close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Казки Оксани Іваненко

код для вставкиСкачать
Казки Оксани Іваненко
ІЗ ЗБІРКИ «ЛІСОВІ КАЗКИ»
КИСЛИЧКА
Спочатку їй дуже подобалось, і ніхто не знав, що вона така гірка. Та й сама вона навіть не
догадувалась.
Повесні вкривались її гілочки легким свіжим листям — кисличка дихала ним щосили — і
росла та міцніла. Влітку розросталися вередливі кущі терну, широка папороть, у лісі
ставало вогко і темно від густої зелені, і тільки вершечки дерев бачили блакитне небо.
Тут, де росла кисличка, було так затишно, що пташки не боялися мостити свої гнізда і
співати пісні.
Раз прилетіла весела пташка, сіла на кисличку і сказала:
— А я бачила такі точнісінько деревця, як ти, такі точнісінько.
Тільки на них висять рожеві солодкі яблука. Я клювала. Чому на тобі нема таких яблук? Я
б з охотою і зараз поклювала.
Кисличка засоромилась і сказала:
— Я не знаю.
Навколо росли великі задумливі липи, ясени, клени. Вони прислухалися, що там
цвірінчить пташка.
— Так, — сказала пахуча липа, — тобі вже час цвісти — весною вкрийся цвітом, а восени
щось виросте, може й справді якісь яблучка.
— Добре, — усміхнулась кисличка, — у мене теж будуть яблучка, тоді прилітайте,
пташки!
І така весела стала вона відтоді. Все б тріпотіла з вітром, розмовляла б з пташками,
горнулася б листям до ласкавої липи.
Восени листя облетіло, але це було і не боляче, і не страшно. Стало так холодно, що
захотілося спати. Вона й дрімала цілу зиму під снігом. Дрімала і мріяла: от вкриється вона
цвітом, от достигнуть яблука, і буде вона найкращим деревом у лісі.
Ні, ніхто не зрадів так весні, як тоненька, молоденька кисличка. На ній виросли такі
рожево-білі ніжні квіти, що навіть бджоли здивувалися, а старий жук загудів
багатозначно: джу-джу-джу. Правда, він, крім того джу-джу-джу, нічого ніколи не гудів,
але все ж таки це щось значило!
Кисличка дуже берегла свої квіти, навіть на вітер сердилась.
— Лети собі стороною, — благала вона, — не зривай моїх квітів, — тобі це жарти, а мені
яблучка.
А коли летіла хмарка вгорі — вона і тій кричала:
— Хмаронько-голубонько! Не падай градом, не побий мене!
Ти розлийся теплим дощем та напій мене!
І хмарки розливалися теплим дощем, а вітер ласкаво віяв коло неї. І всі дерева, хоч і
підсміювалися з кислички, та любили її.
Якось вранці побачили всі на ній маленькі кругленькі яблучка.
Кисличка стояла горда, весела, привітна.
Прилетіла її знайома пташка.
— А, — каже, — і на тобі вже яблучка! Ну, покуштуємо!
Клюнула раз, другий — і повернула дзьобик. Їй не хотілося казати неприємностей, але
яблучка були такі кислі, такі гіркі! Вона трошки покрутилася на гілках і полетіла геть.
Кисличка здивувалася, але нічого не сказала. І липа, і ясен, хоч і бачили це, — теж нічого
не сказали.
З луків додому летіли золотисті оси. Вони дуже любили все солодке. Жодної квітки,
жодної ягідки не минали. Звичайно, вони помітили яблучка на кисличці і покуштували їх.
Але оси звикли всіх боляче жалити, тому не змовчали, як пташки, а сказали:
— Ну, на таких не затримаєшся!
Хотіла спитати їх кисличка — чому? Та ніяково, соромно було.
Добре, що пішов дощик і ніхто не бачив за його краплинками, що кисличка теж плаче.
А після дощу з кущів повилазили гриби. Кумедні такі, товсті гриби. Тільки-но
повилазили, а так дивилися на всіх, ніби вони споконвіку тут, особливо товстий гриб —
під червоною шапкою з білими крапочками.
Незабаром після дощу прибігли в ліс діти збирати гриби. По всіх закутках нишпорили
вони, і кожен з них набрав повен кошик. Тільки того товстого гриба з червоною шапкою і
білими крапочками, хоч усі бачили — ніхто не схотів рвати.
А от дівчинка набрала грибів більше за всіх і йшла далі та далі, аж поки не забрела в таку
дику гущавину, куди ніхто з дітей не заглядав, і побачила там кисличку.
— У всіх будуть тільки грибки, а в мене й яблучка! — зраділа вона. Потрусила кисличку і
схопила одне яблучко. Та тільки вкусила — зразу скривилась.
— Ой, яке гірке та погане! — сказала дівчинка й кинула яблучко. — Чого це воно таке?
— Через тебе! Через тебе! — застукотів старий дятел, що працював на ясені. Та дівчинка
його, звичайно, не зрозуміла, а побігла собі далі.
Кисличка зовсім засумувала і вже не ховала свого суму.
Вона голосно зітхала і жалілась на свою долю.
От пташки співають — і всім весело робиться на серці. Он квіти цвітуть і всім очі
веселять, а її яблука хто тільки покуштує — скривиться і одвернеться.
— Пхе! — сказав товстий гриб у червоній шапці з білими крапочками. — Від мене навіть
умирають, але я з того не плачу.
То справді був гриб-мухомор, і ніяка мушка, звичайно, до нього не тільки в гості не
прилітала, а навіть не віталася з ним, коли летіла мимо.
— Подумаєш, горе! Краще самій усіх їсти, — підтримала його і товста жирна гусінь. Вона
завжди прикидалася доброю бабусею і так тихенько і лагідненько лізла на дерева, а
насправді була ненажерливою шкідницею.
— Навіщо тоді їй рости, коли від неї нікому не солодко? — спокійно сказала лісова миша.
Вона однаково не могла покуштувати яблучок, бо вони росли високо, і їй було байдуже до
кислички.
— Справді, навіщо мені тоді рости? — прошепотіла кисличка і, простягнувши вгору гілки,
почала благати: — Хмари, побийте мене краще градом! Сонце, спали мене! Вітре, зламай
мене! Адже не знаю я, навіщо мені рости такою гіркою та поганою, що навіть горобці не
летять до мене. Навіть гусінь не їсть мого листя. Не вже я навіки лишуся такою?
Так плакала й зітхала бідна кисличка, і дуже стало шкода її і ласкавій липі, і пустунувітрові, і працьовитому дятлові.
— Треба сказати дідові, що живе в блакитній хатці, — мовив дятел, шукаючи в корі
черв'ячків. — Уже не перший рік я працюю в нього, і, на мою думку, він усе може. Тільки
я не смію відірватися від роботи: він доручив мені почистити дерева.
— Треба швидше сказати дідові, що живе в блакитній хат ці, — заговорила липа, — він
уже давно живе тут. Він ще тоді був з довгою бородою, коли я вперше визирнула з землі, а
тепер його борода дістає аж до полуничок у траві. Він, звичайно, все знає, але я не можу
простягти до нього своїх віт, щоб сказати.
— Він мій приятель, ~- засміявся вітер. — Я зірву лист з кислички і понесу до нього.
І вітер підхопив зелений лист і полетів з ним так швидко, що враз усі дерева повернули за
ним гілки в один бік.
— Ш-ш-ш! Я спішу! Не заважайте! — шумів вітер по дорозі, бо він завжди любив
пошуміти і до діла і без діла. — Я спішу! Я спішу!
Блакитна хатка стояла на краю лісу. Там жив старий-ста-рий дідусь, що доглядав ліс і
невеличкий садок коло своєї хатки. Він так добре знав усіх у лісі, що навіть міг з ким
завгодно розмовляти. От і зараз сидів на призьбі і розмовляв з бджолами по-бджолиному,
з жуками — по-жучиному, з мурашками — по-мурашиному.
Розказували йому, як день провели, казали, що спокійно все в лісі, що всі щасливі.
— Ні, ні, діду! — раптом налетів вітер. — Не все спокійно, не всі щасливі.
І вітер розповів, як виросла в лісі кисличка, як прилетіла пташка і наговорила про якісь
там яблучка і як тепер через ті яблучка кисличка плаче. Замислився добрий дідусь. Не
любив він, щоб у його лісі хтось плакав.
— Добре, — сказав він, — я щось надумаю.
І вітер швиденько полетів заспокоїти кисличку.
Ходив дід по лісі, ходив та думав. Що йому й справді зроби ти з кисличкою? Питав він
усіх пташок, де ростуть ті солодкі яблука. Та далеко це було, не дійшов би старий.
Так і літо минуло, і вже поповзла до діда всяка комашня та дрібні тваринки прощатися з
ним на зиму.
Пташки, відлітаючи, зупинялися над хатою, щоб на прощання погомоніти з дідом. Цього
року він наказував кожній пташці:
— Принеси мені з теплих країв гілочку з солодкої яблуні, подивлюсь, які там яблуні.
І пташки кивали голівками й обіцяли.
Останнім пролетів сивий птах. Йому було вже багато-багато років, і він думав, що,
напевне, це вже востаннє летить він у таку далеку подорож. Він летів, і два внуки —
веселі птахи з молодими, міцними крилами — підтримували його.
— А, старий! — закричав йому дід з блакитної хатки. — І ти летиш! Сидів би зі мною на
печі — було б тобі і тут тепло.
— Ні, — усміхнувся старий птах, — я чув, що ти наказував малим, та тільки я знаю
найкраще в світі чарівне дерево, що росте в сонячній країні. Я сам принесу тобі гілочку з
нього.
Відлетіли птахи. Стало холодно. І хоч кисличка тепер мало відрізнялася від інших дерев,
бо всі стояли без листя, але навіть черв'яки, проповзаючи повз неї, казати:
— А, це та гірка кислиця! І вона шепотіла:
— Хоч би мені замерзнути!
І навіть дятел і липа мовчали. Бо що могли вони сказати на цю гірку правду?
Але це почув дідусь, що ходив по лісі, оглядаючи, як влаштувалися всі на зиму. Йому
дуже шкода стало кислички.
— Я візьму тебе до себе, — сказав він. — У мене тобі буде тепло і хороше.
Він викопав її з корінням, переніс у свій садок, посадив у пухку землю. Мов маленьку
дитинку, укрив її стовбур знизу, щоб не замерзла, і говорив тихо-тихо. Це тільки старі
вміють так тихо ворушити губами:
— Спи, кисличко! Хай тобі добре буде!
І кисличка заснула. Коли погано, здавалось їй, краще вже спати і ні про що не думати. А
весною пташки прилетіли.
— Добридень, дідусю! — закричала перша.
— Добридень, мала! — закивав головою дідусь. — А гілочку принесла?
— Ой дідусю, я так поспішала!.. Я забула, не сердься на мене.
— Здрастуй, дідусю! — закричала друга пташка.
— Здрастуй, мала! — закивав головою дідусь. — А гілочку принесла?
— Ой дідусю! Я шукала, шукала такої гілочки, та не знайшла. Не сердься на мене!
— Привіт, дідусю! — закричала третя пташка.
— Привіт, мала! — закивав головою дідусь. — А гілочку принесла?
— Ой дідусю, я несла гілочку, та повіяв чужий вітер на морі, і я впустила її. Не сердься на
мене!
І так летіло багато пташок, але ніхто не приніс гілочки: та забула, та не знайшла, та
загубила. Але вони були такі щасливі, побачивши рідні ліси, що хоч дідусеві було сумно,
він не міг на них сердитися.
Раптом він помітив: два дужі молоді птахи несуть у своїх дзьобах по гілочці. І хоч
побачив старий гілочки, та не стало йому весело.
— А де ж ваш дід? Чому не донесли ви його до мене? — спитав він зажурено.
— Він летів уже назад, — сказали птахи, — він сам хотів віддати тобі гілочки, та на морі
знялася страшна буря, і він зовсім знесилився. Ми все ж таки донесли його до острова і
поклали на високій скелі, де стоїть маяк. Той маяк і нам, перелітним птахам, показує
шлях.
— А оце він передав тобі гілочки. Ох, як важко було їх донести! — сказав старший онук.
— Я несу тобі гілочку з найсолодшого дерева для кислички, а мій брат — гілочку золотої
квітки для твого садка, — він прислав тобі в подарунок.
— Ні, — сказав молодший брат, — ти переплутав. То я несу гілочку з найсолодшого
дерева, а ти — з золотої квітки.
— Та що це ти! — заперечив старший. — Хіба не мені він дав першому?
Вони довго сперечались — і ні дід, ні птахи врешті не знали, де ж гілочка найсолодшого
дерева і де гілочка золотої квітки.
Дідусь сів на призьбі й зажурився. Загинув його старий товариш. Скільки перетерпіли
його молоді внуки — і однаково даремно.
— Чого ти сумуєш, діду? — раптом почув він голос кислички.
— Невже ніхто нічого не приніс для мене?
Дід усміхнувся їй. Він вирішив краще обманути кисличку — однаково вона тепер засохне
з туги.
— Ні, кисличко, птахи принесли гілочки з найсолодшого в світі дерева! — сказав він.
— Ой, дай мені швидше їх, — зашепотіла кисличка. —
Хай я почую, які вони чудові, може, хоч на хвилинку стане мені солодко.
Кисличка навіть не зітхнула, і тільки гілля трохи затремтіло, коли дідусь гострим ножем
розрізав стовбур кислички і вклав туди дві гілочки.
«Бідна кисличка, — подумав він, — що воно буде?..»
***
Минув рік. До дідуся в садок прибігла дівчинка. Прибігла і зупинилась. Проти хатки щось
блищало, сяяло, променилось. Дівчинка скрикнула. На пишному стрункому деревці висіли
золоті яблучка — безліч золотих яблучок. Над ними літали бджоли, метелики, маленькі
веселі пташки.
— Ах, яка яблунька! — прошепотіла дівчинка. — Мабуть, вона народилася, коли всі
сміялись.
БУРУЛЬКА
Вранці сніг заблищав так, ніби зима жменями понасипала блискіток, і вони всі сяяли і
промінилися.
А в садку, на тому розі будинку, де починалася ринва, — з'явилася бурулька. Вона
переливалася на сонці всіма кольорами райдуги. Вона була дуже гарна.
— Ви, напевне, з дорогоцінного каміння? — спитав її з пошаною маленький снігурчик.
«А може, вона солодка, як цукерки», — подумав один хлопчик. Адже усім малим дітям
бурульки здаються солодкими, і їх хочеться посмоктати.
Він схопив паличку і почав кидати нею в бурульку. Хлопчик уже уявляв собі, як це він
покаже всім дітям, що в нього є така гарна бурулька.
Ой, як злякалися всі в садку, коли побачили, що робить хлопчик. І дерева, і пташки, а
найдужче — стара ринва. По-перше, вона боялася, що хлопчик може помилково влучити в
неї, по-друге, ця стара ринва не хотіла позбавлятися своєї прикраси, якою вона дуже
пишалася. Раптом — трах! Хлопчик таки влучив у бурульку, і вона враз зламалася і впала.
— Моя бурулька! Моя бурулька! — радів хлопчик, підхопивши її руками. Він навіть
рукавиці скинув, бо йому зробилося гаряче, коли він кидав палицю, і руки у нього були
зовсім теплі.
Хлопчик тільки підніс бурульку до рота і хотів її посмоктати, як побачив, що на нього
дивляться світлі блакитні очиці, і почув, що бурулька до нього заговорила:
— Ні, ні, ні, хлопчику, не бери мене в рот, не треба!
Я розкажу тобі багато цікавого.
Хлопчик дуже здивувався, але, звичайно, йому захотілося послухати її.
— Ти, мабуть, чарівна бурулька? — спитав він.
— Так, так, — сумно сказала бурулька. — Я зачарована, я заморожена, я заворожена, і я
дуже дякую, що ти врятував мене... І я прошу: не згуби мене, я дуже люблю стрибати, як
ти, скрізь бігати і ніколи не сидіти на місці!
— Ти любиш стрибати? — ще дужче здивувався хлопчик. — Але ж ти висіла на старій
ринві.
— Так, так, — підтвердила бурулька, — і, напевне, я пробула б там до весни, поки
припекло б сонечко, і я б розтанула. Адже я не з дорогоцінного каміння і не з солодкого
цукру. Я — просто весела краплинка води. І я зараз розкажу тобі про себе. Але боюся,
коли б зима не схопилася, що мене там нема, і не помітила, що я з тобою, — вона тоді враз
заморозить нас обох.
Так слухай. Я була дуже веселою краплинкою води. Я пливла в Дніпрі з мільйонами моїх
сестричок до Чорного моря. Це були найкращі хвилини мого життя. Усі звали мене
невгамовною, але то вітер не давав мені ані хвилинки спокою. Чого він хотів од мене? Я
не знаю. Коли ми влилися в Чорне море, він здіймав страшні хвилі, вищі за цей будинок,
перевертав човни і кидав пароплави, як трісочки. Та я, маленька краплинка, тікала завжди
від нього. Якось спересердя, в тихий літній день, коли я цього зовсім не сподівалася, він
виплеснув мене на берег, на гаряче каміння. Я обернулася парою і полинула в небо.
Високо над землею я літала в білій хмарі, і, коли раптово знову налітав вітер, я швидко
падала на землю дощем і напувала її. Я не боялася потрапити і під землю. Адже й там я
рухалася, жила і знову виринала на світ веселим джерелом.
Якось біля нашого джерельця зупинилося троє бійців. Вони були стомлені, сірі від
дорожнього пороху, але дуже веселі. З їхніх розмов я зрозуміла, що вони після війни
повертаються вже додому.
— Умиймося рідною водичкою! — сказав один з них і зачерпнув повні жмені джерельної
води. І я потрапила на його засмаглі, натруджені долоні і вмила йому лице. Я була дуже
щаслива з того. Коли він струсив краплі з рук на траву, я встигла побачити: лице його
було вже зовсім не сіре, а молоде, красиве, і очі сяяли. Як це приємно, коли через тебе
сяють і радіють! Ні, я таки часто була щасливою! Але я все поспішала далі. Я любила все
нове і зовсім не злякалася, коли разом із своїми сестрами з одного джерела потрапила в
довгі і темні труби. Там уже бігло багато води.
— Нічого страшного, нічого страшного! — казали старші. — Ви ще не робили такої
мандрівки? Це звичайний водовід, і скоро ми виллємося на білий світ.
Поки ми жили — бігли в водопроводі, — ми всі дуже здружилися між собою і все
балакали, балакали, гомоніли, розповідали про себе. Що ж нам було ще робити? Різні
були серед нас. Одні розповідали, як їх наливали в паровози, підігрівали і як вони,
обернувшись на пару, рухали цілі поїзди. Краплинки були дуже горді з цього і, я думаю,
мали на це право. Інші розповідали, що вже не раз їх узимку наливали в труби, щоб
опалювати будинки. Вони казали:
— Коли б не ми — люди померзли б.
Мені було дуже цікаво — куди ж я тепер потраплю? Спочатку мене тішило, що я бігла з
моїми сестрами і вітер уже не підганяв мене і не дражнив, як завжди. Але швидко нам
усім набридло бути в темних вузьких трубах водопроводу, і ми дуже зраділи, коли раптом
почали бігти швидше, швидше і по чули якісь звуки зовні.
— Кран відкривають! — закричали мої старші подруги. — Кран відкривають! Зараз на
волю! Досить цієї темряви!
По правді, я більше хотіла б опинитися разом з моєю рідною матір'ю — річкою, плисти в
синьому Дніпрі, але я була рада вже хоч будь-якій зміні. Я хотіла, щоб потім і мені було
що розповідати: як я рухала поїзди чи якісь великі цікаві машини. Але моя доля цього
разу була куди простішою... Мене налили... в чайник. Так, в звичайний великий чайник, і
поставили цей чай ник на електричну плитку.
— Що з нами буде? Що з нами буде? Так гаряче! Так гаряче! — плакали ми з
сестричками.
— Чуєш, чайник уже булькає, — сказала якась жінка. — За раз питимемо чай.
«Аякже — подумала я. — Треба тікати!» Та швиденько-швиденько підібралася до кінчика
чайникового носа.
— Куди ти, мала? — засичав чайник. — І чого це люди не знімають мене? Я весь
википлю, уся вода збіжить!
— До побачення, дядечку! Я ще хочу політати на волі! — гукнула я, легкою парою
знялася вгору і вилетіла з іншими подругами крізь кватирку.
— А, ось де ти! — почула я раптом.
Ой лишечко, це знову був вітер, і який сердитий, холодний! Він тепер служив у білої
Зими, а Зима, я вже чула, завжди хотіла заморозити усю воду на світі — всі струмки,
річки, озера, ставки. Навіть на Дніпро вона одягла міцну кригу, і я не думаю, що це йому
подобалось. Чи багато їй було роботи зі мною! Вона тільки слово мовила — підхопив
мене вітер, і вже білою сніжин кою я упала на стару ринву.
— Ти завжди горнулася до квітів, любила гратися з сонячним промінням, — глузував
вітер, — а тепер будеш завжди прикрашати ринву, і я віятиму коло тебе, скільки захочу.
Навіть сонячний промінь нічого не міг зробити, бо вітер не підпускав його близько до
мене. Я лише плакала, дивлячись на нього, і сльозинки мої замерзали на мені.
Я зробилася холодною, крижаною бурулькою і примерзла до цієї старої ринви.
Отак і заворожила мене люта Зима... Ні, я ніколи не думала, що може бути так холодно на
світі.
Усі казали, що я дуже гарна, і ялинки навіть сердилися на стару ринву, що я прикрашаю її,
а не їх. Але навіщо була мені моя краса, коли я лишилася холодною нерухомою
крижинкою. Як я заздрила сніжинкам, що літали в повітрі! І я не могла, не могла чекати
до весни! Це ще так довго!
Бурулька замовкла, і раптом хлопчик почув, що вона тане в нього в руках.
— Трошечки тепла в житті, і я знову оживаю, — долинув до нього тихий шепіт. — Я
знову біжу далі, далі... Дякую тобі за тепло твоїх маленьких пустотливих рученят. Згадуй
мене, коли плаватимеш у річці, коли бачитимеш росу, золотий дощик і білу хмарку.
І вже не було нічого в руках у хлопчика. Та він зовсім не шкодував.
НА ДОБРАНІЧ
Був собі, жив собі невеличкий жучок.
Де він жив — хто його знає. То у лісі літав, то на луках. Де ніч застане — там і засне.
Такому малому хіба багато треба! А який він був — може, хочете знати? Ох, важко
сказати про це... Як сідав на гілочці, пташки казали:
— Он зелений жучок, зловімо його!
І пурх-пурх до нього. Та хіба він дурний був, щоб так і дати себе з'їсти! Він — дж-дж —
розправив крильця і полетів. Летить проти сонечка на луки, а квіти й кажуть:
— Що то за гарний золотий жучок летить!
А ввечері, десь у холодочку, в затінку, він здавався жабкам зовсім чорненьким. Так що
ніхто не знав, який він насправді. Та це було йому байдуже — жити було весело, їсти було
досхочу. Все він навколо облітав і знав, і з усіма був знайомий. Сонце гріло, пташки
співали. Отак би все життя!
Якось уранці прокинувся він і полетів навпростець, над лі совою галявинкою, до ставка.
Це була весела зелена галявинка, і на ній росли квіти. Навколо старі дерева вели спокійні
розмови, а молоді берізки жартували з вітром, завжди ніби вабили його своїм легеньким
листям.
— Ой, що це таке? — раптом закричав жучок. — Хто це ловить мене?
Справді, ніби щось заплутало його ніжки. Він швидко зачеберяв ними у повітрі, рвонув —
і невидимі пута порвалися.
Жучок був завжди цікавий до всього і тому почав оглядатися на всі боки. Якісь тоненькі
срібні ниточки літали в повітрі.
— Цікаво, цікаво, — мовив жучок, — я ще цього не бачив.
— Хіба ви не знаєте, що це таке? — спитала з жахом маленька комашинка. — Краще
цього і не знати. Ненажери-павуки тчуть свої сіті, щоб ловити нас, маленьких, невинних
комашок і висмоктувати нашу кров. Так загинули дві мої сестри. Тікайте геть, як побачите
це жахливе плетиво!
— Ви помиляєтесь, — почав говорити старий жук з рогами.
Але комашинка полетіла так швидко, що її в одну мить не стало видно. До того ж вона
була маленька, і її взагалі важко було помітити.
— Вона помиляється, — звернувся старий до маленького жучка, — можеш мені повірити,
що ті сіті зовсім інші. їх плетуть старі хрестовики справді для своїх ловів, а ці плетуться
для повітряних мандрівок.
— Для повітряних мандрівок? — здивувався жучок. Але не повірити він не міг. Жук з
рогами був найрозумніший з жуків. Його навіть квіти слухалися, бо він завжди знав, коли
буде дощ, а коли година.
— Якщо хочеш, то можеш сам побачити, — запропонував старий. І вони сіли на гілку
широколистого клена. — їх надто багато тепер народилося, і вони розлітаються в різні
сторони... Дивись! — прошепотів він.
На сучку того ж дерева, трохи нижче від них, клопотався, вовтузився невеличкий павучок.
Раптом він повернувся трохи набік і посунувся проти вітру — за ним тяглася тоненька
срібна ниточка.
— Ой, яка довга! — закричав жучок.
— Тихше! Дивись, що буде далі, — спинив його старий.
Павучок швидко прибіг назад, відкусив ниточку вгорі і, підібравши всі свої вісім ніжок,
піднісся на ній у повітря.
— Ой, і я хочу погойдатися на такій ниточці! — закричав жучок, підлетів, схопився за
якусь срібну ниточку, бо їх літало багато в повітрі, склав ніжки й крильця і враз... упав на
землю.
Ох, на цих ниточках, мабуть, лише павуки вміли літати.
Підвівся він з землі, почухав ніжкою бочок і знову відкрив здивовані очі: адже він упав
під кленом, і завжди цей клен був зелений, а зараз його широке листя майже золоте.
«Що воно робиться, що воно робиться сьогодні в рідних місцях!» — ніяк не може
зрозуміти жучок.
— Дядю! — закричав він до старого жука. - Що ж це таке? Якісь нитки літають, листя
жовтіє — що таке?
— Осінь, синку, осінь! — мовив старий жук і похитав рогами.
— Хм, — сказав жучок, — подивимось, що то за осінь.
Справді, полинуло літо, як на крилах, і настала осінь. У лісі ледь-ледь шаруділо листя, і
ніби хтось тихо ходив попід бере зами й кленами. І де не пройде — там листя ставало
золоте й червоне. Мабуть, то й ходила осінь, тільки так, щоб її ніхто не бачив.
Вже не впізнати було рідного лісу, рідної галявинки, рідного ставка. Квіти пов'яли і
посохли, травиця пожовкла. Усі були заклопотані, всі готувались до зими. Жучок літав то
туди, то сюди і не знав, що йому робити. Пташки збиралися зграйками і співали, але вже
не так, як улітку — весело та дзвінко, а так сумно, журно:
Осінь ходить по діброві,
Золотить листки кленові.
Прощавай, наш рідний гай.
Летимо в далекий край!
Ось пташки знялися високо-високо і зникли за хмарами. Що дня відлітало їх усе більше та
більше.
— Невже всі з лісу відлітають? — затурбувався жучок. — А як же я? Мабуть, і мені треба
летіти.
Опало листя. Жучок полетів до ставка. Товста жаба та п'ятеро жабенят сиділи на лататті.
Жучок присів оддалік на пеньку — все-таки обережність не заважає — і спитав чемно:
— А коли ви збираєтесь відлітати?
— Відлітати? Ква-ква! Які дурниці! Хто ж розумний відлітає? Ми ляжемо спати на
самому дні, у себе вдома, в м'якому мулі. Правда, дітки?
— Так, так! Ква-ква! — заквакали жаб'ячі діти на знак згоди.
— А що ж мені робити? — перелякано спитав жучок.
— Якщо хочеш, можеш і ти спускатися з нами — місця в нашому домі на всіх вистачить. І
не бійся: таких, як ти, ми не їмо. Ну, ходімо, дітки! — І жаба стрибнула в ставок, а за нею
її п'ятеро жабенят.
Жучок глянув на воду — і аж моторошно йому стало: він же потоне, коли пірне глибоко,
та й вода така непривітна, холодна.
Сидить жучок і журиться:
З пташками високо,
З жабками глибоко.
Де ж моя хатонька?
Де ж мені спатоньки?
А тут ще вітер подув, і жовте листя попливло за вітром по воді.
Холодно, невесело жучкові.
— Полечу, пошукаю і собі хатку, — вирішив він.
Під корінням пенька, серед зелені, він помітив невеличку дірочку.
— Ану подивлюсь, може, то для мене хатка буде!
Він встромив голівку в дірку і побачив, що дірочка — не дірочка, а справжня нірочка. Він
сміливо вліз увесь і раптом зупинився.
З тридцятеро змій спали там, переплівшись. А в самому кінці спала, скрутившись,
найстаріша змія, а біля входу — одна невеличка. Але й ця невеличка була як велетеньвелетенський, порівнюючи з жучком.
Жучок затремтів і кинувся назад. Невеличка змія коло входу раптом позіхнула і глянула
просто на нього. Але не встигла вона й поворухнутись, як жучок дременув так, як тільки
могли його нести ніжки.
— І де ти загинуло, мале, дурне? — почув він коло себе. Обернувся і побачив старого
жука з рогами.
— Дядечку! Я потрапив до страшних змій. Вони теж сплять, а я їх збудив. Тікаймо, вони
з'їдять нас!
— Не лізь, куди не просять! Так тобі й треба! — засміявся старий. — Та то веретільниці
— великі ящірки. Дуже ти їм потрібний: вони вже на зиму полягали.
— А що ми робитимемо?
— І ми ляжемо. — І старий показав жучкові щілину в корі старого дуба. — Отут ми й
поспимо. Бач, як уже холодно.
— І довго спати? — запитав жучок. — Я не люблю довго спати, я більше люблю літати.
— На холоді не політаєш, — засміявся старий. — Поспи до весни, поки пташки
повернуться і квіти зацвітуть.
— Хм... — похитав головою жучок. — Що ж, спати, так спати, — промовив і склав
крильця. Він втомився за свої мандрівки і охоче заснув на цілу зиму.
А старий жук потихеньку наспівував:
Люлі, люлі, жучку,
Спи, засни!
Поки стане тепло,
До весни!
А потім і сам став кліпати очима й теж заснув.
На добраніч, жучки!
КАЗКА ПРО МАЛЕНЬКОГО ПІКА
Чижики звили собі гніздо на найвищій гілці найвищої ялини в лісі зовсім не тому, що
вони були такі горді і хотіли жити вище від усіх. Навпаки, вони були дуже привітні з
усіма пташками, завжди бадьорі, співучі і непосидючі. Просто їм здавалося, що там,
нагорі, їм буде і безпечніше, і веселіше, і так взагалі вили гнізда всі чижі.
— Треба зробити так, щоб ніхто не міг побачити наше гніздечко, — казала молоденька
чижиха. -- Коли я ще жила у своїх тата і мами, вони так зробили гніздо, що його не тільки
який лихий звір або пустун-хлопчисько, а навіть і пташки не могли побачити. Не думай,
будь ласка, що я турбуюся про себе — адже треба подбати про наших діток.
— Не хвилюйся, моя мила, — наспівував їй чижик. Він дуже любив свою дружину, і йому
здавалося, що в усьому лісі нема такої красуні, як вона. — Я все зроблю гаразд! — І вони
вдвох ретельно взялися будувати свою першу хатку.
— Знаєш що, — сказала чижиха, — у нас швидко піде справа, коли ти приноситимеш усе
для будови, а я будуватиму. Так і мої тато і мама робили.
— Що скаже моя хазяєчка — все добре! — завжди погоджувався чижик, і всім пташкам і
деревам у лісі було просто приємно дивитися, як вони весело і дружно працюють. Чижик
приносив у дзьобику сухі прутики, мох, павутиння, гусінь, різний пух з рослин. Якось він
навіть полетів далеко за ліс, де паслась отара, і приніс трохи овечої вовни. Чижиха дуже
вправно будувала малесеньке, але міцне гніздечко, скріплюючи прутики павутинням,
викладаючи його всередині пухом, вовною та м'яким листячком, їй не потрібно було
розкішного великого житла — адже вона була зовсім невеличкою пташкою, своїм гніздом
вона дуже тішилася і без заздрості дивилася на різні гнізда, які будували пташки в лісі.
Навпроти ялинки жила білокора красуня-берізка, і на її гілці іволга підвісила своє
гніздечко — легенький кошичок.
Мабуть, вона хотіла, щоб вітер гойдав її пташенят, коли вони вилупляться. Деякі плели
гнізда в траві, на самісінькій землі.
«Принаймні діти не випадуть», — казали вони.
Синичка з довгим хвостом дуже пишалася своїм круглим затишним і дуже зручним
гніздечком, особливо його входом посередині — маленьким і непомітним.
Чижиха навіть трошки побоювалася, чи не подобатиметься таке гніздо її чижикові більше,
ніж їхнє власне. Але чижик сказав щиро:
— Мені все-таки найдужче подобається наше!
Скоро в гнізді з'явилося п'ять яєчок, біло-зеленкуватих, з брунатними цяточками і
рисками, і чижиха сіла на них. Чижик не знав уже, що й робити. Він приносив дружині
їсти, він співав навколо неї, щоб їй не було нудно сидіти, а коли вона на хвилинку
знімалася з гнізда, бо чижик запевняв, що їй треба «освіжити ся», тоді сам він сідав
швидко в гніздечко, щоб їхні яєчка не охололи.
Це був місяць, коли взагалі пташки сидять на своїх яєчках, і хоч була весна, зеленіли
дерева, розпускалися квіти, пташкам-матерям нікуди не хотілося літати. Адже вони
висиджували своїх пташенят. Одна тільки строката зозуля гуляла безтурботно і всіх
дражнила:
— Ку-ку! Ку-ку! Виходьте гуляти! Будемо літати!
— Нам ніколи! Нам ніколи! — цвірінчали пташки. — Ми висиджуємо пташенят!
— Була охота! — сміялася зозуля. — Я попідкидала свої яєчка по чужих гніздах, хай інші
з ними морочаться!
«Яка легковажна ця зозуля», — подумала чижиха і ще дбайливіше розпушила своє
пір'ячко над п'ятьма крихітними яєчками.
Та й раді ж були батько і мати, коли веселого весняного ранку яєчка почали
розколюватися і одна по одній висувалися маленькі сіруваті голівки.
— Вітаю з дочкою! — мовила чижиха-мати.
— Дуже радий! — засміявся чижик-тато.
— Вітаю з другою! — сказала мати знову.
— Як це приємно! Вдвох їм буде веселіше!
— От ще й третя! —- Приймаю й цю!
— Четверта теж дочка!
— Нічого, мила, — заспокоїв чижиху чижик. — Якщо вони всі будуть такі, як ти, — це
дуже добре.
Нарешті заворушилося п'яте яєчко.
— Пік! Пік! — почули пташки і побачили, як звідти висунувся спочатку маленький
дзьобик і враз розкрився, і вся чумаза голівка на тонкій шийці повернулася на всі боки,
ніби пташеня хотіло враз з усіма познайомитися. — Пік! Пік!
— Синок! Синок! — закричала мати.
— Та це ж чудесно! — зрадів чижик-тато і заспівав на весь ліс привіт своїм діткам —
чотирьом дочкам і п'ятому синочку.
З тої хвилини почалися турботи про родину. Батько і мати літали цілий день і приносили
своїм діткам то гусінь, то різну дрібну комашню. Мамі все здавалося, що вони голодні,
особливо синок, бо він весь час роззявляв широко рота і кричав:
— Пік! Пік!
— Зараз, Пік! Зараз, любий! — хвилювалась мати, але й сміялася водночас. Він був такий
кумедний, цей синок Пік!
Вечорами, коли пташенята засинали, батько і мати були хоч і зморені, але такі щасливі! їм
здавалося, що кращих дітей нема ні в кого, особливо такого веселого, кумедного, як синок
Пік.
Та недовго було те щастя. Вже настав час учити їх літати, як трапилася страшна подія у
їхньому житті. Раптом синє, завжди добре і миле небо похмурніло, потемніло, ніби
розсердилося на весь світ. Сонце, тепле і ясне, кудись зникло, і страшний гуркіт залунав
навколо.
— Мамо! Мамо! — заметушилися пташенята. — Ми боїмося!
— Тримайтесь щільніше! — сказала мати. — Сидіть спокійно, я коло вас.
— А де ж тато? — запищав Пік. — Де наш тато?
Тато-чижик ще зранку полетів по насіння далеко, аж за березовий гай.
— Він повернеться, — заспокоювала мати. — Не хвилюйтеся, дітки, він повернеться.
Страшний вітер, зовсім не схожий на той легкий теплий вітрець, що гойдав лагідно
листячко в лісі, захитав навіть столітні дуби і ялини. Дерева обурено зашуміли,
загомоніли:
— Навіщо ти порушуєш наш лісовий спокій?
Але вітер не вгамовувався, і чижиха з жахом побачила, як з гілки тоненької берізки
зірвалося гарненьке гніздечко-кошичок і впало разом з пташенятами додолу.
— А де ж наш тато? — не заспокоювалися Пік і його сестрички.
— Він повернеться! Він повернеться! — повторювала мама. Раптом блискавка прорізала
темне, в сірих клубах хмар небо, і такий дощ полив, ніби річки були там, нагорі, і вони всі
полинули на землю.
Чижиха розпустила свої крила, підгорнула під них діток, а сама притулилася до стовбура
ялини.
Навіть ця стара ялина стогнала й рипіла від жахливої бурі.
— Тррримайся! Тррримайся! — чулося пташці, і вона, вся мокра, перемерзла, трималася з
усіх пташиних сил.
«Тільки б тато був живий і повернувся», — думала вона, міцніше притуляючи до себе
пташенят.
— Ббух! — з страшним гуркотом упав сусідній клен, а за ним зі стогоном зломилася
берізка.
— Трримайся! Тррримайся! А я витримаю, — рипіла стара ялина.
На ранок небо знову, мов нічого не бувало, проясніло, і сонечко сяяло, як завжди,
пригріваючи і ліс, і ниву, і квіти, і трави. Але що було в лісі і на ниві! Зламані бурею
дерева валялися тут і там; ніби скошена, полягла пшениця, багато квітів не могли навіть
голівок своїх підвести. І скількох своїх жителів не долічився старий ліс!
— А де ж тато? — спитав Пік.
— Він ще повернеться, — впевнено мовила чижиха, — адже він залетів далеко і там,
мабуть, перебув грозу.
Але й на вечір він не повернувся, і на другий ранок, і на третій. Пташки, що мешкали на
сусідніх деревах, похитували дзьобиками і казали:
— Бідна чижиха! Бідна чижиха! їй не впоратися самій. Стільки дітей!
І тільки стара ялина рипіла:
— Трримайся! Тррримайся! Впораєшся! Впораєшся!
І що було робити бідній чижисі, як не триматися? Адже треба було годувати діток, вчити
їх літати, навчати їх доброї пташиної поведінки.
В сусідніх гніздах це робили батько і мати разом, і їм було легше, а вона була сама, і до
того ж така маленька!
З сусідніх гнізд лунав веселий щебет малят, співи батьків, а її діти сиділи мовчки, і це
краяло її маленьке пташине серце. Тоді чижиха сідала на краєчок гнізда, і, хоч їй було
дуже сумно, вона теж намагалася весело співати і в своїх пісеньках завжди розповідала
дітям, що тато літає десь за гаєм. Він нагледів там багато гусені і різної комашні, і він
рятує від неї дерева, а згодом він повернеться, обов'язково повернеться. Діти цьому
вірили, особливо маленький чижик Пік, бо їм, як і всім дітям, хотілося жити весело та
безжурно і знати, що все-таки десь літає їхній тато, як і в усіх пташенят.
Вона сама вчила їх літати і хоч тремтіла за кожний їхній рух, та не показувала цього і
підбадьорювала, як могла.
— Як це добре — літати! — радів маленький Пік. А він вдався таким веселим,
непосидючим, до всього цікавим, і тільки-но вивчився трохи літати, як почав гасати по
всьому лісі. Де траплялася яка пригода чи бешкет — уже всі знали, що то справа
маленького Піка. Вранці він найперший будив увесь лісовий народ своїм дзвінким
голоском, сміливо встрявав у пташині бійки, витягав з-під дзьоба у старших різний
лісовий харч.
Іноді він залітав з товаришами дуже далеко, своєчасно не повертався додому і цим
завдавав матері великих турбот. Чотири дочки були куди слухняніші, і з ними було легше
впоратися, ніж з одним маленьким Піком. І на нього часто сердилися сусіди, а матері було
шкода його. Вона знала: якби був з ними тато, він літав би скрізь разом з Піком і радів би,
що синок такий сміливий, такий вправний, що у нього такий гарний, при ємний голосок і
що, незважаючи на свою легковажність, увечері він так ніжно і ласкаво пригортається під
материне крильце і розповідає про все, що бачив і чув.
Він все-таки дуже любив свою маму, маленький бешкетник Пік. На осінь він почав уже
міняти своє вбрання і робитися схожим на свого батька, але він линяв, як і всі чижики,
шматочками і тому поки що мав дуже смішний вигляд.
— Бачиш, скільки тобі мороки з дітьми, — сказала раз презирливо зозуля. — Чи не краще
було порозкидати так яєчка, як я, і бути вільною?
— Ні! — твердо відповіла чижиха. — Що б я робила без них? А ялина рипіла:
— Трримайся! Тррримайся!
Так, треба було триматися, бо найважче було попереду. Спочатку пожовкло листя, потім
почало падати на землю, багато пташок відлітало в теплі краї. Сунула холодна, біла зима.
Чижиха вже знала це. Вона пам'ятала торішню зиму. Але тоді вона була ще з батьком та з
матір'ю, і коло неї завжди крутився веселий, співучий чижик, з яким вони потім удвох
збудували своє гніздечко. Не такі вже страшні морози, якщо коло тебе рідні, а тепер вона
сама з своїми чотирма дочками і п'ятим синком Піком.
Вона все ж таки намагалася бути вкупі з іншими чижиними родинами: адже на зиму
взагалі всі пташки, що лишалися вдома і не відлітали у вирій, з'єднувалися у великі зграї.
У зграях були не тільки чижі, а й різні лісові маленькі пташки — щиглики, чечітки,
снігурі. Вони збиралися разом і літали в село й навіть у місто шукати собі харчів.
— Будь ласка, не бешкетуй! — умовляла завжди чижиха Піка: адже всі пташки з такою
охотою робили йому зауваження, і це їй було завжди прикро чути.
Пік обіцяв слухатись її, але тільки-но вилітали пташки на простір, він почував стільки
сили у своїх крильцях, що не міг спокійно літати коло матері. Він гукав своїх ровесників, і
що вони тільки не виробляли! Може б чижиха-мати іноді тільки посміялася з того, як він,
перекидаючись на гілочках, натрушував снігу на буркотуху-сову, і з інших його витівок,
та всі сусіди завжди починали похитувати докірливо дзьобиками й казати:
— Ох, оцей ще Пік! Такого урвиголови ще й ліс не бачив!
Коли б хто міг його спинити!
А мати тільки думала:
— Коли б його тато побачив!
А тато-чижик теж думав про це саме.
Яка надзвичайна пригода трапилася з ним! Під час грози, коли він поспішав додому, до
своїх пташенят, до своєї чижихи, його зачепило зломлене дерево, і він упав.
На ранок його знайшли хлопці, що прийшли в ліс по ягоди.
— Дивись! Чиж! Живий ще!
Хлопці принесли його додому, посадили в клітку, і він у них довгенько жив, поки зовсім
одужав, а потім вони понесли його в місто, бо знали, що там є крамниця, де купують
різних пташок.
Та вони й до крамниці не донесли. їх зупинив якийсь дядько.
— Що ви несете, хлопці?
— Чижика.
— А чи це справді чиж? А може, горобець? — засміявся дядько. — Може, ви його
пофарбували?
Хлопці теж засміялися.
— Правда, чиж. Купіть, він співатиме.
Дядько цей дуже любив різних пташок, і в нього їх було багато — і щиглі, і синички, і
снігурі, а от чижа цього року ще не було. Він був дуже радий, що купив, нарешті, і
чижика.
Але цей дядько ще дуже любив дітей. Коли він підходив до будинку, де жив, то побачив,
як школярі з їхнього двору гуля ють у м'яча, а між ними бігає один маленький хлопчик,
задерикуватий і веселий, та його не приймають старші в своє товарист во. Все ж таки
хлопчикові пощастило підбити ніжкою м'яча, і він був страшенно задоволений, але старші
закричали:
— Іди собі, не заважай нам!
Хлопчик образився і гірко заплакав.
— Іди, Андрійку, сюди! — покликав його дядько. — Не плач, бачиш, який хороший
чижик у мене!
У хлопчика враз висохли сльози, а очі так заблищали, що дядькові зробилося дуже
приємно, і він сказав:
— Забери собі чижика, тільки годуй його щодня і напувай.
— Як? Назовсім? — здивувався хлопчик.
— Назовсім!
— Мамо! Мамо! — кричав у захопленні хлопчик, вбігаючи в кімнату. — Дядько Сашко
назовсім подарував мені чижика!
Відтоді вони зробилися нерозлучними друзями — чижик і хлопчик. Хлопчик сам міняв
чижикові воду, сипав зерно і розмовляв увесь час з ним.
— Андрійка впізнати не можна, — дивувалася мати, — то всі в дворі на нього
скаржилися, а тепер він увесь день зайнятий з цим чижиком.
Чижик почав співати, лазити по прутиках, які дядько Сашко поклав між дротинками
клітки. Хлопчик і всі в домі думали, що чижик дуже веселий, і хлопчик співав йому:
Чижик-пижик,
Де ти був?
А насправді чижик весь час співав про своїх діток. Він згадував свого синка, маленького
Піка, а стрибав по клітці, бо гадав, що, може, якось звільниться з-за ґрат. До Андрійка він,
звичайно, звик і любив його, але ж до неволі він звикнути не міг нізащо.
Надворі йшов сніг, чижик бачив це у вікно, на якому стояла клітка, і серце в нього просто
розривалося. Він думав: як переживуть цю зиму його дружина, дочки, маленький Пік? І чи
не забули вони про нього? І він співав голосно, ніби вони могли почути його спів. А люди
казали:
— Який веселий чижик! Весь час співає!
А чижиха зі своїми пташенятами справді переживала скрут ні часи. Уся зграя знайомих
пташок, до якої приєдналася і вона з дітьми, перебралась у місто, у якийсь ріденький ліс,
не схожий на їхній рідний — густий, темний. Вони ж не знали, що то був просто
ботанічний сад. Пташки весь час мандрували з садка в садок, з двору в двір — де якісь
крихти підберуть, де насіннячко. Взимку всі були неперебірливі: адже в такі короткі дні
взимку треба було встигнути наїстися. Пташки в ці місяці гинули більше від голоду, ніж
від холоду. І не всі люди були такі добрі до пташок, як дядько Сашко і хлопчик Андрійко,
що повісили на своїх балконах коробочки і сипали туди для пташок різне насіння та
крихти хліба.
Мати-чижиха, знайшовши таку коробочку, насамперед кликала всіх діток, а тоді вже й
сама починала клювати.
— От бачите, як добре! — підбадьорювала вона їх. — Хіба нам багато треба! От ми і
взимку ситі. А вже ж колись прийде весна, і буде зовсім добре. І тато повернеться, —
додавала вона за звичкою, але їй вірив лише маленький синок Пік.
Справді, весна ж мусила прийти! Так же бувало щороку,так і тепер сталося: зашуміли
струмки, зазеленіли поля, прилетіли гуси і журавлі.
— Пік! Пік! — кричав і гукав чижик у клітці. — Де ти, Пік? — І він бився крильцями об
ґрати.
Андрійко раптом замислився.
— Мамо, я випущу чижика, йому, мабуть, хочеться на волю.
Та йому зробилося і страшно за чижика.
— А що як він не знає, куди летіти, і заблукає? А може, він розучився літати? Мамо, хай
він прилітає до нас ночувати!
Мама всміхнулась і сказала:
— Може й не розучився. Може й не заблукає... Ти спробуй.
Винеси на балкон клітку і відчини дверцята.
Андрій так і зробив. І тільки він відчинив клітку і хотів сказати: «До побачення! Прилітай
ночувати!», як чижик затремтів крильцями і полетів, полетів зразу за той високий
будинок, що на розі, а потім через ботанічний сад, а там полем, над рікою, над нивами. Як
добре знав він цей шлях! Він летів і голосно кричав-співав:
— Де ви, мої дітки? Де моя дружина, де мій маленький Пік?
І раптом побачив: на ялині сидить гарненький жовтогрудий чижик, а коло нього
невеличка сіренька змарніла чижиха, і чижик їй щось з запалом співає-розповідає.
— Пік! Пік! Синок! Невже це ти? — закричав тато-чижик.
Чижиха від здивування тільки тому не впала непритомною, що пташки взагалі ніколи в
житті не падають непритомними, але з хвилину вона не могла нічого зрозуміти, а потім
закричала на весь ліс:
— Я ж казала, я ж казала, що ти повернешся!
— Мій тато повернувся! — кричав і стрибав Пік і кинувся до тата, а потім враз почав
показувати всі свої витівки на гілочках ялини — і тато не сердився на нього, як чужі
пташки, а був просто в захопленні.
— Наш тато повернувся! — закричали всі чотири дочки, такі ж бадьорі і хазяйновиті, як
їхня мама.
— Поверрнувся, наррешті, поверрнувся! — рипіла задоволено ялина.
І всі пташки тепер не похитували презирливо дзьобиками, а, навпаки, вітали щасливу
родину і щиро хвалили татові-чижику його дітей і його чижиху. Адже всім завжди
хочеться взяти участь у радості сусіда. А зозуля жалібно кувала:
Ку-ку,
Ку-ку!
Я сама
На віку.
їй було шкода, що вона не виростила жодного синка або дочки. Але мати-чижиха
покликала і її з усіма сусідками до себе на свято і ні слова не сказала чижикові, як їй було
важко без нього. Навпаки, вона казала, як їй допомогли пережити цю зиму її чо тири
дочки і такий чудовий синок Пік.
Чижик, звичайно, не полетів ночувати до хлопчика, хоча дуже тепло розповів про нього
своїй родині. Та хлопчик не сумував, бо ввечері до нього зайшов дядько Сашко й розповів
йому цю історію про Піка і його батьків. Адже цей дядько усе знав про пташок та про
дітей і вмів розповідати навіть про те, чого й не бачив.
КАЗКА ПРО МАЛЕНЬКОГО ПІКА
Чижики звили собі гніздо на найвищій гілці найвищої ялини в лісі зовсім не тому, що
вони були такі горді і хотіли жити вище від усіх. Навпаки, вони були дуже привітні з
усіма пташками, завжди бадьорі, співучі і непосидючі. Просто їм здавалося, що там,
нагорі, їм буде і безпечніше, і веселіше, і так взагалі вили гнізда всі чижі.
— Треба зробити так, щоб ніхто не міг побачити наше гніздечко, — казала молоденька
чижиха. -- Коли я ще жила у своїх тата і мами, вони так зробили гніздо, що його не тільки
який лихий звір або пустун-хлопчисько, а навіть і пташки не могли побачити. Не думай,
будь ласка, що я турбуюся про себе — адже треба подбати про наших діток.
— Не хвилюйся, моя мила, — наспівував їй чижик. Він дуже любив свою дружину, і йому
здавалося, що в усьому лісі нема такої красуні, як вона. — Я все зроблю гаразд! — І вони
вдвох ретельно взялися будувати свою першу хатку.
— Знаєш що, — сказала чижиха, — у нас швидко піде справа, коли ти приноситимеш усе
для будови, а я будуватиму. Так і мої тато і мама робили.
— Що скаже моя хазяєчка — все добре! — завжди погоджувався чижик, і всім пташкам і
деревам у лісі було просто приємно дивитися, як вони весело і дружно працюють. Чижик
приносив у дзьобику сухі прутики, мох, павутиння, гусінь, різний пух з рослин. Якось він
навіть полетів далеко за ліс, де паслась отара, і приніс трохи овечої вовни. Чижиха дуже
вправно будувала малесеньке, але міцне гніздечко, скріплюючи прутики павутинням,
викладаючи його всередині пухом, вовною та м'яким листячком, їй не потрібно було
розкішного великого житла — адже вона була зовсім невеличкою пташкою, своїм гніздом
вона дуже тішилася і без заздрості дивилася на різні гнізда, які будували пташки в лісі.
Навпроти ялинки жила білокора красуня-берізка, і на її гілці іволга підвісила своє
гніздечко — легенький кошичок.
Мабуть, вона хотіла, щоб вітер гойдав її пташенят, коли вони вилупляться. Деякі плели
гнізда в траві, на самісінькій землі.
«Принаймні діти не випадуть», — казали вони.
Синичка з довгим хвостом дуже пишалася своїм круглим затишним і дуже зручним
гніздечком, особливо його входом посередині — маленьким і непомітним.
Чижиха навіть трошки побоювалася, чи не подобатиметься таке гніздо її чижикові більше,
ніж їхнє власне. Але чижик сказав щиро:
— Мені все-таки найдужче подобається наше!
Скоро в гнізді з'явилося п'ять яєчок, біло-зеленкуватих, з брунатними цяточками і
рисками, і чижиха сіла на них. Чижик не знав уже, що й робити. Він приносив дружині
їсти, він співав навколо неї, щоб їй не було нудно сидіти, а коли вона на хвилинку
знімалася з гнізда, бо чижик запевняв, що їй треба «освіжити ся», тоді сам він сідав
швидко в гніздечко, щоб їхні яєчка не охололи.
Це був місяць, коли взагалі пташки сидять на своїх яєчках, і хоч була весна, зеленіли
дерева, розпускалися квіти, пташкам-матерям нікуди не хотілося літати. Адже вони
висиджували своїх пташенят. Одна тільки строката зозуля гуляла безтурботно і всіх
дражнила:
— Ку-ку! Ку-ку! Виходьте гуляти! Будемо літати!
— Нам ніколи! Нам ніколи! — цвірінчали пташки. — Ми висиджуємо пташенят!
— Була охота! — сміялася зозуля. — Я попідкидала свої яєчка по чужих гніздах, хай інші
з ними морочаться!
«Яка легковажна ця зозуля», — подумала чижиха і ще дбайливіше розпушила своє
пір'ячко над п'ятьма крихітними яєчками.
Та й раді ж були батько і мати, коли веселого весняного ранку яєчка почали
розколюватися і одна по одній висувалися маленькі сіруваті голівки.
— Вітаю з дочкою! — мовила чижиха-мати.
— Дуже радий! — засміявся чижик-тато.
— Вітаю з другою! — сказала мати знову.
— Як це приємно! Вдвох їм буде веселіше!
— От ще й третя! —- Приймаю й цю!
— Четверта теж дочка!
— Нічого, мила, — заспокоїв чижиху чижик. — Якщо вони всі будуть такі, як ти, — це
дуже добре.
Нарешті заворушилося п'яте яєчко.
— Пік! Пік! — почули пташки і побачили, як звідти висунувся спочатку маленький
дзьобик і враз розкрився, і вся чумаза голівка на тонкій шийці повернулася на всі боки,
ніби пташеня хотіло враз з усіма познайомитися. — Пік! Пік!
— Синок! Синок! — закричала мати.
— Та це ж чудесно! — зрадів чижик-тато і заспівав на весь ліс привіт своїм діткам —
чотирьом дочкам і п'ятому синочку.
З тої хвилини почалися турботи про родину. Батько і мати літали цілий день і приносили
своїм діткам то гусінь, то різну дрібну комашню. Мамі все здавалося, що вони голодні,
особливо синок, бо він весь час роззявляв широко рота і кричав:
— Пік! Пік!
— Зараз, Пік! Зараз, любий! — хвилювалась мати, але й сміялася водночас. Він був такий
кумедний, цей синок Пік!
Вечорами, коли пташенята засинали, батько і мати були хоч і зморені, але такі щасливі! їм
здавалося, що кращих дітей нема ні в кого, особливо такого веселого, кумедного, як синок
Пік.
Та недовго було те щастя. Вже настав час учити їх літати, як трапилася страшна подія у
їхньому житті. Раптом синє, завжди добре і миле небо похмурніло, потемніло, ніби
розсердилося на весь світ. Сонце, тепле і ясне, кудись зникло, і страшний гуркіт залунав
навколо.
— Мамо! Мамо! — заметушилися пташенята. — Ми боїмося!
— Тримайтесь щільніше! — сказала мати. — Сидіть спокійно, я коло вас.
— А де ж тато? — запищав Пік. — Де наш тато?
Тато-чижик ще зранку полетів по насіння далеко, аж за березовий гай.
— Він повернеться, — заспокоювала мати. — Не хвилюйтеся, дітки, він повернеться.
Страшний вітер, зовсім не схожий на той легкий теплий вітрець, що гойдав лагідно
листячко в лісі, захитав навіть столітні дуби і ялини. Дерева обурено зашуміли,
загомоніли:
— Навіщо ти порушуєш наш лісовий спокій?
Але вітер не вгамовувався, і чижиха з жахом побачила, як з гілки тоненької берізки
зірвалося гарненьке гніздечко-кошичок і впало разом з пташенятами додолу.
— А де ж наш тато? — не заспокоювалися Пік і його сестрички.
— Він повернеться! Він повернеться! — повторювала мама. Раптом блискавка прорізала
темне, в сірих клубах хмар небо, і такий дощ полив, ніби річки були там, нагорі, і вони всі
полинули на землю.
Чижиха розпустила свої крила, підгорнула під них діток, а сама притулилася до стовбура
ялини.
Навіть ця стара ялина стогнала й рипіла від жахливої бурі.
— Тррримайся! Тррримайся! — чулося пташці, і вона, вся мокра, перемерзла, трималася з
усіх пташиних сил.
«Тільки б тато був живий і повернувся», — думала вона, міцніше притуляючи до себе
пташенят.
— Ббух! — з страшним гуркотом упав сусідній клен, а за ним зі стогоном зломилася
берізка.
— Трримайся! Тррримайся! А я витримаю, — рипіла стара ялина.
На ранок небо знову, мов нічого не бувало, проясніло, і сонечко сяяло, як завжди,
пригріваючи і ліс, і ниву, і квіти, і трави. Але що було в лісі і на ниві! Зламані бурею
дерева валялися тут і там; ніби скошена, полягла пшениця, багато квітів не могли навіть
голівок своїх підвести. І скількох своїх жителів не долічився старий ліс!
— А де ж тато? — спитав Пік.
— Він ще повернеться, — впевнено мовила чижиха, — адже він залетів далеко і там,
мабуть, перебув грозу.
Але й на вечір він не повернувся, і на другий ранок, і на третій. Пташки, що мешкали на
сусідніх деревах, похитували дзьобиками і казали:
— Бідна чижиха! Бідна чижиха! їй не впоратися самій. Стільки дітей!
І тільки стара ялина рипіла:
— Трримайся! Тррримайся! Впораєшся! Впораєшся!
І що було робити бідній чижисі, як не триматися? Адже треба було годувати діток, вчити
їх літати, навчати їх доброї пташиної поведінки.
В сусідніх гніздах це робили батько і мати разом, і їм було легше, а вона була сама, і до
того ж така маленька!
З сусідніх гнізд лунав веселий щебет малят, співи батьків, а її діти сиділи мовчки, і це
краяло її маленьке пташине серце. Тоді чижиха сідала на краєчок гнізда, і, хоч їй було
дуже сумно, вона теж намагалася весело співати і в своїх пісеньках завжди розповідала
дітям, що тато літає десь за гаєм. Він нагледів там багато гусені і різної комашні, і він
рятує від неї дерева, а згодом він повернеться, обов'язково повернеться. Діти цьому
вірили, особливо маленький чижик Пік, бо їм, як і всім дітям, хотілося жити весело та
безжурно і знати, що все-таки десь літає їхній тато, як і в усіх пташенят.
Вона сама вчила їх літати і хоч тремтіла за кожний їхній рух, та не показувала цього і
підбадьорювала, як могла.
— Як це добре — літати! — радів маленький Пік. А він вдався таким веселим,
непосидючим, до всього цікавим, і тільки-но вивчився трохи літати, як почав гасати по
всьому лісі. Де траплялася яка пригода чи бешкет — уже всі знали, що то справа
маленького Піка. Вранці він найперший будив увесь лісовий народ своїм дзвінким
голоском, сміливо встрявав у пташині бійки, витягав з-під дзьоба у старших різний
лісовий харч.
Іноді він залітав з товаришами дуже далеко, своєчасно не повертався додому і цим
завдавав матері великих турбот. Чотири дочки були куди слухняніші, і з ними було легше
впоратися, ніж з одним маленьким Піком. І на нього часто сердилися сусіди, а матері було
шкода його. Вона знала: якби був з ними тато, він літав би скрізь разом з Піком і радів би,
що синок такий сміливий, такий вправний, що у нього такий гарний, при ємний голосок і
що, незважаючи на свою легковажність, увечері він так ніжно і ласкаво пригортається під
материне крильце і розповідає про все, що бачив і чув.
Він все-таки дуже любив свою маму, маленький бешкетник Пік. На осінь він почав уже
міняти своє вбрання і робитися схожим на свого батька, але він линяв, як і всі чижики,
шматочками і тому поки що мав дуже смішний вигляд.
— Бачиш, скільки тобі мороки з дітьми, — сказала раз презирливо зозуля. — Чи не краще
було порозкидати так яєчка, як я, і бути вільною?
— Ні! — твердо відповіла чижиха. — Що б я робила без них? А ялина рипіла:
— Трримайся! Тррримайся!
Так, треба було триматися, бо найважче було попереду. Спочатку пожовкло листя, потім
почало падати на землю, багато пташок відлітало в теплі краї. Сунула холодна, біла зима.
Чижиха вже знала це. Вона пам'ятала торішню зиму. Але тоді вона була ще з батьком та з
матір'ю, і коло неї завжди крутився веселий, співучий чижик, з яким вони потім удвох
збудували своє гніздечко. Не такі вже страшні морози, якщо коло тебе рідні, а тепер вона
сама з своїми чотирма дочками і п'ятим синком Піком.
Вона все ж таки намагалася бути вкупі з іншими чижиними родинами: адже на зиму
взагалі всі пташки, що лишалися вдома і не відлітали у вирій, з'єднувалися у великі зграї.
У зграях були не тільки чижі, а й різні лісові маленькі пташки — щиглики, чечітки,
снігурі. Вони збиралися разом і літали в село й навіть у місто шукати собі харчів.
— Будь ласка, не бешкетуй! — умовляла завжди чижиха Піка: адже всі пташки з такою
охотою робили йому зауваження, і це їй було завжди прикро чути.
Пік обіцяв слухатись її, але тільки-но вилітали пташки на простір, він почував стільки
сили у своїх крильцях, що не міг спокійно літати коло матері. Він гукав своїх ровесників, і
що вони тільки не виробляли! Може б чижиха-мати іноді тільки посміялася з того, як він,
перекидаючись на гілочках, натрушував снігу на буркотуху-сову, і з інших його витівок,
та всі сусіди завжди починали похитувати докірливо дзьобиками й казати:
— Ох, оцей ще Пік! Такого урвиголови ще й ліс не бачив!
Коли б хто міг його спинити!
А мати тільки думала:
— Коли б його тато побачив!
А тато-чижик теж думав про це саме.
Яка надзвичайна пригода трапилася з ним! Під час грози, коли він поспішав додому, до
своїх пташенят, до своєї чижихи, його зачепило зломлене дерево, і він упав.
На ранок його знайшли хлопці, що прийшли в ліс по ягоди.
— Дивись! Чиж! Живий ще!
Хлопці принесли його додому, посадили в клітку, і він у них довгенько жив, поки зовсім
одужав, а потім вони понесли його в місто, бо знали, що там є крамниця, де купують
різних пташок.
Та вони й до крамниці не донесли. їх зупинив якийсь дядько.
— Що ви несете, хлопці?
— Чижика.
— А чи це справді чиж? А може, горобець? — засміявся дядько. — Може, ви його
пофарбували?
Хлопці теж засміялися.
— Правда, чиж. Купіть, він співатиме.
Дядько цей дуже любив різних пташок, і в нього їх було багато — і щиглі, і синички, і
снігурі, а от чижа цього року ще не було. Він був дуже радий, що купив, нарешті, і
чижика.
Але цей дядько ще дуже любив дітей. Коли він підходив до будинку, де жив, то побачив,
як школярі з їхнього двору гуля ють у м'яча, а між ними бігає один маленький хлопчик,
задерикуватий і веселий, та його не приймають старші в своє товарист во. Все ж таки
хлопчикові пощастило підбити ніжкою м'яча, і він був страшенно задоволений, але старші
закричали:
— Іди собі, не заважай нам!
Хлопчик образився і гірко заплакав.
— Іди, Андрійку, сюди! — покликав його дядько. — Не плач, бачиш, який хороший
чижик у мене!
У хлопчика враз висохли сльози, а очі так заблищали, що дядькові зробилося дуже
приємно, і він сказав:
— Забери собі чижика, тільки годуй його щодня і напувай.
— Як? Назовсім? — здивувався хлопчик.
— Назовсім!
— Мамо! Мамо! — кричав у захопленні хлопчик, вбігаючи в кімнату. — Дядько Сашко
назовсім подарував мені чижика!
Відтоді вони зробилися нерозлучними друзями — чижик і хлопчик. Хлопчик сам міняв
чижикові воду, сипав зерно і розмовляв увесь час з ним.
— Андрійка впізнати не можна, — дивувалася мати, — то всі в дворі на нього
скаржилися, а тепер він увесь день зайнятий з цим чижиком.
Чижик почав співати, лазити по прутиках, які дядько Сашко поклав між дротинками
клітки. Хлопчик і всі в домі думали, що чижик дуже веселий, і хлопчик співав йому:
Чижик-пижик,
Де ти був?
А насправді чижик весь час співав про своїх діток. Він згадував свого синка, маленького
Піка, а стрибав по клітці, бо гадав, що, може, якось звільниться з-за ґрат. До Андрійка він,
звичайно, звик і любив його, але ж до неволі він звикнути не міг нізащо.
Надворі йшов сніг, чижик бачив це у вікно, на якому стояла клітка, і серце в нього просто
розривалося. Він думав: як переживуть цю зиму його дружина, дочки, маленький Пік? І чи
не забули вони про нього? І він співав голосно, ніби вони могли почути його спів. А люди
казали:
— Який веселий чижик! Весь час співає!
А чижиха зі своїми пташенятами справді переживала скрут ні часи. Уся зграя знайомих
пташок, до якої приєдналася і вона з дітьми, перебралась у місто, у якийсь ріденький ліс,
не схожий на їхній рідний — густий, темний. Вони ж не знали, що то був просто
ботанічний сад. Пташки весь час мандрували з садка в садок, з двору в двір — де якісь
крихти підберуть, де насіннячко. Взимку всі були неперебірливі: адже в такі короткі дні
взимку треба було встигнути наїстися. Пташки в ці місяці гинули більше від голоду, ніж
від холоду. І не всі люди були такі добрі до пташок, як дядько Сашко і хлопчик Андрійко,
що повісили на своїх балконах коробочки і сипали туди для пташок різне насіння та
крихти хліба.
Мати-чижиха, знайшовши таку коробочку, насамперед кликала всіх діток, а тоді вже й
сама починала клювати.
— От бачите, як добре! — підбадьорювала вона їх. — Хіба нам багато треба! От ми і
взимку ситі. А вже ж колись прийде весна, і буде зовсім добре. І тато повернеться, —
додавала вона за звичкою, але їй вірив лише маленький синок Пік.
Справді, весна ж мусила прийти! Так же бувало щороку,так і тепер сталося: зашуміли
струмки, зазеленіли поля, прилетіли гуси і журавлі.
— Пік! Пік! — кричав і гукав чижик у клітці. — Де ти, Пік? — І він бився крильцями об
ґрати.
Андрійко раптом замислився.
— Мамо, я випущу чижика, йому, мабуть, хочеться на волю.
Та йому зробилося і страшно за чижика.
— А що як він не знає, куди летіти, і заблукає? А може, він розучився літати? Мамо, хай
він прилітає до нас ночувати!
Мама всміхнулась і сказала:
— Може й не розучився. Може й не заблукає... Ти спробуй.
Винеси на балкон клітку і відчини дверцята.
Андрій так і зробив. І тільки він відчинив клітку і хотів сказати: «До побачення! Прилітай
ночувати!», як чижик затремтів крильцями і полетів, полетів зразу за той високий
будинок, що на розі, а потім через ботанічний сад, а там полем, над рікою, над нивами. Як
добре знав він цей шлях! Він летів і голосно кричав-співав:
— Де ви, мої дітки? Де моя дружина, де мій маленький Пік?
І раптом побачив: на ялині сидить гарненький жовтогрудий чижик, а коло нього
невеличка сіренька змарніла чижиха, і чижик їй щось з запалом співає-розповідає.
— Пік! Пік! Синок! Невже це ти? — закричав тато-чижик.
Чижиха від здивування тільки тому не впала непритомною, що пташки взагалі ніколи в
житті не падають непритомними, але з хвилину вона не могла нічого зрозуміти, а потім
закричала на весь ліс:
— Я ж казала, я ж казала, що ти повернешся!
— Мій тато повернувся! — кричав і стрибав Пік і кинувся до тата, а потім враз почав
показувати всі свої витівки на гілочках ялини — і тато не сердився на нього, як чужі
пташки, а був просто в захопленні.
— Наш тато повернувся! — закричали всі чотири дочки, такі ж бадьорі і хазяйновиті, як
їхня мама.
— Поверрнувся, наррешті, поверрнувся! — рипіла задоволено ялина.
І всі пташки тепер не похитували презирливо дзьобиками, а, навпаки, вітали щасливу
родину і щиро хвалили татові-чижику його дітей і його чижиху. Адже всім завжди
хочеться взяти участь у радості сусіда. А зозуля жалібно кувала:
Ку-ку,
Ку-ку!
Я сама
На віку.
їй було шкода, що вона не виростила жодного синка або дочки. Але мати-чижиха
покликала і її з усіма сусідками до себе на свято і ні слова не сказала чижикові, як їй було
важко без нього. Навпаки, вона казала, як їй допомогли пережити цю зиму її чо тири
дочки і такий чудовий синок Пік.
Чижик, звичайно, не полетів ночувати до хлопчика, хоча дуже тепло розповів про нього
своїй родині. Та хлопчик не сумував, бо ввечері до нього зайшов дядько Сашко й розповів
йому цю історію про Піка і його батьків. Адже цей дядько усе знав про пташок та про
дітей і вмів розповідати навіть про те, чого й не бачив.
ЧОРНОМОРДЕНЬКИЙ
— Дивіться ж, діти, — казала стара зайчиха, — будьте обережні: для нас настають
небезпечні часи.
Зайчата сиділи тихо і навіть вухами не ворушили, тільки сірому зайчикові з чорною
плямочкою на носі вже набридло слухати розумні промови старої зайчихи.
А ця зайчиха вславилася своїм розумом на весь зелений світ. Про неї знали не тільки в
цьому лісі, а й у сосновому бору поряд і навіть у лісі по той бік річки. Отака була розумна
зайчиха! Вона знала, де що росте, як від кого ховатися і коли треба линяти.
Та чорноморденький зайчик був взагалі неслухняний і легковажний. Йому зовсім не
цікаво було слухати, а хотілося швидше побігати. Він і без неї знав, скільки ворогів у
бідного заячого роду: і лисиця, і вовки, і мисливські собаки.
— Єдиний наш порятунок, — повчала зайчиха, — це наші ноги. Хіба ми з нашими
слабкими силами можемо битися з вовком або собакою? Отже, діти, наші задні ноги — це
наш порятунок і наша гордість! Сором і ганьба тому зайцеві, що не може втекти від
ворога.
— А як я не почую ворога? — спитало якесь маленьке зайчатко.
— А навіщо ж у тебе такі довгі вуха? — строго перепитала зайчиха. Зайча засоромилось і
замовкло.
— Ще у нас є порятунок від ворога, — продовжувала розумна зайчиха, — це наш одяг.
Взимку ми станемо білими і нас не можна буде побачити на снігу.
— І я стану білим? — не втерпів чорноморденький зайчик.
— Ні, коли ти не слухатимешся, ти таким і залишишся на всю зиму, і тебе першого вб'ють
мисливці.
Але зайчик звичайно, не повірив. Чого б це, справді, всі стали білими, а він залишиться
сірим з чорною плямочкою, так, ніби вовчу ягоду хтось на носі роздавив?
Від радості, що він стане білим, зайчик аж застрибав. Зайчиха опустила одне вухо і
сказала:
— Ну, на сьогодні досить. Завтра я вчитиму вас далі, а тепер можете побігати.
У лісі наставала осінь. Зайчикові вона зовсім не подобалася.
Що хорошого, коли з дерев падає листя і шарудить не тільки від кроків якогось звіра, а
навіть від легенького руху повітря, коли пташка пролетить! А як вітер дужчає, то й
шарудіння дужчає. Тоді здається зайчикові — женеться за ним не один, а аж десять
голодних вовків. І ще більше хитрих лисиць і стільки сердитих собак, що всіх звірів у лісі
переловлять. Так шумить оте противне листя!
— І чого йому падати і зайців лякати? — думав зайчик. — Висить собі, ну й висіло б, а то
ні — пожовкло, почервоніло і місця собі не знайде. Побіжу на поле, там завжди можна
чимсь поласувати!
Але й на полі настала осінь. Поля стали голі, тільки колюча, сердита стерня стирчала.
— Фу, як противно бігати по ній босому! — розсердився зайчик і подався на городи.
Але й там була осінь. Люди збирали моркву, капусту і кудись звозили.
— Яке нахабство! — не зміг заспокоїтися зайчик. — А що ж я їстиму взимку?
Він був ще молодим, цей зайчик. Народився тільки повесні і не знав, що взимку взагалі
всім звірам, не тільки зайцям, доведеться важко.
Зайчик побіг додому, під старий дуб, що стояв ще вкритий листям. Стара ялина ще більше
зеленіла.
— От хороші дерева — не скидають свого листя! — сказав він.
Та ялина й дуб тільки всміхнулися.
Ні, не подобалася зайчикові осінь. Усі були заклопотані. Ведмедиха, якої зайчик дуже
боявся і яку поважав, бо вона була найбільша в лісі, приготувала для себе й для родини
чудовий барліг. Вистелила мохом, назносила м'якого сухого листу, і всі в лісі знали, що
вона скоро засне. Сова ховала в дупло мертвих мишенят. Зайчик, як побачив це, прожогом
кинувся далі.
Може, вона на старості недобачає і ще сплутає його з мишею!
Справді настала осінь. Це було видно з усього. Пташки не так цвірінчали, жаби в ставку
не квакали, і навіть мухи літали злючі-презлючі, ніби не наліталися за літо і не хотіли
засинати.
«Коли вже осінь, — вирішив зайчик, — значить, можна міняти шубу. Хоч принаймні
стану красивіший!»
Він постукав лапою до лігва старої зайчихи, скорчив зворушливу мордочку і чемненько
спитав:
— Чи можна вже вдягатися в біле?
Зайчиха строго повела вухами й сказала:
— Ще рано, я сама скажу всім, коли треба.
Зайчик знову почав гасати по лісі, по полю, підбирав забуту морквичку або ріпку. А листя
падало, і було страшно кожної хвилини. Треба було весь час прислухатися, і його вуха
просто ходором ходили, бо заєць боявся чогось не почути. Коли майже все листя на
деревах облетіло, почав дуб осипатися. Тільки яли на стояла зелена. її голки не боялися
морозу.
«Ну, якщо дуб осипається, значить, я можу вже ставати білим», — подумав зайчик і знову
побіг до старої зайчихи. Цього разу він почав скаржитися:
— Он дерева всі осипалися, і дощ щодня, а я й досі сірий!
— Ач, нетерпляче! — сказала зайчиха. — Ще ж нема снігу, навіщо ж тобі ставати білим?
— А щоб красивішим бути!
Але зайчиха була дуже мудра і однаково не дозволила, бо вони ж не для краси міняли
одяг. Зайчик надувся і втік.
— Я побіжу на ту гору: вона ж вища, ніж ліс, там швидше випаде сніг, і я там сам побілію.
Він так і зробив. На горі, як і в лісі, сніг ще не падав, але там було дуже вітряно й холодно.
— Я тут побілію й побіжу додому таким красивим, що мене ніхто не пізнає, — втішав він
себе.
Він справді там почав біліти, але так змерз, що не міг і всидіти на відкритому місці. їсти
самі сухі корінці з бур'янів було теж дуже несмачно. Одного ранку він прокинувся і сам
себе не впізнав: він був увесь білий. Йому хотілося побачити, а як плямочка на носі —
побіліла чи ні. Це йому легко було зробити — адже очі у зайців косі. От він скосив очі і
побачив, що ні — не побіліла. Але він заспокоїв себе:
— Нічого, і так гарно. Чорне на білому. І все-таки я відрізнятимуся від усіх зайців. Треба
швидше до своїх, показатися їм!
Він побіг через поле до свого лісу. Снігу ще не було, земля була чорна й тверда, дерева
стояли голі й ніби змерзлі. І на чорній землі, на сухому жовтому листі дуже вирізнявся
білий зайчик.
Отже, не дивно, що його зовсім легко Помітили мисливські собаки.
— Ату, ату його! — закричали мисливці. Це значило, щоб собаки хапали бідного зайчика.
Але зайчик дременув так, що здавалося, ніби то білий м'ячик котиться через поля, рівчаки,
кущики. Як він тепер сердився на себе! То б сіреньким він заховався за перший кущик, і
ніхто б його не помітив! Зайчик мчав що було сили в довгих ногах.
От він уже в рідному лісі. От совине дерево. От ведмежий барліг. Швидше! Швидше!
От зелена ялина, старий дуб і лігво старої зайчихи.
Зайчиха спала, але її довгі вуха завжди були насторожі. Вони вже не сплутають шарудіння
листу з кроками звіра!
Раптом у лігво прожогом вскочило щось пухке, біле.
— Бабусю, рятуйте! — пропищав зайчик.
Мудра бабуся одразу збагнула, що сталось. Вона миттю вибігла з лігва, а зайчик заховався
в ньому. Сама ж вона не боялася собак. Зайчиха як почала петляти по лісі туди-сюди — і
зовсім збила їх з пантелику. Цього разу мисливці нікого не вбили.
А ввечері під дубом зібралося багато зайців. Білий зайчик був дуже красивий, але дуже
засоромлений, бо всі сміялися з нього. Та стара зайчиха сказала, щоб не сміялися, бо хто
знає, яке ще нещастя трапиться з ким узимку.
Але все ж таки потріпала зайчика лапкою і промовила:
— Бачиш, до чого доводить неслухняність та легковажність!
Тепер ховайся під дубом, аж поки випаде сніг.
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ЧАРІВНІ КАЗКИ
ЛЕТЮЧИЙ КОРАБЕЛЬ
(літературна обробка Оксани Іванєнко)
Був собі дід та баба. А в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних вони
жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього. А він
знай на печі у просі сидить, у чорній сорочці; як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує.
Аж ось летить чутка, що так і так: прийшов царський указ, щоб зібралися до царя на обід.
І хто збудує такий корабель, щоб літав, і прилетить на тім кораблі, за того цар дочку
віддає.
Розумні брати й радяться:
— Піти б, може, там десь наше щастя закотилося!
Порадились, просяться в батька та в матері:
— Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загубити — нічого не загубимо.
Старі, — нічого робити, — вирядили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць,
спекла порося.
Пішли брати в ліс. Зрубали дерево і почали думати, як летючий корабель збудувати.
Підходить до них дід древній, як молоко, сивий, борода аж до пояса.
— Здорові, синочки! Дайте вогнику люльку розпалити.
— Ніколи нам, старий, з тобою панькатися!
І почали знову думати.
— Добре свиняче корито вийде у вас, дітки, — сказав старий. — А царівни вам не бачити,
як своїх вух.
Сказав — і зник, як не було. Морочилися, морочилися брати — нічого у них не вийшло.
— Поїдемо до царя на конях, — каже старший брат. — На царівні не женимося, то хоч
погуляємо.
Сіли брати на коней і поїхали.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
— Піду й я туди, куди брати пішли!
— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Там тебе й вовки з'їдять!
— Ні, — каже, — не з'їдять! Піду!
Старі з нього спершу сміялися, а тоді давай лаяти. Так ні! Бачать, що з дурнем, мовляв,
нічого не зробиш, та й кажуть:
— Ну, йди, та вже й не вертайся і не признавайся, що ти наш син.
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й
випровадила його з дому. Він і пішов.
Іде та іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла — аж до
пояса! Хлопець перший до нього привітався:
— Здорові, діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
— Я до царя на обід.
— Хіба ти, — питає дід, — умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Ні, — каже, — не вмію!
— То й чого ж ти йдеш?
— А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там десь моє щастя
закотилося.
— Сідай же, — каже дід, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в
торбі!
— Е, дідусю, і радий би вас нагодувати, та нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви
його й не вкусите.
— Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв
таких: як у панів. Здивувався дурень, а дід усміхається.
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували
гарненько, подякував дід дурневі та й каже:
— Ну, слухай, сину: йди ж тепер у ліс та знайди найбільший дуб, у якого гілки хрестнавхрест ростуть. Удар сокирою, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не
гукне. Тоді, — каже, — тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі
треба, та по дорозі бери, кого б там не стрів, хто б тебе не попросив.
Хлопець подякував дідові, і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у
ліс.
От увійшов у ліс, підійшов до дуба, у якого гілки хрест-навхрест ростуть, цюкнув
сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав... Коли це за якийсь там час чує — хтось його
будить:
— Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
Хлопець прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а
паруси шовкові так і понадимались тільки летіти!
От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й
полетів нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і
гукнув:
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Що ви робите?
— Слухаю, — каже, — чи вже позбирались до царя на обід люди.
— А хіба ви туди йдете?
— Туди.
— Сідайте зо мною, я вас підвезу.
Слухало сів. Вони й полетіли. Один — як ні одного, а тепер добре, що вдвох.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на
одній скаче.
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Чого ви на одній нозі скачете?
— Того, — каже, — коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ
переступив. А я, — каже, — не хочу...
— Куди ж ви йдете?
— До царя на обід.
— Сідайте з нами.
— Добре.
Скороход сів, і знов полетіли. Як на двох буде, то й третій поживиться.
Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і націлюється з лука, а ніде не
видно ні птиці, нічого.
Він крикнув:
— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого!
— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
— Де ви її бачите?
— Ет, — каже, — там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
— Сідайте з нами!
Стрілець сів. Полетіли. Вже четверо.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви йдете?
— Іду, — каже, — добувати на обід хліба.
— Та в вас і так повен мішок!
— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
— Сідайте з нами!
— Добре!
Сів і Об'їдайло. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Чого ж ви тут ходите?
— Пити, — каже, — хочеться, та ніяк води не знайду.
— Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?
— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
— Так сідайте з нами!
— Добре.
Обпивайло сів, і вони полетіли.
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
— У село, — каже.
— Ото! Хіба в селі нема соломи?
— Є, — говорить, — та не така!
— А хіба це яка?
— А така, — каже, — що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз
де не візьметься мороз і сніг.
— Сідайте з нами!
Морозко сів, і полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви дрова несете?
— У ліс.
— Ото! Хіба в лісі нема дров?
— Чому нема? Є, — говорить, — та не такі.
— А які ж?
— Там, — каже, — прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься
військо перед тобою!
— Сідайте з нами!
І той згодився, сів, та й полетіли. Таке вже товариство стало! Ціла громада та й годі!
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи
понаставлені, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані; пий, душе, їж, душе, чого
забажаєш! А людей, — сказано, — півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани, і багаті, і
старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із своїм товариством на тім кораблі,
спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:
— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів! Лакей пішов, подивився, приходить
до царя:
— Якась, — каже, — мужва обідрана! Цар не вірить:
— Як, — каже, — можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не
допитався.
Взяв та й пішов сам між люди.
— Хто, — питає, — тут на цім кораблі прилетів? Дурень виступив:
— Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то
аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа віддав!»
Що його робити? І вирішив йому загадки загадувати.
— Піди, — каже до лакея, — скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде
води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не те що царівни не віддам, а оце меч
— а йому голову з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав
дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть,
не п'є. Скороход побачив:
— Чому ти, — питає, — не їси?
— Де вже мені їсти!
І розказав — так і так.
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живучої й цілющої... Як я її
добуду?
— Не журись! Я тобі дістану! Хто став у ряду, той держи й біду!
— Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.
— Скажи, — говорить, — що принесу!
Відв'язав Скороход ногу від вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живучої й
цілющої.
Набрав, утомивсь. «Ще, — думає, — поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином,
відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий.
«Пропав!» — думає.
Слухало взяв приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
— Не журись, — каже, — під млином спить, вражий син!
— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його збудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся: я розбуджу!
От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход
прокинувся — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар не знає, що робити. Ну загадувати другу загадку: як із'їсть із своїм товариством за
одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді, — каже, — віддамо мою
дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень.
Та й знов зажурився — аж плаче. А Об'їдайло й каже:
— Не плач, я за вас усіх поїм і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.
— Добре, — каже, — нехай дають!
От насмажили дванадцять биків, напекли сорок пічок хліба. Об'їдайло як зачав їсти — усе
дочиста поїв, ще й просить:
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трошки дали!..
Цар бачить, що він такий, — знову загадав загадку, щоб дванадцять діжок води випив за
одним духом і дванадцять діжок вина, а не вип'є — «мій меч — йому голова з плеч!»
Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.
— Не плач, — каже Обпивайло, — я сам вип'ю, ще й мало буде.
От викотили їм по дванадцять діжок води й вина. Обпивайло як узяв пити, все до краплі
видув, ще й підсміюється.
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
Цар бачить, щo нічого з ним не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зі світу
звести!» От і посилає до дурня лакея:
— Піди скажи: казав цар, щоб перед весіллям у лазню сходив.
А другому лакеєві наказав, щоб лазню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий,
зжариться!» Грубник натопив лазню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна
зжарити!
Сказали дурневі. От він іде в лазню, а за ним слідом іде Морозко з соломою. Тільки-но
ввійшли вони в лазню, аж такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому — й відразу
так стало холодно, що дурень насилу облився та швидко на піч, та там і заснув, бо
намерзся-таки добре! Вранці відчиняють лазню, думають, тільки з нього попілець
зостався. Аж він лежить на печі. Вони його й збудили.
— Оце, — каже, — як я міцно спав!
Та й пішов із лазні.
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в лазні так холодно, наче цілу зиму
не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...
От і каже:
— Хто дістане мені на ранок полк війська, за того віддам свою дочку заміж.
Слухало й підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то — пропав я на
світі...
— Не плач! — каже той, що ніс дрова. — Я тебе виручу. Сказано: добре братство —
краще багатства!
Приходить слуга:
— Казав, — каже, — цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, — тоді твоя
царівна!
— Добре, зроблю, — каже дурень. — Тільки, — каже, — скажи цареві, як не віддасть ще й
тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова
розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська
набралось!
На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:
— Що там так рано грає?
— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а
сам такий гарний, куди там! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним
старшина. Підступив під палац.
— Стій! — крикнув.
Військо у лаві — як перемите!
Вийшла царівна. Як побачила, аж засміялась: який у ней гарний чоловік буде!
От їх швидко й одружили, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ ЧАРІВНІ КАЗКИ
ОХ
(літературна обробка Оксани Іваненко)
Колись було не так, як тепер: колись усякі дива робилися їм світі. Розкажу вам казку про
лісового царя Оха, який він був.
Колись-то давно, не за моєї пам'яті, — мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі,
— жив собі убогий чоловік з жінкою, І у них був одним один син, та й той не такий, як
треба: таке ледащо той одинчик! Ні за що — і за холодну воду не візьметься, а все тільки
на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів із двадцять, а він усе на
печі сидить — ніколи її не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так
обходиться... Батько й мати журяться:
— Що нам з тобою, сину, робити, що ти ні до чого не здатний?
Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно упас хліб переводиш!
Так йому не до того: сидить та просцем пересипається...
Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й каже:
— Що ти, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, і така недотепа — нічого
робить не вміє? Ти б його куди оддав чи найняв, може б, його чужі люди чому вивчили.
Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув день зо три та й утік;
зліз на піч — знову просцем перегинається.
Батько побив його добре, вилаяв, оддав до шевця шевству вчитись). Так він і звідтіля втік.
Батько знов його побив і оддав Ковальству вчитись. Так і там не побув довго — втік.
Батько бідкається. Що робити?
— Поведу, — каже — вражого сина, ледащо в інше царство, може, де найму, він відтіля
не втече. — Взяв його й повів.
Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та
земля. Притомилися трохи; а над стежкою стоїть обгорілий пеньок. Батько й каже:
— Притомився я, сяду одпочину трохи. — От сідає на пеньок та й каже:
— Ох! Як же я втомився!
Тільки це сказав, аж з того пенька — де не взявся — вилазить такий маленький дідок, сам
зморщений, а борода зелена аж по коліна.
— Що тобі, — пита, — чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: де воно таке диво взялося? Та й каже йому:
— Хіба я тебе кликав? Одчепись!
— Як же не кликав, — каже дідок, — коли кликав!
— Хто ж ти такий? — пита чоловік.
— Я, — каже дідок, — лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
— Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! — каже чоловік.
— Ні, кликав, ти сказав: Ох!
— Та то я втомився, — каже чоловік, — та й сказав: ох!
— Куди ж ти йдеш? — питає Ох.
— Світ за очі! — каже чоловік. — Веду оцю дитину наймать — може, його чужі люди
навчать розуму, бо у себе дома — що найму, то й утече.
— Найми, — каже Ох, — у мене, я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та
прийдеш за ним, то коли пізнаєш його — бери, а не пізнаєш — ще рік служитиме в мене!
— Добре, — каже чоловік. — Рік — не вік!
Ударили по руках, чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.
От як повів його Ох та й повів, аж на той світ, під землю, та привів до зеленої хатки,
очеретом обтиканої; а в тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка
зелена, і діти, сказано — все, все... А за наймичок у Оха мавки — такі зелені, як рута!..
— Ну, сідай же, — каже Ох, — наймитку, та попоїси трохи!
Мавки подають йому страву — і страва зелена! Він попоїв.
— Ну, — каже Ох, — піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох — аж він
спить. Ох звелів наносить дров, положив на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова...
Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна углина і випала з того
попелу. Ох тоді і сприснув живущою водою, — наймит знов став живий, тільки вже
моторніший трохи. Ох знову звелів дрова рубати, той трохи порубав та й знову заснув. Ох
підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, углину сприснув живущою
водою — наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і
втретє, та знову живущою водою сприснув углину — і з того ледачого парубка став такий
моторний та гарний козак, що ні задумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько його йде за і НІКІМ. Прийшов у той ліс,
до того пенька обгорілого, сів та:
— Ох!
Ох виліз з того пенька та й каже:
— Здоров був, чоловіче!
— Здоров, Ох!
— А чого тобі, чоловіче? — пита Ох.
— Прийшов, — каже, — за сином.
— Ну, йди, як пізнаєш — бери його з собою, а не пізнаєш —
ще рік служитиме.
Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати; Ох взяв Виніс мірку проса, висипав —
назбігалось до біса півнів! Ну, пізнавай, — каже Ох, — де твій син?
Чоловік дивився-дивився — всі півні однакові: один у один — не пізнав.
— Ну, — каже Ох, — йди ж собі, коли не пізнав: ще рік гній син служитиме в мене.
Чоловік і пішов додому.
От виходить і другий рік; чоловік знову йде до Оха. Прийшов до пенька:
— Ох! — каже. Ох до нього виліз.
— Йди, — каже, — пізнавай!
Увів його у кошару — аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав — не
впізнав.
— Іди собі, коли так, додому, твій син ще рік житиме у мене.
Чоловік і пішов журячись.
Виходить і третій рік. Чоловік йде до Оха. Йде та йде — аж йому назустріч дід, увесь як
молоко білий, і одежа на ньому біла. Здоров, чоловіче!
— Доброго здоров'я, діду!
Куди тебе доля несе?
Йду, — каже, — до Оха виручать сина.
— Як саме?
— Так і так, — каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми
свого сина і з якою умовою.
Е! — каже дід. — Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.
Та я вже, — каже чоловік, — і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер...
Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
— Знаю! — каже дід.
Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я вам цілий вік дякуватиму. Бо все-таки який він не
був, а мій син, своя кров!
Слухай же, — каже дід, — як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери
ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та
оскубуватиметься, то твій син.
Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька: Ох! — каже.
Ох і виліз до його і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці,
наскликав голубів. Назліталась їх сила-силенна і все один в один.
— Пізнавай, — каже Ох, — де твій син? Пізнаєш — твій, а не пізнаєш — мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та оскубується.
Чоловік і каже:
— Ось мій син!
— Ну, вгадав! Коли так, то бери.
Взяв перекинув того голуба, — став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі
немає. Батько зрадів дуже, обіймає його, цілує... Раді обидва!
— Ходім же, сину, додому. — От і пішли.
Йдуть дорогою та й розмовляють: батько розпитує, як там у Оха було, — син розказує; то
батько розказує, як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:
— Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний... Служив ти три роки, та нічого
не заробив!
— Не журіться, тату, — все гаразд буде. Глядіть, — каже, — тут полюватимуть за
лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть
у вас, то ви мене продайте за триста рублів, — тільки продавайте без ретязя: от у нас і
гроші будуть, розживемось!
Йдуть та йдуть, — аж ось на узліссі собаки ганяють лисицю: так ганяють, так ганяють,
лисиця не втече, хорт не дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю,
піймав. Паничі вискочили з лісу.
— Се твій хорт?
— Мій!
— Добрий хорт! Продай його нам.
— Купіть.
— Що тобі за його?
— Триста рублів, без ретязя.
— Нащо нам твій ретязь — ми йому позолочений зробим. На сто!
— Ні.
— Ну, бери всі гроші, — давай хорта. — Одлічили гроші, взяли хорта, — давай полювать.
Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю, то погнав аж у ліс, там
перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
Йдуть та йдуть, батько й каже:
— Що нам, сину, цих грошей, — тільки що хазяйством завестись, хату полагодить...
— Не журіться, тату, буде ще. Тут, — каже, — тату, паничі їхатимуть по перепелиці з
соколом; я перекинусь соколом, то вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за
триста рублів; без шапочки.
От йдуть полем, — паничі випустили сокола на перепела; сокіл женеться, а перепел тікає:
сокіл не дожене, перепел не втече. Син перекинувсь соколом, так зразу і насів того
перепела. Паничі побачили:
— Це твій сокіл?
— Мій.
— Продай його нам.
— Купіть
— Що тобі за його?
— Як дасте триста рублів, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.
— Ми йому парчеву зробимо...
Поторгувались, продав за триста рублів. От паничі пустили и л о сокола за перепелицею, а
він як полетів, та й полетів, та Перекинувся парубком і знову прийшов до батька.
— Ну, тепер ми розжились трохи, — каже батько.
— Чекайте, тату, ще буде. Як йтимемо через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене
продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.
От доходять до містечка, аж там ярмарок. Син перекинувсь конем — і такий кінь, як змій,
і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитами
землю вибиває! Тут понаходилось купців — торгують.
— Тисячу, — каже, — без недоуздка, то й беріть!
— Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! Дають
п'ятсот.
— Ні!
А це підходить циган, сліпий на одне око:
— Що тобі, чоловіче, за коня?
— Тисячу без недоуздка.
— Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!
— Ні, не рука, — каже батько. Ну шістсот... бери!
Як узяв той циган торгуватися, як узяв, — так чоловік і шага не спускає.
— Ну, бери, батю, тільки з недоуздком,
— Е, ні, цигане, недоуздок мій!
— Чоловіче добрий! Де ти бачив, щоби коня продавали без уздечки? І передать ніяк...
— Як хочеш, а недоуздок мій! — каже чоловік.
— Ну, батю, я тобі ще п'ять рублів накину, — тільки з недоузком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривні стоїть, а циган дає п'ять рублів. Взяв і
оддав. Запили могорич; пішов чоловік додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган,
— то Ох перекинувся циганом.
Той кінь несе та й несе Оха — вище дерева, нижче хмари... От спустились у ліс, приїхали
до Оха; він того коня поставив на степу, а сам пішов у хату.
— Не втік-таки з моїх рук, вражий син! — каже жінці.
От у обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів
до річки, а той кінь нахилився пить, та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, не довго
думавши, перекинувся і собі щукою та давай ганяться за тим окунем. Тільки нажене, то
окунь відстовбурчить пірця та хвостом повернеться, щука й не візьме... От-от вона дожене
та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
— Коли ти, кумонько, хочеш балакати, — каже окунець щуці, — то я й так чую!
Знову що нажене щука окуня та:
— Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!
А окунець відстовбурчить пірця та:
— Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую!
Довго ганялась щука за окунем — та ні! Не догнати! Підпливає той окунь до берега — аж
там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі.
Царівна побачила та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
— Який я, таточку, гарний перстень найшла! — Батько любується, а царівна не знає, на
який його й палець надіти: такий гарний!
Коли це через якийсь там час доповіли царю, що прийшов купець. (А то Ох купцем
перекинувся.) Цар вийшов:
— Що тобі треба, дідусю?
— Так і так: їхав я, — каже Ох, — кораблем, віз у свою землю своєму цареві перстень
гранатовий та й упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?
— Так, — каже цар, — моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо мені, каже, і на світі не жить, як не
привезу того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:
— Оддай, — каже, — дочко, — а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай!
А Ох так просить:
— Що хочете, те й беріть у мене, — тільки оддайте мені перстень!
— Ну, коли так, — каже царівна, — то щоб ні тобі, ні мені! — та й кинула той перстень на
землю... Той перстень і розсипався пшоном — так і порозкочувалось по усій хаті. А Ох, не
довго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все
поклював... А одна пшонина закотилася під ноги царівні,— він тієї пшонини і не з'їв. Як
поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі...
А з тієї пшонини перекинувся парубок — і такий гарний, що царівна, як побачила, так і
закохалася одразу й так щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за його:
— Ні за ким, — каже, — я щаслива не буду, а за ним моє щастя!
Цар довго морщився, що за простого оддає свою дочку, а далі взяв та поблагословив і таке
весілля справили, що увесь мир скликали. І я там був, мед-вино пив: хоч в роті не було, а
по бороді текло — тим вона в мене й побіліла!
Автор
natasha3246
Документ
Категория
Художественная литература
Просмотров
2 392
Размер файла
223 Кб
Теги
оксана, казка, іваненко
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа