close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

ДАВНЬОРУСЬКА ЛІТЕРАТУРА

код для вставкиСкачать
ДАВНЬОРУСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Література Київської Русі є спільною для трьох братніх східнослов'янських народів - російського, українського і білоруського. Книги відіграли велику роль у культурному і літературному житті Давньої Русі. Тут зародилось і розквітло давньоруське літописання. Київ став центром розвитку письменства і мистецтва.
У Київській Русі високого розквіту набула матеріальна культура, зокрема архітектура. За князя Ярослава Мудрого збудовано. Золоті ворота і Софійський собор (1037 р.), які й сьогодні чарують своєю грандіозністю і красою. Софія оздоблена чудовими мозаїками і фресками. Тут також переписувались книги, була заснована перша на Русі бібліотека. Загалом книги в Київській Русі були у великій пошані. Про це літописець писав: "Великою є користь від навчання книжного, бо книги вчать нас говорити і по них навчаємось... це скарбниця мудрості; книгам властива невичерпна глибина; вони звеселяють нас, коли ми сумуємо". Популярності книг на Русі сприяло запровадження християнства і потреба письменства для ведення справ у державі.
Своєю красою і величністю відзначалися й інші будови, зокрема Спаський собор у Чернігові, Успенський собор на території Києво-Печерської лаври та інші. На Русі активно культивувався живопис, іконописне мистецтво. Свідченням цього є різноманітні фрески Софійського собору.
У Давній Русі набула великого розвитку народнопоетична творчість. Жили серед народу легенди, казки, билини, прислів'я. До нас мало дійшло зразків цих творів у їх первісному вигляді. Так, деякі з прислів'їв зустрічаються в літописах. На основі сюжетів легенд та казок авторами літописів створено чимало героїко-фантастичних оповідань. Билини, епічні народні твори з своєрідною поетичною формою продовжили життя на півночі Росії і стали національним епосом російського народу.
Школи в Давній Русі виникли в кінці X ст. при князюванні Володимира Святославича після запровадження християнства, яке вимагало знання грамоти. Так, князь Володимир змушував бояр віддавати своїх дітей у науку, щоб з них могли вийти освічені адміністратори. За Ярослава Мудрого розширюється мережа шкіл, а в Києві при Андріївському монастирі організовано першу на Русі школу для дівчат, в якій їх учили грамоти й ремеслу.
Поширеним у Давній Русі було переписування книг. Вони писалися на пергаменті - спеціально вичиненій телячій шкірі чорним чорнилом, а заголовні літери абзацу - червоною фарбою. Кожна літера в тексті виписувалась окремо, а слова розділялись. Така манера письма називалась уставом. Згодом, з середини XIV ст., почали писати дрібним письмом - н а п і в уставом, а при швидкому письмі переходили на скоропис.
Переписування книг було справою нелегкою. В окремих випадках переписувачі, закінчивши тривалу роботу над книгою, в кінці тексту писали, що їх проймає радість з цього, як купця, що зробив вдалу покупку, або мандрівника, який повернувся після довгої подорожі додому.
Оформлення книг у Давній Русі робилось досить майстерно й цікаво. Свідченням цього є одна з найдавніших книг - "Остромирове євангеліє", написана в Києві в 1056-1057 роках, яка збереглась до наших днів. Книга прикрашена кольоровими малюнками, орнаментом, заставками, розмальована золотом, оправлена в дерев'яні палітурки, обтягнені шкірою.
Основою літературної мови Київської Русі була давньоруська народна мова. Паралельно вживалась і старослов'янська мова, якою переважно писались церковні книги. Між цими мовами відбувалась активна взаємодія. Це добре видно з текстів літописів, в яких події, пов'язані з церковними темами, написані старослов'янською мовою, а світські - староруською.
Щоб зафіксувати найважливіші події і повідомити про них наступні покоління, в Київській Русі писались оригінальні твори - літописи. Це історичні літературні твори, в яких розповідь велася за роками ("літами"), звідки і назва "літопис", а автор - "літописець". У літопису, як правило, описувались найважливіші події і явища, характеризувалась діяльність історичних осіб.
Руське літописання виникло приблизно в XI ст. Найважливішим з відомих нам літописів є "Повість временних літ", або Початковий літопис, який дійшов до нас у кількох списках. Він містить цікаві розповіді з історії Київської Русі, зокрема про заснування міста Києва, про князювання Олега, Ігоря, Святослава та ін.
Спочатку "Повість временних літ" була написана в 1113 р. монахом Києво-Печерського монастиря Нестором. Пізніше його за дорученням Володимира Мономаха доопрацював ігумен Видубицького монастиря в Києві Сильвєстр. В 1118 р. літопис було доповнено новими матеріалами. Кожний із авторів прагнув щось додати від себе чи за порадою князя, а те, що не імпонувало йому або князеві,- зняти.
"Повість временних літ" - одна з видатних літературних і історичних пам'яток часів Київської Русі. Вона пройнята полум'яним патріотизмом, ідеєю єдності руської землі. Твір закликав народ до згуртованості перед навалою зовнішніх ворогів. У "Повісті" відображено високий рівень культури руського народу, поетичне багатство фольклору тощо. Твір мав значний вилив на подальший розвиток руського літописання.
Серед інших творів часів Київської Русі виділяється Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі и 1200 році. У цьому творі описані ті великі страждання, які терпів руський народ від нашестя половців. Автор закликає захистити рідну землю від нападників, засуджує міжусобну боротьбу князів за київський престол, яка вела до розрухи в державі, зубожіння народних мас.
Цінною пам'яткою писемності також є Галицько-Волинський літопис, який охоплює події від 1201 до 1292 року. Він пропагував ідею сильної князівської влади і необхідності боротьби з боярами. В літописі подається образ одного з видатних полководців і державних діячів Давньої Русі Данила Галицького. У важкі для руського народу часи, коли орди іноземних загарбників особливо стали дошкуляти руській землі, цей князь зумів згуртувати народ і провести переможні битви на Волині в 1238 р. і в 1245 р. в Галичині. В літописі настійно проводилась думка про єдність всіх руських земель в боротьбі проти іноземної навали. Твір відзначався емоційно піднесеним стилем, виразними характеристиками зображуваних героїв, в його текст внесено чимало зразків народнопоетичної творчості.
Відомі й інші книги. Популярним був "Києво-Печерський патерик" - збірник оповідань про заснування Києво-Печерського монастиря і його перших діячів. Значного поширення набула житійна література - релігійні літературно-пропагандистські твори про життя канонізованих (визнаних церквою святими) осіб. Таким, наприклад, було житіє про Бориса і Гліба, синів Володимира Святославича, підступно вбитих в 1015 р. їх старшим братом Святополком - суперником на київський престол. Активно культивувався жанр "хожденій", тобто подорожні записи мандрівників до "святих місць" - Єрусалима, Константинополя. Серед цих творів особливо виділялось "хожденіє" ігумена Даниїла, в якому він детально описав свою подорож до Єрусалима.
До нас дійшла лише певна частина культурного надбання Давньої Русі. Матеріальні і духовні цінності знищували часті пожежі, їх грабували ворожі орди, які нападали на Русь.
Але й те, що ми знаємо, дає право говорити про високий рівень розвитку, самобутність давньоруської літератури. Свідченням цього може служити "Слово о полку Ігоревім" - літературна пам'ятка кінця ХП ст.
"СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ"
Східнослов'янські народи - російський, український і білоруський - по праву пишаються геніальним творінням далеких предків - поемою "Слово о полку Ігоревім". Ця безсмертна пам'ятка відзначається патріотизмом, гуманізмом, народністю, винятковою образністю. Для неї характерна глибина змісту, досконалість поетичної форми, зв'язок з народною поезією.
Поема "Слово о полку Ігоревім" була знайдена в 90-х рр. XVIII ст. любителем і збирачем пам'яток старовини О. І. Мусіним-Пушкіним і опублікована ним у Москві в 1800 р. З часу появи "Слово о полку Ігоревім" стало предметом глибокого вивчення не лише вітчизняними, а й зарубіжними вченими. Про цю поему написано чимало наукових досліджень, її перекладено сучасними російською, українською і білоруською мовами, а також мовами інших народів.
Історична основа "Слова". В основі "Слова о полку Ігоревім" лежать реальні події 1185 р., добре відомі з літопису "Повість временних літ",- похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців з метою захисту руських земель, що закінчився поразкою руського війська.
У "Слові" з великою художньою силою відтворено згадані історичні події, правдиво розповідається про суспільне та політичне життя Київської Русі, для якої в XII ст. характерною була роздрібненість, постійна й гостра міжусобна боротьба, зокрема між нащадками Володимира Мономаха і їх противником - Олегом Святославичем (у "Слові" його названо "Гориславичем"). Жорстока боротьба точилася десятки років - за "уділи", за владу, за право збирати данину з простолюду. В цій боротьбі князі нерідко зверталися за допомогою до своїх сусідів - кочових племен половців. Цьому сприяла ще й та обставина, що багато руських князів поріднилися з половецькими ханами. Наприклад, Володимир, син Ігоря - героя "Слова", був одружений з дочкою хана Кончака.
Половецькі орди спільно з деякими руськими князями нападали на руські землі, палили, грабували села, забирали людей у полон. Озлоблені міжусобною боротьбою, роздрібнені князівства не могли протистояти згуртованій силі половців. Виникла загроза фізичного знищення руського народу. Ця обставина вимагала від князів об'єднання й організованої відсічі нападникам. Відомо, що в 1097 р. кияни звернулися до Володимира Мономаха зі словами: "Не погубіте Руської землі! Бо коли почнете війну між собою, погані стануть радуватися і візьмуть землю нашу, що її надбали батьки наші й діди ваші трудом великим і хоробрістю". І Володимир Мономах, а потім його син Мстислав відбивали ворогів на далеких підступах до Києва. В 1183 та 1184 роках київський князь Святослав Всеволодович, об'єднавши під свою руку дружини кількох князів, успішно виступив проти половців, розгромив їхні орди, взявши в полон тисячі воїнів, багатьох ханів.
Новгород-сіверський князь Ігор Святославович не зміг узяти участі в поході 1184 року, бо через бездоріжжя його дружина не з'єдналася з військом Святослава. Весною І185 р. Ігор з невеликими силами виступив проти половців, щоб остаточно розгромити їх, а також визволити руське Тмутороканське князів ство, яким колись володів його дід- князь Мстислав Володимирович.
Але похід виявився невдалим. Військо Ігоря було розбито, а він сам потрапив до полону. Поразка Ігоревого війська була великим горем для руського народу. Ці події лягли в основу "Слова о полку Ігоревім".
Зміст і побудова поеми
"Слово о полку Ігоревім" складається із вступу, трьох частин і закінчення.
Розпочинається поема своєрідним ліричним заспівом, в якому безіменний автор розмірковує над проблемою вибору художніх прийомів, щоб найкраще розповісти про Ігорів похід. Він згадує при цьому славетного співця Бояна, свого попередника, який широким розмахом фантазії зумів майстерно повідати про подвиги київської дружини.
Але ставлячись із пошаною до Бояна, який у своїй поезії розумом літав над хмарами, скакав соловейком по уявному дереву, автор, віддаючи певну данину творчій манері Бояна, хоче вести розповідь оригінально, "за билинами цього часу", тобто у відповідності з історичними оповідями своєї доби, не вдаватися до різних вигадок і фантазій.
Розповідь у поемі розпочинається з моменту приготування князів до походу. Автор має намір розповісти про похід у такий спосіб, щоб, з одного боку, уславити руських воїнів за їхній патріотизм, відвагу, мужність, а з другого - довести, що всі ці чудові якості мало принесуть користі батьківщині, якщо князі не будуть діяти спільно, не об'єднають своїх зусиль у боротьбі проти ворога, за створення сильної, єдиної держави.
Змалювавши урочисту картину зустрічі Ігоря та Всеволода, автор показує мужність князів і дружинників, готовність їх виступити проти ворога.
Ігор повів полки вперед. Ніщо не могло зупинити хоробрих воїнів: ні лихі віщування природи, ні зловіщий крик птаха, ні несподіване затемнення сонця. У першому бою Ігор здобуває перемогу, взявши великі багатства - золото, дорогі оксамити (тканина з густим коротким ворсом з натурального шовку або штучного волокна).Але торжествувати було передчасно.
Наступного дня природа знову віщує русичам лихо: "...криваві зорі світ провіщають; чорні тучі з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця (чотири князі, що брали участь в поході), а в них трепещуть сині блискавки. Бути грому великому!" Половці, діставши підкріплення, оточили русичів. Битва була жорстокою. Переважаючі сили ворога зломили хоробрих русичів.
Перша частина поеми - власне похід Ігоря - закінчується ліричним відступом. У ньому виразно, яскраво змальовується лихо, якого зазнала земля руська. Співець-патріот звинувачує руських князів у тому, що вони ставлять власні інтереси вище народних, дбають тільки про себе, намагаються загарбати більше добра і земель: "бо сказав брат брату: це моє і те - теж моє". Ось причина того, говорить автор "Слова", "що туга розлилась по Руській землі".
Тут уже автор, який постійно захоплюється відвагою Ігоря, його силою, почуттям любові до рідної землі, засуджує князя за те, що він нерозсудливо згубив руське військо.
У другій частині поеми йдеться про "золоте слово" князя Святослава, яке дає ключ до розуміння ідейного змісту поеми. Київському князю Святославу приснився дивний, тривожний сон, який він розповідає своїм наближеним. Цей сон віщує лихо - поразку Ігоря, Всеволода та їхньої дружини. І тоді Святослав звертається до князів Русі з палким словом-закликом. Він прославляє їхню силу і доблесть, кличе одностайно стати за землю Руську, за рани Ігореві.
Автор не випадково поставив у центрі другої частини "Слова" Святослава. Адже Святослав - князь київський, а саме Київ мислився автором поеми - та й не тільки ним - як центр могутньої об'єднаної Давньоруської держави. Крім того, перед Ігоревим походом Святослав двічі завдавав поразки половцям. Тому автор "Слова" всіляко намагався возвеличити постать Святослава, зробити його ім'я символом об'єднання Русі, без чого неможлива була сильна Давньоруська держава, здатна не тільки протистояти натиску кочівників, а й диктувати їм свою волю.
Автор "Слова" дещо ідеалізує Святослава, показує, як до нього тягнуться інші князі, для яких слово великого князя київського - закон. Святослав, звертаючись до руських князів, виявляє добре розуміння характеру кожного з них, мислить як старий і навчений досвідом батько з синами. Так, він говорить, що великий князь Всеволод може "Волгу веслами розкропити, а Дон шоломом вилляти", галицький Ярослав Осмомисл "зачинив ворота через хмари, із престолу стріляє салтанів за землями". Він дорікає Ігореві та Всеволодові за те, що вони "без честі, бо кров погану пролили", рушили в похід, не порадившись із ним, спонукані тільки прагненням уславитись. Разом з тим, він жаліє їх, співчуває, що зазнали поразки, потрапили до полону. Зрозуміло, що тут устами Святослава говорить сам автор "Слова о полку Ігоревім", який прагне, щоб бажане стало дійсністю, щоб під прапором Святослава об'єдналась Київська Русь.
Ця частина різко уривається. Після цього йде відомий плач Ярославни. Єфросинія Ярославна, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла, ще зовсім молодою стала дружиною Ігоря, який вдруге взяв з нею шлюб у 1184 році - за рік до нещасливого походу на половців. У плачі Ярославни чується безмірна туга кохаючої жінки за своїм милим і біль за поразку князя та його війська.
Плач Ярославни посідає особливе місце в композиції поеми. Його не випадково поставлено автором не відразу після поразки Ігоревого війська, а перед картиною втечі й порятунку Ігоря. Здається, ніби природа поступилася перед силою кохання, перед гарячим благанням Ярославни і допомогла Ігореві врятуватися.
Логічним завершенням розповіді про Ігорів похід є епізод втечі князя з полону, про який розповідається в третій частині поеми. Це - могутній акорд, який надає всій поемі оптимізму. Втеча Ігоря з полону - це не тільки його особисте звільнення, а й надія на активну боротьбу проти половців.
Ігореві, як князеві, в полоні були надані пільги. На його вимогу з Русі навіть привезли священика, він часто їздив на полювання. Але його постійно стерегли двадцять знатних половців.
Хрещеннй половчанин (русич по матері) Овлур (Лавор, Лавр, як його називають у літопису) пропонує князеві тікати. Після вагань той згодився. І однієї ночі, коли варта перепилася кумису й поснула, Ігор непомітно пройшов сторожу і втік. Разом з Овлуром щасливо добрався до прикордонного міста.
Апофеозом воїнської доблесті, вірності батьківщині, відвазі й хоробрості звучить прикінцевий уривок "Слова". Князь порівнюється з головою людини - "тяжко тій голові бути без пліч -зле і тілу без голови, руській землі без Ігоря". Всі радіють, що Ігор утік з полону: "Землі раді, города веселі". Так автор "Слова" намагається утвердити дух єдності всієї Київської Русі, показати спільність усіх руських людей.
Образи поеми. Ідею захисту батьківщини автор втілив у систему художньо довершених образів. Персонажі поеми, створені за допомогою різних художніх засобів, несуть на собі риси узагальнення. В той же час вони виразно індивідуалізовані. Центральне місце в "Слові" займає величний образ батьківщини - Русі. В ім'я її інтересів, народу звучить натхненний голос поета, який уявляє Русь єдиною і сильною державою з політичним центром у Києві. Поразка Ігоря мислиться як велике лихо для всього народу, як зневажена честь рідної землі. Автор недвозначно заявляє, що умовою могутності й економічного розвитку Русі є мир і припинення міжусобницьких війн.
Автор поеми окидає поглядом всю Руську землю, роздумує над її минулим і сьогоднішнім, міркує над причинами її роз'єднання.
Значне місце в "Слові" відводиться зображенню вчинків Ігоря та Всеволода як основних учасників походу. Автор возвеличує цих героїв насамперед за те, що вони проймалися ідеєю захисту рідної землі і готові захищати її до останнього подиху. В їх особі автор бачить кращих представників сучасних йому князів.
Ігор відзначався винятковою хоробрістю і відвагою. Він був добре відомий на Русі як непримиренний ворог половців, над якими тричі одержував перемогу. Перед новим походом проти половців сталось несподіване - відбулося затемнення сонця, яке справило гнітюче враження на деяку частину воїнів. Вони завагались - вирушати в похід чи ні. Але палке звернення до них Ігоря підняло їх бойовий дух: "Браття і дружино! Краще ж би порубаним бути, аніж полоненим бути",- так проголошує князь-патріот, закликаючи або "голову свою положити", або "напитися шоломом із Дону".
Автор поеми скупими, але виразними, влучними словами малює образ благородного, мужнього героя, який готовий віддати своє життя за рідну землю. Про Ігоря і Всеволода київський князь Святослав каже: "Ваші хоробрі серця з міцного булату викувані, а в одвазі загартовані".
Високо підносячи героїзм і відвагу Ігоря, його вірність батьківщині, автор поеми картає князя за нерозсудливість, його рішення здобути перемогу над половцями самому, без допомоги інших руських князів. Як видно з поеми, саме за це розгнівався на Ігоря і київський князь. Святослав докоряє Ігореві та його братові Всеволоду за цю самовпевненість.
У "Слові" виразно наголошується на тому, що не збагачення було метою руських воїнів. Так, коли під час першої переможної битви русичі захопили високі трофеї, то Ігор узяв собі тільки почесні військові клейноди - "черлен стяг, біла коругов, черлена гілка, сріберне ратище", ті речі, що свідчать про перемогу і славу. А воїни "покривалами, і опапчами, і кожухами почали мостити мости по болотах і багнистих місцях - і всякими узороччями половецькими". Отже, Ігор і його дружина понад усе ставили перед собою завдання - розгромити ненависного ворога.
Безстрашним змальовано Ігоря в бою з половцями. Це людина високого патріотизму і виняткової мужності. Його не лякає небезпека розгрому дружини. Він попереду війська, б'ється до останнього подиху, завертає полки, які почали відступати під натиском ворога.
Перебуваючи тривалий час у половецькому полоні, Ігор не зрадив батьківщині, не піддався на звабні спокуси, які пропонували йому половецькі хани. Всі помисли і думи його були звернені до рідного краю, коханої Ярославни. При першій же можливості він тікає з полону, на важкому шляху втечі його наснажує, надає йому сили близька зустріч з руським народом, якого Ігор, як князь і воїн, повинен захистити від нападників.
Героїзм руських воїнів розкривається поетом в образі Всеволода. В Іпатіївському літописі говориться, що Всеволод у бою виявив неабияку мужність. З таким же захопленням про нього пише і автор "Слова". Як розлючений тур, Всеволод іде попереду своїх воїнів, сипле на ворогів стрілами, бряжчить об шоломи мечами булатними. Куди тур поскаче, там лежать погані голови половецькі, розсічені його шаблею ворожі шоломи.
З симпатією пише автор про Всеволода як відважного і хороброго воїна, здатного своєю мужністю запалити дружинників на подвиг. Він завжди в центрі бою, забуваючи ради особистої слави і про батьківський князівський престол, і про кохану дружину.
Всеволод з винятковою теплотою говорить про свою військову дружину, яка на його поклик готова постояти за землю руську. Його воїни, говорить він, "під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані". Вони можуть гідно зустріти ворога, бо "луки в них напружені, сайдаки отворені, шаблі вигострені". Вони долають степи та яруги, кидаються в бій без страху, шукаючи собі честі, а князеві - слави.
Психологічний стан Всеволода на полі бою передається досить правдиво. Він, наче билинний герой, іде на ратний подвиг і вступає в боротьбу з ворогом. Показуючи військову відвагу Всеволода, автор висловлює своє ставлення до нього як палкого патріота.
Своєрідне місце в творі автор відводить київському князю Святославу. В образі Святослава автор не відтворює риси конкретної особи, а прагне створити свій ідеал мудрого правителя руської землі, далекоглядного і прозорливого політика. Як відомо з літописних джерел, Святослав не відіграв у житті Київської Русі такої видатної ролі, яку йому приписував автор "Слова". Він не виділявся військовою кмітливістю, був посереднім політиком, так само, як і інші князі, дбав про вузько місцеві інтереси власного князівства. Під пером же автора "Слова" Святослав виступає могутнім князем, здатним об'єднати під своєю рукою інших руських князів, згуртувати народ для відсічі ворожої навали.
Образ Святослава розкривається в його сні і "золотім слові". Князь гірко переживає невдалий похід Ігоря, ремствує, що йому в боротьбі з нападниками не допомагають князі-васали. Для нього головним у житті є захист рідної землі. Зрозуміло, що в образі Святослава, в його "золотому слові" втілені думки самого автора "Слова", який мріє, щоб під прапором Святослава об'єдналась Київська Русь.
Ідея гуманізму і уславлення мирного життя найповніше відобразилась в образі Ярославни. Автор змалював цей образ високопоетично, наділивши його ніжністю, красою подружньої вірності, душевною щирістю і глибоким ліризмом.
Туга Ярославни за коханим, надія на перемогу його війська висловлені нею в плачі - одному з найпоетичніших витворів світової літератури. На стіні Путивля княгиня оплакує полоненого чоловіка і звертається до вітру, до Дніпра, до сонця, щоб вони допомогли Ігореві повернутися з полону, врятувати його воїнів. Ярославна з болем у душі тяжко переживає поразку руського війська. її любов до Ігоря нерозривно пов'язана з любов'ю до багатостраждальної рідної землі і руських воїнів, її захисників. Плач Ярославни сповнений патріотизмом, надією і вірою в майбутнє.
Образ Ярославни змальований народнопоетичними засобами. Автор порівнює її з зигзицею (чайкою або зозулею - ці два образи є досить поширеними у фольклорі): "Полечу,- рече,- зозулею по Дунаєві, омочу бобровий рукав у Каялі ріці, утру князю кривавії рани на дужому його тілі!"
За своїми художніми засобами, образністю плач Ярославни близький до народних голосінь. Природа ніби прислухалась до благань Ярославни і допомагає Ігореві втекти з полону.
Образ Ярославни перегукується з жіночими образами народнопоетичної творчості. У ньому втілено скорботу матерів і дружин Русі, думи і помисли яких нівечили безперервні війни. Тому образ Ярославни набирає значної узагальнюючої сили.
Автор "Слова". Ми не знаємо імені автора "Слова". Однак із тексту можна зробити висновок, що поет був високоосвіченою людиною свого часу, далекоглядним і мудрим політиком. Це був талановитий письменник, добре обізнаний з тогочасним суспільним життям, патріот, який вболівав за майбутнє Руської землі. Його турбувала не лише честь і слава руських князів, а й доля простого народу, до якого він ставився з співчуттям і симпатією. Окремі дослідники "Слова..." вважають то книжника Тимофія з Галича,то співця Митуса, то Ольстина Олексича, брата Ярославни. Леонід махновець називає конкретне ім'я, доводить, що автором слова є Володимир Ярославич, син Ярослава Осмомисла, дочка якого, славнозвісна Ярославна, була дружиною Ігоря Святославовича, новгород-сіверського князя. Автор двояко дивився на руських князів: гордий за їхні успіхи, гірко переживає невдачі, але разом з тим осуджує князів за їхній егоїзм у політиці і міжусобиці. Останнє особливо непокоїло його, бо міжусобиці можуть призвести до загибелі Руської землі. Тому недаремно автор закликає об'єднатись під владою київського князя, бо це стане запорукою могутності батьківщини. Саме тому він ідеалізує "великого" і "грізного" київського князя Святослава Всеволодовича, який насправді був і не сильним, і не грізним.
Безсумнівно, автор "Слова" був дружинником і учасником походу Ігоря. Це видно з того, що він добре знає військову справу, з теплотою і симпатією описує героїзм дружини. Тільки військова людина і очевидець подій міг так правдиво і в той же час пристрасно передати воєнні дії і охарактеризувати воїнів, відтворити їх психологію на полі бою.
"Слово" і народна поезія. Найважливішою прикметою поетичної форми "Слова" є його народність, зв'язок з фольклором. Твір споріднюється з усною поезією своїм поетичним стилем. Важливо, що в самому світогляді автора "Слова" були такі риси, які зближували його з творцями усного історичного епосу. Це єднання помітне насамперед при оцінці зображуваних подій, у манері їх художнього відображення.
"Слово о полку Ігоревім" позбавлено, як і народний героїчний епос, релігійного осмислення подій, вчинків героїв. Заклик до єднання руської землі підкріплюється не релігійними догмами, а відтворенням образів сильних і сміливих князів і воїнів, від яких руська земля чекає захисту.
Автор "Слова", гіперболізуючи військову доблесть своїх героїв, не виходить за межі правдоподібності. Він не малює людей надприродними істотами, а лише, як у народній творчості, в напружені моменти - в епізодах битви із ворогом - наділяє героїв винятковими властивостями.
У "Слові" ми знаходимо ряд художніх засобів, відомих в усній поезії східних слов'ян. Зокрема, часто трапляються порівняння фольклорного походження. Так, кривава битва порівнюється з посівом, з весільним бенкетом, з молотьбою. "Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, а кров'ю полита: тугою зійшов (цей посів) на Руській землі". Це порівняння майже дослівно перегукується з українською піснею:
Чорна рілля заорана І кулями засіяна, Білим тілом зволочена І кровію сполошена.
В російських билинах, українських думах та піснях досить часто картини бою передаються в образі бенкету. Порівняння наступаючого війська з чорною хмарою знаходить собі паралель в народній пісні. У "Слові": "Чорні тучі з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепещуть сині блискавки. Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого". У пісні:
Із-за гори хмара виступає, приходжає,
До Чигирина громом вигримляє.
На українську землю блискавкою блискає...
У "Слові о полку Ігоревім" є чимало художніх засобів, добре відомих з слов'янської народної творчості: епітети: чисте поле, сірий вовк, чорний ворон, синє море, стріли гартовані, красні діви та ін. тавтологічні звороти: сурми сурмлять, мости мостити, ні мислею помислити, ні думою подумати. повторюються не тільки спільнокореневі слова, а й цілі вирази. Наприклад, у плачі Ярославни повторюється перед кожним звертанням до сил природи фраза: "Ярославна рано плаче в Путивлі на забралі, примовляючи".
Образ Ярославни, голос якої на Дунаї лунає зозулею і яка збирається полетіти "зозулею по Дунаю", увібрав риси скорботної жінки, виведеної у фольклорі слов'ян. Плач же Ярославни заснований на художніх принципах народних голосінь.
Зближується з фольклором і манера змалювання образу Ігоря. Ось він, тікаючи з полону, "полетів соколом попід хмарами, б'ючи гусей і лебедів". Майже аналогічні рядки зустрічаємо в російській билині про Воха Всеславича.
Вивчення зв'язків "Слова" з народною поезією поставило проблему про ритмічну будову пам'ятки. Виникло питання: прозою чи віршем написаний твір у первісній формі, якої точно не зберіг переписувач. Були спроби довести, що "Слово" написано билинним розміром, зблизити поетичний розмір пам'ятки з українськими народними думами. Однак, ця проблема й на сьогодні остаточно залишилась нерозв'язаною.
Ймовірно, що "Слово о полку Ігоревім" у своїй первісній основі складалося з прозових і віршових частин, які між собою чергувались. Цю особливість пам'ятки переписувачі в основному зберегли, і в такому вигляді вона дійшла до нашого часу.
Природа в "Слові". Поему "Слово о полку Ігоревім" і фольклор поєднує і ставлення до природи. В народних казках, думах, легендах та інших жанрах фольклору природа одухотворюється, бере активну участь у подіях, допомагає або перешкоджає діям героїв. Фактично природа виступає як дійова особа. Подібне бачимо і в "Слові". Природа попереджає Ігоря про небезпеку, сумує, коли руське військо зазнає поразки, допомагає князеві втекти з полону. До сил природи, як до живих істот, звертається і Ярославна в своєму плачі за Ігорем.
Природа в "Слові" сприяє розкриттю подій, то вповільнюючи, то прискорюючи їх хід, загострює їх драматичність. Залежно від обставин картини природи різко міняються. Тут особливо виразно проявляється майстерність автора, його вміння підпорядкувати явища природи відтворенню подій і змалюванню образів.
Автор надзвичайно спостережливий, він з винятковою точністю передає своєрідний характер звуків тварин. Лебідь у нього "пояше", соловейко "ущекотал", орли "клекотом зовут" тощо.
Ідея "Слова". "Слово о полку Ігоревім" пройнято ідеєю єдності Київської Русі. Автор "Слова" закликав до єднання руської землі з центром у Києві. Ця єдність уособлюється з київським князем, який уявляється автором людиною сильною і впливовою, здатною об'єднати під своєю рукою князів Руської держави.
Зображуючи похід Ігоря та його поразку, автор "Слова" намагається переконати князів, що без припинення міжусобних воєн, чвар не можна уникнути зайвих кровопролить, даремної загибелі людей, розорення. Ця ідея знайшла вияв в усій художній структурі твору і передусім у його сюжеті й композиції.
Глибокий ідейний зміст "Слова", його патріотизм, виражені в довершеній художній формі, надзвичайно вражають читача. Відповідаючи на питання, чи "Слово" не є підробкою, О. С. Пушкін писав, що ніхто з письменників XVIII ст. не мав стільки таланту, щоб написати такий твір, що вони "не мали всі разом узяті стільки поезії", скільки знаходимо її в плачі Ярославни, в описі битви і втечі.
1.Розташувати пам'ятки давньоруської літератури у хронологічному порядку
А) Галицько-Волинський літопис Б) Київський літопис, В) "Слово о полку Ігоревім" Г) "Остромирове євангеліє", 123456 Д) "Повість временних літ", або Початковий літопис Е) "Велесова книга" 2. Завдання на встановлення відповідності Олена ПчілкаГанна БарвінокМикола ХвильовийВасиль БаркаОлександр ОлесьІван БагрянийІ. Карпенко-КарийМарко ВовчокОстап ВишняПанас МирнийЛеся УкраїнкаМарія Олександрівна ВілінськаІван Карпович ТобілевичПавло Михайлович ГубенкоІван Карпович ТобілевичОлександр Іванович КандибаПанас Якович Рудченко Лариса Петрівна Косач-КвіткаМикола Григорович ФітільовГанна Білозерська-КулішІван Павлович Лозов'ягаОлена Косач 1
Автор
225   документов Отправить письмо
Документ
Категория
Образование
Просмотров
3 437
Размер файла
123 Кб
Теги
давньоруська, література
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа