close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

admin

код для вставкиСкачать
1. Предмет адміністративного права.
Предмет правового регулювання – це умовно виділена сфера суспільних відносин, на які розповсюджується вплив правових норм певної галузі права. Саме за предметом правового регулювання галузі права відрізняються одна від одної. Для адміністративного права, як і будь-якої галузі права, характерна наявність системи правових норм, призначених для регулювання особливої сфери суспільних відносин, які і складають предмет правового регулювання адміністративного права.
Аналіз сучасного стану відносин, які складають предмет адміністративного права України, проведений вченими-адміністративістами на чолі з В.Б.Авер’яновим, дозволяє зробити висновок про наявність в предметі даної галузі таких груп суспільних відносин:
1. Відносини державного управління. Дані відносини являють собою виконавчо-розпорядчу діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, спрямовану на регулювання та координування відносин в економічній, соціально-культурній та адміністративній сферах суспільного життя.
2. Відносини, що виникають в процесі внутрішньої організації та діяльності апаратів державних органів та органів місцевого самоврядування. В дану групу входять такі відносини по організації роботи державного органу, які пов’язані з формуванням внутрішньої структури органу, розподілом його на функціональні підрозділи, а також координуванням роботи підрозділів органу та веденням діловодства. Також сюди включаються всі відносини, пов’язані з проходженням та припиненням державної служби та служби в органах місцевого самоврядування. Особливістю даної групи відносин є те, що вони не обмежуються органами виконавчої влади, а стосуються діяльності будь-якого органу (наприклад, адміністративними є відносини з приводу проходження державної служби суддями або організації роботи апарату Верховної ради*.
3. Відносини, що виникають з приводу застосування заходів адміністративного примусу та адміністративної відповідальності до фізичних та юридичних осіб. Наприклад, це заходи по охороні громадського порядку, дотримання правил дорожнього руху, дозвільної системи, правил благоустрою населених пунктів та ін.
4. Відносини, пов’язані з організацією діяльності адміністративних судів (адміністративна юстиція*.
5. Відносини, що виникають з приводу забезпечення органами виконавчої влади і місцевого самоврядування реалізації та захисту прав і свобод фізичних та юридичних осіб, а також надання особам різноманітних адміністративних послуг. До цієї групи відносин належать, зокрема, розгляд органами виконавчої влади і місцевого самоврядування скарг, звернень та заяв громадян, а також здійснення дозвільно-реєстраційної діяльності.
Отже, виходячи із переліку відносин, що регулюються адміністративним правом, адміністративне право можна визначити як галузь права, яка регулює суспільні відносини, пов’язані із здійсненням виконавчо-розпорядчих та організаційних функцій державної влади та місцевого самоврядування, спрямованих на забезпечення функціонування механізму держави, а також на захист та забезпечення прав і свобод фізичних та юридичних осіб.
2. Метод адміністративного права.
Для адміністративного права характерне використання всієї сукупності прийомів і засобів, покликаних впорядковувати і регулювати суспільні відносини. Разом з тим конкретне призначення адміністративного права як галузі, норми якої регулюють здійснення виконавчо-розпорядчих та організаційних функцій державної влади та місцевого самоврядування, здійснює істотний вплив на вибір і комбінацію методів правового регулювання.
Метод субординації (імперативний метод* - характеризується юридично-владними приписами (розпорядженнями* владного суб’єкта. Практично це означає, що одній стороні регульованих відносин адміністративно-правовою нормою наданий певний обсяг юридично-владних повноважень, адресованих іншій стороні, яка зобов’язана підкоритися закладеним в цих приписах вимогам. Метод субординації означає односторонність волевиявлення одного з учасників регульованих відносин. Це волевиявлення юридично владне. Відповідно, волевиявлення однієї сторони не рівнозначне волевиявленню іншої. Пояснюється це перш за все тим, що юридично-владні приписи віднесені до компетенції відповідних суб’єктів державної влади. Субординація знаходить своє відображення в процесі регулювання управлінських відносин, відносин по застосуванню заходів адміністративного примусу і відповідальності, більшості відносин державної служби та ін.
Метод координації (диспозитивний метод* полягає у наданні учасникам адміністративних відносин можливості вибору (без прямих приписів та заборон* варіанту власної поведінки, але обов’язково в рамках умов передбачених адміністративно-правовою нормою.
В сучасному адміністративному праві спостерігається тенденція до посилення ролі диспозитивного методу в регулюванні адміністративних відносин. Зокрема диспозитивність проявляється в регулюванні відносин, що виникають з приводу надання адміністративних послуг, укладання адміністративних договорів, адміністративного оскарження, та ін. Посилюється диспозитивний характер виконавчо-розпорядчої діяльності в таких сферах як, економіка, культура, освіта, які раніше належали виключно до сфери імперативного регулювання (наприклад, навчальний заклад може встановлювати відмінні від загальноприйнятих умови вступу і навчання в ньому*.
Концепцією реформи адміністративного права України передбачена необхідність застосування третього методу правового регулювання – реординації.Він полягає у наданні фізичним та юридичним особам, а також державним службовцям права вимагати у суб’єкта владних повноважень здійснення певних дій та створення необхідних умов для забезпечення їх належної діяльності.
Даний метод є характерним саме для адміністративного права і покликаний забезпечити органами виконавчої влади і місцевого самоврядування реалізацію та захист прав і свобод фізичних та юридичних осіб.
Таким чином, основними методами правового регулювання адміністративного права є: субординація (імперативний метод*, координація (диспозитивний метод* та реординація, які можуть виступати як основними, так і допоміжними методами правового регулювання в залежності від особливостей регульованих відносин та мети правового регулювання.
Методи правового регулювання реалізуються шляхом:
1. Встановлення приписів (зобов’язання вчинення певних дій або утримання від них, наприклад: обов’язок сплати штрафу або проходження технічного огляду транспортного засобу в межах певного строку*.
2. Встановлення заборон (заборона вчинення певних дій, наприклад заборона руху на червоний сигнал світлофору, заборона вигулу тварин в певних місцях*.
3. Надання дозволів (можливість учасника адміністративних відносин реалізовувати певні права чи здійснювати певні дії за умов наявності відповідного уповноважуючого акту владного органу. Такими актами, наприклад, є: дозвіл на придбання та зберігання зброї, посвідчення водія, ліцензія на зайняття певним видом підприємницької діяльності, тощо.
3. Система адміністративного права.
Загальна частина побудована за принципами інституційності. Тобто в загальну частину адміністративного права включаються норми, що складають основні правові інститути адміністративного права, які мають найбільш загальний характер і значення для адміністративного права в цілому.
Загальна частина розмежовує норми адміністративного права на три великі групи:
об’єкти адміністративної діяльності;
суб’єкти адміністративної діяльності;
форми адміністративної діяльності.
В межах кожної групи виділяються основні інститути адміністративного права, які включають в себе норми, які закріплюють основні засади та принципи реалізації виконавчої влади; адміністративно-правовий статус суб’єктів адміністративного права; форми і методи здійснення виконавчої влади; адміністративну відповідальність; порядок адміністративно-процесуальної діяльності; забезпечення законності та дисципліни в діяльності органів державної виконавчої влади, тощо.
Особлива частина побудована за галузевим принципом. Вона розмежовує норми адміністративного права за галузевими ознаками державного управління. Всі норми особливої частини розмежовуються на три основні групи:
норми, що регулюють управління в економічній сфері;
норми, що регулюють управління в адміністративно-політичній сфері;
норми, що регулюють управління в соціально-культурній сфері.
До цих груп, зокрема, включаються норми, які діють в межах окремих областей, галузей та сфер реалізації виконавчої влади. Це – адміністративно-правові норми, що визначають функціонування органів управління загальної та спеціальної компетенції в процесі державного керівництва економікою, соціально-культурним будівництвом і адміністративно-політичною діяльністю, а також норми, які регулюють суспільні відносини в конкретних галузях управління (промисловість, сільське господарство, торгівля, транспорт та зв’язок, охорона здоров’я, освіта, наука і культура, іноземні справи, оборона, внутрішні справи тощо*.
При цьому в сферах і областях дії норм особливої частини адміністративного права конкретизуються і деталізуються вимоги загальної частини з врахуванням специфічних умов їх функціонування і застосування.
4. Місце адміністративного права в системі права України.
Визначений вище предмет регулювання адміністративного права України, показує, що адміністративне право так чи інакше, зачіпає практично всі сфери врегульованих правом суспільних відносин, а тому слід встановити чіткі межи співвідношення і взаємодії адміністративного права з іншими галузями права України. Це дозволить не тільки виявити місце адміністративного права серед інших галузей права, а дасть можливість чіткіше з’ясувати суть і природу самої цієї галузі.
Адміністративно-правові відносини настільки тісно вплетені в систему існуючих правовідносин, що нерідко передують або є наслідком дії норм інших галузей права. Це часто спричиняє випадки плутанини або змішування як вченими, так і юристами-практиками предмета регулювання адміністративного та інших галузей права, що призводить до невірної правової інтерпретації та кваліфікації конкретних правовідносин, а отже, до юридичних та наукових помилок (візьмемо лише численні випадки невірного визначення підсудності адміністративних, кримінальних та господарських справ*. Тому, говорячи про взаємодію адміністративного та інших галузей права, слід робити наголос не лише на зв’язках, а і на відмінності між предметами регулювання адміністративного та інших галузей права.
Зв’язок адміністративного та конституційного права. Розмежування предметів адміністративного та конституційного права є однією найбільших проблем вітчизняного публічного права. Особливо це стосується відносин, що виникають в процесі реалізації виконавчої влади. Це призводить до того, що часто зміст підручників конституційного та адміністративного права в частині «виконавчо-розпорядча діяльність» абсолютно тотожний. Також в межах предмета конституційного права часто розглядаються такі види відносин, які є суто адміністративними і не можуть складати предмет конституційно-правового регулювання (наприклад, це відносини з приводу розгляду скарг і звернень громадян, легалізації об’єднань громадян, які є адміністративними провадженнями і входять до складу адміністративного процесу*. Саме тому необхідно не тільки показати зв’язки конституційного та адміністративного права, а і провести чітке розмежування їх предметів регулювання.
Зв’язок конституційного та адміністративного права полягає в тому, що конституційне право є провідною галуззю для всіх інших галузей права, оскільки їх норми повинні базуватися на принципах та нормах Конституції України та не суперечити їм. Конституційне право закріплює правові засади і принципи формування і функціонування всього механізму держави, визначає основні засади правового статусу особи. Норми конституційного права є юридичною основою для розробки адміністративно-правових норм. Зокрема, адміністративне право конкретизує і деталізує вимоги конституційних норм через уточнення компетенцію різних органів та ланок системи виконавчої влади, визначає організаційно-правовий механізм реалізації прав та інтересів громадян, адміністративно-правовий статус конкретних учасників адміністративно-правових відносин та адміністративно-правові засоби їх захисту, закріплює форми та методи управлінської діяльності різних органів виконавчої влади.
В чому ж полягає відмінність між предметами регулювання конституційного та адміністративного права? Як було визначено вище, адміністративне право регулює суспільні відносини, пов’язані із здійсненням виконавчо-розпорядчих та організаційних функцій державної влади та місцевого самоврядування. Схожі за змістом відносини регулює і конституційне право. Проте основна відмінність між конституційно-правовими та адміністративним відносинами полягає в тому, що конституційне право регулює політичний, а адміністративне – організаційний аспект діяльності державної виконавчої влади та місцевого самоврядування. Наприклад, конституційне право визначає місце та призначення виконавчої влади в системі гілок влади України. Адміністративне право регулює організаційний аспект реалізації виконавчої влади у вигляді регулювання засад структурно-функціональної побудови органу влади, проходження в ньому державної служби, організації нормотворчості та діловодства. Конституційне право визначає основні права і свободи особи, а адміністративне право регулює організаційні засоби їх захисту та реалізації органами виконавчої влади і місцевого самоврядування.
Норми адміністративного права пов’язані з нормами кримінального права. Адміністративне право містить багато загальнообов’язкових правил (дорожнього руху, паспортної системи, санітарні, протипожежні*. У випадках передбачених кримінальним законодавством, порушення цих правил може потягти за собою настання кримінальної відповідальності.
Також норми адміністративного права визначають, які діяння є адміністративними проступками. Деякі із них межують із злочинами і тому, щоб дати правильну юридичну кваліфікацію, нерідко потрібно тлумачити у взаємозв’язку норми адміністративного і кримінального права. Крім цього кримінальне право встановлює відповідальність за посадові злочини (тобто порушення норм адміністративно-правового інституту державної служби*.
Тісний зв’язок адміністративного права з фінансовим. Фінансове право регулює суспільні відносини, що виникають в сфері фінансової діяльності держави з приводу акумуляції, розподілу та використання грошових коштів, що становлять національний доход держави. Нормативні акти, що стосуються компетенції фінансових органів як специфічних органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, можуть одночасно містити норми як адміністративного, так і фінансового права. Тому, коли мова йде про норми, що визначають зміст рішень цих органів в сфері фінансів, то це перш за все норми фінансового права. Організація ж роботи фінансових органів визначається адміністративним правом. Іншими словами, адміністративне право регулює переважно організаційні (виконавчо-розпорядчі* відносини в сфері фінансів, а фінансове право – переважно самі фінансові відносини як особливий різновид економічних відносин.
Адміністративне право тісно пов’язане з цивільним правом. Зв’язок цих галузей полягає в тому що:
1* Адміністративні акти часто є підставою виникнення цивільно-правових відносин. Наприклад, акт дозволу на заняття підприємницькою діяльністю є підставою для реалізації своїх цивільних прав особою-підприємцем; постанова у справі про адміністративне правопорушення є підставою для порушення цивільно-правового провадження про відшкодування матеріальної шкоди внаслідок дорожньо-транспортної пригоди.
2* Цивільно-правові документи також можуть виступати підставою виникнення адміністративно-правових відносин. Наприклад, угода купівлі-продажу автомобіля є підставою для дій по реєстрації даного автомобіля в органах ДАІ, які регулюються вже адміністративно-процесуальними нормами.
Деякі норми адміністративного права тісно пов’язані з нормами трудового права. Нормами адміністративного права визначаються повноваження державних органів, уповноважених контролювати дотримання трудового законодавства. Через відповідні інспекції та інші уповноважені на те органи держава здійснює контроль за дотриманням правил охорони праці та техніки безпеки. Така діяльність регулюється адміністративним правом.
Певні зв’язки існують між адміністративним і трудовим правом у сфері регулювання службових відносин. Норми трудового права визначають статус державних службовців як учасників трудового процесу. Так, трудовим правом регулюються відносини оплати праці державних службовців, час їх роботи і відпочинку, розмір відпусток, тощо. Норми адміністративного права регулюють права та обов’язки службовця як особи, що виконує завдання та функції держави. Сюди також включаються вікові та кваліфікаційні вимоги до державного службовця, умови вступу на державну службу, порядок її проходження, правила користування документами та ін.
5. Історія розвитку адміністративного права як галузі права та науки.
Аналіз першоджерел адміністративного права свідчить, що перші адміністративні норми з’явилися у праві найдавніших держав світу (кодекс Хаммурапі, публічне право Стародавнього Риму*. Однак, їх кількісний ріст і об’єднання в організовану сукупність відбувається в більш пізній період.
В античні часи та в епоху феодалізму адміністративне право не отримало місця в системі галузей права. Насамперед, це було викликано малою кількістю норм, які ми сьогодні називаємо адміністративними. Це зумовлювалось, по-перше, відсутність в античних та феодальних державах розгалуженої системи державних органів з чітко закріпленою за ними компетенцією; по-друге була відсутність потреби в централізованому виконанню функцій по забезпеченню громадського порядку та суспільного добробуту (такі функції в той час виконувалися самими громадами і регулювалася нормами звичаєвого права*.
Виникнення адміністративного права як окремої галузі почалося у кінці середньовіччя із настанням епохи Відродження. Передумовою цьому були:
1* виникнення розгалуженої системи державних органів, діяльність яких регламентувалась спеціалізованими нормами;
2* поява цілої соціальної групи професійних працівників державних органів – державних службовців, порядок діяльності яких також вимагав створення спеціальних правових норм;
3* інтенсивний розвиток культури та економіки, зумовлений появою значної кількості великих міст, ознакою яких стало наявність місць, що мали громадське значення (вулиці, площі, базари, лазні, аптеки тощо*, у зв’язку з чим виникла необхідність управляти ними та підтримувати публічний (громадський* порядок. З цією метою був створений спеціальний орган - поліція, яка мала забезпечувати належний громадський порядок.
В епоху абсолютизму 18 ст. поліцейська влада стає важливою частиною єдиної абсолютної державної влади, яку уособлює монарх. Поліція означала тепер не просто “стан хорошого порядку в суспільстві”, а поліцейську владу як право верховної влади абсолютного монарха, завдяки якій через своїх чиновників він міг регламентувати відповідними постановами соціальне життя своїх підданих і здійснювати свої розпорядження за допомогою владних, і в першу чергу, примусових заходів. Під поліцією стали розуміти все державне управління, в рамках якого здійснювалась поліцейська влада, а вона в свою чергу об’єднувала всю державну владу, що здійснювалася всередині держави, за винятком іноземних справ, військової сфери, фінансів і юстиції.
На основі поліцейського законодавства з’являються перші праці з поліцейського права. Однак, приблизно з 20-х років 19 ст. внаслідок встановлення в більшості країн Західної Європи конституційних форм правління і виділення на основі розподілу влади виконавчої гілки влади поле суспільних відносин, що регулюється поліцейським правом, значно розширюється. Ці відносини стають значно складнішими і поліцейське право для їх регламентації виявилося вузькою галуззю права. Тому в Німеччині в 2-й половині 19ст. Штейном висувається поняття “право управління”. Це право встановлювало принципи управління, застосування дисциплінарного примусу, окреслювало правовий статус таких інститутів виконавчої влади як уряд і армія, регулювало діяльність державних службовців.
Наступний етап розвитку адміністративного права розпочався у другій половині 19 століття. Саме тоді, під час буржуазних революцій, у Європі почали створюватись республіки, побудовані на принципі розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову. Більш розгалуженою системою органів стали саме органи виконавчої влади, регламентація діяльності та служби в яких вимагала створення цілої системи правових норм, які поступово виокремились з державного (конституційного* права та увійшли, поряд з поліцейськими нормами, до нової галузі права, яка згодом (в кінці 19, на початку 20 ст.*отримала назву «адміністративне право» .
Формування європейського адміністративного права в сучасному його розумінні відбулося в першій половині 20 століття, яке було обумовлено корінними змінами, які відбулися у відносинах між державою і громадянами. Основний акцент у відносинах між державою і особою змістився з управлінських та правоохоронних (поліцейських* відносин на відносини пов’язані з адміністративним порядком забезпечення державою прав громадян, а також з можливістю громадян в судовому порядку оскаржувати дії органів виконавчої влади (відносини адміністративної юстиції*.
Адміністративне право Російської імперії як юридична наука підійшло до 1917 року в тому вигляді, який відповідав основним положенням теорії та рівню розвитку західноєвропейського адміністративного права. Як галузь законодавства воно повністю відповідало стандартам поліцейського права і мало відповідну назву.
В Радянському Союзі до адміністративного права ставилася з підозрою за його зв’язок з поліцейським правом. Внаслідок цього адміністративне право опинилося в надзвичайно складному становищі в перші два десятиліття при новому режимі і двічі заборонялося як галузь правознавства і як навчальна дисципліна (1917-1921, 1928-1937*. Лише у 1938 році, завдяки виступу А.Я. Вишинського на Першій нараді з питань науки радянського права і держави, адміністративне право було реабілітовано за умови його розвитку лише на марксистсько-ленінській ідеології, що передбачало неприйняття адміністративної юстиції як складової частини адміністративного права.
Одночасно, в ході юридичної дискусії 1938-1941р.р. був визначений предмет адміністративного права – суспільні відносини у сфері державного управління, поняття і сутність якого використовується в теорії адміністративного права до цього часу. Саме в кінці 50-х, початку 60-х років 20 століття в СРСР були обґрунтовані основні положення, що стосуються соціальної ролі та предмета регулювання адміністративного права. Зокрема, за адміністративним правом закріплювались дві основних сфери правового регулювання – державне управління та адміністративна відповідальність.
Сучасні тенденції розвитку адміністративного права зумовлені змінами в характері суспільних відносин, які складають предмет адміністративного права. Спостерігається відхід від розуміння адміністративного права як права державного управління. Домінування в предметі адміністративного права управлінських відносин було характерним для правового регулювання за радянських часів, оскільки тоді управління з боку держави дійсно домінувало фактично в усіх суспільно значущих сферах. Зараз же ситуація змінилася: сфера управлінських відносин кардинальним чином звузилась.
На сьогоднішній день головним критерієм виокремлення з маси суспільних відносин таких, що складають предмет адміністративного права, пропонується вважати не управлінський характер регульованих відносин, а обов’язкову наявність в цих відносинах особливого суб’єкта – такого, в якому уособлюється так звана „публічна адміністрація” – у вигляді державних органів виконавчої влади, або виконавчих органів місцевого самоврядування. Стосовно характеру зазначених відносин, то в них переважають не управлінські ознаки, а ознаки „публічної сервісної діяльності”, тобто діяльності держави та органів місцевого самоврядування по забезпеченню такого порядку їх взаємодії з фізичними та юридичними особами, який би забезпечував ефективну реалізацію їх прав та свобод.
Отже, адміністративне право пропонується розуміти як таку галузь права, яка регулює здебільшого не управлінські стосунки, а різноманітні взаємовідносини між органами державної влади та приватними особами щодо забезпечення першими необхідних умов для ефективної реалізації належних приватним особами прав, свобод і законних інтересів.
Начало формы
6. Адміністративне право як наука та навчальна дисципліна.
Наука адміністративного права – це система наукових знань, уявлень та теоретичних положень про закономірності формування, розвитку і застосування норм адміністративного права з метою правової організації суспільних відносин, які виникають в процесі управлінської, правоохоронної та правозабезпечувальної діяльності. Об’єктомнауки адміністративного праває та частина правової дійсності, на яку спрямоване пізнання (те, що ми вивчаємо*. Частина адміністративно-правової дійсності, які є об’єктом науки адміністративного права не є однорідною, а складається з наступних елементів:
1*. Норми адміністративного права та адміністративно-правові інститути;
2*. Юридичні факти адміністративно-правового характеру;
3*. Адміністративно-правові відносини;
4*. Адміністративно-правові акти;
5*. Акти застосування адміністративно-правових норм (правозастосовча практика*;
6*. Адміністративно-правова ідеологія;
7*. Суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників адміністративно-правових відносин;
8*. Фактична поведінка осіб, що здійснюють ці права та обов’язки;
9*. Вплив адміністративного права на суспільне життя.
Предмет науки адміністративного права перебуває в межах її об’єкта і являє собою те, що безпосередньо пізнається, підлягає вивченню та постійно перебуває в процесі наукового пізнання.
Предметом науки адміністративного права є виділені суб’єктом сторони і аспекти об’єкта науки адміністративного права, їх істотні закономірні зв’язки та відносини.
Адміністративне право як навчальна дисципліна являє собою розгорнуту описово-пізнавальну характеристику сучасного стану галузі і науки адміністративного права, їх місця і ролі в здійсненні завдань правового забезпечення реалізації державної виконавчої влади.
За аналогією з системою галузі адміністративного права навчальний курс складається з Загальної та Особливої. З точки зору змісту Загальна та Особлива частини курсу “Адміністративне право” відповідає проблематиці Загальної та Особливої частин галузі адміністративного права.
Таким чином, предмет науки адміністративного права значно ширший предмета галузі права, оскільки наука покликана не просто констатувати факти та події, але і співставляти, аналізувати і досліджувати їх з метою отримання нових знань, які допомагали б вирішенню практичних проблем. 7. Концепція адміністративної реформи: завдання, напрями та етапи.
Початком практичного здійснення адміністративної реформи вважається прийняття Указу Президента України „Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні” від 22 липня 1998р[1].
Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв’язано ряд завдань:
- формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях;
- формування сучасної системи органів місцевого самоврядування;
- запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення прав і свобод громадян, надання державних і громадських послуг;
- організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;
- створення сучасної системи підготовки та перепідготовки кадрів органів державної влади та місцевого самоврядування;
- запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою.
Згідно Концепції, адміністративна реформа повинна здійснюватися в таких напрямках:
1. Створення нової правової бази, що регламентуватиме державне управління в Україні.
2. Формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів здійснення державного управління.
3. Кадрове забезпечення нової системи державного управління.
4. Зміцнення та формування нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління.
5. Наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління, формування механізмів наукового та інформаційного моніторингу її функціонування.
Адміністративна реформа розрахована на відносно тривалий період її реалізації і включає три етапи:
Підготовчий етап реформи включає розробку та офіційне схвалення Концепції адміністративної реформи та Програми здійснення адміністративної реформи. На цьому етапі розв’язуються першочергові питання, пов’язані з поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного управління.
На другому етапі запроваджуються організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління.
На третьому етапі поглиблюються трансформаційні процеси, формуються нові інститути, організаційні структури та інструменти державного управління.
На всіх етапах реформи вживаються заходи щодо її законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ державного управління.
8. Поняття та ознаки адміністративно-правової норми
Адміністративно-правова норма – це загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки, встановлене або санкціоноване владним суб’єктом, яке закріплює та регулює суспільні відносини, пов’язані із здійсненням виконавчо-розпорядчих та організаційних функцій влади, спрямованих на забезпечення функціонування механізму держави та захист прав і свобод фізичних та юридичних осіб, забезпечені системою засобів державного примусу.
Від норм інших галузей права адміністративну правову норму відрізняє, насамперед сфера її правового регулювання - організаційні функції державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на забезпечення функціонування механізму держави, а також на захист та забезпечення прав і свобод фізичних та юридичних осіб. Саме вона визначає особливості адміністративно-правових норм, до яких належать:
1* адміністративно-правові норми слугують забезпеченню публічних інтересів. Під публічними інтересами розуміються не тільки інтереси держави та місцевих громад, а і певні права та інтереси фізичних та юридичних осіб, які забезпечуються виключно публічно-правовими засобами (тобто за участю суб’єк-тів владних повноважень*.
2* адміністративно-правові норми переважно закріплюють реалізацію організаційних функцій державної влади та місцевого самоврядування Це означає, що адміністративно правові норми або встановлюють порядок реалізації компетенції публічним суб’єктом, або є результатом реалізації цієї компетенції.
3* більшість адміністративно-правових норм встановлюється органами виконавчої влади та місцевого самоврядування в процесі здійснення ними виконавчо-розпорядчої діяльності. Більшість адміністративних норм мають підзаконний характер і являють собою конкретизацію положень Конституції та законів України і спрямовані на забезпечення функціонування механізму держави, а також на захист та забезпечення прав і свобод фізичних та юридичних осіб.
4* більшість адміністративно-правових норм містить категоричні правила поведінки та передбачає односторонній владний вплив на суб’єкти права.Дана ознака адміністративно-правової норми також пояснюється тим, що вони регулюють організаційні та процесуальні моменти реалізації виконавчо-розпорядчих функцій держави, що неможливо без встановлення певних владних приписів та чіткого окреслення можливих моделей поведінки учасників адміністративних відносин.
5* адміністративно-правові норми забезпечені цілою системою засобів державного примусу. Часто вважається, що адміністративно-правові норми забезпечуються виключно заходами адміністративної відповідальності. Проте комплекс відносин, що регулюється адміністративними нормами настільки різноманітний, що для ефективного забезпечення виконання даних норм необхідно використовувати весь комплекс заходів державного примусу. Так, за порушення норм адміністративного права до осіб можуть бути застосовані найрізноманітніші заходи юридичної відповідальності: адміністративної, кримінальної, дисциплінарної, матеріальної. Більше того, адміністративна відповідальність може встановлюватися за порушення не тільки адміністративних, а і інших галузей права.
9. Структура адміністративно-правової норми.
Структура адміністративно-правової норми – це внутрішня будова норми права, поділ її на складові елементи, які пов’язані між собою.
В структурному відношенні адміністративно-правова норма, як і будь-яка інша норма права складається з гіпотези, диспозиції та санкції. Крім того, для окремих норм адміністративного права характерна наявність четвертого елементу складу норми – заохочення.
Гіпотеза – це частина норми, яка містить вказівку на фактичні умови, при настанні яких потрібно керуватися даною нормою. Фактично гіпотеза передбачає обставини, які є підставами виникнення, зміни та припинення адміністративних правовідносин. Наприклад, п.16.1 Правил дорожнього руху України: «у разі вимкнення світлофора або його роботи в режимі миготіння сигналу жовтого кольору перехрестя вважається нерегульованим і водії повинні керуватися правилами проїзду нерегульованих перехресть та установленими на перехресті знаками пріоритету».
Диспозиція – це основна частина норми, що містить саме правило поведінки, яке повинні виконувати суб’єкти адміністративного права при настанні обставин вказаних в гіпотезі. Наприклад ст.18 Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» закріплює перелік примусових заходів, які можуть бути застосовані за умов введення надзвичайного стану.
Санкція – це частина норми, яка містить вказівку на заходи відповідальності, що застосовуються в випадку порушення адміністративно-правової норми. Наприклад ст.183 КпАП «завідомо неправдивий виклик спеціальних служб тягне за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».
Заохочення – це частина норми, яка містить заходи правового, морального і матеріального характеру, пов’язані із публічних визнанням заслуг особи або сумлінне виконання нею правових та інших обов’язків. Найчастіше заохочення має місце у нормах, що регулюють інститут державної служби. Проте заохочення можуть застосовуватись не лише до державних службовців, а і інших категорій громадян. Наприклад перелік заохочень до встановлюється Закон України «Про державні нагороди» встановлює перелік заохочень (нагород*, що можуть бути застосовані як до державних службовців, та і до інших осіб.
10. Види адміністративно-правових норм.
За цільовим призначенням адміністративно-правові норми можна поділити на охоронні та регулятивні. Охоронні норми встановлюють обов’язкові правила поведінки, заборони та обмеження на певні дії, а регулятивні – використання таких правових засобів як повідомлення про початок діяльності, реєстрація, ліцензування, визначення варіантів можливої поведінки, укладення адміністративних договорів тощо.
За предметом регулювання норми поділяються на: 1* матеріальні, які закріплюють комплекс прав і обов’язків, а також відповідальність учасників врегульованих адміністративним правом відносин, тобто адміністративно-правовий статус суб’єктів адміністративного права; 2* процесуальні, які визначають загальні правила, порядок, процедуру нормотворчої, правозастосовчої і юрисдикційної діяльності суб’єктів адміністративного права (визначають порядок реалізації матеріальних норм*. Таким чином, якщо матеріальні норми адміністративного права вказують, що потрібно робити учасникам адміністративних відносин, то процесуальні норми регламентують, яким чином, в якому порядку правовий статус реалізується.
За юридичним змістом норми поділяються на: 1* зобов’язуючі; 2* забороняючі; 3* уповноважуючі; 4* рекомендаційні (не носять обов’язкового характеру, але пропонують учасникам управлінських відносин певний варіант поведінки. Нерідко такі норми підкріплюються стимулюючими заходами, які гарантують застосування заохочувальних стимулів при обранні рекомендованого варіанту поведінки.
За формою припису: 1* імперативні (обов’язкові до виконання*; 2* диспозитивні (пропонують кілька варіантів поведінки*.
В залежності від адресату можна виділити норми, що регламентують: 1* правовий статус органів державного управління; 2* правовий статус державних службовців; 3* правовий статус підприємств, установ, організацій; 4* правовий статус об’єднань громадян; 5* правовий статус громадян.
За межами дії (колом осіб*: 1* загальні (стосуються всіх суб’єктів*; 2* спеціальні (поширюють свою дію на чітко визначене коло осіб, органів*; 3*норми, що стосуються конкретного суб’єкта (Верховного суду, Ген. прокурора*.
За територією дії: 1* загальнодержавні; 2* місцеві; 3* міжтериторіальні (діють в кількох територіальних утвореннях*.
За обсягом регулювання: 1* загальні; 2* міжгалузеві; 3* галузеві (відомчі*; 4* локальні.
За строком дії: 1* строкові; 2* постійні (безстрокові*.
11. Форми реалізації адміністративно-правових норм.
Відомо чотири форми (способи* реалізації норм адміністративного права: дотримання, виконання, використання, застосування.
Дотримання характеризується добровільним підпорядкуванням суб’єкта адміністративно-правових відносин вимогам норм. Воно може здійснюватися і без вступу даного суб’єкта в конкретні правовідносини. Як правило, даним способом реалізуються обов’язки, причому у формі пасивної поведінки, тобто утримання від вчинення заборонених дій.
Виконання – це дії суб’єктів адміністративного права по виконанню вимог, встановлених нормами. На відміну від дотримання виконання характеризується активною, планомірною поведінкою. За допомогою даної форми здійснюється реалізація переважно зобов’язуючих адміністративно-правових норм.
Використання полягає в добровільному вчиненні суб’єктами права дій, пов’язаних з здійсненням суб’єктивних прав у сфері управління. При цьому суб’єкт сам приймає рішення про те, скористатися чи ні наданим йому суб’єктивним правом.
Застосування адміністративно-правової норми полягає в прийнятті на її основі компетентним органом, посадовою особою юридично владного рішення. Застосування практично здійснюється у вигляді видання у відповідності з нормою індивідуальних юридичних актів.
12. Джерела адміністративного права.
Джерело права – це офіційно визнані форми вираження і закріплення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.
Загальна теорія держави і права виділяє наступні види джерел права: нормативно-правовий акт, правовий прецедент, нормативно-правовий договір, правовий звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма та міжнародний правовий акт.
Нормативні акти, що містять норми адміністративного права, відрізняються:
за юридичною силою;
за сферою дії.
За юридичною силою нормативні акти адміністративного права поділяються на такі види:
1. Конституція і закони України. Конституція не містить безпосередніх норм адміністративного права, проте вона є тією базою, на підставі якої приймаються будь-які адміністративні норми та які не повинні їй суперечити. Закони (в тому числі і кодифіковані*, хоча і мають вищу юридичну силу, проте не є основними джерелами адміністративного права. Адміністративне право, на відміну від таких фундаментальних галузей права, як конституційне, кримінальне чи цивільне, є не моноцентричною, а поліцентричною галуззю права. Тобто в адміністративному праві відсутнє базове джерело (як правило кодекс*, яке містить основну масу норм адміністративного права. Такі кодифіковані акти, як Кодекс України про адміністративні правопорушення чи Кодекс адміністративного судочинства, не є базовими джерелами адміністративного права, оскільки містять норми, що регулюють лише окремі інститути даної галузі і аж ніяк не охоплюють всю сферу адміністративно-правового регулювання. Більше того, існують кодекси та закони, які містять лише окремі адміністративно-правові норми (наприклад, Митний Кодекс, Закон України „Про вищу освіту”, „Основи законодавства України про охорону здоров’я” та ін.*. До Законів України за юридичною силою прирівнюються також міжнародні договори адміністративно-правового характеру.
2. Постанови Верховної Ради України. Постанови ВРУ надзвичайно рідко стають джерелами адміністративного права, оскільки вони майже ніколи не містять норм права, а є організаційною формою введення в дію інших нормативних актів, переважно законів.
3. Укази Президента та постанови Кабінету міністрів України. Такими видами джерел адміністративного права переважно встановлюються адміністративні норми організаційного характеру, які визначають структуру та повноваження органів виконавчої влади. Наприклад, положення про органи виконавчої влади містяться в постановах Кабінету міністрів (положення “Про Міністерство юстиції України” затверджене Постановою КМУ від 14 листопада 2006р., Положення “Про Міністерство оборони України” затверджене Постановою КМУ від 3 серпня 2006р.*. Указом президента встановлюється система органів виконавчої влади (Указ Президента України “Про систему центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 року*.
4. Накази міністерств та інших центральних органів виконавчої влади (служб та комітетів*. Ці акти приймаються головою центрального органу виконавчої влади та фактично являють собою конкретизацію актів вищої юридичної сили, а також є результатом реалізації державної політики в певній сфері.
5. Нормативно-правові акти ВР та Ради міністрів Автономної Республіки Крим (рішення та постанови*. Шляхом прийняття даних актів реалізуються адміністративні організаційні повноваження виконавчо-розпорядчого характеру органів АРК.
6. Акти місцевих рад (приймаються у формі рішень* та місцевих державних адміністрацій (приймаються у формі розпоряджень голів та наказів керівників відділів та управлінь*. Такі нормативні акти приймаються з приводу реалізації виконавчо-розпорядчих повноважень даних органів, затверджують правила благоустрою міст та територій, а також конкретизують адміністративно-правові норми вищої юридичної сили. Наприклад, Тимчасові правила благоустрою Чернівців, затверджені рішенням 18 сесії Чернівецької міської ради 12.07.2007р. містять перелік порушень, за які настає відповідальність згідно ст.152 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Ієрархічність нормативно-правових актів, які є джерелами адміністративного права, та мають різну юридичну силу відображається в наступному:
1* всі акти адміністративного права базуються на нормах Конституції і не суперечать їй;
2* нормативні акти вищестоящих державної влади служать юридичною базою для нормативних актів, що приймаються нижчестоящими органами виконавчої влади;
3* нормативні акти вищих органів виконавчої влади відрізняються більшим масштабом дії, ніж аналогічні акти нижчестоящих органів;
Відносно новим джерелом адміністративного права є нормативно-правовий договір. Це документ, що містить норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між декількома суб’єктами правотворчості з метою регулювання певних відносин чи вирішення проблеми та виконання якого забезпечується державою. Запровадження такої форми регулювання адміністративних відносин передбачено Концепцією адміністративної реформи. Адміністративні договори укладатимуться між різними органами державної влади та органами місцевого самоврядування і стосуватимуться розподілу повноважень між органами, залучення інвестицій для задоволення публічних потреб, регулювання відносин державної служби, надання окремих видів адміністративних послуг та ін.
13. Поняття та особливості адміністративно-правових відносин.
Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини, що виникають в сфері виконавчо-розпорядчої та організаційної функцій державної влади та місцевого самоврядування, врегульовані нормами адміністративного права,в яких їх сторони (суб’єкти* взаємопов’язані і взаємодіють шляхом здійснення суб’єктивних прав і обов’язків, встановлених і гарантованих адміністративно-правовими нормами.
Разом з тим адміністративно-правові відносини мають певну специфіку, яка зумовлена впливом сфери виникнення та особливостями правового впливу на них:
1* головна особливість адміністративно-правових відносин полягає в тому, що вони виникають у зв’язку з реалізацією органами державної влади і місцевого самоврядування компетенції в сфері виконавчо-розпорядчої діяльності, охорони громадського порядку та захисту прав і законних інтересів громадян. Ця особливість пояснюється тим, що об’єктом адміністративно-правового регулювання є діяльність публічного характеру. В межах цієї діяльності безпосередньо реалізується публічний інтерес, виразити який можуть тільки суб’єкти, які діють від імені держави чи іншого публічного суб’єкта (територіальної громади* і є носіями владних повноважень;
2* в суб’єктному складі адміністративних правовідносин завжди присутній суб’єкт владних повноважень в особі органу державної влади чи місцевого самоврядування (або їх посадові особи*. Правовідносини, що виникають між двома приватними суб’єктами або з приводу реалізації приватного інтересу ніколи не бувають адміністративними;
14. Структура адміністративно-правових відносин.
Структура правовідносин – це їх основні елементи та способи зв’язку між ними на підставі суб’єктивних юридичних прав, обов’язків і відповідальності.
Об’єктом адміністративних правовідносин – це те, з приводу чого виникають такі правовідносини. З даного питання в існують різні точки зору. Одна група авторів в якості єдиного об’єкта визнає дії, поведінку людей. Інші ж виділяють об’єкт майнових відносин, який іноді називають предметом цих відносин (предмети матеріального світу, речі*, і об’єкт немайнових відносин (тобто дії, поведінку людей*. На нашу думку, при аналізі адміністративно-правових відносин слід враховувати безпосередній об’єкт, яким може бути лише вольова поведінка людей, їх конкретні діїі те, з приводу чого ці дії вчинюються – це можуть бути різні процеси, явища, інформація, продукти духовної творчості, а також предмети матеріального світу.
Суб’єктом адміністративно-правових відносин може бути учасник відповідних суспільних процесів, якого адміністративно-правова норма наділила певними правами і обов’яз-ками. Такий учасник має володіти двома ознаками:
1* соціальною (участь в суспільних відносинах в якості відокремленого, здатного напрацьовувати і здійснювати єдину волю персоніфікованого суб’єкта*;
2* юридичною (визнання правовими нормами його здатності бути носієм прав і обов’язків, приймати участь в правовідносинах*.
Суб’єкти адміністративно-правових відносин поділяються на індивідуальні та колективні.
До індивідуальних суб’єктів належать громадяни України, іноземці, особи без громадянства, а також особи, які хоч і мають спеціальний адміністративно-правовий статус, але приймають участь в адміністративно-правових відносинах в якості індивідуума (біженець, військовослужбовець, військовозобов’язаний, студент тощо*.
Колективними суб’єктами адміністративно-правових відносин вважаються організовані, відокремлені, самокеровані групи людей, які наділені правами виступати у відносинах з іншими суб’єктами в якості єдиного цілого публічно-правового утворення. До них належать державні органи, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації, трудові колективи, органи самоврядування тощо.
15. Види адміністративно-правових відносин.
Класифікація адміністративних правовідносин передбачає виділення їх певних видів залежно від різних критеріїв.
1. За виконуваними функціями — регулятивні та правоохоронні.
Дорегулятивних правовідносин належать ті, що пов'язані з реалізацією регулятивної функції адміністративного права. Вони виникають внаслідок здійснення правомірної поведінки суб’єктами адміністративних правовідносин шляхом виконання ними передбачених нормами адміністративного права суб’єк-тивних прав та обов’язків. Наприклад, це здійснення виконавчо-розпорядчих функцій міністерством, виконання службових обов’язків державним службовцем, дотримання Правил дорожнього руху водієм.
Правоохоронні адміністративні правовідносинивиникають із фактів неправомірної поведінки. Вони пов’язані із процедурою притягнення до відповідальності за порушення норм адміністративного чи інших галузей права. Найбільш відомий різновид правоохоронних адміністративних відносин —відносини, що виникають з приводу притягнення до відповідальності за адміністративні правопорушення та накладення адміністративних стягнень. Також до правоохоронних адміністративних відносин можна віднести відносини , що виникають в процесі здійснення адміністративної юстиції або застосування таких заходів адміністративного примусу, як адміністративне попередження та припинення.
2. За сферою виникнення:
а* відносини у сфері організації діяльності та функціонування виконавчої влади;
б* відносини у сфері організації та функціонування державних органів, що знаходяться за межами виконавчої влади (наприклад, державно-службові відносини в органах судової влади, прокуратури*;
в* відносини організації діяльності та функціонування органів місцевого самоврядування (у місцевому самоврядуванні, у діяльності громадських організацій*;
г* відносини адміністративної юстиції.
3. Класифікація адміністративних правовідносин на так звані вертикальні та горизонтальні.
Вертикальні Ці відносини часто називають владовідносинами. Виникають вони між співпідпорядкованими у правовому розумінні сторонами і виражають юридичну залежність однієї сторони від другої. Наприклад, відносини між вищестоящими та нижчестоящими державними органами, між керівником органу та державним службовцем. Також вертикальні адміністративні правовідносини можуть проявлятися в обов’язках фізичних та юридичних осіб перед державними органами, виконання яких забезпечується владним примусом даного органу (наприклад, недотримання умов наданого дозволу може тягнути за собою примусове його позбавлення*.
Горизонтальними правовідносинами визнаються ті, в яких сторони юридично рівноправні, тобто відсутні відносини влади-підпорядкування, натомість має місце узгодження прав, обов’яз-ків та інтересів між учасниками адміністративних правовідносин. Наприклад, це відносини між непідпорядкованими державними органами, у межах яких виробляються спільні заходи щодо виконання нормативних актів (проведення спільних ревізій, і формування міжвідомчих комісій* або прийняття спільних нормативних актів. Також це можуть бути відносини договірного характеру, які виникають на підставі різних договорів (угод*, котрі отримали назву адміністративних.
4. За галузевою належністю адміністративні правовідносини поділяються на матеріальні та процесуальні адміністративні правовідносини.
Матеріальні правовідносини — це відносини пасивного типу. Вони виражають статичну функцію права. Такі відносини складаються на основі уповноважуючих і заборонних адміністративно-правових норм, тобто норм матеріальних. Відносини такого типу, виникнувши одного разу, можуть тривалий час залишатися "нерухомими", статичними. Так, відносини між громадянином, що одержав право на пільги, і органом виконавчої влади, який надає ці пільги, будуть перебувати у статичному стані (залишатися матеріальними* доти, поки громадянин не вважатиме за потрібне реалізувати дане право.
Процесуальні відносини — це відносини активного типу. Вони виражають динамічну функцію права. Для їх виникнення потрібна процесуальна норма. Такі відносини постійно перебувають у розвитку, тобто є динамічними. Як правило, вони складаються у процесі вирішення управлінських справ (наприклад, справ про адміністративні правопорушення*.
Тобто матеріальні правовідносини характеризують реалізацію правового статусу учасників адміністративних правовідносин (чи їх компетенцію*. Коли учасник адміністративних правовідносин починає реалізовувати надане йому право чи повноваження – виникають процесуальні правовідносини, які фактично являють собою етапи здійснення певних дій по реалізації наданого права. Їм притаманна стадійність та визначеність певними строками.
16. Адміністративно-правові відносини та юридичні факти. Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення адміністративно-правових відносин.
Особливістю юридичних фактів в адміністративному праві є те, що ними виступають переважно індивідуальні правові акти органів виконавчої влади, їх посадових осіб, які адресовані конкретному адресату і пов’язані з конкретною ситуацією.
Юридичні факти можуть бути класифіковані за різними критеріями. Так, за правовими наслідками юридичні факти поділяють на правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі; за формою прояву на позитивні та негативні;
Найбільш важливим є поділ юридичних фактів за відношенням до волі людини на дії та події.
Події – це юридичні факти, настання яких не залежить від волі людини: стихійні лиха (підстава для введення режиму надзвичайного стану*, народження, досягнення певного віку (підстава припинення державної служби*, смерть людини, збіг строків тощо. Вони можуть мати юридичне значення лише в тій мірі, в якій здійснюють вплив на суспільні відносини.
Дії – це такі юридичні факти, настання яких залежить від волі людини. З точки зору законності всі дії поділяються на правомірні і неправомірні.
Неправомірні дії – такі юридичні факти, що не відповідають вимогам норм адміністративного права (адміністративні правопорушення та дисциплінарні проступки державних службовців*.
Правомірні дії – це такі юридичні факти, які відповідають нормам адміністративного права і тягнуть за собою виникнення у осіб юридичних прав та обов’язків, передбачених нормами права.
В свою чергу правомірні дії поділяються на юридичні акти і юридичні вчинки.
Юридичні акти – це такі правомірні дії, які вчинюються з метою досягнення певного правового результату (наприклад, подання заяви на участь у конкурсі на заміщення посади державного службовця*.
Юридичні вчинки – це правомірні дії, які не переслідують мету настання правових наслідків, але об’єктивно, незалежно від намірів суб’єкта породжують їх (наприклад, факт купівлі автомобіля тягне за собою процедуру його реєстрації, яка є адміністративним провадженням*.
Нерідко для виникнення, зміни чи припинення адміністративно-правових відносин має значення не окремий факт, а їх певна сукупність, яку називають фактичним складом (державно-службові відносини – заява, конкурс, наказ*.
17. Загальна характеристика адміністративно-правового статусу фізичних осіб.
Під адміністративно-правовим статусом особи розуміється комплекс конкретно визначених установлених законом й іншими нормативно-правовими актами суб'єктивних прав і обов'язків особи, що гарантують її участь в управлінні державними справами й задоволення публічних та особистих інтересів через діяльність державної влади й органів місцевого самоврядування.
Права і обов’язки фізичної особи в сфері адміністративного права в основному похідні від конституційних і конкретизуються в великій кількості законів та підзаконних актів. Однак, існує чимало таких прав і обов’язків, які знаходяться за межами конституційно-правового статусу і встановлюються конкретними нормативними актами, які відповідають конституційній концепції становища людини і громадянина в Україні (наприклад, права і обов’язки пов’язані з керуванням транспортних засобів, придбання зброї тощо*.
Адміністративно-правовий статус особи встановлюється перш за все Конституцією України та актами органів представницької влади. Але в формуванні і особливо в реалізації прав і обов’язків, які становлять даний статус важлива роль належить також органам виконавчої влади та місцевого самоврядування. В межах наданої їм компетенції вони:
- видають правові акти, які впливають на зміст правового статусу громадян або тягнуть набуття ними прав і обов’язків в певній сфері;
- організовують виконання законів, які мають безпосереднє відношення до адміністративно-правового статусу громадян;
- допомагають, сприяють громадянам в реалізації їх конкретних суб’єктивних прав;
- здійснюють охорону прав і свобод громадян.
Крім цього, згадані органи конкретизують права та обов’язки, які встановлені в загальному вигляді Конституцією України (наприклад, Типове положення про ВНЗ*, а також в межах своєї компетенції безпосередньо встановлюють права і обов’язки адміністративно-правового характеру в 1-й інстанції (наприклад, Правила дорожнього руху*.
Норми адміністративного права, які встановлюють адміністративно-правовий статус громадян містяться як в комплексних нормативних актах, які включають лише частину, що мають відношення до адміністративно-правового статусу (про землю, про власність*, так і в спеціальних правових актах, які регламентують конкретні питання адміністративно-правового статусу (про звернення громадян*.
18. Структура адміністративно-правового статусу фізичних осіб.
Адміністративна правоздатність; 2) Адміністративна дієздатність
19. Адміністративна правоздатність фізичних осіб20. Адміністративна дієздатність фізичних осіб
Адміністративно-правовий статус конкретного суб'єкта адміністративного права реалізується через адміністративну правосуб'єктність, яка єнеобхідною передумовою її адміністративно-правового статусу. Під адміністративною правосуб’єктністю слід розуміти здатність особи мати права та обов’язки в адміністративній сфері (адміністративна правоздатність* реалізовувати надані права та обов’язки у адміністративній сфері (адміністративна дієздатність*.
Усі учасники адміністративних правовідносин однаково здатні мати права і нести обов'язки. Теорія права відображає дане положення в поняті правоздатності, тобто здатності бути суб'єктом юридичних відносин. Таку правоздатність, принципово належну кожній людині, слід називати абстрактною або загальною правоздатністю.
В свою чергу від загальної правоздатності потрібно відрізняти конкретну, або спеціальну правоздатність, тобто можливість володіти суб'єктивним правом у конкретно визначених обставинах. Усі люди володіють загальною правоздатністю, а об'єм спеціальної правоздатності залежить від цілого ряду умов, визначених правовими нормами.
Сучасне право визнає усіх людей правоздатними, але не кожен здатний мати будь-яке право. В свою чергу правоздатність може мати різноманітний об'єм, більш чи менш обмежений.
Обмеження правоздатності дуже різноманітні, але усі вони можуть бути зведені до трьох категорій: обмеження фізичні, ті що виникають із несумісності певних юридичних відносин, та каральні обмеження.
1. До фізичних обмежень правоздатності особи, відносять: вік та стан здоров'я. Як приклад у даному випадку можна навести Закон України „Про об’єднання громадян” від 16.06.1992 року, ст.11. даного закону встановлює вимоги що до засновників об'єднань громадян однією з яких є вік. Так політичні партії створюються за ініціативою громадян України, які досягли 18 років. Засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України, які досягли 18 років, а молодіжних та дитячих організацій 15-річноговіку. В свою чергу даним законом також встановлюються вікові обмеження, що до членства в об'єднаннях громадян. В свою чергу членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, які досягли 18-річноговіку. Членами громадських організацій, крім молодіжних та дитячих, можуть бути особи, які досягли 14 років.
Стан здоров'я також може впливати на адміністративну правоздатність громадян, а саме відповідно до Закону України „Про пожежну безпеку” від 17 грудня 1993 р. ст.19 на службу до державної пожежної охорони приймаються громадяни, які досягли вісімнадцятирічного віку, здатні за своїми здібностями, освітою та станом здоров'я виконувати покладені на них обов'язки.
2. Що до обмежень які виникають з несумісності певних юридичних відносин то наприклад, ст. 7. Закону України „Про статус депутатів місцевих рад” передбачає несумісність статусу депутата місцевої ради з деякими посадами та видами діяльності. Так депутат місцевої ради, який перебуває на посаді керівника місцевого органу виконавчої влади чи на іншій посаді, на яку поширюються вимоги Конституції та законів України
щодо обмеження сумісництва, не може поєднувати свою службову діяльність на цій посаді з посадою сільського, селищного, міського голови, секретаря сільської, селищної, міської ради, голови та заступника голови районної у місті, районної, обласної ради, а також з іншою роботою на постійній основі в радах, їх виконавчих органах та апараті.
3. Каральні обмеження є результатом прийнятого судом рішення і складають ніби частину покладеного на правопорушника покарання, та як правило мають тимчасовий характер. Так відповідно Кодексу України про адміністративні правопорушення а саме ст. 124. передбачає у випадку порушення водіями правил дорожнього руху, що спричинило пошкодження транспортних засобів, вантажів, шляхів, шляхових споруд чи іншого майна позбавлення права керування транспортними засобами на строк від трьох до шести місяців.
Володіння особою загальною чи спеціальною правоздатністю далеко не завжди означає, що вона володіє тим чи іншим суб'єктивним правом. Так наприклад особа може відповідати усім умовам визначеним ст. 4. Закону України „Про державну службу”, але не бути державним службовцем.
Адміністративна дієздатність (здатність своїми діями реалізовувати адміністративні права та обов’язки* також не є однаковою для всіх осіб. Її зміст та обсяг залежать від цілого ряду факторів, до яких, насамперед, належать: вік, стан здоров’я, належність до певних соціальних груп.
1. Залежно від віку адміністративна дієздатність поділяється на три види: повну, обмежену і часткову.
Повна дієздатність виникає по досягненню громадянином 18 років.
Обмежена дієздатність виникає по досягненню 16 років (із цього моменту громадянин може бути притягнений до адміністративної відповідальності, зобов’язаний мати паспорт, тощо*.
Часткова дієздатність виникає у більш ранньому віці. Що ж стосується моменту виникнення адміністративної дієздатності, то - це питання законодавством не врегульовано. Неповнолітній визнається частково дієздатним, якщо він може своїми діями реалізувати свої права, виконувати свої обов’язки. Адміністративна дієздатність в певних сферах виникає раніше ніж будь-яка інша. Її часткова поява і наступне збільшення пов’я-зано з фізичним та інтелектуальним розвитком особи (скарга, медична допомога, виключення зі школи*.
2. Стан здоров’я також може бути фактором неоднакової дієздатності (наприклад, при відсутності належного стану здоров’я особа не може бути призвана на військову службу*. Так відповідно до Закону України „Про загальний військовий обов'язок і військову службу” від 25 березня 1992 року, ст. 15. На строкову військову службу в мирний час призиваються придатні до неї за станом здоров'я й віком громадяни чоловічої статі, яким до дня відправки у військові частини виповнилося 18 років.
3. Належність до певних соціальних груп може стати причиною надання громадянам додаткових прав. Такі соціальні групи та додаткові права, які вони мають обов’язково визначаються в законодавстві (це, наприклад, ветерани війни, учасники ліквідації аварії на ЧАЕС, військовослужбовці та члени їх, сімей, молодь та ін.*. Так відповідно до ст. 20. Закону України „Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28 лютого 1991 р. а саме громадяни які віднесені до першої категорії мають право на безплатний проїзд один раз на рік до будь-якого пункту України і назад автомобільним або повітряним, або залізничним, або водним транспортом із правом першочергового придбання квитків.
Наявність загальної та спеціальної адміністративної правосуб’єктності зумовлює існування загального та спеціального адміністративно-правового статусу громадянина. Кожна особа володіє загальним адміністративно-правовим статусом, який є рівним для всіх і в той же час може бути суб’єктом одного або кількох спеціальних адміністративно-правових статусів (студент, працівник міліції*. В більшості випадків спеціальна правосуб’єктність просто доповнює загальну, однак існують випадки, коли спеціальний адміністративно-правовий статус впливає на загальний, обмежуючи або видозмінюючи його (наприклад, статус військовослужбовця впливає на такі загальні права як право на освіту, участь в управлінні, скаргу, свободу пересування, вибір місця проживання*.
В деяких випадках, при наявності обставин, передбачених законодавством як загальний статус особи, так і адміністративно-правовий, може бути обмежено. До числа таких обставин відносяться:
1* надзвичайні обставини (масові безпорядки, стихійне лихо, епідемії, епізоотії, воєнні дії*;
2* фактори, обумовлені несумісністю певних видів діяльності з рольовою позицією індивідуального суб’єкта;
3* неможливість забезпечити державну безпеку без дотримання певного обмежувального режиму (наприклад, прикордонного режиму, режиму секретності*;
4* вчинення індивідуальним суб’єктом неправомірних дій.
В перших трьох випадках відповідні обмеження встановлюються законами або нормативними актами органів виконавчої влади. Тому вони поширюються на невизначене коло осіб. В останньому випадку обмеження адміністративно-правового статусу характеризуються персоніфікованим індивідуальним характером, оскільки носять характер заходів адміністративного примусу.
21. Основні адміністративні права та обов’язки фізичних осіб.
Права індивіда – це його соціальні можливості, встановлені економічними й культурними умовами життя суспільства і законодавчо закріплені державою. У них відображена та міра свободи, яка об'єктивно можлива для індивіда на конкретному історичному етапі розвитку суспільства.
Права людини – це суб'єктивні права, які визначають не потенційні, а реальні можливості індивіда, закріплені в Конституції, законах та інших нормативно-правових актах.
Термін право в ряді мов, в тому числі і в українській, являється омонімом. Тому для визначення його змісту вводяться в необхідних випадках умовні терміни – „об'єктивне право” і „суб'єктивне право”.
Під об'єктивним правом розуміється система правових норм, система джерел (форм* їх вираження (конституція, закони та ін.*. Під суб'єктивним правом у широкому розумінні ми розуміємо все те, що витікає із правових норм (об'єктивного права* для особи і характеризує її як суб'єкта права. Увузькому розумінні суб'єктивне право являє собою право особи, передбачене правовою нормою (наприклад, на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, на свободу об'єднання, підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом та ін.*.
Необхідність використання терміна „суб'єктивне право„ зумовлено ще тим, що права особи – це не тільки правова, а й загальносоціологічна категорія. Суб'єктивні права – це юридичні права особи, тобто ті які передбачені правовими нормами, на основі і за допомогою яких виникають правовідносини. Виникнення таких правовідносин пов'язано, як правило з використанням прав і виконанням обов'язків.
На сьогодні, розповсюджена дефініція суб'єктивного права, згідно з якою під суб'єктивним правом розуміється забезпечена законом міра можливої поведінки особи. Таким чином суб'єктивне право як юридична категорія означає відображені в нормі права і закріплені в ній:
- свободу поведінки індивіда в рамках, встановлених нормою права. Відповідно до Закону України „Про об'єднання громадян”, кожен громадянин має право на свободу об'єднання воно є невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини, і гарантується Конституцією та законодавством України. Держава сприяє розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності їх, об'єднань. В той же час ніхто не може бути примушений до вступу у будь-яке об'єднання громадян. Належність чи неналежність до об'єднання громадян не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг;
- можливість для індивіда користуватися певним соціальним благом;
- повноваження здійснювати відповідні дії і вимагати відповідних дій від інших осіб. Відповідно до Конституції України, а, зокрема, ст. 42. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Для того щоб здійснювати підприємницьку діяльність громадянин повинен, отримати свідоцтво про державну реєстрацію, яке є документом установленого зразка, та засвідчує факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи або фізичної особи-підприємця, тобто громадянин має здійснити певні дії для отримання ним свідоцтва, а саме надати органові реєстрації необхідні документи перелік яких установлено ст. 42. Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”. Після подання до органу реєстрації необхідних документів громадянин має право вимагати від нього вчинення необхідних дій, для реєстрації його як суб'єкта підприємницької діяльності;
- можливість звернутися до суду або іншого уповноваженого органу для захисту порушеного права. Дана можливість є одним з основних способів забезпечення дотримання суб'єктивних адміністративних прав особи. Як приклад можемо навести ст. 53. Закону „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, відповідно до якої дії або бездіяльність державного реєстратора можуть бути оскаржені до суду у порядку, встановленому законом. За механізмом реалізації серед адміністративних прав фізичних осіб можуть бути виділені абсолютні, користування якими здійснюється громадянами на їх власний розсуд, а суб’єкти виконавчої влади зобов’язані створювати умови і не перешкоджати їх реалізації, захищати їх відповідними правовими і організаційними засобами (наприклад, право на вибір ім’я, працевлаштування, отримання загальної середньої освіти тощо*; або відносні, для реалізації яких потрібен акт відповідного державного органу (наприклад, наказ про призначення на посаду, видача ліцензії на здійснення певної діяльності та ін.*. В останньому випадку воля громадянина опосередковується волею суб’єкта влади, що видає акт застосування права.
Крім прав у адміністративно-правовій сфері фізичні особи наділяються певними обов'язками. Приймаючи на себе зобов'язання по забезпеченню прав громадян, держава має право вимагати від них правомірної поведінки, яка б відповідала вимогам, зазначеним у юридичних нормах. Для цього держава формулює свої вимоги до осіб у системі обов'язків, встановлює міри юридичної відповідальності за їх невиконання.
Обов'язок – це об'єктивно необхідна, міра можливої поведінки особи. Як правило у правовідносинах будь-яких чи, то цивільно-правових, чи кримінально-правових, кожен з учасників цих відносин наділяється нормою права певним об'ємом прав та обов'язків. У свою чергу адміністративно-правові відносини не є виключенням. У такому випадку доцільним було б розглянути обов'язки відповідних органів відносно прав громадян.
Відповідно до ст. 36. Конституції України, громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод. Це право передбачає обов'язок органу виконавчої влади, в тому числі Міністерство Юстиції України та його органів, які здійснюють державну реєстрацію громадських об'єднань, забезпечити можливість громадянам створити громадське об'єднання при умові виконання ними умов установлених законом. За допомогою даного прикладу ми можемо визначити ті права та обов'язки, якими наділені сторони даного право-відношення: Громадянин наділяється правом створювати або бути засновником громадського об'єднання, в той же час на нього покладається обов'язок дотримання вимог закону. Орган юстиції або ж уповноважений орган по здійсненню реєстрації громадського об'єднання має своїм обов'язком зареєструвати дане об'єднання та право відмовити у його реєстрації у випадку передбаченому законом.
Отже, можна зробити висновок, що захист прав людини й громадянина – обов'язок абсолютно усіх органів державної влади, всіх органів місцевого самоврядування, усіх посадових осіб. Кожен із цих органів, діючи, в межах власних повноважень, зобов'язаний вирішувати задачу захисту прав і свобод особи належними йому методами, спираючись перш за все, на вимоги Конституції України та законодавчі акти.
У свою чергу як раніше зазначалось, громадянин у його взаємовідносинах з органами виконавчої влади, може виступати в якості сторони, наділеної законом вимагати по відношенню до нього від державних органів та їх посадових осіб виконання відповідних обов'язків (надати медичну допомогу ст.49.КУ, призначити пенсію ст.1 Закону України „Про пенсійне забезпечення” від 05.11.1991, забезпечити охорону навколишнього середовища ст.11 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991, або ж бути в якості зобов'язаної сторони, так як закон покладає на нього відповідні обов'язки і дає повноваження відповідним державним органам слідкувати за виконанням цих обов'язків, створюючи необхідні для цього умови (обов'язок охороняти природу і зовнішнє середовище, ст. 12 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991, захищати Вітчизну ст. 65КУ, нести військову службу ст.1Закону України „Про загальний військовий обов'язок і військову службу” від 25.03.1992, обов'язок не порушувати права й свободи інших осіб, дотримуватися суспільного порядку*.
В тому випадку, якщо орган виконавчої влади або його посадова особа не виконують свої обов'язки й порушують права й свободи особи, тоді громадянин має мати реальну можливість використати правовий механізм як правило спочатку адміністративного оскарження незаконного рішення, а потім й судового.
Разом із тим невиконання громадянином його обов'язку, в тому числі адміністративно-правового обов'язку, тягне за собою застосування до нього санкцій шляхом адміністративного або судового примусу.
Обов’язки громадян в сфері адміністративних відносин також можуть бути абсолютними і відносними.
Абсолютні обов’язки не залежать від конкретних обставин, вони є безумовними і покладаються практично на кожного громадянина. До них можна віднести обов’язки: додержуватися Конституції та законів України, державної дисципліни; охороняти інтереси держави, сприяти зміцненню її могутності та авторитету; захищати Батьківщину; оберігати природу, охороняти її багатства; сплачувати податки; сприяти охороні громадського порядку; оберігати історичні пам’ятки та інші культурні цінності.
Відносні обов’язки виникають з правомірних дій, спрямованих на придбання прав і користування ними (наприклад, обов’язки читача бібліотеки, власника транспортного засобу та ін.*, або з правопорушень (наприклад, обов’язок сплатити штраф у випадку вчинення адміністративного правопорушення*.
Начало формы
Конец формы
22. Спеціальні адміністративно-правові статуси фізичних осіб.
Найбільшою різноманітністю і специфікою володіють адміністративні колективи, які являють собою об’єднані певним інтересом або метою функціонально диференційовані спільності людей, які діють як єдине ціле в силу встановленого адміністративним законодавством порядку взаємовідносин членів колективу з його адміністрацією (органом управління* на основі внутрішньо узгодженого розподілу між ними прав, обов’язків та відповідальності.
До таких колективів відносяться, зокрема, органи внутрішніх справ, військові частини, воєнізовані пожежні і горно-рятувальні підрозділи, студентські колективи, лікувально-трудові профілакторії та ін. Члени таких колективів володіють деякими специфічними особистими правами та обов’язками, які обумовлені належністю до даного адміністративного колективу. Наприклад, ставши працівником міліції, громадянин набуває право на забезпечення житловою площею, додаткову оплачувану відпустку, державне страхування та відшкодування збитків заподіяних загибеллю або каліцтвом. Ставши студентом, громадянин отримує закріплену в законі практичну можливість реалізувати своє право на освіту: відвідувати лекції, приймати участь в семінарських заняттях, отримувати консультації викладачів та оцінки своїх знань, користуватися бібліотекою даного навчального закладу та ін.
Адміністративне право регулює адміністративну відповідальність членів адміністративних колективів, час їх праці та відпочинку, підстави, розміри і порядок оплати їх трудової діяльності. Як правило, спори членів таких колективів з адміністрацією вирішуються в адміністративному, а не в судовому порядку. Разом з тим, в деяких випадках на особисті права членів адміністративних колективів прямо або опосередковано поширюються також норми трудового права (оплата працівникам міліції за роботу в нічний час, в вихідні та святкові дні; надання відпусток по вагітності; виплата добових при відрядженнях та ін*. Однак, в будь-якому випадку специфіка прав і обов’язків членів адміністративних колективів полягає саме в особливостях особистих, а не службових прав та обов’язків.
Одним з яскравих проявів соціальної політики держави є адміністративна опіка – яка полягає у наданні державної допомоги, особам не залежно від їх службової та трудової діяльності. Її можна розглядати як державну турботу про слабких, які потребують соціального захисту, яка надається їм незалежно від їх, суспільно-корисної діяльності.
Серед суб'єктів адміністративної опіки варто виділити дві категорій осіб:
1* слабкі (сироти, самотні матері, хворі, інваліди, члени багатодітних родин та ін.*;
2* жертви екстремальних ситуацій (безробітні, «чорнобильці»,учасники бойових дій в Афганістані, змушені переселенці, біженці, що постраждали від пожеж, повеней, землетрусів і інші особи, потерпілі від соціальних криз, техногенних катастроф і стихійних лих*.
Зміст державної допомоги (адміністративної опіки* складається з наступних елементів:
• регулярна або одноразова виплата грошових сум;
• надання іншої матеріальної допомоги (тимчасове забезпечення житловою площею, транспортні й інші послуги*;
• соціальне обслуговування (медична і санітарна допомога, пільги при надходженні в навчальні заклади*;
• організаційна допомога в працевлаштуванні, виборі місця проживання, отримані необхідних документів. Адміністративна опіка ґрунтується на ряді принципів:
1* гуманізму;
2* законності;
3* обліку матеріальних, організаційних можливостей держави, муніципальних утворень;
4* надання допомоги лише тим, хто потребує її більше всього.
Надання пільг, матеріальної допомоги без обліку матеріального становища людини, а лише по загальних ознаках в умовах сьогодення є несправедливим. Адміністративна опіка, як правило, повинна бути адресною, надаватися за заявою громадянина. При її здійсненні також не можна допускати соціального паразитизму. Адміністративну опіку варто відрізняти від суміжних явищ таких як: цивільно-правова опіка, соціальне забезпечення, державної допомоги малому бізнесові. Цивільно-правова опіка пов’язана з осудністю, в основному полягає в юридичній підтримці, турботі про виховання, особи над якою встановлено опіку. Вона здійснюється фізичною особою-опікуном. А адміністративна опіка - це система матеріальної й іншої допомоги, що виявляється безпосередньо державою через його органи, службовців і регламентується адміністративним правом. Основна маса пенсій пов’язана із минулою суспільно-корисною діяльністю осіб, (пенсії за віком, по інвалідності, за вислугу років, у зв'язку з утратою годувальника*. Їхній розмір насамперед залежить від стажу, характеру роботи, розміру одержуваної раніше заробітної плати. Ці фактори в рамках адмін
Правовий статус і правовий режим є парними правовими категоріями. В першому випадку ми всі правові явища пов'язуємо з суб’єктами правовідносин, в другому з його об’єктом. Режим установлює межі дозволеної поведінки конкретних суб’єк-ів чим і формує їх правовий статус. Такий адміністративно-правовий статус мають жителі територій з особливим адміністративно-правовим режимом.
Головна особливість таких територій полягає в тому, що в їх межах діють спеціальні адміністративно-правові режими. Прикладами таких режимів можуть бути режими прикордонної зони, закритих міст, заповідників, зон екологічного лиха, вільних економічних зон, територій на яких введено надзвичайний (військовий* стан або карантин та ін.
На таких територіях постійні або тимчасові жителі набувають спеціальний адміністративно-правовий статус, який включає частіше всього особливі правила в’їзду в зону, виїзду з неї, пересування по зоні, здійснення виробничої, господарської та іншої діяльності в ній; реалізації контрольно-наглядових функцій, а також застосування адміністративного примусу до порушників правил, що діють в зоні.
При цьому серед спеціальних територіальних режимів поряд з суворими режимами (режим надзвичайного або військового стану* зустрічаються іпільгові режими (режим вільної економічної зони*.
В зонах з жорстким адміністративним режимом застосовуються більш суворі адміністративно-наглядові і контрольні заходи, тоді як в вільних економічних зонах ряд таких функцій послаблені.
З точки зору часових рамок дії спеціальні адміністративно-правові режими поділяються на постійні та тимчасові (ситуаційні*. Постійні спеціальні режими вводяться на відповідних територіях тільки на підставі законів України, тоді як тимчасові можуть бути встановлені різними державними органами, зокрема, Президентом України, урядом, главою обласної адміністрації тощо.
стотними особливостями характеризується також адміністративно-правовий статус суб’єктів дозвільної системи.
Під дозвільною системою розуміються встановлені нормами адміністративного права порядок і правила здійснення певних видів діяльності, яка вимагає отримання спеціальних попередніх дозволів, що видаються уповноваженими на те органами державної виконавчої влади.
Отримання попередніх дозволів, пов’язаних з реалізацією функцій дозвільної системи, має ряд особливостей, які відрізняють дозвільну систему від інших видів виконавчо-розпорядчої діяльності.
1* дозвільна система реалізується в рамках адміністративно-правових відносин, які виникають не за ініціативою суб’єктів виконавчої влади, а на основі подання зацікавленою особою заяви про надання дозволу на здійснення певних дій, які контролюються уповноваженими виконавчими органами.
2* атрибутивною ознакою дозвільної системи є адміністративний нагляд за фактичним здійсненням дозволеної діяльності з застосуванням різноманітних заходів адміністративного примусу до порушника порядку і правил її здійснення, включаючи припинення дії наданого дозволу.
3* результатом правовідносин, які виникають в процесі реалізації дозвільної системи, є отримання дозволу на певну діяльність, яке втілюється в форму індивідуального уповноважуючого акту і цим самим завершує дозвільний процес.
Таким чином, видання спеціальних дозволів в процесі здійснення дозвільної системи є завершенням попереднього контролю та перевірки обґрунтованості заяв зацікавлених осіб та організацій на здійснення спеціальних видів діяльності.
Дозволи, які видаються органами дозвільної системи, можуть видаватися на певний або невизначений строк. Вони можуть мати форму ліцензій, патентів, квот, сертифікатів тощо в залежності від видів діяльності, яка потребує відповідної офіційної санкції.
Отже, громадянин, який на певний час потрапляє в сферу дозвільної системи, набуває спеціального адміністративно-правового статусу. Останній включає в себе обов’язки необхідного оформлення відповідних документів (заяви та ін.*, зазнавати контролю та сприяти йому, дотримання правил здійснення дозволених дій. Крім додаткових обов’язків, з цим статусом пов’язано розширення адміністративної деліктоздатності, а також отримання прав, заради яких громадянин і став суб’єктом відповідних правовідносин. Наприклад, право керування транспортним засобом, купувати вогнепальну зброю, експлуатації радіопередавальних пристроїв.
Слід відзначити, що дія дозволу може бути припинено, дозвільні правовідносини можуть закінчитися у зв’язку з вчиненням громадянином протиправних дій, а також і за іншими підставами: у зв’язку з погіршенням стану здоров’я, вступ в законну силу нового нормативного акта, нових обставин, що виникли (надзвичайна ситуація, поява нових технічних засобів*.
23. Адміністративно-правовий статус іноземців, осіб без громадянства та біженців.
Адміністративно-правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства встановлюється Законом України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4.02.94 p. (у редакції від 6 лютого 2003 p*, іншими законами та підзаконними актами з врахуванням Конвенції про статус апатридів від 28.09.54 p., Конвенції про статус біженців від 28.07.51 p., Декларації про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають, від 3.12.85 р. та ін.
У відповідності до Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” іноземцями є особи, які не перебувають у громадянстві України і є громадянами (підданими* іншої держави або держав.
Особами без громадянства є особи, яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянами.
Іноземців наділено тими ж правами і свободами, що й громадян України, вони виконують такі ж обов’язки, якщо інше не встановлене Законами і міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України*.
Правовий статус іноземців у будь-якій країні є своєрідним, він складається з двох елементів: правового статусу громадянина власної держави (або статусу особи без громадянства у країні її постійного місцеперебування* і правового статусу власне іноземця. При цьому в особи без громадянства цей статус практично єдиний – він встановлюється країною перебування. Іноземний громадянин не втрачає юридичного зв’язку зі своєю країною, перебуваючи за її кордонами, користується її захистом і підтримкою. У той же час іноземний громадянин підпадає під юрисдикцію іншої країни, зобов’язаний дотримуватись Конституції і адміністративних правил, що нею встановлені.
Основні права та обов’язки іноземних громадян і осіб без громадянства передбачені ст. ст. 7-24 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”.
Обсяг правового статусу іноземців залежить також від того, постійно чи тимчасово вони перебувають на території України. Для тих, що постійно проживають, встановлено такі права:
1* працювати на підприємствах, в установах, організаціях, або займатися іншою трудовою діяльністю; 2* користуватися медичною допомогою; 3*одержати жиле приміщення у відповідності до законодавства України; 4* вступати до легалізованих громадських організацій (якщо це передбачено статутами організацій і якщо інше не передбачене законодавством України*.
Разом з тим іноземці не мають права:
1* бути засновниками і членами політичних партій;
2* обирати і бути обраними до органів державної влади і самоврядування, брати участь у референдумі;
3* одержувати у власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення;
4* бути адвокатами, аудиторами, нотаріусами (ст. 2 Закону України „Про адвокатуру” від 19.12.92 р., ст. 3 України „Про Закону нотаріат” від 02.09.93 р.*;
5* бути державними службовцями (ст. 4 Закону України „Про державну службу” від 16.12.93 р.*, у тому числі військовослужбовцями (ст. 1 Закону України „Про загальний військовий обов’язок та військову службу” від 25.03.92 р.*.
Адміністративна відповідальність іноземців і осіб без громадянства у відповідності до ст. 16 Кодексу про адміністративні правопорушення є такою ж, як і у громадян України. Питання про відповідальність за адміністративні правопорушення, вчинені на території України іноземцями, які згідно з чинними законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом.
Проте існує специфічний метод адміністративного примусу, що застосовується виключно до іноземців - видворення за межі України.
Іноземець та особа без громадянства, який вчинив адміністративне правопорушення, після виконання адміністративного стягнення може бути, видворений за межі України.
Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним покарання чи виконання адміністративного стягнення приймається органом внутрішніх справ за місцем його перебування з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення.
За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця та особи без громадянства за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в’їзду в Україну строком до п’яти років.
Іноземець та особа без громадянства зобов’язані покинути територію України у строк (до 30 днів*, зазначений у рішенні про видворення. У разі прийняття рішення про видворення іноземця або особи без громадянства за межі України в її паспортному документі негайно анулюється віза і вилучаються документи на право перебування в Україні.
Рішення уповноважених органів про видворення іноземця та особи без громадянства з України може бути оскаржено до суду. Оскарження зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку.
Іноземці та особи без громадянства, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов’язані з видворенням, у порядку, встановленому законом. Якщо зазначені іноземці то особи без громадянства не мають коштів для відшкодування витрат, пов’язаних з видворенням їх за межі України, видворення здійснюється за рахунок держави.
Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців та осіб без громадянства, влаштовували їх незаконний в’їзд, проживання, працевлаштування, сприяли в ухиленні від виїзду після закінчення терміну перебування, в порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі видворенням зазначених іноземців та осіб без громадянства.
24.Поняття та ознаки обєднань громадян.
1. Особливості адміністративно-правового статусу об’єднань громадян.
Об’єднання громадян – це добровільне громадське формування на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх прав і свобод.
Ознаки об’єднань громадян:
1)добровільність об’єднання;
2)об’єднання громадян не володіють державно-владними повноваженнями і не визнані суб’єктами правотворчості;
3)у відносини з іншими суб’єктами адміністративного права, а також між собою об’єднання громадян виступають від свого імені, а не від імені держави;
4)об’єднання громадян не є комерційними організаціями, які не переслідують мету отримання прибутку.
Адміністративно-правовий статус об’єднань громадян – це сукупність прав та обов’язків, які реалізуються в адміністративних правовідносинах, що виникають між об’єднаннями громадян і державними органами, органами місцевого самоврядування.
25.Види об’єднань громадян.
В залежності від мети діяльності:
а) Політична партія – це зареєстроване згідно закону України, об’єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння, формування та вираження політичної волі громадян і бере участь у виборах та інших політичних заходах.
б) Громадська організація – це об’єднання громадян, яке створене для захисту та задоволення своїх законних та соціальних, економічних, творчих, вікових,національно-культурних, спортивних інтересів тощо.
В залежності від організаційно-правових форм:
а) масові об’єднання громадян – характеризуються тим, що виникають за ініціативою громадян на добровільній основі,мають статутний характер, фіксоване членство, яке зобов’язує брати участь у роботі певних утворень об’єднання і утворюють матеріальні бази через систему внесків (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації,фонди тощо);
б) органи громадської самодіяльності – характеризується добровільним порядком утворення, формування керівних ланок методом обрання, але характеризується відсутністю членства цього об’єднання, індивідуального прийому внесків та централізації (громадське формування по охороні громадського порядку);
в) органи громадського самоврядування – характеризуються рисами: є регламентоване членство, відсутність системи внесків, децентралізація, саморегуляція (ради і колективи мікрорайонів, домові та вуличні комітети);
г) спілки (асоціації) – це організації, які утворюються об’єднаннями громадян добровільно на громадських та договірних засадах.
За масштабом діяльності: а) місцеві; б) всеукраїнські; в) міжнародні.
В залежності від віку членів та засновників:
а) об’єднання дорослого населення; б) молодіжні громадські організації (14-35 років); в) дитячі громадські організації (6-18 років);
В залежності від способу легалізації:
а) пройшли реєстрацію; б) відправили повідомлення про заснування;
26.Основні напрямки реалізації адміністративно-правового статусу обєднань громадян.
27.Особливості адміністративно-правового статусу політичних партій.
28.Особливості адміністративно-правового статусу молодіжних та дитячих організацій.
29. Особливості адміністративно-правового статусу релігійних організацій.
30.Особливості адміністративно-правового статусу громадських обєднань.
31.. Система органів виконавчої влади за законодавством України.
Виконавчо-розпорядчі відносини становлять важливу частину предмета правового регулювання адміністративного права. Зокрема, це відносини, що виникають в процесі внутрішньої організації та діяльності апаратів органів виконавчої влади, які пов’язані з формуванням внутрішньої структури органу, розподілом його на функціональні підрозділи, координуванням роботи підрозділів органу та веденням діловодства, а також відносини, що виникають з приводу забезпечення органами виконавчої влади і місцевого самоврядування реалізації та захисту прав і свобод фізичних та юридичних осіб, а також надання особам різноманітних адміністративних послуг. Детальне вивчення цих відносин неможливе без знання загальної структури органів виконавчої влади та встановлення взаємозв’язків між її основними ланками.
Органи державної виконавчої влади являють собою певну систему, в якій прийнято виділяти структурні ланки наступних організаційно-правових рівнів.
вищий рівень — Кабінет Міністрів України;
центральний рівень — міністерства, державні служби і комітети, а також центральні органи зі спеціальним статусом;
місцевий, або територіальний рівень — Рада МіністрівАРК, обласні, районні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, територіальні управління центральних органів виконавчої влади;
Крім того, органи виконавчої влади можна класифікувати на різні види в залежності від критерію класифікації, а саме:
а* від обсягу і характеру компетенції:
- загальної компетенції (КМУ, Рада Міністрів АРК, місцеві державні адміністрації*,
- галузевої компетенції (Міністерство економіки, Міністерство фінансів та ін.*;
б* від порядку вирішення питань:
- єдиноначальні (міністерства, комітети та ін.*;
- колегіальні (КМУ, Рада Міністрів АРК та ін.*.
в* від предмета спрямованості компетенції:
- органи управління економічною сферою;
- органи управління соціально-культурною сферою;
- органи управління адміністративно-політичною сферою;
г* від обсягу повноважень по території:
- центральні (КМУ, міністерства, комітети*;
- місцеві (державні адміністрації*;
32Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України.
Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України визначають саме ті його повноваження, які характеризують його виконавчо-розпорядчу та організаційну діяльність як вищого органу виконавчої влади. Повноваження даного органу, які визначають його місце в системі органів державної влади та взаємодію з органами інших гілок влади є частиною не адміністративного, а конституційно-правового статусу даного органу.
Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Правовий статус КМУ визначається відповідним законом[1], який характеризує даний орган як вищий орган в системі органів виконавчої влади, який здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Раду Міністрів АРК. Та місцеві державні адміністрації, а також спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів (ч.1-2 ст.1 Закону*.
Повноваження, які складають адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів, можна поділити на три групи повноважень: власне виконавчо-розпорядчі, організаційні та нормотворчі.
Виконавчо-розпорядчі повноваження є найбільшою групою повноважень КМУ. Це зумовлено тим, що Кабінет Міністрів є органом виконавчої влади загальної компетенції (тобто він не обмежується однією сферою виконавчо-розпорядчої діяльності*, тому Закон поділяє повноваження Кабінету міністрів відповідно до найбільш важливих напрямків його виконавчо-розпорядчої діяльності, а саме: повноваження у сфері економіки та фінансів, соціальної політики; правової політики, зовнішньої політики, у сфері національної безпеки і оборони, а також у сфері вдосконалення державного управління та державної служби (ст..20 Закону*.
Важливим елементом адміністративно-правового статусу КМУ є його повноваження, що визначають його відносини з іншими органами виконавчої влади – організаційні повноваження (розділ 5 Закону*.
Зокрема, Кабінет Міністрів України:
- спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні КМУ;
- утворює у системі міністерств урядові органи, затверджує положення про них, призначає та звільняє їх керівників. Урядові органи відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні міністру, у системі міністерства якого вони створені та функціонують;
- затверджує граничну чисельність працівників міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України для утримання органів виконавчої влади;
- може скасовувати акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади повністю чи в окремій частині;
- призначає на посаду та звільняє з посади: 1* керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, - за поданням Прем'єр-міністра України; 2* відповідно до закону членів колегіальних центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, - за поданням Прем'єр-міністра України; 3* перших заступників і заступників міністрів - за поданням міністрів; 4* перших заступників і заступників керівників інших центральних органів виконавчої влади - за поданням міністрів, до сфери спрямування та координації яких належать ці органи, у порядку, визначеному законодавством про державну службу; 5* керівників урядових органів - за поданням міністра, у системі міністерства якого функціонують відповідні органи.
Підзвітна та підконтрольна Кабінету Міністрів і Рада міністрів Автономної Республіки Крим з питань виконання нею державних функцій і повноважень. Кабінет Міністрів України встановлює порядок участі Ради міністрів Автономної Республіки Крим та підвідомчих їй органів у виконанні загальнодержавних програм, інших заходів загальнодержавного значення.
Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність місцевих державних адміністрацій Зокрема, Кабінет Міністрів України розглядає питання щодо:
1* призначення на посаду або звільнення з посади голів місцевих державних адміністрацій і внесення Президенту України відповідних подань;
2* погодження кандидатур заступників голів місцевих державних адміністрацій, які здійснюють свої повноваження у сферах, що належать до відання Кабінету Міністрів України;
3* надання у разі вмотивованої відмови голови обласної державної адміністрації або підтримки головою обласної державної адміністрації вмотивованої відмови голови районної державної адміністрації погодити призначення керівника територіального органу міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, керівника підприємства, установи, організації, що перебуває в управлінні міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, згоди на призначення відповідного керівника;
4* подання Президенту України пропозицій щодо скасування актів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, з одночасним зупиненням їх дії.
Голови місцевих державних адміністрацій під час здійснення своїх повноважень відповідальні перед Кабінетом Міністрів України. Місцеві державні адміністрації та їх голови підзвітні та підконтрольні Кабінету Міністрів України у межах його повноважень. Кабінет Міністрів України одержує від місцевих державних адміністрацій інформацію про їх діяльність, регулярно заслуховує звіти голів державних адміністрацій з питань їх діяльності. Кабінет Міністрів України затверджує типовий регламент місцевих державних адміністрацій, рекомендаційний перелік управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій і типові положення про них, визначає граничну чисельність та фонд оплати праці працівників місцевих державних адміністрацій, у тому числі їх апаратів, і витрати на їх утримання.
Реалізації організаційних повноважень КМУ сприяють також численні організаційні структури, які діють при ньому.
Новою організаційною формою роботи членів уряду є урядові комітети (з 2000 р.*. Вони утворюються для забезпечення ефективної реалізації повноважень Кабінету Міністрів України, координації дій органів виконавчої влади, попереднього розгляду проектів нормативно-правових актів, проектів концепцій, інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів України.
Перелік урядових комітетів та їх посадовий склад затверджує Кабінет Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. За рішенням голови урядового комітету або за погодженням з ним у засіданні урядового комітету можуть брати участь з правом дорадчого голосу керівники центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, народні депутати України, інші посадові особи, участь яких необхідна для обговорення питання, включеного до порядку денного. Рішення урядового комітету приймається більшістю від його посадового складу та оформлюється протоколом.
Урядовий комітет для забезпечення своєї діяльності:
1* утворює у разі потреби підкомітети, експертні комісії та робочі групи для розгляду окремих питань, що належать до його компетенції;
2* отримує в установленому порядку від органів виконавчої влади необхідну для його роботи інформацію;
3* запрошує на засідання представників органів виконавчої влади, а також інших фахівців з питань, що розглядаються.
Секретаріат Кабінету Міністрів України здійснює організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України. Даний підрозділ забезпечує підготовку та проведення засідань Кабінету Міністрів України, урядових комітетів та діяльність Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністрів України та міністрів України, які не очолюють міністерства.
Секретаріат здійснює контроль за своєчасним поданням органами виконавчої влади проектів законів, проектів актів Кабінету Міністрів України, інших документів для підготовки їх до розгляду Кабінетом Міністрів України, урядовими комітетами.
Кабінет Міністрів України для забезпечення здійснення своїх повноважень може утворювати постійні, тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи.
До участі в роботі консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів можуть залучатися державні службовці, а також народні депутати України, науковці та інші фахівці за їх згодою.
Нормотворчі повноваження полягають в тому, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження. Причому акти нормативного характеру видаються у форміпостанов, а акти з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.
Право ініціативи у прийнятті актів Кабінету Міністрів України мають члени Кабінету Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Ініціювати підготовку та прийняття актів Кабінету Міністрів України може Президент України. Проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
Проекти актів Кабінету Міністрів України, внесені на його розгляд, реєструються Секретаріатом Кабінету Міністрів України. Зареєстровані проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться до бази даних електронної комп'ютерної мережі. Їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Кабінету Міністрів України здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Проекти актів Кабінету Міністрів України, що мають важливе суспільне значення та визначають права й обов'язки громадян України, підлягають попередньому оприлюдненню в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України приймаються на засіданнях Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів.
33 .Адміністративно-правовий статус Центральних органів державної виконавчої влади.
Систему центральних органів виконавчої влади визначають Конституція України та Указ Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р[1]. Згідно з цим указом до системи центральних органів виконавчої влади входять:
міністерства;
державні комітети (державні служби*;
центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
Міністерство— це головний (провідний* орган центральних органів виконавчої влади, покликаний забезпечувати реалізацію державної політики у визначеній сфері діяльності.
Міністр, як член Кабінету Міністрів України, особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів за поданням державного секретаря міністерства.
Міністри особисто відповідають за розробку і впровадження Програми Кабінету Міністрів з відповідних питань, реалізацію державної політики у визначених сферах державного управління. Вони здійснюють управління в цих сферах, спрямовують і координують діяльність інших органів виконавчої влади з питань, віднесених до їх відання.
Державний комітет (державна служба* є центральним органом виконавчої влади Очолює його голова відповідного комітету чи служби, проте діяльність даного органу спрямовує і координує прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів.
На державний комітет (службу* покладається внесення пропозицій щодо формування державної політики та забезпечення її реалізації у визначеній сфері діяльності, здійснення управління у цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання.
Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом — це орган, який має визначені Конституцією та законодавством України особливі завдання та повноваження.
Стосовно даного органу може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань (як правило статус такого органу регулюється спеціальними законами, а не положеннями, як в інших центральних органах*. Даний орган очолює його голова.
До таких органів відносяться, зокрема: Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація. Державна митна служба. Служба безпеки України, Фонд державного майна та ін.
Відповідно Указу Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» Кабінет Міністрів України може утворювати в складі центрального органу виконавчої влади урядові органи державного управління (департаменти, інспекції, служби*. На дані органи покладаються здійснення управління окремими підгалузями або сферами діяльності; контрольно-наглядові функції; регулятивні та дозвільно-реєстра-ційні функції щодо фізичних та юридичних осіб.
Керівники урядових органів державного управління призначаються на посади та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням керівника відповідного центрального органу виконавчої влади. Керівника центрального органу виконавчої влади, який не є членом кабінету міністрів, призначає на посади та звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.
34 Адміністративно-правовий статус місцевих органів державної виконавчої влади.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють обласні і районні, Київська та Севастопольська міські місцеві державні адміністрації.
Ці органи є єдиноначальними органами виконавчої влади, владні повноваження яких реалізуються одноособово їхніми керівниками — головами місцевих державних адміністрацій.
Голови місцевих державних адміністрацій призначаються та звільняються з посади Президентом за поданням КМУ на строк повноважень Президента України.
Голова місцевої державної адміністрації формує її склад, до якого входять голова місцевої державної адміністрації, його перший заступник, не більше ніж три заступники, керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів.
Перший заступник голови обласної державної адміністрації призначається на посаду головою облдержадміністрації за згодою Прем'єр-міністра України, а заступники голови облдержадміністрації — за погодженням з відповідним віце-прем'єр-міністром.
Керівники управлінь, відділів, інших структурних підрозділів облдержадміністрацій призначаються на посади головами облдержадміністрацій за погодженням з керівниками відповідних державних органів виконавчої влади.
У разі визнання центральним органом незадовільною роботи відповідного структурного підрозділу місцевої державної адміністрації або їх керівників керівник відповідного центрального органу звертається з вмотивованим поданням до голови місцевої державної адміністрації. Голова місцевої державної адміністрації зобов'язаний розглянути це подання і не пізніш як у місячний термін дати обґрунтовану відповідь або прийняти рішення.
У районних державних адміністраціях перші заступники і заступники голів цих адміністрацій призначаються на посади головами райдержадміністрацій за погодженням з відповідними заступниками голів облдержадміністрацій. Керівники структурних підрозділів райдержадміністрацій призначаються на посади їх головами за погодженням з керівниками відповідних структурних підрозділів облдержадміністрацій.
Місцеві державні адміністрації діють за принципом субординації, відповідальності перед Президентом і урядом, підзвітності та підконтрольності органам виконавчої влади вищого рівня, а також районними і обласними радами у межах, передбачених Законами України «Про місцеві державні адміністрації»[1] і «Про місцеве самоврядування в Україні»[2].
Головними завданнями місцевих державних адміністрацій є:
1* виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;
2* дотримання законності і правопорядку; додержання прав і свобод громадян;
3* виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культур-ного розвитку;
4* підготовка та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;
5* звітування про виконання відповідних бюджетів та програм;
6* взаємодія з органами місцевого самоврядування;
7* реалізація інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Голови місцевих державних адміністрацій одноособово приймають рішення шляхом видання розпоряджень і несуть за них відповідальність за чинним законодавством.
35. Адміністративно-правовий статус Президента України.
Президент України може бути учасником адміністративних правовідносин в процесі реалізації ним виконавчо-розпо-рядчих функцій. Тобто адміністративно-правовий статус Президента визначається насамперед його виконавчо-розпорядчими повноваженнями. Донедавна коло таких повноважень було досить широким, що давало можливість вважати Президента фактичним главою виконавчої влади, не дивлячись на визначений за ним Конституцією статус глави держави, який офіційно не належить до жодної з гілок влади. На сьогоднішній день коло повноважень Президента, які дають йому можливість впливати на органи виконавчої влади або виконувати виконавчі функції значно звузилось, що більше відповідає його статусу глави держави, а не конкретної гілки влади.
З даних груп повноважень виділяються установчі та кадрові (номінаційні* повноваження в галузі виконавчої влади. Серед них зокрема, можна відзначити наступні:
Установчі:
1* зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;
2* скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
3* створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;
4* на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Кадрові:
1* вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;
2* вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України Міністра закордонних справ України;
3* вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;
4* за поданням КМУ призначає на посади голів місцевих державних адміністрацій;
5* є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
6* присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;
Отже, адміністративно-правовий статус Президента України значно вужчий за його конституційно-правовий статус, який він реалізує в межах дії механізму стримувань і противаг у взаємовідносинах з різними гілками влади. Повноваження Президента в межах його адміністративно-правового статусу стосуються переважно участі у призначенні посадових осіб вищих та центральних органів виконавчої влади та частковим контролем за їх нормотворчістю.
Начало формы
36. Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування.
Правове становище органів місцевого самоуправління як суб'єктів адміністративного права характеризується їх адміністративно-правовим статусом.
Це означає, що органи місцевого самоврядування мають визначену нормами адміністративного права компетенцію — предмети відання, права і обов'язки (повноваження*, несуть відповідальність за дії або бездіяльність в межах власної чи делегованої компетенції, виконують публічні, виконавчо-розпорядчі, дозвільно-реєстраційні, контрольні функції, беруть участь в адміністративних правовідносинах регулятивного чи охоронного характеру.
Передусім адміністративна правосуб'єктність виявляється у органів місцевого самоврядування при здійсненні функцій, які виконуються на підставіделегованих їм повноважень. Конституція України передбачає можливість надання органам місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади (частина третя ст. 143* та делегування повноважень районних і обласних рад місцевим державним адміністраціям (частина четверта ст. 118*. Закон про місцеве самоврядування містить перелік вісімдесяти таких повноважень і близько сімдесяти — власних щодо органів місцевого самоврядування[1].
Отже, окремою групою повноважень органів місцевого самоврядування як суб'єктів адміністративного права є їх власні повноваження, завдяки яким ці органи виконують свої завдання і функції. Серед цих повноважень виокремлюються наступні.
1* Дозвільно-реєстраційні повноваження. Органи місцевого самоврядування надають дозвіл (та скасовують його*, зокрема, на спеціальне використання природних ресурсів районного або обласного значення, на спорудження об'єктів містобудування, на розміщення реклами. Їм надано право, наприклад, реєстрації об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, житлово-будівельних і гаражних кооперативів.
2* Важливі функції органи місцевого самоврядування виконують, коли здійснюють розпорядчі повноваження щодо будь-яких суб'єктів на відповідній території. Зокрема, адміністративна правосуб'єктність органів місцевого самоврядування зв'язана з підпорядкованістю, коли складаються субординаційні відносини, наприклад, між органами місцевого самоврядування та підприємствами, організаціями та установами комунальної власності або відносини з координації. Прикладом може бути координація органами місцевого самоврядування діяльності суб'єктів містобудування щодо комплексної забудови населених пунктів, затвердження місцевих містобудівельних програм, генеральних планів населених пунктів (ст. 12 Закону України «Про основи містобудування»*.
До змісту адміністративно-правового статусу органів місцевого самоврядування слід віднести повноваження щодо: планів і програм будівництва та реконструкції об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, визнані пам'ятками природи, історії або культури, які охороняються законом; підготовки пропозицій про передачу або продаж у комунальну власність підприємств, організацій, установ, що належать до інших форм власності; участі у підготовці загальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля.
3* Місцеве самоврядування передбачає здійснення контролю. Внутрішній контроль органів місцевого самоврядування повинен регулюватися законодавством про місцеве самоврядування (муніципальним правом*. Зовнішній контроль має адміністративно-правову природу незалежно від галузевого законодавства.
Так, органи місцевого самоврядування здійснюють контрольза місцевими адміністраціями у частині повноважень, делегованих їм радами, а також у виконанні рішень рад з цих питань щодо стану благоустрою виробничих територій, організації озеленення, охорони насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян, діяльності стоянок автомобільного транспорту і т. ін.
4* Правоохоронні повноваження. Визначені ст.5 КпАП, в якій сказано, що місцеві ради уповноважені приймати в межах визначених законодавством повноважень, рішення по питаннях боротьби із стихійним лихом та епідеміями, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність, а також рішення з питань боротьби з епізоотіями, за порушення яких настає відповідальність за ст.107 Кодексу. Також місцеві ради мають право встановлювати правила з питань благоустрою, торгівлі на ринках та порушення тиші в громадських місцях, за порушення яких також встановлюється адміністративна відповідальність.
Застосування даної статті на сьогоднішній день є проблематичним, оскільки він суперечить положенню Конституції про те, що адміністративна відповідальність визначається виключно законами України.
Поряд з конкретними правами адміністративно-правовий характер мають і обов'язки органів місцевого самоврядування. Зокрема, загальним обов'язком органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб є обов'язок належним чином виконувати вищезазначені адміністративні права, при і цьому діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 ст. 19 Конституції України, ст. 24.3. Закону про місцеве самоврядування*.
Певні обов'язки встановлюються поточним законодавством та статутами територіальних громад. Так, Закон про місцеве самоврядування передбачає обов'язок органів і посадових осіб діяти в інтересах територіальної громади, поєднуючи їх з інтересами держави, звітувати територіальній громаді про свою діяльність, управляти об'єктами комунальної власності так, щоб не «ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування», не «зменшувати обсяг та не погіршувати умови надання послуг населенню» та ін.
Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування гарантується державою, охороняється державними органами, які можуть вжити заходів щодо захисту прав органів місцевого самоврядування, наприклад, при зверненні цих органів до Кабінету Міністрів, Президента України.
37 .Поняття державної служби та державни службовців.
державна служба - професійна діяльність державних службовців з підготовки пропозицій щодо формування державної політики, забезпечення її реалізації та надання адміністративних послуг;
державний службовець - громадянин України, який займає посаду державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті, одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету, крім випадків, визначених законом, та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з реалізацією завдань та виконанням функцій державного органу або органу влади Автономної Республіки Крим щодо:підготовки пропозицій стосовно формування державної політики у відповідній сфері;розроблення, експертизи та/або редагування проектів нормативно-правових актів;надання адміністративних послуг;здійснення державного нагляду (контролю);управління державним майном або майном, що належить Автономній Республіці Крим, державними корпоративними правами;управління персоналом державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим або їх апарату;реалізації інших повноважень відповідного органу;
38. Види державних службовців.
39.Права та обов’язки державних службовців.
Стаття 10. Права державного службовця
1. Державний службовець має право на:
1) повагу до своєї особистості, гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників та інших осіб;
2) чітке визначення своїх посадових обов'язків та матеріально-технічне забезпечення їх виконання;
3) доступ до необхідної для виконання посадових обов'язків інформації;
4) оплату праці залежно від займаної посади державної служби, результатів службової діяльності, стажу державної служби та рангу державного службовця;
5) підвищення рівня професійної компетентності за рахунок державних коштів;
6) просування по службі;
7) відпустку, соціальне та пенсійне забезпечення відповідно до закону;
8) безпечні умови праці;
9) проведення службового розслідування за його вимогою з метою зняття безпідставних, на його думку, звинувачень або підозри;
10) безперешкодне ознайомлення з документами щодо проходження ним державної служби.
Стаття 11. Обов'язки державного службовця
1. Державний службовець зобов'язаний:
1) діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України;
2) додержуватися принципів державної служби;
3) з повагою ставитися до державних символів України;
4) сумлінно виконувати свої посадові обов'язки;
5) виконувати в межах посадових обов'язків рішення державних органів та/або органів влади Автономної Республіки Крим, а також накази, розпорядження та доручення керівників, надані в межах їх повноважень;
6) додержуватися вимог законодавства у сфері запобігання і протидії корупції;
7) додержуватися встановлених законодавством правил професійної етики державного службовця;
8) запобігати виникненню конфлікту інтересів під час проходження державної служби;
9) додержуватися правил внутрішнього службового розпорядку відповідного державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або їх апарату;
10) підвищувати рівень своєї професійної компетентності.
40.Прийняття на державни службу.
41.Проходження держ служби.
Стаття 27. Ранги державних службовців
1. Установлюється дев'ять рангів державних службовців. Порядок присвоєння рангів державних службовців та співвідношення між рангами державних службовців і рангами посадових осіб місцевого самоврядування, військовими званнями, дипломатичними рангами та іншими спеціальними званнями визначаються Кабінетом Міністрів України.
2. Присвоюються такі ранги:
державним службовцям, які займають посади державної служби підгрупи I-1, - 1 ранг;
державним службовцям, які займають посади державної служби підгруп I-2, II-1, - 1, 2 ранг;
державним службовцям, які займають посади державної служби підгрупи I-3, - 1, 2, 3 ранг;
державним службовцям, які займають посади державної служби підгруп I-4, II-2, III-1, - 2, 3, 4 ранг;
державним службовцям, які займають посади державної служби підгруп II-3, III-2, IV-1, - 3, 4, 5 ранг;
державним службовцям, які займають посади державної служби підгруп II-4, III-3, IV-2, V-1, - 4, 5, 6 ранг;
державним службовцям, які займають посади державної служби підгруп III-4, IV-3, V-2, - 5, 6, 7 ранг;
державним службовцям, які займають посади державної служби підгрупи V-3, - 6, 7, 8 ранг;
державним службовцям, які займають посади державної служби підгрупи V-4, - 7, 8, 9 ранг.
3. Ранги державним службовцям присвоює суб'єкт призначення, крім випадків, передбачених законом.
Президент України присвоює 1 ранг державного службовця.
4. Ранги державних службовців присвоюються одночасно з призначенням на посаду державної служби, а у разі встановлення випробування - після закінчення його строку.
5. У разі призначення на посаду державної служби підгрупи, якій відповідає нижчий ранг, за державним службовцем зберігається раніше присвоєний йому ранг.
6. Державному службовцю, який вперше призначається на посаду державної служби, присвоюється найнижчий ранг у межах відповідної підгрупи посад державної служби.
7. Черговий ранг у межах відповідної підгрупи посад державної служби присвоюється державному службовцю через кожні два роки з урахуванням оцінювання результатів його службової діяльності.
Протягом строку застосування дисциплінарного стягнення, а також протягом шести місяців з дня отримання державним службовцем негативної оцінки результатів службової діяльності черговий ранг державному службовцю не присвоюється. Ці періоди не зараховуються до строку, зазначеного в абзаці першому цієї частини.
8. За особливі досягнення або за виконання особливо відповідальних завдань державному службовцю може достроково присвоюватися черговий ранг у межах відповідної підгрупи посад. Дострокове присвоєння чергового рангу може здійснюватися не раніше ніж через рік після присвоєння попереднього рангу.
9. В особовій справі та трудовій книжці державного службовця робиться запис про присвоєння та зміну рангу державного службовця.
Стаття 28. Правила внутрішнього службового розпорядку
1. Правила внутрішнього службового розпорядку в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті затверджуються керівником державної служби цього органу або його апарату за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації у разі її наявності.
2. Типові правила внутрішнього службового розпорядку затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань державної служби.
Правила внутрішнього службового розпорядку доводяться до відома всіх державних службовців під розписку.
4. Правилами внутрішнього службового розпорядку в державному органі або органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті визначаються:
1) час початку та закінчення щоденної роботи та перерви для відпочинку державного службовця;
2) умови і порядок перебування державного службовця в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті у вихідні, святкові та неробочі дні, а також після закінчення робочого часу;
3) порядок доведення до відома державного службовця нормативно-правових актів, наказів, доручень та розпоряджень із службових питань;
4) загальні інструкції з охорони праці та протипожежної безпеки;
5) порядок повідомлення державним службовцем про відсутність на службі;
6) порядок прийняття та передачі справ і майна державним службовцем;
7) інші положення, які не суперечать цьому Закону та іншим актам законодавства з питань державної служби.
Стаття 29. Оцінювання результатів службової діяльності державного службовця
1. Для визначення якості виконання посадових обов'язків, результативності та ефективності служби, а також з метою планування кар'єри, виявлення необхідності підвищення рівня професійної компетентності проводиться оцінювання результатів службової діяльності державного службовця.
Оцінювання результатів службової діяльності державних службовців, які займають посади державної служби груп II, III, IV, V (далі - оцінювання), здійснюється щороку безпосереднім керівником державного службовця.
Результати оцінювання підписує безпосередній керівник державного службовця та передає йому не пізніше п'яти робочих днів для ознайомлення під розписку. Затвердження результатів оцінювання здійснюється керівником відповідного самостійного структурного підрозділу.
2. Результати оцінювання можуть містити негативну, позитивну або відмінну оцінку та її обґрунтування.
3. У разі отримання державним службовцем негативної оцінки результатів службової діяльності керівник державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті за пропозицією керівника відповідного самостійного структурного підрозділу визначає заходи з удосконалення його службової діяльності. Наступне оцінювання проводиться через шість місяців, і в разі повторної негативної оцінки державний службовець підлягає звільненню на підставі пункту 3 частини першої статті 41 цього Закону.
Результати оцінювання, що містять негативну оцінку, протягом десяти робочих днів з моменту ознайомлення з ними державного службовця можуть бути оскаржені у порядку, передбаченомустаттею 14 цього Закону.
4. Отримання державним службовцем відмінної оцінки результатів його службової діяльності є підставою для його щорічного преміювання.
5. Типовий порядок оцінювання результатів службової діяльності державних службовців затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань державної служби.
6. Положення цієї статті не застосовуються до державних службовців, посади яких зазначені у частині третій статті 6 цього Закону.
Стаття 30. Підвищення рівня професійної компетентності державного службовця
1. Підвищення рівня професійної компетентності державного службовця проводиться за кошти державного бюджету та інших джерел, не заборонених законом, у формі професійних програм, спеціальних курсів, тематичних семінарів, тренінгів, стажування, в інших формах у порядку, визначеному спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань державної служби, та шляхом навчання, у тому числі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації у відповідних вищих навчальних закладах згідно із законодавством.
2. Головним вищим навчальним закладом у системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у галузі знань "державне управління" є Національна академія державного управління при Президентові України.
3. Керівник державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті у межах витрат, передбачених на їх утримання, забезпечує організацію підвищення рівня професійної компетентності державних службовців.
4. Підвищення рівня професійної компетентності державних службовців проводиться в разі потреби, але не рідше одного разу на три роки.
Необхідність підвищення рівня професійної компетентності державного службовця визначається його безпосереднім керівником та службою персоналу державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або їх апарату за результатами оцінювання службової діяльності.
5. Керівник державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті забезпечує підвищення рівня професійної компетентності державних службовців, які вперше призначені на посаду державної служби, протягом року з дня їх призначення.
6. З метою підвищення рівня професійної компетентності державного службовця може проводитися його стажування з відривом від служби строком від одного до шести місяців на іншій посаді державної служби у тому самому або іншому державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті.
На строк стажування за державним службовцем зберігаються його посада та заробітна плата.
Порядок стажування державних службовців визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань державної служби.
7. У державних органах, органах влади Автономної Республіки Крим та їх апараті може здійснюватися стажування фахівців з числа молоді, які не перебувають на посадах державної служби, строком до десяти місяців у порядку, визначеному керівником відповідного органу або його апарату.
Стаття 31. Просування державного службовця по службі
1. Просування державного службовця по службі здійснюється шляхом:
1) зайняття вищої посади державної служби у порядку переведення відповідно до частини другої статті 32 цього Закону;
2) присвоєння йому наступного рангу державного службовця.
2. Просування державного службовця по службі не здійснюється протягом строку дії накладеного на нього дисциплінарного стягнення.
Стаття 32. Переведення державного службовця
1. У разі виникнення обґрунтованої потреби суб'єкта призначення державний службовець може бути переведений за його письмовою згодою на іншу вакантну посаду державної служби тієї самої підгрупи посад державної служби, у тому числі в іншому населеному пункті, за умови відповідності рівня професійної компетентності державного службовця профілю професійної компетентності посади державної служби, на яку він переводиться, на підставі рішення керівника державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті, з якого переводиться державний службовець, та керівника державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті, до якого переводиться державний службовець.
2. З метою просування по службі державний службовець може бути переведений за рішенням керівника державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті на вищу вакантну посаду державної служби тієї самої або попередньої за числовим визначенням групи посад державної служби у тому самому державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті за його письмовою заявою.
3. Переведення державного службовця, який займає посаду II, III, IV або V групи посад державної служби, на іншу посаду державної служби здійснюється лише за умови, якщо його було призначено на посаду державної служби, яку він займає, за результатами конкурсу.
Положення абзацу першого цієї частини не застосовуються у разі переведення державного службовця у випадках, пов'язаних з обставинами, зазначеними у пункті 1 частини першої статті 41цього Закону.
4. У разі виникнення під час проходження державної служби відносин безпосередньої підпорядкованості між близькими особами, або якщо під час проходження державної служби державні службовці, підпорядковані один одному, стали близькими особами, вони зобов'язані невідкладно повідомити про це керівника державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті та самостійно вжити у п'ятнадцятиденний строк заходи для усунення таких обставин. Якщо в зазначений строк ці обставини добровільно не усунуто, такі особи у місячний строк підлягають переведенню на інші вакантні посади, що виключає їх безпосереднє підпорядкування одна одній, з урахуванням вимог абзацу першого частини третьої цієї статті.
У разі неможливості переведення відповідна особа, яка перебуває в безпосередньому підпорядкуванні, підлягає звільненню із займаної посади відповідно до пункту 5 частини першої статті 38цього Закону.
5. Для запобігання або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також усунення інших обставин, які створили або можуть створити загрозу життю чи умовам життєдіяльності людей, якщо виконання відповідних посадових обов'язків не протипоказано державному службовцю за станом здоров'я, допускається його тимчасове переведення на іншу посаду державної служби, у тому числі до іншого населеного пункту, без згоди державного службовця на строк не більше одного року з оплатою праці за виконану роботу не нижчою, ніж середній заробіток за попередньою посадою за той самий період.
У такому разі:
державний службовець може бути переведений до іншого населеного пункту лише за умови надання відповідного службового житла або компенсації витрат на проживання з урахуванням його сімейного стану та компенсації інших витрат, пов'язаних з переїздом до іншого населеного пункту, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
посада державної служби, з якої переведено державного службовця, зберігається за переведеним державним службовцем протягом строку переведення і не вважається вакантною. Інша особа може бути призначена на цю посаду на визначений строк у порядку, встановленому цим Законом.
Переведення з підстав, зазначених у цій частині, вагітної жінки, державного службовця, який сам виховує дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, державного службовця, який у встановленому порядку визнаний інвалідом, без їхньої згоди не допускається.
6. На посадах державної служби групи I за рішенням суб'єкта призначення та у визначеному ним порядку може здійснюватися ротація державних службовців шляхом їх періодичного планового переведення з однієї посади державної служби на іншу посаду державної служби у межах однієї підгрупи посад, якщо інше не передбачено законом.
Стаття 33. Відрядження державного службовця
1. Державний службовець може бути направлений у відрядження для виконання завдань, пов'язаних з його службовою діяльністю.
2. Строк відрядження державного службовця не може перевищувати 60 календарних днів, крім випадків, визначених Кабінетом Міністрів України. Направлення державного службовця у відрядження на більш тривалий строк можливе за його письмовою згодою.
Державний службовець, який перебуває у відрядженні, зобов'язаний виконувати службові обов'язки також у вихідні, святкові та неробочі дні, якщо цього потребує поставлене завдання, з компенсацією за роботу в ці дні відповідно до закону.
3. Державному службовцю відшкодовуються витрати та надаються інші компенсації у зв'язку з направленням у відрядження у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Державному службовцю надаються інші гарантії і компенсації у зв'язку з направленням у відрядження відповідно до законодавства про працю.
Стаття 34. Зміна істотних умов служби
1. Змінами істотних умов служби вважаються зміни:
1) належності посади державної служби до іншої групи посад;
2) посадових обов'язків;
3) вимог до освітньо-кваліфікаційного рівня, напряму підготовки (спеціальності) та/або досвіду роботи;
4) умов оплати праці або соціально-побутового забезпечення;
5) режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу;
6) місця розташування державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або їх апарату.
2. Зміна істотних умов служби відбувається на підставі відповідного акта.
3. Державного службовця має бути письмово повідомлено суб'єктом призначення про зміну істотних умов служби, крім випадків підвищення заробітної плати.
У разі незгоди державного службовця на продовження проходження державної служби у зв'язку із зміною істотних умов служби він подає керівникові державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті відповідну заяву не пізніш як за 60 календарних днів з дня ознайомлення з повідомленням про зміну істотних умов служби.
У такому разі державний службовець звільняється з посади державної служби на підставі пункту 6 частини першої статті 37 цього Закону.
Якщо протягом 60 календарних днів з дня ознайомлення державного службовця з повідомленням про зміну істотних умов служби від нього не надійшла заява, зазначена в абзаці третьому цієї частини, державний службовець вважається таким, що погодився на зміну істотних умов служби.
Стаття 35. Стаж державної служби
1. Стаж державної служби дає право на встановлення державному службовцю надбавки за вислугу років, надання додаткової оплачуваної відпустки, призначення пенсії, надання вихідної допомоги та виплати одноразової грошової допомоги.
2. До стажу державної служби зараховуються:
1) час перебування на посадах державної служби відповідно до цього Закону;
2) час перебування на посадах в органах місцевого самоврядування, передбачених Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування";
3) час перебування на політичних посадах, визначених законами України "Про Кабінет Міністрів України", "Про центральні органи виконавчої влади";
4) час здійснення повноважень народного депутата України;
5) час перебування на посадах суддів;
6) час перебування на посадах працівників прокуратури, яким присвоюються класні чини;
7) час перебування на посадах, на яких присвоюються спеціальні звання;
8) час служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону, органах внутрішніх справ та інших органах, під час проходження служби в яких присвоюються спеціальні звання;
9) час підвищення рівня професійної компетентності державного службовця з відривом від служби, якщо не пізніше 75 днів після його завершення ця особа повернулася на державну службу;
10) період, коли державний службовець не працював з поважних причин, але залишався у трудових відносинах з державним органом, органом влади Автономної Республіки Крим або їх апаратом;
11) час перебування державного службовця у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - у відпустці без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше ніж до досягнення дитиною шестирічного віку;
12) інші періоди роботи, визначені законом.
3. Порядок обчислення стажу державної служби визначається Кабінетом Міністрів України.
Стаття 36. Особова справа державного службовця
1. Ведення особової справи державного службовця розпочинається одночасно із вступом особи на державну службу та припиняється у разі її смерті.
2. Порядок ведення та зберігання особових справ державних службовців визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань державної служби.
42.Обмеження та заборони державних службовців.
2. На державну службу не може вступити особа, яка:
1) за рішенням суду визнана недієздатною або дієздатність якої обмежена;
2) має судимість за вчинення умисного злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку;
3) відповідно до вироку суду позбавлена права займатися діяльністю, пов'язаною з виконанням функцій держави, або обіймати відповідні посади;
4) піддавалася адміністративному стягненню за корупційне правопорушення - протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили;
5) має громадянство іншої держави.
3. Не допускається призначення осіб на посади державної служби, на яких вони будуть безпосередньо підпорядковані близьким особам.
4. Особа, яка вступає на державну службу, зобов'язана до призначення на посаду державної служби вийти зі складу виконавчого органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особа здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі або територіальній громаді, та представляє інтереси держави або територіальної громади в раді товариства (спостережній раді), ревізійній комісії господарського товариства), припинити іншу оплачувану або підприємницьку діяльність, крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту.
43.Припинення.
1. Підставами припинення державної служби є:
1) втрата права на державну службу або його обмеження (стаття 38 цього Закону);
1) припинення громадянства України;
2) набуття громадянства іншої держави;
3) набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення державного службовця до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення, пов'язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції";
4) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо державного службовця за вчинення умисного злочину та/або встановлення заборони займатися діяльністю, пов'язаною з виконанням функцій держави;
5) наявність відносин безпосередньої підпорядкованості близьких осіб.
2) закінчення строку призначення (стаття 39 цього Закону);
1. У разі призначення на посаду державної служби на певний строк державний службовець звільняється з неї в останній день цього строку.
2. Державний службовець, призначений на посаду державної служби на період заміщення тимчасово відсутнього державного службовця, за яким зберігалася посада державної служби, звільняється з посади в останній робочий день перед днем виходу на службу тимчасово відсутнього державного службовця.
У такому разі тимчасово відсутній державний службовець зобов'язаний письмово повідомити керівника державної служби у відповідному державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті не пізніше ніж за сім робочих днів про свій вихід на службу.
3) ініціатива державного службовця (стаття 40 цього Закону);
1) призначенням державного службовця на політичну посаду;
2) наявністю перешкод у реалізації прав, наданих державному службовцю цим Законом, або встановленням факту порушення таких прав.
З цих підстав суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця з посади державної служби у строк, зазначений у його заяві.
4) ініціатива суб'єкта призначення (стаття 41 цього Закону);
1) скорочення чисельності або штату, реорганізація (злиття, приєднання, поділ, перетворення) або ліквідація державного органу, органу влади Автономної Республіки Крим або їх апарату;
2) нез'явлення державного службовця на службі протягом більш як 120 календарних днів підряд внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв'язку із вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання. За державним службовцем, який втратив працездатність під час виконання службових обов'язків, посада зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;
3) повторне отримання підряд негативної оцінки результатів службової діяльності державного службовця, передбаченої статтею 29 цього Закону;
4) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
5) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, зазначеного в пунктах 2, 3, 4 частини третьої статті 52 цього Закону, якщо до державного службовця застосовувалося дисциплінарне стягнення, яке не знято в установленому статтею 59 цього Закону порядку;
6) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, зазначеного в пунктах 1, 5, 6, 9, 10 частини третьої статті 52 цього Закону.
5) настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 42 цього Закону);
1) поновлення на посаді відповідно до рішення суду, що набрало законної сили, державного службовця, який раніше її займав;
2) неможливість виконання державним службовцем службових обов'язків за станом здоров'я за наявності медичного висновку, порядок надання якого визначається спільно спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань державної служби та центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я;
3) набрання законної сили рішенням суду про визнання особи недієздатною або про обмеження дієздатності особи.
6) незгода державного службовця на проходження державної служби у разі зміни її істотних умов (стаття 34 цього Закону);
7) досягнення державним службовцем шістдесятип'ятирічного віку;
8) визнання державного службовця безвісно відсутнім або оголошення його померлим згідно з рішенням суду, що набрало законної сили;
9) смерть державного службовця.
44.Юридична відповідальність.
Стаття 52. Дисциплінарна відповідальність державного службовця та підстави притягнення до неї
1. Дисциплінарна відповідальність полягає у накладенні на державного службовця дисциплінарних стягнень за вчинення дисциплінарних проступків, визначених цим Законом.
2. Підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку.
3. Дисциплінарними проступками є:
1) вияв неповаги до державних символів України;
2) невиконання або неналежне виконання в межах посадових обов'язків рішень державних органів та/або органів влади Автономної Республіки Крим, наказів, розпоряджень та доручень керівників, наданих у межах їхніх повноважень;
3) невиконання або неналежне виконання посадових обов'язків;
4) перевищення службових повноважень, якщо воно не містить складу злочину або адміністративного правопорушення;
5) невжиття передбачених законом заходів щодо усунення конфлікту інтересів;
6) порушення обмежень щодо участі державного службовця у виборчому процесі, визначених виборчим законодавством;
7) порушення правил внутрішнього службового розпорядку;
8) порушення правил професійної етики державного службовця;
9) прогул, тобто відсутність державного службовця на робочому місці більше трьох годин підряд протягом робочого дня без поважних причин;
10) поява державного службовця на робочому місці у нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння.
Стаття 53. Види та порядок застосування дисциплінарних стягнень
1. До державних службовців застосовуються такі види дисциплінарних стягнень:
1) зауваження;
2) догана;
3) сувора догана;
4) попередження про неповну службову відповідність;
5) звільнення з посади державної служби.
2. За кожний дисциплінарний проступок накладається одне дисциплінарне стягнення.
Дисциплінарне стягнення має відповідати характеру і тяжкості вчиненого дисциплінарного проступку та ступеню вини державного службовця. Під час визначення виду дисциплінарного стягнення враховуються характер дисциплінарного проступку, обставини, за яких він вчинений, настання тяжких наслідків, добровільне відшкодування завданої шкоди, попередня поведінка державного службовця та його ставлення до виконання службових обов'язків.
Дисциплінарне стягнення до державного службовця застосовується не пізніше шести місяців з дня вчинення ним дисциплінарного проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці.
3. У разі притягнення до дисциплінарної відповідальності державного службовця, який має дисциплінарне стягнення, дисциплінарне стягнення, що накладається, може бути більш суворим, ніж попереднє.
4. У разі допущення незначного порушення правил внутрішнього службового розпорядку, посадових інструкцій суб'єкт призначення може застосувати зауваження.
5. У разі невиконання або неналежного виконання державним службовцем посадових обов'язків, порушення ним правил внутрішнього службового розпорядку або правил професійної етики державного службовця, інших вимог цього Закону та інших актів законодавства у сфері державної служби йому може бути оголошено догану.
6. У разі невиконання або неналежного виконання посадових обов'язків, порушення правил внутрішнього службового розпорядку або правил професійної етики державного службовця, інших вимог цього Закону та інших актів законодавства у сфері державної служби державним службовцем, який має дисциплінарне стягнення, йому може бути оголошено сувору догану.
7. Попередження про неповну службову відповідність може застосовуватися за:
1) систематичне невиконання або систематичне неналежне виконання посадових обов'язків, рішень державного органу або органу влади Автономної Республіки Крим, наказів, розпоряджень та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень, перевищення службових повноважень;
2) систематичне порушення правил внутрішнього службового розпорядку або правил професійної етики державного службовця.
Стаття 54. Суб'єкти, уповноважені застосовувати дисциплінарні стягнення
1. Право застосування дисциплінарних стягнень до державних службовців має суб'єкт призначення, якщо інше не передбачено законом.
Стаття 55. Загальний порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності
1. Суб'єкт призначення за наявності достатніх даних, що вказують на ознаки дисциплінарного проступку державного службовця, повинен зажадати від нього письмового пояснення.
2. У разі необхідності проведення додаткового дослідження обставин вчинення дисциплінарного проступку, у тому числі обставин, що пом'якшують або обтяжують відповідальність, а також причин та умов, що сприяли його вчиненню, суб'єкт призначення приймає рішення про проведення службового розслідування.
3. На вимогу державного службовця з метою спростування безпідставних, на його думку, звинувачень або підозр службове розслідування проводиться обов'язково.
4. Для забезпечення проведення службового розслідування керівником державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті утворюється комісія у кількості не менше семи осіб.
Комісія з проведення службового розслідування стосовно державних службовців, які займають посади державної служби групи I, утворюється суб'єктом призначення. До складу такої комісії включається представник спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань державної служби.
При проведенні службового розслідування за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, органі влади Автономної Республіки Крим або їх апараті до роботи комісії можуть залучатися відповідні фахівці.
Службове розслідування проводиться протягом 10 робочих днів. За необхідності зазначений строк може бути продовжено, але не більш як до 20 робочих днів.
За результатами службового розслідування складається висновок про наявність чи відсутність у діях державного службовця дисциплінарного проступку та підстав для його притягнення до дисциплінарної відповідальності з визначенням рекомендованого виду дисциплінарного стягнення.
5. Рішення за результатами службового розслідування може бути оскаржено державним службовцем у порядку, передбаченому статтею 14 цього Закону.
6. Порядок проведення службового розслідування затверджується Кабінетом Міністрів України.
7. У разі виявлення за результатами службового розслідування ознак злочину чи адміністративного правопорушення суб'єкт призначення зобов'язаний протягом трьох робочих днів передати матеріали до відповідного правоохоронного органу.
45.Управління державною службою46.Поняття та види форм державного управління.
Кожен вид державної діяльності характеризується визначеними зовнішніми проявами і регламентується відповідними нормативними правовими актами.
Виконавчо-розпорядча діяльність, здійснювана органами виконавчої влади і їх посадовими особами, може знаходити вираз у виданні підзаконних актів і інших дій, що характеризують їх як суб'єктів зовнішніх і внутрішньоорганізацйних управлінських відносин.
Саме через форми державного управліннявідбувається реалізація виконавчо-розпорядчої компетенції органів державної влади і місцевого самоврядування.
В адміністративно-правовій літературі цей інститут традиційно визначається терміном «форми державного управління», інколи використовується терміни «форми діяльності державної адміністрації», «адміністративно-правові форми діяльності органів виконавчої влади». Оскільки Конституція та більшість законів не оперують поняттям «державне управління», надалі використовуватиметься термін «форми виконавчо-розпорядчої діяльності».
Отже, форма виконавчо-розпорядчої діяльності – це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами виконавчої влади та місцевого самоврядування для реалізації поставлених перед ними завдань.
Форми виконавчо-розпорядчої діяльності покликані забезпечувати найбільш цілеспрямоване виконання функцій влади і досягнення поставлених перед державою цілей з найменшими витратами сил, засобів і часу.
Від вірно обраної форми виконавчо-розпорядчої діяльності залежить успіх діяльності органу влади та належне виконання ним своїх функцій.
При цьому важливо зазначити, що повинні використовуватися тільки ті форми виконавчо-розпорядчої діяльності, які передбачені чинним законодавством. У протилежному випадку виникне питання про правомірність діяльності органу і тих наслідків, до яких вона призвела. Водночас, це не означає, що орган позбавлений можливості вибору тієї чи іншої форми діяльності. При здійсненні виконавчо-розпорядчої діяльності органи та їх посадові особи мають можливість використовувати вибір форми діяльності за своїм розсудом у межах, встановлених чинним законодавством.
Аналіз ступеня адміністративно-правової регламентації, порядку використання форми виконавчо-розпорядчої діяльності (тобто того, наскільки жорстко, детально держава регламентує застосування тієї чи іншої форми* показує, що вона неоднакова для різних форм.
Максимально регламентовані форми, що пов'язані з реалізацією правозастосовчих, правоустановчих і правоохоронних функцій виконавчої влади. Саме вони спричинюють найістотніші юридичні наслідки і їх регламентація має важливе значення з позицій забезпечення режиму законності в державному управлінні.
Значно менше регламентовані форми, що не спричиняють прямих юридичних наслідків (наради, консультації*. Тут органам та їх посадовим особам надається широка можливість самостійного вибору форм діяльності.
Разом з тим застосовування форми виконавчо-розпорядчої діяльності і в першому, і в другому випадку мають відповідати таким вимогам:
1* не виходити за межі режиму законності;
2* відповідати компетенції органу;
3* відповідати призначенню і функціям діяльності органу;
4* відповідати змісту і характеру вирішуваних питань;
5* сприяти досягненню мети виконавчо-розпорядчої діяльності;
6* враховувати особливості конкретного об'єкта, на які спрямовані владні дії.
Формою реалізації компетенції органу є зовнішній спосіб її вираження. Класифікація форм реалізації виконавчо-розпорядчої діяльності може здійснюватись за різними критеріями, найбільш поширеним серед них є поділ форм управління за юридичними наслідками застосування тих чи інших форм - правові і неправові форми реалізації виконавчо-розпорядчої діяльності.
До правових форм виконавчо-розпорядчої діяльності відносять видання нормативних та індивідуальних актів управління. Правові форми безпосередньо тягнуть певні правові наслідки і здійснюються на підставі їх юридичного оформлення у вигляді правових документів.
Правові форми виконавчо-розпорядчої діяльності прямо чи опосередковано обумовлені тими юридичними приписами, за допомогою яких держава регулює діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. Правові форми закріплюються в Конституції України, законах, положеннях про органи, інструкціях з діловодства та ін.
Видання нормативних актів управління є особливою формою діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, яка передбачає розпорядчу діяльність, спрямовану на виконання закону шляхом встановлення певних правил поведінки.
Встановлення норм права підзаконного характеру в процесі діяльності органів виконавчої влади і місцевого самоврядування - це адміністративна нормотворчість, яка здійснюється у формі видання такими органами нормативних актів управління. Необхідність такої діяльності зумовлена тим, що загальні норми та правила поведінки, сформульовані в законах, не в змозі охопити всі аспекти життя суспільства, відрегулювати суспільні відносини в усіх подробицях. Тому виникає необхідність у конкретизації та деталізації норм на стадії їх застосування. Конституція та чинне законодавство України є правовою основою для видання правових актів управління.
Індивідуальні акти управління встановлюють, змінюють або припиняють конкретні адміністративні правовідносини. Вони відрізняються від нормативних тим, що звернені до конкретних суб'єктів виконавчо-розпорядчих відносин і їх дія припиняється після здійснення встановлених у них прав і обов'язків, тобто після одноактного їх застосування.
Індивідуальними актами є, наприклад, видання наказу про призначення державного службовця на посаду, видача дозволу на носіння зброї, на полювання, на управління транспортними засобами та ін.
Види актів управління залежать від виду суб’єкта владних повноважень, що його видає:
1. КМУ видає постанови і розпорядження. Постановами оформлюються рішення нормативного характеру. Розпорядженнями КМУ оформляються рішення індивідуального характеру. Ними, як правило, є рішення з організаційних і кадрових питань, які стосуються внутрішньої організації органів виконавчої влади.
2. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
3. Центральними органами виконавчої влади також використовуються різні форми реалізації компетенції, зокрема, регламентовано видання наказів, які можуть мати як нормативний, так і індивідуальний характер.
4. Верховна Рада Автономної Республіки Крим видає постанови. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим видає постанови, рішення та розпорядження.
5. Щодо місцевих державних адміністрацій, то відповідно до ст. 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»[1] голова місцевої державної адміністрації, в межах своїх повноважень, видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази. Крім того, Типовий регламент місцевої державної адміністрації, затверджений постановою КМУ від 11 грудня 1999р[2]., як самостійний акт глави місцевої державної адміністрації, визначає також доручення. Наприклад, згідно з п. 44 зазначеного Регламенту рішення колегії місцевої державної адміністрації проводяться у життя, як правило, розпорядженнями або дорученнями голови цієї адміністрації.
6. Місцеві ради в межах своїх повноважень видають рішення, а керівники відділів та управлінь виконавчих комітетів місцевих Рад видаютьнормативні накази.
До неправових форм виконавчо-розпорядчої діяльностіналежать проведення організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних операцій.
1. Проведення організаційних заходів Організаційні дії складають необхідний чинник діяльності в усій системі органів державної влади держави. Ці заходи здійснюються систематично, постійно і спрямовані на забезпечення чіткої та ефективної роботи відповідних систем управління. Вони не пов’язані з виданням правових актів та здійсненням юридичне значущих дій. Організаційні заходи не породжують, не змінюють і не припиняють правовідносин. Різноманітність конкретних форм здійснення організаційних заходів визначається сферою або галуззю управління, особливостями керованих об'єктів, їх специфічного правового статусу.
Безпосередніми організаційними діями можуть бути:
а* роз’яснення змісту і мети законодавчих та інших правових актів або тих чи інших заходів;
б* інспектування роботи та інструктування нижчих органів (посадових осіб*;
в* розроблення програм, підготовка та проведення нарад, конференцій[1].
Організаційні заходи не фіксуються так точно, як юридичні форми реалізації компетенції. Але як передумови, так і наслідки їх здійснення можуть фіксуватися в юридичних документах.
2. Здійснення матеріально-технічних операцій є найбільш об'ємною частиною діяльності органів державної влади з боку як її кількості, так і різноманітності. Матеріально-технічні операції носять допоміжний характер. Їх основне призначення — обслуговування самого процесу діяльності органу влади. Вони створюють умови для використання інших форм роботи органів держави.
В узагальненому вигляді матеріально-технічні операції — це підготовка матеріалів для видання юридичних актів, проведення організаційних заходів, провадження діловодства, складання довідок, звітів та. ін. Зараз при здійсненні матеріально-технічних операцій більш широко використовуються різноманітні засоби організаційної техніки, створюються комплексні інформаційно-аналітичні системи для державних потреб з широким застосуванням комп'ютерних систем.
У спеціальній літературі (як один із поглядів* залежно від призначення та засобів виконання відокремлюються такі матеріально технічні операції:
1* діловодство (всі операції, які пов'язані з виготовленням документів органами управління і яким притаманні технічний характер, листування, передрук, розмноження і т. ін.*;
2* безпосереднє виконання приписів правових актів, якщо воно має матеріальний (технічний* характер (операції про передачу засобів або майна, видачу виконавчих документів, проведення конфіскації*;
3* реєстраційні, що мають самостійне значення (реєстрація фактів та подій у сфері управління*;
4* статистичні (збирання та оброблення статистичної інформації відповідно до встановлених правил*;
5* інформаційно-довідкові (складання та опрацювання доповідних записок, довідок за результатами перевірок, підготовка довідників і довідок про роботу органів, дача відповідних роз'яснень і консультацій на підставі інформаційних матеріалів*;
6* по систематизації матеріалів, у тому числі правових актів створення комплексних інформаційно-аналітичних систем для державних потреб*;
7* інформаційно-технологічні (впровадження інформаційних технологій*.
З урахуванням того, що призначення органу влади втілюється саме у правових формах реалізації компетенції, їх аналіз має надзвичайно важливе значення. Реалізація повноважень органів виконавчої влади може бути ефективною лише за умови комплексного застосування як правових, так і неправових форм управління. Не може бути виправданим одностороннє застосування лише якогось одного виду форм управління.
Так, наприклад, видання лише правових актів без запровадження системи контролю за їх виконанням, яка включає в себе здійснення ряду організаційних дій, може призвести до ситуації, коли такі акти не будуть виконуватись, а відповідальність за їх невиконання не наставатиме. Отже, не можна недооцінювати роль неправових форм реалізації компетенції, які майже завжди виступають як передумова або наслідок використання правової форми. Необхідно мати на увазі, що неякісне здійснення організаційних дій може призвести до застосування правових форм реалізації компетенції, які будуть ґрунтуватися на недостовірних даних.
47.Метод держ.управ.
Методи виконавчо-розпорядчої діяльності — це способи та прийоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу органів виконавчої влади та місцевого самоврядування та їх посадових осіб на підпорядковані їм об'єкти та відносини.
Методи виконавчо-розпорядчої діяльності нерозривно пов'язані з її формами. Метод обов'язково знаходить своє вираження у формі виконавчо-розпорядчої діяльності. Інакше кажучи, якби не було форм, то методи виконавчо-розпорядчої діяльності втратили б свою суть, оскільки їх неможливо було б реалізувати на практиці. Наприклад, неможливо застосувати адміністративну відповідальність (метод примусу* без закріплених в законодавстві форм її реалізації (статті КпАП, постанова про накладення адміністративного стягнення та ін.*.
У найбільш загальному вигляді методи виконавчо-розпорядчої діяльності - це способи здійснення владно-органі-зуючого впливу суб'єктів владних повноважень на об'єкти, що входять до предмета їх відання.
У такому розумінні для методів виконавчо-розпорядчої діяльності характерні такі риси:
1* використовуються органами державної влади та місцевого самоврядування як засоби реалізації закріпленої за ними компетенції і безпосередньо виражають повноваження державно-владного характеру;
2* завжди мають своїм адресатом відповідні керовані об'єкти (індивідуальні або колективні*;
3* у методах виконавчо-розпорядчої діяльності виявляється публічний інтерес (державний або місцевої громади*;
4* реалізація методів завжди знаходить вияв в конкретних формах виконавчо-розпорядчої діяльності;
5* вибір методів виконавчо-розпорядчої діяльності залежить не тільки від особливостей організаційно-правового статусу суб'єктів владних повноважень, а й насамперед від особливостей керованого об'єкта (наприклад, від форми власності, індивідуального або колективного характеру тощо*.
Отже, методами виконавчо-розпорядчої діяльності є певні способи практичного здійснення органами виконавчої влади та місцевого самоврядування владно-організуючого впливу на керовані об'єкти, що відповідають характеру й обсягу наданих цим суб'єктам функцій та повноважень (компетенції*, а також особливостям керованих об'єктів.
Система методів виконавчо-розпорядчої діяльності класифікуєтьсяза різними критеріями. Така класифікація охоплює розмежування методів економічних, адміністративних (або організаційно-розпорядчих, що розглядаються часто як синонім адміністративних*, правових, соціальних (соціально-психологіч-них*, політико-виховних.
Найбільш поширене розмежування такихуніверсальних видів методів, як методи переконання і примусу. Універсальність цих видів пояснюється тим, що в основу їх виокремлення покладено найбільш вагомий критерій - характер впливуна дії, поведінку керованих об'єктів. Методи переконання та примусу розрізняються залежно від ступеня використання в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності обов'язковості повноважень керуючого суб'єкта.
48.Преконання та примус в держ.управління. 49.Структура адміністративного примусу
Переконання — це система заходів, які проводяться органами виконавчої влади і місцевого самоврядування і виявляються у здійсненні виховних, роз'яснювальних та заохочувальних методів, спрямованих на формування у громадян розуміння необхідності чіткого виконання законів та інших правових актів.
Метод переконання в адміністративному праві використовується переважно в двох напрямках: зовнішньому та внутрішньоорганізаційному.
Зовнішній напрямок застосування методу переконання спрямований на фізичних осіб – суб’єктів адміністративних відносин (громадян* і пов’язаний з переконанням та заохоченням громадян у необхідності правомірної поведінки. Основними формами такого виду переконання є:
- роз'яснення завдань та мети діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування (усне чи через засоби масової інформації*;
- виховання (економічне, правове, моральне та ін.*;
- нагородження громадян орденами та медалями, присвоєння почесних звань, тощо.
Другий напрямок – внутрішньоорганізаційний – стосується сфери державної служби, де діє система заохочень, спрямованих на стимулювання моральної та матеріальної зацікавленості службовців у сумлінному виконанні своїх службових обов’язків, підвищенні ними кваліфікації та професійних навичок.
Основними формами переконання, які застосовуються у сфері державної служби, є:
- заохочення (моральне - подяка, нагородження почесним знаком, присвоєння почесного звання і т. ін., та матеріальне - грошові премії, цінні подарунки та ін.*;
- інструктаж службовців з питань найбільш ефективного виконання поставлених перед ними завдань;
- критика роботи і поведінки окремих осіб;
- організація заходів спрямованих на вирішення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхідних документів, проведення семінарів, зборів тощо*.
Переконання є основним методом виконавчо-розпорядчої діяльності. Застосування методу переконання є пріоритетним по відношенню до примусу. Тобто, при вирішенні конкретного завдання в процесі владної діяльності суб’єкт владних повноважень спочатку повинен задіяти методи переконання та заохочення, а вже в разі їх неефективності застосувати примус. Важливість переконання в процесі виконавчо-розпорядчої діяльності визнається всіма вченими-адміністративістами, проте теоретичний аспект механізму застосування переконання в адміністративному праві залишається одним із найменш розроблених в науці адміністративного права
Адміністративний примус є одним з видів державного примусу. Йому, як і державному примусу в цілому, притаманні характерні риси, сутність яких зводиться до використання суб’єктами владних повноважень засобів примусового характеру з метою забезпечення належної поведінки людей.
Адміністративний примус – це система засобів психологічного або фізичного впливу на свідомість і поведінку людей з метою досягнення чіткого виконання встановлених обов'язків, розвитку суспільних відносин у межах закону, забезпечення правопорядку і законності.
Примусові засоби адміністративного характеру застосовуються органами державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, судами (суддями*для впливу на громадян і посадових осіб з метою виконання ними юридичних обов'язків, припинення протиправних дій, притягнення до відповідальності правопорушників, забезпечення громадської безпеки.
49.Структура адміністративного примусу 1* заходи адміністративного запобігання (адміністративно-попереджувальні*;
2* заходи припинення правопорушень;
3* адміністративні стягнення.
Перелічені види адміністративного примусу відрізняються за часом відношення до скоєного (або можливого* протиправного діяння.
1. Засоби адміністративного запобігання характерні тим, що їх використання не пов'язане з вчиненням неправомірних дій, а слугує попередженню вчинення можливого правопорушення. Тобто це попереджувальні, профілактичні заходи. Особливістю застосування таких заходів є те, що особа, до яких вони застосовуються, може і не мати наміру вчиняти протиправні дії, але за певних обставин вірогідність вчинення правопорушення зростає і суб’єкт владних повноважень зобов’язаний переконатися у правомірності чи неправомірності можливих дій особи. Наприклад, це огляд осіб та їх речей при перетині кордону, пропуску на масові заходи, певні обмеження за умов надзвичайного стану, тощо.
Найбільш типовими є такі заходи адміністративного запобігання:
- вимога припинення окремих дій;
- перевірка документів;
- огляд речей та особистий огляд;
- тимчасове обмеження або заборона доступу громадян до окремих ділянок місцевості чи об'єктів з метою забезпечення громадського порядку, громадської безпеки, охорони здоров'я людей;
- обмеження або заборона руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів при виникненні загрози громадській безпеці;
- закриття ділянок державного кордону;
- здійснення адміністративного нагляду за особами, щодо яких він встановлений, а також контролю за засудженими до кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі;
- введення карантину при епідеміях та епізоотіях;
- огляд медичного стану осіб і санітарного стану підприємств громадського харчування;
- контроль і наглядові перевірки, тощо.
2. Заходи припинення правопорушень - це примусове зупинення протиправних діянь, що носять ознаки адміністративного проступку (а в деяких випадках — і кримінального злочину*, спрямоване на недопущення шкідливих наслідків та забезпечення застосування до винної особи заходів відповідальності.
У чинному законодавстві, спеціальній літературі немає вичерпного переліку і чіткої класифікації цих заходів, як і єдиної думки щодо того, які саме заходи слід вважати заходами адміністративного припинення. Разом з тим слід відзначити достатньо повне регулювання в законодавстві заходів припинення та умов їх застосування.
Заходи припинення умовно можна поділити на дві групи — загального та спеціального призначення.
До заходів припинення загального призначення належать:
- адміністративне затримання;
- особистий огляд і огляд речей;
- примусове лікування;
- тимчасове відсторонення від роботи інфекційних хворих;
- примусове лікування осіб, що страждають на небезпечні для оточуючих захворювання;
- тимчасове відсторонення від керування засобами транспорту;
- припинення робіт та заборона експлуатації механізмів та ін.
До заходів припинення спеціального призначення належать:
- заходи фізичного впливу;
- спеціальні засоби;
- використання вогнепальної зброї.
Слід звернути увагу на те, що заходи припинення значною мірою притаманні державним правоохоронним органам. Іншими державними органами вони використовуються не так часто.
Заходи припинення тісно пов'язані із заходами запобігання та адміністративними стягненнями, яким вони часто передують, оскільки забезпечують умови для їх застосування.
При виконанні заходів як адміністративного запобігання, так і припинення адміністративних проступків органи державного управління повинні суворо додержуватися принципу законності. Це забезпечується систематичним контролем з боку вищих органів і посадових осіб, прокурорським наглядом, правом адміністративного та судового оскарження, іншими встановленими законодавством способами.
3. Адміністративні стягнення як вид адміністративного примусу використовуються лише до осіб, які вчинили адміністративне правопорушення, що було доведено у встановленому законом порядку.
51. Поняття та ознаки правового акту управління. Правові акти управління є найбільш поширеною юридичною формою реалізації завдань, функцій виконавчо-розпорядчої діяльності. В адміністративній науці є багато різних точок зору щодо визначення поняття правових актів управління. Важливо зазначити, що єдиного визначення немає, як, власне, і немає єдиної назви таких актів. Досить часто в юридичній науці в якості синонімів правовим актам управління використовують інші назви — акти державного управління, адміністративні акти, акти державної адміністрації. У сучасних джерелах найчастіше акт державного управління визначають як офіційний припис, що заснований на законі, прийнятий суб'єктом управління на будь-якому рівні державної ієрархії в порядку одностороннього волевиявлення і в межах його компетенції з додержанням встановленої процедури та форми і тягне за собою певні юридичні наслідки. Характерними ознаками правового акту управлінняє: 1* підзаконність, яка означає, що акт управління видається на підставі та на виконання закону і відповідно до актів вищестоящих органів; 2* обов'язковість (імперативність*, яка означає, що акт зобов'язані виконувати всі фізичні та юридичні особи, яким він адресований; ігнорування правових актів управління, їх недотримання, перешкоджання реалізації тягне за собою застосу-вання до винної особи заходів відповідальності; 3* правомочність, тобто акти управління видаються органами виконавчої влади відповідно до характеру та в межах наданої їм компетенції; 4* офіційність, що полягає у виданні акту від імені держави (територіальної громади*; 5* односторонність, тобто акт є результатом юридично-владного волевиявлення відповідного суб'єкта, що його видав; 6* належна оформленість, яка означає, що акт управління є письмовим документом певного виду, підготовленим за правилами юридичної техніки та виданим з дотриманням нормативне встановлених процедур. Юридичне значення правових актів управління полягає в тому, що вони: - можуть бути правовою підставою для прийняття інших актів управління (наприклад, наказ Міністерства освіти і науки України є підставою для видання наказу ректором університету з відповідного питання*; - нормативні правові акти управління встановлюють, змінюють і припиняють норми права; забезпечують однаковість регулювання суспільних відносин для необмеженого кола суб'єктів; визначають порядок притягнення до адміністративної відповідальності тощо; - індивідуальні правові акти управління виступають юридичними фактами виникнення, зміни і припинення суспільних відносин суб'єктів державного управління (наприклад, видання розпорядження про прийняття на державну службу є підставою виникнення у особи нового правового статусу - державного службовця*; - акти управління можуть виступати юридичними документами або доказами в юридичному процесі (наприклад, розпорядження про звільнення державного службовця з посади є підставою для виникнення судової справи про поновлення на роботі тощо*. Отже, правовий акт управління — це офіційно оформлений результат волевиявлення органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, здійснюваний в односторонньому порядку з дотриманням встановленої процедури і спрямований на виникнення певних юридичних наслідків. 52. Відмінність правових актів управління від інших юридичних актів. Акти органів виконавчої влади діють у системі юридичних актів України. Тому виникає необхідність з'ясувати відмінність актів державного управління від інших юридичних актів — законів, актівправосуддя, прокурорських актів, актів, що діють у сфері цивільно-правових відносин, актів громадських об'єднань та ін. Акт державного управління відрізняється від закону тим, що: 1* в системі правових актів закон має вищу юридичну силу; 2* будь-який акт державного управління повинен бути видані на основі закону (безпосередньо чи опосередковано*; 3* ніякий акт державного управління не може скасувати ні змінити закон, тоді як закон може скасувати або призупинити дію акта управління в разі, якщо акт державного управління суперечить закону, діє закон. Акти управління за змістом, юридичними властивостями, порядком прийняття, скасування, оскарження, виконання відрізняються від судових актів (рішень, вироків, ухвал*. Судові акти — це правова форма вияву правосуддя. Суд застосовує норми права щодо окремих фактів порушення права або спорів. Судові акти завжди є індивідуальними. Це акти застосування норм права відносно окремих осіб що є учасниками процесу. Такі акти не містять у собі норм права. Акти ж управління вміщують не тільки конкретні приписи, а й нові правові норми. Судові акти приймаються тільки на підставі закону, а судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Акти управління приймаються на підставі як закону, так і вказівок вищестоящих органів. Акти управління відрізняються від цивільно-правових актів за юридичною природою та підставами прийняття. Цивільно-правові акти (двосторонні чи односторонні* завжди є результатом взаємного волевиявлення учасників правовідносин, тоді як акти управління - це односторонні владні волевиявлення, котрі не вимагають згоди іншої сторони. В разі незаконної угоди відповідальність перед державою несуть обидві сторони, а за незаконне прийняття акта управління відповідальність несе той, хто його прийняв. Акти державного управління відрізняються також від актів прокурорського нагляду (протесту, подання, припису, постанови*. Акти прокурорського нагляду — це форма реагування прокурора на порушення законності. Вони не мають ні вказівок виконавчо-розпорядчого характеру, ні норм права. Від актів громадських організацій, об'єднань громадян (рух, асоціація, фонд, спілка тощо* акти державного управління відрізняються за своєю юридичною природою. Об'єднання громадян — недержавні організації, дія їх актів поширюється тільки на членів цієї організації, а їх виконання забезпечується можливостями самої організації. Акти громадських організацій не мають державно-владного характеру. Якщо ж порушуються акти управління, то застосовуються заходи державного примусу. Але коли виконання державних функцій покладається на громадську організацію (наприклад, на товариство захисту прав споживачів*, то акти громадських організацій за своєю юридичною природою є аналогічними актам органів державної виконавчої влади. Акти управління істотно відрізняються від документів, що мають юридичне значення, та від службових документів. Документи, що мають юридичне значення (паспорт, посвідчення, атестат, диплом про закінчення вищого навчального закладу та ін.*, не встановлюють, не змінюють та не припиняють правовідносин: вони свідчать про певні факти або стани. Акт управління завжди спрямований на виконання, зміну або припинення адміністративно-правових відносин. Службові документи (довідки, акти обстежень, рапорти, доповідні записки, характеристики та ін.* не мають юридичного значення, але вони є джерелами інформації. На підставі службових документів, як і документів, що мають юридичне значення, можуть бути прийняті акти державного управління. Наприклад, на підставі характеристики, складеної на державного службовця, атестаційна комісія приймає рішення про відповідність чи невідповідність службовця займаній посаді[1]. 53. Види правових актів управління. Правові акти управління характеризуються надзвичайною різноманітністю, що вимагає проведення їх систематизації та класифікації. Найбільш поширеними критеріями класифікації актів управління в науці адміністративного права є наступні: 1. В залежності від юридичного змісту, виділяють нормативні, індивідуальні та змішані правові акти управління. Нормативними визнаються правові акти управління які: - виступають як джерела адміністративного права; - передбачають норми права і конкретизують норми права правових актів вищої юридичної сили; - розраховані на багаторазове використання, оскільки передбачають правила - поведінки за настання певних обставин; - поширюються на необмежене коло осіб; - виступають правовими засадами виникнення, зміни і припинення адміністративних правовідносин; - передбачають права і обов'язки суб'єктів у сфері державного управління; - встановлюють обмеження і заборони для фізичних і юридичних осіб як суб'єктів адміністративних правовідносин та ін. Нормативні акти управління уповноважені видавати всі суб'єкти державного управління у межах своїх повноважень. На відміну від нормативних актів управління, індиві-дуальні акти є: - персоніфікованими, тобто направленими на певного адресата; - розрахованими на одноразове застосування; - виступають юридичними фактами виникнення,зміни і припинення адміністративних правовідносин. Індивідуальні акти управління не є джерелами адміністративного права, оскільки вони не передбачають норм права. Вони направлені на реалізацію приписів нормативно-правових актів і не тільки адміністративних, але й інших галузей права. Змішаними актами управління є акти, які включають як нормативні приписи, так і індивідуальні, адресовані конкретним об’єктам управління. 2. Взалежності від дії правового акту управління у просторі розрізняють акти загального і локального характеру. Дія перших поширюється на всю територію України, других — на частину території (області, району, міста*, на певну установу, державний орган. У ряді випадків органи державного управління можуть приймати акти, які регулюють відносини, що виникають всередині даного органу. Їх прийнято називати внутрішньоорганізаційними. 3. В залежності від дії правового акту управління у часі прийнято розрізняти безстрокові, строкові та тимчасові акти управління. Безстрокові акти управління характеризуються тим, що вони діють протягом необмеженого терміну до того часу, поки не будуть у законному порядку відмінені. У строкових актах управління передбачаються терміни, по закінченні яких акти втрачають свою чинність. Тимчасовими визнаються такі акти управління, які діють до тих пір, поки не будуть відмінені іншими актами управління (наприклад, Тимчасовий регламент КМУ, затверджений постановою КМУ від 5 червня 2000р.*. 4. В залежності від форми вираження акти управління поділяють на письмові, усні і конклюдентні. Письмові та усні акти управління в адміністративній науці ще навивають словесними. Найчастіше використовується така форма правового акту, як письмова, яка являє собою оформлений відповідно до встановлених вимог юридичний документ, в якому відображаються певні приписи, заборони, правила та ін. Усні акти управління найчастіше використовуються у Збройних Силах України, органах внутрішніх справ, СБУ та ін. Вони не вимагають письмового оформлення і видаються для швидкого і оперативного вирішення управлінських завдань. Усні акти управління є обов'язковими для тих, кому вони адресовані і за невиконання або неналежне виконання таких актів об'єкти управління можуть бути притягнені до юридичної відповідальності. Конклюдентними є акти управління, які знаходять своє вираження у дорожніх знаках, спеціальних сигналах, звукових і шумових сигналах, жестах регулювальника (працівника ДАІ* та ін. Такі акти є обов'язковими для виконання. Недотримання вимог конклюдентних актів є підставою для притягнення осіб до, як правило, адміністративної відповідальності. 5. В залежності від органів, які видають акти управління,та їх назв, правові акти управління класифікують на: - постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України: - укази і розпорядження Президента України: - накази міністерств, державних комітетів, інших центральних органів за спеціальним статусом; - рішення місцевих державних адміністрацій: - рішення органів місцевого самоврядування звирішення делегованих повноважень; - нормативні накази керівників державних підприємств, установ, організацій. 6. В залежності від способу прийняття правових актів управління вони поділяються на колегіальні (наприклад, постанови КМУ* і одноособові (наприклад, укази Президента*. 54. Вимоги до правових актів управління. Важливою умовою дієвості правових актів управління є їхня відповідність вимогам, які висуваються щодо них стосовно юридичного змісту, порядку прийняття і видання. Всі вимоги до правових актів управління можна поділити на дві великі групи: вимоги до змісту та вимоги до форми акту управління. Вимоги до змісту правового акту управління: 1* законність правового акту управління, яка проявляється, перш за все в тому, що він повинен бути прийнятий уповноваженим державним органом або посадовою особою в межах їхньої компетенції. Крім того, правовий акт управління не повинен обмежувати або порушувати гарантовані чинним законодавством права і свободи людини і громадянина, права і законні інтереси громадських організацій, підприємств, організацій; 2* правовий акт управління повинен відповідати закону, бути прийнятий на підставі закону або іншого правового акту вищої юридичної сили, і на їх виконання. Він не може їм суперечити, оскільки в такому випадку правовий акт буде визнаний нікчемним; 3* правовий акт управління повинен бути прийнятий із дотриманням встановленої процедури його розробки, прийняття, видання і державної реєстрації (у тих випадках, коли це передбачено чинним законодавством*. Встановлена процедура прийняття правових актів управління покликана забезпечити їхню доцільність, своєчасність, корисність, обґрунтованість, науковість у процесі регулювання публічних інтересів; 4* правовий акт управління повинен бути юридичне обґрунтованим, тобто мати чітко визначені мету і завдання, заради яких він видається; засоби щодо його реалізації; очікувані наслідки його реалізації і можливі труднощі при цьому; Вимогами до форми правового акту управління є наступні: 1* дотримання розумної структури акту і його грамотна розбивка на конкретні частини, розділи, глави, параграфи, пункти тощо; 2* відповідний стиль викладення, ясність, чіткість і лаконічність тексту; відсутність слів і термінів, які допускають двозначність тлумачення або розуміння акту; 3* відсутність орфографічних помилок; 4* наявність всіх необхідних реквізитів (підписів, реєстраційного номера, дати прийняття, печаток*; 5* публікація на спеціальних бланках, які мають усі передбачені атрибути; 6* проходження процедури державної реєстрації. Акти управління, видані з порушенням вимог, які ставляться до них, є дефектними. Дефектні акти можуть бути нікчемними або заперечними. Нікчемні акти управління — це акти незаконні. Вони не породжують ніяких юридичних наслідків, не повинні виконуватися, їх юридична неспроможність є явною. Це підтверджується конституційним положенням про те, що ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність (ст. 60*. Заперечні акти — це такі, що містять певні недоліки, проте останні не позбавляють їх юридичної сили, але можуть бути оскаржені зацікавленими суб'єктами права. Після оскарження або опротестування акт може бути визнаний або правомірним, законним (після усунення недоліків*, або нікчемним. За такої ситуації заперечні акти підлягають виконанню на відміну від нікчемних актів. 55. Оприлюднення та набрання чинності правовими актами управління. Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер. На державну реєстрацію подаються нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на це суб'єктами нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, що містять норми права, мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом* та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Особливої важливості", "Цілком таємно", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту. Державну реєстрацію здійснюють:
нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади - Мінюст; нормативно-правових актів міністерств і республіканських комітетів автономної республіки Крим та територіальних органів центральних органів виконавчої влади в Автономній Республіці Крим - Головне управління юстиції Мін'юсту в Автономній Республіці Крим; нормативно-правових актів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів, територіальних органів центральних органів виконавчої влади - головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі;
нормативно-правових актів районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, їх управлінь, відділів, інших підрозділів - районні, районні у містах Києві та Севастополі, міськрайонні (у разі утворення* управління юстиції.
Якщо дія правового акта управління поширюється на території інших адміністративно-територіальних одиниць, він реєструється в управлінні юстиції за місцем перебування органу, що видав нормативно-правовий акт. Нормативно-правовий акт подається на державну реєстрацію у п'ятиденний строк після його прийняття у трьох примірниках: оригінал та дві завірені в установленому законодавством порядку копії розпорядчого документа (наказу, розпорядження, рішення, постанови тощо*, а також затвердженого ним положення (інструкції, порядку тощо* і додатків до них. Державна реєстрація нормативно-правового акта проводиться протягом 15 робочих днів з дня, наступного після надходження його до органу державної реєстрації.
У разі потреби (необхідність проведення аналізу нормативно-правового акта із залученням експертів, вивчення значної кількості актів чинного законодавства тощо* ці терміни можуть бути продовжені керівником органу державної реєстрації, але не більш як на 10 робочих днів, про що повідомляється орган, який надіслав нормативно-правовий акт на державну реєстрацію.
Мін'юст та його управління на місцях мають право залучати вчених, спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками* для проведення аналізу нормативно-правового акта, поданого на державну реєстрацію. Нормативно-правовий акт може бути повернутий органом державної реєстрації без державної реєстрації для доопрацювання на прохання органу, що його прийняв. У разі повернення нормативно-правового акта без державної реєстрації суб'єкт нормотворення повинен врахувати всі висловлені органом державної реєстрації зауваження та усунути виявлені порушення і протягом місяця повторно подати акт на державну реєстрацію або надати органу державної реєстрації копію документа про скасування такого акта.
Наступного дня після державної реєстрації (присвоєння нормативно-правовому актові реєстраційного номера і внесення до державного реєстру* оригінал нормативно-правового акта з реєстраційними даними повертається органу, що його видав.
Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади направляють для виконання нормативно-правові акти лише після їх державної реєстрації та офіційного опублікування.
У разі порушення зазначених вимог нормативно-правові акти вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані
56. Система способів забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні. Забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні досягається в процесі повсякденної діяльності державних органів і знаходить своє зовнішнє вираження в - припиненні порушень законів і дисципліни; - здійсненні заходів щодо ліквідації причин і умов, які їх породжують; - відновленні порушенні прав і законних інтересів громадян, громадських організацій; - притягненні до відповідальності і покарання осіб, винних у порушенні законності і дисципліни. Сукупність завдань, функцій, повноважень, форм, методів і порядку діяльності відповідних державних органів і посадових осіб прийнято вважати системою засобів забезпечення законності та дисципліни. До даної системи входять такі основні групи засобів забезпечення законності та дисципліни у державному управлінні: 1. 1. Контрольна діяльність у сфері державного управління з боку державних органів, органів місцевого самоврядування і громадських організацій. 2. 2. Здійснення наглядової діяльності, суть якої полягає в постійному, систематичному спостереженні спеціальними державними органами за діяльністю не підлеглих їм органів або осію з метою виявлення порушень законності. 3. 3. Реагування державних органів, зокрема органів виконавчої влади, на звернення громадян з метою правової охорони та захисту їхніх прав та свобод. Звернення громадян являють собою сукупність активних вольових дій фізичних осіб. Їх особливість полягає в тому, що не всі звернення громадян можна віднести до заходів, які забезпечують законність та дисципліну в державному управлінні. Тільки скарги чи заяви про порушення чинного законодавства та недоліки в роботі тих чи інших осіб, державних і недержавних структур ініціюють компетентні органи на проведення контрольно-наглядових дій з метою усунення порушень і недоліків. Тобто, захищаючи свої законні права і свободи, громадяни звертають увагу компетентних органів на порушення законодавства і таким чином захищають існуючі в державі та суспільстві правовідносини. 1. 4. Здійснення спеціалізованого судового захисту порушених прав і свобод громадян у порядку адміністративного судочинства. 2. 5. Притягнення до різних видів юридичної відповідальності посадових осіб державних органів за протиправні дії у сфері державного управління. 3. 6. Застосування заходів адміністративної відповідальності до громадян, які своїми протиправними діями порушили встановлений порядок управління. 57. Державний контроль : поняття і роль в державному управлінні. У системі засобів забезпечення законності у державному управлінні державний контроль посідає важливе місце, оскільки його метою є забезпечення злагодженої, чіткої роботи органів державної влади усіх рівнів і ланок, сумлінне і якісне виконання, раціональне використання її посадовими особами та державними службовцями, усім складом працівників наданих їм прав та відповідальне ставлення до виконання своїх обов’язків у відносинах з громадянами.
Правова природа державного контролю проявляється в тому, що він проводиться органами держави та їх посадовими особами у межах і у відповідності до визначених правових норм. Це свідчить про те, що в основі його виникнення і в процесі здійснення лежать певні правові засади. Вони характеризуються наступними ознаками:
1. Контроль здійснюється уповноваженими державними органами. Держава наділяє такі органи відповідними повноваженнями по здійсненню конкретних контрольних дій, а процедури контролю закріплюються у нормах, що визначають діяльність і повноваження контролюючого суб’єкта.
1. Між контролюючим органом і підконтрольним об’єктом в більшості випадків існують відносини підлеглості чи підвідомчості.
3. Контролюючий орган має право втручатися в дії підконтрольного об’єкта у випадку його відхилення від встановленої моделі поведінки. В передбачених законом випадках контролюючий орган часто наділяється правом скасовувати або коректувати рішення підконтрольного об’єкта незалежно від його згоди.
4. Результати державного контролю знаходять своє оформлення в офіційних матеріалах, що містять дані про характер контролюючих дій, стан справ по тих чи інших фактах і юридичні наслідки. За результатами контрольних дій орган, що їх здійснює, приймає відповідні рішення.
5. Контроль завжди характеризується детальною процедурною регламентацією його здійснення: від визначення контролюючого органу, його завдань, сфери діяльності, місця в структурі державних органів до опису проведення контрольних дій – вибір безпосереднього об’єкта контролю, прийняття рішення про проведення перевірки, визначення методів і форм контролю та прийняття рішення за результатами контролю.
58. Президентський контроль у сфері державного управління.
Контрольні повноваження Президента України.
Однією з вищих форм державного контролю є також президентський контроль, здійснюваний безпосередньо Президентом і його апаратом. Президент України, як глава держави, наділений правом контролю за дотриманням законності і державної дисципліни у всіх сферах функціонування державної виконавчої влади. Він є гарантом дотримання Конституції України і забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції*.
Президентський контроль у сфері виконавчої влади здійснюється як безпосередньо, так і з допомогою відповідних структур.
Безпосередній контроль здійснюється при доборі кадрів і призначенні на посади та звільненні з посад керівників окремих центральних органів виконавчої валди, голів місцевих державних адміністрацій, призначенні та звільненні представників у іноземних державах, вищого керівництва Збройних Сил України тощо.
Для здійснення своїх функцій Президент може утворювати необхідні консультативні, дорадчі і допоміжні органи (п. 28 ст. 106 Конституції України*. Він, зокрема, очолює Раду національної безпеки й оборони України, що координує і контролює діяльність органів виконавчої влади в сфері національної безпеки й оборони країни.
Крім того Президент може зупинити дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності, а також скасувати акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
59. Контроль органів законодавчої влади у сфера державного управління. У системі державного контролю парламентський контроль має суттєві особливості, які зумовлені статусом суб'єкта контролю — Верховної Ради України як представницького органу держави.
Метою парламентського контролю є:
- встановлення відповідності діяльності на території України або в межах її інтересів за кордоном Конституції і законам України, та доцільності, соціально-економічної та політичної обґрунтованості такої діяльності;
- виявлення відхилень від конституційних вимог, державних програм;
- визначення причин незаконної або недоцільної діяльності та засобів, спрямованих на вдосконалення, раціоналізацію, розвиток об'єкта контролю;
- виявлення передумов притягнення винних до відповідальності.
Парламентський контроль здійснює Верховна Рада України, яка діє без будь-яких доручень, безпосередньо на підставі Конституції і законів України, в межах власної компетенції щодо будь-яких об'єктів контролю — за виключенням судів та правоохоронних органів при провадженні оперативно-розшукової роботи, досудового слідства, здійснення правосуддя за окремими справами.
Значними контрольними повноваженнями в фінансово-економічній сфері наділена Рахункова Палата ВРУ. Як постійно діючий орган парламенту вона здійснює контроль за використання коштів державного бюджету, а також перевіряє використання за призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних цільових фондів і подає Верховній Раді свої висновки з цих питань. Крім того, Рахункова палата контролює інвестиційну діяльність органів державної виконавчої влади; законність і ефективність використання ними фінансових ресурсів, що виділяються з державного бюджету на здійснення відповідних загальнодержавних програм; здійснює перевірки законності і доцільності використання інших бюджетних коштів. Повноваження Рахункової палати поширюються на ВРУ, органи виконавчої влади, інші державні органи і установи, а також місцеві держадміністрації, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності у тій частині їх діяльності, яка стосується використання коштів державного бюджету.
Відповідно до ст. 101 Конституції України важливим напрямком контрольної діяльності парламенту є також здійснення контролю за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина, яку від імені ВРУ здійснює уповноважений з прав людини, який діє на основі Закону України “Про Уповноваженого ВРУ з прав людини”.
Відповідно до закону метою парламентського контролю, що здійснюється уповноваженим є:
1* захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією, законами та міжнародними договорами України; 2* додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадовими особами; 3* запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; 4* сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародним стандартам та ін.
При цьому Уповноважений має право невідкладного прийому прем’єр-міністром України та керівниками інших державних органів; бути присутнім на засіданнях КМУ; безперешкодно відвідувати органи державної виконавчої влади та місцевого самоврядування і вимагати від посадових осіб сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних об’єктів.
Одним з напрямків контрольної діяльності ВРУ є здійснення депутатами права депутатського запиту. Так, відповідно до ст. 86 Конституції України народний депутат має право звернутися з запитом до КМУ, до керівників інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ, організацій незалежно від їх підлеглості та форми власності. При цьому керівники вказаних органів і організацій зобов’язані повідомити народного депутата про результати розгляду його запиту.
60. Контроль органів виконавчої влади в сфері державного управління.
Контроль органів виконавчої влади – внутрішній адміністративний контроль.
У сфері виконавчої гілки влади внутрішній адміністративний контроль здійснюється самими органами виконавчої влади та їх посадовими особами.
Внутрішній адміністративний контроль спрямований на удосконалення діяльності органів виконавчої влади, забезпечення законності в державному управлінні.
Внутрішній контроль може здійснюватися за ініціативою самого органу виконавчої влади, посадової особи або може бути ініційований ззовні — іншим державним органом, громадською організацією чи на підставі звернення громадян.
Функції державного контролю здійснюють КМУ, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.
Урядовий контроль здійснюється посадовими особами Кабінету Міністрів в особі Прем'єр-міністра України, його віце-прем'єр-міністрів, керівників відповідних структурних підрозділів, служби Глави Уряду і його секретаріату, а також спеціальними підлеглими Кабінету Міністрів органами. Зміст цього контролю зумовлюється конституційним становищем Кабінету Міністрів України як вищого органа державної виконавчої влади, діяльність якого спрямована на практичну реалізацію на основі діючого законодавства задач і функцій виконавчої влади практично у всіх сферах державного будівництва. Воно охоплює контроль за дотриманням вимог Конституції України, діючого законодавства, актів президента України, власних актів Кабінету Міністрів, а також наказів, розпоряджень, рішень і інших актів всіх інших органів державної виконавчої влади.
Контрольні повноваження центральних органів виконавчої влади закріплюються в відповідних нормативних актах. Частіше всього ними є Положення про відповідне міністерство або інший центральний орган державної виконавчої влади. Серед центральних органів є такі, основною діяльністю яких є саме спеціалізований контроль ( Державна митна служба України, Антимонопольний комітет України*. Однак більшість центральних органів виконавчої влади здійснюють контроль за галузями та сферами своєї діяльності (Мінфін, Мінекономіки*.
Здійснюваний центральними органами виконавчої влади контроль може бути міжгалузевим (надвідомчим * або галузевим (відомчим*.
Надвідомчий контроль здійснюється органами міжгалузевої компетенції. Його особливістю є те, що він здійснюється за певними сферами (питаннями*діяльності не підпорядкованих їм органів та посадових осіб. Переважно такий контроль стосується лише визначеної функції або окремого напрямку діяльності підконтрольних органів, незалежно від підвідомчої підлеглості об’єкта управління.
Відомчий контроль здійснюється переважно галузевими органами державної виконавчої влади в межах відповідної галузевої системи. Він здійснюється вищими органами державної виконавчої влади стосовно підлеглих їм структурних підрозділів, установ і організацій і охоплює всі сторони діяльності підконтрольних об'єктів. Повноваження по здійсненню контрольної діяльності центральних органів державної виконавчої влади закріплюються в Положеннях про відповідні міністерства, Так, наприклад, відповідно до Загального Положення про міністерство, інший орган державної виконавчої влади України, затвердженому Указом Президента України від 19 березня 1996 року, дані органи в межах своєї компетенції забезпечують реалізацію державної політики щодо розвитку підлеглої їм галузі і здійснюють контроль за виконанням завдань і функцій, покладених на підвідомчі їм підприємства, установи й організації[1].
Для здійснення відомчих контрольних функцій в міністерствах і відомствах, їх структурних підрозділах, як правило, утворюються спеціальні інспекції (контрольно-інспекторські управління, відділи, групи і т.п.*.
На них покладається завдання одержання власної достовірної інформації щодо стану справ у галузі в цілому чи в окремому підрозділі (організації*, а також щодо належного й ефективного виконання визначених законодавством функцій і повноважень з метою виявлення й усунення можливих негативних результатів, а також причин і умов, що їх породжують.
Різновидом державного контролю, здійснюваного в сфері реалізації державної виконавчої влади, є контроль з боку місцевих державних адміністрацій. Цей контроль відображає елементи галузевого і функціонального видів контролю і здійснюється в межах визначених адміністративно-територіальних одиниць.
61. Особливості судового контролю в сфері державного управління.
Контроль судових органів.
Судовий контроль – це специфічний вид контролю в сфері державного управління. Його особливість полягає в тому, що він здійснюється не систематично, не повсякденно, а одноразово при розгляді справ.
Судовий контроль в управлінні можна класифікувати за двома основними напрямками: за видом суду, який здійснює контроль; за формою втручання в діяльність підконтрольного органу. В останньому випадку виділяють пряму (безпосередню* і непряму (опосередковану* форми втручання.
В Україні судовий контроль здійснюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції, які поділяються на загальні та спеціалізовані (господарські та адміністративні* суди.
62. Поняття, правові ознаки та види адміністративного нагляду.
Вюридичній літературі немає єдиної думки з приводу сутності адміністративного нагляду. Ряд вчених (Бахрах Д.М.* вважають, що він є різновидом контролю, маючи при цьому свої особливості. На противагу цій думці, Д.М.Овсянко вважає, що адміністративний нагляд є самостійним видом контрольно-наглядової діяльності, якому притаманні свої особливості. Ю.П. Битяк висловлює думку про те, що “нагляд здійснює єдиний держаний орган - прокуратура”. Така різноманітність і протилежність думок з приводу природи адміністративного нагляду дає підстави для розгляду його сутності у співвідношенні з контролем та іншими видами нагляду, зокрема судовим та прокурорським.
У порівнянні з такими видами нагляду як судовий та прокурорський, адміністративному нагляду притаманні ряд особливостей, які відрізняють його від інших видів нагляду:
1. Суб’єкт адміністративного нагляду є суб’єктом виконавчої влади.
2. Основною метою є забезпечення безпеки громадян, суспільства, держави (а судового і прокурорського – забезпечення законності в країні*.
3. Спеціалізований характер, тобто спрямований на дотримання спеціальних правил (санітарних, ветеринарних, пожежних, митних тощо*.
4. Проводиться систематично за конкретним об’єктом.
5. Здійснюється, як правило, суб’єктами державної виконавчої влади, наділеними над відомчими повноваженнями.
Узагальнюючи наведені ознаки, можна представити співвідношення контролю та адміністративного нагляду у вигляді наступної таблиці:
Враховуючи вищенаведене можна зробити висновок про те, що адміністративний нагляд – це вид державної управлінської діяльності, яка здійснюється спеціальними органами державної виконавчої влади щодо організаційно не підпорядкованих підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян з приводу виконання ними вимог чинного законодавства з використанням заходів адміністративного примусу.
В адміністративній науці виділяють такі види адміністративного нагляду[1]: державний санітарно-епідеміологічний нагляд; нагляд за додержанням законодавства про працю; державний геодезичний нагляд; державний нагляд за безпекою дорожнього руху; державний пожежний нагляд; адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі.
63. Поняття та ознаки адміністративної відповідальності.
Отже, адміністративна відповідальність – це врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, які виникають з приводу застосування уповноваженим законодавством органом або посадовою особою адміністративного стягнення до особи правопорушника.
Адміністративна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, отже вона володіє всіма її ознаками:
1* Адміністративна відповідальність спирається на державний примус. Державний примус – це владний вплив уповноважених державних органів на свідомість і поведінку людей, які вчинили правопорушення.
2* Адміністративна відповідальність тягне за собою настання несприятливих наслідків для правопорушника, які носять моральний або матеріальний характер.
3* В заходах відповідальності міститься кінцева правова оцінка діяння та особи правопорушника від імені держави.
4* Притягнення до адміністративної відповідальності здійснюється уповноваженим органом у відповідності із нормами матеріального та процесуального права, які регулюють процедуру та міру покарання за вчинене правопорушення.
Поряд із загальними ознаками юридичної відповідальності, адміністративна відповідальність має власну специфіку, що відрізняє її від інших видів відповідальності і полягає у наступному:
1* притягнення до адміністративної відповідальності відбувається лише при вчиненні особою адміністративного правопорушення; Важливо зазначити, що адміністративну відповідальність тягне не будь-яке порушення правил, встановлених адміністративно-правовою нормою, а лише порушення тієї норми, що охороняється адміністративними санкціями;
2* адміністративна відповідальність має державно-обов’яз-ковий характер, який проявляється в тому, що будь-який адміністративний проступок є порушенням правопорядку, охорона якого є функцією держави. Внаслідок цього притягнення до адміністративної відповідальності – це обов’язок держави, який практично здійснюють відповідні органи держави, незалежно від волі зацікавлених у справі осіб;
3* норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, не обмежуються Кодексом про адміністративні правопорушення, а містяться у різних нормативних актах, які приймаються різними державними органами (наприклад, Закон «Про електроенергетику», Постанова КМУ, якою затверджено Правила дорожнього руху, рішення місцевої ради з питань благоустрою населених пунктів та ін.*. Норми, що встановлюють адміністративну відповідальність мають допоміжне значення щодо багатьох інших галузей права. Несприятливі наслідки, передбачені санкцією адміністративно-правової норми можуть настати і при порушенні приписів встановлених нормами інших галузей права;
4* притягувати до адміністративної відповідальності уповноважена велика кількість органів. Це можуть бути і органи виконавчої влади, і органи місцевого самоврядування, і суди;
5* адміністративну відповідальність характеризує особливий процесуальний порядок її реалізації, а саме: простота, оперативність, економічність. На відміну від кримінальних та цивільних справ, які можуть тривати роками, при вирішенні адміністративних справ уповноважений орган зацікавлений у тому, щоб розглянути справу якнайшвидше та з мінімальними для держави затратами. Це зумовлено, по-перше, прагненням уповноваженого органу не втратити в свідомості порушника причинно-наслідкового зв’язку між вчиненим порушенням та призначеним покаранням (часто внаслідок зволікання в проведенні процесуальних дій стягнення за незначне порушення накладається із таким запізненням, що порушнику буває важко пригадати причину притягнення його до відповідальності*. По-друге, тривалий розгляд адміністративної справи, особливо при незначному правопорушенні, є економічно невигідним для держави (наприклад, піврічний розгляд адміністративної справи, наслідком якої є накладення штрафу 17 гривень є економічно невиправданим*;
6* заходи адміністративної відповідальності застосовуються уповноваженими органами та посадовими особами по відношенню до непідлеглих їм по службі порушників. Якщо особа, що накладає стягнення та порушник знаходяться у відносинах службового підпорядкування, то це уже ознака не адміністративної, а дисциплінарної відповідальності;
7* притягнення до адміністративної відповідальності не тягне для порушника судимості і не є підставою звільнення з роботи.
64. Нормативне регулювання адміністративної відповідальності.
Як і в інших видах юридичної відповідальності, законодавчу основу для прийняття актів, що регулюють питання адміністративної відповідальності, становить Конституція України. Основним положенням Конституції стосовно регулювання адміністративної відповідальності, є п.22 ст.92, в якому стверджується, що виключно законами України визначаються діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них. Проте сама Конституція не містить адміністративно-деліктних норм прямої дії і її роль в регулюванні адміністративної відповідальності зводиться до визначення загальних меж законності будь-якого адміністративно-деліктного акту з точки зору відповідності Конституції та не порушення її норм та принципів.
Значна частина норм адміністративно-деліктного права міститься у Кодексі України про адміністративні Правопорушення, який є основним документом адміністративно-делікт-ного законодавства. Такий статус Кодексу зумовлений тим, що саме він визначає основні завдання адміністративної відповідальності, склад та ознаки адміністративного правопорушення, основні склади адміністративних правопорушень та ін. Проте застосування Кодексу як системоутворюючого адміністративно-деліктного акту на сьогодні викликає чимало проблем, пов’язаних із застарілістю положень Кодексу та невідповідності його реаліям сучасного життя (Кодекс був прийнятий у 1984 році*. Внесення змін і доповнень до цього акта за часи незалежності так і не дало бажаних результатів. Вирішення даної проблеми вбачається у прийнятті принципово нового Кодексу про адміністративні правопорушення, побудованого на сучасних досягненнях доктрини адміністративного права та адаптованого до сучасних соціально-економічних реалій.
Паралельно з Кодексом діють норми, що встановлюють адміністративну відповідальність, але містяться у законодавчих актах міжгалузевого характеру (Митний, Повітряний Кодекси, закони “Про охорону державного кордону”, ”Про надзвичайний стан”, “Про боротьбу з корупцією” тощо*. Згадані кодекси є складовою адміністративного законодавства лише в частині норм, які встановлюють окремі склади адміністративних правопорушень, або ж містять гіпотезу та диспозицію адміністративно-деліктної норми (санкції, як правило, містяться в КпАП*.
Питання адміністративної відповідальності регулюються також указами Президента України, постановами КМУ, актами центральних органів виконавчої влади. В межах своєї компетенції вони мають право видавати акти, що затверджують комплекси правових норм, за порушення яких у Кодексі встановлена адміністративна відповідальність (наприклад, правила та нормативи Міністерства охорони здоров’я*, або ж самостійно встановлювати склади адміністративних правопорушень та міру відповідальності за них (наприклад, Положення «Про порядок накладення на суб’єктів господарської діяльності штрафів за порушення законодавства про електроенергетику”, затверджене постановою КМУ*[2].
Органи місцевого самоврядування мають право в межах встановлених законом, приймати рішення з адміністративними санкціями для боротьби зі стихійним лихом та епідеміями. Згідно зі Ст. 5 КпАП вони також мають право встановлювати правила благоустрою міст та інших населених пунктів, правила торгівлі на колгоспних ринках, правила додержання тиші в громадських місцях, а також приймати рішення з питань боротьби з епізоотіями, за порушення яких передбачено відповідальність у КпАП[3]. Це положення суперечить із уже згадуваним положенням Конституції, якезазначає, що виключно законами України визначаються діяння, які є адміністративними правопорушеннями, та відповідальність за них (Ст. 92 п. 22*, проте місцеві ради продовжують практику нормативного регулювання адміністративної відповідальності, оскільки чинним Кодексом не може бути передбачено в усіх деталях склади вищезгаданих правопорушень.
Кодексом регулюється дія нормативних актів про адміністративну відповідальність в часі та просторі.
С.. 8 КпАП встановлює, що правопорушник притягується до відповідальності на підставі законодавства, яке діє в часі і за місцем скоєння правопорушення. Проте бувають випадки, що між вчиненням адміністративного проступку та притягненням особи до відповідальності нормативні акти можуть зазнати змін, а то і втратити чинність. В такій ситуації Кодекс встановлює правила зворотної сили нормативних актів адміністративної відповідальності: акти, що пом’якшують чи скасовують відповідальність, мають зворотну силу, поширюються і на правопорушення, вчинені до їх видання, натомість акти, що встановлюють чи посилюють відповідальність зворотної сили не мають.
Щодо процедури розгляду справ про адміністративні правопорушення, то вона здійснюється на підставі процесуальних норм, які діють під час і за місцем розгляду справи.
65. Відмежування адміністративної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності.
Частіше всього адміністративну відповідальність порівнюють з кримінальною. Таке співставлення є природнім з огляду на те, що адміністративна відповідальність розвинулась і практики покарання за незначні злочини, тобто фактично із практики притягнення до кримінальної відповідальності. І сьогодні у адміністративної та кримінальної відповідальності залишилося чимало спільних рис, зокрема, це:
1* і адміністративна, і кримінальна відповідальність - це відповідальність перед державою, а не перед потерпілою особою;
2* обидва види відповідальності мають каральну, а не компенсаційну природу, тобто єдина мета такої відповідальності - покарання порушника, а не відшкодування завданої шкоди.
Проте з часом адміністративна відповідальність все більше відмежовувалася від кримінальної і набула все більше специфічних рис:
1* різний ступінь суспільної небезпеки – адміністративні проступки мають значно нижчий рівень суспільної небезпеки, ніж кримінальні злочини (тому стосовно адміністративної відповідальності пропонується застосовувати термін „суспільна шкідливість”*;
2* особливості нормативного регулювання. Так, притягнення до кримінальної відповідальності регулюється виключно Кодексами (кримінальним та кримінально-процесуальним*. Адміністративна відповідальність регулюється нормативними актами різної правової природи та юридичної сили;
3* різний спосіб притягнення до відповідальності: кримінальна відповідальність встановлюється виключно в судовому порядку, тоді як адміністративна відповідальність встановлюється переважно в позасудовому порядку і є результатом юрисдикційної діяльності органів виконавчої влади і місцевого самоврядування.
Адміністративну відповідальність необхідно також чітко відмежувати від дисциплінарної відповідальності, оскільки недостатньо чітке уявлення про відмінність даних видів юридичної відповідальності призводить до невірної кваліфікації протиправних діянь (особливо у сфері державної служби*.
Дисциплінарна відповідальність накладається адміністрацією підприємств, установ та організацій на порушників трудової (службової* дисципліни та правил внутрішнього трудового розпорядку. Від адміністративної відповідальності вона відрізняється за рядом наступних ознак:
1. Дисциплінарна відповідальність вимагає наявності специфічних відносин: по-перше трудових правовідносин, а по-друге - відносин службового підпорядкування. Адміністративна відповідальність не пов’язана із такими відносинами.
2. Дисциплінарне правопорушення не має такої ознаки, як суспільна небезпека (шкідливість*, в той час я к адміністративне має.
3. Нормативною підставою дисциплінарної відповідальності є правила внутрішнього трудового розпорядку, або спеціальні положення і статути, які є частиною норм трудового права (яке є галуззю приватного права*, а нормативною підставою адміністративної відповідальності є норми адміністративного права (яке є публічно-правовою галуззю права*.
4. Дисциплінарне стягнення накладається службовими особами з якими порушник перебуває у відносинах службового підпорядкування, а ознакою адміністративної відповідальності, як було сказано вище, є відсутність службової підпорядкованості особи порушника і юрисдикційного органу.
Велике практичне значенні має також Відмежування адміністративної відповідальності від цивільно-правової. Цивільно-правова відповідальність настає внаслідок невиконання особою договірного зобов’язання або завдання матеріальної чи моральної шкоди іншим особам. Її особливість полягає у добровільному виконанні правопорушником відповідальності без застосування державного примусу. Державний примус у відносинах цивільно-правової відповідальності має місце у виключних випадках – в разі виникнення конфлікту між учасниками цивільних правовідносин і застосовується виключно судом. Основні відмінності між цивільно-правовою та адміністративною відповідальністю полягають у наступному:
1. Метау цивільно-правової відповідальності – компенсаційна, тобто полягає у відшкодуванні збитків шляхом сплати в позовному порядку штрафів, неустойки та має відшкодовний характер. Метою ж адміністративної відповідальності є не відшкодування шкоди, а покарання порушника, де стягнення здійснюється на користь держави. Неврахування цього викликає на практиці помилки: судді сприймають відносини сплати адміністративного штрафу як цивільні, що призводить до порушення процесуальної форми. Відносини є дійсно майновими, але не цивільними.
2. Цивільно-правова відповідальність не має суспільної небезпечності. Адміністративна відповідальність завжди пов’я-зана із суспільно небезпечним (шкідливим* діянням.
3. Обов’язковою ознакою адміністративної відповідальності є наявність вини. Цивільно-правова відповідальність може наставати і без вини, наприклад, у випадку завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки.
66. Адміністративна відповідальність юридичних осіб.
Часто ознакою адміністративної відповідальності, яка відрізняє її від цивільно-правової вказують те, що суб’єктами адміністративної відповідальності можуть бути тільки фізичні особи, а цивільної відповідальності – як фізичні, так і юридичні. На сьогоднішній день це твердження є справедливим лише частково. Дійсно, КпАП не визнає юридичних осіб суб’єктами адміністративної відповідальності, однак розвиток ринкових відносин та підприємництва призвів до того, що юридичні особи поступово стають повноцінними суб’єктами адміністративної відповідальності, що вже передбачено рядом нормативних актів. Статус юридичних осіб як суб’єктів адміністративної відповідальності також передбачено Концепцією адміністративної реформи.
67. Поняття та ознаки адміністративного правопорушення.
Згідно зі ст. 9 КпАП адміністративним правопорушенням (проступком* визнається протиправна, винна (умисна або необережна* дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
Адміністративний проступок характеризується такими ознаками:
1* адміністративний проступок – це діяння, яке може бути і формі дії або бездіяльності;
2* суспільна небезпека (шкідливість*. Будь-який проступок, посягаючи на встановлений правопорядок, заподіює йому певну шкоду, порушує впорядкованість адміністративних відносин. При цьому небажаний результат може проявлятися як в реальній шкоді, так і в створенні умов для її настання. Саме це зумовлює суспільну небезпеку (шкідливість* діяння і встановлення відповідальності за нього;
3* протиправність. Визнаючи певне діяння суспільно небезпечним (шкідливим* нормотворець встановлює правові заборони на їх вчинення. Протиправність полягає в тому, що особа вчиняє дію заборонену нормою права, або ж не вчиняє її, коли це передбачено нормативним актом. При цьому слід мати на увазі, що протиправність полягає у вчиненні діяння, що порушує норми не лише адміністративного права, а й деяких інших галузей права. В даному випадку головне те, що дотримання цих норм права забезпечується заходами адміністративної відповідальності.
4* адміністративний проступок є винним діянням, тобто таким, в якому проявляється воля і розум особи правопорушника. Наявність вини є важливою і необхідною ознакою адміністративного проступку;
5* караність – конкретна дія або бездіяльність може бути визнана проступком лише в тому випадку, коли за його вчинення законодавством передбачена адміністративна відповідальність
68. Юридичний склад адміністративного правопорушення.
Під юридичним складом адміністративного правопорушення розуміють встановлену правом сукупність ознак, при наявності яких антисуспільне діяння вважається адміністративним проступком.
Будь-яке діяння виступає як органічна єдність зовнішньої діяльності людини і її свідомості, об’єктивних і суб’єктивних моментів. Тому в складі проступку розрізняють чотири елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона.
69. Об’єкт та об’єктивна сторона адміністративного правопорушення.
Об’єктом адміністративного проступкує суспільні відносини, які охороняються заходами адміністративної відповідальності. До них належать не лише ті відносини, що регулюються нормами адміністративного права і складаються чи виникають у галузі адміністративно-організаційної діяльності, а й відносини, врегульовані нормами інших галузей права.
За ступенем узагальнення відносин, що охороняються заходами адміністративної відповідальності можна виділити загальний, родовий та безпосередній об’єкти проступку.
Загальний об’єкт – це сукупність всіх суспільних відносин, які охороняються заходами адміністративної відповідальності.
Родовий об’єкт – це група однорідних суспільних відносин, які є самостійною частиною загального об’єкта і охороняються відповідним комплексом адміністративно-правових норм. Критерієм поділу загального об’єкта на частини береться галузь суспільної діяльності, в якій складаються суспільні відносини (відносини в сільському господарстві, промисловості, на транспорті тощо* або зміст охоронюваних відносин (власність, громадський порядок, громадська безпека, здоров’я населення*.
Під безпосереднім об’єктом розуміють ті конкретні суспільні відносини, яким заподіюється шкода правопорушенням, що підпадає під ознаки конкретного складу проступку (наприклад, громадська мораль, честь, гідність при дрібному хуліганстві*.
Об’єктивна сторона проступку – це система передбачених нормою адміністративного права ознак, що характеризують зовнішні прояви проступку.
1* протиправне діяння є основною і обов’язковою ознакою об’єктивної сторони, відсутність якого виключає склад будь-якого проступку (дія і бездіяльність*;
2* шкідливі наслідки діяння та причинний зв’язок між діянням і наслідками є обов’язковими ознаками в матеріальних складах проступків (наприклад ст.153 КпАП – знищення або пошкодження зелених насаджень або інших об’єктів озеленення населених пунктів*.
Більшість же адміністративних правопорушень характеризується недодержанням різноманітних правил, коли діяння саме по собі утворює склад правопорушення незалежно від настання шкідливих наслідків (формальні склади*. Наприклад, ст.127 – порушення правил дорожнього руху пішоходами, водіями, велосипедистами та іншими особами;
3* місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засоби вчинення проступку можуть бути обов’язковими ознаками, якщо їх включено до конкретного складу проступку. В інших випадках вони можуть визнаватися обставинами, обтяжують або пом’як-шують відповідальність. Наприклад, обов’язковою ознакою об’єк-тивної сторони такого правопорушення, як дрібне хуліганство (ст.173 КпАП*, є місце його вчинення, а саме – громадське місце, а ознакою об’єктивної сторони правопорушення, передбаченого ст.212-10 (порушення обмежень щодо ведення передвиборної агітації, агітація в день проведення референдуму* є саме час вчинення правопорушення – день проведення референдуму.
70. Суб’єкт та суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення. Суб'єктом адміністративного правопорушеннявизнається фізична особа, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.
Ознаки, що характеризують суб'єкта проступку, поділяються на загальні і спеціальні.
Загальні ознаки:
1* суб’єктом проступку може бути фізична особа, людина;
2* ним може бути не будь-яка фізична особа, а тільки осудна. Ст. 20 КпАП, під неосудністю розуміє стан, в якому особа не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що осудність — це здатність особи усвідомлювати свої дії і керувати ними, нести за них відповідальність;
3* суб’єктом проступку може бути особа, яка на момент вчинення адміністративного правопорушення досягла шістнадцятирічного віку.
Крім загальних ознак, у конкретних складах адміністративних правопорушень суб’єкт може характеризуватися ще й додатковими, специфічними властивостями. Такі суб’єкти називаються спеціальними. До них можна віднести, наприклад, посадових осіб, водіїв, керівників, капітанів суден, батьків, військовозобов'язаних тощо.
Окремі властивості особи не входять до складу проступку, але є важливими для визначення характеру імеж відповідальності за вчинене правопорушення. Це неповнолітні; військовослужбовці та інші особи, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів; іноземні громадяни і особи без громадянства; особи, для яких полювання є основним джерелом існування.
У ст. ст. 13-15 КпАП встановлено особливості адміністративної відповідальності деяких з перелічених осіб. Так, до неповнолітніх віці від шістнадцяти до вісімнадцяти років за вчинення адміністративних правопорушень застосовуються заходи, передбачені ст. 24-1 КпАП В окремих випадках неповнолітні згідно з ч. 2 ст. 13 КпАП можуть нести адміністративну відповідальність на загальних підставах. Однак і у цих випадках не виключається застосування заходів, передбачених ст. 24-1 КпАП. До неповнолітніх не може бути застосовано адміністративний арешт.
Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за недодержання правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків (ст. 14 КпАП*, Посадові особи несуть підвищену адміністративну відповідальність порівняно з громадянами.
Суб'єктивну сторону адміністративного правопорушення становить пов'язаний з його вчиненням психічний стан особи. До ознак, які характеризують суб'єктивну сторону, належать вина, мотив і мета вчинення правопорушення.
Вина – основна і обов’язкова ознака суб’єктивної сторони будь-якого адміністративного проступку. Це психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільне шкідливого діяння і його наслідків, яке виявляється у формі умислу або необережності.
У загальних рисах поняття цих форм вини розкривається в ст. ст. 10 і 11 КпАП. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії (бездіяльності*, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала їх настання. Усвідомлення протиправного характеру діяння і передбачення шкідливих наслідків становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання або свідоме допущення наслідків – вольову ознаку. Наприклад, суб’єктивна сторона правопорушення, передбаченого ст.178 – розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у громадських місцях у п’яному вигляді – характеризується наявністю вини як у формі прямого, так і непрямого умислу. Тоді як правопорушення, передбачене ст.179 – розпивання спиртних напоїв на виробництві – характеризується наявністю вини виключно у формі прямого умислу.
Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії (бездіяльності*, але легковажно розраховувала на їх відвернення (самовпевненість*, або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла передбачити (недбалість*. Наприклад склад правопорушення, передбаченого ст.200 КпАП – прийняття на роботу без паспорта – допускає суб’єктивну сторону як у формі умислу, так і необережності.
Якщо поняття умислу пов’язане з психічним ставленням особи до свого діяння і його наслідків, то при визначенні необережності до уваги береться ставлення лише до шкідливих наслідків.
Мотив і мета адміністративного правопорушення – факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу проступку. Під мотивом розуміється усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яким вона керувалася при вчиненні проступку. Мета – це наслідок, результат, якого прагне досягти особа, вчиняючи адміністративний проступок.
Ознаки, які характеризують об'єкт, об'єктивну і суб'єктивну сторони, суб'єкта адміністративного правопорушення, є основними. Крім них, встановленододаткові ознаки, які підвищують ступінь суспільної шкідливості основного складу і називаються кваліфікуючими. До таких обставин належать, наприклад, повторне вчинення однорідного правопорушення, наявність шкідливих наслідків, вчинення правопорушення певним суб'єктом, грубість або систематичність порушення та ін. У нормах Особливої частини розділу II КпАП склади з кваліфікуючими обставинами сформульовано слідом за основними, причому основні ознаки в них, як правило, не називаються, а дається посилання на відповідну статтю або частину статті, в якій сформульовано основний склад. Наявність кваліфікуючих ознак підвищує відповідальність за адміністративні правопорушення.
Статті 18-20 КпАП встановлюють обставини, які виключають протиправність і суспільну шкідливість діяння (крайня необхідність і необхідна оборона* або винність (неосудність* особи. Тим самим виключається адміністративна відповідальність за його вчинення.
Адміністративне правопорушення вважається вчиненим в стані крайньої необхідності, якщо особа діяла для усунення небезпеки, яка загрожує державному або громадському порядку, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, якщо ця небезпека за даних обставин не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода.
Необхідна оборона означає вчинення правопорушення в процесі захисту державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, установленого порядку управління від посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Неосудною визнається особа, яка під час вчинення адміністративного правопорушення не могла усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану.
71. Система адміністративних стягнень. Особливості адміністративної відповідальності неповнолітніх.
Адміністративне стягнення – це негативний правовий наслідок неправомірної поведінки правопорушника, який повинен відповісти за свій протиправний вчинок та понести за це відповідне покарання у вигляді певних несприятливих заходів морального, матеріального та фізичного впливу.
Ці стягнення застосовуються з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню адміністративних правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.
Види адміністративних стягнень перераховані в статті 24 КпАП України. Всього налічується дев’ять видів адміністративних стягнень:
1* попередження;
2* штраф;
3* оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;
4* конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;
5* позбавлення спеціального права, наданого громадянинові;
6* виправні роботи;
7* громадські роботи;
8* адміністративний арешт;
9* видворення іноземців за межі України.
Перелік адміністративних стягнень, передбачений Кодексом, не є вичерпним і за потреби може бути доповнений іншими видами адміністративних стягнень, але виключно за умов, коли стягнення встановлюються відповідно принципів і положень КпАП і містяться виключно у законодавчих актах (наприклад, деякі види адміністративних стягнень, що застосовуються до об’єднань громадян*. Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування не мають права вводити нові види адміністративних стягнень.
Адміністративні стягнення поділяються на основні та додаткові.
Основні адміністративні стягнення: попередження; штраф; позбавлення спеціального права; виправні роботи; громадські роботи; адміністративний арешт.
Додаткові адміністративні стягнення: оплатне вилучення; конфіскація; видворення іноземців за межи України. В окремих випадках вони можуть застосовуватись і як основні стягнення.
1. Попередження як захід адміністративного стягнення виноситься в письмовій формі або у передбачених законодавством випадках фіксується іншим установленим способом (наприклад, запис у талоні до посвідчення водія*. Це найбільш м'який вид адміністративного стягнення морально-виховного впливу і застосовується як санкція за малозначні адміністративні проступки.
Попередження не слід плутати із усним зауваженням (ст..22 КпАП*, коли за малозначністю правопорушення особу можна звільнити від адміністративної відповідальності. Як і будь-яке адміністративне стягнення, попередження має юридичні наслідки для порушника. Так, особа, до якої було застосоване таке стягнення, протягом року з винесення попередження вважається такою, що була притягнена до адміністративної відповідальності. І якщо протягом цього року вона вчинить нове адміністративне правопорушення, до неї буде застосовано більш суворе адміністративне стягнення.
2. Штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених Кодексом про адміністративні правопорушення та іншими законами. Це найпоширеніший вид адміністративного стягнення майнового характеру (застосовується більш ніж у 80% випадків порівняно з іншими стягненнями*.
Розмір штрафу в більшості випадків визначається через неоподатковуваний мінімум доходів громадян. В окремих випадках законодавець визначає штраф в кратному відношенні до певної вартості (наприклад, до вартості проїзду - ст. 135 КпАП*.
Щодо посадових та юридичних осіб порівняно з громадянами чинним законодавством встановлені більш високі розміри штрафу.
Важливо зазначити, що мета адміністративного штрафу завжди каральна, а не компенсаційна. Тобто штраф сплачується завжди у дохід держави і має на меті настання негативних наслідків матеріального характеру для порушника. Штраф ніколи не спрямовується в якості компенсації матеріальної чи моральної шкоди потерпілому, оскільки подібне відшкодування є предметом цивільного провадження, яке порушується на підставі результатів розгляду адміністративної справи.
3. Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення полягає в його примусовому вилученні й наступній реалізації передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета.
Оплатне вилучення предмета не є стягненням майнового характеру, оскілки основною метою даного стягнення є не настання негативних наслідків матеріального характеру для порушника, а позбавлення його можливості користування предметом, яким він користувався незаконно, або порушував правила користування даним предметом.
Вилучені предмети на підставі постанови про сплатне вилучення здаються органами виконавчої служби для реалізації в комісійний магазин або в інші спеціально виділені для цієї мети магазини за місцем знаходження майна. Після реалізації вилученого предмета виручена сума передається колишньому власникові з відрахуванням витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій.
Оплатне вилучення предмета застосовується досить рідко, оскільки у більшості випадків предмети, що стали об’єктом чи знаряддям вчинення адміністративного правопорушення підлягають конфіскації. Так, оплатному вилученню підлягають небезпечні речовини або предмети, які перевозилися з порушенням правил на повітряному транспорті (ч.3 ст.133 КпАП*, транспортні засоби, якими керували особи в стані сп’яніння (ч.2 ст.130 КпАП*, та ін.
4. Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення та грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета чи грошей у власність держави.
Особливістю конфіскації як адміністративного стягнення є те, що конфісковано може бути лише предмет, що знаходиться в особистій власності порушника, і є безпосереднім об’єктом або знаряддям вчинення правопорушення – тобто конфіскований предмет чи гроші повинні мати безпосереднє відношення до вчиненого правопорушення. На відміну від кримінального права, адміністративна конфіскація не може бути стягнута на все майно порушника.
Конфіскації можуть підлягати будь-які предмети, що можуть знаходитися у власності особи (зброя, промислові і продовольчі товари, транспортні засоби, гроші, засоби виробництва тощо*. Конфісковані предмети, як і при оплатному вилученні, підлягають реалізації через спеціалізовані магазини. Проте вилучені за їх реалізацію кошти не повертаються порушнику, а ідуть в дохід держави. Якщо конфісковані предмети не підлягають вживанню (зіпсовані чи неякісні продукти* або заборонені до вживання чи експлуатації (самогонні апарати, гральне обладнання* – вони підлягають знищенню або утилізації.
5. Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові.
Спеціальне право по суті є дозволом, який надається для заняття певними видами діяльності за наявності ряду умов (спеціальних знань, навичок, стану здоров’я та ін.*. До видів спеціальних прав, на які поширюється дія даного стягнення належать тільки право керування транспортними засобами та право полювання.
Позбавлення наданого даному громадянинові права полювання застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом. Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.
Позбавлення наданого даному громадянинові права керування транспортними засобами застосовується на строк до трьох років за грубе або повторне порушення порядку користування цим правом або на строк до десяти років за систематичне порушення порядку користування цим правом. Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами в зв'язку з інвалідністю, за винятком випадків
- керування у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції;
- невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення ними на порушення встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є;
- ухилення від проходження огляду на стан сп'яніння.
Позбавлення спеціального права полягає у вилученні у порушника відповідного дозвільного документа (мисливського квитка, посвідчення водія* на строк, вказаний у постанові про накладення даного виду стягнення. Після закінчення строку стягнення порушнику не повертається вилучений у нього документ, а видається новий у встановленому законом порядку.
6. Громадські роботи. Громадські роботи полягають у виконанні особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею* на строк від двадцяти до шістдесяти годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років
7. Виправні роботи - застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи правопорушника та з відрахуванням до 20 відсотків його заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним (міським* судом (суддею*.
Відрахування проводяться з усіх видів виплат, за виключенням пенсій і допомог, які одержуються в порядку соціального захисту та виплат одноразового характеру. Під час застосування виправних робіт порушнику забороняється надавати відпустку та звільнятися за власним бажанням.
Виправні роботи не можуть бути застосовані до непрацюючих осіб, а також до військовослужбовців та інших осіб, на які поширюється дія дисциплінарних статутів.
На сьогоднішній день застосування даного стягнення часто є неможливим, оскільки більшість громадян не мають офіційно зафіксованого помісячного доходу (зарплата в конвертах, приховування доходів підприємцями*, тому останніми роками даний вид стягнення на практиці не застосовується а замінюється іншими видами адміністративних стягнень майнового характеру.
8. Адміністративний арешт - найбільш суворий захід адміністративного стягнення - установлюється лише за окремі види адміністративних правопорушень і застосовується у виняткових випадках. Призначається тільки судом (суддею* на строк до 15 діб.
Адміністративний арешт не може застосовуватись: до вагітних жінок; жінок, що мають дітей віком до 12 років; до осіб, які не досягли 18 років; до інвалідів першої та другої груп; а також до військовослужбовців і призваних на збори військовозобов'язаних; осіб рядового та начальницького складів органів внутрішніх справ.
Осіб, підданих адміністративному арешту тримають під вартою в місцях, визначених органами внутрішніх справ.
9. Видворення за межі України як захід адміністративного стягнення відповідно до чинного законодавства (ст. 24 КпАП, ст. 32 закону "Про правовий статус іноземців осіб без громадянства та біженців"*. Видворення застосовується в більшості випадків як додаткове стягнення виключно щодо іноземців і осіб без громадянства.
Іноземець чи особа без громадянства можуть бути видворені за межі України після призначеного йому покарання чи адміністративного стягнення. Видворення в якості основного покарання застосовується органами СБУ якщо дії іноземця грубо порушують законодавство України про статус іноземців та осіб без громадянства, суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або коли це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав та законних інтересів громадян України.
Рішення про видворення іноземця чи особи без громадянства приймається органом внутрішніх справ, органами охорони державного кордону або органами Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення.
Видворення може супроводжуватися забороною подальшого в’їзду в Україну до 5-ти років.
До неповнолітніх (16-18 р.* застосовується особлива система заходів впливу: зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана або сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їхньою згодою, а також окремим громадянам на їхнє прохання (ст. 241 КпАП*.
72. Загальні правила накладення адміністративних стягнень.
Стаття 33 Глави 4 КпАП України визначені наступні загальні правила накладення стягнення за адміністративні правопорушення:
1* стягнення за вчинене правопорушення накладається у межах, встановлених КпАП та іншими законами України;
2* при накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини що пом’якшують і обтяжують відповідальність.
Також главою 4 Кодексу передбачені інші правила та строки накладення адміністративних стягнень. Так, згідно ст. 38 КпАП: адміністративне стягнення може бути накладеним не пізніше двох місяців із дня здійснення правопорушення, а при триваючому правопорушенні - двох місяців із дня його виявлення.
У випадку відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи, але при наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше місяця з дня ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.
У ст. 36 КпАП України закріплено правило, яке говорить, що при здійсненні однією особою двох чи більш адміністративних правопорушень адміністративне стягнення накладається за кожне правопорушення окремо.
Якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи про які одночасно розглядаються одним і тим же органом (посадовою особою*, стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення. До основного стягнення в цьому разі може бути приєднано одне з додаткових стягнень, передбачених статтями про відповідальність за будь-яке з вчинених правопорушень.
У відповідності зі ст. 35 КпАПобставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються:
1* продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її;
2* повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин;
3* втягнення неповнолітнього в правопорушення; 4* вчинення правопорушення групою осіб;
5* вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин;
6* вчинення правопорушення в стані сп'яніння. Орган (посадові особа*, який накладає адміністративне стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення, може не визнати дану обставину обтяжуючою.
У відповідності зі ст. 34 КпАПобставинами, що пом'якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, визнаються:
1* щире розкаяння винного;
2* відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;
3* вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу важких особистих чи сімейних обставин;
4* вчинення правопорушення неповнолітнім;
5* вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року. Законодавством можуть бути передбачені й інші обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення. Орган (посадова особа*, який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом’якшуючими й обставини, не зазначені в законодавстві.
73. Поняття та ознаки адміністративного процесу.
адміністративний процес являє собою врегульовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених суб'єктів, спрямовану на реалізацію матеріальних норм адміністративного, а також інших галузей права, в ході здійснення проваджень щодо розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.
Адміністративний процес має цілий ряд специфічних рис:
1* на відміну від більшості юридичних процесів, адміністративний процес може мати як юрисдикційний (пов’язаний із фактом правопорушення* так і неюрисдикційний (що виникає із правомірних дій* характер, причому неюрисдикційні провадження складають більшу частину проваджень в адміністративному процесі;
2* адміністративний процес є процедурою реалізації адміністративних повноважень (компетенції* суб’єктів владних повноважень, який, до того ж, виступає обов’язковою стороною адміністративного процесу (позивачем чи відповідачем в юрисдикційних провадженнях; ініціатором процесу чи зобов’язаною стороною в неюрисдикційних провадженнях*;
3* адміністративний процес завжди регулюється нормами адміністративного права, проте матеріальні норми, які реалізуються за допомогою адміністративних проваджень, можуть належати не тільки до адміністративного, а і до інших галузей права. Наприклад, адміністративна процедура видачі дозволу на підприємницьку діяльність є реалізацією матеріальних норм цивільного права; притягнення до адміністративної відповідальності за екологічні правопорушення є реалізацією матеріальних норм екологічного права.
Найбільш типові риси адміністративного процесу можна виявити при порівняння його з іншими видами юридичного процесу, зокрема, кримінальним та цивільним.
1* Цивільний та кримінальний процес завжди є юрисдикційними, тобто пов’язані з фактами порушення матеріальних норм відповідних галузей права з подальшим застосуванням примусу. Адміністративний процес може включати як юрисдикційні, так і неюрисдикційні провадження, які, як уже зазначалось, складають більшу частину всіх адміністративних проваджень, і не тільки не мають наслідком застосування примусу, а можуть надавати особам додаткові права (дозвільні провадження* або застосовувати до осіб заохочення (нагородна справа, заохочення державних службовців*.
2* Переважна більшість проваджень адміністративного процесу реалізується у сфері діяльності органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, до того ж переважно являючись не основним видом діяльності таких органів. І лише окремі види юрисдикційних проваджень (деякі справи про адміністративні правопорушення та певні категорії справ в межах адміністративного судочинства* розглядаються судами. Кримінальний і цивільний процес реалізовуються лише в сфері діяльності судів.
3* Основна мета цивільного та кримінального процесів як юрисдикційних процесів – правоохоронна. Зважаючи на те, що більшість адміністративних проваджень мають неюрисдикційний характер, можна стверджувати, що поряд з правоохоронною адміністративний процес має і правореалізаційну мету, яка полягає в ефективному забезпеченні реалізації законних прав, обов’язків та інтересів фізичними та юридичними особами.
4* Найбільша відмінність адміністративного, кримінального та цивільного процесів полягає у їх структурі. В юридичній науці виділяють два типи структур процесу: паралельну та інстанційну. Інстанційна структура процесу полягає у тому, що всі категорії справ розглядаються в однаковому порядку та регулюються одним нормативним актом, проходячи при цьому певну кількість обов’язкових інстанцій. Паралельна структура процесу означає, що різні категорії справ розглядаються у різному порядку, різними органами і регулюються різними нормативними актами. Кримінальний і цивільний процеси мають інстанційну структуру, оскільки з приводу чого б не порушувалась кримінальна чи цивільна справа, вона розглядається в порядку, передбаченому відповідним процесуальним кодексом. Адміністративний процес має паралельну структуру, оскільки він складається із величезної кількості різноманітних адміністративних проваджень, кожне з яких є особливою нормативно врегульованою процедурою розгляду певної категорії адміністративних справ, яка регулюється спеціальними нормативними актами.
74. Принципи адміністративного процесу. Принцип законності є найважливішим принципом адміністративного процесу. Зміст даного принципу полягає в тому, що орган чи посадова особа, що розглядає адміністративну справу, зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені чинними нормативно-правовими актами. Тобто при вирішенні адміністративної справи суб’єкт владних повноважень, по-перше, повинен бути наділений повноваженнями розглядати саме таку категорію справ, по-друге, розглядати її чітко у відповідності до встановленої законодавством процедури.
Принцип правової рівності ґрунтується на конституційних положеннях про рівність громадян перед законом. Розгляд адміністративних справ неможливий без забезпечення всім учасникам процесу рівних можливостей захисту своїх законних прав та інтересів.
Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Формування доктрини адміністративного права як публічно-сервісного права розкриває ще один аспект реалізації даного принципу, а саме – рівність особи і держави в адміністративно-процесуальних відносинах, що особливо яскраво проявляється у неюрисдикційних провадженнях. Це полягає у наданні особам, що звертаються до владних органів гарантій своєчасного та обґрунтованого розгляду справи та забезпечення пропорційності процесуальних прав та обов’язків приватних та публічних суб’єктів.
Принцип охорони інтересів особи та держави. Захист інтересів фізичних та юридичних осіб в процесі розгляду адміністративних справ є одним із найважливіших завдань будь-якого адміністративного провадження. Проте не слід забувати, що адміністративний процес здійснюється в публічному правовому полі за обов’язковою участю суб’єкта владних повноважень як зацікавленої сторони процесу. Належне забезпечення та захист інтересів держави в адміністративно-процесуальній діяльності сприятиме збільшенню ефективності її виконавчо-розпорядчої діяльності, і як наслідок – ефективнішому забезпеченню прав і свобод громадян у цій сфері.
Принцип офіційності (публічності* адміністративного процесу виражається у закріпленні обов’язку державних органів, їх посадових осіб здійснювати розгляд та вирішення всіх адміністративних справ від імені держави і за рахунок держави.
Принцип об’єктивної істини передбачає необхідність своєчасного, всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин кожної справи, вирішення її у точній відповідності з законодавством та прийняття обґрунтованого рішення по справі.
Принцип гласності. Особи, які беруть участь в адміністративній справі, або якщо рішення по справі зачіпає їх законні права та інтереси, не можуть бути обмежені у праві отримати інформацію про хід та результати розгляду адміністративної справи. Зміст цього принципу пов’язаний із правом зацікавлених осіб ознайомлюватися із всіма процесуальними документами, що стосуються процедури та результатів розгляду адміністративної справи та обов’язком органів влади офіційно інформувати громадян про прийняті ними рішення.
Принцип здійснення процесу державною мовою і забезпечення права користуватися рідною мовою. Розгляд конкретних справ ведеться державною мовою України, проте громадянин, який не володіє українською мовою, може брати участь у процесі, користуючись своєю рідною мовою. При цьому йому повною мірою забезпечуються одержання всієї необхідної інформації та можливість донести власну інформацію до відома органу або посадової особи, що розглядає конкретну адміністративну справу. На це спрямована участь у процесі такої процесуальної фігури, як перекладач.
Принцип презумпції невинуватості. Особа вважається невинною у вчиненні адміністративного правопорушення або її дії вважаються правомірними, доки винність особи або неправомірність її дій не буде доведено у встановленому законом порядку, а сама постанова або рішення в конкретній справі не повинні ґрунтуватися на припущеннях.
Щодо неюрисдикційних проваджень пропонується ввести принцип правомірності правової позиції громадянина, який полягає у визнанні правомірності його вимог, якщо інше не буде доведено у встановленому законом порядку офіційним рішенням відповідного органу чи посадової особи.
Принцип швидкості та економічності процесу. Розгляд адміністративних справ пов’язаний або з розглядом малозначних правопорушень, або з розв’язанням поточних питань виконавчо-розпорядчого характеру. Подібні категорії справ вимагають оперативного та не обтяжливого для державного бюджету розгляду. Саме тому чинне законодавство встановлює порівняно невеликі строки розгляду та вирішення адміністративної справи.
75. Структура адміністративного процесу. процес ? провадження ? стадія ? етап ? процесуальна дія
Розглянемо кожний з цих елементів окремо.
Адміністративне провадження – це особлива процедура розгляду певної категорії адміністративних справ, яка регулюється спеціальними нормативними актами.
Кожне провадження охоплює специфічне коло адміністративно-процесуальних відносин і характеризується притаманними виключно даному провадженню метою та колом завдань.
В сучасній науці адміністративного існують різні підходи щодо визначення видів адміністративних проваджень. Зокрема, вони поділяються на:
1* юрисдикційні та неюрисдикційні[1];
2* правотворчі, праворозпорядчі, юрисдикційні[2];
3* нормотворчі, установчі, правозастосовчі та контрольно-наглядові[3].
Нормотворчі провадження становлять специфічну діяльність уповноважених суб'єктів щодо підготовки, затвердження, офіційного оприлюднення нормативно-правових актів.
Установчі провадження — це специфічна діяльність уповноважених суб'єктів з реалізації норм матеріального адміністративного права щодо створення, реорганізації, ліквідації організаційних структур органів влади і комплектуванню їх персоналом.
Правозастосовчі провадження становлять специфічну діяльність уповноважених суб'єктів із застосування норм матеріального адміністративного права щодо розгляду та вирішення індивідуальних адміністративних справ. Серед них виділяють кілька груп проваджень, що у свою чергу складаються з конкретних видів проваджень:
- провадженняіз застосування заходів адміністративного примусу.
- провадження із вжиття в адміністративному порядку заходів заохочення і стимулювання.
- провадження з реалізації громадянами своїх прав та обов'язків.
- провадження з реалізації юридичними особами своїх прав та обов'язків.
Контрольно-наглядові провадження становлять специфічну діяльність уповноважених суб'єктів щодо здійснення моніторингу, отримання інформації та перевірки відповідності діяльності органів влади, а також фізичних осіб вимогам нормативних актів і режиму законності.
Провадження включають в себе процесуальні стадії.
Процесуальна стадія – це відносно відокремлена, відділена часом та логічно пов’язана сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певної мети та вирішення відповідних завдань конкретного адміністративного провадження, що характеризується колом суб’єктів і закріплюється у процесуальних актах.
Виділяють такі стадії адміністративного провадження.
1. Стадія аналізу ситуації, в ході якої збирається та фіксується інформація про фактичний стан справ, реальні факти, оцінюється перспектива подальшого руху справи. Фактично ця стадія становить собою порушення адміністративної справи. У всіх випадках державний орган (посадова особа* на даній стадії зобов’язаний встановити предмет адміністративної справи, зафіксувати зацікавлених осіб, роз’яснити їм права та обов’язки, зібрати та закріпити докази по справі, забезпечити всі необхідні умови для об’єктивного розгляду справи.
2. Стадія розгляду адміністративної справи, в процесі якого дається юридична оцінка зібраної інформації, повно та всебічно досліджуються матеріали справи з метою встановлення об’єктивної істини. На цій стадії державний орган (посадова особа* має встановити підвідомчість справи, наділений правом вимагати надання додаткових матеріалів та документів, відкласти розгляд справи при певних порушеннях. Разом з тим, державний орган (посадова особа* зобов’язаний ознайомитись з поясненнями громадянина або іншого учасника адміністративної справи, встановити певний строк для перевірки обставин справи, забезпечити проведення перевірки незацікавленою компетентною особою, застосовувати заходи впливу до осіб, які допустили порушення процесу. Закінчується дана стадія винесенням рішення по справі.
3. Стадія оскарження або опротестування рішення по справі. На цій стадії учасникам адміністративного процесу, які не погоджуються з рішенням, винесеним по справі, дається можливість оскаржити його до вищестоящих органів або суду. Дана стадія носить необов’язковий (факультативний*характер.
4. Стадія виконання прийнятого рішення, в ході якої завершується провадження по адміністративній справі. На цій стадії рішення, прийняте по даній адміністративній справі набуває юридичної сили і є обов’язковим до виконання (особа піддається стягненню, вступає в дію нормативний чи індивідуальний акт управління*.
Кожна стадія адміністративного провадження завершується складанням відповідного процесуального документу (протоколу, постанови, акту, рішення*, який закріплює результати проведення відповідної стадії провадження та визначає подальший рух та долю справи.
Процесуальними етапами є групи взаємопов’язані між собою групи процесуальних дій, для яких характерним є наявність своїх безпосередніх цілей та завдань, а також кола суб’єктів їх здійснення. В ряді адміністративних проваджень окремі етапи також підлягають документальному закріпленню (наприклад, протоколи особистого огляду, вилучення речей і документів, які складаються разом протоколом про адміністративне правопорушення*.
Процесуальні етапи поділяються на адміністративно-процесуальні дії, які становлять основу конструкції всієї системи адміністративного процесу. В залежності від послідовності вчинення процесуальної дії в межах етапу адміністративного процесу, вони поділяються на попередні, проміжні та завершальні.
76. Поняття та завдання провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Провадження у справах про адміністративні правопорушення є інститутом адміністративного права, який складається з правових норм, що регулюють діяльність уповноважених органів та посадових осіб по застосуванню адміністративних стягнень.
Завданням провадження відповідно до ст. 245 КпАП є: своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законодавством, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.
Кінцевим результатом провадження не завжди може бути застосування заходів адміністративної відповідальності, оскільки воно може закінчитися виправданням особи, може бути припинено в зв’язку із закінченням строків давності накладення стягнення або виконання постанови про накладення стягнення.
Провадження може бути пов’язано із застосуванням інших примусових заходів, які не носять характеру адміністративних стягнень (застосування заходів процесуального забезпечення, стягнення завданої проступком шкоди тощо*.
Отже, під провадженням у справах про адміністративні правопорушення розуміють визначений законом порядок здійснення певних процесуальних дій, пов’язаних з розглядом і вирішенням справ про адміністративні правопорушення, винесенням по них законних і об’єктивних рішень та їх виконанням.
Провадження у справах про адміністративні правопорушення є різновидом правозастосовчих юрисдикційних проваджень адміністративного процесу, а отже на нього розповсюджуються всі принципи адміністративного юрисдикційного процесу
77. Особи, що беруть участь у провадженні в справах про адміністративні правопорушення.
У провадженнях в справах про адміністративні правопорушення бере участь велика кількість учасників, які відрізняються один від одного місцем та функціями, які вони виконують у провадженні. В залежності від виконуваних процесуальних функцій, всі учасники провадження в справах про адміністративні правопорушення поділяються на чотири основні групи:
1. Компетентні органи і посадові особи, наділені правом приймати владні акти, складати правові документи, що визначають рух і долю справи.Такими суб’єктами є:
1* районні (міські* суди (судді*;
2* адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;
3* виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад;
4* органи внутрішніх справ;
5* органи (посадові особи*, що здійснюють адміністративно-наглядові функції (НБУ, органи рибоохорони, органи державного ветеринарного контролю, органи лісового та мисливського господарства, органи виконавчої влади в сфері захисту прав споживачів, органи Міністерства праці та соціальної політики тощо*.
Цей перелік не є вичерпним, оскільки КпАП (розділ ІІІ* та інші законодавчі акти передбачають досить широке коло органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення.
Від імені названих органів відповідні функції вчиняють їх посадові особи. При цьому вони можуть вчиняти дії, передбачені КпАП та іншими нормативними актами, в межах наданих службових повноважень і лише при виконанні службових обов’язків. Перелік посадових осіб, які мають право вирішувати справу, складати відповідні документи, що стосуються справи, встановлюється нормативно-правовими актами органів державної влади. Обсяг (зміст* повноважень посадових осіб залежить від виду і розміру адміністративних стягнень.
2. Суб'єкти, що мають особистий інтерес у справі. До них належать:
1* особа, яка притягається до адміністративної відповідальності;
2* потерпілий, тобто особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяна моральна, фізична або майнова шкода;
3* законні представники обох сторін (особи, яка притягається до адміністративної відповідальності та потерпілого* - батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники;
4* адвокати.
При провадженні у справах про адміністративні правопорушення наявність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності є обов’язковою, тоді як потерпілі, представники сторін та адвокати є факультативними суб’єктами, тобто їх участь у провадженні є не обов’язковою, або не можливою (потерпілий*.
3. Особи й органи, що сприяють здійсненню провадження. Дані особи не зацікавлені в результатах вирішенні справи, але вони володіють певною інформацією або спеціальними знаннями, які можуть допомогти встановити обставини розглядуваної справи.До них належать:
1* свідки (особи, яким можуть бути відомі які-небудь обставини, що підлягають встановленню по конкретній справі*;
2* експерти (призначаються у випадку виникнення необхідності в спеціальних знаннях*;
2* перекладачі (залучаються в тому випадку, якщо особа, що притягується до адміністративної відповідальності, не володіє мовою, на якій ведеться провадження*;
3* поняті (потрібні для закріплення доказів або забезпечення необхідних умов адміністративного провадження*.
4. Особлива група учасників провадження - громадські організації, товариські суди, трудові колективи, адміністрація за місцем роботи, навчання або проживання правопорушників. Вони співпрацюють з державними органами, допомагаючи їм у здійсненні виховної роботи. У ряді випадків такі учасники провадження мають бути поінформовані про заходи адміністративного впливу, вжиті до винних. Вони можуть подавати клопотання про скорочення строку позбавлення права. Особа, що вчинила правопорушення, може бути звільнена від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд товариського суду, громадської організації, трудового колективу.
78. Стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Діяльність учасників провадження у справі про адміністративне правопорушення розвивається у часі як послідовний ряд пов’язаних між собою процесуальних дій по реалізації прав і обов’язків суб’єктів – учасників провадження. Провадження у справі про адміністративне правопорушення проходить кілька фаз розвитку або стадій. Під стадією розуміють таку порівняно самостійну частину провадження, яка, наряду з його загальними завданнями, має властиві лише їм завдання і особливості. Стадії відрізняються одна від одної і колом учасників провадження.
Як було встановлено в попередніх темах, будь-яке адміністративне провадження складається з чотирьох основних стадій: порушення справи; розгляд справи та прийняття по ній рішення; оскарження прийнятого рішення; виконання рішення. Всі вони властиві і провадженню в справах про адміністративні правопорушення.
Вирішення завдань кожної стадії оформлюється спеціальним процесуальним документом. Після прийняття такого акту починається нова стадія. Стадії тісно пов’язані між собою: наступна, як правило, розпочинається лише після того, як закінчена попередня; на новій стадії перевіряється все те, що було зроблено на попередній.
В залежності від кількості стадій, провадження в справах про адміністративні правопорушення може бути двох видів: звичайне та спрощене.
Звичайне провадження здійснюється у більшості справ і детально регламентовано чинним законодавством. Воно передбачає складання протоколу: визначає зміст, запобіжні заходи і порядок їх застосування; права та обов'язки учасників провадження; порядок розгляду справ; факти й обставини, що є доказами.
Звичайне провадження у справах про адміністративні правопорушення складається з таких стадій:
1* адміністративне розслідування;
2* розгляд справи;
3* оскарження, опротестування постанови по справі;
4* виконання постанови.
79. Спрощений порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості правопорушень, ст. 258 КпАП. Воно характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. Посадова особа, яка виявила правопорушення, приймає і виконує рішення про накладення адміністративного стягнення (штраф або попередження*. Протокол про адміністративне правопорушення не складається. У разі стягнення штрафу порушникові видається квитанція про його сплату. Оформлення попередження здійснюється або шляхом вручення офіційного письмового попередження за встановленою формою, або шляхом усного попередження.
Слід зазначити, що у разі якщо порушник зазначених норм заперечує накладене на нього стягнення, то складається протокол про адміністративне правопорушення і провадження здійснюється у звичайному порядку.
До адміністративних правопорушень, провадження за якими здійснюється у спрощеній формі, належать: порушення правил пожежної безпеки у лісах (ст. 77*; порушення правил карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних правил (ст. 107*; викидання сміття та інших предметів з вікон та дверей вагонів, перехід через залізничні колії у невстановлених місцях (ч. З ст. 109*; пошкодження внутрішнього обладнання вагонів, скла в пасажирських поїздах, куріння у вагонах приміських поїздів, куріння у невстановлених місцях у поїздах місцевого та далекого прямування, а також у метрополітені (ст. 110*; пошкодження внутрішнього обладнання морських суден і куріння у невстановлених місцях цих суден (ст. 115*; керування річковими або маломірними суднами, не зареєстрованими у встановленому порядку або такими, що не пройшли технічного огляду; перевищення водіями цих суден швидкості руху, стоянка в заборонених місцях, недодержання вимог навігаційних знаків, порушення правил маневрування, подачі звукових сигналів, несення бортових вогнів і знаків (частини 1, 3 і 5 ст. 116*; викидання за борт річкового або маломірного судна сміття або інших предметів (ст. 116*; порушення правил безпеки під час висадки і посадки пасажирівна річкових і маломірних суднах, куріння у невстановлених місцях на річкових суднах (частини 1 і 3 ст. 117* та ін.
80. Адміністративне розслідування справи про адміністративне правопорушення.
Основною метою стадії розслідування справи - встановлення обставин проступку та їх кваліфікація.
Підставою порушення адміністративної справи і проведення розслідування є вчинення особою діяння, що містить ознаки адміністративного проступку.
Стадія адміністративного розслідування складається з наступних етапів:
1* порушення справи;
2* встановлення фактичних обставин справи;
3* процесуальне оформлення результатів розслідування;
4* направлення матеріалів на розгляд.
Починається адміністративне розслідування з отримання інформації про адміністративний проступок, тобто наявність приводу, який вимагає від органів та посадових осіб відповідного реагування на кожну інформацію про вчинення проступку. В більшості випадків приводом для порушення адміністративної справи є безпосереднє виявлення проступку уповноваженою особою. Але приводами для порушення і розслідування адміністративної справи можуть бути заяви громадян, повідомлення представників громадськості, підприємств, установ, ЗМІ.
В процесі адміністративного розслідування встановлюються фактичні обставини адміністративного проступку, які можна поділити на дві групи:
1* обставини, які мають безпосереднє значення для вирішення питання про наявність або відсутність складу проступку;
2* обставини, які знаходяться за межами складу проступку, але мають значення для індивідуалізації відповідальності[1].
З’ясування фактичних обставин справи здійснюється різними способами. Основним є опитування. Для опитування можуть бути викликані будь-які особи, які володіють інформацією, що має значення для справи: правопорушник, потерпілі, свідки, експерти.
Заключним етапом першої стадії є направлення матеріалів розслідування на розгляд уповноваженому органу чи посадовій особі. Це має місце лише тоді, коли особа, яка закінчила адміністративне розслідування і склала протокол, сама не має права вирішувати справу по-суті, або вважає необхідним передати її в інший державний орган або на розгляд громадськості.
Справа, по якій проведено розслідування, може направлятися:
1* органу (посадовій особі*, уповноваженому розглядати відповідну категорію справ про адміністративні проступки;
2* в ОВС, прокурору, якщо будуть виявлені ознаки злочину;
3* на розгляд громадській організації або трудового колективу;
4* командиру військової частини, ректору вузу, відповідному органу для вирішення питання про притягнення особи, що вчинила адміністративний проступок, до дисциплінарної відповідальності.
81. Протокол про адміністративне правопорушення.
Процесуальним документом, який фіксує закінчення адміністративного розслідування є протокол, який складається з про кожне правопорушення, крім випадків, прямо зазначених в законі.
Протокол про адміністративне правопорушення є офіційним процесуальним документом і до його форми та змісту висуваються суворі вимоги.
Протокол повинен містити усі відомості, що стосуються правопорушення., перелік яких передбачений ст. 256 КпАП. Зазначені в даній статті відомості можна поділити на три групи:
1* відомості, що стосуються обставин вчинення правопорушення. В протоколі вказується місце, час і суть вчиненого проступку, акт, який передбачає адміністративну відповідальність за його вчинення. У випадку вилучення певних предметів відповідний запис робиться в протоколі;
2* відомості, що характеризують особу правопорушника (ПІБ, вік, рід занять, матеріальний стан, місце проживання і роботи, документи, що посвідчують особу;
3* відомості, що відносяться до форми протоколу. Вказується дата і місце складення протоколу, прізвище та посада складача, прізвища та адреси свідків і потерпілих, якщо вони є.
Протокол підписується особою, яка його склала і правопорушником. Якщо є свідки і потерпілі, то вони також можуть підписати його.
Особі, яка притягується до адміністративної відповідальності роз’яснюються її права і обов’язки, про що робиться відповідний запис в протоколі.
У разі відмови особи, яка вчинила правопорушення, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це. Порушник також має право дати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які до нього додаються, а також викласти мотиви своєї відмови від підписання протоколу.
При вчиненні правопорушення групою осіб, протокол складається на кожного правопорушника окремо.
82. Розгляд справи про адміністративне правопорушення.
Дана стадія є головною в провадженні у справах про адміністративні правопорушення. На стадії важливого значення набуває проблема підвідомчості, під якою розуміють коло справ, які може розглядати і вирішувати той чи інший орган адміністративної юрисдикції.
Процесуальною підставою для розгляду справи є складений компетентною посадовою особою і належним чином оформлений протокол. В окремих випадках підставою може бути постанова прокурора про порушення провадження у справах про адміністративне правопорушення, постанова компетентного органу про припинення кримінальної справи.
Стадія розгляду справи складається з таких етапів:
1* підготовка справи до розгляду і слухання;
2* аналіз зібраних матеріалів, обставин справи;
3* прийняття постанови;
4* доведення постанови до відома.
На першому етапі орган, що розглядає справу повинен:
1* з’ясувати чи належить до його компетенції розгляд даної справи;
2* перевірити якість протоколу, інших матеріалів справи, правильність їх складення;
3* сповістити осіб, які беруть участь у справі, про час і місце її розгляду. Питання про виклик свідків, як правило, вирішується на розсуд суб’єкта адміністративної юрисдикції. Що ж стосується особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, то за загальним правилом справа розглядається в її присутності. Заочний розгляд можливий лише в випадку, коли є дані, що громадянин повідомлений про час і місце розгляду справи, але від нього не надійшло клопотання про відкладення слухання справи. В деяких випадках присутність правопорушника при розгляді справи є обов’язковою (дрібна крадіжка, торгівля з рук у невстановлених місцях, дрібне хуліганство, злісна непокора та ін.*. У випадку ухилення правопорушника від явки він може бути підданий приводу;
4* витребувати необхідні додаткові матеріали;
5* з’ясувати чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників та адвоката.
Строк розгляду справи про адміністративне правопорушення становить 15 діб з дня одержання органом, який уповноважений розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи. Для окремих категорій справ встановлені більш стислі строки (дрібне хуліганство – протягом доби; торгівля у невстановлених місцях, незаконна торгівельна діяльність – 3 дні; дрібна крадіжка, виготовлення і зберігання самогону – 5 днів; порушення пов’язані з використанням газу – 7 днів*.
Слухання справи розпочинається з оголошення складу колегіального органу або представлення посадової особи, яка розглядає дану справу.
Потім головуючий колегіального органу або посадова особа оголошує, яка справа підлягає розгляду; хто притягується до адміністративної відповідальності; роз’яснює особам, що беруть участь у розгляді справи, їх права і обов’язки.
Далі оголошується протокол про адміністративне правопорушення, заслуховуються особи, що беруть участь у справі, досліджуються докази і вирішуються клопотання. Якщо в розгляді справи бере участь прокурор, заслуховується його висновок.
Аналізуючи ситуацію, суб’єкт адміністративної юрисдикції визначає характер вчиненого діяння, ступінь винуватості особи, оцінює всі докази.
На даному етапі необхідно встановити:
1* чи було вчинено правопорушення;
2* чи винна дана особа в його вчиненні;
3* чи підлягає вона адміністративній відповідальності;
4* чи є обставини, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність;
5* чи заподіяно майнову шкоду;
6* чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадській організації, трудовому колективу;
7* з’ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
При розгляді справи колегіальним органом ведеться протокол, який підписується головуючим на засіданні та секретарем.
В ньому вказується: 1* дата і місце засідання; 2* найменування і склад органу, який розглядає справу; 3* зміст справи, що розглядається; 4* відомості про явку осіб, які беруть участь у справі; 5* пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, їх клопотання і результати їх розгляду; 6* документи і речові докази, досліджені при розгляді справи; 7* відомості про оголошення прийнятої постанови і роз'яснення порядку та строків її оскарження.
83. Підвідомчість справ про адміністративне правопорушення.
Розрізняють чотири рівні підвідомчості, які повинні визначатися на практиці послідовно.
1* родова підвідомчість. Вирішується питання чи може здійснюватися адміністративна юрисдикція по певній категорії справ (наприклад, ст.15 – дисциплінарна відповідальність військовослужбовців*;
2* видова (предметна* – визначає, який вид органів зобов’язаний розглядати певну категорію справ.
3* територіальна підвідомчість – визначає, який з органів даного виду повинен розглядати конкретну справу. Територіальна підвідомчість залежить від предметної і відповідно до ст. 276 КпАП визначається місцем вчинення правопорушення.
З цього правила існує кілька винятків: 1* справи, підвідомчі адміністративним комісіям розглядаються за місцем проживання правопорушника; 2*справи про придбання самогону та інших міцних напоїв домашнього виготовлення, про розпивання спиртних напоїв у громадських місцях, появу в громадських місцях в п’яному вигляді можуть розглядатися за місцем вчинення правопорушення або за місцем проживання правопорушника; 3* справи про порушення водіями транспортних засобів правил дорожнього руху розглядаються за місцем проживання або за місцем обліку транспортного засобу.
4* посадова підвідомчість – розмежування юрисдикційних повноважень в органах де існують посади різного рівня.
84. Постанова по справі про адміністративне правопорушення: зміст, види.
Завершальним етапом стадії розгляду справи про адміністративне правопорушення є прийняття постанови. Постанова є процесуальним документом, в якому містяться результати розгляду справи, встановлюється ступінь вини особи, проводиться кваліфікація її діяння, на підставі чого встановлюється міра відповідальності (вид та розмір адміністративного стягнення*.
Постанова по справі про адміністративне правопорушення повинна містити:
1* найменування органу (посадової особи*, який виніс постанову, дату розгляду справи;
2* відомості про особу, щодо якої розглядається справа;
3* викладення обставин, уставлених при розгляді справи;
4* зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення;
5* прийняте по справі рішення.
У випадках, коли при розгляді справи вирішувалося питання про відшкодування шкоди, заподіяної проступком, то в постанові зазначаються розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.
Постанова повинна також містити вирішення питання про вилучені речі і документи, а також вказівку про порядок і строк її оскарження.
По справі про адміністративне правопорушення виноситься одна з таких постанов:
1* про накладення адміністративного стягнення;
2* про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24-1;
3* про закриття справи.
Постанова про закриття справи виноситься в разі:
1* оголошення усного зауваження;
2* передачі матеріалів на розгляд громадській організації чи трудового колективу, або органу попереднього слідства чи дізнання, або прокурору;
3* відсутності події і складу адміністративного проступку;
4* недосягнення 16-річно-го віку;
5* неосудності особи;
6* крайньої необхідності або необхідної оборони;
7* видання акту амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;
8* скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність;
9* закінчення строків, передбачених ст. 38 КпАП;
10* наявності по тому самому факту щодо особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, постанови компетентного органу (посадової особи* про накладення адміністративного стягнення, або не скасованої постанови про закриття справи про адміністративне правопорушення, а також порушення по даному факту кримінальної відповідальності;
11* смерті особи, щодо якої було розпочато провадження.
Постанова колегіального органу приймається простою більшістю голосів членів колегіального органу, присутніх на засіданні. Підписується посадовою особою, яка її винесла, а постанова колегіального органу – головуючим і секретарем цього органу.
Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої її винесено, а також потерпілому на його прохання. Копія вручається під розписку. В разі, коли копія висилається, про це робиться відповідна помітка в справі.
У випадках, передбачених ст. ст. 285, 286, копія постанови надсилається або про накладене стягнення повідомляються і інші організації (ОВС, адміністрація або громадська організація за місцем роботи, навчання або проживання правопорушника*.
85. Оскарження (опротестування) постанови по справі про адміністративне правопорушення.
Процесуальними підставами перегляду можуть бути:
1* скарга громадянина, відносно якого винесено постанову;
2* скарга потерпілого;
3* протест прокурора;
4* ініціатива вищестоящого органу або органу, який прийняв рішення.
Правом оскаржувати постанову в справі про адміністративні правопорушення наділені порушник та потерпілий. Право порушника та потерпілого на оскарження постанови є важливою умовою дотримання законності у провадженні в справах про адміністративні правопорушення, а також гарантією захисту прав особи.
Подання скарги або протесту на постанову по справі по-суті зумовлює необхідність перегляду, тобто нового розгляду справи суб’єктом, який наділений правом скасувати, змінити або залишити прийняте раніше рішення без змін. Отже, дана стадія також виконує функцію контролю та перевірки роботи органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, щодо законності та обґрунтованості прийнятих ними рішень.
Існує два види оскарження постанови по справі: альтернативне та інстанційне.
Альтернативне оскарження полягає в тому, що громадянин має право подати скаргу або до вищестоящого органу, або до суду.
При інстанційному оскарженні скарга спочатку подається до вищестоящого органу, а при незгоді з його рішенням – до суду.
Відповідно до ст. 288 КпАП, постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено:
1* постанову адміністративної комісії - у виконавчий комітет відповідної Ради або в районний (міський* суд;
2* рішення виконавчого комітету селищної, сільської Ради - у відповідну раду або в районний (міський* суд;
3* постанову іншого органу (посадової особи* про накладення адміністративного стягнення - у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі* або в районний (міський* суд.
4* постанову районного (міського* суду – до відповідного апеляційного суду.
Скаргу на постанову в справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом 10 днів з дня винесення постанови. В разу пропуску зазначеного строку з поважних причин цей строк може бути поновлено органом чи посадовою особою, які уповноважені розглядати скаргу (ст. 289 КпАП*.
Орган чи посадова особа за результатами розгляду скарги або протесту на постанову приймає одне із таких рішень (ст. 293 КпАП*:
1* залишає постанову без змін, а скаргу чи протест без задоволення;
2* скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;
3* скасовує постанову і закриває справу;
4* змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, але так, щоби стягнення не було посилено;
Якщо буде встановлено, що постанову було винесено органом чи посадовою особою, неправомочним вирішувати дану справу, то така постанова скасовується і справа надсилається на розгляд компетентного органу.
Скасування постанови із закриттям справи тягне за собою повернення стягнених грошових сум, оплатно вилучених і конфіскованих предметів, а також скасування інших обмежень, пов’язаних з цією постановою. У разі неможливості повернення предмета повертається його вартість.
Копія рішення по скарзі або протесту на постанову протягом трьох днів надсилається особі, щодо якої її винесено, а також потерпілому на його прохання. Про результат розгляду протесту повідомляється прокуророві.
Можливість оскарження постанов місцевих судів є відносно новим положенням КпАП (з 2008р.*, оскільки донедавна постанови судів про накладення адміністративного стягнення були остаточними і оскарженню не підлягали, що суттєво обмежувало право на захист порушника, потерпілого та інших зацікавлених у справі осіб. Отже, розглянемо процедуру оскарження постанови суду більш детально.
Постанова судді у справах про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги чи протесту прокурора. Постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником або на неї може бути внесено протест прокурора протягом десяти днів з дня винесення постанови.
Апеляційна скарга, протест прокурора, подані після закінчення цього строку, повертаються апеляційним судом особі, яка її подала, якщо вона не заявляє клопотання про поновлення цього строку, а також якщо у поновленні строку відмовлено. Апеляційна скарга, протест прокурора подаються до відповідного апеляційного суду через місцевий суд, який виніс постанову. Місцевий суд протягом трьох днів надсилає апеляційну скаргу, протест прокурора разом із справою у відповідний апеляційний суд. Апеляційний перегляд здійснюється суддею судової палати апеляційного суду в кримінальних справах протягом двадцяти днів з дня надходження справи до суду. Апеляційний суд повідомляє про дату, час і місце судового засідання особу, яка подала скаргу, прокурора, який приніс протест, інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення, не пізніше ніж за три дні до початку судового засідання. Неявка в судове засідання особи, яка подала скаргу, прокурора, який вніс протест, інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення, не перешкоджає розгляду справи, крім випадків, коли є поважні причини неявки або в суду відсутня інформація про належне повідомлення цих осіб. Апеляційний суд переглядає справу в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Апеляційний суд може дослідити нові докази, які не досліджувалися раніше, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до місцевого суду або необґрунтованим відхилення їх місцевим судом. За наслідками розгляду апеляційної скарги, протесту прокурора суд апеляційної інстанції має право: 1* залишити апеляційну скаргу чи протест прокурора без задоволення, а постанову без змін; 2* скасувати постанову та закрити провадження у справі; 3* скасувати постанову та прийняти нову постанову; 4* змінити постанову. У разі зміни постанови в частині накладення стягнення, в межах, передбачених санкцією статті КпАП, воно не може бути посилено. Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає. Після закінчення апеляційного провадження справа не пізніше ніж у п'ятиденний строк направляється до місцевого суду, який її розглядав. 86. Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень.
Суть даної стадії полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, яке призначено правопорушнику юрисдикційним органом.
Постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, якщо інше не встановлено КпАП та іншими законами України.
Якщо негайне виконання постанови про накладення адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту, виправних робіт або штрафу є неможливим, орган (посадова особа*, який виніс постанову, може відстрочити її виконання на строк до одного місяця.
При оскарженні або опротестуванні постанови вона підлягає виконанню після залишення скарги або протесу без задоволення, за винятком постанов про застосування стягнення у вигляді попередження, а також накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення.
У разі винесення кількох постанов щодо однієї особи кожна постанова виконується окремо.
Ст. 302 КпАП встановлює, що у випадках видання акта амністії, який усуває застосування адміністративного стягнення, скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність, а також настання смерті особи, щодо якої винесено постанову, орган, який її виніс, припиняє виконання постанови.
Не підлягає виконанню постанова, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення. В цей строк не включається час відстрочки або час зупинення виконання постанови у зв’язку з поданням протесту або скарги. Виконання стягнення після закінчення тримісячного строку є порушенням законності. Однак, якщо виконання розпочато до закінчення строку, то його можна продовжувати стільки, скільки це необхідно.
Зазначені вище положення є загальними для будь-якого виду постанов про накладення адміністративного стягнення. Проте постанови стосовно конкретного виду адміністративного стягнення мають свої особливості виконання, тому розглянемо особливості виконання постанов про накладення кожного з видів адміністративних стягнень.
Постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді попередження (ст. 306 КпАП* виконується органом (посадовою особою*, який виніс постанову, шляхом оголошення постанови порушнику.
Штраф (Глава 27 КпАП*має бути сплачений порушником не пізніше як через 15 днів з дня вручення йому постанови, а в разі оскарження або опротестування – 15 днів з дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення. У разі відсутності самостійного заробітку в неповнолітніх, штраф стягується з їх батьків або осіб, які їх замінюють. Штраф сплачується в установу будь-якого банку.
Якщо особа у вказаний термін не сплачує штраф, то постанова надсилається для відрахування суми штрафу в примусовому порядку з його заробітної плати чи іншого заробітку, пенсії або стипендії відповідно до правил, встановлених ЦПК.
Якщо особа не працює або якщо стягнення штрафу із доходу порушника є неможливим з інших причин, то стягнення провадиться на підставі постанови органу (посадової особи* про накладення штрафу судовим виконавцем шляхом звернення стягнення на особисте майно порушника, а також на його частку в спільній власності.
Постанова про накладення штрафу, за якою стягнення проведено повністю, з відміткою про виконання повертається органові (посадовій особі*, який виніс постанову.
Постанова про оплатне вилучення предмета (Глава 28 КпАП* виконується державним виконавцем. Вилучені предмети здаються державним виконавцем для реалізації в спеціалізовані магазини за місцем знаходження майна, що підлягає вилученню. Сума, виручена від реалізації оплатно вилученого предмета передається колишньому власнику з відрахуванням витрат, пов’язаних з проведенням виконавчих дій.
Постанова про конфіскацію предмета або грошей (Глава 29 КпАП* виконується державними виконавцями. Виконання даної постанови здійснюється шляхом вилучення конфіскованого предмета і безоплатного примусового звернення цього предмета у власність держави. Конфісковані предмети підлягають:
- реалізації на комісійних умовах, де сума виручена з продажу звертається в дохід держави;
- безоплатній передачі закладам охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення населення та на благодійні цілі;
- знищенню (утилізації*, якщо якість вилучених предметів не відповідає вимогам державних стандартів або є небезпечним для вживання чи використання.
Постанова про конфіскацію предмета з відміткою про виконання повертається суду, який виніс постанову.
Постанова про позбавлення спеціального права виконується на підставі положень глави 30 КпАП.
Постанова про позбавлення права керування транспортним засобом виконується посадовими особами ОВС, а річковими і маломірними суднами – посадовими особами органів річкового транспорту та Головної державної інспекції України з питань безпеки судноплавства.
В разі винесення таких постанов, вилучене посвідчення водія (свідоцтво, диплом* особі, щодо якої застосовано такий вид стягнення, не повертається. Дія ж тимчасового дозволу на керування продовжується до закінчення строку, встановленого для подання скарги, або до прийняття рішення по ній.
Постанова про позбавлення права полювання виконується посадовими особами органів мисливського господарства. Вона виконується шляхом вилучення мисливського квитка.
Постанова суду про застосування виправних робіт (Глава 31 КпАП* надсилається органу Державного департаменту України з питань виконання покарань на виконання не пізніше як наступного дня після її винесення. Виправні роботи виконуються за місцем постійної роботи порушника на протязі не більше двох місяців. В цей час із заробітку порушника проводиться відрахування до 20% в дохід держави.
Постанова про накладення стягнення у вигляді виправних робіт передається інспекцією виправних робіт (яка є підрозділом Державного департаменту з питань виконання покарань* власнику підприємства, установи, організації де працює порушник. На власника відповідного підприємства чи організації покладаються обов’язки щодо сприяння виконанню постанови. Відрахування починається із наступного дня після надходження копії постанови на підприємство і проводиться з усієї суми заробітку, без виключення з цієї суми податків та інших платежів.
Постанова районного (міського* суду про застосування адміністративного арешту (Глава 32 КпАП* виконується негайно. Осіб, підданих арешту, тримають під вартою в місцях, визначених ОВС. При цьому арештований піддається особистому оглядові. Особи, піддані адміністративному арешту можуть використовуватись без оплати праці на фізичних роботах (прибирання вулиць, роботи з благоустрою та ін.*. Організація трудового використання осіб, підданих адміністративному арешту, покладається на виконавчі органи місцевих рад.
Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді* про застосування громадських робіт надсилається на виконання органу Державного департаменту України з питань виконання покарань не пізніше наступного дня після її винесення Стаття 321-1 КпАП*. Виконання стягнення у вигляді громадських робіт здійснюється на основі участі порушників у суспільно корисній праці, види якої визначають органи місцевого самоврядування. Строк стягнення у виді громадських робіт обчислюється в годинах, протягом яких порушник виконував визначену суспільно-корисну працю (ст. 321-2 КпАП*. Громадські роботи виконуються не більш як чотири години на день, а неповнолітніми - дві години на день. На власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу за місцем відбування порушником громадських робіт покладається: 1* погодження з органом Державного департаменту України з питань виконання покарань переліку об'єктів, на яких порушники відбувають громадські роботи, та видів цих робіт; 2* контроль за виконанням порушниками визначених для них робіт; 3* своєчасне повідомлення органів, що відають виконанням даного виду стягнення, про ухилення порушника від відбування стягнення; 4* ведення обліку та інформування органів, що відають виконанням даного стягнення, про кількість відпрацьованих порушником годин (ст. 321-3 КпАП*. У разі ухилення порушника від відбування громадських робіт постановою судді невідбутий строк громадських робіт може бути замінено адміністративним арештом з розрахунку один день арешту за п'ять годин громадських робіт, але не більш як на п'ятнадцять днів (ст. 321-4 КпАП* 87. Строки в провадженні у справах про адміністративні правопорушення.
За загальним правилом справи про адміністративне правопорушення розглядають у п'ятнадцятиденний строк з дня одержання органом (посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи. Скорочені строки розгляду справи — одна доба, три-, п'яти- і семиденний строк, встановлено законодавством про адміністративні правопорушення для деяких видів правопорушень.
Так, відповідно до ст. 277 КпАП протягом доби розглядають, наприклад, справи про заготівлю, переробку або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування або іншої продукції; порушення правил про валютні операції; незаконні посів і вирощування снотворного маку чи конопель; злісну непокору законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця; дрібне хуліганство тощо. У триденний строк розглядають справи про виготовлення й використання без належного дозволу радіопередавальних засобів; торгівлю з рук у невстановлених місцях. У п'ятиденний строк розглядають справи про дрібне розкрадання державного або колективного майна; порушення вимог режиму радіаційної безпеки в місцевостях, що зазнали радіаційного забруднення, тощо. У семиденний строк розглядають справи про порушення, пов'язані з використанням газу, експлуатацією газовикористовуючих установок без обліку витрати газу; непідготовленістю до роботи резервного паливного господарства.
88. Поняття, ознаки та класифікація адміністративно-правових режимів. Поняття, правові ознаки та класифікація адміністративно-правових режимів.
Визначення поняття та сутності адміністративно-правових режимів залежить від визначення поняття та співвідношення термінів «режим», «правовий режим», «адміністративно-правовий режим».
правовий режим - це закріплені у законодавстві права, обов'язки і відповідальність, система заходів, яка використовується для досягнення поставленої мети і система правового впливу, яка полягає у специфіці прийомів регулювання і його механізму
Адміністративно-правовий режим розглядається як сукупність правових установок і необхідних організаційних управлінських заходів, які забезпечували б порядок реалізації окремими громадянами своїх відповідних прав і обов'язків, а також порядок діяльності державних органів і суспільних організацій, які найбільш адекватно відповідають інтересам забезпечення безпеки і охорони громадського порядку на даній ділянці державного управління.
Характерними ознаками адміністративно-правових режимів є:
• визначена спеціальними нормами права поведінка фізичних та юридичних осіб;
• вимушена детальна регламентація діяльності державних органів і громадських організацій;
• введення додаткових правил або вилучення із загальнообов'язкових норм правових норм;
• встановлення особливого контролю за належним дотриманням правопорядку у сфері дії особливого режиму і встановлення деяких обмежувальних заходів.
Стосовно конкретних параметрів функціонування того чи іншого адміністративно-правового режиму, то вони можуть суттєво відрізнятися. Це знаходить прояв в наявності більшої чи меншої кількості заборон та обов’язків, або в більш розгорнутій системі пільг та дозволів. Вони розрізняються масштабом свободи громадян та організацій по використанню своїх можливостей для реалізації суб’єктивних прав, по глибині змін в правовому статусі фізичних та юридичних осіб, за кількістю функціональних обов’язків, що лежать на органах управління, за часом та територією дії та ін.
Отже, важливе значення для з'ясування сутності адміністративно-правових режимів має питання їх класифікації.
До адміністративно-правових режимів належать:
1* За об’єктами:
- режими територій (режим екологічного лиха*
- режими окремих об’єктів та документів (джерела підвищеної небезпеки, режим державної таємниці*
- режими видів діяльності (митний режим, режим надзвичайного стан, режим воєнного стану*
2* За часом дії:
- постійні (паспортний, секретності, режим прикордонних територій, митний*
- ситуаційні, пов’язані з екстремальними ситуаціями (карантин, надзвичайний стан*
3* За територією дії
- загальнодержавні
- регіональні
89. Правовий режим надзвичайного стану.
Правовий режим надзвичайного стану.
Надзвичайний стан - це особливий правовий режим,який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели або можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при способі захоплення державної влади або зміни конституційного ладу України шляхом насильства.
Введення такого режиму передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу.
При цьомудопускається тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб на певний строк.
Правовою основою введення надзвичайного стану є: Конституція України, закони України: «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», «Про міліцію», «Про Службу безпеки», «Про Збройні Сили України» та інші нормативно-правові акти. Чинне законодавство передбачаєвичерпний перелік умов,за наявності яких може вводитися НС, а саме:
• виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо*, що створюють загрозу життю і здоров'ю значних верств населення;
• здійснення масових терористичних актів, що супроводжуються загибеллю людей або руйнуванням особливо важливих об'єктів життєзабезпечення;
• виникнення міжнаціональних і міжконфесійних конфліктів, блокування або захоплення окремих особливо важливих об'єктів або місцевостей, що загрожує безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
• виникнення масових безладів, що супроводжуються насильством над громадянами, обмежують їх права і свободи;
• спроби захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства;
• масовий перехід державного кордону з території суміжних держав;
• необхідність відновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади.
Враховуючи те, що введення надзвичайного стану пов'язане з обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина,він вводиться на визначений законом строк:
в Україні — не більше як на 30 діб,
в окремих її місцевостях — не більше як на 60 діб.
У разі необхідності строк надзвичайного стану може бути продовжений Указом Президента України але не більше як на 30 діб.
НС в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою Українипротягом двох днів з моменту його звернення.Пропозиції щодо введення надзвичайного стану подає Рада національної безпеки і оборони України або Кабінет Міністрів України (у разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру*.
НС вводиться з попередженням через засоби масової інформації щодо груп осіб, організацій, установ, які є ініціаторами або учасниками дій, що можуть бути приводом для запровадження надзвичайного стану, з вимогою припинити свої протиправні дії протягом встановленого строку.
За наявності умов, що вимагають невідкладних заходів для рятування населення або недопущення загибелі людей, НС може бути введено без попередження.
В Указі Президента України щодо введення НС, повинно бути зазначено:
• обґрунтування необхідності введення надзвичайного стану;
• межі території, на якій вводиться НС;
• час, з якого вводиться НС, і строк, на який він вводиться;
• перелік і межі надзвичайних заходів, вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку із введенням НС, а також перелік тимчасових обмежень прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень;
• органи державної влади, органи військового командування та органи місцевого самоврядування, яким доручається здійснення заходів НС, та межі їх додаткових повноважень;
• інші питання, що випливають із чинного законодавства.
Названі положення є обов'язковими у змісті указу.
Окрім них можуть передбачатися й інші відомості.
Введення НС передбачає запровадження певних заходів правового режиму, які поділяються на три групи:
• загальні заходи правового режиму НС:
> встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, а також обмеження свободи пересування по території, де вводиться НС;
> обмеження руху транспортних засобів та їх огляд;
> посилення охорони громадського порядку та об'єктів, що забезпечують життєдіяльність населення та народного господарства;
> заборона проведення масових заходів, крім заходів, заборона на проведення яких встановлюється судом; заборона страйків;
• заходи режиму НС у зв'язку з надзвичайними ситуаціями техногенного або природного характеру:
> тимчасова або безповоротна евакуація людей з місць, небезпечних для проживання;
> встановлення для юридичних осіб квартирної повинності для тимчасового розміщення евакуйованого або тимчасово переселеного населення;
> встановлення карантину та проведення інших обов'язкових санітарних та протиепідемічних заходів, тощо;
• заходи правового режиму НС у зв'язку з масовими порушеннями громадського порядку:
- запровадження комендантської години (заборона перебувати на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень особи у встановлені години доби*;
- перевірка документів у громадян, а в необхідних випадках проведення особистого огляду, огляду речей, транспортних засобів, багажу і вантажів, службових приміщень та житла громадян;
- тимчасове вилучення у громадян зареєстрованої вогнепальної і холодної зброї та боєприпасів;
- особливі правила користування зв'язком та передачі інформації через комп'ютерні мережі тощо.
Досить важливим є питання діяльності органів державної влади в умовах НС. Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, військове командування, підприємства, установи і організаціїздійснюють відповідно свої повноваження і забезпечують виконання заходів, передбачених Законом «Про правовий режим надзвичайного стану». В період НС не можуть бути припинені чи обмежені повноваження вищеназваних органів, а також Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, судів, органів прокуратури, органів дізнання та слідства.
Чинне законодавство передбачає ряд гарантій законності в умовах НС, зокрема:
• забороняється зміна Конституції України, Конституції АРК, виборчих законів, проведення виборів Президента України, виборів до Верховної Ради України, Верховної Ради АРК, Органів місцевого самоврядування; проведення всеукраїнських та місцевих референдумів; обмеження прав і повноважень народних депутатів України;
• перелік обмежень конституційних прав і свобод громадян, які можуть бути застосовані за умов НС, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає;
• не можуть обмежуватися права і свободи людини і громадянина, зазначені у частині другій статті 64 Конституції України;
• введення НС не може бути підставою для застосування тортур, жорстокого або принижуючого людську гідність поводження або покарання, для будь-яких обмежень права на життя, на свободу думки, совісті, релігії.
90. Правовий режим воєнного стану.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності.
Воєнний стан передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки.
Введення ВС зумовлює обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою підставою ведення Воєнного стану є Конституція України, закони «Про правовий режим воєнного стану», «Про міліцію», «Про Збройні Сили України», «Про оборону України» та інші нормативно-правові акти. Введення ВС здійснюється Президентом України шляхом видання Указу, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів і негайному оголошенню через засоби масової інформації.
В указі повинно бути зазначено:
• обгрунтування необхідності введення ВС;
• межі території, на якій вводиться ВС, час уведення і строк, на який він уводиться;
• завдання військового командування, органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо запровадження і здійснення заходів правового режиму ВС;
• вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв'язку із введенням ВС, а також перелік тимчасових обмежень прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
В умовах ВСкерівництво Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями здійснює Президент України як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України через Генеральний штаб Збройних сил України. Міністерство оборони України в умовах ВС діє відповідно до Положення про Міністерство оборони України, яке затверджується Президентом України.
Президент України, Верховна Рада України, органи державної влади. Верховна Рада АРК, Рада міністрів АРК, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації здійснюють відповідно свої повноваження і забезпечують виконання заходів, передбачених Законом «Про правовий режим воєнного стану».
На території, де введено ВС,керівництво у сфері оборони та забезпечення громадського порядку і безпекиздійснюється відповідним військовим командуванням у тісній взаємодії з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, ау місцевостях, де ведуться бойові дії —запровадження та здійснення заходів правового режиму ВС покладається безпосередньо на військове командування.
Військовому командуванню надається право разом із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а якщо це неможливо, то самостійно запроваджувати таздійснювати такі заходи:
• запроваджувати трудову повинність для працездатного населення, не залученого до роботи в оборонній сфері та сфері його життєзабезпечення і незаброньованогоза підприємствами, установами та організаціями на період мобілізації та воєнного часу, з метою залучення до виконання робіт, які мають оборонний характер;
• вилучати для тимчасового використання необхідне для потреб оборони майно міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, територіальних громад, підприємств, установ і організацій усіх форм власності та громадян;
• запроваджувати комендантську годину (заборону перебування у певний період доби на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень*, а також встановлювати спеціальний режим світломаскування;
• встановлювати особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів;
• перевіряти документи у громадян, а в разі потреби проводити огляд речей, транспортних засобів, багажу та вантажів, службових приміщень і житла громадян,завинятком обмежень, встановлених Конституцією України;
• у порядку, визначеному Конституцією і законами України, порушувати питання про заборону діяльності політичних партій, громадських організацій, якщо вона загрожує суверенітету, національній безпеці України, її державній незалежності і територіальній цілісності, життю громадян;
91. Правовий режим державної таємниці.
Державна таємниця - це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України, та які визнані у порядку, встановленому чинним законодавством, державною таємницею і підлягають охороні державою.
Правовою підставою режиму державної таємниці є: Конституція України, закони України «Про державну таємницю», «Про інформацію», міжнародні договори та інші нормативно-правові акти. Згідно із Законом «Про державну таємницю»до державної таємниці належить інформація:
• у сфері оборони: про зміст стратегічних і оперативних планів та інших документів бойового управління, підготовку та проведення військових операцій, чисельність, дислокацію, бойову та мобілізаційну готовність, бойову та іншу військову підготовку, озброєння та матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України та інших військових формувань, про сили і засоби Цивільної оборони України, можливості населених пунктів, регіонів і окремих об'єктів для захисту, евакуації і розосередження населення, забезпечення його життєдіяльності та виробничої діяльності об'єктів народного господарства у воєнний час або в умовах надзвичайних ситуацій, геодезичні, картографічні та гідрометеорологічні дані і характеристики, які мають значення для оборони тощо;
• у сфері економіки, науки і техніки: запаси та обсяги постачання стратегічних видів сировини і матеріалів, про загальний обсяг поставок, відпуску, закладення, освіження розміщення і фактичні запаси державного резерву; про плани, зміст, обсяг, фінансування та виконання державного замовлення для потреб оборони та безпеки; про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення тощо;
• у сфері зовнішніх відносин: про директиви, плани, вказівки делегаціям і посадовим особам з питань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України, спрямовані на забезпечення її національних інтересів і безпеки; про військове, науково-технічне та інше співробітництво України з іноземними державами, якщо розголошення відомостей про це завдаватиме шкоди національній безпеці України тощо;
• у сфері державної безпеки та охорони правопорядку: про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність; про засоби, зміст, плани, організацію, фінансування та матеріально-технічне забезпечення, форми, методи і результати оперативно-розшукової діяльності; про осіб, які співпрацюють або раніше співпрацювали на конфіденційній основі з органами, що проводять таку діяльність тощо.
Передбачаються такі ступені секретності: «особливої важливості», «цілком таємно», «таємно».
Одночасно, вищеназванийзакон передбачає перелік відомостей, які не можуть бути віднесені до державної таємниці, якщо при цьому будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров'ю та безпеці населення:
• про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту;
• про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події,які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;
• про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;
• про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;
• про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;
• інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів не може бути засекречена.
Віднесення інформації до державної таємниці здійснюється мотивованим рішенням державного експерта, з питань таємниць за його власною ініціативою, за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян.
Рішення про віднесення інформації до державної таємниці діє протягом певного строку,зокрема:
> для інформації зі ступенем секретності «особливої важливості» - не більше 30 років,
> для інформації «цілком таємно» — 10 років,
> для інформації «таємно» — 5 років.
Після закінчення передбаченого строку дії режиму секретності експерт з питань таємниць робить висновок про скасування рішення про віднесення її до державної таємниці або приймає рішення про продовження строку дії зазначеного рішення у межах вищевказаних строків.
Президент України з власної ініціативи або на підставі пропозицій державних експертів з питань таємниць чи за зверненням органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадянможе встановлювати більш тривалі строки дії рішень.
За порушення законодавства про державну таємницю винні особи (громадяни і посадові особи* несуть дисциплінарну, кримінальну та адміністративну відповідальність.
Адміністративна відповідальність наступає згідно зі статтею 212 КпАП України за:
> недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації;
> засекречування інформації, яка не підлягає засекречуванню;
> порушення встановленого законодавством порядку надання допуску та доступу до державної таємниці;
> невжиття заходів щодо забезпечення контролю за охороною державної таємниці тощо.
92. Поняття та завдання державного управління економікою.
Державне управління економікою - це сукупність правових форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб'єктів господарювання і ринкову кон'юнктуру з метою створення нормальних умов для Функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.
Державне управління економікою полягає у таких видах діяльності:
• встановленні загальних правил, нормативів, стандартів того чи іншого виду діяльності, що їх повинні дотримуватися рівною мірою всі учасники суспільних відносин у даній сфері, так само як і правових засад відповідальності за їх порушення,
• контролі за їх виконанням і реального притягнення порушників до відповідальності;
• розміщенні державних замовлень на засадах рівноправної конкуренції суб'єктів державного і недержавного секторів економіки,
• створенні та забезпечення ефективного функціонування фінансової та податкової систем, тарифного і позатарифного регулювання товарообігу,
• обмеженні монополізму, залагодження конфліктів.
93. Повноваження КМУ та Президента України в сфері управління економікою.
Основні повноваження Кабінету Міністрів України у сфері економіки та фінансів:
1* забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює прогнозування та державне регулювання національної економіки;
2* забезпечує розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного та соціального розвитку;
3* визначає доцільність розроблення державних цільових програм з
урахуванням загальнодержавних пріоритетів та забезпечує їх виконання;
4* здійснює відповідно до закону управління об'єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об'єктами міністерствам, іншим ентральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб'єктам господарювання;
5* забезпечує розроблення і виконання державних програм приватизації; подає Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;
6* сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та соціальній спрямованості національної економіки, здійснює заходи щодо демонополізації та антимонопольного регулювання економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури;
7* забезпечує здійснення державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності;
8* забезпечує розроблення і виконання програм структурної перебудови галузей національної економіки та інноваційного розвитку, здійснює заходи, пов'язані з реструктуризацією та санацією підприємств і організацій, забезпечує проведення державної промислової політики, визначає пріоритетні галузі промисловості, які потребують прискореного розвитку;
9* забезпечує захист та підтримку національного товаровиробника;
10* забезпечує захист прав споживачів та підвищення якості їх життя;
11* визначає обсяги продукції (робіт, послуг* для державних потреб, порядок формування та розміщення державного замовлення на її виробництво, вирішує відповідно до законодавства інші питання щодо задоволення державних потреб у продукції (роботах, послугах*;
12* утворює згідно із законом державні резервні фонди фінансових і матеріально-технічних ресурсів та приймає рішення про їх використання;
13* забезпечує проведення державної аграрної політики та продовольчу безпеку держави; 14* забезпечує проведення державної фінансової та податкової політики, сприяє стабільності грошової одиниці України; 15* розробляє проекти законів про Державний бюджет України та про внесення змін до Державного бюджету України, забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання; 16* приймає рішення про використання коштів резервного фонду Державного бюджету України; 17* обслуговує державний борг України, приймає рішення про випуск облігацій державних внутрішніх та зовнішніх позик; 18* організовує державне страхування; 19* забезпечує проведення державної політики цін та здійснює державне регулювання ціноутворення; 20* забезпечує проведення зовнішньоекономічної політики України, здійснює в межах, визначених законом, регулювання зовнішньоекономічної діяльності; 21* організовує та забезпечує здійснення митної справи; 22* бере участь у складанні платіжного балансу та організовує роботу із складання зовнішньоторговельного балансу України, забезпечує раціональне використання державних валютних коштів; 23* виступає гарантом щодо позик, які у визначених законом про Державний бюджет України межах надаються іноземними державами, банками, міжнародними фінансовими організаціями, а в інших випадках - відповідно до міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України розробляє на строк своїх повноважень Програму діяльності, яка спрямована на відродження вітчизняного виробництва, поглиблення реформування економічних відносин та організаційне забезпечення економічної трансформації, з метою досягнення позитивних зрушень у поліпшенні добробуту населення. Така Програма насамперед передбачає практичне розв'язання найгостріших економічних і соціальних проблем розвитку держави
Начало формы
Конец формы
94. Система центральних органів управління економікою.
Міністерство економічного розвитку і торгівлі України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінекономрозвитку України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики економічного і соціального розвитку, цінової, промислової, інвестиційної, зовнішньоекономічної політики, державної політики у сфері торгівлі, державної регіональної політики, державної політики з питань розвитку підприємництва, технічного регулювання та захисту прав споживачів, а також міжвідомчої координації з питань економічного і соціального співробітництва України з Європейським Союзом. Через міністра економічного розвитку і торгівлі координується діяльність таких центральних органів виконавчої влади, як:
Основними завданнями Мінекономрозвитку України є: формування та забезпечення реалізації: - державної політики економічного і соціального розвитку; - державної цінової політики; - державної промислової політики, науково-технічної політики в промисловості; - державної політики у сфері торгівлі; - державної регіональної політики; - державної політики у сфері розвитку підприємництва; - державної політики у сфері технічного регулювання (стандартизації, метрології, сертифікації, оцінки (підтвердження* відповідності, акредитації органів з оцінки відповідності, управління якістю*; - державної політики у сфері державних закупівель, державного замовлення; - політики у сфері державно-приватного партнерства; - державної регуляторної політики, державної політики з питань ліцензування та дозвільної системи у сфері господарської діяльності; - державної політики у сфері державного ринкового нагляду; - державної політики у сфері торгівлі та побутових послуг; - державної політики з питань економічного і соціального співробітництва України з ЄС; - єдиної зовнішньоекономічної політики, політики інтеграції економіки України у світову економіку, співробітництва із СОТ; - державної політики у сфері співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями та з питань залучення міжнародної технічної допомоги; формування державної політики: - у сфері захисту прав споживачів; - у сфері статистики; - з питань державного експортного контролю; - у сфері інвестиційної діяльності та управління національними проектами (стратегічно важливими проектами, що забезпечують технологічне оновлення та розвиток базових галузей реального сектору економіки України*; - з питань ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів, енергозбереження, відновлюваних джерел енергії та альтернативних видів палива; - у сфері державного матеріального резерву; - у сфері управління об'єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами держави; забезпечення нормативно-правового регулювання у вищезазначених ферах; забезпечення реалізації в межах своїх повноважень державної економічної політики у сфері оборони та безпеки; удосконалення в межах своїх повноважень інструментів, процедур та тандартів діяльності органів виконавчої влади. Міністерство аграрної політики та продовольства України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів
України.
Мінагрополітики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, політики у сфері сільського господарства та з питань продовольчої безпеки держави;
Через міністра аграрної політики та продовольства координується діяльність таких центральних органів виконавчої влади, як:
1* Державна ветеринарна та фітосанітарна служба;
2* Державне агенство земельних ресурсів;
3* Державне агенство лісових ресурсів;
4* Державне агенство рибного господарства України;
5* Державна інспекція сільського господарства України.
Основними завданнями Мінагрополітики України є формування та забезпечення реалізації:
державної аграрної політики, спрямованої на розвиток
агропромислового комплексу та забезпечення продовольчої безпеки
держави;
державної політики у сферах сільського господарства, тваринництва, садівництва, насінництва, розсадництва, виноградарства, харчової і переробної промисловості, інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу а сільськогосподарського машинобудування, сільськогосподарської дорадчої іяльності;
державної політики в галузях рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства та безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства; ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів та кормів, у сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин;
державної політики з питань земельних відносин, топографо-геодезичної і картографічної діяльності, лісового та мисливського господарства, якості та безпеки сільськогосподарської продукції, насіння і садивного матеріалу, біологічної і генетичної безпеки сільськогосподарських рослин і тварин, родючості грунтів.
Мінагрополітики України відповідно до покладених на нього
завдань:
1* визначає пріоритетні напрями, стратегію та механізм розвитку у відповідних сферах та галузях;
2* узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції Мінагрополітики України, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;
3* здійснює аналіз діяльності та прогнозує розвиток галузей агропромислового виробництва з урахуванням їх зонального розміщення, кон'юнктури аграрного та продовольчого ринку, а також необхідності насичення продовольчого ринку продуктами вітчизняного виробництва;
4* вживає заходів, спрямованих на техніко-технологічне переоснащення галузей агропромислового виробництва, розвиток сільськогосподарського машинобудування, енергозбереження, координацію інноваційних проектів;
5* забезпечує підтримку підприємств галузей агропромислового виробництва, особистих селянських і фермерських господарств, сільськогосподарської кооперації;
6* готує пропозиції щодо формування та розвитку ринкових схем і принципів забезпечення підприємств аграрного комплексу технічними засобами, обладнанням, у тому числі для виробництва біопалива, запасними частинами, паливно-мастильними матеріалами та іншими енергоресурсами;
7* здійснює нормативно-правове забезпечення у визначених сферах та галузях.
Основними завданнями Міністерства енергетики та вугільної промисловості України є формування та реалізація державної політики у паливно-енергетичному комплексі. Міненерговугілля України відповідно до покладених на нього завдань: 1* визначає пріоритетні напрями розвитку паливно-енергетичного комплексу; 2* забезпечує нормативно-правове регулювання у паливно-енергетичному комплексі; 3* формує прогнозний баланс електроенергії об'єднаної енергетичної системи України; 4* приймає рішення щодо введення підземних сховищ нафти, газу чи продуктів їх переробки у дослідно-промислову та промислову експлуатацію; 5* здійснює моніторинг ринку газу, нафти, нетрадиційних джерел та видів енергетичної сировини і продуктів їх переробки; 6* встановлює нормативи використання і розподілу природного газу теплоенергетичними підприємствами незалежно від форми власності для виробництва електричної та теплової енергії; 7* затверджує методику визначення наявності або відсутності вільної пропускної спроможності Єдиної газотранспортної системи України; 8* затверджує технологічні проекти (схеми* промислової розробки родовища (покладу*, комплексні проекти його облаштування, виконані згідно із законодавством, інвестиційні проекти (програми* промислової та дослідно-промислової розробки родовищ нафти і газу; 9* планує, розробляє і впроваджує державні програми використання ядерної енергії, підвищення ядерної та радіаційної безпеки; 10* формує прогнозний баланс вугілля й вугільної продукції; 11* розробляє стратегію розвитку державних підприємств, що належать до сфери управління Міненерговугілля України, і господарських товариств, щодо яких Міненерговугілля України здійснює управління корпоративними правами держави; 12* веде облік об'єктів державної власності, що перебувають в управлінні Міненерговугілля України, здійснює контроль за їх ефективним використанням та збереженням; 13* здійснює управління корпоративними правами держави у межах компетенції та порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; Міністерство інфраструктури України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сферах авіаційного, автомобільного, залізничного, морського і річкового, міського електричного транспорту та у сферах використання повітряного простору України, туризму, діяльності курортів, метрополітенів, дорожнього господарства, забезпечення підготовки та реалізації в Україні інфраструктурних проектів для виконання завдань і заходів з підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, інших міжнародних спортивних подій, забезпечення безпеки руху, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства (центральний орган виконавчої влади у сфері транспорту, дорожнього господарства, туризму та інфраструктури*. Міністерство координує діяльність таких центральних органів виконавчої влади, як:
Основними завданнями Мінінфраструктури України є: - формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах транспорту, використання повітряного простору України, туризму, діяльності курортів, дорожнього господарства;
- формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері підготовки та реалізації в Україні інфраструктурних проектів для виконання завдань і заходів з підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, інших міжнародних спортивних подій; - формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері безпеки руху, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства. Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України є головним органом у системі центральних органів виконавчої
влади з формування та забезпечення реалізації державної житлової
політики і політики у сфері будівництва, архітектури,містобудування та житлово-комунального господарства. Через дане міністерство координується діяльність Державної архітектурно-будівельної інспекції України.
Основними завданнями Мінрегіону України є:
1* формування та забезпечення реалізації державної політики у
сферах:
удосконалення територіальної організації влади, адміністративно-територіального устрою, розвитку місцевого самоврядування;
будівництва, архітектури, містобудування, промисловості будівельних матеріалів, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів;
житлово-комунального господарства, житлової політики, благоустрою населених пунктів, квітково-декоративного насінництва та розсадництва, поводження з побутовими відходами, поховання, технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна;
архітектурно-будівельного контролю, контролю у сфері житлово-комунального господарства;
2* забезпечення технічного регулювання у сфері будівництва, містобудування, промисловості будівельних матеріалів, житлово-комунального господарства.
Основними завданнями Міністерства фінансів України є:
формування та забезпечення реалізації державної фінансової, бюджетної, податкової і митної політики;
формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку, випуску та проведення лотерей, організації та контролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності, видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку, у сфері запобігання і протидії легалізації (відмиванню* доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму;
формування і забезпечення у межах повноважень реалізації державної політики у сфері державного фінансового контролю;
проведення разом з іншими органами виконавчої влади аналізу фінансово-економічного стану держави, перспектив її дальшого розвитку;
розроблення в установленому порядку проекту закону про Державний бюджет України;
організація роботи, пов'язаної зі складанням та управлінням виконання Державного бюджету України, координація діяльності учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету;
здійснення державного регулювання бухгалтерського обліку та фінансової і бюджетної звітності в Україні, розроблення стратегії розвитку національної системи бухгалтерського обліку, визначення єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку та складання фінансової і бюджетної звітності, обов'язкових для всіх юридичних
осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування (крім банків*, адаптація законодавства з питань бухгалтерського обліку в Україні до законодавства Європейського Союзу та запровадження міжнародних стандартів фінансової звітності;
інформування громадськості про економічні та фіскальні цілі
держави.
Міністерство фінансів координує діяльність таких центральних органів виконавчої влади, як:
Центральне місце у державному захисті економічної конкуренції, обмеженні онополістичної діяльності, виявленні та припиненні порушень законодавства про ахист економічної конкуренції займає Антимонопольнии комітет України.
Основним завданням Комітету є участь у формуванні та реалізації конкурентної олітики держави,що, у свою чергу, включає всебе:
• здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист кономічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом а пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень аконодавства про захист економічної конкуренції;
• контроль за концентрацією, узгодженими діями суб'єктів господарювання та егулюванням цін (тарифів* на товари, що виробляються (реалізуються* суб'єктами риродних монополій;
• сприяння розвитку добросовісної конкуренції;
• методичне забезпечення застосування законодавства про захист економічної онкуренції.
Державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністює Фонд державного майна України.
95. Функції місцевих органів виконавчої влади у сфері державного управління економікою.
На рівні областей та районів областей, а також міст Києва, Севастополя та районів міст Києва і Севастополя державне управління економікою здійснюється місцевими державними адміністраціями.
Повноваження місцевої державної адміністрації у сфері державного управління економіки:
• розробляє проекти програм соціально-економічного розвитку відповідної території та подає їх на схвалення відповідній раді, організує їх виконання;
• погоджує питання розміщення на території відповідної територіальної одиниці нових підприємств та інших об'єктів незалежно від форм власності;
• сприяє розвитку малого бізнесу, надає допомогу підприємцям, які займаються розробкою та впровадженням інноваційних проектів, виробництвом товарів народного споживання, будівельних матеріалів, наданням побутових, комунальних та інших послуг населенню, підготовкою кадрів, здійснює інші повноваження.
У структурі державної адміністрації утворюються управління, відділи, служби, які здійснюють адміністративно-правове управління у сфері економіки.
Голови державної адміністрації у сфері управління соціально-економічним розвитком адміністративно-територіальної одиниціздійснює такі повноваження.
> безпосередньо управляє органами державного контролю. На основі контролю створюється сталий зворотний зв'язок результатів з управлінськими рішеннями. Це визначає можливість вдосконалення організаційної структури;
> опосередковано регулює банківську діяльність через управління грошовими потоками, які надходять до державного бюджету адміністративно-територіальної одиниці.Це дозволяє ефективно виконувати стратегічне, тактичне планування та оперативне управління адміністративно-територіальною одиницею.
Перший заступник голови державної адміністрації відповідає за впровадження заходів щодо здійснення економічної політики на території адміністративно-територіальної одиниці у межах єдиної державної економічної політики. Йому підпорядкованіуправління економіки та фінансів, управління ресурсами.
До управління економіки та фінансів входять відділи: стратегічний, фінансовий, контролю за цінами, інформаційно-аналітичний, статистики, впровадження ринкових відносин, промисловості, сільського господарства, транспорту і зв'язку, містобудівництва та архітектури, охорони праці, інновацій.
Управління економіки та фінансів:
> проводить аналітичну роботу з дослідження існуючого стану економічного розвитку адміністративно-територіальної одиниці;
> розробляє стратегію й тактику економічного розвитку адміністративно-територіальної одиниці;
> визначає та регулює фінансові можливості розвитку;
> організує збір та узагальнення статистичних матеріалів.
Управління ресурсами складається з відділів: енергоресурсів, природних ресурсів, резервів. Управління ресурсами планує та координує ефективне використання ресурсів адміністративно-територіальної одиниці.
До його повноважень належить управління енергетичними ресурсами, які знаходяться на території адміністративно-територіальної одиниці та проходять транзитом через територію адміністративно-територіальної одиниці.
96. Органи місцевого самоврядування як суб’єкти державного управління економікою.
Управління економікою на рівні міст, селищ, сіл здійснюється органами місцевого самоврядування. У сфері управління економікою виділяють, по-перше, компетенцію представницьких органів місцевого самоврядування — рад, по-друге, компетенцію виконавчих органів рад, якими є виконавчі комітети, відділи, управління.
У свою чергу компетенція виконавчих органів є доволі широкою. Вона складається з власних (самоврядних* повноважень і повноважень, делегованих виконавчою владою.
До власних повноважень рад у сфері управління економікою належать:
• затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування;
• затвердження місцевого бюджету, внесення змін до нього та затвердження звіту про виконання відповідного бюджету;
• прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності;
• вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин та ін.
До власних (самоврядних* повноважень виконавчих комітетів рад у сфері управління економікою належать:
• підготовка програм соціально-економічного та культурного розвитку сіл, селищ, міст, цільових програм з інших питань самоврядування, подання їх на затвердження ради, організація їх виконання; подання раді звітів про хід і результати виконання цих програм;
• забезпечення збалансованого економічного та соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів;
• забезпечення складання балансів фінансових, трудових ресурсів, грошових доходів і видатків, необхідних для управління соціально-економічним і культурним розвитком відповідної території, а також визначення потреби у місцевих будівельних матеріалах, паливі;
• розгляд проектів планів підприємств і організацій,які належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, внесення до них зауважень і пропозицій, здійснення контролю за їх виконанням;
• залучення на договірних засадах підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності до участі в комплексному соціально-економічному розвитку сіл, селищ, міст, координація цієї роботи на відповідній території;
• розміщення на договірних засадах замовлень на виробництво продукції, виконання робіт (послуг*, необхідних для територіальної громади, на підприємствах, в установах та організаціях тощо.
До повноважень у сфері економіки, які делеговані органам місцевого самоврядування виконавчою владою, належать:
• розгляд і узгодження планів підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, здійснення яких може викликати негативні соціальні, демографічні, екологічні та інші наслідки, підготовка висновків і внесення пропозицій до відповідних органів;
• погодження у встановленому порядку кандидатур для призначення на посаду керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, які перебувають у державній власності;
• здійснення заходів щодо розширення та вдосконалення мережі підприємств житлово-комунального господарства, торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, розвитку транспорту і зв'язку;
• здійснення у встановленому порядку державного контролю за додержанням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій;
* · зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації та проектів окремих об'єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу тощо.
97.Загальні засади управління адмін..політ сферою.
Об'єктом управління в сфері адміністративно-політичної діяльності виступають відносини, що складаються в галузях: оборони країни; національної безпеки; внутрішніх справ; охорони державного кордону; митного контролю; юстиції та закордонних справ.
Управління в даній сфері має такі характерні особливості (зумовлені специфічним характером завдань і функцій*:
1* більш яскраво виражене політичне спрямування (наприклад, управління в галузях оборони країни, національної безпеки, зовнішньополітичної діяльності та ін.*;
2* більш виразну централізацію вертикалі відомчих територіальних органів виконавчої влади окремих галузей (зокрема, більшість регіональних галузевих органів цієї сфери не перебуває у так званому подвійному підпорядкуванні - це стосується підрозділів національної безпеки, оборони, митної служби, охорони державного кордону та ін.;
3* здійснення виконавчої влади в сфері адміністративно-політичної діяльності супроводжується більш широким застосування примусових заходів (у тому числі застосуванням прямої фізичної сили, технічних засобів, зокрема, зброї та спецзасобів тощо*, оперативно-розшукових заходів;
4* використовуються спеціальні правові режими (прикордонний режим, режим надзвичайного стану або військового положення, паспортний режим, режим дозвільної системи, режим державної чи військової таємниці тощо*;
5* переважає застосування більш жорстких, командно-адміністративних методів прямого впливу, односторонньо-владного волевиявлення керуючих суб'єктів (особливо це стосується сфери оборони, внутрішніх справ, національної безпеки тощо*;
6* для особового складу органів виконавчої влади в сфері адміністративно-політичної діяльності законодавством України, як правило, встановлюється особливий режим проходження служби: в більшості випадків для працівників цих органів встановлені спеціальні звання або класні чини, на них покладені більш суворі обов'язки та додаткові вимоги. Нерідко їм надаються і певні пільги. Для виконання своїх службових обов'язків для них запроваджується спеціальний формений одяг;
7* для працівників цієї управлінської сфери встановлюється спеціальний правовий статус (наприклад, правовий статус суддів, працівників дипломатичних установ та ін.*, а також закріплений особливий порядок несення адміністративної та дисциплінарної відповідальності (ст. 15 КпАП України та ін.*.
Начало формы
98.Управління обороною
3.1. Органи управіння оброною та безпекою.
Служба безпеки України - державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України.
На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.
До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.
Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України.
Для організації і проведення антитерористичних операцій та координації діяльності суб'єктів, які ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до антитерористичних операцій, при Службі безпеки України функціонує Антитерористичний центр. Положення про Антитерористичний центр при Службі безпеки України затверджується Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Міністерство оборони України є органом військового управління, підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України Основними завданнями Міноборони України є: Міністерство надзвичайних ситуацій України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері: Основними завданнями МНС України є формування та реалізація державної політики у визначених Президентом України сферах цивільного захисту, запобігання, реагування та ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, природного та військового характеру в мирний час та особливий період , рятувальної справи та гасіння пожеж, державного нагляду у сфері техногенної, пожежної, промислової безпеки та гірничого нагляду, поводження з радіоактивними відходами, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, профілактики травматизму невиробничого характеру, а також гідрометеорологічної діяльності. 99.Управління безпекою
Під безпекою треба розуміти стан захищеності життєво важливих інтересів:
а) особи, що виявляються в її правах і свободах;
б) суспільства, що сконцентровані в його матеріальних і духовних цінностях, а виявляються в можливості народу виступати єдиним джерелом влади;
в) держави, що виражені в її конституційному ладі, суверенітеті, територіальній цілісності, а виявляються у праві на здійснення (реалізацію) влади.
Безпека особи, суспільства і держави гарантується Конституцією України і досягається проведенням єдиної державної політики у галузі її забезпечення, розробкою і своєчасним проведенням як превентивних, так і відновлюваних заходів, що адекватні погрозам відповідним інтересам. До них належать заходи політичного, економічного, організаційного, юридичного та іншого характеру. Виходячи з цього, у забезпеченні безпеки беруть участь органи законодавчої, виконавчої, судової влади, а також недержавні організації і громадяни.
Найбільша питома вага у вирішенні питань забезпечення безпеки припадає на державні утворення. Це Збройні Сили, Служба безпеки, прикордонні війська, органи внутрішніх справ і міліція, органи митного контролю, захисту прав споживачів, прокуратури й інші. Таким чином, держава є основним суб'єктом забезпечення безпеки.
У здійсненні цієї функції вона виходить з того, що достатня безпека особи і суспільства неможлива без ефективного захисту інтересів держави. Практика розв'язання цих проблем однозначно свідчить, що в демократичній державі ступінь захищеності особи і суспільства перебуває у прямій залежності від рівня безпеки держави.
Саме внаслідок цієї обставини Конституція України передбачає обмеження прав і свобод особи з метою захисту життєво важливих державних інтересів. Зокрема, ст. 41 передбачає примусове відчуження майна за умов воєнного або надзвичайного стану; у ст. 64 зазначається, що за умов воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Найвище керівництво у сфері національної безпеки здійснює Президент України, він же очолює Раду національної безпеки і оборони України (п. 17 і п. 18 ст. 106 Конституції України).
Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України і передбачена Конституцією України (ст. 107). Її діяльність регламентована Законом України від 5 березня 1998 p. "Про Раду національної безпеки і оборони України".
Функціями Ради національної безпеки і оборони України є:
1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;
2) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;
3) координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.
Відповідно до функцій, визначених цим Законом, Рада національної безпеки і оборони України наділяється такою компетенцією:
1) розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України, належать до сфери національної безпеки і оборони, та подає пропозиції Президентові України щодо:
визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах;
проектів державних програм, доктрин, законів України, указів Президента України, директив Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України, міжнародних договорів, інших нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони вдосконалення системи забезпечення національної безпеки та організації оборони, утворення, реорганізації та ліквідації органів виконавчої влади у цій сфері;
проекту Закону України про Державний бюджет України за статтями, пов'язаними із забезпеченням національної безпеки і оборони України;
матеріального, фінансового, кадрового, організаційного та іншого забезпечення виконання заходів з питань національної безпеки і оборони;
заходів політичного, економічного, соціального, воєнного, науково-технологічного, екологічного, інформаційного та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України;
доручень, пов'язаних з вивченням конкретних питань та здійсненням відповідних досліджень у сфері національної безпеки і оборони, органам виконавчої влади та науковим закладам України;
залучення контрольних, інспекційних та наглядових органів, що функціонують у системі виконавчої влади, до здійснення контролю за своєчасністю та якістю виконання прийнятих Радою національної безпеки і оборони України рішень, введених у дію указами Президента України;
забезпечення і контролю надходження та опрацювання необхідної інформації, її збереження, конфіденційності та використання в інтересах національної безпеки України, аналізу на її основі стану і тенденції розвитку подій, що відбуваються в Україні і в світі, визначення потенційних та реальних загроз національним інтересам України;
питань оголошення стану війни, загальної або часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації;
2) здійснює поточний контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції;
3) залучає до аналізу інформації посадових осіб та фахівців органів виконавчої влади, державних установ, наукових закладів, підприємств та організацій усіх форм власності;
4) ініціює розробку нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання;
5) координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану;
6) координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану;
7) координує та контролює діяльність органів виконавчої влади по відбиттю збройної агресії, організації захисту населення та забезпеченню його життєдіяльності, охороні життя, здоров'я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтриманню громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.
Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України. Він:
1) спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво роботою Ради національної безпеки і оборони України;
2) затверджує перспективні та поточні плани роботи Ради національної безпеки і оборони України, час і порядок проведення її засідань;
3) особисто головує на засіданнях Ради національної безпеки і оборони України;
4) дає доручення членам Ради національної безпеки і оборони України, пов'язані з виконанням покладених на неї функцій;
5) заслуховує поточну інформацію Секретаря Ради національної безпеки і оборони України про хід виконання її рішень, у разі необхідності виносить питання про стан виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України на її засідання;
6) затверджує Положення про апарат Ради національної безпеки і оборони України, його структуру і штати;
7) здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.
Поточне інформаційно-аналітичне та організаційне забезпечення діяльності Ради національної безпеки і оборони України здійснює її апарат, який підпорядковується Секретареві Ради національної безпеки і оборони України.
Секретар Ради національної безпеки і оборони України призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України і безпосередньо йому підпорядковується. Правовий статус Секретаря Ради національної безпеки і оборони України як державного службовця визначається Президентом України відповідно до Закону України "Про державну службу". Він забезпечує організацію роботи і виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України і має заступників, які за його поданням призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України.
На посади Секретаря Ради національної безпеки і оборони України та його заступників можуть призначатися як цивільні особи, так і військовослужбовці.
Секретар Ради національної безпеки і оборони України має такі повноваження:
1) готує пропозиції щодо перспективного і поточного планування діяльності Ради національної безпеки і оборони України;
2) подає на розгляд Президента України проекти актів Президента України про введення в дію рішень Ради національної безпеки і оборони України, в тому числі стосовно пропозицій і рекомендацій по реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;
3) організує роботу, пов'язану з підготовкою та проведенням засідань Ради національної безпеки і оборони України та контролем за виконанням прийнятих нею рішень;
4) інформує Президента України та членів Ради національної безпеки і оборони України про хід виконання рішень Ради;
5) координує діяльність робочих та консультативних органів Ради національної безпеки і оборони України;
6) за дорученням Голови Ради національної безпеки і оборони України представляє позицію Ради національної безпеки і оборони України у Верховній Раді України, у відносинах з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, з політичними партіями і громадськими організаціями та засобами масової інформації, з міжнародними організаціями.
На засіданнях Ради національної безпеки і оборони України її члени голосують особисто. Делегування ними обов'язку бути присутніми на засіданні Ради національної безпеки і оборони України іншим особам не допускається.
У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.
На запрошення Голови Ради національної безпеки і оборони України у її засіданнях можуть брати участь голови комітетів Верховної Ради України, інші народні депутати України, керівники центральних органів виконавчої влади та інші особи, які не є членами Ради національної безпеки і оборони України.
Рішення Ради національної безпеки і оборони України приймаються не менш як двома третинами голосів її членів і вводяться в дію указами Президента України.
Члени Ради національної безпеки і оборони України мають такі повноваження:
1) вносять до Ради національної безпеки і оборони України пропозиції щодо розгляду будь-яких питань, що входять до її компетенції;
2) здійснюють попередню підготовку питань та беруть участь у їх розгляді Радою національної безпеки і оборони України;
3) вносять зауваження та пропозиції, голосують з питань, що розглядаються Радою національної безпеки і оборони України;
4) висловлюють у разі потреби свою окрему думку щодо проектів рішень Ради національної безпеки і оборони України;
5) беруть участь у плануванні роботи Ради національної безпеки і оборони України;
6) координують та контролюють у межах своїх посадових повноважень виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України.
Для опрацювання і комплексного вирішення проблем міжгалузевого характеру, забезпечення науково-аналітичного та прогнозного супроводження своєї діяльності Рада національної безпеки і оборони України в рамках коштів, передбачених Державним бюджетом України, може утворювати тимчасові міжвідомчі комісії, робочі та консультативні органи.
Державним правоохоронним органом спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку, є Служба безпеки України. Служба безпеки України підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді України.
На Службу безпеки України покладається захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.
До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.
Служба безпеки України відповідно до своїх основних завдань зобов'язана:
1) здійснювати розвідувальну та інформаційно-аналітичну роботу в інтересах ефективного проведення органами державної влади та управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших питань, пов'язаних з національною безпекою України;
2) здійснювати заходи контррозвідувального забезпечення дипломатичних представництв, консульських та інших державних установ, а також заходи, пов'язані з охороною державних інтересів у сфері зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності, безпекою громадян України за кордоном;
3) виявляти, припиняти та розкривати злочини, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України; проводити дізнання і слідство у цих справах; розшукувати осіб, які переховуються у зв'язку із вчиненням зазначених злочинів;
4) здійснювати контррозвідувальні заходи з метою попередження, виявлення, припинення і розкриття будь-яких форм розвідувально-підривної діяльності проти України;
5) забезпечувати захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності України від протиправних посягань з боку окремих осіб та їх об'єднань;
6) здійснювати контррозвідувальне забезпечення оборонного комплексу, Збройних Сил України, інших військових формувань, дислокованих на території України, енергетики, транспорту, зв'язку, а також важливих об'єктів інших галузей господарства;
7) брати участь у розробці і здійсненні заходів щодо захисту державних таємниць України, сприяти у порядку, передбаченому законодавством, підприємствам, установам, організаціям та підприємцям у збереженні комерційної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України;
8) здійснювати відповідно до законодавства профілактику правопорушень у сфері державної безпеки;
9) у межах визначеної законодавством компетенції забезпечувати захист особистої безпеки громадян; брати участь у реабілітації і поновленні прав незаконно репресованих осіб;
10) сприяти Прикордонним військам України в охороні державного кордону України;
11) сприяти забезпеченню режиму воєнного та надзвичайного стану в разі їх оголошення, а також ліквідації наслідків стихійного лиха, значних аварій, катастроф, епідемій, епізоотій та інших надзвичайних ситуацій;
12) подавати наявними силами і засобами, в тому числі і технічними, допомогу органам внутрішніх справ, іншим правоохоронним органам у боротьбі із злочинністю;
13) брати участь у розробці заходів і вирішенні питань, що стосуються в'їзду в Україну та виїзду за кордон, перебування на її території іноземців та осіб без громадянства, прикордонного режиму і митних правил;
14) забезпечувати засекреченим і шифрованим зв'язком державні органи України і посадових осіб відповідно до переліку, який встановлюється Кабінетом Міністрів України;
15) проводити наукові дослідження і дослідно-конструкторські роботи, впроваджувати їх результати в практику діяльності Служби безпеки України;
16) виконувати за дорученням Верховної Ради України або Президента України інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави.
Службі безпеки України, її органам і співробітникам для виконання покладених на них обов'язків надається право:
1) вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень Служби безпеки України, перевіряти у зв'язку з цим документи, які посвідчують їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності;
2) подавати органам державного управління обов'язкові для розгляду пропозиції з питань національної безпеки України, в тому числі про припинення роботи, пов'язаної з державними таємницями, яка виконується з порушенням встановлених правил;
3) одержувати на письмовий запит керівника відповідного органу Служби безпеки України від міністерств, державних комітетів, інших відомств, підприємств, установ, організацій, військових частин, громадян та їх об'єднань дані і відомості, необхідні для забезпечення державної безпеки України, а також користуватись з цією метою службовою документацією і звітністю;
4) входити у порядку, погодженому з адміністрацією підприємств, установ та організацій і командуванням військових частин, на їх територію і в службові приміщення;
5) мати слідчі ізолятори для тримання осіб, взятих під варту та затриманих органами Служби безпеки України;
6) використовувати з наступним відшкодуванням витрат та збитків транспортні засоби, які належать підприємствам, установам і організаціям, військовим частинам і громадянам (крім транспортних засобів дипломатичних, консульських та інших представництв іноземних держав і організацій, транспортних засобів спеціального призначення), для проїзду до місця події, припинення злочинів, переслідування та затримання осіб, які підозрюються в їх вчиненні, доставки до лікувальних установ осіб, що потребують термінової медичної допомоги;
7) виключно при безпосередньому припиненні злочинів, розслідування яких віднесено законодавством до компетенції Служби безпеки України, переслідуванні осіб, що підозрюються у їх вчиненні, заходити в жилі, службові, виробничі та інші приміщення, на території і земельні ділянки та оглядати їх з наступним повідомленням прокурора протягом 24 годин;
8) проводити гласні і негласні оперативні заходи у порядку, визначеному Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність";
9) здійснювати співробітництво з громадянами України та іншими особами, в тому числі на договірних засадах, дотримуючись при цьому умов добровільності і конфіденційності цих відносин;
10) користуватися на договірних засадах службовими приміщеннями підприємств, установ, організацій, військових частин, а також жилими та іншими приміщеннями громадян;
11) направляти військовослужбовців Служби безпеки України для роботи на штатних посадах в інших установах, підприємствах і організаціях на час виконання конкретних завдань в інтересах розвідки, контррозвідки, боротьби з корупцією та організованою злочинною діяльністю; в окремих випадках у порядку, визначеному колегією Служби безпеки України, допускається направлення на роботу таких військовослужбовців в установи, підприємства і організації за ініціативою їх керівників;
12) в інтересах розвідки, контррозвідки і оперативно-розшукової діяльності створювати інформаційні системи та вести оперативний облік в обсязі і порядку, що визначаються завданнями, покладеними на Службу безпеки України цим Законом;
13) морально і матеріально заохочувати співробітників Служби безпеки України та інших осіб за заслуги по забезпеченню державної безпеки; представляти їх у встановленому порядку до державних нагород;
14) позачергово придбавати квитки на всі види транспорту незалежно від наявності місць і поселятися в готелях при пред'явленні посвідчення про відрядження;
15) безплатного проїзду всіма видами міського пасажирського транспорту загального користування (крім таксі), залізничного та водного транспорту приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів, а також попутним транспортом.
Діяльність Служби безпеки України, її органів і співробітників ґрунтується на засадах законності, поваги до прав і гідності особи, позапартійності та відповідальності перед народом України.
В оперативно-службовій діяльності Служба безпеки України дотримується принципів поєднання єдиноначальності і колегіальності, гласності і конспірації.
Діяльність Служби безпеки України здійснюється на основі дотримання прав і свобод людини. Органи і співробітники Служби безпеки України повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей про особисте життя людини. У виняткових випадках з метою припинення та розкриття державних злочинів окремі права та свободи особи можуть бути тимчасово обмежені у порядку і межах, визначених Конституцією та законами України.
Неправомірне обмеження законних прав та свобод людини є неприпустимим і тягне за собою відповідальність згідно з законодавством.
Орган Служби безпеки у разі порушення його співробітниками при виконанні службових обов'язків прав чи свобод людини повинен вжити заходів до поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності.
Служба безпеки України на вимогу громадян України у місячний строк зобов'язана дати їм письмові пояснення з приводу обмеження їх прав чи свобод. Такі особи мають право оскаржити до суду неправомірні дії посадових (службових) осіб та органів Служби безпеки України.
Чинне законодавство не допускає використання Служби безпеки України в партійних, групових чи особистих інтересах і забороняє діяльність в ній партій, рухів та інших громадських об'єднань, що мають політичні цілі.
На період служби чи роботи за трудовим договором членство співробітників Служби безпеки України у таких об'єднаннях зупиняється.
Як виняток, дозволяється членство працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, у професійних спілках.
Громадськість України через засоби масової інформації та в інших формах у визначеному законодавством порядку інформується про діяльність Служби безпеки України.
Забороняється встановлювати обмеження на інформацію щодо загального бюджету Служби безпеки України, її компетенції та основних напрямів діяльності, а також випадків протиправних дій органів і співробітників Служби безпеки України.
Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну, військову, службову та комерційну таємницю, а також інформація конфіденційного характеру, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України, честі і гідності особи або порушити її законні права, крім випадків, передбачених законодавством в інтересах правосуддя.
Служба безпеки України взаємодіє з державними органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, які сприяють виконанню покладених на неї завдань. '
Громадяни України та їх об'єднання, інші особи сприяють законній діяльності Служби безпеки України на добровільних засадах.
Систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.
Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України.
Центральне управління Служби безпеки України, інші органи та установи, що входять до системи Служби безпеки України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у тому числі валютні.
Центральне управління Служби безпеки України відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України. До його складу входять апарат Голови Служби безпеки України та функціональні підрозділи: розвідки, контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, урядового зв'язку, по роботі з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою Служби безпеки України. ! Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов'язкові для виконання у системі Служби безпеки України. Зазначені акти не підлягають виконанню, якщо в них встановлюються не передбачені законодавством додаткові повноваження органів і співробітників Служби безпеки України або антиконституційні обмеження прав та свобод громадян.
У межах своєї компетенції Центральне управління Служби безпеки України вносить Президенту України пропозиції про видання актів з питань збереження державної таємниці, обов'язкових для виконання органами державного управління, підприємствами, установами, організаціями і громадянами.
З метою ефективного виконання своїх завдань Службою безпеки України створюються її регіональні органи:
обласні управління Служби безпеки України, їх міжрайонні, районні та міські підрозділи, розміщення і територіальна компетенція яких можуть не збігатися з адміністративно-територіальним поділом України.
В інтересах державної безпеки органи і підрозділи Служби безпеки України можуть створюватися на окремих державних стратегічних об'єктах і територіях, у військових формуваннях.
Органи військової контррозвідки створюються для контррозвідувального забезпечення Збройних Сил України, Національної гвардії України і Прикордонних військ України та інших військових формувань, дислокованих на території України.
У своїй оперативно-службовій діяльності органи Служби безпеки України є незалежними від органів місцевої державної адміністрації та місцевого самоврядування, посадових осіб, партій і рухів.
Керівництво всією діяльністю Служби безпеки України, її Центральним управлінням здійснює Голова Служби безпеки України. Він несе персональну відповідальність за виконання завдань, покладених на Службу безпеки України.
У Службі безпеки України створюється колегіальний дорадчий орган — колегія, яка визначає шляхи виконання покладених на Службу безпеки України завдань, приймає рішення з основних напрямів і проблем оперативно-службової діяльності та роботи з кадрами. Рішення колегії приймаються більшістю голосів і оголошуються наказами Голови Служби безпеки України.
Кадри Служби безпеки України складають: співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби.
До органів Служби безпеки України приймаються на конкурсній, добровільній і договірній основі громадяни України, здатні за діловими та моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров'я ефективно виконувати службові обов'язки. Критерії професійної придатності, зокрема юридичної обізнаності, визначаються кваліфікаційно-нормативними документами, які затверджуються головою Служби безпеки України.
Військовослужбовці Служби безпеки України мають право зберігати, носити, використовувати і застосовувати зброю та спеціальні засоби на підставах і в порядку, передбачених Законом України "Про міліцію", військовими статутами Збройних Сил України та іншими актами законодавства.
Важливі функції щодо забезпечення державної безпеки надані Державному комітету у справах охорони державного кордону України.
Державний комітет у справах охорони державного кордону України (Держкомкордон України) є центральним органом державної виконавчої влади, який реалізує державну політику з прикордонних питань, бере участь у розробці й реалізації загальних принципів правового оформлення і охорони державного кордону України та її виключної (морської) економічної зони, вдосконаленні системи заходів щодо забезпечення їх недоторканності, здійснює функції центрального органу управління Прикордонними військами України.
Основними завданнями Держкомкордону України є:
забезпечення недоторканності державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах і охорони виключної (морської) економічної зони України;
розробка разом з відповідними центральними органами державної виконавчої влади пропозицій щодо правового оформлення кордонів України із суміжними державами та реалізації міжнародних договорів з питань режиму державного кордону; забезпечення участі України в міжнародному співробітництві з прикордонних питань і виконання відповідних зобов'язань, що випливають з міжнародних договорів України; здійснення контролю за виконанням актів законодавства України щодо державного кордону і діяльності Прикордонних військ України; забезпечення відповідно до законодавства України безпеки працівників органів охорони державного кордону та їх близьких родичів.
Держкомкордон України відповідно до покладених на нього завдань:
1) розробляє правовий, економічний та військово-спеціальний механізм охорони державного кордону України та її виключної (морської) економічної зони, визначає види службово-бойової діяльності Прикордонних військ України;
2) здійснює управління всіма видами діяльності Прикордонних військ України, забезпечує їх бойову і мобілізаційну готовність, визначає склад прикордонно-представницького апарату і керує його діяльністю;
3) бере участь у міжнародному співробітництві з прикордонних питань, розробляє разом з відповідними центральними органами державної виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим і місцевими державними адміністраціями пропозиції, пов'язані з реалізацією зобов'язань, що випливають з міжнародних договорів України щодо режиму державного кордону;
4) разом з відповідними органами державної виконавчої влади розробляє і вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення діяльності пунктів пропуску через державний кордон України;
5) забезпечує додержання прикордонного режиму в прикордонній смузі;
5-1) здійснює у випадках, передбачених законодавством України, спеціальні заходи забезпечення безпеки працівників органів охорони державного кордону та їх близьких родичів;
6) організує у пунктах пропуску через державний кордон оформлення іноземним громадянам віз для тимчасового перебування в Україні;
7) сприяє громадянам, органам державної виконавчої влади, підприємствам, установам і організаціям, об'єднанням громадян у розширенні торговельно-економічних відносин та інших міжнародних зв'язків;
8) здійснює інформаційне забезпечення діяльності Прикордонних військ України, подає статистичні відомості Верховній Раді України, Президентові України, Кабінету Міністрів України, державним органам, а також систематично знайомить засоби масової інформації зі станом охорони державного кордону України;
9) організує поставку й ефективне застосування всіх видів техніки і зброї, створює умови для їх базування, розміщення, утримання, ремонту;
10) розробляє вимоги до техніки й озброєння Прикордонних військ України, планує, організує та бере участь у проведенні науково-дослідних, дослідно-конструкторських, будівельних і виробничих робіт у сфері своєї діяльності, здійснює контроль за якістю розробок і забезпечує проведення державних випробувань нової та модернізованої техніки і зброї, необхідних для охорони державного кордону України та її виключної (морської) економічної зони;
11) проводить роботу з підготовки і перепідготовки особового складу, комплектування Прикордонних військ України кадрами; оформляє матеріали про атестування офіцерів, прапорщиків, мічманів та військовослужбовців надстрокової служби, нагородження особового складу та робітників і службовців Прикордонних військ України, присвоєння військових звань, звільнення в запас і відставку офіцерів, прапорщиків, мічманів, військовослужбовців надстрокової служби;
12) здійснює власними силами та із залученням підрядних організацій будівництво житла і службових приміщень;
13) забезпечує життєдіяльність Прикордонних військ України, правовий і соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей, використовує наявну матеріальну базу для надання їм соціально-побутових послуг;
14) вживає заходів до розвитку ділових зв'язків з командуванням прикордонних військ країн, з якими укладено відповідні договори та угоди.
Важливим інструментом реалізації Держкомкордоном своїх повноважень є підпорядковані йому Прикордонні війська України, що функціонують відповідно до Закону України від 4 листопада 1991 p. "Про Прикордонні війська України".
Головним їх завданням є забезпечення недоторканності державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охорона виключної (морської) економічної зони України.
Діяльність Прикордонних військ України будується на принципах законності, гласності, додержання прав і свобод громадян, взаємодії з органами державної влади і управління, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами і населенням. При виконанні службових обов'язків військовослужбовці Прикордонних військ України керуються Конституцією і законами України. Діяльність будь-яких політичних партій і рухів у Прикордонних військах України забороняється. Гласність у діяльності Прикордонних військ України забезпечується систематичним інформуванням органів державної влади і управління, громадських об'єднань, громадян, засобів масової інформації про стан охорони державного кордону і заходи щодо його зміцнення.
При виконанні покладених на них завдань Прикордонні війська України зобов'язані:
1) припиняти будь-які спроби незаконної зміни проходження державного кордону України на місцевості;
2) відбивати вторгнення на територію України озброєних формувань, припиняти збройні та інші провокації на державному кордоні України, захищати від злочинних посягань населення і власність у всіх її формах;
3) відвертати і не допускати перетинання державного кордону України особами і транспортними засобами поза пунктами пропуску або іншими незаконними способами;
виявляти і затримувати порушників державного кордону України;
4) здійснювати у встановлених пунктах і у встановленому порядку при наявності належно оформлених документів пропуск через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна;
5) забезпечувати виконання зобов'язань, що випливають з міжнародних договорів України, з питань режиму державного кордону України та виключної (морської) економічної зони України;
6) здійснювати спільні заходи із Службою національної безпекиУкраїни в межах наданої їм компетенції з питань охорони державного кордону України, а також контролювати самостійно чи разом з органами внутрішніх справ підтримання прикордонного режиму;
7) контролювати спільно з органами внутрішніх справ, керівництвом аеропортів (аеродромів), відкритих для міжнародних польотів, прикордонних залізничних станцій, морських і річкових портів, служб міжнародних автомобільних перевезень додержання встановленого режиму в пунктах пропуску через державний кордон України;
8) здійснювати контроль за додержанням усіма невійськовими суднами і військовими кораблями встановленого порядку плавання та перебування в територіальному морі України, внутрішніх водах України, а також частині вод прикордонних річок, озер та інших водойм, що належать Україні;
9) подавати в районах проходження служби спеціально уповноваженим на те державним органам і посадовим особам необхідну допомогу в їх діяльності по контролю за збереженням природних ресурсів, додержанням правил промислової та іншої діяльності, по охороні природного середовища і континентального шельфу;
10) здійснювати охорону дипломатичних представництв України, постійних представництв України при міжнародних організаціях і консульських установ України в іноземних державах;
11) відповідно до чинного законодавства України забезпечувати систему особливих заходів щодо захисту військовослужбовців Прикордонних військ України, які беруть безпосередню участь в оперативно-розшуковій діяльності та здійсненні контролю за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон України, від посягань на життя, здоров'я, житло і майно зазначених осіб та їх близьких родичів у зв'язку із службовою діяльністю цих військовослужбовців;
12) здійснювати взаємодію при охороні державного кордону з відповідними органами, військовими формуваннями іноземних держав у порядку, який встановлюється міжнародними договорами та актами законодавства
України.
Для ефективного виконання своїх обов'язків Прикордонним військам України надані відповідні права. Згідно з діючим законодавством вони мають право у межах прикордонної смуги, контрольованого прикордонного району, в пунктах пропуску через державний кордон України, а також на території, де прикордонну смугу та контрольований прикордонний район не встановлено, але Прикордонні війська України здійснюють охорону державного кордону України або прилеглої до охоронюваного Прикордонними військами України узбережжя моря території району, міста, селища, сільради, в територіальному морі України, внутрішніх водах, що належать Україні здійснювати таке:
1) розташовувати прикордонні наряди, пересуватися при виконанні службових обов'язків по будь-яких ділянках місцевості, користуватися безоплатно усіма видами міського пасажирського транспорту (крім таксі), залізничного і водного транспорту приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів;
2) вести дізнання у справах про порушення державного кордону України, здійснювати оперативно-розшукову діяльність відповідно до чинного законодавства;
3) здійснювати адміністративне затримання осіб, які порушили режим державного кордону України, прикордонний режим або режим у пунктах пропуску через державний кордон України, на строк до трьох годин для складення протоколу, а в необхідних випадках для встановлення особи і з'ясування обставин правопорушення — до трьох діб з повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання або на строк до десяти діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів, які посвідчують їх особу, піддавати затриманих особистому оглядові, а також оглядати і при необхідності вилучати наявні при них речі;
4) здійснювати на строки, передбачені попереднім пунктом (3) адміністративне затримання громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, які порушили державний кордон України, при відсутності достатніх підстав для порушення проти них кримінальних справ, а якщо щодо цих осіб прийнято у встановленому порядку рішення про передачу їх прикордонним властям суміжної держави, з санкції прокурора затримувати цих осіб на час, необхідний для їх передачі;
5) тримати осіб, підданих адміністративному затриманню, в ізоляторах тимчасового тримання або в інших приміщеннях, спеціально обладнаних для цих цілей. Про кожний випадок адміністративного затримання, особистого огляду затриманого, огляду і вилучення речей, що є при ньому, складається протокол і повідомляється прокурору;
6) запрошувати осіб у підрозділи Прикордонних військ України для з'ясування обставин порушення державного кордону України, його режиму, прикордонного режиму або режиму в пунктах пропуску через державний кордон України. У необхідних випадках з'ясування обставин зазначених порушень може здійснюватись і в інших місцях;
7) перевіряти у осіб, які прямують через державний кордон України, документи про право в'їзду в Україну або виїзду з України, робити в них відповідні відмітки і за необхідністю тимчасово їх вилучати; не пропускати через державний кордон України осіб, які не мають дійсних документів на право в'їзду в Україну або виїзду з України, до належного оформлення ними документів на право перетинання державного кордону України або до уточнення обставин втрати документів громадянами України в період перебування за кордоном і встановлення їх особи;
8) здійснювати у встановленому порядку самостійно або спільно з митними установами огляд вантажів та іншого майна осіб, які прямують через державний кордон України;
9) вилучати у встановленому порядку заборонені до ввезення в Україну або вивезення з України предмети, а також предмети контрабанди, які переміщаються через державний кордон України;
10) проводити у встановленому порядку огляд транспортних засобів, що прямують через державний кордон України, і вантажів, що на них перевозяться, супроводжувати транспортні засоби прикордонними нарядами;
11) визначати спільно з заінтересованими підприємствами, установами та організаціями місця і тривалість зупинок (стоянок) транспортних засобів закордонного прямування в пунктах пропуску через державний кордон України;
12) забороняти сходити на берег і перебувати на березі членам екіпажів іноземних невійськових суден та іншим особам, які перебувають на них і які припустили правопорушення при плаванні та перебуванні в територіальному морі України, внутрішніх водах України, а також під час стоянки суден у портах України;
13) обмежувати у випадках, які спричиняються обставинами, пов'язаними із забезпеченням охорони державного кордону України, провадження різних робіт у прикордонній смузі, за винятком робіт на будовах, здійснюваних відповідно до міжнародних договорів України, на будовах державного значення і проведення заходів, зв'язаних із стихійним лихом та особливо небезпечними інфекційними хворобами;
14) використовувати засоби електричного зв'язку міністерств, інших органів державного управління, транспортні засоби підприємств, установ, організацій під час відбиття вторгнень на територію України, припинення збройних та інших провокацій на державному кордоні України, розшуку і затримання порушників державного кордону України, а також в інших випадках, спричинених обставинами, на умовах, погоджених у встановленому порядку;
15) здійснювати інші дії щодо охорони державного кордону України, виключної (морської) економічної зони відповідно до законодавства України, її міжнародних договорів. У необхідних випадках, зв'язаних з розшуком і затриманням порушників державного кордону України, Прикордонні війська України можуть здійснювати на території України надані їм права і за межами зазначених у цій статті територій, прикордонної смуги і пунктів пропуску через державний кордон України;
16) розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням правил прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України;
17) у випадках і в порядку, встановлених законодавством України, не допускати в'їзду в Україну іноземних громадян, а також виїзду з неї громадян України та іноземних громадян;
18) використовувати в порядку, передбаченому законодавством України, земельні ділянки;
19) одержувати безоплатно за письмовими запитами командирів військових частин та начальників оперативно-розшукових підрозділів від державних органів, підприємств, установ і організацій, а також об'єднань громадян інформацію, необхідну для виконання покладених на війська обов'язків, за винятком випадків, коли законодавством України встановлено спеціальний порядок одержання інформації;
20) використовувати у порядку, встановленому законодавством України, водний і повітряний простір України, морські та річкові порти, аеропорти та аеродроми (посадочні майданчики), розташовані на території України, незалежно від їх відомчої належності і призначення; одержувати навігаційну, метеорологічну, гідрографічну та іншу інформацію, необхідну для забезпечення польотів і кораблеводіння, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
21) здійснювати спеціальні заходи забезпечення безпеки військовослужбовців Прикордонних військ України та їх близьких родичів, недоторканності житла, а також збереження їх майна згідно з чинним законодавством України.
Прикордонні війська України і Війська повітряної оборони України у порядку, передбаченому законодавством України, під час охорони державного кордону України і виключної (морської) економічної зони мають право застосовувати зброю, бойову техніку та спеціальні засоби для:
• відбиття збройного нападу і вторгнення на територію України військових груп і банд, припинення збройних провокаційних дій на державному кордоні України;
• відбиття нападу та припинення опору неозброєних осіб, коли життю прикордонників або населенню загрожує небезпека і запобігти їй іншими засобами немає можливості;
• запобігання викраденню повітряних, морських та річкових суден, що належать Україні;
• захисту населення від збройних нападів та інших дій, що становлять загрозу життю і здоров'ю людей, а також майну, коли інші засоби захисту виявилися марними;
• запобігання спробі втечі осіб, затриманих за порушення державного кордону України, у разі неможливості перешкодити цьому іншим способом;
• запобігання спробі порушників державного кордону України переховатися на території суміжної держави або прорватися вглиб території України, коли всі інші засоби для їх затримання вичерпано;
• подання допомоги кораблям Прикордонних військ України під час відбиття збройного нападу на них, припинення ворожих дій іноземних суден щодо українського узбережжя, українських підводних та надводних об'єктів або для припинення збройного опору суден-порушників державного кордону України.
У разі необхідності можуть застосовуватися зброя і бойова техніка Військово-Морських Сил України та інших видів Збройних Сил України в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Зброя, бойова техніка та спеціальні засоби застосовуються під час охорони державного кордону України і виключної (морської) економічної зони України в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
. 100.Управління закордоними справами.
Міністерство закордонних справ України є головним органом у истемі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України. Основними завданнями МЗС України є: Закордонними органами МЗС України є дипломатичні представництва України, консульські установи, місії України за кордоном.
Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.
До функцій дипломатичного представництва України належить:
- представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин;
- захист інтересів України, прав та інтересів її громадян і юридичних осіб в цій державі;
- ведення переговорів з її урядом. Крім цього, дипломатичне представництво займається з'ясуванням всіма законними засобами становища і подій у державі перебування та інформує про них відповідні органи України, поширенням у державі перебування інформації про становище в Україні і події міжнародного життя, розвитком співробітництва в галузі економіки, культури і науки.
Дипломатичне представництво України за дорученням Міністра закордонних справ України може виконувати і консульські функції.
Консульські установи України (Консульське управління МЗС України, представництва МЗС України в Україні, консульські відділи дипломатичних представництв України, генеральні консульства, консульства, віце-консульства та консульські агентства*захищають за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб, громадян України, сприяють розвиткові дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв'язків і туризму, а також сприяють вихідцям з України та їх нащадкам у підтримці контактів з Україною.
101.Управління юстицією.
Міністерство юстиції України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Основними завданнями Мін'юсту України є: формування і забезпечення реалізації державної правової політики, політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства ЄС, політики з питань банкрутства; формування і забезпечення реалізації політики у сфері архівної справи, діловодства та створення і функціонування державної системи страхового фонду документації, у сфері виконання кримінальних покарань, у сфері захисту персональних даних, у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб*, з питань державної реєстрації актів цивільного стану, з питань державної реєстрації речових прав на нерухомемайно та їх обтяжень, з питань державної реєстрації юридичних осібта фізичних осіб - підприємців, реєстрації (легалізації* об'єднань громадян, інших громадських формувань, статутів, друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності;
забезпечення представництва інтересів держави у судах України, здійснення захисту інтересів України у Європейському суді з прав людини, під час урегулювання спорів і розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземних суб'єктів та України; експертне забезпечення правосуддя; організація роботи нотаріату; виконання функцій центрального засвідчувального органу шляхом забезпечення створення умов для функціонування засвідчувальних центрів органів виконавчої влади або інших державних органів та центрів сертифікації ключів; протидія легалізації (відмиванню* доходів, одержаних злочинним шляхом, та фінансуванню тероризму (щодо нотаріусів, адвокатів та інших осіб, які надають юридичні послуги*; здійснення міжнародно-правового співробітництва, забезпечення дотримання і виконання зобов'язань, узятих за міжнародними договорами України з правових питань. 102.Управління внутрішніми справами.
Управління в галузі внутрішніх справ – це виконавчо-розпорядча діяльність державних органів та спеціально уповноважених громадських організацій, спрямованих на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, громадського порядку, громадської безпеки, боротьбу зі злочинністю, ліквідацію умов та причин, що її породжують.
Безпосередньо діяльність органів внутрішніх справ, їх структуру та систему управління регулюють Закони України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р., «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р., «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30 червня 1993 р., «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 р.,
Прийняття правових актів не вичерпує всього змісту правового забезпечення управління органами внутрішніх справ. На підставі закону приймаються Укази Президента України, Постанови Кабінету Міністрів України, видаються накази Міністра внутрішніх справ України, розробляються статути та інструкції.
Важливе місце серед усіх підзаконних актів посідає Указ Президента України, який затвердив Положення «Про Міністерство внутрішніх справ України» від 6 квітня 2011 р.
Основними напрямами діяльності органів внутрішніх справ є сукупність способів, методів, прийомів і дій, за допомогою яких виконуються завдання і досягаються кінцеві цілі органів внутрішніх справ, які вони виконують постійно. Виділяють два основник напрямки діяльності ОВС:
Перший напрямок управлінської діяльності відносить до внутрішньо-системного, або організаційного управління.
Ця діяльність спрямована на упорядкування управлінських відносин, які виникають з питань організації самої системи та структури органів внутрішніх справ, а також забезпечення необхідних умов для її функціонування.
До другого напрямку відноситься зовнішньо-системну управлінська діяльність, або правоохоронна адміністративна діяльність, зміст якої зводиться до забезпечення співробітниками органів внутрішніх справ функцій з охорони правовідносин.
Тому одним із важливих завдань органів управління внутрішніми справами є практичне проведення в життя встановлених правил, спрямування поведінки громадян і діяльності посадових осіб в рамках, визначених правовими нормами, щодо забезпечення та охорони порядку в громадських місцях та громадянської безпеки.
103.Система та структурв органів внутр..справ.
Міністерство внутрішніх справ є найбільш складноорганізованим центральних органів виконавчої влади, що відображається у побудові його системи та структури.
Структура органів внутрішніх справ – це внутрішній поділ міністерства на галузеві структурні підрозділи, кожен з яких займається закріпленим за ним видом правоохоронної чи організаційної діяльності.
Система органів внутрішніх справпобудована з урахуванням адміністративно-територіального устрою України і являє собою територіальні підрозділи міністерства. Кожен територіальний підрозділ, в свою чергу, поділяється на галузеві структурні підрозділи , подібні до структурних підрозділів міністерства.
Основу структури Міністерства внутрішніх справ складають структурні підрозділи, притаманні будь-якому міністерству.
Очолює МВС міністр, який має заступника, першого заступника та заступника міністра-керівника апарату.
Міністру підпорядковуються такі структурні підрозділи, як:
- Служба міністра (відділ моніторингу дотримання прав людини*;
- Головне управління внутрішніх військ;
- Департамент внутрішньої безпеки;
- Головне слідче управління;
- Управління зв’язків з громадськістю;
Міністр координує діяльність такого центрального органу виконавчої влади, як Державна міграційна служба.
Перший заступник Міністра очолює:
- Депатрамент охорони громадського порядку;
- Управління ДАІ;
- Відділ ветеринарної міліції;
Заступник Міністра очолює:
- Головне управління карного розшуку;
- Головне управління Державної служби по боротьбі з організованою злочинністю;
- Головне управління оперативної служби;
- Головне управління оперативно-технічних заходів;
- Управління боротьби з кіберзлочинністю та торгівлею людьми;
- Управління по боротьбі з незаконним обігом наркотиків;
- Відділ кримінальної міліції у справах дітей;
- Робочий аппарат Украбюро Інтерполу;
Заступник Міністра-керівник апарату очолює:
До Структури міністерства також входить колегія, яка створюється з метою погодженого вирішення питань, що належать до компетенції МВС України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності. Колегія діє у складі Міністра (голова колегії*, заступників міністра за посадою, інших керівних працівників Міністерства, а також підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління МВС України.
Рішення колегії проводяться в життя наказами Міністра.
Система органів внутрішніх справ складається з наступних територіальних підрозділів.
Управління Міністерства внутрішніх справ України створюється відповідно до законодавства України згідно з адміністративно-територіальним устроєм України. Вони виконують свої завдання через відповідні галузеві служби, а також через міські і районні відділи (управління* внутрішніх справ та інші низові апарати.
Управліннями Міністерства внутрішніх справ України в областях керують начальники, які призначаються за поданням Міністра внутрішніх справ України – Президентом. Для колегіального обговорення найбільш важливих питань і прийняття по них управлінських рішень з питань діяльності органів внутрішніх справ в областях, в містах Києві і Севастополі, Автономній Республіці Крим створюються колегії.
Міські (районні* відділи внутрішніх справ практично реалізують загальні для всіх ланок завдання, які визначаються законами України, Указами Президента, Постановами Уряду, а також місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. На основі законів і підзаконних актів Міністерства внутрішніх справ України, шляхом видання наказів (інструкцій* визначаються форми і методи діяльності служб і підрозділів внутрішніх справ на місцях.
У системі органів внутрішніх справ вони є основною ланкою в охороні громадського порядку і боротьби зі злочинністю. Саме міські і районні відділи внутрішніх справ своїми силами і засобами забезпечують порядок у громадських місцях, попереджають і припиняють правопорушення і злочини, ведуть дізнання і слідство, організують діяльність з виконання вироків судів, керують паспортною і дозвільною системою, здійснюють заходи щодо безпеки руху транспорту та пішоходів, нагляду за технічним станом авто-, мототранспорту.
Структура міських і районних відділів (управлінь* внутрішніх справ відповідає їх основним завданням і функціям. Безпосередньо керують міськими і районними відділами внутрішніх справ начальники, які призначаються на посаду Міністром внутрішніх справ України за поданням начальників управлінь Міністерства внутрішніх справ областей. До складу відділів (управлінь* входять штаби, відділи карного розшуку, громадської безпеки, Державної автомобільної інспекції, паспортної служби, слідчі служби, служба дільничих інспекторів міліції, відділи кадрів та ін. При відділах (управліннях* внутрішніх справ створюються відділи (управління* Державної Служби охорони.
Структура міських відділень МВС, які підпорядковані міським та районним відділам (управлінням* внутрішніх справ, побудована за галузевим принципом і має відділення, групи, одного-двох співробітників за напрямами роботи.
104.Міліція
Основними завданнями міліції є:
- забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів;
- запобігання правопорушенням та їх припинення;
- охорона і забезпечення громадського порядку;
- виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;
- забезпечення безпеки дорожнього руху;
- захист власності від злочинних посягань;
- виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;
- участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.
Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах* функції. Вона складається з підрозділів:
Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерством внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватись спеціальні підрозділи міліції. Організаційна структура і штатна чисельність міліції визначаються в порядку, встановлюваному Кабінетом Міністрів України.
Права і обов'язки, організація роботи та структура підрозділів міліції визначаються положеннями, які затверджуються Міністром внутрішніх справ України. У своїй діяльності міліція підпорядковується Міністерству внутрішніх справ України. Міністр внутрішніх справ України здійснює керівництво всією міліцією України. В Автономній Республіці Крим міліцією керує заступник Міністра внутрішніх справ України - начальник Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим; в областях, містах, районах міліцією, крім транспортної, керують відповідно начальники головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в області, місті, начальники міських і районних відділів (управлінь* головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в області, місті. Керівництво транспортною міліцією здійснюється у порядку, що визначається Міністерством внутрішніх справ України.
Заступник Міністра внутрішніх справ України - начальник Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим призначається на посаду за поданням Прем'єр-міністра України та звільняється з посади Президентом України.
Начальники головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в областях, містах Києві, Севастополі та на транспорті призначаються на посаду і звільняються з посади Міністром внутрішніх справ України. Начальники міських, районних, лінійних відділів (управлінь*, головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в області, місті та на транспорті призначаються на посаду і звільняються з посади Міністром внутрішніх справ України за поданням відповідно заступника Міністра внутрішніх справ України - начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, начальників головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в областях, містах Києві, Севастополі та на транспорті.
Заступник Міністра внутрішніх справ України - начальник Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, начальники головних управлінь, управлінь Міністерства внутрішніх справ України в областях, містах та начальники їх міських і районних відділів (управлінь* на відкритому пленарному засіданні відповідної ради, на яке запрошуються представники засобів масової інформації, не менш як двічі на рік інформують населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці про стан боротьби із злочинністю, охорони громадського порядку та результати діяльності на відповідній території. 105.Соціально культурна сфера.
Характерною особливістю соціально-культурної сфери є те, що вона пов'язана не тільки з матеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян. Законодавство у цій сфері покликане забезпечити естетичне і моральне виховання людини, її навчання, охорону здоров'я, задоволення соціально-культурних потреб.
Змістом державного управління соціально-культурною сферою в Україні є:
1* правове регулювання відносин шляхом прийняття законодавчих актів, рішень державних органів, спрямованих на реалізацію державної політики у цій сфері;
2* створення системи центральних та місцевих органів управління конкретними галузями соціально-культурного будівництва, визначення їх структури і компетенції;
3* визначення пріоритетів державної політики у цій сфері в конкретний період розвитку держави шляхом розробки та реалізації цільових комплексних програм; створення системи соціальних гарантій та захисту прав громадян у конкретних галузях соціально-культурного будівництва;
4* здійснення фінансування і матеріально-технічного забезпечення соціально-культурної сфери; виділення у державному та місцевих бюджетах цільових коштів на фінансування державної політики в конкретних галузях соціально-культурного будівництва, залучення матеріальних і фінансових ресурсів підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян, що функціонують у соціально-культурній сфері;
5* створення достатньої мережі державних соціально-культурних закладів та установ широкого й різноманітного призначення з урахуванням специфіки того чи іншого регіону (економічної та соціальної структури, традицій, демографічного складу населення, особливостей географічного і кліматичного характеру тощо*;
6* утворення спеціальних фондів.
106.Культура.
2. Управління культурою.
Міністерство культури України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо формування державної політики у сфері:
- кінематографії, формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах культури та мистецтв,
- охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей,
- державної мовної політики, а також спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України. Основними завданнями Мінкультури України є: формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах культури, мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України; формування державної політики у сфері кінематографії; участь у формуванні та реалізація державної політики в галузі спеціальної освіти у сфері культури і мистецтв. Міністр культури координує діяльність такого центрального органу виконавчої влади, як Державне агенство України з питань кіно.
107.Освіта та наука.
В упавлінні освітою та наукою важливу роль відіграє КМУ, реалізуючи повноваження, які встановлені ч.2. ст20 ЗУ «Про Кабінет Міністрів України». До них належать:
1* забезпечення, розроблення і здійснення заходів щодо створення матеріально-технічної бази та інших умов, необхідних для розвитку охорони здоров'я, освіти, культури і спорту, туристичного та рекреаційного господарства; 2* забезпечення проведення науково-технічної політики, розвиток і зміцнення науково-технічного потенціалу України, розроблення і виконання загальнодержавних науково-технічних програм; 3* вжиття заходів щодо вдосконалення державного регулювання у науково-технічній сфері, стимулювання інноваційної діяльності підприємств, установ та організацій; 4* визначення порядок формування та використання фондів для науково-технічної діяльності; 5* заснування премій та стипендій Кабінету Міністрів України за особливі досягнення в різних сферах суспільного життя, визначення їх розміру та порядку призначення; Центральним органом виконавчої влади, який здійснює управління освітою і наукою є Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.
МОНмолодьспорт України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки, інновацій та інформатизації, інтелектуальної власності, молоді, фізичної культури та спорту. Через міністра освіти, науки, молоді та спорту спрямовується та координується діяльність таких центральних органів виконавчої влади, як:
Основними завданнями МОНмолодьспорту України є формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки, інновацій та інформатизації, інтелектуальної власності, молоді, фізичної культури та спорту. МОНмолодьспорт України відповідно до покладених на нього завдань: 1* розробляє і подає в установленому порядку на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України проекти законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України; 2* визначає перспективи і пріоритетні напрями розвитку з питань освіти і науки, інновацій та інформатизації, інтелектуальної власності, молоді, фізичної культури та спорту; 3* забезпечує розвиток освітнього, наукового, інноваційного, інформаційного потенціалу України, інтелектуальної власності, видів спорту та фізичного виховання різних груп населення; 4* забезпечує інтеграцію вітчизняної освіти і науки, сфер інформатизації, інформаційних ресурсів, інтелектуальної власності, фізичної культури і спорту із неухильним дотриманням принципів збереження і захисту національних інтересів; 5* створює умови для здобуття громадянами дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої освіти, інклюзивного навчання та освіти впродовж життя, наукових ступенів та вчених звань; розробляє державні стандарти освіти; 6* забезпечує формування оптимальної мережі дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних навчальних закладів, у тому числі спеціальних, загальноосвітніх шкіл і професійно-технічних навчальних закладів соціальної реабілітації, шкіл-інтернатів та інших навчальних закладів системи загальної середньої освіти для задоволення освітніх потреб населення, експериментальних навчальних закладів з урахуванням потреб особистості й регіональної специфіки; 7* створює належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, яка навчається, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів; 8* затверджує порядок забезпечення учнів загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів підручниками й навчальними посібниками; 9* здійснює в установленому порядку ліцензування та акредитацію вищих навчальних закладів, закладів післядипломної освіти, а також ліцензування та атестацію професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форми власності та підпорядкування; 10* забезпечує єдність вимог до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів та вчених звань, проводить експертизу дисертацій для здобуття наукових ступенів та атестаційних справ для присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, а також забезпечує розгляд апеляцій на рішення спеціалізованих вчених рад та вчених рад вищих навчальних закладів та наукових установ;
11* присвоює вчені звання.
Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють державну політику в галузі освіти і в межах їх компетенції:
1* встановлюють, не нижче визначених Міністерством освіти України мінімальних нормативів, обсяги бюджетного фінансування навчальних закладів, установ, організацій системи освіти, що є комунальною власністю, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання;
2* забезпечують розвиток мережі навчальних закладів та установ, організацій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування;
3* здійснюють соціальний захист працівників освіти, дітей, учнівської і студентської молоді, створюють умови для їх виховання, навчання і роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення;
4* організовують облік дітей дошкільного та шкільного віку, контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у навчальних закладах;
5* вирішують у встановленому порядку питання, пов'язані з опікою і піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, дітей-сиріт, захист їх прав, надання матеріальної та іншої допомоги;
6* створюють належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів;
7* забезпечують у сільській місцевості регулярне безкоштовне підвезення до місця навчання і додому дітей дошкільного віку, учнів та педагогічних працівників;
8* організовують професійне консультування молоді та продуктивну працю учнів;
9* визначають потреби, обсяги і розробляють пропозиції щодо державного замовлення на підготовку робітничих кадрів для регіону;
Місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування створюються відповідні органи управління освітою, діяльність яких спрямовується на:
управління навчальними закладами, що є комунальною власністю;
організацію навчально-методичного забезпечення навчальних закладів, вдосконалення професійної кваліфікації педагогічних працівників, їх перепідготовку та атестацію у порядку, встановленому Міністерством освіти України;
координацію дій педагогічних, виробничих колективів, сім'ї, громадськості з питань навчання і виховання дітей;
визначення потреб, розроблення пропозицій щодо державного контракту і формування регіонального замовлення на педагогічні кадри, укладання договорів на їх підготовку;
контроль за дотриманням вимог щодо змісту, рівня і обсягу освіти, атестацію навчальних закладів, що є комунальною власністю.
Згідно зі ст. 16 Закону України «Про вищу освіту», систему вищої освіти складають:
? вищі навчальні заклади всіх форм власності;
? інші юридичні особи, що надають освітні послуги у галузі вищої освіти;
? органи, які здійснюють управління у галузі вищої освіти.
Відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють вищі навчальні заклади таких типів:
1* університет
2* академія
3* інститут
4* консерваторія (музична академія*
5* коледж
6* технікум (училище*
Державному вищому навчальному закладу четвертого рівня акредитації відповідно до законодавства може бути надано статус національного.
108.Охоронна здоровя
Реалізація державної політики охорони здоров'я покладається на органи державної виконавчої влади.
Особисту відповідальність за неї несе Президент України. Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України передбачає звіт про стан реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я.
Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів державної виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.
Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення державних цільових програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.
Міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково обгрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров'я. Рада Міністрів Республіки Крим, Представники Президента України та підпорядковані їм органи місцевої державної адміністрації, а також виконавчі комітети сільських, селищних і міських Рад народних депутатів реалізують державну політику охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством. Управління охороною здоров’я покладено та Міністерство охорони здоров'я України, яке є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я, формуванні державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення. МОЗ України відповідно до покладених на нього завдань: 1* визначає пріоритетні напрями розвитку сфер охорони здоров'я, санітарно-епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів і медичних виробів, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням; 2* забезпечує в межах своєї компетенції додержання закладами охорони здоров'я, підприємствами, установами та організаціями права громадян на охорону здоров'я; 3* затверджує критерії та стандарти державної акредитації закладів охорони здоров'я, стандарти надання медичної допомоги;
4* здійснює контроль якості медичної допомоги; 5* видає ліцензії суб'єктам господарювання незалежно від форм власності та відомчого підпорядкування на право провадження господарської діяльності з медичної практики; 6* затверджує державні санітарні норми та правила, санітарно-епідеміологічні та санітарно-протиепідемічні правила і норми, санітарно-епідеміологічні правила і норми, протиепідемічні правила і норми, гігієнічні та протиепідемічні правила і норми, державні санітарно-епідеміологічні нормативи, санітарні регламенти; 7* стандарти якості питної води; 8* затверджує інструкцію з медичного застосування лікарського засобу, вкладний аркуш із інформацією для пацієнта; 9* затверджує переліки інфекційних захворювань, при наявності яких госпіталізація хворих є обов'язковою; особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань і умов визнання особи інфекційно хворою або носієм збудника інфекційного захворювання; 10* затверджує порядки застосування державною санітарно-епідеміологічною службою України адміністративно-попереджувальних заходів (обмеження, тимчасова заборона, заборона, припинення, зупинка*; 11* установлює показники якості та безпеки вітчизняних та іноземних лікарських засобів, у тому числі діючих речовин (субстанцій*, допоміжних речовин, лікарської рослинної сировини, лікувальних косметичних засобів, імунобіологічних препаратів, біоматеріалів, виробів медичного призначення та інших товарів, які дозволені до реалізації в аптечних закладах та їх структурних підрозділах; 109.Соціальний захист.
Вищим органом управління соціальною сферою є Кабінет Міністрів України. Повноваження КМУ в соціальній сфері визначені в ч.2.ст. 20 ЗУ «Про Кабінет Міністрів України», згідно якої даний орган :
1* забезпечує проведення державної соціальної політики, вживає заходів щодо підвищення реальних доходів населення та забезпечує соціальний захист громадян; 2* сприяє розвитку соціального діалогу, відповідно до закону проводить консультації із всеукраїнськими об'єднаннями профспілок і всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців щодо проектів законів, інших нормативно-правових актів з питань розроблення та здійснення державної політики у сфері трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту; 3* забезпечує підготовку проектів законів щодо державних соціальних стандартів і соціальних гарантій; 4* забезпечує розроблення та виконання державних програм соціальної допомоги, вживає заходів щодо зміцнення матеріально-технічної бази закладів соціального захисту інвалідів, пенсіонерів та інших непрацездатних і малозабезпечених верств населення; 5* забезпечує проведення державної політики зайнятості населення, розроблення та виконання відповідних державних програм, вирішує питання профорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, регулює міграційні процеси;
Головним органом серед центральних органів виконавчої влади управління соціальною сферою є Міністерство соціальної політики України.
Через міністра соціальної політики спрямовується та координується діяльність таких центральних органів виконавчої влади, як:
Основними завданнями Мінсоцполітики України є: 1* формування державної політики щодо забезпечення державних соціальних стандартів та державних соціальних гарантій для населення, координація розроблення проектів прогнозів і державних програм з питань соціальної та демографічної політики; 2* формування і реалізація державної політики щодо регулювання ринку праці, процесів трудової міграції, визначення правових, економічних та організаційних засад зайнятості населення і його захисту від безробіття; 3* формування і реалізація державної політики стосовно визначення державних соціальних гарантій щодо прав громадян на працю, оплату праці, а також щодо нормування та стимулювання праці, професійної кваліфікації робіт і професій, умов праці; 4* формування та реалізація державної політики у сфері пенсійного забезпечення громадян; 5* формування основних напрямів державної політики та здійснення відповідно до закону державного нагляду у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування, проведення соціального діалогу з питань формування та реалізації державної соціальної політики, регулювання соціально-трудових відносин; 6* формування та реалізація державної політики щодо надання адресної соціальної допомоги вразливим верствам населення, у тому числі малозабезпеченим та багатодітним сім'ям; 7* формування державної політики у сфері надання соціальних послуг людям похилого віку, інвалідам, бездомним громадянам, іншим соціально вразливим верствам населення; 8* формування та реалізація державної політики у сфері соціального захисту ветеранів, інвалідів, людей похилого віку, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, жертв нацистських переслідувань, жертв політичних репресій, захисту прав депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну; 9* формування і реалізація державної політики щодо соціальної та професійної адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та тих, які підлягають звільненню у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України та інших військових формувань; 10* формування і реалізація державної політики з питань сім'ї та дітей; 11* формування і реалізація державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; 12* участь у розробленні та реалізація державної політики щодо попередження насильства в сім'ї. Начало формы
110.Поняття та ознаки адміністратив.послуг.
Адміністративні послуги - це публічні послуги, які надаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування (адміністративними органами* і надання яких пов’язане з реалізацією владних повноважень. Прикметник "адміністративні" вказує на суб’єкта, який надає такі послуги, - на адміністрацію (адміністративні органи* та владну (адміністративну* природу діяльності з їх надання.
ожна адміністративна послугаповинна мати такіознаки:
1* надання за заявою особи;
2* надання заради забезпечення умов для реалізації суб’єктивних правконкретної особи;
3* надання адміністративними органами (насамперед органами виконавчої влади та місцевого самоврядування* й обов’язково шляхом реалізації владних повноважень. Адже адміністративний орган володіє "монополією" на надання конкретної адміністративної послуги;
4* право на отримання особою конкретної адміністративної послуги та відповідні повноваження адміністративного органу мають бути безпосередньо передбачені законом;
5* результатом адміністративної послуги в процедурному значенні є адміністративний акт (рішення або дія адміністративного органу, якими задовольняється клопотання особи*. Такий адміністративний актмає конкретного адресата - споживача адміністративної послуги, тобто особу, яка звернулася за даною послугою.
111.Принципи адмін..послуг.
1) верховенства права, у тому числі законності та юридичної визначеності;
2) стабільності;
3) рівності перед законом;
4) відкритості та прозорості;
5) оперативності та своєчасності;
6) доступності інформації про надання адміністративних послуг;
7) захищеності персональних даних;
8) раціональної мінімізації кількості документів та процедурних дій, що вимагаються для отримання адміністративних послуг;
9) неупередженості та справедливості;
10) доступності та зручності для суб’єктів звернень.
112.Порядок надання.
Стаття 9. Порядок надання адміністративних послуг
1. Адміністративні послуги надаються суб’єктами надання адміністративних послуг безпосередньо, через центри надання адміністративних послуг та/або через Єдиний державний портал адміністративних послуг.
2. Фізична особа, у тому числі фізична особа - підприємець, має право на отримання адміністративної послуги незалежно від реєстрації її місця проживання чи місця перебування, крім випадків, установлених законом.
3. Юридична особа має право на отримання адміністративної послуги за місцезнаходженням такої особи або у випадках, передбачених законом, - за місцем провадження діяльності або місцезнаходженням відповідного об’єкта.
4. Заява на отримання адміністративної послуги (далі - заява) подається в письмовій чи усній формі.
Письмова заява може бути подана суб’єкту надання адміністративної послуги особисто, надіслана поштою або у випадках, передбачених законом, за допомогою засобів телекомунікаційного зв’язку.
5. Перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, визначаються законом.
6. Забороняється вимагати від суб’єкта звернення документи або інформацію для надання адміністративної послуги, не передбачені законом.
7. Суб’єкт надання адміністративної послуги не може вимагати від суб’єкта звернення документи або інформацію, що перебувають у володінні суб’єкта надання адміністративних послуг або у володінні державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління. Для отримання адміністративної послуги суб’єкт звернення у випадках, передбачених законом, подає документи (якщо відомості, що містяться в них, не внесені до відповідних інформаційних баз в обсязі, достатньому для надання адміністративної послуги), зокрема:
1) документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, у тому числі військовослужбовців;
2) документи, що посвідчують:
особу іноземця;
особу без громадянства;
отримання статусу біженця чи притулку в Україні (зокрема, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист);
3) документи військового обліку;
4) свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану;
5) документи, що підтверджують надання особі спеціального права на керування транспортним засобом відповідної категорії;
6) документи, що посвідчують проходження обов’язкового технічного контролю транспортних засобів відповідної категорії;
7) документи на транспортний засіб та його складові частини, у тому числі реєстраційні документи;
8) документи про трудову діяльність, трудовий стаж і заробітну плату громадянина;
9) документи про освіту та/або професійну кваліфікацію, науковий ступінь та вчене звання і документи, пов’язані з проходженням навчання, що надаються закладами освіти;
10) довідки, висновки та інші документи, що надаються закладами охорони здоров’я;
11) документи Національного архівного фонду та інші архівні документи відповідно до законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи;
12) рішення, вироки, ухвали і постанови судів;
13) установчі документи юридичної особи;
14) рішення, висновки і дозволи, що приймаються (надаються) органами опіки та піклування відповідно до законодавства;
15) документи медико-соціальної експертизи;
16) посвідчення та документи, що підтверджують право громадянина на отримання соціальної допомоги;
17) документи про державні і відомчі нагороди, державні премії та знаки розрізнення.
8. Суб’єкт надання адміністративної послуги отримує відповідні документи або інформацію без участі суб’єкта звернення, у тому числі шляхом прямого доступу до інформаційних систем або баз даних інших суб’єктів надання адміністративних послуг, підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління.
9. Суб’єкт надання адміністративної послуги, підприємства, установи або організації, що належать до сфери його управління, які володіють документами або інформацією, необхідними для надання адміністративної послуги, зобов’язані:
1) забезпечити безоплатне надання таких документів або інформації не пізніше трьох робочих днів з дня отримання запиту від суб’єкта надання адміністративної послуги, якщо інше не передбачено законом;
2) вживати заходів щодо розбудови системи міжвідомчої електронної взаємодії, забезпечення безоплатного та відкритого доступу до своїх інформаційних систем та баз даних, якщо інше не передбачено законом;
3) відповідно до закону забезпечити зберігання та захист інформації, отриманої в результаті надання адміністративної послуги.
10. Суб'єкт надання адміністративних послуг забезпечує можливість безоплатного одержання суб'єктами звернення у достатній кількості бланків заяв та інших документів, необхідних для звернення щодо надання адміністративної послуги, в тому числі одержання бланків з веб-сайтів суб'єктів надання адміністративних послуг, у центрах надання адміністративних послуг.
11. Суб’єкт надання адміністративних послуг забезпечує вільний доступ до своїх приміщень, в яких здійснюється прийом суб’єктів звернень, у тому числі належні умови для доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями.
113.Субєкти надання.
суб’єкт надання адміністративної послуги - орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, уповноважені відповідно до закону надавати адміністративні послуги. 114.Визначення стандартів якості адмін..послуг.
Під стандартами якості адміністративних послуг слід розуміти мінімальні вимоги щодо надання адміністративної послуги, що їх повинен забезпечити адміністративний орган, а також критерії, за допомогою яких можна оцінити, наскільки споживач адміністративної послуги буде задоволений її наданням.
При визначенні стандартів якості адміністративних послуг необхідно враховувати такі критерії:
1* результативність.Адміністративний орган повинен скерувати свою діяльність на те, щоб задовольнити потребу особи, тобто надати їй адміністративну послугу. Орган повинен орієнтуватися на досягнення результату, а не лише формально дотримуватися правил;
2*простота.Вимоги, які ставляться до приватної особи для отримання послуги, повинні бути обгрунтованими і найпростішими. Спілкування між адміністративними органами (погодження, експертизи, повідомлення* повинно здійснюватися переважно всередині адміністрації, без залучення особи. При вдосконаленні правового регулювання необхідно максимально спрощувати правила і порядок надання послуг;
3*строковість,оперативність та своєчасність. Часове обмеження щодо надання адміністративної послуги означає, що послуга повинна надаватися не пізніше визначеного строку (строковість*, по можливості якнайшвидше (оперативність* та з урахуванням конкретних потреб особи у певній ситуації (своєчасність*. Своєчасність вимагає, щоб, зважаючи на особливості окремо взятої ситуації, орган в окремих випадках діяв навіть швидше, ніж того вимагає закон. За цими ознаками своєчасність є найвищою оцінкою якості надання послуги;
4* зручність.Зручно, коли всі або більшість адміністративних послуг можна отримати в одному місці (тут же оплатити їх тощо* і коли особа змушена спілкуватися з органом влади не більше двох разів (коли звертається за послугою і коли отримує позитивний результат*. Зручність може включати в себе доступність (фізичну або територіальну наближеність*, тобто можливість особи без непомірних (непропорційних* витрат часу, коштів та особистих зусиль відвідувати адміністративний орган. Зручно, коли особа може завітати до адміністративного органу не тільки в робочі дні і години, але й, наприклад, у вихідний день чи ввечері. Цей критерій також означає, що особі надається максимум способів звернення за послугою чи за інформацією щодо неї (наприклад особисто, поштою, електронною поштою тощо* тощо;
5*чутливість.Орган та його працівники повинні ставитися до кожної особи як до найважливішого споживача/клієнта. Службовець, який спілкується з приватною особою, повинен роз’яснювати їй її права та обов’язки, повідомляти іншу необхідну інформацію, тобто сприяти особі в позитивному вирішенні її справи;
6* відкритість.Інформація, необхідна для отримання адміністративної послуги, повинна бути відкритою та легкодоступною. Адміністративний орган повинен консультувати споживачів послуг з усіх питань, пов’язаних з отриманням послуг;
7* рівність. Адміністративний орган повинен однаково (однаково доброзичливо* ставитися до всіх споживачів адміністративних послуг. Це також означає, що однакові справи повинні вирішуватись однаково, в однаковий строк, з однаковими вимогами тощо.
8* мінімальна (справедлива* вартість. Особа не повинна відчувати себе ошуканою державою. Вартість послуги, за загальним правилом, не повинна перевищувати вартості фактичних витрат на надання цього виду послуг. Стандартом також має бути визначення плати за адміністративну послугу в фіксованому розмірі централізовано (це означає, що послуга коштує однаково в різних місцевостях держави тощо*. Сюди ж можна включати зручнсть оплати.
115.Поняття ЄАП
Європейський адміністративний простір — це середовище — сформоване політикою та нормами ЄС, які передбачають активну роль національних урядів, - у межах якого органи управління держав-членів покликані, в ім'я однаковості забезпечення прав громадян та свободи підприємництва в ЄС, гарантувати однорідний рівень якості й ефективності адміністративних послуг.
116.Принципи ЄАП
1* Правова визначеність. Надійність та передбачуваність державно-управлінських заходів та рішень забезпечують ряд принципів і механізмів, за допомогою яких у демократичних державах намагаються викорінити свавілля в управлінні суспільними справами.
Верховенство права є багатостороннім механізмом забезпечення правової визначеності. Сутність верховенства права полягає в тому, що органи влади мають виконувати свої функції та зобов'язання у суворій відповідності до законодавства. Принцип верховенства права вимагає чіткої ієрархії правових норм, дотримання яких забезпечується незалежними судовими органами. Органи влади приймають рішення, керуючись загальними правилами і принципами, неупереджено ставлячись до будь-кого, хто потрапляє у сферу їх повноважень. Верховенство права протидіє свавіллю, беззаконню, кумівству та іншим негативним явищам.
Принцип пропорційності означає, що адміністративні дії мають бути вимогливими пропорційно до визначеної законодавством мети, тобто не вимагати від громадян більше, ніж необхідно для її досягнення. Застосування певного законодавства у випадках, коли вищезазначені дії можуть призвести до непередбачених законом наслідків, є незаконним.
Відповідно до принципу процедурної справедливості адміністративні процедури мають гарантувати точне й неупереджене застосування закону та приділяти увагу таким суспільним цінностям, як повага до людини і захист її гідності. Не може бути завдано шкоди правам та інтересам жодної особи без ознайомлення її з фактами і проблемами, які спричинили певні дії, та заслуховування її відповідно до встановленої процедури.
Своєчасність дій державного управління є необхідним принципом, що підтримує надійність та передбачуваність усієї системи. Дотримання цього принципу дозволяє уникнути затримки у прийнятті необхідних суспільству рішень. Затримка може статися через нестачу ресурсів або брак політичної волі, але найчастіше несвоєчасність рішень або заходів спричинена неефективністю дій та некомпетентністю державних службовців.
Професіоналізм і доброчесність державної служби також сприяють надійності та передбачуваності державного управління. Сучасний державний службовець має бути неупередженим і професійно незалежним. Системи державної служби, які мають спеціальні статути, що регулюють права державних службовців у кар'єрному просуванні, чітко окреслюють їх права та обов'язки, забезпечують справедливий рівень заробітної плати, а також містять надійну систему заходів дисциплінарного характеру, надійніше захищають державного службовця від корупції, зміцнюючи його професійну доброчесність.
2* Відкритість і прозорість. Державне управління має бути прозорим та відкритим. Секретними або конфіденційними можуть бути лише питання, які так чи інакше стосуються національної безпеки, або особисті дані. Починаючи з 60-х рр. минулого століття в демократичних країнах почали приділяти увагу відкритості урядової діяльності, що сьогодні є особливо важливою нормою державного управління.
Відкритість означає доступність конкретного адміністративного органу для зовнішньої перевірки або контролю, а прозорість - що він може бути «просвічений наскрізь» з метою перевірки та нагляду.
Відкритість і прозорість є необхідними інструментами забезпечення верховенства права, рівноправності перед законом і підзвітності.
З одного боку, дотримання принципів відкритості й прозорості дозволяє будь-кому, на кого впливає адміністративне законодавство, дізнатися, на основі чого воно застосовується, а з іншого - ці принципи полегшують проведення зовнішніх перевірок наглядовими та контролюючими органами.
Відкритість і прозорість виконують дві важливі функції. По-перше, вони захищають інтереси суспільства, оскільки зменшують вірогідність поганого управління та корупції, а, по-друге, вони є важливим інструментом захисту особистих прав, оскільки забезпечують адміністративні рішення обґрунтуванням, унаслідок чого допомагають зацікавленим сторонам оскаржити рішення та вимагати його перегляду.
3* Підзвітність. В адміністративному праві кожен адміністративний орган має нести відповідальність за свої дії перед іншими адміністративними, законодавчими або судовими органами. Підзвітність означає, що посадова особа або орган влади мають пояснити та обґрунтувати свої дії перед тими, хто цього вимагає. Відповідно до принципу підзвітності жодний орган влади не може бути звільнений від контролю та перевірок інших органів. Підзвітність є інструментом, який допомагає упевнитись у дотриманні принципів верховенства права, відкритості, прозорості, неупередженості та рівноправності перед законом. Цей принцип гарантує дотримання в державному управлінні таких цінностей, як ефективність, результативність, надійність і передбачуваність.
Основними механізмами забезпечення підзвітності є судовий розгляд, звернення до вищого адміністративного органу, розслідування уповноваженого у справах людини, інспекторська перевірка спеціальної комісії або колегії, перевірка парламентського комітету. Особливою рисою підзвітності у сфері адміністративного права с те, що вона здійснюється за допомогою комплексу достатньо формалізованих процедур. Не існує абстрактної підзвітності, натомість е конкретні, законодавче окреслені питання щодо яких необхідно звітувати, дотримуючись спеціальних процедур.
4* Ефективність і результативність.
Визнання ефективності важливою цінністю для державного управління і державної служби відбулося порівняно недавно і тісно пов'язане з перетворенням держави на постачальника суспільних послуг. Сьогодні, через бюджетні обмеження у багатьох країнах, усе більше уваги приділяється підвищенню ефективності та результативності державного управління. У цьому контексті сутність ефективності як управлінської цінності полягає у підтриманні найкращого співвідношення між задіяними ресурсами та отриманими результатами.
Результативність державного управління означає забезпечення успішного розв'язання суспільних проблем і досягнення цілей, які були поставлені законодавством та урядом перед системою державного управління. Результативність передбачає аналіз й оцінювання існуючої державної політики, а також перевірку того, наскільки добре вона втілюється у життя системою державного управління та державними службовцями.
У конституціях деяких держав-членів ЄС (наприклад, Іспанії* ефективність і результативність державного управління визнаються конституційними принципами. Адміністративне право часто посилається на вимоги економії, ефективності та результативності як на принципи, якими мають керуватися державні службовці.
Право ЄС також проголошує ефективність управління, особливо у випадках, коли йдеться про застосування директив та постанов. Це змусило декілька держав-членів модифікувати національні організаційно-адміністративні структури та системи прийняття рішень з метою більш ефективної та результативної імплементації законодавство ЄС і створення умов для забезпечення ефективного співробітництва з інститутами Союзу.
Принципи адміністративного права та стандарти державної служби є взаємопов'язаними. Адміністративне право виникає з домовленостей, що конституюють Спільноту, які глибоко укорінені в культурних, соціальних та політичних цінностях сучасної ліберальної демократії. Державна служба є одним з головних елементів державного управління, через що поняття «державне управління» та «державна служба» часто розглядаються як синонімічні.
Отже, по-перше, цінності державної служби є юридичне обов'язковими; по-друге, регулювання державної служби не є просто регулюванням відносин між державою та її найманими працівниками - в широкому значенні це регулювання одного з владних повноважень держави; по-третє, принципи адміністративного права впливають на прийняття рішень державними службовцями і поведінку державної служби в цілому. Ці принципи є віхами, на які орієнтуються системи державної служби і державного управління як у державах-членах, так й інститути ЄС.
117.Напрямки зближення укр. Та європ адмін. Систем
Європейські спільноти, які на початкових етапах свого розвитку мали на меті переважно створення спільного внутрішнього ринку, з часом перетворилися на Європейський Союз, рушійними силами якого стали не тільки суто економічні інтереси, а й соціальне та економічне наближення європейських народів, розбудова простору свободи, безпеки й справедливості на території Європи. Європейський Союз уже не є лише спільним ринком товарів і послуг.
Національні системи державного управління держав-членів є ключовими елементами забезпечення та запровадження передбачених Римським договором чотирьох свобод (свобода руху товарів, послуг, людей, капіталів*. Договори ЄС і вторинне законодавство, яке має забезпечити їх реалізацію, є складовими внутрішнього правового устрою держав-членів ЄС.
Національні системи державного управління та національні суди зобов'язані застосовувати положення договорів і вторинного законодавства ЄС. Європейська Комісія виконує роль «охоронця договорів» у такий спосіб, ніби вони є внутрішнім законодавством країни.
Незважаючи на те, що кожна держава ЄС мала і має необмежену свободу щодо шляхів і заходів для досягнення результатів, передбачених договорами та вторинним законодавством ЄС, із часом серед держав-членів ЄС почали формуватися щодо цього спільні підходи та принципи.
Це явище можна спостерігати в галузі адміністративного права. Однак ці процеси є менш очевидними в адміністративно-організаційних засадах і структурі державного управління, оскільки існує велика кількість форм управління та децентралізація держав-членів ЄС.
Таким чином, законодавча діяльність європейських структур є головною рушійною силою спільного реального європейського права, на яке спираються держави-члени ЄС, їх системи державного управління, суди та громадяни. Реальне адміністративне право має, як правило, галузеву природу і впливає на державну політику (наприклад, політику щодо свободи конкуренції, телекомунікацій, навколишнього середовища, сільського господарства, науково-дослідної роботи, прикордонного контролю, промислову політику тощо*.
Оцінювання Комісією ступеня наближення країн-кандидатів до європейського адміністративного простору відбувається на основі розроблених Радою ЄС критеріїв, які прямо виливають на національні адміністративні системи. На засіданнях Європейської Ради були прийняті такі критерії адміністративної конвергенції:
- існування стабільних інститутів, що є гарантами демократії, забезпечення верховенства права, повага до прав людини і меншин та їх захист (рішення саміту ЄС в Копенгагені, червень 1993 р.*;
- пристосування національних адміністративних та судових структур до європейських з метою транспонування та ефективної імплементації ними європейського законодавства, що є необхідною умовою для взаємних зобов'язань, які випливають з членства в ЄС (рішення саміту ЄС в Мадриді, грудень 1995 р.*;
- відповідність Копенгагенським політичним критеріям є передумовою початку будь яких переговорів про вступ, результати яких залежатимуть від ступеня відповідності кожної держави-кандидата цим критеріям, а також здатності Європейського Союзу прийняти нових членів (рішення саміту ЄС в Люксембурзі, грудень 1997 р.*;
- обов'язковість визначених договорами цінностей та цілей ЄС для всіх країн-кандидатів (рішення саміту ЄС в Гельсінкі, грудень 1999 р.*. Крім того, в 1995 р. на засіданні Європейської Ради в Каннах (Франція* було прийнято рішення, що найефективнішим способом виконання критеріїв вступу є адаптація національного законодавства до законодавства ЄС.
Ще однією рушійною силою безперервного наближення адміністративних систем є постійне співробітництво між посадовими особами держав-членів ЄС, а також між державами-членами та Європейською Комісією. Міжурядові відносини, які підтримуються в основному завдяки людям, сприяють і прискорюють спільне розуміння того, як запроваджувати політику ЄС і налагодити регуляторні механізми ЄС на національному рівні, та допомагають обміну кращим досвідом щодо досягнення результатів, передбачених цією політикою.
Рушійною силою адміністративної конвергенції є Суд Європейських спільнот, який відіграє провідну роль у формуванні принципів адміністративного права в Європейському Союзі. У той час як вторинне законодавство ЄС мас майже виключно галузевий характер, рішення Суду ЄС розвивають принципи адміністративного права у такий спосіб, що вони набувають більш загального характеру, навіть за умов, коли ці процеси відбуваються на основі прецеденту. Фактично, юрисдикція Суду ЄС є основним джерелом загального (на відміну від галузевого* адміністративного права Європейського Союзу.
Більшість принципів європейського адміністративного права, які складають спільне європейське адміністративне право, були розроблені Судом ЄС, що є цілком природним, зважаючи на фрагментарність писаного європейського адміністративного права. Оскільки договори створюють концептуальні засади для подальшого розвитку, то велика кількість питань має регулюватися вторинним законодавством Європейської Комісії (директивами та постановами*, які охоплюють, головним чином, галузеву політику, а також рішеннями (прецедентами* Суну ЄС на основі розглянутих судових справ.
На початку створення ЄС на рішення Суду ЄС суттєво впливали правові системи держав-засновників і особливо концептуальні засади французького адміністративного права. Проте не можна говорити лише про виключний вплив французького права на розвиток системи європейського права, оскільки збільшення членів Спільноти розмаїтило джерела європейського права та позитивно вплинуло на юридичні погляди Суду ЄС. Іншими словами, рішення Суду не спираються на національні правові засади окремої країни, але на них впливають майже усі національні правові системи країн ЄС.
Національні суди покликані наглядати за виконанням договорів ЄС і вторинного законодавства Європейської Комісії. Через те, що право ЄС має однаково тлумачитися в усіх країнах, національні суди зобов'язані, у разі виникнення неточностей у тексті нормативно-правового документа, надсилати його на розгляд до Суду ЄС
Інтегрування європейського права в системи національного права, яке також стало рушійною силою адміністративного наближення. Причиною проникнення є те, що кожній окремій державі-члену ЄС досить важко дотримуватися різних стандартів і процедур для застосування як національного, так і європейського законодавства. Тому з часом національні інститути все частіше спираються на європейські стандарти і запроваджують позитивний досвід ЄС у застосуванні та дотриманні національного законодавства і права Європейського Союзу. Цей факт свідчить на користь того, що спільне адміністративне право виникає у державах-членах ЄС. Процеси злиття національного законодавства з правовими принципами ЄС приводять до виникнення європейського адміністративного простору.
Таким чином, рушійними силами наближення європейських адміністративних систем є: 1* законодавча діяльність європейських структур; 2* постійне співробітництво між посадовими особами держав-членів ЄС, а також між державами-членами та Європейською Комісією; 3* роль Суду ЄС, юрисдикція якого є основним джерелом загального адміністративного права ЄС; 4* явище проникнення (інтегрування* європейського права в системи національного права, причиною якого є те, що кожній державі-члену Союзу досить важко дотримуватися різних стандартів і процедур для застосування національного і європейського законодавства.
118.Шляхи розвитку ЄАП.
На думку експертів та урядовців, якісних зрушень у процесі розбудови європейського адміністративного простору можна досягти шляхом реалізації таких заходів:
По-перше, створення на рівні ЄС системи накопичення та обробки даних щодо діяльності органів управління в державах-членах. Це надасть можливість визначити стандарти, аналізувати та оцінювати роботу адміністративних органів, розробити достовірні спільні індикатори для покращення надання адміністративних послуг.
По-друге, запровадження в практику - у межах співробітництва між державами-членами з питань державного управління та з огляду на досвідОрганізації економічного співробітництва та розвитку в Європі — здійснення так званих «оглядів держав-членів» та «оцінювання рівноправних». Ці огляди та оцінювання стимулюватимуть поступ держав-членів у покращені діяльності національних систем державного управління, а також стануть інструментом порівняння та обміну кращим досвідом, що буде набагато ефективнішим за традиційний обмін інформацією.
По-третє, розвиток практики спільної підготовки державних службовців з метою підвищення їх обізнаності у європейських справах, формування дійсно спільної адміністративної культури, обміну кращим досвідом, поступової інтеграції національних адміністративних систем. Провідну роль у цьому процесі мають відігравати Європейський інститут державного управління (ЕІРА* та відповідні національні школи, особливо що стосується організації та проведення спільних комунікативних і навчальних заходів (семінарів, круглих столів, тренінгів тощо* для управлінців держав-членів.
По-четверте, розвиток і поширення електронного уряду як інструмента спрощення відносин між адміністративними системами та споживачами їх послуг, а також інтеграція аналогічних адміністративних процедур держав-членів. У цьому контексті особливу увагу слід приділити удосконаленню правових аспектів електронного врядування з метою усунення перешкод на шляху запровадження його у практику систем державного управління держав-членів.
Проблеми, з якими стикаються європейці в процесі розбудови ЄАП, є численними, комплексними та складними для розв'язання, оскільки європейський адміністративний простір одночасно є і місцем, й інструментом досягнення ефективного Союзу. За останні три десятиліття державне управління гостро критикують через його неефективність, марнотратство та бюрократичну тяганину. Громадяни, бізнес і політики все частіше виявляють роздратування щодо ефективності та якості державного управління як такого.
Таким чином, сьогодні експерти говорять про певну інверсію в суспільній свідомості європейців. Інверсію не в сенсі неможливого та неприйнятного повернення до найгірших рис державного управління минулого століття, а в сенсі нового визнання фундаментальної ролі державного управління як позитивного актора та гаранта соціальне справедливого й сталого економічного розвитку.
Автор
svitlana_stoliar
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
1 492
Размер файла
466 Кб
Теги
admin
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа