close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

ShPORI LIPIN

код для вставкиСкачать
 фТема 1. Філософія як універсальний тип знань
1.Філософія як теоретичний рівень світоглядного знання.
На відміну від інших форм суспільної свідомості (моралі, мистецтва, науки, релігії), філософія характеризується всезагальністю предметної області пізнання. У методологічному відношенні вона базується на пізнанні універсальних законів розвитку Всесвіту та їх відображенні у способу мисленні та життєдіяльності суспільства та людини. Тому, саме філософія виступає сутнісною самосвідомістю людини та теоретичним ядром світогляду.
Світогляд - сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності.
Історичні типи світогляду
- Міфологічний світогляд - Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка - тотема. _ По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. ___ По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. - Релігійнийсвітогляд-такий історичний тип світоглядної культури, який за своєю сутністю є фантастичним відображенням людиною дійсності на основі абсолютизації ролі та значення надприродних сил стосовно явищ світового порядку.
Основною визначальною ознакою релігійного світогляду є його зв'язок із вірою в надприродне - щось таке, що стоїть над закономірностями світового порядку. - Філософськийсвітогляд- У філософському світогляді теоретично узагальнюється досвід духовного і практичного освоєння світу. Спираючись на досягнення наук про природу і суспільство (природних і гуманітарних наук), філософія створює нові умоглядні (понятійні, категоріальні) моделі світу. Рівні самосвідомості:
- психологічна самосвідомість (виникає у межах від 2-х до 3-х років, коли дитина перестає говорити про себе у третій особі, визначаючи своє Я. Це самоусвідомлення може бути виражене як суперечність "Я"="Інші"; В онтогенезі це був період міфологічного світогляду первісного ладу, у якому людина мала свідомість, але (періоду цивілізації) не мала самосвідомості. Психологічний рівень самосвідомості має стільки змістовних форм, скільки існує людей, але його закономірності є єдиними для усіх.
- соціальна самосвідомість (виникає у перехідному віці, пов'язується з усвідомленням соціальної нерівності. Виражає себе суперечністю "Я"="Інше Я" ("Ти"). Бажання змінити світ у цьому віці потребує пізнання закономірностей світу. Незнання таких закономірностей може породити феномен "нещасної свідомості" або песимізм та пристосування до реальності.
В онтогенезі становлення філософії відбувалося протягом рабовласницького, феодального та буржуазного способів виробництва і відтворювалося у філософії античності, Середньовіччя, Відродження та Нового часу. Соціальний рівень самосвідомості має різноманітні форми: класову, колективну, групову, наукову тощо;
- філософська самосвідомість - це сутнісна самосвідомість людини, як така, що сутність людей є одна для всіх і тому філософська самосвідомість виражає себе суперечністю (тотожністю протилежностей) "Я"="Людство". Ось чому філософія є теоретичним ядром світогляду, хоча за змістом історичні типи світогляду та їх соціальні змісти можуть бути абсолютно протилежними.
Філософська самосвідомість містить у собі психологічний та соціальний рівень, а протягом історії філософії відтворювалася у різних формах (типах) філософування (див. основні етапи та напрями історико-філософського процесу) 2. Природа філософського знання
Природа філософського знання обумовлюється універсальністю та загальнозначущістю. Цим обумовлюється і універсум проблематики філософського пізнання. Разом з тим, будь-який тип пізнання має свою основу, яка у філософії отримала назву "основного питання філософії", яке визначає позицію щодо матеріального чи ідеального походження світу.
Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, безкінечний у часі та просторі. Матеріальний світ породжує у своєму розвитку світ ідеальний, свідомість виникає на певному етапі розвитку "матерії", "природи". Буває:
- Матеріалізм метафізичний - визнає матеріальний першопочаток світу, але не пояснює, яким саме чином виникає свідомість.
- Матеріалізм діалектичний - пояснює виникнення свідомості на основі предметно-практичної, трудової діяльності.
Ідеалізм базується на визнанні первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Види:
- Ідеалізм об'єктивний - в якості першооснови світу висуває об'єктивно-існуючу ідею, Розум тощо
- Ідеалізм суб'єктивний - в якості першооснови висуває мислення окремої людини, мислення "Я"
МЕТОДИ:
Діалектика - це розділ філософії, що досліджує категорії розвитку. Принципи діалектики - вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні. Метафізика - це філософія буття, наука про граничні і надчуттєві принципи і засади буття.
3. Історія філософії - об'єктивний процес розвитку світової філософської думки.
Історія філософії виступає генезисом філософської самосвідомості людства, стрижнем якого є становлення та пізнання законів, принципів та категорій філософського типу мислення Характер історико-філософського процесу є діалогічним, внаслідок чого виявляються та розв'язуються суперечності пізнання повсякденної унітарності й догматизму філософське мислення є принципово плюралістичним, поліфонічним, діалогічним, толерантним
Історико-філософський процес відображає об'єктивні суперечності сусіпльно-історичного розвитку та їх пізнання
4. Сутність, структура та історичні типи світогляду
Світогляд - це сукупність поглядів, оцінок, принципів, які визначають загальне розуміння світу і місце в ньому людини. Тобто основою світогляду є знання, які формуються всім життям, комплексом природничих та суспільних наук. Але світогляд не просто сума знань, а їхній "сплав", їхнє складне переплітіння. Для світогляду дуже важливе, щоб знання стали переконанням, способом життя і визначали норми поведінки. Тут світогляд стискається з мораллю.
В світогляді виділяються:
-пізнавальний рівень;
-логічна послідовність;
-інтелект. сила аргументів;
-повсякденно-практ. рівень; -теоритичний рівень.
Світогляд складається:
-світовідчування;
-світостримання;
-світорозуміння. Складові світогляду:
-знання;
-цінності;
-програми дій.
Історичні типи світогляду:
-міфологія;
-релігія; -філософія. Міфологія - форма суспільної свідомості,характерна для первинного суспільства.
Релігія - форма світогляду де пізнання світу здійснюється через потусторонній та поцюсторонній світи. Філософія - любов до мудрості. Для фил. думки основою стали розум, інтелект. Реальне споглядання,логіч. аналіз почали витісняти фантаст. сюжети.
5. Основні функції філософії.
Теоретикопізнавальна функція
Теоретикопізнавальна функція здійснює синтез знань і створення єдиної картини світу, що відповідає визначеному рівню розвитку науки, культури й історичного досвіду.
Пізнавальна функція
Наука і філософія взаємодіють між собою. Науковофілософський світогляд виконує пізнавальні функцій, родинні функціям науки. Поряд із такими важливими функціями як узагальнення, інтеграція, синтез усіляких знань, відкриття найбільше загальних закономірностей, зв'язків, взаємодій основних підсистем буття, про котрий уже йшла мова, теоретична масштабність, логічність філософського розуму дозволяють йому здійснювати також функції прогнозу, формування гіпотез про загальні принципи, тенденціях розвитки, а також первинних гіпотез про природу конкретних явищ, ще не пророблених спеціальнонауковими методами.
Оцінна функція
Незалежно від переслідуваних цілей і конкретного роду занять усі філософи притримуються переконань, що украй важливим і необхідним є ретельне дослідження й аналіз наших поглядів, нашого обгрунтування їх. Філософу властиво підходити до визначених речей певним чином. Йому хочеться встановити, який зміст несуть наші фундаментальні ідеї і поняття, на якій підставі базується наше знання, яких варто притримуватися стандартів, щоб приходити до правильних висновків, які переконання необхідно відстоювати, і так далі. Філософ вважає, що міркування над такими питаннями призводить до більш глибокого розуміння людиною всесвіту, природи і людей.
6. Діалогічна природа філософського знання.
Філософське знання за своєю природою діалогічне, воно вимагає повної свободи обговорення питань, вибору позицій. Жодне філософське вчення не повинно претендувати на монопольне володіння істиною і нав'язуватись як загальнообов'язкове.
Важливе питання "Що є істина?" має більш регулятивне значення, бо головним чином спрямовує на обговорення, філософський пошук. При дослідженні "граничних" питань виявляється нескінченність, невичерпність, багатогранність дійсності. Пізнаючи її, розум людини може впадати в парадокси. Питання залишаються, а відповідей немає. Виникає можливість вибору, відмінність і навіть альтернативність позицій.
У ході історичного розвитку в філософії сформувався ряд її проблем. Це насамперед проблема буття, тобто того, що можна висловити про будь-які речі, явища, системи, відношення, процеси лише тому, що вони дійсно існують, наявні в світі. Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспекти, відношення людини до дійсності-практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Всі перелічені проблеми грунтуються навколо центральної, вузлової світоглядної проблеми - "людина і світ". У цій формулі очевидне певне протистояння: людина - це щось відмінне від зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона в кінцевому підсумку належить. У чому полягає відмінність людини, її суттєва специфіка? Перш за все в тому, що їй притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспрямованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей чи істотою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення насамперед до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.
Тема 2. Онтологія. Філософське розуміння світу.
1. Історико-філософські концепції онтології.
Буття - філософська категорія, яка виражає субстанційне існування світу, що є вічним і незмінним і має причину в самому собі (само породжує себе), тобто існує незалежно від людської свідомості. Субстанційне буття як "першопочаток речей" не має початку та кінця у часі. "Початок" та "кінець" мають лише реальні речі, які виникають та зникають у процесі розвитку. Зміна історико-філософських концепцій онтології зумовлювалася способами матеріального виробництва. Так, антична філософія. залежно від тлумачення сутності людини, зосереджується на категорійні та загальнозначущі виміри буття; Середньовіччя, залежно від розщеплення предмету сільськогосподарської праці та атомізації суспільства. ірраціоналізує та містифікує форми буття; Новий час, залежно від розвитку промислового виробництва, розглядає форми буття в аспекті раціонально-наукового пізнання. 2. Рух та розвиток. Єдність світу
Рух є невід'ємною формою буття світу. Рух є матеріальним, матерія перебуває у стані руху. Під рухом матерії розуміється не тільки механічне переміщення тіл у просторі, але й будь-які взаємодії, а також зміни стану об'єктів, що викликані цими взаємодії. Рух не має початку та кінця і є процесом виникнення, розгортання та розв'язання суперечностей.
Відмінність руху від розвитку полягає у наступному:
- розвиток - це рух, який супроводжується кількісно-якісними змінами того чи іншого явища; джерело розвитку присутнє у самому явищі тощо. У такому разі рух стає свідомим саморозвитком. Біологічна форма руху - (хімія клітини (білок), виникнення життя.
Механічний рух як тотожність протилежностей при тяжіння-відштовхування.(Переміщення в просторі різноманітних тіл, рух найдрібніших частинок, макротіл).
Фізичний рух - механіка молекулярного світу; Електромагнітні явища, гравітація, теплота, світло, звук тощо.
Хімічний рух - фізика атомарного світу (Хімічні реакції, хімічний синтез в органічній або неорганічній природі).
3.Простір та час як модуси буття. Особливості суспільного часу та простору.
Структурна організованість і плинність буття виражені через простір і час як невід'ємних форми існування матерії, названих філософією модусами буття.
Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі. Ознаки: протяжність, структурованість, тривимірність, Єдність перервності і неперервності.
Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. Ознаки: тривалість, необоротність, одновимірність, Єдність континуальності і дискретності 4. Поняття матеріїї та її будова. В.І.Ленін дав таке узагальнююче визначення матерії: "Матерія є філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них". Матерія невичерпна, вона вічно змінюється, розвивається. Незмінне, абсолютне при цьому лише об'єктивне існування матерії по відношенню до породженої нею свідомості: все повніше, глибше, точніше відображення невичерпної матерії в свідомості, яка постійно розвивається.
Філософське визначення матерії є зразком матеріалістичного монізму, на якому грунтується принцип матеріальної єдності світу.
Протилежність матерії і свідомості має абсолютне значення лише в межах основного питання філософії; поза ним дана протилежність має відносний характер, оскільки свідомість -не самостійна сутність, а властивість матерії, її породження, і за своїм змістом є її відображенням. І все ж матерію і свідомість треба розглядати як єдність протилежностей. Вони протилежні за способом існування: якоб'єктивна і суб'єктивна реальність, а їх єдність полягає в тому, що свідомість не існує без матерії, а матерія потенційно містить у собі можливість виникнення свідомості.
Матерія як субстанція має свої атрибути (найбільш притаманні їй властивості), наявність яких підтверджується всім пізнавальним і практичним досвідом людства. Атрибути матерії - це властивості, які виражають діалектичну сутність матерії і виступають як єдність ряду протилежностей: рух і спокій, простір і час, взаємодія і відображення (вищим його проявом є свідомість, якій певною мірою теж можна приписати атрибутивність), безконечність і конечність, безперервність і перервність і таке інше.
5. Генезис форм матеріального руху. У філософії зміна позначається поняттям рух. Під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін речовин у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та ін. Перший тип руху здійснюється при збереженні якості речі. Античний філософ Кратіл вважав, що мінливість речей не дозволяє робити про них якісь висновки, навіть назвати річ, можна тільки вказати на неї пальцем. І все ж є достатньо підстав вважати, що в процесі руху речі можуть зберігати специфічні властивості і характер відносин. Проблемі руху і його формам приділяв увагу Ге-орг Гегель, послідовно проводячи думку, що речі мають сталі, власні означеності, що не знімаються відносинами з іншим речами
Другий тип руху пов'язаний з переходом з одного якісного стану речі або системи до другого якісного рівня організації матерії. Наприклад, розвиток суспільства від ранніх часів досучасності.
Під формою руху матерії розуміється рух, зв'язаний з певним матеріальним носієм, що має достатньо широку сферу розповсюдження і охоплює явища, які мають певну якісну єдність, підпорядковуються одним і тим же основним закономірностям. Форми руху тісно пов'язані з конкретними структурними рівнями матерії. Взаємовідносини між формами руху матерії характеризуються складністю і суперечливістю. Важливо підкреслити якісну своєрідність трьох форм руху матерії. Своєрідність виявляється в якісній специфічності кожної вищої форми руху по відношенню до нижчої. Фрідріх Енгельс виділив п'ять форм руху матерії:
* Фізична;
* Хімічна;
* Біологічна;
* Соціальна;
* Механічна.
6. Співвідношення природи та суспільства у розвитку світу.
Природа є необхідною умовою матеріального життя суспільства, зокрема фізичного і духовного життя людини, джерелом ресурсів, що використовуються у виробництві, одночасно вона є і середовищем існування суспільства. Єдність суспільства і природи обумовлюється процесом матеріального виробництва.
Історія розвитку суспільства є продовженням історії розвитку природи. Єдність історії природи і суспільства є "вертикальним" зрізом єдності природи і суспільства. Разом з тим і історія суспільства не обмежується лише власною суспільною історією, тобто історією існуючого суспільства, вона охоплює також і шлях становлення, формування суспільства.
Визначаючи взаємозв'язок людини, суспільства і природи, відзначимо, що вони є не тотожними, а специфічними частинами матеріального світу. Так, Ф.Енгельс зазначав у "Діалектиці природи", що зовнішній світ є або природа, або суспільство. Природа і історія є двома складовими елементами того середовища, в якому ми живемо. Але на відміну від інших природних істот, людина - не просто природна істота, а людська природна істота, тобто істота, яка існує для самої себе.
Система "суспільство - природа" передбачає пізнання людиною природи, її використання і перетворення. Свою цілісність ця система могла зберегти при одночасному цілеспрямованому розвитку обох елементів - природи і суспільства.
Щоб зрозуміти і дослідити матеріальну систему "суспільство - природа", необхідно враховувати всю сукупність зв'язків, взаємовпливів і взаємовідносин, що утворилися й існують у географічній оболонці Землі. Її компоненти утворюють єдине й нерозривне ціле і є особливим явищем природи. Тема 3. Філософська антропологія. Філософія людини
1. Людина як предмет філософського осмислення.
Проблема людини - її сутності та існування, життя і смерті, перспектив, можливостей, призначення - є однією із найактуальніших сьогодні. Актуалізація проблеми людини зумовлена багатьма факторами:
- Тим, що людство опинилося на межі самознищення і вирішення питання про місце і призначення людини в світі стає важливою передумовою самозбереження і подальшого розвитку людства.
- Людина створила штучний інтелект, нову - віртуальну форму реальності, що примушує переосмилити питання про своєрідність і місце людини в світі.
- Людина створила новітні технології, вплив яких на довкілля має загрозливий характер, досягла великих успіхів у царині біотехнологій і генної інженерії, можливі наслідки яких не виявлені навіть у першому наближені - що викликає потребу в осмисленні меж людської діяльності.
- В сучасних умовах жодний суспільний механізм вже не визначає якою і як бути людині, і вона має вирішувати питання про сенс, стратегії життя власноруч.
Специфіка проблеми людини полягає в тому, що:
- Людина репрезентує відмінний від буття речей тип існування і її не можна вивчати так само як річ. Це вихідний принцип будь-якого вчення про людину.
- Проблема людини має міждісциплінарний характер. Анторопологічна рефлексія проймає психологію, культурологію, етнографію, історію, мовознавство, біологію, теорію і практику педагогіки, політичну і правову науки, навіть сучасні природничі науки. Причому кожна із наук фіксує і розкриває якийсь один аспект людини. Звідси постає необхідність синтезу здобутків різних наук і комплексного підходу до вивчення людини. 2. Людина в класичних філософських концепціях.
Аналіз сучасних концептуальних підходів до поняття "людина" доцільно починати з історії філософської антропології.
Проблема людини у філософії Стародавньої Греції
Філософи античності тривалий час розглядали людину як подібність космосу, як "малий світ" - мікрокосмос. Надалі людина розглядалася у більш широкому аспекті:
Демокрит (близько 460-370 р. до н.е.)Людина - це природна істота, єдність тіла та душі. Душа - це сукупність найлегших атомів, і вона вмирає разом із тілом.
Протагор (490-420 до н.е.)Людина - міра всіх речей.
Аристотель (384-322 р. до н.е.)Людина - єдність "матерії" - тіла з "формою". Душа - це організуюча форма, тому вона виступає як вища діяльність людського тіла. Людина - політична істота.
Августин Блаженний(354-430 рр.)Людина - це тіло і душа; душа відрізняється від тіла своєю досконалістю, тим, що лише вона є здатна пізнати Бога та отримати чуттєві насолоди.
Фома Аквінський(1225-1274 рр.)Людина - це субстанція: тіло ("матерія") і душа ("чиста форма"), незалежна від матерії. Цим обумовлюється незнищуваність та безсмертя душі. Людська душа - безтілесна
Представники цієї філософії розглядають людину як образ Бога. Душа є "подих" самого Бога, а людина змінюється з позиції не розуму, а серця.
Один із головних принципів філософії цієї епохи - антропоцентризм. Людина характеризується як автономна істота , як жива цілісність.
Проблема людини у філософії епохи
Піко Делла Мірандола(1463-1495 рр.)Людина - мікрокосмос. Людина - це істота, яка здатна прагнути до "божественної" досконалості, яку вона сама формує
Мішель де Монтень(1533-1592)Людина є частиною природи. У своєму житті вона повинна керуватися тим, чому її навчає природа - мати.
Проблема людини у філософії Нового часу
Ф. Бекон (1561-1626 рр.)Людина за своєю природою є центром світогляду, якому притаманна "подвійна" душа.
Г.В. Лейбніц (1646-1716 рр.)Людина становить таку сукупність монад, в якій організаційну роль відіграють монади, наділені свідомістю
Р. Декарт (1596-1650 рр.)Людина - це мисляче Я.
Німецька класична філософія про людину
І. Кант (1724-1804 рр.)Людина є істота двох світів:Чуттєвого.Розумового.
Л. Фейєрбах(1804-1872 рр.)Людина - природна, "чуттєва" істота, "людина взагалі". Розробляється антропологічний принцип у філософії.
Г.В.Ф. Гегель (1770-1831)Сутність людини ідеальна і обумовлюється її філософською самосвідомістю. 3 .Вчення про людину в марксизмі.
Марксизм - ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і "теорію" революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм). Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльності й пізнання. Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (основою, головним чинником) він проголошував економічні відносини; надбудовою - політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію - політичні, правові, естетичні, моральні, філософські ідеї. Маркc констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві. На його думку, релігійне (ідеологічне взагалі) відчуження основане на приватній власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності зумовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчуження. Маркс проголошує, що сутність людини - це сукупність суспільних відносин, тобто яке суспільство, така і людина. Але якщо така усталена сутність не існує, то немає сенсу і поняття "відчуження": людина, сформована в будь-якому суспільстві, буде почувати себе відповідною відносинам цього суспільства. 4. Проблема людини в екзистенціалізмі
Одним з перших її представників був датський філософ Серен Юєркегор (1813-1855 рр.). На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта, К'єркегор висуває концепцію особистої (екзистенціальної) істини. Ідеї К'єркегора, щоправда, на деякий час були забуті. І лише в 20-і роки XX ст. німецький філософ МіХайдегер сформувалював філософське вчення, центральним поняттям якого постала "екзистенція" - людське існування.. Найбільш відомими представниками екзистенціалізму є К.Ясперс, А.Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель, М.Мерло Понті, Х.Ортега-і-Гасет та ін.
М.Хайдеггер (1889-1976 рр.) при побудові своєї системи виходить із положення про пріоритет людського існування стосовно всього іншого. На відміну від класичних філософських вчень про буття, які розглядають його як об'єктивний, незалежний від свідомості світ, Хайдеггер розуміє буття як поєднання тієї частини світу, яка залучена до людської діяльності, і самої цієї діяльності. Буття є неподільною конкретністю, яка переживається людиною, а не схематизоване за допомогою теоретичних абстракцій і категорій.буття, як це мало місце у традиційній філософії.
Людина є істотою кінечною в часі, смертною. Тому в залежності від того, яка характеристика часу висувається на передній план (майбутнє чи нинішнє), людське буття буде справжнім або несправжнім. Якщо людина акцентує увагу на нинішньому часі, в якому над нею панують речі і знеособлені соціальні структури, -то її буття є несправжнім буттям; коли ж людина усвідомлює свою кінечність і приходить до свободи, тоді її буття є справжнім. Хайдеггер намагається наголосити на унікальності, самобутності кожної людини, яка завдяки власним зусиллям повинна пройти свій~ унікальний життєвий шлях. Свобода неможлива і в соціальному житті. В своїх класових, професійних, соціальних функціях кожна людина подібна до інших людей і виконує ті функції, які нав'язуються їй зовнішніми факторами - суспільством. Її своєрідність розкривається в неповторності, унікальності, що виявляється в цілях, задумах, проектах, звернутих у майбутнє, тобто свобода людини проявляється в її виборі майбутнього. Майбутнього ще немає, воно представлене множиною можливих варіантів і тому людина завжди знаходиться у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією і свободою. 5. Сучасні підходи до осмислення людини.
Філософія екзистенціалізму бере свій початок у навчанні С. Кьєркегора. Видними представниками цього плину є К. Ясперс (1883-1969), М. Хайдеггер (1889-1976), Ж.-П. Сартр (1905-1960), А. Камю (1913-1960) і ряд інших філософів. Екзистенціалізм висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття, що не допускає виражень мовою понять. Оскільки екзистенціалізм відштовхується від людського буття, він розробляє, поглиблює філософське розуміння людини, її сутності існування. Щодо цього екзистенціалізм належить до ряду філософсько-антропологічних плинів. У той же час екзистенціалізм зосереджується не стільки на проблемі людини, скільки на аналізі проблеми існування - екзистенції - як якогось "внутрішнього", не виразного в абстракціях. Значне місце у філософських, філософсько-психологічних, філософсько-соціологічних дослідженнях людини займає фрейдизм і неофрейдизм. Основоположником цього напрямку є 3. Фрейд, велику роль у розвитку напрямку зіграли К. Г. Юнг, В. Рейх, Э. Фромм і ряд інших філософів, психологів, соціологів.
Австрійський психолог, філософ 3. Фрейд (1856-1939), характеризуючи людину, виділяв у ньому три шари: " Воно", "Я", "Понад-я". "Воно" - це вроджене несвідоме в людині. "Я" - це свідомий, розумний елемент у людині, невеликий поверхневий шар, модифікована частина несвідомого "Воно". "Понад-Я" - це інтерналізована система моральних норм, заборон, цінностей і т.д. Завдання "Я" полягає в тому, щоб здійснювати посередництво між могутнім " Воно", і "Понад-я".
В XX ст. наростання значимості людської проблематики у філософській культурі одержує своєрідне структурно-теоретичне втілення і завершення. Воно виражається в становленні філософської антропології, що бере початок у творчості німецького філософа Макса Шелера і розвивається далі Г. Плеснером, А. Геленом і іншими дослідниками.
Шелер уважав, що незнання сутності людини приводить до кризи в культурі, до відмови від самої людини. Криза суспільства - це криза людини, криза особистості. Причина цього в неправильному підході до пізнання. Людина, по вираженню Шелера, "річ настільки велика", що всі її визначення невдалі. Людину не можна визначити, вона перевершує будь-яке визначення, будь-яку науку. Проте проблема людини - це головна проблема філософії. Криза сучасного суспільства показує всю насущність цього завдання.
6. Походження людини. Антропосоціогенез.
Історія розвитку людини свідчить про неоднозначність відповідей у підході до питання походження людини.
Походження людини
Міфологічна, релігійна,космічна, еволюційна гіпотези.
Як представник виду високорозвинених істот людина є біологічною істотою, з притаманними їй фізіологічними ознаками і спадковістю, що впливають на процес її становлення. Але за своєю сутністю людина є суто суспільною істотою.
Концепції становлення людини як "природно-соціальної істоти"
Людина форм.під впливом:
- природи (виріш.роль у формув.та житті люд.відігр.спадковість)
- соціуму(абсолютизація ролі с-ща, в якому живе і форм.люд.)
Фактори, які впливають на становлення людини: праця,мова,спілкування.
7. Співвідношення понять індивід, індивідуальність, особистість.
Людина - це специфічне, унікальна єдність біологічного і соціального. Як істота біологічна, вона підкоряється біологічним і фізіологічним законам, як істота соціальна - Вона частина соціуму та продукт суспільного розвитку. Особистість - це найголовніше в людині, найважливіша його соціальна ознака. Якщо людина - носій найрізноманітніших властивостей, то особистість -- це основна його властивість, в якому виявляється його суспільна сутність. Особистість виражає віднесеність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культурі, науці і т.д. Індиві́д- Окремий організм, який існує самостійно.
Індивідуальність - це єдність неповторних особистісних властивостей конкретної людини. Це також своєрідність його психофізіологічної структури (тип темпераменту, фізичні дані, психічні особливості), інтелекту, світогляду; поєднання сімейно-побутових, виробничих і суспільних функцій, своєрідність життєвого досвіду. Індивідуальність - це неодмінний і найважливіша ознака особистості. Поняття і структура особистості У психологічній науці є декілька загальновизнаних положень щодо особистості. Принаймні, можна говорити про чотири аксіоми: 1) особистість притаманна кожній людині; 2) особистість є те, що відрізняє людину від тварин, у яких особистості немає; 3) особистість є продуктом історичного розвитку, тобто виникає на певному ступені еволюції людської істоти; 4) особистість є індивідуальна відмінна характеристика людини, тобто те, що відрізняє однієї людини від іншої. У цілому, структура особистості може бути представлена наступною схемою
1) загальнолюдські властивості (відчуття, сприйняття, мислення, пам'ять, воля, емоції); 2) соціально-специфічні риси (соціальні установки, ролі, ціннісні орієнтації); 3) індивідуально-неповоторні риси (темперамент, сполучення ролей, самосвідомість) 8. Відчуження людини від її сутності
Відчуження - поняття, що характеризує 1) процес і результат перетворення продуктів людської діяльності (як матеріальних, так і духовних), властивостей, якостей і прагнень людей на щось незалежне від них, таке, що панує над ними;.
Вперше відчуження постає спеціальним предметом дослідження у представників французького (Т. Гоббс, Ж. Ж. Руссо.) та німецького (Й. В. Гете, Ф. Шіллер) Просвітництва. Ідея відчуження виражає об'єктивний характер невідповідності й напруженого проблемного відношення між людиною і суспільством, індивідом і державою, цілями й засобами їх досягнення. Феномен відчуження може виникнути у відносинах будь-якого історичного й суспільного суб'єкта з його функціями, роллю, цілями, формами реальності й мислення. Проблема відчуження розроблялась активно у німецькій класичній філософії. У сучасних філософії й соціології відчуження характеризується як фатально неминуче явище, що випливає як із самої людської природи, так і з умов її історичного життя. Наслідком цього стану є трагізм історії, якому приділяє значну увагу екзистенціалізм.
Досягнення свободи, подолання відчужених форм життя, на думку екзистенціалістів, полягає в тому, що людина не повинна виступати як предмет, який формується під впливом природної та соціальної необхідності, потрібно, щоб вона постійно "вибирала" саму себе, формувала себе кожною дією і вчинком і тим самим брала на себе відповідальність за все, що відбувається не тільки в її житті, а й в історії людства загалом.
9. Передумови розвитку особистості. Свобода та відповідальність
Свобода - це поняття, що характеризує сутність людини і її існування, стан і можливість мислити і діяти відповідно до своїх уявлень та бажань, а не внаслідок внутрішнього чи зовнішнього примусу.
Поняття свободи нерозривно пов'язане із поняттям "свобода волі".
Свобода волі - це поняття, що означає можливість безперешкодного самовизначення людини у виконанні тих чи інших цілей і завдань особистості. Вона часто пов'язується з:
• відповідальністю людини за свою діяльність;
• виконанням свого обов'язку;
• усвідомленням свого призначення.
Перший підхід(марксизм) показав, що люди не вільні у виборі об'єктивних умов своєї діяльності, але вони вільні у виборі її цілей і зісобів.Тобто, свобода особистості досягається разом з розвитком сусп.-ва,досягн. Ним свободи. Другий підхід(екзист.) повяз.свободу і її здійсн.з самою люд.Тобто, свобода - підстава буття і вона не має інш.мети крім себе самої.
Волюнтаризм полягає у визначенні першості свободи волі з-поміж інших проявів духовного життя людини, включно з мисленням. У такому випадку воля вважається сліпим, нерозумним першоначалом світу, яке диктує свої закони людям. Отже, діяти в дусі волюнтаризму означає не враховувати об'єктивних умов буття, законів природи і суспільства, видаючи свою сваволю за вищу мудрість. Фаталізм, навпаки, визначає весь хід життя людини та її вчинки, пояснюючи це або долею (у міфології і язичництві), або волею Бога (у християнстві й ісламі), або детермінізмом - замкнутою системою, де кожна наступна подія жорстко зв'язана з попередньою. Тут, по суті, немає місця свободі вибору, оскільки немає альтернативи.
Відповідальність як протилежне свободі - це поняття, яке характеризує ставлення особистості до суспільства з погляду здійснення нею певних моральних та інших вимог з боку суспільства. Якщо обов'язок людини полягає в тому, щоб усвідомити, застосувати до того конкретного становища, в якому вона перебуває, та практично здійснити моральні вимоги, то питання про те, якою мірою це завдання виконується або якою мірою людина винна (провина) в його невиконанні, - це і є питання про особисту відповідальність.
Проблема відповідальності в кінцевому підсумку є питанням про реальну моральну свободу людини, яка повною мірою може здійснюватися лише з гармонійним розвитком усіх її здібностей
Тема 4. Філософія свідомості
1. Історико-філософські концепції свідомості.
Свідомість - здатність людини відображати світ в ідеальних образах.
Цю здатність людини не тільки по різному інтерпретували, трактували, а й навіть називали в історії світової філософської думки: психея, душа, свідомість.
Об'єктивний ідеалізм виходив з того, що свідомість розвивається іманентно, спонтанно і може бути зрозумілою виключно з самої себе. На ґрунті об'єктивного ідеалізму виникають різноманітні креаціоністські концепції, що трактують свідомість ("розумну душу") як "божий дар".
Матеріалісти завжди намагалися виводити свідомість з самої матерії. Своєрідною віхою на цьому шляху був гілозоїзм (назва походить від грецьких слів "матерія" та "життя"), представники якого вважали, що чуттєвість, здатність відчувати і навіть мислити властива усім речам в природі, "кожному каменю".
Представники вульгарного матеріалізму (Фогт, Молєшот) намагалися довести, що свідомість є функцією мозку, що "мозок так виробляє свідомість, думки, як печінка жовч".
Представники діалектичного матеріалізму (К.Маркс, Ф.Енгельс) виходили з того, що розвиток такої людської здібності як свідомість (мислення) не може бути зрозумілим поза контекстом розгортання предметно-практичної чуттєвої діяльності, так як форми мислення формуються і функціонують тільки в середині способів людської діяльності.
У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з'ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга - констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з'ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція - матеріалістична. Друга - феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок - феноменологічний - представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.
У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю "Феноменологія духу".
Свідомість людини - складне і багатогранне явище. Свідченням цього є її структура. Враховуючи вищевикладене, до неї необхідно включити такі елементи: а) психічне (несвідоме, підсвідоме); б) самосвідомість (оцінка самого себе, самоконтроль); в) мислення (абстрагування, пізнання, мова); г) цілепокладання (постановка людиною цілей, передбачення їх результатів, прогнозування); світогляд (синтетичний показник рівня свідомості).
2.Походження та сутність свідомості. Співвідношення онтогенезу та філогенезу.
Основою формування свідомості є усуспільнений та діяльнісний спосіб існування людей. В процесі предметно практичної діяльності люди не тільки діють на природу за допомогою знарядь праці, вступаючи при цьому у відносини з іншими людьми. Вони змінюють свою власну природу у цьому процесі.
Мислення постає процесійним відображенням, тобто таким, що повинно піднятися до спроможності судження (І.Кант) і, врешті решт, до стану розуму
Мова є практичною свідомістю.
Онтогенез- процесс развития индивидуального организма. В психологии онтогенез - формирование основных структур психики индивида в течение его детства. С позиций отечественной психологии основное содержание онтогенеза составляет предметная деятельность и общение ребенка (прежде всего совместная деятельность - общение со взрослым). Общим для отечественных психологов является также понимание формирования психики, сознания, личности в онтогенезе как процессов социальных, осуществляющихся в условиях активного, целенаправленного воздействия со стороны общества.
Филогенез- историческое формирование группы организмов. В психологии филогенез понимается как процесс возникновения и исторического развития (эволюции) психики и поведения животных; возникновения и эволюции форм сознания в ходе истории человечества. Філогене́з (грец. φϋλον - рід, плем'я і γεννάω - породжую) - історичний розвиток як окремих видів і систематичних групорганізмів, так і органічного світу в цілому. Філогенез взаємозв'язаний з онтогенезом.
Філогенез - послідовність подій еволюційного розвитку виду або таксономічної групи організмів. Вивчає філогенез і класифікує організми на його основі філогенетика.
3.Самосвідомість і рефлексія.
Самосвідомість є свідомістю, що рефлексує, свідомістю, "предметом" якої стає сама людина з її сутнісними властивостями.
Поняття "рефлексія" походить від латинського слова "reflxio", що в перекладі означає "поворот до себе". Рефлексія є своєрідним запрошенням розуму заглянути всередину самого себе, щоб зрозуміти логіку своїх власних дій. Філософія у всі часи досліджувала світ людського духу, намагалася зрозуміти його логічну будову і визначити роль, яку відіграє індивідуальна свідомість у розвитку людського духу і людської історії. У формі філософії людина починає нібито з боку спостерігати за тим, як утворюються поняття, судження, образи і намагається управляти своїм мисленням, як управляє власним тілом, за своєю волею та розумінням.
Самосвідомістю людини виступає не просто самоусвідомлення її як окремої істоти (таке самоусвідомлення відбувається вже приблизно в три роки, коли дитина перестає говорити про себе в третій особі та починає себе виокремлювати як конкретне "Я"), а є насправді поглибленням людини до пізнання її власної сутності. 1. Відображення та його форми. Мислення як атрибут субстанції.
Основними формами відображення дійсності є живе споглядання і його форми - відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно-наочне знання про зовнішній бік речей, і мислення, що полягає в абстрагуванні, узагальненні чуттєво даного матеріалу й оперуванні абстракціями.
Чуттєве відображення ґрунтується на безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта, має конкретно-образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. Виділяючи загальне в предметах і явищах, абстрактне мислення переходить від знання явища до знання сутності речей. Тим самим воно дає можливість піднятися до пізнання всезагального, а тому відображає дійсність глибше, повніше. До основних форм чуттєвого пізнання належать: відчуття, сприйняття та уявлення. У відчуттях кожен з органів чуття специфічним для нього способом відображає окремі властивості, сторони речей. Сприйняття - це відображення властивостей об'єкта пізнання як цілого. Воно виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну і регулятивну. Моральне (емоційне) пізнання належить до четвертої форми відображення дійсності. З моральних позицій можна оцінювати не тільки результати будь-яких досліджень, наслідки їхнього практичного застосування, істину взагалі, а й вихідні принципи і процес наукового пошуку. Мораль є своєрідним регулятивом наукової діяльності.
Мислення - сама загадкова властивість людського тіла, яка у силу своєї загадковості саме і дає більше всього підстав для різних марновірств, -так само неможливо відокремити від людського тіла, як і інший його
атрибут - "протяжність". Мислення - не що інше, як спосіб активної дії протяжного тіла людини, яка живе серед інших протяжних тіл і взаємодіє з ними. Звідси і загальне розуміння природи мислення, тобто це властива
кожній мислячій істоті здатність будувати свої дії, орієнтуючись на форму і розташуванням всіх інших тіл, а не з особливою формою й особливим розташуванням часток, з яких вона сама влаштована. Мислення в ідеалі, у межах свого розвитку, є здатністю людини здійснювати свою
активну діяльність у світі згідно сукупної світової необхідності. 2. Ідеальне в змісті свідомості. Свідомість і мова.
Ідеальність - це найзагальніша форма існування свідомості як суб'єктивної реальності. За своїм змістом свідомість - цн екстракт буття,яке репрезентоване в ній в ідеальних фомах. Поза ідеальністю свідомість не існує. Наявність ідеального дає змогу люд.стати об'єктом і суб'єктом культ. Люд.не лише пасивно засвоює культ., а й активно творить її. Тому існують 2 носії ідеального - розум люд.та об'єктивовані форми культ.та іст.
В сучасн..філос.велике знач.мають пробл., повяз.з аналізом мови і його зв'язки з мисл.і пізн.дійсності. Ще в 19 ст.виник напрям "Філософія мови" (Гумбольт), а в 20ст.-"філос..лінгвістична"(Остін,Райл)-аналізує як структура мови перетворює думку і як думка,невідємна від мови, почин.життя за законами мови і тим самим відрізн.від дійсності.
Мова бере уч.у здійсн.усіх вищих псих.ф-й,найчастіше повяз.з мисл.Мова бере уч. У проц..предметного сприйняття,виступ.як знаряддя ідентифікації емоцій.
Мова може описувати світ як ціле,називати предмети світу,описувати поведінку людей і давати особисті імена людям і колективам.
3. Структура та функції свідомості.
Свідомість - найвища, притаманна тільки людям і зв`язана з мовою функція мозгу, яка полягає в узагальненному і цілеспрямованому відображенні длійсності, в попередній уявній побудові дій і передбачанні іх результатів, в розумному регулюванні і самоконтролю поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності.
Головними ознаками свідомості є відображення сіту, відношення цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської діяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення полягає з ії націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об`єктом розгляду свідомості може бути вона сама й ії носії, тобто свідомість пов`язана з самосвідомістю.
Основними елементами свідомості, які перебувають в діалектичному взаємозв`язку, це: усвідомлення явищ, знання, самосвідомість, емоції, воля. Розвиток свідомості - це насамперед збагачення ії новим знанням про кавколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об`єкт і ступінь явності розуміння. Звідси повсякденне, наукове, філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості.
4. Форми суспільної свідомості.
Це - політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість тощо. Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Всі форми переплітаються між собою, доповнюючи за певних умов одна одну. Основою взаємодії виступає цілісність суспільного життя, тісний зв'язок між собою різноманітних суспільних відносин. Взаємодія форм суспільної свідомості - це об'єктивний закон її розвитку.
Політична свідомість відображає суспільне буття найбільш безпосереднім і глибоким способом. Вона тісніше за інші форми свідомості пов'язана з економічним базисом суспільства. Це пояснюється тим, що між ними відсутні будь-які опосередковані ланки. Мораль - це система норм і правил, що склалася історично і регулює поведінку людини, її ставлення до інших людей, до суспільства в цілому і яка підтримується силою суспільної думки, традицій і виховання.
Моральні норми мають історичний характер, немає якоїсь абстрактної, вічної, незмінної моралі. Мораль з'явилася як відповідь на суспільну потребу регулювання людських відносин.
Особливою формою суспільної свідомості є естетична свідомість. Формування останньої здійснюється, як правило, мистецтвом. Мистецтво - це специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу, в якому відображення дійсності і вплив на людей здійснюється в формі художніх образів. Значне місце в життєдіяльності суспільства займає релігійна свідомість. Вона є надзвичайно складним, різнобарвним утворенням, яке проявляється в релігійних психології та ідеології. Психологія охоплює такі елементи, як віру в надприродне, релігійний культ, релігійні почуття, емоції, звичаї, уявлення тощо. Формується релігійна психологія в основному стихійно, під впливом повсякденного життя людини. Релігійну ідеологію розробляють і поширюють теологи.
Рівні:
- відображу.у неорганічній природі (мех..,хім.,фіз.)
- відображу в органічн.природі (подразливість,чутл,психіка)
- діяльне вілдображ.навкол.світу суб'єктами,що мають свідом.(соц..відображ.)
Тема 5. Гносеологія. Філософія пізнання
1. Історико-філософський генезис предмету гносеології.
Особливостями філософської гносеології є 1) те, що її предметом виступає об'єктивна реальність у її сутнісних вимірах та причинно-наслідкових зв'язках ; 2) те, що вона пізнає і особливості самого пізнання; 3) те, що вона включає в себе засоби пізнання інших форм суспільної свідомості (науки, мистецтва, моралі та, залежно від її особливості - релігії)
Протягом історико-філософського процесу зміст предмету теорії пізнання змінювався таким чином:
Античність - Онтологія: вчення про "першопочаток" світу;
Гносеологія:
1) пошук методів пізнання сутності речей та вираження суперечностей у поняттях;
2) будова першої системи логіки Аристотелем
Стихійна діалектика, складовими якої є: сенсуалізм, раціоналізм, дедуктивна логіки
Синкретизм філософського та наукового пізнання (Фалес, Гераклит, Демокрит), при якому наукові погляди виводяться безпосередньо з філософського осягнення світу
Середньовіччя - Онтологія як теологія (вчення про буття та сутність Бога);
Гносеологія: співвідношення категорій віри та одкровення як способу відкриття для себе Бога
Ідеалізована за підставами дедуктивна логіка Аристотеля
Ірраціоналізація пізнання (підміна знання вірою) та відмова від обґрунтування його об'єктивних засад.
Відродження
(Коперник, Бруно, Кузанський, Кеплер,Галілей)
Онтологія як космологія; Пантеїзм; Гносеологія співвідношення емпіричного та апріорного в обґрунтуванні знання про світ.
Математичне та філософського дедуктивне обґрунтування нової картини світу.
Синкретизм філософського та наукового пізнання при збагаченні філософської методології методологією природознавства.
Ранній Новий час (Ф.Бекон, Декарт, Спіноза, Лейбніц, Локк)
Онтологія: механічна картина світу та механічне тлумачення руху; Дуалізм та монізм у тлумаченні першооснови; Гносеологія: формально-логічне обґрунтування знання.
Метафізика, яка представлена суперечностями емпіризму та формально-логічного раціоналізму.
Підміна філософської методології методологією науковою.
Німецька класична філософія(Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фейєрбах)
Онтологія: категоріальне вираження сутності буття на засадах об'єктивного (за виключенням Фіхте) ідеалізму та вульгарно-матеріалістичне тлумачення природи та антропогенезу (Фейєрбах);
Гносеологія: будова системи діалектики як діалектичної логіки - пізнання універсальних законів розвитку як законів мислення; Агностицизм (Кант).
Об'єктивно-ідеалістична діалектика та метафізика (Фейєрбах).
Перехід філософії на засади абсолютного ідеалізму. Наукове пізнання включається у філософське як "момент" становлення та самопізнання Абсолютного Духу.
Марксизм(К.Маркс, Ф. Енгельс, В.І.Ленін)
Онтологія: обгрунтування діалектики природи, класифікація форм матеріального руху та наук; Гносеологія: введення діалектики у логіку та теорію пізнання.
Матеріалістична діалектика.
2. Загальні рівні пізнання
Ступені пізнання мають загальну закономірність для всіх наук - пізнання рухається від 1) чуттєвого спостереження до 2) абстрактного (теоретичного) мислення і до 3) практика як критерій істинності пізнання. o Чуттєве спостереження(емпіричний рівень) - включає у себе: відчуття, сприйняття, уяву, творчу уяву, інтуїцію, підсвідоме, фантазію. Розповсюдженою помилкою цього рівня пізнання є деструктивний скептицизм, який полягає в запереченні можливості пізнання істини взагалі і, таким чином, не бачить необхідності у подальшому теоретичному пізнанні.
Особливістю пізнання на рівні чуттєвого споглядання є також те, що тут відсутнє понятійне слово. За Гегелем, тут важко дається висловлення предметів у логіці понять. Має місце лише емпіричне відображення, на рівні відмінності та різності, коли весь світ здається розірваним. Виникає суперечність такого порядку: почуття подають нам певну цілісність, а сприйняття як стихійна форма генералізації порушує цю цілісність. Еклектичність (поєднання різних аспектів буття і різними основами в одну основу) шукає спосіб виходу зі свого стану і цей спосіб упадає або в сентиментальний ліризм, або в інтуїтивний екстаз сприйняття та переживання істини. Емпіризм прирівнює сутності на підставі зовнішньої подібності, але внутрішнього зв'язку в принципі не здатний охопити
Абстрактне мислення(теоретичний рівень) - Теоретичний рівень пізнання орієнтований на пізнання фундаментальних законів та закономірностей світу в усіх предметних областях його явищ. Абстрактно-теоретичне мислення має два підрівні: розсудок та розум.
Практика як критерій істинності пізнання - Критерій істинності пізнання стає достовірним тоді, коли предмет пізнання може бути відтворений у суспільній предметно-практичній діяльності (наприклад: відтворення сутності атому у вигляді атомної зброї чи атомних електростанцій).
1. Об'єкт та суб'єкт пізнання.
Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина - це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання.
Об'єкт пізнання - предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання.
Окрім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття "предмет пізнання". Хоча ці поняття споріднені, але їх не можна ототожнювати. Предмет пізнання - це більш-менш широкий фрагмент дійсності, виділеної з певної сукупності об'єктів у процесі пізнання. Один і той же об'єкт пізнання може бути предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової діяльності та ін. Однак протиставлення предмета і об'єкта пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з точки зору мети і завдання наукового дослідження.
У сучасній філософії існують й інші точки зору на проблему гносеології. В умовах філософського плюралізму можна констатувати прагнення так чи інакше до синтезу гносеологічних ідей і концепцій, сформованих у руслі різних (у тому числі і прямо протилежних) напрямків, течій, шкіл та ін. Однак питома вага гносеологічних досліджень, що орієнтувалися на науку, значно більша, аніж тих, що орієнтовані на позанаукові форми ставлення людини до світу. В першому випадку йдеться про так звані сцієнтистські течії неореалізм, постпозитивізм (особливо філософія науки), аналітичну філософію, структуралізм і постструктуралізм та ін. У другому випадку мають на увазі антисцієнтистські течії: екзистенціалізм, філософська антропологія, герменевтика, еволюційна епістемологія, феноменологія, різноманітні філософсько-релігійні напрямки. 
2. Суперечності емпіризму та раціоналізму.
Емпіризм - напрям, який осн.пізн.вваж.чуттєвий досвід.(Ф.Бекон- метод індукції -порівн.і вивед.висновку; зовн.ознаки, "якщо я не бачу,я не знаю"). Раціоналізм-визнач.центр.роль в аналізі розуму,мисл. - розум,дедукція, Р.Декарт-висновки з ознак, "якщо я не знаю,я бачу").
Обидва напрями вирішували пробл.побудови саме теорії,але предст.емпіризму, з одн.боку,розробл.теорію досвідного пізн.,з інш.-намагалися виріш.пробл.побуд.наук.теорії як такої,взявши за вихідний пункт людськ.досвід. Раціоналісти ж вихідним пунктом побуд.наук.теорії розгляд.не досвід, а "природне світло людського розуму".
Емпіризм гіпертрофіє знач.чуттєвого індивід.досвідуу пізн.залиш.в тіні раціон.начало останнього. Рац.,навпаки, нехтує пізнавальн.можлив.людськ.досвіду і перебільш.роль інтелект.начал. Однобічн. Емп.і рац.виявл.у нерозум.ними знач.людськ.предметно-перетворюючої життєд-ті як осн.і рушійн.сили пізн. Чуттєвий досвід індивіда, на якому грунт.емп.-лише 1,неон.форма життєд-ті. Перебільш.ж її роль, емп.тим самим протиставл.її всім інш.різновидам практ.життєд-ті люд., стає неспроможним зрозум.знач.останньої в цілому.
3. Розсудок та розум.
- філософські категорії, вироблені для позначення двох якісно відмінних способів раціонального освоєння дійсності. Розум є вищою фор мою інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями, яке спирається на розкриття їхньої природи і змісту. Гол. особливість й соціальне покликання розуму полягають в тому, що, будучи по суті діалектичним, ставлячися "до всякої речі так, як того вимагає сутність самої речі" (Маркс К. і Енгельс ф. Тв., т. 1, с. 7), він висуває нові ідеї, які виходять за межі попередніх систем знання і уявлень, тобто саме з діяльністю розуму пов'язана творчість людини в усіх сферах життєдіяльності.
Розсудок є спосіб інтелектуальної діяльності за раніше за даними схемами і шаблонами, без проникнення в змістову сутність формально впорядкованих понять. Гол. функція розсудку полягає в мисленому розчленуванні, класифікації, численні факторів об'єктивної дійсності, зведенні здобутих знань у систему. Необхідно розрізняти розсудок як один з механізмів інтелектуальної діяльності, що опосередковується й знімається розумом, і розсудок як самодостатню, здатну до самообмеження форму мислення. В першому випадку розсудок є необхідним моментом усякої пізнавальної, проектувальної, практичної діяльності. Він надає думці однозначності, системності й строгості. Розсудкове оперування готовими формулами, стереотипами, типовими проектами тощо робить наук. знання широко вживаним у практиці й доцільне там, де творча сила мислення не потрібна. У другому випадку - розсудок без розуму робить мислення метафізичним (див. Метафізика), що в істор. умовах класово антагоністичного суспільства підпорядковує його диктатові зовн. утилітарної доцільності, ідеологічних штампів, розхожих норм моралі. Тільки розум, який діалектично інтегрує всі формоутворення людського духу в людську свідомість, являє собою суверенне мислення, здатне виробити світогляд, що дає істинні ціннісні й цільові орієнтири. Грані між розумним і розсудковим історично рухливі. Найвищим виразом розуму в сучас. епоху є ідея революц. перетворення світу на комуністичних засадах в ім'я вільного гармонійного розвитку людини, її блага і щастя.
Розум - об'єктивне сприйняття, розсудок - суб'єктивне.
1. Особливості, рівні та форми наукового пізнання. Методи наукового пізнання
ЕМПІРІЧНІ:
Спостереження, описування.
ТЕОРЕТИЧНІ:
- Аналіз (пізнання структурних елементів певного предмету, явища)
- Синтез (пізнання способу функціонування та взаємозв'язків структурних елементів певного предмету, явища)
- Індукція (виявлення, перерахування, та класифікація предметів, елементів певної множини та узагальнення їх спільності)
- Дедукція (виведення знання про окремі предмети, елементи, явища через загальні апріорно або стихійно-практично прийняті закономірності )
- Моделювання (теоретичне відтворення предмету пізнання з метою перевірки його дії у штучних умовах)
- Абстрагування (ідеалізація предмету пізнання способом його "очищення" від несуттєвих для пізнання реальних характеристик)
- Аналогія (будова знання на підставі подібності або спорідненості певних структур )
- Гіпотеза (пізнання на підставі припущень, що, у свою чергу, базуються на певні знання)
- Формалізація (вираження знання у вигляді загальноприйнятій системі символів та знаків, але з утриманням відношень конкретного предмету пізнання )
- Аксіома (спосіб пізнання, в основу якого включаються положення (аксіоми або постулати), з яких способом доказу виводяться теореми.
ПРАКТИЧНІ:
- Експеримент
- Політехнізація освіти
- Відтворення спеціалізованих областей пізнання у знаряддях праці та нових технологіях
2. Істина та проблема критерію істинності пізнання.
Проблема істинності пізнання є стрижневою проблемою філософської та наукової гносеології. Поза істинності теорія пізнання не має практичного значення. Таким чином, критерієм істинності пізнання виступає предметно-практична діяльність суспільства, передусім - виробнича діяльність. Переконатися у тому, чи вірно був пізнаний той чи інший феномен можна за умов його практичного відтворення. Наприклад, створення атомних електростанцій, або атомних бомб є протилежними за значущістю для розвитку людства, але рівною мірою свідчать про істинне пізнання структури та руху атомів.
Форми істини
- АБСОЛЮТНА Оскільки у світі нічого абсолютного немає окрім абсолютних змін, то абсолютна істина виражає закони таких змін. Таким чином, змістом абсолютної істини виступають універсальні закони розвитку світу
- ВІДНОСНА Відносність істини обумовлюється не якоюсь її частковістю, а 1) історичною мінливістю явищ; 2) характером та суперечністю суспільних інтересів; 3) рівнем пізнання закономірностей тих чи інших процесів
- ОБ'ЄКТИВНА Характеризується незалежним існуванням своїх значень від людської свідомості, волі та бажань
- CУБ'ЄКТИВНА Індивідуалізація об'єктивної істини на рівні логіки (мислення), етики (моральності) та естетики (почуттів) особистості. Т.ч., суб'єктивна істина постає перетворенням та конкретизацією об'єктивної істини як принципу людської життєдіяльності. Тому Сократ стверджував, що істина повинна бути найвищою пристрастю людини
1. Емпіричний та теоретичний рівні пізнання.
Емпіричний рівень знання - це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.
Теоретичний рівень - це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.
Людина починає процес пізнання об'єкта із зовнішнього його опису, фіксує окремі його властивості, сторони. Потім заглиблюється в зміст об'єкта, розкриває закони, яким він підлягає, переходить до пояснення властивостей об'єкта, об'єднує знання про окремі сторони предмета в єдину, цілісну систему, а отримане при цьому глибоке різнобічне конкретне знання про предмет і є теорією, що має певну внутрішню логічну структуру.
Слід відрізняти поняття "чуттєве" і "раціональне" від понять "емпіричне" і "теоретичне". "Чуттєве" і "раціональне" характеризують діалектику процесу відображення взагалі, а "емпіричне" і "теоретичне" належать до сфери лише наукового пізнання.
Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.
Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним - теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.
Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку, стає емпірично доступним. У будь-якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях спостерігається діалектична єдність теоретичного та емпіричного. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних, отриманих наукових результатів належить то емпіричному, то теоретичному. Основою єдності емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання виступає єдність наукової теорії та науково-дослідної практики.
Тема 6. Діалектика - всезагальна теорія розвитку
1. Сутність діалектики та її історико-філософські форми
Поняття "діалектика" з грецької означає "веду полеміку" і пов'язувалося з діалогічним способом пошуку сенсу речей та явищ. Але, наприкінці класичного історико-філософського процесу це поняття отримало значення теорії всезагального розвитку світу. Діалектичними називаються і закони такого розвитку
Історичні форми:
1) Антична діалектика не могла носити безпосередньо науковий характер тому, що:
- наука тільки починала свій історичний розвиток;
- суспільна практика, яка формувала античну людину як "мікрокосмосу макрокосмоса", обумовлювала усвідомлення античної людини необхідності пізнання загальних законів світу;
- натуралістичність античної діалектики була пов'язана з розвитком природи; - наївність античної діалектики обумовлена неспроможністю філософії цього періоду обґрунтувати свої практичні та теоретичні засади
2) Гегелівська, об'єктивно-ідеалістична форма діалектики відносила розвиток лише до сфери розуму. Саме Гегель узагальнив весь попередній історико-філософський процес у систему діалектичної теорії. Але, зайнята виключно теоретично-науковими проблемами, гегелівська діалектика байдужа до об'єктивної реальності, до розвитку реальної людини та реальної історії. Тому виникає суперечність між діалектичним методом та філософською системою Гегеля - діалектика стверджує безкінечний розвиток, а система завершується теорією діалектики
3) Марксистська форма діалектики (діалектичний матеріалізм) розв'язала протиріччя метафізичного матеріалізму Фейєрбаха та діалектичного ідеалізму Гегеля. Маркс не відкрив закони діалектики, а обґрунтував їх як об'єктивні закони універсального розвитку: матеріального світу як такого, суспільства, та людського мислення, адже в процесі предметно-практичної діяльності закони матеріального світу стають законами мислення суспільства.
2. Закони діалектики.
Відмінність законів діалектики від законів природознавства полягає у їх універсальності. Існує три закони діалектики, які були узагальнені у відповідних розділах "Науки логіки" Гегеля: закон взаємопереходу кількості та якості у розділі "Вчення про буття"; закон єдності та боротьби протилежностей у розділі "Вчення про сутність"; закон заперечення заперечення у розділі "Поняття".
Закон єдності та боротьби протилежностей є джерелом розвитку. Основними ступенями розгортання суперечності є: Форми суперечностей
Внутрішні суперечності є суперечностями однієї основи
Зовнішні суперечності - це суперечності різних основ (кожна з яких виступає "внутрішнім подвоєнням єдиного" (Гегель)), але у відношенні зовнішніх суперечностей ці основи можуть бути байдужими одна до одної.
Якщо ж така байдужість у формі зіткнення інтересів зникає, зовнішні основи перетворюються на антагонізм.
Антагонізм - це така форма зовнішніх суперечностей, що вступають у конфлікт між собою. Наслідком цього конфлікту, на відміну від випадку розв'язання внутрішніх суперечностей, виступає "вибух"
Закон взаємопереходу кількості та якості являє собою закон єдності та боротьби протилежностей на рівні механізму розвитку, який розкривається через с піввідношення якості, кількості та міри. Якість не може розглядатися поза кількісним визначенням, а кількісне визначення якості постає як міра. Оскільки у своєму становленні до конкретних речей матерія переходить зі стану "ніщо" (предметно невизначеного буття) до стану "дещо" (визначеного буття у формі певного предмету), то такий процес виступає кількісним генезисом певної якості. "Дещо" як предмет це завжди одна - конкретна річ. Міра - це така єдність якості та кількості, в якій, за сутністю, переважає саме якість. Природа міри походить не від слова вимірювати. Таким чином, міра як єдність кількості та якості є завершеним буттям та її не можна поділити за принципом "міри вівса" та "міри слова".
Закон заперечення заперечення є виразом попередніх двох законів і відображає напрямок розвитку. Заперечення заперечення постає розвитком міри до її розв'язання в нову основу прогресу і саме таке заперечення є діалектичним. Метафізичне заперечення - це "порожнє", марне заперечення, яке характеризується руйнуванням сутності предмету.
Перше заперечення - це заперечення, що виникає в межах однієї основи у вигляді боротьби двох протилежностей.
Друге заперечення - не просто заперечення як таке, а заперечення самої основи, із "єдності тотожності та різностей" якої виникає боротьба протилежностей
1. Метафізична та діалектична концепції розвитку
Отже, догматизм (метафізика) - це таке розуміння світу і такий спосіб мислення, при якому ігноруються або вкрай спрощено розглядаються взаємозв'язки і взаємодії явищ і предметів, а процес розвитку тлумачиться як кількісне збільшення або зменшення об'єктів без їх якісної зміни.
Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність як така, що знаходиться у постійній зміні, взаємозумовленості. Мислити діалектичне означає: бачити явище або предмет в його цілісності, взаємозв'язку з іншими явищами, в єдності протилежних сторін, притаманних даному явищу, в постійному розвитку.
У філософській думці ХІХ-ХХ сг. переражає в цілому діалектичне розуміння людини, світу, та відношення між ними. Проте в значній частині філософських вчень діалектика розглядається як така теорія розвитку дійності і стиль мислення, яка охоплює лише деякі окремі сфери світу, а не буття в цілому. При такому підході діалектика виступає не як універсальний спосіб розуміння людини і світу людського буття, а в якості лише часткового елементу світорозуміння, можливість застосування якої обмежена лише окремими галузями буття.
Принципи - це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл і роль всіх інших елементів у системі. Принципи діалектики надають її змісту характеру єдиного цілого, перетворюють закони і категорії діалектики в струнку систему.
Діалектика має і свої закони. Виділяють три основних закони діалектики: закон єдності і боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісний і якісних змін і закон заперечення.
Діалектичне заперечення - це такий перехід від старої якості до нової, за якого певні сторони, елементи змісту і функції старої якості входять у перетвореному вигляді у зміст нової якості. Діалектичне заперечення включає у себе три моменти: 1) руйнацію, подолання старого; 2) збереження елементів старого; 3) конструювання, утворення нового.
Метафізичне заперечення акцентує основну увагу на моменті зникнення старого і практично ігнорує процеси збереження і творення нового. Внаслідок цього метафізичне заперечення виходить з того, що заперечити означає відкинути, знищити.
Отже, діалектика як система реалізується через принципи, закони і категорії, які знаходяться у взаємозв'язку.
2) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 4) діалектика - це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 6) діалектика - це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика - це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 4) метафізика - це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя, основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук.
2. Ідея розвитку в історії філософської думки.
Ідея розвитку виражає безповоротну, спрямовану, закономірну зміну матеріальних і ідеальних об'єктів. Тільки одночасна наявність усіх трьох вказаних властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін:
оборотність змін характеризує процеси функціонування;
відсутність закономірності характерна для випадкових процесів катастрофічного типу;
за відсутності спрямованості зміни не можуть накопичуватися, і тому процес втрачає характерною для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозв'язаної лінії.
В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкту, який виступає як зміна його складу або структури (тобто виникнення, трансформація або зникнення його елементів і зв'язків). Здатність до розвитку складає одну із загальних властивостей матерії і свідомості.
Істотну характеристику процесів розвитку складає час.
Древня філософія і наука (натурфілософія, філософія природи) не знали ідеї розвитку в точному значенні цього слова, оскільки час тоді мислився як що протікає циклічно (по кругу) і усі процеси сприймалися як що здійснюються по заданій програмі (виникнення - становлення - зникнення - нове виникнення). Для античного світогляду не існувало проблеми безповоротних змін, а питання про походження світу в цілому і його об'єктів зводився головним чином до питання про те, з чого походить щось. Уявлення про час і його напрям міняються із затвердженням християнства, що висунуло ідею лінійного (вперед, від створення світу) напряму часу, яка поширювалася ним, проте, лише на сферу духу (душі). З виникненням емпіричної (досвідченою, експериментальною) науки нового часу ідея лінійного напряму часу в дослідженні природи веде до формування уявленні про природну історію, про спрямовані, і безповоротні зміни, в природі і суспільстві. Ідея розвитку міцно затверджується в природознавстві і майже одночасно стає предметом філософського дослідження. Глибоку її розробку дає німецька класична філософія, особливо Гегель. Цілісну наукову концепцію розвитку побудував марксизм (діалектичний матеріалізм). Розвиток розуміється тут як універсальна властивість матерії, як достовірно загальний принцип. Переробляючи і поглиблюючи гегелівськудіалектику, марксизм показав принципову відмінність і в той же час органічну єдність двох основних типів розвитку суспільства - еволюція і революція.
Ідея розвитку також була характерною і визначальною для позитивізму 19-20-го віків (Огюст Конт, Спенсер, Карнап, Поппер). Тут було поширено також уявлення про лінійний (прогресивному) розвиток природи і суспільства Практика соціальних рухів 20 ст. показала, що загальна висхідна лінія розвитку суспільства є результат діалектичної взаємодії безлічі процесів, в якій найважливіша роль належить цілеспрямованій діяльності народних мас, що спирається на пізнання об'єктивних законів історії. У 20 ст. предметом вивчення стають передусім внутрішні механізми розвитку.
1. Принципи діалектики.
принцип тлумачиться як першопочаток, який лежить в основі певної сукупності фактів, теорії науки. Всезагальними принципами діалектики є наступні:
- Принцип сходження від абстрактного до конкретного визначається тим, що конкретність як "єдність різноманітного" є можливою лише після того, як пізнанні закони всезагального розвитку. Тому, до пізнання законів розвитку та їх свідомого втілення у власний розвиток історія є емпіричною, але не конкретною. Отже, конкретне не тотожне емпіричному і припущення, що є можливим сходження від конкретного до абстрактного в логіці загально-історичного процесу є неправомірним.
- Стрижневою проблемою у розумінні принципу співпадання початку та кінця виступає феномен становлення. Принципова роль становлення у формуванні та реалізації тотальності людини була окреслена Гегелем у вступі до "Феноменології духу" відомим імперативом: "Суть справи вичерпується не своєю метою, а своїм здійсненням, і не результат є дійсним цілим, а результат разом із своїм становленням". Але основа світу як початок історії розкривається лише наприкінці становлення всесвітньої історії в ідеальній (теоретичній) формі. Таке співпадання початку та кінця виражає себе такою особливістю, що "Тільки розташовуючи процес пізнання в оберненому порядку, ми розуміємо, яким чином він відбувається насправді" (Ф. Енгельс).
- Принцип співпадання логічного та історичного має два суперечливих аспекти: перший визначається тим, що немає нічого в мисленні, чого не було в дійсності, і, таким чином, зміст логічних категорії є ідеальним відображенням змісту матеріальної практики; другий віддзеркалює принцип співпадання початку та кінця, сходження від абстрактного до конкретного, які разом відтворюють логіку принципу розвитку. - Принцип розвитку - Виражає єдність законів, категорій, понять та саму систему принципів діалектики виступаючи їх ядром. Таку єдність принцип розвитку виводить через закономірності виникнення, змістовного розвитку та розв'язання суперечностей об'єктивної реальності, суспільства (з усіма культурними, цивілізаційними, соціальними та іншими похідними), а також людського мислення та суспільної свідомості.
2. Система категорій діалектики.
Категорії діалектики - це спосіб теоретичного мислення, який спирається на розумінні фундаментальних закономірностей розвитку матеріальної та ідеальної сфер життєдіяльності людини, природи та суспільства. Діалектичні категорії являють собою опосередковані форми пізнання, у процесі якого віддзеркалюються не окремі частини предметів, а їх сутнісні самовизначення. Якщо закони діалектики показують джерело, механізм та направлення розвитку, категорії філософії виявляють те, яким чином розвиток опосередковується різноманітністю форм і яким чином він відображається у пізнанні. Отже, категорії філософії постають як ступені самовиведення людини з природи під час її практичного поглиблення у сутність всесвіту. Категороіальне визначення реальності починається не з дефініцій реальності, а з розуміння суттєвих явищ та закономірностей певної сутності. Якщо такого розуміння немає і, відповідно, мислення не формується за логікою цього становлення, знання дефініцій тих чи інших явищ людині нічого не дають. Будь-яке поняття може стати категорією, якщо предмет розглядатиметься на рівні суттєвих зв'язків і розвитку. Сутність - явище
Існування - буття
Дійсність - реальність
Зміст-форма
Hеобхідність - свобода
Всезагальне - одиничне
Причина - наслідок
1. Форми та способи розв'язання суперечностей.
Залежно від функціонування різних форм матерії прояв суперечностей буває різним. Серед них вирізняють внутрішні й зовнішні. До перших належать ті, що виникають між двома про-тилежностями в межах певного предмета, процесу, явища (асиміляція - дисиміляція тощо). До другого типу належать суперечності, що виникають між двома предметами, процесами, явищами (спів від ношення суспільства і природи тощо). Внутрішні виступають джерелом розвитку, зовнішні - своєрідними необхідними умовами існування певного предмета.
Функціонують і так звані основні й неосновні суперечності. Основні - це ті, що виникають внаслідок взаємодії провідних протилежностей предмета (системи) і характеризують його від початку виникнення й до кінця існування (боротьба між рабами й рабовласниками в рабовласницькому суспільстві, феодалами й селянами - у феодальному суспільстві тощо). Неосновні - ті, що виникають у результаті взаємодії невизначальних протилежностей певного предмета чи системи і які також функціонують від початку й до кінця його існування (боротьба між різними прошарками рабовласників - у рабовласницькому суспільстві чи різними прошарками буржуазії в капіталістичному суспільстві тощо).
У межах основних і неосновних суперечностей вирізняють ще й головні та неголовні. До перших зараховують ті, які виникають між провідними протилежностями (скажімо, раніше від названих), але характеризують цей предмет (систему) лише на певному етапі його розвитку. До неголовних зараховують ті ж, що й до неосновних, але які проявляються теж лише на певному етапі розвитку.
Існують ще й антагоністичні суперечності. Вони виникають між класами, соціальними групами, інтереси яких не збігаються в основному (економічному, політичному) питанні. Такі су-перечності, як правило, не можуть розв'язуватися мирним шляхом, а вирішуються шляхом класової боротьби, революції. Неантагоністичні суперечності виникають між класами, соці-альними групами, інтереси яких переважно збігаються, а в інших (менш важливих) - ні. Такі суперечності розв'язуються здебільшого мирним шляхом.
Тема 7. Філософія суспільства
1. Основні концепції суспільства в історії філософії. Логіка розвитку соціальної філософії
Соціологічний ідеалізм - В межах класичної філософії суспільство, зазвичай, розглядалося не як цілісний соціальний організм, а як механічна сума окремих індивідів. Логічно було прийти до висновку, що якщо розвиток суспільства є агрегатним рухом мільйонів незалежних індивідів, то перемагають в ньому найбільш видатні з них, чия думка править світом. Так формується основний принцип соціологічного ідеалізму: "свідомість людей визначає їх буття.
Географічний детермінізм - Першим зовнішнім опонентом соціологічного ідеалізму був географічний детермінізм (Ш.Монтеск'є, Г.Бокль, Е.Реклю та інші). Цей напрямок абсолютизував один з матеріальних факторів суспільного розвитку - географічний.
Історичний матеріалізм - Вперше розповсюдили матеріалізм на пояснення найбільш складної форми руху матерії - соціальної, представники історичного матеріалізму К.Маркс і Ф.Енгельс. Вони розділили суспільні відносини на матеріальні та ідеальні (духовні), довівши що саме економічні відносини в кінцевому підсумку визначають і матеріальні і, опосередковано, всі ідеальні відносини, тобто життя суспільства в цілому. Принцип первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості є корінним принципом матеріалістичного розуміння історії.
Біологічний детермінізм - До біологічного детермінізму відносяться вчення і школи, що виникли у другій половині XIX ст. в немарксистській соціальній філософії на єдиній принциповій основі - розуміння суспільного життя через закони та категорії біології. В межах біологічного детермінізму можна виділити декілька основних шкіл: соціальний дарвінізм; расизм; фрейдизм; мальтузіанство та неомальтузіанство
Психологічний напрямок - У кінці XIX ст. сукупність основних напрямків соціальної філософії поповнилися школами і течіями психологічного спрямування. До психологічного напрямку у соціальній філософії відносяться ті філософські школи, які шукають пояснення складних соціальних процесів у психології великих соціальних груп (класів, етнічних спільнот та ін.).
2. Суспільство як система. Функції суспільства.
Застосування системного підходу до аналізу суспільства може допомогти виявити його структуру та функції.
Суспільство - це цілісна система, якій притаманна інтегративна якість, яка не є властивою її окремим компонентам.
У суспільній науці тривалий час йшов пошук "клітинки" (такого "найпростішого утворення"), з аналізу якого було б правомірно починати дослідження суспільства як цілісної системи.
Марксизм і школа Питирима Сорокіна в якості такої "клітинки" запропонували суспільні відносини.
Поняття "суспільні відносини" має два змістовні виміри у літературі:
1) це будь-які відносини між людьми у суспільстві;
2) відносини між великими соціальними групами, що мають безпосередньо суспільний характер.
В процесі виробництва люди взаємодіють між собою з метою ефективного впливу на природу як джерело засобів існування. Але головним фактором суспільно-історичного розвитку виробництва є потреба суспільства (і суспільної людини) у виробництві себе як цілісної специфічної системи.
Виробництво та відтворення як умов і засобів матеріального існування людей, так і духовних основ їх буття, з самого початку є виробництвом самої людини, способом формування і розвитку її суспільних якостей і здібностей.
Виробництво засобів існування - вихідний пункт людської історії.
3. Суспільна свідомість. Суспільна психологія та ідеологія.
Форми суспільної свідомості: мораль, наука, релігія, право і політика, мистецтво, філософія.
Перетворення суспільної свідомості на форми історично починається з суспільного розподілу праці, який співпадає з виникненням приватної власності на засоби виробництва, держави і, перш за все, з відокремленим існуванням фізичної та духовної, розумової праці. Саме суспільний розподіл праці і є тією основою, на підставі якої виникають, з одного боку, суспільна самосвідомість, адже тут вперше людина спрямовує пізнання на саму себе, а з другого - форми свідомості як ідеальні, опосередковуючі (Г.В.Плеханов) форми суспільної практики. Форми суспільної самосвідомості мають певні гносеологічні функції:
- вони здатні випереджувати реальність. Завдяки своїй відносній самостійності вони набувають деяку прогнозуючу здатність
- форми суспільної свідомості не тільки відображають реальний світ, але й створюють його, мають свій вплив на розвиток об'єктивної дійсності
- будучи формами, вони своєрідно перетворюють реальний світ у форму принципу, мов би витягують з нього квінтесенцію розвитку, упорядковуючи її в особисті форми: для філософії - форми методу, або для мистецтва - види окремих мистецтв, жанрів тощо
- на відміну від філософських категорій, які відображають щаблі звільнення людини від природної стихії свого виникнення, форми суспільної свідомості являють собою сходинки теоретичної самосвідомості суспільства в процесі історичного розвитку
Суспільна ідеологія - це система поглядів та ідей, в яких усвідомлюються і оцінюються ставлення людей до дійсності і одне до одного, соціальні проблеми та конфлікти, а також цілі суспільної діяльності. Суспільна ідеологія укорінена в суспільній психології.
1. Суспільство та спільнота.
Суспі́льство - організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному ступені історичного розвитку. Суспільство - також соціальна самодостатня система, заснована на співпраці людей і зі своєю власною динамічною системою взаємозв'язків його членів, об'єднаних родинними зв'язками, груповими, становими, класовими та національними відносинами. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними.
Термін суспільство іноді заміняють запозиченим з латинської мови словом соціум. Відповідно, прикметник соціальний у багатьох контекстах синонімічний прикметникусуспільний.
У суспільстві існують, як правило власні культурні та історичні надбання, суспільні норми та установи. У кожному суспільстві є свої власні суб'єкти соціального спілкування -особа, сім'я, клас, група, нація, держава та інші. Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім'я. Спільнота - це група людей, які відчувають досить спільного між собою з якої б то не було причини, щоб мати спільні прагнення, цілі та структури[1].
Ключові ознаки спільноти:
* Географія
* Спільність поведінки
* Загальна самоідентифікація
* Спільні інтереси і потреби
* Зв'язок і усвідомлення загальних цілей
При цьому важливим критерієм спільноти є те, що люди спілкуються один з одним з тих питань, які і об'єднують їх у спільноту.
2. Рушійні сили розвитку суспільства.
У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.
Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство - це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою - це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.
3. Суспільні відносини та їх структура.
Суспільство як система взаємозв'язків і взаємодій індивідів має певну структуру. Структура суспільства має два аспекти. По-перше, це те, що має назву "соціальної структури суспільства", тобто сукупність "мікросоціумів" - соціальних груп, спільнот, котрі є Суб'єктами суспільного життя. По-друге, це є система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна) і відповідних до них суспільних Відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.
4. Матеріальне та духовне виробництво.
Матеріа́льне виробни́цтво - виробництво, безпосередньо пов'язане з виготовленням матеріальних цінностей або з наданням матеріальних послуг: перевезення вантажів, виконання будівельних, монтажних, земельних, ремонтних робіт.
Метою матеріального виробництва є випуск продукції, що задовольняє потреби людини або системи.
Духовне життя суспільства - це сфера суспільного життя, що визначає в сукупності з економічною та соціально-політичним життям специфіку даного суспільства у всій його цілісності. Вона включає в себе всі духовні освіти, в тому числі духовну культуру в усьому її різноманітті, форми і рівні суспільної свідомості, неоформлені стихійні й не цілком усвідомлені настрої, звички і т. д.
Духовна культура представляє собою лише певний бік, "зріз" духовного життя, у відомому сенсі її можна вважати ядром духовного життя суспільства. Духовна культура має складну структуру, включаю щів наукову, філософсько-світоглядну, правову, моральну, художню культуру. Особливе місце в системі духовної культури займає релігія. З огляду на складність одночасного сприйняття відразу всіх складових духовної культури, спробуємо з'ясувати загальну основу, яка об'єднує в єдине ціле всі її сторони, а саме: що розуміється під культурою в цілому.
У самому широкому сенсі цього слова культуру можна розглядати як розвивається сукупність матеріальних , політичних і духовних досягнень людства, що характеризують певний спосіб суспільно-практичної діяльності людей на кожному історичному етапі розвитку суспільства. Кожен етап розвитку людської історії характеризується своїм, притаманним лише йому рівнем матеріальних, політичних і духовних потенцій і досягнень людства, всіх його відносин з дійсністю: економічних, політичних, теоретичних, моральних, естетичних і т. д.
У суспільстві духовна культура виявляється через процес освоєння цінностей і норм попередніх поколінь, виробництво та розвиток нових духовних цінностей. Будучи включеними в буття людини та суспільства, в матеріальну і духовну життя, вони грають істотну роль у соціальній діяльності з освоєння й перетворення світу, служать своєрідними орієнтирами в цьому процесі. Головна мета і головна функція духовної культури полягає у формуванні певного типу людської особистості в інтересах суспільства, в регулюванні поведінки людини в процесі його взаємовідносини з суспільством собі подібних, з природою і навколишнім світом. З цього випливає і інша функція духовної культури - формування пізнавальних здібностей особистості. Духовна культура суспільства знаходить своє вираження в різних формах і рівнях суспільної свідомості, в освоєнні та збагаченні світу духовних цінностей.
При наявності ряду спільних моментів з матеріальним виробництвом духовне виробництво має свою специфіку. Предметом праці в ньому виступають не лише природа і природні речовини, але й суспільний прогрес в усьому багатстві його соціальних зв'язків, людське мислення і діяльність людей. Вельми своєрідні і суб'єкт духовного виробництва, і знаряддя його діяльності. У суспільстві формується особливий соціальний прошарок професіоналів, зайнятих створенням духовних цінностей. У масі своїй це представники інтелігенції.
Тема 8. Філософія економіки
1. Технологічні, фінансові, наукові та соціокультурні засади економіки.
На відміну від економічних дисциплін, які вивчають способи, типи та функції економічного господарювання, філософія економіки досліджує способи втілення сутнісних сил людини у просторі матеріального виробництва, вплив матеріального виробництва на розвиток сутнісних сил людини, а також на утворення ціннісної системи координат у духовній сфері суспільно-історичного розвитку
- технологічна сфера у філософії економіки розглядається як історія та практика промисловості, що виступає опредметненими сутнісними силами людини у знаряддях праці та продуктивних силах. Технологічна сфера економіки має два протилежних вектори розвитку: регресивний - її еволюція у бік технократизму (який утворює технократію). прогресивний - розвиток економічної діяльності на засадах політехнізму, які забезпечують можливість засвоєння та самореалізації людини у різних формах діяльності та перетворюють принцип переміни розу діяльності на творчий фактор підвищення продуктивності праці.
Фінансова сфера у філософії економіки розглядає генезис грошових систем, функцій грошей тощо у контексті товарного та цінового опредметнення суспільної праці в абстрактні форми суперечностей конкретної та абстрактної праці. Цей напрям філософії економіки конституювався сьогодні у "філософії грошей".
Наукова сфера, яка потребує перетворення науки не лише на продуктивну силу, а на безпосередньо продуктивну силу. У такому статусі наука втілюється через формування наукового мислення суспільства у цілому, робочих інтелектуалів зокрема. Цей напрямок потребує такий розвиток освіти, який спроможний формувати спеціалістів-професіоналів, що відповідають вимогам сучасних технології і спроможні розвивати останні. У такому разі характер школи та університетів не повинен змінюватися на користь технічних знань, а технічні знання повинні змінити зміст та спрямування освіти на усвідомлення матеріально-практичних засад суспільного та людського розвитку
Соціокультурна сфера, яка вимагає виведення характеру зв'язків між рівнем розвитку людини (групи, колективу, класу) як суб'єкту виробництва та розвитком економічної діяльності суспільства. Характер таких зв'язків не є безпосереднім. Наприклад, базований на високий рівень спеціалізації праці розвиток продуктивних сил у ХІХ столітті породив ефект відчуженої праці, коли механічний спосіб функціонування людини у процесі виробництва обумовлював не лише відчуження від предмету та результату праці, а й від власних універсальних здібностей.
2. Філософські аспекти економічних теорій. Класичні економічні теорії:
Теорія Рікардо підтримуючи трудову теорію А. Сміта, робив висновок про те, що праця є основою будь-якої вартості. Чітко розмежовуючи споживну та мінову вартість товару, Д. Рікардо виокремлював товари, вартість яких визначається виключно їх рідкісністю. Він наголошував, що на вартість товарів впливає не тільки безпосередньо прикладена до них праця, а й витрачена на знаряддя, інструменти, будови, які уможливлюють її виконання. Ціну Д. Рікардо розглядав як грошовий вираз мінової вартості, розрізняючи природну та ринкову ціни. Першу він розумів як вираз вартості, а другу пов'язував з відхиленням від природної ціни під впливом попиту та пропозиції.
Теорія Мальтуса трудовій теорії вартості протиставив видозмінений варіант одного з трактувань вартості А. Сміта. Він визначив вартість працею, що купується на даний товар. Вартість пропорційна витратам виробництва, до яких учений зараховував витрати живої й уречевленої праці та прибуток на авансований капітал. Таким чином, Т. Р. Мальтус включав прибуток безпосередньо у вартість товару разом з працею та вважав його незалежним від праці. Теорія Кері На противагу класовій теорії розподілу Д. Рікардо Г.Ч. Кері висунув власну теорію гармонії класових інтересів, яка лягла в основу його концепції вартості. Згідно з теорією Кері вартість продукту визначається кількістю праці, необхідної не для виробництва, а для його відтворення. На думку Кері, зі зростанням продуктивності праці витрати на відтворення товарів зменшуються, що відповідно зумовлює зменшення частки засобів виробництва у вартості продукту, а отже, й частки капіталу і відсотка на нього як винагороди капіталістові за вкладений капітал. Відповідно зростає цінність праці та її частки в продукті.
Некласичні та сучасні економічні теорії:
"Філософія зубожіння" М. Прудона Теорія цінності. Цінність у Прудона є вічною абстрактною категорією, носієм двох протилежних ідей: споживної і мінової цінностей. Між ними існує протилежність. Перша є втіленням достатку, друга - відображенням винятковості. Примиренням Цих суперечливих сторін, синтезом споживної й мінової цінностей у Прудона є так звана конституйована, або синтетична, цінність. Вона встановлюється в обміні і обов'язково реалізується на ринку. Для подолання труднощів товарного обміну потрібно, на думку Прудона, кожний товар наділити конституйованою цінністю, гарантувати його реалізацію.
Теорія К.Маркса про природу капіталу. Основу всієї економічної системи Маркса становило вчення про працю як єдину й абсолютну субстанцію цінності. Цінність товару, на його думку, це застиглий в ньому робочий час. Людська праця не є одним із моментів, що впливає на цінність, як доводив Рікардо, а праця творить саму суть, саму субстанцію цінності. Правда, конкретні форми праці неспівмірні, але вони зіставні, якщо розглянути їх через призму затрат людської робочої сили взагалі. Отже, цінність - це скристалізована в товарі людська праця.
Теорія Ф. Енгельса про положення робітничого класу в Англії. Ф. Енгельс дає глибокий аналіз становища та історичної ролі робітничого кла-су, ставить питання про необхідність завоювання ним політичної влади. "Пролетаріат не зможе позбутися безправ'я, поки влада пере-буває в руках багатіїв". Єдиним можливим виходом є пролетарська революція. Теорія В. Зомбарта про капіталістичне господарювання та духовний розвиток "економічної людини. В. Зомбарт описує тип підприємця, характеризує його функції і бачить його основне завдання в просуванні технічних новинок на ринок. На думку В. Зомбарта, підприємець, що зробив винахід, надалі не зупиняється на його впровадженні, а намагається розповсюдити новинку, що і характеризує його як носія технічного прогресу. Внесок В. Зомбарта в теорію інновацій полягає саме в цьому твердженні, яке подаємо досить узагальнено: підприємець є носієм інновацій.
1. Економіка в системі суспільних відносин.
Еконо́міка - теорія управління господарством, суспільними господарськими системами різних розмірів (від домогосподарства до загальнолюдського глобального господарства планети Земля), різних видів (натуральне і грошове) і різних епох.
Суспільна наука, що вивчає ефективне використання обмежених ресурсів, розглядає питання організації та управліннявиробництва, розподілу, обміну, збуту й споживання товарів та послуг.
Ціль економіки пояснити як працюють господарства. Економіка проявляє себе у суспільному житті не тільки крізь бізнес, фінанси,державні інститути, але й у злочинності, освіті, релігії та інших соціальних сферах як війна та наука.
Суспільні відносини - важливa формa вияву соціальних тривалих, сталих, системних, оновлюваних, різноманітних за змістом зв'язків. Вони є відносинами схожості й відмінності, рівності й нерівності, панування і підлеглості між окремими людьми та їх групами.
2. Місце людини в філософії економіки.
Людина як головний фактор виробництва є носієм виробничих і суспільних відносин. Продуктивні сили і виробничі відносини постійно змінюються, розвиваються. Відповідно змінюються - незмірно зростають - місце і роль людини в процесі виробництва, особливо в умовах сучасного науково-технічного прогресу. З одного боку, відбувається звільнення людини від виконання певних функцій безпосередньо у самому виробництві за рахунок його механізації та автоматизації, а з другого - підвищується значення й професійної підготовки, здатності забезпечити функціонування складного технічного устаткування.
Причому головною продуктивною силою в кожній економічній системі виступає людина, працівник. Пояснюється це тим, що людина створює переважну частину засобів виробництва і в процесі їх подальшого використання в результаті трудової діяльності надає всеоукупності засобів виробництва характеру фактора виробництва. Людина - надзвичайно складна істота, вона поєднує в собі біологічне і соціальне.
Людина економічна - головний творчий суб'єкт ринкової економіки, який володіє свободою вибору і приймає економічно раціональні та оптимальні рішення з урахуванням усіх наявних можливостей і умов, відповідно до своїх особистих інтересів, мети і пріоритетів.
У процесі виробництва споживаються всі його фактори, в тому числі й людський ресурс. Споживанням людського ресурсу є сама праця та підприємницька діяльність. Коли людський фактор функціонує, його енергія витрачається. Людина - працівник, будучи рушійною силою всіх факторів виробництва, виступає як головний творець матеріального і духовного багатства суспільства.
Споживач - людина організує виробництво матеріальних благ і послуг відповідно до своїх потреб, тобто забезпечує цілеспрямоване функціонування всієї системи продуктивних сил суспільства.
Суб'єктами економічних відносин є окремий індивід, сім'я, колектив, держава. Основою економічних відносин є відносини власності, які характеризують спосіб поєднання працівника із засобами виробництва. Органічне поєднання двох характеристик людини: людини - працівника та людини - власника утворює економічну сутність людини, сучасну економічну людину.
Людина в її цілісній сутності є головним критерієм розвитку суспільного виробництва і головною його метою. Суспільний продукт, проходячи через фази виробництва, розподілу й обміну завершує свій цикл у фазі споживання. Без споживання виробництво існувати не може, воно не має сенсу. Задоволення різнобічних потреб людини - ось призначення будь-якого виробництва. Успіх виробництва на всіх рівнях визначається насамперед людьми, зайнятими у виробничому процесі. Усі інші фактори виробництва діють не самі по собі, їх приводить у рух людина. Тема 9. Філософія культури
a. Культура як спосіб людського буття
Культу́ра- сукупність матеріальних, духовних і нематеріальних цінностей, створенихлюдством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:
* Рівень розвитку суспільства у певну епоху.
* Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.
* Освіченість, вихованість.
* Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.
* Алгоритми людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості[Джерело?].
Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя тасвітогляд.
Детермінація (обмеження, визначення) - виникнення якісної своєрідності між частинами зародка на ранніх стадіях його розвитку.
Самотермінація. Психология как наука построена на допущении, что все поведение яв-ся закономерным, что оно детерминировано нек-рым набором сложных, пусть даже не до конца понятных, сил. Это допущение всегда рассматривалось как антитеза идее о свободе воли. Говорят, что люди не вольны побуждать себя к чему-либо; они побуждаются силами, находящимися за пределами их контроля.
b. Основні концепції культури.
Основні теоретичні концепції або парадигми:
1. циклічна концепція (або концепція циклічних круговоротів);
2.еволюціоністська;
3.антропологічна;
4.філософська;
5.революційно-демократична.
циклічного розвитку культури Дж. Віко (1668-1740). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл в своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Концепція циклічного розвитку дістала подальшого розвитку у працях М.Данилевського (1882-1885), О. Шпенглера (1880-1936), А. Тойнбі (1889-1975) та інших вчених.
Еволюціоністська теорія культури Л. Моргана (1818-1881) і Е. Тейлора (1832-1917) та інших дослідників. що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.
Провідна ідея еволюціонізму - це прямолінійність культурного прогресу та обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.
Антропологічна або функціональна концепція культури Б.К.Малиновського (1884-1942), К.Леві - Строса (1908-1991), А.Кребера (1876-1960) та інших. виникнення і розвиток культури пов'язується з потребами людства. Б.К.Малиновський ділить потреби, що обумовили виникнення культури, на первинні, похідні та інтегративні
Засновниками революційно-демократичної або марксистської концепції культури були К.Маркс (1818-1883) та Ф.Енгельс (1820-1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально - перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності.
c. Національне та загальнолюдське в культурі
Взаємозв'язок національної та загальнолюдської культури розкривається через логіку руху всезагального, одиничного та особливого:
ОДИНИЧНЕ, ОСОБЛИВЕ, ЗАГАЛЬНЕ
- філософські категорії, що відображають діалектичну єдність і відмінність між речами та явищами дійсності. В категорії одиничного (чи окремого, індивідуального) фіксуються окремі речі та явища, які характеризуються відповідними просторовими й часовими межами, відповідною якістю. Одиничне існує як діалектична протилежність і міра загального, як спосіб буття загального. В категорії загального фіксується об'єктивно існуюча спільність між предметами, явищами та процесами в межах конкретної якісної визначеності. Загальне не існує поза одиничним. У категорії особливого відображається момент діалектичної єдності загального й одиничного, особливе виступає як конкретний вияв загального. В особливому долається однобічність як одиничного, так і загального. В. І. Ленін підкреслював діалектичну єдність одиничного, особливого й загального. "Окреме не існує інакше як у тому зв'язку, який веде до загального. Загальне існує лише в окремому, через окреме. Всяке окреме є (так чи інакше) загальне. Всяке загальне є (частинка або сторона або сутність) окремого. Всяке загальне лише приблизно охоплює всі окремі предмети. Всяке окреме неповно входить у загальне і т. д. і т. д. Всяке окреме тисячами переходів зв'язане з іншого роду окремими (речами, явищами, процесами) і т. д." Відображаючи об'єктивну діалектику речей, категорії О., о., з. мають важливе значення для розв'язання актуальних проблем сучасності, напр., співвідношення заг. закономірностей і специфічних особливостей переходу різних країн від капіталізму до соціалізму.
Особливе місце в історичному становленні культури посідають форми субкультури:
Фольклор (логічні та ідіоматичні аспекти
Субкультура соціальних груп Молодіжна Контркультура
Субкультýри - сукупність культурних зразків, тісно пов'язаних з домінантною культурою і у той же час відмінних від неї. У антропології - група людей у межах більшогосуспільства з відмінними стандартами та моделями поведінки. Субкультура - це спільність людей, чиї переконання, погляди на життя і поведінку відмінні від загальноприйнятих або просто приховані від широкої публіки, що відрізняє їх від більш широкого поняття культури, відгалуженням якої вони є. Найчастіше субкультури переходять у окремі ідейні поняття, бо важко назвати культуру, до якої б вони відносились.
1. Духовна та матеріальна культура.
матеріальна культура - досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.
Люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засобиіндивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). Матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу у сфері матеріальної культури.
Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) ікультуру побуту (засоби споживання).
духовна культура - результат духовної діяльності людей. Вона функціонує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в суспільне життя ідей і знань. До структури духовної культури суспільства включені такі основні елементи:
а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світоглядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура почуттів), естетична культура (мистецтво і література, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-технічна творчість тощо. б) різні соціальні інститути й організації, які здійснюють духовне виробництво, регулюють і спрямовують культурно-історичний процес;
в) матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості - поліграфічна, книговидавництво, музичних інструментів, паперова; театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а також засоби зв'язку, масової інформації тощо). Отже, культура як феномен суспільного життя є результатом суспільної діяльності, за допомогою якої матеріально і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний, відмінний від природи світ, в якому вона живе.
2. Діалогічний характер культури
Діалогічна філософія робить акцент на гетерогенності суб'єкта пізнання й первинності взаємодії, що досягається в діалозі особистостей, свідомостей, культур.
Пошук структур спілкування, аналіз форм міжособистісної взаємодії - ось що передусім вирізняє діалогічну філософію в її інтерпретації культури. У понятті діалогу, яке колись застосовувалося лише до мовленнєвої поведінки, XX ст. побачило фундаментальний принцип зв'язку людини з іншими людьми, світом, Богом. Власне, культура має своїм завданням включити все багатство своїх повідомлень у душі та тіла людей. І головною рисою тривання культури є її засадничо діалогічний характер. Культура, як і людська особистість, розвивається там, де є контакт із узвичаєними інтерсуб'єктивними чинниками особи, такими як традиція, життєво вартісні людські стосунки, горизонти значущості, ширші за окрему особу.
3. Людина як творець та творіння культури.
Основою творчості виступає саме використання знарядь праці - тобто витворення з природних речей того, що не виникає з природи саме по собі. Людина в акті діяльності не змінює сам матеріал предмета, вона лише немовби позбавляє цей матеріал природної форми й наділяє його своєю, необхідною для задоволення тих чи тих потреб. Початковим етапом творчої дії є творення у свідомості нової форми, потрібної людині. Тому загадка людської творчості криється насамперед у сфері її свідомості.
Мірою всебічного становлення творчих здібностей є свобода та широта спілкування людини з культурою у процесі її розвитку, а також активність самої особистості в розкритті світу культурних цінностей. Сам процес розвитку особистості є творчим процесом, творенням людини як творчої істоти.
Творення культури в усіх сферах спрямоване на досягнення певної досконалості, найвищого рівня або вищої якості як у пізнанні, так і в мистецтві, моральності, культурі людських відносин. Справжня культура несумісна з натовпом, вона спрямована на особистість і твориться особистістю. Це не означає, що хтось позбавлений ролі творця культури. Адже кожна людина творить саму себе, вона завжди - продукт культурного саморозвитку. Тема 10. Філософія моралі
1. Етика як галузь філософського знання.
Е́тика 1. Наука, що вивчає мораль.
2. Норми поведінки, сукупність моральних правил певної суспільної чи професійної групи (лікарська етика, етика державного службовця тощо). Є важливим фактором свідомого підтримання правопорядку в суспільстві.
Сучасний стан етики
* Сучасність призводить з одного боку до релятивізації етики (нігілізм), а з іншого боку - до розширення поля "етичного": поняття добра поширюється на взаємовідносини з природою (біоцентрична етика, див. також живу етику Реріха) та наукові експерименти (біоетика).
* На хвилі фемінізму етика отримала гендерне тлумачення, замість абстрактної гуманності або людяності (критика яких досягла апогею в постмодерністській концепції "смерті людини") чесноти групуються по опозиції мужності та жіночості.
* Альбертом Швейцером висунутий принцип благоговіння перед життям, що базується на етиці ненасильства Льва Толстого і Махатма Ганді.
* Розроблена міжрелігійна етика Баха. Ще не вивчена належною мірою монографія Тейяра де Шардена "Феномен людини", що поєднує традиційну етику з теорією еволюції.
* Заслуговує уваги буддистсько-матеріалістична концепція Ціолковського з формулою рівноваги добра і зла у всесвіті, що має своїм корінням Зороастрійські погляди.
Класифікація етичних цінностей
* Головні людські цінності, які більшою чи меншою мірою входять у всі інші етичні цінності (цінність життя, свідомості, діяльності, страждання, сили, свободи волі, передбачення, цілеспрямованості);
* Чесноти (справедливість, мудрість, сміливість, самовладання, любов до ближнього, правдивість і щирість, вірність і відданість, доброта і співчуття, довіра і віра, скромністьі смиренність, цінність поводження з іншими);
* Більш приватні етичні цінності (любов до найдальшого, здатність дарувати іншим своє духовне надбання, цінність особистості, любов, спрямована на ідеальну цінність чужої особистості).
2. Багатоманіття етичних концепцій в історії філософії .
Етика ненасильства
Життя людини постійно зв'язанe з насильством. Спосіб вирішення державних, міжособистісних, національних проблем з позиції сили, можна сказати, став традиційним. Звично звучать слова: "правий той, хто сильніший", "переможця не судять". Сильна воля, сильна влада, сильна рука - сила завжди має в нашій свідомості позитивне забарвлення: сильний - значить гідний поваги. Отже, сила - це гарна якість, це добро, це благо. Інша справа насильство. Насилувати, примушувати, неволити - "дія образлива, незаконна, свавільна" (В.Даль), тобто дія, що примушує робити щось усупереч своїй волі, бажанню, потребі.
Етика ненасильства виникає саме тоді, коли саме насильство вже править світом, діє беззаконня. З історії етики нам відомо, що всякий новий плин виникає в противагу існуючої і пануючої тенденції (згадаємо ранньохристиянську етику чи етику епохи Відродження). При цьому виникаючий етичний плин завжди шукає і знаходить опору в традиції, в ідеалах попередніх епох. Таким ідеалом для етики ненасильства став принцип людинолюбства - універсальний, основний моральний закон.
Етика ненасильства - це обґрунтування таких принципів і методів рішення проблем і конфліктів, що виключають застосування насильства над особистістю (морального і фізичного). Етика ненасильства - це спосіб життя, відповідно до якого людина будує свої відносини з людьми, відноситься до усього живого, до природи.
Сталося так, що саме XX ст., що ніяк не назвеш століттям гуманізму і милосердя, породив ідеї, що знаходяться в прямому протиріччі з пануючою практикою рішення всіх проблем і конфліктів з позиції сили. До життя виявилося викликаним тихий, але стійкий опір - незгода, непокора, неповернення злом за зло. Людина, поставлена в безвихідне положення, принижена і безправна, знаходить ненасильницький засіб боротьби і звільнення (насамперед внутрішнього). Вона як би приймає на себе відповідальність за зло, що діється іншими, бере на себе чужий гріх і викуповує його своєю невіддачею зла. Вона ставить заслін злу, своїм добром, своєю любов'ю закриваючи світ від руйнівного впливу ненависті. Етика благоговіння перед життям
Життя людини, розглянуте як біологічне, соціальне, особистісне існування, є можливістю (певною мірою - випадковістю), наданої кожному фактом народження, можливістю пройти свій шлях, реалізувати людський потенціал, виконати обов'язок, залишити слід в області своєї професійної діяльності чи просто в пам'яті людей, що живуть поруч. Кожний має можливість прожити свій термін так, щоб пам'ять про нього жила після нього і була б доброю і світлою.
Етика благоговіння перед життям - напрямок, що виникло в XX ст. і зв'язане з ім'ям найбільшого гуманіста сучасності - Альберта Швейцера (1875-1965). Швейцер вважав свою етику програмою індивідуальної дії, безпосереднього служіння людям, вважав, що вона спонукує людей виявляти цікавість до іншим і віддавати їм частку свого життя, любові, участі, доброти. У цьому Швейцер бачить борг кожної людини незалежно від його професійної приналежності і суспільного становища, і своє власне життя переконаний гуманіст, лікар і філософ присвятило цьому служінню.
3. Структура моралі: норми, принципи, ціннісні орієнтації.
У підході до моралі як до діяльності, в основі інтерпретацій морального способу освоєння людиною дійсності, у витлумаченні системи, в якій розкривається її специфіка, елементів і характеру їхнього зв'язку криються уявлення про моральне відношення. Значення, в якому виступає поняття "моральне відношення" для етичної теорії діяльніс-ної сутності моралі, його ключова роль для даної наукової інтерпретації моральності зумовили функціональну багатозначність цього поняття в науці.
Принцип діяльнісного підходу до моралі, і в його вираженні на емпіричному рівні осмислення моральності, і в теоретичному усвідомленні його методологічного значення для вивчення моральності, завжди пов'язує уявлення про моральне з відношеннями. В свою чергу тлумачення відношень людини зі світом, те, в якій мірі в теорії відношень виражена їхня діяльна сутність, визначає розуміння морального відношення, його місця та ролі в моральній діяльності. Наприклад, розглянуте вище застосування редукціо-нізму - методу "точних наук" - у вивченні предметно-змістових відношень, дало викривлене уявлення про їхню своєрідність. Така доля спіткала й моральне відношення. Жива безпосередність здійснюваного в творчості людяності існування суспільних індивідів визначає безмежність морального відношення, його всюдисущий і всепроникний характер, вимірюваний відношенням до родової суспільної людської сутності. Не піддаючись розчленуванню на частини, не змінюване кількісно, моральне відношення формалізувалося за зовнішніми ознаками як суб'єктно-суб'єктне відношення. 4. Цінності та їх класифікація.
У загальній системі цінностей поведінки людини індивідуальні цінності становлять не тільки окрему, але й специфічну групу, яка протистоїть усім іншим (соціальним та валео-екологічним) і має "егоїстичну" природу (тут і далі див.: "Кодекс цінностей виховання і розвитку" в цьому посібнику). їх призначення - слугувати лише одній людині, забезпечувати їй практичний успіх у житті.
Цінності життєвої спрямованості й мотивації життєдіяльності. Сюди відносимо життєві пріоритети, які виступають джерелом повсякденних цілей та стійке прагнення до реалізації як великих, так і малих завдань; здатність зосереджуватись на окремій меті та концентрувати на ній свої духовні, психічні, соціальні та фізичні сили тощо.
Цінності сфери усвідомлення і осмислення дії. Ця група містить розумові здібності, процеси мислення, роботу пам'яті, уяви, спостережливість, вплив світогляду тощо. Вони забезпечують вибір мотивів і прийняття рішень, планування дії, контроль і корегування її перебігу, оцінку результату. В цій психічній функції виявляють себе також мудрість, творча активність, стійкість переконань, навички і звички тощо.
Цінності, які забезпечують перебіг процесу дії. До цієї групи цінностей розвитку віднесемо волю і похідні від неї чинники, їх призначення - забезпечувати динаміку дії, посилювати її, скеровувати до осягнення мети, яка санкціонована сферою осмислення.
Специфічні індивідуальні цінності суб'єкта дії. Цінності розвитку цієї підгрупи, як і попередньої, впливають на перебіг дії, визначають її стиль, але часто не прямо, а опосередковано - в стосунках людини з іншими учасниками діяльності. Вони можуть стимулювати або ж гальмувати процес дії. За своїм змістом ці цінності наближені до цінностей соціального типу і ведуть до успіху людини в соціальному середовищі. Бо якщо сильна воля слугує лише людині, то твердість слова чи точність у поведінці має значення і для інших, з ким вона працює.
Нарешті, розглядаючи функції різних підгруп цінностей розвитку в діяльності, слід підкреслити один важливий для наших наступних міркувань момент: стрижнем будь-якої діяльності людини, її хребтом є прагнення до мети. Залежно від того, яке місце у ієрархії загальної діяльності має та чи інша дія, це прагнення є визначальним. Ба, більше.
5. Етична проблематика в економічній діяльності.
Людська діяльність стане зрозумілою та сприйнятою суспільством лише тоді, коли буде взята до уваги у всій смисловій повноті. Буття людини має духовно-культурний та предметно-емпіричний виміри. З одного боку, людина прагне постійної реалізації своєї духовності, прилучення до вищих проявів культури, з іншого боку, людина націлена на постійне задоволення вітальних потреб. У ХХ столітті етика стала на шлях суто теоретичного, абстрактно-логічного та методологічного аналізу, все більше віддаляючись від практики. Однак радикальні соціально-економічні трансформації сучасного суспільства, що супроводжуються ціннісною переорієнтацією та змінами форм соціальної інтеграції, з одного боку, та руйнація усталених етичних систем, закладених у "проекті модерну", з іншого стали поштовхом до відродження інтересу до практичної філософії наприкінці ХХ століття. Актуальність практичної філософії спонукає до постановки питання про необхідність економічної етики, яка закликає до збереження єдності людського існування перед спокусою розмежування орієнтацій людської дії на суто економічні, етичні та естетичні принципи та цінності. Сучасні теоретики економічної етики зберігають традиційну конструктивну роль моралі в етосі підприємця. Але для створення нової стратегії ефективного ведення господарчої діяльності необхідна свідома рефлексія щодо етичних засад, що визначають ділову стратегію. Звідси необхідним є інноваційний синтез між етичною та ринково-стратегічною раціональ¬ністю без обмеження однієї на користь іншої. Економічна етика розглядається не як зовнішнє обмеження, а як внутрішнє обґрунтування, "фундамент" економічної діяльності. Тому економічна етика торкається в першу чергу питання внутрішнього сенсу та цінностей ділової стратегії.
Однак економічна етика є не тільки "діловою етикою" або "етикою бізнесу", яка представляє індивідуально-етичну перспективу морально-економічної практики підприємств та організацій і концентрує увагу навколо проблеми персональної відповідальності менеджерів чи окремих суб'єктів господарчого процесу. Економічна етика поширює проблемну область на площину господарчих спілок та "критичної спільноти" для вирішення питання етично обґрунтованих реформ економічного ладу для втілення економіко-політичної солідарної відповідальності. Її завданням є вирішення етико-політичного питання про можливість нового мислення вільно-демократичного ідеалу громадянського суспільства з його передумовами рівності можливостей, справедливості та солідарності і впровадження реформ політики ладу. Тема 11. Філософія релігії
1. Сучасна філософія релігії.
Релігійна філософія представлена різними течіями.
Найавторитетнішою течією є неотомізм (католицька) як офіційна ф-ка доктрина Ватікану (Жільсон, Марітен). Неотомізм базується на вченні Фоми Аквинського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Неотомісти розглядають 2 джерела пізнання - природний розум (науку) і божественне откровення.
Вища реальність - "чисте буття" як духовне, божественне первоначало. Матеріальний світ - другорядний. Бог не лише створив світ, він постійно керує ним. Божественне буття фіксується як "єдність", "благо", "краса", "істина".
Людину неотомізм розуміє як єдність душі та тіла. Прагнучи до блага, особа набуває інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя. Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Неотомізм дедалі ширше розглядає проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.
Протестантизм (з лат. протестуючий) - різновид християнства (після православ'я і католіцизму). Розвиваючись, протестантська ф-ія набувала різних форм.В першій половині 20 ст. виникла протестантська "теологія кризи", яка включала: "Діалектична теологія" Барта - джерело віри є Бог, який породжує цю віру через одкровення ( віра - діалог між Богом і людиною, але ций діалог можливий лише через Христа чи пророків, духовенство. Проблема людини через призму гріховності (людина гріховна одвічно, від природи, подолання гріховності можливе в релігійній жертві).
"Екзистенціальна теологія" Тілліха - доводить тісний зв'язок між Богом і людиною. Спираючись на ф-ію екзистенціалізму,виводиться необхідність релігії з потреби особистості подолати "екзистенціальний страх". Лише релігія надає людині мужності. Основна хар-ка людини - релігійність. Ідеал - принцип гармонії релігії та культури.
"Деміфологізоване християнство" Бультмана, - спосіб передачі віровчення через біблейські міфи застарів, для подолання цієї кризи необхідно деміфологізувати християнське вчення, воно має бути антропологічним, екзистенціальним. Для людини Бог існує в свідомості, саме Бог визначає людське існування, екзистенцію. Це існування буває справжнім (з вірою) та несправжнім ( без віри)
"Безрелігійне християнство" Бонхьоффера - людство очікують часи повної відсутності релігії ("повноліття" світу, коли людина вирішує проблеми сама , без Бога) Для Бонхьоффера християнство - це вчення, яке здатне перебудувати земне життя людей і яке реалізується в поведінці людей. Зразок такої поведінки - Ісус Христос. На його думку, Ісус закликав не до нової релігії, а до нового життя.
2. Роль і місце релігії в сучасному світі.
Однією з важливих функцій релігії є функція світоглядна. Вона полягає в тому, що релігія намагається створити власну картину світу, більш того, - власні соціально-гносеологічні схеми вдосконалення суспільного життя, визначити місце і роль людини в системі природи та суспільства.
Зміст релігійного світогляду - не божественний, а людський, або, краще сказати - суспільний, незважаючи на його фантастичність.
Релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей , але специфіка яких полягає насамперед у збереженні і закріплені віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.
За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування, тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль католицизмув феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролись проти феодальних порядків.
На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію , згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розглядає і протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується і в сучасному релігійному житті України.
Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.
В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що, не будучи панівною формою масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.
Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.
На рівні суспільства зникає інтеграційна функція релігії: вона об'єднує лише віруючих певної конфесії, громади і втрачає роль провідного ідейного фактора, що покликаний зміцнити суспільну систему.
Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінювати однозначно. Так, релігія відігравала важливу культурно-історичну роль . В межах релігійних віровчень формувались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упорядкування та збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас.
3. Критичний та апологетичний підходи до визначення сутності релігії.
Тема 12. Філософія цивілізації
1. Філософські концепції про цивілізацію.
З розвитком філософської думки поняття "цивілізація" набувало різного значення. Так, у XIX-XXст. Були поширені такі тлумачення цього терміну:
Л.Морган,Ф.Енгельс - Цивілізація як ступінь історичного розвитку людства, що слідує за варварством.
О.Шпенглер - Цивілізація як стадія занепаду локальних культур.
А.Тойнбі- Цивілізація як синонім культури
М.Я. Данилевський - Цивілізація як пік розвитку культури.
П.А.Сорокін - Цивілізація як певний ступінь розвитку культури окремих народів та регіонів
Цивілізація - людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).
Найбільш характерними ознаками цивілізації вважаються: монументальна архітектура, писемність, міста. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу як культурний комплекс, тоді як соціально-економічна сутність цього явища пов'язана із появою класового суспільства і держави.
2. Історія як процес взаємодії різних типів цивілізації.
Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства - соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.
Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:
- первіснообщинний;
- рабовласницький;
- феодальний;
- капіталістичний;
- комуністичний.
Цивілізаційний же підхід уможливлює розгляд суспільного ідеалу не як чогось трансцендентного, а як внутрішньої, іманентної складової перебігу самого реального цивілізаційного процесу. Причому, не щодо однолінійної послідовності на рівні розвитку людства в цілому, а в контексті і з урахуванням своєрідності відповідного культурно-історичного типу. 3. Сучасна цивілізація: її основні ознаки та протиріччя.
Сучасний етап еволюції науки характеризується прискореними темпами розвитку комп'ютерної техніки та інноваційних технологій. Ці зміни зумовлюють перегляд періодизації історії європейської цивілізації.
Р.Арон виділяє такі етапи: Традиційне суспільство - переважало збиральництво, рибальство, полювання; Становлення та розвиток НТР - спричинили перехід від традиційного до індустріального на основі машинного виробництва; Постіндустріальне суспільство - використовує автоматизоване виробництва.
Г. Кан виділяє: Велика сільськогосподарська революція; Велика сільськогосподарська революція ; Перехід від традиційного до технотронного суспільства; Індустріальна революція; Технологічна революція; Постіндустріальна цивілізація.
Дж. Тойнбі - Обґрунтував концепцію "розламу цивілізацій
Ф. Бродель- Вивів історичну логіку розвитку світових цивілізацій в контексті "часу світу
А.Тоффлер виділяє: Аграрна революція (перша хвиля) ,Промислова революція (друга хвиля), Технологічна революція (третя хвиля)
С. Хантингтон- Висунув концепцію сучасного зіткнення цивілізацій
1. Типи цивілізації в історії: традиційне, індустріальне, постіндустріальне суспільство.
Традиційне суспільство
Традиційне суспільство (до індустріальне) - це най триваліша із трьох стадій, її історія нараховує тисячі років. Більшість своєї історії людство провело саме у традиційному суспільстві. Це суспільство з аграрним укладом, мало динамічними соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. У традиційному суспільстві головним виробником є не людина, а природа. Переважає натуральне господарство - абсолютна більшість населення (понад 90 %) зайнята у сільському господарстві; застосовуються прості технології, а відтак - поділ праці є нескладним. Цьому суспільству властива інерційність, низьке сприйняття нововведень. Якщо користуватися марксистською термінологією, традиційне суспільство - це первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне суспільство.
Індустріальному суспільству
Індустріальному суспільству властиве машинне виробництво, національна система господарювання, вільний ринок. Цей тип суспільства виник порівняно недавно - починаючи з ХVIII ст., внаслідок промислової революції, що охопила спершу Англію і Голландію, а згодом і решту країн світу. Суть промислової революції полягає у переході від ручного способу виробництва до машинного, від мануфактури до фабрики. Освоюються нові джерела енергії: якщо раніше людство використовувало в основному енергію м'язів, рідше - води і вітру, то з початком промислової революції починають використовувати енергію пари, а пізніше - дизельні двигуни, двигуни внутрішнього згорання, електроенергію.
Індустріалізація приводить до посиленого зростання міст, зміцнюється національна ліберально-демократична держава, розвивається промисловість, освіта, сфера обслуговування. З'являються нові спеціалізовані суспільні статуси ("робітник", "інженер", "залізничник" та ін.), зникають станові перегородки - уже не благородне походження чи сімейні зв'язки є підставою для визначення місця людини в суспільній ієрархії, а її особисті дії. В індустріальному суспільстві ускладнення системи соціальних зв'язків приводить до формалізації людських стосунків, які в більшості випадків стають деперсоналізованими. Постіндустріальне суспільство
Постіндустріальне суспільство (термін запропонований Деніеллом. Беллом у 1962 р.). Свого часу Д. Белл очолював "Комісію 2000 року", створену рішенням Конгресу США. Завданням цієї комісії було напрацювання прогнозів соціально-економічного розвитку США у третьому тисячолітті. На основі проведених комісією досліджень, Деніелл Белл разом з іншими авторами написав книгу "Америка в 2000 р.". У цій книзі, зокрема, доводилось, що за індустріальним суспільством наступає новий етап людської історії, який базуватиметься на досягненнях науково-технічного прогресу. Цей етап Деніелл Белл і назвав "постіндустріальним".
У другій половині XX ст. у найрозвинутіших країнах світу, таких, як: США, країни Західної Європи, Японія різко зростає значення знання та інформації. Динаміка оновлення інформації стала такою високою, що вже у 70-х рр. XX ст. вчені-соціологи зробили висновок (як показав час - правильний), що у XXI ст. неписьменними вважатимуться не ті, хто не вміє читати і писати, а ті, які не вміють учитися, забувати непотрібне, і вчитимуться знову.
У зв'язку зі зростанням ваги знань та інформації, наука перетворюється на безпосередню виробничу силу суспільства - все зростаючу частину доходів передові країни отримують не від продажу промислової продукції, а від торгівлі новими технологіями і наукоємною та інформаційною продукцією. У постіндустріальному суспільстві вся духовна надбудова інтегрується в систему виробництва і - тим самим - долається дуалізм матеріального та ідеального. 2. Криза індустріальної цивілізації те перехід до постіндустріальної. Проблеми та перспективи.
Основою сучасного цивілізаційного знання є п'ять відносно самостійних цивілізаційних парадигм:
• загальноісторична;
• філософсько-антропологічна;
• соціокультурна;
• технологічна;
• економічна.
Домінантою технологічної парадигми є відносини людина-техніка. Вони не лише відображають поступальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до машинної і до - сучасних автоматизованих систем, а й процес соціалізації самої людини. Саме на цих засадах сформувались поняття доіндустріального, індустріального, постіндустріального суспільств.
Є різноманітні підходи до класифікації цивілізацій. Так виділяють сім видів всесвітніх цивілізацій, що послідовно змінювали одна одну упродовж дев'яти останніх тисячоліть. З-поміж таких циклів-цивілізацій індустріальна датується 60 - 90-тими роками ХVIII ст. - 60 - 70-тими роками XX ст., коли промислова структура стала визначати закономірності та тенденції всесвітньо-історичного процесу. Індустріальна цивілізація продемонструвала небачені темпи економічного зростання та залучення до виробництва величезної маси ресурсів. Так, за період з 1715 по 1971 рр. обсяг світового промислового виробництва зріс у 1730 разів, а більше половини даного приросту здійснювалося з 1948 р. Проте подальше нарощування такими темпами виробництва має природні та економічні обмеження.
Таким чином, індустріальна модель розвитку - в стадії глибокої і всеосяжної кризи, що проявляється, по-перше, в безмежній, безсистемній і безконтрольній утилізації речовини природи, максимізації економічного зростання, а не його оптимізації; по-друге, у підпорядкуванні живої праці минулій, тобто у повній залежності людини від мережі машин, у домінуванні технократичних підходів у соціально-економічному розвитку; по-третє, у накладенні, взаємопереплетенні цивілізаційних суперечностей різного рівня, в умовах яких державні, регіональні суперечності не в змозі подолати вплив глобальних без радикальної перебудови глобальної системи політичних і економічних відносин. Внаслідок цього нині, на межі тисячоліть, дедалі виразніше проявляються обриси постіндустріальної, ноосферно-космічної цивілізації. Її головними ознаками є передусім широка інтелектуалізація виробництва, пріоритетний розвиток науки, складної розумової праці.
3. Особливості "інформаційного суспільства".
Інформаційне суспільство - Це різновид постіндустріального суспільства
Основні особливості та характеристики ІС:
* Наявність інформаційної інфраструктури, яка складається з транскордонних інформаційно-телекомунікаційних мереж і розподілених у них інформаційних ресурсів як запасів знань;
* Масове застосування персональних комп'ютерів (ПК), підключених до транскордонних інформаційно-телекомунікаційних мереж (ТІТМ)
* Підготовка членів суспільства до роботи на ПК і у ТІТМ
* Нові форми і види діяльності у ТІТМ або у віртуальному просторі (повсякденна трудова діяльність у мережах, купівля-продаж товарів і послуг, звязок і комунікація, відпочинок і розваги, освіта, медобслуговування тощо)
* Можливість кожному практично миттєво отримувати з ТІТМ повну, точну і достовірну інформацію
* Практично миттєва комунікація кожного члена суспільства з іншими користувачами (наприклад, чати в Інтернет)
* Трансформація діяльності ЗМІ, інтеграція ЗМІ і ТІТМ, створення єдиного середовища поширення масової інформації мультимедіа
* Відсутність географічних і геополітичних кордонів держав учасників ТІТМ, зіткнення національних законодавств держав у цих мережах, становлення нового міжнародного інформаційного права і законодавства
1. Науково-технічна революція XX ст. Людина та інформація: психологічні, соціальні та культурні аспекти.
Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними але і духовними факторами поєднання науки та виробництва. Дедалі зростаюча роль науки у виробництві забезпечує теоретичну, духовну сторони практичної виробничої діяльності. Виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), що перетворюється в головний чинник економічного прогресу.
Науко́во-техні́чний прогре́с - це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.
Науково-технічна революція (НТР) - корінне якісне перетворення продуктивних сил, що почалося в середині XX ст., якісний стрибок у структурі і динаміці розвитку продуктивних сил, корінна перебудова технічних основ матеріального виробництва на основі перетворення науки в провідний чинник виробництва, в результаті якого відбувається трансформація індустріального суспільства у постіндустріальне.
Перша науково-технічна революція (XV-XVII ст.) відкинула систему Аристотеля і геоцентричне вчення Птоломея, подолала середньовічну схоластику і зусиллямиКоперника, Кеплера, Галілея, Декарта, Ньютона та інших вчених створила наукові основи математики, астрономії, механіки, медицини, тобто саме природознавство. Цей період характеризується масштабним розвитком промислового виробництва. На зміну феодальній суспільно-економічній формації прийшла капіталістична, що характеризується розвитком продуктивних сил і ускладненням виробничих відносин.
Друга науково-технічна революція (XIX ст.) зруйнувала метафізичні ідеї незмінності природи і утвердила діалектичні ідеї загального розвитку і зв'язку у природі на основі атомістичної теорії і періодичного закону в хімії, вчення про збереження і перетворення енергії у фізиці, а також клітинної й еволюційної теорії у біології. Вплив науки ще більше виявляється у розвитку продуктивних сил, з'являються нові галузі виробництва, загострюються суперечності з виробничими відносинами у суспільстві.
Третя науково-технічна революція (з кінця XIX ст.) почалася з руйнування концепції неподільного атома і створення квантово-механічної системи світосприймання, яка характеризується кількісними фізичними властивостями мікросистем. У ході цієї революції наука проявляє революціонізуючий вплив на розвиток виробництва і виробничих відносин.
Науково-технічна революція (НТР) розпочалася у фізиці, поширилася потім на хімію, теоретичну і технічну кібернетику, космознавство та інші науки. До середини 50-х років вона охопила біологію і набула, таким чином, загального характеру.
Четверта науково-технічна революція(з кінця XX ст.) охопила інтелектуальну діяльність, починаючи з інформаційних образів в економіці, штучного інтелекту у нових технологіях і продовжується в біології, інформатизації суспільства, розвивається світова глобалізація у науці і техніці.
Основні напрямки розвитку науково-технічного прогрессу: Механізація виробництва, Автоматизація виробництва, Комп'ютерізація виробництва, Електрифікація та енергозбережувальні технології.
* Інформація - це нові відомості, які прийняті, зрозумілі і оцінені її користувачем як корисні;
* Іншими словами, інформація - це нові знання, які отримує споживач (суб'єкт) у результаті сприйняття і переробки певних відомостей.
Соціальні наслідки НТР:
ü загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища;
ü зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці);
ü зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників та спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології (це вивільняє трудові ресурси);
ü підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів;
ü прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї - в сфери науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює конценрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу (звітси можливість гармонійного розвитку особистості);
ü втрата людиної емоційності, інтелектуальне перенавантаження.
2. Майбутнє як філософська проблема. Поняття футурології.
Футурологія - галузь наукових знань, що охоплює перспективи розвитку соціальних процесів:вчення про майбутнє.
Зміни у суспільно-історичному розвитку проводять до формування та становлення нового етапу розвитку людського суспільства, а саме інформаційного суспільства. Цим питанням займалися такі вчені , як О.Тоффлер, Й. Масуда, Д.Белл, А.І.Уткін, М.З.Згуровський та ін. Майбутнє людства завжди було значною світоглядною та методологічною проблемою, де соціальний прогноз виступає як ідеальна модель цього розвитку, філософського осмислення майбутнього.
Прогнозування - процес передбачення майбутнього стану предмета чи явища на основі аналізу його минулого і сучасного, систематична інформація про якісні й кількісні характеристики розвитку цього предмета чи явища в перспективі. Результатом прогнозування є прогноз - знання про майбутнє і про ймовірний розвиток сьогочасних тенденцій.
Глобаліза́ція (англ. globalization) - перетворення певного явища на світове, планетарне, те, яке стосується усієї Землі, Земної кулі.
Глобалізація - це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизаціязаконодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.
3. Глобальні проблеми сучасної цивілізації.
Глобальні проблеми мають планетарний характер саме тому, що зачіпають інтереси не окремого регіону, а людства в цілому і вимагають своєчасного їх розв'язання спільними зусиллями усіх держав і народів. Навіть наймогутніша країна, або коаліція держав не може розраховувати на успіх у рішенні глобальних проблем,якщо створюється небезпечна глобальна ситуація, яка ставить під загрозу існування людства.
Всі глобальні проблеми сучасності можна звести до трьох основних груп:
1. Проблеми економічного і політичної взаємодії держав:
а) проблема запобігання світової термоядерної катастрофи та створення сприятливих умов для соціального прогресу всіх країн і народів;
б) проблема подолання технологічної та економічної відсталості країн, що розвиваються і встановлення нового міжнародного порядку.
2. Проблеми взаємодії суспільства і природи:
а) запобігання катастрофічного забруднення навколишнього середовища;
б) забезпечення людства необхідними природними ресурсами (сировиною, енергією, продовольством);
в) освоєння світового океану та космічного простору.
3. Проблеми взаємовідносин людей і суспільства:
а) проблема зростання народонаселення;
б) проблема охорони і зміцнення здоров'я людей;
в) проблеми освіти і культурного зростання.
Глобальні проблеми людства на сучасному етапі розвитку:
* необхідність Збільшення тривалості життя i вирішення проблеми старіння людини ;
* уникнення термоядерної війни і забезпечення миру між народами, недопущення несанкціонованого світовим співтовариством розповсюдження ядерних технологій,радіоактивного забруднення довкілля;
* регулювання стрімкого збільшення населення Земної кулі;
* уникнення катастрофічного забруднення навколишнього середовища і зниження біорізноманітності на планеті;
* забезпечення людства ресурсами на довготривалу перспективу;
* подолання розриву у розвитку між багатими і бідними країнами, подолання бідності, голоду, неграмотності.
* деградація земель;
* озонові дірки;
* проблема СНІДу;
* глобальні епідемії (приклади - грип пташиний, грип свинячий).
Глобальні проблеми людства є наслідком протистояння з одного боку природи, а з іншого - людської практики, культури людства, а також невідповідності або несумісності різноспрямованих тенденцій в ході розвитку самої людської культури. Природа існує за принципом негативного зворотнього зв'язку (див. біотична регуляція довкілля), тоді як людська культура - за принципом позитивного зворотнього зв'язку.
2.Технократизм та гуманізм. Проблеми технологічного прогресу.
ТЕХНОКРАТИЗМ Вырожденная форма техницизма, при которой человеческое общество и человеческая личность начинают рассматриваться как чисто технические системы, в результате чего технические решения проблем начинают незаметно подменяться социально-психологическими решениями , и происходит отказ от идеала свободы понимаемой как непрерывное возрастание возможностей человека за счет покорения природы - вместо этого все силы науки и техники оказываются направлены на покорение и порабощение самого человека.
Гуманíзм - визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.
Гуманізм це ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.
Гуманістичний світогляд протиставляється світоглядам, для яких людина не стоїть на вершині піраміди цінностей: релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується Бог, класовому, для якого найважливіші інтереси певного класу, імперському, для якого найпершою цінністю є інтереси імперії, тощо.
3.Соціальне передбачення та прогнозування: типи, методи, функції.
У соціологічному вивченні особливе місце займає соціальне прогнозування, як конкретне уявлення, передбачення, і судження про подію, стан соціальною об'єкта в майбутньому. Особливості соціального прогнозування:
- формулювання мети соціального прогнозування порівняно з плануванням має загальніший і абстрактніший характер. Мета соціального прогнозування - на основі аналізу стану і поведінки соціальної системи в минулому, а також вивчення тенденції зміни чинників, що впливають на неї, визначити кількісні та якісні параметри її розвитку в перспективі, розкрити зміст ситуації, в яку потрапить система;
- соціальне прогнозування на відміну від планування дає лише інформацію для обгрунтування рішень і вибору методів планування, указує на можливі шляхи розвитку в майбутньому;
План містить уже готові рішення і є директивним документом, що визначає їхній зміст, період проведення, відповідальних осіб, потрібні для цього кошти тощо. Прогноз як наукове знання про майбутній стан соціальних процесів і явищ має імовірнісний характер, план - однозначна варіантна модель.
Розрізняють різні види соціального прогнозування.
За проблемно-цільовим критерієм соціальне прогнозування поділяється на пошукове й нормативне. Пошукове соціальне прогнозування полягає у визначенні імовірнісного стану об'єкта управління в майбутньому на основі аналізу особливостей його розвитку в минулому. Нормативне прогнозування - це визначення засобів для досягнення бажаного стану об'єкта чи заданої мети.
За критерієм часу соціальне прогнозування поділяється на оперативне, короткотермінове і довготермінове.
Соціальне прогнозування використовує такий специфічний метод, як експертне опитування. Воно грунтується на логічному аналізі об'єктів управління, проводиться за загальними принципами, має на меті виявлення довготермінових проблем і визначення способів їх розв'язання.
Для характеристики об'єкта управління соціологами використовується експертиза, яка здійснюється відповідно до досвіду експерта, знань особливостей функціонування і розвитку досліджуваного об'єкта. Інформація при цьому збирається шляхом проведення безпосередніх, з допомогою преси чи поштового зв'язку спеціалізованих експертних опитувань населення.
Отже, соціальне прогнозування грунтується на вивченні об'єктивних закономірностей науково-технічного і соціального прогресу та моделюванні варіантів майбутнього розвитку з метою формування, обгрунтування й оптимізації перспективних рішень.
6
Автор
maryorchid
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
1 418
Размер файла
604 Кб
Теги
shpori_lipin
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа