close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Копия vynos mozga 2

код для вставкиСкачать
1. Філософія як наука. Предмет філософії.
Філософія як певна система знань з'явилася бл. 2,5 тис. років тому.
Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6 ст. - початок 5 ст. до н.е.). Слово "філософія" походить від двох грецьких слів : "філео" - "люблю" та "софія" - "мудрість", отже означає "любов до мудрості", "любомудріє".
Предмет філософії можна визначити як "...світ у цілому (природа, суспільство і мислення) у своїх найзагальніших закономірностях, розглядуваний під кутом зору суб'єкт-об'єктного відношення". Отже,
предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень "людина - світ".
2. Основне питання філософії та його місце в предметі філософії.
У представленні флософії виокремлюють низку питань, які отримали назву основного питання філософії (ОПФ).
1) Аспект ОПФ: онтологічний - що виникло першим: матерія чи свідомість?
("онтос" - буття), в ході вирішення цієї проблеми у філософії сформувалися 2 протилежних напрямк: матеріалізм та ідеалізм.
2) Аспект: гносеологічний ("гносис" - знання, пізнання) - чи можна пізнати світ? У зв'язку з цим виникають гностицизм і агностицизм. Гностики визнавали пізнання світу.
3) Аспект: проблема розвитку - сформувалися два протилежних методи пізнання дійсності : метафізика і діалектика.
3. Матеріалізм та ідеалізм як основні філософські напрямки.
Матеріалізм (так звана "лінія Демокріта") - напрям у філософії, прихильники якого вважали, що у відносинах матерії і свідомості первинною є матерія.
Отже:
• матерія реально існує;
• матерія існує незалежно від свідомості (тобто існує незалежно від мислячих істот і від того, мислить про неї хто-небудь чи ні);
• матерія є самостійною субстанцією - не потребує свого існування ні в чому, окрім самої себе;
• матерія існує і розвивається за своїми внутрішніми законами;
• свідомість (дух) є властивість (модус) високоорганізованої матерії відображати саму себе (матерію);
• свідомість не є самостійною субстанцією, яка існує поряд з матерією;
• свідомість визначається матерією (буттям).
До матеріалістичному напрямку належали такі філософи, як Демокріт; філософи Милетской школи (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен); Епікур; Бекон; Локк; Спіноза; Дідро та інші
французькі матеріалісти; Герцен; Чернишевський; Маркс; Енгельс; Ленін.
Ідеалізм ("лінія Платона") - напрям у філософії, прихильники якого у відносинах матерії і свідомості первинним вважали свідомість (ідею, дух).
В ідеалізмі виділяються два самостійних напрямки:
• об'єктивний ідеалізм (Платон, Лейбніц, Гегель та ін);
• суб'єктивний ідеалізм (Берклі, Юм).
Засновником об'єктивного ідеалізму вважається Платон. Відповідно до концепції об'єктивного ідеалізму:
• реально існує тільки ідея;
• ідея первинна;
• вся навколишня дійсність ділиться на "світ ідей" і "світ речей";
• "світ ідей" (ейдосів) спочатку існує у Світовому Розумі (Божественному Задумі і т. д.);
• "світ речей" - матеріальний світ не має самостійного існування і є втіленням "світу ідей";
• кожна одинична річ - втілення ідеї (ейдосу) даної речі (наприклад, кінь - втілення загальної ідеї коні, будинок - ідеї будинку, корабель - ідеї корабля і т. д.);
• велику роль у перетворенні "чистої ідеї" в конкретну річ грає Бог-Творець;
• окремі ідеї ("світ ідей") об'єктивно існують незалежно від нашої свідомості.
На противагу об'єктивним ідеалістам суб'єктивні ідеалісти (Берклі, Юм та ін) вважали, що:
• все існує тільки у свідомості пізнає суб'єкта (людини);
• ідеї існують в розумі людини;
• образи (ідеї) матеріальних речей також існують тільки в розумі людини через чуттєві відчуття;
• поза свідомістю окремої людини ні матерії, ні духу (ідей) не існує.
Слабка риса ідеалізму - відсутність достовірного (логічного) пояснення самої наявності "чистих ідей" та перетворення "чистої ідеї" в конкретну річ (механізму виникнення матерії та ідеї).
Ідеалізм як філософський напрямок панував в платонівської Греції, середні століття, в даний час широко поширений в США, Німеччині, інших країнах Західної Європи.
4. Монізм і плюралізм як основні філософські напрямки.
Монізм (грец. monos - один, єдиний) - 1) зведення різноманітності всього, що існує (речей, явищ, процесів та ін.) до чогось єдиного - субстанції, першооснови, першопочатку; 2) виведення всього існуючого з одного початку, з однієї субстанції; 3) єдиний погляд у процесі обговорення певного питання чи проблеми; 4) відсутність альтернативи.
Плюралізм (лат. pluralis - множинний) 1) визначення не однієї, а декількох першооснов усього, що існує, виведення всього існуючого із двох і більше субстанцій; 2) множинність поглядів, припущень, думок у процесі обговорення певного питання чи проблеми; 3) існування альтернатив.
5.Гностицизм і агностицизм
У філософії існують дві основні точки зору на процес пізнання:
* гностицизм;
* агностицизм.
Прихильники гностицизму (як правило, матеріалісти) оптимістично дивляться на сьогодення і майбутнє пізнання. На їх думку, світ пізнаваний, а людина володіє потенційно безмежними можливостями пізнання.
Агностики (часто - ідеалісти) не вірять або в можливості людини пізнавати світ, або в пізнаваність самого світу або ж допускають обмежену можливість пізнання. Серед агностиків найбільш відомим є Іммануїл Кант. Їм була висунута послідовна теорія агностицизму, відповідно до якої:
* сама людина має обмежені пізнавальними можливостями (завдяки обмеженим пізнавальним можливостям розуму);
* сам навколишній світ непізнаванне в принципі - людина зможе пізнати зовнішню сторону предметів і явищ, але ніколи не пізнає внутрішню сутність даних предметів і явищ - "речей в собі".
Агностицизм і гностицизм є не головними відмінностями в підході до пізнання матеріалістів і ідеалістів. Відмінність їх підходів у тому, що:
-Ідеалісти вважають пізнання самостійною діяльністю ідеального розуму;
-матеріалісти вважають пізнання процесом, в результаті якого матерія через свою відбивну здатність - свідомість - вивчає сама себе.
6. Діалектика і метафізика як основні філософські напрямки.
У сучасному розумінні діалектика - це спосіб світорозуміння, теорія і метод пізнання.
Діалектика вчить про неосяжний зв'язок, що поєднує між собою всі речі, явища, процеси. Ці зв'язки проникають в їх сутність, тому вирвати явище з них неможливо, оскільки це позбавить нас глибокого і повного його розуміння.
Протилежний діалектиці метод - метафізика - розглядає речі, явища та їх мислені відображення, поняття окремо одне від одного, як обособлені, між собою не зв'язані (або зв'язані лише зовнішніми відношеннями). Вона розглядає речі, явища, а також і поняття поза процесом розвитку, як за суттю своєї незмінності (а якщо й визнає розвиток, то спрощено, поверхово, не розкриваючи його сутності й рушійних сил).
Діалектика - навпаки, обґрунтовує, що все існуюче може бути зрозумілим лише в розвитку і що останній слід розглядати як саморозвиток, що породжується внутрішніми імпульсами і включає в себе не лише поступові зміни, еволюцію, а й перерви поступовості, якісні стрибки, появу нового.
Діалектика визнає як зовнішні, так і внутрішні суперечності, притому у внутрішніх вбачає головний імпульс, рушійну силу саморуху, саморозвитку існуючого і тому на дослідження цих суперечностей звертає головну увагу.
Метафізика вважає речі і явища різними самим собі, са-мототожними, позбавленими внутрішніх протиріч. Нею визнаються лише зовнішні протиріччя - між різними предметами, - а також протиріччя формально-логічні, що виникають внаслідок непослідовності думки.
У своєму історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми):
- першою була діалектика стародавніх (Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.
Потім шляхи матеріалізму і діалектики розійшлися. В XVII-XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм, панівними стають ідеї механіцизму (хоч іноді в деяких філософських вченнях все ж проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму зіграло в той час позитивну роль.
Розвиток природи та суспільного життя має діалектичний характер. Тому другою формою діалектики стала ідеалістична діалектика класичної німецької філософії (в першу чергу філософії Гегеля).
Три великі відкриття, суттєві зрушення в суспільному житті знову викликали необхідність поєднання матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння світу, але вже в іншій формі, на фунті науки й суспільного досвіду. Так виникає третя форма діалектики (марксистська). Будучи найдосконалішою, вона поєднана зі зрілим матеріалізмом
7.Теїзм та атеїзм як основні філософські напрямки,та їх історичні форми.
Атеї́зм (від грец. άθεος, безбожний) - світогляд, який характеризується відсутністю віри в існування будь-яких богів, духів, інших "потойбічних" істот тощо. Атеїзм протиставляється вірі в існування надприроднього - теїзму у формі багатобожжя (політеїзму) або єдинобожжя (монотеїзму). Деяким релігіям (буддизм, наприклад) притаманна відсутність віри в персоніфікованого бога. Інколи такі релігії називають атеїстичними.
Теи́зм (греч. Θεός - Бог) - в широком значении - вера в Бога или богов[1]; в узком понимании - религиозно-философское мировоззрение, утверждающее существование монотеистического Бога, создавшего мир и продолжающего в нём свою активность[2]. Впервые термин "теизм" употребил Ральф Кедворт в работе "Истинная интеллектуальная система универсума". К теизму традиционно относят такие вероучения, как иудаизм, христианство и ислам[3].
8. Онтологія як філософська наука.Катерогії буття в філософії
Сутність онтології. Онтологія - це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття "онтологія" не має однозначного тлумачення у філософії. І це не випадково. Воно складне, змістовне, багатогранне. Існує, принаймні, три значення цього поняття:
•По-перше, під онтологією розуміють ту частину філософії, яка з'ясовує основні, фундаментальні принципи буття, першоначала всього сутнісного. Саме поняття "онтологія" у перекладі з грецької мови означає вчення про суще, сутнісне, найважливіше (онто - суще, сутнісне, логія - вчення). Це вчення про першооснови буття, про субстанцію, матерію, простір, час, рух, причинність тощо.
•По-друге, у марксистській філософії поняття "онтологія" вживається для з'ясування сутності явищ, що існують незалежно від людини, її свідомості (та ж матерія, рух, розвиток, його об'єктивні закони тощо).
•По-третє, у західній філософії в поняття "онтологія" теж включають найзагальніші принципи буття, але вони розглядаються на рівні надчуттєвої, надраціональної інтуїції. Це так звана "трансцендентальна онтологія" Гуссерля, "Критична онтологія" Гартмана, "фундаментальна онтологія" Гайдеггера тощо. Тобто, найзагальніші принципи буття у такому розумінні з'ясовуються лише інтуїтивно, а не в процесі практичної, пізнавальної діяльності людини, взаємодії суб'єкта і об'єкта.
Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що зміст поняття "онтологія" складають основи, витоки, першоначала всього існуючого, найзагальніші принципи буття світу, людини, суспільства. У понятті "онтологія" знаходить відображення та особливість цих основ, витоків та першоначал, що вони існують об'єктивно, тобто незалежно від людини і її свідомості. Все це складає сутність такого поняття, як "онтологія".
Що означає поняття "буття"? Як відомо, особливістю філософії як науки є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. Тож і філософське усвідомлення світу ґрунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється з допомогою найзагальніших понять, категорій. Найзагальнішою категорією філософії (при тому будь-якої за напрямком) є найдавніше поняття "буття".
Буття - філософська категорія, що позначає:
1.все те, що ми бачимо, що реально існує;
2.все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, йонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);
3.все те, що є уявним, нереальним (наприклад, уявлення про ідеальне, міфологічні образи);
4.реальність, яка існує об'єктивно, незалежно від свідомості людини (природа, об'єктивні закони);
5.загальний спосіб існування людини, суспільства.
Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є: буття речового, матеріального; буття суб'єктивного ідеального; буття біологічного (живого); буття соціального (суспільного).
9.Гномеологія як філософська наука
Гносеологія, Епістемологія когнітивна наука (від грец. γνώσις - "знання" і λόγος - "вчення, наука") - теорія пізнання, розділ філософії. Термін "гносеологія" був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.
Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які діють в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єктові дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання - матеріалізм та ідеалізм.
Пізнання у Рене Декарта: Декарт критикує існуюче пізнання. Він сумнівається у всьому, що до того часу вважалося беззастережним знанням. Він вважає, що ні дані відчуття, ні мислення не дають такого знання. Ілюзії почуттів роблять ненадійними показники відчуттів, помилки суджень ставлять під сумнів висновки розуму. Тому необхідно починати із загального, радикального сумніву. Проте, яким би всеохопним він не був, є в діяльності пізнання дещо, що не підлягає жодному сумніву. Декарт не скептик і не агностик, його сумнів лише попередній прийом, метод встановлення достовірної істини. Достовірним у всякому випадку є те, що сумнів існує. Сумнів - акт мислення, я мислю, значить я існую - лат. cogito ergo sum. Це знамените положення - основа, на якій може будуватися все достовірне знання.
Пізнання у Артура Шопенгауера розвивається у двох формах: безпосереднє (інтуїтивне) пізнання або відсторонене (рефлективне) пізнання (пізнання розуму).Основним видом пізнання Шопенгауер вважає інтуїтивне: в кінцевому результаті весь світ рефлексії базується, на його думку, на інтуїції. Шопенгауер стверджує, що наука не стільки діяльність пізнання, скільки діяльність, спрямована на служіння волі. Ціль науки в задоволенні практичних інтересів, які у своїй суті завжди інтереси волі, сліпого хотіння. Досконалим пізнанням може бути тільки споглядання, вільне від всякого відношення до практики і до інтересів волі. Таке споглядання розглядає речі не в якомусь відношенні, а як зміст, який тільки проявляється у відносності, але сам їй не підкоряється.
Споглядальне пізнання, на думку Шопенгаура, недоступне науці, так як вона завжди звертаєтья до інтелекту, який глибоко занурений в інтереси волі. Проте таке пізнання цілком доступне різноманітним видам мистецтва.
10.Логіка як філософська наука
Філосо́фська ло́гіка - досить широка область логічних досліджень, які орієнтуються на філософські проблеми і вимагають застосування філософських методів.
Філософська логіка не є ні особливою філософською дисципліною, ні особливим розділом логіки.
Логіка - наука про мислення. Назва її походить від грецького слова logos - "думка", "слово", "закон" і т.д. Термін "логіка" вживається також для позначення закономірностей об'єктивного світу (наприклад "логіка фактів", "логіка речей" і т.д.); для позначення строгості, послідовності, закономірності процесу мислення ("логіка мислення", "логіка міркування"). Закономірний характер мислення є своєрідним відображенням об'єктивних закономірностей. Логіки мислення є відображення логіки речей (змістовно). Але на відміну від інших наук, вивчаючих мислення людини, наприклад, фізіології вищої нервової діяльності чи психології, логіка вивчає мислення як засіб пізнання. \
11Особливості і парадигми розвитку філософії Стародавнього світу.
1) не порвавши до кінця з міфологією, грецькі мислителі відводили богам другорядне місце і намагалися пояснити світ з нього самого. Іншими словами, вони поклали початок розвитку матеріалістичних поглядів і уявлень, правда, матеріалізм у них носив багато в чому наївний характер, багато положень не були підкріплені даними науки. Найбільш яскравими представниками матеріалізму в той час були такі філософи, як: Левкіпп, Демокріт (нар. близько 47О р. до н. Е..), Епікур (341-27О рр.. До н. Е..), Тіт Лукрецій Кар (99 - 95 рр.. до н. е..) та ін Особливо велике значення мало розвиток Левкіппа і Демокріта атомістичної теорії. Левкіпп заклав основи давньогрецької атомістики, а Демокріт розвинув цілу систему атомістичної матеріалізму. Атомістична теорія будови матерії з'явилася найбільшим досягненням наукової думки стародавнього світу і одним з показників мощі теоретичного мислення. Звичайно, уявлення давніх філософів про атом як неподільною і простий матеріальної частці носили наївний характер, але для того часу це була геніальна здогадка про будову матерії, яка була експериментально підтверджена лише через два з чимось тисячоліття;
2) велику увагу грецькі філософи приділяли розвитку діалектики (вченням про розвиток). Вони усвідомлювали взаємну зв'язок речей, їхню взаємну обумовленість, мінливість і постійний рух і розвиток. Найбільш повне відображення ці погляди знайшли у вченні Геракліта (46О-34О рр.. До н. Е..). Згідно його поглядам, світ не створений богами, він завжди існував і буде існувати, переходячи з одного стану в інший. Правда, діалектика стародавніх мислителів мала стихійний характер, багато хто її висновки неможливо було довести в той час, так як не було накопичено достатньо знань. Тим не менше ці погляди були прогресивні і сприяли подальшому розвитку діалектики і природознавства.
Поряд з матеріалістичними поглядами, в той час отримали певний розвиток і ідеалістичні вчення. На початку 5 ст. до н. е.. проти матеріалістичних поглядів і уявлень виступали піфагорійці, які основою і суттю всього існуючого вважали числа. У навчанні піфагорійців про число містилася раціональна думка про кількісну стороні природних явищ. Проте надалі числа в їх побудовах перетворилися в щось таємниче, що становить основу всіх речей. Найбільш великими ідеалістами Стародавньої Греції були Сократ (469-399 до н. Е..) І його учень Платон (427-347 рр.. До н. Е..), Що створили цілу систему об'єктивного ідеалізму.
12Основні школи давньоіндійської філософії,представники та ідеї. 1. мімансу (санскр. букв. роздум, дослідження; засновник - Джаймини, 4 повік до н.е., основні ідеї і цілі школи - обгрунтування авторитету Вед і священної мови, на якому вони написані);
2. веданта (букв. кінець Вед, - вчення, що спирається на упанішади, і передусім розвиваючі основні поняття цих творів - ідеї атмана і брахмана; перший представник школи - Бадараяна, 2 повік н. э);
3. санкхья (санскр. произв. від слова "число" - розрахунок, перерахування; це вчення будується на перерахуванні елементів космосу в їх становленні від початкових принципів до усього різноманіття світу об'єктів; засновник - Капила, 6 повік до н. э);
4. йога (санскр. з'єднання, участь; ця школа виробляла комплекс прийомів для досягнення особливого духовного стану, созерзания, заради з'єднання з абсолютною реальність і звільненням; творець цього напряму - Патанджали, 2 повік до н. э);
5. ньяя (санскр. букв. правило, міркування, дослідження, логіка; своє вчення ця школа намагається будувати на незалежних основи, хоча і визнає авторитет Вед. Такими виступають для неї логічні підстави, яким вона і приділяє усюсвою увагу, : джерела пізнання, форми пізнання, теорія доказу і тому подібне. Засновник - Готама, почало н. э);
6. вайшешика (санскр. від вишеша - відмінність, особливість; близька до ньяя школу, така, що створила з нею пізній єдиний напрям, також прагнула розробляти незалежні від авторитету основи мислення і знання, як шляхів до порятунку; створила атомістичну теорію будови матеріального світу; засновник - Канада, 1-е століття до н. э).
Дещо пізніше за вищезгадані школи виникаю неортодоксальні релігійно-філософські і нерелігійні напрями давньоіндійської філософії, які в протилежність першим назвали настика (від санскр. на асти - він не існує, його немає; тобто заперечення існування потойбічного світу і життя після смерті і, відповідно, авторитету Вед). До неортодоксальних даршанам віднесли як антирелігійні, матеріалістичні навчання таких напрямів, як школи локаята (від санскр. лока - (цей) світ, що йде від цього світу; засновник - напівлегендарний Брихаспати) і адживика (санср. аджива - спосіб життя; напрям, що тяжіє до фаталізму і нігілізму, заснував в 6 столітті до н.е. Госала), так і філософські навчання раннього буддизму і джайнізму (вважають, що первинне це були не релігійні течії, а моральні навчання, засновниками яких були не пророки або надприродні істоти, а мандруючі учителі Будда і Вардхамана). Виходячи з цього вважають, що в ранньому буддизмі основними були ідеї практичного, морального плану - прагнення уникнути страждання в поточному житті і відповідно викладався шлях, що веде до позбавлення від страждання, а в ранньому джайнізмі - проблема буття особи, що складається з двох частин, : дживы (душі, живого) і адживы (недуші, матерії). Обидва напрями виступили проти крайнощів ритуалу і абстрактного догматизму Вед і ведичної літератури.
13. Основні школи давньокитай.філософії.представники.ідеї
Виникнення і розвиток давньокитайської філософії припадає на VI-III ст. до н. е. Цей історичний період вважають золотим віком китайської філософії, коли сформувалися провідні філософські школи - даосизм, конфуціанство, моїзм, легізм, натурфілософія.
Конфуціанство.6 ст до н е. Конфуціанство - філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. Засновник- Конфуцій.
моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім´я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі - дітям..центральний принцип-гуманність.в основу моралі конфуція покладені принципи: 1.людянісь;2.справедливість і обов'язок ;3.ритуальність "лі"(правила,церемонії;традиції;звичаї);4.знання;5.довіра; Правитель має божественну сутність.цар монарх імператор-"син неба".а суспільство має дотримуватися "вічних законів неба."
(Мен-цзи;Конфуцій)
Даосизм. 6 ст.до н е.Даосизм - філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Засновник-Лао-цзи
Всі істоти містять у собі протилежні часточки - "ян" та "інь". Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує. Дао-центральна проблема вчення- одночасно і всезагальний шлях якого дотримуються всі явища і речі.і ії першоджерело,першооснова. Категорія "де"-конкретний шлях окремої речі або групи речей. Завдання пізнання вбачається у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності.що прихована в "дао". Суспільство має дотримуватися законів природи (Лао-цзи; Чжуан -цзи)
Мої́зм - давньокитайська філософська школа, яка розробляла програму удосконалення суспільства через знання. Засновник - Мо-цзи. Виступав проти загарбницьких війн, проповідував мир між державами. Моїсти розробляли логіку та теорію пізнання. Стверджували об'єктивне існування речей поза нашою свідомістю. Знання - результат зусиль наших почуттів і мислення.
Легізм - так звані "законники" -5-2 ст. до н. е. Головні представники:Шан Ян ;Сюнь Цзи ;Хань Фей;Лі Си . Відстоювали необхідність підпорядкування суспільства законам.
14. Стихійна діалектика Геракліта
Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. "Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає". Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу. Всесвіт - плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: "все тече, все змінюється"; "неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку". Він вважав, що кожна річ - це єдність протилежностей.
15. Основні школи давньоримської.філософії.представники.ідеї
Давньоримська філософія повторіє давньогрецьку філофію і є її продовженням.
Епікуреїзм - матеріалістичний напрям в старогрецькій і римській філософії, названий на ім'я його засновника Епікура (341-270 до н. в), старогрецького філософа-матеріаліста. Мета філософії - забезпечення безтурботності духу, свободи від страху перед смертю і явищами природи. Джерелом наших знань є чуттєві сприйняття, згода з ними і із заснованими на них загальними представленнями - критерій істинності знання. Усі помилки виникають лише внаслідок помилок нашої думки. Эпикур і його послідовники сприйняли атомістичне вчення Демокрита : у Всесвіті існують тільки тіла, що знаходяться в просторі, сприймані почуттями і що складаються з атомів. Душа також складається з атомів. Будь-які виниклі тіла з часом розкладаються, у тому числі і тіло людини, а разом з ним і його душа. Але "смерть не має до нас ніякого відношення: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настає, то нас вже немає". (Епікур; Лукрецій)
Стоїцизм- вчення однієї з найвпливовіших філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. засновник -Зенон із Кітіона. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка - садова огорожа, фізика - фруктове дерево, а етика - плоди дерева, тобто результат, що базується на певних принципах і обмежений певними рамками. Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців . Вони уявляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали, що якщо їхня увага не буде спрямована на богів, то вони самі зможуть наблизитися до них і в певному значенні самі ними стати.
(Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий)
Скептицизм - засновник- Пиррон (365 - 275 до н. е)- означає отримання інформації про дійсність через сумніви та постійні перевірки чи експерименти,брак певності в існуванні позитивних мотивів для людських вчинків (цинізм).Передбачалась абсолютна автономія особи і повна відмова від бажань, "щонайпершого з усіх зол", пригнічення усіх емоцій (особливо страху і болю), за для того щоб здолати інстинкт самозбереження : смерть "анітрохи не" страшніша, ніж життя. Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття (наприклад, їсти, коли відчуваєш голод), дотримуватись законів та звичаїв країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує розчинення" індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світопорядку. Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. (Пиррон; Секст Емпірик)
16. Ідея космоцентризму у філософії Стародавнього світу ( античній філософії ) Протягом VI - IV століть до нашої ери в Греції відбувався бурхливийрозквіт культури та філософії. За цей період було створено новенеміфологіческое мислення, нова картина світу, центральним елементомякої стало вчення про космос. Космос охоплює Землю, людину, небеснісвітила і сам небосхил. Грецькіфілософи (натурфілософи) вважають, що основою речей є чуттєвосприймаються елементи кисень, вогонь, вода, земля і певнеречовина - апейрон; інші (піфагорійці) бачили її в математичних атомах;третій (Елейська школа) вбачали основу світу в єдиному, незримому бутті; четвертівважали такою основою (Демокрит) неподільні атоми; п'ятий (школа Платона) --земну кулю лише тінь, результат втілення царства чистої думки.
Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється.
Особливо яскраво представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей.
Згідно Парменіду, буття - це те, що можна пізнати тільки розумом, а не за допомогою органів почуттів.
Давньогрецький мислитель Фалес із Мілета висловив ідею, що все відбувається з води й у воду ж звертається.
17. Атомістична школа в античній філософії
Започатковули атомістичну філософію в античності Левкіп і Демокріт . Левкіп і Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважали, що ними є - атоми (буття) і пустота (небуття).
Отже, суть вчення Демокріта зводилася до двох основних положень:
1.Атоми вічно рухається в навколишньому їх порожнечі. По відношенню до атому місце, займане ним, зовсім випадково.
2.Всі речі утворюються з поєднання атомів: все різноманіття світу виникає з їх з'єднання і розділення. Атоми, що знаходяться в постійному русі, поєднуючись, утворюють речі. коли атоми роз'єднуються, речі гинуть. У своїй картині будови матерії Демокрит виходив з принципу,висунутого попередньої філософією - принципу збереження буття "ніщо не виникає з нічого .
Левкіпп ж був переконаний, що у ньогоє теорія, яка, виходячи з доводів, згідних з почуттями, не зробить неможливим ні виникнення, ні знищення, ні рух, ні множинність речей. " Аристотель підкреслив, що Левкіпп і Демокріт будували свою теорію"Виходячи з того, що по природі, яка вона є."
Антична атомістична філософія виникає на терені проблематики елеатів, але це самостійне вчення, в центрі якого: 1) уявлення про світобудову; 2) трактування людини і людського суспільства.
18. Мілетська школа та її представники . Мілетська школа (іонійська школа натурфілософії) - філософська школа, заснована Фалесом у Мілеті, грецькій колонії в Малій Азії (перша половина VI ст. до н.е. ), школа давньогрецької філософії, представлена Фалесом, Анаксімандром й Анаксіменом. Мілетська школа відома як перша філософська школа. У ній уперше свідомо було поставлене питання про першооснови всього сущого.
Представниками були: мілетці (Фалес, Анаксимен, Анаксимандр - VI ст. до н. е.), Геракліт, елеати, піфагорійці, софісти, Емпедокл, Анаксагор і Демокрит.
У рамках натурфілософії були висунуті перші космологічні моделі світу, в яких Космос вважався живим, мав розум і душу. Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою. Вважаючи за першооснову одну з матерій - у Фалеса це вода, у Анаксимена - повітря, у Анаксимандра - невизначена матеріальна сутність (апейрон).
На думку Геракліта (близько 544-483 рр. до н. е.), усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов'язаний Логос (закон). Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу. Людина, на думку натурфілософів, - це істота "природна". Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її.
19. Класичний період розвитку античної філософії.
Антична філософія підрозділяється на давньогрецьку і давньоримську. Антична філософія сформувалася під впливом і впливом предфілософський грецької традиції, яку умовно можна розглядати як ранній етап самої античної філософії, а також поглядів мудреців Єгипту, Месопотамії, давньосхідних країн. Вершина розвитку античної грецької філософії припадає приблизно на час від другої половини V до кінця IV ст. до н.е. Це період найбільшого розквіту класичної грецької рабовласницької демократії, що спирається на політичну форму міста-держави - поліси. Завдяки трьом найвидатніших представників класичної грецької філософії - Сократу, Платону і Арістотелю-Афіни приблизно на 1000 років стали центром грецької філософії. Сократ уперше в історії ставить питання про особу з її рішеннями, що диктуються совістю, і з її цінностями. Платон створює філософію як закінчену світоглядно - політичну і логіко-етичну систему; Аристотель - науку як дослідно-теоретичне вивчення реального світу. Давньогрецька філософія справила визначальний вплив на всю історію західної і частково навіть світової філософії аж до сьогоднішнього дня. Самим терміном"філософія" ми зобов'язані саме античності. Розквіт старогрецької філософії припадає на V-IV ст. до н.е., а відлуння її завмирали ще протягом тисячоліття. У Візантії і країнах ісламу панує вплив грецької філософії зберігалося протягом усього наступного тисячоліття; потім, у часи Ренесансу і гуманізму, і в Європі відбулося відродження грецької філософії, що призвело до творчих новоутворенням, починаючи від платонізму і арістотелізму епохи Ренесансу і закінчуючи впливом грецької філософії на весь розвиток європейської філософської думки.
20.Особливості,парадигми та етапи розвитку середньовічної філософії,представники та ідеї.
Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцентризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думки і Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес -релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов'я. Та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми - питання про першооснови буття, сенсу людського життя, пізнання. Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. - творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор - ченець Скот Еріунена), бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема й схоласт Сігер Брабанський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою.
Прослідкуємо хронологію, процес виникнення й розвитку Середньовічної філософії. Спочатку зупинимося на аналізі патристики, в основі якої лежить сукупність теологічних та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів II-VIII століть. Першими носіями її ідей були апологети, серед яких виділявся Оригена. Йому належить спроба побудувати цілісну філософську систему на основі положень християнської релігії. Істотною рисою патристики була її вірність ідеї одкровення. Остання безпосередньо проявилася в протиставленні віри розуму. Патристика розглядала філософствування як пояснення Біблії, а Біблія - як підкріплення відповідних положень платонізму та арістотелізму. В основі онтології патристики була ідея бога як абсолютного буття. Космос як витвір бога оцінювався як нескінченно нижчий від свого творця. Світ загалом сприймався оптимістично, як благий витвір бога, сповнений доцільності. Для космології патристики характерні теологізм, визнання універсальної гармонії і співвіднесеності речей, естетичне виправдання світу.
Найбільш відомим представником західної патристики був Августин Блаженний (354-430). Пропаганді і захисту християнства він присвятив чимало років. Онтологію і вчення про бога як абсолютне буття запозичив із неоплатонізму. За Августином, буття бога можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини. Час він розглядав як корелят пам'ятаючої, споглядаючої і чекаючої душі. Другим типом середньовічного філософствування була схоластика (релігійно-філософське вчення західноєвропейсього Середньовіччя, яке на противагу містиці поєднувало догматичні релігійні посилки з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики). Розрізняють ранню (XI-XII ст.) і пізню (XIII-XIV ст.) схоластику. Починаючи з XVI ст. відбувається певне відродження схоластики (так звана друга схоластика), яка була ідеологією контрреформації. Термін "схоластика" в подальшому став синонімом безплідного розумування, буквоїдства, начотництва.
Формування схоластики відбувалося в умовах панування католицької церкви. Вона була викликана до життя новим піднесенням культури, шо проявилось у виникненні міських нецерковних шкіл. У цих умовах християнська теологія, яка існувала у формі патристики, мала надати християнству формалізованого, раціонального характеру, зробивши предметом своєї систематизації теолого-філософські положення патристики. Рання схоластика орієнтувалася в основному на неоплатонізм та логіку арістотелізму. В цей період сформувався номіналізм і реалізм.
Пізня схоластика формувалася в умовах подальшого прогресу міського життя, виникнення університетів тощо. Треба відзначити вплив на пізню схоластику передової арабомовної філософії, шартрської школи, античної філософії, зокрема арістотелізму в християнсько-католицькому дусі. Ця обробка арістотелізму пов'язана з іменем Больштедта і особливо його учня Фоми Аквінського, засновника пізньої схоластики. Боротьба арістотеліків і августинівців до початку XIV ст. трансформувалася в боротьбу томізму з прибічниками Д.Скота.
21. Піфагор та його вчення.
Піфаго́р (580 до н. е. - 500 до н. е.) - давньогрецький філософ, релігійний та політичний діяч, засновник піфагореїзм став легендою і джерелом дискусій уже в стародавні часи. У 306 р. до н.е. йому, як найрозумнішому з греків, поставили пам'ятник в римському форумі. З тих часів мало що прояснилося в біографії Піфагора та в історичній ролі організованого ним союзу, клубу чи ордену піфагорійці. І досі висуваються нові гіпотези, тлумачення щодо діяльності стародавнього мудреця та його послідовників. Введення терміну "філософ" приписують Піфагору, який назвав себе не мудрецем, а "тим, хто любить мудрість". Філософи належать до особливого типу людей, які замість того, щоб турбуватися про славу чи визнання, гроші чи прибуток, все життя присвячують вивченню природи речей.
За вченням Піфагора, "Бог - це число чисел", це єдиний Бог, що містить в собі все. Бог виявляється як закон і сам є закон. А прийняття цього Закону - Клятва слухняності закону. Піфагорійці, даючи клятву, були впевнені, що справа, яку вони обіцяють виконати, освячена божественним Законом. Клятва: "Клянуся ім'ям Тетрактис, що послана нашим душам. В ній джерело й корені вічно квітнучої природи".
22. Школа Епікура
Епікуреїзм існував в Римі до поч. 6 в. Правда, в кінці 1 в. н.е. (Бл. 90) Е. ш., Як і ряд ін філос. шкіл, була закрита імп. Доміціаном. Однак епікуреїзм і після цього зберігав свій вплив і мав видатних представників. Серед відновлених імп. Марком Аврелієм у 2-й пол. 2 в. чотирьох філос. шкіл була і Е. ш.
Широке поширення епікуреїзму в рим. суспільстві мало і отріцат. наслідки - спотворення вчення Епікура. Представники вищих верств сприйняли з величезного науково-філос. спадщини Епікура лише отд. сторони його етичні. вчення, та й то в перекрученому вигляді: епікуреїзм був витлумачений ними як заклик до необмеженого насолоди.
Найбільшим представником епікуреїзму епохи Рим. імперії був Діоген з Еноанди в Малій Азії (2 в.). У 1884 знайдені уривки з його творів, накреслені на каменях і іменовані часто "камені з Еноанди". В числі знахідок - фрагменти чотирьох його соч., З яких брало два присвячені питанням етики, а в двох інших - "Про природу" і "Про нескінченних світах" - викладено основи епікурейської натурфілософії. Під впливом епікурейської філософії знаходилися знамениті рим. поети Горацій, Вергілій, Овідій. Послідовником епікуреїзму був і Лукіан, різко виступив проти вульгаризувати епікуреїзму, звироднілого в гедонізм. Матеріалізм і атеїзм Е. ш. справили великий вплив на подальший розвиток філософії і матеріалістіч. Природознавства
23. Проблеми універсалій у середньовічній філософії.
Які б проблеми ні обговорювалися в середньовічної схоластики, вони так чи інакше були пов'язані з питанням про місце і роль універсалій в структурі буття і в процесі пізнання. "Історія середньовічної філософії не може бути зведена до історії спору про природу універсалій. Однак же багато що говорить на користь такого розуміння ", - зазначає видатний дослідник середньовічної філософії Е.Жільсон . Суперечка про природу універсалій (загальних понять) вівся протягом усього середньовіччя. Відправним пунктом для дискусії стали питання, поставлені Порфирієм в його "Введенні" до "Категоріям" Арістотеля: 1. Чи існують пологи і види самостійно або ж тільки в мисленні 2. Якщо вони існують самостійно, то тіла чи це чи безтілесні речі 3. Чи володіють вони в останньому випадку окремим буттям або ж існують в тілесних речах Згідно формулюванні Томи Аквінського, універсалії можуть мати трояку існування: ante rem (до речі, тобто в Божественному інтелекті), in re (в речі) і post rem (після речі, в людському розумі). В ході обговорення природи універсалій сформувалися три основні підходи до вирішення проблеми: реалізм, концептуалізм і номіналізм. Реалізм визнає самостійне існування універсалій; концептуалізм стверджує, що загальні поняття мають місце в людському розумі, але їм відповідає щось в самих речах; номіналізм вважає, що загальні поняття виникають у процесі пізнання і поза людського розуму, тобто реально не існують. Концепцію реалізму поділяли Ансельм Кентерберійський, Гільберт Порретанскій, Фома Аквінський, Бонавентура і ін, точка зору концептуалізму сформульована в працях Абеляра і Дунса Скота; обгрунтування номіналістичної позиції представлено у доктрині Оккама.
24. Етапи розвитку середньовічної філософії
Раннє середньовіччя характеризується становленням Християнської догматики в умовах формування європейської держави в результаті падіння Римської імперії. В умовах твердого диктату церкви і панування влади філософія була оголошена служницею богослов'я, яка повинна була використовувати свій раціон. Апарат для підтвердження догматів християнства. Ця філософія отримала назву "схоластики" (спиралася на форм. Логіку Аристотеля)
Ще в 5 столітті (християнство вже пануюча релігія в Греції і Римі) було сильне вплив філософія неоплатонізму, ворожого християнству. (Нехристиянські філософські школи були закриті по декреті імператора Юстіана в 529г.) При цьому одні християнські ідеологи схилялися до заперечення, інші до використання навчань ф. Ідеалістів стародавності. Так виникла література апологетів (захисників) християнства, а за нею виникає патристика-твори отців церкви, письменників, які закладали основи філософії християнства.
З-2 століття Грецькі апологети зверталися до імператорів, що переслідували християнство. Вони прагнули довести, що християнство піднімає такі питання, які ставила і попередня грецька філософія, але дає більш досконале їх дозвіл. Видний апологет-Тертуліан (з Карфагена, 2в.) - Сущ. непримиренна розбіжність між релігією, божественним одкровенням, священним писанням і чол. мудрістю. Не створивши ф. систем апологети, однак, намітили коло питань, кот. стали основними для хр. ф. (про бога, про створення світу, про природу людини і його цілях). Апологетика використовує логічні доводи, звернені до розуму, для доказу буття бога, безсмертя душі. розбирає доводи, звернені проти релігії і окремих догматів. Протиріччя в тому, що будучи раціональної за формою, апологетика ірраціональна за змістом, тобто звертаючись до розуму, говорить про незбагненність розумом релігійних догматів.
Схильна до софістику і догматизму.
Антична філософія космоцентрічного, філософія середньовіччя-теоцентрична (основна проблема-проблема християнського бога). Християнство з'явилося приблизно в середині 1 століття і стимулювало розвиток С.Ф.
Етапи розвитку середньовічної філософії:
1. Етап патристики (2 - 8 вік, кінець етапу-діяльність Боеція-першого схоласта)
2. Етап становлення схоластики ((7-12 ст.)-Боецій, Еріугена, П.Абеяр)
3. Розквіт схоластики (13 століття-Бекон, Альберт Великий, Фома Аквінський)
25.Особливості та етапи розвитку філософії Відродження,,представники,ідеї
Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі проблеми. Тоді філософське мислення називали антропоцентризмом, у центрі уваги якого стояла Людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в Середньовіччя в основу брався Бог та зв'язана з ним ідея спасіння. Звідси характерна риса світогляду епохи Відродження - орієнтація на мистецтво, з допомогою якого замальовується різноманітний світ людського почуття та його величезна користь. Саме Людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і замальовується такою, якою є насправді: не носієм духовності, а як вища цінність і реальність. Філософія Відродження переглядає і ставлення до природи.
Справжній переворот світогляду епохи Відродження проявився в поглядах на побудову Всесвіту - Миколи Коперніка і Джордано Бруно. Геліоцентрична теорія, сформульована Миколою Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт. Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності світів.
25 и 26 одно и тоже
27.Ідеї пантеїзму у філософії Відродження.
Ідея пантеїзму простежується від кількох найдавніших Вед і Упанішад до більш пізньої філософії адвайта-веданти. Всі махавакьі ("великі вислови") Упанішад, в тій чи іншій мірі, вказують на єдність світу і Брахмана. Пантеїзм є ключовим компонентом філософії адвайта, однак інші різновиди веданти менш пантеістічни. Пантеїзм - філософська доктрина, яка стверджує, що всесвіт є ідентичним з Богом; редукція Бога до всесвіту або всесвіту до Бога. Іншими словами, пантеїзм це - вірування чи вчення, яке представляє природний світ, включаючи людину, частиною божества.
Термін "пантеїст" запровадив англійський філософ Джон Толанд (1705), а термін "пантеїзм" - його противник, нідерландський теолог І. Фай (1709).
28.Особливості новоєвропейської філософії,представники,ідеї.
Новоєвропейська філософія ХVІІ-ХVІІІ ст. "матеріалістичність" названих філософських шкіл минулого знач-ною мірою умовна, навіть ретроспективна, бо античні мислителі не проводили різкої межі між матерією і духом (світ був для них ціліс-ним "реально-ідеальним" предметним Космосом). Умовність тер-міна "матеріалізм" щодо аверроїзму та (особливо) номіналізму ще очевидніша, бо для представників цих напрямів, як і для всіх філо-софів середньовіччя, духовна природа найглибших підвалин буття була безперечною аксіомою.
I лише філософська парадигма Нового часу, постулюючи саме природу ("натуру") істинною "світовою субстанцією", "справжнім" буттям, створює, нарешті, сприятливі умови для існування філософ-ського матеріалізму у власному розумінні цього слова. Недаремно ж сам термін "матеріалізм" виникає саме в XVII ст.; ми знаходимо його вперше в англійського фізика Роберта Бойля (1627-1691), який по-значав ним фізичний зміст речовини природи. Г. В. Ляйбніц вводить цей термін у власне філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму.
29.Проблеми методу пізнання у новоєвропейській філософії
Філософське пізнання має принципово гуманістичну спрямованість, тобто головним, предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі.
Людина є складним і цілісним утворенням, котре належить певним чином і до природи, і до суспільства, і до культурно-історичного та духовного світу. Але поза межами конкретних наук залишаються світоглядні, суто філософські проблеми про природу (сутність) людини, про її походження, про сенс життя, долю та призначення, про можливості та межі її свободи і творчості. Коло цих питань і складає проблему людини в філософії.
Кожна філософська концепція додавала нові риси, нові грані в пізнанні людини. Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як "малий світ", мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.
30.Філософія серця в укр.філософії
Філософія серця - поняття в філософії, започатковане Дмитром Чижевським. Аналізуючи творчу спадщину Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Памфіла Юркевича як типових представників національної традиції, Чижевський сформулював поняття "філософія серця", яка є "характеристична для української думки"
Серце - в старослов'янській мові вживалося у значенні центр, осередок чогось, наприклад життя. В святому Писанні - осередок духовного життя, розташований у людському серці згідно з уявленнями стародавніх людей, те, що в наш час більше пов'язується з мозком. Поняття використовувалось в староруській православній філософії з часів Київської Русі, філософія серця займає важливе місце у працях перших українських світських філософів, таких як Григорій Сковорода чи Памфіл Юркевич.
31.Особливості філософії Просвітництва,представники,ідеї.
1)Особливості філософії Нового часу.
Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст.) є буржуазія, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум- Основні парадигми Нового часу: "Знання - то сила!" (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма - опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (виробляється на основі впровадження науки в виробництво).
2) Проблема методу пізнання (Фр.Бекон, Р.Декарт).
Започатковує вивчення методів осягнення природи англійський філософ Ф.Бекон (1561-1626 рр.). Основний твір Бекона: "Новий органон". Головну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачав основний засіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. На думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має плідно впливати на соціальний розвиток; Наука необхідна для того, щоб від неї користь і успіх мало саме життя.
Вважаючи, що науковий прогрес не встигає задовольняти потреби практики (хоч у той час відбувався швидкий розвиток природничо-наукового пізнання), Бекон обгрунтував необхідність вивчення законів природи новим способом, за допомогою нового понятійного апарату, який адекватно відбиває реальність. "Новий Органон". В цьому творі Бекон подає "нову логіку", розглядаючи її як головний шлях до одержання нових знань і побудови нової науки, як засіб, що забезпечує істинність пізнання.
Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне - вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини:
1. Включати в свої міркування тільки те, що "розум бачить ясно і чітко і що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.
2. Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.
3. Послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного, невідомого і недослідженого.
4. Не робити ніяких пропусків у логічних ланках досліджень.
3) Вчення про субстанцію (Б.Овіноза, Г.Лейбніц).
Основний внесок у вчення про субстанцію в філософії Нового часу зробили нідерландський мислитель Б.Спіноза та німецький філософ ГЛейбніц.
Б.Спіноза (1632-1677 рр). свої погляди виклав у таких творах: "Про Бога, людину та її щастя", "Етика". Саме в "Етиці" розвинуті і висвітлені основні його ідеї.
Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути - протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе. Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними увтореннями, так водночас і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не є невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.
Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, в субстанції злиті необхідність і свобода. Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а свавілля.
32.Соціальні та історичні ідеї філософії Просвітництва
Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої філософської думки, зокрема вчення Демок-ріта і Епікура, "теорія двох істин" та ін. Основною особливістю філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність.
Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські традиції, оскільки, будучи викликаною до життя об'єктивними чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами.
Важко переоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема, досвідно-експериментальних досліджень природи і математичного осмислення їх результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками й математиками (Р. Декарт, Г.В. Лейбніц), а деякі природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи й небесні тіла.
У новий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в арістотелівському її розумінні, тобто визнавалася "першою філософією", умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття і знання. Метафізика Нового часу почала доповнюватися природничонауковим змістом. Завдяки цьому вонадосяглазначнихуспіхіву сфері математики, фізики, інших спеціальних наук. У передових мислителів розглядуваної епохи метафізика виражала гармонійну єдність умоглядно-раціонального мислення і експериментальної практики, а також і ту ініціативу, котра, як правило, належала тоді саме умоглядно-теоретичному компоненту, а не досвідному елементові науково-філософського знання'. І до аналогічних гіпотез змушені були звертатися і ті мислителі, які абсолютизувавши раціоналістично-дедуктивний метод пізнання, відривали мислення від чуттєвого досвіду, матеріального світу, існуючого способу виробництва, державного устрою, політичної ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі.
Виникнувши в Англії (Дж. Локк), просвітницька ідеологія набула широкого поширення у XVIII ст. у Франції (Ш.Л. Мон-теск'є, К.-А. Гельвецій, Вольтер, П.А. Гольбах). У другій половині XVIII і на початку XIX ст. ідеологія Просвітництва поширилась і розвивалася в багатьох країнах Європи і США.
33.Особливості та етапи розвитку укр. Філософії,її представники та ідеї.
В історії людської цивілізації вагоме місце посідає українська філософська думка, яка розвивалась спочатку в межах християнського віровчення. Досить згадати твори, що мали не лише релігійний характер, а й філософське звучання. Це твори Нестора "Повість временних літ", Іларіона "Слово про закон і благодать", Смолятича "Посланіє", Гуровського "Златоуст", а також визначна пам'ятка літератури "Слово о полку Ігоревім", де чітко простежуються філософські аспекти.
Помітним явищем в історії української культури є філософія Відродження (XIV-XVI ст.). Гуманістичні ідеї розвивали Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський та ін.
Вагомий внесок у розвиток філософської думки зробили представники першої української школи вищого типу - Острозькі академії. Це Герасим Смотриць-кий, Іван Вишеиський, Иова Княгиницький, Христофор Філалет.
Слід згадати також представників братств, що виникли на межі XVI-XVII ст. і виражали національний протест проти польсько-шляхетського панування. Разом із тим, діячі братств розвивали проблеми людини, соціального устрою тощо. Це - Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Кирило Транквіліон-Стпавровецький, Касіян Сакович.
Більш детально слід зупинитися на філософських поглядах Григорія Савича Сковороди (1722-1794), "українського Сократа", що зробив вагомий оригінальний внесок в українську філософію.
ля філософських поглядів Г. Сковороди характерним є те, що при ідеалістичному, в цілому, розв'язанні основного питання філософії, чітко проявляється матеріалістична тенденція. Це, зокрема, видно з його концепції "трьох світів" та "двох натур". Згідно із нею весь світ складається з "макрокосму", тобто природи, "мікрокосму", тобто людини, та "світу символів", тобто Біблії.
34. Філософське розуміння світу.Категорія матерії як основа світогляду.
Знання про світ - складова частина вчення про людину. Тільки через пізнання світу, його сутності, структурних рівнів організації, законів розвитку та існування людина може пізнати саму себе, свою природу і сутність, зв'язок з іншими людьми.
Поняття "світ" має конкретно-історичний зміст, який визначається станом культури, науки, техніки, матеріального виробництва. суспільних відносин, природи. Чим більше розвинуті форми діяльності людини і продуктивні сили суспільства, тим ширше і різноманітніше бачиться світ людиною, тим сильніше цей світ олюднюється. Разом з тим і сама людина, "опредметнюючись" результатами своєї праці, своїм розвитком зобов'язана світові. Тому світ - це єдність об'єктивної дійсності і "дійсності людських сутнісних сил", які мають конкретно-історичний характер.
Поняття "світ" як світоглядна категорія формувалось ще в дофілософський період розвитку людства. Його виникнення і розвиток пов'язані з практичним виділенням людини з природи. Опосередкування життєдіяльності людей процесом матеріального виробництва та системою суспільних відносин зумовило становлення суспільства як відповідної цілісності, в якій життя людей стало можливим тільки у формі колективної діяльності.
У процесі розвитку людини змінюється уявлення про світ, воно наповнюється конкретно-історичним та чуттєво-сприйнятним змістом. І з розкриттям сутнісних сил людини світ для неї стає не просто об'єктивною дійсністю, а й дійсністю її сутнісних сил.
Тому світ - це єдність природної та суспільної дійсності, зумовленої практичною діяльністю. А категорія "світ" визначає не тільки природні, об'єктивно-матеріальні властивості, а передусім особливості людського практично-діяльного відношення до себе і до умов свого існування.
У сучасній філософії під субстанцією розуміють матерію. Матерія - це філософська категорія, що означає об'єктивну реальність, тобто світ речей, властивостей, відносин, станів і процесів, що відображаються людськими відчуттями і існують незалежно від них. Матерія не сотворима, не ліквідується, матерія вічна і безкінечна у якісно і кількісно і має здатність будь-яких форм відображення (відносини об'єкта і образу, знання), включаючи свідомість. Матерія, як загальна субстанція, субстрат будь-яких речей, їх властивостей, відносин і форм руху. Отже, матерія має властивість саморуху і саморозвитку. Субстанціональність матерії виражається у взаємозв'язку суті і явища, різноманітного і єдиного, сутності й існування, єдності, основи і того, що обґрунтовується. Матерія, як субстанція, є єдністю багатоманітності. Атрибутами (невід'ємними властивостями) матерії як субстанції є сисгЛемність, рух, простір і час.
35.Рух як спосіб існування матерії та його форми.
У філософії зміна позначається поняттям рух. Під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін речовин у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та ін. Усе, що існує у світі, перебуває у русі. Конкретні речі, властивості і відносини існують лише завдяки руху. При їх знищенні відбувається перехід в інші предмети, яким притаманні специфічні типи і форми руху. Матерія і рух нерозривно пов'язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї. Рух - це не одномірний складний і суперечливий процес. Рух є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. У безкінечному потоці змін, станів, форм, положень, речей, їх властивостей і відносин присутні моменти дискретної стійкості, що дозволяють при всіх змінах зберігати стійкість речі, її якісну визначеність. Спокій характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності. Поняття спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають у тісному взаємозв'язку.
Згідно з науковою філософією рух багатоякісний. Він здійснюється в різних, взаємозв'язаних формах. Можна виділити основні форми руху, кожна з яких включає сукупність процесів, характерних для певного рівня структурної організації матерії, певного типу матеріальних систем. Ф.Енгельс у свій час виділяв механічну, фізичну, хімічну й біологічну форми. Оскільки діалектико-матеріалістичне світорозуміння поширюється й на суспільство, то до цих форм руху слід віднести й соціальну.
Особливість механічної форми руху (переміщення матеріальних об'єктів у просторі) в тому, що вона включена як момент в усі інші форми руху, хоча чим складніша форма руху, тим менше вона може бути зведена до механічного переміщення.
Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо. Біологічна форма руху, яка здійснюється на молекулярному рівні. Подібне можна сказати і про біологічну форму руху (процеси, які здійснюються в живому організмі). Сучасна наука виділяє в окрему форму ще геологічну форму руху матерії.
Найвищою формою руху є суспільна. До неї слід віднести всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу.
Відмінність між формами руху, пов'язана з різними рівнями і типами організації матерії. Форми руху, які розрізняються за ступенем складності, пов'язані між собою так, що форми нижчого порядку є підпорядкованими моментами, сторонами форм вищого порядку. З усього цього випливають важливі методологічні висновки: пізнання вищих форм руху повинне спиратися на вивчення нижчих форм
36. Системність як спосіб існування матеріі. Види матеріальних систем.(Людмилке спасибо))
Матерія - це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, яка відображається органами відчуттів людини, але існує незалежно від них.(ответ классный)
Системний розгляд матерії як субстанції дозволяє адекватно відобразити природний спосіб її існування, правильно зрозуміти зразок субстанції зі світом різноманітних речей, їх властивостей і, врешті-решт, осмислити субстанцію не як особливу основу буття взагалі, що існує десь поза кінцевими, мінливими речами, а саме буття речей, але не відокремлено, а в єдиній системі взаємодії одних з одними, і тим самим і зі своєю субстанцією. Важливо, що матерія існує лише у формі різноманітних конкретних речей, їх властивостей й стосунків, через них, а не поряд з ними. У предметнопрактичній діяльності ми маємо справу не зі всією матерією, а з доволі обмеженою сукупністю форм ЇЇ прояву, тобто конкретними речами і їх стосунками.
37 Відображення як спосіб існування матерії. Види матеріальних систем.
Відображення в марксистсько-ленінської філософії - загальна властивість матерії, як володіє "властивістю, по суті спорідненим з відчуттям, властивістю відображення", що виявляється в здатності матеріальних систем відтворювати визначеність інших матеріальних систем у формі зміни власної визначеності в процесі взаємодії з ними.
Відображення - це загальна властивість матерії. Рух - не що інше як всезагальний спосіб буття матерії. Сам рух тлумачиться як взаємодія, а відображення - це властивість матеріальних систем відтворювати у своїх змінах властивості інших систем, що взаємодіють з ними.
38.Простір і час як форми існування матерії
Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування - простором і часом. У чому ж суть простору і часу?
Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі.
Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість ЇЇ існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкту, який змінює свої властивості.
Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в "Рамаяні", пам'ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.
39 Свідомість як соціальна форма відображення матерії і атрибут людського буття.
Свідомість - це вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їхньоюпсихікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєїповедінки і діяльності та передбачування результатів останньої.
Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення дійсності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), узагальнюючою формою відображення дійсності, у якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою.
Суспільна свідомість - це всі ідеї, теорії,концепції, які виробило людство з самого початку свого існування і по сьогодн.день
Індивідуальна свідомість - формується в процесі залучення до суспільної свідомості. Завдяки носіям індивідуальної свідомості й формуєтсья суспільна.
Форми свідомості - релігія,мораль,філософія,наука,політика,право.
40 Практика як соціальна форма руху матерії і спосіб людського буття.
Практика-доцільна і цілеспрямована діяльність. Практика - це діяльність, яку суб'єкт здійснює для досягнення певної, наперед поставленої мети.
Структура практики містить у собі такі моменти, як потреба, мета, мотив, доцільна діяльність у вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета і, нарешті,результат діяльності.
Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матеріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з'єднує і співвідносить об'єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії виявляється істинність думки.
Основним і вихідним видом суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища об'єктивного світу, його закономірності, ставлення людини до природи.
Практика становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.
41 Діалектика як теорія і метод. Об'єктивна і субективна діалектика.
Діалектика - це спосіб світовідчуття, теорія і метод пізнання. Вона виступає теорією і методом і знанням дійсності. Принципи діалектики - головні вихідні положення будь якого вчення. Головним принципом діалектики є принцип розвитку. Другим принципом є всезагальна єдність, а третій - всезагального звязку. Категорії діалектики - матерія і свідомість, рух і спокій, фізика, простір і час, якість і кількість, одиничне і загальне, причина і наслідок, необхідність і випадковість, зміст і форма, можливість і дійсність. Етапи розвитку :
-стародавня (Геракліт,Сократ,Платон)
-ідеалістична діалектика німецької філ-ї (Гегель)
-науковий матеріалізм (Маркс, Енгельс)
Діалектика включає в себе вчення про загальний зв'язок явищ та їх розвитку, про протиріччя буття і мислення, перехід кількісних змін у якісні, перервах поступовості, перегонах, запереченні заперечення і т. д. Як філософська наука, вона має тривалу історію, йдучи корінням часів античності, але як би заново відкриваючи в ідеалістичної формі в працях представників німецької класичної філософії Канта і Гегеля.
Діалектика включає в себе об'єктивну і суб'єктивну діалектику. Об'єктивна діалектика - це діалектика реального світу, природи і суспільства, вона висловлює безперервне розвиток і зміна, виникнення і знищення явищ природи і суспільства. Суб'єктивна - це відображення об'єктивної діалектики, діалектики буття в голові людини, в його свідомості. Іншими словами, об'єктивна діалектика панує в усій природі, а суб'єктивна діалектика, діалектична мислення є тільки відображення пануючого в усій природі руху шляхом протилежностей. Значить, залежність тут така: діалектика речей визначає діалектику ідей.
42 Категорії діалектики. Їх основні пари.
Філософські категорії - це найзагальніпіі (гранично широкі) поняття, що виражають універсальні характеристики та відношення матеріального й духовного світу, в яких і через які здійснюється філософське мислення й які служать вихідними принципами пізнання й духовно-практичного перетворення світу.
Категорії діалектики - матерія і свідомість, рух і спокій, фізика, простір і час, якість і кількість, одиничне і загальне, причина і наслідок, необхідність і випадковість, зміст і форма, можливість і дійсність. Одиничне і загальне - Відповідно до їх змісту, весь світ складається з нескінченої множини предметів, процесів, явищ, властивостей, відношень. У кожному є ознаки, які відрізняються від ознак інших предметів, явищ і роблять їх неповторними, єдиними у своєму роді.
Причина і наслідок - Всесвіт являє собою суцільний взаємозв'язок предметів і явищ. Процес його пізнання здійснюється від абстрактного розуміння причинності (як зв'язку всього) до пізнання конкретних причинних залежностей у різних сферах дійсності й до дослідження самої категорії причинності. В. І. Ленін з цього приводу писав, що минули тисячоліття, перш ніж зародилась ідея "зв'язку всього", "ланцюга причин". Категорії "причина" й "наслідок" узагальнюють і виокремлюють одну із конкретних і специфічних форм цього вза-ємозв'язку, зокрема ту, яка свідчить про те, що кожне явище чи група, які взаємодіють між собою, породжує інші.
Необхідність і випадковість - Необхідність визначає те, що закономірно випливає з внутрішнього, суттєвого зв'язку предметів, процесів та явищ, що обумовлено усім попереднім розвитком і внаслідок цього настає чи повинно настати.
Випадковість виражає те, що випливає із зовнішніх зв'язків між явищами.
Зміст і форма -ці категорії відображають об'єктивний світ, оскільки всі предмети, процеси і явища природи та суспільства мають свій зміст і свою форму.
Зміст - це сукупність елементів, процесів, зв'язків, притаманних певному предмету чи явищу.
Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня та зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність.
Можливість і дійсність - "Можливість" і "дійсність", як і інші категорії діалектики, виводяться з принципу руху й розвитку матеріального світу, оскільки в ньому завжди щось виникає, розривається, а щось відживає свій вік і відмирає. Звідси логічно припустити, що нове спочатку виступає в зародковій, недосконалій формі як можливість. Тому розвиток і є, власне, процесом перетворення можливості в дійсність.
Категорії "можливість" і "дійсність" є відображенням у нашій свідомості цих сторін об'єктивного процесу.
Простір і час - філософське розуміння простору відображає всезагальну властивість матеріальних тіл мати протяжність, займати певне місце і розміщуватися одне біля одного.
Філософське розуміння часу відображає всезагальну властивість матеріальних процесів протікати один за одним в певній послідовності, мати тривалість, розвиватися за етапами, стадіями. 43.Принципи діалектики. Принцип розвитку як стрижневий принцип діалектики.
Принципи діалектики - це її вихідні (загальні, універсальні) теоретичні положення, на основі яких відбувається синтез відповідних понять у наукову систему. Вони відображають підвалини буття й пізнання, виражають їх найфундаментальніші особливості й відношення; виконують нормативну і регулюючу функції, орієнтуючи і спонукаючи людей до дії; виводяться з пізнання й супроводжують його; є способом розгляду й розуміння предметів.
До основних принципів діалектики відносять принцип розвитку й принцип взаємозв'язку. Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все в світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Зміст цього принципу виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування.
Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, так і відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають єдність і багатоманітність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний із зв'язків предмет перестає бути собою.
Принцип розвитку вказує на те, що матерія не просто існує і рухається в просторі й часі, але й змінюється в певному напрямку. При найближчому розгляді цього принципу виявляється, що він перебуває в тісному зв'язку з попереднім принципом взаємозв'язку. Адже зв'язки існують завдяки руху (переносу матерії, енергії, інформації), а рух, в свою чергу, реалізується у взаємозв'язках. Нове завжди зберігає зв'язок зі старим. Без цього зв'язку нема й розвитку. В цілому можна сказати, що зміст цього принципу є наслідком визнання розвитку, тобто змін особливого роду, які мають визначену спрямованість, незворотний характер, тенденцію до сходження від простого до складного, від нижчого до вищого. Це не прості зміни, а внутрішньо суперечливий процес, який не виключає й руху назад, супроводжується тимчасовими відхиленнями в той чи інший бік. Це зміни, які характеризуються поєднанням поступальності й наступності, подоланням старого новим, народженням нового.
Проблема істини є однією з центральних у гносеології. Істина і хиба - основні характеристики відношення пізнавального образу до об'єкта пізнання.
Головною метою процесу пізнання є глибоке проникнення людського розуму в сутність предметів і явищ, тобто осягнення істини.
Істина - це адекватне відображення в свідомості людини об'єктивної реальності.
Основними характеристиками істини є її об'єктивність за змістом, відносність і абсолютність, конкретність і зв'язок з практикою.
Об'єктивною істиною є такий зміст людських знань, який не залежить від суб'єкта, тобто не залежить ні від людини, ні від людства.
Істину прийнято (починаючи від Гегеля) розглядати як складний, внутрішньо суперечний процес, що перебуває в постійному переборенні заблуджень. Наука - це комора готових і вичерпних істин, а процес їх досягнення - це рух від знань неточних, приблизних до знань дедалі точніших і визначніших. Тому істину і вважають відносною. Це означає, що мислення відображає об'єкт не повністю, а в певних межах, відношеннях, умовах, які постійно змінюються. До того ж кожен об'єкт має безліч властивостей, зв'язків тощо. Як відомо, теорії, що передували сучасним, тлумачаться вченими в системі найновіших досягнень науки як відносні істини.
Разом з тим не можна абсолютизувати відносність людських знань, бо це веде до релятивізму.
У міру прогресу пізнання людство дедалі більше і більше переборює відносність істини, хоча, зрозуміло, і не може досягти абсолютної адекватності знань об'єктивній дійсності.
Абсолютна істина - це таке знання, що є тотожним за змістом відповідному об'єктивному аналогу і не може бути спростованим при подальшому розвитку пізнання. Вона є результатом пізнання окремих сторін предметів, що вивчаються; завершеним знанням певних аспектів дійсності; тим змістом відносних істин, який зберігається в процесі подальшого пізнання. Під абсолютною істиною розуміють і повне знання про світ, тобто ідеал пізнання, до якого прямує людство. Абсолютна істина складається із діалектичної.суми (нескінченної суми!) відносних істин.
Суттєвим для наукової теорії пізнання є визнання конкретної істини. Істина завжди конкретна, абстрактної істини немає. Це означає, що істина перебуває у зв'язку з тими умовами, в яких знаходиться об'єкт пізнання, відображає чітко визначені сторони цього об'єкта та ін. Вищий рівень конкретності істини полягає у всебічному пізнанні об'єкта із врахуванням усіх істотних моментів у їх діалектичному взаємозв'язку.
Оскільки істина виражається в логічних формах (судженнях, умовиводах), то доводиться говорити про конкретність суджень, умовиводів, міркувань.
Іноді говорять про "вічні" істини. Проте ці істини є такими лише в певних межах, зокрема в розумінні застосування їх до обмеженої предметної сфери, кордони якої можуть у подальшому розсовуватися чи звужуватися. Розвиток таких істин відбувається шляхом включення у відповідні судження (якими виражаються ці істини) повніших і точніших вказівок на необхідні умови їх істинності. Твердження про об'єктивність і конкретність істини, єдність відносної й абсолютної істин підтверджується всією історією науки і практики.
44 Почутєве пізнання та його форми.Емпіризм у пізнанні.Почутєве пізнання - вид духовної діяльності людини, спрямованої на суб'єктивне відтворення світу речей, предметів, станів, процесів явищ тощо; на їх систематизацію і зберігання. Пізнання, а згодом і адаптація людини до навколишнього середовища починається за допомогою органів чуття. Предмети і явища, впливаючи на органи чуття, викликають відчуття. Відчуття - це чуттєвий образ якихось властивостей предметів і явищ, що виникає у людини в результаті дії їх на один з органів чуття. У взаємодії органів чуття і навколишнього світу виявляється загальнобіологічна властивість, характерна для всієї живої матерії, - чутливість. Саме за допомогою органів чуття (рецепторів) організм установлює взаємозв'язок з навколишньою дійсністю. Відчуття людини є різноманітними і визначаються тим, які органи чуття беруть участь у їх утворенні. Властивості і характеристики речового світу - шорсткість або гладкість предмета відбиваються за допомогою дотику. Колірну палітру явищ людина сприймає зором, гамму запахів природи - за допомогою нюху, симфонію звуків - за допомогою слуху, солодкість, гіркоту тощо - завдяки смаку. Відчуття дають людині не тільки первинну інформацію про навколишнє середовище, виступають для неї невід'ємним джерелом для утворення і повноцінного функціонування інших чуттєвих образів: сприйнять та уявлень.
45 Логічне пізнання та його форми.Раціоналізм у пізнанні.
На відміну від чуттєвих форм логічні кошти пізнання необов'язково слід супроводжувати чуттєвими образами. Швидше вірно зворотне - будь-який почуттєвий ікону в людини, на відміну тварин, супроводжується логічним чином.Логічні методи використовуються в усіх видах пізнання - буденному, науковому, філософському та ін. Кожна людина використовує логіку у своєму мисленні як "органон", тобто як інструмент, засіб при виконаннні різноманітних інтелектуальних дій. Саме в цьому значенні термін "органон" (інструмент, набір розумових операцій, необхідних для проведення певних досліджень), "працює" в логічних працях Арістотеля. Логічні праці Арістотеля носять назву "Аналітика" (термін "логіка" був введений пізніше для позначення всіх арістотелівських праць з логіки). Арістотель розглядав "Аналітику" (логіку) як метод, за допомогою якого можна зробити із деяких передумов (засновків) висновок, а потім обгрунтувати, чи вірно зроблено цей висновок, спираючись на закони логіки.Логічні методи є головними і необхідними засобами пізнання, тому кожна людина повинна добре оволодіти цими методами і використовувати їх у своїй розумовій діяльності. У правовому мисленні юриста свідоме використання логічних методів є необхідною умовою для вирішення специфічних теоретичних і практичних проблем у галузі права, для здобуття нового знання у процесі пізнавальної діяльності.
46 Практикаяк вихідний пункт основа,критерій і пізнання .
Практика - це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, яка веде до перетворень об'єктивного світу. Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливіші види практичної діяльності такі.
♦ Основним і вихідним видом суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища об'єктивного світу, його закономірності, ставлення людини до природи. На основі цієї практики розгортається суспільне буття, тобто реальний процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість. Але суспільна практика не обмежується тільки однією виробничою стороною. До практики входять і інші види суспільної діяльності.
♦ Соціальна діяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.
♦ Науково-пізнавальна діяльність: до поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).
♦ До практики входить також діяльність людей у сфері сімейного і побутового життя, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин. Практична діяльність у сфері сімейно-шлюбних відносин - господарчо-побутова, за своїм характером принципово не відрізняється від виробничої діяльності. Виховання ж дітей, організація відпочинку подібні діяльності у сфері ідеологічних відносин.
47Істина та її основні характеристики.
Істина є правильне відображення суб'єктом об'єктивної дійсності, підтверджене практикою. Протилежним їй поняттям є хибна думка. Хибна думка - це зміст свідомості, який не відповідає реальності, але сприймається за істинне, і його часом треба спростовувати. Основна проблема теорії істини - як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об'єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Кожна істина, оскільки вона досягається суб'єктом, є суб'єктивною за формою і об'єктивною за своїм змістом. Абсолютизація моменту суб'єктивного в наших знаннях веде до суб'єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філософія виробила поняття об'єктивної істини. Об'єктивна істина - це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об'єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини. Визнання об'єктивної істини з необхідністю обумовлює визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. В принципі таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а й його об'єкт - навколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести вірогідно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають - вічними істинами. Абсолютна істина - в широкому розумінні - це всеосяжна істина про реальність в цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує і що вона в принципі пізнавана. Абсолютна істина складається із суми відносних істин. Відносна істина - це обмежено правильне знання про щось. Наприклад, тіла складаються із атомів, вода кипить при температурі 1000 тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, омертвляння знань, а абсолютизація відносного - до релятивізму /лат. - відносний/, тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання. З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна її фундаментальна характеристика - конкретність. Конкретність істини - це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: "Корисний чи шкідливий дощ? "- отримаємо відповідь - "і корисний і шкідливий". Отже, абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.
48.Роль праці в становлені людини.
Вперше на роль праці як вирішального чинника в історичному становленні людини вказав Ф. Енгельс. Насправді, все, що відрізняє людину від людиноподібних мавп, прямо або побічно пов'язане з трудовою діяльністю людини, із застосуванням знарядь праці. Всі умови матеріального і духовного життя сучасної людини є продукт праці багатьох поколінь людей. Вся історія людського суспільства свідчить про те, що вона підпорядкована соціально-економічним законам, тобто законам становлення і розвитку продуктивних сил суспільства і його виробничих відносин.Таким чином, праця, за словами Ф. Енгельса, - "... перша основна умова всього людського життя і то в такій мірі, що ми в певному розумінні повинні сказати: праця створила саму людину". Дані сучасної антропології повністю підтвердили теорію Ф. Енгельса про роль праці в походженні людини. На всьому шляху палеонтологічного літопису людини залишкам наших далеких предків супроводжують залишки знарядь праці тією чи іншою мірою складності. Зміна зовнішнього вигляду наших предків від мавпоподібних до людиноподібного йде паралельно зі зміною знарядь праці від більш примітивних до більш досконалих.Тваринами предками людини була група мавп зі стадним способом життя, змушених часто спускатися з дерев на землю в пошуках їжі. Пересування по землі стаж) передумовою до розвитку у них прямоходіння. Передні кінцівки, що звільнилися від функції пересування, стали різнобічно використовуватися при добуванні їжі. Спочатку зрідка, а потім усе більш регулярно в майбутніх руках цих тварин виявлялися то камінь, то палиця, за допомогою яких легше було добувати їжу. Але все це ще були дії, що не виходять за межі суто тваринного поведінки.Переломним моментом виявився наступний крок - коли замість випадково підібраною палиці або каменю в хід пішли наперед приготовані палиця або камінь. Почалося виготовлення знарядь праці - і тут пройшов рубіж між мавпою і людиною. Прогрес у виготовленні знарядь праці супроводжувався двома найважливішими змінами в самій людині: розвитком руки і його мозку. Це допомогло людині опанувати мистецтвом використання вогню. Вогонь зігрівав первісної людини, оберігав його від великих хижаків, робив його їжу більш перетравного. Особливо велике було значення вогню при розселенні первісної людини: вогонь дозволяв йому освоювати раніше недоступні райони з холодним кліматом.Спілкування людей під час спільного полювання і виготовлення знарядь праці на основі посиленого розвитку нервової системи призвело до виникнення членороздільної мови. А це в свою чергу призвело до ускладнення трудової діяльності. Розумова здатність людей розвивалася, конкретні уявлення про навколишні предмети і явища узагальнювались в абстрактні поняття.Так протягом багатьох тисячоліть у процесі трудової діяльності змінювався і сам чоловік, виникали нові взаємини людей через первісне розподіл праці між ними.
49. Роль суспільства в становленні людини.
Цілісний образ людини не виникає у філософії історично одномоментно. Але і логічно образ людини може бути сформований лише шляхом сходження від абстрактного до конкретного, виявленням та осмисленням різноманітних, суперечливих взаємозв'язків у системі, якщо не розкрита суть самої системи. Тому філософські роздуми про людину починаються з питання про її суть, виявлення багатоманітності суттєвих взаємозв'язків у системі.
Саме це мав на увазі Карл Маркс, коли наполягав, що "суть людини не є абстракт, властивий окремому індивіду". У своїй дійсності людина є "сукупністю суспільних відносин". Тут мова йде не про суть, яка надана внутрішньому світу людини (це і буде "абстракт, властивий окремому індивіду"), а про суть реалізовану, розгорнуту у зовнішньому світі (тут знаходить прояв як "сукупність суспільних відносин"), між тим цю тезу часто інтерпретують так: "суть людини є сукупністю суспільних відносин", чи навіть твердять, що "людина є сукупністю суспільних відносин". Тим самим надають висловлюванню Карла Маркса зовсім інший зміст. Таке тлумачення є хибним.
Сукупність суспільних відносин виражає суть суспільства, а не людини. Відмовившись від вульгарного розуміння такої тези і використовуючи її позитивний пізнавальний потенціал, з'ясуємо специфіку людського буття, співставивши його з життям тварин.
50. Роль свідомості в становленні людини.
Свідомість - це функція мозку людини, який сформувався в людському оточенні, у певному колективі, людському суспільстві, і постійно зазнавав і зазнає їх суттєвого впливу. Але тільки спілкування з людьми, оволодіння мовою, залучення до людської практики і культури роблять людину людиною. Іншого шляху розвитку свідомості не існує. Свідомість представлена двома рівнями: індивідуальним і суспільним. Окрема людина оволодіває як змістом суспільної свідомості, так і конкретними формами, в яких виявляє себе. Це означає, що індивід засвоює політичну, правову, моральну, релігійну та інші форми свідомості та їх зміст. Суспільна свідомість існує незалежно від свідомості індивіда. Однак справедливо й інше: суспільна свідомість існує лише тому, що існує індивідуальна свідомість людей - окремих її носіїв. При цьому суспільна свідомість не є простою арифметичною сумою індивідуальних свідомостей. Недооцінка чи, навпаки, переоцінка відмінності суспільної та індивідуальної свідомості призводить до серйозних помилок у розумінні цієї проблеми. Отже, свідомість - це функція (або властивість) людського мозку, яка полягає в узагальненому, оцінному і цілеспрямованому відображенні та конструктивно-творчому перетворенні дійсності, у попередній уявній побудові дій та передбаченні їх результатів, у розумному регулюванні та самоконтролі поведінки людини. За природою свідомість є продуктом життєдіяльності людського суспільства, результатом його суспільно-історичного розвитку. Свідомість формується і розвивається через залучення людини до культури, її виховання і навчання, суспільно корисну діяльність. Головними умовами виникнення свідомості були праця, виробничий колектив, членороздільна мова.
51. Роль мови в становленні людини.
Мова - друга сигнальна система людини, в якій звуки членороздільної мови із засобу вираження емоцій поступово перетворилися на засіб позначення речей, їх властивостей і відношень, і стали виконувати функцію навмисного повідомлення. Поряд з інформацією про зовнішній світ, яку людина отримує за допомогою першої сигнальної системи, разом із мовою вона набула ще одного каналу зв´язку зі світом, який дав можливість відображати останній в узагальненій формі мовних знаків. Людина набула здатності знати те, що безпосередньо сама могла не відчути. Мова внесла повий принцип у роботу центральної нервової системи і стала потужним засобом розвитку людської свідомості. У людини виник принципово новий тип психічного розвитку.
мова виконує чотири основних функції: інформаційну, комунікаційну, акумуляційну і перетворювальну. Всі вони взаємопов´язані, взаємодіють і відіграють однаково важливу роль.
Мова - це система знаків. Знаком є будь-який матеріальний об´єкт, що у своєму бутті представляє інші предмети реального світу і у зв´язку з цим може бути використаний у процесі пізнання і спілкування для набуття, збереження, перетворення і передання інформації. Вивчає різного роду знакові системи семіотика.
Мова, що виникає в процесі історичного розвитку того чи іншого суспільства і є засобом спілкування людей, - природна. Вона удосконалюється і змінюється в процесі розвитку всього суспільного життя, а також на основі своїх внутрішніх законів. Разом з тим у різних конкретних сферах практичної та пізнавальної діяльності людей розробляються і впроваджуються спеціальні системи знакових позначень (мова математики і програмування, азбука Морзе і т. ін.) - штучні мови. Відповідно до практичних потреб, їх можна замінювати на більш зручні.
52.Основні форми буття людини в суспільстві.
Виникнення суспільства стало закономірним результатом і вищим станом розвитку природи. Разом з тим життєдіяльність суспільства, що вийшло з природи і діалектично з нею зв'язане, докорінно відрізняється від природи та її процесів, виступає як особливий рівень буття - буття соціального. Основними формами буття соціального є буття суспільства і буття людини.
Особливості буття суспільства мають свій прояв, насамперед, у характері дії законів суспільного розвитку. Закони суспільного розвитку діалектично зв'язані між собою; реалізуються в результаті діяльності людей і мають свій прояв як історичні тенденції; менш - довговічні, тобто є історичними законами, хоча і виступають об'єктивними законами суспільного розвитку. Особливістю буття соціального є і те, що життєдіяльність суспільства має цілеспрямований характер. Розвиток суспільства - закономірний історичний процес, зумовлений дією об'єктивних законів. Разом з тим закони реалізуються через діяльність людей. Люди і суспільство взагалі свідомо визначають мету свого розвитку і відповідно до неї шляхи практичної діяльності з її досягнення.
Особливістю буття людини є те, що людина є біопсихосоціальною істотою. Тому, з одного боку, буття людини може розглядатися як буття будь-якої іншої речі природи та істоти, з другого боку, як буття клітини соціального організму, з третього боку, як буття духовної істоти, яка має свій власний духовний світ. Людина - це справжній мікрокосм, що не тільки зв'язаний зі світом, що її оточує, але й є повністю окремим світом. Цілісність та унікальність людини зумовлює і різні аспекти (форми) її буття. Серед них виділяються: предметно-практична діяльність; практика соціальних, перетворень; самотворення; самодіяльність людини.
53. Біологічне і соціальне в людині. Спадковість і виховання Людина - частина природи, має біологічні властивості й підвладна біологічним закономірностям. Водночас вона - істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного та соціального в людині. З погляду сучасної науки й наукової філософії сутність людини (тобто те, що визначає її специфіку, відмінність від інших живих істот) соціальна, але необхідно визнати наявність, зна-чення й відносну самостійність її біологічної природи. Вчені вважають, що біологічне в людині "зняте" соціальним. Це означає, що воно (це біологічне начало) перетворене, значною мірою підпорядковане соціальному, але не усунуте, зберігається, утворює з соціальним діалектичну єдність. Потреби й прагнення, які називаються вищими, - пізнавальні, моральні, естетичні, потреба в спілкуванні тощо - не біологічні, соціальні за своїм походженням і змістом. Суспільно зумовлені відповідні цілі й мотиви поведінки, напрям думок, моральні принципи, світогляд, громадянські, політичні позиції тощо. Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів (за винятком однояйцевих близнят). Але вона зумовлена й соціально: неповторний життєвий шлях і досвід кожної людини і - що дуже важливо - здатність до самовизначення. Людина зазнає впливу і природи (зокрема своєї біоло-гічної) і суспільства, й історії, але вона - не пасивний продукт цих чинників, тому що має певну свободу, вибірково ставиться до зовнішніх обставин і впливів, сама визначає лінію своєї по-ведінки. Сильна духом людина буває здатна робити те, що вважає своїм обов'язком, вимогою своєї гідності, всупереч обставинам. Як писав І. Кант, "ти повинен, отже, ти можеш". Навіть і на свою біологію людина може впливати, коригувати свій природний темперамент, приборкувати інстинкти, певною мірою керувати потребами. Одна з особливостей біології людини - висока пластичність, пристосовуваність, відсутність жорсткої прив'язаності до певних умов існування, природного середовища. Цим відкривається простір для дії соціальних факторів і, у свою чергу, ці фактори зменшують безпосередню залежність від природних, зокрема біологічних обставин.
54. Взаємовідносини людини і природи. Біосфера і Ноосфера.
Матеріалісти усіх часів визнавали природу джерелом, з якого вийшли людина, суспільство. З точки зору діалектико-ма-теріалістичного світорозуміння людина пов'язана з природою (географічним середовищем) як соціальний суб'єкт, як суспільство, яке є продуктом взаємодії людей. Природа (географічне середовище) і суспільство утворюють діалектичну єдність. Вона полягає в тому, що соціальна форма руху матерії є вищою формою руху, яка (як і інші) підпорядковується дії законів діалектики. Людина генетично походить з тваринного світу і є невід'ємною частиною природи. Суспільство, будучи невіддільним від природи, залежить від неї, постійно взаємодіє з нею. Залежність людини від природи існувала на всіх етапах історії. Але вона не залишалася постійною, а весь час змінювалась. З одного боку, в зв'язку з розвитком продуктивних сил людина дедалі більше підкоряла собі природу, ставала менш залежною від неї. З другого - розширювалося коло природних факторів, з якими люди повинні рахуватися. У системі "суспільство - природа" кожна із сторін впливає одна на одну. Але ця взаємодія не однозначна. Більш рухомим, активним елементом цієї системи виступає суспільство. Розглянемо процес взаємодії суспільства і природи з діалекти-ко-матеріалістичної точки зору. Природа є колискою, середовищем життєдіяльності людини, єдиним джерелом, звідки вона черпає все необхідне для свого існування. На початковій стадії розвитку суспільство привласнювало готові продукти природи (плоди рослин, результати полювання на тварин та ін.). В подальшому воно навчилося перетворювати природу й використовувати родючість землі, вугілля, нафту, метали як засоби праці. Природні умови можуть прискорювати або уповільнювати розвиток суспільства, впливаючи на його продуктивні сили, їх розміщення, розселення людей, на форми трудової діяльності, зумовлюючи певні цикли в житті людини (зміна дня й ночі, пори року). Але вони можуть впливати на людей і негативно, інколи знищувати плоди цивілізації (землетруси, повені, засухи та ін.).
В процесі історичного розвитку суспільства постійно відбувається його взаємодія з природою. Для того щоб це осмислити, необхідно розкрити сутність понять "природа", "біосфера", "ноосфера".
Поняття "природа" багатозначне. В широкому значенні під природою розуміють весь об'єктивно існуючий матеріальний світ (Всесвіт).
Проте люди взаємодіютьлише з незначною частиною природи - середовищем життєдіяльності, яке називають природним (географічним). Це поняття має конкретно-історичний зміст. У рамках географічного середовища виділяється біосфера - поверхнева оболонка нашої планети, в межах якої може здійснюватися (здійснюється) життєдіяльність всього живого.
За В.І. Вернадським, ноосфера - це сфера свідомої діяльності людини в глобальному масштабі, взаємодії суспільства і природи, в межах якої розумна діяльність людини стає головним, вирішальним фактором розвитку. Ноосфера є новою, вищою стадією розвитку біосфери, пов'язаною з виникненням у ній людства. Пізнаючи закони природи і створюючи нові техніку й технології, людина справляє вирішальний вплив на процеси у земному і навколоземному середовищі її проживання, змінюючи і перетворюючи його своєю діяльністю.
55.Суспільний розвиток як природничо-історичний процес.
Суспільство у своєму розвитку проходить шлях постійного ускладнення. Для його розуміння і пояснення важливе значення мають знання про різні соціально-етичні спільності, починаючи з невеликих племен та родів і завершуючи багатомільйонними народами й націями. Останні функціонують на певній території, мають спільну мову, історичну долю, беруть участь у єдиному культурно-творчому процесі, формуванні й розвитку певного економічного укладу, є носіями своєрідних вірувань, звичаїв і традицій. Сучасне людство складається приблизно з двох тисяч націй, народностей і племен. Значна частина з них входить у багатонаціональні держави. З давніх часів людина ставила перед собою питання, чи є певні закони, згідно з якими функціонує і розвивається суспільство, чи ці процеси протікають стихійно?
З позицій деяких мислителів, у суспільному житті не існує ніяких об'єктивних закономірностей. На думку багатьох сучасних соціологів, суспільство є проста, механічна сукупність людей. Все суспільне життя, його закони, вважають вони, є породження людської свідомості. Закони можуть існувати лише тоді, коли вони створені людиною. Суспільство, як і природа, розвивається закономірно. Така діалектико-матеріалістична точка зору. Закони суспільного життя подібні до законів природи. Існують і діють незалежно від свідомості й волі людини. Люди не можуть створювати або знищувати суспільні закони. Вони можуть лише відкривати, пізнавати їх і використовувати у своїх інтересах у процесі суспільної практики.
Разом з тим, закономірності суспільного життя не тотожні закономірностям природи. В природі закони діють стихійно. В суспільстві об'єктивні закони прокладають собі дорогу через свідому діяльність людини, яка ставить перед собою певну мету з тим, щоб її реалізувати 56.Принцип соціального детермінізму у пізнанні історії. Види соціальних причин.
Принцип соціального детермінізму, що в найзагальнішому вигляді означає визнання закономірного зв'язку певних станів суспільства та процесів, за своїм змістом охоплює цілий комплекс таких складних теоретичних питань, як сутність і характер суспільних закономірностей, механізм дії різноманітних причинних зв'язків і залежностей, взаємодія історичної закономірності й свободи, необхідності й випадковості, об'єктивних умов і суб'єктивного фактора. Сам термін "детермінізм" означає передусім наявність визначеності речі (події) факторами, яким дана річ (подія) зобов'язана ознаками, що її характеризують, самим своїм існуванням.
Відправним пунктом аналізу специфічного змісту історичної дійсності й історичної причинності є визнання того факту, що історія є діяльністю людини, яка дбає про свої Цілі. Діяльністю суспільної людини зумовлено те, що досягнуті суспільством результати перебувають у русі, у відтворенні. В центрі теорії соціальної детермінації знаходиться питання про співвідношення людей і обставин їх життя. Розгляд питання про місце та роль людини в процесах соціальної детермінації перш за все пов'язаний з розумінням того, що людина - це творчий суб'єкт соціально-історичних змін, а не тільки об'єкт, котрий відчуває на собі їх дію.
Важливий момент у розумінні соціальних процесів пов'язаний з визначенням ролі примусу та значення свободи в людській діяльності. Людина, що творить свою історію, одночасно створює й умови для обмеження своїх подальших дій. В історії відсутній механізм, котрий сам по собі забезпечує людині щастя й успіх, вона сама є творцем своєї історії.
Концепції, що пояснюють історію, можна розташувати на двох полюсах - фаталізму та волюнтаризму. Згідно з фаталістичним поглядом, перебіг історії залежить: 1) від "сил" чи факторів, які знаходяться поза людиною (бог, природне середовище, клімат); 2) від сил, що знаходяться в людині як біопсихологічній одиниці (наприклад, механізми, що криються в підсвідомості й детермінують дії людини у відповідності до теорії психоаналізу Фрейда чи концепцій неофрейдизму; як вроджені структури розуму у структуралізмі - точка зору К. Леві-Строса, М. Фуко; як біологічні ознаки, що розглядаються в расистських тлумаченнях історії; 3) від випадкового збігу обставин.
З точки зору волюнтаризму людина звільняється від сил, що стримують її. Вона самостійно, без зовнішнього тиску, творить історію, діє тільки згідно зі своєю волею.
Становлення ідеї історичної закономірності, рух від неї до пізнання соціальних законів, відкриття можливостей їх свідомого використання в людській діяльності - результат тривалого і складного шляху соціального пізнання. Думка про закономірний характер історії, природу цієї закономірності є результатом синтезу досягнень у галузі філософії, природознавства, наук про суспільство. Значну роль відіграло формування історичного знання, яке здійснювалося шляхом сходження від простого опису подій, нагромадження конкретних історичних фактів про події, процеси до пошуку їх причин.
Попри всі відмінності в підходах до детермінізму можна виявити такі його різновиди: каузальний детермінізм, що розглядає такий тип зумовленості, як причинність; помологічний, що виходить з визнання закономірної зумовленості; логічний, котрий визначається через закон достатньої підстави, а також пробабілістськшї (вірогіднісний) детермінізм. Останній враховує неоднозначність детермінації, реалізацію можливостей з певною мірою вірогідності.
Всі ці тлумачення тою чи іншою мірою відображають різні сторони реально існуючої зумовленості речей. Останнім часом нові моменти в тлумачення детермінізму вносить синергетика, яка дозволяє обгрунтувати особливості детермінації розвитку складних відкритих систем, до яких належить і суспільство. Йдеться про вищий тип детермінізму-детермінізм з розумінням неоднозначності майбутнього і з можливістю виходу на бажане майбутнє. 57.Основні характеристики свідомості.
Свідомість - це найвища форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим відображенням дійсності, пов'язаним з діяльністю.
Осн. характеристики свідомості:
1)Інтенціональність ("інтенція"- спрямованість на предмет) - не буває безпредметної свідомості. Свідомість завжди предметна, тобто усвідомлює зовн. Діяльність як об'єкт своєї діяльності, а себе як суб'єкт.
2)Рефлексивність ("рефлексія" - обернення назад) - це здатність аналізувати себе, свій внутр.світ, це самосвідомість людини.
3)Ідеальність - всі продукти свідомості (відчуття, сприйняття, мрії, бажання, знання) мають ідеальний характер.
58. Діяльність як спосіб буття людини і суспільства, її сутність.
В античній Греції філософ Арістотель говорив, що, спостерігаючи за гідною людиною, судять про неї за її ділами, оскільки інакше неможливо віднайти, якого вибору дотримувалась. Тут Арістотель вбачав у розумній діяльності призначення людини, вважав, що відмінність людини від усякої іншої живої істоти. Але поняття діяльності як принципу філософського пояснення людського способу буття найґрунтовніше з'ясовано в німецькій класичній філософії. Іммапуїл Кант, потім Йоганн Фіхте роз'ясняють зміст людської діяльності як спосіб соціального буття і як основу культури. Глибоко і ґрунтовно концепцію діяльності людини як основи предметного віту культури розробив Георг Гегель. Пізніше її прангули усвідомити чимало філософів. Саме в діяльності людини джерела вчення Карла Маркса про практику, Сьорена К'єркегора про філософське явище волі, Ернста Кассірера про символічно-зиакові структури, Едмунда Гуссерля про життєвий світ, Макса Вебера і Толкотта Парсонса про соціальїгу дію тощо. І хоч кожен з філософів досліджує різні сторони людської діяльності, всі сходяться на тому, що діяльність - засіб, умова, рушійна сила і джерело формування соціальності.
Людська діяльність спрямована на створення нових умов існування людини та суспільства, перетворення навколишнього природного та соціального середовища (включаючи її саму) відповідно з своїми потребами. На відміну від природної дійсності, специфіка соціальної дійсності полягає в тому, що є суб'єкт, об'єктною реальністю, способом буття якої є людська діяльність. Поняття діяльності поширене в соціальній філософії, використовується як загально-наукова категорія. Часто говорять: діяльність рік, вулканічна діяльність, вища і нервова діяльність тощо. Якщо стосовно неживої природи поняття діяльності має образне значення, то в науці про живу природу міцно ввійшло як категорія, поняття про дію, творення. Власне, слово діяльність - не загальнонаукова, а соціально-філософська категорія. В такому значенні діяльність є поняття, що визначає будь-яке виявлення соціальної активності. На відміну від пристосовування біологічної системи діяльність соціальної системи стає пристосовницько-пристосовуючою активністю, виражає універсальність людини як соціальної істоти і становить єдність матеріального і ідеального, об'єктивного і суб'єктивного. Людська діяльність відтворює матеріальні умови суспільного життя, перетворює зовнішню природу у другу природу - неорганічне тіло суспільної людини. Друга природа - особливо техніка, мова (членороздільне мовлення) -не що інше, як культура, що виступає засобом спілкування, соціального наслідування, передавання від покоління до покоління усвідомленого, узагальненого досвіду - атрибуту соціальної системи.
59.Практика як матеріальна діяльність людини і суспільства.
Практика - це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, яка веде до перетворень об'єктивного світу. Практика є одним із видів діяльності. І визначається вона як матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини з метою освоєння матеріального перетворення природи суспільств і самої себе.
Основним і вихідним видом суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича діяльність людей, пов'язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища об'єктивного світу, його закономірності, ставлення людини до природи. На основі цієї практики розгортається суспільне буття, тобто реальний процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість..
60.Свідомість як ідеальна діяльності людини.
Свідомість - це найвища, властива тільки людині як соціальній (тобто суспільній) істоті форма відображення дійсності, функція людського мозку. Вона є активним, цілеспрямованим, узагальненим, оцінним відображенням, пов'язаним з діяльністю, в процесі якої люди освоюють і перетворюють світ.
Свідомість людини формується, розвивається, функціонує на основі взаємопов'язаних факторів:
знаряддево-предметної діяльності, яка включає виготовлення та застосування знарядь праці, з часом веде до створення і розширення світу "олюдненої природи", сфери матеріальної та духовної культури; діяльного спілкування між людьми, яке має свої "матеріально-технічні", інформаційно-інтелектуальні і моральні аспекти.
Походженням і функціями свідомості пояснюється те, що вона за своєю природою має діяльнісний і суспільний характер; до "компетенції" свідомості відноситься осмислене відображення дійсності, розуміння її, певне ставлення як до предметної дійсності, так і до інших людей, суспільства, оцінка речей, явищ, подій, людських вчинків - відповідно до певних понять і критеріїв. Свідомість існує насамперед як властивість окремої людини, як внутрішній світи "Я", але свідомість кожної людини в кожний момент життя є діалектичною єдністю, переплетенням, взаємодією індивідуально-особистісного і суспільного.
відомість людства розвивалася і розвивається за законами не біологічної еволюції, а суспільно-історичного процесу. Якщо ж говорити про окрему людину, то вона народжується, маючи не свідомість, а лише можливість, здатність стати свідомою істотою. Ця можливість міститься в будові її тіла, органів чуття і особливо мозку, в його надзвичайній досконалості і пластичності. Виникає й формується індивідуальна свідомість остільки, оскільки дитина вступає в спілкування з іншими людьми, оволодіває формами і способами практичної, предметної діяльності, навчається користуватися, оперувати предметами, створеними "людиною для людини", включається у світ людської матеріальної і духовної культури, освоює її цінності.
Людина усвідомлює, мислить, почуває, бажає, воліє, діє завжди як представник певної історичної епохи, певної соціально-культурної цивілізації, певної спільноти.
Аналізуючи свідомість, ми можемо, крім вже названої найсуттєвішої риси - єдності особистісного і суспільного, виділити ще ряд її характерних особливостей . Усі вони зрештою зумовлені тими факторами, які виокремили людину з тваринного світу і піднесли її над ним.
Свідомість предметна: в процесі своєї діяльності людина виділяє предмети цієї діяльності як об'єктивну реальність, яка їй (людині) відносно протистоїть, спрямовує на них свою увагу, відносить до них (проектує на них) свої відчуття, сприйняття, уявлення.
У той же час людина відрізняє себе, своє "Я" від своєї власної діяльності, тобто дає собі звіт. Отже, усвідомлення предметної дійсності має своїм другим полюсом усвідомлення самого себе, самосвідомість. Зверненість свідомості на себе називається ще рефлексивністю . Таким чином, свідомість водночас предметна і рефлексивна.
Самосвідомість включає самовизначення, саморегулювання, самоконтроль, що необхідне і в предметній діяльності і в спілкуванні з іншими людьми, самооцінку, зокрема моральну, яка проявляється в суто людському феномені совісті. Як істота, що має свідомість і самосвідомість, людина не просто діє, а чинить - так або інакше, роблячи вибір, вона здатна усвідомлювати мотиви й цілі своєї діяльності і своїх вчинків, визначати свої орієнтації, свою життєву позицію. Неодмінним компонентом людської свідомості є моральна свідомість, яка починається з уміння ототожнити себе з іншою людиною, поставити себе на її місце, що виражається у відомому "золотому правилі моралі": "Не чини іншому того, чого не бажаєш собі"
Внаслідок предметної і рефлексивної свідомості, універсальності практичної діяльності і спілкування в людини виникає відчуття і розуміння себе членом і представником людського роду (родова свідомість), формуються уявлення про світ у цілому (універсум), про простір і час як загальні форми будь якого буття. Людина приходить до усвідомлення нескінченності і вічності світу, в певному місці якого вона знаходиться, живе, діє. Людина - і тільки вона з усіх живих істот - знає, що час її буття обмежений, і тільки вона може свідомо робити те, значення чого виходить далеко за межі її особистого буття.
61.Рівні суспільної свідомості.(емпіричний і раціональний).
У чуттєво-емоційній взаємодії людини й умов її буття формується емпіричний рівень свідомості, що, виникнувши як результат безпосереднього, чуттєвого впливу предметів зовнішнього світу на органи чуття людини, чуттєвої взаємодії з навколишньою дійсністю, виступає як специфічний спосіб оцінки цієї взаємодії, її результатів, ролі цих результатів у її життєдіяльності. Емпіричному рівню усвідомлення відповідає чуттєво-образний спосіб мислення.
Раціональний рівень усвідомлення буття виступає у формі абстрактного, логічного мислення, вираженого в поняттях, категоріях, теоріях, системах ідей і закріпленого в мові. Логічне мислення набуває відносної самостійності стосовно предметів, явиш, процесів, відображенням яких воно є, об'єктивується, стає певним зовнішнім феноменом стосовно того чи іншого індивіда, може передаватися від людини до людини, від покоління до покоління, від однієї історичної епохи до іншої.
Раціональний рівень свідомості, у свою чергу, містить у собі два рівні: буденну і теоретичну свідомість. Буденна свідомість є вираженим в логічній формі і закріпленим у мові усвідомленням найближчих потреб і інтересів, сферою безпосередніх життєвих взаємин між людьми і їх ставленням до дійсності. Теоретичний рівень - це результат пізнавальної і практично-перетворювальної діяльності, що характеризується проникненням у глибинні зв'язки і відносини, у сутність речей. Теоретичне мислення знаходить свій вираз в логічно обґрунтованих ідеях, гіпотезах, концепціях, теоріях, принципах. Буденна і теоретична свідомість розрізняються не об'єктом усвідомлення, а ступенем проникнення в сутність явищ, процесів. Буденне - на рівні явища, безпосереднього сприйняття, а теоретичне - на рівні сутності, на рівні розкриття закономірностей розвитку дійсності.
Раціональний рівень усвідомлення людиною свого ставлення до світу, до себе також пов'язаний з чуттєво-емоційним сприйняттям дійсності. Але якщо на емпіричному рівні взаємозв'язок виявляється як результат безпосередньої взаємодії органів чуття з предметами зовнішнього світу, то на раціональному - як результат впливу слова, думки. Слово може викликати навіть сильніше, гостріше, триваліше за впливом емоційне переживання, ніж вплив предмета. Недарма старе прислів'я говорить: "Рана від меча гоїться, а від слова ніколи. Меч ранить тіло, а слово - душу".
Емпіричний і раціональний рівні свідомості нерозривно пов'язані між собою, взаємозумовлюють і взаємодоповнюють один одного.
62.Форми суспільної свідомості.
Форми структурної свідомості є ідеальним оформленням діяльності, в якому відображаються різні зв'язки людини зі світом.(політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість )
Політична свідомість відображає свідомо регульовані політичні процеси й тому органічно пов'язана з політикою. Політична свідомість має суперечливий характер. Це обумовлюється тим, що реалізація завдань щодо активізації діяльності учасників суспільного процесу, та вдосконалення політичних відносин постійно наштовхується на невисокий рівень політичної культури людей, їх політичної незрілості, яка обумовлена впливом різних обставин. Розвиток правосвідомості теж має суперечливий характер. Перш за все, між необхідністю розвитку у кожного високої правової свідомості, культивування шанобливого ставлення до законів, посиленні їхньої ролі в суспільстві, громадянської відповідальності та низькою правовою культурою. З правовою свідомістю тісно пов'язана моральна свідомість, яка є відображенням моралі. На відміну від правових, моральні норми не закріплені в юридичних актах, а регулюються лише силою громадської думки. Залежно від розвитку суспільства принципи й норми моралі постійно змінюються й розвиваються. Нині особлива увага акцентується на формуванні тих моральних цінностей, які найбільше впливають на культурну й моральну регуляцію суспільних відносин, на прогрес в цілому. Особливе місце в суспільстві належить естетичній свідомості. На відміну від інших форм суспільної свідомості, вона відображає буття в наочно-чуттєвій формі, художніх образах, що впливають на органи чуття й викликають емоційні відчуття. Вона існує й розвивається в органічному зв'язку з суспільством, відображаючи його сторони і зміни. Релігійна форма суспільної свідомості включає в себе релігійну ідеологію та релігійну психологію. Перша являє собою систему релігійних ідей та понять, які розробляються й розвиваються теологами. Релігійна психологія формується в процесі життя і включає в себе несистематизовані релігійні почуття, звичаї, що пов'язані з вірою в надприродні сили. Важливе місце в цьому займає релігійне поклоніння (культ), в процесі якого людина піддається духовно-емоційному та психологічному впливам.
63.Стани суспільної свідомості.
Суспільна свідомість - це не емпірично існуюче самостійне духовне утворення, це філософська категорія, що позначає фундаментальну особливість соціальних суб'єктів відображати соціальну та природну дійсність при визначальному впливі суспільного буття, а суспільне буття - це реальний процес життя людей. Суспільна свідомість та суспільне буття - найбільш загальні категорії, які використовують для виявлення того, що є переважно визначальним, а що таким, яке визначається в суспільному житті, за цими межами їх протиставлення не має змісту. Ідеальні, духовні компоненти невідривно вплетеш, пронизують суспільне життя. Суспільна свідомість - частка суспільного буття, а само буття є суспільним, оскільки в ньому функціонує суспільна свідомість. Суспільна свідомість - не пуста абстракція. Суспільна свідомість - сукупність ідеальних образів - понять, ідей, поглядів, уявлень, почуття, переживань, настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним суб'єктом довколишнього світу, зокрема і самої суспільної свідомості. Суспільна свідомість не зводиться до простої суми свідомостей індивідуальних, а включає тільки суспільно значущі, типові, усталені духовні утворення. Суб'єктом суспільної свідомості виступають суспільство, соціальна спільність (соціальна група, клас, нація) чи окрема людина, але не як індивідуальність, а як представник певної соціальної спільності.
Стани суспільної свідомості - це все те, що не увійшло у форми;- такі утворення суспільної свідомості, які існують у загальній суспільній формі, що має більш суб'єктивну оцінку:вірування, переконання, ідеали, мрії, світогляд,громадськадумка,звичаї,традиції,ментальність,менталітет..
64.Духовне життя суспільства
Який же зміст духовного життя суспільства? Духовне життя суспільства - це надзвичайно широке поняття, що включає в себе багатогранні процеси, явища, пов'язані з духовною сферою життєдіяльності людей; сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва, розповсюдження, перетворення суспільних, індивідуальних ідей у внутрішній світ людини. Духовне життя суспільства охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій) разом з його носіями - соціальними суб'єктами - індивідами, народами, етносами. В цьому зв'язку доречно говорити про особисте духовне життя окремої людини, н індивідуальний духовний світ, духовне життя того чи іншого соціального суб'єкта - народу, етносу, чи про духовне життя суспільства в цілому. Основу духовного життя становить духовний світ людини - її духовні цінності, світоглядні орієнтації. Разом з тим, духовний світ окремої людини, індивідуальності неможливий поза духовним життям суспільства. Тому духовне життя - це завжди діалектична єдність індивідуального і суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне.
Багатогранність духовного життя суспільства включає в себе такі складові: духовне виробництво, суспільна свідомість і духовна культура.
Духовне виробництво здійснюється в нерозривному взаємозв'язку з іншими видами суспільного виробництва. Як надзвичайно важлива складова суспільного виробництва духовне виробництво - це формування духовних потреб людей, насамперед виробництво суспільної свідомості. Суспільна свідомість є сукупністю ідеальних форм (понять, суджень, поглядів, почуттів, ідей, уявлень, теорій), які охоплюють і відтворюють суспільне буття, вони вироблені людством у процесі освоєння природи і соціальної історії.
Марксистська традиція виходила з тези, що суспільне буття визначає суспільну свідомість, а не навпаки. На цьому грунтувалось основне питання філософії. Життєдіяльність суспільства - це завжди складний, суперечливий процес органічної єдності матеріального і духовного, ідеального, суспільного буття й суспільної свідомості, що взаємодоповнюють один одного, постаючи одночасно як відносно самостійні явища.
Суспільна свідомість, таким чином, не тільки відображає суспільне буття, а й творить його, здійснюючи випереджаючу, прогностичну функцію щодо суспільного буття.
Суспільна свідомість може існувати тільки тоді, коли є конкретні її носії - людина, соціальні групи, спільності, конкретні особистості та інші суб'єкти. Без основних носіїв суспільної свідомості - конкретних людей - вона неможлива. Тому суспільна свідомість здатна існувати і повноцінно функціонувати тільки в індивідуальному, тобто через індивідуальну свідомість, що є духовним світом даної конкретної особистості, її поглядами, почуттями, уявленнями, настроями.
Суспільна та індивідуальна свідомість перебувають у діалектичній єдності, оскільки у них загальне джерело - буття людей, в основі якого лежить практика. Разом з тим діалектична єдність суспільної та індивідуальної свідомості не означає їхньої абсолютної ідентичності. Індивідуальна свідомість конкретніша, багатогранніша, ніж суспільна. Вона включає в себе неповторні, властиві тільки даній людині особливості, що формуються на основі специфічних особливостей її конкретного буття. Важливим є врахування тієї обставини, що свідомість індивіда є не тільки знання, а й ставлення до буття, до діяльності і до самої свідомості. З іншого боку, суспільна свідомість - це не просто арифметична сума індивідуальних свідомостей, а нова якість. Суспільна свідомість, порівняно з індивідуальною, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше, а отже, і багатше. Вона абстрагується від тих чи інших конкретних характеристик, властивостей індивідуальної свідомості, вбираючи в себе найбільш значиме, суттєве. Тим самим суспільна свідомість ніби підноситься над свідомістю індивідів. Однак зазначене не означає нівелювання свідомості індивіда. Навпаки, врахування специфіки індивідуальної свідомості, її багатогранності, неповторності всього того, що становить сутність духовності особистості, є надзвичайно важливою умовою формування та розвитку цінностей духовної культури, свідомості людини.
65.духовний світ людини,його сутність і структура.
Духовність - це стрижень, фундамент внутрішнього світу людини. Йому не можна навчити з допомогою настанов. Можна вказати лише шлях, але не можна заставити по ньому йти. Насамперед духовність виявляється у спрямуванні інтересів, нахилів людини на пізнання, засвоєння та створення духовних цінностей.Духовні ціннісні орієнтації ми розглядаємо як складну систему психічних утворень, які спрямовані на процес засвоєння (сприймання, інтеріоризацію, створення) духовних цінностей. Водночас це є позитивна установка особистості на духовні вчинки. За умов цілеспрямованого формування духовні ціннісні орієнтації можуть набути вищої форми - трансформуватися на духовні потреби, тобто систему мотивів активності людини, яка спонукає людину до різних видів духовної діяльності (пізнавальної, естетичної, комунікативної). На відміну від інших видів діяльності, духовна визначається не прагматичними цілями, а спрямована на задоволення безкорисливих духовних потреб (у знаннях, спілкуванні, естетичному задоволенні).Найспецифічнішими формами прояву духовності є духовні стани та почуття - недостатньо досліджені традиційною психологією явища. Вражаючим фактом у людському чуттєво-інтелектуальному досвіді завжди були ті дивні моменти внутрішнього "інсайту", які у деяких філософських колах дістали назву "космічна" або "розширена" свідомість. Найчастіше вони виникають в процесі спілкування людини з особою яку палко кохає або ж споглядання краєвидів природи, творів мистецтва. Цієї миті людина переживає бурхливе емоційне піднесення, почуття полегшення, свободи, всеохоплюючої любові до усього світу. У декого виникають відчуття, що його власне "Я" розширилося до меж Всесвіту, дехто усвідомлює себе маленькою часткою цього нескінченного світу. Тоді зникає межа між живим та неживим у природі, людиною й тваринами, близькими й незнайомими - усе сприймається як єдине ціле, невід'ємною частиною якого є той, хто переживає духовний стан.Люди, які мають досвід духовних станів, стверджують, що після пережитого їх охоплювали почуття любові до всього живого, бажання творити добро. Отже духовні стани стимулюють виникнення духовних почуттів (совість, провина, каяття, любов, віра, надія). Специфічною формою почуттєвого прояву духовності, на нашу думку, є емпатія, тобто здатність людини до співчуття іншій особі (істоті), бажання та вміння зрозуміти й відчути її внутрішній світ, збагнути її цінність та неповторність, прагнення до безкорисливого задоволення її потреб та інтересів.
66. Цивілізація як форма буття суспільства. Цивілізаційний вимір історії(нету этого) Поняття "цивілізація" близьке до поняття "культура" і в широкому смислі збігається з ним. Історично цивілізація приходить на зміну "дикунству" і "варварству" (А. Морган, Ф. Енгельс), коли людські спільноти втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні відносини починають підпорядковуватися соціальним і саме ці останні стають визначальними. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Виникає письменність; замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше - нації.
Інший відтінок значення поняття "цивілізація" дозволяє відносно відрізняти цивілізацію від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, "інструменти", "механізми" такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички. Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури.
- Перша ознака цивілізації - рівень розвитку культури. Але саме при вивченні цієї ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.
- Друга ознака - спосіб освоєння культури: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культури, така і цивілізація.
На різних історичних етапах зміст терміна "цивілізація" зазнавав чималих змін і тлумачень. У мислителів, що запровадили цей термін, протягом наступного досить тривалого часу поняття цивілізації вживалося для характеристики не стану суспільства, а певного соціального процесу (Мірабо, Ленге, Фергюсон, Сміт). Пізніше, з першої половини XIX ст. і до XX ст., воно слугує, як правило, для позначення вже не процесу зміни, а певного стану суспільства. Функціонує при цьому дане поняття, взяте (за поодинокими винятками) в однині, оскільки йшлося про цивілізацію взагалі, в універсалістському плані, як етап (він же стан) поступу людства від дикості й варварства. І перше "процесуальне", і друге" "системне", тлумачення поняття "цивілізація" здійснювалося з позицій класичного, лінійно-прогресистського, моністичного підходу, який до середини XIX ст. був у царині філософії історії визначальним.
З другої половини XIX ст. Ц. стає наріжним поняттям ряду концепцій некласичної філософії історії (М.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі), у яких історичний процес розглядається вже не як монолітний, чи як поступальне сходження, а як полі центричний нелінійний рух набагато складнішої конфігурації. Данилевський і Шпенглер Ц. тлумачать як завершальний етап існування великих живих історичних індивідів (якими, за Данилевським, постають культурно-історичні типи, за Шпенглером - культури); у Тойнбі - це вже найосновніша складова одиниця історичного процесу.
67.Культура як форма буття суспільства. Культурологічний вимір історії.
Людство існує не тільки в певних природних умовах, але й в культурному середовищі, яке створене ним самим. Феномен культури, оскільки він має багато граней і компонентів, вивчається різними науками; цілісне, інтегральне його розуміння дається філософією.
На відміну від природи ,тобто матеріальної дійсності, існуючої поза людиною, культура - це продукт цілеспрямованої діяльності людей, включаючи й ту частину природи, яка зазнала впливу цієї діяльності Світ культури становить сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених відповідно матеріальним і духовним виробництвом. Але людина не тільки перетворює зовнішню дійсність, вона формує й сама себе. У людині природне начало поєднане з культурно-історичним; це останнє визначає специфіку людського буття.
Поділ культури на матеріальну і духовну зумовлений видом діяльності, функціями, які виконують культурні цінності, характером потреб, що ними задовольняються. До матеріальної культури відносяться засоби виробництва, зокрема знаряддя і продукти праці, які самі є продуктом попередньої діяльності, техніка - від примітивної до найскладнішої, всілякі споруди, оброблені лани, насаджені і культивовані ліси, штучні водоймища, заводи й фабрики, шляхи сполучення, засоби зв'язку і передачі інформації, предмети повсякденного вжитку і т. п.
До духовної культури належать знання, наука, мораль, право, релігія, філософія, різні форми ідеології, норми поведінки й міжлюдського спілкування, освіченість людей, інтелігентність і т. п. Міра оволодіння духовними цінностями, потреба в них, а також здатність їх створення характеризують рівень духовності людини, суспільства.
Особливим - і надзвичайно важливим - елементом культури є мова, і не тільки мова сама по собі, але володіння мовами - рідною й іншими; крім "природних", ще й "штучні" мови, різноманітні знакові системи, вміння ними користуватися. В наш час ознакою культурності стає володіння кібернетичною, інформативною технікою.
Отже, стосовно суспільства культура - це все створене і використовуване ним матеріальне і духовне багатство, щодо людини - це міра власне людського в ній: знання, освіченість, моральність, інтелектуальність, художній смак, здатність діяти по-людськи - працювати, творити, спілкуватися і т. д. Культура людини виражається і у володінні власною біологічною природою - культурою їжі, пиття, кохання; фізичною культурою і, безумовно, вихованістю розуму, волі, почуттів, тактовністю, ввічливістю, делікатністю, повагою до інших і почуттям власної гідності.
Як бачимо, до культури відноситься не тільки сукупність цінностей, але й процес їх створення, оволодіння і користування ними.
Культура і людина нероздільні. Людина може жити, мислити, почувати, діяти по-людському тільки тоді, коли вона прилучається до світу культури. Саме в такому прилученні до культури, засвоєнні її - смисл освіти й виховання. Ставлення людини до природи опосередковане культурним середовищем.
68.Людство як форма буття суспільства
Поняття "людство" часто вживається як синонім поняття "суспільство". Вони пов`язані між собою. Однак поняття "суспільство" вживається насамперед для позначення тієї системи зв´язків і відносин, у якій і за допомогою якої здійснюється життєдіяльність людей. Тому суспільство характеризує ті взаємозв´язки, що поєднують індивідів у цілісну систему. Поняття "людство"характеризує суспільство як суб´єкта діяльності. У цьому понятті звертається увага на функціонування суспільства як певної цілісної системи, зі своїми потребами і способами їх задоволення. Людство - частина Природи та Буття, що виокремила себе з цілого і перемістила в штучну сферу власного існування - культурний або й цивілізаційний простір. Головною, визначальною складовою частиною сусп. буття - є сусп. виробництво матеріальних благ, що включає продуктивні сили і виробничі відносини. Дослідження суспільного життя та підвалин його ефективної організації засвідчує необхідність формування спеціальних підходів у сфері осмислення соціальної природи людських стосунків. Поняття "людство" містить в собі весь історичний процес становлення і розвитку людини. Процес становлення людини набував усе глобальнішого характеру. Встановлювалися взаємозв'язки не тільки між обмеженими спільнотами, але і між регіонами, між материками. людство є одною з найзагальніших форм прояву людської сутності, одною з форм людської дійсності. виникає потреба у виробленні загальнолюдських норм і принципів співжиття, норм і принципів поведінки людини. Логіка історичного розвитку суспільства показує, що воно вступило в смугу таких інтеграційних перетворень, під впливом яких відбувається процес становлення світового співтовариства. На завершення можна сказати, що суспільно-економічна формація, цивілізація, культура, людство є не що інше, як різні форми прояву і буття людської сутності, форми людської дійсності.
Автор
igzhenya
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
479
Размер файла
351 Кб
Теги
копия, vynos_mozga_2
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа