close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Мірошниченко В.А. СПОГАДИ. част перша

код для вставкиСкачать
Воспоминания парня о войне, приходе немцев в Запорожье, и начале окупации.
Мірошниченко Віктор Андрійович, пенсіонер, мешкає за адресою: м.Запоріжжя, вул. Івченка, б.7
Народився в місті Запоріжжя 1930 року.
Спогади. Частина перша
1. Німці перед Запоріжжям. Паніка в місті.
Батько Віктора Андрійовича Мірошніченка працював водієм, возив якогось компартійного начальника, а родина мешкала в номенклатурних будинках в районі вул. Грязнова. У 1937 році батька репресували (судили у Дніпропетровську, ув'язнили), а родина повернулася жити туди, де жили попередньо, - в район вул. Чапаєва (перехрестя вул. Бойової, 8 та пров. Тракторного, 7). В народі цей район називався "Землянки". Мама перед війною працювала на заводі "Комунар" на виробництві снарядів.
22 червня 1941 року одинадцятилітньому Віктору не запам'яталося, а 18 серпня 1941 р. відбилося в пам'яті. Ось як згадується день підходу німецьких частин до Запоріжжя.
18 або 19 серпня, точно не пам'ятаю, я пішов з хлопцями переглянути кіно "Істребітєлі" в кінотеатр "КІМ", що знаходився на місці кафе "Сніжинка" навпроти театрального готелю. Під час сеансу раптом все вимкнулося. Всюди темрява, народ як завжди, почав свистіти, гукати "Сапожнікі!, сапожнікі!..". Минуло 5 хвилин, 10, 15..., коли відчиняються крючки на дверях вихідних ліворуч і хтось гукає: "Товариші, спасайтеся хто як може! Німці в городі!". Ми теж вискочили на вулицю Карла Лібкнехта, раніш так називалася, а по ній біжать люди, авто, повозки, коні, все рухається в безладі в район Південного вокзалу, військових я не побачив. І тут я почув два потужних вибухи. Дивимось, а біля пекарні, що була на місці кінотеатру "Комсомолець" крики, вбиті і поранені. Як я зрозумів, - зірвали пекарню, впала стіна на вулицю, а там була черга за хлібом. Загинуло багато, бо поруч народ також тягнув вже з підвалів, що були в районі сьогоднішнього БТІ(Бюро технічної інвентаризації) патоку, мед та вино, бочки відкривали ломами. Тоді ми побігли вниз до річки Московки, перебралися, далі побігли, а "Комунар" горить, горіла Центральна контора "Комунару", а напроти Центральної контори, що ліворуч, була пожежна частина, а посередині сквер. Горіла і ця пожежна частина, було ясно що запалили її люди, а не від бомби. Далі, через вогонь, ми пробралися по-пластунськи. Ближче до вокзалу, де повертає вже трамвай був магазин "ТПО", дивлюсь а з нього через високу вітрину люди щось виносять. Я кажу другу своєму Петру Артьомкіну: "Давай зайдемо". Зайшли, людей було небагато, я собі теж дещо взяв: мундштуків купу та жмут шнурків, щоб ковзани прив'язувати. Приніс додому а мама на мене нагримала: "Іди, віднеси назад, бо схоплять та розстріляють". Я відповів, що всі носять. Хто підірвав хлібозавод? Говорили, що "істребки", вони ходили в цивільному зі зброєю, і коли керівництво повтікало, то вони намагалися навести порядок, навіть стріляли в людей. Бачив я також потім як розтягували крам з магазина "Торгсін", там четверо чоловіків стягували дуже великий килим і двоє, що були наверху впали вниз разом з тим килимом. "Торгсін" був в районі сучасної Транспортної площі. І я також попав під те діло - взяв якийсь посуд, те що матері не треба. Нам хлопцям цікаво було. Такий безлад був кілька днів, а може й тиждень. Навіть звірів постріляли. Бачив вбитого слона, порозбігалися мавпи та літали кругом папуги. А звіринець той був в районі базару на Анголенко. Якось йшли ми, я та Вовка Ластовецький, додому і проходили через Товарний двір біля залізничного вокзалу. В той час прийшов состав з одягом для ремісничих училищ, який забрали та розвантажили, а там були шинелі, кальсони, сорочки, ящики з емблемами (молот та ключ)... Коли чуємо: "Стій! Куди йдете?, Що несете?", і зрештою, поки ми щось мямлили у відповідь, дядько з рушницею командує: "Роздягайтесь!". Роздягнулись, той охоронець потім наказав одягатись, на дворі літо - а ми натягнули на себе труси, кальсони, по дві сорочки, а потім ще шинель і фірмовий картуз. Прийшли до себе в провулок, а в нас всі питають де та як вдяглися? Потім, коли ми ще прийшли знову "одягатися", а весь той одяг в купах вже запалюють факелами. На станції було багато вагонів і тут налетіли німецькі літаки, де вони взялися, звідки, давай бомбить станцію.
2. Розлив Дніпра після підриву греблі.
А ввечері того ж таки дня (18серпня) В.Мірошнічено спостерігав повінь після підриву греблі.
Повінь була щороку, відкривали бики, і частина плавнів весною затоплялася, тут були різні протоки (Волгушка, Перший Пересок, Другий Пересок та інші), в бакальцях ловили рибу, збирали глушака. З "Комунару" була дорога на Нахаловку, по якій можна було пройти і під час повені. Треба було знати броди.
Ввечері, як піднялася вода після підриву греблі, ми вийшли дивитися на берег. Вода швидко заповнювала рівчаки та протоки. Вода дійшла майже до переїзду, до нижніх хат. Бачив, як крутило баржу, як потаскало пароплав по Дніпру. Коли чую: "Он вони йдуть, солдати!" А там на березі була передова лінія, і от вони (солдати) звідти вибираються, а броду не знають, і видно було як вони провалювались, один одного витаскують, раз, і немає..., страшно було. Були сусіди на березі, Гавриш наприклад, які мали човни, але вони їх не спускали.
Ми з Серьогою Пунінським пішли допомогти бідолахам, пам'ятаю, з яким задоволенням ніс автомат, який на шию повісив мені солдат, якого я виводив з води. Багато у воді я витримати не міг, допоміг що зміг. Знаю, що багато не вибралося, і люди загинули, і худоба.
А вже наступного дня люди на плотах та човнах пішли до барж, яких позривало з якорів та затягнуло в плавні. А на тих баржах було багато всього: шкарпетки, шапки, папіроси, консерви, макарони тощо. Народ почав запасатися, і тягти з барж провізію. Мішок з борошном прив'язували мотузкою і кидали у воду і тягли човном до берега. Борошно на два пальці промокало а всередині було сухе. На березі вже народ ділив той вантаж. Люди запасалися харчами.
3. Обстріл міста
Німці обстрілювали залізничний вокзал не часто, але тільки як там починали вантажити військові, починався обстріл, і солдати ховалися по виритих сховищах, бо гармати із-за Дніпра били дуже влучно. Мабуть хтось давав коректіровку. Бо як нічого не вантажать, то ніхто не стріляє. А коли перший раз бомбили, то бомба влучила в трансформатор, що стояв на вул..Металіста, там де поворот зараз на Космос, і у нас не було світла.
4. Перші німці.
Німці прийшли до нас з Розумовки. Навели переправу, переправили машини, техніку і в'їхали, але казали, що під "Комунаром" перший мотоцикл розстріляли. Нам було цікаво подивитись на німців, і ми все хотіли побачити на німцях роги, так нам пропаганда розказувала, карикатури різні, що німці ходять з рогами на касках. Пішли ми до скверу, що був напроти вокзалу, роздивлятись німців з кущів: де ж у них роги. А там води була газірована, там ми їх і побачили, вони воду пили. А народ в цей час розтягує що можна.
Зайшли німці тихо, ніяких розстрілів, ще чогось не було.
5. Шибениця на Анголенко.
За короткий час після приходу німців в Запоріжжя в районі вул.Анголенко з'явилася шибениця. На той час вже була організована влада, була поліція, жандармерія. На залізничний вокзал прибув німецький офіцер і попросив хлопця доправити два чемодани до готелю "Театральний". Той погодився, доніс до вул.Кірова, а там один чемодан поставив, а з другим завернув у провулок і втік. Офіцер звернувся до поліції і хлопця того відразу віднайшли та повісили як крадія з відповідною табличкою. Звали його Коля Матоха.
6. Винищення єврейської общини. Поляничко Льоха.
В.А.Мірошніченко був свідком також як в 1942 році двічі вели запорізьких євреїв колоною в кілька тисяч по вул.Чапаєва в район Дослідної станції.
Як тільки німці зайшли до міста, то десь за місяць з'явилися оголошення: здати радіоприймачі, здати зброю, холодну зброю, щось ще, а хто не здасть - розстріл на місці. Була проведена і реєстрація запорізьких євреїв. Не зареєструватися було неможливо, бо при відступі була така паніка, що залишилася вся документація, паспортні відділи, коротше - тікали швидко. Частина євреїв виїхали в евакуацію, а багато залишилося. Євреї ходили по місту з червоними пов'язками і носили жовту шестигранну зірку, вони прибирали вулиці від Анголенка до вокзалу, їх ніхто не чіпав, не ображав. Я, наприклад товаришував з Льохою Поляничко, сусідом по вулиці. В тій родині батько був українцем, мати єврейка Ріва, донька Роза та Льоха.
А вже в 42-му році з'являється оголошення: всім євреям взяти свої необхідні речі і зібратися в районі вул.Анголенка.
Першу колону я бачив тільки хвіст. Та колона людей розтяглася більше ніж на кілометр: від 5-го магазину на Чапаєва і до переїзду. Я не ходив, а старші хлопці бігали дивитися до Сухої балки, позалазивши на дерева в саду. Розказували, що на кручі виводили одну партію і стріляли, а інша партія загортає. Моя майбутня теща жила в цьому радгоспі Сталіна і розповідала, що вночі, хто живий залишився то розкопалися та повтікали.. Таким чином прибігли до дому її сусідки, які там були.
Згодом знову по вулиці галас: "Ведуть! Ведуть!". Люди дивляться крізь паркан, і ми в тому числі. Коли бачу - Льоха Поляничко йде! Тоді ми йому гукаємо: "Льоха! Льоха! Давай сюди, тут нікого немає!" Поруч був провулок, і він туди шмиг, і втік. Колона в кілька тисяч, охоронялася не щільно, але ніхто не тікав, йшли залякані, як приречені. Казали, що хтось втік ще на Новомиколаївці Чув я кулеметні черги, коли збирав дрова на залізничних коліях. А розстрілювали там також і членів партії, і кримінальних злочинців. А зустрівся я з Олексієм Поляничко вже всередині вісімдесятих. Я працював слюсарем-інструментальником за 310-му заводі і виписав вугілля, бо жив у приватному секторі, а водій переплутав адреси вулиць Войкова та Військова і не туди завіз. Мене направили в гараж до водія і назвали прізвище Поляничко. От там на купі вугілля, коли грузили знову його, ми і впізнали одне одного, обнялися. Він тоді врятувався. А згодом його не стало, побачив некролог на прохідній: "скорпостижно скончался...". 7. Полонені.
В районі школи №83 та вокзалу Запоріжжя-І знаходилися в бараках полонені. Наші полонені просили у нас хлопців закурити, і ми збирали недопалки в газети чи склянки і їм передавали. Полонені тоді ремонтували залізничну колію. Жінки в нашому районі готували їм поїсти що-небудь, а ми, пацани, виносили і клали на шпалах в консервних банка, мисках їжу. Вони йдуть, піднімають і їдять швидко. Німецькі охоронці не чіпали їх, і нас також. А от мадяри-охорнці - ой! Ідуть, ногами буцають нас прогоняють, автоматом погрожують, лаються щось по-своєму. На полонених жалко було дивитися, а коли в 43-му червоноармійці бігли в атаку і кричали: "ура" з боку аеродрому то мали такий самий обірваний та брудний вигляд як у полонених, не відрізниш.
Був такий випадок. Жінки іноді приходили до табору полонених, щось приносили. Стоїть німець старший, питає, а де твій чоловік? Якщо жінка відповідає, що нема, загинув, то він каже: "вибирай собі чоловіка і забирай". Тітка Тетяна взяла собі, тітка Горлачиха також. А коли вже прийшли наші, то їх знову забрали, мобілізували в якусь штурмову бригаду на зразок штрафбату, і вже ніхто не повернувся.
8. Диверсії.
В районі села Балабине було дві диверсії. Один ешелон був з пшеницею, ішов з Криму, а другий з технікою. Було це на початку 1942 року. Довго там ще пари колес лежали. Після того посилився пропускний режим, якщо підозрілий, значить: "Аусвайс!". В районі Анголенка, вище кінотеатру "Комсомолець," була відгороджено приміщення де перевіряли документи. Я не чув щоб когось за ті ешелони розстріляли. Була посилена охорона залізниці, люди могли з'являтися на залізниці тільки по перепусткам. Могли й побити. І мені якось дісталося, але я втік. Саме німці охороняли залізницю, супроводжували ешелони, переобладнували вагони та ставили там зенітні кулемети.
Аудіозапис спогадів В.А.Мірошніченка від 12.12.2011р. створений Олексієм Штейнле (канд. істор. наук) та Олександром Поповим.
Підготував до друку О. Попов
1
Автор
фонклейст
Документ
Категория
История
Просмотров
38
Размер файла
27 Кб
Теги
взрыв Днепрогеса, 1941 год, война, запорожье
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа