close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

vchys.com.ua

код для вставкиСкачать
І
– А, пан меценас! Ґратулюю,
ґратулюю! Може тішитися наше
місто, що дістало такого блиску
-
чого оборонця. О, та
кої оборони
наш трибунал давно не чув!
Се було на вулиці, перед буди
-
нком карного суду, в однім із
більших провінціональних міст.
Власне вибила перша, карна ро
-
зправа скінчилася, і з суду ви
-
ходили купами свід
ки – селяни,
жиди, якісь ремісники, поліційні
стражники. Адвокат д-р Євгеній
Рафалович вийшов також, ви
-
рвавшися з-поміж своїх клієнтів,
цілої купи селян, що були оскар
-
жені за аграрний бунт і тепер,
дякуючи його блискучій і вмілій
обороні, не тільки увільнені
три
буналом, але надто мали
надію в дорозі цивільного про
-
цесу виграти те фа
тальне па
со
-
висько, із-за котрого знялась бу
-
ла буча. Вони з слізьми в очах
дя
кували д-ру Рафаловичу, та
сей збув їх ко
ротко, навчив, що
мають робити далі, і вийшов із
темнува
того судового коридора,
де, щоправда, було холодніше,
ніж у залі розправ, але проте
стояла курява від давно не мете
-
ної долівки, було брудно і тісно.
Він пішов на вулицю, гли
боко ві
-
дітхнув розігрітим, але хоч тро
-
хи свіжішим по
вітрям і, не зу
пи
-
няючися, йшов наперед, бай
ду
-
же куди, щоб тільки вийти з-по
-
серед тої купи людей, у котрій –
він знав і чув се – всі звертали
на нього очі, всі шептали про
ньо
го. Се ж нині був його пер
-
ший адвокатський виступ у сьо
-
му місті, куди він отсе тільки що
перенісся. Від ниніш
ньої оборо
-
ни мало залежати його дальше
поводження на новім ґрунті, і
він чув се, що нинішній виступ
удався йому дуже добре. Він був
дуже задоволений, але, держа
-
чи
ся ста
рого правила «аеquam
se
r
vare mentem», [1]
мав вид не
[1]
- Зберігати рівновагу духу (лат.)
то ба
й
дужно-спокійний, не то
заня
тий чимсь і йшов не озира
-
ю
чись, не спішачись і не
звертаю
чи ува
ги ні на що посто
-
ро
ннє.
Оклик, що залунав із другого
краю вулиці, вивів його з тої рі
в
-
новаги. Він озирнувся і поба
чив,
як півперек вулиці, кланяю
чись
капелюхом і весело бала
каючи,
наближався до нього серед
ньо
-
го росту підстарку
ватий панок з
ко
ро
тко остриже
ним ріденьким
волоссям, руди
ми, сивавими ву
-
сами, одягнений у чорний вите
-
р
тий сурдут. Д-р Рафало
вич мав
би
стре око і добру пам’ять, але
не міг прига
дати собі, щоб де-
не
будь і коли-небудь знав сього
панка. Панок, видно, й сам дога
-
дався сього.
– Що, не пізнають мене пан ме
-
це
нас? – говорив він радіс
но і
ду
же голосно, немов бажав, щоб
і прохожі чули його слова. – А, не
диво, не диво! Давні часи, як ми
бачились. Ще й як бачились!
Ану, прошу придивитися мені
добре, прошу пригадати собі, га,
га, га!..
Він стояв на тротуарі всмі
хне
-
ний, спотілий, з капелю
хом, зсу
-
не
ним на потилицю, простя
гши
до меценаса обі руки, немов го
-
тов був на перший даний знак
кинутися йому в обійми.
Меценас мовчав добру хвилю,
заложивши цвікер на ніс, приди
-
влявся панкові, всміхався, пока
-
шлював, а далі ска
зав:
– Даруйте, пане, не можу прига
-
дати.
– Валеріан Стальський! – з тріу
-
мфом скрикнув панок і знов зро
-
бив рух руками, мовби хотів ки
-
нутися в обійми д-ра Рафало
-
вича. Але сей усе ще стояв не
-
дви
жно, з поваж
ним лицем, на
котрому видно було напружен
-
ня і надарем
не шукан
ня в зака
-
ма
рках споминів.
– Стальський... Стальський, –
по
вторяв він механічно. – Да
ру
-
й
те, пане!.. Будьте ласкаві, доп
о
-
можіть моїй пам’яті! Їй-богу,
сти
дно мені, але ніяк не можу...
Та нараз він ударив себе доло
-
нею в чоло.
– Ах! Ото з мене забудько! Пан
Стальський, мій домашній ін
-
структор у третій... ні, раrdon, у
другій гімназіальній кла
сі!
– Так, так, так! – притакував
Ста
льський і руками, і голо
вою, і
всім тілом. – Видно, пан меценас
не забули. Аякже, аякже, дома
-
шній інструктор... неправильні
латинські verba, [2]
пам’ятаєте?
– Га, га, га! Партиципіальні ко
-
нструкції, аblativus absolu
tus! [3]
[2]
- Дієслова (лат.).
– Ред.
[3]
- Орудний незалежний (лат.).
Ну, як же вам поводиться, пане
Стальський?
Меценас узяв подавані йому
від
давна обі руки Стальсь
кого і,
стиснувши їх у своїх пухких до
-
лонях, випустив. Стальський, ура
-
дуваний, балакучий, ішов обік
ньо
го.
– Дякую, дякую! От жию, аби
жи
ти.
– Маєте тут яку посаду?
– Авжеж, авжеж! Я в суді. Пан
ме
ценас ще тут незнайомі... Я
тут офіціал при помічнім уряді,
маю під собою регістра
туру. О, я
служу вже п’ятнадцять літ!
– Але ж ви, здається, були в вій
-
ську?
– Так. Власне тоді, як я пана ме
-
ценаса вчив, мене з ше
стої класи
відібрали до війська. Дурний чо
-
ловік був. Було ша
нуватися, зі
-
стати офіцером... Ну, я там зразу
троха ша
р
пав
ся... Знаєте, у вій
-
ську мусить бути суб
ординація.
Так я й став на фе
льфеблю. А ви
-
служивши десять літ, я пішов і
дістав
місце канцеліста при су
-
ді. За п’ять літ чоловік аван
су
-
вав, – ось вам і вся моя кар’єра.
Вони йшли довгою простою
вулицею, що вела на дво
рець за
-
лізниці. Липневе сонце стояло
ма
й
же над головами і пекло не
-
милосердно, а довкола вулиці
бу
ли самі мури і стіни, ніде ані
садка, ані дерева. Духота. Ме
-
ценас ізняв капелюх і, мов вах
-
лярем, холодив ним спітніле ли
-
це, об
терши перед тим крапли
-
стий піт із чола хустиною.
– Але ж то пражить! – промовив
він.
– Пан меценас, певно, на дво
ре
-
ць ідуть? – запитав Сталь
сь
кий.
– Ні.
– А чого пан меценас ідуть сею
ву
лицею? Маєте тут діло до ко
го?
– Борони Боже! Я властиво хо
-
тів іти на обід.
– На обід? Тут пан меценас у ко
-
гось обідають?
– Ні. Хочу пошукати якоїсь ре
-
ставрації. Вчора і позавчо
ра, по
-
ки була розправа, я не мав ча
су
шукати і обідав у го
телі.
– Так, то пан меценас до готелю
заїхали?
– Так. «Під Чорного орла». Знає
-
те, я тут чужий. Маю кі
лькох
зна
йомих урядників і профе
со
-
рів гімназіальних, але всі вони
на урльопах, на вакаці
ях, поро
-
з’ї
здилися. То я заїхав до готелю
і там сиджу, поки знайду собі по
-
мешкан
ня. Але їда там не смакує
мені.
– Ну, певно! Прошу, я пану ме
-
це
насові покажу дуже до
бру ре
-
ставрацію. Прошу от сюди!
І Стальський зігнув у бокову
вуличку і йшов обік Рафа
ловича,
не перестаючи говорити.
– Ах, так! То пан меценас у го
-
те
лі! Ще не маєте помеш
кання!
Ну, в такім разі, надіюсь, не від
-
кинете моєї послуги. Позволите,
щоб я допоміг вам винайти по
-
ме
шкання. Я ж тут усюди зна
йо
-
мий!
– Але і овшім, пане Стальський!
Дуже вам буду вдячний. Тим бі
-
ль
ше, що у мене й писанини ще
купа, нема коли біга
ти по місті,
шукаючи хати.
– О, я вам се зроблю живо! Бу
-
де
те вдоволені. А де ж ваша фа
-
мілія? Також у готелі?
– Фамілія? У мене жадної фа
мі
-
лії нема. Я сам-самісінь
кий.
– Як то? Пан меценас нежонаті?
– Ні, пане.
– А, так! На кавалерській стопі!
Ну, так, то що інше! Так же мені
й говоріть! Але ось ми вже й
при
йшли. Чи волите обідати в
спільній столовій, чи, може, ок
-
ре
мо?
– Та мені байдуже, – мовив ад
-
во
кат. – От хіба якби ви бу
ли та
-
кі добрі обідати зо мною, то мо
-
ж
на б замовити окре
мий покоїк.
– Я такий рад, що здибав пана
меценаса...
– Ну, як так, то добре, обідаємо
разом! Замовляйте по
коїк! – мо
-
вив меценас, і оба ввійшли до
ре
ставрації.
II
Поки Стальський бігав та бала
-
кав з кельнером, потім із стар
-
шим кельнером, далі з самим
ше
фом реставрації, д-р Рафа
ло
-
вич стояв на вузенькій веранді
перед реставрацією, від
діленій
від вулиці залізними штахетами
і обставленій вели
кими олеа
н
-
драми в дерев’яних шапликах.
На веранді стояло кі
лька дере
-
в’я
них столиків, круглих і обтя
г
-
нених цератою, так що здалека
могли виглядати як мармурові.
Веранда виходила на південь і
пеклася на сонці, то при столи
-
ках не було нікого, та й із нутра
реставрації не чути було такого
шуму, який свідчив би про ве
-
лику купу гостей. Місто жило ще
переважно патріархальним жит
-
тям; най
бі
ль
ша часть людей із
тих, що могли позволити собі на
по
ря
д
ний обід, столувалися до
-
ма, в сім’ях. До того ж се бу
ло лі
-
то, пора вакацій; заможніші, що
бували тут звичайни
ми гістьми,
повибиралися на село, на купелі
або й так у го
ри, і в реставрації
було досить пусто.
Та д-ру Рафаловичу байдуже
бу
ло до сього. Походжаючи по
ве
ранді, поки там для нього го
-
товили окремий покій і поки
Стальський третій раз розповід
-
ав, якого-то незви
ча
й
ного гостя
має реставрація і як близько він
з ним знайо
мий, меценас силку
-
вався відсвіжити в своїй пам’яті
образ сього свойого ко
лишнього
вчителя. Правда, його нез
ви
ча
й
-
на пам’ять допомогла йому по
кількох хвилинах на
пру
женого
шукання віднайти його назву,
розпізнати фізіо
номію Сталь
сь
-
кого, хоча від ча
су, як вони вида
-
лися, ми
нуло звиш двадцять і
п’ять літ. Але Рафалович чув, що
за тим першим образом у його
тямці тягнеться ще щось, якесь
неясне, але болюче, неприємне
чуття, і тільки нена
станне бала
-
кання Стальського не дає тим
споминам ви
плисти наверх і ді
-
йти до повної свідомості. Та те
-
пер, коли Стальський віддали
-
вся на хвилю, Рафалович напру
-
жив ще раз свою пам’ять, і давні
спомини звільна почали вири
-
нати в душі.
Ах так! Стальський був пога
-
ним інструктором. Рафало
вич,
ма
лий, слабовитий хлопчина,
ду
же боявся його, вуса
того і зо
-
всім дорослого парубка. І мав
при
чину боятися. Знаючи, що
хло
пчина сирота і має тільки
опікуна, сільсь
кого священика,
Стальський держав хлопчика ос
-
тро, не сті
льки вчив, скільки
бив, штуркав і всякими спо
со
-
бами карав його. Облесний су
-
про
тив його опікуна, він був
бру
тальний супроти нього, ніко
-
ли не заговорив щиро, а все або
з гнівом, або з кпинами. Рафа
ло
-
вич ще й тепер аж стре
пенувся,
мов від наглого подуву холод
но
-
го вітру, коли пригадав собі той
настрій вічного страху, суму і
оту
піння, в якім находилася йо
-
го дитяча душа цілого півтора
року, по
ки Стальський був його
інструктором. Йому живо стала
в пам’яті та дика безтямна ра
-
дість, з якою він повітав ві
до
-
мість про те, що його інстру
к
то
-
ра відібрали до війська і що він
уже не буде під ним.
І ще одно пригадалося д-ру Ра
-
фаловичу, одна дрібниця, що не
мала зв’язку з його шкільною
на
укою, але характе
ризувала
Ста
льського, найсильніше вби
-
лася в його дитячу пам’ять і дов
-
гі літа мулила його, мучила і бо
-
ліла, мов тер
нина, вбита в живе
м’ясо. Факт був такий. Сталь
сь
-
кий жив на одній квати
рі з ма
-
лим Рафаловичем. Опікун при
-
во
зив малому харчі з села і од
-
ного разу перед святами привіз
до
брий шмат ковбаси та
кож для
Стальського. Сей поділив собі ту
ковбасу на рівні порції так, щоб
вистачила йому на два тижні, а
боячися, щоби хто не вкрав йо
-
му сього добра, – на кватирі жи
-
ло ще кілька школярів, – сховав
її десь у скриток, звісний тільки
йому самому. Мудро виміркував
він той скриток: жаден школяр
не міг знайти його. Кілька день
усе було добре, та одного разу
Стальський влетів до комнати
весь червоний, лютий і наки
нув
-
ся на першо
го-ліпшого школяра,
що попав йому під руку:
– Де моя ковбаса?
– А хіба я сторож від твоєї ков
-
баси? – відповів сей напів зо
стра
хом, а напів зо сміхом.
– Ти мусиш знати! А во, сміє
-
шся! – кричав Стальський, попа
-
да
ючи щораз у більшу лю
тість.
На щастя, школяр, до яко
го він
причепився, був із одної класи з
ним і, хоч молод
ший, та проте
си
льний і відважний. На мен
шо
-
го був би Стальський зараз ки
-
ну
в
ся з кулаками, на нього не
смів.
– Сміюся, бо мені смішно, – від
-
по
вів сей.
– Чого смішно?
– Того, що ховаєшся з тою сме
р
-
дячою ковбасою, мовби ми всі
тут тілько й чигали на неї, а про
-
те таки наскочив на якогось зло
-
дія.
– Певно, кіт занюхав! – доки
-
нув, мов знехотя, інший шко
ляр,
що сидів при столі і робив зада
-
чу.
Стальський став раптом, мов
об
литий водою. Справді! Він і не
подумав про се! Не що, тільки
кіт! Бо коли би лю
дина, то була
би взяла всю ковбасу; а то щось
розірвало бі
булу, якою вона бу
-
ла обвинена, і витягло тільки
один кус
ник. Він постановив со
-
бі допильнувати, зловити зло
-
дія. Півдня ходив він у глибокій
задумі, вимірковуючи, як би се
зробити. Врешті видумав хитре
сильце, наставив його в своїй
кри
ївці і пізно вночі ляг спати.
Десь коло півночі всіх у хаті збу
-
див страшенний м’явкіт на
стри
ху. Стальський зіскочив зі
своєї постелі, немов і досі не
спав і тільки й ждав сього.
– Ага, маю злодія! Маю злодія! –
шептав він, затираючи руки.
Засвітив свічку і встромив її у лі
-
хтарню, а потім, узя
в
ши мішок,
подався на стрих. За хвилю ве
-
рнув з закро
ва
в
леними руками.
Кіт, видно розуміючи, що йому
гро
зить, хоч у сильці, боронився
завзято. Але Стальський мав йо
-
го в мішку, потрясав ним, бив до
одвірків, копав ногами, а потім,
за
в’язавши добре, замкнув до
сво
єї скриньки і ляг спати.
Те, що було потім, чотири чи
п’ять день, Рафалович зга
дує, як
якийсь страшний обридливий
сон. Стальський му
чив кота най
-
різнішими способами: бив його
в мішку нао
сліп, вішав за шию,
прищемивши хвіст розко
леним
з одно
го кінця поліном, виривав
пазури, випікав очі, ко
лов ши
-
лом, напихав у ніс товче
ного пе
-
р
цю і скла. М’явкіт, жалі
бний
писк нещасного кота чути було
здалека, хоча Стальсь
кий робив
свої катівські операції в садів
ни
-
цькій будці, що стояла серед ши
-
ро
кого саду, далеко від люд
сь
-
ких хат. Ра
фалович ще раз здри
-
г
нувся, пригадавши собі, як він
усі ті ночі, чуючи далеко той м’я
-
в
кіт, не міг заснути і як одного
вечора зо сльозами цілував руки
Стальського, просячи, щоби да
-
ру
вав життя котові. Але його
про
сьба була дарем
на. По п’я
-
тьох днях кіт таки здох; здає
ть
-
ся, його доконав сильний мороз.
Але малому Геневі ще довгий
час щоночі причувалося жалібне
м’явкання і котячий писк, мов
плач малої дитини, він кидався
крізь сон, кричав і плакав, а ра
но
вставав змучений, з болем го
ло
-
ви і закислими очима.
Все се згадав тепер д-р Рафало
-
вич, ходячи по веранді. Коли
ш
-
ній страх перед сим чоло
віком
змі
нився на обри
дження і гли
-
боку антипатію.
«Чого се він признається до ме
-
не? – думав Рафалович. – Чого ті
-
шиться і заскакує, мовби ми бу
-
ли Бог зна якими приятелям
и?»
На сі питання він не знаходив
відповіді. Він не був забо
бонний
і не вірив у стрічі, але його ду
-
мка
зі старої тра
диційної при
ви
-
чки зложила ще одно пи
тання:
«Що воно значить, що на вступі
в нове життя мені перебі
гає до
-
ро
гу отся скотина в лю
дській
по
добі?..»
III
– Перепрошаю пана меценаса,
що трошка забарився, – скрик
-
нув Стальський, вибігаючи на
веранду. – Але прошу, прошу!
Пан меценас, певно, вже десь го
-
лодні. Адже ж то швидко друга
година буде! Ну, дякую, від сні
-
дання доте
пер бути натще!..
– О ні, я під час паузи ходив на
перекуску, – спокійно про
мо
вив
Рафалович, ідучи обік Сталь
сь
-
кого тісними і бруд
ними схода
-
ми на перший поверх. Тут було
ка
сино, тепер зовсім порож
нє,
зло
жене з трьох покоїв і зали
для танців. У більярднім стояв
уже заставлений на дві особи
сто
лик, а при нім кельнер з ре
-
єстром страв і серветою під па
-
хою.
– Прошу, чим можу служити па
-
ну меценасові? – промо
вив він,
кланяючися Рафаловичу.
Сей замовив обід на дві особи.
Перед обідом випили по чарці
старки «на відновлення старої
знайомості», як мовив Стальсь
-
кий. Рафалович справді був го
-
ло
ден, а відновлені перед хви
-
лею спомини не дуже за
охочу
-
вали його до роз
мови з паном
офі
ціалом. Зате Стальський, і
п’ю
чи, і їдячи, балакав, мов рад
був, що зна
йшов когось охочого
слухати його.
- Го, го! Я то знав, що з пана Єв
-
ге
нія Рафаловича будуть люди.
Ще як се був малий Генцьо, то
вже було видно, що то голова
неабияка. Я то ніби строгий був,
свою повагу пока
зував, але я так
любив малого Генця, як свою
ди
тину! Про
шу не гніватися... я
вже тоді був парубок під вусом.
Що правда, то правда. Та й потім
я не перестав інтересувати
ся...
О, яка то була радість, коли я
прочитав у «Народівці», [4]
що
мій елев, пан Євгеній Рафало
-
вич, одержав на Льві
в
сь
кім уні
-
верситеті степень доктора прав.
Прошу вірити!.. Ну, що, адже пан
[4]
- «Народівка»
– газета «Народна
часопись», додаток до «Газети льві
-
вської», урядово-адміністративного
видання в Галичині. Виходила у
1890–1914 рр.
ані брат мені, ані сват... а вже та
-
ке дурне сер
це в чолові
ка, тіши
-
ться чужим щастям, сумує чу
-
жим смут
ком так, як своїм вла
с
-
н
им.
Євгенію, не знати чому, в тій
хвилі причулося жалібне м’явко
-
тання катованого кота. Він по
-
клав ложку і з ви
ра
зом не то
зди
вування, не то тривоги види
-
вився на Ста
ль
ського.
– Що пан меценас побачили на
мені? – запитав сей, перериваю
-
чи балакання і ози
раючись по
собі.
– Нічого, – відповів Євгеній. –
Про
шу, пане, їджте!
– Ах, я такий рад, що бачу пана
меценаса, що буду мати те ща
-
стя бачити вас частіше – позво
-
лять пан меценас говори
ти
собі
«ви»?
– Прошу, прошу!
– Се краще! Якось більше від се
-
рця розмова йде. Не лю
блю того
передавання через третю особу.
Перепрошаю, пра
вда, що пан ме
-
ценас практикували в Те
рно
по
-
лі?
– Так, я був там три роки у ад
-
воката Добрицького.
– О, знаю, знаю! Я докладно слі
-
див за кождим кроком па
на ме
-
ценаса на публічній, так сказати,
арені. Особливо від
коли ви ста
-
ли оборонцем у карних спра
-
вах. Знаєте, пане, скажу вам без
компліментів... я чув тілько од
-
ну, нинішню вашу оборону, але
читав справоздан
ня з кількох
процесів, де ви боронили... Та
ко
-
го оборонця на
ша адвокатура
да
вно не мала.
– Прошу, пане Стальський, бу
-
дьте ласкаві, обідайте! Ба
чите, я
їм за двох і не думаю бути ситим
вашими ласкави
ми комплімен
-
та
ми.
– О, що те, то ні! Борони Боже!
Жа
д
ні компліменти, – жи
во за
-
го
ворив Стальський, махаючи
ру
ка
ми, озброєними одна в ніж,
друга в вилку. – Се навіть не моя
думка. Се за
гальна думка в туте
-
шнім суді. Сам пан президент –
ви зав
ва
жили, як пильно він
прислухувався вашій обороні, як
ішов за вашими слідами в своїм
резюме? – отже, сам прези
дент
по розправі, виходячи з суду,
сказав до прокуратора: «З таким
оборонцем – то приємно прова
-
ди
ти розправу». А проку
ратор
йому на се: «О так, се одна з най
-
ясніших голов у га
лицькій адво
-
катурі. Шкода, що не пішов на
судію, міг би був зробити карі
-
єру». О так, пан ме
ценас прино
-
сять із собою до нас найліпшу
славу.
Щоби звернути розмову на ін
-
шу тему, Рафалович попро
сив
Стальського оповісти йому дещо
про відносини в ту
тешнім суді,
що, може, могло би бути йому
придале в да
ль
шій діяльності.
Стальський і овшім! І з уст, що
тільки що так і бризкали си
мпа
-
тією та компліментами, поли
ли
-
ся по
токи неймовірного бруду,
спліток і погані. Прези
дент був
колись здібний суддя, але тепер
стуманів, дома ним кома
н
дує ку
-
харка, проста погана баба, а в су
-
ді – його кан
целіст, хитрий жид і
страшен
ний хабарник. У суді
пра
вило, що з жидом ніхто не
ви
грає справи. Дехто не хоче
вірити, щоби президент брав по
-
ловину хабарів, які одержує йо
-
го кан
целіст, але він, Стальсь
-
кий, певний того, бо хоча прези
-
дент удовець і бездітний, але
має цілу купу свояків по бра
тові,
неробів та марнотратників, що
ссуть йо
го, мов п’явки. А совіт
-
ник Н. і зроду був вісімнадцятий
туман. Се той сам, що, ще бувши
ад’ю
нктом у Печеніжині, засу
-
див сам яко
гось хлопа на смерть
і зараз же написав до Голомуца
[5]
по ката; аж коли кат зателе
-
графував до надпрокуратора у
Львові, чи має їхати до Печеніжи
-
на, довідалися вищі власті про
сей незвичайний засуд і взя
ли
[5]
- Голомуц
– Оломоуц, тепер мі
с
-
то в Чехії.
його відтам. Про око йо
го зро
-
били хорим на умі, якийсь час
продержали у Ку
льпаркові, [6]
а
потім вернули знов на посаду.
Кажуть, що у нього си
льні плечі,
протекція. Іншого бу
ли би спен
-
сі
о
ну
ва
ли, йому позволяють до
-
слу
гувати до повної пенсії, але
самостійно він ніяких справ не
ве
де, тільки все сидить у три
бу
-
налі, заробляє на пенсію, як ка
-
жуть, не головою, – а гм, гм... За
-
те совітник М. – картяр. До кан
-
це
лярії прийде на годину. Спра
-
[6]
- Кульпарків
– у ХІХ ст. село по
-
руч зі Львовом, де була пси
хіат
ри
ч
-
на лікарня. Тепер – у межах міста.
«На Кульпар
кові» – у психлікарні.
ви за нього провадить практи
-
кант, він тільки перегляне, по
-
під
писує, що треба, та й далі до
кав’ярні. Там уже жде на нього
партія, в кождій порі дня інша.
Жінку має язю – не дай Господи!
Проста, ординарна мазурка, рос
-
том гренадир, об’ємом – бодня,
язик – десять перекупок. То во
-
на вже знає, де його шукати. Пан
совітник скоро перечує, що вона
пошукує за ним, зараз дає дра
-
пка, бо як магніфіка зловить, то
не питає, що то пан – совітник і
що народ збі
га
є
ться, а бере пана
радцю за боже пошиття і тягне
додому, а ще приговорює по до
-
ро
зі, та так приговорює, що аж
на третю вулицю чути. О, то
стра
шна баба! Можу сказати, що
в нашім суді її найгірше бояться
всі. Навіть пан президент трепе
-
щить перед нею. Знаєте, раз бу
-
ла історія...
Скінчили обід, позакурювали
ци
гара. Євгеній велів при
нести
чорну каву. Стальський усе ще
оповідав міські сплітки і судові
скандали: про третьо
го совіт
ни
-
ка, про ад’юнк
тів, далі перейшов
на політичну власть, перемив кі
-
стки па
ну старості, пані ста
ро
-
стині, панам комісарам і лаго
-
див
ся пере
скочити до подат
ко
-
вого ін
спектора, коли Євгеній,
ви
пи
вши каву, зирнув на го
дин
-
ник.
– Ну, пане Стальський, – мовив
він устаючи, – дуже мені приє
-
мно в вашім товаристві, але по
-
ра мені до мойого готе
лю.
– Ай, ай! – мовив Стальський,
зирнувши також на годин
ник. –
Ото я забалакався, а то вже далі
третя. У мене в кан
целярії також
троха рестанцій. Не буду заходи
-
ти додому, а піду просто.
Євгеній подзвонив, заплатив і
вийшов. Йому хотілося спекати
-
ся Стальського, котрого бала
-
кан
ня псувало йому по
обідній
гу
мор, але Стальського не так
легко було спека
тися.
– Пане меценас! – мовив він
зво
рушеним голосом. – Поз
воль
-
те мені віддячитися вам за вашу
добрість і за нинішнє уго
щення!
– Але ж, пане, нема за що. Мені
самому... все-таки краще удвох,
ніж самому обідати.
Вони були на вулиці перед ре
-
ставрацією, відки їх прове
ли ке
-
льнери з низькими уклонами.
– Ви куди тепер? – спитав Єв
ге
-
ній.
– О, я ще проведу пана ме
цена
-
са до готелю. До канце
лярії ще
маю пару мінут вільного ча
су.
– Але я не хотів би забирати
вам час.
– Але ж прошу! Що мені з ним
ро
бити! Додому не хочеть
ся йти,
а канцелярія не втече.
– Значить, і ви кавалер, коли
вас не тягне додому? – з усміхом
промовив Євгеній.
– О, не вгадали! – мовив Сталь
-
сь
кий. – Я жонатий, уже де
сять
літ. Але моя жінка – ге-ге-ге –
уци
вілізована на
сті
лько, що не
скаже мені нічого.
– Нічого не скаже? Коли ви не
прийшли на обід?
– Так, пане, не скаже нічого.
– То, певно, її тут нема, виїхала
десь на село?
– Ні, пане, сидить дома.
– Ну, то, може, німа, – виба
чай
-
те, що так скажу.
– Ні, не німа.
– Ну, в такім разі се якась ідеа
-
ль
на жінка. Перший раз чую про
жінку, котра
може нічого не
ска
зати мужеві, коли не прийде
в пору на обід.
– Видите, пане меценас, се все
залежить, як би то сказа
ти, – від
цивілізації... від тресури. Котрий
мужчина не вміє поводитися з
жінками, той ліпше зробить, ко
-
ли не буде женитися. А вміючи,
можна все зробити.
І знов Євгенію, не знати чому і
відки, причувся розпучли
вий
м’я
вкіт катованого кота. Він зд
-
ригнувся, попрощався зі Ста
ль
-
сь
ким і пішов до свойого го
те
-
лю.
IV
Другого дня була неділя. В суді
не було ніякого діла, тож д-р Ра
-
фалович спав трохи довше, спо
-
чиваючи по труді. Бу
ла вже во
-
сь
ма. Звішені стори готелево
го
ві
кна пропускали лагідне чер
во
-
нясте світло. Євгеній ті
льки що
прокинувся, про
стягнувся, по
зі
-
хнув і смакував розкіш бе
з
жу
р
-
ного спо
кою. Попід його вік
нами
туркотіли вози, здалека чути
було гомін народу, гук дзвонів,
свист і гу
ркіт раннього заліз
ни
-
чного поїзда, що саме о тій го
д
и
-
ні ви
ходив до Львова. Але все се
не докучало моло
дому адвока
-
то
ві, здавна при
вич
ному до мі
-
сь
кого шуму. Нав
па
ки, вся ся му
-
зика много
людного рухливого
міста, особливо в де
якім відда
-
ле
нні, на
строювала йо
го на яку
-
сь добродушність, розвивала в
його душі чуття якоїсь повноти
буття, якоїсь лю
бої до
машності,
подібне до чут
тя того чоловіка,
що з лісової са
моти вернув до
-
дому на лоно мно
голюдної та
говіркої сім’ї.
Та нараз до дверей його покою
застукано і, заким іще він успів
відізватися, двері відчинилися, і
в них показалася ру
да голова
Стальського.
– Добрий день! – промовив він
ве
село. – О, пан меценас іще спо
-
чи
вають. Перепрошаю, пере
про
-
шаю... я думав...
– Але прошу! Я не сплю. Власне
хотів уставати.
– Ну, то я зажду... Піду пройти
-
ся, поки пан меценас...
– Але ж ні! Ввійдіть! Я не пан
-
но
чка, мене не заженуєте. – Ста
-
ль
ський увійшов і запер двері за
собою.
– Прошу, сідайте! Я зараз ус
-
таю. Так чоловік намучився в
остатніх днях...
– Але ж то зовсім розумно, що
спочиваєте. Треба шанува
ти си
-
ли, – мовив Стальський, покла
в
-
ши на однім кріслі ка
пелюх і лі
-
ску і сідаючи на друге. В ла
гід
-
нім полусвіті бу
ло видно, що він
сьогодні був одягнений чи
стіше,
краще, ніж учора, підголе
ний і
підстрижений; очевидно, він
ішов сю
ди просто від фризіє
ра,
бо від нього пахло ще коло
нсь
-
ксю во
дою і вуси були свіжо на
-
фі
ксовані.
– Я гадав, – говорив він, поки
Євгеній мився, брав чисту сороч
-
ку і одягався, – я думав, що пан
меценас мають сьо
го
дні троха
бі
льше часу та підемо разом ог
-
ля
нути помеш
ка
н
ня.
– Яке помешкання?
– Як то, пан меценас уже забу
-
ли, що вчора говорили мені, чи
не міг би я знайти?..
– Ага, га! Ну, так що ж?
– Я вже знайшов. Гарне поме
-
шкання, поверховий дім, фро
нт
на вулицю, довкола сад, а зати
-
льні вікна виходять на міський
парк. Чудесне положення при
го
ловній вулиці, недалеко ринку
і недалеко руської церкви. Не
-
мов сотворе
не на канцелярію
для популярного адвоката.
– О, пане Стальський, дуже вам
вдячний!
– І надіюсь, що будете мати за
що дякувати. Я знайомий з вла
-
стителем. Як на ваше щастя, від
першого опорожню
ються внизу
два покої з передпокоєм – то би
була гарна канцелярія, і на пове
-
рсі також два покої з ку
хнею –
то би було помешкання для па
-
на меценаса. Здається, вам об
-
ши
р
нішого помешкання не тре
-
ба?
– О ні, не треба! Дуже мене заці
-
кавив наш опис. Надіюсь, що ме
-
ні сподобається те
помеш
ка
н
ня.
А яка ж ціна?
– Жид дорожиться троха. При
-
йдеться ще поторгуватися. Хоче
за обі партії по 25 ринських мі
-
сячно.
– Значить, разом 50 місячно
або 600 річно? І кажете, що в до
-
брім місці?
– Можуть пан меценас бути пе
-
в
ні! Я би на лихе навіть не ди
-
вився.
– І се, по вашій думці, дорого?
– Ну, як на Львів, то не було б
до
рого, але як на наше мі
сто, то
троха солоно. Треба буде по
тор
-
гу
ватися. Думаю, що коли пану
ме
ценасові сподобається хата і
схочуть наймити на рік, то він
дасть за 500 ринських.
– Ну, се було б дуже гарно!
– Чи вже пан меценас готові?
Мо
жемо зараз піти огляну
ти.
Меценас був готов до виходу.
Але, вийшовши, він прига
дав со
-
бі, що ще не снідав. Зараз коло
го
телю була цукорня, де він зви
-
чайно пив каву, то й тепер він
зве
рнувся туди.
– Я ще не снідав, – мовив він до
Стальського. – Прошу, за
й
діть зо
мною на снідання!
– Дякую, я вже по сніданню.
– Ну, то вип’єте келішок конья
-
ку. Прошу, не робіть цере
мо
нії.
Сидячи при круглім марму
ро
-
вім столику і попиваючи гаря
чу
каву, д-р Рафалович придив
ляв
-
ся Стальському, що не пере
ста
-
вав балакати і оповідав йому
при
тишеним голосом різні мі
сь
-
кі новинки. На лиці Стальського
видно ще було білі плямки з
пудру, яким обсипав його фри
-
зієр; зрештою на ньому малю
ва
-
лося щире вдоволення. Не зна
-
ти, чи з то
го вдоволення, чи, мо
-
же, після випитих двох келішків
ко
ньяку, кінець його носа трохи
зачервонівся і в очах грали ог
-
ники. Меценас дивився на нього
тепер далеко лас
кавішими очи
-
ма, ніж учора, може, під впливом
доброї но
вини, яку приніс йому
Стальський, а може, й для того,
що сей оповідав сьогодні весе
лі
-
ші речі, ніж учора. Сьогодні в мі
-
сті мали відбутися збори робіт
-
ників, що хочуть домагат
ися за
-
гального голосування, але пан
ста
роста заборо
нив, га, га... «До
-
ки я тут старостою, – сказав
комітетовим, – доти ніякого віча
ані збору в моїм повіті не буде».
Вчора до ста
рости привезли ве
-
личезного сома, зловленого в
сусід
ній ріці, і староста дав за
нього рибакам два ринські. Жид,
у котрого меценас має винай
-
мити помешкання, се перший
мі
ський багач і лихвар; він будує
тепер три нові доми; от би пан
меценас добре зробив, якби
відкупив від нього ту каменицю,
в котрій тепер має оселитися!..
Зі слів Стальського віяла сьо
-
годні щирість; не чути було тої
злобної ноти, яка так немило
до
торкала Євгенія вчора. Кину
-
вши оком на ранішні га
зети, ме
-
ценас заплатив, і вони оба ви
-
йшли з кав’ярні. Ринок і вулиця,
що вела до церкви, були повні
святочно поприбираних міщан і
передміщан. Дзвони гу
ли і грали
в повітрі. Сонце си
пало золотим,
ще не дуже палким промінням із
безхмарно
го неба. Від ріки, що
широким луком обгинала місто
з двох боків, тягло вогким холо
-
дом. Бу
ло чудово гарно, весело,
при
віт
но довкола, і меценас
ішов звільна, роздивляючися
при
я
зно на всі боки, немов
знайомля
чися з цілим окружен
-
ням. Се перший раз сьогодні він
чув се
бе в сьому місті, як дома.
Нараз щось немов шпигнуло
його; він стрепенувся, мо
вби не
-
спо
дівано діткнувся проводу
еле
ктричної бата
реї. Озирнувся
направо, не зупиняючись на хо
-
ду. Напротив ньо
го йшла ви
со
-
ка, струнка жіноча постать у
скромній чо
рній сукні, в чорнім
капелюшику з простеньким бі
-
лим пером, з лицем, засло
неним
чорним, досить густим вельо
-
ном. Здалека він не міг розпі
-
знати її лиця; те, що так торк
ну
-
ло його, було якесь неясне зага
-
ль
не вражіння, вра
жіння її по
-
ста
ви, росту, рухів, ходу – рів
но
-
го, повільного і пла
вного. В тім
усім було щось таке, що відразу
порушило в йо
го ду
ші якісь да
-
вні спомини і про
шибло його
наскрізь. Вона йшла напроти
ньо
го, і його очі силку
валися
піз
нати її лице під вельоном.
Але, не доходячи яких десять
кроків, вона звернула направо,
вмішалася в густу купу міщан,
що суну
ли до костелу, і щезла.
Євгеній був би радо пі
шов за
нею, але не міг сього зробити,
маючи обік себе Стальсько
го і
направившися з ним разом ог
-
ля
дати помешкан
ня. Сталь
сь
-
кий, занятий оповіданням яко
-
їсь новини, а потім хвиле
вою
шептаною роз
мовою з якимось
стрічним міща
нином, не бачив
чорної дами.
У Євгенія сильно забилося сер
-
це, в голові затуманилося, і він
зупинився та оглянувся за Ста
-
льським.
«Що се таке? – думалось йому. –
Вона чи не вона? Ледво, щоб во
-
на! Відки б вона взялася тут?
Але постава її, хід її, той хід, ко
-
трий я, здається, пізнав би між
тисячами! Та ні, не може бути, се
не вона! Тихо ти там! Тихо!»
І він долонею натиснув на гру
-
ди в тім місці, де сильно билося
його серце.
Стальський, переговоривши з
міщанином, надбіг. Бача
чи, що
Євгеній держиться за груди, він
зирнув на нього уважно.
– Ов, а се що? Пану меценасові
щось недобре?
– Мені? Борони Боже! Або що?
– Що пан меценас держаться за
груди. І зблідли пан ме
ценас!
– Се нічого! – мовив Євгеній,
пу
с
каючись іти далі. – Се у мене
часом буває... такі маленькі ата
-
ки. Давніше то було гірше, але
тепер, Богу дякувати, вже рідко.
– Але то може бути небезпечне.
Може, яка серцева хиба?
– Щось там таке, але, властиво,
нема про що й говорити.
– Але все-таки треба би зара
ди
-
ти
ся лікаря.
– О, я вже лічився. І власне лі
-
карі вспокоїли мене. Ходімо, па
-
не! Далеко ще до того поме
ш
-
кання?
– Ні, вже близенько. У нас тут
загалом нема великих від
да
ле
-
нь. Передмістя, як ковбаси, по
-
простягалися кожде на півми
лі і
ще дальше, а середмістя все при
-
купі, мов на та
релі. Се має свої
вигоди, але має й невигоди. За
-
надто аку
стичне місто.
– Акустичне.
– Так! У однім кінці чихнеш, у
другім чути. Ні з чим на
й
мен
-
шим не сховаєшся перед ці
кави
-
ми очима. А що ці
каві очі по
ба
-
чать, те цікаві язики розмо
ло
-
тять, роздують, ро
з
бо
втають уд
-
воє, вдесятеро. Се вже у нас так.
Усі від то
го те
рплять, бо кож
-
дому можна пришпилити латку,
але при тім усі занімаються тим
же ремеслом. Усякий думає:
«При
шпилюють мені латки, да
-
вай буду й я пришпилювати ін
-
шим!» І так живемо. Не один
зразу лютиться, обурюєть
ся, по
-
чувши дещо на себе, а потім пе
-
рестане, втягнеться, а го
ло
вно:
переконається, що кождий у та
-
кій самій кваші, як і він. Ну, та
ось ми дійшли. Прошу сюди, у
хвіртку. Та дай Боже щасливо!
V
Д-р Рафалович швидко мав на
-
году переконатися, що Ста
льсь
-
кий не пересолив, говорячи, що
місто збудоване ду
же акусти
ч
-
но. Відповідно до приня
того
зви
чаю йому при
йшлося зроби
-
ти візити у всіх гонораці
орів
міста. Він був у президента суду,
потім у старости, потім у бур
мі
-
стра; далі пішов до віце-пре
зи
-
дента суду, до податково
го ін
-
спектора і до директора гімназії;
потім прийшлось обі
йти всіх су
-
дових совітників по старшині,
бути у латинського і руського
пароха, у комісара від староства,
у декого з лі
ка
рів і декого з
гімназіальних учителів, а вкінці
у ко
легів-ад
во
катів, у нотаря і у
видніших міських купців та ба
-
га
чів. І він міг завважити, що, на
-
скільки жіноча часть товари
ства
дуже зацікавлена ним і приймає
його надзвичайно чемно як ка
-
ва
лера і дуже добру партію,
остільки «урядові шпи
чки» (так
перекладав Стальський німець
-
кий термін Spi
tzen der Behörden
[7]
) виявляли супроти нього пе
-
вну доб
ро
ду
шну протекцій
ні
сть,
а деякі в чотири очі давали йому
дружні поради і науки. Ста
роста
мовив:
- Тішуся дуже, що наш повіт ді
-
став такого здібного адво
ката,
але... Пан меценас не візьмуть
ме
ні то за зле, ко
ли скажу по
щи
рості. Я старий чоловік і хотів
[7]
- Найвище начальство (нім.).
би мати в по
віті спокій іn poli
ticis. [8]
Жадних там віч, зборів,
чита
лень, агі
тацій, товариств. Я
чув, що пан ме
ценас мають тро
-
ха де
магогічні амбіції. Прошу не
гніватися, говорю, що думаю. Я
просив би дуже і дуже, щоб мені
не теє... Я мусив би висту
пити
против того якнайостріше, а в
такім разі не сум
ні
ва
ю
ся, що й
канцелярія пана меценаса муси
ла б потерпіт
и. А користі з того і
так не буде ніякої. А я, обійма
-
ючи власть у повіті, присяг собі,
що, доки жию, то піддер
жу авто
-
ритет власті без ущербу, і отcе,
Богу дякувати, два
дцять літ
[8]
- У політичних справах (лат.).
стою, як той журавель на своїй
сто
рожі. Прошу, пане ме
ценас,
до побачення, і нехай се буде
між нами, але пам’ятайте, не ро
-
біть мені неприємностей!
Пан президент суду мовив:
– Дуже мені приємно... Щиро
рад... Справді, по вашій пер
шій
розправі я сказав до проку
ра
то
-
ра: «Ну, з таким защитни
ком то
при
ємно провадити роз
праву,
ні
коли не дасть заснути». Їй-бо
-
гу! Тілько... даруйте, пане ме
це
-
нас... ви тут у місті чужі, не
обзнайомлені з відносинами, а
те, що ви на
няли помешкання в
домі Вагмана... Прошу дарувати!
Не хо
чу, щоб ви підозрівали
мене в бажанні образити вас,
але по щирості мовлю вам, се
мо
же дати причину до різних
пого
лосок. Не перечу, помеш
ка
-
н
ня для вас догідне, але той Ваг
-
ман – ви, може, сього не знаєте,
– то найтяжча п’явка в на
шім по
-
віті, лихвар, чоловік, що не цу
-
рається найбруд
ні
шо
го ґешеф
-
ту. Особливо він любить закида
-
ти сіті на уря
д
ни
ків і адвокатів.
Уже три многонадійні ад’юнкти
пропали че
рез нього; один заліз
у довги і повісився, два другі по
-
су
ну
лися
до дефравдацій і фаль
-
шування докумен
тів і були про
-
г
нані з суду. Прошу вас, остері
-
гайтеся того чоловіка!
Податковий інспектор, старий
кавалер, чоловік жовчний і злий
на язик, по перших привітаннях
і байдужих фразах відразу ско
-
чив на сю саму тему:
– Ха, ха! Чув я, чув, що пан «пре
-
зус» остерігав вас перед Вагма
-
ном. Не хочу боронити Вагмана
– зрештою, думаю, що пізнаєте
його ближче, в усякім разі варто,
цікавий чо
ловік, хоч і лихвар.
Але пан «презус» має ра
цію, що
остері
гає перед ним, бо ті всі
три многонадійні ад’ю
нкти –
пра
в
да, він так називав їх? – то
його кузини! Ну, ад’ю
нктом не
був з них жаден, се вже евфе
-
мізм пана «презуса». Тілько
один скінчив з бідою права і був
на судовій практиці, і той пові
-
сився, але не через Вагмана, а
більше з вини самого па
на «пре
-
зуса», що не хотів поплати
ти
його фальшованих векслів; а два
інші – то прості голодранці, пи
-
сарчуки, не
ро
би та злодюги, не
варті тої гілляки, на котрій би
слід їх по
ві
шати. Вони й тепер
під протекторатом пана «презу
-
са» ґра
сують по повіті й зай
-
маються покутнім писарством.
Надіюсь, що в своїй практиці
швидко наткнетеся на тих пта
-
шків. Було би дуже добре, якби
ви як-небудь повкручу
вали їм
голови, бо то небезпечні інди
-
відуа, правдиві оп
ри
шки!
Директор гімназії, котрого дім,
як правдивий квітник, кра
сува
-
вся чотирма дорослими панна
-
ми, захвалював Рафалови
чу при
-
ємності сімейного життя і за
-
про
шував його при
ходити що
-
не
ділі вечором на ча
йок. Зате
руський па
рох, у ко
трого також
були три панни, остерігав його
перед ди
ректорським чайком.
Директор – се генеральний шпі
-
цель у місті, на всіх пише доноси
до намісництва, своїх учителів
переслідує як своїх найтяжчих
ворогів, особливо жонатих і тих,
що не хочуть бувати у нього. Йо
-
го доньки, хоч русинки по бать
-
кові, завзяті польські шо
віні
ст
-
ки, зре
штою дівчата без освіти,
кокетки і вже ославлені в місті
численними романсовими при
-
го
дами. «Прошу вас, – гово
рив о.
парох з обуренням, – се вже кра
-
йній скандал, як во
ни демора
лі
-
зують гімназіальну молодіж.
Жа
ден старший і пристойний
гімназіаст не уйде їх кокетерії, а
торік один здібний хлопець і
порядних батьків син утопився,
занед
бавшися через одну з них у
науках і не здавши матури».
А латинський пробощ оказався
ще ліпше поінформова
ним. Він
мовив:
– Прошу не гніватися, пане ме
-
ценас, – ви давно знайомі з па
-
ном Стальським?
Меценас витріщив очі.
– Прошу не дивуватися! Ви з
ним часто сходитеся, він бу
ває у
вас, хвалиться вашою знайо
міс
-
тю. Не знаю, чи ви зна
є
те докла
-
дно сього пана, а навіть навпаки,
хочу припус
ка
ти, що він підли
-
зується вам, хоче вте
ртися у
вашу при
язнь, щоб визи
скати
вас для якоїсь своєї цілі. Отже,
вва
жаю потрібним остере
гти
вас перед ним. Се небезпе
чний
чо
ло
вік. Се поперед усього гли
-
боко неморальний чоловік. По
-
ми
наю
вже те, що не ходить до
костелу, що від десятьох літ не
сповідався, – се може боліти ме
-
не як тутешнього ду
ховного па
-
с
тиря, але може в ваших очах не
мати доказової сили. Але прошу
вас, пане меценас, те, як він по
-
во
диться зі своєю жінкою, то та
-
ке дике, таке нелюдське, що я не
ро
зумію, як чесний чоловік мо
-
же подати йому руку.
Д-р Рафалович ще дужче витрі
-
щив очі.
– Я розумію, вам дивно, що я за
-
чав говорити про такі річі, – по
-
спішив поправитися ксьондз-
про
бощ. – І справді, на першій
ві
зиті слід би було говорити про
щось при
є
м
ні
ше. Ну, але то вже
така моя натура: що на думці, те
й на язи
ці. А доля тої бідної Ста
-
льської дуже лежить мені на се
-
рці.
– Але ж, отче каноніку, – про
мо
-
вив д-р Рафалович, – я от
се тіль
-
ко перед кількома днями припа
-
дком довідався, що Стальський
жонатий, а як ви
глядає його жі
-
нка і як він жиє з нею – їй-богу,
не маю найменшо
го поняття!
– Вірю, вірю, – мовив ксьондз-
пробощ, – і для того не хо
чу роз
-
мазувати сеї неприємної теми.
Може, ще коли буде на
года по
-
ба
лакати про се. А тепер – як со
-
бі знаєте. Я ос
те
ріг вас, сповнив
обов’язок свойого сумління, а ви
вже мір
куйте собі, як знаєте.
От такі остереження в найрізні
-
ших точках збирав Єв
геній на
кождій візиті, а обі
йшовши всіх
міських гонораціор
ів, він мав та
-
ке чуття, немовби відбув ман
-
дрі
вку по які
й
сь cloaka maxima.
[9]
«Така невеличка купка тих ма
-
тадорів, – думав він собі, – а сті
-
ль
ко у них на душі і на сумлінні
погані, стілько злості і взаїмних
ураз! І вони живуть якось у тій
затроєній атмо
сфері і не дурі
-
ють, не топляться! Та що найін
-
те
ресніше, що кождий бризкає
жовчю на свого ближнього з ве
-
ликої лю
бові, об
кидає його бо
-
[9]
- Каналізації (лат.
)
.
– Ред.
ло
том із найчисті
шої прихиль
-
ності, підрізує його добру славу
зі щирої гуманності і наповнює
твої уші поганню з найчем
ні
-
шими перепросинами. І се все
при першій візиті! Що ж то буде
да
лі, коли обживемося і десь-ко
-
л
ись
наступимо один одному на
нагнітки?»
Йому робилося страшно при
ду
мці, що й його, може, жде та
сама доля: бовтнутися з голо
-
вою в отсе каламутне озе
ро і по
-
тонути в ньому з душею і тілом.
Та у нього були свої плани робо
-
ти, що давали йому відваги. Він
постановив собі якнайменше
сти
катися з сим товариством і
витвори
ти довкола себе інший
світ, інше товариство, хоч би се
ма
ли бути прості передміщани
та селяни. Він мав намір роз
-
почати просвітню роботу, а далі
й політичну ор
ганізацію в по
ві
-
ті, стягати сюди помалу добірні
інтелігент
ні сили, ви
творити
хоч невеличкий, та енергічний
центр національ
ного життя, – і
се додавало йому духу серед
важ
кої канце
ля
рійної праці і
серед того струпішілого та за
-
плі
снілого товариства.
VI
Тілько одна візита була неподі
-
бна до інших – візита у бу
р
мі
-
стра. Бурмістр був лікар, жид,
але гарячий польський патріот,
один із видніших діячів так
званого асиміляційно
го напря
-
му. Він був одним із немногих
галицьких жидів, що брали уча
-
сть у польськім пов
станні 1863
року, і то не з метою – зробити
ґешефт на повстанні. Се здобуло
йому ве
лику повагу серед поля
-
ків. Як звісно, в 60-их і 70-их ро
-
ках настала в Галичині така по
-
ра, коли факт участі в повстанні
був для чоловіка найбільшою
рекомендацією для всяких авто
-
номічних урядів, для дохідних
посад і гонорів; бувші повстанці
скрізь поробилися послами, ди
-
ре
кторами банків і кас «наро
до
-
вих», маршалками, а бодай се
-
кре
тарями рад повітових, бурмі
-
страми і головами найрізніших
патріотич
них організацій. Для
них були отворені всі доми, до
-
сту
пні всі інстанції, щедрі всі
фінансові інституції, ласкаві всі
уря
ди, їх слово було святе, їх дія
-
льність безконтрольна, їх ім’я,
мов сталевим щитом, окружене
було з усіх боків словом «рос
-
zciwу». [10]
Скільки лиха і демо
-
ралізації внесли ті па
трі
о
ти в
наше публічне життя, се колись
вияснить історія; тре
ба було до
-
[10]
- Чесний (польськ.).
– Ред.
вгих десятків літ, щоб назріли
овочі їх діяль
ності, щоб вияви
-
лися очам довго туманеної су
-
спі
льності і довели до того, що
авреол їх героїзму звільна на
наших очах починає гаснути.
Пан Рессельберг також був кі
-
лька літ послом з титулу своєї
«боротьби за вітчину», належав
у соймі до бюджето
вої комісії і
хоч не полишив по собі слідів у
історії нашої автономії, то проте,
вернувши до домашніх пенатів,
тіши
вся великою повагою. Хоч
лікар із нього був неособливий,
то проте він мав розум, ожени
-
вшися багато, і, як один із пер
-
ших багачів міста, ввійшов до
міської ради, а швидко по
тім був
вибраний бурмістром. Звільна,
зручно він заінавгуру
вав у місті
ту жидівську господарку, що з
часом зробилас
я типовою для
більших галицьких міст, ту го
-
спо
да
р
ку, що витворює в місті
кліки всемогучих жидів – про
пі
-
на
то
рів, ліверантів і інших п’я
-
вок, прикрашує місто блиском
зверх
ньої культури, запро
вад
-
жує тро
туари, газ, омнібуси, за
-
кла
дає парки і прогульки, але в
заміну за ті до
бро
ді
й
ст
ва неми
-
ло
сердно висисає міську люд
-
ність, випо
рожнює ка
си, вимітає
грошові засоби, пустошить ліси і
розпродує комунальні землі. Та
-
кі патріоти, як Рессельберг, – то
на
й
лі
пша покришка для госпо
-
дарки таких клік, особливо тоді,
коли вони особисто незапля
мле
-
ні, а надто мають і вміють під
-
держувати добрі зносини з усі
-
ми впли
вовими хри
сти
я
нами в
місті і в околиці. Рессельберг
спра
вді тішився у всіх необме
-
женим довір’ям; як урядни
ки,
так і дідичі вважали його чоло
-
віком незвичайно ро
зумним, зді
-
бним, заслу
же
ним і без
умовно
чесним. Правда, він не жалував
кошту, щоб під
держати свою ре
-
путацію, любив приймати і до
-
бре приймати у се
бе гоно
ра
ціо
-
рів, не щадив їди, а його пив
ни
-
ця славилася найліп
шими вина
-
ми. «Рессельберг хоч жид, але
порядний чоловік», – говорили
про нього позаочі, а де
я
кі дода
-
ва
ли побожно: «О, дай нам Боже
таких жидів як
найбільше!»
Рафалович не мав великої охо
-
ти робити візиту сьому жидові-
патріотові, але з усіх боків йому
говорено, що випа
дає піти – і він
пішов. Рессельберг приняв його
дуже радо, представив його сво
-
їм дочкам, паннам 20 і 25 літ, уб
-
раним досить попросту, але за
-
ра
женим великопанськими мае
-
рами, і швидко в салоні, обві
-
шанім дзеркалами і обставл
енім
цвітами, почалася досить ожи
в
-
лена розмова. Рафа
ло
в
ич заки
-
нув якось при нагоді, що всі ву
-
лиці в місті по
на
зи
ва
ні іменами
польських королів, гетьманів та
па
тріотів, котрі тут ніколи не
бували і нічим із сею міс
цевістю
не зв’я
зані, а ані однісінька на
-
зва, ані один напис не нагадує,
що се місто лежить на Русі і має
якусь руську минувшину. Рессе
-
ль
берг підняв голову, мов кінь,
котрого заторгано вудилами.
– Пане меценас, я чую себе по
-
ляком і працюю для поль
ської
ідеї.
Рафалович завважив, що він
ша
нує всяке щире чуття, але, по
його думці, се чуття не повинно
заслонювати очей пана бу
рмі
-
стра на існування і управнен
ня
також другої на
родності.
– Я не знаю жадної Русі! – тве
-
рдо відповів Рессельберг. – Не
знаю і не хочу знати. Я чував, що
є якісь руські патріо
ти, але де ті
повстання, які вони робили за
свою націо
на
ль
ність? Де та
кров, яку вони пролили за свій
прапор? Де їх мученики? Де їх
пророки? Де їх воєводи?
– Ну, на наші повстання, пане
бурмістр, не дуже лакомте
ся, бо
хто знає, чи вони смакували би
вам і ще декому. А щодо наших
мучеників – мій Боже! Різні бу
-
вають мучени
ки. Одні розкри
-
вають груди перед карабінами,
інші весь вік двигають ярмо не
-
долі і тихо терплять за свій іде
-
ал.
– Виджу, що ви адвокат, – мо
-
вив усміхаючись Рессель
берг, –
але, мій пане, мусите знати, що я
в тім пункті тве
р
ді
ший, ніж вам
здається. Знаєте, я жид, ви
хо
ва
-
ний у жи
ді
в
ській тради
ції. Ба
га
-
то треба було труду, і праці, і му
-
ки, по
ки зі свого жиді
вства я
виламався і набив себе на поль
-
ське копито. Перебивати себе
тепер ще раз на інше, на руське
копито, – даруйте, пане меценас,
– на се вже у мене нема ані сили,
ані часу, ані охоти.
Їх розмову перервало прибуття
нового гостя, пана мар
шалка по
-
ві
тового Брикальського, що, бу
-
ва
ючи в місті, ма
й
же ніколи не
пропускав нагоди, щоб заго
сти
-
ти до пана бу
р
містра. Почувши
від бурмістра, який гість є у ньо
-
го в са
ло
ні, пан маршалок влетів
туди, як бомба, і кинувся до Ра
-
фаловича.
– А, дуже мені приємно, дуже
приємно, – мовив він, силь
но
сти
скаючи адвокатову руку, ко
-
ли бурмістр представив їх одно
-
го одному. – Я мав уже те щастя
пізнати пана меце
наса.
– Дарують пан маршалок, але
якось... – з деяким заклопотан
-
ням відповів Євгеній, чуючи, як
у його голові снується якось на
-
зва Брикальського, але не можу
-
чи пригадати собі, чи і де він ба
-
чився з ним.
– О так, маєте рацію, – мовив з
ви
разом великої сердеч
ності
пан маршалок, – ми не бачилися,
але я мав ту при
єм
ність відчути
вас на своїй шкурі.
В голові д-ра Рафаловича ми
-
гнула блискавка і вияснила все.
– Ах, то пан маршалок – вла
-
ститель Буркотина? А, ро
зумію.
Що ж, дуже мені прикро, що пе
-
рший мій крок у сьо
му повіті
довів мене до конфлікту з паном
маршалком...
Євгеній пригадав собі, що ді
-
дич, против котрого він ви
грав
перший у сьому повіті свій про
-
цес, називався Бри
ка
ль
ський, і
се вияснило йому відразу не
зви
-
чайне при
ві
та
н
ня пана мар
-
шалка.
– О, не маєте чого звинятися,
прошу дуже! – незвичайно до
-
бро
душно мовив маршалок. –
Ад
вокат і лікар не виби
рає собі
клієнтів, але йде там, де його
кличуть, і показує, що вміє. А я
щасливий, що, хоч на власну
шкоду, пізнав та
кого знамени
-
того адвоката. О, будьте певні, я
далекий від того, щоб мати вам
за зле ваше пледоає, хоч ви там і
підма
лювали мене трошки...
теє... теє... Ну, та що там! Дасть
Бог, при іншій нагоді інакше бу
-
де. Одно тілько можу сказа
ти:
ваші клієнти не варті були ва
-
шої оборони.
– Як пан маршалок се ро
зу
мі
-
ють?
– Зовсім попросту. Я знаю, ви
мо
лодий чоловік, ідеаліст, ру
-
син, народолюбець і хло
поман. У
вас хлоп – то святий, а шляхтич
– то тиран, плантатор, кровопі
й
-
ця. Ну, ну, ну... На
пе
ред тішуся,
що будете мати нагоду пізнати
ближче тих сво
їх ідеальних хло
-
пів. Пізнаєте їх, паночку, пізна
-
єте! А то
ді, дасть Бог, зійдемося
ще і поговоримо.
Євгеній думав було перечити
-
ся, але пан маршалок не дав йо
-
му прийти до слова.
– Але, але, пане меценас, – мо
-
вив він, беручи його за пле
че і
відводячи до вікна. – Жарт на
-
бік! Але коли у мене буде яка та
-
ка справа – знаєте, я шаную вся
-
кі переконання, на
віть і хло
по
-
ма
нські, – отже, коли у мене бу
-
де яка така спра
ва, що не буде
нарушувати ваших хло
поман
сь
-
ких поглядів, то можна з нею
зго
лоситися до вас?
– Прошу, – мовив кланяючись
Ра
фалович.
– Приймете мене в число своїх
клієнтів?
– Сам пан маршалок сказали
пе
ред хвилею, що адвокат і лі
-
кар не вибирають собі клієнтів.
Правда, не все і не всюди се
спра
вджується, бо я справи про
-
тив хлопів ніякої не при
й
му, але
у всяких інших справах радо
служу.
Пан маршалок ще раз горячо
стиснув його руку, а потім обе
-
рнувся до господаря дому і по
-
чав із ним розмову про якісь по
-
вітові справи. Рафалович пробу
-
вав ще пару хвиль роз
мовляти з
паннами, а потім устав, попро
-
щався і вий
шов.
VII
Стальський якось довго не по
-
ка
зувався до нього, допоміг
ши -
йому розташуватися в новім по
-
ме
шканні. Д-р Рафалови
ч не ду
-
же банував за ним. Та ось раз,
виходячи до
сить пі
з
но з суду,
він здибав Стальського на вули
-
ці. Сей іще перед двома годи
-
нами вийшов був із своєї ре
-
гістратури і власне виходив із
шинку, де встиг таки добре пі
-
дохотитися. Він зирнув на Ра
-
фаловича якимось непевним по
-
глядом, зупинився на тротуарі,
широко розставивши ноги і пе
-
ре
кри
вивши лице, і почав про
-
мовляти іронічно:
– А, меценаси! Моральні люди!
Починають оминати безбожник
-
а! Що ж, треба послухати ксьо
-
ндза-пробоща! Та й як не послу
-
хати, коли промовить до сумлін
-
ня! Авжеж!
Рафалович голосно розрегота
-
вся.
– Ну, справді акустичне місто!
Вже знаєте, що говорив мені
кс[ьондз]-пробощ!
– Богу дякувати, живемо не в
пивниці і вуха нам не позакла
-
дало, то й чуємо, що нам ска
-
жуть добрі люди, – з пере
ко
ром
мовив Стальський.
– Ну, ну, але се вже вам набре
-
хали ті добрі люди, буцімто я
оминаю вас.
– Сього мені ніхто не говорив.
Се я сам собі міркую.
– І без причини. От і тепер, ба
-
чите, я й не думав оминати вас. І
коли ласка, то навіть прошу з
собою.
– Куди?
– Та до мене. Тут на вулиці нія
-
ково балакати. Рафалович бачив, що Ста
ль
сь
-
кий трохи нетверезий і під
но
-
сить голос, і йому справді ніяк
о
-
во було балакати з ним на вули
-
ці і звертати на себе увагу про
-
хо
жих. Але Стальсь
кий оперся,
як буйвол.
– Ні, се мені не до шмиги! Чого
я піду до вас? Нудота у вас. Не
люблю балакати насухо.
– Знайдеться і у мене дещо мо
-
кре.
– Так? А то що інше. Ну, так
allons, enfants de la patrie! [11]
І він без церемонії вхопив руку
д-ра Рафаловича і, зігнув
ши її
так, як згинає кавалер, ведучи
даму, сам узяв своєю дужою до
-
лонею його рам’я, і так пішли
оба вулицею. Рафа
лович дуже не
рад був тій стрічі і тому пара
-
дуванню з по
лу
п’яним чо
лові
-
[11]
- Вперед, діти батьківщини
(франц.).
Перші слова «Марсельєзи»,
національного гімну Франції.
ком, але не мав способу по
збу
-
тися його. Добре, що його поме
-
шкання було недалеко і що по
дорозі їх не здибав ніхто з місь
-
ких матадорів. Стальський був
ду
же веселий і раз у раз балакав.
– Га, га, га, ксьондз-пробощ пи
-
шний собі! Чи бач, зна
й
шов ін
-
станцію, перед ким оскаржувати
мене! Ну, скажіть, будьте ла
ска
-
ві, пане меценас, як вам се вида
-
лося?
– Дивно.
– Що? Чи чував хто таке? Чорни
-
ти мене перед старим при
я
те
-
лем! Окричувати тираном. Я, я
нібито збиткуюся над своєю жі
-
нкою! Ах, Боже мій! Та я її не то
що – пальцем не ткнув ніколи!
Я десять літ, відколи ми по
бра
-
лися, на
віть слова не сказав до
неї. Живемо з собою не то, щоб
ска
зати, як ангели в раю – ні...
Знаєте, і між святими буває рай і
пе
к
ло. Але ми жиємо ще краще,
так, як коли б обік себе ле
жа
ли
дві колоди. Ну, скажіть, чи то
совісно, знаю
чи се, ба
ла
ка
ти про
якесь ти
ранство?
Д-р Рафалович силкувався як
-
мога швидше затягти Ста
льсь
-
кого до свого покою, бо він го
-
ворив чимраз го
лосніше, немов
хотів умисне звертати на себе
загальну увагу. Єв
ге
ній отворив
хвіртку, що вела на по
двір’я йо
-
го помешкання, і пу
стив Сталь
-
ського наперед себе. Та заким
здужав увійти сам і за
мкнути
хві
ртку, вже Стальський успів
викликати ава
нтюру.
На подвір’ї щось там робив сто
-
рож дому, високий, пону
рий і
мовчазний чоловік, з блідим ли
-
цем, з чорною стре
пі
ха
тою боро
-
дою і дико блискучими очи
ма.
Євгеній видав його щодня, але
ніколи досі не чув від нього сло
-
ва. Йому зда
валося, що сторож
якось ховається від лю
дей, але
досі він не мав часу ані нагоди
розвідати про нього де
що ближ
-
че. Стальський, побачи
вши його,
з резолютністю п’яног
о набли
-
зився до нього і, показуючи на
нього пальцем, говорив голосно
з п’яним смі
хом:
– Ось хто правдивий тиран! Ха,
ха, ха! Ось хто молодець! Ось хто
розумна голова, чистий опри
-
шок! Баране! Ну, роз
повідж пану
меценасові, як ти втопив свою
жінку. Еге, сей не завагався. Те
-
рпів, терпів, а далі взяв за коси,
зв’язав ру
ки й ноги та й з моста
в ріку! Іди раків годувати. І що
ду
ма
є
те? Що йому за се було?
Адже бачите, не повісили. Ну,
Ба
ране, чого видивився на мене?
Розповідж пану мецена
сові, як
ти свою бабу топив! А гарна
баба була! Їй-богу, гар
на!
Євгеній задеревів на місці, ди
-
влячись при тих словах на сто
-
ро
жа. Та й сам Стальський, дар
-
ма що п’яний, таки, ма
буть, по
-
мі
ркував, що перебрав міру, бо
замовк і поступив крок узад. Але
вже було запізно. Баранове лице
посатаніло. Затиснені зуби за
-
скре
готали, очі до половини ви
-
перлися з ямок, із закушених губ
бризнула кров, і він з несвіт
сь
-
ким, горляним криком як оша
-
лілий, кинувся на Стальського.
Мов свічку здмухнути, так бід
-
ний офіціал опинився на зе
м
лі;
нездужав навіть крикнути, коли
Баранові залізні ру
ки здавили
його горло. Він нагнувся над ли
-
цем знесиленої своєї жертви, ма
-
буть, хотячи кусати його зубами,
але в тій хвилі його лице по
си
-
ніло, очі стали на мірі, на устах
висту
пи
ла піна, і він, пустивши
горло Стальського, повалився на
зе
млю і страшенно почав бити
собою в епілептичних кор
чах.
– Так тобі треба, дияволе! – во
-
ркотів Стальський, ви
добув
а
ю
-
чи свої костомахи з-під стороже
-
вого одубілого тіла. – Чи бач, ді
-
дько, як розлютився! Був би міг
віку збавити. Ну, але зах
лисну
-
вся порядно! Хлипай, хли
пай, га
-
спиде, скре
гочи зубами, кілько
хочеш!
І він, обтріпуючися від пороху,
копнув безтямного хоро
го кі
-
лька разів то під ребра, то в гру
-
ди, а потім обернувся до Єв
генія,
що з перестрахом і обридженн
-
ям дивився на сю сцену:
– Ходіть, нема на що дивитися.
Нічого йому, собаці, не бу
де. По
-
треплеться отак, послухає чме
-
лів і встане, мов нічого й не бу
-
вало. А найкраще те, що, вста
-
вши, не буде тямити нічо
гісі
нь
-
ко, що було безпосередньо пе
-
ред нападом. Ща
сли
ва бестія!
Пре
дставте собі, отакий самий
напад уві
ль
нив його від ши
-
бениці. То була голосна справа.
Його жінку знайшли в ріці вто
-
плену, зі знаками душення на
шиї, зі зв’я
заними руками. Слово
по слові, слід за слідом – мій Ба
-
ран, нарешті, признався, що гар
-
ненько спрятав її зо світу. За
що? Він сюди-не-туди: пуста бу
-
ла, не давала йому жити – ну,
там уже плів, як знав. А гарна
мо
лодиця була, треба вам знати,
гаряча, з темпераментом! Ну,
при
йшло до ро
з
прави, все розі
-
бра
ли чистенько, свідки позіз
-
навали, про
то
ко
ли повідчи
тува
-
ли, прокуратор гримить, дома
-
гається на
й
тяжчої кари; адво
-
кат, визначений з уряду, про
ми
-
мрив щось там собі під ніс, пан
президент устругнув ре
зюме та
-
ке, що й на двох прокураторів
могло б вистати, – присяглі по
чвертьгодинній нараді всіми го
-
ло
сами: на пер
ше го
ло
в
не пита
-
н
ня – винен. Прокуратор жадає
шибениці, три
бу
нал виходить і
за чверть години виносить при
-
суд: смерть через повішення. І
що ж ви скажете: тілько що пан
пре
зидент проголосив ті слова,
а мій Баран отак само, як те
пер,
як не завищить, як не кинеться
наперед, як не грим
не на землю,
як не зачне трепатися!.. Пополох
у суді. Що? Як? Відколи? На роз
-
праві був якийсь лікар зі Львова,
огля
нув його й каже: епілептик,
часами доходить до божевілля.
То
ді мій суд, як непишний, від
-
силає акти до апеляції, Бара
на
шлють до шпиталю на обсер
ва
-
цію, а по шістьох місяцях його
без розправи випускають на во
-
лю, бо, мовляв, забив у приступі
епілептичного божевілля.
– І мало що й з вами не по
вто
-
рив сеї операції, – мовив Єв
ге
-
ній, отямившися після стра
шної
сцени на подвір’ї. Він ви
глянув
вікном зі свого покою на по
дві
-
р’я і побачив Бара
на, що хоч не
кидався, але лежав насеред по
-
двір’я без руху, мов неживий.
– Полежить ще з півгодини і
встане, немов і нічого не бу
ло, –
мовив Стальський.
Щоби хоч трохи затерти стра
-
шне вражіння, Євгеній ви
няв із
шафи бутельку вишняку і два
ке
лишки і поставив на стіл.
– Отсе добре! – поцмокуючи,
мо
вив Стальський. – Про
кля
тий
Баран як кинувся на мене, так я
моментально про
тверезився. Ну,
але буду мати науку на другий
раз, щоб не зачіпати тої бестії.
Адже справді міг задушити, і на
-
віть пес би не гавкнув! Бо що,
епілептичне божевілля, що йому
зро
биш! Пийте здорові!
Випили по лампочці. Стальсь
-
кий сів на софі, простяг но
ги на
-
перед себе, заложивши руки на
животі. Євгеній усе ще почував
дрож у нервах.
– А все через жінок! – мовив
Стальський, помаленьку сма
ку
-
ю
чи другу лампку вишняку. – То
так легко сказати: чо
ловік тира
-
нить жінку, – то так гуман
но,
так модерно до
биватися для жі
-
н
ки Бог зна яких широких
прав!.. А коби-то ті пани еманци
-
патори знали, яка безодня глу
-
поти, фаль
ши
вості, тупої злості,
зрадливості таїться в тім жі
но
-
чім серці, таїться під тим солод
-
ким виразом жіночих очей, си
-
чить до нас із чарівного усмі
ху
жіночих уст! Ко
би-то вони зна
-
ли, кілько чоловік мусить від
них і через них на
терпітися, то
би покинули свої гуманні фрази,
а подума
ли би радше про спо
со
-
би поборювання жіноцтва, так,
як ду
ма
ють про способи побо
-
рю
вання чуми. Адже ж візь
міть
хоч би сього Барана! Чи йому
тре
ба було бути вбійцею? Чи
тре
ба було бути епілепти
ком?
Адже його батько не мав тої сла
-
бості, мати не мала, він сам па
-
ру
бком був здоровісін
ький, слу
-
жив у війську, в моїй компанії
був, – відтоді ще ми знайомі з
ним. Аж оженився – і пропав
хло
писько. Пред
ста
в
те собі: за
-
ко
хався, але то так без пам’яті,
що я й не бачив. По
просту млів
коло неї. Може, се й був початок
його хоро
би, але тоді ніхто про
се й не думав. Побралися – мій
Баран щасли
вий, як у раю! Ду
-
має, що Бога за ноги зловив. А
тим часом жіноч
ка – то собі, зна
-
є
те, міське зіллячко, але то най
-
гіршого ґа
тунку. Як зміркувала,
що він ги
не за нею, ну, тоді вона
давай собі гуляти. Бувало всяко
-
го... Я сам, грі
ш
ний чоловік, хоч
жонатий, не раз у Баранихи го
-
стю
вав. Та й чи я один! А він усе
бачив і ніколи ані слова. Зразу
очам своїм не вірив, потім мов
-
чав мов остовпілий, плакав по
но
чах, пальці свої гриз, а далі
почав діставати напади тої сла
-
бості. Крився з тим, бідолаха, не
говорив нікому, а як чув, що
зближається напад, то тікав від
людей, ховався десь у кут і там
розщибався досхочу. Та се було
ще гірше. І ось у його хорій го
-
лові зародилася думка – вбити
жінку. Він довго носився з сею
думкою, аж раз, заставши її вно
-
чі п’яною в хаті, та ще й не саму,
вхопив її на руки, як помело –
си
лач страшенний! – обвинув
ко
цом, щоб не змерзла, ви
ніс за
місто, там сонній зв’язав руки,
зду
шив горло, а потім кинув у
воду. А сам з коцом вернув до
до
-
му, накрився тим самим коцом і
заснув.
VIII
Євгеній знов почув нервову
дрож при тім оповіданні. Якось
мимоволі він зирнув у вікно –
Барана вже не було на подвір’ї.
– Ну, скажіть, хіба не через жі
-
нку? Хіба не фаталізм? І яка тут
можлива рада? Як запобігти та
-
ким випадкам? Адже ж і зо мною
не ліпше, і моє життя знищене,
затроєне! Ви ко
лись-то зди
ву
ва
-
лися, коли я обідав з вами, а ви
дізналися, що у мене є жінка. Та
хіба ж мене щось тягне до неї?
Хіба мені йде ложка страви у
горло, коли я дивлюся на неї і в
кождій хвилі мушу думати: се
мій ворог, мій найтяжчий, сме
-
ртельний ворог! Се людина, ко
-
тра про одно тілько ду
має, одно
-
го тілько просить у Бога, щоб я
вмер, якнайшвид
ше, хоч би
зараз, ось тут на місці! Людина,
для котрої моя смерть була би
найбільшою радістю, найбіль
-
шим щастям! Жити з сею люди
-
ною під одним дахом, сидіти при
однім столі – се ж пекло, най
тя
-
ж
че, яке тілько дасться думкою
зду
мати. І що ж може тягти чо
-
ло
віка до такого пекла? Та вже
краще до шинку, до рова, до тю
-
рми, ніж до такої сі
ме
й
ної при
-
стані!
Євгеній, сидячи при столі, у ні
-
мім зачудуванні дивився на Ста
-
ль
ського, майже з таким самим
виразом, як недавно ди
вився на
скаженого сторожа, що кидався
на сього само
го Стальського.
Сей вибух дикої ненависті до
жінок – він чув се добре – був ра
-
дше випливом власної жорсто
-
кості сьо
го чоло
віка, ніж яких-
небудь сумних досвідів його з
жі
н
ками. У Єв
генія мороз пробі
-
гав поза пле
чима при самій ду
м
-
ці про долю нещасної жінки, що
дісталася в руки тако
го чоло
ві
-
ка. А Стальський, наливши собі
третю лапмку ви
ш
няку і смаку
-
ю
чи з великим апетитом, що ди
-
в
но кон
тра
стував з його пате
ти
-
ч
ною, пристрасною розмовою,
то
ро
чив дальше:
– Вона жалується, що тираню її,
що знівечив її життя! А я, коли
погадаю, що з нею зав’язав собі
світ і був змушений довіку зак
у
-
ватися в отсю канцелярійну тач
-
ку, – коли пога
даю, що життя з
нею не дало мені ані хвилини
вдоволення, ані дня радості, ні
-
чого, що робить цінним наше
життя, – коли погадаю те все і
гля
ну на її пісну міну, на її скри
-
влені вуста, на її холодні гадючі
очі, то, здається, рвав би її на ка
-
валки, микав би за коси, воло
-
чив би по землі, топтав би нога
-
ми! Ніякої муки не ощадив би їй,
ніякої ганьби, нія
кого понижен
-
ня, ніякого упідлення! Я не
знаю, як я ще до
сі не одурів,
наповняючись день у день від
десятьох літ та
кою ненавистю і
таким огірченням!
– А є у вас діти? – запитав Єв
-
геній, ледве переводячи дух.
– Ну, ще чого не стало! Адже ж
мати діти для неї було би най
-
більшим добродійством, найбі
-
ль
шим щастям. Ну, а я хоч хри
-
сти
янин, але вже так далеко не
можу посунутися, щоб уща
сли
в
-
лю
вати свого найтяжчого воро
-
га. Зрештою, коли їй так ду
же
хочеться дітей, я їй не бороню...
– Даруйте, – перебив його Єв
ге
-
ній, – одного я не розумію в ва
-
шім оповіданні. Говорите, що не
зазнали з нею ані хви
лини вдо
-
во
лення, що від самого, так ска
-
за
ти, шлюбу поба
чили в ній во
-
ро
га. Як се могло статися? І по
-
що ви брали її? Чи ви числили на
маєток, на протекцію, чи же
ни
-
ли
ся з лю
бові і ошукалися на
ній? Як узагалі се могло вийти
між ва
ми, що ви відразу по шлю
-
бі стали отак на ножі?
– Гай, гай, молодий чоловіче, –
мовив Стальський, хита
ю
чи го
-
ловою і впираючи в Євгенія свої
посоловілі очі. – Про
шу, коли ла
-
ска, долийте що ось тут! Так! Дя
-
кую. Не лю
блю оповідати насу
-
хо. А се справа така, що треба її
оповісти до
кладно, бо інакше
ваш адвокатський розум го
тов
мене зро
зуміти фальшиво.
Він хотів випити трохи вишня
-
ку, але, мабуть, із привич
ки пе
-
ре
хилив чарку так, що ви
поро
-
жнив її відразу. Обтер
ши хуст
-
кою вуси і розсівшися вигідно
на софі, він говорив далі:
– Позвольте поперед усього да
-
ти вам одну раду, раду грубо до
-
свідного чоловіка. Коли бу
дете
женитися, борони вас Боже бра
-
ти блондинку! Се найнебез
печ
-
ніший, най
фа
ль
шивіший і найбі
-
ль
ше егоїстичний ґатунок жіно
-
чого зві
ра. Блондинка в ду
ші хо
-
лодна, без темпераменту, без ог
-
ню, сама не гріє, але хоче, щоб її
гріти, склонна до меланхолії, ко
-
тра в домашнім житті смакує
так само, як скисле мо
ло
ко. Вона
любить бавитися, але тілько ба
-
витися, а властиво, щоб ви бави
-
ли її. Сама ж пасивна, інертна, і
коли думає про що, то тілько
про те, як би допекти вам, зро
-
бити вам при
крість, а ніколи
про те, як би зробити приєм
-
ність вам і собі. Вона склонна
більше до сліз, ніж до сміху, не
тямить добра, яке ви зробили їй,
але чудово тямить усе зло і на
-
віть плекає його в своїй душі, як
огородник ярину: з ма
ле
нь
кого,
як зерно, факту в неї виростає
здоровий гарбуз, величезний
бу
ряк, і вона ніколи не втоми
-
ться кидати вам ним на голову.
Вона чекає тілько нагоди, коли
ви в добрім настрою, щоб за
тро
-
їти вам його; вона, як той ворог
у за
сі
д
ці, вибирає для атаки хви
-
лю, коли ви найменше того наді
-
є
те
ся. Коли ви, голодні і втом
-
лені, сідаєте до обіду, вона сво
-
їми докорами відбере вам апе
-
тит; коли ви збираєтесь до яко
-
гось важного діла, до праці, що
вимагає скуплення духу, вона
накинеться на вас за найпустішу
дрібницю, сво
ї
ми словами оту
-
ма
нить вашу голову, своїми
сльо
зами пе
ре
верне вашу душу і
зробить вас на три дні нездіб
-
ним до праці. І не забувайте ні
-
ко
ли: у неї тілько шкура тонка,
м’яка і прозірчаста, але нерви
грубі і тупі. Вона тут плаче і, мо
-
вляв, розривається, а там піде до
кухні і преспокійно балакає з ку
-
харкою про міські новини, тим
ча
сом коли ви обезсилені і роз
-
строєні на цілий день і спомин
того дня будете носити в душі
довгі роки.
Д-р Рафалович, слухаючи сеї
ти
ради, не міг здержати се
бе і
розреготався.
– Ну, пане Стальський! З вас
про
куратор! І, здається, не да
-
ром! Мусила якась блондинка
до
бре допекти вам!
– У мене жінка блондинка, –
від
повів сей коротко. – А з брюнетками ви не зроби
-
ли подібних досвідів?
– Ет, що там балакати! Брю
не
-
тка зовсім інший ґатунок лю
дей.
Найгірша брюнетка все ліп
ша
від найліпшої блон
динки.
– Ага, на чужій ниві все ліпша
пшениця.
– Ну, не мені се говоріть! Уже я
напробувався в своїм житті ся
-
ких і таких.
– Як же ж се сталося, що ви, ма
-
ючи такі багаті індуктивні ві
до
-
мо
сті, та оженилися з блонди
н
-
кою?
– Фаталізм! Судженої конем не
об’їдеш. Сказати вам по правді,
мені навіть зовсім не треба було
женитися. Знаєте, свою сенти
-
ме
н
тальну добу я перебув іще в
гімназії і, коли з шестої класи
мене взяли до війська, я мав уже
дуже бага
тий засіб досвідів у
лю
бовних і полових справах.
Вій
сько
вий мундур, як звісно,
дуже сприяє до збагачення сьо
-
го за
собу. А може, вам се нез
ві
-
сно, так знайте, що військовий
мундур має на жі
ночі серця див
-
ний, магнетичний вплив. Попро
-
сту витолкувати собі того не мо
-
жу. Та сама жінка – все одно, за
-
му
жня чи незамужня, – котра не
погляне на вас, коли ви йдете
попри неї в цивільному, напевно
всміх
неться або бодай зробить
солодкі очі, коли ви йдете в мун
-
дурі і з достаточною безсором
ні
-
стю глянете їй у очі. Су
про
ти се
-
рйозної атаки з вашого боку ма
-
йже ні одна не встоїть. Зрозу
мі
-
єте, що я не з тих був, щоб не
використати ті чари військового
мундуру до границь можливості.
Де
сять раз я міг оженитися; ба
-
гаті і впливові жінки, панни і
вдо
ви, попросту вішалися мені
на шиї, були би щасливі, як
би я
був узяв їх. А чоловік дурний
був! Усе думав: підожду, трафи
-
ть
ся ще щось ліпше. Одним сло
-
вом – фаталізм.
Він похитав головою, помовчав
хвилю, а потім говорив далі:
– Нараз показалося, що того
вій
ська мені забагато. Я подяку
-
вав за службу, дістав місце мані
-
пулянта при суді, ски
нув мундур
і тоді тілько поба
чив, що моя ча
-
рівна сила су
проти жіноцтва
мов і не була ні
коли. Я затя
гну
-
вся, так ска
зати, в своїй канце
-
лярійній упряжі, уладив своє
жи
ття тіс
ненько, регуля
рно, мов
у годиннику, і, махну
вши рукою
на всякі матримоніальні плани,
рішився жити кавалерсь
ким
жит
тям. У мене була кухарочка –
гарна бе
стійка, брю
нетка, очі,
мов два вуглика, сама як виві
ро
-
чка, весела, співуча, ве
р
тка, ог
-
ни
ста. Я жив з нею – не скажу, як
брат із сестрою, але взагалі дуже
га
рно. Правда, по якімось часі
во
на поки
нула мене, але замість
неї я знайшов другу, – від
міна
на
віть побільшила моє вдово
-
лення, розвернула пере
до мною
ши
року перспективу дальших,
бу
дущих одмін. Ну, скажіть, яка
мені неволя була в’язатися? А от
же прийшло до того! Фаталізм,
та й годі.
– Ну, але вже ж таки мусив сей
фаталізм мати якісь кон
кретні
фо
рми? – запитав Рафалович,
ко
ли Стальський знов зупини
-
вся на хвилю і звісив голову, мов
лагодячись пірну
ти в холодну
купіль.
– Авжеж, що мав! Ви думаєте,
що лихе коли-небудь у кло
поті
за формою? Коли хоче обпутати
вас, то прийме таку форму, що
ви й не надієтеся. Явиться вам у
формі знайде
них на дорозі гро
-
шей, впливового приятеля або
службово
го авансу, – так, як ось
мені, грішному. Прослуживши
де
сять літ, я авансував на офіці
-
ала, і се був початок мойого не
-
щастя. Вручаючи мені номіна
-
цій
ний декрет, пан прези
дент
суду – се було не тут, а у Львові –
сказав мені чутливу промову
про мої нові обов’язки, про важ
-
ність мойого уря
ду і так далі, а
нарешті випалив:
«Іще одно, пане Стальський: ви
мусите змінити свій спо
сіб жит
-
тя. Тут були на вас скарги за
неморальне життя. Я не звертав
на се уваги, але тепер то немож
-
ливо. Я би ра
див вам, в інтересах
служби, для вашого власного
добра, оже
нитися».
Ну, що я мав йому сказати? За
-
малював мені рота тими скар
га
-
ми так, що я тілько покло
нився
та й пішов. А мій без
посередній
зверхник, пан радця, видячи ме
-
не посо
ловілого, сміє
ться та й
каже:
«Ов, пане Стальський, видно,
вам пан президент розтряс сум
-
ління, коли ви так попісніли?»
Я розповів йому все по правді.
«Мусите оженитися, – мовив ра
-
д
ця, похитавши головою. – Зна
-
єте пана президента: не послу
-
ха
єте його в найдріб
ні
шій річі,
то вже нагнівається, немовби ви
вбили йому рі
д
ну тещу. І не то
що нагнівається, а будьте певні,
що в ква
лі
фікації втелющить
вам таке «unzuverlässig», [12]
що
аж за
ку
ри
ться».
Я знав се. І всі в суді знали пана
президента з того боку. Про ньо
-
[12]
- Ненадійний (нім.).
– Ред.
го оповідали багато анекдот, за
які річі він писав своїм під
вла
-
дним «unzuverlässig» у кваліфі
-
ка
ційнім листі. Коли він іще був
у Станіславові, то бувало таке.
Бе
ре хтось із судовиків урльоп
на день до Львова, до свояків;
пан прези
дент дає урльоп і до
-
дає: «А про
шу пана, не забудьте
там купити мені пачку тютюну
sресіаlitè». Той поїде, вертає, а
про тютюн забув. Ого, вже пре
-
зи
дент пів
року не говорить до
нього, а по
тім у кваліфікаційнім
ли
сті ви
пише йому всі добрі
при
кмети: добрий правник, у
службі точний, пиль
ний і так
далі, – але при кінці таки до
да
-
сть: «un
zuver
läs
sig». Ну, то ще
ад’ю
нктові чи судді се багато не
за
вадить, а для бідного маніпу
-
ли така нота – то засуд смерті,
за
пе
ча
та
ння всеї службової ка
-
р’є
ри.
«Що ж мені робити? – говорю я
до свойого совітника. – Женити
-
ся з якою-небудь служ
ницею?»
«Боже вас борони! Се добило би
вас цілковито».
«Ну, то й сам не знаю. У мене
нема знайомостей у вищих сфе
-
рах».
«Дурниця! – мовив совітник. –
Ни
ні нема, завтра можуть бу
ти.
Досі ви не були нічим, а віднині
ви пан офіціал, то вже ніякі
двері не запруться перед вами.
Коли хочете, я введу вас у дім
моєї своячки, там щосуботи бу
-
ває невелич
ке товариство, бу
ва
-
ють панночки, – ану ж вам ко
тра
спо
до
бається».
«О, пан совітник дуже ласкаві!
Буду безконечно вдяч
ний».
Совітникова своячка – то була
од
на львівська міщанка, ка
ме
-
ни
чна пані. В суді знали її ду
же
добре і не звали інак
ше, як ті
ль
-
ко «цьоця Зюзя». Говорили, що
ко
лись се була осі
бка досить ле
-
г
кого ґатунку, поки один бага
-
тий міща
нин не взяв її з вулиці і
не оженився з нею. Вона віддя
-
чи
лася йому звичаєм таких осіб:
своїм поводженням довела його
до божевілля, що з часом зміни
-
лося в тихий ідіотизм. Як нешкі
-
дливого і невлічимого хорого,
його віддали в її руки, і вона по
-
містила його в офіцині його вла
-
с
ної каме
ниці, у вузенькій холо
-
дній комірчині на піддашші, де
-
р
жала його там не ліпше худо
-
бини і доглядала так, що він по
кількох літах умер у страшнім
запущенні, мало що не з го
лоду.
Тепер се була «статечна» пані,
по
казної туші, гостин
на і добро
-
душна, і мала непереможну па
-
сію сватати моло
дих паничів і
пан
ночок. У її салонах бували і
пан прези
дент, і мій совітник, і
мало що не всі урядники-кава
-
лери з су
ду, з дирекції скарбу, з
пошти, кандидати адвокатури і
т. д. Цьоця Зюзя потребувала ті
-
ль
ко раз зирнути на кавале
ра, і
в тій хвилі відгадувала його
смак і вміла підшукати йому па
-
ртію. Вона раз у раз держала при
собі по кілька панночок, якихсь
сестріниць, братаниць, кузинок,
що їх стя
гала з різних закутків
провінції, звичайно сиріт, неза
-
можних і беззахисних, і покла
-
дала свою амбіцію в тім, щоб ви
-
да
вати їх замуж. Говорили на
-
віть, що сама справляла для них
шлюбні виправи, а що найва
ж
ні
-
ше – їх будущим му
жам вироб
-
лю
вала своїми впливами різні
невеличкі по
сади, допомагала
до авансу, рятувала в клопотах,
у ди
сци
п
лі
нарках і т. д.
От тут-то, в салоні цьоці Зюзі, я
й пізнав свою будущу жі
нку. Я
танцював з нею мазура, панноч
-
ка подобалася мені, ми балакали
про байдужні речі і розійшлися.
В часі другої візити ми роз
го
во
-
рилися троха докладніше. Вона
була си
ро
та, мала по мате
рі
маленький капіталець, скінчи
ла
ви
ді
л
о
ву школу і думала йти ще
до вчительської семінарії. Ще
то
го самого вечора я говорив з
цьоцею, вия
вив їй, що ба
жав би
старатися о руку панночки. Цьо
-
ця заявила, що пан
ночка має по
-
сагу півтори тисячі і що вона не
мала би про
тив мене нічого, але
мусить побалакати з паном пре
-
зи
де
н
том. Третя візита – то бу
-
ли рівночасно мої заручини, а
мі
сяць по тім я йшов уже до
шлю
бу, одержав
ши того самого
дня номінацію на посаду в от
-
сьо
му місті. По шлюбі була ма
-
ленька забава з танцями у цьоці,
а о оди
надцятій вночі ми обоє
сиділи вже в вагоні другої класи
– білети вільної їзди вручила
нам цьоця по шлюбі – і гнали си
-
лою пари на своє нове життя.
ІХ
- Ну, се все, здається, досить
зви
чайна історія, – промо
вив Єв
-
геній, коли Стальський на хви
-
лю перервав своє опо
відання. –
Я й перше чув про такі салони і
про таких «цьоць», і сам мало що
не вдостоївся бути гостем у од
-
ної з них. Та тілько се все ще не
виясняє вашої... як би то сказа
-
ти... антипатії до вашої жі
нки.
Адже самі кажете, що вона спо
-
до
балася вам. Хіба потому ста
-
ло
ся щось таке...
- Авжеж, що сталося! Зараз пер
-
шого дня нашого спі
ль
но
го жи
-
ття я пізнав, що кепсько тра
фив.
І то не тому, що моя жі
нка не
лю
била мене. Знаєте, я ніко
ли
не був у пре
тензіях і не дурив
себе тим, що якась жінка може
справді щиро по
любити мене.
Мені байдуже було до то
го. На
-
віть на
впа
ки. Велика лю
бов – то
так, як високе шляхе
тство: no
b
-
le
sse ob
lige. [13]
А я все волів бу
-
ти свобідний від уся
ких зо
бов’я
-
зань. Я знав з досвіду, що, не
збу
джуючи зовсім лю
бо
ві, мож
-
на з женщи
ною дуже добре ба
-
витися, і весе
ли
ти
ся, і навіть жи
-
ти. Правда, так жити, щоб заба
-
вляти її, бути її слугою, пая
цом,
невольником і банкіром – се не
[13]
- Шляхетство зобов’язує (фр.).
був мій смак. Усякі ба
лакання
про альтруїзми, про абнегації і
такі інші дурниці я все вважав
дурницями. Признаюсь вам, я
хвилю дурив се
бе, міркуючи:
«Бе
ру бідну, беззахисну, то чей
же вона, ба
чачи, що я вдержую її
своєю працею, даю їй ста
новище
і повагу в світі, схоче бути мені
вдячною, буде йти мені під лад».
І ось від першої хвилі нашого
супружого жи
ття я переконався,
що моя жінка навіть поняття не
має про се. Не то поняття –
навіть фізичної здібності. У неї
не
ма тем
пераменту. Вона холод
-
на, як риба, понура, все заду
ма
-
на, а ні
коли нічого не видумає,
без ініціативи, а при тім упе
рта і
завзята там, де можна мені зро
-
бити якусь при
крість. Од
ним
сло
вом, усі ті хиби, які я досі ба
-
чив урозбрід у різних блонди
-
нок, у неї я знайшов при купі в
найвищій мірі. Наш сімейний віз
зачав скрипіти від першої хвилі.
Кі
ль
ка день я ще пробував дійти
з нею до ладу, але стрічав хо
лод
і апатію з її боку. По кількох
днях прийшла ка
та
стро
фа, пев
-
но, що неприємна, але не для неї
самої.
Стальський устав і пройшовся
по комнаті. Було вже до
сить те
-
мно, то Рафалович засвітив лам
-
пу і поставив на сто
лі.
– У мене була служниця. Чудова
молодичка, весела, пал
ка, така,
яких я любив. Вечором, коли по
-
вечеряємо, жінка мовчить, ди
ви
-
ть
ся в вікно і зітхає; я сиджу при
столі, чи
таю газету, пробую за
-
го
ворити до неї, вона мов і не
чує. Ну, я попробую раз і другий,
а далі подумаю собі: «Мара те
бе
бери!» Та й іду до кухні. Тут моя
Орися пряче посуду, чи
стить чо
-
боти і співає собі тихенько. При
-
йду, сяду, бала
ка
є
мо, жа
ртуємо...
Жінка постоїть при вік
ні, поту
-
ма
ніє та й іде спа
ти, а мені й
бай
дуже. Мені весело з Орисею.
Так було раз, другий раз. Далі
чую, моя жінка вночі встане з
ліжка і ти
хесенько крадеться до
дверей, що ведуть до кухні. «Ага,
– думаю собі, – заздрісна! Під
-
гля
дає. Ну, ну, мо
же, хоч за
зд
-
рість розігріє її ри
б’ячу кров». І
жартую собі далі з Ори
сею, щи
-
паю її... знаєте... Жі
нка послу
ха
-
ла, послухала з пів
години, а по
-
тім чап-чап-чап, на своє ліжко. Я
десь так по пі
в
ночі іду також на
своє ліжко, чую: вона хлипає.
«Ов
ва, небого, – думаю собі, –
тим мені не заімпонуєш, я на та
-
ке ору
жжя твердий». Удаю, що
не чую, лягаю на ліжко і сплю
со
бі спокійно. На другий день
во
на дується, не говорить. А ме
-
ні байдуже. Не говориш – як собі
хочеш. При обіді насуп
лена, при
вечері мовчить. То я, скоро по
ве
чері, – до кухні і знов з Орисею
пробарашкував до півночі. Іду
спати – вона знов хлипає. Мені
байдуже. Так було кілька день.
Вона, пе
вно, думала, що пере
мо
-
же мене своїм хлипанням і своїм
су
муванням, а мене се ще дужче
дразнило, ще гірше за
тве
р
джу
-
вало против неї. Вперта ти, не
-
бого, але я ще впе
рт
і
ший!
Він оповідав се байдужно, май
-
же жартливо, навіть не почу
ва
-
ю
чи, яке огидливе вражін
ня ви
-
к
ли
кав тим у свойо
го слухача.
Євгеній сидів при столі, під
пер
-
ши голову долонею і зажму
ри
-
вши очі; нізащо в світі він не був
би глянув тепер у ли
це Сталь
сь
-
кому.
– Вкінці моя пані таки заго
во
-
рила і, розуміється, підня
ла річ з
такого боку, що, замість попра
-
ви
ти, погіршила спра
ву. Коли
од
но
го разу я прийшов із кан
-
целярії і тілько що сів до обіду,
вона випалила:
«Слухай, Валеріане, се не може
так далі бути».
«Що таке?»
«Ти знаєш що. Або я твоя жінка,
або ні».
«Ну, і що ж з того?»
«Мусиш відправити Орисю».
«Мушу?»
«Так, мусиш».
«Не бачу того мусу».
«Я не можу з нею жити в однім
помешканні».
«Та й не жиєш. Ти жиєш у по
-
кою, а вона в кухні».
«Я не можу стерпіти, щоб вона
довше була в кухні».
«Зле варить?»
«Не жартуй, Валеріане! Ти дуже
добре розумієш, про що я го
во
-
рю».
«А коли знаєш, що розумію, то
знов я не розумію, пощо ти се
го
вориш. Орися добра служни
-
ця, мені вона подо
ба
є
ть
ся, і я не
бачу причини відправляти її».
«Значить, хочеш, щоб я забра
-
ла
ся від тебе?»
«Також не бачу до сього ніякої
причини. Недогода тобі?»
«Валеріане! Невже ти можеш
так питати?»
«Бачиш, що можу, коли питаю.
Та ні, не буду питати, а ска
жу то
-
бі попросту, що не бачу при
чи
-
ни, чого тобі зло
сти
тися. Ти заз
-
дрісна на Орисю?»
«Заздрісна? На Орисю?» – скри
-
к
нула вона, вміщуючи в тих сло
-
вах стілько погорди, кілько ли
-
ше у неї знайшлося на складі.
«А коли не заздрісна, то чого
то
бі треба?»
«Того, щоб ти вважав за жінку
мене, а не її».
«Се від тебе залежить. Якби я
при тобі знаходив більше приє
-
мно
сті, то я б не шукав її в то
ва
-
ристві Орисі».
Вона замовкла. Я думав, що, ви
-
говорившись, вона вспокої
ться.
Але де там! Я пішов до канце
ля
-
рії, а вона поклика
ла пу
блічного
послугача і веліла йому забрати
Орисин ку
ферок, а самій Орисі
за
платила за місяць і від
правила
її геть. Орися зо слізьми прибі
г
-
ла до мене до канцелярії і ро
з
по
-
віла мені, що сталося.
«Ов, подумав я собі, – моя моло
-
да пані зачинає показува
ти ха
-
рактер. Се грізний знак. Коли я
уступлю їй тепер, на пе
ршім
кро
ці, то вона швидко поб’є ме
-
не на другім, на тре
тім зробить
зовсім своїм невольни
ком. Е, ні,
моя пані, се у нас так не йде! Я
не на те взяв тебе, щоб підля
-
гати твоїм капризам».
«Моя пані, – сказав я їй ве
чо
-
ром, вернувши з канцелярії. –
По
звольте спитати вас, яким
пра
вом ви позволили собі від
да
-
ли
ти Орисю зі служби?»
«Бо так мені хотілося».
«Се дуже важна причина, – мо
-
вив я солоденько. – Але по
зво
ль
-
те спитати вас, чи моя воля має
тут у домі яке значінн
я?»
«Кухня і служниця – то моя
річ».
«Але якби я просив вас, щоб ви
приняли Орисю назад?»
«Хочеш її приймати, то собі
при
ймай, але я в сій хвилі заби
-
раюся геть».
«А якби я просив вас дуже, щоб
ви приняли Орисю і не ро
били
скандалу?»
«Ха, ха, ха! Що за дика пре
-
тензія!»
«Ні, моя пані, нема чого сміяти
-
ся. Я сю справу беру зов
сім по
ва
-
ж
но, дуже поважно і ще раз про
-
шу вас подума
ти про се».
«Думай ти сам. Я стою на своїм.
Або я тут, або вона».
«Моя ласкава пані! Звертаю ва
-
шу увагу на те, що робите мені
сим велику прикрість».
«А ти то мені робиш велику
при
ємність».
«Зробите ви мені малу приє
м
-
ні
сть, я вам зроблю більшу, а
зро
бите ви мені велику при
-
крість, я вам зроблю ще бі
ль
шу».
Вона луснула дверми і за
мкну
-
ла
ся в своїй спальні. Друго
го
дня рано не показалася. Я пі
шов
з дому без снідання і му
сив сні
-
дати в каварні. Обід зварила са
-
ма – і, розуміється, погано, а ве
-
чо
ром знайшла собі служни
цю,
якусь погану, стару бабу. Я ще
раз пробував усовістити її.
«Слухай, жінко, – мовив я вже
без іронії, – поговорімо по
важно.
Пощо ти упираєшся против ме
-
не? Тобі з того не бу
ло ніякої
шко
ди, що я розмовляв та жа
р
-
тував з Орисею, а відправивши
її, ти зробила мені велику при
-
крість. Пощо тобі задля примхи
затроювати наше спільне жит
-
тя? Ти го
вориш, що покинеш ме
-
не, коли я назад прийму її. По
що
го
ворити дитинства? Адже зна
-
єш, що се неможливо. Поки
неш
мене, – ну, і куди дінешся? Зна
-
єш добре, що тітка не прийме
тебе, бо ж вона тілько на те дер
-
жала тебе, щоб випхати замуж, а
тепер не схоче бачити тебе на
очі. Знаєш добре, що, ко
ли би ти
покинула мене, се був би скан
-
дал і для мене, се по
шкодило би
мені в опінії моїх зверхників, і я
вжив би всіх правних способів,
щоб привести тебе назад додо
-
му, а надто був би змушений ро
-
з
голосити, що ти по
кинула мене
на те, щоб від
датися немора
ль
-
ному життю, – і тобі була б заго
-
ро
джена дорога до всякого заня
-
ття, тебе не приняли би в жаден
чесний дім. Подумай про се все!
Адже ти, серденько, в моїх руках,
тим більше, що й посаг твій ті
-
тка віддала в мої руки, і я як твій
муж заразом також і твій опікун,
щонайменше доти, доки ти не
-
по
внолітня».
Вона розплакалася страшенно,
сиділа мов зламана, але не го
во
-
рила ані слова.
«Бачиш, – мовив я далі до неї, –
се вже відразу видно нам обом,
що ми не дібралися, що щасли
-
вого подружжя з нас не буде, що
ти не можеш задовольнити мене
ані я тебе. Але хто знає, може, як
привикнемо, то воно якось і пі
-
де. Я чоловік старший, мене ти
не переробиш, але ти молода,
по
винна підладитися до мене.
Повинна робити все, що мо
жна,
щоб мене привернути до себе,
щоб мене тягло до
до
му, а не від
-
пихало від нього. Наразі таким
магнесом бу
ла б Орися, з часом
могла б бути ти».
Вона зірвалася, мов опарена, –
ба
чите, не привикла до то
го, що
-
би з нею говорено по правді і по
щирості.
«Ні, ні, ні! Не хочу! Одної хвилі
не стерплю, щоб обік мене жила
в домі наложниця мойого му
-
жа!»
«Ну, ну! Наложниця! Пощо за
-
раз таке погане слово? Хіба вона
наложниця? Служниця, та й годі.
Кому яке діло до то
го, яку слу
-
жбу сповняє вона?»
«Не хочу! Не хочу! Краще з мо
-
ста в воду», – повторяла во
на.
«Ну, не хочеш, то не хочеш, –
мо
вив я. – Я також не хочу, щоб
ти тікала від мене або топилася.
Уступлю тобі сей раз, а власти
-
во, зажду, аж поки схочеш».
«Ніколи, ніколи!»
«Ну, не зарікайся. Ти ще не зна
-
єш мене. Можеш каятися то
го,
що змусила мене уступити».
Вона видивилася на мене, ши
-
ро
ко витріщивши очі. У неї очі
ве
ликі і зразу подобалися мені,
але тоді, коли в них ма
лювався
якийсь дикий страх, мені ви
да
-
лися телячими.
«Що ж ти... бити мене будеш, чи
що?»
«Ха, ха, ха! – засміявся я. – Бити!
Ні, рибонько. Пальцем те
бе не
ткну. Але проте остерігаю тебе!
Дорого окупиш мою уступку і,
може, сама будеш просити мене,
щоб я рад
ше побив тебе. Поду
-
май про се».
Вона ще дужче витріщила очі,
поблідла вся, а потім на
раз за
-
тря
слася, мов у лихорадці, і за
-
ри
дала:
«Матінько моя, рідна моя! Ря
-
туй мене! Якому звіру, лю
доїдо
-
ві я попалася в руки!»
І побігла, і замкнулася в своїй
спа
льні.
Се була остатня наша розмова.
Х
Євгеній сидів мов у тумані. Йо
-
му здавалося, що заглядає в пи
-
вницю, повну гнилі і поганого
хробацтва. Його думка жахалася
дальшої перспективи подруж
-
ньо
го життя, що могло розпоча
-
тися такими сценами. Остатні
слова Сталь
ського диркнули в
його душі, як диркає віз, наткну
-
вшися серед бігу на великий
камінь серед шляху. – Як то остатня? – спитав він. –
Вона покинула вас?
– Ні.
– Вмерла?
– Ні.
Євгеній глядів на нього очима,
повними здивування і не
р
вової
тривоги.
– Нічого не сталося, – говорив
байдужно Стальський, – ті
лько я
від того вечора перестав говори
-
ти з нею. Пере
став знати її, ба
-
чити її, дбати про неї. Живу з
нею так, не
мовби вона не існу
-
ва
ла в світі.
Євгеній усміхнувся тим силу
ва
-
ним сміхом, у якім про
бли
скує
не
смілий скептицизм.
– Не вірите? Думаєте, що се не
-
мо
жливо. Потроха маєте ра
цію.
Я удаю
повну байдужність,
удаю
при ній, що не ба
чу її, але
на ділі я не тілько бачу, але
навіть пильно об
се
рвую її. Я си
-
стематик. Знаєте, як мовляв той
чех: «Ne boj se, Mařiśka, ja tê budu
pomalenku rizál». [14]
Я роблю
своє діло помалу, спокійно, хо
-
лодно, але їй від сього не легше.
Євгеній не видержав. Він сплю
-
нув і зірвався з місця.
– Пане! – мовив він. – Не знаю ва
-
шої жінки, але хоч би во
на бу
ла
собакою, ні, гієною, – то ще гріх
би було так пово
ди
тися з нею.
Стальський ані на хвилю не
змі
шався від сих слів. На йо
го
устах показався цинічний усміх.
– Ага, вам іще ідеалістичне мо
-
локо таки не обісхло на гу
бах.
От би ви пожили з нею, то й по
-
бачили б, чи можна інакше.
[14]
- Не бійся, Марусю, я тебе по
-
маленьку різатиму (
чеськ
.)
– Ну, ну, говоріть, як ви живете
з нею?
– А як живемо? Спокійнісінько.
Я до неї нічого, і вона до мене ні
-
чого. На першого я їй передаю
стілько грошей, скі
ль
ко треба на
життя на місяць – ані цента бі
л
-
ь
ше; до ре
ш
ти моєї пенсії вона
не має права. За хату, дрова, ус
-
лугу пла
чу я сам. Зате одежу собі
вона справляє сама із процен
тів
свойого посагу. Що ж тут за ти
-
ранство? Що їй за кри
вда?
– Ну, а як проводите день?
- Звичайно, по-Божому. Спи
мо
окремо. Я замикаюся на ніч у
своїй спальні, а вона в своїй. Ви
-
ходячи рано до канце
ля
рії, я
зви
чайно не бачу її. Обідаємо ра
-
зом, але не говори
мо нічого. Ко
-
ли хочу що сказати, то обер
та
-
юся до служ
ни
ці. Давніше у мене
була сучка Фідолька, чу
дово ро
-
зумна зві
рина, то я роз
мовляв з
нею. Скажу було: «Фідо
лька, як
-
би ти знала, яка у нас сьогодні в
су
ді цікава розправа розпочала
-
ся!»
А Фідолька, мов справді цікава
знати, скаче мені на колі
на, ли
-
же руки, дивиться в очі, і я зачи
-
наю оповідати. Або іншим ра
-
зом:
«Фідолька, до нашого міста
при
їхав театр. Сьогодні дуже
смі
шну комедію виставлять. А
що, і ти хотіла би побачити? Е,
ні, я піду сам, а завтра розповім
тобі».
Коли що було не так зварене,
як я люблю, звертаюся з до
ко
-
рами до Фідольки; коли жінка
ви
йде з зав’язаною го
ловою, я у
Фідольки розпитую, що бракує її
пані. Жінка за
говорить, – я мов і
не чую, тілько розмовляю з Фі
-
долькою. Вкінці – подумайте со
-
бі! – жінка десь запроторила
мою Фі
до
льку, певно, отруїла її
або втопила, і відтоді я не маю з
ким розмовляти.
- А чим же весь день займає
ть
-
ся ваша жінка?
- А що мене се обходить? Нехай
ро
бить що хоче! Я тілько одного
пильную, щоб не заводила ро
-
мансів з якими муж
чинами. До
сього не допущу. Задля сього я
справив собі дру
гий ключ до її
покою і можу ввійти там, коли
мені сподобається. А поза те я
лишаю їй повну свободу.
- І що ж вона, зносить усе те
спо
кійно?
- Тепер привикла. Зразу ці
ли
ми
ночами плакала в своїй спальні.
Під її хлипання я засипляв так
любо і спокійно, як восени під
мо
нотонне грання дощу в бля
-
шаних ринвах. Кі
ль
ка разів на
-
віть приходила під мої двері,
пла
кала, про
сила прощення, то
-
вкла головою до одвірка, але ме
-
не та
кою комедією не проймеш!
Я вдавав, що не чую, а вона, по
-
плакавши, вертала назад до сво
-
йо
го покою, а друго
го дня яв
ля
-
лася знов з тою пісною міною, з
тим виразом мальова
ної Маter
dolorosa, [15]
що противний мені
до глибини душі.
– І невже вам не жаль її?
– Ні. Знаєте, буває двоякий ви
-
раз терпіння у людей і у зві
рів;
один такий, що будить співчут
-
тя, а другий такий, що будить
ще дужчу злість, ще жорстокіше
завзяття. Її те
р
піння – коли ті
ль
-
ко вона терпить – є того другого
[15]
- Скорботної матері (
лат
.). роду. Зре
штою вона те
пер уда
-
ри
лася в побожність. Якийсь час
унадилася була до одного моло
-
дого єзуїта сповідатися, але я
ста
рий лис, знаю, чим то пахне,
зробив єзуї
ту сцену; він відіслав
її до старо
го пробоща, а сьому не
хочеться спо
ві
да
ти її день у
день; тілько вряди-годи він на
-
ві
дується до нас додому, та й то
вона не сміє приймати його в
моїй неприсутно
сті.
– І довго ж ви жиєте з нею в
ота
ких відносинах?
– Богу дякувати, вже незабаром
буде десять літ.
– Ну, пане Стальський, то я ска
-
жу вам одверто, що ви найлюті
-
ший
звір із усіх, яких знає зоо
-
логія. Бо ніякий звір не потра
-
фить так довго і так завзято му
-
чити свою жертву.
– Ха, ха, ха! – зареготався Ста
ль
-
ський. – Однако ж вам слід би
по
бачити ту жертву. Не
зважа
ю
-
чи на десятилітню му
ку, вона
ви
г
лядає ще досить апетит
но.
Ще поки жила моя Фі
долька, я
не раз говорив їй:
«Слухай, Фідолька, десь інших
жінок викрадають... Як се так,
що досі не знайшовся такий ли
-
цар, що б викрав у мене твою
паню? З неї був би досить га
-
рний мебель і в кращих салонах,
ніж наші».
А Фідолька при тих словах
оберталася до неї та: дзяв-дзяв-
дзяв! Не любила її, мабуть, про
-
чуваючи в ній ворога.
У Євгенія крутилося в голові.
Він здержував себе, щоб не плю
-
нути в очі сьому безсоромному і
жорстокому чо
ло
ві
ко
ві, щоб не
вхопити його за горло і не заду
-
шити або не ви
ки
нути через вік
-
но. Його лице горіло стидом.
– Боже мій! І отак жиють люди!
– ледве промовив він.
– З жінками треба круто дер
жа
-
тися, – навчав його Сталь
ський.
– Треба проявляти ха
рактер, тре
-
ба брати їх під но
ги, а то вони
візьмуть вас. Не обурюйтеся так
дуже, пане ме
ценас. Видно, ви
мало знаєте секретів подружого
життя. Є та
кі, що живуть ще гі
-
рше. А голов
но, живуть брута
ль
-
но, б’ю
ться, гризуться день у
день. А ми що? Раз сказавши со
-
бі, що з нас не пара, живемо собі
ніби разом про людське око, а на
ділі зовсім окремо одно від дру
-
гого.
– Пане, не брешіть! – роз
дра
з
-
не
ним голосом буркнув Єв
геній.
– Ви живете собі по своїй волі, се
так, але її держите в повній не
-
волі під доглядом.
– Бо жінку треба держати під
доглядом. У неї курячий мозок,
їй аби що-небудь, і готова наро
-
бити таких дурниць, що десять
розумних чоловіків не висьор
ба
-
ють того скан
далу.
Євгеній махнув рукою на сю ло
-
гіку.
– Ну, та пора нам на спочинок.
Ніч коротка, а у мене зав
тра ро
-
бота.
Стальський глянув на годин
-
ник, а потім, не встаючи з софи,
промовив:
– Позвольте, пане меценас, що
я положуся ось тут і перед
ріма
-
ю
ся у вас. Мені додому досить
да
леко, а тепер у нас по вулицях
не дуже й безпечно. Я вам не
заваджу, постелі мені не треба.
– Що ж, ночуйте. Подушка і ков
-
дра у мене знайдеться.
– Але ж дякую, дякую! Я й так
мо
жу. Євгеній приніс йому подушку й
ковдру.
- О, спасибі! – мовив Сталь
сь
-
кий. – І знаєте, зробите хри
сти
-
ян
сь
ке діло. Моє власне бала
ка
-
н
ня сьогодні і пригода з тим
божевільним Бараном троха ро
-
з
дразнили мене. Якби я тепер
прийшов додому, то прийшов би
дуже злий. А в та
ких випадках я
бу
ваю зовсім ungemütlich. [16]
Зна
єте, коли отак пізно прийду
до
дому, а маю троха в голові або
[16]
- Недобродушний, непривітли
-
вий, не в настрої (нім.).
злий чого, то не можу опертися
покусі, щоб не скинути чере
ви
-
ків і в самих панчохах не піти
ти
хесенько до її спальні. Тихе
-
нько відімкну две
рі, ввійду досе
-
ре
дини, огля
ну, чи не
ма де в ша
-
фі або під ліжком якого страху –
з жі
нками треба все бути обере
-
ж
ним! А коли вона досі не збу
-
ди
лася – ча
сом спить твердо, то
на
ближуся до ліжка, вхоплю за
ков
дру і одним енергічним ру
-
хом стягну її з ліжка на землю.
Вона схопиться зі сну, мов уки
-
нена нагло в воду, зриваєть
ся на
ноги, в першій хвилі не знає, що
сталося, потім поба
чить мене, як
стою край ліжка зо свічкою в ру
-
ці, і на її лиці виступає вираз ди
-
кого страху, зеленого переля
ку.
Вона стоїть, мов задеревіла, ма
-
буть, боїться, що я колись отак
заріжу або задушу її. І стоїть
отак, жде мойого руху і збирає
дух у груди, щоб крикну
ти. А я
постою, постою, полюбую
ся її
жахом, а потім від
вертаюся і йду
спати. А коли, бу
ває, за
стану її
двері защеплені зсередини, то
стукаю, поки не збу
диться і не
відчинить; тоді ввійду, огляну
все в покою, мов у тюремній
казні, і вийду, не мовивши ані
слова. І знаєте, отсі мої відві
ди
-
ни, мабуть, дуже немилі їй; на
них вона найдужче жалувалася
ксьондзові-пробо
щеві, а сей по
-
чав доказувати мені, що се не
хри
стиянське по
ступування. Ну,
йому про се ліп
ше знати, ніж
мені. Я не раз доказував йо
му,
що воно не під
падає під юри
ди
-
чні параграфи. Але він тілько очі
підносив до неба, охав та все
своє товк:
«Пане Стальський! Пане Сталь
-
ський! У вас нема христия
нської
душі».
От тим-то я й кажу, що, даючи
мені сьогодні нічліг, ви за
хоро
-
ните мене від одного тако
го не
-
хри
стиянського вчин
ку, бо я
сьо
годні в такім настрою, що
мав би до нього ска
жену охоту.
Євгеній, не дослухавши сього
оповідання, вийшов до своєї
спа
льні і замкнувся в ній, немов
боявся, щоби сей не
люд не хотів
і супроти нього вночі сповнити
свойого не
християнського вчи
-
нку. Він не міг заснути сеї ночі
ані на волос.
XI
Минуло кілька місяців. Канце
-
ля
рія д-ра Рафаловича розв
и
ва
-
лася ненастанно. Слава його як
одного з найліпших адвокатів
швидко облетіла всі повіти. Се
-
ляни горнулися до нього зі сво
-
їми кривдами і жаля
ми, дуже ча
-
сто зі спра
вами, вже давно про
-
граними чи то через недба
ль
-
ство, чи через злу волю давні
-
ших адвокатів, і часто бу
вало
так, що він, вирозумівши річ, му
-
сив відправляти таких людей ні
з чим, хоч і як добре розумів і
живо відчував їх кри
вду. Він по
-
клав собі голо
вним правилом
говорити ко
ждому щиру правду,
не дурити нікого марними наді
-
ями, і се зразу не сподобалося
многим селянам, що звичай
ни
-
ми, особливо жидівськими адво
-
ка
тами були привчені до того,
що спо
чатку їм у всякім разі обі
-
цю
вано скоре і легке ви
грання
справи, потім видоєно їх добре, а
вкінці доводжено до руїн
и або в
найліпшім разі від
правлювано з
канцелярії ні з чим. Д-р Рафало
-
вич, очевидяч
ки, не рвався до
на
дто швид
кої і дешевої популя
-
рності, але спокійно і витривало
тяг свою лінію, заступав тільки
реальні справи, де бачив мо
ж
-
ність виграння; міські головачі,
що вже від першої хвилі зло
жи
-
ли були про нього формулу: «
се
буде демагог
»
– швидко були
змушені взяти її назад.
Але в іншій справі д-р Рафало
-
вич виступив відразу нова
то
-
ром, консеквентним і впертим:
він відразу зробив свою канце
-
ля
рію руською і поклав собі пра
-
вило, що ні один «ка
валок» із неї
не сміє вийти на іншій мові, як
тільки на русь
кій. Се була прав
-
дива революція. Хоча вповні за
-
ко
нне, таке по
ступування стяг
-
ло на нього ти
сячі неприєм
но
-
стей, ква
сів, нарікань, приятель
-
ських докорів з боку різних уря
-
д
ни
ків, що, мовляв, на старість
були примушені вчити
ся русь
-
кої мови і руського письма. Кіль
-
ка разів йому відки
дувано пода
-
н
ня, але він достоював свойого
права, не пода
вався ні на які під
-
мови ані жалі, але, навпаки, сво
-
їм зви
чайним спо
собом зводив
їх на жарти, обезсилював смі
-
хом, добро
ду
ш
ні
стю, за ко
трою,
мов оружні полки, стояли не
пе
-
ре
можні юри
дичні аргументи. І
його впертість по якімсь часі по
-
ча
ла одержувати побіду. Пров
-
че
ні раз і другий, су
дові, скар
бо
-
ві і автономічні урядники поча
-
ли без перепон і навіть без вор
-
котання приймати руські пись
-
ма, мусили за
кинути звичайний
бюрократичний метод ховання
неми
лих їм «ка
ва
лків» під сукно
і квашення їх аж до «жидівсь
-
кого пу
ща
н
ня». Самі селяни, що
зразу не раз просили його, щоб
писав їм подання по-польськи,
бо з руськими мають клопіт в
урядах, почали впевнятися в
своїм праві і на тій фор
ма
ль
но
-
сті почали домагатися пошану
-
вання для своєї народ
ності і для
своєї особи, чуючи, що в разі
покривджен
ня ма
ють запевнену
поміч здібного і невтомимого
ад
вока
та. А серед міських голо
-
ва
чів, котрих гнилий супокій
був збен
те
жений сими новатор
-
ствами, зараз знайшлася друга
го
то
ва формула на означення
властивого характеру д-ра Ра
фа
-
ловича: се москаль
! Іншої мож
-
ли
вості не могли зро
зуміти їх ту
-
пі мізки. Русин, що не клони
ть
ся
під польсь
ке ярмо, не лиже
ться
до польської єрархії, – се або де
-
ма
гог і соціаліст, або мос
каль.
Tertium non datur. [17]
Що
най
бі
-
ль
ше хі
ба одно й друге ра
зом.
Євгеній не дбав про се і спо
кій
-
но тяг свою лінію. Вже по місяці
він побачив, що сам не здолає
всеї роботи, яка на
пливала до
нього, і приняв собі конципієнта
і двох пи
сарів. Без реклами, без
вербування кліє
нтів, без фак
то
-
рів, силою своєї праці і знання
він заво
йовував собі ґрунт у мі
-
сті, в повіті, в цілім окрузі ви
що
-
го су
ду. І рівночасно при веденні
су
дових, адвокатських справ він
знайомився з людьми, їх від
но
-
си
нами й інтересами. Він пі
зна
-
вав, котрі села в повіті замож
ні,
[17]
- Третього не дано (лат.).
котрі бідніші, де дідичі порядні,
а де лайдаки, пізнавав повітових
павуків по їх сітях і повітових
сатрапів по тих слідах їх пазурів,
які стрічав на своїх клієн
тах. Ще
не говоривши ні з ким ані слова
про політику, він пома
ле
нь
ку, в
тиші своєї спальні, упоравшися з
канцеляр
ійною ро
бо
тою, скла
-
дав у одну цілість свої спостере
-
ження над лю
дь
ми і обста
ви
на
-
ми, міряв і важив суспільні сили
і сус
пі
ль
ні
противенства, збирав
дані для оцінки ха
рактерів по
-
оди
но
ких селян, священиків, мі
-
щан, учи
телів у повіті й обмі
р
ко
-
вував, чи і яку роботу можна би
розпоча
ти з ними. Але, видаю
-
чися з людьми, особливо зі свя
-
щениками при гос
ти
нах і різних
празничних нагодах, він не лю
-
бив говорити про політику, до
якої вони були аж надто ду
же
охо
чі, зве
р
тав звичайно таку ро
-
змову на жарти, а тіль
ки декому
з тих, котрих був певні
ший,
десь-колись заки
дав: «Поба
чи
-
мо», «Се занадто важна справа,
щоб про неї говорити при чар
-
ці», «Прийде час, то по
гово
ри
-
мо».
Зате він усім і при всякій нагоді
не переставав товкти про коне
-
чність місцевої праці над еко
но
-
мічним піднесен
ням народу.
«Наш селянин – жебрак, слуга
панський, жи
дів
ський, чий хоче
-
те. Що тут балакати про полі
ти
-
ку? Яку політику ви мо
жете зро
-
бити з жебраками? Які вибори
ви переведете з людьми, для
котрих шматок ковбаси або ми
-
ска дриглів, – лакома річ і при
тім більше зрозуміла від усіх
ваших соймів і державних рад?
Пробуйте організувати його до
економічної боротьби, заклада
-
й
те по громадах ка
си позичкові,
зсипи збіжжя, крамниці, привча
-
й
те людей ад
мі
ніструвати, куп
-
чи
ти, дбати про завтра; потім
ро
з
ши
римо сю організацію на
цілі повіти, поведемо систе
ма
-
ти
чну боротьбу з лихварями, з
шинкарями, з жидівськими ба
-
нками. Будете видіти, що в міру
того, як буде рости на
ша еконо
-
мічна сила, ми будемо здобу
ва
-
ти собі й наці
о
на
льні права, і по
-
вагу для своєї народності».
Охочі до дебат панотці й інтелі
-
генти, у яких патріотизм звича
-
й
но й кінчиться на де
батах, то
при
пліскували його словам, то
підносили против них свій го
-
лос, остерігаючи перед надмір
-
ним переоцінюван
ням «еконо
-
мі
ч
ного матеріалі
зму»
та «жолу
-
д
кових ідей». Але Євгеній з та
-
ки
ми лю
дьми ніколи не спере
-
чався і ли
шав їм дешеву побіду,
та зате ні
коли потім не заходив
з ними в поважну розмову. Він
шу
кав лю
дей, у яких слова йшли
в парі з ділами; тільки з такими
він говорив інтимніше, із них
робив невеличкий, але тривкий
зав’язок «своєї громади».
Хоча все се діялося помалу,
незамітно, без шуму і без по
-
літичної закраски, то все-таки в
повіті, досі глухім і за
бу
тім, по
-
чулося якесь життя. Попи на со
-
борчиках, хоч не за
ки
дали своїх
улюблених карт, усе-таки заго
-
во
рювали чи
м
раз частіше про
справи з-поза обсягу звичайної
хло
пі
с
ти
ки, про те, як би то до
-
помогти селянам ви
орендувати
у па
на сіножать, перевести вибір
чесної ради громад
ської, за
сну
-
вати чита
льню. Селяни почали
пильніше при
див
ля
ти
ся госпо
-
да
рці громадських рад; до ста
-
роства і до виділу по
вітового по
-
плили скарги на надужиття і ка
-
сові непо
ря
д
ки; кілька разів се
-
ля
нські депутації їздили до ви
-
ділу кра
йового, а два чи три
випадки скінчилися в кримі
на
ль
-
нім су
ді і завели дуже «porzą
-
dnych» [18]
війтів та писарів до
Іва
но
вої ха
ти. [19]
Все те ви
гля
-
дало ще зовсім невинно, не
мов
дія
лося само собою, все те не
мало ніякісінької по
лі
ти
чної ба
-
[18]
- Порядних (польськ.).
– Ред.
[19]
- До в’язниці.
р
ви, але всюди видно було одну
руку, одну роботу.
– Пане меценасе! – мовив раз
ста
роста, здибавшися з д-ром Ра
-
фаловичем у якімсь товари
стві і
жартливо грозячи йому пальцем.
– Здається, що будемо битися.
– Тілько в такім разі, коли пан
староста виповідять мені війну,
– також жартливо відповів Єв
ге
-
ній.
– Але ж ви робите потаємні під
-
копи під мої позиції!
– Борони Боже! – з жартливим
обу
ренням мовив Євгеній. – Нія
-
ких потаємних підкопів не роб
-
лю. А щодо лихварів і п’явок лю
-
д
ських, то з тими у мене явна і
безпощадна вій
на. Се так. Але ж
не смію думати, щоб се були по
-
зиції пана старости.
– Ach, junger Mann, junger Mann!
– мовив староста, зви
ча
єм ста
-
рих бюрократів закидаючи по-
ні
мецьки і плещучи Єв
генія по
плечі. – Sie verstehen nicht von
Politik. [20]
А ко
ли ва
ша війна
звернена проти лихварів, то чо
-
му не бере
те
ся до Вагмана? Се ж
найгірший, найнебезпечніший
ли
хвар у нашім повіті. Чому не
во
ю
єте з ним, а навіть навпаки,
під
пираєте його?
[20]
- Ах, молодий чоловіче, моло
-
дий чоловіче! Ви нічого не тямите в
політиці (
нім
.). – Ред
.
– Я? Його?
– А так! Бачите, як я зловив вас!
Підпираєте лихваря, найгіршу
п’я
вку! Підпираєте тим, що жиє
-
те в його домі.
– Жию, бо мені там вигідно, і
жив би, якби сей дім нале
жав до
пана старости і пан староста ви
-
наймали його. А з ли
хварськими
справками Вагмана я досі не
стрічався.
– Не стрічалися? Але ж він роз
-
кинув свої сіті по всіх се
лах.
– Не знаю про се. Як наскочу на
який слід, то можуть пан ста
ро
-
ста бути певні, що без най
мен
-
шого огляду на те, що він мій го
-
сподар, а я його локатор, цупну
його так, як тіль
ко зможу.
– Ну, коли се ваша серйозна
воля, то я думаю, що на наго
ду
недовго будете ждати.
XII
Д-ру Рафаловичу справді недо
-
вго прийшлося ждати на на
году.
Одного вечора, коли він уже був
сам і мав замикати канцелярію,
в дверях явився ви
сокий жид у
довгім жупані, ху
дий, з чорною
бородою і довги
ми пейсами і,
по
клонив
шися, зупинився мовч
-
ки коло дверей.
– Чим можу вам служити? –
про
мовив Євгеній, підходячи до
нього ближче.
– Я Вагман, – промовив жид, ро
-
блячи крок наперед.
– Властитель сього дому? – Так.
– Дуже мені приємно.
Євгеній подав йому руку. Він
досі не бачив його ніколи, бо
тоді, коли наймав помешкання,
його не було дома, і він умо
ви
-
вся і платив піврічний чинш йо
-
го жінці, що завідува
ла всіми до
-
ма
ми, жидівським звичаєм запи
-
саними на її ім’я.
– Ще не знати, чи буде вам при
-
ємно, – мовив Вагман, злегка всмі
-
хаючись.
– Або що? Приносите мені яку
-
сь неприємну новину? Хочет
е
ви
повісти мені помешкання?
– Е, ні! Але я знаю, що вам там
рі
зні пани натуркали вуха, що я
лихвар, п’явка, небезпечний чо
-
ловік.
– Ну, то подвійно приємно буде
мені, коли дізнаюся від вас, що
се неправда.
– А як дізнаєтеся, що правда?
– Ну, – мовив Євгеній, сміючись,
– то ви були би перший ли
хвар,
що признається до сього одвер
-
то, а в такім разі все-таки цікаво
пізнати такого білого крука. Але
поперед усього – перепрошаю,
що так говорю з вами коло две
-
рей. Ма
єте, може, до мене яке
ка
нцелярійне діло?
– Ні. Я думав, що пан меценас
мають нині троха вільного часу.
Давно збирався... хотів по
гово
-
рити де про що...
– Дуже радо служу, хоч надто
ба
гато вільного часу й не маю.
Але в такім разі позвольте, що
за
мкну канцелярію і попрошу
вас до себе нагору.
Коли були в Євгенієвім поме
ш
-
канні, сей попросив Вагма
на сі
-
дати і потрактував його цига
-
ром, але Вагман не взяв, звиня
-
ю
чися тим, що не курить.
– Мушу вам сказати, пане ме
це
-
нас, – говорив він, якось ско
са
по
зи
раючи на Євгенія, – що я, за
-
ким прийшов до вас, добре виві
-
дувався про вас: із якого ви ро
-
ду, де вчилися, де практику
вали.
Се у нас звичайно роби
ться, ко
-
ли хто хоче мати з ким діло.
– Ов! Значить, ви хочете мати
зо мною якесь діло?
– Так. Не бійтеся, зовсім не ли
-
хварське і не таке, про яке вам
говорили ті панове, що вас осте
-
рігали передо мною.
– Дуже цікавий дізнатися!
– Ну, та поки почнемо говорити
про се діло, я мушу ска
за
ти вам
дещо про себе. Бо не досить то
-
го, що я знаю вас; треба, щоб ви
знали мене і не йшли насліпо.
– Дуже добре.
– Так, отже, я скажу вам, що я
справді лихвар. Пощо таї
ти
ся з
правдою? То значить, пану ста
-
ро
сті ані пану пре
зи
де
нтові я в
сьому не признаюся, але вам му
-
шу. Скажу ще бі
льше: мої това
-
риші-лихварі уважають мене на
-
й
гіршим, найнебезпечні
шим ли
-
хва
рем, тому що я знаю закони і
ти
ся
чні крючки, знаю людей і
лю
дську вдачу і вмію так зруч
но
обмотати їх, що вони тілько зі
-
пають у моїх сітках, але ніколи
не можуть видобутися з них.
– О, то ви небезпечний чоловік,
– сміявся Євгеній, усе ще вва
жа
-
ю
чи ті Вагманові признан
ня
яки
мсь жартом.
– Се вже вам інші сказали, то я
не потребую повторяти, – спо
кі
-
йно і поважно мовив Вагман. –
Ті
лько бачите, пане, між мною і
іншими лихварями є одна різ
ни
-
ця. Знаєте, між ли
хварями бува
-
ю
ть спеціалісти: одні зичать
гро
ші, інші ве
дуть лихву збі
ж
-
жям, худобою, пожи
вою для се
-
лян; одні обмежаю
ться на селян,
інші на офіцерів, одні дають під
за
став, інші на векслі. Я ви
про
-
бував усякі способи і зроби
вся...
як би то вам сказати – добродієм
добродіїв.
Євгеній голосно засміявся.
– Не жартую, – мовив поважно
Ва
гман. – Адже знаєте, що ли
х
-
ва
рів називають добродіями
лю
дськості. Ну, а я до
бродій ті
-
лько одної частини.
– Якої ж то частини?
Вагман похилив набік голову,
мовби надумувався, як би то ви
-
словити свою думку.
– То так є. Я ділю людей на дві
часті: одні такі, що працю
ють,
порпаються в землі, гиблюють
дошки, ріжуть, шиють, будують.
То прості люди. А є інші, що тим
простим людям роблять добро, і
більше нічого. Пан дідич – ну,
що він ро
бить? Глядить, щоб
наймити та робітники не гаяли
часу, щоб робили порядно, слу
-
жили вірно. Чи сам він потрафив
би зробити порядно яку-небудь
роботу, чи зумів би служи
ти ві
-
рно, – про се ніхто не питає. Він
жиє тілько на те, щоб для нього
інші робили добре, щоб йому
служили вірно. Він приучує ін
-
ших працьовитості, точності, ві
-
р
ності, – одним словом, він ро
-
бить їм добро – і з того жиє. Ро
-
зумієте тепер, чому я називаю
його добродієм.
– Розумію, розумію...
– Ну, або у нас у місті пан ста
ро
-
ста, пан президент, пан ін
спе
к
-
тор, панове судді – що вони ро
б
-
лять? Добро іншим, і більше ні
-
чо
го. Вони піддержують поря
-
док, хоронять спра
ведливість,
при
учують людей любити ві
т
-
чи
ну і поважати закони. Чого ж
вам треба більше?
– Та хіба я жалуюся?
– Я довго придивлявся тим по
-
ря
дкам, і, знаєте, пане ме
ценас, –
мене обрушила велика нерів
ні
-
сть. Тому брудному хло
пові, то
-
му ремісникові, тому бі
дному
згі
нникові, ган
д
ля
реві кождий
робить добро, кождий дбає за
нього, за йо
го тіло й ду
шу, ко
-
ждий з усеї сили приучує його
до пра
цьо
витості, до точності,
до справедливості, до любові ві
-
тчини, а мої товариші-лихварі
при
учують їх навіть жи
ти без
поля, без хати і без хліба. А тим
добродіям, учителям, ні
хто не
квапиться робити добра, їх ніхто
нічого не вчить. Вони, мовляв,
усього навчилися по школах. Ну,
пане, я від
чув їх кри
вду, кинувся
робити їм добро, опікуватися
ни
ми, про
хо
дити з ними свою
школу і скажу вам, що можу по
-
хва
ли
ти
ся значними успіхами.
Зацікавлення, з яким Євгеній
зразу слухав Вагманових слів,
звільна перемінялося на обри
-
дження. Те, що він зразу вважав
жартом, почало виглядати на
ци
нізм.
– Не розумію, пане Вагман, по
-
що властиво...
– Перепрошаю, – перебив його
Ва
гман зовсім поважно, і його
очі почали набирати якогось ди
-
вного блиску. – Я прийшов пред
-
ставитися вам і хочу представи
-
тися не ліп
шим і не гіршим, як я
є. Я сказав вам: я лихвар. Тепер
скажу вам більше: я розкинув сі
-
ті по всім повіті. Не знайдете тут
дідича, не знайдете посесора, не
знайдете урядника, що не сидів
би більше або менше в моїй ки
-
шені. А треба вам зна
ти, що хто
раз попадеться в мої руки, той
хіба чудом Бо
жим може виплу
-
татися з них. У мене є способи, є
тихі спі
ль
ники, і дорадники, і
по
мічники... Я веду свої ґешефти
по
рядно! І не думайте, пане, що
хочу сторгувати вас, щоб ви бу
-
ли моїм оборонцем, щоб за
-
ступали мої інтереси по су
дах.
Слава Богу, я знаю закони на
-
стілько, скілько мені тре
ба. І хоч
як наші панове стискають на
мене кулаки і за
ку
су
ють зуби,
але законами нічого мені не вді
-
ють. Ха, ха, ха! Во
ни знають один
закон, а я знаю десять способів,
щоб обі
йти той закон. Вони зна
-
ють переграф – ну, що таке той
пе
ре
граф? Але я знаю далеко
більше! Я знаю їх слабі сторо
ни,
їх привички, їх непрактичність,
непорядність, не
госпо
да
рність,
лі
нивство, і все те – мої помі
ч
ни
-
ки. Ні, пане ме
це
нас, я досі не
мав у суді ані одної справи і на
-
діюся, що й не швидко буду ма
-
ти. То ви не потребуєте боятися,
що я схо
чу компрометувати вас
своєю клієнтелею. О так, ті наші
па
нове дуже були би раді, коли б
я се зробив. Вони мали би ору
ж
-
жя против вас.
– Нащо їм оружжя против ме
-
не? – здивувався Євгеній.
– Нащо? Пане, як ви можете так
пи
тати? Адже вони ба
чать у вас
ворога, бояться вас, раді би сяк
або так скомпро
метувати вас.
– Не знаю, пощо б їм се при
да
-
лося.
– Ви не з їх круга. Ви русин,
хло
пський адвокат. Бояться,
щоб ви не збунтували хлопів, не
повикривали їх брудів та погані
– дідько знає, чого ще вони боя
-
ться. Знаєте, у кого смалець на
голові, той боїться сонця.
– Але все-таки я не розумію,
чим я можу служити вам... або ви
мені, – мовив Євгеній.
– Ви мені нічим. А властиво де
-
чим таки можете, але про се по
-
тім. Але може би я вам чим по
-
міг? Знаєте, я тут у цілім пові
ті
знаю, як хто сидить і як стоїть.
– До чого мені се знати?
– Ну, коли ви хочете тут вести
свою політику, мати свій вплив,
то се вам може придатися. Я
знаю, ви хочете дещо робити
між хлопами. Ну, то тут зараз
против вас підій
муться всі –
побачите. Прошу пам’ятати, що
тих ваших про
тивників я маю в
кишені і готов допомогти вам.
Євгеній мовчки стиснув Ваг
ма
-
нову руку.
– Та се ще колись буде, – мовив
Ва
гман далі. – А тепер я хо
тів
вам сказати одну річ. Наш пан
ма
р
шалок повітовий, той, що
недавно мав бунт у своїм селі і
запакував був два
дцять селян
до криміналу, – знаєте, що ви бо
-
ронили їх... Чую, що ви про
це
су
-
єте його за пасовисько?
– Так.
– Даруйте, що смію дати вам
од
ну раду. А властиво се би була
рада для селян із того села. Па
-
совисько, що ви за ньо
го про
це
-
суєтесь, має всього двадцять мо
-
ргів. Що воно ва
рто? П’ятсот ри
-
н
ських. А процес за нього ко
ш
-
тує, певно, досі до 500, а під час
бунту і військової екзекуції по
-
несли селяни страти з на других
500, а що в арештах наси
ділися,
а кілько було поранених... Ну,
скажіть, чи то ґешефт?
– Що ж діяти, коли вони чують
себе в праві, а пан, оче
видно, шу
-
кає собі зачіпки?
– Шукає зачіпки, бо мусить. Бо
біда тисне. Знаєте, пане, треба
ме
не спитати, як тому панові
зіт
хається. І що ви від нього ви
-
процесуєте? Тікай, голий, бо те
-
бе обідру! Пан за
довжений, має
-
ток задовжений, а плечі має в
суді. Виграти з ним нелегко, а
виграєте, то користі ніякої. Я по
-
радив би ліпше: нехай хлопи пі
-
дуть до нього, але з вами! І заго
-
діть
ся. Але то не так треба годи
-
ти
ся, як досі хлопи пробували.
Він і говорити з вами не схоче.
Але я вам дам його векслі і тра
-
тки, ви собі зробіть маленький
витяг із його табулі і притисніть
його до стіни: або пана зараз злі
-
цитуємо, або згодіться продати
нам увесь маєток.
Євгеній широко витріщив очі.
– Я не зовсім розумію вас, пане
Вагман.
– Ну, ви не привикли мати діло
з такими лихварями, як я, – злег
-
ка всміхаючись, мовив Вагман. –
Але я хочу помалу повикурю
-
вати тих панків із сіл. Для того я
так заскакую коло них. А з хло
-
пами сам я не хочу мати діла, –
то мені не кляпує. То я прошу
вашої помочі. Бачите, тут у пові
-
ті скрізь пішла слава, що ви ма
-
ючий чоловік, дуже маючий. Від
-
ки взялася та слава? Хто знає!
Може, я й сам розпустив її, а
може, й ні. Досить, що мені вона
на руку. Я хочу вірити вам, дам
вам до рук ті векслі і довжні ли
-
сти пана Брикаль
ського, які в
ме
не є, – а їх гарна купка, майже
половина ва
р
тості його маєтку.
Друга половина втоплена в бан
-
ках. Зна
чить, ви, маючи ті папе
-
ри в руці, можете відразу того
пан
ка пустити з торбами. Він
зразу буде фукатися, потім зм’я
-
кне, потім пришле жінку, щоб
пла
кала перед вами, але ви зна
-
йте, що то все комедія, бо та жін
-
ка – то головна при
чина його ру
-
ї
ни.
– Але що ж мені з того, що він
піде з торбами? Маєток треба
ку
пити.
– Нехай хлопи купують.
– Хлопи, певно, купили би, але у
них купила нема.
– Якого там купила треба? Те,
що в банку назичено, ли
шиться
на гіпотеці, а те що у мене, – ну, з
тим якось пого
димося.
Євгеній усе ще не міг зоріє
н
-
туватися. Йому попросту не хо
-
ті
лося вірити, тим менше, що
вся Вагманова подоба веліла до
-
гадуватися в ньому всього іншо
-
го, тільки не хло
полюба. Але Ва
-
гман замість дальшої розмови
видобув пач
ку векслів і довжних
записів, розложив їх, просив Єв
-
генія, щоб оглянув кождий і пе
-
ре
конався про його правоси
ль
-
ність, а потім узявся оповід
ати
історію кождого з тих па
перів,
що, взяті разом, значили повну
руїну одного шляхетськог
о до
-
му. Весь панський маєток оціне
-
но на 120 000. На се у нього є 50
000 гіпотечних довгів, а в руках
у Вагма
на векслів і записів на 55
000. Господарство запущене, а
потреби величезні, бо у панства
дві панни вже вивіновані, а одна
ще на відданні, та й сама пані
(мачуха панночок) ду
же любить
забави. Панство видають річно
де
сять тисяч, а маєток несе лед
-
ве п’ять, а як добрий рік, то
шість. Євгеній, розглянувши ті папери
і вислухавши всю істо
рію, похи
-
тав головою.
– Сумніваюся, щоб селяни мо
-
гли купити сей маєток. То заве
-
ли
ка річ на їх сили. Де їм узяти
та
кого капіталу, щоб покрити
хоч ваші векслі?
– Е, пане, – мовив Вагман, нахи
-
ля
ючись до нього і знижу
ючи
голос. – Треба вам знати, що то
моєї фабрики
век
слі. То не зна
-
чить, щоб були фальшовані, бо
-
рони Боже! Пан Брикальський
не відопреться ані одного з них,
ані не може за жаден заскаржи
-
ти мене за лихву. Бачите, що тут
майже кождий вексель ви
ста
в
-
лений на іншого акцепта
нта. То
все мої гроші, але різні жиди
зичили їх панові, і він досі пев
-
ний, що жаден із тих віри
телів
не знає про іншого. І ще одно.
Ось бачте, отсей вексель на 8 ти
-
сяч. Як ви думаєте, кілько було
властиво позичено на нього?
Всього три ти
сячі, але з умовою,
що по трьох місяцях пан від
-
дасть з про
центом по 12 від ста.
А як не віддасть, то за кождий
да
ль
ший місяць платить по 20
від ста. Розуміється, що не від
-
дав, а за рік уже старий вексель
пішов у огонь, а той сам довг
фігурував на новім векслі в сумі
4 000. Ще рік минув, пан допо
-
зичив двісті ринських і пере
пи
-
сав вексель на 5 тисяч, а тепер,
по п’ятьох літах, се вже п’ятий
вексель і довг наріс до 8 тисяч. І
так майже з усіма. О, ми вміємо
та
ких панків лоскотати. Але як
прийде до того, що хлопи за
хо
-
чуть купити маєток, то я їм
дарую всі ті проценти – ро
зумі
-
єте, пане? Звернуть мені тілько
капітал, та й то не кон
че відразу.
З 50 тисяч зробиться, може, 18
або 20 тисяч.
Євгеній не міг вийти з диву, чу
-
ю
чи сю мову.
– Чимраз менше розумію вас,
па
не Вагман, – мовив він. – Про
-
шу, заберіть свої папери!
– Ну, що, не хочете робити, як
вам раджу? – мовив Ваг
ман,
скла
даючи векслі.
– Попробую. Не смію відкинути
вашої ради, бо се не мій інтерес,
а моїх клієнтів. Тілько не ро
зу
-
мію, який інтерес ви маєте в тім.
– Інтерес? Чи я мушу мати ін
те
-
рес?
– Ну, купець... як ви кажете, ли
-
хвар... – Я вже сказав вам, для кого я
лихвар.
– А хлопам хотіли б помагати?
– Хотів би? Мм... Що я вам буду
го
ворити так або ні? Маєте пра
-
во не вірити мені. А от ви при
нагоді спитайте про мене отця
Зва
рича – знаєте отця Зварича,
тут, із Ба
бинців.
– Знаю.
– Ну, так спитайте його про Ва
-
гмана, а я більше не скажу ні
чо
-
го.
– Добре. А тим часом я завізву
се
лян із маєтку пана Бри
каль
-
ського і пораджу їм братися до
ку
пування села.
– Але про мене не згадуйте ні
-
чо
го, прошу вас! Скажіть, що мо
-
жете їм допомогти, як при
ста
-
нуть.
– А як не пристануть?
– То я радив би вам самим ку
-
пити той маєток.
– Мені? На які гроші? І пощо?
– Пане, – мовив Вагман, прихи
-
ля
ючи уста до його уха, – ска
жу
вам секрет: у тім маєтку є три
-
ста моргів мішаного лісу зі ста
-
рими гарними дубами. Один
зна
йо
мий пише ме
ні з Гамбурга,
що там швидко будуть потребу
-
вати 500 000 дубів на кораблі.
Агенти поїдуть по всіх краях, бу
-
дуть до
б
ре платити. Розумієте
ви, що се значить? Купите сьо
-
годні, переждете рік і продаєте
самі дуби, – а я знаю ті ду
би! По
ї
-
дь
те колись ніби ненароком, ог
-
ляньте й самі, зай
діть до лі
сни
-
чого, спитайте, кілько там тих
дубів. Я пев
ний, що буде з 10 ти
-
сяч таких, що придадуться на
кора
блі. І нехай вам за дуба lосо
[21]
дадуть лиш 10 ринських, то
[21]
- На місці (лат.). – Ред.
ма
єте чистих 100 тисяч. Се зна
-
чить, що весь маєток дістав
ся
вам за 20 ти
сяч, а коли хочете,
то можете все поле, філь
варки,
сти
рти, сінокоси подарувати
хло
пам і нічого не стратите.
– Ну, пане Вагман, се все фа
н
-
тазії.
– Ні, не фантазії, можете вірити
мені. Зрештою ні, не вір
те, а впе
-
ред переконайтеся, чи я бре
шу.
– Але чому ж ви не беретеся до
сьо
го ґешефту?
– То не мій ґешефт. І пощо ме
-
ні? Я дітей не маю, – при тім він
важко зітхнув, – нас двоє з жін
-
кою, а при тім маємо в руках сті
-
лько інших ґешефтів. Нащо нам
того? Я би дуже хотів, щоб ви,
пане меценас, узяли сю справу в
руки. Я знаю вас, вірю вам, що
ви се зробите добре і на користь
тих людей. А коли ви не схочете,
ну, то я знайду собі жи
да, та
ко
-
го, що ще й у руки мене поцілує.
Але не знаю, чи на тім скори
-
стають ваші люди.
Євгеній обіцяв занятися сею
спра
вою і попрощався з Ваг
ма
-
ном. Потім він довго, майже до
пів
ночі, ходив по покою і обмір
-
ковував слова сього не
звича
й
-
ного лихваря. Не все в них було
йому ясне, і він по
становив собі
при найближчій нагоді розв
і
да
-
ти про нього інших людей.
XIII
Д-р Рафалович майже зовсім
забув про свою хвилеву стрічу з
чорною дамою в ту неділю, коли
зі Стальським ішов наймати по
-
мешкання. Від тої неділі ми
нуло
вже пару місяців, і він ніко
ли бі
-
ль
ше не стрічав її. Зрештою кан
-
це
лярійна праця, вічні те
рміни і
тисячі ненастанних турбот, що
переходили через йо
го голову,
не давали йому часу ду
мати ані
про ту появу, ані про ту драму,
якої спомини вона ви
кликала
була в його серці. Та ось другого
дня по візиті Вагмана одна
маленька пригода знов тор
кну
-
ла в його душі ту, здавалось, по
-
р
вану струну.
Того дня він виїмково не мав
рано терміну в суді і для того міг
трохи відпочити. Вставши о во
-
сьмій, він поснідав дома, по
тім
понаписував деякі листи до зна
-
йомих у Львові, а також до Бур
-
котина, до тих селян, що зви
ча
-
йно бували у нього в справі про
-
цесу з паном і ви
давались йому
інтелігентніши
ми та
впливові
-
ши
ми від інших, а віднісши ли
-
сти до канцелярії з порученням
вислати їх на пошту і давши де
-
які диспозиції конципієнтові, пі
-
шов знов нагору до сво
йо
го по
-
кою, щоб прочитати дещо з но
-
воповидава
них кни
жок, які оде
-
ржав зі Львова. В ту пору нова
руська книжка була рідким гос
-
тем на провінції, і Євгеній пи
ль
-
но слідив не тільки за політи
ч
-
ни
ми і економічними справами,
але також за красною літера
ту
-
рою, і то не лише руською. Він
на
лежав до того покоління, що
виховалося вже під впли
вом єв
-
ро
пеїзму, якому в Галицькій Русі
виборов горожан
ство Драгома
-
нов, [22]
і цікавився багато де
чим
таким, чим не цікавилися зо
всім
[22]
- Драгоманов
Михайло Пет
ро
-
вич (1841–1895) – укра
їн
сь
кий пуб
-
ліцист, учений, громадсько-політи
-
чний діяч.
його польські та жидів
ські то
ва
-
риші, адвокати та судо
ви
ки.
Прочитавши кількадесят сторі
-
нок книжки, Євгеній відло
жив її
набік і встав. Книжка зворушила
його, він чув по
требу руху і
встав, щоби проходитися по ко
-
мнаті і розду
мати, розі
брати
про
читане. Перейшовши кілька
разів здовж покою, він зупи
ни
-
вся при вікні, що виходи
ло до
мі
сь
кого парку, і відразу мов
при
кипів до місця. Його очі зве
-
рнулися на одно місце і не мо
-
гли відірватися від нього.
Просто його вікна, на віддален
-
ні яких двадцятьох мет
рів, за
живоплотом, що ним був обве
-
де
ний парк, ішла ши
рока стеж
-
ка, а, зробивши тут закрут, під
-
ні
малася трохи вго
ру і ще
зала в
гущавині високих смерек. В тім
місці, де стежка тонула в тіні,
спу
скаючися вдолину з горбка,
стоя
ла під смерекою ла
вочка,
зда
лека майже незамітна і за
-
сло
нена для дальших частей
пар
ку, але добре видна з вікон.
На тій лавочці в тій хвилі сиділа
дама в чорному, сим ра
зом не
завельонована, з лицем, оберне
-
ним просто до Євгенієвого вік
-
на. Зирнувши туди при
падково,
Євгеній не міг віді
рватися від
того лиця. Йому від
разу при
га
-
далося знайоме обличчя. Правда,
і сим разом він не видів його
виразно, бо соня
чне проміння,
скі
сно падучи з-поза сме
ре
ки,
до
бре освітлю
вало стежку, що
виглядала мов вели
че
з
на карта
бі
лого паперу, простерта серед
темної зелені, освічувало ла
в
ку,
але пані, що сиділа на ній, по
-
топала в тіні, так що ті
ль
ки її
подовгасте лице ясніло матовим
блиском, ледве об
ри
со
вуючи
свої тонкі контури. Але Євгеній
по
чув при виді того лиця той
давно звісний йому товчок у
гру
ді, якого не почував на вид
жадного іншого лиця.
– Невже се вона? – питав він
сам себе і напружав свій зір, щоб
якнайліпше побачити, пізнати її.
Він стояв при вікні, що було за
-
мкнене, і боявся відчинити його,
боявся навіть ворухнутися, щоб
не сполошити привида, стояв до
полови
ни захований за фраму
-
гою вікна так, щоб вона не муси
-
ла його побачити, коли справді,
як йому здавалося, пасе очи
ма
його вікно.
«Зажду, аж устане, – думав він
далі. – По ході пізнаю її за
раз».
Але дама не вставала. Не від
-
вертаючи лиця, вона сиділа не
-
дви
жно, мов кам’яна фігура. В
одній руці держала пара
сольку,
другу поклала свобідно на пору
-
ччя лавочки, немов від
почивала
після надто довгого проходу.
Євгеній стояв також, не сміючи
ворухнутись. У його душі з ко
ж
-
дою хвилею змагався неспокій.
Його мучила не
пе
в
ність.
«Вона чи не вона?» – міркував
він. Силкувався відкинути дум
-
ку, щоб се була вона. Що робила
б вона тут? Чого їй гляді
ти в моє
вікно? Але неперемож
ний вну
-
трішній го
лос рівночас
но ше
-
птав йому щось таке чарі
вне, со
-
лодке, від
копував у його душі
такі клейноти щирого, глибо
ко
-
го по
чу
т
тя, що його серце било
-
ся чи
мраз живіше, перед очи
ма
зачал
и бігати темні, рожеві і зо
-
лоті точки, по тілі про
хо
дил
а
дрож, прилив чут
тя почав зато
п
-
лю
вати розум, почав на
вертати
думки на свій лад. Він хопив
капелюх і по
біг униз.
«Забіжу з-поза угла, ввійду до
парку і пройдуся поуз неї, то й
переконаюся відразу, чи се вона,
чи ні».
Думка, що се може бути вона,
що він отсе зараз, за хвили
ну,
побачить те дороге лице, якого
не бачив уже десять літ, та яке,
проте, ані на хвилю не загасло в
його душі, світило
ся в ній, як
сонце, і боліло, як незгоєна рана,
– ся думка, радісна і страшна,
захоплювала йому дух, робила
його п’я
ним, безтямним. Він біг,
не бачачи нікого, але, про
йшо
в
-
ши крізь турнікет до парку і
опи
нившися на стежці, що вела
до звісної лавки, він мусив зупи
-
нитися. Він почував, що ви
гля
-
дає смішно, що на його лиці вид
-
но змішання, тривогу та не
при
-
томність, і для того хотів трохи
прийти до себе, надати собі вид
чоловіка, що свобідно проход
жу
-
ється і зо
в
сім несподівано стрі
-
чає знайому. Аж коли з тяжкою
бідою йому вдалося надати собі
такий вид, він пішов стеж
кою до
закруту. Ішов звільна, озираю
-
чися на всі боки та махаючи лі
-
скою в руці. Попробував навіть
тихенько сви
стати якусь арію,
але його уста тремтіли і були
сухі і зо свистання не вийшло
нічого.
Ось він доходить до закруту.
Коліна трясуться під ним, рука
перестає махати ліскою, очі три
-
вожно біжать по стеж
ці до лавки
– лавка порожня. Його немов
обілляв хто зим
ною водою, але
рівночасно він чує, що на душі у
нього лег
ше, свобідніше. Він
при
спішує кроку. Коли вона пі
-
шла, то можна ще догнати її. За
пару секунд він був на горбку,
збіг униз, минув густий сме
ре
ко
-
вий кломб, зирнув сюди й туди
по парку – ніякої чорної дами не
видно. Побіг далі, пару ра
зів об
-
біг увесь парк, зазирнув у кож
-
дий закуток – чорної да
ми ані
слі
ду.
Євгеній вернув до свойого по
-
кою якийсь прибитий, сам не
свій. Йому було соромно, що вид
якоїсь, правдоподібно, зовсім
не
знайомої дами так відразу
вивів його з духової рівноваги;
соромно й того, що спомини про
ту, котру нага
дав йому сей вид,
досі ще мають таку силу над йо
-
го душею. Кілька сот разів він
зарікався забути її, не думати
про неї, вирвати її з серця, як
хопту, покрити забуттям, як
при
ки
дають сухими гілляками
місце, де закопано самовбійцю! І
від кількох літ йому здавалося,
що осягнув сю мету. Від кількох
літ він не почував ані тої дрожі,
ані того любовно
го одуру, ані
тої тривоги, яку вперед викли
-
кав у його душі її образ, сам
спомин про неї. А тепер на тобі!
Якась Бог зна яка собі чорна
дама отсе вже другий раз, мов
за
єць, перебі
гає йому дорогу!
Соромно! Соромно піддаватися
таким вражінням!
І він засів знов коло бюрка і
взяв до рук книжку. Він силку
-
вався сконцентрувати свою во
-
лю, зібрати докупи свої думки,
щоб слідити за тим, що напи
-
сано в книжці. Але дар
ма. Мов
роз
бурхане море довго ще гой
-
дає
ться і хвилює на
віть тоді, ко
-
ли вже давно втишилася буря,
так і його душа не зараз при
й
-
шла до рівноваги. Очі бігали по
літерах, ми
нали коми і точки,
але душа не приймала в себе
нічого з тих літер. Мов той ску
-
пар, що лю
бить розкладати пе
-
ред собою свої скарби і любу
-
ватися ними, так і вона шугнула
в гущавину мрій, розвернула пе
-
ред собою образ тої драми, яку
пережив Євгеній перед десятьма
роками.
XIV
Драма була дуже проста, одна з
тих, про які безсмертне слово
сказав Гейне [23]
:
Es ist
eine alte Geschichte,
Doch bleibt sie ewig neu,
Und wem sie just passieret,
Dem bricht das Herz entzwei.
[24]
Хто бачив д-ра Рафаловича, все
[23]
- Гейне
(Гайне) Генріх (1797–
1856) – німецький поет, пу
бліцист,
критик.
[24]
- Це стара історія, але ж вона
вічно новою залишається, і як вла
-
сне вона кому трапиться, тому серце
надвоє розри
вається (
нім
.). спокійного, легко всміх
неного,
трохи скептичного, але наскрізь
практичного і, ба
чилось, досить-
таки егоїстичного чоловіка, хто
чув його балакання, розумне, і
холодне, і далеке від усякого
сенти
менталізму, той був би ні
-
коли не подумав, що той чоловік
носить у своїх грудях глибоку,
ле
две загоєну любовну ра
ну, що
по його серці пройшла не скаже
-
на буря, а тиха, вбій
ча змора,
пройшла така дитиняча, глупа
історія, яка у ін
шої, менше гли
-
бокої натури минула би, мов ле
-
г
кий весня
ний дощик, не ли
ши
-
вши по собі ніякого сліду або
навіть освіживши душу до ново
-
го розмаху чуття.
Бувши на третім році прав у
Львові, Рафалович на однім ака
-
демічнім балу побачив пан
но
ч
-
ку, що відразу впала йо
му в око.
Він танцював з нею кілька турів,
обмінявся кіль
кома банальними
фразами, не при
даючи свойому
першо
му вра
жінню надто вели
-
кого значіння. Він навіть не за
-
пи
тав її, хто вона, не запитав
про се нікого з товаришів ко
мі
-
те
тових, і так вони розійшлися.
Кілька день минуло. Єв
ге
ній зга
-
дував не раз панночку, але без
особливого зво
ру
ше
ння. Він був
занятий лек
ціями і не хотів ду
-
мати про лю
бо
щі, то й силку
ва
-
вся поборювати свої «любовні
при
м
хи», як він називав подібні
епізоди, що трафлялися йому
вже не раз. Він вмовляв себе, що,
властиво, панночка не пре
д
ста
в
-
ля
ла з себе нічого особливого,
що у неї ніс задов
гий, уста заве
-
ликі, овал лиця не зовсім прави
-
льний, одним сло
вом – вона зов
-
сім не красавиця і навіть не «в
його ґу
сті». Та ось одного дня,
спішачи до університету, він
зди
бав її
на вулиці. Вона була
одягнена по-буденному, в дов
-
гім пла
щі, мала на голові скро
-
мний капелюх з простим білим
пе
ром, у руці дешевеньку чорну
баранкову муфту, другу руку де
-
ржала свобідно, а під пахвою не
-
сла якусь книжку. Він зараз піз
-
нав її і зараз зробив увагу, що
піз
нає її по ході, її хід мав у собі
щось незвичайне, щось таке, чо
-
го він досі не завважив у жадної
женщини, щось таке плавне, св
-
обідне, гармонійне, що він від
-
разу сказав сам до себе:
– Отсей хід я пізнав би між ти
-
сячами!
Він з якимось не то подивом, не
то переляком глянув у її лице, і
йому відразу зробилося так, не
-
мовби хто ледовою шпилькою
прошпигнув його серце. Він за
-
тремтів, уклони
вся їй, вона з
ледве замітним усміхом кивнула
йому голо
вою, і він, весь тремтя
-
чи, в якійсь нетямі, не озираю
-
чись побіг наперед, немовби
крив не знати який дорогий
скарб. Тільки по кількох мінутах
він догадався, що варто б огля
-
нутися, куди вона пішла. Він
озирнувся і, розуміється, не по
-
бачив її. Побіг назад на те місце,
де зустрівся був з нею, – розу
мі
-
є
ться, її там не було. Побіг вули
-
цею туди, куди вона могла піти,
блукав очима серед юрби прохо
-
жих – її не було. Яких сто кроків
далі перехрещувались дві вули
-
ці. Він зупи
нився мов одурілий.
Куди вона могла піти? Прохожі
суну
ли сюди й туди, у нього в
голові мішалося, поки вкінці він
не надумався, що тепер даремно
шукати її. З важким сер
цем, сам
не свій, він пустився назад у сво
-
їм первіснім на
прямі, на універ
-
ситет.
«Здиблю її другим разом і вже
хоч би що, а мушу присте
жити,
де вона живе», – з такою по
ста
-
новою він увійшов у бра
му уні
-
ве
рситету.
Але даремно він, бігаючи на ле
-
к
ції з одного кінця міста на дру
-
гий, роздивляв по вулицях усіх
прохожих панночок, да
ремно всі
хвилі, вільні від праці, те тільки
й робив, що снував по вулицях,
«шукаючи другої голо
ви», як
смі
ялися з нього товари
ші, – па
-
н
ночка більше не стріча
лася йо
-
му. Ці
каве було й те, що з то
ва
-
ришів, які були на пам’ят
нім
балу і яких він з дрожжю в серці
почав розпитувати про не
зна
-
йому панночку, жаден не знав її,
не пригадував собі її; ко
ждий,
звичайно, був занятий своєю і
близькими до себе; вона, бачи
-
лось, нікому не впала в очі, нік
о
-
го не зацікавила, ні з ким не бу
-
ла знайома.
З нетерплячкою ждав Рафало
-
вич найближчого балу. М’я
с
ниці
того року були довгі, балів запо
-
відалося багато, і він поті
шав
себе надією, що коли не на од
-
нім, то на другім та
ки здибле її,
а тоді вже не залишить зі
брати
всі потрібні ін
фо
рмації. Але доля
зажартувала собі з ньо
го: оскі
-
льки він, з ущербом для свойого
скупого бюджету, зробився не
-
ми
ну
чим учасником усіх балів,
вечерків, маскарадів та редут,
які були в тім сезоні, остільки
пан
ночка, мов завзя
лася, не
показалася ні на однім. У Євге
-
нія горіло серце, щось зай
мало
-
ся в душі, мов невгасний огонь;
панночка все стояла у нього пе
-
ред очима то в рожевій баловій
сукні, то в простім плащику і з
легесенькою усмішкою, як ішла
своїм має
ста
тичним ходом по
вулиці. Не бачачи її, він не то що
не забу
вав, але, навпаки, закрі
-
плював у своїй пам’яті ко
ждий її
рух, кожде слово, кождий відті
-
нок її голосу, кожду рисочку її
лиця. Він уже перестав критик
у
-
вати правиль
ність тих рис, він
чув, що вона перестає бути для
нього предметом естетичного
вподобання, а починає робитися
чимсь таким необхідним до жи
-
т
тя, як сонце, як тепло, як пові
-
тря. Він не згадував про неї ні
ко
-
му в розмові з товари
шами, за
-
хо
вував її образ у найскритішій
глибині своєї душі, боячись, щоб
ані хтось інший, ані він сам не
доторк
нувся її не то цині
ч
ним
жартом, грубою фразою, але на
-
віть жадним нечистим поми
с
-
лом. І він дивувався сам собі:
дав
ніше, коли тра
филася часом
«любовна халепа», він бенте
жи
-
вся, тратив охо
ту до праці, зіт
-
хав і ходив блудом; тепер сього
не було нічого; він, щоправда,
бажав конче здибати її, але, про
-
хо
дивши по вулицях, вертав до
-
до
му і з подвоєною енергією
бра
вся до роботи. В ньому ви
ро
-
сла і з кождим днем крі
п
ша
ла
надія, що колись-таки він зу
-
стрі
неться з нею, і, ще не зна
-
ючи, хто вона і яка, він почав у
своїй голові укладати можність
оженитися з нею. Він почував,
що з такою жін
кою він міг би
бути щасливим; що така любов,
як та, що за
ро
джувалася в його
душі, коли б знайшла собі взаїм
-
ність, могла б бути підвалиною
до щасливого подружжя.
XV
Євгеній був оптиміст, «невлічи
-
мий оптиміст», як назива
ли йо
-
го товариші. Все, що трафлялося
йому в житті, він ви
толковував
собі на добро. Його опікунові
при смерті вкра
дено всі гроші,
що мали в спадку лишитися Єв
-
генію. «Що ж, – потішав себе па
-
рубок, що був тоді на другім
році прав і нараз опинився без
ніякого удержання, – видно, що
доля хоче мене загартувати, хо
-
че виробити мої духові сили.
Зна
чить, я їй, мабуть, на щось
добре придався». Умерла пан
но
-
чка, котру він якийсь час любив.
«Жаль, жаль, – мо
вив Євгеній, –
але видно, не була мені суджена,
а може, ми були б нещасливі
обоє». І як у всьому вмів Євгеній
від
на
й
ти добру сторону, так і
сим разом, стративши слід не
-
зві
сної панночки, що запалила
його серце, він помалу вспо
кої
-
вся, перестав шукати її по вули
-
цях і здався на до
лю, що сама –
він вірив сьому – наведе його на
найліпшу стежку.
Так минув літній семестр. Він
виїхав зі Львова на село, також
на лекцію, а восени вернув. Він
наняв собі маленьке кавалер
сь
-
ке помешкання, деше
ве, з вік
-
ном на подвір’я, на другім по
-
вер
сі, невигідне ще й тим, що на
першім поверсі була школа гри
на фортеп’яні; значить, удень
міг там витри
мати тільки чоло
-
вік з дуже груби
ми нервами або
глу
хий. Євгенію було байдуже;
він удень дуже рід
ко бував у
себе в хаті; уні
верситет і лекції
заповню
вали його день, а тільки
ніччю він працював для себе,
вчився до екзаменів, а ніччю на
першім поверсі було тихо.
Так він прожив спокійно з мі
-
сяць. Аж одного дня він якось
лишився дома – чи нездужав, чи
свято якесь було. Страшенне
бря
зкання на чотирьох форте
-
п’янах розбило його нерви так,
що він не міг витримати і вибіг
із свого по
кою о дванадцятій у
полудне, думаючи йти на обід.
Пере
ходячи першим поверхом,
він побачив, що двері школи від
-
чинилися і зсередини вийшли
чотири панночки з нота
ми під
пахами: се були учениці, що по
скінченні лекції йшли до домів.
Євгеній відразу зупинився як
вритий: одна з тих учениць була
та сама панночка, що торік на
балу і на вулиці зробила на ньо
-
го таке сильне вражіння. Тепер
вражіння було ще сильніше.
Пан
ночка була вся в чорному і,
вийшовши з комнати, заслонила
своє лице довгим, чор
ним, гус
-
тим вельоном, – очевидно, носи
-
ла по кімось жало
бу. Євгеній ті
-
ль
ки на хвилю заздрів незакри
-
те її лице, і йо
му здалося, мовби
блиснуло сонце і освітило його.
Він сто
яв мов остовпілий, забув
-
ши, де він і що з ним діється.
Пан
ночки пройшли поуз нього
на ґанок, а ґанком на сходи, щоб
вийти на вулицю; Євгеній не
зібрався духом навіть настільки,
щоб поклонитися панночці в жа
-
лобі, коли про
ходила попри ньо
-
го. Здавалось, що й вона не гля
-
діла на нього, не пізнала його;
йшла рівно, плавно, поважно.
Єв
геній слідив за нею очима, да
-
лі щось немов пхнуло його. Він
пустився бігти вниз сходами у
офіцині, перебіг по
двір’я, але
так, щоб із чільних сіней не було
його видно. Він боявся чогось,
стидався чогось; йому здава
ло
-
ся, що ко
ли б панночка в жалобі
запримітила, що він слідить за
нею, то він від одного її погляду
впав би, згорів би на місці. Коли
ввійшов у сіни, в сінях не було
нікого; вибіг на вулицю – на ву
-
ли
ці не було видно жадної пан
-
но
чки з нотами. Але не
да
леко
була невеличка площа, відки
роз
ходилися вулиці на п’ять бо
-
ків.
Певно, котроюсь із п’ятьох
вуличок пішла пан
ночка в жа
-
лобі. Але котрою? Євгенія знов
неначе кліщами за серце стисло.
Але він швидко отямився. Тепер
він мав одну сказівку. Вона хо
-
дить на лекції фортеп’яна до тої
пані, що живе понижче нього.
Він трохи познайомився вже з
сею панею, тепер познайо
ми
ть
-
ся ще ліпше і розвідає все, що
йому треба. І, вспокоївшися на
тім, він пішов на обід.
І справді, зараз по обіді він узяв
на себе чорний англез і пішов
униз до вчительки гри. Пані бу
-
ла сама, учениці ще не приходи
-
ли. Пані приняла Євгенія дуже
чемно і здивува
лася дуже, коли
він заявив їй, що хотів би взяти
у неї кіль
кадесят лекцій гри на
фортеп’яні.
– Я вже початки знаю, – мовив
він, – і хоча не чую в собі ніякого
особливого таланту, але охота є.
Ну, а хто знає, що коли чолові
-
кові може придатися в житті.
– О так, – мовила пані, – то дуже
красно. Адже ж добре старі лю
-
ди говорили: чого замолоду на
-
вчишся, те потім як знайдеш. Ті
-
лько не знаю, пане Євгенію, як
би ми се улади
ли. У мене тепер
чотири панночки беруть лекції
щодень від осьмої до дванадця
-
тої і від третьої до п’ятої.
– О, я не міг би посвятити так
багато часу. Щонайбільше годи
-
ну денно.
– Так. А коли ж маєте вільний
час?
– Коли пані не мають нічого
про
тив того, то мені було би на
-
йдогідніше від одинадцятої до
дванадцятої.
– Та я не мала би нічого против
того. І так іще один фор
теп’ян у
мене вільний. Якби тілько мої
учениці не були противні.
– Я спокійний чоловік і не буду
перешкоджати їм, – з ус
мі
хом
мо
вив Євгеній.
– Ну, щодо того, я певна, – мо
-
вила пані, – тим більше, що ви
вчи
лись би в окремім покою. Та
проте... ну, зрештою по
бачимо.
Ось вони зараз поприходять.
Найліпше буде спи
тати їх самих.
Євгенію не дуже по нутру було
те, що сказала пані про вчення в
окремім покої. Він, правду мов
-
ля
чи, не почував ніякої охо
ти
вчи
тися гри на фортеп’яні і на
-
віть не потре
бував сього, бо й
без того вмів грати, і то навіть
зо
всім не погано. «Ну, та що там,
– думав він, – байдуже, як воно
бу
де, а все-таки се найпростіша
дорога познайомитися з пан
-
ночкою». От тим-то він пристав
на всі умови вчительки, зго
ди
-
вся з нею за ціну і ждав тільки,
аж поприходять уче
ниці, щоб
по
чути від них, чи схочуть мати
його товаришем науки. На ра
ту
-
ші вдарила третя, і учениці по
-
чали сходити
ся. Насамперед
при
йшли дві сестри, підлітки,
гарненькі брюнетки, потім при
-
й
шла третя, старша панна, худа і
не
гарна, що, мабуть, училася на
те, щоб самій зробитися вчи
-
телькою десь на провінції. Пані
до
му представила їм Єв
генія,
сповістила їх про його намір
брати лекції і запитала, чи не бу
-
дуть мати що против того. Мо
-
ло
денькі брюнетки обіллялися
густим рум’янцем, старша бло
н
-
динка кивнула головою. Ні, вони
не мали нічого против того, тим
більше, коли пані заявила від
-
разу, що пан Євгеній буде впра
-
вляти
ся тільки годину денно, і
то окремо від них.
– Але де ж панна Регіна? – запи
-
тала вчителька у обох брю
не
-
ток.
– Ми не заходили до неї, але во
-
на, певно, зараз прийде.
І справді, за хвилю отворилися
двері, і ввійшла та, котру пані
назвала Регіною. У Євгенія серце
забилося страшенно, світ йому
закрутився, очі застелило яки
-
мсь туманом, і він сам навіть не
тямив, як і коли встав з місця,
поклонився панночці і вислухав,
як пані представляла їх одно
одному: «Пан Євгеній Рафало
-
вич» – «Панна Регіна Твардов
сь
-
ка». Він не тямив, як сів потому,
як пані виясняла Ре
гіні його на
-
мір. Він не мав від
ваги ані разу
зирнути на неї, боявся її, мов
злодій, прила
паний у чужій ко
-
мо
рі, тремтів і сидів, мов на
шпи
льках, чуючи тільки одно –
що вона тут, близь
ко нього, що
від неї виходить якась таємна
непереможна сила і проймає,
пронизує, обезсилює його. Вона
промовила – він майже не ро
зу
-
мів, що вона сказала, але сам тон
її го
лосу був для нього такою
музикою, якої він, бачилось, не
чув іще ніколи. Обі брюнетки
заговорили щось до неї, по
чали
сміятися, – і вона засміялася, і
той сміх дихнув на ньо
го такою
розкішшю, про яку йому досі і в
сні не снилося. Тільки тепер він
почув, як сильно він полюбив сю
дівчину, яка магічна сила в’яже
його з нею. Вчителька вивела
його з того моментального осто
-
в
піння.
– Ну, так, значить, добре, – мо
-
ви
ла вона, встаючи і пода
ючи
йо
му руку. – Мої панночки не
ма
ють нічого против то
го. І ко
-
ли ви стоїте при своїм похва
ль
-
нім намірі, то прошу сказати, ко
-
ли вас надіятися на першу лек
-
цію.
– Завтра, – машинально промо
-
вив Євгеній. – Завтра о одина
д
-
цятій.
І, вклонившися панночкам, він
ви
йшов. Уже за дверима він по
-
чув за собою голосний вибух
смі
ху. Сміялися, оче
ви
дно, обі
брю
нетки. Регіниного сміху він
не міг дочутися.
XVI
«Доле моя, доле! Чом ти не та
-
кая, як доля чужая?» – бри
ніло в
ухах Євгенія, поки його тямка
перебирала ті спо
ми
ни. Важка
тінь пізніших подій упала на ті
безмежно ща
сли
ві хвилини, які
переживав він відтепер отам, у
тім пустім покоїку при розбитім
фортеп’яні, але в тій певності,
що тільки одна стіна ділить йо
-
го від неї, що вона тут близько,
що з-під її рожевих пальців пли
-
вуть оті нестрійні гами, мішаю
-
чися зі срібними тонами її голо
-
су, з рідкими ви
бу
хами її сміху.
Зрештою його лекції вийшли
не зовсім такі, як надіялася вчи
-
телька. Вона почала вчити його
початків, але швидко показало
-
ся, що він уміє трохи чи не бі
ль
-
ше від неї самої. Правда, якийсь
час він силувався при ній грати
погано, клапати механі
чно ті са
-
мі обридливі та моно
тонні етю
-
ди, які «для вправи пальців» ці
-
ли
ми годинами му
чили пан
ноч
-
ки. Але коли вчи
телька, пови
-
слухувавши за чергою гру всіх,
поробивши їм свої уваги і поза
-
дававши їм дальші зав
дання, ви
-
ходила поратись собі в кухні,
тоді Єв
геній кидав набік про
к
-
ля
ту «школу» і починав з пам’яті
вигравати те, що знав най
кра
-
щого. Він любив музику веселу і
знав на
пам’ять багато танців і
народних пісень. Чим тяжче бу
-
ло йому на серці, чим сильніше
клекотіло в ньому чуття, яко
го
він не смів виявити, тим впра
-
вніше бігали його пальці по кла
-
вішах і тим краще виходили у
нього вивчені колись майже від
-
нехочу кавалки. Любов робила
його артистом, виливалася в ко
-
ждім тоні, в кождім акорді, який
він умів видобути з сього ста
-
рого розіграного фортеп’яна.
Почувши його гру, панночки в
сусідніх покоях відразу, мов на
команду, вмовкали. Такої гри
вони не чували в сих стінах. Ті
нервово прискорені польки, ко
-
ломийки та козач
ки були для
них мов остроги для коней.
Особливо обі брю
нетки не мо
-
гли всидіти. Се були живі, веселі
дівчата, прав
диві школярки; їх
гарні головки, здається, повні
були жа
р
тів, веселощів і сміху.
Вони, спинаючись на пальчиках,
під
крадалися до дверей покою,
в котрім грав Євгеній, слу
хали
його музику, а коли він пере
-
ставав грати, били йому браво і
втікали на свої місця. Се при
-
водило його знов до себе; щоб
не випадати зі своєї ролі, він
починав знов кле
пати гами та
етюди.
Одного разу, коли він отак пе
-
реграв якогось скучного вальса і
урвав, до його дверей застукали.
– Прошу! – озвався він, а його
се
рце мліло з непевності: ану ж
се вона? Але се була старша пан
-
на, а з-за її плечей визирали, за
-
паленівшися, обі брюнетки.
– Вільно ввійти?
– Прошу.
Старша панна глянула на нього
з якимось докором.
– Але ж ви, пане, граєте дуже
до
бре. Чого вам ще треба вчити
-
ся?
– Дякую за комплімент, – з у
с
-
мі
хом мовив Євгеній. – Але те,
що я граю, то самі танці. А я,
прошу пані, хотів би навчи
тися
поважної музики.
– А, так!
– О, прошу, прошу, – вирвалися
нараз обі брюнетки, – за
грайте
нам іще от того вальчика, що ви
грали тілько що. Ми потанцює
-
мо в салоні.
– І, овшім, рад служити паням, –
мовив Євгеній і обернув
ся до
фо
ртеп’яна. Старша панна сіла
недалеко нього із за
вистю диви
-
лася на його пальці, що, мов бо
-
жевільні, бігали по клавішах. Бо
-
же, якби вона вміла так грати,
вона ані хви
лі не сиділа би в тім
поганім Львові, в тій остогидлій
шко
лі! А молоді панночки тим
часом вертілися по салоні, обня
-
вшися, мов два чмелі, рівночас
-
но пущені в рух.
– Регінко! Регінко! – озвалась
од
на з них. – Та покинь бря
зка
-
ти! Ходи сюди!
Але Регіна не йшла, бренькала
далі завзято, немов боро
нилася
тим бреньканням від якоїсь во
-
ро
жої сили. Коли ж панночки не
переставали кликати, то й вона
прийшла.
– Ходи потанцюємо обі! – мови
-
ла одна брюнетка, скочи
ла до
неї і, пестячись, як кіточка, по
-
ви
сла на її шиї.
– Не можу, Манюсю, – бачиш, я
ще в жалобі.
– Ах, так. Бідна Регінко, – мови
-
ла панночка, – ти стратила ма
-
му! – І, вхопивши сестру, пу
сти
-
ла
ся знов у танець. Регіна сто
я
-
ла в дверях свойого покою і ди
-
ви
лася на їх підскоки якось ту
-
жливо-добродушно. Рафало
вич
не зводив із неї ока.
Коли скінчив грати, вона піді
й
-
шла до нього.
– Але ви гарно граєте, – мовила
спокійно.
– Дуже слабенько... механічно, –
відповів він. – І ви думаєте, що тут навчи
-
теся ліпше?
При сих словах вона вдивилася
своїми великими ясними очима
в його лице. І він осмілився під
-
нести очі на неї. Їх по
гляди зу
-
стрілися. Одну хвилину Євгеній
напружив усю свою волю, всю
душу, щоб тим поглядом сказа
-
ти їй усе, чо
го не могли вимо
ви
-
ти уста. І йому здавалося, що в її
очах прочитав якийсь ди
вний
рух. Зразу світилася в них якась
тиха задума, спокійна ці
кавість.
Потім глибока криниця тих очей
немов закаламутилася, немов на
дні ворухнулося щось, якесь
дивне, несподіване зрозуміння. І
в тій хвилі її очі прислонилися
довгими віями, на лиці пока
за
-
вся ле
генький ру
м’янець, і, не
дожидаючи його відповіді, вона
відвернулася і пі
шла до свого
покою, відки ще негармоній
ні
-
ше, ніж звичайно, почувся брязк
якихось гам.
У Євгенієвій душі сей один мо
-
мент викликав правдиву рево
-
лю
цію. Він почував якусь неві
-
до
му досі розкіш, сполу
чену з
переляком, як чоловік, що за
-
глянув у безодню, де на дні було
щось невимовно принадне, не
-
ви
мовно гарне і чу
дове. Сей ро
-
зкішний перестрах знесилив йо
-
го, спаралізу
вав усі думки, всю
волю, всі бажання. Він сидів, не
бачачи, не чуючи, не хотячи ні
-
чо
го. Перед ним не було ані часу,
ані простору; фізичні вражіння
не доходили до його свідо
мості.
Рука механічно бігала по кла
-
вішах, але він не чув до
тику, не
чув брязкоту, не знав, чи і що
грає. Старша панна встала і пі
-
шла, – він не бачив її. Здається,
вклонився їй, зда
ється, сказав
щось, але зовсім автоматично.
Вкінці з безмежної темряви в
йо
го душі мигнуло щось раз, уд
-
руге. Се думка: «Геть відси! Геть,
на вільне повітря, в самоту – да
-
леко від людей!»
І він, усе ще машинально, зі
р
-
вався з крісла, вхопив капе
люх і,
не прощавшися ні з ким, вибіг із
покою. Того дня він пропустив
усі лекції, не доторкнувся ані до
книжки, ані до страви, але хо
-
див, ходив, ходив вулицями, то
звільна, то майже підбігцем, не
-
мов шукав чогось. І справді, він
шукав свого бідного «я», що го
-
тово було втонути в ясних бе
-
зоднях сих чарівних очей.
Кілька день по тім він не бачив
Регіни. Формально уни
кав її, бо
-
я
вся глянути на неї, немовби
обікрав її. Він чув за стіною її
брязкання, і його серце мліло.
Приходячи на лек
цію, він не ви
-
дав її, – вона звичайно сиділа
вже в своїм по
кої і не виходила
вітатися з ним, і він був рад. Ті
-
льки обі брю
нетки вибігали, си
-
льно термосили його руки на
при
вітання, так, як школярі-то
-
вариші, сміялися і підморгу
вали
йому, а коли «стара» пішла собі
до кухні, прибігали до ньо
го і
просили грати їм до танцю. Він
грав, але ні за що в світі не був
би глянув на ті двері, що з сало
-
ну вели до по
кою, де грала Ре
-
гіна. Він боявся, щоб вона знов
не показа
лася в дверях. Вона не
показувалася. «І ліпше так. Дуже
до
бре!» – говорив у його нутрі
якийсь голос.
«Дуже добре!» Але чому вла
-
сти
в
о «дуже добре?». Для чо
го
вона не покажеться ніколи? Пе
в
-
не
, вона в жалобі, тан
цювати не
буде. Ну, але так, подивитися,
послухати? Овва, нема що так
багато й слухати. Невеликий ма
-
естро! А по
глянути на нього? Ні,
Євгеній боявся сам собі при
зна
-
ти
ся, що їй може бути цікаво по
-
глянути на нього. Його ді
во
че-
стидливе чуття боялося навіть
допускати у неї якесь чут
тя, по
-
ді
бне до його власного.
Та все-таки по кількох днях він
завважив, що не тільки він уни
-
кає її, але й вона його. Йому зро
-
билося дуже при
кро. Відразу,
без ніякого мотивування на
-
стрій його зміни
вся: з рожево-
півсонного він упав у чорно-ме
-
ла
нхолійний. Усе на світі ви
да
-
лось йому пустим, глупим, без
ці
-
ль
ним, усе стратило свою при
-
на
ду, само життя не варто зла
-
ма
ного гроша. Йому остоги
дла
нау
ка, він проклинав працю,
уни
кав товаришів і сту
ден
тсь
-
ких розривок, а найменший на
-
тяк на любов обурював його,
мов кровава зневага. Він го
тов
уже був поки
нути остогидлі лек
-
ції фортеп’янової гри, не до
бу
в
-
ши місяця, але постановив собі
піти ще кілька ра
зів. У нього не
було при тім ніякого плану, нія
-
кої надії, але він знав, що інакше
не міг би постановити, що в його
нутрі тягне його туди щось си
-
льніше від усіх аргументів, від
усіх постанов.
І ось одного разу випало так,
що до вчительки прийшли якісь
несподівані гості, і, перепроси
-
вши своїх учениць, во
на пустила
їх додому о дванадцятій замість
о першій. Вий
шли всі разом з Єв
-
генієм, і тут він побачив знов Ре
-
гіну. Бу
ла спокійна, як звичайно,
тільки Євгенію видалось, що
тро
хи блідша. Подала йому руку;
її рука була гаряча.
Вийшли разом на вулицю. Єв
-
геній, мов причарований, ішов
обік Регіни. Старша панна зараз
попрощалася і пішла налі
во; обі
брюнетки, як кізочки, побігли
наперед. Євгеній з Ре
гіною ішли
звільна.
– Позвольте, пані, що вас про
-
ве
ду троха? – мовив Єв
ге
ній, до
-
бу
ваючи всіх сил своєї душі, щоб
піддержати роз
мо
ву.
– Прошу, – промовила вона ле
-
две чутно.
Хвилева мовчанка.
– Пані, гніваєтеся на мене? –
тре
мтячим голосом запитав Єв
-
геній.
– Я? На вас? По чім судите?
– Може, помиляюся, але мені
зда
ється, що пані весь час уни
-
кає мене. Разом учимося, а отсе
вже кілько день ми не бачилися.
– Вам хіба цікаво бачити мене?
– з легким усміхом мови
ла Ре
-
гіна.
Євгеній чув, що блідне, що уста
його тремтять.
– Як... пані... можуть так... пита
-
ти?
Мовчанка. Євгеній робить стра
-
шенні зусилля, щоб опа
нувати
своє зворушення. Він чує, що сей
момент мусить рі
ши
ти його бу
-
дущину, що, що тепер утратить,
того не спі
й
має до смерті.
– Я чуюся винуватим супроти
пані.
– Ви проти мене?
– Так, пані. Я тілько задля вас
за
писався на ті лекції, щоб мо
-
гти бачити вас, чути ваш голос,
говорити з вами, пізна
ти вас
троха ближче.
– Не розумію, пощо вам се може
придатися, – мовила Ре
гі
на.
– Я й сам не розумію, – відповів
трохи сміліше Євгеній. – Та я й
не застановляюся над тим. Що
мені будуще? Що мені минуле? Я
знаю тілько теперішнє, знаю ті
-
лько, що ба
чу вас, чую ваш го
-
лос.
– Я не співачка, – з насміхом ві
-
д
повіла Регіна, – нема над чим
так дуже уноситися.
– Ах, пані! Всі співачки світу
для мене не варті того, що одно
слово з ваших уст.
– Ви, як бачу, поет?
– Ні, пані, я юрист.
– То, може, не випадає юри
сто
-
ві говорити так поетично?
– Але й юрист має серце, а се
р
-
це в певних хвилинах не дбає
про параграфи і знаходить свою
властиву мову.
В часі тої розмови Євгеній ішов,
похиливши лице і вдив
ляючися
в тротуар. На лице дівчини, що
йшла обік нього, не був би гля
-
нув ні за які скарби в світі. Він
не знав, яке вра
жіння зроби
ли
на неї його слова, і боявся навіть
ду
ма
ти про се. Він ди
вувався
сво
їй смілості, що міг так гово
-
ри
ти з нею, і прокину
вся тільки
тоді, коли вона, подаючи йому
руку, промовила:
– Дякую за супровід і прошу не
йти зо мною далі. Отут за скру
-
том вулиці моє помешкан
ня. До
побачення.
Він зупинився. Вона щезла, а
він звільна пішов у против
ний
бік, довго блудив по різних пло
-
щах і заулках, поки ви
йшов на
ринок, і потім ніяк не міг прига
-
дати собі, де се було, де вона по
-
кинула його і де її помешкан
ня.
Але йому лишилося одно, її сло
-
ва: «До побачення». Він тулив у
своїй душі ті слова, мов найдо
-
рожчий скарб, і вони справді в
од
ну мить перемінили весь його
дотеперішній настрій. Вони до
-
да
ли блисків сонцю, блакиті не
-
бу, обілляли золотом сірі міські
мури, перлами вимостили вибо
-
їсту вулицю, пахоща
ми освіжили
затхле міське повітря, роз’яс
ни
-
ли радо
щами людські лиця, на
-
по
внили весь світ розкішшю,
лю
бов’ю і нечуваною силою. У
Євгенія ши
роко дихали груди,
блища
ли очі, в голові фуркотіли
дикі, смілі та енергічні думки;
він мав те чуття, що відніс якусь
велику побіду, здобув щось
безмірно цінне, був хвилину в
раю і виніс відтам та
кий скарб,
якого йому вистане на озоло
че
-
н
ня цілого, хоч би й як неща
сли
-
вого життя.
XVII
Тепер пішли один за одним та
-
кі чудові золоті дні, що Єв
геній і
досі згадує їх як одиноку щасли
-
ву хвилю свойого життя, оди
-
ноку свою весну з усіми весня
-
ними чарами і па
хощами. Тепер,
на віддаленні десятьох літ, від
-
городжені безоднею муки і без
-
надійності, ті дні видаються йо
-
му од
ною хвилиною, блиску
чим
островом, що пишається над са
-
мим гирлом водопаду. І йому
здається, що він плив побіля то
-
го острова з шаленою бистро
-
тою, хоч і в ту пору мав ілю
зію,
що стоїть на місці; він так си
-
льно, всею душею, всіми змисла
-
ми був затоплений у своїй лю
-
бові, що час і місце не існували
для нього, і він проки
нувся ті
-
льки тоді, коли було по всьому і
щасливий острів пропав для
нього навіки.
І чим властиво він був такий
щасливий у ту пору? Він і досі
чує подих того щастя, але як
воно прийшло, в чім про
являло
себе, він не міг би сказати. Він
не говорив їй любов
них при
-
знань, не чув від неї ані най
ме
н
-
шого натяку на лю
бов, не цілу
-
вав її уст, не доторкався її паху
-
чого волосся, ледве що при кож
-
дім баченні і розставанні сти
-
скав легень
ко її руку. Але він
чув, що стіна відчуження не іс
-
нувала між ними, силою своєї
любові чув, здавалось йому, ко
-
ждий рух її душі, чув тиху га
-
рмонію тої душі, любувався ко
-
ждим по
ривом її волі. Коли при
-
ходив на лекцію, заставав її в са
-
лоні; він знав, що завсіди перед
його приходом вона встане від
фортеп’яна і вийде йому назу
-
стріч до салону – часом з ко
трою
з панночок, а часом сама. Вона
тихо, лагідно всмі
ха
лася, пода
-
ва
ла йому руку, часом промо
в
-
ляла кілька слів, повних тихої
щирості, але далеких від усякого
сенти
ме
н
талізму або іронії, при
-
ві
тно, спокійно, натурально, як
ко
ли б говорила до любого бра
-
та. І ся га
рмонійність роз
лива
ла
-
ся довко
ла неї, мов проміння
довкола ла
мпи, і під її впли
вом
він робився також спокійним,
чистим і щи
рим. Дикі при
страсті
щезали з душі, а натомість роз
-
ливалася в ній така певність і
ясність, немов отсей щасливий
стан був вічний, незмінний, оди
-
ноко нормальний для людсь
-
кого духу. Він сідав до форте
п’я
-
на і починав грати зразу обо
в’я
-
з
кові вправи, потім свої улю
б
-
лені народні пісні в ком
позиції
Лисенка. Він знав, що перші згу
-
ки тих чудових акордів відразу
змінять фізіономію школи і при
-
ваблять до його покою всіх його
товаришок. Регіна приходила
ос
тат
ня. Вона сідала оподалік,
але так, що могла бачити Єв
ге
-
нієве лице. Євгеній, граючи на
-
пам’ять, не зводив із неї очей.
Стрічаючися з нею поглядом, він
уже не бентежився, не мішався;
так само й вона спокійно виде
-
ржувала його погляд. Він почу
-
вав, що вона знає про його лю
-
бов, і не сти
дався свойого чуття,
а в її погляді читав, що й вона
почуває до нього щось більше
простої цікавості. А попроща
-
вшися з нею на вулиці, він ви
но
-
сив із того короткого товаришу
-
вання з любою дівчиною стіль
-
ки енергії, душевної твер
до
сті і
чистого підйому чуття, що ціло
-
денна праця бу
ла йому легкою.
З подвоєною силою він учився
до екза
менів, не дбаючи ні про
що більше. Він не укладав собі
планів бу
ду
щого, бо пощо? Адже
вона, його найкраща бу
дущина,
тут, близько нього. Адже завтра
він буде міг знов заглянути в її
очі, стиснути її руку, дихати тим
самим по
вітрям, що й вона. Тіль
-
ки одна постанова й була у ньо
-
го: зробивши до
кторат, він пого
-
во
рить з нею про їх спільну бу
-
дущину. До того часу вже не
-
далеко, – значить, нічого забіга
-
ти напе
ред. Так минали йому
дні за днями, тижні за тижнями.
На
ді
йшли Різдвяні свята. В фо
-
рте
п’яновій школі зроблено фе
-
рії – аж до посту. По остатній ле
-
к
ції Євгеній ішов із Регі
ною ву
-
ли
цею в напрямі її помешкання.
– В лютім сідаю до ригорозів, –
мо
вив Євгеній.
– Думаю, що вже тепер можна
гратулювати вам, – мови
ла Ре
гі
-
на.
– Ну, се ще не таке певне. Ко
ж
-
дий екзамен – то свойого роду
ло
терія: або виграю, або про
-
граю.
– Ну, але я певна, що ви виграє
-
те, – мовила вона всміха
ючись.
– Ваша певність – се комплі
-
мент для мене. Я рад би за
слу
-
жит
и на нього.
– Завідоміть мене про ре
зуль
-
тат вашого екзамену. Мені ціка
-
во буде знати се.
І вона з кишені свойого пальта
виняла маленьку візито
ву кар
-
то
чку, де під друкованою на
з
-
вою була рукою допи
сана її ад
-
ре
са, і подала йому.
– Ну, а під час карнавалу поба
-
чи
мося? – питав Євгеній.
– Можливо. Я надіюсь бути на
балу академіків.
Ішли ще хвилину, розмовляю
-
чи свобідно, навіть не прочу
-
ваючи, що се їх остатня розмова.
Нараз Регіна затрем
тіла і поблі
-
дла.
– Що пані таке? Пані так поблі
-
дли! – мовив Євгеній, переля
ка
-
ний до глибини душі.
– Нічого, нічого! – мовила вона,
ледве переводячи дух. Потім по
-
дала йому руку.
– Бувайте здорові! До побачен
-
ня!
– Ні, я пані не покину так! Пані
щось нездорові. Поз
вольте вашу
руку. Я проведу вас. А може, взя
-
ти фіакра?
– Ні, ні, ні! Прошу вас, ідіть. Ме
-
ні нічого. Я не можу...
– Але, пані... Ви тремтите, ви
не
здорові...
– Ні, пане! Се тілько так... хви
-
лина. Прошу вас... пане Єв
геній,
лишіть мене! Я вам потім колись
скажу.
– Ні, пані! Я не відступлю вас,
поки не вспокоїте мене, що ви
направду не хорі.
– Але ж ні, ні! Я здоровісінька.
– Ну, а чого ж ви так поблідли?
– Ах нічого... Бачите, отсе моя
цьоця в фіакрі поїхала і ба
чила
мене з вами. Ну, але се нічого.
Про
щавайте!
Вони розсталися. Євгеній пер
-
ший раз почув про ту цьо
цю, і
його щось мов шпигнуло в се
-
рце. Що се за цьоця, що сам вид
її так змішав, стурбував, пере
ля
-
кав сю, здава
лось, так спокійну і
певну себе дівчину? Чи Регіна
боїться її? Залежна від неї? А
коли залежна, то чи справді їй
гро
зить від тої цьоці яке лихо?
Все те були для нього загадки, і
він постановив собі, скоро поба
-
читься з Регіною, по
говорити з
нею про все, про все. А тим ча
-
сом він біг, спішив до своєї ква
-
ртири: адже ж у нього в кишені
була дорога пам’ятка від неї, її
білет! Він не міг діждатися тої
хвилини, коли опиниться на
дру
гім поверсі, відімкне свій по
-
коїк, пере
ве
де дух. А потім він
виняв той білет, довго, горячо
цілував йо
го і тільки тоді прочи
-
тав, що було на нім написано:
«Ре
гі
на Твардовська, вулиця Зе
-
лена, число 8, перший поверх, у
пані Армашевської».
А потім були Різдвяні свята, які
Євгеній провів над книж
ками. А
потім був бал академіків, на ко
-
трім був Євгеній, але не було Ре
-
гіни. А потім він зробив докто
р
-
ський екза
мен summa cum laude
[25]
і того самого дня тремтя
-
чою зі зво
рушення рукою напи
-
сав на своїм візитовім білеті в
кі
лькох словах заві
домлення
про сей факт і, заклеї
вши білет у
ма
леньку коверту, вислав його
експресом Регіні на вка
за
ну ад
-
ре
су. І ще того самого дня той
сам експрес приніс йо
му до його
помешкання і вкинув у листову
[25]
- З найкращою похвалою (з
найкращим успіхом) (лат.).
скриньку ін
ший візи
товий білет,
на якім було напи
сано:
«Ви трошечка спізнилися. Моя
сестріниця Регіна Твар
до
в
ська
вла
сне вчора вийшла замуж і сеї
ночі виїхала зі своїм мужем на
постійний побут на провінцію,
то й не мог
ла особисто відібрати
вашого писання. При нагоді я
пере
шлю їй його. З поважанням
Анеля Армашевська».
Євгеній тяжко відхорував сю
маленьку візитову карточ
ку і ті
-
льки помалу, по довгих місяцях,
прийшов до себе. І хо
ча тіло ве
-
рнуло до давнього здоров’я, ду
-
ша не переста
ва
ла боліти. Спо
-
ми
ни про Регіну не поки
дали
йо
го, він рва
вся до неї думками,
мріями, шукав її в ко
ждім новім
мі
сточку, в кождім селі, куди ки
-
да
ла його доля, але все на
дармо.
З часом острий біль уступив із
душі, він зжився з ду
мкою, що
вона пропала для ньо
го, втя
гну
-
вся в щоденну життєв
у боро
-
тьбу, відзискав свою певність і
духову рівно
ва
гу, але все-таки
вряди-годи в душі воскресали
да
вні спо
мини, давні болі ще
мі
-
ли і мучили, як давно загоєна
рана, з якої сплило бага
то крові.
Вид якого-будь жі
ночого лиця,
подібного до її лиця, міг викли
-
кати ті спомини і захитати його
супокоєм, як ось тепер вид яко
-
їсь чорної дами. Та ди
во, одино
-
ка пам’ятка, яку він мав із рук
Регіни, її візитова карточка, що
він хоронив як найбільші свя
то
-
щі, вона в таких хвилях бу
вала
йому ліком, успокоювала його
душу. Він виймав її зі шкатулки,
цілував і довго вди
влявся в по
-
черк її письма, і перед ним звіль
-
на воскресала її люба рука, її фі
-
гура, її лице, і йо
му бачилося, що
знов дивиться в її очі, і п’є з них
дивну гармонію, і наповняється
почуттям надлюд
ського супо
-
кою і щастя, того щастя, що для
своєї повнот
и не потребує нія
-
ко
го фізично
го дотику, ніякої
бли
зь
ко
сті, бо само воно – най
-
тісніше сполучен
ня, збратання
ду
ші, волі і всіх помислів.
– Не судилось мені поділяти з
тобою прозу життя, – про
мовляв
він до фігури, що жила в його
уяві, – та, може, се й ліпше. Нія
-
кий шлюб, ніяка розлука не за
-
бо
ронить
, щоб ти була пое
зією
мойого життя. – І, вспокої
вшися
сею «оп
тимі
сти
чною» думкою,
Євгеній, мов після острої, але
цілю
щої купелі, вертав до своєї
щоденної праці.
XVIII
Два чи три дні пізніше при
й
ш
-
ли до нього замовлені ли
стом
се
ляни з Буркотина в справі
про
цесу з паном мар
шалком. Се
була неділя, і вони вибрали собі
той день, щоб не тратити ро
бу
-
чої днини. Було їх три – креме
-
зні, пле
чисті постаті, в довгих
гунях, переперезаних широкими
чере
са
м
и, з кошеля
ми через
пле
чі, з костурами в руках. Во
ни
му
си
ли з півгодини ждати в
передпокої, поки Єв
геній упо
ра
-
в
ся з іншими кліє
нтами і по
про
-
сив їх до своєї канце
лярії.
– Слухайте, панове господарі, –
мо
вив він, – я попросив вас, що
-
би ви потрудилися до мене в
справі вашого проце
су.
– Та спасибі вам, паночку, – мо
-
вив один із селян. – Та ми от
при
йшли. Певно, термін буде?
– Ні, про термін ще не чути ні
-
чо
го. Я хтів про щось інше по
го
-
ворити з вами. Прошу, сі
дайте!
Люди посідали на плетену ка
-
напу, аж сей сухоребрий ме
бель
затріщав під їх тягарем. Тоді
один із них устав, недовірлив
о
зирнув на те місце, де сидів, і
пересівся на крі
сло.
– Те пасовисько, що ви за нього
процесуєтеся, виносить двад
-
цять моргів, правда?
– Так, паночку.
– А кілько так воно варто, якби
купити?
– Та що, як для кого. Для кого
чужого, може, й нічого не варта,
а нам воно дороге.
– Наше, прадідівське! – під
тве
р
-
див другий господар.
– Ну, але якби так у пана хотіти
відкупити?
– Що? – скрикнули всі три на
-
раз. – Своє власне ми мали би
від
купувати від него? Радше го
-
ловами наложимо, всі на жебри
підемо, а своєї дідівщини у да
-
рмоїда купувати не будемо.
– Я не кажу про вас! Борони Бо
-
же! Ви ж знаєте, що я вам при
-
знав, що ваша правда, що процес
мусите виграти.
– Дай Боже пану здоровля, –
мо
в
ив знов перший селя
нин. –
Але пощо ж тепер пан адукат за
-
кидають у іньчий бік?
– Я не закидаю в жаден бік, а ті
-
лько питаю вас по-просту. Адже
й для процесу треба знати, кі
ль
-
ко ви собі цінуєте те пасови
сь
-
ко?
– Та для нас воно варто міліо
-
ни. Нам без него жити не можна.
Бачите – під самим носом. Ні ку
-
р
ки де випустити, ні гуску, ні те
-
ля вигнати. А пан спер, польових
посилає, грабить, заганяє, хоч із
села тікай.
– Розумію, розумію. Про те ані
слова, що воно вам дуже потрі
-
бне. Але я гадаю: двадцять мор
-
гів пасовиська – то ще не та
кі
ве
ликі скарби. Почому у вас
морг вірнóго поля?
– Е, що там вірнé поле! Вірнóго
поля доброго у нас морг купить
за сто, за сто двадцять ринських.
– Ну, а морг городу?
– За морг городу, між хатами,
тре
ба дати триста, штири
ста ри
-
нських.
– Ну, то пасовисько, певно, сті
-
ль
ко не буде коштувати, як вір
-
нé поле. Але візьмім навіть так.
То що ж, двадцять мор
гів по сто
ринських, то були би дві ти
сячі.
– Е, пан хотів Шльомкові про
да
-
ти його за тисячу, але як ми на
Шльомка похрупостіли, то він
відступив.
– Що то за Шльомко?
– Та жид, орендар.
– Ну, бачите, то сам пан цінить
се пасовисько лиш по п’я
т
десят
ринських за морг. А кілько вас
досі коштує про
цес?
Селянам, очевидно, немила бу
-
ла ся розмова. Вони під
зорливо
дивилися то на адвоката, то
один на одного, далі той, що досі
головно промовляв, відповів не
-
радо:
– Та що пан будуть нас допи
ту
-
вати, кілько нас коштує про
цес?
Коштує, що коштує, але ми му
-
симо
дійти свого.
– Я вважав своїм обов’язком із
са
мого початку звернути вашу
увагу на те, що справа буде ще
коштувати немало гро
ша і кло
-
потів. Та хто знає, чи оплатиться
вам сею доро
гою доходити до
свого.
Селяни мов на команду встали
зі своїх місць.
– Та коли пан адукат, – мовив їх
бесідник, кланяючись, – коли
пан адукат чогось на нас загні
-
ва
лися, – знов поклін, – і не хо
-
чуть далі провадити нашої спра
-
ви, – греміальний по
клін усіх
трьох, – то ми просимо віддати
нам наші папе
ри, а ми підемо
шукати собі іньчого адуката.
– Але ж, люди, – мовив Євгеній,
підходячи до них і насилу усад
-
жуючи знов там, де сиділи, – що
вам такого? Хто вам ска
зав, що я
на вас гніваюся? І за що би я мав
гніватися на вас? Хочете відіб
ра
-
ти від мене свою справу – я вам
не бо
роню, а не відберете, то бу
-
ду провадити її далі; в тім ваша
воля.
Я хотів поговорити з вами
про іншу справу.
– Про яку?
– Ваше село досить велике, пра
-
в
да?
– Та досить.
– Кілько нумерів?
– Та буде більше як двісті.
– Ну, і нарід не такий дуже бі
д
-
ний.
– Ой, говоріть, не бідний! Та
вже не багатий.
– А все-таки, ґрунту маєте до
-
сить, худібка є, хліб родить
ся.
– Е, що з того! От маємо сті
ль
-
ко, щоб із голоду не пухну
ти.
– Ну, а пан добре стоїть?
– А Бог його святий знає.
– Має гроші? Чи, може, в дов
-
гах?
– А хто його знає? Ми там у йо
-
го касу не заглядали.
– Отже, кажете, що хотів па
со
-
висько продати жидові.
– Та то нам на збитки.
– Ага. Ну, але я чув, що він би й
цілі свої добра готов про
дати.
– Та що нам із того? Він про
-
дасть, іньчий пан купить, а ми
як були хлопами, так будемо.
– Ну, а якби ви самі купили?
– Що таке? Пасовисько?
– Ні, всі панські ґрунти з дво
-
ром і з лісами.
– І з лісами? Гм, гм... Пан жа
р
ту
-
ють собі з нас. Хіба хлопам віль
-
но купувати панські добра?
– А чому ж би не вільно? Як ві
-
ль
но жидам, то вільно й хло
пам.
– Жиди мають гроші, а хлопи
відки візьмуть?
– Жиди потрафлять і без гро
-
шей купити, то чому ж би й хло
-
пи не могли?
– Не нашої голови на се треба, –
мовили селяни, хитаючи голо
-
вами.
– Ну, але преці варто би над
сим подумати, – мовив Єв
геній,
при
суваючися ближче до стола.
– Слухайте, люди. Я би вам повів
щось, але мусите мені дати сло
-
во, що нікому про се не скажете.
– О, та кому би ми мали говори
-
ти?
– Дайте руку, що будете мовча
-
ти!
Селяни зацукалися. Жаден не
протягнув руки.
– Та можуть пан говорити, ми
не скажемо нікому.
Євгеній зміркував, що вони на
-
струнчені против нього, і по
-
становив собі не відкривати пе
-
ред ними всіх карт.
– Як собі знаєте. Се ж не моя
річ, тілько ваша. Отже, зна
йте,
що пан маршалок готов би був
продати свій маєток.
–Та що нам з того?
– Те вам з того, що можете ді
-
стати на пана якого жида або ще
гіршого пана.
– Ой, гіршого вже не дістанемо.
А жида волимо, ніж сего.
– А не ліпше би то було не ді
-
стати нікого?
– Ба, чи не ще!
– І закупити самим той маєток?
Селяни пошкробалися в голові.
– Ні, пан нас щось дурять. Де то
хто таке видав, аби хло
пи купу
-
вали панські маєтки?
– Ну, купіть ви, то й інші поба
-
чать.
– Та бійтеся Бога, паночку, де
ми тількі гроші візьмемо?
– А які ж, по-вашому, гроші на
се потрібні?
– А хіба ми знаємо? Та там, пе
-
вно, з міліон треба буде.
– Смійтеся, люди! Маєток оці
-
нений усього на сто два
дцять
ти
сяч, а на те сімдесят тисяч по
-
зичено в банку.
– Ну, то нас банк зліцитує.
– Вас? За що? Ви ще й не вислу
-
хали, що вам хочу сказати, а вже
боїтеся, що вас банк зліцитує.
Фе, не будьте дітьми. Адже ви
-
дите, що пана не ліцитує, хоч він
позичив і не від
дає. Ви пере
-
ймете банковий довг на себе.
– Не хочемо! – в один голос
скри
кнули селяни. – Що з то
го,
що банк пана не ліцитує, а нас,
певно, по році пустить з тор
ба
-
ми.
– Але ж не бійтеся! Чекайте! Я
вам ще не доповів усього. Я ж
вам не кажу брати банку на себе
зараз, а тілько тоді, якби-сте ку
-
пували маєток.
– Ні, не хочемо. То не наш анте
-
рес! Ми люди прості, нас леда-
хто обдурить. Що нам залазити
в таке велике діло? Нам аби на
своїм вижити...
– Ей, люди! Будете колись пла
-
кати на свій нерозум, ви і ваші
діти. То на дурний кавалок пасо
-
виська вам не жаль вики
дати
тисячі, а коли я раю вам та
кий
інтерес, що може вам і ва
шим
потомкам дати хліб у руки, то ви
навіть вислу
хати мене не хоче
-
те.
– Та пан нам рають то, що пану
випадає, але ми на те не при
-
стаємо.
– Чому?
– Бо то не наш антерес
– Але я готов вам допомогти,
пе
репровадити справу.
– Біг заплать пану, але ми на те
не пристаємо.
– Волите бути жебраками і по
-
пи
хачами, ніж панами в своїм
селі, – гірко промовив Євгеній.
Селяни вклонилися.
– Т-та! Пан своє знають, а ми
своє.
– Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що
пан підкупив мене, щоб я по
ма
-
гав зсадити його з маєтку? Чи
ду
маєте, що хочу обду
рити вас?
Маєток на вас зробити? Я тілько
бажав би, щоб вам добре було.
– Най пан будуть вибачні, – мо
-
вив з лукавою покорою один се
-
лянин, – але ми люди прості, ми
на тих антересах не розуміє
мося
і не можемо в те вдаватися.
Вони встали і взяли шапки в
руки.
– Га, як собі знаєте. Спімнете
ко
лись моє слово, що я ра
див
вам на добре, але тоді буде за
-
пізно.
Селяни поклонилися і стояли,
мнучи шапки в руках.
– Та ми би просили, аби пан бу
-
ли ласкаві таки віддати нам на
-
ші папери.
Євгенію мовби води холодної
бу
хнув у лице. Не говорячи нічо
-
го, він зібрав, які мав, папери,
що відносилися до їх процесу, і
віддав їм.
– В ласці Божій! Бувайте здо
ро
-
ві, паночку! – мовили селя
ни, ви
-
хо
дячи.
– Дай Боже здоров’я! – мовив Єв
-
геній, силуючися говори
ти спо
-
кійно і свобідно. – А як вас який
жидок виссе з гро
шей або як
знов зірветеся до бійки з пан
сь
-
кими гайдуками і вас кі
лька
на
-
дцять засадять до кри
міналу, то
прошу знов до мене!
Селяни вийшли, але ще в две
-
рях почали голосно говори
ти
між собою.
– А що, куме, не правду Шльо
м
-
ко казав?
– Ба я! Та то видно. Пан усе за
па
ном.
– А кождий аби лише з хлопа
зде
рти! А викришило би вас до
ноги!
XIX
Ся розмова попсувала Євгенію
всю неділю. Хоч при лю
дях він
завсіди видавався спокійним,
пе
вним себе, веселим і жа
рто
в
-
ливим, та бували і у нього часи
сумнівів і зневіри. В такі ча
си
він, коли не мав пильної роботи,
замикався в своїм покої, читав,
думав або писав дещо, щоб ро
-
збити чорну хмару на ду
ші.
Таке було й сьогодні. Неділя.
Гарний осінній день. У всіх це
-
рквах дзвони грають, аж повітря
гуде і тремтить. Ву
ли
ця
ми тов
-
пляться люди, коло церкви і ко
-
стелу цілі база
ри, коло ши
ночків
мов пчіл у гарячу днину, сміхи,
шум, гуркіт фіакрів.
Усе мішається, заповнює душу
якоюсь повінню життя.
Євгеній замкнув канцелярію і
думав піти до міста. Але зараз
йому відхотілося. Куди піду? До
кого? Пощо? Він не мав у місті
ніякого щирого приятеля. Зре
ш
-
тою, тепер обід
ня пора близька;
поприходять із церкви або з
про
ходу та й за стіл – не пора на
відвідини. І він завернув до сво
-
го по
кою, замкнув двері і про
бу
-
вав занятися чим, щоб ро
зігнати
неприємне чуття. Але нерви йо
-
го були розстроєні. Ні
чого сві
-
жо
го до читання не було, на пи
-
сання не було сили, і він почав
ходити по покою, пере
міняючи
своє неприємне почут
тя на сло
-
ва і силогізми.
– Що ж, від селян годі й надія
-
тися чогось іншого. Так довго
всі дурили та туманили їх, що
вони й розуміти не можуть су
-
рдутовця такого, котрий би не
хотів дурити їх. Жида розу
мі
-
ють, бо жид відразу каже: дай. І
знають, що зідре їх, і йдуть до
нього, бо його поступування
про
стіше, відповідне до їх спо
со
-
бу думання.
Йому пригадалися звичайні ра
-
ди, які дають на се наші інте
лі
-
ген
ти. «Освіта». Він усмі
хнувся
гірко. «Що таке осві
та? Чи вмі
-
лість читати і писати – се освіта?
Чи, прочи
та
в
ши всі кни
жечки
«Просвіти» [26]
і «Обще
ства Ка
-
ч
ковсько
го», [27]
чоловік зроби
-
[26]
- «Просвіта»
- культурно-освіт
-
нє товариство, засноване у Львові
1868 р. з метою поширення освіти
серед народу (відкривало хати-чита
-
льні, видавало популярні брошури,
календарі тощо). Діяльність «Про
с
-
ві
ти» в Україні віднов
лена наприкі
-
нці 1980-х рр.
[27]
- «Общество Качковського»
–
просвітницьке моск
вофі
ль
ське това
-
риство, яке виникло у Львові 1875 р.
Назву ді
стало від прізвища Михайла
Качковського (1802–1872), який пе
-
ре
дав товариству значні кошти та
ть
ся освіченим? Що
більше, чи,
скін
чивши універси
тет і одер
жа
-
в
ши диплом, чоло
вік роби
ть
ся
осві
ченим? Так освіченим, щоб у
кождій життє
вій пригоді міг со
-
бі дати раду? Щоб не ро
бив дур
-
будинок, хоча сам москвофілом не
був. Москвофільство
– суспільно-по
-
лі
тичний і літературний напрям у
Галичині, Буковині і За
карпатській
Україні в другій половині ХІХ – поча
-
тку ХХ ст. В основі москвофільства
покладена ідея «злиття всіх сло
в’я
н
-
сь
ких рік в єдиному російському мо
-
рі» під владою ро
сій
ського царя. При
цьому українці оголошувалися ча
с
-
ти
ною «російського племені», а ук
-
раїнська мова – діалек
том російської
мови.
ниць у най
ближчих йо
му, най
-
практичніш
их спра
вах? Адже ж
Вагман заки
дає свої лихварські
сіті на панів, посесорів, уряд
ни
-
ків, значить, на саму сметанку
ін
те
лігенції в повіті. І що ж? Усі
вони треплют
ься в його сітях, а
вимотатися не можуть. Я пев
-
ний, що він не одному Бри
каль
-
ському може в сій хвилі при
ло
-
жи
ти ніж до горла. І що ж помо
-
же тим панам їх освіта? На
що
вона їм, коли не в силі ви
дерти
їх із рук такого про
стого халат
-
ника?»
Він ходив по покою і пере
ве
р
-
тав думи, мов важке камін
ня.
Чо
го ж тут потрібно? Який ви
-
хід? Йому пригадалала
ся при
по
-
відка: «Тим чорт ляхів бере, що
одинцем ходять». І зараз же він
пригадав собі Вагманові сло
ва
про пана Бри
кальського, що сей
пан зичить гроші у різних жидів
і по
ті
шає себе тою думкою, бу
-
цімто вони, кождий для себе, де
-
р
жать се в секреті, і навіть не
підо
зріває, що всі ті позич
ки
йду
ть із одних рук. І, певна річ,
пан сам держить свої по
зички в
секреті, доки може, тобто доки
його чорт не візь
ме. І се має бу
-
ти освічений чоловік? «Ні, кни
-
жкова освіта ще не дає жит
тєвої
освіти. Неписьменний торго
ве
ць
може бути в життє
вих справах
освіченішим чолові
ком від до
к
-
то
ра філософії. Жит
тєва освіта,
ось в чім річ! Щоб чо
ловік при
-
викав жити з людь
ми, порозу
мі
-
ва
тися з ними, солід
аризу
ва
ти
-
ся. Почуття солі
дарності між лю
-
дь
ми – се мета тої школи. Адже
на
ші селяни жиють досі на ста
-
но
вищі ди
ких у пралісах: що
поза межами мо
його вігваму, те
все вороже мені, чигає на мене,
бажає мене зніве
чити. Від
си во
-
рожнеча між сусі
дами за дріб
ни
-
ці, загальне недовір’я, облесли
-
вість і брехли
вість. Адже я пев
-
ний, що вони, вий
шовши від ме
-
не, просто підуть до свого Шльо
-
м
ка і роз
по
відять йому, що я ра
-
див їм купити панські добра. Ще
й при
брешуть дещо, бо слухали
нерадо і відійшли, не вирозумів
-
ши добре, чого я хочу».
Він почав ходити живіше. При
-
кре почуття в його душі ді
й
шло
до вершка і перебуло кризис.
Йому відкрилися ве
се
ліші гори
-
зонти.
– А коли знаю се, коли розумію
причини сього, то нічого й гриз
-
тися. Треба провести їх через
школу життєвої ос
ві
ти, збудити
в них громадського духа, а там
побачимо. При першій нагоді по
-
ї
ду до Буркотина, роздивлюся
все на міс
ці, побалакаю ще з ін
-
шими людьми. Побачимо, може
во
но не так лихо буде, як зда
-
ється.
Він зупинився коло вікна і зи
-
рнув на міський сад. Його очі все
падали на те місце, де колись-то
бачив чорну даму, але її не було
там. Стежкою сунула рі
зно
бар
-
вна хвиля па
нів, пан
ночок, ді
-
тей, а коло лавки, де си
діла ко
-
лись чор
на да
ма, стояв недвиж
-
но прецляр із кошем прецлів та
ме
дя
ни
ків на руці.
Євгеніїв зір перебіг на тісне по
-
двір’я його дому. З сього боку
подвір’я було вузеньке, заті
сне
-
не мурованим парка
ном, майже
темне і вогке. Попід парканом
ішов сторож Ба
ран. Євгеній зра
-
зу не звернув на ньо
го уваги; ба
-
чачи, як він іде здовж муру, він
подумав, що йде до комірки по
ко
новки або по мітлу. Але по
хвилі, зирнувши удруге, він по
-
бачив, що Баран тою самою сте
-
жинкою попід мур, у най
густі
-
шій тіні, йде назад, голіруч, рів
-
ним, вимі
реним кро
ком. Дійшо
-
в
ши до місця, де подвір’я розши
-
рюється і з-поза вугла дому
вихапується ясна смуга соняч
-
ного світла, Ба
ран вертає назад
у тінь і знов іде попід мур своєю
дав
ньою сте
жкою. Се зацікавило
Євгенія. Він почав придивля
тися
Баранові, але не міг відкрити ні
-
чого. Сторож ходив, мов ва
р
-
товий на чаті. Піднявши голову
вгору, у військовій по
ставі, не
змигаючи оком ні в сей бік, ні в
той, він ходив, хо
див і ходив. Єв
-
генієві здавалося, що бачить
якісь рухи його уст, немов Баран
говорив щось до себе, але голосу
не було чути. Се тяглося досить
довго. Аж ось на ратуші вда
рила
перша година. Баран мов проки
-
нувся зо сну, зупинив
ся, зітхнув,
оглянувся довкола, зняв капе
-
люх, об
тер собі ру
ка
вом піт із
чола і втомленим кроком пі
шов,
сим разом уже не бокую
чи від
світла. Євгеній слідив за ним
очима: він пішов до свого покою
в сутерені – певно, ляже спати.
«Мабуть, його епілептичні на
-
па
ди повторяються в іншій фор
-
мі», – подумав собі Євгеній. Пла
-
тя
чи за квартиру, він не
давно
згадував Вагмановій про хороб
-
ливий стан сторо
жа.
– Що ж робити? – відповіла жи
-
дівка. – Він свої обов’язки спо
в
-
няє добре. А що хорий, то вже
викидати його? Він не шкідли
-
вий нікому, доки його не роз
-
дразнять. Зрештою я не стою за
ним, але Вагман хоче його мати
у себе.
Євгеній, сказавши по правді,
та
кож не мав причини жалу
ва
-
тися на Барана; він дбав про
порядок у домі, держав чистоту,
був усе на місці, коли його треба
було післати за чим, і, що най
-
важ
ніше, був мовчазливий. Дуже
рідко з його уст чути було яке
слово. Ходив мов у глибокій за
-
думі. І всі довкола, знаючи йо
го
хоробливий стан, не займали
його і старалися говорити з ним
лагідно – і якнайменше. На його
дивацтва, такі, як отсе ходження
на варті, не звертали ува
ги. Всі
знали, що на нього «нападає ча
-
сом», але знали та
кож, що про се
найліпше не згадувати йому. Те
-
пер, видно, на нього напав при
-
вид, що він мусить відбувати
вар
ту. «Що ж, нешкідливий при
-
вид», – подумав собі Євгеній. Йо
-
му прийшли на гадку слова Ваг
-
манової, що вона радо від
пра
-
вила би Барана, але Вагман упе
-
рся при тім, щоб держа
ти його.
Що воно значиться? Чи він має в
тім якийсь свій рахунок, чи
держить його з доброго серця?
Адже справді, неабияке поло
-
жен
ня Баранове! Хорий чоловік,
що «на ньо
го нападає», значить,
хорий на таку слабість, якої всі
бо
яться, а на яку ліку нема, до
того відомий як убійця своєї
жінки, – ну, коли б тепер Вагман
відправив його, то що йо
го жде?
Ніхто його не прийме, нікуди
йому діватися, хіба перевісити
торбу через плечі та йти на ви
-
проси. Ні, видно, Вагман не та
-
кий злий чоловік, бо й вираху
н
-
ку з Бараном не має, мабуть, нія
-
кого. Держить його, дає хату, ще
й пла
тить дещо, а що Баран за
-
ро
бить від партій, то окремо – і
жиє бідний чоловік.
Ідучи на обід, Євгеній побачив
Барана на подвір’ї, як по
рався
щось коло криниці. Він по
здо
ро
-
вив його. Баран уклонивс
я йому,
не мовлячи ні
чого, але Єв
геній
замітив, що перший раз від часу
їх знайо
мства Баран впер у ньо
-
го свої блискучі очі, дивився на
нього довго і вперто, не зми
га
ю
-
чи. В тих очах, так здавалося
Євгенію, було щось мов ва
ж
кий
сум, змішаний з якоюсь болю
-
чою ці
кавістю. Здава
лось, що він
хотів щось промовити, запитати
про щось у Євгенія, і молодий
адвокат, мов прикований тим
погля
дом, зупинився, ждав. Але
Баран по хвилі спустив очі і за
-
нявся своїм ділом, не мовлячи
нічого, – і Єв
геній пішов своєю
дорогою.
XX
Вечором тої самої неділі Єв
-
геній сидів у своїм покої, заня
-
тий вироблюванням якогось ре
-
курсу, коли нараз засту
кано до
дверей, і ввійшов Стальський.
Пі
сля тої пам’ятної стрічі, коли
Стальський ночував у нього, Єв
-
геній рідко здибався з ним, не
заходив у розмову і оказувався
су
проти нього холодним і бай
-
дужним. Він почув, що його ста
-
ра ан
типатія до сього чолові
ка
збільшилася, і не завдавав собі
праці скривати се. Але Сталь
сь
-
кий, мов і не завважував ні
чого,
кланявся Євгенію ни
зенько,
стрі
чав і прощав його об
лес
ли
-
вим усміхом і навіть – що всім
бу
ло дивно – поза
очі відзивався
про нього з великими похва
ла
-
ми. А се була майже нечувана
річ, аби Стальський похвалив
ко
го поза
очі.
– Добрий вечір пану ме
цена
со
-
ві! – мовив він, втикаючи насам
-
пе
ред свою голову до покою. –
Мо
жна ввійти?
– Прошу! Добрий вечір! – мовив
Євгеній не дуже-то при
язно, не
встаючи з місця.
– Дуже перепрошаю, що пере
-
риваю пану меценасові ро
боту.
Надіюсь, вона не дуже приємна?
Євгеній усміхнувся.
– Е, якби-то ми лиш приємної
ро
боти шукали, то різні ме
цена
-
си і офіціали могли б і з го
лоду
померти.
– Га, га, га! Правда, правда! Зна
-
чить, не потребую робити собі
закидів, що перерву на хви
льку.
– Е, се інша річ, – мовив Єв
ге
ній.
– Робота досить пильна, тре
ба
зробити її.
– Надіюсь, що не конче сьо
го
-
дні.
– Ну, я з таких, що завсігди во
-
лію сьогодні, ніж завтра. Але
про
шу сідати. Що вас приводить
до мене в таку пізню годину, па
-
не Стальський?
– Пізню? – аж скрикнув Ста
ль
-
сь
кий. – Що пан меценас мов
ля
-
ть! Ще ледво осьма. А я до пана
меценаса справді з одною ма
ле
-
нькою просьбою.
– Прошу, чим можу служити?
– Не знаю, як і казати. Може, се
буде занадто велика пре
тензія з
мого боку...
– Ну, пане Стальський, без ін
-
тродукцій! Знаєте, ви були та
кі
ласкаві помогти мені при ін
ста
-
ляції.
– Ах, пане меценас! Прошу не
зга
дувати про се! Я робив для
власної приємності і не хотів би,
щоб ви за те почува
лися до яко
-
гось обов’язку супроти мене.
– Ну, та говоріть-бо вже, чого
вам треба, а то ми ще на са
мих
церемоніях посваримося, – жа
-
ртуючи, мовив Євгеній.
– Бачите, пане меценас, – мовив
Стальський, опираючись голо
-
вою на долоні, а ліктем на розі
Євг
енієвого бюрка, – тоді, коли я
ночував у вас... ви були такі до
-
брі і втрактува
ли мене тою чу
-
до
вою наливкою...
– І вона не дає вам спати, до
ма
-
гається компанії, – смі
ю
чись, мо
-
вив Євгеній.
– Ні, не те! Зовсім не те! – мовив
Стальський. – Бачите, то
ді я на
-
го
ворив вам про свою жінку вся
-
кої всячини. При
гадуєте собі?
У Євгенія подерло морозом по
-
за плечі.
– Так от і вийшло. Відтоді я пе
-
р
едумав дещо, придивився де
чо
-
му і дійшов до того, що я та
кож
недобре роблю.
У очах Стальського, на кінцях
його уст, у цілім виразі ли
ця бу
-
ло щось мов насміх над тими
словами; щирості, яка б давала
їм властиву ціну, не було в його
голосі ані сліду.
– Що ж, се похвально пізнати
свою похибку, – мовив Єв
ге
ній,
не знаючи, що йому сказати і по
-
що Стальський ви
во
лікає перед
ним свої домашні справи.
– Пізнати! Не в тім річ. Знаєте, я
такий чоловік: або пан, або про
-
пав. Як робити щось, то робити
до шпунту, а як ні, то й не
зачинати. Як пізнав свою похи
б
-
ку, то зараз напра
вити її.
– Значить, жиєте тепер зі своєю
жінкою як слід?
– От в тім-то й річ! – мовив Ста
-
льський. – Знаєте, десять літ жи
-
ли ми з собою, як чужі, як воро
-
ги, робили одно одно
му рі
зні па
-
кості і прикрості, – то так якось
повернути ог
ло
блі в про
тивний
бік... як би вам сказати, не á pro
-
pos. [28]
Рука не пі
діймається.
Сло
во не вимовляє
ться. Так от я
за
думав зробити се якось прина
-
дніше. Солідніше. Коли буде
мо
самі обоє в хаті, то воно не вий
-
де, – погань вийде, знаю напе
-
ред. Скінчиться новими доко
ра
-
ми, новим гнівом. «Дай, – ду
маю,
– справлю перепросини, як Бог
приказав. За
прошу чужого чоло
-
віка, любого мені, перед яким не
[28]
- До речі (франц.).
– Ред.
маю секрету і не потребую ні з
чим ховатися», – вас. Щоб ви, так
сказати, були за свідка.
– Але ж, пане любий... – мовив
Євгеній, та Стальський не дав
йому докінчити.
– Прошу, пане, меценас, не від
-
мовте мені сього. Дуже вас про
-
шу. Знаєте, від сього залежить
спокій і щастя двоїх лю
дей. А
при тім позволю собі пригадати
вам, що ви таки винні ще мені
візиту. Прошу не сперечатися,
не вступлюся відси, поки не
при
станете.
– Га, коли така ваша воля, то
нехай і так, хоча, признаю
ся, як
кавалер я не чую себе покли
ка
-
ним до інтервенції в таких делі
-
катних подружніх ділах.
– Але ж то не буде ніяка інте
р
-
ве
нція. Звичайна візита. Ви вда
-
є
те, що не знаєте нічогісі
нько, а
ми обоє балакає
мо собі, заба
в
ля
-
ємо гостя, – і при тій нагоді наші
диференції вирівнюют
ься. Тихо,
мирно, незамітно.
– Дай Боже! Ну, а коли ж би ви
думали се зробити?
– Сьогодня. Зараз. Усе вже го
то
-
ве. Що треба – накуплено, фіакер
чекає на вулиці. Прошу пере
бра
-
тися – і їдемо!
– Га, коли так, то служу.
Євгеній перебрався в візитовий
стрій, вони оба зі Сталь
ським сі
-
ли на фіакра і поїхали. Їхали до
-
сить довго, бо Ста
ль
ський жив
на одній із найдовших вулиць,
досить да
леко на перед
місті. Ко
-
ли доїхали, Стальський задзво
-
нив у хві
р
тці. Вийшла служниця.
Він велів їй забрати з фіакра па
-
ку
н
ки, а сам з Євгенієм пішов на
ґанок. У покої, що вихо
див до
ґанку, крізь скляні двері видно
було світло. Се був салон. Так са
-
мо світилося в однім боковім по
-
кої направо. Ста
ль
сь
кий видо
-
був ключ, відімкнув двері, і вони
ввійшли. Стук їх кроків і гомін
розмови залунав у тихім домі.
По хвилі вітворилися бокові
двері, і в них появилася ви
сока
постать у чорній сукні.
– Се моя жінка. Пан доктор Єв
-
геній Рафалович.
Євгеній зирнув і остовпів. Се
була Регіна.
XXI
Крізь спущену стору невелич
-
кої спальні продирається вже
че
рвоняве поранкове світло, а
Євгеній спить іще. Його лице
тоне в півсумерку. Десь-колись
він порушиться, мов ві
д
ганяючи
від себе докучливу муху, потім
перевернеться на другий бік,
проговорить щось крізь сон
шви
дко і урив
часто, а там ви
-
рветься з його грудей важке сто
-
гнання. Ви
дко, що його му
чать
неспокійні сни, ті сни, що наля
-
гають на стурбовану душу най
-
радше ранком і в ярких фа
нта
-
стичних картинах, алегори
чним
стилем малюють їй її власну ту
-
рботу.
Йому сниться широчезна пло
-
ща – не то пасовисько, не то ко
-
люча стерня. Свіжої зелені, цві
-
тів, дерев ані сліду. Дов
кола сі
-
ро, буро, непривітно, безлюдно.
Він іде й іде якоюсь безконе
-
чною стежкою, перескакує через
якісь рівчаки, спо
тикається на
якісь груди, стрягне в якихось
мокрави
нах і йде, йде Бог зна
куди і за чим. Він утомлений,
зне
си
лений, пригноблений сею
величезною пустинею, але про
-
те, не перестаючи, йде, йде, йде
чимраз далі. Глухо. Ні го
лосу
пташини, ні шуму вітру, ні цві
р
-
коту сверщка, навіть стук його
кроків проковтує глуха пустиня.
В безшелесній тиші він суне
наперед як дух, тільки втома і
невимовна ва
гота пригадує йо
-
му, що він чоловік з тіла і кості.
Та ось поперек його дороги
про
стягається чорна стрічка, за
-
кри
влена по обох краях обрію,
мов велике, плазом по
кла
дене S.
Ся стрічка грубшає в міру того,
як він набли
жа
є
ть
ся до неї, з
одного краю набирає сріблясто
-
го блиску, ми
гоче і грається про
-
ти сонця, робиться в однім місці
шир
шою, в другім вужчою. Рі
-
вночасно до Євгенієвого слу
ху
до
літає якийсь глухий шум, його
лице обдає якийсь вог
кий холо
-
дний подих. Він пізнає: се вели
-
ка ріка перерізала йому дорогу.
Здалека він видить тільки її су
-
протилежний беріг – стрімкий,
ви
сокий, мов викроєний у чо
р
-
ній скалі; тільки де-де внизу
просвічує до сонця водяне пле
-
со.
Та ось він стоїть над рікою. Ши
-
рока просторінь каламут
ної во
-
ди обрамована в формі вели
кої
еліпси чорними стрімкими ска
-
ла
ми. Думав би – се озеро, але
тріски, жмут
ки піни або сте
бли
-
нки, що пливуть швидко по тім
водянім дзеркалі, показують, що
се справді ріка, показують, відки
вона випливає і куди пливе. Он
там, на заході, з-за високо
го ка
-
м’яного щовба ви
пливає вона, а
там, на сході, ще
зає за таким же
щовбом, що заслонює перед очи
-
ма дальші закру
ти вели
чез
ної
во
дяної зміюки.
Євгеній стоїть над рікою і вди
-
вляється в її каламутну во
ду. Та
ось далеко на заході заторохтів
бубон, загудів бас, затягла тоне
-
сенько скрипка. Євгеній зи
рнув
у той бік і по
бачив, як із-за чор
-
ного кам’яного щовба вири
нула
велика дараба. На сі
ро-сталевім
тлі ріки вона від
разу визна
чи
ла
-
ся мов ярка зелена пляма, – так
рясно була обмаєна смерічка
ми,
по краях обвита хвоїновими він
-
цями, встелена паху
чим листям,
шу
варом та сітником. А коли на
-
д
плила ближ
че, Євгеній міг роз
-
пі
знати те товариство, яке пли
-
ло на да
рабі. При передній кермі
працював, зігнувшись у дугу,
ста
рший гуцул у лисячій кла
-
пані на голові і з люлькою в зу
-
бах; його лиця Євгеній не міг
роз
пізнати. За ним на ла
вочці
сиділи чотири музиканти, а далі
на таких же лавоч
ках, уставле
-
них простокутником, си
діло до
-
сить численне товари
ство. Па
-
ни
чі й панночки в бало
вих стро
-
ях порозса
джувані парами. У п
а
-
н
ночок у руках пи
шні букети, на
їх сукнях фу
ркочуть широкі бар
-
висті стя
жки; паничі дер
жать у
руках кришталеві чарки, інші ві
-
д
корковують бу
тельки з ви
ном,
чути окрики, срібні сміхи, цока
-
н
ня чарок. Посередині чо
тири
-
ку
тника стоїть найвища ла
воч
-
ка, ко
ротка, лиш на дві особи. На
ній сидить молода пара, що
творить осередок сього пишно
-
го поїзда. До них обертають
ся
веселі промови, сердечні бажан
-
ня, голосні вівати. А зза
ду, при
другій кермі, стоїть молодий ке
-
рманич, урод
ли
вий гуцул з чор
-
ним довгим волоссям, у білій,
рясно виши
тій сорочці, стоїть і
не ворухнеться. В руці спокійно і
тве
рдо держить керму, на лиці
його тиха радість; свої чорні очі
впер він у Євгенія, немовби хо
-
тів щось пригадати йому.
«Хто ся молода пара? Хто ся па
-
ра?» – запитує сам себе Єв
геній.
Напружає зір, як тільки може, і
вдивляється в пана мо
лодого.
Щось таке знайоме йо
му, а при
тім якесь чуже. «Хто се такий?
Де і коли я знав його?» Довго
мучиться його уява, аж нараз
йо
му мигнуло несподі
вано: «Ад
-
же ж се я сам! У тім самім фраку,
в якім сідав до докторського ек
-
за
мену, в тій самій краватці, з
тою самою шпилькою. І як же я
міг не пі
знати себе самого? Пра
-
вда, від
тоді десять літ ми
нуло.
Не
вже я за той час так від
мі
-
нився? По
старів, обноси
вся?».
Але гов? Хто ж се панна моло
-
да? Хто та, що сидить обік нього
на лавочці, і похитує головою, і з
сонячним усміхом приймає гра
-
ту
ляції? Євгеній, той, що си
дить
на березі, якось не відразу зве
-
рнув на неї увагу. Все немов
хтось за
ступав її перед його очи
-
ма. А тим часом дараба пливе,
пли
ве тихо, але швидко, шви
-
дше, чимраз швидше. Ось іще
ви
дно білу руку молодої, як під
-
няла вгору чарку. Хто вона? Яке
її лице? Ні, дармо натужує очі
Євгеній. Дараба вже ми
нула, від
-
даляється, немов зісковзується
по гладкій площі десь у без
дон
-
ну глибінь. Музика тихне. Тіль
-
ки задній кер
манич стоїть спо
-
кійний, величний, уродливий,
мов мальо
ва
ний, стоїть і не зми
-
гаючи дивиться на Євгенія. Єв
-
ге
нію здається тепер, що в очах
керманича видно якийсь тихий
докір. Він своїм зором чіпля
єть
-
ся ще того керманича, не
мов хо
-
че випитати його про щось, та
ось в тій хвилі дараба щезає за
чор
ною скелею, за закрутом. Єв
-
геній стоїть хви
лину мов остов
-
пілий. Хоче крикнути, але його
гор
ло зда
в
ле
не і не видобуде ні
-
як голосу. Хоче бігти наздогін
дарабі, але його ноги мов при
ко
-
вані до землі. Він стоїть на місці
і знов дивиться в каламутну во
-
ду, що пливе, котиться і раз у
раз приносить тріски, клубки
піни і стебла соломи.
Але ось серед каламутних
хвиль мигнуло щось біле, мов
колода дерева, свіжообдерта з
кори. Пливе, наближається. Єв
-
геній забув уже про дарабу і
вдивляється в новий пред
мет.
Ось він уже недалеко берега... Се
не дерев’яна колода, се біле тіло
жіноче. Випручалися мармурові
груди з роже
во-вишневими пу
-
п’янками. Розкидані по воді ру
-
ки, вири
нає, то знов тоне в воді
голова з лицем, піднятим до
неба. Хвиля гойдає те тіло, роз
-
чісує золотисте волосся. Ось ли
-
це до половини піднялося води.
Очі відчинені, і на них при
мерз
навіки вираз невимовного стра
-
ху, нестерпної муки. Уста напів
-
отворені, лице бліде, ті
льки на
чолі царює над
земний супокій.
І Євгенію здається, що він пі
-
знав сю втоплену нещасливу жі
-
нку. Він скрикнув страшенно і,
не надумуючись, кинувся в воду.
Він почував у своїй сонній сві
-
домості певність, що во
на вже
нежива, що її ніякою жертвою
не верне до життя, але проте він
чув, що мусить кинутися в воду і
витягти се ті
ло з тої водяної мо
-
гили. Зашуміла хвиля, заклеко
-
тіла бе
зодня, вода об
хопила йо
-
го зо всіх боків – і він прокину
-
вся.
Він справді був мокрий – від
по
ту. Його груди дихали ва
ж
ко;
затуманена голова довго не мо
-
гла прийти до по
вної свідомості.
Та й навіть тоді, коли отряс із
себе ваготу сон
ної змори, коли
розтулив очі і принявся пі
зна
ва
-
ти докла
дно, де він і що з ним, –
навіть тоді важке пригноб
лення
з його душі не уступало. Бо воно
не було наслід
ком сну, але, нав
-
паки, бу
ло джерелом, із якого
виплила каламутна ріка його
сонного привиду. Що більше,
чим ясні
шою робилася його сві
-
домість, чим виразніше почали
виринати в душі спомини про
те, що було вчора, тим тяжча ва
-
гота наляга
ла на душу, тим при
-
кріший біль він почував десь –
здавалося, на самім дні серця,
там, де криється найделікатні
-
ший нерв, осередок усякої чу
-
тливості. Він сів на ліжку, його
лице поблідло, уста розкрилися
мов до тривожного окри
ку, а очі,
витріщені широко, вп’ялилися в
найтемніший кут його спальні.
ХХІІ
І йому почали пригадуватися
всі дрібниці вчорашнього ве
чо
-
ра, одна за одною, виразно, не
-
вмо
лимо, так, як хвиля за хви
-
лею вбивалися в його душу, мов
заржавілі цвяхи. Ось він стоїть
мов остовпілий, пізнавши в тій
жінці, котрої без
донну недолю
знав із оповідань її мужа, – її,
свій ідеал, свою Регіну, своє ви
-
мріяне щастя, що на хвильку
всмі
хну
лось йому і зараз зага
-
сло. Він стоїть і дивиться на неї
з ви
разом дикого перестраху.
Дивиться і не бачить нічого, не
тямить нічого, тільки в мізку
чує якусь ваготу, мов від наглог
-
о удару обухом. Чи вона пізнала
його в першій хвилі? Чи на її ли
-
ці виявилося що-небудь? Він не
міг пригадати нічого. В його
ухах, мов ножем по склі, ріже,
лу
нає солодко-огидливий голос
Стальського: – Регінко, то пан меценас Рафа
-
лович. То моя жінка. Вона склонила голову, не мов
-
ля
чи ані слова, її очі звіль
на під
-
не
слися на лице Євгенія, посто
-
яли на ньому хвилин
ку і з таким
самим виразом тихого здивува
-
н
ня перейшли на лице Стальсь
-
кого.
– Прошу, пане меценас, роз
го
-
сті
ться! – говорив Стальсь
кий,
не завважуючи його остовпіння
і беручись знімати з нього па
-
льто. Тим привів його до отя
м
-
лення. Євгеній роз
дя
гся і знов
упер очі в високу жіночу постать
у простій чо
рній сукні без нія
-
ких оздоб, що все ще недвиж
но
стояла перед ним.
– Слухай, Регінко, – мовив Ста
-
ль
ський зовсім натураль
ним го
-
ло
сом, мовби продовжав пере
-
рвану перед хвилею щиру роз
-
мову, – а я й забув тобі сказати...
А, властиво, не за
був, а навми
-
сно не хотів, щоб зробити тобі
несподіванку, ха, ха, ха! У нас ни
-
ні сімейне свято. Забула, яке?
Але ж, сер
денько, подумай! Де
-
ся
ті роковини нашого першо
го
збли
ження. Пам’ятаєш? Ну, ну!
От я й подумав: дай відсвя
тку
-
ємо сей пам’ятний вечір! Роко
-
вини такого важного зворот
у в
нашім житті. Прошу, жіночко, не
хмурся! Я про все по
ду
мав. Будь
ласкава, піди до кухні, там зна
-
йдеш усе, чого по
трібно для на
-
шого нинішнього маленького
пра
зника.
Регіна все ще стояла недвижно
на місці. Євгеній настіль
ки отя
-
мився, що міг спокійно придиви
-
тися їй. Чи по
ста
рі
ла? Чи зміни
-
лася за ті десять літ страшної
моральної тор
ту
ри, які прожила
в пазурах отсього нелюда? Єв
ге
-
ній був трохи розчарований.
Жін
ка, що переживала таке, по
-
винна була б виглядати більше
нещасливою, більше пригно
бле
-
ною
. Регіна не дуже постаріла,
навіть поповніла трохи, що
ки
цвіли невеличкими рум’янцями,
уста були до
сить свіжі, на лиці,
на чолі ані морщиночки, ані слі
-
ду бо
розни, про
ве
деної вну
трі
ш
-
нім горем. Виглядала, як багато
інших жінок, а її спокій надавав
їй навіть вираз якоїсь ту
пості і
бай
ду
ж
ності. Се страшенно бо
-
лю
че вразило Єв
генія; се було
так, немовби хтось із вівтаря,
ви
ста
вленого в його душі, зди
-
рав найкращі окраси.
«Так се вона? Вона, моя Регіна,
мій ідеал, моє божество? – по
в
-
то
ряв він у своїй душі сотні ра
-
зів. – Ну, вона, видно, не дуже
не
рвова, не дуже чутлива. Живе
собі сяк чи так. Не
дармо кажуть:
жінка, як верба, де її посади, там
прийметь
ся. Над чистою водою
– то над водою, а на по
ганім смі
-
т
нику – то на смітнику. Вона тут
і там буде собі рости, найде собі
якесь уподобання».
Тим часом Стальський крути
-
вся по покою, приставив до сто
-
ла пару крісел, добув із комоди
гарний обрус і застелив стіл, а
потому, обертаючися до Регіни,
говорив далі тим са
мим св
обі
д
-
ним, солоденьким тоном, ще со
-
ло
дшим, ніж уперед:
– Моя люба жіночка дивується,
що я на таке сімейне свя
то за
-
про
сив постороннього гостя. Ад
-
же так? Ну, пан меце
нас Рафа
ло
-
вич для мене зовсім не по
сто
ро
-
нній чоловік. Адже я роз
повідав
тобі, Регінко, що се мій елев ще з
гімна
зіальних часів. О, стара
зна
йомість, стара приязнь... Пра
-
в
да, пане меценас? – Він горячо
стиснув своїми до
лонями і по
-
термосив Євгенієву руку. – О,
про
шу, прошу сідати! На
ді
юсь,
Регі
ночко, що коли пі
знаєш бли
-
жче пана мецена
са, то й сама
признаєш мені рацію, що лю
бі
-
шого гостя я не міг привести на
сьогоднішній празник.
Вона все ще стояла на місці і не
зводила з нього напівзачу
дува
-
ного, напівтупого погляду. Ста
-
ль
ський підійшов до неї, ла
гідно
всміхаючись, і шепнув їй до уха:
– Не дурій, ти, комедіантко! Не
вдавай ідіотку! Іди до ку
хні і
при
пильнуй, щоб Онуфрова при
-
ладила нам вечерю. Повечеряєм
усі троє. А не роби мені комедії,
розумієш? Не доводи мене до то
-
го, щоб я при чужім чоловіці на
-
робив тобі скандалу.
І він легесенько взяв її за плечі
і, вдаючи, немов прово
дить її до
дверей, формально випхав її з
по
кою. Євгеній, у котрого слух
був надзвичайно сильно роз
ви
-
не
ний, чув се
ред тиші кожде
сло
во, яке Стальський проше
п
-
тав жінці. Він аж здивувався сам
собі, коли, чуючи ті брута
льні
сло
ва, дізнав у душі якоїсь пі
-
льги. Вони, мов жбух холодної
води, вернули його назад до
дійсності, показали йому в від
-
повіднім світлі ту огидливу ко
-
медію, яку грав перед ним Ста
-
льський. А вона? Певна річ, йому
було жаль її, але на дні ду
ші
вста
вало якесь погане, его
їсти
-
чне, вороже чут
тя, не
мов гово
-
ри
ло до неї: «Бачиш, бачиш, ось
яке ти виб
рала! Не мала на
сті
ль
-
ко сили волі, щоб піти за голо
-
сом серця, щоб опертися ті
тці,
так ось яке запопала!»
Тепер, коли згадує сю вчора
-
шню сцену і свої вчорашні почу
-
т
тя, Євгеній дивується, як йому
серце не трісло при такім по
-
ниженні і потоптанні улюбленої
жінки. Ще вчора рано він не був
би припустив, що міг бути свід
-
ком такого зневаження свого
іде
алу. Він був би розірвав, зу
-
бами за
гриз чоловіка, що посмів
би навіть думкою знева
жити йо
-
го ідеальну Регіну. А ве
чором
він чув той огидний ше
піт Ста
-
ль
ського – і не рушився з місця, і
рука його не затисну
лася в п’я
-
стук і не розтовкла йому фізіо
-
номії, не здушила горла! Як се
могло статися? Чи йому загоро
-
див дорогу шлюб, що лу
чив тих
обоє людей докупи на неро
зри
-
вну до
лю, на нерозри
вну муку?
Здається, ні. Щось інше спиняло
його, паралізувало його волю. Ся
Регіна – то не була його Регіна.
То була якась виблі
дла, невда
-
тна копія його ідеалу. У неї не
було того чарівного блиску, що
колись так рапто
во, безвідпорно
заполонив його ду
шу. Від неї –
Євгеній чув се – не виходила та
магічна сила, що тя
гла його і
віддавала їй на власність тоді, в
щасливі дні їх спільних відвідин
у школі гри на фортеп’яні. Йому
здавалося ча
сом, що оте довго
-
літнє життя в такій поневірці
скалічило, обезсилило її душу, а
іншим разом він з почуттям гли
-
бокої гіркості уяв
ляв собі, що се
його власне терпіння по розлуці
з нею, його власна туга, і ско
-
рбота, і жалоба по ній стає му
-
ром між ним і між нею, мов
обтернений пліт, через котрий
не можна перебратися, не зра
-
ни
вшися діткливо.
А Стальський тим часом сів
насупроти нього і спокійнісі
нь
-
ко, мов нічого й не бувало, почав
забавляти його роз
мовою. Поли
-
лись потоки звичайних по
гово
-
рів. Чи чули пан меценас? Най
-
старша дочка пана ди
ректора
втекла з якимсь пенсіонованим
підпоручником? А суддю Стра
-
хо
ць
кого, того ідіота, назначено
на повітового суддю в Гум
ни
сь
-
ках у нашім окрузі вищого суду.
А панове Шварц і Шна
де
льський
– тямлять пан меценас? – ті мно
-
го
надійні пани
чі, що їх за кра
-
діжки прогнано з судової служ
-
би, їз
дять по селах, нібито ма
-
ють агенцію краківської асеку
-
рації, а на ділі займаються – Го
-
споди милостивий, ти один зн
а
-
єш, чим вони займаються! Пан
про
куратор колись-то аж во
ло
с
-
ся на собі микав, читаючи ра
по
-
рти жандармів про їх справки.
Та що, пан Шнадельський – ку
-
зен пана прези
де
нта суду, а пан
Шварц був колись канцелістом у
пана пре
зидента, а при тім він
протеже пані судіїхи Могуль
сь
-
кої – знають пан меценас, тої ор
-
динарної мазурки? Вона б очі
ви
дерла кождому, хто би смів на
її улюбленого Шварца ска
зати
лихе слово, не то що. І поду
май
-
те собі, ті паничі мо
жуть гуляти
собі безкарно по повіті, ані во
-
лос не спаде їм із голови. Чую,
що й коло пана маршалка заска
-
ку
ють, пані маршалковій ком
-
плі
менти правлять, на домашніх
ба
лах паннів відтанцьовують і
все жалуються на те, що їм у суді
заподіяно страшенну кривду,
ки
нено на них калюм
нію, не да
-
но їм змоги очиститися.
– Але, але! – перебив сам себе
Стальський. – Я тут бала
каю, та
й забувся. А моя пані якось не
приходить. Перепро
шаю пана
ме
ценаса. Я за хвилиночку ве
р
-
ну.
І, не ждучи на Євгенієву від
-
повідь, Стальський схопився з
місця і вибіг до кухні. Вернув по
хвилі, а за ним служниця на таці
несла тарілки, накраяну платоч
-
ками шинку, булку, пару бу
те
-
льок вина, бутельку коньяку і
кілька чарок. Вона поставила се
на стіл і принялася розставляти.
– Йди, йди, припильнуй само
ва
-
ра, – мовив до неї Сталь
ський, –
ми вже тут дамо собі раду.
Служниця вийшла.
– Моя пані зараз прийде. Не на
-
діялася гостей. Пішла пере
бра
-
тися.
– Але ж, пане, – мовив до нього
Євгеній, – мені здається, що ви
за
мість дійсного празника наро
-
би
те собі і своїй пані сьо
годні бі
-
льше гризоти і клопоту.
– Не бійтеся! – весело мовив
Ста
льський, відкорковуючи бу
-
те
льку з коньяком. – Ось ви
пий
-
мо лише! Зараз воно іна
кше бу
-
де!
– Ну, але без пані... без власти
-
вої соленізантки... – з яки
мось
бо
лючим заклопотанням мовив
Євгеній.
– Га, га, га! Се ви гарно сказали!
– брутально регочучися, мовив
Ста
льський. – Властива соле
ні
-
за
нтка! Га, га! Ну, але так, unter
uns gesagt, [29]
як вона вам по
-
добається? Дуже по
дібна до бід
-
ної жертви домашньої ти
ранії?
У Євгенія серце стислося і рука
[29]
- Сказавши між нами (нім.).
засвербіла, але в тій хвилі вві
-
йшла Регіна, і увага обох муж
-
чин звернулася на неї.
XXIII
Боже! що вона зробила з себе!
Чи збожеволіла, чи на якусь ди
-
вовижу, чи на жарт вдяглася в
свою злежану, пом’яту шлюбну
сукню? Біла шовкова спідниця,
такий же, штучними перлами
спе
реду вишитий і білою коро
-
нкою на грудях обля
мований
ста
ник, волосся розпу
щене, на
руках тілистої барви рукавички
аж по лікті, на ногах білі атла
-
сові черевички – отак увійшла
Ре
гіна до салону. Ішла зві
ль
на,
мов напівсонна, зі спущеними
вниз очима, мов спра
вді панна
молода до шлюбу. Тільки її
незаслонене ли
це супроти сього
білого одягу виглядало по
жо
-
вкле, на шиї під ухами видно б
у
-
ло зморшки, під очима залягли
синю
ваті тіні. Зрештою лице її
було поважне, задумане.
– Бійся Бога, Регінко! Що ти з
себе зробила? – скрикнув Сталь
-
сь
кий, побачивши її в та
кім ко
-
стюмі.
– Сьогодні мій юбілей, – про
мо
-
вила Регіна. – Десятиліт
ній юбі
-
лей мого замужнього жит
тя. От
-
ся сукня, – мовила вона, зверта
-
ючися лицем до Єв
генія, – була
символом мого найбільшого не
-
ща
стя. Її перед десятьма роками
вдягла на мене цьоця, що була
відмалку моїм злим демоном. В
неї, в отсю сук
ню, вона закляла
всіх злих демонів, що мали му
-
чити мене. Вони зробили своє.
Десять років минуло (вона при
сих словах обернулася знов до
мужа), – мої злі демони або по
-
ки
нули сю сук
ню, покинули ме
-
не, і в такім разі ни
ні
шній день
буде новим зворотом у моїм
житті і варт то
го, щоб зустріти
його празни
чно. Або вони все
ще чи
гають на мене, і в такім
разі, надягаючи отсю сукню, я
ви
звала їх. Що ж, коли вони тут,
коли чигають, так нехай під
-
німаються, нехай мучать мене
до решти! Я перебула стіль
ко,
що кри
хта більше чи крихта ме
-
нше не чинить для мене рі
зниці.
– Але ж, Регінко, – мовив Ста
ль
-
ський, міняючись на лиці, – що
се ти говориш? Не ком
прометуй
мене і себе перед го
стем, перед
чужим чоловіком!
– Пан Євгеній не чужий чоловік
ані для тебе, ані для ме
не, – спо
-
кійно відповіла вона.
– Як то, ти хіба знаєш пана Єв
-
генія?
– Так.
– Ще з давніших, передшлю
б
-
них часів?
– Ми познайомились були на
спі
льних лекціях музики, – по
-
спі
шив пояснити Євгеній.
– І ти від того часу не забула
па
на Євгенія? – допитував її Ста
-
ль
ський, не звертаючи уваги на
Євгенієві слова.
– Ні, не забула.
– А, то ти, певно, крихіточку
лю
била його? У вас, жінок, така
знайомість, то звичайно рівно
-
значуча з романсиком.
– Крихіточку... ні, – з притиском
відповіла Регіна.
– Ах, браво! – радісно скрикнув
Стальський. – Не кри
хі
то
ч
ку, зна
-
чить – дуже! От гарно! Пане ме
-
це
нас! Доро
гий мій! Позвольте
повітати вас яко ідеала моєї жін
-
ки! От несподі
ванка! От прав
ди
-
вий празник для мене!
І він кинувся обнімати Євгенія,
що стояв мов оглушений сею
несподіваною сценою.
– А я, ідіот, і не знав, що я роз
-
лучив колись два закохані сер
-
ця! Ну, привітайтеся хоч те
пер
як слід! Регінко! Прошу не жену
-
ватися! Пане меценасе! Я чоло
-
вік ліберальний. Бо
рони мене
Господи, щоб я хотів стоя
ти вам
на заваді. Але ж прошу!.. – І він
узяв Євгенія за руку, щоб пове
-
сти його до своєї жінки. У Євге
-
нія заклекотіло щось у серці.
– Пане, – прохрипів він, – не ма
-
єте права брати мене на глум!
Ви
прашаю собі дуже таке пово
-
дження! Добраніч!
І, відіпхнувши від себе Сталь
сь
-
кого так, що сей покоти
вся на
софу, він хопив свій капелюх і
пальто, вибіг на ґа
нок, відтак на
вулицю. Тут усе ще стояв фіакер,
якому Стальський забув запла
-
тити і який справедливо розмір
-
ку
вав собі, що другий пан, ко
-
трого він віз сюди, швидше чи
пі
зніше вийде і, певно, запла
-
тить йому. Євгеній сів на фіа
кра
і вернув додому. Довго потім він
ходив по своїм покою, безтям
-
ний, мов одурілий від того, що
бачив і чув того ве
чора. Потім
машинально роздягся і потонув
у якесь важке забуття. А тепер,
коли нерви його потрохи вспо
-
коїлися, він силкувався дійти до
ладу з тими споминами.
«Так от де ти, Регіно моя! – ду
-
малось йому. – Ось яка твоя до
-
ля! Як то ти зносиш її? Де твої
ча
ри, де гармонія твоєї душі,
якою ти колись так відразу за
-
по
лонила мою ду
шу? Чому я
вчора не почував її ані крихітки?
Чому твоє ли
це видалося мені
тупим, а твій концепт з тим
шлю
бним уб
ранням видався
мені глупим, уразив мене, мов
по
гана ко
медія? І чому в твоїх
словах бриніло щось нещире,
вивче
не, не своє, комедіантське?
Регіно, Регіно! Чи ржа великого
страждання сточила тебе, чи ті
-
лько каламутна хвиля буденног
-
о життя сполоскала з тебе ту ча
-
рівну краску, яка ко
лись мені
видавалася огнем твоєї душі?
Віддай мені мій ідеал, що ще
вчора до вечера яснів у моїм
серці, окружений авреолом не
-
по
рочної чистоти, святості і віч
-
ної юності! Віддай мені мою лю
-
бов, предмет моєї туги! Від
дай
мені найкращу частину мо
його
«я», згублену там, у тім про
кля
-
тім покою!»
Він схопився з ліжка і почав
одя
гатися. Якась тривога об
хо
-
пила його. Повітря сеї комнати
давило його, він потре
бував сві
-
жого повітря, широкого просто
-
ру, щоб не задуши
тися. Але, одя
-
г
шися
, він почув себе та
ким без
-
сильним, та
ким неща
сним, що
му
сив сісти на крісло коло сто
-
ли
ка. І на
раз у його го
лові за
бу
-
лькотіли нові думи, понеслася їх
течія зовсім у про
тивнім напря
-
мі, ніж досі.
«Варвар я! Погань! Нелюд! Ад
-
же вона божеволіє з тер
піння,
са
ма не знає, що з нею діється!
Адже, побачивши ме
не, вона мов
остовпіла, нездібна була слова
промовити. Адже він знущає
ть
-
ся над нею, кождим словом шпи
-
гає, ко
ждим позирком ранить,
кождим рухом топче її. А я див
-
люсь, як вона треплеться і ме
-
четься з болю, і смію критику
-
вати її рухи! Я, прокля
тий есте
-
тик, розде
бендюю: сей рух сміш
-
ний, сей вираз тупий, сі сло
ва
недоладні! Боже! Та невже ж у
мене нема ані крихітки серця?
Невже разом з любов’ю я стра
-
тив здібність до простого люд
-
сь
кого спів
чуття?»
Дрож пройшла по його тілі.
Про
пасниця забігала по не
рвах.
Зуби зціпилися, і він, ухопивши
в обі долоні розпа
ле
не чоло,
похилився над столом. Довго він
сидів отак і сам не чув того, коли
з його очей полилися пекучі
сльози. Йо
му зробилося легше
від них, і в міру, як легшало на
душі, сльози лилися, капали на
стіл, розливалися калюж
ками,
те
кли річкою, поки не дотекли
до краю стола. Тут вони сперли
-
ся якийсь час на острім канті.
Але з очей набігали все нові і
нові краплі і доливали річечку, і
ось вона пе
ре
могла кант і ря
-
сним градом крапель бризнула
на підлогу. Євгеній не чув того.
У нього в серці робилося якось
хо
ло
дно, тихо, мов там залягала
велика порожнеча. Думки зупи
-
н
и
лися, течія образів у фа
нтазії
зупинилася, воля ле
жа
ла зом
лі
-
ла.
Голосне стукання до дверей са
-
лону розбуркало його з того ду
-
шевного зомління, примусило
вста
ти з місця і отя
митися. Ма
-
шинально він обтер очі рушник
-
ом, вийшов із спальні, за
мкнув її
за собою і, промовивши «Прошу
ввій
ти», наблизився до дверей
салону і відімкнув їх. Двері ши
-
роко отворилися, і в отворі сто
-
яв пан маршалок Бри
кальський,
вистроєний, паху
чий, блиску
-
чий, усміхнений, ща
сливий.
– Чи можу ввійти? – запитав,
кла
няючись.
- Але ж прошу, прошу, – від
по
-
вів Євгеній і також легень
ко
вкло
нився.
XXIV
Пан маршалок стояв хвилину в
дверях. Його лице ясніло якимсь
незвичайним блиском, очі горі
-
ли, на устах тремтів щасливий
усміх, готовий, бачилось, в одній
секунді зірва
тися бурею і вибу
-
хнути веселим, сердечним рего
-
том. По
тім він широко простер
руки і кинувся на Євгенія.
– Ха, ха, ха! Коханий меценасе!
Позволь, нехай обійму те
бе! Ха,
ха, ха! Почтива душе! Ну, дай же
поцілувати себе!
І він стискав, майже душив Єв
-
генія в своїх обіймах, незважаю
-
чи, що сей з зачудуван
ням зро
-
бив крок узад, хоро
ня
чись перед
вибухом його щирості, що від
-
крив уста для протесту і навіть
руками силкувався ле
генько
від
сторони
ти пана маршалка,
від якого зовсім не надіявся та
-
кої ін
тимності.
– Але ж ні, ні, не пручайся! Не
можу здержатися! Таку радість,
таку приємність, таку розкіш,
яку ти справив мені – золота ду
-
ше! – я мушу, мушу!..
І він ще раз обняв, ще раз при
-
тиснув Євгенія до своєї груді, ще
раз прихилив йому до лиця свою
на
помадовану ріденьку чу
при
-
ну.
Євгеній пересилував себе і по
-
чав усміхатися.
– Пан маршалок, як бачу, при
-
ходять до мене в подвійно про
-
ступнім намірі.
– В подвійно проступнім? Ха, ха,
ха! Зараз видно юриста! Прошу,
прошу! В подвійно проступнім?
Як се маю ро
зу
міти?
– Проста річ. Пан маршалок ки
-
даються на мене дійством – се
один проступок, а в додатку хо
-
чуть вмовити мене, що я сам то
-
му причина, що я, так сказати,
мо
ральний спра
вець того про
-
ступка.
– Чудово! Чудово! Ха, ха, ха! Ну,
але жарт набік. Добрий день, па
-
не меценас! Вашу руку! Так. Здо
-
рові, дужі, веселі, енергічні – на
-
ді
юсь, надіюсь... Світ пере
вер
та
-
єте, суспіль
ність реформуєт
е –
так і слід, так і слід. У вас сила –
Рlatz für die Jungen! [30]
Нас, що
пережили своє, – набік! Під ноги
старе порохно! Нехай не завад
-
жає!..
– Поки що – прошу сідати,
–
про
мовив Євгеній, якому пан
Брикальський не давав прийти
до слова.
– Дякую, дякую. Отже, так! Се
ваша робітня, – мовив він, пере
-
[30]
- Місця для молодих (нім.).
водячи дух і роззираючись дов
-
кола. – Даруйте, що вас тут на
па
-
даю, та й ще в такій вчасній го
-
ди
ні. Був у вашій ка
нцелярії –
там замкнено. Сторож сказав ме
-
ні, що ви ще на
горі. Дай, – думаю
собі, – відвідаю того льва в його
лего
ви
щі.
– Дуже вдячний за честь.
– Але ж навпаки, навпаки! Я ду
-
же рад. Здавна бажав ві
дві
дати
вас у вашім sanctissimum, [31]
в
тій кузні, де вла
сти
во виковую
-
ться ті плани...
- Пан маршалок іронізують. Я
собі простий адвокатина. Куди
мені до якихсь планів? Як бачи
-
[31]
- Найсвятішому місці (лат.).
те, жию попросту, за
робляю на
хліб, удержуюся сяк-так при те
-
пе
рішнім поряд
ку і зовсім не по
-
чуваю в собі ані сили, ані охо
ти
на суспіль
ного реформатора.
– Га, га, га! Говоріть, паночку,
говоріть се кому іншому, не ме
-
ні! Я також дещо троха знаю. Го,
го, і очі маю, і вмію ними ба
чи
-
ти! А у нас, що стоїмо на ви
щому
щаблі, дуже то
нке чуття на ко
-
ждий найменший рух, який про
-
я
вляєть
ся внизу.
– Чи тілько часом вашої власної
дрожі не приймаєте
за якийсь
страшний і ворожий вам рух? –
промовив трохи
те
рпко Євгеній.
– Ого, пан меценас починають
підпускати шпильки! Ну, ні, ме
-
не тим не вколете! Я чоловік за
-
гар
тований. Але ска
жіть, зро
-
біть ласку, що властиво за ціль
має той ваш до
те
п
ний – мушу се
признати, що дуже до
тепний, –
жарт з ти
ми хлопами?
– Жарт з хлопами? Не розумію,
про що пан маршалок го
ворять.
– Ха, ха, ха! – знов розреготався
пан маршалок.
– От
c
е правдивий
гуморист. Пустить «віца», а сам
ані не моргне, ще й удає, буцімто
нічого й не знає.
– Пан маршалок ставлять мене
в клопітливе положення. Я при
-
знаюся, що дуже люблю «віци» і
рад би також посмія
тися, але, їй-
богу, не знаю, про що йде мова.
– Але ж, коханий пане ме
це
на
-
се! - кричав маршалок, знов про
-
сти
раючи до Євгенія свої обій
-
ми. – Перед вами вла
ститель Бу
-
р
котина і говорить вам про до
-
теп, який ви зробили з його хло
-
пами, а ви ще удаєте, що не ро
-
зу
мієте!
– А, так! Се про ваших хлопів!
– Так, так! Ха, ха, ха! Знаєте, ми
з жінкою вчора реготали
ся так!..
Треба вам було чути, з яким обу
-
ренням оповідали нам ті лю
ди...
знаєте, вони у нас іздавен-давна
привикли – скоро що-не
будь, з
усім іти до двора. І з тим... Як ті
-
лько ве
рнули з міста, зараз до
ме
не. «Просимо ласки панської,
ми би хотіли спитати
ся, що то за
адукат та
кий. Ми йо
му від
дали
свою справу за ту то
локу, а він
нам ка
же: «Ви дур
ні. – Так нам
казав, їй-богу! – Ви дурні! Що
вам, – ка
же, – пра
вуватися з па
-
ном за якусь толо
ку? Що тота
то
лока вар
та? Тьфу! Я вам не те
скажу. Дайте мені тисячу рин
сь
-
ких, а я вам виправую весь пан
-
ський маєток, з будинками, фі
-
ль
ва
рками і лі
сами». Ха, ха, ха!
Пан маршалок дуже добре на
-
слідував голос, і вимову, і же
сти
селян, але при остатнім сло
ві та
-
ки не видержав і розрегота
вся.
Євгенієве лице потемніло. Від
-
блиск усміху щез із нього, але
очі сильно і остро вперлися в
ли
це маршалка.
– Пане маршалку,
– промовив
він спокійним, але
твер
дим то
-
ном.
– Але ж чекайте, чекайте, коха
-
ний меценасе! – перервав йому
Бри
кальський, клеплючи його
по коліні. – Не потре
буєте хму
-
ри
тися! Адже я дуже добре знаю,
куди стежка в горох. Але я хочу
скінчити вам їх розмову, – се чу
-
дова шту
ка! Ха, ха, ха! «Ая, про
-
шу ласки панської, так нам казав
той адукат. Але ми йому ска
за
-
ли: пане адукате, ми бідні люди,
але на чуже не лакомі. Нам пан
-
ські добра непотрібні, ми свого
пана маршалка люби
мо і ша
ну
-
ємо, а панські добра – то панські,
а не наші. А ми з паном марша
-
лком не хочемо правуватися, і
ми з ним погоди
мося, і просимо
вас, аби ви нас не бунтували
против на
шого пана маршалка. І
аби ви нам віддали наші папери
і те, що ми видали вам на штем
-
пелі і на писанину, бо ми не
хочемо вдаватися в процеси, бо
ми лю
ди спокійні, а наш пан
маршалок добрий пан, дай йому
Боже здоровля і многа літа!» А
що, правда, що добре вире
циту
-
вали? Так, як ви навчи
ли їх, пра
-
вда?
– Пане маршалку, – мовив пова
-
ж
но Євгеній, – дуже пере
про
-
шаю, але мені здається, що з сим
остатнім питанням пан марша
-
лок удалися на невласти
ву адре
-
су.
– Як то? Як то?
– Прошу приняти до відомості,
що я не вчив нікого і ніколи бре
-
хати, а про се, що мені тут вире
-
цитували пан маршалок, нічо
-
гісінько не знаю.
– Як то? Не знаєте? Так се не ви
навчили їх сього?
– Надіюсь, що пан маршалок не
мають наміру ображати мене та
-
кими...
– Але ж, коханий меценасе! Об
-
ражати! Вас! Кленусь вам, ми
вчо
ра обоє з жінкою, почувши
сю вість від хлопів, зразу регота
-
лися, а далі задумалися. А що, чи
не ліпше би справ
ді зробити так,
як нам піддає меценас? (Ми не
сумнівалися, що хлопи говорять
з вашої інструкції.) Замість пра
-
вувати
ся за те дурне пасови
сько
– віддати їм його задармо?
Пан маршалок говорив ті слова
так собі, ніби знехотя, з виразом
щирості в голосі, але його очі
впилися при тім у Євгенієве ли
-
це і слідили кождий найменший
рух, кожду ледве замітну зміну
виразу.
– Мене ся справа не обходить
зовсім, – холодно мовив Єв
геній,
– бо буркотинці від учора пере
-
стали бути моїми клієнтами. Мо
-
жу запевнити пана маршалка ще
раз словом честі, що таких слів,
як тут мені передавали пан мар
-
ша
лок, ані подібних слів у такім
сенсі я селянам не говорив. На
-
ша розмова йшла зовсім на іншу
тему.
– А вільно спитати, на яку? – пі
-
д
хопив пан маршалок.
– Дарують пан маршалок, сього
я не можу сказати. Коли селяни
схочуть, то можуть сказати, я їх
до секрету не зо
бов’язував, але я
сам не можу сього сказати. Але
коли б мені вільно було пора
-
дити пану маршалкові так, по
щи
рості...
– Прошу, прошу!
– То я також порадив би від
сту
-
пити сю толоку селянам.
– Так?
– Справа спорна, нема сумніву,
але накілько я її знаю, се
ляни
можуть виграти.
– Чи справді?
– Се моє переконання, якого я
набрав, простудіювавши докла
-
дно акти.
– І ви радите мені уступити
добровільно.
– Се моя рада. Розуміється, ко
-
ли...
– Коли що?
– Коли се для пана маршалка
мо
жливо, – відповів спокій
но Єв
-
геній.
– А то як ви розумієте? Чому би
мало бути неможливо?
– На се питання пан маршалок
борше могли би мені від
повісти,
ніж я пану. Різні бувають причи
-
ни.
Пан маршалок устав. Розмова
зачинала йому не подоба
тись.
Він ішов сюди зовсім з іншим
наміром. Він бажав відразу роз
-
бити, здемаскувати Євгенія, лю
-
буватися його заклопотанням,
ко
ли побачить, що його бунті
-
вницька агі
та
ція серед селян
відкрита, зраджена тими, кому
мала ви
й
ти на користь. Для бі
-
ль
шого ефекту він навіть при
-
брехав до
бру пайку в справді на
-
ївнім та лукаво-підхлібнім опо
-
ві
данні селян. А тим часом він
побачив, що Євгенія не так лег
-
ко збити з пантелику, побачив
надто, що його влас
на бре
хня
відібрала йому значну часть тої
певності і смілості, яка була би
потрібна для повалення такого
зруч
ного про
тивника. Він чув
якусь оскомину в душі і для того
встав, попрощався якнайчем
ні
-
ше з Євгенієм і пішов. Єв
геній
про
вів його на сходи і вернувся
до свого покою.
XXV
Євгеній ходив по покою і ду
-
мав.
«Го, го, пане маршалку! Так
лег
ко ви не заведете мене в го
-
рох. Я знаю вас ліпше, ніж ви
мене. Я знаю дуже добре, що вам
учора не до сміху було, коли вам
селяни передава
ли мою раду. І
сьогодні ви силувалися на гу
-
мор, але не до
держали до кінця.
О, знаю, вам хотілося вшпигнути
мене в саме серце, показати ме
-
ні, що ті мужики, котрих добра я
бажаю, самі перші зраджують
моє довір’я, готові видати ме
не
криміналові. Так, се була би для
вас найбільша ра
дість; ся думка
блискотіла у ва
ших очах, коли
ви входил
и до сього покою!»
Він живіше почав ходити по
покою.
«Дивне те людське серце! Най
-
більше своє щастя, най
бі
ль
шу
розкіш бачить у тім, щоб задати
другому болю
чий удар, зробити
його нещасливим, віді
брати йо
-
му віру в лю
дей і надію на ліп
-
ше! Адже тілько се побож
не
бажання надавало пану маршал
-
кові при вході сюди та
кий щас
-
ли
вий тріумфуючий вид. Він ки
-
ну
вся навіть цілувати мене! Ви
-
д
но, що «цілованіє Юдино» – се
якась типова склон
ність таких
серць. Певного роду чоловіко
-
люб’я – подати друго
му прицук
-
ро
вану отруту, серед та
нцю вві
-
пхнути йому шти
лет у серце».
Він не переставав ходити по
по
кою, і його думки не пере
ста
-
вали розвиватися в песи
місти
-
чнім напрямі, немов роз
мотува
-
ли клубок чорних ниток.
«А мої селяни! Чи бач, які полі
-
тики? Дай, мовляв, під
чорнимо
адуката, оплюємо його і тим ку
-
пимо собі панську ласку! Чудова
перспектива для дальшої праці!
Варто для них мучитись і тер
-
піти! Приємно вести їх до бою з
тою темною силою, що тілько й
чигає на те, щоб нас поодинці
схрупати! І то вже в початку та
-
ке, при дрібни
ці, де в мене не
ма
ніякісінького власного інтересу.
Що ж подумати про такі випа
д
-
ки, де від заховання секрету мо
-
г
ла б залежати моя доля, моє
жи
т
тя! Адже ж вони, не наду
му
-
ючися, з ус
мі
хом і без докору со
-
вісті пожертвують мене, ще й
кеп
ку
ва
ти
муть. Що, мовляв, за
та
кий адукат, що звірюється
нам з такими річами! Дурневі
дур
на дорога!»
У нього кипіло в нутрі. Він шпу
-
рнув геть від себе книжку зако
-
нів, яку держав у руці. Гру
ди
дихали важко від зворушенн
я і
болю, дух захапувало, і він зупи
-
нився біля вікна. Зра
зу не бачив
нічого: розбурхане чуття засло
-
ню
вало все перед ним. Але потім
його зір прояснів, і він побачив,
що просто перед ним, у пустім
міськім саду на звісній заті
не
ній
лавочці сиділа чорна дама з ли
-
цем, зверненим до йо
го вікна.
Регіна? Він у першій хвилі зди
-
вувався, побачивши її. Чо
го во
-
на? Пощо? Свіжий удар, нанесе
-
ний йому маршалком, хоч, бачи
-
лось, у першій хвилі не болів,
показався глибшим, більше бо
-
лю
чим, ніж він думав зразу. Сей
удар зранив не його особисте
по
чуття, не ту перебо
лілу і по
-
тро
хи загоєну рану, з якою він
носився цілих десять літ, але
молоде, сві
же і сильне деревце
його громадської діяльності, йо
-
го свя
ту віру в народ, в непро
-
пащу моральну силу рідної нації,
в її кращу будущину. Тільки
помалу, ходячи по по
кою, він по
-
чинав відчувати всю жорсто
-
кість і болючість сього уда
ру, і в
його голові почали клубитися
погані дум
ки, почали вирива
-
тися з уст прокляття. Побачи
в
-
ши в тій хвилі чорну даму на
лавочці в саду, він зразу дивився
на неї з якимсь зачудуванням,
мов на щось незнайоме, що за
-
вадою стає йому в дорозі. Неда
-
вня хвиля, коли він над до
лею
сеї жін
ки пролив невисохлу ще
річку сліз – як же ж да
лека була
вона тепер від нього! Що вона
йому? Примха, слабість волі, се
-
н
тиментальний порив, сором
-
ний серед тих обставин, у яких
він жиє тепер! І чим вона була
для нього в житті? Нічим, дрі
-
бненьким епізодом, що зава
-
жить хіба за пилину супроти тої
широкої поважної праці, якій він
хоче – пови
нен – мусить віддати
своє життя. Тепер якоюсь при
м
-
хою до
лі їх стежки ще раз зустрі
-
лися – і що ж з того? «Стрі
ча
ю
ть
-
ся перехресні стежки на широ
-
кім степу та й знов роз
біга
ють
-
ся! Таке буде й наше. Що вона
мені тепер, і що я їй? Нічо
гі
-
сінько. Перелетні тіні, що миг
-
нуть понад долиною і не лишать
по собі нічого-нічогісінько...»
І він відвернувся.
Та в тій хвилі почув, як його
серце стислося, заболіло стра
-
ше
нно, неначе рвалося в його
груді. Наглим рухом го
лови він
іще раз зирнув на чорну даму, і
йому пригадалася вона у вчора
-
шнім пом’ятім і злежанім шлю
-
бнім строї, і її напівбожевільні
слова, і признання, що любила
його, і її розпущене волосся, ци
-
нічні слова її мужа – і, не тямля
-
чи сам себе, не застановляю
-
чись, що і пощо, він хопив капе
-
люх, замкнув за собою покій і
вибіг надвір.
XXVI
Він біг звісною дорогою, навіть
в думці собі не поклада
ючи, щоб
вона й сим разом могла щезну
-
ти, як колись-то. І справді, вона
сиділа на лавочці, все вдивлена
в його вікно, немов ждала його.
Коли наблизився, вона не зди
-
вувалася і не збентежилась, не
-
мов ждала його. Коли тремтя
-
чим голо
сом поздоровив її, вона
мовчки подала йому руку, обтя
-
гнену чорною нитяною рукавич
-
кою. Він стиснув сю руку – не
мав відваги піднести її до уст.
По
тім станув перед нею і мо
в
-
чки дивився на неї.
– Прошу, сядьте коло мене, –
про
мовила вона. Він сів.
– Так от як ми зустрічаємось! –
промовив ледве чутно.
– Як вам поводилося?
– Хорий був.
– Що ж вам було?
– Вас не міг забути.
Вона зупинилася на ньому дов
-
гим поглядом.
– Невже се так дуже боліло вас?
Усе наболіле прорвалося в його
душі.
– Пані, я тисячу разів на день
проклинав і благословив вас. Я
блукав мов безумний, шукаючи
вас. Я пересилював себе, а проте
не міг вирвати вас із своєї душі.
Я доходив до того, що починав
вірити в чари, в уроки, які ви му
-
сили ки
нути на мене. Я осуджу
-
вав вас у душі як злочинницю,
що зруйнувала моє життя, зма
р
-
нувала найкращий скарб мо
йо
го
чуття, – а рівночасно кланявся
вам як найвищій свя
тощі мойо
-
го життя.
– Ваші благословенства лиши
-
лися при вас, – мовила су
мо
вито
Регіна, – а ваші прокляття дося
г
-
ли мене.
У Євгенія похололо на серці
при тих словах.
– Мої благословенства! Пані,
звістку про ваше замужжя я тя
-
жко відхорував. Та й потім – кі
-
лько разів я нарікав на до
лю, що
дала мені видужати з тої хоро
-
би! Кілько разів моя рука про
-
стягалася до револьвера, щоб
од
ним вистрілом зро
бити кі
-
нець усьому тому. Я опинився
мов моряк серед моря без ком
-
паса. У мене не стало мети жит
-
тя, не стало тої остроги, що до
-
дає енергії.
– А таки ви знайшли собі мету,
викресали в душі енергію, – пе
-
ре
била вона йому спокійно, але
рішучо.
– Життя бере своє. Чоловік втя
-
гнеться в ту роботу, а по
треба,
мов погонич з батогом, під
го
-
нює. Се так. Але ж се не
воль
ни
-
цьке, під’яремне життя! Се не
людське життя! Чи таке-то було
б наше життя, якби ми бу
ли ра
-
зом! Якби ко
жда трудність по
-
дво
ювала
наші сили, кожда су
-
про
тивна хвиля зближувала нас,
якби мені під час праці не ка
-
пала кров із серця!
– А проте тягнете. І скажіть по
правді, чи сама та праця чимдалі
не робилась вам дорожчою, не
набирала ідеаль
нішої подоби, не
робилася вам метою життя, ви
-
щою, свя
тішою, ніж усе те, що ви
могли би були знайти зо мною?
– Пані, звідки таке порівняння?
Як я можу порівнювати щось з
тим, чого не знаю?
– Ну, то киньте набік порівнян
-
ня, а скажіть просто! Адже ж у
своїй праці ви знайшли собі ме
-
ту життя. Я чула дещо про ва
шу
роботу, а дечого догадую
ся. Ви
русин, а русини вперті на свойо
-
му. Ви чоловік з чуттям, значить
– ідеаліст. Я певна, що ви маєте
вищі цілі перед собою, силку
є
-
тесь іти вгору і вести інших за
собою. Адже так, правда?
– Так.
– Значить, я не помилялась у
свойому чуттю. Значить, мої мо
-
литви і сльози не пропали ма
-
рно.
– Ваші молитви і сльози?
– Так. Мої молитви і сльози.
Слухайте, Геню! Позвольте, що
буду говорити до вас так, як
говорю щодня і щовечора в сво
-
їх самотніх думах отсе вже де
-
сять літ. Тепер... після вчора
ш
-
ньо
го... я чуюся свобідною су
-
проти вас. Ви бачили моє життя
– і я можу сказати вам усе. Тями
-
те нашу остат
ню розмову там, у
Львові, на вулиці? Тоді, коли ви
переля
калися, чи я не хора. Зна
-
єте, мені тоді пройшло по ду
ші
дійсне прочуття моєї будущої
до
лі. Коли я побачила, як цьоця
змірила вас своїм згірдним по
-
глядом – ні, не згі
р
д
ним
, а було
в тім погляді щось таке погане і
нена
висне – тя
мите, я вся похо
-
ло
ла і мало не впала. Се все від
того по
гляду. І тоді уперве по
моїм серці пройшло щось та
ке,
що я зрозуміла євангельські
сло
ва про меч, який мав пройти
серце Матері Божої. Я вирвалася
від вас майже си
лою, а коли по
-
кинула вас, то аж тоді почула, як
горячо, як неви
мовно я лю
блю
вас. Бачите, говорю се спокійно.
Адже ж я небіжка для вас... нас
ділить могила, а моги
ла – то
спо
кій.
– Пані! – скрикнув Євгеній, у
ко
т
ро
го серце рвалося при тих
словах. Та вона рухом руки за
-
ставила його мовчати і говорила
далі:
– І тоді ж я зрозуміла, що не
побачу вас більше, так що сцена,
яку зробила мені потім цьоця,
не була для мене несподі
ван
-
кою. Може бути, що я зана
дто
ско
ро піддалася цьоци
ному на
-
ка
зові, – ну, та за се те
рплю те
-
пер. Се своєю дорогою, та що се
вас обходить! Але вночі, за
мк
ну
-
вшися в своїм покоїку, я ки
ну
-
лася на долівку перед образом
Пречи
стої – можете мені вірити,
Геню, не маю ніяко
го інтересу
грати перед вами комедію... не
-
біжчики загалом кепські
коме
-
ді
анти!.. Я кинула
ся на долівку і
довго молилася, пла
чучи гаря
-
чи
ми слізьми. «Мати Божа, –
молилася я, – дай, щоб я була
для нього найвищим, найкра
-
щим, чим тілько може бу
ти жін
-
ка для мужа! Щоб я йо
му була
поміччю в пригоді, поті
хою в го
-
рю, заохотою до всього доброго!
Щоб я вела його до всього, що
високе і чесне. І коли я сама не
-
здала на се, занадто ни
зька, за
-
на
дто буденна, занадто незді
-
бна, то знівеч мене, від
кинь як
нездалий знаряд, а вло
жи йому
в серце мій образ і надай йому
силу, і блиск, і чари, і нехай він
веде його і підносить туди, куди
я сама не сягну». Ба
чите, Геню, і
Пречиста вислуха
ла мене. З ва
-
ших слів переконую
ся, що я не
-
да
рмо мо
лилась і плакала. Ви
жа
луєтесь, що не могли забути
мене. А я певна, що се влас
не
була та провідна звізда, що не
давала вам заснути спокійно, не
давала заблукатися в темряві
егоїзму, вела вас усе вище та
вище.
У Євгенія бризнули сльози з
очей. Він ухопив її за руку.
– Пані, досить того! Ви рвете
моє серце. Кожде ваше сло
во на
-
ново показує мені, як багато я
стратив, тратячи вас.
– Ну, що там про се говорити! –
мовила Регіна, всміха
ючись су
-
мо
вито. – Бачите, я стара баба, а
перед вами ще світ широкий.
Вам життя всміхається.
– О, чудово всміхається! – гірко
скрикнув він. – Ні, пані, позво
ль
-
те й мені сказати вам правду...
ска
зати те, з чим я при
йшов
сюди, побачивши вас.
Вона уважно поглянула на його
лице.
– Догадуюся, що ви хочете ска
-
зати, – мовила, бліднучи на лиці.
– Ви бліднете, пані?
– Ну, говоріть, – мовила вона
ле
две чутно.
– Про ваше життя знав я не від
учора. То значить, про життя
пані Стальської. Бо се мені ані в
сні не ввижалося, щоб пані Ста
-
льська – то були ви. Але про те,
як жиється па
ні Стальській з
мужем, знав я давно з уст самого
пана Ста
ль
ського. І коли вчора
побачив, що пані Стальська – се
мої святощі, найдорожчий скарб
моєї душі, моя Регіна, се ви, па
ні,
– коли я переконався, що пан
Стальський не пере
бо
р
щив у
сво
їм цинічнім оповіданні, – ко
-
ли сьогодні отя
мився троха від
того страшного удару і коли при
тім добрі люди поквапилися за
-
раз же посолити мою свіжу
рану... Пані, ви відвертаєтеся?
– Говоріть, говоріть, – мов у сні
прошептала Регіна.
– Слухайте, пані... Слухай, Ре
-
гіно! Хто се сказав тобі, що ти
небіжка для мене? Хто сказав
тобі, що нас ділить моги
ла? Нас
ділить фікція, а не могила. Лише
крихітка доброї во
лі, крихітка
зусилля – і тої фікції нема між
нами. Літа ми
нули – що ж, мину
-
ли однаково для тебе, як і для
мене. Обоє ми постарілися. Але
проте ми не старі. А любов тво
-
рить чуда. Вона відмолодить
нас. Вона загоїть наші довго
літ
-
н
і рани, покриє муравою забут
-
тя могилки наших молод
их ба
-
жань, окрасить їх новим, хоч піз
-
нім, але запаху
щим цві
том. Слу
-
хай, Регіно! Ніщо ще не страчене
для нас! Любиш мене? Віриш в
мене?
Він держав обі її руки, стискав
їх у своїх гарячих долонях. Вона
сиділа бліда, сумна і не гляділа
на нього.
– Регіно, серце моє! Незабутня
моя! Невже горе зламало тебе
так, що ти перестала вірити
сама в себе? Невже всяке бажан
-
ня і всяка надія щастя замерли в
твоїй душі? Озови
ся! Скажи сло
-
во! Зірви ті огидливі пута, яки
-
ми сковано те
бе. Адже ж я не ві
-
рю, щоб ти вважала святим і
шановним те, що було для тебе
десятилітньою нелюдською то
-
р
ту
рою! Подай мені руку! Я все
віддам тобі. Покинемо сей го
-
род, сей край. Світ широкий. По
-
дамося геть, хоч би за море. Я
здоров, сильний, повний віри, а
при тобі моя сила і віра зросте
вдесятеро. Не згинемо. Зароби
-
мо собі на життя. Ви
боремо у
нього все можливе. Видремо у
нього, що тілько дасться, з того
скарбу людського щастя, який
був призна
чений для нас.
При остатніх словах Регіна за
-
тремтіла і підвела лице, мов на
-
раз прокинулася зо сну.
– Призначений для нас! Ти чи
-
тав у книзі призначення? Ти
знаєш, чи справді було для нас
призначено щось інше, ніж те,
що маємо?
– Регіно, се не відповідь на моє
питання! – скрикнув він ураже
-
ний.
– Слухай, Геню, – оповідж мені
про свої процеси. Я чула, як тебе
хвалять, що ти один із найліп
-
ших адвокатів у краю. А дехто
жалує: що за шкода, такий доб
-
рий адвокат, а пустився на хлоп
-
ського защитника! Знаєш, коли
чую такі похвали і такі наріка
-
ння, то в мені аж серце росте.
– Регіно! До чого се все веде?
Остогидло мені адвокат
ство! Ос
-
то
гидли мені і хлопи, і пани, і
суди! Скажи слово, Регіно, – од
-
но слово, і ще сьогодні поки
не
-
мо се прокляте гні
здо, будемо
ві
ль
ні, будемо щасливі.
– Краденим щастям, так?
– Що там! Слово, пусте слово!
– Геню, Геню! Не говори того!
Адже ж тут подвійна кра
діж. Ти
вкрав би мене від мужа, а я тебе
від твойого діла, від тих неща
-
сних, віками кривджених людей,
що по
тре
бу
ють тебе, що – нехай
і так – не вміють оцінити тебе,
але мають право до твоєї праці і
помочі. Не бійся, вони пі
знають
тебе, і підуть за тобою, і віддяча
-
ться тобі. А я – що я? Тепер, у
хвилі розворушення, ти бачиш у
мені не те, що дійсно сидить пе
-
ред тобою, а свій ідеал, той об
-
раз, який ти вилеліяв у своїй
душі. А за день, за два прийде
роз
чару
вання, запал остигне,
око заостриться на мої хиби, і
наше крадене щастя перемі
ни
-
ть
ся на нову тюрму, нові кай
да
-
ни.
– Регіно! Не говори так! – скри
-
к
нув Євгеній. – Я вже не ді
твак.
Давно відвик віддаватися ілю
зі
-
ям і йти за хвилеви
ми поривами.
Те, що говорю – ви
плив моєї не
-
зламної по
ста
нови, мого щирого
чуття. Скажи сло
во, одно слово!
Ад
же я знаю, що ти любиш мене.
Твої очі говорять мені, що ба
жа
-
ння ща
стя і любові не вигасло в
твоїй душі. Так чо
го ж отяга
ти
-
ся? Що нас в’яже до сього гнізда?
Люд? Хіба ж і за морем я не
знайду лю
ду, свойого люду, для
якого змо
жу працювати і який
так само потребує моєї підмоги?
Голубочк
о моя! Бідна мученице!
Не муч і себе й мене! Адже ж я й
так це зможу жити тут, знаючи,
що ти близько мене і в такім
положенню, з таким чоловіком!
Що кождий день тво
го життя –
то мука, то терпіння, понижен
-
ня, зневага! Ад
же ж я або втечу
відси сам, або вдурію, або допу
-
щу
ся якогось злочину! Регіно,
Ре
гі
но! Змилуйся надо мною і
над собою!
Лице Регіни при тих словах по
-
блідло ще дужче, було бліде, мов
полотно. В губах не було ані
кровинки, і вони тремтіли, мов
два бліді рожеві листки від ві
-
тру, її груди дихали важко. На
-
раз вона встала з лавки, намор
-
щила чоло і, обертаючися до Єв
-
генія, промовила:
– Пане, я шлюбна жінка... чесна
жінка. Мені не випадає слухати
таких промов. Бувайте здорові!
І, не подавши йому руки, вона
пішла геть, не озираючись.
XXVII
– Завтра маємо аж три терміни
в гумниськім суді, – мо
вив до Єв
-
генія конципієнт, подаючи йому
до перегляду цілу пачку різних
актів.
– Які терміни?
– Два досить важні, в ґрунтових
справах. Третій – крадіж, але мо
-
же мати певне значіння, бо спра
-
ва потроха на полі
ти
чнім під
-
кла
ді. Одна партія в селі хоче
позбутися не
ми
ло
го їй члена
громадської ради і заденунцію
-
вала його за якусь крадіж. Найгі
-
рше те, що судить Страхоцький.
Євгеній кивнув головою, пере
-
глядаючи акти.
– Надто треба би там побрати
деякі інформації, виписи з книг
ґрунтових і з регістратури. Як
пан меценат думають, чи маю
їхати сьогодні і підночувати у о.
Зварича, чи аж за
в
тра досвіта?
– Я сам поїду, – промовив Єв
-
геній.
– Пан меценас поїдуть? – не без
зачудування запитав конци
піє
-
нт, що привик був досі сам їз
ди
-
ти на такі «дрібні» терміни.
– Поїду. Мені треба поговорити
з о. Зваричем, а з поворо
том заї
-
ду до Буркотина.
Він задзвонив. За хвилю вві
й
-
шов Баран і мовчки став ко
ло
дверей канцелярії.
– Слухайте, пане Баране, будьте
ласкаві замовити мені фіакра.
Там на п’яту годину вечора щоб
був готовий. Ска
жіть, що поїде
-
мо до Гумниськ. Ночувати буде
-
мо в Ба
бин
цях. Розумієте?
Баран кивнув головою, всмі
х
-
нувся і стояв на місці.
– Ну, що? Маєте ще що сказати?
– Пан меценас самі їдуть?
– Сам.
– То, може, треба чотири коні?
– Чотири коні? А вам що тако
-
го? Пощо чотири коні?
– Ну, я думав...
– Прошу вас, не думайте нічого,
але йдіть.
Баран похитав головою, мов
щось не хотіло поміститися йо
-
му в голові.
– То вистарчать два?
– Вистарчать, вистарчать.
– Але конче мусять бути чорні,
правда?
Євгеній зірвався з місця і на
-
близився до Барана – не з гні
ву,
але з зачудування, бажаючи за
-
глянути йому в очі. Ко
нципієнт
голосно зареготався.
– Що вам, пане Баране? Для чо
-
го вам здається, що мусять бути
чорні?
– Ну, я так думав.
– Але відки приходите до такої
думки?
– Ну, чую, що пан меценас самі
їдуть...
– Так що з того?
Баран вибалушив на нього свої
очі з виразом тупого нерозумін
-
ня
. Євгеній лагідно попле
скав
йо
го по плечі.
– Ні, ні, пане Баране, мені про
те байдуже, чи коні чорні, чи бі
-
лі, аби тілько добре бігли і аби
бричка була добра. Прошу вас,
ідіть і замовте, і зробіть усе, як
треба.
Баран вийшов, усе ще похитую
-
чи головою, мов сам собі не віря
-
чи.
– Що се з ним? – питав Євгеній
конципієнта.
– Не розумію.
– Видно, в його голові щось за
-
сі
ло. Він натякає на щось, а не
хо
че сказати.
– Я заходив до нього пару разів
до його хати, – все кля
чить пе
-
ред образом і молиться. І очі в
нього мов заплакані.
– Чи не ходить він на ту єзуї
-
тську місію? – запитав Єв
ге
ній.
– Розуміється, що ходить. Здає
-
ться, минувшої суботи спо
віда
в
-
ся перед єзуїтом. А під час одно
-
го казання дістав на
паду епіле
-
псії – на фіакрі його приве
зли.
– Доведуть хлопа до божевілля,
от що! І так доводять ба
би до
істерії, до галюцинацій, до того,
що їдять землю та моряться го
-
лодом. А сьому бідоласі небага
-
то треба, щоб зовсім збити його
з пантелику. Припускаю, що єзу
-
їт наго
ворив йому всякої вся
чи
-
ни і ще й покуту завдав за те, що
служить у жида.
На тім розмова урвалася. Єв
-
геній засів до своєї роботи. Він
вибирався на кілька день із до
-
му; треба було дещо зрефе
ру
ва
-
ти, дати диспозиції конци
пієн
-
тові і писарям.
О п’ятій на подвір’я заїхав фіа
-
кер. Євгеній був у своїм по
кої і
кін
чив пакуватися. Застукано в
двері, і ввійшов Баран.
– Прошу пана меценаса, фіакер
заїхав.
– Хто їде?
– Берко... рудий Берко, той, що
з паном конципієнтом усе їз
-
дить.
– Добре, добре. Ну, а коні чорні?
Євгеній, усміхаючись, зирнув
на нього, але Баран диви
вся на
нього поважно, якось суворо і
мовчав.
– Слухайте, пане Баране, – мо
-
вив Євгеній. – Ну, скажіть по щи
-
ро
сті, пощо ви питали мене про
чвірку і про чорних коней?
Баран уперто вдивлявся в його
лице, немовби хотів там вичита
-
ти щось таємне, а потім, озирну
-
вшися поза себе, промовив май
-
же пошепки, зо страхом:
– То ще не настав час?
– Який час?
– Що ви маєте їздити по краю
чвіркою чорних коней.
– Я? Що ж я, магнат який?
– Е, що там магнат! – згірдно
мо
вив Баран. – Чвіркою чорних
коней... їздити по краю і збирати
народ... І наклада
ти свою печать
на тих, хто увірить у вас...
Він говорив ті слова звільна, з
притиском, немов повто
ряв ви
-
вчене напам’ять.
– Що се ви говорите? – ди
ву
ва
-
вся Євгеній.
– Пан ліпше знають, що я гово
-
рю, – мовив Баран, не зводя
чи з
нього очей.
– Та пощо би я мав те все роби
-
ти?
– Пан ліпше знають.
– Але за кого ж ви вважаєте ме
-
не, Баране?
– За того, ким пан є направду.
– А хто ж я такий?
Баран перехрестився і, видимо,
збираючися з усею си
лою свого
духу, сказав твердо:
– Антихрист.
У Євгенія похололо в серці – не
від сього слова, а від того виразу
божевільної певності, який було
видно в Барановім лиці.
– Але ж, Баране, бійтеся Бога,
що вам приснилося! – мо
вив він
лагідно. – Я хрещений чоловік,
та
кий, як і ви. Відки мені до
антихриста?
– І антихрист має бути хреще
-
ний, тілько фальчивим хре
стом.
– Але відки ж ви се знаєте, що
се власне я?
– Знаю, відки знаю.
– Ні, не може бути, щоб ви се
самі виссали з пальця.
– Певно, що ні.
– Значить, вам наговорив хтось.
– Наговорив чи не наговорив...
А сказав такий, що мусить се
знати.
– Ну, хто такий? Скажіть, не
бійтеся. Я не скажу нікому.
– Не скажете? Ану, закляніться
Божим ім’ям.
– Їй-богу, не скажу.
– Ну, так знайте... Отець місіан
мені сказав, – прошептав Баран
із виразом великого страху на
лиці.
Євгенію досить було не до смі
-
ху, але, почувши сей Ба
ра
нів се
-
крет, він не міг зупинити себе,
щоб не зареготати
ся.
XXVIII
Вечором того самого дня Баран
стояв близько дверей Ва
гма
но
-
вої спальні, держачи капелюх у
руках. Вагман си
дів на простім
дерев’янім кріслі край старого
бюрка, куп
ле
ного десь на ліци
-
та
ції і посковувано
го залізними
шта
бами. Кождий сторож його
камениць був обо
в’язаний що
-
найменше раз на ти
ждень зда
-
ва
ти йому реляцію з усьо
го, що
діялося в домі, що чув і ба
чив. Се
була його поліція.
– То, кажете, з Буркотина хло
-
пи? – допитував Вагман у Бара
-
на. – Напевно з Буркотина?
– Та напевно. Я говорив з ними,
як вийшли від адвоката.
– Ну, і що ж казали?
– Кляли нашого адвоката. Каза
-
ли: видно, пан підкупив йо
го, бо
хоче запропастити їх справу. Ка
-
зали, що відобрали свою справу
від него.
– Овва! Овва! – цмокнув Вагман.
– Ну, і що далі?
– А нині рано сам маршалок
був.
– Що?
– Сам маршалок. Чвіркою заїхав.
До адвоката ходив наго
ру.
– Овва! – скрикнув Вагман, чу
-
ду
ючись.
– Балакали щось, але не дуже
довго.
– Ну, ну!
– Маршалок вийшов, а по які
-
мсь часі адвокат вибіг щоду
ху і
довго балакав щось у міськім са
-
ду з якоюсь панею. Я дивився
крізь шпару в паркані, але роз
-
мови не міг чути.
– Що то за пані?
– Якось не міг пізнати. Так
щось на Стальського жінку поді
-
бна.
– Стальського жінка? Плакала
перед ним?
– Ні, не видно було. Говорили
живо, далі вона встала, ніби за
-
гнівана, і пішла, не прощаючи
ся
з ним.
– Гм! Гм! Ну, і він поїхав?
– Поїхав о п’ятій на термін до
Гумниськ. У канцелярії ка
зав,
що буде ночувати у отця Звари
-
ча, а з поворотом буде в Бурко
-
тині.
– Ага! Ну, ну. А що ще чувати?
– Та нічого.
– Не був ніхто у вас?
– Був пан Щварц.
– Хто? Пан...
– Пан Шварц. Той, що з суду на
-
гнали.
– А він чого хотів?
– Питав за вами.
– За мною?
– Так. Питав, чи буваєте часом у
нашого адвоката.
– А ви що сказали?
– Я сказав, що ні.
– А пощо йому треба се знати?
– Не знаю.
– А про адвоката не питав нічо
-
го?
– Та питав. Чи багато людей до
него приходить? Чи він ночує
дома, чи пізно приходить уночі?
Чи бувають у него які дівчата?
Чи приймає гостей?
– Треба пильнуватися того па
-
ни
ча. Як буде вас ще що розпит
-
увати, на все кажіть: не знаю, не
бачив, не чув!
– Він казав, що розвідає се все
не для себе, а для пана ста
рости.
– Що? – аж скрикнув Вагман,
схо
пився з крісла і почав хо
дити
по тіснім покою. Потім, зупи
ня
-
ю
чись перед бюрком, мовив не
-
мов сам до себе:
– То байки. Найліпше не бояти
-
ся їх.
І, обертаючися до Барана, він
дав йому кільканадцять це
нтів і
мовив:
– Не бійтеся нічого. Він тілько
страшить вас. Ані старо
ста, ані
Шварц не зробить вам нічого.
Кажіть: не знаю, не моя річ – та
й по всьому.
З тим і вийшов Баран від Ва
г
-
мана. Він так привик говори
ти
свойому господареві всю прав
-
ду, що тепер почував правдиву
гризоту сумління, затаївши пе
-
ред ним найваж
нішу подію ми
-
ну
лого тижня, свою сповідь у от
-
ця місіонаря і одержану від ньо
-
го звістку, що адвокат, який жиє
під од
ним дахом із ним, – се ан
-
тихрист у власній особі, що він
не
забаром почне збирати народ
і печатати всіх своєю печат
кою і
всі попечатані пропадуть навіки.
Ся звістка страшен
но мучила
його. Він майже щоночі в часі
молитви діставав нападів епіле
-
п
сії, а в полудне від дванадцятої
до першої «мусив» відбути вар
-
ту перед адвокатовими вікнами.
В йо
го хорій голові чимраз бі
ль
-
ше утверджувалася думка, що
він мусить пильнувати сього во
-
рога Христової віри, му
сить впо
-
ру остерегти перед ним людей.
Але про все те го
ворити Вагма
-
нові він не важився – адже Ваг
-
ман невірний жид, готов висмі
-
яти, а може, навіть нагнати його
зі служ
би. Нинішнє поводження
адвоката, коли він виявив йому
своє підозріння, не розвіяло йо
-
го певності, а сміх адвоката при
згадці про отця «місіана» ви
дав
-
ся Баранові якимсь стра
шним,
пекельним сміхом і проняв його
морозом.
«Так і є! Се несамовитий чоло
-
вік! Недаром мене при нім так
щось за серце стискає. І запах
якийсь від него йде – зовсім як
сір
ка. І очі у него... Треба пи
ль
-
нувати його! Бара
не, не дай
ся!»
І, чуючи в кишені кільканад
-
цять центів, він зайшов до ши
н
-
ку, щоб випити на відвагу. Го
-
рілка прогонює погані думки.
В шинку було кілька гостей –
міщан і міщанок, що сиділи за
столом, п’ючи пиво з гальб і го
-
лосно розмовляючи. Ба
ран піді
-
йшов до шинквасу і велів дати
собі чарку горілки. Поки він пив
її, з сусідньої комнати виглянув
Стальський.
– А, Баране! – гукнув він. – До
-
брий вечір!
– Дай Боже здоровля пану! – ві
-
д
повів Баран, обтираючи вуси
від горілки.
– Ходи-но сюди, щось маю тобі
сказати!
– Е, що там казати. Найліпше,
як
би пан казали от шинка
реві
дати ще одну шнапатирку.
– Ну, а ти що думаєш, не скажу?
Ходи сюди! Баран увійшов до сусіднього ті
-
сного закамарка, де був тільки
один стіл і два ліжка. Сталь
сь
-
кий сидів тут сам один, п’ючи
пи
во.
– Сідай. Що будеш пити? Пиво
чи горілку?
– Е, або то я пан, аби пив пиво?
По чім мені пити пиво? Я про
с
-
тий чоловік, вип’ю горівки.
– Пане Елькуно, прошу дати
ква
тирку, але доброї, чистої
жит
ньої, з анижем.
Баран сидів, понуривши голо
-
ву.
– Чого зажурився? – питав його
Стальський.
– Ет, пане, кождий має свойого
черв’яка, що його гризе.
– Залий бестіального! – мовив
Стальський, ставлячи пе
ред ним
горілку і наливаючи чарку.
Баран випив.
– Ось солений рожок, закуси.
Баран розламав рожок і почав
звільна хрупати його.
– Ти гніваєшся на мене, Бара
-
не?
– Я на пана? А за що?
– Ну, то добре, що не гніваєшся.
А що ваш пан адвокат?
– Виїхав сьогодні. До Гумниськ
на терміни.
– Так? А то що таке? Досі не їз
-
див, а тепер нараз...
– І мене се здивувало. Знають
пан... Пан говорили, що зна
ють
йо
го змалку. Як пан думають, са
-
мовитий він чо
ло
вік, чи ні?
– А то як ти думаєш?
– Та я ходив до сповіді до ксьо
-
н
дза єзуїта. А ксьондз єзуїт пи
-
тають мене, де я служу. А я ка
жу,
що у Вагмана за сторо
жа. А ксьо
-
ндз далі: а хто там живе в тім
домі? А я повідаю: ті й ті. От же
як ксьондз єзуїт не всяде на ме
-
не! То не до
сить, що служу у та
-
кого жида, що гірший від Юди
Скаріот
ського, ще й услугую та
-
кому адвокатові, що є правди
-
вий антихрист, що хоче пере
ве
р
-
нути весь порядок на світі. То я
подумав собі: спитаю пана офіці
-
ала, може, пан знають.
– Що ж, небоже Баране, ксьондз
єзуїт, певно, на тім ліпше знає
-
ться, ніж я. Се так. Ще перед кі
-
лькома днями я, може, був би
сміявся з того. Але тепер...
– Що, ви також переконалися? –
спішно, пошепки спитав Баран.
– Переконався – не пере
конав
-
ся, але хотів би пере
конатися і
потребую твоєї помочі.
– Ну, що, що?
– Бачиш, запросив я його вчора
вечором, на свою біду, до себе
до
дому. І що ж ти скажеш, при
-
йшов і відразу збаламу
тив мені
жінку.
– Як то збаламутив?
– Та так, що я сам не розумію. І
слова до неї не мовив, тілько
подивився – і жінка здуріла. Всю
ніч не спала, а все хо
дить по по
-
кою і говорить, ніби сама до
себе, ніби до ньо
го. Тільки й чу
-
ти: «Слухай, Геню» та «Слухай,
Геню». Що вже я уговорював,
щоб ішла спати – де там! Ходить,
як оду
рі
ла.
– Господи! – з переляком крик
-
нув Баран. – Адже ж, оче
ви
дно,
не
чиста сила.
– Та боюся, чи не очарував він її
так, як то, знаєш, буває, що жі
-
нка втікає від чоловіка, біжить
за ним, забуває сором і все.
– Очарував! Очарував! – шептав
Баран, киваючи головою.
– Кажеш: очарував? Хіба ти
знаєш щось?
– Авжеж, знаю. Адже сьогодня
перед полуднем розмов
ляли
обоє отут у саду.
– В саду? Прилюдно?
– Ну, в саду було майже пусто. Я
дивився крізь шпару
в паркані.
Поговорили і розійшлися.
– А вона до нього до покою не
ходила?
– Ні.
– Слухай, Баране! Ось тобі від
ме
не маленький завдаток, – і
Ста
льський втиснув йому в до
-
лоню срібного ринського, – до
-
поможи мені в тій справі. Як ще
раз зійдуться – чи вде
нь, чи вно
-
чі, у себе чи де – дай мені знати.
Я тобі віддя
чуся.
– Та добре, – мовив Баран, хова
-
ючи гроші.
– Але нікому не кажи, що я про
-
сив тебе!
– Розумію, розумію.
– А як що до чого, то скоч до
ме
не до канцелярії, а як ме
не
там нема, то додому, по дорозі
заглянь сюди. Я конче бажав би
їх захопити разом.
– О, захопите, захопите! Вже як
він старший над чортами, то над
жінками тим більшу має міць.
Адже жінка – чортів
ське насін
-
ня, то й сама липне до такого. О,
будьте певні, я вам допоможу
зазнати того смаку, якого я й
сам зазнав. Ва
ше здоровля, пане!
XXIX
Ходить осінь по долині і снує
свої сіті. Обснувала димами го
-
ри, заповнила мрякою яри, по
-
тяглася сірою курявою за течією
рік і потоків, вішається по гіл
-
ляках дерев, суне ту
ма
нами по
шляхах, облягає цілими та
бора
-
ми села, досягає бовдурами до
неба. Під її доти
ком тихнуть го
-
ло
си, співи та ви
крики, жовк
не
листя, стулюю
ться чашки не
-
мно
гих запі
з
не
них квіток і серце
корчиться з болю і жалю за ми
-
нулим. Вона закриває пер
спе
к
-
тиви, відбирає ясність, ожи
влює
су
мніви та знеохоту.
Євгенію здається, що її головне
джерело в його серці. Так добре
відповідає весь сей сірий, мок
-
рий, тісний та холод
ний круго
-
зір настроєві його душі.
Звільна котиться бричка по ос
-
ли
злій дорозі. Мірно киває
ться
рудий Берко на козлі. Він не ду
-
же-то поганяє своїх коненят, бо
вже недалеко до Бабинець, а в
Бабинцях ніч
ліг. Звільна похиту
-
ється в бричці Євгеній, накину
в
-
ши на себе дорожню бунду з ка
-
пузою. Перед ним і довкола ньо
-
го все застелено мрякою, тільки
де-де просунуться по
уз ньо
го
при
дорожні верби, що в мряці і в
ве
чірній сутіні ви
гля
дають, як
великі стоги сіна; листя ще не
пообпадало з них, але висить
недвижно і мов обліплене гус
-
тою мря
кою. А далі поза вер
ба
-
ми нічого не видно. Поле пусте,
да
лекі ліси щезли. Думка не хоче
летіти в далечінь і вер
тається,
наче втомлена пташка до гнізда.
А в тім гнізді пусто, холодно!
Вилетіла з нього золота пташка,
вилетіла і не верне ніколи.
Тільки тепер, серед безлюдно
-
го поля, серед сього сумо
витого
краєвиду, Євгеній почуває, що
повна свідомість і застанова ве
-
р
тається йому. Тільки тепер він
пізнає, що все те, що він робив
перед від’їздом, робив ме
хані
-
чно, майже безтямно. Він ходив і
обідав, розмовляв, писав, сміяв
-
ся мов сам не свій, поло
виною
своєї душі, коли тим ча
сом друга
лежала мов оглушена важким
ударом. Тільки тепер вона почи
-
нає прокидатися. І Євгеній почи
-
нає розуміти, що він отсе сього
-
дні перебув якийсь важний, рі
-
шу
чий момент, перейшов кри
-
зис важкої хороби, в якій по дов
-
гих болях наступив пароксизм,
потім глухе знесилення, а потім
– не знати, чи піде виздоровле
н
-
ня, чи смерть.
Але Євгеній чує себе поки що
досить далеким від смерті, і в мі
-
ру, як надвечір небо насувається
чимраз тяжчими хмарами і вся
країна чимраз більше затемнює
-
ться, в його душі робиться чи
-
мраз ясніше, думка чимраз св
-
обідніше ро
звиває крила.
Який широкий круг чуття пе
-
ребув він сьогодні і з якою ша
-
ле
ною скорістю! Адже ж те
пер
він чув себе так само да
леким
від тої хвилі, коли проли
вав
сльози над долею Ре
гі
ни, як і від
тої, коли під впливом роз
мови з
маршал
ком, зне
вірений у своє
діло і в свій народ, готов був
кинути все, віддати все для неї.
Тепер йому майже не хоче
ться
вірити, щоб се все було правда,
щоб досить було одного її слова
– і він у сій хвилі був би, може,
лагодився в далеку дорогу, ку
-
дись на край світу. Йо
му роби
-
ться страшно, як чолові
кові, що
в сні ходив по ґзимсі ви
соченної
вежі, а потім наяві з жахом гля
-
дить на той ґзимс і при самім
його виді з безпечного
низу по
-
чуває заворот голови.
Він у отсій хвилі почуває вдя
-
чність для Регіни, що не викори
-
стала сю хвилю його сла
бості, як
була б зробила всяка інша на її
місці. Для чого вона се зробила?
Які логічні чи чуттєві причини
довели її до такого наглого, рі
-
зкого ро
зриву з ним, сього він
не береться виясню
вати, се яко
-
сь навіть не підпадає під його
увагу. Перед ним тільки мель
кає
її бліде лице, її досить негарно
отворені уста, з яких вилітають
остатні слова, її гордий рух, що
не дуже-то при
падає до її зл
а
-
маної
постаті. І все те хоч не пе
-
ре
стає боліти Євгенія, але бо
-
лить не тим острим болем, що в
першій хвилі, а якось тихо, одно
-
стайно, як затулена рана, що
почи
нає гоїтися. Євгеній пильно
вдивляється в придорожну бе
-
резу, покриту жовтим, а декуди
пу
рпурово-червоним ли
стям,
що, обтяжене краплинами мря
-
ки, облітає звільна, ненастанно.
Коли ся береза почуває який
біль при обпа
данні сього листя,
то се, мабуть, буде біль, поді
б
-
ний до то
го, який він почуває
тепер. І в його душі в’яне щось,
обпа
дає, відривається і гине
щось таке, що було красою, і пи
-
ш
нотою, і радощами, але тепер
пережило свої дні. Се в’яне його
молодість з її ілюзіями, і пори
-
вами, і безумним кохан
ням. Те,
що прийде тепер, не буде вже ні
таке блискуче, ні таке ніжне, ні
таке радісне. Що воно буде – не
знати, але в усякім разі буде
щось інше.
Перед його очима потяглися
села, бідні, сірі, з головати
ми
вербами при дорозі, з обламани
-
ми садками, болотяни
ми виго
-
на
ми, обскубаними сірими стрі
-
ха
ми, пообвалюва
ними тут і там
плотами. З давен-давна він при
-
вик, що його серце стискає
ться
при в’їзді в руське село, навіть у
пору, коли воно пишає
ться у ве
-
снянім цвіті вишневих та яблу
-
невих садків або лежить тихо,
вигріваючись у літньому сонці.
Так, немов якась важка мелан
-
холія сидить при воро
тах кож
-
до
го села сірою жебрачкою і не
-
зримо чіпляється за його полу. А
тепер, у осінній сльота
вий вечір,
ся мелан
хо
лія ще важче налягає
на його душу. Пусто і глухо по
се
лах. Де-де зі стодоли чути ри
-
тмічний клекіт ціпів; де-де скри
-
пить надкирни
чний журавель,
тягнеться, бродячи в густім бо
-
лоті, космата худібка до водо
-
пою, їде паруб
чак на ма
ле
нь
ких
кониках охляп і ліниво поганяє
худобу, з по
двір’я чу
ти запізне
-
не троскотан
ня терлиці. Навіть
обо
роги ви
сокі, повні сіна і сно
-
пів, не роз
веселяють душі. Ось
посеред се
ла мурована коршма з
широкою заїздовою бра
мою, от
-
во
реною нарозстіж, мов темна,
вічно го
лодна па
щека, го
то
ва
про
ковт
нути всі ті здобудки ва
-
жкої цілоріч
ної праці. З її вікна
визирає бородате здорове лице
оренда
ря, і Єв
ге
нію пригадує
ть
-
ся завтрішній термін, де орен
-
дар стає за свідка проти одного
з найчесніших селян, помовле
-
но
го за крадіж, – один із тисяч
-
них епізодів вікової боро
тьби
між отсею темною паще
кою і се
-
лом. А ось і двір на горбі, окру
-
же
ний вінком високих ясенів,
що ледве мріють, огорнені мря
-
кою, мов велетні в сірих широ
-
ких плащах. Але двір біліється
крізь мряку, мов білі зуби яко
-
гось величезного звіра, все гото
-
ві гризти, калічити і смоктати
кров. А он під брамою купка
селян – ще обпалених сонцем
від літа, але вже скулених, обде
-
ртих, присілих порохом, виголо
-
днілих. Стоять з шапками в ру
-
ках, видно, ждуть пана «жонци»,
чи прийме завтра на роботу до
молочення або до горальні, –
хоч по п’ятнадцять крейцарів
денно. Коли Євгеній пере
їз
див
попри них, вони всі мов на
команду низенько по
кло
нилися
йому, хоч, певно, ніхто з них не
знав його. «Пан», – а вони з віку-
правіку привикли низько кланя
-
тися всякому панові; се одинока
«наука», одинока «цивілізація»,
яку пе
редав їм двір. Євгенію
пригадався віршик Борови
ко
в
-
сь
ко
го «Цар природи», [32]
і в
його голові, мов чміль, почали
не
на
ста
нно бриніти його кін
-
цеві строфи:
«Грицю, мой, ти цар природи!
Де лиш оком глянеш – все:
Поле, паша, ліс, худоба,
Звір і риба – все твоє».
Шапку зняв. «Мабуть, комісар».
Бідний скулений стоїть
[32]
- Йдеться про вірш Олександра
Львовича Боровиковсь
ко
го (1844–
1905), юриста й фольклориста, ав
то
-
ра поезій ро
сійською мовою, надру
-
кований в українському пе
рек
ла
ді.
Чоловік, краса всіх творів,
Цар землі, природи цвіт.
Ах, так! Видно, що ся жебрачка-
меланхолія при в’їзді в ворота
руського села чатує не лише на
нього одного, чіп
ляється за по
-
ли і за серце багатьом людям,
усякого, в кого є серце! Вона не
кричить, і не стогне, і не про
-
сить, а тільки «помаленьку рі
-
же» душу важкими контрастами
нена
ста
н
ної праці й убожества,
боротьби і безпло
дності, зма
-
гань до світла – і темноти та без
-
радності. Контрасти тим важчі,
що видаю
ться вічними, немину
-
чими, не
змінними, мов закони
природи. А всяке змагання до їх
зміни, злагодження їх різ
ко
сті
вважає
ться чимсь диким, фанта
-
стич
ним, стрічає на
смі
хи, недо
-
ві
рство, ворожнечу, і то не лише
з боку тих, ко
му добре при тих
контрастах, але не раз і з боку
тих, що ни
діють у вічній ті
ні.
Євгеній ніколи не зажмурював
очей на ті непринадні бо
ки сі
-
льського життя, ніколи не ідеа
-
лізував собі народу, а сьо
годні,
під впливом остатніх подій,
усьо
го менше мав охоту і здіб
-
ність чинити се. Навпаки, бачи
-
лось, що тепер йо
го зір зао
стри
-
вся власне на темні і не
принадні
боки сі
ль
ського життя, збільши
-
вся його скептицизм щодо се
ля
-
н
ського характеру. Але сам вид
тих бідних сіл, через які ве
ла
його дорога, тих куп хворосту і
соломи, тих подертих ла
хів, бру
-
д
них полотнянок, сі
рих і бурих
лиць, косматих корів, скрипучих
журавлів, роз
зявлених коршом і
гордих, нена
жерливих дворів
будив у душі рівночасно якесь
су
протилежне чуття. Показува
-
лося, проблиску
вало щось мов
зеренце щирого золота в купі сі
-
рого піску, і те щось пома
лу
кристалізувалося і виявляло се
-
бе в однім коро
тенькім не то ре
-
ченні, не то зіт
ханні:
– Ах, як багато праці потрібно!
Се не була ніяка програма, не
було нічого ясного і конкретно
-
го. Се був немов механічний від
-
рух чуття, несвідома реакція ха
-
рактеру, привиклого до дія
ль
-
ності. В приложен
ні до того села
і до того народу се була, ко
ли
хочете, пуста або майже пу
ста
фраза. Євгеній у тій хвилі не
знав і, певно, не був би зумів
сказати докладно, якої саме пра
-
ці треба, щоб усунути всі ті зли
-
годні. Але його хора душа чіпля
-
лася сеї фрази, мов потопаючий
стебелинки, а його енергічна уя
-
ва почала з тої стебелинки бу
-
дувати міцну кладку, а з кладки
тривкий міст. «Як багато праці
потрібно!» Досить було сього
одного загального поклику, що
-
би збудити в йо
го душі цілі ряди
думок, давно передуманих, пла
-
нів, по сто разів строєних і пере
-
строюваних, відкиданих і знов
підій
ма
них з молодечим запа
-
лом, цілі рої мрій, бажань і пори
-
вань, звернених у один бік. Тут
були й конкретні випадки пра
-
вної та лікарської підмоги селя
-
нам, і плани організації чи
та
-
лень, кас та спілок, і фантасти
ч
-
ні мрії про викуп па
н
ських дібр,
про нове, національне і разом з
тим практично просвіт
нє вихо
-
ва
ння молодих поколінь, було
ве
личезне, не
обмежене поле
дія
льності не ті
льки для нього
одного, але для тисячів, для всеї
інтелігенції. Тут потрібні і прав
-
ники, і лікарі, і вчителі, і газе
-
тярі, і писателі, і декла
ма
тори, і
актори, і купці, і промисловці.
Все тут потрібне, що належить
до культурного життя і витво
-
рюється ним. І не треба чекати,
аж хтось дасть почин, аж усе те
буде готове, мов машина, яку аж
в повній зброї можна пустити в
рух. Ко
жда хвиля, кожде місце
добре для почину; кождий нехай
почи
нає сам від себе, в своїм
крузі, в межах своєї здібності і
компетенції. Коли б тільки дум
-
ка була одна, бажання од
но
лите,
бажання служити народові, а ці
-
лість, певно, зло
жи
ться сама
собою.
І в тій хвилі Євгеній почув у ду
-
ші глибокий сором. Йому прига
-
далася недавня розмова з Ре
-
гіною і його безумний намір –
покинути все те, вимріяне, виле
-
ліяне, підготоване зусиллями
йо
го душі і бажаннями його сер
-
ця, покинути і занехати задля
жіночих очей, задля блі
дих, бо
-
ля
що сти
сне
них уст! Бо
же, нев
-
же се був він? Невже в йо
го душі
на одну хвилину могла постати і
випрямитися така поста
нова?
Невже нерви могли здобути та
-
ку перевагу над розу
мом і над
ліпшою, чистішою частиною йо
-
го чуття? Так, він чув, що та ча
-
сти
на його чуття, що тягне його
до праці для рідного народу, до
тої важкої, ненастанної праці,
повної прикростей, абнегації,
ро
з
чарувань, терпінь і – хто
знає, може, десь там колись піз
-
ніх цвітів і плодів, – що та ча
с
ти
-
на його чуття – краща, чистіша
частина. Адже се його пер
ший,
безпосередній, святий обов’я
-
зок. Вихований, виго
ду
ва
ний
хлі
бом, працею і потом сього на
-
роду, він повинен своєю працею,
своєю інтелігенцією відплати
-
ти
ся йому. Се перший заповіт,
такий, від якого ніщо й ніяким
способом не може увільнити йо
-
го. Все, що говориться про права
ін
ди
відуальності, про права чут
-
тя, про право на вживання жит
-
тя і його радощів, – се софізми,
бре
хня, облудна маска самолюб
-
ства й безхарактерності. Яке ти
маєш право бути вільним, коли
твій народ у неволі? Яке ти ма
-
єш право вдоволяти свої примхи
і любовні бажання, коли міль
-
йони твойого народу не мають
чим вдоволити найконечніших
по
треб життя? А коли у тебе
нема сили волі настільки, щоб
зректися всіх своїх приємностей
і розкошей, зроби
ти
ся аскетом і
слугою тих бідних та нещасних,
коли ти на кождім кроці робиш
концесії свойому дорогому «я»,
то бодай не бреши і не декламуй
про якісь віковічні права того
«я»! Будь щирий і скажи вира
-
зно: «Во грісіх роди мя мати
моя», жию в свинстві і роблю
щохвиля концесії підлоті. Се
буде щиро і правдиво, і коли те
болото не за
топило ще в тобі
живої душі, то вона таки колись
озо
ве
ться, стрепенеться, збунту
-
ється против того всевладного
сви
нства. А декламаціями про
права свого «я», про бажа
ння
«ви
житися і нажитися» ти дій
-
деш тільки до сан
кці
о
ну
вання
того свинства як твого нор
ма
ль
-
ного стану, до за
то
плення і пов
-
ного затрачення всього того, що
могло би дати твоїй душі хоч
кри
хітку людської подоби.
В таких думках, що від аналізу
власного чуття звільна пере
йш
-
ли до злобних нападів на яко
го
-
сь незримого про
тивника, Євге
-
ній смерком уже заїхав до Баби
-
нець, де у о. Зварича надія
вся
знайти нічліг.
XXX
Він здибав о. Зварича ще за се
-
лом. Священик, низенький ху
-
денький чоловічок літ коло со
-
рока, окружений купою селян і
селянок, чалапав болотистим
го
стинцем, ідучи до села; ряд
свіжих могилок на кладовищі,
що темним чоти
рикутником
роз
стелилося оподалік від села і
манячіло своїми дерев’яними
хрестами та капличкою на сере
-
дині, показував, що о. Зварич
вла
сне вертав від похорону. По
-
рів
нявшися з ку
пою людей, Єв
-
ге
ній привіта
вся, велів жидові
їхати наперед і за
їздити на по
-
півство, а сам зліз із брички і
пішов пішки разом з панотцем і
селянами.
– Що у вас, похорон був? – запи
-
тав він.
– О так, похорон, – якось мов
не
радо буркнув о. Зварич.
– Та й не один, – додав хтось із
селян.
– Мруть хіба в селі?
– Ну, та... померли.
– Слабість яка? Пошесть?
– Ще гірше.
– Як то?
– Пошесть ц[ісарсько]-к[оролі
-
вська], патентована.
– Що се ви, отче? Загадками го
-
во
рите.
– Ба ні, що правда. Адже отсе
вертаємо з такого похоро
ну,
яко
го ви ще, певно, не бачили.
Семеро дітей нараз.
– Дифтерія? – не без легкого
страху промовив Євгеній.
– Ні. Здоровісінькі були.
– Ну, через що ж померли?
– А, бачите, ведлуг пшипісу.
[33]
Фізик приїхав віспу ще
пити
і защепив усі діти зопсованою
коров’янкою. Замість віспи при
-
щепив гангрену – і отсе сьогодні
семеро ми їх по
хо
ва
ли. А п’ятеро
ще мучиться.
– Боже! – скрикнув Євгеній.
Селянки, що йшли позаду, всі
го
лосно захлипали і підне
сли
фа
ртухи до очей. Чоловіки йшли
понурені, мовчки.
– Слухайте, пане, – промовив
згодом один селянин. – Ад
же я
старий чоловік. Сей хлопчик був
[33]
- За приписом (польськ.). – Ред.
мій одинак... три ро
ки мав... як
чічка, пане, як золото, хлопчик...
Перервав. Сльози душили його.
Жінки позаду заридали наголос.
– Адже я не ручу за себе. Ану ж
мені туск прийде до голо
ви і я
ще сеї ночі візьму сокиру за по
-
яс, і піду до міста, і зайду до пана
фізика, і вгороджу її по сам обух
йому в голо
ву. Як гадаєте, пане,
ви адукат – як міркуєте, що мені
за се буде?
– Андрію, гей, Андрію! – з при
-
тиском, нервово обізвався свя
-
ще
ник. – Що ви говорите? Гріх
та
ке говорити. Моліться Богу,
щоб відвернув від вас лихі дум
-
ки!
–
Єгомость! – з болючим доко
-
ром скрикнув селянин. – Ад
же
зна
єте мене не віднині. Скажіть
самі, чи я забіяка, ли
ходій, душо
-
губ? Чи я завинив що пану фі
зи
-
кові? Чи я йому в пога
ну годину
дорогу перейшов? За що ж він
мене всиро
тив? За що він мені
душу скалічив?
– Хіба ж він того хотів?
– Хотів чи не хотів, а чому не
по
дбав, щоби чисту матерію ще
-
пити? – вмішався Євгеній. – Се ж
оче
видна його прови
на.
– Е, для хлопських дітей усе до
-
бре! – гірко говорили се
ляни. –
Трута замість матерії – овва! Чи
то їх шкода? Умре їх з десяте
ро,
то й що з того? Більше місця бу
-
де для па
ни
чів та жидиків.
– Слухайте, люди, – мовив Єв
ге
-
ній, – коли се сталося?
– Якраз нині тиждень тому.
– І ви давали про се знати ко
-
му?
– Зразу не знали, що сталося, –
мо
вив о. Зварич. – Діти пи
щать з
болю, рани на рученятах поче
р
-
во
ніли, почали гнити. Тілько
тоді один чоловік кинувся до
міста по ліка
ря. Лікар приїхав і
тілько в долоні сплеснув. Отсих
семеро вже були при смерті. Та
-
мтим іншим щось там робив, за
-
пи
сував, але й на них слаба на
-
дія.
– То вже він сказав, що донесе
про се, де треба, – додав один се
-
ля
нин.
– Ну, поки там він се зробить,
ми зробимо від себе доне
сення
до суду, – мовив Євгеній. – Адже
се нечувана річ!
– Ой, пане, – мовив знов один
селянин. – Чи раз то вже та
ке
тра
флялося, що діти від щеплен
-
ня вмирали. Адже на
ші баби бо
-
яться пана фізика гірше зара
зи.
– Звичайно п’яний щепить, –
лаконічно додав о. Зварич.
– Ну, і так йому се уходить? Ні
-
хто про се не знає?
– Знають, чому би ні. І в раді по
-
вітовій знають, і в ста
ро
стві зна
-
ють, та що з того?
– Хто йому що зробить! –
додавали селяни. – У него пле
чі.
– Ну, люди добрі, то так не мо
-
же бути, – мовив Євгеній. – Сьо
-
го не повинні пустити плазом!
Такий чоловік ані одно
го дня бі
-
льше не повинен бути фізи
ком.
– Іншому би певно не дарували,
– мовив о. Зварич, – але пану
Пше
пюрському, жонатому з бу
-
вшою гувернанткою пана мар
-
ша
лка, ну, сьому не легко можна
що зробити.
– Попробуємо, – мовив спокій
-
но Євгеній з тою рішучі
стю, що
виявляла ціле обурення, яким
тремтіла в тій хвилі його душа. І,
обертаючися до людей, він до
-
дав:
– Ходіть зараз на пробоство.
Зро
бимо донесення, а зав
тра я
сам подам прокураторові.
Селяни сумно хитали голови.
– Т-та, робіть, що знаєте, але ми
одно знаємо. Йому за се нічого
не буде. А втім, хоч би його й по
-
вісили, то наших діточок се не
оживить.
Жінки, ридаючи, розходилися
по хатах, а чоловіки разом з Єв
-
генієм і о. Зваричем пішли на
пробоство.
XXXI
По вечері Євгеній з о. Зваричем
сидів іще якийсь час, розмов
ля
-
ю
чи про всякі справи. Правда, о.
Зварич був не дуже великий ма
-
йстер у веденні роз
мови. В гім
-
назії він був звіс
ний як «тупа
голова»; ледве перелізши через
матуру, він записався на тео
-
логію і скінчив її якось так, що
ніхто ніко
ли не чув його голосу.
Він у політику ніяку ніколи не
мішався, ні з чим наперед не ви
-
ривався, в студіях був остатній і
перелазив з року на рік з тяж
-
кою бідою, та все-таки якось
переліз. У нього не було ні при
-
ятелів, ні во
рогів; він не вти
-
скався нікому в знайомість; про
його до
машні, сімейні відносини
ніхто не знав нічого понад те,
що стояло в його nationale: що
він син убогого дрогобицького
передміщанина, зрештою від ма
-
лої дитини сирота. Скін
чивши
теологію, він оженився, висвя
-
тився, дістав якесь со
трудни
цт
-
во в горах і зараз першого року
повдовів. І знов потяглося оди
-
ноке життя. Його переносили з
сотрудниц
тва на сотрудництво,
поки вкінці, по десятьох літах,
йому не дали маленької парафії
в Бабинцях.
Опинившися на селі яко свяще
-
ник, – зразу сотрудник, а потім
па
рох, – о. Зварич виявив деякі
нові боки своєї вдачі. Повільний,
тупий до книжки, тяжкий на
думання, він мав велику охоту
до різних механічних праць, до
токарства, стельмаства, до пасі
-
чництва і садівництва і всім сим
умів ставати в пригоді селя
нам.
Вдовець, одинокий, змалку при
-
виклий до простого життя, він
не потребував дерти се
лян за
ніякі треби, жив майже нарі
вні з
ними, читав не много більше, як
освіченіші його пара
фіяни, пере
-
ймався їх справами, помагав де і
як міг. Сам про те не знаючи і не
думаючи, витичую
чи собі до
ро
-
гу від заспокоєння одної селян
-
ської потреби до заспокоєння
другої, він робив своїм тихим
спо
собом і в своїм невеликім
кру
зі велике діло дви
гання на
-
ро
дного життя на вищий сту
-
пінь. У крузі завзятих політиків
та балакучих теоретиків-пано
т
-
ців о. Зварич не любив показу
ва
-
тися, а коли мусив там бути,
при
міром, на якімось празнику
або соборчику, то сидів, звичай
-
но, пика
ю
чи люльку, мовчав, як
на турецькім казанні, і від’їж
-
джав, не раз не обмінявшися ні з
ким ані одним словом, крім зви
-
чай
ного повітання.
Євгеній пізнав о. Зварича та
-
кож при якійсь такій оказії і зра
-
зу не звернув на нього ніякої
ува
ги. Поки йшли шумні дис
пу
-
ти про етимологію і фонетику,
[34]
про Куліша [35]
і Дра
го
ма
-
нова, російську мобілізацію і
шанси війни між Росі
єю і Англі
-
[34]
- Дискусія, що точилася в 1860-
х рр. у середовищі га
ли
ць
кої інтелі
-
генції між прибічниками історико
-
етимоло
гіч
ного і фонетичного пра
-
вопису.
[35]
- Куліш
Пантелеймон Олек
са
н
-
д
рович (1819–1897) – укра
їнський
пи
сьменник, літературний критик,
фо
лькло
рист, мовознавець, історик,
етнограф, культурно-освітній діяч,
перекладач.
єю в Індії, [36]
о. Зварич мовчав,
пикаючи лю
ль
ку і не
мов дріма
-
ючи в куті старої софи. Далі пе
-
рейшла ро
з
мова на ближчі спра
-
ви, на вибори до со
йму, на коне
-
ч
ність яко
гось «порозуміння»; о.
Зварич і тут мовчав так само, як
мовчки при
слухувався й Євге
-
ній. Далі Єв
геній закинув про
на
й
ближче: про стан селянства
по селах, про читальні, ка
си по
-
[36]
- В останні роки ХІХ ст. царська
Росія, скориставшись послабленням
колоніального становища Англії в
Ін
дії, ви
рі
шила розширити свій вп
-
лив у центральній Азії (Іран, Тибет
тощо), що призвело до збройних су
-
тичок між росій
ськими і англійськи
-
ми військами.
зи
чкові. Тут більша часть по
пе
-
редніх голосних бесід
ників зна
-
чно притихла; пробували викру
-
чуватися загаль
ними фразами
про недозрілість народу до ав
-
то
номного жи
ття, про глупоту і
невдячність хлопа. І тут перший
раз о. Зварич промовив. Виня
в
-
ши люльку з рота, він вижидав
хви
лину загальної тиші і пробо
-
вкнув мов віднехотя:
- А по правді скажіть: за що нам
той хлоп має бути вдяч
ний? Що
ми для нього зробили?
–
Як то? Як то? – загукали з усіх
боків голоси і пішли вичислю
ва
-
ти тисячні випадки та справи, де
руська інтеліген
ція «стояла за
хлопом». Євгеній пробував знов
затамувати сей потік і під
ніс ду
-
мку взятися всім до еконо
мічної
сана
ції селя
нства в повіті. Він
зве
рнув увагу на те, що багато
селян позатяга
ло позички в ру
-
стикальнім банку, платять лих
-
ва
рські про
центи або занед
бу
-
ють сплату і попадають на ліци
-
тацію.
Чи не можна би як сьому
зарадити? Оратори позвішували
голови. «Що ми на се порадимо?
Най
простіша рада була би: ви
-
ня
ти з власної кишені гроші і
по
платити хло
пські довги. Але
ми не крезуси. А вдодатку непо
-
ряд
ність, глупота і негоспо
дар
-
ність наших хлопів швидко ви
-
черпала би й Ротшільдову касу
[37]
». Євгеній зачав дока
зу
ва
ти
можність рятунку, радив поду
-
мати про конверсію селянських
довгів на нижче опроцентовані,
притягнути до акції громадські
каси, повітову раду, – але все се
були тоді та
кі нові та нечувані
речі, що палкі політики попро
-
сту за
кри
чали його. «Се немож
-
ливо! Де нам до того братися?
Хто позичив у банку, той мусить
заплатити» і т. д.
[37]
- Ротшільдова каса
– банкірська
фірма Ротшільдів, що ма
ла свої філії у
всіх європейських країнах. Тут ідеться
про Ві
де
нське відділення фірми, яке
очолював Альберт Рот
шільд.
Євгеній пробував звернути ува
-
гу бесідників на те, що при бли
-
жчім огляді деталів справа може
показатися не та
кою немож
ли
-
вою... «Ну, візьмім ваше село –
кі
лько у вас до
вжників банку?»
Показалося, що ніхто з завзятих
полі
тиків сього не знав.
– Ну, се вже сором! – мовив Єв
-
геній.
– Хлопи криються з тим, – про
-
бував викручуватися один, але
всі чули в душі, що сей ви
крут
нещасливий. Усім було ніяково.
Євгеній пропонував усім при
су
-
тнім порозвідува
ти, кождий у
своїм селі, хто, де, і на кілько, і
на які процен
ти задовжений.
«Бу
демо мати та
кий виказ, то
попробуємо по
думати про спо
-
соби санації». Оратори раді були
такому ви
ходові, що переносив
справу в будуще, шумно обіцяли
зробити все і роз’їхались. Розу
-
міється, що про виконання ніхто
й не подумав. Тільки один о.
Зва
рич по кількох тиж
нях зго
ло
-
сився до Євгенія з детальним
виказом усіх довж
ни
ків у своїм
селі. Показалося, що там у русти
-
кальнім ба
н
ку задовжених було
мало, але найбільше сиділо по
ки
ше
нях приватних лихварів-жи
-
дів, а то й своїх братів, багатших
селян. Почали радитись оба над
способами рятун
ку. Євге
ній мав
перевести переписку з банком
крило
шанським у Львові, чи сей
не захотів би взяти на себе кон
-
версії сих довгів; о. Зварич мав
шукати деяких місцевих спосо
-
бів. Через тиждень він знов
явився в Євгенієвій кан
целярії і
сказав йому, що зна
йшов спосіб
конверсії і перепи
ска з банком
крилошанським уже непотрібна.
Євгеній був то
го дня дуже за
ня
-
тий і не мав часу розпитати йо
-
го, який се спосіб, а о. Зварич,
оче
видячки, не мав охоти ро
-
зводитися ши
роко, що се за спо
-
сіб, і так вони розсталися. Се бу
-
ло до
сить швид
ко по оселенні
Євгенія в місті. Аж пізніше, по
ро
з
мові з Вагманом, Євгеній по
-
чав дога
дуватися, що се Ваг
ман
став йо
му тут у пригоді. Він ба
-
жав сьо
годні роз
ві
да
тись
про се
докла
дніше.
– Слухайте, отче, – мовив він,
закурюючи цигаро, – я, властив
-
о, так і не довідався
від вас, як
ви зробили з тими ва
шими дов
-
жниками?
– Так, як ви радили, – мовив о.
Зварич, пикаючи свою невід
сту
-
пну люльку.
– Як то?
– Конверсію.
– Яким способом?
– На п’ять процент.
– В якім банку?
– В жаднім.
– Ну, а як же? Відки взяли гро
-
шей? Адже тих ваших до
вж
ників
було більше як на шість тисяч?
– Півсеми тисячі.
– Се ж великі гроші.
– Ми позичили десять тисяч на
п’ять процент, і се нам менш до
-
кучає, як ті півсеми на ли
хва
р
-
ські проценти. Зна
єте, там деякі
платили по крейцару від рин
-
ського що
тиж
ня!
– Хто ж вам дав десять тисяч?
На яку гіпотеку?
О. Зварич бухав клубами синя
-
вого диму і всміхався.
– На яку гіпотеку? На мою бо
-
роду.
– Але ж у вас і бороди нема!
– А бачите. А проте гроші ді
с
-
тав. І без ніяких формально
стей.
– Але від кого ж?
– Od dobroczyńcy, nie pragną
ce
go
wymienienia jego nazwi
ska. [38]
– Ха, ха, ха! – засміявся Євгеній.
– Od
dobroczy
ń
cy
! Зна
чить, від
Вагмана.
Лице о. Зварича протяглося.
– Ви відки знаєте?
– Значить, угадав! – сміявся да
-
лі Євгеній. – Знаєте, він був раз у
мене і зарекомендувався мені
яко добродій до
бро
діїв. Ви ска
-
зали «dobroczyńcy», і мені зараз
[38]
- Від доброчинця, який не хоче,
щоб називали його пріз
ви
ще (пол.)
пригадали
ся його слова.
– Він вам говорив про мою по
-
зи
чку?
– Ні, але згадував про вас.
– А чого він у вас хотів?
– Е, там... інтерес... Зрештою по
-
говоримо й про се... Але скажіть
мені, як се сталося, що він дав
вам такі великі гроші?
– Він просив мене не говорити
про се нікому.
– А мене відіслав до вас, щоб ви
дали мені поняття, що він за чо
-
ловік.
– Гм... то диво! Та зрештою... Ну,
певно, він боїться, щоб інші жи
-
ди-лихварі не дізналися, що він
помагає виривати хлопів із їх
пазурів. А то би з’їли його!
- А я думаю, що вони знаються
з собою, як лисі коні. Не бійтеся,
жиди не зроблять йому нічого.
– А з тими грішми то аж мені
самому дивно було. Знаєте, я
знав Вагмана ще здавна. То була
хлопська п’явка – не дай Госпо
-
ди! Кілько людей той чо
ловік з
торбами пустив!.. А від кількох
літ якось щез, хлопам не зичить,
відпродує обійстя, закуплені на
ліцитаціях, назад хлопам. Ка
-
жуть, що тепер на панів кинувся.
– Що за причина такої зміни?
– А хто його знає. То страх му
д
-
ра бестія. Може, занюхав там
ліп
ший зиск. А на наших пові
то
-
вих панів він лихий за сина.
– Хіба він мав сина?
– Мав. Парубчак був так собі,
гусяче повітря. Але старо
ста за
щось хотів допекти Вагманові і
постарався, щоб його сина взяли
до війська. Ну, розщибався Ваг
-
ман, платив на всі боки, мало до
криміналу не дістався, їздив до
Львова, – ніщо не помогло. Ще
гір
ше розлютив наших мата
до
-
рів, бо там десь повиволікав рі
-
зні їх справки, шахрайства та
під
купства. Ну, і помстилися на
нім: син як пішов до війська, то
вже більше не вернув.
– Як то?
– Нездара була, слабовите. Ну, а
там – знаєте... Жид, не
з
дара, ще,
може, мали на нього око, ну, та й
замучили. Не минули три місяці,
а Вагманового сина випустили з
касар
ні – але на окописько. То
від
тоді Вагман зробився, як ка
-
жете, добродієм добродіїв.
– Се він сам так говорив вам?
– Ні. Се я догадуюся.
– Але пощо ж би в такім разі він
брався воювати з лихва
рями-
жи
дами і помагати хлопам?
– Або я знаю.
– Що йому за інтерес зичити
гро
ші на непевне, от, напри
клад,
вам? Адже ж я певний, що у вас
маєтку нема настіль
ко, щоб міг
на вас пошукати десять тисяч.
– За мене цілого ніхто й півти
-
сячі не дасть, – мовив о. Зва
рич,
махнувши рукою.
– Ну, то на яке ж він дав вам
гроші?
– А на яке? Я йому розповів, яка
справа. «Добре, – каже, – ря
туй
-
те
ся. Я вас, отче, знаю, ви чесний
чоловік. Дайте мені скрипт, зо
-
бо
в’яжіться самі вести сю справу
і сплачувати мені довг з про
-
центами, то я вам гроші дам. А з
хлопами я не хочу мати ніякого
діла. І щоб ніхто не знав про се,
ані в селі, ані в сусідстві, прошу
вас. Нікому не кажіть!» Та й по
всій параді. Я зараз підпи
сав
скри
пт і – гроші в руку. І до ти
-
жня всі хлопські довги в цілім
селі сплачені, викуплено сто мо
-
ргів, а я зробився громадським
банкіром, і касіє
ром, і екзе
ку
-
тором.
– І сплачують довжники?
– Точнісінько. Правда, треба ла
-
зити, пильнувати, радити, упо
-
минати, – ну, але у мене власно
-
го діла небагато, то й лажу по се
-
лі.
– Ну, а якби так, не дай Боже,
вас не стало? Що тоді?
– Я се говорив Вагманові. А він
сміється. «Що то вас обхо
дить? Я
ризикую, а не ви».
– Дивно! Дивно!
– Стрілило щось до голови жи
-
до
ві. Ну, а нам чому не кори
ста
-
ти? Ех, якби-то наші кондека
-
нальні хотіли троха менш полі
-
тикувати, а більше попра
цюва
-
ти! Адже Вагман міг би зробити
таку вигоду не мені одному. Зна
-
єте, його чи
слять на півміліона
оборотових грошей. Се мені інші
жи
ди говорили. Адже тими грі
-
шми можна би при добрім по
ря
-
дку за десять літ цілий наш по
-
віт вирвати з лихварських рук.
Довго ще вночі розмовляли Єв
-
геній і о. Зварич, переби
раючи
сільські болячки та можливі й
неможливі способи рятунку.
Пра
вда, о. Зварич, занявшися
справою викупна селян із довгів,
мало звертав уваги на інші спра
-
ви. Про заснування чита
льні в
селі не думав, а такі ви
падки, як
за
троєння дітей при щепленні
віспи, як вибори до ради пові
то
-
вої і громадської, заставали його
зовсім не приго
то
ва
ним. Він
знав тільки своїх довжників у
селі, але навіть не пробував ви
-
тво
рити з них якусь свою пар
-
тію і навіть стояв на тім, що вся
-
ка така партійна робота – непо
-
трібна і шкі
дли
ва. Євгеній нада
-
рмо силкувався переконати йо
-
го, що се помилка. О. Зварич, як і
всі чесні люди з обмеженим кру
-
го
зо
ром і тісною головою, впе
-
рто стояв на своїм, і вони піш
ли
спати, не договорившися до ні
-
чого путнього.
XXXII
Термін у Гумниськах був на
-
значений на дев’яту рано, тож
Євгенію треба було виїхати з
Бабинець дуже вчасно, щоб по
-
спіти на сю годину. І справді, він
виїхав, не бачив
шися рано з о.
Зваричем, і велів Беркові пога
-
няти не га
ючись. Але насеред
села мусив зупинитися. Коло
криниці ждала на нього купка
селян. Вони здалека поклони
-
лись йому і, держачи шапки в
руках, наблизилися до брички.
– Здорові були! – привітав їх
Єв
геній. – А що, панове?
– Та ми хотіли би з паном по
-
балакати, – мовив один із се
лян.
– Коли ж бо у мене часу мало.
Спішуся на термін до Гумниськ.
– Ще пан стануть на час. А ми
би дуже просили... Євгеній велів Беркові зупинити
коней. Селяни обступи
ли брич
-
ку.
– Поперед усього прошу шапки
на голови!
– Та вже най пан вибачають, –
мовили селяни, беручи шапки
під пахи. – Ми й так постоїмо.
– Ні, так я з вами й говорити не
хочу. Вони нерадо понадівали шап
-
ки.
– Ну, що ж там у вас?
– Та ми би хотіли порадитись...
– Перепрошаю... Ви, бачиться,
бу
ли вчора у о. Зварича разом з
тими, – мовив Євгеній до одного
з селян, пізнавши його. Інші всі
були незвісні йому.
– А так, – мовив той.
– Чому ж ви вчора не говорили
те, про що хочете говори
ти те
-
пер?
– Та... при єгомостеві ніяково.
Єгомость не люблять... гніваю
-
ться, коли хто говорить не до рі
-
чі.
– Ну, що ж таке не до річі ви
хочете сказати мені?
– Та ми би хотіли питати... Пан,
певно, читають казети... Чи то
правда, що навесну має бути
велика
війна?
– Війна? А відки ж мені се зна
-
ти? Може, буде, а може, й ні.
– Ага, чуєте, куме, – моргали се
-
ляни один на одного, – може, й
буде... Чуєте, що пан кажуть?
– Але чим же се таке цікаве для
вас?
– Як-то? Для нас? Адже для нас
цікавіше, ніж для кого. Коли
війна, то кого женуть найбільше
на війну? Хлопських дітей.
– Ну, то правда, – мовив Єв
ге
-
ній. – Але се ще не таке пе
вне, чи
бу
де війна. Певніше те, що не
буде.
– Е, пан так тілько кажуть, аби
нас не лякати, – недовір
ливо мо
-
вив один селянин.
Євгеній усміхнувся.
– Виджу, що вже без мене хтось
порядно налякав вас.
– То пан кажуть, що в казетах
іще нема певності про вій
ну?
– Але ж то у газетах зовсім ні
-
чо
го ні про яку війну не го
во
-
рять.
– А може, пан не читали тих на
-
й
старших казетів... тих ці
сарсь
-
ких... що від самого цісаря до
всіх губернаторів і до всіх ста
-
ростів ідуть? – закинув один се
-
л
янин.
Євгеній чимраз ширше витрі
-
щу
вав очі.
– Що вам, люди? Про які се га
-
зети ви говорите? Таких га
зет
зовсім нема. Від цісаря до ста
-
ростів жадні газети не йдуть.
– Е, пан жартують. Нам казали,
що йдуть і що в них напи
сано
ви
разно, що навесну буде вели
-
ка війна між нашим ці
сарем і
москалем. Але між нарід сеї ві
-
домості не пускають, щоби нарід
не полошився.
– Не слухайте сього, люди! Хто
се вам наговорив?
– Та вже хто наговорив, то на
-
го
ворив. Ми тілько хотіли зна
-
ти...
– Як же ж ви будете знати, коли
не вірите! – мовив Єв
геній з до
-
са
дою в голосі.
– Ей, пане! – гірко промовив се
-
ля
нин. – Вам то дурниці, а нам...
Нашим дітям... Адже то війна, то
не жарти.
– Але ж ні про яку війну нічого
не відомо.
– Не відомо, кажете. А отже
бра
нка буде.
– Бранка? Ну, певно, бранка бу
-
де, як кождого року. Та хіба се
така страшна річ?
– Як кождого року? Е, ні, пане.
То не така бранка. То пе
ред вій
-
ною бранка, така, що лише кри
-
вого та сліпого пу
стять.
– Та хто се наговорив вам? Лю
-
ди, хрестіться!
– Та ми власне про се хотіли па
-
на спитати.
– Про що?
– Та про тоту бранку.
– Кажу вам: бранка буде така,
як кождого року.
– А рекрутів зараз поженуть до
ог
ню?
– До якого огню?
– Ну, пане. Видно, що ви тої річі
не знаєте, – мовив один селя
-
нин.
– А я виджу, що з вами нема що
говорити, – мовив Єв
геній. – Го
-
ніть, Берку!
Але поки Берко рушив з місця,
один селянин скочив у бричку.
– Вибачайте, пане, – мовив він.
– Їдьте, Берку! Я потому за се
-
лом злізу.
Бричка рушила. Селянин сів
обік Євгенія.
– Ну, скажіть мені, будьте ла
-
ска
ві, – обернувся до нього Єв
ге
-
ній, – що се за дурниці натуркав
вам хтось у голову?
– Та я би пану сказав, але бачи
-
те, – і він моргнув на Бе
р
ка, що,
обе
рнений до них плечима, по
-
ганяв коні.
– Та говоріть, говоріть! Бричка
туркоче, то він не зро
зуміє.
Селянин, присунувшися до ньо
-
го ближче, почав оповіда
ти.
– Та от так. Знають пан пана
Шна
дельського?
– З лиця не знаю, а так дещо чу
-
вав.
– То правда, що то великий
пан?
– Не знаю, чи великий на зріст.
– Ні, я не про зріст. Але так, уче
-
ний пан, великий адукат?
– Здається, що не дуже.
– Не дуже? Ой, дуже. Кажуть,
що був у суді, а як пізнав там усі
порядки, то поїхав до Відня до
самого цісаря і ска
зав так: «Най
-
ясніший монархо! В Галіції суди
дуже неспра
ведливі, простому
народові велика кривда дієся».
То най
яс
ніший монарха позво
-
лив йому виступити з суду, і зро
-
би
тися адукатом, і боронити
про
стий нарід.
– Хто вам се сказав? – з зачу
ду
-
ванням спитав Євгеній.
– Та так скрізь по селах го
во
-
рять.
– Бо я інакше чув, – мовив Єв
ге
-
ній. – Я чув, що пан Шна
де
льсь
-
кий був у суді, покрав там щось,
і його нагнали. А адвокатом він
не є і не має права бути.
Селянин похитав головою при
тій мові, – очевидно, не ві
рив їй.
– Е, то, може, пан не про сего
Шнадельського чули. Бо сей – то
дуже великий пан і вчений аду
-
кант.
– Я чув тілько про одного Шна
-
де
льського, – мовив Єв
геній. –
Ну, але коли конче хоче
те, щоб
то був не той, то не
хай вам буде
й не той. Ну, і що ж він?
– Та був у нас у селі, в гро
ма
д
-
ській канцелярії, і оголо
сив: на
-
весні буде велика війна, а взимі
незадовго буде велика бранка.
Будуть брати всіх, хіба кривих
та сліпих ні, а кого візь
муть, то
зараз у мундур, до обри
хтунку, а
потім зараз до огню. А хто би
хотів реклімуватися або й так
увільнити
ся, то нехай удасться
до него. Він один може то зро
-
бити. Пра
вда, що то буде троха
коштувати, але іншої ради нема.
– А питали ви його, кілько би
то коштувало?
– Казав, що найменше п’ять со
-
ток.
– Видно, на багачів полює. Ну, і
що ж, зголосилися деякі до ньо
-
го?
– Та в нашім селі нас вісім. У ме
-
не син одинак, власне має йти
до першої класи, а у кума Сте
-
пана старший син жона
тий на
боці, вийшов із клас, а молод
-
ший при батькові на госпо
дар
-
стві, а у Демка п’ятеро дітей дрі
-
б
них, тілько стар
ший здатний
до праці. І так у кождо
го коли не
се, то те. То вже га
даємо собі:
ліпше мені пів
господарства
стра
тити, ніж свою дитину на
явну загибель пускати. Адже го
-
спо
дарство – річ набутна, а своєї
крові жаль.
– Ну, і подавали ви йому деякі
завдатки?
– Та певно. Без того й говорити
з нами не хотів. Нижче де
сятки
й не дивився. «Не думайте, – го
-
ворив, – що то лег
ка річ!» Я дав
п’я
тнадцять ринських, а деякі й
по двацять подавали.
– І кажете, що в уряді грома
д
сь
-
кім се голосив?
– А так.
– І багато людей се чуло?
– Та щось нас п’ять чи шість.
– Війт чув?
– Ні, війт вийшов. А нас він про
-
сив не розголошувати сего. «Бо,
– каже, – наказ вийшов із Відня
робити все в ти
хо
сті, аби нарід
не перепудився».
– І як гадаєте, чи тілько в вашім
селі він був у тій справі?
– Ей, де! Був і по інших. Декуди
люди не хочуть призна
тися, а
де
які говорять. Та він і інші аду
-
кацькі справи про
вадить. Бе
рес
я
ґрунти виходжувати, лі
вентарі
виробляти.
– І за все каже собі так пла
ти
-
ти?
– Ну, та певно. Без того не мож
-
на.
А по хвилевій мовчанці селя
-
нин запитав:
– Ну, і що ж нам пан радять
робити? Виходжувати тото уві
-
ль
нення чи ні?
– Що ж я вам буду радити? –
мовив Євгеній, у якого в сер
ці
бралася розпука при тім опові
-
данні. – Знаєте, господа
рю. Аби
я вам і найліпше порадив, то
знаю наперед, що ме
не не по
слу
-
хаєте і зробите так, як вам скаже
той пройди
світ. А в такім разі
шкода моїх слів.
– Та най пан не гніваються! –
мовив селянин, трохи ображе
-
ний Євгенієвими словами. – Ми
пану дурно не схочемо.
Євгеній скипів.
– Стійте, Берку! – скрикнув він.
Бричка зупинилася.
– Прошу вас, пане господарю,
злізайте і не доведіть мене до
зло
сті!
Селянин зліз. Він, очевидно, не
надіявся сього. Опинив
шися на
землі, він ще раз обернувся до
Євгенія.
– І нічого нам пан не порадять?
Євгеній ужив усіх сил своєї ду
-
ші, щоб перемогти своє звору
-
шення і свій біль над темнотою
та поганими привич
ками тих
лю
дей.
– Слухайте, чоловіче. Говорю
вам по щирості і нічого від вас
не хочу за сю раду. Не дайте себе
обдурювати! Ніякої війни ані ве
-
ликої бранки не буде. Ніякий
пан ані адукат не має права уві
-
ль
нити ваших дітей від війська,
окрім тих, що мають право до
рекламації. Хто вам інакше гово
-
рить, той дурить і туманить вас.
Розумієте?
– Т-та розумію, – якось нерадо
мовив селянин.
– Ті гроші, що ви йому дали, то
так як би в болото вики
нули.
Ко
ли маєте свідків, то скаржте
його до суду за виду
рення, ро
-
зумієте? То його замкнуть до
кри
міналу, і поба
чите, що він за
адукат. А не маєте свідків, то
плюньте в те місце, де були гро
-
ші. А більше йому не давайте і
інших остерігайте. Зрозуміли?
– Та зрозумів.
– І вірите мені?
Селянин почухався в потили
-
цю.
– Ну, то йдіть і робіть, як знає
-
те. Гоніть, Берку!
ХХХІІІ
Гумниська – мале, брудне жиді
-
вське місточко. Вулиці по
вні ви
-
боїв, тільки в головнім осередку
вимощені річними кругляками,
по яких селянські вози ди
-
ркочуть, мов кепсь
кий грач по
клавішах розстроєного форте
-
п’я
на. Перед
мі
стя мають харак
-
тер села; осередок виглядає мов
збірка му
рованих коршом. Тіль
-
ки коло так званого ринку сто
-
їть кільканадцять однопове
р
хо
-
вих кам’яниць. У одній із та
ких
ка
м’яниць, розуміється, жи
дів
-
сь
кій, міститься ц[ісарсько]-к[о
-
ро
лівський] повітовий суд – міс
-
ти
вся в ту пору, в якій іде наше
оповідання. Суд у тім міс
то
чку
заведено недавно, то й до
му
вла
сного для нього ще не бу
ло.
Ринок, при якім містився суд, –
се була широка квадрато
ва пло
-
ща, з калюжею на середині, з ку
-
пами сміття тут і там, з тере
-
бовельськими тротуарами з
двох боків, а з круг
ляковими хі
-
дниками з двох інших. З усіх
боків до рин
ку виходили жиді
-
вські склепи, в сінях домів си
-
діли при своїх столах там було
-
чниці, там крамарки з стяжками,
іглами, шилами, каменями до
острення кіс, ременями і шап
ка
-
ми, там шевці з угнівськими чо
-
бі
тьми або оліярниці з олієм, що
ши
рив на сто кроків довкола ду
-
шний неприєм
ний со
пух. Бруд,
занедбання – отсе було го
ловне,
що кида
лося в очі і у всі змисли
в тім місточку і в тім ри
нку.
Щось спирало груди, очі вто
мля
-
лися, блукаючи по самих непри
-
надних предметах, думки роби
-
лися понурі. В торгові дні на тім
ринку й на тісних вулич
ках та
торговицях ішла пеке
льна гар
-
мо
нія: квичали порося
та, ревли
воли, скрипіли нема
зані колеса,
кричали, гейкали та сварилися
селяни, швар
котали жиди, ви
-
кри
кували свої товари пере
куп
-
ні, протис
каючися поміж вози, а
на возах то пла
кали, то про
раз
-
ливо свистали діти, взяті до мі
-
ста
на те тільки, аби бу
ло кого
лишити при конях, поки старі
поорудують на під
сіннях, по
скле
пах та по ши
ночках, що їм
треба й не тре
ба. Вереск і гар
ми
-
дер, п’яні співи і завзяті «торги»
рвали слух; щоб тут міг хтось
весело, щиро смія
тися, чути себе
свобід
ним і вдо
воленим, – се ви
-
да
валося
чимсь диким і невід
-
повідним до сього місця, не до
лиця його загальній фізіо
номії.
І гумниський суд своїм ви
гля
-
дом достроювався до тої фізіо
-
но
мії. Камениця не стара ще, але
обдряпана, оббита доща
ми і спо
-
лоскана згори додолу потоками
дощівки, що текла з дірявих ри
-
нов. Сіни широкі вели на вузьке,
темне і брудне по
двір’я, зава
л
е
-
не якимись стари
ми бочками та
поламаним
и возами. З сіней на
-
право й налі
во йшли сходи на
перший поверх, де находилися
канцеля
рії і зала розправ; і схо
-
ди, і стіни, і кори
дор на першім
поверсі, і зала – все було брудне,
запоро
шене, заболочене, занед
-
бане. Дерев’я
на під
лога на кори
-
дорі була по
протирана ногами
так, що в мно
гих місцях крізь
дошки ви
дно було голу цеглу;
поруч
чя на сходах було слизьке
від бруду; повітря всюди було
сперте, затх
ле і нездорове, хоч у
одинокім вікні, що з кори
дора
визирало на якийсь поганий
заулок
, були вибиті дві чи три
шиби.
Євгеній прибув до суду пів до
дев’ятої і застав коридор, пов
-
ний селян, міщан, жидів, жі
нок і
мужчин. Деякі сиділи на сходах,
інші стояли на коридорі, дер
жа
-
чи капелюхи в руках; жи
ди шва
-
ркотали щось, жінки зіт
хали ва
-
жко, хре
стилися та ше
птали мо
-
литви. Всіх очі від часу до часу
по
зирали на двері зали розправ,
відки мав появитися «пан секре
-
тар», щоб викликати справи, які
сьогодні на деннім порядку.
Євгеніїв клієнт, громадський
ра
дний із одного з по
бли
зь
ких
сіл, гарний, чорновусий мужчи
-
на яких 35 літ, по
ба
чи
вши сво
-
його адвоката, протовпився до
нього, при
ві
тав
ся з ним і, від
во
-
дячи його трохи набік, шеп
нув:
– Усе добре, прошу пана аду
ка
-
та.
– Що добре?
– Та з моєю справою.
– А що, відступив жид від оска
-
р
ження?
– Е, ні!
– Свідків маєте?
– Свідків? Яких свідків? Жид
має свідків.
– Але ж ви мали мати своїх.
– Нащо?
– Ну, щоб посвідчили вашу не
-
ви
нність.
– Мою невинність? Але ж я не
по
требую її посвідчувати. Я таки
набив жида.
– І признаєтеся?
– А певно.
– Ну, то що ж доброго вам тра
-
филося?
– Най лише пан адукат питають
жидових свідків, за що я його
набив.
– Ну, розуміється, що буду пи
-
тати. Сам суддя буде пита
ти. – Ні, прошу пана, судія не буде
питати.
– А ви відки знаєте, що не буде?
– Побачать пан.
– Ну, ну не бійтеся, я своє зро
-
блю.
В тій хвилі двері від зали от
-
ворилися, в них появився воз
-
ний, прочищуючи дорогу, а за
ним молодий панич, протоко
-
лянт пана судді Страхо
цького, з
аркушем паперу в ру
ках. Увесь
народ лавою повалив до нього.
Протоколянт се
ред загального
гу
р
коту і шуму почав відчи
ту
-
вати лісту ро
зправ.
– Абіхт Хаскель – нема. Анште
-
лер Фроїм – нема. Бабій Ми
тро –
не
ма.
– Є, є, прошу пана! – запищав
ма
лий чоловічок із юрби.
– Добре, добре. Бабій Митро є.
І, зачеркнувши оловцем назву
присутнього, читав далі. Хто не
відізвався в тій хвилі, не був мо
-
ментально присут
ній, не дочув
своєї назви серед шуму, того
справа спадала з порядку денно
-
го.
– Але я тут! Ось де я, Абіхт Ха
-
скель! – кричав пейсатий жид,
вбі
гаючи задиханий із сходів.
– Пропало. Було обізватися то
-
ді, коли вас читано. Діста
нете
другий термін.
Се «філізовання» тяглося з пів
-
години. Поминені зголошували
-
ся, просили, спере
чалися, деякі
починали лаятись; протоколянт
грозив, що велить арештувати
непокірних. Роззя
ви-селяни, що
не обізвали
ся в першій хвилині,
чуха
лися в потилицю і зітхали
важко, але не відходили, мнучи
в руках «форлядунки» і ждучи
таки ще якоїсь ласки Божої. Із
ста п’ят
десятьох справ, покла
де
-
них на порядку деннім, скинено
таким робом цілих вісімдесят.
Коли ви
била дев’я
та, викли
ку
-
вання скінчилося, протоколянт
вернув до зали, возний станув
при дверях, і почалися так звані
«пи
скові» розправи.
Євгеній зараз при початку ви
-
кликування ввійшов до за
ли, де
вже сиділи суддя Страхоцький і
заступник прокура
тора, ще мо
-
лодий урядник, що з дуже не
-
особливим успі
хом силкувався
на
дати свойому дитяче-наївно
-
му і смішку
ва
тому лицю вираз
урядової поваги і стро
гості. Суд
-
дя Стра
хоцький – то був малень
-
кий худенький чоло
вік з над
з
-
вичайно малою голо
вою і ріде
-
нь
кою бородою. Хоча мав уже
близько шістдесят літ, то проте
виглядав щось мов не
дозріле,
неустатковане. Його го
лос був
пискливий, ви
раз лиця заляка
-
ний, очі вогкі, мов ось-ось йому
зби
рається на плач; рухи нері
-
вні, нерішучі, немов він ні
коли
не знав, що робити. В суді його
знали всі як зовсім невжи
точ
-
ного суд
дю. Надзвичайно тупий
у науках, він перехо
див у гім
-
назії з класи до класи то про
-
сьбами, то протекція
ми, а оди
-
ноке, чого добре навчився під
час університетсь
ких студій, се
бу
ла гра в більярд. Зате коли
прийшло до державних ек
заме
-
нів, він був змушений перший
раз у своїм житті напру
жити
свій мозок. З тяжкою бі
дою він
зробив судей
сь
кий
ек
замен, але
заплатив за нього дорого, бо по
екзамені зійшов з ума. Його ви
-
лі
чили, але його ду
хові здібності
від того часу зробилися, коли
можна, ще менші, ніж були. Про
-
те він вступив до суду, відбув
припи
сану практику, ава
н
су
вав,
замикав і судив людей, не тям
-
лячи ані законів, ані суджених
справ і маючи собі тільки одно
дуже просте правило: робити ві
-
д
повідно до сказівок прокура
то
-
ра. Але раз трафилася йому не
-
при
ємна пригода: чи то проку
-
ра
тор хотів зажартувати собі з
нього, чи, яко запалений мисли
-
вець, справді був розлючений на
селяни
на, що ніччю за
стрі
лив у
своїй бараболі дика і не віддав
йо
го пану, але сам іззів, – досить,
коли прийшлося судити се
ляни
-
на за лісову крадіж, проку
ратор
приватно сказав Страхоцькому:
«Я би такого злодія засудив на
смерть, не
хай би його повіси
-
ли!» І Страхоцький ні сіло ні впа
-
ло засу
джує хлописька на сме
-
рть і зараз пише до ката в Го
-
ломуці, щоб приїжджав віша
ти.
Справа наробила скандалу, і
Стра
хоцького взяли знов до
шпи
талю. Але там сконста
ту
ва
-
ли у нього органічну хи
бу і ви
-
пустили його по кількох тижнях.
У нього були ши
ро
кі сімейні
зв’я
зки, і йому виєднано те, що
його знов узяли до суду, навіть
авансували на радника, але не
давали йому ніякої справи вести
самостійно. Він укупі ще з
кількома по
дібними інвалідами
належав до постійних меблів
при вся
ких розправах; се були
так звані «неперемінні вотан
-
ти». Страхоцький звичайно дрі
-
мав під час розправи або, обе
р
-
ну
вшися плечима до публіки,
писав пальцем по склі, писав усе
одно однісіньке слово dobrze,
[39]
а коли прий
ш
ло
ся го
ло
су
-
вати, то завсіди віддавав голос в
дусі внесків про
ку
ра
то
ра. Се, по
його думці, була найліпша міра
для виміру спра
ве
д
ливості. Так
він прослужив довгі літа, і йому
ли
ша
лося вже небагато до ви
-
слу
ження повної пенсії. Але в
суді
в
ни
цтві повіяло трохи ін
-
шим духом, від совітників за
жа
-
дали справжньої роботи, а не са
-
мого ки
вання головою на проку
-
ра
торські внески, і хоча інсти
-
туція «неперемінних во
тантів»
не перевелася зовсім, то проте
старших пови
си
ла
но на пенсію,
[39]
- Добре (польськ.).
– Ред.
а Страхоцькому віддано управу
повітового суду в Гумниськах.
Бідний чоловік мало не плакав,
одер
ж
а
вши такий несподіваний
аванс, але пре
зидент потішив
йо
го. «Дам пану совітникові на
-
разі дуже інтелігентного пра
-
ктиканта, то він буде пану допо
-
магати, а пан совітник бу
дуть
ласкаві держатися у всьому його
вказівок. Сей пра
к
тикант – дуже
здібний правник і не схо
че роби
-
ти собі жа
ртів з пана совітника,
то вже на нього можна спус
ти
-
ти
ся».
От так підготовлений, пан суд
-
дя Страхоцький рушив до Гу
-
мниськ і взявся робити справе
-
дливість у повіті. Практи
кант
справді показався дуже зді
бним,
так що людність ані в тоні веде
-
ння розправ, ані в їх скорості, ані
в самих виро
ках не бачила ні
я
-
кої зміни. Суддя був «острий», се
так, але такий самий був і його
попередник, і так, мабуть, і Бог
при
казав, щоб усі судді були
острі, щоб лаяли обвинуваче
но
-
го, веліли при
ставляти жандар
-
мами, грозили тюрмою і шибе
-
ни
цею. Які були їх вироки, наскі
-
льки відповідали законові, про
се селяни здавен-давна не знали
й не думали: вони знали одно,
що судового вироку ніколи не
можна змірку
вати наперед так,
як тяжко вга
дати нумери, які
вийдуть на ло
терію.
XXXIV
Євгеній знав Страхоцького ще з
часів, як сей був «не
пе
ре
мінним
вотантом», але, знаючи, що у
пана судді пам’ять ко
ротка, пр
е
-
д
ставився йому і заявив, що за
-
ступає справу Іль
ка Марусяка.
– А, пан меценас, пан меценас, –
за
суєтився суддя. – Про
шу, про
-
шу! Ось ваше місце. Аякже, аяк
-
же, Ілька Марусяка. Будемо його
судити нині. Добре, добре!
Євгеній представився заступ
-
ни
кові прокуратора і заняв своє
місце. Суддя тим часом при
сту
-
пив до вікна і почав сво
їм зви
-
чаєм писати пальцем по спіт
ні
-
лій шибі. Та ось увійшов прак
-
тикант, що поводився тут зовсім
як господар дому. Він уклонився
Євгенію, наблизився до нього і
спи
тав:
– Пан меценас заступають Іль
-
ка Марусяка?
– Так. – Будемо старатися, щоб як
на
й
-
швидше прийшов на чер
гу. Про
-
шу пана совітника!
Пан Страхоцький, почувши сей
голос, покинув свою калі
графію
і подріботів на своє місце.
– Ага-га, зачинаємо, зачинаємо!
– пищав він, сідаючи.
– Возний, закличте – хто там
перший? Ага, Митро Бабій і Оле
-
кса Чапля, – мовив практикант.
Возний отворив двері зали і
крикнув до сіней:
– Митро Бабій і Олекса Чапля!
В сінях залопотіли важкі чобо
-
ти, і по хвилі ввійшли два селян
-
и в латаних кожухах, поклони
-
лися низько і станули при две
-
рях. При їх виді лице судді Стра
-
хоцького з добро
душно-заляка
-
ного зробилося якимсь тупо-жо
-
рстоким.
– Ближче сюди! – запищав він.
Селяни зробили два кроки і
знов зупинилися.
– Ближче сюди! – знов запищав
суддя і почервонів на ли
ці.
Селяни знов рушили несміло
на
перед, аж возний узяв їх за
пле
чі і, попихаючи, поставив пе
-
ред судейським столом.
– Чого вам треба? – запищав до
них Страхоцький.
Селяни поклонилися.
– Та проше ласки найяснішого
трибуналу, нічого!
– Як то нічого? Адже маєте нині
термін!
– Так, так.
– За образу честі, – докинув
пра
ктикант.
– Ага, за образу честі, – мовив
суддя.
– Та то проше найяснішого три
-
буналу – яка то образа бу
ла? Він
мене назвав злодієм, я його на
-
звав злодієм, – ну, то вирівняло
-
ся. Він мені, вибачайте, матір
спа
плюжив, я йому спаплюжив
матір, ну, то жадній кривди не
-
ма!
– А за що ж ти його заскаржив?
– Та бо, прошу пана, він мене
на
звав соціялістом, а я того не
міг стерпіти.
– То така тяжка образа?
– А так. Скавзував мене на ціле
село.
– А що ж тото значить?
– Та то ніби, що я десь церков
обікрав.
– Та не брешіть-бо, куме! – пе
-
ре
рвав йому другий селя
нин. –
То лиш вам так наговорили! То
зовсім так не зна
чить.
– А що ж то значить? – запитав
суддя.
– Та то, прошу пана, значить, як
хто в великий піст ско
ро
мне
їсть.
Прокуратор, Євгеній і практи
-
кант засміялися. Суддя Страхо
-
цький дуже не любив сміху. Йо
-
му все здавалося, що то з нього
сміються, тож, зирнувши гнівно
по присутніх, піднесеним голо
-
сом запищав до селян:
– І ви, драби, задля такої дурни
-
ці смієте трудити суд?
– Та ми вже перепросилися,
про
шу пана судії.
– Перепросилися? Коли?
– А от тепер, у сінях.
– Тепер? А не могли ви пере
-
про
ситися вчора і не трати
ти
дня на термін? Ну, коли вже тут
прийшли, то мушу вам да
ти па
-
м’ятку. Посидите оба по добі в
аре
шті, щоб знали на другий
раз, як докучати судові.
Євгеній аж ахнув при такім
несподіванім обороті справи,
тим більше, що оречення судді
не було ніяким вироком, бо ж
справа була залагоджена перед
судом. Практикант і про
куратор
ззирнулися і всміхнулись. Прак
-
тикант так само всміхнувся й до
Євгенія; видно було, що вони
привикли до таких конце
птів
пана судді.
– Возний! – крикнув пан Стра
-
хоцький. – Поклич орди
на
нса,
не
хай візьме отсих двох і заведе
до арешту!
Селяни стояли як остовпілі, да
-
лі почали проситися.
– Возний, виведіть їх! – мовив
пра
ктикант і значущо мо
р
г
нув
возному. Сей приступив до се
-
лян, шепнув їм щось, і вони
зараз успокоїлися і пішли – ро
-
зу
міється, не до аре
ш
ту, а на ву
-
лицю.
Викликано другу справу – двох
жидів-конкурентів. Ру
м’я
нець
гні
ву відразу уступив з лиця
суд
ді. Жидівські спра
ви були
зви
чайно замотані, і він поли
-
шав ведення розправи проку
ра
-
торові і практикантові, що лю
-
били роз
мовляти з жи
дами жар
-
гоном, для нього май
же зовсім
не зрозумілим. Бідний суддя ну
-
дився, і нараз, коли практи
кант
випитував жидів про справу,
Стр
а
хоцький з плач
ливим ви
-
дом обернувся до ньо
го:
– Пане, але ж я не урядую!
Практикант перервав індага
-
цію і глянув на суддю.
– Дайте ж мені хоч який акт,
який папір, щоб я знав, що уря
-
дую.
Практикант схопився з місця,
виняв із шафи перший-ліп
ший
плік актів і тицьнув його під ніс
судді, що зараз угли
бився в чи
-
тання якихсь зовсім не зроз
-
умілих для нього зізнань, реку
-
рсів і реплік і був зовсім заспо
-
коєний. Прохо
дя
чи попри Євге
-
нія, практикант сказав йому пів
-
го
лосом: коли має ще зала
годи
-
ти які справи, то може йти, бо
пе
ред Ільком Марусяком на по
-
рядку ще десять інших справ, а в
тім числі три жидівські, а се по
-
триває в усякім разі зо дві годи
-
ни. Євгеній пригадав собі, що
справді має поробити деякі ви
-
писки в регістратурі, і ви
йшов,
наказавши Маруся
кові, щоб пи
-
ль
нував черги і не від
ходив ні
-
ку
ди. Через пів
тори години, по
-
ро
бивши виписки і поснідавши
в поблизь
кім заїзді, він вернув.
Марусяк сидів на коридорі під
сті
ною.
– Ну, що? – запитав його Єв
ге
-
ній. – Ще вас не кликали?
– Ні. Ще там якісь жиди швар
-
ко
чуть.
Марусяків противник, високий
сивобородий жид, ходив по ко
-
ри
дорі і спідлоба позирав то на
Марусяка, то на адво
ката. При
-
сутність адвоката, видимо, непо
-
коїла його.
– От Юда! – гнівно шептав Ма
-
ру
сяк до Євгенія, затис
ка
ючи ку
-
ла
ки
. – Глядіть, як нас пасе очи
-
ма. З’їв би, якби міг. Адже під
-
платив судію, щоб мене конче
засудив, щоби я не міг бу
ти ви
-
браний до ради громадської.
– Як то підплатив? Хіба суддя
бере?
– Не судія, а судіїха. Адже його
Рухля ще вчора голосила: «Ну,
ну, піде Марусяк завтра на те
р
-
мін, а верне за місяць. Скажіть
йому, щоб набрав досить футра
-
шу, бо буде годува
ти не тілько
себе, але й арештантські воші. А
в раді гро
мадській тоді буде, як
на моїй долоні волосся виро
-
сте».
Марусяк ще щось хотів говори
-
ти, коли жид підійшов до Єв
ге
-
нія і, торкнувши його за плече,
мовив, підіймаючи ярмур
ку на
го
лові.
– Bitte Sie, Herr, auf ein Wort!
[40]
– Чого вам треба? – запитав йо
-
го Євгеній.
– Я би хотів просити... Я би мав
пану щось сказати.
– Говоріть.
– Але я би хотів у чотири очі.
– Говоріть і в шість. Я з вами
ніяких секретів не маю
.
[40]
- Прошу вас, пане, на одне сло
-
во! (нім.)
.
– Ред.
– То пан адукат? І пан хочуть
боронити отсего-о? – Так.
– А пан знають, що то за чоло
-
вік?
– Знаю.
– Та-а-ак? – протягнув жид.
–
Ну, ну!
І він відвернувся, силкуючися
надати свойому лицю згі
р
д
ний і
байдужний вигляд. Євгеній знав
сей жидівський ма
невр. Він
знав, що жид не має нічого осо
-
бливого сказати йо
му, але рад
би своїм секретним говорен
ням
з адвокатом наполохати селя
-
нина, посіяти в його душі недо
-
вір’я до ад
воката, а се в уся
кім
разі можна буде потім ви
кори
-
стати. Сього власне не хоті
лось
Євгенію, і для того він ніко
ли не
піддавався на такі маневри.
Та ось, нарешті, викликано сп
-
ра
ву Лейби Хамайдеса про
тив
Ілька Марусяка. Євгеній, а за
ним обі сторони ввійшли до за
-
ли. В ній було вже душно, чути
було запах цибулі, хлопських ко
-
жухів і людського поту. Страхо
-
цький сидів на своїм кріслі блі
-
дий, змучений і майже сонний.
Прокуратор си
дів також заду
ма
-
ний; у нього бу
ла молода і гарна
жінка, яку він дуже любив, але
не менше підо
зрівав, що ошукує
його з капіта
ном від уланів.
Була власне оди
надцята – по
ра,
коли його Міля одягається і коли
– говорено йому – ка
пі
тан за
хо
-
див до неї кілька разів. Про
ку
-
ратор кляв у душі отсей про
-
клятий уряд і всі ті справи, що
заставля
ють його сидіти тут і не
позволяють хоч на хвилину ско
-
чити до
до
му
, поглянути, що там
робиться. І ще той дідьчий адво
-
кат! Якби не він, можна б було
спокійно тепер зробити перерву
хоч на півгодини; а так Стра
-
хоцький уперся конче пере
вести
ще сю розправу і позбути
ся Єв
-
ге
нія і аж тоді зробити перерву.
А тоді для нього біган
ня додому
може бути зовсім без
предме
-
тове. Тільки один практикант
де
р
жався бадьоро і свобідно і
був, бачилось, душею сеї зали.
Він випитав обі сторони quo ad
generalia [41]
і, ткнувши Стра
-
хоцькому яки
йсь папір у руки,
взявся за перо, щоб протоко
лю
-
вати розправу.
– Ну, ти, Ілько – як там тебе? –
Марусяк, признаєш себе вин
-
ним? – запитав суддя.
– Ні,
– відповів Ілько.
– Ні? Як то ні? Адже ж ти бив
Ле
йбу.
– Та бив.
– А знаєш, що бити не вільно?
– Та знаю.
[41]
- Щодо родоводу (лат.).
– Ред.
– І як же ти смів його бити?
– Бо мусив.
– Як то мусив?
– Бо він би був мене набив.
– Був би тебе набив? А ти як
знаєш, що був би тебе на
бив?
- Бо кинувся на мене з колом.
– То най би був бив, а ти б його
був заскаржив.
– Ні, дякую красненько. Волить
він мене скаржити.
– Ну, то тепер будеш сидіти за
бі
йку. Пане Лейбо,
правда то, що
ви хотіли його бити?
– Неправда, прошу високого
три
буналу, – мовив Лейба, під
ні
-
маючи ярмурку на голові. – Ві
д
-
ки він знає, що я хотів?
– А видиш! – мовив Страхо
ць
-
кий до Ілька. – Лейба каже, що
то неправда. То він перший ки
-
ну
вся на вас? – обернув
ся він
знов до Лейби.
– Він перший ударив мене.
– А ви його вдарили?
– Ні, ані разу! То ще не все, про
-
шу високого трибуналу. Він обі
-
крав мене.
– Брешеш, жиде! – крикнув Іль
-
ко.
– Я маю свідки. Він обікрав ме
-
не, а коли я упімнувся
за своє,
він ще й набив мене. Я три не
-
ділі лежав хорий.
– Ти міг лежати й три роки, бо
й так нічого
не робиш,
тілько
кров ссеш із людей,
– буркнув
Ілько.
– Мовчи, хлопе! – завищав суд
-
дя. – Ах ти, поганине! Чи бач йо
-
го, обікрав, ще й набив, і ще й
лає
ться перед судом! Кличте
свідків!
– Перепрошаю пана совітника,
– відізвався Євгеній, – я хотів би
запитати дещо у пана Лейби Ха
-
майдеса.
– А, прошу, прошу! – поквапи
-
вся суддя.
– Пане Лейбо,
– мовив Євгеній,
обертаючись до Лейби, – ви ще
досі не сказали нам, де то була
та бійка?
– Де була? Де була, то була, а
бити не вільно.
– Ну, се вже побачимо, а я про
-
сив би відповісти мені на моє
питання.
– Що я буду пану відповідати! –
буркнув жид і відвернув
ся ли
-
цем до судді.
– Прошу занотувати в протоко
-
лі, що пан Лейба не хоче від
по
-
вісти на моє питання. Ну, то, мо
-
же, ви, Ільку, скажете нам, де се
було?
– В моїй хаті.
– А що ж робив пан Лейба в ва
-
шій хаті?
– Видумав собі якусь крадіж і
прийшов робити ревізію. – Ну, то, певно, прийшов з вій
-
том?
– Ні.
– З присяжним?
– Ні.
– З польовим або з ким-небудь
із громади?
– Ні.
– Як то, сам?
– Ні, не сам. Узяв собі до помочі
двох жидів і ще трьох піяків, та
-
ких, що у него днюють і ночу
-
ють. Влетіли напа
дом до моєї ха
-
ти, перестрашили жінку і дітей,
а коли я запитав їх, яким правом
нападають мене, Лейба казав
ме
не в’язати, а потім кинувся на
мене з буком. Ну, я мусив бо
ро
-
ни
тися.
– Правда се, пане Лейбо? – за
-
пи
тав Євгеній.
– Неправда!
– Ага, преці маємо відповідь.
– Нехай свідки скажуть, – мо
-
вив Ілько.
– Прошу високого трибуналу, я
противлюся його свід
кам.
– Але ж се ваші власні свідки, ті,
яких ви привели, – мо
вив про
то
-
ко
лянт.
Жид не знав, що на се сказати.
Покликали першого свід
ка, Лей
-
бового зятя Гершка.
– Скажіть нам, Гершку, що ви
зна
єте про сю справу? – запитав
суддя.
– Я те знаю про сю справу, –
забалакав Гершко швидко, мов
говорив вивчене напам’ять, – що
отсей Ілько вкрав у мойого те
-
стя вночі...
– Перепрошаю пана совітника,
– перервав його бесіду Єв
геній, –
я би просив заприсягти сього
сві
дка.
– Що? Заприсягти? – скрикнув
Гершко і зирнув на адво
ката не
-
нависним оком.
– Ага, ага, заприсягти, – похопи
-
вся суддя і нараз зупини
вся. –
Але-бо... А пан прокуратор ма
-
ють який внесок?
– Згоджуюся з внеском пана
обо
ронця.
– Ну, Гершку! Будеш присягати,
– обернувся суддя до сві
дка.
– Я? Присягати? На таку дурни
-
цю?
– То не дурниця. Ви зачали го
-
во
рити про крадіж, – за
мі
тив Єв
-
ге
ній.
– Про крадіж? Що то за крадіж?
Ділетка кукурудзи – хіба то кра
-
діж? – змагався жид.
– Принесіть тору! [42]
– мовив
суд
дя до возного. Жид поблід, затремтів.
– Прошу високого трибуналу, я
не буду присягати.
– Мусиш, лайдаку! – озвірився
[42]
- Тора
– в юдаїзмі назва пе
р
-
ших п’яти книг Біблії («П’я
ти
к
ни
ж
-
жя»).
на нього суддя.
– Я не можу. Я не знаю сеї спра
-
ви докладно. Я нічого не ба
чив.
Я бачив, але не все. Я...
я... Я Лей
-
бин свояк. Я зрікаю
ся свідо
цтва.
– Прошу записати заяву свідка
до протоколу, – спокійно мовив
Єв
геній.
Гершка пустили. Він сів на боці
і почав хусткою обтирати піт із
чола; був увесь мокрий, мов із ла
-
зні вихопився. Все тіло на нім
дрожало.
Другий жид таки мусив прися
-
гати, але був так змішаний, що з
його зізнань ніхто не міг бути
мудрий. Про крадіж він чув від
Лейби, бійку бачив – се було в
Ільковій хаті, але чо
го він там
зайшов і як прийшло до бійки,
сього він не міг собі пригадати.
Покликано хлопів. Ті присягали
байдужно, але з їх зізнань стве
-
рджено зовсім не те, чого хоті
-
лося Лей
бі. Виходило, що про
кра
діж ку
курудзи Лейба почав
гово
рити аж того дня, коли зчи
-
нилася пригода, що того дня ма
-
ли бути вибори до ради гро
ма
-
дської, що Лейба перед тим ра
-
дився з деким із громадян, як би
не допустити Ілька до ради, і
ухва
лено кинути на Ілька підо
-
зріння за крадіж, на
робити йому
сорому ревізією в його хаті і так
зне
сла
ви
ти його в громаді. Лей
-
ба казав війтові йти на ревізію,
але війт не хотів, то Лейба пішов
сам, і так зчинилася бій
ка.
– Чи у вас Лейба така велика
власть у селі, що може роз
каз
у
-
вати війтові? – запитав Єв
геній.
– О так, у нас що Лейба скаже в
селі, то мусить бути. Переслухи скінчилися. Встав
про
куратор.
– Справа про крадіж досі неви
я
-
с
нена, і щодо неї ведеться слі
-
дство; в усякім разі на оскар
же
-
нім тяжить підозріння. А справа
побиття Лейби очеви
дна, оскар
-
жений сам признав
ся. Всі зізна
н
-
ня свідків у тім факті нічого не
можуть зміни
ти, бо про конечну
оборону тут не мо
же бути мови.
От тим-то я під
держую оскар
же
-
н
ня і прошу засудити оскар
же
-
но
го.
Євгеній почав вияснювати сп
-
ра
ву, але бачив, що суддя не
мов
дрімає і майже не слухає йо
го
промови. Він говорив коро
тко,
зводячи докупи зізнання сві
дків
і виказуючи не
стійкість обви
ну
-
вачення. Суддя, очеви
д
но, почав
нетерпеливит
ися. Про
токолянт
пильно писав щось на карточці. – Розправа скінчена. Слухайте
вироку! – пискнув суддя.
Всі повставали.
– В імені його величества ці
са
-
ря, – зачав він, дивлячись на вік
-
но, та потім нараз глипнув на
Ілька, і його хопила за серце злі
-
сть на сього мужика, що так ба
-
гато часу мусив з ним згаяти, і
він, хапаючися жменею за живіт
і корчачись, пищав далі: – Ти,
зло
дію, розбишако, суд признає
тебе ви
нуватим і засуджує на
чотири тижні арешту.
Він зупинився, щоб перевести
дух. В тій хвилі протоко
лянт
всунув йому в руки записану ка
-
ртку паперу. Суддя перебіг її
очима, і на його лиці виступив
плачливий вираз.
– Але пан прокуратор під
де
р
-
жує оскарження! – мовив він ма
-
й
же крізь сльози, мов дитина,
невинно висічена, нахи
ляючися
до протоколянта.
Сей устав і щось живо почав то
-
лкувати йому. На лиці судді, мов
на лиці дитини, малювалися за
чергою зачуду
вання, перестрах і
тупа резигнація. Протоколянт
сів на своє місце, а суддя взяв
картку до рук і почав читати:
– Однако ж з огляду, що крадіж
не доказана і що бійка була на
-
слідком безправного нападу Ле
-
й
би на дім Ілька і в тім разі
зовсім оправданим супротив
ле
-
н
ням, то суд увіль
нює оскарже
-
ного Ілька Маруся
ка від вини і
кари.
– Ай вай! [43]
– зойкнув Лейба.
Прокуратор поклонився і сів,
пе
реглядаючи дальшу справу.
Єв
геній і Марусяк, поклонивши
-
ся судові, вийшли з зали.
– Я знав, що так буде, – радісно
мовив Марусяк, перери
ва
ючи
ва
жкі Євгенієві думи при виході
з сього захисту справедливості.
– Ви знали? А то відки?
– О, пан практикант у нас доб
-
рий панич. І недорогий. Тут да
-
вніше пан ад’юнкт був, о, то до
то
го з чим-будь не можна бу
ло
по
казатися!..
[43]
- Ах, горе! (євр.). – Ред.
XXXV
Відбувши ще два терміни і за
-
лагодивши все, що мав зала
го
-
ди
ти в Гумниськах, та по
обі
дав
-
ши в жидівськім заїзді, Єв
геній
таки того самого дня ру
шив з по
-
воротом, але ін
шою дорогою, на
Буркотин. Хоча ся дорога була
дальша, то про
те Євгеній не хо
-
тів ночувати в Гу
мниськах, на
ді
-
ю
чися таки бути коло півночі
дома. Загорнувши
ся добре в по
-
до
рожну бунду, він велів Берко
-
ві поганяти коней і, опершися
пле
чима о зад кари
тки, віддався
своїм невеселим думкам. Він був
загалом неви
сокої думки про
на
ше судівни
цтво, але те, що
бачив у Гумни
ськах, могло б бу
-
ло менше зага
ртовану ду
шу до
-
вести до розпу
ки. Той мертвий
шаблон, та ремі
сницька буден
-
ність вимірю
вання справедли
-
во
сті, повна зне
вага до провід
-
них ідей законодавства і пану
ва
-
н
ня ме
ртвої букви, та ще в спо
-
лученні з повною без
це
ре
мо
н
-
ністю лю
дей, отупілих або й
зовсім хорих духом, – тут до
ве
-
дені були до справжньої кари
ка
-
тури на всяке судів
ни
ц
тво. До
якої байдужності на закон і на
лю
дську кривду тре
ба було дій
-
ти, щоб не тільки видавати под
і
-
б
ні вироки, як їх видає Страхо
-
цький, але толерувати їх! Ну, та
Страхо
ць
кий – на
пі
ві
діот, йому
й не диво. Але що ж ті, що, знаю
-
чи його, ви
сла
ли його сюди «на
вислугу»? Навіть хоч би прокур
-
атор і пра
ктикант паралізували
його ідіотичні при
су
ди, то й тоді
ще його спосіб ведення розправ
мусить підко
пу
вати по
ва
гу того
«найвищого царського атрибу
-
ту», тої по
р
фіри, вложен
ої на
бла
зня. Та чи паралізують же
вони все? Пра
кти
кант, як ба
чи
-
мо, бере, Страхоцький, хоч ідіот,
а також свою користь ню
хом
чує, а прокуратор, молодий чо
-
ловік, обтя
же
ний сім’єю, дбає
про аванс і, певно, не схоче для
якоїсь там хлопської кривди
заводити історій і робити скан
-
далу, значить, псувати собі кон
-
дуїту в вищих сферах. Певна річ,
Стра
хоцький – виїмок, але, на
не
щастя, образ «ма
лого су
ду»,
який бачив Євгеній у Гу
мни
сь
-
ках, – не виї
мок, а тип. На се
скла
дається багато причин: і са
-
мо збю
ро
кра
ти
зу
ва
н
ня суді
вни
-
ц
тва, що заставляє лю
дей з най
-
ме
н
шою дрі
б
ницею волочитися
по судах, і величе
зне число
справ, які мусить залагоджувати
один суддя і які навіть най
зді
б
-
ні
шо
го й найсумліннішого чоло
-
віка з ча
сом дово
дять до ба
йду
-
жності і отупіння; і саме життя в
малих мі
сто
чках, далеких від
усякого духового і товариського
жит
тя, де уря
дникові поза кру
-
гом своєї сім’ї лишається тільки
ши
нок і карти; і дуже невелика
пенсія, що у людей, об
тя
же
них
сім’єю, просто відчиняє двері
переку
пству, а осо
б
ли
во влазли
-
вому, цинічному жидівському
переку
пству; і вкінці сама тісна
та невисока освіта наших суддів,
про
ку
ра
торів та адвокатів, оте
нещасне Вrotstudium, [44]
що не
дає та
ко
му функціонерові нічо
-
гісінько, крім знання пара
гра
-
фів, не то
ркаючи ані психо
логії,
ані суспільних відносин, ані іс
то
-
[44]
- Наука для хліба (нім.). – Ред.
рії, ані етики, присипляю
чи ще в
університеті його душу і серце і
випускаючи його в світ маши
-
ною, яка й пра
цює так, як її на
-
ве
дуть перемож
ні обставини.
Якою ж іронією супроти сього
бриніли в Євгенієвих ухах пишні
фрази про незалежність суді
в
-
ни
цтва, про непідкуп
ність суд
-
дів, про строгу легальність їх по
-
ступування і про високе почуття
справедливості різних пресві
т
-
лих трибу
налів, до якого так ча
-
сто в своїх промовах люблять
відкли
катися адвокати. Адже ж
оте інстинктове у Страхоцького
пильнування, що скаже проку
-
ратор, – се не одинцевий фе
но
-
мен, воно має свою довгу і міц
ну
традицію! Адже важ
ніші слід
ст
-
ва робляться скрізь по Га
личині
по вказівках проку
ратора, а че
-
рез нього звичайно по вказівках
політич
ної власті. Адже ж кож
-
дий трибунал у Га
личині має
суд
дів, – вони не раз становлять
більшість, – що, так само, як
Стра
хоцький, ховають сумління
у жменю, а зате наострю
ють ухо
якнайпильніше на те, що го
во
-
рить прокуратор. Розділ між су
-
ді
вництвом і адміністрацією –
перша основа справді незави
с
-
лого судівництва – у нас існує
тільки на па
пері, а на ділі се іде
-
ал, до якого нам дуже далеко.
А коли Євгенієва думка від тих
«вищих сфер» перейшла вниз,
до народної маси, до селянства,
йому зробилося стра
шно. Адже
ж те, що він бачив сьогодні – і чи
тільки сьо
годні! – ті погляди се
-
лян на суди і судівництво, ті їх
чуття, з якими вони входять до
судового будинку, се ж усе око-
в-око те саме, що було перед
1848 роком. [45]
Змі
ни
ли
ся фо
-
рми, але дух, суть патри
моніа
ль
-
ного судівництва жи
ве й досі.
Той сам, хто гнав хлопа на па
-
[45]
- 1848 рік
– рік революційних
подій у багатьох народів Австро
-
Угорщини, так звана «весна наро
-
дів».
нщину, брав у ре
крути, стягав з
нього податки, виганяв його з
хати за «лі
ни
вство» і при кождій
з тих нагод міг тисячними спо
-
со
бами кривди
ти його, той сам
був і його суддею, мав судити
про його кривди. Закони, пате
н
-
ти та інтимати були на
друко
-
вані в великих книгах, мовою чу
-
жою і незрозумілою для наро
ду;
але й суддям вони були здалі
тільки на те, щоб їх парагра
-
фами прикривати свою самово
-
лю, городити собі з них пліт, що
забезпечував би їм безкарність
кривдження і ви
зискування на
-
ро
ду. «Завдати когось до суду», –
се в на
ро
д
ному понятті була
стра
шна погроза, більша, як ко
-
ли би хто похвалявся: «Ось я ро
-
зіб’ю тобі каменем голову». «Хо
-
рони мене, Боже, від панської
карності і людської нена
висті» –
ввійшло в народну поговірку.
Хто йшов до суду, хоч би правда
сто раз була по його боці, тре
-
мтів і вважав себе не
щасливим,
бо «панського суду ніхто не пе
-
вен». Ви
грати справу в суді зна
-
чило таке саме щастя, як тра
фи
-
ти на ло
терію: чи справедливо,
чи несправедливо виграна спра
-
ва, про се питати нікому і в
голову не приходило. І чи ж ті
се
ляни, які нині суддю Стра
хо
-
цького вважають ост
рим, а йо
го
практиканта добрим за те, що
«дешево бере», чи ті селя
ни не
стоять вповні на становищі па
-
три
моні
а
ль
но
го суду? І так роб
-
лять не тільки зовсім темні, загу
-
кані се
ляни, але й такі, як отсей
Ілько Марусяк, що в своїм селі
ведуть бо
ротьбу з різними тем
-
ними елементами і стоять на чо
-
лі по
ступовішого молодого по
-
ко
лін
ня. Роблять так, бо мусять.
Ті самі непереможні обставини,
що накручують суддів на лад
патримоніальної машини, пруть
і їх, селян, мов без
опірну солому,
в гирло тої машини.
Євгенію зробилося страшно і
душно в пудлі брички. Він велів
відслонити її і визирнув на світ.
Дорога йшла про
стою, як стру
-
на, лінією по м’якім піску. Дов
-
кола рівни
ми темно-зелени
ми
стінами тягся сосновий мо
лод
-
ник, за
са
джений перед кі
лькома
роками коштом почасти краю і
пра
вительства, почасти кількох
околичних ді
дичів при дармій
праці селян. Давніше тут стояв
ве
ликий сосновий ліс, але ті па
-
ни ви
рубали його так чисто і ра
-
ціонально, що зруб висох і з-під
здертого дерна виступив рід
кий
пісок. Цілій околиці грозило за
-
не
сення родючих піль піском, і
ось почалися заходи для виє
-
днання субвенцій на залісен
ня
сеї пустелі. Піскові поля спершу
засівали якимсь коре
настим та
твердим зіллям, що росло на пі
-
ску, а по кількох роках утворило
на піску густу дернину, де мо
-
жна було са
дити молоді сосни.
Рівночасно уряд заборонив па
-
нам тої околиці на кілька літ ви
-
рубувати решти великого ста
ро
-
го лісу – і сій забороні завдячила
своє врятування також гар
на ді
-
брова в Буркотині, яку зрештою
пан маршалок устиг тим часом
гарно обтяжити гіпотечними
по
зичками.
Євгеній оглядав молодий лісок.
Темно-зелені сосонки стояли гу
-
стими рівними лавами по оба
бо
ки дороги. Вони були поса
-
дже
ні рядами, так що, їдучи
дорогою, око раз за ра
зом вбіга
-
ло поперек головної лави і про
-
диралося зна
ч
ний шмат у глиб
лісу, але за хвилю віз ру
шав далі,
око зі
ско
взувалось із одної лінії,
вбігало на другу, щоб із неї знов
зісковзнутись за хви
лину. Євге
-
ній зирнув наперед се
бе: сосни,
сосни, сосни рівним рядом потя
-
глися аж геть-геть далеко, де обі
їх лінії по обох боках дороги
немов зли
валися з собою. Глип
-
нув позад себе – те саме. Кінця
лісу ні
де не видно; одинока ка
-
ри
тка котилася тихо, мов загуб
-
ле
на
серед того темно-зеленого
шпилькового моря. І скрізь во
но
рівне, мов пристрижене якоюсь
величезною маши
ною; ніде ані
вищого дерева, ані лісничівки,
ані яру, ані закруту дороги. Тіль
-
ки тут і там край шляху бо
вва
ні
-
ють бі
ло-сині басаманисті миль
-
ові стовпи з понапи
суваними на
них числами.
Євгеній знов зирнув наперед
себе. Його зір зупинився на од
-
нім стовпі, що стояв, як йому
зда
валося, не в такім місці, де
його, судячи по віддаленню, слід
було надіятися. В сірій мряці, що
злегка налягала на ліс і закри
-
вала небо, сей стовп видавався
зовсім чорним. Зрештою й його
форма бу
ла якась не зовсім зви
-
чайна; скорше подобав на ста
-
рий об
горілий пень, ніж на пра
-
вильно обтесаний і «в краєві фа
-
р
би» помальований стовп.
– Слухайте, Берку, – запитав на
-
ре
шті Євгеній, – що се там стоїть
коло дороги? То якийсь стовп,
не правда?
– Ні, прошу пана, то хлоп.
Наближалися потрохи; Євгеній
побачив, що мнимий стовп спра
-
вді рухається і поступає су
проти
них. А коли над’їхали ще бли
ж
-
че, Євгеній пізнав, що се був дій
-
сно селя
нин високого росту, ста
-
рий, сивоусий дід у чорній, дов
-
гій, понижче колін, суконній гу
-
ні і в чорнім повстя
нім капе
люсі.
Він здалека кланя
вся їм, а коли
порівнялися з ним, простягнув
обі руки і крикнув:
– Прошу пана!
Євгеній думав, що старий про
-
сить милостині, але Берко, вид
-
но, ліпше зрозумів сей поклик,
бо зупинив коней. Єв
геній пиль
-
но оглядав чоловіка, що, кланя
-
ючися, набли
жався до нього.
– Прошу ласки панської, – мо
-
вив старий, – і перепрошаю за
пи
та
ння: відки пан їдуть?
– Із Гумниськ.
– А куди пан їдуть?
– До Буркотина.
– А, Господи, тобі слава! – мо
-
вив чоловік і перехрестився. –
Так се ось туди до Буркотина?
– Так, – мовив Берко. – А нащо
вам того треба? – Йой, таже говоріть мою біду!
– мовив старий. – Адіть, от
се вже
від самісінького рана блуджу в
тім лісі. Десь нам ялівчина вте
-
кла в ліс ще вчора, то шукали
хлопці цілу ніч, а я вийшов рано
та й заблудив у поганий час. А
то такий проклятий хащ, що ні
стежки, ні прикмети жадної. Хо
-
джу й ходжу, всюди однаково, а
кінця нема. Вже й ніг собі не
чую, Ледво-не-ледво випле
нта
-
вся на гостинець, а тут знов та
сама біда. Сюди гляну – рівно і
кінця не видно; туди гляну –
знов рівно і кінця не видно. Ку
-
ди йти? Пробував навгад іти от
-
сюди, – і він показав у проти
в
-
ний бік від Буркотина, – йшов,
ішов, усе одно, а кінця нема. І
почало мені до голо
ви таке йти,
що се я не в той бік іду. Сів,
спочиваю, та бо хо
лодно. А тут
як на те ані душі живої. Вже чо
-
ловік не знав, що з собою роби
-
ти, та ось, Богу дякувати, що ви
над’їхали.
– А ви ж відки?
– Та з Буркотина.
– Ну, то сідайте коло мене, під
-
веземо вас, – мовив Єв
ге
ній.
Щира радість малювалася на
лиці старого.
– А Бог би вам, паночку, радість
дав, що ви мене, старого, не ли
-
шаєте в тім лісі! Бігме, я вже так
ослаб, що не знаю, чи здужав би
до вечора доволіктись додому.
Ну, чи не при
слів’я – тілький час
блудити? Та й ще кому, мені,
ста
рому, що тут замолоду знав
кождий корчик, кожде дерево?
Старий, балакаючи, звільна
вліз у каритку і сів на ни
зенькім
сидженні напротив Євгенія. Сей
просив його сіда
ти поруч себе,
але старий не захотів.
– Ні, ні, буде з мене й тут! І за се
вам велике спасибі! – мо
вив він,
ставлячи свою палицю між колі
-
на, опираючи свої жиласті, спра
-
цьовані долоні на її костур, а
бороду на доло
нях. Його сірі ро
-
зумні очі почали пильно вдивля
-
тися в Єв
генія. Берко рушив.
Євгеній наразі мовчав. У його в
голові шибнуло дивне порівнян
-
ня. Отсей старий, що заблудив у
близькім сусід
стві рідного села,
що стоїть насеред гладкого, рі
-
вного шля
ху і не знає, в який бік
йому додому, – чи ж се не сим
-
вол усьо
го нашого народу? Зму
-
чений важкою долею, він блу
-
кає, не можучи втрапити на свій
шлях, і стоїть, мов от
сей заблу
-
каний селянин, серед шляху між
минулим і буду
щим, між ши
ро
-
ким, свобідним розвоєм і не
ща
-
сним нидін
ням, і не знає, ку
ди
йому йти, не має сили ані надії
дійти до цілі. «Хто то вкаже тобі
дорогу, хто підведе тебе, мій бід
-
ний народе?» – зітхнув Євгеній.
XXXVI
Лице старого селянина прояс
-
нилося.
– А я пана знаю, – мовив він.
– Яким чином?
– Адже ви нас боронили там у
су
ді. Ви пан адукат Рафа
лович,
правда?
Євгеній придивився ближче
ста
рому і пізнав свойого бувшо
-
го
клієнта.
– А ви Демко Горішний.
– Бодай пан здорові були! Як
пан собі затямили! А куди пан
їдуть?
– Був у Гумниськах на терміні, а
тепер, вертаючи, поїхав на Бу
-
ркотин, хотів побачити ваше се
-
ло.
– Ой, є що бачити! – сумовито
відповів Демко. – Біда нас присі
-
дує, паночку, чимраз дужче та й
дужче.
– А ви знаєте, нащо Пан Біг біду
сотворив? – запитав Єв
геній.
– Та нащо?
– Аби люди билися з нею.
– Та то воно так. Але як той ка
-
зав: bijmy się, chłopie, moja sza
-
bla, a twój kij. [46]
– Певно, що то нерівно, але то
ще не рація, щоби і кий із рук
ки
дати і йти голіруч. Ну, а як же
ваша справа з паном за пасови
-
сько?
– Та не знаю. Щось наші прелі
-
потенти на пана відказу
ють.
– Нібито на мене?
– А так. Кажуть – вибачайте,
паночку, – що ви не хочете вести
нашої справи, що ви радили їм
відкупити у пана дідича те пасо
-
висько.
– То неправда! Ну, та як собі
[46]
- Биймося, хлопе: моя шабля, а
твій кий (польськ.).
– Ред.
хочуть. Не вірять мені, то я їм
папери віддав. Нехай собі шу
-
кають іншого адвоката.
– Та вже знайшли, – пошепки,
нахиляючися до Євгенія, мовив
Демко.
– А кого?
– Та пана Шнадельського. – Що?
– Пан Шнадельський – пан, пев
-
но, знають його, – він сам до нас
зголосився, каже, що я вам усе
зроблю, не давайтеся на під
мову
тамтому пану в місті, бо він
підкуплений і запропастить ва
-
шу справу.
– І давно то було?
– О, вже пару тижнів тому. Пан
Шнадельський часто бу
ває у нас
у селі – він їздить по селах і геть
бере хлопські справи. Наші лю
-
ди дуже до него горнуться, ка
-
жуть, що він дуже великий аду
-
кат і має доступ до самого ці
са
-
ря.
– Бійтеся Бога, люди! – скрик
-
нув Євгеній. – Але ж се ошу
ка
-
нець! Се не жаден адвокат! Він
не має права ніяких справ про
-
вадити.
– Що пан говорять! – з переля
-
ком скрикнув Демко. – Можете мені вірити. Говорю
вам як чесний чоловік, а не для
того, що він риє підо мною.
– Ой Господи! А наші люди до
не
го, як до Бога, моляться! Та бо
він уміє говорити з людьми! Так
уміє придобритися, що думав би
чоловік: отсе святий із неба зі
-
йшов.
– Я вам говорю по правді. Зре
-
штою можете піти чи до старо
-
сти, чи до кого хочете і запитати
його, чи пан Шна
де
льський – ад
-
вокат, чи ні?
– Та то правда.
– А тепер скажіть мені, ви знає
-
те, у вашого пана десь є ду
бовий
ліс?
– А є.
– І красний?
– О, чудо, а не ліс. Там дуби ота
-
кі грубі, а рівні, як свічки.
– І багато їх?
– О, то великий шмат лісу, буде
зо двісті моргів.
– А будемо ми їхати попри ньо
-
го?
– Ні, з сего боку села ні. Аж як
переїдете за село та потім під
гору, то там будете їхати через
діброву. А нащо пан про се пита
-
ють?
– Та так. Мені цікаво, чи пан не
думає її рубати.
– Е, вже би давно був вирубав,
але заказали з намісниц
тва. А ін
-
ші кажуть, що банк не позволяє
рубати. Бо наш пан задовжений
у банках, а на той ліс, то взяв бі
-
льше як десять ти
сяч. І без бан
-
ку не сміє рушити.
Тим часом бричка минула ліс і
заїхала в село, що лежало в до
-
ли
ні над рікою. Посеред села
між високими липами і ясенями
стояв двір пана маршалка Бри
-
кальського.
– У пана маршалка сьогодні по
-
льо
вання, – мовив Демко, пока
-
зу
ючи очима на двір. – У ді
брові
дики стадами ходять, шкоду
стра
шенну роблять по полю. На
самій бульбі люди ти
сячні шко
-
ди понесли. А панові було бай
-
дуже. Аж як йо
му само
му дики
цілий копець з бульбою розби
-
ли, то спро
сив польован
ня. Чує
-
те, як там трублять та гу
кають?
І справді, з широких сугорбів,
покритих високим дубо
вим лі
-
сом, що тепер під пожовклим
ли
стям виглядав мов лан веле
-
тенського спілого збіжжя, чути
було гомін стрі
ле
ць
ких труб,
крики та верески нагінки і де-де
цюкан
ня ру
ш
ниць.
В’їхали в село. Проїхавши кру
-
тою вуличкою між города
ми, ви
-
бралися на широкий майдан, що
розкинувся перед коршмою. Ве
-
лика мурована коршма з за
їздом
своїми об
дря
паними стінами і
своїм нехарним ви
глядом добре
до
строювалася до болотистого
ма
йдану. Перед коршмою сто
-
яла досить велика купа селян;
ще більше число їх ти
слося до сі
-
ней, а з шинку чути було глухий
гамір і видно було крізь пові
-
дчинювані вікна гу
стий стиск
го
лов.
– Ов, а се що за ярмарок? – мо
-
вив здивований Демко. – Мо
же,
пан тут стануть троха спочи
ти?
– Треба буде коней попасти, –
обізвався з козла Берко. – Відси
аж до міста не буде вже заїзду.
– Добре. Попасемо і поглянемо,
що таке.
Бричка звернула до коршми.
Селяни проступилися в дві лави,
а побачивши якогось пана в бри
-
ч
ці, познімали капе
люхи. З гур
-
котом бричка вкотилася в кор
-
шомні дильовані сіни.
XXXVII
В коршмі було ціле віче. За сто
-
лом сидів панок яких три
дцяти
літ, високий, статний, зі здоро
-
вими вусами і гладко виго
ле
-
ним, трохи запитим ли
цем, а до
-
вкола нього з усіх боків си
діли і
стояли, тиснучись доку
пи голо
-
вами, селяни. Перед паном стоя
-
ла гальба пива; між селя
нами
кружили дві квартові фляшки
горілки; чарки і фля
шки йшли з
рук до рук. У коршмі стояла ду
-
хота, запах горілки, мокрих ко
-
жухів, людського поту і міцного
тютюну міша
лися докупи. Пан
за столом, внури
вши очі в галь
-
бу пива, говорив го
ло
сно
:
– Остерігаю вас, браття хлопи,
не вірте нікому! Не вірте панам,
не вірте попам, не вірте урядни
-
кам, не вірте адво
катам, не вірте
професорам, бо всі брешуть. Усі
до од
ного. Всі тільки на те ди
-
бають, аби хлопським добром
по
жи
ви
ти
ся, з хлопа сім шкір
здерти, а потім сміятися з ньо
го
як із дурня.
– Ой, правда, правда! – зітхали
селяни. – П’ють нашу кров, ще й
сміються з нас.
– Ні на кого не надійтеся! – го
-
во
рив далі пан. – Ані у пана, ані у
попа, ані у старости, ані в суді
нема вашої правди. Там усюди
купована правда, усюди фаль
-
ши
вство, всюди крив
да. Ті
лько
один цісар наш тато, від нього
одного можна надіятися спра
-
ведливості. Тілько він один дбає
за нас, бо ми всі його діти.
– Так, так! – потвердили ті, що
си
діли за столом.
– Шукайте собі чоловіка, щоби
був щира хлопська душа, хло
п
-
ська кістка, і такого чоловіка
шліть до цісаря, щоб він пере
-
казав йому всю вашу біду і всю
вашу кривду. Тілько він один
мо
же вам допомогти, може вко
-
ротити руки і па
нам, і попам, і
жидам.
– Ой то, то! Аби жидам укоро
-
тив. Жиди світ зуймили, жи
ди
нам жити не дають! – зітхали се
-
ляни.
– Не вірте жидам, не вірте ні
-
кому, бо всі вас дурять! Ко
ждий
аби лише своє горло залляти,
аби свого мацька на
повнити, а
як хлоп бідує та ґарує, про те йо
-
му байдуже.
– Ой, бідує! Ой, ґарує, що й світа
божого не бачить! – за
лунав у
один голос стогін по всій кор
-
шмі.
– А такий адукат що? Сидить
собі в місті в препишних пала
-
цах, вигідно, ясно, тепло і чисто,
пошкрябає в канцелярії пером,
помеле в суді язиком, а ти, хло
-
пе, плати йому, соло
но плати!
– Та й коби-то хоч поміг! – обі
-
звався хтось із купи. – А то я три
роки правувався за свою ді
ди
з
-
ни
ну, та й що з того? Пропало
моє поле, ще й кошти мусив пла
-
тити.
– А видите. І то не одному таке
діється! Адже в кождій справі,
яка є в суді, все бодай один му
-
сить програти. А хто програє
зви
чайно? Хто слабший, хто не
вміє боронитися, хто не має чим
мастити. Ну, а хто ж у нас на
-
йслабший, найбідніший? Хлоп.
Тому хлоп усе мусить про
грати.
І тому кажу: не вірте панам, не
вірте попам, не вірте адукатам –
нікому не вірте.
– А особливо не вірте отсьому
пану, що видає себе за ва
шого
приятеля, а дбає тілько про те,
щоб обдурити, обдер
ти і викпи
-
ти вас, – залунав різкий, смілий
голос від дверей коршми.
Пан за столом підняв голову і
встав із
місця при тих сло
вах.
– Що там за дурень рило роз
-
німає? – крикнув він.
– Люди, – говорив Євгеній, ви
-
сту
паючи на середину кор
ш
ми,
де йому зроблено місце, – знаєте
мене, хоч не всі. Я ад
вокат Рафа
-
лович, той, що боронив вас у су
-
ді. Остері
гаю вас, що сей пан
Шнадельський не є жаден ад
во
-
кат, ані жа
ден оборонець, не має
права провадити ніяких справ, а
хто йо
му повірить яке діло, мо
-
же бути певний, що пропаде йо
-
го діло і ті гроші, які дасть йому.
Мушу вам ще сказати, що пан
Шнадельський служив у суді, і
відтам його про
гнали за краді
-
жки і фальшиві векслі.
– Брешеш, драбе! – ревнув Шна
-
дельський, підскочивши за сто
-
лом.
– І мушу вам іще додати, – гово
-
рив Євгеній, не звертаючи уваги
на Шнадельського, – що сей пан
повинен би ще нині ді
статися до
криміналу за ті ошу
канства,
яких допустився на лю
дях і які,
надіюсь, не уйдуть йо
му сухо.
– Безличнику! Падлюко! – кази
-
вся Шнадельський, але Єв
геній
стояв обернений до нього пле
-
чима і говорив далі:
– Остерігаю вас, люди, не дава
-
й
те йому жадних справ, ані жад
-
них грошей, бо будете жа
лку
ва
-
ти, як буде запізно.
– Бийте його! Бийте на мою
від
повідь! – репетував Шна
дель
-
ський і, вхопивши гальбу, кинув
нею щосили на Єв
генія. Але за
-
мість Євгенія гальба вдарила в
голову ста
рого Демка, що стояв
обік адвоката.
– Пане! Що робиш? За що б’єш?
– крикнув Демко, випростовую
-
чись і підносячи свою окрова
-
влену голову.
– Гов! Стійте! Що тут таке! – гу
-
кали одні, чуючи брязк ск
ла.
– Бийте його! Бийте п’явку лю
-
дську! – ревів Шнадельсь
кий. – Я
відповім за все!
– Коби міг за себе відповісти,
ошуканче! – крикнув Єв
геній.
– Як смієш битися? – ревів Де
-
мко і сунувся до стола. Зчини
вся
страшенний гармидер і заколот.
Одні стояли за Шна
дельським,
другі за Євгенієм. Але закро
ва
-
влена Дем
кова голо
ва пуджала
прихильників Шнадельського, а
його нагла команда «бийте» та
-
кож зробила зовсім не таке вра
-
жіння, якого він бажав собі. В
коршмі знявся крик. Одні ти
сли
-
ся до стола, другі від стола, Єв
-
генія попиха
ли в стис
ку сюди і
туди, поки вкінці якась сильна
рука не взя
ла йо
го за плечі і не
випхала до сіней.
– Пане, бійтеся Бога, їдьте геть!
– шепнув йому Демко. – Тут го
-
тово бути нещастя, їдьте, поки
час. Спасибі вам, що остерегли
нас. Се протверезить людей, але
не зараз, їдьте, їдьте!
Євгеній сів на бричку і поїхав. А
в коршмі довго ще йшов гарми
-
дер і серед нього розлягався п’я
-
ний вереск Шна
дельського.
XXXVIII
Євгеній вернув зі своєї поїздки
до Гумниськ в несподіва
но ба
-
дьо
рім і войовничім настрої. Він
належав до тих на
тур, які не ле
-
гко виходять із спокійного, зрі
-
вноваженого настрою, та зате,
виведені з нього, не попадають
у сенти
менталізм, не тонуть у
розливі почуття, але набира
ють
натури бойового коня, закусу
-
ють вудила і йдуть на
зустріч не
-
безпеці.
Зразу він біг утертою адвока
т
-
ською дорогою. Подав кар
не до
-
несення против пові
тового ліка
-
ря за недбале щеплен
ня дітей, а
в справі Шнадельського пішов
насамперед розмовитися з про
-
куратором.
– Подайте донесення, – сказав
прокуратор, коли Євгеній оповів
йому про шахрайства сього па
-
на. Євгеній послухав його ради і
був би, може, вспокоївся, якби
його донесення не були мали
зовсім несподіваний для нього,
хоч досить натуральний серед
наших відносин, наслідок. Доне
-
сення против лікаря звернено
йому з тим, що власть, розслі
ди
-
в
ши поданий ним факт, дисци
-
плінарним способом пола
годила
справу, але для карного пере
слі
-
дування не найшла ні
якої під
-
стави. А донесення про
тив Шна
-
дельського пове
ло за собою пра
-
вдивий скандал: прокураторія
занялася справою, вступне слід
-
ство поручено пере
вести Стра
-
хо
ць
кому, а сей, ідучи за проку
-
раторськими вказівками, почав
від того, що під ескортою жан
-
дармів велів спроваджувати до
Гумниськ одного за другим із
тих селян, які були пой
меновані
в донесенні; жандарми для біль
-
шого ефекту за
ковували селян,
самих найбагатших і найпова
ж
-
ніших го
спо
дарів, у кайдани і
гнали їх до суду як злочинців,
Стра
хоцький індагував їх своїм
способом, і в пересланих вищо
-
му судові протоколах їх переслу
-
хань стояло чорне на білім, у
всіх згідно, що вони ні про що не
знають, ніяких грошей Шна
де
-
ль
ському не давали, ні про яку
бранку від нього не чули і навіть
якби чули, то не думали б уві
ль
-
няти неза
конними спосо
бами
сво
їх дітей від обов’язку ці
са
-
рської служби. На основі сих
протоколів Євгенію переслано з
суду резолюцію, що його дон
е
-
сення було основане на фальши
-
вих інформаціях і пустих хлоп
-
ських поговірках і, як таке, не
заслугує на поважне тракту
ван
-
ня.
– Он як! – аж скрикнув Євгеній,
прочитавши сей незви
чайний
документ. – Е, ні, панове, ся шту
-
ка не піде так глад
ко.
І він рушив знов до Гумниськ і,
розвідавши докладно, як велося
вступне доходження, описав усе
і подав до президії крайового су
-
ду у Львові. Переждав кілька ти
-
ж
нів, а не мо
жучи дождатися
нія
ких наслідків, описав усе в
формі коре
спонденції і вислав
до редакції одної з львівських
часопи
сей. Редакція надруку
ва
-
ла кореспонденцію, але про
ку
-
ра
торія сконфіскувала її від пер
-
шого рядка до остатньо
го «за
ширення но
торично неправди
-
вих фактів і побуджу
вання до
ненависті про
тив су
дейського
ста
ну». Євгеній не задо
во
льни
-
вся сим. Він пере
робив свою до
-
пись і вислав її в один опози
-
ційний дневник у Відні, де тоді
про Галичину па
нували ще не
-
по
дільно такі по
гляди, які подо
-
балось піддержув
ати всемогучій
у краю шляхетсько-польській
ко
м
панії. Допись була віден
сь
-
кою проку
раторією пропу
щена і
зробила в Галичині сенсацію.
Вся польська преса запалала па
-
тріотичним обуренням на «нуж
-
де
нного паск
вілянта», що, мов
-
ляв, плю
гавить рідне гніздо.
Уря
дово спростовано наведені в
дописі факти – на основі про
то
-
колів Страхо
ць
кого, але проте
від міністерства справедли
вості
прийшло телеграфне візвання
до президії львівсько
го суду –
зда
ти справоздання про все по
-
рушене в дописі і починити від
-
по
ві
дні зарядження, щоб подібні
справи не виринали на при
лю
-
дний вид і не утрудню
вали ста
-
новища правительства.
Почалися переслухи. Прези
-
дент окружного суду поїхав до
Львова, давши перед тим Шна
-
дельському до пізнання, щоб
«присів фалди»; в цілім пові
то
-
вім судівництві кілька місяців
було повно клекоту і тає
мних
шептів. Скінчилося перенесен
-
ням у інші повіти – жандармів,
що буцімто само
вільно, не по
ро
-
зумівши свою ін
струкцію, зако
-
вували в кай
дани селян, виз
ва
-
них до суду в характері свідків.
– Значить, нема винуватих! –
аж скрикнув Євгеній, довід
ав
-
ши
ся про се, і під таким ти
ту
-
лом: «Нема винува
тих» – на
пи
-
сав другу допись до ві
денської
газети. Подав
ши вислі
док дох
о
-
д
ження в справі Шнадельського
і зазна
чивши, що сього пана за
весь час навіть не кликано до
суду для переслу
ху, він з поля
судівництва пере
йшов на інші
поля публічного життя в Гали
-
чині, всюди показуючи про
яви
гни
лизни і занепаду. Та сим ра
-
зом ефект був зовсім не та
кий,
якого надіявся автор дописі. На
-
віть віденським опо
зиціоністам
краски видались занадто чорни
-
ми, і редакція надрукувала до
-
пись з увагою, що не має при
чи
-
ни не віри
ти фактам, наведеним
у дописі, але загальні висновки
ав
тора щодо стану публічного
життя в Галичині видаються їй
занадто песимістичними. Гали
-
ць
кі мамелюки підняли правди
-
вий вереск радості з приводу сеї
уваги. «Отсе вже навіть віден
сь
-
кі тевтони починають відріка
-
ти
ся галицько
го пасквілянта,
що, пересолюючи сам свої кле
-
ве
ти, сам се
бе звів ad absurdum
.
[47]
Розумні люди в Галичині від
пер
шої хвилини аж надто до
бре
знали вартість тих без
со
ві
с
них
клевет. Тепер чей уже й сліпі бу
-
дуть бачити, наскілько можна
ня
ти віри подібним фа
льшивим
оборонцям невин
ності. Наймен
-
ше вдячні будуть йому, певно,
селяни, в яких обо
роні буцімто
виступає сей пан. Вони своїм
здоровим хлопським розумом
ду
же добре знають, хто їх прав
-
дивий приятель, уміють оцінити
по заслузі свойого не
прошеного
[47]
- До безглуздя (лат.).
– Ред.
опікуна, котрого вигадкам з пов
-
ною свідомістю і рішу
чі
с
тю зав
-
дали брехню перед лицем суду».
Се цинічне потоптання правди
обурювало Євгенія до дна душі.
– Чекайте лишень! Ось вони за
-
го
ворять своїм язиком, ті се
ля
-
ни, і тоді почуєте, що вони дума
-
ють про вас! – мовив він сам до
себе. Думка про коне
чність роз
-
буджування се
лян до політич
но
-
го життя, організуванн
я їх для
по
літич
ної боротьби за свої пра
-
ва виступи
ла в його душі не як
да
лекий теоретичний постулат,
а як справа невідхильно по
-
трібна, без якої навіть найбіль
-
шому народолюбцеві не можна
й кроку зробити наперед. Зараз
по новім році він скликав тих
свя
щеників і селян із повіту, до
яких мав най
більше довір’я, і,
порадившися, вони рішили
скли
кати в перший тиждень ве
-
ликого посту перше в сьому по
-
віті і загалом у Галичині наро
-
дне віче в своїм місті. До то
го
часу були в Галичині тільки два
народні віча – оба у Львові. Во
ни
були голосні в цілім краю, буди
-
ли всюди щирий запал, але на
провінції ніхто ще не думав
скли
кати подібні народ
ні збори.
Євгенію прийшлось довго то
л
-
ку
вати навіть своїм довіреним
про потребу віча, навіть про мо
-
ж
ливість його cкликання, бо за
-
кон про збори, невважаючи на
своє біль
ше як десятилітнє існу
-
вання, був досі для загалу га
-
лиць
ких русинів terra incognita
[48]
так само, як і інші політичні
за
ко
ни
, крім одного хіба § 19 ос
-
новних законів, що давав ру
си
-
нам язикову рі
вноправність – на
папері. Кі
нець кінців зібра
ні
при
ватно в Євгенієвім домі по
ві
-
тові патріоти згодили
ся
на те,
що треба скли
кати віче. Євгеній
обняв рефер
ат про стан повіту і
потребу політичної ор
ганізації,
один свя
щеник мав говорити
про справи просвіт
ні, а о. Зварич
[48]
- Невідома земля (лат.).
– Ред.
про справи економічні. Всі мали
відтепер ро
звинути по селах агі
-
та
цію за вічем, освою
вати селян
з дум
кою про потреб
у політичної
роботи і дбати про якнайчи
сле
-
ннішу уча
сть на вічі. Всі три ре
-
ференти уконститували
ся як ві
-
чевий комі
тет і мали зі своїми
підпи
сами внести до староства
подан
ня про скликання віча в
закон
нім терміні. Євгеній мав
та
ке почуття, що підсаджує свої
плечі під ви
соку і важку ка
м’я
ну
гору з наміром – зрушити її з мі
-
сця. Він знав, що се пра
ця стра
-
шенна, довга і важка, але сказав
собі в душі:
– Все одно! Мушу двигнути!
XXXIX
Пан маршалок Брикальський
хо
див дуже заклопотаний. Його
вірителі тисли, тисли його за
довги і проценти та й перестали
тиснути. Він знав, що се не була
добродушність з їх боку, що ся
мовчанка гірша погрози. Деякі
жиди вираз
но заповіли йому, що
відпродадуть свої претензії в
тре
ті руки, а пану маршалкові
сього дуже не хотілося – не за
-
для фальшивої амбіції, щоб тре
-
ті особи не знали про його гро
-
шові клопоти, але тому, бо від
тих третіх осіб він не міг на
ді
-
ятися ніякої терпеливості, нія
-
ко
го милосердя так, як від око
-
личних жидів, що всі більше або
менше стояли о йо
го ласку. Він
просився у своїх мучителів, за
-
клинався, що по жни
вах по
спл
а
-
чує все, але жиди знали добре,
що далекі ті жнива, по яких пан
маршалок зможе пла
тити, бо по
-
ки що у нього збіжжя продане
ще на пні, за став оренда по
-
брана на два четверо
ліття напе
-
ред, лісу дрібного ще не можна
руба
ти, а на дубовий нема куп
-
ця. І справді, настала осінь, а пан
маршалок як був не при грошах,
так і лишився, а ві
рителям при
-
ходилося сотий раз почути від
нього звісне пансь
ке «почекай»,
прицукроване для відміни таки
-
ми словами, як «коханий Мош
-
ку
», «любий пане Готтесман» і т.
д. І вдо
да
тку новий реченець:
«Коло нового року напевно за
-
пла
чу, але то напевно, шляхе
т
-
ське слово гонору».
Не можна сказати, щоб пан ма
-
р
шалок говорив се на вітер, щоб
кидав шляхетським словом го
-
но
ру, мов поло
вою. Ні, він мав
уложений дуже гарний, геніа
ль
-
ний план, як підрятувати свої
зли
дні. В повіті, бачите, бу
ли дві
каси: кредитове земське товари
-
ство, що давало гроші на гіпоте
-
ку, щонайменше по 500 ринсь
-
ких; се була так звана пансь
ка
каса, утворена перед двадцять
-
ма роками з десятитисяч
ного
ка
піталу, запи
саного одним ді
-
ди
чем-патріо
том на заснуван
ня
шпиталю в місті, а до пори зді
-
йснення сеї цілі (коли-то вона
здійсниться) ужитого на креди
-
тові цілі. Сей основний капітал
збільшено ще кількаразовою до
-
тацією з повітових грошей і різ
-
ними іншими зривками, так що
каса тепер обертала номінально
мало не 50-тисяч
ним фондом.
Обік неї була «повітова каса за
-
даткова», про
звана також «хлоп
-
ською касою» задля того, бо пе
-
ред де
сятьма роками її утворено
з громадських кас позичкових,
стягнених із сіл і взятих виділом
повітовим у свій заряд. Ся каса
виносила 80 тисяч і уділювала
дрібні позички від 10 ринських
на короткий реченець і за по
-
рукою відповідної громадсь
кої
власті. Розуміється, панська каса
була завсіди порожня; головним
її довжником був пан маршалок;
він те й знав, що, коли прихо
ди
-
лось платити рати, велів допи
-
су
вати їх далі, при чім ані про
-
центів проволоки, ані складної
провізії йому не числено. Зате в
господарці хлопською ка
сою ви
-
діл повітовий держався системи
якнайбільшої огля
д
ності в уді
-
лю
ванні і якнайбільшої безогля
-
дності в стя
га
н
ні позичок, так
що селяни чимраз менше мали
охо
ти шу
кати в ній рятунку в
своїх грошових клопотах. Гроші
в касі дармували, опроценто
ву
-
валися дуже низько, і се причи
-
ня
ло немало гризоти батьківсь
-
кому серцю пана ма
р
шалка. Він
дивувався, як се селяни в своїй
глупоті йдуть за по
зи
ч
ка
ми до
жидів-лихварів або до інших ба
-
н
ків, а оми
нають свою власну
касу. І в його голові до
зріла гені
-
а
ль
на думка: ліквідувати обі
повітові каси, зілля
ти їх у од
ну, а
на ділі повернути готові гроші
хлопської ка
си на ла
тання дір
вічно голодної «великої влас
но
-
сті», в першій лі
нії своєї власної.
На се треба було ухвали повної
ради пові
то
вої. Се був би для
пана маршалка найменший кло
-
піт. Селян і селянських заступ
-
ників, що піднесли б го
лос про
-
тив сього грабівницького зама
-
ху, в раді по
вітовій не було. Пра
-
вда, сиділо там кілька війтів і
два чи три священики, але се бу
-
ли люди смирні, що дбали про
ласку пана мар
ша
л
ка і до веден
-
ня опозиції в такій карди
наль
-
ній справі були зовсім не здібні.
Але несподівано для пана мар
-
шалка опозиція вийшла з та
кого
боку, відки її всього менше слід
було надіятися. В раді пові
товій
засідав також близький сусід па
-
на маршал
ка і його давній су
пі
-
рник граф Кшиво
тульський, зві
-
с
ний у цілім повіті зі свого сар
-
кастичного гумору і своєї безо
-
гляд
ної правдо
мовності. Отже,
коли на раді повітовій одна з
креатур пана маршалка висту
-
пила з внеском реформи кас по
-
вітових і зіллян
ня їх у одну, граф
Кшиво
тульський ви
ступив про
-
тив сеї думки, яка, по його сло
-
вам, у повіті може наробити ба
-
га
то квасу. «Се буде значити, що
ми з хлопів обдерли ходаки, щоб
полатати панські черевики», –
гумо
ри
стично висловився пан
граф, знаючи дуже добре, що
своєю опозицією против сього
про
екту затягає петлю на шиї
пана маршалка.
Виступ графа Кшивотульсько
-
го додав духу й репрезен
тантам
селянства в раді повітовій, а де
-
кому з них попросту отворив очі
на значіння сеї реформи. От
же й
вони про сам сором мусили ви
-
ступити против проекту, але
сво
їм зви
чаєм пересолили спра
-
ву, домагаючися відкинен
ня
про
екту а limine. [49]
Сей внесок
упав, і справу передано окремій,
для сього вибраній комісії, яка
мала роздивити пред
ложе
ний
план ліквідації і нарис нового
[49]
- Відразу, зовсім (лат.).
– Ред.
статуту і піддати свої внески на
увагу раді.
Отже ж тепер пан маршалок
крутився і агітував між чле
нами
ради повітової, щоб приспати,
так сказати, в колисці опозицію
против своєї пожаданої ре
фор
-
ми. Він розвинув не
звичайний
запас добродушності і людя
но
-
сті в розмовах з війта
ми, висло
-
влював незвичайно лі
беральні
погляди на руську справу в ро
-
змовах зі священи
ками, підні
ма
-
вся на високість далекоглядного
патріота, толкую
чи про до
бро
-
дій
ні наслід
ки реформи, заїздив
навіть на засідання рад гро
мад
-
ських у селах, заражених, по йо
-
го думці, духом опо
зи
ції, і вда
ва
-
вся в розмови з селянами, але,
на свою пре
ве
лику радість, по
-
чу
вав від них замість опози
цій
-
них аргу
ментів тільки звичайне:
«Так, так, так», «Та ро
зуміється»,
«Та ми всі за паном маршалком»
і вже наперед го
товився тріу
м
-
фувати над опози
цією. Тільки
один Кшиво
тульський наповняв
його острахом. До сього вовка в
кармазині він не важився при
-
ступати зі своїм звичайним під
-
лещуванням. Він довго тур
бу
ва
-
вся, як його уговкати, і не зна
хо
-
див спо
собу. Виручив його з сьо
-
го клопоту Шнадельський.
XL
Невесело заповідалася зима
для Шнадельського. Не то, щоб
він робив собі що-небудь із на
-
пучувань пана прези
дента і з
його ради «присісти фалди». Але
стріча його з Єв
генієм мала інші
неприємні для нього наслідки.
Зерно сумніву, кинене Євгенієм
у селянські душі, почало, хоч по
-
малу, сходити. Селяни, яких по
-
на
тягав Шнадельський, хоч не
зневірилися відразу в його ад
-
вокатські здібності, зробилис
я
однако ж значно скупіші на гро
-
ші, почали зразу чемно, а дедалі
чимраз остріше допоми
натися
залагоджен
ня своїх справ. Шна
-
дельський мусив бре
хати, ви
-
кру
чува
тися, але ті бре
хні роби
-
ли чимраз менше вражін
ня. Дій
-
шло до того, що деякі селяни по
-
чали лазити по судах, допиту
ю
-
чися, що зробив «пан адукат
Шнадельський» з їх справа
ми, і
тут довідувалися, що ніякого
аду
ката Шнадельського в суді
не знають і що, коли вони пану
Шнадельському по
давали які
гроші за ведення своїх справ, то
се пропащі гроші і треба їм до
-
магатися від нього їх звороту
або пози
вати його до суду. І
спра
вді, на Шнадельського по
си
-
палися «багательки» від оцига
-
не
них ним селян, але він сміявся
з них. «Тікай, голий, бо тебе обі
-
дру!» – се був зміст тої філо
софії,
якої він держався в таких спра
-
вах. Але діло почало дедалі ро
-
би
тися ще не приємнішим. Осо
-
бливо ті селяни, що подавали
йому значніші суми грошей на
увільнення своїх синів від ве
ли
-
кої бранки і потім за се поте
р
пі
-
ли судо
ве слідство, почали при
-
сікуватися до нього. Се були пе
-
ре
важно люди маючі, впливові
по селах; вони тепер були певні,
що Шнадельський мав їх за ду
р
-
нів і що їх гроші про
пали. До
суду жалуватися вони не йшли,
але з різних сіл почали до Шна
-
де
ль
ського доходити погрози,
щоб не важи
вся показувати ока
в тім а тім селі. Шнадельський
ще сміявся, поки в однім селі йо
-
го не спіткала немила приго
да.
Він сидів у коршмі за столом і
власне велів своїм зви
чаєм дати
другу кварту горілки для купи
селян, що, обсту
пивши його,
пили, гомоніли і слухали його
балакання. Шнадельський гово
-
рив про «хлопську кістку», про
конеч
ність не вірити нікому,
крім цісаря, про здирства панів,
по
пів і адвокатів, коли нараз до
нього наблизився якийсь здо
ро
-
венний і, очевидячки, сильно
п’я
ний парубіка і про
мовив з
п’яним усміхом:
– А потрактував би-с, пане, і ме
-
не порційкою, Бог би тобі здо
ро
-
вля дав!
– І овшім, побратиме, і овшім! –
мо
вив Шнадельський і, взявши
фля
шку, налив чарку і подав її
парубкові.
– Ваше здоровля! – мовив сей,
ви
хилив чарку одним ду
хом і на
-
ставив іще раз. Шнадельський
налив, приговорю
ючи:
– Люблю таких лицарів. Схоче
чого, то не ховається поза піч, як
відданиця від парубка, але ска
-
же просто в очі.
– Га, га, га! – зареготався пар
у
-
бок, випивши другу чарку. – Ва
-
ша правда, пане! Я такий. Що на
серці, те й на язиці.
– Так і роби! – заохочував його
Шнадельський.
– І роблю так. Ось і з вами. За
те, що ви добрий пан і не пожа
-
лували для мене – га, га, га –
двох порційок, велике вам спа
-
си
бі! А за те, що ви у мойого
стри
ка видурили трид
цять срі
-
бла за тоту бранку – а він корову
продав від малих ді
тей, а вам
гроші дав, а ви з него насміялися
і ще потім йо
го, як злодія, у ла
-
нцюгах до міста водили, по су
-
дах тягали, за те, паночку, ось
вам раз! А ось і два! І ще раз!
І парубок, замахнувшися, вці
-
лив своєю долонищею Шна
де
ль
-
ського в лице раз, і другий, і
третій. Шнадельського обілляла
кров, він, мов сніп, повалився
під шинковий стіл, і парубок з
п’яним криком кинувся на ньо
-
го. Ледво-не-ледво інші присут
-
ні здужали оборонити Шна
де
ль
-
ського і віддати в руки шин
ка
-
реві, що, протверезивши його,
схо
вав у своїм ванькирі, а ніччю
своєю фірою відвіз до Гумниськ.
Ся пригода і погрози селян зна
-
чно остудили запал Шна
де
ль
-
ського до «хлопської кі
стки».
Він мусив залишити свої грабів
-
ни
цькі поїздки по селах і по
чу
-
вав з жахом, що його чекає не
по
-
че
сна будущина покутного пис
а
-
ря, того, що то по шиночках за
кварту горілки, три гальби пива,
пачку тютюну або за кі
лька ші
-
сток грішми пише людям скар
-
ги, рекурси, подання та супліки,
зносить пияцькі песто
щі і на
ру
-
ги і залежить від ласки кождого
судді і кождого ад’юнк
та, що мо
-
же відкидати всі його вироби
або навіть покара
ти його за по
-
кутнє писарство. Він був моло
-
дий іще, амбіт
ний, бажав життя
і його радощів, але давно відвик
добива
тися їх про
стою, чесною
дорогою. Тепер почало йому ро
-
би
тися тісно на світі, як рибі,
зловленій у сіть, і він чимраз ча
-
стіше роздумував над спо
со
ба
-
ми, як вийти з сього при
крого
положення.
Здавна, ще коли його прогнали
з суду, він носився з дум
кою ви
-
їхати до Америки, і ся думка не
покидала його й досі. Але як ви
-
їхати? Без шеляга при душі не
рушиш і з міс
ця, а їхати на те,
щоб, ставши на місці, опинитись
без шеля
га при душі, се ж значи
-
ло їхати ще на гіршу біду, на ва
-
жку працю, якої Шнадельському
страшенно не хотілося. Ні, вже
як їхати, то з добре нала
дова
-
ною мошонкою, щоб там, у краю
доларів, було о що руки за
че
пи
-
ти. Відки і як узяти гроші для сеї
цілі, се йому було байду
же. Зра
-
зу він думав, що йо
му удасться
натуманити потрі
бну суму в се
-
лян, але ся надія ошу
кала його.
Що ж тепер?
Був час, коли він думав запомо
-
гтися повітовими грішми і в тій
цілі заскакував коло пана мар
-
ша
лка, маючи надію через нього
одержати місце касієра при ко
-
трій-будь по
вітовій касі. Але
пре
зидент суду остеріг мар
ша
л
-
ка, щоб не допускав до скандалу,
і Шнадельському дали зрозу
мі
-
ти, що наразі всі посади при ка
-
сах повітових обсаджені, а мар
-
шалок додав від себе, що про
якесь місце для нього можна бу
-
де подумати аж по доконаній ре
-
формі кас. Таким робом і Шна
-
дельський був заінтересований
у тім, щоб ре
форма доконалася
якнайшвид
ше і щоб опозиція
про
тив неї за
тихла. Через те
граф Кшиво
тульський, що так
собі, для концепту, взявся вести
опо
зи
цію, був для Шнаде
ль
сь
ко
-
го ворогом, і він пильно миш
ку
-
вав у його маєтності, поки не ви
-
на
йшов поліно, яке можна би
було в саму пору кинути графові
під ноги.
XLI
Справа була ось яка. Граф Кши
-
вотульський, хоч любив опози
-
цію і промовляв популя
рно, при
-
числяв себе до консер
ватистів і
негативно дивився на всякі ре
-
форми, почи
наючи від знесення
панщини. Він усе ще стояв на
тім, що знесення пан
щини зруй
-
нувало панів матері
ально, а хло
-
па морально, що хлоп без пан
-
ської опіки мусить згинути, що
пан – одинока натуральна для
хло
па інстанція і в госпо
да
р
сь
-
ких, і в громадських, і в судових
справах. Граф Кши
во
ту
льський
не признавав ані нових судів, ані
нової про
це
дури, ані нового кар
-
ного порядку. «Одинокий пара
-
граф, при
гідний для хлопа –
бук», – говорив він, доказуючи,
що ані арешт, ані грошові кари
не відповідні для селянина. Він
жив і досі в традиціях давнього
патримоніального по
рядку і ду
-
же любив, коли з села люди при
-
ходили до нього, просячи роз
су
-
дити їх справи; такі «вірні під
-
дані» були у нього добре запи
-
сані і мали ласку в дворі: чи зай
-
ву купу дров із лісу, чи шматок
облога під пасовисько, чи яку-
не
будь іншу полегшу вони діс
-
та
вали перші. Та виходило й
нав
паки: граф любив відразу
виконувати свої присуди, а при
-
суд на винуватого звичайно ви
-
па
дав: канчуки. Отже, трафил
о
-
ся, що покараний почував себе
покривдженим і йшов до суду
жалуватися не тільки на свого
супірника, але й на графа-суддю.
Правда, в суді звичайно прий
ма
-
ли такі скарги сміхом, з уданим
спочуванням випитували селя
-
ни
на, чи дуже боліли його гра
-
фські канчуки, чи граф бив вла
с
-
ною рукою, чи він не зголо
шу
-
вав рекурсу против засуду і ви
-
мі
ру кари і чи добровільно йшов
до графа судитися. На тім справа
й кінчалася і для графа не мала
ніяких не
при
ємних наслідків.
Та ось сталася справа трохи
іна
кша. Два селяни в гра
фо
вім
селі посварилися. Один, покри
-
вджений, пішов до графа на
скаргу і попровадив свідків.
Граф вислухав спра
ву і післав по
противника, та сей заявив, що
графського су
ду не признає і до
двора не піде. Се страшенно обу
-
рило графа. Він в супроводі своїх
гайдуків сам пішов до оскар
же
-
но
го і, заставши його на подвір’ї,
велів простягти його і вла
сно
-
ручно вліпив йому двад
цять і
п’ять канчуків. Може, й се бу
ло б
увійшло графові насухо, бо се
ля
-
ни в його селі були загук
ані і
знеохочені до судової правди, та
трафилося так, що в ту саму
пору нагодився в селі Шнаде
ль
-
ський. Сей ві
д
ра
зу зрозумів, що з
тої справи «можна щось зроби
-
ти», на
пи
сав іменем побитого
до
несення до прокураторії за
пу
б
лі
чне насильство, зневагу і
тя
жке ушкодження тіла, велів
се
лянинові засвідчити через лі
-
ка
ря одержані побої і до
лу
чи
ти
те свідоцтво до подання, а сам
ско
чив із сею новиною до пана
маршалка. І маршалок зрозумів
важність факту і, не гаючись до
-
вго, поїхав до міста і подався
про
сто до пре
зи
дента суду. Пре
-
зидент знав уже про справу гра
-
фа Кши
во
тульського і, коли
мар
шалок в часі розмови натя
к
-
нув злегка на неї, він не скрив
свойого невдоволення.
– Дуже прикра справа! Дуже
прикра справа! – повторяв він,
мо
рщачи чоло.
– Тим прикріша, що не можна її
затушувати, – докинув ма
рша
-
лок.
– Не можна? – живо кинувся
пре
зидент.
– Не можна, пане президенте.
На
род дуже обурений, усю
ди ні
про що не говорять, як тілько
про самоволю графа. А вдодатку
маємо в повіті літерата: готов
підхопити сю спра
ву і знов ос
ма
-
рувати нас у Відні.
– Ах, так! – мовив президент і
задумався. Се було якраз по дру
-
гій Євгенієвій кореспон
де
н
ції, і
пан президент мав іще в свіжій
пам’яті всі ті клопоти, яких на
-
ро
била йому перша. Та, з друго
-
го боку, думка – тягати до суду і
кримі
на
ль
но карати пана графа
Кшиво
тульського видала
ся йо
-
му чимсь таким диким та нечу
-
ваним, що він по хвилі з зачу
-
дуванням і острахом видивився
на пана маршалка.
– Але чого ж хочете? Чи маю ка
-
рати пана графа як про
стого
зло
чинця?
Маршалка забавляло заклопо
-
тання пана президента.
– Ну, думаю, пан президент ліп
-
ше від мене будуть знати, що з
ним зробити. Я думав би тілько
од
но: перевести слід
ство і на
-
гна
ти пану графові троха страху.
А там – буде вже діло прак
ти
-
чного розуму і світлої прокура
-
торії, як повер
нути справу. Але
затушовувати справу перед слі
-
д
ством я вважав би дуже непо
-
ряд
ним
.
Президент згодився на се. По
-
ча
лося слідство, і вельмож
ний
граф Кшивотульський му
сив
раз, і другий, і третій їз
дити до
міста і ставитися для пере
слухів
у слідчого судді, вислуху
вати
довгенькі виклади про приписи
обов’язково
го те
пер закону, що
були для нього чимсь нечувано
новим і незроз
умілим, і вкінці
зупинитися перед за
грозою: за
-
сі
сти публі
чно на лаві оскарже
-
них і від
покутувати за свої па
-
тріарха
льні погляди кількома
мі
ся
цями в’язниці. Все се була
для нього страшно неприємна
справа, тим не
при
єм
ні
ша, що,
дя
куючи заходам маршалка і
Шнадельсь
кого, во
на у всіх дрі
-
бницях була голосною в повіті і
всюди збу
джувала живі розмо
-
ви, спочуван
ня з одного, насмі
-
хи, радість і кпини з другого бо
-
ку.
Коли таким робом каша була
заварена і маршалкові здавалос
-
я, що його противник скрушів
до
статочно, він при
ступив до
виконання свойого плану. Одно
-
го дня граф Кши
вотульський,
що від часу нещасного слідства
нікуди не виїжджав і нікого чу
-
жого не бачив у себе, був дуже
зачу
дований, бачачи, як на його
подвір’я заїжджає звісна йому
чвірка пана маршалка, а з кари
-
ти висідає вдягнений у шу
бу сам
пан маршалок. Граф повітав сво
-
його противника чемно, але хо
-
лодно, а маршалок, не гаючись
довго, виявив ціль свойого при
-
їзду.
– Я вважав конечним заявити
коханому графові свою по
шану і
симпатію, – мовив він соло
день
-
ко. – Безглузді язики силкую
ть
-
ся розгородити нас те
рнами вся
-
ких поговорів, але ми оба стоїмо
занадто високо, щоб та піна мо
-
гла досяг
ти нас. А щоб відразу
прийти до цілі моєї візи
ти, – да
-
рує ко
ханий граф, що я тілько на
хвилиночку, страшен
но за
ня
-
тий! – так ось вона. Буде коха
-
ний граф ласкав відвіда
ти мене
4 грудня в моїм домі. Свя
тої Вар
-
вари іменини моєї пані... надіюсь
невеличкого, але ді
браного то
-
ва
риства... Пра
вда, можу числи
-
ти на коханого графа?
– Але ж, пане маршалку...
– Ніяких «але», коханий сусідо!
Ніяких «але»! Ся просьба не сті
-
лько від мене, скілько від моєї
магніфіки, а їй коха
ний граф чей
же не відмовить.
– Та, коли так... – нерадо згоди
-
вся граф.
– Так, так, коханий графе. Про
-
шу, дуже прошу. І від себе. Обоїм
нам дуже залежить на твоїй
при
сутності.
«Га, лис! – міркував собі граф
по від’їзді пана маршалка. –
Який інтерес може він мати в
тім, щоб так лащитися коло ме
-
не? І то власне тепер? І ви
думав
мене загачити своєю Ва
рварою!
Досі в таких нагодах завідо
млю
-
вав білетиком, а те
пер бух! Чвір
-
кою парадує. «Обоїм нам дуже
залежить...» Гм, чую в тім якусь
спекуляцію, але яка вона, не мо
-
жу змір
кувати. Ну, та вже сяк чи
так, дав слово, то мушу додержа
-
ти».
XLII
Іменини пані маршалкової ма
-
ли бути сімейним празни
ком не
-
звичайної важності. Щоб гідно
відсвяткувати його, пан марша
-
лок зважився зробити невели
ч
-
ку фінансову опе
рацію: позичи
-
ти у одного з Готтесманів пару
тисяч, обігнати ними ко
шти
пра
зника, а з решти, яка би ли
-
ши
ла
ся, викупити кілька дріб
-
них «паршивих» векселів і спла
-
ти
ти проценти залягаючих дов
-
гів, бодай ті, яких задавнен
ня
грозило найбільшими при
кро
-
стями. Першу часть сього плану
він виконав без великої труд
но
-
сті: по кількаденнім намислі
жид гроші дав. Але коли прий
-
шлося сплачувати ве
кселі і про
-
центи та виробляти деякі про
-
ло
нгати, по
ка
за
лося, що, крім
двох чи трьох зовсім дрібних
векселів, усі інші були вже пере
-
продані. Пан маршалок аж заде
-
ревів, але лаяти жидів, докоряти
їм, грозити – не придалось ні на
що: кождий жид заслонювався
тяжкими часами, браком гро
ша,
неможливістю довше чекати...
Ко
му продано ве
к
сель – навіть
сього не міг довідатися пан мар
-
шалок. Сей продав у конторі,
другий якомусь агентові, інший
якомусь незвісному пану. Се від
-
криття було для пана маршалка
ма
ло чим приємніше від чуття
деліквента, якому закладають
петлю на шию. Він догадувався,
що жиди брешуть, що знають
добре, в чиїх руках находяться
його векселі і дов
жні записи, але
видушити від них назву сього
таємного сво
його ворога не міг.
Небезпека задля своєї таємни
-
чості видавалась йому ще грізні
-
шою, ніж була на ділі, і йо
го ки
-
дало то в жар, то в хо
лод при
самій думці, що першого-ліп
шо
-
г
о гарного дня, от хоч би в сам
день празничних іменин йо
го
ма
гніфіки, до його двора мо
же
заїхати секвестратор і опеча
та
-
ти та взяти під свій заряд усі
його добра і достатки. Він не
говорив нікому про ті свої побо
-
ювання, але того дня не ва
жився
ви
дати ані цента на вина
, ма
те
-
рії і ласощі, потрібні для сі
ме
й
-
ного празника. Позичені у жида
гроші пекли його, ви
давались
неначе коротенькою проволо
-
кою, якою про
до
в
же
но реченець
виконання смертного присуду. З
гріш
ми в по
ртфелі він вернув
додому, сам мов отроєний, і, не
го
во
ря
чи нічого, віддав гроші
жінці, нехай сама робить із ни
-
ми, що знає.
Пані маршалкова не дуже допи
-
тувалася про психічний стан
сво
його мужа: се була дама пра
-
ктична, не заражена ніяким
чутливим романтизмом. Одер
-
жав
ши гроші, вона енергі
чно за
-
нялася приготуваннями до своїх
іменин і ли
шила пана маршалка
жертвою його гризо
ти та три
во
-
ги.
Бувши в місті на засіданні ради
повітової, він здибав Шварца,
що, знаючи про приготування
до фамілійного пра
зника, пре
-
дло
жив вельможному панству
свої услуги при всяких покупках
і інших справах. Пан маршалок
при
няв його предло
ження з ба
й
-
дужним, сквашеним видом, не
-
мов сей празник був для нього
гірким, як хрін.
– Пан маршалок мають якусь
гризоту? – закинув налаз
ливий
бу
вший канцеліст.
– Навіть велику, – зітхнув пан
ма
ршалок і звірився Швар
цові зі
своїм клопотом.
– О, коли лиш стілько, – скрик
-
нув сей, – то можу зараз служи
-
ти пану маршалкові своєю інфо
-
р
мацією. Панські векслі находя
-
ться в руках Вагмана.
– Вагмана! Тої п’явки! – скрик
-
нув маршалок. – А відки ж ви се
зна
єте?
– О, я віддавна маю його на оці.
Сей чоловік – причина мойого
не
щастя, а я не привик дарувати
своєї кривди. З одним льві
всь
-
ким жидом він трактував про
пе
репродання всього панського
довгу, а сей знов обернувся до
мене за деякими інформаціями.
Відти я й довідався про те, що
той вовк наострив свої зуби на
пана маршалка. О, від нього мо
-
ж
на надіятися всього найгі
р
шо
-
го.
Пан маршалок знав се й сам і
без Шварцового впевню
вання,
але не знав найважнішого: як
захоронити себе від зубів сього
вовка. Тож, відіславши Шварца з
його услугами до пані марша
-
лкової, якій просив не говорити
нічого про сі прикрі довгові
справи, сам він, ходячи по гарній
маршал
ківській залі в будинку
ради повітової, почав міркувати,
що йому робити далі. Та нараз
зупинився, на його лиці заяснів
усміх, і він навіть ударив себе
долонею по чолі. Гай, гай! Що за
дивне сотворіння чоловік! Най
-
бли
жчі, найнату
ральніші думки
приходять йому в голову най
пі
з
-
ніше! До найближчої мети му
-
сить доходити крутими, далеки
-
ми манівцями! Адже ж що може
бути простіше, як конверсія всіх
отсих векселевих довгів на одну
позичку в буду
щій зреформова
-
ній повітовій касі? Йому, мар
-
шал
кові, позич
ки, хоч і як висо
-
кої, каса не посміє відмовити.
Значить, коби тільки якнайшви
-
дше доконати реформи! А й ся
справа була майже запевнена,
опо
зиція Кши
вотульського вже
тепер дуже слаба, а по іменинах
пані маршалкової, надія
ти
ся, й
зовсім перестане існувати. Лі
кві
-
дація обох існую
чих кас – проста
формальність, і перед Великод
-
нем, у ве
ли
кім пості, мож
на буде
позбутися отсього упиря, що мо
-
рив його душу. Тре
ба тільки ще
од
ного: випросити у Ваг
ма
на
про
волоку до того ча
су. І, роз
ду
-
мав
ши се, пан мар
ша
лок пере
-
ждав, доки почало сме
ркати, і,
одя
гши свою легку загортку, пі
-
шки, крадучись вулицями і пи
-
ль
нуючи йти так, щоб його ніхто
не пізнавав, по
спішив до Ваг
ма
-
нового поме
шкання.
Вагман приняв пана маршалка
покірно, просив його сі
да
ти, а
сам, стоячи перед ним, запитав,
чим може служи
ти? Пан марша
-
лок усміхнувся на кутні зуби.
– Чую, що у вас мої векселі.
– Дещо є.
– Ви завдали собі праці скупити
їх.
– Продавали, то я купував.
– Яку ціль мали ви, скуповуючи
мої довги?
– Інтерес, прошу вельможного
па
на маршалка. Пан мар
шалок
до
бра фірма, то чому ж не маю
купити?
– І що ж думаєте робити з ни
-
ми?
– Що маю робити? Надіюся, що
пан маршалок сплатять. Адже
па
пери добрі.
– Не бійтеся, пане Вагман, свого
підпису я ніколи не за
пе
речу.
– Може, вельможний пан мар
-
ша
лок хочуть зараз сплати
ти де
-
що?
– Бачите, пане Вагман, дещо я
міг би, але думаю, що ліп
ше буде
все відразу. У вас там багато тих
папірців?
– Буде на п’ятдесят тисяч, а мо
-
же й троха більше.
– Отже, бачите, у мене накльо
-
ва
на фінансова операція, що по
-
зволить мені сплатити все те
від
разу.
– Але коли?
– До Великодня найдалі. Може
-
те до того часу пережда
ти?
– Що ж, пан маршалок знають,
in Geldsachen hört die Gemül
tli
-
chkeit auf. [50]
Я пана маршалка
не хочу руйнувати, бо то для ме
-
[50]
- У грошових справах всяка до
-
бродушність кінчається (нім.)
не не є ніякий інтерес. Але все-
таки ліпше було би сплатити все
якнайшвидше. Знають пан мар
-
ша
лок, гроші гроші родять, про
-
центи ростуть.
– Се вже моя страта. Що маю
ро
бити! Прийде час, то за
плачу
все. Тілько прошу підождати, на
-
й
далі до В
еликод
ня.
– Що ж, пан маршалок знають,
такі папери – то перелетні пта
-
хи. Сьогодні вони в моїх руках,
завтра трафиться ку
пець, і я
про
дам їх, а тоді не можу ручити
ні за що.
– Розуміється, пане Вагман, ро
-
зуміється. Я проти того ні
чого
не говорю. Але дві чемності мо
-
жете мені зробити.
– Які?
– Одну ту: доки папери в ваших
руках, не робіть
ніяких крокі
в
до
В
еликодня. До того часу надіюсь
усе
сплатити.
– Се можна. А друге?
– Друге те: як продасте кому
мої папери, дайте мені зна
ти, ко
-
му.
– Гм. Часом такий купець не ба
-
жає собі того.
Пан маршалок глянув підзо
р
-
ли
во на Вагмана.
– Маєте нап’ятого такого ку
п
-
ця?
– Та... наразі не маю. Але, може,
трафиться.
– Га, робіть, як знаєте,
– кинув
не
дбало маршалок.
– Але се пе
р
-
ше обіцюєте мені?
– Нехай буде й так.
– І се преці можете обіцяти ме
-
ні, що дасте знати, коли
про
да
-
ва
тимете мої папери.
– Нехай і так буде.
– Слово честі!
– На хайрем.
Пан маршалок подав Вагманові
ласкаво руку і вийшов геть.
XLIII
Іменини пані маршалкової від
-
булися гучно-бучно і гідно під
-
держували традицію «старо
по
-
ль
ської гостинності» до
му Бри
-
ка
льських. З’їхалася мало що не
вся шляхта з повіту, розу
міє
ть
-
ся, з виїмками шляхти
чів «moj
-
że
s
zowego wyzn
ania», [51]
до
яких пані маршалкова почувала
се
рдечну ан
ти
патію. Приїхав пан
президент окруж
ного суду, та
-
кож спе
ціально «доконче» за
про
-
шений паном маршалком. Вже
над вечором прибув граф Кши
-
во
тульський бричкою, за
пря
же
-
ною парою огнистих шпа
ків; хоч
граф, він із опо
зиції ін
шим неу
-
титулованим шля
хти
чам у по
ві
-
ті ніколи не їз
див чві
ркою.
Швидко по його приїзді роз
по
-
[51]
- Мойсеєвої віри (польськ.).
чався обід. Господар і гос
по
диня
заскакували коло нього, да
ючи
йому до пізнан
ня, що властиво
на його приїзд ждали всі. До
обіду покли
кано при уда
рі шо
-
стої. Графа Кшиво
туль
сь
кого
по
саджено на чі
льнім місці, пра
-
воруч пані солен
ізантки. Лі
во
-
руч неї сів пан президент, а пра
-
воруч графа засів господар до
-
му. Далі позасі
дала решта то
ва
-
ри
ства – ро
зуміється, самі «свої»,
ге
р
бові, nati et posse
ssi
o
na
ti. [52]
Другий стіл, для пан
сь
ких офі
-
ціалістів і менше видних гостей,
[52]
- Відповідно до уродження і
маєтку (лат.).
– Ред.
був за
ставлений у офі
ци
нах, а
третій, для візників і дві
рні – в
челя
дній. Пані мар
ша
лко
ва стро
-
го перестерігала звичаю і ети
ке
-
ти. Перший стіл мав, по ста
рому
звичаю, мати два
над
цять «да
-
нь», дру
гий шість, а тре
тій три.
Граф Кшивотульський і зага
-
лом сими часами був не в добрім
гуморі, а побачивши президента
між гістьми, сквас
нів до решти.
Він сидів між господинею й гос
-
подарем як сам не свій, під
де
р
-
жував розмову слабо, їв і пив
мало, а на сердечне припрошу
-
вання пані маршалкової від
по
-
відав че
м
но, але без того до
тепу,
який робив його звичайно ду
-
шею товариства. Він почував,
що його зваблено в лапку і що
йому, мабуть, не втекти з неї.
Тим часом розмова при столі
йшла оживлена, розумієть
ся, зо
-
всім не політична, про пси, коні і
мисливські пригоди. Між п’ятим
і шостим данням пан маршалок
з найневиннішим у світі лицем
запитав Кши
вотульського, чи
він пере
чи
тав уже нарис статуту
нової, ре
формованої каси, розі
-
сланий усім членам ради по
ві
-
тової?
– Одержав і я сей елаборат, але
подумав собі: шкода часу і атла
-
су, – відповів граф.
– Однако я просив би конче ко
-
ханого графа прочитати
його, –
чемненько мовив пан маршалок.
– І надіюсь, що про
читання ро
з
-
сіє ті упередження, які пан граф
має до сеї реформи.
– Як то? Хіба сей новий статут
лишає річ по-старому?
– Ні, навпаки, він поступовий,
мо
жна сказати, революцій
ний, –
з усміхом мовив маршалок.
– Знаєш, коханий маршалку, що
я ворог усякої революції.
– А таки надіюся, що тебе, коха
-
ний графе, наверну на сю, спеці
-
ально на сю революцію.
– Мусила б бути якась не
зви
-
чайна.
– І є. Подумай собі, ми рефо
р
му
-
є
мо властиво нашу, пан
сь
ку ка
-
су. То значить, пере
водимо бу
-
ду
щу, спільну касу на статут те
-
перішньої хлопської. Робимо її
спільною для всіх у повіті, хто
потребує кредиту.
– Хто найбільше потребує, той
на
йбільше візьме, – ба
й
ду
жно
втру
тив граф.
– Розуміється, – потвердив ма
р
-
шалок, удаючи, що не зро
зумів
особистої алюзії. – А спеці
аль
ни
-
ми параграфами оз
на
чено maxi
-
ma, [53]
до яких може доходити
кредит для ве
ликої, а для яких
для дрібної посілості.
– Нова кість незгоди, – знов ба
-
[53]
- Найвищі межі (лат.).
– Ред.
й
дужно втрутив граф, делі
катно
оббираючи удо печеної качки.
– Зовсім ні. Вони обчислені на
основі дотеперішніх балансів.
Зре
штою при спеціальній ди
ску
-
сії можна цифри змі
ни
ти. Хо
-
дить тілько о принцип. Адже дві
повітові каси – се подвійна ад
-
міністрація, подвійний кошт.
– Се так.
– В усякім разі дуже прошу лю
-
бого графа...
– Але ж розуміється! – перервав
живо граф. – Се ж мій обо
в’язок
переглянути статут.
– Ми не зрікаємось твоєї цінної
опозиції, – з солодким ус
міхом
мо
вив маршалок. – Навпаки, во
-
на нам дуже пожа
да
на, але почу
-
ваємо, що в основному пи
танні
по нашім боці правда.
– Ну, маршалку,
– мовив трохи
уражений граф,
– за кого ж ти
ме
не маєш, думаючи, що я можу
бути в опозиції проти справе
-
дливого проекту?
– А в такім разі ми погодимося!
– радісно мовив марша
лок і про
-
тягнув графові обі руки. Сей об
-
тер пальці правої руки серветою
і подав її маршалкові.
Обід помалу доходив до кінця.
Коли подали індика, го
стям по
-
наливано шампана, і граф Кши
-
во
тульський підніс тост на здо
-
ро
в’я соленізантки, оздоби пол
-
ь
ського жіноц
тва, господині по
-
ві
ту, пані маршалкової. Тост
при
нято з ен
тузіазмом, граф по
-
цілував руку господині, а за його
при
кладом робили се по черзі
всі інші гості. Потім пішло моро
-
жене, цукри і фрукти, і тут ма
р
-
шалок у довгій цвіта
стій про
-
мові подякував усім гостям за
честь, а обертаючи
ся спеціа
льно
до графа, горячо славив згоду і
єдність усіх най
благородніших і
найповажніших людей у повіті,
ос
те
рі
гав перед розладдям у їх
рядах перед ли
цем ворога, що
встає знизу і піднімає до бою
проти сього острова ладу, тра
-
ди
ції і цивіліза
ції всі темні сили.
І сей тост принято з великим
оду
шевлен
ням, а маршалок і
граф кину
лись собі в обійми.
Вже геть по дев’ятій гості пов
-
ставали з-за стола. Дами разом з
панею маршалковою пішли до її
покоїв, а мужчини перейшли до
кабінету пана маршалка на чор
-
ну каву і цига
ра. Пан маршалок
ішов передом попід руку з гра
-
фом.
– А що, коханий графе, твоя
спра
ва в суді? – запитав мов зне
-
хотя.
– А, – всміхнувся йовіально граф,
– ось мій нинішній віза
ві, – і він,
обернувшися лицем, говорив
так, щоб чув йо
го й пре
зидент,
що йшов зараз за ними, – ось
пан прези
дент ла
ска
вий хоче
ко
нче мене на старі літа впа
ку
-
вати до кри
мі
налу.
– Вільні жарти, пане графе,
вільні жарти, – трохи заклопота
-
ний, мовив президент.
– Ну, але скажіть, так, по щи
ро
-
сті: се б була велика сатисфа
кція
для вас, судовиків, поса
ди
ти
мене так з на місячок, на два, а?
Президент переборов своє за
-
кло
потання і приняв поваж
ний
вид.
– Пане графе, – мовив він, – ті
-
ль
ко Бог знає, скілько кло
по
ту
наробила мені досі ся справа.
Задля неї досі, – скажу се sub
rosa, [54]
хоч се урядова тайна, –
я був два рази у прези
дента кра
-
йового суду і раз у намісника.
– Ов, а я й не знав, що Гриць Га
-
лабурда, – так називався поби
-
тий графом селянин, – така ве
-
ли
ка фігура, що його відворот
-
ною стороною цікавля
ться аж
та
кі великі достой
ники. Чи не
жадали фотографії?
– Отак пан граф завсіди! – су
м
-
но хитаючи головою, про
мовив
президент. – Кілько разів можна
було вбити сю не
щасну справу,
якби пан граф були ли
ше хотіли
насерйо!
– Я? Хіба я зачинав її?
[54]
- По секрету (лат.).
– Ред.
– Ну, до певної міри так, – не
-
сміло мовив президент.
– Раrdon, коханий президенте.
Хлоп приходить до мене зі ска
р
-
гою, я вислухую його і бачу, що
справа ясна, як сонце...
– Дарують шановний граф, –
пе
рервав президент. – Спра
ва
зо
всім не така ясна, а головно,
пан граф не мали ніякого права
судити її.
– Е, що там мені ваші писані
пра
ва! – офукнувся
граф і пустив
величезний клуб диму просто в
лице президентові.
– Перепрошаю, панове, – вмі
ша
-
в
ся пан маршалок, – але мені
зда
ється, що дискусія зійшла на
невластиву дорогу. Шановний
пан президент сказав перед хви
-
лею, що справа могла б бути за
-
лагоджена. Даруйте, що я вмі
шу
-
юся в се діло, але мені, як і за
-
галом усьому обивательству, бе
-
з
мірно залежить на тім, аби ся
справа була залагоджена без
ска
н
далу. Се конче потрібне для
поваги нашого стану, цілого по
-
віту.
– І я нічого більше не бажаю,
–
додав президент.
– Так вільно спитати,
як пан
пре
зидент представляють
собі її
залагодження?
– Схотіть, панове, зрозуміти, –
мо
вив, немов звиняючися, пре
-
зидент, – що я не можу попросту
взяти і кинути справу під сукно.
Вона занадто голосна, а вдо
да
-
тку маємо тут у по
віті корес
по
-
ндента...
– Їдовиту гадюку! – додав мар
-
ша
лок.
– При тім справа не в моїх ру
-
ках. Слідство скінчене, акти має
в руках прокуратор...
– Ну, хто хоче в горох, той уже
знайде стежку, – буркнув граф.
Президент закусив губи і за
-
мовк.
– Коханий президенте, – задо
-
брю
вав його маршалок, ба
чачи,
що графова увага болючо дітк
-
нула його, – прошу не пере
ри
-
вати собі. Ми цікаві знати, який
можливий вихід із сеї справи. Я
не сумніваюся, що наш любий
граф зробить усе що змо
же, щоб
задовольнити вимоги права.
– Вихід тут дуже простий, – мо
-
вив успокоєний прези
дент. – Па
-
но
ве, знаєте старий правний ак
-
сі
ом: Wo kein Klä
ger, da kein
Richter. [55]
Хоча в сьому випад
-
ку скаргу веде про
кураторія, але
я не сумніваюся і готов зі свого
боку зробити все, що зможу в
тім напрямі, щоб вона відступи
-
ла від оскарження, коли тілько
первісний покривджений зажад
-
[55]
- Де нема позовника, там немає
судді (нім.). – Ред.
ає того.
– Грицько Галабурда! – скрик
-
нув граф.– А що, чи не казав я,
що він тут головна особа.
– Беру на себе Грицька Галабу
-
рду, – мовив маршалок, – і наді
-
юся ще завтра доставити його з
такою заявою до проку
раторії.
Граф Кшивотульський витрі
-
щив очі.
– Добре би було, – мовив далі
пре
зидент, – якби із грома
ди по
-
кривдженого явилася депута
ція
у прокуратора і в ме
не і зло
жила
свідоцтво...
– І се беру на себе! – поспішно
мовив маршалок.
– Ну, а нам нічого більше й не
треба. Але якусь опору, якесь по
-
криття мусимо мати.
– Коли лиш сього вам треба! Се
ж при тій популярності, яку має
наш коханий граф, найлегша річ
у світі. Що, любий графе, не ма
-
єш нічого против того, щоб я
взяв сю справу в свої руки?
Граф мовчки подав руку йому,
а потім президентові. Всі три
панове поєднались. Се поєднан
-
ня запечатало справу реформи
повітових кас і справу Гриця Га
-
лабурди. Хлопсь
ких 80 000 з[о
-
лотих] р[инських] мали без опо
-
зиції піти на латання дір у ки
-
шенях пана маршалка, Гриць Га
-
ла
бурда мав замість покаран
ня
свого кривдника задоволь
ни
ти
-
ся кільканадцят
ьма ринськими
«басарунку», а в по
віті мала ві
-
дтепер панувати примірна єд
-
ність між «най
благо
род
ні
ши
ми і
найповажні
шими людьми», ре
-
пре
зентантами бли
ску
чої тра
-
ди
ції і цивілізації.
XLIV
Баран сидів у своїй комірці і
грівся. Комірка, переробле
на з
колишньої дривітні на поме
ш
-
кання сторожа, була ма
ленька,
збита з дощок і обліплена гли
-
ною, з одним вікон
цем на по
дві
-
р’я. Невеличка залізна піч дава
-
ла більше диму і чаду, ніж тепла,
а надворі був здоровий мороз.
Віконце було ціле покри
те ле
-
дом і інеєм, що не хотів тая
ти
на
віть тоді, коли в печі горів
огонь і вона внизу була майже
чер
вона. Баран мерз по ночах,
спав накритий усіма лахами, які
тільки були у нього в хаті, і на
-
грівався тільки надворі при ро
-
боті. В його хатчині, бачилось,
мороз звив собі тривке гніздо,
кидався йому на шию при самім
вході і, чим далі в ніч, тим тісні
-
ше тулився до нього, проймав
його до кості. Навіть поблизу
розпаленої печі сей упертий мо
-
роз відчіп
лявся від нього ли
ше з
одного боку, не перестаючи гро
-
зи
ти другому. Ніколи ще зи
ма
так не докучала Баранові. Він
крав дрова, тріски, а навіть ста
-
ру дерев’яну посуду від усіх па
-
ртій, весь день тільки за тим і
нипав, щоб роздобути дрівець, і
топив у своїй ненаситній печі,
топив до пізньої ночі і грівся,
проганяв упертий холод, що сво
-
їм дотиком будив у його тілі не
-
переможну дрож.
І сьогодні він сидить і гріється.
В печі догоряють якісь опилки,
лати з сусідського паркана і ска
-
лки з якоїсь розби
тої коновки –
худа страва для ненаситної за
-
лізної почвари, що, розпечена
внизу, нагорі ледве тепла і гро
-
зить швидко ви
стигнути та ли
-
шити його над раном на поталу
трі
ску
чому морозові. Пізно вже,
на міськім ратуші вибила де
ся
-
та. Та проте на вулицях іще рух і
гамір. Сьо
годні святий Сильве
-
стер, кінець року, а міська люд
-
ність, особли
во се
ре
д
ній стан,
об
ходить сей день празнично.
Не так день, як вечір. Стрічають
новий рік. У ко
го сім’я, той в
крузі сім’ї; дехто у знайомих. А в
кого сім’ї нема, той шукає кава
-
лер
сь
ко
го товариства і стрічає
новий рік у пиварні, в каварні
або в інших веселих місцях. А що
в урядничім світі таких бурлак
багато, а не один і жонатий во
-
лить забавитися в кавале
рсь
кій
компанії, ніж при домашніх ла
-
рах і пенатах, то й не диво, що по
міських вулицях сеї ночі людно і
шу
мно, тут і там проходять ку
-
пки панів у футрах та теплих
загортках, голосно розмов
ляю
-
чи, ще голосніше рего
чу
чись,
деколи навіть затягаючи пісень,
що по кількох нотах уриваю
ть
-
ся, та скриплячи чобітьми по
твердім замо
ро
же
нім снігу, що
за дня встиг покрити землю до
-
сить грубою пу
хо
вою периною.
Баран тулиться як може най
-
ближче до печі і ловить ву
хом ті
уривані гуки, які доходять із
вулиці в його комірку. Ті хвилі
далекого, чужого і майже не
зро
-
зумілого йому жи
т
тя не ці
кав
-
лять його. Він відмахується від
них, мов від на
лазливих мух, за
-
нятий своїми власними турбо
-
тами.
– О ні, мене не здуриш! – го
во
-
рить він з дивним усміхом мані
-
ака, обертаючись не то до печі,
не то до якогось не
зримого роз
-
мовника. – Ні, я вже що бачу, то
бачу. Хоч ти при
таївся, удаєш
ду
же зайнятого, чинишся свя
-
тим та бо
жим, але я бачу все, ба
-
чу і розумію. Кожде твоє слово
ро
зумію. Ти думаєш, що я не
знаю, про що ти розмовляєш із
тими хлопами, з тими попами і
жидами, замкнувшися там, у
сво
їм покою! О, паничу, зами
-
кайся хоч на сто колодок, – мене
не здуриш. Навпаки, небоже, на
-
в
паки! Се якраз свід
чить про
тив
тебе. Се ти сам себе зраджу
єш. Я
чую, час тво
го панування над
-
ходить, і ти готує
шся ви
ступити.
Смійся, смійся! А сам твій сміх
зраджує тебе. Сам твій сміх го
во
-
рить мені виразні
ше, ніж би мо
-
гло сказати сто язиків.
Він озирнувся, замовк і пильно
прислухувався до весе
лих ви
-
кри
ків, п’яних пісень і голосних
кроків там, на ву
лиці. Його чоло
зморщилося, на ньому нависла
хмара.
– У-га! Скрип-скрип! Скрип-
скрип! – Передражнював він
яко
сь злобно і гірко. – І ночі їм
нема. Чи завтра весілля, чи Стра
-
шний суд, вони байдуже собі.
П’ють, регочуться, співа
ють. У
канцеляріях сидять, судяться,
гро
ші зичать, балі спра
вляють.
Мов і ніде нічого. Мов і не дога
-
дуються, що конець надходить,
що за день, за два всьо пере
-
міниться. Всьо, всьо! Сонце зійде
з заходу, води потечуть догори,
по
рядок світу захитається. А він
на огнянім возі виїде на ви
соку
гору... А його голос залунає, мов
грім. А його слуги розбіжаться
на всі кінці світу приводити всіх
до присяги. Всіх до присяги
йому, ворогові, антихристові. А
перед при
сягою кождий мусить
зламати хрест, потоптати при
-
ча
стя, виречися Бога... А по при
-
сязі кождому випалять на чолі
знак антихристів. А хто не за
хо
-
че присягти, того на муки... на
катування... на смерть...
Баран говорив швидко, вперши
очі в темний кут. Ма
ленька ло
-
йова свічка, що стояла край по
-
стелі на баняку, оберненім до
-
гори дном, і була приліплена до
нього влас
ним лоєм, коптіла, на
-
горівши; її світло тремтіло, і Ба
-
рано
ва тінь на супротилежній
стіні також тремтіла. А Баран
глядів у кут і говорив голосно,
задихаючись, і сам почував чи
м
-
раз більший страх від своїх слів.
Його очі робилися недвижн
і, в
них загорялися іскри якогось
непевного, дикого огню, а руки,
простягнені довкола пе
чі, стис
-
калися в кула
ки, то знов випру
-
чувалися, мов силкуючись ухо
-
пи
ти щось невловиме. Він дико
зареготався.
– Га, га, га! Що їм то значить! Хі
-
ба вони й без того не слу
жать
йому? Хіба вони всі не є з чортом
у змові? Їм не страшно приходу
антихриста. Вони, певно, не
спро
тив
ляться його покликові,
підуть за ним, аби лише кивнув,
поцілують його, і приймуть його
печать, і будуть служити йому,
як служили досі. Тим-то вони те
-
пер такі веселі. Ба
чать знаки на
небі й на землі, а веселі. П’ють,
регочуться, співають. А деякі,
мо
же, й знаків не бачать. Послі
-
пли, роди
лись і живуть із зажму
-
реними очима. Здається, що ди
-
вляться, ходять, гроші лічать,
читають, а того, що найваж
ніше,
що найстрашніше, того не ба
-
чать. Від чого душа тремтить, і
кров у жилах стигне, і волосся
вгору встає. Страшних Бо
жих
знаків не бачать. А може й ба
-
чать, але так, як теля нові во
-
рота: витріщаться, вибалушать
очі, по
стоять та й підуть далі, не
зрозумівши, що воно й до чого.
Баран опустив голову і засуму
-
вався. Його idée fixe, [56]
неда
-
лекий прихід антихриста, бушу
-
вала в його душі, приймаючи на
-
йрізніші форми і напрями. Зра
зу
він щодня в по
лу
дне ходив як
вартовий попід Єв
генієві вікна.
Потім по
ки
нув се – без намислу,
але так якось забувши, і взявся
що
ночі оббіга
ти всі стежки і
корчі міського саду, шукаючи
там похованих помічників та
при
служників антихристо
вих. І
[56]
- Нав’язлива, невідступна ідея,
думка (...).
– Ред.
се заняття він покинув по двох-
трьох тижнях, а зате знайшов
собі інше – бігати щоранку на
ро
гачку і визирати з високого
берега за мостом, чи не над
хо
-
дять антихристові полки, які,
зда
валось йому, якраз сим шл
я
-
хом повинні надійти одного ра
-
нку і завоювати місто. Він бігав
так до
сить довго; ані сльота, ані
перші морози не спиняли його.
Розуміється, що від часу тих по
-
шукувань за антихристом і його
помічниками він щораз більше
занедбував обов’язки своєї слу
-
жби, але се йому було байдуже.
Страшні óбрази антихриста і
бли
зької катастрофи ані на хви
-
лю не покида
ли його, а кожда
стріча з Євгенієм наповняла йо
-
го переля
ком, кидала в дрож.
Він робився весь жовтий, кули
-
вся і мовчав уперто; та загалом
силкувався якнайрідше стрі
ча
ти
Євгенія, тільки потаємно, зда
ле
-
ка слідив нена
станно за кождим
його кроком.
Але тепер, отсе вже від кількох
тижнів, він покинув біга
ти за
рогачку. Недалека катастрофа в
його уяві приняла інші форми і в
іншім напрямі попихала його хо
-
ру волю. Йому здавалося, що ко
-
н
че треба остерегти тих неви
-
дю
щих, без
турботних людей,
що, може, й не раді би йти на
слу
жбу антихри
ста, але не го
ту
-
ються до бороть
би з ним тільки
з вро
дженої слі
поти або з недо
-
гадли
вості та не
дбальства. В йо
-
го го
лові чимраз сильніше вко
-
рі
ня
лася думка – отвори
ти очі
тим людям, роз
буркати їх із їх
безжу
рності, вказати грізну не
-
безпеку. Як се зробити – він про
те не думав, але сама думка що
-
ночі вертала до його голови,
стукала в ній, мов хробак у стіні,
і набирала неперепертої сили.
– Ні, не можна се так лишити.
Щоб пекельний цар так і хапнув
їх усіх, мов сонних? Ні, ні, гріх
мені буде, коли допу
щу до сего.
Розбуджу їх! Натуркаю їм до уха!
Нехай знають, нехай готуються!
Нехай продруть очі, нехай ба
-
чать, яка страшна пропасть пе
-
ред їх ногами. Я знаю, йому се
буде не в лад, але що мені до то
-
го? Велить мене вхопити, мучи
-
ти, дерти зі шкіри, палити на те
-
рновім огні... Ну, і що ж? І не
хай!
Я готов! Але не позволю йому
таємно вскочити в мі
сто, як во
-
вкові в кошару. Гай же! Гай же!
До діла! Крайня пора! Не знаємо
дня ні часу, коли прийде злодій,
тож годі отягатися!
І, весь тремтячи з внутрішньо
-
го зворушення, Баран ус
тав, на
-
дяг на себе, що мав найтеплі
-
шого, і вийшов зі своєї комірки,
загасивши недогарок свічки. На
-
дворі було ясно, місячно; сніг на
подвір’ї іскрився синявим фос
-
фо
рич
ним блиском. Баран почав
сквапно шукати чогось очима. В
куті коло його комірки була
шопка, прибудована до стіни тої
самої комірки. В тій шопці сто
-
яла велика балія, обік неї лежа
-
ли два праники. Баран узяв із
бантини свій грубий шнур, яким
носив дерево з пивниці для пар
-
тій, почепив ба
лію за вуха і
зав’язав собі на плечі, так що її
дно сти
р
чало перед ним, мов
великий круглий тарабан, а
взявши праники в обі руки, вий
-
шов хвірткою на вулицю.
На годиннику вибила одинад
-
цята. Найближчі вулиці, об
литі
місячним світлом, були пусті.
Де-де на розі вулиці бли
мала
жовтавим світлом лампа. Де-де
в шинках світили
ся вікна, і від
-
там лунали крики та співи; да
-
леко по перед
містях перели
-
валися голоси померзлих коля
-
дників, що по
під вікнами за
цента витягали звісну щедрівку:
Nowy rok nastaje,
Ochoty dodaje – hej nam, hej!
Kolęda, kolęda, kolęda! [57]
[57]
- Новий рік настає, охоти до
-
дає, – гей нам, гей! Коляда, ко
ляда
,
коляда! (польськ.)
. – Ред.
І разом з останнім ударом го
-
динника понад сонним мі
стом
залунав дивний туркіт – глухий
та зичний, мовби по нерівній
каменистій дорозі їхав важкий
віз, а на ньому бу
ла величезна по-
порожня скриня. Туркіт ішов
зразу повіль
ний, міряний, два
удари і пауза, два удари і пауза,
мов важ
ка їзда по грудді. Але ось
Баран вийшов на ринок, вимете
-
ний від снігу, гладко утоптаний,
і пішов скоріше, а рівно
часно йо
-
го руки швидше замахали пра
-
ни
ками, густіше за
торохтіли
удари, мов величезні градові зе
-
р
на по новім дасі. Тра-та-та-та!
Тра-та-та-та! Чимраз дужче, го
-
лосніше. Гуркіт котився по глад
-
кій ледовій площі, хвилю
вав у
чистім морознім повітрі, бив до
замерзлих вікон, аж ши
би дзе
ле
-
нькотіли, вбігав до до
мів, будив
зо сну сонних, на
повняв три
во
-
гою
серця веселих, що в това
ри
-
ствах дожида
ли нового року. На
-
глий гуркіт грому не був би
дужче переляк
ав їх. «Що се таке?
Що сталося?» – виривалося з
усіх уст. Дами блідли, мужчини
тислися до ві
кон, вибігали на
бал
кони, ха
пали загортки і вихо
-
дили на вулицю. Ціле мі
сто стре
-
пе
нуло
ся, затривожилося. Навіть
п’яні співи і кри
ки по шинках та
каварнях замовкли. На перед
мі
-
стях тут і там пси обізвалися
глухим виттям, від
кликаючися
на див
ний туркіт, що лунав чим
-
раз частіше, дужче, страшніше
се
ред ясної, ро
зіскреної ночі.
– Що се таке? Горить десь?
Напад якийсь? – чути було з рі
-
зних боків голосні поклики. По
вулицях зчинився рух. Одні бі
-
гли туди, другі сюди, бо одним
здавалося, що се та
рабанять
там, а інші шукали джерела сьо
-
го гуркоту в ін
шім боці.
Два поліціянти з міської полі
ці
-
й
ної стражниці перші по
бачили
Барана з балією і прани
ками і
скочили до нього.
– Ти що робиш? Стій! – закрича
-
ли вони на нього здалека.
Баран не оглядався. Ішов і та
-
рабанив щосили. В його го
лові
за
сіла думка, що мусить, отак та
-
рабанячи, обійти три рази дов
-
кола ринок, потім обійти костел,
пройти здовж го
ловну вулицю, а
потім боковою вули
цею вернути
додому. Чому якраз так треба
було зробити, сього він не знав,
але власне се мав собі за обо
-
в’язок.
– Стій! Хто ти? – кричали, дога
-
няючи його, поліціянти.
Баран не втікав, але й не ста
-
вав. Тільки руки його забіга
ли
швидше, удари по дні балії за
то
-
рохтіли з більшою си
лою.
– Се Баран! – мовив один полі
-
ція
нт
, догонивши його і за
гля
-
нувши йому в очі.
– Ти що робиш, Баране? – крик
-
нув другий поліціянт.
– Буджу, буджу, – глухо мовив
Ба
ран.
– Кого будиш?
– Усіх, у кого є уха, у кого душа
жива.
– Та пощо?
– Щоб не спали. Щоб стере
г
-
лись. – Чого їм стерегтися?
– Ворог близько. Ворог над
хо
-
дить. – Який ворог?
– Ворог на огнистім возі. Буде
хо
дити в повітрі, його го
лос, як
грім. Його слуги будуть печата
-
ти його печаттю всіх прихи
ль
-
них йому. Його...
Дальші слова заглушило гро
-
мо
ве торохтіння праників.
– Чи ти вдурів, Баране? – кри
-
чав поліціянт. – Дай спокій! Па
-
на старосту будиш.
– Ви самі посліпли і поглухли! –
ревів у відповідь Баран, не пере
-
стаючи тарабанити. – А я свою
службу роб
лю. Бу
джу всіх. Ус
та
-
вайте, не спіть, бо ворог бли
зь
-
ко!
– Але ми арештуємо тебе.
– Не смієте! Руки відніме тому,
хто доторкнеться мене. Мене
Бог послав. Я з Божого розказу, а
ви що? Кому служи
те? Антихри
-
стові!
Поліціянти, прості собі перед
-
міщани, при тих словах по
чули
острах і почали хреститися. Гу
-
ркіт Баранових пра
ників ви
да
-
вся їм тепер чимсь грізним, ві
-
щим, і вони стали мов стовпи, не
сміючи ані арештувати, ані спи
-
няти Барана. Сей, бубнячи що
-
сили, пішов далі.
На поліціянтів наскочила купа
нічних бурлак, що з шу
мом і го
-
лосними розмовами йшли на по
-
гоню за тарабан
щиком.
– Що се? Хто се бубнить? – за
го
-
моніли
вони.
– Баран, сторож Баран, – від
по
-
віли поліціянти.
– Та що він, здурів? – Здурів.
– Та чому його не замкнете, не
аре
штуєте?
– Та за що?
– Але ж він ціле місто зо сну
збу
дить. – Ну, та що з того?
Але між компанією знайшовся
комісар від староства, і сей зараз
підніс голос:
– Зараз його арештуйте! Що ви
тут балакаєте дурниці! Поліціянти, пізнавши його, са
-
лю
тували.
– Прошу пана комісара, він, оче
-
видно, має напад своєї сла
бості.
– Зв’язати його! Нехай не ро
-
бить галабурди по місті.
А інші з компанії вже пусти
-
лись наздогін за Бараном, кри
-
чачи:
– Лапай! Тримай!
Сі окрики підняли ще більшу
тривогу. З різних кутів, з ши
-
нків, вулиць і балконів залунали
окрики: «Лапай! Три
май! Зло
-
дії!» З різних сторін чутно було
голосні кроки по замерзлім сні
-
гу, лускіт дверей, скрип хві
рток,
гавкання і виття псів – під
нявся
такий гармидер, що май
же глу
-
шив собою невгавне торох
тіння
Баранового та
рабана. До того
ще небо, перед хвилею ясне, по
-
чало насуплю
ватися хмара
ми, а
одна з них, сіра, величезна, мо
-
ментально закрила мі
сяць. Не
минуло кілька хвиль, а ціле мі
-
сто потонуло в пі
ть
мі, тіні поже
-
рли контури вулиць і до
мів, ті
-
льки сніг під но
гами бли
щав
синюватим фосфоричним блис
-
ком. Здава
лось, немов роз
бурха
-
не, розполохане місто нараз
при
кри
то чорною пла
хтою. А
під тим чорним покри
валом ще
ди
воглядніше лунали то п’яні,
то тривожні крики, стук кро
ків,
виття псів і голосніше над усе –
сухе та часте торохтіння
прани
-
ків по балії.
– Лапай! Тримай! – гомоніли го
-
лоси з усіх боків ринку. Та Баран
раптом змінив свій план і скру
-
тив з ринку в одну з тих ті
сних
бокових вуличок, які густо мота
-
лися поміж бру
дні та без плану
будовані жидівські камениці.
Крики на ри
н
ку, мабуть, пере
ля
-
ка
ли й його, бо він, сам не знаю
-
чи чого й пощо, пустився бігти,
не перестаючи, проте, тараба
ни
-
ти. Лиш часом, коли духу у нього
не ставало, а руки млі
ли, він
зупинявся десь у темнім куті,
спочивав на кілька хвиль, а по
-
тім біг далі.
– Тут він! Тут він! Ось тут було
чути! Ні, он там на розі! Ні, тут
десь! – лунали за ним голоси по
-
гоні, і ціла купа сто
рожів, жидів,
панів, поліціянтів увалилася в
тісний заулок, стукаючи, крича
-
чи, спотикаючись, кленучи, а ті
-
льки від часу до часу видаючи
дружні окрики:
– Лапай! Тримай!
Баран, увесь тремтячи, скочив
за якийсь паркан і сховав
ся за
невеличким прибудівком. Уся
ку
па бігцем, мов стадо волів,
про
валила поуз нього. Коли вже
були досить далеко, Баран ви
-
скочив із своєї криївки і пусти
-
вся бігти іншою ву
личкою в ін
-
шім напрямі, а пробігши зо сто
кроків, раптом задроботів на
своїм тарабані, аж в ухах заля
-
щало.
– Лапай! Тримай! Онде він! А
що, не казав я! – чути було зда
-
лека крики погоні, а за кі
лька
мінут застогнала земля під но
-
гами шаленої купи, що з гомо
-
ном, реготом, оханням та прок
-
ля
ттями гнала тепер уже щоду
-
ху вслід за Бараном. Пощо влас
-
тиво вони бігли, чого хотіли від
Барана, вони й самі не знали. Се
був якийсь інстинктовий рух, у
якому то
нула індивідуальна сві
-
до
мість кождого. Можливо, що
коли б вони були тепер до
гони
-
ли Барана, одна якась гу
мори
-
стична увага була б довела їх до
вибуху сміху, але не мен
ше мож
-
ливе й те, що в такім разі хтось
один був би підняв руку на
Барана, а за його прикладом усі
були б кинулись на нього, мов
звірі, і вбили б його на місці
швидше, ніж би в їх головах за
-
світала застанова, що вони роб
-
лять, і пощо, і за що.
А Баран тим часом біг не спочи
-
ваючи. Тепер він не тара
банив
раз у раз, мовчки пробігав тісни
-
ми вуличками, де-де пере
ска
ку
-
вав через плоти і пробігав ого
-
ро
дами з одної ву
лиці в другу і
тільки на роздоріжжях, у глухих
і темних заулках, де було зовсім
пусто, він зупинявся і розсипав
го
лосний туркіт свойо
го імпро
-
візованого та
рабана. Сей тур
кіт
був немов знаком алярму для
юрби його нагінців. З по
близь
-
ких вуличок і з дальших площ
лунали їх окри
ки, трі
щали пло
-
ти, чалапали ва
жкі кроки і з
скаженим завзят
тям розляга
ли
-
ся крики:
– Тримай! Лапай!
Ся дика, безтямна погоня три
-
вала вже майже годину. Ба
ран з
десять разів змилював сліди, ві
-
д
скакував набік, про
пускав своїх
нагінців поуз себе, зміняв на
-
прям своєї втеки. Він бігав по
вулицях без плану, тільки ке
-
рмуючись крика
ми та стуками,
що лунали то поза ним, то з лі
-
вої руки, то з правої. Він оббіг
уже значну часть міста, всюди
сіючи забо
бонний переполох,
три
вогу та неспокій. Увесь спо
-
тілий, задиханий і перетомле
-
ний, він ледве дихав, у його ви
-
сках кров стукала мов молота
-
ми, перед очима крутилися кро
-
ваві колеса, за горло душило
щось, і якась страшенна три
вога
здавлювала серце. Він тікав те
-
пер щосили, немов, сповнивши
якийсь страшенний злочин, ба
-
жав сховатися десь, бажав бути
дома. Та ось перед ним скінчи
-
лася вузька вуличка і з її гирла
він вискочив на широку площу.
Якраз в тій хвилі виглянув мі
-
сяць із хмари і показав його
очам контури високого будинку
з кінчастими вежами і золоти
ми
хрестами. Се був костел. І в Ба
-
рановій душі мигнула думка, що
він мусить, мусить оббігти сей
костел, барабаня
чи щосили, му
-
сить се зробити, хоч би мала зе
-
мля під ним запастися. І він
ухопив праники в руки і задрі
-
ботів ними по балії з остатнім
напруженням усіх своїх сил.
– Лапай! Тримай! – ревла по
го
-
ня, кількома вуличками надбі
-
гаючи до площі, серед якої стояв
костел, окружений невеличким
сквером. Але Баран уже не слу
-
хав тих криків, він біг, та
раба
-
нячи, довкола костелу в напрямі
великих входових дверей.
– Ось він! Онде він! Онде! – кри
-
чали нагінці з різних бо
ків, по
-
бачивши його. Площа запов
ни
-
лася задиханими людь
ми, обси
-
па
ними снігом, уоружен
ими хто
в елегантні лі
ски, хто в кілля,
виломане з пло
та. Чути було їх
важке са
пання; дехто хрипів, де
-
хто душився ка
шлем; многі при
-
дер
жували в бі
гу капелюхи на
головах.
Нараз гуркіт Баранового та
ра
-
ба
на затих. Його темна фі
гу
ра,
що була так добре видна для
всіх, щезла, мов у зем
лю прова
-
лилася. Погоня замовкла, запер
-
ла дух у собі, тіль
ки стук соток
кроків потрясав землею. Добіг
-
ли.
– Де він? Що з ним? – гомоніли
за
дні, напираючи на пе
ре
д
ніх,
що зупинилися мов остовпілі.
Перед ними на снігу ле
жав Ба
-
ран, відкинувши набік прани
ки і
балію, ки
даючись і б’ючися по
снігу в епілептичних корчах. Мі
-
сяць обливав блі
дим світлом йо
-
го посиніле лице. Його горло ха
-
р
чало глу
хо, уста точили піну,
змі
шану з кров’ю.
Нагінці стояли довгу хвилю ні
-
мо. Дехто хрестився, інші від
ве
-
ртали очі, не можучи знести
стра
шного виду. Вкінці ко
місар
велів кільком сторожам узяти
його і занести до поблизького
шинку, щоб не замерз на снігу,
поки очуняє, а юрба, так неспо
-
дівано старабанена доку
пи, зві
-
льна, в якімсь пригнобленні і за
-
со
ромленні почала розходитися.
XLV
Майже останні з тої купи віді
-
йшли Шварц і Шнадельсь
кий.
Вони проводили сю ніч у Ста
-
льського. Здибавшися з ним ще
десь коло восьмої, вони пару
годин просиділи в шиноч
ку,
п’ю
чи пиво і балакаючи. Сталь
-
ський мав уже трохи в го
лові і
коло десятої встав і мовив до
обох товаришів:
– Що нам тут сидіти? Ходіть до
мене. Стрітимо новий
рік у ро
-
ди
ннім кружку.
Шнадельський почав вимовля
-
тися.
– Може, вже пізно. Може, вашій
пані наробимо клопоту?
– Е, що там моя пані! Не тур
-
буйтесь про неї. Ходіть! Мо
жемо
зовсім не займати її.
І Стальський, набравши в скле
-
пику різних віктуалів та напи
т
-
ків, гукнув на фіакра, і всі три
поїхали до його дому. В гостин
-
ній було темно, але в Регіниній
спальні ще світи
лося. Сталь
сь
-
кий почав стукати. При
йшлось
чекати досить довго, поки з кух
-
ні не вийшла служни
ця зо свіч
-
кою і не відчинила. Ре
гіна хоч не
спала, але, як звичайно, так і те
-
пер, не виходи
ла зі своєї спальні.
– Пані, певно, спить уже, –
мовив пошепки Шнадельсь
кий,
роздягаючися зі свойого плаща.
– Ні, не спить, – голосно смію
-
чись, мовив Стальський. – Про
-
шу, панове, зовсім без церемонії.
Будьте як у себе дома.
І він почав наказувати служни
-
ці, щоб якнайшвидше на
ставила
самовар і принесла, якої треба
було посуди. За кі
ль
ка
мінут усі
три товариші сиділи при столі,
торкалися скля
нками, пили і за
-
кусували. Розмова, зразу веде
на
не
смі
лими, притишени
ми голо
-
сами, робилася щораз го
ло
сні
-
шою. Шнадельський оповідав
ма
сні анекдоти, що збу
джу
вали
гучний регіт, а Шварц пробував
навіть затяга
ти пі
се
нь.
В тій хвилі нечутно отворилися
двері від покою ліворуч і в них
стала Регіна, вся в чорному, блі
-
да, мов із воску виліп
лена. Голо
-
сом, ледве чутним зі зворушен
-
ня, вона промови
ла:
– Перепрошаю панів, але я сьо
-
годні нездорова. Може б, панове
були ласкаві забавлятися трохи
тихіше.
Шварц і Шнадельський маши
-
на
льно обернулися на крі
слах у
той бік, відки почули голос, і ті
-
ль
ки в слідуючій хви
лі дога
да
-
лися встати. Але Стальський,
очевидно, чекав уже на щось
подібного з боку своєї жінки, бо,
не кажучи ані сло
ва, схопився з
місця, підбіг до неї і, обнявши її
за стан, енергі
чним рухом втя
-
гнув її до гости
ної.
– Але ж, Регінко, – мовив соло
-
денько та з притиском, – хто ж
вигадав бути такою нечемною
супроти гостей! Ходи сю
ди! По
-
зволь представити їх тобі. Пан
Шнадельський. Пан Шварц. Сер
-
де
чні хлоп’ята. Готові до вся
кої
услуги, – правда, панове?..
– О, з цілого серця! З дорогої
ду
ші! – хором сказали
Шварц і
Шна
дельський, кланяючись.
– Просимо, не пускай нам тут
ко
медії
про якусь слабість! – го
-
во
рив далі Стальський. – Я знаю,
у тебе трошка голов
ка бо
лить –
з невиспання, так, так, а трошка,
може, зо зло
сті... тобто, від жо
-
вчі, від жовчі. Ось ми тобі зараз
заор
ди
ну
ємо лік. На отсьо
го со
-
ло
денького, випий – як рукою
від
ні
ме.
Він притяг Регіну до стола, не
-
зважаючи на її опір, поса
див її
на кріслі і, наливши чарку ліке
-
ру, підніс їй. Вона ле
генько від
-
трутила його руку. Та в тій хвилі
та рука дрогну
ла не
пропо
рці
-
онально сильно і так штучно, що
весь лікер вихлюп
нувся Регіні в
лице і на сукню.
– Але ж, Регінко! Як же ж можна
бути такою необереж
ною! – з
не
зміненими солодощами в го
-
лосі мовив Стальсь
кий. – Чи бач,
усе розіллялося!
І в тій хвилі він відвернувся від
неї і з найбайдужнішим видом
почав зі Шнадельським розмову
про якісь зовсім да
лекі речі. Ре
-
гіна встала і пустилась іти геть.
– Але ж просимо тебе, посидь
ко
ло нас! – мовив Стальсь
кий,
пе
ре
риваючи свою розмову зі
Шнадельським.
Однак Регіна, затуливши ху
с
-
ткою лице, облите лікером і га
-
рячими слізьми, вийшла.
– Ви образили паню,
– мовив
Шн
а
дельський.
– Се з педагогії,
– реготався
Ста
льський.
– Як то так?
– А так. Вона у мене дуже амбіт
-
на. То я хочу троха зігну
ти, на
д
-
ламати її амбіцію.
– Але, може, пані справді не
-
здорові? – закинув Шварц.
– Не вірте їй! Ані слова не вірте!
Всі жінки комедіантки. Не
здо
ро
-
ва! Не бійтеся, щоб зроби
ти чо
-
ловікові якусь па
кість, якусь
при
крість, на се у неї завсіди
знайдеться і сила, і по
станова, і
концепт. Але зроби
ти щось при
-
ємного – ох, ні, вона не
здорова.
– Ну, здається, ви з супружного
життя винесли досить нерожеву
філософію,
– завважав Шнадель
-
ський.
– Пане! – мовив Стальський, ро
-
з
валюючися на кріслі і за
ку
рю
-
ючи цигаро. – Маю того життя і
тої філософії от поти! І якби хто
нині увільнив мене від сеї-от
окра
си родинного огнища, – він
кивнув головою в бік тих две
-
рей, якими вий
шла Регіна, – то я
вважав би його найбільшим сво
-
їм до
бродієм.
– Ну, жартуйте здорові! – мовив
Шварц.
– Пане, мені не до жартів! – мо
-
вив поважно Стальський.
– По
-
про
бували б ви пожити з нею
десять літ так,
як я, тоді могли б
говорити в тій справі. Знаєте, я
вже надіявся, що нарешті доля
увільнить мене...
В тій хвилі його промову пере
-
рвав дивний шум і гарми
дер, що
доходив знадвору. Вже від доб
-
рої чверті години здалека доно
-
сився глухий гуркіт, мов торо
-
хтіння далекого грому, але при
-
сутні, заняті тим, що діялось у
покої, не звертали на нього ува
-
ги. Та ось гуркіт залунав десь
побли
зу, затріщав, немов вали
-
вся якийсь дерев’яний бу
динок
або сипалось каміння з горища, і
рівночасно залупотіли кроки по
вулиці, почулися різкі крики:
– Тримай! Лапай!
Усі схопилися з місць,
– Що се? Що там діється? Вали
-
ть
ся щось? Біжать за ким
сь. Чи
зло
дій? Чи розбій який?
Гармидер зближався чимраз
бли
жче. Торохтіння замовк
ло, а
за хвилю різким гуркотом обі
-
зва
лося ось тут десь не
далеко,
мов за стіною. Шварц і Шна
де
ль
-
ський скочили до своїх загорток.
– Пробі, що се таке? Чи не го
-
рить де?
– Тримай! Лапай! – залунали
ска
жені крики на вулиці, і, мов
буря, пролопотіла попід вікнами
масова погоня. Шварц і Шна
де
-
льський уже були одягнені і,
попрощавши
ся із Стальським,
вискочили за браму і щезли в
пітьмі. Гар
мидер від
далився так
само швидко, як набіг. Сталь
-
ський добру хвилю наслухував
іще край вікна, потім вернув до
стола, налив собі ча
рку горілки і
випив, налив другу і ви
пив, ду
-
мав щось, усміхався сам до себе,
а потім налив іще одну чарку і
випив.
XLVI
А Шварц і Шнадельський тим
часом поспішали за чор
ною ку
-
пою людей, що бігла наздогін
дивовижного тара
банщика. Во
-
ни не бігли і для того лиши
лися
ззаду. Цікаві були дізнати
ся, що
сталося властиво, але ні
хто з
тих, кого стрічали на вули
ці, не
вмів їм сказати нічого певного.
Се були такі, що, вто
млені біга
-
ниною, ставали, щоб перевести
дух, або вертали додому, пере
-
конавшися, що не
безпеки ніякої
нема. Одні говорили, що се яки
-
йсь боже
вільний від
кись вирва
-
вся, другі, що то гонять якогось
убійцю; один п’яний сторож, що
серед бі
гу повалився в сніг і не
міг поряд
но встати на ноги, го
-
ворив охаючи, що то злий дух
стра
шить по місті і заповідає кі
-
нець світу. Тільки на кінці по
го
-
ні, ко
ли Шварц і Шнадельський
ді
йшли під костел і там застали
всю купу, зібрану довкола Бара
-
на, вони дові
да
лися всього до
-
кла
дно від поліціянтів. Коли Ба
-
рана по
несли геть, вони поза
ку
-
рювали цигара і, обтулюючися
за
го
ртками, рушили й собі ж.
Площа ще де-де лунала від кро
-
ків людей, що спішили хто до
до
-
му, а хто знов до шинку кінчити
забаву, перервану несподіваною
пригодою. Шварц і Шнаде
льсь
-
кий ішли звільна, простуючи до
ринку.
– Дивний собі той Стальський,
– мовив Шнадельський, спльо
-
ву
ю
чи. – Не розумію, чого він хо
-
че, представляючи нам та
кі сце
-
ни.
– Ха, ха, ха! –
зареготався
Шварц.
– Вони, здається,
обоє в
змові.
– Як то в змові? Як ти думаєш?
– Ну, проста річ! Нібито між ни
-
ми незгода, нібито він ба
жає,
щоб хто-небудь присусідився до
його жінки, а там ску
бли б його
обоє. Я вже знаю таких.
– Ну, але ж ми оба не з тих золо
-
тих птахів, щоб їх можна скубти.
Ми хіба з тих, що й самі готові
скубнути, де би вда
лося.
– Ну, може, ми маємо служити
тілько для роблення
реклами?
– Се можливо, – мовив, поду
ма
-
в
ши, Шнадельський. – Ну, та хоч
би й так. Сю прислугу можемо
зробити їм. А за се, мо
же би, мо
-
жна скористати дещо.
– Від нього ледве,
– закинув
Шварц.
– Дурний ти! Хіба я про нього?..
Вони замовкли, мабуть, ко
ж
-
дий укладаючи собі в голові
план дальшої акції. Ішли якийсь
час мовчки, поки інший предмет
не звернув на себе їх уваги. Вла
-
сне переходили попри камени
-
цю, де жив Вагман. Камениця
була з двома фронтами: один,
одноповерховий, виходив на ри
-
нок, а дру
гий, партеровий, нена
-
че флігель, виходив на бокову
ву
лицю, якою йшли вони. Сей
флігель був відділений від вули
-
ц
і вузеньким огородцем і пар
-
каном з хвірткою. В вікнах, де
жив Вагман, крізь замкнені до
-
ща
ні віконниці видно ще було
сві
тло.
– Тут Вагман живе? – буркнув
недбало Шнадельський.
– Тут,
– відповів Шварц, свер
-
длу
ючи очима віконниці.
– Видно, не спить іще, бестія.
– Лічить гроші.
– Думаєш?
– Напевно знаю. Баран говорив,
що щовечора застає
його над
грі
шми і векслями.
– От би нам тепер заглянути до
нього!
– Ми б йому допомогли в його
роботі.
Оба джентльмени замовкли і
якийсь час стояли на ву
лиці
про
тив Вагманових вікон і вди
-
влялися пильно в світляні па
-
сма, що вибігали з нутра крізь
шпари вікон
ниць. Потім пішли
далі. І знов розмова не клеїлася.
У ко
ждого працювала фантазія
над впливом нового імпульсу,
ри
ючи темні ходи і прокопи в
будущині.
– Слухай, Шнадельський,
– мо
-
вив нарешті Шварц,
– ти ще ду
-
маєш деколи про свій давній
план?
– Який?
– Махнути до Америки.
– Та як його махнеш, коли нема
з чим?
– А якби було з чим?
– Ну, якби було, то, може, ліпше
б було лишитися таки тут.
– А певно, якби так виграти на
лотерію або викопати зо
лоту
кобилу в Михалківцях. Але я ду
-
маю інакше: коли є во
ля і охо
та
махнути до Америки, значить,
по
винна бути во
ля і охота роз
-
старати на се засоби. А коли роз
-
старати, то хоч би й таким спо
-
собом, який би робив немож
-
ливим дальше вегетування тут
на місці.
– Думав я й про таке, – сумно
мо
вив Шнадельський, – та що з
того. Нема щастя.
Він важко зітхнув, і його щоки
засвербіли від надто жи
вого
спо
мину неприємної стрічі з п’я
-
ним парубком у корш
мі.
– Нема щастя! – з філософічним
спокоєм торочив Шварц. – Що се
значить? Значить, що ти шукав
щастя не на тій до
розі, не на тім
місці, де воно є, де воно, може,
чекає на тебе. От що воно зна
-
чить. Ну, скажи, будь ласкав, що
се за спеку
ляція: видавати себе
за хлопського адвоката? Багато
на тім заробиш? І надов
го того
вистарчить?
– Се не така зла спекуляція, як
тобі здається, – розсудли
во мо
-
вив Шнадельський. – Треба тіль
-
ко підхопити і підда
ти їм відпо
-
відну справу. От що! Я з моєю ве
-
ликою бранкою міг би був поро
-
сти в пір’я, якби не сей прокля
-
тий адвокат перешкодив.
– Міг би був порости в пір’я! – з
презирством мовив Шварц. – Ну,
скажи, кілько б ти міг був заро
-
бити?
– До нового року я був би мав
зо дві тисячі.
– Дві тисячі! Ну, хіба се гроші? І
з такою нікчемною су
мою був
би ти мусив дралювати за море
на те тілько, щоб за місяць, за
два там стати яким-небудь ке
ль
-
нером або па
стухом чужого ста
-
да. Ні, спасибі за ласку! Я би на
таке не пішов.
– Думав я й про інше, та також
якось не витанцьовуєть
ся. Ду
-
мав через маршалка дістати міс
-
це
при повітовій касі, а там як-
небудь добратися до неї...
– Ха, ха, ха! – зареготався на все
горло Шварц. – Ну, брате, таким
наївним я не був би вважав тебе.
– Наївним! Як то?
– Через маршалка до каси! Та
хіба ти не знаєш, що якби в касі
було що-небудь, то сам марша
-
лок перший загріб би з неї все
до шеляга!
– Маршалок?
– Ну, розуміється, він легально,
на векслі, на довжні скрипти, на
застав своїх дібр. Але піди ти
попасися в касі, коли в ній за
-
мість грошей такі папери нако
-
пи
чені!
– Хіба маршалок такий задов
-
же
ний?
– По самі вуха. Отсього б ти за
-
пи
тав! – І Шварц показав ки
вком
голови в напрямі Вагманових ві
-
кон.
– Вагмана? Хіба він зичить мар
-
шалкові гроші?
– Е, ще гірше. Має його векслі.
– Як то має?
– Поскупував у всіх жидів.
– Пощо?
– Видно, що хоче мати його в
руках. Мовляв: захочу, то поми
-
лую, а захочу, то сьогодні голову
скручу. О, крутиться пан марша
-
лок у його пазурах. Ледве випро
-
сив мораторію до Вели
кодня.
Ад
же й цілу справу з ре
формою
кас повіто
вих на те ті
лько за
ва
-
рив, щоб грішми з хло
пської ка
-
си ви
купити у Вагмана свої век
-
слі.
– Он як! А я й не догадувався!
Чи бач, як хитро! – скрику
вав
раз по раз Шнадельський. – Ну,
так, значить, мені нема що на се
й зуби острити.
– Розуміється, що ні! – по
тве
р
-
див Шварц.
– Шкода й часу заходитися ко
-
ло пана маршалка, – додав Шна
-
дельський.
– Ну, се не конче. Я думаю, се не
страчений час, – завва
жив Шварц.
– Чому так думаєш?
– Знаєш, у мене є невеличкий
план. Якби ти згодився на ньо
-
го... І пан маршалок міг би з ньо
-
го скористати більше, ніж зі
своєї касової реформи.
– Ну, ну, ну! Сип сюди!
– Адже нам коли де можна по
-
па
стися, то тілько у сього ка
-
шта
на, – мовив шепотом Шварц,
на
хиляючися ближче до Шна
-
дельського.
– Думаєш про Вагмана?
– Так.
– А маршалок...
– Адже якби нині хтось викрав
у Вагмана всі його векслі і вру
-
чив йому або вкинув у огонь, то
скажи сам, що би се значило для
пана маршалка?
– Нове народження на світ, –
поважно мовив Шнадельсь
кий, а
по хвилі додав: – Бодай на п’ять
літ, поки б не заліз у нові довги.
– Ха, ха, ха! Вірна увага. Ну, та се
нам байдуже. Але я пе
вний, що
коли би хтось – ну, візьмім, ти
сам – легесенько піддав йому та
-
ку думку, то він ухопився б за
неї руками й ногами.
– Не розумію тебе, – мовив
Шна
дельський. – Що ж він, пі
-
шов би красти до Вагмана, чи
що?
– Ну, що ти? Не про те річ. Сьо
-
го не потрібно. Адже ж він може
дотичним людцям допомогти й
іншими способами.
– Якими?
– Дивний ти чоловік, Шнаде
ль
-
ський. Ще й питаєш. Так, як би
ніколи не був у суді і не знав, як
в таких разах робля
ться слід
ст
-
ва. Адже ж розумієш тепер! Жид
преці не бу
де мовча
ти, наробить
крику, пору
шить небо й землю.
Ну, слі
дство, поліція, жандар
ме
-
рія, телеграми на всі боки... Як
би
се все у нас трактовано насерйо,
то нам навіть з грішми в жмені
тяжко б було чкурнути за море.
Але коли марша
лок тут і там
конфіденці
ально шепне слово –
зо
всім загал
ьно, не компроме
-
туючи се
бе – quia judaeus, [58]
зна
єш, – то все може робитися
так, що нам і волос з голови не
злетить.
Шнадельський слухав уважно,
[58]
- Тому, що єврей (лат.).
– Ред.
але всі ті комбінації не ду
же ро
-
зігріли його.
– Виджу, що ти уложив собі
план,
– мовив він до Шварца.
– Так. Я присвятив йому не
мало
часу і заходів.
– Тут треба числитися з різни
-
ми можливостями. Чи ду
маєш,
що вхід до Вагманового дому
вночі такий легкий?!
– Не дуже, се певно. Але я маю
надію видибати відповід
ну хви
-
лю при помочі отсього боже
ві
-
ль
ного Барана. Знаєш, у нього
та
ка голова, що як натиснути на
нього, то скаже все, що знає, і
зробить усе, що йому велиш.
– Непевна дорога.
– Ніщо нас не гонить. Будемо
ждати доброї нагоди.
– Ну, нехай і так. А друга річ. У
сьо
го вовка в гнізді, певно, не
все є готові гроші. Ну, що, як ми
прийдемо і застанемо, може, ку
-
пу векслів та довжних записів?
Що нам із сього за пожиток?
– Не бійся. Готівка у нього є те
-
пер завсіди. Не знаю, як ве
лика,
але є. Зрештою можна ще поню
-
шкувати між жидів
ськими фа
-
кторами.
– Гм. І ти думаєш, що з сеї муки
може бути хліб? – задум
чиво пи
-
тав Шнадельський.
– Я сам уже хотів пуститися на
сю експедицію, але потім розмі
-
ркував, що вдвійку ліпше. Коли
ти готов зо мною до спілки, то
ду
маю, що справа може пове
с
-
тися.
– Що ж, зробити не зробити, а
подумати, підготовити ґрунт не
завадить. Ану ж трафиться спра
-
вді добра нагода...
– Ліпшої можливості я й не мо
-
жу добачити. І при тім, знаєш,
са
ма думка – зробити пакість
сьо
му собаці – напов
няє мене
ра
дістю і охотою.
– Се само собою. Се й у мене
розпалює огонь у нутрі. До
бре,
брате! Будемо оба пасти очима
сього вовка, а в від
повідній хви
-
лі талап на нього!
– Тілько ти на всякий випадок
не забудь натякнути пану мар
-
ша
лкові.
– Думаю, що й се дасться зроби
-
ти.
І з тим оба джентльмени вві
-
йшли до шинку, в якім іще сві
-
тилося, вгонячи перед собою
крізь отворені двері вели
чезний
клуб морозного повітря до ду
-
шної, нагрітої комна
ти, повної
ще веселих гостей, що тут стрі
-
чали новий рік.
XLVII
Баранова прогулька по місту в
опівніч нового року наро
била
великого розруху. У всіх кругах
міської людності на новий рік ні
про що не говорили, як тільки
про сю нез
вичайну пригоду. Пан
староста гнівався на поліцію, що
до
пустила до такого скандалу.
Поліційний комісар лаяв полі
ці
-
я
нтів, що не арештували Барана.
Лікарі сперечались про те, як
назвати рід його хороби і чи не
слід би заперти його в до
мі бо
-
жевільних. А з простолюд
дя од
-
ні ворожили з сього поже
жу, що
буцімто грозить місту, інші бла
-
гали Бо
га, щоб від
вернув холеру
або іншу якусь грізну пошесть, а
бабусі та служ
ниці коло кри
-
ниць хрестилися та оповідали
собі шептом про страшні приви
-
ди і про близький прихід анти
-
христа. Навіть ксьондз-пробощ
узяв сю нічну подію темою для
своєї проповіді і видушив із гру
-
дей своїх слухач
ів багато гли
-
боких зітхань малюнками місь
-
кого зопсут
тя та важких кар, які
ждуть зопсутих. Він ви
толкував
Бара
нове тарабанення як пок
-
лик хорого, безтямного, але Бо
-
жим пальцем діткненого чоло
-
віка, поклик до всіх, щоб про
-
кинулис
я з гріховного сну і пи
-
ль
нували своїх душ, що готові
впастися в кігті пекольного во
-
рога.
Найгірше на тій історії вийшов
Вагман. Пан комісар, ді
ста
вши
носа від старости, покликав йо
-
го до себе і, ски
ну
в
ши на нього
всю одвічальність за вчинок йо
-
го сторожа, на
га
ньбив його і
вдодатку наложив на нього 50
ринських кари. З отсею новиною
Вагман і прийшов до Євгенія,
про
ся
чи у нього поради, що ро
-
бити?
– Перша річ – не платіть! – мо
-
вив Євгеній.
– Комісар грозив екзекуцією.
– Зробимо рекурс. Се засуд ні
-
чим не оправданий. Він знає се і
не посміє екзеквувати вас.
– Вай мір! Вай мір! – нарікав Ва
-
гман. – Се мені за те, що я при
-
няв бідного чоловіка вашої віри.
Без мене він був би згиб із го
ло
-
ду, бо ніхто не хотів приня
ти
його. А тепер пла
ти ще за нього
кару.
– Не бійтеся, пане Вагман! – ус
-
мі
хаючись, мовив Євгеній. – Маю
надію, що не будете плати
ти ні
-
чого. Ну, а з Бараном що зро
би
-
те?
– Що маю робити? Можу його
ще нині відступити пану коміса
-
рові або пану старості. Я його не
потребую. Овва, яка мені з нього
робота! Не варт тої комі
рки, що
в ній жиє.
– Ну, ну, не говоріть, пане Ваг
-
ман! Все-таки він хоч дещо ро
-
бить. Хоч браму замкне і віді
мк
-
не.
Розмова йшла в Євгенієвім ка
-
бінеті на поверсі, бо канцеля
рія
задля свята була пополудні зам
-
кнена. Обговори
вши справу ре
-
курсу від комісарського прису
-
ду, Вагман значуще моргнув на
Євгенія і почав з іншої бочки.
– Ну, чую, що пан меценас були
в Буркотині?
– Був.
– І оглянули пан той ліс, що я
згадував?
– Та так... бачив його, проїздя
-
чи.
– Ну, і як пан меценас цінують
його?
– Що ж, дуби гарні. Але я так
мало розуміюся на тім.
– Ах, пане меценасе! А я пану
говорю, прошу мені вірити, сам
той ліс варт сто, півтораста ти
-
сяч.
– Може бути, хоч я сумніваюсь.
– Не вірять пан?
– Кажу вам, пане Вагман, що не
розуміюся на тім ін
тересі.
– Ну, а говорили пан з хлопами?
– Хлопи ані слухати не хочуть
про купівлю.
– Ну, розуміється. Я то так і до
-
гадувався. Де їм до того! Їм стра
-
шно навіть подумати про такі
гро
ші, хоч самі по дрібці ще бі
-
льше тратять. Вони лиш тоді бу
-
дуть цмокати та бід
кати, коли
хтось інший їм з-перед носа за
-
гребе гроші лопа
тою. Ну, а пан
меценас сам?
– Щоб я купував Буркотин?
– А що ж! Чому ж би ні? Я пану
меценасові улегшу.
– Ні, пане Вагман. Я роздумав
сю справу. Не можу брати
ся до
сього інтересу.
– Чому?
– Тоді б я мусив покинути ад
во
-
катство і віддатися госпо
дар
-
ству. Я мусив би обчищувати ма
-
є
ток з довгів, зробити
ся нево
ль
-
ником і покинути ту роботу, для
якої способився.
– Пощо покинути? Можна бути
дідичем і адвокатом.
– Не можна, пане Вагман. А мо
-
же, й можна, та я до того не
зда
-
лий. Той маєток став би як мур
між мною і селянами. Як я міг би
заступати їх інтереси, ко
ли я чу
-
в
ся би паном? То значить – їх
про
тивником?
– Дарують пан, але я пана не
розумію, – мовив Вагман. – Чому
пан, маючи маєток, мусили б
ува
жати себе паном, чимсь ін
-
шим від хлопів? Отже, я маю
маєток, а до мене прийде бідний
жид, капцан, а я знаю, що він бі
-
дний, а про
те я чую себе таким
самим жидом, як і він. А коли він
по
требує помочі або поради, то
не питає, що я багатий, а він бі
-
дний, але йде до мене і до друго
-
го такого, як я.
– Не можу вам сказати, пане
Вагман, чому воно у нас так, а у
вас сяк. І не знаю, наскілько у
вас саме так, як ви каже
те. А у
нас чи то вже натура така, чи та
-
кий здавна звичай, досить, що
хто розбагатіє, той відвертає ли
-
це і серце від того люду, з яко
го
він вийшов.
– І ви боїтеся, щоб і ви не зро
-
били так само? – з усміхом мо
-
вив Вагман.
– Що ж, чоловік ні за кого не
може ручити, хіба за вовка з лі
-
су. Та головне те: хочу бути віль
-
ним чоловіком, паном своєї волі.
А, набуваючи маєток, навіть на
найкорисніших умовах, я мусив
би зробитися невольником тих
умов. Ні, не хочу сього.
– Але ж ви на тій спекуляції з
лісом зробили би за пару літ до
-
брий маєток.
– Се ще не таке певне, як вам
здається, пане Вагман. А за тих
пару літ багато дечого може ст
а
-
тися.
– Га, як собі знаєте. Але я би
щи
ро радив.
– Дуже вам вдячний, – мовив
Єв
геній, – але не можу скори
ста
-
ти з вашої ради. З буркоти
нсь
-
ки
ми селянами ще буду гово
ри
-
ти.
– Але спішіться, бо у мене на
-
кльовується добрий купець на ті
папери.
– Ой, підождіть троха з прода
-
жею.
– Не можу довго ждати. Знаєте,
мені хотілося заховати в секреті
те, що ті папери у мене. А тим
часом пан маршалок відкись про
се довідався. Се мені дуже не
-
приємно.
– Можете бути певні, що від ме
-
не не довідався, – гаряче ки
нув
-
ся Євгеній.
– О, я й не думав на пана ме
-
ценаса. Я добре знаю пана ме
-
ценаса. Я вже догадуюся... Тут
троха моєї власної вини. Я тра
-
ктував з одним львівським бан
-
кі
ром
про купно тих па
пе
рів, а
сей мусив пустити се далі. До
-
сить того, що тепер ме
ні хоті
-
лось би якнайшвидше позбути
-
ся тих паперів із до
му. Знають
пан меценас, пан маршалок сам
особисто за
ходив до мене в тій
справі. Просив не продавати йо
-
го па
перів і не робити йому ек
-
зе
куції до пущання, а в великім
пості він усе заплатить.
– А відки гроші візьме?
– Ха, ха, ха! – засміявся Вагман.
– Я зразу також заходив у голо
-
ву, але потому довідався. Зна
-
ють пан меценас, тут при ви
ділі
повітовім є каса...
– Дві каси, – поправив Євгеній.
– Ну, що там дві! Одна вічно по
-
рожня, на те й зоветься панська.
А друга хлопська. Отсю касу пан
маршалок хоче взяти зовсім у
свої руки, перемінити на пан
сь
-
ку, взяти з неї всі гроші і спла
-
тити мої папери.
Євгеній чув досі про реформу
хлопської каси, але не так до
-
кла
дно, як тепер. Він чув, що
справа приготовується в раді
повітовій, а виділом повітовим
уже майже ухвалена. Аж тепер
йому стало ясно, що се за ре
фо
-
рма, і він постано
вив собі, не
тра
тячи часу, перегородити пре
-
мудрий план пана маршалка. Він
устав, даючи Вагманові знак, що
їх роз
мова скінчена. Вагман ус
-
тав також.
– То пан меценас стоять при
сво
їм? Не хочуть купувати Бу
-
ркотина?
– Не можу, пане Вагман. Я бі
д
-
ний чоловік.
– То байка.
– Ні, не байка. І хочу помагати
бі
дним.
– Маючи маєток, зможете ліп
-
ше помагати їм.
– Не вся сила в маєтку.
– І в фундаменті не вся сила до
-
му, а проте без фундамен
ту дім
не буде стояти. Пане меценасе,
вірте мені! Поки ви, русини, не
маєте своїх дідичів і міліонерів,
поти ви не є жа
ден народ, а ті
-
лько купа жебраків та неволь
-
ни
ків.
– Ну, а ви, жиди, – відповів Єв
-
геній. – У вас і міліонерів, і діди
-
чів, Богу дякувати, досить, а ска
-
жіть, що ви в Галичині, народ чи
не народ?
Вагман прикусив губи і махнув
рукою.
– Ет, що то про се говорити!
Зна
чить, не хочете робити ін
те
-
ресу зо мною?
– Ні, пане Вагман. Для себе ні.
– В такім разі кланяюсь. А якби
я чим міг вам служити...
– Розуміється, розуміється! Зна
-
йду дорогу до вас так само, як ви
знайшли до мене.
XLVIII
В найближчий торговий день
Євгеній, відбувши в суді кілька
термінів, поспішав коло дванад
-
цятої до своєї канце
лярії. Він
мав намір зараз же піти на місто,
заглянути до за
їздів, де ставали
околичні священики, приїздячи
до мі
ста на торг, і пошукати о.
Зварича та о. Семеновича, що
разом із ним мали бути рефе
-
рентами на вічі, а поки що були
членами вічово
го комітету. Вхо
-
дячи до канцелярії, він, на ве
-
лику свою радість, застав у ній
обох сих панотців.
– А, вітайте, гості! – мовив він
ра
дісно, стискаючи їх руки. – Я
власне хотів бігти до міста шу
-
кати за вами. Чудово, що так
стрічаємося! Прошу зо мною,
прошу нагору, зробимо «крат
ча
-
й
ший
глагол».
– Та ми також з таким самим
наміром прибули до пана ме
це
-
на
са, – мовив о. Зварич з яки
-
мось заклопотанням у го
лосі.
Але Євгеній не зважав на сей
невеселий відтінок у йо
го тоні і,
давши наборзі деякі вказівки
свойому конципієн
тові, що то
-
лкував про щось з цілою купою
селян, вибіг за панотцями до сі
-
ней і попровадив їх на поверх до
свойого приватного помешкан
-
ня.
– Прошу сідати! Може, цигарко,
отче добродію? Прошу
!
Ну, що ж
там чувати з приготуванням до
нашого віча?
– Та що ж би? Заповідається не
зле. Селяни всюди прий
мають
вість про віче з великою раді
-
стю. Можна надіятися чи
сленної
участі, – мовив о. Семенович.
– Прийдуть, прийдуть! – додав
жу
рливо о. Зварич.
– Чудово! Чудово! Се найголо
в
-
ніше.
– Не знаю, чи найголовніше, –
ще сумніше мовив о. Зва
рич.
– Хіба вам здається, що ні? –
живо запитав Євгеній.
– Я думаю: легше стягнути ку
-
пи народу, а трудніше їм сказати
щось мудрого, повчити їх...
– Даруйте, отче добродію, але
се потроха, здається мені, ваша
помилка. Власне я боюся, що де
-
хто з нас, інтеліген
тів, буде мати
претензію і охоту занадто бага
-
то повчати, моралізувати зі
бра
-
них. Чисте непорозуміння. Віче –
то не школа. А коли вже справді
комусь на нім треба вчи
тися, то
не тій зібраній масі, але нам,
інтелігентам, референтам.
– Так! – трохи ображено скрик
-
нули оба панотці. – Ну, в такім
разі я не розумію, пощо нам за
-
давати собі праці з рефератам
и,
– додав о. Семенович.
– Прошу, отче добродію, прошу
не гніватися, а зрозуміти мій по
-
гляд. Віче повинно справді бу
ти
школою взаїмного обучуван
ня
для народу і для інтелігенції,
але в якім ро
зумінні? Се треба
со
бі добре уяснити, щоб не ро
-
бити поми
лок. Ми, інтелі
генти,
повинні вказати народові за
-
конні фо
р
ми, розв’язати йому
язик і старатися пізнати його
по
треби, його кривди і болячки,
його спосіб думання.
– Але ми се все знаємо, дуже
добре знаємо! – скрикнули знов
хором оба панотці. – Се може бу
-
ти цікаве для вас, мі
щу
хів, але
не для нас.
Євгеній усміхнувся. Він мав у
пам’яті немало доказів на те, як
наші сільські проводирі вміли
не бачити і не ро
зу
мі
ти маси фа
-
ктів селянського життя, що дія
-
лися перед їх очи
ма. Але проте
він мовив лагідно:
– А хоч би тілько й для нас – не
-
хай і так! Та я певний, що вже
перше віче виявить і вам не
одну несподіванку. А мо
же, й ні
– ну, та не в тім річ. Але ж не
думайте, щоб ви на та
кім вічі
могли вдіяти щось поученнями
та проповідями. На
род жде від
віча і має право ждати чогось
зовсім іншого. Для народу се має
бути школа політики, політи
ч
-
ного жит
тя.
– Ага, все-таки школа! – радісно
підхопив о. Семенович.
– А школа політичного життя –
то так як школа плаван
ня. Стоя
-
чи на березі і слухаючи теорети
-
чних викладів і упімнень, ще ні
-
хто на світі плавати не навчився.
Тут перша річ – власна проба,
вла
сна діяльність, власне вмін
-
ня і влас
на відвага. От чого ми
мусимо на вічах учити наших
селян. Нехай самі говорять, не
-
хай учаться самі висловлювати
свої потреби і кривди, стояти за
своїми жаданнями і супроти па
-
нів, і супроти властей.
– Ми се знаємо, – буркнув о.
Зва
рич. – Вони поперед усьо
го
ста
нуть супроти нас, священи
-
ків.
– Дуже сумно, коли ви сього на
-
дієтесь, – мовив Євгеній. – Мені
здається, що се не мусить бути.
Від розуму, такту і патріотиз
му
священиків повин
но б залежати,
щоби селяни не станули проти
них. А зрештою навіть якби таке
лихо мало скластися, то як ду
ма
-
єте, отці добродії: чи ліпше під
-
ні
мати нарід до політичної са
-
модія
льності, будити в ньо
му
по
літи
чну свідомість і знання
його справ, чи ліпше ли
шити
його нетямущою дитиною, яку
мо
жуть водити по сво
їй волі
всякі політичні шарлатани?
– То фрази, пане меценасе, –
мо
вив о. Семенович. – Треба на
-
са
мперед просвітити нарід, а ті
-
ль
ко тоді допускати до політи
-
ки.
– Жаль в такім разі, що наша
конституція допускає анальфа
-
бетів до голосування, значить, в
останній інстан
ції від
дає в їх
руки керму політики.
Ся перспектива трохи зацукала
обох панотців, та о. Семе
нович
по хвилі додав:
– Таки жаль. Я був би за цензом
грамотності при голосу
ванні.
– Добре, – сміючись, мовив Єв
-
ге
ній, – будемо змінювати кон
-
сти
туцію в вашім напрямі! Та
все-таки щоб і до сього довести,
мусимо потягнути в тім напрямі
загал виборців, мусимо розши
-
рити, спопуляризувати сю дум
-
ку на вічах. Хочете, рефе
руйте її!
– Вільно вам жартувати, пане
меценасе, – пристиданий трохи,
мовив о. Семенович, – але ми з о.
Зваричем власне з чим іншим
іш
ли до вас.
– А з чим таким?
– З тим, щоб ви звільнили нас із
обов’язку референтів на вічі.
– Як то, не хочете реферувати?
– Не не хочемо, а не можемо.
Що ми за бесідники? Я отсе вже
цілий тиждень мучився, і ані
руш винайти тему, про яку б міг
говорити.
– Бійтеся Бога, отче! Теми? Але
ж самі говорите, що жит
тя і по
-
треби народу в повіті звісні вам
дуже добре. Го
воріть про них!
Розпочніть тілько! Будете виді
-
ти, що зараз за вами встануть
се
ляни один за одним і поси
п
-
лються про
мови.
– Ну, пане, не знаєте ви наших
селян! Се тумани! Ані один із
них не вміє при людях рота от
-
ворити. Вони мали би ви
сту
-
пити з промовами? Не буде сьо
-
го! Скандал буде, та й годі!
– Не бійтеся! За се я вам ручу.
Аби тілько ви сказали свою про
-
мову добре і цікаво.
– Ні, пане, я не скажу нічого. Я
загалом не можу взяти участі в
тім вічі і прошу звільнити мене з
обов’язків ко
мі
те
тового.
– І мене, – мовив о. Зварич.
– І вас? – зачудувався Євгеній. –
Але ж, отці добродії, я вас не ви
-
би
рав на комітетових, то й не
мо
жу вас звільняти. Всі три ми
вибрані з’їздом. Усі три зв’язані
своєю честю. Як же ж се?
– Пане меценасе, аd impossibile
ne
mo tenetur, [59]
– мовив о. Се
-
ме
нович. – Знаєте, я досі на ка
-
пе
ланії. Стараюся оде
р
жа
ти па
-
ра
фію. А я певний, що коли ви
-
ступлю на вічі, то за
раз мене ок
ричать як небезпечного агіта
-
тора, і мої заходи про
пали.
– Чому ж ви се не сказали зараз
на з’їзді?
– Чому не сказав? Представте
собі, отець декан, що та
кож тоді
був на з’їзді ось тут у вас, по кі
-
лькох днях здибає мене, бере на
-
бік і каже: «Се все дуже гарно,
що ви хочете промовляти на ві
-
чі, але з огляду на ваше подання
[59]
- До неможливих речей нікого
не тягнуть (лат.). – Ред.
я би вам не радив!» Ну, а не по
-
слухати його – ви знаєте, що се
зна
чить для мене.
– Розумію, розумію, – мовив Єв
-
геній, якого при тих сло
вах щось
стисло за горло. – Ну, а ви, отче
Зварич, – чи й вам де
хто від
ра
-
див?
– Ні, але я сам роздумав. Я не
бесідник, не потрафлю ска
зати
нічого.
– Адже ж проповіді говорите?
– Читаю з Добрянського. [60]
– Ну, як собі знаєте, – мовив
зне
охочений Євгеній. – А я вла
с
-
[60]
- Добрянський
Антін (1810–
1877) – священик; видав збі
р
ку про
-
повідей «Науки церковн
ыи».
не хотів сьогодні шукати вас,
щоб поговорити з вами про при-
спішення реченця, коли би скли
-
кати віче.
– Приспішення? А то чому?
Євгеній короткими словами ро
-
з
повів їм про маршалків
сь
кий
проект реформи кас. Оба отці
чу
ли про се дещо, але не знали
докладно, до чого йде ся справа.
Тепер, коли Єв
геній вияснив їм
її, вони аж руками об поли вда
-
рились.
– Тут нема що тратити часу, –
мовив Євгеній. – Треба вда
рити
в великий дзвін, пустити сю
спра
ву в народ, наро
бити в пові
-
ті галасу.
– Хіба то що поможе? – в зневі
-
р’ї мовив о. Зварич. – Уже як па
-
ни зуби наострили на ту касу, то
її з’їдять.
– А може, й не з’їдять. Може, не
посміють, їм лише того треба,
щоб усе перевести тихо, а ми
перебиймо їм дорогу.
– Буде содома в повіті. Підуть
переслідування, гонення, пако
с
-
ті, – задумчиво мовив о. Семено
-
вич.
– Авжеж! Де дрова рубають,
там тріски летять.
– Се правда. Тілько я не хочу
бу
ти тріскою, – мовив
о. Се
ме
но
-
вич.
– Ані я, – додав о. Зварич.
– А я вважав би собі гріхом по
-
ки
нути
сю справу тепер, – мовив
рішучо Євгеній, встаючи з крі
-
сла. – Коли ви поки
даєте її, то я
мушу її взяти сам на себе.
– Се буде найліпше! – радісно
мовили оба панотці. – Ми, що мо
-
жемо, будемо вам допомага
ти,
але афішуватися нам – се при
-
знаєте самі – яко священи
кам – і
при тім залежним – не можна.
Євгеній закусив зуби, щоб не
сказати якого прикрого сло
ва.
Він чув, що відтепер йому при
-
йдеться робити бага
то таких
прикрих досвідів у практичній
політиці і що вмі
лість закусити
зуби в відповідній хвилі – се в
тій політиці одна з головних
запорук успіху.
В тяжкім душевнім настрої ве
-
рнув Євгеній до своєї кан
целярії,
випровадивши обох панотців.
Ось вони, провідни
ки і батьки
народу, інтелігенти і просві
ти
-
телі! Євгеній знав їх обох добре,
знав їх щирість і прихильність
до на
ро
д
ної справи, та, з другого
боку, ро
зумів також їх прикре
положен
ня
. Політика – то не ба
-
лакання на празниках та со
бо
-
рчиках
! Вона вимагає не тільки
вправно
го язика і міц
них гру
-
дей, але також відважного сер
-
ця, сильного харак
те
ру і завзят
-
тя і того духу незалеж
ності, яко
-
го у нас ціли
ми віками вбивали і
притлумлю
вали різні чинники.
Нема йо
го у тих щирих людей, а
коли є, то ті
льки у рід
ких виїм
-
ків. І що роби
ти далі? Невже
знов відложити діло, знов скли
-
кати з’їзд «отців пові
ту», радити
та дебатувати, виби
рати новий
комітет і з ним по кі
лькох тиж
-
нях опини
тися знов на тім самім
місці? Чи взя
ти діло зовсім на
себе само
го?
З тими думками Євгеній вві
й
-
шов до канцелярії, і тут йо
го зір
відразу впав на високу, ви
про
-
сту
вану фігуру старого Демка з
Буркотина.
– А, здорові були, Демку! –
скри
кнув він і подав йому ру
ку.
– Здорові, пане! – мовив Демко,
обома своїми руками зле
гка сти
-
скаючи Євгенієву руку.
– А що вас приводить до нас?
Маєте яку справу в суді?
– Ні, Бог милував. Я ось із сими
людьми, – він показав ще трьох
се
лян, що мовчки поклонилися
йому, – ми до пана аду
ката при
-
йшли подякувати, що нас пан
ос
терегли перед тим паном
Шна
дельським – тямлять пан,
що так на пана кинувся?
– Ну, що ж, переконалися, що я
правду говорив? – запи
тав Єв
ге
-
ній селян.
– Ой, переконалися, прошу па
-
на, але так, як той мудрий по
-
ляк, що замкнув стайню, як
йому коні вкрали, – мовив один
се
лянин.
– А крім того, – говорив далі
Де
мко, – ми прийшли ще спита
-
ти пана за тото віче.
– За яке віче?
– А нам сказали наші єгомосць,
що пан адукат хочуть скликати
нарід на віче сюди до міста.
– Ну, так. А ви що на се?
– Та ми би хотіли знати, коли
то буде?
– Або що?
– Ми вам усі села з нашого кута
приведемо. Так нас уже всяка
нужда притисла, що годі витри
-
мати. Нарід як почув, що має бу
-
ти віче, то аж відітхнув. Кождий
хоче свою біду виявити. Кождий
рад би, щоб його кривду весь
світ почув.
У Євгенія радісно затріпалось
серце при тих словах. Він за
про
-
сив селян до себе нагору, по
-
садив їх на тім самім міс
ці, де
перед хвилею сиділи панотці, і,
обговоривши з ними справу ре
-
ченця і дневного порядку віча,
став на тім, щоб скликати його
за тиждень на найближчий тор
-
говий
день. Скличе він сам, а ре
-
ферати, крім нього, обіймуть
Демко і ще один селянин. По їх
відході Євгеній, не гаючись, ви
-
на
няв на слідуючий торговий
день величезну возівню в од
нім
заїзнім домі, а потім вніс до ста
-
роства завідомлення, що на вів
-
то
рок слідуючого тижня скли
-
кає народне віче до міста.
XLIX
Пан староста в своїй канцелярії
занятий був якоюсь жи
вою роз
-
мовою з графом Кшиво
туль
сь
-
ким, коли комісар вніс одержане
власне з пошти подан
ня і по
-
клав його на столі перед старо
-
стою.
– Се що таке? – мовив пан ста
-
роста, розгортаючи пакет і зупи
-
няючись очима на «рубрумі», на
-
писанім руським
пи
сь
мом.
Комісар усміхнувся значущо,
але мовчав. Пан староста, очеви
-
дно, немудрий з рубрума, роз
го
-
рнув аркуш канцелярійног
о па
-
перу, де було написане подан
ня,
і знов з ви
разом безпомі
чності
почав блу
кати по письмі. Він не
вмів чита
ти по-руськи.
– Що се таке? – запитав він ко
-
мі
сара. – Я не вмію розби
рати сеї
монгольщини.
– Подання від адвоката Рафало
-
ви
ча.
– Чого він хоче?
– Завідомляє староство, що слі
-
ду
ючого тижня в вівторок скли
-
кає віче до міста.
– Що, що, що таке?
– Віче, публічне зібрання.
– Сюди? До нашого міста?
– А так. І з ось яким порядком
дневним.
Комісар, акцентуючи по-поль
-
сь
ки руські
слова, відчитав від
-
по
відний уступ із подання.
– Що се вони, подуріли, чи що?
Чого їм треба? – мовив староста,
впадаючи в гнів.
– У поданні не сказано нічого
бі
льше,
– пояснив комісар.
– Дарують пан староста, що
вмі
шаюся в урядову розмо
ву, –
відізвався граф Кшиво
туль
сь
-
кий. – Але там, здається, на дру
-
гім місці поставлені «справи по
-
ві
тові». Догадуюся потроха, про
що там буде мова.
– Про що ж таке?
– Про реформу каси... По повіті
скрізь про неї говорять, то й не
диво буде, коли наші домашні
де
магоги візьмуть сю справу як
привід до своєї агітації. Я осте
-
рігав нашого коханого марша
л
-
ка, що воно готово наробити
ква
су.
– Але коли так, то я ніяк не мо
-
жу позволити на се віче. Об
го
во
-
рювання сеї справи може викли
-
кати ще більше роз
дразнення,
довести до непоряд
ків.
– Розуміється, пану старості се
ліпше знати,
– мовив
спо
кі
йно
Кши
вотульський.
– Але я б на
мі
сці пана старости поступив
іна
кше.
– А то як?
– Я позволив би на віче. Нехай
люди виговоряться,
то їм буде
ле
гше. Можна би й вияснити їм
справу...
– Не поможе вияснювання, – з
за
клопотанням у голосі мо
вив
ста
роста. – Справа реформи тої
каси дуже непопу
ля
р
на.
– Чи пану старості так дуже
залежить на тім, щоб каса бу
ла
зреформована справді так, як
того хоче пан марша
лок? – заки
-
нув з лукавою байдужністю
граф. Пана старо
сту вкололи чо
-
гось ті слова так, немовби він
го
лим тілом сів на в’язанку кро
-
пиви. Він витріщив залякані очі
на Кши
вотульського, боячи
ся з
його боку якогось удару. А потім
говорив сквапливо:
– Мені? А Боже мій, я в тій спра
-
ві зовсім не інтересова
ний. Мені
тілько ходить о спокій у повіті.
– Власне є рація позволити на
се віче. Бо коли непопу
лярна ре
-
форма буде ухвалена, а люди не
будуть мати наго
ди виговори
-
тися, то може прийти до гірших
непорядків. А коли ві
че, пору
шу
-
ю
чи сю справу, ви
кличе в повіті
рух і протести против реформи і
спинить її переведен
ня, то й се
не біда, бо, по моїй думці, ре
-
форма непотрі
бна і для ін
те
ре
-
сів селян шкідлива.
– Так пан граф думають? – яки
-
мсь пісним голосом
мовив ста
-
ро
ста.
– Так.
– Га, в такім разі...
Він дипломатично не докінчив
речення і перекинув роз
мову на
іншу тему.
Ще того самого дня в канцеля
-
рії п[ана] старости яви
вся й пан
маршалок Бри
кальський. Він, як
і всі видніші шлях
тичі в повіті,
мав звичай кождого разу, коли
був у місті, за
й
ти хоч на пару мі
-
нут до староства, щоб по
інфо
р
-
муватися про стан і напрям вну
-
трі
шньої політики, або, як гово
-
ри
лося в товари
ськім жаргоні,
понюхати, який вітер віє. Ста
ро
-
с
та зустрів маршалка коло две
-
рей канцеля
рії і живо про
стя
-
гнув йому обі руки.
– А, вітаю коханого маршалка!
Що чувати доброго? Все гаразд,
не правда? А у мене новина, пі
-
кантна новина.
– Пікантний, значить: колючий,
– з усміхом мовив мар
ша
лок.
– Ну, як кому і для кого. Наші
кохані демагоги скликають на
-
ро
дне зібрання до міста.
– Народне зібрання? Яке?
– Хлопське.
І пан староста пояснив, хто
скликає і з яким порядком дн
е
-
вним.
– Догадуюся! – мовив марша
-
лок. – Догадуюся, що то за по
ві
-
тові справи будуть... Ну, а що ж
пан староста? Позволи
ли на се
віче?
– Думаю, що нема причини не
по
зволити, – з уданою просто
-
тою мовив староста.
Пан маршалок аж підскочив у
фотелі.
– Нема причини! – скрикнув. –
Але ж се бунт, се початок розру
-
хів! Але ж після того ми не мо
-
жемо бути певні життя ані ма
-
йна.
– Ну, не думаю, – спокійно ці
-
див староста. Пан маршалок споважнів.
– Пане старосто, прошу не забу
-
вати, що ви відповідаєте за спо
-
кій і порядок у повіті.
– Се так, але я не розумію, чим
тут вони загрожені.
– Ах, пан староста жартують!
Не розумієте!.. Ну, тут не треба
ве
ликої геніальності, щоб зрозу
-
міти. Вже з дописей того пана,
що скликає се віче, можемо до
-
гадатися, яким ду
хом будуть на
-
віяні ті його реферати. Дема
-
гогічні юд
же
н
ня, підбурю
вання,
чорнення і підкопування всякої
по
ваги і власті – все те, що досі
шириться у нас тілько по кра
п
-
ли
ні, по закутках, потає
мно, те
-
пер вилізе на трибуну, зареве, як
дзвін, одержить, так сказати, са
-
нкцію за
конності. Пане ста
-
росто, пане старосто! Я думаю,
що ваш обов’язок у пе
ршій лінії
– рятувати повіт від сеї пошесті.
– Смію звернути увагу пана
маршалка, що у нас є також
закон про збори, який позволяє
скликувати зібрання з та
кою
програмою, як подана ось тут, і
що, крім усяких інших обо
-
в’язків, я маю також обов’язок
респектувати закон.
– Га, га, га, га! – зареготався ма
-
ршалок. – Се чудово! Се спра
вді
монументально! Пан староста
пригадали собі існуван
ня закону
– і то якраз у найменше відпо
ві
-
д
ній хвилі. А бодай же ви здо
-
рові були, наш солодкий госпо
-
дарю! За
кон! Ро
зуміється, і ми
чували дещо про закон, але аж
надто добре знає
мо, що закон –
се теорія, що в книжці, на папері
виглядає дуже гарно, а прак
ти
-
ка, жива дійсність має свої спе
-
ціальні закони, далеко не такі
гладкі та зокруглені, а зате пов
-
ні розгалу
жень, закарлюк та рі
-
знородності. Тому паперовому
законові я не уймаю ані честі,
ані поваги – бо
рони Боже! Нехай
він собі здоров жиє і сидить у
ваших ко
дексах на многа літа. Я
тілько бажав звернути увагу па
-
на ста
рости на спеціальні від
но
-
сини нашого повіту, які, по мо
їй
думці і по мойому глибокому пе
-
реконанню, ніяким сві
том не по
-
зволяють нам тепер на такий
лю
ксус, як за
інавгурування по
-
лі
тично-демагогічної геци.
Пан староста слухав уважно сих
слів, присівшися в фо
телі напро
-
тив пана маршалка і підперши
рукою гладко ви
голене підбо
-
рід
дя, згори обрамоване шпако
-
ватими вже фа
воритами. Його
лице зробилося зовсім ме
ртве,
майже дерев’яне, страти
вши ту
лукаву усмішку, з якою він упе
-
ред трібував пана маршалка,
стараючись витягти його на сло
-
во. А коли пан маршалок, за
ди
-
хавшися, пере
рвав свій ви
клад,
пан староста промовив:
– Непотрібно пан маршалок пе
-
ре
конують мене про те, що я
знаю й сам. На віче я досі не дав
дозволу і в усякім разі маю ще
кілька день часу. За той час я му
-
шу доповнити всіх законних фо
-
р
мальностей, а поки що я хо
тів
від пана маршалка так кон
фі
-
ден
ціально почути, як задив
ля
-
ється обивательство повіту на
сю справу.
– О, пане старосто, – аж скрикнув
пан маршалок, – але ж тут
не мо
-
же бути двох думок! Ані най
мен
-
шого сумніву, що все обива
тель
-
ство думає так, як я. За се можу
ручити голо
вою.
– В такім разі голова пана мар
-
шалка була би вже страче
на, –
знов з лукавим усміхом мовив
ста
роста.
– Як то страчена?
– А так! Я вже говорив де з ким
із обивателів і чув думку, що ві
-
че треба конче дозволити.
– Невже се так! – скрикнув мар
-
шалок, зриваючися з міс
ця, і ті
-
ль
ки тоді похопився, що сей ви
-
крик був нетактов
ний. От ти
м-
то він зараз сів і, кланяючись
старості
, мовив:
– Дарують пан староста, се мені
нехотя вирвалося. Я да
лекий від
того, щоб подавати в сумнів –
мій Боже, але ж так, так! Я по
-
винен був знати се відразу. У нас
є один чо
ловік, що у всім і всюди
має відмінну думку від ці
лого
зага
лу обивательства. Не буду
називати його, але я певний, що
пан староста власне на нього на
-
скочили.
Староста всміхнувся весело.
– Розумію дуже добре, що ся
но
ва геца – се вода на млин того
па
на. Але надіюсь, що пан ста
-
роста знають властиву ціну його
опінії...
– Впевняю коханого маршалка,
що зроблю все, що змо
жу, аби
спокій і гармонія в повіті не бу
-
ли заколочені.
Се запевнення заспокоїло пана
маршалка, але проте, вер
таючи
до свого Буркотина і чуючи з рі
-
зних боків розмови селян про
близьке віче, він не дуже-то
спокійно ждав най
ближчого то
-
ргового дня.
Та ще більше неспокою і турбо
-
ти мав сими днями пан староста.
Се був бюрократ старої школи,
вихований в дусі абсолютисти
-
чної системи, коли про волю і
бажання наро
ду не питав ніхто,
а під фірмою цісарських пате
н
-
тів та ін
тиматів панувала все
-
вла
дно і необмежено бю
рокра
-
тія. І тепер, хоч від заведен
ня
конституції минуло вже звиш
двадцять літ, пан староста жив і
поводився в пові
ті зовсім як
самостійний і самовільний са
-
трап, без якого волі і доз
волу
ніщо не повинно було діятися.
Йому лишалося ще до
служити
кілька літ до пенсії, і він бажав
дослужити їх у спокої і вийти на
емеритуру з атестатом взірце
-
вого уряд
ника і з ордером. Сама
думка про те, що в його повіті,
під його управою, має розпоча
-
тися якийсь лю
довий рух, який
– він був про се свято перекона
-
ний – має в далекій пер
с
пе
ктиві
револю
ційні цілі, ворожі тепе
рі
-
ш
ньому
держав
ному порядкові,
– сама ся думка була йому не
-
при
ємна, ду
шила його, мов за
-
надто тісний ковнірик. Як радо
був би він одним-однісіньким
грімким quos ego! [61]
здушив у
за
ро
ді, стер з лиця землі всі за
-
ходи ко
ло викликання сього ру
-
ху! Але що ж, навіть те дуже по
-
верхове і недокладне знання
«но
вих» законів, яким розпо
ря
-
джав він, показува
ло йому, що
сього вчи
нити не можна. Певно,
довголіт
ня бю
ро
кра
ти
чна прак
-
тика на
вчила його тої великої
[61]
- Ось я вас! (лат.).
– Ред.
правди, що ко
ж
дий закон – се
брама, і від волі і зручності до
-
сві
дного адмі
ністратора зале
-
жить, чи і для кого сю браму від
-
чинити, а кому й коли її зам
-
кнути. Та проте сам факт, що
Євгеній, молодий адвокат, нев
-
важаючи на батьківські осто
ро
-
ги, таки поважився зробити йо
-
му сю прикрість і скликати пе
р
-
ше в сьому повіті і загалом поза
межами Львова народне віче, –
сам той факт наповняв його сер
-
це жалем і пере
се
р
дям. Пан ста
-
роста довго обдумував, як йому
поступити в сьому разі, вкінці
покликав комісара і велів йому
на завтра назначити Євгенію
визвання до пана старости.
Коли другого дня Євгеній яви
-
вся в назначеній годині, пан ста
-
роста приняв його дуже чемно,
просив сідати, по
трактував ци
-
гаром, а коли Єв
геній не менше
чемно подякув
ав і запитав, чим
може служити пану старості, сей
на
дягнув на своє лице знов ма
-
ску стурбованого батька і мо
вив
добродушно-сумовито:
– Пане меценасе! Недобрий з
вас чоловік! Я думав, що бу
демо
жити з собою по-приятельськи,
а тим часом – мій Бо
же, кілько
клопоту маю раз у раз через вас!
Спершу оті історії з тим фізиком,
з тим Шнадельським, оті дописі,
оті дисциплінарки – ну, скажіть,
треба вам було того?
– Мені? – здивувався Євгеній. –
Хіба я робив се для влас
ної ко
-
ри
сті
? І, головно, хіба я зробив
щось злого, неспра
ведливого?
– Пане, пане, – мовив ще сумні
-
ше староста. – Збоку на вас ди
-
витися, виглядаєте як розумний
чоловік, а говорите, як дитина.
Знаєте, я по щирості до вас, як
батько, то не беріть мені сього
за зле. Але, їй-богу, мені вас
жаль. Самі собі під
ри
ваєте ґрунт
під ногами. Дав вам Бог талант,
енергію, ка
н
целярію, йде добре
– оженились би, звили б собі сі
-
мейне гніздо, дбали б про сім’ю...
Та ні, вам захочується пу
ска
тись
на такі авантюри...
– Дарують пан староста, – про
-
бував протестувати Єв
геній, але
староста не дав йому докі
нчити.
– Ну, ну, прошу не ображатися!
Я ж се не з злого серця. А щирої
думки старого бюрократа може
-
те раз вислухати. Я давно бажав
поговорити з вами по щирості,
то вже виба
чайте, що скористаю
з сеї нагоди. На чім то я став?
Ага, ава
нтюри... Я з намислом
ужив сього слова і не відступлю
від нього. Бо прошу, як же іна
-
кше назвати всі оті ваші за
ходи
в справах, що властиво мо
гли б
вас і зовсім не обхо
дити? Спра
-
ви, з яких ви не винесете ні ко
-
ристі, ні почесті, ні слави, хіба
лайку, компрометації, роздрату
-
ван
ня влас
них нервів, обурен
-
ня та ворожнечу многих і
впли
во
вих противників? Як же
се назвати, як не авантюри, дон
-
кіхотство? І пощо вам сього, пи
-
таю ще раз? Пощо?
– Дарують пан староста, але мій
фах такий, що мушу уй
матися за
невинними і покривдженими.
– Пане меценасе! – з виразом
ба
тьківської поваги в го
лосі
скри
кнув пан староста. – Не го
-
во
ріть до мене як до гі
мназіаста,
якому імпонують га
рні фрази! О
так, і я колись був у гімназії, і з
запалом читав Шек
спірового
«Ко
роля Лі
ра», і пла
кав зі зво
ру
-
шення над словами «нема в світі
ви
ну
ватих». Але пізніше я зро
зу
-
мів, що Шекспір не без при
чини
вложив сі слова в уста божеві
ль
-
ного. Так, сі сло
ва якраз антипо
-
ди правди. З на
шого урядового,
адміністрац
ійного становища не
-
ма в світі невинних, а го
во
рити,
що ко
мусь від уряду діється
кри
вда – се або зло
чин, або бо
-
же
ві
л
ля. Я не жартую, пане, і не
бавлюся в пара
докси. І для того
я щиро жа
лую вас, що ви отсе
сходите на дорогу, по моїй дум
-
ці, абсолют
но хибну і шкідливу,
на до
рогу, де я мушу і буду по
-
борю
вати вас усею силою, вся
-
ки
ми спо
со
ба
ми, чу
єте? – вся
-
ки
ми
способами!
– Впевняю пана старосту, – мо
-
вив усміхаючись Євгеній, – я ані
на хвилю не надіявся знайти в
пану старості союзни
ка в своїй
роботі.
– Ну, ще чого не стало! – бурк
-
нув пан староста.
– А щодо поборювання, то що
ж, воля пана старости. Я мо
жу
ті
лько одного бажати, щоб се
поборювання велося на строго
законній дорозі так само, як я
держав і буду дер
жа
тися строго
приписів закону.
– І ручите за те, що весь отой
рух, який ви хочете інсце
ну
вати,
буде держатися законної дороги
і в законних ме
жах?
– Щодо себе, ручу вповні. Щодо
інших – тут багато зале
жати бу
-
де від того, чи самі власті неза
-
конними поступка
ми і навмис
-
ною провокацією не зіп
хнуть
лю
дей із за
кон
ної дороги.
– Пане, прошу не забувати, з
ким говорите! – фукнув ста
ро
-
ста, помалу скидаючи з лиця ба
-
тьківську маску.
– Говорю рro futuro, [62]
отже,
ні
кому докору ані закиду не ро
-
блю. А що незаконне поступу
ва
-
н
ня і провокації з бо
ку властей –
[62]
- На майбутнє (лат.).
– Ред.
раrdon, з боку поодиноких орга
-
нів – дуже мож
ливі, сього, наді
-
юсь, пан староста не схочуть пе
-
речити.
Пан староста мовчав добру хви
-
лю, немов потопаючи в важкій
задумі. А потім, простягаючи Єв
-
генію руку, мовив з не
зви
чай
-
ною сердечністю:
– Пане Рафалович, не будемо
го
ворити про се. Прошу,
да
йте
руку. Будьмо приятелями!
Рафалович глядів на нього за
-
чудуваними очима, але ру
ки не
по
давав.
– Прошу вашу руку! – мовив ста
-
роста. – Зробіть мені одну мале
-
нь
ку річ, про яку буду отcе про
-
сити вас. Добре, при
рі
каєте?
– Не знаю, чи зможу зробити те,
чого хочеться пану ста
ро
сті?
– Але зможете, зможете! Чому
ні? Се ж від вас одного за
лежить.
– Що ж се таке?
– Але обіцяйте наперед!
– Дарують пан староста, я хоч
молодий чоловік, але на гру в пі
-
жмурки таки застарий.
– А то упертий русин! – мовив
староста, маскуючи свою злість
добродушним усміхом. – Ніяким
способом його не пі
дійдеш. Ну,
що діяти, треба говорити просто
з моста. Так ось слухайте, пане
меценасе, про що я хотів проси
-
ти вас. Зробіть се для мене,
спеціально для мене: відложіть
се своє віче на пізніше, ну, так на
весну або на петрівку.
– Не можу, пане старосто! – рі
-
шучо мовив Євгеній.
– Чому не можете?
– Важні справи наспіли тепер у
повіті, треба обговорити їх, по
-
яснити народові.
– Думаєте про реформу каси?
– Між іншим і про се.
– А якби я власне задля сього
заборонив се віче?
– Задля сього?
– Так, щоб не викликати в пові
-
ті роздразнення.
– Але ж ся справа вже тепер ви
-
кликає роздразнення, а коли ві
-
че буде задля сього заборонене,
то весь народ готов сказати, що
політичні власті покривають не
-
коректне по
сту
пування ради по
-
вітової. Чи се причиниться до
вспо
коєння повіту, пан староста
осудять самі найліпше.
– Прошу мене не вчити! Я знаю,
що роблю, і заявляю вам, що ва
-
ше віче не відбудеться. – Чи се формальна заборона? –
запитав Євгеній встаючи.
Пан староста був невдоволе
-
ний із себе, що так вихопи
в
ся і,
схилившися над своїм бюрком,
почав перебирати якісь папери,
бурчачи щось під носом. Вкінці
переміг себе.
– Н-ні. Резолюцію дістанете на
письмі. До побачення.
– Моє поважання!
Євгеній уклонився і вийшов. А
коли пролунали його кро
ки і за
ним замкнулися двері старости
-
нського передпо
кою, пан старо
-
ста написав кілька слів на уря
-
довій півч
вертці паперу, подзво
-
нив на возного і, подаючи йому
сей папір, мовив остро:
– Зараз бігай до Мотя Парнаса!
Се для нього визвання. Нехай за
-
раз прийде сюди!
Мотьо Парнас був властитель
заїзду, у якого Євгеній на
няв був
шопу, де мало відбутися віче.
L
Другого дня пополудні до Єв
-
генія прибіг Мотьо Парнас і, кла
-
дучи перед ним на столі п’ятку,
мовив якось несміло:
– Перепрошаю пана меценаса...
– А вам що, пане Парнас?
– Звертаю пану завдаток.
– Завдаток?..
– Ну, адже пан меценас дали
мені завдаток на винайм...
– Ну, так що ж з того?
– Звертаю пану завдаток. Не
можу пану винаймити.
– А то чому? Чи вам ціна зани
-
зь
ка?
– Е, що ціна! Чи я з паном ме
це
-
на
сом торгувався за ціну? Що
пан дали, то я взяв.
– Ну, так чого ж не стало?
– Знають пан... боюся... знають
пан, то деревляна шопа... там бу
-
де багато народу... з люльками,
цигарами... не дай Боже неща
-
стя...
– Але ж, пане Парнас! З лю
-
лькою ані з цигаром нікого не
пу
с
тимо.
– А все-таки я боюся. Знають
пан, то стара халабуда...
Ану ж
за
валиться...
Євгеній зареготався.
– Ну, а може, ще земля не ви
-
тримає та затрясеться, що?
– Бодай пан здорові жартували!
Ну, ну! Але я прошу взя
ти назад
завдаток. Бігме, не можу вина
-
ня
ти!
– Не можете? Чому?
– Що я пану буду говорити, –
мовив жид, моргнувши хит
ро. –
Пан і без того знають.
– Староста заказав?
– Я того не говорю.
– Але не перечите. Ну, а якби ви
не послухали заказу?
– Ах, пане меценасе! Як же я мо
-
жу? Адже я бідний чо
ло
вік. Пан
староста і пан комісар можуть
мене знищити. Ду
же мені жаль,
що не можу пану меценасові
слу
жити, але, бі
гме, не можу – бі
-
гме, не можу!
Євгеній узяв свій завдаток і, по
-
прощавшися з Парнасом, пі
шов
у місто шукати іншого локалю
на відбуття віча. Він мав таке
чут
тя, як чоловік, що в пітьмі
натрафить на стіну і не знає, де
й як її перелізти або обійти.
Переходячи попри Вагманів
дім, Євгеній побачив здале
ка, як
перед звісною йому хвірткою
стояла бричка, запря
жена парою
шпаків, а в хвіртці стояв Вагман,
раз у раз кла
няючися графові
Кшивотульському, що про щось
ласкаво толкував із ним. Та поки
Євгеній наблизився, граф щиро
стиснув руку Вагмана, сів на
свою бричку і за хвилю щез, ли
-
шаючи за собою легеньку куря
-
ву змерзлого снігу.
– Здорові, пане Вагман! – мовив
Євгеній, порівнявшися з Ва
гма
-
ном. – А я й не знав, що пан граф
та
кож ваш кун
дс
ман.
– Знають пан, лихвар і ксьондз
заглядають найліпше
в лю
дські
душі. Обом люди говорять таке,
чого не скажуть
нікому іншому.
– Але графа Кшивотульського
всі вважають грошовитим.
– Що ж, вільно людям уважати
його, яким хочуть. Куди пан ме
-
ценас ідуть?
– Знаєте, пане Вагман, клопіт
маю.
– Ну, який клопіт? – зацікави
-
вся Вагман. Євгеній розповів йому свою ро
-
змову з Парнасом і згадав про
свій намір – шукати іншого ло
-
калю на віче.
– Гм, шкода вашої праці, пане,
–
мовив Вагман.
– Коли пан старо
-
ста схоче, то кождий інший жид
зробить
вам те са
ме: завдаток
візьме, а потім зверне. Навіть у
остатній хвилі зверне.
– Що ж його робити? Хіба йти
на передмістя і замовити яку
сто
долу у передміщанина?
– Трудно буде. Ще стодоли по
-
вні соломи, не пообмолочу
вали.
– Може, де найду, – мовив Єв
-
геній, не тратячи надії, і пусти
-
вся шукати фіакра, щоб їхати на
передмістя. Вагман ішов обік
нього і мовчав хвилю, очевидно,
перебираючи щось у своїх дум
-
ках. Нарешті зупинився.
– Ні, пане меценасе! Я вам щось
пораджу.
– Ну що таке?
– Лишіть ви мені сю справу. Я
вам ще сьогодні, а найдалі за
-
втра подам відомість. А вла
сти
-
во... ну, та вже побачимо. А коли
би з мойого плану нічого не вий
-
шло, то ще завтра маєте час шу
-
кати шопи на передмісті.
– Завтра остатній день. Адже
про новий локаль знов тре
ба за
-
ві
домити староство. Ну, а що ж
ви думаєте зробити?
– Що се пана обходить? Я маю
свій план. Най пан меценас ідуть
додому і чекають. Маю надію,
що все буде добре.
Євгеній не допитувався далі і
пішов додому, а Вагман по
дався
до помешкання пана бурмістра.
– А, пан Вагман! Рідкий гість!
Прошу, сідайте! – мовив бу
рмі
-
стр, приймаючи Вагмана в своїм
кабінеті. Вони були товариші ще
з дитинячих літ, але пізніше їх
дороги розій
шлися, і хоч жили в
однім місті, вони здибалися рід
-
ко, тим більше, що належали на
-
віть яко жиди до різних таборів:
бурмістр, цивілізований жид,
держався партії т[ак] зв[а
них]
ні
мецьких жидів, між якими бу
-
ло декілька таких, що так, як і
бурмістр, грали ролю польських
патріотів, – а Ваг
ман належав до
жидів-старовірів, хуситів. Та
про
те бур
містр занадто добре
знав Вагмана, а особливо його
гро
шо
ву силу, щоб мав дивитися
на нього ворожо або з пре
зи
р
-
ством, а Вагман зі свого боку був
певний, що німецька оде
жа і
польський патріотизм не висту
-
дили у бурмістра жи
дівського
серця.
– Чим можу вам служити, пане
Вагман? – мовив бурмістр, коли
Вагман сів, а він заняв місце на
-
против нього. – Що вас при
во
-
дить до мене?
– Маленький ґешефтик.
– Дай Боже, щоб він був доб
-
рий! – з усміхом мовив бу
рмістр,
мимоволі якось впадаю
чи в тон
жидівської розмови.
– Знають пан бурмістр: для ба
-
га
ча нема злого ґешефту, а для
бідного нема доброго ґеше
фту.
А я приходжу з дуже бідним ґе
-
шефтом.
– Ну, жартуйте!
– То би багато говорити. То за
-
пу
тана історія. Так збоку по
ди
-
ви
тися, то дурниця – тьфу! А
при
дивившись ближче, то вона
сягає дуже глибоко. То мозок чо
-
ловікові сохне, ко
ли вдуматися.
Чули пан бурмістр, що там у Ро
-
сії роблять? Як там на жидів ки
-
да
ються? Ай, ай, страшно поду
-
мати!
Се було якраз в часі перших
антижидівських розрухів на Ук
-
ра
їні, [63]
розрухів, які серед
галицьких жидів зробили бу
ли
величезне вражіння.
– Ай, ай! – повторяв Вагман, ха
-
паючися за пейси. – Жінок, дітей,
старців, хорих викидають на мо
-
роз, майже голих, голо
дних! А
[63]
- Перші єврейські погроми в
Україні сталися в Єли
са
вет
граді, Ки
-
єві, Жмеринці, Конотопі, Смілі, Одесі
та інших мі
стах у 1881–1882 рр.
що маєтків понищено, пора
бо
ва
-
но!
– Що ж ми на се порадимо, пане
Вагман, – холодно мовив бу
рмі
-
стр. – Знаєте самі: що ми мо
гли,
то робили. Складки складали...
– Пане, я не про складки! Що
там складки! Вони можуть над
-
го
родити хоч почасти понесену
шкоду. Але того, що люди тер
-
плять і терпіли, того страху, го
-
лоду, побоїв і не
вигід, того ніякі
складки не надгородять.
– Людська річ терпіти, – мовив
бурмістр і зачинав потро
хи ди
-
вуватися, куди властиво гне
свою розмову Вагман.
– Людська річ терпіти, – так,
так, людська річ! – повторяв Ва
-
гман. – Але розумного чолові
ка
річ по змозі уникати терпін
ня
,
запобігати терпінню, так роби
-
ти, щоб люди не те
рпіли. Поду
-
майте, пане бу
рмістр, за що те
-
рплять ті лю
ди? За те, що вони
жиди. Не за що інше. Ка
жуть:
жиди п’яв
ки, шахраї. Але ж між
тими, що потерпіли там, у Росії,
була найбільша часть бідних ка
-
п
цанів, перекупнів, шевців, кра
-
вців і інших дрібних ремісників.
За що ж вони потер
піли? Чи ж не
лише за те, що вони жиди?
– Найбагатші жиди, найбільші
ка
піталісти та промислов
ці, ті
не потерпіли нічого, бо ті сидять
собі в Києві, в Вар
шаві та Пете
-
рбурзі, як у Бога за дверми, – з
демократич
ним пафосом мовив
бурмістр.
– Ой, то-то й є! – мовив Вагман.
– А тепер подумайте, ко
ли б так,
не дай Боже, і в нас прийшло до
чогось подібного.
– У нас! – мов ужалений скрик
-
нув бурмістр. – Відки ви при
хо
-
дите до сеї думки? Хіба ж ви що
чули? Нагрожувався хто?
– Ах, пане бурмістру! Хіба ж то
така неможлива річ? Хіба ж нам
треба чекати, аж почуємо по
гро
-
зи або, може, вже го
товий ве
-
реск?
– Ну, у нас інша річ, у нас до то
-
го ніколи не прийде, – успокоє
-
ний в одній хвилі, мовив бу
рмі
-
стр. – І там було би не ді
йшло,
якби сам уряд потихо не по
зво
-
ляв. Що я кажу: потихо? Деякі
урядники таки голосно за
охо
чу
-
вали гоїв до нападів та розбоїв!
А у нас се неможливе.
– Неможливе! Ой, пане бу
рмі
-
стру, ніхто з нас не знає, що в
Бога можливе, а що неможливе.
А відносини у нас зовсім не ліп
-
ші, ніж у Росії. Нарід бідний, те
-
мний...
– Хіба ж одні жиди тому винні?
– Не скажу, що одні жиди, але
на
рід нас уважає своїми най
бі
-
льшими п’явками, а при
йде що
до чого – найменша іскра, і вибу
-
хне огонь, і жиди – ми всі, винні
й невинні – бу
дуть відповідати
за всі ті гріхи, яких не раз ані
вони не сповнили, ані їх батьки,
ані діди. Се мені ви
дається дуже
можливим, і се мене дуже тур
-
бує. Здавна турбує.
– Але на се в нас нема ради, –
мовив бурмістр.
– Невже нема ради? Неможли
-
во, щоб не було ради! І се ви го
-
ворите, чоловік світлий, уче
ний!
Ну, я сьому не по
вірю. Або ви не
почуваєте вже себе жидом, або
не пробува
ли ніколи думати про
сю справу.
– Чи я почуваю себе жидом? – у
задумі мовив бурмістр. – По щи
-
рості скажу вам, пане Вагман: се
не дуже велика приємність по
-
чу
вати себе жидом. Весь вік я
борюся про
тив того почуття, си
-
лкуюся заглушити його в собі,
приду
шити, вирвати з коренем і
досі не можу. Не говорю про
релігію – се справа окрема, яка
не має нічого спільного з тим
почуттям спільності і солідар
н
о
-
сті з темною та бруд
ною жидів
-
сь
кою масою. Своєї релігії я дер
-
жуся...
– Наскілько вона вам вигідна, –
пе
ребив з докором Ваг
ман. – Да
-
руйте, пане бурмістру, але вже
коли по щирості, то по щи
рості.
Признайте, що ся релігія вам і
подібним до вас сердечно бай
-
дужна, що ви зробили собі з неї
подушку, на якій вигідно мо
же
спати ваше сумління, задержали
з неї самі лише форми, а зовсім
прогнали духа.
– Що се з вами, пане Вагман, –
витріщився на нього бур
містр. –
Ви прийшли до мене поговори
-
ти про якийсь ма
ленький ґе
-
шефт, а зачинаєте залазити мені
з патинками в душу.
– Дарують пан бурмістр, – усмі
-
хнувся Вагман. – Я не ка
зав, що
мій ґешефт маленький. Він лише
вбогий, себто та
кий, що його не
можна отаксувати на гроші, що
тут тобі зараз зиску не дасть.
Але він великий, дуже великий, і
на
ша розмова простісінько йде
до його вияснення. Бачите: наші
жиди... маса... Ну, що вони? Чим
вони себе чують? У них релігія
заступила все. Вони видять у ній
Боже слово, повторяють те сло
-
во в своїх молитвах, деякі заг
ли
-
блю
ються в ньому – і на тім
конець. А де вони жиють, у якім
краю, серед яких людей і по
-
рядків, се їх мало обхо
дить. Ні,
не так кажу, і се їх обходить, але
лише настілько, що се все для
них нива, з якої треба збирати,
не сіявши. Чи вони чу
ють себе
горожанами сього краю? Чи во
-
ни дбають про йо
го добро, успіх,
славу? Їм се байдуже. Вони чу
-
ють се
бе зовсім чужими, а про
закони, про порядки в краю дба
-
ють лише настілько, наскілько
ті не перешкоджають їм бу
ти
жи
дами і визискувати решту
людності.
– З ваших уст такі слова, пане
Вагман! – чудувався бур
містр. –
Адже се так, як із моєї душі ви
-
нято. Адже се й була причина,
що я і подібні мені відлучилися
від тої жидівської маси, почали
думати про історію сього краю,
мішатися в його публічні інте
-
реси, працювати на громадськім
полі.
– Розумію, розумію, – з усмі
ш
-
кою мовив Вагман. – І я сам ко
-
лись передумав се все, перейшов
вашу школу – то зна
чить, не гім
-
назії, але мішався до політи
ки,
мало не пішов до повстання, по
-
тім жив у Відні, і носив німе
цьку
одежу, і говорив з рі
зними розу
-
мними людьми про розумні речі.
Я пізнав добре не одного з тих
ваших нових жидів, що ми їх на
-
зиваємо аси
мільованими, і, при
-
зна
юсь, роз
чарувався в них і
знов відстав від них.
– Розчарувались? Цікаво знати,
чому?
– Зараз вам скажу. Мені ви
да
-
лось – може, то не все прав
да,
але так мені видалось, – що ті
но
ві жиди стару жидівсь
ку душу
розірвали надвоє: одну поло
ви
-
ну відкинули, а дру
гу задер
жа
-
ли. А тілько, на нещастя, задер
-
жали гіршу, а відкинули ліп
шу.
– Он що! – вражений, скрикнув
бу
рмістр. – То пейси, ци
цес і яр
-
му
рка – то у вас ліпша поло
ви
-
на?
– Даруйте, пане бурмістру, – по
-
ва
жно відповів Вагман, – говорю
про душу, а не про форми, що
ма
ють і в мене дуже мале зна
-
чіння.
– У мене жадного, – з емфазою
мо
вив бурмістр.
– І тут даруйте, коли вам скажу,
що у вас вони мають да
леко бі
-
ль
ше
значіння, ніж у мене.
Бурмістр голосно зареготався і
вдарив себе долонею по коліні.
– Ну, се перший раз мені траф
-
ляється в отсьому кабінеті така
теологічна розмова! – скрикнув
весело. – Але го
во
ріть, говоріть,
ро
змова починає бути цікава,
хоч я, їй-бо
гу, не знаю, до чого се
все може довести.
– Зараз побачите, – мовив спо
-
кійно Вагман. – Отже, по
вторяю,
ті ваші нові жиди, аси
мілянти чи
асимілятори, по моїй думці, розі
-
рвали стару жиді
вську душу на
дві часті. Яка то стара жидівська
душа? Бачите, в ній зшиті були
до
купи: огонь старих пророків,
запал, засліплен
ня – коли хо
чете
– а все-таки громадський змисл
тих, що боронили Єру
салима від
римлян, що піднімали повстан
-
ня з Бар-Кох
бою, [64]
що разом
з Єгудою бен Галеві [65]
йшли з
Іспанії плака
ти на руїнах Єруса
-
лима і разом з галицькими ху
-
ситами йдуть умирати в долині
Йосафата. [66]
Отсе була одна
[64]
- Бар-Кохба
Симон – ватажок
юдейського повстання про
ти Рим
сь
-
кої
імперії у 131–135 рр.
[65]
- Єгуда бен Галеві (бл. 1080–
1145) – єврейський поет і філософ,
жив у Іспанії.
[66]
- Долина Йосафата
– одна з
око
лиць Єрусалима, згаду
вана в Бі
б
-
поло
вина тої душі. А друга поло
-
вина – то була та, що вихова
лась
у Єгипті, в тяжкій неволі, що в
пу
стині кла
ня
лась зо
лотому те
-
ля
ті, що бунтувалась проти Мо
-
й
сея, що за
войо
вувала Ханаан,
[67]
мордуючи ханаанітів аж до
ос
та
тнього нащадка, що потім
не хотіла вертати з Вавілону до
Пале
стини, що вела лихварські і
грошові інтереси в Ні
ніві, [68]
в
лії. За біблійним текстом – місце Ст
-
ра
шного суду.
[67]
- Ханаан
– стародавня назва те
-
риторії Палестини, Сирії та Фінікії. З
ХІІІ ст. до н. е. почалося завоювання
Ханаа
ну ізраїльськими племенами.
[68]
- Нініві
(Ніневія) – стародавнє мі
-
сто Ассирії. Тепер – на території Іра
ку.
Александрії [69]
і в Римі – од
-
ним словом, знаєте, що се за по
-
ло
ви
на. Та половина, що бажає
пану
вання над світом, але не хо
-
че нести одвічальності, яку на
-
кла
дає па
нування. Та половина,
що, знехтувавши наказ Письма
Свя
то
го – вчитися в бджоли і в
му
рашки, здавна ходила на на
у
-
ку до павука і давно пере
вер
-
шила його в його хитрощах.
– Зачинаєте бути поетичним,
па
не Вагман, – сухо і з від
ті
н
ком
погорди в голосі мовив бу
рмі
-
стр, – а се вам не до лиця.
– Хочете сказати, що мені, ли
-
хвареві, п’явці повітовій, не слід
[69]
- Александрія
– місто в Єгипті.
так остро судити інших, – мовив
з холодним усміхом Вагман. – О,
не бійтеся, я й себе не пощаджу,
я знаю добре, чого я варт, і ті
-
лько те знання дає мені відвагу
сказати свою думку про інших.
Та про мене прийде річ накінці, а
те
пер послухайте про себе і про
своїх. Ви почали асиміляцію від
того, що викинули з серця всяку
решту то
го гро
ма
д
сь
кого зми
-
слу, яким колись була сильна
наша нація. Ви не признаєтеся
до сього, навіть самим собі не
признаєтеся. Ви говорите, що
скинули тілько з себе жидів
ську
за
ско
ру
з
лість, виреклися пейсів,
халатів та цицес, а не хочете ба
-
чи
ти, що те виречення форма
ль
-
ностей для вас самих не фо
р
ма
-
льність, але знак глибокої пере
-
міни в вашій душі. Ви перестали
любити своє плем’я, його тра
ди
-
цію, перестали вірити в його бу
-
дущину. З усього націо
нального
добра вам лишилося тілько своє
«я», своя сім’я, мов одна тріска з
розбитого корабля. За сю тріску
ви вче
пилися і пробуєте прике
р
-
мувати її до іншого корабля,
найти іншу бать
ків
щи
ну, купи
-
ти собі іншу, нерідну матір. Чи
не дурите ви се
бе самих, коли ві
-
рите, що та інша мати полюбить
і при
го
р
не вас як своїх рідних? І
чи не дурите ви оту прибрану
матір, упевняючи її, що любите
її ліпше, як рідну? Не знаю, що
вам скаже ваше серце про ваші
власні почуття, але що
до тої ва
-
шої прибраної матері, то бу
дьте
певні, що її серце ані на хвилину
не відкривалося, ані не відкри
-
ється для вас, що для неї ви все
чужі, що в глибині душі вона
ненавидить вас, а чим більше ви
будете примилюватися їй, під
-
ле
щу
ва
тися їй, тим більше вона
буде погорджувати вами.
Пан бурмістр поблід. Вагманові
слова колупнули-таки його сер
-
це, але він пробував усе ще бо
-
ротися зі своїм чут
тям.
– Остро судите нас, Вагман,
остро і несправедливо.
– Може бути. Вповні справедли
-
вий тілько один Бог, той, що ба
-
чить усе, що кождий з нас ховає
на дні серця. Але сей, пане бу
-
рмістру, – слухайте, я також маю
свої єретицькі ду
мки – сей, по
мо
їй думці, зовсім не судить, ні
-
кого ні за що не судить, тілько
любить, і для того він так безмі
-
рно ви
щий від нас, для то
го він
Бог. Се тілько ми, дрібні, сліпі,
нужденні, судимо та ненави
ди
-
мо. Ну, але я не такий, може, не
-
справедливий, як вам здається.
Я виджу й добрі боки ва
шого,
асиміляторського руху, хоч вони
й невеликі.
– Цікаво знати, які вони, по ва
-
шій думці, – мовив бур
містр.
– В нашій давній вітчині, у Азії,
де спека велика, а джерел мало,
де погожа вода має інколи ціну
золота, є такий зви
чай, що ван
-
дрівець, натрафивши серед пус
-
ти
ні на джерело і угасивши в
ньо
му свою спрагу, вмивши в
йо
го хвилях ру
ки і лице, на від
-
хо
ді кидає в нього малу золо
ту
монету. Се немов його відпла
та
за добродійство джерела. От
же,
ви і всі асимілянти з давніх
давен видаєтесь мені тою золо
-
тою монетою, яку жидівська на
-
ція кидає в джерело, відки їй
довелось пити та освіжитись. Ви
наша данина тим наро
дам і кра
-
ям, що в тяжку годину дали нам
захист і приту
лок. Але не жа
-
дайте, щоб та данина була зана
-
дто велика. Адже неро
зумно бу
-
ло б жадати від вандрі
вця, що
пив воду з криниці, щоб у від
-
пла
ту за се і сам скочив до кри
-
ниці і втопився в ній. Те, що ви
робите і що робили не раз поді
-
бні вам – се з історичного боку
оправдане і конечне, і навіть
пожиточне для жидівської нації,
але не може бути її програмою,
бо се була би не програма, а са
-
мо
вбійство.
– Але чим же, по вашій думці, се
пожиточне для жидівсь
кої нації?
– запитав бурмістр уже без тіні
насміху в голосі.
– Чим пожиточне? Се ж ясно. Ви
посередники між нами і тими
на
ціями, що приняли нас. Ви
міст понад прірвою, і за вашими
плечима нам можна жити собі
вповні самостій
ним, своїм жит
-
тям, не збуджуючи надто вели
-
ких підо
зрінь, надто великої не
-
нависті. Давніше, в середніх ві
-
ках, коли ми жили серед чужих
народів зовсім відокремлені від
них, коли такого моста не було,
нам жилося далеко гірше. Пра
-
вда, ви се будете знати ліпше.
– Ну, ну, цікаво, цікаво почути
від вас такі погляди, пане Ваг
-
ман. Я ніколи не надіявся...
– Перепрошаю, пане бурмістр, –
мовив Вагман. – Ще хвильку те
-
рпеливості. Я ще не скінчив, не
дійшов до тої мети, до якої змі
-
ряє моя промова, і до того ґеше
-
фту, який привів мене сюди.
Признаєте тепер, що я зовсім не
такий ворог вашої асиміляції, як
звичайні хусити, що признаю в
певній мірі її рацію і навіть по
-
житочність. Але є одна річ, що
дуже багато уймає їй вартості і
виявляє її нещирість. Се та об
-
ставина, що жиди звичайно аси
-
мі
люються не з тими, хто ближ
-
че, але з тими, хто дужчий. У Ні
-
меччині вони нім
ці, се розумію;
але чому в Чехії також німці? В
Угорщині во
ни мадяри, в Гали
-
чині поляки, але чому в Варшаві
та в Києві вони москалі? Чому
жиди не асимілюються з нація
-
ми
слабими, пригнобленими,
кри
в
дженими та вбогими? Чому
нема жидів-словаків, жидів-ру
-
синів?
Бурмістр скривився. З сього бо
-
ку йому нелюбо було освітлю
ва
-
ти се питання.
– Може, то така наша натура, –
мовив далі Вагман, – що ми
на
-
віть там, де ходить о вибір при
-
браної матері, пи
та
є
мо не голо
-
су серця, але запитуємо поперед
усього: Wus tojgt mir dus? [70]
Та
тілько се кидає деяку тінь на
щирість усеї аси
міляційної робо
-
ти і – що найфа
тальніше – зна
ч
-
но об
ни
жує вартість тої асимі
-
ля
ції
в очах тих, з якими ви аси
-
мілюєтесь. Вони дурні, дурні, то
правда, але все-таки у них є очі, і
коли не те
пер, то в четвер вони
дещо поба
чать ними.
– Слухайте, Вагман! Сього, на
-
ре
шті, забагато. Зачинаєте гово
-
ри
ти так, як той адвокат-русин,
що докоряв мене моїм поль
сь
-
ким патріотизмом.
– Мав рацію, – мовив Вагман, –
[70]
- Яка мені з цього користь?
(євр.). – Ред.
бо польський патріотизм тут, на
ру
ській землі, не зовсім на місці.
– Ну, ще тілько того не стало,
щоб почали навертати ме
не на
руський патріотизм! – з грубим
реготом мовив бур
містр.
– Борони Боже! По-мойому, жа
-
ден жид не може і не пови
нен
бути ані польським, ані руським
патріотом. І не потре
бує сього.
Нехай буде жидом – сього до
-
сить. Адже ж можна бути жи
дом
і любити той край, де ми ро
-
дились
, і бути по
житочним, або
бодай нешкідливим для то
го на
-
роду, що, хоч нерідний нам, все-
таки тісно зв’язаний з усіми спо
-
ми
нами нашого життя. Мені зда
-
ється, що якби ми держалися
такого погляду, то й уся аси
мі
-
ля
ція була б непотрібна. Бо по
-
думайте: чи жадає хто від нас тої
асиміляції? Здається, ні. Але зате
кождому пожадане, щоб ми були
чесними і по
житочними члена
-
ми тої суспільності, серед якої
жи
вемо.
– Го, го, після теології мораліза
-
ція! – знов якимсь при
крим го
-
ло
сом мовив бурмістр.
– До якої я, лихвар і п’явка пові
-
това, знов-таки не маю права, –
гірко відрік Вагман. – Та я не хо
-
чу нікого моралізу
вати, що мені
за діло. Я тілько хотів ви
словити
свій по
гляд...
– Якого самі не держитесь! –
пе
рервав йому бурмістр.
– Власне якого сам держуся, бо
-
дай від кількох літ, відко
ли ся
справа почала прояснюватися
мені в голові. Бачите, коли вмер
мій син, я почав був дуже суму
-
вати. Мені так бу
ло, немовби зе
-
м
ля розпалася перед моїми но
-
га
ми
. Передо мною не стало до
-
роги, не стало мети. По
що я
жию? Для ко
го гребу й горну на
купу? Терплячи сам, я почав
розуміти терпіння інших, тих,
що не мають де голови при
хи
-
лити, не знають, що будуть їсти
завтра, не мають що в рот вло
-
жити нині, дивляться на му
ку
своїх дітей. О, я перед тим, яко
хло
пський лихвар, не мало ви
-
дáв такої нужди, але вона не
зворушувала мене. Все те було
чуже для мене, далеке від мого
серця. Я гріб на свою купу і не
дбав ні про що інше. Тепер, коли
син мій умер, у мене відкрилися
очі і я почав роздумувати. Зна
-
єте, мені здавалося не раз, що
одурію. Го
лова тріщала, я ходив
мов під обухом. Що вам гово
ри
-
ти ба
гато! Я додумався до того,
що треба вхопити палку з іншо
-
го кінця. Вперед я дер і висисав
хлопів, тепер я обернув свою
опіку на тих, що всиротили ме
-
не, а хлопам почав до
помагати в
їх біді. Я робив се незамітно,
зичив декому гроші на закупно
ґрунту на малі проценти, з яких
потім іще більшу часть дарував
довжникові, вишукував собі по
-
середників – попів, учителів, і
через них зичив більші суми на
закупно панських фільварків
або більших ґрунтових посілос
-
тей для селян. Ніхто сього не
знав і не знає, але ко
ли Підліски,
Горбове, Сокирчани і інші села в
кількох око
личних повітах поза
-
ку
плювали панські фільварки,
пови
куплювали назад ґрунти,
попродані вперед на ліцитаціях
жидам, то все те зробилося при
моїй помочі, моїми грішми. З ча
-
сом я обдумував сю справу чим
-
раз ширше, і мені вида
лося, що й
така робота може бути корисна
для нашої жидівської нації. Ба
-
чите, оті розрухи на Україні по
-
казали мені, що, працюючи над
виссанням і зруйнуванням русь
-
кого народу, ми, жиди, робимо
так, як робив той ци
ган, що, си
-
дячи на дубовій гілляці, сам під
-
рубував ту гілляку. Жи
вучи на
руській землі, ми громадимо над
своїми голо
вами пожежу ру
сь
-
ко
ї ненависті. Навіть порива
ю
-
чись до аси
мі
ля
ції, ми
:
асимілю
-
ємося тілько з тими, що душать і
ви
си
са
ють отих русинів, і тим
іще збільшуємо тя
гар, що при
-
гні
тає їх. І забуваємо, що на
руській землі живе нині більша
половина всього жидівського
племені і що грома
джена століт
-
тями ненависть може вибухнути
таким по
лум’ям, приняти такі
фо
рми, що наші протектори, по
-
ля
ки та мо
с
калі, не зможуть до
-
помогти нам нічого. І мені вида
-
л
ося конечним почати і до русь
-
кого берега від нас буду
вати
міст, почати робити хоч дещо
таке, аби ті русини мог
ли не са
-
мим лихом споминати нас. Я
знаю, коли вони ру
шаться по
-
троха
, дійдуть до деякої сили, то
і з жидів чимраз більше буде
при
хилятися до них. Але, по-
мойому, важно допомог
ти їм те
-
пер, коли вони ще слабі, коли ще
гнуться і не мо
жуть випростува
-
тись.
– То дуже делікатна спекуляція,
пане Вагман, і я не знаю, чи ба
-
гато жидів ви потягнете на неї.
– О, я й сам знаю, що небагато. І
мені не треба багато. Адже ж
досі я нікому не говорив навіть
отсих своїх думок. Вам першому
я вияснив їх, бо бачу в вас під
німецьким сур
дутом не задуше
-
не ще до решти жидівське серце,
не зовсім іще розполовинену
ста
ру жидівську душу.
– Дякую за комплімент, – з ус
-
мі
хом мовив бурмістр, – а ті
лько
я й досі не бачу, яку ціль мала та
наша розмова.
– Тепер я можу сказати вам про
ту ціль і не потребую ля
катися,
що ви висмієте мене і викинете
за двері як шале
но
го. Бачите, за
пару день має тут у місті зі
бра
-
тися народ
не зібрання руських
хлопів.
– Чув я про се. Ну, та, мабуть, із
того нічого не буде, ста
роста не
позволить.
– Видите, він дуже рад би не
позволити, але троха боїть
ся
сьо
го молодого адвоката, що
скли
кає те зібрання. Для того
пан староста шукає бокової сте
-
жки і отсе вже на
казав Пар
на
-
сові, щоб не дав своєї шо
пи на
зібрання.
– Мусять наймити шопу в кого
іншого.
– І з кождим іншим таке саме
бу
де. Жидові пан староста при
-
гро
зить, а в передміщанина ви
-
на
йде знов щось інше і таки за
-
боронить зібрання. А мені би ду
-
же хотілося, щоб во
но відбу
лося.
– Вам?
– Так. Бачите, тут є й мій ма
ле
-
нь
кий інтерес. Та хлопська на
ра
-
да буде головно звернена проти
реформи повітової каси.
– Ах, то се ви на маршалка Бри
-
кальського острите зуби! – смія
-
вся бурмістр.
– Так. Він найбільше причини
-
вся до мого осирочен
ня, через
ньо
го мій син пішов землю гри
-
зти, і я хотів би від
платитися йо
-
му. А тепер, думаю, надійшла по
-
ра.
– Ну, я там не входжу в ваші
плани. Але не розумію, чим би я
міг допомогти вам.
– Ужити свого впливу в пана
старости, щоб таки позво
лив на
се зібрання.
– Думаю, що се буде трудно.
Знаєте самі, коли староста на що
завізьметься, то робиться впер
-
тий, як бик.
– Ну, на впертого бика є також
способи. Можна зайти йо
го хи
-
трощами.
– А то як?
– Або я знаю? Різні можуть бу
-
ти способи. Я думав, що ви своїм
правничим розумом борше щось
видумаєте, ніж я. Ну, та мені
при
йшов до голови один кон
-
цепт.
І Вагман, нахилившися до бу
р
-
містра, почав щось шепта
ти йо
-
му до уха. Се була його стара ли
-
хварська привичка, бо ж у кабі
-
неті не було нікого, хто міг би
був підслухати його.
В міру Вагманового шептання
бурмістрове лице прояснювало
-
ся, прояснювалося, а накінці він
вибухнув голос
ним сміхом.
– Чи ви здуріли, пане Вагман!
Також концепт! Га, га, га!
– Ну, я не кажу, щоб се був най
-
мудріший концепт, – мо
вив Ваг
-
ман, також усміхаючись, – але
даю вам те, що маю. Робіть з
тим, що знаєте. Тілько скажіть
ме
ні одно: чи зго
джу
єтеся зро
-
би
ти в тій справі те, що бу
дете
могти?
– Що ж, нехай буде й так. Троха
се дивна і незвичайна для мене
роля, але що ж, ризикувати при
тім не ризикую нічого.
– Але ж навпаки, се буде тілько
корисне для вас.
– Ну, про користь мені байдуже.
Та вже, що маю робити, даю вам
слово. Зроблю, що зможу, а ваш
проект обдумаю ще докладніше.
Ще нині зайду до Парнаса і по
-
говорю з ним. Чи тому руському
адвокатові говорити що?
– Не треба. Якби що було потрі
-
бно, то я сам скажу йому.
– Ну, коли так, то добре. Завтра
поговорю зо старостою і про все
дам вам знати.
На тім вони і попрощалися.
LI
Другого дня пан староста сидів
нетерпеливо в своїй кан
целярії і
ждав нового подання від Євгенія
з донесенням про новий локаль,
у якому мало б відбутися віче.
Він нака
зав у подавчім протоко
-
лі, щоб, як скоро війде те нове
по
дання, зараз передати його
йому, і вже наперед обдумував
способи, як би звести на нінащо
й се нове подання, щоб не до
-
пустити до відбуття віча, але
так, щоб Євгеній не міг за
кинути
йому ніякої очевидної проти
-
взаконності. Але ми
нала година
за годиною, а подання не впли
-
вало.
«Що ж се, – міркував собі пан
староста, ходячи великими кро
-
ка
ми по своїй канцелярії. – Чи
мав би Парнас таки пола
коми
-
ти
с
я на гроші і дати шопу, не
-
зва
жаючи на мою ра
ду? Не при
-
пускаю сього. Жид боїться і був
цілий мокрий, виходячи від ме
-
не вчора. Чи, може, той панич,
одержавши Парнасову відмову,
надумався відкликати те чорті
в
-
ське віче? Се було би дуже розу
-
мно з його боку. Але власне для
того, що се було би розумно, я
думаю, що він сього не зро
бить.
Русин упертий, а особливо коли
ходить о зроблення якоїсь дур
-
ниці, якогось збитку, якоїсь при
-
крості іншому, то тут нема нія
-
кої сили, щоб відвела його від
раз повзято
го наміру. Але як со
-
бі знає. Локалю у Парнаса не бу
-
де мати, а коли нині не донесе
про інший локаль, то сам собі
при
пи
ше вину, коли я велю його
віче розігнати жандармами.
Серед таких енергічних мірку
-
вань застав пана старосту бу
р
-
містр.
– А, добрий день, пане Рес
се
ль
-
берг! Що там чувати?
– Дякую пану старості. Все до
-
бре.
– Що вас приводить до мене,
па
не Рессельберг?
– Маленька просьба. А власти
-
во аж дві.
– Ого! – сміючись, крикнув ста
-
ро
ста. – Що ж там такого?
– Та одна від того бідного Пар
-
на
са.
– Від Мотя?
– Так.
– Ну, чого ж йому треба?
– Прибіг учора до мене – зна
-
ють пан староста – мало не пла
-
че. «Пане бурмістру, – каже, – по
-
ря
туйте! Трафився ме
ні добрий
ґешефт. У моїм заїзді мало від
-
бутися зібрання хло
пів – адво
-
кат Рафалович платив за ло
ка
-
ль, а, крім того, я числив на до
-
хід». Знають пан староста, на
такім зібранні ба
лакають бага
-
то, а від балакання горло заси
-
хає – га, га, га! – а засохле горло
треба промочувати. А у Мотя є
кілька бочок пива, що воно –
при
знався мені одверто – тро
-
шки при
кисло. То звичайним го
-
стям годі його давати, але при
сій нагоді то було би пішло. Ну,
от він і плаче. Такий гар
ний ґе
-
шефт, золотий ґешефт, і пан ста
-
роста не позволяю
ть йому від
-
ступити локалю.
– І не позволю! Не можу ж я за
-
для Мотевого скислого пи
ва по
-
зволити, щоб мені під носом
бунтували повіт.
– Рація! Цілковита рація! Нехай
ідуть на передмістя бун
тувати.
Що має жид при тім заробляти?
– На передмістя?
– Ну, так. Рафалович уже вина
-
й
мив шопу у якогось перед
мі
-
щанина
. Там, надіюсь, зібранн
я
буде менше небезпе
чне, а Мотьо
може своє пиво вил
ляти зараз
до потоку...
– Я нічого про жадне зібрання
на передмісті не знаю і на жадне
таке зібрання не позволю! – мо
-
вив староста.
– Дарують пан староста, але я
хотів би висловити прось
бу – не
свою, а Мотеву, з якою я при
-
йшов сюди.
– Як то, ще просьбу? Адже ви
чули вже...
– Перепрошаю пана старосту. Я
нічого не міг чути, бо ще й не
сказав, чого мені треба. Я просив
би – тобто Мотьо Па
р
нас через
ме
не просить, щоб пан староста
не заказува
ли того зібрання.
– Ага, от чого йому треба! –
скри
кнув
староста.
– Прошу не розуміти мене хи
-
бно. Я не прошу, щоб пан ста
ро
-
ста позволили зібранню відбу
-
тися, – що мені до того, чи воно
відбудеться, чи ні. То вже пану
старості ліпше зна
ти, чи має во
-
но відбутися, чи ні. А нам важно
тілько те, щоб воно не бу
ло за
-
бо
ронене тепер.
– Як се так? Я не розумію.
– А то така проста річ! Пан ста
-
роста заборонять нині у Пар
на
-
са, вони відбудуть його на пе
-
ред
місті. Там вони ви
наймуть
локаль у такого, що не побоїться
розказу пана ста
рости. Пану ста
-
рості прийдеться забороню
вати
ті збо
ри, підуть рекурси, кло
-
поти. І, головно, той пан Ра
фа
ло
-
вич усе ще знайде досить часу
на телеграфування до намісниц
-
тва, до міністерства і готов до
-
би
тися того, що зібран
ня в озна
-
чений день таки відбу
деться,
тілько не у Парнаса і против во
-
лі пана старости. – Ну, се ще побачимо! – з завзя
-
т
тям мовив староста.
– Я не кажу, що так мусить бу
-
ти, але сього й пан староста не
заперечать, що так може бути. А
чи не ліпше було би зробити
інакше? Коли пан староста не
хо
чуть справді до
пустити до від
-
буття зібрання, то стати собі по
-
просту на формі, на букві за
ко
-
ну. Віче заповіджене, всі фор
ма
-
льності сповнені – добре. В озна
-
чений день віче збирає
ться, на
-
род валить до шопи – та
ки до
Пар
насової, пощо слати їх на пе
-
редмістя? – аж тут бух, при
хо
-
дять пан староста з місь
ким
буді
вничим і заявляють, що шо
-
па грозить заваленням і віче тут
відбутися не може. Против оре
-
чення будівничого в тій хвилі
неможливий ніякий рекурс, тре
-
ба би хіба деле
гувати спеці
аль
-
ну комісію. Отже, пан староста
вповні за
сло
нені від закиду яко
-
їсь самоволі, а зібрані мусять ро
-
зі
й
ти
ся з довгими носами. А за
-
ким розійдуться – се вже Мо
тьо
так міркує – не буде без того,
щоб на потіху не ви
пили і не
дали йому заробити дещицю.
– Гм! – буркотів староста, слу
-
хаючи сеї хитрої ради. – Das lässt
sich hören, lässt sich hören. [71]
Справді, се може бути ліп
ше, ніж
вдаватися в гризню відтепер.
Не
хай собі пани де
магоги до ос
-
татньої хвилі потішаються наді
-
єю; в оста
т
ній хвилі як грім упа
-
де на них розчарування, і вони
тим пе
в
ніше потратять го
лови.
[71]
- Це можна слухати, це можна
слухати (нім.).
– Ред.
– Отже, пан староста згоджує
-
ться не забороняти того зібран
-
ня тепер?
– Про мене, нехай буде й так.
За
бороню в остатній
хвилі.
– Отже, можу сказати Парна
со
-
ві, щоб узяв назад завда
ток від
Рафаловича?
– Нехай бере.
– Дякую пану старості! Серде
ч
-
но дякую. Се була б одна, Мо
те
-
ва, справа. А друга моя власна.
– Певно, в справі пропінації?
– Ні. На мій сором, знов політи
-
ч
на справа.
– Яка?
– Знають пан староста, у нас не
-
задовго мають бути вибо
ри до
кагалу. Та між жидами на
стало
велике невдоволен
ня, роз
драз
-
не
ння... Інтриги йдуть, одні про
-
тив одних ри
ють. До школи зій
-
ду
ться, то замість Богу моли
ти
-
ся, кри
чать, сваряться, одні од
-
ним пейси та бороди вимику
ють.
– Ов, а я й не чув нічого про се!
– Нібито наша хатня справа, а
про
те до того доходить, що годі
дати собі раду. І от між жи
дами
по
встала думка – скликати й
нам собі таке зібрання, як скли
-
кають хлопи.
– Що ви? Зібрання? Жидівське!
– скрикнув староста, ха
паючися
за голову. – Чи світ кінчиться?
– Ні, пане старосто. Се ми – кі
-
ль
ка нас – думали сюди й ту
ди і
придумали, що найліпше буде
дати людям вигово
ри
тися. Що
хто має против кого чи за ким,
нехай скаже.
– Але ж се нечувана річ – жиді
в
-
сь
ке зібрання! – дивував
ся ста
-
ро
ста.
– Хлопське також нечувана річ.
– І де ж би ви хотіли робити те
зібрання? Боюся, щоб у місті вам
не наробили заколоту.
– О, нехай пан староста не боя
-
ться! За спокій, за порядок я ру
-
чу. А зібрання скличу до своєї
коршми там, геть за мі
стом, за
рікою, за мостом, на Вигоді. Там
возівня велика, від міста далеко,
наради можуть собі бути хоч які
голосні – ніхто не почує.
– І ви не жартуєте, пане Рес
-
сельберг? Ви справді хочете
скликати жидівське зібрання?
– Зовсім без жарту. Ось прошу,
осьде подання о дозвіл.
І бурмістр подав пану старості
зложений по-урядовому аркуш
паперу. Староста розгорнув його
і перебіг очима.
– Ха, ха, ха! Зібрання в справі
вибору кагальної старши
ни. Ну,
сього ще не бувало!
– Але буде.
– А пощо ж дальші точки? По
лі
-
тична організація? Економі
чний
стан повіту?
– Хіба се не обходить жидів? По
всім світі про се гово
рять, а ми
мали б і не думати?
– Але ж се ви знов робите мені
нову коломийку. Тут чо
ловік з
тими русинами не може дати со
-
бі ради, а тут на тобі! І жиди ви
-
ла
зять з якоюсь політичною ор
-
га
нізацією.
– Нехай пан староста не боя
-
ться! – вспокоював його бу
рмі
-
стр. – Інша річ говорити, а інша
зробити. Хочуть люди говорити,
то нехай говорять. Але від слів
до діл іще дуже далеко. А наші
люди таку вже мають натуру,
що їм аби ви
говоритися, то вже
й легше.
– Ай, ай, ай! – скрикнув ста
ро
-
ста, ще раз зазирнувши в пода
н
-
ня. – А се що? Ви хочете й своє
зібрання відбувати в той сам
день, що й хлопське?
– Думаю, що се одно одному не
перепиняє. А нам се найдогідні
-
ше
, бо з повіту з’їдеться багато
жидів на торг. А во
ни якраз на
й
-
гірше невдоволе
ні тепері
шнім
кагалом.
– Ну, але представляю собі, яке
там пахуче буде те зі
бра
н
ня!
Тре
ба буде вислати комісара.
– Ми пану комісарові заплати
-
мо за присутність. Староста зареготався.
– Йому нічого не належиться.
– Ми то знаємо, що по закону
не належиться. Але закон не го
-
во
рить також про простуду, ду
-
хоту і всяку нечисть, якої мож
на
набратися на такім зі
бранні. Ми
вже будемо знатися на річі, не
-
хай пан староста бу
дуть певні.
Отже, мо
жу йти з тим радісним
чут
тям, щоб обі мої просьби бу
-
дуть сповнені?
– З тою умовою, що за се друге
зібрання ви берете на се
бе всю
одвічальність.
– Розуміється! Розуміється! Ад
-
же ж я скликаю його, то й од
ві
-
ча
льність на мені! Кланяюся па
-
ну старості. Рад і з сво
го боку
слу
жити, чим тілько буду міг.
І пан бурмістр вийшов із ста
-
ростинської канцелярії дуже
вті
шений, сміючися в душі з Ва
-
гманового дотепу, на який йо
му
вдалося взяти енергічного бать
-
ка повіту.
LII
Віче мало відбутися в вівторок
– се був торговий день у місті.
День перед тим, у понеділок,
Стальський сидів із Ре
гі
ною при
обіді. Регіна була бліда, аж жо
в
-
та. Її губи були блі
ді, повіки
червоні, очі горіли якимсь ди
в
-
ним блиском, а на чолі крути
ми
борознами поворювалися змор
-
шки
, а во
лосся, колись зо
лоти
-
сте, поблекло якось, стратило
блиск і декуди при
порошилося
сивиною. Вона си
діла мовчки і,
крім кількох ло
жок розсолу та
одної гілки кала
фіора, не їла ні
-
чого.
Стальський був у добрім
гу
мо
-
рі, їв смачно і балакав, не зверта
-
ючи уваги на те, чи їсть Регіна,
чи не їсть.
– Го, твій «кохайонци» завтра
скликає хлопські збори. Пускає
-
ться на велику політику. Певно,
хоче бути послом, бать
ком наро
-
ду! Га, га, га! На бистро
го коня
сідає, але маю надію, що зло
-
мить голову. Понаострю
валися
вже тут на нього добре, не да
-
дуть
йому порости в пір’я. От і
завтрішні збори. Він думає, що
він тим когось налякає. А тим
часом ліпше би зробив, як
би сам
стерігся, щоб кості цілі були. Не
-
даром сказано: не ви
кликай вов
-
ка з лісу, бо прийде і з’їсть.
Регіна з переляком витріщила
очі на Стальського, але з її уст не
вирвалося ані одно слово.
– Що так вибалушилася на ме
-
не? – грубо буркнув Сталь
ський.
– Провертіти мене хочеш тими
очима? Ага, правда, – додав по
хви
лі, переходячи зо злобного
до насмішливого тону, – твоє чу
-
т
ли
ве серденько здри
гається,
тре
мтить за свойого улюбле
но
-
го. Ну, ну, не бійся! Му
дрий він і
не так швидко дасть себе вмо
-
тати
в сіті.
А де би справді при
й
-
шлося наставити плечі, то там
поперед себе вису
не тих ду
р
них
хлопів, а сам заховається зза
ду.
О, знаємо ми таких! Усі во
ни
вро
джені на генералів. Але ба,
часом і генерала попадає ку
ля.
Се він повинен затямити собі.
Регіна не зводила з нього заля
-
каних очей. Стальський регота
-
вся.
– Чи бач, як перелякалася! Не
бійся, я тобі його не вб’ю. Будеш
іще не раз могла натішитися
ним – хоч здалека. А сама вину
-
вата, що не принадила його до
нас. Адже ж могла любуватися
ним досхочу, якби була зараз
при першій ві
зи
ті не наробила
глупих сцен. Ну, скажи... потім
плачеш, що я тираню тебе, зами
-
каю, відчужую від людей, а тим
ча
сом сама своїми фохами від
-
гониш кождого з хати. Се я міг
би жалуватися, що через тебе
відбився від усякого поряд
ного
товариства. Будь у мене жінка
гарна, розумна, людя
на, та
ка,
яку я надіявся знайти в тобі, то
не така була б моя ка
р’є
ра. Нас
усюди приймали би в товари
ст
-
ві, та й у службі на мене мали б
інакше око. А так що: тлумиться
чоловік у тій нужденній канце
-
лярії, всі його мають за пса, а
прийде додому, то й там пекло.
Ходить оте опудало, вічно наду
-
те, забурене, засумоване, запла
-
ка
не, слова по-людськи не про
-
мо
вить, дивиться на мене, мов
-
би я йому батька й матір зарізав,
– і жий же в такім раю! Будь ве
-
се
лий, будь добрий, будь розум
-
ний! Тьфу!
І Стальський спересердя кинув
на стіл ніж і вилку, які досі дер
-
жав у руках.
Регіна похилила лице і сиділа
мовчки.
– Ну, чого мовчиш? Чому не
озо
вешся? Скажи, маю я ра
цію,
чи ні? Адже мусиш сама при
зна
-
ти, що маю рацію. То не штука
жалуватися, що я десять літ жив
з тобою так, як би тебе на світі
не було. Але спитай, сво
го вла
с
-
ного сумлін
ня спитай, хто тому
був винен? Чи не твоя власна
впе
р
тість
, заїлість, зло
ба? По
-
дру
ж
жя – се ненастанний ряд
обо
пі
льних уступок. Уступиш ти
мені, уступлю я тобі; зро
биш ти
мені одно добро, зроблю я тобі
двоє. А упрешся ти про
ти моєї
волі, то я упруся проти тебе.
Зробиш ти мені па
кість, то я
тобі й десять. А правда, я тоді
толкував тобі, бла
гав тебе: «Ей,
Регінко, не роби мені сього, не
виганяй Ориськи!» Що вона тобі
шкодила? Робила своє діло, не
кра
ла, не шахрувала, а мені була
до вподоби. А ти ні та й ні. І
поставила на своїм – прогнала її
і з нею разом прогнала й зла
-
году з нашого дому. Ти бажала
зігнути мене під свій пантофель,
а я, небого моя, не з того ма
-
теріалу зроблений, щоб гнутися.
А тепер бачиш сама, хто на тім
гірше вийшов.
Регіна ще нижче похилила ли
-
це і мовчала. З її очей поча
ли
капати сльози. Стальський за
-
смі
я
вся весело.
– Га, га, га! Виджу, що своїми
словами торкнув я санти
мен
-
тальну струнку в твоїм серці. Се
дуже добрий знак. Сльо
зи роз
-
м’якшують затверділу натуру.
Во
ни мають у со
бі щось подібне,
як вино: розв’язують язик. Ану,
Регінко, ро
з
повідж-но мені раз
по щи
рості, яка то була у тебе іс
-
то
рія
з тим Рафаловичем? Як ви
пі
зналися, як кохалися-милува
-
лис
я, як розсталися? Чо
му ти не
пішла за нього? Чи ти його не
хотіла, чи він тебе? Чи тітка роз
-
лучила, чи, мо
же, се була така
ти
ха любов, про яку співає німе
-
цька пісня:
Kein Feuer, kein Feuer
Brennet so heiss,
Wie die heimliche Liebe,
Von der Niemand Nichts weiss?
[72]
Регінине лице спалахнуло ру
-
м’янцем. Вона встала з крі
сла і хо-
тіла йти геть, але Стальський
ухопив її за стан і си
лою посадив
знов на кріслі.
– Ну, ну, не фукайся! Чого ті
-
кати? На мене сьогодні на
бі
гла
весела хвиля, то я й хотів по
го
-
ворити з тобою, як з до
б
рою. А
ти все своє та й своє. Ну, Ре
гіно!
[72]
- Жоден вогонь, жоден вогонь
не горить так гаряче, як таємне ко
-
хання, про яке ніхто нічого не знає
(нім.).
– Ред.
Всміхнися! Ви
по
годь чоло! Буд
-
жу тебе!
І, вхопивши її за плечі, він стру
-
снув її сильно. У неї знов бри
-
знули сльози з очей.
– От дуріпа! – скрикнув Сталь
-
сь
кий і відвернувся від неї. – Ти
з нею по-доброму, а вона ані в
той бік. Слухай, Регіно, – мовив
він, знов обертаючися до неї і
приймаючи лагід
ні
ший тон, – я
справді не розумію тебе. Чо
го
тобі треба? Чого тобі нестає? Чи
я тебе неволю, замикаю, на світ
не пускаю? Адже бачиш сама, що
я більшу часть дня не сиджу
дома. Чо
му не знайдеш собі то
-
ва
риство, не забавишся, не роз
-
ве
се
лишся? Я розумію, тобі хо
-
че
ться не звичайного собі, жі
но
-
чого товариства. Я знаю, у тебе в
серці не завмер
ла ще лю
бов до
того... твойого... ну, ти знаєш,
про кого я. Що ж, з Бо
гом, Пара
-
сю! Хіба я тобі бороню кохатися
з ним? Ще бі
ль
ше! Признаюсь
то
бі одверто... Ще не знавши, що
ви пе
ред твоїм шлю
бом були
знайомі, я вмисно запросив його
до себе, надію
чись, що ти зако
-
хаєшся в нім, по
тішиш своє се
-
рце...
– Тьфу на тебе! – скрикнула Ре
-
гіна, і з її очей посипались іскри
обурення.
– Не фукай, не фукай! – їдко мо
-
вив Стальський. – Не чи
нися
свя
тою та божою. Я знаю, що то
-
бі самій бажалося то
го. Адже ж
ти другого дня мала з ним ран
-
деву, – ну, при
зна
йся! І ви тор
-
гувалися про щось, та, видно, він
занизьку ціну давав, то ти й не
пристала. О, правда, що я знаю
тебе!
– Тьфу на тебе! – ще раз з при
-
тиском скрикнула Регіна і знов
устала, щоб іти геть від сього
огидливого чоловіка.
– Та сиди-бо! – мовив Сталь
сь
-
кий, сміючись і ще раз вти
ска
ю
-
чи її в крісло. – Фукай собі, як
ки
цька, але сиди. Вислу
хай, що я
хочу тобі сказати по-щирості.
Хто знає, чи шви
дко мені ще раз
збереться на таку щирість, то
кори
стай з на
годи. Отже, про що
то я?.. Ага, про твоє кохання! Го
-
лу
бочко, їй-богу, не спиняю те
-
бе! Назначуй йому ранде
ву, іди
сама до нього – хоч нині! Ані
слова тобі не скажу. Ще й рад бу
-
ду, коли, вдоволивши своє сер
-
це, стрітиш мене весела, всмі
х
-
нена, рум’яна. А то чи бач, яка
стала! Від тої вічної самоти та
гризні ти зів’яла, як сушена під
-
пенька. Ну, до чого ти подібна? І
не сором тобі так занапащати
себе! Ну, Регіно, кинь лихом об
землю! Я розрішаю тебе від усіх
ніби моральних зобов’язань,
даю тобі повну свободу, на
віть
про
шу тебе: не в’яжися нічим,
слухай голосу свого сер
ця! Поба
-
чиш, обоє на тім ліпше вийдемо.
Регіна поблідла при сих словах,
як смерть. Її уста задро
жали не
-
рвово, руками вхопилася за гру
-
ди, мов почула там якийсь стра
-
шний біль, і, схопившися, скрик
-
нула:
– Боже! Боже! Не дай мені вду
-
ріти!
І вона вирвалася з рук Сталь
-
ського, що ще раз силку
вався за
-
держати її, втекла до свойого
по
кою і замкнулася зсе
редини.
А Стальський, прослідивши її
очима аж до дверей, усміх
нувся
і, затираючи руки, проворкотів
півголосом:
– Ну, ну! Побачимо, чи вчепи
ть
-
ся за сей гачок! А здаєть
ся, клює.
LIII
Вечоріє. Надворі посутеніло, а
небо насунулось важкими хма
-
ра
ми. Тихо паде сніг густими
великими платками. Мі
сь
кий го
-
динник вибив четверту, але в
по
кої вже потем
ні
ло. Регіна зві
-
льна, рівним кроком ходить по
своїм покою, мі
рно – шість кро
-
ків там і шість назад, нена
ста
-
нно, мов в’я
зень у своїй казні.
Двері її покою замкнені знутра
так, як їх замкнула, вирвавшись
із рук мужа. Тільки голова її, що
розболілась страшенно, по
в’я
за
-
на мокрим рушником; лице і ус
-
та, коли можна, ще блідіші, ніж
були під час обіду, а великі чорні
очі горять несамовитим огнем.
Вона ходить з лицем, спущеним
униз, і говорить, раз у раз не то
сама до себе, не то до когось
незримого, жестикулюючи при
тім злегка руками; говорить не
дуже голосно, рівно, так що з-за
дверей її голос бринить мов
тихе журчання лісового джере
-
ла, солодке і меланхолійне за од
-
ним разом.
– Слухай, Геню! Як я була мале
-
нь
кою, то ми жили в де
рев’янім
домику під лісом. А на
против
наших вікон була висока лиса
гора. Коли сонце сходило, то ви
-
ко
чувалося до наших вікон як
-
раз із-за вершка тої гори. А коли
заходило, то на тім вершку най
-
довше ярілося його пурпурово-
золоте проміння. Я так любила
той вершок, голий, наїжений сі
-
ри
ми каменями і з широкою
пісковою поляною посередині,
що виглядала мов широка біла
плахта, простерта між обо
ро
га
-
ми. Встану було рано і зараз
біжу до вікна, і зиркаю на той
вершок, як він купається в сонці,
що ще не доходить до нас у до
-
лину. Весь день чи бігаю куди,
чи купаюся в річці, чи бавлюся, а
все люблю зирнути на той вер
-
шок, а вечо
ром то не раз очей
від нього не можу відвести. Так
мене манило щось до нього. Та
вічна гра світла й тіней і най
різ
-
ні
ших красок, що мінялися на
скалах, на пісковій по
ляні, на
ярах і темнім лісі внизу, – все те
чарувало мою ди
ти
ня
чу
душу. Я
не раз почувала бажання бути
на тім вершку, ди
хати тим пур
-
пурово-золотим, пишним по
ві
-
трям. Мені не раз снилося, що я
лечу знизу, ширяю понад яри й
до
ли
ни, як сірий яструб – про
-
сто вгору до того вершка. У мене
в серці робилося так солодко і
так страш
но, що мені у сні дух
захоплювало, коли я гляділа з
гори в глибоченне провалля пі
-
до мною. Я скрикувала з радості
й страху і прокидалась і жалу
-
вала, чому я не пташка і не мо
жу
летіти там угору і спочити на
тім чудовім вершку.
– Та ось раз, вдивляючися в ве
-
р
шок, коли сонце схилило
ся з
полудня і обливало його най
яр
-
кішим світлом, я поба
чи
ла в са
-
мій середині піскової поляни
щось мов срібну іскру, мов шма
-
ток сонця, що відірвався з неба і
впав на вершок гори. Дов
гий
срібний промінь стрілив від то
-
го міс
ця до мойого ока, трем
тя
-
чи понад темним лісом, іграючи
всіми барвами веселки. «Що се
таке?» – подумала я. Я чу
ла про
діаманти, що грають таким про
-
мін
ням; чула про га
дюк, що но
-
сять діамантові корони, і в моїй
дитячій душі за
щеміло щось
три
вожно, неспокійно. Може,
там орел убив таку гадюку, а її
корона лежить серед піску і бли
-
щить до сонця? І у мене пов
ста
-
ла думка – піти на вершок і до
-
бути сю корону. Мене здіймав
страх при самій думці, що мені
треба буде йти через той густий
темний ліс, що широким поясом
обвивав лису гору, але я побо
-
рю
вала страх. Я довго надуму
-
валася, кілька день вдивлялася
в діамантову іскру на вершку, чи
не щезне вона, чи не пропаде. Ні,
вона все горіла та блищала на
тім самім місці і манила мене
своїм ярким промінням. Вкінці я
почала бачити її навіть у сні – і
не видержала. Одного дня по
сніданню, взявши шматок хлі
ба
з маслом у кишеню, я вибралася
потаємно з дому і пішла. Розу
-
міється, я заблудила в лісі, і ті
-
ль
ко надвечір знайшли мене
вів
чарі і завели додому. Мама
витріпала ме
не різкою, батько
насварив, а коли я з плачем по
-
чала гово
рити про діамантову
корону там, на вершку гори, ме
-
не ви
сміяли і сказали, що се, пе
-
в
но, скляний череп із бутель
ки,
яку там розтовкли інженери, ро
-
блячи поміри на шпилі. Я замо
-
вкла, але в душі не вірила сьому.
«Ні, скляний череп не видасть
такого проміння!» – думалося
ме
ні. І коли дру
гого дня сонце
схилилося з полудня і освітило
піскову по
ляну, я перш усього
звернула очі на звісне мені міс
-
це. О го
ре, діамантової іскри не
було! Вона щезла і не показалась
мені більше.
– Слухай, Геню! Не смійся з ме
-
не, що я в таку хвилю зга
дую
такі речі. Ся згадка заповнює те
-
пер всю душу, і той діамантовий
промінь живо, як ніколи, трем
-
тить і міниться перед мої
ми
очи
ма, тягнеться чудовою нит
-
кою від якогось ви
сокого, віль
-
ного сонячного вершка аж на
дно мого сер
ця. Мені ясно те
пер:
се мрія мойого щастя, мрія, яка
хоч раз у житті прокидає
ться в
кождої людини і тягне, і ма
нить
її кудись високо, в ясні про
сто
-
ри. Певно, певно, більшин
а тих,
що йдуть шукати чудового діа
-
ма
нту, або збиваю
ться з дороги
в темнім лісі, або знаходять
скля
ні черепки
. Але се ще не
значить, що діамантів і зовсім
нема і що знайти їх зовсім не
-
можливо.
– Слухай, Геню! Мені тепер яс
-
но – ох, аж болюче ясно, що тим
моїм діамантом був ти, була
твоя любов. Тепер, як ніколи, я
чую блиск, і силу, і чар її промін
-
ня. Прости мені, Геню! Я й давні
-
ше чула її, але у мене не було си
-
льної по
ста
нови йти за її покли
-
ком. Я була дурна, загукана, за
-
слі
п
лена своїм вихованням. Ме
-
ні здавалося, що таких діаман
тів
я на дорозі свого жит
тя знайду
багато, що досить мені схи
ли
-
тися сюди або туди, щоб такий
діамант попався мені в руку. Мої
товаришки всі стілько балакали
про такі діа
манти... ми й не
уявляли собі, як багато нам при
-
йдеться зустріча
ти в житті тов
-
ченого скла!..
– Аж тепер, Геню, коли моя мо
-
лодість минула, моя краса зів’я
-
ла, коли грижá виссала мої сили,
коли горе, мов соба
ка, вхопило
мене за шию, і гне додолу, і си
-
лкується втопи
ти мене в болото,
аж тепер я зрозуміла, чого стó
-
їть хоч би найменший діаман
-
тик щирої любові! І як годі жити
без нього. І якою пу
стинею,
яким звіринцем стра
шних, нена
-
їд
них бестій роби
ться життя без
нього. Геню, Геню, чи мо
жеш ти
уявити собі, що я пережила в
такому звіри
нці де
сять літ! І
скілько я вите
рпіла, караючись
– за що? За те, що в рішучій хви
-
лі збилася з дороги, не знайшла
в душі компаса, не знайшла си
-
ль
ної волі, щоб піти за голосом
се
рця! Невже ж се справедлива
кара? Не може бути! Кара – не
-
хай і так! Я згрішила – против
себе самої, против власної ду
ші,
і кладуся за кару. Але вимір! Ні,
против такого не
лю
д
ського ви
-
мі
ру кари я рекурсую, рекурсую
і протестую всі
ми силами душі.
– Геню, ти ж адвокат. Ти обо
ро
-
нець покривджених. Не
вже ти
не бачиш, не відчуваєш душею
мо
єї кривди, моєї тяжкої муки?
Невже ти не вступишся за мною,
не захи
стиш мене? О, Геню, ря
-
туй мене! Сили моєї не стає. Ро
-
зум мій мутиться, голова тріс
-
кає. Адже ж тут день у день
рвуть мою душу, топчуть мене в
багно, шпигають розпаленими
шпильками. Адже ж тут день у
день брудними ногами хо
дять і
топчуть по тім, що у мене найчи
-
стіше, найсвятіше! Адже ти чув
сьогодні – ти чув, куди він попи
-
хає мене! О, я знаю його, знаю,
чого він хоче. У нього нема ані
зерна щи
рості, все в ньому бре
-
хня, і брудота, і погань! Він не
-
на
ви
дить мене за те, що я не
подібна до нього. Він чує, що я
чи
ста душею, і рад би мати мене
брудною, огидною, щоб тоді з
тим більшим правом топтати і
поневіряти мене! Геню, Геню!
Ти ж запевнював, що любиш
мене. Невже можна лю
бити і
спокійно дивитися, як улюблена
людина треплеться і в’ється на
тортурі? Чом же ти так зовсім
забув про мене, відвернувся від
мене, не зазирнеш ніколи, не
навідаєшся, не поцікавишся, чи
я жива і що діється зо мною?
Пощо ти віддав мене в цілко
ви
-
ту власть отсього звіра? Бачив,
як за
тріснено за мною двері в’я
-
зниці, і навіть не попробував по
-
термосити замком?
Вона ходила, заламуючи руки, і
її притишена розмова змінилася
на важке ридання, на завід, мов
по покійникові. З-під напухлих
червоних повік звільна, двома
річками ли
лися сльози – часті
гості на її лиці, де видно було дві
зигза
гуваті смуги, мов рівчачки,
вириті тими річками. На
раз во
-
на зупинилася і вхопила себе
обома руками за голо
ву.
– Горе мені, горе! сліпій та не
-
бачній. Що се я говорю! Чо
го се я
надіюсь! Та невже я сама не
відіп
хнула його! Невже він не
простягав мені руки, не готов
був жертвувати мені все своє
життя, всю свою будущину? І я
відіпхнула його, я відвернулася
від нього! Геню, серце моє! Що
ти подумав собі про мене в тій
хвилі? Невже ти подумав, що се
гордощі говорили з мене? О Бо
-
же мій, я – і гордощі! Я, жебра
-
чка, що була б щаслива окруши
-
ною, найменшою одробиною то
-
го, чим люди живі, – я мала б
гордувати тим безмірним скар
-
бом, який ти клав мені під ноги!
Геню, Геню, ради Бога жи
вого,
не думай сього про мене! Се бу
-
ли тілько мої трусощі. Я так
відвикла від подарунків життя,
що рука не простя
гається прий
-
мати їх. А при тім мою душу так
загукано, зне
чулено, обгород
же
-
но парканами різних приписів...
Адже навіть пташка не може
зле
тіти просто вгору в тісній
ого
рожі. І щиглик, пробувши до
-
вго в клітці, не відважується від
-
разу летіти на волю. Геню, Геню!
Якби ти був знав, що тоді дія
ло
-
ся в моїй душі! Як скакало моє
серце при твоїх словах! Як тре
-
пався кождий найменший нерв!
А коли мої прокляті уста пе
ре
-
били тобі, коли моє лице – про
-
тив волі – відвернулося від тебе,
ах, то моє серце, облите кров’ю,
не тямило себе з болю! А моя
душа, облита кровавими слізь
-
ми, мов Магдалина, припадала
до твоїх ніг, [73]
і цілувала їх, і
[73]
- Блудниця, яка, каючись у грі
-
кричала нечутно: «Не вір устам!
Не вір лицю! Не німій, не стій
так недвижно! Зупини мене
силою! Рятуй мене передо мною
самою, перед моєю глупотою і
трусливістю, що отсе перема
га-
ють
мене!» Але ти занімів і сто
-
яв не
дви
жно, і мої вороги, глу
-
по
та і трусливість, перемогли
ме
не, зв’я
зали мою душу і по
во
-
локли її, як полонянку, з собою.
Вона ри
дала нечутно і огля
да
ла
-
ся за тобою, німим зором блага
-
ла твоєї помочі, але ти не вору
-
хнувся.
хах, припадала Христові до ніг, слізь
-
ми обмиваючи й волоссям витираю
-
чи їх.
– Геню, голубе мій, – та невже ж
ся хвиля минула назав
сіди? Нев
-
же ж така нагода не вернеться
бі
льше? Невже ж мені так і то
-
нути навіки в тім морі розпуки,
що вже тепер піймає мене по го
-
р
ло? Геню, Геню! Те
пер остатня
пора,остатня хвиля! Рятуй мене!
Не слу
хай, що будуть говорити
мої уста – о, бо вони заморожені,
заморені, трусливі. При
слу
хайся
до крику мойого серця, до бла
-
ган
ня моїх очей! Не покинь ме
-
не! Не відіпхни мене тепер! Я
така нещасна, Ге
ню, така бідна,
така зламана. У мене нема ні
кого на всім світі, до кого б я хоч
думкою могла прихилитися,
крім тебе одного, Геню, серце
моє! О, не відіпхни мене! Прий
-
ми мене хоч за свою наймичку,
щоб я тілько не мусила жити і
ду
ши
тися ось тут, у тих стінах,
що були мені пеклом і торту
рою
цілих десять літ!
– Мав же би ти забути мене?
Мав же би ти після нашої остат
-
ньої стрічі зовсім занехати мене,
виполоти з серця, мов непотрі
-
бний бур’ян, викорчувати, мов
кропиву? Боже! Не допускай до
мене такої думки! Се ж було би
страшно! Се ж значило б віді
бра
-
ти потопаючому остатню стебе
-
ли
нку. Се не може бути. Я чую в
серці діамантовий промінь твоєї
любові, Геню. Він світить, іскри
-
ться, міниться і гріє мене по-
дав
ньому – ні, ясніше, краще,
ніж коли-небудь. Се не ілю
зія!
Се чуття, я знаю. Воно досі де
р
-
жало мене на світі, додавало ме
-
ні сили в стражданні, не допу
-
скало до розпу
ки, – воно й досі
не покинуло мене. Ні, ти любиш
мене, Ге
ню! Чую се, вірю в се і
живу сею вірою. Значить, нічого
на
думуватись! Годі довше терпі
-
ти знущання і наруги. Міра пе
-
реповнилась. Пора на рішучий
крок, і я зроблю його спо
кі
йно.
Повороту нема – хіба в могилу...
До побачення, Ге
ню!
І вона стрепенулася, розв’язала
рушник з голови і кину
ла його в
кут, підбігла до комоди, відчи
-
нила її і почала одя
гатися. Не на
-
думуючись, вона одягла свій
зви
чайний чорний убір, приче
-
сала волосся і вложила маленькі
бри
ль
я
нтові ковтки в уха. Потім
із найдальшого кутка комоди
ви
няла малу дерев’яну шка
тул
-
ку, відімкнула її і добула з неї
свої преціози і кілька білетів
гіпо
течного банку – ціле своє
віно. Все те вона вложила до
маленького шкіряного саквоя
-
жи
ка, наділа на себе шубу і ка
-
лоші поверх черевиків і, замкну
-
вши за собою покій та взявши
ключ до кишені, вийшла на ву
-
лицю.
Була вже зовсім ніч, ота зимова
ніч у місті, трохи бліда від сві
-
тел, що мигали крізь вікна, і від
ламп, що жовтими плямами тлі
-
ли то тут, то там край вулиці,
бліда врешті від снігу, що покри
-
вав вулицю і дахи і стиха, вели
-
кими плата
ми падав і падав на
землю. На ратуші вибила сьо
ма.
Регіна затремтіла. В її па
м’яті
зовсім віджило те чуття, яке
почу
вала колись дитиною, вхо
-
дячи в темний ліс у своїй ван
-
дрівці до вершка гори. Якимсь
холодним, непривітним ви
дався
їй той світ, у який вона пус
ка
-
лася тепер, покинувши – бачи
-
лось, назавсіди – пороги свого
до
му. Випливала на ши
роке не
-
звісне море, на Бог зна які при
-
годи – перший раз на своїм віці
зовсім не залежна пані своєї во
-
лі. Серце її стискалося тривож
-
ним почуттям, дух у гру
дях заха
-
пувало, і вона спішила наперед.
«Не обертайся! Не обертайся!»
– шептало їй щось до ву
ха, і вона
нараз, немов пхнута якоюсь по
-
сто
рнньою силою, обернулася і
окинула оком своє покинене сі
-
мейне гніздо. Важке зітхання
вирвалось із її грудей.
– Пропали мої надії! Чую, що
прийдеться вернути назад у сю
прокляту нору, – шептала вона,
йдучи далі помалу, стря
гнучи в
сипкім снігу та ледве переводя
-
чи дух. – Я обе
рнулася, а се зна
-
чить, що сила того дому взя
ла
верх на
до мною, притягне мене
назад до себе. Може, верну
тися
на
зад?
Вона зупинилася, думала. Але
нараз їй шибнула в голову ду
-
мка, що Стальський вернув до
-
до
му, а побачивши, що її нема,
пустився доганяти її. На вулиці
чути було чийсь го
лос, що ви
-
дався їй подібним до голосу Ста
-
льського, і се бу
ло для неї мов
острога для коня. Здибатися зі
Стальським, сидіти з ним бік о
бік, слухати його слів – ні, ні! Ра
-
дше смерть!
І вона, добуваючи всіх сил, пу
-
стилася йти, майже бігти в на
-
прямі до ринку.
В боковій вулиці, саме напро
-
тив Вагманового дому, вона зу
-
пи
нилася, вся облита потом,
уто
млена, задихана. Мусила пе
-
ре
вести дух, успокоїтися. В тій
хвилі з хвіртки в штахе
тах, що
відділяли Вагманове помешкан
-
ня від вулиці, вий
шов чоловік у
короткім робітницькім убранні,
високий, трохи згорблений, і
впер у неї свої блудні очі. Регіна
не зве
рнула на нього уваги;
вона так була занята собою, сво
-
їми думками, що не була би пі
-
знала й далеко більше зн
а
йо
мо
-
го їй чоловіка, ніж Барана. Але
Баран відразу пізнав її. В його
хорій голові при її виді збуди
-
лися якісь спомини. Хтось по
-
щось велів йому звертати увагу
на сю паню. Хто? Пощо? Він
наразі не міг пригадати собі, та
про
те, коли Регіна рушила далі,
він здалека, обережно спішив
слі
дом за нею. Аж коли вона
ввійшла на подвір’я його ка
-
мениці і вступила на сходи, що
вели на перший поверх до Євге
-
ні
є
во
го помешкання, йому стало
ясно в голові. Він за
ре
го
та
вся,
вдарив себе долонею по чолі і,
не надумуючися, бігцем побіг до
звісного йому шинку, де мав на
-
дію застати в тій хвилі Ста
ль
сь
-
кого.
LIV
Євгеній сидів при своїм бюрку і
писав.
Він був певний, що його улю
б
-
лена думка сповниться, що пер
-
ше народне віче відбудеться за
-
в
тра. Заборона від ста
ро
ства не
надійшла; Парнас зголосився за
-
раз другого дня і попросив знов
завдатку, заявляючи, що старо
-
ста вже не має нічого про
тив
того, щоб у його заїзді відбу
лося
зібран
ня. Тепер приходи
лось ті
-
ль
ки уложити резолюції, які ма
-
ло б ухвалити завтрішнє віче, і
Євгеній власне працював над
ни
ми.
В тій хвилі хтось несміло за
сту
-
кав до дверей.
– Прошу! – мовив Євгеній, ди
ву
-
ю
чись, хто се в таку пізню пору
заходить до нього.
Двері відчинилися звільна, і в
них показалася висока жі
но
ча
стать, уся в чорному, з лицем,
заслоненим густим ве
льо
ном.
Євгеній схопився з крісла і по
-
ступив напротив дами, що мовч
-
ки заперла і замкнула на ключ
за собою двері, а потім, оберну
-
вшися до нього лицем, відкрила
вельон.
– Ах, се пані! – скрикнув Єв
ге
-
ній, більше зачудуваний, ніж
ура
дуваний видом Регіни в та
-
кім незвичайнім місці, у таку не
-
звичайну пору.
– Дивує вас мій прихід? Прав
-
да? – мовила Регіна, злегка всмі
-
ха
ючись.
– Признаюсь вам, пані, я скорі
-
ше надіявся смерті на себе, ніж
вашого приходу.
– Вибачайте, пане, – мовила Ре
-
гіна, стоячи на однім місці, – не
моя сила була упередити вас...
Зрештою не знаю, чи се було би
на що здалося... Я, може, пере
-
рвала вам роботу?
– Ні, пані. Я вже майже скінчив.
Ту крихітку, яка ще ли
шилася,
зроблю й завтра. Прошу ближче.
Прошу сідати, ро
з
гоститися.
Регіна сіла на кріслі праворуч
бюрка, але не роздягалася ані з
шуби, ані з калошів. Євгеній сів
на своїм звичайнім місці і спо
-
кій
но, з відтінком тихої мела
н
-
хо
лії глядів у її ли
це.
– Чим можу служити пані? –
запитав він по хвилевій мовча
-
нці, бачачи, що Регіна сильно
вперла свої очі в нього і немов
силкується прочитати щось у
його очах, лиці і всій подобі, але
сама не говорить нічого.
– Служити? Мені служити? – по
-
вторила вона мов сама не своя. –
Що я вам скажу? Тут треба би
багато говорити...
– Але в такім разі чому ж пані
не ласкаві скинути футро й ка
-
ло
ші? Тут у мене тепло, мо
жуть
пані набратися катару. Прошу,
прошу, я пані допоможу.
Регіна роздяглася з верхньої
одежі при Євгенієвій по
мочі, а
потім сіла знов на кріслі і мовч
-
ки дивилася на ньо
го. Її лице бу
-
ло бліде, тільки очі горіли ди
-
вним огнем, а її тонкі губи ру
-
шалися, мов говорили щось, але
без голосу.
– Прошу... коли пан мають що
робити... я не перешко
джаю... я
посиджу ось так хвилину... нехай
пан так уважа
ють, як би мене
тут зовсім не було, – мовила во
-
на ледве чу
тним голосом, ури
ва
-
ним з внутрішнього зворушен
-
ня.
– Але ж, пані... Регіно! – скрик
-
нув Євгеній. – Що се з вами? Ви
бліді... дрожите... ваші руки хо
-
лодні...
І він узяв її руки в свої долоні і
глядів їй просто в очі.
– Нічого, нічого… мені добре, –
ше
птала Регіна, і з її очей зака
-
па
ли сльози.
– Ви плачете! З вами щось ста
-
лося!.. Ваш прихід у таку пізню
годину... Боже мій, мав же би
ваш муж...
– Пст! Не згадуйте мені про
ньо
го! Пощо? Нічого над
зви
чай
-
ного не сталося!
– Але що ж вас вигнало з дому?
Для чого ви...
– Ніщо мене не вигнало. Я са
-
ма... я так собі вийшла прогулят
-
ися... бачу, що у вас сві
титься...
– Ах, пані! Не говоріть так! Ваші
сльози, вся ваша постава гово
-
рить щось зовсім інше. Я не хочу
втискатися в ваші сі
мейні відно
-
сини, не маю права жадати, щоб
ви довірилися мені... Та все-та
-
ки... коли ви зайшли до мене, пе
-
вно, шукати поради, помочі, то
прошу сказати, чим можу бу
ти
вам по
мі
чним? Чей же не сумні
-
ваєтесь, що я готов зроби
ти для
вас усе, що тілько зможу.
Регіна тим часом успокоїлася
трохи. Теплота в покої, Євгенієв
-
а спокійна бесіда і його тихий,
певний погляд ути
шили по
тро
-
хи бурю в її нутрі.
– Ви вгадали, – мовила вона. – Я
прийшла просити у вас по
ради й
помочі.
– Що ж там у вас сталося?
– Не сталося ніщо надзвичайне,
але те, що діється день у день,
раз у раз, те вже перейшло міру
мойого терпцю. Я не мо
жу дов
-
ше жити з ним. Мені лишало
ся
або одуріти, або самій собі сме
-
рть заподіяти, або...
Вона урвала і знов пильно, три
-
вожно почала вдивлятися в Єв
-
генієве лице, немов силкувалася
там вичитати собі за
суд на жит
-
тя чи на смерть.
– Або розірвати те ненависне
подружжя, – мовив спокій
но Єв
-
геній. – Ви повинні були зроби
-
ти се давно.
– Я постановила зробити се те
-
пер.
– І прийшли до мене за пор
а
-
дою в тій справі?
– За порадою? – з зачудуванням
перепитала Регіна. – Якої ж тут
іще поради треба?
– Ну, я думаю... законний розвід
– се така справа…
Регіна перервала його слова го
-
лосним, гірким сміхом.
– А, так, то ви думаєте про роз
-
від! А, правда, ви правник, адво
-
кат! Адвокатський інтерес попе
-
ред усього.
– Перепрошаю вас, пані, коли я
хибно зрозумів вашу ін
тенцію,
але я справді так зрозумів її. Ко
-
ли пані мають який інший на
-
мір, то прошу сказати його мені.
Регінине лице поблідло ще ду
-
ж
че, її губи задрожали, і, похи
-
ливши голову вниз, вона мовила
ледве чутно:
– Ні... я не маю вам ніщо більше
сказати... я справді хо
тіла... ті
-
лько... про розвід...
І, закривши лице руками, вона
почала гірко ридати.
Євгеній зрозумів, що у неї тя
-
жить щось на серці, чого во
на не
хоче сказати, і, взявши її холодні
руки, почав розва
жати її.
– Але ж, пані, бійтеся Бога! Що
ви робите? У вас щось тя
жить на
серці. Скажіть! Коли тілько моя
змога допомогти вам, я готов
усе зробити для вас.
Регіна злегка відняла свої руки
від нього і знов закрила ними
лице і плакала. Євгеній не знав,
що робити, і поста
новив ждати
спокійно, аж вона втишиться. Та
ось нараз вона відняла руку від
лиця, витерла хусткою очі й
уперве підняла їх твердо і рішу
-
чо на Євгенія.
– Даруйте, пане, – мовила. – Я
дурна. Се я останок своїх моло
-
дих дурощів утопила в тих сльо
-
зах. Сталося, і годі про се. А коли
се сталося, то властиво... вла
сти
-
во я не маю вам що більше ска
-
зати.
– Говорите, пані, загадками,
яких я не вмію відгадати, – мо
-
вив Євгеній. – І робите мені ве
-
ли
ку прикрість тим бра
ком до
-
вір’я.
– Браком довір’я? Я до вас?.. Ну,
коли вже на довір’я зво
ди
те річ,
то нехай! Скажу вам по правді,
що мене привело до вас. Тепер я
знаю, що се була ілюзія, що, по
-
збуваючись її, я позбуваюсь... ну,
та що там! Пропало. Так знайте,
я йшла до вас, щоб не вертати
більше до свойого мужа, щоб ви
-
рватися з того пекла, яким було
для мене дотеперішнє життя,
щоб віддатися вам, бути вашою
наймичкою, не
во
ль
ницею, чим
хочете – тілько щоб не вертати
назад там... до того...
– Пані! – скрикнув Євгеній, впе
-
рши
в неї зачудувані очі.
– Не дивуйтеся і не лякайтеся!
Тепер
я знаю, що се була дурни
-
ця, моя глупа ілюзія. Від першої
хвилі, коли я ввій
шла сюди, ко
-
ли почула ваш голос, я зроз
у
-
міла, що для ме
не все пропало,
що у вашім серці згасло те полу
-
м’я, при яко
му я хотіла огріти
своє серце.
– Пані, – хотів було щось сказа
-
ти Євгеній, але вона пере
била
йому.
– Ні, ні, не говоріть! Не запере
-
чуйте, бо се була би не
правда.
Мені не хотілось би, щоб ви в
моїх очах накинули на себе тінь
нещирості. І не звиняйтеся, бо
нема за що. Лю
бов не залежить
від нашої волі, приходить без
нашої за
слу
ги, щезає без нашої
вини. Та й за що вам любити ме
-
не? Чим я була для вас досі? Що
дала вам, крім того, що ви самі
зробили з мене в своїх мріях? Ні,
не говорімо про лю
бов. Не го
во
-
рімо про мене!
– Ні, пані, – мовив Євгеній. – І я
не буду говорити про лю
бов. І я
сам бачу, що пора наших любо
-
щів минула і ніяка сила не верне
її. Але про вас конче мусимо по
-
говорити. Я дуже добре розумію,
що вам годі жити так дальше.
– Е, що там! – мовила Регіна і
махнула рукою.
– Що вам годі навіть вертати до
мужового дому. Зреш
тою, не
знаю, як ви розійшлися...
– Кажу вам, що між нами не бу
-
ло нічого надзвичайного. Нема
чим вам турбуватися. Ні, пане,
про се покиньмо. Я ось що хотіла
сказати вам. Чую, що ви скли
-
каєте на завтра хло
пське зібран
-
ня.
– Так, пані. Се має бути перший
крок, перший початок моєї ши
-
ршої, народної праці. Хочу доло
-
жити всіх сил, щоб довести сей
народ хоч троха до освідомлен
-
ня, привчити його користувати
-
ся його правами, боротися з йо
-
го кривд
никами, – з запалом мо
-
вив Євгеній.
– Ось куди тягне ваше серце! –
з жалем мовила Регіна, а по хви
-
лі додала: – Що ж, робіть! Як я
жалую, що я не муж
чи
на, що не
можу допомогти вам своєю пра
-
цею, своїм знанням, хоч би ті
-
лько своїми кулаками!
– Ви, пані?
– О, пане, якби ви знали, як ча
-
сто зі свого домашнього пе
кла я
рвалася думками на ширший
світ, там, де йде чес
на, явна бо
-
ротьба, де люди терплять за
високі цілі, але й тріумфують з їх
побідою! Та що, не судилось ме
-
ні, не суди
лось нічого! Знаєте, як
то в пісні співають:
Як зеленій конопельці
у болоті гнити, Ой, так мені, сиротині,
за нелю
бом жити.
– Ну, та що там про се! Сталося і
мусить дійти до кінця. А ось ва
-
ше діло, воно повинно йти чи
-
мраз далі й далі. Бажаю вам най
-
кращих успіхів і маю надію, що
успіх буде. А щоб вам дати до
-
каз, що мої бажання – то не пусті
фрази, то про
шу вас, при
йміть
отсе немноге, що маю, візьміть
се на основний фонд, який пови
-
нна мати ваша організація.
І при сих словах Регіна поклала
на Євгеніевім бюрку свій саквоя
-
жик, що досі держала надітий за
вушко на лівій руці.
– Ні, пані, – мовив Євгеній, – не
робіть сього! Нам ніяких фондів
для нашої роботи не потрібно.
– Буде потрібно, буде! – мовила
Регіна і почала сквапли
во надя
-
гати калоші.
– Та головне ось що: ми не має
-
мо права приймати їх від вас у
такій хвилі. Не знаю, що там є у
тім вашім саквояжи
ку, але при
-
пускаю, що се всі ваші засоби,
якими ви могли розпоряджати в
даній хвилі, які могли бути для
вас осно
вою самостійного жит
-
тя. Зрозумієте, пані, що я не мо
-
жу прийняти від вас того фонду,
відібрати вам у найтяжчій хвилі
сеї вашої піддержки.
– Е, що там! Моя найтяжча хви
-
ля вже минула! – мовила Регіна і
з поспіхом почала вдягати на се
-
бе шубу. – Ніякої піддержки мені
не потрібно, а ви повинні при
й
-
няти те, що я даю вам. Тим біл
ь
-
ше, що...
В тій хвилі на сходах загуркоті
-
ли важкі кроки кількох людей.
Якась рука брязнула клямкою
від дверей Єв
ге
ні
є
во
го покою, а
переконавшися, що вони за
мк
-
не
ні, за
стукала си
льно до две
-
рей.
Євгеній схопився і поступив
крок наперед, потім, обертаючи
-
ся до Регіни, вказав їй очима
бокові двері, що вели до його
спальні і були до поло
вини від
-
хилені. Вона нечутни
ми крока
-
ми вийшла і замкнула двері спа
-
льні за собою. Стук повторився. На коридори
-
ку перед дверима чути бу
ло го
-
мін і сміхи.
– Хто там? – запитав Євгеній.
– Прошу відчинити! – озвався
якийсь грубий голос.
– Хто просить?
– Прошу відчинити! В імені за
-
ко
ну! – мовив той сам го
лос, і рі
-
в
ночасно повторилося стукан
ня
до дверей з біль
шою силою.
– Овва! В імені закону! – іроні
-
чно скрикнув Євгеній і для обез
-
пеки вложив у кишеню набитий
револьвер, що лежав у шухляді
його бюрка. – Прошу сказати,
хто там доби
ва
є
ть
ся, інакше не
відчиню.
– Та відчиніть-бо, пане, до сто
чо
ртів! Я домагаюся, я, Ста
ль
сь
-
кий! – заревів за дверима п’яний
голос, і рівночас
но поча
лось до
дверей скажене стукан
ня кула
-
ками і нога
ми.
LV
Сього понеділка від самого ра
-
на Баран був дуже не
спо
кій
ний.
Від часу новорічної аван
тю
ри
він жив, мов у по
лу
сні. Вдень він
ходив і нипав по по
двір’ю, робив
дещо, різав і колов дрова, носив
воду до прачкарні, що була в су
-
те
ре
нах, або бігав за справу
н
-
ками, які давали йому партії. Він
робив усе те досить добре, але
не говорив майже ні
чого, а вла
-
стиво раз у раз ворко
тів собі
щось під носом. Уночі, за
бив
ши
-
ся в свою комі
рку, він говорив
сам до себе го
лосно, говорив зо
-
всім без зв’язку про тисячні речі,
що, мов різ
но
барвні черепки в
калейдо
скопі, пересувалися по
його го
лові, в’яжучися в тисячні,
зовсім несподівані фігури і зв’я
-
зки. Зальотна прачка, і краса ки
-
ця з сусідства, і стара бабуня, що
зби
рала кості по смітниках, і
п’яни
ця, що кричав у ши
нку, і
анти
христ, що мав прийти не
сьо
годні, то завтра, і Єв
геній, і
му
жики, і попи, і все-все пере
-
верталося і міша
лося в його го
-
лові і було темою його саміт
них
монологів. І чим далі в ніч, тим
його неспокій збільшувався, а о
оди
надцятій він вибігав на
двір,
чіпляв на себе балію і ви
ходив
на ринок. Правда, намови Вагма
-
на і поліціянтів мали на його хо
-
ру волю настільки впливу, що
він не брав праників, а тара
ба
-
нив тільки кулаками. Один по
-
ліціянт зробив йому ще ласку і
дарував йому старі суконні ру
-
ка
виці, щоб не від
морозив рук.
Баран сповнював сумлінно да
-
ний йому наказ і за кождим ра
-
зом, ідучи на свій ні
чний обхід,
наді
вав ті рукавиці на руки, так
що гук від балії був ледве чу
т
-
ний. Обійшовши тричі ринок і
раз костел і оббивши собі ру
ки
так, що аж пашіли, Баран вертав
додому, скидав ба
лію до шопки,
а сам, не роздягаючись, кидався
на свою по
стелю і спав до рана
мов убитий.
Але сьогодні від самого рана
він був страшенно не
спо
кій
ний.
Не знати коли: чи зараз по про
-
будженні, чи при вставанні, чи
при першім виході з хати йо
му
мигнула в го
лові думка, що сьо
-
годні, саме сьогодні має появи
-
тися в мі
сті антихрист. І ся дум
-
ка почала вертітися і бри
ніти в
йо
го голові, мов оса. Все довкола
нього, що він бачив, чо
го до
то
р
-
кався, потверджувало її. Ледова
вода, в якій він ми
вся, ви
да
лась
йому гарячою, як ки
п’яток, –
недаром, се йо
го
знак. Коли він
вийшов на подвір’я, в отворену
браму з ву
ли
ці заглянув якийсь
великий, чорний, незвісний, йо
-
му пес – се його
післанець. Крук
закрякав над його головою – се
його
віщун. Баба перейшла з
коновками, дим вився з комина і
стелився по подвір’ю, огонь під
котлом у пра
ч
ка
рні тріщав і
порскав горючим вуглем насе
-
ред хати – все те, все були його
знаки!
І нараз Баранові мигнула в го
-
лові думка, що він надійде зі
сво
їм військом зі сходу – від Ви
-
годи, зупиниться на мо
сті, а пе
-
редом пішле свою авангарду до
міста, щоб на ра
ту
ші заткну
ла
його хоругов. Він був певний, що
се станеть
ся зараз, а може, вже й
сталося. І ось, покинувши коно
-
вки з во
дою перед дверми пра
-
чкарні
, він у смертельній три
-
возі скочив до своєї комірки, на
-
дів стару куцу кожушину, яку
не
давно дістав від Вагмана, і,
балакаючи ненастанно сам до
се
бе та розводячи руками, по
спі
-
шив за місто, на міст, на Вигоду.
Надворі потепліло після довгих
морозів. У місті була від
лига, але
за містом тяг холодний вітер і
курив дрібним сні
гом. Ріка стоя
-
ла під ледом, і тільки декуди, на
шипотах та бистринах, вода по
-
пролизувала грубу кригу і кле
-
котіла в про
лизах, викидаючи
тут і там невеличкі потічки, що
ро
з
ли
валися поверх леду і зві
-
льна замерзали, всякаючи в сніг,
яким покритий був лід. Най
біль
-
ший пролиз був якраз під мо
-
стом з правого боку, де вода,
розбиваючись о здо
рові ду
бові
колоди, вкріплені там для роз
-
бивання
леду, тво
ри
ла понижче
глибокий вир, що крутився і
кле
котів, від часу до часу хру
-
скаючи невеличкими кригами,
які над
пливали згори і тут мо
-
лолися на дрібні шматочки то
об ко
лоди, то об острі береги
грубих криг. Се місце так і зва
-
лося Клекіт. Його навіть при
низькім стані води обминали і
рибаки, і пливаки, а тепер, коли
ріка «дулася» під ледом наслі
-
дком теплішої хвилі, воно було
аж страшне в своїй дикій кра
со
-
ті. Баран, сам не знаючи, чого і
пощо, зупини
вся на сере
ди
ні мо
-
ста і довго вдивлявся в спінене
гирло і слухав хру
ско
ту криги. В
його уяві мигнув образ тої стра
-
ш
ної ночі, коли він на руках, мов
дитину, приніс сюди свою заду
-
шену жінку і з отсього самого
міс
ця вкинув у Клекіт. Він за
-
зирав тепер у воду без ніякого
зворушення, але з якоюсь дити
-
ня
чою цікавістю. Йому здава
-
лося, що зо дна Клекоту, з тих
клубів піни, що бігали довкола
поверх води, ось-ось ви
хи
литься
дрібна жіноча рука і кивне йому,
покаже кудись, дасть якийсь
знак. Ся нова думка момента
ль
-
но усунула з його душі ті образи,
що досі мучили її; він забув про
антихриста і його полки, забув
про Вигоду і про горб, із якого
мав виглядати, і, всміхаючися,
сто
яв на мості та цікаво загля
-
дав у Клекіт.
– Розуміється, розуміється, –
мо
вив він сам до себе, – во
на
кликала мене. Має щось сказати
мені. Дивно, як вона досі витри
-
мала тут. Адже мокро й холодно.
Ну, то що ж, ко
ли хоче вернути
до мене, то я й овшім. Адже
шлюбна жін
ка! Гріх би був не
приймити. Тілько слухай, Зосю,
щоб мені відтепер ані-ні давніх
фох! Борони тебе Боже! Ти ж
знаєш, я не був для тебе злим
чоловіком, то пощо ж ти робила
мені се? Я й тепер – борони мене
Боже! Нічого тобі не ска
жу, не
випімну. Нехай се все йде з тим
часом. Але на буду
ще пам’ятай!
Будь добра, будь така, як була
зразу, моя лю
ба, маленька кіточ
-
ка, моя курочка, моя красавичка!
Добре?
І нараз йому стрілила до голо
-
ви нова думка. Коли вона верне
сьогодні, то куди ж він поведе її?
До своєї комірки? Ну, се хіба сміх
людям казати! І він щодуху
побіг до міста, а відходячи, ще
раз обернувся в напрямі Клеко
-
ту і мовив:
– Я зараз, Зосуню, я зараз ве
-
рну! Не бійся, я буду на час. Му
-
шу
піти вперед прилагодити ха
-
ту. Адже я без тебе, го
лу
б
ко, не
панував. Мене покинули всі, я
зро
бився жидівсь
ким слугою,
сто
рожем, і живу в такій кучці, в
такім барлозі, що ти й песика
свойого боялася би заперти там
на ніч. Так, моє серденько, пере
-
бідували ми обоє той час. Ну, але
тепер усьому конець. Ти верне
-
шся, я заслужив великі гроші,
най
му у Вагмана гарне поме
ш
-
кання з трьох покоїв і кухні – на
пе
ршім поверсі, аякже! Накуплю
гарних меблів, диванів, дзеркал
– усе для моєї бідної Зосеньки,
щоб вона знала, як я люблю її.
І в веселім настрої, балакаючи
ось так і перебираючи подрібно
всі меблі, все урядження буду
-
щого помешкання, він ішов до
міста, щасливий, як ніколи, не
звертаючи уваги ні на що і ні на
кого.
Було вже геть з полудня, коли
він дійшов до ринку. Чалапкаю
-
чи в глибокім, м’якім снігу, він
утомився, був увесь мокрий від
поту і почув сильний голод. Яко
-
сь не думаючи про се, вступив
до знайомого шинку. Шинкар,
якому він ча
сто робив різні при
-
слуги: носив воду, рубав дрова,
дви
гав бочки або направляв різ
-
ну посуду, по
здоровив його при
-
язно і, не чекаючи замовлення,
поставив перед ним до
брий ке
-
лишок горі
лки і булку.
Баран пильно, уважно глянув
на нього і всміхнувся.
– Ага, ага, знаю вас. Ви Мошко.
Ви добрий чоловік. Моя Зося та
-
к
же говорила, що ви добрий чо
-
ло
вік. Вона вас знає. О, будете
бачити, вона пізнає вас від пер
-
шого разу. Добрих людей не го
-
ди
ться забувати.
Мошко знав про Баранів хоро
-
бливий стан, що в остатніх днях
значно погіршився, і, кла
дучи
йо
му руку на плече, мо
вив:
– Візьміть, Баране, випийте й
закусіть! Ви голодні.
– Е, що там голоден! – мовив
ра
дісно Баран. – Се тілько сьо
го
-
дні ще. Остатній день. Сьо
годні
вона верне, і всій біді ко
нець
буде. Адже знаєте, Мо
шку, – до
-
дав він пошептом, схи
ляючи го
-
л
о
ву до шинкаря, – у мене є ве
-
ликі гроші! Зло
жені, сховані... Се
я навмисно нікому не говорив
про них. Навмисно чинив себе
таким бідним. А ось побачите
від за
в
тра. Коли моя Зося верне!
Ну, ну, та я наперед не хочу го
-
во
рити. Ваше здоровля, Мошку!
І він випив горілку, а потім
почав їсти хліб, ламаючи по кри
-
хітці, жвучи його і ковтаючи,
очевидно, без ніякого апе
титу. А
тим часом говорив, говорив не
-
на
станно. Думка про сховані
гро
ші опанувала тепер його уя
-
ву, і він почав оповідати якусь
нечувану історію про те, як він
разом з дванадцятьма розбій
ни
-
ками забив багатого пана, за
-
брав у нього гроші, одурив своїх
товаришів і сам забрав усі гроші
та сховав їх у безпечне місце. Ті
колишні товариші чатують на
нього за містом, лагодяться вби
-
ти його, записали себе антихри
-
стові, щоб тільки при його по
мо
-
чі дістати його в свої руки, але
він не боїться їх. Доки був сам,
то боявся. Але сьогодні вертає
його Зося, а у неї є така сила, що
віджене всі ворожі стріли. Адже
вона недарма жила в Клекоті,
слу
жила там, бідувала, щоб нав
-
читися чарів і обгородити його
від усякої біди.
В шинку було пусто. Рідко коли
який робітник або міща
нин за
-
хо
див, випивав настоячки ча
рку
горілки, платив і йшов далі.
Баран сидів у куті, опертий на
лікті, похиливши голову, і бала
-
кав – тихіше, чимраз тихіше. Пе
-
ред ним ле
жав пощипаний, не
-
до
їджений шматок булки – він
не бачив його. Мошко давно не
слухав його бесіди – він не зав
-
важу
вав сього і говорив, гово
-
рив, поки вкінці його голо
ва зо
-
всім не спочила на столі. Він за
-
снув.
Коли прокинувся, була вже сьо
-
ма година. Вікно перед його очи
-
ма було темне, в шинку над ши
-
нквасом горіла лампа, а за сто
-
лом сиділи деякі звичайні вечі
-
рні гості, пи
ли пиво, балакали і
сміялися. Баран схопився з місця
і по
чув якийсь страх. Що се він
робить? Адже він мав іти до Ва
-
гмана наймати помешкання, ку
-
пу
вати меблі! А тут уже ніч. І, не
кажучи нічого, він прожогом ки
-
нувся з шинку і вибіг на вули
цю.
Надворі падав сніг, тихо, нена
-
станно. Небо насунулось важ
ки
-
м
и хмарами, а нафтові лі
хтарні
на вулицях видно бу
ло, мов
крізь сито. Баранові недалеко
було до Вагманового дому. Він
застукав до дверей, які зви
ча
й
-
но були замкнені. По хви
лі Ваг
-
ман вийшов сам і віді
мкнув йо
-
му. Він не дер
жав слу
ги, а тільки
послугачку, що те
пер, прилаго
-
дивши вечерю, пі
шла собі додо
-
му. Вагманова жі
нка виїхала ще
ра
но до сусідньо
го місточка на
весілля якоїсь своячки. Поба
чи
-
в
ши Барана, Вагман впустив йо
-
го до свого покою, що був разом
і його спальнею, й канцелярією і
де обік ліжка стояла здорова
вер
тгеймова каса. Сівши на сво
-
їм старо
моднім фотелі, оббитім
шкірою, Вагман обернувся до
Ба
рана, що своїм звичаєм стояв
край порога.
– Ну, що там чувати, Баране?
– Добре, прошу пана, – мовив
ра
дісно Баран.
– Що ж там таке добре?
– Вона вертає сьогодні.
– Що за вона?
– Ну, та моя Зося. Я тілько неда
-
вно довідався. І про гроші нага
-
дав собі – знають пан, ті мої, схо
-
вані. Відколи вона по
кинула ме
-
не, то я й про гроші забув – так,
як би замануло. А тепер від
разу
все ясно стало перед очима. Там
тих гро
шей буде – здається со
-
рок чи п’ятдесять ти
сяч дукатів
– саме золото – ну, так, бо папе
-
ри погнили б. Правда, бу
демо
мати чим жити обоє до старості.
Ну, хіба ми не заслужи
ли собі?
Хіба не перебі
дували стількі ро
-
ки? А я то все говорив, що Гос
-
подь Бог поки шле біду, то шле,
а потому, як поба
чить, що чоло
-
вік собі з біди нічого не робить,
то він зачи
нає слати добро.
Вагман зрозумів, що Баран хо
-
рий, і бажав відвести його думку
на інші шляхи.
– Там сьогодні з прачкарні до
-
пи
тувалися за вами. Каза
ли, що
ви як рано вийшли з дому, то й
на обід не приходи
ли.
– І не прийду! – мовив весело
Баран. – Що то мені за обід у
пра
чкарні! У мене від завтра не
те буде. Слухайте, пане Вагман, я
хотів просити вас, щоб ви ви
-
наймили мені яке гарне поме
ш
-
кання. Адже розумієте, як вона
верне, то мені неможливо жити
з нею там, де жию тепер. Я га
-
даю… Адже те помешкання, де
живе Рафалович, на поверсі, во
-
но від завтра вільне? Правда?
– Хіба він виповів? – запитав
Ва
г
ман, не хотячи виразно запе
-
речувати.
– О, адже він від завтра буде
жити в ратуші. Він буде у нас бу
-
рмістром, буде печатати всіх лю
-
дей, а хто не схоче приняти його
печать, того на муки, на смерть!
– Слухайте, Баране, – мовив Ва
-
гман, ще раз силкуючись звер
-
нути Баранову думку на інший
шлях, – я би мав до вас маленьку
просьбу. Не могли б ви занести
мені отсей лист на пошту? Тепер
доходить пів до осьмої. Підіть
зараз, бо за пів
години замкнуть.
Надасте за ре
цепісом. Ось вам
гроші. Кілько тут маєте?
– П’ятнадцять крейцарів, – мо
-
вив Баран, беручи гроші.
– А лист як маєте надати?
– За рецепісом. Що пан мене пи
-
тають, так би я був дити
на? Чи,
може, пан думають, що я одурів?
О, я зараз!
І він ухопив лист і гроші і ру
-
шив із покою.
– А зараз вертайте і принесіть
ре
цепіс! – крикнув йому наздо
-
гін Вагман.
– Зараз буду! – відгукнув уже
зна
двору Баран. Але коли ви
-
йшов за хвіртку і опинився на
вулиці, йому стрітилась пере
-
шко
да, яка відвернула його кро
-
ки і його думки відра
зу в інший
бік. Він зіткнувся майже лицем у
лице з Регі
ною, пізнав її і в тій
же хвилі почав прига
дувати со
-
бі, що хтось колись велів йому
слідити за нею. Надармо силку
-
ю
чись пригадати собі, хто й
коли, він пішов за нею назир
ці.
Аж коли побачив, як вона вві
й
-
шла в сіни «його» дому і під
ня
-
лась на сходи, що вели до поме
-
шкання Рафаловича, він прига
-
дав собі наказ Стальського і, за
-
ре
готавшися не
самовито, побіг
щодуху до реставраційки, де
Стальський звичайно проводив
вечірні години. Він і сим разом
застав його тут. При однім столі
в відгородженій нижі сиділи
Ста
льський, Шварц, Шнадельсь
-
кий і ще два якісь панки за пов
-
ними гальбами пива. Баран став
у дверцях нижі і, вит
ріщивши на
Стальського свої несамовито бли
-
скучі очі та розтягши ши
роко
уста до усміху, покивав пальцем,
не ка
жучи ані слова.
– Се ти, Баране? – мовив Ста
ль
-
ський. – А що там? Маєш що ска
-
зати мені?
Баран, не кажучи нічого, засмі
-
явся значущо і кивнув го
ловою
в той бік, де було поме
шкання
Рафаловича.
– Що? – скрикнув Стальський,
за
раз догадавшися, в чім діло. –
Те, що я казав тобі?
Баран потакнув головою і знов
засміявся. – Тепер?
Баран знов потакнув головою і
зробив жест обіймання та цілу
-
вання.
Стальський зірвався з місця.
– Панове! Прошу вас за свідків.
Не розпитуйте нічого, лиш хо
-
діть. На хвилечку. Пиво нехай
ли
шається. Прошу за мною. По
-
ба
чите щось цікавого.
І всі мовчки посунули лавою з
реставрації і під проводом Ста
-
ль
ського подались до Єв
геніє
-
вого помешкання. По дов
гій сту
-
ка
нині, коли галас у сінях на
-
робив розруху в цілій камени
ці,
Євгеній відчинив. Усі панове під
проводом Стальського
втовпи
-
лися в комнату. Крізь двері, що
лиши
лися відчинені, валила
зна
двору до покою сту
дена па
-
ра.
– Пане! – крикнув патетично
Ста
льський, спинившися якраз
против Євгенія, – де моя жінка?
– Не знаю, пане Стальський, –
бліднучи на лиці, але рів
ним,
спо
кійним голосом відповів Єв
-
геній. – У мене її не
ма.
– Ні, пане, вона у вас! – піднося
-
чи голос, мовив Стальсь
кий. – І я
прошу вас не скривати її, а зараз
видати в мої ру
ки.
– Запевняю вас, що її тут нема,
– змагався Євгеній.
– Брешете, пане! – ревнув Ста
-
ль
ський і, прискочивши до бю
р
-
ка, вхопив Регінин саквоя
жик,
який вона лишила. – Бачит
е, ось
доказ! Її саквояжик! О, тут на
замку її підпис вигравір
уваний.
Прошу, панове, подиві
ться.
– Помиляєтесь, пане Сталь
сь
-
кий, – мовив Євгеній, не тра
тячи
супокою. – Вашої пані тут нема.
– Corpus delicti, панцю! Corpus
delicti! [74]
– з тріумфом кри
чав
Стальський, потрясаючи саквоя
-
жиком. – Отсе само не прилетіло
з мойого дому і не впало на ва
-
ше бюрко! Де во
на? Покажіть її!
– Пане, вспокійтеся! Я вам вия
-
сню все!
– Де моя жінка, злодію! – кри
-
чав Стальський, наступа
ю
чи до
Євгенія. Сей цофнувся кроком
взад.
– Пане Стальський, – мовив він
остро. – Не забувайтеся! Ви в мо
-
їм домі, вдерлися насильно, з
компанією, нападом... ображаєте
мене... пам’ятайте, що я сього
пла
зом не пущу.
[74]
- Речовий доказ (лат.). – Ред.
– Де моя жінка? – репетував
Ста
льський. – Віддай мені жі
нку,
а тоді говори і роби собі, що хо
-
чеш.
– Кажу вам ще раз, її нема тут.
Була перед тим у канце
лярії, не
застала мене, ждала і пішла, за
-
бувши отсей сак
во
яжик.
– Неправда! Неправда! Вона пе
-
ред хвилею була тут і му
сить бу
-
ти тут. Ану, панове! – мовив він,
обертаючись до сво
його товари
-
ства. – Перешукаємо се гніздеч
-
ко.
– Не смійте рушитися з місця! –
крикнув Євгеній.
– Що, ти мені заборониш? Ти,
смаркачу! – крикнув Сталь
ський
і рушив до дверей спальні. В тій
хвилі Євгеній ско
чив до нього,
од
ною рукою вхопив його за го
-
рло і зду
шив так, що Стальський
тільки зіпнув і ви
балушив очі, а
дру
гою пхнув йо
го в груди так
міцно, що Стальський, мов з пра
-
щі, вилетів за двері через ву
зе
-
нький кори
дорчик і з гуркотом
покотився долі сходами.
– За ним! – крикнув Євгеній до
інших, що стояли, не зна
ючи, що
робити. Шнадельський перший
сунувся наперед до Євгенія, але
у сього в руці в тій хвилі бли
с
-
нув револь
вер, якого дуло опи
-
нилося на кілька цалів перед
очима Шна
дельського.
– Прошу гречно: ось туди до
ро
-
га! – мовив Євгеній, держа
чи ре
-
во
львер у простертій руці.
Два панки, що держалися ззаду,
перші висмикнулися з комнати,
а за ними, цофаючися взадгузь,
вийшов і Шна
дельський. Єв
ге
-
ній замкнув за ними двері. По
-
тім узяв з бюрка лампу і, за
с
ту
-
кавши до дверей своєї спа
ль
ні,
ввій
шов досередини. В спаль
ні
горіла свічка. Регіни не було ані
сліду. Тільки дверці, що вели зі
спальні до маленьких сі
нець, які
знов дверима виходи
ли на ґа
-
нок, показували, ку
ди вийшла во
-
на. Євгеній заглянув до тих сі
не
ць,
на ґа
нок – Регіни не було ніде.
LVI
Барана не було при тих подіях у
Євгенієвім помешканні. Коли
все товариство під проводом
Стальського вийшло з шинку,
Баран ішов також з ними. Та ось
на вулиці його взяв за плече
Шварц і заговорив стиха:
– Відки, Баране?
– Був у Вагмана.
– Він дома?
– Дома.
– Сам?
– Сам.
– Що робить?
– Не знаю. Певно, гроші лічить.
Вислав мене на
пошту.
– На пошту?
– Так. З отсим листом. Велів на
-
дати за рецепісом і
зараз вер
ну
-
ти.
– Давай сюди лист! – шепнув
Шварц.
– Але ж я маю занести його на
пошту, – сперечався Ба
ран.
– Я занесу сам. Давай!
– А рецепіс?
– Занесу Вагманові. Я й так маю
поговорити з ним.
– Ну, то про
мене. Тут є гроші
на рецепіс.
– Не треба. Йди до шинку і ка
-
жи дати собі за них пива. Я зараз
прийду.
– А ви за свої зарекомендуєте?
– Так. Іди і не турбуйся.
Баран пішов до шинку. Шварц
забіг також за ним і, вско
чивши
до нижі, де сиділо перед хвилею
товариство і де сто
яли ще ледве
надпиті гальби пива, зирнув на
лист, що таким дивним спосо
-
бом дістався йому в руки. Лист
був ад
ресований до графа Кши
-
во
тульського.
– А се що таке? – шепнув
Шварц, і не думаючи довго, роз
-
дер коверту. В коверті була кар
-
тка паперу і квит. На картці було
написано по-німецьки: «Платя
-
чи мені гроші за відомі папери,
ясновельможний граф забули у
мене квит. Поси
лаю йо
го пош
-
тою. Вагман». А квит, но
тарі
-
ально легалізо
ваний, виявляв,
що за продані довжні папери,
ви
ставлені на ім’я пана Бри
ка
-
льського під застав його маєт
-
ності на суму 70 000 гульденів,
граф Кшивотульський заплатив
їх властителеві Вагманові умо
-
влену суму 50 000 гульд[енів].
Одержавши сю суму, Вагман пе
-
ре
дає папери графові і зріка
є
-
ться всякого дальшого права до
них. Дата була ни
ні
ш
нього дня.
Перебігши очима лист і квит,
Шварц зацмокав, сховав папери
в кишеню і, стрілою вискочивши
з шинку, погнав до Євгенієвого
помешкання. Тут він зупинився
в брамі і, вишукавши собі зовсім
темне місце між парканом і ся
-
гом дров, що стояв на подвір’ї,
заховався і почав ждати.
Зараз у першій хвилі до його
слуху дійшло скажене сту
кання і
крик із першого поверху. Потім
зробилося глухо, потім попри
нього промайнула тихо, мов
тінь, висока жі
но
ча постать, уся
в чорному, заслонена вельоном і
зату
ле
на в футро. З першого
поверху долітали голоси немов
ожи
в
леної сварки. Потім знов
крик, стук тяжкого тіла по схо
-
дах, потім гуркіт кроків і скаже
-
ний вереск Стальського:
– Злодію! Віддай мою жінку!
Поліція! Сюди! На поміч
! Мені
вкрадено жінку.
– Але тихо! Ша! Не робіть ска
-
ндалу! – втишували Сталь
ського
його товариші, яким досить не
-
приємно було, що встрягли в сю
історію, в якій почали підо
зрі
-
вати просту напасть Стальсь
-
кого.
– Ні, не буду тихо! Не буду! – ре
-
петував Стальський, стоя
чи на
подвір’ї. – Ось тут стоятиму і не
вступлюся. І буду кричати цілу
ніч, поки мені не верне жінки!
Вся камениця була збентежена.
На ґанках, у вікнах і сінях стояли
люди, шептали, охали і ахали.
– Пане Стальський,
– мовив
Шварц, наближаючися
до ньо
го,
– будьте ласкаві, вспокійтеся.
Ва
шої пані тут
нема.
– А ви як знаєте?
– Бо бачив її, як вийшла відси.
– Вийшла! Як то може бути?
– Проста річ. Камениця має два
виходи. Ви ввійшли
пе
ре
днім, а
вона вийшла противним.
– Давно?
– Вже буде зо чверть години.
– І куди пішла?
– Не знаю.
– Певно, додому, – додав хтось
із товариства. – А ви на
дармо
наробили галасу.
– Надармо? О ні! Я нічого не
роблю надармо. Я свойого не да
-
рую. Панове, прошу зо мною!
Мо
же, ще догонимо
її по дорозі.
– Трудно буде,
– мовив Шварц.
– Вона, правдоподібно, сіла на
санки, що проїжджали сюди, і
поїхала.
– А я думаю, що вам поперед
усього треба вспокоїтися,
– мо
-
вив один із товариства.
– Успо
-
ко
їтися і обдумати справу до
-
кла
дно.
– Се ж непереливки. З адво
ка
-
том справа,
– додав другий.
– Я раджу: зайдімо ще на хвилю
до шинку, допиймо пиво, а потім
можемо заглянути й до вас до
-
дому, чи єсть пані до
ма.
Стальський не дуже був рад
сьо
му, але товариші майже си
-
лою потягли його з собою. Шна
-
дельський ішов також за ними,
але, коли дійшли до темного
місця, де вулиця скри
влювала, а
лампи не було близько, Шварц
потаємно шарп
нув його за ру
-
кав. Він озирнувся і зупинився.
– А що там? – запитав.
– Пст! Відстаньмо від них! Ходи
сюди в закуток! –
шептав Шва
-
рц.
– А що? Маєш що цікавого? –
запитав Шнадельський.
– Авжеж! Ідемо до Вагмана.
– Чого?
– Ну, звісно. Завтра до Америки.
– Як то? Маєш щось певного?
– Розуміється. Певне те, що у
ньо
го є гроші. І він сам. І жде Ба
-
рана, значить, двері відчи
нені. А
хоч би й ні, то на стук ви
йде від
-
чинити.
– Ну, і що?
– Ходи! По дорозі поговоримо.
А цікаві річі!
І, взявшися попід руки, вони
пі
-
шли в противний бік, у напрямі
до Вагманового дому.
Надія Шварцова, що Вагман,
ждучи Баранового поворо
ту, ли
-
шить сінешні двері незамкнени
-
ми, збулася. Навіть більше, він
забув замкнути двері з сіней до
свойого покою. Сидячи коло сто
-
ла, заглиблений у якихось раху
-
нках, він так був зайнятий, що
не думав про двері. Коли бря
-
знула клямка, він, не обертаю
-
чися і не підводячи голови, за
-
пи
тав:
– Се ви, Баране?
– Я, – почувся якийсь не Бара
-
нів голос.
Вагман обернувся. Перед ним
стояв Шнадельський. У Ва
г
мана
лице поблідло, серце мо
мента
-
льно перестало би
ти
ся. Він зро
-
зумів, що справа не добром па
-
хне, і сидів мов за
де
ревілий.
– Ви... ви до мене? – почав він,
ледве видушуючи з горла слова.
Але в тій хвилі з-за плечей
Шнадельського висунув
ся Шварц
і скочив до Вагмана. Сей про
бу
-
вав схопитися з крі
сла, та Шна
-
дельський одною рукою прити
-
снув його за плече, а другою за
-
тулив йому рот. Вагман пробу
-
вав крик
нути, про
стяг руки, щоб
відіпхнути Шнадельського, але в
тій хвилі Шварц закинув на його
шию тонкий, міцний шнурок і
стиснув щосили. Вагман широко
витріщив очі, голос замер у його
горлі.
– Пускай плече! Тягни за шнур!
– шептав Шварц. Шна
де
льський
послухав наказу. Коли стиснули
міцно за шнур – Шварц за один
кінець, а Шнадельський за дру
-
гий, то Ваг
ман, сидячи на кріслі,
скажено затрепав ногами. Вони
не пускали, тиснули щораз дуж
-
че. Ще кілька рухів то руками, то
ногами і – спокій. – Неживий! – шепнув Шнаде
ль
-
сь
кий, весь тремтячи при виді
страшного Вагманового лиця.
– Ні, жиє ще! – шептав Шварц. –
Поможи!
– Що хочеш робити?
– Ось тут його! На отсей гак.
Неначе сам повісився.
І оба підняли Вагмана, потім
Шварц зав’язав оба шнура за
гак, вбитий високо в стіні – ко
-
лись там висів великий образ – і,
підтягнувши тіло догори, пусти
-
ли його висіти. Вагман ще тре
-
пав хвилю ногами, потім голова
звісилася на груди – було по нім.
– А тепер живо, за грішми! Чи
двері замкнені?
– Ні! – шепнув з переляком
Шна
дельський, бачачи, що во
ни
відчинені нарозстіж.
– Замкни!
Поки Шнадельський замикав
двері, Шварц перешукував Ваг
-
манові кишені, щоб знайти клю
-
чі від вертгеймівки. Зна
йшовши
ключі, він відімкнув касу. Гроші
лежали на ку
пі – банкноти, зо
ло
-
ті й срібні монети – чистих 50
000, нині оде
ржаних Вагманом
від Кшиво
тульського. Шварц за
-
га
р
бав їх у невеличкий мішечок,
що лежав тут же в касі і встро
-
мив
до ки
шені.
– Буде з нас! – мовив радісно.
– А більше готівки нема? – пи
-
тав Шнадельський, переглядаю
-
чи
ще шухляду бю
рка.
– Нема. Векслі, скрипти – чорт
бери, се не для нас. Хо
ді
мо!
І оба вийшли. Виходячи, вони
замкнули на ключ двері Ваг
ма
-
нової комнати, а ключ вкинули
назад досередини, відхил
ивши
силою долішню поло
вину не ду
-
же солідних две
рей. Потім вий
-
шли з сіней на вули
цю, де в тій
хвилі не бу
ло нікого. Надворі па
-
дав густий сніг; ви
соко над міс
-
том у ве
рхів’ях дерев гудів вітер.
Місто дрімало.
– Куди тепер? – питав Шна
де
-
ль
ський, цокочучи зубами зо
стра
ху.
– Ходімо до шинку, до нашого
товариства! – мовив Шварц.
– До них? Ні, не можу. Я ввесь
трясуся. На мені, певно, лиця не
-
ма. Зараз пізнають.
– Тьху! М’якушка з тебе! – мо
-
вив Шварц. – Ну, про ме
не, то ли
-
шися на вулиці! Я зайду сам. Ко
-
нче треба, щоб нас тепер бачили
в шинку. Се від
верне від нас пі
-
до
зріння, бодай на перший час.
І вони пішли вулицею, бродячи
в глибокім снігу, яким за сей ве
-
чір покрилася земля. Перед ши
-
нком Шнадельський лишився
сам надворі, а Шварц увійшов
досередини.
– Пан Стальський тут? – запи
-
тав він шинкаря.
– Нема. Ось перед хвилею ви
-
йшов з панами.
– Ну, та й поквапився. А я за ни
-
ми шукаю.
– Пішов додому. Можуть пан
іще догонити його.
В тій хвилі, озирнувшися, Шва
-
рц побачив Барана, що ку
няв за
недопитою гальбою пива. Він
приступив до нього і, поте
рмо
-
сивши його за плече, крик
нув:
– Гей, Баране! Вставай!
– Га! – крикнув крізь сон Баран
і почав протирати очі.
– Ти тут спиш? Хіба тут тобі
місце спати? Вставай, додо
му!
– А хіба що? – спросоння запи
-
тав Баран. – Пора тарабанити по місті. Ти
забув? – жартував Шварц.
– Тарабанити? Ага-га! А я й
забув. Добре, добре.
І, чухаючися в потилицю, він
рушив із шинку. Шварц заре
го
-
тав
ся.
– Ще справді готов послухати
та тарабанити! – промовив весе
-
ло, обертаючись до ши
нкаря. – А
в такім разі ще пан комісар мене
засудить на кару, що я намовив
його.
– Га, га, га, – сміявся шинкар. –
А я посвідчу, що так і справді бу
-
ло.
Шварц, і собі ж засміявшися і
побажавши шинкареві до
брої
но
чі, вийшов на вулицю.
Шнадельський стояв на вулиці
і голосно дзвонив зуба
ми.
– Що, тобі ще не ліпше? – ше
-
птав до нього Шварц.
– Ні. Все нутро мов кипить. А
що, нема їх?
– Нема. Пішли всі до Стальсько
-
го. Ходім і ми!
– Не можу! Нізащо не можу.
– Ну, то ходім де до іншого ши
-
нку. Візьмемо сепаратку. Ви
п’єш,
розігрієшся. Або ляжеш троха.
– Ні, не ляжу. Страшно мені.
– Ну, не будь дитиною! Що се
знов за фохи! Запануй над свої
-
ми нервами. Справа пішла чу
-
десно.
– Ти... ти ошукав мене, – мовив
несміло Шнадельський. – Я ду
-
мав, що се буде так... забе
ремо...
Ну, закнеблюємо... але сього...
сього я не надіявся.
– Дурниця! Що там думати про
се! Ходім! Передихаєш, а потім я
би радив конче ще зайти до
Стальського.
І, взявши Шнадельського під
руку, Шварц повів його яко
юсь
півперечною вуличкою в напря
-
мі до ринку.
LVII
Ніч.
Над містом глухо шумить вітер.
Із навислих хмар сипле сніг, та
вітер рве його, і крутить у ска
-
женім танці, і носить, кидає,
знов підносить, поки вкінці, роз
-
мелений на дрібну густу муку,
не кине на землю. Та й тут іще
не дає спочити йому. Котить
вулицями, збиває купи і розби
-
ває знов, під
німає стовпами, ту
-
манами, б’є ним до вікон, на
-
трушує його прохожим у лице, в
очі, за ковніри, затикає ним усі
шпари, заповнює рови, засипає
сліди і стежки.
Під тою курявою місто дрімає,
мов скорчившись із холо
ду. Ли
-
ше де-де на вулиці одинокий
прохожий іде згорбле
ний, боре
-
ться з вітром і метелицею, що
б’є на нього рівно
часно з усіх
боків, і хоч куди б він поверну
-
вся, все по
падає йому в очі. Лиш
де-де з вікон блимає світло, що
лед
ве ме
рехтить за сніговим
сер
панком.
Мерехтить таке світло з Регіни
-
ної спальні. Регіна, одяг
нена в
свій чорний стрій, ходить, як
звичайно, по покою, але не
говорить нічого. Вона держить
себе руками за голо
ву, мов бої
-
ться, щоб голова її не розскочи
-
лася, і ходить, вперши очі ку
-
дись у неозначений простір, не
бачачи нічо
го довкола себе, не
думаючи нічого, її шуба лежить
на ліж
ку – так, як скинула її, вер
-
нувши перед чверть годи
ною
до
дому; калошів таки не ски
да
-
ла, і се чинить її хід лег
ким, не
-
чутним, мов хід мари, що йде по
траві, не погинаючи її.
Нараз чути на ґанку стукання
кількох пар чобіт, що обтріпу
-
ють сніг. Потім скрипнули двері,
почулися голоси.
– Вона дома. Побачите, що се
все якась байка! – мовить один
голос.
– А я думаю, що вона не дома! –
голосно говорить Сталь
ський.
– Чуєте, її хід? – мовив знов пе
-
рший голос.
– А хоч і дома, то проте була у
нього, – знов говорить Сталь
сь
-
кий.
Кроки в покої. Стальський сві
-
тить. Пересувають крісла. Хтось
торкнувся до клямки її дверей.
Ті двері були незам
кнені. Ось во
-
ни відчинилися. В дверях стоїть
Стальський.
– А, добрий вечір, пані! – мовив
він. – Може би, пані були ласкаві
вийти на хвильку до нас?
Регіна не оглядається на нього,
не зупиняється і йде да
лі, по
ве
-
ртаючися до нього плечи
ма.
– Регіно, чуєш? Ходи сюди! –
мо
вив Стальський лагідно, але
енергічно.
Вона мовчить, мов не чує. Він
на
ближається до неї, бере її за
плечі і виводить до салону. При
-
сутні в салоні два па
нове вста
-
ють із крісел і стоять весь час
дальшої сцени.
– Скажи нам, Регінко, – мовить
солоденько Стальський, виві
в
-
ши її насеред покою і стаючи на
-
против неї, – ти вихо
дила з дому
кудись тепер вечором?
Регіна дивиться на нього, мов
не чуючи або не ро
зу
мі
ю
чи його
питань. Вона бліда, як труп, а
жовтавий від
блиск нафтового
сві
тла надає її лицю в нижній
часті якийсь зе
ленкуватий стра
-
шний відтінок.
– Ах, не заперечуєш! – мовив
Стальський. – Значить, се пра
-
вда. Ти виходила. Тебе не було
дома. А не можна би зна
ти, га
-
рна масочко, куди се ти виходи
-
ла сама в таку піз
ню добу і в та
-
ку погану погоду? Нам було би
дуже цікаво ді
знатися про се!
Регіна мовчить, вперши в нього
свої великі чорні очі.
– Не говориш? Може, забула?
Пам’ять коротка? Позволь, що я
пригадаю тобі. Там недалеко ри
-
нку, на розі. Однопо
верхова ка
-
ме
ниця
, перед нею широке по
-
двір’я, обведене па
рканом... А на
поверсі мешкає молодий панок,
кавалер, наш знайомий... добрий
знайомий. Чи він просив тебе на
гербатку, чи ти сама з власної
волі рішилась віддати йому ві
-
зит?
Регіна мовчить, не зводячи з
ньо
го очей. Його слова, бачи
ть
-
ся, не роблять на неї ніякого
вра
жіння. Вона не блід
не, ані
червоніє, не плаче, не мішається,
стоїть спокійно. Панам, що сто
-
ять збоку і дивляться на сю сце
-
ну, робиться моторошно. Один
із них обертається до Сталь
-
ського:
– Пане офіціале! Ваша пані, ма
-
буть, нездорова. Прошу вас, по
-
ки
ньте тепер сю справу!
– Нездорова! – скрикнув весело
Стальський. – Борони Бо
же! О,
ми знаємо себе занадто добре!
Ми знаємо всі ті фін
ти і хитрощі.
Нам не заімпонуєте, гарна масю,
ані тими ви
тріщеними очима,
ані тою мовчанкою, ані тим уда
-
ним ос
то
впінням. Ми ро
зуміємо
се все дуже добре і має
мо надію
таки дійти з вами до ладу. Отже,
ще раз питаю. Ска
жи: ходила ти
сьогодні вночі до Рафаловича?
Чо
го хо
дила? Що там робила?
Яко муж, я маю право знати се.
Регіна мовчить. Стальський за
-
ломує руки, хитає голо
вою.
– Жінко, жінко! І не сором тобі!
Десять літ живемо з со
бою, і те
-
пер робиш мені такий скандал! І
скажи, тут, при сві
дках, чи я дав
тобі найменшу причину до не
-
вдоволення? І хто би був по
-
думав: така релігійна, побож
на
жінка – і раптом забула про всі
Божі закони, потоп
тала ногами
Бо
жу заповідь, втоптала в боло
-
то свою честь, осоромила ме
не
перед світом! Регіно! Бійся Бога,
що ти зробила? Ну, ска
жи, про
-
мов слово! Нехай знаю, що маю
ду
мати про тебе?
І, взявши її за плечі, він поте
-
рмосив нею. Вона мовчала.
– Ну, Регіно! – зачав він острі
-
ше. – Сього вже забагато. До
сить
комедії! Говори: була сьогодні
вночі у Рафаловича чи ні?
Се питання міг Стальський зве
-
р
нути до одвірка – від
по
відь бу
-
ла б така сама. Нараз він при
га
-
дав собі щось і ско
чив до своєї
бунди.
– А, що я буду питати? Адже ж
тут маємо corpus
delicti
! І він вийняв із кишені Регінин
саквояжик, знайдений ним на
Євгенієвім бюрку.
– Се твоє, правда? Ось твій під
-
пис, вигравіруваний на кляме
-
рці. Се лежало на його бюрку. Ти
се там поклала, правда? А тепер
поглянемо, що там знаходиться
всередині.
Він відчинив саквояжик, вий
-
няв із нього цінні папери, ви
-
сипав на стіл біжутерії.
– А, ось що! – скрикнув він. –
Панове, бачите! Ся роман
ти
ч
на
історія має досить тверду мате
-
ріальну підвалину. Іде
а
ль
на лю
-
бов – прошу дуже! Людовий три
-
бун і невинна жер
тва сімейної
тиранії – що за чудова пара! А
моральний сенс: обікрасти ти
-
рана і драпнути в світ. Ха, ха, ха!
І він реготався, і лице його на
-
ли
валося кров’ю.
– Ну, скажи тепер: що се все
мало значити! Пощо ти не
сла се
до нього? Пощо поклала се на
йо
го бюрку? Говори!
Він наближався до неї звільна.
В його очах палали огни
ки дикої
злості, тої самої жорстокості, з
якою він колись три дні мучив
кицьку.
– Мовчиш? Злодійко! Перелю
-
бнице! Так ось тобі за се! Ось
тобі! Ось тобі!
І, прискочивши до неї, він з
усього розмаху вдарив її в ли
це
– раз, і другий, і третій. Вона по
-
хилилася, мов верба від ви
хру. З
її уст і носа закапала кров, але з
її уст не вирва
лося ані одно сло
-
во, ані один стогін. Один із при
-
су
тніх панів ухопив Стальського
за руку.
– Пане Стальський! Що ви ро
-
бите? Чи ви при розумі?
– О, аж надто! – кричав Ста
ль
-
ський. – Але я мушу показа
ти тій
гадюці, що не хочу бути тер
пе
-
ли
вою і покірною же
ртвою її
амурів. Хоче на старості літ
амурів – альо, на ву
ли
цю! Щас
-
лива дорога! Але свойого чес
но
-
го дому я не дам плямув
ати. Чу
-
єш се – ти!
І він, нахилившися до неї, плю
-
нув їй у лице.
Панам, що були свідками сеї
оги
дної сцени, було сього заба
-
гато. Вони вхопили за капелюхи,
попрощалися зо Ста
ль
ським і,
не дивлячись на не
щасну Регіну,
засором
лені чо
гось до глибини
душі, вийшли з покою і щезли в
сні
го
ві
й
ниці, що ревла надворі.
Стальський запер за ними двері.
LVIII
Регіна все ще стояла на місці,
німа, недвижна, вперши очі в
полум’я лампи.
– Ха, ха, ха, ха! – реготався Ста
-
льський, вертаючи від две
рей і
кидаючися на софку коло стола.
– А що, Регінко? До
бре я відіграв
ролю морально обуреного? Ро
-
лю мужа, ображе
ного в своїх
най
святіших почут
тях? Ха, ха,
ха! Се бу
ло пи
шно, як я зачав
тобі вичитувати мораль! А що,
болить письо? Ну, ну, обі
трися і
не гнівайся. Се бу
ло по
трібне – і
для тебе, і для мене. Се не з
злого серця, ри
бонько, а для на
-
шого добра. Від любого пана
мила й рана – правда, Ре
гінко? Я
знаю, ти у мене добра, ти мені
не візьмеш сього за зле. А нащо
була потрі
бна вся та історія при
свідках, се ти пізнаєш, як тро
-
шка старша будеш. І як Бог
дасть тобі ліп
ший розум, то,
може, й подякуєш мені. А тепер
годі вже сто
яти та глядіти на
мене так, як на лю
доїда! Ну,
заспокій
ся! Промов слово!
І він при тім пробував усміха
-
тися до неї, але якось не міг
довше дивитися в її лице. Те ли
-
це виглядало страшно – з слі
да
-
ми колишньої краси, об
бру
ка
не
кров’ю, бліде і з не
самовито
блискучими очима, воно вигля
-
дало, як лице ме
дузи.
– Е, та що я буду до тебе бала
-
кати! Роби, як собі хочеш! Ду
-
май, як собі знаєш! Байдужісі
нь
-
ко мені. Від сьогодні маю тебе в
руках, ось що головне. Від сьо
го
-
дні мусиш гну
тися передо мною,
мусиш так скакати, як я заграю.
А скоро що не по-мойо
му –
нагоню з хати, викину на вулцю,
ще й сам замельдую до поліції,
велю втягнути тебе на лісту та
-
ких женщин – знаєш? О, моя ри
-
бонько, я давно ждав на сю хви
-
лю! Се буде мій тріумф, моя са
-
тисфакція за Ориську, тя
миш? У
мене пам’ять добра, та й раху
-
нку я знаю настілько, що хто ме
-
ні зробив одну прикрість, я йому
зроблю десять та й ще одинад
-
цяту додам причинку. Я казав
то
бі тоді: по
жалуєш сього – ти
не слухала! Тепер маєш!
Він устав із софи, наблизився
до неї, але зараз знов відступи
-
вся, мов щось відпихало його.
– Тьфу! – мовив відвертаючись.
– Кілько клопоту мусить чоловік
перейти з тим бабським насін
-
ням! Поки з ними до
говоришся
до ладу, то волів би копу пшени
-
ці змолоти
ти. Аж у горлі пере
-
сохло! Ану, чи є де в шафці хоч
крапля якої живиці?
І він пішов до креденсу, вийняв
із нього фляшку горілки і, не
шукаючи чарки, підійшов знов
до стола.
– Ось приятелька, ліпша від он
того окатого опудала! Ся ніколи
не зрадить. Небагато вона вміє,
але те, що вміє, уді
лює завсіди
однаково. Здорове було, опу
да
-
ло!
І, приткнувши шийку фляшки
до уст, він почав булько
тати. Ви
-
цідивши з половину того, що бу
-
ло в ній, він поста
вив фляшку на
стіл і сів знов на софку.
– О, се чудесно! Мов огонь пі
-
шов по жилах. Ну, Регіно, ви
пий і
ти! Na frasunek dobry trunek!
[75]
Ану! Покріпись – по
ба
чиш,
мов рукою відніме! Все забудеш.
А потому пай-пай... обоє... як муж
і жінка... га? Як думаєш?
І, регочучись цинічно, він устав
і наблизився до неї. Але знов
почув, немов якась таємна сила
відпихала його – і роззлостився.
– Тьфу на тебе! Відступися геть,
чортяко! Ні п’єш, ні гово
риш, ті
-
лько мені своїм відьомським по
-
глядом ґуст відби
раєш! Махай
[75]
- На журбу добра річ – випити!
(польськ.).
– Ред.
спати!
І він пхнув її в груди. Вона цоф
-
нулася о крок далі і знов стала
недвижно. Стальський ще раз узя-
вся за фляшку і по
ти цідив, поки
не спорожнив її всю. А по
тім сів
на кріслі, оперся ліктями на стіл,
склонив голову, ворко
тів іще
щось пару хвиль і заснув.
Регіна стоїть німа, недвижна.
Не думає нічого. Витріще
ними
очима вдивляється в полум’я ла
-
мпи, але не бачить нічого довко
-
ла себе. В її уяві мигають віді
-
рвані образи, мов обривки рі
з
-
но
барвної матерії, кидані шале
-
ним вихром. Бли
скучий камі
не
-
ць на сонячній вершині – Євге
ні
-
єве лице, молоде, свіже, як було
тоді, коли обоє йшли вули
цею зі
школи фортеп’янової гри... тур
-
кіт фіакрів... лице ті
тки... во
но
більшає, наближає
ться, робить
-
ся страшенною гни
лою машка
-
рою, розхиляє гнилі уста, пока
-
зує чорні щербаті зу
би і сточе
-
ний червами язик і бу
бонить
про
кляті слова:
– Най вас Бог благословить!
Най вас Бог благословить!
А потім знов блискучий ка
мі
-
нець на сонячнім вершку... і
ма
-
ле
нька дівчинка в ліжечку... і
над нею похилене лице старої
ня
ньки... і бринить ледве чутно
сумна-сумна пісень
ка:
Ой, вербо, вербо кучерява, Ой, а хто ж тебе скучерявив? Скучерявила темна нічка, Підмила корінь бистра річка.
А потім знов блискучий камі
-
нець на сонячнім вершку... і ма
-
ле
нька дівчинка, заблукана в лі
-
сі... і лице Ориськи, по
в
новиде,
червоне, з повними, м’ясистими
губами і з безсо
ромно всмі
хне
-
ними очима... і знов тітка в тру
-
ні... і з труни висунена труп’яча
рука киває на неї... і знов сумна-
сумна пі
сня, мов жа
лібний бре
-
нькіт мушки, замота
ної в паву
-
ковій сіті:
Чи не будеш, моя мила,
жалу
вати, Гей, як ся буде сивий голуб
тре
потати?
А потім знов блискучий камі
-
нець на сонячнім вершку... і Єв
-
генієве лице, зів’яле, старече,
без цвіту молодості, без ча
ру
любові... і щось безформне, холо
-
дне, стоптане, столо
че
не і вики
-
нене на смітник, але ще живе,
ще не домучене до решти, і знов
бринить жалібна мелодія, мов
стогін роз
пуки:
Ой, буду я, мій миленький,
жа
лувати: Гей, а хто ж буде дрібні діти
годувати?
І грядка фіалків, левкой, астрів.
А то не астри, не левкої, не фі
а
-
лки, а якісь дивні ростини з ди
-
тячими личками... дів
чатка з
бла
китними очима, хлопчики...
чути дитячий сміх, галас... і рев
хуртовини знадвору... і легкий
стук до вікна... і вона помалу
обернула лице – і її очі спинили
-
ся на отво
ренім креденсі. На по
-
личці креденсу лежав сікач,
яким во
на нині рано колола цу
-
кор, і молоток. Вона зупини
лася
очима на тих предметах, а в ухах
її знов забри
ніла жалібна-
жа
лі
б
-
на мелодія, мов розпучний писк
мушки, замотаної в павути
ну:
Чи не будеш, моя мила,
жалу
вати, Гей, як ся буде сивий голуб
тре
потати?
«А справді, чи буде трепотати
-
ся?» – сказав їй зично над ухом
якийсь чужий брутальний голос.
Вона стрепенулася – оглянулась
– коло неї не було нікого. Ста
-
льський спав, по
кла
вши го
лову
на зложені руки, а невелич
ка ли
-
сина на йо
го тім’ї світилася до
лампи. Регінині очі спочили на
тій ли
си
ні, і їй здавалося, що з
тім’я Стальського блиснув до її
ока промінчик, подібний до то
-
го, який блискотів колись із
сонячного вершка.
«А справді, чи буде трепотати
-
ся?» – повторив той сам чу
жий,
страшний голос, і вона знов
стре
пенулася і озирнула
ся, але
коло неї не було нікого. Вона
напружила слух, на
пру
жила за
-
станову і зрозуміла, що сей го
-
лос говорив у ну
трі її душі, на
дні серця. Вона перелякалася
страшенно, бо чула, що там ус
-
тає якась нова грізна сила, неза
-
лежна від її волі, сильніша від
неї. Ще хвилю вона мовчки, німо
боро
лася з тою силою, але та си
-
ла була брутальна, непоборима.
«Га, га, га! – реготалась та сила.
– Ну, що шкодить попро
бувати,
чи буде трепотатися?»
І Регіна, мов знехотя, піднялася
на пальці – потім підне
сла одну
ногу – зробила крок і станула
знов на пальці. Ти
хо, не чути
кроку. Хуртовина виє надворі,
то
вче снігом у вікна – ще крок.
Лампа мигоче на столі – хроба
-
чок стукає в стіні: раз, два, три,
чотири – і став. Щось луснуло в
її спаль
ні – у неї завмерло серце
– тихо-тихо – ще крок. Про
стя
-
гає руку до креденсу, бере в ліву
сікач, у праву молоток – ти
хо.
Буря виє, сніг сипле в вікна, хро
-
бачок стукає в стіні: раз, два,
три, чотири – і знов замовк. Чо
-
му лише чотири стуки? «А, біль
-
ше не треба, – мовить у її ну
трі
гру
бий, брутальний голос. –
Чотири вистарчить». Тихо. Вона
простується, смі
ло йде до стола,
легенько прикладає вістря сіка
-
ча до тім’я Ста
льського – рука її
не тремтить, підносить праву з
мо
ло
т
ком – і швидко щосили чо
-
тири рази б’є по тупім краю сі
ка
-
ча.
Сікач, широкий на добру доло
-
ню, весь, аж по тупий край, за
-
тонув у мізку.
– Ггг! – гикнув Стальський. Ме
-
ханічним відрухом голова мет
-
нулася вгору, за нею все тіло, во
-
но перехилилося взад і разом з
кріслом з глухим лускотом го
рі
-
лиць упало на по
міст. Голо
ва
вда
рилася до помосту, сікач ви
-
скочив із ра
ни, за сікачем по
те
-
кла кров, змішана з мізком. Ста
-
льський за
тре
пав ногами, си
-
лку
вався щось ухопити руками...
ще раз... ще раз... легше... легше...
годі...
Регіна стоїть і дивиться на ньо
-
го. В її вухах знов бринить мело
-
дія:
Ой, вербо, вербо кучерява, Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Надворі реве хуртовина. В її
спа
льні щось немов зітхнуло ва
-
жко-важко. «Се моя мама», – ми
-
гнуло їй у голові, і їй зов
сім не
було дивно ані страшно. Хроба
-
чок застукав у стіні: раз, два,
три, чотири. «Так, чотири до
-
сить», – сказав у її ну
трі якийсь
голос – не той попередній, бру
-
тальний, а яки
йсь інший, жалі
б
-
ний-жалібний, мов остатнє хли
-
пан
ня розбитого
серця.
Нараз крізь рев бурі і шум сні
-
говійниці почулись їй якісь інші
тони – острі, різкі. Тра-та-та!
Тра-та-та! Тра-та-та! Марш, та
-
рабанений дерев’яними поліна
-
ми по дерев’янім та
рабані. «Кли
-
чуть! Кличуть!» – мигнуло в її
го
лові, і вона скочи
ла з місця.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та!
– чути було чимраз бли
жче.
– Я зараз! Я зараз! – шептала
Ре
гіна, скочила до своєї спа
льні і
почала надягати шубу.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та!
– лунало крізь рев вихру на ву
-
лиці ось-ось під її вікнами.
– Іду, йду! – мовила вона, зовсім
успокоєна і, не гасячи сві
тла, не
замикаючи на ключ дверей, ви
-
йшла з покою. Пішла за голосом.
Сніг сипав, крутився, засипував
очі, за
пирав дух у грудях. Ноги
грузли по коліна. Регіна йшла,
поспішала за гуком тарабана.
Вкі
нці вона наблизилася до ньо
-
го настільки, що побачила на
яких десять кроків перед собою
високу згорблену стать тарабан
-
щика, що, б’ючи пра
никами по
балії, йшов звільна, борючись з
вітром і бро
дячи в сипкім снігу.
Він ішов, не озираючись, просто
на
перед, дихав важко, так, що в
хвилях, коли паузував ба
ра
бан,
навіть крізь шум хуртовини чу
-
ти було його важке са
па
ння.
Ідучи за Бараном усе в одна
ко
-
вім віддаленні, Регіна ві
дійшла,
може, на сто кроків від свойого
дому. Коли б бу
ла обернулася
тепер, не була б побачила не то
дверей – ані ґа
нку, ані хвіртки,
ані навіть жовтих плям, що па
-
дали на вулицю з освітлених ві
-
кон. Сні
гова курява була зана
д
-
то густа. Але дві мужеські поста
-
ті, що надійшли з противного
кінця вулиці, побачили ті жовті
пля
ми.
– Чи я не казав? Стальський не
спить іще! Ади, у нього світи
ть
-
ся. Ввійдімо до нього! – мовив
Шварц, ведучи попід руку Шна
-
де
льського, що, загорну
вшися в
свій довгий плащ і зако
тивши
ковнір угору, йшов згорблений,
мов опираючись.
– І чого ти тягнеш мене? – мо
-
вив він. – Чого нас тут треба так
пізно?
– Треба, треба! Ти вже здайся
на мене! – мовив Шварц і відчи
-
нив хвіртку.
– Але ж я чую себе недобре,
тремчу, мене б’є пропасниця!
– Нічого! Се ж кождий зрозуміє,
що ти змерз, простуди
вся. А до
розмови можеш не мішатися.
Зда
йся на мене!
– Подивляю тебе! – мовив Шна
-
де
льський, цокочучи зу
бами.
Шварц тим часом ввійшов на
ґанок, застукав до дверей, а не
чуючи ніякого голосу з нутра,
взяв за клямку. Двері відчи
ни
-
лис
я. Вони були неза
мкнені.
– Ов, а се що таке? – мовив він,
обертаючися до Шнадель
ського,
відчинив двері і ввійшов до по
-
кою.
– А! – вирвалося з його горла, а
потім він став на місці як ври
-
тий.
– Що там? – запитав Шнаде
ль
-
ський і ввійшов також до покою,
зирнув і, вхопившися руками за
одвірок, занімів. Дов
гу хвилю
стояли оба, не можучи здобу
ти
-
ся на слово. Мертве ли
це Сталь
-
ського з примерзлим на ньому
окриком болю лежало на долів
-
ці; вишкірені зуби, вибалу
шені
очі й заціплені кулаки надавали
сьому лицю вираз якоїсь стра
ш
-
ної дикості і жорстокості.
– Що тут сталося? – перший
прошептав Шнадельський, обер
-
та
ю
чися до Шварца.
– Укоськали його, – мовив Шва
-
рц, поборюючи своє зво
руше
н
-
ня.
– Але хто?
– Можливо, що вона. А може... Він задумався.
– Може, хто?
– Може, Рафалович.
– Рафалович?
– Так. Щоб помститися за зро
-
блений йому скандал.
– А в такім разі де ж вона?
– Поглянемо.
І Шварц заглянув до Регіниної
спальні.
– Нема її. Може, втекла і не ве
-
рнула. Може, в змові з Рафало
-
ви
чем...
– Що ж нам робити? Розбудити
служницю, сусід? Наро
бити ґва
-
л
ту?
– А пощо? – запитав Шварц. –
Що нас се обходить? Який інте
-
рес маємо розголошувати се?
– Або я знаю!..
– Я думаю навпаки: чим пізні
-
ше завтра викриється се вбій
ст
-
во, тим ліпше. Лишімо се служ
-
ни
ці. Навіть ще біль
ше – по
га
сі
-
мо лампи і замкнімо покій від
ву
л
и
ці.
– Чи ти вдурів? А як нас за
ста
-
нуть? Ще на нас кинуть підо
-
зріння.
– Хто нас застане? Служниця
мусить твердо спати, коли не
збу
дилася в часі бійки. А з вули
-
ці не прийде ніхто. Ви
ходь! Я
зараз усе зроблю.
І Шнадельський тихенько ви
-
йшов із покою. Шварц зага
сив
лампу в Регіниній спальні, а по
-
тім, наблизившися до трупа Ста
-
льського, зирнув довкола.
– О, тут і капітали розсипані! –
шепнув він, побачивши на столі
Регінині цінні папери та біжуте
-
рії. – На дорогу се мо
же здатися!
І він швидко зібрав усе і за
-
ховав до кишені, потім загасив
лампу і напомацки вийшов із по
-
кою. Ключ був у дверях та
ки
зна
двору. Замкнувши покій,
Шва
рц витягнув ключ і кгнув
його геть у глибокий сніг. Потім,
засунувши шапку на очі і зако
-
тивши ковнір на голову, пішов
доганяти Шна
дельського.
Тим часом Регіна йшла за Ба
ра
-
ном чимраз далі й далі, її при
-
ваблювало торохтіння дерев’я
-
ного тарабана, що, мов невідо
-
мий, а могутній поклик, тягло її
да
лі і далі в пітьму, бурю і сні
го
-
ву куряву. Вона говорила щось
сама до себе, але буря ви
ривала
їй слова з уст і розкидала геть у
просто
ри. Вона йшла, не озира
-
ючись, не дивлячись, куди веде
до
рога. Міські доми скінчи
лися
давно; довкола вулиці по обох
боках тяглися рядами ни
зенькі
передміські хати, приси
пані сні
-
гом, мов великі копиці. Де-де за
-
скрипить жу
равель, затріщить
під напором вітру безлиста, дуп
-
лава ли
па. Гуркіт Баранового та
-
рабана торохтить ледве чутно
се
ред реву ху
ртовини, що роби
-
ться чимраз сильнішим. Та ось
щезли й ті ха
тки, під ногами не
чути вулиці, всюди глибокий
сніг, але довко
ла дороги видно
дерев’яне поруч
чя. Се міст. Ба
-
ран іде далі, тарабанячи з подві
-
йною силою. Регіна якось неяс
-
но пригадує собі сей міст, і якісь
образи і зв’язки образів мига
-
ють у її го
лові, і, понуривши го
-
ло
ву, вона йде за Бараном, шеп
-
чучи нена
станно:
– Іду, йду! Іду, йду!
Та ось Баран зупиняється на
се
-
ред моста, похиляється на пору
-
ч
чя, силкується заглянути вниз.
Там не видно нічого, ті
льки чути
крізь рев вихру голо
сний буль
-
кіт води, що не встигла замер
з
-
нути і скажено б’ється о камінь і
о дубові коло
ди. Се Клекіт не
дрі
має, провадить свою дику му
-
зику, достроєну до не менше ди
-
кого скиглення вітру в платвах і
балках мостового в’язання.
Регіна наблизилася до Барана і
також сперлася на поруч
чя та
почала заглядати вниз. Побачи
-
вши її, Баран ані крих
ти не зди
-
вувався. Він тільки засміявся го
-
лосно і пока
зав рукою вниз, у
Клекіт. Регіна побігла очима в
напрямі, куди показував Баран,
але її очі не мо
гли добачити ні
-
чого. Тоді вона попробувала пе
-
релізти через поруччя, але не
могла, її череви
ки, шуба, спідни
-
ця – все було обліплене снігом.
Тоді вона схилилася і пролізла
попід поруччя, майже дото
р
ка
-
ючись лицем до снігу. А ставши
за поруч
чям, на краю мо
ста, во
-
на почала знов пильно вди
вля
-
ти
ся в глибину. З пі
ть
ми визир
-
нуло до неї щось страшне, бо во
-
на жа
хнулася і вхопилася рука
-
ми за поруччя.
– Ха, ха, ха! – зареготався Баран.
– Негарно там? Регіна випростувалася і гляну
-
ла на нього.
– Ну, ну, сміло! – мовив він. – Ану!
І сильним розмахом він зіпхнув
її з моста. Вона скрикну
ла, але в
тій же хвилі чути було, як її го
-
лова стукнулась о камінь, як ті
-
ло плюснуло в воду, а потім не
чути було бі
ль
ше нічого, крім
реву вітру і глухого плюскоту
води в Кле
коті.
– Ха, ха, ха! – знов зареготався
Баран і, вхопивши свої пра
ники,
затарабанив ними по балії що
-
сили. Він кілька разів кивнув го
-
ловою, мов на прощання, і, та
-
рабанячи, пі
шов далі – не до мо
-
ста, а за міст, на Вигоду, в поля.
Доро
гу замело снігом, – йому се
було байдуже. Він ішов, запада
-
ючи де по коліна, а де й по пояс,
копався в снігах, боровся з віт
-
ром, що гуляв по полю зо стра
-
шною силою. Праники да
вно
повипадали з його рук, балію він
загубив у сні
гу, та про
те йшов
далі й далі, мов наперекір сніг
о
-
війниці, що майже моментально
замітала його сліди. Він балакав
сам до себе, усміхався, махав
руками, мов квапився до якоїсь
незвісної, але недалекої мети...
LIX
Другого дня над раном вітер
утих і сніг перестав падати. Та
проте небо було понуре, на
суп
-
лене. Розвиднювалося ду
же по
-
ма
лу і пізно. Було щось ва
жке в
повітрі, якесь пригноблен
ня,
якась утома. Торговиці аж десь
коло дев’ятої почали потрохи
заповнюватися приїжджими на
ярмарок селя
нами. Мужицькі са
-
ни, запряжені косматими коне
-
ня
та
ми, тяглися до міста по без
-
межних снігових полях. Коненя
-
та стрягли по черева в заметах.
Сніг топився на них і мерз на
-
ново, нависав ледяними буру
ль
-
ками, що дзоркали при кождім
живішім руху, мов скляні коралі.
Візники щохвиля мусили злази
-
ти з саней, бродити по коліна в
снігу, відшу
куючи дорогу. Тяж
-
ка, оплакана се була їзда сього
-
дні.
А проте сани тяглись за саньми
з усіх сторін, з усіх сіл, усіми
дорогами і гостинцями. На санях
сиділи поважні го
сподарі в ко
-
жухах, подягнених зверха гуня
-
ми або полот
нянками, і в ви
-
соких кучмах. Візники – молоді
парубки, зві
шували з саней ноги
в великих чоботях, загрібаючи
ни
ми сніг. Хоча віче мало зача
-
тися о одинадцятій, та проте
вже від дев’ятої коло заїзду Мо
-
тя Парнаса почали збирати
ся
зразу невеличкі, а дедалі чимраз
більші купи народу. Одні при
-
ходили, другі відходили; вітали
-
ся, балакали про свої домашні
справи, оминаючи якось триво
-
ж
но те, що в даній хвилі цікави
-
ло найбільше – справу ві
ча. Коло
десятої появилися серед селян
деякі священики. Селяни кланя
-
ли
ся їм, деякі цілу
вали знайо
-
мих священиків у руки. Тепер у
купках почалися живіші розмо
-
ви – про віче і про справи, поста
-
влені на дневнім порядку. Звіль
-
на один за одним ви
тягали з-за
пазухи та з чересів поскладані
відозви, якими Рафа
лович за
-
кли
кав людей на віче і яких че
-
рез знайомих розкинув кілька
тисяч по всіх селах пові
ту. Пи
-
сьменні по
чали відчи
тувати від
-
о
зву на голос; із куп непись
мен
-
них слухачів почули
ся прита
ку
-
вання, а далі окрики. Коли у
відо
зві дійшло до місця: «Наші
опікуни, позабиравши з сіл гро
-
мадські каси і зробивши з них
ніби хлопську касу по
вітову, хо
-
чуть тепер наложити руки на ті
ваші гроші і по
вернути їх на ла
-
тання своєї дірявої кишені», – то
з усіх бо
ків залунали окрики
обу
рення і погрози: «О, не діж
-
дуть! То наша кирвавиця! Стане
їм кісткою в горлі!»
Коло пів до одинадцятої наді
-
йшов Євгеній. Він вітався з селя
-
нами, з котрих більша часть бу
-
ли йому знайомі особи
сто. Дов
-
кола нього зібралася ще на рин
-
ку велика купа на
роду, що тепер
разом із ним густою ла
вою вали
-
ла до заїз
ду. В купі йшов весе
-
лий гамір. На всіх ли
цях видно
було ра
дість, надію і тривожне
ожи
дання. Деякі свя
щеники
про
товплювалися крізь юрбу до
Євгенія, стискали його руку і
шептом запитували, чи справді
староство позволило на віче, чи
не робило трудностей, чи є на
-
дія, що все відбу
деться без пере
-
шкоди?
– Але ж розуміється! – весело
відповідав Євгеній. – Може
те бу
-
ти зовсім спокійні. Йдемо закон
-
ною дорогою і не по
требуємо
критися ні з чим. А в такім разі й
засідки ніякої не боїмося.
Мотів заїзд був отворений. Во
-
зі
вню, де мало відбутися віче,
ще вчора коштом Євгенія вичи
-
стили і випорожнили; Мотьо дав
дощок, із яких зроблено неве
ли
-
ч
ке подіум, на ньому поставлено
стіл і кілька крісел. Вічовики
мусили сто
яти; жоло
би і драби
-
ни заступали місце лож і галереї.
Дощані стіни були тут і там ді
-
ряві, – значить, надто вели
кої
задухи не було що боя
тися. Мо
-
тьо ходив у шабасовім халаті і
робив гонори дому; його жінка
стояла за шинква
сом і з якимсь
понурим видом нали
вала та ста
-
вила на ляді пиво, яким часту
-
вали себе взаїмно ві
човики.
Возівня заповнилася майже мо
-
ментально, а тим часом із міста
плили раз у раз нові лави. У Єв
-
генія радувалося сер
це, коли ди
-
вився на ті купи селян, у яких
видно було хоч невисоку інтелі
-
генцію, але щире зацікавлення
тим новим, нечуваним досі яви
-
щем, яке відтепер мало зробити
-
ся важ
ним чинником у їх житті.
Політичний рух, само думання
про ширші політичні справи, чи
-
тання політичних газет, а далі
політична організація і бороть
-
ба – все се були речі, досі чужі
селянству, незрозумілі для ньо
-
го, адже ж його да
в
ніші опікуни
малювали йому все те яко речі
далекі, не
до
ступні для хло
псь
-
кого розуму, а не раз навіть по
-
просту за
бо
ронені. А тепер пер
-
ший раз інтелігенти бралися
гово
ри
ти селянам про ту таємну
політику. Що то буде? Як то во
-
но піде? Чи справді уряд позво
-
лить на се? Не диво, що всі при
-
сутні, не виключаючи свя
щени
-
ків та й самого Євгенія, з деякою
тривогою ждали, як то воно
піде.
– Вдарило три чверті на оди
-
надцяту. Що таке, що нема ніко
-
го від староства? Правда, на ву
-
лиці проти заїзду по
явилося аж
шість жандармів. Вони парами
почали прохо
джуватися вули
-
цею, наїживши свої карабіни
баг
нетами. Хо
дили мовчки, про
-
тискаючися крізь купи селян.
Деякі се
ляни, заля
кані самим їх
видом, кланя
лись їм низько, але
вони не від
повідали на поклони.
Тільки ча
сом, стрітивши якого
знайомого селянина, запиту
ва
-
ли його, куди йде, а по
чувши, що
на віче, не говорили нічого біль
-
ше і йшли далі. Проходячи поуз
заїзд і ви
дячи на вулиці якого
інтеліг
ента, вони відверталися
так, мов і зовсім не хотіли ба
-
чити заїзду, мов зібрані в ньому
й довкола нього сотки лю
дей зо
-
всім не існували для них.
Аж ось зробився шум і гомін
між народом:
– Староста йде! Староста йде!
І справді, перед заїздом пока
-
зався пан староста в су
проводі
будівничого, ще кількох панів і
бурмістра. Селяни мовчк
и пок
-
ло
нилися йому і зробили йому
дорогу, якою він, ви
простуваний
мов свічка, про
йшов аж до по
-
діум. За ним слі
дом і прочі пани.
На подіумі стояв уже Євгеній в
то
ва
ри
стві кількох священиків і
обох рефе
рентів-селян. Пан ста
-
роста дуже чемно привітався з
Євгенієм, а вийшовши на подіум,
окинув оком величезну возівню,
заповнену му
жицькими голо
ва
-
ми.
– Ну, численне зібрання! Чи
-
сленне зібрання! – мовив, обе
р
-
таючись до Євгенія. – Справді,
можна вам погратулю
вати, пане
меценасе.
– Біда вовка з лісу гонить, пане
старосто, а селян на віче, – з ус
-
міхом мовив Євгеній.
– Жаль тілько, що сьогодні да
-
ре
мний був їх труд, – з уда
ним
співчуттям мовив староста.
– Як то даремний?
– Не з моєї вини, пане меценасе,
їй-богу, не з моєї вини! – сквап
-
но додав староста.
– Але ж я не розумію, що стало
-
ся.
– Ось прошу, пан міський буді
-
вничий, оглянувши комі
сі
о
наль
-
но сей будинок, заявив під сво
-
єю урядовою при
ся
гою, що вва
-
жає його небезпечним для жит
-
тя і здо
ров’я так численного зі
-
брання. І для того... дуже мені
при
кро, пане меценасе... прошу
вірити... тим прикріше, що зібра
-
н
ня спра
вді дуже гарне...
– Значить, пан староста?..
– Повторяю: не я. Справоздан
-
ня пана будівничого було для
мене правдивою несподіванкою.
– Значить, наше нинішнє віче
не відбудеться? – весь поблі
-
длий, запитав Євгеній.
– На жаль, ні! Прошу се зараз
оголосити зібраним і заря
дити,
щоб безпроволочно спорожнили
локаль.
Ся розмова велася півголосом,
так що тільки ті, хто стояв у без
-
посередній близькості, могли
чу
ти її. Тим часом у во
зівні стояв
глухий гамір від соток зібраного
народу. Де
які, що їм зачинало
бути горячо в кожухах серед
стиску, поча
ли домагатися, щоб
розпочинати віче. Та ось у пе
-
рших ря
дах зібраних, тих, що бу
-
ли найближче коло подіуму, по
-
чав уставати якийсь гамір, яки
-
йсь неспокій.
– Що там? Що там? – летіли
швидкі, півголосні запитан
ня з
різних боків. У відповідь на ті
питання перекидано якісь ури
-
вані слова, рухи, окрики. Гамір
ріс з кождою хви
лею.
– Прошу втишитися! – крикнув
Євгеній, виходячи напе
ред.
– Тихо! Тихо! Мовчіть там! Слу
-
хайте! – лунали голоси в рі
зних
кутах возівні. Треба було з пів
-
мінути, поки все вти
шилося.
– Браття селяни! – мовив Єв
ге
-
ній. – Дякую вам сердечно, що,
незважаючи на непогоду і за
ме
-
тіль, ви прибули так чи
сленно
на мій поклик. Тим ви дали до
-
каз, що розумієте своє положе
н
-
ня і щиро бажаєте подумати про
його попра
ву. Ви доказали, що
хочете самі працю
вати, самі бо
-
ротися з лихом, яке допікає вам
з різних боків. Ви показали, як
без
соромно брешуть або навми
-
сно дурять себе ті, котрі вва
жа
-
ють вас якимись недорос
ли
ми
дітьми, якимось стадом бара
нів,
що їх пастух мусить пасти і стри
-
гти.
– Пане меценасе, – перервав йо
-
му староста, – перепро
шаю. Та
-
ким тоном говорити я не по
-
зволю. Прошу зараз...
– Зараз скінчу, а щодо тону, то
най пан староста будуть спокі
й
-
ні. Я знаю, яким тоном маю про
-
мо
вляти, і готов від
повідати за
кожде слово.
– Що там! Що там! Вільність
сло
ва! – гукнув із юрби один
свя
щеник.
– Вільність слова! Вільність
сло
ва! – повторило кількаде
сят
се
лян.
– Дорогі браття! – мовив Єв
ге
-
ній. – Тота наша вільність сло
ва
нині ще така буде, як теля на
дуже коротенькім при
поні. Вла
-
с
не пан староста завідомив ме
-
не, що наше ниніш
нє віче не
може відбутися.
– Га! Як се? Чому се? – заревла
ціла юрба величезним ок
риком.
– Прошу вспокоїтися! – крик
-
нув Євгеній, а по хвилі гово
рив
далі. – Бачите, отся возівня – по
-
дивіться на неї. Як вам здає
ться?
Правда, вона ще не дуже стара, і
ми не такі Сам
сон, [76]
щоб
могли розперти її плечима. А
тим часом ту
теш
ній пан будів
-
[76]
- Самсон
– давньоєврейський
біблійний (старозаповіт
ний) герой,
що мав надзвичайну фізичну силу,
яка крилася в пасмах його волосся.
Вчинив багато подвигів у боротьбі з
филистимлянами. Останній подвиг –
розвалив храм, де зі
бра
лося багато
ворогів. Тоді ж загинув і сам.
ничий – ось він, придивіться йо
-
му! – під при
сягою зізнав, що во
-
на грозить заваленням і він не
ру
чить за наше безпеченство.
– Брехня! Безсоромна брехня!
Со
ром будівничому! Фаль
ши
во
присяг! – посипались окрики.
– Дорогі браття! Прошу