close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Франко - Захар Беркут - 3.5

код для вставкиСкачать
I
Cумно і неп
ривітно те
пер в на
-
шій Ту
хольщині! Прав
да, і Стрий,
і
Опір од
на
ко
во ми
ють її рінисті
зе
лені уз
бе
реж
жя, лу
ги її од
на
-
ко
во пок
ри
ва
ються вес
ною тра
-
ва
ми та цвіта
ми, і в її лазу
ровім,
чистім повітрі од
на
ко
во плав
ле
та ко
лесує орел бер
кут, як і пе
-
ред давніми віка
ми. Але все ін
-
ше як же зміни
ло
ся!
І ліси, і се
ла, і лю
ди! Що дав
но
ліси густі, неп
рохідні за
кривали
май
же весь її простір, окрім ви
-
соких по
ло
нин, схо
ди
ли в доли
-
ну аж над самі ріки,- те
пер во
ни,
мов сніг на сонці, стопилися
, зрі
-
дли, змаліли, де
ку
ди по
щезали,
ли
ша
ю
чи по собі лисі об
ла
зи;
інде знов із них остояли
ся ли
ше
по
обс
ма
лю
вані пеньки, а з-між
них де-де не
сміло ви
ростає нуж
-
ден
на смереч
ина або ще нуж
-
денніший яло
вець. Що да
в
но ти
-
хо тут бу
ло, не чу
ти ніяко
го го
-
ло
су, крім вів
чарської трембіти
десь на да
лекій по
ло
нині або ри
-
ку диког
о ту
ра чи оле
ня в гу
ща
-
ви
нах,- те
пер на по
ло
нині гей
-
кають во
ларі, а в ярах і деб
рях
галюк
ають ру
бачі, трачі й ґон
та
-
рі, не
настанно, мов нев
ми
ру
щий
черв, підгри
за
ючи та підтинаю
-
чи кра
су ту
хольських гір - сто
лі
-
т
ні ялиці та сме
ре
ки, і або спус
-
ка
ючи їх, по
тя
тих на ве
ликі бо
-
тю
ки, долі по
то
ка
ми до но
вих
па
рових тар
таків, або та
ки на
місці ріжу
чи на дош
ки та на
ґонти.
Але най
більше зміни
ли
ся лю
-
ди. Звер
ха гля
нув
ши, то не
мо
в
-
би змог
ла
ся між ни
ми «культу
-
ра», але на ділі вихо
дить, що
змог
ло
ся тільки їх чис
ло. Сіл і
присілків більше, хат по се
лах
більше, але за
те по ха
тах убо
же
-
ст
во більше і нуж
да більша. На
-
род нуж
ден
ний, при
битий, по
-
ну
рий, су
проти чу
жих несмілий і
не
до
теп
ний. Кож
дий дбає тіль
-
ки про се
бе, не ро
зуміючи то
го,
що та
ким ро
бом розд
роб
лю
ю
-
ться їх си
ли, осла
блюється гро
-
ма
да. Не так тут ко
лись бу
ло!
Хоч мен
ше на
ро
ду, та за
те що за
на
род! Що за жит
тя кипіло в тих
го
рах, се
ред тих не
прохідних бо
-
рів у стіп могут
нього Зе
ле
ме
ня!
Ли
ха до
ля довгі віки зну
ща
ла
ся
над тим наро
дом. Тяжкі уда
ри
підко
па
ли йо
го доб
ро
бут, нуж
да
зло
ми
ла йо
го свобідну, здо
ро
ву
вда
чу, і нині тільки не
ясні, давні
споми
ни на
гадують прав
ну
кам
ща
с
ливіше жит
тя предків. І ко
-
ли ча
сом ста
ра ба
бу
ся, си
дя
чи в
запіч
ку та пря
ду
чи гру
бу вов
ну,
поч
не роз
повідати дрібним уну
-
кам про дав
ню дав
ни
ну, про на
-
па
ди мон
голів-пе
си
го
ловців і
про ту
хольсько
го ва
таж
ка Бер
-
ку
та,- діти слу
ха
ють три
во
ж
но, в
їх си
вих оче
ня
тах блис
ко
тять
сльози. А ко
ли скі
н
читься диво
-
в
ижна повість, то малі й старі,
зітха
ючи, шеп
чуть: «Ах, яка ж то
крас
на бай
ка!»
-
Так, так,- го
во
рить ба
бу
ся, по
-
хитуючи го
ло
вою,- так, так, ді
-
то
ньки! Для нас то бай
ка, а ко
-
лись то прав
да бу
ла!
-
А не зна
ти, чи вер
нуться ще
ко
ли такі ча
си,- за
ки
дає дех
то
ста
р
ший.
-
Говорять старі лю
ди, що ще
ко
лись вер
нуться, але, ма
буть,
аж пе
ред кінцем світу.
Сумно і неп
ривітно те
пер в ва
-
шій Ту
хольщині! Каз
кою ви
дає
-
ть
ся повість про давні ча
си і да
-
вніх лю
дей. Віри
ти не хо
тять
нинішні лю
ди, що ви
рос
ли в ну
-
жді й при
тис
ку, в ти
сячолітніх
пу
тах і за
леж
нос
тях. Але не
хай
собі! Дум
ка по
ет
а ле
тить у ті да
-
вні ча
си, ожив
ляє давніх лю
дей,
а в ко
го сер
це чис
те і щи
ро-лю
д
-
ське чут
тя, той і в них поба
чить
своїх братів, жи
вих лю
дей, а в
жит
тю їх, хоч і як не
подібнім до
на
шо
го, дог
ля
не не од
но та
ке,
що мо
же бу
ти пожад
ане і для
на
ших «культур
них» часів.
Було се 1241 ро
ку. Вес
на сто
яла
в ту
хольських го
рах.
Одної пре
гар
ної дни
ни лу
на
ли
лісисті пригірки Зелеме
ня голо
-
сами стрілецьких рогів і крикам
-
и чис
лен
них стрі
льців.
Се но
вий ту
хольський бо
ярин,
Ту
гар Вовк, справ
ляв ве
ликі ло
-
ви на гру
бу звіри
ну. Він святку
-
вав по
чин сво
го но
вого жит
тя,-
бо не
дав
но князь Да
ни
ло дару
-
вав йо
му в Ту
хольщині вели
че
-
зні по
ло
ни
ни і ціле од
но при
гі
-
р'я Зеле
меня; не
дав
но він по
я
-
вив
ся в тих го
рах і побудува
в
собі гар
ну ха
ту, і оце пер
шу уч
ту
справ
ляє, знай
омиться з дов
ко
-
ли
чними бо
яра
ми. По учті ру
ши
-
ли на ло
ви в тухольські ліси.
Лови на гру
бо
го звіра - то не
за
бав
ка, то бо
ротьба тяж
ка, не
раз кро
ва
ва, не раз на жит
тя і
смерть. Ту
ри, мед
веді ди
ки - се
не
без
печні про
тив
ни
ки; стріла
-
ми з луків рідко ко
му удасться
по
ва
ли
ти та
ко
го звіра; навіть
ро
га
ти
ною, яку ки
далось на про
-
тивника при відповіднім при
-
ближенню, не
легко да
ти йо
му
ра
ду. Тож ос
татньою і рішу
чою
зброєю бу
ло важ
ке копіє, яким
тре
ба бу
ло влу чи
ти про
тив
ни
ка
зблизька, влас
но
руч
но, з цілою
си
лою, відра
зу. Схиб
ле
ний удар
- і жит
тю бор
ця гро
зи
ла ве
ли
ка
не
без
пе
ка, ко
ли йо
му не вда
лось
в ос
татній хвилі схо
ва
тись у без
-
печну криївку і до
бу
ти ме
ча або
тяж
ко
го то
по
ра для своєї оборо
-
ни.
Не ди
во, от
же, що Ту
гар зі сво
-
їми гістьми ви
би
рав
ся на ло
ви,
мов на війну, з за
па
сом стріл і
ро
га
тин, зі слу
га
ми й за
па
са
ми
жи
в
ності, навіть з досвідним
зна
ха
рем, що вмів за
мов
ля
ти ра
-
ни. Не ди
во та
кож, що Ту
гар і йо
-
го гості бу
ли в повній рицарсь
-
кій зброї, окрім пан
цирів, бо ті
спи
ня
ли би їх у ході по ло
мах та
гу
ща
ви
нах. Те тільки ди
во, що й
Ту
гарова донька Ми
рос
ла
ва, не
по
кида
ючись батька, по
сміла та
-
кож ви
ру
ши
ти ра
зом з гістьми
на ло
ви. Ту
хольські гро
ма
дя
ни,
ви
дя
чи її, як їха
ла на ло
ви по
се
-
р
ед гос
тей, гор
до, сміло, мов
стрі
мка то
по
ля се
ред коренаст
-
их дубів, з упо
до
бою по
во
ди
ли
за нею очи
ма, по
го
во
рю
ючи:
-
От дівчи
на! Тій не жаль би бу
-
ти му
жем. І, пев
но, ліпший з неї
би був муж, ніж її батько!
А се, пев
но, бу
ла не
ма
ла похва
-
ла, бо Ту
гар Вовк був муж
чина,
як дуб.
Плечистий, підсад
ку
ва
тий, з
гру
би
ми об
ри
са
ми ли
ця і гру
-
бим чор
ним во
лос
сям, він і сам
подо
бав на од
но
го з тих злю
щих
ту
хольських мед
ведів, яких їхав
во
юва
ти. Але ж бо й донька йо
го
Ми
рос
ла
ва бу
ла дівчи
на, якої
пошу
ка
ти
. Не ка
же
мо вже про її
уро
ду й кра
су, ані про її до
бре
сер
це - в тім згляді ба
га
то її ро
-
вес
ниць мог
ло ста
ти з нею на
-
рівні, хоч і не
ба
га
то мог
ло пе
ре
-
ви
щи
ти її. Але в чім не ма
ла во
-
на па
ри між своїми ро
вес
ни
ця
-
ми, так се в при
родній сво
боді
сво
го по
вод
жен
ня, в нез
ви
чай
-
ній силі му
скулів, у смілості й
рішу
чості, влас
тивій тільки му
-
ж
чи
нам, що ви
рос
ли в не
нас
та
н
-
ній бо
ротьбі з суп
ро
тив
ни
ми об
-
став
инами. За
раз з пер
шо
го ра
зу
вид
но бу
ло, що Мирос
лава ви
-
рос
ла на сво
боді, що ви
хо
ван
ня
її бу
ло му
жеське і що в тім пре
-
гар
но роз
ви
ненім дівочім тілі
жи
ве сильний, ве
ли
ки
ми здіб
но
-
с
тя
ми об
да
ро
ва
ний дух. Во
на бу
-
ла в бать
ка оди
нач
ка, а до то
го,
ще за
раз при на
род
жен
ню втра
-
ти
ла матір. Нянька її, ста
ра му
-
жич
ка, відмал
ку нап
рав
ля
ла її
до вся
кої руч
ної ро
бо
ти, а ко
ли
пі
дрос
ла, то батько, щоб ро
зва
-
жи
ти свою са
мо
ту, брав її всю
ди
з со
бою і, щоб задов
ольнити її
пал
ку на
ту
ру, прив
чив її вла
да
-
ти ри
царсько
го зброєю, зно
си
ти
всякі не
ви
го
ди і сміло сто
яти в
небе
з
пека
х. І чим більші труд
-
ності їй при
хо
пи
лось побор
ю
ва
-
ти, тим охітніше бра
лась во
на за
діло, тим кра
ще про
являлася си
-
ла її тіла й її рішу
чо
го, пря
мо
го
ха
рак
те
ру. Але поп
ри все те Ми
-
рос
ла
ва ніко
ли не пе
рес
та
ва
ла
бу
ти женщи
ною: ні
ж
ною, доб
-
рою, з жи
вим чут
тям і скром
-
ним, стид
ли
вим ли
цем, а все те
лу
чи
лось в ній у та
ку див
ну, ча
-
руючу гар
монію, що хто раз ба
-
чив її, чув її мо
ву,- той довіку не
міг за
бу
ти її ли
ця, її хо
ду, її го
ло
-
су,- то
му во
ни при
га
ду
ва
ли
ся
жи
во і ви
раз
но в най
кра
щих
хви
лях йо
го жит
тя, так, як вес
на
навіть ста
ро
му стар
цеві при
га
-
дує йо
го мо
ло
ду лю
бов.
Вже третій день три
ва
ли ло
ви.
Ба
га
то оленів-ро
гачів і чорно
-
гривих турів ляг
ло голов
ами від
стріл і ра
тищ боярськ
их. Над
шу
м
ним гірським поток
ом, на
зе
леній по
ляні се
ред лісу сто
яли
шат
ра ловців, куріли
ся раз у раз
ве
ли
чезні ог
ни
ща, де висіли на
га
ках кітли, оберталися
рож
на,
де ва
рилось і пек
лось м'яси
во
вби
тої ди
чи
ни для гос
тей. Ни
-
нішній, ос
татній, день ловів мав
бу
ти пос
вя
че
ний самом
у го
лов
-
но
му, та за
ра
зом і най
більше не
-
без
печ
но
му ділу - ло
вам на мед
-
ведів.
На стрімкім пригірку, від
ді
ле
-
нім від інших страш
ни
ми деб
ря
-
ми, по
рослім гус
то вели
чезними
бу
ка
ми та смере
ка
ми
, пок
ритім
ло
ма
ми й об
ва
ли
ща
ми де
рев,
бу
ло віддав
на го
лов
не ле
говище
мед
ведів. Тут, як твер
див ту
хо
-
льський провідник, мо
лодий гі
-
р
няк Мак
сим Бер
кут, гнізди
ла
ся
ме
д
ве
дя
ча мат
ка. Відси дикі зві
-
рі роз
но
си
ли по
страх на цілу
око
ли
цю і на всі по
ло
ни
ни. І хоч
не раз уда
ва
лось смілим вівча
-
рям за
би
ти од
но
го або дру
го
го
стріла
ми та топорами
або за
ва
-
би
ти під сліп, де йо
му ламал
а
крижі важ
ка ко
лода, спа
да
ючи
вниз,- то все-та
ки чис
ло їх бу
ло
над
то ве
ли
ке, щоб із то
го бу
ла
знач
на полегш
а для око
лиці. То
й не див
но, що ко
ли ново
при
-
булий
бо
ярин Ту
гар Вовк опо
ві
-
стив ту
хольцям, що хотів би зро
-
би
ти ве
ликі ло
ви на мед
ведів і
про
сить да
ти йо
му провідни
ка,
во
ни не тільки да
ли йо
му на
провід
ника пер
шо
го удальця на
всю Тухольську вер
хо
ви
ну Мак
-
си
ма Бер
ку
та, си
на тухольсь
ко
го
бесідни
ка За
ха
ра, але, крім то
го,
ви
ря
ди
ли з влас
ної волі цілий
відділ па
семців з лу
ка
ми й ра
ти
-
ща
ми для по
мо
чі зібра
ним бо
я
-
рам. Ціла та гро
ма
да ма
ла обс
ту
-
пи
ти мед
ве
дя
че ле
го
ви
ще і очи
-
с
ти
ти йо
го до
ра
зу від по
га
но
го
зві
ра.
Від са
мо
го досвіта в ло
вецькім
та
борі ве
ли
кий рух і три
вожне
до
жи
дан
ня.
Боярські слу
ги від півночі зви
-
валися, при
го
тов
ля
ючи для го
-
стей їду на цілий день, наповню
-
ючи ши
пу
чим ме
дом і яблучни
-
ком по
до
рожні бак
ла
ги.
Тухольські па
семці й собі гото
-
вились, ост
ря
чи ножі та те
саки,
обу
ва
ючи міцні жуб
рові пос
то
ли
і скла
да
ючи в не
величкі дорож
-
ні бе
са
ги пе
че
не м'ясо, па
ляниці,
сир і все, що мог
ло понадобити
-
ся в ціло
денній трудній пере
-
праві.
Максим Бер
кут, який аж нині,
суп
ро
ти най
важнішо
го і най
тя
-
ж
чо
го діла, по
чув се
бе вповні са
-
мим со
бою, вповні начальни
ком
сеї не
ве
лич
кої армії, зарядя
су
-
вав з прав
ди
во начальниць
кою
вваж
ливістю й по
ва
гою все, що
на
ле
жа
ло до діла, нічо
го не за
-
бу
ва
ючи, ні з чим не квапля
чись,
але й ні з чим не опізню
ючись.
Все у нього ви
хо
ди
ло в свій час і
на своїм місці, без сумішки й су
-
то
ло
ки; всю
ди він був, де йо
го
потрібно, всю
ди вмів зро
би
ти
лад і поряд
ок. Чи то між своїми
товаришами-ту
хольцями, чи між
бо
яра
ми, чи між слу
га
ми, Мак
-
сим Бер
кут усю
ди був одна
к
о
-
вий - спокій
ний, свобід
ний в ру
-
хах і сло
вах, мов рівний се
ред рі
-
вних. Това
риші поводили
сь з
ним так са
мо, як він з ни
ми, сво
-
бідно, несилу
вано,
смія
лись і жа
-
ртува
ли
з ним, а про
те випов
ню
-
вали йо
го розказ
и точ
но, швид
-
ко і так ве
село та ра
до, не
мов і
самі без розказ
у бу
ли би в тій
хвилі зро
били те са
ме. Боярс
ька
служ
ба, хоч да
ле
ко не та
кої рі
-
вної вдачі, да
ле
ко не так сво
бі
д
-
на в повод
женню, да
ле
ко похі
-
пніша з од
них гор
до вис
міва
ти
-
ся, а пе
ред дру
ги
ми ни
зенько
хи
ли
ти
ся, все ж та
ки по
важала
Мак
си
ма Бер
ку
та за йо
го зви
-
чай
ність і роз
судливість і, хоч не
без до-тин
ків та жартів, та
ки ро
-
би
ла те, що він ка
зав. А й самі
бо
яри, по більшій часті лю
ди го
-
рді, воєнні, що не
ра
д
о ба
чили
«сме
р
да» в своїм товарист
ві
, та
й то ще смер
да, що вва
жав їх чи
-
мось не
мов со
бі рів
ним,- і во
ни
те
пер не показува
ли над
то ви
-
раз
но своєї не
охо
ти і випо
вню
-
ва
ли розпор
ядження мо
ло
до
го
про
ві
д
ни
ка, ма
ючи на кождім
кроці на
го
ду переконатис
я, що
ті розпоря
дження бу
ли зовсім
ро
зумні, такі, як тре
ба.
Ще со
неч
ко не за
раз ма
ло схо
-
дити, а вже ло
вецьке товарист
-
во ви
ру
ши
ло з та
бо
ру. Гли
бо
ка
ти
ша сто
яла над горам
и; нічні
су
мер
ки дріма
ли під тем
но-зе
-
леними корон
ами сме
рек; на гу
-
стім, чепіргатім лис
тю папо
роті
висіли краплі ро
си; по
взучі зе
-
лені по
яс
ни
ки ви
ли
ся попід но
-
ги, плу
та
ли
ся поміж корінням
ве
ли
чез
них ви
вертів, спліталис
я
в неп
рохідні кле
бу
ки з кор
ча
ми
гнуч
кої, колюч
ої ожи
ни та з
спле
та
ми ди
ко
го пну
чо
го хме
-
лю. З про
па
дис
тих, чор
них, мов
гор
ла бе
зодні, дебрів під
німа
ла
-
ся си
ви
ми ту
ма
на
ми па
ра - знак,
що на дні тих дебрів пли
ли не
-
ве
личкі лісові по
то
ки. По
вітря в
лісі на
поєне бу
ло тою па
рою й
за
па
хом жи
виці; во
но за
хоплю
-
вало дух, не
мов
би
то шир
ших
гру
дей тре
ба бу
ло, щоб ди
хати
ним свобідно.
Мовчки про
би
ра
ла
ся ло
вецька
дру
жи
на неп
рохідни
ми нетрям
-
и, деб
ря
ми й ло
ма
ми без стеж
ки,
без ніяких провід
них знаків у
тьмавій гу
ща
вині. По
пе
ре
ду йшов
Мак
сим Бе
р
кут, а за ним Ту
гар
Вовк і інші бо
яри. Обік Ту
гара
йшла йо
го донька Миросла
ва
.
По
за
ду йшли ту
хольські па
се
м
-
ці. Всі йшли ози
раючись і надс
-
лу
ху
ва
ли пильно.
Ліс по
чи
нав ожи
ва
ти ден
ним
жит
тям. Пест
ро
пе
ра сой
ка хри
-
пі
ла в верш
ках сме
рек, зеле
на
жов
на, при
че
пивши
ся до пня
тут же над го
ло
ва
ми прохож
их,
дов
ба
ла своїм заліз
ним дзьобом
ко
ру; в да
ле
ких зво
рах чу
ти бу
-
ло рик турів і вит
тя вовків. Мед
-
веді в ту по
ру, наївшися, дріма
-
ли під ло
мами на мо
ховій по
-
стелі. Ста
до диків рох
ка
ло десь у
дебрі, хо
ло
дя
чи
ся в сту
денім на
-
мулі.
Може, го
ди
ну йшло то
ва
рист
во
тою труд
ною, нетоп
та
но
ю доро
-
гою. Всі ди
ха
ли важ
ко, лед
ве мо
-
жучи на
ловити гру
дьми повітря,
всі оти
ра
ли крап
лис
тий піт із
лиць. Мак
сим час
тенько озирав
-
ся по
зад се
бе. Він зра
зу против
-
ний був то
му, щоб і жен
щина
йшла ра
зом з му
жа
ми в той не
-
без
печ
ний похід, але Ми
рос
ла
ва
упер
ла
ся. Во
на ж пер
ший раз бу
-
ла на та
ких ве
ли
ких ло
вах і ма
ла
би для бог зна яких труд
нос
тей
за
не
ха
ти най
кра
щу їх час
ти
ну!
Ніякі Мак
си
мові до
ка
зи про
тру
д
ності до
ро
ги, про не
бе
з
п
еки
на ста
но
вищі, про си
лу й лю
-
тість звіра не мог
ли переко
нати
її. «Тим ліпше! Тим ліпше!» - го
-
во
ри
ла во
на з та
ким смілим пог
-
ля
дом, з та
ким солодк
им усмі
-
хом, що
Максим, мов оча
ро
ва
ний, не міг
нічо
го більше ска
за
ти. І батько,
що зра
зу та
кож ра
див Ми
рос
лаві
ли
ши
ти
ся в та
борі, вкінці му
сив
ус
ту
пи
ти її просьбам.
З по
ди
вом глядів те
пер Мак
-
сим, як ота нез
ви
чай
на женщин
-
а по
ро
вень з найсильнішим
и му
-
жами по
бо
рю
ва
ла вся
кі труд
-
ності утяж
ли
вої до
ро
ги, як лег
-
ко пе
рес
ка
ку
ва
ла гни
лі ло
ми і
ве
ли
чезні гра
ми, яким пев
ним
кро
ком ішла по
над ур
ви
ща, горі
стрімки
ми деб
ря
ми, просков
зу-
вала поміж ви
вер
ти, і при тім
так без
печ
но, так нев
то
мимо,
що Мак
си
мові зда
ва
ло
ся, що во
-
на хіба на яких чу
до
вих кри
лах
уно
ситься. Він глядів на се й не
міг наг
ля-діти
ся.
«Дивна дівчи
на! - ду
ма
лось йо
-
му раз по ра
зу.- Та
кої я ще й не
ви
дав ніко
ли!»
Ось уже прий
шли на місце. Ме
-
д
ве
дя
че ле
го
ви
ще - то був ви
со
-
кий, тільки від півден
но
го бо
ку
з тру
дом дос
туп
ний горб, по
кри
-
тий гру
без
ни
ми бу
ка
ми й сме
ре
-
ка
ми, зава
ле
ни
й виверта
ми
й
ло
ма
ми. Від пів
ночі, за
хо
ду і схо
-
ду вхід і вихід за
ми
ка
ли ви
сокі
ска
листі стіни, не
мов вели
чез
-
ною со
ки
рою ви
рубані з тіла ве
-
лет
ня Зе
ле
ме
ня і відсу
нені від
нього на кілька
надцять сажнів;
спо
дом попід ті стіни вузь
кою
щіли
ною шумів і пінив
ся сту
де-
ний гірсь
кий потік.
Таке по
ло
жен
ня улег
шу
ва
ло
на
шим лов
цям ро
бо
ту; во
ни по
-
требували тільки об
са
ди
ти не
над
то ши
ро
кий плай від півден
-
ного бо
ку і тим плаєм дос
ту
па
ти
чим
раз далі до
гори, а звір, не
ма
ючи іншо
го ви
хо
ду, му
сив ко
-
нечно по
пас
тися в їх ру
ки і на їх
ра
ти
ща.
Опинившися на тім важнім, хоч
ду
же не
без
печнім плаю, Мак
сим
Бер
кут велів то
ва
рист
ву на хви
-
лю роз
ложи
ти
ся і спо
чи
ти, аби
наб
ра
ти сил до труд
но
го діла.
Сон
це схо
ди
ло, але гілля сме
рек
і сусідні гор
би зас
ло
нюва
ли йо
-
го вид.
По ко
роткім відди
ху Мак
сим
по
чав розс
тав
ля
ти ловців у два
ря
ди так, аби вповні об
са
ди
ти
плай. До
ки плай ще ву
зький, ко
-
ждому лов
цеві прий
деться стоя
-
ти о п'ять кроків від дру
го
го;
але дальше вгорі, де плай роз
-
ширяється в цілу спо
хо
вас
ту
пло
щи
ну, там прий
деться лов
-
цям шир
ше роз
ступитися. Од
но
тільки кло
по
та
ло йо
го: що зро
-
бити з Ми
рос
ла
вом, яка кон
че
хотіла й собі сто
яти на ок
ремім
ста
но
в
ищі, а не при боці сво
го
батька.
-
А що ж то я гірша от
сих твоїх
па
семців? - го
во
ри
ла во
на, ру
-
м'я
ніючись, мов ро
жа, до Мак
си
-
ма.- Їх ти ста
виш на стано
вищі, а
ме
не не хо
чеш… Ні, сього не бу
-
де! І для мо
го ба
ть
ка се був би
стид, ко
ли б нас двоє сто
яло на
однім ста
новищі! Прав
да, ба
те
-
нь
ку?
Тугар Вовк не міг їй супротиви
-
тися. Мак
сим по
чав говор
ити їй
про не
без
пе
ку, про си
лу й лю
-
тість роз
жер
то
го звіра, але во
на
за
цитька
ла йо
го:
-
А що ж то в ме
не не
ма си
ли? А
що ж то я не вла
даю лу
ком, ра
-
тищем і то
по
ром? Ану, не
хай ко
-
трий-будь із твоїх ла
семців спро
-
бує зо мною порівня
ти
ся,- по
ба
-
чи
мо, хто ду
ж
чий!
Максим вкінці за
мовк і му
сив
учи
ни
ти її во
лю. Та й чи міг
спро
ти
ви
ти
ся тій дивній, чарів
-
ній дівчині? Він хотів хоч стано
-
вище виз
на
чи
ти їй най
мен
ше
не
без
печ
не, але, на ли
хо, сього
не мож
на бу
ло зро
би
ти, бо тут
усі ста
но
ви
ща бу
ли од
на
ко
во не
-
без
печні. Розс
та
но
вив
ши ціле то
-
ва
ри
ство
, Мак
сим дав ось який
роз
по
ря
док:
-
Тепер по
молімся, ко
му хто
знає, а потім ра
зом заг
рай
мо в
ро
ги. Се бу
де пер
ший знак і спо
-
лошить звіра. Потім піде
мо горі
плаєм і ста
не
мо аж там, де він
роз
ши
рюється. Там мої това
ри
-
ші ли
шаться пильну
ва
ти ви
хо
-
ду, щоб ані один звір не уй
шов, а
ви, бо
яри, піде
те дальше, до са
-
мо
го ма
т
чи
н
ого ле
го
ви
ща!
В доб
ру хви
лю по тім за
лу
на
ли
ліси й по
ло
ни
ни хрип
ли
в
им ре
-
вом жуб
ро
вих рогів. Не
мов ве
-
личезна хви
ля, по
ко
тив
ся го
лос
по лісах і зво
рах, роз
би
ва
ючи
ся,
глух
ну
чи, то знов под
во
ю
ючись.
Про
бур
ка
ли
ся ліси.
Заскиглила ка
ня над верховіт
-
тям сме
ре
ки; зля
ка
ний бер
кут,
ши
ро
ко роз
ма
ху
ючи кри
ла
ми,
пі
дняв
ся на возду
хи; зах
рустів
звір поміж ло
ма
ми, шу
ка
ючи бе
-
з
печ
ної криїв
ки. На
раз рик рогів
утих і ловці пус
ти
ли
ся в до
ро
гу
горі плаєм. Усіх сер
ця би
лися
живіше ожи
дан
ням незвіс
них
не
без
пек, бою і побіди. Обе
ре
ж
-
но про
би
ра
лись во
ни рядам
и;
пе
ре
дом ряд бо
ярський, за ним
па
ру
боцький ряд; Максим ішов
по
пе
ре
ду, пильно надслу
хаючи
та слідя
чи звіри
ну. Цар ломів,
медвідь, ще не показував
ся.
Дійшли вже до са
мо
го найвуж
-
чого гир
ла, по
за яким плай роз
-
ширювався в ве
ли
ку спо
хо
вас
ту
пло
щи
ну. Ловці знов тут зупи
-
нилися на роз
каз Мак
сима, і
знов заг
риміли ще з більшою си
-
лою жуб
рові ро
ги, роз
но
ся
чи
тривог
у в су
мра
чні мед
ве
дячі
гав
ри. Рап
том за
тріщав лім не
-
далеко, за величезно
ю ку
пою
гру
бих перег
нилих ви
вертів.
-
Бачність! - скрик
нув Мак
сим.-
Звір наб
ли
жається!
Ледве ска
зав ті сло
ва, ко
ли
втім крізь ве
ли
ку щіли
ну між
дво
ма пе
ре
вер
не
ни
ми пня
ми про
-
су
ну
ла
ся пе
ле
ха
та, вели
че
зна
го
ло
ва, і двоє сірих очей напів-
ціка
во
, напів-три
во
ж
но вдив
ля
-
ли
ся в Ту
га
ра Вов
ка, що сто
яв на
своїм ста
но
ви
щі, як
раз о яких
де
сять кроків пе
ред щіли
ною.
Ту
гар був ста
рий во
як і ста
рий
ло
вець,- він не знав, що то три
-
вог
а. Тож, не го
во
ря
чи ані сло
ва,
не відзи
ва
ючись ні до ксго, він
ви
хо
пив важ
ку залізну стрілу з
са
гай
да
ка, полож
ив на лук і на
-
міряв
ся до звіра.
-
Міряй в око, бо
яри
не! - шеп
-
нув з-по
за
ду Мак
сим. Хвиль
ка
три
вож
ної мов
чан
ки - свис
ну
ла
стріла - і за
ревів звір мов скаже
-
ний, ки
нув
ши со
бою взад.
І хоть че
рез те щез він лов
цям з
очей, скрив
ши
ся за ку
пою ви
-
вертів, то ревіт йо
го не вти
хав і
не вти
ха
ло ска
же
не шеме
тан
ня.
-
Далі за ним! - крик
нув Ту
гар
Вовк і ки
нув
ся до щіли
ни, ку
дою
щез медвідь.
Рівночасно два бо
яри вже ви
-
дряпалися бу
ли на верх ви
верту,
вже попідніма
ли свої ра
ти
ща і
ста
ра
лись да
ти їм ві
д
повідний
роз
мах, аби до
ко
на
ти звіра. Ту
-
гар Вовк, сто
ячи в щілині, пу
-
стив у нього дру
гою стрілою.
Звір за
ревів ще дуж
че і ки
нув
ся
втіка
ти, але очі йо
го зап
ли
ли
кров'ю, він не міг знай
ти ви
хо
ду
і роз
щи
бав со
бою о де
ре
ва. Ра
-
тище од
но
го бо
яри
на впи
лось
йо
му між реб
ра, але не зав
да
ло
смер
тельної ра
ни. Ди
кий рик
ра
не
но
го мед
ве
дя роз
ля
гав
ся
чи
м
раз дуж
че. В роз
пуці він пі
-
дводив
ся на задні ла
пи, об
ти
рав
собі кров з очей, рвав і ки
дав га
-
луззям на
пе
ред се
бе, але дар
ма;
од
но йо
го око прошиблене
бу
ло
стрілою, а дру
ге раз у раз зап
ли
-
ва
ло кров'ю на
но
во.
Шемечучись на
осліп дов
ко
ла,
звір наб
ли
зив
ся знов до Гу
га
ра
Вов
ка. Той відки
нув лук і, при
-
чаївшися за вива
ле
ни
м ко
ре
нем,
ухо
пив обіруч свій важ
кий топір
і, ко
ли ме
двідь, ма
ца
ючи, доби
-
рався до знай
омої собі щіли
ни,
він з усього роз
ма
ху цюк
нув йо
-
го зго
ри в го
ло
ву, аж че
реп роз
-
коловся над
воє, мов роз
би
та ти
-
ква. Бриз
нув кро
ва
вий мо
зок на
бо
яри
на, ти
хо, без ри
ку повали
-
вся звір до
до
лу. Ра
дісно за
рев
ли
тру
би бо
яр на знак пер
шої по
-
біди.
Звіра ви
тяг
не
но з-поміж ви
-
вертів і об
дер
то зі шку
ри. То
ді
бо
яри ру
ши
ли дальше, в гуща
-
вину. Сон
це вже підня
лось на
небі і мер
котіло крізь гілля
ки,
мов скісні зо
лоті нит
ки та пас
ма.
Ловці йшли те
пер геть-геть ве
-
селіше, пе
рех
ва
лю
ючи
ся своєю
відва
гою й си
лою.
-
Хоч я ли
ше вовк, дрібна зві
-
рю
ка, то все ще дам ра
ду ту
хо
ль
-
ському мед
ве
деві! - го
во
рив Ту
-
гар Вовк, радіючи.
Максим Бер
кут слу
хав тих пе
-
рех
ва
лок і сам не знав, чо
му йо
-
му жаль зро
би
ло
ся ту
хольсько
го
мед
ве
дя.
-
Що ж,- ска
зав він,- дур
на зві
-
рю
ка той медвідь, са
мо
тою дер
-
житься. Як
би во
ни зібра
ли
ся до
-
ку
пи, то хто знає, чи й ста
до
вовків да
ло би їм ра
ду.
Тугар по
зир
нув на нього гнів
-
но, але не ска
зав нічо
го. Ловці
обе
реж
но пос
ту
па
ли дальше,
дря
па
ючись по виверт
ах, пере
-
скакуючи з пня на пень, запада
-
ючи не раз по по
яс у по
рохно та
ло
ми.
Посеред тих зва
лищ ве
лич
ної
при
ро
ди видніли
ся подек
уди
ме
д
ве
дячі стеж
ки, про
топ
тані
від давніх-да
вен, вузькі, але до
-
бре втоп
тані, гус
то засіяні ви
бі
-
ле
ни
ми кістка
ми ба
ранів, оленів
та вся
кої іншої звіри
ни. Мак
сим
дер
жав
ся те
пер по
за
ду бо
яр; він
раз за ра
зом об
хо
див усі ста
но
-
ви
ща, ос
мот
рю
вав сліди, щоб до
-
га
да
ти
ся, чи во
ни свіжі, чи ні,
підпо
ма
гав, заохочу
вав утом
ле
-
них,- і тільки на нім однім не
зна
ти бу
ло нія
кої вто
ми. З по
ди
-
вом по
зи
ра
ла на ньо
го
Мирослава, ко
ли він пе
ре
хо
див
ко
ло неї, і хоч ба
га
то досі ви
да
ла
во
на мо
лодців і сильних, і смі
-
лих, але та
ко
го, як Мак
сим, що
спо
лу
чав би в собі всі прик
мети
сильно
го ро
бітни
ка, рица
ря і на
-
чальни
ка,- та
ко
го їй досі не тра
-
плял
ося ба
чи
ти.
Нараз зах
рустів лім і грізно-лю
-
то ви
пав на ловців велич
езний
медвідь. Він біг зра
зу на чо
ти
-
рьох ла
пах, але, побач
ивши пе
-
ред со
бою во
рогів, звівся на за
-
дні ла
пи, а в пе
редні вхо
пив бу
-
рею відла
ма
ний бу
ко
вий ко
нар,
вик
ру
чу
ючи ним дов
ко
ла се
бе і
ви
да
ючи час від ча
су з гор
ла
ури
ва
ний, не
мов ви
зи
ва
ючий
рик.
На ста
но
вищі суп
ро
ти звіра бу
-
ли два підгірські бо
яри, з тих,
що най
го
лосніше перехвалюва
-
лися
і хотіли пе
ред усі
ми пока
-
затися мис
лив
ця
ми. Поба
чивши
страш
но
го во
рога тут же пе
ред
со
бою, во
ни зблід
ли й за
тре
м
-
тіли. Але скри
ти
ся, тіка
ти не
ухо
дило,- тре
ба бу
ло ста
ви
ти чо
-
ло, будь-що-будь. Дві стріли ви
-
летіли рівно
час
но з двох луків,
але од
на хи
би
ла, свиснув
ши ме
-
д
ве
деві по
над ву
ха, а дру
га влу
-
чи
ла звіра в бік, не зра
нивши
знач
но, а тільки роздраз
нивши
бе
змірно. Вели
чезним ско
ком
пі
дплиг
нув медвідь і шпу
р
нув
на од
но
го лов
ця свою зброю -
бу
ко
вий ко
пар, який зі страш
-
ною си
лою геп
нув
ся о де
рево.
То
ді, не зупи
няючись ані на хви
-
льку і не да
ючи во
ро
гам ча
су до
на
мис
лу, медвідь ки
нув
ся на од
-
но
го з них, що са
ме сто
яв на йо
-
го про
топтаній стежці. Ра
ти
ще
блис
ло в трем
тячій руці бо
яри
-
на,- він хотів ки
ну
ти ним на
звіра.
-
Не ки
дай! - крик
нув три
вож
но
Мак
сим, надбіга
ючи і ве
дучи з
со
бою поміч заг
ро
же
ним бо
ярам
- Ту
га
ра Вов
ка і ще од
но
го бо
-
ярина.- Не ки
дай ра
ти
ще, але на
-
став поп
рибіч і бо
ро
ни
ся!
Але бо
ярин не слу
хав і ки
нув
ра
ти
ще на звіра. Роз
мах був не
-
великий, ру
ка бо
яри
на тремтіла,
медвідь був уже на яких п'ять
кроків,- от і не ди
во, що ра
ти
ще
сла
бо зра
ни
ло звіра в пе
ред
ню
ло
пат
ку. Вхо
пив медвідь дрю
-
чин
у, роз
ло
м
ив її і зі страш
ним
ри
ком ки
нув
ся на сво
го во
рога.
Той де
р
жав уже в ру
ках прос
то
-
го, на оба бо
ки ост
ро
го ме
ча, що
йо
го на
зи
вав медвідни
ком, і го
-
то
вив
ся віпхну
ти йо
го ві
стря в
гру
ди звірові. Але вістря по
-
ховзло
ся по кості і заст
ря
ло в
ло
патці, і звір ухо
пив бо
яри
на в
свої страшні, залізні обійми.
Страшенно скрик
ну
ла не
ща
с
-
ли
ва жерт
ва; зах
рустіли ко
сті
під мед
ве
дя
чи
ми гу
ба
ми. Ціла та
страш
на і дрож
жю прой
маюча
подія скоїла
ся так рапто
во, так
нес
подіва
но, що, за
ким Мак
сим
міг надбігти з під
могою, вже бо
-
ярин, хрип
ля
чи в перед
смер
т
-
них су
до
ро
гах, ле
жав на землі, а
над ним сто
яв кровав
ий мед
-
відь, вис
ка
лив
ши свої стра
шенні
зу
би і ре
ву
чи на весь ліс з бо
лю
від одер
жа
них ран.
Дрож прой
шла у всіх по тілі на
той вид; бо
яри ста
ли мов уко
-
пані. Тільки Максим спокійно
на
ло
жив стрілу на свій ро
го
вий
лук, підійшов два кро
ки ближ
че
до медве
дя і, прицілив
ши
ся од
-
ну хви
ли
ну, пус
тив йо
му стрілу
прос
то в сер
це. Мов но
жем пере
-
тятий, ур
вав
ся рик звіра, і він
по
ва
лив
ся тру
пом на зем
лю.
Не ревіли ро
ги, не лу
на
ли ве
-
селі ок
ли
ки по тій новій по
біді.
Бо
яри, по
ки
нув
ши свої станови
-
ща
, збігли
ся на місце не
щастя.
Хоч і як во
ни бу
ли за
гартовані в
війнах, приви
кли ба
чити смерть
біля се
бе, але вид кро
ва
во
го, по
-
трощеного та по
шарпаного тру
-
па ви
тис
нув із усіх гру
дей важ
-
кий зойк.
Мирослава вхо
пи
лась за гру
ди і
відвер
ну
ла очі. Тухоль
ські па
се
-
мці на спле
тені з га
луз
зя ма
ри
по
ло
жи
ли тру
па, а за ним потяг
-
ли і мед
ве
дя. По
ну
ра мов
чанка
за
ляг
ла над то
ва
рист
вом. Вели
-
ка ка
лю
жа крові блис
котіла до
сон
ця і на
га
ду
ва
ла всім, що тут
іще пе
ред хви
лею сто
яв жи
вий
чо
ловік, батько дітям, весел
ий,
охо
чий і пов
ний надії, а те
пер з
нього ли
ши
ла
ся ли
ше без
форм
-
на ку
па кро
ва
во
го м'я
са. У ве
ли
-
кої часті бо
яр відійшла охо
та до
ловів.
-
Цур їм, тим прок
ля
тим медве
-
дям! - го
во
ри
ли де
які.- Не
хай
тут хоч жи
ють, хоч ги
нуть собі,
чи ж нам для них наражуват
и
своє жит
тя?
Але Ту
гар Вовк, а особ
ли
во Ми
-
рос
ла
ва й Мак
сим, на
ля
га
ли
ко
-
н
че, аби кінчи
ти роз
по
ча
те діло.
Бо
яри вкінці прис
та
ли, але яко
-
сь ду
же не раді бу
ли вер
та
ти на
свої ста
новища.
-
Позвольте мені, бо
яри, сло
во
ска
за
ти,- за
го
во
рив до них Мак
-
сим.- Мої то
ва
риші-ту
хольці за
-
м
кнули вихід і не пус
тять ані од
-
но
го звіра відси. Тим-то нам не
потрібно ро
з
хо
ди
ти
ся від
далік
од
ним від од
них. Найліпш
е бу
де,
ду
маю, розділи
ти
ся нам на дві
ров
ти і йти по
над самі краї про
-
пасті по обох бо
ках. Так ми змо
-
же
мо най
ліпше зігна
ти все до
се
ре
ди
ни, а там ра
зом з ту
хо
ль
-
ськими па
сем
ця
ми об
ступимо
гус
тою ла
вою і вистріляємо до
од
но
го.
-
Авжеж, ав
жеж, що так ліпше! -
крик
ну
ли де
які бо
яри, не ба
ча
чи
насмішли
во
го усміху, що пере
-
летів по ус
тах Ма
ксим
а.
Тоді то
ва
рист
во розділи
ло
ся.
Од
ну ров
ту про
ва
див Ту
гар Во
-
вк, а дру
гу Максим. Ми
рос
ла
ва з
влас
ної охо
ти при
лу
чи
ла
ся до
дру
гої ров
ти, хоч і са
ма не мог
ла
собі ви
яс
ни
ти, для чо
го. Ма
буть,
шу
ка
ла не
без
пе
ки, бо Мак
сим
ви
раз
но ка
зав, що до
рога дру
гої
ров
ти не
без
печніша.
Знов заг
ра
ли ро
ги, і обі ров
ти
розійшли
ся. Ловці йшли де па
-
рами, де один
цем, то схо
дя
чись,
то роз
хо
дя
чись, щоб вишукува
-
ти до
ро
гу. Ку
па
ми йти бу
ло зо
-
всім не
мож
ли
во. Зближал
ись
уже до са
мо
го вер
ха; верх сам
був го
лий, але по
нижче був ці
-
лий вал каміння, зва
лищ і ви
-
вертів. Ту
ди прой
ти бу
ло най
-
трудніше і найнебезпе
чніше.
В однім місці стир
ча
ла ку
па
зва
лищ, мов ви
со
ка баш
та. Ло
-
маччя, каміння і навіяне від дав
-
ніх-давен лис
тя заго
ро
дж
увало,
ба
чи
лось, уся
кий прис
туп до
при
род
ної твер
дині. Мак
сим по
-
повз по
над са
мим краєм глибо
-
чезної про
пасті, чіпля
ючись де-
де мо
ху та скальних об
ривів,
щоб ту
ди ви
най
ти прохід. Бо
яри
ж, не на
виклі до та
ких непри
-
ступних і кар
ко
лом
них доріг, пі
-
шли здовж ва
лу, надіючись най
-
ти далі пе
рер
ву і обійти йо
го.
Мирослава зу
пи
ни
ла
ся, не
мов
щось дер
жа
ло її близ Мак
сима; її
бистрі очі вдав
лю
ва
ли
ся пильно
в нас
то
бурче
ну пе
ред нею стіну
ло
му, шу
ка
ючи хоч би й як труд
-
ного про
ходу. Не
дов
го так і вди
-
в
ля
ла
ся, але сміло по
ча
ла вдира
-
ти
ся
на ве
ликі кам'яні бри
ли та
ви
вер
ти, що завалюва
ли прохід.
Ста
ла на версі і гор
до озир
ну
ла
-
ся дов
ко
ла. Бо
яри відійшли вже
бу
ли до
сить дале
ко, Мак
си
ма не
вид
но, а пе
ред нею без
лад
на су
-
то
ло
ка скал та ломів, че
рез яку,
ба
чилось, про
хід був не
мож
ли
-
вий. Але ні! Он там, тро
хи від
да
-
лік, ле
жить ве
личезна сме
ре
ка
клад
кою по
над те пек
ло,- ту
ди
без
печ
но мож
на пе
рей
ти до ве
р
-
ш
ка!
Недовго ду
ма
ючи, Ми
рос
ла
ва
пу
с
ти
ла
ся на ту клад
ку. А всту
-
паючи на неї, ще раз озир
ну
ла
ся
і, гор
да зі сво
го від
криття, при
-
ложила гар
но то
че
ний ріг до
своїх ко
ра
ло
вих уст і зат
ру
би
ла
на весь ліс. Лу
на по
ко
ти
ла
ся по
-
лонинами, роз
би
ва
ючись у де
-
брях та зво
рах чим
раз на більше
час
ток, аж по
ки не ско
на
ла десь
у да
ле
ких, не
дос
туп
них гущави
-
нах. На го
лос Мирославиног
о ро
-
га відізвав
ся здалек
а ріг її бать
-
ка, а там і ро
ги інших бо
яр. Ще
хвильку завагува
лася Миросла
-
ва
, сто
ячи висок
о на ви
верті.
Сме
рек
а бу
ла ду
же ста
ра і на
-
скрізь по
рох
ня
ва, а вспо
ду, в не
-
проглядній гущав
ині ломів, зда
-
валось їй, що чує лег
кий хрускіт
і мур
ко
тан
ня. Прислуха
лася ліп
-
ше - не чу
ти ні
чого. Тоді во
на
смі
ло сту
пи
ла на свою клад
ку.
Але лед
ве уйш
ла з п'ять кроків,
ко
ли ра
зом за
тріщала пе
рет
ру
-
пі
шіла сме
ре
ка, зламал
ася під
но
га
ми Миросла
ви
, і сміла дів
-
чина враз із перегнил
им гра
мом
упа
ла до
долу, в ло
ми та звалищ
а.
Впала на но
ги, не попус
каю
-
чись своєї зброї. В ру
ках стис
-
кала сильно сріблом окова
не ра
-
тище; че
рез плечі у неї висіли
міцний лук і са
гай
дак зі стріла
-
ми, а за гар
ним шкі
ря
ним пояс
-
ом, що мов ви
ли
тий обхапува
в її
струн
кий ді
во
чий стан, застро
м
-
л
ений був топір і широк
ий ми
-
слив
сь
кий ніж з кістя
ни
ми че
ре
-
н
ця
ми.
Звалившись нес
подіва
но в ть
ма
-
ву про
пасть, во
на, про
те, не по
-
чу
ла ані на хви
лю стра
ху, а ті
ль
-
ки по
ча
ла ози
ра
ти
ся довко
ла,
щоб дог
ледіти який вихід.
Зразу не мог
ла нічо
го ви
раз
но
до
ба
чи
ти, але швид
ко її очі при
-
викли до півсу
мер
ку, і тоді поба
-
чила та
кий вид, ко
трий і най
-
смілішо
го міг пе
рей
ня
ти смер
-
тельною тривог
ою. Не далі як на
п'ять кроків пе
ред нею ле
жала
ве
личезна мед
ве
ди
ця в гнізді
ко
ло своїх мо
ло
дих і гнів
ними,
зе
лен
ку
ва
ти
ми очи
ма гляділа
на нес
подіва
но
го гос
тя. Мирос
-
ла
ва зат
ремтіла. Чи вда
ватися в
бо
ротьбу зі страш
ним зві
ром, чи
шу
ка
ти ви
хо
ду і спро
вадити по
-
міч? Але не
лег
ко бу
ло знай
ти
вихід: дов
ко
ла їжи
ли
ся ло
ми й
об
ри
ви скал, і хоч пе
релізти че
-
рез них з тяж
ким тру
дом бу
ло
би мож
на, то на очах ди
ко
го
звіра бу
ла та
ка ро
бо
та крайнє
не
бе
з
пе
ч
на
. Не
дов
го надумуюч
-
ись, ріши
ла
ся Мирослава не за
-
чіпа
ти звіра, лиш бо
ро
ни
ти
ся в
разі на
па
ду, а тим ча
сом да
ти
тру
бою три
вож
ний знак і закли
-
кати
поміч. Але ско
ро тіль
ки во
-
на зат
ру
би
ла, медвед
иця схо
пи
-
ла
ся з ле
го
ви
ща і, ви
ю
чи, ки
ну
-
лась до неї. Не час бу
ло Миро
-
славі бра
ти
ся до лу
ка,- звір був
над
то близько. Во
на вхо
пи
ла
обо
ма ру
ка
ми ра
ти
ще і, опер
-
шись пле
чи
ма о кам'яний об
лаз,
нас
та
ви
ла йо
го на
суп
ро
тив мед
-
ве
диці. Звір, по
ба
чив
ши блис
ку
-
че за
лізне вістря, зу
пи
нив
ся.
Обі неп
ри
ятельки сто
яли так
дов
гу хви
лю, не зво
дя
чи ока од
-
на з од
ної, не схиб
ля
ючи ані од
-
ним ру
хом зі сво
го ста
но
ви
ща.
Ми
рос
ла
ва не сміла пер
ша напа
-
дати на медве
д
ицю; медве
диця
знов шу
ка
ла очи
ма, ку
ди би на
-
пас
ти на во
ро
га. Рап
том мед
ве
-
ди
ця вхо
пи
ла в передн
і ла
пи ве
-
ли
кий камінь і, зводяч
ись на за
-
дні но
ги, хотіла шпур
нути ним
на Ми
рос
ла
ву. Але в тій самій
хвилі, ко
ли зво
дилася на задні
но
ги, Ми
рос
ла
ва од
ним мо
гу
чим
ру
хом пхну
ла їй ратищ
е між пе
-
редні ло
пат
ки. Рик
ну
ла стра
ше
-
н
но медвед
иця і переверну
лась
горілиць, обіл
лявшися кров'ю.
Але ра
на не бу
ла смер
тельна, і
мед
ве
ди
ця швид
ко зірва
ла
ся на
но
ги. Кров тек
ла з неї, та, нез
ва
-
жа
ючи на біль, во
на знов ки
ну
-
ла
ся на Ми
рос
ла
ву. Не
без
пе
ка
бу
ла страш
на. Розжерт
ий звір
са
див прос
то, гро
зя
чи вже те
пер
своїми страшним
и зу
ба
ми. Один
ря
ту
нок для Ми
рос
ла
ви був - ви
-
дряпатися на об
лаз, о кот
рий бу
-
ла опер
та пле
чи
ма. Хвилька,
один рух - і во
на сто
яла на об
-
лазі. На серці в неї по
лег
ша
ло,-
те
пер її по
ло
жен
ня не бу
ло та
ке
не
без
печ
не, бо в разі на
па
ду мо
-
г
ла вда
ри
ти звіра зго
ри.
Та лед
ве Мирослава мог
ла до
-
слідити, що ро
бить мед
ве
ди
ця, а
вже звірю
ка сто
яла близько неї
на ка
мені, ре
ву
чи грізно і роз
-
няв
ши зак
ро
вав
ле
ну па
ще
ку.
Зи
м
ний піт вис
ту
пив на чолі
Ми
рос
ла
ви; во
на ба
чи
ла, що те
-
пер нас
та
ла рішу
ча хви
ля, що на
тій вузькій кам'яній плиті му
-
сить розігра
ти
ся бо
ротьба на
жит
тя і смерть, і що то
го бу
де
по
біда, хто змо
же вдер
жа
ти
ся на
іім станов
ищі й зіпхну
ти з нього
про
тив
ни
ка. Мед
ве
ди
ця бу
ла
вже близько; Ми
рос
ла
ва пробу
-
вала зас
та
ви
ти
ся від неї рати
-
щем, але мед
ве
ди
ця вхопил
а
дрю
чи
ну зу
ба
ми і шарпнул
а її
так сильно, що ма
ло не зіпхну
ла
Ми
рос
ла
ву з ка
ме
ня; ра
ти
ще ви
-
ховзлось їй із рук, і звір ки
нув
ним геть у ло
ми.
«Тепер прий
деться за
ги
ба
ти?»
- блис
ну
ло в думці в Ми
рос
ла
ви,
але відва
га не по
ки
ну
ла її. Во
на
вхо
пи
ла обо
ма ру
ка
ми топір і
ста
ла міцно до ос
татньої оборо
-
ни. Звір су
нув чим
раз ближ
че:
га
ря
чий йо
го віддих чу
ла вже
Мирос
лава на своїм лиці; мохна
-
та ла
па, нас
то
ро
же
на ост
ри
ми
кігтя
ми, гро
зи
ла її груді; ще хви
-
ля - і їй до
ве
лось би, пошар
па
-
ній, кро
вавій, упас
ти з ка
меня,
бо то
по
ри
ще бу
ло зако
ротке су
-
проти лап величезного звіра.
-
Рятунку! - скрик
ну
ла у смер
-
тельній три
возі Ми
рос
ла
ва, і в
тій хвилі по
над її го
ло
вою блис
-
ну
ло ра
ти
ще і пхну
та в гор
ло
мед
ве
ди
ця, мов ко
ло
да, впа
ла з
ка
ме
ня. В щілині ка
м'я
них зва
-
лищ по
над го
ло
вою Ми
рос
ла
ви
по
ка
за
лось раді
сне, жи
вим ог
-
нем па
ла
юче ли
це Мак
си
ма Бер
-
ку
та. Один вдяч
ний пог
ляд уря
-
тованої дівчи
ни прой
няв Макси
-
ма на
скрізь. Але сло
ва не бу
ло
між ним ані од
но
го. На те не бу
-
ло ча
су. Мед
ве
ди
ця ще жи
ла і,
ре
ву
чи, зірва
ла
ся з місця.
Одним ско
ком бу
ла во
на ко
ло
своїх мо
ло
дих, що, не ро
зуміючи
цілої тої бо
ротьби, ба
ви
ли
ся і
пе
ре
вер
та
ли
ся в гнізді. Обню
-
хавши їх, мед
ве
ди
ця ки
ну
ла
ся
знов до Мирос
лави. На се Миро
-
слава бу
ла при
го
то
ва
на і, під
-
нявши обі
руч топір, од
ним зама
-
хом роз
ру
ба
ла ним го
ло
ву мед
-
ведиці. Впа
ла опо
со
че
на звірю
ка
і, мет
нув
ши со
бою кілька ра
зів у
бо
ки, ско
на
ла.
Тим ча
сом і Мак
сим, продерти
-
ся
крізь на
ва
лені ло
ми, ста
нув
обік Ми
рос
ла
ви.
В очах дівчи
ни заб
лис
ли дві
пер
лові сльози, і, не ка
жу
чи ані
сло
ва, во
на га
ря
че стис
ну
ла ру
-
ку сво
го по
рятівни
ка. Ма
к
сим
чо
гось не
мов змішав
ся, почер
во
-
нів, спус
тив очі і, зупиня
ючись,
про
го
во
рив:
-
Я чув твій три
вож
ний знак…
але не знав, де ти… Бо
гу дякува
-
ти
, що й так дод
ря
пав
ся!
Мирослава все ще сто
яла на мі
-
сці, дер
жа
чи ру
ку гар
но
го па
ру
-
бка в своїй руці і див
ля
чись у
йо
го хо
ро
ше, сон
цем опа
ле
не і
здо
ро
вим рум'янцем ося
яне, од
-
верте, щи
ре ли
це. В тій хвилі во
-
на не по
чу
ва
ла нічо
го, крім вдя
-
ч
ності за ря
ту
нок від нехиб
ної
смерті. Але ко
ли Мак
сим, тро
хи
осмі
лив
шись, стис
нув її ніжну, а
так сильну ру
ку, тоді Ми
рос
ла
ва
по
чу
ла, як щось со
лодко за
-
щеміло їй ко
ло сер
ця, як ли
це її
за
горілось стид
ли
вим ру
м'ян
-
цем,- і во
на спустил
а очі, а сло
во
по
дя
ки, кот
ре го
то
ве бу
ло ви
-
летіти з її уст, так і завмерл
о на
гу
бах і розілля
лось по лиці див
-
ним ча
ром розгоряючог
о сер
-
деч
но
го чут
тя.
Максим пер
ший отя
мив
ся. В
йо
го серці, смілім і чистім, як
щи
ре зо
ло
то, відра
зу блис
ну
ла
щас
ли
ва дум
ка, кот
ра тут же пе
-
реміни
ла
ся в нез
лом
не рішен
ня.
Се вер
ну
ло йо
му всю смілість і
певність пос
ту
пу
ван
ня. Прило
-
живши ріг до уст, він зат
ру
бив
радісно на знак побіди. Тут же,
за стіною ви
вертів, обізва
ли
ся
ро
ги Ту
га
ра й інших бо
яр. Звин
-
на, як вивірка, Ми
рос
ла
ва швид
-
ко вид
ря
па
лась на
зад на той
вал, з яко
го бу
ла впа
ла, і відтам
ого
ло
си
ла ціло
му стрілецько
му
то
ва
рист
ву свою при
го
ду і по
-
міч, якої дізна
ла від Мак
сима. З
тру
дом вид
ря
пав
ся сю
ди Ту
гар
Вовк, а за ним і інші бо
яри; Ту
-
гар дов
го дер
жав доньку в обі
й
-
мах, а по
ба
чив
ши кров на її оде
-
жі, аж зат
ремтів.
-
І ти, ти, моя до
ню, бу
ла в такій
не
без
пеці! - І він раз по ра
зу об
-
німав доньку, не
мов бо
ячись ут
-
ра
ти
ти її.
Потім він зліз униз до Мак
си
ма,
що по
рав
ся ко
ло медве
диці і ко
-
ло мо
ло
дих мед
ве
дят. Мо
лоді,
що не зна
ли ще сво
го во
ро
га в
чо
ловіці, мур
котіли лю
бенько в
гнізді і бави
лись собі, мов малі
пе
си
ки; во
ни да
ва
ли се
бе глади
-
ти рука
м
и і зовсім не боял
ися
лю
дей. Мак
сим узяв їх на ру
ки і
по
ло
жив пе
ред Мирославою й
Ту
га
ром.
-
Отеє ва
ша здо
бич! - ска
зав він.-
Ви чей же ра
до прий
ме
те в своїм
домі та
ких гос
тей.
Згромаджені бо
яри гляділи то
радісно на малі медведят
а, то зо
стра
хом на вби
ту мед
ве
ди
цю,
об
зи
ра
ли ра
ну і по
див
ля
ли си
лу
й смілість Ми
рос
ла
ви, що мог
ла
вда
ти
ся в бо
ротьбу з та
кою
стра
ш
ною звірю
кою.
-
О ні,- ска
за
ла, сміючись, Миро
-
слава,- без по
мочі отсього чесно
-
го мо
лод
ця бу
ла б я те
пер лежа
-
ла там, як се
ся звірю
ка, пошар
-
пана й зак
ро
вав
ле
на! Йо
му від
ме
не на
ле
житься ве
ли
ка по
дяка.
Тугар Вовк якось не
мов не
ра
до
слу
хав тої бесіди своєї до
ньки.
Хоч і як він лю
бив її, хоч і як ра
-
дувався її вибавле
нням із вели
-
кої не
без
пе
ки, але все-та
ки він
волів би був, як
би ви
ба
вив йо
го
доньку бо
ярський син, а не сей
прос
тий ту
хольський му
жик, не
сей «смерд», хоч і як, зреш
тою,
той смерд умів по
до
ба
ти
ся Туга
-
рові. Та все
та
ки йо
му, гор
до
му
бо
яри
нові, що виріс і ве
ли
кої
честі дос
лу
жив
ся при князівсь
-
кім дворі, важ
ко бу
ло при
люд
но
відда
ва
ти по
дя
ку за вирятуван
-
ня доньки - му
жи
кові. Але ніщо
бу
ло діяти… Обо
в'я
зок вдяч
но
-
сті так був гли
бо
ко вкоріне
ний у
на
ших ри
царських пред
ків, що й
Тугар Вовк не міг від нього ви
-
ла
ма
тися. Він узяв Мак
сима за
ру
ку і вип
ро
ва
див йо
го на
пе
ред.
-
Молодче,- ска
зав він,- донька
моя, єди
на моя ди
ти
на, гово
-
рить, що ти ви
ря
ту
вав її жит
тя з
ве
ли
кої не
без
пе
ки. Я не маю
при
чи
ни не віри
ти її сло
ву.
Прийми ж за своє чес
не діло
по
дя
ку вітця, кот
ро
го вся лю
бов
і вся надія в тій одній ди
тині. Я
не знаю, чим тобі мо
же
мо від
-
платити за се діло, але будь пев
-
ний, що ско
ро се ко
ли-будь бу
де
в моїй силі, то бо
ярин Ту
гар Во
-
вк не за
буде то
го, що тобі завдя
-
чує.
Максим сто
яв при тих сло
вах,
мов на грані. Він не при
вик до
та
ких при
люд
них пох
вал і зо
в
-
сім не надіявся, ані не ба
жав ні
-
чо
го подібно
го. Він змішав
ся
при бо
ярських по
хвалах і не
знав, чи відповіда
ти що-не
будь,
чи ні, а вкінці ска
зав ко
рот
ко:
-
Нема за що дя
ку
ва
ти, бояри
-
не! Я зро
бив те, що кож
дий на
моїм місці зро
бив би,- за що ж
тут дя
ку
ва
ти? Не
хай до
нька
твоя бу
де здо
ро
ва, але на вдяч
-
ність ніяку я не за
слу
жив.
Сказавши се, він пішов, аби за
-
кликати своїх ту
хольських това
-
ришів. При їх по
мочі медве
дицю
швид
ко об
дер
то зі шку
ри, а малі
мед
ве
дя
та перенесе
но на збірне
місце, від
ки ціле товар
иство по
скінчен
ню ловів ма
ло уда
ти
ся
на
зад до та
бо
ру.
Сонце до
хо
ди
ло вже по
луд
ня і
си
па
ло га
ря
че зо
ло
тис
те про
мі
-
н
ня на ту
хольські го
ри; ро
зі
грі
-
та жи
ви
ця сильніше за
пах
ла в
лісах; гор
до і тільки десь-ко
лись
по
ма
ху
ючи розпла
станими кри
-
ла
ми, пла
вав яст
руб ви
со
ко по
-
над полонинами
в ла
зу
ровім
оке
ані. Ти
ша сто
яла в при
роді.
Тільки з од
но
го пригір
ка Зе
ле
-
ме
ня лунал
и го
ло
си ло
вецьких
труб і кри
ки ловецьког
о то
ва
ри
-
ст
ва. Ло
ви скінчи
ли
ся, хоч і не
зовсім щас
ли
во. На дрюч
ках нес
-
ли ту
хольські па
рубки по
пе
ред
лов
цями три мед
ве
дячі шку
ри і
в мішку двоє мед
ве
дят, а на но
-
шах із га
луз
зя нес
ли бо
ярські
слу
ги по
за
ду то
вариства окров
-
авленого, за
дубілого вже тру
па
не
щас
ли
во
го бо
яри
на, що по
гиб
від медведяч
их лап.
Швидко під про
во
дом Мак
си
ма
дійшло то
ва
рист
во до мисливсь
-
кого та
бо
ру.
Лови бу
ли скінчені. Сьогодні
ще хотіло ціле то
ва
рист
во вер
-
тати домів, за
раз, ско
ро ли
ше по
обіді. До
ро
га бу
ла впра
вді не
бли
зька, але Мак
сим обіцяв ви
-
провадити то
ва
р
иство прості
-
шою лісо
вою стеж
кою до Тухлі,
а відтам до дво
ра Ту
га
ра Вов
ка.
Тухольські па
семці, ско
ро тільки
по
обіда
ли, за
раз пішли на
пе
ред
до домів; Мак
сим лишив
ся з бо
-
яра
ми, по
ки слу
ги здійня
ли та
-
бір і поп
ря
та
ли всі ку
хонні та
ло
вецькі зна
ряд
дя; тоді й бо
я
р
-
ське то
ва
рист
во ви
ру
ши
ло в до
-
ро
гу з по
во
ро
том до
до
му.
ІI
Стародавнє се
ло Тух
ля - се бу
ла
ве
ли
ка гірська осе
ля з дво
ма чи
трьома чи
ма
ли
ми присілка
ми,
всього ко
ло півто
ри ти
сячі душ.
Се
ло й присілки ле
жа
ли не там,
де ле
жить те
перішня Тух
ля, але
геть ви
ще се
ред гір у прос
торій
по
довжній до
лині, що те
пер по
-
росла лісом і зо
веться Запал
ою
до
ли
ною. В ті давні ча
си, ко
ли
йде на
ше оповідан
ня. За
па
ла до
-
лина не бу
ла по
рос
ла лісом, але,
нав
па
ки, бу
ла уп
рав
ле
на і году
-
вала своїх жильців достатн
ім
хлібом.
Простягаючись звиш півмилі
вдовж, а ма
ло що не чверть милі
в ши
ри
ну, рівна й на
му
лис
та, об
-
ведена з усіх боків стрімки
ми
ска
лис
ти
ми стіна
ми, ви
со
ки
ми
де
ку
ди на іри або й чо
ти
ри саж
-
ні, до
ли
на то
та бу
ла не
мов вели
-
чезним кітлом, із яко
го ви
лито
во
ду. І пев
но, що во
но й не інак
-
ше бу
ло. Чи
ма
лий гірський по
-
тік впа
дав від схо
ду до тої до
-
лини ви
со
ким на півто
ра саж
ня
водо
па
дом, прориваюч
и собі до
-
рогу поміж тісні, тверді ска
ли і
обк
ру
тив
ши
ся ву
жакою по до
-
ли
ні, вип
ли
вав на захід у та
ку ж
са
му тісну бра
му, роз
би
ва
ючись
поміж гладкі кам'яні стіни і гур
-
котячи
ще кілько
ма водопа
да-
ми, по
ки чверть милі по
нижче
не впав до Опо
ру. Ви
сокі, стрімкі
бе
ре
ги тухольськ
ої кітло
ви
ни
по
к
ри
ті бу
ли тем
ним смереко
-
вим лісом, що на
да
вав самій до
-
лині позір ще більшо
го заглиб
-
лення і якоїсь пус
тин
ної ти
ші та
відруб
ності від усього світу. Так,
справді, се бу
ла величе
зна гірсь
-
ка криївка, з усіх боків тільки з
ве
ли
ким тру
дом дос
туп
на,- але
такі бу
ли в тих ча
сах ненастан
-
них війн, усо
биць і на
падів май
-
же всі гірські се
ла, і тільки дя
-
кую
чи тій своїй неприступн
ості,
во
ни змо
гли дов
ше, ніж по
ді
ль
-
ські се
ла, охо
ронити своє сво
бі
-
дне староруське
грома
д
сь
к
е жи
-
т
тя, яке деінде си
лу
ва
ли
ся чим
-
раз більше пі
ді
р
ва
ти горді, ві
й
-
на
ми зба
га
чені бо
яри.
Тухольський на
род жив голов
-
но ско
тарст
вом. Тільки та доли
-
на, де ле
жа
ло се
ло, а та
кож кіль
-
ка по
мен
ших порічин, не покри
-
тих лісом, на
да
ва
ли
ся до хлібо
-
робства і ви
да
ва
ли що
ро
ку ба
-
гаті збо
ри вівса, яч
ме
ню і про
са.
За
те в поло
ни
на
х, що бу
ли, так
са
мо, як і всі до
ок
ружні ліси,
вла
с
ністю ту
хольської гро
ма
ди,
пас
ли
ся ве
ликі ота
ри овець, у
кот
рих спо
чи
вав го
лов
ний
скарб ту
хольців: з них во
ни до
-
бували собі оде
жу й стра
ву, ома
-
сту й м'ясо.
В лісах дов
ко
ла се
ла пас
ли
ся
ко
ро
ви й во
ли; але са
ма міс
це
-
вість, го
рис
та, ска
лис
та й не
при
-
ступна, за
бо
ро
ня
ла дер
жати ба
-
га
то тяж
кої ро
га
тої ху
до
би.
Другим го
лов
ним дже
ре
лом
до
с
тат
ку ту
хольців бу
ли лі
си. Не
го
во
ря
чи вже про дро
ва, кот
рих
ма
ли безп
лат
но і на топ
ли
во, і
на всякі бу
дин
ки, ліси дос
та
ча
ли
ту
хольцям зві
ри
ни, лісо
вих ово
-
чів і ме
ду. Прав
да, жит
тя се
ред
лісів і не
до
с
туп
них ди
ких гір бу
-
ло тяж
ке, бу
ло не
нас
тан
ною вій
-
ною з при
ро
дою: з во
да
ми, сні
-
га
ми, ди
ким звіром і ди
кою, не
-
дос
туп
ною око
ли
цею,- але то
та
бо
ротьба ви
роб
лю
ва
ла си
лу,
смі
лість і про
мис
ловість на
ро
ду,
бу
ла підста
вою й пру
жи
ною йо
-
го сильно
го, свобідно
го громад
-
ського ла
ду.
Сонце вже геть схи
ли
ло
ся з по
-
лудня, ко
ли з ви
со
ко
го вер
ха в
ту
хольську до
ли
ну спус
ка
ло
ся
зна
й
оме нам ло
ве
ць
к
е товарист
-
во
під про
во
дом Максим
а Берку
-
та.
Передом ішов Ту
гар Вовк з до
-
нькою і з Мак
си
мом; реш
та то
-
ва
рист
ва сту
па
ла за ни
ми не
ве
-
личкими куп
ка
ми, гуто
рячи про
пе
ре
буті ло
ви та ло
вецькі при
-
го
ди.
Перед очи
ма то
ва
рист
ва роз
-
крилася ту
хольська до
ли
на, об
-
лита га
ря
чим со
няч
ним промін
-
ням, мов ве
ли
ке зе
ле
не озе
ро з
не
ве
лич
ки
ми чор
ни
ми острівця
-
ми. Круг неї, мов ви
со
чез
ний па
-
р
кан, бов
ваніли кам'яні стіни, по
яких п'я
ли
ся де-де па
чо
си зе
ле
-
ної ожи
ни та корчі ліщи
ни. При
вході в до
ли
ну ревів водо
пад,
роз
би
ва
ючись о каміння срібл
-
ястою піною; по
уз водопа
ду
ви
-
ку
тий був у скалі ву
зький вивіз,
яким ішло
ся вго
ру і далі по
над
бе
ре
гом по
то
ка че
рез вер
хи і по
-
ло
ни
ни аж до угорської країни;
се був звіс
ний тодішнім гірня
-
кам «тухольський прохід», най
-
вигідніший і найбезпечні
ший пі
-
с
л
я дук
лянсько
го: де
сять до
око
-
лич
них гро
мад, з галицького і з
угорсько
го бо
ку, пра
цю
ва
ли ма
-
й
же два ро
ки над ви
го
тов
лен
-
ням сього про
хо
ду. Ту
хольці вло
-
жи
ли най
біл
ь
ше праці в те діло,
тож гор
ди
ли
ся ним, як своїм.
-
Гляди, бо
яри
не,- ска
зав Мак
-
сим, зу
пи
ня
ючись над водопадо
-
м при вході в кру
тий, у ка
мені
ко
ва
ний вивіз,- гля
ди, бо
яри
не,
се діло ту
хольської гро
ма
ди!
Геть ось ту
ди, че
рез Бес
ки
ди,
тя
г
неться се
ся до
ро
га, пер
ша та
-
ка до
ро
га в вер
хо
вині. Мій бать
-
ко сам ви
ти
чу
вав її на про
тязі
п'ятьох миль; кож
дий місток, ко
-
жда зак
ру
ти
на, кождий вивіз на
тім про
тязі зроб
ле
ний за йо
го
по
ка
зом.
Боярин не
охітно якось погля
-
нув го
ра
ми, ку
ди на далек
ий
про
тяг по
над по
то
ком ви
ла
ся
між ска
ла
ми про
тер
та гірська
дорог
а. Потім гля
нув долі виво
-
зом і по
хи
тав голов
ою.
-
Твій батько має ве
ли
ку вдасть
над гро
ма
дою? - спи
тав він.
-
Власть, бо
яри
не? - відка
зав
зди
во
ва
ний Мак
сим.- Ні, вла
сті у
нас над гро
ма
дою не має ніхто:
гро
ма
да має власть са
ма, а бі
ль
-
ше ніхто, бо
яри
не. Але мій ба
ть
-
ко до
свідний чо
ловік і ра
до слу
-
жить гро
маді. Як він гово
рить
на раді гро
мадській, так не зуміє
ніхто в цілій вер
хо
вині. Гро
мада
слу
хає батько
вої ра
ди,- але вла
-
сті батько мій не має нія
кої і не
жа
дає її.
Очі Мак
си
ма бли
ща
ли ог
ня
ми
гор
дості й по
ди
ву, ко
ли го
во
рив
про сво
го батька.
Тугар Вовк при йо
го сло
вах у
за
думі по
хи
лив го
ло
ву; за
те Ми
-
рос
ла
ва гляділа на Максима, не
зво
дя
чи з нього очей. Слу
ха
ючи
Максимови
х слів, во
на чу
ла, що
йо
го батько ста
є
ться для неї та
-
ким близьким, та
ким мов рід
-
ним чо
лові
ком, не
мов во
на вік
жи
ла під йо
го батьківською опі
-
кою.
Але Ту
гар Вовк ста
вав чим
раз
більше по
ну
рий, чо
ло йо
го мор
-
щилося, і очі з ви
ра
зом дав
но
здер
жу
ва
но
го гніву звер
нулися
на Мак
си
ма.
-
То се твій батько бун
тує ту
хо
-
льців про
тив ме
не і про
тив кня
-
зя? - спи
тав він на
раз терп
ким,
різким то
ном. Не
мов болю
щий
до
тик, вра
зи
ли ті сло
ва Миро
-
славу; во
на зблідла і пози
рала
то на батька, то на Макси
ма. Але
Мак
сим цілком не змішав
ся від
тих слів, а відповів спокій
но:
-
Бунтує гро
ма
ду, бо
яри
не? Ні,
се тобі неп
рав
ду ска
за
но. Вся
гро
ма
да гнівна на те
бе за те, що
ти прис
воюєш собі гро
мадський
ліс і по
ло
ни
ну, не спи
тав
ши на
-
віть гро
ма
ди, чи схо
че во
на на
те прис
та
ти, чи ні.
-
А так, ще пи
та
ти
ся ва
шої гро
-
мади! Мені князь да
ру
вав той
ліс і то
ту по
ло
ни
ну, і мені ні в
ко
го більше доз
во
ля
ти
ся.
-
Те самісіньке й го
во
рить гро
-
маді мій батько, бо
яри
не. Мій
ба
тько уцитькує гро
ма
ду і ра
-
дить підож
да
ти аж до громадсь
-
кого су
ду, на котрім те діло роз
-
береться.
-
Громадського су
ду! - скрик
нув
Ту
гар Вовк.- То й я мав би става
-
ти пе
ред тим су
дом?
-
Думаю, що й тобі са
мо
му се
бу
де по
жа
да
не. Ти бу
деш міг
усім до
ка
за
ти своє пра
во, вспо
-
коїти гро
ма
ду.
Тугар Вовк відвер
нув
ся. Во
ни
йшли далі ви
во
зом, який закру
-
чувався на
се
ре
дині, щоб зробит
-
и до
ро
гу не так по
хил
ою і не так
не
без
печ
ною. Мак
сим, ідучи по
-
заду, не зво
див очей із Миросла
-
ви
. Але йо
го ли
це не яс
ніло вже
та
ким чис
тим щас
тям, як недов
-
го пе
ред тим. Чим чор
ніша хма
-
ра гніву й невдоволен
ня за
ля
га
-
л
а на чолі її батька, тим ви
ра
з
-
ніше по
чув Мак
сим, що між ним
і Мирославою розвер
тається
гли
бо
ка про
пасть. При тім він,
ди
тя гір, не зна
ючи ве
ликого
світу і ви
со
ких боярсь
ких за
-
мислів, і не догаду
вався, яка ши
-
ро
ка і гли
бока бу
ла та про
пасть
на самім ділі.
Зійшли вже на до
ли
ну. Під во
-
допадом тво
рив потік просто
-
рий, спокійний і чис
тий, мов
сльо
за, ста
вок. При йо
го бе
ре
гах
сто
яли ве
ликі шап
ки пер
ло
вої
ши
пу
чої піни: дно наїже
не бу
ло
ве
ли
ки
ми й ма
ли
ми об
ло
ма
ми
скал; прудкі, мов стріла, пстру
ги
блис
ка
ли поміж камінням сво
ї
-
ми пер
лово-жовтими, черво
но
ця
т
ко
ва
ни
ми бо
ка
ми; в гли
бині
за
то
ки долі кам'яною сті
ною
ревів во
допад, мов жи
вий сріб
-
ний стовп, гра
ючи до сон
ця всі
-
ми бар
ва
ми ве
сел
ки.
-
Що за пре
чу
до
ве місце! - аж
скрик
ну
ла Ми
рос
ла
ва, вдив
ляю
-
чи
ся в во
до
пад і на
ва
лені в гли
-
бині ди
ко пошарп
ані ска
ли, об
-
ве
дені зго
ри тем
но-зе
ле
ною га
-
бою смереково
го лісу.
-
Це на
ша Ту
хольщи
на, наш
рай! - ска
зав Мак
сим, обки
да
ючи
оком до
ли
ну, і го
ри, і во
до
пад з
та
ки
ми гор
до
ща
ми, з яки
ми ма
-
ло кот
рий цар об
зи
рає своє цар
-
ство.
-
Тільки мені ви зат
роюєте жи
-
т
тя в тім раю,- ска
зав гнів
но Ту
-
гар Вовк.
Ніхто не відзи
вав
ся на ті сло
ва;
всі троє йшли мовч
ки дальше.
Ось уже до
хо
ди
ли до се
ла, що
ро
з
ки
ну
ло
ся гу
с
ти
м
и ку
па
ми
по
ряд
них, дра
ни
ця
ми кри
тих
хат, гус
то об
сад
же
не ря
би
ною,
вер
ба
ми та роз
ло
ги
ми гру
ша
ми.
На
род ро
бив у по
лю; тільки ста
-
рі діди, по
важні, си
во
бо
роді, по
-
хо
д
жа
ли ко
ло хат, то де
що те
шу
-
чи, то пле
ту
чи сіті на звіра та на
ри
бу, то роз
мов
ля
ючи про гро
-
ма
дські діла. Мак
сим кланяв
ся
їм і вітав їх го
лос
но, при
яз
но; да
-
лі й Ми
рос
ла
ва по
ча
ла віта
ти
ста
рих ту
хольців, що сто
яли на
до
розі; ті
льки Ту
гар Вовк ішов
по
ну
рий та німий, навіть погля
-
нути не хотів на тих смер
дів, що
сміли суп
ро
тив
ля
ти
ся волі йо
го
кня
зя.
Аж ось на
се
ред се
ла з ни
ми по
-
стрічалася див
на ком
панія. Три
старці, уб
рані по-праз
нич
но
му,
нес
ли до
ро
гою на ви
сокій, гар
но
то
ченій і оздібно сріблом око
-
ваній дрю
чині ве
ли
кий, та
кож
сріблом око
ва
ний лан
цюг, ви
-
роблений суцільно з од
ної шту
-
ки де
ре
ва в виді перстен
я, неро
-
зривного і замк
ну
то
го в собі.
Понад тим лан
цю
гом повіва
ла
чер
во
на, кар
ма
зи
но
ва, срі
блом
ви
ши
ва
на хо
ру
гов. Три старці
йшли повільно. Пе
ред кож
дим
дво
ри
щем во
ни зу
пи
ня
ли
ся і ви
-
кликали го
лосно ха
зяїв по ім'ю,
а ко
ли той або хто-будь із жи
ль
-
ців дво
ри
ща явив
ся, во
ни го
во
-
ри
ли:
-
Завтра на ко
пу! - і йшли даль
-
ше.
-
Се що за ди
вог
лядія? - спи
тав
Ту
гар Вовк, ко
ли старці по
ча
ли
наб
ли
жа
ти
ся до них.-
Хіба ж ти
не ви
дав ще та
ко
го? - спи
тав йо
-
го зди
во
ва
ний Мак
сим.
-
Не ви
дав. У нас ко
ло Га
ли
ча
не
ма та
ко
го зви
чаю.
-
На ко
пу скли
ка
ють, на ра
ду
гро
мадську,- ска
зав Мак
сим.
-
Я га
дав, що по
пи з ко
рог
вою,-
по
чав насміха
ти
ся Ту
гар.- У нас
ко
ли скли
ка
ють на ко
пу, то
скли
ка
ють по
ти
ху, пе
ре
д
аючи з
ха
ти до ха
ти коп
не зна
ме
но.
-
У нас коп
не зна
ме
но обно
си
-
ться по се
лу от
си
ми заклич
ни
-
ка
ми; во
ни по
винні ко
ждого
гро
ма
дя
ни
на по ім'ю за
кликати
на ко
пу. І те
бе заклич
уть, бояри
-
не.
-
Нехай собі кли
чуть, я не прий
-
ду! Нічо
го ме
не не обхо
дить ва
-
ша ко
па. Я тут із кня
жої волі і
мо
жу сам зби
ра
ти ко
пу, ко
ли бу
-
ду вва
жа
ти се потрібним.
-
Ти сам… зби
ра
ти ко
пу? - спи
-
тав за
чу
до
ва
ний Мак
сим.- Без
на
ших зак
лич
ників? Без на
шо
го
зна
ме
на?
-
У ме
не свої зак
лич
ни
ки і своє
зна
ме
но.
-
Але ж на твою ко
пу ніхто з на
-
ших гро
ма
дян не піде. А на
ша
ко
па як осу
дить, так у нашій
гро
маді й бу
де.
-
Побачимо! - ска
зав гнівно й
упе
р
то Ту
гар Вовк. В ту са
му по
-
ру наб
ли
зи
ли
ся наші пішо
хо
ди
до зак
лич
ників. По
ба
ч
ивши бо
-
ярина, зак
лич
ни
ки пос
та
ви
ли
зна
ме
но, а один із них відізвав
-
ся:
-
Боярине Ту
га
ре Вов
че!
-
Ось я,- відповів бо
ярин пону
-
ро.
-
Завтра на ко
пу!
-
Чого?
Але зак
лич
ни
ки на се не від
-
повіли нічо
го і пішли да
ль
ше.
-
Не їх діло, бо
яри
не, го
во
ри
ти
чо
го,- по
яс
нив Мак
сим, стара
ю
-
чись яко
мо
га вти
хо
ми
ри
ти не
-
хіть бо
яри
на до ту
хо
льської гро
-
мадської ра
ди. По довшій мов
ча
-
н
ці, під час кот
рої во
ни все
йшли се
лом, Мак
сим знов за
чав
го
во
ри
ти:
-
Боярине, поз
воль мені, недо
-
свідному, мо
ло
до
му, ска
за
т
и то
-
бі сло
во.
-
Говори! - ска
зав бо
ярин.
-
Прийди завт
ра на ко
пу!
-
І підда
ти
ся ва
шо
му холопсь
-
ко
му су
дові?
-
Що ж, бо
яри
не, ту
хольська
гро
ма
да су
дить по справедли
во
-
сті, а спра
вед
ли
во
му су
дові хіба
стид підда
ти
ся?
-
Таточку! - вміша
ла
ся й Миро
-
слава до тої роз
мо
ви.- Зро
би так,
як ка
же Мак
сим. - Він доб
ре ка
-
же! Він уря
ту
вав моє жит
тя,- він
же ж не хотів би тобі зле ра
ди
ти;
він знає доб
ре ту
тешні зви
чаї.
Тугар Вовк зне
хо
тя всміхнув
ся
на ту прав
ди
во жіно
чу ло
гіку,
але чо
ло йо
го швид
ко знов на
-
морщилося.
-
І вже ти про
тур
ка
ла мені уші
тим Мак
си
мом! - ска
зав він.- Ну,
уря
ту
вав тобі жит
тя, я і вдяч
ний
йо
му за те, і, ко
ли хо
чеш, дам йо
-
му па
ру волів. А тут знов о інші
річі йде, до яких не слід мішати
-
ся ні тобі, ні Максим
ові.
-
Ні, бо
яри
не,- відмо
вив на се
Мак
сим,- ти чей не схо
чеш уни
-
зити ме
не відпла
тою за моє не
-
значне діло. Ані я, ані мій батько
не прий
ме
мо ніякої відпла
ти. А
то, що я те
бе про
шу прий
ти зав
-
тра на ко
пу, я роб
лю тільки з
щи
рої при
хильності. Я рад би,
бо
яри
не, щоб між тухольською
гро
мад
ою і то
бою бу
ла зго
да.
-
Ну, не
хай і так,- ска
зав вкінці
Ту
гар Вовк,- прий
ду зав
тра на
то
ту ва
шу ра
ду, але не на те,
щоб їй підда
ти
ся, а лиш на те,
щоб по
ба
чи
ти, що се за ра
да бу
-
де.
-
Прийди, бо
яри
не, прий
ди! -
скрик
нув радісно Мак
сим.- По
-
бачиш сам, що ту
хольська гро
-
мада вміє бу
ти справе
дли
во
ю.
Приречення Ту
га
ра Вов
ка об
ле
-
гшило сер
це Мак
си
мові. Він став
ве
се
лий, говіркий, показу
вав
Ми
рос
лаві нап
ра
во і наліво, що
бу
ло гар
но
го й ціка
вого дов
-
кола, а гар
но
го й цікав
ого бу
ло
ба
га
то. Наші пішо
хо
ди бу
ли са
-
ме се
ред се
ла і на серед
ині ту
-
хольської до
ли
ни. Стрімкі ска
-
ли
сті бе
ре
ги кітло
ви
ни світили
-
ся по обох бо
ках да
ле
ко, мов рів
-
ні, ви
сокі мар
му
рові му
ри. Потік
плив по
се
ред се
ла, тут же біля
до
ро
ги, шумів і пінив
ся, розби
-
ваючись по ка
ме
нях, ко
трими
усіяне бу
ло йо
го дно, і навіваю
-
чи свіжий хо
лод на всю до
лину.
По обох бо
ках по
то
ка, яко
го бе
-
реги бу
ли до
сить ви
сокі, про
-
різані в на
мулі давнього озе
ра,
по
бу
до
вані бу
ли ка
шиці (за
га
-
ти) з річно
го каміння і гру
бих
сме
рекови
х па
лів та ко
лод, щоб
охо
ро
ни
ти се
ло від вилив
у. Всю
-
ди че
рез потік по
роб
лені бу
ли
вигідні з по
руч
чя
ми клад
ки, а
за
раз по
за ка
ши
ця
ми йшли ско
-
пані гряд
ки з фа
солею й го
ро
-
хом, що ви
ли
ся вго
ру по ти
чин
-
ню, з бу
ря
ка
ми й ка
пус
тою, а та
-
кож за
го
ни пше
ниці, що чис
ти
-
ми ясно-зел
еними пас
му
га
ми
про
с
тя
га
ли
ся да
ле
ко по
за ха
ти.
Ха
ти бу
ли по
ряд
но об
го
род
жені
і хар
но удер
жу
вані; стіни з глад
-
кого ди
лин
ня, не об
ма
за
но
го
гли
ною, але кілька разів до ро
ку
ми
то
го і скоб
ле
но
го річни
ми че
-
реп
ни
ця
ми; тільки там, де од
на
ди-ли
на схо
ди
ла
ся з дру
гою, в
вузьких пасмугах
стіни бу
ли по
-
ліплені гли
ною і побілені па
ле
-
ним вап
ном, і виг
ля
да
ли ду
же
га
р
но се
ред зе
ле
них верб і груш.
При вході до кож
до
го дво
ри
ща
сто
яли дві ли
пи, між яки
ми при
-
в'язані бу
ли гар
но пле
тені в уся
-
кі узо
ри во
ро
та. Май
же над кож
-
ди
ми во
ро
та
ми на жердці висіла
при
би
та якась хи
жа пти
ця: то
со
ва, то со
ро
ка, то во
ро
на, то яс
-
т
руб, то орел, з ши
ро
ко розп
рос
-
тер
ти
ми кри
ла
ми і звис
лою до
-
до
лу голов
ою; се бу
ли зна
ки ду
-
хів - опікунів до
му. За ха
та
ми
сто
яли стайні та інші гос
по
да
р
-
ські бу
дин
ки, всі під дра
ницями
і з гру
без
них те
са
них брусів збу
-
до
вані; тільки не
численні обо
-
ро
ги бу
ли з со
ло
ми і нас
то
ро
шу
-
ва
ли де-де свої зо
ло
то-жовті ос
-
т
ро-круглі чу
би до
го
ри поміж
чо
тирм
а ви
со
ки
ми обо
ро
жи
на
-
ми.
-
Ось мо
го батька двір,- ска
зав
Мак
сим, по
ка
зу
ючи на один
двір, нічим не відмінний від ін
-
ших. Пе
ред до
мом не бу
ло ніко
-
го, але двері від сіней бу
ли від
-
чинені, а в стіні до по
луд
ня про
-
рубані бу
ли два не
ве
личкі квад
-
ратові от
во
ри, які вліті остава
-
лись або зовсім ство
рені, або за
-
кладались тон
ки
ми і напів
про
зі
-
р
частими гіпсо
ви
ми плит
ками і
на зи
му, крім то
го, заби
вались
до
ща
ни
ми вікон
ницями. Се бу
ли
тодішні вікна.
Мирослава ціка
во по
зир
ну
ла
на те гніздо Бер
кутів, над котро
-
го ворітьми справді висів недав
-
но вби
тий величез
ни
й бер
кут,
ще й по смерті не
мов гро
зя
чи
сво
їми мо
гутні
ми заліз
ними па
-
зурами і своїм чор
ним, у каб
лук
за
кри
вле
ним дзю
бом.
Затишно, су
покійне і яс
но бу
ло
на тім обійстю; потік від
ділював
йо
го від гос
тин
ця, пере
ки
не
ний
ши
ро
кою клад
кою, і жур
чав сти
-
ха та плес
кав криш
та
ле
вою хви
-
лею о кам'яну за
га
ту. І Ту
гар Во
-
вк по
зир
нув ту
ди.
-
Ага, то тут си
дить той тухоль
-
ський вла
ди
ка. Ну, рад я пізна
ти
йо
го. По
ба
чи
мо, що се за пти
ця!
Максим хотів поп
ро
ща
ти бо
я
-
рина й йо
го доньку і звер
нути
до
до
му, але щось не
мов тяг
ло
йо
го йти з ни
ми да
ль
ше. Миро
-
слава не
мов по
ро
зуміла се.
-
Чи вже вер
таєш до
до
му? - спи
-
тала во
на, відвер
та
ючись, щоб
ук
ри
ти своє помішан
ня.
-
Хотів бу
ло вер
та
ти, але не
хай
і так - про
ве
ду вас іще че
рез тіс
-
нину до ва
шо
го дво
ра.
Мирослава втіши
ла
ся, са
ма не
зна
ючи чо
го. І знов пішли во
ни
вниз се
лом, гу
то
ря
чи, озира
ю
-
чись на всі бо
ки, любу
ю
чись од
-
не од
ним, го
ло
сом, присут
ністю,
од
не для дру
го
го забува
ючи все
дов
ко
ла, батька, грома
ду. І хо
ча
в цілій роз
мові ані од
ним сло
-
вом не зга
ду
ва
ли про се
бе, про
свої чут
тя й надії, але й крізь
най
бай-дужнішу їх бесіду тремт
-
іло теп
ло мо
ло
дих, пер
шою лю
-
бов'ю огрітих сер
дець, прояв
ля
-
ла
ся таємни
ча си
ла, що при
тя
га
-
ла до се
бе ті дві мо
лоді, здо
рові
й гарні істо
ти, чисті та не
зоп
со
-
вані, що в своїй невин
ності на
-
віть не ду
ма
ли про пере
пони, які
му
си
ла стріну
ти їх мо
лода лю
-
бов.
І Ту
гар Вовк, що йшов пе
ре
дом
у важкій, по
нурій за
думі та мір
-
кував над тим, як би то завт
ра
ста
ти гідно і в цілім блис
ку пе
-
ред ти
ми смер
да
ми та по
ка
за
ти
їм свою по
ва
гу та вищість,- і Ту
-
гар Вовк не зав
ва
жав нічо
го між
мо
ло
ди
ми людьми; од
но тільки
гніва
ло йо
го, що той мо
ло
дий
паруб
ок та
кий смілий і так по
-
водиться з ним і з йо
го донькою,
мов з рівни
ми собі. Але до по
ри,
до ча
су він здер
жу
вав свій гнів.
Минули вже се
ло і збли
жа
ли
ся
до то
го місця, де тухоль
ська кі
т
-
ло
ви
на за
ми
ка
ла
ся, пропус
ка
ю
-
чи тільки вузькою скали
стою
бра
мою потік у до
ли
ну.
Сонце вже по
хи
ли
ло
ся геть із
по
луд
ня і сто
яло над вер
шиною
лісу, ку
па
ючи своє скісне про
-
міння в спіне
них хви
лях по
току.
Від скал, що затісню
ва
ли вип
лив
по
то
ку з ту
хольської до
лини, ле
-
жа
ли вже довгі тіні; в самій ті
с
-
нині бу
ло сум
рач
но, хо
лодно і
сли
зько. Вни
зу розбива
лася во
-
да по
то
ку о велич
езне, ку
па
ми
тут на
ва
ле
не каміння, а вгорі
ви
со
ко шуміли ве
ли
чезні сме
ре
-
ки і бу
ки.
Понад са
мим по
то
ком з обох
бо
ків ве
ли про
ко
вані в ска
лах
ви
гідні стеж
ки - та
кож діло ту
-
хо
льців. Якась дрож про
й
ня
ла
Ми
рос
ла
ву, ко
ли вхо
ди
ла в оту
ди
во
виж
ну «кам'яну бра
му»: чи
то від па
ну
ючо
го тут хо
ло
ду, чи
від вог
кості, чи бог знає від чо
-
го,- во
на взя
ла батька за ру
ку і
при
тис
ну
ла
ся до нього.
-
Яке страш
не місце! - ска
за
ла
во
на, зу
пи
ня
ючись у самій тіс
-
нині і ози
ра
ючись кру
гом та до
-
гори. І справді, місце бу
ло незви
-
чайне, ди
ке. Потік був ву
зький,
мо
же, на три саж
ні, не більше,
зав
ширш
ки, і так глад
ко про
рі
-
за
ний рву
чою гірською во
дою в
лу
па
ковій скалі, що незнающи
й
був би міг присягнути
, що се лю
-
дських рук ро
бо
та. А пе
ред са
-
мим про
хо
дом сто
яв нас
торч ве
-
ли
чез
ний кам'яний стовп, ус
по
-
ду геть під
митий во
дою і для то
-
го тон
ший, а вгорі не
мов го
ло
-
ватий, обросл
ий па
по
рот
тю та
карлув
атими берізка
ми. Се був
ши
ро
ко звісний Сто
рож, ко
трий,
бачил
ось, пи
ль
ну
вав вхо
ду в ту
-
хо
льс
ьку до
ли
ну і го
тов був упа
-
с
ти на кож
до
го, хто в во
рожій
цілі вди
рав
ся б до сього ти
хо
го,
щас
ли
во
го за
кут
ка. Сам Ту
гар
Вовк по
чув який
сь хо
лод за пле
-
чи
ма, зир
нув
ши на то
го страш
-
но
го Сто
ро
жа.
-
Тьфу, яка не
без
печ
на каменю
-
ка
! - ска
зав він.- Так на
висла над
са
мим про
хо
дом, що, ба
читься,
ось-ось упа
де!
-
Се свя
тий камінь, бо
яри
не,-
ска
зав по
важ
но Мак
сим,- йо
му
що
вес
ни скла
да
ють вінки з чер
-
воного ог
ни
ку - се наш тухоль
-
сь
кий Сто
рож.
-
Ех, все у вас ва
ше, все у вас
свя
те, все у вас тухольське,- аж
слу
ха
ти об
рид
ло! -
скрикнув Ту
-
гар Вовк.- Не
мов
то по
за ва
шою
Тухольщин
ою вже й світу не
ма!
-
Для нас і справді не
ма світу,-
відмо
вив Мак
сим.- Ми над усе
лю
би
мо свій ку
тик,- ко
ли б так
кож
дий інший лю
бив свій ку
тик,
то, пев
но, всі лю
ди жи
ли б на
світі спокійно й щас
ли
во.
Максим у своїй не
винній щи
-
рості й не ро
зумів, як чут
ко вко
-
лов він у сер
це бо
яри
на ти
ми
сло
ва
ми. Він не зав
ва
жав та
кож,
яки
ми злоб
ни
ми очи
ма позир
-
нув на нього Ту
гар Вовк. Зверта
-
ючися до Ми
рос
ла
ви, Мак
сим
мо
вив далі спо
кійним, теп
лим
го
ло
сом:
-
А про той камінь, про на
шо
го
Сто
ро
жа, я вам оповім, що чув
від батька. Дав
но то, ду
же дав
но
діялось, ще ко
ли ве
ле
тні жи
ли в
на
ших го
рах. То тут, де те
пер на
-
ша Тух
ля, сто
яло ве
ли
ке озе
ро;
се
ся кітло
ви
на бу
ла ще зовсім
зам
кнена, і тільки че
рез верх те
-
к
ла во
да. Озе
ро се бу
ло закля
те:
в нім не бу
ло нічо
го жи
во
го -
ні
риб
ки, ні хро
бач
ка; а кот
ра зві
-
ри
на на
пи
ла
ся з нього, муси
ла
зги
ну
ти; а пта
ши
на, що хо
тіла
пе
ре
летіти по
над нього, му
сила
впас
ти в во
ду і втопити
ся
.
Озеро бу
ло під опікою Мо
ра
ни,
бо
гині смерті. Але раз ста
ло
ся,
що цар ве
летнів пос
ва
рив
ся з
Мо
ра
ною, і, щоб зро
би
ти їй на
-
пе
рекір, уда
рив своїм чародійсь
-
ким мо
ло
том о ска
лу, і роз
ва
лив
стіну, так що вся во
да з заклято
-
го
озе
ра вип
ли
ла і стра
тила
свою див
ну си
лу. Ціла око
лиця
рап
том ожи
ла; дно озе
ра зроби
-
лося пло
дю
чою долин
ою і зазе
-
ленілося буй
ни
ми тра
вами та
цві
та
ми; в по
тоці завел
ися ри
би,
поміж камінням уся
ка гадь, у лі
-
сах звіри
на, в повітрі пти
ця. За
те роз
лю
ти
ла
ся Мора
на, бо во
на
не лю
бить нічо
го жи
вого, і за
-
кля
ла ца
ря велетн
ів у от
сей ка
-
мінь. Але до
лині самій не мог
ла
нічо
го зро
бити, бо не мог
ла на
-
зад вер
нути мерт
вя
щої во
ди, що
вип
ли
ла з озе
ра; як
би бу
ла вер
-
нула на
зад усю во
ду до крап
ли
-
ни і зат
ка
ла от
сей у скалі ви
би
-
тий прохід, то бу
ла би знов ца
-
ри
цею на
ших гір. А так, то хоч
цар ве
летнів і не жив, та про
те й
Мо
ра
на не має вже тут власті.
Але цар не зовсім по
гиб. Він три
-
ває в тім ка
мені і пильнує сеї до
-
лини.
Кажуть, що ко
лись Мо
ра
на ще
раз ізбе
ре свою си
лу, щоб нею
за
во
юва
ти на
шу Тухольщину,
але от
сей зак
ля
тий Сто
рож упа
-
де тоді на си
лу Мо
ра
ни і розда
-
вить її со
бою.
З див
ним чут
тям слу
ха
ла Ми
-
рос
ла
ва тої повісті: во
на глибок
-
о щеміла її в серці,- їй так бажа
-
лося ста
ти під рукою то
го до
-
брого і живот
ворного ца
ря ве
-
летнів до бою з си
лою Мо
ра
ни;
кров живіше заг
ра
ла в її мо
ло
дім
сер
ці. Як сильно, як га
ря
че лю
-
била во
на в тій хвилі Максим
а!
А Ту
гар Вовк хоч і слу
хав Мак
-
симової повісті, але, бачи
лось,
не ду
же вірив їй, тільки ще раз
обер
нув
ся, по
зир
нув на кам'яно
-
го ту
хольсько
го Сто
ро
жа і з по
-
гордою всміхнув
ся, не
мов поду
-
мав собі: «От дурні смер
ди, в
якій дур
ниці пок
ла
да
ють свою
гордість і свою надію!»
Вже наші пішо
хо
ди ми
ну
ли ву
-
зький протік ту
хольсько
го пото
-
ку і вий
шли на яс
ний світ. Пе
ред
їх очи
ма рап
том розкинул
ася
до
в
га, кру
ти
ми го
рами обмеже
-
на
до
ли
на Опо
ру, кот
ра ген-ген
схо
ди
ла
ся з долин
ою Стрию. Со
-
н
це вже кло
нилося на захід і га
-
ря
чим пурпур
ом мер
котіло в
ши
ро
ких хви
лях Опо
ру. Тухоль
-
ський потік ска
же
ни
ми ско
ка
ми
і з лю
тим шу
мом гур
котів додо
-
лу, щоб ску
па
ти
ся в Опорі. Йо
го
во
да, різко відбива
ючи в собі за
-
ходову чер
воність, вигляд
ала
не
наче кров, що бур
хає з вели
-
чезної ра
ни. Дов
ко
ла шуміли те
-
м
ні вже ліси.
Хвилю сто
яли наші пішо
хо
ди,
на
пу
ва
ючись тою без
сме
ртною і
жи
ву
щою кра
сою при
ро
ди. Мак
-
сим не
мов вагув
ався на якійсь
думці, що так і засіла в йо
го го
-
лові і си
ломіць про
си
ла
ся на во
-
лю. Далі він зібрав
ся з відва
гою і
приб
ли
зив
ся до Ту
га
ра Вов
ка,
трем
тя
чи й чер
воніючись.
-
Боярине-батьку,- ска
зав він
нез
ви
чай
но м'яким і не
сміливим
го
ло
сом.
-
Чого тобі тре
ба?
-
Позволь мені бу
ти твоїм най
-
щирішим слу
гою…
-
Слугою? Що ж, се нет
руд
но,-
прий
ди з батьком і най
мись, ко
-
ли кон
че хо
чеш на служ
бу.
-
Ні, бо
яри
не, не так ти зро
зу
-
мів ме
не… Поз
воль мені бу
ти
тво
їм си
ном!
-
Сином? Але ж у те
бе б свій ба
-
ть
ко, і, як чую, да
ле
ко ліп
ший,
спра
вед
ливіший і мудріший від
ме
не, ко
ли завт
ра бу
де су
ди
ти
ме
не!
Боярин гірко, їдо
ви
то всміхнув
-
ся.
-
Я хотів ска
за
ти,- поп
ра
вив
ся
Мак
сим,- хотів ска
за
ти ще не
так. Бо
яри
не, віддай за ме
не до
-
ньку свою, кот
ру я лю
блю дуж
че
сво
го жит
тя, дуж
че душі своєї!
Грім з яс
но
го не
ба не був би
так пе
ре
ля
кав Ту
га
ра Вов
ка, як
ті га
рячі, а при тім прості сло
ва
мо
ло
до
го па
руб
ка. Він відсту
пив
два кро
ки на
зад і про
ши
ба
ючим,
з гнівом і по
гордою зміша
ним
пог
ля
дом мірив бідно
го Макси
-
ма від ніг до го
ло
ви.
Лице йо
го бу
ло не
доб
ре, аж
синє, зу
би йо
му заціпи
ло, гу
би
дро
жа
ли.
-
Смерде! - скрик
нув він на
раз,
аж до
око
личні го
ри за
лу
н
а
ли
тим прок
ля
тим ок
ли
ком.- Що се
за сло
ва смієш го
во
ри
ти до ме
-
не? Пов
то
ри ще раз, бо се не мо
-
же бу
ти, щоб я справді чув те,
що мені при
чу
ло
ся.
Грізний крик бо
яри
на збу
див і
в Мак
си
ма йо
го зви
чай
ну смі
-
лість і рішучість.
Він вип
рос
ту
вав
ся пе
ред бо
я
-
ри
ном, мов мо
ло
дий, пиш
ний
ду
б
чак, і ска
зав лагідним, але
пев
ним го
ло
сом:
-
Нічого зло
го я не ска
зав тобі,
бо
яри
не,- нічо
го та
ко
го, що би
при
но
си
ло не
честь тобі або тво
-
їй доньці. Я про
сив у те
бе ру
ки
твоєї доньки, кот
ру я люб
лю, як
її ніхто в світі не бу
де люби
ти.
Нев
же ж між твоїм боярсь
ким, а
моїм му
жи
цьким ро
дом та
ка ве
-
ли
ка про
пасть, щоб її лю
бов не
мог
ла пе
ре
га
ти
ти? Та й чим же
ж тя так ду
же ви
щий від ме
не?
-
Мовчи, смер
де! - пе
ре
бив йо
го
лю
тим кри
ком Ту
гар Вовк.- Ру
ка
моя су
до
рож
не стис
кає ру
ко
ять
ме
ча, щоб заткат
и ним твою
глу
пу гор
тан
ку. Од
но тільки ря
-
тує те
бе від моєї мес
ти, а се те,
що ти нині ви
ря
ту
вав мою донь
-
ку з не
без
пе
ки. Інак
ше ляг би ти
в тій хвилі тру
пом за такі сло
ва.
І ти, бе
зум
ний, міг по
ду
ма
ти, міг
посміти підно
си
ти очі свої до
неї, до моєї доньки?.. Се за те, що
я й во
на го
во
ри
мо з то
бою по-
лю
дськи, а не ко
паємо те
бе, як
со
ба
ку! І ти ду
мав, що, ря
ту
ючи
її від па
зурів мед
ве
дя, ти здо
був
її для се
бе, як бран
ку? О ні! Ко
ли
б ма
ло на та
ке прий
ти, то воліла
б во
на зги
ну
ти в кри
ва
вих обій
-
мах ди
ко
го звіра, ніж ма
ла би
тобі діста
ти
ся!
-
Ні, бо
яри
не, не так ка
жи! Во
-
лів би я зги
ну
ти в ла
пах мед
ве
-
дя, аніж мав би один її воло
сок
бу
ти уш
код
же
ний.
Мирослава відвер
ну
ла
ся при
тих сло
вах, щоб скри
ти від бать
-
ка і від Мак
си
ма дов
го здержу
-
вані сльози, що те
пер бри
з
ну
ли
з її очей. Але Ту
гар Вовк не зва
-
жав на те і гово
рив дальше:
-
І ти, підлий хамів ро
де, смієш
рівня
ти се
бе зо мною? Зо мною,
що вік звіку
вав між кня
зя
ми,
вдо
с
тоївся кня
жої по
хвали і над
-
городи за ри
царські діла! Моя
донька мо
же ви
бирати собі же
-
ниха між най
пер
ши
ми і найслав
-
нішими мо
лодцями в краю, а я
мав би да
ти її тобі, смер
дові, до
тво
го ту
хольсько
го гнізда, де би
во
на зів'яла, зсох
ла і про
па
ла в
нужді? Ш, ні, йди геть, бідний
хло
п
че, ти нес
пов
на ро
зу
му, ти
ска
зав свої сло
ва в на
паді бо
-
жевільства.
Максим ба
чив те
пер, що йо
го
надії роз
биті, що бо
ярин над
то
ви
со
ко міряє, над
то гор
до гля
-
дить на нього. Хоч і як тяж
ко
при
хо
ди
лось йо
му, але ніщо бу
-
ло ро
би
ти.
-
Боярине, бо
яри
не,- ска
зав він
сум
ним, теп
лим го
ло
сом,- занад
-
то ти ви
со
ко підняв
ся на кри
лах
гор
дості,- але ува
жай! До
ля зви
-
чайно тих най
ви
ще підно
сить,
ко
го ду
має най
ниж
че зіпхну
ти.
Не гор
дуй бідни
ми, не гор
дуй
ни
зьки
ми, не гор
дуй ро
бу
чи
ми,
бо
яри
не, бо хто ще знає, до ко
-
трої хто кри
ниці прий
де во
ду
пи
ти!
-
Ти ще смієш мені да
ва
ти наук
-
и, га
де? - скрик
нув роз
лючений
Ту
гар Вовк, і очі йо
го заб
ли
ща
ли
бе
зум
ним гні
вом.- Геть мені з
очей, а то, бо
гом кле
нусь, не бу
-
ду ні на що зва
жав, а про
сад
жу
те
бе от
сим но
жем, як про
са
див
нині ра
но мед
ве
дя.
-
Не гнівай
ся, бо
яри
не, за сло
ва
дур
но
го хлоп
ця,- від
повів усе
спокійний Максим.- Про
щай!
Про
щай і ти, моя зо
ре, що блис
-
ну
ла мені так чу
до
во на од
ну
дни
ну, а те
пер му
сиш навіки для
ме
не по
мерк
ну
ти! Про
щай і
будь щас
ли
ва!
-
Ні, годі мов
ча
ти,- ска
за
ла на
-
раз Ми
рос
ла
ва, рішу
чо оберта
-
ючись,- я не по
мерк
ну для те
бе,
мо
лод
че, я бу
ду твоя.
Тугар Вовк, мов ос
товпілий,
гля
дів на свою доньку і вже аж
те
пер не знав, що йо
му ро
би
ти.
-
Доню, а се що ти ка
жеш! -
скрик
нув він.
-
Те, що чуєш, та
точ
ку. Віддай ме
-
не за Мак
си
ма! Я піду за ньо
го.
-
Дурна дівчи
но, се не мо
же бу
-
ти!
-
Спробуй а по
ба
чиш, що мо
же.
-
Ти в га
рячці го
во
риш, до
ню,-
ти пе
ре
ля
ка
ла
ся ди
ко
го звіра,
ти не
ду
жа!..
-
Ні, та
точ
ку, я здо
ро
ва і ска
жу
тобі ще раз, і кленусь пе
ред он
тим яс
ним сон
цем, що сей моло
-
дець му
сить бу
ти моїм! Сон
це,
будь свідком!
І во
на взя
ла Мак
си
ма за ру
ку і
га
ря
че при
лип
ла ус
та
ми до йо
го
уст. Ту
гар Вовк не міг отямити
-
ся
, не міг здо
бу
ти
ся на один рух,
на од
но сло
во.
-
А те
пер, мо
лод
че, йди домів і
не ля
кай
ся нічо
го. Мирос
лава
при
сяг
ла, що бу
де твоєю, і Ми
-
рос
ла
ва зуміє додер
жа
ти
прися
-
ги. А ми, та
точ
ку, спішімо додо
-
му!
Онде в до
лині наш двір, а ось і
наші гості над
хо
дять.
І, ска
зав
ши се, див
на дівчи
на
взя
ла без
тям
но
го з ди
ву батька
за ру
ку і пішла з ним долі го
рою.
А Мак
сим дов
го ще сто
яв на міс
-
ці, оча
ро
ва
ний, щас
ли
вий.
Вкінці про
чу
няв
ся і, впав
ши
ли
цем на зем
лю, по
мо
лив
ся за
-
хо-довому сон
цю так, як моли
-
лися йо
го діди й прадіди, як мо
-
лився тай
ком і йо
го бать
ко. По
-
тім ус
тав і ти
хою хо
дою пішов
до
до
му.
ІIІ
За се
лом Тух
лею, за
раз же близ
во
до
па
ду, сто
яла на
се
ред по
ля
ве
ли
чез
на ли
па.
Ніхто не за
тя
мив, ко
ли її заса
-
джено і ко
ли во
на розросл
ася
та
ка здо
ро
ва та ко
на
рис
та. Тух
-
ля бу
ла осе
ля не ду
же дав
ня, і
дерев
ина, що рос
ла на тухольсь
-
кій до
лині, бу
ла геть-геть мо
-
лодша від тої ли
пи; тим-то й не
ди
во, що ту
хольський на
род
ува
жав її най
давнішим свід
ком
дав
ни
ни і ок
ру
жав ве
ли
кою по
-
шаною.
Тухольці віри
ли, що то
та ли
па -
дар їх спо
конвічно
го до
бродія,
ца
ря ве
летнів, який за
са
див її
влас
но
руч
но на ту
хольській до
-
лині на знак своєї побіди над
Мораною. З-під коріння ли
пи
би
ло дже
ре
ло по
го
жої во
ди і ві
-
д
так, ти
хо жур
ча
чи по дрібних
камінцях, впли
ва
ло до по
то
ку.
Се бу
ло місце коп
них зборів ту
-
хольських, місце сільсько
го віча,
кот
ре в ста
ро
ви
ну яв
ля
ло з се
бе
всю і оди
ноку вдасть у руських
гро
ма
дах.
Довкола ли
пи був ши
ро
кий, рі
-
в
ний май
дан. Ря
да
ми сто
ял
и на
нім до схід сон
ця гладкі кам'яні
бри
ли, признач
ені на стільці, де
сіда
ли старці громад
ські, батьки
ро
дин. Кі
ль
ко бу
ло та
ких ба
ть
-
ків, стілько й кам'я
них стільців.
По
за ни
ми бу
ло вільне місце. Під
ли
пою, над са
мим джерел
ом,
сто
яв чотири
гранний камінь з
проверч
еною все
ре
дині до
ро
го;
тут на час ра
ди вис
тав
ля
ло
ся
коп
не зна
ме
но. А обік зроб
ле
не
бу
ло дру
ге підви
щен
ня - для бе
-
сі
дни
ка, себ
то для то
го, хто в
якій- не
будь справі го
во
рив; він
виступ
ав із сво
го місця і вхо
див
на се підви
щення, щоб увесь на
-
род міг чу
ти йо
го.
На дру
гий день після боярсь
-
ких ловів гус
то тухольськог
о на
-
роду роїло
ся по копнім май
дані.
Гамір ішов по до
лині. Стар
ці
гро
мадські йшли по
ва
гом із се
ла
один за од
ним і засіда
ли на своїх
місцях. Шум
но зби
ра
ла
ся мо-
лодіж і ста
ва
ла по
за ни
ми ши
ро
-
ким півко
ле
сом. І жінки схо
ди
-
ли
ся
, хоч не так чис
лен
но: від
гро
мадської ра
ди жа
ден до
ро
с
-
лий гро
ма
дя
нин, чи муж, чи
жінка, не був виключ
ений. І хоч
ріша
ючий го
лос ма
ли тільки
ста
р
ці-батьки, але при на
раді ві
-
льно бу
ло й мо
ло
дежі, й жіноц
т
-
ву по
да
ва
ти свій го
лос під роз
-
ва
гу стар
цям.
Сонце підня
лось уже ви
со
ко на
небі, ко
ли з се
ла, ос
татні за
всіма, надійшли зак
лич
ни
ки, не
-
сучи пе
ред со
бою ту
хо
ль
ське ко
-
п
не зна
ме
но. По
ява їх викли
кала
за
гальний ше
піт між гро
мадою,
а ко
ли во
ни наблизилис
я, все
втих
ло.
Закличникн, тричі поклонив
-
шися гро
маді, вий
шли під ли
пу і
позніма
ли шап
ки з голів. Уся
гро
ма
да зро
би
ла те са
ме.
-
Чесна гро
ма
до,- відізва
ли
ся
зак
лич
ни
ки,- чи во
ля ва
ша нині
ра
ду дер
жа
ти?
-
Так, так! - за
гу
ла гро
ма
да.
-
То не
хай же бог по
ма
гає! - ска
-
зали во
ни і, підняв
ши ви
соко
вго
ру коп
не зна
ме
но, встро
ми
ли
йо
го в дірку, про
довбану в ка
-
мені. Се був знак, що ра
да зача
-
та.
Потім ус
тав зі сво
го місця най
-
стар
ший у зборі, За
хар Бер
кут, і
повільним, але твер
дим кро
ком
вис
ту
пив під ли
пу, і, доторкнув
-
шися її ру
кою, наблиз
ився до
пли
ву
чої з її ко
ріння но
ри, і,
при
пав
ши на колі
на, по
ма
зав со
-
бі нею очі й ус
та. Се бу
ла зви
ча
й
-
на ста
ро
дав
ня це
ремонія, що
зна
ме
ну
ва
ла очи
щення уст і
про
яс
нен
ня ока, по
трібне при
такім важнім ділі, як на
род
на
ра
да. По тім він сів на підви
-
щенім місці, звер
не
ний ли
цем
до на
ро
ду, тоб
то до східної сто
-
ро
ни не
ба.
Захар Бер
кут - се був си
вий, як
го
луб, звиш 90-літній ста
рець,
най
стар
ший віком у цілій ту
хо
-
льській гро
маді. Бать
ко вісь
мох
синів, із яких три сиділи вже ра
-
зом із ним між стар
ця
ми, а най
-
мо
лод
ший, Мак
сим, мов здо
ро
-
вий дуб
чак між яво
ри
ною, виз
-
на
чав
ся між усім тухольсь
ким
па
ру
боцт
вом. Ви
со
кий ро
стом,
по
важ
ний пос
та
вою, стро
гий
ли
цем, ба
га
тий досвідом жит
тя
й знан
ням лю
дей та об
ставин,
За
хар Бер
кут був прав
дивим об
-
ра
зом тих давніх па
тріархів, ба
-
тьків і провідників ціло
го на
ро
-
ду, про яких гово
рять нам ти
-
сяч
олітні пісні та пе
ре
ка
зи. Нез
-
ва
жа
ючи на гли
бо
ку старість,
За
хар Бер
кут був іще сильний і
кре
мез
ний. Прав
да, він не ро
бив
уже ко
ло по
ля, не го
нив овець у
по
ло
ни
ну, ані не ло
вив звіра в
лісо
вих нет
рях,- та, про
те, пра
-
цю
ва
ти він не перес
тавав. Сад,
пасіка й ліки - се бу
ла йо
го ро
бо
-
та. Ско
ро ли
шень вес
на завітає в
ту
хольські го
ри, За
хар Бер
кут
уже в своїм са
ду, коп
ле, чис
тить,
підрізує, ще
пить і пе
ре
сад
жує.
Ди
ву
ва
ли
ся громад
яни йо
го
знан
ню в садівниц
тві, тим біль
-
ше ди
ву
ва
ли
ся, що він не крив
ся
з тим знан
ням, але ра
до нав
чав
кож
до
го, по
ка
зу
вав і за
охо
чу
вав.
Пасіка йо
го бу
ла в лісі, і кож
деї
погідної дни
ни За
хар Бер
кут хо
-
див у свою пасіку, хоч до
ро
га бу
-
ла утяж
ли
ва і до
сить да
ле
ка. А
вже най
більшим доб
родієм ува
-
жа
ли ту
хольці За
ха
ра Бер
ку
та за
йо
го ліки. Ко
ли бу
ло нас
та
не час
між зе
ле
ни
ми свя
та
ми а свя
том
Ку
пай
ла, За
хар Бер
кут з своїм
най
мо
лод
шим си
пом Мак
си
мом
іде на кілька неділь у го
ри за
зіллям і ліка
ми. Прав
да, чисті та
прості зви
чаї тодішнього на
ро
-
ду, свіже ту
хольське по
вітря,
про
с
торі та здо
рові ха
ти і не
нас
-
тан
на та зовсім не над
сильна
пра
ця - все те вкупі хо
ро
ни
ло
лю
дей від час
тих і за
раз
ли
вих
хво
роб. За
те частіше лу
ча
ли
ся
ка
ліцтва, ра
ни, на які, пев
но,
ніякий зна
хар не вмів так ско
ро
і так гар
но за
ра
ди
ти, як За
хар
Бер
кут.
Але не в тім усім пок
ла
дав За
-
хар Бер
кут го
лов
ну ва
гу сво
го
ста
ре
чо
го жит
тя.
«Життя лиш до
ти має ва
р
-
тість,- го
во
рив він ча
стенько,-
до
ки чо
ловік мо
же по
магати ін
-
шим. Ко
ли він стає для ін
ших
тя
га
рем, а хісна не прино
сить їм
ніяко
го, тоді він уже не чо
ловік,
а за
ва
да, тоді він уже й жи
ти не
варт. Хо
ро
ни ме
не бо
же, щоб я
ко
ли-будь мав ста
ти
ся тя
гарем
для ін
ших і їсти лас
ка
вий, хоч і
як зас
лу
же
ний хліб!» Ті сло
ва -
то бу
ла провідна, зо
ло
та нит
ка в
жит
тю За
ха
ра Беркута. Все, що
він ро
бив, що го
во
рив, що ду
мав,
те ро
бив, го
во
рив і ду
мав з пог
-
ля
дом на доб
ро і хо
сен інших, а
по
пе
ред усього - гро
ма
ди. Гро
-
ма
да - то був йо
го світ, то бу
ла
ціль йо
го жит
тя. Видя
чи, що ме
-
д
веді та ди
ки час
то калічать ху
-
до
бу й лю
дей у го
рах, він, ще
був
ши мо
ло
дим па
руб
ком, за
ду
-
мав нав
чи
ти
ся лічи
ти ра
ни і, по
-
ки
нув
ши батьківський дім, виб
-
рав
ся в да
ле
ку, нез
най
ому до
ро
-
гу до од
но
го слав
но
го во
рож
би
-
та, який, чут
ка бу
ла, вмів за
мо
-
вляти стріли й кров. Але при
мо
-
ва то
го ліка
ря показалася пус
-
тою. За
хар Бер
кут, прий
шов
ши
до нього, обіцяв йо
му де
сять ку
-
шіць пла
ти, щоб нав
чив йо
го
своєї при
мо
ви.
Ворожбит прис
тав, але Заха
ро
-
ві не до
сить бу
ло навчи
ти
ся
на
-
сліпо, він хотів по
пе
ре
ду пере
-
конатися, чи лік ворожб
итів до
-
брий. Він вий
няв свій ніж і за
дав
собі ним гли
бо
ку ра
ну в стег
но.
-
На, за
ков,- ска
зав він до зачу
-
дованого ліка
ря. При
мо
ва не
вда
лася.
-
Е,- ска
зав лікар,- це для то
го
не вдається, що ти самов
ільно
зав
дав собі ра
ну. Такої ра
ни за
-
мовити не мож
на.
-
Ну, то вид
но, що кепська твоя
при
мо
ва, і мені її не по
трібно. Я
пот
ре
бую та
кої при
мо
ви, кот
ра
не пи
та
ла би, чи ра
на самовільн
-
а, чи ні, а за
гоїла б уся
ку.
І, як стій, За
хар Бер
кут по
ки
нув
во
рож
би
та і пішов даль
ше - роз
-
питувати ліпших лікарів. Дов
го
блу
кав він по го
рах і до
лах, аж
по
ки по році блу
кан
ня не зай
-
шов до скит
ських мо
нахів. Між
ни
ми був один столітній ста
-
рець, що довгі ча
си про
бу
вав на
Афонській горі у греків і чи
тав
там ба
га
то ста
рих грецьких
книг.
Той мо
нах умів чу
до
во лічи
ти
ра
ни і брав
ся нав
чи
ти своєї шту
-
ки кож
до
го, хто про
жи
ве з ним
рік у добрій зла
годі і по
ка
жеться
йо
му чо
ловіком щи
ро
го сер
ця й
чис
тої душі. Ба
га
то вже уче
ників
при
хо
ди
ло до ста
ро
го, вічно за
-
думаного і вічно су
мо
ви
то
го мо
-
наха, але ні од
но
го він не вподо
-
бав, ні один не про
жив з ним
умов
ле
но
го ро
ку і не виніс йо
го
тай
ників лікарських. Про цього-
то ліка
ря про
чув За
хар Бер
кут і
на
ва
жив
ся відбу
ти йо
го про
бу.
Прий
шовши до скитсько
го мо
-
настиря, про
сив, щоб завед
ено
йо
го до стар
ця Акин
тія, і од
вер
-
то роз
повів йо
му про ціль сво
го
при
хо
ду. Сивобородий
, по
ну
рий
дід Акинтій прий
няв йо
го без
су
пе
реч
ки - і За
хар ви
був не рік,
а цілі три ро
ки. Він вер
нув
ся зо
ски
та но
вим чо
ловіком; йо
го
лю
бов до гро
мади ста
ла ще га
-
рячішою і силь
нішою, йо
го сло
-
ва пли
ли криш
та
ле
вою, чис
тою
хви
лею, бу
ли спокійні, ро
зумні і
тверді, як сталь, а про
ти уся
кої
неп
рав
ди гострі, як брит
ва.
В своїй чо
ти
рилітній мандрівці
За
хар Беркут пізнав світ, був і в
Га
личі, і в Києві, ба
чив князів і їх
діла, пізнав во
яків і купців, а йо
-
го прос
тий, яс
ний ро
зум скла
дав
усе ба
че
не й чу
те, зер
но до зер
-
на, в скарб
ни
цю пам'яті як ма
-
теріали для дум
ки. Він вер
нув
ся
з мандрівки не тільки ліка
рем,
але й гро
ма
дя
ни
ном. Ба
ча
чи по
до
лах, як князі та їх бо
яри силу
-
ються ос
ла
би
ти і розірва
ти гро
-
мадські вільні по
ряд
ки по се
лах,
щоб опісля роз'єдна
них і розріз
-
нених лю
дей тим лег
ше поверн
-
ути в не
вольників і слуг, За
хар
Бер
кут пе
ре
ко
нав
ся, що для йо
-
го братів-се
лян не
ма ін
шого ря
-
тунку й іншої надії, як тільки до
-
бре ула
дження й ро
зумне ве
де
н
-
н
я та роз
ви
ван
ня громад
ських
по
рядків, громадс
ької спіль
но
-
сті та друж
ності. А з дру
гого бо
-
ку, від Акинтія і від ін
ших бу
ва
-
лих лю
дей він чимал
о наслух
а
в
-
ся про гро
ма
д
ські по
рядки в пі
в
-
нічній Русі, в Новго
роді, Пскові,
про доб
ро
бут і роз
цвіт та
мошніх
лю
дей, і все те запал
ювало йо
го
га
ря
чу ду
шу до ба
жання - відда
-
ти ціле своє жит
тя на поп
ра
ву й
скріплен
ня доб
рих гро
мадських
по
рядків у своїй рідній Ту
хо
ль
-
щині
.
Сімдесят літ ми
ну
ло від то
го
ча
су. Мов ста
ро
давній дуб-веле
-
тень, сто
яв За
хар Беркут се
ред
мо
ло
до
го по
коління і міг те
пер
ба
чи
ти пло
ди своєї дов
голітньої
діяльності. І, пев
но, не без ра
-
дості міг він глядіти на них. Мов
од
на ду
ша, сто
яла ту
хольська
гро
ма
да друж
но в праці і вжи
ва
-
нню, в ра
до
щах і в го
рю. Гро
ма
-
да бу
ла для се
бе і суд
дею, і впо
-
ряд
чи
ком у всьому. Громад
ське
по
ле, гро
мадські ліси не по
тре
-
бу
вали сто
ро
жа - гро
ма
да са
ма,
вся і завсіди, бач
но бе
рег
ла своє
доб
ро. Бідних не бу
ло в гро
маді;
зем
ля дос
та
ча
ла по
жит
ку для
всіх, а гро
мадські шпихліри та
сто
до
ли сто
яли завсіди отво
ром
для потребуюч
их. Князі і їх бо
-
яри за
вис
ли
вим оком гляділи на
те жит
тя, в якім для них не бу
ло
місця, в якім їх не потребува
ли.
Раз у рік з'їздив у Ту
хольщи
ну
князівський збір
щик по
датків, і
гро
ма
да стара
лась як
найборше
поз
бу
ти
ся не
милого уря
до
во
го
гос
тя: че
рез день або два він
виїздив, обван
тажений уся
ким
доб
ром - бо по
датки в ве
ликій
мі
рі пла
ти
ли ту
хольці на
ту
рою.
Але в Тухоль
щині збірщик кня
-
зі
вських по
датків не був та
ким
самовладни
м па
ном, як по інших
се
лах. Ту
хольці доб
ре ува
жа
ли,
що на
ле
житься збірщи
кові, а що
кня
зеві, і не по
пускали йо
му
зро
би
ти над ни
ми ніяко
го на
ду
-
ж
иття.
Але не тільки в самій Тухоль
-
щині вид
ний і спа
сен
ний був
вплив За
ха
ра Бер
ку
та; йо
го зна
-
ли лю
ди на кілька
над
цять миль
дов
ко
ла, по руськім і угорськім
боці. Та й то зна
ли йо
го не лиш
як чу
дов
но
го ліка
ря, що лічить
ра
ни і всякі болісті, але й не
мен
ше як чу
дов
но
го бесідни
ка
та по
ра
д
ника, кот
рий «як заго
-
во
р
ить, то не
мов бог тобі в сер
-
це всту
пає», а як по
ра
дить чи то
од
но
му чо
ловікові, чи й цілій
гро
маді, то хоч цілий май
дан
ста
рців на
бе
ри, то й ті вкупі,
пев
но, ліпшої ра
ди не придума
-
ють. Віддав
на За
хар Бер
кут при
-
й
шов був до то
го твер
до
го пе
ре
-
ко
нан
ня, що як чо
ловік сам-
один се
ред гро
ма
ди сла
бий і бе
-
з
рад
ний, так і од
на гро
ма
да сла
-
ба, і що тільки спіль
не пороз
у
-
міння і спільне ділан
ня мно
гих
сусідніх гро
мад мо
же на
да
ти їм
си
лу і мо
же в кождій гро
маді по
-
окремо зміцни
ти свобідні по
ря
-
д
ки гро
мадські. Тож ніко
ли, пра
-
цю
ючи всіляким
и спо
со
ба
ми
для своєї Тухоль
щини, За
хар не
за
бу
вав і про сусідні гро
ма
ди.
Він за молодш
их часів час
то хо
-
див по громад
ах, бу
вав на їх коп
-
них збо
рах, ста
рав
ся пізна
ти до
-
б
ре їх потреб
и й лю
дей, і всю
ди
ра
ди та на
мо
ви йо
го зма
га
ли до
одног
о: до скріп
лення дружніх,
то
ва
риських і бра
терських зв'яз
-
ків між людьми в гро
ма
дах і між
гро
ма
да
ми в сусідстві. А зв'язки
ті бу
ли тоді ще до
сить живі й
сильні; ще роз'їдли
ва князівщи
-
на та бо
яр
щи
на не зду
жа
ла бу
ла
по
роз
ри
ва
ти їх до реш
ти,- то
му
й не ди
во, що під про
во
дом так
усіма люб
леного, так досвідно
го
і гро
мадсько
му ділу відда
но
го
чо
ловіка, як За
хар Бер
кут, ті
зв'язки жи
во відно
ви
ли
ся і зміц
-
ніли.
Особливо зв'язок з руськи
ми
гро
ма
да
ми по угорськім бо
ці був
ду
же важ
ним ділом для Тухоль
-
щини, ба й для цілої Стрий
ської
вер
хо
ви
ни, ба
га
тої вов
ною та
ко
жу
ха
ми, та за
те до
сить убо
гої
на хліб, яко
го ма
ли не
дос
тат
ком
за
гірні лю
ди.
Отже ж то од
ним із го
лов
них
ста
рань За
ха
ра бу
ло - про
вести
зі своєї Ту
хольщи
ни прос
ту і бе
-
з
печ
ну до
ро
гу на уго
рський бік.
Довгі літа він но
сив
ся а тою гад
-
кою, переходи
в здовж і вшир ту
-
хольські по
ло
ни
ни, розмірко
ву
-
ю
чи, ку
ди би най
ліпше, най
бе
з
-
печніше і а най
мен
шим кош
том
мож
на про
вес
ти до
ро
гу, а за
ра
-
зом ста
рався звільна й не
н
а
-
станно нак
лоню
ва
ти верхо
вин
-
ські гро
ма
ди по однім і другім
боці Бески
да до то
го діла. При
кождій на
годі, на кождій гро
-
мадській раді він не за
ли
шав до
-
казувати ко
ристь і пот
ре
бу та
-
кої до
ро
ги, по
ки вкінці не до
би
-
вся сього. Більше як де
сять гро
-
мад з ближ
чої й дальшої око
лиці
прис
ла
ли до Тухлі своїх ви
бо
р
-
них на гро
мадську ра
ду, на якій
ма
ло об
го
во
рю
ва
тись побу
дова
-
н
ня но
вої до
ро
ги. Се був ра
ді
с
-
ний день для За
ха
ра.
Він не тільки прий
няв
ся ра
до
сам по
ви
ти
чу
ва
ти, ку
ди має йти
до
ро
га, але та
кож че
рез весь час,
по
ки во
на ма
ла бу
ду
ва
ти
ся, взя
-
в
ся над
зи
ра
ти за ро
бо
тою, а ок
-
рім то
го, ви
правив чо
тирьох
сво
їх синів до ро
бо
ти, а п'ятий
йо
го син, ко
валь, мав із своєю
пе
ревізною куз
нею все бу
ти на
місці ро
бо
ти для нап
ра
ви по
-
трібних зна
ряддів. Кож
да грома
-
да ви
си
ла
ла по кілька
надцять
робітників, із за
па
сом сво
го хлі
-
ба й своєї стра
ви,- і під прово
-
дом нев
том
но
го За
ха
ра до
рога
бу
ла збу
до
ва
на в однім році. Ко
-
ристі її відра
зу для всіх ста
ли
оче
видні. Зв'язок з багатим
и ще
тоді угро-ру
ськ
ими гро
мадами
ожи
вив усю верховину
; поча
ла
-
ся
жи
ва і обопільна хо
сен - на
об
міна здо
бутків праці: ту
ди
йшли ко
жу
хи, сир ове
чий та й
цілі ота
ри на заріз, а відтам пше
-
ниця, жи
то та по
лот
на. Але не
тільки для таког
о об
мінного то
-
р
гу бу
ла вигідна ту
хольська до
-
ро
га; во
на бу
ла та
кож прово
дом
для всіля
ких вістей про жит
тя
гро
мад по однім і по другім боці
Бескида, бу
ла жи
вою нит
кою,
що в'яза
ла до
ку
пи дітей од
но
го
на
ро
ду, роз
би
тих між дво
ма дер
-
жа
ва
ми.
Правда, ту
хольська до
ро
га бу
ла
не пер
ша та
ка нит
ка. Давнішня і
ко
лись да
ле
ко славніша бу
ла ду
-
клянська дорог
а. Але га
лицько-
руським кня
зям во
на з мно
гих
при
чин не злю
би
ла
ся, мен
ше,
мо
же, для то
го, що піддержувал
-
а
жи
вий зв'язок між гро
ма
да
ми
по сім і по тім боці Бес
ки
да та
че
рез те скріплю
ва
ла в од
них і в
дру
гих вольні гро
мадські поряд
-
ки, як рад
ше для то
го, що ту
ди
ча
стенько мадьярські ко
ролі й
ду
ки впа
да
ли з війська
ми до Че
-
р
во
ної Русі. От то
му-то га
лицькі
та пе
ре
миські князі ста
рались
ко
ли не зовсім замк
ну
ти, то бо
-
дай укріпи
ти ту вхо
дову бра
му в
свої гра
ниці, а звісно, що та
ке
«укріплен
ня», зроб
ле
не по-дер
-
жав
но
му і для дер
жав
них цілей,
му
си
ло вий
ти на шко
ду гро
мад і
гро
мадської са
мо
уп
ра
ви. Князі
по
на
сад
жу
ва
ли здовж дук
лян
сь
-
кої до
ро
ги своїх бо
яр, по
на
да
ро
-
ву
ва
ли їм із гро
мадських зе
мель
прос
торі грун
ти й посіди
ща і
вло
жи
ли на них обов'язок - пи
-
льну
ва
ти Дук
лянської бра
ми, в
разі воєнно
го на
па
ду спи
ня
ти
неп
ри
яте
ля воєнни
ми дружи
на
-
ми
, наб
ра
ни
ми з око
лич
них гро
-
мад, а та
кож засі
ка
ми, себ
то де
-
рев'яни
ми та кам'яни
ми за
по
ра
-
ми, що ни
ми в тісних місцях за
-
ва
лю
ва
но до
ро
гу, чи
ня
чи її при
якій-такій обо
роні зовсім неп
ро
-
хі
дною для во
ро
жих во
яків. Ро
-
зуміється, що ті обов'язки цілим
своїм тя
га
рем спа
дали на се
лян,
на гро
ма
ди. Во
ни не тільки тра
-
ти
ли часть своїх спо
конвічних
зе
мель, на яких розсіда
ли
ся бо
-
яри, але му
си
ли, крім то
го, ста
-
ви
ти вар
ти, да
ва
ти дру
жин
ників
та слуг боб
рам, ро
би
ти засіки,
ба, в разі воєнно
го ча
су, під
дані
бу
ли зовсім бо
ярським роз
ка
зам
і бо
ярсько
му су
дові. Оче
вид
на
річ, бо
ярин, об
да
ро
ва
ний та
ки
-
ми ши
ро
ки
ми пра
ва
ми, ста
в
ся
си
лою в селі і, зовсім при
род
но,
дбав про побіль
шен
ня й укрі
п
-
ле
н
ня своєї си
ли. Щоб за
ба
га
ті
-
ти, бо
яри зак
ла
да
ли на шля
ху
свої власні засіки-ро
гач
ки і по
-
би
р
али з них і в спокійних ча
сах
оп
ла
ту від уся
ко
го проїж
джого,
а се му
си
ло спи
ни
ти жи
вий рух
по дуклянськ
ій до
розі, ос
ла
би
ти
живі зв'язки між гро
ма
да
ми. А
рівно
часно з ос
лаб
лен
ням тих
зв'язків му
сив іти й упа
док віч
-
них, вільних по
рядків у са
мих
гро
ма
дах. Вдасть бо
ярська не
мог
ла й не хотіла обік се
бе те
-
рпіти дру
гої, гро
мадської власті;
між бо
яра
ми а гро
ма
да
ми му
си
-
ло прий
ти до дов
гої й тяж
кої бо
-
ротьби, яка вкінці ви
па
ла на не
-
ко
ристь гро
мад. Прав
да, в тім
ча
сі, ко
ли йде на
ше оповідан
ня,
бо
ротьба то
та ще да
ле
ко не бу
-
ла скінче
на, а де
ку
ди, в відлюд
-
них гірсь
ких се
лах, ще й зовсім
не по
ча
ла
ся,- і се бу
ли, мож
на
ска
за
ти на
пев
но, най
щас
ливіпгі
за
кут
ки тодішньої Русі. До та
ких
щас
ли
вих за
кут
ків на
ле
жа
ла й
Ту
хольщи
на, а дорог
а, про
ве
де
-
на че
рез Бес
кид на Уг
ри, на до
-
вгі ча
си забезпечи
ла її доб
ро
бу
-
ток. Ту
хольська до
ро
га не бу
ла
ще в ру
ках бо
ярських, бу
ла ві
ль
-
на для кож
до
го, хоч громадяни
суміжних з нею се
лищ, як чер
во
-
но
русько
го, так і угорсько
го бо
-
ку, пильно сте
рег
ли її від уся
ко
-
го во
ро
жо
го на
па
ду і да
ва
ли собі
взаїмно зна
ти про вся
ку гро
зя
чу
не
без
пе
ку, яку та
ким спо
со
бом
відби
ва
но зав
ча
су і ти
хо спо
лу
-
че
ними си
ла
ми всіх заінте
ре
со
-
ва
них тим ділом гро
мад. Не ди
-
во, про
те, що, ле
жа
чи при тій до
-
розі, на се
ре
дині між
Угорщиною і Підгір'ям, Тухоль
-
щина раз у раз підноси
лася
не
ли
ше доб
рим по
бу
том, але й
свобідним гро
мадським ла
дом.
Своїм приміром во
на освіжу
ва
ла
і під
держувала всю до
око
лич
ну
вер
хо
ви
ну, а особ
ли
во ті се
ла, в
яких уже бу
ли княжі бо
яри і в
яких по
ча
лась уже руй
нуюча бо
-
ротьба між давнім гро
мадст
вом
а но
вим панст
вом. Га
ря
че сло
во
і ве
ли
ка по
ва
га За
ха
ра Бер
ку
та
причи
нювалися не
ма
ло до то
го,
що, по
ки більша часть гро
мад
де
р
жа
ла
ся до
б
ре в тій бо
ротьбі,
бо
яри не мог
ли так швид
ко роз
-
ши
рю
ва
ти своєї власті, як їм
сього ба
жа
ло
ся, і мусил
и жи
ти в
добрій зла
годі з гро
ма
да
ми, пі
д
-
ля
га
ючи в ча
сах су
по
кою їх коп
-
ним су
дам і засіда
ючи в них по
-
руч з інши
ми стар
ця
ми як рівні
з рівни
ми.
Але та
кий стан був бо
ярам ду
-
же не
ми
лий; во
ни жда
ли воєн
-
ного ча
су, як не зна
ти яко
го
праз
ни
ка, бо тоді всміха
лась їм
надія - відра
зу за
хо
пи
ти всю
вла
сть у свої ру
ки, а при тій на
-
годі роз
би
ти до крих
ти нена
ви
-
сні гро
мадські по
рядки, так, аби
раз за
хоп
ле
на власть уже не по
-
т
ре
бу
ва
ла ви
хо
ди
ти з їх рук. Але
ча
су воєнно
го не бу
ло. Воло
дар
Чер
воної Русі, князь Да
нило Ро
-
ма
но
вич, хоч і який був ласка
-
вий для бо
яр - не то що йо
го ба
-
тько,- але до
по
мог
ти їм багат
о
не міг, зай
ня
тий то старанням
и
про ко
ролівську ко
рону, то спо
-
ра
ми князів, що дер
лись за ве
-
ли
кок
ня
жий київськ
ий пре
стол,
а най
мен
ше забезпечуван
ням
сво
го краю про
тив но
во
го, досі
не чу
ва
но
го во
ро
га - мон
голів,
що пе
ред де
сятьма рокам
и, мов
страш
на гро
мо
ва хма
ра, по
яви
-
ли
ся бу
ли на східних гра
ни
цях
Русі, в над
донських сте
пах, і по
-
би
ли зібра
них руських князів у
страшній і ду
же кро
вавій битві
над рікою Кал
кою. Але з-над
Кал
ки наг
ло, не
мов на
по
ло
шені
хо
робрістю ру
сичів, во
ни вер
ну
-
ли на
зад, і ось уже де
ся
тий рік
ми
нав, а про них не бу
ло нічо
го
чу
ти. Тільки глу
ха три
во
га хо
ди
-
ла по на
роді, мов га
ря
ча вітро
ва
хви
ля хо
дить по дозріва
ючім
жи
ті і ніхто не знав, чи хви
ля
уля
жеться, чи, мо
же, на
же
не з
со
бою грізну гра
дову ту
чу. А
най
мен
ше зна
ли се й надіялись
сього князі та бо
яри. Во
ни спо
-
кійно по пог
ромі над Кал
кою
при
й
ня
ли
ся за свою дав
ню ро
-
бо
ту - спо
ри за насліддя прес
то
-
лів і під
копування сво
бідних та
са
мо
уп
рав
них гро
мадських по
-
ря
дк
ів. Не
ро
зумні! Во
ни підри
-
ва
ли ду
ба, кот
рий го
ду
вав їх
сво
їми жо
лудьми! Ко
ли б бу
ли
свою вдасть і свою си
лу по
вер
-
ну
ли на скріплю
ван
ня а не на
підко
пу
ван
ня тих по
рядків по
гро
ма
дах і жи
вих зв язків між
гро
ма
да
ми, то на
ша Русь, пев
но,
не бу
ла б упа
ла під стріла
ми та
то
по
ра
ми мон
голів, але бу
ла б
ос
то
яла
ся про
ти них, як гли
бо
ко
вкоріне
ний дуб-ве
ле
тень ос
то
ю
-
є
ться про
ти осінньої бурі!
Щаслива бу
ла Ту
хольщи
на, бо
досі якось об
ми
на
ли її не
ситі очі
князів і бо
яр.
Чи то для то
го, що ле
жа
ла так
віддалік від світу, між го
рами та
ска
ла
ми, чи, мо
же, для то
го, що
над
то ве
ли
ко
го ба
гатства в ній
не бу
ло. До
сить то
го, що бо
яри
якось не ма
ли охо
ти затісувати
-
ся
в той за
ку
ток. Але і се щас
тя
не бу
ло вічне. На
раз од
ної гар
-
ної дни
ни заїхав у тухольс
ькі го
-
ри бо
ярин Ту
гар Во
вк і, не кажу
-
чи ніко
му ані сло
ва, по
чав на
горбі над Опо
ром, від
далік від
Тухлі, але на тухольськ
ім грунті,
бу
ду
ва
ти собі дім. Ту
хольці з за
-
чудування зра
зу мов
чали не
спи
ня
ли новог
о гос
тя, далі поча
-
ли допит
уватися йо
го, хто він,
відки і за чим при
хо
дить сю
ди?
-
Я бо
ярин кня
зя Да
ни
ла,- гор
-
до відповідав їм Ту
гар Во
вк.- За
мої зас
лу
ги князь над
го
ро
див
ме
не зем
ля
ми й ліса
ми в Ту
-
хольщині.
-
Але ж се землі й ліси громад
сь
-
кі! - відповіда
ли йо
му ту
хо
ль
ці.
-
Се ме
не нічо
го не об
хо
дить,-
відка
зу
вав бо
ярин,- ідіть і в кня
-
зя до
по
ми
най
те
ся.
Я маю йо
го гра
мо
ту - і більше
нічо
го зна
ти не хо
чу!
Тухольці ки
ва
ли го
ло
ва
ми на
такі бо
ярські сло
ва і не ка
зали
нічо
го. А бо
ярин тим ча
сом по
-
чинав собі все згор
да все похва
-
лявся кня
жою лас
кою та кня
-
жою во
лею, хоч зре
ш
тою, на
разі
й не стісняв ні в чім ту
хольців і
не мішав
ся в їх громадс
ькі діла.
Ту
хольці, а особ
ли
во мо
лодші,
зра
зу, чи то з ціка
вості, чи з зви
-
чайної гостинн
ості, час
тенько
сходилися
з бо
яри
ном і ро
би
ли
йо
му де
які прис
лу
ги,- аж на
раз,
мов со
ки
рою втяв, пе
рес
та
ли хо
-
дити і, оче
вид
но, зо
всім уни
ка
ли
йо
го. Се зра
зу зди
ву
ва
ло, а далі
й розсерд
ило бо
яри
на, і він по
-
чав те
пер чи
ни
ти ту
хольцям
уся
кі па
кості. Дім йо
го сто
яв як
-
раз над ту
хольською до
ро
гою, і
він, іду
чи за приміром інших бо
-
яр, пос
та
вив на до
розі ве
ли
чез
-
ну ро
гач
ку і ждав від проїжджих
для се
бе ми
та. Та ту
хольці бу
ли
ту
гий на
род. Во
ни по
чу
ли відра
-
зу, що тут по
чи
нається рішу
ча
бо
ротьба, і пос
та
но
ви
ли за ра
-
дою За
хара Беркута сто
яти тве
-
р
до і невідступ
не при своїх пра
-
вах до край
ньої край
ності.
Зараз тиж
день по вис
тав
лен
ню
ро
гач
ки вис
ла
ла ту
хольська ра
-
да гро
мадська своїх відпоруч
ни
-
ків до Ту
га
ра Вов
ка. Відпоруч
-
ники зав
да
ли йо
му ко
рот
ке і рі
-
шу
че пи
тан
ня:
-
Що ро
биш, бо
яри
не? За що
спи
раєш до
ро
гу?
-
Так мені хо
четься! - відповів
гор
до бо
ярин.- Ко
ли вам крив
да,
то йдіть жа
луй
тесь на ме
не до
кня
зя.
-
Але ж се до
ро
га не кня
жа, а
гро
мадська.
-
Се ме
не нічо
го не об
хо
дить!
З тим відпо
руч
ни
ки й віддали
-
лися, але за
раз по їх від
ході
прий
шла з Тухлі ціла ва
та
га сі
-
ль
ської мо
ло
дежі з со
кирами і
ти
хе
сенько по
ру
ба
ла ро
гач
ку на
дрібні кусні, на
клала з неї огонь
і спа
ли
ла її не
да
ле
ко від боярсь
-
кого дво
ра. Бо
ярин лютив
ся на
своїм дворі, кляв по
ганих смер
-
дів, але супротивлятис
я їм не
мав смілості і на
разі не ро
бив
уже дру
гої ро
гач
ки. Пер
ший на
-
пад на гро
мадські пра
ва був ві
д
-
би
тий, але ту
хольці не ра
ду
ва
-
ли
ся зав
час
но,- во
ни до
бре зна
-
ли, що се тільки пер
ший на
пад і
що за ним тре
ба надіятись ін
-
ших. І справді, так во
но ста
ло
ся.
Одног
о дня при
бігли до Тухлі
вівчарі, го
ло
ся
чи сум
ну вість, що
боя
р
сь
к
і слу
ги зга
ня
ють їх із
най
кра
щої гро
мадської поло
ня
-
н
и. Не вспіли вівчарі до ла
ду ро
-
з
ка
за
ти сво
го, ко
ли втім при
бі
-
гли гро
мадські лісничі, ка
жучи,
що бо
ярин від
мірює і за
палько
-
вує для се
бе ве
ли
чез
ний ку
сень
найкращ
ого гро
мадсько
го лісу.
Знов гро
мадська ра
да вис
ла
ла
від
пору
чни
ків до Ту
га
ра Вовка.
-
За що, бо
яри
не, крив
диш гро
-
маду?
-
Я бе
ру тільки те, що мені мій
князь да
ру
вав.
-
Але ж се не княжі, а громадсь
-
кі землі! Князь не міг да
рувати
то
го, що до нього не на
ле
жить.
-
Ну, то йдіть на кня
зя жалуйте
-
ся
! - відка
зав їм бо
ярин і відвер
-
нувся від них.
Від тої по
ри по
ча
ла
ся прав
ди
ва
війна між бо
яри
ном і тухольця
-
ми. То раз ту
хольці зже
нуть бо
-
ярські ста
да зі своїх по
ло
нин, то
бо
ярські слу
ги зже
нуть тухоль
-
ські ота
ри. Лісу, загарбаног
о бо
-
ярином, сте
рег
ли і гро
мадські, і
бо
ярські лі
сни
чі, між кот
ри
ми
не раз при
хо
ди
ло до свар
ки і бі
-
й
ки. Се лю
ти
ло бо
ярина чим
раз
дуж
че, і він вкінці ка
зав уби
вати
ту
хольську худоб
у, приди
бану
на загарбани
х полон
инах, а од
-
но
го гро
мадсько
го ліс
ничого,
придиб
аного в заграбл
енім лісі,
велів прив'яза
ти до де
реза і сік
-
ти тер
но
ви
ми різ
ками ма
ло що
не на смерть. Сьо
го бу
ло вже
зам
но
го ту
хольській гро
маді.
Мно
гі го
ло
си обізвалис
я за тим,
аби по давньому зви
чаю до бо
-
ярина прило
жи
ти за
кон про не
-
покірного і шкідно
го громадян
-
ина, розбійни
ка та злодія і виг
-
нати йо
го з об
ся
гу громадськ
их
зе
мель, а дім йо
го зру
й
ну
ва
ти
дот
ла. Ве
ли
ка часть гро
ма
дян
прис
та
ла на се, і пев
но, що кру
то
прий
шлось би бу
ло тоді боярин
-
ові, ко
ли б Захар Бер
кут не був
вис
ло
вив тої дум
ки, що не нале
-
житься
засуджува
ти ніко
го, не
вислух
авши впе
ред йо
го оп
ра
в
-
д
ання, і що спра
вед
ливість до
-
ма
гається зак
ли
ка
ти бо
ярина
по
пе
ред усього на гро
мадський
коп
ний суд, да
ти йо
му можність
ви
толкуватися і аж потім посту
-
пати
з ним так, як осу
дить гро
-
мада при повнім спо
кою й ро
-
звазі. Тої ро
зум
ної ра
ди послу
ха
-
ла
ту
хольська гро
ма
да.
Певно, ніхто в нинішнім зборі
не ро
зумів так доб
ре важ
ності
сеї хвилі, як За
хар Беркут. Він
ба
чив, що тут ціле діло йо
го жи
-
т
тя ва
житься на вістрю гро
ма
д
-
ського за
су
ду. Та й ко
би-то в тім
за
суді хо
ди
ло лиш о прос
ту
спра
вед
ливість, то За
хар був би
спокійний і пок
ла
дав
ся б уповні
на гро
мадський ро
зум. Але тут
при
хо
ди
ло
ся роз
ва
жа
ти - пер
-
ший раз на тухольськ
ім копнім
суді - та
кож інші, пос
то
ронні, а
безмір
но важні обс
та
ви
ни, що
за
пу
ту
ва
ли спра
ву май
же до бе
-
з
вихідності. За
хар ро
зумів до
-
бре, що за
суд, чи прихиль
ний, чи
неп
ри
хильний для бо
яри
на, гро
-
зить гро
маді вели
кою небезпе
-
кою. При
хильний за
суд зна
чить
приз
нан
ня не так пра
ва, як си
ли
по сто
роні бо
яри
на, раз назав
-
сіди упо
корить пе
ред ним гро
-
маду, віддасть йо
му в ру
ки на
тільки за
гар
бані ліси й полонин
-
и, але й цілу гро
ма
ду, бу
де пер
-
шим і най
тяж
чим вило
мом у
вільнім гро
мадськім уст
рою, над
яко
го віднов
лен
ням і скріплен
-
ням він не
нас
тан
но тру
дився
про
тя
гом сімде
сятьох літ. А не
-
прихильний за
суд, що ви
ре
че
прог
нан
ня бо
яри
на з гро
ма
ди,
гро
зить та
кож немал
ою небе
з
-
пе
к
ою. Ану ж бо
ярин зуміє під
-
мовити кня
зя, розбудити
йо
го
гнів, переконати йо
го, що ту
хо
-
льці - бун
тівни
ки? Се мо
же стяг
-
ну
ти ве
ли
ку бу
рю або й ціл
ко
ви
-
ту руїну на Тухольщину, як по
ді
-
б
ні за
су
ди кілька разів уже стя
-
га
ли руїну на інші гро
ма
ди, що
їх князі уз
на
ва
ли за бунтів
ничі і
відда
ва
ли бо
ярам та їх дружин
-
ам на розг
раб
лен
ня та на зни
-
щення. Оба ті важкі вихо
ди ни
-
ні
шньої ра
ди наповн
яли сер
це
ста
ро
го За
ха
ра велик
им су
мом, і
він щи
ро мо
лив
ся ду
хом пе
ред
по
чи
ном ра
ди до велико
го
Даж
-
бо
га-Сон
ця, щоб той про
світив
ро
зум йо
го і йо
го громад
и і дав
їм знай
ти пра
ву стеж
ку се
ред
усіх тих труд
нос
тей.
-
Чесна гро
ма
до! - так за
чав він
свою бесіду.- Не бу
ду від вас
скри
ва
ти, та й, впрочім, ви й са
-
мі то доб
ре знаєте, які важкі й
ве
ликі діла че
ка
ють сьогодні на
-
шого гро
мадсько
го роз
су
ду. Ко
-
ли пог
ля
даю на те, що дов
ко
ла
нас ро
биться і що нам гро
зить,
то так і здається мені, що на
ше
дотеп
ерішнє спокійне громадсь
-
ке жит
тя про
па
ло безпов
оротно,
що те
пер нас
ту
пає для нас усіх
по
ра по
ка
за
ти на ділі, в боротьб
-
і, чи наші гро
мадські по
рядки
справді міцні й добрі, чи мо
жуть
ви
дер
жа
ти над
хо
дя
чу важ
ку бу
-
рю. Яка се бу
ря надхо
дить на
нас, і то не з од
но
го бо
ку, се ви
знаєте і по
чуєте ще шир
ше на
нинішній раді, тож про се я те
-
пер не пот
ре
бую говор
ити. Я
хотів би тільки по
казати вам і
вби
ти нез
ни
щи
мо в ва
шу тям
ку
те ста
но
ви
ще, на якім би нам, по
моїй думці, тре
ба сто
яти, твер
до
сто
яти до край
ньої край
ності. А
втім, і тут ні я, ні ніхто інший не
має власті над ва
ми: схо
че
те, то
послух
аєте, а не схо
че
те - во
ля
ва
ша! Тільки ж ка
жу вам, що
сьогодні ми стоїмо на розс
тай
-
ній до
розі, сьогодні нам прий
де
-
ться виб
ра
ти: сю
ди чи ту
ди. Тож
го
диться нам, лю
дям ста
рим і
досвідним, доб
ре ви
яс
ни
ти собі
той вибір і ті до
ро
ги, на які він
мо
же по
вес
ти нас, і те місце, на
котрім ми стоїмо те
пер!
-
Погляньте, чес
на гро
ма
до, на
те на
ше коп
не зна
ме
но, кот
ре
від п'ятде
сятьох літ чує наші
сло
ва і ба
чить наші діла. Чи зна
-
єте ви, що ви
ра
жа
ють йо
го зна
-
ки? Святі і по
важні старці, ба
ть
-
ки наші, зро
би
ли йо
го і пе
ре
да
-
ли мені йо
го зна
чен
ня.
«Захаре,- ска
за
ли во
ни,- ко
лись,
у хвилі най
грізнішої не
без
пе
ки,
ко
ли жит
тя на
вер
не суп
ро
тив
ну
хви
лю на громад
у і заг
ро
зить її
по
ря
док,- тоді ти відкриєш гро
-
маді, що зна
чить се зна
ме
но, а
за
ра
зом відкриєш, що на нім
спо
чиває на
ше й на
шо
го ду
ха-
опікуна бла
гос
ло
венст
во, що ві
-
д
ступ
лен
ня від тої до
ро
ги, яку
вка
зує те зна
ме
но, бу
де най
бі
ль
-
шим не
щас
тям для гро
ма
ди, бу
-
де по
чат
ком її ціл
ковитого упад
-
ку!»
Захар утих на хви
лю. Йо
го бе
-
сіда зро
би
ла ве
ли
ке вра
ження
на всіх гро
ма
дян. Усіх очі звер
-
нені бу
ли на зна
ме
но, що на ви
-
сокій жердці, встром
леній у ка
-
мінь, сто
яло пе
ред гро
ма
дою,
бли
с
котіло срібною око
вою на
своїх кільцях і повіва
ло карма
-
зиновою хо
ру
гов
кою, не
мов пе
-
ре
ли
ва
лось жи
вою кров'ю.
-
Я досі не го
во
рив вам про се
нічо
го,- го
во
рив За
хар да
льше,-
бо ча
си бу
ли спокійні. Але сьо
-
годні по
ра се зробит
и. Глядіть
на нього, на се зна
ме
но на
ше! З
од
но
го здо
ро
во
го пня виробле
-
ний весь той суцільний лан
цюг,
сильний і не
мов зам
кнутий у со
-
бі, а прецінь свобід
ний в ко
ждім
поє
динчім колісці, го
то
вий при
-
й
ня
ти всякі зв'язки. Сей лан
цюг
- то наш руський рід, та
кий,
який вий
шов з рук доб
рих, твор
-
чих духів. Кож
де колісце в тім
лан
цюзі - то од
на гро
ма
да, неро
-
зривно, з са
мої при
ро
ди зв'яза
на
з усіма ін
ши
ми, а, про
те, свобід
-
на са
ма в собі, не
мов замк
не
на
са
ма в собі, жи
ве своїм влас
ним
жит
тям і вдо
во
ляє свої по
треби.
Тільки та
ка суцільність і свобод
-
а кож
дої поодиноко
ї гро
ма
ди
ро
бить усю цілість суцільною й
свобідною. Не
хай тільки од
но
колісце трісне, роз
падеться са
мо
в собі, то й цілий лан
цюг розпа
-
деться, од
ноцілий йо
го зв'язок
ро
зі
рветься. От так і упа
док во
-
ль
них громадськ
их по
рядків у
одній гро
маді стає ра
ною, кот
ра
при
но
сить не
ду
гу, а то й за
ра
зу
для ціло
го тіла на
шої свя
тої
Русі.
Горе гро
маді, кот
ра добровіль
-
но ста
неться тою ра
ною, кот
ра
не ужиє всіх сил і спо
собів, щоб
удер
жа
ти се
бе прії здо
ров'ю! Лі
-
п
ше би бу
ло такій гро
маді щез
-
ну
ти з ли
ця землі, за
пас
ти
ся в
бе
з
од
ню!
Остатні сло
ва За
ха
ра, ска
зані
грізним, підне
се
ним голос
ом,
при
г
лу
ши
ли в ушах слу
ха
ючої
гро
ма
ди шум во
до-па
ду, що не
-
далеко гри
мав со
бою о камінь і,
мов жи
вий стовп криш
та
лю,
гра
ючи про
ти сон
ця всіми бар
-
ва
ми ве
сел
ки, ви
да
вав
ся блиску
-
чою пас
му
гою по
над го
ловами
гро
ма
ди. За
хар го
во
рив дальше:
-
Гляньте ще раз на те зна
ме
но!
Кож
де колісце йо
го лан
цюга
ско
ва
не блис
ку
чи
ми срібни
ми
око
ва
ми в гарні узо
ри. Око
ви ті
не об
тя
жа
ють колісця, а дода
-
ють йо
му оз
до
би й трив
кості.
Так са
мо кож
да гро
ма
да має свої
до
рогоцінні ус
та
но
ви і по
ряд
ки,
по
род
жені пот
ре
ба
ми, упоряд
-
ковані ро
зумом муд
рих батьків
на
ших. По
ряд
ки ті святі, але не
для то
го, що давні, що батька
ми
на
ши
ми улад
же-ні, тільки для
то
го, що свобідні, що не в'яжуть
ніко
го доб
ро
го в до
брім ділан
-
ню, а в'яжуть лиш зло
го, що хо
-
тів би шко
ди
ти гро
маді. По
ря
д
-
ки ті не в'яжуть і гро
ма
ду, а ті
-
ль
ки до
да
ють їй си
ли і власті
для охо
ро
ни всього, що доб
ре і
хо
сен
не, а для зни
щення всього,
що зле і шкідне. Ко
ли б не ті срі
-
бні око
ви, де
рев'яні об
руч
ки ле
-
г
ко мог
ли би потріска
ти і вся
од
ноцілість лан
цю
га про
па
ла
би. Так са
мо, як
би не наші святі
гро
мадські ус
та
но
ви, то й уся
гро
ма
да про
пала би. Ува
жа
й
те
ж, чес
на гро
мадо! Злодійські ру
-
ки простягают
ься, щоб об
дер
ти
ті срібні око
ви з на
шо
го колісця,
щоб ослабити
і но
га
ми по
то
п
та
-
ти
наш гро
мадський лад, при
якім нам так доб
ре жи
ло
сяі
-
Ні, ми не по
пус
ти
мо їм то
го! -
крик
ну
ла ра
зом одно
душно гро
-
мада.- Ста
не
мо в обо
роні своєї
сво
бо
ди, хоч би прий
шло
ся нам і
ос
тат
ню крап
лю крові про
ли
ти!
-
Добре, діти! - ска
зав зворуше
-
ний За
хар Бер
кут.- Так во
но й
тре
ба! Вірте мені, се дух на
шо
го
ве
ли
ко
го Сто
ро
жа про
рік із вас!
Ви йо
го си
лою вгадал
и значенн
-
я тої хо
руг
ви, що по
віває на на
-
шім зна
мені. Чо
му во
на черво
-
на? Бо зна
чить кров!
До ос
татньої краплі крові по
-
винна бо
ро
ни
ти гро
ма
да своєї
сво
бо
ди, сво
го свя
то
го ла
ду! І
вірте мені, не
да
ле
ко та хви
ля,
кот
ра справді за
пот
ре
бує від нас
крові! Будьмо го
тові й її пролит
-
и в своїй обо
роні!
В тій хвилі очі всіх гро
ма
дян,
не
мов на да
ний знак, звернулис
-
я в сто
ро
ну се
ла.
Там, на шля
ху, що вів від се
ла
поп
ри во
до
пад у го
ри, показала
-
ся не
ве
лич
ка гро
ма
да пиш
но по
-
строєних, оруж-них лю
дей. Се
йшов у всій своїй пиш
ноті на ту
-
хольську ра
ду бо
ярин Ту
гар Во
-
вк зі своєю дружин
ою. Незважа
-
ючи на гаряч
у вес
ня
ну дни
ну,
бо
ярин був у повній ри
царській
зброї: в пан
цирі з заліз
ної блис
-
кучої бля
хи, в таких же набедре
-
никах і на
голінни
ках і в блис
-
кучім спи
жевім шо
ломі з розвія
-
ною по
верх нього ки
то
то з когу
-
тячих ко
сиць. При боці у нього
теліпав
ся в піхві тяж
кий бойо
-
вий меч, че
рез плечі перевішен
-
ий був лук і са
гай
дак зі стріла
-
ми, а за по
ясом стримів топір,
блис
ку
чий ши
ро
ким ста
левим
ві
стрям і брон
зою набив
аним
обу
хом. По
верх усеї тої страш
ної
зброї, на знак супокійн
ого сво
го
наміру, бо
ярин на
ки
нув вов
чу
шку
ру, з па
щею, пе
ре
роб
ле
ною в
защіпку на груді, і з ла
ба
ми, що
гост
ри
ми кігтя
ми об
ха
пу
ва
ли
йо
го по
яс.
Довкола бо
яри
на йшло де
сять
во
яків, луч
ників і топір
ників,
по
в
би
ра
них у такі ж вовчі шку
-
ри, але без пан
цирів. Ми
мо
волі
стре
пе
ну
ла
ся ту
хольська грома
-
да, по
ба
чив
ши наближення
тої
вов
чої дру
жи
ни; всі зро
зуміли,
що се, влас
не, й є той во
рог,
який на
посівся на їх сво
бо
ду й
незалежні
сть. Але по
ки що во
ни
ще не надійшли, а За
хар кінчив
свою бесіду.
-
Ось над
хо
дить бо
ярин, ко
т
-
рий хва
литься, що з ми
лості для
нього князь по
да
ру
вав йо
му на
-
ші землі, на
шу сво
бо
ду, нас са
-
мих. Бач
те, як гор
до вис
ту
пає
він у тім по
чут
тю кня
жої ми
-
лості, в тім по
чут
тю, що він кня
-
жий слу
га, що він раб! Нам не
потрібно ми
лості від бо
яри
на і
ні за що стават
и нам ра
ба
ми - се
при
чи
на, для чо
го він ненави
-
дить нас і про
зи
ває нас смерда
-
ми. Але ми знаємо, що гордість
но
го пус
та і що правдив
о свобід-
но
му чо
ловікові ли
чить не гор
-
дість, а су
покійна по
ва
га та ро
-
зум. Захо
вайте ж про
ти ньо
го ту
по
вагу і той ро
зум, щоб не ми
упо
корили йо
го, а сам він у гли
-
бині сво
го сумління по
чув се
бе
упокорен
им! Я скінчив.
Тихий шепіт вдо
во
лен
ня і ра
ді
-
с
ної рішу
чості прой
шов по гро
-
маді. За
хар сів на своє місце.
Хви
лю сто
яла мов
чан
ка на май
-
дані, по
ки Ту
гар Вовк не набли
-
зився до ра
ди.
-
Здорові бу
ли, гро
ма
до! - ска
-
зав він, до
ти
ка
ючи ру
кою сво
го
шо
ло
ма, але не зніма
ючи йо
го з
го
ло
ви.
-
Здоров будь і ти, бо
яри
не! -
відповіла гро
ма
да. Ту
гар Вовк
гор
дим, без
печ
ним пос
ту
пом ви
-
й
шов пе
ред гро
ма
ду і, лед
ве
оки
нув
ши її оком, про
го
во
рив:
-
Ви кли
ка
ли ме
не пе
ред се
бе - і
ось я. Чо
го хо
че
те від ме
не?
Слова ті ска
зані бу
ли різким,
гор
дим го
ло
сом, кот
рим бо
ярин,
оче
вид
но, хотів по
ка
за
ти гро
-
маді свою вищість. При тім він
не ди
вив
ся на гро
ма
ду, але обер
-
тав у ру
ках свій топір і не
мов
лю
бу
вав
ся блис
ком йо
го вістря
та обу
ха, по
ка
зу
ючи яв
но, що
гли
бо
ко по
горд
жує цілою тою
ра
дою.
-
Ми зак
ли
ка
ли те
бе, бо
яри
не,
пе
ред суд гро
мадський, щоб, за
-
ким осу
ди
мо твої пос
туп
ки, ви
-
слухати тво
го сло
ва. Яким пра
-
вом і в якій цілі ти ро
биш крив
-
ду гро
маді?
-
На суд гро
мадський? - повто
-
рив, не
мов за
чу
ду
ваний, Ту
гар
Вовк, обер
та
ючись ли
цем до За
-
хара.- Я кня
жий слу
га і бо
ярин.
Ніхто не має пра
ва су
ди
ти ме
не,
окрім кня
зя і рів
них мені бо
яр.
-
Про се, бо
яри
не, чий ти слу
га,
ми не бу
де
мо з то
бою спереча
-
тися,- се нас нічо
го не об
хо
дить.
А про твоє пра
во погов
оримо пі
-
з
ніше. Те
пер тіль
ки будь лас
кав
ска
за
ти нам: від
кіля прий
шов ти
в на
ше се
ло?
-
Зі сто
лич
но
го кня
жо
го міста
Га
ли
ча.
-
А хто велів тобі йти сю
ди?
-
Мій і ваш пан - князь Да
ни
ло
Ро
ма
но
вич.
-
Говори про се
бе, а не про нас,
бо
яри
не! Ми вольні лю
ди і не
зна
ємо ніяко
го па
на. А чо
го ж
ве
лів тобі твій пан іти в на
ше се
-
ло?
Лице бо
яри
на об
ли
ло
ся черво
-
ною пас
му
гою злості при тих
сло
вах За
ха
ра.
Хвилю він ва
гу
вав
ся, чи від
по
-
ві
дати дальше на йо
го допи
ту
-
ва
ння, далі по
га
му
вав свій нев
-
часний по
рив.
-
Він велів мені бу
ти сто
ро
жем
йо
го зе
мель і йо
го підда
них, во
є
-
во
дою і на
чальни
ком Ту
холь
-
щини і дав мені і моїм по
темкам
у вічне посідан
ня ту
хольські зе
-
млі в на
го
ро
ду за мою вірну слу
-
ж
бу. Ось йо
го гра
мота, йо
го пе
-
чать і підпис!
При тих сло
вах бо
ярин гор
дим
ру
хом ру
ки вий
няв із-за широ
-
кого ремінно
го по
яса кня
жу гра
-
моту і підняв її вго
ру, по
казуючи
гро
маді.
-
Сховай свою гра
мо
ту, бояри
-
не,- ска
зав спокійно За
хар,- ми
не вміємо її чи
та
ти, а пе
чать то
-
го кня
зя для нас не за
кон. Рад
ше
сам ти ска
жи нам, хто се та
кий
той твій князь?
-
Як то? - крик
нув зди
во
ва
ний
бо
ярин,- Ви не знаєте кня
зя Да
-
нила?
-
Ні, не знаємо ніяко
го кня
зя.
-
Володаря всіх зе
мель, усіх
осель і міст від Са
ну аж до Дні
-
пра, від Кар
пат аж до ус
тя Бу
гу?
-
Ми не ви
да
ли йо
го ніко
ли, і у
нас він не во
ло
дар. Ад
же пас
тух,
во
ло
дар ота
ри, сте
ре
же її від во
-
вка, го
нить її в спе
ку по
луд
ня до
хо
лод
но
го по
то
ку, а в хо
лод ночі
до теп
лої, без
печ
ної ко
ша
ри. А
князь чи ро
бить се зі своїми під
-
владними?
-
Князь ро
бить з ни
ми ще бі
ль
-
ше,- відповів бо
ярин.- Він дає їм
мудрі пра
ва і муд
рих суд
дів, по
-
си
лає їм своїх вірних слуг, аби
бо
ро
ни
ли їх від во
ро
га.
-
Не по правді ска
зав ти се, бо
я
-
рине,- замітив стро
го За
хар.-
Бач, сон
це на небі зак
ри
ло своє
яс
не ли
це, щоб не слу
хати твоїх
кри
вих слів! Мудрі пра
ва наші
по
хо
дять не від тво
го кня
зя, а
від дідів і батьків на
ших. Муд
-
рих суддів кня
жих ми не ви
да
ли
досі і жи
ли ти
хо, в згоді й ладі,
су
дя
чись самі гро
мадським ро
-
зумом. Батьки наші здав
на вчи
-
ли нас: один чо
ловік - ду
рень, а
гро
мадський суд - спра
вед
ли
вий
суд. Без кня
жих воєвод жи
ли
наші батьки, жи
ли й ми досі, і, як
ба
чиш, ха
ти наші не попусто
ше
-
ні, і діти наші не за
брані до во
-
рожої не
волі.
-
Так бу
ло досі, але відте
пер не
так бу
де.
-
Як бу
де відте
пер, сього ми не
знаємо, і ти, бо
яри
не, не знаєш.
Од
но ще тільки ска
жи нам: твій
князь чи спра
ве
дли
вий чо
ловік?
-
Весь світ знає і по
див
ляє йо
го
спра
вед
ливість.
-
То він, пев
но, і те
бе вис
лав,
щоб ти в на
ших го
рах насаджу
-
вав спра
вед
ливість?
Боярин змішав
ся сим прос
тим
пи
тан
ням, але по хви
ле
вім ваго
-
ванню ска
зав:
-
Так.
-
А як ду
маєш, бо
яри
не, чи
спра
вед
ли
вий мо
же неспра
ве
д
-
ли
во крив
ди
ти своїх під
вла
д
-
них? Бо
ярин мов
чав.
-
Чи мо
же він несп
ра
вед
ли
ви
ми
пос
туп
ка
ми на
са
ди
ти в їх сер
ця
спра
вед
ливість і, крив
дя
чи їх,
з'єдна
ти для се
бе їх лю
бов і по
-
вагу?
Боярин мов
чав, гра
ючись віс
т
-
рям свой
ого то
по
ра.
-
Гляди ж, бо
яри
не,- закінчив
За
хар.- Ус
та твої мов
чать, але
сумління твоє ка
же, що се не мо
-
же бу
ти. А прецінь же твій спра
-
ведливий князь зро
бив се з на
-
ми, з на
ми, кот
рих він не ба
чив і
не знає, кот
рих доб
ром і щас
тям
він не тур
бується, котрі йо
му не
вчи
ни
ли нічо
го зло
го, але, на
-
впаки, що
ро
ку скла
да
ють йо
му
ба
га
ту да
ни
ну. Як він міг се зро
-
бити, бо
яри
не?
Тугар Вовк блис
нув гнівно очи
-
ма на За
ха
ра і ска
зав:
-
Плетеш дур
ниці, ста
рий. Кня
-
зь ніко
го не мо
же скривдит
и!
-
А прецінь нас скрив
див, отою
са
мою гра
мо
тою, кот
рою ти так
хва
лиш
ся! Бо зва
жай ли
шень: чи
не скрив
див би я те
бе, як
би без
твоєї волі зняв із те
бе отой бли
-
с
ку
чий пан
цир і дав йо
го мой
-
ому си
нові? А та
ке са
ме діло зро
-
бив твій князь із на
ми. Що для
те
бе пан
цир, то для нас зем
ля й
ліс. Від віків ми вжи
ва
ли їх і бе
-
рег
ли, як ока в го
лові,- а тут на
-
раз при
хо
диш ти в імені сво
го
кня
зя і ка
жеш:
«Се моє! Мій князь дав мені се в
над
го
ро
ду за мої ве
ликі заслуг
-
и!» І про
га
няєш на
ших пас
тухів,
уби
ваєш на
шо
го лі
сни
чо
го на
на
шій власній землі! Ска
жи ж,
чи мо
же
мо ми ува
жа
ти тво
го
кня
зя спра
вед
ли
вим чо
ловіком?
-
Ти по
ми
лив
ся, стар
че! - ска
зав
Ту
гар Вовк.- Усі ми - вла
сність
кня
зя, зі всім, що маємо, з худо
-
бою й зем
лею. Князь один віль
-
ний, а ми йо
го невільни
ки. Йо
го
лас
ка - то на
ша во
ля. Він мо
же
зр
о
би
ти з на
ми, що хо
че.
Мов удар обу
ха в тім'я, так ог
-
лу
ши
ли ті сло
ва За
ха
ра Бе
р
ку
та.
Він по
хи
лив свою си
ву го
ло
ву
до
до
лу і дов
гу хви
лю мов
чав, не
зна
ючи, що й ка
за
ти. Мертвець
-
ки по
ну
ро мов
ча
ла й уся грома
-
да. Вкінці За
хар ус
тав. Ли
це йо
го
яс
ніло. Він підніс ру
ку до
го
ри,
до сон
ця.
-
Сонце пре
яс
не! - ска
зав він.-
Ти бла
гот
вор
не, вольне світи
ло,
не слу
хай тих огид
них слів, які
осмілив
ся сей чо
ловік ска
за
ти
пе
ред твоїм ли
цем! Не слу
хай їх,
за
будь, що во
ни ска
зані бу
ли на
нашій, досі й по
мис
лом та
ким не
оск
вер
неній землі! І не ка
рай
нас за них! Бо без
кар
но ти не
про
пус
тиш їх, то знаю. І ко
ли
там -
у тім Га
личі, дов
ко
ла кня
зя
нап
ло
ди
лось ба
га
то та
ких лю
-
дей то ти зітри їх із ли
ця землі,
але за ка
ру не по
гу
би ра
зом із
ни
ми всього на
шо
го на
ро
ду!
І по сім За
хар ус
по
коївся, сів і
знов звер
нув
ся до бо
яри
на.
-
Ми чу
ли, бо
яри
не, твоє пере
-
конання,- ска
зав він,- не повто
-
ряй йо
го дру
гий раз пе
ред на
ми,
не
хай во
но при тобі ли
шається.
Пос
лу
хай же те
пер, яка на
ша
дум
ка про тво
го кня
зя. Послу
-
хай і не прогнівай
ся! Сам бачиш
і знаєш, що вітця й опіку
на ми в
нім ба
чи
ти не мо
же
мо. Отець
знає свою ди
ти
ну, її пот
ре
би й
ба
жан
ня, а він не знає нас і не
хо
че зна
ти. Опікун бе
ре
же сво
го
підруч
но
го від во
ро
га і від уся
-
кої шко
ди,- князь не бе
ре
же нас
ні від сльоти, ні від тучі, ні від
гра
ду, ні від мед
ве
дя,- а се наші
найгірші воро
ги. Він, щоп
рав
да,
го
ло
сить, що бе
ре
же нас від на
-
падів угор
ських во
яків. Але як
бе
ре
же нас? На
си
ла
ючи на нас
іще гірших во
рогів, ніж уг
ри, -
своїх не
си
тих бо
яр з їх дру
жи
-
нам
и. Угрії на
па
дуть, за
беруть,
що мож
на, і підуть; бо
ярин як
на
па
де, то вже й ося
де, і не вдо
-
во
литься ніяки
ми до
би
чами, а
рад би нас усіх навіки по
робити
ра
ба
ми. Не вітцем і опіку
ном ми
вва
жаємо тво
го кня
зя, але ка
-
рою бо
жою, зісла
ною на нас за
гріхи наші, від якої му
си
мо ві
д
-
ку
пуватися щорічни
ми да
ни
на
-
ми. Чим мен
ше ми про нього
зна
ємо, а він про нас, тим ліпше
для нас. І ко
би вся на
ша Русь мо
-
г
ла поз
бу
ти
ся сьогодні йо
го з
усі
ма йо
го ва
та
га
ми, то, пев
но,
бу
ла би ще щас
ли
ва і ве
ли
ка!
З див
ним чут
тям у серці слу
хав
Ту
гар Вовк тих га
ря
чих слів ста
-
рого бесідни
ка.
Хоч ви
хо
ва
ний при княжім дво
-
рі і зіпсо
ва
ний гнил
лю та підло
-
тою, він усе-та
ки був ри
цар, во
-
як, чо
ловік і му
сив відчу
ти сер
-
цем хоч крих
ту то
го чут
тя, яке
так сильно порушувал
о сер
це
За
ха
ра Беркут
а. А при тім же він
да
ле
ко не по щирій совісті ви
-
повідав упе
ред свої сло
ва про
необмежену власть кня
зя; йо
го
ду
ша й са
ма не раз бун
ту
ва
ла
ся
про
ти тої власті, а тут він тільки
хотів зас
ло
ни
ти по
ка
зом на кня
-
жу власть свої власні за
ба
ги та
-
кої ж власті. Не ди
во, що сло
ва
Захара Бер
ку
та за
па
ли йо
му
гли
б
ше в ду
шу, ніж він сам то
го
ба
жав. Він пер
ший раз зі щи
рим
по
ди
вом гля
нув на нього, але за
-
разом і жаль йо
му зро
би
ло
ся то
-
го ве
лет
ня, яко
го упа
док, по йо
-
го думці, був близький і немину
-
чий.
-
Старче, стар
че,- ска
зав він,-
жаль мені тво
го си
во
го во
лосся і
тво
го мо
ло
де
чо
го сер
ця. Дов
гий
час про
жив ти на світі, здається
навіть, що за
над
то дов
гий!
Живучи сер
цем у дав
нині і в га
-
рячих ду
мах мо
ло
дості, пе
рес
тав
ти ро
зуміти нові, те
перішні ча
-
си, їх пог
ля
ди та пот
ре
би. Те, що
бу
ло дав
но, не му
сить бу
ти й те
-
пер, ані ві
чно. Все, що жи
ве,- пе
-
ре
жи
вається. Пе
ре
жи
ли
ся й твої
мо
ло
дечі ду
ми про сво
бо
ду. Ва
-
ж
кі те
пер ча
си над
хо
дять, стар
-
че! Во
ни до
ма
га
ються ко
нечно
од
но
го сильно
го володар
я в на
-
шім краю, кот
рий би в од
нім
осе
ред
ку згро
мадив і в свою ру
-
ку уняв усю си
лу ціло
го наро
ду
для обо
рони йо
го пе
ред воро
-
гом, що над
тя
гає зі схо
ду сон
ця.
Ти, стар
че, не знаєш усьо
го то
го,
і тобі здається, що давні ча
си ще
три
ва
ють.
-
І тут ти по
ми
лив
ся, бо
яри
не,-
ска
зав За
хар Бер
кут.- Не по
до
ба
ста
ро
му вда
ва
ти
ся в мо
лоді мрії,
а на су
часність жму
ри
ти очі. Але
ж тричі не по
до
ба йо
му поміту
-
ватися доб
рим для то
го, що во
-
но ста
ре, а ха
па
ти за ли
хе для
то
го, що во
но но
ве. Се зви
чай
мо
ло
диків, і то зле ви
хо
ва
них
мо
лодиків. Ти за
ки
даєш мені,
що я не знаю то
го, що діється
дов
ко
ла нас. А тим ча
сом не зна
-
ти ще, хто з нас двох біль
ше й
док
ладніше се знає. Ти на
тяк
нув
мені на страш
ного во
ро
га, що
гро
зить нам зі схо
ду сон
ця, і ви
-
словив дум
ку, що наб
ли
жен
ня
то
го во
ро
га ви
ма
гає згрома
д
же
-
н
ня всієї на
род
ної си
ли в од
них
ру
ках. Те
пер я ска
жу тобі, що я
знаю про то
го во
ро
га. Прав
да,
бо
яри
не, до те
бе вчо
ра прибіг
кня
жий післа
нець, який опо
ві
с
-
тив те
бе про но
вий на
пад стра
-
ш
них мон
голів на на
шу країну,
про те, що во
ни по дов
гім опорі
зай
ня
ли Київ, і зруйнув
али йо
го
дот
ла, і те
пер ве
ли
чез
ною хма
-
рою тяг
нуть на наші чер
во
но
-
руські землі. Ми, бо
яри
не, зна
ли
се ще пе
ред тиж
нем і зна
ли про
кня
жо
го післан
ця, вип
рав
ле
но
го
в отсі сто
ро
ни, та про йо
го вісті.
Кня
жий післа
нець при
був піз
не
-
нь
ко - наші післа
н
ці да
ле
ко ско
-
рі
ше хо
дять. Мон
го
ли дав
но вже
зап
овенили на
шу Чер
во
ну Русь,
по
ни
щи
ли ба
га
то го
родів і сіл і
роз
ді
ли
ли
ся на дві ріки. Од
на
пішла на захід, ма
буть, під Су
до
-
мир, у польську країну, а дру
га
йде горі до
ли
ною Стрию в наші
сто
ро
ни. Прав
да, бо
яри
не, що ти
ще не знав сього?
Тугар Вовк з по
ди
вом, май
же зо
стра
хом, глядів на ста
рог
о Заха
-
ра.
-
А відки ти се анаєш, стар
че? -
за
пи
тав він.
-
Я й се ска
жу тобі, щоб ти знав,
яка си
ла в гро
ма
дах і в їх воль
-
нім со
юзі. Зі всіми підгірськи
ми
гро
ма
да
ми ми стоїмо в зв'язку:
во
ни обов'язані нам, а ми їм до
-
косити якнайш
видше всякі вісті,
важні для гро
мадсько
го жит
тя.
Підгірсь
кі ж гро
ма
ди сто
ять у
зв'язках з дальши
ми, покутськи
-
ми та подільськи
ми, тож про
все, сяк чи так важ
не для нас, що
діється на нашій Чер
воній Русі,
йде блис
кав
кою вість від гро
ма
-
д
и до гро
ма
ди.
-
Що вам з вістей, ко
ли по
мог
ти
собі не мо
же
те! - згірдно бурк
-
нув бо
ярин.
-
Правду ска
зав ти, бо
яри
не,-
су
м
но відповів За
хар.- Подільсь
-
кі та по
кутські гро
ма
ди не мо
-
жуть до
по
мог
ти со
бі, бо во
ни
об
дерті та обез
си
лені кня
зя
ми
та бо
яра
ми, які не поз
во
ля
ють
їм ма
ти своє оруж
жя, ані вправ
-
лятися в ро
б
лен
ню ним. От і ба
-
чиш, бо
яри
не, що се зна
чить:
єди
нити си
лу на
ро
ду в од
них
ру
ках!
Щоби з'єди
ни
ти в од
них ру
ках
си
лу на
ро
ду, тре
ба ослаб
ити си
-
лу на
ро
ду. Щоб од
но
му на
да
ти
ве
ли
ку власть над на
ро
дом, тре
-
ба кождій гро
маді відібра
ти її
сво
бо
ду, тре
ба роз
би
ти громад
-
ські зв'язки, обезоружити гро
-
ма
дські ру
ки. А тоді вся
ким мон
-
голам од
вер
та до
ро
га в на
шу
кра
їну. Бо пог
лянь те
пер на ка
-
шу Русь!
Твій влад
ник, твій мо
гучий
князь Да
ни
ло про
пав десь без
-
вісти. Замість обер
ну
ти
ся до
сво
го на
ро
ду, відда
ти йо
му йо
го
сво
бо
ду і зро
би
ти з нього жи
ву,
не
по
бор
ну за
по
ру про
ти мон
-
гольського наїзду, він, по
ки мо
-
н
го
ли руй
ну
ють йо
го край, по
-
біг до угорсько
го ко
ро
ля, у ньо
-
го бла
га
ючи по
мочі. Але уг
ри не
пок
вапні по
ма
га
ти нам, хоч і їм
са
мим гро
зить та са
ма на
ва
ла.
Те
пер твій
Данило щез десь, і, хто знає, мо
-
же, не
за
дов
го йо
го побач
ите в
та
борі мон
гольсько
го ха
на яко
йо
го вірно
го піддан
ця, щоб ці
-
ною не
волі й по
ни
жен
ня пе
ред
сильнішим ку
пит
и собі власть
над слаб
ши
ми.
Боярин слу
хав то
го оповідан
ня,
і вже го
ло
ва йо
го по
ча
ла уклада
-
ти
пла
ни: що діяти? Як викори
-
стати та
ку по
ру?
-
Так, ка
жеш, мон
го
ли гро
зять
на
па
дом і от
сим го
рам?
Захар якось зна
чу
чо всміхнув
ся
на те за
пи
тан
ня:
-
Грозять, бо
яри
не.
-
І що ж ви ду
маєте ро
би
ти?
Підда
ва
ти
ся чи бо
ро
ни
ти
ся?
-
Піддаватися їм не мож
на, бо
всіх, хто їм піддається, же
нуть
во
ни на служ
бу, і то в перші ря
-
ди, в най
тяжчі бої.
-
Значить, ви хо
че
те борони
-
тись?
-
Що си
ла на
ша, спро
буємо зро
-
бити.
-
Коли так, то прийміть ме
не за
сво
го воєво
ду. Я вас по
веду до
бою про
ти мон
голів!
-
Постій, бо
яри
не, ми ще не дій
-
шли до ви
бо
ру воєво
ди. Ти ще
не ви
тол
ку
вав
ся зі своїх поступ
-
ків у нашій гро
маді. Твою щи
ру
во
лю до служ
би гро
маді ми при
-
й
ме
мо, але батьки наші каза
ли
нам, що до чис
то
го діла тре
ба й
чис
тих рук. А чи бу
дуть твої ру
-
ки чисті до та
ко
го діла, бояри
-
не?
Тугар Вовк змішав
ся тро
хи та
-
ким наг
лим зво
ро
том, а далі ска
-
зав:
-
Старче, гро
ма
до,- по
киньмо
да
вні ура
зи! Во
рог збли
жа
є
ться,
з'єднай
мо свої си
ли про
ти ньо
-
го! Доправдую
чись своєї ура
зи,
ви мо
же
те ли
ше пош
ко
ди
ти ді
-
лу, а хісна ніяко
го собі не до
бу
-
де
те.
-
Ні, бо
яри
не, не го
во
ри сього!
Не своєї ура
зи ми доправ
д
у
є
-
мось
, але са
мої прав
ди. Не
пра
в
-
дою прий
шов ти до нас, бо
яри
-
не, не по правді пос
ту
пав з на
-
ми,- і як же ми мо
же
мо по
вірити
тобі на
чальство над со
бою в ві
й
-
ні з мон
го
ла
ми?
-
Старче, ти, ба
чу, зав
зяв
ся роз
-
д
ра
ту
ва
ти ме
не?
-
Боярине, ува
жай, що тут суд
гро
мадський, а не за
ба
ва! Ска
жи
мені: осіда
ючи на ту
хольській
зе
млі, чи хотів ти бу
ти чле
ном
гро
ма
ди, чи ні?
-
Я прис
ла
ний сю
ди кня
зем як
воєво
да.
-
Ми ска
за
ли тобі, що не при
-
знаємо пра
ва тво
го над на
ми, а
особ
ли
во пра
ва на на
шу зем
лю.
Не ти
кай, бо
яри
не, на
ших зе
-
мель і на
ших лю
дей, а тоді, мо
-
же, ми прий
ме
мо те
бе до своєї
гро
ма
ди як рівно
го між рівних.
-
От як! - скрик
нув гнівно Ту
гар
Вовк.- Ота
ка ва
ша спра
вед
ли
-
вість! То я мав би нехтува
ти
кня
жу лас
ку, а допрошувати
ся
лас
ки від смер
дів?
-
Що ж, бо
яри
не, інак
ше ти не
мо
жеш бу
ти на
шим громадяни
-
ном, а не на
леж
но
го до гро
ма
ди
гро
ма
да й тер
піти у се
бе не схо
-
че.
-
Не схо
че терпіти? - насмішли
-
во скрик
нув Ту
гар Вовк.
-
Батьки наші ка
за
ли нам: шкід
-
ливого і не
потрібно
го чле
на
гро
ма
ди, розбійни
ка, ко
нок
ра
да
або посторонньо
го
, що без волі
гро
ма
ди за
би
рав би гро
мадські
землі, з ро
ди
ною та
ко
го прогна
-
ти з гра
ниць громадськ
их, а дім
йо
го роз
ва
ли
ти і зрів
няти з зем
-
лею.
-
Ха-ха-ха! - за
ре
го
тав
ся силува
-
ним сміхом бо
ярин.- То ви сміли
б ме
не, кня
жо
го боярин
а, наді
-
ле
но
го кня
жою лас
кою за мої за
-
с
лу
ги, рівня
ти з розбійни
ками і
конокра
да
ми?
-
Що ж, бо
яри
не, а ска
жи сам по
совісті, чи ліпше ти по
сту
паєш з
на
ми, як розбійник? Ад
же ж зем
-
лю на
шу забир
а
єш - на
ше най
-
більше і єди
не доб
ро.
Людей на
ших го
ниш і вби
ваєш
на смерть, ху
до
бу на
шу стріля
-
єш! Чи так роб
лять чесні гро
ма
-
дя
ни?
-
Старче, по
кинь та
ку мо
ву, я її
не мо
жу слу
ха
ти, во
на на
рушає
мою честь.
-
Постій, бо
яри
не, я ще не скін
-
чив,- ска
зав спокійно За
хар Бер
-
кут.- Отеє ти зга
дав про свою
честь і раз у раз го
во
риш про
свої ве
ликі зас
лу
ги. Будь лас
кав,
ска
жи нам, які се твої зас
лу
ги,
щоб і ми мог
ли вша
ну
ва
ти їх!
-
У двад
цятьох бит
вах я проли
-
вав свою кров!
-
Кров свою про
ли
ва
ти, бояри
-
не, се ще не зас
лу
га. І роз
бійник
не раз про
ли
ває свою кров, а йо
-
го ж за те віша
ють. Ска
жи нам,
про
ти ко
го і за ким ти во
ював?
-
Проти кня
зя київсько
го, про
-
ти князів во
линських, і польсь
-
ких, і ма
зо
вецьких…
-
Досить, бо
яри
не! Ті війни - се
ганьба, не зас
лу
га, і для те
бе, і
для князів. Се чис
то розбійниць
-
кі війни.
-
Я во
ював і про
ти мон
голів над
Кал
кою.
-
І як же ти во
ював протії них?
-
Як то як? Так, як по
ви
нен був
во
юва
ти, не всту
па
ючись із міс
-
ця, по
ки, ра
не
ний, не дістав
ся до
не
волі.
-
Отеє ти доб
ре ска
зав,- не зна
є
-
мо тільки, чи се прав
да.
-
Як не знаєте, то й не мішайте
-
ся в те, чо
го не знаєте.
-
Постій, бо
яри
не, не насміхай
-
ся над на
шим нез
нан
ням. Поста
-
раємось пе
ре
ко
на
ти
ся.
І за тим сло
вом За
хар ус
тав і,
звер
та
ючись до гро
ма
ди, ска
зав:
-
Чесна гро
ма
до, ви чу
ли при
-
знання бо
яри
на Ту
га
ра Во
вка?
-
Чули.
-
Чи мо
же хто свідчить за ним
або про
тив нього?
-
Я мо
жу! - оз
вав
ся го
лос із на
-
роду. Мов стрілою пораже
ни
й,
стре
пе
нув
ся бо
ярин на той го
-
лос і пер
ший раз уваж
но, з яко
-
юсь три
во
гою пог
ля
нув на гро
-
маду.
-
Хто мо
же свідчи
ти, не
хай вий
-
де пе
ред гро
ма
ду і свід
чить,-
ска
зав За
хар.
Перед гро
ма
ду вий
шов не ста
-
рий ще чо
ловік, каліка, без ру
ки
і но
ги, навх
рест пе
ре
каліче
ний.
Ли
це йо
го бу
ло по
ри
т
е глибоки
-
ми
шра
ма
ми. Се був Митько Во
-
як, як зва
ла йо
го гро
мада. Пе
ред
кілько
ма літа
ми зай
шов він до
гро
ма
ди на кулі, розповіда
ючи
страшні вісті про мон
голів, про
бит
ву над Кал
кою, про по
гром
руських князів і про смерть тих,
що діста
ли
ся до не
волі, а потім
під час обіду мон
гольських пол
-
ко
водців бу
ли уду
шені під до
ш
-
ками, на яких мон
го
ли засіли до
уч
ти. Він, Митько, та
кож був у
тій битві в дру
жиш од
но
го бо
-
яри
на і ра
зом з ним дістав
ся до
не
волі, з якої потім якимсь чу
-
дом уй
шов. Дов
го блу
кав він по
се
лах і містах свя
тої Русі, по
ки
вкінці не зай
шов і до Тухлі. Тут
йо
му сподобал
ося жи
ти, а що
своєю од
ною ру
кою вмів плестіг
скусні коші і знав ба
га
то пісень
та оповідань про да
лекі краї, то
гро
ма
да прий
ня
ла йо
го р свої
чле
ни, жи
ви
ла йо
го і зо
дя
га
ла за
чер
гою, за
гально люб
ля
чи і по
-
ва
жа
ючи йо
го за ра
ни, по
не
сені
в війні з наїзни
ком, і за йо
го чес
-
ний, ве
се
лий ха
рак
тер. Отой-то
Митько те
пер вий
шов свідчи
ти
протії бо
яри
на.
-
Скажи нам, Во
яче Митьку,- по
-
чав пи
та
ти йо
го За
хар,- ти зна
-
єш сього бо
яри
на, про
ти ко
тро
-
го хо
чеш свідчи
ти?
-
Знаю,- відповів твер
дим голо
-
сом Митько.- В йо
го дру
жині я
слу
жив і був у битві над Кал
кою.
-
Яке ж свідоцт
во хо
чеш ти зло
-
жити про
ти нього?
-
Мовчи, підлий ра
бе! - скрик
-
нув, побліднівши, бо
ярин.- Мов
-
чи, а то тут бу
де й ко
нець твоє
-
му нуж
ден
но
му жит
тю!
-
Боярине, я те
пер не раб твій,
але вільний гро
ма
дя
нин, і тіль
-
ки моя гро
ма
да мо
же веліти ме
-
ні мов
ча
ти. Я досі мов
чав, але
те
пер мені ве
лять го
во
ри
ти. Че
-
с
на гро
ма
до! Свідо
ц
т
во моє про
-
ти бо
яри
на Ту
га
ра Вов
ка ве
лике
і страш
не: він зра…
-
Мовчав досі, то мов
чи й далі! -
рев
нув бо
ярин, блис
нув топір, і
Митько Во
як з роз
лу
па
ною го
-
ло
вою, ок
ро
вав
ле
ний упав додо
-
лу.
Охнула гро
ма
да і зірва
ла
ся на
но
ги. Страш
ний крик за
лу
н
ав
до
в
ко
ла:
-
Смерть йо
му! Смерть! Він зга
-
нь
бив святість су
ду! На раді за
-
бив му
жа на
шо
го!
-
Смерди по
гані! - скрик
нув до
них бо
ярин.- Не бо
юсь вас! От
так бу
де кож
до
му, хто пова
жи
-
ть
ся торк
ну
ти ме
не чи ру
кою,
чи сло
вом. Гей, мої вірні слу
ги,
сю
ди, до ме
не!
Лучники і топірни
ки, хоч самі
бліді й трем
тючі, обсту
пи
ли
бо
-
ярина. Грізний, чер
во
ний з лю
-
тості, сто
яв він по
се
ред них з
кро
ва
вим то
по
ром у руці. На
знак Захара гро
ма
да втих
ла.
-
Боярине,- ска
зав За
хар,- ти
сме
р
тельно про
ви
нивсь про
ти
бо
га і гро
ма
ди. Ти на суді за
бив
свідка, на
шо
го гро
мадянина. Що
він хотів про
ти те
бе свідчи
ти,
ми не дізна
лися і не хо
че
мо зна
-
ти,- не
хай твоя совість су
дить
те
бе. Але своїм убійством ти
при
з
нав
ся до ви
ни і по
пов
нив
но
ву ви
ну. Гро
ма
да не мо
же те
-
бе терпіти на своїй землі. Відда
-
лися з-між нас! За три дні від
-
нині прий
дуть наші лю
ди, щоб
роз
ва
ли
ти твій дім і заг
ла
ди
ти
навіть слід тво
го бут
тя у нас.
-
Нехай при
хо
дять! - крик
нув лю
-
то бо
ярин.- По
ба
чи
мо, хто чий
слід заг
ла
дить. Я плюю на ваш
суд! Рад по
ба
чи
ти то
го, хто при
-
с
ту
пить до мо
го до
му! Ану, мої
слу
ги, ходімо з сього погано
го
збо
ру!
Боярин відда
лив
ся зі своїми
слу
га
ми. Дов
гий час сто
яла мов
-
чанка в зборі.
Молодці ви
нес
ли кро
ва
ве тіло
Митька Во
яка.
-
Чесна гро
ма
до,- ска
зав За
хар,-
чи во
ля ва
ша пос
ту
пи
ти з бо
-
ярином Ту
га
ром Вовком так, як
батьки наші веліли пос
ту
па
ти з
та
ки
ми людьми?
-
Так, так! - за
гу
ла гро
ма
да.
-
Кого ж ви
би
раєте до сповнен
-
ня гро
мадської волі? Виб
рано
де
сять мо
лодців, між ни
ми й Ма
-
к
си
ма Бер
ку
та. Важ
ко бу
ло Мак
-
си
мові прий
ма
ти сей вибір. Хоч і
як не
на
вис
ний був йо
му бо
ярин,
але все-та
ки він був віт-цем тої,
кот
ра мов ча
ром опану
вала йо
го
сер
це і йо
го ми
слі, за кот
ру він
віддав би був жит
тя. А те
пер, о
го
ре, і во
на бу
ла засу
джена, без
-
вин
но, за бать
кову про
ви
ну. Але
про
те Максим не від
пи
рав
ся від
вибор
у. Хоч і як тяж
ке для ньо
го
бу
ло зав
дан
ня спов
ни
ти грома
д
-
с
ь
кий за
суд, усе-та
ки він у гли
-
бині сво
го сер
ця ра
ду
вав
ся ним:
ад
же ж при тій на
годі він по
ба
-
чить її! А мо
же, йо
му удасться
як-не
будь потіши
ти її, зла
го
ди
-
ти хоть своєю щирістю ост
рий
за
суд гро
ма
ди!..
А тим ча
сом ра
да гро
мадська
йшла далі своєю чер
гою. При
-
кли
кано післанців від сторонсь
-
ких гро
мад, щоб і з ни
ми нара
-
дитись над тим, як боронит
ися
про
ти на
па
ду мон
голів.
-
Зруйновані ми,- го
во
рив пі
-
сла
нець підгірських гро
мад.- Се
-
ла наші по
па
лені, ху
до
би зрабо
-
вані, мо
лодіж ви-гиб
ла. Широ
-
кою рікою роз
ли
ли
ся по
жежі і
зни
щен
ня по Підгір'ю. Князь не
дав нам ніякої оборон
и, а бо
яри,
що тис
ли нас в ча
си спо
кою, зра
-
дили нас у пот
ребі.
Післанці з Кор
чи
на й Тус
та
ня
го
во
ри
ли:
-
Нам гро
зить за
ли
ва. По
ниж
че
Си
невідська на рівнині біліють
вже шат
ра мон
голів. Іде їх си
ла
незлічи
ма, і ми й ду
ма
ти не мо
-
жемо про бо
ротьбу й опір, але
за
би
раємо все і втікаємо в ліси
та в го
ри. Бо
яри наші за
ча
ли бу
-
ли ро
би
ти засіки на шля
ху, але
якось ва
гу
ються. Шеп
чуть лю
ди,
що хо
тять зап
ро
да
ти шля
хи на
-
ші мон
го
лам.
Післанці з інших верховинськи
-
х гро
мад го
во
ри
ли:
-
У нас уро
жаї лихі, а те
пер з до
-
лів набігло до нас ба
га
то на
роду.
Пе
ред
но
ви
нок тяж
кий. Ря
туйте
нас і на
ших го
стей, по
можіть пе
-
ре
бу
ти чор
ну го
ди
ну!
Післанці з уг
ро-руських гро
мад
ска
за
ли:
-
Чули ми, що мон
гольська за
-
лива йде в угорську країну. На
бо
га і богів батьків на
ших взи
-
ваємо вас, сусіди і брат
тя: спи
-
ніть то
ту страш
ну хма
ру, не до
-
пустіть її зва
ли
ти
ся в на
шу кр
а
-
їну! Ваші се
ла - твер
дині; ко
жда
ска
ла, кож
да де
бра ва
ша ста
не
за ти
ся
чу во
яків. А ско
ро раз во
-
ни пере
ва
ля
ться че
рез го
ри, то
вже там ніяка си
ла не спи
нить
їх, і всі ми по
гиб
не
мо мар
но. Ми
го
тові да
ти вам поміч, якої за
жа
-
даєте,- і хлібом, і людь
ми, тільки
не опус
кай
те рук, не тра
тьте на
-
дії, ста
вай
те до бою з по
га
ним
наїзни
ком!
Тоді За
хар Бер
кут ска
зав:
-
Чесна гро
ма
до, і ви, чесні по
-
сли сусідські! Всі ми тут чу
ли,
яка страш
на хма
ра йде на на
шу
країну. Воєнні си
ли ви
ступали
про
ти них і по
гиб
ли. Си
ла їх ве
-
лика, а не
щасні по
ряд
ки на на
-
ших до
лах доз
во
ли
ли їм зай
ти
аж у сер
це на
шого краю, пе
ред
поріг на
шої ха
ти. Князі й бо
яри
потра
тили
го
ло
ви або зраджу
-
ють край свій оче
ви
дяч
ки. Що
нам тут зро
би
ти? Як нам боро
-
нитися?
Я ду
мав би, що нам по
за
гра
ниці на
шої Ту
хольщи
ни уда
-
ватися не мож
на. Шлях наш при
вашій по
мочі, чесні загірні гро
-
мадяни, ми чень обо
ро
ни
мо. Але
інших шляхів ми обо
ро
ни
ти не
можем
о. Се бу
де ва
ше діло, чесні
тус
танські гро
ма
дя
ни, а ко
ли б
нам уда
ло
ся на
ше діло, то ми й
вам ра
до піде
мо до
помагати.
На те ска
за
ли тус
танські пі
-
сланці:
-
Знаємо ми, батьку За
ха
ре, що
вам ніяк іти нас бо
ро
ни
ти і ще в
тій тяжкій го
дині тре
ба, щоб ко
-
ждий по
пе
ред усього за се
бе
сто
яв. Але зваж
те ли
ше, що наші
гро
ма
ди не такі щас
ливі, як ва
-
ша, що бо
яри заб
ра
ли нас у ру
ки
і во
ни дер
жать сто
ро
жу над за
сі
-
ка
ми й про
хо
да
ми. А як во
ни
схо
тять ви
да
ти їх мон
го
лам, то
що ж ми по
ра
ди
мо? Лиш од
но
го
ми надіємось, і се мо
же ще спа
-
сти нас: що мон
го
ли не підуть
на ваш шлях і що в такім разі ви,
за
без
пе
чив
ши свій шлях вар
-
тою, бу
де
те мог
ли ру
ши
ти нам
на поміч.
-
Ей, гро
ма
дя
ни, гро
ма
дя
ни,-
су
мо
ви
то, але і з до
ко
ром ска
зав
За
хар,- і си
ла, ба
читься, у вас у
ру
ках, і ро
зум у го
лов
ах, як у
мужів, а бесіда ва
ша ди
ти
ня
ча!
Покладаєте надію на «мо
же» та
на «хто знає». Ад
же ж, сьо
го бу
-
дь
те певні, що ско
ро нам не гро
-
зи
ти
ме не
без
пе
ка, то ми всею
гро
ма
дою прий
де
мо вам на по
-
міч. Але по
пе
ред усього вам на
-
ле
жа
лось би за
без
пе
чи
ти се
бе
про
ти ва
ших влас
них во
рогів -
бо
яр. До
ки в їх ру
ках засіки і
про
хо
ди, до
ти ви й дих
нути без
-
печ
но не мо
же
те. Ко
ждої хвилі
сей пре
хитрий рід мо
же про
да
ти
вас. По
ра вам не дріма
ти, але
вда
ри
ти в дзво
ни і гро
ма
да
ми
пос
ки
да
ти з се
бе ті пу
та, в які
об
пу
та
ла вас боярськ
а не
ситість
і кня
жа сва
во
ля. По
ки сього не
бу
де, по
ти й ми не змо
же
мо до
-
по
мог
ти вам.
Сумно по
хи
ли
ли го
ло
ви ту
ста
-
н
ські післанці на ті Захар
ові сло
-
ва.
-
Ей, батьку За
ха
ре,- ска
за
ли во
-
ни,- знаєш ти на
ших гро
мадян, а
го
во
риш, не
мов
би зовсім не
знав їх. Зла
ма
на у них дав
ня від
-
вага, при
топ
та
на їх во
ля. За
твою ра
ду дя
куємо тобі і пере
-
дамо її на
шим гро
ма
дам, але чи
підуть во
ни за нею?.. Ей, ко
би ти
був між ни
ми і сказав їм своє
сло
во!
-
Невже ж та
ки, чесні сусіди,
моє сло
во у ва
ших гро
ма
дян мо
-
же ма
ти більшу ва
гу, ніж їх влас
-
на пот
ре
ба, ніж їх влас
ний ро
-
зум? Ні! Ко
ли б так бу
ло, то нічо
-
го вже й моє сло
во вам не помо
-
же, то вже про
па
ли наші громад
-
и, про
па
ла на
ша Русь.
Сонце геть-геть уже схи
ли
ло
ся
з по
луд
ня, ко
ли тухо
ль
сь
к
а гро
-
мада по скінченій раді вер
та
ла
до се
ла. Без радісних співів і ви
-
криків, сум
но, по
ва
гом ішли ста
-
рі й мо
лоді, повні важ
ких дум.
Що то при
не
суть їм бу
дущі дні?
Післанці сто
ронських гро
мад,
підне
сені на дусі й заохоч
ені, по
-
розходилися.
Тільки коп
не зна
ме
но, знак си
-
ли і зго
ди гро
мадської, по
вівало
ви
со
ко і ве
се
ло в повітрі, і весня
-
не не
бо ясніло пре
чистим бла
-
китом, не
мов не ба
ча
чи зем
ної
жур
би та три
вог
и.
ІV
Широкою рікою пли
ли по Русі
по
жежі, руїна та смерть. Стра
ше
-
н
на мон
гольська ор
да з дале
кої
сте
по
вої Азії на
летіла на на
шу
країну, щоб на довгі віки в самім
ко
рені підтятії її си
лу, роз
бити її
на
род
не жит
тя. Найпер
ші міста -
Ки
їв, Канів, Пе
ре
яс
лав - упа
ли і
бу
ли зруйнов
ані до осно
в
и; їх
слідом пішли ти
сячі сіл і мен
-
ших го
родів. Страш
ний на
ча
-
льник монгольс
ький Ба
ту-хан,
проз
ва
ний Ба
тиєм, ішов на чолі
своєї стотис
ячної ор
ди, же
нучи
пе
ред со
бою вчет
ве
ро стільки
вся
ких по
лоняників, що му
си
ли
би
ти
ся за нього в пер
ших ря
-
дах,- ішов поз
довж русь
кої зе
м
-
лі, розпуск
аючи ши
роко свої за
-
го
ни і бро
дячи по коліна в крові.
Про який-будь опір на рівнім
полі ніщо бу
ло й ду
ма
ти, тим
більше, що Русь бу
ла роз'єдна
на
і роз
дерта вну
трішніми межи
-
усоби
цями.
Декуди ста
ва
ли опо
ром міща
ни
в своїх му
рах, і неприв
ичні до
ве
ден
ня пра
вильної об
ло
ги мон
-
голи му
си
ли не раз тра
ти
ти ба
-
гато ча
су, до
бу
ва
ючи брам і
мурів то
по
ра
ми. Але слабі твер
-
дині па
да
ли більше че
рез зра
ду і
підкупст
во, ніж си
лою по
бо
рені.
Ціль по
хо
ду страш
ної ор
ди бу
ли
Уг
ри, ба
га
та країна, за
се
ле
на
пле
мен
ем, спорідне
ним з монго
-
лами, від кот
ро
го ве
ли
кий Чін
-
гісхан мон
гольський до
ма
гав
ся,
щоб йо
му підда
ло
ся. Уг
ри не хо
-
тіли підда
ти
ся, і стра
шен
ний по
-
хід мон
гольської ор
ди мав їм по
-
ка
за
ти месть ве
ли
ко
го Чін
гіс
ха
-
на. З трьох боків ра
зом, пі
сля
пла
ну Ба
тия, ма
ла впас
ти ор
да
до Угор
щини: зі схо
ду в зем
лю
Се
ми
го
родську, з за
хо
ду з землі
Мо
равської і з півночі че
рез Кар
-
пати. В тій цілі ор
да поділи
ла
ся
на три часті: од
на, під про
во
дом
Кай
да
на, пішла бес
са
рабськи
ми
сте
па
ми в Воло
щину, дру
га, під
про
во
дом Пе
ти, від
діли
ла
ся від
го
ловної ор
ди в землі Во
лин
сь
-
кій і по
перек Чер
воної Русі, че
-
рез Плісн
есько, зма
га
ла до вер
-
хі
в'я ріки Дністра, щоб пе
рей
ти
її вбрід, а далі роз
лилася по Під
-
гір'ю, шу
ка
ючи про
ходів че
рез
Кар
па
ти. Взяті до не
волі місцеві
лю
ди, а та
кож де
які бояри-зра
-
дн
ики провадили
мон
голів горі
рікою Стриєм на тухольськ
ий
шлях, і вже, як го
во
ри
ли кор
-
чинські пі
сланці, їх шат
ра білі
-
ли
ся на рів
нині по
ниж
че Си
не
-
від
ська.
Вечоріло. Густі су
мер
ки ля
га
ли
на Підгір'я. Лісисті ту
хо
льські
го
ри за
ди
ми
ли
ся, мов незлічимі
вул
ка
ни, го
товля
чись ви
бу
ха
ти.
Стрий шумів по кам'яних бро
дах
і пінив
ся по зак
ру
ти
нах. Не
бо
пок
ри
ва
лось зо
ря
ми. Але й на
зе
млі, на ши
рокій надстрийські
-
й рівнині, по
ча
ли розблискува
-
тись якісь світи
ла, зра
зу де-де,
рідко, мов несміло, далі чи
м
раз
густіше, сильніше,- по
ки врешті
ціла рівни
на, як да
ле
ко око за
-
сягне, не пок
ри
ла
ся ни
ми, не
роз
жеврілася кро
ва
вим облис
-
ком.
Мов мо
ре, по
ру
ше
не лег
ким ві
-
тром, так мер
котів той об
лиск
над до
ли
ною, то живіше палах
-
котячи, то мов розпливаючи
сь у
темніючім прос
торі. Се па
ла
ли
нічні огнищ
а в та
борі мон
голів.
Але ген-ген у віддалі, де кінчи
-
лось те мер
ко
тя
че мо
ре, па
ла
ли
інші світи
ла, страшні, ши
рокі,
бу
ха
ючи ог
ня
ною за
гравою: се
горіли око
личні се
ла і сло
бо
ди,
ок
ру
жа
ючи ши
рокою ог
нен
ною
пас
му
гою мон
гольський табір.
Там бушу
в
али за
го
ни мон
голів,
ра
бу
ючи та мор
ду
ючи лю
дей,
за
би
ра
ючи в не
во
лю та ни
ща
чи
до ос
но
ви все, чо
го не мож
на бу
-
ло заб
ра
ти.
Смерком уже їха
ло вузьким
пла
єм по
верх си
невідських гір
двоє лю
да на не
ве
лич
ких, та
креп
ких гірських ко
ни
ках. Один
із їздців, муж
чи
на вже в літах,
був у ри
царськім строю, у зброї,
з ме
чем і то
по
ром, з шо
ло
мом на
го
лові і з спи
сом, прип'ятим до
кінсько
го сідла. З-під шо
ло
ма
спли
вало дов
ге і гус
те, сивіюче
вже во
лос
ся на йо
го плечі. На
-
віть густі су
мо
ро
ки, що хма
рою
ле
жа
ли на го
рах і вели
че
з
ни
ми
клу
ба
ми ко
ти
ли
ся з ярів і дебрів
чим
раз ви
ще на вер
хи, не мог
ли
на йо
го лиці зак
ри
ти ви
ра
зу
глибок
ого нев
до
во
лен
ня, гніву і
якоїсь сліпої зав
зя
тості, що щох
-
вилі ро
з
ли
вав
ся по ньому то їд
-
ким, прик
рим сміхом, то пону
-
рою хма
рою,- не
мов щось шар
-
пало йо
го сус
та
ви несподівани
-
ми су
до
рож
ни
ми ру
ха
ми і да
ва
-
ло
с
я взна
ки йо
го гар
но
му ко
не
-
ві.
Другий їздець - то бу
ла мо
ло
да,
гар
на дівчи
на, одіта в полотнян
-
у, шов
ко
ви
ми нит
ка
ми перети
-
кану оде
жу, з невеличк
им боб
-
ро
вим ков
па
ком на го
лові, що не
міг вмісти
ти в собі її ба
га
то
го,
буй
но
го золотисто-жовто
го во
-
лосся. Че
рез плечі у неї пе
реві
-
ше
ний був лук з туров
ого ро
га і
са
гай
дак зо стріла
ми, її чорні
палкі очі ластівка
ми літа
ли дов
-
ко
ла, лю
буючись рівни
ми, хви
-
ляс
ти
ми кон
ту
ра
ми верхови
ни
і
тем
но-зеленими си
тими бар
ва
-
ми лісів та по
ло
нин.
-
Що за гар
на країна, та
точ
ку! -
скрик
ну
ла во
на дзвінким, сріб
-
ним го
ло
сом, ко
ли коні їх на
хви
льку зу
пи
ни
ли
ся на крутім
пригірку, че
рез який во
ни з тру
-
дом про
би
ра
ли
ся, щоб пе
ред ці
-
л
ко
ви
тим смер
ком доїха
ти до
цілі.- Що за чу
дово гар
на країна!
- пов
то
ри
ла во
на вже тихішим,
ніж
ні
шим го
ло
сом, ози
ра
ючись
по
зад се
бе і то
ну
чи пог
ля
дом у
незг
ли
би
мо тем
них зво
рах.
-
А що за по
га
ний на
род жи
ве в
тій країні! - гнівно відрі
зав їз
-
дець.
-
Ні, та
точ
ку, сього не ка
жи! -
ска
за
ла во
на сміло, але за
раз же
якось зміша
лась і, знач
но пони
-
зивши го
лос, до
да
ла по хвилі: - Я
не знаю, але на
род ту
тешній ме
-
ні сподобався...
-
О, я знаю, що він тобі сподо
-
бався! - скрик
нув з до
ко
ром їз
-
дець.- А рад
ше, що спо
до
бав
ся
тобі один із то
го на
ро
ду - той
прок
ля
тий Бер
кут! О, я знаю, що
ти го
то
ва батька сво
го покину
-
ти
для нього, що ти перес
тала
вже лю
би
ти бать
ка для нього!
Та що діяти - та
ка вже діво
ча
вда
ча! А тільки я ка
жу тобі, дів
-
чино: не вір то
му по
верховому
блис
кові! Не вір га
дюці, хоч ко
-
раловими бар
ва
ми міниться!
-
Але ж, та
точ
ку, що за дум
ки
ши
ба
ють по твоїй го
лові! І яки
-
ми прик
ри
ми сло
ва
ми ти доко
-
ряєш мені! Я приз
на
ла
ся тобі,
що люб
лю Мак
си
ма, і при
ся
га
ла
пе
ред сон
цем, що бу
ду йо
го. Але
я ще не йо
го, я ще твоя. А хоч і
йо
го бу
ду, то не пе
рес
та
ну лю
-
бити те
бе, та
точ
ку, ніко
ли, ніко
-
ли!
-
Але ж, дур
на дівчи
но, ти не
бу
деш йо
го про се ніщо й думат
-
и! Хіба ти за
бу
ла, що ти боярськ
-
а доч
ка, а він смерд, вівчар?…
-
Ні, та
точ
ку, не го
во
ри сього!
Він та
кий ри
цар, як і інші ри
-
царі,- ні, він ліпший, сміліший і
чесніший від усіх тих бо
ярчуків,
яких я ба
чи
ла досі. Впрочім, та
-
точку, дар
ма вже відмов
ля
ти - я
при
сяг
ла.
-
Що зна
чить при
ся
га дур
ної,
осліпле
ної дівчи
ни?
-
Ні, та
точ
ку, я не дур
на і не ос
-
лі
пле
на! Не в по
риві ди
кої при
-
ст
расті, не без ва
го
ван
ня й ду
-
ман
ня я зро
би
ла се. На
віть не
без ви
щої волі, та
точ
ку!
Остатні сло
ва ска
за
ла во
на
якимсь приг
лу
ше
ним, таємни
-
чим го
ло
сом.
Боярин ціка
во обер
нув
ся до
неї:
-
Ну, а се що знов? Яка ви
ща во
-
ля спо
ну
ка
ла те
бе до та
ког
о без
-
умства?
-
Слухай, та
точ
ку,- го
во
ри
ла ді
-
в
чи
на, обер
та
ючись до ньо
го та
звільня
ючи в їзді.- Вночі пе
ред
тим днем, ко
ли ми ма
ли ру
шати
на мед
ведів, по
ка
за
лась мені в
сні моя ма
ти. Та
ка бу
ла, якою ти
опи
су
вав мені її: в білій одежі, з
роз
пу
ще
ним во
лос
сям, але з ли
-
цем рум'яним і яс
ним, мов сон
-
це, з радістю на ус
тах і з усміхом
та безмірною лю
бов'ю в яс
них
очах. Во
на прис
ту
пи
ла до ме
не з
розп
рос
тер
ти
ми ру
ка
ми і об
ня
-
ла ме
не, сильно притис
каючи до
гру
дей.
«Мамо!» - ска
за
ла я і більше не
мог
ла нічо
го ска
за
ти з ра
дості
та роз
коші, що на
пов
ня
ла цілу
мою істо
ту.
«Мирославо, ди
тя моє єди
не,-
го
во
ри
ла во
на лагідним, м'яким
го
ло
сом, що й досі трем
тить
мені в серці,- слу
хай, що я тобі
ска
жу. Ве
ли
ка для те
бе хви
ля
збли
жається, до
ню! Сер
це твоє
про
бу
диться і за
го
во
рить. Слу
-
хай сво
го се
р
ця, до
ню, і йди за
йо
го го
ло
сом!»
«Так, ма
мо!» - ска
за
ла я, трем
-
тячи з якоїсь нес
ка
зан
ної ра
-
дості.
«Благословлю ж твоє сер
це!» - І
ска
зав
ши се, во
на розвія
лася за
-
па
ху
щим ле
го
том, а я прокину
-
лась. І сер
це моє справді загово
-
рило, та
точ
ку, і я пішла за йо
го
го
ло
сом. На мені благословен
-
ство ма
ми!
-
Але ж, дур
на дівчи
но, се був
сон! Про що ти вдень ду
мал
а, те
вночі й прис
ни
лось тобі! А втім,-
до
дав бо
ярин по не
довгій хвилі,-
а втім, ти вже й не по
ба
чиш йо
го
ніко
ли!
-
Не по
ба
чу? - скрик
ну
ла жи
во
Ми
рос
ла
ва.- Чо
му не по
бач
у? Хі
-
б
а він умер?
-
Хоч би й сто літ жив, то та
ки
не по
ба
чиш йо
го, бо ми ми не
вер
не
мось уже більше в ті прок
-
ляті сто
ро
ни.
-
Не вер
не
мось? А се для чо
го?
-
Для то
го,- ска
зав бо
ярин з си
-
лу
ваним су
по
коєм,- що ті твої
до
брі лю
ди, а по
пе
ред усіх той
ста
рий чорт, батько тво
го укоха
-
ного Мак
си
ма, ух
ва
ли
ли на своїй
раді виг
на
ти нас із сво
го се
ла,
роз
ва
ли
ти наш дім і зрівня
ти
йо
го з зем
лею! Але постійте ви,
ха
мо
ве плем'я, пізнаєте ви, з
ким маєте діло! Ту
гар Вовк - се
не ту
хольський вовк, він і ту
хо
-
ль
ським мед
ве
дям зуміє пока
-
зати зу
би!
Болюче тьохну
ло в серці Миро
-
слави, ко
ли по
чу
ла ті сло
ва.
-
Вигнали нас, та
точ
ку? І за що
ж нас виг
на
ли? Пев
но, за то
го
лісни
чо
го, що ти ка
зав так неми
-
лосердно би
ти, хоч я з слізьми
бла
га
ла те
бе пус
ти
ти йо
го на
во
лю?
-
Як ти все те тя
миш! - підхо
пив
злісно Ту
гар, хоч у серці гли
бо
ко
вко
ло
ло йо
го те скар
жен
ня з уст
доньки.- О, я знаю, що ко
ли б ти
бу
ла на тій раді, то й ти бу
ла б
ста
ла за ни
ми про
тив сво
го
батька! Що ж діяти,- батько ста
-
рий, по
нурий, не вміє блис
ка
ти
очи
ма, ані зітха
ти, а тобі хочеть
-
ся не та
ко
го то
ва
ри
ша! І що з то
-
го, що батько отеє пе
ред ча
сом
по
сивів, ста
ра
ючись забезпечит
-
и твою до
лю, а той но
вий, ми
лі
-
ший, мо
лод
ший товар
иш, мо
же,
десь те
пер зі своїми ту
хольцями
руй
нує на
шу ха
ту, ос
татнє й
оди
но
ке на
ше пристано
вище на
світі!
Мирослава не ви
терпіла тих їд
-
ких до
корів,- га
рячі сльо
зи бриз
-
нули з її очей.
-
Ні, се ти, ти не лю
биш ме
не,-
ска
за
ла во
на, заливаю
чи
ся
слі
-
зь
ми,- і я не знаю, що відвер
нуло
твоє сер
це від ме
не! Я ж не да
ла
тобі ніякої при
чи
ни! Сам ти
вчив і наказ
ував мені жи
ти по
правді і го
во
ри
ти прав
ду! Нев
же
ж те
пер на
раз прав
да так ду
же
оп
ро
тивіла тобі?
Боярин мов
чав, по
хи
лив
ши го
-
лову. Во
ни збли
жа
ли
ся вже до
вер
ха го
ри і їха
ли вузькою доро
-
гою поміж висо
ки
ми
букам
и, що
зовсім зас
ло
ню
ва
ли пе
ред ни
ми
не
бо. Коні, здані на влас
ну во
лю,
самі шу
ка
ли собі стеж
ки се
ред
су
ті
нків і, зчас
та фор
ка
ючи, тю
-
пали звільна по по
хилій каме
-
нистій до
розі під го
ру.
-
Куди ж ми їде
мо, ко
ли нас
виг
на
но з Ту
хольщини? - спита
-
ла на
раз Ми
рос
ла
ва, оти
раючи
ру
ка
вом сльози і підводяч
и до
-
гори го
ло
ву.
-
В світ за очі,- відка
зав батько.
-
Ти ж ка
зав, що їде
мо до одног
-
о бо
яри
на в гос
ти
ну.
-
Правда оп
ро
тивіла мені: я ска
-
зав неп
рав
ду.
-
То ку
ди ж їде
мо?
-
Куди са
ма хо
чеш. Мені все од
-
но. Мо
же, їха
ти до Га
ли
ча, до
кня
зя, кот
ро
му я нап
рик
рив
ся і
кот
рий рад був ме
не по
з
бу
ти
ся?
О, хит
ра се шту
ка, той князь!
Використати си
лу чо
ловіка, ви
-
с
са
ти йо
го, мов спілу виш
ню, а
кістку ки
ну
ти геть -
на те він як
-
раз. І який рад був він, ко
ли я
поп
ро
сив у нього да
ро
виз
ни зе
-
млі в Тухоль
щині! «Іди,- ска
зав
мені,- не
хай ли
шень тут не ба
чу
те
бе! Йди і уг
ри
зай
ся з ти
ми
сме
р
да
ми за нуж
денну ме
жу,
лиш сю
ди не вер
тай!» Ну, що,
мо
же, їха
ти най до нього жалу
-
ватися на ту
хольців, просит
и на
-
п
ро
ти них кня
жої по
мочі?..
-
Ні, та
точ
ку! - го
во
ри
ла Миро
-
слава.- Княжа поміч зло
го не на
-
п
ра
вить, а тільки ще дуж
че по
гі
-
р
шить.
-
А ви
диш,- ска
зав бо
ярин, не
-
багато зва
жа
ючи на ос
татні сло
-
ва доньки.- Ну, а мо
же, вер
та
ти
нам до Тухлі, до тих прок
ля
тих
хлопів, до то
го чор
та Бер
ку
та, і
про
си
ти у них лас
ки, підда
ти
ся
їх карі, зрек
ти
ся сво
го бо
ярст
ва і
бла
га
ти їх, щоб нас прий
ня
ли до
своєї гро
ма
ди, як рівні рівних, і
жи
ти з ни
ми так, як во
ни,- з вів
-
цями вкупі, між вівсом і гноєм?
Постава Ми
рос
ла
ви не
замітно,
ми
мо
волі прос
ту
ва
ла
ся, ли
це її
про
яс
ню
ва
лось при тих сло
вах.
-
А як га
даєш, та
точ
ку, чи во
ни
прий
ми
ли б нас? - спи
та
л
а во
на
жи
во.
-
Хто знає! - ска
зав гризько бо
-
ярин.- Се ще як
би лас
каві бу
ли їх
хамські ве
ли
чест
ва й їх надвели
-
чество За
хар Бер
кут!
-
Таточку, а чо
му ж нам не спро
-
бувати сього? Ту-хольці не люб
-
лять неп
рав
ди; во
ни хоч і засу
-
дили нас, то, мо
же, по свойо
му
пра
ву. А мо
же… мо
же, й ти, та
то
-
чку, де
чим… своїм ост
рим по
-
ступованням при
чи
нив
ся до то
-
го? А ко
ли б лагідно, по-люд
ськи
з ни
ми…
-
Ах, бо
же, се що та
ке? - скрик
-
нула на
раз Ми
рос
ла
ва, перери
-
ваючи свої по
пе
редні міркуван
-
ня. Во
ни ста
ну
ли са
ме на верш
-
ку го
ри, і пе
ред ни
ми, мов си
лою
чарів, розкину
ла
ся ши
ро
ка
стри
й
ська до
ли
на, залит
а мо
рем
по
жеж і ог
нищ. Не
бо жевріло
кро
за
вим відблис
ком. Не
мов з
пек
ла, нес
ли
ся з до
ли
ни дивні
го
ло
си, іржан
ня ко
ней, брязкіт
зброї, пе
рек
ли
ки вартов
их, го
-
мін си
дя
чих при ог
нищах чор
-
них, кос
ма
тих лю
дей, а геть-геть
да
ле
ко роздир
аючі сер
це зой
ки
мор
до
ва
них стар
ців, жінок і ді
-
тей, в'яза
них і ве
дених у нево
лю
муж
чин, рик ско
ти
ни і хрускіт
бу
динків, що, перепа
лені, ва
ли
-
ли
ся до
до
лу, а по тім велич
езні
во
до
па
ди іс
кор, мов рої зо
ло
тис
-
тих ко
мах, зби
валися під не
бо. В
кро
ва
вім роз
блиску огнів ви
д
ні
-
ли
ся тут же, в до
лині над рі
кою,
довгі, безко
нечно довгі ря
ди чо
-
тиригран
них шатрів, пе
реділені
від се
бе ши
ро
ки
ми відсту
па
ми.
Лю
ди, мов му
раш
ки, сну
ва
ли по
-
між шат
ра
ми і громадилися ко
-
ло ог
нищ. Ми
рос
ла
ва ста
ла на
той вид мов ос
товпіла, не мо
жу
-
чи віді
р
ва
ти від нього очей. На
-
віть ста
рий, по
ну
рий бо
ярин не
міг ру
ши
ти
ся з місця, по
то
па
ю
-
чи очи
ма в тім лячнім кро
вавім
морі, лов
ля
чи но
сом за
пах гірко
-
го ди
му і крові, вслу
ху
ючись у
зміша
ний гамір, у зой
ки, сто
г
на
-
ння та радісні ок
ри
ки побіди.
Навіть коні під на
ши
ми їздця
-
ми по
ча
ли тремтіти всім тілом,
стриг
ти ву
ха
ми і фор
ка
ти ніз
д
-
ря
ми, не
мов ля
ка
ли
ся йти да
ль
-
ше
.
-
Тату, про бо
га свя
то
го, се що
та
ке? - скрик
ну
ла Мирос
лава.
-
Наші со
юз
ни
ки,- ска
зав пону
-
ро Ту
гар Вовк.
-
Ах, се му
сять бу
ти мон
го
ли,
про кот
рих прихід го
во
рив на
-
род з та
кою три
во
гою?
-
Так, се во
ни!
-
Нищителі руської землі!
-
Наші со
юз
ни
ки про
ти тих
про
к
ля
тих смердів і їх громадів
-
ства.
-
Тату, се за
ги
бель на
ша! Як не
ста
не хлопів, то хто бу
де корми
-
ти бо
яр?
-
Не бійся, не вро
ди
лась іще та
бу
ря, що зду
жа
ла б до ко
реня
зни
щи
ти те підле насіння!
-
Але ж, та
точ
ку, мон
го
ли не
ща
дять ні ха
ти, ні дво
ру, ні кня
-
зівської па
ла
ти!
Сам же ти не раз оповідав, як
во
ни по
ду
ши
ли князів під до
ш
-
ками.
-
І се доб
ре! Не
хай їх ду
шать,
тих хит
рих круків! Але бо
я
ри
на
не за
ду
ши
ли ніяко
го. Ще раз ка
-
жу тобі: се наші со
ю
з
ники!
-
Але ж, та
точ
ку, ти хотів би
вхо
ди
ти в со
юз із ти
ми дикуна
-
ми
, обаг
ре
ни
ми кров'ю на
шо
го
на
ро
ду?
-
Що ме
не се об
хо
дить, хто во
-
ни і які во
ни? Крім них, ми не
маємо ви
хо
ду. А не
хай во
ни собі
бу
дуть і самі злі ду
хи, щоб тіль
-
ки по
мог
ли мені!
Мирослава, вся бліда, тривож
-
ними очи
ма гляділа на сво
го ба
-
ть
ка. Кро
ва
вий відблиск ог
нів,
що освічу
вав око
ли
цю, ро
бив
йо
го ли
це страш
ним і ди
ким і
мер
котів на йо
го шо
ло
мі, не
мов
об
ви
вав те ли
це кро
ва
вим ві
н
-
цем. Во
ни обоє позліза
ли з ко
-
ней і, сто
ячи на гострім гре
бені
го
ри, гля
ді
ли од
не на одно
го.
-
Який ти страш
ний, та
точ
ку,-
про
ше
потіла Ми
рос
ла
ва.- Я не
пізнаю те
бе!
-
Говори сміло, го
во
ри, донеч
-
ко! - ска
зав з якимсь ди
ким на
-
смі
хом батько.- Я знаю, що ти
хотіла ска
за
ти! Ти хотіла сказа
-
ти: «Я не мо
жу дальше йти з то
-
бою, я по
ки
ну те
бе, зрад
ни
ка ві
-
тчиз
ни, а вер
ну
ся до сво
го ми
ло
-
го, до сво
го ві
р
но
го Беркута!»
Ска
жи, ска
жи се од
вер
то - і по
-
кинь ме
не. Я піду, ку
ди ве
де ме
-
не до
ля, і бу
ду до кінця жит
тя
сво
го дба
ти про твоє доб
ро!
Їдовитий го
лос бо
яри
на став
ся
при кінці якимсь м'яким, трем
-
тячим, зру
шу
ючим, так що Ми
-
ро
с
ла
ва ви
бухла голос
ним пла
-
чем і ки
ну
лась батькові на шию,
гірко ри
да
ючи.
-
Ох, та
точ
ку,- хли
па
ла во
на,- як
ти рвеш моє сер
це! Чим я так
тяж
ко про
ви
ни
ла
ся пе
ред то
-
бою? Я ж знаю, що ти лю
биш ме
-
не! Я… я не по
ки
ну те
бе ніко
ли!
Я бу
ду твоєю служ
ни
цею, твоєю
невільни
цею до ос
татнього від
-
диху, лиш не йди ту
ди, не пода
-
вай сво
го чес
но
го ім'я на вічну
га
ньбу!
Ридаючи, во
на впа
ла батькові
до ніг і обніма
ла ру
ка
ми йо
го
ко
ліна, об
ли
ва
ла слізьми йо
го
ру
ки. Не ви
дер
жав Ту
гар Вовк,
кап
ну
ли сльози з йо
го ста
рих
очей.
Він підняв Ми
рос
ла
ву і міцно
при
тис
нув її до гру
дей.
-
Доню моя,- ска
зав він лагі
д
-
но,- не жа
луй
ся на ме
не! Го
ре
на
пов
ни
ло гіркістю моє сер
це,
гні
вом на
ли
ло мої ду
ми. Але я
знаю, що твоє сер
це - щи
ре зо
ло
-
то, що ти не покин
еш ме
не в
днях три
во
ги й бо
ротьби. Ад
же
ж ми самі те
пер на світі, ні до ко
-
го нам при
хи
ли
ти
ся, ні від ко
го
жда
ти по
мочі, а тільки від се
бе
са
мих.
Вибору не маємо. Берімо поміч,
де її знай
де
мо!
-
Таточку, та
точ
ку! - го
во
ри
ла з
слізьми Ми
рос
ла
ва.- Гнів про
ти
ту
хольців засліпив те
бе і пхає
те
бе до за
ги
белі. Не
хай і так, що
ми не
щас
ливі,- а чи для то
го му
-
симо бу
ти зра
д
ни
ка
ми сво
го
краю? Ні, рад
ше зги
ну
ти нам із
го
ло
ду під пло
том!
-
Молода ти ще до
ню, га
ря
ча,
па
л
ка, і не знаєш, як сма
кує го
-
лод, як сма
кує нуж
да. Я заз
нав їх
і хо
чу обе
рег
ти те
бе від них. Не
пе
реч же мені! Хо
ди, їдьмо до ці
-
лі! Що бу
де, те бу
де, долі своєї не
об'їде
мо!
І він ско
чив на сво
го ко
ня і
шпиг
нув йо
го ост
ро
га
ми. Дарем
-
но Ми
рос
ла
ва хотіла спи
нити
йо
го - він пог
нав униз го
рою. Ри
-
даючи, по
да
ла
ся за ним і во
на. В
своїй непохитні
й ди
тячій вірі
во
на все ще ду
ма
ла, що змо
же
охо
ро
ни
ти батька від за
ги
белі,
від віко
вис
тої ганьби - від зра
ди
сво
го краю. Во
на, бід
на, й не
зна
ла, як гли
бо
ко її батько був
уже заст
ряг у тім огиднім багні,
як без
по
во
рот
но він уже впав у
бе
зод
ню, так, що для нього спра
-
вді не бу
ло іншо
го виход
у, як па
-
да
ти глиб
ше, аж до дна.
Чим дальше з'їзди
ли в до
ли
ну,
тим густіше пітьма об
капувала
їх, тим мен
ше мог
ли що-не
будь
ба
чи
ти, крім бли
мання ог
нищ і
жевріння відда
ле
них по
жеж.
Зате гомін і рик ве
ли
чез
ної юр
-
би ста
вав
ся чим
раз го
лоснішим,
ог
лу
ша
ючим.
Дим виїдав їм очі, за
ха
пу
вав
від
дих у гру
дях. Бо
ярин просту
-
вав до пер
шо
го ог
ни
ща, що па
-
лало се
ред по
ля. Се бу
ла мон
го
-
ль
ська сто
ро
жа. Наближа
ючись,
во
ни ба
чи
ли п'ять лю
да в ко
жу
-
хах, обер
не
них во
лос
сям до
го
ри,
в та
ких са
мих пе
ле
ха
тих ост
ро
-
кі
нчас
тих ков
паках, з лука
ми на
пле
чах і з то
порами в ру
ках.
Аж не
да
ле
ко вар
ти Ми
рос
ла
ва
дігна
ла батька й сіпну
ла йо
го за
ру
кав.
-
Таточку, бо
гом свя
тим мо
лю
те
бе, вер
тай
мо відси.
-
Куди?
-
Ходімо до Тухлі!
-
Ні, про
па
ло вже! Піде
мо, але
не з уни
же
ною просьбою. Піде
-
мо в гості - і рад я по
ба
чи
ти, чи
твої Бер
ку
ти посміють те
пер ви
-
ганяти нас!
В тій хвилі мон
го
ли по
чу
ли
при
хід чу
жих лю
дей і з ди
ким
кри
ком по
ха
па
ли за лу
ки та ок
-
ру
жи
ли їх.
-
Хто їде? - зак
ри
ча
ли різни
ми
го
ло
са
ми, то по-на
шо
му, то по-
сво
му.
-
Поклонник ве
ли
ко
го Чінгісха
-
на! - ска
зав по-монгольсь
ки Ту
-
гар Вовк.
Монголи ста
ли, витріщившії
очі на нього.
-
Ти відки, що за один, за чим
при
хо
диш? - спи
тав один, оче
ви
-
дно, на
чальник сто
рожі.
-
Не твоє діло,- відповів ост
ро
на мон
гольській мові бо
ярин.-
Хто ве
де ва
шу си
лу?
-
Внуки ве
ли
ко
го Чінгісха
на: Пе
-
та-бе
га
дир і Бурунда-бега
дир.
-
Іди ж і ска
жи їм, що «Кал
ка-
ріка по бо
лоті те
че і в Дон упа
-
дає». А ми на твій по
во
рот по
ж
-
демо ко
ло ог
ни
ща.
З рабським уша
но
ван
ням роз
-
ступилися мон
го
ли пе
ред не
зна
-
йомим приїжджим, що гово
рив
їх мо
вою та й ще та
ким пев
ним
то
ном, до яко
го во
ни при
викли
від своїх ханів та бега
дирів. В
одній хвилі на
чальник вар
ти
здав своє мі
сце на дру
го
го а сам,
до
пав
ши ко
ня, пог
нав до та
бо
ру,
якої, мо
же, чверть милі відда
ле
-
но
го від вар
то
во
го во
гнища.
Тугар Вовк і Ми
рос
ла
ва позла
-
зили з ко
ней, яких дех
то з ва
р
-
тов
их за
раз узя
ли, обчисти
ли
,
на
поїли й прип'яли на му
жи
ць
-
кій, жи
том засіяній ниві. При
-
їжджі гості приступили
до ог
ни
-
ща, гріючи над ним ру
ки, в які
щи
пав їх вес
няний нічний хо
-
лод. Ми
рос
ла
ва тремтіла цілим
тілом, мов у ли
хорадці, во
на бу
-
ла бліда і не сміла підне
сти очей
н
а батька. Аж те
пер, по
чувши з
батько
вих уст монголь
ську мо
ву
і по
ба
чив
ши, з якою по
шаною
мон
го
ли спов
няли йо
го во
лю,
во
на догадалася,
що батько її не
від
нині знається з ти
ми стр
а
-
шним
и нищи
те
ля
ми рідної зем
-
лі і що прав
ди
вою му
сить бу
ти
та вість, яка глу
хо шеп
та
лась
при дворі кня
зя Да
нила, немов
-
то Ту
гар Вовк у битві над Кал
-
кою зра
див Русь мон
го
лам, ви
-
явив
ши їм на
пе
ред цілий план
бит
ви, уложен
ий руськи
ми кня
-
зя
ми. Прав
да,- го
ворили вісті,-
до
ка
зу на те пев
но
го не
ма, а то б
боярин
ові прий
шлось по
нес
ти
го
ло
ву на колод
у; бо
ярин сто
яв
у битві в першім ряді і при пер
-
шім замішан
ню взя
тий був до
не
волі. Але див
ним ви
да
ва
лось
де
ко
му йо
го швид
ке увільнен
ня
без оку
пу, хоч бо
ярин бо
жився,
що Мон
голії ви
пус
ти
ли йо
го,
ша
ну
ючи но
го хороб
рість. Діло
бу
ло тем
не, а тільки те бу
ло пев
-
не, що при княжім дворі всі по
-
ча
ли якось сто
ро
ни
ти від Ту
га
ра
і сам князь не довіряв йо
му так,
як довіряв давніше. Бо
ярин вкі
-
нці по
чув то
ту зміну і поп
ро
сив
у кня
зя да
ро
виз
ни зем
лі в Ту
хо
-
ль
щині. Не до
пи
ту
ючись, для чо
-
го за
ду
мав бо
ярин по
ки
да
ти Га
-
лич і для чо
го хо
че за
ко
па
ти
ся в
такій лі
систій пус
тині, та й ще з
мо
ло
дою доч
кою, князь Да
ни
ло
дав йо
му да
ро
виз
ну - оче
вид
но,
рад був йо
го поз
бу
ти
ся. І при
від'їзді з Га
ли
ча якось хо
лод
но
про
ща
ли
ся всі з боярин
ом - дов
-
го
лі
тнім то
ва
ри
шем оруж
жя. Все
те зга
да
ла те
пер в одній хвилі
Ми
рос
ла
ва, і все те, що тоді ди
-
ву
ва
ло й гніва
ло її, ста
ло те
пер
яс
не й зро
зуміле пе
ред її очи
ма.
Так, зна
чи
ться, вісті й шеп
ти го
-
во
ри
ли прав
дуі Так, зна
читься,
ба
тько її віддав
на, від де
сятьох
літ, був у по
ро
зумінню з мон
го
-
ла
ми, був зрад
ни
ком! Мов при
-
дав
ле
на, мов підко
шен
а тою га
-
д
кою, по
хи
ли
ла Ми
рос
ла
ва свою
прегарн
у го
ло
ву до
до
лу. Сер
це її
боліло ду
же: во
на чу
ла, як у ньо
-
му од
на за дру
гою рва
ли
ся най
-
сильніші й най
святіші нит
ки -
нит
ки ди
тя
чої лю
бові й по
ва
-
жан
ня.
Якою самітною, якою круг
лою
си
ро
тою чу
ла се
бе во
на те
пер на
світі, хоч тут же ко
ло неї сидів її
батько! Якою не
щасною чу
ла во
-
на се
бе те
пер, хоч батько недав
-
но ще за
пев
ню
вав її, що все ро
-
бить для її щас
тя!
Але й бо
ярин сидів те
пер який
-
сь не
ве
се
лий: йо
го рішу
че сер
це
тис
ли, оче
вид
но, якісь важкі ду
-
ми. Не зна
ти, про що ду
мав він,
але йо
го очі гляділи, не змига
-
ючи, в по
лум'я ог
нища, сліди
ли
уваж
но за тим, як до
го
ра
ли чер
-
воні, мов роз
жа
ре
не залізо, полі
-
на, як тріска
ли в огні, злизув
ані
по
лум'ям. Чи се бу
ло спокійне
ду
ман
ня чо
ловіка, що дійшов до
своєї ме
ти, чи, мо
же, яке три
во
-
жне про
чут
тя будущини
хо
лод
-
ною ру
кою вхо
пило йо
го за сер
-
це і пе
чать мов
чання поло
жило
на йо
го ус
тах? Тільки ж і він,
ста
рий розважн
ий чо
ловік, уни
-
кав пог
ля
ду Мирослави, ли
ше
гля
дів і глядів у ог
ни
ще на ми
-
готячі іскри та по
пеліючі поліна.
-
Доню! - ска
зав він вкінці сти
-
ха, не підво
дя
чи на неї очей.
-
Чому ти вчо
ра не вбив ме
не,
та
ту? - про
шеп
та
ла Мирос
лава,
на
си
лу здер
жу
ючи сльози в
очах. Го
лос її, хоч ти
хий, ду
нув
на бо
яри
на ле
до
вим хо
ло
дом.
Він не знай
шов на те пи
тан
ня
відповіді, і мов
чав, і вдивлював
-
ся
в ог
ни
ще, по
ки не прибіг ва
р
-
тівник із та
бо
ру.
-
Внуки ве
ли
ко
го Чінгісха
на
шлю
ть свій привіт но
во
му дру
-
гові і про
сять йо
го до сво
го ша
-
тра на воєнну ра
ду.
-
Ходімо! - ска
зав ко
рот
ко бо
я
-
рин і підняв
ся з місця.
Мирослава вста
ла та
кож, але
но
г
и її відмов
ля
ли пос
лу
ху. Та
не час бу
ло те
пер вер
та
ти
ся. В
од
ній хвилі мон
го
ли при
ве
ли їх
ко
ней, ви
са
ди
ли Ми
рос
ла
ву і,
ок
ру
жив
ши їх обоє, по
ве
ли до
та
бо
ру.
Монгольський табір був розло
-
жений у ве
ли
чезнім чотирикут
-
нику і об
ко
па
ний гли
боким ро
-
вом. В кождім боці чотирикут
-
ника бу
ло по два
надцять входів,
окружени
х оружн
ою вар
тою.
Хоч неприя
тель ніякий не гро
-
зив табор
ові, то все-та
ки йо
го
сте
ре
же
но чуй
но - та
ке вже бу
ло
воє
н
не прави
ло мон
голів, зовсім
у супереч
ність із хри
стия
н
сь
ким
рицарс
твом, яке не дорівню
ва
ло
мон
голам ані в вій
ськовій кар
-
ності, ані в умілості так
ти
ки та
кер-мованн
я ве
ли
ки
ми ма
са
ми.
Вартові при вході та
бо
ру дики
-
ми го
ло
са
ми перекликали
ся з
вар
то
ви
ми, що ве
ли боярин
а з
донькою, а потім пе
рей
ня
ли не
-
з
вичайних гос
тей і по
ве
ли їх до
шат
ра своїх начальн
иків. Хоч і
як придавлена
бу
ла Ми
рос
ла
ва
своїм бо
лем і сти
дом, що випа
-
лю
вав га
рячі рум'янці на її ді
во
-
чім лиці, то все ж во
на бу
ла над
-
то смілої вдачі, над
то свобід
но і
по-ри
царськи ви
хо
ва
на, щоб не
заціка
ви
ти
ся розк
ла
дом та
бора і
всім но
вим та не
ви
да
ним ок
ру
-
женням
. Бист
рим оком оки
нула
во
на по
овод
жа
ючих її вартов
их.
Низькі, під
сад
ку
ваті їх пос
та
ви,
пов
би
рані в овечі кожу
хи, че
рез
які пе
ревіше
ний був у кож
до
го
лук і са
гайдак зі стріла
ми, виг
-
ля
да
ли мов мед
веді або які інші
дикі звірі. Ли
це без за
росту, з
ви
с
та
ючи
ми ви
ли
ця
ми і пі
до
ч
-
ни
ми кістьми, з маленьки
ми і
гли
бо
ко впа
ли
ми очима, що лед
-
ве бли
ща
ли
ся з вузьких, скісно
проріза
них по
вік, з невелик
ими
прип
лес
ка
ни
ми но
сами, виг
ля
-
да
ли якось гид
ко, відраз
ливе, а
жов
та
ва їх бар
ва, що в відблис
ку
ог
нищ переливалас
я в який
сь
зеленкува
тий відтінок, ро
би
ла
їх іще страшніши
ми та від
раз
-
ливіши
ми. З пох
нюп
ле
ни
ми до
-
до
лу го
ло
ва
ми і з гор
ля
ною, спі
-
ву
чою мо
вою, во
ни подоб
али на
вовків, що шу
ка
ють, ко
го б по
-
жер
ти. Шат
ра їх, як Ми
рос
ла
ва
зблизька при
г
ля
ну
ла
ся, зроб
ле
-
ні бу
ли з вой
ло
ку, розп'ято
го на
чо
ти
рьох жерд
ках, зв'за
них уго
-
рі до
ку
пи, і нак
риті бу
ли ввер
ху
для за
без
пе
ки від до
щу ве
ли
ки
-
ми шап
ка
ми з кінської шкіри.
Пе
ред шат
ра
ми сто
яли на жерд
-
ках по
наст
ром
лю
вані людські
го
ло
ви, кро
ваві, з зас
тиг
лим ви
-
ра
зом бо
лю і роз
пу
ки на блідих,
по
синілих, світлом ог
нищ ди
во
-
виж
но освіче
них ли
цях. Хо
лод
-
ний піт вис
ту
пив на чо
ло Ми
-
рос
ла
ви На сей вид; її, ге
рой
сь
-
ку, смілу дівчи
ну, не му
чи
ла ду
-
м
ка, що швид
ко й її го
ло
ва так
са
мо стриміти
ме де-будь пе
ред
ша
т
ром яко
го монгольськ
ого
бе
га
ди
ра. Та ні, во
на воліла б те
-
пер тліти в по
жежі і стриміти як
кро-ва
вий тро
фей пе
ред шат
ром
побіди
те
ля, аніж своїми жи
ви
ми
очи
ма ог
ля
да
ти ті тро
феї, з яких
ко
ждий не
дав
но ще був жи
вим
чо
ловіком, ду
мав, пра
цю
вав і
лю
бив,- аніж іти здовж оцьо
го
страш
но
го та
бо
ру на без
чесне,
зрад
ницьке діло!
«Ні, ні,- ду
ма
лось їй,- не бу
де
то
го. Я не піду дальше! Я не ста
-
ну зрад
ни
цею сво
го краю! Я по
-
кину батька, ко
ли не змо
жу від
-
вести йо
го від йо
го прок
ля
то
го
наміру».
Тим ча
сом во
ни ста
ну
ли пе
ред
шат
ром на
чальни
ка че
ти, лю
би
-
мця Ба
тиєво
го.
Шатро не відзна
чу
ва
ло
ся від
інших шатрів звер
ха нічим, ок
-
рім прип'ятої на йо
го верш
ку
же
рд
ки з трьома бун
чу
ка
ми
; за
-
те все
ре
дині бу
ло да
ле
ко пиш
-
ніше, по-азіат
ськи ула
д
же
не. Ті
-
ль
ки ж ані бо
ярин, ані Миро
-
слава до се
редини ша
т
ра не вхо
-
дили, бо на
чальників монголь
-
ських зас
та
ли пе
ред ша
тром, ко
-
ло ог
ни
ща, на котрім невільник
-
и пек
ли двох ба
ранів. Побачив
-
ши гос
тей, на
чальни
ки схопили
-
ся всі враз на рів
ні
но
ги і похап
-
али до рук свою зброю, хоч,
впрочім, не пос
ту
пи
ли
ся з місця,
що
би стріча
ти їх. Зна
ючи мон
-
гольський зви
чай, бо
ярин кив
-
нув доньці, щоб ли
ши
лась по
за
-
д
у, а сам, зняв
ши з го
ло
ви шо
-
лом, а з пле
чей лук, присту
пив
до них з пок
ло
ном і став мовч
ки,
з по
хи
ле
ни
ми до землі очи
ма, на
три кро
ки пе
ред го
ловним на
-
чальни
ком Пе
тою.
-
Від яко
го ца
ря при
но
сиш нам
вісти? - спи
тав йо
го Пе
та.
-
Я не знаю ніяко
го ца
ря, крім
ве
ли
ко
го Чінгісха
на, па
на всього
світу! - ска
зав бо
ярин. Се бу
ла
зви
чай
на фор
му
ла пі
д
дан
ня. Пе
-
та тоді по
важ
но, але ра
до про
-
стяг бо
яри
нові ру
ку.
-
В по
ру при
хо
диш,- ска
зав Пе
-
та,- ми до
жи
да
ли сво
го союзни
-
ка
.
-
Я знаю свій обов'язок,- ска
зав
Ту
гар Вовк.- В однім ли
шень я
пе
рес
ту
пив ваш зви
чай: я привів
доньку свою до та
бо
ру.
-
Доньку? - ска
зав за
чу
ду
ва
ний
Пе
та.- Хіба ж ти не знаєш, що
зви
чай наш за
бо
ро
няє женщи
-
нам всту
па
ти в збір во
яків?
-
Знаю. Але що ж я мав зро
би
ти
з нею? У ме
не не
ма до
му, ні ро
-
дини, ні дру
жи
ни! Крім ме
не і
ве
ли
ко
го Чінгісха
на, во
на не має
ніякої опіки! Мій князь рад був
поз
бу
ти
ся ме
не зі сво
го міста, а
ті прок
ляті смер
ди, мої неволь
-
ники, збунтув
алися про
тив ме
-
не.
-
Але все ж та
ки тут во
на не мо
-
же ли
ши
ти
ся.
-
Я про
шу внуків ве
ли
ко
го Чін
-
гісхана поз
во
ли
ти їй ли
ши
тися
нинішню ніч і завт
рашній день,
по
ки не ви
най
ду для неї безпеч
-
ного прис
та
но
ви
ща.
-
Для другів на
ших ми го
сти
н
-
ні,- ска
зав Пе
та, і потім, оберт
-
аючись до Мирослави, він ска
зав
ла
ма
ною руською мо
вою:
-
Зблизись, див
чи
на!
Мирослава аж зат
ремтіла, по
-
чувши ті звер
нені до се
бе сло
ва
страш
но
го мон
гольсько
го на
ча
-
ль
ника. Пов
ни
ми не
нависті й
по
гор
ди очи
ма гляділа во
на на
то
го ни
щи
те
ля Русі, зовсім не
слу
ха
ючи йо
го слів.
-
Зблизись, Мирославо! - ска
зав
її батько.- Ве
ли
кий на
ча
льник
мон
гольсько
го війська лас
ка
вий
до нас.
-
Не хо
чу йо
го лас
ки! - відказал
-
а Ми
рос
ла
ва.
-
Зблизись, роз
ка
зую тобі! - ска
-
зав грізно бо
ярин. Мирос
лава
не
охітно збли
зи
ла
ся.
Пета своїми ма
ли
ми блискучи
-
ми
очи
ма пог
ля
нув на неї.
-
Гарни див
чи
на! Жаль, що не
ос
та
тись. Гля
ди, див
чи
на, на
свій тат. Будь вірна ве
ли
ки Чін
-
гісхан. Ве
ли
ка лас ка бу
де! На
тоюі, дівчи
на, от
се ко
ко, з вашо
-
го князь Мстис
лав. Знак безпе
-
ки. По
ка
жи мон
гольськи во
як -
усі про
пус
тить, нічо
го зло
го не
зро
бить. А те
пер до ша
тра?
З ти
ми сло
ва
ми Пе
та по
дав Ми
-
рос
лаві зі сво
го пальця ве
ли
кий
зо
ло
тий перс
тень, здо
бу
тий ним
у битві над Кал-кою з кня
зя
Мстис
ла
ва. На перс
тені буз ве
-
ликий золоти
сто-зелений бе
рил
із виріза
ни
ми на нім фігу
ра
ми.
Миро
сла
ва
ва
гу
ва
ла
ся, чи прий
-
няти дар від во
ро
га,- мо
же, на
-
віть зап
ла
ту за батько
ву зра
ду.
-
Візьми, до
ню, сей знак від ве
-
ликого вну
ка Чінгісха
на,- ска
зав
бо
ярин.- Се знак йо
го ве
ли
кої
лас
ки для те
бе, дає тобі безпеч
-
ний прохід у монгольськ
ім та
-
борі.
Нам-бо прий
деться розс
та
ти
ся,
до
ню. їх воєнний зви
чай заборо
-
няє жен
щи
нам бу
ти в та
борі.
Але з тим перстенем ти мо
жеш
без
печ
но при
хо
ди
ти і виход
ити,
ко
ли тобі запотребит
ься.
Мирослава ще ва
гу
ва
лась. Але,
втім, но
ва якась ду
ма шиб
ну
ла
їй у го
ло
ву - во
на взя
ла пер
с
-
тень і, відвертаю
чись, урива
ним
го
ло
сом ска
за
ла:
-
Дякую!
Потім Пе
та велів відвес
ти її до
ок
ре
мо
го шат
ра, кот
ре на
борзі
при
го
то
ва
но для її батька, а Ту
-
гар Вовк ли
шив
ся сам з мон
-
гольськими бе
га
ди
ра
ми, щоб ра
-
дити воєнну ра
ду.
Перший заб
рав го
лос Пе
та, го
-
ловний на
чальник сього відділу,
чо
ловічок літ ко
ло со
ро
ка, тип
мон
го
ла: невели
ч
ки
й, повертли
-
вий, з хит
ро мигаючими
малим
-
и, мов мишач
ими, очи
ма.
-
Сідай, гос
тю,- ска
зав він до бо
-
ярина.- Ко
ли ска
жем тобі, що ми
до
жи
да
ли те
бе, то не
хай се бу
де
най
ви
ща пох
ва
ла твоєї вірності
для ве
ли
ко
го Чінгісха
на. Але
все-та
ки ти тро
ха запізно прий
-
шов. Військо на
ше жде вже
третій день, а ве
ли
кий Чінгісхан,
вип
рав
ля
ючи нас на захід, до
краю рабів своїх Ар
падів, нака
-
зу
в
ав нам дов
ше трьох день без
пот
ре
би ніде не задержуватис
ь.
Брат наш, Кай
дан-бе
га
дир, що
пі
шов че
рез край во
лохів, бу
де
пе
ред на
ми в домі Ар
падів, здо
-
буде їх сто
лич
не місто, а яку ж
сла
ву ми при
не
се
мо з то
го похо
-
ду?
На те ска
зав бо
ярин:
-
Я по
ро
зумів сло
ва твої, вели
-
кий бе
га
ди
ре, і ось що від
повім
на них. Вірний слу
га ве
ли
ко
го
Чінгісха
на не міг шви
д
ше прибу
-
ти до ва
шо
го та
бо
ру, бо аж учо
-
ра дізнав
ся про ваш похід, а ді
з
-
нав
ши
ся, при
був за
раз. Про за
-
держ
ку не жу
ри
ся. Шля
хи наші
хоч не
ши
рокі, але без
печні. Бра
-
ма в царст
во Ар
падів ста
не вам
от
во
ром, лиш тільки засту
кайте.
-
Які шля
хи і в чиїх ру
ках? - спи
-
тав ко
рот
ко Пе
та.
-
Один шлях дук
лянський, горі
Са
ном-рікою, а потім че
рез ни
-
зь
кий гірський про
вал. Шлях
ши
ро
кий і вигідний, топ
та
ний
уже не раз руськи
ми й угорськи
-
ми воєнни
ми си
лами.
-
Далеко відси?
-
Відси до Пе
ре
миш
ля два дні
хо
ду, а з Пе
ре
миш
ля до гір іще
два дні.
-
Хто сте
ре
же?
-
Стережуть йо
го на
шо
го кня
зя
бо
яри, що на нім пороби
ли
за
сі
-
ки. Але бо
яри не
ра
до слу
жать
кня
зеві Данил
ові Романо
вичу,
не
ра
до сте
ре
жуть засіків. Ма
ла
обіцян
ка скло
нить їх на сто
ро
ну
ве
ли
ко
го Чінгісха
на.
-
Але чо
му ж досі ми ніко
го з
них не ба
чи
ли в нашім та
борі? -
спи
тав Пе
та.
-
Годі їм, ве
ли
кий бе
га
ди
ре. На
-
род, се
ред яко
го во
ни жи
вуть і
який му
сить пос
тав
ля
ти оруж
-
них лю
дей для оборо
н
и засіків,
не
ра
до зно
сить їх вдасть над со
-
бою. Дух бун
ту і не
по
ко
ри жи
ве
в на
роді. Сер
це йо
го ту
жить за
дав
німи по
ряд
ка
ми, де не бу
ло
ні князів, ні власті, де кож
да гро
-
мада жи
ла для се
бе, а про
тив
спільно
го во
ро
ге всі дру
жилися
по добрій волі і ви
би
ра
ли та
ски
да
ли свою старшин
у. В от
сих
го
рах жи
ве один дід, що йо
го
проз
ва
ли бесідни
ком, і той роз
-
дуває по
лум'я не
по
ко
ри в ім'я
тих ста
рих по
рядків. На
род гля
-
дить на бо
яр, мов пас
ту
хи на во
-
вка, і ско
ро би тільки по
ба
чив,
що бо
яри тяг
нуть у сто
рону ве
-
ликого Чі
нгісха
на од
вер
то, то
по
бив би їх камін
ням. Ко
ли ж за
приб
ли
жен
ням ва
шої си
ли бо
-
яри підда
дуться вам і відда
дуть
вам засіки, на
род пирс
не, як по
-
лова від вітру.
Пета слу
хав уваж
но бесіди бо
-
ярина. Насміх і по
гор
да заблис
-
котіли на йо
го тон
ких гу
бах,
-
Дивні ж у вас по
ряд
ки! - ска
-
зав він.- Князь бун
тує про
тив
своїх слуг, слу
ги про
ти кня
зя,
князь і слу
ги про
тив на
роду, а
на
род про
тив уся
кої власті! Див
-
ні по
ряд
ки! У нас ко
ли дрібні ва
-
тажки хотіли бун
ту
ва
ти про
ти
ве
ли
ко
го Чін
гі
схана, то той
згро
ма
див їх до сво
го аулу і,
окружи
вши
аул своїми вірни
ми
си
на
ми, велів нас
та
но
ви
ти вісі
-
м
д
е
сят ве
ли
ких кітлів на грані і
на
ли
ти їх во
дою, а ко
ли во
да за
-
кипіла, то, не розбираюч
и нічиєї
ви
ни, велів у кож
дий ко
тел вки
-
ну
ти по два бунтівни
ки і ва
ри
ти
їх так дов
го, по
ки тіло зовсім не
відкипіло від кості. Тоді велів
по
вий
ма
ти голі кістя
ки з котлів,
по
са
ди
ти їх ко
ней і повідво
ди
ти
до підвлад
них їм пле
мен, щоб ті
на примірі своїх ва
тажків учи
ли
-
ся послк
ху і по
ко
ри ве
ли
ко
му Чі
-
н
гісха
нові. От так би і вас її вчи
-
ти. І ми нав
чи
мо вас її. Дя
куй
те
бо
гам, що зісла
ли нас до сього
краю, бо ко
ли б не ми, то ви, пе
-
в
но, мов ті го
лодні вов
ки, по
же
-
р
ли б одні дру
гих.
Кров пос
ти
ла бо
яри
нові в тілі
при тім оповідан
ню мон
гола,
але він ні сло
веч
ка не відка
зав
на се.
-
Ну. а який же ваш дру
гий
шлях? - спи
тав дальше Пе
та.
-
Другий шлях ту
хольський,- ві
-
д
повів бо
ярин,- хоч вуж
чий і не
та
кий рівний, але за
те ближ
чий
і рівно без
печ
ний. На тім шля
ху
засіків не
ма, ані кня
жих бо
яр не
-
ма. Самі хло
пи пиль
нують йо
го.
-
Хлопів ва
ших ми не боїмо
ся! -
ска
зав з по
гор
дою Пе
та.
-
І ніщо їх бо
яти
ся,- підхо
пив
бо
ярин.- Во
ни ж без оруж
жя і
без умілості воєнної. Тим шля
-
хом я сам мо
жу вам бу
ти провід
-
ником.
-
Але, мо
же, на ар
падській сто
-
роні ті шля
хи сильно зам
кнені?
-
Тухольський не замк
не
ний зо
-
всім. Дук
лянський зам
кнений,
але не ду
же сильно.
-
А дов
га до
ро
га ту
хольським
шля
хом до краю Арпадів?
-
Для оруж
них мужів до Тухлі
день хо
ду. В Тухлі пере
но
чу
вати,
а ра
зом зо світом у до
ро
гу, і на
вечір бу
де
те вже на рів
нині.
-
А дук
лянським?
-
Вчисляючи, кілько ча
су тре
ба
на по
ни
щен
ня засіків, три дні
хо
ду.
-
Ну, то ве
ди нас ту
хольським! -
ска
зав Пе
та.
-
Дозволь мені сло
во ска
за
ти,
ве
ли
кий бе
га
ди
ре,- ска
зав один
із на
чальників мон
гольських,
му
ж
чи
на ве
ли
чез
но
го рос
ту й
гер
ку
ле
со
вої бу
до
ви тіла, а ли
-
цем темно-оли
вко
во
ї бар
ви, оді
-
тий у шку
ру сте
по
во
го тиг
ра, що
все ра
зом аж над
то свідчи
ло про
йо
го по
ход
жен
ня з турко
ман
сь
-
кого пле
мені. Се був страш
ний,
без
тям
но смілий і кро
во
жад
лия
во
нов
ник, Бурун
да-бегадир, су
-
пі
рник у славі з Кайда
ном. Мон
-
гольські за
го
ни, які він про
ва
-
див, ли
ша
ли по собі най
ст
ра
ш
-
нішу руїну, най
більше чис
ло тру
-
пів, най
шир
шу ріку по
жеж. Він
безмірно пе
ре
вищав
Пету своєю відва
гою; пе
ред йо
-
го шат
ром кож
до
го вечор
а бу
ло
два ра
зи більше свіжих голів,
ніж пе
ред шат
ром уся
кого іншо
-
го во
яка. Але Пе
та не за
видів йо
-
му тої смілості, чу
ючи над
то до
-
бре свою пе
ре
ва
гу над Бурундо
-
то
в штуці ве
ден
ня ве
ликих мас
і кер
мо
ван
ня великими
бит
ва
ми
та по
хо
да
ми. Він ра
до пус
кав Бу
-
рунду на най
не
безпечніші мі
сця,
дер
жав йо
го в за
пасі на найтяж
-
чу, рішу
чу хви
лю, не
мов непо
бо
-
рний залізний та
ран,- а тоді пус
-
кав йо
го з від
ді
лом «крова
вих
тур
ко
манів» до
вер
шу
ва
ти побі
-
ди.
-
Говори, бра
те Бу
рун
до! - ска
-
зав Пе
та.
-
Дозволь мені з десятитисяч
-
ним відділом іти тухольсь
ким
шля
хом, а ти сам про
стуй на ду
-
клянський. Перейшов
ши
на ар
-
падський бік, я вда
рю зра
зу на
тих, що сте
ре
жуть ду
клянського
шля
ху, і прорівняю тобі до
ро
гу.
Пета з по
ди
вом гля
нув на Бу
-
рунду, не
мов се пер
ший раз вир
-
валось то
му ру
баці з уст та
ке ро
-
зумне сло
во. І справді, план Бу
-
рунди був хоч і смілий, та за
те
ду
же ро
зум
ний, і Бу
рунда був
єди
ний смільчак до ви
ко
нан
ня
сього пла
ну.
-
Добре,- ска
зав Пе
та,- не
хай бу
-
де по-твой
ому! Ви
би
рай собі во
-
яків і ру
шай з ни
ми за
раз зав
-
тра.
-
Позвольте ще й мені сло
во
ска
за
ти, ве
ликі бе
га
дири,- ска
-
зав Ту
гар Вовк.
-
Говори! - ска
зав Пе
та.
-
Коли во
ля ва
ша сла
ти часть
своєї си
ли ту
хольським шля
-
хом,- а всеї зад
ля тісно
ти шля
ху
й я не ра
див би сла
ти,- то поз
-
вольте мені піти на
пе
ред, з не
-
величким відділом і зай
ня
ти
вхід то
го шля
ху, за
ким іще ту
-
хольські смер
ди ді
зна
ються про
ваш прихід і за
ва
лять йо
го за
сі
-
ка
ми.
-
Добре, йди! - ска
зав Пе
та.- Ко
-
ли хо
чеш ви
ру
ши
ти?
-
Зараз, щоб іще завт
ра на пів
-
день спов
ни
ти своє діло.
-
Коли так, то не
хай бу
де ко
-
нець нашій раді і не
хай бо
ги ща
-
стять нашій зброї! - ска
зав Пе
та,
вста
ючи з місця. Вста
ли й інші
на
чальни
ки. Ту
гар Вовк про
сив
Пету, щоб виз
на
чив для нього
відділ смілих мужів, а сам пішов
до шат
ра покріпи
ти
ся і попро
-
щатися з донькою.
В темнім шатрі на ліжку, по
-
критім м'яки
ми зрабовани
ми
пе
ри
на
ми, сиділа Мирослава і гі
-
рко пла
ка
ла. По всіх страш
них і
несподіван
их вражіннях сього
ве
чо
ра во
на аж те
пер ма
ла час
зібра
ти свої дум
ки, розг
ля
ну
ти
доб
ре своє те
перішнє положен
-
ня
, в яке втяг
нув її батько. Поло
-
ження те бу
ло справді страш
не,
ба
чи
лось на
віть - без
вихідне. Ба
-
ть
ко її - зрад
ник, мон
гольський
слу
га; во
на - в мон
голь
сь
кім та
-
борі, напівгість, напівбран
ка, а
на вся
кий спосіб кру
г
ла си
ро
та.
Бо навіть ос
тан
ня її підпо
ра - не
-
похитна віра в свій пророч
ий
сон, в бла
гос
ло
вен
ня ма
тері і в
своє лю
бов
не ща
стя з Макси
-
мом, - і то
та віра те
пер, при хо
-
лодній роз
вазі, за
ча
ла похитува
-
тись, кро
вав
ля
чи їй сер
це. Бо
яким ли
цем ста
не во
на те
пер пе
-
ред Мак
си
мом? Яки
ми сло
ва
ми
роз
повість йо
му про свій - до
-
бровільний чи недоб
ровільний?
- по
бут у монгольськ
ому та
борі?
Мов га
дю
ки, вертіли її сер
це ті
пи
тан
ня, і во
на да
ла сльозам во
-
лю і пла
ка
ла мов з жит
тям своїм
про
ща
ла
ся.
Батько ти
хи
ми, три
вож
ни
ми
кро
ка
ми прис
ту
пив до неї, поло
-
жив ру
ку на її пле
че,- во
на не
підво
ди
ла го
ло
ви, не рушал
ась,
не пе
рес
та
ва
ла пла
ка
ти.
-
Доню Мирославо,- ска
зав він,-
не плач! Дасть бог, усе ще доб
ре
бу
де!
Мирослава мов не чу
ла нічо
го,
сиділа нед
виж
не, холод
на, без
-
учасна.
-
Забудь то
го смер
да! Гар
на бу
-
дучність че
кає те
бе, а він… Що
він? Завт
ра в по
луднє він упа
де
тру
пом від мой
ого ме
ча.
-
Хто? - скрик
ну
ла Ми
рос
ла
ва
ро
з
ди
ра
ючим сер
це голос
ом.
Боярин зля
кав
ся то
го го
ло
су і
відсту
пив
ся від доч
ки, що зірва
-
лась на рівні но
ги.
-
Хто впа
де тру
пом? - повтори
-
ла
во
на.- Він, Мак
сим? Ти ве
деш
на
пад на Тух
лю?
-
Та ні, ні! - відпе
ку
вав
ся бо
я
-
рин.- Хто се ска
зав тобі?
-
Сам ти ска
зав! - нас
та
ва
ла на
нього Ми
рос
ла
ва.- Та
ту, ска
жи
мені прав
ду, що за
ду
муєш? Не
бійся за ме
не! Я те
пер і са
ма вже
доб
ре ба
чу, що не мо
жу бу
ти
Максимова, че
рез те
бе не мо
жу
бу
ти! О, ти ро
зум
ний, ти хит
рий!
Ти доп
ро
ва
див до сво
го! Не для
то
го я не мо
жу бу
ти Мак
си
мо
ва,
що ви
ща від нього ро
дом,- о ні! Я
ниж
ча від нього, я чую се
бе без
-
мірно ниж
чою від нього, бо він
чис
та, чес
на ду
ша, а я доч
ка зра
-
д
ни
ка, мо
же, й са
ма зрад
ниця?
Так, та
ту! Ти ду
же хит
рий, та
кий
хит
рий, що аж се
бе самог
о пе
ре
-
хит
рив! Ти ка
жеш, що мо
го щас
-
тя ба
жаєш, а ти вбив моє ща
стя.
Але не
хай і так! Що з ме
не за хо
-
сен? Тіль
ки ска
жи мені, що ти
за
ду
муєш нап
ро
тив нього?
-
Але ж нічо
го, зовсім нічо
го!
Він те
пер, мо
же, вже десь да
ле
ко
в го
рах.
-
Ні, ні, ні, не вірю тобі! Ска
жи
мені, що ви ура
ди
ли з монгола
-
ми?
-
Говорили про те, ку
ди йти на
Уг
ри.
-
І ти їм хо
чеш ви
да
ти тухоль
-
ський шлях, що
би помсти
тися
на ту
хольцях!
-
Дурна дівчи
но, що мені мсти
-
тися на них! Задрібні во
ни для
моєї месті. Я хо
чу перепровади
-
ти м
он
голів на Уг
ри, бо чим ско
-
р
ше підуть із на
шого краю, тим
мен
ше тут руїн на
роблять.
-
О, пев
но, пев
но! - скрик
ну
ла
Ми
рос
ла
ва.- Але з поворо
то
м до
-
руй
ну
ють, що те
пер ли
шать ці
-
ле! І ти ве
деш їх на Тух
лю, те
пер,
за
раз?
-
Ні, не на Тух
лю. Я ве
ду тільки
один ма
лий відділ, щоб обсади
-
ти
вхід до Тухлі.
-
Хто має бра
му, той має й ха
ту!
Але ро
зумію те
пер! Ти ж сам ска
-
зав не
дав
но он там, на горі, що
за
вт
ра Мак
сим має з тухольсь
-
кими мо
лод
ця
ми ва
ли
ти наш
дім. А ти хо
чеш з мон
го
ла
ми на
-
пас
ти на нього, вби
ти йо
го…
Боярин ви
ди
вив
ся на неї зачу
-
дуваними очи
ма; він по
чав боя
-
тися, чи не відьма во
на, що так
страш
но бист
ро вгаду
ва
ла, в чім
діло.
-
Доню, за
будь за нього! - ска
-
зав він.- Яка до
ля йо
му су
дилася,
та
ка й бу
де.
-
Ні, та
ту, тим ти не зве
деш ме
-
не! Я їду, їду до Тухлі, я ос
те
ре
жу
йо
го, спа
су йо
го від твоєї засід
-
ки! А ко
ли в неї по
падеться, то я
ста
ну обік нього і бу
ду борони
-
тися ра
зом з ним, до ос
татнього
ско
ну, про
ти те
бе, та
ту, і твоїх
по
га
них со
юз
ників!
-
Дівчино, ти бо
жевільна! - скри
-
к
нув бо
ярин.- Ува
жай, не до
во
ди
ме
не до гніву!
Се хви
ля рішу
ча.
-
Що ме
не об
хо
дить твій гнів! -
відка
за
ла хо
лод
но Мирос
лава.- І
що ти мені мо
жеш іще більше
зло
го зро
би
ти після то
го, що
зро
бив досі? Ко
ли уб'єш ме
не, то
се бу
де тільки доб
родійство, бо
й так мені не жи
ти. Пус
ти ме
не!
-
Ні, ли
шись тут, не
ро
зум
на!
-
Так, ли
шись тут, по
ки ти спо
-
кійно
не за
мор
дуєш то
го, хто до
-
рож
чий мені над жит
тя моє! О
ні, я не ли
шусь!
-
Лишись! Бо
гом кля
нусь тобі,
що не підійму ру
ки своєї на ньо
-
го!
-
О, знаю, знаю, що се зна
чить! -
скрик
ну
ла Ми
рос
ла
ва.- Ну, ро
зу
-
міється, ти бо
ярин, де ж би ти
піднімав ру
ку на смер
да. Але
сво
їм ди
ким то
ва
ри
шам ве
лиш
усі зат
роєні стріли націли
ти на
йо
го гру
ди!
-
Ні! Ко
ли вже та
ке твоє над
ним ми
ло
сер
дя, то ще раз кля
-
нусь тобі, що ані я, ані ніхто з
мо
єї дру
жи
ни не ткне йо
го, хоч
би він не зна
ти як на
па
дав на
нас! До
сить тобі сьо
го?
Мирослава сто
яла, шар
па
на
стра
ш
ною сер
деч
ною три
вог
ою,
і не мог
ла нічо
го більше сказа
-
ти. Хіба ж во
на зна
ла, чи до
сить
сього, чи ні? О, як ра
до бу
ла б во
-
на пташ
кою злетіла до нього,
щи
рим ще
бе
тан
ням перестерег
-
ла йо
го! Але годі бу
ло.
Батько її взяв свою зброю і, ви
-
ходячи з шат
ра, ска
зав:
-
Доню, ще раз ка
жу тобі і за
-
клинаю те
бе: ли
шись у та
бо
рі,
по
ки я не вер
нусь, а тоді ро
би
собі, що твоя во
ля бу
де. А те
пер
про
щай.
Він вий
шов, і зас
ло
на з войлок
-
а, що слу
жи
ла замість две
рей,
нес
покійно за
хи
та
ла
ся за ним. З
за
ло
ма
ни
ми ру
ка
ми, об
раз най
-
тяж
чо
го го
ря і най
ст
рашнішої
три
во
ги, сто
яла Ми
рос
ла
ва на
-
серед шат
ра німа, пе
ре
хи
ле
на
на
пе
ред, з ство
ре
ни
ми ус
та
ми,
ухом лов
ля
чи ос
татній стук кін
-
ських ко
пит, що глух
ли й німіли
по мірі то
го, як відда
ляв
ся на
по
луднє відділ мон
голів, веде
-
ний батьком на за
ги
бель Ту
хо
-
ль
щини.
V
З важ
ким сер
цем ішов Мак
сим
Бер
кут по
се
ред невели
чко
ї вата
-
ги ту
хольських мо
лодців на спо
-
в
нен
ня гро
мад
ської волі. Від
ма
-
лку виріс він у гли
бокім почу
ва
-
нню своєї єдності з гро
мадою і
свя
тості гро
мадської волі, тож і
те
пер, ко
ли зовсім не впо
ру для
йо
го сер
ця на нього впав почес
-
ний вибір гро
ма
ди - прог
на
ти з
гро
мадських зе
мель во
рога гро
-
мади, яко
го ба
чи
ли ту
хольці в
бо
ярині,- і те
пер він не смів від
-
мовитись від то
го по
ручен-ня,
хоч сер
це йо
го рвалос
я і краял
-
ось на са
му дум
ку, що бу
де му
-
сив стріти
ся з Миросла
вою, з її
батьком як з во
ро
га
ми, що бу
де,
мо
же, му
сив бо
ро
ти
ся з боярс
-
ькими лучник
ами або і з са
мим
бо
яри
ном, про
ли
ва
ти кров лю
д
-
сь
ку в очах тої, за ко
тру він сам
го
тов був свою кров про
ли
ти.
Прав
да, він твер
до рішив
ся зро
-
би
ти своє діло як мож
на най
-
спокійніше і не довод
ити йо
го
аж до проливання
крові, але хто
ж міг йо
му за
ру
чи
ти, що бо
ярин,
зна
ючи йо
го сла
бу сто
ро
ну, сам
не бу
де шу
ка
ти зачіпки? Се лег
-
ше мог
ло бу
ти, як що.
«Але ні,- ду
мав собі Мак
сим,-
ко
ли схо
че моєї крові, я не бу
ду
бо
ро
ни
ти
ся, я надс
тав
лю йо
му
свої гру
ди добро
ві
ль
н
о, не
хай
б'є! Жит
тя він не хо
че мені да
ти,
то не
хай дає смерть! Про
щай,
моя Ту
хольщи
но! Про
щай бать
-
ку мій, со
ко
ле си
зий! Про
щай
те,
брат
тя і то
ва
риші мої! Не поба
-
чите вже Мак
си
ма, а почувш
и
про мою смерть, посу
муєте і ска
-
жете: «Зги
нув для до
бра громад
-
и!» Але ви не будет
е зна
ти, що я
сам ба
жав і шу
кав смерті!»
Так ду
мав Мак
сим, наближа
ю
-
чись до бу
динків боярсь
ких на
горб
ку над Опором. Дім бо
яри
на
збу
до
ва
ний був із гру
бих, у чо
-
тири гран
ки глад
ко об
те
са
них і
гиб
лем на спо
єннях вигладже
-
них ялиць, бу
до
ва
них в уг
ла,
так, як те
пер ще бу
дують наші
сільські ха
ти. Пок
ри
тий був гру
-
бими дра
ницями
, об
ма
за
ни
ми
зве
р
ха гру
бою верст
вою черво
-
ної, в воді не роз
мо
ка
ючої гли
-
ни.
Вікка, як і у всіх ха
тах, обер
нені
бу
ли на по
луднє; замість ши
бок
по
на
пи
нані бу
ли на ра
ми во
лові
міху
ри, що про
пу
ск
али сла
бе жо
-
втаве світло до
се
ре
ди
ни.
Входові двері спе
ре
ду і зза
ду
ве
ли до прос
то
рих сіней, яких
стіни обвішані бу
ли всіля
ким
оруж
жям, оле
не
ви
ми та жубро
-
вими ро
га
ми, шку
ра
ми з диків,
вовків і мед
ведів. З сіней на оба
бо
ки ве
ли двері до кім
нат, про
-
сторих, висок
их, з гли
няними
пе
ча
ми без ко
минів і з дерев'я
-
ними, гар
но вирізувани
ми
по
ли
-
цями на вся
ку по
су
ду. Од
на сві
т
-
ли
ця боярин
ова, а дру
га, по дру
-
гім боці сіней,- йо
го доньки. Зза
-
ду бу
ли дві ши
рокі ко
мо
ри: в од
-
ній кух
ня, в другій - слу
жебна. В
світлиці бо
яри
на стіни бу
ли об
-
вішані шку
ра
ми мед-ведів, тіль
-
ки над постіллю висів дорог
ий
за
морський ки
лим, здо
бутий бо
-
ярином у якімсь по
ході. Там же
висіли йо
го лу
ки, мечі й інша
підруч
на зброя. Світли
ця ж Ми
-
ро
с
лави бу
ла, крім м'яких шкур
по стінах і по
мості, при
строєн
а в
цвіти, а на стіні на
впроти вікон,
над її ліж
ком, висіло до
ро
ге ме
-
та
ле
ве дзеркал
о і обік нього де
-
рев'ян
ий, сріб
лом око
ва
ний чо
-
ти
рист
рун
ний те
ор
бан, лю
бий
по
вір
ник Мирос
лавнних мрій і
діво
чих дум. Від
далік від до
му,
на невел
ичкій до
лині, сто
яли
ста
йні, сто
доли й інші гос
по
-
дарські будинк
и; там та
кож бу
-
ла невел
ичка ха
та для ско
тарів.
Але пу
сто і глу
хо бу
ло сьогодні в
про
сторім бо
ярськім домі. Бо
-
яри
на і Ми
рос
ла
ви не
ма до
ма,
слуг бо
ярин повідправ
ляв, ху
до
-
бу велів пе
рег
на
ти до че
реди су
-
сід
ньо
го, кор
чинсько
го, осад
ни
-
ка; тільки луч
ни
ки й топірни
ки
ли
ши
ли
ся, та й ті якісь не
ве
селі,
не го
мо
нять, не жар
ту
ють, ані
пі
сень не співа
ють. Ма
буть, ва
ж
-
ніше якесь жде їх діло, бо бе
руть
лу
ки і стріли, то
по
ри й спи
си, а
все те мовч
ки, су
мо
ви
то, мов на
смерть го
ту
ються. Що се та
ко
го?
Та ось один, що сто
яв се
ред
шля
ху, мов на сто
рожі, дав знак
тру
бою,- і в повній зброї всі дру
-
жинники ста
ли в ряд пе
ред бо
-
ярським домом, підняв
ши спи
си,
нап
'
яв
ши лу
ки, мов до бит
ви. По
шля
ху надійшла тульська ва
та
га
і, поба
чи
вши оруж
них лю
дей пе
-
ред бо
ярським до
мом, по
ча
ла й
собі го
то
ви
ти
ся до бою.
Тривожними очи
ма по
зир
нув
Ма
к
сим на оруж
них лю
дей, чи
не
ма між ни
ми бо
яри
на. Але, на
щас
тя, бо
яри
на не бу
ло. Відітх
-
нув Мак
сим, не
мов го
ра з гру
дей
йо
го зва
лила
ся
, і сміліше по
чав
по
ряд
ку
ва
ти свою ва
та
гу. Се й
не
дов
го ча
су заб
ра
ло, і мовч
ки, з
по
на
тя
га
ни
ми лу
ка
ми, з блиску
-
чими то
по
ра
ми і спи
са
ми ту
хо
-
ль
ці збли
жа
ли
ся в ряді до бо
-
ярських дру
жин
ників. Не да
ль
-
ше як на п'ятде
сят кроків одні
від дру
гих зу
пи
ни
ли
ся.
-
Боярине Ту
га
ре Вов
че! - клик
-
нув го
лос
но Мак
сим.
-
Нема бо
яри
на Ту
га
ра Вов
ка! -
відповіли дру
жин
ни
ки.
-
Так ви, вірні йо
го, слу
хай
те,
що я ска
жу вам від імені тухоль
-
ської гро
ма
ди!
Післала нас гро
ма
да, щоб прог
-
на
ти вас во
лею чи нево
лею з ту
-
хольських зе
мель по за
су
ду гро
-
мадському. Пи
та
ємо вас: чи всту
-
пи
тесь по волі, чи ні?
Дружинники мов
ча
ли.
-
Питаємо дру
гий раз! - ска
зав
Мак
сим. Дру
жин
ни
ки мов
чали,
не спус
ка
ючи луків.
-
Питаємо третій раз! - ска
зав,
підно
ся
чи го
лос, Максим.
Дружинники мов
ча
ли, але стоя
-
ли
нед
виж
не в своїй во
рожій
пос
таві.
Див
но бу
ло Мак
симові,
що се має зна
чи
ти, але, не зу
пи
-
ня
ючись дов
ше, він велів своїм
мо
лод
цям ви
пу
с
ти
ти стріли на
дружинн
иків. Стріли зас
вистіли,
мов змії, і, перелетів
ши
по
над
го
ло
ва
ми дружин
ників, пов
би
-
ва
ли
ся в стіну. В тій хвилі дру
-
жин
ни
ки, мов на да
ний знак, ки
-
ну
ли зброю на зем
лю і з прос
-
тяг
не
ни
ми ру
ка
ми сту
пи
ли нап
-
ро
ти тухольс
ьких мо
лодців.
-
Товариші, брат
тя! - ска
за
ли
во
ни.
- Не прогнівай
тесь на нас
за на
шу мов
чан
ку. Ми да
ли сло
-
во бо
яри
нові, що стрі
ти
мо вас
во
ро
жо, але ми не да
ва
ли йо
му
сло
ва про
ли
ва
ти ва
шу кров, і
проливати
її за неп
рав
ду. Ми бу
-
ли при суді гро
мадськім і зна
-
ємо
, що бо
ярин скрив
див гро
ма
-
ду і що гро
мадський суд спра
-
вед
ли
вий. Робіть, що вам по
ве
-
ле
но, і, ко
ли бу
де лас
ка батьків
ва
ших, ми бу
де
мо проси
ти їх,
щоб прий
ня
ли нас до своєї гро
-
ма
ди. Не хо
че
мо більше слу
жити
бо
яри
нові!
Радість ту
хольців, а особ
ли
во
Мак
си
ма, ко
ли по
чу
ли ті сло
ва,
бу
ла без
меж
на.
Зараз усі пос
ки
да
ли оруж
жя на
ку
пу пе
ред бо
ярським до
мом і
се
ред го
лос
них ве
се
лих криків
обійма
ли й цілу
ва
л
и своїх но
вих
і нес
подіва
них то
ва
ришів, з яки
-
ми пе
ред хви
лею ду
ма
ли всту
-
пити в смер
тельний бій. Мак
сим
най
дуж
че рад був то
му, що йо
го
по
бо
юван
ня не справдил
ося, що
йо
му не до
ве
лось пе
ред очи
ма
Ми
рос
ла
ви поборюва
ти її бать
-
ка і про
гоню
ва
ти на незвісні
шля
хи ту, з якою рад би був
ніко
ли не розс
та
ти
ся. Радість су
-
мирного закінчен
ня сеї не
ми
лої
спра
ви на хви
лю заг
лу
ши
ла в
нім усякі інші не
пев
ності. В то
-
варистві ве
се
лих бо
ярських дру
-
жинників уві
йшли ту
хольці до
бо
ярсько
го до
му, все з зацікав
-
ленням ог
ля
да
ючи, хоч нічо
го
не ти
ка
ючи. З сердечн
им трепе
-
том наб
ли
жав
ся Мак
сим до сві
-
тлиці Ми
рос
ла
ви, надіючись тут
стріти
ти її в сльозах або в гніві,
ба
жа
ючи щи
рим сло
вом потіши
-
ти, зас
по
коїти її. Але Ми
рос
ла
ви
не бу
ло в світлиці, і се за
тур
бу
-
ва
ло Мак
си
ма. «Де во
на?» - по
ду
-
мав він і за
раз на
ду
мав спи
та
ти
про се дру
жин
ників, що тим ча
-
сом веш
та
ли
ся, при
го
то
ву
ючи
на ра
до
щах для своїх ту
хо
ль
сь
-
ких гос
тей бра
терську гос
ти
ну.
Але відповідь дру
жинників на
йо
го пи
тан
ня зовсім не вдо
во
-
ли
ла й не заспок
оїла Мак
си
ма.
Боярин учо
ра ра
но виїхав з до
-
нь
кою, але ку
ди, за чим, ко
ли ве
-
р
не - не зна
ти. Велів їм висту
пи
-
ти во
ро
же про
ти ту
хольців, але,
чи то по
ба
чив
ши їх по
нурі не
о
-
хочі ли
ця, чи то, мо
же, по
взявши
яку іншу дум
ку, ур
вав бесіду й
від'їхав. От і все, що дізнав
ся
Мак
сим від но
вих союз
ників.
Оче
вид
на річ, що такі вісті му
си
-
ли відра
зу закаламу
тити йо
го
чис
ту радість, ба на
віть ки
ну
ти
тінь яко
гось підо
зріння на дру
-
жинників. Що се та
ке? Чи не
кри
ється в тім яка зра
да? Чи не
хо
че бо
ярин зловит
и їх у яку
засідку? Але, не хотя
чи всім уго
-
лос ви
яв
ля
ти сво
го підозріння,
Мак
сим шеп
нув ті
ль
ки де
яким
із своїх товар
ишів, щоб ма
ли
ся
на бач
ності, а сам по
чав пильно і
уваж
но пе
рег
ля
да
ти весь дім від
го
ри аж до до
лу, не ми
на
ючи ні
од
ної скрит
ки, ні од
но
го закам
-
арка. Ніде не бу
ло нічо
го підоз
-
ре
но
го.
-
Гарна бу
до
ва! - ска
зав Мак
сим
до дру
жин
ників, що за
ставляли
сто
ли.- Але що ж, ми му
си
мо її
розібра
ти. Звісна річ, ми не бу
-
демо її ні ва
ли
ти, ні па
ли
ти, але
зло
жи
мо все по
ряд
но на ку
пу,
щоб бо
ярин, ко
ли за
пот
ребує,
міг собі все те заб
ра
ти. І все до
-
бро йо
го му
сить бу
ти йо
му схо
-
ронене
в цілості.
Тим ча
сом дру
жин
ни
ки пови
-
носили до сіней ве
лиш ду
бові
сто
ли із світлиці, прик
ри
ли їх
білою ска
тер
тю і за
ста
в
или всі
-
ля
кою стра
вою й ме
дом. Се
ред
радісних ок
ликів і співів по
ча
ла
-
ся гос
ти
на. Тільки ж чим дов
ше
сиділи мо
лодці за стола
ми, чим
більше їли й пи
ли, тим більше
ще
зала якось їх радість і ве
се
-
лість. І хоч мед пінив
ся в то
че
-
них де
рев'яних куб
ках, хоч м'я
-
со, пе
че
не на рож
нах, димил
ось
на де
рев'яних тарілках, хо
ча щи
-
рі, то
ва
риські сло
ва го
моніли
від од
но
го кінця сто
ла до дру
го
-
г
о, то все-та
ки таємно тре
м
тіли
чо
гось усі сер
ця, не
мов до
жи
да
-
ли якоїсь страш
ної вісті. Див
на
не
дослідна, а всім чут
на три
во
га
ви
сіла в повітрі. Чи стіни бо
-
ярсько
го до
му да
ви
ли вільних
гро
ма
дян?..
Ось ус
тав один із бо
ярських
дру
жин
ників і, підніма
ючи вго
-
ру ку
бок, по
вен пінис
то
го ме
ду,
по
чав го
во
ри
ти:
-
Браття! Радісний сей день для
нас, і щоб ніяка ли
ха при
го
да…
Але не скінчив. Ра
зом поблід і
зат
ремтів цілим тілом. Усі бен
-
кетарі нап
ру
го пос
ха
пу
ва
лись і,
вис
ка
ку
ючи хто ку
ди міг, пере
-
вернули стіл з усіма куб
ка
ми і
стра
ва
ми.
-
Що се? Що се? - крик
ну
ли всі
на
раз і по
пер
ли
ся до две
рей. Хоч
і як дрібний на око і ма
ло зна
-
чучнй був знак - глу
хий стук кін
-
ських ко
пит,- а прецінь яко
го бе
-
з
мірно
го пере
п
о
лоху на
ро
бив
він у бо
ярськім домі! Од
ну хви
-
лю дійсне пек
ло бу
ло в сінях:
сей біг ту
ди, той сю
ди, сей шу
-
кав то
го, той сього, а всі мішали
-
ся і тов
пи
ли
ся без ла
ду, топ
чу
чи
по куб
ках і стра
вах, по білій ска
-
терті і по ду
бовім пе
ре
вер
не
нім
столі. Мак
сим пер
ший вир
вав
ся
надвір із тої заміша
ни
ни і, раз
тільки ки
нув
ши оком дов
ко
ла,
пізнав усю ве
лич не
без
пе
ки.
-
До зброї, брат
тя, до зброї! Мо
-
н
го
ли! Мон
го
ли! Той крик був
мов наг
лий удар гро
му. Всі ста
-
ли мов мертві, без
лад
на сумішка
пе
реміни
ла
ся на без
ладне ос
то
-
в
піння. Але й се три
вало тільки
хви
лю. Стукіт кінсь
ких ко
пит
ро
з
ля
гав
ся все ближ
че і ближ
че,
а не
ми
ну
ча небезпе
ка
ра
зом
обу
ди
ла всіх із мертво
ти!
Адже ж усі бу
ли смілі, сильні,
мо
лоді! Ад
же ж кож
дий із них не
раз у своїх ди
тя
чих і мо
ло
де
чих
снах ба
чив се
бе в битві, в небез
-
пеці, в кро
вавій бо
ротьбі з воро
-
гом, і ба
жав, і мо
лив
ся, щоб сон
став
ся явою, щоб до
ве
лось йо
му
ко
лись ста
ва
ти грудьми в обо
-
роні сво
го краю. І ось хви
ля на
-
дій
шла - і во
ни ж ма
ли б її пе
ре
-
ля
ка
ти
ся? Тільки на хви
лю ог
лу
-
ши
ла їх страш
на вість, страш
на
наз
ва «монголи»,- в найближ
чій
хвилі во
ни вже бу
ли тим, чим
бу
ли зви
чай
но: вже ко
ждий дер
-
жав у ру
ках свою зброю, сто
яв у
ряді по
руч з ін
шими, гото
вий до
кро
ва
во
го бою.
-
Головне діло на
ше, то
ва
риші,
дер
жа
ти
ся сих стін. По
ки во
рог
не вип
ре нас від сього до
му і не
ок
ру
жить на вільнім полі, по
ти
не маємо чо
го бо
яти
ся. Дім сей -
то бу
де на
ша тве
р
ди
ня!
І він розс
тав
ляв луч
ників ко
ло
вікон, ко
ло две
рей по два і по
три, як до важ
ності й доступ
но
-
сті місця. Де
які ма
ли бу
ти вну
трі
до
му, щоб до
но
си
ти з бо
яр
сь
-
кого скла
ду лучни
кам стріл і ро
-
га
тин, го
лов
на ж си
ла ма
ла сто
-
яти при входов
их две
рях, щоб, у
разі пот
ре
би, про
ло
ми
ти ря
ди
напасн
иків і відби
ти їх від до
му.
А тим ча
сом мон
го
ли на ріні
над Опо
ром зу
пи
ни
ли
ся, позла
-
зили з ко
ней і, розділив
шися на
три відділи, ру
ши
ли під гор
бок
трьома стеж
ка
ми. Оче
видно,
про
ва
див їх хтось доб
ре знайо
-
мий зі стеж
ка
ми й хо
да
ми, бо
цілий той ма
невр відбув
ся шви
-
д
ко, без ва
ган
ня, без дов
шої за
-
пин
ки. Ма
невр той по
ка
зу
вав
яс
но, що мон
го
ли хотіли зі всіх
боків обійти й ок
ру
жи
ти дім від
-
ра
зу.
Але хто се йде так зав
зя
то на
чолі се
реднього, го
лов
но
го, від
-
ділу мон
голів?
Глядять то
ва
риші і очам своїм
віри не ймуть. Се не хто дру
гий,
як сам влас
ти
тель сього до
му,
гор
дий бо
ярин Ту
гар Вовк.
-
Наш бо
ярин! Наш бо
ярин! -
скрик
ну
ли де
які дружин
ни
ки
,
яких Мак
сим, не довіря
ючи їх
щи
рості, по
ставив у ря
ди всуміш
із ту
хольця
ми.
-
Так, ваш бо
ярин - монгольсь
-
кий слу
га, зрад
ник своєї бать
кі
-
в
щини! Нев
же ж ви й те
пер іще
схо
че
те додер
жу
ва
ти йо
му вір
-
но
с
ти?
-
Ні, ні! - скрик
ну
ли дружинни
-
ки
од
но
душ
но.- Смерть зрадни
-
кові! Розіб'ємо вра
жу ва
тагу або
самі по
ги
не
мо в обо
роні сво
го
краю.
Урадуваний тою за
явою, ска
зав
Мак
сим:
-
Простіть, брат
тя! Од
ну хви
лю
я несп
ра
вед
ли
во су
див вас, ду
-
маючи, що ви в змові зі своїм бо
-
ярином. Але те
пер ба
чу, що кри
-
в
ду ро
бив я вам. Держімо
ся ра
-
зом, близько стін, так, аби не
мог
ли нас ок
ру
жи
ти, і стараймо
-
ся
за
вдавати
їм як
найбільше
стра
ти. Мон
голії, як я чув, недо
-
бре вміють вес
ти облог
у, а ще в
такій не
ве
личкій силі. Чей, нам
удасться відби
ти їх на
пад.
Бідний Мак
сим! Він ста
рав
ся в
інших вмо
ви
ти надію, яка у ньо
-
го са
мо
го по
ча
ла ще
за
ти від пе
-
р
шої хвилі, ко
ли тіль
ки поба
чив
мон
голів, і то тим більше те
пер,
ко
ли пере
ва
ж
на
їх си
ла вповні
роз
вер
ну
ла
ся пе
ред очи
ма об
ля
-
же
них. Але все-та
ки йо
го сло
ва
ма
ли ве
ли
ку ва
гу в йо
го то
ва
ри
-
шів, що не раз уже ма
ли на
го
ду
пе
ре
ко
на
ти
ся про йо
го при
то
м
-
ність ду
ху й ог
лядність в часі на
-
й
більшої не
без
пе
ки. Слі
по по
ля
-
га
ючи на йо
го сло
вах і роз
ка
зах,
ко
ждий дбав ли
ше про те, щоб
пильну
ва
ти сво
го місця до край
-
ньої мож
ності, зна
ючи доб
ре, що
й сусіднє місце бу
де так са
мо пи
-
льно
ва
не.
Та ось мон
го
ли ши
ро
ким коле
-
сом у три ря
ди обс
ту
пи
ли вже
дім бо
ярський і кам'яні стріли
на своїх лу
ках дер
жав? вже на
мі
-
рені на смілих об
ля
же
них мо
ло
-
д
ців. Тільки що на
чальник не
дав іще зна
ку до бою. Началь
-
ник, ба
читься, хо
че по
переду
про
бу
ва
ти ще на
мо
ви, бо ось він
вис
ту
пив з-поміж рядів на
пе
ред
про
тив го
лов
но
го від
ділу обля
-
жених і ка
же:
-
Раби невірнії! По
гані смер
ди!
Нев
же ж зух
валість ва
ша та
ка
без
меж
на, як і ва
ша дур
но
та, що
ви хотіли би підніма
ти оруж
жя
на військо ве
ли
ко
го Чінгісхана,
нині без
пе
реч
но
го па
на всеї Ру
-
сі? Піддай
те
ся йо
му без бою, то
він по
ми
лує вас. Але ті, що за
хо
-
тять опи
ратися йо
го силі, бу
ду
-
ть не
щад
но роз
дав
лені, як хро
-
ба
ки під ко
ле
са
ми во
за.
На та
ку мо
ву го
лос
но і сміло
відповів Мак
сим Бер
кут:
-
Боярине! Ду
же не впо
ру на
-
звав ти нас, синів вольної грома
-
ди, ра
ба
ми! Ти пог
лянь на се
бе!
Мо
же, до те
бе та
ка наз
ва бор
ше
прис
та
не, ніж до нас. Ад
же до
вчо
ра ще був ти раб кня
жий, а
нині ти вже раб ве
ли
ко
го Чін
-
гісхана і, пев
но, по
ли
зав мо
локо,
роз
ли
те по хребті ко
ня яко
гось
йо
го бе
гад
ира. Ко
ли во
но тобі
сма
ку
ва
ло, то ще з то
го не вихо
-
дить, щоб і ми бу
ли ласі на ньо
-
го. Ве
ли
кої си
ли ве
ли
ко
го Чін
гі
-
с
хана ми не ля
каємось. Во
на мо
-
же нас зро
би
ти тру
пам
и, але не
зро
бить нас ра
ба
ми. А те
бе, бо
-
яри
не, вся си
ла ве
ли
ко
го Чін
-
гісхана не зро
бить уже ані воль
-
ним, ані чес
ним чо
ловіком!
Остра і різка бу
ла бесіда Макси
-
мова. Іншим ча
сом він ува
жав би
на те, що пе
ред ним батько Ми
-
рос
ла
ви, але те
пер він ба
чив ті
-
ль
ки во
ро
га - ні, зрадник
а, чо
ло
-
віка, що по
то
птав сам свою че
-
сть, кот
ро
му, про
те, ніяка честь
не на
ле
житься. Го
лосно ра
ду
ва
-
лись то
ва
риші, по
чувши та
ку
Ма
к
си
мо
ву мо
ву. А бо
ярин аж
пінив
ся зо злості.
-
Хло
пе по
га
ний! - кри
чав він.-
Жди ли
шень, я тобі пока
ж
у, що
за
в
час
но ти пох
ва
ляв
ся своєю
ві
л
ьністю! Нині ще ка
й
да
ни за
-
бряжчать на твоїх ру
ках і но
гах!
Нині ще ти бу
деш ва
ля
ти
ся в по
-
росі пе
ред на
чальни
ком мон
-
гольської си
ли!
-
Швидше зги
ну
ти! - відповів
Ма
к
сим.
-
Отже, не зги
неш! - крик
нув
бо
ярин.- Гей, діти,- оз
вав
ся він
до мон
голів їхньою мо
вою,- далі
на нихі Тільки сього об
ми
най
те,
сього му
си
мо ма
ти жи
во
го в ру
-
ках!
І він дав знак до бою. За
лу
нав
по го
рах і лісах ро
го
вий ве
реск і
ур
вав
ся.
Стишилось дов
ко
ла бо
ярсько
го
до
му, але се бу
ла страш
на ти
ша.
Мов га
дю
ки, свистіли монголь
-
сь
кі стріли, гра
дом сип
лючись
на бо
ярську осе
лю.
Правда, на
пас
ни
ки бу
ли занад
-
то да
ле
ко відда
лені, щоб їх
стріли мог
ли траф
ля
ти оборон
-
ців або, тра
фив
ши, небез
печно
ра
ни
ти їх. Для то
го Мак
сим кри
-
к
нув до своїх товар
и
шів, щоб те
-
пер іще не стріля
ли і щоб уза
-
галі ща
ди
ли стріл і зброї, а вжи
-
вали їх аж тоді, ко
ли мож
на до
-
бре влу
чити во
ро
га і од
ним уда
-
ром на
нес
ти йо
му знач
ну стра
-
ту. А щоб не відра
зу припус
тити
на
пас
ників до стін до
му, він зі
своїми виб
ра
ни
ми товариша
ми
ус
та
вив
ся на подвір'ю, о яких
два
д
цять кроків пе
ред вхо
дом,
ва міцним до
ща
ним остін
ком -
кус
нем не
до
бу
до
ва
но
го парка
-
на.
Паркан був як
раз у хло
па зави
-
сокий, і стріли мон
го
ль
ськ
і не
до
ся
га
ли мо
лодців.
Зате їх цільні, хоч і рідкі, стріли
смер
тельно ра
зи
ли мон
голів і
стри
му
ва
ли їх від наб
ли
жен
ня.
Страш
но розлютив
ся Ту
гар Во
-
вк, по
ба
чив
ши се.
-
Приступом до них! - крик
нув
він, і зби
та гро
ма
да мон
голів під
йо
го про
во
дом ки
ну
ла
ся бігцем
із го
лос
ним кри
ком до остінка.
За остінком бу
ло ти
хо, не
мов усе
там ви
мерло. Ось-ось уже монго
-
ли добіга
ють, ось-ось своїм на
-
пором оба
лять остінок; ко
ли
втім по
над остінком вир
вався,
мов із землі виріс, ряд голів і мо
-
гутніх ра
мен - і свиснул
а грома
-
да ста
ле
них стріл, і ревнул
и з
бо
лю по
ра
жені монгол
и страш
-
ними го
ло
са
ми. По
ло
ви
на їх упа
-
ла мов підкоше
на, а дру
га поло
-
вина пер
ла на
зад, не дба
ючи на
кри
ки і прок
лят
тя бо
ярина.
-
Гурра, мо
лодці! Гур
ра, Мак
-
сим! Гур
ра, Ту
хольщина! - закри
-
чали обо
ронці, і дух всту
пив у
них. Але бо
ярин, не тямляч
ись
зо злості, зібрав уже дру
гу гро
-
маду до на
па
ду. Він по
в
чав мон
-
голів, як тре
ба на
па
да
ти і не
роз
си
па
ти
ся за пер
шим уда
ром
про
тив
ни
ка, але бігти по тру
пах
дальше. Тим ча
сом і Мак
сим по
-
учав своїх мо
лодців, що діяти, і з
підне
се
ним оруж
жям жда
ли во
-
ни на
па
ду мон
голів.
-
Далі на них! - крик
нув бо
ярин,
і по
пе
ред усього ціли
ми хмарам
-
и пус
ти
ли мон
го
ли ряд стріл на
про
тив
ників, а потім знов пу
-
сти
лася гро
ма
да прис
ту
пом на
остінок. Знов пе
ред наближен
-
ням стріти
ли їх мо
лодці цільни
-
ми стріла
ми, і знов час
ти
на на
-
пас
ників із страш
ним кри
ком
упа
ла на зем
лю. Але ре
шта вже
не мет
ну
ла
ся на
зад ли
ше з оглу
-
шаючим кри
ком летіла далі й
до
сяг
ла остінка.
Страшна бу
ла хви
ля. Тон
кий
до
ща
ний остінок ділив від се
бе
смер
тельних во
рогів, що, хоч як
близько се
бе бу
ли, не мог
ли до
-
сягнути одні од
них.
Хвилю мов
ча
ли одні й другі,
тільки швид
кий, га
ря
чий віддих
чу
ти бу
ло по обох бо
ках остінка.
Рап
том, мов на да
ний знак, за
-
гримали мон
гольські то
по
ри о
ості- нок, але в тій самій хвилі
ту
хольські мо
лодці сильни
ми пі
-
дой
ма
ми підва
жи
ли вго
ру ості
-
нок, по
пер
ли йо
го пле
чи
ма і
оба
ли
ли на мон
голів. А ра
зом з
тою хви
лею, ко
ли впав остінок,
оба
ляючи своїм тя
га
рем пе
редні
ря
ди мон
голів, ско
чи
ли на
пе
ред
мо
лодці, узб
роєні в то
по
ри на
дов
гих то
по
ри
щах, лу
паючи ни
-
ми че
ре
пи мон
гольські. Забри
з
-
к
ала кров, залу
нали
кри
ки і сто
-
г
нан
ня во
рогів,- і знов розс
ко
чи
-
ла
ся юр
ма на
пас
ників, ли
ша
ючи
на місці бою трупів і ра
не
них. І
знов радісний крик обо
ронців
по
вітав побіду товар
ишів, і знов
відповіли на той крик мон
голи
гра
дом стріл, а бо
ярин - лю
ти
ми
прок
лят
тя
ми. Але мо
лод
цям при
-
й
шлось те
пер по
ки
да
ти своє ви
-
су
не
не станов
ище - із жа
лем про
-
ща
ли во
ни те місце, з яко
го так
щас
ли
во відра
зи
ли перші на
па
-
ди мон
голів. Без ніякої стра
ти,
без ран, в повній зброї і най
кра
-
щім по
рядку, ли
цем до во
рога,
мо
лодці відсту
пи
ли під стіни бо
-
ярсько
го до
му.
Коли на по
лу
деннім боці дво
ра
мо
лодці так щас
ли
во від
бивали
на
пад мон
голів, ішла зав
зя
та і
не так щас
ли
ва бо
ротьба на пів
-
нічнім подвір'ю. І тут монголь
-
ські стріли про
с
вистіли без шко
-
ди для об
ля
же
них. Тіль
ки ж тут
мон
го
ли відра
зу пішли на при
-
ступ, і об
ля
же
ним прийшлось
ду
же га
ря
че. Во
ни кинул
ись ку
-
пою про
ти мон
голів, але стрі
че
-
ні бу
ли стріла
ми і му
си
ли вер
та
-
ти
ся, стра
тив
ши трьох ра
не
них,
яких мон
го
ли за
раз поруб
али на
кусні.
Першим ділом Мак
си
ма бу
ло
те
пер - обійти всі стано
ви
ща
і
ог
ля
ну
ти доб
ре своє по
ло
жен
ня.
Жи
вим лан
цюгом об
с
ту
пи
ли мо
-
н
го
ли ха
ту і не
нас
тан
но сипа
ли
на неї гра
дом стріл. Об
ляжені
та
кож стріля
ли, хоч і не так гу
-
сто. Мак
сим відра
зу побач
ив, що
на
пас
ни
ки намагают
ь до то
го,
щоб впер
ти їх до
се
ре
ди
ни ха
ти,
відки б во
ни не так гус
то мог
ли
стріля
ти, а потім лег
ка му
си
ла б
бу
ти над ни
ми по
біда. Зна
чить,
го
лов
на річ для обо
ронців бу
ла -
вдержат
ись пе
ред стіна
ми до
му.
Але тут во
ни вис
тав
лені бу
ли на
густі мон
гольські стріли. Щоб
хоч тро
ха за
хис
ти
ти
ся від них,
Ма
к
сим велів повідри
ва
ти двері,
позніма
ти верх
ня
ки із столів і
по
ус
тав
ля
ти їх пе
ред кождим
ста
но
ви
щем як ве
ликі щи
ти. Із-
за тих щитів без
печ
но і вигідно
стріля
ли мо
лодці на мон
голів,
кеп
ку
ючи собі з їх стріл.
А Мак
сим хо
див від ста
но
ви
ща
до ста
но
ви
ща, об
ду
му
вав нові
спо
со
би обо
ро
ни і за
охо
чу
вав
то
ва
ришів своїм сло
вом і при
-
кладом.
-
Держімся, то
ва
риші! - го
во
рив
він.- Швид
ко в Тухлі по
чу
ють
кри
ки або хто-будь по
ба
чить,
що тут ді
є
ться, і нам при
бу
де по
-
міч!
Півгодини вже три
ва
ла об
ло
га.
Мон
го
ли стріля
ли і кля
ли стра
-
ш
но «руських псів», що не то що
не підда
ва
ли
ся їм, але ще сміли
так упер
то і щас
ли
во бо
рони
ти
-
ся. Ту
гар Вовк скли
кав знат
ні
-
ших їх ва
тажків на на
ра
ду, щоб
об
ду
ма
ти який одно
стайний рі
-
шу
чий удар.
-
Приступом іти! - го
во
рив один.
-
Ні, прис
ту
пом труд
но, а стрі
-
ля
ти, по
ки всіх не по
стріляємо,-
го
во
рив дру
гий.
-
Постійте,- ска
зав Ту
гар Вовк,-
на все бу
де час. Те
пер ті
ль
ки в
тім річ, щоб поз
га
ня
ти їх із мен
-
ших ста
но
вищ. Згро
мадьте най
-
бі
льші наші си
ли ніби до прис
-
ту
пу, щоб відвес
ти їх ува
гу, а
тим ча
сом малі відря
ди не
хай
ру
шать з обох боків до причіл
-
кових, нес
те
ре
же
них стін. Стіни
ті, прав
да, без вікон, але все-та
-
ки, ко
ли наші лю
ди ста
нуть під
ни
ми, то бу
дуть їм мог
ли ба
га
то
шко
ди
ти.
Ватажки прис
та
ли на то
ту ра
-
ду, бо во
ни, несвідущі в подіб
-
них ма
нев
рах, не вміли б і та
кої
при
ду
ма
ти. Заворуши
лася мон
-
гольська си
ла, заб
ряж
ча
ла
зброя, за
блискотіли до сон
ця
мечі та то
по
ри, і сміло стис
ка
ли
в ру
ках своє оруж
жя ту
хольські
мо
лодці, го
ту
ючись до тяжког
о
бою. Але по
ки мон
го
ли ради
-
лись і ла
ди
лись до уда
но
го при
-
ступу, Мак
сим та
кож не дрімав.
Щас
ли
ва дум
ка прий
шла до го
-
лови. В до
щаній криші боярсь
-
кого до
му бу
ли на всі чо
тири бо
-
ки про
роб
лені не
ве
личкі вікна, і
от в тих-то вікнах Мак
сим поста
-
вив у кождім по двох слаб
ших з
своїх лю
дей, аби пильну
вали
від
там уся
ких рухів во
ро
га, а та
-
кож ста
ра
ли
ся зі своїх безпеч
-
них ста
но
вищ шко
дити йо
му чи
то стріла
ми, чи камінням. По
ки
один сто
яв при вікні, дру
гий за
-
в
ше го
тов був дос
та
ча
ти йо
му,
чо
го тре
ба, а один мав до
но
си
ти
від них вісті то
ва
ри
шам надо
ли
-
ну
.
Заграли тру
би, і за
ви
ли ди
ки
ми
го
ло
са
ми мон
го
ли, кида
ю
чись
на про
тив
ників.
Та тільки ж во
ни не ма
ли на
думці дійти аж зустріту з ни
ми,
але, прибігши до пів-відда
лен
ня,
ра
зом зу
пи
ни
лись і ви
пус
ти
ли
стріли на обля
же
них. Ко
ли ж і
об
ля
жені, що го
товилися на ос
-
тан
ню, рішу
чу бо
ротьбу, повіта
-
ли їх гра
дом стріл і при
чи
ни
ли
їм ба
га
то ран і страт, то вся мон
-
гольська лінія ра
зом по
да
ла
ся
на
зад. Го
лос
ни
ми насміха
ми по
-
вітали мо
лодці той відступ.
-
А що, бо
яри
не,- крик
нув Мак
-
сим,- си
ла ве
ли
ко
го Чін
гісхана,
ба
читься, за
яче сер
це має: роз
-
женеться і відсту
пить! Хіба ж не
стид
но тобі, ста
ро
му ри
ца
реві,
ватаж
ку
ва
ти над та
ки
ми безду
-
хами, що тільки в юрбі смілі, мов
ба
ра
ни, а поєдин
чо нікот
рий і за
півму
жа не стоїть?
Боярин нічо
го не відповідав на
той насміх; він доб
ре ба
чив, що
Мак
сим зав
час
но сміявсь. І сам
Мак
сим швид
ко по
бачив се.
Радісний крик мон
голів залу
-
нав ось-ось за причілковим
и сті
-
на
ми до
му, нап
ра
во і наліво ві
д
-
ра
зу. Під час уда
но
го мон
го
ль
сь
-
кого прис
ту
пу во
ни ру
шили
про
ти тих стін. Се бу
ли стіни без
вікон і две
рей, тож то
вариші не
так ду
же пи
льну
ва
ли їх. Прав
да,
пос
тав
лені на подрі мо
лодці по
-
ба
чи
ли надход
ячих із тих боків
мон
голів, і кілька ціль
них стріл
упа
ло з да
хо
вих вікон на них,
але не спи
ни
ло їх, тим більше,
що, сто
ячи при самій стіні, во
ни
до
ща
ним ока
пом зас
ло
нені бу
ли
від уся
кої небезпе
ки
зго
ри.
Максим поблід, чу
ючи тут же
біля се
бе зловіщі кри
ки і дізнав
-
шися від вар
то
во
го з подрі, що
во
ни зна
чать.
«Пропали ми,- по
ду
мав він.-
Про ря
ту
нок і мо
ви не
ма. Те
пер
при
хо
диться вже бо
ро
тись не на
жит
тя, а на смерть».
Та й Ту
гар Вовк, по
ба
чив
ши
вда
чу свой
ого за
ду
му, го
лосно
по
ра
ду
вавсь їй.
-
А що, хло
пи! - крик
нув він.-
По
ба
чи
мо, чи на
дов
го ще ста
не
ва
шої гор
дості.
Глядіть, мої во
яки вже під ва
-
шими стіна
ми. Ог
ню під стіни!
Жи
во ми ви
ку
ри
мо їх із то
го гні
-
зда, а на чистім полі во
ни про
ти
нас, мов миш про
ти ко
та.
Бачить Мак
сим, що неперелив
-
ки,
скли
кає своїх то
варишів до
-
купи, бо ніщо вже те
пер борони
-
тись на поєдинчих станов
ищах,
ко
ли під причілко
вими стіна
ми
мон
голи огонь кла
дуть.
-
Браття,- го
во
рив він,- ма
буть,
прий
деться нам поги
ба
ти
, бо на
ря
ту
нок сла
ба надія, а мон
го
ли,
се знай
те на
пе
ред, не по
ща
дять
ніко
го, хто діста
неться в їх ру
ки,
так, як не по
ща
ди
ли на
ших ра
-
нених то
ва
ришів. А ко
ли ги
ну
ти,
то гиньмо як мужі - з оруж
жям у
ру
ках. Як га
даєте: чи бу
де
мо
сто
яти тут і бо
ро
ни
ти
ся до ос
та
-
т
нього
ду
ху, зас
ло
нені хоч вча
с
-
ти стіна
ми, чи во
ли
мо всі ра
зом
уда
ри
ти на мон
голів, мо
же б,
нам та
ки уда
ло
ся проломи
ти
їх
ря
ди?
-
Так, так, уда
ри
мо на мон
голів!
- зак
ри
ча
ли всі товар
и
ші.- Ми ж
не ли
си, що їх стрілець ви
ку
рює
з ями.
-
Добре, ко
ли та
ка ва
ша во
ля,-
ска
зав Мак
сим - Ста
вай
те ж у
три ря
ди, лу
ки й стріли ки
дай
те
геть, а то-по
ри й ножі до рук - і
за мною!
Мов один ве
ли
чез
ний камінь,
ви
пу
ще
ний із ве
ли
кої ме
тавки
на
вп
ро
ти мурів твер
дині, так
уда
ри
ли наші мо
лодці на мон
го
-
льські ря
ди. Прав
да, за
ким іще
добігли до мон
голів, стрічені бу
-
ли гра
дом стріл,- тільки ж ті
стріли нічо
го не зро
би
ли їм, бо
пер
ший ряд ніс пе
ред со
бою за
-
мість щи
та верх
няк із сто
ла,
вби
тий на дві спи
си, і в той
верх
няк пов
пи
ва
ли
ся мон
го
ль
-
сь
к
і стріли. Аж наближ
уючись
до мон
голів, пер
ший ряд ки
нув
свій де
рев'яний щит - і цілий
відряд ки
нув
ся на во
ро
га з без
-
тям
ною зав
зятістю. Відра
зу змі
-
ша
ли
ся мон
го
ли і по
ча
ли по
да
-
ва
тися в бо
ки, але Ту
гар Вовк
був уже тут зі своїм відділом і
ок
ру
жив мо
лодців ці
лою гро
ма
-
д
ою мон
голів, мов стрільці ці
-
лою ва
та
гою псів ок
ру
жа
ють ро
-
з
жер
то
го ди
ка. Роз
почалась
стра
ш
на різа
ни
н
а. Ціли
ми де
ся
-
т
ка
ми ва
ли
ли хороб
рі мо
лодці
мон
голів, але Ту
гар Вовк слав
що
раз нові ро
ти навп
ро
тив них.
Кров бриз
ка
ла да
ле
ко із ска
же
-
ної су
то
ло
ки лю
дей, трупів, ран
та кро
ва
во
го оруж
жя. Стог
нан
ня
ра
не
них, зой
ки конаю
чих, ска
-
же
ні кри
ки убійців - усе те міша
-
ло
ся в якусь пе
кольну гар
монію,
що різа
ла ву
хо і сер
це, лу
на
ючи
під отим усміх-ну
тим яс
ним сон
-
цем, на тлі си
тої зе
лені смерек
-
ових лісів та під лад не
нас
тан
но
-
го шу
му хо
лод
них по
токів.
-
Направо, то
ва
риші! Ра
зом і
дру
ж
но напрім на них! - кри
чав
Мак
сим, відби
ва
ючи
ся від трьох
мон
голів, що ста
ралися ви
би
ти
йо
му оруж
жя з ру
ки. Зі страш
-
ною на
ту
гою на
пер
ли то
ва
риші
нап
ра
во, де лінія мон
голів бу
ла
най
сла
біша і місце для обо
ро
ни
най
догідніше. По ко
роткім опорі
мон
го
ли по
да
ли
ся.
-
Далі, далі женіть їх, на
пе
ред
се
бе! - кри
чав Мак
сим, кидаючи
-
ся зі своїм кро
ва
вим то
пором на
ус
ту
па
ючих мон
го
лів. То
ва
риші
по
пер
ли за ним, і відворіт мон
-
голів швид
ко пе
ремінив
ся на
по
по
лох і без
лад
ну втікани
ну. А
товар
иші гна
ли слідом за ни
ми,
ва
ля
чи од
но
го за дру
гим ізза
ду
на зем
лю. Пе
ред ни
ми бу
ло чи
-
сте по
ле, а не
далечке тем
ний,
за
па
ху
щий ліс. Ко
ли б їм удалос
-
я добігти до нього, то бу
ли б
спа
сені, ніяка мон
гольська си
ла
не зду
жа
ла б їм тут нічо
го зро
-
бити.
-
Далі, то
ва
риші, далі, до лісу! -
кри
чав Мак
сим, і без від
диху,
мовч
ки, кро
ваві й страшні, мов
справді дикі звірі, гна
ли това
-
риші на
пе
ред се
бе втіка
ючих
мо
н
голів у нап
ря
мі до лісу. Ту
-
гар Вовк од
ним по
зир
ком пе
рег
-
ля
нув поло
же
ння обох сторін - і
за
ре
го
тав
ся:
-
Щаслива до
ро
га! - крик
нув він
услід за мо
лод
ця
ми.- На тій до
-
розі ми ще здиб
ле
мо
ся!
І жи
во він відділив часть мон
-
голів і післав їх го
рою на тухоль
-
ськнй шлях, щоб зай
шли мо
ло
д
-
ців іспе
ре
ду, від лісу. Він знав
доб
ре, що йо
го мон
го
ли впо
ру
по
спіють. А сам з реш
тою мон
-
голів пус
тив
ся навз
догін за ту
-
хольця
ми.
Три ту
ма
ни ку
ря
ви сто
яли на
по
лю над Опо
ром; три гро
мадки
лю
дей гна
ли за со
бою тим по
-
лем. Пер
ша бігла гро
мадка пере
-
ляканих, роз
би
тих мон
голів; за
ни
ми, здога
ня
ю
ч
и їх, наші мо
-
лодці під про
во
дом Мак
сима, а
за ни
ми го
ло
в
на си
ла мон
голів
під про
во
дом Ту
га
ра Вов
ка. Тре
-
тій від
діл монгольськ
ий, ви
сла
-
ний Тугар
ом го
рою на
вперейми,
швид
ко десь заховав
ся
і щез, не
завважени
й роз'яре
ними в своїй
по
гоні мо
лодцями.
Нараз утіка
ючі мон
го
ли спини
-
лися, ста
ли. Пе
ред ни
ми показа
-
лася нес
подіва
на за
ва
да: глибо
-
кий, у скалі ви
ку
тий вивіз - по
-
чаток ту
хольсько
го шля
ху. Вивіз
був у тім місці май
же на два саж
-
ні гли
бо
кий; стіни йо
го стрімкі
й гладкі, так що злізти в до
ли
ну
зовсім не мож
на, а скака
ти ду
же
не
без
печ
но, особ
ли
во пер
шо
му
ря
дові втікачів, які мог
ли надія
-
тися, що тут же за ни
ми і на них
ско
чить дру
гий ряд. У смертель
-
ній три
возі, яка й найбояз
ли
ві
-
шому не раз у ос
татній хвилі до
-
дає відва
ги, зупин
илися мон
го
-
ли і обернул
ися ли
цем до своїх
про
тив
ників. В тій хвилі блис
ну
-
ла їм несподіван
а надія: за слі
-
дом про
тив
ників по
ба
чи
ли на
-
сти
гаюч
их своїх од
новірців - і
ру
ки їх ми
мо
волі вхо
пи
ли за
ору
ж
жя. Але сей наг
лий ви
бух
відва
ги не був в силі спа
сти їх.
Мов роз
гука
на бу
ря, впа
ли на
них ту
хольські мо
лодці, ломля
-
чи й дру
хо
чу
чи всі за
ва
ди,- і по
-
пхнули їх до про
пасті.
З зой
ком по
ва
ли
лись ті, що
стоя
ли зза
ду, на дно ви
во
зу, ко
-
ли тим ча
сом пе
редні ко
на
ли від
мечів і то
порів тухоль
ських. Те
-
пер мо
лодці самі опи
ни
ли
ся над
стрімкою стіною ви
во
зу і за
тре
-
мтіли. Тут ізза
ду нас
ти
гає Ту
гар
Вовк з мон
голами, а спе
ре
ду оця
страш
на про
пасть! Що діяти?
Хвилі роз
ва
ги до
сить бу
ло для
Мак
си
ма. Вид ле
жа
чих на дні ви
-
возу по
тов
че
них мон
голів навів
йо
го на доб
ру дум
ку.
-
Задній ряд не
хай обер
неться
ли
цем до мон
голів і стри
мує на
хви
лю їх нагін, а пе
редній ки
дай
мон
гольські тру
пи в вивіз і ска
-
чи на них! - кри
чав він.
-
Гурра! - зак
ри
ча
ли радісно мо
-
лодці, спов
ня
ючи йо
го ро
з
каз.
Зас
ту
гоніли теплі ще монголь
-
сь
кі тру
пи, па
ду
чи додо
лу, заяс
-
ніла для на
ших мо
лодців надія
ря
тун
ку. А втім, над
летіла мон
-
гольська по
го
ня, Ту
гар Вовк по
-
переду.
-
Ні вже,- кри
чав він,- сим ра
зом
не уй
де
те моєї ру
ки! - І своїм ва
-
ж
ким то
по
ром по
ва
лив пер
шого
стрічно
го про
ти
в
н
ика, що вчо
ра
ще був йо
го най
вірнішим луч
ни
-
ком. Зой
кнув смер
тельно ра
не
-
ний і впав під но
ги бо
яри
на. То
-
ва
риш йо
го за
мах
нувсь топо
ром
на Ту
га
ра, щоб помстит
ись сме
-
рті то
ва
ри
ша, але в тій хвилі йо
-
го з двох боків підня
то на мон
-
го
льські спи
си. Цілий пер
ший
ряд мо
лодців упав по ко
роткім
опорі. Се ж бу
ли самі най
слабші
по
ра
нені в по
передній битві, що
в по
гоні бігли з са
мо
го за
ду. Але
все-та
ки мон
голів на хви
лю во
-
ни спинил
и, а їх щас
ливіші то
ва
-
р
иші бу
ли вже без
печні на дні
ви
во
зу.
-
Стійте! - кри
чав до своїх Мак
-
сим.- В ря
ди і під стіну ви
возу!
Ко
ли схо
тять гна
ти
ся за на
ми,
то тут їм спра
ви
мо кро
ва
ву ку
-
піль.
-
Перший ряд ска
чи за ни
ми,-
ко
ман
ду
вав у не
роз
важнім за
-
палі Ту
гар Вовк. І ско
чив пер
-
ший ряд мон
голів, але не встав
уже жи
вий, ба многі й до землі
не до
летіли живі, стрічені в по
-
вітрі то
по
ра
ми мо
лодців.
-
Гурра! - зак
ри
ча
ли ті, раду
ю
-
чись.- Ану, дру
гий ряд, ска
чи та
-
кож!
Але дру
гий ряд сто
яв над виво
-
зом і не ква
пив
ся ска
ка
ти. Ту
гар
Вовк по
ба
чив свою помилк
у і
швид
ко вис
лав силь
ний відділ
ни
ж
че, щоб іздо
ли
ни замк
ну
ти
вихід ви
во
зу.
-
Тепер не уй
дуть нам пташ
ки,-
ра
ду
вав
ся він.- От уже мої ловці
над
хо
дять! Ану, діти, далі на
них!
Скажений крик мон
голів залу
-
нав у ви
возі, тут же під но
гами
Ту
га
ра Вов
ка.
Се був відділ, ви
-
сланий го
рою на
впе
ре
йми; вниз
ви
во
зом він уда
рив те
пер на ту
-
хольців.
-
Вниз ви
во
зом утікай
мо! -
скри
к
ну
ли мо
лодці, але один по
-
зирк пе
ре
ко
нав їх, що вся надія
на ря
ту
нок про
па
ла. При вході
вни
зу чорніла
ся вже дру
га ку
па
мон
голів, що йшла навп
ро
ти
них, щоб їх зовсім замк
ну
ти в
тій кам'яній клітці.
-
Аж те
пер смерть на
ша! - ска
-
зав Мак
сим, об
ти
ра
ючи о ко
жух
за
би
то
го, при йо
го но
гах лежа
-
чого мон
го
ла свій кро
ва
вий то
-
пір.- То
ва
риші, сміло до остат
-
ньо
го бою!
Та й сміло ж вис
ту
пи
ли во
ни!
До
бу
ва
ючи ос
татніх сил, удари
-
ли на мон
голів і, невважаюч
и на
не
ко
рис
ну, зго
ристу місцевість,
що спри
яла мон
го
лам, ще раз
зміша
ли їх, ще раз зав
да
ли їм ве
-
лику стра
ту. Але мон
го
ли си
лою
сво
го розгону
по
пер
ли їх у доли
-
ну і роз
би
ли їх ря
ди. В геройськ
-
ій обо
роні па
да
ли мо
лодці один
за дру
гим, тільки Мак
сим, хоч
би
вся, як лев, прецінь не мав іще
ра
ни на своїм тілі. Мон
го
ли уни
-
кали йо
го, а ко
ли тис
ли
ся на
нього, то тільки в надії витру
-
тити
йо
му оруж
жя з ру
ки і взя
ти
йо
го жи
во
го. Та
кий був ви
раз
-
ний на
каз Тугара Вов
ка.
Ось нас
ту
пив і дру
гий відділ
мо
н
гольський з до
ли
ни; мо
ло
д
-
ців стис
не
но в тій безвихід
ній
кам'яній кліті, приперт
о їх до
сті
ни, і лиш тіль
ко вільно
го мі
-
сця бу
ло пе
ред ни
ми, кілько мо
-
г
ли йо
го зро
би
ти своїми ме
чами
та то
по
ра
ми. Але ру
ки їх за
ча
ли
ос
ла
ба
ти, а мон
голи пруться і
пруться на них, мов хвилі по
-
вені. Вже де
які, стратив
ши вся
ку
надію і ба
ча
чи немож
ливість да
-
льшої боротьб
и, нао
сліп кину
-
ли
ся
в най
густіші ря
ди мон
голів
і в одній хвилі погиба
ли, роз
сі
-
ка
ні то
по
ра
ми. Ін
ші, шеп
чу
чи
мо
лит
ви, тулилися
ще до стіни,
мов во
на мог
ла да
ти їм яку-не
-
будь поміч; треті хоть і ніби бо
-
ро
ни
ли
ся, але без
тямно, ма
ши
-
нально ма
ха
ли то
порами, і смер
-
тельні уда
ри мон
голів зас
та
ва
-
ли їх уже тру
пами, не
чут
ли
ви
ми
й бездушними
. Тільки невел
и
ч
-
ка
го
рст
ка най
сильніших - п'ять
їх бу
ло,- окру
живши Мак
си
ма,
дер
жалися ще прос
то, мов шпи
-
ль ска
ли се
ред роз
гу
ка
ної за
ли
-
ви. Три приступ
и мон
голів від
-
би
ла вже та горст
ка, сто
ячи на
купі трупів, мов на башті; вже
мечі й то
пори в ру
ках ге
роїв за
-
ту
ли
ли
ся, одіж їх, ру
ки й ли
ця
скрізь зап
ли
ли кров'ю, але все
ще різко й виразн
о від
зивався
го
лос Мак
сима, що за
грівав то
-
ва
ришів до обо
ро
ни. Ту
гар Во
вк
на-півгнів
но, напів з по
ди
вом
гля
дів на мо
лод
ця зго
ри.
-
Їй-богу, слав
ний мо
ло
дець! -
ска
зав він сам до се
бе.- Не диву
-
юсь, що він оча
ру
вав мою донь
-
ку. І ме
не са
мо
го він міг би оча
-
рувати своєю ри
царською вда
-
чею!
А потім, обер
та
ючи
ся до своїх
мон
голів, що сто
яли над бере
-
гом яру, він крик
нув:
-
Далі, скачіть на них! Не
хай скі
-
нчиться та різа
ни
на. Лиш сьо
го
(по
ка
зав на Максима) не ти
кай
-
те!
І ра
зом, мов важ
ка ска
ла, ско
-
чили мон
го
ли зго
ри на не побі
-
джену ще куп
ку ге
роїв і повали
-
ли
їх на зем
лю. Ще раз за
лунали
ска
жені кри
ки, ще борик
алися
напід-си
ли мон
го
л
и з тухольця
-
ми, але не
дов
го. На ко
ждого з ге
-
роїв на
ва
ли
ла
ся ціла юр
ба мон
-
голів - і всі полягл
и го
ловами.
Ті
льки Мак
сим сам-о
дин сто
яв
іще, мов дуб се
ред по
ля. Він роз
-
сік го
ло
ву то
му мон
голові, що
ско
чив був на нього, і са
ме за
-
махнувся на дру
гого, ко
ли втім
якась сильна ру
ка заліз
ним сти
-
с
ком ухо
пи
ла йо
го зза
ду за гор
-
ло і ки
ну
ла ним до зе
м
лі. Упав,
підступ
но повал
ений, Мак
сим, і
над ним, почерв
оніле від гніву й
на
ту
ги, нахилил
ося ли
це Ту
га
ра
Вовка.
-
А що, смер
де! - насмішли
во
кри
чав бо
ярин.- Ба
чиш те
пер,
що я вмію до
дер
жа
ти сло
ва?
Ану, діти, за
куй
те йо
го в залізні
пу
та!
-
Хоч і в пу
тах, я все бу
ду воль
-
ний чо
ловік. У ме
не пу
та на ру
-
ках, а в те
бе на душі! - ска
зав
Мак
сим.
Боярин за
ре
го
тав
ся і відійшов
від нього да
ва
ти по
ря
док мон
-
гольському війську, яко
го чис
ло
сильно змаліло в тій кро
вавій
різа
нині. З го
лов
ною час
ти
ною
ос
тав
ших іще мо
н
голів Ту
гар
Вовк пішов до своєї ха
ти; решті
велів обса
дити не
щас
ний, те
пер
тру
па
ми за
ва
ле
ний вивіз. Виді
-
ли
в
ши всіх здо
ро
вих до сте
ре
-
же
н
ня ви
во
зу, сам він з неве
ли
-
чкою реш
тою і взя
тим до не
волі
Мак
си
мом мав вер
ну
ти
ся до та
-
бо
ру.
-
Прокляті хло
пи! - бур
котів бо
-
ярин, пе
рег
ля
да
ючи свої стра
-
ти.- Скілько на
ро
ду поніве
чи
ли!
Ну, але чорт бе
ри мон
голів - їх
не шко
да! Коб тільки мені по
тих тру
пах дій
ти до власті й си
-
ли,- обер
нув
ся б і я ли
цем про
ти
них. Але сей по
га
нець, сей Мак
-
сим,- то мені бо
рець! А хто знає,
мо
же, й він міг би пос
лу
жи
ти до
моєї цілі? Тре
ба ви
ко
рис
та
ти йо
-
го, ко
ли йо
го маю в ру
ках. Він
му
сить слу
жи
ти нам за провід
-
ника в го
рах, бо чорт їх там знає,
який се той їх шлях і чи не
ма де
на нім яких манівців. Те
пер, ко
-
ли він у моїх ру
ках, тре
ба приєд
-
нати, вкоська
ти йо
го тро
ха, - хто
знає, на що ще мо
же він приго
-
дитися.
А тим ча
сом мон
го
ли го
то
ви
ли
вже ко
ней до від'їзду. Мак
си
м
,-
ско
ва
ний за ру
ки і за но
ги в тяж
-
кі лан
цю
ги, кро
вавий, простово
-
лосий, із по
шар
па
ною на шмат
-
ки оде
жею,- сидів на ка
мені над
річкою, німий, з за
тиснени-ми
зу
ба
ми і з роз
пу
кою в серці. Пе
-
ред ним на полі і в ви
возі купам
-
и ле
жали не зас
тиглі ще, пошма
-
товані і кров'ю оббризк
ані тру
-
пи йо
го то
ва
ришів і во
рогів. Які
щас
ливі бу
ли ті тру
пи! Во
ни ле
-
жали так ти
хо, так су
мирно на
своїй кро
вавій пос
телі, без гніву,
без му
ки, без ворогува
ння. Во
ни
сміялись те
пер зі вся
ких пут, із
цілої си
ли ве
ли
ко
го Чінгісха
на, а
йо
го ку
сень заліза зро
бив без
-
душним зна
ря
дом у ру
ках ди
кої
самов
олі, жерт
вою кро
ва-вої пі
-
м
сти! Які щас
ливі бу
ли тру
пи!
Во
ни, хоч по
калічені, но
си
ли на
собі об
раз і по
до
бу людсь
ку,- а
йо
го оці пу
та в одній хвилі зро
-
били ско
ти
ною, не
вольником!
-
Сонце пра
вед
не! - клик
нув у
своїй ду
шевній муці Мак
сим.-
Не
в
же ж та
ка твоя во
ля, щоб я
ги
нув у кай
да
нах? Не
вже ж ти
так час
то своїм яс
ним усміхом
віта
ло дні моєї ра
дості на те ли
-
ше, щоб сьогодні повіта
ти моє
без
дон
не го
ре? Сон
це, нев
же ж
ти пе
рес
та
ло бу
ти доб
рим бо
гом
Ту
хольщини, а ста
ло
ся опіку
ном
тих лю
тих ди
кунів? А сон
це
сміяло
ся! Яс
ним, га
ря
чим про
мі
-
н
ням во
но блис
котіло в ка
лю
-
жах крові, цілу
ва
ло по
синілі ус
-
та і гли
бокі ра
ни трупів, крізь
які витікав мо
зок, вистир
чували
теплі ще людські тельбу
хи. І та
-
ким са
мим яс
ним, гаря
чим про
-
мінням во
но облив
ало зе
лений
ліс, і чу
дові запах
ущі цвіти, і ви
-
со
кі по
ло
ни
ни, що ку
палися в
чистім ла
зу
ровім ефірі. Сон
це
смі
я
ло
ся і своїм божесь
ким, бе
-
зучас
ним усміхом ще дуж
че ра
-
ни
ло роз
дер
ту Мак
си
мо
ву ду
шу.
VI
Дивний сон снив
ся За
ха
рові Бе
-
р
ку
тові. Зда
ва
лось йо
му, не
мов
нині їх дорічне свя
то «Сто
рожа»
і вся гро
ма
да зібра
на дов
кола
ка
ме
ня при вході тухольсь
кої ті
-
с
ни
ни: дівча
та з вінка
ми, мо
ло
д
-
ці з му
зи
кою, всі в праз
ничних
чи
с
тих стро
ях.
Оце він, най
стар
ший віком у
гро
маді, пер
ший наближ
а
ється
до свя
то
го ка
ме
ня і по
чи
нає мо
-
литися до нього. Якісь таємничі,
три
вожні, бо
лючі чут
тя опано
-
вують йо
го сер
це під час мо
ли
-
тви; щось ще
мить у нього в гли
-
бині душі - і сам він не знає, що
та
ко
го. Він мо
литься га
ря
че, по
двох-трьох сло
вах зви
чай
ної мо
-
лит
ви він відсту
пає від старо
-
давніх, зви
чаєм ус
та
ле
них зво
-
ротів; якась но
ва, га
ря
чі
ша, по
-
риваюча мо
лит
ва пли
не з йо
го
уст; уся гро
ма
да, пот
ря
се
на нею,
па
де ниць на зем
лю, і сам він ро
-
бить те са
ме. Але сло
ва не пере
-
стають плис
ти, тем
но ро
биться
кру
гом, чорні хма
ри покрива
-
ють не
бо, гро
ми починают
ь би
-
ти, блис
ка
виці палахкотя
ть і об
-
літа
ють увесь не
бозвід осліп
ля
-
ю
чим ог
нем, зем
ля здригаєть
ся
- і ра
зом, звільна перехиляючи
-
сь, свя
тий камінь ру
шається з
мі
сця і з страшен
ним лус
ко
том
ва
литься на ньо
го.
-
Що се мо
же зна
чи
ти? - пи
тав
сам се
бе За
хар, розду
мую
ч
и над
своїм сном.-
Щастя чи не
щас
тя? Радість чи
го
ре? - Але він сам не міг знай
ти
відповіді на те пи
тан
ня, тільки
сон сей ли
шив по собі якесь важ
-
ке про
чут-тя, якусь хма
ру су
му
на За
ха
ровім чолі.
Швидко справ
ди
лось те почут
-
тя! Са
ме по
по
лудні насти
гл
и
стра
шні, нес
подівані вісті до
Тухлі. Пас
ту
хи з сусідньої поло
-
нини прибігли без ду
ху до се
ла,
го
ло
ся
чи що ба
чи
ли якусь бійку
ко
ло бо
ярсько
го, до
му якусь
гро
ма
ду не
звіс
них чор
них лю
-
дей і чу
ли нез
ро
зумії рой
и ра
ючі
кри
ки. Ма
й
же вся тухольс
ька
мо
лодіж, уоруживш
ись, у що хто
міг, побігла на міс
це бою, але зу
-
пинилась опо
далік, по
ба
чив
ши
кро
ва
ве і тру
пами вкри
те по
бо
-
євище, а боярс
ький дім окру
же
-
ннй хма
рою мон
голів Не було
сумніву, всі мо
лодці, ви
слані для
збу
рен
ня бо
ярсько
го до
му, по
-
гибли в нерівній бо
ротьбі з ти
-
ми наїзни
ка
ми. Не зна
ючи, що
діяти, тухоль
ська мо
лодіж вер
-
нула до се
ла, рознос
ячи всю
ди
страш
ну вість. По
чув
ши її, зат
-
ремтів ста
рий За
хар, і гірка
сльо
за по
котилася по йо
го ста
-
рім лиці.
-
От і спов
нив
ся мій сон! - про
-
шептав він.- В обо
роні сво
го се
-
ла по
ляг мій Максим. Так во
но й
тре
ба. Раз уми
ра
ти ко
ж
до
му, але
слав
но вми
ра
ти - се не кож
до
му
лу
чається. Не су
му
ва
ти мені за
ним, але ра
ду
ва
тись йо
го до
лею.
Так потішав се
бе ста
рий За
хар,
але сер
це йо
го скиміло гли
бо
ко:
над
то сильно, всею си
лою своєї
душі він лю
бив сво
го наймолод
-
шого си
на. Але швид
ко він скрі
-
пи
в
ся ду
хом. Гро
ма
да клика
ла
йо
го, пот
ре
бу
ва
ла йо
го ра
ди. Ку
-
па
ми тис
ли
ся лю
ди, старі й мо
-
лоді, за се
ло, до ту
хольської тіс
-
нини, за кот
рою так близько
сто
яв страш
ний їх во
рог. Пер
-
ший раз, відко
ли засіла Тух
ля,
ра
да гро
мадська зібра
ла
ся нині
без зви
чай
них об
рядів, без зна
-
мена, се
ред бряз
ку то
порів та
кіс, се
ред напівтри
вож
но
го, на
-
пів
войовн
ичого га
мору. Без по
-
ряд
ку міша
лися старці з мо
ло
д
-
цями, ору
ж
ні з бе
зо
руж
ни
ми, ба
навіть жінки сну
ва
ли сю
ди й ту
-
ди поміж гро
мадою, допиту
ю
-
чись вістей про во
ро
га або го
ло
-
сно оп
ла
ку
ючи своїх по
гиблих
си
нів.
-
Що діяти? Що по
чи
на
ти? Як
бо
ро
ни
ти
ся - гу
ло в на
роді. Од
на
дум
ка пе
ре
ва
жа
ла всі інші: вий
-
ти гро
ма
дою пе
ред ті
сни
ну і бо
-
ронитися від мон
голів до остат
-
ньої краплі крові. Особлив
о мо
-
лодіж нас
та
ва
ла на те.
-
Ми хо
че
мо зги
ну
ти, як наші
бра
ти по
ги
ну
ли в обо
роні сво
го
краю! - кри
ча
ли во
ни.- Тільки по
на
ших тру
пах увій
дуть во
ро
ги в
ту
хольську до
ли
ну.
-
В тіснині по
ро
би
ти засіки і з
них ра
зи
ти мон
голів! - ра
дили
ста
рші.
Далі, ко
ли гамір тро
хи втиши
-
вся, за
го
во
рив За
хар Бер
кут:
-
Хоч то воєнне діло - не моє ді
-
ло, і не мені, ста
ро
му, ра
дити
про те, до чо
го не мо
жу прило
-
жи
ти своїх рук,- але все-та
ки я
ду
мав би, що не ве
ли
ка на
ша за
-
с
лу
га бу
де, ко
ли відіб'ємо мон
-
голів, особ
ли
во зва
жив
ши, що се
нам не так-то й труд
но зро
би
ти.
Си
ни наші по
гиб
ли з їх рук, кров
їх обаг
ри
ла на
шу зем
лю і кли
че
нас до пімсти. Чи пімсти
мось ми
на во
ро
гах на
ших, на ни
щи
те
лях
на
шо
го краю, ко
ли відіб'ємо їх
від сво
го се
ла? Ні, а тільки, від
-
биті від на
шого се
ла, во
ни з по
-
дві
йною лютістю ки
нуться на
ін
ші се
ла. Не відби
ти, але роз
би
-
ти їх - се по
вин
на бу
ти на
ша ме
-
та!
Громада з ува
гою слу
ха
ла слів
сво
го бесідни
ка, і моло
діж, по
да
-
тлива на все но
ве та не
спо
ді
ва
-
не, го
то
ва вже бу
ла при
стати на
ту ра
ду, хоч і не зна
ла, як мож
на
її викон
ати. Але многі го
ло
си
ста
рців обізва
ли
ся про
тив неї.
-
Не в гнів тобі будь ска
за
но,
батьку За
ха
ре,- за
го
во
рив один
гро
ма
дя
нин,- але твоя ра
да хоч
муд
ра і ве
ли
ку обі
цює сла
ву, та
не
мож
ли
ва для нас. Слабі наші
си
ли, а мон
гольська си
ла вели
-
ка. Ще не наспіла поміч від ін
-
ших вер
хо
винських і загірських
гро
мад, а хоч і наспіє, то та
ки на
-
ша си
ла не вис
тар
чить навіть на
те, щоб ок
ру
жи
ти мон
голів, не
то вже щоб по
бо
ро
ти їх в од-
вертій битві. А без то
го як ми
розіб'ємо їх? Ні, ні! За
ма
ла на
ша
си
ла! Ща
стя на
ше, ко
ли зду
-
жаємо відби
ти їх від сво
го се
ла і
відвер
ну
ти від шля
ху; роз
би
ти
їх ми не май
мо й надії!
Бачачи всю ос
новність тих за
-
ки
дів, За
хар Бер
кут, хоч з бо
лем
сер
ця, го
тов був по
ки
ну
ти свою
мо
ло
де
чо-га
ря
чу думісу, ко
ли
втім дві нес
подівані події знач
но
піднес
ли на
стрій ту
хольської
гро
ма
ди і зміни
ли цілу її поста
-
нову.
Долі се
лом ву
ли
цею надійшли,
од
на за дру
гою, при зву
ках труб
та де
рев'яних трембіт аж три
гро
ма
ди уоруже
ної мо
ло
дежі.
Ко
ж
на гро
ма
да нес
ла на
пе
ред
се
бе бой
ову хо
ру
г
ов; охочі, смілі
їх пісні лу
на
ли да
ле
ко по го
рах.
Се йшла при
обіця
на ту
хольцям
поміч вер
хо
винських і загір
них
гро
мад. Хлоп в хло
па, мов рослі
яво
ри, ста
ли всі три відділи дов
-
гими ря
да
ми пе
ред зібра
ною
гро
ма
дою і скло
ни
ли хо
руг
ви на
знак привітан
ня. Лю
бо бу
ло
глядіти на ті здо
рові, рум'яні ли
-
ця, розігріті мужньою від
вагою і
гор
дим по
чут
тям то
го, що їм
при
й
деться зас
ту
па
ти своїми
грудьми все, що най
до
рож
че у
них на світі, що на їх оруж
жя
вло
же
но ве
ли
ке діло. Радісний
гро
мо
вий крик усіх ту
хольців
стрітив їх привід; тільки ма
тері,
що са
ме сьогод
ні стра
ти
ли своїх
синів, за
ри
да
ли на вид та
ко
го
найкращого
цвіту на
род
но
го,
кот
рий завт
ра, мо
же, так са
мо
по
ля
же, ско
ше
ний і по
топ
та
ний,
як по
ляг
ли нині їх ясні со
ко
ли.
Зас
киміло сер
це і в ста
ро
го За
ха
-
ра Беркута, ко
ли пог
ля
нув на
тих мо
лодців і по
ду
мав собі, як
то пиш
но виз
на
чу
вав
ся би се
ред
них йо
го Мак
сим. Та ні, годі! Ме
-
р
т
во
го не вер
неш, а жи
вий жи
ве
га
дає…
Ще не стих
ла радість із приход
-
у тих по
жа
да
них поміч
ників, ще
гро
ма
да не ма
ла ча
су приступи
-
ти
до дальшої на
ради, ко
ли втім
з про
тив
но
го бо
ку, з лісо
вої про
-
галини, що бу
ла над тухольсь
-
кою тісни
ною, показався
но
вий і
зовсім уже не
сподіваний гість.
На спіненім коні, по
об
ди
ранім
гіл
лям та ко
лючками, при
пав
ши
до йо
го шиї, щоб швид
ше й без
-
печніше їха
ти по лісі, не зачіпа
-
ючись о га
луз
зя, їха
ла, що кінь
доскоч
ить, якась лю
ди
на. Хто се
та
кий був - зда
ле
к
а годі бу
ло
вга
да
ти. На ній був ове
чий мон
-
гольський ко
жух, обер
не
ний пе
-
лехами на
верх, а на го
лові гар
-
ний бобров
ий ков
пак. Мо
лодці
прий
ня
ли приїжджу лю
дину за
монгольськ
ого висланц
я і ви
-
сту
пили про
ти неї з лукам
и. Але,
виїхав
ши з ліса та наблизив
-
шись над стрімкий об
рив, по ко
-
трім тре
ба бу
ло зла
зи
ти в ту
хо
-
ль
ську
до
ли
ну, мни
мий мон
гол
зліз із ко
ня, ски
нув із се
бе ко
-
жух, і, всім на ди
во, показала
ся -
жен
щи
на в білім по
лотнянім,
шов
ком пе
ре
ти
канім плащі, з
лу
ком за пле
чи
ма і з блискуч
им
топірцем за по
ясом.
-
Мирослава, доч
ка на
шо
го бо
я
-
рина! - зак
ри
ча
ли тухо
ль
с
ькі мо
-
лодці, не мо
жу
чи відвес
ти очей
від прегарн
ої, смілої дівчи
ни. Та
во
на, оче
ви
дяч
ки, й не ди
вилась
на них, але, ли
шив
ши сво
го ко
ня
там, де з нього зліз
ла, жи
во по
-
ча
ла ози
ра
ти
ся за стеж
кою, ку
-
ди мож
на би спусти
тися в до
ли
-
ну.
Швидко її бистрі очі відкри
ли
та
ку стеж
ку, май
же зовсім укри
-
ту се
ред ши
ро
ко
го, чепірга
того
лис
тя па
по
роті та ко
лючих
ожин. Пев
ним кро
ком, мов ві
д
-
ро
ду до то
го при
ви
кл
а, зій
шла
стеж
кою в до
ли
ну і набли
зилася
до гро
мади.
-
Здорові бу
ли, чес
на гро
ма
до,-
ска
за
ла во
на, злег
ка па
леніючи.-
Я спіши
ла звісти
ти вам, що мон
-
голи над
хо
дять, пе
ред ве
чо
ром
бу
дуть тут, то щоб ви пригото
-
вилися, як їх прий
ня
ти.
-
Ми зна
ли се,- за
гу
ли го
ло
си з
гро
ма
ди,- се нам не но
ви
н
а.
Голоси бу
ли різкі, неп
ри
язні
до
чці по
га
но
го бо
яри
на, че
рез ко
-
т
ро
го стільки мо
лодців по
ги
б
ло.
Але во
на не обра
зи
ла
ся тою рі
-
зкістю
, хоч, оче
вид
но, по
чула її.
-
Тим ліпше для ме
не, що ви
вже при
го
то
вані,- ска
за
ла во
на.-
А те
пер про
шу вка
за
ти мені, де
тут За
хар Бер
кут.
-
Ось я, дівчи
но,- ска
зав ста
рий
За
хар, наб
ли
жа
ючись. Миросла
-
ва
дов
го, з ува
гою і по
шаною,
гля
діла на нього.
-
Дозволь, чес
ний батьку,- заго
-
ворила во
на трем
тя
чим з вну
т
-
рішнього зво
ру
шен
ня голо
сом,-
ска
за
ти по
пе
ред усьо
го, що син
твій жи
вий і здо
ров.
-
Мій син! - скрик
нув За
хар.- Здо
-
ров і жи
вий! О бо
же! Де ж він?
Що з ним діється!
-
Не ля
кай
ся, батьку, тої вісті,
кот
ру ска
жу тобі. Твій син у мон
-
гольській не
волі.
-
В не
волі? - скрик
нув, мов гро
-
мом про
шиб
ле
ний, За
хар.- Ні, то
не мо
же бу
ти! Мій син рад
ше
дасть на кусні по
ру
ба
ти се
бе,
аніж узя
ти се
бе в не
во
лю. Се не
мо
же бу
ти! Ти хо
чеш на
ля
ка
ти
ме
не, не
доб
ра дівчи
но!
-
Ні, батьку, я не ля
каю те
бе, во
-
но справді так. Я ж те
пер прос
то
з мон
гольсько
го та
бо
ру, ба
чи
ла
йо
го, го
во
ри
ла з ним. Си
лою і пі
-
дсту
пом узя
ли йо
го, за
ку
ва
ли в
залізні пу
та. Хоч без ра
ни, а весь
об
ли
тий кров'ю во
рогів. Ні, ба
-
ть
ку, твій син не по
дав ім'я твоє
в нес
ла
ву!
-
І що ж він го
во
рив тобі?
-
Казав мені йти до те
бе, бать
-
ку, потіши
ти те
бе в твоїй са
моті
й тузі, ста
ти тобі за доч
ку, за ди
-
тину, бо я, батьку (тут го
лос її
ще дуж
че зат
ремтів), я… си
ро
та,
я не маю віт
ця!
-
Не маєш вітця? Нев
же ж Ту
гар
Вовк по
гиб?
-
Ні, Ту
гар Вовк жи
вий, але Ту
-
гар Вовк пе
рес
тав бу
ти мо
їм ба
-
ть
ком, відко
ли… зра
див… свій
край і прис
тав… у слу
ж
бу мон
-
голів.
-
Сього мож
на бу
ло й наді
я
-
тись,- відповів по
ну
ро За
хар.
-
Тепер я не мо
жу вва
жа
ти йо
го
батьком, бо не хо
чу зра
джувати
сво
го краю. Батьку, будь ти моїм
вітцем! Прий
ми ме
не за ди
ти
ну!
Не
щасний син твій про
сить у те
-
бе сього моїми ус
та
ми.
-
Мій син! Мій не
щас
ний син! -
стог
нав За
хар Бер
кут, не підво
-
дя
чи очей на Мирославу.- Хто
ме
не потішить по йо
го страті?
-
Не бійся, батьку, мо
же, він іще
не стра
че
ний, мо
же, нам удасть
-
ся ви
до
бу
ти йо
го на во
лю. Слу
-
хай ли
ше, що наказу
ва
в мені Ма
-
к
сим!
-
Говори, го
во
ри! - ска
зав За
хар,
пог
ля
да
ючи знов на неї.
-
Він ра
див ту
хольській гро
маді
не спи
ня
ти мон
голів пе
ред тіс
-
ниною, але впус
ти
ти їх у кітло
-
вину. Тут мож
на їх обс
ту
пи
ти і
ви
ру
ба
ти до ос
татнього, а ко
ли
ні, то ви
мо
ри
ти
го
ло
дом. Тре
ба
тільки по
ро
би
ти засіки в ви
возі
при во
до
паді і по
ви
но
си
ти з се
-
ла все доб
ро гро
мадське, все збі
-
жжя, весь хліб, усю ху
до
бу, а по
-
тім замк
ну
ти їх тут зо всіх боків.
«Тут,- ка
зав Мак
сим,- по
бідите їх
або ніде ін
де!» Так ра
див Мак
-
сим.
Уся гро
ма
да з нап
ру
же
ною ува
-
гою слу
ха
ла Мирослави
ної бе
сі
-
ди. Гли
бо
ка мов
чан
ка заляг
ла
над усіми, ко
ли стих
ли її сло
ва.
Тільки За
хар гор
до й радісно ви
-
п
рос
ту
вав
ся, а далі з простер
ти
-
ми ра
ме
на
ми наблизив
ся до Ми
-
рос
ла
ви.
-
Доню моя!- ска
зав він.- Те
пер
я ба
чу, що ти вар
та бу
ти доч
кою
За
ха
ра Бер
ку
та! Се прав
диві сло
-
ва мой
ого си
на - з них віє йо
го
смілий дух! Ти
ми сло
ва
ми ти
здо
бу
ла моє ба
ть
ківське сер
це!
Те
пер я лег
ше віджалую си
на,
ко
ли не
бо післа
ло мені замість
нього та
ку доньку!
Голосно ри
да
ючи, ки
ну
ла
ся
Ми
рос
ла
ва в йо
го обійми.
-
Ні, батьку, не го
во
ри так,- ска
-
зала во
на.- Син твій не бу
де
стра
че
ний, він по
вер
неться тобі
на
зад. Він іще нині ве
чір бу
де
тут ра
зом з ор
дою, і ко
ли бог по
-
може нам роз
бити її, то чей ми й
йо
го ос
во
бо
ди
мо.
В тій хвилі в тіснині дав
ся чу
ти
крик ту
хольських ва
р
тов
их:
«Мо
н
го
ли! Монголи!» - і вслід за
тим прибігли вар
тові, го
ло
ся
чи,
що мон
го
ли в незліченній силі
по
ка
за
ли
ся в до
лині над Опо
-
ром. Тут при
хо
ди
лось ріша
ти
ся
жи
во, що діяти, як боронити
ся.
За
хар Бер
кут ще раз обс
тав за
тим, аби впу
стити мон
голів у ту
-
хольську кітло
вину і тут, обско
-
чивши їх, виріза
ти або виморит
-
и всіх до но
ги. Тепер уже не під
-
німалися го
ло
си, про
тивні тій
раді,- і шви
д
ко гро
ма
да рішила
-
ся.
Всі ки
ну
ли
ся до своїх хат, аби
хо
ро
ни
ти своє доб
ро в лі
си. Сто
-
ронські мо
лодці що
ду
ху ру
ши
ли
на горішній бік до
лини, до водо
-
паду, щоб по
ро
би
ти засіки в ви
-
возі і не да
ти ту
ди мон
го
лам
прой
ти. Страш
ний роз
рух зро
-
бився в селі. Крик, роз
ка
зи й за
-
пи
тан
ня, рик волів і скрип де
-
рев'яних дво
колісних теліг лу
-
нали з усіх усюдів, глу
ши
ли слух
і ко
тилися по го
рах. Сум
но про
-
щали ту
хольці свої ха
ти, й по
-
двір'я, й ого
ро
ди, та засіяні ни
-
ви, котрі ніші ще ма
ла зруйнува
-
ти
і сто
ло
чи
ти страш
на мон
го
-
ль
ська повінь. Ма
тері не
сли сво
-
їх зап
ла
ка
них дітей, батьки гна
-
ли ху
до
бу, вез
ли на возах до
-
машній спря
ток, мішки з хлібом
і оде
жею. Ку
ря
ва стоял
а над се
-
лом; тільки потік срібли
стою во
-
дою шу
мів собі, як зви
чайно, і
ста
рий ве
ли
чез
ний Сто
рож при
вхо
ді в ту
хольську тіс
нину сто
яв
по
ну
ро, опущен
ий, су
мо
ви
тий,
не
мов жаліючи своїх дітей, що
по
ки
да
ли оцю гар
ну до
ли
ну, не
-
мов нахиляюч
ись у сто
ро
ну тіс
-
нини, щоб своїм ве
ли
чез
ним
кам'яним тілом за
ставити їм до
-
рогу. За
суму
ва
лась і ста
ра ли
па
на копнім май
дані за се
лом, а ре
-
вучий во
до
пад, пе
ре
ли
ва
ючись
у кар
ма
зи
но
вих про
ме
нях заход
-
ового сон
ця, не
порушним кро
-
вав
им стов
пом сто
яв над опу
сті
-
лою тухольськ
ою кітло
ви
ною.
Вже зовсім опустіло се
ло. Ха
ти
по
то
ну
ли в вечірньому ту
мані;
ку
ря
ва уляг
лась по до
розі; за
-
мовкли го
ло
си і кри
ки, не
мов ві
-
д
вічна пус
ти
ня по
жер
ла все жи
-
т
тя сеї до
ли
ни. Сіда
ло сон
це за
ту
хольські го
ри, то
ну
чи в ле
-
геньких чер
воних хма
рах; темні
сме
ре
кові ліси дов
ко
ла Тухлі
шеп
та
ли ти
хо, таємни
чо, не
мов
пе
ре
да
ва
ли собі якусь зловіщу
но
ви
ну. Тільки зем
ля, не зна
ти
чо
му, глу
хо сту
гоніла і сто
гнала:
повітря, хоч яс
не й погідне, тре
-
м
тіло яки
мось див
ним зміша
-
ним го
мо
ном, від кот
ро
го дрож
прой
ма
ла й най
смілішо
го. А да
-
ле
ко-да
ле
ко по лісах, у гли
бо
ких
тем
них ярах, між не
дос
туп
ни
ми
ло
ма
ми, ви
ли вов
ки, гав
ка
ли
ури
в
аним го
ло
сом ли
си, бе
ге
ті
-
ли олені, ри
ча
ли ту
ри. А в селі
так ти
хо, так мерт
во! А на небі
так яс
но, так погідно! Але ні. Ось
на
раз щез
ло сон
це за чор
ною
жи
вою хма
рою, що стіною тяг
не
з за
хо
ду, на
пов
ня
ючи повітря
ди
ким верес
ком і спус
ка
ючись
над Тухлею. Се віщу
ни і невід
-
ступні то
вариші ор
ди - гай
во
ро
-
ни та кру
ки - тяг
нуть незлічен
-
ни
ми ста
да
ми, чу
ючи по
жи
ву.
Зло
віще птаст
во б'ється в по
ві
-
трі, роз
ри
вається плах
та
ми і ки
-
дається в різні бо
ки, мов хма
ри,
биті бу
рею. Ту
хольські су
мирні
стріхи відра
зу вкрилис
я чор
ни
-
ми гістьми, а гамір їх кле
котів,
мов кип'яток у ве
личезнім кітлі.
Німо, не
ру
хо
мо сто
ячи над стр
і
-
м
ки
ми берег
ами своєї кітло
ви
-
ни, гляділи ту
хольці на по
га
не
пта
ство і в дусі прок
ли
на
ли тих
віщунів смерті й руїни.
Але жи
во вид змінив
ся. Мов че
-
рез прор
ву в тамі валить
ся осін
-
ня повінь, так по
ча
ли в кітлови
-
ну ва
ли
ти
ся чорні поч
вари з
стр
а
шен
ним кри
ком. Ря
ди ти
с
-
ли
ся за ря
да
ми, без кінця і впи
-
ну; мов во
да під во
до
па
дом, так
во
ни зупин
ялися, вий
шов
ши з
тісно
го гир
ла, фор
му
ва
ли
ся в
дов
жезні ря
ди, по
су
ва
ли
ся зві
-
льна, без опо
ру за
ли
ва
ючи пус
ту
рів
нину. Пе
ре
дом, доро
гою, їхав
на білім коні страш
ний ве
ле
т
ень
Бу
рун
да-бе
га
дир, а обік нього
дру
гий, мен
ший, їз
дець - Тугар
Вовк.
Звільна їха
ли во
ни на
пе
ред, не
-
мов щох
вилі жда
ли на
па
д
у з се
-
ла. Але на
па
ду не бу
ло, се
ло ле
-
жало, мов після чу
ми. З страш
-
ним кри
ком ки
ну
ли
ся перші ря
-
ди мон
голів на ха
ти, щоб, по сво
-
й
ому зви
чаю, різа
ти, грабу
вати,-
але різа
ти не бу
ло ко
го, ха
ти бу
-
ли пусті. З лю
тим кри
ком ки
да
-
лись мон
го
ли від ха
ти до ха
ти,
ви
ва
лю
ючи двері, руй
нуючи
пло
ти й во
ро
та, розбива
ючи ді
-
ж
ки і плетінки, розвалю
ючи пе
-
чі. Але вся їх лютість бу
ла да
-
рем
на - в селі ніхто не показува
-
вся.
-
Прокляті пси! - го
во
рив Бу
ру
-
н
да до Ту
га
ра Вов
ка.- За
чу
л
и
нас, по
хо
ва
ли
ся!
-
Чи за
но
чуємо тут, бе
га
ди
ре? -
спи
тав Ту
гар Вовк, не відповіда
-
ючи на замітку бегадира
.
-
Поки не зустріне
мось з ти
ми
пса
ми, по
ти не мо
же
мо ночува
-
ти,- відмо
вив Бурунда.- Веди нас
до ви
хо
ду з сеї ями! Тре
ба забез
-
печити собі вихід!
-
Вихід без
печ
ний,- ус
по
ко
ював
Ту
гар Вовк, хоч і са
мо
му якось
ніяко
во бу
ло ба
чи
ти, що всі ту
-
хольці так чис
то вине
с
лися з се
-
ла. І хоч ус
по
ко
ював бе
га
ди
ра,
то все-та
ки про
сив йо
го крикну
-
ти на військо, щоб покин
уло шу
-
кати до
бичі і спіши
ло до ви
хо
ду.
Не
охітно пішли перші ря
ди мон
-
гольської ор
ди, ко
ли тим ча
сом
задні все ще тис
ли
ся че
рез тіс
-
нину, чим
раз густіше за
ли
ва
ючи
кітлови
ну.
Ось уже чільний відряд вий
шов
із се
ла і спішив до виво
зу, вику
-
ваного в скалі. З до
ли
ни ні
чого
не вид
но бу
ло в ви
возі, і безпеч
-
но підійшли мон
го
ли аж під
стрі
м
ку кам'яну стіну, в ко
трій
проков
аний був вивіз. Ко
ли втім
ра
зом з вер
ха стіни посипа
лось
ве
ли
чез
не каміння на мон
голів,
ка
ліча
чи та розбив
аючи їх.
Зойк на
пас
ників, ра
не
них і по
-
валених на зем
лю, вда
рив під
не
бо. Зак
ря
ка
ла хи
жа пти
ця над
своїми жерт
ва
ми. Вже напасни
-
ки
по
ча
ли по
да
ва
ти
ся взад і вбо
-
ки, ко
ли втім Бу
рунда і Ту
гар
Вовк з го
ли
ми ме
ча
ми ки
нулись
їм на
впере
й
ми.
-
Куди ви, бе
зумні? - ри
чав
ярим ту
ром Бу
рун
да.- Ось пе
ред
ва
ми вхід до ви
во
зу, ту
ди за
мною!
І, пха
ючи пе
ред со
бою цілу юр
-
бу, він ки
нув
ся в тем
не ги
р
ло
ви
во
зу. Але тут че
ка
ла напас
ни
-
ків доб
ра стріча. Гра
дом поси
па
-
лось каміння на їх го
ло
ви, і не
од
но
му з во
яків Чінгісха
на кров
за
ли
ла очі, мо
зок бриз
нув на
кам'яні стіни з роз
би
то
го чере
-
па. Мов з пек
ла, рев
ну
ли кри
ки і
стогна
н
н
я з тем
но
го ви
во
зу, але
по
над ни
ми все го
лосніше гри
-
мів го
лос Бу
рун
ди: «Далі, за
ячі
сер
ця, далі за мною?» - і нові ку
-
пи, нев
ва
жа
ючи на но
вий град
каміння, по
пер
ли
ся в вивіз.
-
Далі горі ви
во
зом! - кри
чав
Бу
рун
да, щи
том заслонюю
чись
від спа
да
ючо
го зго
ри каміння.
Тим ча
сом Ту
гар Вовк, поба
чи
-
в
ши на версі бе
ре
га гро
мадку
мо
лодців, велів сто
ячим пе
ред
ви
во
зом мон
го
лам сип
ну
ти на
них стріла
ми. Зой
ки роз
ляг
ли
ся
на горі - і го
лосно за
ви
ли з ра
до
-
сті мон
го
ли. Але за своїх трьох
ранен
их ту
хольські мо
лодці з
подвійною лютістю по
чали ки
-
дат
и ве
ли
чез
ни
ми пли
тами на
на
пас
ників. Тільки ж се все не
бу
ло би стри
ма
ло завзя
того Бу
-
рун
ду, ко
ли б усере
дині, на скру
-
ті ви
во
зу, не показ
алася нес
по
ді
-
ва
на за
ва
да: вивіз завал
ений був
аж до вер
ху вели
чезним ка
мі
н
-
ням. А тут ту
хольці напад
али
чим
раз лютіше, камін
ня си
па
-
лось, мов град, мон
го
ли па
да
ли
один за дру
гим - і Бурун
да по
ба
-
чив вкінці, що да
ремна йо
го зав
-
зятість, бо прой
ти ту
ди годі, по
-
ки не вдасться зіпхну
ти тухо
ль
-
ців з вер
ху.
-
Назад! - крик
нув Бу
рун
да, і не
-
величка реш
та мон
голів, що ли
-
шилася зі штур
му
ючої ку
пи, без
ду
ху, мов камінь з пращі, ви
-
летіла з ви
во
зу.
-
Вивіз за
ва
ле
ний! - ска
зав, важ
-
ко ди
шу
чи, Бу
рун
да до бо
я
ри
на,
об
ти
ра
ючи собі піт і кров з ли
ця.
-
Покиньмо їх на те
пер, не
хай
тішаться! - ска
зав Ту
гар Вовк.
-
Ні! - скрик
нув Бу
рун
да, з по
-
гордою пог
ля
да
ючи на бояри
-
на.- Во
яки ве
ли
ко
го Чінгісхана
не вміють відкла
да
ти діла на
зав
тра, ко
ли мож
на йо
го зроби
-
ти сьогодні.
-
Але що ж тут сьогодні зробим
-
о? - спи
тав Ту
гар Вовк, погляда
-
ючи з дрож
жю в тем
не гир
ло ви
-
возу, з кот
ро
го ще ви
добувалися
страшні стог
нан
ня смер
тельно
ра
не
них, не
до
би
тих мон
голів.
-
Зігнати тих псів відтам зго
ри!
- крик
нув лю
то Бу
рун
да, показу
-
ючи ру
кою на хре
бет ска
листого
бе
ре
га.- Дра
бин сю
ди! Пе
редні
на дра
би
ни, а задні від
ганяй їх
стріла
ми! По
ба
чи
мо, чия візьме!
З поб
лизьких хат наз
но
ше
но
дра
бин і за ра
дою Ту
гара Вов
ка
поз
би
ва
но їх півпе
реч
ни
ми жер
-
д
ка
ми не
мов у ши
року стіну. Ту
-
хольці зго
ри при
див
ля
ли
ся тій
ро
боті спо
кі
йно. Ось уже мон
го
-
ли з кри
ком підня
ли свою збі
-
рну дра
би
ну і по
пер
ли її до ка
-
мінної стіни. Камінням, стріла
-
ми і ро
га
ти
на
ми стріти
ли їх ту
-
хольці, але не вдіяли нічо
го мон
-
го
лам, бо ко
ли один та дру
гий
упав по
ра
же
ний, то інші дви
га
-
ли ве
ли
ку дра
би
ну дальше, а на
місце зра
не
но
го при
с
ка
ку
ва
ли
свіжі. А рівночас
но задні ря
ди
мон
голів пус
кали вго
ру свої
стрі
ли і при
силували ту
хольців
по
да
ти
ся взад. Страш
на драбин
а
жи
во на
ближалася до стіни.
Три
во
га по
чала опанов
увати ту
-
хольців…
Недалеко від по
боєви
ща, захи
-
щений кам'яною бри
лою від
стріл, сидів на со
ломі Захар Бер
-
кут, зай
ня
тий при ра
не
них. Він
по
вий
мав їм із ран стріли, пови
-
мивав ра
ни при по
мочі Миро
-
слави і заход
ився пе
рев'язу
ва
ти
їх, поп
рик
ла
да
в
ши якоїсь скус
но
при
ладженої жи
виці, ко
ли втім
де
які за
ля
кані во
яки прибігли
до нього, сповіща
ючи про небез
-
пеку.
-
Що ж я вам, діточ
ки, по
рад
жу?
- ска
зав ста
рий, але Ми
рос
ла
ва
схо
пи
ла
ся з місця і побігла огля
-
нути не
без
пе
ку.
-
Не бійте
ся,- ска
за
ла во
на ту
-
хольцям,- жи
во ми поворо
жи
мо
їм! Не
хай собі стріля
ють, а ви ра
-
тища в ру
ки і пла
зом до
до
лу! Аж
ко
ли пе
редні по
ка
жуться до по
-
ловини на горі, тоді ра
зом на
них! Самі во
ни зас
ло
нять вас від
стріл, а оба
лив
ши пе
редніх, ви
оба
ли
те й задніх. Сумер
ки спри
-
я
ють нам, і, відбив
ши їх сим ра
-
зом, бу
де
мо ма
ти спокій на всю
ніч.
Без сло
ва опо
ру по
па
да
ли ту
хо
-
ль
ці ниць до
до
лу, похап
а
вши ра
-
ти
ща в ру
ки.
Стріли ще си
па
лись який
сь час,
а відтак пе
рес
та
ли - знак, що пе
-
редній ряд по
чав спи
на
ти
ся горі
дра
би
ною. Дух у собі за
пи
ра
ючи,
ле
жа
ли ту
хольці й до
жи
да
ли во
-
рогів. Ось чу
ти вже скрип ща
-
блів, са
пан
ня мужів, брязкіт їх
оруж
жя - і звільна, несміло ви
-
ринають пе
ред очи
ма ле
жа
чих
мох
наті куч
ми, а під ни
ми чорні,
страшні го
ло
ви з ма
леньки
ми
бли
с
ку
чи
ми очи
ма. Очі ті три
-
вожно, нес
хиб
но, мов зак
ляті,
гля
дять на ле
жа
чих ту
хольців,
але го
ло
ви підніма
ються ви
ще,
чим
раз ви
ще; вже під ни
ми вид
-
ніються ра
ме
на, пле
чі, ок
риті
мо
х
на
ти
ми ко
жу
ха
ми, ши
рокі
гру
ди,- в тій хвилі з страш
ним
кри
ком зри
ва
ються ту
хольці, і
ра
ти
ща їх ра
зом гли
бо
ко то
нуть
у гру
дях на
пас
ників. Крик, ревіт,
замі
шан
ня, тут і там су
до
рожні
ру
хи, тут і там ко
рот
ка бороть
-
ба
, прок
лят
тя, стог
нан
ня - і, мов
тяж
ка ла
ви
на, ва
литься во
рог
долі дра
би
ною до
до
лу, обалюю
-
чи за со
бою сліду
ючі ря
ди,- а на
ту ку
пу жи
вих і мерт
вих, без ла
-
ду вміша
них, кровав
их, трепе
чу
-
чи
х і ре
ву
чих тіл людсь
ких ва
-
ляться зго
ри вели
чезні бри
ли
каміння - і по
над усім тим пек
-
лом, на
півзакрит
им заслон
ою
но
чі, ви
ри
вається вго
ру ра
ді
с
-
ний ок
лик ту
хольців, жалібне
вит
тя мон
голів і грімкі, страшні
проклятт
я Бурунди-бе
гадира.
Той ска
кав по май
дані мов ска
-
же
ний, рву
чи собі волосс
я з го
-
ло
ви, а вкінці, не тям
ля
чись з
лютос
ті, з го
лою шаб
лею прис
-
ко
чив до Ту
га
ра Во
вка.
-
Псе блідо
ли
ций! - кри
чав він,
скре
го
чу
чи зу
ба
ми.- По
дві
й
ний
зрад
ни
ку,- се твоя ви
на! Ти зап
-
ро
ва
див нас у се
сю за
пад
ню, від
-
ки ми вий
ти не мо
же
мо!
Тугар Вовк по
лум'ям спа
лах
нув
на та
ку мо
ву, якої він ще не чув
від ро
ду. Ру
ка йо
го ми
мо
волі
вхо
пи
ла за ме
ча, але в тій хвилі
щось так гли
бо
ко, так важ
ко за
-
боліло йо
го в сер
ці, що ру
ка ос
-
ла
б
ла, впа
ла, мов гли
ня
на, і він,
по
хи
лив
ши ли
це й за
тис
нув
ши
зу
би, ска
зав при
ду
ше
ним голо
-
сом:
-
Великий бе
га
ди
ре, неспра
ве
д
-
ливий твій гнів на вірно
го слу
гу
Чінгісха
на. Я не ви
нен то
му, що
ті смер
ди опираю
ться
нам. Ве
ли
роз
ло
жи
ти
ся війську на ніч і від
-
по
чити, а за
вт
ра ра
но сам по
ба
-
чиш, що во
ни пирс
нуть пе
ред
на
ши
ми стріла
ми, як су
хе осіннє
лис
тя пе
ред по
ду
вом вітру.
-
Ага, так! - крик
нув Бу
рун
да.-
Щоб во
ни по
ночі на
па
ли на нас у
ха
тах і поріза
ли на
ше військо!
-
То ве
ли спа
ли
ти ха
ти і ночу
-
вати війську під го
лим не
бом!
-
Усе ти хит
ро го
во
риш, щоб ві
-
д
вер
ну
ти мій гнів, аби скинут
и з
се
бе ви
ну! Але ні! Ти запро
вадив
нас сю
ди, ти му
сиш і виве
сти
нас, і то за
раз, завт
ра, без стра
ти
ча
су й лю
дей! Чуєш, що мов
лю?
Так му
сить ста
тись, або го
ре то
-
бі!
Дармо Ту
гар Вовк за
пев
няв ди
-
кого бе
га
ди
ра, що він не всьому
ви
нен, що він ра
див, як по йо
го
думці бу
ло най
ліп
ш
е, що ра
да
на
чальників мон
гольських при
-
стала на йо
го сло
ва, що ніякий
провідник не мо
же ру
чи
ти за не
-
сподівані при
го
ди, які лучають
-
ся
по до
розі,- все те відскакувал
-
о від пе
ре
ко
нан
ня Бу
рунди, мов
го
рох від стіни.
-
Добре, бо
яри
не,- ска
зав він
вкі
нці,- я зроб
лю по-тво
йо
м
у,
але завт
ра все-та
ки му
сиш ство
-
рити нам до
ро
гу з сеї за
падні, а
ні, то го
ре тобі! Се моє ос
таннє
сло
во. Жду діл, а не сліз від те
бе.
І він з по
гор
дою відвер
нув
ся
від бо
яри
на і пішов до своїх мон
-
голів, мо
гутнім го
ло
сом розка
-
зуючи їм за
раз зі всіх кін
ців під
-
палити се
ло і очис
ти
ти рівни
ну
з усього, що мог
ло би слу
жи
ти
во
ро
гові пок
рив
кою для нічно
го
на
па
ду. Радісно за
кричали мон
-
голи - во
ни дав
но ви
жи
да
ли та
-
кого на
ка
зу. Ра
зом зі всіх боків
за
па
ла
ла Тух
ля, про
риваючи ог
-
ненними язи
ка
ми гру
бу пітьму,
що за
ляг
ла над нею. Дим бовду
-
рами по
ко
тив
ся ни
зом і вкрив
до
ли
ну. Стріхи тріща
ли, злизув
-
ані кро
ва
вим по
лум'ям. Із стріх
бу
хав огонь уго
ру, не
мов то при
-
сідав, то підска
кував, хо
тячи до
-
сяг
ну
ти до не
ба. Ча
сом знов від
по
ду
ву вітру по
лум'я стелил
ося
пла
зом, золотило
ся іскра
ми, ме
-
р
котіло, хви
лю
ва
ло, мов огня
не
озе
ро.
Хрускіт упа
да
ючих кроквів і
стін ко
тив
ся глу
хо по до
ли
ні;
стіжки збіжжя й сіна виг
ля
да
ли
мов ку
пи роз
жа
ре
ного вуг
ля, а з
їх се
ре
ди
ни де-де пролизували
-
ся б
іляві ог
неві пас
ма; де
ре
ва
го
ріли мов свічки, ви
соко в по
ві
-
тря ви
ки
ду
ючи огнис
те, го
рюче
лис
тя, мов рої зо
ло
тих мо
тилів.
Ціла тухольськ
а до
ли
на виг
ля
-
да
ла те
пер мов пек
ло, за
лите ог
-
нем; з ди
ким ве
рес
ком гу
ля
ли й
біга
ли се
ред по
жежі мон
го
ли,
вки
даючи в огонь усе, що тільки
попадало
сь їм під ру
ки. З жа
лі
б
-
ним стог
нан
ням геп
нула до
до
лу
підтя
та монгольсь
кими со
ки
ра
-
ми прас
тара ли
па - свідок гро
-
мадських коп
них зборів. Повітря
в тухольс
ькій кітло
вині розі
грі
-
ло
ся, мов справді в кітлі, і жи
во
схо
пив
ся з гір страш
ний ві
тер,
що кур
бе
лив іскра
ми, рвав го
-
рю
чу со
ло
му і го
ловні та ки
даз
ни
ми, мов ог
ня
ни
ми стріла
ми.
Потік ту
хольський пер
ший раз
від ро
ду по
ба
чив та
кий блиск;
пер
ший раз розігрівся в своїм
хо
лоднім кам'янім ложі. Мо
же,
зо дві го
ди
ни три
ва
ла по
же
жа,
якій з ви
со
ких бе
регів німо, з ви
-
ра
зом без
сильних жа
лощів при
-
див
ля
ли
ся ту
хольці. Тоді мо
н
го
-
ли по
ча
ли га
си
ти не
до
гар
ки,
вки
да
ючи їх у потік, і за
хо
ди
-
лись об
ко
пу
ва
ти свій табір ши
-
ро
ким ро
вом.
Посеред та
бо
ру в одній хвилі
вис
тав
ле
но шат
ра для ста
р
шин,-
реш
та війська ма
ла но
чу
ва
ти
під го
лим не
бом, на розігрітій
по
же
жею землі.
І зно
ву стемніло
ся в тухольсь
-
кій кітло
вині. Мон
го
ли ра
до бу
-
ли б по
розк
ла
да
ли огні в та
борі,
але сього годі бу
ло зро
би
ти: аж
те
пер во
ни на
га
да
ли собі, що по
-
жежею опусто
ши
ли цілу рівни
-
ну і все, що тільки мог
ло зго
рі
-
ти, зго
рі
ло або поп
ли
ло долі по
-
то
ком. Прий
шлось спа
ти війсь
ку
і сто
яти варті напотем
ки
,- ро
ви
навіть не ви
копано так гли
бокі,
як тре
ба, бо вже зовсім бу
ло сте
-
м
ніло
ся.
Гнівний, нев
до
во
ле
ний, мов чо
-
р
на хма
ра, хо
див Бурун
да по та
-
борі, ог
ля
да
ючи око
пи й вар
ти,
пос
тав
лені ко
ло них, пе
рек
ли
ка
-
ючись з на
чальни
ка
ми і да
ючи
на
ка
зи, як пиль
ну
ва
ти
ся нічно
-
го на
па
ду. Вже північ бу
ла бли
-
зь
ка, ко
ли в та
борі пот
ро
ха вти
-
х
ло; тільки кри
ки вар
то
вих і рев
во
до
па
ду пе
ре
ри
ва
ли за
гальну
ти
шу.
Тільки в однім місці монгольсь
-
кого та
бо
ру блищало
ся
світло:
се горів-па
лахкотів смо
ля
ний сві
-
тич у ша
трі Ту
гара Вов
ка. Біля
-
вий ог
ник миг
котів, і шквар
чав,
і ди
мив, по
жираючи роз
топ
ле
ну
смо
лу і ки
да
ючи не
певне, по
ну
-
ре сві
тло на нут
ро бо
ярсько
го на
-
ме
та. Пу
сто і не
привітно бу
ло в
на
меті, так са
мо, як те
пер у душі
Ту
га
ра Во
вка. Він хо
див по на
-
меті, зайня
тий важ
ки
ми ду
ма
ми.
Згірдні сло
ва Бу
рун
ди пек
ли
йо
го гор
ду ду
шу. Во
ни бу
ли, мов
удар в ли
це,- ра
зом блис
ло в
очах у бо
яри
на і ра
зом по
ба
чив
він, на яку ховз
ку до
ро
гу попав
-
ся.
-
Пета обіцяв мені лас
ку Чін
-
гісхана,- вор
котів він,- а сей по
-
ганець трак
тує ме
не, як пса. Не
-
вже ж та
ки я слу
га їх, найниж
-
чий із слуг сього не
вольни
ка?
Пе
та обіцяв мені всі го
ри в ді
-
диц
тво, ве
ли
ке кар
патське кня
-
зі
в
ство, а Бу
рун
да гро
зить мені
не зна
ти чим. І він міг би до
-
держати
сло
ва, прок
ля
тий! Що
ж, чи підля
га
ти йо
му? Ав
жеж! Я
в йо
го ру
ках! Я неволь
ник, як
ска
зав той по
га
нець Мак
сим! Та
от на
га
дав я про Максим
а,- де
він? Чи не мож
на з ним зробит
и
те, чо
го хо
че Бу
рунда? Чи не
мож
на б от, нап
римір, йо
го са
мо
-
го промі
няти за вільний вихід із
сеї за
падні? Се дум
ка доб
ра!
І він пок
ли
кав двох мон
голів,
що ле
жа
ли не
да
ле
ко йо
го ша
-
тра, і велів їм знай
ти і припрова
-
дити до се
бе невольн
ика Макси
-
ма. Не
ра
до, вор
ко
тя
чи щось, пі
-
шли мон
голи,- здава
лось, що по
-
вітря ту
хольської до
лини не
спри
ял
о якось острій монголь
-
ській дис
ципліні…
Але де ж був Мак
сим? Як жило
-
ся йо
му в не
волі? Мак
сим сидів
на
се
ред ту
хольської ву
лиці, за
-
кований у тяжкі ланцюг
и, як
раз
про
ти своєї батьківської ха
ти,
ли
цем обернен
ий до то
го по
дві
-
р'я, на котрім він гу
ляв хлоп
чи
-
ною і хо
див ще вчо
ра вільний,
зай
ня
тий що
ден
ною пра
цею, а
по ко
трім нині снува
лися ку
пи
гид
ких мон
голів. Йо
го при
вез
ли
сю
ди на коні, а ко
ли прий
шов
на
каз тут зу
пи
ни
ти
ся і спа
лити
се
ло, йо
го ски
ну
ли з ко
ня на ву
-
ли
цю. Ніхто до нього не ту
рав
ся,
не пильну
вав йо
го, але про вте
-
ку не бу
ло й мо
ви, бо ку
пи мон
-
голів раз у раз сну
ва
ли
ся дов
ко
-
ла, кри
ча
чи, руй
ну
ючи, шу
ка
ю
-
чи за до
би
чею. Мак
сим не знав,
що дієть
ся дов
ко
ла нього, і сидів
не
по
руш
не на до
розі, мов кам'я
-
ний ми
ле
вий знак. У го
лові йо
го
бу
ло пус
то, дум
ки не кле
їли
ся
до
ку
пи, навіть вра
жен
ня не хо
-
тіли в'яза
ти
ся в один суцільний
об
раз, тільки ми
готіли та пер
ха
-
ли по
пе
ред йо
го очи
ма, мов спо
-
ло
шені чорні пта
хи. Він од
но
тільки чув ви
раз
но - що лан
цю
-
ги тис
нуть йо
го, мов залізні хо
-
ло
дн
і
га
дю
ки, і що во
ни ви
си
са
-
ю
ть усю си
лу з йо
го тіла, всі ду
-
м
ки з йо
го мізку.
Нараз за
жеврілось дов
ко
ла,
дим бов
ду
ра
ми по
ва
лив по до
-
розі і вкрив Мак
си
ма, жру
чи йо
-
го очі, за
пи
ра
ючи дух у гру
дях.
Се горіла Тух
ля. Мак
сим сидів
се
ред по
жа
ри
ща і не поворух
-
нувся. Вітер зак
ру
тив ди
мом, си
-
пав на нього іскра
ми, бу
хав га
-
рячим повітрям,- Мак
сим не
мов
не чув усього то
го. Він рад би
був ра
зом зги
ну
ти, по
летіти в
повітрі ота
кою золот
ою іскрою і
згас
ну
ти там, у яснім, хо
лоднім
бла
киті, близь
ко зо
ло
тих зірок.
Але пу
та, пу
та! Як во
ни те
пер
страш
но тис
ли йо
го!.. Ось і йо
го
батьківська ха
та зайня
ла
ся
, по
-
лум'я бух
ну
ло попід дах, обви
-
лось ог
ня
ною га
дюкою по
пе
ред
вікна, за
зир
ну
ло две
ри
ма до ха
-
ти і виг
нало від
там ве
ли
чез
ний
бов
дур ди
му, щоб відтак са
мо
му
по
се
ли
ти
ся в Бер
ку
товім житлі.
Мов мерт
вий, глядів Мак
сим на
по
же
жу; йо
му зда
ва
лось, що в
йо
го гру
дях щось об
ри
вається,
щось палахк
оче й ниє; а ко
ли
гря
ну
ло по
жарище
, по
ва
ли
ла
ся
покрівля, розсіли
ся уг
ла йо
го
рід
ної ха
ти і бух
ну
ло з роз
-
жеврілої ог
ня
ної ма
си ціле мо
ре
іскор під не
бо,- Мак
сим скрик
-
нув болісно і зірвав
ся на рів
ні
но
ги, щоб бігти ку
дись, ряту
ва
-
ти
щось,- але, поступивш
ись
усьо
го один крок, без
сильний,
мов підкошен
ий, упав на зем
лю
й зомлів.
Уже по
гас
ла по
же
жа, повіяло
га
ря
чим гірким ди
мом по до
ли
-
ні, вже за
тих бой
овий крик мон
-
голів, що під провод
ом Бу
рунди
і Ту
га
ра Вов
ка різа
ли
ся з ту
хо
ль
-
ця
ми при ви
возі, вже про
яс
ни
-
лось і визвізди
лось нічне не
бо
над Тухо
ль
щиною і спокій
но
зро
би
ло
ся в мон
гольськім та
-
борі, а Мак
сим усе ще ле
жав, мов
мерт
вий, на
се
ред до
ро
ги, про
ти
зга
рищ своєї рідної ха
ти. Зорі
жалібно гляділи на йо
го блі
де,
кро
ва
ви
ми пас
му
га
ми вкри
те
ли
це; гру
ди йо
го лед
во-лед
во пі
-
дніма
ли
ся - єди
ний знак, що се
ле
жав жи
вий чо
ло
вік, а не труп.
В такім по
ло
жен
ню знай
шли йо
-
го мон
го
ли і зра
зу ду
же зляка
-
ли
с
я, ду
ма
ючи, що вже нежив
ий,
що за
ду
шив
ся в по
жежі. Аж ко
ли
бриз
ну
ли на нього во
дою, обми
-
ли йо
го ли
це і да
ли йо
му напит
-
ися, він глип
нув очи
ма і позирн
-
ув дов
ко
ла се
бе.
-
Живий, жи
вий! - за
ви
ли радіс
-
но мон
го
ли, і не
тям
но
го, ослаб
-
леного підхо
пи
ли попід ру
ки, і
пом
ча
ли до шат
ра боярин
а.
Аж зля
кав
ся Ту
гар Вовк, поба
-
чивши не
на
вис
но
го собі паруб
-
ка
в такім страшнім і оплак
анім
стані. Свіжоп
роми
те ли
це бу
ло
бліде-бліде, аж зелен
е, гу
би по
-
тріскались із жа
ри й спра
ги, очі
бу
ли чер
воні від ди
му і тусклі,
мов скляні, від уто
ми й ду
ше
в
-
ної му
ки, но
ги дро
жа
ли під ним,
мов під столітнім дідом, а по
сто
-
явши на них хви
ли
ну, він не міг
дов
ше вдер
жа
ти
ся і сів на зем
-
лю.
Монголи відда
ли
ли
ся; бо
ярин
дов
го німо, в за
думі гля
дів на
Мак
си
ма. За що він не
на
видів
то
го чо
ловіка? За що нак
ли
кав
на йо
го мо
ло
ду го
ло
ву та
ке
стра
ш
не го
ре? Чо
му не велів
відра
зу вби
ти йо
го, але ви
дав
йо
го на по
вільну, а все ж та
ки
не
охиб
ну смерть,- бо се ж пре
-
цінь пев
на річ, що мон
го
ли не
ви
пус
тять йо
го з своїх рук жи
во
-
го, але ско
ро їм навкучить
ся
тя
-
га
ти йо
го з со
бою, заріжуть, як
ху
до
би
ну, і по
кинуть се
ред шля
-
ху. І за що він так знена
видів
сього бі
дно
го хлоп
ця? Чи за те,
що він урятув
ав жит
тя йо
го до
-
нь
ці? Чи, мо
же, за те, що во
на
по
лю
би
ла йо
го? Чи за йо
го пра
в
-
ди
во ри
царську смілість і од
-
вертість? Чи, мо
же, за те, що він
хотів зрівня
ти
ся з ним? От
же ж
те
пер зрівня
лися: оба во
ни не
-
вольники і - оба не
щас
ливі. Ту
-
гар Вовк чув, що гнів йо
го до
Ма
к
си
ма якось при
га
сає, мов по
-
жежа, якій не ста
ло вже дров.
Він і впе
ред уже, за
раз по взят
-
тю Максима до не
волі, ста
рав
ся
піддоб
ри
тись до нього, не із спі
-
в
ч
ут
тя, а з хит
рості, але Мак
сим
не хотів ані сло
ва говор
ити до
нього. Прав
да, бо
ярин да
вав йо
-
му такі ра
ди, кот
рих Мак
сим не
міг пос
лу
ха
ти. Він ра
див йо
му
пе
рей
ти на служ
бу до мон
голів,
вес
ти їх че
рез го
ри, і обіцю
вав за
те ве
ли
ку над
го
ро
ду, а в против
-
нім разі гро
зив, що мон
голи
заб'ють йо
го. «Не
хай б'ють!» - се
бу
ло єди
не сло
во, яке чув бо
-
ярин із Ма
к
си
мо
вих уст. Тільки
ж ди
во, що й тоді вже те гор
де
сло
во, що свідчи
ло про твер
-
дість Мак
си
мо
вої вдачі і йо
го ве
-
ли
ку лю
бов до сво
бо
ди, не ті
ль
-
ки не розгніва
ло бо
яри
на, але
ду
же спо
до
ба
лось йо
му. Те
пер
же він чув ви
раз
но, що щось, мов
кри
га, тає в йо
го серпі; те
пер, на
зга
ри
щах вільної Тухлі, він за
чи
-
нав ро
зуміти, що ту
хольці пос
ту
-
па
ли зовсім ро
зум
но і пра
во, а
сер
це йо
го, хоч засліпле
не жадо
-
бою власті, все-та
ки не бу
ло ще
настільки глу
хе на го
лос сум
лі
н
-
ня, щоб не приз
на
ти сього. Все
те пе
ре
ду
мав бо
ярин сьогодні і
вже зовсім інши
ми очи
ма і з ін
-
шим сер
цем глядів на си
дя
чо
го
в на
меті напівмерт
во
го, нуж
ден
-
но
го Ма
к
си
ма. Він прис
ту
пив до
нього, взяв йо
го за ру
ку і хотів
підвес
ти та по
са
ди
ти йо
го на
стільці.
-
Максиме! - ска
зав він лагідно.-
Що се ста
ло
ся з то
бою?
-
Пусти ме
не! - прос
тог
нав сла
-
бим го
ло
сом Мак
сим.- Дай мені
вмер
ти в спо
кою!
-
Максиме, хлоп
че, відки тобі
ду
м
ки про смерть? Я мір
кую, як
би то йо
го зро
би
ти вільним, а
він про смерть! Ус
тань, сядь ось
тут на лавці, покріпись, я маю з
то
бою по
го
в
орити де про що.
Хоча Мак
сим на
по
ло
ви
ну не
ро
зумів, а на
по
ло
ви
ну не ві
рив
сло
вам і доб
роті бо
яри
на, то все
ж та
ки ос
лаб
лен
ня йо
го, го
лод і
вто
ма над
то го
лос
но домагали
-
ся для йо
го ті
ла по
кріплення,
щоб він міг відкинут
и бо
ярську
гостинн
ість. Ку
бок ог
нис
то
го
ви
на відра
зу освіжив йо
го, не
-
мов ро
з
бу
див йо
го жи
ву си
лу до
но
во
го жит
тя; ку
сень печеного
м'яса вти
шив йо
го го
лод. По
ки
він їв, бо
ярин сидів про
ти нього,
до
да
ючи йо
му лас
кавими слова
-
ми від
ваги й охо
ти до жит
тя.
-
Дурний хлоп
че,- го
во
рив він,-
та
ким, як ти, тре
ба жи
ти, а не
про смерть ду
ма
ти. Жит
тя - до
-
рога річ, і за ніякі скар
би йо
го не
ку
пиш.
-
Життя в не
волі нічо
го не вар
-
те,- відка
зав Мак
сим,- кра
ща
сме
рть!
-
Ну… так… ро
зуміється,- мо
вив
бо
ярин,- але ж я ка
жу тобі, що
мо
жеш бу
ти вільний.
-
Зраджуючи свій нарід, ве
ду
чи
мон
голів че
рез го
ри… Ні, кра
ще
вмер
ти, ніж так за
роб
ля
ти на
вільність!
-
Не про те те
пер річ,- ска
зав з
усміхом бо
ярин,- а про те, що й
без тої, як ти ка
жеш, зра
ди ти
мо
жеш бу
ти вільний,- ще сьо
-
годні.
-
Як? - спи
тав Мак
сим.
-
Я знав, що ти заціка
виш
ся,-
знов усміхнув
ся бо
ярин.- От
же
ж, не
бо
же, діло та
ке. Твої ту
хо
-
ль
ці обс
ко
чи
ли нас у тій до
лині -
за
ва
ли
ли вихід. Розумієть
ся, їх
опір тільки смі
ху варт, бо пре
-
цінь же во
ни не спи
нять нас. Але
нам шко
да ча
су. О те тільки хо
-
дить.
Очі Мак
си
мові роз
горіли
ся ра
-
ді
стю на сю вість.
-
Обскочили вас ту
хольці, ка
-
жеш? - клик
нув він радісно.- І
вий
ти відси не мо
же
те? Ну, то
бо
гу дя
ку
ва
ти! Надіюсь, що й не
вий
де
те вже. Ту
хольці ціпкий
на
род: ко
го раз у ру
ки злов
лять,
то вже не люб
лять пус
ти
ти.
-
Те-те-те! - пе
рер
вав йо
го бо
-
ярин.- Не ра
дуй
ся зав
час
но, хло
-
пч
е. Не та
ка на
ша си
ла, щоб мог
-
ла горст
ка твоїх ту
хо
ль
ців зло
-
ви
ти її в ру
ки! Ка
жу тобі, не о те
хо
дить, щоб тут не зло
ви
ли нас,
а о час, о кож
ду хви
лю ча
су! Нам
квап
но ді
є
ться.
-
І що ж я мо
жу вам у тім пора
-
дити?
-
А от що. Я ду
маю нині ще йти
до твоїх ту
хольців для перего
-
ворів: хо
чу обіця
ти їм те
бе вза
-
мін за вільний прохід. Так, от
же,
надіюсь, що ти ска
жеш мені те
сло
во, як трафит
и до сер
ця твоїх
гро
ма
дян і тво
го батька, щоб
прис
та
ли на на
ше пред
ло
жен
ня.
-
Дарма твоя ро
бо
та, бо
яри
не!
Ту
хольці не прис
та
нуть на та
ку
заміну.
-
Не прис
та
нуть? - скрик
нув бо
-
ярин.- Чо
му ж не пристан
уть?
-
Тухольці бу
дуть би
ти
ся до ос
-
татнього, щоб не пус
ти
ти вас че
-
рез го
ри. Чи, мо
же, ма
ли. б за та
-
ку нуж
ден
ну заміну, як я, допу
-
ститися зра
ди на своїх верхо
-
винських і загірних бра
тах, ко
-
трих се
ла му
си
ли б тоді бу
ти
зруй
но
вані отак, як на
ша Тух
ля?
-
І во
ни бу
дуть зруй
но
вані, дур
-
ний хлоп
че! - ска
зав бо
я
рин.-
Ад
же за
ма
ла си
ла твоїх ту
хо
ль
-
ців, щоб спи
ни
ти нас.
-
Не хва
ли, бо
яри
не, дня пе
ред
ве
чо
ром! На
що тут вели
кої си
ли,
де са
ма при
ро
да своїми стіна
ми
і ска
ла
ми спи
няє вас?
-
А все-та
ки ти ска
жи мені, як
го
во
ри
ти до тво
го батька і до
ту
хольців, щоб тра
фи
ти до їх се
-
р
ця.
-
Говори щи
ро, по правді,- се
єди
не ча
родійське сло
во.
-
Ой, не так во
но, хлоп
че, не
так! - ска
зав нев
до
во-ле
ний бо
я
-
рин.- Несп
рос
та то йде у вас.
Твій батько ста
рий чарів
ник, він
знає та
ке сло
во, що кож
до
му до
сер
ця траф
ля
є
, він те
бе му
сив
йо
го нав
чи
ти. Ад
же ж без та
ко
го
сло
ва ти не міг нак
ло
ни
ти на
свій бік моїх луч
ників, котрі так
ска
же
но за ні за що би
ли
ся з мо
-
н
го
ла
ми, як би, пев
но, не би
лися
за най
ліпшу пла
ту.
Максим усміхнув
ся.
-
Дивний ти чо
ловік, бо
яри
не! -
ска
зав він.- Я ніяко
го та
кого сло
-
ва не знаю, але ска
жу тобі вираз
-
но, що хоч би й знав, то не ска
-
зав би тобі, щоб ти не міг намо
-
вити ту
хо
ль
ців на та
ку заміну.
Гнівом спа
лах
нув гор
дий бо
я
-
рин.
-
Хлопче! Ува
жай, хто ти і де ти!
- скрик
нув він.- Ува
жай, що ти
не
вольник
, що жит
тя твоє зале
-
жить від волі яко
го-небудь мон
-
гола.
-
Що моє жит
тя!..- ска
зав спо
кі
-
й
но Мак
сим.- Я не стою о жит
т
-
тя! Хто хоч хви
лю заз
нав не
волі,
той заз
нав гіршо
го, ніж смерть.
В тій хвилі відхи
ли
ла
ся за
по
на
на
ме
та і швид
ким кро
ком увій
-
шла до на
ме
та Мирослава. Во
на
бист
ро зир
ну
ла дов
ко
ла і, не
зве
р
та
ючи ува
ги на батька, ки
-
нулася до Мак
си
ма.
-
Ах, ось він, ось він! - скрикну
-
ла во
на.- Ме
не мов тяг
ло щось
сю
ди! Со
ко
ле мій, Максиме! Що з
то
бою діється?
Максим сидів мов ос
товпілий,
не зво
дя
чи очей із Мирос
лави.
Йо
го ру
ку дер
жа
ла во
на в своїй,
її сло
ва бу
ли мов ве
ликодній
дзвін для нього, мов ожив
ля
юча
ро
са для зів'ялої квітки. А во
на,
мов ясоч
ка, при
па
да
ла край ньо
-
го, слізьми об
ли
ва
ла йо
го тяжкі
пу
та, зми
ва
ла з рук йо
го за
сох
лу
кров. Як радісно, як теп
ло зро
-
билося в серці у Мак
си
ма при її
наб
ли
жен
ню, за до
ти
ком її м'я
-
кої ру
ки! Як га
ря
че за
билася
кров у йо
го гру
дях! Як сильно
роз
бу
ди
ла
ся лю
бов до жит
тя! А
тут лан
цю
ги тис
нуть немило
се
-
рдно, нага
ду
ют
ь йо
му, що він
не
вольник, що над йо
го го
ло
вою
ви
сить кро
ва
вий ніж монгольсь
-
кий! І та згад
ка в тій щас
ливій
хвилі га
дю
кою впо
взла в йо
го
сер
це, і з очей йо
го бриз
ну
ли
сльози.
-
Мирославо,- ска
зав він, від
-
вертаючись,- чо
го ти прий
шла
сю
ди, щоб дуж
чої му
ки зав
да
ти
мені? Я вже го
тов був на сме
-
рть,- ти знов збу
ди
ла в мені лю
-
боц до жит
тя!
-
Милий мій! - ска
за
ла Миро
-
сла
ва.- Не трать надії. Я зад
ля
то
го йшла сю
ди, в во
ро
жий та
-
бір, че
рез усякі небе
зпе
ки
, щоб
ска
зати тобі: не трать надії!
-
Нащо мені надії? Надія не ро
-
зіб'є тих лан
цюгів.
-
Але мій батько розіб'є.
-
О, твій батько! Так, він гово
-
рить, що го
тов се зро
би
ти, але
жа
дає від ме
не та
кої ус
лу
ги, якої
я йо
му не мо
жу зро
бити.
-
Якої ус
лу
ги?
-
Він хо
че йти до ту
хольців і ро
-
бити з ни
ми та
ку уго
ду, щоб в
заміну за ме
не ви
пус
ти
ли мон
-
голів із сеї доли
ни, і жа
дає від
ме
не то
го чарівно
го сло
ва, ко
-
тре би при
хи
ли
ло до нього сер
-
ця ту
хольців.
Мирослава з по
ди
вом погляну
-
ла
пер
ший раз на сво
го батька, а
по
див сей чим далі, тим більше
пе
реміняв
ся на радість.
-
Тату,- ска
за
ла во
на,- прав
да
се?
-
Правда! - ска
зав Ту
гар Вовк.
-
І ти ду
маєш, що Мак
сим знає
та
ке сло
во?
-
Мусить зна
ти. Ад
же й те
бе він
за пер
шим ра
зом як при
кував до
се
бе. Без чарів се не мог
ло ста
-
тися.
Мирослава з усміхом, пов
ним
без
меж
ної лю
бові, поглян
ула на
Мак
си
ма, а потім, обер
та
ючись
до сво
го батька, ска
зала:
-
Ти вже маєш дозвіл начальни
-
ка на пе
ре
го
во
ри?
-
Ні ще,- але се сто
яти бу
де хви
-
лю. Йо
го на
мет по
уз мо
йог
о.
-
То йди ж. Я тим ча
сом наклон
-
ю Мак
си
ма, щоб ска
зав то
бі се
сло
во.
-
Ти нак
ло
ниш?
-
Побачиш! Іди ли
шень!
-
Причарована дівчи
на! - вор
ко
-
тів сам собі бо
ярин, вихо
д
я
чи з
на
ме
ту.- Причарована, не інак
-
ше! Са
ма йо
му на шию кидаєть
-
ся!
-
Серце моє, Мак
си
ме! - ска
за
ла
по йо
го ви
ході Миро
сла
ва
, об
-
вивши ру
ка
ми шию Мак
си
мо
ву і
цілу
ючи йо
го бліді, спе
чені ус
-
та.- Не жу
ри
ся! Мон
го
ли відси не
вий
дуть - тут їм усім по
ги
ба
ти!
-
Ох, Мирославо, зо
ре моя! - су
-
мовито ска
зав Мак
сим.- Рад би я
сьому віри
ти, але над
то ве
ли
ка
їх си
ла, зас
лабі на
ші ту
хольці.
-
Нам прий
шли в поміч загіря
-
ни і вер
хо
винці.
-
Зброї доб
рої не мають.
-
І про се не бійся. Слу
хай ли
-
шень: сотні со
кир цю
ка
ють у лі
-
сі, хви
ля ще - і сотні ог
нищ за
па
-
ла
ють дов
ко
ла до
ли
ни, а при ко
-
жнім ог
ни
щу ро
би
ти бу
дуть на
-
ші май
ст
ри ма
ши
ни, кот
ри
ми
мо
ж
на бу
де ки
да
ти каміння аж
до се
ре
ди
ни мон
гольського та
-
бо
ру.
-
І хто яс се та
ке ви
га
дав? Хто
нав
чив на
ших майстрів?
-
Я, сер
це моє. Я при
див
ля
ла
ся
не раз та
ким ма
ши
нам, що сто
-
ять на му
рах Галича. За
ким іще
сонічко вий
де з-за Зе
ле
ме
ня,
п'я
тде
сят та
ких ма
шин бу
де ки
-
дати каміння на го
ло
ви мон
го
-
лів.
Максим радісно об
няв Миро
-
сла
ву і кріпко при
тис
нув її до
сер
ця.
-
Життя моєї - ска
зав він,- ти
бу
деш спа
си
телькою на
шої Ту
-
хо
льщини!
-
Ні, Мак
си
ме! - ска
за
ла Миро
-
слава.- Я не бу
ду спаси
тель
ко
ю
Ту
хольщи
ни, але твій батько.
Що мої мізер
ні ма
ши
ни про
ти
та
кої во
ро
жої си
ли? Твій батько
не та
ку си
лу ви
ве
де про
ти них, а
та
ку, про
ти кот
рої ніяке військо
не встоїть.
-
Яку си
лу? - спи
тав Мак
сим.
-
Слухай! - ска
за
ла Ми
рос
ла
ва.
Ти
хо ста
ло дов
ко
ла, тіль
ки десь
да
ле
ко-да
ле
ко в го
рах покотив
-
ся глу
хий гуркіт гро
му.
-
Гримить,- ска
зав Мак
сим,- ну,
і що ж з то
го?
-
Що з то
го? - жи
во ска
за
ла Ми
-
рос
ла
ва,- се смерть мон
голів! Се
більший ни
щи
тель, ніж во
ни, і
та
кий ни
щитель, що бу
де з на
ми
дер
жа
ти ру
ку… Слу
хай ли
шень!
І во
на озир
ну
ла
ся по на
меті,
хоч там бу
ло зовсім пус
то, а по
-
тому не довіря
ючи тій тиші і пу
-
стоті, на
хи
ли
ла
ся до Максимо
-
вого ли
ця і шеп
ну
ла йо
му в вухо
кілька слів. Мов мо
гучою ру
кою
шарп
не
ний, зірвав
ся Мак
сим, аж
за аж за
бряжчали на нім ланцю
-
ги.
-
Дівчино! Ча
родійська по
яво!! -
скрик
нув він, вдивпяю
чись у неї
напів з три
во
гою, а напів з гли
-
боким по
важан
ням. - Хто ти ти, і
хто прис
лав те
бе сю
ди з та
ки
ми
вістя
ми? Бо те
пер я ба
чу, що ти
не мо
жеш бу
ти Ми
рос
ла
ва, доч
-
ка Ту
гара Вов
ка. Ні, ти пев
но дух
то
го Сто
ро
жа, кот
ро
го звуть опі
-
ку
ном Тухлі.
-
Ні, Мак
си
ме, ні, ми
лий мій,-
ска
за
ла див
на дівчи
на - Се я са
-
ма, та са
ма Мирослава, що те
бе
так ду
же лю
бить, що ра
до відда
-
ла б жит
тя своє, щоб зро
би
ти те
-
бе щас
ли
вим!
-
Немовби я міг бу
ти щас
ли
вим
без те
бе!..
-
Максиме, слу
хай ще од
но
го,
що я тобі ска
жу: утікай із сього
та
бо
ру, за
раз!
-
Як утіка
ти? Ад
же ж вар
та не
спить.
-
Варта пе
ре
пус
тить те
бе. Ба
-
чиш прецінь, що ме
не перепу
-
стила! Тільки ось що зро
би: пе
-
ре
б
ерись у мою одіж і візь
ми сей
зо
ло
тий перс
тень; йо
го дав мені
їх на
чальник на знак свобо
ди і
без
печ
но
го про
хо
ду. Пока
жеш
йо
го сторож
ам - і во
ни про
пу
с
-
тять те
бе.
-
А ти?
-
За ме
не не бійся. Я тут з бать
-
ком ли
шу
ся.
-
Але ж мон
го
ли дізна
ються, що
ти ви
пус
ти
ла ме
не, а то
ді не по
-
щадять те
бе. О ні, я не хо
чу сьо
-
го.
-
Але ж не бійся за ме
не, я зу
-
мію собі да
ти ра
ду.
-
Я та
кож! - ска
зав упер
то Мак
-
сим.
В тій хвилі ввійшов бо
ярин, по
-
нурий і чер
во
ний. Хма
ра гніву й
нев
до
во
лен
ня висіла на йо
го чо
-
лі. Бу
рун
да показ
а
вся ще не
ла
с
-
кавіший до нього, стрітив йо
го
ра
ду про ви
мі
ну Мак
си
ма до
ко
-
ра
ми і лед
ве-лед
ве зго
див
ся на
неї. Бо
я
рин чим
раз ви
разніше
за
чи
нав по
чу
ва
ти якусь тісно
ту,
не
мов ось-ось дов
ко
ла нього
сто
яли і чим
раз тісніше зсту
па
-
ли
ся шта
би залізної кліт
ки.
-
А що? - ска
зав він різко, не
див
ля
чись ні на доньку, ні на
Ма
к
си
ма.
Щаслива дум
ка блис
ну
ла в го
-
лові у Ми
рос
ла
ви.
-
Все доб
ре, та
ту,- ска
за
ла во
-
на,- тільки…
-
Тільки що?
-
Максимове сло
во та
ке, що во
-
но не має си
ли в ус
тах ін
шого;
ті
льки як він сам мо
же ска
за
ти
йо
го, во
но має си
лу.
-
Ну, то чорт йо
го бе
ри! - ві
д
-
ворк
нув гнівно бо
ярин.
-
Ні, та
ту, постій, що я тобі ска
-
жу. Ве
ли роз
ку
ва
ти йо
го з лан
-
цю
гів і йди з ним до ту
хольців.
Ось перс
тень від Пе
ти; з тим пе
-
рс
те
нем вар
та про
пус
тить йо
го.
-
О, дя
кую тобі, до
неч
ко, за до
-
бру ра
ду! «За
ве
ди йо
го до ту
хо
-
льців», а то зна
чить - сам собі
ви
р
ви з рук ос
тат
ню по
руку
вдачі. Ту
хольці по
ло
ня
ни
ка візь
-
муть, а ме
не прожен
уть! Ні, сьо
-
го не бу
де. Я йду сам і без йо
го
сло
ва.
Засумувалася Ми
рос
ла
ва, її ясні
очі пок
ри
ли
ся сльоза
ми.
-
Соколе мій! - ска
за
ла во
на,
знов при
па
да
ючи до Ма
к
си
м
а.-
Зро
би так, як тобі рад
жу: візьми
сей перс
тень!
-
Мирославо, не бійся за ме
не! -
ска
зав Мак
сим. - Я вже приду
-
мав, що маю ро
би
ти. Іди й пома
-
гай на
шим, і не
хай наш Сто
рож
по
ма
гає вам.
Важке бу
ло про
щан
ня Миро
-
сла
ви з Мак
си
мом. Ад
же во
на
ли
шала йо
го май
же на пев
ну за
-
гибель, хоч і як силку
ва
ла
ся не
по
ка
зу
ва
ти сього по собі. Украд
-
ком поцілу
вавши йо
го і га
ряче
стис
нув
ши йо
го ру
ку, во
на ви
-
бігла з на
ме
та за своїм бать
ком.
А Мак
сим ли
шив
ся сам у бо
я
р
сь
-
к
ім на
меті, в сер
цем, що тріпа
-
лось від якоїсь не
яс
ної міша
ни
-
ни ра
дості, і три
во
ги, і надії.
VII
- Що се за стук та
кий у лісі? -
спи
тав бо
ярин у своєї донь
ки,
йду
чи по
руч із нею че
рез мон
го
-
льський табір.
-
Дрова ру
ба
ють,- відповіла ко
-
ротко Ми
рос
ла
ва.
-
Та те
пер? Уночі?
-
Зараз бу
де день.
І справді, лед
ве ска
за
ла се Ми
-
рос
ла
ва, ко
ли втім на ви
со
к
их
кам'яних об
ри
вах, що стіною ок
-
ру
жа
ли тухольськ
у кі
т
ло
ви
ну,
тут і там за
ми
готіли іскри: се ту
-
хольці кре
сали огонь і розклада
-
ли
ог
ни
ща. Не
ве
ли
ка хви
ля ми
-
нула, а вже дов
ко
ла цілої долин
-
и за
па
ла
ли ог
ни
ща дов
гим ря
-
дом, не
мов заблиск
отіли се
ред
пітьми очі величезни
х вовків,
що готовили
ся ско
чи
ти в долин
-
у і по
жер
ти мон
гольську си
лу.
Ко
ло кож
до
го ог
ни
ща ку
па
ми
сну
вали якісь темні пос
таті.
Цюкання со
кир за
лу
на
ло з по
-
двійною си
лою.
-
Що во
ни роб
лять? - спи
тав бо
-
ярин доньки.
-
Дерево обтісу
ють.
-
Нащо?
-
Прийдеш, то й по
ба
чиш.
Вони йшли далі че
рез табір. Де-
не-де вар
та зу
пи
ня
ла їх - прихо
-
дилось по
ка
зу
ва
ти начальниць
-
кі зна
ки, щоб пропу
стила. Вар
-
тові ди
ви
ли
ся з три
вогою на ог
-
нища, бу
ди
ли своїх на
чальників,
але ті, ви
дя
чи, що ту
хольці дер
-
жаться спокійно, веліли їм не
ро
би
ти кри
ку, а тільки ма
ти
ся
на ос
то
розі. Що по
за
па
лю
ва
ли
так мно
го огнів, се ще й ліпше
для мон
голів - не зроб
лять скри
-
того на
па
ду. Мож
на спа
ти спо
кі
-
й
но, до
ки ті огні го
рять, бо й так
за
вт
ра че
кає військо вели
ка
пра
ця.
А Ту
гар Вовк з доч
кою вже й
ми
ну
ли табір, і, пере
йшо
в
ши
не
ду
же ши
ро
кий ку
сень по
ля, дій
-
шли до стрімкої ка
м'я
ної стіни.
Дов
го хо
ди
ли во
ни, шу
ка
ючи
сте
ж
ки під го
ру, по
ки вкінці між
кор
ча
ми та па
по
ро
тя
ми не від
-
шукала її Ми
рослава. З тру
дом
по
ча
ли обоє дер
ти
ся вго
ру.
-
Хто йде? - крик
ну
ли вгорі го
-
лоси від ог
ни
ща.
-
Свої! - ска
за
ла Ми
рос
ла
ва.
-
Що за свої?- скрик
ну
ли ту
хо
-
ль
ці
, зас
ту
пив
ши стеж
ку.
Живо пізна
ли Ми
рос
ла
ву, що
йшла пе
ре
дом.
-
А за то
бою хто?
-
Мій батько. Бе
га
дир монголь
-
ський вис
лав йо
го для ми
р
них
пе
ре
го
ворів з на
ши
ми стар
ця
ми.
-
До яко
го біса нам перего
во
-
рів? Ко
би бор
зо сонічко на не
бо,
не так ми з ни
ми перегово
ри
-
мося.
-
От які ви смілі! - ска
зав, усмі
-
ха
ючись, Ту
гар Вовк. - Ну, ну, до
та
кої ра
дості не
дов
го жда
ти. Та
тільки не зна
ти, чи ва
шим ма
те
-
рям се бу
де та
ка радість - ви ді
-
ти ваші го
ло
ви на монголь
ських
спи
сах!
-
Цур твой
ому сло
ву, во
ро
не! -
скрик
ну
ли ту
хольці, обступа
ю
-
чи бо
яри
на.
-
Ну, ну,- за
доб
рю
вав їх Ту
гар
Вовк,- я ж не ба
жаю вам то
го, а
тільки ка
жу, що се не бу
ло би
до
б
ре. І влас
не, щоб вас охоро
-
ни
ти від та
кої долі, я й хотів би
пе
ре
го
во
ри
ти з ва
шими стари
-
ми. Бо жаль мені вас, мо
лоді, не
-
роз
важні діти! Ви го
тові йти слі
-
по на смерть, не пи
та
ючи, чи бу
-
де з то
го ко
му який хо
сен, чи ні.
Але старі по
винні роз
ва
жи
ти.
Так гу
то
ря
чи, бо
ярин наблизи
-
вся до ог
ни
ща, при ко
трім май
-
ст
ри обтісу
ва
ли де
ре
во, інші в
об
те
са
них уже стовп
ках дов
ба
ли
діри, інші бор
ти
ли бор
ти та при
-
тісуваля чо
пи.
-
Що се ви ро
би
те? - спи
тав бо
-
ярин майстрів.
-
Вгадай, ко
ли муд
рий! - від
по
-
ві
ли ті з насмішкою, збива
ючи
по
обтісу
ва
не де
ре
во докуп
и в
ви
ді воріт із силь
ними по
пе
ре
ч
-
никами і зв'язу
ючи па
ру та
ких
воріт го
рою й спо
дом по
до
в
ж
ні
-
ми плат
ва
ми з гру
бо
го ди
лин
ня.
Бо
ярин зир
нув і аж ру
ками об
по
ли вда
рив
ся.
-
Метавка! - скрик
нув він. - Хло
-
пи, а вас хто нав
чив ро
би
т
и та
ку
по
су
ду?
-
Були такі, що нас нав
чи
ли, -
ві
дка
за
ли май
ст
ри і прий
нялися
з сильно
го бу
ко
во
го пня витісу
-
вати щось на подоб
у ве
ли
чез
ної
лож
ки, кот
ра дер
жа
ком ма
ла бу
-
ти встро
мле
н
а в гру
бу, сильно
скру
че
ну лин
ву, нап'яту між сто
-
вп
ка
ми пе
редніх во
ро
тець і
скру
чу
ва
ну чим
раз силь
ніше
при по
мочі двох корб, приробле
-
них до стовпків. А в ши
ро
ку жо
-
лобину на другім кін
ці ма
ло
вкла
да
ти
ся камін
ня; пру
ж
ність
скру
че
ної уж
ви ма
ла ки
да
ти те
каміння з лож
ки далек
о на мон
-
голів.
Тугар Вовк озир
нув
ся кру
гом:
ко
ло кож
до
го ог
ни
ща ма
й
ст
ри -
а в Ту
хольщині кож
дий се
ля
нин
був май
стер - ла
ди
ли та
ку са
му
по
су
ди
ну, а мо
лодці, жінки й ді
-
ти крутил
и уж
ви.
«Ну, га
ря
чо прий
деться на
шим
мон
го
лам під та
ки
ми посудина
-
ми здо
бу
ва
ти собі вихід із сеї
ями!» - по
ду
мав Ту
гар Вовк, іду
-
чи з донькою дальше в ліс уби
-
тою доріжкою, до по
ля
ни, се
ред
якої горіло ве
лике ог
ни
ще, а до
-
в
ко
ла нього сиділа згрома
джена
ра
да ту
хольських старців.
-
Мирославо,- ска
зав по хви
ле
-
вій мов
чанці Ту
гар Вовк,- чи се
ти нав
чи
ла їх ро
би
ти метавк
и?
-
Я,- відповіла Ми
рос
ла
ва і пи
-
ль
но пог
ляділа на батька, на
ді
-
ю
чись ви
бу
ху йо
го гніву. Але ні!
По лиці бо
яри
на пере
мигнув ви
-
раз яко
гось задово
лення.
-
Добре, до
ню! - ска
зав він ко
-
ро
тко.
Мирослава зди
ву
ва
лась, не зна
-
ючи, що зна
чить ота змі
на в ус
-
по
соб
лен
ню її батька, не зна
ю
-
чи, що йо
го віра в ща
с
ли
ву вда
чу
мон
гольсько
го по
хо
ду, а тим бі
-
ль
ше в до
де
р
жання мон
голь
сь
-
ких обіця
нок, ду
же вже по
хи
та
-
ла
ся і що бо
ярин у такім разі з
ко
неч
ності му
сив чіпа
ти
ся гро
-
мад
и, і пос
ту
пок доньки був йо
-
му в тім по
жа
да
ною опо
рою.
Наблизилися вже до по
ля
ни, на
якій усю ніч сиділи без
сонні, ра
-
дою зай
няті старці ту
хольські.
Бу
ла се прос
то
ра по
ля
на, похи
-
лена тро
ха на по
лу
день, а від
півночі зам
к
не
н
а стрімкою ска
-
лою м'яко
го кар
патсько
го лупа
-
ку. Ве
ли
че
зні сме
ре
ки окру
жали
по
ля
ну впівок
руг від схо
ду, по
-
лудня й за
хо
ду, так що сон
це ті
-
ль
ки на най
вищім верш
ку по
лу
-
д
невого сто
ян
ня мог
ло зазир
ну
-
ти до неї.
Поляна бу
ла дав
но ко
лись уся
ви
мо
ще
на кам'яни
ми пли
тами,
котрі те
пер по
рос
ли м'яким ру
-
ном мо
ху та кор
ча
ми чепірга
тої
па
по
роті. Тільки од
на стеж
ка че
-
рез се
ре
ди
ну по
ля
ни бу
ла про
-
топтана і ве
ла до гли
бо
кої, в
ска
лі ви
ку
тої яс
кині в виді скле
-
пу, зовсім відкри
то
го на полу
д
-
нє. Стіни скле
пу сто
яли сірі, без
ніякої оз
до
би, спо
дом бу
ли в ка
-
мені ви
куті ла
ви й заг
ли
би
ни;
тут камінь був чер
во
вий, пере
-
палений, а на па
ле
ни
щах видні
ще бу
ли сліди ог
ню; тільки сте
-
ля ма
ла на собі од
ну-однісіньку
оз
до
бу - викувану
з ка
ме
ня ви
-
пу
клясту півку
лю завбільшки з
до
брий хліб, об
ве
де
ну блиску
-
чим зо
ло
тим об
ру
чем, мов коро
-
ною.
Се бу
ла дав
ня ту
хольська кон
-
ти
на, де діди те
перішнього по
-
коління за
си
ла
ли свої мо
лит
ви
най
ви
що
му твор
цеві жи
т
тя, Да
-
ж
бо
гові-Сон
цю, кот
ро
го об
раз
оз
на
ча
ла на стелі ви
ку
та золо
-
товінчана півку
ля. Хо
ча христи
-
янські мо
на
хи да
в
ненько вже
ох
рес
ти
ли ту
хольський на
род,
то все-та
ки він довгі ще ча
си,
мо
ля
чись у кор
чинській церкві
христия
нському бо
гу, не поки
-
дав і своїх прадідівських богів, і
до
рога до Яс
ної по
ля
ни ніко
ли
не за
рос
та
ла, вічний огонь се
ред
по
ля
ни ніко
ли не вга
сав - відти
й наз
ва її Яс
на по
ляна,- а й пе
ред
не
ве
лич
ки
ми бо
ко
ви
ми вівтаря
-
ми Ла
ди й Діда частеньк
о ку
рив
-
ся па
ху
чий яло
вець і тріло
та
ли
-
ся різані їм у жерт
ву го
лу
би -
дар ту
хольських дівчат і па
ру
-
бків. Але зві
льна на
род за
бував
про давніх богів. Священ
ики на
-
дзи
р
а
ли остріше за тим, аби лю
-
ди не мо
ли
лись по-дав
ньому;
мо
лодіж пе
рес
та
ла при
носити
да
ри Ладі й Дідові; діти ви
рос
та
-
ли, не чув
ши нічо
го про давніх
богів і давні зви
чаї; тіль
ки між
ста
р
ця
ми де-не-де хорон
ились
іще ос
тан
ки дав
ньої, віль
ної, чи
-
с
то гро
мадської релігії, ко
тра
до
з
во
ля
ла кождій гро
маді ма
ти
сво
го ок
ре
мо
го бо
га (як Тух
ля
ма
ла сво
го Сторож
а), ко
тра не
ля
ка
ла лю
дей карам
и й му
ка
ми
по смерті, але най
більшою ка
-
рою вва
жа
ла імен
но са
му сме
-
рть, смерть тіла й душі для лю
-
дей неправ
едних. Но
ва ре
лігія,
зрод
же
на да
ле
ко на Сході, за
па
-
ну
ва
ла на нашій зем
лі, а рад
ше
зміша
ла
ся з на
шою давньою ре
-
лі
гі
єю, і ті
льки та сумішка да
ла
їй можність сумирн
о зжи
ти
ся з
пог
ля
да
ми на
роду.
Вимирали звільна старці, тя
му
-
щі давньої віри, а хоч де
які й жи
-
ли ще, то вже не сміли визна
ва
-
ти її одвер
то, не сміли навчат
и її
мо
ло
де по
коління, але жи
ли собі
самітно, хо
ва
ючи свою віру в
серці, з тим сум
ним переко
на
н
-
ням, що ра
зом із ни
ми й во
на
зійде до гро
бу.
Одним із ос
татніх яв
них при
-
хильників ста
рої віри на нашій
Русі був За
хар Беркут. І ди
во
див
не! При
хильність оту він ви
-
ніс із скит
ського мо
нас
ти
ря, від
ста
ро
го мо
на
ха Акинтія. Чи ста
-
рий ди
во
виж
ний лікар слу
чайно
тільки роз
повідав свойо
му уче
-
ни
кові про дав
ню віру, так бли
-
зьку до при
ро
ди й її сил, чи, мо
-
же, й йо
го сер
це більше по
тя
га
-
ло до тої віри в противен
стві до
стро
го
го візан
тійського хрис
ти
-
янст
ва,-до
сить, що з по
буту при
старім мо
насі За
хар виніс ве
ли
-
ку при
хильність до ста
рої віри і
пок
ляв
ся бу
ти їй до смерті вір
-
ним. У своїй Тухлі знав він про
Яс
ну по
ля
ну, на якій дав
но вже
по
гас вічний огонь і не ку
рив
ся
па
ху
щий яло
вець і кот
ру кор
чи
-
нські свя
ще
ни
ки ок
ри
ча
ли міс
-
цем зак
ля
тим і нечис
тим. Та хоч
як опу
ще
на бу
ла Яс
на по
ля
на, то
все-та
ки досі ніхто не посмів ді
-
т
кну
ти
ся об
ра
зу сон
ця, т. є. зо
-
ло
тої бля
хи, кот
рою він був око
-
ва
ний, і той зо
ло
тий об
раз усе
ще яснів се
ред стелі кон
ти
ни,
до
жи
да
ючи проміння по
луд
не
-
во
го сон
ця, щоб у ньому роз
же
-
вріти
ся ти
ся
ча
ми іскор. По до
-
брій волі прий
няв на се
бе За
хар
Бер
кут дог
ляд ста
рої свя
тині;
стеж
ка, що видніла
ся по
пе
рек
по
ля
ни до пе
че
ри, про
топ
та
на
бу
ла йо
го но
га
ми; кож
дої вес
ни,
про
тя
гом більше вже як п'ятде
-
сятьох літ, За
хар, ви
хо
дя
чи за
ліка
ми, про
бу
вав самітно, в мо
-
лит
вах і ду
мах, на Ясній по
ляні
тиж
день і по кождім такім про
-
бут
ку вер
тав до се
ла скріпле
ний
ду
хом, з ясніши
ми й чистіши
ми
мис
ля
ми. Не раз тоді ту
хольці з
своєї до
ли
ни ба
чи
ли, як по
над
верш
ка
ми сме
рек, що ок
ру
жа
ли
Яс
ну по
ля
ну, вив
ся си
ня
ви
ми
клу
боч
ка
ми дим за
па
ху
що
го
ялі
вцю, і го
во
ри
ли до се
бе: «Се
ста
рий ста
рим бо
гам мо
литься».
І го
во
ри
ли се без насміху, без не
-
на
висті, бо За
хар хоч і не нав
чав
ніко
го ста
рої віри, та за
те тим
пильніше нав
чав усіх ша
ну
ва
ти
чу
же пе
ре
ко
нан
ня і чу
жу віру.
Отут-то, на Яс
ну по
ля
ну, зій
ш
-
лись сеї страш
ної ночі тухоль
сь
-
кі старці. Ве
ли
кий огонь па
лав
се
ред по
ля
ни; таєм
ни
чо шуміли
ста
ро
давні смерек
и, не
мов нага
-
дуючи давні ча
си; у відблис
ку
ог
ни
ща яснів зо
ло
тий об
раз сон
-
ця в яс
кині кро
ва
вим блис
ком; у
за
думі сиділи старці, слухаю
чи
цю
кан
ня со
кир по лісі та опо
ві
-
дань ста
ро
го За
ха
ра про дав
ню
да
в
ни
ну. Див
ний який
сь дух ус
-
ту
пив нині в старо
го. Він, що
ніко
ли не лю
бив го
во
ри
ти про
ста
ру віру, нині розговори
вся
, і
то з та
ким сер
дечним жа
лем, з
яким гово
рив хіба про най
бли
-
жчі й найдорожчі
сер
цю діла.
Він опо
відав про діла Даж
бога,
про побіди Світови
да, про те, як
три святі го
лу
би -
Даж
бог, Сві
то
-
вид і Пе
рун - сот
во
ри
ли земл
ю з
піско
вого зер
на, як Даж
бог три
дні шу
кав на дні бе
зодні, по
ки
знай
шов три зе
ренця: од
но зер
-
но пше
ниці, дру
ге жи
та, а тре
те
яч
меню - і да
ру
вав їх пер
шому
чо
ловікові Дідові та йо
го жінці
Ладі; як Пе
рун да
ру
вав їм іскру
ог
ню, а Світо
вид - волосинку
, з
кот
рої за йо
го благословенство
-
м зро
би
ла
ся ко
рова й пас
тух, що
йо
го наз
ва
ли Во
ло
сом. І далі ро
-
з
повідав За
хар про жит
тя пер
-
ших лю
дей, про ве
ли
кий по
топ,
від яко
го лю
ди хо
ва
ли
ся в го
рах
і пе
че
рах, про ста
рих ве
летнів і
їх ца
ря -
ту
хольського Сторожа,
що розгат
ив ту
хольське озе
ро.
Слу
ха
ли ту
хольські старці тих
оповідань, мов вістей про яки
-
йсь но
вий, нез
на
ний світ; ба
га
то
та
ко
го, що во
ни го
во
ри
ли і спі
-
ва
ли в піснях, не ро
зуміючи, те
-
пер ста
ва
ло яс
но і в су
ці
льнім
зв'я
зку пе
ред їх очи
ма, і За
хар
Бер
кут сам видавс
я їм ос
таннім
із тих доб
рих ве
летнів - сто
ро
-
жів ту
хольських, про яких добрі
діла так са
мо оповіда
ти собі бу
-
дуть пізні по
коління.
Аж ось зах
рустіло су
хе гілля на
стежці ї ра
зом ви
ри
ну
ли з лісо
-
вої пітьми Мирослава й Ту
гар
Вовк. Ми
рос
ла
ва прос
то набли
-
зилася до ста
ро
го За
ха
ра, а бо
-
ярин зу
пи
нив
ся близ огнищ
а.
-
Батьку,- ска
за
ла Ми
рос
ла
ва до
За
ха
ра,- я ба
чи
ла тво
го си
на!
-
Мого си
на? - ска
зав За
хар спо
-
кі
йно, мов про помершог
о.
-
Так! При по
мочі оцього пер
-
стеня я прой
шла монголь
сь
кий
табір і ба
чи
ла йо
го. Май
мо на
-
дію, батьку, що він швид
ко бу
де
знов на волі.
-
Трудно, до
ню, труд
но! Але хто
се прий
шов іще з то
бою?
-
Се я, стар
че,- ска
зав, виступа
-
ючи пе
ред нього, Ту
гар Во
вк,- чи
пізнаєш ме
не?
-
Лице твоє пізнаю - ти був бо
я
-
рин Ту
гар Вовк. Що при
вело те
-
бе до нас?
-
Я прий
шов до вас, старці ту
хо
-
ль
ські, в по
сольстві від вели
кого
Бу
рун
ди-бе
га
ди
ра, началь
ника
мо
н
гольської си
ли.
-
Чого ж хо
че від нас Бу
рун
да-
бе
га
дир? - спи
тав За
хар.
-
Бурунда-бегадир ве
лить ска
-
зати вам, що си
ла йо
го ве
лика і
не
по
бор
на, що дар
мо ви ро
би
те
засіки в ва
ших вивоз
ах, дар
мо
бу
дуєте ма
ши
ни до ки
дан
ня ка
-
міння,- ні
чим ви не вра
ди
те про
-
ти йо
го си
ли.
-
Видно, що твій Бу
рун
да почи
-
нає нас бо
яти
ся, ко
ли задум
ав
нас ля
ка
ти. Се доб
рий знак. Го
-
вори дальше.
-
Ні, стар
че, не слід тобі легко
-
важити слів на
чальни
ка мон
го
-
ль
ського. Йо
го пог
ро
за - то по
-
ло
вина ка
ри, а йо
го ка
ра страш
-
на, як ка
ра бо
жа! Слу
хай же, що
ве
лить далі ска
зат
и вам Бурун
-
да-бегадир моїми ус
та
ми. Ціль
йо
го по
ходу - край угорсь
кий,
ді
дицт
во Ар
па
да, що був підда
-
ним ве
ли
ко
го Чінгісха
на, а те
пер
не хо
че приз
на
ти йо
го зверх
но
-
сті. Щоб ука
ра
ти не
покірного,
вис
лав ве
ли
кий Чін
гісхан свою
си
лу на захід сон
ця. Чи ж ва
ша
річ спинят
и ту си
лу в її по
ході?
Бурунда-бегадир, на
чальник
од
ної часті тої си
ли, ба
жає по
доб
ру розс
та
ти
ся з ва
ми. В йо
го
ру
ках ваш по
ло
ня
ник, а твій син,
стар
че. От що ка
же він звісти
ти
вам: роз
валіть свої засіки і пу
-
стіть мон
гольську си
лу з ва
шої
до
ли
ни, а в заміну за те він го
-
тов відда
ти вам ва
шо
го поло
ня
-
ника жи
вого і здо
ро
во
го. Ро
з
ва
-
жте доб
ре, як ко
рис
на для вас
ла
с
ка Бу
рун
ди! Опір ваш да
ре
м
-
ний
,- чи сяк, чи так, а монго
ли
ро
звалять ваші засіки і підуть
своєю до
ро
гою. Але во
ни не хо
-
тять тра
ти
ти ча
су в вашій до
ли
-
ні, не хо
тять про
ли
ва
ти ва
шої
кро
ві і го
тові відда
ти вам по
ло
-
ня
ни
ка за про
пуск. У про
тивнім
разі, ро
зуміється, йо
го жде не
-
охиб
на смерть, і то се
ред страш
-
них мук, а вас жде кро
ва
ва різа
-
ни
на, в якій, по
ми
мо вся
ких спо
-
собів, ви му
си
те бу
ти по
биті. Ви
-
би
рай
те ж, що ліпше для вас!
З ува
гою слу
ха
ли ту
хольські
ста
рці тих слів Ту
га
ра Во
вка, і на
де
яких во
ни справді зро
би
ли
вра
жен
ня. По
ба
чив се За
хар і
ска
зав:
-
Чесні брат
тя, чи хо
че
те пора
-
ди
тись по щи
рості над предло
-
женням Бу
рун
ди, чи, мо
же, од
-
нозгідно по
дас
те про ньо
го свій
го
лос?
-
Порадимось, по
ра
ди
мось! - ска
-
за
ли старці. Тоді За
хар по
просив
Ту
га
ра Вов
ка віддалити
ся
на
хви
лю. Бо
ярин гор
до від
далився
в суп
ро
воді своєї донь
ки.
-
Захаре,- ска
зав один із грома
-
дян,- тут діло йде про жит
тя або
смерть тво
го си
на. Чи не ліпше б
нам відсту
пи
ти від не
певного
бою і ви
ря
ту
ва
ти хлоп
ця?
-
Тут діло йде не про мой
ого си
-
на,- ска
зав За
хар твер
до.- Ко
ли б
про нього справді йшло діло, то
я ска
зав би вам: «Я не маю си
на,
мій син по
гиб у бою».
Але тут діло йде про на
ших
сусідів
, вер
хо
винців і загірян,
котрі
спус
ти
ли
ся на на
шу оборо
-
ну і те
пер му
си
ли б усі, неприго
-
товані, по
ги
ну
ти від мон
голів.
Для то
го я го
во
рю вам: не дбай
-
те про мо
го си
на, а рішай
те так,
як би він був уже в гробі.
-
Але все-та
ки, За
ха
ре, бо
ротьба
з та
кою си
лою мон
голів непев
на.
-
Ну, то по
ги
не
мо всі до остат
-
нього в бою, а тоді по на
ших
тру
пах не
хай собі мон
го
ли
йдуть, ку
ди хо
чуть. Тоді бо
дай
ми спов
нимо свій обов'язок. А
те
пер ро
бити з ни
ми зго
ду, а ще
та
ку зго
ду: міня
ти од
но
го хлоп
-
ця за руїну на
ших сусідів,- се бу
-
ла б ганьба, бу
ла б зра
да. Але се
ще хто знає, чи бо
ротьба з мон
-
голами та
ка не
пев
на. Станови
-
ще
на
ше сильне, монгол
и за
пе
р
-
ті
в кам'яній кліт
ці. З малим
и
стра
та
ми ми мо
же
мо відбиват
и
й най-за
взятіші їх на
па
ди. Але
що,- і сьо
го не тре
ба бу
де. Сеї но
-
чі ще ми пус
ти
мо на них сво
го
со
юз
ни
ка, що про
ти нього ніяка
людська си
ла не встоїться, будь
во
на й де
сять раз сильніша від
мон
гольської.
-
Так ти ра
диш нам відки
ну
ти
пред
ло
жен
ня Бу
рун
ди?
-
Зовсім ко
неч
но.
-
І ви
да
ти тво
го си
на на пев
ну
за
ги
бель?
-
Не зга
дуй
те про мо
го си
на! -
скрик
нув болісно За
хар.- Хто ме
-
ні при такім ділі на
га
дає про
ньо
го, той стає в со
юзі з батьків
-
ським сер
цем про
ти мо
го розу
-
му. Розум ка
же: від
ки
ну
ти зго
ду!
А що ка
же моє сер
це, се вже моя
річ, і що ко
му до то
го!
-
То не
хай бу
де по-твой
ому! -
ска
за
ли старці.- Ко
ли бог су
див
йо
му зги
ну
ти, то ми про
ти то
го
нічо
го не вра
ди
мо: ко
ли ж ні, то
й так він ви
ря
тується з пащі лю
-
того во
ро
га.
Прикликано бо
яри
на, і За
хар
ус
тав, щоб ого
ло
си
ти йо
му від
-
по
відь гро
ма
ди. З смер
тельною
три
во
гою в серці гля
ді
ла на ньо
-
го Ми
рос
ла
ва: во
на, бідна, все
ще надіяла
ся, що ту
хольці схо
-
тять ви
ку
пи
ти її Мак
си
ма.
-
Розумно - звісна річ, по-свойо
-
му ро
зум
но - зах
ва
лю
вав ти нам,
бо
яри
не, зго
ду зі своїм началь
-
ником. Ми й не ди
вуємось тобі:
твій обов'язок був так го
во
ри
ти,
у всім спов
няти во
лю то
го, ко
му
ти слу
жиш. По
слухай же те
пер,
що на те ка
же наш хлопський
гро
мадський ро
зум. Ко
ли б діло
йшло тільки між мною а твоїм
бе
га
ди
ром, то я ра
до віддав би
йо
му все, що маю, навіть свою
влас
ну ста
ру го
ло
ву, за увіль
не
-
н
ня си
на. Але ти ра
диш нам не
-
рі
вну заміну, при якій скори
ста
-
ти мо
жу тіль
ки я сам і мій рід,
але стра
тити му
сить не тіль
ки
од
на гро
мада, а всі ті громад
и,
че
рез які му
сить іти ваш по
хід.
Чи мож
на ж так міня
ти
ся? Яка
ко
ристь вер
ховинським і за
гір
-
ним гро
мадам із мо
го си
на? А
ви
пустивши
вас із сеї до
ли
ни,
ми ви
пус
ти
мо згу
бу на ті, сусід
-
ні
, з на
ми сполуч
ені громад
и. Ми
зо
бов'яза
ли
ся бо
ронити їх від
ва
шо
го на
па
ду, і на та
ке на
ше
сло
во во
ни прислал
и нам свою
поміч - п'ят
сот добір
них мо
ло
д
-
ців.
Обов'язок наш - витри
ва
ти на
своїм ста
но
вищі до оста
тн
ьої
хви
ли
ни,- і так ми зро
би
мо. Мо
-
же бу
ти, що бог су
див вам по
біу
над на
ми, і в такім разі ми не
спи
ни
мо вас; тільки ж знай
те,
що ли
ше по трупі ос
татнього ту
-
хольця ви змо
же
те вий
ти з сеї
до
ли
ни. Та хто знає, мо
же, по
біа
су
ди
ла
ся нам, а тоді знай
те й ви,
що, ввійшов
ши в на
шу до
лину,
ви всі ввійшли в мо
ги
лу, що на
-
віть тру
пи ваші з неї ніко
ли вже
не ви
до
бу
дуться. Або ми всі по
-
гинемо
, або ви всі - іншо
го ви
бо
-
ру не
ма. Се на
ша від
повідь.
Лице За
ха
ра па
ла
ло див
ним ог
-
нем при тих грізних сло
вах,- так
що бо
ярин, за
ди
вив
шись на то
го
ви
со
ко
го стар
ця з прос
тяг
ну
тою
на
пе
ред ру
кою, не міг здо
бу
ти
ся
на ніяку відповідь. Він ба
чив, що
тут да
рем
на вся
ка дальша бала
-
канка, тож мовч
ки відвер
нув
ся і
пішов на
зад у свій бік. Ме
рт
ва
мов
чан
ка сто
яла в зборі,- тільки
огонь тріщав та лу
на
ло невпин
-
не цю
кан
ня со
кир, що май
стру
-
ва
ли вбійчі при
ла
ди на мон
го
-
лів.
-
Тату! - скрик
ну
ла на
раз болю
-
щим го
ло
сом Ми
рос
ла
ва.- Та
ту,
вер
ни
ся! - і во
на побігла за ним і
вхо
пи
ла йо
го за ру
ку: ди
тяча
лю
бов ще раз за
го
во
ри
ла в її се
рці
мо
гу
чим, не
заглушеним го
ло
-
сом.- Вер
ни
ся, та
точ
ку! Ли
шися
тут, між своїми людьми! Стань
між ни
ми до бою з наїзни
ками,
як брат обік братів,- а во
ни прос
-
тять тобі все ми
нув
ше! А там -
чо
го там мо
жеш надіяти
ся? Во
-
ни зра
дять те
бе, упо
ять обіцян
-
ка
ми і заріжуть! Та
точ
ку, не йди
більше між мон
голів, там смерть
те
бе че
кає!
Боярин, оче
вид
но, за
ва
гу
вав
ся,
але лиш на хви
лю. Потім при
тис
Ми
рос
ла
ву до груді і ска
зав сти
-
ха, напівстрого, а на
пі
влас
ка
во:
-
Дурна дівчи
но, не по
ра ще ме
-
ні! Ще не вся надія мон
голів
про
па
ла. Тре
ба ко
рис
та
ти з то
го,
що в ру
ках. Але ко
ли б там не
по
ве
ло
ся…
-
Ні, та
точ
ку, - про
шеп
та
ла крі
-
зь сльози Ми
рос
ла
ва,- по
кинь
та
кі дум
ки! Хто знає, мо
же, тоді
бу
де запізно!
-
Не бійся, не бу
де запізно. Ли
-
шайся тут і бра
тай
ся, про ме
не, з
ту
хольця
ми,- а я му
шу йти ту
ди.
Не за
бу
вай, дівчи
но, що там…
той… твій Мак
сим, і хто знає, мо
-
же, ми один дру
го
му на що при
-
годимось. Бу
вай здо
ро
ва!
Тугар Вовк щез у пе
реліску, спі
-
ша
чи стеж
кою до ог
ни
ща над
об
ри
вом, щоб по йо
го склоні зій
-
ти до мон
гольсько
го та
бо
ру.
При ог
ни
щу він ще ог
ля
нув май
-
же го
то
ву вже ме
тавку, попробу
-
вав уж
ву і, по
хи
тав
ши го
ло
вою,
ска
зав: «Сла
ба»,- а потім, прово
-
джений тухольськ
ою вар
тою,
спу
с
тив
ся вузькою скісною сте
-
ж
кою в до
лину.
Тим ча
сом на Ясній по
ляні бу
ло
ти
хо, важ
ко, сум
но, не
мов оце
по
се
ред збо
ру ле
жав до
ро
гий
усім мерт
вець. Тіль
ки Миросла
-
ва
хли
па
ла го
лос
но, вти
ра
ючи
ря
сні сльози, що ко
тились по її
лиці. На
решті во
на збли
зи
ла
ся
до За
ха
ра і ска
за
ла:
-
Батьку, що ви зро
би
ли?
-
Те, що му
сив зро
би
ти. Інак
ше
бу
ло б не
чес
но,- відповів За
хар.
-
Але ваш син, ваш син! Що з
ним бу
де?
-
Що бог дасть, до
ню. Та годі, не
плач! По
ра нам ду
ма
ти про діло.
От уже Віз до за
хо
ду кло
ниться і
го
тури голос
ять у гу
щаві,- ра
нок
збли
жається. Ану, гро
ма
дя
ни,
хо
дімо бра
ти
ся до обо
ро
ни, ні,
до на
па
ду, до ос
татньої боротьб
-
и з наїзни
ка
ми! Тям
те, яку я від
-
повідь пе
ре
дав їм! Ходім, най ні
-
хто не ли
шається! І старі, й малі,
кож
де при
дасться. По
кажімо
тим ди
ку
нам, що мо
же гро
ма
да!
З го
мо
ном повс
та
ли старі ту
хо
-
ль
ці і по
ва
ли
ли з Яс
ної полян
и
над об
ри
ви ог
ля
да
ти діло ма
й
с
-
трів: машини-мета
в
ки
. Ма
шини
май
же всю
ди вже сто
яли го
тові,
гру
бо збиті з си
ро
го гру
бого де
-
ре
ва, поз
вер
чу
вані і поз
бивані
кілка
ми, але ж і роб
лені не на
в
-
міць, а про хви
ле
ву потре
бу. Та
не до ог
ля
дан
ня за
кликав гро
-
ма
дян За
хар. На хви
лю тіль
ки
во
ни спи
ни
ли
ся ко
ло ма
шин, а
потім куп
ка
ми йшли чим
раз да
-
лі по
над кру
чею, долі доли
ною,
аж до то
го місця, де тухоль
ський
потік тісни
ною ви
пливав із до
-
ли
ни і де край нього сто
яв ве
ли
-
чезний кам'яний стовп, чо
ти
ри
-
гра
нний, гру
бий і нахилен
ий
над по
то
ком, зва
ний тухольс
ь
-
ким Сто
ро
жем. Ту
ди, за провод
-
ом За
ха
ра й Ми
рос
ла
ви, спіши
ла
вся ту
хольська громад
а: мо
лодці
нес
ли на пле
чах довгі, гру
бі яли
-
ці й дра
би
ни, дівча
та - ве
ли
чезні
вінці з лис
тя і сме
ре
ко
во
го га
лу
-
з
зя, старші нес
ли довгі звит
ки
шнурів і линвів. Огні в тій сто
-
роні по
га
ше
но, щоб во
рог пе
ред
ча
сом не дог
ля
нув, що тут ро
би
-
ться. Звільна, обе
реж
но, без шу
-
му, мов ти
ха во
да, по
ча
ла гро
ма
-
да кру
ти
ми стеж
ка
ми вниз по
об
ри
вах спус
ка
ти
ся в до
ли
ну.
По
пе
ре
ду сильний відряд узб
-
ров
ної мо
лодежі, кот
рий ла
вою
в три ря
ди став у до
лині, ли
цем
звер
не
ний до мон
гольсько
го та
-
бо
ру, мо
же, на яких ти
ся
чу кро
-
ків відда
ле
но
го відси. Далі пі
ш
-
ли мо
лодці з дра
би
на
ми, шну
ра
-
ми й яли
ця
ми: дра
би
ни прис
тав
-
ле
но до об
ривів і по них ле
ге
нь
-
ко зсу
не
но ялиці в до
ли
ну.
Дівчата пе
ре
да
ли свої вінці мо
-
лодцям - їм не слід бу
ло схо
ди
ти
в до
ли
ну, де кож
дої хвилі міг на
-
пас
ти во
рог. На
пос
лідку посхо
-
ди
ли до до
лу і старі з Захар
ом
Бе
ркутом і, ог
ля
нув
ши станови
-
ще
узб
роєних і всі при
лади, по
-
спіши
ли до тісни
ни, крізь яку з
шу
мом ко
тив до до
лу свої чисті
хвилі ту
хольський потік.
Захар зу
пи
нив
ся пе
ред Сторо
-
жем і пильно по
чав ди
ви
ти
ся
на
нього. Ти
хо бу
ло дов
ко
ла. За
хар
мо
лив
ся:
-
Великий наш Сто
ро
жу! Ти, ко
-
трого діди наші вва
жа
ли своїм
опіку
ном, кот
ро
го й ми шанува
-
ли
досі щорічни
ми праз
никами!
Три ра
зи вже ти, ніч по ночі, яв
-
лявся мені в снах, немо
вто ти
па
деш і при
ва
люєш со
бою ме
не.
Я вірю, що ти доб
рий і лас
кавий,
і ко
ли ти кли
чеш ме
не до се
бе,
то я ра
ду
юсь твой
ому зазив
у і
ра
до піду за то
бою. Але ко
ли й
ти сам хо
чеш двиг
ну
ти
ся зі сво
-
й
ого відвічно
го сто
ян
ня, то роз
-
бий, гос
по
ди
не, своїм тяга
рем
оцього по
га
но
го во
ро
га, дітей
Мо
рани, що знов нині вкри
ли
бла
гос
ло
вен
не твоє ді
ди
ц
тво -
ту
хольську до
ли
ну!
Зломи дру
гий раз по
га
ну си
лу
так, як зло
мив її пер
ший раз, ко
-
ли мо
гутньою ру
кою роз
бив се
-
сю кам'яну стіну і дав во
дам
про
то
ку, і да
ру
вав лю
дям оцю
прек
рас
ну доли
ну! За
га
ти її те
-
пер на
зад, не
хай зги
не гор
да во
-
рожа си
ла, що те
пер зну
щається
над на
ми!
В тій хвилі ог
нис
та блис
кав
ка з
по
луд
ня до півночі роз
дерла те
-
м
не не
бо і да
ле
ко в го
рах за
гу
р
-
котів грім.
-
Так, се твій мо
гутній го
лос! -
ска
зав радісно За
хар.- Ану, діти!
Ос
танній раз увінчай
те сей свя
-
тий камінь.
Чотири мо
лодці по дра
бині ви
-
лі
зли на камінь і об
ви
ли йо
го
ве
р
шок зе
ле
ни
ми вінця
ми. Знов
заг
риміло в полуд
невій сто
роні.
-
Воля йо
го, діти! - ска
зав За
хар.
- Об
ви
вай
те йо
го шну
ра
м
и! А ви,
інші, жи
во до рис
калів! Під
ко
пу
-
й
те йо
го здо
лу, пі
д
кла
дай
те пі
-
до
й
ми! Жи
во, діти, жи
во!
Тихо, без сту
ку пра
цю
ва
ли де
-
сятки рук ко
ло Сто
ро
жа. Зго
ри
йо
го обк
ру
чу
ва
но лин
ва
ми і
шну
ра
ми, здо
лу під
ко
пувано йо
-
го на
са
ду, і в шпа
ру, що показа
-
лася не
да
ле
ко під зем
лею, вкла
-
дено ско
сом ялиці, що ма
ли слу
-
жити за підой
ми для оба
лен
ня
ка
ме
ня по
пе
рек тісни
ни. Швид
-
ко справні мо
лодці зро
били всі
потрібні при
го
ту
ван
ня, повід
ні
-
мали дра
би
ни, попідкла
да
ли гру
-
бе каміння під підой
ми.
-
Беріться за лин
ви всі, хто мо
-
же до
сяг
ну
ти! За підой
ми, хлоп
-
ці! - роз
ка
зу
вав Захар, і відра
зу
сотні рук прий
ма
ли
ся за діло.
-
Далі, друж
ною си
лою! - крик
-
нув За
хар.- Тягніть! Тис
ніть!
Ухнув на
род з на
ту
ги, затріща
-
ли грубі підой
ми, але ка
мінь і не
по
хит
нув
ся.
-
Ще раз! Дуж
че на
тис
кай
те! -
кри
чав За
хар і сам прий
ня
вся за
лин
ву. За
хи
тав
ся ве
ли
чез
ний ка
-
мінь.
-
Рушається! Ру
шається! По
да
є
-
ть
ся! - зак
ри
чав радісно на
род.
-
Ще раз на
пи
рай
те, з усієї си
-
ли!
Ще раз ух
нув на
род - і ра
зом
зві
льніло нап
ру
жен
ня шну
рів,
ве
ли
чез
ний камінь ру
шив
ся зі
сво
єї по
са
ди і, хви
лю захитав
-
шися в повітрі, зі стра
шенним
глу
хим ло
мотом повал
ився до
-
долу, по
пе
рек по
то
ку й тісни
ни.
Зас
тог
на
ла і зат
ряс
ла
ся тухоль
-
ська до
ли
на від страшно
го уда
-
ру, далек
о перлов
ими крап
ля
ми
бриз
ну
ла во
да по
то
ку, і радіс
-
ним, голос
ним кри
ком наповни
-
ли
повітря ту
хольці.
Ворухнулася в своїм та
борі сон
-
на мон
гольська си
ла, завереща
-
ли
вар
тові, за
го
моніли началь
-
ники, заб
ряж
ча
ла зброя, але за
хви
лю все втих
ло. Монго
ли на
-
ді
ялись на
па
ду і стоял
и, го
тові
до обо
ро
ни, але ту
хольці й не
ду
ма
ли напад
ати на них. Во
ни
зовсім інший на
пад викону
вали.
Захар жи
во, мов мо
ло
дець, ог
-
ля
нув по
ло
жен
ня обаленог
о ка
-
меня. Камінь упав так доб
ре, не
-
мов від віку сю
ди був припасо
-
ваний. Ост
ри
ми кінця
ми він по
-
запинався за вис
та
ючі ро
ги об
-
ривів, що тво
ри
ли тісни
ну, а ці
-
лою своєю ма
сою мос
том ліг по
-
пе
рек по
то
ку. Прав
да, во
ди по
-
то
ку він со
бою не за
га
тив, бо во
-
да пли
ла глиб
шим ко
ри
том,- але
ось уже ту
хольські мо
лодці дви
-
га
ли на ру
ках ве
ликі пли
ти, а
інші ви
чи
щу
ва
ли дно по
то
ку від
на
му
лу і круг
ло
го каміння, щоб
зовсім щільно за
му
ру
ва
ти воді
прохід. А інші знов му
ру
ва
ли з
дру
го
го бо
ку, по
за ка
ме
нем у
тіснині, ви
водячи та
ким спо
со
-
бом з най
груб
шо
го каміння сті
-
ну на які три сажні завг
рубш
ки
від од
ної стіни тісни
ни до дру
-
гої. Та стіна, а ще з ве
ли
чез
ним
Сто
ро
жем у своїй ос
нові, мо
г
ла
без
печ
но опер
ти
ся хоч би й най
-
сильнішо
му напор
ові во
ди.
-
Живо, діти, жи
во! - за
охо
чу
вав
За
хар, сто
ячи над поток
ом і до
-
помагаючи то своєю ра
дою, то
ру
ка
ми до ро
бо
ти.- За
ти
кай
те,
за
му
ро
вуй
те потік, по
ки ще во
да
не при
бу
ла. В го
рах, ма
буть, до
-
щі впа
ли ве
ликі, жи
во прибу
де
повінь, а тоді труд
не бу
ло би на
-
ше діло. А стіну вивес
ти тре
ба
рі
вно з от
си
ми обривами
зав
ви
-
шки,- по
ба
чи
мо, що вдіє си
ла
Чін
гіс
ха
на про
ти си
ли во
ди.
Робота йшла пруд
ко. Незабаро
-
м потік був зовсім заму
ро
ва
ний.
Гнівно зак
ру
ти
ла
ся ви
ром на
місці спи
не
на во
да, мов не ро
-
зуміючи, по
що се спи
ня
ють її в
бігу. Лю
то плюс
ну
ла хви
ля за
хви
лею о ве
ли
чез
ний камінь,
ки
ну
лась бу
ло підгри
за
ти спід
-
ні, на дні пок
ла
дені пли
ти, шука
-
ти між ни
ми про
хо
ду, але все бу
-
ло да
рем
но - всю
ди камінь та й
ка
мінь, щільно стис
не
ний і зби
-
тий в од
ну нез
лом
ну стіну. За
-
клекотіла во
да. По
ру
ши
ла
ся в
усім своїм ло
жи
щу - і ста
ла, за
-
чу
дувана, спокійна на вид, але а
гнівом у її криш
та
левій гли
бині.
Мов тур, го
ту
ючись до на
па
ду,
ста
не, і го
ло
ву вниз по
хи
лить, і
ро
ги до землі зги
нає, і стишить
-
ся, щоб опісля ра
зом вир
ва
тись
із то
го принижено
го по
ло
жен
ня
і ки
ну
ти
ся з цілою си
лою на
про
тивника, так і не
привична
до пут во
да тухольськ
ого поток
у
на хви
лю при
ти
ши
ла
ся, не
мов
злінивіла, задріма
ла в плос
ких
своїх берег
ах, а тим ча
сом на
би
-
ра
ла си
ли і смілості до но
во
го,
рішу
чо
го на
па
ду і тільки сти
ха
пер
ла со
бою о стіну, не
мов про
-
бу
ючи своїх пле
чей, чи не змо
же
ни
ми відсу
ну
ти ки
не
ну їй так
нес
по
ді
ва
но за
по
ру.
Але ні: за
по
ра сто
яла на місці,
зим
на, глад
ка, гор
да в сво
їй не
-
порушності, не
пе
ре
мож
на. Пи
-
ль
ні ру
ки ту
хольців раз у раз
скріпля
ли її, на
ва
лю
ючи камін
-
ня на каміння, пли
ти на пли
ти,
спо
ю
ючи їх лип
кою непромо
-
кальною гли
ною. Мов но
ва, все
-
могучою во
лею здвиг
не
на ске
-
ля, так підніма
лася кам'яна гать
усе ви
ще й ви
ще під ру
ка
ми ту
-
хольців. Узб
роєні мо
лодці дав
но
вже по
ки
ну
ли своє ста
но
ви
ще в
до
лині, ли
цем до мон
гольсько
го
та
бо
ру, і проміня
ли лу
ки та то
-
пори на дрюч
чя й мо
лот
ки до
об
би
ван
ня каміння. Радісно гля
-
дів За
хар на їх ро
бо
ту і на їх діло,
в йо
го очах світи
ла
ся певність
по
біди.
А втім, на сході, над монгольсь
-
ким та
бо
ром, кровав
ою загра
-
вою роз
жевріли
ся хма
ри. Світа
-
ло. Ро
же
ве світло облил
о висо
-
кий шпиль Зелеменя
і си
па
ло
ся
іскрами чим
раз ни
ж
че. Далі хма
-
ри про
ступилися, і звіль
на, мов
бо
яз
ко, ви
ко
ти
ло
ся сон
це на не
-
бо і глип
ну
ло на зай
ня
тих своєю
ро
ботою ту
хольців.
Повен щи
рої ра
дості, гля
нув
За
хар на схід і, прос
тяг
ши ру
ки,
про
го
во
рив підне
се
ним голо
сом:
-
Сонце, ве
ли
кий, пре
яс
ний во
-
лодарю світу! Відвічний опі
ку
не
всіх доб
рих і чис
тих ду
шею!
Зглянься на нас! Бач, ми напа
-
дені ди
ким во
ро
гом, що пони
-
щив наші ха
ти, зруй
ну
вав наш
край, порізав ти
сячі на
шо
го на
-
ро
ду. В твоїм іме
ні ста
ли ми з
ним до смер
тельно
го бою і тво
-
їм світлом кля
не
мось, що не ус
-
ту
п
имо до ос
татньої хвилі, до
по
сліднього відди
ху на
шо
го. По
-
можи нам у тім страшнім бою!
Дай нам твердість, і вмілість, і
зго
ду! Дай нам не зля
катися їх
мно
го
ти і віри
ти в свою си
лу!
Дай нам дружністю, і зго
дою, і
ро
зу
мом побіди
ти ни
щителів!
Со
н
це, я пок
ло
ня
юсь тобі, як ді
-
ди наші тобі поклоняли
ся, і мо
-
люсь до те
бе всім сер
цем: дай
нам побіди
ти!
Він за
мовк. Сло
ва йо
го, га
рячі,
мо
гучі, тремтіли у свіжім раннім
повітрі.
Слухали їх не тільки ту
хольці.
Слу
ха
ли їх го
ри і по
да
ва
ли собі
їх відгомін від плаю до плаю.
Слу
ха
ла їх спер
та хви
ля по
то
ку і,
мов на
ду
мав
шись, по
ки
ну
ла би
-
ти со
бою в кам'я
ну гать, а по
-
вернулася взад.
VIII
Поки бо
ярин вер
нув
ся зі свойо
-
го нев
дат
но
го по
сольства, Мак
-
сим сидів у йо
го шатрі і прислу
-
хувався та ду
мав, що йо
му роби
-
ти. Ко
рот
ка стріча з Миросла
-
вою бу
ла світлою хви
лею се
ред
пітьми йо
го невольн
ицтва. її
сло
ва, її пог
ляд, до
тик її рук і її
вісті - все те не
мов вирвал
о йо
го
з тем
но
го гро
бу, по
вер
ну
ло йо
-
му жит
тя.
Він чув, як вер
та
ла йо
го дав
ня
смілість і надія. Спокійно, але з
яс
ни
ми дум
ка
ми дожидав
ся він
бо
яри
на.
-
Так ти тут? - скрик
нув бо
ярин,
всту
па
ючи в на
мет.- Бід
ний хло
-
п
че, да
рем
но я ста
рав
ся о твоє
уві
льнен
ня. Завзя
тий твій ста
-
рий! Хоч си
вий, а ди
ти
на.
-
А хіба ж я не ка
зав тобі, бояри
-
не, що да
рем
не твоє ста
рання? -
відповів Максим.- Ну, але що ж
та
ке ска
зав мій батько?
-
Казав, що бу
дуть би
ти
ся до
ос
татнього ду
ху, та й годії «Або
ми,- ка
же,- всі по
ля
же
мо, або ви».
-
Мій батько не на вітер гово
-
рить, бо
яри
не. Він звик до
бре
пе
ре
ду
му
ва
ти, за
ким що гово
-
рить.
-
Вже я то ба
чу, що він хоч по
-
троха, а прав
ду ка
же,- мо
вив не
-
охітно бо
ярин.- Але що діяти?
Все-та
ки бо
ротьба ту
хо
ль
ців з
мон
го
ла
ми нерівна. Си
ла со
ло
му
зло
мить, що ка
жи, те й ка
жи!
-
Ей, бо
яри
не! Є спо
со
би на си
-
лу! - відмо
вив Мак
сим.
-
Ну, ну, ба
чив я їх спо
со
би! Моя
доч
ка, за
па
ле
на го
ло
ва,- ви вча
-
рували її, то пев
на річ,- нав
чи
ла
їх ро
би
ти ме
тав
ки. Бу
де
мо тут
ма
ти гра
док каміння завт
ра, але
не ду
же шкід
ливий гра
док, бо не
вміли доб
ре вип
лес
ти шну
ро
вих
пру
жин.
-
А крім ме
та
вок, ду
маєш, не
ма
ють іншо
го спо
со
бу?
-
Не знаю. Ба
читься, не
ма. А
втім, не
дов
го й че
ка
ти - ра
но по
-
бачимо. Тільки ли
хо моє з Бу
ру
-
ндою; кон
че на
ля
гає: шу
кай та й
шу
кай спо
со
бу, щоб завт
ра ра
но
ви
вес
ти нас відси без бою і без
стра
ти ча
су. А тут ту
хольці впер
-
ли
ся, мов ца
пи ро
га
ми. Ну, та що
мені зро
бить? Як не мож
на, то
не мож
на!
-
Ні, бо
яри
не, так не ка
жи! По
ки
що ти все-та
ки в мон
гольських
ру
ках, так са
мо, як я. Му
сиш во
-
лити їх во
лю.
-
Але що ж я їм удію?
-
Я, мо
же, міг би тобі ста
ти в
при
годі, бо
яри
не. Я вдяч
ний то
-
бі за твоє нинішнє ми
ло
сер
дя
на
ді мною. Ко
ли хо
чеш, то я по
-
служу тобі сьогодні.
-
Ти? Мені? - скрик
нув здивова
-
ний бо
ярин.- Що ж ти мо
жеш
зро
би
ти для ме
не?
-
Я знаю стеж
ку з сеї кітло
ви
ни,
без
печ
ну а скри
ту, про яку не
знає ніхто в Тухлі, окрім мой
ого
батька й ме
не. Сте
ж
ки тої не
пиль
нують. Ту
ди мож
на ви
вес
ти
відділ мон
го
лів на
верх і обсади
-
ти ни
ми вивіз, а тоді лег
ка річ
бу
де роз
ва
ли
ти засіки й вий
ти з
сеї до
ли
ни.
Боярин сто
яв мов ос
товпілий
пе
ред Мак
си
мом, ушам сво
їм ві
-
ри не йняв. «Нев
же ж се мо
же
бу
ти?» - блис
ну
ло в йо
го го
лові і
знов по
темніло, і щось за
щеміло
в йо
го серці. Хоч і як до
не
дав
на
він во
ро
гу
вав на Мак
си
ма, то
все-та
ки йо
му по
до
ба
ла
ся йо
го
ли
царська твердість і не
зла
м
-
ність; тож те
пер, ко
ли по
чув такі
Максимові сло
ва, йо
му зда
ва
ло
-
ся, що в йо
го серці рветь
ся щось
гли
бо
ке і свя
те, рветься ос
татнє
пас
мо віри в чес
ність і по
стій
-
ність лю
дей.
-
Хлопче,- скрик
нув він,- що се
ти го
во
риш? Ти мав би хотіти
зро
би
ти щось подібно
го?
-
А що ж, бо
яри
не,- ска
зав на
пі
-
в
сум
но, а напівна-смішли
во Ма
-
к
сим,- сам же ти ска
зав, що си
ла
со
ло
му ло
мить.
-
Але ти, ти, що не
дав
но ще
при
ся
гав
ся, що «во
лю, мов
ляв,
умер
ти, ніж по
да
ти
ся на зра
ду»?
-
Що діяти,- ска
зав знов так са
-
мо Мак
сим,- як не мож
на додер
-
жати при
ся
ги, то не мож
на.
-
І ти, з та
кою по
дат
ли
вою на
-
турою, смієш ду
ма
ти, що моя до
-
ч
ка бу
де лю
би
ти те
бе? - скрик
-
нув гнівно бо
ярин.
-
Боярине,- відка
зав терп
ко Ма
-
к
сим,- не зга
дуй про неї!
-
А ви
диш, як те
бе се вко
ло
ло! -
ска
зав бо
ярин.- Вид
но, що я пра
-
в
ду ка
жу.
-
Хто знає, бо
яри
не, хто знає! У
нас воєнний час, війна вчить
уся
кої шту
ки. А що, як
би…
-
Якби що? Чо
му не догово
рю
-
єш? - скрик
нув Ту
гар Вовк.
-
Нічого, нічо
го! Я тільки ще раз
пи
таю те
бе: чи прий
меш моє
пре
д
ло
жен
ня?
-
Але чи нап
рав
ду ти ду
маєш
ве
с
ти мон
голів про
ти своїх ту
хо
-
льців?
-
Направду, ко
ли тільки бу
де
мож
на…
-
Як то, ко
ли бу
де мож
на? То
зна
чить, ко
ли стеж
ка не бу
де
пи
льно
ва
на?
-
Ні, я за те ру
чу, що стеж
ка не
бу
де пильно
ва
на і що про
й
де
мо
в білий день не
замічені, ко
ли ті
-
ль
ки не бу
де якої ін
шої переш
-
ко
ди.
-
А яка ж би мог
ла бу
ти?
-
Я… не знаю…
-
Коли так, то нічо
го й барити
-
ся
дов
го. Ходімо до Бу
рунди!
-
Іди сам, бо
яри
не, і ска
жи йо
му
те, що я отеє тобі ска
зав. Про мо
-
ж
ли
ву пе
реш
ко
ду не потре
буєш
зга
ду
ва
ти, бо я ще раз ру
чу тобі,
що ані ту
хольці, ані ніякі інші
збройні лю
ди нам не пе
реш
ко
-
дять, а інші пе
реш
ко
ди чей не
зля
ка
ють ва
ших сміль
чаків.
-
Нехай і так,- ска
зав Ту
гар
Вовк.
-
І про
си йо
го, щоб велів розку
-
вати ме
не, бо в тих ланцюг
ах
годі мені бу
де.
-
Се ро
зуміється са
мо со
бою,-
ска
зав бо
ярин і пішов, уся
ко мір
-
куючи по до
розі.
Які три
вожні, які страшні, пе
ке
-
льні хвилі пе
ре
бу
вав Мак
сим за
той час, по
ки бо
ярин пішов зві
-
ща
ти Бу
рун
ду про йо
го намір!
Схо
пив
ши го
ло
ву в ру
ки, сидів
він у страшній не
пев
ності, ло
-
вив ву
хом уся
кий най
лег
ший
ше
лест, не
мов ждав при
хо
ду ко
-
гось най
до
рож
чо
го йо
го сер
цю.
Він тре
м
тів увесь, не
мов у лихо
-
радці, і сік зу
ба
ми, мов на мо
-
розі. Але хвилі пли
ли так ти
хо,
спокійно, ліни
во, і кож
да з них
мов ост
ри
ми мед
ве
жи
ми кігтя
-
ми впи
ва
ла
ся в йо
го сер
це. А ко
-
ли так не ста
неться, як ка
за
ла
Ми
рос
ла
ва, і бо
ярин поч
не наля
-
гати, щоб він спов
няв свою обі
-
цян
ку? Ну, звісна річ, смерті йо
-
му не ми
ну
ти, на смерть він го
-
тов віддав
на,- але вми
ра
ти, не
до
дер
жав
ши сло
ва чо
ловікові,
який на те сло
во пок
лав
ся, яко
-
го бу
дучність, мо
же, й жит
тя, ле
-
жить на тім слові, вми
ра
ти зрад
-
ником хоч би тільки в очах зрад
-
ника - се страш
но, се му
ка, се гі
-
р
ше са
мої смерті. Але й са
ма
смерть бу
ла йо
му те
пер, після
ба
чен
ня з Ми
рос
ла
вою, да
ле
ко
страшніша, ніж пе
ред го
ди
ною,
ніж тоді, ко
ли він сидів се
ред ву
-
лиці і не
по
руш
не глядів на по
-
жежу рідної ха
ти, ду
ша
чи
ся ди
-
мом тої по
жежі… Але що се та
ке?
В тій хвилі зад
ри
жа
ла зем
ля і
стра
шен
ний лускіт пот
ряс по
ві
-
трям. Гамір зняв
ся в та
борі,
крик, брязкіт оруж
жя,- що се та
-
ке ста
ло
ся? Мак
сим зірвав
ся на
рівні но
ги і сплес
нув у до
ло
ні,
аж заб
ряж
ча
ли йо
го пу
та. Ра
-
дість, радість! Се ту
хо
ль
ці пра
-
цю
ють. Се во
ни бу
ду
ють оту за
-
ва
ду, що спи
нить мо
н
голів і не
дасть йо
му бу
ти зрад
ни
ком! Те
-
пер йо
му мож
на й умер
ти спо
-
кійно, бо він навіть во
ро
гові не
зло
мить сво
го сло
ва. Сер
це йо
го
би
ло
ся жи
во, го
лос
но,- він не міг
ви
си
ді
ти на місці, але по
чав хо
-
ди
ти по на
меті. Гамір у та
борі
по
чав сти
ха
ти, і в тій хвилі вбіг
бо
ярин до на
ме
ту. Ли
це йо
го яс
-
ніло радістю і вдо
во
лен
ням.
-
Хлопче,- ска
зав він жи
во,- ду
-
же впо
ру прий
шло твоє предло
-
ження. Во
но ви
ря
ту
ва
ло ме
не з
ве
ли
кої біди. Ти чув той гук? Хи
-
трі твої ту
хольці: роб
лять засіки
і по
за
ду нас. Жи
во хо
ди до на
ча
-
ль
ни
ка, він уже зби
рає відділ,
що має йти з то
бою. Нам тре
ба
швид
ко ви
до
бу
ти
ся відси - тут
не
без
печ
но.
Мов острі ножі, вра
зи
ли в сер
це
Мак
си
ма ті сло
ва. Будь-що-будь,
а йо
му тре
ба бу
ло припізни
ти
похід аж до тої хви
лі, ко
ли він
ста
неться не
мож
ли
вим.
-
А се відко
ли, бо
яри
не, ви по
-
чали ля
ка
ти
ся хлопських за
сі
-
ків? Я не ду
маю, щоб так наг
ло
яка не
без
пе
ка гро
зи
ла монго
-
лам. Не
хай собі ту
хольці бав
ля
-
ть
ся засіка
ми, - жи
во ми зже
не
-
мо їх із них. А ква
пи
тись нам ні
-
чо
го, бо й так, ба
чиш, ще не роз
-
видніло
ся. А по
ки не ста
не зо
в
-
сім вид
но, по
ти й ви
хо
ду, про
який ка
жу, не знай
де
мо.
-
Але що ж се за вихід та
кий, що
тільки вдень мож
на йо
го знай
-
ти?
-
Слухай, бо
яри
не, що за вихід.
У нашім ого
роді в однім місці
під верст
вою землі ле
жить вели
-
ка пли
та. Тре
ба ви
найти се міс
-
це, відко
па
ти і відва
ли
ти пли
ту,
а тоді ввійде
мо до тісно
го, по
-
між підземні ска
ли проробле
но
-
го хідни
ка, який ви
веде нас аж
на го
ру, прос
то на Яс
ну поля
ну,
там, де ти не
дав
но ба
чив мой
ого
батька.
-
Ну, чо
го ж тут че
ка
ти? Ходімо
за
раз і шу
кай
мо! - скрик
нув бо
-
ярин.
-
Добре тобі мо
ви
ти, бо
яри
не,
тільки од
но за
був, що се
ло зго
-
ріло, пло
ти й бу
дин
ки наші по
-
горіли, знак, по яко
му мо
ж
на бу
-
ло пізна
ти те місце, та
кож зго
-
рів, так що напот
емки я нія
ким
світом не знай
ду йо
го. Та й ще
раз ка
жу: чо
го ква
пи
ти
ся, ко
ли
хід наш без
печ
ний і се
ред біло
го
дня?
-
Га, не
хай бу
де й по-твой
ому,-
ска
зав вкінці бо
ярин.- Іду зві
с
-
ти
ти про се Бурунду і за
раз при
-
ш
лю та
ких, що роз
ку
ють те
бе.
Ті
ль
ки, не
бо
же, ти все-та
ки ли
-
ши
ш
ся під вар
тою, бо, ска
жу то
-
бі прав
ду, ані Бу
рун
да, ані я не
до
віряємо тобі, і ско
ро би пока
-
залося, що ти зво
диш нас, то
будь пев
ний, що смерті не ми
-
неш.
-
Я се дав
но знаю, бо
яри
не! -
ска
зав без
жур
но Мак
сим.
Знов вий
шов бо
ярин, і швид
ко
потім ввійшли два мон
гольські
ко
валі, роз
ку
ва
ли Максима і
зня
ли з нього тяжкі лан
цю
ги.
Мов на світ на
родився, та
ким
лег
ким по
чув се
бе Мак
сим, поз
-
бувшися тих залізних тя
гарів,
що близько до
бу втис
ка
ли
ся йо
-
му не ли
ше в тіло, але не
мов
би
аж у ду
шу. З лег
ким сер
цем і по
-
вний надії, він пішов під прово
-
дом мо
н
голів пе
ред на
мет Бу
-
рунди. Бу
рун
да змірив йо
го від
ніг до го
ло
ви своїми грізни
ми,
ди
ки
ми очи
ма і ска
зав че
рез то
-
в
мача - сю послуг
у сим ра
зом
спов
няв для обох Ту
гар Вовк.
-
Рабе,- мовив Бу
рун
да.- Я чув,
що ти знаєш вихід з сеї до
лини?
-
Знаю,- відповів Мак
сим.
-
І го
тов по
ка
за
ти йо
го нам?
-
Готов.
-
Якої пла
ти надієшся за те?
-
Ніякої.
-
Для чо
го ж се ро
биш?
-
З доб
рої волі.
-
Де сей вихід?
-
В ого
роді мой
ого батька.
-
Можеш за
раз знай
ти йо
го?
-
Не мо
жу. Все там по
горіло, а
вихід гру
бо при
ко
па
ний зе
м
лею.
Ко
ли роз
вид
ниться, знай
ду.
-
Отеє ж роз
вид
нюється. Іди й
шу
кай! І слу
хай, що тобі ска
жу.
Ко
ли го
во
риш прав
ду, ко
ли зна
-
й
деш вихід, то бу
деш свобід
ний,
ще й да
ри одер
жиш. Ко
ли ж ду
-
риш нас пу
стими сло
ва
ми, то
зги
неш у страш
них му
ках.
-
Покладаюсь на твоє сло
во, ве
-
ли
кий бе
га
ди
ре,- ска
зав Мак
-
сим,- пок
ла
дай
сь і ти на моє сло
-
во!
-
Іди ж і шу
кай ви
хо
ду. Ось тобі
поміч! Я сам іду з то
бою.
Як повільно, ог
ляд
но йшов Ма
-
к
сим! Як ста
ран
но обзи
рав кож
-
дий ку
то
чок, кож
дий камін
чик,
не
мов ста
ра
ючись прикли
кати
со
бі в тям
ку полож
ення місце
во
-
сті, зміне
не вчорашнь
ою по
же
-
жею! Хоч до огород
у йо
го батька
бу
ло ще да
ле
ко, то він кілька
разів зу
пи
няв
ся, приля
гав до зе
-
млі, сту
кав, шпор
тав, а все по
зи
-
рав на
пе
ред се
бе, до по
току, ві
д
-
ки ма
ла прий
ти для нього поміч.
Слимаковим хо
дом пос
ту
пав ві
-
д
діл на
пе
ред,- уже Бу
ру
н
д
а по
-
чав не
тер
пи
ти
ся.
-
Не гнівай
ся, ве
ли
кий бегади
-
ре
,- ска
зав Мак
сим.- Учо
рашня
по
же
жа заг
ла
ди
ла всі сліди люд
-
ського жит
тя на тій до
лині. Годі
мені відра
зу роз
пізнатися. От за
-
раз і бу
де
мо на обійстю мой
ого
батька.
Цікавим оком зир
нув Мак
сим
на потік. Гос
по
ди, тобі сла
ва! Бе
-
реги вже повнісінькі, ще хви
ля -
а во
да розіллється по до
лині! Ба,
по
ниж
че се
ла, при тіснині, вже
видніли
ся ши
рокі річки і став
ки,
чер
воні, як кров, від чер
во
ності
схо
дового сон
ця. Те
пер, зна
чи
-
ть
ся, мож
на! Швид
ко попро
ва
-
див Мак
сим мон
голів на бать
ків
ого
род, швид
ко ви
най
шов місце,
де зем
ля глу
хо сту
гоніла, а Бу
ру
-
нда, дри
жа
чи з нетерп
лячки,
кри
к
нув мон
го
лам, щоб ко
па
ли.
Аж те
пер він глип
нув кру
гом і
по
ба
чив роз
ли
ту по рів
няні во
-
ду.
-
Га, а се що? - скрик
нув він,
зня
тий яко
юсь невияснен
ою три
-
во
гою.
Тугар Вовк і собі ж зат
ремтів.
Тільки Мак
сим сто
яв спо
кій
ний,
без
жур
ний.
-
Нічого, бе
га
ди
ре! Сеї ночі впа
-
ли дощі в го
рах, а по ко
ждій зли
-
ві наш потік ви
ли
ває. Але се ні
-
чо
го, сю
ди не до
хо
д
ить во
да ні
-
ко
ли
.
-
А, так,- ска
зав Бу
рун
да, пере
-
магаючи в собі три
во
гу.
-
Ну, ко
ли так, то ко
пай
те далі!
Але Мак
сим мо
вив неп
рав
ду.
Во
да роз
ли
ва
ла
ся чим
раз шир
-
ше по рівнині, і тільки несвідущі
та за
ля
кані мон
го
ли не мог
ли
по
ро
зуміти, що се не повінь, що
во
да в по
тоці зо
всім чис
та, що
не те
че на
пе
ред, не шу
мить, ті
-
ль
ки дуєть
ся вго
ру і розли
ва
є
-
ть
ся з бе
регів.
Тим ча
сом ко
пан
ня йшло по
-
волі, хоч мон
го
ли тру
ди
ли
ся з
усеї си
ли. Аж ось і справді рис
ка
-
лі за
дудніли о щось твер
де. Пли
-
та! Але пли
та по
ка
за
ла
ся ши
ро
-
ка, шир
ша, ніж ви
ко
п
а
на мон
го
-
ла
ми яма. При
хо
ди
лось роз
ко
пу
-
ва
ти яму шир
ше, щоб вий
ня
ти її,
або роз
би
ва
ти пли
ту. Мак
сим
три
во
ж
ни
ми очи
ма слідив зріст
во
ди. Ціла часть до
лини по
ни
ж
-
че се
ла бу
ла вже за
лита. Ва
лом
ко
ти
ла
ся во
да горі до
линою, як
-
раз у про
тивнім нап
рямі від то
-
го, в якім пли
ла від віку. Аж ось
у мон
гольськім та
борі за
лу
на
ли
страшні кри
ки. Во
да вис
ту
пи
ла
з бе
регів і ти
сячними по
то
ка
ми
роз
ли
ва
ла
ся по та
борі.
-
Рабе, що се зна
чить? - скрик
-
нув на Мак
си
ма Бурун
да.
-
Що ж, бе
га
ди
ре,- відмо
вив Ма
-
к
сим,- вид
но, ве
ли
ка ту
ча впа
ла
в го
рах, наш потічок дуж
че ви
-
ли
ває, ніж зви
чай
но. Але нев
же
ж вам бо
яти
ся во
ди, що ся
гає по
кістки? Розби
вайте пли
ту,- скри
-
к
нув він до мон
голів,- не
хай по
-
ба
чить ве
ликий бе
га
дир, що я
не об
ду
рю
вав йо
го!
Загримали мон
гольські то
по
ри
о пли
ту, але пли
та бу
ла гру
ба і
міцна, годі бу
ло її роз
би
ти.
-
Гримайте ліпше! - кри
чав Бу
-
рунда, не мо
жу
чи вже те
пер опа
-
нувати своєї три
во
ги на вид тої
во
ди, що за
ли
ва
ла од
нос
тай
ним
озе
ром ве
ли
ку часть тухольсь
-
кої до
ли
ни і ва
лом ко
ти
ла
ся
про
сто до них. Але пли
та бу
ла
ту
хольської вдачі і опи
ра
ла
ся до
ос
татньої змо
ги. Та ось во
на лус
-
нула; ще один друж
ний удар - і
во
на, роз
би
та на кусні, впа
ла до
-
долу, а ра
зом з нею впа
ли й ті
мон
го
ли, що сто
яли на ній. Тем
-
не гир
ло підзем
но
го хідни
ка по
-
казалося очам згромад
жених.
-
Видиш, бе
га
ди
ре! - ска
зав Ма
-
к
сим.
- Ска
жи сам, чи обдурю
вав
я те
бе?
Але Бу
рун
да якось не радував
-
ся
відкри
тим хідни
ком. Ва
лом
надбігла во
да і заплюск
отіла
при но
гах мон
голів. Ще хви
ля, і з
ве
се
лим плюс
ко
том по
ли
ла
ся
во
да в нововідкрит
у яму.
-
Спиніть во
ду, спиніть во
ду! -
кри
чав Бу
рун
да, і кину
лись мон
-
голи га
ти
ти во
ду дов
ко
ла ями.
Але й се вже бу
ло запізно. Во
да
пок
ри
ла зем
лю, гли
на розм'якла
і роз
пли
ва
ла
ся бо
ло
том у ру
ках
мон
голів - та
ка гать не мог
ла
спи
ни
ти во
ди, яка чим
раз силь
-
ніше, з усіх боків валилася
в яму,
дов
го плюс
котіла і ще
за
ла в ній,
по
ки вкін
ці не на
пов
ни
ла її зо
в
-
сім. Мов ос
товпілі сто
яли мон
го
-
ли над ямою і ди
ви
ли
ся, як во
да
за
ли
ва
ла ос
татній їх вихід із до
-
ли
ни.
-
Рабе! - ска
зав Бу
рун
да до Мак
-
сима.- Чи се твій вихід?
-
Бегадире, чи мо
жу ж я розка
-
зувати во
дам? - відповів Мак
-
сим.
Бурунда нічо
го не відповів, а
ли
ше ди
вив
ся кру
гом на во
ду,
що чим
раз груб
шою верст
вою
по
к
ри
ва
ла до
ли
ну. Вже глад
ким
дзер
ка
лом іскри
ла
ся во
да по ці
-
лій до
лині, тільки де-де визи
ра
-
ли, мов не
ве
личкі остров
и, кус
-
ни
ки су
хої землі. В монголь
сь
-
кім та
борі був крик і замішан
ня,
хоч во
да до
хо
ди
ла мон
го
лам ле
-
д
ве до кісток.
-
Бегадире,- ска
зав Мак
сим до
Бу
рун
ди, ба
ча
чи, що той заби
ра
-
є
ться вер
та
ти до свой
ого на
ме
-
ту,- при
га
дую тобі твоє сло
во.
Ти ска
зав, що, як по
ка
жу тобі ви
-
хід, бу
ду віль
ний. Я по
ка
зав тобі
вихід.
-
І вихід оду
рив ме
не. Тоді бу
-
деш вільний, як усі вий
де
мо з сеї
до
ли
ни, не бор
ше!
І Бу
рун
да пішов ро
би
ти поря
-
док у своїм змішанім війсь
ку, а
за ним пішла й йо
го дру
жи
на.
Монгольське військо сто
яло
до
в
ги
ми ря
да
ми, по кістки в
воді, сум
не, без
рад
не.
Хоч і як мілка бу
ла во
да, але то
-
та її ма
са, що вкри
ла вже всю до
-
лину, глад
ка, прозірчас
та, мов
блис
ку
че роз
топ
ле
не скло, і той
во
до
пад, що, мов світля
ний
стовп, сто
яв над во
дяною пло
-
щею і раз у раз до
ли
вав до неї
но
вої во
ди,- от що ля
ка
ло мон
-
голів. Але годі бу
ло сто
яти! Са
ма
три
во
га, сам вид грізної небез
-
пеки по
буд
жу
ва
ли тих лю
дей до
яко
гось діла, хоч би й безплод
-
ного, до ру
ху.
Конечно тре
ба бу
ло щось зро
-
бити, стрібу
ва
ти щас
тя, бо інак
-
ше - Бу
рун
да чув се доб
ре - вся
та ма
са мон
голів піде врозтіч,
розбігається, гна
на влас
ною
три
во
гою. Бу
рун
да ве
лів ціло
му
війську зібра
ти
ся до
ку
пи, зби
-
ти
с
я в тісну ма
су.
-
Що ви, мужі чи ко
ти, що так
боїте
ся тих кількох кра
пель во
-
ди? Чи такі ж то ріки пе
ре
бу
ва
ли
ми? Що сей потік про
ти Яїка, і
Вол
ги, і До
ну, і Дніпра? Не бійте
-
ся, во
да по кі
стки не зду
жає за
-
топити вас! Далі до ви
во
зу! На
-
па
де
мо всі зби
тою ма
сою! Не
дба
й
мо на стра
ти! Побіда му
-
сить бу
ти на
ша!
Так кри
чав Бу
рун
да і пішов пе
-
ре
дом. Двиг
ну
лась за ним мон
-
гольська си
ла, бро
дя
чи в воді з
го
лос
ним плюс
ко
том, від яко
го
лу
на
ли го
ри і стог
на
ли ліси.
Але на сто кроків від ви
во
зу
стрінув їх убійчий град ка
мі
ння,
ки
да
но
го ме
тав
ка
ми. Ве
ликі ка
-
м'яні круг
ля
ки, щер
ба
те камі
н
-
ня і річний піща
ник - усе те ва
-
ли
ло в зби
ту гро
ма
ду мон
голів,
дру
хо
та
ло кості, розбива
ло
го
-
ло
ви. Кров'ю за- червоніла
ся во
-
да під їх но
га
ми. Незважа
ючи на
крик Бу-рун
ди, військо розс
ко
-
чи
ло
ся, най
більша части
на по
-
да
ла
ся взад, там, де не мог
ло до
-
сяг
ну
ти її каміння. Вкін
ці й сам
Бу
рун
да з реш
тою своїх най
смі
-
ліших тур
команів му
сив від
сту
-
пити, бо град камін
ня чим
далі
ста
вав дуж
чий, а монгольськ
і
стріли не ро
би
ли ту
хольцям ні
я
-
кої шко
ди. Ту
гар Вовк зир
нув
пильно на во
рожі ста
но
ви
ща і
по
ба
чив, що при найбільшій ме
-
тавці, яка ненас
танно ки
да
ла то
тяжкі бри
ли, то цілі кірці дрі
-
бно
го камін
ня на мон
голів, сто
-
яла йо
го донька Мирослава се
-
ред кіль
кох віко
вих уже ту
холь
-
ців і кер
мувала всіма ру
ха
ми
стра
ш
ної ма
ши
ни. Мак
сим да
в
-
но вже по
бачив її й не зво
див із
неї очей. Як рад би був він те
пер
стоят
и ко
ло неї, і слу
ха
ти її смі
-
лих, ро
зумних розк
азів, і по
ра
-
жа
ти во
рога по її по
ка
зу! Та ба,
не так йо
му судил
ося! Ось він
сто
їть сам се
ред тих во
рогів,
прав
да, без ка
й
данів, та все-та
ки
без
оружний, не
вольник, і ба
жає,
щоб хоть камінь, ки
не
ний її ру
-
кою, закін
чив йо
го жит
тя і йо
го
му
ку.
Тугар Вовк сіпнув йо
го за ру
-
кав.
-
Годі там вдив
ля
ти
ся, хлоп
че,-
ска
зав він.- Здуріла моя до
нька
та он що ви
роб
ляє! Але нам усе-
та
ки кру
то прихо
диться. Чи у
вас такі по
вені час
то бу
ва
ють?
-
Такі? Ніко
ли.
-
Як то? Ніко
ли?
-
А так, бо се не повінь. Ад
же ж
ба
чиш, що во
да чис
та.
-
Не повінь? А що ж?
-
Хіба ж ти ще не до
га
дав
ся, бо
-
ярине? Ту
хольці за
га
ти
ли потік,
щоб за
ли
ти во
дою до
ли
ну.
-
Загатили! - скрик
нув бо
ярин.-
Зна
чить…
-
Значиться, во
да бу
де раз у раз
більша
ти, по
ки…
-
Поки що?
-
Поки всіх нас не за
то
пить! От
що! Бо
ярин ку
ла
ком уда
рив се
бе
в го
ло
ву.
-
І ти се знав на
пе
ред?
-
Знав, від твоєї доньки. Се, бо
-
ярине, мій батько та
ке приду
-
мав.
-
О, прок
лят
тя! І чо
му ж ти не
ска
зав мені сього бор
ше?
-
Нащо?
-
Ми бу
ли б хоч оба спас
ли
ся.
-
На се ще маємо час,- ска
зав
спо
кійно Мак
сим.- Тільки дер
-
жімся ра
зом, і ко
ли б що до чо
го,
не дай ме
не, бо
яри
не, безоруж
-
ного, скрив
ди
ти.
-
Се ро
зуміється,- ска
зав бо
я
-
рин,- тільки що ж нам роби
ти?
-
Поки що не
ма ще стра
ху,- від
-
казав Мак
сим.- Потік ма
лий, а
до
ли
на ши
ро
ка, во
да при
бу
ває
ду
же по
волі. Але се не
дов
го так
бу
де. Мо
же, за півго
ди
ни прибу
-
де з гір прав
дива повінь і жи
во
на
пов
нить цілу до
ли
ну. До вечо
-
ра вже бу
де по цілій до
лині во
да
ви
ще, ніж най
ви
щий муж. А нам
кон
че тре
ба про
дер
жа
ти
ся до
то
го ча
су. Бо по
ки ще мо
н
гол
и
бу
дуть живі, то, пев
но, не випу
-
стять нас жи
вих із сво
їх рук.
-
Але до то
го ча
су во
ни мо
жуть
розсікти нас.
-
Не бійся, бо
яри
не. Чо
ловік у
не
без
пеці ду
же смир
ний, дбає
про се
бе, а не про смерть іншо
го.
Ста
рай
мось тільки ви
най
ти для
се
бе без
печ
не місце, де би нас
во
да не за
то
пи
ла
, як при
бу
де
по
вінь.
За час тої роз
мо
ви між бояри
-
ном і Мак
си
мом мон
го
ли зовсім
уже відсту
пи
ли від бе
ре
га і стоя
-
ли се
ред во
ди, не зна
ючи, що
діяти. Во
да ся
га
ла вже до колін.
Бурунда лю
то глядів на то
го
нес
подіва
но
го во
ро
га, що не ля
-
кався йо
го гнівно
го го
ло
су, ані
йо
го бо
га
тирської ру
ки. Він ко
-
пав йо
го но
га
ми, плю
вав на ньо
-
го, ганьбив йо
го найзгірдніши
-
ми сло
ва
ми, але во
рог ти
хо, спо
-
кійно хлю
потів по до
лині, хви
-
лю
вав ле
генько, і ріс, і ріс чим
-
раз ви
ще. Вже ся
гав монго
лам
до колін, ут
руд
ню
вав їм хід, ві
д
-
би
рав охо
ту до бою, ослаблю
вав
військо
ву карність. Що се все
ма
ло зна
чи
ти? Нев
же ж во
да до
-
в
го бу
де ще зма
га
ти
ся? Ко
ли ді
-
й
де до по
яса, то тоді вся
кий рух
бу
де ут
руд
не
ний і ту
хольці сво
-
їм камінням по
вистрілюють їх,
мов ка
чок! Але во
да ще бу
ла чи
-
с
та, яс
на; тільки там, ку
ди бре
ли
мон
го
ли, стоял
и ши
рокі бо
ло
тя
-
ні ка
люжі.
Тугар Вовк приб
ли
зив
ся до Бу
-
рунди.
-
Великий бе
га
ди
ре,- ска
зав він,-
ми в ве
ликій не
без
пеці.
-
Чому? - спи
тав грізно Бурун
да.
-
Сеся во
да не бу
де опа
да
ти, бо
наші во
ро
ги за
га
ти
ли потік, щоб
за
то
пи
ти в тій до
лині всю мон
-
гольську си
лу.
-
Га! - скрик
нув Бу
рун
да.- І ти,
ра
бе по
га
ний, смієш мені гово
-
рити се, ко
ли сам запровади
в
нас у се
сю за
пад
ню?
-
Зважай, ве
ли
кий бе
га
ди
ре, що
я не міг для зра
ди за
про
в
адити
вас сю
ди, бо що вам гро
зить, те
гро
зить і мені.
-
О, я знаю те
бе! Ти ж і сеї ночі
хо
див до них тор
гу
ва
ти
ся за згу
-
бу мон
голів.
-
Коли б я в тій цілі хо
див, то чи
ду
мали, бе
га
ди
ре, що, зна
ючи
згу
бу мон
голів, я був би вертав
-
ся ги
ну
ти ра
зом з ни
ми?
Бурунда вспо
коївся тро
ха.
-
Що ж нам діяти?- спи
тав він.-
Нев
же ж та
ки так ги
ну
ти?
-
Ні, нам тре
ба бо
ро
ни
ти
ся. Ще
хви
ля, бе
га
ди
ре, а тоді при
й
де з
гір прав
ди
ва повінь, і во
на шви
-
д
ко на
пов
нить се
сю до
ли
ну.
Про
ти неї пе
ре
довсім тре
ба бо
-
ротися нам.
-
Але як?
-
Вели свой
ому війську, по
ки
во
да прозірчас
та, зби
ра
ти з дна
каміння і клас
ти на ку
пи, висо
-
ко, по
над поверхність во
ди. Сто
-
я
чи на них, ми змо
же
мо обо
ро
-
ни
тися й від слаб
шого во
ро
га -
ту
хольців.
Не роз
ду
му
ючи дов
го, ви
дав
Бу
рун
да війську на
каз зби
рати
каміння і клас
ти на ку
пи, ко
-
ждий відділ для се
бе. Той на
каз,
що не гро
зив ніякою небезпеко
-
ю, по
до
бав
ся мон
го
л
ам, а надія
сто
яти на сухім і не ла
зи
ти по
-
виш колін у воді до
да
ла їм ду
ху.
З радісним кри
ком во
ни кину
-
лися врозбрід по до
лині, збира
-
ючи каміння і стя
га
ючи йо
го на
ку
пи. Ту
хольці сто
яли на своїх
сті
нах дов
ко
ла озе
ра і ре
го
та
ли
-
ся, див
ля
чись на їх робот
у.
-
Сюди, сю
ди! - кли
ка
ли во
ни
мо
н
голів.- У нас каміння до
сить,
усіх вас обділи
мо!
Але ко
ли де
які мон
го
ли над
то
наб
ли
жа
ли
ся до їх стано
вищ, за
-
раз скрипіла ма
ши
на і жуж
мом
летіло каміння на не
щас
них, що,
бро
дя
чи в гли
бокій воді, ховали
-
ся
, мор
ду
вали
ся, а втіка
ти не
мо
г
ли. Хо
тя-не-хо
тя мусил
и те
-
пер мо
н
го
ли дер
жа
ти
ся на сере
-
дині до
ли
ни, зда
ле
ка від тухоль
-
ських ме
та
вок. Бу
рун
да тро
хи не
ска
зив
ся в своїй не
мочі, ви
дя
чи
гордість, чу
ючи на
сміхи ту
хо
ль
-
ців.
-
Ні, се не мо
же бу
ти! - скрик
-
нув він.- Гей, до ме
не, мої ві
рні
ту
р
ко
ма
ни!
Найсміліший відділ монгольсь
-
кого війська зібрав
ся дов
кола
нього - хло
пи як дуб'я, як сте
по
-
ві тиг
ри, з яких шку
ри ма
ли по
-
на
пи
нані на собі. Він попрова
-
див їх про
ти од
но
го тухольсько
-
го ста
но
ви
ща, вису
неного на
пе
-
ред, самітно
го, на острім, щер
-
батім об
риві. Неве
личка куп
ка
ту
хольців сто
яла там ко
ло но
вої
ме
тав
ки.
-
Затроєними стріла
ми на них! -
крик
нув Бу
рун
да, і, мов шер
ше
-
ні, зас
вистіли стріли в по
вітрі.
Зой
кну
ли по
ра
нені ту
хольці і за
-
міша
ли
ся, а мон
го
ли з радісним
кри
ком по
сту
п
или на
пе
ред.
-
Не да
вай
те їм гро
ма
ди
ти
ся! -
крик
нув Бу
рун
да.- Не да
вайте їм
ки
да
ти на нас каміння! Тут мо
-
жемо вкріпи
ти
ся.
І він поділив свій відряд на дві
по
ло
ви
ни: од
на ма
ла ненастанн
-
о стріля
ти на во
ро
же станови
-
ще
, а дру
га - грома
ди
ти на ку
пу
каміння для охо
ро
ни від во
ди.
Тугар Вовк і Мак
сим, кот
рих
Бу
рун
да невідлуч
но прова
див із
со
бою, та
кож прик
ла
да
ли рук до
ро
бо
ти - зно
си
ли ка
міння і ски
-
дали йо
го на ку
пу. Але ся ро
бо
та
ста
ва
ла чим
раз труднішою. Во
да
до
хо
ди
ла вже до по
яса. По
ча
ло
не ста
ва
ти каміння, а ку
па ще не
до
ся
га
ла до по
верхні во
ди. Бу
-
рунда ко
ман
ду
вав над стрільця
-
ми. Вже де
сять ту
хольців бу
ло
ра
не
них; во
ни ко
на
ли від страш
-
ної га
дю
чої от
ру
ти, що діста
лась
їм у кров,- на ті ра
ни да
ремні бу
-
ли всі ліки За
хара Беркута.
-
Покиньте, діти, се ста
но
ви
ще!
- ска
зав За
хар.- Не
хай він стоїть
собі тут пе
ред стрімкою стіною!
Ви
ря
ту
ва
тись ту
ди не змо
же, а
ще, до то
го, ма
ючи во
ду під но
-
гами!
Тухольці по
ки
ну
ли ста
но
ви
ще.
Втішно бро
ди
ли мон
го
ли по во
-
ді, зно
ся
чи каміння на ку
пу. Вкі
-
н
ці каміння зовсім не ста
ло.
-
Годі вам, хлопці, тя
га
ти камін
-
ня,- ска
зав до своїх во
яків Бу
ру
-
нда.- Стрільці з лу
ка
ми, ста
вайте
на ку
пу і стріляй
те на тих хло
-
пів! Реш
та за мною! Му
си
мо здо
-
бу
ти се ста
но
ви
ще
, видряпа
тися
горі сею стіною, хоч не
хай тут і
не
бо ва
литься! Ви, ра
би, та
кож
зі мною! Показ
уйте до
ро
гу!
-
Бегадире,- ска
зав Мак
сим че
-
рез ус
та Ту
га
ра Вов
ка,- ту
ди дар
-
ма нам дер
ти
ся, ту
ди не
ма стеж
-
ки вго
ру.
-
Мусить бу
ти! - скрик
нув Бу
ру
-
н
да і ки
нув
ся в во
ду, а за ним
йо
го тур
ко
ма
ни.
Грунт у тім місці був нерівний.
Мон
го
ли хов
за
ли
ся, па
да
л
и,- во
-
да, ру
ша
на лег
ким вітром, би
ла
-
сь сильни
ми хви
ля
ми о стрім
кі
ска
ли і ут
руд
ню
ва
ла їм доро
гу.
Хоч від мон
гольсько
го стано
-
вища до бе
ре
га бу
ло не да
ль
ше
як двісті кроків, усе ж та
ки во
ни
май
же півго
ди
ни потребува
ли,
щоб дійти ту
ди. Тільки ж під са
-
мою ска
лою во
да бу
ла ще глиб
-
ша, май
же по па
хи, а стеж
ки горі
ска
лою не бу
ло ніякої. За
те з
сусідніх тухольськ
их ста
но
вищ
ле
ті
ло каміння на смільчаків, і
хоч більша йо
го ча
стина дарем
-
но
гри
ма
ла о ска
лу або па
дала в
во
ду, то все ж ста
новище
Буру
н
-
д
и в тім місці бу
ло ду
же не
ви
гі
д
-
не й не
корисне.
-
Може, твої мо
лодці вміють до
-
бре ла
зи
ти,- кеп
ку
вав собі Мак
-
сим,- ту
ди горі сею стіною мож
-
на вид
ря
па
ти
ся на
верх.
Але нікот
рий із турко
манів-
сте
повиків не вмів дряпатис
я
горі стрімки
ми кам'яни
ми стіна
-
ми.
-
Коли так,- ска
зав Мак
сим,- то
поз
воль, бе
га
ди
ре, мені першом
-
у вилізти і по
ка
за
ти вам до
ро
гу!
Але Бу
рун
да вже й не слу
хав
тих слів, що іншо
го наду
му
ю
ч
и.
Він знов розділив свою дру
жи
ну
над
воє: од
ну часть ли
шив на
здо
бутім ста
но
вищі, за за
хис
том
вис
таючо
го ска
льно
го реб
ра, а з
дру
гою част
кою, під про
во
дом
Мак
си
ма й Тугара Вов
ка, пішов
дальше - шу
ка
ти ко
риснішо
го
мі
сця. Але ско
ро тільки ку
па їх,
по по
яс бро
дя
чи в воді, вихили
-
лася з-за за
хи
ще
но
го приберіж
-
ка, ко
ли ра
зом із го
ри, з тухоль
-
ських ма
шин, посипало
ся на них
камін
ня. Май
же половин
а цілої
гро
ма
ди відра
зу полягл
а голова
-
ми
, реш
та мусил
а вертат
ися.
-
Ходімо на своє без
печ
не ста
-
новище, бе
га
ди
ре,- ска
зав Ту
гар
Вовк.- Чи чуєш, який шум і крик
по до
лині,- ма
буть, повінь збли
-
жається!
Боярин ска
зав прав
ду. Страш
-
ний шум во
до
па
ду, від ко
трого
аж зем
ля дриґотіла, звіщав, що
во
да при
бу
ла ве
ли
ка. Каламут
-
ним ва
лом ко
ти
ли
ся від водопа
-
ду
ве
ли
чезні хвилі; ціла поверх
-
ня ши
ро
ко
го озе
ра збентежила
-
ся, пок
ри
ла
ся піною.
Замість чис
то
го, спокійно
го
дзе
р
ка
ла бу
шу
ва
ли те
пер люті
во
ди, кру
ти
ли
ся з ши
по
том ви
-
ри, гой
да
ло
ся і би
ло
ся в кам'я
-
них бе
ре
гах роз
бур
ха
не мо
ре.
Страш
но бу
ло гля
ну
т
и те
пер по
до
лині! Тут і там, мов чорні ост
-
ро
ви, вид
нілися з во
ди ку
пи мо
-
н
голів. Ані сліду яко
го-будь ві
й
-
сь
ко
вого по
ряд
ку не бу
ло вже
між ни
ми.
Мов по
ло
ва, розсіяна з ку
пи
буй
ним вітром, так розсія
лась їх
си
ла по до
лині, бо
рю
чись із хви
-
лями, десь-ку
дись з тру
дом пря
-
муючи, кри
ча
чи і прок
ли
на
ючи.
Ніхто ніко
го не слу
хав, ні про
ко
го не дбав. Одні сто
яли на на
-
громаджених ку
пах каміння, ща
-
с
ливі, що хоч на хви
лю бу
ли за
-
без
пе
чені від на
по
ру во
ди. Ін
ші
то
ну
ли в воді по па
хи, по шию,
підпи
ра
ючись на свої спи
си або
ма
ха
ючи вго
ру своїми лу
ками.
Але більша часть покида
ла
лу
ки,
ко
трі, мов солом
а, кру
тилися в
ви
рах. Де
які ски
да
ли з се
бе ко
-
жу
хи і пус
кали їх з во
дою, хоч
самі сікли зу
ба
ми з зимна
, ба
жа
-
ючи тільки влег
ши
ти се
бе як-
не
будь. Котрі бу
ли ниж
чо
го рос
-
ту, чіпа
ли
ся ви
со
ких і ва
ли
ли їх
із ніг, ра
зом з ни
ми ще в воді ше
-
ме
чу
чись та бо
ри
ка
ючись. Де
які
пус
ка
ли
ся вплав, хоч самі не
зна
ли, ку
ди й за
чим плис
ти, бо
опо
ри не бу
ло ніде ніякої. Ку
пи
каміння, на
ки
дані се
ред по
ля в
ос
танній хвилі, мог
ли помісти
ти
на собі тільки не
ве
лич
ке чис
ло
щас
ливців, і ті бу
ли ме
тою смер
-
тельної за
висті, без
тям
них про
-
к
лять з бо
ку тих, що по
то
па
ли.
Дов
ко
ла кож
ної ку
пи тис
ну
лись
їх ти
сячі, ска
же
них, ре
ву
чи, до
-
ма
га
ючись і собі сто
яти на без
-
печнім місці. Да
рем
но ті, що сто
-
яли на камінню, тол
ку
ва
ли їм,
що ку
па не мо
же помісти
ти всіх,
що ко
мусь же тре
ба ги
ну
ти,- ні
-
хто не хотів ги
ну
ти, всі дер
ли
ся
на каміння. Ті, що сто
яли на ку
-
пах, му
си
ли бо
ро
ни
ти
ся від то
го
на
по
ру, не хо
тя
чи самі ги
ну
ти.
Заг
ри
ма
ли мо
ло
ти і то
по
ри мон
-
гольські о ру
ки й че
ре
пи са
мих
же мон
голів. Брат не знав бра
та
в тій страшній хвилі близької
смерті; то
ва
риш мор
ду
вав то
ва
-
ри
ша з більшою лютістю, ніж
мо
р
ду
вав би во
ро
га. Ті з по
то
па
-
ючих, що сто
яли зза
ду, ближ
че
нес
хиб
ної во
дя
ної смерті, тис
ли
-
ся на
пе
ред; ті, що сто
яли при са
-
мих ку
пах, вис
тав
лені на уда
ри
своїх то
ва
ришів, з зой
ком пер
-
ли
ся взад; се
редні ревіли з бо
лю
й три
во
ги, стис
нені з усіх боків,
вдав
лю
вані й задніми, й пе
ре
д
-
німи в во
ду. Де
які, вже то
ну
чи,
ха
па
ли
ся ще під во
дою за на
ва
-
ле
не в ку
пи каміння і своїми су
-
до
рож
ни
ми ру
ха
ми ви
ри
ва
ли
йо
го з місця. П
'
ять
куп за
ва
ли
-
ло
ся, і всі, що сто
яли на них, по
-
па
да
ли в во
ду, зрівня
ли
ся з ти
-
ми, від ко
го бо
ро
ни
ли
ся. А ті
знов, не
щасні, бе
зумні з смер
-
тельної три
во
ги, за кож
дим ра
-
зом підніма
ли радісний ок
рик,
ко
ли но
ва ку
па роз
ва
лю
ва
лась і
нові жерт
ви па
да
ли в па
ще
ку
стра
ш
но
го, без
жалісно
го во
ро
га.
Деякі по
па
да
ли в прав
ди
ву ма
-
нію вби
ван
ня та ни
щен
ня. Ось
один, рос
том ве
ле
тень, з по
си
ні
-
лим ли
цем, з зати
сне
ни
ми зу
ба
-
ми і по
ку
са
ни
ми до крові гу
ба
-
ми, носліп ва
лить своїм топо
ром
по го
ло
вах своїх товар
ишів, хто
тіль
ки підпа
деться йо
му під ру
-
ки, а ко
ли ніхто не підпа
дається,
ва
лить по кро
ва
вих кле
ко
чу
чих
і запіне
них хви
лях.
Другий, ре
го
чу
чись істе
рич
но,
спи
хає в во
ду тих, ко
му вда
лось
ста
ти на якім підви
щен
ню - на
ка
мені, на трупі то
вариша. Тре
-
тій ри
чить, мов віл, і гри
має зза
-
ду по
то
па
ючих у плечі, мов ро
га
-
ми. Інший, зак
ле
нув
ши ру
ки над
го
ло
вою, ри
дає, ски
глить, пи
-
щить, мов ди
ти
на. Де
які, нічо
го
не ба
чачи, крім неми
нучої сме
-
рті, вди
ра
ються на го
лови своїм
то
ва
ри
шам, чіпають
ся їх во
лос
-
ся, пригина
ють їх до
долу і то
-
нуть ра
зом з ни
ми. Мов ри
би на
терлі, спер
шися в тіснім ши
поті,
тис
нуться, плюс
ко
чуть, вис
тав
-
ля
ють голов
и з во
ди, то знов то
-
нуть, ка
ла
му
тять во
ду і ха
па
ють
роз
ня
ти
ми ро
та
ми по
вітря,- так
і тут, се
ред ве
ли
ко
го, кала
му
т
-
но
го,
роз
бур
ха
но
го озе
ра, ки
ші
-
ли, мор
ду
ва
ли се
бе, то
нули, то
знов на хви
лю вихапу
вались із
во
ди, ма
ха
ли ру
ка
ми та го
ло
ва
-
ми; і знов тонул
и й гиб
ли сот
ки,
ти
сячі мон
голів. Німо, не
по
руш
-
не, мов де
рев'яні стов
пи, сто
яли
на берег
ах ту
хольці; навіть най
-
зав
зятіші не мог
ли без дрожі,
без зой
ку, без сліз глядіти на ту
гро
мад
ну за
гибель лю
дей.
Мов ос
товпілий глядів на сю
страш
ну кар
ти
ну Бурунда-бега
-
дир. Хоч йо
му са
мо
му грозил
а не
мен
ша не
без
пе
ка, хоч во
да у йо
-
го лю
дей ся
га
ла вже по па
хи, а
бистрі течії, що пот
во
ри
ли
ся в
воді, ва
ли
ли їх із ніг і нагадува
-
ли їм на
глу потреб
у по
вороту на
своє без
печне станов
ище,- то
пре
цінь дов
гу хви
лю Бу
рун
да
сто
яв на місці, рву
чи собі во
ло
-
сся і видаю
чи з гор
ла страшні,
без
зв'язні ок
ри
ки на вид за
ги
-
белі сво
го війська. Ніхто не смів
обізва
ти
ся до нього сло
вом у тій
страшній хвилі: всі сто
яли дов
-
кола нього, трем
тя
чи, борик
аю
-
чись з над
сильним во
ро
гом - во
-
дою.
-
Ходімо! - ска
зав на
ос
тан
ку Бу
-
рунда. І во
ни по
ча
ли про
стувати
до тої ку
пи каміння, яку виста
-
вили тур
ко-ма
ни про
ти здобуто
-
го
ту
хольсько
го становищ
а. Та й
по
ра бу
ла! Во
да змагал
ася чим
-
раз дуж
че. Між ни
ми і їх стано
-
вищем ут
во
рив
ся широк
ий вир,
який во
ни мог
ли перебути
тіль
-
ки ку
пою, побрав
шися за ру
ки.
Тільки ве
ле
тень Бу
рун
да йшов
пе
ре
дом сам, мо
гутніми грудь
-
ми роз
би
ва
ючи люті хвилі. Мов
острівець се
ред мо
ря, сто
яла
горст
ка во
яків на їх ста
но
ви
щу,
по по
яс у воді, з лу
ка
ми, все ще
нап'яти
ми й виміре
ни
ми на опу
-
щене ту
хольське ста
но
ви
ще. У
тих не
без
пе
ка не зни
щи
ла війсь
-
кового пос
лу
ху. На щас
тя, се
ся
ку
па каміння бу
ла більша від ін
-
ших, зло
же
на з ве
ли
ких брил і
плит, які ли
ше в воді мож
на бу
-
ло так лег
ко піддвиг
ну
ти. Біль
-
ше як сто лю
да мог
ло вигід
но
сто
яти на ній у бой
ових по
ста
-
вах, а як
раз стільки бу
ло лю
дей
дов
ко
ла Бу
рун
ди, не числяч
и
тих, яких він ли
шив під ска
лою.
Став
ши на тій купі, лег
ше якось
відітхну
ли то
ва
риші Бу
рунди.
По
пе
ред усього во
ни по
зирнули
на тих своїх то
ва
ришів, що ли
-
ши
ли їх бу
ли під ска
лою, чис
лом
со
рок хло
па. В тім місці шаліла
те
пер лю
та хви
ля, розби
ваю
-
чись о зубці ска
ли і прис
ка
ючи
да
ле
ко срібною пі
ною. З тур
ко
-
ма
нів не бу
ло вже ані сліду, ті
ль
-
ки ча
сом, ко
ли хви
ля на мо
мент
уляг
ла
ся, щось чор
нілося на сі
-
рім ка
мені; се був оди
но
кий жи
-
вий іще чо
ловік із тої дру
жи
ни;
за
ков'язли
ми пальця
ми він дер
-
жав
ся ска
ли, хоч як шар
пал
а і
рва
ла йо
го лю
та хви
ля. Він не
кри
чав, не кли
кав ря
ту
н
ку, тіль
-
ки гой
дав
ся за кож
дим при
ли
-
вом во
ди, по
ки вкінці й він не
щез, мов лис
ток, спо
лос
ка
ний
во
дою.
Бурунда, німий, синій з на
ту
ги і
злості, зир
нув дов
ко
ла по до
ли
-
ні. Страшні кри
ки і зой
ки стих
ли
вже. В ви
рах ку
пами кру
тилися
тру
пи, де-де вистав
ляючи з во
ди
то за
тиснені п'я
стуки, то но
ги,
то го
ло
ви. Тільки де
сять куп,
мов де
сять чор
них ост
ровів, сто
-
яло ще жи
вих на своїх ка
м'яних
баш
тах, але й то вже бу
ло не ві
й
-
сько, а тільки за
лякані, без
си
-
льні, бе
зо
ружні недоб
итки, тре
-
м
тячі й роз
биті розпук
ою. Хоч
одні з дру
ги
ми мог
ли пе
рек
ли
-
ка
ти
ся, але по
могти од
ні од
ним
не мог
ли і, чи в ку
пах, чи по
оди
-
нцю, бу
ли од
наково без
радні,
жда
ли од
ної не
ми
ну
чої за
ги
белі.
IX
-
Як ду
маєш, бо
яри
не? - спи
тав
на
раз Бу
рун
да Ту
га
ра Во
вка.-
Що бу
де з на
ми?
-
Всі по
ги
не
мо,- відповів Ту
гар
Вовк спокійно.
-
І я так ду
маю,- пот
вер
див Бу
-
рунда.- І що най
дуж
че ме
не лю
-
тить, так се те, що по
ги
не
мо без
бою, без сла
ви, мов ко
ти, ки
нені
в ста
вок!
Боярин нічо
го не відповідав на
се. Нові події звер
ну
ли всіх ува
гу
на се
бе.
Тухольці, оче
вид
но, не хотіли
до
жи
да
ти, аж по
ки во
да настіль
-
ки при
бу
де, щоб спокій
но вито
-
пити нуж
денні ос
тан
ки мон
-
голів, їм квап
но діяло
ся докона
-
ти во
ро
га. В лісі по
ви
ще по
току
їх мо
лодці ру
ба
ли грубі ялиці,
за
ост
рю
ва
ли їх з обох кін
ців,
мов палі, прив'язу
ва
ли до об
ру
-
бан
их із гіл
ля пнів важ
ке камін
-
ня, щоб ті но
во
модні стіно
ломи
пли
ли попід во
дою, і, ви
ждавши
відповідну хви
лю, ко
ли середи
-
но
ю озе
ра зро
би
ла
ся від во
до
па
-
ду пруд
ка течія про
сто до мон
-
гольських ста
но
вищ, по
ча
ли до
-
лі по
то
ком пус
кати ті пні. За
раз
пер
ший із них із страш
ною си
-
лою своїм ост
рим ро
гом уда
рив
об од
ну ку
пу на якій сто
яли
мон
го
ли. За
гур
котіло під во
дою
каміння а, на
тис
не
не звер
ху мо
-
н
голь
сь
ки
ми но
га
ми, зрушен
е зі
свой
ого ста
но
ви
ща, розсуну
ло
-
ся. З го
лос
ним кри
ком попадал
и
мон
го
ли в во
ду. Два чи три з них
на
па
ли в воді на зрад
ли
ву яли
-
цю і вчепил
ися за неї. Течія хо
-
пи
ла їх ураз із яли
цею і понес
ла
геть на ши
ро
ку во
ду, по
ки не по
-
па
ла на вир, який зак
ру
тив яли
-
цею і поста
вив її стор
ча
ка. Мон
-
го
ли попада
ли
в во
ду і вже
більше не показ
увалися. А інші
мон
го
ли, що їх так не
чайно зо
п
-
х
ну
то з їх станов
ища, ме
ту
ши
ли
-
ся на міс
ці, толоч
или одні од
них
у во
ду або про
си
ли у інших ря
-
тун
ку. Два чи три, оче
вид
но, до
-
брі пли
ваки, пус
ти
ли
ся вплав до
бе
ре
га, але й тут не ми
ну
ла їх
смерть: кілька ве
ли
ких ка
менів,
кинен
их із бе
ре
га зро
би
ли ко
-
нець їх плавбі. Тільки нем
но
гих
прий
няли то
ва
риші на сусідні
ста
нов
ища. Але не
дов
го й тут
во
ни бу
ли без
печні. Ту
хольці,
ба
ча
чи доб
ру вда
чу своєї пер
шої
про
би, по
ча
ли пус
ка
ти та
ран за
таран
ом. Та вже ті та
ра
ни не ро
-
би
ли ніякої шко
ди мон
го
лам:
те
чія про
но
си
ла їх по
уз мон
го
-
льських ста
но
вищ.
Тоді но
ву ра
ду да
ла їм Миро
-
слава: зби
ва
ти по кілька та
ких
пнів до
ку
пи, спус
ка
ти та
ку
плоть на ужві долі во
допа
до
м, а
потім, при
тяг
нув
ши до бе
ре
га,
ста
ви
ти на ко
жду по де
сять що
-
найсильніших і доб
ре узб
роєних
мо
лодців, а двом дов
ги
ми жерд
-
ками кер
му
ва
ти пло
ти
ну про
ти
мон
гольських ста
но
вищ. Жи
во
го
тові бу
ли дві такі плоті, спу
-
щені вниз во
до
па
дом, кот
рий
те
пер зро
бив
ся ополо
ви
ну ниж
-
чий, ніж був при низькім стані
во
ди. Вже двад
цять сміли
вих
мо
лодців ста
ло на пло
тях і ви
-
плили до бою з мо
н
го
ла
ми. Се
був лег
кий, хоч і рішу
чий бій.
Пер
ша ку
па мон
голів, на яку во
-
ни вда
ри
ли, бу
ла май
же без
-
оружна
, за
ля
ка
на, без
сильна. Во
-
ни жи
во дрю
ка
ми пос
пи
ха
ли
тих не
щас
них у во
ду, а тих, що
опи
ра
ли
ся, позши
бали стріла
ми
та спи
са
ми. Жалібно за
рев
ли
мо
н
го
ли на інших ста
но
ви
щах,
ви
дя
чи не
ми
ну
чу за
ги
бель. Бу
-
рунда, по
ба
чив
ши во
рогів і та
ке
їх вой
ован
ня, аж зу
ба
ми заскре
-
готав і за зброю вхо
пив
ся, але
йо
го гнів був да
рем
ний: на
віть
зат
роєні стріли йо
го турко
манів
не мог
ли до
сяг
ну
ти смілих ту
-
хольців. При
хо
ди
лось зав
зя
то
му
бе
га
ди
рові без діла сто
яти по
гру
ди в воді і дивити
ся
, як ту
-
хольці становище
за становище
-
м роз
бивали ос
тан
ки монгольс
-
ької си
ли. А ту
хольці тим ча
сом
бу
шували по воді. З зати
с
не
ни
-
ми
зу
ба
ми, присіда
ючи на своїх
пло
тях, наближали
ся во
ни до
мо
н
голів. Де
ку
ди стріча
ли за
-
взятий опір; кров пли
ла, зой
ки
лу
на
ли з обох боків, тру
пи па
да
-
л
и з пло
тин і з кам'яних башт,
але си
ла мон
голів бу
ла зла
ма
на,
їх опір був ко
рот
кий. Не
мов
огонь, пуще
ний по ско
шеній сі
-
но
жаті, пов
зе покіс за по
ко
сом і
зли
зує ко
пицю су
хо
го сіна за ко
-
пи
цею,- так ту
хольці спи
ха
ли
мо
н
голів з од
но
го ста
но
ви
ща за
дру
гим у во
ду, в хо
ло
дні обійми
смерті. Всі по
ги
ба
ли, до ос
та
т
-
ньо
го
; з ку
пи чор
них острівців
на
се
ред озе
ра не ли
ши
лось ані
сліду. Ті
льки віддалік, нап
ри
бо
-
ці, недалек
о бе
ре
га, сто
яла ще
од
на ку
па, не
мов ос
тан
ня чор
на
ска
ла, ви
стаючи з-по
се
ред по
-
вені. Се був відділ Бу
рун
ди. Сот
-
ня турком
анів, Ту
гар Вовк і Мак
-
сим - се був єдиний ос
та
нок ве
-
ли
кої мон
гольської си
ли, що ма
-
ла ту
хольським шля
хом іти в
угорську зем
лю і тут, се
ред гір,
знай
шла хо
лод
ний гріб у во
дах,
хоч пе
репли
ла Яїк і Вол
гу, Дон і
Дніпро. Ос
тат
ня жерт
ва смерті,
ота сміла горст
ка, сто
яла се
ред
во
ди без надії ря
тун
ку, з оди
но
-
ким ба
жан
ням - до
ро
го про
да
ти
своє жит
тя в бою.
Вся ту
хольська гро
ма
да зібра
-
лася те
пер пе
ред тим ос
татнім
во
ро
жим ста
но
ви
щем. Спус
ти
ли
ще дві плоті, щоб, ок
ру
жа
ючи
во
рогів, тур
бу
ва
ти їх іззаду стрі
-
ла
ми; але і спе
ре
ду, з бе
регів,
гра
дом летіли ту
хольські стріли
й каміння на во
рогів. Та більша
часть тих стріл не доліта
ла на
-
віть до ста
но
ви
ща Бурунди; ін
-
ші, хоч і доліта
ли, не мог
ли зро
-
би
ти туркомана
м нія
кої шко
ди.
Ближче ж підсту
па
ти ту
хольці
бо
яли
ся зад
ля зат
роєних стріл, а
швид
ко, ви
дя
чи нешкідливість
свой
ого стрілян
ня, по
ки
ну
ли то
-
ту ро
бо
ту і сто
яли спокійно.
Високо на скалі сто
яв ста
рий
За
хар, не зво
дя
чи очей із сво
го
си
на, що сто
яв між во
ро
га
ми і
зру
ч
ни
ми ру
ха
ми об
минав густі
стріли та каміння. А віддалік, се
-
ред тих, що стріля
ли, сто
яла Ми
-
рос
ла
ва, а пог
ля
ди її летіли би
-
стріше, ніж її стріли в во
ро
жу ку
-
пу, се
ред якої те
пер сто
яло все,
що бу
ло най
до
рож
че їй у жит
тю:
батько й Мак
сим. За кож
дою пу
-
щеною з тухольських луків стрі
-
лою зав
ми
ра
ло її сер
це.
Навкучило мо
лод
цям, що стоя
-
ли на пло
тях, стріля
ти звід
далік
да
рем
но. Во
ни зібра
ли
ся на від
-
вагу й ру
ши
ли ближ
че. Туркома
-
ни
стріну
ли їх своїми стріла
ми і
ра
ни
ли кі
лькох; але жи
во ту
хо
-
льці зав
ва
жи
ли, що у во
рогів не
ста
ло вже то
го страш
но
го оруж
-
жя, і з грізним кри
ком ки
ну
ли
-
ся
на них. Мовч
ки дожида
ли
ту
-
р
ко
ма
ни їх напа
ду, тісно зби
ті
один при другім, опира
ючись і
ту
хольцям, і водя
ним ва
лам. Але
ту
хольці, наблизив
шись до них
на два сажні, кинул
и своїми ро
-
га
тина
ми,
прип'яти
ми у ко
ж
до
-
го дов
гим ремінним припон
ом
до ру
ки. Де
сять во
рогів зой
кну
-
ло в один час; де
сять тіл по
ва
ли
-
ло
ся в во
ду. Знов кинул
и мо
ло
-
дці свої ро
га
ти
ни, і знов упа
ло
кі
ль
ка во
рогів.
-
Прокляття на вас! - кри
чав Бу
-
рунда.- Во
ни так і всіх нас ви
-
дзьо
ба
ють, ха
ми по
гані!
Але йо
го гнів був те
пер як пу
-
стий вітер, що шу
мить, а ні
ко
му
не шко
дить.
Тухольські мо
лодці з кри
ком,
мов во
ро
ни, кру
жи
ли дов
кола
ста
но
ви
ща во
рогів, то тут, то
там ра
зя
чи од
но
го або дру
го
го
доб
ре виміре
ним по
ки
дом рога
-
тини.
Оборона ста
ла
ся для мон
голів
не
мож
ли
вою. Приходи
лось їм
сто
яти спокійно, мов зв'яза
ним,
і жда
ти смерті.
-
Бегадире,- ска
зав до Бу
рун
ди
Ту
гар Вовк,- чи не мож
на нам
як-не
будь спас
ти своє жит
тя?
-
Нащо? - ска
зав по
ну
ро Бурун
да.
-
Все ж та
ки жит
тя кра
ще, ніж
смерть!
-
Правду ка
жеш,- ска
зав Бурун
-
да, і очі йо
го заб
ли
ща
ли не жа
-
добою жит
тя, але рад
ше жадо
-
бою помс
ти,- Але що ж нам дія
-
ти? Як ря
ту
ва
ти
ся?
-
Може, схо
чуть те
пер за сво
го
по
ло
ня
ни
ка да
ру
ва
ти нам жит
-
тя і вольний вихід?
-
Спробуймо? - ска
зав Бу
рун
да і,
вхо
пив
ши ру
кою за гру
ди Мак
-
сима, ви
тяг йо
го пе
ред се
бе. Бі
-
ля нього став Ту
гар Вовк і по
чав
ма
ха
ти білою хуст
кою.
-
Тухольці! - зак
ри
чав він, звер
-
таючись до бе
ре
га. Ти
хо ста
ло
до
в
ко
ла.
-
Кажи їм, що ко
ли хо
тять ма
ти
сього ра
ба жи
во
го між со
бою,
не
хай да
ру
ють нам жит
тя і пу
-
стять свобідно! Ко
ли ж ні, то ми
зуміємо за
ги
ну
ти, але й йо
му,
тут-та
ки пе
ред їх очи
ма, смерть
бу
де.
-
Тухольці! - кри
чав Ту
гар Вовк.-
На
чальник мон
голів обі
цяє вам
відда
ти ва
шо
го по
ло
ня
ни
ка жи
-
во
го й здоро
вого
і жа
дає, щоб ви
за те нас, кілька нас іще ли
ши
-
лося
, ви
пус
ти
ли жи
вих і здо
ро
-
вих із сеї до
ли
ни! В про
тивнім
ра
зі жде ва
шо
го си
на нес
хиб
на
смерть.
Немов хо
тя
чи до
оч
не по
ка
за
ти
їм усю прав
дивість тої пог
ро
зи,
Бу
рун
да підняв свій страш
ний
топір над го
ло
вою бе
зо
руж
но
го
Мак
си
ма.
Вся гро
ма
да ста
ла мов без ду
ху.
Зат
ремтів ста
рий За
хар і відвер
-
нув очі від то
го ви
ду, що різав
йо
го сер
це.
-
Захаре,- ска
за
ли старі ту
хо
ль
-
ці, обс
ту
па
ючи йо
го,- ми ду
ма
є
-
мо, що мож
на прий
ня
ти се пред
-
ло
жен
ня. Си
ла мон
гольська зни
-
ще
на, а тих кілька лю
дей не мо
-
жуть нам бу
ти страшні.
-
Не знаєте ви, брат
тя, мон
го
-
лів. Між ти
ми кілько
ма людь
ми
є їх най
ст
рашніший началь
ник, і
сей ніко
ли не да
рує нам за
гибелі
свой
ого війська. Він на
веде но
ву
си
лу на наші го
ри, і хто знає, чи
ми тоді, дру
гий раз, розіб'ємо її.
-
Але твій син, За
ха
ре, твій син!
Ува
жай, що йо
го жде за
ги
бель!
Глянь, со
ки
ра над йо
го го
ло
вою!
-
Нехай рад
ше ги
не мій син, ніж
зад
ля нього має уй
ти хоч один
во
рог на
шо
го краю!
З пла
чем наб
ли
зи
ла
ся Миро
-
сла
ва до ста
ро
го За
ха
ра.
-
Батьку? - ри
да
ла во
на.- Що ти
ду
маєш ро
би
ти? За що ти хо
чеш
по
гу
би
ти сво
го си
на і… ме
не,
батьку? Я люб
лю тво
го си
на, я
при
сяг
ла з ним жи
ти і йо
му слу
-
жити! Хви
ля йо
го смерті бу
де й
моєю смер
тю!
-
Бідна дівчи
но,- ска
зав За
хар,-
що я мо
жу тобі по
ра
ди
ти? Ти
зна
єш тільки чорні очі та стан
хо
ро
ший, а я див
люсь на доб
ро
всіх. Тут не
ма ви
бо
ру, до
ню!
-
Захаре, За
ха
ре,- го
во
ри
ли гро
-
мадяни,- всі ми ува
жаємо, що до
-
сить то
го зни
щен
ня, що си
ла во
-
рожа зла
ма
на, і гро
мада не ба
-
жає смерті тих ос
татніх. У твої
ру
ки скла
даємо до
лю їх і до
лю
тво
го си
на. Зми
луй
ся над своєю
влас
ною кро
в'ю!
-
Змилуйся над на
шою мо
ло
ді
-
стю, над на
шою лю
бов'ю! - ри
да
-
ла Ми
рос
ла
ва.
-
Можеш обіця
ти їм на сло
вах
усе, щоб ли
ше відда
ли тобі си
-
на,- ска
зав один із загірних мо
-
лодців.- Ско
ро тільки Мак
сим
бу
де свобідний, ти ли
ше кив
ни
на нас -
а ми всіх інших пішле
мо
на дно раків го
ду
ва
ти.
-
Ні! - ска
зав обу
ре
ний За
хар.-
Се бу
ло б не
чес
но. Бер
ку
ти до
-
держують сло
ва навіть во
ро
гові
і зрад
ни
кові. Бер
ку
ти ніко
ли не
спля
му
ють ні своїх рук, ні сво
го
сер
ця підступ
но про
ли
тою кро
-
в'ю! До
сить, діти, тої бесіди! За
-
ждіть, я сам пішлю їм від
повідь
своєю ру
кою!
І, відвер
нув
ши своє ли
це, він
пі
шов до ма
ши
ни, на якої ва
ресі
ле
жав ве
ли
чез
ний камінь, і си
-
ль
ною, нед
рожа
чою ру
кою взяв
за ужов
ку, що придержува
ла то
-
ту варе
ху в пло
скім поло
женню.
-
Батьку, батьку! - кри
ча
ла Ми
-
рос
ла
ва, рву
чись до нього.- Що
ти хо
чеш ро
би
ти?
Але За
хар, мов не чув її кри
ку,
спокійно намірю
вав ва
ре
х
у на
во
рогів.
Тим ча
сом Бу
рун
да і Ту
гар Вовк
дар
ма жда
ли на від
по
відь ту
-
хольців.
Похиливши го
ло
ву, спокійно,
рі
шив
шись на все можли
ве, сто
-
яв Мак
сим під підне
се
ною соки
-
рою Бу
рун
ди. Тільки Ту
гар Вовк,
не зна
ти чо
го, тремтів цілим ті
-
лом.
-
Е, що нам так дов
го жда
ти! -
скрик
нув на
ос
тан
ку Бу
ру
нд
а.-
Раз ма
ти ро
ди
ла, раз і ги
ну
ти
при
й
деться. Але по
пе
ред ме
не
гинь ти, ра
бе по
га
ний!
І він із стра
шен
ною си
лою за
-
ма
хнувся, щоб со
ки
рою розлупа
-
ти Мак
си
мо
ву го
ло
ву.
Але в тій хвилі блис
нув меч Ту
-
гара Вов
ка по
над Максим
овою
го
ло
вою, грізна вбійча ру
ка Бу
-
рунди враз із то
по
ром, відтя
та
од
ним за
ма
хом від ра
ме
на, впа
-
ла, об
бриз
ка
на кро
в'ю, мов су
хе
поліно, в во
ду.
Ревнув з лю
тості і з бо
лю Бу
-
рунда і ліво
го ру
кою стис Мак
-
сима за гру
ди, а йо
го очі з ви
-
разом пе
кельної ненав
исті звер
-
нулися на зрад
ли
во
го бо
яри
на.
Але в тій самій хвилі Мак
сим
по
хи
лив
ся і з цілою мож
ли
в
ою
на
ту
гою вда
рив страш
но
го тур
-
комана го
ло
вою і пле
чи
ма в лі
-
вий бік так, що Бу
рун
да від сьо
-
го уда
ру стра
тив рівно
ва
гу і по
-
ко
тив
ся в во
ду, по
тяг
нув
ши за
со
бою й Мак
си
ма.
А в сліду
ючій хвилі за
шуміло
повітря, і ве
ли
чез
ний ка
мінь,
ки
не
ний з ту
хольської ме
тав
ки
ру
ка
ми За
ха
ра Бер
ку
та, з луско
-
том грюк
нув на ку
пу во
рогів.
Бриз
ну
ла аж до хмар во
да, за
-
гуркотіло каміння, роздираю
-
чий
сер
це зойк залун
ав на бе
-
резі,- і за кілька хви
лин глад
ка й
ти
ха вже бу
ла по
верх
ня озе
ра, а
з Бу
рун
до
вої дру
жи
ни не бу
ло
ані слі
ду.
Мов мерт
ва, без ду
ху сто
яла
над бе
ре
гом ту
хольська грома
-
да. Ста
рий За
хар, досі та
кий си
-
ль
ний і нез
лам
ний, те
пер тре
-
мтів, мов ма
ла ди
ти
на, і, за
кри
-
вши ли
це ру
ка
ми, ри
дав тяж
ко.
При йо
го но
гах ле
жа
ла зомліла,
не
порушна Ми
ро
слава.
А втім, радісний крик за
лу
нав
із до
лу. Мо
лодці, що пла
вали на
пло
тях, наб
ли
зив
шись до то
го
мі
сця, де по
то
нув Мак
сим з Бу
-
рундою, ра
зом по
ба
чи
ли Макси
-
ма, як ви
ри
нав із во
ди, здо
ро
вий
і сильний, і по
вітали йо
го весе
-
лим кри
ком. Радість їх жи
во уді
-
ли
ла
ся цілій гро
маді. Навіть ті,
що пот
ра
ти
ли своїх синів, братів
та мужів, і ті ра
ду
ва
ли
ся Ма
к
си
-
мом, не
мов з йо
го поворо
том по
-
вер
та
ли всі до
рогі сер
цю, стра
-
че
ні в бою.
-
Максим жи
вий! Мак
сим жи
-
вий! Гур
ра, Мак
сим! - залун
али
гро
мові ок
ри
ки і по
нес
ли
ся ши
-
роко по лісах і го
рах.-Батьку За
-
харе! Твій син жи
вий! Твій син
вер
тає до те
бе!
Тремтячи з гли
бо
ко
го звору
-
ше
ння, з сльоза
ми на ста
ре
ч
их
очах, підняв
ся За
хар.
-
Де він? Де мій син? - спи
тав
він сла
бим го
ло
сом.
Весь мок
рий, але з ли
цем, ро
-
з'я
сне
ним радістю, виско
чив Ма
-
к
сим
із плоті на бе
рег і ки
нувся
до ніг батькові.
-
Батьку мій!
-
Синку, Мак
си
ме!
Більше не міг ска
за
ти ні один,
ні дру
гий. За
хар за
хи
тав
ся і впав
у мо
гутні Максимові обійми.
-
Батьку мій, що тобі та
ко
го? -
скрик
нув Мак
сим, ба
ча
чи смер
-
тельну блідість на йо
го лиці і
чу
ючи не
нас
тан
ну дрож, що по
-
трясала йо
го тілом.
-
Нічого, син
ку, нічо
го,- ска
зав
по
ти
хо, з усміхом За
хар.- Сто
рож
кли
че ме
не до се
бе. Чую йо
го го
-
лос, син
ку. Він кли
че до ме
не:
«
За
ха
ре
, ти зро
бив своє діло, по
-
ра спо
чи
ти!»
-
Батьку, батьку, не го
во
ри то
-
го! - ри
дав Мак
сим, припа
даючи
ко
ло нього.
Старий За
хар, спокійний, усмі
-
ха
ючись, ле
жав на му
раві, з ли
-
цем про
яс
не
ним, звер
не
ним до
по
лу
ден
но
го сон
ця. Він лег
ко ві
-
дняв ру
ку свой
ого си
на від сво
єї
груді і ска
зав:
-
Ні, син
ку, не ри
дай за мною, я
щас
ли
вий! А глянь ли
ше тут
обіч. Тут є хтось, що пот
ре
бує
твоєї по
мочі.
Озирнувся Мак
сим і за
дубів. На
землі ле
жа
ла Ми
рос
ла
ва, бліда, з
ви
ра
зом роз
пу
ки на пре
гарнім
лиці. Вже мо
лодці при
нес
ли во
-
ди, і Мак
сим ки
нув
ся відти
ра
ти,
свою ми
лу. Ось во
на дих
ну
ла,
ство
ри
ла очі і знов заж
му
ри
ла
їх.
-
Мирославо! Мирославо! Сер
це
моє! - кли
кав Мак
сим, ці
лу
ючи її
ру
ки.- Прокинься!
Мирослава мов про
бу
ди
лась і
зди
во
ва
ни
ми очи
ма вдив
лялася
в Мак
си
мо
ве ли
це.
-
Де я? Що зо мною? - спи
та
ла
во
на сла
бим го
ло
сом.
-
Тут, тут, між на
ми! Ко
ло тво
-
йо
го Мак
си
ма!
-
Максима? - скрик
ну
ла во
на,
зри
ва
ючи
ся.
-
Так, так! Гля
ди, я жи
вий, я
свобідний! Дов
го-дов
го мов
чала
Ми
рос
ла
ва, не мо
жу
чи прий
ти
до се
бе з ди
ва. Втім, ра
зом кину
-
лася на шию Мак
си
мові, а га
рячі
сльози бриз
нули з її очей.
-
Максиме, сер
це моє!.. Більше
не мог
ла нічо
го ска
за
ти.
-
А де мій батько? - спи
та
ла по
хвилі Ми
рос
ла
ва. Мак
сим від
-
вернув ли
це.
-
Не зга
дуй про нього, сер
це.
Той, що ва
жить прав
ду й не
-
правду, ва
жить те
пер йо
го добрі
і злі діла. Молімо
ся, щоб до
брі
пе
ре
ва
жи
ли.
Мирослава об
тер
ла сльози з
своїх очей і пов
ним лю
бові пог
-
ля
дом гля
ну
ла на Максима.
-
Але хо
ди, Ми
рос
ла
во,- ска
зав
Мак
сим,- ось наш батько, та й
той по
ки
дає нас.
Захар глядів на мо
ло
ду па
ру яс
-
ними, радісни
ми очи
ма.
-
Клякніть ко
ло ме
не, діти,- ска
-
зав він по
ти
хо, сла
бим уже голо
-
сом.- До
ню Мирославо, твій ба
-
ть
ко поляг,- не су
дім, чи ви
нен,
чи не ви
нен,- по
ляг так, як по
ля
-
г
ли ти
сячі інших. Не су
муй, до
-
ню! Замість батька до
ля дає тобі
бра
та…
-
І му
жа! - до
дав Мак
сим, стис
-
каючи її ру
ку в своїй.
-
Нехай бо
ги дідів на
ших благо
-
словлять вас, діти! - ска
зав За
-
хар.- В тяж
ких днях зве
ла вас до
-
ля до
ку
пи і злу
чи
ла ваші сер
ця, і
ви по
ка
за
ли
ся гідни
ми пере
сто
-
я
ти й най
ст
рашнішу бу
рю. Не
-
хай же ваш зв'язок в нинішню
побідну дни
ну бу
де по
ру
кою, що
й наш на
род так са
мо пе
ре
бу
де
тяжкі зли
годні і не розірве сво
го
сер
деч
но
го зв'язку з чес
нотою й
лю
дя
ним но
ро
вом!
І він хо
лод
ни
ми вже ус
та
ми
поцілу
вав у чо
ло Ми
рос
ла
ву й
Ма
к
си
ма.
-
А те
пер, діти, встаньте і під
ве
-
діть ме
не крихіточ
ку! Я хо
тів би
ще пе
ред відхо
дом ска
за
ти де
що
до гро
ма
ди, якій я старавс
я щи
-
ро слу
жи
ти весь вік.
Батьки і брат
тя! Нинішня на
ша
побіда - ве
ли
ке діло для нас.
Чим ми побіди
ли? Чи на
шим
ору
ж
жям тільки? Ні. Чи на
шою
хитрістю тіль
ки? Ні. Ми побіди
-
ли на
шим гро
ма
дським ла
дом,
на
шою зго
дою і дружністю. Ува
-
жайте доб
ре на се!
Доки бу
де
те жи
ти в громадсь
-
кім по
ряд
ку, друж
но дер
жатися
ку
пи, нез
лом
но сто
яти всі за од
-
ного, а один за всіх, до
ти ніяка
во
ро
жа си
ла не побідить вас.
Але я знаю, брат
тя, і чує се моя
ду
ша, що се не був ос
татній удар
на на
шу гро
мадську твер
ди
ню,
що за ним підуть інші і вкінці
розі
б'ють на
шу гро
ма
ду.
Погані ча
си нас
та
нуть для на
-
шого на
ро
ду. Відчу
житься брат
від бра
та, відме
житься син від
батька, і поч
нуться ве
ликі сва
ри
і роз
до
ри по руській землі, і по
-
жруть во
ни си
лу на
ро
ду, а тоді
по
па
де весь на
род у не
во
лю чу
-
жим і своїм наїзни
кам, і во
ни
зроб
лять із нього покірно
го слу
-
гу своїх за
багів і ро
бу
чо
го во
ла.
Але се
ред тих злиднів знов нага
-
дає собі на
род своє давнє гро
-
мадство, і бла
го йо
му, ко
ли ско
-
ро й жи
во на
га
дає собі йо
го: се
оща
дить йо
му ціле мо
ре сліз і
крові, цілі століття не
волі. Але
чи швид
ше, чи піз
ні
ше, він нага
-
дає собі жит
тя своїх предків і за
-
бажає йти їх слі
дом. Щас
лив, ко
-
му су
ди
ло
ся жи
ти в ті дні. Се бу
-
дуть гарні дні, дні вес
няні, дні
відродженн
я на
род
но
го! Пере
-
давайте ж дітям і вну
кам своїм
вісті про давнє жит
тя і давні по
-
рядки. Не
хай жи
ве між ни
ми то
-
та пам'ять се
ред гря
ду
щих злид
-
нів так, як жи
ва іскра не гас
не в
по
пелі.
Прийде по
ра, іскра роз
го
риться
но
вим ог
нем! Про
щай
те!
Важко зітхнув ста
рий За
хар, зи
-
р
нув на сон
це, всміхнув
ся, і по
хви
лі вже йо
го не ста
ло.
Не пла
ка
ли за ним ні си
ни, ні
сусіди, ні гро
ма
дя
ни, бо до
бре
зна
ли, що за щас
ли
вим гріх пла
-
кати. Але з радісни
ми співа
ми
об
ми
ли йо
го тіло і за
нес
ли йо
го
на Яс
ну по
ля
ну, до стародавньо
-
го
жит
ла прадідів
ських богів, і,
зло
жив
ши йо
го в кам'яній кон
-
тині, ли
цем до зо
лотого об
ра
за
сон
ця, вмі
ще
но
го на стелі, потім
при
ва
ли
ли вхід ве
ли
чез
ною пли
-
тою і замурували.
От так спо
чив
ста
рий Захар Бер
кут на лоні тих
бо
гів, що жи
ли в йо
го серці і на
-
ші
пту
ва
ли йо
му весь вік чесні,
до доб
ра гро
ма
ди вимірені дум
-
ки.
Багато зміни
ло
ся від то
го ча
су.
Аж над
то док
лад
но збу
лося ві
-
щу
ван
ня ста
ро
го громадяни
на.
Ве
ликі зли
годні гра
довою хма
-
рою пе
рей
шли по
над русь
кою
зе
м
лею. Давнє гро
мадство дав
-
но за
бу
те і, здавал
ось би, по
хо
-
ро
нене. Та ні! Чи не на
шим дням
су
ди
лось відновит
и йо
го? Чи не
ми се жиємо в тій щас
ливій добі
відрод
жен
ня, про яку, вмираю
-
чи, го
во
рив За
хар, а бо
дай у до
-
світках тої щас
ли
вої до
би?
Автор
gori4
gori428   документов Отправить письмо
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
400
Размер файла
1 319 Кб
Теги
франко, беркут, захар
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа