close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

П.Куліш Чорна рада Аналіз

код для вставкиСкачать
 ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ "ЧОРНА РАДА"
Псевдоніми - Панько Казюка,Павло Ратай,Хуторянин,Данило Юс; П.К.(криптонім) та ін.)
Перша назва: "Сотник Шрамко и его сыновья"
Жанр: історичний роман (роман - хроніка подій 1663 року, Ніжин 1663 року.) .
На задум "Чорної ради" наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка.
У романі діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Юрій Хмельницький, Вуяхевич, ніжинський полковник Васюта, Павло Тетеря) . Вигадані персонажі - Кирило Тур, Пугач, Василь Невільник, Леся, Черевань, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Гвинтовка та інші.
Основна сюжетна лінія - показ чвар в Україні за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького, збагачення старшини, соціальні суперечності між багатою верхівкою і незаможними шарами українського суспільства, що й призводить до драматичного конфлікту.
Друга сюжетна лінія - кохання Петра і Лесі, пристрасний порив Кирила Тура.
П.Куліш був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, видавцем, громадський діячем.
ПРОБЛЕМАТИКА:
1) проблема незалежності України (образи Шрама, Сомка);
2) патріотизму і зради (образи Сомка, Шрама ,Брюховецького, Вуяхевича);
3) ролі державного діяча (образи Сомка, Брюховецького);
4) ставлення влади до народу (образи кобзар Шрама, Сомка, Пугача);
5) боротьби добра і зла (образи Сомка і Брюх вецького, Шрама, Череваня і Гвинтовки)
6) батьків і дітей (образи Шрама і Шраменка,Кирила Тура та його рідних);
7) кохання і подружнього щастя (образи Лесі, Петра, Кирила, Сомка);
8) людини і народної моралі.
1857 року виходить "Чорна рада" одночасно окремою книгою по-українськи та в журналі "Русская беседа" російською мовою.
Т.Шевченко писав П.Кулішу: "Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо - за "Чорну раду", я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі". "Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією, Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей." - так відгукнувся про нього І.Франко в "Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.". Внесок П.Куліша в українську культуру, мову та літературу вагомий і безперечний. Довгий час у роки сталінщини та брежнєвського застою - його ім'я згадувалося дослідниками здебільшого в негативному плані, твори майже не видавалися. У роки відродження української культури П.Куліш, його творчий доробок оцінюється об'єктивно і займає належне йому вагоме місце.
Світ поетичних образів П.Куліша, їх об'єктивний зміст значно ширший, багатогранніший від його політичних переконань (особливо 70-80 рр.). Відтворити істину, реальність життя, навіть якщо вони не збігаються з власними симпатіями, стало для П.Куліша 40-50 років головною життєвою вимогою, його творчим кредо. Беззастережна відданість історичній правді постала в П.Куліша під гострим відчуттям суспільного лиха, страждань народу внаслідок ясного розуміння високого призначення літератури і літератора. Самовіддано служити мистецтву означало для П.Куліша служити суспільству, що потребувало правди, щасливої долі.
П.Куліш - художник соціального і психологічного динамізму. Він не ставив у центр своєї уваги суспільні катаклізми, історичні потрясіння, а постійно прагнув схарактеризувати розвиток людини й суспільства як природний історичний процес.
У багатьох творах П.Куліша наявне романтичне змалювання тих чи інших подій. Становлення романтизму в літературі припадає на кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст. Він почав інтенсивно розвиватись в західноєвропейських літературах, а невдовзі захопив і письменство слов'янських народів.
Романтичне мистецтво в яскравій і емоційній формі відобразило духовні пошуки своєї епохи. В основі романтичного світогляду лежить ідея творчої свободи митця, необмежений розквіт його поетичної уяви, культ сильних почуттів непересічної особистості, підвищений інтерес до народної культури і фольклору.
Романтизм (франц. Romantisme) - літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Термін "романтизм" упроваджують безпосередньо його перші представники - німецькі романтики. Причому поняття романтизму, або ж романтичного мистецтва, означало сучасну літературу й мистецтво.. До того ж, нове поняття мало протиставити себе класичному мистецтву.
Романтичний світогляд за своєю суттю складає своєрідну цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, чим засвідчує нове бачення світу і, отже, протиставляє себе традиційним моделям та формам мислення. На відміну від дискурсивного мислення просвітників, романтизм утверджує, пропонує інші шляхи пізнання і, зокрема, фантазію, інтуїцію. Відтак не розум, а почуття, не "голова", а "серце" визначають сутність людини і стають для неї основними пізнавальними інструментами.
Український романтизм охоплює період 20 - 60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827 - 1828 роках творів П. Гулака-Артемовського "Твардовський" і "Рибалка", з появою "Малоросійських пісень" М. Максимовича в 1827 році, а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х років.
Український романтизм має типологічні риси, що виявилися багатьма спільними особливостями з аналогічною творчістю в європейській літературі, хоч йому були притаманні й національні риси, зумовлені особливостями тривалої боротьби проти іноземних поневолювачів.
Романтики виходять за межі поширених в українській літературі бурлесків і травестій, вони по-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважному дусі. Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму - у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо - у поезії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що "вона свідомо поставила собі завдання утворити "повну літературу", яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства". Визначною рисою романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору. Представники напряму не лише використовували різноманітні народнопоетичні образи, сюжети та мотиви, а й самі виступили як збирачі казок, легенд, народних пісень, не є виключення з цього і П. Куліш.
Романтизм П. Куліша визначається і його своєрідною хутірською філософією. Це філософія буття, яка формується в типових і цілком природних обставинах повсякденної діяльності українців (господарської, розумової та духовної), визначаючи їхній національний характер. На думку П. Куліша, українська нація, за самою природою є селянською, але не в класовому, а в духовному розумінні. Крім того, основними рисами українського етносу є почуттєвість та глибока релігійність. Символом духовного розвитку українського народу, як вважав Куліш, є хутір, де живуть люди, "свіжі душею", "чисті серцем". Це - Україна, яку треба, як "і своєї рідної мови, і свого рідного звичаю, вірним серцем держатися". Хутір як осередок національної самобутності, традицій, народної мови протиставляється русифікованим "городам и порядкам". Вихідна теза Куліша - негативне оцінювання цивілізації. "Цивілізація - це те ярмо, нав'язане насильством ззовні... вона чужа своєнародному, не природня й їй бракує простоти", - твердить він. Цивілізацію, місто, чужину як синоніми Куліш вважає осередком бездуховності, прикметою економічного зиску й соціального розшарування, а хутір асоціює із збереженням традицій, культури, національної ідентичності.
З селом, хутором письменник пов'язує морально-етичний зміст таких категорій, як "любов", "честь", "гідність", "совість", "працелюбність", "шанобливе ставлення до батьків". Цінності минулого, вічні й сталі, є змістовним наповненням традицій. А збереження традиційної моралі роду, того, що споконвічно було характерним для української свідомості, є умовою майбутнього існування Для філософії романтизму Куліша, минуле - не достовірна історична реальність, а сфера втілення певного ідеалу, осягнути який можна, досліджуючи міфи, фольклор, мову, традиції. Ці явища, як ще донаціональні, несуть у собі вічні проблеми буття і передають їх наступним поколінням, формуючи духовну субстанцію етносу. Дотримання традицій забезпечує цей процес, сприяючи ставленню цілісної національної самосвідомості.
Служіння народові в будь-якій галузі - у науці, літературі, освіті - для нього завжди було головним. Майже 57 років невтомної творчої праці П.Куліша були спрямовані на піднесення свідомості й національної гідності народу, збагачення його культури, науки, освіти. Він написав близько 50 томів наукових, публіцистичних та художніх праць, з-поміж яких багато присвячено формуванню національної освіти. П.Куліш намагався "по змозі своїх сил, - за словами І.Франка, - відповісти потребам своєї суспільності, зобразити її погляди... і йти поряд з її розвоєм національним і суспільним" , незважаючи на те, що його супроводжували не тільки здобутки, а й невдачі, заборони, переслідування.
Дбаючи про розвиток української мови й освіти народу П.Куліш створив перший український фонетичний правопис, який справедливо названо його ім'ям - "кулішівка". Вона, "кулішівка", стала основою пізнішого українського правопису у Східній Україні кінця ХІХ - поч. ХХ ст. На основі "кулішівки" були підготовлені його "Записки о Южной Руси".
Вболіваючи за освіту і виховання українських дітей, їхню духовність, П.Куліш видає для них "Граматку" - український буквар і читанку (Петербург, 1857 р.). "Как прекрасно, умно и благородно составлен этот совершенно новый букварь. Дай Бог, чтобы он привился в нашем бедном народе. Это первый свободный луч света, могущий проникнуть в сдавленую попами невольничью голову" , - записав у "Щоденнику" від 10.ХІІ.1857 р. Т.Шевченко, прочитавши "Граматку" П.Куліша.
П.Куліш добре розумів значення мови в житті народу, тому в "Зазивному листі до української інтелігенції" закликав забути про класове розмежування в ім'я збереження рідного слова - "цієї скарбниці нашого духу". "До гурту паненята з мужичатами!" - закликав письменник. "Зазивний лист" був його відповіддю на сумнозвісний Емський указ 1876 р., що забороняв публікацію оригінальних творів українською мовою, українські переклади з інших мов, унеможливлював сценічні вистави та читання.
Великою справою Куліша було поширення освіти в Україні та залучення її до передової світової культури. Примітну частину свого життя він присвятив перекладам і, як стверджує М.Грушевський "...культурна програма нерозривно зливалась для нього з програмою релігійною і освітньою" . У Куліша було велике бажання донести до найширших мас українське слово, тому він і спрямовує свої останні зусилля на переклад Біблії українською мовою. Перекладом Біблії П.Куліш також закладав фундамент національної самосвідомості українців та культурного відродження України.
П.Куліш видав такі поетичні збірки, як "Досвітки" (1862р.), "Хуторна поезія" (1882р.), "Дзвін" (1893р.), "Хуторні недогарки" (1902р.). Крім цього, П. Куліш переклав майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми "Чайльд-Гарольдова мандрівка", "Дон-Жуан"), балади А. Міцкевича "Русалка", "Химери", "Чумацькі діти" (опубліковано в журналі "Основа" 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку "Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів", яка вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета.
Письменник є автором понад десяти великих поем, одна із них - "Магомет і Хадиза", "Маруся Богуславка", "Солониця", "Настуся", "Великі проводи" та інші.
Цікавою також є і драматургічна спадщина П. Куліша: "Сцени і уривки драматичні", "Мальована Гайдамащина", драматична поема "Нагай", драматичний етюд "Козацька і панська розмова на тому світі", одноактні п'єси - "Колії", "Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми", "Іродова морока", а також "драмована трилогія" ("Байда, князь Вишневецький", "Цар Наливай" і "Петро Сагайдачний").
Творча спадщина П. Куліша різноманітна і неоднозначна. Його критичні та історичні розвідки, мемуарні нариси - не завжди рівні, подекуди надто суб'єктивні, але позначені невпокоєністю духу "гарячого Панька Куліша" (так письменник називав сам себе). Взагалі, означення "вперше" застосовано до чималої частини Кулішевої діяльності. Це добре усвідомлював і сам письменник, зізнаючись:
Я не поет і не історик, ні!
Я - піонер з сокирою важкою. Тут письменник трохи лукавив - він був першорядним поетом і надто суб'єктивним, але неординарним істориком.
Пантелеймон Куліш увійшов в історію нового українського письменства як один із засновників літературної критики. Він наголошував на тому, що українська література повинна правдиво відображати насамперед національну самобутність форми буття рідного народу.
Проза в творчій спадщині П. Куліша займає провідне місце, зокрема одним із головних здобутків Куліша-прозаїка є проза історична. У творчості письменника, як автора історичного роману та оповідань, переконливо представлено історичну ходу часу, людину й суспільство в історії, в її драматичних колізіях і складній проблематиці. Унаслідок багатьох обставин історична тема цих творів була темою України: домінантний інтерес зосереджено на національному історичному розвиткові, на особистості в ролі активного суб'єкта української історії.
В епічній прозі літературну творчість П.Куліш розпочав з опрацювання українських народних казок і фантастичних переказів. Пантелеймон Куліш як письменник дебютував 1840 року, коли в альманасі Михайла Максимовича "Киевлянин" опублікував свої "Малороссийские рассказы", написані ще 1839 року - саме цю дату вказує автор. Це два оповідання - "О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став" та "О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зелёной неделе". Критика зустріла молодого прозаїка прихильно.
Особливо виразно поетика історичного роману В.Скотта проглядається в соціально - історичному романі "Чорна рада". У цій "Хроніці 1663 року" Куліш відтворив відомі історичні події, які відбувалися у Ніжині 1663 року.
На думку А. Б. Гуляка, найвизначнішим художнім твором письменника, що знаменував собою піднесення української прози на новий, вищий рівень, є "Чорна рада" -історичний роман - хроніка в канонічному розумінні жанру і новаторський - у художньому .
Я. І. Дзира у вступі підготовленого ним видання "Літопис Самовидця" стверджує, що роман Куліша ґрунтується на одній з найвидатніших історико-літературних пам'яток і водночас на найдостовірнішому історичному джерелі XVII ст. - "Літописі Самовидця" , про що й сам признався в епілозі. Листування його з О. Бодянським, Я. Головацьким, О.Кістяківським, М. Костомаровим, російським істориком М. Погодіним, власником рукопису Самійла Величка, свідчить, що молодий дослідник розшукав списки літописів, переписував їх, популяризував опубліковані видання, зокрема й "Літопис Самовидця", дав йому назву, навіть допоміг виявити його автора, а ним, як згодом підтвердили дослідники, був генеральний підскарбій, стародубський священик Роман Ракушка-Романовський. (1622 - 1702 рр.).
У 1928 році найавторитетніший дослідник літопису Граб'янки М.Зеров аргументовано довів, що прототипом одного з головних героїв "Чорної ради" полковника Івана Шрама послужив козацький полковник Іван Попович, зображений Р. Ракушкою-Романовським.
Про те, що сюжет "Чорної ради" запозичено з "літопису Самовидця", у 20-30-х роках, коли вперше в Україні з'явилося вісім видань роману, не забували нагадати й літературознавці М.Драй-Хмара, С.Єфремов, Є.Кирилюк, В.Петров, М.Петровський та інші. Творчість П.Куліша, його громадська, культурницька, видавнича діяльність високо оцінена літературознавством. Іван Франко у праці "Михайло Грабовський, його критичні листи і політична поезія", розглядаючи творчу діяльність П.Куліша, письменник є корифеєм української літератури, фундатором національної свідомості.
ІСТОРИЧНА ОСНОВА ТВОРУ
Руїна. Період національного "самогубства" України. Період братовбивчих війн нескінчених зрад, суспільного розбрату та марнотрацтва усього, що було досягнуто за довгої та тяжкої боротьби під час повстання 1648 р та Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького. Деякі історики вважають, що саме в цей період своєї iсторiї Україна як держава втратила свою останню можливість об'єднати Право- та Лiвобережжя в одну сильну полiтично, культурно та економiчно незалежну країну Європи.
Ситуація за якої розпочалась доба руїни була додатково ускладнена суперництвом за гетьманство, що розпочалось після смерті Б.Хмельницького. Нестійкість становища гетьманів доби Руїни примушувала їх йти на політичні компроміси із вимушеними союзниками.
З часом усім демократичним здобуткам з'явилась загроза з боку української знаті та реєстрової старшини, які хоч і боролися за соціальну рівність, та втрачати власні привілеї не хотіли. Створення суспільства рівноправних людей автоматично знищило знать. В розумінні цих людей вся боротьба українського народу зводилась до заміни правлячого елементу з вигнаної польської шляхти на українську знать. Займаючи високі пости, маючи великий військовий та політичний досвід, багатство та високе положення в суспільстві вони використовували своє становище для зміцнення свого впливу та матеріального достатку. Державні посади починають передаватись спадково. Як вихідці з старшини, гетьмани сприяли зосередженню влади в її руках, спираючись на її підтримку. Такий стан речей задовольняв й іншу впливову силу - українську православну церкву, якій було надано широкі права, а також щедра законодавча та матеріальна підтримка.
Але поступово починають з'являтися перші спроби позбавлення селян та простого козацтва вольностей, здобутих в боротьбі 1648 року. Нерідко відповідь була ворожою і досить агресивною. Прірва між правлячою верхівкою та простим народом стає все більшою та більшою.
Таким чином, основними причинами виникнення Руїни можна назвати внутрішні протиріччя між елітарними та егалітарними напрямами в розвитку української держави, неготовність типових представників правлячої знаті до створення суспільства, яке б базувалось на демократичних засадах. Після смерті Б. Хмельницького і відмови від гетьманства його сина, у 1657 року обрано наказним гетьманом, а згодом на Генеральній Раді, за участю, крім козаків ще й міщан та духовенства, 26 серпня 1659 року у Корсуні затверджено гетьманом усієї України генерального писаря Генеральної військової канцелярії Війська Запорозького Івана Виговського.
В своїй внутрішній політиці Виговський спирався насамперед на старшину, намагався зміцнити її положення в державі, наділяв її значними маєтностями тощо. 1657 року було оформлено договір зі Швецією, яка визнала незалежність України та її кордони до Вісли. Від Литви приєднано Берестейське та Новгородське воєводства. Поновлено союз з Кримом та Туреччиною. Загальний зовнішній політичний курс був спрямований на створення незалежного українського князівства. Та цьому сильно заважало ставлення Москви, якій не подобалась все більш зростаюча політична незалежність України. Саме як противагою московським впливам в країні Виговський зміцнює та використовує зв'язки з Польщею. Та вже давно домагалася повернення України, обіцяючи широкі права та автономію. Такі вимушені кроки Виговського розуміють як козацькі верхи та знать, так і духовенство. Але такі політичні загравання старшини з польською шляхтою сильно підривають довіру простого народу, в пам'яті якого ще не зажили болючі рани польського панування.
Досить сильну опозицію виявили запорожці, ображені за їх ігнорування в прийнятті досить важливих рішень, але насамперед за те, що їх не запросили на вибори гетьмана. До Москви почали надходити доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, який мав амбітні плани самому стати гетьманом. В цих доносах Виговського звинувачували в пропольських симпатіях та в намірах "продати" Україну Польщі. На вимогу Москви було скликано нову Генеральну Раду в місті Переяславі в надії, що вона провалить Виговського. Як представник царської корони на Раді присутній був боярин Богдан Матвійович Хітрово. Та незважаючи на всі заходи з боку Москви, Виговського було обрано одноголосно. Як компенсацію Москва отримала згоду на збільшення воєводств в Ніжині, Переяславі та Чернігов. Відразу після закінчення Ради боярин Хітрово направляється до Полтави та намовляє Пушкаря підняти проти Виговського повстання.
У кінці 1657 року той збирає 20 тисяч рядових запорожців та 20 тисяч "гультяїв", наймитів. Під Полтавою він розбиває полки Сербіна та Богуна. Та в червні 1658 року гетьманська армія Виговського під тією ж таки Полтавою розгромила повстанську армію. Загинуло 15 тисяч повстанців, а з ними й М. Пушкар. Барабаша пізніше схоплено та страчено .
В загальному ж плані на Україні посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, все більше схилялась до Польщі, а - селяни та міщани до союзу з Польщею відносились напрочуд ворожо: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски тощо. Та неминучість розриву з Москвою була очевидна.
Врешті українські та польські дипломати досягають компромісного рішення. 16 вересня 1658 року у місті Гадяч І. Виговський укладає з Польщею союзний договір, відомого як Гадяцький трактат. Суть Гадяцького договору, автором якого головним чином був Ю.Немирич, була така: три держави, а саме Польща, Литва та Україна створюють федерацію рівноправних держав, до якої може приєднатися Москва. До України з назвою "Велике Князівство Руське" входять три воєводства: Київське, Чернігівське та Брацлавське. Україні надається широка автономія. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча - гетьманові, якого українське населення обирає "доживотно", і якого затверджує король. Князівство Руське має власну монету, скарбницю, суд та армію - 30 тисяч козаків та 10 тисяч найманого війська. Гарантувалось збереження традиційних прав козацтва. Щороку за рекомендацією гетьмана сотня козаків приймалась до шляхетського стану. Польські війська не мають права переходити кордон без запрошення гетьмана, а якщо переходять то вступають під його команду. В Україні скасовується унія. Обидві релігії - римо-католицька та православна - визнаються рівноправними. Засновуються два університети, колегії, школи, друкарні.
Але все це так і залишилось тільки на папері. Ще до свого підписання в 1659 році він викликав війну з Москвою. Виговський звертається до європейських дворів з маніфестом, в якому Москву обвинувачено в порушені Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віленському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо. Майже 150 тисячна московська армія під командуванням князя Трубецького та Ромодановського окуповує Україну. Виговський за допомогою союзників - татар, поляків та німців 28-29 червня під Конотопом завдає війську московитів нищівної поразки. Гине цвіт московського боярства, татари захоплюють в полон та страчують князя Пожарського. Москву охоплює паніка, цар збирається тікати до Ярославля. Проте Виговський не зміг продовжувати війну. Починаються повстання: Гадяч, Ромен та Лохвиці підтримують Москву. Ніжинський протопоп Максим Филимонович та Ічнівський Семен Адамович висилають Трубецькому доноси на Виговського. Проти гетьмана виступають старі полковники: Золотаренко, Сомко, Ціцюра. За час зворушень гине близько 3 тисяч українців. В жовтні 1659 року Іван Виговський скликає в Германівці Генеральну Раду і складає перед нею булаву.
Можна сказати, що за часів гетьманування Івана Виговського Україна мала найбільшу у свій час можливість стати країною вільною та політично незалежною. І хоч деякі історики досить негативно оцінюють його діяльність, називаючи його гетьманом старшини, а не усього народу Виговський все ж таки залишив яскравий слід в історії України як видатний дипломат та взагалі один з найбільш освічених державних діячів України. Всередині країни певні політичні сили так і не досягли одностайності в поглядах на майбутнє України, часом переслідуючи свої власні, але не завжди правильні цілі. Тай не треба забувати, що з усіх боків молоду козацьку державу оточували країни - хижаки, які й уявити не могли Україну вільною та для яких саме існування під боком сильної та незалежної держави вже становило загрозу. Як стверджують автори літературознавчого словника-довідника, "роман історичний - побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії". У ньому "історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт - з художнім вимислом, справжні історичні особи - з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи" .
Що ж стосується роману П. Куліша "Чорна рада", то, насамперед, треба зауважити, що сутністю історичного твору є художньо-естетичні осмислення історичного факту, його белетризація, тобто, взаємодія художньої та історичної інформацій. Історична інформація (наукова правда) як система певних історичних факторів уводиться автором у тканину художнього твору і відображається у світі індивідуальних художньо-естетичних поглядів. Важливим при цьому є історичне знання як складник авторського мислення, оскільки письменник вільно оперує фактами, добре знає документи, прагне переосмислити історію на художньому рівні. Ці факти спричинюють цілу низку питань, пов'язаних з потрактуванням художніх текстів історичної тематики.
Здобутком Куліша як першого українського романіста є структура твору. Куліш домігся послідовного, логічного розгортання сюжету. Якщо мають місце такі докладні описи, як зображення Хмарища, хутора Гвинтовки чи прощання запорожців зі світом, то це спосіб введення нових персонажів до твору, а не етнографічні екскурси. Письменник визначив ідейний центр твору, навколо якого зосереджував основні лінії,- рада 1663 p., де розв'язується основний конфлікт. Це кульмінація. Проте зіткнення двох ворожих сторін готується вже з першого розділу всім розвитком сюжету.
Цілеспрямовано розвивається основна сюжетна лінія - показ чвар в Україні за гетьманську булаву після смерті Б. Хмельницького, збагачення старшини, соціальні суперечності між багатою верхівкою і незаможними шарами українського суспільства, що й призводить до драматичного конфлікту.
Хоча сюжетна лінія роману жодного разу не сягає легендарних Дніпрових порогів і автор не вводить читача на територію Січі, її образ присутній у романі: він - у спогадах старих січовиків, у діалогах козаків за столом чи в дорозі, у відступах-роздумах самого автора. "Запорожжя споконвіку було серцем українським, на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду днів не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні... Як вода в Чорному морі не переведеться, поки світ сонця, так і в Січі до віку вічного не переведуться лицарі. З усього світу злітаються вони туди, як орли на недоступну скелю" В історичних поглядах П.Куліша проглядається виразна тенденція до злиття "вальтерскоттівського" (історіографічного) і "гоголівського" (фольклорно-поетичного) типів художнього історизму, що означало не просто конкретно історичний підхід до аналізу фактів історії, а й естетичне осмислення і концептуальний їх виклад у тісному поєднанні з творчою фантазією автора у відтворенні історичного духу, колориту.
Пантелеймона Куліша цікавили не тільки справжні, конкретні історичні події і факти, а, головним чином, відображення і спосіб їх відтворення в народнопоетичній творчості, в свідомості народу. В епоху романтизму, що був також своєрідною відповіддю на прискорення попереднього суспільного розвитку, ломку старих феодальних порядків, народ як головний суб'єкт історичного життя з усім притаманним йому комплексом уявлень, звичаїв, культури і мови опиняється в центрі всіх форм суспільної свідомості, стає головною рушійною силою і таким же аргументом у боротьбі пригноблених націй за самостійне існування. Саме на цьому тлі й відбувається процес поєднання в творчості П.Куліша історії, етнографії, фольклористики, літератури із суспільно-політичною концепцією вільного розвитку етносу .
Події, змальовані в тексті, відбуваються в скорому часі після возз'єднання України з Росією. На Україні розгортається складна політична боротьба за владу, що призводить до Чорної ради в Ніжині 1663 року, на якій було скинуто наказного гетьмана Сомка, а замість нього обрано Івана Брюховецького. У раді, крім козацької старшини, брали участь запорожці, селяни, міщани ("чернь") - тому її названо чорною.
Українська історія є трагічно багатою на численні приклади громадянських конфліктів, кривавих міжусобиць, пошуків "внутрішнього ворога", коли суспільство ділили на "своїх" і "чужих", еліту, що має дане Богом право керувати, та "голодранців". Наслідки таких розколів української громади завжди були воістину страшні. Руйнувалися підвалини державності, не в останню чергу внаслідок безмежного соціального розшарування, витоптувалися крихкі паростки громадянського суспільства, катастрофічно знижувалась "вартість" людського життя.
Саме ці думки Куліш розкриває у 14 та 15 розділах "Чорної ради", де через літературні образи гетьманів, старшин, а також запорожців розповідає події, які відбулися у Ніжині, на зловісній Чорній раді. Події, що відбулися в середині червня 1663 року в Ніжині на Чернігівщині, мають бути й предметом уважного вивчення нових поколінь українців, що цікавляться своєю історією та відчувають себе громадянами своєї Вітчизни, і виключно актуальним моральним уроком. У ті дні там була скликана знаменита Чорна рада, зауважимо, рада виборна: метою її було обрати нового постійного гетьмана Лівобережної України з двох реальних претендентів на цю посаду: Якима Сомка та Івана Брюховецького, за участю представників десятків тисяч "чорного", незаможного люду - селян, міщан, бідних козаків та іншої "голоти". Активними дійовими особами цієї історичної драми були, звичайно ж, і провідники козацької старшини на чолі з тим же Якимом Сомком, котрий був тоді "наказним" (тобто виконуючим обов'язки) гетьманом, і маси запорозького низового козацтва, і, нарешті, посол московського царя Олексія Михайловича, царський окольничий князь Гагін із чималим загоном війська. Подивимось, як відбувалися вибори в Ніжині, результати яких ще більше загострили суспільну кризу доби Руїни та визначили майбутній розвиток подій в Україні.
Отже, яким же було історичне тло драми, що розігралась у Ніжині в червні 1663 року. Як ми вже зазначали вище, невдовзі після смерті гетьмана Богдана Хмельницького (1657 рік) в Україні розпочалась складна політична боротьба за владу (за посаду гетьмана послідовно змагались Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький, згодом - Петро Дорошенко). Але варто мати на увазі, що, окрім політичної "складової" (боротьба точилася між прихильниками "західної", тобто пропольської, та промосковської орієнтації; трагічно мало було поборників орієнтації проукраїнської), катастрофічні події Руїни мали ще й складову соціальну. Увесь час поглиблювалась прірва між заможними козаками (як сказав Куліш: "тяжко грошовитими", або кармазинниками, і основною масою народу (селянство, міщанство, незаможне козацтво). Ці люди пам'ятали про обіцянки Хмельницького дати не тільки національну та духовно-релігійну свободу, але й землю, й волю. А реально кількісно невеликий прошарок козацької старшини, зосередивши у своїх руках політичну владу й майже всю власність, виконувати оці обіцянки зовсім не збирався. Це багато в чому й пояснює перебіг подальших подій. Важливе місце в романі відведено показу бідноти - селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою, саме ці верстви суспільства, "чернь", і визначають наслідки чорної ради - обрання гетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальною масою, хоч і активно діючою. Її представники показані тільки як епізодичні персонажі, вони не індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовує П. Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальнений образ народу як "черні", не здатної усвідомити загальнонародні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.
Ось як описує Куліш народ, що зібрався на раду: "Виїхали на узлiссє, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбiльш чернь мужики. Мужики ж i мiщане валять купами, а козацтво йде лавою пiд мiсто. А пiд мiстом розiп'ято царський намет i московське вiйсько з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лiвого Сомкове вiйсько виступає. Тiлько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледiти. Хiба по корогвах можна було розпiзнати, де запорожцi, а де городовi. У запорожцiв на бiлих корогвах тiлько червонi хрести, а в городових орли i всяке мальованнє з золотом. Гомiн чинивсь по полю скрiзь такий, мов пiдступає орда. Одно конем їде, друге пiхом; той у кармазинах, а тiї в личаках та в семрягах. Поперед себе звелiв Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б i не протовпивсь до намету..." У 1660 - 1661 роках став явним процес руйнування раніше єдиної та централізованої гетьманської влади. Правобережна Україна визнала своїм гетьманом Павла Тетерю (цей регіон загалом залишався сферою впливу Польщі), а за посаду гетьмана Лівобережної України розпочалася запекла боротьба. Наказним гетьманом став Яким Сомко, родич Богдана Хмельницького (брат його дружини), представник "статечної", найбільш заможної частини козацтва. В політичному плані Сомко (як й інший "претендент на булаву", ніжинський полковник Василь Золотаренко), безперечно, орієнтувався на Росію, проте водночас був і прихильником широкої автономії України. Але не це відіграло фатальну роль у долі цих двох яскравих представників тодішньої козацької верхівки. Згубним і для їхньої кар'єри, і для життя стало інше, а саме - становий егоїзм.
А козацька голота розуміла свободу по-своєму. Ось як викладає свій погляд на волю, рівність та справедливість неназваний старий козак з "Чорної ради": "Горе, що старожитні козаки, що з предку-віку козаками бували, військовій черні позавиділи, не схотіли ділитись рівно... Прийде, було, полковник або військовий старшина до гетьмана: "Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!" - та й займає, скільки оком закине, степу, гаїв, сіножатей, рибних озер, і вже це його родова земля... Отак-то, братці, отак-то, діти, тії багатирі, тії дуки-срібляники з голоти розплодились! У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Україні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш!" Нажаль і мужицький прошарок змальований у Куліша не світлого боку, багато хто, під розбрат та шум, мріє собі нагребти побільше добра, між народом точаться розмови про те, що запорожці добро панське на всіх будуть ділити:
" - Ну, вже, брате, - каже інший, - з порожніми кишенями до жінок не вернемось! А другий, сміючись:
- Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги пiд золотом та пiд срiблом понадiвали! Аж хрястить! Усе наше буде!
- Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали запорожці, що все порівну між миром поділять..." (с. 129).
Чи дивно, що саме на такому тлі зійшла зловісна для України "зірка" Івана Мартиновича Брюховецького, колись - особистого охоронця Хмельницького та його слуги, а тепер - найпершого "заступника народу", спритного демагога та кар'єриста. Його гасла, як вони подані у "Чорній раді", дуже прості: "Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво... За батька Хмельницького текли по Вкраїні медовії ріки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Не знатимете під моєю булавою жодного козака або козацького старшини над собою паном: усі будемо рівні!" (с. 103).
Оцим підступним політичним жонглером була людина, зовнішність та одяг якої Куліш описує так: "Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані - і пучок видно. Хіба по шаблі можна б догадуватися, що воно щось не просте: щабля аж горіла од золота; да й та на ньому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не Гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. Тільки очі були якісь чудні - так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе і чигають ізпідтішка чоловіка". Але юрба простих людей вірить цьому пройдисвіту: "Безумна якась радість у всякого в очах і річах. Усюди знай викрикують: "Іван Мартинович, батько наш любий!". Прості запорожці вірили, що вони "тепер перші люди в світі. Кажуть, подаровав їм цар усю Україну" (с. 102).
Весною 1663 року становище на Лівобережній Україні загострилось до краю. Брюховецький аж ніяк не обмежувався популістською агітацією, він постійно й наполегливо апелював до Москви від імені усіх запорожців, стверджуючи, що козацька рада у Козельці (1662 року), на якій Якима Сомка було обрано наказним гетьманом, є, кажучи сучасною мовою, нелегітимною, бо на ній не було представників Запоріжжя. І Москва прислухалася до нього. Коротше кажучи, цар Олексій Михайлович через свого посла Гагіна призначив "окончательную" раду з виборів гетьмана, котра й відбулась у Ніжині 14-17 червня 1663 року.
На початку ради - а на ній явно переважали селяни, міщани й голота, "оброблені" Брюховецьким! - Сомко спробував, апелюючи до Гагіна (втім, це робили обидві сторони) проголосити себе винятково законним гетьманом: "А кругом радного колеса крик i гомiн такий, мов Чорне море грає. Однак почув Сомко, як закричали йому брюховцi:
- Положи й ти булаву! Положи бунчук i корогов, переяславський крамарю! Сомко звелiв ударити своїм тимпанникам у срiбнi бубни. Ущухнув трохи галас. Вiн тодi голосом чистим i поважним, мов у золоту трубу, протрубив:
- Не положу! Нехай скажуть менi мої пiдручники (i поглянув гордо на обидва боки). А вас, голодранцiв, я не знаю, звiдки ви втерлись мiж козацьке лицарство!" (с. 130).
У відповідь "брюховці" напали на Сомка зі старшиною, мало не вбили їх, через що ті змушені були шукати рятунку в стані московського війська. Ось як розказує про ці події П. Куліш: "А запорожці схопили Iванця за руки да вже й на стіл саджають, i булаву й бунчук до рук дають. Зопхнули й князя з думними дяками, як поперлись.
- Гетьман, гетьман Іван Мартинович! - кричать на все горло.
- Діти! - крикне на своїх старий Шрам. - Так отеє ми потерпимо таку наругу! Спихайте Iванця к нечистій матері!
I кинулись купою до стола. Січуть, рубають низовцiв, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злiї оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть i б'ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук i переломили надвоє, одняли й булаву.
Оглянеться Сомко, аж при йому тiлько зо жменю старшини.
- Ей,- каже ,- годi! Нема тут наших! Старшина гляне, аж кругом самi запорожцi. Iванець, махаючи булавою, кричить:
- Бийте, небожата, крамаря! Шапку червїнцiв пiд добру руку!
Тодi Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилась тiсно, плечем поуз плече, да назад до намету. А iншi там же поклали голови. За намегом стояли їх конi. Може б, i тут не влизнули, да московське вiйсько, що прийшло з Гагiним, пропустивши до намету Сомка з старшиною, заступило їх од запорожцiв." (с. 131).
Але й тут Сомко не знайшов підтримки, його було взято під стражу, вся його дружина здалася у руки людей Брюховецького. В цей момент, відчувши, що все скінчено Сомко говорить повні жалю слова, в яких розкривається вся страшна сутність того, що чинилося на раді: "Заплакав тодi Сомко, поглянувши на своє товариство.
- Братцi мої, - каже, - милiї! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай i голова! Прощай, безщасна Україно! - i кинув об землю свою шаблю." (с. 135).
Символом деградації козацької епохи для прозаїка була Велика Руїна. Її зловісність у всіх аспектах метастазне проникнення через роки в нові часи плекало письменника, тим більше, що він людина енциклопедичних знань, передбачав, що повстанці або їх онуки самі в майбутньому займуть місця тиранів і в гнобленні не поступляться їм. Ніжинська рада 1663 року стала переломним моментом у занепаді української державності. Вона відобразила критичний період у самій свідомості народу: "З півгодини ще не знали селяне, що мiж козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у мiсто, тодi по всьому полю чернь загукала:
- Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер нi пана, нi мужика, нема нi вбогих, нi багатих! Усi поживемо в достатку!
- Що ж, братища? - кажуть iншi. - Рушаймо панським добром дiлитись! Повне мiсто тепер панства.
- Е, ще буде час у мiстi погуляти! - одвiтують другi. - А он козацтво Сомкiв табор грабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинiв повнi вози.
- Ну, хто куди любля! Усюди є об вiщо погрiти руки!" (с. 137).
Через два місяці Якима Сомка, Василя Золотаренка та інших вождів старшини було страчено після тривалих катувань. Але фатальний розкол України поглибився. Новий гетьман Брюховецький виявився ще ретельнішим, ніж його попередники, провідником політики старшини. Він першим із гетьманів особисто побував у Москві (1665 р.), одружився з місцевою бояринею, уклав за хабарі низку кабальних угод, але потім зрадив царя, викликав загальну ненависть і був буквально розтерзаний натовпом у Диканьці на Полтавщині 7 червня 1668 року.
"Гетьмануй над нами хто хоч - чи рицар. чи свинопас - аби ми полковникували. О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки верховодити над іншими" - ось головна думка автора в цих розділах, які описують події ради, вкладена в уста Якима Сомка, хоча письменник, звісно, ідеалізував його. (с. 73).
Але крім історичних подій та національних ідей, в романі багато інших загальнолюдських проблем. "Чорна рада" - роман багатопроблемний. Найважливіші з порушених проблем такі:
* роль державного діяча (образи Сомка і Брюховецького);
* патріотизм і незалежність держави (образ старого Шрама);
* ставлення влади до народу (образи кобзаря, Шрама, Сомка, Пугача);
Проблематика передана через аналіз психіки всіх персонажів, але цікавим є те, що народна мораль останньою іскоркою сумління дає про себе знати навіть таким пропащим людям, як Брюховецький, коли він готовий убити Сомка в бою, але щось утримує його зарізати безоружного, зв'язаного гетьмана і він шукає найманого вбивцю. Про висоту народної моралі свідчать і ті факти, що сторожі осуджують Кирила, навіть відверто ненавидять, думаючи, що він іде вбивати ув'язненого Сомка, а також той момент, коли запорожці - "харцизяки" здерли з полоненого Якима і сап'янці, і пояс, і жупан, та не посміли стягнути вишиваної нареченою дорогої сорочки. Такі, здавалось би, деталі мають велике значення, бо свідчать про бодай крихту доброго начала в душі кожного українця.
У романі, як відомо, діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта, згадується також Юрій Хмельницький, Вуяхевич). Проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, - Кирило Тур, Пугач, Василь Невольник, Леся, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Черевань, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Кирило Тур, Гвинтовка та ін. Саме через їх образи і характери письменник розкриває в романі перераховані нами проблеми роману.
Відображені в романі історичні події подані з позицій козацької старшини, гетьмана Сомка. Він виступає за з'єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців.
Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама Пантелеймон Куліш найповніше розкриває свої погляди.
Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам Пантелеймон Куліш досить непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.
Як не погодитись із думкою О.Гончара про те, що у зверненні Пантелеймона Куліша до романної форми виявилась загальна тенденція тогочасного європейського письменства до панорамного зображення життя суспільства в усій його багатогранності, динаміці розвитку, до створення великих епічних художніх полотен. Жанрову і художню структуру "Чорної ради" Пантелеймон Куліш будує певною мірою за зразком популярних тоді в Україні і в Росії історичних романів творця цього жанру Вальтера Скотта. У Пантелеймона Куліша також за романтичними й реалістичними принципами зображуються конкретні історичні події і діячі, а в зв'язку з ними розвиваються "приватні" історії, пригоди з художньо вигаданими героями. На побудову "Чорної ради" мав вплив роман Є.Гребінки "Чайковський".
Вважаємо за необхідне зафіксувати ряд підходів Пантелеймона Куліша до зображення історичного минулого. По-перше, автор поставив мету художньо осмислити історичні події, по-друге - вклав у роман певне ідейне значення: довести головуючу позицію, винятково позитивну роль городової козацької старшини і протиставити їй розбишацтво і руїнництво низів, запорожців.
Письменник з позицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, що роздирали Україну, принижували народ, перетворювали край у Велику Руїну. У романі розкриваються і внутрішні, і зовнішні винуватці руйнації України - російський царизм з їх колонізаторською політикою щодо України, шляхетська Польща. Саме розгул московського владарювання на Україні виявляється головною історичною причиною занепаду держави.
Отже, Пантелеймон Куліш створив свою, оригінальну структуру соціально-історичного роману, що забезпечувала конкретно-історичне зображення реальної дійсності на основі її наукового вивчення. Виступає автор не як історик-науковець, а як письменник, користується своїм правом на художній домисел і своє трактування подій відповідно до власних уявлень, світогляду, ідеологічних завдань твору. Він вказував на відмінність своїх творчих завдань від вальтерскоттівського і гоголівського способів зображення історичного минулого.
Основне завдання Пантелеймона Куліша - підвести своїх сучасників до висновків про необхідність національної злагоди українців, наштовхує на роздуми над питаннями про розумну організацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.
У романі автором засуджується зрадництво, продажність. У зв'язку з цим заслуговує на увагу думка О.Гончара про те, що проблемний роман "Чорна рада" сприяв зростанню національної самосвідомості українського читача, посиленню інтересу до багатої історії, до визначних діячів минулого. Твір примусив людину замислитися над причинами історичних негараздів нашого народу. Саме з "Чорної ради" починається історичний романний ряд в українському письменстві, вихід прози за межі селянської тематики, утвердження романтизму, зародження "аналітичного" реалізму в прозі.
На задум "Чорної ради" наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вони підказали Кулішеві центральну постать старого Шрама. Характерно, що ні польські аматори старовини, ні шляхтич Єрлич, один із малоросіян, "противодействовавших" Хмельницькому, не відхилили Куліша від його трактування.
У романі порушено проблему людини і влади, особи і мас, братовбивства і мети кровопролиття, батьків та дітей, кохання, вірності та зради, народної моралі. Важливим вузлом проблем є відносини України і Росії, боротьба за незалежність України, її державність, соборність.
Твір "Чорна рада" був першим романом в українській літературі, став школою для наступних поколінь прозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колорит епохи.
Роман "Чорна рада" засвідчив, що український народ має давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Куліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.
Менталітет українців у романі П. Куліша "Чорна рада"
Ментальність (лат. mens - розум, мислення, душевний склад) - глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, усталена і водночас динамічна сукупність настанов особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичної пам'яті, культури тощо.
Важливе місце в романі відведено показу бідноти - селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою, саме ці верстви суспільства, "чернь", і визначають наслідки чорної ради - обрання гетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальною масою, хоч і активно діючою. Її представники показані тільки як епізодичні персонажі, вони не індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовує Пантелеймон Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальнений образ народу як "черні", не здатної усвідомити загальнонародні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.
Народ України в романі "Чорна рада" загалом знаходиться на задньому плані, але в окремі моменти ніби проривається наперед і стає перед читачем.
Проте, як художник, Пантелеймон Куліш не може не визначити, що народні маси справді зазнавали жорстоких утисків, кривди, що вони шукали соціальної справедливості. Коли Шрам з Череванем їхали до Києва, їх оточили міщани, які обурювалися: "Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, башти, плоти, чини, мито і чорт знає що!" (с. 30). Таких епізодів у романі чимало, що свідчить про досить правдиву передачу П. Кулішем настрою народних мас: "...один свити золотом гаптує, а інший, може, й сірячинки не має, один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо", - ремствують селяни (с. 76).
Повертаючись до історичного роману П. Куліша "Чорна рада" бачимо, що політичним стрижнем стало припущення Грабянки в його літописі про те, що "два союзніе мужи" - наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко і паволоцький полковник Іван Попович - могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об'єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя. Уже в самому цьому виборі для романного зображення історичного сюжету й історичних осіб письменник-патріот, який орієнтувався на участь у легальному літературному процесі в Російській імперії, пішов на прикметний компроміс: узявся показати боротьбу в українській історії за національну державність, але - щоби задовольнити вимоги імперської влади й цензури - у складі Московського царства.
Цей ідеал автономної козацької держави формулює в романі опоетизований автором гетьман Сомко: "І дай, Боже, <...> щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє <...> хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!" (с. 44).
В протиставлення гетьману Сомко створюється письменником образ - Брюховецького. Його образ в романі тісно пов'язаний з образами черні, натовпу.
Уперше ім'я цієї людини в історії звучить як Іванець, що свідчить про його низьке походження і становище слуги при Хмельницькому. Вишколений старим Богданом, Брюховецький втерся в довір'я Юрасеві Хмельниченкові, який послав його на Запорожжя, щоб прихилити низовців і заволодіти булавою, яка була тоді у Виговського. Брюховецький прислужився Хмельниченкові, але із Запорізької Січі не повернувся, прожив серед низовців три роки, засвоюючи авторитет для самого себе. Він зумів прихилити козацьку голоту до себе тим, що виставляв себе ненависником панства й багатства. У цей час на Україні булава переходила з рук у руки, і Брюховецькому забажалося теж потримати її у своїх руках. Іванець зрозумів, що Запорізька Січ - свого роду автономія, і керуючи нею, можна керувати й усією Україною.
Лицемірством і лестощами Брюховецький уже восени 1659 року одержує в низовників досі не існуючий на Запоріжжі титул кошового гетьмана, хоча кошового тут завжди називали тільки отаманом. Власні користолюбні інтереси Іванець прикривав, нібито щирими турботами про низовиків, сіяв ворожнечу між ними й реєстровим козацтвом, а з конкурентами на майбутніх виборах розправлявся доносами в Москву, в яких обмовляв своїх противників, звинувачував у зраді, а себе рекомендував як найбільш придатного для російської політики на Україні.
Перед Ніжинською радою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить безкарно грабувати майно Сомка, Золотаренка і їх прибічників. Ця обіцянка поширювалася й на чернь, яка допомогла йому стати гетьманом. Але як тільки Іванець досяг мети, він наказав низовцям чернь розігнати, а своїх політичних ворогів знищити фізично.
Куліш розбудовує політичну інтригу в романі на різних підходах Сомка і Брюховецького до союзу України з Московщиною: перший наміряється укласти його на умовах Гадяцького трактату, вигідних для України, а другий, аби лиш стати гетьманом, жодних умов не висуває і подає це як свій козир (у Радянській Україні ця ситуативна парадигма національного державного провідництва повторилася у парі Шелест - Щербицький). Поміщик Ґвинтовка, прихильник Брюховецького, так довірливо пояснює своякові Череваневі переваги Брюховецького над Сомком: "Спотикались і луччі од твого Сомка. Виговський, здається, добре сидів на гетьманському столі - отже Гадяцькі пункти і того зопхнули. А кажуть, що Сомко хоче теж із москалем по Гадяцьких пунктах торговатись. Коли б свого не проторговав! От Іван Мартинович ліпше видумав, що без торгу береться до гетьманства. Тим-то й цар його, кажуть, у великому пошанованню має" ( с. 123).
Йдучи за літописною версією, Куліш згадав у романі й донос Брюховецького: ставши гетьманом, той "зараз ізвелів" Вуяхевичу "на Москву листи писати, що ось нібито Сомко зі своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати".
Галицький трактат, так високо оцінений Кулішем вустами одного з позитивних героїв роману, містив ряд важливих пунктів, дотримання яких давало б змогу українсько-руському народові зберегти свою національно-культурну самобутність, грецький релігійний обряд і продовжити формування власної державності. Згідно з договором, Запорозьке Військо і три руські воєводства - Київське, Брацлавське і Чернігівське - мали входити до складу Речі Посполитої (об'єднаної держави Корони Польської та Великого князівства Литовського) на правах державної автономії, "добровільно, як вільні до вільних, рівні до рівних і шляхетні до шляхетних". Головна військова і цивільна влада в Руській землі повинна була належати гетьманові, який признавався королем з числа чотирьох претендентів на цю посаду, обраних шляхом вільних виборів за участю козаків, шляхти і духовенства у трьох руських воєводствах; він ставав одночасно й першим сенатором на Наддніпрянщині. У Руському князівстві не мало бути жодних чужоземних військ, у тому числі польських чи литовських, а при потребі їх введення - у зв'язку з загрозою українсько-руським кордонам, - вони мали перейти під командування гетьмана. Дуже не проста тема в романі - релігія і Україна. Цінним для нащадків є висвітлення Кулішем такої болючої і непростої теми, як Берестейська церковна унія. Він узагалі негативно ставився до неї. Однак, дещо дещо несподівано Куліш 1878 року вступає в полеміку з Миколою Костомаровим стосовно культурологічної оцінки православ'я та католицизму. Куліш казав, що для гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного "морський похід та розорення єдиновірної Московщини ближче до серця, аніж уся тяганина за церковне та монастирське майно, яка була головною пружиною церковної унії". Також Куліш убачає в князі Костянтині Острозькому не тільки "світлину православ'я і стовп віри, а й пересічного пана-багача". У протиріччях між православними, католиками й уніатами він чи не перший побачив і звичайну боротьбу амбіцій та самолюбства. Проникливе око дослідника, який багато працював в архівах, побачило й культурну вищість католицького духівництва. Інколи думки Куліша були парадоксально різними, навіть абсолютно протилежними. Порівняйте: "...ніщо не могло заглушити в руському суспільстві споминів про пращурів та давнину" - з його ж: "...освічений, етично піднесений і політично могутній папізм поступався місцем невігластву, нестриманості і демократичному буйству православ'я..." Куліш бачив у діях творців унії спробу ввести Україну до Європи, а в ті часи українці могли вважати себе справжніми європейцями лише умовно. Однак такі "крамольні" думки на той час були щонайменше варті кар'єри. Як чиновник, котрий працював у 1864-1866 роках на Холмщині та Підляшші, готуючи поступову заміну для українського населення греко-католицтва на православ'я, Куліш не міг не побачити властивої будь-яким чиновникам адміністраторської сверблячки у справі "запровадження" православ'я. І все ж він щиро бажав повернення всіх українців у лоно східної церкви, а його релігійним ідеалом була саме національна українська церква. Причому він досить сміливо критикував і римсько-уніатську церкву, і російську православну церкву, вже надто пов'язану з державою. Куліш писав про русифікацію і про Росію, в якій "...нема віри ні руської, ні грецької, а є віра царська...". Куліш не був противником християнізації Давньої Русі, але, на його думку, християнство насаджувалося чужоземним духовенством (часто неправедним у житті і жадібним до наживи), староболгарською нерідною мовою, а до того ж викорінювалися старі звичаї силою зброї.
Одна із головних ідей роману "Чорна рада" - самостійність, ідея національного відродження на основі християнської моралі. У центрі уваги - віруюча людина. Віра забезпечує людині свободу. Свобода є підставою рівності, а це означає щастя кожного і щастя всього народу. Такі міркування високо підносили духовність. В романі неодноразово письменник звертається до думки о трагедії роду людського, який забув Бога, віддався дияволові.
Особливо важливий для розкриття авторського задуму є образ Божого чоловіка - кобзаря. Це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для нього нічого не значить. Свою сліпоту він вважає не каліцтвом, а Божим знаменням, тому й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами й музикантами. Він не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з забуття, на Череваневому хуторі, де мудро пояснює осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім'яло під себе добро: "- Смутно мені,- каже божому чоловікові,- що в світі ледащо панує, а добре за працю й за горе не має жодної награди!
- Не кажи так, синку,- дав одвіт божий чоловік,- усякому єсть своя кара і награда од бога.
- Як же? - каже Петро.- Іванець ось вознесен, а Сомко з моїм панотцем гіркую випили. А божий чоловік:
- Іванця бог гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба в світі награди? Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає... Немає, кажеш, награди! За що награди? За те, що в мене душа лучча от моїх ближніх? А се ж хіба мала милость господня? Мала милость, що моя душа сміє і зможе таке, що іншому й не присниться?.. Інший іще скаже, що такий чоловік, як твій панотець, уганяє за славою? Химера! Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!" (с. 152).
З-поміж носіїв народної моралі найближче до Божого чоловіка стоїть запорозький старець Пугач, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Саме завдяки його авторитету Брюховецький добився булави, а Гвинтовка - полковницького пірнача. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Він хоче, щоб на Україні встановилася правда, щоб не було "ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого". Пугач вірить Брюховецькому, підтримує у змаганні за гетьманську булаву, але відчувши справжню суть цього демагога, з гнівом картає його і залишає табір.
Ще одним носієм віри і народної моралі у романі є Шрам. У своєму герої письменник підкреслює риси релігійності та козацької традиційності. Його Шрам - людина літня. Він брав участь іще в повстанні Остряниці; десять літ від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником на Низу, проповідуючи "слово правди Божої рибалкам та чабанам запорозьким". Зумів він стати у великій послузі Хмельницькому. Богдан Хмельницький, його постать, військовий хист, одностайність козацтва, коли ще була "дума і воля єдина" - ще й досі стоять перед Шрамом. В подіях 1663 року він на стороні старшини. Старшина єдина має досвід: низовики ніколи не були розумними політиками, тим більше тепер, коли їх провадить кошовий Брюховецький, колишній джура Хмельницького, здавна відомий своїм паскудством. Разом з тим не співчуває Шрам і таким старшинам як Гвинтовка. Нове панство, його примхи, хлопчики з бандурками і панська пиха немила йому так само, як і божому чоловікові, кобзареві. Хотів би він повернути колесо історії назад, загладити противенства, що невідхильно, неминуче раз у раз глибшають, повернутися до 1648 р. Шрамові властиві риси донкіхотства. 1 це влучно підкреслив запорожець Кирило Тур, розповідаючи про свою невдатну спробу визволити Сомка: "Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою!" (с. 154). Кирило Тур пробує розбудити серед запорозького гультяйства дух розумного розрахунку політичного. Шрам мріє про неможливу консолідацію суспільних сил на Україні.
У всіх своїх ідеалізованих героях, письменник підкреслює твердість духу закріпленого вірою. Дух України, життя в ній підтримувала православна віра, для якої утиски - стимул до зміцнення. Відхід від віри призводив до деформації національного характеру.
Гармонійна православна особистість цілком вкладалася в безмежні рамки, знову ж таки афонського принципу: радіє тому, що живе, і радіє тому, що помре. Представник українського етносу (козак, хлібороб, співець, жінка-мати, вірна наречена, - (а всі ці образи недарма присутні в романі "Чорна рада") любили життя, але й не боялися смерті. Адже життя української землі протягом віків часом перетворювалося на суцільний екстремум через численні напади, війни, винищення та грабунки. Смерть ставала чимось доволі звичайним (особливо для козаків, про яких ще М. Гоголь писав, що надто сивих і старих на Січі не було - більшість гинула на полі брані, в боєздатному віці).
Образ працелюбного і заможного українця втілено в образі Череваня. Він належить до заможного хуторянського панства "і веселий і негнівливий", як характеризує його письменник. Він уособлення щасливого хутірського життя. Черевань не відзначається таким патріотичним запалом, як Сомко або Шрам, але щиро ображається, коли його назвали Барабашем. На Чорній раді Черевань підтримував Сомка, доки не відчув небезпеку для себе: "Ой, коли б мені діобратися живому і здоровому до Хмарища! Нехай тоді радує особі хто хоче!" (с. 136). У ньому переконливо поєднуються риси людини доброї, щирої і водночас пасивної, безвідповідальної, на яку не можна покластися - типові риси українського менталітету. Найкращі риси українського менталітету - чесність, відданість та патріотизм П. Куліш відтворив перш за все в образі гетьмана Сомка. Сомко виступає в романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари. Благородно, в романтичному дусі поводить він себе в останні години життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в'язниці: "- Ох, голово ти моя мила! - каже Сомко.- Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі!
Запорожець насупивсь:
- Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці?
- Я вже сказав,- одвітує Сомко,- що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить.
- Так? - питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.
- Так! - одвітує твердо Сомко, дивлячись на його.
- Будь же проклята оця година! - каже тоді запорожець. - Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі!" Проте в ставленні до козацької голоти, міщанства Сомко діє як рішучий і навіть жорстокий державний діяч. Він погрожує народові: "Побачимо, як та чорна рада встоїть проти гармат! Запорожців тоді я здавлю, як муху.., а дурну чернь навчу шанувати гетьманську зверхність." Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама Пантелеймон Куліш найповніше розкриває свої погляди. Шрам - доброчесна, шанована людина, відважний воїн, справжній патріот. Навіть розбурхані міщани виявляють йому свою повагу. Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи.
Отже, українська класика має геніальний, по суті, твір, який краще від підручників говорить про ментальну сутність українського народу, - "Чорну раду" Пантелеймона Куліша. Цей роман з великою художньою силою підносить благородство кращих українських характерів і таврує найбільшу проказу українського суспільства - розбрат. Коли ми бачимо, як на початку ХХІ століття наше суспільство стоїть на грані катастрофічного розколу, переполовинення, коли лукаві політики штовхають народні маси на заходи просто самогубні для економіки, культури та й суспільного спокою, так і згадується доба Руїни, живо й переконливо змальована Кулішем. Один з героїв роману (історична особа - Івашко Брюховецький), щоб узурпувати владу, лукавими обіцянками схиляє на свій бік, як сказали б тепер, маргіналів. Як це не дивно, на них магічно діє найпримітивніший, знову ж, як сказали б тепер, "піарний хід": наприклад, драні чоботи Брюховецького. Він такий, "як усі". Івашко улесливо каже: "Походимо й без чобіт, аби моїм діткам було добре". Розчулена і підпоєна громада ладна йти за ним і в огонь і в воду: "Батьку ти наш рідний! - кричать кругом ледве не крізь сльози. - Дак лучче ж ми збудем усе до остатнього рам'я, та справимо тобі такі сап'янці, що і в царя немає кращих!
- Господь з вами, мої дітки, Господь з вами! - каже ниций Іванець. - Ви, може, думаєте, що я, так як ваші нашийники, стану драти з вас шкуру, аби б тілько в мене на ногах рипали сап'янці? Не доведи мене до сього, Господи!.. Аби моїм діткам було добре!
- От гетьман! От батько! От коли ми діждались од Господа ласки! - гукають кругом Іванця міщани, козаки й мужики..." (с. 104).
З гіркою іронією пише Куліш про ошукану чернь. Вона вже повірила, що стала мало не єдиним тілом зі старшиною-"кармазинниками", бо робили ж спільну справу! - сунули до влади такого хорошого для них усіх Брюховецького. Поткнулися, як каже прислів'я, із суконним рилом в калачний ряд. А їх вчорашні однодумці стрічають киями: "Убирайтесь, - кажуть, - і к нечистій... мужва неумивана!! - та й виперли за місто. Наші почали були пручатись: "Ми ж тепер усі рівні!" - "Ось ми вас, - кажуть, - порівняємо батогами!..." (с. 138).
Програв, як найчастіше буває, ошуканий народ. Та найсуворіше подіяло на Брюховецького хіба що прокляття січових дідів, яких йому так і не вдалося одурити. Розкусивши демагогію цього спритника, вони мовчки ідуть геть: "Ми таки й підемо, гаспидів сину! - каже батько Пугач, - ти нас не випихай коліном. Тілько добре собі пам'ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся" (с. 147).
Україна є тою унікальною землею, де на тонкій, мов лезо чи волосина, межі зійшлися світовий Схід і світовий Захід. Оце - найпарадоксальніша властивість українського менталітету. Одвічне питання, як в українській душі можуть уживатися два протилежні полюси різнонаправленої історії людства.
Яскраві виразники українського національного характеру в романі П. Куліша "Чорна рада"
Система персонажів як певна цілісність вибудувана у творі на "загальнолюдському підкладі". Яскраві виразники українського характеру уособлюють як відомі особистості з української історії так і вигадані письменником персонажі. Система образів роману відповідає основному завданню твору - показати боротьбу за припинення чвар в Україні, за її єдність. Інтимна лінія не відіграє значної ролі, але свої погляді на українську націю, її характерні риси П. Куліш передає саме через вигаданих героїв.
Пантелеймон Куліш створив свою, оригінальну структуру соціально-історичного роману, що забезпечувала конкретно-історичне зображення реальної дійсності на основі її наукового вивчення. Виступає автор не як історик-науковець, а як письменник, користується своїм правом на художній домисел і своє трактування подій відповідно до власних уявлень, світогляду, ідеологічних завдань твору.
Письменник з позицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, що роздирали Україну, принижували народ, перетворювали край у Велику Руїну. У романі розкриваються і внутрішні, і зовнішні винуватці руйнації України - російський царизм та шляхетська Польща. з їх колонізаторською політикою щодо України. Саме розгул московського владарювання на Україні виявляється головною історичною причиною занепаду держави.
Основне завдання Пантелеймона Куліша - підвести своїх сучасників до висновків про необхідність національної злагоди українців, наштовхує на роздуми над питаннями про розумну організацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.
У романі автором засуджується зрадництво, продажність. Як історик та науковець, П. Куліш вивчав документи історії України того періоду і намагався дотримуватися історичної правди. Але як письменник, вій керувався емоціями і стояв не на позиції академічної науки, а відображав народне бачення історії. Як вже говорилось, у творі описано події, що відбувалися після Переяславської угоди 1654 року - боротьбу за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.
У цьому романі автор змальовує козацьких старшин, які є втіленням державної мудрості, патріотизму, історичної справедливості. Через образи полковника Шрами, наказного гетьмана Сомка та їхніх прибічників і однодумців письменник висловлював свої погляди на історичне минуле України, на стосунки між старшиною і козацькою масою, міщанами та селянством.
Увесь твір сповнений національного колориту, а його основні образи співзвучні з персонажами народної творчості. У них виразно чується відгомін історичних пісень, дум, легенд і переказів про українську історію, козацтво, його звичаї і бойові пригоди. У романі діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Юрій Хмельницький, Вуяхевич, ніжинський полковник Васюта Павло Тетеря), проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, - Кирило Тур, Пугач, Василь Невільник, Леся, Черевань, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Гвинтовка та інші.
Образ дороги - не тільки композиційний стрижень твору, а й засіб творення характерів. Як і в народній творчості, він підкреслює в героях роману козацьку витривалість та відвагу, що виявлялися в далеких і виснажливих походах, тяжких боях. Показовим тут є хоча б епізод герцю Кирила Тура та Петра Шраменка.
Дорога - є визначальним сюжетним "полігоном" для характерологічного увиразнення героїв, в яку вирушає священик Шрам із сином Петром, прямуючи з Правобережної України на Лівобережну до гетьмана Сомка. На цій дорозі стрічаються їм люди різні за соціальним походженням і політичними поглядами, а молодого Шраменка чекають і щасливі пригоди. Кожен образ "Чорної ради" - від реальних: гетьмана Сомка, кошового Запорозької Січі Брюховецького, ніжинського полковника Васюти - до придуманих: кобзаря, курінного отамана Кирила Тура, старого запорожця Пугача, Петра та Лесі, несе з волі автора відповідне ідейно-концептуальне навантаження.
Куліш так увиразнив характери і так їх художньо типізував, що кожен із них репрезентує певну ідеологічну верству на Україні після визвольної війни і возз'єднання з Росією. Поміщики і селяни, запорожці і городові козаки, козацька старшина і українська шляхта, кобзарі і міщани. Яких тільки політичних орієнтацій не дотримуються вони. Гетьман Сомко і колишній паволоцький полковник Шрам виступають за союз з Росією, за централізовану феодальну державу, старий запорожець Пугач - за демократичну козацьку республіку, ідеалом якої є для нього соціально справедлива Запорозька Січ.
Змальовує Куліш і свій ідеал заможного хуторянського життя (поміщика Череваня), ідею абсолютної свободи, романтичного злету вільної людини на крилах сердечного захоплення і безоглядної готовності до самопожертви, втіленої в образі курінного отамана Кирила Тура. Відтворена у романі широка, вільна стихія соціальних пристрастей кидає по грізних хвилях політичних амбіцій і міжусобиць корабель української державності, за кермо якого хапається і кошовий Запорозької Січі Брюховецький, і зорієнтований на польсько-шляхетську підтримку Тетеря, і дещо ідеалізований Кулішем гетьман Сомко.
Сюжет "Чорної ради" динамічний та напружений. Центром його є історичні події 1663 року на Україні, боротьба між Сомком та Брюховецьким за гетьманську булаву, виступ народних мас проти пригнічення своїми ж таки панами, козацькою старшиною. Яким Сомко походив з переяславських міщан, був рідним братом першої дружини Богдана Хмельницького. Козацькі літописи подають Сомка як людину великої вроди й розуму. У часи визвольної боротьби проти Польщі Сомко став прилуцьким полковником. Коли ж помер Богдан Хмельницький, а булава не втрималася ні в руках Виговського, ні Юрася, Сомко активно прагнув зібрати чорну раду (такі ради носили характер заколотів, державних переворотів, були підступними стосовно правлячого гетьмана, тому називалися чорними), бо сподівався, будучи вже наказним гетьманом, здобути булаву собі.
Був Яким Сомко далеко не ідеальною людиною, не цурався, як і Брюховецький, писати доноси на своїх конкурентів царю, але перед Ніжинською радою повівся благородно і навіть погодився поступитися булавою Васюті, щоб тільки вона не потрапила в руки Брюховецькому. Та було вже надто пізно думати про єдність після затяжних міжусобиць - Іванець використав усі можливості бути вибраним.
Після поразки на Ніжинській "чорній" раді Сомко просив притулку й оборони в російських представників Ромодановського й Гагіна, але ті видали його Іванцеві, який не забарився приректи в'язня до смерті.
Звісно П. Куліш ідеалізує в романі образ Сомка. Наказний гетьман Сомко щиро засмучений недолею рідного краю, він - продовжувач справи Богдана Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: "Зложити докупи обидва береги Дніпрові, щоб обидва приклонились під одну булаву!"(с. 44). Він щирий і незлобливий лицар, гордий і розумний ватажок. Коли вірні йому козаки вирішили покласти голови, але не віддати свого гетьмана на поталу, він говорить: "Братці милі! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна!" (с. 135). Портрет Сомка у романі подано романтичними фарбами, виразами схожими на історичні пісні та легенди, автор нам подає гетьмана таким, яким бачив його народ: "Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної" (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступіть, чи заговорить, то справді по-гетьманськи..." (с. 42).
Благородно поводиться він в останню годину життя, відмовляється врятуватися ціною смерті Кирила Тура, який прийшов визволити його з в'язниці. Сомко виступає за єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців. Він виступає у романі уболівальником за долю України, не хоче, щоб через його особисті інтереси почалися чвари.
В уявленні П. Куліша саме така людина могла об'єднати в одне могутнє ціле Україну, тому і Сомко в романі носій саме цієї ідеї - прибічник возз'єднання Право- та Лівобережної України. В романі цю ідею висловлює полковник Шрам: "- Браттє моє миле! - рече тоді полковник Шрам.- Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а іду от чого. Україну розідрали надиос: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама ію собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві,- а в нього душа щира, козацька,- так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться, їдьмо за мною на той бік: тебе казаки поважають, твоєї ради послухають..." (с. 16).
Сомка автор наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча - тими рисами, якими наділив його народ в думках, піснях легендах.
На відміну від ідеалізованого образу гетьмана Сомка. Образ Брюховецького змальований автором в більш реальному ключі. Звісно, що Куліш негативно оцінює свого героя. В першу чергу це виражається в словесному портреті Брюховецького в романі: "...іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду - і запорожці, і городове козацтво, і мішане, і прості мужики-гречкосії...Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані - і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на ньою, не подумав би, що в сій голові вертиться що небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні - так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка..." (с. 102).
Риси характеру Івана Брюховецького - це самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість. Ця авторська характеристика збігається і з історичною постаттю Брюховецького, його підступність та лицемірні вчинки, які зафіксовані літописом, ми вже розглядали у попередньому, другому розділі. Своє негативне ставлення до героя автор постійно підкреслює зневажливими характеристиками та висловами: "...мізкує собі ледачий Іванець", " - позирав гордо...узявшись у боки... Брюховецький суне", тощо. Брюховецький прямий антагонiст Сомка. Вiн лукавий, пiдступний, хитрий, пiдлий. Обiцяючи зменшити побори старшини i обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довiр'я простолюду, вiн намагається справити вигiдне враження, бути малопомiтним, скромним. А добившись свого, вiдверто й цинiчно розкривається перед тими, хто його пiдтримував. Пiсля Чорноп ради Брюховецький брутально лає голоту ("мужва невмивана", "дурне мужицтво"), загрожуючи всiх порiвняти батогами, глузує зi старих сiчовикiв.
Прибiчником Брюховецького стає новоявлений магнат Гвинтовка. Колишнiй козак, посiвши величезну займанщину, перетворився на пана. По-панському свавiльний вiн iз слугами, з мiщанами, яких називає "хамовим кодлом", "вразькими личаками" i наказує бити й гнати зi свого двору батогами. Його речi та звичап, на думку Шрама, годились би i звiрю Єремi Вишневецькому. А Черевань влучно пiдмiчає: "То були Вишневецькi та Острозькiп, а тепер пiшли князi Гвинтовки..." (с. 86). Не переконання веде Гвинтовку до Брюховецького і доля Украпни його не хвилює. Вiн спритно орiєнтується, на чиєму боцi тимчасова перевага, щоб не програти. Гвинтовка запанував на польсько-російський манер (то він вів себе як князь, заради чого й одружився з ляшкою, то, як російський поміщик, полював з хортами й обзивав слуг "чертями"). Гвинтовка на перший план ставить власне багатство, високий титул і розкіш, а не Україну. Шрам так характеризує суть Гвинтовченого "патріотизму": "І Єремі дорога була Україна, і він махав за нею шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?". Куліш показує, як Гвинтовка ламає усталені законом і мораллю правила у ставленні до власної дружини, безцеремонно втручається в особисте життя небоги, Лесі Череванівни, намагаючись її одружити то з Вуяхевичем, то з Брюховецьким, щоб закріпити своє полковництво при новому уряді родинними зв'язками.
Хоч Кулiш змалював постатi авантюрника Брюховецького i його прибiчникiв дещо однобоко, свiдомо перебiльшивши пх негативнi риси, роман звучить досить реалiстично.
Отже, якщо образ Сомка автор змальовує в прикрашеному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну, зрадливу і властолюбну натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі і гідності.
В ряду історичних персонажів, Куліш згадує і Павла Тетерю - сумнозвісного гетьмана Правобережної України. Відчуваючи сильне невдоволення народу, Юрась Хмельниченко на початку жовтня поклав булаву й постригся в ченці, призначивши Тетерю наказним гетьманом. За кілька днів Тетеря скликав на раду в Чигирині правобережну старшину й чернь, де його обрали гетьманом, з тим, що Україна та Запорозьке військо й надалі визнаватимуть залежність од Польської корони. Тетерю вибрано не одностайно. Прибічники Росії не схвалювали його кандидатуру. Одразу ж після виборів Тетеря відкрито перейшов на бік Речі Посполитої. Збереглося кілька його листів до польського короля, в яких він просить надіслати йому в поміч коронні війська, щоб спільно з ними вигнати орду й приєднати також і Лівобережну Україну до Польщі.
Тетері довелося вступити в боротьбу з лівобережним гетьманом Якимом Сомком, а потім і з його наступником Іваном Брюховецьким, які намагалися об'єднати своєю булавою обидва береги Дніпра під зверхністю Росії.
Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама, палкого поборника об'єднання України. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама П. Куліш найповніше розкриває свої погляди.
Шрам - доброчесна, шанована людина, відважний воїн. Привертає до себе увагу незвичайна зовнішність цього полковника - священика. Мужньо веде себе Шрам у бою, його стійкість викликає здивування навіть у бувалих воїнів: "Що, тебе Господь сотворив із самого заліза?" (с. 118). Паволоцький полковник Шрам - одна з центральних постатей роману - людина досвiчена, мудра. Вiн добре розумiє, чого прагнуть претенденти на гетьманську булаву, правильно оцiнює їхнi полiтичнi та вiйськовi сили. Заради незалежностi України Шрам готовий вiддати сили й лiта, що йому судилося ще прожити. Вiн їде до Якима Сомка, щоб словом i дiлом допомогти йому в цiй справi - "привернути всю Україну до однiєї булави". Шрам - iдеально-романтичний образ, який усiма силами прагне добра та спокою Українi. Навiть стосовно єдиного сина Петра, якому Божий Чоловiк пророкував, що той помре своєю смертю, вiдповiдає: "Нехай лучче поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть України, що ось розiдрали надвоє" (с. 18).
I загинув Шрам теж за Україну, коли, рятуючи Паволоч, сам здався Тетерi й прийняв усю вину на одного себе: "Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти" (с. 156).
Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи. "Перевелися тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди тікав щонайкращий люд з городів, а тепер хто йде на Запорожжя? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба",- говорить Шрам (с. 37).
Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам П. Куліш, досить непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.
Гідний батька його син Петро - "орел, не козак". Хоробрий, завзятий та мужній, він робить перші успіхи у військовій справі - здобуває вороже знамено. Петpо Шpаменко - лицаp, добpий козак, сміливий, завзятий, мужній. Його хоpобpість і відданість батьківщині дивує бувалих козаків: "Hе кожен здатен під кулями велику pіку пеpепливти". По-лицаpськи відбиває він у Киpила укpадену дівчину, захищає її честь.
Петро Шраменко і Кирило Тур - юне козацтво, оповите романтикою і гідне подиву. Молоді козаки добре знають звичаї Запорізької Січі і продовжують її традиції, втілюють у собі кращі риси запорізького козацтва - волелюбність, завзяття, героїзм.
Молодість прагне слави і звитяги, самостверджень. Водночас вихідці з різних станів Кирило Тур і Петро Шраменко далеко не завжди розуміють один одного, їх політичні й моральні орієнтири часто не збігаються. Звичайно, по-різному виховували своїх синів синів Іван Шрам і рядовий запорожець Тур, який зовсім маленьким хлоп'ям привіз Кирила на Січ, де той і виріс. Старий Шрам хотів бачити Петра патріотом, людиною твердої вдачі і відповідно формував його, хоч Петро був у душі ліриком. Кирило ж на корзацькій вольниці виріс гордим, впевненим у своїх силах, ніколи нікому не поступався гідністю. Коли Петро не міг протистояти в суперництві Сомкові, бо був підлеглим гетьманові, то для Кирила в любові всі рівні. І Петро, і Кирило полюбили дівчину щиро, але Петро добивався взаємності, а Кирило, за козацьким звичаєм, вважав, що для повного щастя вистачить і його любові, а жінка полюбить потім. Варто звернути увагу на той факт, що з часом Кирилова любов не погасла й не пропала. Саме він хитрістю врятував Лесю від шлюбу з нелюбом, але не присилував стати його дружиною, а залишив у Череванів, даючи право вибору.
Кирило - найколоритніший, найяскравіший персонаж роману. Змальований Тур неоднозначно, багато чим нагадує героїв народних дум та історичних пісень. Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї.
Курінний отаман запорожців, мужній, але химерної вдачі воїн. Життя його сповнене пригод, те, що він робить, під силу лише велету. Головне для Кирила, сина запорожця, - козацька честь: "Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного" (с. 63). Мета його життя - здобути славу, що переживе лицаря. Головне, щоб лицар стояв за праве діло і бив ворога. Життєва філософія Кирила - філософія свободи, любові та гуманізму, коріння яких у легендах та переказах про козака Мамая, у характерництві запорожців. Пантелеймон Куліш, творячи образ Тура, використав розповіді про козацьку винахідливість і безпечність: зокрема, про те, як козаки напускали ману на ворога й тим-то так легко перемагали його. В основі химерності Кирила - глибока й вразлива українська емоційність, безмежна любов до людини й світу, прагнення зігріти, розвеселити світ. Позиція Куліша щодо кармазинників і низовців відбулася і в зображенні Петра та Кирила, але силою художньої правди автор не тільки визнав запорожця героєм, а навіть змалював виразніше і яскравіше, ніж Петра. До того ж Кирило постає перед нами сформованою особистістю, людиною, яка вже визначилася, а Шраменко - інколи зовсім дитиною.
Інший представник запорізького козацтва в романі - "січовий дід" Пугач. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Цей образ ілюструє кращі традиції Запорізької Січі. Пугач усюди, за будь-яких умов відстоює правду, незважаючи на те, хто йому протистоїть. Він хоче, щоб на Україні не було "ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого". Так, на "чорній раді" він підтримував Брюховецького, але відчувши справжню суть цього демагога, та ще коли побачив, що новий гетьман почав виявляти зневагу до демократичних традицій запорізького козацтва, з гнівом картає його та рішуче пориває з ним.
Козак Пугач - це носій народної моралі, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Але все ж таки він наївний, мов дитина. Спираючись на його авторитет, добився булави Брюховецький, а полковницького пірнача - Гвинтовка. Та пізніше Пугач став їм не потрібним, смішним. З нього Брюховецький навіть жорстоко познущався, висміявши старого перед усією громадою. Цікаво, що в цей момент Пугач ще не бачив у Брюховецькому зрадника, але вже розпізнав покруча, який кине під ноги одвічну січову мораль.
Дещо в іншому аспекті слід розглядати образ Тараса Сурмача. Він щиро захищав інтереси свого стану, мав мужність говорити правду в очі навіть грізному й авторитетному Шрамові. До протесту Тараса штовхнула образа, бо його і таких, як він не прирівняли у правах з реєстровими козаками. Після романтики Хмельниччини Тарасові вбилося в тямки те, що бути козаком - вигідно. Підмовлений посланцем Брюховецького, він вимагав рівності, а ця рівність в Сурмачевому понятті означала мати право стати козаком, а потім і в старшини вибитися. Ніжинська рада відкрила Тарасові очі на обіцяну Брюховецьким рівність. Він сам бачив, як запорожці грабували Ніжинських купців, сам же з гіркотою признався Череваневі, що усвідомив свою помилку.
Надзвичайно цікавим є образ Василя Невольника. Ця зламана неволею, а пізніше прислужництвом особистість. У часи своєї молодості Василь був одним одним з найкмітливіших козаків, знав грамоту і Дніпрові гирла. Доля зробила з колишнього лицаря страдника, яскравим свідченням чого стало його нове прізвище - Невольник. Добровільно прийняте рабство в Череваня доконало Василя до решти.
Цікавим і неоднозначним в романі є образ поміщика Череваня. Черевань брав участь у визвольній боротьбі українського народу проти Польщі, займаючи високі посади у війську Хмельницького. Автор, на жаль, не уточнює, ким в цей час був Черевань, але факт збагачення завдяки військовим трофеям і можливість стати тестем гетьманові (а в цьому разі мало було багатства і вродливої доньки, неодмінною умовою мусив бути і високий рід) свідчать про те, що під час Хмельниччини Черевань командував щонайменше полком. Хоча для П. Куліша він є уособленням "хутірської ідилії", все ж таки його образ важно назвати позитивним.
Черевань прикипів до свого багатства і взагалі з хутора нікуди не виїздив. Війна, а потім легке збагачення зруйнували в його душі почуття милосердя. Навіть не дивлячись на те, що Черевань людина доброзичлива і щира, коли він з родиною приїжджає до Гвинтовки в трофейному ридвані, княгиня, впізнавши свою карету, мліє, а Черевань, сам люблячий батько, зі сміхом і навіть насолодою розповідає, як козаки розправилися з князем і дітьми, що їхали в цій кареті: князя віддали татарам в полон, а маленького сина кінськими копитами потоптали.
Для Череваня поняття України уособлює його хутір: "А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти, або пити, або ні в чому хороше походити?" (с. 32). Він на перший план ставить власне багатство і розкіш, а не Україну. Черевань іде на компроміс із своєю совістю, він погоджується їхати на вибори в Ніжин суто з особистих корисливих міркувань, що пізніше, на "чорній" раді, проявилося в наївному: "Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом" (с. 133). Череваневою жінкою була українка, яка керувала своїм чоловіком, як хотіла. І Черевань і Череваниха дуже любили свою єдину доньку, але не догледіли її ні першого разу, коли викрав Кирило Тур, ні другого, коли Гвинтовка фактично почав торгувати Лесиною вродою заради власної вигоди. Навіть звістку Тура, що з Лесею нібито хоче одружитися старий Брюховецький, Черевані сприйняли з покірною готовністю.
Яскравими романтичними барвами змальовує Пантелеймон Куліш другу сюжетну лінію - кохання Петра і Лесі, пристрасний порив Кирила Тура. Витоки її лежать у народній творчості, хоч є тут чимало й від романтичних творів західноєвропейських письменників. У дусі народних пісень змальована краса Лесі, її кохання з Петром. Загалом образ Лесі Череванівни теж ідеалізований, типізований образ красуні з українського фольклору - вона уособлення жіночої краси і чистоти.
Закоханість Кирила Тура вдало передана через поєднання незвичайного, гіперболізованого захоплення його Лесею та силою почуттів.
Так, Кирило викрадає дівчину, хоч знає, що вона - наречена самого гетьмана. Він мужньо відносить жорстоку кару киями, проте не відмовляється від своїх намірів. Усюди діє відкрито, як справжній лицар.
Є у творі Куліша й масові сцени: хрестини Сурмачевого сина, напад п'яних косарів на Шрама, похорон ніжинського війтенка. Підбурений обіцянками Брюховецького, народ справді зворохобився і нашкодив сам собі, що досить повчально й для нашого часу. Українське суспільство в романі строкате. У ньому досить часто вивищуються натури сильні і яскраві. Як писав Шлемкевич, "не на геніях і не на героях спочиває суспільство, але на масі філістрів, порядних людей". А порядних людей в "Чорній раді" таки чимало.
"Чорна рада" - твір значною мірою мозаїчний. Народ України в романі знаходиться загалом на задньому плані, але в окремі моменти ніби насильно проривається наперед і стає перед очі читачам. Тоді він набирає сили, широти і величі. Довільність образів простих людей, поодинокі образи їх і народні масові сцени створюють ефект реальної присутності і читачі сприймають громаду під таким кутом зору, як щодня своїх сучасників.
Дуже важливо розглянути особливо важливий для розкриття авторського задуму образ Божого чоловіка. Кулішів кобзар - це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для божого чоловіка нічого не значить, він поза соціальними станами, вище політики і міжусобиць, тому жодного разу не є виразником якоїсь окремої групи. Свою сліпоту він не вважає каліцтвом, а Божим знаменням, тому дивується й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами та музикантами. Кобзар не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з забуття, на череваневому хуторі. По-філософськи мудро пояснює Божий чоловік осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім'яло добро під себе.
Своєрідно витлумачено в "Чорній раді" й національний характер кобзаря, який прагне осягнути думкою найпотаємніші порухи людської душі: "Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить" (с. 11). Дума про Хмельницького, пісні в його виконанні не лише оживляють у пам'яті сторінки драматичної історії України, а й формують національні ідеали, спонукають слухача замислюватися й над сенсом свого життя. Ідея сильної української держави згуртовує навколо Сомка представників різних верств тогочасного суспільства. Виняткова чесність, відданість своєму народові, мудрість увиразнюють духовний і політичний портрет Сомка як істинно народного керманича. В образі Сомка П. Куліш втілює такі кращі риси українського характеру, як хоробрість, відданість козацькій присязі.
Якщо образ Сомка автор змальовує в прикрашеному, романтичному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну зрадливу і властолюбну натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі і гідності.
Хоч Куліш змалював постаті авантюрника Брюховецького і його прибічників дещо однобоко, свідомо перебільшивши їх негативні риси, роман звучить досить реалістично. А змалювання образів у "Чорній раді" являє собою безумовне досягнення української прози на даному етапі розвитку великого епічного жанрового різновиду.
В образах козаків - Шрама, Пугача, Кирило Тура - письменник втілює такі прояви національного характеру як вiдчайдушна хоробрiсть, духовне благородство, а також ліризм і лицарство.
Отже, створюючи в романі систему персонажів, П. Куліш прагнув розкрити перед читачем найкращі риси українського національного характеру. Ми бачимо, що українському характеру властиві пристрасність, екстремальні вияви почуттів, материнське опікування інших, шанування речей, витончений смак до найдрібнішого, потреба в співзвучності з навколишнім світом, елегійний настрій та сильні почуття.
Емоційність національної української психіки пов'язується перед усім тісним зв'язком з природою, гармонійного співжиття з нею, що співзвучно з "хутірською філософію" Куліша.
Не останню роль у виявленні українського характеру відіграли і історичні чинники. В Україні історично склалося так, що розвиток найбільш істотної складової нації і національної психології - національної самосвідомості - гальмувався. Нація вижила в той час лише завдяки козацтву, міщанству, яке об'єднувалось у братства, і, найголовніше, селянській масі, що а той час становила більшість українського народу. Необхідність постійної боротьби за своє національне та релігійне примушувала напружуватися інтелектуальні сили нації, і це дало чудові плоди - виникла національна ідеологія, яка наповнила життєдайним змістом поняття Україна, Русь, Вітчизна - саме ці прояви українського характеру прагне донести до читача П. Куліш.
Але тут же письменник робить акцент і на такій особливості українського характеру як ставлення українців до загальнолюдської ідей та суспільних подій тільки з огляду на особисту прихильність.
П. Куліш висвітлює також ставлення українського народу до праці. Праця може бути важкою, навіть виснажливою, але вона вдячна. Життя людини концентрується навколо її оселі, котра відрізняється впорядкованістю, охайністю та ретельним доглядом. Особливе місце займає жінка - ніжна, сповнена любові і власної гідності.
Але намагаючись об'єктивно оцінити характер українського народ, П. Куліш наголошує в романі на те, що вдача українців досить складна та суперечлива. З одного боку відвага, хоробрість, жадання слави, нехтування комфортними умовами життя, з іншого - заздрість, підступність, нахил до грабування. Гострий і хитрий розум, здатність до ремесел і мистецтв, культивування військової честі, справедливості, волелюбності поєднуються з ледарством, зрадливістю, жадібністю. Лицарська любов до землі уживається з недбайливим ставленням до неї.
Твір "Чорна рада" був першим романом в українській літературі, став школою для наступних поколінь прозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колорит епохи. "Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо - за "Чорну раду",- писав Кулішеві Тарас Шевченко,- я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі". 1
Автор
225   документов Отправить письмо
Документ
Категория
Образование
Просмотров
28 785
Размер файла
242 Кб
Теги
аналіз, кулі, чорне, рада
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа