close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Кобилянська - Царівна - 3.5

код для вставкиСкачать
Повiсть
Своїй ма
тері Марії з
Вернерів Ко
би
лянській
Посвячує ав
тор
ка
I
Я ро
ди
ла
ся 29-го па
до
лис
та…
Старі лю
ди і сон
ни
ки ка
жуть,
що цей день - день не
долі. Мо
же.
Од
нак мені не хо
четься в те ві
-
ри
ти. Я ра
да би приг
ля
ну
ти
ся
кождій речі до дна, я ба
жа
ла би
про все яс
но ду
ма
ти, на все яс
но
ди
ви
ти
ся, - ад
же кож
да про
ява
має свої при
чи
ни й наслідки, все
підля
гає стро
гим за
ко
нам, ли
ше
ми не ду
же на це зва
жаємо. Ми
не ду
же до
хо
ди
мо при
чи
ни де
-
яких про
яв, що да
ли
ся би не раз
зміни
ти на доб
ре… Ні! Ми ка
же
-
мо, що все має своє приз
на
чен
ня
і так му
сить бу
ти!…
Але чо
го я влас
ти
во тут до
-
торк
ну
ла
ся! Мої пог
ля
ди мені
звісні, а хто інший не бу
де ду
же
ціка
вий зна
ти філо
софічні вис
-
нов
ки мо
ло
дої діво
чої душі; дов
-
ко
ла ме
не глу
хо
та і нудьга, а
самій власні дум
ки без
нас
тан
но
пе
ре
жо
ву
ва
ти, - це і то
мить і не
до
во
дить ні до чо
го.
Не маю ніко
го, ко
го би мої дум
-
ки й чут
тя в який-не
будь спосіб
мог
ли за
ня
ти хоч крихітку, на
од
ну хви
лин
ку. Чи во
но злишнє?
Чи жіно
че ду
хо
ве жит
тя мен
ше
ціка
ве, як її ор
ганізм?… Справді
нічим не ціка
ве? - Та ба! Чо
го за
-
хотілось!
Хто би мав мною зай
ма
ти
ся?
Батька й матір ут
ра
ти
ла я в та
-
кім мо
лодім віці, що й зга
да
ти
важ
ко, а ко
ли до
ро
га ба
бу
ня
вми
ра
ла, ма
ла я два
над
цять ро
-
ків. Вуй
ко Іва
но
вич, гімназійний
про
фе
сор, і тітка (во
на спольще
-
на німке
ня), при кот
рих те
пер
жи
ву, то…та ні! Луч
че не зга
ду
-
ва
ти. Очі ми
мохіть зай
дуть слі
-
зьми, ко
ло сер
ця за
бо
лить, стис
-
не і годі бу
де дальше пи
са
ти…
Всі во
ни мені не раді. Відчу
ла й
пізна
ла я це з тої хви
ли
ни, в ко
-
трій ли
ше за
ча
ла ду
ма
ти. Моє
дов
ге ру
да
ве во
лос
ся да
ва
ло ку
-
зи
нам та ку
зин
кам при
чи
ну до
прик
рих глум
ли
вих жартів та
сміху. Ли
це моє їм «зак
рей
дя
не»,
а очі? Бо
же! на
че я то
му вин
на,
що во
ни для них за
ве
ликі?
-
Чого це ти гля
диш так пе
ред
се
бе, на
че
би пер
ший раз світ по
-
ба
чи
ла? - за
го
мо
нить бу
ва
ло на
ме
не тітка гост
ро, сер
ди
то. А я
про
ки
нув
ся мов та спо
ло
ха
на
пташ
ка. Кров у ли
це бух
не, сер
-
це заб'ється скоріше… Я бо
яла
ся
на тітку або на ко
го-не
будь з до
-
машніх гля
ну
ти сміло, ба навіть
по
ряд
но очи
ма по
вес
ти. З ча
сом
при
вик
ла я не ди
ви
тись на ніко
-
го з лю
дей, хіба ли
ше на світ яс
-
ний, ши
ро
кий…
-
Наталка хо
дить так, як
би в неї
бу
ло не
чис
те сумління! - глу
ми
-
в
ся час
то най
стар
ший ку
зин Му
-
ньо. - Не
чис
те сумління не гля
ди
-
ть ніко
ли пра
вим лю
дям в очі!
Чи не має це ме
не боліти?
Я пла
ка
ла по ти
хих но
чах, що
бог дав мені такі ве
ликі очі… а
од
но
го ра
зу, ко
ли з до
му по
роз
-
хо
ди
ли
ся всі і я ли
ше са
ма од
на
ли
ши
ла
ся, забігла ниш
ком до
са
ло
ну, де висіло ве
ли
ке дзер
ка
-
ло, і глип
ну
ла в йо
го… Двоє ве
-
ли
ких си
ня
во-сірих… ні, зе
ле
них
очей вп'яли
ло
ся спо
ло
ха
но в ме
-
не… і аж те
пер я пе
ресвідчи
ла
ся,
що во
ни всі що до од
но
го го
во
-
ри
ли прав
ду. І я від тої по
ри не
ди
ви
ла
ся май
же ніко
ли в дзер
-
ка
ло; а ко
ли й ки
ну
ла ча
сом в
йо
го оком, то чи
ни
ла це ли
ше
тоді, як бу
ло кон
че потрібно.
Але чо
му моя до
ро
га ба
бу
ня лю
-
би
ла ті очі й цілу
ва
ла, ой, як час
-
то цілу
ва
ла! - Со
лод
ка моя ма
ле
-
сенька ру
са
лонька, - шеп
та
ла
при тім, і ве
ликі тяжкі сльози за
-
тем
ню
ва
ли її вид. - Бог те
бе не
опус
тить, - го
во
ри
ла потіша
ю
-
чим го
ло
сом. - Він ми
ло
серд
ний,
доб
рий, а ти прецінь си
ро
та!…
Ні, ти про те все бу
деш ще щас
-
ли
вою, не бу
деш вічно їсти лас
-
ка
во
го хліба! Так, На
та
лоч
ко, ри
-
бонько моя, так… - А опісля ди
-
ви
ла
ся не
ру
хо
мо пе
ред се
бе, ду
-
ма
ючи бог зна над чим, і вти
ра
-
ла сльози з очей.
-
Бабуню! - пи
та
ла я раз. - Чо
му
ви якось-то ка
за
ли, що вам на
мій вид на
ки
дується на
си
лу ду
-
м
ка, буцімто я до терпіння вро
-
ди
ла
ся, і що ко
ли я ро
ди
ла
ся,
жеб
ра
ки та якісь убогі у дім, на
-
че кли
кані, за
хо
ди
ли і про
си
ли
то мо
ло
ка, то хліба, то гро
шей;
це, ка
за
ли ви, злий знак на бу
ду
-
че, не бу
ду щас
тя ма
ти… Ба
бу
-
ню! «Терпіти» - зна
чить то, як
ко
гось щось ду
же бо
лить? Так,
напр., ко
ли те
бе ру
ки і но
ги бо
-
лять в мок
ре і хо
лод
не ве
рем'я?
Так, ба
бу
ню?… Ба
бу
сенько моя
зо
ло
та!
Але ба
бу
ня замість відповіді ці
-
лу
ва
ла ме
не в очі та в чо
ло.
-
Не зва
жай на мої сло
ва, ди
-
тин
ко, - відповіла, усміха
ючись
яко
сь сум
но. - Я ста
ра, та й… ба
-
чиш, у ме
не не
ма вже ні пам'яті
доб
рої, ні ду
мок яс
них, го
во
рю
от так, що
би не мов
ча
ти, не ду
-
ма
ючи нічо
го!
-
Я бу
ду ду
же, ду
же щас
ли
ва,
ба
бу
сенько! - за
пев
ня
ла я її, при
-
тис
ка
ючи її ру
ку то до уст, то до
се
бе… А во
на по
ча
ла мо
ли
ти
ся…
Так, ба
бу
ня шеп
та
ла мо
лит
ву, а
я, прик
ляк
нув
ши і спи
ра
ючись
ліктя
ми на її колінах, чис
ли
ла
мор
щин
ки, що повк
ла
да
ли
ся над
її очи
ма, й ди
ви
ла
ся не
ру
хо
мо
на її долішню гу
бу, як во
на під
час шеп
тан
ня су
до
рож
не тремті
-
ла…
***
Десь не
да
ле
ко уда
рив грім і лу
-
на гуділа, ко
ти
ла
ся го
ра
ми глу
-
хо, грізно, дов
го. Аж ляч
но ста
-
ва
ло.
А опісля підняв
ся ви
хор. Гей!
який ди
кий, не
са
мо
ви
тий! Ве
ли
-
чезні біляві ма
си мряк дим
ля
ть
-
ся з гли
бо
ких ярів уго
ру і мчать
-
ся в ска
женім поспіху в ту сто
ро
-
ну, ку
ди їх вітер го
нить, а все по
-
над шпилі тих ве
ли
чез
них, ліса
-
ми вкри
тих гір, що
би в кінці під
-
ня
ти
ся ви
со
ко під не
бо і зас
ло
-
ни
ти йо
го або відлетіти ку
дись
в безвість… Ко
ли сліджу за їх ле
-
том, здається мені, що му
шу ст
-
во
ри
ти ра
ме
на ши
ро
ко, щоб і
ме
не по
нес
ли з со
бою в якусь
не
з
на
ну щас
ли
ву да
ле
чи
ну…
На горі вітер ко
ли
ше стрункі
сос
ни; а во
ни так гнуться і кло
-
няться! Аж до ме
не в світли
цю
долітає їх стогін і шум. Але то
дзве
нить для ме
не - як пісня,
завсігди ми
ла пісня. Я її лю
би
ла
ще ма
лою. Не раз про
ле
жу
ва
ла
го
ди
на
ми під ста
рез
ни
ми сме
ре
-
ка
ми і їх лагідне ше
потіння вп
-
ли
ва
ло ус
по
ко
ю
юче на так зво
-
ру
ше
ну ди
тя
чу ду
шу. Те
пер, ко
-
ли я без до
ро
гої ба
буні та
ка оса
-
мо
че
на й не маю ніко
го, хто ме
-
не ро
зумів би, ба лиш ро
зуміти
хотів, ста
ли ліси й го
ри якимсь
оди
но
ким моїм світом і при
тул
-
ком…
Від нас до лісу не
да
ле
ко, і я
забігаю ту
ди час
то й тай
ком. Ті
-
тка сер
диться, ко
ли я на ліс ли
-
ше вікном спог
ля
даю; зве ме
не
«ліню
ху
ючою хи
мер
ни
цею».
Що то зна
чить: «хи
ме
ру
ва
ти»?
Коли я он там, на верш
ку го
ри,
або в гли
бині лісу спи
ню
ся не
ру
-
хо
мо, то мені здається, що не
маю по
що до
до
му вер
та
ти. Там
роз
хо
диться грудь ши
ро
ко, лег
-
ко, в серці не
мов щось яс
не, си
-
льне про
ки
неться і ожи
ває. Там
я і співаю, не раз навіть з по
лох
-
ли
ви
ми пташ
ка
ми нав
пе
рей
ми,
лю
бу
ючись влас
ним го
ло
сом, як
він да
ле
ко лісом лу
нає - і ніби
дзве
нить. Це так пре
гар
но й ве
-
се
ло, це так свобідно!
Зійшовши вниз, я не роз
ка
зую
нічо
го.
Ні од
но сло
веч
ко не пе
ре
хоп
-
лю
ється че
рез ус
та мої, що я там
ба
чи
ла, що пе
ре
жи
ла, яку міць
при
нес
ла звідти в серці. Як, про
-
бу
ючи свої си
ли, пот
ря
са
ла мо
-
ло
ди
ми сме
ре
ка
ми, як, ухо
пив
-
шись га
луз
зя ста
рих де
рев, висі
-
ла, не
мов ме
те
лик, як гой
да
ла
ся,
як, спи
на
ючись без відпо
чин
ку
на го
ру, спо
чи
ва
ла опісля в м'я
-
кім мо
ху, гляділа в не
бе
са, а там
хма
ри, про
зо
ро-білі, лед
ве заміт
-
ні, уліта
ли попід ніжну си
ня
ву
да
ле
ко… да
ле
ко…
-
Ти знов при
нес
ла з со
бою зем
-
ля
но
го воз
ду
ха в ха
ту, мов
би у
гробі ле
жа
ла! - крик
не бу
ва
ло ті
-
тка терп
ко й змірить ме
не про
-
ник
ли
ве своїми зим
ни
ми очи
ма.
А я че
рез те вже й роз
би
та. Сло
-
ва ті не
мов ме
не б'ють. Мов
чу.
Що ж їй і відповіда
ти? Во
но й
так не зда
ло
ся би на нічо. Яка ж
я чуд
на, злиш
ня істо
та, на кот
ру
цілий світ сер
диться, особ
ли
во
відко
ли моя до
ро
га ба
бу
ня розп
-
ро
ща
ла
ся зі мною навіки!
***
Домашні ро
бо
ти спов
няю спі
ль
-
но з «сест
ра
ми», од
нак мені ні
-
ко
ли не мож
на ви
вес
ти тітку з
кри
тич
но
го наст
рою суп
ро
ти ме
-
не, вдо
во
ли
ти її хоч чим-тим. І
це зле, і то
го не вда
ла, і сього не
зро
зуміла… Мені ли
ше страх жа
-
ль ста
не, і я знов мов
чу. Ні, мені
вже годі бо
ро
ни
ти
ся!
-
Чи в тобі кров за
мерз
ла, а ус
та
заніміли, що ти ніко
ли ані всмі
-
хнеш
ся і хо
диш, мов та ле
до
ва
кра
ля? - за
го
мо
нить тітка насмі
-
шли
во на ме
не. А гу
ляю я, роз
ве
-
се
лю
ся з мо
лод
ши
ми, роз
не
се
-
ть
ся по
де
ку
ди й сміх мій го
ро
-
дом, так і по
чую за
раз: «Не зна
-
ти, до чо
го ті сміхи, до чо
го ті
безвс
тидні аван
тю
ри, чи, мо
же,
то
му, що на світі так тяж
ко жи
-
ти?»
-
То, ма
моч
ко, лиш тим мож
на
дуріти, в кот
рих не
ма ні совісті,
ні чут
тя, - по
яс
нює Ле
на, моя ро
-
вес
ни
ця. А тітка всміхнеться й
по
так
не го
ло
вою.
-
Справді, - чу
ла я раз, як го
во
-
ри
ла тітка до вуй
ка (а то
го я й
до смерті не за
бу
ду), - до
ля з на
-
ми пос
ту
пи
ла ду
же несп
ра
вед
-
ли
во… Окрім тур
бо
ти о бу
дуч
ні
-
сть влас
них дітей, маємо ще кло
-
піт з На
тал
кою. Чуд
ний це обо
-
в'язок, Мілеч
ку! І звідки, пи
та
-
юся, при
хо
ди
мо ми до нього? Як
ти до то
го при
хо
диш? Про се
бе я
вже й не спо
ми
наю, я не жу
рю
ся
нею, Мілеч
ку, не жу
рю
ся ані ця
-
теньки. Для ме
не ос
та
неться це
дівча раз на
завсігди ли
ше на
ки
-
не
ною чу
же
ни
цею, хоч у моїй
гру
ді б'ється теп
ле сер
це. Але
ти? З то
го, що во
на ди
ти
на твоєї
сест
ри, не ви
хо
дить, що
би ти
крив
див свої діти, бо то, що я
ви
даю на неї, мог
ла би луч
че ви
-
да
ти на свої діти. Врем'я, не
хай
би вже там до ли
ха і ви
рос
та
ла
собі, ко
би ма
ла який гріш, а то -
нічо
го! Що ж бо зна
чить ті чо
ти
-
ри сот
ки і тих кілька срібних ло
-
же
чок та тих про
чих лахів, що
ос
та
ли
ся їй по твоїй ма
тері і її
ро
ди
чах? Окрім то
го, Мілеч
ку,
во
на не сим
па
тич
на. О! я пе
ред
-
вид
жую, пе
ред
вид
жую до
леньку
моїх синів! Я знаю вже відте
пер,
що во
на на
ки
неться од
но
му з
них на карк, а як ні, то вче
пи
ть
-
ся од
ної з дівчат; а во
ни, звісно,
добрі, то й бу
дуть її терпіти. Ти
га
даєш, що ні?
-
Я га
даю, Пав
лин
ко, що ні. Я не
жу
рюсь нею. Во
на віддасться. Ти
не вва
жаєш, Пав
лин
ко, во
на гар
-
на…
-
Гарна?! Ха-ха-ха! Приг
лянься
ли
ше, будь лас
кав, ближ
че тій
красі, тим дов
гим ру
да
вим ко
-
сам, кот
рих ніяк по-мод
но
му не
ук
ла
деш на го
лові, то
му чис
то
крей
дя
но
му ли
цю з ти
ми зе
ле
-
ни
ми не
людськи
ми очи
ма, і ска
-
жи тоді, чи во
на гар
на! Ти не ди
-
вись, що в неї ус
та такі чер
воні -
це хо
роб
ли
ва чер
воність; за
те в
неї в лиці ні ця
теньки крові.
При
га
дай лиш собі, яка я бу
ла в
її віці. Ти за
був уже, Мілеч
ку, що
ме
не мо
лодіж не зва
ла інак
ше,
як «Марія Те
ре
за»? Я бу
ла гар
на,
я виз
на
ча
ла
ся ме
жи всіма, але
во
на?! Окрім то
го, во
на страш
но
за
ро
зуміла. Ти не ба
чиш? Во
на й
го
ло
вою не по
вер
не в ту сто
ро
-
ну, де на
хо
дяться мо
лоді лю
ди,
очей не підве
де. Од
ним сло
вом,
нез
нос
не сот
воріння! Іри
тує [1]
й драз
нить ме
не на кождім кро
-
ці. При
ди
вись, напр., скільки во
-
на по вечірках гу
ляє, і чи який
мо
ло
дий хло
пець ся
де біля неї
ба
ла
ка
ти? Все лиш якісь старші
веш
та
ються ко
ло неї.
-
Це прав
да, - відповів вуй
ко су
-
мо
ви
то. - Во
на по
до
бається біль
-
ше стар
шим. Мені вже кілька ра
-
зів прий
шло
ся від стар
ших по
-
чу
ти: «У вас ду
же інте
рес
на се
-
стрінни
ця!»
-
Видиш? В ній єсть щось, що
відпи
хає мо
лодіж. Ди
вись, як на
-
[1]
- Іри
ту
ва
ти - сер
ди
ти, нерву
ва
ти.
ша Ле
ноч
ка роз
мов
ляє з мо
ло
ді
-
жжю, як її хлопці роєм обс
ту
па
-
ють; а ди
вись на неї. Ах, ме
не не
раз аж роз
пу
ка об
гор
тає, що во
-
на зветься моєю сво
яч
кою. Оно
-
г
ди [2]
я го
во
ри
ла їй, що
би бу
ла
суп
ро
ти муж
чин при
язнішою,
при
вітнішою, не по
во
ди
лась, як
та ста
туя, мов
ча
ли
во та із спу
ще
-
ни
ми віями. «Відстра
шуєш (ка
-
жу їй) і най
глупішо
го дан
се
ра
[3]
від се
бе! А во
на, Мілеч
ку, -
матінко бо
жа! - витріщи
ла тоті
свої очиська на ме
не, кров бух
-
ну
ла їй в ли
це… з лю
тості, ро
-
[2]
- Оног
ди - од
но
го ра
зу.
[3]
- Дан
сер - парт
нер у танці, тан
-
цю
рист.
зуміється… ус
та
ми ли
ше так по-
своєму згірдли
во ру
ши
ла й не
відповіла ані од
ним сло
веч
ком!
У вікно на ву
ли
цю то вміє й го
-
ди
на
ми ди
ви
ти
ся або ро
ма
ни й
інші без
божні дур
ниці чи
та
ти.
Не
дав
но знов най
шла я книж
ку
під її по
душ
кою в пос
телі. Ну!
по
чу
ла во
на вже своє! Тобі, Мі
-
ле
ч
ку, я все про
щу, але що ти по
-
з
во
лив їй книж
ки чи
та
ти, то
го
не про
щу тобі ніко
ли. Ти, ма
бу
-
ть, ба
бою ос
та
неш
ся вовік-віки!
-
Годі, душ
ко, годі, чо
го іри
ту
-
ва
ти
ся? - вти
хо
ми
рю
вав вуй
ко
спокійно, як це бу
ло в нього в
зви
чаю. - Я їй в день ан
ге
ла не
хотів нічо
го відмо
ви
ти, так як і
своїм дітям; а во
на й не про
си
ла
більше, як ли
ше то
го, що
би в ві
-
льних хви
лях і по до
машній пра
-
ці мог
ла «чи
та
ти».
-
Коли має вільну хви
лю, то най
гап
тує або шиє. Але во
на хоч яка
ве
ли
ка й здо
ро
ва, то й до то
го
не здат
на. Прав
да, до чи
тан
ня то
лиш сядь собі вигідно, ди
ви
ся
пе
ред се
бе і вва
жай, що
би за
мі
-
сть од
ної карт
ки не обер
ну
ти
на
раз двох. Бо
же мій, бо
же, з тої
дівчи
ни не вий
де ніко
ли щось
по
ряд
не, хоч би я й не зна
ти скі
-
льки не
ус
тан
ної праці й на
уки
зав
да
ва
ла собі з нею!
-
Ну, ну, не
хай уже… не ве
ли
ке
діло! Во
на си
ро
та і, ба
чиш, од
на
з тих істот, над кот
ри
ми добрі
лю
ди му
сять і без лю
бові ма
ти
ми
ло
сер
дя. Я… ви
диш… я її… лю
-
б
лю, Пав
лин
ко. Мені здається,
що во
на доб
ра ди
ти
на. Впро
-
чім… все ж та
ки во
на донька
моєї одніської сест
ри. Ли
ше, що
-
п
рав
да, ко
би то хло
пець, а то ді
-
вча…
-
Аякже, дівча, - го
моніла тітка,
- а то камінь до
ма. Ко
би хоч що
то, ка
жу, бу
ли їй ро
дичі ли
ши
ли,
а то нічо
го, хоч бу
ком го
ни. Я не
знаю, ма
буть, кож
дий крей
цар,
що за
ро
би
ли, проїда
ли!
-
Та де проїда
ли, Пав
лин
ко! Па
-
рохія [4]
бу
ла ху
да. А по то
му
[4]
- Па
рохія - цер
ков
ний при
ход,
він… обер
тав кож
ний фе
ник на
книж
ки, на то дран
тя, що ос
та
-
лось їй опісля. Бог йо
го знає, що
за
ду
му
вав він з ни
ми між му
жи
-
ка
ми на селі! Щось то він був ме
-
ні раз спо
ми
нав, що му
сить де
-
що для своєї На
тал
ки склас
ти.
Та не вмів, біда
ка, нічо
го склас
-
ти. Смерть так і за
хо
пи
ла обох і
на тім скінчи
ло
ся. За
мовк
ли.
-
Павлинко!
-
Що, Мілеч
ку?
-
Не бу
де там уже далі ка
ва го
-
то
ва? Я щось на
че го
лод чую. Ле
-
гуміни [5]
не си
тять ме
не ніко
-
па
рафія. [5]
- Ле
гуміни - ла
сощі (остан
ня
обі
дня стра
ва).
ли!…
-
Я до
сить чу
ла.
На лиці мені на
че мо
роз ук
лав
-
ся, і я йо
го в до
лоні втис
ну
ла. В
горлі корч ха
пав; я за
тис
ну
ла зу
-
би сильно, бо мені ви
ри
вав
ся зо
-
йк з уст…
І ми
мо
волі поп
лен
та
ла
ся я опі
-
с
ля в он той ліс.
Пощо пи
са
ти, що в моїм серці
діяло
ся?
-
Бабуню, ба
бу
сенько моя зо
ло
-
та, чом ти ме
не по
ки
ну
ла! - кли
-
ка
ла я там в роз
пуці раз по раз…
- Ба
бу
ню, ба
бу
ню… я камінь! Ба
-
бу
сенько моя до
ро
га, я од
на з
тих, над кот
ри
ми добрі лю
ди
му
сять і без лю
бові ма
ти ми
ло
-
сер
дя!… - І ри
да
ючи ди
ким пла
-
чем, товк
ла я го
ло
вою об де
ре
ва,
обніма
ючи їх, ніби ба
бу
ню…
Округ ме
не ше
лестіли, шам
ра
-
ли сме
ре
ки… ти
хо, ти
хо, од
нос
-
тай
но; а я все пла
ка
ла. - З ме
не
не вий
де ніко
ли щось по
ряд
не!
О ба
бу
сенько моя зо
ло
та, чом ти
ме
не по
ки
ну
ла!…
Опісля гляділа я на ма
ле місте
-
ч
ко. Ох, як гли
бо
ко зне
на
виділа
я ту бруд
ну до
ли
ну, ту до
ли
ну, в
кот
ру му
си
ла про те все на
зад
вер
та
ти! - Я не
потрібна, я ка
-
мінь, з ме
не ніко
ли щось по
ряд
-
не не вий
де! - ви
ри
ва
лось з роз
-
пу
кою з моїх уст раз по раз, і га
ря
-
чі, тяжкі сльози ко
ти
лись по ли
-
цю… - Ба
бу
сенько моя зо
ло
та!…
Але то все ми
ну
ло
ся, і я ста
ла
«спокійна». Не пла
чу більше при
та
ких на
го
дах. Не лю
тую і не зма
-
га
юся з ніким, ли
ше тісно мені
тут. Тісно й глу
хо, і який
сь тай
-
ний, по
жи
ра
ючий жар па
лить
ме
ні ду
шу. Що
би йо
го за
да
ви
ти,
щоб не зав
мер
ти, чи
таю в ко
-
ждій вільній хви
лині, чи
таю но
-
ча
ми… Між ни
ми і мною рос
те
про
пасть. Во
ни всі зав
да
ють ме
-
ні бо
лю, свідо
мо й несвідо
мо, за
-
му
чу
ють ме
не бе
зог
ляд
но. Кож
-
де слівце, що тітка про
мо
вить до
ме
не, зву
чить бо
лю
чо в моїй ду
-
ші. А вуй
ко… о, він доб
рий, але
чо
му він криється із своєю «лю
-
бов'ю до ме
не». Чи ме
не не ві
ль
-
но лю
би
ти?
***
Завтра кінчу двад
ця
тий рік.
Як ско
ро ми
ну
ли літа, не ли
ша
-
ючи по собі ніяко
го сліду! Сп
ра
-
в
ді, безслідно, од
нос
тай
но, як і
всі дні та го
ди
ни, про
житі в пи
-
льнім безділлі. В ме
не ли
ше ви
-
ро
би
ла
ся сильна свідомість, що
я тя
гар, над кот
рим добрі лю
ди
му
сять і без лю
бові ма
ти ми
ло
-
сер
дя! Без лю
бові! Це те грізне
сло
во, що ли
ши
ло май
же кри
ва
-
ві сліди в моїм серці. Ні, ні, окрім
моєї до
ро
гої ба
буні, не лю
бив
ме
не ніхто на світі!
Понура, не
на
сит
на ту
га во
лодіє
мною, і дух мій утом
ле
ний, хоч
не сот
во
рив нічо
го. Він ли
ше му
-
чив
ся і по
би
вав
ся об який
сь мур,
кот
рим мій світ об
ве
де
ний. Я хо
-
ті
ла би чо
гось… не знаю яс
но,
чо
го…, що ме
не вдо
во
ля
ло би
або що ме
не зро
би
ло би силь
-
ною, мо
гу
чою!… Я по
ри
ну
ла би у
щось цілою ду
шею, так як те
пер
по
то
паю в кождій дрібній ро
боті
цілою ду
шею… Ах! Я хотіла би
чо
гось!
Та ба!
Чотири стіни, прой
ма
ючий га
-
мір ди
тя
чий, глум
ливі без
сер
де
-
ч
ні сло
ва моєї рідні, без
душ
на
од
нос
тай
ність, що пригнітає ду
-
шу, вузьког
лядність, са
мо
любст
-
во - оце світ, в котрім я за
суд
же
-
на жи
ти!
Але смерті я про те все не ба
-
жаю. Я страш
но хо
чу жи
ти! Я пи
-
ла би це жит
тя! Що це та
ке?
Боже мій! Чо
му не зми
ло
сер
ди
-
ться щось або хтось наді мною?
В чім ле
жить моя про
ви
на, що
моїм дум
кам і чут
тю пос
тав
ле
но
щось, не
мов ме
жу? Що я не
мов
відда
на ко
мусь на на
ру
гу і не на
-
ле
жу собі! Я чую в собі проб
лиск
якоїсь си
ли, та що з то
го! Її за
-
цитькає та гру
ба си
ла, що па
нує
дов
ко
ла ме
не всев
лад
но…
***
Колись-то ве
чо
ром відбу
ва
ла
ся
в нас на
ра
да. Оба ку
зи
ни ра
ди
-
ли
ся з ро
ди
ча
ми, який завід [6]
виб
ра
ти собі на ціле жит
тя.
-
Я бу
ду про
фе
со
ром, [7]
як ба
-
тько! - ка
зав мо
лод
ший. - Візьму
навіть ті самі пред
ме
ти: ге
ог
ра
-
фію й історію. Чо
ловік має со
бі
доб
рий дохід, не
за
леж
ний від
ні
ко
го; неділя, свя
то вільні, до
то
го ва
кації, а «пер
ша», [8]
- смі
-
я
вся хит
ро, - має та
кож свої до
б
-
рі сто
ро
ни, ко
ли який ба
га
тий
та
туньо хо
че її ба
чи
ти в свідоц
-
[6]
- Завід - про
фесія, фах.
[7]
- Про
фе
сор - тут: учи
тель.
[8]
- «Пер
ша» - най
ви
ща оцінка в
шко
лі.
тві сво
го син
ка.
-
Ти мо
жеш собі, про ме
не, бу
ти
й про
фе
со
ром. Учи
ся хоч би й
по-хінськи! [9]
- обізвав
ся Му
-
ньо, стар
ший. - А я рішив
ся піти
на ме
ди
ци
ну, і на тім кінець!
-
На ме
ди
ци
ну? Ні, Му
неч
ку! -
зап
ро
тес
ту
вав вуй
ко флег
ма
ти
-
ч
не. - Ме
ди
ци
на за
до
ро
га на
ука.
Ти маєш ще сест
ри, Ле
на вже до
-
рос
ла, а Ка
ту
ня пот
ре
бує ще до
-
в
го батьківсько
го ста
ран
ня. Я
те
бе не мо
жу на ме
ди
ци
ну по
си
-
ла
ти.
-
А На
тал
ка, тат
ку? І На
тал
ка
ще є! - вміша
ла
ся на
раз ма
ла се
-
милітня Ка
тя, що сиділа десь в
[9]
- По-хінськи - по-ки
тай
ськи.
ку
ти
ку й прис
лу
ху
ва
лась з по
-
важ
ною міною роз
мові.
Мені ус
ту
пи
ла вся кров з ли
ця.
Оці ди
тячі ус
та зав
да
ли несвідо
-
мо нес
ка
занні му
ки мой
ому сер
-
цю, кот
рим годі бу
ло уй
ти. Я
скло
ни
ла го
ло
ву глиб
ше над
ши
т
вом і ши
ла пильно.
-
Наталка? - обізвав
ся Муньо. -
Для неї не пот
ре
бує ніхто капі
-
талів скла
да
ти. Во
на має своїх
двад
цять років і не
хай ог
ля
да
є
-
ться за яким му
жем. Не прав
да,
На
тал
ко? Во
но, прав
ду ска
зав
-
ши, вже та
ки би й час. Ми, «мо
-
лоді», ро
зуміємо це не
аби
як!
Він розсміявся го
лос
но й, за
су
-
нув
ши зух
ва
лим ру
хом ру
ки в
ки
шені, пог
ля
нув ви
зи
ва
юче на
ме
не.
Я ви
дер
жа
ла той пог
ляд спо
-
кійно.
-
Авжеж, Муньо, для сиріт не
скла
дає ніхто капіталів. Я на
ле
-
жу до тих, над кот
ри
ми добрі
лю
ди му
сять ма
ти ми
ло
сер
дя й
без лю
бові, - відповіла я.
-
Добре відповіла, На
тал
ко! - за
-
мітив він злос
ли
во. - Я знав, що
мої сло
ва да
дуть доб
рий відго
-
мін. Впрочім, об
хо
дить ме
не в
цій хвилі моя до
ля най
більше.
Ти, от
же, віддаш
ся, Ле
ну візьму
до се
бе, ко
ли бу
ду док
то
ром, а з
Ка
тею дас
те собі, от
че, і самі ра
-
ду; з неї вий
де ко
лись не
аби
яка
кра
су
ня!
-
Який ти муд
рий для се
бе! -
обі
зва
ла
ся Ле
на лю
то. - Я вий
ш
-
ла би вже най
ліпше, спус
тив
ши
-
сь на твою лас
ку. Ні! Дя
кую ду
же
за неї! Не
хай батько за
без
пе
чи
-
ть нас сам, а ти ви
бе
ри собі ін
-
ший фах. З те
бе був би та
кий до
-
к
тор, як з ме
не… ну, луч
че най
не ка
жу! Я знаю твою лю
бов до
ближніх!
-
Лена прав
ду ка
же, ти не мо
-
жеш іти на ме
ди
ци
ну, - обізвав
-
ся знов вуй
ко. - Я би тобі ра
до
по
ма
гав, ти в ме
не най
пер
ший
син, але дівча
та мої діти. Не пра
-
в
да, Пав
лин
ко?
-
Чому не прав
да, Мілеч
ку? - ві
-
д
повіда
ла жінка своїм зви
чай
-
ним ко
рот
ким, енергійним то
-
ном. - Ро
зуміється, що дівча
та
та
кож наші діти. Але в ме
не є од
-
на дум
ка… Мілеч
ку, я ду
маю вже
дав
но над тим, що
би він пішов
на ме
ди
ци
ну, хоч, ро
зуміється,
не на
шим кош
том.
-
Ну так і що ж за дум
ка в те
бе,
Пав
лин
ко?
-
В ме
не та
ка дум
ка, Мілеч
ку…
-
Го-го! Я знаю, ма
моч
ко, що ви
хо
че
те ка
за
ти! - пе
ре
бив її, смію
-
чись, Муньо. - В вас є та дум
ка,
що
би я з якою ба
гач
кою за
ру
-
чив
ся. Не так?
-
Так, мій си
ну! - відповіла тіт
-
ка. - Я справді об тім і ду
маю.
Лиш тим чи
ном міг би ти піти на
ме
ди
ци
ну. Чи це, мо
же, зле?
-
Зле настільки, ма
моч
ко, що я
хо
чу бу
ти свобідним. А за
ру
чив
-
ши
ся, об
тя
жив би се
бе за
раз
яки
мись ро
ман
тич
ни
ми обов'я
з
-
ка
ми. Я в ро
ман
ти
ку й іде
али не
бав
лю
ся. Я хо
чу діпня
ти ли
ше
од
ну ціль, а ціль та - ба
гатст
во.
Все про
че для ме
не річ побічна.
-
Навіть і ми, твої сест
ри, Му
-
ньо? - вміша
ла
ся зно
ву Ле
на, про
-
мо
вив
ши го
ло
сом, що аж тре
м
-
тів з якоїсь внутрішньої лю
тості.
-
Не впа
дай в тра
гедію! - від
-
повів він згірдли
во. - Я му
шу пі
-
ти на ме
ди
ци
ну. А ко
ли батько
не змо
же ме
не сам удер
жу
ва
ти,
то я за
ру
чу
ся з яко
юсь ба
гач
-
кою. Між на
ми ска
зав
ши, мав би
я вже од
ну, гм… гм… - Він усмі
-
хнув
ся мно
гоз
нач
но і глип
нув
ско
са на матір. І во
на всміхну
ла
-
ся. Він був її лю
бим
цем і згод
жу
-
вав
ся з нею під кож
дим згля
дом
зна
ме
ни
те.
-
Вгадайте, ма
моч
ко!
-
Не маю ча
су на здо
га
ди, мій
си
ну.
-
Ну, то я сам ска
жу! Щоб ви
ска
за
ли би, напр., про Ольгу С.? -
Він за
ки
нув од
ну но
гу на дру
гу і
глип
нув на матір, її ли
це ос
та
ло
-
ся при тих сло
вах все од
на
ко
ве,
кам'яне, зим
не.
-
Ольга С.? Ну, - ка
за
ла, мов
би
ро
з
ду
му
ючи, - вибір не злий. Вп
-
ра
вді, во
на делікат
ної бу
до
ви й
ду
же роз
пе
ще
на, зви
чай
но, як
всі оди
нач
ки, при тім тро
хи й за
-
ро
зуміла, але ко
ли во
на тобі, си
-
ну, до впо
до
би, то й мені та
кож.
-
Вона за те
бе не піде, Му
ню! На
те спус
тись! - клик
ну
ла насміш
-
ли
во Ле
на.
-
За ме
не не піде?
-
За те
бе не піде! Ти з усіх хло
-
пців най
мен
ше її об
хо
диш; во
на
ро
ман
тич
на на
ту
ра, не за
бу
вай
цього. Окрім то
го, во
на бу
де ви
-
би
ра
ти, во
на й мо
же ви
би
ра
ти,
бо дійсно маєтна дівчи
на.
-
Не ду
май ли
ше так, - обізвав
ся
він так са
мо глум
ли
во. - Я дійсно
не знаю, ко
го би мог
ла ба
жа
ти
собі за му
жа, як не ліка
ря. Ти, ба
-
чу, не бе
реш та
ких справ до
сить
ре
ально. Чи ду
ма
ла ти ко
ли-не
-
будь над тим, що влас
ти
во муж
-
чи
на, а що жінка? Муж
чи
на - то
«все», а жінка - то «нічо». Ви, ді
-
вча
та, від нас за
лежні, як ті рос
-
ли
ни від сон
ця, від воз
ду
ха. Чу
-
єш? Ти!! Ми на
даєм вам смис
лу,
по
ва
ги, зна
чен
ня, од
ним сло
вом,
все. А ко
ли во
на хо
че ви
би
ра
ти,
то не
хай собі з бо
гом ви
би
рає.
Мені не тяж
ко й деінде обг
ля
ну
-
ти
ся. Вигідних партій в світі ще
най
де
ся. Дівча
та підрос
та
ють
раз у раз, як ті гри
би; і всі во
ни
хо
тять заміж вий
ти, всі що до
од
ної! Мо
же, ти хо
чеш ос
та
тись
ста
рою пан
ною?
Вуйко й тітка розсміяли
ся, а й
Ле
на скри
ви
ла ус
та до усміху.
Мені вда
ри
ло в ли
це не
мов по
-
лум'я.
Нічим є жінка?
І та
кий без
душ
ний, ог
ра
ни
че
-
ний хло
пець осмілив
ся го
во
ри
-
ти в та
кий спосіб о жінках? Що
да
ва
ло йо
му до то
го пра
во? При
-
ро
да? Од
нак він го
во
рив прав
ду.
Ми дійсно від муж
чин за
лежні,
мов ті рос
ли
ни від сон
ця, від
воз
ду
ха. Але ж з якої при
чи
ни?
Чи та при
чи
на - то незг
ли
би
ма,
вічна за
гад
ка, до кот
рої і прис
-
ту
пи
ти годі?
Я зло
жи
ла шит
во й вий
шла не
-
чут
но до побічної кімна
ти. Тут
бу
ло тем
но й ти
хо. Втом
ле
на, сі
-
ла я в не
замітний кут, зас
ло
нив
-
ши ли
це ру
ка
ми.
Поодинокі сло
ва доліта
ли до
ме
не, я чу
ла терп
кий сміх тітки,
од
нак, не прис
лу
ха
ючись да
ль
-
шій роз
мові, я й не ро
зуміла ні
-
чо
го.
Одне ли
ше я зна
ла й відчу
ва
ла.
Я бу
ла ли
ше лю
ди
ною з яко
юсь
си
лою, з яки
мось ду
хом, а про
-
те… та що й ка
за
ти? Прав
да? Сп
-
ра
вед
ливість? Їх не
ма! Не
ма для
то
го, що при
не
во
ле
ний прий
ма
-
ти їх з дру
гої ру
ки…
***
Щось важ
ке, мов оло
во, тя
жить
мені на душі, а кру
гом ме
не глу
-
хо й пус
то, якась по
рож
не
ча аж
до бо
жевілля.
Чи не
ма ніяко
го ви
хо
ду? Ніяко
-
го спасіння? Ко
ли це інші зно
-
сять, так не
хай! Я не мо
жу! Я
про
бу
ва
ла кло
ни
ти го
ло
ву тер
-
пе
ли
во, бу
ти та
кою, як ті «дру
-
гі», і не змог
ла. Бла
га
ла свівчут
-
тя, лю
бові й не виб
ла
га
ла. Час
то
по
ри
ває ме
не гіркий жаль, ди
ка
враж
да суп
ро
ти моїх по
мер
ших
ро
дичів, що ме
не в жит
тя тру
ти
-
ли, і я те
пер безцільно блу
каю!
По
ри
ває не
на
висть і біль суп
ро
-
ти ціло
го світу…
В ти
хих без
го
лос
них но
чах, ко
-
ли сон утікає від моїх утом
ле
них
очей, я пла
чу. Та що во
но по
мо
-
же? Од
на слізонька більше або
мен
ше в житті ва
жить так ма
ло!
Впрочім, хто їх чис
лить?
***
Оногди го
во
рив вуй
ко про яко
-
гось по
дат
ко
во
го уряд
ни
ка, кот
-
рий різнив
ся від своїх то
ва
ри
-
шів ве
ли
чез
ним рос
том, вдо
во
-
ле
ним усміхом і гру
бим срібним
перс
те
нем з синім камін
цем на
пальці. Цей уряд
ник хва
лив
ся -
так оповідав вуй
ко - що йо
го жі
-
нка, за якою са
ме те
пер «обгля
-
дається», му
сить бу
ти не лиш
га
р
на, ба
га
та й освіче
на, але й
му
зи
кальна, бо він не «по
жерт
-
вується» ко
му-не
будь!
Уявляючи собі йо
го, як він із
своїми не
по
во
рот
ни
ми ру
ха
ми,
із своїм по найбільшій часті ро
-
зігрітим ли
цем, тро
хи зи
зи
ми
[10]
очи
ма, шу
кає «му
зи
каль
-
ної» жінки, я розсміялась ми
мо
-
волі вго
лос.
Вуйко й тітка ски
ну
ли на ме
не
оком.
-
І чо
му ти влас
ти
во смієшся,
моя ко
ха
на? - спи
тав вуй
ко в за
-
ост
ренім тоні (див
на річ), а тим
ча
сом тітка зву
зи
ла ус
та так си
-
[10]
- Зи
зий - ко
сий.
льно, що ста
ли яко
юсь нит
кою.
-
Я так, вуй
ку; бо він та
кий смі
-
шний в своїй пре
тензіона
ль
но
-
сті! Самі знаєте, що він всіх ро
-
зумів не поїв, а про
те та
кий ви
-
ма
га
ючий! Але я влас
ти
во не по
-
вин
на сміяти
ся, во
но більше су
-
м
но, як «смішно»! - І з ти
ми сло
-
ва
ми про
май
нув мій пог
ляд по
тітці.
-
Що це зно
ву за по
етич
на за
-
ява? - спи
та
ла во
на з зим
ним,
інквізи
торським пог
ля
дом. - Те
-
пер дівчині годі ви
би
ра
ти, жда
-
ти на са
мих док
торів і про
фе
со
-
рів. Не
хай бо
гу дя
кує, ко
ли на
-
ви
неться й хто-не
будь та по
да
-
сть кус
ник хліба.
Це ти
ка
лось ме
не. Спеціально
ме
не. Мов по
бо
ре
на, опус
ти
ла я
че
рез хви
лю покірно го
ло
ву, а
не
с
ка
зан
но гірке по
чут
тя про
-
ник
ло мою ду
шу.
-
Це тобі, ма
буть, не до сма
ку,
що я те
пер ка
жу, не прав
да? - го
-
во
ри
ла тітка з при
тис
ком даль
-
ше. - Ти за йо
го не пішла би. Ну,
на щас
тя, в такім ви
пад
ку ма
ли
би ми рішу
че сло
во ска
за
ти, а не
ти. Ти жда
ла би, мо
же, на яко
го
за
ча
ро
ва
но
го кня
зя, - шко
да ті
-
льки, що їх уже не
ма. Врешті, я й
справді не знаю, що тобі дає
при
чи
ну гра
ти роль якоїсь «гор
-
дої». Ти, ма
буть, що
ден
ної бо
ро
-
тьби о кус
ник хліба не ба
чиш, не
ро
зумієш, ду
маєш, що все, що є,
так са
мо со
бою при
хо
дить?
-
Я, тітко? Я?! - вир
ва
лось мені
май
же ок
ли
ком з уст.
-
Ти, ти! Ми не бу
де
мо вічно
жи
ти, і ти не бу
деш ма
ти все
охо
ро
ну й ро
дин
ну стріху. Нас
-
ту
пить ще й та
ка хви
ли
на, ко
ли
з вдячністю бу
деш ся
га
ти за ру
-
кою та
ко
го «ду
ра
ка»!
-
Ніколи, ніко
ли! - відповіда
ла я
зво
ру
ше
но.
-
Ха-ха-ха! Ніко
ли! І для чо
го ні
-
ко
ли, ко
ли вільно спи
та
ти? Ма
-
буть, тобі йо
го ста
но
висько запі
-
дле?
-
Становисько ні, але він сам, як
чо
ловік, не має для ме
не нічо
го
сим
па
тич
но
го. Він не має ані
кри
хітки, напр., «тон
кості» в со
-
бі. Чи ви ніко
ли не га
да
ли, як
страш
но му
сить жи
ти
ся при чо
-
ловіці, кот
ро
му не мож
на відда
-
ти ні сер
ця, ні по
ва
жан
ня? Тіточ
-
ко! Я не мог
ла би так жи
ти! Моя
на
ту
ра, ціла моя вда
ча такі жа
-
дні якоїсь - як би то ска
за
ти? -
тон
кої ко
рект
ності, яко
гось ніж
-
но
го чувст
ва… лю
бові… - Тут і
ур
ва
ла я.
Це зізнан
ня, кот
ре я, мов тай
ну,
бе
рег
ла в серці, ви
хо
пи
ло
ся мені
про
ти волі з уст, і я то
го ду
же
жа
лу
ва
ла. Я відвер
ну
ла
ся від ті
-
тки, що
би не стріну
ти
ся з її хо
-
лод
ни
ми насмішли
ви
ми пог
ля
-
да
ми і що
би не поміти
ла, що я
спа
леніла…
-
І ти не со
ро
миш
ся такі сло
ва
го
во
ри
ти? Мені в ли
це і при вуй
-
ку? Двад
ця
тилітня дівчи
на! А це
що знов но
во
го?! Та прав
да: хто
го
дується та
ким трійлом, [11]
як ро
ма
ни, то
му годі інак
ше го
-
во
ри
ти. Я не ро
зумію, що та
ке
«лю
бов». Я вий
шла заміж, не хо
-
ру
ючи анітро
хи на ту по
етич
ну
не
ду
гу. Я ве
ла по
ряд
но своє гос
-
по
дарст
во, ви
хо
ву
ва
ла як слід
при божій по
мочі діти, дог
ля
да
-
ла му
жа, але о лю
бові щось ма
-
ячи
ти, зітха
ти за лю
бов'ю? Мені
ви
диться, що я му
си
ла б те
пер
[11]
- Трійло - от
ру
та.
то
го й со
ро
ми
ти
ся. Це чис
та фа
-
н
тазія. Ко
ли б я не бу
ла вий
шла
за тво
го вуй
ка, то бу
ла б вий
шла
за дру
го
го. Він був по
ряд
ний,
спокійний, со
ром
ли
вий мо
ло
де
-
ць, а я та
ка са
ма пан
на. То
му нас
і бог злу
чив. В твоїм віку я ви
хо
-
ву
ва
ла вже Му
неч
ка, про
ва
ди
ла
вже са
ма гос
по
дарст
во, а ти… го
-
во
риш про лю
бов! Та що, як собі
хто пос
те
лить, так і вис
питься.
Ти вже до
волі до
рос
ла, аби по
-
ро
зуміти, що доб
ре, а що зле.
-
Воно так, тіточ
ко… - відповіла
я, усміха
ючись сум
но. А більше і
не ска
за
ла я нічо
го.
Якби я й цілу ніч го
во
ри
ла, то
все бу
ло би дур
но. Не зро
зуміли
би. Ли
ше до Ле
ни по
летів мій
пог
ляд, що сиділа не
да
ле
ко ті
-
тки. В цій хвилі бу
ли в неї очі
спу
щені, а що
ки горіли сильним
рум'янцем. Я зна
ла. Пер
ший раз
в житті во
на не згод
жу
ва
ла
ся зі
своєю матір'ю.
***
По до
машніх ро
бо
тах бу
ло нам,
дівча
там, вільно зай
ма
тись, чим
кот
ра хотіла. Ле
на пле
ла якусь
ве
ли
чез
ну ска
терть «для се
бе», а
я чи
та
ла. Во
на й тітка ма
ли див
-
ний спосіб ди
ви
ти
ся на ме
не, ко
-
ли я бра
ла
ся за книж
ку. Тітка
при
би
ра
ла тоді напівми
ло
серд
-
ну, напівнасмішли
ву міну, що
би
опісля з при
тис
ком ви
мо
ви
ти
слівце «знов?» і мій - ска
за
ти б -
сумлінний су
покій за
му
ти
ти. Ле
-
на скрив
ля
ла не до насліду
ван
-
ня верх
ню гу
бу, розсміявшись
ко
рот
ко вго
лос, і пле
ла з та
кою
ревністю, з та
ким за
па
лом даль
-
ше, мов
би спасіння її душі за
ле
-
жа
ло від то
го.
Найбільше зай
ма
ло ме
не пи
-
тан
ня жіно
че. Ніхто не відчу
вав
так гли
бо
ко за
ви
си
мо
го, нуж
де
-
н
но
го по
ло
жен
ня жінки, як я. Ні
-
хто, зда
ва
ло
ся мені, не ду
мав
сті
льки над рішен
ням йо
го, як я.
Мені сну
ва
ли
ся прорізні дум
ки в
го
лові. Я ба
чи
ла «пи
тан
ня жіно
-
че» май
же при кождій на
годі,
ко
ли при
хо
ди
ло
ся жінці терпіти.
Тям
лю, що, пе
ре
чи
тав
ши Стю
ар
-
та Мілля, я пла
ка
ла. З тої по
ри я
чи
та
ла з подвійною пильністю.
Свідомість моєї низької освіти
да
ви
ла й ко
ри
ла ме
не сильно. Я
пос
та
но
ви
ла собі будь-що осяг
-
ну
ти ви
щу освіту. Я бу
ла зав
зя
-
та, гор
да, чес
то
лю
би
ва і не хоті
-
ла ні за що в світі бу
ти тим «ні
-
чим», о котрім го
во
рив Муньо з
та
кою по
гор
дою. Я не хотіла,
що
би мені аж муж
чи
на на
дав
сми
сл і зна
чен
ня. Рівно
час
но рі
-
ши
ла
ся я в бу
дуч
ності відда
ти
ту здо
бу
ту освіту в ко
ристь за
га
-
лу. В най
глибшій гли
бині мо
го
сер
ця го
во
рив який
сь го
лос
«відда
ти жінкам».
***
Світе ши
ро
кий! Який ти для
ме
не, мо
ло
дої, не
дос
туп
ний,
яким му
ром об
ве
де
ний!…
Та що це я знов? В го
лові дум
ки
стрілою мчаться. Що мені з ни
-
ми самій діяти? Са
ма за
га
да
ла,
са
ма за
бу
ла, са
ма, са
ма, са
ма…
Щось з то
го, що ви
чи
та
ла або
роз
ду
ма
ла, оповісти і ко
му дру
-
го
му? Ад
же ж я хи
мер
ни
ця, і ви
-
сміяли би ме
не. А хо
четься опо
-
вісти, по
яс
ни
ти, як все в думці
скла
дається, до чо
го дійшла, чо
-
го би ра
да; як в душі не раз мов
сон
це зійде… ні, як в ній мов ме
-
лодія ук
ла
дається… В серці так і
за
во
ру
шиться щось сильне, смі
-
ле. І я за
бу
ду все дов
ко
ла се
бе.
Га
д
ки ле
тять впе
ред, про
вад
же
-
ні буй
ною уявою, аж сло
во якесь
на
раз вимк
неться впівго
лос з
уст. Тоді я з пе
ре
ля
ком при
га
-
дую собі, хто я й між ким я…
***
Був ти
хий вечір у ве
ресні.
З до
му вий
шли всі на про
гуль
-
ку, і я лиш са
ма ос
та
ла
ся. Хут
ко
нас
та
ла в хаті ти
ши
на. Ко
рис
та
-
ючи із су
по
кою, як зви
чай
но, я
взя
ла
ся пи
са
ти. Вже дав
но по
ча
-
ла я пи
са
ти ста
тей
ку про по
ло
-
жен
ня жінок най
ниж
чої й се
ред
-
ньої верст
ви, а цього ве
чо
ра хо
-
тіло
ся більше ніж іншим ра
зом
спи
са
ти при
ду
ма
но
го. Ско
ро ук
-
ла
да
ли
ся ре
чен
ня, здо
га
ня
ла ду
-
м
ка дум
ку. Пи
шу
чи зав
зя
то, я
по
чу
ла се
бе не
мов іншою. Чу
ла
-
ся і щас
ли
вою. «Бо
же ве
ли
кий! -
по
ду
ма
ла. - Мо
же, я до чо
го й
здібна, мо
же, ти да
ру
вав хоч
крихітку яко
го та
ла
ну, мо
же,
моя ма
ленька, ма
ле
сенька пра
ця
по
ру
шить хоч в одній душі од
ну
стру
ну! Чей не бу
де так, як ка
за
-
ла тітка, що з ме
не не вий
де ні
-
ко
ли щось по
ряд
не! О, я не дам
-
ся, я бу
ду пильно пра
цю
ва
ти
над со
бою, що
би злетіти ви
со
ко-
ви
со
ко! Так ви
со
ко, що
би їх го
-
ло
си не до
хо
ди
ли до моєї ви
со
-
ти, а ру
ки їх щоб не до
ти
ка
ли
ме
не».
По двох го
ди
нах вер
ну
ли
ся з
про
гульки. Ле
на, розст
роєна чо
-
гось, ляг
ла ран
ше спо
чи
ва
ти.
Ук
лав
ши ру
ки під го
ло
ву, ле
жа
-
ла нед
виж
но в пос
телі. Я вий
ня
-
ла знов зо
шит і про
бу
ва
ла пер
-
ший раз в житті пи
са
ти при ній,
хоч її при
сутність впли
ва
ла на
ме
не завсігди ли
ше приг
ноб
лю
-
юче. Мені хотіло
ся нині кон
че
докінчи
ти пер
шу час
ти
ну. По
-
чав
ши пи
са
ти, я за
бу
ла не
ба
вом
зовсім, що, крім ме
не, на
хо
ди
ть
-
ся ще хтось дру
гий в кімнаті.
Хви
ли
на за хви
ли
ною ми
на
ли.
-
Що ти пи
шеш? - спи
та
ла во
на
ме
не на
раз різко. Я підве
ла з пе
-
ре
ля
ком го
ло
ву і гля
ну
ла на неї.
-
Ну? Що ж?
-
Ет! Щось там, - відповіла я по
-
т
ро
хи зміша
на. Мені ста
ло так,
як
би ме
не хто на якім лихім учи
-
н
ку зло
вив.
-
Ти не пе
ре
пи
суєшся прецінь з
ніким?
-
Ні.
-
Ну, так що ж ти пи
шеш? Мо
же,
ти по
ети
зуєш?
Пауза…
-
Чуєш? Ти!
-
Чи я маю пе
ред то
бою оп
рав
-
ду
ва
ти
ся?
-
Що за дур
на відповідь! Ти не
ба
чиш, що вже пізно і що я хо
чу
спа
ти? Я вто
ми
ла
ся.
-
Обернись до стіни та й спи!
Вона ско
ро підня
ла
ся й сіла
пря
мо в ліжку.
-
Ти! Я ска
жу мамі, що че
рез те
-
бе не мо
жу спа
ти. Нес
пан
ня
шко
дить красі, а я не маю охо
ти
хо
ди
ти з та
ким крей
дя
ним ли
-
цем, як твоє. Але я те
пер вже
знаю. Ти, пев
но, ма
жеш який
сь
стих. Лю
бов
ний?… Ха-ха-ха! Те
бе
на цілім божім світі ніхто не ба
-
жає; ти не гар
на!…
Я не відзи
ва
ла
ся.
-
Бідолаха з шістьома срібни
ми
ста
росвітськи
ми ло
жеч
ка
ми!
Я зад
ри
жа
ла від оби
ди.
Як гли
бо
ко не
на
виділа я її! Од
-
нак, не відзи
ва
ючись, я сил
ку
ва
-
лась ос
та
ти
ся спокійною. На
хви
лин
ку схо
ва
ла я ли
це в до
-
лоні і ста
ла при
га
ду
ва
ти, що ду
-
ма
ла пер
ше. Дум
ки від її го
ло
су,
мов на
ля
кані, роз
по
ро
ши
ли
ся.
Вона сміяла
ся розд
раз
ню
ючим
сміхом, а я чу
ла, як мені підсту
-
па
ла кров до ли
ця.
-
Від ба
буні ли
ши
ла
ся ще й цу
-
кер
нич
ка. Вправді не срібна, але
за
те дро
то
ва
на. Прав
ди
ва ста
-
роф
ран
цузька пор
це
ля
на!…
Я все ще не відзи
ва
ла
ся…
-
Чуєш? Я хо
чу, що
би ти зга
си
ла
світло і ляг
ла спа
ти. Ти!
Мене по
ки
ну
ла на
раз вся тер
-
пе
ливість, а пірва
ла ша
ле
на при
-
ст
расть. З ок
ри
ком ди
кої зло
сті
вхо
пи
ла я за зо
шит і шпур
ну
ла
ним до землі. Сер
це товк
ло
ся в
мені до роз
пу
ки, і, згор
нув
ши
ру
ки на гру
дях, гля
ну
ла я на неї.
-
Чого тобі ще тре
ба? - спи
та
ла
го
ло
сом, що змінив
ся від зво
ру
-
шен
ня.
-
Нічого від те
бе не хо
чу. Але
ска
жи луч
че, до чо
го та те
ат
ра
-
ль
на по
за? - Во
на го
во
ри
ла в зу
-
х
валім тоні, опісля мов при
га
да
-
ла собі щось і до
да
ла: - Чо
му у
те
бе розп
ле
те
не во
лос
ся?
Я відвер
ну
ла
ся від неї, не від
-
повіда
ючи нічо
го.
-
Я хотіла би зна
ти, для чо
го в
те
бе розп
ле
те
не во
лос
ся, - до
ма
-
га
ла
ся во
на знов.
-
Для чо
го? Бо розп
ле
те
не не
ва
жить так тяж
ко, так мені здає
-
ться… Мо
же, й це не дає тобі
спа
ти і шко
дить твоїй красі?
Її очі заіскри
ли
ся.
-
Так ти га
даєш, що ти крас
на?
Пож
ди, я знаю доб
ре твої дум
ки.
Ти огид
на, при
чаєна ко
кет
ка! Ти
хо
чеш уда
ва
ти якусь «ру
сал
ку»,
вправ
ляєшся в якусь ви
ду
ма
ну
без
со
ром
ну роль, мо
же, Гей
не
ву
Ло
ре
ляй? Ти йо
го раз у раз чи
-
таєш, хоч ма
ма вже кілька разів
ка
за
ла, що Гей
не не є для мо
ло
-
дих дівчат. - На
раз розсміяла
ся. -
Справді, це ру
да
во-зо
ло
тис
те во
-
лос
ся, зе
ле
няві «морські» очі…
Знаєш що? Спро
дай цу
кер
нич
ку,
ку
пи собі ар
фу і гребінь і йди
між німці.
Не знаю, як я в тій хвилі виг
ля
-
да
ла і яким пог
ля
дом по
ди
ви
ла
-
ся на неї. Уст ство
ри
ти не бу
ла я
год
на і на од
но сло
во - ні! Але
ко
ли я підня
ла ру
ку, що
би при
-
тис
ну
ти її до роз
па
ле
ної го
ло
ви,
Ле
на з пе
ре
ля
ком схо
ва
ла
ся під
ковд
рою…
По хвилі зга
си
ла я світло і ки
-
ну
ла
ся са
ма в постіль…
Глухий біль, не
опи
са
не огірче
-
н
ня об
ня
ли ме
не, і тихі сто
ни
ви
ри
ва
ли
ся з моєї груді. По
що
ки
ну
ла ме
не до
ля в жит
тя, по
-
між ті підлі, тупі душі - ні! поміж
гієни, що не ма
ють ні чувст
ва, ні
ро
зуміння для шля
хетніших зво
-
ру
шень сер
ця!…
Однозвучне цо
кан
ня го
дин
ни
-
ка пе
ре
ри
ва
ло ти
ши
ну ма
лої кі
-
мна
ти, а світло міся
ця ли
ло
ся ві
-
кном, ус
те
лю
ючись срібни
ми, ма
-
то
ви
ми пас
ма
ми на по
мості й
стіні.
Трохи зго
дом ба
чи
ла я, як Ле
на
вилізла ниш
ком з пос
телі й заб
-
ра
ла роз
дер
тий зо
шит до се
бе.
Очі мої сту
ли
ли
ся. Я аж над
ран
-
ком зас
ну
ла. Мені прис
ни
ла
ся
на
д
рей
нська ру
сал
ка Ло
ре
ляй.
Во
на ніби сиділа десь на скелі
над во
дою, пе
ре
би
ра
ючи зо
лоті
стру
ни своєї ар
фи. Спа
да
юче на
гру
ди й плечі во
лос
ся зда
ва
ло
ся
на сонці чер
во
ним плав
ним зо
-
ло
том. Її пог
ляд напівсу
мо
ви
-
тий, напівбай
ду
жий був звер
не
-
ний у без
надійнім очіку
ванні в
си
ня
ву да
ле
чи
ну. Я сто
яла в ло
-
дці, що ко
ли
са
ла
ся на хви
лях, і
ра
зом з шу
мом мо
ря виспіву
ва
-
ла да
ле
ко лу
на
ючим го
ло
сом Ге
-
й
не
ву пісню про Ло
ре
ляй:
Ісh we
ib night, was soll es be
de
uten,
Dab ich so tra
urig bin
Ein Marc
hen aus al
ten Ze
iten,
Das kommt mir nicht aus dem Sinn. [12]
Вона схи
ли
ла
ся.
Через хви
ли
ну ди
ви
ла
ся на ме
-
не дов
гим смут
ним пог
ля
дом, а
опісля впус
ти
ла вільним ру
хом
ар
фу в во
ду.
Легко, мов стріла, по
нес
лась
тая впе
ред, ко
ли
са
ла
ся, по
лис
-
ку
ва
ла
ся в воді, мов та зо
ло
та
риб
ка.
Я поп
ли
ла за нею.
Бистро нес
ли хвилі мою лод
ку.
Во
ни тис
ну
ли
ся жадібно круг
[12]
-
І сам я не знаю, від чо
го
Нудьга об
гор
тає ме
не,
Для чо
го я зга
дую зав
ше
Повір'я ко
лишнє сум
не.
(Переклад з нім. М. Ста
висько
го)
неї, рос
ли, зма
га
ли
ся, ся
га
ли за
мною, аж я ля
ка
ла
ся. За мною
хвилі. Цілий без
ко
неч
ний про
-
стір - од
но і те са
ме, ку
ди не гля
-
ну, самі хвилі. Во
ни шум
лять, бо
-
рю
ка
ються, го
мо
нять, сміються.
Сміються по
тай
ним, розд
раж
-
ню
ючим, май
же знай
омим смі
-
хом.
В ме
не ти
ся
ча ду
мок. Цілий рій
дум. Що го
нить за мною? Де спи
-
нюсь я, ку
ди же
ну я?
Десь да
ле
ко пе
ре
до мною по
-
луд
не
вий край. Я ще ди
ти
ною
чу
ла щось раз про йо
го кра
су.
Він яс
ний, зо
ло
та
вий, мов те со
-
н
це; ма
нить зе
ле
ни
ми паль
ма
-
ми, бла
кит
ним склепінням…
Я би злетіла ту
ди!…
-
Почерез мо
ре, - го
мо
нять хви
-
лі і ко
ли
шуть, за
ли
ва
ються по
-
пе
реднім чуд
ним сміхом.
-
Почерез мо
ре, - до
летів че
рез
воз
дух, не
мов сон
ний бренькіт,
го
лос ар
фи… - По
че
рез мо
ре…
***
З тої по
ри я не мо
жу пи
са
ти.
Життя моє зат
роюється з кож
-
дим днем сис
те
ма
тичніше. Лиш
чи
та
ти ще мо
жу, то
го вже не мо
-
жуть мені за
бо
ро
ни
ти, бо вуй
ко
обс
тає за мною. І так я чи
таю,
бу
ду чи
та
ти. Я не дам
ся доб
ро
-
вільно ки
ну
ти в пітьму. Не дам
-
ся, пізнав
ши раз світло прав
ди,
за
топ
та
ти грубій, тупій, без
ду
ш
-
ній силі.
Цих кілька сло
вець пи
шу кра
-
дько
ма. Я би то
го не чи
ни
ла, та
мені ба
читься, що уда
ви
ла
ся б
сво
їм го
рем і своїми влас
ни
ми
чувст
ва
ми, не вис
ка
зав
ши чи
влас
ти
во не вил
ляв
ши їх хоч у
мерт
вий зо
шит. Спря
тав
ши обе
-
реж
но зо
шит в скри
ню (ко
лись
ба
бу
ни
ну), мені не
на
че по
лег
-
шає на серці. Сму
ток ще
зає на
який
сь час. Я по
ве
селішаю. Не
бо
юся ні мо
ро
зя
чих, про
ни
ка
ю
-
чих пог
лядів тітки, ні злос
ли
вих
до
корів реш
ти рідні. Пе
ре
ко
нан
-
ня, що я не роб
лю нічо
го зло
го,
що сто
ро
ню
ся від вся
ко
го бру
ду,
що че
рез мої ус
та не пе
ре
хо
дить
ніко
ли, ніко
ли лож, - до
дає мені
си
ли ди
ви
ти
ся на своїх гно
би
-
телів не пог
ля
дом не
на
висті, але
пог
ля
дом пов
ним, дов
гим і май
-
же спокійним…
***
Я ча
сом мрію об тім, як би я бу
-
ла раз на ве
ликім пре
гарнім ба
-
лу, де все блистіло би, кра
су
ва
-
лось різни
ми бар
ва
ми, яко
юсь
ча
родійною кра
сою, де то
ва
рис
-
т
во бу
ло би са
ме пиш
не, виб
ра
-
не, якісь пре
гарні жен
щи
ни й
му
ж
чи
ни в різних стро
ях. [13]
[13]
- Стрій - одяг.
Поміж ни
ми всіма - я.
Прекрасно вбра
на, в строю, вла
-
с
тивім ли
ше моїй істоті, крас
на,
мов сон
це. Я не ба
жа
ла би сліпи
-
ти своєю кра
сою - о, ні! - я хотіла
би ли
ше бу
ти кра
сою: про
яс
ни
-
тись нею. Кра
са жінки не по
вин
-
на бу
ти ли
ше на те, що
би вик
ли
-
ку
ва
ти лю
бов… а ко
ли бу
ла би
вже ли
ше на те, так не
хай би в
мені за
лю
бив
ся який
сь та
кий,
що не лю
бив ще пе
ред тим ні
-
якої жен
щи
ни. Я не хотіла би,
що
би за мною сяг
ну
ло на
раз сто
рук, зро
зумілись на мені всі. Ні,
ли
ше один не
хай би відга
дав ме
-
не, мов ту за
гад
ку.
Лише на кілька хви
лин.
Це смішна мрія!
В моїй душі пов
но мрій, ба
га
то
об
разів, барв… Ко
ли би я вміла
му
зи
ку, кот
рою впо
ю
юся, то ук
-
ла
да
ла би все те в ме
лодії. Де
-
котрі з них бу
ло би ду
же, ду
же
труд
но відог
ра
ти…
***
На за
ході, на гран
частім вер
ху
зе
ле
ної го
ри стоїть столітній
оди
но
кий дуб-ве
ли
кан. Ви
со
че
-
н
ний, сильний собі, гор
дий та
-
кий! Ко
ли сон
це зай
де за го
ри, а
не
бо ще мов ог
нем па
лає, вирі
-
зується він ви
раз
но на нім.
Дивлячись ту
ди, здається мені,
що він ру
шається, що прик
ли
кує
ме
не не
замітно до се
бе, й ме
не
тяг
не до йо
го див
на, див
на ту
га.
Він там стоїть сам, а я тут.
***
Як страш
но са
мотньо жи
ти! Ні,
луч
че ска
за
ти, як страш
но жи
ти
вслід за дру
ги
ми!
Лена з ро
ди
ча
ми від'їха
ла. Заб
-
ра
ли
ся всі до Л., до якоїсь сво
яч
-
ки на весілля. Я ли
ше з ма
-
ленькою Ка
тею ос
та
ла
ся до
ма.
Воздух вес
ня
ний провіває, а
ме
не об
гор
тає ту
га за людьми,
за жит
тям! Ме
не опус
кає вся те
-
р
пе
ливість. Я чо
гось не мо
жу ні
чи
та
ти, ні пи
са
ти. Я хіба гра
ла
ся
би зву
ка
ми, але ме
не му
зи
ки не
вчи
ли. Все ме
не бо
лить, все дра
-
з
нить. Хви
ля
ми опа
но
вує ме
не
глу
ха лють. Я чу
юся ско
ва
ною,
ко
ли я жи
ти ба
жаю. Жи
ти яки
-
мось іншим, пов
ним, яснішим
жи
т
тям! Ісу
се Хрис
те, чи ця вбі
-
й
ча од
нос
тай
ність без
ко
неч
на?!
Так луч
че вже як-не
будь, аби
лиш інак
ше жи
ти, ніж так гни
ло,
без цілі старіти
ся, без душі, без
смис
лу. Це прос
то рос
тин
не ве
-
ге
ту
ван
ня, хви
ля
ми пе
рер
ва
не
ти
хим зой
ком бор
би за існу
ван
-
ня!…
II
Недавно Ле
на вер
ну
лась з ро
-
ди
ча
ми до
до
му, а вчо
ра при
нес
-
ла вже й но
ви
ну, кот
рою заінте
-
ре
су
вав
ся цілий дім. Від трьох
років меш
кає біля нас ба
га
тий
надлісни
чий з донькою. Поз
най
-
омив
ши
ся з на
ми, жи
ве з вуй
ком
у ве
ликій при
язні, а донька йо
го
Зо
ня, гар
на, енергічна, бист
ро
-
ум
на дівчи
на, єсть най
ліпшою
то
ва
риш
кою Ле
ни. Спер
шу ви
-
діла ли
ше ме
не. Зі мною го
во
ри
-
ла, мені звірю
ва
ла
ся, ме
не до се
-
бе зап
ро
шу
ва
ла, щох
вилі прибі
-
га
ла. Ле
ни на
че й не заміча
ла.
Разів зо три лу
чи
ло
ся Лені від
-
віду
ва
ти її без ме
не. З то
го ча
су
Зо
ня на
че не та са
ма суп
ро
ти
ме
не. По
хо
лодніла, ста
ла гор
ну
-
ти
ся більше до Ле
ни, усміха
ла
ся
іронічно, ко
ли я ви
яв
ля
ла де
які
зі своїх пог
лядів, а ос
та
точ
но ді
-
йшло до то
го, що ми од
на другій
ос
та
ли
ся ли
ше яки
мись «доб
ри
-
ми знай
оми
ми».
Знать, не умію собі зис
ку
ва
ти
лю
дей, як тітка ка
же. Не так, як
Ле
на. Во
на вміє і при
го
во
ри
ти,
присісти, поп
ро
си
ти, і засмієть
-
ся в пот
ребі, і зап
ла
че, а яка вже
ввічли
ва! Не раз ма
ло під но
ги
не підсте
литься.
Я - ні.
При чу
жих стаю чо
гось нес
по
-
кійна, на
че бо
юся їх до
торк
ну
ти
й сло
вом, щоб не зав
да
ла яко
го
бо
лю, або щоб во
ни ме
не не діт
-
кну
ли чим. Зво
ру
шу
ся ні з цього,
ні з то
го, особ
ли
во ко
ли поч
ну
щось оповіда
ти… Та
ка вже якась
нес
посібна…
-
Коли го
во
риш, - кри
ти
ку
ють
ме
не, - то, замість дру
го
му в очі
ди
ви
ти
ся, ди
виш
ся бог знає ку
-
ди йо
му по
над го
ло
ву або го
ло
-
ву відвер
неш, а очі твої ли
ше
так по світу блу
ка
ють!
Ні! Я нес
посібна.
Більше уже з пан
ною Марією
зго
д
жу
юся, з ста
рою гу
вер
нант
-
кою Зо
ни
ною. (В Зоні ма
ти уме
-
р
ла). Во
на та
ка лагідна, ніжна.
Го
лос у неї на
че ок
са
мит
ний, а
са
ма дрібна, філігра
но
ва. Ли
ше
нер
во
ва до край
ності й враз
ли
-
ва. По
див
ляю не раз її тер
пе
ли
ві
-
сть, бо Зо
ня де
ко
ли та
ка жорс
то
-
ка, або її батько та
кий ску
пий!…
І при
нес
ла Ле
на но
ви
ну від Ма
-
євських, що по
вер
нув
ся їх мо
ло
-
дий сво
як з Мо
ра
ви, де про
бу
вав
два ро
ки в яко
гось фаб
ри
кан
та
за до
машнього вчи
те
ля.
-
Цілий дім у воєнно
му наст
рої,
- оповіда
ла. - Надлісни
чий зах
-
ма
ре
ний, Зо
ня гост
ра, мов брит
-
ва, а пан «бра
та
нич» хоч і приві
-
тні, але такі вже неп
рис
тупні,
що крий бо
же! Не зна
ти, що це в
них стріли
ло; од
нак вид
ко, що
мо
ло
дий то
му при
чи
на. Та з ча
-
сом я та
ки довіда
юся, о що їм пі
-
шло. Ко
би ли
ше скор
ше той ве
-
чі
рок. Ми піде
мо, ма
моч
ко, прав
-
да?
-
Підемо. А ти по
ди
ви
лась би
зав
ча
су на свою ро
же
ву сук
ню,
Ле
ноч
ко; мо
же, тре
ба де
що від
-
свіжи
ти або й до
ку
пи
ти чо
го…
-
Подивлюся, ма
моч
ко. А На
тал
-
ка що вбе
ре?
-
Наталка? Їй би вбра
ти ту тем
-
но-пон
со
ву [14]
сук
ню, що пе
ре
-
ро
би
ла з моєї. Во
на ле
жить на
ній склад
но і єсть їй до ли
ця. Те
-
пер не
ма за що ку
пу
ва
ти дру
гої.
Во
на це са
ма знає.
-
Знаю, тіточ
ко, й вбе
ру, кот
ру
ска
же
те. Мені бай
ду
же, яка во
на
[14]
- Тем
но-пон
со
ва - тем
но-чер
-
во
на, пур
пу
ро
ва
собі там, чи яс
на, чи тем
на. Мені
на думці пан
на Марія. Чи й во
на
в воєнно
му наст
рої? Раз якось
дав
но ска
за
ла мені, що лю
бить
то
го «бра
та
ни
ча» (він зветься Ва
-
силь Оря
дин), на
че рідно
го си
на.
***
Нині ба
чи
ла я Зо
ни
но
го сво
яка
пер
ший раз, хоч він, як чую, пе
-
ре
хо
дить ду
же час
то поп
ри наш
дім. Він ви
со
кий, струн
кий і, як
мені ви
диться, смаг
ля
вий. Йо
го
ру
хи повільні, Ле
на ка
же: «сим
-
па
тичні».
***
(По вечірку).
Була справді в тем
но-пон
совій
сукні. Не
щасні ру
даві довгі ко
си,
кот
рих ніяк не мож
на по-мод
но
-
му на го
лові ук
лас
ти, спа
да
ли
свобідно на плечі. Не знаю, чи
моє «крей
дя
не» ли
це, що то
го ж
ве
чо
ра, як тітка ка
за
ла, відби
ва
-
ло
ся мов «безк
ро
ве» від тем
но
го
тла ок
са
мит
но
го Меdісіs-ковні
-
ра - до
ве
ло Ле
ну до роз
пу
ки і
зло
го гу
мо
ру, чи, мо
же, моя дов
-
га сук
ня, що без ше
лес
ту волі
-
кла
ся за мною? Во
на усміха
ла
ся
з нер
во
вою зло
бою, ко
ли наші
пог
ля
ди стріча
ли
ся.
-
Ти навіть і сукні не вмієш в
руці дер
жа
ти так, як тре
ба, - ка
-
за
ла во
на. - Во
ло
читься за то
-
бою, мов яка га
ди
на, і де
нер
вує.
-
Нехай во
ло
читься! Мені не
ви
-
гідно дер
жа
ти її раз у раз в руці.
-
Так? Але ти пев
но над тим не
ду
ма
ла, що сук
ня че
рез те руй
-
нується!
-
Руйнується так са
мо, як і твоя.
-
З моєї не бу
дуть вже більше
нічо
го ро
би
ти, а з твоєї має ще
бу
ти ковд
ра. Врешті, мо
жеш її
ніве
чи
ти, з неї має бу
ти ковд
ра
для те
бе, а не для ме
не!
-
Мені не тре
ба з неї нічо
го, -
відповіла я. - Мені ба
бу
ня ос
та
-
ви
ла дві ши
ро
чезні шов
кові сук
-
ні з ви
раз
ним на
ка
зом, що
би я
собі з них да
ла ко
лись зро
би
ти
ковд
ри.
-
Гадаєш? - клик
ну
ла во
на на
-
смі
шли
во, підно
ся
чи ви
со
ко бро
-
ви вго
ру. - З тих шов
ко
вих су
-
конь дасть ма
ма мені по
ро
би
ти
ковд
ри! Ма
ма ка
же, що тобі ли
-
ши
ли
ся по ба
буні срібні ло
жеч
-
ки, і що я му
шу та
кож ма
ти
якусь пам'ятку по ба
буні, як ти,
бо я так са
мо її внуч
ка!
Я усміхну
ла
ся.
Скільки разів при
хо
ди
ло
ся ме
-
ні чу
ти, що та «прос
та ба
ба з мі
-
щанськи
ми ма
не
ра
ми» не бу
ла
«жод
ною ба
бу
нею» і що її ли
ше
со
ро
ми
ли
ся! А на
раз та
ка зміна
в пог
ля
дах!
-
Ти справді нак
ри
ва
лась би
ковд
ра
ми з су
конь ба
бу
ни
них? -
спи
та
ла я іронічно. - А що важні
-
ше, ти за
би
ра
ла би їх від ме
не? І
ти і тітка, ба навіть і на
ша ста
ра
ку
хар
ка знає, що ба
бу
ня ос
та
ви
-
ла їх мені!
-
Справді, тобі? - на
ки
ну
ла
ся
во
на на ме
не. - А по
хо
рон за що
спра
ви
ло
ся ба
буні! Ти га
даєш:
да
ром? Спи
тай ли
ше в ма
ми: во
-
на тобі зро
бить док
лад
ний ра
ху
-
нок. Врешті, я би тобі ра
ди
ла
навіть о тих сук
нях мамі й не
зга
ду
ва
ти. По-пер
ше, що це й
так на нічо не зда
лось би, бо їх
уже не
ма до
ма - ба
чиш, сер
це,
ще від ча
су, як ти но
чу
ва
ла че
-
рез тиж
день у пан
ни Марії, ко
ли
во
на про
бу
ва
ла са
ма до
ма - а по-
дру
ге, ти знаєш, що ма
ма не зно
-
сить опо
зиції, а вже най
мен
ше
від те
бе!
В мені кипіло.
Вже й як я зна
ла гру
бості й са
-
мо
любст
во тітки та її дітей, од
-
нак цього не надіяла
ся ніко
ли.
Не надіяла
ся, що во
на по
ра
хує
ви
дат
ки за по
хо
рон своєї тещі,
моєї до
ро
гої ба
буні, кот
ра бу
ла
без різниці для всіх доб
ра й щи
-
ра, кот
ра по
да
ру
ва
ла тітці ще за
жит
тя стільки ре
чей, зна
ючи її
зах
ланність, що
би вже тим ус
по
-
со
би
ти її доб
ре для ме
не! Та ба!
Ба
бу
ня по
ми
ли
лась і цим ра
зом
що
до неї. Во
на відтя
га
ла ви
дат
-
ки, котрі по
но
сив сам один вуй
-
ко, з мо
го мізер
но
го май
на, кот
-
рим я до
ро
жи
ла ли
ше то
му, що
во
но по
хо
ди
ло від осіб, та
ких
мені до
ро
гих.
Я бу
ла обу
ре
на до край
ності,
од
нак відвер
ну
ла
ся від неї з по
-
гор
дою й не ска
за
ла нічо
го. «О
ба
бу
сенько! - по
ду
ма
ла ли
ше гі
-
рко. - Ко
ли б ти зна
ла, що тут ді
-
ється, ти в гробі обер
ну
ла
ся би!»
Бабуня ли
ши
ла дітям ок
ре
мо
«пам'ятки». Хлоп
цям різні речі
по дідові, кот
рий був капіта
ном,
а Лені й Каті по перс
те
ню. Во
ни
висміяли все це, зро
зумівши раз,
що їх ма
ти по
горд
жує ти
ми ре
-
ча
ми, котрі, щоп
рав
да, не бу
ли
самі со
бою над
то вартісні, але
цінні тим, що їх да
ру
ва
ло щи
ре
сер
це доб
рої ста
руш
ки.
Чому ж їм те
пер за
хотіло
ся «па
-
м'ятки»? І то як
раз су
конь по
-
горд
жу
ва
ної «прос
тої ба
би з мі
-
щанськи
ми ма
не
ра
ми»? Та я це
зро
зуміла. Тітка не бу
ла дур
но
німке
нею; а німкені не без при
-
чи
ни вва
жа
ються слав
ни
ми ґа
-
зди
ня
ми, та
ки
ми, що чис
ляться
в пот
ребі і «з ато
ма
ми»! Сукні,
по
ли
шені мені ба
бу
нею, бу
ли з
тяж
ко
го, кош
тов
но
го ат
ла
су,
який те
пер дістав би ли
ше за
грубі гроші. Ковд
ри з та
ко
го ат
-
ла
су - це чис
тий «капітал». Так і
чо
му не прид
ба
ти йо
го своїй до
-
нь
ці? Яким же пра
вом і яким
спо
со
бом? Це вже річ ма
ло
важ
-
на. Як прак
тич
на жінка і як ні
м
-
ке
ня лю
бу
ва
ла
ся во
на ли
ше у
фак
тах.
-
Ти нині, оче
вид
но, в ду
же свя
-
точнім наст
рої, - по
ча
ла Ле
на
знов по ко
роткій хви
лині, під
час кот
рої я пе
ре
ма
га
ла в собі
гнів і обу
рен
ня, а пе
рей
шов
ши
поп
ри неї, не гля
ну
ла навіть в ту
сто
ро
ну, де сто
яла. - Ти сту
паєш
так гор
до, мов
би ти справді бу
ла
яка Медічі або Стю
арт. Ха-ха-ха!
Але во
ни ма
ли, пев
но, більше
кро
ві в лиці й не ма
ли ру
до
го
во
лос
ся… Во
но тобі все не по
мо
-
же! - про
си
ча
ла врешті яв
но. -
Один кад
риль дасться тобі взна
-
ки, а мо
же, не бу
деш йо
го й зов
-
сім гу
ля
ти. [15]
Ми ж прецінь
знаємо, що за то
бою мо
лоді хло
-
пці не ду
же рвуться. А ти так за
-
раз впа
даєш в очі, ко
ли не гу
ля
-
єш… Ти та
ка ве
ли
ка - і ми му
си
-
мо за те
бе всти
ла
ти
ся!
Мені уда
ри
ла кров в ли
це.
-
На чиє ба
жан
ня йду я? - спи
та
-
ла я.
-
Розуміється, що на ба
жан
ня
тітки й вуй
ка! Во
ни ма
ють з то
-
бою добрі заміри: та ли
ше ти,
бач, якась та
ка не
щас
на!
Я усміхну
ла
ся гірким сміхом.
Угадала!…
[15]
- Гу
ля
ти - тан
цю
ва
ти
Вступаючи в за
лу, спос
те
рег
ла
я ми
мо
волі відра
зу Зо
ни
но
го
сво
яка, чи як йо
го там звуть,
Оря
ди
на. Він сто
яв при две
рях
са
ло
ну з кілько
ма па
на
ми й роз
-
мов
ляв. Пе
ре
хо
дя
чи поп
ри йо
го,
я по
чу
ла йо
го пог
ляд на собі.
Опісля ми гляділи пос
по
лу на се
-
бе. Йо
го пог
ляд вра
жав ме
не, а,
як мені здається, мій йо
го. Ми
мов
би бо
яли
ся се
бе. Він гу
ляв
ду
же ма
ло й май
же ли
ше з Зо
-
нею та Ле
ною. Во
ни обі бу
ли не
-
роз
лу
чимі. Йо
го ли
це смаг
ля
ве,
при
га
дує тип по
луд
не
вий. Раз
зда
ва
ло
ся мені, що му
шу до
кон
-
че обер
ну
ти
ся; обер
нув
шись, ст
-
рі
ти
ла
ся з йо
го пог
ля
дом. Пе
ре
-
ля
ка
на тим, відвер
ну
ла я очі в
про
тив
ну сто
ро
ну за
ли, зво
ру
-
ше
на чуд
ним чут
тям.
Помимо му
зи
ки й танців, по
ми
-
мо бесіди з різни
ми знай
оми
ми,
да
ви
ла ме
не якась нудьга, який
-
сь сум. В гли
бині сер
ця не
мов
боліло ме
не, що він не збли
зив
-
ся до ме
не ані од
ним кро
ком.
-
Які ви нині гарні! - ска
за
ла
мені раз ти
хе
сенько пан
на Ма
-
рія. - На
че та над
рей
нська зо
ло
-
то
во
ло
са ру
сал
ка Ло
ре
ляй, ли
ше
чо
му ви такі втом
лені й сумні?
Ко
ли б я не зна
ла обс
та
вин, се
-
ред яких жи
ве
те, то по
ду
ма
ла
би, що ту
жи
те за кимсь.
Вона всміхну
ла
ся лю
бо, а я
здвиг
ну
ла бай
ду
же пле
чи
ма.
-
Мені всі бай
дужі, а що
до вто
-
ми, то я вий
шла вже з до
му при
-
би
та.
-
А з ним гу
ля
ли ви? - спи
та
ла
на
раз жи
во, мов при
га
ду
ва
ла со
-
бі щось.
-
З ким?
-
З Оря
ди
ном.
-
Ні.
-
Ах! Так пождіть, я поз
най
ом
-
лю вас з ним за
раз. - Во
на й вста
-
ла, що
би підійти до йо
го. Він са
-
ме в цій хвилі сто
яв на
хи
ле
ний
до Зоні і слу
хав уваж
но, що во
на
йо
му го
во
ри
ла.
-
Панно Маріє, ні! - клик
ну
ла я
сти
ха. Во
на по
ди
ви
ла
ся зчу
до
ва
-
на на ме
не.
-
Оставте, про
шу! - про
си
ла я її
з при
тис
ком. Во
на ди
ви
ла
ся че
-
рез хви
ли
ну мовч
ки на ме
не.
-
Які ви горді! - відповіла опіс
-
ля. - Ви хотіли би, що
би він сам
прий
шов?
-
Сам.
-
Але ж бо ви не знаєте, який
він не раз несміли
вий.
-
Я не знаю, але дай
те спокій!
І во
на да
ла спокій, він не прий
-
шов, а ме
не об
гор
ну
ло якесь су
-
м
не вдо
во
лен
ня…
***
Я див
лю
ся кож
дим ра
зом за
ним, ко
ли пе
ре
хо
дить поп
ри
наш дім. А йде він зви
чай
но між
п'ятою й шос
тою ве
чо
ром. Не
-
дав
но ка
за
ла тітка відчи
ни
ти
од
но фрон
то
ве вікно; я відчи
-
няю, а він на
че з землі виріс - на
-
дійшов! Як же я спо
ло
ха
ла
ся! Я
не тям
лю доб
ре, як во
но скла
ло
-
ся, але він поз
до
ро
вив ме
не.
Мені зда
ло
ся, що, здо
ров
ля
чи,
спа
ленів. Впрочім, справді не
знаю. Мені самій зро
би
ло
ся га
-
ря
че, мов по
лум'ям об
да
ло ли
це,
і я са
ма зміша
лась. Те
пер відсту
-
паю вже від вікна, ко
ли ба
чу, що
він іде. Він не сміє ме
не видіти.
Не сміє!
Оногди, вже по тім поз
до
ров
-
лен
ню, заміти
ла я, як він, пе
ре
-
хо
дя
чи поп
ри наш дім, по
вер
нув
лед
ве-лед
ве замітно го
ло
ву ле
-
ге
сенько са
ме до то
го вікна, де я
тоді сто
яла.
Пощо він ме
не здо
ро
вив? Ад
же
ми собі нез
най
омі, а то й зовсім
нез
най
омі…
***
Одна на
ша знай
ома, вдо
ви
ця по
якімсь судді, оповіда
ла тітці, що
Оря
дин ди
тя «лю
бові» якоїсь
сво
яч
ки надлісни
чо
го, доньки ук
-
раїнсько
го пра
вос
лав
но
го свя
-
ще
ни
ка, й яко
гось му
зи
кан
та.
-
Але не ду
май
те, до
ро
га пані
про
фе
со
ро
ва, - оповіда
ла во
на, -
що він був з тих слав
них уго
р
-
ських ци
ганів-му
зи
кантів, ме
жи
кот
ри
ми стрічається не раз спр
а
-
вжніх князів що
до ба
гатст
ва! О,
ні! Він був ук
раїнський ци
ган і
по
хо
див з Гли
ниці. Це сільце на
Бу
ко
вині вам звісне, там більше
ци
ганів, як му
жиків. Ук
раїн
сь
-
ких ци
ганів, пані про
фе
со
ро
ва,
на те кладіть ува
гу! Гра
ючи, ви
-
до
був
ся він на ка
пельмей
ст
ра
гли
ницької бан
ди, [16]
а що був
доб
рим ук
раїнцем, то її батько,
свя
ще
ник, прий
мав йо
го з патрі
-
отиз
му частіше в се
бе і з ча
сом,
до
ро
га пані, з ча
сом… - Тут во
на
ур
ва
ла, закінчив
ши оповідан
ня
злоб
ним, при
дав
ле
ним сміхом…
[16]
- Бан
да - ор
кестр
.
Не знаю, з якої при
чи
ни про
ки
-
ну
ло
ся в моїм серці чувст
во не
-
на
висті суп
ро
ти оповіда
ючої
вдо
виці, її вва
жа
ли всі знай
омі
«доб
рою» жінкою. Во
на, мо
же, й
бу
ла справді доб
рою, та я по
чу
-
ла на
раз не
на
висть до неї. її
спосіб оповідан
ня вик
ли
кав в
ме
не жаль до неї, чо
го я їй ніко
-
ли не за
бу
ду.
-
В ци
гані! Поміркуй
те ли
ше
собі, до
ро
га пані про
фе
со
ро
ва, в
простім якімсь му
зи
канті! Та
же
я би… Матінко бо
жа!… І то, ба
чи
-
те, - го
во
ри
ла во
на дальше, - до
-
нь
ка чес
них лю
дей, донька свя
-
ще
ни
ка! О неї мав ста
ра
ти
ся
[17]
який
сь за
мож
ний ку
пець,
але во
на про йо
го й чу
ти не хоті
-
ла. Вкінці був він ще настільки
зух
ва
лий, що ста
вив
ся пе
ред па
-
нот
ця й про
сив о ру
ку доньки.
Тоді ма
ла збу
ти
ся страш
на сце
-
на. Одні оповіда
ли, що прос
туп
-
ни
ка виг
на
ли та
ки за
раз ку
дись,
другі, що ма
ти всту
па
ла
ся ду
же
за донькою і що він з нею од
ру
-
жив
ся, ли
ше що во
на ско
ро по
-
мер
ла, дав
ши ди
тині жит
тя. Ін
-
ші ка
жуть, що во
на йо
го са
ма
про
си
ла по
ки
ну
ти її, а потім і от
-
руїла
ся сірни
ка
ми. Ат! хто їх там
знає, де прав
да? Во
на бу
ла ще
ду
же мо
ло
да. Ма
ла лед
ве дев'ят
-
[17]
- Ста
ра
ти
ся (о неї) - сва
та
тись.
над
цять років. Бо
же, бо
же! - до
-
да
ла зго
дом згірдли
во. - Та
ке
мо
ло
де, а вже та
ке зіпсо
ва
не!
Хто знає, що з неї бу
ло би ще
зро
би
ло
ся, як
би бу
ла жи
ла; а
так смерть зро
би
ла од
ним за
ма
-
хом всьому кінець.
-
А чиє ж він ім'я має? - спи
та
ла
тітка ціка
во.
-
Таже ба
чи
те: ім'я ба
теч
ка сво
-
го гідно
го.
-
Отже, му
си
ли-та
ки поб
ра
ти
-
ся?
-
А бог їх там знає! Що
до ме
не,
то я га
даю, що справді поб
ра
ли
-
ся й що во
на йо
го опісля про
си
-
ла по
ки
ну
ти її, а са
ма взя
ла та й
от
руїла
ся сірни
ка
ми. Це, ба
чи
те,
я то
му так ду
маю, що він за
раз
по її смерті ку
дись заб
рав
ся. Без
при
чи
ни був би не за
би
рав
ся.
-
Та ку
ди заб
рав
ся? - спи
та
ла ті
-
тка.
-
Таже ба
чи
те: до Мол
да
ви. Хто
-
сь-то го
во
рив, що він зібрав собі
но
ву бан
ду та й чкур
нув ту
ди з
людьми, що йшли в Мол
да
ву на
ро
бо
ту.
-
І не вер
нув
ся вже?
-
Не вер
нув
ся до нинішньої
дни
ни.
-
А ди
ти
на?
-
Дитина рос
ла ко
ло діда та ба
-
би; ко
ли ж па
но
тець по
мер, а ди
-
ти
ну тре
ба бу
ло вже до
кон
че по
-
си
ла
ти до шко
ли, скли
ка
ла ста
-
ра ра
ду. Який
сь пер
вий брат му
-
зи
кан
та, бездітний му
жик-ґазда,
на
пер
ся взя
ти ди
ти
ну за свою. А
надлісни
чий, сво
як небіжки, і
собі намігся взя
ти хлоп
ця. «Во
-
но, - ка
зав, - мені ближ
че, як то
-
бі. Врешті ти ка
жеш, що не зро
-
биш з нього па
на, ли
ше ґазду;
ну, а мені, мо
же, бог до
по
мо
же
ви
вес
ти йо
го на щось ліпше, як
на прос
то
го ґазду». Той собі, а
цей собі! Брат му
зи
кан
та, роз
ка
-
зу
ють, був тоді ду
же лю
тий. «Т
о
-
бі, - ка
же, - си
ро
тинсько
го гро
ша
за
ба
гається, що йо
му па
но
тець
ос
та
вив, а не ди
ти
ни. Те
бе цілий
повіт знає, який ти зах
лан
ний!
Ти ви
хо
ваєш йо
го так, що він бу
-
де своєї ро
ди
ни со
ро
ми
ти
ся, що
бу
де так са
мо кров з му
жиків
сса
ти, як ти і тобі подібні. А я не
так хотів йо
го по
вес
ти. Та не
хай
діється бо
жа во
ля! Час по
ка
же,
хто мав ліпші наміри, чи я, прос
-
тий се
ля
нин, чи ти». Роз
лю
тив
ся
та й від'їхав. А надлісни
чий взяв
справді хлоп
ця до се
бе, ви
хо
ву
-
вав, по
си
лав до шко
ли…
-
А той що?
-
Мужик той? Бог йо
го знає, що.
І не приїздив більше й не пи
тав.
От дур
ний му
жик, хотів щось пе
-
ред світом по
ка
за
ти. Ста
ра по
па
-
дя теж не хотіла йо
му ди
ти
ни
да
ти, то
му що відра
зу ска
зав, що
не вип
ро
ва
дить хлоп
ця в «па
-
ни». Ка
за
ла, що не дасть ди
ти
ни
своєї доньки на «пас
ту
ха». От та
-
ке-то, лю
ба пані про
фе
со
ро
ва.
Ціла ко
медія!
-
Ну, це вже прав
да, - обізва
ла
ся
тітка, - що це ду
же по
етич
на ле
-
ген
да.
-
Але ви
ди
те! - по
ча
ла знов по
хвилі вдо
ви
ця. - Мені все здає
-
ться, що во
ни, ніби надлісни
чий
і Оря
дин, не ду
же-то люб
ляться.
Че
рез цілий час, як Оря
дин про
-
бу
вав на Мо
раві, не приїздив ані
раз йо
го відвіда
ти. Впрочім, це
знаєте й самі, бо жи
ве
те з ни
ми
в сусідстві і як од
на ро
ди
на.
-
Та ні, не приїздив! Це вже мо
-
же бу
ти, що не люб
ляться. На
д
-
лісни
чий і Зо
ня май
же ніко
ли
про йо
го й не зга
ду
ва
ли. Ли
ше
ста
ра гу
вер
нант
ка роз
па
дається
над ним, - роз
повіда
ла якось ще
давніше Зо
ня. Я цілу то
ту пан
ну
Марію, прав
ду ска
зав
ши, не ду
-
же-то зно
шу, лас
ка
ва пані. З ти
-
ми її «нер
ва
ми»… їй-бо
гу! не раз
ме
не чорт бе
ре! Був
ши на місці
Маєвсько
го, я бу
ла би їй вже да
-
в
но за всю то
ту її на
уку по
дя
ку
-
ва
ла!
-
А ви ніби як ду
маєте, лю
ба
пані про
фе
со
ро
ва, що надлісни
-
чий як, бу
де її вічно в се
бе дер
-
жа
ти? - відповіла вдо
ви
ця. - Він
мав навіть десь ка
за
ти, що ско
ро
ли
ше доньку заміж віддасть, то
за
раз же
ниться вдру
ге. По
що ж
йо
му тоді ста
ро
го го
лу
ба до
ма
дер
жа
ти та пус
то й дур
но го
ду
-
ва
ти? Нині на світі гірко жи
ти, а
во
на й так не зай
мається до
ма
ніякою ро
бо
тою. От за
ле
жить
той цвікер [18]
на ніс, приж
му
-
рить очі та й зігнеться то над
од
ним сто
лом, то над дру
гим, а
там ча
сом ніби й до пе
карні заг
-
ля
не. Справжнім гос
по
дарст
вом
зай
мається Зо
ня са
ма.
-
Ну, так до чо
го ж йо
му гу
вер
-
нант
ка? - спи
та
ла тітка.
-
Та це лиш так, ба
чи
те, от для
фор
ми, що
би ніби якась стар
ша
жен
щи
на до
ма бу
ла. Уже чо
го
[18]
- Цвікер - пенс
не.
він для Зоні не зро
бить, не стер
-
пить, - так її лю
бить, що бо
же!
Але-бо й є за що! Во
на жва
ва й
ро
зум
на дівчи
на; ма
буть, ско
ро
на
ви
неться їй же
них.
-
Авжеж! - Тут тітка зітхну
ла.
-
Тоді не
хай пан
на Марія йде до
сво
го лю
бим
ця, - до
ки
ну
ла вдо
-
ви
ця.
-
Та так! Бо й ку
ди ж їй подіти
-
ся? Хто візьме на служ
бу ста
ру
гу
вер
нант
ку? А він, як чую, й так
хо
че вий
ти на ве
ли
ко
го па
на.
Чую: хо
че бу
ти ад
во
ка
том. Чи ви
не заміти
ли, пані, як він гор
до
го
ло
ву но
сить?
-
О, гор
до, гор
до! Він знає, що є
глад
кий хло
пець.
-
Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось
мов не до
вид
жуєте доб
ре, пані!
-
Ну, що
до то
го, то, мо
же, й
справді старі очі не до
вид
жу
ють
доб
ре. Але я чую, що надлісни
-
чий хо
че, аби він по
ки
нув студії
юри
дичні та й всту
пив на те
оло
-
гію. Во
но й не бу
ло би зле, - фі
-
ло
со
фу
ва
ла ста
ра. - Не
хай всту
-
пить в стан бо
жий і мо
литься за
гріхи своїх ро
дичів. Йо
му, прав
-
ду ска
зав
ши, і не
ма іншої бу
дуч
-
ності; по нім вид
но на пер
ший
пог
ляд, що він міша
ної ра
си. Бо
-
женьку, бо
женьку! - зітхну
ла. -
Які ж то не раз лю
ди на світі бу
-
ва
ють! І при по
ряд
них ро
ди
чах
ви
рос
те, і вив
читься, а на
ви
не
-
ть
ся яке-та
ке, а во
но й ро
зум ут
-
ра
тить! - Тут і ур
ва
ла вдо
ви
ця,
зітхнув
ши про
тяж
но, гли
бо
ко.
Опі
сля поп
ра
ви
ла оку
ля
ри на
носі, ус
та зни
зи
лись в ку
ти
ках, і
во
на по
ча
ла так ско
ро плес
ти
пан
чо
ху, що дро
ти ли
ше мигтіли.
Тітка підве
ла го
ло
ву, пог
ляд її
спи
нив
ся чо
мусь про
ник
ли
во на
мені.
І до сьогоднішньої дни
ни не
мо
жу я до
га
да
ти
ся, що той пог
-
ляд мав мені ска
за
ти.
Пам'ятаю ли
ше, що мої ус
та ми
-
мо
волі зат
ремтіли згірдли
во й
що я вий
шла з кімна
ти. Пе
рес
ту
-
па
ючи че
рез поріг, по
вер
ну
ла я
ще раз го
ло
ву за «доб
рою» вдо
-
ви
цею. її пог
ляд стрітив
ся з мо
-
їм. Гли
бо
кий, чи
та
ючий пог
ляд.
В тій же та
ки самій хвилі опус
-
ти
ла во
на ру
ки з пан
чо
хою на
коліна, при
су
ну
ла
ся ближ
че до ті
-
тки - і я чу
ла інстинк
тив
но, що те
-
пер поч
неться об
мо
ва моєї осо
би…
***
Я йо
го вже два дні не ба
чи
ла. А
нині так хотіла йо
го по
ба
чи
ти!
Надворі пре
гар
на, яс
на, зо
рис
-
та ніч, що своїм чарівним спо
-
коєм вик
ли
кає див
ну ту
гу з усіх
за
кутків сер
ця; і са
ме пе
ред мо
-
їм вікном за
вис місяць над го
ра
-
ми, ти
ми тем
ни
ми, мов
чаз
ни
ми
ве
ли
ка
на
ми, низько-ни
зенько,
що ви
диться: ру
кою би йо
го до
-
сяг
нув.
Орядина не ду
же люб
лять до
ма.
Мені здається, що я ма
ла би йо
-
му ба
га
то що оповіда
ти.
Мене об
ня
ла не
тер
пе
ливість,
ту
га; я сміюся сльоза
ми, а пла
чу
радістю… пе
ре
ня
тим пла
чем!
Чому це так? Бо
же мій, чо
му!
Але я не чу
юся не
щас
ли
вою, як
пер
ше, о ні! Я щас
ли
ва!
Я знаю, як він зветься. Він зве
-
ться - Ва
силь.
Василь! - це гар
не ім'я.
***
Ми хо
ди
ли вчо
ра з Ле
ною за
ору
д
ка
ми [19]
для тітки в місто,
і нам лу
чи
ло
ся ба
чи
ти йо
го. Чим
ближ
че він до нас над
хо
див, тим
мен
ше мог
ла я го
во
ри
ти. Дум
ки
розліта
ли
ся мені в го
лові, міша
-
ли
ся чо
мусь; а ко
ли надійшов
уже зовсім близько, то я за
мовк
-
ла цілком. Пев
на, що поз
до
ро
ви
-
ть нас, я підве
ла очі, і він справді
нас поз
до
ро
вив. Йо
го по
г
ляд
спи
нив
ся на мені так… са
ма не
знаю, як! Я відчу
ла йо
го так, як
не відчу
ла ще ніяко
го пог
ля
ду
досі.
Він ми
нав по моїй сто
роні, а
мені на
ви
ну
лась дум
ка, що він
змінив
ся в тій самій хвилі. Який
[19]
- За оруд
ка
ми - в спра
вах.
же він гар
ний!
***
Ми поз
най
оми
ли
ся. Во
но скла
-
ло
ся так: від кількох днів про
бу
-
вав у нас один то
ва
риш вуйків,
про
фе
сор з Р., на ім'я Лор
ден. Ба
-
жа
ючи йо
го з своїми ту
тешніми
то
ва
ри
ша
ми поз
най
оми
ти, велів
вуй
ко нам всім над
вечір зібра
-
ти
ся й піти в міський го
род. [20]
Ту
ди схо
ди
лись всі знай
омі. Ве
-
чір був пре
гар
ний, воз
дух сві
-
жий; в го
роді гра
ла доб
ра му
зи
-
ка і, увійшов
ши ту
ди, зас
та
ли ми
вже ве
ли
ку гро
ма
ду гос
тей.
[20]
- Го
род - тут; парк.
Я бу
ла нині - як Ле
на ка
за
ла (во
-
на бу
ла в нез
ви
чай
но лас
ка
вім
наст
рої) - «неп
рис
туп
на». Яка
сь
том
ля
ча ту
га загнізди
ла
ся мені
в серці.
Зі вхо
дом в го
род опа
ну
ва
ло
ме
не лег
ке, на ли
хо
рад
ку по
до
-
ба
юче зво
ру
шен
ня. Ціка
во обвів
мій пог
ляд гру
пи лю
дей: перші,
другі; стрів знай
омих; зви
чай
ні
ли
ця, а нині на
чеб нудніші, як
зви
чай
но.
Пішли далі, - я все роз
див
ля
ю
-
ся. На
раз стис
ну
ла ме
не Ле
на за
ру
ку.
-
Ходім ту
ди! - клик
ну
ла втіш
-
но. - Он ту
ди, близько альта
ни! -
І, звер
нув
шись жи
во до тітки,
ше
п
ну
ла їй кілька слів до ву
ха.
Мені при
чу
ло
ся ім'я Зоні, і я гля
-
ну
ла на вка
за
не місце. Під ве
ли
-
чез
ною, доб
ре мені знай
омою
ли
пою сидів надлісни
чий зі свої
-
ми «жінка
ми», а біля них один
мо
ло
дий су
до
вий прак
ти
кант,
Ле
ни
на і Зо
ни
на «тай
на». Тітка
звер
ну
ла
ся ту
ди, а ми обі за нею.
Дуже жи
во й ду
же га
лас
ли
во
відбу
ли
ся привітан
ня. Не по
ба
-
ла
кав
ши ще як слід, най
шли де
-
сь уже й при
чи
ну до най
сер
де
ч
-
нішо
го сміху. Розділи
лись ко
ло
двох столів і посіда
ли. Ле
на не
-
мов знов зрос
ла
ся з Зо
нею, а мо
-
ло
дий уряд
ник і собі сів біля їх,
ве
се
лий і лас
ка
вий до Зоні, хоч
Ле
на гор
неться більше до йо
го.
Побачивши ме
не, що стою ще
неріше
на, до ко
го при
лу
чи
ти
ся,
Зо
ня об
зир
ну
ла
ся дов
ко
ла се
бе.
-
Де Ва
силь дівся? - спи
та
ла би
-
ст
ро. - Ва
си
лю! - клик
ну
ла не
те
-
р
пе
ли
во, а тро
хи зго
дом відда
-
ли
ла
ся від нас, розг
ля
да
ючи
ся
на всі сто
ро
ни жи
во.
Відчувши, о що річ іде, мені ста
-
ло ніяко
во, і я бу
ла го
то
ва піді
-
йти до пан
ни Марії, але тут схо
-
пи
ла ме
не Ле
на за ру
ку.
-
Пожди, - мо
ви
ла, - не ба
чиш?
Зо
ня хо
че те
бе поз
най
оми
ти з
Оря
ди
ном. З ним луч
че за
ба
ви
-
ш
ся, як з пан
ною Марією, він і
так ка
зав мені ко
лись-то, що рад
би те
бе пізна
ти. Пан
на Марія ро
-
з
бесіду
ва
ла
ся так жи
во з про
фе
-
со
ром Лор
де
ном, що бу
ло би не
-
чем
но пе
ре
ри
ва
ти їм бесіду!
-
А я та
ки піду до неї, - відпові
-
ла я хо
лод
но. Я вже зро
зуміла,
чо
му й во
на ба
жа
ла ме
не поз
бу
-
ти
ся, ба
жа
ла знай
омст
ва мо
го з
Оря
ди
ном. Во
на не лю
би
ла ме
не
ко
ло се
бе, ко
ли який муж
чи
на
збли
жав
ся до неї. Зоні во
на не
бо
яла
ся, бо бу
ла гарніша від неї.
Те
пер во
на дер
жа
ла так сильно
мою ру
ку, мов кліща
ми.
-
Яка ти! - сміяла
ся на
си
лу. - Ма
-
буть, нинішній комплімент Ло
р
-
де
на, що по
до
баєш з твоїм во
ло
-
с
сям на Ло
ре
ляй, спо
до
бав
ся то
-
бі так, що ти хотіла би йо
го ще
раз по
чу
ти? А от ди
вись, там
вже іде Зо
ня. - І справді по
чув
ся
десь Зо
нин го
лос біля нас.
-
Я би ли
ше ра
да зна
ти, - го
мо
-
ніла во
на, - чо
му ти нас по
ки
нув!
-
Невже ти за моїм то
ва
рист
вом
ску
ча
ла? - чу
ти бу
ло відповідь
тро
хи іронічну.
-
Ет! що ти пле
теш! Я хо
чу те
бе
поз
най
оми
ти з пан
ною На
та
лі
-
єю Вер
ко
вичівною. От що! З на
-
ми ти й так ну
диш
ся.
І в тій-та
ки хвилі ста
ну
ла з ним
пе
ре
до мною й поз
най
оми
ла
нас. За хвильку й за
ки ми ще
вспіли про
мо
ви
ти до се
бе хоч
сло
во, зник
ли всі троє так ско
ро,
як
би в зем
лю за
па
ли
ся.
Ми ос
та
ли
ся самі.
Я бу
ла зміша
на й не зна
ла, що
про
мо
ви
ти. До то
го зда
ва
ло
ся
мені, що тітка, кот
ра не
да
ле
ко
сиділа, підслу
хує кож
де моє слі
-
вце, слідить за кож
дим моїм ру
-
хом і за
го
мо
нить кож
дої хвилі
по-сво
му на ме
не. Та цим ра
зом
я, ма
буть, по
ми
ли
ла
ся. Са
ме в
цій хвилі роз
ляг
ся ви
му
ше
ний
сміх її, а з ним зли
ло
ся і вуй
ко
ве
доб
ро
душ
не, ши
ро
ке «ге-ге-ге!».
За
ба
ва ли
ла
ся там, оче
вид
но, ве
-
се
лою струєю, й мені не бу
ло чо
-
го бо
яти
ся.
-
Не по
гу
ля
ти б і нам тро
хи по
са
ду? - спи
тав він, за
пи
на
ючи
свої ру
ка
вич
ки над
то ско
ро.
-
Добре! Ходім!
І ми пішли вільною хо
дою впе
-
ред, більше розг
ля
да
ючись, як
бе
сіду
ючи. Пе
ре
хо
дя
чи поп
ри
«на
ших», за
дер
жав
ся він на хви
-
льку, бо пан
на Марія хотіла йо
-
му щось ска
за
ти.
-
Відшукайте, Ва
си
леч
ку, Зо
ню,
бо я її ніде не ба
чу. Як заб
ра
ли
ся
всі троє, так і про
па
ли. Я бо
юся,
що
би не пе
рес
ту
ди
ла
ся в своїй
легкій одежі.
-
Лишіть їх, пан
но Маріє! - пе
ре
-
би
ла тітка ско
ро. - Лишіть їх! Не
знаєте? Мо
лодіж чується свобі
д
-
ні
шою, ко
ли не ба
чить над
зо
р
-
ців над со
бою. Не
хай бав
ляться!
Лишіть їх, па
не Оря
дин!
Орядин скло
нив
ся мовч
ки, а я
за
ку
си
ла ус
та, на котрі зак
рав
ся
на
си
лу усміх. Мені го
во
ри
ла ті
-
тка не
ус
тан
но, що ос
та
ва
ти
ся ді
-
вча
там без стар
ших в то
ва
ристві
мо
ло
дих муж
чин - то най
груб
ше
пе
рес
тупст
во суп
ро
ти доб
ро
го
сма
ку, а тут…
-
Еге! па
не stu
di
o
us! [21]
- по
чу
-
в
ся десь за моїми пле
чи
ма не
ми
-
лий го
лос про
фе
со
ра Лор
де
на. -
Це справді ви, Оря
дин?
-
А я, я! - відповів цей, об
зи
ра
-
ючись з не
ма
лим зчу
ду
ван
ням і
мов не
ми
ло вра
же
ний.
[21]
- Сту
дент (лат.).
-
Гм, з Мо
ра
ви? Гм, та чо
му не
по
дас
те їй (він кив
нув го
ло
вою
на ме
не), тій Ло
ре
ляй, рам'я ? [22]
-
Які вже в вас дивні ви
га
ди, па
-
не про
фе
со
ре! - вміша
лась тітка.
- Вже цілком пе
рех
рес
ти
ли на
шу
На
та
лоч
ку… ха-ха-ха.
-
Еге, гм, еге! - вор
котів він під
но
сом, підкру
чу
ючи свої сивіючі
ву
са і не зво
дя
чи з ме
не ані на
хви
ли
ну своїх блис
ку
чих ма
лих
очей.
Відопхана тітчи
ним сміхом і
тим йо
го пог
ля
дом, відвер
ну
ла
-
сь я від ціло
го то
ва
рист
ва і піш
-
ла звільна впе
ред. За кілька хви
-
лин опи
нив
ся й Оря
дин біля ме
-
[22]
- Рам'я, ра
ме
но - ру
ка.
не.
-
Ій-богу! - го
во
рив, сту
па
ючи
ско
ро по
руч ме
не. - І не надіявся
ніко
ли по
ба
чи
ти тут оцеї мумії з
Р. Що він тут ро
бить?
-
Він у нас. Приїхав на кілька
днів до вуй
ка. А ви зна
ли йо
го
теж давніше?
-
Чи я знав! Він був моїм про
фе
-
со
ром. Ми не
на
виділи
ся - страх!
Я йо
го за те, що «пік» за гре
ку,
[23]
а він ме
не, як го
во
рив, за
мою «зух
валість». Як же він вам
по
до
бається? - І при цих своїх
послідніх сло
вах розсміявся сам.
-
Несимпатичний. Ро
бить вра
-
жен
ня при
чаєно
го; впрочім, не
[23]
- Гре
ка - грецька мо
ва.
люб
лю ос
та
ва
ти
ся з ним са
ма.
Він усміхнув
ся, пог
ля
нув
ши де
-
сь да
ле
ко впе
ред се
бе.
-
Причаєного, ка
же
те. Це бу
ло
би ще о нім лагідно ска
за
но. Він
чо
ловік без сер
ця, без душі, мс
-
ти
вий, а до то
го кон
сер
ва
тист
до смішності. Не знаєте, чи жи
ве
ще йо
го жінка?
-
Живе. Але він жалівся, що ду
-
же хо
ра і що про
бу
ває вже дов
-
ший час з ди
ти
ною у своїх ро
-
дичів.
-
Бідна! Во
на бу
ла та
ка гар
на й
та
ка лагідна. Він ко
ли тільки
прий
шов зі шко
ли в злім наст
-
рої, то все по
чи
нав з нею свар
ку.
Ми, хлопці, всі о тім зна
ли. Вже
за
му
чив її, ма
буть, зовсім; їй і
так не бу
ло ба
га
то потрібно, во
-
на бу
ла ніжна, мов та па
утин
ка…
-
Вона має бу
ти да
ле
ко мо
лод
-
ша від йо
го, спо
ми
нав вуй
ко.
-
Молодша. Він оже
нив
ся тро
хи
пізно. Чи ви роз
мов
ля
ли з ним
дов
ше?
-
Ні, а потім…мені не хо
четься
то
го слу
ха
ти, що він мені го
во
-
рить!
-
Він зве вас Ло
ре
ляй, - за
ки
нув
Оря
дин.
-
І не мав що ліпшо
го при
ду
ма
-
ти! - відповіла я, ми
мо
волі сер
-
ди
то. - От… німець!
Він усміхнув
ся.
-
Не го
во
ри
ти б нам ліпше о чім
іншім? - спи
та
ла я.
-
І я так ду
маю. Не люб
лю про
йо
го зга
ду
ва
ти. Мо
же би, ми де-
не
будь сіли? Го
род ма
лий, при
-
хо
диться лиш дру
гим з до
ро
ги
ус
ту
па
ти
ся, а тим ли
ше вто
ми
-
те
ся.
Саме про
ти нас, під ку
ща
ми ту
-
рецько
го бо
зу, сто
яла лав
ка, з
сві
тлом по
руч. Там ми усіли, - за
-
мовк
ли.
Довкола нас гамір, му
зи
ка, роз
-
мо
ви, сміхи, а ми на
че поніміли.
Він зняв мовч
ки ка
пе
люх з го
ло
-
ви і відгор
тав во
лос
ся з чо
ла.
Тро
хи зго
дом по
чу
ла я йо
го пог
-
ляд на собі.
-
От що те
пер ска
зав би я до
хви
ли
ни… - обізвав
ся він.
-
Що? - я гля
ну
ла на йо
го спо
кі
-
йно, ви
жи
да
ючи.
-
Сказав би: три
вай ще, ти та
ка
гар
на!
-
Чим гар
на?
-
Тим, що пе
ре
жи
ваю її з ва
ми.
Я не відзи
ва
ла
ся, а він, пот
ро
хи
зво
ру
ше
ний, го
во
рив далі:
-
Другий про
сив би вас в тій
хвилі о про
щен
ня, а я, ко
рис
та
-
ючи з кож
дої хви
ли
ни…
-
Чому о про
щен
ня? - пе
ре
би
ла
я йо
му, зди
во
ва
на.
-
Ну, за моє здо
ров
лен
ня ко
ли
-
сь-то, ко
ли я вас не пізнав пе
р
ше
по за
ко
нах ети
ке
тальних, а так
ли
ше.
-
З чут
ки? - Це сло
во ви
мо
ви
ла
я ми
мо
волі гірко. Зав
дя
ки лю
бо
-
ві моєї тітки, я не тіши
ла
ся най
-
ліпшою сла
вою між знай
оми
ми..
Мов пе
ре
ля
ка
ний, підвів він го
-
ло
ву й ви
ди
вив
ся на ме
не.
-
Ви ме
не не зро
зуміли, - ска
зав
опісля лагідно. - Мені, прав
да,
лу
чи
ло
ся
чу
ти де
що про вас, але
що я вся
ким по
го
лос
кам не дові
-
ряю, то не повірив і тим про вас і
не ви
роб
ляв собі ніяко
го су
ду
про вас, т. є. [24]
аж до ції хви
ли
-
ни, ко
ли я міг оце про
чи
та
ти. За
це та
кож ви
бач
те мені.
З ти
ми сло
ва
ми ви
няв хут
ко з
[24]
- Ско
ро
че
не на
пи
сан
ня то є
(то
б
то).
груд
ної ки
шені сво
го пальта ма
-
лий зо
шит, кот
рий я з пер
шо
го
пог
ля
ду пізна
ла, і мені з ли
ця
зник
ла потім вся кров. У йо
го
на
хо
див
ся той Ле
ною за
хо
ва
ний
зо
шит, кот
рий я роз
дер
ла…
-
Це вам Зо
ня пе
ре
да
ла? - бу
ли
оди
нокі мої сло
ва.
-
Зоня. Але вам це прик
ро?
-
Прикро!
-
Не гнівай
те
ся! - про
сив він. -
Пра
ця ва
ша не на
хо
диться в не
-
гідних ру
ках.
-
Але йшла че
рез негідні ру
ки!
-
Забудьте це!
-
Хіба мож
на?
-
Можна. - І він усміхнув
ся. - Я
аж опісля, зна
чить, по про
чи
тан
-
ню розвідки, довідав
ся, яким
спо
со
бом во
на діста
ла
ся в Зо
-
нині ру
ки. Мені впа
ла во
на при
-
пад
ко
ве в ру
ки, але не жа
луй
те
то
го. По
ба
чив
ши вас то
го ве
чо
-
ра, як ваші очі го
во
ри
ли об
чімсь, чо
го по
се
ред без
душ
ної
тов
пи не бу
ло, я знав, що кож
де
мною по
чу
те слівце бу
ло неп
-
рав
дою, і я зро
зумів вас. Я знаю,
що ва
ша пра
ця бу
ла пи
са
на
«кров'ю ва
шо
го сер
ця», і я від
-
чув, що му
шу вас пізна
ти; але
тоді я не міг до вас підійти, му
-
сив відло
жи
ти це на дру
гий раз.
Ли
ше од
но
го (до
дав по хвилі,
ко
ли я мов
ча
ла) не ро
зумію: чо
-
му це ви, ма
буть замість mot
tо,
[25]
пок
ла
ли сти
шок над пра
-
цею:
Еs кlіngt mir oft im Her
zen
Wie ein ver
lo
re
ner Klang,
Der sich ver
ge
bens seh
net
Zu to
nen im Ge
sang
Ich kann das Li
ed nicht fin
den
Zu dem er ta
ugen mag,
Er wird wohl still verk
lin
gen
Im letz
ten Her
zen
s
c
h
lag…
[26]
[25]
- Епігра
фа (італ.).
[26]
-
Часто ме
лодії щирі
В серці моєму бри
нять,
Прагнучи в світі ши
рокім
Піснею гор
до лу
нать.
Слів не знай
ду я, щоб ви
лить
Душу пал
кую свою.
Мабуть, ця пісня зі мною
Ляже в мо
ги
лу мою.
-
Він, прав
да, пе
ре
черк
не
ний ці
-
лком, од
нак ви хотіли йо
го пок
-
лас
ти?
-
Я хотіла, - відповіла я, - я му
-
си
ла хотіти, хоч він і не має нічо
-
го спільно
го з те
мою розвідки. У
ме
не бу
ва
ють не раз дивні, ди
-
вні чут
тя; не «чут
тя», - поп
ра
ви
-
лась я ми
мовільно, - ли
ше по
-
оди
нокі по
чут
тя, справді, не
мов
які згуб
лені, заб
лу
кані в люд
сь
-
кім серці то
ни, котрі не зна
ють,
до кот
рої ме
лодії при
на
лежні
, де
їм прис
та
ти. Во
ни наст
ро
ю
ють
ме
не так роз
пуч
ли
во! Чи ви бу
-
ва
ли з се
бе завсігди за
до
во
лені?
- звер
ну
лась я жи
во до йо
го. -
За
всігди? Чи вас не му
чить ча
са
-
ми ту
га ста
тись ще іншим? Ме
не
му
чить! Тоді зву
ки том
лять ме
-
не. А відтак здається мені, що я
од
на з тих на
тур, цеб
то од
на з
тих не
удач
ників, котрі ніби до
всього ма
ють хист, а про
те не
до
во
дять до нічо
го! Це пе
ре
сві
д
-
чен
ня обнімає мою ду
шу яко
юсь
ли
ховісною наміткою. Хто мені
до
ка
же, що я не од
на з тих без
-
та
лан
них?
-
Ваша пра
ця! - відповів він, вди
-
вив
шись в ме
не якимсь дов
гим,
до
пит
ли
вим пог
ля
дом.
-
Яка пра
ця? - спи
та
ла я іроні
-
чно. Він зчу
ду
вав
ся.
-
Ну, я маю на увазі пи
сан
ня.
-
Справді? Не що інше?
-
Ні.
-
Так я му
си
ла би цілком по
то
-
ну
ти в тій праці, що
би здо
бу
ти
собі та
кий до
каз; цілою ду
шею,
не роз
ри
ва
ючись!
-
То по
тоніть!
-
Я би хотіла.
-
Зробіть це якимсь обов'язком
для се
бе.
-
О, цього не тре
ба, в ме
не є до
-
сить волі і я люб
лю пи
сан
ня так
са
мо, як напр., і му
зи
ку, ли
ше
що…
-
Що?
-
О нічо, нічо! - і тут я ур
ва
ла.
-
Що? - до
ма
гав
ся він ціка
во.
-
Я зроб
лю це якимсь обов'яз
-
ком, - відповіла я з при
тис
ком,
але я ду
ма
ла щось інше. Імен
но
ду
ма
ла я, що мені годі то
ну
ти в
упо
до
бан
нях, що до
ма слідять за
мною, мов за зло
чин
ни
цею. Що
тітка май
же бру
тальним спо
со
-
бом за
бо
ро
ни
ла мені «культ
примх і ро
ман
ти
ки». А ко
ли ще
Ле
на роз
повіла їй раз, що який
сь
там «пан» кеп
ку
вав собі з моїх
ідей, розк
ри
ча
ла
ся, що я від
-
стра
шую же
нихів від її до
му. Що
лю
ди го
тові по
ду
ма
ти, буцімто
во
на впоїла в ме
не ті «ле
ген
ди»,
і що її донька теж та
ка…
«Щоб ти не посміла по
во
ди
тись
після сво
го ро
зу
му, ко
ли тобі
доб
ре!» - ка
за
ла. То
го не мог
ла я
йо
му го
во
ри
ти. Я всти
да
ла
ся за
тем
но
ту й бру
со
ватість [27]
сво
-
єї рідні і за те, що я жи
ла в та
ких
за
ви
си
мих, май
же негідних обс
-
та
ви
нах. Негідних тим, що я пе
-
ре
жи
ва
ла різні сте
пені упо
ко
-
рен
ня.
-
Я бу
ду про те все до
би
ва
ти
ся
сво
го, - ска
за
ла я, - до
ки не доб'
-
ю
ся.
-
Не підда
вай
те
ся ніяким впли
-
вам, - обізвав
ся він, мов відчи
-
[27]
- Бру
со
ватість - незг
рабність,
не
оте
саність.
тав, що в моїй душі діяло
ся, - і
крі
піть ва
шу ду
шу, зна
чить, - не
будьте над
то враз
ливі на що
-
ден
щи
ну!
-
Чи так мож
на? - спи
та
ла я йо
го
вдру
ге з не
таєним зчу
ду
ван
ням.
-
Можна.
-
А те
пер… те
пер про
шу вас,
зверніть мені мій зо
шит! - про
-
си
ла я. - Він дістав
ся без мо
го ві
-
до
ма в Зо
нині ру
ки…
-
Оставте мені йо
го, він не має
те
пер для вас вар
тості!
-
Для вас мо
же він її ще мен
ше
ма
ти.
-
Противно. [28]
Мені дає він
знов до
каз, що існує рід інтелі
-
[28]
- Про
тив
но - нав
па
ки.
генції, кот
ра ви
роб
ляється дійс
-
но са
ма з се
бе й кот
ра вик
ли
кає
пос
туп.
Живо й ско
ро по
ли
ла
ся вже на
-
ша дальша роз
мо
ва. Мені зда
ва
-
ло
ся, що я вже з ним дав
но знай
-
ома і лиш го
во
ри
ти з ним не ма
-
ла на
го
ди.
З йо
го бесіди дізна
ла
ся я, що
він був соціал-де
мок
ра
том і за
-
горілим [29]
пок
лон
ни
ком Мар
-
к
са. Що ожи
дав спасіння від со
-
ціалістів; що приз
на
вав ли
ше
од
ну спра
ву, а то спра
ву соціалі
-
стів. - Все інше, - го
во
рив, - то
не
в тій одній ве
ликій мо
гучій ідеї,
є злу
че
не з нею ти
сяч
ни
ми не
-
[29]
- За
горілий- пал
кий, зав
зя
тий.
ви
ди
ми
ми й не
роз
рив
ни
ми зв'я
-
з
ка
ми. - Вкінці спи
тав ме
не, що я
про те ду
маю.
Я не ду
ма
ла нічо
го пев
но
го, не
ма
ла досі жод
но
го яс
но
го ви
роб
-
ле
но
го су
ду; але я бо
яла
ся яко
-
гось ха
осу в бу
дуч
ності, кот
рий
не
мов відчу
ва
ла, бо
яла
ся ца
рю
-
ван
ня ще груб
шої бе
зог
ляднішої
си
ли, як досі.
-
В вас го
во
рить ли
ше ва
ше то
-
н
ке враз
ли
ве сумління, - відпо
-
вів він не
тер
пе
ли
во на мої сло
-
ва, - але пер
ше всього пи
таю вас:
чи ви віри
те в си
лу людської
інтелігенції?
-
Вірю; але вірю так са
мо і в си
-
лу прист
расті, що по
тя
гає ін
те
-
лігенцію
в свій вир, вірю в си
лу
са
мо
любст
ва, вірю в нет
рив
кі
-
сть людської на
ту
ри.
-
Щоби бу
ти дос
ко
на
лим, - від
-
повів він, - тре
ба бу
ти філо
со
-
фом. Але об тім ви не ду
ма
ли, що
чо
ловік не ви
ну
ва
тий то
му,
яким став? Не ду
ма
ли, що він
зав
дя
чує свою істо
ту то
му грун
-
тові й тій землі, на котрій ви
рос
-
тає, то
му сон
цю й теп
лу, що йо
-
го вигріває; тим обс
та
ви
нам, що
йо
го ок
ру
жа
ють, опа
но
ву
ють.
Об тім, ма
буть, не ду
ма
ли? Не
ду
ма
ли та
кож, що нуж
да й роз
-
пу
ка зрод
жує в людській душі
скор
ше злі, як добрі прик
ме
ти,
що бор
ба за існу
ван
ня де
мо
ра
-
лізує? Я вірю в те й для то
го ві
-
рю, що з царст
вом соціалістич
-
них догм зрос
те прав
ди
вий пос
-
туп, що світло знан
ня й кра
си
поллється ши
ро
кою струєю ск
-
рі
зь, і що аж тоді виб'є для всіх
досі гне
те
них, не
вис
лу
ха
них і
сла
бих го
ди
на дійсно лю
дя
но
го
щас
тя, роз
ви
неться цвіт прав
ди
-
вої лю
бові! До
ро
га до та
ко
го жи
-
т
тя прос
та. Оскілько бу
де мен
-
ша
ти ви
зис
ку
ван
ня оди
ниці
оди
ни
цею, оскілько бу
де мен
ша
-
ти ви
зис
ку
ван
ня на
ро
ду на
ро
-
дом, остілько бу
дуть марніти й
ос
ла
ба
ти за
ро
ди зла, бу
де змі
-
ню
ва
ти
ся, пе
рет
во
рю
ва
ти
ся лю
-
дська на
ту
ра, а го
лов
не наші те
-
пе
решні «іде
али», цеб
то: ба
гат
с
-
т
во, ви
сокі ста
но
виська і т. д. Ви,
мо
же, віри
те так са
мо, як ще й
ба
га
то інших, мильно [30]
в яки
-
й
сь поділ влас
ності, то
му бо
їте
-
ся ха
осу в бу
дуч
ності? - спи
тав
Оря
дин. - Або віри
те, мо
же, в ці
-
л
ко
ви
те зне
сен
ня при
ват
ної
вла
с
ності? Тоді по
ми
ляєте
ся. Ха
-
рак
те
рис
тич
ним у соціалістів є
не зма
ган
ня до зне
сен
ня влас
-
ності вза
галі, а зма
ган
ня до зне
-
сен
ня форм влас
ності бур
жу
аз
-
ної. Цеб
то спосіб прис
во
юван
ня,
кот
рий доз
во
ляє бідно
му ли
ше
то
му жи
ти, що
би пра
цю
ва
ти на
дру
гих, і то ли
ше до то
го ча
су,
[30]
- Мильно - по
мил
ко
во.
до
ки це вла
до
любній верстві по
-
трібне. Годі мені роз
во
ди
тись
тут о цій квестії [31]
бог зна як,
але хто вірить в ідею пос
ту
пу,
той му
сить пізна
ти й пе
ре
ко
на
-
ти
ся, що во
на ста
но
вить ос
но
ву
вся
ко
го ру
ху й праці, і що всіх
при
чин суспільно
го пе
ре
во
ро
ту
або змін не шу
ка
ти нам в лю
-
дських го
ло
вах, в їх зрос
та
ючім
пізнанні «вічної» прав
ди або не
-
п
рав
ди і спра
вед
ли
вості, але по
-
п
рос
ту в змінах про
ду
ку
ван
ня й
заміни; не в релігії й філо
софії,
ли
ше в еко
номії до
тич
ної [32]
епо
хи, - і що соціалізм не є нія
-
[31]
- Квестія - пи
тан
ня.
[32]
- До
тич
ний - відповідний.
кою хо
ро
бою й ніяким з'яви
щем,
по
оди
но
ки
ми ума
ми штуч
но ви
-
роб
ле
ним, а ру
хом при
род
ним.
Він за
мовк і ди
вив
ся на свою
си
га
ру, що тліла між пальця
ми, а
чо
ло йо
го ук
ла
ло
ся в мор
щин
ки.
Зво
ру
шив
ся бесідою.
Задумана й ура
же
на палкістю
йо
го пе
ре
ко
нан
ня, ди
ви
ла
ся я
ще без
мов
но на нього. Він, ма
-
буть, відчув мій пог
ляд. Звер
ну
-
в
ся жи
во до ме
не і, всміха
ючись
якось іронічно, ска
зав:
-
Я, мо
же, не по
ви
нен був об тім
го
во
ри
ти?
-
Чому? - спи
та
ла я спокійно.
-
А то
му, що… але ні, - поп
ра
ви
-
в
ся за
раз, - з ва
ми мо
жу я об тім
го
во
ри
ти, ви звер
таєтесь самі на
цей шлях, що я про нього го
во
-
рив. Це посвідчи
ла мені провід
-
на дум
ка ва
шої розвідки і ли
ше
ви ще то
го не свідомі. З ча
сом
пе
ре
ко
нає вас влас
не по
ло
жен
-
ня у всім. - Тро
хи зго
дом ска
зав:
- Ро
дичів у вас не
ма, це знаю;
але не маєте ко
го, хто би вам по
душі був близький?
-
Не маю.
-
І не ма
ли ніко
ли?
-
Дитиною ма
ла я ба
бу
ню…
Він засміявся ти
хо, од
нак так,
що мені ста
ло жал
ко, так жал
ко!
Опісля гля
нув мені в очі, що ми
-
мовільно зай
шли слізьми, і я ба
-
чи
ла, що йо
го ще пе
ред хви
ли
-
ною спокійне ли
це зміни
ло
ся.
-
Ми сту
паємо од
ною до
ро
гою, -
ска
зав зміне
ним го
ло
сом і встав,
мов
би хотів над якимсь наг
лим
з
во
ру
шен
ням за
па
ну
ва
ти. До нас
підійшла пан
на Марія з тіткою, і
він, стис
нув
ши кріпко мою ру
ку,
відда
лив
ся…
Високо на небі ми
готіли, бли
-
ща
ли зорі, світив місяць. Зву
ки
гар
ної угорської му
зи
ки роз
ли
-
ва
лись - да
ле
ко…
Я сиділа вже біля моєї тітки, що
го
лос
но бесіду
ва
ла, сиділа в чу
-
днім наст
рої. Чим дуж
чий гамір
зрос
тав дов
ко
ла ме
не, тим бі
ль
-
ша ти
ши
на зма
га
ла
ся в мені…
Півгодини пізніше ви
хо
ди
ли
ми з го
ро
ду. Са
ме тоді на
ви
нув
-
ся й він, не
мов виріс із землі ко
-
ло ме
не.
-
Хотів ще з ва
ми поп
ро
ща
ти
ся,
- ска
зав і по
дав уд
ру
ге ру
ку.
***
-
Ти го
во
ри
ла що з Оря
ди
ном? -
пи
та
ла ме
не тітка під час по
во
-
ро
ту до
до
му.
-
Говорила.
-
І що він за чо
ловік?
Мені не кон
че хотіло
ся роз
по
-
вісти, що я про нього ду
маю, і я
ска
за
ла ли
ше, що він «пос
ту
по
-
вець». [33]
-
Гай, гай! - за
го
моніла тітка. -
[33]
- Пос
ту
по
вець - пе
ре
до
ва, прог
-
ре
сив
на лю
ди
на.
По
с
ту
по
вець! Біда ли
ше, що зра
-
д
жує своїми зу
ба
ми своє по
етич
-
не по
ход
жен
ня.
-
І я мав честь го
во
ри
ти з ним, -
обізвав
ся вуй
ко з ко
лю
чою іро
-
нією. - Але зро
бив на ме
не стра
-
ш
но ли
хе вра
жен
ня. Чва
нив
ся
своїм ро
зу
мом чи влас
ти
во тим,
що ба
чив і чи
тав мно
го, а з то
го
ви
хо
ди
ло, що ми тут ніби й не
чуємо і не знаємо, що діється
справді деінде! Це не злий інте
-
рес! Це зовсім так, мов
би та
кий
мо
ло
дик пос
ту
пив від нас, в кот
-
рих стільки прак
ти
ки на спині, в
культурі дальше! Не так, то
ва
-
ри
шу?
-
Ха-ха! - сміявся сти
ха про
фе
-
сор Лор
ден. - Я знаю цього пта
-
ш
ка. Ще з гімназії знаю йо
го. За
-
мість при тол
ку
ванні [34]
дер
-
жа
ти пе
ред очи
ма Го
ме
ра або
Ве
ргілія, чи
тав собі російські
або фран
цузькі но
вел
ки. Ну, та
за те й діста
вав він від ме
не свої
доб
ре зас
лу
жені но
ти. [35]
Як
крей
да білий ста
вав в та
ких хви
-
лях, дурів, лю
тив
ся, як ска
же
-
ний! Ха-ха! Я пе
ре
ко
на
ний, що
ос
та
ну
ся для нього яки
мось ir
ri
-
ta
men
tum [36]
на ціле жит
тя. Не
бра
ку
ва
ло ба
га
то, а був би пе
ре
-
[34]
- Тол
ку
ван
ня - пе
рек
лад.
[35]
- Но
та - оцінка
[36]
- Стра
хо
ви
щем, спо
га
дом, що
ви
к
ли
кає гнів (лат.).
пав при ма
турі, але що був силь
-
ним ма
те
ма
ти
ком, то про
фе
сор
то
го пред
ме
та, са
ме той, що при
-
д
бав йо
му місце в Мо
раві, всту
-
пив
ся за ним, а всі прочі па
но
ве
мов по
ка
зи
ли
ся і пе
ре
пус
ти
ли.
-
Чую, що він соціаліст! - замі
-
тив вуй
ко го
лос
ним ше
по
том, а
тітка в тій же хвилі ог
ля
ну
ла
ся.
-
Мене це зовсім не ди
вує, - від
-
ка
зав про
фе
сор. - Про
ле
тарі такі,
як він, мно
жаться в стра
шен
ний
спосіб, а він, напр., то са
ме від
-
повідне me
di
um [37]
до соціалі
-
стич
них екс
пе
ри
ментів. І ви, Ло
-
ре
ляй, мо
ви
те, що він «пос
ту
по
-
вець»? - звер
нув
ся до ме
не, вди
-
[37]
- Се
ре
до
ви
ще (лат.).
в
ля
ючись в ме
не своїми не
ми
ли
-
ми очи
ма.
-
Кажу, па
не про
фе
сор.
Він засміявся знов, а тітка за
-
каш
ля
ла.
-
Знаєш, На
та
лоч
ко, - обізвав
ся
вуй
ко, - що я об та
ких пос
ту
пов
-
цях-соціалістах ду
маю?
-
Що, вуй
ку?
-
Я ду
маю, що то аван
тюр
ни
ки.
В них не
ма віри, не
ма ха
рак
те
ру.
Во
ни не спосібні відда
ти
ся яко
-
му-не
будь ста
ло
му за
во
дові, ви
-
дер
жа
ти в тім, як цього ви
ма
гає
за
кон. Во
ни - ду
ховні пот
во
ри,
зрод
жені нез
до
ро
вою лек
ту
рою.
За
не
хав
ши вся
ку чес
ну пра
цю,
пе
ре
би
ра
ють на се
бе роль ре
фо
-
р
ма
торів і спус
ка
ються на чу
же
доб
ро. Смерті во
ни не бо
яться,
бо в них не
ма бо
га. Так я об них
ду
маю!
-
А що най
прикріше в цілій сп
-
раві, - до
ки
нув про
фе
сор, - це те,
що їх пос
ту
по
ван
ня за
раз
ли
ве,
мов чу
ма!
-
Справді, за
раз
ли
ве! - клик
ну
-
ла тітка гірким то
ном і пос
ту
пи
-
ла та
ки
ми швид
ки
ми кро
ка
ми
впе
ред, що ма
лий про
фе
сор, сту
-
па
ючи досі по
руч неї, ос
тав
ся ці
-
лком по
за
ду.
Опріч ме
не, ма
буть, і він відчув,
що тітчин ок
рик «справді за
раз
-
ли
ве» ти
чив
ся ме
не, бо, до
го
ни
-
в
ши її, ска
зав го
лос
но:
-
Щодо ме
не, то я ра
див би мо
-
ло
дим лю
дям, особ
ли
во пан
ноч
-
кам, чи
та
ти, замість соціалістич
-
них кни
жок, Чo
кові «Stun
den der
An
dacht». [38]
Оце прис
тоїть жі
-
нкам ліпше, підно
сить ду
ха, я
ска
зав би навіть - чис
тить ду
шу.
-
Амінь! - шеп
ну
ла мені Ле
на в
ухо, сміючись сти
ха.
-
Коли собі ба
жаєте, - звер
нув
ся
до ме
не, - то я мо
жу вам ци
ми
тво
ра
ми слу
жи
ти. Маю їх у своїй
бібліотеці. Моя жінка му
си
ла їх
та
кож чи
та
ти.
-
Дякую, - відповіла я, - але я те
-
пер чи
таю Шекспіра.
-
То я бу
ду про
си
ти о ті книж
-
[38]
- «Го
ди
ни мо
лит
ви» (нім.).
ки, па
не про
фе
сор! - клик
ну
ла
ті
тка. Во
на бу
ла з незвісних ще
мені при
чин роз
серд
же
на на ме
-
не до край
ності.
-
Нехай би мені виїхав кот
рий з
моїх синів з но
во
мод
ни
ми іде
-
ями, я би їм дав! По
ба
чи
ли б! Я
їм за
бо
ро
ню й най
мен
ших зно
-
син із тим па
ни
чем. Не дур
но і
йо
го дядько не
за
до
во
ле
ний з
йо
го, але він чес
ний собі чо
ло
-
вік, от
же, мов
чить, а мо
же, й бої
-
ться! - замітив вуй
ко.
-
Певна річ, що ли
ше боїться, -
підтвер
ди
ла тітка. - Ад
же нігілі
-
стичні за
ма
хи звісні всім. Мені
са
ме в тій хвилі при
хо
дить на
дум
ку, що Зо
ня оповіда
ла: ко
ли,
ка
же, Оря
дин ви
хо
дить з до
му,
то все за
би
рає з со
бою ключ від
своєї кімна
ти, так що во
ни не
мо
жуть ту
ди ніяким чи
ном ді
-
ста
ти
ся, а йо
го ку
фер [39]
по
до
-
рожній за
пер
тий завсігди обе
ре
-
ж
но!
-
Ну, вже він впа
дає кож
но
му в
очі, - до
дав вуй
ко. - Для ме
не
вже до
волі цього, що кеп
кує собі
з на
шої ба
ла
кан
ки й політи
ки.
Це ме
не ду
же вра
зи
ло. Я не люб
-
лю над
то мо
ло
дих кри
тиків, а
особ
ли
во та
ких, що не ма
ють ще
жод
но
го ста
но
ви
ща і жи
вуть з
лас
ки дру
гих. По
ба
чи
мо, де він
опи
ниться за двад
цять років! Чи
[39]
- Ку
фер - скри
ня.
не бу
де і для нього річ важ
на
дба
ти пе
ре
дусім про се
бе, а опі
с
-
ля про «на
род». Я рад би то по
-
ба
чи
ти. Він ка
же, що в нас ін
те
-
лігенція за
ма
ло пра
цює для на
-
ро
ду, що деінде ба
чив він іншу
си
лу, що яка пра
ця, та
ка й бу
-
дучність, що все лиш від нас за
-
ле
жить! Ну-ну! По
ба
чи
мо, по-ба-
чи-мо!
-
Але ж, та
ту! - зап
ро
тес
ту
ва
ла
на
раз Ле
на, що досі за
хо
ву
ва
ла
-
ся цілком па
сив
но. - Чо
му вже ці
-
лком зле про нього ду
ма
ти? Чи
це не мо
же бу
ти, щоб він мав в
дечім слушність? Зо
ня з ним не
ду
же лю
биться, сва
ряться обоє
аж над
то час
то, але во
на са
ма
приз
нає, що він здібний і не та
-
кий вузьког
ляд
ний, як наші ту
-
тешні лю
ди! Врешті, що це має
нас об
хо
ди
ти або гніва
ти, як хто
ду
має, або як мильно пос
ту
пає?
Ми цього не ро
би
мо - і на тім
спра
ва скінче
на! А що річ пев
на і
чо
го не мож
на за
пе
ре
чи
ти, це те,
що він еле
гант
ний хло
пець і за
ним мож
на про
па
да
ти. Він по
до
-
бається мені, та
ту!
-
Лено! - скрик
ну
ла тітка.
Але Ле
на вже й так мов
ча
ла.
Я та
кож за
мовк
ла.
В моїм умі тов
пи
лись чудні ду
-
м
ки, зма
га
ли
ся різні го
ло
си, а
проміж них ви
ри
нав він раз по
раз, го
во
ря
чи, що обс
та
ви
ни
тво
рять
з чо
ловіка то, чим він є.
Я би віри
ла йо
му; ах, я би віри
-
ла йо
му!…
***
На за
ході, са
ме над «Чор
ним
яром» і над ве
ли
канською го
-
рою, по
до
ба
ючою на піраміду й
за
рос
лою лісом, па
ла
ло не
бо че
-
р
во
ня
вим зо
ло
том. А там далі,
де «Зуб
час
та Ли
са» злу
ча
ла
ся з
біля
вою ска
лою, там сте
ли
ли
ся
по небі про
зорі, зе
ле
ня
во-сині
пас
ма хма
рок…
Воздух на
поєний па
ху
чою сві
-
жістю, а зем
ля ще ди
ше вогкі
-
стю, вик
ли
ка
ною ко
рот
ким наг
-
лим до
щем…
В моїм серці не
мов вес
на про
-
ки
ну
ла
ся; са
ма ди
ву
юся своїй ве
-
се
лості, лю
бу
юся са
ма ве
се
лим
сміхом своїм.
Я знов йо
го ба
чи
ла. Чу
ла го
лос
йо
го знов. Обміня
ла
ся знов дум
-
ка
ми з ним… Ах, я то
му та
ка ве
-
се
ла!
Але чо
му він при Зоні так здер
-
жується, а Ле
ну чо
му май
же іг
-
но
рує? Зо мною він знов інший.
Ве
се
ло-зво
ру
ше
ний, слідить за
кож
дим ру
хом і сло
вом моїм. Ча
-
сом мішається. Тоді й мені стає
ніяко
во і я па
ленію…
***
Інтелігенція на
шо
го містеч
ка
да
ва
ла на доб
родійну ціль кон
-
церт (у ко
ристь убо
гих дітей), і
на ба
жан
ня вуй
ка ми му
си
ли всі
на нім яви
ти
ся.
-
Концерти сну
ються лю
дям в
го
лові, - наріка
ла тітка сер
ди
то,
- і то не скор
ше або пізніше, ли
-
ше са
ме в той вечір, ко
ли я ма
ла
собі ла
ди
ти білля до пран
ня! Що
мені до то
го? Яко
го ли
ха мені
там іти?
Це ти
ка
ло
ся вуй
ка, що сто
яв
пе
ред дзер
ка
лом, си
лу
ючись за
-
в'яза
ти свя
точ
ну кра
ват
ку «по-
людськи». Я сиділа нес
пос
те
ре
-
же
на в тій самій кімнаті й при
-
ши
ва
ла щось до сукні.
-
Скажи сам, Мілеч
ку, що має
мій дім при тій афері шу
ка
ти?
Чи я маю тут у шко
лах діти, чи
що? Впрочім, кон
цер
то
вий комі
-
тет за
був, що й Ле
на грає на
фор
теп'яні та співає. Ти, прав
да,
не зав
ва
жав то
го, тобі вза
галі
бу
ло і є бай
ду
же, що світ га
дає
про та
лант і прик
ме
ти твоїх ді
-
тей. Ко
ли по
ду
маю, що та
кий за
-
ро
зумілець, як он той (во
на по
-
ве
ла згірдли
во го
ло
вою в сто
ро
-
ну, де меш
кав надлісни
чий), ни
-
ні вис
ту
пає, а про моїх дітей,
зовсім не та
ких, як він, з цілком
іншою ге
не
алогією, за
бу
ли, - ко
-
ли по
ду
маю це, то ме
не за
раз
корчі бе
руть!
І мов
би ті корчі справді бра
ли
її, при
тис
ла ру
ку під сер
це, а ус
-
та вик
ри
ви
ла болісно.
-
Годі ж бо, годі, Пав
лин
ко! - ус
-
по
ко
ював вуй
ко, кот
ро
го сер
це
бу
ло вже зво
ру
ше
не. - Чо
го іри
-
ту
ва
ти
ся без пот
ре
би? Не
хай він
вис
ту
пає собі і сто разів по кон
-
цер
тах, все ж та
ки він ос
та
не
-
ться тим, ким є, си
ном прос
то
го
му
зи
кан
та, все ж та
ки він не рів
-
ня на
шим дітям. Ме
не ли
ше гні
-
ває, що на нього звер
ну
ли за
раз
ува
гу, і що тим чи
ном скріпи
ли
йо
го за
ро
зумілість. Я був би йо
-
го не зап
ро
сив до участі в кон
-
церті. Не
хай би грав і так, як сам
Па
ганіні! Я би йо
го тим по
ка
рав
за за
ро
зумілість. Але наші лю
ди
-
ська добрі, вва
жа
ли вже на ста
-
ро
го Маєвсько
го та й, пев
но, то
-
му зап
ро
си
ли.
-
І ме
не ли
ше то
то од
но по
ми
-
ряє з ни
ми, - відповіла тітка вже
спокійніше і, прис
ту
пив
ши до
вуй
ка, зав'яза
ла «свя
точ
ну кра
-
ват
ку» са
ма, як зви
чай
но.
-
По кон
церті бу
дуть і танці, ма
-
моч
ко! - клик
ну
ла Ле
на з побіч
-
ної кімна
ти. - Прав
ду ска
зав
ши,
ме
не то обійшло зовсім ма
ло, що
я не бу
ду бра
ти в кон
церті уча
-
сті. Мог
ла би ще діста
ти тре
му,
[40]
по
ми
ли
ти
ся в грі - на
що ме
-
ні со
ро
му?
[40]
- Діста
ти тре
му - розх
ви
лю
ва
-
тись.
-
Чуєш, Мілеч
ку, що за скром
на
ди
ти
на?
-
Добра і уч
ти
ва ди
ти
на, - від
-
по
вів вуй
ко го
лос
ним ше
по
том.
Тітка зітхну
ла, підняв
ши жур
-
ли
во чо
ло вго
ру.
-
Вона му
сить десь кон
че виїха
-
ти, Мілеч
ку.
-
А то чо
го? - спи
тав вуй
ко з не
-
таєним зчу
ду
ван
ням. Тітка усмі
-
хну
лась гірко.
-
Чого? Хіба ти й сам не здо
га
-
дуєшся, чо
му? Хто її тут по
ба
-
чить?
Вуйко зро
зумів її вмить.
-
Як га
даєш, Пав
лин
ко, зовсім
так, як ти га
даєш! - відповів ско
-
ро. - Обі му
сять виїха
ти, по
ка
за
-
ти
ся світові!
-
Обі? І чо
го ти так кри
чиш, Мі
-
леч
ку? Ти, ма
буть, за
був зовсім,
що в ме
не суть нер
ви! - З ти
ми
сло
ва
ми гля
ну
ла на вуй
ка дов
-
гим, зим
ним, мно
гоз
на
чу
щим
по
г
ля
дом, - во
на заміти
ла, що я
чу
ла їх роз
мо
ву.
-
Наталко, щоб ти мені не по
-
сміла з Оря
ди
ном роз
мов
ля
ти! -
гук
ну
ла до ме
не гост
рим то
ном і
пог
ля
дом.
В мені за
би
ло
ся сер
це з наг
ло
го
пе
ре
ля
ку, і я ви
ди
ви
ла
ся на неї
ве
ли
ки
ми очи
ма.
-
Чого ви
ди
ви
ла
ся на ме
не? Я
го
во
ри
ла прецінь ви
раз
но. Вп
-
ро
чім, мо
жу свої сло
ва і пов
то
-
ри
ти. Щоб ти мені не посміла з
ним го
во
ри
ти! Ле
на мені оповід
-
а
ла, що він її ігно
рує, і то
му я не
поз
во
лю, щоб з мо
го до
му зап
-
ри
яз
ню
вав
ся хто з ним!
-
Тіточко! Я не знаю… я не мо
жу
вам цього на
пев
но при
рек
ти,
[41]
- відповіла я, міша
ючись.
-
Що?
-
Не мо
жу при
рек
ти на
пев
но.
Він для ме
не завсігди та
кий
при
вітний і лас
ка
вий, що це бу
-
ло би не
чемністю відповіда
ти
йо
му грубістю. Він… він ніко
ли
ме
не не об
ра
зив ані сло
вом, ані
по
ве
ден
ням…
-
Ха-ха-ха! - розсміяла
ся во
на
[41]
- При
рек
ти - по
обіця
ти.
своїм зви
чай
ним сміхом; а то
го
сміху бу
ло до
волі, що
би ме
не ви
-
вес
ти з рівно
ва
ги.
-
І ти справді та
ка наївна, мо
же,
га
даєш, що він лю
биться в тобі,
то
му що з то
бою ба
ла
кає, і що
він мо
же то
му з то
бою й оже
ни
-
ть
ся?
-
Тітко! - вир
ва
ли
ся з жа
хом
сло
ва з моїх уст, і га
ря
ча по
лу
-
мінь обілля
ла ме
не. - Тіточ
ко, я
цього ніко
ли, ніко
ли не га
да
ла!
-
Ага? Не га
да
ла? Хто би тобі
по
вірив! Чо
му ж ти по
чер
воніла,
як бу
ряк, ко
ли не га
да
ла? Ска
жи:
чо
му?
Я чу
ла, як спа
леніла ще більше
і як сло
ва обо
ро
ни заст
ряг
ли ме
-
ні в горлі.
Видиш? - глу
ми
лась во
на. - Я
зна
ла, що го
во
ри
ла!
Тіточко, ви не маєте ніко
ли
наді мною ми
ло
сер
дя!
-
Що? - скри
ча
ла. - Ти го
во
риш
мені такі сло
ва? Мені, що влас
не
я зми
ло
сер
ди
ла
ся над то
бою і
ста
ла тобі дру
гою матір'ю? Що
бу
ло би нині з те
бе, як
би не я?
Нев
дяч
на ти! В те
бе не
ма сер
ця,
ти навіть не знаєш, що ти го
во
-
риш!
-
Чому би не зна
ла, тіточ
ко?
Знаю!
Вона засміяла
ся так, як пер
ше,
а вуй
ко обізвав
ся жур
ли
во:
-
Ти все ліпше знаєш від тіточ
-
ки, На
тал
ко, все що до крихітки.
То
му зав
даєш їй не
ус
тан
но жа
-
лю твоїм пре
муд
рим по
ве
ден
-
ням. Не знаю, звідки наб
ра
ло
ся
в те
бе стільки то
го ро
зу
му. Іди!
Іди й пог
лянь в дзер
ка
ло, що
би
ти зна
ла, як злість і впертість
ок
ра
ша
ють діво
че ли
це. Ти га
-
даєш, що то доб
ре, що ти слу
-
хаєш тільки сво
го влас
но
го ро
-
зу
му, що ро
биш тітці все на
пе
-
рекір? Ти по
вин
на йти насліпо
за її при
ка
за
ми, не по
вин
на й
пи
с
ну
ти! Все, що во
на ро
бить,
ро
бить з пла
ном; а те
пер іди й
при
не
си мені з ки
шені моєї бу
-
ден
ної камізельки оле
не
ву шкі
-
р
ку до оку
ляр. Але ні, по
го
ди!…
Чи ти знаєш, хто Оря
дин є? Зна
-
єш, напр., що то та
ке соціалізм?
До
ки він нічо
го пев
но
го в ру
ках
не має, до
ти він нуль, і до
ти не
по
ви
нен ані же
ни
ти
ся, ані дівчи
-
ні про лю
бов го
во
ри
ти. Це теж
якісь пе
ред
часні зво
ру
шен
ня,
ко
трі я зовсім не пох
ва
ляю. Як
бу
де вже ма
ти свій ку
сень хліба,
тоді най при
хо
дить; а те
пер -
іди!
Я пішла.
-
Ти ба
чив її очі, Мілеч
ку? - чу
ла
я ще. - Ба
чив, як побіліла? Імпер
-
ти
нент
не, [42]
зав
зя
те сот
ворі
н
-
ня!
[42]
- Імпер
ти
нент
ний - на
хаб
ний,
зух
ва
лий.
Орядин брав дійсно участь в
кон
церті. Грав на скрипці якусь
чу
до
ву угорську фан
тазію в суп
-
ро
воді фор
теп'яна.
На ме
не має му
зи
ка ще з ди
ти
-
нст
ва сильний вплив, і я бу
ла би
най
щас
ливішою лю
ди
ною в сві
-
ті, ко
ли би ме
не бу
ли му
зи
ки
вчи
ли. Та ба!
Але я лю
бу
юся і грою дру
гих.
П'ю-упо
ю
юсь нею, мов лю
бо
ща
-
ми жи
вої істо
ти. Пла
чу з незг
ли
-
би
мо
го смут
ку і кріпшаю. Сп
ра
-
вді, я кріпшаю, по
чув
ши го
лос
му
зи
ки. Відчу
ваю, як з нею враз
підніма
ються якісь го
ло
си в мо
-
їй душі і, злив
шись з нею в од
но,
дзве
нять од
ною піснею. Тоді
зда
ється мені, що це пісня моєї
істо
ти… Я не мог
ла під час йо
го
гри відірва
ти від нього пог
ля
ду.
Як же пре
гар
но грав він, а й сам
який був гар
ний!
Моє сер
це рва
ло
ся до нього,
обніма
ло йо
го! Чи йо
го? Чи ним
вик
ли
ка
ну прек
рас
ну гар
монію?
Цього я вже не зна
ла ви
раз
но.
Зна
ла ли
ше те, що сер
це моє бу
-
ло пе
ре
пов
не
не чимсь сильним і
що то
му він був ви
нен! А він, ма
-
буть, відчув мій пог
ляд, відга
-
дав. Раз му
сив че
рез хви
ли
ну в
грі ста
ну
ти. Під час то
го звер
нув
го
ло
ву са
ме в ту сто
ро
ну, де я
сиділа, і йо
го пог
ляд спи
нив
ся
на мені - так гар
но! Мені ста
ну
ла
вся ду
ша, всі дум
ки в очах, а він
усміхнув
ся очи
ма. Поз
до
ров
ляв
ме
не так. Опісля зда
ва
ло
ся мені,
що ви
раз йо
го ли
ця зміняється,
так мов
би відкрив що в моїм ли
-
ці.
З моєї пам'яті ви
ри
ну
ли на
раз
тітчині й вуй
кові болісні сло
ва, і
мій вид за
тем
нив
ся сльоза
ми. Я
опус
ти
ла повіки, а він по
тяг
нув
різко сми
ком по стру
нах…
Коли скінчив гра
ти, по
си
па
ли
-
ся грімкі оп
лес
ки. Він скло
нив
ся
пот
ро
хи зміша
ний і, відгор
нув
-
ши во
лос
ся з чо
ла, зійшов, утом
-
ле
ний, в за
лу.
По кон
церті по
ча
ли
ся танці.
Цим ра
зом об
хо
ди
ли во
ни ме
не
ма
ло. Я шу
ка
ла йо
го. Моя ціла
істо
та ро
зуміла те
пер лиш йо
го
од
но
го, ли
ну
ла до нього в див
-
ній суміші го
ря і втіхи. Він сто
яв
з дру
ги
ми мо
ло
ди
ми людьми
по
се
ред за
ли й ди
вив
ся на тих,
що тан
цю
ва
ли.
І я тан
цю
ва
ла, ве
де
на зруч
ною
ру
кою, лег
ко, лед
ве до
ти
ка
ю
чи
-
сь по
мос
ту. Па
нок мій шеп
тав
ме
ні раз по раз до ву
ха, що гу
-
ляю зна
ме
ни
те і що я «пре
гар
-
ний мо
тиль»!
Я сміяла
ся. Я сміюся завсігди,
ко
ли мені при
хо
диться та
ке слу
-
ха
ти. Ле
на ка
же, що це не
гар
но -
сміяти
ся па
нам в ли
це, але ж я
не мо
жу їх за те по
див
ля
ти! На
-
сміюся з них доб
ре, насміюся й
по
вер
ну спокійна до
до
му.
Минаючи в танці Оря
ди
на, я
уни
ка
ла йо
го пог
ля
ду. Бо
яла
ся з
ним стріну
тись, хоч хотіла то
го.
Ах! я не ро
зуміла вже се
бе доб
ре.
Я мов по
то
ну
ла всею ду
шею в
якусь вес
ну! Мов пе
реб
ра
ла
ся в
який
сь цілком но
вий пре
пиш
-
ний стрій!
Під час ма
лої па
узи в тан
цях
надійшов і він до ме
не. - До вас
годі до
би
ти
ся, - го
во
рив, усміха
-
ючись. - Я жду вже півго
ди
ни й
див
лю
ся, ко
ли ли
шать вас в су
-
по
кою, та лед
ве діждав
ся.
З тим по
дав мені рам'я й ми пі
-
шли, як ба
га
то інших пар, про
-
ход
жу
ва
ти
ся по залі. Він го
во
-
рив мені щось про танці і що не
тан
цює, а я зав
ва
жа
ла з за
чу
ду
-
ван
ням, що на нас звер
ну
ли
ся
всі пог
ля
ди й сліди
ли ціка
во. І
чо
му ж ди
ви
ли
ся так всі на нас?
Чим різни
ли
ся ми від дру
гих
пар? Мо
же, я справді та
ка «ве
ли
-
ка», як Ле
на не раз мо
ви
ла, і впа
-
да
ла при нім в очі? Але ні! Я ли
-
ше трош
ки ви
ща і тон
ша від Ле
-
ни - так це не мог
ла бу
ти та при
-
чи
на; а він був гар
ний і еле
гант
-
ний, рос
том тро
хи ви
щий за ме
-
не - і я не мог
ла так «страш
но»
при нім виг
ля
да
ти!
Чи він не спос
теріг, як за на
ми
звер
та
ли
ся го
ло
ви по
важ
них ма
-
т
рон і муж
чин? Я не ска
за
ла би,
що звер
та
ли
ся зі злим ви
ра
зом!
Ні! Але все ж та
ки звер
та
ли
ся!
Він не ба
чив нічо
го.
Ступав собі так свобідно, май
-
же гор
до, мов про
ва
див бог зна
ко
го! А я, пев
на, що він біля ме
-
не, бу
ла й собі не мен
ше гар
но
наст
роєна. Раз стріну
ли ми й Ле
-
ну з якимсь пан
ком, і во
на усмі
-
хну
ла
ся до ме
не зна
чу
щим усмі
-
хом.
В тій самій хвилі гля
нув мені
Оря
дин до
пит
ли
во в очі.
-
Я й за
був спи
та
ти
ся в вас, - ка
-
зав він, - як вам по
до
ба
ла
ся кон
-
цер
то
ва му
зи
ка?
-
Добре, - відповіла я, але я від
-
чу
ла, що він хотів щось інше по
-
чу
ти, напр., чо
му на моїх очах бу
-
ли
хоч і як слабі оз
на
ки пла
чу?
-
Я люб
лю му
зи
ку, - го
во
ри
ла я
далі, не звер
та
ючи ува
ги на йо
го
до
пит
ли
вий пог
ляд, - і жа
лую
досі
ли
ше то
го од
но
го, що не
вчи
ла
ся її.
-
А в іншім ви щас
ливі? - спи
тав
він жар
то
ма.
-
На такі пи
тан
ня тре
ба ба
га
то
відповіда
ти. Пе
ре
дусім тре
ба
ма
ти
й дар бу
ти щас
ли
вим.
-
А в вас то
го да
ру не
ма?
-
О, про
тив
но! - відповіла я жи
-
во. - Я би навіть ва
жи
ла
ся ска
за
-
ти, що в ме
не є ду
же ве
ли
кий
дар до то
го. В де
яких хви
лях від
-
чу
ваю так ви
раз
но, що я влас
ти
-
во на
ту
ра страш
но жадібна жит
-
тя! Бе
русь за все над
то га
ряч
ко
-
ве, так мов
би мені не ма
ло ста
ти
до
сить ча
су, що
би всього заз
на
-
ти. Доб
ра і зла життєво
го! Що це
та
ке?
-
Це вже вда
ча та
ка, - відповів
він, і йо
го очі про
май
ну
ли пал
ко
по мені. - Я не мо
жу цього об
собі
ска
за
ти. Мені чо
гось зовсім
не спішно зна
ти, що да
рує мені
до
ля, хіба де
що рад би я зна
ти. -
На
раз спи
тав жи
во, вп'ялив
ши в
ме
не свої ве
ликі чорні очі (ми
вже сиділи): - Ви знаєте, хто був
мій батько?
-
Знаю!
Мовчанка.
-
Моя ма
ти вмер
ла цілком мо
-
ло
дою, я навіть і не пам'ятаю її…
-
І я свою лед
ве пам'ятаю, -
заміти
ла
я півго
ло
сом.
-
Так? Бо мою заб
ра
ли бо
ги ети
-
ке
ту
; от
же, від тих не
ма мені чо
-
го доб
ро
го надіятись. Скільки то
за
ро
ду зла в мені, - іронізу
вав, -
а скільки лег
ко
душ
ності! Ви би
не повіри
ли!
-
Ви самі в то не віри
те, ви, пев
-
но, лиш огірчені!
-
О; в цій хвилі зовсім ні! - від
-
повів май
же ве
се
ло. - Ті, що пе
-
ресвідчу
ва
ли ме
не об тім, то лю
-
ди прак
тичні, роз
важні - і мо
же,
й не по
ми
ля
ються. Врешті я й
сам вірю, що мож
на унасліди
ти,
напр., ха
рак
тер і т. п. Чо
му би це
не ма
ло бу
ти прав
дою? Од
но ви
-
яви
ло
ся вже. Я пал
кий, не
по
с
ті
-
йний, навіть прист
рас
ний, а де
-
ко
ли то ні з цього, ні з то
го не
до
дер
жу віри, мов та со
ба
ка! - і
засміявся ти
хо.
-
О! Чо
му ви так го
во
ри
те?
-
То не го
во
ри
ти вам то
го?
-
Ні!
-
Коли мені хо
четься вам це
ска
за
ти!
-
То ви справді такі?
-
Справді.
-
Я не вірю. Не вірю, що ви віро
-
ломні суп
ро
ти се
бе!
Він пог
ля
нув на ме
не зчу
до
ва
-
ним пог
ля
дом. - Суп
ро
ти се
бе?
Ні, над тим я не ду
мав. Я ду
мав
об віро
лом
ності суп
ро
ти дру
гих,
а це знов щось інше.
-
Ну, це щось май
же зви
чай
не, -
ска
за
ла я. - Чо
му ли
ше од
ну кар
-
ти
ну лю
би
ти в своїм житті, ко
ли
їх так ба
га
то?
-
Тепер ви іронізуєте…
-
О, зовсім ні. В ме
не суть свої
пог
ля
ди на вірність.
-
Але де
які кар
ти
ни зос
та
ються
нам прецінь май
же на ціле жит
-
тя в пам'яті, - про
мо
вив потім
зни
же
ним го
ло
сом. - Приміром:
ко
трі роб
лять на нас своєю кра
-
сою або своїм сю
же
том сильне
вра
жен
ня. Ви не віри
те?. - Чо
му
ні? Я лю
би
ла свою ба
бу
ню з ці
-
лої душі, лю
би
ла наді все, а про
-
те люб
лю май
же так са
мо і свою
матір, хоч її май
же не знаю. Ди
-
ву
юся са
ма, з якої хвилі ос
тав
ся
об
раз її в моїй пам'яті і чо
му са
-
ме з тої хвилі! Я ма
ла лед
ве три
чи чо
ти
ри ро
ки і, за
хо
ру
вав
ши
раз, пе
реп
ла
ка
ла тоді цілу ніч, а
во
на не спа
ла зі мною та
кож ці
-
лу ніч. Дру
го
го дня ви
нес
ла ме
-
не в го
род. День му
сив бу
ти пре
-
гар
ний, бо я над
ворі пе
рес
ла
ла
-
ся. Прос
нув
ши
ся, мені хотіло
ся
ба
ви
тись. Во
на вста
ла - ах, її му
-
си
ла боліти го
ло
ва, бо во
на бу
ла
та
ка втом
ле
на! Дов
ге, дов
ге во
-
лос
ся її бу
ло цілком розп
ле
те
не і
вкри
ва
ло її стать зо
ло
тим пла
-
щем май
же до землі. Во
на підня
-
ла
ся на пальці, щоб уло
ми
ти
мені га
лу
зоч
ку цвіту
чої акації - і
так ба
чу я її до
нині, так, як спи
-
нається на пальці, з підня
ти
ми
вго
ру ру
ка
ми, в якійсь ясній ле
-
генькій одежі… То
ту кар
ти
ну, чи
ліпше ска
за
ти: то
ту хвильку,
збе
рег
ла я до
нині у своїй пам'яті
і зад
ля то
го об
ра
зу, ви
ри
то
го в
моїй душі, я люб
лю її. Чо
му вби
-
ло
ся те все в тій хвилі в мою па
-
м'ять? Чо
му не в іншій, напр., в
такій, ко
ли да
ва
ла мені щось, на
що я бу
ла ду
же ла
са? Чи це не ці
-
ка
ве?… І до цього об
ра
зу з тої
хви
ли
ни нав'язує моя уява різ
-
но
родні інші кар
ти
ни, різно
ро
д
-
ні події, і я так люб
лю її! Той об
-
раз міг на ме
не ли
ше своєю кра
-
сою зро
би
ти вра
жен
ня на ціле
жит
тя - не прав
да ж?
-
Правда, прав
да! - відповів він
із ся
ючим пог
ля
дом. - І ви му
си
-
те бу
ти цілком до неї подібні…
-
Бабуня ка
за
ла!
-
Лорден зве вас Ло
ре
ляй. Я би
вас та
кож так звав, як
би не він
пер
ший ужив то
го прізвиська.
Я усміхну
ла
ся.
-
Але він мені над
то не
на
вис
-
ний, - го
во
рив Оря
дин, - що
би я
пов
то
ряв те, в чім він лю
бує
ть
-
ся, і то
му я на
дам вам інше ім'я.
-
Наприклад: яке?
Він по
ди
вив
ся на ме
не якось
так чуд
но-чуд
но, що я, спа
ле
ні
-
вши, опус
ти
ла очі.
-
Не знаю, чи ви зго
ди
ли
ся би з
тою наз
вою, - спи
тав зво
ру
ше
-
ний.
Я не пи
та
ла більше. А він мов
бо
яв
ся, щоб сло
во те не вир
ва
-
ло
ся йо
му са
мовільно з уст, і та
-
кож за
мовк. Че
рез хви
ли
ну обі
-
звав
ся:
-
Він зма
лю
вав ме
не не ду
же га
-
р
но пе
ред ва
шою ріднею, як я
довідав
ся, а до мо
го дядька до
-
нес
ло
ся вже, що я спо
га
нюю
свою бу
дучність, «бав
ля
чись в
Лас
са
ля».
-
Це й я чу
ла.
-
А що ви ду
маєте?
-
Я би хотіла, щоб ви мені самі
ска
за
ли, що я маю ду
ма
ти!
-
Ви - добрі! - ска
зав він з пог
ля
-
дом щи
рої по
дя
ки. - І я не
дар
мо
повірив у вас за
раз з пер
шо
го
ра
зу. Повірив у якусь щирість у
вас, як віриться в по
во
рот вес
-
ни! А що
до «лас
сальства», то річ
мається так: яки
мось наслідни
-
ком Лас
са
ля я не є; ли
ше та сп
-
ра
ва, для кот
рої пра
цю
вав він і
для кот
рої бо
ров
ся, зай
має й ме
-
не, так як і ба
га
то-ба
га
то дру
гих.
Але мій план жит
тя інший. Пер
-
ше хо
чу осяг
ну
ти не
за
ви
си
ме
ста
но
ви
ще і здо
бу
ти собі спо
со
-
би до бор
би, а опісля ста
ну бо
ро
-
ти
ся з тим, що мені бу
де зда
ва
-
ти
ся най
тяж
чим ли
хом на
шо
го
на
ро
ду. Нині не мо
жу оз
на
чи
ти
яс
но, на що ки
ну
ся впер
ше. Кож
-
дий час має свої ра
ни - і я би ки
-
нув
ся на все ли
хо, за
да
вив би
все відра
зу, як
би до то
го бу
ло в
однім чо
ловіці до
сить си
ли. Але
по
ки змо
жу свою цег
лу до
ло
жи
-
ти до ве
ли
ко
го бу
дин
ку, хо
чу
здо
бу
ти те, що мені до то
го по
-
трібне!
Тут про
мов
чав хви
ли
ну, стяг
-
нув
ши грізно бро
ви, і по нім бу
-
ло вид
но, що бо
реться з дум
ка
-
ми.
-
Боже мій! - про
мо
вив опісля з
яко
гось наг
ло
го зво
ру
шен
ня
зда
в
ле
ним го
ло
сом. - Ко
ли по
ду
-
маю, скільки в нас праці потрі
-
бно, скільки си
ли й на
уки, який
той час ко
рот
кий, в котрім мож
-
на щось зро
би
ти, а яке жит
тя
при
го
тов
лю
ють мені мої кор
ми
-
льці, то при
хо
диться хіба збо
же
-
воліти!
З йо
го груді вир
вав
ся мов сто
-
гін, а по мені хо
ло
дом пробігло.
Він за
тис
нув ус
та, сил
ку
ючись
ус
по
коїти
ся, а мій пог
ляд опи
-
нив
ся на йо
го лиці. Він був си
-
льно зво
ру
ше
ний, але й я не му
-
си
ла в тій хвилі спокійно виг
ля
-
да
ти, бо ко
ли ки
нув на ме
не
оком, по
ка
зав
ся на йо
го ус
тах гі
-
ркий усміх.
-
Бачите? - про
мо
вив впівго
лос.
- Я дійсно прист
рас
ний, але я не
ви
ну
ва
тий то
му, що в моїх жи
-
лах не пли
ве зовсім «біла» кров і
що від ча
су до ча
су про
би
ва
є
ть
-
ся в мені - як дядько ка
же - кві
-
нте
сенція мо
го лю
ду!
Саме в цій хвилі надійшов до
ме
не який
сь мо
ло
дик і поп
ро
сив
до тан
цю.
Я відка
за
ла, дя
ку
ючи. Він ви
ди
-
вив
ся зчу
до
ва
но на нас і відда
-
лив
ся, зви
ня
ючись. Мо
же, ура
зи
-
в
ся? Не
хай і так! Мені бай
ду
же!
-
Ви на
ра
зи
ли
ся зад
ля ме
не! -
про
мо
вив Оря
дин. - А чи я зас
лу
-
жив на це?
-
З пус
тих по
говірок не роб
лю
собі нічо
го! - відповіла я зне
важ
-
ли
во.
-
Але ко
ли б во
ни не бу
ли пусті
(він ди
вив
ся на ме
не до
жи
да
-
юче, га
ря
че), - тоді що?
-
Тоді терпіла би! - відповіла я
ми
мо
волі покірно, пок
раснівши
від йо
го пог
ля
ду. - Але це не ва
-
ж
не, - до
да
ла я гор
до, - луч
че
ска
жіть мені, яке жит
тя при
го
-
тов
лю
ють вам.
-
Моя ро
ди
на при
не
во
лює ме
не
йти на те
ологію.
-
Отже, це прав
да?
-
Правда, прав
да! На
ука, кот
ру
виб
рав, ви
ма
гає більше гро
шей,
а я… знаєте самі! Я ро
зумію, чо
-
му во
ни ба
жа
ють од
но
го, а не
хо
тять дру
го
го! Я для них чу
-
жий, а те
пер, ко
ли ще до
ма
га
юся
сво
го, т. є. то
го, що мій дід ос
та
-
вив мені на студії, став я аж «не
-
до
люд
ком»! Це огірчує ме
не до
край
ності. Луч
че бу
ли би зро
би
-
ли, як
би бу
ли ме
не відда
ли моє
-
му батькові за
раз пер
шої до
би
по смерті ма
тері, як він цього
до
би
вав
ся. Я би, мо
же, хо
див ни
-
ні зі скрип
кою під па
хою, про
-
жи
ва
ючи жит
тям прос
то
го се
ля
-
ни
на, не су
му
ючи по «обра
зо
ва
-
но
му» ні хо
ло
дом, ні го
ло
дом.
Або не
хай би відда
ли бра
тові ба
-
тька, як обид
ва то
го хотіли. Але
те
пер по
си
ла
ти ме
не. до них, ко
-
ли один не хо
че про ме
не нічо
го
зна
ти, бо з ме
не зро
бив
ся «па
-
нич», а дру
гий, хто знає, чи й
жи
вий?… Те
пер, ко
ли світло зна
-
н
ня й іншо
го жит
тя розк
ри
лось
пе
ре
до мною, ко
ли стою так
бли
зько до сво
го «по
луд
ня», ос
-
та
ви
ти ме
не на лас
ку й не
лас
ку
не
долі - це не впо
ру жарт! Вп
ро
-
чім, я не до
ма
га
юся їх доб
ра, ли
-
ше сво
го. Прик
ро це ли
ше насті
-
льки, що я на те спус
тив
ся. Як
би
не це, то я ро
бив би собі ма
ло що
з то
го; жив би так, як досі. З сво
-
єї шко
лярської праці, а не їх хлі
-
бом.
-
А на стрий
ка зовсім не надіє
-
тесь? - спи
та
ла я.
-
Ні. Це тем
ний чо
ловік. Він ка
-
же або йти на му
жи
ка, або як
вже в па
ни, так іти на по
па. Ін
-
ший стан в нього підлий. Ка
же:
ви
си
сає му
жиків!
Він за
мовк розд
раз
не
ний, а я
не мог
ла здо
бу
ти
ся на якісь йо
-
го наст
роєві відповідні сло
ва.
Ме
ні бу
ло йо
го жаль, і я бу
ла ці
-
лком пе
ре
ня
та йо
го до
лею. Во
на
бу
ла подібна до моєї, мов од
на
кра
пелька во
ди до дру
гої, і луч
-
ча лиш тим, що він яко муж
чи
на
мав вартість, а я яко жен
щи
на
ні!
Перед на
ми ус
тав
ля
ли
ся па
ри
до кад
ри
ля й де
котрі з них, ог
-
ля
нув
шись по
за се
бе і по
ба
чив
-
ши нас побіч се
бе, спог
ля
да
ли
на нас ціка
во. Він замітив це і
зве
р
нув
ся зак
ло
по
та
ний до ме
-
не.
-
Я по
га
ний са
мо
люб! - ска
зав. -
Оповідаю вам бог зна що за се
бе
і не ба
чу, що ось тут тво
риться.
Ви би, мо
же, й гу
ля
ли, як
би… -
Він не вспів докінчи
ти ре
чен
ня.
Пе
ред на
ми з'яви
ла
ся, на
че вко
-
па
на, на
че з землі ви
рос
ла - тіт
-
ка.
Один-однісінький пог
ляд на її
ле
дяні очі, на її ли
це з ус
та
ми,
згірдли
во стис
не
ни
ми - і я спіз
-
на
ла, що во
на у воєннім наст
рої.
На верш
ку її ви
со
кої, мод
ної
фри
зу
ри [43]
дри
жа
ли кінці стя
-
[43]
- Фри
зу
ра - зачіска.
жок фіоле
то
во
го чеп
чи
ка, що
стир
ча
ли до
го
ри, а стра
усо
ве пе
-
ро, що по довгім відпо
чин
ку на
дні її най
до
рож
чої скрині опи
ни
-
ло
ся цього ве
чо
ра на такім «ви
-
сокім ста
но
виську», дри
жа
ло і
хи
та
ло
ся сум
но з при
чи
ни над
то
енергічних рухів го
ло
ви.
-
Ти тут си
диш? - спи
та
ла хо
ло
-
д
но.
-
Тут, тіточ
ко.
-
Ангажована?
-
Ні…
-
Прошу ува
жа
ти ме
не за сво
го
дан
се
ра! - вмішав
ся чем
но Оря
-
дин, скло
нив
ши
ся пе
ре
до мною.
- Я сам в цій хвилі хотів про
си
ти
вас о цього кад
ри
ля.
Тітка мов не до
ба
чу
ва
ла йо
го.
-
На тобі Ле
ни
ну ман
тильку і
відне
си її до побічно
го са
ло
ну
або до гар
де
ро
бу! - роз
ка
зу
ва
ла,
вип
ря
мив
шись, мов свічка.
І я її над
то доб
ре зро
зуміла.
Мене не гу
ля
ючої не смів ніхто
ба
чи
ти, а в то
ва
ристві Оря
ди
на
не хотіла во
на ме
не ба
чи
ти. Те
му
си
ла я зро
зуміти, а зро
зумі
в
-
ши, му
си
ла ви
ко
на
ти її роз
каз,
ко
ли не хотіла вик
ли
ка
ти своєю
впертістю гіркої бучі до
ма.
Красніючи з упо
ко
рен
ня аж під
во
лос
ся, я підня
ла
ся, щоб спов
-
ни
ти її при
каз, але Оря
дин зас
-
ту
пив мені до
ро
гу.
-
Невже ж би ви дійсно тру
ди
-
ли
ся са
ма зад
ля цеі дрібної спра
-
ви? - обізвав
ся, усміха
ючи
ся яко
-
сь див
но. - Дай
те мені! Я пе
ре
-
дам її яко
мусь слузі, щоб мав на
-
го
ду цього ве
чо
ра спов
ни
ти свій
ла
кей
ський обов'язок! Ми маємо
прецінь тан
цю
ва
ти!
У тітки заіскри
ли
ся очі, і во
на
підня
ла гор
до го
ло
ву.
-
Ти чу
ла, На
тал
ко, що я го
во
-
ри
ла?
-
Чула, тіточ
ко, я йду.
-
Підете самі? - звер
нув
ся Оря
-
дин до ме
не, й я на
ля
ка
ла
ся йо
-
го пог
ля
ду. Йо
го очі за
па
ла
ли
на
г
лим гнівом, а йо
го смаг
ля
не
ли
це поблідло.
-
Я вер
ну
ся за
раз, па
не Оря
дин,
- заміти
ла я, відповіда
ючи йо
му
бла
га
ючим пог
ля
дом. Не
хай би
вже мов
чав!
-
Ну, ко
ли хо
че
те самі віднес
ти,
так я вас про
ве
ду. - І, нез
ва
жа
-
ючи на тітчи
ну смішну, роз
ка
зу
-
ючо-за
ро
зумілу пос
та
ву, по
дав
мені рам'я й, заб
рав
ши від ме
не
не
щас
не соr
pus de
lic
ti, [44]
пі
-
шов зі мною. Во
на ос
та
ла
ся, мов
ска
меніла, на своїм місці. Я не
ог
ля
да
ла
ся за нею. Але мені зда
-
ва
ло
ся, що і всі прочі гості по
чу
-
ли, так як я, слівце, що во
на про
-
си
ча
ла: «Scan-da-los!» [45]
[44]
- Склад зло
чи
ну (лат. юри
дич
-
ний термін).
[45]
- Який скан
дал! (Нім.)
У ве
ликій при
ти
ка
ючій кімнаті
бу
ло ба
га
то гос
тей. Де
які гра
ли
в кар
ти, де
які в ша
хи, а інші
знов ба
ла
ка
ли свобідно при ск
-
ля
ночці.
В одній часті кімна
ти, ко
ло ве
-
ли
ко
го, квіта
ми зас
тав
ле
но
го ві
-
кна відкрив Оря
дин ще вільне
місце, і май
же не
замічені пішли
ми обоє ту
ди. Мені підсу
нув він
фо
тель, а сам при
тяг
нув для се
-
бе крісло.
Я не сіда
ла. Відвер
нув
шись до
вікна, ста
ра
ла
ся опа
ну
ва
ти зво
ру
-
шен
ня, кот
ре за
во
лоділо мною
так сильно, що я тро
хи не пла
ка
-
ла. Ніко
ли не відчу
ва
ла я так
гли
бо
ко упо
ко
рен
ня і зне
ва
ги,
як цього ве
чо
ра, і ніко
ли не бо
-
ліло во
но ме
не так сильно, як в
цій хвилі!
-
Чи ви бо
ро
ни
тесь завсігди
так? - спи
тав він, прис
ту
па
ючи
ближ
че до ме
не і ста
ра
ючись
ухо
пи
ти мій пог
ляд.
Я не мог
ла відповісти. За
тяв
ши
зу
би й си
лу
ючись здер
жа
ти
сльози, що тис
ну
ли
ся на
сильно
в очі, я пос
ту
пи
ла
ся від нього за
гру
пу гус
тих оле
андрів, що сто
-
яли тут, не
мов жи
ва стіна, та
відлу
ча
ли нас від про
чих гос
тей,
і втер
ла крадько
ма сльози.
Але він це вже замітив і за
раз
спи
нив
ся біля ме
не.
-
Ви пла
че
те, - ска
зав зво
ру
ше
-
ним го
ло
сом. - Ба
чу, що це я ви
-
нов
ни
ком цілої при
го
ди, мені це
страш
но прик
ро!
Я за
пе
ре
чи
ла мовч
ки го
ло
вою.
-
Ні? О, так, я ж це відчув! Вже з
по
чат
ку цього ве
чо
ра відчув я.
Мені це тим прикріше, що, стрі
-
нув
ши вас…
Він не докінчив ре
чен
ня. З не
-
ви
мов
но
го жа
лю, що об
гор
нув
ме
не наг
ло на
но
во, не
мов мо
гу
-
т
ня, дов
го здер
жу
ва
на хви
ля, за
-
к
ри
ла я ско
ро ли
це ру
ка
ми так,
як чи
ни
ла це вже ди
ти
ною, ко
ли
ме
не сильний біль або сму
ток
об
гор
тав - і ти
хий, лед
ве чут
ний
стогін вир
вав
ся крізь за
тис
нені
ус
та.
-
І ви ка
же
те, що ні? - про
мо
вив
го
ло
сом, трем
тя
чим від зво
ру
-
шен
ня. - Але я знаю… ус
по
кой
те
-
ся! Про
шу вас, ус
по
кой
те
ся!…
Цей раз, цей однісінький раз
зро
біть це для ме
не! - І він стяг
-
нув лагідно мої ру
ки з ли
ця і
при
тис їх щи
ро до уст. - Я вас
про
шу! Про
шу вас так, як про
-
ситься то
го, ко
го лю
биться! Чує
-
те, ко
го лю
биться, лю
бить!
Цього бу
ло за
ба
га
то на од
ну
хви
ли
ну. Він при
тяг
нув ме
не га
-
ря
чим ру
хом до се
бе, і я ми
мо
-
вільно скло
ни
ла ли
це на йо
го
гру
ди.
Чи я пла
ка
ла?
Я вже не знаю. Жа
лем, зво
ру
-
шен
ням і якимсь нес
ка
зан
но га
-
р
ним, пе
ре
ма
га
ючим чут
тям
при
го
лом
ше
на, я май
же не па
-
м'ята
ла
ся. Я знаю ли
ше, що він
гла
див моє дов
ге не
на
вис
не во
-
лос
ся лагідно-лагідно, мов ма
ти,
ніжною, люб'ячою ру
кою і що
го
во
рив ти
хим здав
ле
ним го
ло
-
сом якісь ус
по
ко
ю
ючі, добрі, а
за
ра
зом - бо
же! - і чуд
но розд
ра
-
з
ню
ючі сло
ва. Сло
ва, яки
ми го
-
во
риться до ма
лих, прист
рас
но
люб
ле
них дітей…
Опісля я по
чу
ла край чо
ла йо
го
ус
та, по
чу
ла їх на ру
ках, на во
-
лоссі; по
чу
ла, як би
ло
ся сильно
йо
го сер
це, відчу
ла йо
го зво
ру
-
ше
ну ду
шу - і я сха
ме
ну
ла
ся. Об
-
гор
не
на га
ря
чою струєю со
ро
му
і пе
ре
ля
ку, я по
да
ла
ся взад, від
-
вер
та
ючи па
леніюче ли
це в тінь,
що
би не ба
чив!
Але він був мов оп'янілий.
Обвивши мій стан ру
кою, впив
-
ся своїми га
ря
чи
ми очи
ма в мій
вид.
-
Пожди ще, ру
сал
ко! - шеп
тав
прист
рас
но. - Ще хви
ли
ну, од
ну-
одніську! Хви
ли
ну ще! Я люб
лю
те
пер! Досі не лю
бив ще ніко
ли.
Ти та
кож ні? Ска
жи, пташ
ко, ти
та
кож ні?
-
І я ні, досі ні!
-
Так любімо
ся! - шеп
тав він…
Він цілу
вав не
чут
но кінці па
ль
-
ців моїх (ли
це я хо
ва
ла), го
лу
бив
до се
бе. - Не
хай, - ка
зав, - на
си
чу
-
ся цею хви
ли
ною за цілий час, в
котрім ме
не ніхто не лю
бив… і -
на дов
гий, дов
гий час! Завт
ра я
від'їжджаю!
-
О бо
же! Це не мо
же бу
ти!
-
І я би не хотів.
-
Так ос
танься!
-
Остався б, риб
ко, й обо
ро
няв
би те
бе, але я му
шу!
-
Тепер, Оря
дин?
-
Тепер, те
пер, ко
ли я те
бе най
-
шов, ру
сал
ко пре
гар
на! Ко
ли я
те
бе не ви
пус
кав би ніко
ли з
рук, ко
ли те
бе лю
бив би й упи
-
вав
ся твоєю лю
бов'ю!
Я сиділа в фо
те
лю, бай
дуж
на на
го
лос
не сусідство, і слу
ха
ла з
ши
ро
ко ство
ре
ни
ми га
ря
чи
ми
очи
ма уваж
но йо
го слів. Він та
-
кож, окрім ме
не, не ба
чив ніко
-
го. Сидів близько ме
не і го
во
рив
упівго
лос, що не ба
чив ніко
ли
та
кої лю
ди
ни, як я. Що по
лю
бив
ме
не з пер
шої хвилі, ко
ли по
ба
-
чив ме
не, і що не за
бу
де ме
не ні
-
ко
ли. Він не знав, що моє по
ло
-
жен
ня та
ке безвідрад
не, що моє
ок
ру
жен
ня та
ке невідповідне.
Він не
на
ви
дить ту, що зветься
моєю тіткою; він за
да
вив би її,
ту ме
ге
ру, ту пре
по
га
ну жінку!
Ні, не
ма на цілім світі гид
шо
го
з'явиська, як жінка без чут
тя,
без тон
кості, з су
хи
ми, чис
то
пра
к
тич
ни
ми пог
ля
да
ми… А я,
пре
гар
на ру
сал
ка йо
го, царівна
йо
го, з сумлінням, «ніжним, мов
па
ву
ти
на», я ви
рос
та
ла під її бе
-
з
по
се
редньою опікою і дог
ля
-
дом і ма
ла го
ду
ва
ти
ся її лю
бо
-
в'ю! Не
хай я стоп
чу ту «лю
бов» і
не
хай ані не ко
рю
ся, не підда
-
юся нічиїй власті, нічиїй! Чи я це
чую? Лиш (він усміхнув
ся гар
-
но), лиш йо
го!… А я по
да
ла йо
му
ру
ку.
-
Будучність на
ша, - мо
вив з ся
-
ючи
ми очи
ма, - і ко
ли вже діб'ю
-
ся до цілі, тоді я прий
ду! А до неї
діб'юся! Вже який я «не
по
сті
й
-
ний і віро
лом
ний», але в дечім я
й вірний! Ти бу
деш ба
чи
ти, пта
-
ш
ко!
Справді, я хотіла, ба
чи
ти й я
зна
ла, що по
ба
чу, я це відчу
ва
ла
цілою ду
шею, всіма нер
ва
ми. О
бо
же, як все гар
но скла
да
ло
ся!
Ко
би ли
ше скор
ше, скор
ше, ко
би
ли
ше бор
ше [46]
заб
ра
ти
ся зві
д
-
си, діжда
ти
ся «по
луд
ня»… Ах, я
бу
ла та
ка щас
ли
ва, бу
ла та
ка
упоєна, пе
ре
ня
та ним, йо
го істо
-
тою, кож
дим йо
го сло
вом і ду
-
хом, що - як те мо
ре з бе
регів,
так вис
ту
пи
ла з се
бе.
-
Коби ли
ше скор
ше, Оря
дин! -
за
го
во
ри
ла я, вп'ялив
ши очі в
йо
го гар
не інтелігент
не ли
це
(що
би «на
си
ти
ти
ся» та
кож, го
-
во
ря
чи вже йо
го сло
ва
ми). - Я
[46]
- Бор
ше - швид
ше.
хо
чу жи
ти, Ва
си
леч
ку, пре
гар
-
ним, чу
до
вим жит
тям. О, ти не
знаєш, ти не мо
жеш зна
ти! Чо
му
це так, - шеп
та
ла я в поспіху, -
що ти не мо
жеш в тій хвилі мою
ду
шу чу
ти? Ти по
чув би та
ку
пісню, якої не чув досі ніко
ли в
житті. О Оря
дин! - і розсміяла
ся
з яко
гось щас
тя. - Я те
бе ду
же
люб
лю! - Йо
го ру
ка зви
са
ла з по
-
руч
чя крісла, ніжна, біла, в па
ль
-
цях тон
ка, май
же жіно
ча; я її
вхо
пи
ла так, як чи
ни
ла це в пре
-
ве
ликій, розкішній ра
дості з ру
-
кою ба
бу
ни
ною, і при
тис
ла її бу
-
р
ли
во до се
бе. - Як ти бу
деш вже
у цілі, тоді ти при
бу
деш! О, яка я
гор
да!… Але я твоя царівна… не
прав
да ж? Твоя, Оря
дин! - І знов
сміяла
ся, мов та пус
тот
ли
ва ди
-
ти
на.
-
Моя! І як то див
но, див
но, що
ми досі не зна
ли
ся!
-
А те
пер на
раз так доб
ре пізна
-
ли
ся! О Оря
дин, я аж те
пер від
-
чу
ваю, яке жит
тя пре
гар
не!
-
А я, - що лю
бов та
ка мо
гу
ча
си
ла!
-
Ми як
раз шість разів ба
чи
ли
-
ся, а нині… по
ду
май ли
ше! - І ве
-
се
лий, май
же свавільний усміх
зав
мер на моїх ус
тах, сло
ва ур
ва
-
ли
ся… На по
розі на
шої кімна
ти
по
яви
ли
ся дві статі: Ле
на з ще
од
ною да
мою. Обидві підхо
ди
ли
до нас. Ста
ра да
ма приж
му
ри
ла
очі, ніби не розпізна
ва
ла ме
не
до
б
ре, а опісля звер
ну
ли
ся її очі
на йо
го. Ле
на нес
ла го
ло
ву на ті
-
тчин лад.
-
Де моя ман
тилька? - клик
ну
ла
гру
бо. - Дай її тут і хо
ди до
до
му!
Ма
ма кли
че, але за
раз, бо на нас
че
кає повіз па
на М.!
Зі мною враз підняв
ся й Оря
-
дин, і я гля
ну
ла на йо
го. На йо
го
ус
тах гра
ла ли
ха усмішка, а очі
йо
го спи
ни
ли
ся во
ро
жо на розі
-
грітім лиці моєї ку
зин
ки.
-
Таки за
раз му
сить іти пан
на
Вер
ко
вичівна? - спи
тав з не
-
таєним насміхом.
-
Повіз че
кає!
-
Ага, повіз!
Мов підтя
та од
ним за
ма
хом,
мов зів'яла, звер
ну
лась я до ньо
-
го. Завт
ра, т. є. за кілька го
дин,
від'їде він! Моє щас
тя скінчи
ло
-
ся! Мовч
ки по
да
ла я йо
му ру
ку, а
він стис
нув її так са
мо мовч
ки. В
нього горіли очі, а я чу
ла, як зі
мною за
хо
ди
ла зміна. Справді,
моє щас
тя скінчи
ло
ся! Опісля
розс
та
ли
ся ми. Як уві сні, ог
ля
-
ну
лась я ще раз за ним. Він сто
-
яв на тім самім місці, не звер
та
-
ючи з ме
не очей… О, то
го пог
ля
-
ду я ніко
ли не за
бу
ду! Ша
ле
на
роз
пу
ка пірва
ла ме
не, а з гру
дей
вир
вав
ся зойк. Чо
му я не ма
ла
при нім ос
та
ти
ся? Чо
му? Я ж йо
-
го лю
би
ла, лю
би
ла, лю
би
ла! Я -
йо
го царівна!…
III
Від'їхав. Для ме
не все зав
мер
ло.
Ход
жу, блуд
жу, на
га
дую собі…
йо
го не
ма! Ні в чім не
ма! Ніде
не
ма! Хви
ля
ми шалію, і товк
ла
би го
ло
вою об стіну. До послід
-
ньої сльози ри
да
ла би за ним! Ні,
кри
ва
ви
ми слізьми ри
да
ла би за
ним!
Понурі ма
си мряк тяг
нуться
над го
ра
ми, вітер гу
де ли
хо
віс
-
но. Сме
ре
ки на го
рах хи
ляться,
пот
ря
су
вані ним, мов у ша
ленім
бо
лю. Я тут, у до
лині, сид
жу са
-
ма і прис
лу
ха
юся вих
рові своєї
душі…
Дика, нев
го
мон
на ту
га роз
ри
-
ває моє сер
це. Моє щас
тя скінчи
-
ло
ся…
-
Ти виг
ля
даєш, На
тал
ко, - ка
же
тітка, - так, як
би їла са
му крей
-
ду, а твої очі див
ляться так, як
-
би пе
ред ни
ми ста
ва
ли щох
вилі
інші ма
ри!
Лена усміхну
ла
ся двоз
нач
не.
-
Може, й ста
ють ма
ри, ма
моч
-
ко; ад
же послідній кон
церт вик
-
ли
кав їх! - І її ус
та вик
ри
ви
ли
ся
насмішли
во. Тітка підня
ла очі
вго
ру і, зітхнув
ши, ска
за
ла гірко:
-
Пошануй ме
не, моя ди
ти
но!
По
ша
нуй, не зга
дуй тих Слав
них
лю
дей, бо мені й без них гірко!
-
Знаєш, ма
моч
ко, що він та
ки
не всту
пив на те
ологію?
Я сиділа мовч
ки над шит
вом.
-
Так ку
ди заб
рав
ся?
-
До В., ма
моч
ко! Хо
че та
ки пра
-
ва кінчи
ти чи якісь іспи
ти зда
-
ва
ти. Бог йо
го знає! Хо
че та
ки в
ад
во
ка
ти йти. Так оповіда
ла Зо
-
ня, ма
моч
ко, бо ме
не то
то нічо
го
не об
хо
дить, так як і він не об
хо
-
дить ме
не нічо
го. За
ким то він
чо
го діб'ється! А ще тим більше,
що має ли
ше з лекцій удер
жу
ва
-
ти
ся. Пе
ред своїм від'їздом сва
-
рив
ся страш
но з Маєвським. Ка
-
зав йо
му, що він лих
вар і що не
со
ро
миться сирітськи
ми грішми
до
бу
ва
ти знов чу
же доб
ро! Але
що він, Оря
дин, бу
де па
ном йо
му
на злість, всім своїм во
ро
гам на
злість! Та
ке там бу
ло, ма
моч
ко.
Він від'їхав то
му так нес
подіва
-
но ско
ро, бо йо
му прис
лав який
-
сь то
ва
риш йо
го, який
сь син ба
-
га
то
го шлях
ти
ча, гроші, і він до
нього поїхав! Бог знає, ма
моч
ко,
як він бу
де кру
ти
ти або вже й
кру
тить, ме
не то нічо
го не об
хо
-
дить. Зо
ня та
ка ра
да, що він від'
-
їхав! Ка
же: че
рез нього до
ма ли
-
ше сце
ни. І все че
рез гроші! Вре
-
шті, якось жи
ли би, ка
за
ла, але
че
рез гроші… Те
пер їм усім мов
камінь із сер
ця спав.
При її послідніх сло
вах я ти
хо
засміяла
ся.
-
Чого ти смієшся? - спи
та
ла ті
-
тка.
-
Що їм камінь із сер
ця спав. Він
упо
ми
нав
ся за спад
щи
ну по сво
-
їм дідові, за гроші, ви
по
зи
чені
Маєвським, і че
рез те став
ся ка
-
ме
нем…
-
Це він тобі пев
но оповідав, ко
-
ли ви сиділи в по
етич
но ук
ра
-
шенім куті, а я ма
ло що з со
ро
му
в зем
лю не за
па
ла
ся, що крев
-
няч
ка мо
го му
жа вдається в роз
-
мо
ву з соціалістом! - І її зимні очі
спи
ни
ли
ся про
ник
ли
ве на мені.
-
Оповідав мені! - відповіла я,
зво
ру
ше
на вже.
-
Ха-ха-ха! Слав
но! Не го
во
рив
тобі та
кож, що те
бе лю
бить? -
Тут Ле
на засміяла
ся вго
лос.
-
Ви не годні мені вже бо
лю
зав
да
ва
ти, тіточ
ко, ні! - Це про
-
мо
ви
ла я цілком спокійно, але
за
ра
зом пе
ре
ля
ка
на своїм зміне
-
ним го
ло
сом.
-
Чому ти так побіліла, ко
ли не
-
вин
на?
-
Чому? Ма
буть, то
му, що я сла
-
ба, що без
нас
тан
на бо
ротьба з
ва
ми ни
щить мої си
ли. Ви, пев
-
но, не га
да
ли ніко
ли над тим, що
стру
на, на
тяг
не
на над міру, ври
-
вається.
Вона усміхну
ла
ся хо
лод
но.
-
Отже, сла
ба! Див
но ли
ше, що
ви
рос
ла в тій «без
нас
танній бо
-
ротьбі», мов то
по
ля. Але ти, пев
-
но, о нер
вах ду
ма
ла?
-
О нер
вах!
-
Ну, ви
диш, я зро
зуміла те
бе
за
раз. Біда ли
ше, що як
раз я в
ніякі нер
ви не вірю. То
му не ві
-
рю, що діжда
ла
ся вже май
же п'я
-
тде
сятьох років, а не ма
ла на
го
-
ди пізна
ти їх впли
ву. В те
бе суть
нер
ви, а, я, був
ши в твоїм віку,
ма
ла замість нервів со
ром
ливі
-
сть. Ро
зумієш ме
не? Со
ром
ливі
-
сть! З соціаліста
ми я не вда
ва
ла
-
ся, а пи
са
ти та
кож не бра
ла
ся. Я
бра
ла
ся за гол
ку, за ва
рен
ня, за
пря
тан
ня, [47]
за мо
лит
ве
ни
ки -
[47]
- Пря
тан
ня - хат
ня ро
бо
та, при
-
за то
то бра
лась я, але за ніякі
пи
тан
ня та ідеї… Ха-ха-ха! Не
хай
ме
не пи
та
ли би, я вже зна
ла би
що відповісти. Ну, в те
бе во
но
інак
ше. Пог
ля
ди вже інші - то
му,
ма
буть, твоя кров вин
на. Ти вда
-
ла
ся в твою матір, а, во
на по
хо
-
ди
ла з військо
вих. Які військові
лю
ди - то ми знаємо. Чи це бу
ло,
напр., в по
ряд
ку, що во
на бу
ла з
твоїм батьком п'ять років за
ру
-
че
на? Що за
ру
чи
ла
ся ще з гімна
-
зис
том? Я те все знаю і для то
го
три
маю те
бе в ру
ках; для то
го
ста
ра
юся не
ус
тан
но зло
ми
ти й
нап
ра
ви
ти твою на
ту
ру, бо я
знаю, що то зна
чить лег
ка кров.
би
ран
ня.
Зві
дки бра
лась би у те
бе зух
ва
-
лі
сть го
во
ри
ти з муж
чи
ною, ко
-
ли це я вва
жа
ла невідповідним?
Звідки бе
реться в те
бе ко
ке
те
-
рія? Я її те
бе не вчи
ла! Я те
бе не
вчи
ла, са
ме тоді спус
ка
ти очі,
ко
ли муж
чи
на при тобі, що
би
він по
див
ляв «довгі» вії!… Це
вро
д
же
на ко
ке
терія. Яб
лу
ко не
відко
титься ніко
ли да
ле
ко від
яб
луньки. Ти донька твоєї пре
-
гар
ної матінки, кот
ра ба
ви
ла
ся в
арис
ток
рат
ку і за
ве
ла ве
ли
ку
бу
чу, що її брат же
ниться з до
-
нькою чес
но
го куп
ця, і кот
ра
опі
сля са
ма вий
шла за по
па! Тя
-
м
лю, що по тих її сло
вах я спи
-
ни
ла
ся біля неї.
-
Обиджайте ме
не, зне
ва
жай
те,
як хо
че
те, - про
мо
ви
ла я дри
жа
-
чи
ми ус
та
ми, - ко
ли це дає вам
якесь вдо
во
лен
ня і має бу
ти
помс
тою за мою матір, але її са
-
му ос
тав
те в спо
кою! Не вам го
-
диться зга
ду
ва
ти мені о ній, не
вам, що ви, ма
буть, так са
мо не
-
на
виділи її, як і ме
не. Я знаю це з
уст моєї ба
буні!
Її очі заіскри
ли
ся, і во
на зміря
-
ла ме
не зне
важ
ли
вим пог
ля
дом.
-
Але не тобі го
диться да
ва
ти
на
уку мені, що з моєї лас
ки жи
-
веш, те собі за
пам'ятай! А що
до
ба
буні, то її сло
ва
ми не зіб'єш
ме
не з тол
ку. Я ліпше зна
ла
обох, як ти. Од
ної ти не зна
ла
зовсім, а дру
га роз
вез
ла те
бе і
впо
юва
ла вже з ди
тинст
ва пан
-
ські за
ба
ги. Тим-то і не мог
ли ми
ніко
ли по
го
ди
ти
ся. А що я влас
-
ти
во хотіла ска
за
ти, то бу
ло це,
що не
хай би мені офіцер ста
нув
пе
ред очі, не
хай би мені на мою
ди
ти
ну відва
жив
ся пог
ля
ну
ти,
то ж то по
чув би своє! А ко
ли то
-
бі хо
четься вий
ти за ша
бельку
або за соціаліста, то - про ме
не!
Я свої ру
ки об
мию і не бу
ду ні
я
-
ко
му скан
да
лові вин
на! Моє су
-
мління чис
те, я до
сить нав
ча
ла і
го
во
ри
ла!
Я хотіла щось відповісти, але
са
ме в цій хвилі ство
ри
ла ма
ла
Ка
тя двері і, звер
та
ючи го
лов
ку
в тітчин спосіб до ме
не, зак
ли
ка
-
ла:
-
Ходи, На
тал
ко, по
ка
жи мені,
як за
да
чу ро
би
ти! Не знаю, як її
пи
са
ти, ту дур
ну за
да
чу!
-
Зажди хви
ли
ну, прий
ду пізні
-
ше!
-
Ждати? Я не хо
чу жда
ти. Я му
-
шу те
пер на
пи
са
ти за
да
чу, пізні
-
ше хо
чу ба
ви
ти
ся та й вже. Хо
ди!
- во
на туп
ну
ла не
тер
пе
ли
во-роз
-
ве
зе
но но
гою.
-
Катя! Ко
ли ко
го о що-не
будь
про
ситься, то чи
ниться це в спо
-
сіб чем
ний! - упімну
ла я.
Дівча ди
ви
ло
ся мені че
рез хви
-
ли
ну серй
оз
но в очі. Опісля гли
-
п
ну
ло ско
ро на матір і, за
ко
пи
-
лив
ши спідню губ
ку, ска
за
ло:
-
Ти не смієш мені роз
ка
зу
ва
ти,
ро
зумієш?…
***
Мені ос
та
ли
ся ли
ше книж
ки по
йо
го від'їзді. Чи
таю ду
же ба
га
то.
Хо
чу ста
ну
ти ду
хо
во на рівнім
сте
пені з ним: хо
чу, щоб не хи
-
лив
ся до ме
не. З ним враз хо
чу
здійма
ти
ся по
че
рез усі пе
ре
по
-
ни, усі тру
ди, по
че
рез увесь бруд
жит
тя, хо
чу летіти, дібра
ти
ся до
щас
тя, до «по
луд
ня»…
Передумую цілу йо
го істо
ту,
по
чав
ши від по
оди
но
ких пог
ля
-
дів
йо
го, аж до йо
го ха
рак
те
ру,
до йо
го на
ту
ри. Раз ска
зав він:
«Мені за
ки
ду
ють, що я не пос
-
ті
йний; це мо
же бу
ти, але в двох
ре
чах я кон
сек
вент
ний, [48]
а то
- в не
на
висті до во
рогів мо
го на
-
ро
ду, і в не
на
висті до тих, котрі
ме
не вра
зять свідо
мо. Гай, гай,
який я тоді кон
сек
вент
ний! Ви
не повіри
ли б».
А в лю
бові чи бу
де вірний? О,
він бу
де вірний, ад
же він упоює
-
ться сам лю
бов'ю! Ні, я ос
та
ну
ся
вже на ціле жит
тя царівна йо
го,
пре
гар
на ру
сал
ка йо
го! Я це від
-
чу
ваю. Він же діб'ється до ме
ти,
лю
бов до ме
не бу
де йо
му до
да
-
ва
ти си
ли. О, так! Ад
же во
на та
си
ла, що тво
рить. Чи не так? Лю
-
[48]
- Кон
сек
вент
ний - послідов
ний.
бов усе пе
ре
мо
же. Я ли
ше жу
рю
-
ся, як він бу
де жи
ти, з чо
го жи
-
ти?… Він не
на
ви
дить тітку, але
він не знає, як я не
на
вид
жу то
го,
що зветься йо
му дядьком. Це
прав
да, що він лих
вар, по
га
ний,
ску
пий чо
ловік; про те на
тяк
ну
-
ла мені пан
на Марія са
ма в одній
гіркій хви
лині. На жа
дан
ня Оря
-
ди
на, щоб ви
дав йо
му хоч де
що
з йо
го ма
ленько
го капіта
лу, від
-
повів він, що капітал той ле
жить
«в домі», в котрім і він, Оря
дин,
пе
ре
сид
жує. Не
хай по
зи
чає на
дім, у ко
го хо
че, він не має нічо
-
го про
ти то
го. Так, а дім за
пи
са
-
ний на Зо
ню, за кот
ру од
ну дав
би собі і го
ло
ву стя
ти. Та
кий він!
Але я вірю в Оря
ди
на, в йо
го
здатність, в йо
го во
лю, і то
му ус
-
по
ко
ю
юся. Мо
ли
лась я рідко до
-
сі, але за йо
го бу
ду мо
ли
ти
ся. На
горі, в тихій гли
бині лісу бу
ду
мо
ли
ти
ся. «Над си
ро
тою бог з
ка
ли
тою», - так ба
бу
ня ка
за
ла!
***
(Дев'ять місяців пізніше).
Гу! Як ме
не пе
ре
ня
ло хо
ло
дом!
Гріюся і не мо
жу розігріти
ся…
Ха-ха-ха! І чи я все доб
ре за
чу
ла,
доб
ре зро
зуміла? Все? Бо
же мій,
бо
же! - і аж нині дізна
лась я о
тім всім!…
Перед п'ятьма міся
ця
ми пи
сав
Оря
дин до Маєвсько
го, щоб йо
-
му прис
лав йо
го гроші. Бла
гав
на чім світ стоїть. Пи
сав, що мліє
з го
ло
ду, що лекцій, на котрі чи
-
с
лив із певністю, не мо
же діста
-
ти, а то
ва
риші, що спо
ма
га
ли йо
-
го до
те
пер, бідні, і він не мо
же
прий
ма
ти від них нічо
го, да
ви
-
ть
ся їх да
ни
на
ми. І мно
го, мно
го
та
ко
го! А Маєвський відпи
сав
йо
му на те, що ко
ли мед
ве
деві
діється доб
ре, то не
хай не йде
на лід гу
ля
ти. Що він йо
му ніко
-
ли хліба не жа
лу
вав, две
рей пе
-
ред ним не за
чи
ню
вав. Що був
йо
му завсігди щи
рим до
рад
ни
-
ком і зас
ту
пав ра
до місце бать
-
ка; що ос
та
неться та
ким і на бу
-
ду
че. Од
нак виб
ра
ний Оря
ди
ном
завід не для йо
го... Не для бідно
-
го си
ро
ти, кот
ро
му батько ос
та
-
вив ли
ше скрип
ку, а ма
ти зо
ло
-
ту об
руч
ку. Що дідом ос
тав
ле
-
ний гріш має бу
ти на ви
па
док
хо
ро
би або іншо
го не
щас
тя. Дід
йо
го ба
жав собі та
кож, щоб він
всту
пив на те
ологію, в їх ро
дині
бу
ли з ро
ду в рід самі свя
ще
ни
-
ки. Він, та
кий си
ро
та, по
ви
нен
при
дер
жу
ва
ти
ся тра
диції і зви
-
чаїв ро
дин
них і, яко син се
ля
ни
-
на, звер
та
ти
ся до на
ро
ду й жи
ти
з ним. Не
хай то
му не фан
та
зує
про бог зна що, а вер
тає хут
ко
до
до
му та й всту
пає на те
ологію,
бо час ухо
дить і не вер
тається.
Це він пи
ше йо
му зі щи
ро
го ба
-
ть
ківсько
го сер
ця і яко ста
рий
досвідче
ний чо
ловік, кот
рий
вміє з жит
тям чис
ли
тись, хоч
був та
кож ко
лись сам мо
ло
дим,
га
ря
чим мо
лод
цем…
П'ять місяців пізніше, зна
чить
те
пер, пи
сав знов.
Сивіє, ка
же, з гри
зо
ти та впо
-
сліднє про
сить о свої гроші. Йо
-
му ве
деться прос
то, як «со
баці».
«Не пішле
те мені моїх влас
них
гро
шей, пи
ше, то удам
ся до су
-
ду! Сха
меніться, ко
ли не хо
че
те
ма
ти людської душі на сумлінні.
Не пхай
те ме
не в по
гань і не за
-
бу
вай
те, що вик
ли
кає нуж
да в
людськім серці!»
А він, Маєвський?
-
Отже, су
дові хо
че відда
ти ме
-
не мій «син», - ка
зав. - І діждав
ся
я з бідної, на сміх по
ли
ше
ної си
-
ро
ти
ни на старі літа підпо
ри! - І
розсміявся гірко. - Га! Не
хай від
-
дає; це вже наслідки нинішньої
мод
ної філо
софії; і я по
ко
рюсь
їй. Я ли
ше спи
та
юся: чи має він
свідків на це, як мені дід йо
го
пе
ре
дав гроші? Які гроші? Скі
ль
-
ки їх бу
ло? І що він, дід йо
го,
справді пе
ре
да
вав мені їх? І під
якою умо
вою? Врешті, кілько
разів ка
зав я йо
му, що та дрібни
-
ця, яка ос
та
лась йо
му по дідові,
ле
жить ось тут у домі, що не
про
па
де! Досі він і не пи
тав
ся
про те док
лад
но, що влас
ти
во
ос
та
лось йо
му від йо
го ро
ди
ни,
аж те
пер на
раз! Я ба
чу за тим
щось інше, - ка
зав дальше. - То
пах
не чи
мось іншим; пах
не вже
юри
дич
ни
ми штуч
ка
ми, яких не
ви
ду
ма
ла йо
го го
ло
ва. Але не
-
хай! Вже який я собі й є нез
нач
-
ний і прос
тий чо
ловік, але ос
та
-
н
нього кус
ни
ка хліба не зре
чу
ся
че
рез йо
го! В ме
не є і своя ди
ти
-
на! Нині-завт
ра я замк
ну очі, і
хто тоді ста
не про неї дба
ти? Ме
-
ні би вже й не хо
ди
ло о тих бідо
-
лаш
них кілька ринських, але
мені хо
дить о те, щоб йо
го чо
р
-
тівську зух
валість зло
ми
ти. Зі
своєю за
горілістю він за
же
не
ть
-
ся в не
щас
тя. Він слу
хає мо
д
них
прин
ципів, а знаєте, па
не про
фе
-
со
ре, ду
шу тих прин
ципів? Во
на
ось в тих нем
но
гих сло
вах: «Що
твоє, то й моє, але що моє, то не
твоє!» Зро
зуміли, ку
ди стеж
ка в
го
рах? Але най-но (ше
по
тів зло
-
б
но), я заг
раю йо
му іншої пі
се
-
нь
ки! Заг
раю її, ли
ше най ще
трош
ки заж
де! Я лагідний, до
ки
лагідний, але як раз стра
чу тер
-
пе
ливість, тоді не ру
чу за се
бе!…
І пішов. Ще дзве
нить мені йо
го
мас
ний, фа
ри
сей
ський го
лос в
ушах, ще ха
та мов трем
тить досі,
як тріснув сінни
ми двер
ми за со
-
бою. Як я йо
го не
на
вид
жу, не
на
-
вид
жу, не
на
вид
жу!… Ісу
се Хри
с
-
те!
Таким са
мим со
лод
ким, жаліс
-
ним, рівним го
ло
сом об
ма
нює
він і му
жиків, ви
ди
рає в них гро
-
ші за най
мен
шу про
ви
ну, за
дрібку су
хо
го ло
мач
чя або за те,
як здиб
ле ко
го в лісі…
Я пе
ре
шу
ку
ва
ла су
до
рож
не тре
-
м
тя
чи
ми пальця
ми всі ви
сув
ки
сво
го ко
мо
ду, всі пу
дел
ка в ній.
Ду
ма
ла най
ти хоч щось, на гріш
по
до
ба
юче. Але я най
шла ли
ше
кілька ста
рих, продіряв
ле
них мо
-
нет, які діста
ла раз від ба
буні…
Глуха, нес
ка
зан
на роз
пу
ка об
-
гор
ну
ла ме
не.
Що діяти?
Передумую раз у раз те, що по
-
чу
ла.
-
Посилайте гроші на до
ро
гу і
пишіть, най вер
тає! - ра
див вуй
-
ко щи
ро.
-
І по
ба
чи
ли б ви йо
го, як
би я
післав гроші на до
ро
гу! - сміявся
надлісни
чий. - По
вер
не він сам!
Ли
ше най по
жи
ве там ще трош
-
ки, най по
жи
ве! Не знаєте? До
ча
су зба
нок во
ду но
сить!…
Я зак
ри
ла очі ру
ка
ми, а він з'я
-
вив
ся пе
ред моєю ду
шею.
З'явився блідий, з тліючи
ми
очи
ма, в старій одежі, го
лод
ний!
Я зой
кну
ла. Оря
дин! чи ти ба
-
чиш? Я не в силі тобі по
мог
ти! Я,
царівна твоя!
І я на
че зів'яла від двох го
дин.
***
Минають дні, ми
на
ють ночі,
Минає літо, ше
лес
тить
Пожовкле лис
тя… гас
нуть очі;
Заснули ду
ми, сер
це спить.
І все зас
ну
ло - і не знаю,
Чи я жи
ву, чи до
жи
ваю,
Чи так по світі во
ло
чусь,
вже й не пла
чу й не сміюсь…
Т. Шев
чен
ко
Чи моя ду
ша з уто
ми зав
мер
ла?
Чи вбійча, без
надійна од
нос
тай
-
ність зро
би
ла ме
не бай
дуж
ною?
Я вже не ро
зумію се
бе. Жи
ву від
ра
на до ве
чо
ра, бо ве
чо
ра діжда
-
ти
ся тре
ба, а ніч пе
респ
лю, бо за
нею нас
ту
пає ра
нок. Мені од
на
-
ко
во, що завт
ра бу
де, а по
завт
-
ра? теж бай
ду
же!
Деколи об
зи
вається в мені го
-
лос, що жит
тя вин
но мені ще ба
-
га
то. Тоді зга
дую йо
го і ро
зум
тра
чу. Пла
чу, аж до
ки не ус
по
ко
-
юся. А су
покій цей, то ле
до
ва
-
тий, ту
пий сум.
Не раз знов в га
ря
чих днях, ко
-
ли воз
дух аж жар
кий, опа
даю
зовсім із сил. Тоді ки
да
юсь де-
не
будь у тра
ву і при
див
ля
юся
ма
ле
сеньким, лед
ве вид
ним му
-
ш
кам, як круж
ля
ють у воз
дусі.
Ча
сом за
сип
ляю, а він - не
мов
ли
ше то
го ждав - прис
ниться. За
-
всігди пал
кий, ве
се
лий… смієть
-
ся з ме
не, що в ме
не сумління
«ніжне, мов па
ву
тин
ка»…
***
Сьогодні по обіді сиділи ми обі
з тіткою в го
роді і по
ро
ли якусь
ста
ру сук
ню. Вуй
ко, по
вер
нув
ши
із шко
ли, за
па
лив собі люльку і
сів ко
ло нас.
-
Ну і що ж, Мілеч
ку, що ж там
но
во
го? - пи
та
ла тітка, кот
ра не
лю
би
ла дов
ших хвиль мов
чан
-
ки.
-
А що ж би там но
во
го, Пав
лин
-
ко? От все од
на
ко
во: дітво
ра пу
-
с
тує, не вчиться. Шко
ла для них
- то кримінал. Луч
че би по го
рах,
по дворі гу
ля
ла! Га, мо
лодіж! В
мо
лодіжі, звісно, дум
ки бог зна
де…
-
А дальше, Мілеч
ку?
-
Ну, відтак, Пав
лин
ко, я зго
-
лоднів. Оце най
новіше! - Він за
-
сміявся доб
ро
душ
но і глядів за
гус
ти
ми клу
ба
ми ди
му в воз
дусі.
-
А ме
не сер
дить, Мілеч
ку, що
Ле
на нічо
го з Л. не пи
ше, - ка
за
-
ла тітка. - Як поїха
ла, то як
би в
во
ду пірну
ла. Я не ро
зумію, чо
му
те
пер діти так ско
ро за
бу
ва
ють
на ро
дичів. А во
на та
кож!
-
Ну, що ж? Доб
ре ве
десь їй там
у тітки і то
му мов
чить!
-
Це прав
да, що їй у моєї сест
ри
бу
де доб
ре вес
ти
ся, але все-та
ки
я ра
да би зна
ти, як і що.
-
Що ж би ти хотіла зна
ти, Пав
-
лин
ко?
-
Ей, Мілеч
ку, тобі тре
ба за
раз
все як на ло
па
ту клас
ти, - відпо
-
віла тітка не
тер
пе
ли
во. - Ти ні
-
ко
ли не здо
га
даєшся сам то
го,
що тре
ба!
-
Мабуть, чи до
волі гу
ляє, Пав
-
лин
ко? - спи
тав вуй
ко, пот
ро
хи
зак
ло
по
та
ний, що знов раз не
здо
га
дав
ся. Тітка усміхну
ла
ся гі
-
рко.
-
Ти га
даєш, Мілеч
ку, що двад
-
ця
титрьохлітню дівчи
ну ви
си
-
пається зад
ля гу
лян
ня в світ? Ну
вже що, але на політиці не ро
-
зумівся ти ніко
ли.
-
Ти вга
да
ла, Пав
лин
ко! - ска
зав
вуй
ко, підно
ся
чи ви
со
ко бро
ви. -
Вга
да
ла. Я дер
жав
ся завсігди су
-
п
ро
ти політич
них зма
гань бай
-
ду
же або зда
ле
ка. Це не доб
ре,
як всі політи
ку
ють. Для ме
не
мій завід - політи
ка. Ти га
даєш,
Пав
лин
ко, що з підрос
та
ючи
ми
хлоп
чиська
ми не тре
ба та
кож
де
ко
ли політи
ку
ва
ти? Ой, ще й
як! Але я завсігди за спо
коєм.
Най
кра
ща хви
ля в житті - то
хви
ля, про
жи
та в спо
кою. Ме
не
мої уче
ни
ки ро
зуміють і люб
-
лять че
рез те. Я і вчу їх лю
би
ти
спокій, і то
му, Пав
лин
ко, я не ба
-
в
лю
ся в політи
ку, кот
ра ве
де до
на
ру
шу
ван
ня спо
кою. Ні, бо
ро
-
ть
ба за царську бо
ро
ду не об
хо
-
ди
ла ме
не ніко
ли.
-
За царську бо
ро
ду! Але ко
ли
тут іде о бу
дуч
ності твоєї ди
ти
-
ни?
Вуйко стри
во
жив
ся.
-
Так що ж з нею, Пав
лин
ко?
Мо
же, їй гро
шей тре
ба, а ти не
хо
чеш мені пря
мо ска
за
ти? Тітка
зітхну
ла.
-
О Мілеч
ку, ко
ли б во
на гроші
ма
ла, то ма
ла би і все, що їй тре
-
ба. Тоді я би не по
си
ла
ла її в світ
між лю
ди…
-
То ка
жи їй до
до
му вер
та
ти,
Пав
лин
ко! Всю
ди доб
ре, але, що
-
п
рав
да, до
ма все-та
ки най
ліпше.
-
Що во
на до
ма пічне? Хто її по
-
ба
чить? З ким зійдеться? Про
па
-
де, та й годі; а літа не вер
нуться
на
зад. Вуй
кові на
че світло зі
-
йшло в го
лові. Здо
га
дав
ся.
-
Твоя прав
да, Пав
лин
ко. Вже
най там по
бу
де який
сь час, там,
ма
буть, більше мо
лодіжі, як тут!
І вуй
ко знов на
ло
жив люльку;
всі за
мовк
ли.
Я скінчи
ла свою ро
бо
ту. Пок
-
лав
ши її ко
ло се
бе, я спер
ла
ся
вигідно об спин
ку лав
ки. Пог
ляд
звер
нув
ся ми
мо
волі на захід. Со
-
н
це спус
ка
ло
ся за тем
но-си
няві
го
ри, ли
ша
ючи жа
рис
ту по
лу
мі
-
нь на небі. Зуб
час
та ска
ла, що рі
-
зко від чер
во
но-зо
ло
тис
то
го не
-
ба відри
со
ву
ва
ла
ся, при
ку
ва
ла
мій взір. Там ца
рю
вав дуб-ве
ли
-
кан.
Ще сто
яв.
Ні ви
хор, ні блис
ка
виці не зла
-
ма
ли йо
го. Навіть не зігну
ли. Си
-
льний, та й годі! Вдив
ля
ючись в
ту гар
ну, як в казці, кар
ти
ну, я
за
бу
ла на хвильку ціле ок
ру
жен
-
ня. Так са
мо жаріло раз і в моїм
серці, так са
мо відби
вав
ся і він
на зо
ло
тистім тлі моєї мо
ло
дої,
лю
бові жадібної душі. Пре
гарні
фан
тас
тичні мрії ок
ру
жа
ли йо
го
так са
мо, як он тут на не
боз
воді
ок
ру
жа
ють ду
ба ніжно-ро
жеві
хма
ри.
Тепер вже все здав
ле
не. По
ну
ра
тьма відре
чен
ня об
ляг
ла ба
жан
-
ня, і во
ни зав
мер
ли. Більше як
рік ми
ну
ло з то
го ча
су, і ніяка
зга
д
ка, ніяке сло
во від йо
го не
відсвіжи
ло їх.
-
Але чо
му і хлопці нічо
го не
пи
шуть? - обізва
ла
ся знов тітка.
- Пе
редв
чо
ра свят
ку
ва
ла свої
іме
ни
ни, а з них жо
ден ані не пи
-
с
нув. Це вже не
гар
но. Я зас
лу
жи
-
ла собі за свою лю
бов і тяж
ку
пра
цю на іншу по
дя
ку і на іншу
ува
гу. Але во
ни пи
шуть лиш то
-
ді, як їм гро
шей тре
ба; а як ді
-
ста
нуть їх, то і знов мов
би поз
-
ни
ка
ли з землі. Ти на
пи
сав би
ко
ли до них гостріше, Мілеч
ку.
Ти за
над
то доб
рий. Тим ти їх
псуєш, Мілеч
ку; гост
ре сло
во не
пош
ко
дить їм нічо
го, і не пош
-
ко
ди
ло ще ніко
ли.
-
Ет! що ти хо
чеш, Пав
лин
ко,
від твоїх дітей? Во
ни добрі, пос
-
лушні, ра
ху
ються з грішми, роз
-
суд
ливі - так і чо
го ж ще від них
жа
да
ти? Глянь на дру
гих ро
ди
-
чів, що ті ма
ють зі своїми дітьми
кло
по
ту! А ми - що?
-
Що ме
не другі об
хо
дять, Міле
-
ч
ку?
-
Мусять об
хо
ди
ти, ад
же ми жи
-
ве
мо з людьми! От глянь хоч би і
на надлісни
чо
го, а Оря
дин і не
йо
го ди
ти
на!
-
Наші діти, Мілеч
ку, не па
ра
Оря
ди
ну. Врешті, пішов собі з
до
му і на тім скінчи
ло
ся!
-
Ха-ха-ха! На тім скінчи
ло
ся!
Ні, Пав
лин
ко, на тім не скінчи
-
ло
ся!
-
Маєвський не по
си
лав йо
му
жо
д
них гро
шей, - відповіла тіт
-
ка. - Прав
ду ска
зав
ши, він не обі
-
йшов
ся з ним гар
но. Вже як бу
-
ло, так бу
ло, але не
хай би був
йо
му ка
пав по кілька ринських;
але він - ні - та й годі! Я не ка
жу,
він чес
ний і доб
рий чо
ловік, але
ко
ли йде о те, що
би ви
до
бу
ти з
нього який гріш, то вже не дай
гос
по
ди! Пе
ре
ки
неться вмить у
змію! Так чим же тер
пить від
хлоп
ця?
-
То ти не чу
ла нічо
го?
-
Що ж ма
ла я чу
ти? Сам знаєш,
то не в моїй на
турі плен
та
ти
ся
по ха
тах і вивіду
ва
ти
ся.
-
Так я тобі ска
жу, чо
го не чу
ла.
Оря
дин розіграв
ся ша
ле
но в ка
-
р
ти. Тим про
бу
вав, ма
буть (мір
-
куй лиш), здо
бу
ва
ти гроші на
на
уку. Виг
ра
ва
ти бу
ло доб
ре,
але чим прог
ра
не відда
ва
ти? От
-
же, зас
кар
жив Маєвсько
го че
рез
яко
гось лих
ва
ря, кот
ро
му за
пи
-
сав
ся, прав
до
подібно з цілою ду
-
шею, о своє май
но (він мав від
діда якісь льоси [49]
), і Маєвсь
-
кий му
сить те
пер да
ва
ти гроші,
хоч не зна
ти відки бе
ри!
-
І що ж Мілеч
ку?
-
Одну по
ло
ви
ну зап
ла
тив ци
-
ми дня
ми, а за дру
гу вип
ро
сив
ся
[49]
- Льос - виг
раш
ний кви
ток, об
-
лі
гація.
на який
сь час.
-
Дурак, Мілеч
ку.
-
Чому ду
рак? На
що йо
му кло
-
потів? А мо
же, ще й фан
ту
ван
-
ня? [50]
Льоси Оря
ди
на він зу
-
жив, це прав
да, але їх вартість
бу
ла би для йо
го не про
па
ла, т. є.
він би був йо
му гроші віддав. Він
все ка
зав: як віддасть Зо
ню. А
хоч би і не віддав, так бо
же мій!
за що го
ду
вав йо
го, ви
хо
ву
вав?
Бо
жим ду
хом він же не жив; Ма
-
євський та
кож гірко пра
цює, не
си
дить із за
ло
же
ни
ми ру
ка
ми.
-
Що я завсігди го
во
ри
ла, Міле
-
ч
ку? Що я завсігди го
во
ри
ла, що
[50]
- Фан
ту
ван
ня - за
би
ран
ня май
-
на за бор
ги.
ску
пий два ра
зи тра
тить! Як
би
був йо
му ча
сом післав який
гріш, був би ліпше на тім вий
-
шов. Те
пер бу
де при
не
во
ле
ний
все відда
ти. Доб
ре йо
му так!
Дурних і ску
пих я не жа
лую.
Але Оря
дин, Мілеч
ку, Оря
дин,
ка
жеш, розіграв
ся?
-
Грає, оповіда
ють, так, що ст
-
рах!
-
Хто, ка
жеш, оповідає?
-
Молодий М. Він ба
чив
ся чи
раз з ним в В.
-
Він бре
ше, Мілеч
ку. Я би йо
му
не повіри
ла у всім.
-
Так вірмо ли
ше в по
ло
ви
ну
то
го, що го
во
рить, то все ос
та
не
-
ть
ся якась прав
да. М. го
во
рив,
що «ко
лишній ре
фор
ма
тор, со
ці
-
ал-де
мок
рат зійшов на пси. Го
-
ло
ви, ка
же, не но
сить вже те
пер
як олень, але як той вовк, що на
здо
бич ви
хо
дить». Так ка
зав.
Скі
льки на тім прав
ди, мені бай
-
ду
же! Сла
ви
ти бо
га, що мої діти
не «ре
фор
ма
то
ри»: бу
ли би, мо
-
же, та
кож з ча
сом по
ка
зи
ли
ся.
-
Ха-ха-ха! Я зна
ла, що Оря
дин
аван
тюр
ник. Я завсігди ка
за
ла і
ка
жу, що яб
лу
ко не відко
титься
ніко
ли да
ле
ко від яб
луньки. Він
унаслідив ті не
щасні прим
хи, пе
-
в
но, від сво
го батька, а тоті - го
-
нять чо
ловіка не
ус
тан
но від ща
-
с
тя до не
щас
тя; зміня
ють час
то
настрій душі. Це я зна
ла!
Мене об
ня
ло хо
ло
дом, і я сиді
-
ла нед
виж
но. Зовсім нед
виж
но!
Очі ди
ви
ли
ся ку
дись в да
ле
чи
ну,
ру
ки ле
жа
ли на колінах обез
си
-
лені, а ус
та не
мов за
сох
ли… На
-
раз засміявся вуй
ко якось чуд
но.
-
Чому ти смієшся, Мілеч
ку? -
спи
та
ла тітка. - Що я ка
жу, то
прав
да.
-
Я не сумніва
юся в тім, Пав
ли
-
н
ко. Я лиш собі щось при
га
дав. -
І, звер
нув
шись до ме
не, ви
мо
вив
з при
тис
ком сло
во: «Пос
ту
по
-
вець!»
Я здвиг
ну
ла мовч
ки пле
чи
ма.
Все бу
ло мені бай
ду
же, і лиш од
-
но
го на світі хотіла я дізна
ти
ся,
а то, як йо
му вза
галі ве
деться.
Хотіла більше «світла» в тій сп
-
раві ма
ти.
-
І чо
му ти так ти
хо си
диш, На
-
та
лоч
ко? А бро
ви, бач, як болі
-
сно стяг
ну
ла. Жа
луєш?
-
Чого?
-
Жалуєш?
-
Чого ма
ла би жа
лу
ва
ти?
-
Чого? Ну, те
пер на
че й не
знаєш? Ад
же торішньої обо
ро
ни,
кот
ра, прав
ду ска
зав
ши, відбу
-
ва
ла
ся без слів, але від то
го чут
-
тям не мен
ше га
ря
че. Ти не зго
-
д
жу
ва
ла
ся ніко
ли з на
шим су
-
дом про йо
го; але при
га
дай собі,
що я віщу
вав пос
ту
пов
цям і со
-
ціал-де
мок
ра
там.
-
Пригадую собі, вуй
ку!
-
Так ви
диш, я мав слушність,
ко
ли ос
терігав пе
ред йо
го іде
-
ями.
-
Чи ви не знаєте чо
гось більше
про йо
го? - спи
та
ла я, май
же не
зва
жа
ючи на йо
го послідні сло
-
ва.
-
Та що там! Я та
ки
ми ре
ча
ми
не ду
же цікав
лю
ся. Упав мо
ра
ль
-
но, і на тім кінець; бо відда
ти
ся
спо
кусі якоїсь страсті і не мог
ти
опа
ну
ва
ти
ся суп
ро
ти неї - зна
-
чить вло
жи
ти на се
бе мо
ра
ль
-
ний де
фект. Бо
же, бо
же! роз
бур
-
ха
на страсть в людській груді -
це щось страш
но
го! Це те са
ме,
що взя
ти пістоль і по
калічи
тись
навіки - так на мою дум
ку. Другі
за
див
ля
ються на такі речі мен
-
ше стро
го, але для ме
не це най
-
ст
рашніше в світі! Не
хай гос
-
подь кож
но
го бо
ро
нить від та
-
ких ду
хов
них не
дуг! Ліпша сме
-
рть.
-
Ліпша смерть, вуй
ку.
Він пог
ля
нув на ме
не, зчу
до
ва
-
ний, мо
же, моїм без
тон
ним го
-
ло
сом, а я чу
ла, що в ме
не горіли
очі див
ним вог
нем.
-
Як ти ка
за
ла, На
тал
ко?
-
Я ка
за
ла: ліпша смерть, як жи
-
т
тя, опу
та
не неміччю і бру
дом.
-
Що за див
на зміна в пог
ля
дах,
- обізва
ла
ся тітка глум
ли
во і, за
-
хо
дя
чи в ха
ту, зміри
ла ме
не на
-
смішли
во очи
ма.
-
Вуйку, - обізва
лась я, ос
тав
-
ши
сь з ним са
ма, - це не мо
же бу
-
ти, щоб він за
раз спер
шу піддав
-
ся тій убійчій прист
расті. - І ожи
-
да
ючи по
яс
нен
ня, зда
ва
ло
ся ме
-
ні, що йо
го відповідь не ос
та
-
неться без впли
ву на моє да
ль
-
ше жит
тя.
-
Ну, так, за
раз спер
шу ні. Ме
не
вра
зи
ло в тій історії те, що він
хотів тим спо
со
бом прий
ти до
гро
шей. На
тал
ко, це після ме
не
ду
же не
чес
но. Те, що він не мо
же
в прист
расті по
га
му
ва
ти
ся, мен
-
ше огид
не. Те я злу
чив би з йо
го
пал
кою на
ту
рою.
-
То все пев
на прав
да, вуй
ку,
то
то, що він хотів та
ким спо
со
-
бом до гро
шей прий
ти?
-
Правда. Він не таїв то
го. Хва
-
лив
ся зне
важ
ли
во, що на нім
мстяться обс
та
ви
ни «убо
гих», і
що те, що во
ни виб
ра
ли собі і
йо
го за оруд
дя, не важ
не. Що в
нього сильне, нев
раз
ли
ве сумлі
-
ння і він обг
рає ма
ючих спо
кі
-
йно.
-
Вуєчку, те
пер я вірю! - зой
кну
-
ла я ти
хо, і мої ус
та вик
ри
ви
лись
до яко
гось усміху. То
му що в
нього «сильне, нев
раз
ли
ве сум
-
лі
ння»!
-
Ти мог
ла і так повіри
ти, а що
най
важніше, не пот
ре
бу
ва
ла вза
-
галі оду
шев
ля
ти
ся ним. Ко
ли би
в йо
го бу
ла гордість, то по
ви
нен
був без на
ду
му
ван
ня всту
пи
ти
на те
ологію і навіть не про
си
ти
Маєвсько
го о гроші, ко
ли цей
вже та
кий ску
пар. А так що? З
ким він про
ва
дить бор
бу? Зі
своїм дядьком чи з обс
та
ви
на
-
ми? Бо
юся, щоб він не спіткнув
-
ся на
завсігди в тій борбі. На мою
дум
ку, це цілком бай
ду
же, кот
-
рий завід по
дає чо
ловікові кус
-
ник хліба, не
хай лиш бу
де чес
-
ний і для дру
гих ко
рис
ний. Стан
ду
хов
ний не
аби
який; освіче
них
лю
дей тре
ба і між на
ро
дом. Хто
хо
че дійсно пра
цю
ва
ти, най
де
всю
ди на
го
ду. Лиш волі тре
ба,
На
та
лоч
ко, а не слів!
-
Він не лю
бить ста
ну ду
хов
но
-
го; ка
же, що не го
диться з йо
го
при
род
ни
чо-на
уко
ви
ми пог
ля
-
да
ми і що ду
хо
венст
во не має
бу
дуч
чи
ни.
-
Так? Він це вже знає? Га, мо
же,
во
но й справді так. Мо
же, й не
має бу
дуч
чи
ни. Щоп
рав
да, епо
ха
без
бож
ності нас
та
ла. Але я те
бе
за
пев
няю, На
тал
ко, що пог
ля
ди
при
род
ни
чо-на
укові мож
на з на
-
укою Хрис
то
вою по
го
ди
ти. Бе
ри
на ува
гу, На
тал
ко: з на
укою Хри
-
с
то
вою! Він міг, от
же, цілком
доб
ре
всту
пи
ти на те
ологію. Був
би мав на
го
ду пра
цю
ва
ти для
на
ро
ду в най
ширшім зна
ченні
сло
ва. А хоч би і був тол
ку
вав
му
жи
кам по-сво
му, що бог - при
-
ро
да, а учив їх при тім лю
бові
ближнього, чес
но
ти, прав
до
люб
-
ності
, учив правді, був би все бі
-
льше зро
бив, як так!
-
Мабуть, не міг, вуєчку! - ска
за
-
ла я ти
хо.
-
Бо фан
таст! Бо на
поївся інши
-
ми іде
ями!
-
Вуйку, йо
го пог
ля
ди про те
все не суть, наскільки я їх пізна
-
ла, як ви не раз ка
за
ли: хо
роб
-
ливі.
-
Не хо
роб
ливі! То не до
ка
зує
ще нічо
го. Але замість то
го я
спи
таю те
бе, що по
мо
же ду
ман
-
ня і ста
ран
ня оди
ниць, ко
ли за
-
гал не прий
має то
го? Не
хай чо
-
ловік бу
де ум
ний і роз
суд
ли
вий
скільки хо
че, але ко
ли він цієї
філо
софії не вміє при
но
ро
ви
ти
до жит
тя, то ця філо
софія неп
ра
-
вед
на. Во
на навіть шкідли
ва, му
-
тить та
ла
но
виті уми і вик
ли
кує
хо
роб
ли
вий настрій. Ти та
кож
так, як і він, пе
ре
ня
та тим ду
хом
«бу
дуч
чи
ни»: ба
жаєте чо
гось, а
самі не знаєте чо
го. Го
ре то
му,
хто більше жа
дає, ніж сам в силі
да
ти; хто бу
дить го
лод, а не зас
-
по
коює йо
го. Що за
ду
мує та
кий
Оря
дин або йо
му подібні? Яка в
них провідна дум
ка? Хо
тять до
-
лю на
ро
ду поліпши
ти, усу
ну
ти
хи
би суспільності? Горст
ка од
-
на? Ха-ха-ха! Ба
чиш, на чім за
че
-
пив
ся він один, за
ки зай
шов він
до ме
ти? Яка си
ла йо
го ха
рак
те
-
ру й яка в йо
го мо
раль? Такі во
-
ни всі, оті модні філо
со
фи і ре
-
фор
ма
то
ри, що не хо
тять уз
на
-
ва
ти долі й не
долі - і то, що всі
од
на
ко
во не мо
жуть жи
ти і не
бу
дуть жи
ти! Та
ка моя дум
ка, а
мені здається, що й дум
ка бі
ль
-
шості.
-
Я ду
маю інак
ше, вуй
ку! Мені
здається, що обов'язок кож
но
го
чо
ловіка є про
ти
ви
ти
ся то
му,
що по
ка
за
ло
ся неп
ра
вим і по
гу
-
б
ним, а за
те прий
ма
ти те, що по
-
дає здібний ум. Доп
ро
ва
ди
ти
оту уп
ря
му «більшість» до пі
-
знан
ня прав
ди й обов'язків. Лиш
та
ким чи
ном мож
ли
вий вся
кий
пос
туп. Але, на жаль, вуй
ку, по
-
ку
са ва
шо
го прин
ци
пу за
над
то
мо
гу
ча і за
над
то при
над
на, щоб
їм ма
ло що не всі не ко
ри
ли
ся,
хоч ду
ша йо
го - то са
мо
любст
во.
Хотівши йо
му вічно ко
ри
тись,
ми не вий
шли би ніко
ли з тем
-
ря
ви і з брехні!
-
Так Оря
дин ка
же?
-
Може, і він ка
же.
-
І ти віриш в те?
-
Вірю. Так са
мо, як в існу
ван
ня
«іде
альних ви
мог» жит
тя.
Він по
мов
чав хви
ли
ну.
-
У кож
до
го свої дум
ки, - ска
зав
опісля з при
тис
ком. - Я тобі ба
-
жаю щас
тя, щи
ро ба
жаю тобі йо
-
го, бо ти оди
но
ка ди
ти
на моєї
до
ро
гої сест
ри, од
нак ти літаєш
за
над
то ви
со
ко дум
ка
ми, а ліп
-
ше бу
ло би дер
жа
ти
ся землі і
йти давнім уби
тим шля
хом. Дер
-
жись, що
би не по
хо
ва
ла
ся в жит
-
ті, як Оря
дин. Щоб не поп
лу
та
-
лась в іде
ях і не взя
ла, замість
мо
ралі доб
ра, мо
ралі зла в сер
це.
Замовк і підняв
ся з місця.
І я за
мовк
ла та по
воліклась за
ним у ха
ту.
Побачившись на
ос
тан
ку са
ма в
своїй кімнаті, я ки
ну
лась без
-
мов
но на постіль. О, ні, я не пла
-
ка
ла! Зда
вив
ши до
ло
ня
ми вис
-
ки, я ле
жа
ла не
ру
хо
мо. «Зло
мив
-
ся, зло
мив
ся!» - бу
ла оди
но
ка ду
-
м
ка, що то
ми
ла не
ус
тан
но мою
ду
шу. Бо
же, бо
же, бо
же! чи не
луч
че смерть, як пірну
ти в бруд і
по
гань?
Лучче вмер
ти…
***
Неустанно дзве
нить мені в
ушах по
ча
ток так зва
ної Моndsc
-
he
in
so
na
te [51]
Бет
хо
ве
на, не
ус
-
тан
но дзве
нить. У тієї со
на
ти ці
-
лком та
ка са
ма прист
рас
на кра
-
са, во
на так са
мо нез
ду
жає на ту
-
гу, як і місяч
на ніч пе
ре
ня
та
чимсь де
монічним, от як хоч би
й моя ду
ша те
пер!
Справді, в мені про
ки
ну
лось
що
сь нев
мо
ли
мо стро
ге. Нап
ри
-
к
лад: я не ва
га
лась ска
за
ти вго
-
[51]
- Місяч
ної со
на
ти (нім.).
лос: «Ліпша смерть, ніж жит
тя,
опу
та
не неміччю і бру
дом». І я
вірю в це. Хто знає, мо
же б, я бу
-
ла в силі по
да
ти йо
му і пістоль,
ко
ли б за
жа
дав то
го від ме
не?
Але, мо
же, він іншим ста
не? Лі
-
пшим, мо
же? Чи, мо
же, впа
де ще
ниж
че? Чи, мо
же, ста
не бу
ден
-
ним чо
ловіком? Імен
но бу
ден
-
ним чо
ловіком. Так во
но й бу
де.
Час все зат
ре і все бу
де доб
ре.
Ух! що це за доб
ро, на, котрім
ли
ше час зат
ре бруд!
Ні, моє сер
це відвер
ну
ло
ся від
йо
го. Бру
дом своїм зав
дав мені
та
ко
го бо
лю, як
би вмер; од
нак
смерть має в собі щось по
ми
ря
-
ючо
го, ко
ли не драз
нить і роз
-
ри
ває ду
шу. І чо
му не вмер уже
рад
ше!
Чим більше ду
маю над ним,
тим більше нез
ду
жаю. Я цілком
утом
ле
на. Всі мої дум
ки впи
лись
у йо
го пос
ту
пу
ван
ня суп
ро
ти се
-
бе і дру
гих, і вис
нов
ки їх ни
щать
ме
не. Чо
му знес
ла
вив
ся! ах! і чо
-
му упа
дає те
пер пе
ре
до мною!
Та що! Він бив ме
не ти
ми свої
-
ми вчин
ка
ми. Це ж кінець на
шої
історії. Ти
хий, без
звуч
ний, від
-
чут
ний кінець.
І чо
му піддав
ся тій брудній си
-
лі, спо
га
нив се
бе без
сильністю;
чо
му за
був, що я - йо
го царівна?
Якась не
на
висть про
ки
дається
хви
ля
ми в мені про
ти нього… Чи
справді про
ти нього, чи про
ти
не
мочі? Цього я не знаю на
пев
-
не. Ча
сом маю та
ке по
чут
тя, як
-
би він пе
рей
шов че
рез ме
не ва
-
ж
ки
ми гру
би
ми кро
ка
ми, мов
звір…
IV
(Геть-геть пізніше).
У нас знов пе
ре
бу
ває про
фе
сор
Лор
ден. Він пов
довів. І то вже
дав
но пов
довів. Я не
на
вид
жу йо
-
го, особ
ли
во ко
ли зач
не кри
ти
-
ку
ва
ти Оря
ди
на. Оря
дин сла
бо
-
дух, але ще нижчі від йо
го не
хай
не кри
ти
ку
ють йо
го. Най
ліпше
про Оря
ди
на го
во
рить ще Зо
ня.
Во
на ка
же, що в нім пе
ре
мог
ла
йо
го га
ря
ча на
ту
ра.
Завтра Лор
ден від'їжджає.
Чого він слідить не
ус
тан
но за
мною своїми хит
ри
ми блис
ку
чи
-
ми очи
ма? І все «Ло
ре
ляй» і «Ло
-
ре
ляй» про
зи
ває ме
не, а на са
-
моті, мов на глум, ка
же мені, що
я гар
на!
***
(Знов пізніше).
Цього ве
чо
ра прик
ли
ка
ла ме
не
тітка до се
бе. Ма
ла щось ска
за
-
ти. Я пішла.
Вона сиділа ко
ло сто
лу і дер
жа
-
ла який
сь лист у руці. Ви
да
ла
ся
мені чо
мусь при
би
тою.
-
Що вам, тіточ
ко? - спи
та
ла я,
за
не
по
коєна. - Мо
же, ста
ло
ся з
ва
ми що не
ми
ле? Чи, мо
же, оде
-
р
жа
ли яку ли
ху вістку від Ле
ни
або від братів?
Вона усміхну
ла
ся на
си
лу.
-
Ні, - відповіла. - Нічо
го та
ко
го
не
ма. Цим ра
зом… то єсть, нині
йде про… те
бе.
-
Про ме
не?
-
Так! По
ду
май собі ли
ше! Про
-
фе
сор Лор
ден хо
че з то
бою же
-
ни
ти
ся!
-
Зі мною!… - І усміхнув
шись
яки
мсь без
ви
раз
ним усміхом,
ди
ви
лась я на неї ши
ро
ко от
вер
-
ти
ми очи
ма. - Лор
ден, тіточ
ко?
-
Лорден! Але ти, ба
чу, зди
во
ва
-
на. Ду
ма
ла, ма
буть, про ко
го ін
-
шо
го? (Посліднє сло
во ви
мо
ви
ла
з при
тис
ком, і її очі вп'яли
ся ще
гостріше в ме
не).
Я гля
ну
ла на неї.
-
Про ніко
го я не ду
ма
ла, а про
це вже ніко
ли.
-
Ну, ба
чиш, не од
но діється не
-
с
подіва
но. І я цього не надіяла
-
ся. Ніко
ли в світі не надіяла
ся
цього. Лист при
був ще нині зра
-
н
ку, але я… я… не ма
ла ча
су з то
-
бою го
во
ри
ти об тім. Він про
си
-
ть о ско
ру відповідь. Впрочім,
тут не
ма що ба
га
то ду
ма
ти. Ти
чей прий
меш йо
го, те ро
зу
мі
є
-
ться
са
мо со
бою!
При її послідніх сло
вах об
гор
-
ну
ло ме
не нес
ка
зан
но гірке чут
-
тя, але за
ра
зом з тим підня
ла
ся
вся гордість моєї істо
ти. Я чу
ла,
як в ме
не очі заіскри
ли
ся.
-
А ко
ли я цього не вчи
ню?
У тітки очі за
ми
готіли.
-
Як?
-
Тіточко, я не хо
чу за йо
го йти!
-
Ти не підеш за йо
го?
-
Я, тітко, я… я не піду за йо
го!
-
І вільно спи
та
ти, чо
му?
-
Я не хо
чу йо
го! Тіточ
ко - я за
йо
го? Я не мо
жу!
-
Ага! Ти хо
чеш тим пев
но ска
-
за
ти, що йо
го не лю
биш? - Во
на
ска
за
ла це з хо
лод
ним усміхом і
зовсім спокійно. - Ну, що
до то
го,
то він твоєї лю
бові і не жад
ний…
-
Так?
-
Так, моя ко
ха
на! Він вправді
пи
ше, що ба
жає для своєї ха
ти
ни
«го
луб
ки-гос
по
дині», але це, ро
-
зуміється, лиш гар
на фра
за. Пев
-
на річ, він, чо
ловік стар
ший і
ста
теч
ний, не бу
де мріяти вже
про лю
бов. Це й не ли
чи
ло би
йо
му. Він по
дає замість лю
бові
щось ліпше і щось та
ке, що мо
же
діво
че сер
це на
пов
ни
ти дійсною
вдячністю. Він по
дає бідній си
-
роті хліба, гар
не ста
но
висько,
по
ва
жан
ня і зна
чен
ня. А ти? Зас
-
та
но
ви
ся ли
ше, що та
ке ти? Що
вне
сеш ти йо
му в дім? Ко
ли ти
на це са
ма не прий
деш, чо
го я
при твоїй за
ро
зумілості і надію
-
ся, то я тобі са
ма ска
жу.
-
Лишіть, тіточ
ко, не кажіть! Я
са
ма знаю. Я - то ве
ли
чез
ний ну
-
ль, кот
рий, крім кількох срібних
ло
же
чок, не вне
се йо
му нічо
го
більше в дім. Але я вам щось
іншо
го ска
жу, тітко. Я не каліка,
що
би без лю
бові прий
ма
ти да
-
рун
ки лас
ки. То
му не
хай він обг
-
ля
неться зав
ча
су за іншою го
-
луб
кою. Він мені не па
ра, а я йо
-
му. Про лю
бов я вже й не го
во
-
рю; я йо
го й не по
ва
жаю!
-
Так? Навіть і не по
ва
жаєш? -
по
чув
ся на
раз го
лос вуй
ка десь
за моїми пле
чи
ма, і він з'явив
ся
в цій хвилі в кімнаті. - Ти ду
-
маєш, що ко
ли чо
ловік не ціл
-
ком мо
ло
дий, не пле
те не
би
ли
-
ць, не ска
че ко
ло дівчи
ни, як ко
-
медіант, так йо
го че
рез те годі
вже й по
ва
жа
ти, і че
рез те він не
здат
ний на му
жа? А на мою дум
-
ку, то са
ме він, Лор
ден, відповід
-
ний для те
бе муж. Він чо
ловік
не
мо
ло
дий… з дозріли
ми пе
ре
-
свідчен
ня
ми, з досвідом, роз
ва
-
ж
ний… мо
же, йо
му вда
ло
ся б
твій звих
не
ний ум по
вес
ти на
рі
вну до
ро
гу, зро
би
ти з те
бе
пра
вед
ну, нор
мальну лю
ди
ну,
жінку, як бог при
ка
зав. Нам це,
на жаль, не вда
ло
ся!
-
Впрочім, - пе
ре
би
ла тітка ско
-
ро, - впрочім, на ко
го ти ду
маєш
жда
ти? Я не відповіла за
раз.
-
На ко
го іншо
го або й на ніко
-
го! - відповіла я опісля.
-
Знамените! - клик
нув вуй
ко і
по
чав зво
ру
ше
ний хо
ди
ти по
світлиці.
-
Я ра
да би зна
ти, хто той ін
-
ший? - обізва
ла
ся знов тітка. -
Ко
ли б ли
ше хут
ко з'явив
ся!
Твій час до
ро
гий, На
тал
ко, і мо
-
же, на мою дум
ку, лиш те
пер хо
-
сен [52]
при
нес
ти. Послідній рік
ли
шив на тобі якісь сліди; ти -
да
руй вже за мою од
вертість -
схуд
ла й спо
ганіла!
Я усміхну
ла
ся і відвер
ну
ла
ся до
вікна, що бу
ло відчи
не
не.
Надворі сто
яла теп
ла осінь.
[52]
- Хо
сен - ко
ристь.
На небі блистіли незлічимі зорі,
а з-за тем
но-си
ня
вих гір ви
ри
-
нав місяць, мов ог
ня
ний кру
жок.
Я ви
хи
ли
ла
ся да
ле
ко вниз. Мені
зда
ва
ло
ся, що спокій, який роз
-
ляг
ся в при
роді, пе
рей
де і на ме
-
не, впли
не на мою в тій хвилі си
-
льно зво
ру
ше
ну ду
шу.
-
Хочеш, мо
же, з зірок ви
чи
та
-
ти, ко
ли з'явиться той інший? -
по
ча
ла тітка на
но
во, ко
ли я на її
пи
тан
ня не да
ва
ла ніякої від
-
повіді. В ту са
му хви
лю ста
нув і
вуй
ко ко
ло ме
не, і йо
го ру
ка по
-
к
ла
ла
ся важ
ко на моє пле
че. Об
-
зир
нув
шись, гля
ну
ла я в йо
го
ли
це. В тій хвилі ви
да
лось во
но
мені подібним до тітчи
но
го, хо
-
лод
ним і кам'яним.
-
Ожиданий інший, - го
во
рив з
при
тис
ком і глу
мом, - не з'яви
-
ться. В посліднім часі пи
са
ли за
ним з до
му кілька разів, але не
одер
жа
ли ніякої відповіді. Ніхто
не знає, де він обер
тається. Ви
-
бий собі, про
те, з го
ло
ви ті мрії,
котрі, як я пе
ре
ко
ну
юся, ви
ко
ха
-
ла ти на
дар
мо!
-
Чому ви мені оце ка
же
те, вуй
-
ку? Ви або по
ми
ляєтесь зовсім,
або я вас не ро
зумію.
-
А я га
даю, що ти ме
не ро
зу
-
мієш! - відповів він і, згор
нув
ши
ру
ки на гру
дях, ста
нув пе
ре
до
мною, вди
вив
шись в ме
не гріз
-
но.
-
Що та
ко
го, Мілеч
ку? Що це
знов за нові аф
рон
ти? - за
го
мо
-
ніла тітка, во
дя
чи до
пит
ли
во
очи
ма від йо
го до ме
не. Вуй
ко
не відповідав нічо
го, а замість
то
го по
чав хо
ди
ти по світлиці,
що у йо
го бу
ва
ло все оз
на
кою
зво
ру
шен
ня або гніву.
-
Відай, не до
че
ка
юся відповіді
від ніко
го, - го
во
ри
ла тітка, - хоч
і маю пра
во до
ма
га
ти
ся її. На
-
тал
ко, - на
ки
ну
лась на ме
не, - за
-
раз мені оп
рав
дай
ся!
-
Що ж мені ка
за
ти? - відповіла
я, усміха
ючись. - Хіба, мо
же, те,
що вуй
ко по
ми
ляється у своїх
здо
гад
ках, котрі я, впрочім, за
-
чи
наю ро
зуміти. Я не жду, вуй
ку,
на Оря
ди
на! - до
да
ла су
хо.
Вуйко ви
ди
вив
ся на ме
не.
-
Помиляюся? - клик
нув. - По
-
ми
ля
юся? Так тобі цей прой
ди
-
світ не за
вер
нув го
ло
ви? Чо
му ж
ти освідчин чес
но
го, по
важ
но
го
чо
ловіка не хо
чеш прий
ня
ти?
На
дієшся, пев
но, що він ще по
-
вер
не і по
ве
де те
бе до шлю
бу?
То я по
ми
ля
юся, ко
ли ка
жу, що
поміж дво
ма нез
до
ро
ви
ми ума
-
ми існує якась од
на
ковість і - си
-
м
патія? Дру
гим (го
во
рив вуй
ко
сильно зво
ру
ше
ний дальше) бу
-
ла би пев
но та
ка смішна дум
ка і
в го
ло
ву не прий
шла, бо ні він
не має нічо
го, ні ти не маєш, од
-
нак мені на
ки
ну
лась во
на в по
-
сліднім часі са
ма на
си
лу, хоч я за
нею не ду
же й гля
дав. Ти са
ма
зра
ди
ла
ся, хоч ні ра
зу не про
мо
-
ви
ла й сло
ва. О! - клик
нув огі
-
рче
ний. - Ко
ли б твій ба
теч
-
ко-філо
соф міг те
пер твоє по
ве
-
ден
ня ба
чи
ти, тішив
ся б!
-
Тішився би, вуй
ку, справді, як
-
би заг
ля
нув у глибінь моїх ду
-
мок, - відповіла я гор
до. - Ми з
Оря
ди
ном - не кри
юся з тим -
ро
зуміли гли
бо
ко од
но дру
го
го;
ми ма
ли од
на
кові пог
ля
ди май
-
же під кож
дим взгля
дом. Од
нак
що
до лю
бові, вуй
ку, то (тут ус
-
міхну
ла
ся я ми
мо
волі гірко) ми
закінчи
ли вже, за
ким ще за
ча
ли!
Ко
ли ка
жу, що не мо
жу за Лор
-
де
на вий
ти, то не для то
го, щоб
я жда
ла на Оря
ди
на, ні, ні! Ли
ше
то
му, що в моїм серці жи
ве для
йо
го, для Лор
де
на, са
ма во
ро
жа
спо
мин
ка. Я зав
зя
та, - го
во
ри
ла
я дальше вже трем
тя
чим го
ло
-
сом, - злом
лю
ся або ста
ну
ся для
йо
го і для се
бе важ
ким го
рем,
але я не зігну
ся ніко
ли, вуй
ку,
ні
ко
ли!
-
Ну-ну! Це гарні сло
ва, чис
то
па
нянські, дівочі! - обізва
ла
ся ті
-
тка. - Не
ма що ка
за
ти. Впрочім,
нічо
го тобі не по
мо
же. Твої при
-
ватні чут
тя і дум
ки не по
винні в
тій справі відог
ра
ва
ти ве
ли
кої
ролі, бо во
ни псу
ють твою бу
ду
-
ч
ність; бо
гу дя
ку
ва
ти, що ще і
ми маємо якесь пра
во до
ки
ну
ти
де
яке слівце до твоїх рішень.
Ми, твої доб
родії, зас
туп
ни
ки
бе
з
та
лан
них ро
дичів твоїх, ми,
кор
мильці твої. Чи ти чу
ла? Ти
га
даєш, що такі партії, як Лор
-
ден, ва
ля
ються по до
розі? Ой, ні,
ні! Ти му
сиш за йо
го вий
ти! Для
те
бе не
ма луч
чої за
без
пе
ки на
бу
дучність, як та, а навіть і надії
на іншу не
ма. Наш дім не по
ро
-
жній, Ле
на і Ка
тя та
кож жи
вуть,
а хлопців тре
ба ще дов
гий час
спо
ма
га
ти, до
ки вий
дуть на лю
-
дей і бу
дуть ма
ти свій кус
ник
хліба. Сха
ме
нись, ка
жу послідній
раз по-доб
ро
му! Хіба ти за
ду
му
-
єш і дальше наш гірко за
роб
ле
-
ний хліб їсти, кров на
шу сса
ти?
-
Ой тітко! - зой
кну
ла я. - Бійте
-
ся бо
га!
-
Чого б я ма
ла бо
га бо
яти
ся?
Це, що я ка
жу, прав
да, і з тим
ста
ну хоч би і до сповіді. Луч
че
ти бійся бо
га! Це в те
бе не
ма су
-
м
ління й ува
ги. Але я вже са
ма
по
ве
ду те
бе так, як хо
чу! Аби
зна
ла, що з хви
ли
ни, в котрій ві
-
д
мо
виш Лор
де
нові, ста
не мій
дім для те
бе за
чи
не
ний. Шу
кай
собі тоді іншої стріхи і іншої рі
-
дні. Шу
кай тоді собі сво
го ре
-
фор
ма
то
ра!
Я відвер
ну
ла
ся мовч
ки, при
-
тис
нув
ши до
ло
ня
ми вис
ки, а во
-
на гу
ка
ла дальше:
-
Треба ма
ти щас
тя! Дру
га ра
-
ду
ва
ла
ся б на цілий світ, що її
спа
сає чо
ловік з та
ким ста
но
ви
-
щем від го
ло
ду і хо
ло
ду, а тут
во
на… - і ур
ва
ла. - Впрочім, доб
-
ре йо
му так! - до
да
ла з яко
юсь
злоб
ною утіхою. - Ко
ли вже не
знав іншо
го ви
бо
ру. Прав
ду ска
-
зав
ши, я ма
ла йо
го за ро
зум
ні
-
шо
го чо
ловіка, а те
пер пе
ре
ко
-
ну
юся, що в йо
го ку
ря
чий ро
зум.
Най же ра
дується те
пер гар
ною
Ло
ре
ляй!
З сильно сту
ле
ни
ми ус
та
ми і
бо
лісно стяг
не
ни
ми бро
ва
ми сто
-
яла я, як пер
ше, ко
ло вікна, ди
-
ви
ла
ся в ніч. Сер
це би
ло
ся глу
хо,
а за чо
лом мча
ли
ся бо
жевільні,
поп
лу
тані, спо
ло
хані дум
ки, шу
-
ка
ючи ви
хо
ду з цього по
ло
жен
-
ня. Од
нак дар
мо! Во
ни не при
во
-
ди
ли ніякої по
легші, ніяко
го ря
-
тун
ку, ніякої по
мочі! Всю
ди спо
-
ти
ка
ла я пе
ре
по
ни, всю
ди бу
ла
не
потрібна.
-
Гляди ли
ше ту
ди, гля
ди! -
(сло
ва її па
да
ли мов уда
ри на
ме
не). - Мо
же, він ви
ри
не з чарі
-
вної тем
ря
ви і виз
во
лить те
бе
від земських мук!
-
Коби ви
ри
нув! - вмішав
ся вуй
-
ко. - Але тої хвилі не діждеться,
ма
буть, ніхто. Бог знає, в якім
за
кут
ку світу во
ло
читься він і чи
по
вер
не ще на
зад сю
ди!
-
І чо
го б мав ще на
зад по
вер
та
-
ти, яко
го біса, і ко
му би за
хо
ті
-
ло
ся йо
го? - пи
та
ла тітка сер
ди
-
то.
-
Захотілося! Ко
му би йо
го за
-
хотіло
ся, Пав
лин
ко? Маєвсько
-
му? Той не ту
жив за ним ніко
ли.
За ним пи
та
ють із су
ду. Який
сь
брат йо
го батька, про кот
ро
го
го
во
ри
ли, що хотів йо
го взя
ти за
сво
го, по
мер і ли
шив йо
му цілий
свій маєток. По
ду
май собі, Пав
-
лин
ко, та
ко
му гу
ляці маєток!
-
Иой, бо
женьку! Та що ти ка
-
жеш, Мілеч
ку? Чи то прав
да?
-
Свята прав
да, Пав
лин
ко!
-
І я ж не ка
жу завсігди, що тре
-
ба ма
ти щас
тя! - зас
тог
на
ла во
-
на. - Але ж і виб
рав собі наслід
-
ни
ка, не
ма що ка
за
ти. За од
ну
ніч про
гай
нує дов
голітню пра
-
цю. І ка
жеш, Мілеч
ку, цілий має
-
ток?
-
Цілий, Пав
лин
ко. Він не мав ні
жінки, ні дітей!
-
І ба
га
то ж йо
го там?
-
Не знаю. Ма
буть, зви
чай
ний
со
бі маєто
чок се
ля
ни
на-ґазди.
Не
біжчик, чую, жив ли
ше в тім
гос
по
дарстві, пхав у йо
го ввесь
свій гріш.
-
Щоб опісля розійшов
ся за од
-
ну ніч! - докінчи
ла тітка злоб
но.
-
А що ж. Во
но завсігди так бу
-
ває. Одні суть бджо
ла
ми, а другі
трут
ня
ми.
-
Нема прав
ди на світі, Мілеч
ку!
-
Нема! І я так ска
жу! Я пра
цюю
ціле жит
тя, га
рую [53]
як чор
-
ний віл, ані не граю, ані не п'ю, а
все я жеб
рак! А дру
гий і не ро
би
-
ть і не дбає, а йо
му діста
не
ться
ні сяк, ні так - ет! «прав
да»!…
-
А що Маєвський на те, Мілеч
-
ку?
-
Е, що Маєвський! Він го
во
рить
те
пер так, як
би лю
бив Оря
ди
на
бог знає як. Зве йо
го доб
рим
хлоп
цем і ка
же, що хотів би, аби
він по
вер
нув до
до
му на який
сь
час «відпічну
ти». Це він, пев
но,
то
му так ка
же, бо Оря
дин, по
оде
р
жан
ню однієї по
ло
ви
ни гро
-
[53]
- Га
ру
ва
ти - тяж
ко, без відпо
-
чин
ку пра
цю
ва
ти.
шей від Маєвсько
го, зрікся дру
-
гої. Впрочім, мо
же, хо
че і ви
ду
-
ри
ти від йо
го спад
щи
ну; бо він,
як я ду
маю, ве
ли
кий рах
май
с
-
тер! [54]
-
Ну! А я ж не ка
за
ла, Мілеч
ку?
Гой! гой! ста
рий лис, хто йо
го не
знає! І я пев
на, що те йо
му вда
-
сться!
-
Га! З капіта
лом в ру
ках мож
на
нині всього до
би
ти
ся. Впрочім,
ліпше най бе
ре Маєвський, ніж
має взя
ти який
сь жид, бо сяк чи
так, а та пра
ця се
ля
ни
на опи
ни
-
ться в ру
ках жидівських! Оря
-
дин розвіє її ско
ро!
[54]
- Рах
май
стер - лю
ди
на з роз
ра
-
хун
ком.
-
Страх, Мілеч
ку! В ме
не аж нер
-
ви зад
ри
жа
ли!
-
Прогайнує, прог
рає! Вже ко
ли
не бо
яв
ся він сво
го вуй
ка - все ж
він вуй
ко! - відда
ти в ру
ки лих
-
ва
ря, то він і свою ду
шу го
ден
[55]
за гроші про
да
ти, а не то
кус
ник землі, не здо
бу
тий влас
-
ною пра
цею!
«Не про
гай
нує! Не прог
рає!» -
відповідав в моїй душі який
сь
го
лос, і він рвав
ся мені на ус
та,
що
би ста
ну
ти в обо
роні то
го, що
був в тій хвилі да
ле
ко і не міг
сам бо
ро
ни
ти
ся; од
нак цей го
-
лос заст
ряг мені в горлі, і я усмі
-
хну
ла
ся злоб
но. Ба! що я ви
ду
-
[55]
- Го
ден - мо
же.
ма
ла! Звідки знаю, що не про
га
-
й
нує? Де за
по
ру
ка? Звідки я
знаю, який він те
пер і чи я дій
-
сно зна
ла йо
го доб
ре? Те
пер ле
-
жать між на
ми два ро
ки і те, що
йо
го побіди
ло, а мені бо
лю зав
-
да
ло. Я ж са
ма вже не та, що бу
-
ла. Те
пер не
мов дозріліша ста
ла.
От
же, що нас в'яже? Ота од
на
тодішня хви
ли
на, «лю
бов» ота?
Ні! Він вільний, свобідний те
пер,
пан своєї долі - а я… ха-ха-ха!
царівна для се
бе!
Мені ос
та
ло
ся з со
бою закінчи
-
ти.
І я знов пірну
ла дум
ка
ми бог
зна ку
ди.
Тітка як
би уга
да
ла мої дум
ки.
Звер
нув
шись по ко
роткій гли
бо
-
кій за
думі до ме
не, про
мо
ви
ла
су
хо:
-
Ми відда
ли
лись тро
хи від вла
-
с
ти
во
го пред
ме
та, од
нак я ду
-
маю, що спра
ву тре
ба закінчи
ти,
і що не бу
деш нас тут до півночі
дер
жа
ти. Нині му
сить зро
би
ти
ся
всьому кінець, а який кінець,
знаєш!
Мене об
гор
ну
ла ша
ле
на роз
пу
-
ка, і я прис
ту
пи
ла до неї.
-
Даруйте мені ли
ше цю од
ну
ніч! - вир
ва
лось, мов зойк, з моєї
груді.
-
До чо
го? Аби ко
медію про
дов
-
жи
ти? Ти чу
ла, що я го
во
ри
ла, і
так му
сить бу
ти!
-
Даруйте!
Її очі спи
ни
ли
ся ляч
но на мені, і
во
на відсту
пи
ла
ся від ме
не.
-
Про ме
не! - ска
за
ла опісля. -
Іди, од
нак будь хоч цей однісінь
-
кий раз, хоч на од
ну хви
ли
ну
для се
бе са
мої ро
зум
на; а потім
(т. є. по вінчан
ню) як собі хо
чеш!
***
Ясна ніч нас
та
ла вже дав
но, а я
все ще не спа
ла.
Я му
чи
ла
ся.
По ве
ликій віконній шибі би
ла
-
ся ку
ти
ка
ми якась ве
ли
ка му
ха,
бриніла бе
зус
тан
но. Раз то
не
се
-
нь
ко, жалібно, од
ноз
вуч
не, а раз
не
тер
пе
ли
во ниж
че і ниж
че, опі
-
сля знов бо
лю
чо.
Я ле
жа
ла, мов тяж
ко хо
ра. По
-
би
ва
ючись бо
жевільни
ми дум
-
ка
ми, заміти
ла я, що зас
лу
ху
ва
-
лась ми
мовільно все на
но
во в
той то
не
сенький, жалібний бре
-
нькіт. Що їй та
ко
го? Чо
го по
би
-
ва
ла
ся? Чи її му
чи
ла ту
га за по
-
льотом в зо
рис
ту хо
лод
ну ніч, і
во
на товк
ла
ся, шу
ка
ла да
рем
но
ви
хо
ду? Чи, мо
же, по
па
ла
ся не
-
хо
тя
чи в па
ву
ти
ну, а та, ук
лав
-
шись на ніжні крильця, га
му
ва
-
ла її? Ко
ли б так, то я зна
ла б
уже на
пе
ред, що з нею ста
неть
-
ся. Звільна або й наг
ло спус
ти
ть
-
ся звідкись зго
ри на неї па
вук,
ухо
питься її то
не
сеньки
ми дов
-
ги
ми ніжка
ми, обп
лу
тає, об
мо
-
тає… Во
ни хви
ли
ну по
бо
рють
-
ся… Во
на в борбі зой
кне див
ним,
то
не
сеньким го
ло
сом; опісля він
пе
ре
мо
же її і та
ки вис
се кров…
Це зна
ла я вже на
пе
ред;
І знов ста
ла я про се
бе ду
ма
ти.
Чо
му звер
ну
ли
ся мої дум
ки до
ми
нув
ши
ни, ко
ли пе
ре
до мною
спи
ни
ла
ся вже бу
дуч
чи
на? Пе
-
ре
до мною ви
ри
на
ли кар
ти
ни з
моїх най
мо
лод
ших літ. Я ду
ма
ла
про по
мер
ших ро
дичів, про ба
-
бу
ню і про те, що во
на мені
завсігди об них оповіда
ла. При
-
мі
ром, як не раз ра
ди
ли
ся над
моєю до
лею. Я бу
ла в них ли
ше
од
на-однісінька, і то
му ма
ло все
доб
ро світу мені при
пас
ти. Бать
-
ко пес
тив ме
не, май
же не ви
пус
-
кав з рук, а ма
ти роз
па
да
ла
ся…
Та ба! Нас
тав та
кий час, що все
роз
па
ло
ся…
Обернувшись бист
рим ру
хом
до стіни, скло
ни
ла я го
ло
ву гли
-
б
ше к гру
дям і при
тис
ну
ла роз
-
па
ле
не чо
ло до хо
лод
ної стіни.
Ско
ро спли
ва
ли ве
ликі га
рячі
сльози по лиці.
І дальше гна
ли
ся дум
ки впе
-
ред, по
ри
ва
ючи з со
бою по
гані
бру
тальні кар
ти
ни. Пом
ча
лись
та
кож поп
ри мертві од
нос
тай
ні
хвилі, в кот
рих мо
ло
дий ум по
-
би
вав
ся го
лод
ний, висліджу
ючи
влас
ною сла
бою си
лою безпідс
-
та
вні
упе
ред
жен
ня, ніве
чив їх і
рвав
ся до прав
ди. А далі, далі
до
ля усміхну
ла
ся до ме
не…
-
Будучність на
ша, - ка
зав він
тоді пев
ним, гор
дим го
ло
сом, - і
ти по
ба
чиш. - А я, упоєна лю
-
бов'ю, кот
рої не заз
на
ва
ла від
ніко
го, повіри
ла. Од
нак у чім на
-
ша бу
дучність? В ме
не не
ма її в
нічім, хіба, мо
же, в йо
го є во
на; А
те
пер я і «ба
чу». Ба
чу, що лю
бов
не завсігди бу
ває тією мо
гу
чою
си
лою, об котрій го
во
рять, що
во
на тво
рить. Йо
му во
на не змо
-
г
ла ста
ти навіть талісма
ном
про
ти бруд
них прист
рас
тей і
спо
кус. Чо
му не обізвав
ся ані од
-
ним сло
вом, чо
му не приз
нав
ся
хоч і до сум
ної прав
ди, мо
же
би… а то во
рожі ус
та до
нес
ли,
що вес
ло си
ли за
гу
бив, що чо
вен
роз
бив
ся, а сам по
то
нув…
Я і він. Обоє ми ста
ну
ли вже
при цілі; до
би
лись уже бу
дуч
но
-
сті. Йо
му ос
тається ли
ше «при
й
-
ти», як обіцяв… І, пла
чу
чи, роз
-
сміяла
ся я з та
кої бу
дуч
ності.
Він спіткнув
ся нікчем
но при пе
-
ршім вихрі; бо і в чім же ле
жа
ла
йо
го си
ла? Во
на не мог
ла вже
тоді в нім бу
ти. А я що та
ке? Що
му
чить ме
не вдень і вночі, чо
го
ще мені за
ба
гається?
І я по
ри
ну
ла у свою влас
ну,
роз
лю
че
ну, зне
во
ле
ну ду
шу, мов
у яку не
погідну бур
ли
ву ніч,
-.бог знає за чим…
Муха все ще бриніла. Срібне
сві
тло міся
ця лля
ло
ся вікном у
кімна
ту, а ста
рий го
дин
ник цо
-
кав ти
хе
сенько, мов той дідик в
пан
то
фельках, щоб ніко
го не
збу
ди
ти своїм хо
дом.
Гадки кру
жи
ли за чо
лом, мов
бджо
ли в улію, і я підда
ла
ся ці
-
лком їх по
тузі.
Що мені нині ввечір го
во
ри
ла
тітка, і що я їй відповів да
ла?
«Ко
ли Лор
де
нові відмо
виш, - го
-
во
ри
ла, - тоді шу
кай собі іншої
стріхи, шу
кай ре
фор
ма
то
ра!»
Перед моєю ду
шею ви
ри
ну
ла
лег
ко зігну
та стать ста
ро
го ти
-
ра
на, йо
го чи
га
ючий взір, кінча
-
с
та бо
ро
да. Я за
ку
си
ла гу
би. В
горлі да
ви
ла, як і пер
ше, міша
-
ни
на ша
ле
но
го сміху і пла
чу. Лу
-
ч
че вмер
ти!
І відтак ста
нув і він пе
ре
до
мною. «Пож
ди ще, ру
сал
ко! - ше
-
п
тав прист
рас
но. - Ще од
ну хви
-
ли
ну, я люб
лю те
бе!»
Коби хоч пе
ред ду
шею не ста
-
вав, бу
ло би лег
ше, а так і ті спо
-
га
ди зав
зя
ли
ся на ме
не.
-
Вмерти мені? Вмер
ти? - шеп
-
та
ли ско
ро ус
та, і су
до
рож
но за
-
ри
ли
ся пальці в во
лос
ся. - Я не
хо
чу вми
ра
ти! - ска
за
ла са
ма аж
уго
лос.
І знов ми
на
ли хви
ли
на за хви
-
ли
ною.
-
На іншо
го або на жод
но
го бу
-
ду жда
ти! - відповіла я тітці. Що
за плит
ке са
мо
дурст
во, кот
рим
об
ма
ню
ва
ла са
му се
бе! Ад
же
тим «іншим» не був хто інший,
ли
ше Оря
дин, а Оря
дин - ну, що
ж з ним? От як поп
лу
та
ла
ся в са
-
мо
дурстві, кот
рим хотіла спас
-
ти
ся; яка дур
ни
ця вий
шла! Мені
ні на ко
го жда
ти. Лю
ди в моїх
обс
та
ви
нах не ждуть. Не їм мож
-
на кер
му
ва
ти своєю до
лею. А ко
-
ли сер
це про
ти
виться, збо
же
-
волієш… Не
хай собі! На те хліб є.
Хліб не один раз по
ка
зав
ся най
-
певнішим ліком на уп
рямість і
лю
бовні хи
ме
ри. Хіба би, мо
же,
ще завт
ра… о «завт
ра»! Ха-ха-ха!
Завт
ра!
Я втис
ну
ла ли
це в до
лоні і - ду
-
ма
ла чи не ду
ма
ла? Ти
хо, ти
хо,
ти
хо…
Вона все бри
нить жалісно, то
не
-
сенько… здається, без
ко
неч
но.
Бо
реться ще? Чи вже ко
нає?…
І чо
му я це без пот
ре
би об
ми
-
наю? Ад
же і відчу
ваю я і знаю,
що в однім за
кут
ку мо
го сер
ця
си
дить якесь «щось» і сміється
ниш
ком злоб
ною ве
селістю. Це
«щось» знає, що я завт
ра ста
ну
пе
ред тіткою і мої ус
та, не зат
-
ремтівши ані раз, ви
мов
лять
«пі
ду». І я піду!
***
Чому я пла
чу? Що на та
ке жит
-
тя ро
ди
ла
ся? Ад
же і в мені по
-
вин
на бу
ти якась відпор
на си
ла,
а чо
му я підда
юся? Якій силі
уля
гаю я?
Мені не раз зда
ва
ло
ся, що я си
-
льна, що я гор
да; я бу
ла навіть
об тім твер
до пе
ре
ко
на
на. Ду
ма
-
ла навіть, що я ліпша від дру
гих,
що стою ви
ще (о смійте
ся!) від
дру
гих, зас
лу
жи
ла на пре
гар
ну
до
лю; що не пос
ту
пи
ла би ніко
-
ли суп
ро
ти «влас
них пе
ре
ко
на
-
нь», що вмер
ла би скор
ше… а те
-
пер, ко
ли нас
та
ла хви
ля по
ка
за
-
ти
ся та
кою… те
пер… ні! я не
знаю, що те
пер!
Друга пішла би, мо
же, де в
«світ». Я ні! Чо
го мені в світ іти?
Чи там ліпше? Всю
ди од
на
ко
во,
а я бу
ла би й деінде та
кож од
на
-
ко
ва, зна
чить: без
сильна.
Ні, я вже «піду». Та
ки піду!
Знаю вже на
пев
но, що так зроб
-
лю. І ще раз, упосліднє ка
жу собі,
нікчемній, підлій, що… піду!…
Як ду
ма
ла, так і ста
ло
ся.
Вранці по
волікла
ся до тітки і
за
яви
ла, що піду. Обоє, т. є. тітка
і вуй
ко, аж за
ся
яли з ра
дості.
-
І не надіявся від те
бе чо
го ін
-
шо
го, На
та
лоч
ко, - мо
вив вуй
ко,
по
ти
ра
ючи з за
до
во
лен
ня ру
ки.
- Знав я та
ки доб
ре, що ти собі
ро
зум
ни
ця, що лю
биш ли
ше бо
-
ро
ти
ся. Уп
ря
ма тро
хи. Ге-ге-ге!
Я не відповіда
ла нічо
го, хотіла
як
най
бор
ше знов відда
ли
ти
ся.
Ме
не боліли очі, і я бу
ла обез
си
-
ле
на до край
ності. Тітка при
дер
-
жа
ла ме
не лас
ка
во і навіть, впе
-
р
ше в житті, поцілу
ва
ла. Не
на
-
вис
не «ру
да
ве» во
лос
ся діжда
ло
-
ся, що ру
ка її не цу
ра
ла
ся йо
го
пог
ла
ди
ти.
-
Ти, звісно, не мо
жеш ще оці
-
ни
ти сво
го щас
тя, - по
яс
ня
ла во
-
на мені, ко
ли її пог
ляд відкрив
щось-то на моїм лиці. - Зас
та
но
-
вись ли
ше над тим, що ти уві
й
-
деш у зовсім уряд
же
ний дім, в
котрім не бу
де, пев
но, бра
ку
ва
-
ти ані од
но
го цвяш
ка, ані най
-
дрібнішої речі, і що то
то все зна
-
чить! Я пе
ре
ко
на
на, що він спра
-
вить ще не од
ну гар
ну річ, що
би
свою мо
ло
ду жіноч
ку, свою - як
то він з німецька ка
же - «Ло
ре
-
ляй» за
до
во
ли
ти. Я знаю муж
-
чин, що лю
би
ли свої другі жінки
сто разів більше, як пер
ших. Ло
-
р
ден виг
ля
дає та
кож на та
ко
го
чо
ловіка. З пер
шою жінкою же
-
нив
ся, мо
же, зад
ля маєтку, од
-
нак за то
бою, оскільки я це замі
-
ти
ла, він фор
мально по
би
ває
ть
-
ся. У стар
шо
го чо
ловіка це не
ма
ло
важ
на річ. Тобі бу
де доб
ре у
йо
го.
Мене об
гор
ну
ло по
га
не, гид
ке
чувст
во, і я відвер
ну
ла
ся від неї.
Во
на цього не заміти
ла. Ма
ха
ю
-
чи в од
но ма
ленькою срібною
ло
жеч
кою, го
во
ри
ла спокійно
да
льше:
-
Він має гар
ну плат
ню, На
та
-
лоч
ко, а ди
ти
на, ма
лий, сла
бий
хро
ба
чок, має осібний маєток по
ма
тері. Ко
ли би вмер
ло - чую,
що ду
же мізер
не - то маєток
при
пав би на батька, бо у ма
тері,
окрім ста
рих ро
дичів, не бу
ло
ніяких ні братів, ні сес
тер. Ну, а
він, звісно, не взяв би маєтку з
со
бою до гро
буї
-
Ох, тіточ
ко, не го
воріть та
ке! -
про
си
ла я її, а во
на розсміяла
ся
ве
се
ло.
-
Годі ж бо, годі! - ус
по
ко
юва
ла
підсо
лод
же
ним, аж не
ми
лим го
-
ло
сом. - То
го не
ма ще чо
го ля
ка
-
ти
ся! То
му він ще не пот
ре
бує
вми
ра
ти, що го
во
риться об мож
-
ливім ви
пад
ку. Ви
диш? По
етич
-
на ма
на спа
ла тобі вже з очей,
ко
ли по
ду
ма
ла об тім, а з тим і
об усім! По
боюєшся вже о своє
щас
тя? О ди
тин
ко! В кождій хви
-
лі жит
тя тре
ба чис
ли
ти
ся, тре
ба
ди
ви
ти
ся на все ро
зу
мом, а не
сер
цем. Так, напр., ти над тим
пев
но ані хви
лин
ки не ду
ма
ла,
що, вий
шов
ши за Лор
де
на, ста
-
неш і для нас не
аби
якою підпо
-
рою. Ле
на і Ка
тя бу
дуть мог
ти
не раз і не два у те
бе по
бу
ва
ти,
тобі ж во
ни сест
ри, а Лор
ден та
-
кож обох сер
деч
не лю
бить. До
Ле
ни гор
неться, мов до рідної
сест
ри. Ти, прав
ду ска
зав
ши,
нам та
ки чи
ма
ло вдяч
ності вин
-
на. Ми тобі ніко
ли кус
ни
ка хліба
не жа
лу
ва
ли. Вчи
ли, не ща
ди
ли
тру
да, що
би ви
вес
ти те
бе в лю
-
ди. Не гріши, На
тал
ко, ува
жа
ючи
се
бе не
щас
ли
вою. Бог наділив
те
бе ще доб
рою до
лею. По
ду
-
май, як другі жи
вуть, і чи тра
пи
-
ться другій так ско
ро, ні з цього
ні з то
го, муж з та
ким ста
но
ви
-
сь
ком, чи тра
питься увійти в зо
-
всім уряд
же
ний дім?
Вона ще дов
го го
во
ри
ла і пе
ре
-
ко
ну
ва
ла ме
не. А я, встро
мив
ши
очі в срібну ло
жеч
ку, слу
ха
ла й
не слу
ха
ла. Опісля вче
пи
ли
ся ме
-
не сло
ва: «зовсім уряд
же
ний дім,
зовсім уряд
же
ний дім» і дзве
ні
-
ли мені дов
го-дов
го в ушах…
***
Отже, я вже у цілі. Що ж би ще
ма
ло бу
ти? Од
ним сло
вом, свя
-
ще
ни
ка мається все вти
хо
ми
ри
-
ти, все за
бу
ти і по
хо
ва
ти. За
мі
-
сть то
го при
сяг
ну моєму му
жеві
вічну лю
бов, вірність і пос
лух.
Що-не
будь з ми
нув
шо
го жит
тя
за
би
ра
ти в но
ве - зовсім не пот
-
рі
бно. Ми
нувшість по
хо
ваю.
Ці сло
ва пи
шу без гніву і не в
роз
пуці. Я спокійна. Не
на
чеб на
ві
-
ки поз
бу
ла
ся всього не
су
по
кою…
***
(Пізніше).
Я не знаю, але я або підла, або
трус! Я бо
юся го
ло
ду або смерті,
а мо
ральної смерті я не бо
юся!
Чи це так має бу
ти? Що я «спо
-
кійна», я пи
са
ла ко
лись тут. Ха-
ха-ха! Та
ка спокійна, як при
ко
-
ва
на го
лод
на вов
чи
ця. Щоб на
-
си
ти
ти тіло, зап
ро
дую ду
шу. За
те я гідна наз
ви ско
ти
ни! Це са
-
ма най
ліпша наз
ва для та
ких,
що так пос
ту
па
ють, як я.
***
При та
ких нікчем
них, обезс
лав
-
ля
ючих обс
та
ви
нах годі бу
ти
«чо
ловіком». А я вва
жаю чо
ло
ві
-
ка чимсь бо
жеським. Чо
му не
уда
в
лю
ся тим кус
ни
ком хліба,
що, зат
роєний їдо
ви
ти
ми [56]
сло
ва
ми, по
дається мені за стра
-
ву? Що це за трус
ливість і нікче
-
мність, що при
ко
вує ме
не про те
все до жит
тя? Так, як лан
цюг то
-
ту со
ба
ку до бу
ди…
Хвилями я не вірю у ве
лич чо
-
ловіка. Він за
над
то дрібний зі
своєю на
ту
рою. О, хто ме
не пе
-
ре
ко
нав би, що за
ро
ди в йо
го ду
-
ші не єсть брех
нею, що во
ни не
на те, щоб ста
ти
ся ко
лись убі
й
-
чою си
лою для дру
гих?
Нікчемна, нуж
ден
на, ма
ло
душ
-
на істо
та - оце я! Не маю навіть
[56]
- Їдо
ви
тий - от
руй
ли
вий
ві
два
ги вмер
ти. Чи не так са
мо,
як — Оря
дин?
***
Вмерти - зна
чить не бу
ти. Чо
му
я не хо
чу вмер
ти? Я ду
маю, що
це те
пер не лю
бов при
ко
вує ме
-
не до жит
тя. Це якась груб
ша си
-
ла, а я ще та
кий сла
бо
дух, що не
мо
жу їй навіть опер
ти
ся!
***
Дома ка
жуть, що я ста
ла, як змія.
-
Чому нічо
го не го
во
риш? Що
знов у тобі коїться? - пи
тає тіт
-
ка. - Хо
диш, як
би тобі ду
шу трі
й
-
лом за
му
ли
ло, очі го
рять ли
хо
ві
-
сне. Ой, не гріши, не
бо
го, не грі
-
ши, не гріши!
«Як змія!»
Угадали. Я в'юся, як змія. В ме
-
не стре
ли
ли, та не заст
ре
ли
ли.
Че
рез те в ме
не те
пер всі си
ли
нап
ру
жені. Я відчу
ваю, що й я не
бу
ла досі міцна, що си
ла бу
ди
ть
-
ся в мені аж те
пер…
***
Коли я ста
ну сильна? Чи як во
-
ля пе
реміниться в діло, пе
рес
та
-
не бу
ти пус
тим по
нят
тям? Як
пе
ре
мо
жу са
ма се
бе, і ста
ну в ви
-
щім смислі сло
ва, па
ном над со
-
бою? Я роз
ду
мую над тим, чо
го і
ко
го мені бо
яти
ся?
***
Гу! як це по
га
но прий
ма
ти від до
-
лі ми
лос
ти
ню, як обезс
лав
ля
ючо!
***
Хто пер
ший при
ду
мав по
нят
тя
«щас
тя»? Хто ви
ду
мав це блуд
не
світло, що вик
ли
кує стільки сліз,
що тво
рить мрії, котрі здійсни
ти
людська на
ту
ра ще зовсім не
здібна. Чи не зав
ча
су ви
ду
ма
ли
йо
го? Йо
го по
ра мог
ла би хіба
бу
ти в «по
луд
ню» людськості.
Од
нак їй ще да
ле
ко до по
луд
ня,
те
пер же - чи во
на йде пра
вою
до
ро
гою до йо
го?…
V
Тиха, яс
на зи
мо
ва ніч.
Сніг ук
лав
ся біле
сеньким пок
-
ри
ва
лом на зем
лю. Сме
ре
ки на
го
рах, об
вислі інеєм, об
виті мря
-
кою, дріма
ють. Ти
хо, лед
ве чут
-
но жит
тя. Зійшов
ший місяць
упи
вається ве
ли
ча
вим спо
коєм.
Всі сплять.
У моїй світлиці го
рить світло.
Пи
шу.
Орядин по
вер
нув до
до
му. Оде
-
р
жав
ши звістку про спад
щи
ну,
при
був, що
би пе
реб
ра
ти її і що
-
би спічну
ти по брудній, де
мо
ра
-
лізу
ючій борбі, що підтя
ла йо
го
мо
ральні й фізичні си
ли. - Я про
-
бу
вав всього, - оповідав він, - до
mi
ni
mum, [57]
що
би до
би
ти
ся
до ме
ти. Ще не до
бив
ся до неї,
ще да
ле
ко, а си
ли май
же ви
чер
-
пані. Це маю вам зав
дя
чи
ти. -
Так го
во
рив до наслідни
чих. Ні
-
хто не чи
нив йо
му за
ки
ду, ніхто
не до
ко
ряв ані од
ним сло
вом.
«Не сміли», - ка
за
ла насмішли
во
Зо
ня. В йо
го цілій істоті бу
ло
стільки відпор
ності, стільки на
-
ка
зу
ючо
го мов
чан
ня, що ніяк
бу
ло у йо
го жа
да
ти оп
рав
дан
ня.
Що йо
му маєток дістав
ся, не
вра
ду
ва
ло йо
го над
то. Ка
зав, що
навіть не зро
би
ло на йо
го глиб
-
шо
го вра
жен
ня, що так уже зба
-
й
дужнів. Так са
мо ос
тав
ся бай
-
[57]
- Що
най
мен
ше (лат.).
дуж
ним, ко
ли йо
му наслідни
чий
за
явив, що віддасть йо
му і дру
гу
по
ло
ви
ну гро
шей, кот
рих він,
Оря
дин, зрікся. Що йо
му їх не
потрібно, а йо
му, мо
ло
до
му, що
має ще стільки бо
ро
ти
ся, зда
ду
-
ться. Він про
ни
зав ста
ро
го очи
-
ма і, усміхнув
шись згірдли
во,
ска
зав, що доб
ре, що прий
ме їх.
В пер
ших днях по своїм приїзді
не ви
хо
див май
же з до
му. Го
ди
-
на
ми про
ле
жу
вав не
ру
хо
мо на
ото
мані, по
ло
жив
ши під го
ло
ву
ру
ки та вди
вив
шись у суп
ро
ти
-
леж
не вікно або в що-не
будь.
Чи роз
ду
му
вав над дальшим
жит
тям, над своєю бу
дуч
чи
ною,
чи над спад
щи
ною, що діста
лась
йо
му так лег
ким спо
со
бом і мог
-
ла не од
но зміни
ти на доб
ре, чи
над чим іншим, ніхто не знав. Ні
-
хто й не до
пи
ту
вав
ся. «Та
кож не
сміли», - мо
ви
ла Зо
ня…
У дві неділі по йо
го по
во
роті
відбу
ла
ся між ним і Зо
нею «бу
-
ча». Ле
на, кот
ра, як і всі інші, те
-
пер для ме
не наст
роєна лас
ка
во,
ділиться зі мною кож
дою своєю
дум
кою. Во
на бу
ла свідком тої
сце
ни. Ба
ла
ка
лось між іншим о
де
яких зна
ко
мих і ми
мо
волі пе
-
рей
шла бесіда на ме
не, причім
він довідав
ся о моїх за
ру
чи
нах з
Лор
де
ном.
-
Хто, хто ви
хо
дить за Лор
де
на?
- спи
тав.
-
Наталка!
-
Наталка? - А по малій за
думі
до
дав: - Ага, во
на! Вер
ко
вичівна!
-
Вона. Ад
же ти її знаєш? - за
ки
-
ну
ла Зо
ня.
-
Знаю, знаю! - відповів, змішав
-
ши
ся. А по хвилі до
дав з глу
мом:
- От
же, во
на ви
хо
дить за йо
го!
Ну-ну!
-
І що ж на тім див
но
го, Ва
си
-
лю?
-
О, див
но
го влас
ти
во нічо
го:
хіба лиш те, що во
на не зда
ва
ла
-
ся мені од
ною з тих, що ви
хо
дя
-
ть за пер
ших ліпших, як їм на
ви
-
нуться. Впрочім, всіля
ко бу
ває
на світі…
-
Вона не кон
че хотіла за йо
го
йти.
-
Але та
ки ви
хо
дить
.
-
Так за ко
го ж бу
ло їй іти?
Він не відповідав за
раз.
-
Вже за ко
го-не
будь іншо
го,
ли
ше не за йо
го.
-
Так! То мог
ла бу
ла жда
ти без
кінця. Оскільки я знаю, то її не
сва
тав ніхто.
Він спа
ленів.
-
І звідки ж ти то так доб
ре
знаєш? - пи
тав насмішли
во. - Чи
во
на пе
ред то
бою сповіда
ла
ся?
-
Передо мною не тре
ба спові
-
да
ти
ся. Я знаю тут всіх, що мог
-
ли би же
ни
ти
ся, а ті не взя
ли, б
її. Прочі ж - то го
лод
ни
ки, Ва
си
-
лю!
-
Це ти на ме
не! - звер
нув
ся до
неї бист
ро, і очі в нього за
горіли.
-
Бог з то
бою, Ва
си
лю! - бо
ро
-
ни
лась дівчи
на, чи
ма
ло зчу
до
ва
-
на йо
го гнівом. - Ти прецінь не
сва
тав її ніко
ли!
Він знов по
чер
вонів, не
мов йо
-
го хто ок
ро
пом по
си
пав, і відве
-
р
нув
ся
від неї до вікна, в тінь.
Тро
хи зго
дом спи
тав:.
-
Яка во
на?
-
Хто та
кий?
-
Ну, ад
же во
на
, во
на!
-
Ага, На
тал
ка! Та як то, Ва
си
-
лю, «яка во
на»?
-
Чи щас
ли
ва? І чи лю
бить йо
го
та
кож «страш
но»? - І розсміявся
чо
гось…
-
Не знаю, чи лю
бить. Сумніва
-
юся навіть, чи щас
ли
ва. Прав
да,
Ле
ноч
ко? Від за
ру
чин ста
ла яка
-
сь ди
ка, навіть змарніла.
-
А яка бу
ла пер
ше? - І йо
го очі
спи
ни
ли
ся ви
жи
да
ючо на Зо
ни
-
них ус
тах.
-
А яка ж би? Во
на по
во
ди
ла
ся
завсігди так, мов
би бу
ла чимсь
ліпшим від нас. Чи не так, Ле
но
-
ч
ко? Те
пер ста
ла ще драз
ли
ва,
ус
та в неї як
би за
бу
ли усміха
ти
-
ся, ста
ла от, напр., раr
don, [58]
як ти.
-
А про те все ріши
ла
ся за нього
вий
ти! - пов
то
рив знов. - Шко
да
її!
[58]
- Про
бач (франц.).
Зоня усміхну
ла
ся жартівли
во.
-
Так бе
ри ти її, ко
ли тобі її так
жаль! - про
мо
ви
ла. - Те
пер маєш
уже гос
по
дарст
во, і ли
ше жінки
тобі бра
кує!
Ух! як він на неї ви
ди
вив
ся, а
очі як заіскри
ли
ся в йо
го. - Не
глу
зуй собі з ме
не! - ка
зав; -
Знай, я те
пер не до жартів наст
-
роєний!
-
Так я наст
рою те
бе до них!
-
Пильнуй се
бе. Вже ви ме
не
так наст
роїли, що я змар
ну
вав
свої си
ли!
Зоня спа
лах
ну
ла.
-
То ми то
му винні? - на
ки
ну
ла
-
ся. - Ох! Це слав
но! Ми, мо
же, та
-
кож винні, що ти в кар
ти грав і
про
пус
кав гроші?
-
Не ваші гроші про
пус
кав я!
-
Ні, але чужі!
Він став білий, мов сніг, і збли
-
зив
ся до неї.
-
Ти відки це знаєш? - спи
тав, а
очі в йо
го так і горіли.
-
Знаю!
-
Хто тобі ка
зав?
-
Той, хто знав.
Він мов збо
же
волів з лю
тості
чи з чо
го. На сто
ли
ку ко
ло йо
го
сто
яла цінна ва
за. Вхо
пив її і ки
-
нув об зем
лю так, що розтріска
-
ла
ся на дрібні кусні.
-
Так! - ска
зав опісля не своїм
го
ло
сом.
-
Ти! - зве
ре
ща
ла Зо
ня і запіни
-
лась собі.
-
Цього я тобі ніко
ли не за
бу
ду!
- ска
зав він.
-
О, я знаю, я знаю ду
же доб
ре,
що ти ка
зиш
ся, по
чув
ши прав
ду.
За неї то го
тов і мсти
ти
ся.
-
Ти не маєш наг
ля
да
ти моїх
учи
нків.
-
Наглядати ні, але свої дум
ки
про те
бе вільно мені ма
ти, і я
ска
жу їх навіть тобі пря
мо в ли
-
це. Ти сла
бо
дух по
ми
мо сво
го
та
лан
ту і енергічно
го по
ве
ден
-
ня, а по-дру
ге, ти заб
ру
кав
ся
[59]
мо
рально, і то
му не по
ва
-
жаю те
бе так, як давніше.
Він розсміявся ви
му
ше
ним смі
-
[59]
- Заб
ру
ка
ти
ся - заб
руд
ни
ти
ся.
хом, а опісля ска
зав:
-
Де моя про
ви
на, і в чім прос
-
ту
пок суп
ро
ти се
бе са
мо
го, тям
-
лю аж над
то доб
ре, і я сам для
се
бе спра
вед
ли
вий суд
дя. Але
ви, що не бу
ва
ли ніко
ли людь
-
ми, ви поп
ха
ли ме
не на ту со
ба
-
чу до
ро
гу, на котрій я, на ва
шу
дум
ку, «заб
ру
кав
ся». Та пождіть,
ко
лись пок
ло
ни
тесь ще мені,
але тоді я і в вас най
ду хи
би. Ви
ли
цеміри!
Зоня тремтіла від зво
ру
шен
ня.
-
Це по
дя
ка, Ва
си
лю, за ту по
-
жи
ву, що тобі мій батько по
да
-
вав?
-
Трійла по
да
вав.
-
Ти негідни
ку нев
дяч
ний! Я
ма
ла те
бе за чеснішо
го чо
ловіка,
хоч спе
ре
ча
ла
ся з то
бою так час
-
то! Те
пер я тобі цієї оби
ди не за
-
бу
ду.
-
То не драз
ни ме
не! - го
во
рив
по
гас
лим го
ло
сом. - Як
би ти зна
-
ла, скільки я всього пе
ре
жив, то
ти би бу
ла ліпшою для ме
не!
-
То га
муй
ся; на те дав бог ро
-
зум.
-
В ме
не не
ма бабсько
го сумлін
-
ня… - І, змірив
ши її зне
важ
ли
во
очи
ма, вий
шов з кімна
ти, грим
-
нув
ши за со
бою двер
ми.
-
Видиш, який став? - го
во
ри
ла
Зо
ни. - Ми аж на ли
цемірів ви
а
-
ван
су
ва
ли. За
те він став куль
ту
-
рнішим. Дав
но вірив ще хоч в
іде
али, а те
пер… - І не докінчи
ла,
скри
вив
ши ус
та згірдно…
Отже, на йо
го дум
ку, я не му
шу
заміж ви
хо
ди
ти за Лор
де
на, а
ко
ли ви
ход
жу, то вид
ко з то
го,
що я бу
ден
на, лег
ко
душ
на осо
ба.
Нехай і так! Мо
же, прав
да і по
йо
го сто
роні. Але чим стоїть він
ви
ще від ме
не, якою си
лою? «Бе
-
зог
лядністю», як ска
за
ла ще Зо
-
ня, чи своїм «сильним сумлін
-
ням»?… Впрочім, мені те
пер все
бай
ду
же, що хто, а навіть що і
він про ме
не ду
має, чи доб
ре чи
зле. Для ме
не го
лов
на річ та, що
я са
ма з се
бе не
за
до
во
ле
на, не
мо
жу се
бе по
ва
жа
ти, як по
вин
-
на. Я не
мов пе
ре
жи
ла
ся. Ох, як
пус
то, нуд
но, як глу
по! І ми обоє
лю
би
ли
ся!
***
Насильно вип
ха
ли ме
не до Ма
-
євських з яки
мось шит
вом, хоч
як я вип
ро
шу
ва
ла
ся. З ним не
хотіла я по
ди
ба
ти
ся. Вкінці пі
-
шла, з гор
дим - са
ма не знаю від
чо
го - усміхом на ус
тах. Тільки
всту
пи
ла в хатні сіни, як сер
це в
ме
не на
раз за
товк
ло
ся сильні
-
ше, і я на цілім тілі зад
ри
жа
ла,
як
би пе
ре
мерз
ла. Так, це то
му,
що бо
яла
ся чо
мусь по
ба
чи
ти
ся з
ним, хоч го
во
ри
ла собі не
ус
тан
-
но, що він не об
хо
дить ме
не ні
-
чо
го, що не люб
лю йо
го вже. І
дійсно, вже як я в посліднім часі
ду
ма
ла і відчу
ва
ла, то чувст
во і
лю
бов не на
хо
ди
ли в моїм серці
місця; я не лю
би
ла ані йо
го, ані
ніко
го дру
го
го.
Вечором поп
ро
си
ли до чаю. На
-
п
ро
ти ме
не ос
та
ла
ся од
на скля
-
н
ка і од
но крісло по
рожнє.
-
Де Ва
силь, Зо
ню? - спи
та
ла па
-
н
на Марія.
-
Або ж я знаю? Ма
буть, пи
ше в
своїй кімнаті.
-
Що це він пи
ше та пи
ше?
-
Не знаєте, що? Він пе
ре
во
дить
щось, як ка
зав, із ску
ки.
-
Так іди, Зо
неч
ко, і прик
лич
йо
го, а то чай ви
хо
ло
не зовсім.
Зоня пішла, а ми обидві на
че
поніміли. Во
на об
ня
ла ру
кою йо
-
го склян
ку, чи га
ря
ча, а мені не
бу
ло до роз
мо
ви. Впрочім, це бу
-
ло див
но. Те
пер, ко
ли я зна
ла,
що пев
но по
ба
чу
ся з ним за кі
-
лька хви
лин, ста
ла я на
раз ці
-
лком спокійна, і цей спокій був
аж ле
до
ва
тий. Так сиділи ми, до
-
ки не явив
ся він. Пер
ша увійшла
Зо
ня, а за нею він. Змінив
ся, на
пер
ший позір, не ду
же. Не знаю,
чи Зо
ня на
роч
но не ска
за
ла йо
-
му, що я бу
ла в гос
тях, чи, мо
же,
вид мій був та
кий відра
жа
ючий,
що, уг
ледівши ме
не, мов на
ля
-
кав
ся; але привітав
ся лас
ка
во,
навіть усміхнув
ся якимсь сум
-
ним ви
му
ше
ним сміхом. Опісля
за
няв місце про
ти ме
не і, схи
ли
-
в
ши го
ло
ву, мішав ма
ши
на
льно
чай.
При світлі, що па
да
ло яс
но з ви
-
ся
чої лам
пи, по
ба
чи
ла я йо
го лі
-
пше. Він був мар
ний і блідий, а в
цій хвилі, оскільки я йо
го ро
-
зуміла, зво
ру
ше
ний, йо
го ви
со
ке
чо
ло з імпер
ти
нент
ною (як Зо
ня
ка
за
ла) мор
щи
ною «пи
хи» між
бро
ва
ми, ви
да
ло
ся мені в цій
хвилі на
че мар
му
ро
ве, ус
та уп
-
ря
мо сту
лені. Повік не підво
див
ані ра
зу; так са
мо, вид
ко, не ба
-
жав і уст от
ви
ра
ти.
Мене об
гор
нув який
сь со
ром.
Ціла йо
го істо
та свідчи
ла мені
чо
мусь наг
ляд
но об тім, що за
цілий час роз
лу
ки не зай
ма
ли
ся
йо
го дум
ки ані ра
зу мною. Що
між ним і мною ви
рос
ла якась
ме
жа, що те, що між на
ми зай
-
шло, за
тер
ло
ся безслідно, і що
бу
ло би смішно на
тя
ка
ти на які
-
сь зв'язки між ним і мною. По
нім бу
ло це вид
ко. Я со
ро
ми
лась
своєї вірності і відчу
ла, що во
на
не бу
ла потрібна. Чи, мо
же, я по
-
ми
ля
ла
ся? Мо
же. Зда
вав
ся пот
-
ро
хи пе
ре
жи
тим, але в йо
го істо
-
ті бу
ло щось не
за
ви
си
ме, щось
сміле, бе
зог
ляд
не. Ах, це бу
ли
на
слідки йо
го «сильно
го, нев
ра
-
з
ли
во
го» сумління! - го
во
ри
ла я
до сво
го сер
ця, кот
ре по
бо
рю
ва
-
ло всі сумніви од
ним за
ма
хом.
Во
но ви
зи
ра
ло з цілої йо
го істо
-
ти і на
да
ва
ло йо
му ціху [60]
си
-
ли і рішу
чості. Я чу
ла
ся прос
то
«гнуч
кою» пе
ред ним.
Враження, кот
ре зро
бив на ме
-
не те
пер, ко
ли я на си
лах так пі
-
ду
па
ла, бу
ло над
то сильне, щоб
я мог
ла йо
го в одній хви
лині пе
-
ре
мог
ти, то
му сиділа я так са
мо
мовч
ки, як він. Ли
ше Зо
ня, пруд
-
ка і говірли
ва, ще
бе
та
ла по-сво
-
єму і втя
га
ла зруч
но всіх по че
-
рзі до роз
мо
ви.
-
Не хорі ви пот
ро
хи, На
та
лоч
-
ко? - спи
та
ла пан
на Марія. - Ви
такі бліді.
[60]
- Ціха - ри
са, оз
на
ка, тав
ро.
-
Ні, я здо
ро
ва.
-
Дивуєтеся, пан
но Маріє? - за
-
жар
ту
ва
ла собі Зо
ня. - За
люб
ле
-
ні виг
ля
да
ють завсігди мізер
но!
- Во
на гля
ну
ла, напівусміха
ючи
-
сь, напівдо
пит
ли
во, на ме
не. Я
не мог
ла на той нев
да
лий до
теп
най
ти відповіді, то
му змов
ча
ла.
- Чо
му ти сво
го перс
те
ня не но
-
сиш? - го
во
ри
ла далі - Пож
ди-но,
ска
жу я це про
фе
со
рові.
-
Завеликий, мог
ла би за
гу
би
-
ти.
-
Ну, ко
ли вже так, то ліпше не
но
си! Про
фе
сор, хоч і який собі
там уче
ний, а все-та
ки не зміг би
в те не повіри
ти, що згу
ба перс
-
те
ня віщує роз
лу
ку. Во
на не бу
-
ла би йо
му ду
же на ру
ку, не так?
Я ми
мо
волі гля
ну
ла на неї бла
-
га
ючим пог
ля
дом, чо
му по
ру
шу
-
ва
ла во
на цю мені так не
ми
лу
те
му, і то са
ме те
пер! Оря
дин
відга
дав мій ду
шев
ний настрій,
чи підхо
пив мій взір, звер
нув го
-
ло
ву до Зоні і, не спог
ля
да
ючи
на неї, ска
зав пря
мо:
-
Ти нині ду
же жартівли
во на
-
ст
роєна, не ро
зумію те
бе!
-
А я те
бе та
кож ні, Ва
си
лю. Чи
бо
га
тирі ро
ма
на, що ти йо
го пе
-
ре
во
диш, не поб
ра
ли
ся, і сло
во
«роз
лу
ка» драз
нить те
бе?
-
Це не ро
ман, що я пе
ре
вод
жу.
-
Мені зда
ва
лось, що ро
ман. Вп
-
ро
чім, що ти чи
тав так зав
зя
то,
ко
ли я увійшла в кімна
ту? Ти й
не замітив ме
не?
-
Читав но
ве
ли Гар
ши
на. Кін
-
чив як
раз «
Atta
lea prin
ceps
».
-
Ах, At
ta
lea
! - обізва
лась я ми
-
мо
волі, ми
ло зво
ру
ше
на.
-
Читали? - він підвів упер
ше
го
ло
ву сміло за мною, і йо
го очі
вп'яли
ли
ся в ме
не з яко
юсь нес
-
покійною цікавістю. - І що ж? -
пи
тав з ли
хо за
та
юва
ним посмі
-
хом.
-
Гарна! - відповіла я.
-
Гарна, це пев
но, але чим гар
-
на, на ва
шу дум
ку?
-
Тим, що ос
та
ла
ся своїм намі
-
рам вірна!
-
Дійсно, не бо
яла
ся нічо
го…
-
Ні, і смерті не бо
яла
ся!
Він пок
раснів лед
ве замітно.
-
Чи це посліднє зис
ка
ло вас
так для неї? - спи
тав з лег
ким
відтінком глу
му.
-
Саме те. Це прецінь щось ду
же
гар
не.
-
Що? - спи
тав. - То, що во
на вме
-
р
ла, не по
ба
чив
ши сво
го вла
с
ти
-
во
го не
ба? Ну, це справді ду
же
по
етич
но.
-
Ні, то
та її пос
та
но
ва: до
би
ти
ся
по
ми
мо всього до цілі, - відпо
-
віла я.
-
Але ж во
на не до
би
лась до неї,
не по
ба
чи
ла прецінь то
го не
боз
-
во
ду, об котрім мріяла.
-
Так. Та чи це та
ке важ
не?
-
На мою дум
ку, важ
не.
-
Вона віри
ла, що по
ба
чить своє
пре
гар
не не
бо, а та віра вчи
ни
ла
її та
кою сильною. Ах, та
ка си
ла
му
сить двиг
ну
ти! Хіба ні?
Я вди
ви
ла
ся в йо
го ши
ро
ко
ство
ре
ни
ми очи
ма і чу
ла, що во
-
ни в ме
не роз
горіли
ся. Наші пог
-
ля
ди стріти
ли
ся. Йо
го очі за
ся
-
яли, а біля уст по
яви
ла
ся лед
ве
замітна злоб
на усмішка, що при
-
га
ду
ва
ла мені якусь див
но прик
-
ру хви
лю.
-
Так, так, во
на не бу
ла бу
ден
на
си
ла, - ска
зав він, - і їй тре
ба пок
-
ло
ни
ти
ся. Зги
ну
ла, але хоч ос
та
-
ви
ла віру в си
лу. Це скріпляє су
-
м
ніва
ючих
ся і сла
бо
сильних, і
пі
ддер
жує са
ме тоді, ко
ли во
ни
хи
та
ються!
Я відчу
ла, що ті сло
ва йо
го й
усміх той бу
ли в ме
не цілені.
Усміхнув
шись бо
ля
че, хотіла я
щось відповісти, але на
ду
мав
-
шись, за
раз за
мовк
ла. Чо
го вже
бо
ро
ни
тись? Ми за
мовк
ли.
Зонині очі спо
чи
ва
ли жад
но на
нас, особ
ли
во на мені. Та на її
жаль звер
ну
ла
ся я до пан
ни Ма
-
рії і по
ча
ла го
во
ри
ти об чім ін
-
шім.
-
Вам би десь кон
че виїха
ти влі
-
ті, На
та
лоч
ко, - мо
ви
ла ста
ре
нь
-
ка пан
на. - Ви так за
сиділи
ся; те
впли
ває зле на дівчат; це я з
досвіду знаю. Ви би за
раз поз
до
-
ровіли, по
ве
селіша
ли; от поп
ро
-
си
ти б вам гар
но в тіточ
ки.
-
Та де вже мені їха
ти, пан
но
Ма
ріє. Не їзди
ла досі ніко
ли,
при
вик
ла вже так. Впрочім, мені
нічо
го не тре
ба.
-
Вліті відай ва
ше весілля, На
-
тал
ко, прав
да? - спи
та
ла Зо
ня.
-
Не знаю, Зо
ню, - відповіла я
ти
хо.
-
Тітка ма
ла ка
за
ти Лені, що ві
-
д
бу
деться
вліті, під час ва
кацій.
-
Може…
-
З певністю; пізніше не мо
же
про
фе
сор на дов
ший час з до
му
ви
би
ра
ти
ся, а він же хотів би як
-
най
скор
ше оже
ни
ти
ся.
Я не відповіда
ла, чу
ла ли
ше, як
поблідла.
-
Я би не бу
ла ду
ма
ла, що він
го
ден до якої-не
будь осо
би так
прив'яза
ти
ся, - го
во
ри
ла Зо
ня
да
лі. - Мені ви
диться, що йо
го
іде
али - книж
ки; не так, Ва
си
лю?
-
Панна Вер
ко
вичівна по
до
ба
-
лась йо
му, оскільки я собі при
га
-
дую, за
раз з пер
шої хви
ли
ни, -
відповів Оря
дин і в тій же хвилі
підняв
ся із сво
го місця. - Не за
-
ку
ри
те
собі, пан
но Маріє? (во
на
лю
би
ла ча
сом за
ку
ри
ти) - пи
тав
зво
ру
ше
ним го
ло
сом, і йо
го очі
про
май
ну
ли блис
кав
кою по ме
-
ні.
-
Як пос
та
раєтесь о си
га
рет
ку…
Він на
че ли
ше то
го ждав і вий
-
шов. Мені ста
ло ніяко
во, і я під
-
ня
ла
ся з крісла.
-
А то ку
ди? - обізва
ли
ся обидві
жінки.
-
Додому вже!
-
І чо
го так ско
ро? - за
го
моніла
Зо
ня. - Ос
танься ще, а то прибі
-
жиш ли
ше, щоб привіта
ти
ся і
по
п
ро
ща
ти
ся. Пож
ди, я заг
раю
тобі Шу
ма
на «Аufsch
wung». [61]
Вив
чи
ла
ся вже доб
ре, а ти пре
-
цінь урод
же
ний зна
вець тонів.
Ми вста
ли від сто
ла, і Зо
ня за
-
світи
ла
світло.
-
Нема Ва
си
ля з си
га
ре
та
ми, -
обізва
ла
ся ста
ренька пан
на, - у
йо
го ще, пев
но, й світла не
ма, а
[61]
- «По
рив» (нім.).
він кло
по
четься. - І ска
зав
ши це,
вий
шла.
-
Коли би так пан
на Марія бу
ла
мо
ло
да, - сміяла
ся Зо
ня, - то, пе
-
в
но, бу
ла би з них доб
ра па
ра:
во
ни страш
но люб
ляться.
-
Вона та
ка доб
ра.
-
А він?… - Во
на дер
жа
ла за
па
-
ле
ну лам
пу в руці і мов жда
ла на
мою відповідь. Очі в неї світи
ли
-
ся так, як світяться во
ни у кіточ
-
ки, що спи
ни
ла
ся на са
моті біля
клітки з пташ
кою.
-
Він тобі брат, то ти, пев
но, лу
-
ч
че йо
го знаєш, - відповіла я
спокійно.
-
Ну, вже ж! - І сту
пи
ла на
пе
ред.
- І так, напр., мо
жу ска
за
ти, що
став та
ким прик
рим, яким не бу
-
вав пер
ше ніко
ли; хви
ля
ми бу
-
вав поп
рос
ту не
чем
ним. За ті
два ро
ки, що пе
ре
бу
вав се
ред
ви
со
кої культу
ри, пе
ремінив
ся
чи
ма
ло. Досі висміював ма
те
рі
а
-
л
істів, а те
пер сам го
тов ста
ти
ся
ним. Впрочім, це, як я ду
маю, не
гріх… і я ли
ше ка
жу, що пе
ре
мі
-
нив
ся: але в чім іншім не згод
-
жу
юся з ним. Я не ра
ди
ла би ні
-
ко
му суп
ро
тив
ля
ти
ся йо
го зма
-
ган
ням, бо без «пімсти» не обій
-
шлось би вже, пев
но. Пан
на Ма
-
рія зво
дить у йо
го все на нер
ви
й ка
же, що він по
добріє і по
ве
-
селішає знов. Мо
же бу
ти, але по
-
ки що стоїмо ми обоє на воєнній
стопі.
Вона увійшла до са
ло
ну, а пан
-
на Марія по
вер
ну
ла з Оря
ди
ном.
Спря
тав
ши не
замітно по
су
ди
ну
зі сто
ла, відда
ли
ла
ся з кімна
ти, і
ми ос
та
лись самі.
Я сто
яла ко
ло сто
лу і пе
рег
ля
-
да
ла якісь свіжі ча
со
пи
си, що
пан
на Марія скла
ла для ме
не, а
він сто
яв та
кож тут і ла
го
див си
-
га
ре
ту для ста
ренької да
ми. В
сусіднім са
лоні гра
ла Зо
ня. Нині
не мог
ла я му
зи
ки слу
ха
ти, як
зви
чай
но. В мені самій хви
лю
ва
-
ло так чуд
но, чуд
но… чи сум
но, я
вже не знаю. «От, яка стріча на
-
ша!» - ду
ма
ла я раз по раз, а ча
-
со
пис так і дри
жав в ру
ках від
зво
ру
шен
ня моєї душі.
-
А я й не гра
ту
лю
вав [62]
вам
ще досі ва
ших за
ру
чин! - обі
зва
-
в
ся врешті по
важ
но. - Але вам і
так, пев
но, не
ба
га
то на тім за
ле
-
жить…
-
Мені й на дум
ку не при
хо
дить
надіяти
ся чо
гось подібно
го, т. є.
гра
ту
ляцій. Не ду
маю вза
галі
над подібни
ми ре
ча
ми.
-
І від ме
не?
-
І від вас, і від інших. Че
рез те
не зміниться нічо
го для ме
не.
-
Так ви хо
че
те зміни? В чім же,
напр.? - І він звер
нув свої ве
ликі
блис
кучі очі ціка
во на ме
не, мов
хотів ме
не до дна душі розсліди
-
[62]
- Гра
ту
лю
ва
ти - поз
до
ров
ля
ти.
ти.
Я відповіла йо
му спокійним,
по
в
ним пог
ля
дом. Що він хотів в
мені збаг
ну
ти, ко
ли вже знав
так док
лад
но, що я бу
ден
на лю
-
ди
на? Опісля ска
за
ла я:
-
Зміни в тім, щоб мог
ла роз
по
-
ряд
жа
ти своєю осо
бою чи там
своїм я так, як са
ма хо
чу.
-
Хіба ж так не є?
-
Бачите, що ні.
-
Виходить, що ви не чуєте
ся
вповні щас
ли
вою, чи влас
ти
во
вдо
во
ле
ною?
-
Ні, але про
шу (і я всміхну
ла
-
ся), не жа
луй
те ме
не для то
го!
-
Ага, ви боїте
ся то
го співчут
тя!
-
Вашого не мен
ше, як і дру
гих.
Не
на
вид
жу те чут
тя!
Він усміхнув
ся ве
се
ло.
-
Не знаю, чи всі зго
ди
ли
ся б з
та
кою ва
шою дум
кою.
-
Нехай кож
дий ду
має і відчу
-
ває, як собі хо
че. Я од
на не зно
-
шу співчут
тя. Я пе
ре
ко
на
ла
ся,
що че
рез те дух дрібніє. По
ду
-
май
те ли
ше, чу
ти вічний плач і
жалі над со
бою, гу! Не
мов каліка
без рук і ніг або без очей!… І це
має бу
ти якимсь до
ка
зом «лю
-
бові ближнього»?
Він засміявся, а я з ним, од
нак
на
си
лу.
-
Так ви во
ли
те бо
ротьбу і са
мо
терпіння?
-
В дечім во
лю. Впрочім, я люб
-
лю бо
ротьбу (і я ди
ви
ла
ся на йо
-
го пов
ним, спокійним пог
ля
-
дом), але та
ку, з кот
рої чо
ловік
ви
хо
дить сильнішим і чистішим.
Та
ку бо
ротьбу люб
лю!
-
Так боріться!
-
Задумую.
-
Тепер са
ма най
ліпша по
ра.
-
Ви іронізуєте.
-
Я? О, зовсім ні; і я бо
ров
ся!
-
Як бо
ро
ли
ся?
-
А так, щоб до
би
ти
ся до цілі.
-
І що ж?
-
Утомився.
-
Втомилися, і чи на
завсігди?
Він здвиг
нув пле
чи
ма.
-
Ви мо
же
те ми
мо то
го до
би
ти
-
ся сво
го, зна
чить: у вас не мо
же
ніхто відби
ти по
зи
тив
ної цілі, -
ска
за
ла я, - то
му що до
би
тись до
неї за
ле
жить від вас са
мих, але
я? По
ду
май
те собі, яке жит
тя пе
-
ре
до мною! Яка ціль у ме
не!
-
Так при
ду
май
те собі яку-не
-
будь.
-
Чи це мож
на?
-
Можна.
-
Що ж ви при
ду
ма
ли би на
моїм місці?
-
Я при
ду
мав би пер
ше… і то
най
пер
ше роз
ру
чи
ти
ся.
-
О, це не
мож
ли
во, це зовсім не
-
мож
ли
во, па
не Оря
дин! - відпо
-
ві
ла я ско
ро, спо
ло
ха
на не
ма
ло
наг
лим чут
тям, не
мов
би він на
-
ру
шу
вав ти
ми сло
ва
ми тай
ну
мо
єї душі, що тліла на дні її й
існу
ва
ла більше як чут
тя, ніж як
сфор
мульовані за
ри
си яких-не
-
будь ду
мок!
-
Виддте? Ви вже аж на
ля
ка
ли
-
ся! - ска
зав він з лег
ким відтін
-
ком глу
му в го
лосі. - А од
нак це,
на мою дум
ку, по
вин
на би в вас
бу
ти пер
ша ціль, ко
ли пе
ресвід
-
чи
ли
ся, що ви не… не
за
до
во
ле
-
ні…
-
З то
го… ро
зумієте ме
не?… з
то
го не
ма в ме
не ви
хо
ду! - від
-
повіла я ти
хо. - Але скажіть щось
інше, щось, що не бу
ло би злу
че
-
не з тим!
Він знов здвиг
нув пле
чи
ма.
-
Далі я не знаю. Хіба ка
зав би
ще «бу
ти щас
ли
вим», але це та
-
кож злу
че
не з тим, що ви боїте
ся
на
ру
ши
ти!
-
Що я бо
юся на
ру
ши
ти! - про
-
шеп
та
ла я лед
ве чут
но за ним,
не
мов зав
ми
ра
ючий відгомін
йо
го го
ло
су… - А крім то
го, не
ма
вже нічо
го, па
не Оря
дин?
-
Та що ж би? Чо
гось неп
ри
род
-
но
го не мо
же
мо здо
бу
ва
ти на
-
ши
ми людськи
ми мізер
ни
ми си
-
ла
ми і на
шим чут
тям: ми ж лю
-
ди!
-
Так, ми лю
ди! - ска
за
ла я і хо
-
тіла до
да
ти: «А мені все зда
ва
-
ло
ся дав
но, що я бу
ду ду
же, ду
-
же щас
ли
вою!», але не ска
за
ла
цих слів, за
да
ви
ла їх.
Він сто
яв он там не
да
ле
ко від
ме
не, мов
би не той сам, що звав
ме
не ко
лись своєю царівною, ру
-
сал
кою пре
гар
ною, мов
би не
упи
вав
ся ніко
ли моїм ви
дом, не
цілу
вав ніко
ли ані од
но
го па
ль
-
ця моєї ру
ки, і що все те ви
ко
ха
-
ла ли
ше моя уява, а йо
му щось
подібне ані на дум
ку не при
хо
-
ди
ло; зда
вав
ся якимсь та
ким пе
-
ре
ня
тим са
мим су
хим, чис
тим
ро
зу
мом, наст
роєним більше до
глу
му, ніж до зро
зуміння якої-
не
будь душі, що я бо
яла
ся послі
-
дні сло
ва ви
мо
ви
ти. Впрочім -
по
що? Що
би по
жалів? Ні! І я від
-
вер
ну
ла
ся гор
до від йо
го…
В сусіднім са
лоні кінчи
ла Зо
ня
гар
ний твір Шу
ма
на різки
ми,
ко
рот
ки
ми акор
да
ми. Я звер
ну
-
ла
ся до неї ту
ди, що
би по
дя
ку
-
ва
ти їй за гру, кот
рої нині май
же
не слу
ха
ла, і що
би вже поп
ро
ща
-
ти
ся. Вже пе
рей
шла «огне
ву
про
бу», кот
рої так бо
яла
ся, пе
-
ред кот
рою, йду
чи сю
ди, аж дз
-
во
ни
ла зу
ба
ми. Те
пер ус
по
коїла
-
ся аж до хо
ло
ду і хотіла йти геть.
Він і собі вий
шов з кімна
ти.
Попрощавшися з усіма, вий
шла
я, а на подвір'ї стріну
ла йо
го
зно
ву; че
кав на ме
не.
-
Хочу про
вес
ти вас до
до
му, -
ска
зав, за
пи
на
ючи ста
ран
но
своє пальто аж під шию, - щоб не
за
мерз
ли. Цього би вам Лор
ден
ніко
ли не прос
тив. А рrо
роs [63]
то
го, - до
дав опісля побіжно, - чи
ви дійсно хо
че
те за йо
го йти?
-
Не «хо
чу», тільки му
шу.
-
І що ж це зна
чить: «му
шу»?
Я відповіла йо
му щось про «об
-
ста
ви
ни, за
ви
симість, сирітство»
і т. п.
-
Е, що там! - відповів. - Ко
ли
вже му
си
те йти з до
му, то від
-
дай
тесь хоч за та
ко
го чо
ловіка,
кот
ро
го мог
ли би ша
ну
ва
ти і ко
-
т
рий по
дав би вам інший бит,
зна
чить, щоб хоч сто
яли собі ма
-
теріально пиш
но, а так… що він
за один? От нез
нач
ний, зди
ва
чі
-
лий ста
рий пер
га
мент, де вже
[63]
- Що сто
сується (франц.).
він вам па
ра! - І засміявся до
вла
с
них слів.
В мені про
ки
ну
ло
ся щось. Не
по
чут
тя оби
ди, о ні! і не охо
та
обо
ро
ня
ти неп
ри
сутнього Лор
-
де
на, кот
ро
го я справді ду
же не
лю
би
ла і бу
ла би ра
да не ба
чи
ти
йо
го вже ніко
ли в житті. Це бу
ла
рад
ше якась тон
ка, то
не
сенька
ду
шев
на стру
на, що обізва
ла
ся
те
пер на пок
лик сміху йо
го, але
обізва
ла
ся чуд
но
бо
лю
чим, не
га
-
р
монійним зой
ком. В тім сміху
йо
го бу
ло щось, що ме
не відіп
-
хну
ло від йо
го.
-
Як же мені жи
ти при вуй
ку
далі, ко
ли тітка до
ка
зує май
же
що
го
ди
ни, що я для них тя
га
-
рем? Що вий
шов
ши за Лор
де
на,
ста
ла би їй не раз в при
годі, бо я
їм вин
на чи
ма
ло по
дя
ки? Під та
-
ки
ми услів'ями жда
ти на щось
«доб
ре» в жо
ден спосіб не мо
жу.
Я вже та
ки піду за йо
го!
Він знов розсміявся.
-
Так, - го
во
рив, - піду за Лор
де
-
на або піду та й утоп
лю
ся, але
до
ма сидіти не бу
ду! Як
раз ці
сло
ва при
га
ду
ють мені знов ва
-
ше враз
ли
ве, мов па
ву
ти
на ніж
-
не сумління, кот
ре звер
ну
ло
мою ува
гу на се
бе, ско
ро ми ли
-
ше спізна
ли
ся. Ви ос
та
ли
ся ті
самі.
Я усміхну
ла
ся іронічно.
-
Думаєте, що справді так, па
не
Оря
дин?
-
Вірю в свої сло
ва, пан
но Вер
-
ко
вичівна!
-
А що ви зро
би
ли би на моїм
місці?
-
Я? Сидів би поп
рос
ту до
ма і
ждав ліпшої долі. От що зро
бив
би я! Не гриз
ся б буй
ною жорс
-
то
кою фан
тазією якоїсь там тіт
-
ки. Сидів би з пе
ре
ко
нан
ням, що
їм хліб зап
рацьова
ний. Ви чей
же не си
ди
те до
ма без діла?
-
Ні! І мо
ви об тім не
ма!
-
Отже, ба
чи
те! У вас надз
ви
-
чай
но ба
га
то чут
тя, ба
га
то то
го,
що лю
ди вва
жа
ють «кон
сек
-
венцією», ба
га
то «ха
рак
те
ру», а
за
ма
ло…
-
Розуму? - докінчи
ла я.
-
Ні, На
та
лоч
ко (!), ма
те
ма
ти
ки
за
ма
ло у вас! От що! А без неї ви
про
па
ща лю
ди
на в те
перішніх,
наскрізь ма
теріалізмом пе
ре
ня
-
тих ча
сах!
-
Так що ж мені ро
би
ти?
-
Не слу
ха
ти завсігди ли
ше ніж
-
но
го чут
тя; слу
ха
ти більше ро
-
зу
му!
-
А ко
ли годі?
-
То про
па
де
те. Зна
чить: гру
ба
бру
тальна бу
ден
щи
на, та сильна
мо
гут
ня власть роз
да
вить вас.
Ви не змо
же
те їй опер
ти
ся. Вп
-
ро
чім, це вже по
винні ви зна
ти,
що бу
ден
них істот є більше і що
во
ни суть «па
на
ми» в зви
чай
нім
смислі сло
ва. Такі, як ви, упа
да
-
ють у своїй оди
но
кості.
Я усміхну
ла
ся.
-
Це гар
на перс
пек
ти
ва!
-
Ну, що ж ро
би
ти? Це все в обс
-
та
ви
нах має свої при
чи
ни. Хто їх
там по
бо
ре!
-
Ви не опи
ра
лись би їм?
-
Я опи
рав
ся їм. Зна
чить, хотів
жи
ти після сво
го ума. Ста
вив,
на
пр., мо
раль стоїциз
му та
кож
ви
ще від мо
ралі ми
ло
сер
дя. Не
хотів про
си
ти по
мочі у дядька,
не хотів і від то
ва
ришів нічо
го,
що дістав би від них аж по вик
-
ли
канім у них співчут
тю. Так що
ж? Змінив свої дум
ки. А з пімсти
за те, що я опи
равсь їм, зна
чить:
обс
та
ви
нам, верг
ли ме
не в ра
ме
-
на по
га
ної страсті, що я тро
хи не
по
то
нув в ній samt Ha
ut und Ha
-
ar. [64]
Ба
чи
те, я грав страш
но в
кар
ти. Впрочім, ви му
си
ли це чу
-
ти, хоч я не знаю, як на
зи
ва
но
цей об'яв у ме
не. Чи ка
рою бо
-
жою, чи пальцем бо
жим, чи кві
-
нт-есенцією лю
ду мо
го батька,
чи, мо
же, ще якимсь ви
щим зна
-
ком, зад
ля кот
ро
го я мав іти «в
бо
жий дім»? На кож
дий ви
па
док
«ви
зи
ра
ло» щось з тої при
го
ди.
В дійсності при
ве
ла ме
не до то
-
го якась ша
ле
на роз
пу
ка. Але я
грав ша
ле
но; страш
но грав я!
Ка
жу вам, ку
пав
ся цілою ду
шею
[64]
- 3 го
ло
вою (нім.).
в тій страсті. Ух! аж мені са
мо
му
те
пер гид
ко. За який
сь час, і
май
же так са
мо ско
ро, як по
до
-
ба
ло
ся, об
рид
ло мені те все, і я
хо
див, мов зат
роєний, з за
тис
не
-
ни
ми зу
ба
ми з лю
тості на се
бе
са
мо
го. Яко
го біса підчи
няв
ся я
то
му ли
ху? Дав за
во
лодіти со
-
бою аж до гид
кості? Ніхто в світі
не при
не
во
лив би ме
не те
пер і
до
торк
ну
ти
ся хоч однієї кар
ти!
Розп
ро
щав
ся з ни
ми вже на
за
в
-
сігди!
-
Це ду
же гар
но, Оря
дин.
-
Даруйте, На
тал
ко, але я не по
-
ки
нув то
го то
му, що во
но «не га
-
р
не», а то
му, що об
рид
ло мені.
-
Так ви мо
же
те па
ну
ва
ти над
со
бою!
-
Чому ні?
-
А гид
ким обс
та
ви
нам ви опи
-
ра
лись би?
-
Ах, що там «обста
ви
ни»! Я,
сам-один? Це ж крап
ля в морі.
-
А ко
ли б та
ких більше, як ви?
Він по
вер
нув жи
во го
ло
вою за
мною, опісля всміхнув
ся не то
жартівли
во, не то іронічно.
-
Чи ви но
си
те
ся з дум
кою «бу
-
ду
ва
ти щось»? - спи
тав.
Мені ста
ло і стид
но і жал
ко мо
-
їх слів.
-
Ні, - відповіла я су
хо.
-
Ну, я би вам це й не ра
див. Ви
не най
шли би над
то ба
га
то по
мі
-
чників; стра
ти
ли би над
то ско
ро і
ту од
ро
би
ну довір'я до лю
дей,
яке, мо
же, ще жи
ве в вашім се
-
рці.
-
Моє довір'я до лю
дей за
хи
та
-
ло
ся і без то
го сильно, - відпо
-
віла я, - і я не ожи
даю від бу
дуч
-
ності нічо
го. Пе
ре
до мною ле
-
жить пра
ця, зна
чить, обов'язок,
кот
рий спов
ня
ти, не
хай і ме
ха
ні
-
чно, вва
жаю за най
святішу за
да
-
чу чо
ловіка!
-
Отже, зрікаєте
ся щас
тя?
-
Якого, па
не Оря
дин? То
го, що
-
би бу
ла на
дальше тя
га
рем ро
ди
-
ни?
-
Ах, ви не хо
че
те ме
не ро
зумі
-
ти!
-
Що на
зи
ваємо щас
тям? По
о
-
ди
нокі чут
тя в по
оди
но
ких хви
-
лях? Тих не мож
на і так про
дов
-
жи
ти. Впрочім… не го
ворім об
тім! Скажіть мені рад
ше, чо
му ви
мені, напр., ніко
ли не пи
са
ли?
Я… я бу
ла би де
ко
ли за
го
во
ри
ла
до вас.
-
Чи я вам це обіцяв? - спи
тав
бист
ро, май
же з пе
ре
ля
ком.
-
О, ні, зовсім ні! Я вас об тім і не
про
си
ла. Я лиш собі так ду
ма
ла.
-
Ну, а я вже на
ля
кав
ся, що не
до
дер
жав, мо
же, сло
ва. - Опісля
до
дав: - Не пи
сав, бо був завсі
-
гди ду
же за
ня
тий, мав стільки
гру
бих кло
потів, і жив до то
го,
мов со
ба
ка. Вже ма
ло-ма
ло не
пішов до «соціалістів» на служ
-
бу. - Тут і розсміявся. - Бідний
мій вуй
ко вмер в са
му по
ру, зна
-
чить: маєток йо
го дістав
ся мені
у сам відповідний час. Ба
чи
те,
цілком так, як у повістях. Ко
ли
біда най
більша, за
раз поміч най
-
деться. Але що я хотів вам ска
за
-
ти, щоб по
вер
ну
ти знов до пер
-
шої те
ми? Роз
ручіться з про
фе
-
со
ром. Це чис
та дур
ни
ця, ви
хо
-
ди
ти за та
ко
го. За
ги
не
те!
-
Не ве
ли
ка шко
да!
-
Ну, шко
да, шко
да! - пов
то
рю
-
вав не
тер
пе
ли
во. - Нас усіх за
га
-
лом не шко
да! Але ко
ли вже чо
-
ловік раз ли
ше жи
ве, так не
хай
же жи
ве так, як чо
ловікові го
-
диться. Та
ка моя дум
ка!
Я не відповіда
ла. Ми зу
пи
ни
ли
-
ся ко
ло на
шо
го до
му, і я по
да
ла
йо
му мовч
ки ру
ку на про
щан
ня.
Він діткнув
ся її, і ми розс
та
ли
-
ся…
***
Так то все бу
ло. Все бу
ває інак
-
ше, ніж собі чо
ловік уявить.
«Іде
алізу
ючий простір» тво
рить
те, що лю
биться так час
то який
-
сь «фан
том», не подібний навіть
до жи
вої тої істо
ти, що збун
ту
-
ва
ла на
шу ду
шу до гли
би
ни. Са
-
ме так ве
деться мені з Оря
ди
и
-
ом. Див
лю
ся те
пер на йо
го ці
-
лком інши
ми очи
ма і не знаю, чи
моя уява відда
ля
ла
ся від йо
го і
лю
би
ла щось цілком інше, чи він
змінив
ся справді так сильно?
Од
но лиш пев
не: та
ким не є, як
жив в моїй пам'яті.
Я втом
ле
на і зне
охо
че
на.
Він ка
же роз
ру
чи
ти
ся з Лор
де
-
ном. Дум
ки ста
ти жінкою Лор
де
-
на я зовсім не маю і са
ме над
тим не ду
маю. Не знаю ще нічо
-
го яс
но
го, нічо
го, що но
си
ло б
ха
рак
тер рішуч
ності в собі, але
відчу
ваю, що зміна якась зай
де в
моїх обс
та
ви
нах, чи зла чи доб
ра
- не знаю. По
ри
наю дум
ка
ми бог
зна ку
ди і не маю спо
кою.
Саме те
пер ра
да би я зна
ти (це
смішно з моєї сто
ро
ни), чи я
Оря
ди
ну ще тро
хи ми
ла? Де
що з
йо
го істо
ти го
во
рить, що так, а
де
що суп
ро
тив
ляється то
му. Де
-
ко
ли ба
жаю то
го, а ча
сом мені
це та
ке бай
ду
же!
Оногди спімну
ла я Зоні, що він
змінив
ся, а во
на за
пе
ре
чи
ла це.
Ка
за
ла, що він лиш «ви
ро
бив
ся»,
зна
чить, «дозрів», з усіма своїми
прик
ме
та
ми, врод
же
ни
ми й на
-
бу
ти
ми. Я ду
маю, що йо
му щось
хи
бує, або луч
че ска
за
ти: те
«що
сь» вис
ту
пає в нім слаб
ше,
як давніше, щось, що я у всіх лю
-
дей люб
лю і що ме
не так сильно
прив'яза
ло до йо
го. Якась тон
кі
-
сть чи чис
то
та…
***
(Пізніше).
Супроти ме
не він не раз аж по
-
кірний, і мені здається, що та по
-
ко
ра об
гор
тає йо
го ми
мовільно;
ка
же, що та
ки по
ва
жає ме
не ду
-
же гли
бо
ко, хоч спо
ми
нав про
ме
не май
же лег
ко
важ
но (тоді,
як відбу
ла
ся «бу
ча»). А ме
не бо
-
лить, ко
ли він ко
риться хоч би й
ми
мовільно. Не
на
вид
жу це чут
-
тя, а тоді, ко
ли ко
риться, не
на
-
вид
жу й йо
го.
***
(Знов пізніше).
Думаю, ду
маю, ду
маю і не ви
ду
-
маю нічо
го. Він не вдо
во
ляє, ані
не ус
по
коює, ані не си
тить ме
не.
Я в чуднім, чуднім наст
рої. Мені
так тісно, так сум
но і ні в чім не
мо
жу най
ти опо
ри. Від Лор
де
на
утікаю ду
шею, і мені й на дум
ку
не при
хо
дить зас
та
нов
ля
тись
над своїм бу
ду
чим жит
тям. Я
лиш ска
за
ла, що «піду», але я ще
й те
пер не по
го
ди
ла
ся з тією ду
-
м
кою. В мені про
ки
дається сті
-
ль
ки по
мислів, стільки ду
мок,
аби зміни
ти своє жит
тя, зірва
ти
зі всім по
га
ним до
те
перішнім,
що я май
же дав
лю
ся тим.
Читаю в кождій вільній хви
-
лині і про
бую навіть знов пи
са
-
ти, хоч те мені не йде лег
ко; в
ме
не дум
ки за
нес
покійні.
Роблю порівнян
ня між людьми
і людьми, між ни
ми й обс
та
ви
-
на
ми, а відтак спи
ня
юся над
Оря
ди
ном. Він не го
во
рить те
-
пер про свої лю
бимі ідеї, а «на
-
род» не про
хо
дить йо
му й че
рез
ус
та. Ох, що то час мо
же! Два ро
-
ки ста
ну
ли між нас і зміни
ли нас
так сильно!
Його при
сутність му
чить ме
не.
Що це та
ке? Жалію над ним. Але
не те відпи
хає ме
не від йо
го, що
він «ку
пав
ся в страсті», ли
ше
інше…
Одні книж
ки ожив
ля
ють ще
ме
не, інак
ше в тім за
ко
лоті я по
-
гиб
ла би…
***
(Знов пізніше).
Не раз я ду
хом та
ка сильна, що
йшла би у най
ст
рашніший бій, а
не раз прик
ли
кую ба
бу
ню на по
-
міч! Ба
бу
сенько моя зо
ло
та, чом
ти ме
не по
ки
ну
ла, чом не з'яви
-
ш
ся, не до
да
си мені си
ли, не
при
й
деш із по
ра
дою, не по
лю
-
биш твоєю вірною лю
бов'ю! Бо в
ко
го ж мені шу
ка
ти прис
та
но
ви
-
ща? Чим ути
хо
ми
ри
ти ду
шу
свою? Хто по
ка
же мені, ку
ди
йти, я ж та
ка са
ма, та
ка са
ма!
круг
ла си
ро
та! Не
до
ля ба
то
жить
ме
не, що аж гну
ся, вги
на
юся; во
-
на пот
ря
сає мною, а як ще ви
хор
нас
та
не? О, ви
хор тоді зме
те ме
-
не, мов те су
хе опа
ле лис
тя, без
-
слідно.
Сила? Хто вчить ме
не бу
ти си
-
льною? Чи мені шу
ка
ти підпо
ри
в дру
гих? Де ж єсть ті другі, хто
во
ни? Ох, во
но так гар
но, як жі
-
нка на
хо
дить підпо
ру в муж
чині,
а й про
тив
но, муж
чи
на в жінці!
Але ж чи мо
же дійсно ду
ша з ду
-
шею зли
ти
ся, чи це при
пад
ком
не є фра
за, в кот
ру лиш віриться
під час лю
бові?
З ним ба
чу
ся до
сить час
то. Де
-
ко
ли ба
чу, що я йо
го умом пе
ре
-
г
на
ла
, а де
ко
ли ко
рюсь я пе
ред
ним. В нім є щось, що па
нує на
до
мною, що при
тя
гає і відпи
хає
ме
не. Ча
сом ба
чу, як підля
гає
вп
ли
вові моєї істо
ти май
же ціл
-
ком, як підля
гає вза
галі силь
-
ним вра
жен
ням, а ча
сом пе
ре
ко
-
ну
юся вдру
ге, ні, вде
ся
те вже,
що че
рез цілі ті два ро
ки був різ
-
ни
ми, прерізни
ми спра
ва
ми так
за
ня
тий, що лед
ве ко
ли й по
ду
-
мав про ме
не!
***
(Знов пізніше).
Ми вже до
сить дав
но не ба
чи
-
ли
ся. Зо
ня прибігла до нас, і між
іншим на тітчи
не пи
тан
ня про
йо
го, заміти
ла, що став у послід
-
нім часі знов «нест
рав
ним» і що
в йо
го геніальній го
лові коїться
прав
до
подібно знов якесь ли
хо.
Що ж би то з ним мог
ло бу
ти?
Ду
маю стільки над тим, май
же
гри
зу
ся ним… Чи він мені не ба
-
й
ду
жий?
А з Лор
де
ном що? Бо
же мій, бо
-
же мій, що з ним ро
би
ти?
Я за
тис
каю зу
би, чо
ло мор
щи
-
ть
ся і в да
ле
ку да
ле
чи
ну ли
ну
пог
ля
дом…
***
Вчора ве
чо
ром бу
ли ми з Ле
-
ною у Зоні ог
ля
да
ти якусь ба
ле
-
ву сук
ню. За кілька днів від'їж
д
-
жає во
на з батьком і пан
ною
Марією на бал до С.
Він був та
кож увійшов у кімна
-
ту. Ко
ли гля
дить на ме
не дов
ше,
то я за
раз міша
юся.
Говорив ма
ло і виг
ля
дав за
жу
-
ре
но, але чо
го? І чи на дов
го?
-
Ви ду
же зле виг
ля
даєте, - за
-
мітив мені, ко
ли ми на хвильку
ос
та
ли
ся самі. - Чи ви ду
маєте
да
льше так жи
ти? Я вас не ро
-
зумію. По
ду
май
те, який кінець
вас жде, ви за
ги
не
те!
Я при
див
ля
ла
ся од
но
му ве
ли
-
ко
му олійно
му об
ра
зові з на
ма
-
льова
ним нічним краєви
дом, ко
-
т
рий вик
ли
ку
вав ду
же час
то мій
по
див, і чи
ни
лась, що не до
чу
ва
-
ла йо
го слів.
-
Скажіть що! - вир
ва
лось на
раз
не
тер
пе
ли
во з йо
го уст.
Я ски
ну
ла на йо
го оком.
-
Знов ме
не жа
луєте? - спи
та
ла
я. - Ме
не те
пер вся
ке співчут
тя
ли
ше бо
лить.
-
Скажіть ліпше: обид
жає! - спа
-
лах
нув він. - Лор
де
на чут
тя не
обид
жа
ють вас!
Я здвиг
ну
ла бай
ду
же пле
чи
ма.
-
Його чут
тя мені цілком бай
-
дужі; впрочім, я не мо
жу за це на
йо
го гніва
ти
ся, що він виб
рав
собі ме
не за жінку, - відповіла я.
- Йо
го ціла про
ви
на, мо
же, лиш
та, що не лю
бить ме
не та
кою
лю
бов'ю, якою лю
бив би ме
не,
мо
же, хто дру
гий, од
нак чи люб
-
лю я, мо
же, йо
го? Чи, мо
же, оби
-
д
жає ме
не тим, що дає мені на
-
го
ду по
дя
ку
ва
ти за лас
ка
вий
хліб і ма
ти свій? Ми лиш за то
-
вар міняємо
ся. Моя пра
ця, хоч і
без яс
но
го ха
рак
те
ру, про те все
не мен
ше цінна, як йо
го хліб. Я і
в йо
го хаті бу
ду від ран
ку до ве
-
чо
ра пра
цю
ва
ти; знаю все, що
ме
не жде!
-
Але ж ви та
не
те! - за
ки
нув він.
-
То, то лиш так… - відповіла я. -
У ме
не стільки ду
мок, то во
ни
ни
щать ме
не і гноб
лять по
ки
що.
-
Як?
-
О, нічо
го, нічо
го…
-
Коли б я мав те пе
ресвідчен
-
ня, що ви ста
не
те хоч ма
тері
аль
-
но пиш
но, то ще по
ми
рив
ся би з
тим.
-
Справді?
-
Справді. Чо
му ди
ви
тесь так на
ме
не чуд
но? - спи
тав. - Це ве
ли
-
кий фак
тор у людськім житті, ві
-
рте мені! Все про
че ма
ло
важ
не;
зна
чить, то
му ма
ло
важ
не, що
без то
го мож
на обійти
ся, мож
на
йо
го по
бо
ро
ти…
-
Орядин, що на ва
шу дум
ку ма
-
ло
важ
не?
-
Ну, так звані сим
патії і ан
ти
-
патії!
-
Ви по
бо
рю
ва
ли би в собі щось
подібне, напр., сим
патію? - спи
-
та
ла я, не звер
та
ючи очей від
йо
го. Він усміхнув
ся зне
важ
ли
-
во.
-
Чи ви не віри
те в мої си
ли вже
зовсім? - спи
тав.
-
О, я вірю! - ска
за
ла я, те
пер на
-
віть з пе
ресвідчен
ням. - Я лиш
хотіла би зна
ти, чи ви по
бо
рю
-
ва
ли б та
кож де «ма
ло
важ
не»
зад
ля хісна?
-
Ви прос
то ди
тинні, ко
ли та
ке
пи
таєте
ся? - відповів він. - Вре
-
шті, нині я не мо
жу цього зна
ти,
але мені здається, що ко
ли б я
лиш хотів, то міг би по
бо
ро
ти…
-
Я лиш те хотіла зна
ти! - від
-
повіла я су
хо і відвер
ну
ла
ся знов
до об
ра
за. А він не го
во
рив бі
ль
-
ше нічо
го. Кру
тив не
ус
тан
но ву
-
са і глядів ку
дись без
мов
но вік
-
ном.
В го
ди
ну пізніше зай
шов за
мною до са
ло
ну, де я прис
лу
ха
-
ла
ся до співу Зоні з мо
ло
дим її
пок
лон
ни
ком і сиділа, по
то
нув
-
ши в чуд
них дум
ках. Сівши мо
в
-
ч
ки ко
ло ме
не по
руч со
фи, сп
ра
-
в
ляв свій го
дин
ник.
-
Над чим ви ду
маєте? - спи
тав
по якімсь часі.
-
От ду
маю!
-
Напр., над чим? - до
ма
гав
ся
він. - Мо
же, над своєю бу
дуч
чи
-
ною? (Мені при
чу
ла
ся іронія в
йо
го го
лосі).
-
Ні, в цій хвилі ні! - відповіла я,
усміха
ючись сла
бо. - Те
пер зас
-
та
нов
ля
лась я знов над тим, що
є лю
ди такі, як нації. Влас
ти
во,
що ха
рак
те
ри по
оди
но
ких лю
-
дей є ана
логічні ха
рак
те
рам по
-
оди
но
ких націй. Не прав
да ж?
Так, напр., є ха
рак
те
ри, по кот
-
рих мож
на з певністю надіятись,
що спов
нять цей або той учи
-
нок, спов
нять щось не
ожи
да
но
ве
ли
ко
го, сильно
го. Є пе
ре
няті
яко
юсь кра
сою, що ос
тається
завсігди і в різких ви
пад
ках сві
-
жою і є свобідна від усіх бу
ден
-
них до
датків. Такі є й нації.
А про
тив
но є знов на
ту
ри, ода
-
рені ба
га
то, але на
поєні наскрізь
смут
ком. Зма
га
ють до всього,
але не здо
бу
ва
ють нічо
го, їх
істо
та пе
ре
ня
та нак
ло
ном до те
-
рпіння і ту
ги, мов рос
ли
на до со
-
няч
но
го теп
ла. Я влас
не ду
ма
ла,
- го
во
ри
ла я далі, під час ко
ли
він уваж
но слу
хав, - що не
на
вид
-
жу цей тон вічної ту
ги так, як
не
на
вид
жу, напр., од
нос
тай
ний
туж
ли
во-хо
рий усміх на блідім
лиці на
шо
го на
ро
ду. З са
мо
го
жа
лю за ми
нув
ши
ною ми вже
ос
лаб
ли, а жалібна ме
лодія, що
дзве
нить у нашій душі і кот
ру
ми так доб
ре ро
зуміємо, за
ко
ли
-
са
ла всі наші си
ли до не
мочі, Чи
не так? Ах! - докінчи
ла я гірко. -
Це прав
да, я та
кож донька ук
-
раїнсько-русько
го на
ро
ду!
-
Ви ж ка
за
ли, що лю
би
те бо
-
ротьбу! - обізвав
ся він.
-
Люблю, але скажіть, чи ви ві
-
ри
те у відрод
жен
ня та
ких ха
рак
-
терів або на
родів?
-
Чому ні? Але во
ни пот
ре
бу
ва
-
ли би, щоб хтось пос
то
ронній їх
ру
шив.
-
Посторонній? - пов
то
ри
ла я
су
м
но. - В тім і ли
хо, що во
ни не
ма
ють у собі то
го імпульсу; що
му
сять тих «по
ру
шень» дізна
ва
-
ти аж від дру
гих. Я ду
маю, що
так ус
по
соб
лені єства не ма
ють
жод
ної бу
дуч
ності. Во
ни по
до
ба
-
ють на ар
фи еольські, що гра
-
ють лиш тоді, ко
ли вітер по
ру
-
шить їх стру
ни, та й тоді гра
ють
сум
но. Над тим я не ду
маю са
ме
те
пер пер
ший раз. Над тим ду
-
маю я частіше і зви
чай
но наст
-
ро
ю
ють ме
не такі гад
ки сум
но!
-
То не га
дай
те об тім!
-
А ви не ду
маєте ніко
ли над
чимсь подібним?
-
Я дер
жу мої дум
ки кріпко в
гра
ни
цях, - відповів він. - Зна
чи
-
ть, не хо
чу ро
зуміти душі за
га
лу.
Що з то
го за хо
сен? Хіба су
мо
ви
-
тий настрій!
-
А я відда
юся та
ким дум
кам ці
-
лою ду
шею…
На те він не ска
зав нічо
го.
Мене об
ня
ла гірка не
тер
пе
ли
-
вість, подібна до лю
тості. Чи був
це та
кож наклін до терпіння, до
ту
ги, що жив у мені, тя
жив так
ду
же в душі? На
ги
нав не раз до
-
до
лу, да
вив! Ко
ли б існу
ва
ло що
-
сь пев
но, щось, у що мож
на би
віри
ти, як у по
во
рот вес
ни, щось
ве
лич
не, свобідне!… Ко
ли б що
-
сь та
ке існу
ва
ло в чо
ловіці!
Я ска
за
ла йо
му, що ду
ма
ла.
-
Чогось та
ко
го не
ма в чо
ловіці!
- відповів він напівсум
но, напів
-
насмішли
во, підпер
ши го
ло
ву,
мов у за
думі, ру
кою. - Ду
ман
ня,
відчу
ван
ня та і все про
че поді
-
бне - це чис
то ма
теріальна про
-
це
ду
ра, і відор
ва
ти
ся ду
шею від
умов сво
го внішнього бут
тя чо
-
ловікові годі; ми не по
винні за
-
бу
ва
ти, що в ве
ликій часті ми
ра
би своїх врод
же
них склон
нос
-
тей.
-
Я не хо
чу в те віри
ти.
Він здвиг
нув пле
чи
ма.
-
Прецінь людська во
ля не є ні
-
ко
ли цілком свобідна!
-
Чей так зле не є! - заміти
ла я,
усміха
ючись глум
ли
во.
-
Чому ні? Унасліджен
ня са
мо
наз
на
чує ха
рак
тер. - І з тим за
-
мовк.
Я та
кож за
мовк
ла, але тро
хи
зго
дом ска
за
ла:
-
Те, що ви ка
же
те, я влас
ти
во
знаю, але я не ду
же хотіла би то
-
му підда
ва
ти
ся; во
но, по правді,
сум
но…
-
Що? - спи
тав він. - Що і най
-
гордіші де
ре
ва ма
ють своє корі
-
ння в землі - це сум
но?
-
О ні, але що ми так час
то у
своїй не
мочі ви
мов
ляємо
ся [65]
[65]
- Ви
мов
ля
ти
ся - вип
рав
ду
ва
ти
ся.
са
ме тим. Впрочім я ду
маю, що
про те все єсть лю
ди з виз
нач
-
ни
ми ха
рак
те
ра
ми, котрі ма
ють
вплив і ми
мо ок
ру
жа
ючих їх сил;
але для та
ких істот не мо
жуть
існу
ва
ти пра
ва.
-
Отже, ви
ди
те, чо
го вам жу
ри
-
ти
ся?
-
Я не жу
рю
ся! - відповіла я,
усміха
ючись. - Я лиш ду
маю. Що
інше ос
тається мені? Цього не
мо
же мені ніхто відоб
ра
ти!
Він знов здвиг
нув пле
чи
ма і
ди
вив
ся в без
надійнім ожи
данні
впе
ред се
бе.
Я мов
ча
ла дов
ший час, а відтак
по
ча
ла півго
ло
сом май
же несмі
-
ло:
-
Орядин! Чи все тре
ба при
пи
-
су
ва
ти обс
та
ви
нам? Скажіть!
-
Які ж ви чудні!
-
Я хотіла би ма
ти якесь вдо
во
-
лен
ня. Як
би ви зна
ли, як то тяж
-
ко, ко
ли, напр., дум
ки блу
ка
ють
і не на
хо
дять нічо
го; блу
ка
ють у
чімсь не
яснім, ве
ликім, ве
дені
бі
льше чут
тям; ах, я то
го не мо
-
жу сфор
му
лю
ва
ти! Аж не
на
вид
-
жу се
бе не раз за те, се
бе і ста
-
рин
ний зви
чай той, що зветься
жит
тям. Чо
му во
но не по
дасть
мені нічо
го та
ко
го, в чім би моя
ду
ша мог
ла роз
ко
шу
ва
ти?
Він пог
ля
нув на ме
не. Пог
ляд
той був спокійно-до
пит
ли
вий,
по
важ
ний.
-
Крізь ваші дум
ки і по
чут
тя віє
та
кож той так зва
ний «по
дих бу
-
дуч
чи
ни», це по
ри
нан
ня в се
бе,
що відвер
тає від внішнього сві
-
ту. Во
но має щось у собі, я то
го
не пе
ре
чу, але ду
маю, во
но не
має бу
дуч
чи
ни. Чо
ловік на
ле
жи
-
ть до світу внішнього, він зв'яза
-
ний із ним ти
сяч
ни
ми нит
ка
ми і
то
му не
хай по
ри
нає в йо
го! У вас
справдішній дар до аналізу. Я
ви
д
жу, що ви ду
же зміни
ли
ся.
Ко
ли б я менш-більш не знав, як
ви жи
ли, то спи
тав би в вас: як
жи
ли ви з тієї по
ри до те
пер?
-
Чи мож
на ос
та
ва
тись од
на
ко
-
вим? - спи
та
ла я, мов за
со
ром
ле
-
на йо
го до
га
ною, хоч не прос
то
на ме
не виміре
ною.
-
В го
лов
них за
ри
сах - мож
на.
-
В ме
не не бу
ло жит
тя з подія
-
ми, - ска
за
ла я.
-
Ах, у те я не вірю, - відповів
він із яко
юсь не
тер
пе
ливістю.
-
В бу
деннім смислі сло
ва, па
не
Оря
дин.
-
Але ж ви му
си
ли щось пе
ре
-
жи
ва
ти, якісь події або щось по
-
ді
бне. Ба
чи
те, я не вірю в так
зва
не жит
тя «без подій», особ
-
ли
во ко
ли наслідки до
ка
зу
ють
що інше!
-
Отже, і ви не віри
те? - відпо
-
віла я з ми
мовільним відтінком
гіркості. - Знаєте, мені са
ме те
-
пер при
хо
дить од
на ци
та
та з Ле
-
ссінга на дум
ку: «Во
ни не на
хо
-
дять у жодній тра
гедії подій, хі
-
ба там, де пок
лон
ник дівчи
ни
па
де їй в но
ги і т. п. їм те ніко
ли
не хо
че по
до
ба
ти
ся, що вся
ка ду
-
шев
на бо
ротьба, всякі наслідки
різних ду
мок, котрі се
бе пос
по
лу
осу
ва
ють - це та
кож акція; ма
-
буть, то
му, що во
ни ду
ма
ють і
ві
дчу
ва
ють за
ме
ханічно і при
тім не мо
жуть заміни
ти ніякої
акції. З та
ки
ми людьми по
важ
но
спе
ре
ча
ти
ся прос
то не
ма пот
ре
-
би і шко
да за
хо
ду…» [66]
Віри
те
те
пер?
[66]
- Ab
hand
lun
gen uber die Fa
bel
[Статті про бай
ку] - Лессінга. (Прим.
О. Ко
би
лянської).
-
Ах, у те вірив я завсігди! - від
-
повів він жи
во. - Я лиш спеціа
ль
-
но у вас ду
мав най
ти щось інше.
Врешті я вам пе
ре
бив; мені здає
-
ться, що ви хотіли щось ска
за
ти.
-
Хотіла! - го
во
ри
ла я дальше. -
В ме
не не бу
ло жит
тя з «подія
-
ми». Я лиш чи
та
ла, ду
ма
ла, а опі
-
сля за
ру
чи
ла
ся. Од
нак те
пер, те
-
пер, ко
ли я те вчи
ни
ла, бу
диться
бог знає що в мені, пе
ре
ма
гає
ме
не. Я відчу
ваю то так, як від
-
чу
вається прип
лив хвиль, що
ма
ють у сліду
ючій хвилі зби
ти
ся
над го
ло
вою. Я дав
лю
ся тим
при
п
ли
вом!
-
Ви пот
ре
буєте ба
га
то со
няч
-
но
го блис
ку і барв!
-
Ах, і прос
то
ру, Оря
дин, чи так
зва
ної сво
бо
ди. Інак
ше об
тов
чу
-
ся об усі ті бу
денні чес
но
ти!
-
В тім я вас ро
зумію, - відповів
він, - од
нак у тім ні, що ви за
ру
-
чи
ли
ся!
Я усміхну
ла
ся розд
раз
ню
ючим
усміхом.
-
Чому й мені не бу
ти суд
же
-
ною? Це прецінь та
кож щось, що
го
диться «з жит
тям внішним»,
щось людське. Це удос
ко
на
лює
жінку.
-
Але без лю
бові?!
-
Не впа
дай
те в ро
ман
тизм, па
-
не Оря
дин! Лю
би
ти і відда
ва
ти
-
ся - це щось зовсім відмінне; смі
-
шно, що зво
дять завсігди од
но з
дру
гим до ку
пи. Напр., і ви, що
зве
те ан
ти
патію і сим
патію дур
-
ни
ця
ми!
-
Зводять до
ку
пи, ка
же
те, На
-
тал
ко. Мов
би впе
ред не лю
би
ли
-
ся і аж потім по
би
ра
ли
ся.
-
Мовби не лю
би
ли
ся ніко
ли,
па
не Оря
дин, а про
те же
ни
ли
ся!
Врешті, - до
да
ла я по ко
роткій
за
думі, - не знаю, чи лю
бов ко
-
неч
на до суп
ру
жест
ва, зна
чить
те чувст
во, що, напр., я ува
жаю
лю
бов'ю. Во
но щось інше від
прив'язан
ня.
-
Так, на ва
шу дум
ку, що та
ке
лю
бов?
-
Ну, на мою дум
ку, це пре
гар
не
ніжне ми
готіння, кот
ре існує в
цілій своїй пов
ноті до
ти, до
ки
йо
го не за
явиться сло
вом. Опіс
-
ля во
но блідніє і ник
не. Влас
ти
-
вий ха
рак
тер то
го чувст
ва - це
якась «ме
те
ли
ку
ватість» або той
блиск сон
ця, що не є всю
ди, та й
годі йо
го здер
жа
ти, що ми
го
ти
-
ть крізь усі нер
ви в де
яких хви
-
лях, у пиш
них, пре
гар
них хви
-
лях, Оря
дин, а опісля зник
не, і
чо
ловік при
га
дує її собі, мов за
-
пах яко
го цвіту. Чи мож
на те
ста
ви
ти нарівні з тим не
по
во
ро
-
т
ним, пе
ре
си
че
ним чувст
вом,
що зветься в першім-ліпшім суп
-
ру
жестві та
кож лю
бов'ю? Скажі
-
ть самі! Але ні; луч
че я ска
жу са
-
ма один до
каз. Моя тітка за
пев
-
ня
ла ме
не ду
же час
то, що не
зна
ла ніко
ли, що це та
ке «лю
-
бов», і я вірю їй, що во
на не лю
-
би
ла ніко
ли; поп
рос
ту в неї нер
-
ви заг
рубі до та
кої тон
кої гри - а
про
те во
на жи
ве з вуй
ком ду
же
доб
ре! Що це та
ке?… Чи це лю
-
бов та
ка, як я ка
жу, чи прив'яза
-
н
ня? Чи не ви
хо
дить тут на моє?
-
Ви по
чи
ни
ли в ос
танніх двох
ро
ках ду
же гли
бокі пси
хо
логічні
студії, - відповів він із лег
кою
іронією. - Це, ма
буть, і виг
ла
ди
-
ло нерівність між ва
ми і про
фе
-
со
ром Лор
де
ном!
-
Це не виг
ла
ди
ло нерівнос
тей
між мною і Лор
де
ном. Тут стоїть
світ мовч
ки.
-
Щоби світ не сто
яв мовч
ки, за
-
ле
жить від вас! - відповів він.
-
Від ме
не?… Так, це прав
да, во
-
но за
ле
жить дійсно і від ме
не; це
є влас
не те, чим я хви
ля
ми му
чу
-
ся і «дав
лю
ся», але че
рез те я,
мо
же, та
кож пе
ре
ко
ну
юся у сво
-
їй силі!…
-
Я вас не ро
зумію!
-
Зрозумієте ко
лись! Врешті,
про
шу вас ду
же, не зга
дуй
те ме
-
ні йо
го. Тоді ні, ко
ли ду
маю собі
щось цілком, цілком іншо
го. Не
гнівай
тесь, але не робіть цього
ніко
ли!
Я про
си
ла йо
го жи
ви
ми, май
же
пе
ре
ля
ка
ни
ми очи
ма, а він, усмі
-
х
нув
шись іронічно, гля
нув на
ме
не.
-
Це не згод
жується з тим, що
ви ка
за
ли ко
лись тут; а імен
но,
що лю
би
те бо
ротьбу! - ска
зав.
-
Я люб
лю бо
ротьбу; люб
лю,
лю
б
лю! Ви ме
не не знаєте!
-
Може, й дійсно не знаю. - І він
схи
лив знов го
ло
ву в до
лоні і за
-
ду
мав
ся та
кож над бог знає
чим…
Я бу
ла зво
ру
ше
на, розд
раз
не
-
на. Бу
ла би пла
ка
ла, але не з жа
-
лю. З не
тер
пе
ли
вості. І він ме
не
гнівав. З кож
до
го йо
го сло
ва ви
-
зи
рав завсігди який
сь «хо
сен»,
щось «ро
зум
не», якась «ко
ри
с
-
ть»… Це ме
не бо
лить.
-
Над чим ви ду
маєте, Оря
дин?
… - звер
ну
лась я вкінці до йо
го,
щоб не сидіти мовч
ки.
-
О, мої дум
ки неінте
ресні! - від
-
повів він. - Я зви
чай
на на
ту
ра, а
ті справ
ля
ються ско
ро з со
бою.
Я йду завсігди най
ко
рот
шою до
-
ро
гою, то й гад
ки мої бу
денні.
Це ма
ло ме
не вко
ло
ти (во
но й
уко
ло
ло), а йо
му спра
ви
ти якусь
приємність.
-
Дайте мені щось ожив
ля
юче
до ду
ман
ня, Оря
дин, щось, що
при
га
ду
ва
ло би лісний воз
дух,
щось яс
не, со
няч
не! - про
си
ла я
йо
го сти
ха.
-
Від ме
не жа
даєте ви цього? -
пи
тав він розд
раз
не
но. - До то
го
я не здат
ний! - І він за
мовк наг
-
ло, а тим ча
сом який
сь нер
во
вий
виг
ляд опа
ну
вав йо
го ли
це.
-
До чо
го ви здатні? - спи
та
ла я.
Він розсміявся так, що я, не
надіючи
ся сміху, про
ки
ну
ла
ся.
-
Ви смієте
ся з ме
не, Оря
дин? -
спи
та
ла я, вп'ялив
ши в йо
го
уваж
но очі.
-
Знаєте що? - ска
зав, не зва
жа
-
ючи на моє пи
тан
ня. - Я ве
ду та
-
кож із со
бою бо
ротьбу, яку? -
ска
жу ко
лись пізніше, а по
ки що
дай
те ліпше мені щось ожив
ля
-
юче до ду
ман
ня!
-
Ну, ко
ли так, то я ска
жу вам
оце: ідіть своєю до
ро
гою і не
дбай
те про за
гал, ко
ли маєте на
оці гар
ну ціль!
-
Я йшов уже раз своєю до
ро
-
гою; це знаєте вже.
-
І то бу
ло зле?
-
Остільки зле, що не до
бив
ся
нею до цілі.
-
Це не мо
же бу
ти! Ідіть лиш
вит
ри
ва
ло далі: сильна во
ля по
-
бо
ре все.
-
Я хотів би той дар ма
ти, що
ви, а то дар: оду
шев
ля
ти
ся, На
-
тал
ко!
-
І у вас він є!
-
Ну, я цього не знаю.
-
Я знаю, Оря
дин. О, я вірю в
вас! Не знаю, яка ва
ша бо
ротьба,
але не спро
невіряй
тесь ніко
ли
то
му, що да
ва
ло вам досі відва
гу
і пра
во бу
ти гор
дим. Не дбай
те
про за
гал і йдіть своєю до
ро
гою,
до
ки не опи
ни
тесь ви
со
ко-ви
со
-
ко!
Я вхо
пи
ла йо
го за ру
ку і стис
-
ну
ла її кріпко, і очі в ме
не за
яс
-
ніли.
Він ви
ди
вив
ся на ме
не зди
во
-
ва
ний, а опісля усміхнув
ся.
-
Чи у вас бу
ва
ють частіше такі
по
ри
ви? - спи
тав.
Його пи
тан
ня за
боліло ме
не, і я
опус
ти
ла очі вниз.
-
Чи це по
ри
ви?
-
О, це мо
же бу
ти і настрій!
***
Він не зга
дує ніко
ли ані од
ним
сло
вом, що я бу
ла ко
лись йо
го
«царівною», мов
би це не він, а
хто інший лю
бив ме
не. А я мов
-
чу і собі гор
да, гор
да, мов той
олень. Не
хай мов
чить, ду
маю,
ко
ли вже так, ко
ли вже не мо
же
лю
би
ти більше, але не
хай не
дорікає мені Лор
де
ном!
Правда, він не знає, що в моїм
серці діється і що в нім не так
су
покійне, як я виг
ля
даю, що в
нім дозріває дум
ка розірва
ти не
-
на
висні зв'язі і відвер
ну
ти
ся від
усіх на
завсігди. Справді оце до
-
зріває в моїм серці, але по
ки що
це лиш моя тай
на, і я не ви
яв
-
ляю її і пе
ред ним, хоч би й як
пи
тав ме
не. Ох, лиш си
ли до
дай
мені, бо
же, си
ли, щоб я не спро
-
невіри
ла
ся собі і правді; а я по
-
бо
рю всю по
гань, яку тільки
стріну по до
розі сво
го жит
тя!…
VI
(Знов пізніше).
Я вже знаю, що я йо
му не ці
-
лком бай
ду
жа, хоч маю та
кож те
пе
ре
ко
нан
ня, що за
був би ме
не
знов ско
ро. Але я? Чим він мені?
Са
ма не знаю відповіді. І люб
лю
і не люб
лю, і при
тя
гає і відпи
хає
ме
не, і жаль мені йо
го і за
суд
-
жую йо
го, а од
но
го та
ки не мо
жу
за
бу
ти, імен
но то
го, що він син
то
го са
мо
го на
ро
ду, кот
ро
го ві
-
рною донькою є я.
Не раз го
во
рить з ог
нем, по
ри
-
ва
юче про яку-не
будь спра
ву,
за
раз «отви
рає» кож
до
му очі, а
ко
ли спи
таєш йо
го півго
ди
ни
пізніше про те са
ме, ви
ди
виться
на те
бе, усміхнеться зне
важ
ли
во
і ска
же: «Не маєте над чим ін
-
шим ду
ма
ти?» або: «Хто би собі
над тим го
ло
ву ло
мив! З то
го не
бу
де
те жи
ти!»… Це ме
не відпи
-
хає від йо
го, во
но по
ка
зує в нім
отупіння для тон
ших ідей. Чи
він давніше не був та
ким, чи, мо
-
же, я то
го не ро
зуміла, чи та
ким
зро
би
ла йо
го бо
ротьба о бит? О,
хто би мені об'яснив це! Те
пер і
не замічаю в йо
го давньої тон
-
кості в чутті; во
на є у чис
тих на
-
тур без різниці, у муж
чин і жен
-
щин, особ
ли
во у по
етич
них на
-
тур. Але про те все є в нім щось,
що ме
не при
ко
вує, і я знаю: це
та си
ла, що не да
ла йо
му по
то
-
ну
ти в вирі бру
ду.
Це діяло
ся нині зран
ку.
Я хо
ди
ла в го
род го
ду
ва
ти кро
-
ликів. У своїх білих ко
жуш
ках
во
ни лед
ве замітні на снігу, і
лиш їх чер
воні лагідні оче
ня
та
свідчать, що це во
ни! Ме
не зна
-
ють доб
ре. Дрібні, ма
ле
сенькі,
прис
ка
ку
ють без
ше
лес
не до ме
-
не, ути
ра
ють свої мох
наті борід
-
ки об мої ру
ки - я їх люб
лю…
Цеї ночі упав знов свіжий сніг.
Ук
лав
ся на гіллі де
рев, на всім,
не
мов на
ди
ха
ний. Ве
ли
чезні, до
-
рогі мої го
ри Кар
па
ти, зі своїми
біло поп
ри
би
ра
ни
ми ліса
ми
блистіли срібляс
те про
ти сон
ця,
а над усім тим ми
готіло яс
не,
ма
й
же про
зо
ро-синє не
бо…
Навкруги ти
хо, уро
чис
то, са
ме
так, як
би все на час здер
жа
ло
віддих і жда
ло на щось свя
те. В
та
ких хви
лях мо
лю
ся. Не сло
ва
-
ми, але сер
цем, ду
шею мо
лю
ся.
Ба
жаю, що
би існу
юча кра
са на
-
пов
ни
ла і моє сер
це, що
би ста
ло
чис
те, про
зо
ре, мов та імла, що
десь-не-десь зви
сає ще над де
ре
-
ва
ми!
Так мо
ли
лась я, а в п'ять мінут
пізніше пе
рер
вав не
са
мо
ви
тий
звук дзвінків са
нок те уро
чис
те
ожи
дан
ня, і я опи
ни
ла
ся пе
ред
Лор
де
ном…
-
Оставте ме
не, ос
тав
те ме
не! -
про
си
ла я, стри
во
же
на, ко
ли ми
ос
та
ли
ся по раз дру
гий самі, і
він ме
не хотів цілу
ва
ти.
-
Чи та
ке до
ве
ден
ня прис
тоїть
суд
женій? - спи
тав він, усміха
-
ючись на
си
лу.
Я мов
ча
ла. Не зна
ла, що ска
за
-
ти. Чу
ла тільки в очах сльози і
ве
ли
ке приг
ноб
лен
ня так, що
лед
ве волікла за со
бою но
ги.
Він підійшов на
но
во.
-
Так я вам уже раз ка
за
ла, те
-
пер ка
за
ла! - го
во
ри
ла я, не зво
-
дя
чи нес
покійно
го пог
ля
ду з йо
-
го, щоб не ско
рис
тав з тої хвилі.
-
Я люб
лю со
ром
ливість, - ска
-
зав він, - во
на ук
ра
шає жен
щи
ну,
мов вінок з біло
го цвіту, од
нак
все має свої гра
ниці. Я знаю, що
роб
лю, в ме
не є на те пра
ва!
-
Ні! - відповіла я хви
лю
ючим,
уп
ря
мим го
ло
сом.
-
Ні! Ха-ха!
-
Ні! Ті пра
ва не го
дяться з моїм
сер
цем!
-
Так! Гай, гай! Бач, як розфіло
-
со
фу
ва
ла
ся! Врешті, не
хай бу
де
те
пер твоя во
ля. Я знаю лю
-
дську на
ту
ру; ти ди
кун, моя кра
-
су
не… на ча
сок, ха-ха, на ча
сок!
О бо
же мій!…
І я йо
го про
си
ла, щоб не чи
нив
більше то
го, не цілу
вав ме
не ні
-
ко
ли. Ніко
ли, ко
ли я то
го не схо
-
чу. Я то
го не мо
жу знес
ти, нія
-
ким чи
ном, ні за що в світі! Чи
він то
го не ро
зуміє!
Ні, він то
го не ро
зумів!
Я цілком при
би
та. Та
ка стри
во
-
же
на, що тро
хи не скри
чу вго
-
лос, ко
ли по
чую йо
го за со
бою. А
він собі з то
го жар
ти строїть,
ста
ючи ко
ло ме
не не
чай
но або
сіда
ючи близько ко
ло ме
не. Ті
-
тка і Ле
на сміються на ціле гор
-
ло з мо
го стра
ху, особ
ли
во тітка,
аж за бо
ки бе
реться. А я не знаю,
що в тім є смішно
го… Та
кож на
-
ки
нув
ся па ме
не, для чо
го не но
-
шу йо
го перс
те
ня. Ска
за
ла я йо
-
му, що за
ве
ли
кий. Тоді він намі
-
гся сам у правді пе
ре
ко
на
ти
ся і
за
су
нув мені перс
тень сам на па
-
лець! Гу, як я бо
яла
ся йо
го до
ти
-
ку! Як не люб
лю йо
го рук! Довгі
такі, ніжно вип
ле
кані, пот
ро
хи
дри
жачі - цілком такі, як він, як
кігті які!… Ко
ли увійду до ха
ти,
то слідить все мовч
ки пог
ля
дом
за мною; підкру
чу
ючи ву
са, во
-
дить очи
ма то сю
ди, то ту
ди. Ох!
Тітка ка
же: го
во
рив їй, що ду
же
ме
не лю
бить і що ду
же гор
дий
на свій вибір, що йо
го то
ва
риші
бу
дуть цілком «заф
ра
по
вані»,
[67]
по
ба
чив
ши в йо
го та
ку.кра
-
су, і що він мов по
мо
лоднів…
Це неп
рав
да, що я йо
го суд
же
-
[67]
- Заф
ра
по
ва
ний - зди
во
ва
ний
на! Не мо
же бу
ти прав
дою; я ос
-
во
бод
жу
ся від йо
го! Ах! що не
ма
ніко
го, хто би за мною всту
пив
-
ся! Як
би ба
бу
ня жи
ла!… Ба
бу
се
-
нько ти моя зо
ло
та, щи
ра, вірна,
пог
лянь, що зі мною діється!
Глянь, чия маю бу
ти, і на що ти
ме
не ви
ко
ха
ла! Ти на
зи
ва
ла ме
-
не своїм ан
ге
лом. При
га
дуєш со
-
бі? Ве
чо
ра
ми, ко
ли ми кла
ли
ся
на спо
чи
нок, ти оповіда
ла, що
ді
вча
та ма
ють бу
ти чисті, як
цвіт лелії, встид
ливі, мов го
лу
-
би. Тоді ти на
зи
ва
ла ме
не своїм
ан
ге
лом і лелією!…
Видиш ти те
пер свою лелію?
Ви
диш, хто має її зірва
ти? Або
чи хто пе
ред нею ста
не і зас
ло
-
нить її білу одіж пе
ред бруд
ни
-
ми за
ма
ха
ми!… Ди
вись, ба
бу
се
-
нь
ко… ди
вись!
Я не хо
чу дов
ше над своїм жит
-
тям по
ети
зу
ва
ти. Лор
ден від'ї
-
хав. Він при
був, що
би умо
ви
ти
-
ся, ко
ли ла
ди
ти весілля. Во
но
має відбу
ти
ся під час ва
кацій,
от
же, за чо
ти
ри-п'ять місяців, ці
-
лком ти
хо; і за
раз дру
го
го дня
маємо «ми» (ха-ха!) від'їха
ти. Я
сто
яла під час тієї на
ра
ди спер
та
об стіну і сліди
ла за роз
мо
вою. З
їх дум
ка
ми я не го
ди
ла
ся; я від
-
чу
ва
ла, що не ста
ну йо
го жін
-
кою. І я не ста
ну нею! Не
хай діє
-
ться, що хо
че, але жит
тя сво
го
не зап
ро
па
щу. Я хо
чу жи
ти, але
не так, щоб ли
ше по світу во
ло
-
чи
ти
ся! Ось що я ріши
ла
ся вчи
-
ни
ти. До ча
су вінчан
ня ви
най
ду
собі яке місце, зна
чить: піду десь
за то
ва
риш
ку, [68]
а відтак від
-
мов
лю Лор
де
нові. А ко
ли не на
-
й
ду місця… ні, про це не хо
чу й
ду
ма
ти, це не
мож
ли
во! Ах! але
тут до
ма та
кож годі ос
та
ва
ти
ся!
Врешті, я не дам
ся дальше гно
-
би
ти!
***
Я сиділа при вікні і чи
та
ла Фла
-
м
маріона «Бог у при
роді». Нині
чи
та
ла я ліни
во. Проміж гарні,
[68]
- То
ва
риш
ка - тут: ком
паньйо
-
н
ка.
щирі дум
ки ав
то
ра вмішу
ва
ли
ся
мої при
ватні дум
ки. Я ду
ма
ла
над своїм рішен
ням най
ми
ти
ся
за то
ва
риш
ку, над ха
рак
те
ром
та
ко
го «ста
но
виська» в Порівня
-
н
ні до моєї аж до хо
роб
ли
вості
гор
дої, чут
ли
вої на
ту
ри, над за
-
нят
тям та
кої «то
ва
риш
ки», далі
над моєю «ріднею», над Лор
де
-
ном, над Оря
ди
ном…
Надворі не
по
го
да.
Великий плас
то
вець літає в го
-
стрім вітрі, б'є горст
ка
ми об ві
-
конні ши
би, мчиться то в один,
то в дру
гий бік, а вкінці ук
ла
-
дається біле
сеньким пок
ри
ва
-
лом всю
ди. Цілі гро
ма
ди ка
вок
[69]
зліта
ються звідкись, кру
-
жать то над од
ним, то дру
гим
де
ре
вом; сіда
ючи, чорніють на
осніженім гіллі, мов малі де
мо
-
ни, і ко
ли
шуться нед
ба
ло. Ма
-
ленькі їх гострі очі аж іскряться
зблизька. Од
на усіла близько
мо
го вікна, звер
ну
ла свою чор
-
но-си
ню го
лов
ку до нього і, мов
ура
же
на моїм ціка
вим ви
зи
ран
-
ням, вда
ри
ла лю
то кри
ла
ми і
відлетіла. На до
розі бу
ло пус
то і
лиш тільки один віз ко
тив
ся по
цій. В мені за
би
ло
ся ляч
но сер
-
це: на возі сидів Оря
дин. На ко
з
-
лі
ко
ло візни
ка ле
жав ку
фе
рок
по
до
рожній. От
же, він від'їжд
-
[69]
- Кав
ка - гал
ка.
жав. Ку
ди? По
що? З якої при
чи
-
ни? Все те міня
ло
ся блис
кав
кою
в моїй го
лові, і мені ста
ло жаль.
Тим ча
сом він пе
реїжджав поп
-
ри дім і, по
ба
чив
ши ме
не, поз
до
-
ро
вив. Тро
хи зго
дом ста
ло на
до
розі знов глу
хо й пус
то.
«Куди він поїхав, за чим?» - ду
-
ма
ла я не
ус
тан
но, за
не
по
коєна.
Я мов по
чу
ла гри
зо
ту совісті, що
су
ди
ла не раз йо
го гостріше. Бог
знає, що в йо
го на умі! Чо
му я не
лю
би
ла йо
го те
пер так, як пер
-
ший раз, чо
му не упо
юва
ла
ся
ним так, як пер
ше? В нім є щось,
він інтелігент
ний, бист
ро
ум
ний
і гар
ний! Ох, яка прим
ху
ва
та я
вда
ла
ся! Не дур
но й тітка ка
за
-
ла. По
ну
ро вп'ялив
ся мій пог
ляд
у ха
ти
ну, що сто
яла нап
ро
ти на
-
шо
го до
му. Вітер змітав не
ус
та
-
н
но свіжий сніг з її да
ху, підно
-
сив свавільно який
сь ста
рий че
-
р
во
ний об
рус, на плоті розвіше
-
ний, і якусь ди
тя
чу со
роч
ку…
Під шоп
кою ле
жа
ла ялин
ка,
при
з
на
че
на на різдвя
не де
рев
це.
За кілька день різдво. Радісні дні
для ціло
го світу…
Мені сум
но, по
ну
ро. Я нес
по
кі
й
-
на. Пе
реді мною ле
жить стільки
бо
ротьби. Мені не ла
ди
тись до
радісних свят, але до бою, до гі
-
рко
го, бурх
ли
во
го бою. Та не
-
хай! Я не піддам
ся, я хо
чу бу
ти
щас
ли
вою!
Але що з ним? Мо
же, поїхав на
се
ло? Пан
на Марія спо
ми
на
ла
не
дав
но, що він но
ситься з дум
-
кою їха
ти ту
ди. Зга
ду
вав та
кож,
що по
ки
нув би студії і пішов ґа
-
зду
ва
ти…
***
Знов вес
на. Знов той ожив
ля
-
ючий вес
ня
ний за
пах, ті самі ла
-
гідні по
ду
ви вітру, що зво
ру
шу
-
ють воз
дух, бу
дять до жит
тя, що
спо
чи
ва
ло в гли
бокім сні. Знов
міня
ються ясні тихі ночі, нес
ка
-
зан
но, упо
ю
ючо красні, як ко
-
лись. Все, все, як ко
лись! Фіалки
дрібне
сенькі, лю
бимці мої, цві
-
туть, ліси сос
нові, бе
ре
зові роз
-
ви
ва
ються, зе
леніють пиш
ною
зе
лен
ню! Зо
зулі го
мо
нять ліса
-
ми, ку
ють, про
ча пташ
ня роз
щи
-
бається, а сер
це в гру
дях роз
хо
-
диться з са
мої роз
коші. Я са
ма
веш
та
юся день у день по лісах,
мов та справдішня ру
сал
ка, з ро
-
з
па
ле
ни
ми що
ка
ми, зі сміхом на
ус
тах, з щас
тям в очах! Здо
ро
ва,
міцна, я по
ри
наю в гу
ща
ви
ну,
шу
каю до
ро
ги, сміюся!…
Сонце всю
ди.
Повно йо
го всю
ди. Гар
но, пре
-
га
р
но жи
ти!
***
Я дов
го не впи
су
ва
ла нічо
го. Не
бу
ло що й за
пи
су
ва
ти. Жит
тя
од
на
ко
ве в ве
ликім і в малім ро
-
змірі. Маю ба
га
то надії, що одер
-
жу яке місце. Про мою тай
ну
знає ли
ше пан
на Марія; во
на го
-
диться з моїм пос
ту
пу
ван
ням і
до
дає мені відва
ги. Оря
дин про
-
бу
ває на селі, поїхав дійсно тоді
на се
ло, ко
ли я йо
го по
ба
чи
ла.
Пан
на Марія жу
риться ним, бо
не знає, що він за
ду
мує по
ча
ти.
Ча
сом го
во
рить, що по
ки
не на
-
уку й піде жи
ти в на
род; не раз
ка
же, що втом
ле
ний і хо
че спіч
-
ну
ти; іншим ра
зом знов, що бу
де
ще ба
чи
ти, що ста
но
висько не
ро
бить «чо
ловіка», що те
пер сті
-
льки глу
по
ти у всім і всю
ди…
-
Що він ува
жає глу
по
тою? - пи
-
та
ла я.
-
Я не знаю.
-
Так не го
во
рив він давніше,
пан
но Маріє!
-
Ні! То бо
ротьба о бит наст
ро
ї
-
ла йо
го так во
ро
жо, на
ве
ла на
йо
го та
кий сум, за
тер
ла стільки.
Це бу
ває завсігди так - і во
но ду
-
же сум
но - чи не прав
да?
Однак во
на все вірить у йо
го;
пе
ред
чу
ває, що йо
го бу
дучність
бу
де ще світла.
Певно; ко
ли би покінчив свої
студії.
Вона га
дає, що покінчить. Він
чес
то
лю
би
вий. Врешті, на
ле
жи
-
ть до на
тур, що жи
вуть ско
ро, і
ко
ли би опи
нив
ся раз знов по
се
-
ред праці, а спосібність оду
шев
-
ля
ти
ся збу
ди
ла
ся би в нім знов,
по
за
був би всі гіркі «інтер
мец
-
цо» сво
го мо
ло
до
го жит
тя!
О це й роз
хо
диться го
лов
но, о
це, що
би знов оду
шев
ляв
ся.
-
Це, пев
но, тяж
ко, - го
во
ри
ла
да
ма, - і те му
сив би в нім хтось
збу
ди
ти, інтелігентні оду
шев
ле
-
ні лю
ди або яка жінка. Якась га
-
р
на, освіче
на жінка. Це бу
ло би
доб
ре!
Особливо знай
омості та
кої же
-
н
щи
ни ба
жа
ла би во
на йо
му.
-
Між на
ми ска
зав
ши, - го
во
ри
-
ла, - за
нед
бав
ся він ду
же і то у
всім. Не заміти
ли ви цього? А то
нічо
го не впли
ває так хо
сен
но,
уб
ла
го
род
ню
ючо на ум муж
чи
-
ни, як при
язнь із освіче
ною жен
-
щи
ною…
Мати та
ку сво
бо
ду, що
би бу
ти
собі ціллю!
Передусім бу
ти собі ціллю, для
влас
но
го ду
ха пра
цю
ва
ти, як бд
-
жо
ла; зба
га
чу
ва
ти йо
го, збіль
-
ша
ти, до
вес
ти до то
го, щоб став
ся
ючим, пре
гар
ним, хви
лю
ю
чим,
зоріючим у ти
сяч
них крас
ках!
Передусім бу
ти собі ціллю й об
-
роб
ля
ти са
мо
го се
бе, з дня на
день, з ро
ку до ро
ку. Різьби
ти
се
бе, вирівню
ва
ти, що
би все бу
-
ло склад
не, тон
ке, ми
ле. Щоб не
ос
та
ло
ся дис
гар
монії ані для
ока, ані для сер
ця, для жод
но
го
зі змислів. [70]
Що
би жа
до
ба за
кра
сою ути
хо
ми
ри
ла
ся.
Бути пе
ре
дусім собі ціллю, а
опісля ста
ти або для од
но
го чи
-
мсь ве
лич
ним на всі ча
си, або
відда
ти
ся праці для всіх. Бо
ро
-
тись за щось най
ви
ще, ся
га
юче
да
ле
ко по
за бу
ден
не щас
тя…
Такий мій іде
ал.
Свобідний чо
ловік із ро
зу
мом -
це мій іде
ал.
Пощастилося!
Я одер
жу місце ще пе
ред «ві
н
-
чан
ням». Ста
ну за то
ва
риш
ку в
однієї ма
ючої [71]
угор
ки, вдо
-
ви
ці по лікарі.
[70]
- 3мисл - один з ор
ганів чут
тя.
[71]
- Ма
ючий - ба
га
тий.
Яка я ра
да! Яка я свобідна, лег
-
ка, пев
на се
бе! Сміюся знов щас
-
ли
вим сміхом. Мені здається, що
в моїх жи
лах кру
жить кров шви
-
д
ше, а дум
ки ста
ли гнучкіші.
Усміха
юся са
ма до се
бе, а тітка,
зап
римітив
ши той со
няч
ний на
-
стрій, ду
має, що це я так на весі
-
лля тішу
ся. Ли
ше пе
ред послі
-
дньою сце
ною маю відра
зу. Зна
-
чить: пе
ред сце
ною відмо
ви й
пе
рес
лу
хан
ня. Сце
ни такі мені
вза
галі не
на
висні.
Що Лор
ден ска
же? Ух, по
га
ний
той, з дов
ги
ми дри
жа
чи
ми паль
-
ця
ми, пу
гач той!… Ха-ха-ха! Це
інте
рес
но, що він ска
же! Але я не
бу
ду ніко
го ща
ди
ти й вис
ка
жу
все що до крихітки. Йо
му ска
жу:
«Ви, мій па
не, не об
хо
ди
те ме
не
анітро
хи! Будьте лас
каві, поїдь
-
те собі де між свої лю
ди і при
-
везіть собі яку «зо
ло
то
во
ло
су»
німоч
ку, а ме
не ос
тав
те! Що вам
із та
кої осо
би, що во
ло
читься по
лісах, ко
хається в пта
хах, в шем
-
ранні де
рев, упоюється їх жит
-
тям, а не ва
шим». А Ле
на, - ах!
ота «ди
ти
ня
ча» істо
та з вічножі
-
но
чи
ми прик
ме
та
ми, з фа
ри
сей
-
ст
вом на ус
тах, во
на бу
де шаліти
з ра
дості, що я та
ки не ви
ход
жу
заміж. Під тіткою роз
па
деться
зем
ля, а вуй
ко загнівається! «Ти
одніська ди
ти
но моєї одніської
сест
ри, що ти на
ро
би
ла!» А од
ні
-
ська ди
ти
на одніської сест
ри ду
-
ріє з утіхи, що пе
рес
та
не бу
ти
ка
ме
нем до
ма. Чуєш це, ба
бу
се
-
нько?… Твоя лелія, твій ан
гел ві
-
два
жується ужи
ва
ти своїх крил!
Ні, те
пер я вже пря
мо до не
ба
по
летіла би, до те
бе, ба
бу
сенько
моя щи
ра, щоб по
ба
чи
ла ти ме
-
не, щас
ли
ву те
пер, наскрізь пе
-
рей
ня
ту жа
до
бою жит
тя.
Як во
но й не бу
де, а од
но пев
не:
всі бу
дуть га
да
ти, що я зірва
ла
то
му з Лор
де
ном, що Оря
дин
тут. Та це ме
не не ду
же жу
рить,
не
хай кож
дий ду
має собі, що хо
-
че.
Орядин був сла
бий. По
вер
та
ю
-
чи з се
ла, прос
ту
див
ся і ле
жав
хо
рий. Те
пер вже оду
жав. Ле
на
йо
го ба
чи
ла, ка
же, що йо
го очі
«відно
ви
лись» і що дістав інший
го
лос! Чи й інші дум
ки? Це хоті
-
ла би я зна
ти! Я ду
маю ду
же час
-
то об нім. Я хотіла би йо
го ба
чи
-
ти ве
ли
ким, знач
ним. Ве
ли
ким -
із ха
рак
те
ру, або знач
ним - із
праці для на
ро
ду сво
го!
Мій ум та
кий спокійний, що я
май
же не
ус
тан
но (т. є. в свобід
-
них хви
лях) учу
ся і чи
таю. Мрію
об тім, що
би ста
ти ко
лись пи
са
-
телькою. Чи бу
ду здат
на до то
го,
на
учать лю
ди або й час, а мо
же,
прий
ду і са
ма на те. В моїх най
-
тяж
чих хви
лях бу
ла та
ка пра
ця
оди
но
кою моєю роз
ра
дою, ста
-
ва
ла мені яко
юсь ви
мо
гою жит
-
тя. В тій праці ку
пається моя ду
-
ша, по
ри
нається в ній, а хоч би я
не заз
на
ла жод
но
го іншо
го щас
-
тя, так пра
ця та
ка є ще завсігди
більше, чим бу
ден
ним щас
тям.
***
Я хотіла би з ним по
го
во
ри
ти. У
думці го
во
рю з ним май
же не
ус
-
тан
но. Уяв
ляю собі йо
го ве
ли
-
ким і ха
рак
тер
ним; всі йо
го вва
-
жа
ють та
ким, а він пра
цює; пра
-
цює не ли
ше то
му, що
би йо
му
бу
ло доб
ре, бо не ма
ло
ва
жить,
як досі, вільно
дум
них ідей, на
зи
-
ва
ючи їх «дур
ни
ця
ми». Оду
шев
-
ляється їх прав
дою, як давніше; і
то
му, що він та
кий, я люб
лю йо
-
го. Люб
лю йо
го лю
бов'ю та
кою,
що ми
го
тить крізь усі мої нер
ви,
є ши
ро
ка, як мо
ре, і но
ва. Кра
-
сою своєї душі му
сив би за
ли
ти
мою ду
шу; ку
па
ти
ся му
си
ла би
во
на в ба
гатстві йо
го душі. Та
ка
си
ла по
ко
ряє ме
не вже те
пер, а
міцна і ви
роб
ле
на при
ку
ва
ла би
ме
не на
завсігди. Тоді він ви
да
-
ється мені чис
тим, і ніякий наліг
[72]
і ніяка бруд
на спо
мин
ка не
вги
на
ють йо
го, і він має пра
во
но
си
ти го
ло
ву гор
до.
Я йо
го люб
лю та
ким, яким би
мав щой
но ста
ти; та
ким, як є те
-
пер, не мог
ла би я йо
го вірно
[72]
- Наліг - прист
расть.
лю
би
ти; по
бо
юва
ла
ся би не
ус
-
тан
но, що тій лю
бові нас
тав би
кінець і тоді не ос
та
ло
ся б мені
нічо
го, крім пе
ресвідчен
ня, що
ми ко
лись на
ле
жа
ли до се
бе. Та
-
ко
го щас
тя я не хо
чу. Я не хотіла
б, що
би са
ме по
се
ре
дині жит
тя
«зай
шов», як сон
це, але що
би
був мені до кінця жит
тя світо
-
чем, і са
ме від тієї хвилі, в котрій
ми по
да
ли би собі ру
ки на
за
в
-
сігди. Не хотіла би, що
би лю
бов
зав
мер
ла тоді, ко
ли, про
тив
но,
по
вин
на би міцніти. Так я собі
не раз ду
маю.
***
Це бу
ло в по
по
луд
невій порі.
Всі в хаті по
ля
га
ли дріма
ти, пос
-
пус
кав
ши на вікна ро
ле
ти, [73]
а
я пішла в сад і ляг
ла в тра
ву, але
не спа
ти. Воз
дух був жар
кий, ти
-
хий, пе
ре
си
че
ний за
па
хом цвітів
і жи
виці; со
нячні про
мені пе
ре
-
ся
ка
ли все дов
ко
ла. Я на
хо
ди
ла
-
ся в най
тихішім і най
густішім
куті са
ду, ле
жа
ла й приг
ля
да
ла
-
ся ніжним барв
ним ме
те
ли
кам,
що літа
ли раз жи
вим, раз утом
-
ле
ним не
чут
ним ле
том над цві
-
та
ми або нед
ба
ло у воз
дусі, та
прис
лу
ха
ла
ся то
не
сенько
му бре
-
нько
тові лед
ве замітних ко
ма
-
шок, що упо
юва
ли
ся на сонці
своєю влас
ною пісенькою, або
[73]
- Ро
ле
ти - што
ри.
приг
ля
да
ла
ся цвіту
чим ро
жам.
Недалеко від ме
не, ко
ло білих
шта
хет, рос
ли во
ни на знак, що
там на
хо
див
ся отвір, ве
ду
чий до
са
ду Маєвських, від кот
ро
го ді
-
лив
ся наш го
род біли
ми шта
хе
-
та
ми. Са
ме те
пер цвіли ті рожі.
Їх ши
рокі гарні лист
ки тис
ну
ли
-
ся до хо
лод
но
го заліза і аж ли
-
сніли на сонці, а рожі мов по
то
-
ми
ли
ся від спе
ки, особ
ли
во ті
ма
тові жовті; де
котрі з них пос
-
пус
ка
ли го
лов
ки, не
мов повмлі
-
ва
ли з пре
ве
ли
кої роз
коші… У
воз
дусі ми
го
тить - і він не
мов
отяжів із за
па
ху і спе
ки…
Так! Оті жовті ма
тові рожі по
-
то
ми
ли
ся. Ма
буть, із лю
бов
них
мрій; ко
ли тим ча
сом чор
но-по
-
н
сові, жа
ристі, пе
ре
си
чені рожі
ніби дріма
ли. Мені при
га
да
ла
ся
но
вел
ка дан
ця Якоб
се
на «Тут
по
винні би рожі сто
яти». Ніко
ли
не чи
та
ла я щось по
етичнішо
го.
Роз
мо
ву обох чурів [74]
зна
ла я
май
же на
пам'ять, а зай
мав ме
не
особ
ли
во той жов
тий чу
ра, «без
історії».
Опісля ду
ма
ла я й про Оря
ди
на.
Він був гар
ний муж
чи
на, це
прав
да, але ж не
хай би був тро
-
хи інший, напр., «все та
кий, щоб
йо
го мож
на ко
ха
ти, бо
гот
во
ри
-
ти», - го
во
ри
ла моя роз
ма
ре
на
ду
ша; од
нак я не фор
му
ва
ла ні
-
[74]
- Чу
ра - джу
ра, ден
щик.
чо
го, не ду
ма
ла нічо
го яс
но
го,
пев
но
го… Кру
гом ме
не хи
ли
ло
-
ся все до яко
гось мов роз
ко
ха
но
-
го півсну і ма
ни
ло до се
бе…
Одного ра
зу го
во
ри
ли ми з
Оря
ди
ном про час по
луд
не
вий.
Він на
зи
вав йо
го най
кра
щим із
ден
ної по
ри, і я ба
чу, що він ді
й
-
сно гар
ний - чи, мо
же, більше
упо
ю
ючий? Здається, в нім ося
-
гає все най
ви
щий верх, стає на
хвильку ти
хо, мов до відди
ху по
тяжкій ранній праці. Са
ме та
кою
зда
ва
ла
ся мені оця хви
ля те
-
пер…
Я ляг
ла ли
цем у тра
ву. Сон
ний
бренькіт ко
ма
шок роз
ля
гав
ся
лі
ни
во, од
ноз
вуч
не по цілім са
-
ду, наст
ро
ював чим
раз більше
до сну, од
нак я опи
ра
ла
ся йо
му.
Врешті я вслу
ху
ва
ла
ся, вду
му
ва
-
ла
ся у все те, що ме
не ок
ру
жа
ло,
і ти
хе без
ше
лес
не різно
род
не
жит
тя дов
ко
ла ме
не при
чу
ва
ло
-
ся мені яко
юсь ніжною, нес
ка
-
зан
но гар
монійною ме
лодією, не
завсігди чут
ною, а й нев
ло
ви
-
мою слу
хом, і не зро
зумілою ко
-
ж
до
му! Я вслу
ху
ва
ла
ся в неї ці
-
лою ду
шею, і мені зда
ва
ло
ся, що
моя ду
ша - то лиш один тон із
сеї цілої гар
монійної ме
лодії, і
зли
вається то
му так ра
до з тою
ши
ро
кою барв
ною струєю, що
зветься при
ро
дою, упоюється
нею, мов зем
ля сон
цем і теп
лом.
Легкий по
дих вітру за
во
ру
шив
лис
тям і за
ко
ли
сав стеб
ла
ми. З
го
ро
ду Маєвсько
го до
нес
ли
ся до
ме
не сла
бо го
ло
си якісь, і між
ни
ми при
чув
ся мені й го
лос
Оря
ди
на. Я підве
ла го
ло
ву, нас
-
лу
ха
ючи нап
ру
же
ним слу
хом,
од
нак го
ло
си за
тих
ли і нас
та
ла
по
пе
ред
ня ти
ша. Я знов опус
ти
-
ла го
ло
ву на ру
ки.
Що Оря
дин те
пер ро
бить? Я йо
-
го дав
но не ба
чи
ла; він по
ду
жав
зовсім і хо
че на
зад на се
ло вер
-
та
ти, чи на
завсігди? Хотіла б я
йо
го де-не
будь по
ба
чи
ти та й
по
го
во
ри
ти з ним.
Пізніше вста
ла я і підійшла до
хвірточ
ки, за
дер
жу
ючись ко
ло
рож. Бу
ли пре
гарні! Над жов
ти
-
ми схи
ли
ла
ся і спрос
ту
ва
ла од
ну
по
хи
ле
ну. «Ти, моя люб
ко, нез
-
ду
жаєш на ту
гу, - по
ду
ма
ла я. - А
ти щас
ли
ва», - при
повіла пон
со
-
вій… Відтак спер
ла
ся об шта
хе
-
ти і ди
ви
ла
ся в сусідній сад.
Всю
ди бу
ло так ти
хо, роз
ма
ре
но
всю
ди, що я пе
ре
ня
ла
ся нею на
-
скрізь. Пе
ре
си
чен
ня і розкіш в
при
роді под
раз
ни
ли ме
не, і мені
за
ба
жа
ло
ся, щоб ме
не хто-не
-
будь по
ба
чив. Але ме
не ніхто не
ба
чив. У са
ду не бу
ло жи
вої ду
-
ші. Де
ре
ва рос
ли так гус
то, що
зас
ло
ню
ва
ли вся
кий вид у гли
-
бінь са
ду, а навіть зільник, що
ріс десь не
да
ле
ко, а в нім пе
ре
-
сид
жу
ва
ла зви
чай
но ро
ди
на, ле
-
д
ве виднівся з-поміж де
рев. Я
відвер
ну
ла
ся відти і хотіла вже
відхо
ди
ти, од
нак мені при
чу
ли
-
ся знов мов го
ло
си… Жду хви
ли
-
ну: ні! це мені лиш при
чу
ло
ся. І
там, пев
но, сплять. Бо
же, як мо
-
ж
на в та
ку пре
гар
ну хви
лю спа
-
ти! І я по
то
ну
ла знов пог
ля
дом у
пре
пиш
ну зе
лень дов
ко
ла ме
не.
На
раз на
ля
ка
ла
ся я нес
подіва
но,
спа
леніла і цоф
ну
ла
ся. [75]
Чи я
бу
ла сліпа, чи що?… Тут по лівій
сто
роні хвіртки між гус
то за
сад
-
же
ни
ми берізка
ми, де сто
яла ви
-
гідна лав
ка з по
руч
чям, - не бу
ло
тут ніко
го?
[75]
- Цоф
ну
ти
ся - відсту
пи
ти на
зад.
Тут був хтось, а я й не ба
чи
ла…
Орядин ле
жав тут. Ру
ки підсу
-
нув під го
ло
ву, а ли
це мав зас
ло
-
не
не ка
пе
лю
хом; зда
ва
ло
ся, дрі
-
мав. Я усміхну
ла
ся - от
же, тут
схо
вав
ся він від со
няч
них про
-
менів і від Зо
ни
них до
тепів! А
тут на
ви
ну
ла
ся неп
ро
ше
на «ру
-
сал
ка», відкри
ла схо
вок і сміяла
-
ся. Чи бу
ди
ти йо
го, чи ні? Чи ви
-
па
да
ло? Я ди
ви
лась хви
лю на
йо
го… Ні, це не бу
ло гар
но, що я
ди
ви
лась тут на йо
го, мов той
злодій, луч
че вже збуд
жу йо
го.
Хто знає, ко
ли по
ба
чи
мо
ся знов
так на са
моті, як би ба
чи
лись те
-
пер у цій гарній хви
лині; я від'
-
їду вже не
за
дов
го і, мо
же, по
ба
-
чи
мось нині впосліднє! Впослі
-
днє! Це не гар
но. На вся
кий слу
-
чай зміниться пізніше не од
но!
Кож
де ста
не інше, я вступ
лю на
но
ву до
ро
гу, зовсім мені досі не
-
з
на
ну, а він - хто знає, що з ним
ста
неться ще!
Мене об
гор
нув хви
ле
вий сум, і
я пог
ля
ну
ла знов на йо
го. От
же,
це закінчен
ня тодішнього по
-
чат
ку, по
ду
ма
ла я собі. Що на
нім, на тім закінченні? А що бу
ло
би, як
би бу
ло ста
лось інак
ше?
Ні, не хо
чу про все те й ду
ма
ти,
не люб
лю тих закінчень із їх
мля
ви
ми, по
бож
ни
ми прик
ме
та
-
ми; во
но доб
ре, що ста
ло
ся так,
як є, що мо
жу ще бо
ро
ти
ся і пе
-
ре
жи
ва
ти щось но
во
го. Я ріши
-
ла
ся зак
ли
ка
ти йо
го, що
би пос
-
по
ри
ти тро
хи, тим більше, що
ми не ба
чи
ли
ся май
же три не
-
ділі.
Він не спав. На мій несмілий по
-
к
лик схо
пив
ся, мов зе
лект
ри
зо
-
ва
ний, а уздрівши ме
не біля
шта
хет, спи
нив
ся геть ко
ло ме
-
не ура
ду
ва
ний.
-
Це ви! Як ся маєте? - ска
зав,
усміха
ючись, і по
дав ру
ку. - Я не
спав, ле
жав лиш так, в хаті те
пер
пе
ре
сид
жу
ва
ти прос
то гріх! Це
гар
но, що ви ме
не пок
ли
ка
ли!
Ходіть у наш го
род, ся
де
мо на
лав
ку!
-
Ні, ходіть до нас! - ка
за
ла я, а в
тій хвилі поп
ра
ви
лась: - Ні, не
при
ходьте, бо…
-
Як по
ба
чить тітка, то бу
де
крик! - докінчив він, розсміяв
-
шись ве
се
ло.
Я сміяла
ся з ним і бу
ла ду
же
вдо
во
ле
на, що так ста
ло
ся, що
ми стріну
ли
ся. Йо
го пог
ляд про
-
май
нув по мені блис
кав
кою і за
-
дер
жав
ся на моїм лиці.
-
Ви нині такі гарні, виг
ля
даєте
мов са
ме щас
тя! Що з ва
ми?
Я спа
леніла й гля
ну
ла не на
нього, а ку
дись в іншу сто
ро
ну.
-
Що ж би ма
ло бу
ти зі мною? -
відповіла я. - Хо
чу бу
ти щас
ли
-
вою.
-
Дуже муд
рий намір! - відповів
він все ще ве
се
ло. - І я маю та
-
кий намір, але мені чо
гось мар
-
кі
тно.
-
Чому?
-
З різних при
чин. Між іншим,
бо
рю
ся сам із со
бою о так зва
ну
«бу
дучність», хоч знаю, що во
на
не при
не
се мені нічо
го особ
ли
-
вішо
го і є пот
ро
хи прав
ди
вим
блуд
ним ог
ни
ком!
-
Чи во
на ве
ла вас блу
дом досі?
-
Не ве
ла, але мог
ла би й по
вес
-
ти, як
би вірив їй за
над
то!
-
Давно го
во
ри
ли ви інак
ше.
-
Давно го
во
рив я інак
ше, бо
да
в
но вірив у якісь іде
альні ви
-
мо
ги жит
тя, вірив в те, що чо
ло
-
вік му
сить їх спов
ни
ти, а те
пер
не вірю і в це, і в те, що зветься
«бу
дучність»!
-
Ви знов го
во
ри
те та
ке, Оря
-
дин, що ме
не гніває; всти
дай
те
-
ся! Він вик
ри
вив із лег
кою по
-
гор
дою ус
та.
-
Чого мені всти
да
ти
ся? - спи
-
тав їдко. - То
го, що я пізнав жит
-
тя і лю
дей, і тих так зва
них «ос
-
віче
них лю
дей», пе
ре
сяк
не
них
наскрізь «на
ту
ралізмом» аж до
гид
кості, і що, пе
ре
ко
нав
шись у
їх справжнім зма
ганні і їх «послі
-
дній філо
софії», пе
рес
тав пе
ред
ни
ми кла
ня
ти
ся і їх по
див
ля
ти,
як давніше? Ви знаєте, - до
дав, -
я хо
чу по
ки
ну
ти свої студії і йти
жи
ти між на
род?
-
Так це прав
да, Оря
дин? - спи
-
та
ла я, не
ми
ло зво
ру
ше
на, ви
ди
-
вив
шись на йо
го ве
ли
ки
ми очи
-
ма.
-
Правда, а здер
жує ме
не від то
-
го ли
ше те, що я не люб
лю на
ро
-
ду, зна
чить ту гру
бу, не
об
те
са
-
ну, хоч і доб
ро
душ
ну, незіпсо
ва
-
ну ще ма
су, кот
рої не зро
зуміє
цілко
ви
то тон
ше ду
ма
ючий ум;
що се
ред тієї тем
ної тов
пи чо
-
ловік освіче
ний із своїми дум
ка
-
ми стоїть сам, мов па
лець. Я го
-
во
рю прав
ду, от
же, це здер
жує
ме
не від то
го, і я не мо
жу ще рі
-
ши
ти
ся цілком.
-
Так не йдіть між лю
ди, що не
при
тя
га
ють вас своїм жит
тям,
для кот
ро
го не маєте змис
лу. Ви
самі змар
ну
ва
лись би, а їм не
при
да
ли
ся та
кож на нічо
го! Кі
-
нчіть свої студії, ви май
же вже у
цілі, бу
ло би навіть гріхом по
ки
-
ну
ти все. У нас чис
литься один
освіче
ний чо
ловік за двох-трьох
- не за
бу
вай
те й цього! У вас су
-
ть обов'язки і суп
ро
ти ва
шої на
-
род
ності!
-
Я зне
охо
че
ний, На
тал
ко, по
-
слі
дні ро
ки відоб
ра
ли в ме
не за
-
пал до вся
ко
го ви
що
го зма
ган
-
ня, і я жад
ний спо
кою!
-
Ви віджи
ве
те знов, Оря
дин! -
на
мов
ля
ла я жи
во. - Те
пер вже
пі
де все ліпше, те
пер маєте яки
-
й
сь маєток, ідіть ли
ше знов виб
-
ра
ним шля
хом! Ба
чи
те, жит
тя
дійсно ду
же, ду
же гар
не! Робіть
те, до чо
го ви спосібні, що-не
-
будь, Оря
дин, ли
ше що
би все бу
-
ло поп
рав
не, влас
ти
ве вам, і що
-
сь та
ке, що мож
на би по
ва
жа
ти!
Він усміхнув
ся так, як
би пе
ред
ним сто
яла ди
ти
на і оповіда
ла з
роз
га
ря
че
ни
ми очи
ма пре
гар
ну
ка
зоч
ку. Я усміха
ла
ся та
кож ми
-
мо
волі.
-
Я вам доб
ре рад
жу, - до
да
ла я,
- пос
лу
хай
те ме
не!
-
Ви вва
жаєте ме
не спосібні
-
шим, На
тал
ко, ніж я справді є!
-
То зав
дай
те собі праці, що
би
ста
ли та
ким, яким я вас ува
жаю:
ро
зум
ним чо
ловіком із вірою в
іде
альні ви
мо
ги жит
тя, по
ри
ва
-
ючим приміром для за
га
лу. На
-
шо
му на
ро
дові тре
ба про
во
ди
-
рів всю
ди і всю
ди!
-
А відтак що, На
тал
ко?
-
Відтак нас
ту
пить на
го
ро
да, це
-
б
то по
ва
жан
ня, вдо
во
лен
ня, кра
-
са… Ох, Оря
дин, ко
ли б я бу
ла
муж
чи
ною, так як ви, я не ва
га
-
лась би ані хвильки, якою до
ро
-
гою йти, не зва
жа
ючи ні на що
летіла би вго
ру, мов орел, і кли
-
ка
ла ще й дру
гих за со
бою!
-
І ви пе
ре
ко
нані, що за ва
ми
злетіли б і другі вго
ру?
-
Переконана!
-
А я ні! Ор
ли літа
ють без то
ва
-
рист
ва.
-
Ну, - відповіла я гор
до, - але
за
те во
ни сильні і не жа
лу
ють
своєї са
мот
ності, їм і не ли
чить
прис
та
ва
ти з пле
бей
ськи
ми ду
-
ха
ми!
-
Так ор
ли чи
нять, На
тал
ко, а
лю
ди не ор
ли!
-
Ні, во
ни щось більше і бла
го
-
родніше, чим за
ро
зуміла ди
ка
пти
ця! Во
ни в моїх очах щось ду
-
же крас
не, а бо
дай щось та
ке, що
мо
же бу
ти крас
ним. Що во
ни ще
не такі, то інша річ; об тім я й не
го
во
рю.
Він розсміявся і ди
вив
ся на ме
-
не з оче
вид
ним вдо
во
лен
ням, а
очі йо
го сіяли дивнім світлом.
-
Не смійте
ся, Оря
дин, я не люб
-
лю, ко
ли ви смієте
ся з моєї бесі
-
ди від сер
ця.
Він не зво
див з ме
не очей, мов
-
би я бу
ла якимсь об
ра
зом або
чим.
-
Так, так, мій па
не!
-
Я чую, що так! - відповів, знов
усміха
ючись. - І я по
див
ляю ваш
дар оду
шев
ля
ти
ся. Я то
го не
маю. Моя ду
ша втом
ле
на, ту
жи
-
ть за су
по
коєм, а це знак, що ста
-
ріюся!
-
Саме в тій хвилі ска
за
ли ви
неп
рав
ду, Оря
дин!
Він розсміявся.
-
Встилайтеся! То
му що ви ста
-
ли ліниві і ви
баг
ливі, то вам зда
-
ється, що старієтесь!
-
То ви хотіли би, щоб я став
яким-не
будь ор
лом?
Я усміхну
ла
ся ми
мо
волі.
-
Я хотіла би, що
би всі ук
раїнці
бу
ли ор
ла
ми!
-
Щоб ор
лом бу
ти, тре
ба все-та
-
ки ста
ти на якійсь ви
соті, на від
-
сто
ронні; а це не згод
жується з
людською на
ту
рою і не тво
рить
щас
тя. Чо
ловік не лю
бить но
си
-
ти
ся з якою-не
будь дум
кою без
лю
дей, що так са
мо ду
ма
ли б, як
і він, - чи не так? Що він без за
га
-
лу, На
тал
ко? Відірва
ний член,
що ги
не на са
моті.
-
Коли він індивіду
ально силь
-
ний, то бу
де й на са
моті чу
ти
ся
щас
ли
вим, ро
зуміється, не бу
де
-
н
ним щас
тям; свідомість си
ли
вдо
во
лить йо
го.
Він ди
вив
ся впе
ред се
бе ве
се
ло,
а по якійсь хви
лині ска
зав:
-
Є лю
ди, що жи
вуть наскрізь у
од
но зі світом, од
но
го й ба
жа
-
ють, що, так ска
за
ти б, роз
хо
дя
-
ться, розп
ли
ва
ються в ма
сах; а є
знов лю
ди, що див
ляться вбік; є,
врешті, лю
ди, що гор
нуть все в
се
бе, всю кра
су, всі тво
ри лю
-
дсько
го жит
тя. Чим більше на
-
би
ра
ють у се
бе вся
ко
го «світла»,
тим нез
ро
зуміліши
ми ста
ють
для сво
го ок
ру
жен
ня. Чи не роб
-
лять во
ни самі се
бе нез
ро
зумі
-
ли
ми?
-
Для бу
ден
них умів без сумні
-
ву, Оря
дин.
Він ди
вив
ся че
рез хви
ли
ну на
ме
не, а опісля ска
зав:
-
Дивна річ, ви шу
каєте в од
но
бо
ротьби.
-
«Чоловік зрікається ве
ли
ко
го
жит
тя, ко
ли зрікається бо
роть
-
би!» - ка
же десь но
во
час
ний фі
-
ло
соф Ніцше, - відповіла я йо
му.
-
То ви ту
жи
те за та
ким ве
ли
-
ким жит
тям?
-
Я не знаю… я ту
жу… але ви
знов бу
де
те сміяти
ся, Оря
дин,
ко
ли я те ска
жу.
-
Ні.
-
Я ту
жу за бар
ва
ми, за світлом,
за гар
монією.
-
Ви ту
жи
те за кра
сою і дос
ко
-
налістю! - докінчив він по
важ
но.
- Але який кінець то
го всього?
Я здвиг
ну
ла пле
чи
ма і усміхну
-
ла
ся су
мо
ви
то.
-
Я не знаю, Оря
дин, од
нак я
ма
рю не раз об якімсь ве
ликім
ща
сті або пре
гарнім ду
шевнім
спо
кою!
-
Ну, ма
ри
ти мож
на, пісні сво
го
ду
ху мож
на прис
лу
ха
ти
ся і не
без ціка
вості, од
нак з ча
сом нас
-
тає і то
му кінець. Не ска
жу, що
все те, що вас те
пер об
хо
дить
так гли
бо
ко, ста
неться вам бай
-
ду
же; те не нас
ту
пить у вас, мо
-
же, ніко
ли, то
му що ви вмієте, як
я вже пер
ше замітив, оду
шев
ля
-
ти
ся, так як другі вміють ма
лю
-
ва
ти або гра
ти; ви ли
ше зміни
те
спосіб пог
ля
ду на речі, імен
но
візьме в вас об'єктив
ний кри
ти
-
цизм пе
ре
ва
гу. Вам бу
де вес
ти
-
ся, як мені. Ко
ли я пе
ресвідчив
-
ся, що в зма
ган
нях кож
до
го кри
-
ється по
тай
ний план, що свід
-
чить про осо
бисті інте
ре
си, від
-
вер
нув
ся я з відра
зою від усієї
тієї німої ко
медії, яку грає, на
жаль, так са
мо мо
лодіж, як і ста
-
рші, - і за
ту
жив за са
мо
тою. Я ді
-
йшов до пе
ре
ко
нан
ня, кот
ре за
-
яв
ляю вам сло
ва
ми зга
да
но
го
ва
ми пер
ше «про
ро
ка» Ніцше:
«Wir sind ein Po
bel
misch
masch,
das He
ute, und das will Herr se
in!»
[76]
-
То сум
не пе
ре
ко
нан
ня, але на
те ще є відра
да, Оря
дин! - Ви ка
-
же
те сло
ва
ми Ніцше: «Wir sind
ein Po
bel
misch
masch, das He
ute,
und das will Herr se
in!» - а я від
-
по
вім вам на те сло
ва
ми то
го ж
са
мо
го про
ро
ка: «Das uber
win
det
mir, ihr «ho
he
ren» Меnc
hen!» [77]
-
Так, На
тал
ко, ihr «ho
he
ren»
Меnc
hen! [78]
Од
нак звідки во
-
зь
ме
те тих ви
щих лю
дей?
[76]
- Ми - юр
ба, що жи
ве сьогодні
-
ш
нім днем, і ми хо
че
мо па
ну
ва
ти
(нім.).
[77]
- Пе
ре
можіть мені їх ви, «вищі»
лю
ди (нім.).
[78]
- Ви, «вищі» лю
ди (нім.).
-
Ми самі станьмо ни
ми, учім
дру
гих ста
ва
ти ни
ми.
-
Ба! - ска
зав він насмішли
во. -
Хто пе
ре
ма
гає се
бе лиш то
му,
що
би ста
ти «ви
щим чо
ловіком»?
Хто жу
риться про іде
альні ви
мо
-
ги? Хто зрікається охот
но ко
рис
-
тей? По
кажіть мені нині та
ких!
Та ні, я спи
таю лиш прос
то вас,
чо
му, напр., ви
хо
ди
те ви за чо
-
ловіка, для кот
ро
го не маєте ні
крихітки лю
бові або хоч по
ва
-
жан
ня? До чо
го тут оця дос
мерт
-
на лож? Ко
ли ви йшли би до
ро
-
гою «ви
що
го чо
ловіка», то по
-
винні рад
ше вмер
ти, як та
ке чи
-
ни
ти!
-
Я вже не є йо
го суд
же
на!
Він ви
ди
вив
ся на ме
не і спа
-
ленів.
-
Ні? Чи справді, На
тал
ко? Не
жар
туєте?
-
Не жар
тую. Я ще не ска
за
ла
то
го Лор
де
нові, од
нак за кілька
днів довідається об тім, а не
ба
-
вом по тім по
ки
ну я й свою рі
-
дню.
-
Яке ж щас
тя! - ска
зав він, від
-
ди
ха
ючи гли
бо
ко, і йо
го очі за
-
ся
яли.
-
Це щас
тя зав
дя
чую собі са
ма.
Я і вдяч
на оцій хви
лині, що во
на
зве
ла нас ще раз на про
щан
ня на
са
моті. Я від'їду до Чернівців,
Оря
дин. Там діста
ла я місце то
-
ва
риш
ки в однієї да
ми.
Він лед
ве дос
лу
хав, що я го
во
-
ри
ла, вхо
пив обі мої ру
ки і по
-
тяг
нув їх до гру
дей.
-
Ідіть зі мною на се
ло, На
тал
-
ко! - про
сив зво
ру
ше
ним го
ло
-
сом. - Ви ж знаєте, що я вас люб
-
лю, станьте моєю!
-
Це не мо
же бу
ти! - відповіла я
так са
мо зво
ру
ше
на, уни
ка
ючи
йо
го га
ря
чо
го пог
ля
ду.
-
Чому ні?
-
Тепер я не мо
жу.
-
Так у вас зав
мер
ла вже вся
ка
при
хильність для ме
не? - спи
-
тав.
-
Я не знаю… я те
пер дійсно не
мо
жу.
-
А од
нак ми бу
ли собі ко
лись
такі близькі…
-
Справді, од
нак між на
ми ле
-
жать наслідки ча
су… Ах, Оря
дин,
ос
тав
те ме
не ще! Мені ще тре
ба
самій бо
ро
ти
ся, а й вам так са
мо!
-
Я не хо
чу більше бо
ро
ти
ся; ви
чу
ли, що я го
во
рив. Ідіть зі мною
на се
ло, і жий
мо лиш для се
бе!
-
Перед хви
ли
ною ка
за
ли ви,
що не лю
би
те прос
то
го на
ро
ду!
-
Я йо
го не люб
лю, але я вас лю
-
б
лю! Ви вис
тар
чи
ли б мені за
все про
че! Ходіть зі мною хоч би
й завт
ра, хоч би й за
раз! - Йо
го
очі оки
ну
ли ме
не жад
но, га
ря
че,
і він прис
ту
пив ближ
че до ме
не.
Я ми
мо
волі відсту
пи
ла
ся на
крок від йо
го і бо
яла
ся гля
ну
ти
йо
му в ли
це, щоб не пе
ре
ня
ла
ся
та
кож тим, що за
во
лоділо ним у
тій хвилі так сильно. Я бо
яла
ся
впли
ву йо
го гар
ної ми
лої істо
ти,
що, об
ли
та со
няч
ним світлом,
пи
ша
ла
ся пе
ре
до мною в своїй
повній красі.
-
Що би вам ос
та
ло
ся, ко
ли б ви
пе
рес
та
ли ме
не лю
би
ти?
-
Я не пе
рес
та
вав би вас лю
би
-
ти! Ідіть зі мною, жий
мо для се
-
бе!
-
Я не мо
жу. Не мо
жу й на те
зго
ди
ти
ся, щоб ви за
ко
па
ли
ся
зад
ля ме
не і змар
ну
ва
ли свої си
-
ли. Оря
дин, я так вірю в ваші
спосібності! Врешті по
ду
май
те
над на
шим на
ро
дом, над тим бі
-
дним на
ро
дом!… Ме
не не
ус
тан
-
но гриз
ло би сумління, що я віді
-
рва
ла йо
му пе
ред ча
сом од
ну си
-
лу для се
бе і во
на змар
ну
ва
ла
ся,
не жи
ву
чи в спосіб, відповідний
її ха
рак
те
рові. По
ду
май
те, Оря
-
дин!
Він зітхнув гли
бо
ко і по
тер не
-
тер
пе
ли
во чо
ло й очі. Я ба
чи
ла
що мої сло
ва не ос
та
ви
ли
ся без
впли
ву на йо
го, що од
нак бо
ре
-
ться чо
гось із со
бою.
-
Подумайте, Оря
дин! - про
си
ла
я йо
го лагідно. Він усміхнув
ся
сла
бо і пог
ля
нув десь да
ле
ко
впе
ред се
бе.
-
Те од
но не да
ва
ло мені ніко
ли
су
по
кою! - ска
зав врешті. - Той
на
род! Це прав
да, він страш
но
не
щас
ли
вий, од
нак…
-
І в йо
го житті не
ма ще по
луд
-
ня!
-
Нема по
луд
ня!… - пов
то
рив
звільна, про
тяж
но. - Це ду
же
при
гніта
юча гад
ка, од
нак…
-
Що ж од
нак? - спи
та
ла я живі
-
ше, прис
ту
па
ючи знов ближ
че
до нього.
-
Ми не здібні осяг
ну
ти це по
-
луднє. Ми не осяг
не
мо йо
го ні
-
ко
ли, бо в нас зас
ла
ба си
ла суп
-
ро
ти во
ро
жої по
ту
ги!…
Мене об
гор
ну
ли роз
пу
ка і жа
-
ль.
-
Ви зне
охо
чені до край
ності,
Оря
дин! Ви не є свобідний і гор
-
дий чо
ловік, ко
ли так об нашій
бу
дуч
ності ду
маєте!
-
Не відмов
ляй
те мені по
чут
тя
гор
дості, бо я йо
го маю!
-
Так беріться до чо
гось, робіть
щось, якусь пра
цю, що ста
лась
би світо
чем для дру
гих і потіхою
у вашім житті, що чи
ни
ла би вас
твер
дим, мо
гу
чим і гідним по
ва
-
ги. О, ви би це мог
ли, як
би ли
ше
хотіли! Я знаю, знаю, що мог
ли
би!
Він усміхнув
ся і при
тис
нув мою
ру
ку до уст.
-
Це все гар
но, що ви го
во
ри
те, і
ви ка
же
те прав
ду, од
нак ска
-
жіть, чи піде
те за ме
не, ко
ли так
віри
те в ме
не?
-
Тепер ні, Оря
дин, я не мо
жу!
Впрочім, що вам із та
ко
го бу
ден
-
но
го щас
тя? Во
но міриться лиш
го
ди
на
ми, ми й не ог
ля
не
мось,
як йо
го кінець нас
та
не, а тоді
що? Скажіть, що тоді? Ні, ми
обоє не здібні до то
го, нам тре
ба
ши
ро
ко
го, барв
но
го жит
тя!
-
Попри ме
не ми
нає те
пер щас
-
тя, і я хо
чу йо
го те
пер спійма
ти!
- ска
зав він, зво
ру
ше
ний, і йо
го
очі засіяли.
-
Це не є щас
тя! - відповіла я.
-
Я відчу
ваю, що щас
тя.
-
Ви відчу
ваєте ли
ше те
пер так.
Ко
ли б ми поб
ра
ли
ся, то це, що
здається вам те
пер щас
тям, щез
-
ло би; ми стоп
та
ли би йо
го не
-
свідо
мо, і нам не ос
та
лось би ні
-
чо
го… мені не ос
та
лось би нічо
-
го! - Ці послідні сло
ва до
го
во
ри
-
ла я май
же не
чут
но. Він мінив
ся
мені пе
ред очи
ма. Я ба
чи
ла, як
йо
го га
ря
ча на
ту
ра бра
ла над
ним верх, як у нім ва
ри
ло
ся і як
якісь га
рячі, не
тер
пе
ливі, розд
-
раз
ню
ючі дум
ки рва
ли
ся йо
му
на ус
та.
-
Що ви го
во
ри
те! - роз
сер
див
-
ся. - Скажіть рад
ше, що ви ме
не
не по
ва
жаєте, що я в ва
ших очах
упав, що я вам за
ма
лий ге
рой,
що не вис
тар
чаю вам більше, як
вис
тар
чав, мо
же, ко
лись!… Ах,
ви ме
не ніко
ли не лю
би
ли!
-
Я лиш вас лю
би
ла!
-
Так чо
му ж не хо
че
те вий
ти за
ме
не?
-
Я не мо
жу, Оря
дин, те
пер ні,
те
пер ні!
Він поблід.
-
Оце ме
не й лю
тить, що те
пер
ні! - ска
зав.
-
Може, ко
лись пізніше! - бла
га
-
ла я, шу
ка
ючи йо
го зво
ру
ше
но
го
пог
ля
ду, що блу
кав десь нес
по
-
кі
йно наді мною. Я терпіла ра
-
зом із ним у тій хвилі, од
нак чу
-
ла ви
раз
но, що не смію підда
ти
-
ся йо
го бла
ган
ню зад
ля се
бе і
зад
ля йо
го са
мо
го, зад
ля йо
го
бу
дуч
ності, що зап
ро
пас
ти
лась
би в простім, йо
го вдачі цілком
невідповіднім за
нятті, кот
ре не
си
ти
ло би йо
го ду
ху, не да
ва
ло
би відповідно
го кор
му ні йо
го,
ні моїй душі.
-
Що зна
чить ко
лись? - спи
тав
він бур
ли
во. - Я не вірю в ніякі
«ко
лись», це чу
ли ви прецінь від
ме
не! Я вас те
пер хо
чу, як стоїте
ось тут пе
реді мною, з ва
шим те
-
перішнім чут
тям, із те
перішнім
знан
ням, із те
перішньою кра
-
сою. Я вас те
пер люб
лю.
-
Коли б ви ме
не зро
зуміли,
Оря
дин! - про
мо
ви
ла я, підніма
-
ючи як у роз
пуці ру
ки до нього. -
Я не так ду
ма
ла! О бо
же мій, як
це вам ска
за
ти? Ми зміни
ли
ся
обоє тоді, ко
ли не на
ле
жа
ли до
се
бе, і му
си
ли би знов зміни
ти
-
ся, щоб мог
ли собі на
но
во і наві
-
ки на
ле
жа
ти!
-
Я це ба
чу. На ва
шу дум
ку, я се
-
бе «спля
мив», відбив
ся з до
ро
ги
чес
ної, з до
ро
ги «ви
що
го чо
ло
-
віка», а тим ча
сом ви… скажіть
мені од
вер
то, - пе
ре
бив се
бе дри
-
жа
чим го
ло
сом, - я вам не вис
-
тар
чаю, не прав
да ж?
Це бу
ла важ
ка хви
ля. Я чу
ла, як
мені зник
ла вся кров із ли
ця, як
йо
го жаркі очі впи
ли
ся в ме
не і,
до
жи
да
ючи нер
во
во відповіді,
ви
чи
ту
ва
ли із спу
ще
них очей і зі
зво
ру
шен
ня цілої моєї істо
ти те,
що ус
та не мог
ли ніяк ви
мо
ви
ти.
-
Наталко, пог
ляньте на ме
не!
Я не мог
ла.
-
Лише раз, однісінький раз, щоб
ви
чи
тав свою до
лю! - Йо
го го
лос
кра
яв моє сер
це, і я за
тис
ла зу
-
би. Несмілим, роз
горілим, пе
ре
-
ля
ка
ним пог
ля
дом оки
ну
ла я
йо
го гар
не, те
пер аж побіліле
об
лич
чя і, стрінув
шись із йо
го
жар
ки
ми, ве
ли
ки
ми, в тій хвилі
аж страш
ни
ми очи
ма, спус
ти
ла
за
раз очі в зем
лю.
-
Ну, як же? - спи
тав зміне
ним
від зво
ру
шен
ня го
ло
сом і, скло
-
нив
шись до ме
не, взяв мої ру
ки,
що роз
ри
ва
ли нер
во
во якісь ли
-
ст
ки, між свої до
лоні. Мені зда
-
ва
ло
ся, що ме
не до
торк
ну
ло
ся
роз
па
ле
не залізо, а не йо
го ру
ки,
котрі я так лю
би
ла, ко
то
рим
приг
ля
да
ла
ся з по
ди
вом, як ме
-
лька
ли по стру
нах ніжно-зруч
но
під час гри на скрипці, і я відтяг
-
ну
ла, мов зе
лект
ри
зо
ва
на, ру
ки
від йо
го. Цього од
но
го ру
ху бу
ло
йо
му, ма
буть, до
волі, щоб йо
го
розд
раз
ни
ти ще більше, бо, не
ожи
да
ючи дов
ше моєї відповіді,
обізвав
ся на
но
во: - Не прав
да ж
те все, що я ка
жу? Не вга
дав я,
мо
же, ва
ших ду
мок? Ви хотіли
би ме
не ма
ти інак
ше «спре
па
ро
-
ва
но
го», а то більше на ваш лад,
після ва
шої жа
до
би кра
си. Та
-
ким, яким я те
пер є, не мог
ли би
ви ме
не дов
го лю
би
ти, не мог
ли
би на
кор
ми
ти своєї не
на
сит
ної
уяви; я вам задрібно
ду
хий, за
ма
-
ло
гор
дий, за
бу
ден
ний, зас
ла
бо
-
сильний до «бо
ротьби про
ти бу
-
ден
щи
ни», з кот
рою ви не го
ди
-
те
ся, - не прав
да ж?… То
му ви те
-
пер не хо
че
те ме
не!
-
Тепер ні, те
пер ні! - ше
потіла я
за ним у нес
ка
заннім зво
ру
-
шенні, не підво
дя
чи ще завсігди
до йо
го очей.
Він відгор
нув бист
рим ру
хом
во
лос
ся з чо
ла і розсміявся доб
-
ре мені зна
ним ли
ховісним смі
-
хом.
-
Знаєте, що? - ска
зав. - Зробіть
мені ту лас
ку і скажіть, ко
го ви
те
пер лю
би
те, ко
ли вже не лю
-
би
те ме
не!
Я підня
ла го
ло
ву і гля
ну
ла на
йо
го дов
гим щи
рим пог
ля
дом.
-
Я ніко
го не лю
би
ла, Оря
дин,
крім вас, ніко
го іншо
го в світі.
Ко
ли те, що жи
ве те
пер у моїм
серці, мож
на наз
ва
ти лю
бов'ю
до муж
чи
ни, то на ту лю
бов має
-
те ви одні пра
во, од
нак мої чу
-
вст
ва на
ле
жать ще й до яко
гось
іншо
го світу, світу, кот
ро
го я ще
не знаю, ли
ше існу
ван
ня йо
го
відчу
ваю, про нього мрію. Опи
-
са
ти вам йо
го док
лад
но я не в
силі, але ба
жаю йо
го пізна
ти і в
нім жи
ти. Ко
ли б це навіть мав
бу
ти світ терпіння, то я й на ньо
-
го згод
жу
ся!
Це ціка
во! - ска
зав він. - Я пе
ре
-
ко
ну
юся, що у вас не
ма ро
зу
мі
н
-
ня для дійсності. Ко
гось лю
би
ти
і не пос
лу
ха
ти го
ло
су сер
ця, не
ущас
ли
ви
ти са
мої се
бе і ін
ших,
цього я не ро
зумію. Ку
ди гор
ну
-
ться ваші дум
ки, до чо
го кло
ни
-
тесь ви, чо
го виг
ля
даєте ще в
житті? Оце не
на
сит
не щось у вас
- оце не
на
вид
жу я у вас, за
да
вив
би те од
ним ру
хом, щоб не вис
-
ту
па
ло більше про
ти ва
шо
го
влас
но
го щас
тя, щоб не рос
ло,
щоб за
мовк
ло навіки і підда
ло
ся
зви
чай
ним життєвим за
ко
нам!
Всі прочі ваші за
ки
ди про
ти цьо
-
го - то ди
тинст
во!
Я ди
ви
ла
ся на нього ши
ро
ко
ство
ре
ни
ми очи
ма.
-
Як ви ка
за
ли, Оря
дин, що в
ме
не не
ма «змис
лу для дійсно
-
сті»?
-
Нема, ані од
ної іскор
ки не
ма!
-
То я бу
ла б вам у житті ли
ше
тя
га
рем, і ми не го
ди
лись би ані
в на
ших ба
жан
нях, ані в на
ших
зма
ган
нях! Ко
ли так, то луч
че
нам розійти
ся!
-
Тіштеся!
-
Я не тішу
ся. Мені жаль, що ви
ме
не не ро
зумієте; я хо
чу ще жи
-
ти іншим жит
тям, як досі. Ні, ви
не ро
зумієте то
го, хто хо
че бу
ти
цілко
ви
то чо
ловіком. Ко
ли раз
ос
во
бод
жу
ся від усього то
го, що
пригніта
ло і пу
та
ло ме
не тут,
тоді ста
не для ме
не кож
дий де
-
нь - днем праз
нич
ним. Я вже те
-
пер відчу
ваю розкіш та
ко
го жи
-
т
тя!
-
Ага! Жит
тя то
ва
риш
ки ста
рої
да
ми! - за
ки
нув злоб
но і вик
ри
-
вив згірдли
во ус
та. Лед
ве спог
-
ля
дав на ме
не, ли
ше ко
лись
-
не-ко
лись ки
дав на ме
не пог
ля
-
дом лю
тим і насмішли
вим, мов
-
би хотів ме
не би
ти.
-
Вам це, мо
же, смішно, - відпо
-
віла я, зра
не
на гли
бо
ко гост
ро
-
тою йо
го глу
му, - од
нак у моїй
душі на
му
ли
ло
ся стільки, на
бо
-
лі
ло так, що чую, що виз
до
ровію
і по
ду
жаю зовсім, ко
ли вир
ву
ся
раз із цієї не
вольни
чої за
го
ро
ди
на сво
бо
ду. Чи я бу
ду щас
ли
ва,
чи ні, не знаю, але не
хай по
жи
ву
хоч ко
рот
кий час після своєї
вда
чі! Не
хай не кор
чу
ся, не та
ю
-
ся із своїми дум
ка
ми, не чую де
-
нь у день, що я тя
гар, - а вже те
са
мо виг
ла
дить мій ум, спрос
тує
мою по
хи
ле
ну гордість, осмі
ли
-
ть мою си
лу і збу
дить довір'я до
се
бе са
мої!
-
Коли так, то я бу
ден
но
го щас
-
тя не заз
наю! - за
ки
нув знов.
-
Не кажіть так, я лиш не хо
чу
вза
галі так ско
ро яко
го-не
будь
«закінчен
ня» в своїм мо
лодім
жи
тті. В ме
не ще так да
ле
ко до
«по
луд
ня»; не
хай натішу
ся кра
-
сою жит
тя!
Він розсміявся.
-
Вищий чо
ловік ще не най
шов
-
ся, - ска
зав і гля
нув на ме
не згі
-
рдли
во.
-
Я не ожи
даю йо
го і не йду йо
-
го шу
ка
ти, хоч я пе
ре
ко
на
на, що
він з'явиться і між на
ми. Не всі
пе
рес
та
ли віри
ти в бу
дучність і
не в усіх зав
мер
ла віра в ве
ли
-
кість людської вдачі, - він наді
-
йде!
-
Тоді й виб'є го
ди
на ва
шо
го
щас
тя!
-
Тоді виб'є го
ди
на «по
луд
ня»
для на
шо
го на
ро
ду.
-
А я з'явлю
ся тоді і по
ба
жаю
вам щас
тя! - го
во
рив з лютістю. -
Ні, я по
ба
жаю вам вже йо
го те
-
пер! - Він ухо
пив із розд
раз
нен
-
ням мою ру
ку і стис
нув її так си
-
льно, що я з бо
лю аж зой
кну
ла;
опісля верг її від се
бе.
-
Я міг би вас за
да
ви
ти! - го
во
-
рив далі. - Ви, ма
буть, і не свідо
-
мі то
го, яко
го бо
лю зав
да
ли ви
мені те
пер!
-
Успокойтеся! Чо
му не хо
че
те
ме
не ро
зуміти? - про
си
ла я, а
сльо
зи так і тис
ну
ли
ся до очей. -
То ви ра
ни
те моє сер
це, пер
ше
тим, що рве
те
ся на шлях, кот
рий
не повів би вас до щас
тя, а дру
ге
тим, що не хо
че
те ме
не ро
зу
мі
-
ти! Ні, ви ме
не не ро
зумієте, не
ба
чи
те, як роз
ди
раєте моє сер
-
це!
-
Того я хо
чу. Ми вже не маємо з
со
бою нічо
го спільно
го!
-
О, маємо! Ус
по
кой
те ме
не!
-
Ні!
Він відвер
нув
ся.
-
Орядин!
Він ста
нув.
-
Чому не хо
че
те за
па
ну
ва
ти
над со
бою? Я ж хо
чу і ва
шо
го і
сво
го доб
ра!
-
У вас є ще бу
дучність! - від
-
повів глум
ли
во.
-
Не відходьте з та
ким сер
цем! -
про
си
ла я, прос
тя
га
ючи до йо
го
ру
ки.
-
Моє по
луднє те
пер.
-
Це не мо
же бу
ти!
-
Коли ні, то во
но для ме
не не
нас
та
не вже ніко
ли! - І обер
нув
-
шись, пішов.
-
Орядин, по
ду
май
те!
Чи чув він мої сло
ва? О бо
же, чи
за
чув ще? Відхо
дя
чи, сміявся ли
-
хим, мо
ро
зя
чим сміхом…
Немов не та са
ма, ки
ну
лась я
знов у тра
ву. Жар
ке світло сон
-
ця лля
лось на мою го
ло
ву. Бд
-
жо
ли і ко
ма
хи бриніли й ми
го
-
тіли у воз
дусі, ра
юва
ли в зо
ло
-
тім сяйві; десь-не-десь за
ше
ле
с
-
ті
ло в траві, за
си
чав зе
ле
ний ко
-
ник пільний, підско
чив і по
то
-
нув знов між лис
тям, зник з
очей. Зе
ле
но-зо
ло
тис
та ящіроч
-
ка ви
ховз
ну
ла
ся без
ше
лес
не з-
під каміння, вигріва
ючись на
сонці, розг
ля
да
ючись і прис
лу
-
ха
ючись ос
то
рож
но най
мен
шо
-
му ше
лес
тові, го
то
ва в кождій
хвилі блис
кав
кою зник
ну
ти ку
-
дись. Врешті ти
ши
на. Ти
хий, ла
-
гідний спокій.
Спокій? Чи оце не кру
тив
ся зі
мною цілий світ? Не хви
лю
ва
ло
все, мов роз
бур
хані хвилі, не ки
-
пі
ло яко
юсь лютістю, розд
раз
не
-
н
ням? Прогнівав
ся навіки, про
-
гнівав
ся, а лю
бив! І в чім моя
про
ви
на? В тім, що я ба
жа
ла йо
-
му кра
щої долі, а собі хоч не
ба
-
га
то свобідних днів, за
ким по
да
-
ла б йо
му ру
ку? Я пла
ка
ла і, пла
-
чу
чи прист
рас
ним пла
чем, ду
ма
-
ла не
ус
тан
но про йо
го. Це не бу
-
ли сльози жа
лю, що ко
ти
ли
ся з
моїх очей, це бу
ли рад
ше сльози
яко
гось нес
подіва
но
го пе
ре
по
-
ло
ху, що об
гор
нув ме
не, як те
ди
тя, що пе
ре
пу
диться бігом
розс
ва
во
ле
но
го ко
ня або чи
мось
подібним, та й розп
ла
четься!
«Моє по
луднє те
пер! - мо
вив із
гор
дою впертістю. - Те
пер!» Що
це мені за по
луднє, ко
ли він ні
свобідний, ні сильний! Яке то
по
луднє! Бо в моїм житті ще по
-
ра
нок, напівмря
кою спо
ви
тий, і
я жду ще на сон
це, що має зійти і
роз'ясни
ти прочі дні мо
го жит
-
тя.
Отже, лю
бив! Од
нак чо
му по
во
-
див
ся не раз так, мов
би між на
-
ми не бу
ло й спо
мин
ки цієї од
-
ної пре
гар
ної хви
ли
ни, що ос
та
-
ла
ся мені ще й досі ок
ра
сою сму
-
т
них днів? А нині роз
лю
бив
ся на
смерть… Я розсміяла
ся на
раз пі
-
вго
ло
сом і бу
ла за
до
во
ле
на, що
до
жи
ла то
го, що… лю
бив. Ух,
який був лю
тий! Який був гар
-
ний у тій хвилі, са
ме в тій, ко
ли
відхо
див, відвер
та
ючись від ме
-
не гор
до, ко
ли я да
рем
но прос
-
тя
га
ла ру
ки і про
си
ла, щоб ус
по
-
коївся! Він: ні! Єй-бо
гу, тою од
-
ною хви
ли
ною з'єднав собі ме
не
більше, ніж цілим своїм по
пе
ре
-
днім пос
ту
пу
ван
ням, я май
же
на
б
ра
ла довір'я до нього. Од
нак
ми покінчи
ли вже навіки з со
-
бою. Що ж, він не зро
зумів ме
не,
а я… я не мог
ла те
пер вий
ти за
йо
го; ко
ли ста
не з ча
сом міцні
-
шим… мо
же, тоді… врешті, хто
ви
нен, що ми розс
та
ли
ся, мов
во
ро
ги?
***
Німецький «про
рок» Фр. Ніцше
так пи
тається десь в однім із
своїх творів:
Твоя вартість
: «Чи ти прав
ди
-
вий? Чи ли
ше ак
тор? Зас
туп
ник?
Чи са
мо зас
туп
ле
не? А вкінці ти,
мо
же, насліду
ючий ак
тор?»
Відносини до люд
сь
кості
: «Чи
хо
чеш йти ра
зом? Чи йти впе
-
ред? Чи для се
бе йти? Тре
ба зна
-
ти, чо
го хо
четься і по
що».
Думаючи над Оря
ди
ном, за
ду
-
му
юся ми
мо
волі над ци
ми сло
-
ва
ми.
***
Орядин поїхав на се
ло, од
нак
має відси їха
ти до Ч., де хо
че від
-
те
пер про
бу
ва
ти і скла
да
ти іс
-
пи
ти. Пан
на Марія про
си
ла ме
не
до
но
си
ти їй все, що про йо
го
вчую, во
на йо
го ду
же лю
бить. Я
му
си
ла їй те при
рек
ти, хоч я пе
-
ре
ко
на
на, що лед
ве чи стріну
йо
го раз або два на рік. Впрочім,
ми розс
та
ли
ся справді по
га
но.
Він прогнівав
ся, оче
вид
но, наві
-
ки, а я не вид
жу ані най
мен
шої
при
чи
ни ко
ри
ти
ся пе
ред ним.
Те
пер я не мог
ла інак
ше пос
ту
-
пи
ти. Мо
же, пос
туп
лю ко
лись
іна
к
ше, ко
лись, як у мені за
мо
в
-
к
не «жа
до
ба кра
си», а «змисл
для дійсності» про
ки
неться. По
-
ки що тішу
ся кож
дим гар
ним со
-
няч
ним днем.
VII
Змовчу про той час, у котрім
ми
мо роз
ва
ги су
му
ва
ла я зад
ля
роз
лу
ки з Оря
ди
ном; змов
чу і
про той час, в котрім відос
ла
ла
Лор
де
нові відмов
ний лист і ви
-
жи
да
ла відповіді. Це не бу
ла ма
-
ло
важ
на річ і ви
ма
га
ла ба
га
то
си
ли. Тітка не зна
ла нічо
го об
усім, вза
галі з до
машніх не знав
ніхто нічо
го. Крадько
ма па
ку
ва
-
ла я свої речі і книж
ки й нер
во
во
жда
ла тої хвилі, ко
ли - нас
та
не
бу
ря. І діжда
ла
ся її: замість лис
-
та приїхав Лор
ден сам. Відбу
ли
-
ся сце
ни і сварні, кот
рих не за
бу
-
ду ніко
ли.
Лорден ігно
ру
вав ме
не зовсім, і
аж щось у го
ди
ну по йо
го при
-
їзді і по якійсь тайній кон
фе
-
ренції між тіткою, вуй
ком і ним,
пок
ли
ка
ла ме
не тітка до своєї
кімна
ти, де на
хо
ди
ли
ся всі, а
навіть Ле
на. З ле
дя
ним спо
коєм
і не гля
нув
ши на ме
не, за
яви
ла
мені тітка, що я «сот
воріння,
гідне зни
щен
ня», і спи
та
ла опіс
-
ля, що я вчи
ни
ла, і що, вчи
нив
-
ши оце, те
пер влас
ти
во ду
маю.
-
Ні, во
но бу
ло б інте
ресніше
до
віда
ти
ся, по
що да
ла сло
во? -
відоз
вав
ся Лор
ден дри
жа
чи
ми
ус
та
ми і гля
нув гнівни
ми очи
ма.
- Чи не то
му при
пад
ком, що
би
гра
ти та
кож інте
рес
ну роль, ко
-
ли ме
не не бу
ло? Га?
-
Мене при
не
во
ли
ли до то
го
пос
туп
ку обс
та
ви
ни! - відповіла
я спокійно, нез
ва
жа
ючи на йо
го
обид
жа
ючий тон.
-
Що, обс
та
ви
ни! - за
го
моніла ті
-
тка. - Це зна
чить інши
ми сло
ва
-
ми, що я те
бе си
лу
ва
ла? Ха-ха-
ха! Гляньте на неї, мої ко
хані;
пе
ре
ко
най
те
ся самі, чи прав
до
-
любні так виг
ля
да
ють! Го
во
ри,
не спус
кай очей, ми пе
рег
ля
ну
-
ли уже всі твої махінації!
-
Пригадайте собі, тітко, той ве
-
чір, той для ме
не тяж
кий, не
за
-
бутній вечір! - ска
за
ла я і відвер
-
ну
ла від неї пог
ляд. Скільки я
вже че
рез неї і на
терпіла
ся, од
-
нак ко
ри
ти її при чужім чо
ловіці
я ніяким чи
ном не мог
ла.
-
Бачиш, - клик
ну
ла з ли
хою ус
-
мішкою, - що ти й са
ма не знаєш,
що го
во
риш! Нев
дяч
ни
це ти! Ні
-
ко
ли, і до послідньої хви
ли
ни не
хотіла ти ро
зуміти, що я для те
-
бе чи
ни
ла. Те
пер пе
ре
ко
ну
юся,
що ви
кор
ми
ла собі змію!
-
Не гнівай
те
ся, по
ва
жа
на пані,
- ус
по
ко
ював Лор
ден, - не гні
-
вай
те
ся! Чи це вар
то? І зад
ля ко
-
го? Я, - про
дов
жу
вав із їдким ус
-
міхом, - ду
же й ду
же рад, що ціла
оця спра
ва по
вер
ну
ла
ся в інший
бік. Хто знає, що бу
ло б ще скої
-
ло
ся за куліса
ми, ко
ли де
що змі
-
ни
ло
ся в житті дру
гих лю
дей! Я
завсігди по
бо
ював
ся, особ
ли
во
довідав
шись…
-
Ви маєте ще мені що ска
за
ти,
тітко? - пе
ре
би
ла я йо
му різко,
відвер
та
ючись від йо
го зне
важ
-
ли
во.
-
Чи не маю? - відка
за
ла глум
-
ли
во. - Я поз
во
лю собі моє пер
-
ше пи
тан
ня пов
то
ри
ти, а то: що
ти те
пер собі ду
маєш? Що га
да
-
єш із со
бою чи
ни
ти? - Во
на ди
-
ви
ла
ся на ме
не мно
гоз
на
чу
щим
пог
ля
дом, а я зро
зуміла її. Я не
ма
ла в її домі, як це вже і віддав
-
на зна
ла, те
пер нічо
го шу
ка
ти.
-
Ще нині ве
чо
ром вий
ду з вуй
-
ко
во
го до
му! - за
яви
ла я. - Че
рез
завт
ра ос
та
ну
ся у пан
ни Марії, а
по
завт
ра поїду до своєї но
вої
прис
тані, т. є. до Ч. Там при
ня
ла
я місце то
ва
риш
ки в од
ної ду
же
по
важ
ної да
ми, вдо
виці по ліка
-
рю. Мені ос
тається те
пер ли
ше
по
дя
ку
ва
ти за все доб
ро вуй
кові
і вам, тітко, та заб
ра
ти
ся до но
-
во
го жит
тя. Дальших обов'язків
не маєте суп
ро
ти ме
не.
Мені здається, що ко
ли б зем
ля
бу
ла пе
ред ни
ми розс
ту
пи
ла
ся,
не бу
ли би тим так на
ля
ка
ли
ся,
як моїми сло
ва
ми. Тітчи
не ли
це
мов за
де
ревіло, а дов
ко
ла уст
блу
кав без
мис
ний усміх.
-
Отже, так ула
ди
ла собі жит
тя!
Ха-ха! Це не зла ідея і не без ро
-
ман
тиз
му - не прав
да ж, Мілеч
-
ку? Ти зди
ву
вав
ся дав
но, а я в
ос
таннім часі навіть пе
ред
чу
ва
-
ла вже щось подібне, імен
но ко
-
ли за
чу
ла, що де
які осо
би ріши
-
ли
ся зло
жи
ти раз іспи
ти… Впро
-
чім, мені здається, що до цього
іде
ологічно
го рішен
ня му
си
мо
да
ти свій дозвіл, не так?
Вуйко сидів цілий час мовч
ки і
ку
рив люльку. Він був ду
же зак
-
ло
по
та
ний моїм пос
ту
пу
ван
ням
суп
ро
ти Лор
де
на, а за
чув
ши те
-
пер, що маю опус
ти
ти йо
го дім,
зво
ру
шив
ся сильно. Ви
няв
ши
лю
льку з ро
та, ди
вив
ся на ме
не
не то на
ля
ка
но, не то бла
га
ючо.
-
Ну, що ж, Мілеч
ку.
-
Наталко! Це, це… ти та
ки хо
-
чеш нас по
ки
ну
ти?
-
Не гнівай
те
ся, вуєчку, але я
так ріши
ла
ся. - З ти
ми сло
ва
ми
прис
ту
пи
ла я до йо
го і поцілу
ва
-
ла йо
го ру
ки; наші пог
ля
ди стрі
-
ли
ся.
-
Ця пос
та
но
ва бо
лить ме
не ду
-
же; цього я не надіявся ніко
ли
до
жи
ти від одніської ди
ти
ни мо
-
єї оди
но
кої сест
ри. Це не мо
же
бу
ти, На
тал
ко, не мо
же бу
ти! Чи
я те
бе ви
га
няю з ха
ти? Чи я тобі
жа
лую хліба?
У йо
го блис
ну
ли в очах сльози,
і мені ста
ло йо
го жаль.
-
Ні, вуй
ку, ви не жа
луєте мені
нічо
го! - відповіла я зво
ру
ше
ним
го
ло
сом. - Од
нак я му
шу йти! До
-
з
вольте мені, я вам за це бу
ду
так са
мо вдяч
на, як за те, що
поз
во
ли
ли мені чи
та
ти! То
го не
за
бу
ду я вам ніко
ли, вуєчку, ні
-
ко
ли! Згодіться з моєю пос
та
но
-
вою, не
хай я поп
ро
бую влас
них
сил, за
роб
лю й деінде кус
ник
хліба. Чи лиш я од
на йду та
кою
до
ро
гою? Те, що я за
ду
мую, не
має в собі нічо
го зло
го; впрочім,
я йду в чес
ний дім; не бійте
ся,
вуй
ку, я не зроб
лю вам со
ро
му; і
не за
бу
ду, що я одніська ди
ти
на
ва
шої до
ро
гої сест
ри, внуч
ка че
-
с
ної, бла
го
род
ної жінки!
-
Ой На
тал
ко! Що мені з то
бою
діяти! - зой
кнув вуй
ко, зво
ру
ше
-
ний до жи
во
го, і вий
шов чо
мусь
із кімна
ти. Я й собі за
би
ра
ла
ся
до відхо
ду.
-
Ото! Пож
ди ще ти, моя пан
но!
- клик
ну
ла тітка, зас
ту
па
ючи ме
-
ні до
ро
гу. - Ти ду
маєш, вже до
-
звіл в ки
шені?
-
Дозволу мені не тре
ба! - від
-
по
віла я. - Не
за
дов
го ста
ну пов
-
но
літня, а крім то
го, маю після
ва
шо
го при
ка
зу шу
ка
ти «ре
фор
-
ма
то
ра». Тут йо
го не
ма! - Я звер
-
ну
ла
ся до две
рей, сильно зво
ру
-
ше
на, щоб утек
ти пе
ред даль
-
ши
ми за
ма
ха
ми на спокій моєї
душі і не вис
тав
ля
ти
ся на оби
ди
і зі сто
ро
ни Лор
де
на, од
нак і він
підняв
ся зі сво
го місця.
-
Прошу ду
же, - обізвав
ся, - ве
-
лі
ть іще хви
леч
ку за
дер
жа
ти
ся,
хви
леч
ку од
ну, що
би де
що із на
-
ших рішень по
чу
ла. - І, звер
та
ю
-
чись до тітки, ска
зав, як пер
ше,
що замітив уже віддав
на, що Ло
-
ре
ляй ту
жить за кимсь, що сто
-
ро
нить від нього, мов від во
ро
га.
То
му й рішив
ся він від своїх ос
-
танніх відвідин звер
ну
ти їй
«сво
бо
ду» і ви
жи
дав ли
ше від
-
повідної на
го
ди до то
го. А що та
щас
ли
ва і дов
го ви
жи
да
на хви
-
ли
на нас
ту
пи
ла скор
ше, ніж він
сам надіявся, то він то
му рад, не
-
з
ви
чай
но рад. - Бо во
на, по
важ
на
пані, при
во
дить ме
не в ду
же ми
-
ле по
ло
жен
ня про
си
ти вас о ру
-
ченьку ва
шої, мені ду
же, ду
же
до
ро
гої, ум
ної і справді освіче
-
ної до
неч
ки!…
Зчудована до край
ності, а за
ра
-
зом зво
ру
ше
на ми
ло, май
же вті
-
ше
на тим обо
ро
том цілої прик
-
рої спра
ви, гля
ну
ла я на тітку, а
во
на… та ні, опи
са
ти доб
ре ви
-
раз її ли
ця прос
то годі. Її хо
лод
-
ний, про
ник
ли
вий пог
ляд і гост
-
ре кам'яне ли
це зміни
ло
ся, зм'я
-
кло, і во
на в одній хвилі за
бу
ла
все.
-
Беріть її, беріть мою лю
бу, до
-
б
ру, щи
ру ди
тин
ку, вам даю її з
щи
ро
го сер
ця! - клик
ну
ла ве
лич
-
но. - Ах, Ле
ноч
ко, відповідж йо
-
му са
ма, го
лу
боч
ко!
Лена по
чер
воніла, збен
те
же
на,
за
хоп
ле
на нес
подіва
ни
ми освід
-
чи
на
ми, не стра
ти
ла, як зви
чай
-
но, так і в тій хвилі, ду
ху і прос
-
тяг
ла, як стій, обидві ру
ки до
нього.
-
Я вас із пер
шої хви
ли
ни по
ва
-
жа
ла ви
со
ко, - го
во
ри
ла з со
ром
-
ли
вою по
ко
рою, - а що
до лю
бо
-
ві… то я не терпіла ніко
ли на ту
по
етич
ну хво
ро
бу… не ба
ви
ла
ся
нею і не мо
жу нічо
го об ній го
во
-
ри
ти!
-
Зовсім так, як я! - вміша
ла
ся
радісно тітка. - Од
нак і во
на нас
-
ту
пить, моя ди
тин
ко, нас
ту
пить
ско
ро, все має свій час, своє при
-
з
на
чен
ня, ти пе
ре
ко
наєшся. Ах,
яка я щас
ли
ва, що бог дав мені
та
ко
го зя
тя! - Ска
зав
ши це, зло
-
жи
ла ру
ки, мов до мо
лит
ви, вст
-
ро
ми
ла очі в сте
лю і ди
ви
ла
ся
дов
гу хви
лю не
ру
хо
мо в од
ну
точ
ку.
-
І я щас
ли
вий, до
ро
га ма
му
ню,
- обізвав
ся Лор
ден, - і дя
кую з
щи
ро
го сер
ця бо
гу, що все так
до
б
ре скла
ло
ся! - А відтак звер
-
нув
ся до ме
не і ска
зав па
те
тич
-
но: «Das sind die We
isen, welc
he
durch Ir
rtum zur Wahr
he
it re
isen,
und das sind die Nfrren, die im Ir
-
rtum ver
har
ren!» [79]
-
Об тім я гли
бо
ко пе
ре
ко
на
на!
- відповіла я, усміха
ючись ми
мо
-
волі, і за
вер
ну
ла
ся вже втретє
до две
рей, од
нак і цим ра
зом не
мог
ла ще вир
ва
ти
ся.
-
Слухай, На
тал
ко! - звер
ну
ла
ся
тітка до ме
не, мов по хви
левій
бистрій за
думі. - Ти мо
жеш вже
те
пер ос
та
ти
ся, я про
щу тобі
[79]
- Той муд
рим є насп
равді, хто
че
рез по
мил
ки іде до прав
ди; а хто
своїх по
ми
лок виз
на
ти не мо
же, про
то
го ка
жуть: ду
рень бо
жий (нім.).
все. Прав
да, ти зав
да
ва
ла мені
твоєю бе
зум
ною вда
чею, твоїми
ро
ман
тич
ни
ми прим
ха
ми не раз
гри
зо
ти і бо
лю, зат
роїла не од
ну
приємну хви
ли
ну, драз
ни
ла не
раз до край
ності, я му
си
ла че
рез
те
бе не один раз сер
ди
тись, не
один раз відігра
ва
ти пе
ред сві
-
том ко
медію, од
нак Ле
ноч
ка ві
-
дійде з до
му, і то
му я…
-
Даруйте, тітко, - пе
ре
би
ла я її
хо
лод
но, - так, як речі сто
ять, то
між на
ми не
ма більше по
жит
тя,
не мо
же бу
ти. Ви по
ми
ляєте
ся,
ду
ма
ючи, що маєте мені що про
-
ща
ти, а я з моєї сто
ро
ни бу
ду
ста
ра
ти
ся за
бу
ти про все. Я йду
на хліб за
роб
ля
ти; між чу
жи
ми
людьми най
ду, мо
же, більше се
-
р
ця, а ко
ли не най
ду, то хоч бу
ду
зна
ти, що ті лю
ди не споріднені
зі мною і пра
цю моїх рук ку
пу
-
ють. Я вже вто
ми
ла
ся прий
ма
ти
стільки «ми
лос
тинь» та й со
ром
-
лю
ся ми
лос
тині; я не каліка, що
не год
на за
ро
би
ти собі своїми
ру
ка
ми кус
ник хліба!
-
Але ти чуєш, що я тобі про
-
щаю!
-
І я та
кож, На
тал
ко! - обізва
ла
-
ся Ле
на зі смішною за
ро
зу
мі
лі
с
-
тю
. Мені вда
ри
ла кров у ли
це.
-
І ти?
-
І я, і я! - відповіла во
на, при
-
гор
та
ючись з афек
то
ва
ною ніж
-
ністю до Лор
де
на, мов
би бо
яла
-
ся з моєї сто
ро
ни яко
го на
па
ду
та шу
ка
ла вже зав
ча
су в нього
ря
тун
ку.
-
Що хо
че
те мені прос
ти
ти? -
спи
та
ла я трем
тя
чим го
ло
сом. -
Те, що зат
роїли мені най
кращі
дні мо
го віку, за
му
ти
ли довір'я
до лю
дей, нав
ча
ли лиш не
на
ви
-
ді
ти? Як да
ле
ко в ми
нувшість
ся
гає моя пам'ять, все по
гор
да і
глум бу
ли оди
но
ким кор
мом,
який ви по
да
ва
ли моїй душі. Ба
-
бу
ня вмер
ла, а з нею вмер
ло і
вся
ке чувст
во і ми
ло
сер
дя в тім
домі. Ніхто не зас
та
нов
ляв
ся над
тим, що й я маю сер
це, що, при
-
вик
нув
ши з най
мо
лод
ших літ до
ніжно
го ок
ру
жен
ня і тон
кої щи
-
рої опіки, я по втраті най
до
рож
-
чих осіб му
си
ла се
бе по
чу
ва
ти
двічі оса
мо
че
ною і не
щас
ли
вою,
пот
ре
бу
ва
ла хоч од
ро
би
ни теп
-
ло
го чувст
ва, ко
ли вже не лю
бо
-
ві. Од
нак на болісний зойк мо
єї
душі не звер
тав ніхто ува
ги; те,
що на
кипіло в серці, мог
ло обер
-
ну
ти
ся і в зло, для ме
не і для
дру
гих ста
ти
ся го
рем, але те не
об
хо
ди
ло ніко
го. Між на
ми не
ма
нічо
го, що нас в'яза
ло б. То
му я
йду і йду ра
до; ко
ли я досі бу
ла
для вас лиш на
ки
не
ною чу
жи
ни
-
цею, то й відте
пер не бу
ду для
вас чим іншим. Ка
же
те, що хо
че
-
те ме
не за
дер
жа
ти. З лю
бові чи
то
му, що я доб
ра си
ла ро
бу
ча?
Ні, я йду, і нам ос
тається ли
ше з
со
бою поп
ро
ща
ти
ся навіки.
-
Тепер вже я не про
щу тобі бі
-
ль
ше! - кри
ча
ла тітка. - Не про
-
щу, а й прок
ли
наю! Ти, га
ди
но,
ти, нев
дяч
ни
це, геть з моїх очей!
Ох, Ле
ноч
ко, що я все го
во
ри
ла!…
Я пішла.
-
Забирай із со
бою і свої ла
хи,
щоб не спо
га
ню
ва
ли мені ха
ти! -
чу
ла я ще за со
бою, а далі: - Гу
-
вер
нант
ка!…
***
Природу опи
су
ва
ти - труд
но,
особ
ли
во нічний краєвид.
Я хотіла би нинішний вид бу
ко
-
винських гір за
дер
жа
ти навіки в
пам'яті, а пе
ре
дусім од
ну час
ти
-
ну краєви
ду. Ви
со
ку, стрімку, гу
-
с
то по
рос
лу лісом го
ру, відділе
-
ну від сусідньої го
ри гли
бо
ким
вузьким яром. У тім яру все тем
-
но, од
нак я йо
го знаю, він не ст
-
ра
ш
ний. По спа
дис
тих стінах йо
-
го по
ви
рос
та
ли гус
то сме
ре
ки і
то во
ни зда
ле
ка такі темні. Се
ре
-
ди
ною між ве
ли
ким і дрібним
камінням ко
титься потік. У ме
-
рех
тячім світлі міся
ця блис
тить
місця
ми, мов дзер
ка
ло. Тло, від
кот
ро
го відби
ва
ються го
ри - то
си
ня
во-срібляс
те не
бо, засіяне
зо
ря
ми, ніжни
ми ми
го
тя
чи
ми
зо
ря
ми.
Понад стрімкою го
рою, що під
-
німається під те спокійне пиш
не
склепіння, мов ве
ли
канська пі
-
ра
міда, стоїть місяць, йо
го фос
-
фо
рич
не сяй
во не
мов уділяється
верш
ка
ми столітніх сме
рек, і ті
на
че то
нуть у нім, - у нім і в про
-
зо
ро-си
нявій мряці, що спо
ви
ває
цілий ряд гір.
Далеко-широко роз
ляг
ла
ся гли
-
бо
ка ти
ши
на, і все те: краєвид,
місяць, мря
ки і місяч
не ма
то
ве
сяй
во, при
га
ду
ють со
бою дивні
каз
ки, пе
ре
пов
нені смут
ком, ща
-
с
тям, сльоза
ми, усміхом, прист
-
рас
ною лю
бов'ю, не відповідною
до нинішніх часів.
В ту да
ле
чи
ну, що на
во
дить на
ду
шу ту
гу, по
ли
нув мій пог
ляд.
Я мов оли
цет
во
ре
ний сум. Моє
-
му сирітству не
ма па
ри. Бо
лем
про
ри
та ду
ша про
ли
ває сльози,
а очі, сухі, ши
ро
ко ство
рені, їли
би той вид, що ба
чать. Я по
нес
ла
би її, ку
ди б і не зай
шла, оцю ба
-
тьківщи
ну мою, го
ри мої, сме
ре
-
кові ве
ли
ка
ни мої, їх кра
су і си
лу
та мо
гут
ню по
езію їх. Во
ни одні
не цу
ра
ли
ся си
ро
ти, кор
ми
ли її
спраг
не
ну ду
шу своєю ти
хою ні
-
мою кра
сою, вип
ле
ка
ли своєю
вда
чею ха
рак
тер у мені, нап'ят
-
ну
ва
ли йо
го своїм су
мо
ви
то-ту
-
ж
ли
вим п'ятном, то
му я їх ди
ти
-
на…
А відте
пер вже не бу
ду їх ба
чи
-
ти. Не по
чую ніко
ли по
важ
но
го
шем
ран
ня бо
ру, сміху гірських
по
токів, що спішать буй
но-сва
ві
-
ль
ною хо
дою ку
дись да
ле
ко в
не
з
нані сто
ро
ни, не підслу
хаю
ти
хої роз
мо
ви прас
та
рих де
рев,
не бу
ду лю
бу
ва
ти
ся рос
том мо
-
ло
дих; всього то
го вже не по
ба
-
чу ні в свя
то, ні в будні - ніко
ли,
ніко
ли!
***
Я сиділа ве
чо
ром при ство
ре
-
нім вікні в кімнаті пан
ни Марії,
спер
ши го
ло
ву в ру
ки, і ди
ви
ла
-
ся ту
по в го
род пе
ред се
бе, втом
-
ле
на, спла
ка
на. Са
ме пе
ред хви
-
лею по
вер
ну
ла я з кла
до
ви
ща,
де про
ща
ла
ся з ба
бу
нею і по
са
-
ди
ла якісь цвіти. Вже ніхто не
заг
ля
не до неї, не об
по
ле мо
ги
-
ли, ву
зенька сте
жеч
ка до неї за
-
рос
те гус
тою тра
ви
цею, а на ши
-
рокім мо
гильнім ка
мені бу
дуть
вигріва
ти
ся в яс
них жар
ких
днях хо
лодні ящірки…
Так ду
ма
ла я і не мог
ла вже
пла
ка
ти.
З-поміж де
рев і корчів про
су
ну
-
ла
ся якась пос
тать і звер
ну
ла
ся
до мо
го вікна; то був вуй
ко.
-
Ти по
ки
даєш нас, На
та
лонько!
- про
мо
вив дри
жа
чим, здав
ле
-
ним го
ло
сом. - Я цього не пе
ре
-
не
су! Ото діжда
ла
ся в ме
не раю
«зо
зу
ленька» оди
но
кої моєї се
-
ст
ри! - І, ство
рив
ши ши
ро
ко ра
-
ме
на, при
гор
нув ме
не до гру
дей
і розп
ла
кав
ся.
-
Останься, ос
танься!
-
Не мо
жу, вуєчку!
-
Сиротино ти моя бідна!
-
Годі, вуй
ку!
-
Коли б покійна ба
бу
ня те зна
-
ла, обер
ну
лась би в гробі! - хли
-
пав крізь сльози.
-
Вона й так обер
ну
лась би, як
-
би зна
ла, яка я без
та
лан
на.
-
Подумай, що ти йдеш між чужі
лю
ди!
-
Я не йду про
си
ти ми
лос
тині.
-
Це на од
но ви
хо
дить.
-
Я йду, щоб ста
ти собі ціллю,
вуй
ку!
-
Мрії, моя риб
ко!
-
Ні, прав
да, ба
теньку!
-
Розбурхана уява, ди
тин
ко! -
го
во
рив, при
тис
ка
ючи ме
не раз
по раз до се
бе.
-
Свідома во
ля!
-
О бо
же, бо
же! - зой
кнув він.
-
Слава бо
гу, ба
теньку, не по
би
-
вай
те
ся!…
-
Ти не знаєш, що це зна
чить
іти між чужі лю
ди, - ска
зав по
хви
лі.
-
Чи я тут до
ма не жи
ла між чу
-
жи
ми людьми? - відповіла я. - А
до то
го я не хо
чу вже до тих на
-
ле
жа
ти, над кот
ри
ми добрі лю
-
ди му
сять і без лю
бові ма
ти ми
-
ло
сер
дя.
Опісля про
си
ла я йо
го, щоб за
-
дер
жав ме
не в пам'яті, лю
бив і
дальше, щоб від ча
су до ча
су пи
-
сав і не за
бу
вав тієї, що ще ті
-
льки йо
го од
но
го ма
ла…
-
Стережися, моя… моя ди
тин
-
ко! - пе
ре
бив мені на
раз несмі
-
ли
во. - Ти знаєш, пе
ред ним… він
та
кож в Чернівцях. Не сходься з
ним над
то час
то!
-
Не бійте
ся, вуй
ку! - відповіла
я, усміха
ючись гірко. - Ми, мо
же,
й не за
го
во
ри
мо до се
бе ніко
ли
в житті, а не то, щоб він відвіду
-
вав ме
не! - І я оповіла йо
му всю
прав
ду, і як ми розс
та
ли
ся. Він
зчу
ду
вав
ся ду
же, а ко
ли я поп
ро
-
си
ла йо
го, що
би об тім мов
чав
пе
ред тіткою і інши
ми людьми,
по
дав мені щи
ро ру
ку. За
ра
зом
зро
бив ме
не уваж
ною, що в Ч.
має тітка ба
га
то доб
рих знай
-
омих і що ті діста
нуть, пев
но, на
-
каз пильну
ва
ти ме
не. - То
му бе
-
ре
жись, моя риб
чи
но, щоб те
бе
не вто
пи
ли лихі язи
ки, бо Ч. не
-
ве
ли
ке місто…
Відтак нас
ту
пи
ло про
щан
ня.
Він пла
кав, мов ди
ти
на, а я ус
-
по
ко
юва
ла йо
го. Я му
си
ла йо
му
обіця
ти, що ко
ли б мені й там не
ве
ло
ся, то вер
ну на
зад під йо
го
стріху - і вкінці він пішов, як
при
й
шов, ниш
ком, хильцем… Бі
-
дний вуй
ко!…
Бабуня пе
ре
да
ла ме
не йо
го
опі
-
ці…
VIII
Вже третій рік кінчиться, від
-
ко
ли по
ки
ну
ла я дім своїх крев
-
них і про
бу
ваю між «чу
жи
ми».
Да
ма, в кот
рої я жи
ву, це вдо
ви
-
ця по ліка
рю, хор
ваті, що звав
ся
Мар
ко, за
мож
на й не мо
ло
да вже
жен
щи
на. Дітей у неї не
ма, крім
од
но
го си
на від пер
шої жінки її
му
жа, а син той є ліка
рем при
ма
ри
нарці. [80]
Дивна це жен
щи
на, а ще дивні
-
ша ми
нувшість її. Ба
га
та, об
ра
-
зо
ва
на, пішла з за
ми
лу
ван
ня ви
-
хо
ву
ва
ти діти в арис
ток
ра
тич
-
[80]
- Ма
ри
нар
ка - флот.
них ро
ди
нах, у кот
рих про
жи
ва
-
ла аж до ча
су сво
го знай
омст
ва з
ліка
рем Мар
ком.
-
Але з чо
ловіка
ми мені не щас
-
ти
ло
ся, - оповіда
ла мені раз. -
Мій пер
ший муж вінчав
ся зі
мною на смер
тельнім ложі, наг
-
ла не
ду
га зва
ли
ла йо
го, і я дов
-
го, дов
го не мог
ла то
го щи
ро
го
гар
но
го чо
ловіка за
бу
ти; а з Ма
-
р
ком не пішло та
кож ліпше, бо з
ним жи
ла я лиш п'ять років.
Цього чо
ловіка лю
би
ла я так, як
не лю
би
ла, мо
же, ще жод
на жі
-
нка. Він не же
нив
ся зі мною з
лю
бові, а більше, як ка
зав, з по
-
ва
жан
ня і то
му, що в ме
не бу
ло
об
ра
зо
ван
ня. Ста
ра
ючись о ме
-
не, за
явив мені од
вер
то, що не
лю
бить ме
не так, як лю
бив свою
пер
шу жінку, що од
нак не дасть
мені при
чи
ни чу
ти
ся з ним не
-
щас
ли
вою і жа
лу
ва
ти сво
го пос
-
туп
ку. І він го
во
рив прав
ду і до
-
дер
жав до послідньої хвилі сво
-
го жит
тя да
но
го мені сло
ва, зна
-
чить: ула
див мені жит
тя як
най
-
кра
ще. Я не мог
ла йо
му до
ко
ря
-
ти, що не відчу
вав для ме
не та
-
ко
го чут
тя, як я для йо
го, о ні;
він прос
то не міг уд
ру
ге лю
би
ти,
на
ле
жав до тих вірних гли
бо
ких
на
тур, що не віднов
ля
ються в
своїх чувст
вах, а ма
ють у своїм
житті лиш раз «вес
ну»; та
ка на
-
ту
ра бу
ла в йо
го. Я бу
ла гор
да,
що він як
раз ме
не виб
рав. Він
міг ще світлішу партію зро
би
ти,
од
нак йо
го при
ку
ва
ло моє об
ра
-
зо
ван
ня до ме
не і пе
ресвідчен
-
ня, що я од
на гідна ви
хо
ву
ва
ти
йо
го си
на по йо
го до
рогій, не
за
-
бутній жінці, і що він чується
тим щас
ли
вий… І я ви
хо
ву
ва
ла
цю йо
го ди
ти
ну з най
більшим
ста
ран
ням та й не жа
лую сво
го
тру
да і лю
бові, бо на
го
ро
да за це
нас
ту
пи
ла вже. Іван (так звав
ся
той син) - то оди
но
ка радість
мо
го жит
тя, а як бог до
по
мо
же,
то послідні літа про
жи
ву ко
ло
йо
го; це обіцяв він мені, і він до
-
дер
жить сло
ва.
Він ус
ту
пив лиш на який
сь час
до ма
ри
нар
ки, го
лов
но то
му,
що
би звидіти світ; опісля хо
че
осісти тут і за
жи
ти жит
тям і
зви
ча
ями сво
го ко
лись так по
-
чи
ту
ва
но
го і за
гально
люб
ле
но
-
го батька. Я не знаю йо
го, то
го
Іва
на; від ча
су, як я тут у пані
Мар
ко, не відвіду
вав її ані ра
зу,
але во
на зве йо
го своїм ан
ге
лом,
а лис
ти йо
го до неї ди
шуть гли
-
бо
ким по
ва
жан
ням, тон
ким чу
-
вст
вом і нез
ви
чай
ною інтеліге
н
-
цією.
У пані Мар
ко ши
ро
ке знан
ня, а
дар бесіди імпо
ну
ючий. Ко
ли го
-
во
рить, мож
на за нею пи
са
ти, її
мо
ва поп
рав
на, інте
рес
на, і в неї
ра
зить ли
ше од
но. Об
да
ре
на ба
-
га
тою фан
тазією, пе
ре
сад
жує
ко
ж
ду про
жи
ту под
ро
би
цю, пре
-
дс
тав
ляє її май
же не
мож
ли
вою.
Час
то оповідає цілі ро
ма
ни, в ко
-
т
рих грає завсігди са
ма го
лов
ну
роль. Я прис
лу
ху
юся їй ра
до. Всі
її оповідан
ня уло
жені так зруч
-
но, кінчаться так щас
ли
во, що
во
на ни
ми ба
вить, мов книж
ка,
її виг
ляд сим
па
тич
ний, а са
ма
во
на по
важ
на, спокійна і дер
жи
-
ться ду
же стро
го давнього доб
-
ро
го то
ну. Це посліднє ли
чить її
істоті зна
ме
ни
те, і я не мо
жу со
-
бі уяви
ти, як во
на мог
ла б ужи
-
ва
ти та
ких рухів або слів, як ті
-
тка, або навіть і та
ких пог
лядів.
Як
раз во
на да
ма «наскрізь доб
-
рих оби
чаїв», і я її за те ду
же по
-
ва
жаю. О, яка ж різни
ця між нею
й тіткою! Ні, це вже та
ке щас
тя,
що я діста
ла
ся до неї, що, ма
-
буть, іншо
го й не про
си
ти мені в
бо
га…
Коли я оповіла їй свою од
нос
-
тай
ну історію, роз
ка
за
ла во
на
мені свою май
же в тій самій хви
-
лі, мов у відповідь і з яко
юсь
гордістю. В її історії бу
ло
стільки ро
ман
ти
ки, стільки
подій, стільки осліплю
ючих
хвиль, що я май
же со
ро
ми
ла
ся
сво
го жит
тя «без подій».
-
Так, так, - го
во
ри
ла во
на, - і то
не є ще все, що я тут оповідаю;
ко
ли б спи
са
ла те все, що про
жи
-
ла, скільки пок
лон
ників ма
ла я в
своїх мо
ло
дих літах і з яко
го ро
-
ду, то не од
на за
ви
ду
ва
ла б мені
або й проз
ва
ла бе
зум
ною, що я
слу
ха
ла лиш го
ло
су сер
ця, а не
ро
зу
му і не виб
ра
ла за му
жа яко
-
го гра
фа, лиш ліка
ря…
Я люб
лю і по
ва
жаю її щи
ро, а
во
на для ме
не доб
ра і щи
ра, мов
ба
бу
ня.
-
Бідне дівча! - ка
же мені не раз,
гла
дя
чи раз по раз моє во
лос
ся
(о, во
на йо
го так час
то по
див
-
ляє). - Ви навіть не знаєте, що то
зна
чить бу
ти «мо
ло
дою», а ще
мен
ше «мо
ло
дою і гар
ною», та
за
те ви скінче
ний ха
рак
тер. Ко
-
ли мій ве
ли
кий льос виг
рає (во
-
на об тім час
то го
во
рить), то ви
-
бе
ру
ся в ве
ли
ку по
до
рож і за
бе
-
ру й вас з со
бою.
-
Тоді поїде
мо до Швеції і Данії,
- об
зи
ва
ла
ся я і май
же чу
ла, як
мої очі за
ся
яли. Я бу
ла в ска
н
-
дінавську літе
ра
ту
ру «по ву
ха»
влюб
ле
на, і мріяла все об тім,
щоб по
ба
чи
ти хоч Данію, як не
всі ті північні країни, з їх чу
до
во-
гар
ни
ми краєви
да
ми, з їх фіор
-
да
ми, з їх му
жа
ми, як Стрін
д
-
берг, Бран
дес і пр. Особ
ли
во до
Данії тяг
ну
ло ме
не. І. П. Якоб
сен,
кот
ро
го тво
ра
ми я, мов зву
ка
ми
улюб
ле
ної рідної пісні, впо
юва
-
ла
ся, був її си
ном і все, що ти
ка
-
лось тієї дрібненької країни, за
-
й
ма
ло ме
не гли
бо
ко.
-
Добре, до Данії, а та
кож до Іта
-
лії, до Не
апо
ля… - Во
на усміха
ла
-
ся лю
бо де ме
не, мов ра
да бу
ла
вже те
пер з моєї утіхи, яку я му
-
си
ла б тоді відчу
ва
ти.
Однак ве
ли
кий льос не виг
рає і
ми си
ди
мо ти
хенько та жи
ве
мо
спокійним, од
нос
тай
ним жит
-
тям.
Пані Мар
ко зай
мається політи
-
кою, пре
гар
ни
ми гаф
та
ми, [81]
своїм го
ро
дом і цвіта
ми, кот
ри
-
ми всі по
кої її ду
же гар
но
го по
-
меш
кан
ня май
же пе
ре
пов
нені. Я
відда
юся по спов
нен
ню своїх
обо
в'язків, як ка
же во
на, «при
-
[81]
- Гафт - гап
ту
ван
ня
ватній філо
софії».
Живемо в згоді, і між на
ми не
за
хо
дять ніко
ли такі не
по
ро
зу
-
мі
ння, як, напр., з тіткою. Во
на
ви
ро
зуміла і згляд
на, [82]
впро
-
чім, і зовсім інша лю
ди
на, як ті
-
тка. Ча
са
ми бу
ває драз
ли
ва, але
це має свою при
чи
ну в її не
дузі
(у неї сер
це
вий блуд), і тоді бу
-
ває май
же не
ви
но
си
мо прик
рою.
Од
нак чи я не пе
ре
бу
ва
ла шко
-
ли, в котрій нав
чи
ла
ся скла
да
ти
покірно кри
ла гор
дості? Чи зно
-
си
ла я стільки го
ря на те, щоб не
узг
ляд
ня
ти наст
рою хо
рих? Ні, я
ста
ла тер
пе
ли
ва і лагідна, а та
моя лагідність ло
мить твер
ду
[82]
- Згляд
на - роз
суд
ли
ва.
вда
чу ста
рої да
ми і з'єдна
ла ме
ні
щи
ре прив'язан
ня її на
завсіг
ди.
-
Знаєте, На
таліє, - ка
за
ла мені
од
но
го ра
зу по вик
ли
каній нею
сцені, - що я про
сиділа би не раз
і го
ди
ну та ди
ви
ла
ся б на вас, як
ви си
ди
те он там по
хи
лені над
ро
бо
тою, на ваш лагідний не
по
-
роч
ний профіль, на ваші су
мо
ви
-
то зло
жені ус
та, котрі свідчать
яс
но, що зна
ються з жа
лем аж
над
то. Тоді го
во
рю собі самій:
чо
му си
ро
ти не
щас
ливі? Чо
му й
я не раз та
ка прик
ра і жорс
то
ка
для вас, хоч знаю доб
ре, що вас
виг
на
ло з-під рідної стріхи між
чужі лю
ди? Чо
му, чо
му во
но так?
Не гнівай
те
ся, ди
тин
ко, на ме
не,
го
во
рить, бог мені свідком, що
це не
ду
га чи
нить із ме
не та
ку
ти
ран
ку і що ви мені до
рогі й
милі, мов влас
на ди
ти
на…
А я ки
ну
ла
ся до неї та про
си
ла
її, щоб не го
во
ри
ла так, що то
го
не мо
жу слу
ха
ти, що во
на доб
ра,
що я не
ду
гу від вдачі вмію роз
-
різни
ти і що я не ура
же
на, ні, не
-
хай во
на собі не ро
бить за
кидів,
не драз
нить се
бе да
рем
но; що,
мо
же, я й справді про
ви
ни
ла
ся
чим, са
ма ви
ну
ва
та за її злий гу
-
мор… а сльози так і тис
ну
ли
ся
до очей, тис
ну
ли
ся, і я з бо
лю
ма
ло що вго
лос не зой
кну
ла!
Але пе
ре
мог
ла се
бе. Я ма
ла те
пе
ресвідчен
ня, що во
на бу
ла сп
-
ра
вді доб
ра, ба
чи
ла прецінь не
раз, як ря
тує де
яких бідних, що
лиш ко
ло неї ту
ляться, та й для
ме
не доб
ра, і вже тим са
мим
гоїть ра
ну, що приз
нається, що
зав
да
ла її. Мені й цього до
волі, я
й за це вдяч
на…
Знайомих маю до
сить, од
нак
щи
рих то
ва
ри
шок лиш дві. Од
на
- то мо
ло
да ма
ляр
ка, пре
хо
ро
ша
по
етич
на ду
ша, а дру
га мо
ло
да
заміжня й ду
же інтелігент
на жі
-
нка, на ім'я Ок
са
на Б.
З чо
ловіком своїм роз
ве
ла
ся по
році под
руж
жя. Не був їй до па
-
ри. Їх под
руж
жя бу
ло «не
по
ро
-
зумінням», як оповіда
ла са
ма,
кот
ре не мог
ло чим іншим скі
н
-
чи
ти
ся, як роз
лу
кою. Лю
бов до
нього зміни
ла її, а щоб не «оту
-
піла» цілком, роз
ве
ла
ся з ним на
не
оз
на
че
ний час і вер
ну
ла до
ро
дичів, у кот
рих про
бу
ва
ла й
досі.
-
Не ду
май
те, що він ли
хий чо
-
ловік, - го
во
ри
ла мені, - він на
-
віть ду
же доб
рий, і лиш ми не
ро
зуміємо
ся! Я за
по
дат
ли
ва і за
-
м'яка суп
ро
ти йо
го хо
роб
ли
во
кон
сек
вент
ної вдачі, жорс
то
кої
уп
ря
мості, і він ме
не ни
щить
сво
єю істо
тою. Що ж, чи бу
ло
нам зад
ля цер
ков
ної зв'язі і далі
жи
ти ра
зом та за
му
чу
ва
ти се
бе?
В ме
не є маєток, і я пішла своєю
до
ро
гою, а він ос
тав
ся ра
до сам.
Ми розс
та
ли
ся в мирі і так, що
ко
ли од
но за дру
гим за
ту
жить
справді, мо
же
мо зно
ву зійти
ся…
Говорила заєдно, що вже в на
-
турі под
руж
жя ле
жить те, що во
-
но тра
тить із ча
сом на красі, і що
мод
ний [83]
чо
ловік нездібний
до йо
го. Або, мо
же, нездібні до
йо
го немічні ха
рак
те
ри? До нас
за
хо
ди
ла ду
же час
то, з па
нею
Мар
ко зна
ла
ся вже віддав
на і
бу
ла навіть її уче
ни
цею, а її си
на,
т. є. ліка
ря - зва
ла своїм то
ва
ри
-
шем. До ме
не гор
ну
ла
ся, мов та
бджо
ла до ме
ду, а я лю
би
ла її
так са
мо щи
ро. Бу
ла враз
ли
ва,
чес
то
лю
би
ва і ду
же му
зи
кальна,
[83]
- Мод
ний - тут: су
час
ний.
а з сар
кас
тич
но
го наст
рою не
ви
хо
ди
ла май
же ніко
ли. Ме
не
впев
ня
ла, що я ха
рак
тер трагі
-
чний з «артис
тич
ни
ми за
ри
са
-
ми», і що не смію ні за що в світі
«відда
ва
ти
ся». А я й не ду
маю
ніко
ли ви
хо
ди
ти заміж.
Я відда
ла
ся «при
ватній філо
-
софії», щоб ка
за
ти вже сло
ва
ми
доб
рої Мар
ко, і жи
ву собі спо
кі
й
-
но, цілком удо
во
ле
на. З то
ва
ри
-
ств, в які ход
жу рідко, вер
таю
май
же завсігди втом
ле
на і роз
-
ст
роєна. Я, мо
ло
да, чу
юся між
ро
вес
ни
ця
ми са
мотньою і стар
-
шою. Оповіда
ла я раз про те пані
Мар
ко й пи
та
ла в неї, що це та
-
ке.
-
Ви ви
рос
ли по
над бу
ден
щи
ну
і тра
диціональні пог
ля
ди, - від
-
повіла во
на, - а дух ваш мчиться
впе
ред. то
му чуєте
ся в їх то
ва
-
ристві са
мотньою. Чим дальша
ви
со
та, тим і са
мотніша, - чи вам
це ніко
ли на дум
ку не при
хо
ди
-
ло? А ви ж хо
че
те сто
яти ви
ще.
До вас прик
ла
да
ють те са
ме мі
-
ри
ло, що до дру
гих пе
ресічних
мо
ло
дих дам, од
нак ви не мо
в
-
чіть стільки; ви
явіть се
бе самі
сво
му ок
ру
жен
ню, на
дай
те собі
самі вартість, не ждіть, щоб її на
-
да
ва
ли вам інші, а мо
же, й такі,
що не зна
ються на вас!
-
Я не маю да
ру бесіди, пані Ма
-
р
ко; ви ж це знаєте!
Вона сміяла
ся.
-
Невже ви не ду
маєте яс
но і ло
-
гічно?
-
Може, й не ду
маю, не знаю.
-
Але ж бо я в те не вірю!
-
Мене прив
че
но з ди
тинст
ва
мов
ча
ти так, як і терпіти.
-
Чи відчу
ваєте то
му пот
ре
бу
пи
сан
ня, що, як ка
же
те, не маєте
да
ру бесіди?
-
Я не знаю, - відповіла я, - од
-
нак знаю те, що пи
сан
ня є для
ме
не тим, чим воз
дух і світло.
А там - бу
ла ще од
на при
чи
на,
зад
ля кот
рої я то
ва
риств уни
ка
-
ла; пані Мар
ко та
кож її знає.
-
Ви по
лох
ли
вий ха
рак
тер, -
ска
за
ла мені раз, - замк
не
ний,
мов та нічна цвітка, на
ле
жи
те до
тих тон
ко зор
ганізо
ва
них на
тур,
що вже красніють, ко
ли їм лиш
на до
ло
ню гля
ну
ти.
Така вже див
на вда
ла
ся.
Заходжу зви
чай
но в ро
ди
ни
уря
д
ників, але тоді «при
ки
ду
ю
-
сь» май
же несвідо
мо в якусь ін
-
шу лю
ди
ну, дос
туп
ну їх дум
кам,
а своє «я», кот
ре відсло
нюю лиш
по
оди
но
ким виб
ра
ним, зас
ло
нюю
обе
реж
но пе
ред їх цікаві
стю.
Одного ра
зу привів ме
не один
мо
ло
дий роз
га
ря
че
ний чо
ловік
до то
го, що я відсло
ни
ла пе
ред
цілим мені зовсім бай
ду
жим то
-
ва
рист
вом мою ду
шу аж до «на
-
го
ти». Лю
ти
ла
ся опісля за те не
-
ви
мов
не. Про ха
рак
тер моїх ду
-
мок нас
та
ло нез
ви
чай
не зди
ву
-
ван
ня, імен
но то
му, що ди
ха
ли
но
во
часністю і бу
ли свої, не ви
-
зи
чені. Опісля ве
ла
ся мо
ва про
нуж
ден
не по
ло
жен
ня на
шо
го
на
ро
ду і ли
цемірну політи
ку по
-
ляків суп
ро
ти йо
го і пра
ви
те
ль
-
ст
ва. Я роз
га
ря
чи
ла
ся аж до зво
-
ру
шен
ня й чу
ла, що мої очі горі
-
ли нез
ви
чай
ним ог
нем. Я не
на
-
виділа по
ляків вже відай врод
-
же
ною не
на
вис
тю і не вміла ні
-
ко
ли ос
та
ва
ти
ся спокійною, ко
-
ли го
во
ри
ли про них. Вкінці ска
-
за
ла:
-
Нехай утис
ка
ють нас по
ля
ки
до ско
ну, [84]
не
хай ви
ду
му
ють
на нас пла
ни і за
хо
ди, котрі, що
-
п
рав
да, шко
дять нам ба
га
то, під
-
ти
на
ють не од
но жит
тя, але яко
націю нас за
тер
ти - це не вда
-
сться їм ніко
ли! Ми - сон
на, лі
-
ни
ва, вигідна си
ла, що до тер
-
пінь звик
ла, мов в'язень до оков,
од
нак, под
раз
не
на раз до крові і
вве
де
на в зах
ват, зло
мить ти
-
ранську ру
ку раз на
завсігди. Ко
-
ли тільки сот
на час
ти
на мо
го
на
ро
ду відчу
ває так, як я, то ми
не зги
не
мо! Я пе
ре
ня
та йо
го єс
-
твом, мов рос
ли
на со
няч
ним сві
-
тлом, а ко
ли хто так відчу
ває, то
не за
ги
бає.
[84]
- Скін - смерть.
-
Що ви мо
же
те, був
ши жен
щи
-
ною, вдіяти, напр., для сво
го на
-
ро
ду? - обізвав
ся який
сь ру
мун
до ме
не.
-
Що? Ко
ли я бу
ду йо
го га
ря
че
лю
би
ти, приз
на
юся йо
го чле
ном
усю
ди й у всім, то зроб
лю до
-
волі.
Пізніше ска
зав він до однієї з
моїх знай
омих: «Во
на свідо
ма
лю
ди
на, од
нак що за
ду
мує влас
-
ти
во зі своєю лю
бов'ю до на
ро
-
ду? Ви
да
ва
ти яке ре
во
люційне
письмо, яку «бом
бу»?» - І сміявся
гру
бим сміхом. Дру
гий обізвав
-
ся: «Во
на ум
на, а навіть і хо
ро
-
ша, од
нак я би з нею не же
нив
ся,
мені навіть щось подібно
го на
дум
ку не прий
шло б. А по то
му
ота якась нер
вовість у неї, що
май
же відга
дує чо
ловіка; або очі
її - го
рять вже, за
ким що опові
-
сть! Ду
хо
ва нап
ру
женість при
ній прос
то за
му
чує чо
ловіка. Ні,
ні, моя жінка не та
ка має бу
ти!
Напр., не мо
жу собі уяви
ти, щоб
во
на мені по
да
ва
ла ра
но до лі
-
жка ка
ву або щоб вий
шла про
ти
ме
не з шніцельком; а до то
го ще
бідна… бррр!»
Я сміюся з та
ких «мужів» і уни
-
каю їх то
ва
рист
ва, мов ураз
ли
-
вих мух. Я й не «люб
лю» ніко
го
й не кло
по
чу
ся ніяки
ми муж
чи
-
на
ми; а ко
ли ду
маю про них, так
стоїть між ни
ми Оря
дин, як сві
-
ти
ло. Я з ним не сход
жу
ся ніко
-
ли, хоч він і жи
ве тут, од
нак
знаю, що він іде «вго
ру». Він
пра
цює в од
но
го з най
знатніших
ад
во
катів і про йо
го го
во
рять,
що він «бист
ро
ум
ний і здібний
чо
ловік». В жіночім світі ухо
ди
-
ть за по
жа
да
ну партію, тим бі
ль
-
ше, що є гар
ний і не ро
бить собі
з жінок нічо
го. Про
жив
ши тут у
пані Мар
ко май
же цілий рік, не
стріча
ла я йо
го ніко
ли, і аж в ос
-
татніх днях зга
да
но
го ро
ку зій
-
ш
лись ми при
пад
ком. [85]
Од
но
-
го ра
зу зай
шла я до бібліоте
ки
яко
гось то
ва
рист
ва, щоб там ви
-
б
ра
ти якусь книж
ку для пані
[85]
- При
пад
ком - ви
пад
ко
во.
Марко. Са
ме в тій хвилі, ко
ли я
хотіла всту
па
ти в кімна
ту, ство
-
ри
ли
ся двері зсе
ре
ди
ни і він ви
-
й
шов. По
ба
чив
ши ме
не, змішав
-
ся до пе
ре
ля
ку: тим ча
сом я, ура
-
ду
ва
на по
ба
чен
ням йо
го, усмі
-
хну
ла
ся; од
нак він лиш поз
до
ро
-
вив і, не про
мо
вив
ши до ме
не
ані сло
ва, відійшов чимс
кор
ше.
Йо
го пе
ре
по
лох і змішан
ня вра
-
зи
ли ме
не так сильно, що я май
-
же за
бу
ла, чо
го сю
ди прий
шла. Я
не бу
ла йо
му ще бай
дуж
ною, це
поміти
ла я відра
зу. Так ля
ка
ти
-
ся мож
на лиш тих осіб, про кот
-
рих ду
мається мно
го, а уни
кає
-
ться їх. Я усміха
ла
ся свавільно
при спо
гаді цілої при
ти
чи
ни, во
-
но наст
ро
юва
ло ме
не в першій
хвилі ве
се
ло, так, в першій хви
-
лі: бо опісля ду
ма
ла я вже дов
го
й інак
ше про йо
го. Ми би ще мо
-
г
ли злу
чи
ти
ся, ду
ма
ла я між ін
-
шим, од
нак злу
ка з ним не бу
ла
для ме
не чимсь ду
же важ
ним.
Вернувшись цього-та
ки ве
чо
ра
з про
гульки з па
нею Мар
ко, я
ки
ну
лась втом
ле
на на со
фу і
обе
р
ну
ла
ся ли
цем до стіни. Я аж
до вто
ми на
ду
ма
ла
ся над ним.
Не ба
ча
чи йо
го цілий рік, я май
-
же за
бу
ла про йо
го, а те
пер від
-
жи
ла на
раз ціла ми
нувшість, і я
по
чу
ла йо
го вплив. Чи це вплив
йо
го виг
ля
ду - він змужнів ще
бі
льше і змінив
ся - чи це вплив
ті
єї якоїсь си
ли, що па
ну
ва
ла за
-
всігди наді мною, навіть по
ми
мо
всього опо
ру з моєї сто
ро
ни?
«Die Li
ebe ist ein we
ites Me
er
und hat se
ine Eb
be und Flut, se
ine
Bran
dung und Rif
fe, se
ine sturm
-
be
weg
ten Wo
gen und se
ine glat
te
und kla
re Spi
egelf
lac
he», [86]
-
сто
яло раз в однім ду
же гарнім
лю
бовнім листі од
но
го німця.
***
Небавом по тім по
ди
ба
ла я йо
-
[86]
- Лю
бов - то ши
ро
ке мо
ре, що
має свій прип
лив і відплив, свої ви
-
ри і підвод
не каміння, свої роз
бур
ха
-
ні хвилі і свою рівну та чис
ту по
ве
р
-
х
ню (нім.).
го знов. Я йшла з Ок
са
ною і пі
-
зна
ла йо
го вже зда
ле
ка.
-
Це гар
ний муж
чи
на, що он тут
іде, На
тал
ко! - заміти
ла во
на.
-
Гарний.
-
Він ми
нає щод
ня поп
ри на
ше
меш
кан
ня, став не
дав
но моїм су
-
сідом. При
дивіться йо
му доб
ре,
в нього є ра
са.
Я мов
ча
ла, за
таївши своє наг
ле
зво
ру
шен
ня. Я ніко
ли не зга
ду
-
ва
ла мо
лодій жінці про свій «ро
-
ман» з ним, а те
пер не бу
ла до
то
го відповідна хви
ля. Він над
-
хо
див чим
раз ближ
че. Я зна
ла
йо
го над
то доб
ре, щоб не помі
-
ти
ти зміни, яка зай
шла з ним у
тій хвилі, ко
ли ми
нав нас. Йо
го
очі розіскри
ли
ся так, що це «що
-
сь», що об
гор
та
ло йо
го давніше
при мені, за
во
лоділо ним і в цій
хвилі! Я мог
ла би собі по
ду
ма
ти,
що він ме
не не завсігди «лю
-
бить», хоч як ми розс
та
ли
ся…
Він поз
до
ро
вив ме
не май
же уп
-
ря
мо.
-
Ви знай
омі з ним і не ка
же
те
ані сло
ва! - на
ки
ну
ла
ся на ме
не
Ок
са
на.
-
Це знай
омість ще з моєї бать
-
ківщи
ни, - відповіла я побіжно.
-
Чи ви знаєте йо
го ближ
че?
-
Знаю.
-
Що ж це за один?
-
От собі!
-
Його хід ха
рак
те
рис
тич
ний, -
ще
бе
та
ла во
на.
-
Справді, - обізва
лась я. - В ньо
-
го відповідає собі все пос
по
лу,
йо
го хід, йо
го ру
хи, йо
го письмо
і ха
рак
тер - все од
на
ко
ве.
-
А сер
це йо
го?
-
А ме
не що во
но об
хо
дить?
-
Ох, які ж ви прудкі! - І во
на
розсміяла
ся. А я по
ду
ма
ла собі
як
раз те са
ме, що пе
ред ро
ком,
при розс
танні, і май
же ти
ми са
-
ми
ми сло
ва
ми: «Та
ким люб
лю
йо
го, гор
дим і сильним», - а опі
-
сля по
сумніла…
***
Одного дня, мо
же, в три місяці
по тій стрічі, пішла я з мо
ло
дою
то
ва
риш
кою на якусь на
борзі
ула
д
же
ну вис
та
ву об
разів. Ми
зна
хо
ди
ли
ся в пе
ред
послідній
кі
мнаті. Мо
ло
да дівчи
на за
дер
-
жу
ва
ла
ся дов
го при кождім об
-
разі, а я вер
та
ла все на
но
во від
од
но
го до дру
го
го. В при
ти
ка
-
ючій послідній кімнаті чу
ти бу
-
ло, як му
жеський го
лос щось по
-
яс
няв, а на те відповідав який
сь
го
лос жіно
чий; цей му
жеський
зда
вав
ся мені знай
омим. Ми
на
-
ючи поп
ри ство
рені двері, заг
ля
-
ну
ла я не
замітно в кімна
ту і по
-
ба
чи
ла там Оря
ди
на. Пе
ре
ля
ка
-
на, мет
ну
лась я впе
ред, од
нак
він по
ба
чив ме
не. За
раз по тім
по
чав до ко
гось ду
же го
лос
но
го
во
ри
ти і сміяти
ся, і ніко
ли, ні
-
ко
ли в житті не за
бу
ду я інто
-
нації мо
ви йо
го і ха
рак
те
ру йо
го
тодішнього сміху! Од
но й дру
ге
ти
ка
лось ме
не, ма
ло ме
не по
ни
-
зи
ти.
Я чу
ла, як спа
леніла сильно. Він
сміявся так, мов
би йо
му хто да
-
ру
вав мільйо
ни, і за
яв
ляв мені
тим сміхом, що не жу
риться
мною зовсім. Це зра
ни
ло ме
не
так, що я з до
са
ди май
же зад
ри
-
жа
ла. Який зда
вав
ся гор
дий, що
пе
реміг чувст
во лю
бові, і як йо
-
му бу
ло з тим спішно, що
би мені
да
ти те відчу
ти! І я відчу
ла це,
як ба
жав. В ме
не слух для мо
ду
-
ляцій людсько
го го
ло
су нез
ви
-
чай
но тон
кий, а чут
тя не мен
ше,
і то
му не об
ма
ни
ло ме
не ні од
но,
ні дру
ге. Чи він со
ро
мив
ся своєї
лю
бові до ме
не? Бу
ла це не
на
-
висть чи гордість? Яка гордість?
І я терпіла від то
го аж до зне
си
-
ли.
Коли лов
лю се
бе на тім, що йо
-
го об
раз стає пе
ред мою ду
шу,
то я за
яв
ляю собі насмішли
во,
мов якійсь іншій істоті, що про
те все люб
лю йо
го. За
ра
зом об
-
гор
тає ме
не по
чут
тя, мов
би те
-
пер із цією лю
бов'ю прис
ту
па
ло
до ме
не щось ве
лич
не і по
важ
не,
щось, що лу
чається чо
ловікові
лиш раз в житті… Іншим ра
зом
за
ки
дую все і по
ри
наю в праці.
Уздрівши йо
го якось раз в місті
вже зда
ле
ка, я забігла ско
ро в
якусь про
ти
леж
ну ву
ли
цю і вті
-
ка
ла нею так ско
ро, як лиш при
лю
дях ви
па
да
ло, що
би не по
ди
-
ба
тись із ним. Сильно зво
ру
ше
-
на, відчу
ва
ла я цілком те са
ме
прик
ре чувст
во, що тоді при йо
-
го сміху на вис
таві - гид
ке чувст
-
во по
ко
ри…
IX
І знов ми
нув дов
гий од
нос
тай
-
ний час, ми
ну
ла зи
ма, нас
тає лі
-
то. Про Оря
ди
на мені май
же ба
-
й
ду
же. «Відцу
ра
лась» йо
го май
-
же цілком, і жи
ву знов «спо
кій
-
ним» жит
тям. Но
во
го в нім не
лу
ча
лось мені нічо
го, хіба, мо
же,
те, що в ме
не од
ним знай
омст
-
вом більше. Пізна
ла я си
на пані
Мар
ко, ліка
ря; про
бу
вав у нас
щось шість неділь.
Одного дня прий
шов від йо
го
лист, в котрім пи
сав, що при
бу
-
де. Сам не надіявся, що як
раз те
-
пер бу
де ма
ти на
го
ду по
ба
чи
ти
свою матір; од
нак пізніше від
-
пли
не, мо
же, де да
ле
ко і по
до
-
рож та за
бе
ре ба
га
то ча
су, то
му
ко
рис
тає зі свобідних шістьох
неділь і при
бу
де, щоб ог
ля
ну
ти
свою батьківщи
ну і до
ро
гу ма
-
тір.
Утіха пані Мар
ко бу
ла не
ви
мов
-
на. Не ба
чи
ла йо
го май
же три
ро
ки і їй зда
ва
ло
ся, що з йо
го
приїздом при
бу
де все її ми
нув
-
ше щас
тя, вер
нуть гарні дні її
ми
ну
лих літ, і во
на аж поз
до
-
ровіла.
-
Я ла
ди
ла
ся вже вми
ра
ти, - го
-
во
ри
ла своїм знай
омим, усміха
-
ючись ве
се
ло, - а те
пер аж поз
-
до
ровіла.
Ціла ха
та го
то
ви
ла
ся на йо
го
при
нят
тя, му
си
ла прист
ро
юва
-
тись, мов мо
ло
да для мо
ло
до
го.
Все бли
ща
ло, ся
яло в ній, ди
ха
ло
яко
юсь свя
точністю, новістю,
яки
мсь ожи
дан
ням. Для нього
приз
на
че
на кімна
та ста
ла
ся осе
-
ред
ком ду
мок доб
рої ма
тері і во
-
на бу
ла би най
рад
ше прик
ра
си
-
ла її лиш са
мим зо
ло
том і срі
-
блом. Най
кращі і най
до
рожчі
цві
ти му
си
ли пе
ре
нес
ти
ся до йо
-
го кімна
ти, а во
на, лю
бу
ючись їх
барв
ним ви
дом, го
во
ри
ла раз по
раз, що він їх лю
бить, лю
бив їх
ще ма
лим хлоп
цем…
Я бо
яла
ся йо
го приїзду.
Відвикши від муж
чин, я ста
ла
май
же несміли
ва і бо
яз
ли
ва й
уни
ка
ла з ни
ми стрічі. Ме
не об
-
гор
тав нес
покій при думці, що
прий
деться не
ба
вом про
жи
ва
ти
з чу
жим нез
най
омим чо
ловіком
під од
ним да
хом, стріча
ти
ся з
ним по кілька разів ден
но, сиді
-
ти ра
зом при столі, відповіда
ти
на йо
го пи
тан
ня. Це бу
ло мені
ду
же не в смак, і я зітха
ла ниш
-
ком і про
си
ла бо
га, щоб той час
ми
нув як
най
скор
ше, і щоб ми
знов лиш обидві ос
та
ли
ся, про
-
жи
ва
ли тим ти
хим, спокійним
жит
тям, як досі.
Від ча
су до ча
су про
ки
да
ло
ся в
мені і чувст
во за
висті. Пані Мар
-
ко, кот
ра зай
ма
лась досі ли
ше
моєю осо
бою, «лю
би
ла» досі на
-
й
більше ме
не, звер
неться цілою
істо
тою (так ду
ма
ла я) до сво
го
то
го бо
гот
во
ре
но
го си
на, і я ос
-
та
ну
ся для неї лиш «то
ва
риш
-
кою», потрібною тільки до ус
лу
-
ги.
Я бу
ла при
вик
ла до то
го, що з її
ок
ру
жен
ня бу
ла я їй най
сим
па
-
тичніша, що своє сер
це ви
яв
ля
-
ла пе
реді мною і діли
ла
ся най
-
ме
н
шою дум
кою зо мною. А те
-
пер, мо
же, зміниться то. Те
пер
при
бу
де він, син то
го уко
ха
но
го
му
жа, кот
ро
го не за
бу
ла й досі, і
йо
му бу
дуть му
си
ти всі всту
пи
-
ти
ся. Я на
сам
пе
ред! Так, я відчу
-
ва
ла, що з йо
го приїздом зай
де
зміна і в моїм житті, і що в йо
го
особі збли
жається до ме
не який
-
сь неп
ри
ятель, і то та
кий, пе
ред
кот
рим тре
ба бу
де, мо
же, пок
ло
-
ни
ти
ся. Те, що пані Мар
ко об нім
оповіда
ла і що ди
ха
ло з йо
го пи
-
сем до неї, вик
ли
ка
ло по
ва
жан
-
ня, і вже на сам спо
гад, що, мо
же,
й я бу
ду му
си
ти ко
ри
ти
ся йо
му,
во
ро
хо
би
ло моє нут
ро, на
пов
ня
-
ло яко
юсь го
рес
тю і уп
рямістю.
Я не хотіла ніко
му ко
ри
ти
ся, ні,
я й не пот
ре
бу
ва
ла цього чи
ни
-
ти, а суп
ро
ти нього вже зовсім
ні!
Коли нас
тав день йо
го приїзду,
я хо
ди
ла зво
ру
ше
на, розд
раз
ню
-
ючись чим
раз більше прерізни
-
ми дрібни
ми оруд
ка
ми, що їх на
просьбу пані Мар
ко я по
ла
год
-
жу
ва
ла для нього.
«Я вже те
пер йо
го обс
лу
гую, -
го
во
ри
ла я глум
ли
во до сво
го
се
р
ця, - а ко
ли приїде, то бу
ду
лиш при две
рях сто
яти і жда
ти
на при
ка
зи».
Коли над
хо
ди
ла го
ди
на йо
го
приїзду, я вип
ро
си
ла
ся ніби до
Ок
са
ни і пішла да
ле
ко на прохід
в по
ле. «Так, - ду
ма
ла я, - не
хай
собі вже те
пер приїжджає, не
хай
віта
ються дос
хо
чу, тішаться со
-
бою пос
по
лу. Я бо
дай не бу
ду
при тім і не по
чую при
казів:
«На
таліє, веліть по
да
ти ка
ву»,
або «веліть по
да
ти во
ду, за
чи
-
ніть вікно» і т. д.».
І пішла. Хо
ди
ла я і блу
ка
ла дов
-
го-дов
го по по
лю. Му
чи
ла
ся рі
-
зни
ми розд
раз
ню
ючи
ми дум
ка
-
ми, різни
ми спо
га
да
ми з ми
нув
-
шо
го і те
перішнього жит
тя. Ду
-
ма
ла про Оря
ди
на, про йо
го го
-
рдість, про те, що не ба
чи
ла йо
го
вже так дов
го, а хоч і ба
чи
ла, не
по
го
во
ри
ла з ним ні сло
ва; ду
ма
-
ла над тим, що не
на
ви
дить ме
не
те
пер і що я ду
же, ду
же опу
ще
-
на, оса
мо
че
на, не маю ніко
го в
світі, хто би зай
мав
ся моєю істо
-
тою, пе
рей
мав
ся нею наскрізь,
як, напр., ба
бу
ся! І я зга
да
ла її, а
зга
дав
ши її, спла
ка
ла ми
мо
волі.
Так, я блу
ка
ла са
ма між людьми,
му
си
ла собі са
ма бу
ти і провід
-
ни
ком, і обо
рон
цем, і всім на ко
-
ждім кроці. Чи та
ка вже моя до
-
ля довіку? Не
ро
зум
на я, ко
ли ду
-
ма
ла який
сь час, що оця жінка,
кот
рою ме
не бог мов за всі до
те
-
перішні му
ки на
го
ро
див, лю
би
-
ть ме
не хто знає якою лю
бов'ю!
В неї прецінь хто інший, ближ
-
чий сер
цю, як я, чу
жи
ни
ця, то
ва
-
риш
ка, - хтось, суп
ро
ти ко
го во
-
на має і обов'язки, ко
ли тим ча
-
сом я по
би
раю пла
ту за все, що
роб
лю для неї - і во
на мені нічо
-
го не вин
на… Ні, ні, во
на не вин
-
на нічо
го, її зап
ла
та і пре
зен
ти
пе
ре
ви
щу
ють геть-геть мою пр
а
-
цю в її домі…
Такі і подібні дум
ки драз
ни
ли
ме
не, мов не
ви
димі де
мо
ни, до
-
ки сон
це не ла
ди
ло
ся до за
хо
ду,
до
ки до
до
му не вер
ну
ла.
Вернувши, хотіла я зай
ти не
-
замітно до своєї кімна
ти, од
нак
мов на
пе
рекір мені сиділа пані
Мар
ко зі своїм си
ном на ве
ранді,
кот
ру я му
си
ла пе
ре
хо
ди
ти, щоб
діста
ти
ся як
най
бор
ше до своєї
кімна
ти. Несміли
вим кро
ком пі-
дхо
ди
ла я до до
му. Я зна
ла, що
лю
ди на ве
ранді му
си
ли ме
не
вже зда
ле
ка заміти
ти; я ж пе
ре
-
хо
ди
ла зільник, що пи
шав
ся пе
-
ред їх очи
ма, і не мог
ла ос
та
ти
ся
не
заміче
ною.
-
Ходіть, На
таліе, ходіть уже
раз! - кли
ка
ла з не
тер
пе
ли
вою
радістю пані. Мар
ко, ко
ли я піді
-
йшла вже до сходів ве
ран
ди. - Де
ви так дов
го за
ба
ри
ли
ся? Я вже
туй-туй що не розгніва
ла
ся на
вас. За ва
ми по
си
ла
ла до Ок
са
ни,
бо ви ка
за
ли мені, що іде
те до
неї… Ой, з вас ве
ли
кий кру
тар! -
до
да
ла ніби серй
оз
но і, всміха
-
ючись, пог
ро
зи
ла пальцем. - Ви,
пев
но, бо
яли
ся по сво
му зви
чаю
ста
ти мені в чім-не
будь на за
-
ваді, напр., нині при стрічі з моїм
до
ро
гим си
ном. Я вас доб
ре
знаю! - І звер
та
ючись до мо
ло
-
до
го чо
ловіка, що сидів біля неї і
за
мовк, по
ба
чив
ши ме
не, до
да
-
ла: - Це та са
ма, Іва
не, що я тобі
об ній пи
са
ла. Во
на уп
риємнює
мені дні, жи
ве зі мною в тій са
-
моті і зно
сить всі ви
ба
ги мої те
-
р
пе
ли
во. Це во
на, На
талія Вер
-
ко
вичівна!
Вражена щи
ри
ми сло
ва
ми пані
Мар
ко, я всти
да
ла
ся своїх пе
ре
-
ду
ма
них дум і не
дав
но ще по
чу
-
ва
ної за
висті. Зміша
на і тро
хи
зак
ло
по
та
на, спи
ни
лась я на ве
-
ранді і май
же не зна
ла, в який
спосіб обізва
ти
ся. Так са
мо бу
ла
я й ду
же зди
во
ва
на. Пе
реді мною
сто
яв цілком інший чо
ловік, ніж
я собі йо
го досі уяв
ля
ла. Нічо
го
ге
рой
сько
го не бу
ло в нім, рос
-
том чи не ниж
чий від ме
не, з ли
-
ця май
же не
гар
ний, опа
ле
ний
сон
цем, тем
но-ру
ся
вий, з оку
ля
-
ра
ми пе
ред яс
ни
ми, про
ник
ли
-
ви
ми очи
ма, котрі спо
чи
ва
ли те
-
пер з хо
лод
ною цікавістю на ме
-
ні.
-
Мило мені пізна
ти вас, - обі
з
-
ва
всь рівним, звуч
ним го
ло
сом, -
тим більше, що по
чу
ва
юся ва
-
шим довж
ни
ком. Ма
ти пи
са
ла
мені ба
га
то гар
но
го про вас. - І з
ти
ми сло
ва
ми по
дав ру
ку, ні, не
ру
ку, а два пальці. Я лед
ве до
-
торк
ну
ла
ся їх, скло
нив
шись ма
-
й
же не
замітно, а відтак і відда
-
ли
ла
ся до своєї кімна
ти. Стільки
бу
ло всієї бесіди між на
ми сьо
-
годні. Ко
ли я, пок
ли
ка
на на
но
во
па
нею Мар
ко, прий
шла вдру
ге
між них на ве
ран
ду, він оповідав
далі щось ма
тері і мов не замі
-
чав ме
не. Та й мав же він що
опо
віда
ти: він по
до
ро
жу
вав сті
-
льки по світі, про
бу
вав щох
вилі
в інших країнах, ба
чив стільки,
тож і міг оповіда
ти, мов «з кни
-
ж
ки». Ад
же зад
ля пізнан
ня світу
всту
пив до ма
ри
нар
ки. Я сиділа
не
да
ле
ко них мовч
ки, слу
ха
ла і
приг
ля
да
ла
ся йо
му. По нім бу
ло
вид
но слов'янське по
ход
жен
ня,
хоч зда
вавсь мені ду
же знімче
-
ним. Го
во
рив зна
ме
ни
те німе
-
цькою мо
вою і з оче
вид
ним за
-
ми
лу
ван
ням; з йо
го рухів вид
ко
бу
ло певність, а з йо
го мо
ви ши
-
ро
кий світог
ляд. Мені на
ви
ну
ла
-
ся ми
мо
волі замітка Ок
са
ни, що
він «євро
пеєць» і що йо
му ці
-
лком бай
ду
же, до якої він нації
на
ле
жить. З йо
го бесіди до
ду
му
-
ва
лась я, що він де
мок
рат, хоч із
дру
гої сто
ро
ни про
би
вавсь у нім
який
сь арис
ток
ра
тизм, кот
рий
зас
терігається заз
да
легідь від
уся
ко
го спільницт
ва з тим, що
звуть «пле
бей
ськістю», сто
ро
-
нить від йо
го в ду
манні і в учин
-
ках.
Я прирівня
ла йо
го до Оря
ди
на,
і він ви
дав
ся мені конт
рас
том
то
го ж. Оря
дин був з ви
ду гар
-
ний, май
же пиш
ний, а цей май
-
же по
га
ний. Оря
дин був інте
рес
-
ний своєю не
постійністю, своєю
га
ря
чою, лиш по
час
ти га
мо
ва
-
ною на
ту
рою, а цей своєю тонкі
-
стю так в ру
хах, як і в ду
манні,
своєю лагідною певністю.
Від ча
су до ча
су за
дер
жу
вав
ся в
бесіді йо
го яс
ний, бист
рий зір на
мені, мов сло
ва йо
го го
во
ри
ли
ся
і для ме
не, але я зна
ла, що во
ни
не бу
ли і для ме
не вис
ка
зані, я
відчу
ва
ла це. Йо
го істо
та бу
ла
мені та
ка чу
жа, та
ка да
ле
ка
всьо
му то
му, в чім я жи
ла і чим
бу
ла наскрізь пе
рей
ня
та, що ме
-
не об
гор
та
ло все на
но
во чувст
во
са
мот
ності, і я ми
мохіть звер
та
-
ла
ся в думці до Оря
ди
на. Він
інший, стоїть чи
мось так бли
зь
-
ко до ме
не, чи
мось спорідне
ний
зі мною, чо
мусь так доб
ре, доб
ре
знай
омий! Чо
му загнівав
ся? Яке
зло за
подіяла йо
му? Для чо
го хо
-
че ме
не по
ни
зи
ти? Ад
же ми од
-
ної ма
тері діти, до
ля на
ша змал
-
ку тро
хи не од
на
ко
ва! Ко
ли б він
знав, яка я самітна, як жад
на не
раз сильної опо
ри, со
ро
мив
ся би
сво
го по
ве
ден
ня…
Цього ве
чо
ра чу
лась я ду
же не
-
щас
ли
вою. Пані Мар
ко май
же не
заміча
ла ме
не, а я ста
ра
ла
ся всі
-
ма си
ла
ми не звер
та
ти ні її, ні
йо
го ува
ги на се
бе. Во
на, ущас
-
лив
ле
на по
во
ро
том си
на, го
во
-
ри
ла раз по раз, що він «цілий
батько», ди
ви
ла
ся, сліди
ла за
ним вог
ки
ми очи
ма, гла
ди
ла йо
-
го по лиці, по во
лос
сю, мов ма
лу
ди
ти
ну, а він, роз
жа
лоб
ле
ний
тою лю
бов'ю і май
же за
со
ром
ле
-
ний, цілу
вав вдяч
но ру
ку, що
про
ва
ди
ла йо
го з най
мо
лод
ших
літ і сте
рег
ла від зла і го
ря, мов
рідна ма
ти.
-
Ти мені ніко
ли не справ
ляв
гри
зо
ти, - чу
ла я, як до нього ні
-
жно го
во
ри
ла, - цілком так, як
твій до
ро
гий отець. Ти бу
деш
ко
лись так са
мо доб
рим му
жем,
як він, вірним та
ким… не прав
да
ж, мій лю
бий, лю
бий си
ну?…
-
Що я люб
лю, люб
лю вже наві
-
ки, - відповів він їй півго
ло
сом
сло
ва
ми по
ета Гей
не… І ті сло
ва
за
па
ли мені гли
бо
ко в пам'ять.
Гарні!
***
Спершу дер
жав
ся від ме
не по
-
да
ле
ки, мов
би бо
яв
ся з моєї сто
-
ро
ни яко
го на
па
ду на се
бе, а я,
гор
да, несміли
ва, враз
ли
ва, за
-
ди
ви
ла
ся на йо
го і пос
ту
па
ла со
-
бі так са
мо, що аж смішно бу
ло.
На йо
го пи
тан
ня відповіда
ла ко
-
рот
ко і хо
лод
но, на
го
ди ос
та
ти
-
ся з ним са
мим хоч би і як ко
рот
-
ко уни
ка
ла три
вож
но, а ко
ли не
мог
ла від то
го обе
рег
тись, то си
-
діла вже мовч
ки, з опу
ще
ни
ми
віями і не за
го
во
ри
ла ніко
ли пе
-
р
ша. «Я не за
бу
ваю, що я то
ва
ри
-
ш
ка! - го
во
рив йо
му мій пог
ляд.
- Не за
бу
ваю, не бійте
ся! Я до вас
не збли
жу
ся ані на один крок,
ані од
ною дум
кою, я не з тих, пе
-
ред кот
ри
ми тре
ба утіка
ти!»
Чи він ро
зумів ме
не?
Не знаю.
Пізніше, т. є. ко
ли ми
нув пер
-
ший тиж
день, став іншим. Роз
-
по
чи
нав сам роз
мо
ву, ос
та
вав
ся
ра
до в моїм то
ва
ристві, а де
ко
ли
за
дер
жу
вав май
же на
си
лу різни
-
ми пи
тан
ня
ми, ко
ли я не хотіла
з ним дов
го роз
мов
ля
ти. Зви
ча
-
й
но
роз
по
чи
нав роз
мо
ву роз
пи
-
ту
ван
ням про жит
тя і при
вич
ки
своєї ма
тері або про її за
нят
тя,
опісля пе
ре
хо
див на моє за
нят
-
тя, мої за
ми
лу
ван
ня… про те, що
ме
не най
більше зай
ма
ло, про
му
зи
ку, літе
ра
ту
ру, про мої зна
-
й
омст
ва. Роз
пи
ту
ючи про знай
-
омст
ва, ди
вив
ся на ме
не дов
гим,
пов
ним пог
ля
дом. Я відповіда
ла
ко
рот
ко, ре
тельно, мов му
си
ла
так відповіда
ти; він мав, впро
-
чім, див
ний і лиш йо
му влас
ти
-
вий спосіб пи
та
ти. Чи
нив це так
лагідно, так спокійно за
ра
зом,
мо
в
би то не «то
ва
риш
ка» сто
яла
пе
ред ним, а якась спо
ло
ха
на,
чуд
на пта
ха, го
то
ва утек
ти йо
му
з-пе
ред очей щох
вилі і не вер
ну
-
ти
ся. «То
му він і лікар, - ду
ма
ла
я собі, - прив
чив
ся з різни
ми лю
-
дьми різних спо
собів».
Часом, ко
ли я без
мов
но і без
-
ше
лес
не веш
та
ла
ся по хаті, чи
сп
ря
ту
ючи що-не
будь, чи по
ли
-
ва
ючи цвіти, чи пе
ре
хо
дя
чи по
що-не
будь че
рез усі кімна
ти,
слі
див не
ус
тан
но пог
ля
дом за
мною. Спер
шу бо
ялась я тих
про
ник
ли
вих ціка
вих пог
лядів
з-по
за оку
ляр, але з ча
сом при
-
вик
ла я до них, і во
ни не зда
ва
-
ли
ся мені вже та
ки
ми гост
ри
ми,
тим більше, ко
ли я пе
ре
ко
на
ла
-
ся, що він наскрізь лагідна на
ту
-
ра.
Одного ра
зу бу
ло в нашім го
-
роді за
ня
тих більше робітників:
ко
па
ли ста
вок. Він наг
ля
дав за
пра
цею сам, веш
тав
ся нев
то
ми
-
мо біля них від ра
на до ве
чо
ра,
оповіда
ючи їм бог знає що, по
яс
-
ню
ючи та нав
ча
ючи їх про різні,
їм незвісні речі. Довідав
шись
при тій на
годі, що в од
но
го з них
ди
ти
на вже від дов
шо
го ча
су
сла
бує, зай
шов ту
ди пе
ре
ко
на
-
тись на
оч
но об усім. Од
но
му з
робітників ви
ро
бив про
хан
ня,
що
би йо
го ста
ро
го немічно
го
батька при
ня
ли в дім бідних, а
од
но
му ви
ро
бив місяч
ну за
по
-
мо
гу. Цей був уже ста
рий чо
-
ловік, по
хо
див зі знач
ної ко
лись
ро
ди
ни і стеріг завсігди вліті на
-
шо
го го
ро
ду.
-
Прийдеться зі ста
рою прос
то
з го
ло
ду зги
ну
ти, ко
ли си
ли в
ру
ках не ста
не, - го
во
рив досі, -
бо жеб
ра
ти не вчив
ся я за
мо
ло
-
ду та й на старість не пот
рап
лю.
Ми бу
ли би об тім всім і не зна
-
ли, ко
ли би ста
рий не оповів
нам то
го, а ма
ти по
ду
жав
шої ди
-
ти
ни не прий
шла по
дя
ку
ва
ти за
доб
рий вчи
нок і гро
шо
ву поміч,
яку від йо
го діста
ла, йо
го не бу
-
ло тоді до
ма, од
нак пані Мар
ко
обіця
ла бідній, що пе
ре
ка
же си
-
нові сло
ва по
дя
ки… Ко
ли по
вер
-
нув і во
на все док
лад
но пе
ре
ка
-
за
ла йо
му, спа
лах
нув, мов
би йо
-
го хто ок
ро
пом обілляв. «І не ма
-
ли що зга
ду
ва
ти, та це», - відпо
-
вів. А по
ба
чив
ши при
пад
ком і
ме
не, змор
щив бро
ви, вхо
пив
ка
пе
люх і вий
шов знов ку
дись.
По трьох неділях ста
ли ми вже
цілком доб
ри
ми то
ва
ри
ша
ми. Я
нав
чи
лась ро
зуміти йо
го ла
-
гідне, од
нак суп
ро
ти се
бе май
же
стро
ге пос
ту
пу
ван
ня, а він, пі
-
знав
ши мою враз
ли
ву, по
лох
ли
-
ву вда
чу, об
хо
див
ся зі мною ніж
-
но, обе
реж
но, мов з мо
ти
лем.
-
Ви бо
яли
ся ме
не спер
шу, сто
-
ро
ни
ли від ме
не, - ска
зав мені
од
но
го ра
зу, ко
ли ми сиділи яко
-
сь у кімнаті, я при якійсь «тер
мі
-
новій» ро
боті для пані Мар
ко, а
він з га
зе
тою в ру
ках, чи
та
ючи
що інте
ресніше уго
лос.
-
Боялася.
-
Чому? - Йо
го яс
ний пов
ний
по
г
ляд спи
нив
ся ви
жи
да
юче на
мені.
Я в першій хвилі ва
га
ла
ся опо
-
вісти йо
му, що ме
не від нього
відпи
ха
ло, але врешті ска
за
ла. А
то, як мені зда
ва
ло
ся, що він бо
-
яв
ся ме
не, не
мов ма
ло
ва
жив за
те, що я лиш «то
ва
риш
ка»! Зда
-
вав
ся мені за
ро
зумілим і над
то
кри
тич
но ус
по
соб
ле
ним; я чу
ла
-
ся при нім приг
ноб
ле
ною, бо
я
-
ла
ся і то
го, що він стільки знав і
ба
чив. (Тут він усміхнув
ся ве
се
-
ло). Мені не
ус
тан
но при
вид
жу
-
ва
ло
ся, що він у гли
бині сво
го
сер
ця глу
мить собі з ме
не і з то
-
го, що мені бу
ло най
святіше.
Він прис
лу
хав
ся спокійно моїм
сло
вам, мов ждав ще дальших і
дальших об'яснень, а врешті
ска
зав так са
мо спокійно, май
же
бай
ду
же:
-
Це прав
да, я уни
кав вас дій
-
сно. В мені якась особ
лив
ша і не
-
по
бо
ри
ма ан
ти
патія суп
ро
ти
всіх то
ва
ри
шок, гу
вер
нан
ток,
учи
тельок і тим подібних істот.
Чо
му, сам не знаю. Мо
же бу
ти
то
му, що во
ни на
га
ду
ють мені
тих, що хо
тять to
ut рrіх [87]
сто
-
яти «самі». Я мав час
то на
го
ду
стріча
ти
ся з не
викінче
ни
ми
ема
н
си
пат
ка
ми, а ті так об
рид
ли
мені з своїм «пи
тан
ням жіно
-
чим» і ба
ла
кан
ням про рівноп
-
равність, що я їх ніко
ли не мо
жу
стерпіти. Не ду
май
те, - до
дав по
-
важ
но, - що я на
ле
жу до тих, що
мо
ляться до неп
росвіче
ної жен
-
щи
ни, що їх іде
алом або мо
ло
да
не
освіче
на наївна дівчи
на, або
заміжня жінка з ве
ли
чез
ним бі
-
лим фар
туш
ком і ку
пою ключів
при боці. Я знаю, що вик
ли
ка
ло
[87]
- За вся
ку ціну (франц).
рух жіно
чий, так са
мо, що вик
-
ли
ка
ло й соціалізм і інші об'яви
в суспільстві. Я знаю, що во
ни і
ма
ють пра
во до
ма
га
ти
ся то
го
всього, чо
го влас
не до
ма
га
ють
-
ся; я пе
ре
ко
на
ний, що во
ни доб'
-
ються ко
лись своїх жа
дань; ли
-
ше, ба
чи
те, я не мо
жу цілком з
тим по
го
ди
ти
ся, щоб жінку тра
-
к
то
ва
но ли
ше як лю
ди
ну, як це
влас
не роб
лять обо
ронці по
лу
жіно
чо
го, а не та
кож, як і жінку.
-
Так у вас жінка не те са
ме, що
лю
ди
на-чо
ловік?
-
Чи сло
вом «чо
ловік» на
зи
ва
є
-
ться ли
ше муж
чи
ну?
-
Ні, од
нак йо
го жит
тя більше
за
без
пе
че
не, ніж жінки.
-
То своєю до
ро
гою; але бу
ло
би луч
че, ко
ли б зі зміною обс
та
-
вин не зміня
ли і жінки сво
го ха
-
рак
те
ру, т. є. не зміня
ли на
си
ль
-
но. Я хотів би, щоб обс
та
ви
ни
зміня
ли
ся зад
ля них, а не во
ни
зад
ля обс
та
вин або зад
ля якоїсь
«сво
бо
ди». В моїх очах жен
щи
на
- то щось та
ке нес
ка
зан
но гар
не,
тон
ке, як і муж
чи
на в своїм роді.
Од
нак обоє тра
тять на красі, ко
-
ли од
но прий
має те, що на
ле
-
житься дру
го
му.
-
Чи жінки зміня
ються так си
-
льно, на ва
шу дум
ку?
-
Ах, зміня
ються! Чи ви га
даєте,
що з дос
ту
пом до вся
ких за
нять
і до вся
ких на
ук зроб
ляться си
-
льніши
ми, напр., в ха
рак
тері?
-
Я ду
маю, що так!
-
Ну, во
но здається так, од
нак
чо
му здрібнів дух у муж
чин, хоч
йо
му по
да
ють ши
ро
ку на
уку
змал
ку, аж до пізнього віку? Чо
-
му стає плит
кий, по
га
ний, са
мо
-
люб
ний, за
до
во
ле
ний із се
бе
так, як
би осяг
нув уже най
ви
щий
верх дос
ко
на
лості і дальше не
по
т
ре
бу
вав ся
га
ти? Чо
му во
но
так? Чо
му знам'я на
шо
го ча
су -
са
мо
любст
во і обез
си
лен
ня? Чи
вам не при
хо
ди
ло інко
ли на ду
-
м
ку, що в ду
манні людськім нде
-
тав застій, що во
но пот
ре
бує
яко
гось, сильно
го по
ру
шен
ня,
що
би зміни
ло
ся, віджи
ло, але не
те
перішнім плит
ким, са
мо
люб
-
ним жит
тям, лиш якимсь кра
-
щим, чистішим і сильнішим! Ни
-
нішні ча
си, - до
дав по легкій за
-
думі, - при
га
ду
ють мені морську
ти
ши
ну, напр., під рівни
ком.
[88]
Го
ре ко
раб
леві вітрильно
-
му, ко
ли нат
ра
пить на та
ку не
-
щас
ну по
ру. Ви, ма
буть, не знає
-
те, що во
но та
ке. Без по
ду
ву ві
-
тру жа
рить сон
це ог
нем нез
нос
-
ним і розк
ла
дає вкупі з кис
ло
ро
-
дом воз
душ
ним всі ор
ганічні ті
-
ла. Во
да морська по
чи
нає гни
ти,
і гид
кий жов
то-бру
нат
ний слиз
ок
ру
жає ко
ра
бель дов
ко
ла, як
да
ле
ко за
сяг
не око. Гниль уді
-
[88]
- Рівнин - ек
ва
тор.
лю
ється м'ясу, хлібові, со
лодкій
воді і всім хар
чо
вим за
со
бам, що
ко
ра
бель ве
зе з со
бою. Та гниль
пе
ре
но
ситься по
ма
лу і на люд
-
сь
кі тіла, і не
ма на неї ліку на ці
-
лім світі. Спо
чат
ку міг би силь
-
ний вітер зро
би
ти цьому па
губ
-
но
му про
це
сові кінець, од
нак пі
-
з
ніше не при
но
сить і він уже
пільги.
-
Страшно вми
ра
ти та
кою сме
-
р
тю! - обізва
лась із співчут
тям.
-
Не прав
да ж? - відповів. - І ви
-
хор на морі при
но
сить смерть,
але се вже іншо
го ро
ду по
ги
бе
-
ль. В ній ги
не чо
ловік бо
дай з
підня
тою го
ло
вою, бо
реться і за
се
бе і за дру
гих, ги
не хо
роб
ро,
ко
ли тим ча
сом там у ти
шині ги
-
не, мов со
ба
ка. Нинішні ча
си по
-
до
ба
ють у дечім на та
ку морську
ти
ши
ну, і в них та
кож ба
га
то-ба
-
га
то гнилі, їм тре
ба та
кож си
-
льно
го зво
ру
шен
ня, що
би «по
-
ду
жа
ли». Од
нак щоб за
вер
ну
ти
знов до пер
шо
го пи
тан
ня: ви
«бо
ялись» ме
не, ду
ма
ли, що я ус
-
по
соб
ле
ний над
то кри
тич
но, чи
не так?
-
Так.
-
Ви, мо
же, ду
ма
ли, що я маю
ви
роб
ле
не яке-не
будь пра
ви
ло,
за кот
рим суд
жу все ме
ханічно?
Я кри
тик, се прав
да; ча
са
ми на
-
віть і без
ми
ло
серд
ний кри
тик,
од
нак більше над со
бою, як над
дру
ги
ми. Всіх лю
дей не мож
на
бра
ти за од
но з'яви
ще, осуд
жу
-
ва
ти
без роз
бо
ру то
му, що всі
ро
дяться, їдять, рос
туть і вми
ра
-
ють. Ні, у кож
до
го своє «я» ці
-
лком но
ве, хоч в дечім і подібне
до своїх предків, як ка
жу, зад
ля
то
го не мо
же ще один відповіда
-
ти за всіх або всі за од
но
го, і то
-
му я лагідний в осуді дру
гих.
Лю
ди для ме
не ду
же, ду
же інте
-
ресні, - го
во
рив за
дум
чи
во далі,
- ще більше, як при
ро
да. Люб
лю
в них вглиб
ля
ти
ся, відга
ду
ва
ти
їх, а то, в чім во
ни сильні, в чім
оригінальні, в чім гідні по
гор
ди,
а в чім ве
личні, - але вза
галі я
для них тер
пе
ли
вий і уваж
ний
тим більше, що я лікар «тілом і
ду
шею» і маю час
то на
го
ду гля
-
діти пов
ним пог
ля
дом у глибінь
людських душ і ба
чи
ти при
чи
ни
де
яких «чуд
них» її з'явищ. Чи
те
пер не бу
де
те вже ме
не бо
яти
-
ся? - спи
тав ме
не, і по йо
го май
-
же діво
чих ус
тах пробіг усміх.
-
Ні.
-
Це мені ми
ло, - відповів з оче
-
вид
ним вдо
во
лен
ням, а по які
-
йсь хвилі обізвав
ся цілком од
-
вер
то: - Ма
ти оповіда
ла мені де
-
що з ва
шої ми
нув
ши
ни, і я вас
те
пер та
кож ліпше ро
зумію!
При тих йо
го сло
вах я спа
ле
-
ніла і зміша
ла
ся. Пані Мар
ко му
-
си
ла йо
му спо
ми
на
ти пев
но й
про Оря
ди
на, а мо
же, навіть піс
-
ля своєї при
вич
ки і пе
ре
са
ди
ла
мої відно
си
ни до йо
го. Вія спос
-
теріг моє замішан
ня і за
не
по
ко
ї
-
в
ся чо
гось і сам. Це посліднє
скріпи
ло ме
не в моїм підозрінні.
-
Вам це не
ми
ло? - спи
тав, див
-
ля
чись на ме
не своїм зви
чай
ним
слідя
чим пог
ля
дом. - Во
на нічо
-
го та
ко
го не го
во
ри
ла, що ки
да
-
ло би на вас хоч крихітку тіні,
про
тив
но! Те
пер я вас дійсно по
-
ва
жаю. До
ка
зом то
го не
хай вам
бу
де те: ко
ли б вам прий
шло на
дум
ку йти деінде за «то
ва
риш
-
ку», я би прос
то, хоч і не маю до
то
го пра
ва, не пус
тив вас!
Я усміхну
ла
ся.
-
Так що мені ро
би
ти?
-
Нічо. Жи
ти собі так дальше.
-
Як то, без за
нят
тя?
-
Ну, зай
май
тесь тим, до чо
го у
вас най
більше спосібнос
тей!
-
Це бу
ло би й мені до впо
до
би,
- відповіла я ще завсігди усмі
-
хне
не, - од
нак із чо
го жи
ти?
-
Ах! - ска
зав він, не
ми
ло вра
же
-
ний, і змор
щив бро
ви. - Знов оця
по
га
на річ! - А. відтак до
дав, ус
-
міха
ючись гірко: - Це най
го
ло
в
-
ні
ша при
чи
на, що ви
роб
ляє те
-
пер більше слуг, як лю
дей, що
за
ти
рає чим
раз більше гордість
і оригінальність і тво
рить пле
-
бей
ськість!
***
Гарно, пре
гар
но жи
веться, від
-
ко
ли він тут. Від йо
го віє іншим
ду
хом, свобідним, пов
ним охо
ти
до жит
тя, віри в кра
щу бу
дуч
-
ність; я ска
за
ла би: і б'є сон
цем…
Не знаю, але ко
ли прис
лу
ху
юся
йо
му, то мені здається, що те, що
він го
во
рить, я десь уже раз чу
ла
або зна
ла са
ма з се
бе. Мені май
-
же все знай
оме, що він го
во
рить,
так мов
би він був мною, ли
ше
дос
ко
налішим, з більшим дові
-
р'ям до влас
них сил і з більшою
по
гор
дою до рабст
ва і не
мочі.
Не бо
юся йо
го більше. Про
тив
-
но, маю навіть до нього сліпе
довір'я, хоч суп
ро
ти йо
го я не
та
ка сміли
ва, як суп
ро
ти Оря
ди
-
на. Оповідаю йо
му не раз сті
ль
-
ки, прос
то ду
маю вго
лос пе
ред
ним. А він слу
хає, слу
хає… май
-
же за
ду
мається або за
ди
виться
ку
дись да
ле
ко впе
ред се
бе, і тоді
люб
лю на йо
го ди
ви
ти
ся, тоді
йо
го очі такі сіяючі, я ска
за
ла би
щас
ливі. Чи він знає, що во
ни в
йо
го так сіяють? В йо
го то
ва
ри
-
стві я спокійна і пев
на, зовсім
так, мов
би ма
ла пе
ресвідчен
ня,
що мені не ста
неться ані чо
го
бо
лю
чо
го, ані ме
не не оби
дить
ніхто. Я і слу
хаю йо
го, ко
ли він
мені що ра
дить, і пос
лух той не
має для ме
не нічо
го по
ни
жа
ючо
-
го. Він на
ле
жить до тих лю
дей,
що ані своїх га
док не на
ки
ду
ють
ніко
му, ані не об
ма
ню
ють ніко
-
ли. Я по
ми
ля
ла
ся, ко
ли ду
ма
ла
спер
шу, що в йо
го не
ма націо
на
-
льно
го
по
чут
тя; про
тив
но, він
чу
ється хор
ва
том «ду
шею і ті
-
лом», але за
те йо
го вра
жає май
-
же не
ми
ло моя не
на
висть до по
-
ляків.
-
Не лиш я од
на не
на
вид
жу їх, -
відповіла я йо
му, - ми всі ук
ра
ї
н
-
ці не мо
же
мо їх лю
би
ти та
кою
лю
бов'ю, як, напр., про
чих сло
-
в'ян, во
ни наші най
тяжчі во
ро
-
ги.
-
Я ро
зумію, що лю
би
ти не мо
-
же
те їх, - відповів він, - але мені
здається, що та
ка сліпа не
на
ви
-
сть - то зви
чай
но до
каз інте
лек
-
ту
альної не
мочі. Ко
ли б ук
раїнці
ста
ли завт
ра сильні, то во
ни за
-
раз пе
рес
та
ли би не
на
видіти по
-
ляків. Не так?
-
Може, й так! - відповіла я. -
Але по
ки що відчу
ваю для них
бі
льше не
на
висті, як по
ва
жан
ня.
Во
ни по
ни
жа
ють нас, а цього
годі відчу
ва
ти!
-
То не да
вай
те
ся по
ни
жа
ти! Це
за
ле
жить прецінь цілком від вас.
До
ведіть їх пра
цею до то
го, щоб
во
ни вас яко своїх во
рогів по
ва
-
жа
ли, бо інак
ше: «Wer sich zum
Wur
me krummt, darf nicht kla
gen,
dab er zert
re
ten wird» [89]
- як
[89]
- «Хто зви
вається черв'яком,
ка
же десь Кант цілком спра
вед
-
ли
во.
-
То прав
да, - відповіла я, - але
ота прав
да бо
лить ме
не…
Ясними погідни
ми дня
ми хо
ди
-
мо на про
гульку да
ле
ко по
за
місто: пані Мар
ко, Ок
са
на, я і він.
На моє жа
дан
ня оповідає він про
мо
ре і йо
го кра
су, а за те я му
шу
йо
му оповіда
ти, ко
ли йде
мо,
вдвійці, про своє ми
ну
ле жит
тя.
Од
но
го яс
но
го, ду
же гар
но
го
дня пе
ред ве
чо
ром вер
та
ли ми
знов удвійці, тро
хи відда
лені від
пані Мар
ко і Ок
са
ни, і я оповіда
-
ла йо
му на йо
го жа
дан
ня знов
той не має пра
ва скар
жи
тись на те,
що йо
го топ
чуть» (нім.).
щось із моєї «ми
нув
ши
ни». Вре
-
шті ска
за
ла, усміха
ючись:
-
Вже не знаю, що оповіда
ти!
-
Так ви оповіли мені вже все? -
спи
тав і вп'ялив свої ве
ликі очі
пов
но на ме
не.
-
Все.
-
Все? - спи
тав ще раз з чуд
ним
при
тис
ком. Пе
ред моєю ду
шею
ста
нув на
раз Оря
дин, і я, бог
знає чо
му, спа
леніла. Не підво
-
дя
чи до йо
го очей, відповіла не
-
пев
ним го
ло
сом: «Все, про що
мож
на го
во
ри
ти». А він не пи
тав
більше; за
тяв
ся і мов
чав. Тро
хи
зго
дом при
лу
чив
ся до Ок
са
ни і
пішов з нею ско
рим кро
ком впе
-
ред, по
ли
ша
ючи ме
не і пані Мар
-
ко да
ле
ко за со
бою. В хаті і при
світлі ви
дав
ся мені та
ким, як в
пер
ших днях сво
го приїзду. По
-
вз
держ
ли
вий, не
довірчи
вий, хо
-
лод
ний і уни
кав мо
го пог
ля
ду.
До сьогоднішньої дни
ни не
знаю, з якої при
чи
ни змінив
ся,
але знаю, що моє сер
це дри
жа
ло,
мов по
ра
не
не, то
го ве
чо
ра, і що
відхо
дя
чи до своєї кімна
ти на
спо
чи
нок, не мог
ла я йо
му, як
зви
чай
но, по
да
ти ру
ки, і ус
та мої
ви
мов
ля
ли май
же на
си
лу і лед
-
ве чут
но сло
во «доб
раніч!». Він
сто
яв на ве
ранді, прис
лу
ха
ю
чи
-
сь при
ка
зам пані Мар
ко ста
ро
му
ого
род
ни
кові, і при моїм го
лосі
про
ки
нувсь, мов спо
ло
ха
ний.
-
Добраніч! - відповів ско
ро, і в
тім йо
го го
лосі при
чу
ло
ся мені
ви
раз
но ду
шев
не зво
ру
шен
ня і
якась ура
за.
«Що йо
му? Що йо
му?» - пи
та
ла
я се
бе раз по раз, і жаль і го
р
ді
-
сть стис
ка
ли моє сер
це і про
га
-
ня
ли сон з очей.
А по
ра
нок сього ж дня який же
був гар
ний, яс
ний! Який пе
рет
-
ка
ний світлом і за
повіда
ючий
пре
пиш
ну кра
су! Так, ра
но був
ве
се
лий, по
ма
гав мені сти
на
ти
рожі, ка
зав, хоч, ро
зуміється, ли
-
ше жар
том, що я цвіт ло
то
су, а
те
пер… Ні, ні, для ме
не не сві
-
тить сон
це, я вже пе
ре
ко
на
ла
ся
об тім сот
ню разів…
Другого і третього дня був знов
та
кий са
мий, а я ста
ла та
ка, як
він ме
не наст
роїв, - і між нас не
-
мов щось ус
ту
пи
ло.
Четвертого дня за
не
ду
жа
ла па
-
ні
Мар
ко і бу
ла ду
же розд
раз
не
-
на. Сва
ри
ла на ку
хар
ку, кот
рої
не бу
ла би від се
бе відда
ли
ла за
ніяку ціну в світі, що зле ва
рить;
на ста
ро
го ого
род
ни
ка, що стеж
-
ки в са
ду за
нед
бані; на си
на, що
поп
су
вав її робітників і що си
-
дить вічно в чу
жині, а во
на опу
-
ще
на на лас
ку і не
лас
ку най
ми
-
тів; а на ме
не гніва
ла
ся най
бі
-
льше. Відка
зу
ва
ла, що в ме
не не
-
ма сер
ця, а для її осо
би то ані
крих
ти. Що я на її жа
дан
ня бай
-
дуж
на і не
уваж
на; що хоч як їй
жаль, але бу
де му
си
ти обг
ля
ну
-
ти
ся за дру
гою то
ва
риш
кою. Що
в ме
не не
ма для неї ча
су, а на умі
все лиш «літе
ратст
во» і свої цілі,
«бог знає які ви
сокі цілі». Що
пхаю її на
си
лу в постіль, що
би
ма
ла для се
бе більше ча
су; що
во
на пе
ре
ко
на
ла
ся вже про щи
-
рість то
ва
ри
шок і бу
ла би щас
-
ли
ва, як
би бог заб
рав уже раз її
зі світу, і во
на не за
ва
жа
ла ніко
-
му, і т. п.
Двері від йо
го кімна
ти сто
яли
ши
ро
ко ство
рені, і він чув кож
де
її сло
во. Сидів на кріслі при бюр
-
ку, [90]
підпер
ши го
ло
ву ру
ка
-
[90]
- Бюр
ко - письмо
вий стіл.
ми, і мов
би ло
вив кож
дий звук.
Во
на не слу
ха
ла і йо
го просьб та
упімнень, що
би вти
хо
ми
ри
ла
ся,
а на її за
кид, що си
дить «вічно»
в чу
жині, а во
на опу
ще
на на лас
-
ку і не
лас
ку дру
гих, відповів ла
-
гідно, що й то
му бу
де раз кінець,
не
хай ус
по
коїться! Він прецінь
не за
ду
му
вав ніко
ли ос
та
ти
ся
на
завсігди при ма
ри
нарці, во
на
це знає.
Я слу
ха
ла мовч
ки її несп
ра
вед
-
ли
вих до
корів, веш
та
ючись без
-
ше
лес
не ко
ло неї, як це во
на лю
-
би
ла, ко
ли ле
жа
ла в пос
телі, а
відтак, по
обк
ла
дав
ши її зви
чай
-
но зу
жи
ва
ни
ми ліка
ми, вий
шла
зі своєї кімна
ти, за
чи
ня
ючи за
со
бою двері, що
би за який
сь час
піти в місто зад
ля якихсь не
важ
-
них, од
нак не
ду
жою уп
ря
мо жа
-
да
них ору
док.
Надворі лляв дощ ціле по
по
-
луднє, а як
раз те
пер цідив, мов
із ко
нов
ки. Я сто
яла при вікні,
зво
ру
ше
на, по
ни
же
на, і ди
ви
ла
-
ся ту
по вог
ки
ми очи
ма на ве
ликі
краплі до
щу, що би
ли
ся об віко
-
н
ні ши
би і спли
ва
ли су
мо
ви
то
вниз. Чувст
во огірчен
ня і опу
-
щен
ня об
гор
ну
ло ме
не, і я ми
мо
-
волі зга
да
ла знов Оря
ди
на. Вже
як бу
ло, так бу
ло, од
нак він не
по
ви
нен був цу
ра
тись ме
не. Не
-
хай би йо
го хоч то
ва
ри
шем ма
-
ла, не бу
ла та
ка опу
ще
на, мов
со
ба
ка, та ма
ла пе
ред ким хоч
по
жа
лу
ва
ти
ся!… А то і він… о,
всі, всі! - зой
кну
ло на
раз болісно
сер
це, і мов у фізичнім бо
лю
при
тис
ну
ла я грізно змор
ще
не
чо
ло до ши
би, си
лу
ючись здер
-
жа
ти сльози, що тис
ну
ли
ся до
-
кон
че до очей.
У хаті втих
ло…
Голосне ти
кан
ня ве
ли
ко
го сті
-
н
но
го го
дин
ни
ка роз
хо
ди
ло
ся
по сусідній кімнаті, мов да
ва
ло
такт не
ус
тан
но го
лос
но па
да
-
ючо
му до
щеві. В са
ду зе
леніли
мов
би віднов
лені кущі і де
ре
ва,
пот
ря
су
вані хви
ле
вим не
ми
лим
вітром, а ву
зеньки
ми, піском ви
-
си
па
ни
ми сте
жеч
ка
ми лисніла
во
да. Десь-не-десь стріпу
ва
ла
ся
за
хо
ва
на між лис
тям де
рев,
наїже
на, змок
ла пта
ши
на, розг
-
ля
да
ючись сум
но то вдо
ли
ну, то
вго
ру. З рин
ви цюр
котіла од
нос
-
тай
ним то
ном во
да і спли
ва
ла
цілим потічком на ши
ро
ку стеж
-
ку ко
ло ве
ран
ди.
До две
рей моєї кімна
ти зас
ту
-
ка
но злег
ка, і я про
ки
ну
лась із
жа
хом зі своєї ту
пої за
ду
ми.
«Це він, - блис
ну
ла в мені дум
-
ка, а сер
це за
би
ло
ся сильніше, -
лиш він», - і зво
ру
ше
ним го
ло
-
сом поп
ро
си
ла я всту
пи
ти.
Це був дійсно він. Був одяг
не
-
ний до ви
хо
ду.
-
Даруйте, що при
ход
жу до вас і
пе
ре
би
ваю, мо
же, в якім за
нятті,
од
нак я йду в місто і хотів спи
та
-
ти, чи у вас не
ма та
кож яких
ору
док; за
ла
го
див би їх, мо
же,
при тій на
годі. - Го
во
рив півго
-
ло
сом, мов бо
яв
ся збу
ди
ти не
ду
-
жу в не
да
лекій кімнаті, і по нім
бу
ло вид
но лег
ке змішан
ня, кот
-
ре хотів так за
таїти, що уни
кав
стріну
ти
ся з пов
ним моїм пог
ля
-
дом.
Збентежена йо
го при
хо
дом (до
-
сі не був ще в моїй кімнаті), не
зна
ла я в першій хвилі, що від
-
повісти. Але опісля по
дя
ку
ва
ла
йо
го за йо
го ввічливість і ска
за
-
ла, що в ме
не є справді діло до
міста, але за тим му
шу йти са
ма.
То
го ба
жає собі хо
ра, а я би не
хотіла в нічім їй про
ти
ви
ти
ся,
то
му що тим зво
ру
шується во
на,
а вся
ке зво
ру
шен
ня шко
дить їй
сильно.
Впрочім, він сам те знає, бо ро
-
зуміє її не
ду
гу най
ліпше.
-
Вона дійсно ду
же сла
ба, - ска
-
зав він і, прис
ту
па
ючи ближ
че
до ме
не, взяв мою ру
ку між свої
до
лоні.
-
Ви не гніваєте
ся на неї за її не
-
сп
ра
вед
ливі сло
ва; прав
да, що
ні? - спи
тав.
При тих сло
вах звер
нув
ся пов
-
ним щи
рим пог
ля
дом до ме
не і
хотів із ли
ця мо
го ви
чи
та
ти пот
-
верд
жен
ня на свої сло
ва.
-
Ні, па
не док
тор! - відповіла я,
усміха
ючись сум
ним пе
рельот
-
ним усміхом. - Я ду
же тер
пе
ли
ва.
Впрочім, як ви при
хо
ди
те на та
-
ку дум
ку?
Він ди
вив
ся на ме
не все ще тим
са
мим пог
ля
дом.
-
Сам не знаю, як, - ска
зав. - Я
влас
ти
во прий
шов… по
дя
ку
ва
ти
вам за ва
ше доб
ре сер
це, а не пи
-
та
ти про це. Пізнав
ши вас, ба
чу,
що ви не спосібні ме
та
ти
ся на
кім-не
будь. Моя ма
ти справді
ду
же хо
ра, да
ле
ко більше, чим я
ду
мав. Я не надіявся, що її не
ду
-
га так побільшає. Ко
ли би ви хо
-
тіли при ній і далі ос
та
ти
ся (при
тих сло
вах спи
ни
ли
ся йо
го очі
до
пит
ли
во на мені) - то му
си
ли
би при
го
то
ви
ти
ся до ду
же прик
-
рих хвиль і бу
ти як ан
гел тер
пе
-
ливі. Я не мо
жу до
до
му час
то
приїжджа
ти, ви ж знаєте. Моє
за
нят
тя не поз
во
ляє мені відда
-
лю
ва
ти
ся зі служ
би частіше; а
ко
ли по
ки
ну служ
бу цілком, не
мо
жу ще те
пер навіть пев
но ска
-
за
ти. Це за
ле
жить від двох дов
-
гих по
до
ро
жей, котрі маємо ще
відбу
ти, мо
же, за рік, два - сам
не знаю. Ко
ли б ви хотіли в неї
ос
та
ти
ся по
ми
мо всього і да
ль
-
ше, я від'їхав би спокійно і був
би вам ду
же вдяч
ним. Ви одні
мо
же
те ме
не зас
ту
пи
ти. Вас во
-
на лю
бить.
Я сто
яла опер
та спи
ною до вік
-
на й уни
ка
ла йо
го пог
ля
ду.
Він зда
вав
ся мені те
пер по
ми
-
мо своєї спокійної і пев
ної бесі
-
ди не та
ким, як зви
чай
но. В йо
го
го
лосі зна
ти бу
ло щось но
ве, не
-
з
най
оме для ме
не. Пог
ляд йо
го
був прой
ма
ючий і до
ти
кав чуд
-
но мою ду
шу.
Що це бу
ло?
Що нап
ро
вад
жу
ва
ло йо
го на
дум
ку, що я мог
ла би йо
го матір
по
ки
ну
ти, са
ме те
пер, ко
ли пот
-
ре
бу
ва
ла щирішої осо
би? Я ж їй
зав
дя
чу
ва
ла стільки, я ж при ній
не
мов на
но
во віджи
ла! Чо
му ду
-
мав він, що я це вчи
ню і по
ки
ну
її (і то че
рез кілька несп
ра
вед
-
ли
вих слів) на лас
ку і не
лас
ку
чу
жо
го ок
ру
жен
ня або, мо
же, на
лас
ку тих кількох сво
яків її му
-
жа, з кот
ри
ми від мно
гих ліг зі
-
рва
ла зно
си
ни? Чи не про
ки
ну
-
ло
ся в нім знов во
ро
же чувст
во
суп
ро
ти «то
ва
риш
ки» і наст
ро
ї
-
ло так не
довірчи
во? О, пев
но,
во
но му
си
ло в нім знов зрос
ти…
і то
му…
-
Не бійте
ся, па
не док
то
ре, я не
опу
щу ва
шої ма
тері в не
дузі, -
обізва
ла
ся я. - Вчи
ни
ла би це
лиш тоді, ко
ли би ме
не відпра
-
ви
ла са
ма; але я пе
ре
ко
на
на, що
во
на цього не вдіє. Мо
же
те спо
-
кійно ли
ши
ти її на ме
не і від'
-
їжджа
ти спокійно.
-
Дякую вам, дя
кую вам щи
ро, -
відповів він із яко
юсь здер
жу
ва
-
ною радістю в го
лосі і стис
нув
мені щи
ро ру
ку. - Я вис
туп
лю з
ма
ри
нар
ки і по
вер
ну до неї зно
-
ву; во
на са
ма знає, що ми бу
де
мо
ще ра
зом жи
ти. Од
нак по
ки що
му
шу її ще на який
сь час ос
та
ви
-
ти са
му. Те
пер не са
му… - докін
-
чив із вдо
во
лен
ням.
Опісля пос
то
яв ще хвильку мо
-
вч
ки і обг
ля
нув
ся по кімнаті.
-
Як тут у вас гар
но! - ска
зав, а
по
ба
чив
ши під вікном моє бюр
-
ко, прис
ту
пив до нього ближ
че.
-
Тут ви пи
ше
те, прав
да?
Я усміхну
ла
ся і по
так
ну
ла мо
-
вч
ки го
ло
вою.
-
Я хотів би щось із ва
ших пи
-
сань чи
та
ти… чи не мож
на би?
-
Ні! - відповіла я сти
ха.
-
Але ко
ли бу
де
те ма
ти раз що
-
сь дру
ко
ва
не, то пришліть і ме
-
ні! - про
сив він. - Для ме
не бу
де
це ду
же інте
рес
не. - А по малій
хви
лині до
дав: - Чи ви по
си
ла
ли
що з ва
ших праць ку
ди-не
будь?
-
Ні.
-
Ні? Ну, так я роб
лю вас уваж
-
ною: не робіть собі ніко
ли з то
го
ба
га
то, ко
ли вам і відош
лють на
-
зад ру
ко
пис.
-
Це би ме
не ду
же боліло, па
не
док
тор!
-
Я вам вірю. Од
нак ви му
си
те
бу
ти й на це при
го
тов
лені. Впро
-
чім, во
но має де
ко
ли в собі і
щось доб
ро
го.
-
Чому?
-
Тому, що чо
ловік вкла
дає в
сліду
ючу пра
цю подвійну си
лу.
-
А для ме
не бу
ло би відос
лан
-
ня ру
ко
пи
су до
ка
зом, що я не
з
-
дібна до умо
вої праці. Ах, я знаю,
ме
не це зни
щи
ло би! Ко
ли я що
роб
лю, так роб
лю всею ду
шею!
-
Але чо
му ма
ло би це вас за
раз
«зни
щи
ти»? - відпер він. - Не
прий
муть в однім місці, то прий
-
муть у другім. Прий
нят
тя якої-
не
будь праці за
ле
жить прецінь
від її ду
ху, нап
ря
му і т. д. Вп
ро
-
чім, чи пра
ця літе
ра
тур
на ста
но
-
вить для вас оди
но
ку ціль ва
шо
-
го жит
тя, ко
ли ка
же
те, що зво
-
рот ру
ко
пи
су зни
щив би вас? -
Він ди
вив
ся на ме
не про
ник
ли
-
ве, мов хотів збаг
ну
ти всі тай
ни
моєї душі і ви
жи
дав відповіді.
Я не зно
шу та
ких гост
рих до
-
пит
ли
вих пог
лядів. Па
ленію від
них, хоч би по
хо
ди
ли і від бай
ду
-
жих мені лю
дей. В цій хвилі на
-
ви
нув
ся мені бог знає чо
му, не
-
мов нав
мис
не, мов при
ча
ро
ва
-
ний, вик
ли
ка
ний йо
го пи
тан
-
ням, на си
лу пе
ред ду
шу - Оря
-
дин, і я спус
ти
ла очі.
-
Дійсно оди
но
ка ціль ва
шо
го
жит
тя? - до
пи
ту
вав
ся впер
то.
З йо
го го
ло
су вда
ри
ла тон
ка
іронія, так мов
би він не вірив
моїм сло
вам, мов
би за ни
ми кри
-
ло
ся ще щось інше, за
хо
ву
ва
не
по
ки що в тайні, але та
ке, що він
відга
ду
вав. Суп
ро
ти іронії бо
ро
-
ла
ся я ще з ди
тинст
ва, бо нічо
го
не боліло ме
не так, не вра
жа
ло
так сильно, як во
на. То
му на та
-
ке йо
го пи
тан
ня я гор
до спа
лах
-
ну
ла. Що він собі ду
мав? Чи, мо
-
же, та
кож щось подібне, як ба
га
-
то муж
чин, напр., що жінка, кот
-
ра бе
реться і за іншу пра
цю, як
за до
маш
ню, а го
лов
но за пе
ро,
хо
че тим ли
ше звер
ну
ти ува
гу
муж
чин на се
бе? Ко
ли б він так
про ме
не ду
мав… і в мені не
на
че
щось із біллю зой
кну
ло.
-
Це дійсно оди
но
ка ціль мо
го
жит
тя… - відповіла я і гля
ну
ла
йо
му в очі. Йо
го очі горіли, а на
ус
тах гра
ла ще лед
ве замітна
іронічна усмішка.
-
Чи ви на
хо
ди
те в тім щось гу
-
мо
рис
тич
но
го, па
не док
тор?
-
О, то ні, - відповів він поспі
-
шно, відвер
та
ючись від ме
не і
бе
ру
чи за альбом з фо
тог
рафі
я
-
ми, що ле
жав на столі пе
ред
ним. - Во
но ви
да
ло
ся мені ли
ше
пот
ро
хи чуд
ним.
-
Що я пи
шу? Це прав
да, в ме
не
не
ма відповідної освіти і я пи
шу,
ве
де
на ли
ше са
мим чут
тям.
-
Ні, то
го не хотів я ска
за
ти, -
за
ки
нув він, - але те, що ви ще
мо
лоді, і… і по
винні влас
ти
во
жит
тя ужи
ва
ти, а не заг
ре
бу
ва
-
ти
ся в книж
ках та тра
ти
ти між
ни
ми свою мо
лодість. Ви… ви
мог
ли би й заміж вий
ти, мог
ли
би і так щас
ли
вою бу
ти.
-
Це прав
да, - відповіла я рівно
-
душ
но, - я мог
ла би й так бу
ти
щас
ли
вою; од
нак я не див
лю
ся
на под
руж
жя, як на оди
но
ку ці
-
ль жен
щи
ни, т. є. не див
лю
ся як
на го
лов
ну ціль сво
го жит
тя.
-
Чому? - спи
тав бист
ро.
-
Тому, що во
на мо
же ду
же лег
-
ко звих
ну
тись, а тим ча
сом пра
-
ця - її не мо
же мені ніхто віді
-
бра
ти, її мож
на хіба не при
ня
ти.
-
А ко
ли б її справді не при
ня
-
то? - спи
тав із поспіхом. - Ко
ли б
її, напр., не при
ня
то, що ос
та
-
лось би вам, крім неї?
Я гля
ну
ла на нього ши
ро
ко ст
-
во
ре
ни
ми, май
же на
по
ло
ха
ни
ми
очи
ма, а опісля во
ди
ла ни
ми че
-
рез хвильку по
за ним.
-
Це не мо
же бу
ти, па
не док
тор,
не мо
же бу
ти! - відповіла я з
яко
юсь здер
жу
ва
ною роз
пу
кою.
Він ди
вив
ся на ме
не зчу
до
ва
-
ний, мов по
ба
чив ме
не та
кою
пе
р
ший раз у житті. А відтак
ска
зав:
-
Я сам не вірю, щоб во
но мог
ло
так бу
ти, і пи
таю ли
ше так для
прик
ла
ду, яку ме
ту жит
тя виб
-
ра
ли би ви собі в тім ви
пад
ку,
ко
ли би вам ва
шої те
перішньої
цілі заб
рак
ло, зна
чить, ко
ли би
ва
ших праць не прий
ма
ли, а
лиш «для се
бе» ви пи
са
ти не хо
-
тіли би?
-
Я не знаю, па
не док
тор! Я
дійсно не знаю… тоді я бу
ла би
ду
же не
щас
ли
ва. Бог знає, що б
тоді бу
ло, як
би я не мог
ла пра
-
цю
ва
ти по душі.
-
А щас
тя ро
дин
не… чи во
но не
має у вас жод
ної вар
тості? - пи
-
тав далі.
-
Чому ні? Од
нак де за
по
ру
ка,
що я діста
ну і йо
го? Ах, я не хо
чу
з тою дум
кою і зжи
ва
ти
ся, що
во
но мені та
кож при
па
де. Я над
тим не хо
чу ніко
ли ду
ма
ти. Хто
при
вик
не до дум
ки, що йо
му до
-
ля всміхнеться, той двічі чується
не
щас
ли
вим, ко
ли йо
го поб'є не
-
до
ля!
-
Це прав
да! - відповів він. - Од
-
нак чо
ловік мо
же по
час
ти і пе
-
ред
видіти свою до
лю. Чи ви не
відчу
ваєте, напр., збли
жен
ня то
-
го, що зветься в людськім житті
щас
тям, і бу
ває зви
чай
но ме
тою
жит
тя?
Я за
ду
ма
лась.
-
Ні, па
не док
тор! - А по хвильці,
під час кот
рої пос
тать Оря
ди
на
ста
ну
ла в моїх дум
ках чо
мусь
так яс
но, до
да
ла я поспішно: - Я
не знаю, я справді не знаю. Вп
-
рочім, чи не мож
на бу
ти чиєюсь
жінкою і лю
би
ти, поп
ри чо
ло
-
вік
а, і пра
цю або яку-не
будь
шту
ку
: ма
лярст
во, му
зи
ку, літе
-
ра
ту
ру, - од
ним сло
вом, лю
би
ти
світ бо
жий в цілій йо
го ве
личі, з
різно
род
ни
ми йо
го гар
ни
ми і
чу
дес
ни
ми об'ява
ми? Чи то не
мож
на?
Він усміхнув
ся якимсь за
вис
-
ним усміхом.
-
Чи я ка
жу, що не мож
на? Я був
би гор
дий, ко
ли б мав та
ку жі
-
нку. Не
хай би лю
би
ла і ма
лярст
-
во, і му
зи
ку, всі шту
ки світу, зай
-
ма
ла
ся кож
дою пра
цею, що від
-
повіда
ла би її істоті, її сма
кові,
по
ри
на
ла в ній дос
хо
чу, до вто
-
ми, ли
ше най
більше не
хай би
лю
би
ла ме
не!
Я усміхну
лась, хоч він ви
да
вав
-
ся мені ду
же по
важ
ним у тій
хвилі
.
-
Чому ви смієте
ся? Я би то
му
то
го жа
дав, що я сам лю
бив би її
ду
же, ду
же щи
ро!
-
Як же ви це мо
же
те зна
ти?
-
О, я це знаю. В ме
не вже на
ту
-
ра та
ка. Що я люб
лю, люб
лю вже
навіки.
Я не відповіла, а він обер
тав
ско
ро карт
ки в альбомі, мов шу
-
кав ко
гось там. На
раз за
дер
жав
-
ся при фо
тог
рафії сво
яка Му
ня,
кот
ру мені прис
лав вуй
ко на рі
-
здвяні свя
та.
-
Хто це та
кий? - спи
тав різко.
Я ска
за
ла хто.
-
Ваш сво
як? - спи
тав не
довір
-
чи
во, і йо
го очі блис
ну
ли. - Він
прис
той
ний; [91]
але ж бо він
чор
ня
вий!
-
Він справді чор
ня
вий, чи в тім
що див
но
го?
Він спа
ленів і ніби пог
ру
зив
ся в
ог
ля
дан
ня цього ли
ця.
-
Я шу
кав фамілійних черт, - оп
-
рав
ду
вав
ся півго
ло
сом. - Мені
зда
ва
ло
ся, що він, як ваш брат,
му
сив би бу
ти ру
ся
вий. - Опісля
за
пер не
тер
пе
ли
вим ру
хом аль
-
бом і, ог
ля
нув
шись ще раз по кі
-
мнаті, ки
нув
ши оком на всі дрі
-
бні об
раз
ки і фо
тог
рафії на стіні,
[91]
- Прис
той
ний - гар
ний; ста
теч
-
ний.
ухо
пив за ка
пе
люх.
-
Не хо
чу вам за
би
ра
ти більше
ча
су, - ска
зав, - тим більше, що
му
си
те та
кож іти в місто. Дощ
ус
тає. Я вер
ну
ся сей
час і зас
туп
-
лю вас при ма
тері.
Попрощався й вий
шов.
Я сліди
ла за ним очи
ма так до
-
в
го, до
ки не зник з ви
ду.
«Що я люб
лю, люб
лю вже наві
-
ки!» - пов
то
рю
вав раз по раз
яки
й
сь го
лос у мені. І я бу
ла в
тім пе
ре
ко
на
на. Він ос
та
неться
своїй лю
бові вірний…
Але яка во
на бу
де? Яка цар
ів
-
на?
Певно, німке
ня. Але ні! Він ка
-
зав раз, що йо
му слов'янські жі
-
нки ліпше по
до
ба
ються…
***
Послідній тиж
день йо
го по
бу
ту
ми
нав страш
но ско
ро. Він став
який
сь нер
во
вий, нес
покійний.
Май
же щод
ня го
во
рив об своїм
від'їзді, або: «те
пер маю пе
ред
со
бою ще п'ять днів»; опісля
знов: «те
пер лиш три», а врешті
ска
зав: «маю ще лиш завт
ра».
День пе
ред тим «завт
ра» сиді
-
ли ми обоє в го
роді, не
да
ле
ко
ве
ран
ди, і він по
ма
гав мені ви
-
би
ра
ти і за
ви
ва
ти насіння з рі
-
зних цвітів. Був мов
ча
ли
вий, а я
ста
ра
ла
ся йо
го роз
ве
се
ли
ти, хоч
і са
ма не бу
ла в над
то яснім на
-
ст
рої.
-
Коли бу
де
те ма
ти щось із ва
-
ших праць дру
ко
ва
но
го, то при
-
ш
ле
те мені це самі - прав
да? -
обізвавсь урешті.
-
Пришлю.
-
А ко
ли за
ру
чи
тесь, то на
пи
ше
-
те мені це та
кож самі, доб
ре?
Я не ба
чи
ла йо
го ли
ця при тих
сло
вах, а що жар
ту
вав зви
чай
но
в спокійнім тоні, так я взя
ла ці
сло
ва за жарт і відповіла так са
-
мо спокійно.
-
Добре.
Він по
мов
чав, а че
рез хви
ли
ну
ска
зав:
-
Тоді приш
лю вам пре
гар
ну ве
-
ли
ку муш
лю, [92]
кот
рої шум
бу
де вам при
га
ду
ва
ти мо
ре.
-
І вас.
-
Мене не пот
ре
бує вам при
га
-
ду
ва
ти, ко
ли бу
де
те вже суд
же
-
ною, - ска
зав півго
ло
сом.
-
Однак я хо
чу.
-
Коли б я знав, що во
на при
га
-
ду
ва
ла би вам ме
не тоді, то роз
-
бив би її по
пе
ред усього.
Я розсміяла
ся ти
хим сміхом.
-
То зна
чить, що я би її в такім
ви
пад
ку не діста
ла. Ну, не
хай бу
-
де й так, але тоді за
бу
ду про вас
цілком, цілком.
-
Забудьте! - ска
зав з яко
юсь го
-
р
дою, од
нак за
ра
зом і гіркою ве
-
[92]
- Муш
ля - че
ре
паш
ка.
селістю. - Я не при
га
да
юся вам,
пев
но, нічим. Від ма
тері не до
ві
-
даєтесь про ме
не нічо
го, бо я по
-
п
ро
сив би її не зга
ду
ва
ти вам
про ме
не. Зі знай
оми
ми не пе
ре
-
пи
су
юся. Ча
со
пи
си не бу
дуть
про ме
не зга
ду
ва
ти, бо я ані по
-
літик
, ані літе
рат. Вза
галі я не
тішу
ся ніякою «сла
вою» і за
ле
-
жа
ло мені завсігди на тім ду
же
ма
ло, що
би здо
бу
ти собі «ім'я» і
роз
го
лос. Я ста
рав
ся лиш про те,
що
би бу
ти щи
рим до
рад
ни
ком і
помічни
ком тим, що звер
та
ли
ся
з довір'ям до ме
не, і бу
ти ха
рак
-
тер
ним і гідним си
ном своєї кра
-
ї
ни. На чім іншім за
ле
жа
ло й за
-
ле
жить мені ду
же ма
ло, і то
му
на
ле
жу до тих, про кот
рих не
«чу
ти» ду
же ба
га
то. Вам прий
-
деться навіть ду
же лег
ко за
бу
ти
про ме
не.
-
Так са
мо, як і вам про «то
ва
-
риш
ку», - відка
за
ла я (ніби хоті
-
ла йо
го в жарті уко
ло
ти), - з кот
-
рою арис
ток
рат по душі зап
ри
-
яз
нив
ся на шість неділь. Але там
на морі, на тім ши
рокім, пре
гар
-
нім, го
лубім морі, на дні кот
ро
го
ба
читься знов дру
гий, прек
рас
-
ний, ба
га
тий світ, там за
бу
де він
її цілком.
Саме в тій хвилі звер
нув
ся він
до хвіртки, крізь кот
ру вхо
ди
ла
пані Мар
ко з Ок
са
ною, і, не обер
-
та
ючись до ме
не, ска
зав зміне
-
ним, од
нак спокійним го
ло
сом:
-
Там не за
бу
де він її ніко
ли. Що
він лю
бить, лю
бить вже навіки.
На моїх ус
тах зав
мер свавіль
-
ний усміх, а жартівливі сло
ва не
по
вер
та
ли більше на них. Я жа
-
лу
ва
ла вис
ка
за
них слів, відчу
ла
наг
ло гли
бо
кий жаль, а за
ра
зом
ста
ло мені так, не
мов
би я по
то
-
ну
ла і тілом і ду
шею в ціле мо
ре
цвіту
чих, своїм за
па
хом упо
ю
-
ючих цвітів…
Другого, т. є. посліднього дня
не ба
чи
ла я йо
го пе
ред по
луд
-
нем май
же зовсім. Хо
див ку
дись
про
ща
ти
ся до знай
омих і від
-
віда
ти впосліднє своїх кількох
пацієнтів, що діста
лись йо
му
при
пад
ком; а ко
ли вер
нув, скла
-
дав якісь книж
ки і речі. Спо
ми
-
нав, що від'їде вночі. По обіді
прий
шла Ок
са
на, і ми пішли всі
троє до міста. Во
на ма
ла в кни
-
гарні за
мо
ви
ти якісь но
ти, а він
який
сь ме
ди
цинський ча
со
пис.
Я жда
ла на обох над
ворі і чи
та
-
ла за
го
лов
ки вис
тав
ле
них кни
-
жок. Не
за
ба
ром вий
шов і він, і
ми про
ход
жу
ва
ли
ся поп
ри кни
-
гарні, Ок
са
на ба
ри
ла
ся дов
го.
Незадовго по тім рип
ну
ли две
-
рі від скле
пу. [93]
Ми звер
ну
ли
ся жи
во до них, ду
-
ма
ючи, що це Ок
са
на, од
нак це
був хто інший.
[93]
- Склеп - крам
ни
ця.
Це був Оря
дин. В мені зас
тиг
ла
кров.
Він, ро
зуміється, ба
чив і нас.
Ми
на
ючи поп
ри нас, пал
кий,
мов іскра, пло
хий, [94]
іроніч
-
ний, ки
нув на нас блис
ку
чи
ми
очи
ма. Док
то
ра змірив від го
ло
-
ви до ніг, а ме
не поз
до
ро
вив іро
-
нічно, і, як мені зда
ва
ло
ся, лед
ве
що не ви
мо
вив: «Отже, ви
щий
чо
ловік най
шов
ся, гра
ту
люю
вам!»
Побачивши йо
го пе
ред со
бою
так нес
подіва
но, я спа
леніла си
-
льно; по то
му, мов підтя
та, зблі
-
дла; а пе
ресвідчен
ня, що док
тор
це ба
чить, міша
ло ме
не ще гі
-
[94]
- Пло
хий - гост
рий.
рше. Док
тор же ба
чив дійсно.
Вп'ялив
ши свої про
ник
ливі очі в
ме
не, чи
тав і відга
ду
вав із мо
го
зміша
но
го ли
ця все, а я, не вмію
-
чи па
ну
ва
ти над ви
ра
зом сво
го
ли
ця, сто
яла пе
ред ним, не
мов
ви
нов
ни
ця, зі спу
ще
ни
ми вія
-
ми…
-
Хто це був? - спи
тав ме
не.
-
Орядин… - відповіла я здав
ле
-
ним го
ло
сом.
-
Орядин? То він?… - І не пи
тав
більше нічо
го.
Коли я на йо
го пізніше гля
ну
ла,
ви
да
вав
ся мені цілком блідим.
Ди
вив
ся ку
дись да
ле
ко впе
ред
се
бе, так мов
би я не на
хо
ди
ла
ся
ко
ло йо
го, і, підкру
чу
ючи спо
-
кій
ним ру
хом вус, гриз спідню
гу
бу… Хут
ко по тім вий
шла й Ок
-
са
на.
-
Ви жда
ли на ме
не, - ще
бе
та
ла
во
на, - а мені по
ка
зу
ва
но стільки
но
вих нот! Там був і ваш Оря
-
дин, На
тал
ко. Пе
рег
ля
дав та
кож
но
ти на скрип
ку, фор
тепіано.
Він не го
во
рив із ва
ми? Ха-ха! -
сміяла
ся. - Ди
вив
ся раз у раз, як
ви про
ход
жу
ва
лись із док
то
ром,
а ви, док
то
ре, - звер
ну
лась до
йо
го, - заінте
ре
су
ва
ли то
го пан
-
ка так, що пи
тав кни
га
ря, хто ви
та
кий.
-
Мабуть, довідав
ся, хто я, - від
-
повів цей спокійно. - А мо
же, я й
пе
реш
ко
див йо
му по
ба
ла
ка
ти зі
своєю…знай
омою. Ну, не
хай вже
прос
тить; цієї ночі від'їду вже.
-
Цієї ночі, док
то
ре? Ні, завт
ра
ра
но! - клик
ну
ла Ок
са
на.
Я йшла мовч
ки між ним і нею і
не ство
ри
ла уст ані на сло
во. Від
йо
го віяло на ме
не знов не
мов
хо
ло
дом, і я від хо
ло
ду то
го не
-
на
че в'яла. Що ста
ло
ся йо
му так
наг
ло? Чо
му змінив
ся знов на
то
го гор
до
го, неп
рис
туп
но
го чо
-
ловіка, що відпи
хав ме
не чимсь
від се
бе, наст
ро
ював та
кою сво
-
єю істо
тою так са
мо відпор
но і
гор
до, наст
ро
ював так до сліз!
-
Цієї ночі, Ок
са
но! - відповів
він рівним, спокійним го
ло
сом. -
Ко
ли раз кінець нас
тав всьому,
так по
що відкла
да
ти йо
го і му
-
чи
ти дру
гих і се
бе? Ко
ли від'їду
нічним поїздом, ма
ти пе
рес
пить
про
щан
ня і вста
не завт
ра силь
-
ні
ша. Служ
ба бу
де ма
ти мен
ше
за
хо
ду, а пан
на На
талія…
-
А то
ва
риш
ка обійме знов своє
зви
чай
не за
нят
тя, чи
тан
ня ча
со
-
писів уго
лос, - докінчи
ла я зво
-
ру
ше
ним, хви
лю
ючим го
ло
сом.
Його пог
ляд про
май
нув по мені
ве
лич
но і стрітив
ся з моїм. В ме
-
не бу
ло чо
ло грізно змор
ще
не, а
ус
та усміха
ли
ся нер
во
вим болі
-
сним усміхом.
-
А пан
на На
талія, - го
во
рив да
-
лі, мов
би не чув моїх розд
раз
не
-
них слів, - ста
не їй оп'ять оди
но
-
кою підпо
рою і зас
ту
пить їй ме
-
не. Так обіця
ла мені і то
го дер
-
жу
ся.
-
Так обіця
ла я, - пов
то
ри
ла я
вслід за ним, а більше й не го
во
-
ри
ла.
Він звер
тав
ся всіма своїми сло
-
ва
ми до Ок
са
ни. Про
сив її від
-
віду
ва
ти матір і т. д., а ко
ли во
на
поп
ро
си
ла нас відпро
ва
ди
ти її
до
до
му, я ви
мо
ви
ла
ся, що ме
не
пані Мар
ко пот
ре
бує, і він пішов
із нею.
Я хотіла ос
та
ти
ся са
ма, щоб
розст
роєна ду
ша вти
хо
ми
ри
ла
-
ся. Зво
ру
ше
на нес
подіва
ним по
-
ба
чен
ням з Оря
ди
ном, не мог
ла
я та
кож по
ми
ри
ти
ся і з міною
док
то
ра. Бу
ла вра
же
на до гли
би
-
ни душі, нес
покійна, нев
до
во
ле
-
на, а на Ок
са
ну розгніва
на. Як
ва
жи
ла
ся во
на мені ка
за
ти: «там
був і ваш Оря
дин»? Ха-ха-ха!
Мій! Я їй і не оповіда
ла про свої
відно
си
ни до йо
го, а во
на, прим
-
ху
ва
та, ки
ну
ла те сло
во, не на
ду
-
му
ючись дов
го, ніби жар
том; він
же ду
має, пев
но, що Оря
дин сп
-
ра
вді мій! Впрочім, мені ду
же
ма
ло за
ле
жить на тім, що він
собі ду
має!
Вернув са
ме з за
хо
дом сон
ця
до
до
му.
Ми сиділи з па
нею Мар
ко на ве
-
ранді вдвійку і жда
ли йо
го, т. є.
во
на жда
ла. Я лиш то
ва
ри
ши
ла
їй. Ме
не роз
боліла го
ло
ва і на
свіжім воз
дусі бу
ло мені лег
ше.
Коли я йо
го по
ба
чи
ла не
да
ле
ко
до
му, за
би
ло в мені сер
це живі
-
ше, і я поблідла.
Смішно.
І чо
му це? Ні, ні, він був мені ці
-
лком бай
ду
жий, був ли
ше доб
-
рим, ду
же доб
рим знай
омим. Я
навіть не ро
зумію, з якої при
чи
-
ни стра
ти
ла я свою певність,
іме
н
но
від тієї хвилі в го
роді, в
котрій ска
зав на мій жартівли
-
вий за
кид, що «що він лю
бить,
лю
бить вже навіки!» А що я за
-
не
по
коїла
ся йо
го при
хо
дом те
-
пер, це ма
ло в тім свою при
чи
ну,
що він ба
чив моє зак
ло
по
тан
ня
при стрічі з Оря
ди
ном!
Мабуть, то
му й змінив
ся він су
-
п
ро
ти ме
не. Йо
го, мо
же, роз
лю
-
ти
ло, що то
ва
риш
ка йо
го ма
тері
має знай
омих муж
чин, і її ду
ша
не звер
не
на ли
ше до тієї, що
хліб дає, що в неї є мрії «ро
ман
-
тичні», що, мо
же, во
на має на
-
віть якісь лю
бовні зно
си
ни за її
пле
чи
ма і що, по
ми
мо звісної
обі
цян
ки ос
та
ти
ся і бе
рег
ти далі
хо
ро
ви
ту да
му, по
ки
не її яко
-
го-не
будь гар
но
го дня і піде так,
як прий
шла…
Так, так, це лиш такі здо
га
ди
мог
ли зміни
ти настрій йо
го ду
-
ші, мені ще до
не
дав
на так щи
ро
при
хильної! Пані Мар
ко му
си
ла
йо
му щось ска
за
ти про Оря
ди
на
і про ме
не, а мо
же, ска
за
ла і все,
що зна
ла від ме
не про ме
не і про
йо
го? Звідки бра
лись би в йо
го
дум
ки про «за
ру
чи
ни»? Він ба
-
чив прецінь, яке жит
тя ми ве
де
-
мо. Що мені діяти? Зви
ня
ти
ся
пе
ред ним?
Ба! з якої при
чи
ни? То
му, що в
ме
не, як насміхав
ся Оря
дин, «то
-
н
ке, враз
ли
ве сумління, мов па
-
ву
ти
на», і я не зно
шу на собі
най
мен
шої тіні? Впрочім, чи я
кріпач
ка, що
би зай
ня
ла
ся зі сво
-
го пос
ту
пу
ван
ня? Ах, ні, ко
ли
вже раз так про ме
не ду
має, ко
-
ли став хо
лод
ним, ра
нить ме
не,
так не
хай! Я підійму го
ло
ву ще
ви
ще, чим ліпше тра
фить він у
сер
це. Він по
ми
ляється. Я вмію
го
ре зно
си
ти!
Він ішов че
рез зільник прос
то
до нас, до ве
ран
ди, вільним хо
-
дом і поз
до
ро
вив нас уже зда
ле
-
ка. Сту
па
ючи схо
да
ми вго
ру,
гля
нув
на нас втом
ле
ни
ми очи
-
ма, і один-однісінький пог
ляд на
йо
го ли
це пе
ре
ко
нав ме
не, що в
йо
го душі зай
шло «якесь сон
це».
-
Добрий вечір! - ска
зав, і зняв
-
ши ка
пе
люх з го
ло
ви, ки
нув йо
-
го та
ким ру
хом від се
бе, мов
би
був фізич
но ду
же втом
ле
ним.
-
Добрий вечір, Іва
сю! - відка
за
-
ла пані Мар
ко втішно. - А де ти
так ба
рив
ся? Хо
див ще, мо
же, до
ко
го про
ща
ти
ся?
-
Ні, - відповів він. - Відпро
ва
-
див лиш Ок
са
ну до
до
му, а опісля
зай
шов ще в міський го
род на
прохід. Ме
не бо
лить го
ло
ва… -
Ска
зав
ши це, при
тяг
нув близько
до ма
тері крісло й сів нап
ро
ти
ме
не.
-
І те
бе бо
лить го
ло
ва?
-
Чи бо
лить ще ко
го, крім ме
не?
- спи
тав він.
-
Таже На
тал
ку…
-
Так? Мо
же, зі зво
ру
шен
ня? -
Він пе
ре
хи
лив
ся до ме
не, і по
йо
го тон
ких ус
тах заг
ра
ла лиш
для ме
не замітна злос
ли
ва усмі
-
шка.
-
У ме
не зі зво
ру
шен
ня, па
не
док
тор, - відповіла я спокійно,
хоч на дні душі так і скипіло
щось відпор
не на йо
го іронію. -
Але з чо
го бо
лить во
на у вас? - Я
го
во
ри
ла півго
ло
сом і не ди
ви
-
ла
ся йо
му в очі.
-
О, в ме
не не ди
во
та, - відповів
з уда
ною ве
селістю. - В ме
не, як
німці ка
жуть, Re
ise
fi
eber. [95]
-
Мені так прик
ро, Іва
сеч
ку, що
ти їдеш нічним, а не аж рані
-
шнім поїздом, - вміша
ла
ся пані
Мар
ко. - Це виг
ля
дає так, як
би я
те
бе ви
га
ня
ла!
Він усміхнув
ся гірким усміхом,
відгор
та
ючи повільним ру
хом
во
лос
ся з чо
ла.
[95]
- По
до
рож
ня га
ряч
ка (нім.).
-
Ні, ма
мо, ви не ви
га
няєте ме
-
не.
-
Так що ж же
не те
бе від ме
не?
-
Мене… жаль за… мо
рем. - А
відтак до
дав: - Ви ж знаєте, ма
-
мо, що я му
шу по
ки
ну
ти вас!
-
Знаю, знаю, мій си
ну, од
нак
цим ра
зом ра
нить мені твій від'
-
їзд сер
це більше, як зви
чай
но.
-
Це бо
лить ме
не. Од
нак май
те
тер
пе
ливість. Ми
не ще який
сь
час, і я при
бу
ду до вас на
зав
сі
г
-
ди. Му
шу кон
че по
ба
чи
ти Індію,
а опісля, як до
ля схо
че, за
жи
ве
-
мо вдвійці.
-
Як до
ля схо
че - відповіла во
на
гірко.
-
І чо
му би не хотіла? Впрочім, -
до
дав напівжартівли
во, напів
-
глум
ли
во, - мені вже най
край
ні
-
ша по
ра вер
та
ти на
зад до сво
го
«ре
мес
ла». Тут у вас я зніжнів,
як жінка, зм'як; ще який
сь час, і
різна неміч вче
пи
ла
ся би ме
не,
за
ким би я це й замітив.
-
А там, на морі, чуєте
ся сильні
-
ші, па
не док
тор? - спи
та
ла я сти
-
ха.
-
О, там! Там ши
ро
ко і прос
то
ро,
там смерть так близько ко
ло чо
-
ловіка, що він за
бу
ває все про
че.
Си
ли і дум
ки йо
го за
няті, мо
жу
-
ть гу
ля
ти дос
хо
чу. Тут мені ті
с
-
но, а по
час
ти я май
же не
по
трі
-
бний.
-
Іване, ти го
во
риш та
ке при
ме
ні? - обізва
ла
ся з жа
лем ста
ра
да
ма. - Чи я в те
бе вже нічо
го не
зна
чу?
-
Простіть, ма
мо! Ви зна
чи
те у
ме
не ду
же ба
га
то, од
нак я на
ле
-
жу по
ки що там…
-
Але сер
цем тут: не прав
да ж,
мій си
ну?
-
Тут, ма
мо, тут, - відповів. І, по
-
хи
ля
ючись, при
тис
нув її ру
ку до
своїх уст.
-
Надіюся, що як по
вер
ну, то не
бу
ду та
ким нуд
ним, як, напр.,
ни
ні. Там по
ли
шу всю свою не
-
міч, свої хи
би, всі свої арис
ток
-
ра
тичні прим
хи і ста
ну знов ва
-
шим си
ном, та бу
ду ліка
рем і хо
-
р
ва
том, як мій батько. Ви бу
де
те
з ме
не вдо
во
лені, ма
мо!
-
Я бу
ла з те
бе все вдо
во
ле
на,
Іва
сеч
ку; навіть тоді, ко
ли ти
був ще ма
лим хлоп
чи
ною…
-
Спасибі вам за це, матінко.
Візьму з со
бою ті сло
ва і бу
ду бе
-
рег
ти їх як пам'ятку в своїм се
р
-
ці. Милішої спо
мин
ки не бу
де в
ме
не…
Оці сло
ва, вис
ка
зані спокійним,
од
нак май
же здав
ле
ним го
ло
-
сом, стис
ну
ли ме
не не
мов клі
-
ща
ми за сер
це, і я з яко
гось наг
-
ло
го жа
лю ма
ло що вго
лос не
зой
кну
ла. Підняв
шись зі сво
го
місця, я пе
рей
шла хут
ко поп
ри
йо
го в дру
гу кімна
ту, не гля
нув
-
ши на йо
го ні од
ним пог
ля
дом.
Він не ди
вив
ся й на ме
не. Ох, я
це відчу
ла. Я відчу
ла це всіма
нер
ва
ми, і ус
та мої за
тя
ли
ся гор
-
до, а сер
це рва
ло
ся з жа
лю. Га!
Не
хай рветься! Чим скор
ше, тим
ліпше!
О пів до третьої вночі мав від'
-
їха
ти.
По ве
чері сидів ще дов
го в кі
-
мнаті пані Мар
ко, і обоє го
во
ри
-
ли ду
же ба
га
то.
Не знаю, об чім го
во
ри
ли во
ни,
бо я ма
ла своє за
нят
тя, і не ма
ла
охо
ти ос
та
ва
тись при них. Впро
-
чім, у ме
не на душі бу
ло так, що
я бу
ла би пішла і на кінець світу
від лю
дей, а не шу
ка
ла їх, особ
-
ли
во ж тих, що ра
ни
ли мені сер
-
це. Справді, він зав
дав мені та
ко
-
го бо
лю, бо став са
ме пе
ред від'
-
їздом іншим. При роз
луці по
ви
-
нні й во
ро
ги по
ми
ри
ти
ся, а не…
то
ва
риші. Прав
да, я лиш то
ва
-
риш
ка, а він (як го
во
ри
ла раз
Ок
са
на) чо
ловік із гар
ним, не
за
-
ви
си
мим ста
но
виськом і з знач
-
ним маєтком. Од
нак по
що го
во
-
рив так час
то, що «що я люб
лю,
люб
лю вже навіки»? По
що го
во
-
рив тоді мені ці сло
ва? Те
пер
став та
ким неп
рис
туп
ним, гор
-
дим, мов
би хотів ме
не при
вес
ти
в послідній хвилі до пе
ресві
-
дчен
ня, що я в йо
го очах дійсно
не що інше, лиш то
ва
риш
ка йо
го
ма
тері, і що тим є й для йо
го.
Але це ще не все, т. є. я са
ма не
вірю в це. Він над
то освіче
ний,
що
би пос
ту
пав так, і я відчу
ваю
інстинк
тив
но, що всьому при
чи
-
на Оря
дин. «Оря
дин - твій то
ва
-
риш, дер
жись йо
го!» - го
во
рить
ви
ди
мо ціла йо
го істо
та… А той
«то
ва
риш» - аж смішно! - який
уже сер
деч
ний: здається, взяв
би, ко
ли би міг, під но
ги! Про
-
летів ко
ло ме
не, пов
ний іронії,
їдкості, глу
му, пов
ний по
тай
но
-
го сміху, а од
на
кож - не без чу
-
вст
ва!
Задля то
го, зад
ля то
го бе
зум
-
но
го, га
ря
чо
го, несп
ра
вед
ли
во
го
чувст
ва, зад
ля всіх тих йо
го по
-
ривів, примх люб
лю йо
го…
Люблю? Ах, ні, те
пер не знаю
вже, чи люб
лю. Він мені май
же
об
рид. Май
же на
раз ос
то
гид…
Я сиділа в не
освіченім са
лоні,
при
ти
ка
ючім до кімна
ти, в ко
-
трій на
хо
ди
ли
ся бесіду
ючі, при
ши
ро
ко ство
ренім вікні, що ви
-
хо
ди
ло в го
род, ви
хи
ле
на вниз -
і ду
ма
ла. Зни
зу піднімав
ся за
пах
цвіту
чих ас
тер, а в воз
дусі віщу
-
ва
ло щось ви
раз
но осінь. Від ча
-
су до ча
су віяв ле
ге
сенький ві
-
трець, і тоді відзи
ва
ла
ся десь не
-
да
ле
ко на альтані еольська ар
-
фа. Її тон зда
вав
ся мені лед
ве
замітним, гар
монійним, од
нак
ду
же жалісним зой
ком. Не знаю,
чо
му я собі уяви
ла, що це звуч
не
зітхан
ня шу
кає чо
гось, якоїсь
прис
тані або яко
гось сер
ця, з ко
-
т
рим мог
ло би зілля
ти
ся в од
ну
пісню…
Воно блу
ка
ло по цілім го
роді,
вітер но
сив йо
го на своїх кри
лах
- зда
ва
ло
ся, всю
ди, бо всю
ди від
-
зи
ва
ло
ся во
но. Між де
ре
ва
ми й
ку
ща
ми, що за
ри
со
ву
ва
лись те
-
м
но від сте
жок, ви
си
па
них бі
-
лим піском, і блу
ка
ло дов
го, а
вре
шті до
би
ло
ся до ме
ти. Моє
сер
це, на
пов
не
не смут
ком, пе
ре
-
ня
ло
ся йо
го жа
лем і при
ня
ло йо
-
го в се
бе… Чи я вмію терпіти? Чи
в ме
не вже з на
ту
ри наклін до
то
го? Чи це оз
на
ка ве
ли
кої ду
-
шев
ної не
мочі, що ду
ша моя хи
-
литься так до смут
ку, мов той
цвіт лелії до
до
лу?
Не знаю…
Сперши го
ло
ву в до
лоні, я при
-
с
лу
ха
ла
ся го
ло
сові Мар
ка, що
до
но
сив
ся до ме
не не
яс
но. «Що
я люб
лю, люб
лю вже навіки», -
про
ки
ну
лось у мені на
раз жи
во,
і гли
бо
кий жаль стис
нув моє
сер
це, як пер
ше. За кілька год
на
від'їде він, і хто знає, чи по
ба
чи
-
мо
ся ще в житті. Наші до
ро
ги
роз
хо
дяться так да
ле
ко, а обс
та
-
ви
ни на
шо
го жит
тя такі різні!
Що він має по
бо
рю
ва
ти, а що я?
Йо
го до
ля спо
чи
ває на сильних
підва
ли
нах, і він кер
мує нею пі
-
сля волі, а я, ки
не
на у вир жит
тя,
мов чо
вен на бист
ре мо
ре, не
маю най
мен
шої опо
ри…
Прислухаючись йо
го го
ло
сові,
відчу
ва
ла я, як у мені щось хви
-
лю
ва
ло. Я бу
ла огірче
на, при
би
-
та яко
юсь ту
гою-жа
лем і чу
ла
ся
обид
же
ною. До то
го доміша
ло
ся
чувст
во за
висті, яко
го я не заз
-
на
ва
ла досі. Я зна
ла: са
ме те
пер
обіймав він свою матір, цілу
вав
зно
ву її ру
ки (чи
нив це так ніж
-
но), про
сив зно
ву, що
би пильну
-
ва
ла сво
го здо
ров'я, уни
ка
ла
всьо
го, що мог
ло би при
чи
ни
ти
-
ся до розд
раз
нен
ня її нервів і її
наскрізь хо
ро
го сер
ця. І я зна
ла
док
лад
но, як во
на йо
му на це
все відповість. Це ба
чи
ла я вже
не раз на власні очі. Ніко
ли не
ба
чи
ла я та
ких гар
них відно
син
між ма
чу
хою і па
сер
бом, як тут!
Тепер дя
ку
ва
ла йо
му за всі га
-
рні хвилі, що пе
ре
жи
ла при нім
за цілий час йо
го по
бу
ту, дя
ку
-
ва
ла за те, що жу
рив
ся нею і що
відвідав її… Що не за
бу
вав її і
був вдяч
ним за її лю
бов. Обіцю
-
ва
ла все, чо
го жа
дав: пильну
ва
-
ти
ся і жи
ти для йо
го, бо чується
«са
мотнім на світі».
З го
ло
су зда
вав
ся мені та
ким
роз
жа
лоб
ле
ним, пе
ре
ня
тим яки
-
мсь та
ким гли
бо
ким жа
лем і су
-
мом, що ме
не це сильно вра
зи
ло.
Та
ким не бу
вав він досі: він уни
-
кав навіть так зва
них м'яких
хвиль, що
би не ви
яви
ти, скільки
теп
ло
го і щи
ро
го чувст
ва кри
ло
-
ся в йо
го груді. Мов
би всти
дав
ся
то
го… А те
пер? Що йо
му бу
ло?
Чо
му при
хо
ди
ло
ся йо
му так тя
-
ж
ко по
ки
да
ти матір і рідну сто
-
ро
ну, ко
ли го
во
рив ще не
дав
но,
що там йо
му ми
ло?
Відтак нас
та
ла хви
ля про
щан
-
ня. Пані Мар
ко пла
ка
ла. «Не по
-
ба
чу те
бе знов бог зна як дов
го,
а мо
же, й ніко
ли!» - хли
па
ла з
пла
чем.
Я бу
ла сильно зво
ру
ше
на. Я
зна
ла, що не
ба
вом ста
ну і я пе
-
ред ним. І дійсно, май
же в тій
самій хвилі спи
тав він при
дав
ле
-
ним го
ло
сом:
-
Де во
на?
Мене прой
ня
ло мо
ро
зом, в се
-
рці за
щеміло щось, зад
ри
жа
ло, і
щось гор
до
го, відпор
но
го про
-
ки
ну
лось у нім та до
да
ло мені
си
ли. За
ра
зом відчу
ва
ла я, як
мені відсту
пи
ла вся кров із ли
-
ця. Не ожи
да
ючи пок
ли
ку від
йо
го або від пані Мар
ко, ство
ри
-
ла я двері їх кімна
ти, що бу
ли
лиш при
хи
лені, й, увійшов
ши до
них, ста
ну
ла не
да
ле
ко по
ро
га.
Пані Мар
ко об
ня
ла бу
ла йо
го, і
в тій пос
таві зас
та
ла я їх. По
ба
-
чив
ши ме
не, ос
во
бо
див
ся так ху
-
т
ко з рук ма
тері, мов
би йо
го
зло
ви
ли на лихім учин
ку або
мов
би со
ро
мив
ся, що йо
го по
ба
-
чив хто «м'яким». Звер
нув
шись
до ме
не, прос
тяг щи
ро обидві
ру
ки, од
нак лиш на хви
ли
ну. В
сліду
ючій хви
лині вже опус
тив
їх.
-
Прощаючись з матір'ю, пи
тав
я й про вас, - ска
зав ви
му
ше
ним
хо
лод
ним го
ло
сом, поп
рав
ля
ю
-
чи, як мені виділось, ду
же дри
-
жа
чою ру
кою оку
ля
ри. - Хотів і
вам за все, чим уп
риємни
ли ви
мені мій по
бут, хоч, мо
же, і не
-
свідо
мо, по
дя
ку
ва
ти. Гар
них
про
жи
тих тут хвиль не за
бу
ду
так ско
ро; а дум
ка
ми бу
ду не раз
- про
бу
ва
ти тут. Що
до ва
шої
обіцян
ки не по
ки
да
ти моєї ма
-
тері, то не хо
чу на
пи
ра
ти на вас,
щоб ви пов
то
ри
ли мені її. - А
звер
та
ючись до ма
тері, ска
зав: -
Пан
на Вер
ко
вичівна (зви
чай
но,
ко
ли був у добрім наст
рої, го
во
-
рив «На
талія») обіця
ла мені, ма
-
мо, не опус
ка
ти вас ніко
ли, хіба
тоді, ко
ли б ви самі відда
ли
ли її
від се
бе. Од
нак я ду
маю…
-
Цього я ніко
ли не вчи
ню! -
відповіла ста
ра да
ма жалісно і,
збли
зив
шись до ме
не, об
ня
ла
ме
не так са
мо щи
ро, як пе
ред
хви
лею йо
го, і поцілу
ва
ла.
-
Я не відда
лю її ніко
ли від се
бе,
хіба тоді, ко
ли її за
жа
дає хтось
та
кий, що не ба
жав би собі вже
жод
ної роз
лу
ки з нею. Чи доб
ре
так, На
тал
ко?
Я усміхну
ла
ся гірко.
-
Добре, пані Мар
ко!
-
Видиш, Іва
сеч
ку, що я вга
да
ла,
- ска
за
ла й усміхну
ла
ся якось
див
но, - а те
пер іду при
ла
ди
ти
то
бі звісні па
пе
ри.
І відійшла.
-
Що во
но доб
ре, пе
ре
ко
на
ний і
я, - обізвав
ся він пер
ший. - Од
-
нак я не та
кий пев
ний, як моя
ма
ти, що ви ос
та
не
те
ся при ній
дов
го. В житті людськім лу
чає
-
ться стільки не
ожи
да
но
го, наг
-
ло
го, що луч
че не чис
ли
ти на ні
-
що пев
не. Те, що ми звик
ли вва
-
жа
ти незмінним або ли
ше на
-
шим, ви
хов
зується нам не раз
так нес
подіва
но з рук, що лед
ве
мож
на це зро
зуміти. То
му… то
-
му, про
ща
ючись з ва
ми, ба
жаю
вам вже те
пер як
най
більше щас
-
тя, ба
жаю вам «сон
ця»; будьте
пе
ре
ко
нані, що щи
ро ба
жаю! - І
прос
тяг уд
ру
ге ру
ку до ме
не.
Я сто
яла пе
ред ним, хо
лод
на,
німа, мов го
то
ва до бою, і не ру
-
ша
ла
ся, ко
ли він по
дав ру
ку.
-
Це гар
но, па
не док
тор, що ви
ба
жаєте то
ва
ришці стільки щас
-
тя й сон
ця, - обізва
ла
ся я, усміха
-
ючись нер
во
во. - Особ
ли
во сон
-
ця жад
на моя ду
ша; бо са
ме йо
го
не ма
ла я ніко
ли над
то в своїм
житті і, ма
буть, не бу
ду й пізні
-
ше ма
ти. Що
до гар
них хвиль, то
й я не за
бу
ду їх ніко
ли. А пов
то
-
ря
ти обіцян
ку, що не по
ки
ну ва
-
шої ма
тері, не маю при
чи
ни. Ви
й так не повіри
ли би мені ці
-
лком, а я не при
вик
ла на
ки
ду
ва
-
ти
ся чим-не
будь, хоч би це бу
ло
лиш ус
по
ко
ю
ючим за
пев
нен
-
ням, а те
пер не вчи
ню цього вже
зовсім.
Він спа
лах
нув і мав уже на ус
-
тах якісь гострі сло
ва, од
нак по
-
га
му
вав
ся і спи
тав:
-
Що да
ло вам при
чи
ну ду
ма
ти,
що я не повірю вам цілком?
-
Ви самі да
ли мені на
го
ду при
-
й
ти на ту дум
ку, - відповіла я, -
але ви по
ми
ляєтесь, па
не док
-
тор. І ком
паньйон
ка вміє бу
ти
вірною, а за дізнані доб
родій
ст
-
ва, за щи
ре при
хильне сер
це -
вдяч
ною; тим більше та
ка, що
чується самітною і по
горд
жу
ва
-
ною. Але поп
ри те вміє во
на бу
-
ти вірною і собі і, оціню
ючи дру
-
гих, уміє ціни
ти й се
бе. Бу
ва
ли
хвилі, в кот
рих ви об
хо
ди
ли
ся зі
мною, як з чо
ловіком, рівним
вам ду
шею і дум
ка
ми, об
хо
ди
ли
-
ся, як зі своїм то
ва
ри
шем. Це бу
-
ли для ме
не со
нячні хвилі, і за
них дя
кую вам із щи
ро
го сер
ця.
Во
ни - я це відчу
ваю - бу
дуть ся
-
яти дов
го, дов
го в моїй душі.
Надіюся, що це не ос
кор
бить вас,
па
не док
тор. Впрочім - ми розс
-
таємо
ся й так.
Я підійшла до йо
го, що
би по
да
-
ти йо
му ру
ку. Він сто
яв спер
тий
об стіл а блідий як смерть.
-
Бувайте здо
рові! Я ба
жаю вам
так са
мо щас
тя і сон
ця на бу
ду
-
че, як ви мені…
-
Сонця, сон
ця… - про
мо
вив він
глу
хим го
ло
сом й усміхнув
ся
яко
сь чуд
но. При тім вп'ялив
свої ве
ликі, в тій хвилі нез
ви
-
чай
но зво
ру
шені очі в ме
не, мов
-
би хотів мій вид за
дер
жа
ти наві
-
ки в своїй пам'яті. - Ви ка
же
те:
сон
ця… во
но за
хо
дить віднині
для ме
не!
Я гля
ну
ла на йо
го ши
ро
ко от
-
вер
ти
ми очи
ма.
-
Заходить?
-
Так, для ме
не. Для дру
го
го во
-
но схо
дить.
Я не ро
зуміла йо
го.
-
Жаль мені, па
не док
тор, ко
ли
би це бу
ло прав
дою, - ска
за
ла я
півго
ло
сом, і я го
во
ри
ла щи
ру
прав
ду.
Невимовний жаль об
гор
нув мою
ду
шу, і щоб не ви
яви
ти то
го пе
-
ред ним, я спус
ти
ла пог
ляд вниз
і по
да
ла з хо
лод
ним пок
ло
ном
ру
ку.
-
Ще раз… бу
вай
те здо
рові!
Він скло
нив
ся так са
мо хо
лод
-
но, фор
мально, але не ска
зав ані
сло
ва. Зда
ва
лось, вся
ке про
ща
-
ль
не сло
во так і заст
ряг
ло йо
му
в горлі. Ру
ка йо
го бу
ла хо
лод
на,
мов лід, і об
ня
ла мою пра
ву мов
кліща
ми.
Я пішла не ог
ля
да
ючись, як та
сон
на, і не знаю, чи мені це прис
-
ни
ло
ся, чи бу
ло дійсністю, а то,
що вслід за мною продз
веніло
на
си
лу вис
ка
за
не, але май
же на
просьбу по
до
ба
юче, раз мені жа
-
р
том (?) ки
не
не ним сло
во:
«Цвіт ло
то
су»…
В три го
ди
ни пізніше від'їхав.
Важкі, не
за
бутні три го
ди
ни в
моїм житті. Ме
не му
чив глу
хий
жаль за ним, а йо
го бліде, від бо
-
лю зміне
не ли
це сто
яло не
ус
та
-
н
но пе
реді мною. Чо
му пе
реслі
-
ду
ва
ла ме
не дум
ка, що він був
лиш на вид хо
лод
ним і повз
де
р
-
ж
ли
вим суп
ро
ти ме
не? Що в се
-
рці беріг щось інше, теп
ле, гар
-
не, і що терпів від чо
гось, від
яко
їсь гор
дості або з якихсь, бог
знає яких, при
чин.
Під час тих трьох го
дин не ля
-
гав ані на хви
лин
ку відпо
чи
ва
-
ти. Я ж ле
жа
ла без сну і чу
ла, як
хо
див, не
на
че міряв не
ус
тан
но
свою кімна
ту. Над чим ду
мав? О
пів до третьої над'їхав фіякер.
[96]
В мені за
товк
ло
ся сер
це, і я
здер
жа
ла віддих, що
би чу
ти ко
-
ж
дий крок і рух йо
го. Хо
див ско
-
р
ше, зби
рав речі, по
да
вав їх слу
-
зі і все ти
хо, щоб не збу
ди
ти ні
-
[96]
- Фіякер - най
ма
ний екіпаж, фі
-
а
кр.
ко
го в домі, а мо
же, й ме
не, бо
поп
ри мою кімна
ту му
си
ли пе
-
ре
хо
ди
ти в сіни. Вкінці чу
ла я,
як вий
шов, як за
чи
нив за со
бою
двері, обк
ру
тив ключ два ра
зи в
две
рях, і, вий
няв
ши, пок
лав йо
го
на од
ну з шаф, що сто
яли в пе
-
редній кімнаті. Пе
ре
хо
дя
чи поп
-
ри мої двері, за
дер
жав
ся на хви
-
ли
ну, мов при
не
во
ле
ний не
ви
-
ди
мою си
лою, щоб за
те опісля
відда
ли
ти
ся двічі скор
шим кро
-
ком. На схо
дах ве
ран
ди, по кот
-
рих схо
див цілком звільна, дзу
-
рк
ну
ла [97]
йо
го шаб
ля, а тро
хи
зго
дом чу
ла я гуркіт по
во
зу, що
йо
го відво
зив. Ко
ли ж гуркіт за
-
[97]
- Дзурк
ну
ти - бряз
ну
ти.
мовк, чу
ти бу
ло тільки глу
хий,
од
нос
тай
ний шум де
рев у са
ду…
Крізь шум той роз
ля
гав
ся від
ча
су до ча
су зойк еольської ар
-
фи.
Я не во
ру
ха
лась.
Заривши пальці в во
лос
ся, ле
-
жа
ла з болісно змор
ще
ним чо
-
лом, без сліз. Він не ос
та
вив мені
пра
ва про
ли
ва
ти їх за ним…
Х
Майже чо
ти
ри місяці ми
ну
ли з
ча
су від'їзду док
то
ра Мар
ка, і ми
за
жи
ли знов давнім ла
дом і ко
-
лишнім ти
хим, од
нос
тай
ним жи
-
т
тям. Від йо
го прий
шов за той
час лиш один раз лист із Ца
ри, в
котрім пи
сав, що хо
ру
вав тро
хи,
що відпли
ває не
за
дов
го до Іс
па
-
нії, і що має ду
же мно
го за
нят
тя.
Це за
нят
тя, пи
сав, ду
же йо
му по
-
жа
да
не, бо на йо
го на
ля
гає від
ча
су до ча
су якась приг
ноб
лю
-
юча «ту
га за до
мом» і ту
га за ти
-
хи
ми, чис
то
тою і лю
бов'ю оза
ре
-
ни
ми ве
чо
ра
ми на батьківщині,
а пра
ця розвіває сумні, туж
ливі
дум
ки і не до
пус
кає йо
го то
ну
ти
в жа
лю. По
ки що здо
ро
вить всіх
сер
деч
но і т. д.
Пані Мар
ко ста
ла від йо
го від'ї
-
з
ду драз
ливішою і по
па
дає час
то
в який
сь сум
ний настрій. Ка
же,
що її му
чить де
яки
ми хви
ля
ми
пе
ред
чут
тя, що не по
ба
чить йо
-
го вже більше. Пос
вя
чую бідній
нер
вовій жінці більше ча
су, ніж
ко
ли пе
ред тим, пос
вя
чу
юся їй
цілко
ви
то. Чи
таю їй го
ди
на
ми
вго
лос, то
ва
ри
шу їй май
же не
ус
-
тан
но. В кухні пе
ре
сид
жую біль
-
ше, як тре
ба, що
би стра
ва для
неї бу
ла цілком за її сма
ком і все
так, як во
на лю
бить. Че
рез все
те ос
тається мені ду
же ма
ло ча
-
су, а ко
ли най
дуться вкінці св
-
обідні хви
ли
ни, то са
ма не знаю,
до чо
го бра
ти
ся впе
ред. Чи чи
та
-
ти, чи ве
се
ли
тись, як ка
же во
на
іноді, ко
ли дог
ля
не яку психічну
вто
му на моїм лиці. Я ста
ра
юся,
щоб во
на не до
ба
чу
ва
ла її ніко
-
ли. Во
на ж прецінь йо
го ма
ти, а
че
рез те для ме
не так са
мо до
ро
-
га, як і для йо
го.
Від ча
су до ча
су відвіду
ва
ла нас
Ок
са
на і вип
ро
шу
ва
ла ме
не у па
-
ні Мар
ко на «му
зи
ку». Тоді про
-
жи
ва
ла я свої най
свобідніші хви
-
лі - і мої дум
ки летіли нев
пин
но
да
ле
ко на по
луднє.
По йо
го від'їзді світ для ме
не
не
мов опустів. В серці загнізди
-
ла
ся гли
бо
ка, пригніта
юча, не
-
мов без
ко
неч
на ту
га, кот
ру ви
-
коріни
ти ста
ра
ла
ся я всіма си
ла
-
ми. Я не хотіла про йо
го ду
ма
ти,
не хотіла, що
би чувст
ва мої зве
-
р
та
ли
ся до йо
го, мов той со
няш
-
ник за сон
цем, од
нак на
дар
мо.
Пе
ред моєю уявою спи
ня
ла
ся
тро
хи не що
го
ди
ни йо
го істо
та з
тих гар
них со
няч
них днів, в кот
-
рих бу
вав для ме
не «доб
рим,
щи
рим», бу
вав чимсь більше, як
«доб
рим знай
омим». Ста
вав жи
-
во йо
го об
раз з бист
ри
ми, за
мною не
ус
тан
но слідя
чи
ми очи
-
ма, прис
лу
ха
ючий
ся з усміхом
мо
ї
м оповідан
ням з рідних сто
-
рін…
Я люб
лю йо
го, бо ж це не мог
ло
щось інше бу
ти, що я відчу
ва
ла
для йо
го. Це бу
ла, оче
вид
но, лю
-
бов, але не та
ка, як ко
лись для
Оря
ди
на, ли
ше якась спокійна,
гли
бо
ка. Йо
го гар
ний, лагідний
ха
рак
тер яснів те
пер ще кра
ще
пе
реді мною, а йо
го май
же хо
-
роб
ли
ва лю
бов до чес
но
ти і чис
-
то
ти по
ли
ши
ла на ме
не та
кий
вплив, що йо
го не зітре, ма
буть,
ніщо.
Всі йо
го роз
мо
ви, пог
ля
ди, всі
за
са
ди йо
го що
до жит
тя і мо
ралі
роз
би
ра
ла я з тою са
мою точні
-
стю, як і ті ко
лись у Оря
ди
на, і я
му
си
ла все на
но
во пе
ресвідчу
ва
-
ти
ся, що він чо
ловік наскрізь
інтелігент
ний і чес
ний, наскрізь
арис
ток
рат у чувст
вах і справді
-
шній чо
ловіко
лю
бець, що як
раз
про Оря
ди
на не мог
ла я з пе
в
-
ністю ска
за
ти.
Я ку
пи
ла собі по
ра
яні мені ним
різні на
укові тво
ри і чи
та
ла їх,
уг
либ
ля
ючись у них цілою істо
-
тою. Мені зда
ва
ло
ся, що тим ста
-
неться мені йо
го істо
та ще біль
-
ше зро
зумілою. Він лю
бу
вав
ся в
ста
ро
давній літе
ра
турі, і я пе
ре
-
чи
ту
ва
ла совісно все, що бу
ло
мені прис
туп
ним. Бюст Со
фок
ла,
кот
рий ус
та
вив влас
но
руч
но в
моїй кімнаті, став
ся для ме
не
чи
мсь не
мов свя
тим. Лю
бив з
но
вої гар
ної [98]
літе
ра
ту
ри де
-
яких польських пи
са
телів, на ко
-
т
рих я досі не звер
та
ла більшої
ува
ги, то
му що по
хо
ди
ли з ло
на
нації, кот
рої я не лю
би
ла. Своєю
інтелігенцією за
со
ро
мив мої не
-
п
ри
язні, май
же од
нос
то
ронні
[98]
- Гар
на - тут: ху
дож
ня.
по
чу
ван
ня, нав
чив ме
не ціни
ти
та бу
ти і суп
ро
ти во
рогів об'є
к
-
ти
в
ною і спра
вед
ли
вою. Че
рез
йо
го по
ро
зуміла я справдішній
арис
ток
ра
тизм душі, той арис
-
ток
ра
тизм, про кот
ро
го роз
пи
-
су
вавсь так за
га
доч
но, а за
раз
так сильно і по
ри
ва
юче но
во
час
-
ний філо
соф Ніцше. Нав
чи
ла
ся
яс
но
го світог
ля
ду, кот
рий по
ка
-
зу
вав мені не од
ну, досі май
же
зовсім не
яс
ну, не
замітну для ме
-
не річ у новім світлі. Од
нак поп
-
ри все те скріпи
ло йо
го єство та
-
кож мою сильно приг
ноб
ле
ну
ду
шу і са
мосвідомість, пот
ряс
ло
на
но
во моєю гордістю, і за це я
най
вдячніша йо
му. Згад
ка на це
посліднє діло по
ши
бає ду
шу
мою бо
лем, од
нак я за
до
во
ле
на.
Довгий, дов
гий час му
чи
лась і
впи
ва
лась я різни
ми спо
га
да
ми
про йо
го істо
ту, а врешті і прий
-
шла до ось яко
го вис
нов
ку. Це
бу
ло глу
по, сла
бо
сильне пле
ка
-
ти ніжні чувст
ва для чо
ловіка,
кот
рий, як я пе
ре
ко
на
лась, в
послідній хвилі відіпхнув ме
не з
гордістю від се
бе. З якої при
чи
-
ни, не мо
жу яс
но розібра
ти, від
-
чу
ваю лиш, що Оря
дин му
сить
бу
ти тою при
чи
ною. Впрочім,
ме
не це обид
жає. Оря
дин гідний
бу
ти і йо
го то
ва
ри
шем, і він не
пот
ре
бу
вав за те знай
омст
во, об
котрім навіть не знаю, що він
ду
має, відпи
ха
ти ме
не від се
бе.
Чи
нив він це - щоп
рав
да - хви
ля
-
ми до
сить за
га
доч
ним по
ве
ден
-
ням, більше з жа
лем, більше з
при
му
су, не
на
чеб не хотів і тін
-
ню ста
ну
ти в чім на за
ваді або
за
дер
жа
тись там, де міг би бу
ти
злишнім; од
нак для ме
не цього
до
волі, що
би не на
ки
да
ти
ся йо
-
му і своєю осо
бою. Ко
ли мої зна
-
й
омст
ва йо
му не
милі, то тим бі
-
льше не
ми
ла і я, що стою са
ма
по
се
ред ши
ро
ко
го світу, без ста
-
но
виська, без маєтку, «ком
па
нь
-
йон
ка».
Орядин лю
тує на ме
не, зав
дає
мені з якоїсь помс
ти бо
лю, од
-
нак він не відвер
нув
ся би від ме
-
не в такім ви
пад
ку. То
му про
-
щай, Мар
ко. Наші на
ту
ри за
над
-
то од
на
кові, що
би мог
ли з'єдна
-
ти
ся, за
над
то од
на
ко
во замк
нені
в собі, що
би мог
ли завсігди по
-
ро
зуміти
ся. Не по
ба
чи
мо
ся, мо
-
же, і так більше в житті, і я не
при
га
да
юся тобі жод
ною спо
ми
-
н
кою, жод
ним сло
веч
ком - хіба
мріями! Так, мріями, ко
ли б во
-
ни ма
ли ту си
лу да
ти
ся тобі від
-
чу
ти. А мо
же, відчуєш їх ти
хи
ми,
зо
рис
ти
ми но
ча
ми на морі?…
Я ж зай
му
ся на
укою і пра
цею,
щоб жит
тя моє наб
ра
ло смис
лу і
при
на
ди, а для дру
гих хоч пе
ре
-
лет
ної вар
тості і щоб до
дер
жа
ти
тобі да
но
го сло
ва, що діста
неш
ко
лись у ру
ки мої тво
ри.
З Оря
ди
ном - чи зірву ко
ли зна
-
й
омст
во? О ні, він ос
тав
ся про те
все яко
юсь пам'яткою, святістю,
якимсь промінням моєї по
ну
рої
од
но
барв
ної ми
нув
ши
ни, кот
ро
-
го я не за
бу
ду ніко
ли. Крім то
го,
він син мо
го спо
невіря
но
го на
-
ро
ду, в кот
ро
го бу
дучність я ві
-
рю, кот
рий ста
не своїми здібно
-
с
тя
ми на чолі то
го на
ро
ду і не
стоп
че йо
го довір'я. Він - я це
знаю - не дасть мені ніко
ли при
-
чи
ни жа
лу
ва
ти моєї щи
рої при
-
хильності до йо
го ко
лишньої
лю
бові, а те
перішньої при
язні.
Ко
ли б мені прий
шло бо
ро
ти
ся
зад
ля йо
го пал
кої не
постійної
вдачі і далі, то бу
ду бо
ро
ти
ся. Я
люб
лю бо
ротьбу: во
на при
га
дує
мені жит
тя і існу
ван
ня влас
них
сил. Впрочім, чи не при
пи
са
на
во
на мені вже до
лею з ди
тинст
-
ва? Чи не го
во
ри
ла і моя до
ро
га
ба
бу
ня, що я ро
ди
ла
ся до терпі
-
ння?
Орядин наз
вав ме
не «царів
-
ною».
Гарна, пре
гар
на наз
ва; лиш чи
гідна я її, чи бу
ла дос
той
на її хоч
в одній хвилі сво
го мізер
но
го
жи
т
тя?
У там
то
го я «цвіт ло
то
су».
Коли на
га
дую собі це сло
во,
про
й
має ме
не якесь щас
ли
ве
спо
діван
ня, пре
гар
не, а за
ра
зом
ус
по
ко
ю
юче пе
ред
чут
тя.
Я усміха
юся су
мо
ви
тим усмі
-
хом. Жит
тя са
мо по
ка
же, що я з
то
го всього…
***
(Пізніше).
Недавно відвіда
ла нас Ок
са
на.
Між іншим за
охо
чу
ва
ла іти з
нею на якісь відчи
ти, що ма
ли
не
ба
вом відбу
ти
ся. Два відчи
ти
бу
ли приз
на
чені «для жінок». В
однім ма
ло го
во
ри
ти
ся про да
-
ле
ко
сяглість рівно
уп
рав
нен
ня і
еман
си
пації жінок, а в другім
про національну еко
номію. Пер
-
ший мав чи
та
ти який
сь літе
рат,
дру
гий - Оря
дин.
Я обіця
ла піти з нею.
Так про
ве
ла я чо
ти
ри інте
ресні
ве
чо
ри.
Відчит літе
ра
та був пос
ту
по
во
-
го ду
ху, сильно
го, пре
гар
но
го
змі
сту і чи
та
ний в оду
шев
ля
ю
-
чім тоні; мав од
нак за слу
хачів
пе
ре
важ
но муж
чин. Я наріка
ла
без
по
щад
но на бай
дужість жі
-
нок, а моя то
ва
риш
ка сміяла
ся.
-
Що хо
че
те? - ус
по
ко
юва
ла во
-
на ме
не іронічно. - Ав
тор розп
-
ра
ви [99]
вже жо
на
тий; на
дій
-
мо
ся, що завт
рашній відчит бу
де
ма
ти більше слу
ха
чок. Оскільки
знаю, пан Оря
дин ще свобідний.
[99]
- Розп
ра
ва - до
повідь.
І справді! На відчит Оря
ди
на
при
бу
ло ба
га
то мо
ло
дих пань і
дівчат, а де-не-де видніла
ся і
ста
р
ша жен
щи
на з по
важ
ним
ли
цем і стро
гим пог
ля
дом. Він
по
явив
ся аж тоді, ко
ли за
ла бу
ла
цілко
ви
то за
пов
не
на, і був ду
же
спокійний чи, мо
же, здав
ся спо
-
кійним.
Коли по
чав чи
та
ти, ус
ту
пи
ла
ме
ні вся кров з ли
ця. йо
го го
лос
ро
бив фізич
не вра
жен
ня на ме
-
не, і я си
лу
ва
ла
ся опа
ну
ва
ти
яке
сь внутрішнє зво
ру
шен
ня,
тим більше, що во
но сер
ди
ло
ме
не. Свій відчит ви
пе
ре
див оп
-
рав
дан
ням, для чо
го те
ма йо
го
відчи
ту су
ха. Од
нак він не мав
на цілі уряд
жу
ва
ти за
бав
ний ве
-
чір, ли
ше мав щи
рий замір го
во
-
ри
ти об зовсім по
важній справі
для своїх слу
ха
чок, кот
рих по
-
важ
не чис
ло йо
му імпо
нує. При
тім вис
ка
зав надію, що стра
хо
-
ви
ще, яке піднімається завсігди
за спи
ною жіноцт
ва, себ
то та
«ві
чна жіночність», стра
тить з
ча
сом свою міць, і жінка пе
рес
-
та
не бу
ти тим «за
тер
тим пись
-
мом», яким є те
пер і т. д. Опісля
чи
тав розп
ра
ву, еле
гант
но ко
-
рот
ку. Го
во
рив про ос
новні по
-
нят
тя національної еко
номії, ці
-
ль і зна
чен
ня цієї на
уки, зійшов
на розвій [100]
капіта
лу, а вре
-
[100]
- Розвій - роз
ви
ток.
шті і на розвій нинішнього соці
-
а
лізму. Тим і закінчив відчит.
Він чи
тав доб
ре, і пра
ця йо
го бу
-
ла ядер
на, [101]
і яс
на, од
нак
ме
ні зда
ва
ло
ся, що пи
са
на в над
-
то повз
дер
жанім тоні. Ко
ли скі
-
н
чив чи
та
ти, а оп
лес
ки си
па
ли
ся
без
ко
неч
но, про
май
нув йо
го по
-
г
ляд пе
ре
лет
но по мені. Він за
-
мітив ме
не з са
мо
го по
чат
ку, бо
Ок
са
на пос
та
ра
ла
ся о про
текц
і
й
-
ні крісла. Ко
ли наші пог
ля
ди
стріну
ли
ся, я відчу
ла, як у моїх
очах затліло щось, од
нак я від
-
вер
ну
ла їх від йо
го. При йо
го по
-
г
ля
дах об
гор
та
ло ме
не те са
ме
по
га
не чут
тя, що тоді при сміху
[101]
- Ядер
ний - змістов
ний.
на вис
таві об
разів. Чо
му зне
ва
-
жав ме
не яки
мись бай
ду
жи
ми,
пе
ре
лет
ни
ми пог
ля
да
ми? Ми ж
сто
яли собі про те все ду
хо
во
близько! Відмо
вив
ши йо
му ста
-
ти йо
го жінкою, не хотіла я зав
-
да
ва
ти йо
му тим бо
лю. Ще мен
-
ше ма
ла я на цілі ко
ри
ти йо
го
як-не
будь. Я не мог
ла ста
ти са
ме
тоді йо
го под
ру
гою, - він, ма
бу
-
ть, і не відчу
вав, як ме
не та йо
го
по
гор
да чи помс
та обид
жа
ла; бо
інак
ше як мог
ло би щось поді
-
бне за
до
вольня
ти йо
го?… Я від
-
чу
ва
ла, що в на
ших не
яс
них від
-
но
си
нах щось ури
вається, що я
(не як ду
ма
ла ще не
дав
но ці
-
лком про
тив
но) бу
ла го
то
ва зі
-
рва
ти з ним знай
омст
во навіки -
а як не те, то хоч не по
да
ти ніко
-
ли пер
ша ру
ки до поєднан
ня!
Коли зійшов по відчиті в за
лу,
щоб прис
лу
ха
ти
ся яко
мусь вик
-
ла
дові, поз
до
ро
вив ми
мо
хо
дом
ме
не з обид
жа
ючим виг
ля
дом
на лиці. Я по
дя
ку
ва
ла з уда
ним,
бай
дуж
ним су
по
коєм.
Він сів не
да
ле
ко ме
не ко
ло яко
-
їсь стар
шої, ду
же еле
гант
но уб
-
ра
ної да
ми з доч
кою і завів жи
ву
роз
мо
ву. Раз був і засміявся, і я
відчу
ла якусь не
на
висть до то
го
сміху. Не
ус
тан
но ду
ма
ла я собі:
«Що ж він ме
не об
хо
дить? Мар
-
ко не та
кий. Мар
ко за
чес
ний до
та
ко
го по
ве
ден
ня». А за
раз по
тім інак
ше ду
ма
ла: «Са
ме та
ким
по
до
бається він мені, са
ме те
-
пер!» А опісля знов: «Мар
ко від
-
вер
нув
ся від ме
не…»
Неописана гордість підніма
ла
-
ся в мені, підніма
ла
ся і си
лу
ва
-
ла
ся всі прочі го
ло
си в моїм ну
-
трі заг
лу
ши
ти. Зда
ва
ло
ся, під
-
три
му
ва
ла са
ма од
на си
лу всієї
істо
ти моєї і не до
пус
ка
ла підда
-
ва
ти
ся ні жа
лю, ні бо
лю.
Під час по
во
ро
ту за
го
во
ри
ла
Ок
са
на.
-
Відчит па
на Оря
ди
на за
но
сив
над
то кон
сер
ва
тиз
мом… Чи ви
йо
го не заміти
ли?
Справді так.
-
Чому ж то так? Він має бу
ти
ду
же та
ла
но
ви
тий і освіче
ний, а
я не мо
жу такі прик
ме
ти споїти
з по
нят
тя
ми кон
сер
ва
тиз
му. Не
-
в
же ж він про свою кар'єру три
-
во
житься?
-
Такий він не є, Ок
са
но.
-
Так? Чи ви то
го певні?
-
Цілком пев
на.
-
А я ні! Я пе
ре
жи
ла не од
но ди
-
во.
-
Мені здається, що са
ме зад
ля
сво
го та
лан
ту не має при
чи
ни
три
во
жи
ти
ся про кар'єру.
-
Ет! Ви бе
ре
те річ з цілком ін
-
шо
го бо
ку. Я так не ду
ма
ла. Він
пра
цює в ад
во
ка
та Мілле
ра, а
той, ма
буть знаєте, пер
ший ад
-
во
кат тут і чо
ловік з ве
ли
ким
маєтком і впли
вом. Оря
дин - як
я чу
ла - один з йо
го на
улюб
ле
-
ніших кон
ципієнтів [102]
і тіши
-
ться у сво
го прин
ци
па
ла, хоч він
ук
раїнець, а той по
ляк, ве
ли
ким
довір'ям. Це все бу
ло би гар
но,
од
нак Міллер, як всі то аж над
то
доб
ре зна
ють, кон
сер
ва
тист на
цілу гу
бу і при
не
во
лює своїх мо
-
ло
дих помічників виріка
ти
ся,
або що
най
мен
ше мов
ча
ти, про
свої пе
ре
ко
нан
ня і про
те
гує (йо
-
го про
текція сильна!) лиш тих,
що дер
жаться ста
ро
го за
ко
ну у
всім. Це у йо
го політи
ка, він хо
че
діста
ти
ся за вся
ку ціну до ра
ди
[102]
- Кон
ципіент - помічник ад
во
-
ка
та.
дер
жав
ної - і йо
му тре
ба «доб
рої
сла
ви», що
би пра
ви
тельство йо
-
го підпи
ра
ло. Я не хо
чу ска
за
ти,
що пан Оря
дин на
ле
жить та
кож
до ка
те
горії тих, що доб
рий гріш
став
лять ви
ще своїх пе
ре
сві
д
-
чень, - він ви
дається мені заін
те
-
лі
гент
ним, за
ха
рак
тер
ним до
то
го, - од
нак на йо
го відчиті бу
-
ла жінка йо
го прин
ци
па
ла з доч
-
кою, і я, зна
ючи ди
вацт
во ста
ро
-
го Мілле
ра, май
же пе
ре
ко
на
на,
що Оря
дин - пи
сав свій відчит з
ува
гою і на ро
ди
ну сво
го прин
-
ци
па
ла.
-
Я пов
то
рюю вам ще раз, Ок
са
-
но, що він та
кий не є! - за
ки
ну
ла.
-
А я ка
жу вам ще раз, що я пе
-
ре
жи
ла не од
но ди
во. Бо
ротьба
за існу
ван
ня впли
ває де
мо
ра
лі
-
зу
юче. Впрочім, маємо стільки
до
казів си
ли впли
ву обс
та
вин і
на най
здібніших, най
зав
зятіших
мужів, що я вже те
пер в ніщо не
вірю! Впрочім, скажіть, ду
шень
-
ко, чо
му го
во
рив, зійшов
ши на
розвій соціалізму, май
же з іроні
-
єю? Ні, на мою дум
ку, був цей
відчит al
les Le
bens und al
ler War
-
me bar! [103]
-
Ну, він, мо
же, й не вірить в те,
що чи
тав, т. є. не вірить в соці
а
-
лізм, або, мо
же, не вірив, що йо
-
го пра
ця справді заціка
ви
ла наг
-
[103]
- Поз
бав
ле
ний вся
ко
го жит
тя
і вся
ко
го теп
ла (нім.).
ро
мад
же
них слу
ха
чок. По
де
ко
ли
- він хи
мер
ний.
-
Ет! Що хи
мер
ний! Скажіть лу
-
ч
че: нуд
ний. Ах, На
тал
ко, ко
ли б
ви зна
ли, як об
рид
ли такі лю
ди,
котрі в ніщо не вірять, все зна
-
ють, все за со
бою ма
ють, котрі в
одній хвилі зо всім го
тові! Во
ни
ви
да
ються мені мов та во
да, що
з са
мо
го сто
ян
ня пе
ремінюється
ос
та
точ
но в баг
но і тра
тить свій
ха
рак
тер. Такі лю
ди не є най
си
-
льніші як індивіду
альності, На
-
тал
ко.
-
Перед трьома ро
ка
ми, - обіз
-
ва
лась, - ка
зав мені: «Моє по
лу
-
днє те
пер».
-
Що ж він хотів ска
за
ти ци
ми
за
га
доч
ни
ми сло
ва
ми? - спи
та
ла
во
на глум
ли
во.
-
Це, Ок
са
но, що діпняв всього!
-
В ділах? В інтелігенції? В зма
-
ганні до ви
со
ти?
-
Може, і в тім; я не знаю, а мо
-
же - в чувстві і думці…
-
А те
пер хо
че, як та сто
яча во
-
да, пе
реміни
ти
ся в баг
но?
-
Оксано, не го
воріть так про
йо
го!
Вона розсміяла
ся і клик
ну
ла:
-
Ух, яка ж лінь, прав
ди
ва ук
-
раїнська!
-
Ви не знаєте, - обізва
лась я в
йо
го обо
роні, - який він жит
тям
утом
ле
ний!
-
То не
хай уми
рає! Чи чується
гідним зни
щен
ня?
-
Може, він лиш став та
кий отя
-
жілий, - відповіла я напівіроніч
-
но, напівза
дум
ли
во.
-
Ах ви! У вас є завсігди щось
іде
алізу
юче на ус
тах, од
нак я ду
-
маю щось інше. Він всту
пає в
той вік, у котрім і ум лю
бить су
-
покій. В тім віку по
пус
кається
тро
хи в оду
шев
ленні для інте
-
ресів за
гальних, а замість них
кла
деться більше ва
ги на інте
-
ре
си осо
бисті.
-
Він не з тих, Ок
са
но!
-
Ви чудні, На
тал
ко, впрочім, чи
він має щось та
ке за со
бою, що
бу
ло би за
по
ру
кою і за йо
го ха
-
рак
тер?
-
Він сам є мені за
по
ру
кою. Го
ре
на
шо
го на
ро
ду йо
му не бай
ду
же.
То ба
га
та на
ту
ра, кот
ра вірить в
інші ви
мо
ги жит
тя, як…
-
В іде
альні? - докінчи
ла мо
ло
-
да жінка сар
кас
тич
но.
-
Ви глу
ми
тесь! - відповіла я
драз
ли
во (я хотіла, по
ми
мо своїх
осо
бис
тих по
чу
вань до йо
го, бу
-
ти в осуді йо
го ха
рак
те
ру і зді
-
бнос
тей цілком об'єктив
ною). -
Але він чо
ловік та
кий, що ок
руг
йо
го мо
жуть і душі дру
гих крис
-
талізу
ва
ти
ся!
Вона звер
ну
ла свої ве
ликі те
-
мні очі до
пит
ли
во на ме
не.
-
Ви го
во
ри
те цілком так, На
та
-
л
ко, як
би ва
ша ду
ша «крис
талі
-
зу
ва
ла
ся» та
кож ок
руг йо
го…
Про
шу вас… чи він ваш «бог»?
Я спа
леніла сильно, і мої ус
та
здриг
ну
ли
ся гор
до.
-
Оксано!
Вона по
да
ла мені ру
ку.
-
Nichts fur un
gut! [104]
- ска
за
-
ла, при
яз
но усміха
ючись. - Я за
-
бу
ла, що ва
шим «бо
гом» то літе
-
ра
ту
ра!
-
Справді так!
-
Це мерт
вий бог! Але про
шу
вас, ко
ли бу
де
те пи
са
ти ва
шу
повість, то опишіть там муж
чин
з ти
ми прик
ме
та
ми, які те
пер у
них пе
ре
ма
га
ють. Це бу
ло би ду
-
[104]
- Я не хотіла вас об
ра
зи
ти
(нім.).
же інте
рес
но довіда
ти
ся, як ду
-
ші де
яких дру
гих істот, котрі,
напр., мріють про «ви
що
го чо
ло
-
віка», є не
по
рочні, мов го
лу
би, є
пе
ре
пов
нені «не
зас
по
коєною жа
-
до
бою за чис
то
тою», од
ним сло
-
вом, є ніжні, іде
альні створіння,
- от
же, в який спосіб душі та
ких
дру
гих істот крис
талізу
ються
ок
руг муж
чин з прик
ме
та
ми, які
нині у них пе
ре
ма
га
ють!
Я сміяла
ся:
-
Я це на
пи
шу, Ок
са
но, на
пи
шу.
-
Коли не по
ми
ля
юся, то ви хо
-
че
те пи
са
ти з на
шої верст
ви.
-
Так.
-
Тим ліпше. Тут зна
хо
дяться
зна
ме
ниті ек
земп
ля
ри!
-
Може.
-
Чому «мо
же»? При
га
дай
те со
-
бі з лас
ки своєї вечірок про
фе
со
-
рів у панст
ва С. і не за
будьте ха
-
рак
те
рис
тич
них прик
мет йо
го,
як: мно
жест
во пля
шок пи
ва, ба
-
га
то їди, ба
га
то си
га
ро
во
го ди
-
му, гру
ба не
на
висть до всього,
що «не своє», і політи
ка. Проміж
те зігріті сон
ливі ли
ця жінок і
так зва
на німецька «Ge
mut
lich
-
ke
itї». [105]
Я мов
ча
ла.
-
Окрім то
го, не за
бу
вай
те і сво
-
їх тодішніх при
ват
них чувств,
про котрі го
во
ри
ли ви мені самі
по тім вечірку! А те
пер, доб
раніч
[105]
- Доб
ро
душність (чім.).
вам, На
тал
ко! Завт
ра відвідаю
Ма
da
me Sta
el [106]
(так зва
ла
во
на де
ко
ли па
ню Мар
ко).
«Чи во
на не про
ти
ворічить со
-
бі? - ду
ма
ла я. - Раз ка
же, що ли
-
ше той має вартість, що скон
су
-
му
вав [107]
та
ку і та
ку си
лу
кни
жок, а дру
гий раз у неї ли
ше
етич
ний еле
мент є та
кий, що ро
-
бить з чо
ловіка «ви
що
го чо
ло
ві
-
к
а». Ко
ли чо
ловік є лиш «рівний,
як лінія», «прос
то
кут
ний», тоді
по
до
бає як
раз на со
няч
ний про
-
мінь, кот
рий озо
ло
чує все, на що
лиш упа
де…
Марко її іде
ал. Мар
ко безб
луд
-
[106]
- Ма
дам Сталь.
[107]
- Кон
су
му
ва
ти - спо
жи
ва
ти.
ний, ха
рак
тер
ний, всю
ди й у
всім «Мар
ко»! Ні, це чис
те ди
во,
що во
на не зга
ду
ва
ла мені нині
знов про йо
го! Во
на зав
зя
ла
ся
на ме
не при
га
ду
ва
ти мені йо
го
раз по раз, а тим ча
сом я то
ну у
всякій праці, щоб про ніко
го не
ду
ма
ти, не підда
ва
ти
ся жод
но
му
впли
вові і бу
ти ду
хом свобід
-
ною, мов орел під яс
ним не
бом.
Чому сумнівається в щи
рості
Оря
ди
на, зна
ючи йо
го лиш з ви
-
ду? Я май
же по
горд
жую ним, бо
зо
би
див мою гордість, од
нак ві
-
рю про те все в щирість йо
го па
-
тріотич
них чувств, у йо
го спів
-
чут
тя для людсько
го терпіння, в
йо
го пишні здібності, в якусь
врод
же
ну інтелігенцію в йо
го і в
те, що він вий
де на сла
ву своєму
на
ро
дові. Ах, він гор
дий, і та го
-
рдість не до
пус
тить йо
го ніко
ли
до яко
го-не
будь упад
ку. Во
на
пе
симістка
, ну
дить світом і мі
-
ри
ть все міри
лом суб'єктивізму.
Вернувши до
до
му, зас
та
ла я на
своїм столі лист. Це бу
ли освід
-
чи
ни о мою ру
ку і по
хо
ди
ли від
од
но
го вдівця, що ба
чив ме
не в
житті разів два і не го
во
рив зі
мною більше, як де
сять слів. Він
був батьком п'ятьох дітей, посі
-
дав «дім» і був «цісарсько-ко
ро
-
лі
вським уряд
ни
ком».
Лист дри
жав у моїй руці під час
чи
тан
ня. Опісля зім'яла я йо
го в
пил
ку [108]
і шпур
ну
ла да
ле
ко
від се
бе, при чім ли
хий усміх заг
-
рав на моїх ус
тах.
Ніколи не був би же
нив
ся вдру
-
ге, як
би не був по
ба
чив ме
не!
О, яка ж іронія долі!
Якесь чувст
во не
на
висті і об
ри
-
ди об
гор
ну
ло ме
не на
раз суп
ро
-
ти всіх муж
чин, і ніко
ли не від
-
чу
ва
ла я так ви
раз
но, як в цій
хвилі, які бай
дужі мені всі муж
-
чи
ни. Всі! Це сло
во го
во
ри
ла я
собі май
же з поспіхом, що
би в те
по
чут
тя не вміша
ло
ся якесь ін
-
ше по
нят
тя. Ко
ли б во
ни зна
ли,
оскільки зай
мається ни
ми жін
-
ка, що пізна
ла раз ви
сокі ідеї і
[108]
- Пил
ка - м'яч.
по
лю
би
ла їх, со
ро
ми
лись би сво
-
єї за
ро
зумілості…
Сівши при столі, я спер
ла го
ло
-
ву в до
лоні і за
ду
ма
ла
ся.
Якась мізер
на по
рож
не
ча об
ня
-
ла ме
не, і я відчу
ла, що моє по
-
ло
жен
ня в житті ду
же глу
пе і
без смис
лу. Як же ж відно
си
ли
ся
до ме
не лю
ди - от хоч би і знай
-
омі «моєї» верст
ви? Інтелігенці
-
єю пе
ре
рос
ла я їх геть-геть да
-
ле
ко, і до них вер
та
ти на
зад ду
-
хом бу
ло мені не
мож
ли
во; а од
-
ним за
ма
хом ста
ну
ти їм по
руч
ме
не - бу
ло їм не
мож
ли
во. І то
му
що во
ни (їх бу
ла більшість) не
мог
ли ста
ну
ти на моїй сте
пені,
му
си
ла я до них зни
жа
ти
ся, ін
-
ши
ми сло
ва
ми: мої обс
та
ви
ни
зму
шу
ва
ли ме
не підля
га
ти їм.
Далі і я не бу
ла «жінка» яко
го
там не
будь муж
чи
ни і не предс
-
тав
ля
ла то
му жод
ної «вар
тості».
А що най
важніше - я не ма
ла
жод
но
го маєтку.
Скільки спин гну
лось би пе
реді
мною, ко
ли б я ма
ла маєток!
Гроші ма
ють вартість.
Нехай пра
цюю над со
бою нев
-
том
но до посліднього відди
ху,
пе
ред тим не зігнеться ніяка
спи
на; впрочім - я й не от
ви
ра
ла
б уст на те, що
би пе
реді мною
зги
на
ли
ся спи
ни. З якоїсь нез
ло
-
б
ної гор
дості не вчи
ни
ла б я
цьо
го…
Нараз обер
ну
лась я по
за се
бе і
гля
ну
ла на зім'яте письмо.
Чи підня
ти мені йо
го? Мо
же би,
по
ка
за
ти йо
го Ок
сані? При
дав
ся
б доб
ре до роз
ве
се
лен
ня її, а во
-
на й так ка
же, що не мо
же смія
-
ти
ся ве
се
лим сміхом! Од
нак де ж
я йо
го ба
чи
ла, цього уряд
ни
ка?
Де, де, де? Ага, я зна
ла вже, де!
Там, на тім вечірку про
фе
сорів.
Я лед
ве що вва
жа
ла тоді на йо
го,
приг
ля
да
ючись всьому і си
лу
ю
-
чи
сь на
дар
мо уга
да
ти «щас
тя»
тих лю
дей. Чо
ловіки ба
ла
ка
ли і
пи
ли, до
ки їх ли
ця не при
ня
ли
аж бов
ва
ну
ва
то
го виг
ля
ду; ба
-
ви
ли
ся двоз
нач
ни
ми до
те
па
ми,
зир
ка
ючи на своїх жінок і сусі
-
док. Жінки би
ли їх по пле
чах,
усміха
ли
ся на ці до
те
пи зі зро
зу
-
мінням і гро
зи
ли пальця
ми. Де
-
котрі з них усміха
ли
ся на
си
лу і
тро
хи не спа
ли з уто
ми і нудьги.
А я ду
ма
ла раз по раз: «Це має
бу
ти щас
тя, це має бу
ти щас
тя! І
чо
го зна
ход
жу
ся я тут?»
Коли я вер
та
ла до
до
му і хо
лод
-
ний нічний воз
дух охо
ло
див моє
чо
ло, то й зник
ла та олов'яність,
що бу
ла об
гор
ну
ла ме
не в то
ва
-
ристві. А ко
ли ввійшла у свою
ти
ху прос
то
ру кімна
ту, а на бюр
-
ку привіта
ло ме
не світло, ко
ло
кот
ро
го книж
ки мої не
мов усмі
-
ха
ли
ся до ме
не, я відзис
ка
ла да
-
вній настрій. Зітхнув
ши з цілої
груді, дя
ку
ва
ла бо
га, що я не од
-
на з тих «щас
ли
вих» і не од
на з
тих «за
мужніх», котрі, щоп
рав
да,
тіши
ли
ся з цієї при
чи
ни у своїх
знай
омих більшим по
ва
жан
-
ням…
Так, от
же, на тім вечірку ба
чи
-
ла я цього чо
ловіка, що по
да
вав
мені на
го
ду спов
ня
ти «обов'яз
-
ки жінки». Мені прий
шло на ду
-
м
ку, чи не хотіла, мо
же, кот
ра з
моїх знай
омих вчи
ни
ти «доб
ре
діло» і звес
ти нас до
ку
пи. При
тій думці пок
ри
ло
ся моє ли
це
крас
кою і в нутрі моїм скипіло.
Дійсно, ця дум
ка не бу
ла без під
-
ста
ви. Мені зда
ва
ло
ся, не
мов я
чу
ла ви
раз
но сло
ва: «Во
на бідна
дівчи
на без ма
тері і батька, без
маєтку, бу
де бо
гу дя
ку
ва
ти, що
най
де підпо
ру, бо який там кі
-
нець у та
ких гу
вер
нан
ток? А він
зро
бить щас
тя, ко
ли її діста
не.
Йо
го діти, за
нед
бані, без дог
ля
-
ду, бу
дуть ма
ти ро
зум
ний про
-
від
. Він спокійний, доб
рий чо
ло
-
вік, а во
на - без пре
тензій».
Без пре
тензій!…
Ціла гордість моєї враз
ли
вої
ари
с
ток
ра
тич
ної душі скипіла.
На моїх ус
тах грав якусь хви
ли
-
ну глум
ли
вий усміх, а опісля гля
-
ну
ла я знов на зім'яте пись
мо;
од
нак підня
ти йо
го не підня
ла…
Тієї ночі чи
та
ла й пи
са
ла я ген
аж по
за північ. Від ча
су до ча
су
ви
ри
нав у моїй душі об
раз Мар
-
ка, при
га
ду
ва
ли
ся йо
го сло
ва,
сер
деч
ним го
ло
сом ви
мов
лені
до ме
не: «Що я люб
лю, люб
лю
вже навіки!» Од
нак опи
ра
ючись
сильно най
мен
шим спо
ми
нам
про йо
го, відчу
ва
ла я в душі лиш
те, що ме
не з йо
го при
чи
ни болі
-
ло; зас
ло
ню
ва
ла
ся йо
го хо
лод
-
ним по
ве
ден
ням з послідніх днів
мов талісма
ном суп
ро
ти йо
го са
-
мо
го, а влас
ти
во суп
ро
ти лю
бові
до йо
го. Гордість моя, го
до
ва
на
тим, міцніла, зма
га
ла
ся, лля
ла
ча
родійну си
лу в ду
шу. Так, цієї
ночі пра
цю
ва
ла я з та
ким оду
-
шев
лен
ням, як вже дав
но ні, а
ляг
ши на спо
чи
нок, зас
ну
ла здо
-
ро
вим сном.
Рано привіта
ло ме
не зо
ло
те
проміння сон
ця, не
мов ба
жа
ло
наст
роїти ме
не на цілий день со
-
няч
но. Вста
ючи жи
во, пов
то
рю
-
ва
ла я (не
мов замість мо
лит
ви)
од
но гор
де ре
чен
ня з тво
ру Ніц
-
ше «Аіso sprach Za
rat
hust
ra»,
[109]
кот
ре бог знає чо
му са
ме в
тій хвилі на
ви
ну
ло
ся мені на ду
-
м
ку:
«Was von We
ib
sart ist, was von
Knecht
sart stammt, und son
der
-
lich der Po
bel
misch
masch - das
will nur Herr wer den al
les Mtn
-
schensc
hick
sals - о Ес
kel! Di
ese
Her
ren uber
win
det mir, ihr ho
he
-
[109]
- «Так го
во
рив За
ра
туст
ра» (нім)
ren Mensc
hen, die sind des Uber
-
mensc
hen grob
te Ge
fahr»… [110]
XI
Час ми
нав без
по
во
рот
но, і в
моїм житті не зміню
ва
ло
ся ніщо.
З моєї батьківщи
ни і від сво
яків
діста
ва
ла я вістей не
ба
га
то; вп
-
рочім, я й не ту
жи
ла за вістка
ми
від них. Що
до моїх відно
син до
пані Мар
ко, то й во
ни май
же не
зміни
ли
ся. Во
на ме
не все од
на
-
[110]
- Те, що по
хо
дить від жінки
або невільної лю
ди
ни, інак
ше ка
жу
-
чи, юр
ба - хо
че ке
ру
ва
ти до
лею люд
-
с
т
ва! О го
ре! Ви, вищі людії, пе
ре
мо
-
жіть мені їх, бо са
ме во
ни є най
бі
ль
-
шою заг
ро
зою для над
лю
ди
ни (нім.)
ко
во лю
бить, а хоч і впа
дає час
-
ті
ше в не
ду
гу, стає че
рез те що
-
раз драз
ливішою, то я зно
шу від
неї все тер
пе
ли
во, пе
ре
ко
нав
-
ши
ся, що во
на од
на мені спра
-
вдішня щи
ра до
рад
ни
ця, підпо
-
ра в житті, на кот
рої гру
дях мог
-
ла би я ви
яви
ти од
вер
то вся
кий
біль, і кот
ра, по смерті моєї до
-
ро
гої не
за
бутньої ба
буні, опікує
-
ться мною прав
ди
во по-ма
те
-
ринсько
му. А відтак во
на ж йо
го
ма
ти!
Одного ра
зу, ко
ли про
ле
жа
ла
більше як тиж
день хо
ра, а я, за
-
хо
дя
чись ко
ло неї, не спа
ла но
-
ча
ми і аж змарніла, ска
за
ла до
ме
не, стис
ка
ючи мені ру
ку із
сльоза
ми в очах. «Я не знаю, На
-
тал
ко, чи змо
жу я ще ко
ли-не
-
будь віддя
чи
ти
ся вам пов
но за
ва
шу сер
дечність і лю
бов, як я
цього ба
жа
ла б і як ви на це зас
-
лу
жи
ли! Але, мо
же, віддя
читься
він вам за ме
не. Він вдяч
ний і ві
-
рний, ох, вірний, як йо
го не
за
-
бутній батько. Він знає, які ви
для ме
не!»
Я відвер
ну
ла
ся від неї, щоб не
ди
ви
ти
ся в її добрі очі. По-пер
-
ше, не мог
ла ди
ви
ти
ся в її ли
це,
ко
ли го
во
ри
ла про нього, а по-
дру
ге, в ме
не не бу
ла совість ці
-
лком чис
та. Чи я бу
ла дійсно до
-
б
ра для неї зад
ля її осо
би, чи
рад
ше то
му, що во
на йо
го ма
ти?
Прав
да, я не ду
маю вже стільки
про нього, як давніше. Горд
жу
ся
тим, що чувст
во лю
бові не пе
ре
-
мог
ло ме
не, і я ли
ше в най
тихі
-
ших і най
са
мотніших хви
ли
нах
зга
дую йо
го. А все ж та
ки чи не
уро
ни
ла би хоч од
ної сльози, ко
-
ли б не зна
ла йо
го зовсім, а му
-
си
ла зно
си
ти прик
рості від хо
-
ро
ви
тої да
ми лиш то
му, що ді
-
стаю пла
ту і пре
зен
ти? Хто знає,
хто знає!… Але ні, я об
ма
нюю се
-
бе са
ма; я ж йо
го не люб
лю, я
май
же за
бу
ла йо
го цілком, я зай
-
ма
юся май
же са
мим Оря
ди
ном!
Лиш ко
ли нас
та
не сильний ві
-
тер, а де
ре
ва в са
ду за
шум
лять
грізно, при
га
да
ють ніби шум мо
-
ря, тоді стає йо
го пос
тать мов
при
ча
ро
ва
на яс
но-ви
раз
но пе
-
ред моєю ду
шею і ус
та йо
го ви
-
мов
ля
ють сер
деч
ним, спокій
-
ним го
ло
сом: «Що я люб
лю, лю
-
б
лю вже навіки», - тоді ду
маю
про йо
го. Але се слу
чається рід
-
ко, і я опи
ра
юся то
му. Звер
та
юся
до Оря
ди
на, кот
рий ме
не драз
-
нить своїм по
ве
ден
ням і кот
ро
-
го не мо
жу за
бу
ти, чи рад
ше ска
-
за
ти, не хо
чу за
бу
ти! Бо й чо
му
мені йо
го за
бу
ва
ти? Я ж - ха-ха-
ха! - йо
го царівна!…
Пані Мар
ко ка
же, що я зміни
ла
-
ся, ста
ла хо
лод
на, замк
не
на в
собі і ще тихіша. Се, мо
же, й
прав
да. Я май
же уни
каю лю
дей.
Я люб
лю їх, я і зна
ход
жу
ся ра
до
між ни
ми, ли
ше не люб
лю ос
та
-
ва
ти
ся між ни
ми дов
го і слу
ха
ти
то
го, що во
ни вив
чи
ли
ся ко
лись
і від ко
гось на
пам'ять. Я відда
-
ла
ся те
пер цілком пи
сан
ню од
-
нієї дов
шої повісті, кот
ра ста
но
-
вить «мою кров і нер
ви». Во
на -
я се відчу
ваю - бу
де про
ни
за
на
всім світлом мо
го єства. В неї
увійде все сон
це моєї душі, вся
здав
ле
на ве
селість моєї істо
ти,
вся бу
дучність її. Хо
чу по
ри
на
ти
у праці тій, ку
па
ти
ся в ній і пи
ти
з неї, мов з тої зо
ло
тої чаші, щас
-
тя та цілко
ви
те за
до
во
лен
ня.
Так, в ній хо
чу розцвісти
ся, мов
та ро
жа…
***
(Знов пізніше).
Одного ра
зу спи
та
ла ме
не пані
Мар
ко:
-
Як би ви жи
ли, На
тал
ко, ко
ли
б я вмер
ла?
Се пи
тан
ня вра
зи
ло ме
не не
ми
-
ло, і я гля
ну
ла нес
покійно на неї.
Во
на піду
па
да
ла чим
раз більше
на си
лах, ле
жа
ла не раз ціли
ми
дня
ми на софі, і хоч за
пев
ня
ла
ме
не, що се в неї ли
ше та
ка вто
-
ма, то все ж та
ки я гриз
ла
ся си
-
льно і звер
та
ла всю свою ува
гу
на неї.
-
Ну як же ж? Чо
го ж ди
ви
те
ся
на ме
не, замість відповісти ме
-
ні? - ніби жар
ту
ва
ла.
-
Не ду
маю ніко
ли над чимсь
подібним, до
ро
га пані! - відпо
ві
-
ла я на вид спокійно. - Не знаю,
чо
му вам при
хо
дить щось поді
-
бне на дум
ку!
-
Але ко
ли я хо
чу зна
ти, як би
ви опісля за
жи
ли? Чи вам тяж
ко
да
ти відповідь на се? Скажіть,
до
ро
га ди
ти
но, чи ви вер
ну
ли би
знов до сво
яків?
Я зак
ри
ла ми
мо
волі ли
це ру
ка
-
ми.
-
О бо
же ми
лий! Я не знаю, я ні
-
чо
го, нічо
го не знаю! - ска
за
ла
півго
ло
сом.
-
А я ра
да би ваші дум
ки зна
ти!
Чи вам тут справді ми
ло і лю
бо в
ме
не?
-
О до
ро
га пані. - Більше не мог
-
ла я ска
за
ти. При
не
во
ле
на яки
-
мсь наг
лим жа
лем, ухо
пи
ла я її
схуділу ру
ку і поцілу
ва
ла її. Во
на
при
тис
ну
ла ме
не мовч
ки до се
-
бе, і я чу
ла, що во
на бу
ла так са
-
мо роз
жа
лоб
ле
на, як я.
-
Отже, вам лю
бо і ми
ло в ме
не,
- го
во
ри
ла далі, вкла
да
ючи на
-
си
лу спокій у свій го
лос. - Се ме
-
не ус
по
коює. Мені зда
ва
ло
ся все,
що ви вер
ну
ли би прямісінько
до сво
яків.
-
Я ста
ра
лась би всіма си
ла
ми
жи
ти в та
кий са
мий спосіб, як
тут. Чо
го би вер
та
ла на
зад ту
ди?
Для ме
не не
ма там вже більше
місця!
-
Спасибі тобі за це, ди
ти
но!
Але знаєш… знаєш, що мені не
раз здається?
-
Що?
-
Що ти по
ки
неш все, всі твої
ви
роб
лені за
са
ди, всю твою улю
-
б
ле
ну пра
цю, і… і підеш яко
го-не
-
будь гар
но
го дня тією зви
чай
-
ною, ши
ро
ко утов
че
ною до
ро
-
гою бу
ден
щи
ни.
Я ди
ви
ла
ся на неї дов
гим, пов
-
ним, ожи
да
ючим пог
ля
дом.
-
І що ж? - спи
та
ла я.
-
І стра
тиш те, що я і інші по
лю
-
би
ли в те
бе і що ме
не поєдна
ло
знов в послідніх ро
ках з людьми
і жит
тям.
-
Що ж се та
ке у ме
не?
-
Се те, чо
го бу
денні лю
ди не
ма
ють. Чис
те, не
ви
зи
че
не, врод
-
же
не світло ду
шев
не, що по
зо
-
ло
чує все, на що лиш упа
де.
-
О до
ро
га пані!
-
Так, На
та
лонько! Ме
не пе
рес
-
лідує дум
ка, що ко
ли ос
та
не
те
ся
самі-самісінькі в житті, то це жи
-
т
тя, гру
бе, жорс
то
ке, пе
ре
ро
би
-
ть вас; впли
не на вас, мо
же, так,
що в вас про
ки
неться приг
ноб
-
лю
ва
на на
ту
ра і ви за
жи
ве
те ці
-
лком іншим жит
тям! Се не бу
ло
би щось неп
ри
род
не, На
тал
ко;
ні, ви мо
лоді і гарні, ах, ви пиш
-
ні, як ек
зо
тич
на квітка, і са
мот
-
ність не ви
дасться вам завсігди
та
кою, як те
пер… Од
нак я вмер
-
ла би з жа
лю за ва
ми уд
ру
ге і на
тамтім світі!
-
Чому ду
маєте ви так про ме
не,
пані Мар
ко? - спи
та
ла я з щи
рим
смут
ним до
ко
ром. - Чи ви не пі
-
зна
ли
ся на мені ще до
волі?
-
Знаю, знаю, - відповіла во
на
по
спішно, - од
нак я спос
те
рег
ла,
що ви у своїх нес
те
ре
же
них і
най
са
мотніших хви
ли
нах такі
не
с
покійні
, а влас
ти
во так якось
наст
роєні, мов
би бу
ли наскрізь
не
за
до
во
лені або чу
ли
ся в ме
не
не
щас
ливі! Що з ва
ми? Скажіть
од
вер
то!
Я усміхну
ла
ся сум
но.
-
У вас я не
щас
ли
ва, до
ро
га па
-
ні? Ні, у вас відчу
ла я і по
ба
чи
ла
щас
тя. Це в ме
не щось інше. Я
чу
юся не раз та
кою самітною,
опу
ще
ною!
-
Ох, от
же так во
но й є, як я собі
ду
ма
ла! - пе
ре
би
ла во
на ме
не
ма
й
же болісно.
-
Справді чу
юся самітною, але
не так, як ви, мо
же, ду
маєте, ли
-
ше цілком інак
ше. Послідніми
ча
са
ми загнізди
ла
ся в моїй го
-
лові дум
ка, що я справді не маю
так зва
но
го «змис
лу для дій
-
сності», як ме
не пе
ре
ко
ну
ва
ли
раз в тім у житті ще давніше. Що
стою зі всім тим, чим ду
ша моя
пе
ре
пов
не
на, са
ма! Бо чи ж се
здо
ро
во заєдно ду
ма
ти, що не
од
но мог
ло би інак
ше бу
ти, кра
-
ще і дос
той
ніше? Цього я не ду
-
маю про своє влас
не жит
тя, ли
-
ше про жит
тя за
га
лу. Дум
ки дру
-
гих лю
дей такі за
до
во
лені, кру
-
жать від яко
го-не
будь ча
су вже
завсігди лиш в однім оз
на
ченім
крузі, взяв
ши собі за ціль жит
тя
вик
люч
но осо
бисті інте
ре
си; а
мої ле
тять дальше, ба
жа
ють бог
знає чо
го, ожи
да
ють чо
гось, пе
-
ред
чу
ва
ють щось, а опісля пла
-
чуть. Се те в ме
не, до
ро
га пані,
що я чу
юся са
мот
ня. А що
до
«щас
ли
вості», то будьте спокій
-
ні. В моїм житті так ма
ло «по
-
дій», що… що я не мо
жу чу
ти
ся
«не
щас
ли
вою». - І при тих сло
-
вах я розсміяла
ся ти
хим сміхом.
Вона пог
ля
ну
ла на ме
не, і я від
-
чу
ла, що мій сміх не вдо
во
ляв її.
-
Чи хо
че
те тим ска
за
ти, що ви
не заміжні? - спи
та
ла.
-
Так; але чи лиш под
руж
жя має
ту си
лу ущас
лив
ля
ти чо
ловіка?
Мені здається, що це за
ле
жить
цілком від йо
го ус
по
соб
лен
ня,
від йо
го склон
нос
тей, від пог
-
лядів на жит
тя…
-
Чи ви го
во
ри
ли іронічно про
по
дії сво
го жит
тя? - спи
та
ла
знов.
-
Так і ні. В моїм житті ма
ло
подій, а од
на
кож скільки відчу
ла
я, скільки пе
ре
ду
ма
ла! Але все
те не має жод
ної вар
тості суп
ро
-
ти то
го, що я невідда
на!
-
Тепер ви ко
лючі, На
тал
ко!
-
Може, пані Мар
ко. Моя історія
- це не те, що я пе
ре
жи
ла, ли
ше
те, що я пе
ре
ду
ма
ла го
ло
вою і
сер
цем. Але не
ба
вом вступ
лю у
вік та
кий, у котрім дівчат на
зи
-
ва
ють уже «ста
ри
ми». Тоді ста
ну
зовсім неінте
рес
на для ніко
го;
тоді скінчиться моя історія.
-
Ви уяв
ляєте собі щось не
по
-
трібне і гри
зе
те
ся опісля.
-
Ні, я не гри
зу
ся, я навіть смію
-
ся з то
го; але я пе
ресвідче
на, що
й тут сміюся лиш я са
ма. Впро
-
чім, я не мо
жу собі уяви
ти, як то
мож
на бу
ти ста
рим. - Але по які
-
й
сь хви
лині ска
за
ла: - Пані Мар
-
ко, я ніко
ли не ста
ну ста
рою па
-
н
ною…
-
Ви ду
маєте вий
ти заміж? -
спи
та
ла ме
не май
же з пе
ре
ля
-
ком.
-
Чи ду
маю над тим? - пов
то
ри
-
ла я згор
да. - Ні, пані Мар
ко, я не
ду
маю цілком над тим! Я не
знаю, але не раз мені так чуд
но-
чуд
но, так мов
би я справді ро
ди
-
ла
ся лиш на те, щоб терпіти або
що
би про
бу
ва
ти до посліднього
відди
ху свою си
лу в бо
ротьбі. -
Опісля го
во
ри
ла я ми
мо
волі по
-
ну
ро: - Я нав
че
на з ди
тинст
ва не
ожи
да
ти щас
тя, хоч маю те пе
-
ре
ко
нан
ня, що як
раз я здібна
відчу
ти те, що на
зи
вається щас
-
тям. Си
лу
юся зріка
ти
ся кра
си
жит
тя, яс
них барв, мов та чер
ни
-
ця. Учу
ся при
ви
ка
ти до то
го, що
в моїм житті не за
сяє сон
це ці
-
лим ба
гатст
вом сво
го світла. Від
смерті ба
буні бу
ла я по
ли
ше
на
собі са
ма й ос
та
ну
ся нею і да
ль
-
ше. Впрочім, се не бо
лить ме
не;
бо чи то со
ром
но сто
яти на влас
-
них си
лах? А що
до слів, що не ос
-
та
ну
ся «ста
рою пан
ною», то я
хотіла ни
ми те ска
за
ти, що хоч і
ос
та
ну
ся не
заміжньою, не ос
та
-
ну
ся, про
те, смішною осо
бою, т.
є. не при
лу
чу
ся до тих, що лю
бу
-
ються в ди
вог
ляд
них стро
ях і
ко
ти
ках або псах.
-
Але ж бо ви не мо
же
те зна
ти,
чи ви ос
та
не
тесь дійсно не
за
мі
-
ж
ньою, На
тал
ко, - за
ки
ну
ла во
на
якось не
тер
пе
ли
во.
-
Цього я дійсно не мо
жу пев
но
зна
ти і мені це навіть бай
ду
же,
пані Мар
ко, - до
да
ла я з яко
юсь
на
г
лою, май
же пал
кою гор
до
ви
-
тістю, - я ду
же гор
да в тій справі.
Я мог
ла би вмер
ти з жа
лю, ко
ли
б ме
не той, кот
ро
го би я лю
би
ла,
по
ки
нув, але ніко
ли, ніко
ли в
світі не здер
жу
ва
ла би йо
го при
собі, ко
ли б хотів ме
не по
ки
ну
-
ти. Луч
че вми
ра
ти, ніж ко
ри
ти
-
ся, ніж про
си
ти ми
лос
тині!…
Ах, ті ми
лос
тині! - Во
на пог
ля
-
ну
ла на ме
не з пе
ре
ля
ком, а я го
-
во
ри
ла з га
ря
чи
ми очи
ма далі. -
Так, ті не
на
висні ми
лості. Во
ни
зат
роїли мені ду
шу, і я не
на
вид
-
жу їх! Їх і все, що при
га
дує хоч
зда
ле
ка ту по
гань!
Вона всміхну
ла
ся, як мені ви
-
діло
ся, з при
му
сом і обізва
ла
ся
лагідно:
-
Я год
жу
ся з ва
ми, На
та
лоч
ко;
це дійсно по
гань. Але оскільки я
вас знаю, то мені здається, що
вам не гро
зить подібна не
без
пе
-
ч
ність. Ви на
ле
жи
те до тих, що
їх не по
ки
дається. Я навіть пе
ре
-
ко
на
на, що ви вий
де
те за
між і
навіть так, як зас
лу
гуєте.
Я не відповіла нічо
го і лиш
здвиг
ну
ла пле
чи
ма, а тим ча
сом
по моїх ус
тах про
летів гіркий,
лед
ве замітний усміх. Пе
ред мо
-
єю
ду
шею про
май
нув Мар
ко, а
за ним - Оря
дин. Вже як і боліло
ме
не по
ве
ден
ня Мар
ка, але все
ж не так, як Оря
ди
на. Над ним
ду
ма
ла, зас
та
нов
ля
ла
ся я так ча
-
с
то послідніми ча
са
ми (ма
буть
то
му, що ба
чи
ла йо
го частіше),
що Мар
ко май
же ще
зав з моєї
пам'яті, а в сій хвилі про
ки
нув
ся
у ме
не суп
ро
ти Оря
ди
на який
сь
аж ша
ле
ний жаль.
-
Так, На
тал
ко, так! - го
во
ри
ла
ме
ні ста
ра да
ма. - Ви не пот
ре
бу
-
єте при
ся
га
ти
ся, що ос
та
не
те
ся
не
заміжньою.
-
Я не ба
жаю нічо
го так, як то
-
го, що
би мог
ла пра
цю
ва
ти після
своєї впо
до
би - ви ж знаєте, до
-
ро
га пані, - щоб мог
ла пи
са
ти і
щоб во
но зда
ло
ся на що. Тоді бу
-
ла би я та
кож щас
ли
вою!
-
А под
руж
жя, моя ди
ти
но, чи
во
но у вас не має вар
тості? - спи
-
та
ла, мов
би нев
до
во
ле
на моїми
сло
ва
ми.
-
Я не маю нічо
го про
ти под
ру
-
ж
жя, хоч во
но не є в ос
нові ні
-
чим гар
ним, ані ве
лич
ним, особ
-
ли
во тоді, ко
ли лю
ди своїм ха
-
рак
те
ром до йо
го не спосібні.
Але прав
да і те, - до
да
ла я мов
по легкій за
думі, - що во
но й гар
-
не, ко
ли лю
ди не спо
га
ню
ють
йо
го…
-
Правда, прав
да, На
тал
ко! - обі
-
зва
ла
ся ста
ра да
ма жи
во.
- Між
ніким не мо
жуть бу
ти такі кра
-
сні
відно
си
ни, як між чо
ловіком
і жінкою. Се вам ка
жу з досвіду,
бо я пе
ре
жи
ла не од
но. Дівчи
на
лю
бить матір і батька над усе;
од
нак чо
му опус
кає їх ра
до, ко
ли
прий
деться іти хоч би й на кі
-
нець світу за то
ва
ри
шем, що йо
-
го сер
це виб
ра
ло? Бо во
на знає,
що він зас
ту
пить її ро
дичів і все
те, з чим зрос
ла
ся ду
шею. О На
-
та
лоч
ко! - до
да
ла з сум
ною сер
-
дечністю. - Ко
ли мається за му
-
жа доб
ро
го і ніжно
го чо
ловіка, а
чо
ловік той за
ра
зом то
ва
риш
на
шої душі, тоді не мож
на від
долі жа
да
ти більшо
го скар
бу. Ні,
не
хай го
во
рять і філо
со
фу
ють
собі муж
чи
ни і жен
щи
ни, як хо
-
чуть, але так як чо
ловікові не за
-
с
ту
пить ніщо лю
бові жінки, так і
жінці лю
бові чо
ловіка, вірте ме
-
ні! Бу
ла би ве
ли
ка шко
да, ко
ли б
ви не мог
ли відда
ти
ся або не хо
-
тіли!
Я сиділа мовч
ки з очи
ма, звер
-
не
ни
ми ку
дись в да
ле
чи
ну. Не
звер
та
ючи го
ло
ви до неї, спи
та
-
ла я про
тяж
но:
-
Може, але чо
му при
хо
дить
вам це на дум
ку?
-
Вас, як лю
ди
ни, бу
ло би шко
да.
-
Так, - докінчи
ла я май
же з по
-
спіхом. - Кож
на лю
ди
на по
вин
на
свою си
лу і кра
су ви
ко
рис
та
ти;
не ма
ти на
дар
мо сер
ця в ру
ках…
не так?
Вона при
так
ну
ла мовч
ки го
ло
-
вою:
-
Хто не жи
ве вдвійку, той не
жи
ве ніко
ли прав
ди
вим жит
тям,
- ска
за
ла.
Я не відповіла за
раз, аж пізніше
спи
та
ла:
-
Коли жи
веться прав
ди
вим
жи
т
тям, пані Мар
ко? - І не ви
жи
-
да
ючи відповіді, го
во
ри
ла даль
-
ше: - Чи тоді, ко
ли ба
га
то тер
пи
-
ться? Чи ко
ли ба
га
то відчу
ває
-
ть
ся? Чи, мо
же, тоді, ко
ли жи
-
веться нев
га
мо
ва
но після своїх
ли
хих і доб
рих склон
нос
тей? Бо
ж сер
це го
диться так тяж
ко, ох,
так тяж
ко, з ро
зу
мом, до
ро
га
пані!
Вона при
так
ну
ла знов мовч
ки,
як пер
ше, го
ло
вою, і зітхну
ла. Я
підня
ла го
ло
ву до неї. Наші пог
-
ля
ди стріну
ли
ся. Во
на ди
ви
ла
ся
на ме
не ве
ли
ки
ми, вог
ки
ми,
сму
т
ни
ми очи
ма за
ра
зом так,
мов
би її дум
ки по
ми
мо всеї бесі
-
ди про
бу
ва
ли десь да
ле
ко-да
ле
-
ко…
-
Наталко, ви вірна на
ту
ра,
прав
да? - спи
та
ла на
раз.
Я ди
ви
ла
ся на неї зди
во
ва
но:
-
Чому, пані Мар
ко?
-
Відповіджте мені на моє пи
-
тан
ня!
-
Вірна, од
нак…
-
Ах, нічо «однак». Я не хо
чу ні
-
чо
го більше зна
ти! - І з ти
ми
сло
ва
ми вий
шла. Зчу
до
ва
на, пе
-
ре
ня
та див
ним чут
тям, зос
та
ла
-
сь я на місці і зас
ло
ни
ла ли
це ру
-
ка
ми.
І знов пе
ре
су
нув
ся поп
ри мою
ду
шу Мар
ко, а за ним Оря
дин…
***
(В рік по від'їзді Мар
ка)
.
Так, у тім му
сить щось бу
ти
прав
ди
во
го, у тім, що Оря
дин ка
-
зав, що в ме
не не
ма змис
лу для
дійсності. Я ту
жу за
ба
га
то. За
чим? Ба! хіба це мож
на розібра
-
ти? Це слабість чувст
ва, врод
же
-
на не
ду
га, що відзи
вається і бі
-
ль
шає з віком. «Ту
га за кра
сою»,
- ка
зав він, - не знає, що відгомін
йо
го сміху бу
дить у моїй душі.
Я най
щас
ливіша, ко
ли пи
шу,
ко
ли по
то
ну цілою ду
шею в ін
-
шім світі. Це ба
га
тий, барв
ний
світ, пов
ний гар
монії, пов
ний
яко
їсь нес
ка
зан
ної ніжності або
здер
жа
ної ра
дості, бут
ної [111]
бла
го
род
ної втіхи. Так жи
ву я
мов
би дво
яким жит
тям. Там на
час, а на час тут.
Не раз, зви
чай
но по різно
ро
д
-
ній утом
ля
ючій праці, чу
юся ща
-
с
ли
вою. Але це не три
ває дов
го.
Од
но тяж
ке зітхан
ня пані Мар
-
ко, од
но при
тис
нен
ня її ру
ки до
[111]
- Бут
на - гор
да
сер
ця розвіє те по
чут
тя вдо
во
-
лен
ня чи там «щас
ли
вості», і я
не
мов про
ки
ну
ся з со
лод
ко
го
сну. «Во
на сла
ба!» - про
шиб
не
ме
не блис
кав
кою дум
ка, мов го
-
ст
рий ніж, і я не
мов в'яну. На
мою ду
шу мов спа
дає зас
ло
на з
чор
ної кре
пи [112]
і зак
ри
ває
всю ясність, що в ній про
би
ва
є
-
ться.
Вона хо
ра і піду
па
дає з дня на
день на си
лах, але вмов
лює в ме
-
не і в се
бе, що це пе
рей
де. Дай
бо
же, але чо
го ж так змарніла і
по
жовк
ла? А ме
не чо
му прос
то
го
нить за яки
мись «роз
рив
ка
ми,
на котрі має пра
во лиш мо
ло
-
[112]
- Кре
па - креп, сер
па
нок.
діж»? Пер
ше цього не бу
ва
ло в
неї ніко
ли, а те
пер не
мов хо
че
на
го
ро
ди
ти мені всі нею за
поді
-
яні і найдрібніші прик
рості. Бі
-
дна! Не знає, яке прик
ре по
чут
тя
вик
ли
кає тим у мені, але роб
лю
її во
лю, щоб їй спра
ви
ти приє
-
мність, а собі щоб не прид
ба
ти
на бу
дучність грижі совісті, її во
-
ля, її до
ро
га во
ля не
хай бу
де моя
во
ля!…
З усіх знай
омих на
ших відвідує
нас най
частіше Ок
са
на. Її на
мов
-
ляє пані Мар
ко ви
тя
га
ти ме
не
на «світ бо
жий». Ча
сом удається
їй це, але частіше ос
тається у
нас. Во
на про
бу
ває ра
до у нас,
що дух на
шо
го до
му впли
ває на
неї упо
ко
ю
юче і наст
роює її по
-
важ
но-ве
лич
но.
-
Скоро лиш увійду до вас, - го
-
во
рить мені, - у ваші ви
сокі, тихі
кімна
ти, прист
роєні в оці ста
ро
-
сві
тські меблі, де ви
сокі фо
телі
сто
ять не
мов на сто
рожі па
ну
-
ючо
го тут давнього доб
ро
го то
-
ну, обнімає ме
не за
раз по
чут
тя
спо
кою і пев
ності. А до то
го по
-
важ
на стать пані Мар
ко, одяг
не
-
на в чор
ний шовк, кот
ро
го ше
-
лест ду
же люб
лю, і ви з ва
шим
без
ше
лес
ним, ніби плав
ким хо
-
дом, ме
лан
холійно по
хи
ле
ною
го
ло
вою і за
ду
ма
ни
ми очи
ма, то
не знаю, чи я та са
ма, що пер
ше,
і май
же сумніва
юся, чи на світі
між людьми па
нує лож і неп
рав
-
да; про
тив
но, ду
маю, що са
ма
кра
са, лю
бов і мир! Так тут у вас!
А я усміха
юся і стис
каю їй щи
ро
ру
ку. І я її люб
лю. З усіма її дрі
-
бни
ми хи
ба
ми, з її тон
кою не
на
-
вис
тю до всього, що гру
бе, без
чувст
ва і що - не му
зи
кальне.
Про мої ко
лишні відно
си
ни до
Оря
ди
на знає вже і зай
мається
на
ми обо
ма з ве
ли
ким інте
ре
-
сом. Ко
ли го
во
рю про йо
го, то
прос
то
п'є з моїх уст сло
ва, а
очи
ма ди
виться так, мов
би і ни
-
ми слу
ха
ла, щоб не про
пус
ти
ти
жод
но
го мо
го слівця або не
втра
ти
ти на хви
ли
ну ви
ра
зу мо
-
го ли
ця. Мені аж не раз чуд
но,
що во
на тим так зай
мається. Я ж
не роб
лю з то
го, що інте
ре
су
юся
ним, якоїсь ду
же важ
ної події, -
ох, зовсім ні! Ду
маю про йо
го то
-
му, бо скуч
но, бо хо
чу жи
ти
якимсь теп
лим жит
тям, ду
маю,
як
би з помс
ти, що Мар
ко згордів
і в ос
танній хвилі про
бив моє
сер
це, як но
жем…
Коли ба
чи
мо
ся з Оря
ди
ном у
те
атрі, на кон
цер
тах або інших
публічних місцях, тоді за
чаю
є
-
мо
ся на се
бе пос
по
лу. Зе
лект
ри
-
зо
вані, май
же пе
ре
ля
кані в хви
-
лині стрічі, відчу
ваємо май
же в
тім самім менті пот
ре
бу зав
да
ти
од
но дру
го
му біль. Я узб
ро
ю
юся
у всю гордість, яку маю до роз
-
по
ря
ди
мості, що
би да
ти йо
му
відчу
ти, що я лю
бові і співчут
тя
не бла
гаю; він же хо
че мені до
-
ка
за
ти, що не ро
бить собі з ме
не
нічо
го, що потішив
ся вже дав
но
по моїй втраті.
Його невідмінний спокій ви
во
-
дить ме
не з рівно
ва
ги, а раз за
-
не
по
коєна, тра
чу зви
чай
ний на
-
стрій. Си
лу
юся не ду
ма
ти над
ним і - ду
маю про йо
го май
же
не
ус
тан
но.
«До чо
го у йо
го цей уда
ний, аж
у за
ро
зумілість пе
ре
хо
дя
чий спо
-
кій? - пи
таю се
бе. - Чи він со
ро
-
миться лю
бові, як яко
го ли
ха?
Чи він мов
чить з уп
ря
мості?»
Ко
ли би між на
ми ма
ло прий
ти
до яко
го поєднан
ня, то я не вчи
-
ни
ла би ніко
ли пер
шо
го кро
ку.
Ко
лись ду
ма
ла я інак
ше, але те
-
пер пе
ре
ко
ну
юся в не
мож
ли
во
-
сті та
ко
го вчин
ку. В мені щось
упер
те - арис
ток
ра
тич
не, що має
наді мною не
ог
ра
ни
че
ну вдасть,
і я ко
рю
ся тій власті. В цілості
мої по
чут
тя до йо
го якісь дивні.
В де
яких хви
ли
нах пе
ресвідче
на
я, що мог
ла би й не зай
ма
ти
ся
ним, ко
ли б пос
та
но
ви
ла собі те
твер
до. Але з якої при
чи
ни пос
-
та
нов
ля
ти собі та
ке?
Одного ра
зу чу
ла я щось з йо
го
при
ват
но
го жит
тя, що ки
да
ло
ду
же по
га
не світло на йо
го со
-
вість і зви
чаї. Цього не надіяла
ся
я ніко
ли від нього, і во
но да
ло
мені на
го
ду заг
ля
ну
ти в йо
го ду
-
шу і спосіб ду
ман
ня. Тим всім
гриз
ла
ся я аж до фізич
ної вто
-
ми, од
нак не мог
ла йо
го бра
ти в
обо
ро
ну суп
ро
ти го
лосів, що йо
-
го га
ни
ли. З дру
гої сто
ро
ни, я ті
-
ши
ла
ся йо
го рос
том і відчу
ва
ла
якесь вдо
во
лен
ня. Чи не бу
ла це
по
час
ти і моя зас
лу
га, що він по
-
ки
нув свій план заг
ре
бу
ва
ти
ся
десь на селі і жи
ти «лиш для се
-
бе»? А так ко
ли ста
не не
за
ви
си
-
мим, то повс
та
не (як го
во
рив
ме
ні ще пер
ший раз) про
ти то
го,
що йо
му ви
дасться най
тяж
чим
ли
хом на
шо
го на
ро
ду, і бу
де бо
-
ро
ни
ти прав йо
го. Прав
да, зов
-
сім безінте
рес
но не пос
ту
па
ла я
собі тоді. Я не мог
ла в ті ча
си
ста
ти йо
го жінкою, але ко
ли б я
пе
ре
мог
ла се
бе і да
ла сло
во? Так
пос
ту
пає не од
на, особ
ли
во ті,
що жи
вуть у за
ви
си
мих обс
та
ви
-
нах, але я не хотіла йти тією до
-
ро
гою, во
на ви
да
ла
ся мені не
гідною ме
не і йо
го. А те
пер, ко
-
ли він справді йде вго
ру, во
ро
-
гує на ме
не, що я не хотіла йо
му
по
да
ти ру
ки до бу
ден
но
го щас
-
тя. Чи щас
ли
ва я, мо
же? І що ж,
ко
ли б ми бу
ли й поб
ра
ли
ся? Бу
-
ли би, пев
но, тяж
ко пра
цю
ва
ли,
бу
ли би, пев
но, отупіли пот
ро
хи,
збай
дужніли, - а так не
ма в моїм
житті лиш жод
но
го «закінчен
-
ня» і «історії». Я й бо
юся яко
го
там «закінчен
ня»; мені здається,
що ко
ли б во
но нас
та
ло, за
чи
ни
-
лись би мені двері до всіх сфер
ду
ман
ня на
завсігди; ні, у ме
не
не при
хильна на
ту
ра до то
го.
Тоді, ко
ли я йо
го лю
би
ла цілим
жа
ром пер
шої лю
бові, бу
ла би,
мо
же, й по
ла
го
ди
ла якось свої
відно
си
ни, а те
пер от що ви
рос
-
ло з не
по
ро
зуміння і фальши
вої
чес
то
лю
би
вості! Ні, де вже раз
лю
бов па
нує, не
ма місця для ду
-
мок; а де дум
ки бе
руть верх, блі
-
дне во
на не
чай
но і зав
ми
рає.
Пер
ший раз ми не ду
ма
ли ба
га
-
то над своїми істо
та
ми. І я всміх
-
ну
ла
ся, зга
дав
ши ті ча
си. Ах, та
лю
бов! Скільки то терпіло
ся, скі
-
льки про
ли
ло
ся гірких сліз, пе
-
ре
ду
ма
ло
ся мрій, а од
нак щас
тя
і кра
си тих хви
лин не відчу
ва
ла
я тоді, а те
пер відчу
ваю лиш ме
-
лан
холію вся
кої скіпче
ності…
XII
Оце, що я нині з кри
ва
вою роз
-
пу
кою пи
шу, прав
да. Не
ду
га пані
Мар
ко змог
ла
ся так ду
же, що пе
-
ред
вид
жую вже яс
но її вбійчі
наслідки. Для неї не
ма вже ви
хо
-
ду. Ход
жу мов от
руєна, мов той
ту
ман, і див
лю
ся дов
ги
ми-дов
-
ги
ми хви
ли
на
ми без
душ
но впе
-
ред се
бе. А во
на бідна… ох, я не
мо
жу на неї ди
ви
ти
ся! Бо
реться
всіма си
ла
ми, що
би пе
ре
мог
ти
сво
го во
ро
га, ос
та
ти
ся ще при
житті; ще хоч так дов
го, щоб йо
-
го по
ба
чи
ти, бо
дай раз, поб
ла
-
гос
ло
ви
ти послідній раз! Він
знає, що во
на хо
ра, і обіцяв, ко
ли
б се йо
му вда
ло
ся, при
бу
ти на
кілька днів.
Вона від чо
тирьох неділь не по
-
ки
дає пос
телі цілком, а стра
ви
лед
ве до
ти
кається.
Я не роз
би
раю яс
но, що зі
мною, і не ду
маю над своєю бу
-
дучністю. Знаю ли
ше те од
но,
що тра
чу свою ос
тан
ню підпо
ру,
зас
туп
ни
цю ма
тері моєї і що піді
мною про
ва
люється грунт.
Мені су
ди
ло
ся ти
ня
ти
ся від
стріхи до стріхи, пе
ре
жи
ва
ти рі
-
зні упо
ко
рен
ня, ці гидкі чувст
ва,
не гідні чо
ловіка, котрі не
на
-
виділа я з ди
тинст
ва, по
бо
рю
ва
-
ла всіма си
ла
ми на
дар
мо…
Це не
мов
би справд
жу
вав
ся
яки
й
сь проклін, що всі, кот
рих я
люб
лю, опус
ка
ють ме
не.
Збудившися цієї ночі, ки
ну
ла
ся
я до її пос
телі, а во
на виг
ля
да
ла
так, як ті, що ви
би
ра
ються вже
на там
тий світ. Ле
жа
ла мов мер
-
т
ва, біла, лед
ве ди
ха
ла. Ме
не
прой
няв хо
лод, і я ми
мо
волі по
-
ду
ма
ла: «Те
пер нас
ту
пи
ла ся
хви
ли
на». Опісля, схи
лив
ши
ся
над нею, до
торк
ну
ла
ся я ніжно її
чо
ла. По не
довгім часі ство
ри
ла
во
на очі і ди
ви
ла
ся хви
ли
ну ма
-
й
же без
душ
но впе
ред се
бе.
-
Ви спа
ли, пані Мар
ко? - пи
та
-
ла я з уда
ним су
по
коєм, хоч сер
-
це стис
ка
ло
ся в мені з нес
ка
зан
-
но
го жа
лю.
-
Спала. Чо
му ти ме
не збу
ди
ла?
-
Хотіла по
да
ти лікарст
во…
-
Я ду
же ос
лаб
ла, На
тал
ко.
-
Тепер ста
не вам лег
ше; візь
-
міть ще сих краплів, то не бу
ду
вас більше бу
ди
ти.
-
Але чо
му я так ду
же ос
лаб
ла? -
спи
та
ла і звер
ну
ла на ме
не свої
ве
ликі за
павші очі.
-
Недуга вто
ми
ла вас, до
ро
га
па
ні, але вже завт
ра ста
не вам
лег
ше.
-
Ой, лег
ше! - про
шеп
та
ла лед
ве
чут
но; а опісля по малій хви
лині
взя
ла з тру
дом мою ру
ку і при
-
тис
ну
ла її до уст. - Ти доб
ра, - ска
-
за
ла і за
мовк
ла. Зда
ва
ло
ся, що
якесь зво
ру
шен
ня ду
шить її…
-
І мені жаль, що ніхто не знає,
що ти та
ка… Ой си
ро
то ти моя,
си
ро
то бідна!
Вона го
во
ри
ла з нап
ру
гою, ти
-
хим го
ло
сом, а я пла
ка
ла ти
хо,
за
ку
сив
ши зу
би.
-
Світло єси ти, од
нак не фаль
-
ши
ве, ви
зи
че
не - ні, прав
ди
ве!
На
тал
ко, прик
лич мені завт
ра
свя
ще
ни
ка… я вірю в бо
га. Ти
чуєш?
-
Чую, до
ро
га пані!
-
Я вірю в бо
га…
По малій хви
лині мов
чан
ня зіт
-
хну
ла тяж
ко і про
шеп
та
ла:
-
А йо
го не
ма; не
ма і не
ма… і
вже йо
го не по
ба
чу, На
тал
ко?
-
Чую, до
ро
га пані.
-
Він пи
сав, що приїде?
-
Писав; і він приїде! Мо
же, за
в
-
т
ра, мо
же, по
завт
ра. Во
на зітхну
-
ла знов тяж
ко і, не ви
пус
ка
ючи
моєї ру
ки зі своєї, зда
ва
ло
ся,
знов за
сип
ля
ла, од
нак не зас
ну
-
ла. Го
во
ри
ла ще хви
ли
на
ми. Я
слу
ха
ла, не пе
ре
би
ва
ючи її. Раз
ска
за
ла цілком ше
по
том:
-
Ти хотів, щоб я мов
ча
ла, і я
мов
ча
ла. Во
на нічо
го не знає.
Вона го
во
ри
ла, оче
вид
но, до
си
на об якійсь тайні… Я відчу
ла,
що не по
вин
на бу
ла слу
ха
ти тих
слів, бо хто ж то був та «во
на»?
Однак во
на не го
во
ри
ла більш.
Раз не
мов про
ки
ну
ла
ся, ска
за
ла
по-німецьки ци
та
ту зі свя
то
го
пи
сьма, кот
ру лю
би
ла ду
же:
«Und da
rum wenn ich nicht al
-
lmach
tig bin im Fle
ic
he, al
lmach
tig
aber dem Ge
ist nach, kann ich das
Fle
ich uber
win
den, und da
rum bin
ich der Sohn Got
tes nicht dem Fle
-
isch, son
dern dem Ge
is
te nach».
[113]
Опісля за
мовк
ла. Зда
ва
ло
-
[113]
- І че
рез те, що я не є все
мо
гу
-
щий во плоті, але все
мо
гу
щий ду
-
хом, я мо
жу по
бо
ро
ти плоть, і че
рез
те я є син бо
жий не плот
тю, а ду
хом
ся, го
во
ри
ла її ме
ханічно.
Я спи
та
ла цілком ніжно, чи в
неї що не бо
лить.
-
«Gott ist ke
ine Il
lu
si
on!», [114]
-
відповіла мені на це і не го
во
ри
-
ла більше цієї ночі.
Я сиділа край пос
телі з зас
ло
-
не
ним ли
цем у по
нурій за
думі
над хо
рою, над ним і над тим, що
во
но так скла
ло
ся. Що він ска
-
же? Се бу
де для нього страш
ний
удар, він мав лиш її, ду
мав вер
-
ну
ти
ся з ча
сом і жи
ти з нею, а
тим ча
сом лед
ве рік ми
нув, а во
-
на відійде від нього на
завсігди.
Ох, ко
ли б лиш чимс
кор
ше при
-
(нім.).
[114]
- Бог це не ілюзія (нім.).
був, щоб зас
тав її ще жи
ву! Лі
-
карі ка
за
ли, що ко
ли во
да піді
-
йде до сер
ця, во
на вмре. Я пи
са
-
ла йо
му, що
би приїздив як
най
-
скор
ше (він приїхав на ду
же ко
-
рот
кий час до Полі), а він від
-
повів те
лег
рафічне, що при
бу
де.
Во
на жде - ко
би ли
ше діжда
ла
ся
йо
го.
Чому му
си
ла уми
ра
ти, чо
му як
-
раз во
на і ще так вчас
но! [115]
Чо
му му
си
ла ме
не до
ля з нею
злу
чи
ти, щоб по не
довгім часі
ро
з
лу
чи
ти так не
ми
ло
серд
но,
щоб я ос
та
ла
ся знов си
ро
тою?
Що пічну я? Що? Що? - пи
та
лась
я раз по раз се
бе і усміха
ла
ся
[115]
- Вчас
но - пе
ред
час
но.
май
же в тій самій хви
лині гір
-
ким усміхом у відповідь. Іти на
-
зад ту
ди між тих, що го
ду
ва
ли
ме
не не
на
вис
тю, чи шу
ка
ти дру
-
гої пані, що хліб да
ва
ла би; зап
-
ро
да
ти во
лю свою за кілька ну
-
ж
ден
них зо
ло
тих, бо та
кої дру
-
гої не най
ду більше! А де жи
ти
до ча
су но
вої служ
би, під якою
стріхою, під чиєю опікою? А моя
пра
ця, мої цілі, мрії мої… що з
ни
ми? Я зітхну
ла важ
ко, і пе
ред
моєю ду
шею по
яви
ла
ся ба
бу
ня.
«Бог те
бе не опус
тить, він ми
-
ло
серд
ний, доб
рий, а ти прецінь
си
ро
та!» - при
га
да
ли
ся мені її
раз до ме
не вис
ка
зані потіша
ючі
сло
ва. Справді я си
ро
та, і то
му…
мені прий
шла охо
та розсміяти
ся
ша
ле
ним сміхом, од
нак я пе
ре
-
мог
ла се
бе і змов
ча
ла. Хо
ра обе
-
р
ну
ла
ся нес
покійно на дру
гу
сто
ро
ну і зас
тог
на
ла жалісно.
Опі
сля зас
ну
ла.
«Gott ist ke
ine Il
lu
si
on!» - ка
за
ла
во
на, і на якій підставі? Але пра
-
в
да, в неї бу
ли свої дум
ки, і во
на
віри
ла в бо
га, хоч не хо
ди
ла ні
-
ко
ли до церк
ви. Від ча
су, як по
-
хо
ва
ла сво
го му
жа, пе
рес
та
ла
бу
ва
ти в бо
жих до
мах, але не го
-
во
ри
ла ніко
ли, чо
му.
«А ко
ли б бог і був ілюзією, -
плу
та
ло
ся мені щось дов
го в го
-
лові, - то во
на єсть, як ска
зав раз
один слав
ний чут
ли
вий муж
чи
-
на, «послідньою ве
ли
кою ілю
-
зією людськості…»
Чи се не зло
чинст
во роз
би
ва
ти
ту ілюзію? Чи людськість без ці
-
єї ілюзії бу
де ліпша?
Коли я в дві го
ди
ни пізніше за
-
с
ну
ла, прис
нив
ся мені Хрис
тос.
Стояв одяг
не
ний в дов
гу то
гу,
ру
ки зло
жив на гру
дях і ждав.
Велично, жар
ко схо
ди
ло сон
це і
йо
го проміння си
па
ло
ся на йо
го,
мов плав
не зо
ло
то. Йо
го ли
це,
лагідно-смут
не, бу
ло звер
не
не
на захід. Звідси долітав, не
мов
від збли
жа
ючих
ся хвиль на
ро
ду,
різно
род
ний гамір, зой
ки, сміх -
пе
ре
ра
жа
ючий [116]
сміх. Він
[116]
- Пе
ре
ра
жа
ючий - вра
жа
ючий
не
мов
знав, що оце все му
си
ло
нас
ту
пи
ти, бо не ди
ву
вав
ся ані
-
тро
хи, і по нім бу
ло вид
ко тер
пе
-
ливість і го
товість дов
го жда
ти.
Переходячи поп
ри йо
го, я скло
-
ни
ла
ся.
-
Чому кла
няєшся мені? - спи
-
тав спокійно. - Чи не чуєш? Там
на за
ході сміх. Сміються з вітця
мо
го і з ме
не. Але во
ни му
сять
сміяти
ся, бо нас
тав час сміху і
зне
сил
ля. Нас
тав час, ко
ли їх жи
-
т
тя му
чить і вик
ли
кає без
на
ді
й
-
ність. Я ви
жи
даю відзи
ву свіжої
і чис
тої си
ли, а ти чо
го шу
каєш?
Я хотіла щось відповісти, не
знаю на
пев
но що, але не мог
ла
до гли
би
ни душі.
на
й
ти відповідно
го сло
ва, щоб
ви
яви
ти свою дум
ку. Він не
мов
відга
дав ту дум
ку, бо ска
зав:
-
Справедливості? Лю
бові? По
-
ж
ди, не
хай сміх сей утих
не і сон
-
це уд
ру
ге зійде…
***
Померла.
Чотири дні пізніше і май
же в
тій самій порі, а в три го
ди
ни по
тім при
був він. Сла
бий, з уто
ми
лед
ве дер
жав
ся на но
гах - їхав
май
же без пе
рер
ви, щоб зас
та
ти
її при житті - і спізнив
ся. Не
знаю, чи опи
су
ва
ти німу, але
гли
бо
ко пот
ря
са
ючу сце
ну, ко
ли
при
був і довідав
ся, що її вже не
-
ма. На мої сло
ва - він стрів ме
не
пер
шу в кімнаті - що її му
ки вже
скінчи
ли
ся, гля
нув на ме
не не
своїми очи
ма і поблід, як смерть.
Опісля пішов до неї і про
сив не
впус
ка
ти до нього ніко
го, хотів з
нею ос
та
ти
ся сам, і ос
тав
ся аж
до яс
ної дни
ни, до
ки не прий
-
шли прик
ли
кані жінки уби
ра
ти і
спо
ря
ди
ти покійни
цю і не по
-
яви
ли
ся знай
омі та де
які да
лекі
кревні, з кот
ри
ми небіжка не
жи
ла. Тоді я увійшла до нього і
зас
та
ла йо
го, як ле
жав ко
ло ме
-
рт
вої з го
ло
вою на її гру
дях і як -
не міг пла
ка
ти. Ка
жуть, що це
смішне, ко
ли муж
чи
на піддаєть
-
ся роз
пуці, і що сльози до ли
ця
ли
ше жен
щині. Мо
же, і смішно
во
но в тих, у ко
го сльози без жа
-
лю в очах. Але ко
ли у муж
чи
ни
жаль справдішній і гли
бо
кий,
тоді плач йо
го, хоч би без сліз і
не чут
ний, - страш
ний.
Я про
си
ла йо
го лагідно, що
би
відійшов уже, що
би по
ду
мав і
про се
бе, відпо
чив по тяжкій по
-
до
рожі, кот
ра поз
ба
ви
ла йо
го
вже до
волі сил, що
би вчи
нив се
хоч з ува
ги на се, що на йо
го жде
стільки ору
док і за
дач і що до
ро
-
гу покійни
цю тре
ба відповідно
по
хо
ро
ни
ти, але він не слу
хав
ме
не.
-
Оставте ме
не ще хвильку, ще
од
ну-однісіньку, - бла
гав. - Я не
ба
чив її так дов
го, не ба
чив хоч
би один мо
мент жи
вою, а не
за
-
дов
го за
бе
руть її звідси, і все скі
-
н
читься.
І про
мо
вив
ши се на
си
лу, по
ва
-
лив
ся обез
си
ле
ний, як пер
ше, на
її гру
ди.
В ви
ду цієї ти
хої роз
пу
ки я май
-
же не зна
ла, що ро
би
ти. Усівши
мовч
ки по
руч йо
го ко
ло мерт
-
вої, жда
ла я з отупінням. Я ро
-
зуміла йо
го жаль, і мені ви
да
ло
-
ся ду
же не
ро
зум
ним пе
ре
ри
ва
ти
прав
де
и
ий сму
ток йо
го яки
мись
потіша
ючи
ми фра
за
ми; оче
вид
-
но, йо
го страш
но боліло, що не
міг бу
ти сам при ній хоч би і го
-
ди
ну під час цілої її ко
рот
кої, але
тяж
кої не
ду
ги і не був при ній в
її ос
танніх хви
ли
нах…
Накінець уда
ло
ся мені нак
ло
-
ни
ти йо
го до то
го, що
би вий
-
шов. Ішов не
пев
ним кро
ком за
мною до своєї кімна
ти, кот
ру я
йо
му са
ма відчи
ни
ла, а ко
ли я
хотіла вже на
зад вер
та
ти
ся, взяв
обидві ру
ки між свої до
лоні і ди
-
вив
ся мені дов
го мовч
ки в ли
це.
-
Як ви страш
но змарніли! - ска
-
зав лед
ве чут
но, і йо
го досі сухі
очі ста
ли вогкі. - Ви до
дер
жа
ли
сло
ва!
Я усміхну
ла
ся сум
но, здвиг
нув
-
ши мовч
ки пле
чи
ма, і відвер
ну
-
ла від йо
го пог
ляд, кот
рий за
-
тем
нив
ся слізьми.
Він се замітив.
-
Одинокий то
ва
ри
шу мій! - ска
-
зав і стис
нув мою ру
ку по-му
же
-
ськи. - Відки брав ти си
лу, хто
до
дав тобі її і хто до
дасть на бу
-
ду
че?
Ці нем
ногі сло
ва, вис
ка
зані з
ве
ли
кою щирістю, сло
ва, яких я
не чу
ла за цілий важ
кий час від
ніко
го, зво
ру
ши
ли ме
не так гли
-
бо
ко, що я, ос
лаб
ле
на і зде
нер
-
во
ва
на до край
ності, не мог
ла
опер
ти
ся сильно
му жа
лю і, від
-
вер
нув
ши ли
це від йо
го, спер
ла
чо
ло об двері і зап
ла
ка
ла ти
хим,
не
чут
ним пла
чем. Я чу
ла
ся та
-
кою опу
ще
ною, та
кою оси
роті
-
лою, що бу
ла би най
рад
ше пок
-
ла
ла
ся з по
мер
шою ра
зом у до
-
мо
ви
ну, щоб зас
ну
ти тим вічним
ти
хим сном, кот
рий не має ні
мрій, ні обуд
жен
ня і не знає го
ря
жит
тя.
-
Ідіть ви спо
чи
ти! - про
сив він
здав
ле
ним го
ло
сом. - Вам тре
ба
більше відпо
чин
ку, як мені. З
вас ста
ла ли
ше тінь, і бу
ло би
прос
то не совісно, ко
ли б я, а ще
над
то як лікар, глядів спокійно,
як ви нап
ру
жуєте свої аж до
край
ності зу
житі си
ли і дальше.
До
сить вже по
жерт
ву
ван
ня, ви
да
ли нам більше, ніж ми ма
ли
пра
во жа
да
ти від вас.
Я хотіла йо
му пе
рер
ва
ти, але
він не до
пус
тив ме
не до сло
ва.
-
Ні, ні, не кажіть ані сло
ва! -
про
сив він. - Ваш виг
ляд свідчи
-
ть мені аж над
то доб
ре, з яким
по
жерт
ву
ван
ням і з якою щирі
-
стю та лю
бов'ю об
хо
ди
ли ви
мою матір до послідньої хви
ли
-
ни її жит
тя. Будьте пе
ре
ко
нані,
що моїм пер
шим обов'язком бу
-
де віддя
чи
тись вам за все. А те
-
пер ідіть, доб
ра ди
ти
но! На
бе
рі
-
ть тро
хи си
ли, а мені скажіть, до
чо
го маю бра
ти
ся на
сам
пе
ред; я
пос
лу
хаю вас.
-
Я ска
жу аж пізніше, - відповіла
я. - Ви за
над
то втом
лені, щоб
мо
г
ли бра
ти
ся в сій хви
лині за
яку-не
будь спра
ву! Ляж
те, в ме
-
не є знай
омі, є Ок
са
на і її доб
рий
батько.
Але він не слу
хав. Взяв ме
не за
ру
ку і відвів на си
лу до моєї кі
-
мна
ти, вго
во
рю
ючи в ме
не, що
не є та
кий втом
ле
ний, як я ду
-
маю, або як, мо
же, виг
ля
дає. Що
ля
же тоді, як я спічну до
волі і
змо
жу са
ма од
на зас
ту
пи
ти йо
го
до
ма; не
хай йо
му повірю.
І я му
си
ла повіри
ти йо
му - і він
не ля
гав…
Блудила я, мов ма
ра, по кімна
-
тах у довгій жалібній сукні, ля
-
ка
ла
ся са
ма сво
го блідо
го, схуд
-
ло
го виг
ля
ду, а ко
ли по
мер
ша
ле
жа
ла хви
ли
на
ми са
ма, тяг
ну
-
ло ме
не на си
лу до неї, і я ки
да
-
ла
ся мовч
ки на її хо
лод
ну грудь
і, заг
ре
бав
ши об
лич
чя, тут же
ле
жа
ла не
ру
хо
мо.
Таку вже бог до
лю дав, що тра
-
чу всіх до
ро
гих мені лю
дей.
І я пла
ка
ла ти
хим, гірким смі
-
хом…
Хвилинами не хотіла я в те ві
-
ри
ти, що во
на вже не жи
ве! Се ж
бу
ло не
мож
ли
ве, що її вже не бу
-
де ніко
ли, що ус
та її не за
го
во
-
рять до ме
не, ру
ка її не пог
ла
ди
-
ть мо
го во
лос
ся, і во
на не при
-
гор
не ме
не до се
бе ніко
ли, ніко
-
ли! Що відте
пер не по
жу
риться
моєю до
лею ніхто на світі…
Крок за кро
ком сну
ва
ла
ся за
мною ме
жи всіма чу
жи
ми і «сво
-
яка
ми» її улюб
ле
на со
ба
ка з сум
-
ни
ми очи
ма і вниз спу
ще
ною го
-
ло
вою.
Я бо
яла
ся тих «сво
яків», їх пог
-
ля
ди суп
ро
вод
жа
ли ме
не не
ус
-
тан
но і, зда
ва
ло
ся, в од
но го
во
-
ри
ли; «Те
пер ти мо
жеш собі вже
йти. Те
пер вже ми тут, во
на не
пот
ре
бує те
пер жод
ної то
ва
ри
-
ш
ки». Ди
ви
ли
ся за всім, що я
бра
ла до рук, ку
ди що пос
та
ви
ла
і ку
ди хо
ди
ла. Лиш він один доб
-
рий для ме
не. Го
во
рить по-щи
-
ро
му, мов із сест
рою, ра
диться у
всім і, як мені ви
диться, за
чи
нив
би їм усім най
рад
ше пе
ред но
-
сом двері.
Коли зак
ри
ва
ли до
мо
ви
ну, я не
тя
ми
ла
ся з ша
ле
ної роз
пу
ки,
скри
ча
ла, мов бо
жевільна, і зо
-
мліла. Це прос
ти
ли во
ни (сво
я
-
ки) мені, «ком
паньйонці» (го
во
-
ри
ла мені Ок
са
на). Од
нак що син
по
мер
шої вхо
пив ме
не як
раз
тоді під ру
ки і май
же на ру
ках
виніс із кімна
ти, не прос
ти
ли
мені. Так са
мо не прос
ти
ли мені
сього, що й Оря
дин, кот
рий був
при тій сцені (прий
шов на по
хо
-
рон), хотів мені та
кож по
мог
ти, і
ли
ше Мар
ко не до
пус
тив йо
го.
От
же, бу
ли на
раз «два ли
царі»,
як глу
ми
ли
ся. А вже прос
то за
-
гніва
ли
ся, ко
ли довіда
ли
ся про
послідню во
лю по
мер
шої. Їм не
за
пи
са
ла во
на нічо
го. Все при
па
-
ло си
нові, а мно
го ре
чей веліла
да
ти мені, між іншим і срібла.
Далі бу
ло її ба
жан
ням, щоб я ме
-
ш
ка
ла до
ти в приз
на
ченій нею
для ме
не кімнаті (в тій самій, що
ма
ла досі) її до
му, до
ки або не
схо
чу са
ма вип
ро
ва
ди
ти
ся, або її
син не вис
ту
пить із служ
би ма
-
ри
нарської, не обійме сам за
ря
-
ду [117]
до
му або не про
дасть
йо
го. За те ма
ла я удер
жу
ва
ти
по
ря
док у домі, зай
ма
ти
ся йо
го
ви
най
омом і т. д. Во
ни ка
зи
ли
ся
з лю
тості за та
ку «несп
ра
вед
-
ливість» і за
яв
ля
ли пізніше свої
мислі зовсім од
вер
то пе
ред Ок
-
са
ною і дру
ги
ми мені і по
мершій
при
хильни
ми знай
оми
ми, а
особ
ли
во пе
ред Ок
са
ною, щоб
[117]
- За
ряд - уп
равління.
во
на до
нес
ла те все мені і Мар
-
кові. Мар
кові, пев
но, лис
том, бо
в два дні по по
хо
роні від'їхав.
Тут (го
во
ри
ли) не хо
дить ніко
-
му о тих кілька без
вартісних ре
-
чей; без них жи
ли, сла
ви
ти бо
га,
стільки ча
су та бу
дуть жи
ти і
далі. Але се все є лиш «ду
же
комічне» і од
ним до
ка
зом
більше; що з небіжкою годі бу
ло
справді жи
ти. Впрочім, хто схо
че
при
ся
га
ти
ся, що по
мер
ша жа
да
-
ла в послідніх хви
ли
нах сво
го
жит
тя па
пе
ру і олівця? Чи бу
ло
ко
му вільно до неї вхо
ди
ти?
Впрочім, в те ніхто вже не хо
че
вхо
ди
ти, бо як то ка
же якась
німецька по-сло
ви
ця: «Nicht ist
so fe
in ges
pon
nen, dab nicht ka
me
an das Licht der Son
ne», [118]
але
на го
ло
ву та
кож не впав ніхто.
Або то
та «ком
паньйон
ка»! Чо
го
по
во
ди
ла
ся во
на так, як
би по
-
мер
ша бу
ла її ма
ти або па
ра до
неї! Ад
же ма
ла якихсь сво
яків, і
то, як зна
ли з ду
же пев
но
го дже
-
ре
ла, навіть ду
же по
важ
них сво
-
яків (тітчині знай
омі, як пе
ре
ко
-
на
лась я опісля, бу
ли доб
ре по
-
інфор
мо
вані!), і во
на не му
си
ла
тут сидіти! Не
хай собі го
во
рить
що хто хо
че, але для по
ряд
ної,
ро
бо
тя
щої, незіпсо
ва
ної дівчи
ни
[118]
- Нічо
го не мож
на так при
хо
-
ва
ти, щоб во
но не вип
лив
ло на сві
-
тло ден
не (нім.).
знай
деться завсігди до
ма за
нят
-
тя, іде ли
ше о охо
ту до праці.
В неї му
сить вза
галі бу
ти слав
-
не сер
це! Лед
ве тиж
день ми
нув,
а во
на вже й карт
ку вис
та
ви
ла в
вікно, що ви
най
має кімна
ти. Бо
-
же, зми
луй
ся, та
ка нев
дячність і
грубість чут
тя! Пха
ти за
раз чу
-
жих у кімна
ти сер
деш
ної небі
-
жки, кот
рої дух ще там літає. А
вже її кімна
та - то чис
те варія
-
цтво. Жіно
ча, себ
то діво
ча кі
-
мна
та з чис
то му
жеським ха
рак
-
те
ром, ма
ти бо
жа! Над ліжком
ви
сить ре
вольвер, мов у яко
го
поліцая. Фо
тог
рафії бо
-
жевільних пи
са
телів і якихсь му
-
жицьких по
етів, а бо
жо
го об
ра
за
хоч і до ве
чо
ра шу
кай! Од
-
но-одніське, що при
га
ду
ва
ло
щось подібне, то був ма
лий об
-
ра
зець, як Ісус Хрис
тос мо
литься
на Оливній горі. Об
раз цей - то
бу
ла ви
дер
та карт
ка з яко
гось
ілюст
ро
ва
но
го ча
со
пи
су і (о га
-
ньба!) приш
пи
ле
ний чо
тирьома
шпилька
ми до ки
лим
ка над її
постіллю. Але то бу
ло ще ніщо. В
однім куті тієї її кімна
ти - са
ме
ко
ло яко
гось ма
картівсько
го бу
-
ке
ту, висів та
кож «образ». Він
предс
тав
ляв цілком не
одяг
не
ну
жен
щи
ну, об
ви
ту ли
шень у
який
сь сер
па
нок, як во
на ніби
ле
тить лісом, а в ру
ках, підне
се
-
них ви
со
ко вго
ру, дер
жить якесь
світло. Го
ло
ву звер
ну
ла по
зад
се
бе, що
би ба
чи
ти, чи за нею хто
не слідить, а са
ма усміха
ла
ся
при
ма
ню
ючим усміхом, мов
би й
на тім ніхто не ро
зумівся.
Коли по по
хо
роні тре
ба бу
ло
зійти
ся з си
ном по
мер
шої зад
ля
об
го
во
рен
ня якоїсь там спра
ви,
а умов
ле
но зійти
ся в неї, то він,
хо
дя
чи по кімнаті, ста
нув пе
ред
тим без
со
ром
ним об
ра
зом. Во
на,
ком
паньйон
ка, помітив
ши се,
ска
за
ла ніби ре
ко
мен
ду
ючи:
-
Блудне світло.
А він?
-
Вона подібна ко
ло уст до вас, -
ска
зав він.
-
Се го
во
ри
ла пані Мар
ко, - від
-
повіла во
на (навіть не по
чер
-
вонівши), - і то
му що во
на лю
би
-
ла сей об
раз, я взя
ла йо
го собі
са
мовільно.
-
Не да
ру
ва
ли б ви мені йо
го? -
спи
тав він. - Я лю
бу
юся в та
ких
фан
тас
тич
них тво
рах…
А во
на прис
та
ла на те, не ва
га
-
ючись ані хвильки, мов
би
то ви
-
па
да
ло! При тім чи
ни
ла
ся та
ка
скром
на! Не
хай він бе
ре (го
во
-
ри
ла), во
на не має, ро
зуміється,
до об
ра
за ніяко
го вик
люч
но
го
пра
ва, се бу
ло з її сто
ро
ни навіть
на
ру
шен
ням йо
го прав і т. д., од
-
нак не відтя
га
ла від йо
го ру
ки,
ко
ли взяв її та бог знає за що по
-
цілу
вав. А що во
на й тоді не за
-
рум'яни
ла
ся, се ма
ло та
кож своє
зна
чен
ня. Се лу
ча
лось їй, оче
-
вид
но, не пер
ший раз, хоч як
при
хо
ди
ла во
на до та
кої дові
-
рчи
вості? Він, звісно, муж
чи
на,
як і кож
дий інший, нині тут, а
завт
ра там, але во
на?
А ко
ли всі роз
ла
ди
ли
ся, він при
про
щанні дя
ку
вав щи
ри
ми сло
-
ва
ми, що во
на бу
ла для по
мер
-
шої мов донька, то во
на розп
ла
-
ка
ла
ся і не відповіда
ла нічо
го.
Те ма
ло йо
му ви
яви
ти її пре
ве
-
ли
ке чувст
во! Ха-ха-ха! Хто би в
те увірив! Він ба
ла
кав ще, що
приїде на рік [119]
і пос
та
вить
по
мершій з її (ком
паньйон
ки)
[119]
- На рік - за рік.
поміччю крас
ний надг
роб
ний
пам’ятник, що те
пер не мо
же
цього вчи
ни
ти, бо му
сить як
-
най
скоріше вер
та
ти, але ос
та
вяє
до
ро
гий гріб її опіці. А відтак по
-
п
ро
щав
ся, хит
рий, не над
то теп
-
ло і пішов. Но
чу
вав ніби в го
телі,
відко
ли по
мер
шу по
хо
ро
не
но, і
во
на ніби са
ма меш
ка
ла, але
ввечір та
ки то
го са
мо
го дня
(дру
го
го дня мав від'їжджа
ти)
був у неї ще раз…
Чи по об
раз?
Стара ку
хар
ка ка
за
ла, що пан
за
був свою по
до
рож
ню тор
бу у
пан
ни, кот
ру во
на схо
ро
ни
ла на
йо
го просьбу в се
бе… Мо
же! На
кож
дий ви
па
док ви
зи
ра
ла і з то
-
го якась так
ти
ка; впрочім, ко
го
має во
на об
хо
ди
ти? Ко
го ма
ють
об
хо
ди
ти такі са
мостійні не
за
-
мужні жінки?…
Не знаю, чи сміяти
ся, ко
ли на
-
га
даю те все, як Ок
са
на, кот
ра
оповіда
ла мені це на те, щоб роз
-
сміши
ти ме
не, чи пла
ка
ти, що
стрічаю та
ке співчут
тя в жінках,
котрі по
винні моє смут
не без
-
відрад
не по
ло
жен
ня ро
зуміти?
Справді, не знаю.
Щодо їх кри
тич
них оповідань,
то в дечім ска
за
ли і прав
ду, хоч
її інак
ше тре
ба ро
зуміти. Напр.,
що
до об
ра
за, що
до по
дя
ки, а
навіть що
до вечірнього візи
ту.
Справді, він відвідав ме
не. Прий
-
шов заб
ра
ти ще якісь потрібні
па
пе
ри, котрі на
хо
ди
ли
ся в ме
-
не, і щоб, як ска
зав, стис
ну
ти
мені упосліднє по-то
ва
риськи
ру
ку.
-
Дайте мені сло
во, - про
сив при
тім, - що дас
те мені вскорі на
го
-
ду віддя
чи
тись вам хоч по
час
ти
за всю ва
шу щирість і по
жерт
ву
-
ван
ня і що в прик
рих хви
ли
нах
звер
не
те
ся до ме
не, - А я ва
га
ла
-
ся по
да
ти йо
му на се ру
ку. Ні, я
не хотіла за те по
дя
ки, що ро
би
-
ла прос
то з вдяч
ності і прив'яза
-
н
ня для бідної по
мер
шої, кот
ра
ста
ла
ся для ме
не в най
кри
-
тичнішій май
же хви
лині мо
го
жит
тя справдішньою спа
си
-
телькою. При ній пізна
ла я інше
жит
тя, як до
те
перішнє, нап'ят
-
но
ва
не са
мо
любст
вом і не
на
вис
-
тю, у неї най
шла я по
ша
ну
ван
ня
і лю
бов, і для неї не бу
ла я од
-
ною з тих, над кот
ри
ми добрі
лю
ди му
сять і без лю
бові ма
ти
ми
ло
сер
дя.
Він спос
теріг моє ва
ган
ня, і во
-
но за
боліло йо
го.
-
Ви ва
гаєте
ся? - спи
тав. - Прав
-
да, ви маєте вже то
ва
ришів, і то
близьких, і за
ким ваші сло
ва ді
-
ста
лись би до ме
не, то во
ни при
-
й
дуть до вас кож
дої хви
ли
ни. Я,
оче
вид
но, спізнив
ся зі своїм
про
ек
том або ме
не вже за
ба
га
то
в круж
ку ва
ших виб
ра
них. Жаль
мені! - І по-ми
мо всього го
ря, що
тяжіло на нім і май
же зло
ми
ло
йо
го, усміхнув
ся по-давньому
напівгор
до а напівсмішли
во. А
той усміх вик
ли
кав в мені так
са
мо, як і дав
но, чувст
во ура
же
-
ної гор
дості, од
нак я бу
ла смер
-
тю моєї опікун
ки так при
би
та,
ут
ра
та її для ме
не бу
ла та
ким
ве
ли
ким уда
ром., що все про
че
зда
ва
ло
ся мені суп
ро
ти то
го
дрібни
цею, і я не мог
ла бо
ро
ни
-
ти
ся по-давньому.
-
Я маю то
ва
ришів, то прав
да, -
відповіла я, усміха
ючись сла
бо. -
Ок
са
на і ще од
на да
ма, ви її не
знаєте, але…
-
Дама? - спи
тав він.
-
Дама. Од
на мо
ло
да ма
ляр
ка.
-
А більше ніхто?
-
Ніхто.
-
А той, що був тут на по
хо
роні?
- спи
тав май
же розд
раз
не
но і
вди
вив
ся в ме
не ве
ли
ки
ми ожи
-
да
ючи
ми, не
пев
ни
ми очи
ма, що
на йо
го блідім марнім лиці зда
-
ва
ли
ся ще більши
ми.
-
Хто ж тут був? Я справді не
знаю. - І в тій хви
лині я справді
ще до
га
ду
ва
ла
ся, ко
го він мав на
думці.
-
Не знаєте? А Оря
дин що? Він
вам то
ва
риш!
-
Він? - Я усміхну
ла
ся болісно,
опісля гля
ну
ла пов
ним, по
важ
-
ним пог
ля
дом на йо
го, а чо
ло
змор
щи
ло
ся в ме
не ми
мо
волі
хмар
но.
-
Чи він то
го не гідний?
Впрочім, він не мій то
ва
риш, хі
-
ба в де
якім смислі… В де
якім
смислі! - пов
то
рив іронічно і, не
ви
жи
да
ючи дальшо
го по
яс
нен
-
ня від ме
не, ска
зав: - І то
му ви не
мо
же
те да
ти мені сло
во на те,
про що я вас про
сив!
-
Пане док
тор! - ска
за
ла я, бла
-
га
ючи сло
ва
ми і пог
ля
дом.
-
Ах, я вас втом
ляю! - відповів
гірко. - Не вва
жаю на це, що ви
на
ду
жи
ли свої си
ли уже і так аж
над
то для нас, щоб мог
ли ще бо
-
ро
ти
ся зі своїм «довж
ни
ком»,
кот
рий пок
ли
кується на бог
знає які пра
ва, хоч не мав їх ні
-
ко
ли! Але простіть мені! І я - чо
-
ловік, і я маю нер
ви, і на ме
не
на
хо
дять хви
ли
ни, в кот
рих по
-
чу
ваю щось інше, як спокійне
лю
дя
не ба
жан
ня пос
вя
чу
ва
ти
свою пра
цю і жит
тя лиш для
ближніх. Са
ме те
пер, ко
ли стра
-
тив свою до
ро
гу матір, і ду
ша
моя про
ри
та бо
лем та чується
стра
шен
но са
мотньою, хотів я
взя
ти з со
бою та
ке пе
ресвідчен
-
ня, кот
ре місти
ло би для ме
не
ус
по
коєння і бу
ло зав
дат
ком на
на
го
ро
ду за всі прочі стра
ти в
моїм житті, і на те, що на
ле
-
житься кож
до
му чо
ловікові, на
щас
тя. Од
нак я по
ми
лив
ся.
Простіть, що я вас зво
ру
шую, -
го
во
рив глу
хо далі, і з йо
го го
ло
-
су бу
ло чут
но, що си
лується з
усіх сил за
па
ну
ва
ти над внутрі
-
шнім зво
ру
шен
ням. - Але ви, На
-
тал
ко, не знаєте, як то є, ко
ли
гор
дий чо
ловік чується відки
не
-
ним, чується злишнім там, де ба
-
жає цілою ду
шею ста
ти
ся всім,
пок
ла
дає всю надію свою на од
-
но суд
но, а ба
чить, що во
но для
йо
го то
не. Та до
сить уже то
го. Я
й так дав
ся пірва
ти своїм чут
-
тям аж над
то да
ле
ко без ог
ля
ду
на те, що на подібні сло
ва оця
жалісна хви
ли
на і невідповідна.
Але бідна моя ма
ти, кот
ра обіця
-
ла мені чу
ва
ти [120]
над моїм
щас
тям, по
мер
ла, а я над
то чо
-
ловік, що
би міг поєдна
ти
ся з
тим, що з всіх надій моїх ос
та
-
нуться мені хіба самі мрії!
І не ожи
да
ючи від ме
не якої-не
-
будь відповіді, ба навіть не ба
-
жа
ючи по
чу
ти її від ме
не, так,
не
на
чеб знав впе
ред, що те, що
пе
рей
де че
рез мої ус
та, зав
дасть
йо
му лиш нес
ка
зан
но
го го
ря, -
пішов.
Опісля ос
та
ла
ся я са
ма, са
ма!
Ого
лом
ше
на, зболіла, май
же
отупіла, не ду
ма
ла я нічо
го яс
но
-
го і пов
то
ря
ла в думці лиш раз
[120]
- Чу
ва
ти - сте
рег
ти, оберіга
ти,
піклу
ва
ти
ся.
по раз: «Що зі мною? Що з ним?
Що з всіма, всіма ти
ми, що ма
-
ють сер
це в гру
дях?»
***
(Знов пізніше).
Аж те
пер, т. є. по якімсь часі, пе
-
ресвідчу
юся, що все те страш
не -
не бу
ло сном, а дійсністю. Що її
справді не
ма, і я справді ос
та
-
лась са
ма, мов та би
ли
на в полі.
Страш
но мені хви
ли
на
ми і пус
-
то, особ
ли
во тоді, ко
ли сид
жу в
се
бе над якою ро
бо
тою, в хаті
гли
бо
ка ти
ши
на, а дзво
ни цер
-
ковні го
мо
нять з цілої си
ли і не
-
мов до
би
ва
ються то
го, щоб я в
них вслу
ху
ва
ла
ся…
Тоді стає то
та чор
на хви
ли
на
пе
ред мною жи
во, і я пе
ре
жи
ваю
ще раз сум
ну подію. Тоді роз
ши
-
ба
ли
ся теж дзво
ни і го
моніли
по
ну
ро, не
мов го
во
ри
ли: «Вже
ідем, вже ідем, вже ідем!», а її ви
-
но
си
ли обе
реж
но з ха
ти. На
род
пхав
ся, тис
нув
ся, а він ішов за
до
мо
ви
ною блідий, як смерть,
без сліз в очах. Хо
руг
ви повіва
ли
сум
но в вітрі, а я пла
ка
ла гірки
-
ми сльоза
ми. Та не лиш я од
на.
За нею пла
ка
ло і ба
га
то інших
бідних, опу
ще
них дітей, над кот
-
ри
ми ми
ло
сер
ди
ла
ся во
на і не
відправ
ля
ла ніко
ли без по
мочі з
сво
го до
му. Те
пер все скінчи
ло
-
ся…
Великі її кімна
ти, «пе
ре
пов
нені
спо
коєм», ви
най
млені вже і в
них за
па
ну
вав цілком інший дух.
Го
лос
ний пус
тот
ли
вий сміх жі
-
но
чий або му
жеський роз
ля
-
гається в них і свідчить аж над
-
то яс
но, що давній доб
рий тон
за
подівся десь, утік з тих кімнат,
мо
же, на
завсігди, прог
на
ний ха
-
рак
те
ром за
па
ну
вав
шої те
пер
там ве
се
лості. Мар
ка кімна
та, за
-
чи
не
на йо
го влас
ною ру
кою,
ожи
дає йо
го по
во
ро
ту дрімли
во,
а всі буйні цвіти, пле
кані ли
ше її
ру
кою, ук
ра
шу
ючі ко
лись йо
го
кімна
ту, схо
ро
ни
ли
ся в своїй
оси
ротілості в моїй тихій кі
-
мнаті.
І так жи
ву я са
ма, відок
рем
ле
на
від своїх комірників більше
якимсь ду
хом, як стіна
ми або
му
ром, сте
ре
же
на ве
ли
кою со
ба
-
кою Діаною, а обс
лу
го
ва
на од
-
ною з бідних пані Мар
ко, що за
-
меш
ка
ла на подвір'ї в офіци
нах.
[121]
Ду
маю так жи
ти, до
ки -
до
ки? Пи
тан
ня це тро
хи смішне,
бо са
ма не знаю до
ки. Май
но
моє, зас
лу
же
не мною у доб
рої
да
ми і цілком не
ти
ка
не, за
дер
-
жав на мою просьбу Мар
ко в се
-
бе, і має мені лиш тоді з то
го по
-
си
ла
ти, ко
ли б я або зас
лаб
ла,
або не мог
ла без то
го обійти
ся.
[121]
- Офіци
ни - при
бу
до
ва, флі
-
гель.
Од
на з знай
омих да
ла мені кі
-
лька уче
ниць, з кот
рих хо
чу жи
-
ти, а крім то
го, бу
ду ста
ра
ти
ся
за
роб
ля
ти на хліб пе
ром і гол
-
кою. Але до гол
ки по
ки що не
ду
маю ще бра
ти
ся.
Окрім Ок
са
ни, мо
ло
дої ма
ляр
ки
і ще кількох ста
рих гідних знай
-
омих пані Мар
ко, не відвідує ме
-
не ніхто.
Від моїх сво
яків, а то від тітки,
одер
жа
ла я не
дов
го по від'їзді
Мар
ка лист, в котрім пи
са
ла, що
мог
ла би мені на два-три місяці
прис
ла
ти Ка
тю.
«Це мо
ло
де, пре
гар
не дівча, -
пи
са
ла тітка, - вно
сить з со
бою
всю
ди жит
тя і по
вин
но тобі бу
-
ти ду
же по
жа
да
не в твоїм, як я
собі уяв
ляю, те
пер не без при
чи
-
ни ду
же сумнім наст
рої. Я би не
пус
ка
ла її від се
бе, але для та
ких
мо
ло
дих дівчат доб
ре про
бу
ва
ти
від ча
су до ча
су і з по
важ
ни
ми
на
ту
ра
ми, і доб
ре розг
ля
ну
ти
ся
пот
ро
хи в світі. Не
ус
тан
не пе
ре
-
сид
жу
ван
ня до
ма вик
ли
кує ме
-
лан
холію, чи
нить ди
кою, а муж
-
чи
ни то
го не люб
лять; то
му тре
-
ба ма
ти бачність на все. У Лор
-
денів во
на не мо
же про
бу
ва
ти,
бо Лор
ден страх (не ду
май, На
-
та
лонько, що він ску
пий, бо
ро
ни
бо
же!) заздрісний і не зно
сить,
ко
ли Ле
ноч
ка пес
тить ко
го
іншо
го, окрім йо
го або своїх
двох до
не
чок. (Ма
ленький хро
-
ба
чок від пер
шої жінки вже
умер; йо
му й так не бу
ло до жит
-
тя, бо то бу
ло та
ке делікат
не, що
над ним хіба си
ди і ху
хай!) Тобі,
до
ро
га На
та
лонько, повіри
ла б я
охот
но Ка
тю, бо ти бу
ва
ла завсі
-
гди по
важ
ною і ум
ною, і нав
чи
-
ла
ся пев
но ще не од
ної крас
ної
речі у та
кої жінки, як ма
ла нею
бу
ти небіжка Мар
ко. Там
то
го
ро
ку був Оря
дин у Маєвських,
відвіду
вав і нас, і спо
ми
нав, що
ти жи
веш лиш з виб
ра
ни
ми, «ра
-
со
ви
ми» людьми. Про
шу те
бе,
що це за лю
ди? Чи ма
ють добрі
ста
но
виська? По
би
ра
ють ве
ли
ку
плат
ню? І - не всти
дай
ся, На
тал
-
ко! - чи тобі не трап
ляється ні
-
чо
го? Я щось чу
ла про те
бе, та
не знаю, чи прав
да, а то що ти
маєш аж двох адо
ра
торів, [122]
один прис
той
ний, а дру
гий бри
-
д
кий, але той брид
кий - слав
на
партія. На
пи
ши нам о тім, щоб
ми ве
се
ли
ли
ся з то
бою. Ко
ли б
ти те
пер яс
них су
конь не но
си
-
ла, то приш
ли їх Ка
туні, во
на їх
зно
сить, бо фар
бу
ва
ти не вар
то і
ли
ше ма
терія псується», і т. д.
Я відпи
са
ла на те за
раз дру
го
го
дня і, ро
зуміється, не при
ня
ла
тітчи
но
го про
ек
ту що
до від
-
відин мо
ло
до
го пре
гар
но
го ді
-
[122]
- Адо
ра
тор - пок
лон
ник, при
-
хильник.
вчат
ка. Замість то
го, про
си
ла я її
при
ня
ти від ме
не дві гарні, май
-
же нові ясні сукні, кот
рих я те
-
пер не пот
ре
бую і при
нят
тям
кот
рих зро
бить мені приє
-
мність. Що
до «ра
со
вих» лю
дей,
то їх по
ди
бую ду
же рідко, во
ни
ду
же ли
хо пла
чені, жи
вуть в до
-
сить прик
рих обс
та
ви
нах і од
ру
-
жи
ти
ся їм не лег
ка річ, бо ма
ють
до
сить оригінальні пог
ля
ди на
жит
тя. Далі, що мені «не трап
-
ляється» нічо
го, бо не шу
каю ні
-
чо
го, а що
до адо
ра
торів - то її
поінфор
мо
ва
но зле. Гар
но
го
адо
ра
то
ра не
ма в ме
не, а брид
-
кий поп
лив десь аж до Єгип
ту і
йо
му не сниться же
ни
тись з бі
-
дною ком
паньйон
кою, кот
ра,
впрочім, ані ожи
дає то
го, ані не
вірить, щоб він щось подібне
зро
бив. Він гор
дий, а для неї має
упо
ко
рен
ня ли
ше в лю
бові
смисл, і то
му не
хай не ожи
дає
ніхто з то
го яко
гось ро
ман
тич
-
но
го закінчен
ня і т. д.
І чи ж я неп
рав
ду пи
са
ла?
Чи Мар
ко лю
бить ме
не дійсно?
Ти
хи
ми са
мотніми хви
ли
на
ми
об
гор
тає ме
не не
ви
мов
на ту
га
за ним і дум
ки, що він ме
не лю
-
бить, що ту
жить, мо
же, так са
мо
за мною, на
пов
няє ме
не якимсь
упо
ю
ючим, нес
ка
зан
но гар
ним
чут
тям. Ох, я би так спо
чи
ла на
йо
го груді, я та
ка втом
ле
на!…
Аж відтак сха
ме
ну
ся: ні, ні, в ме
-
не інша бу
дучність, не со
няч
на,
ме
не жде бо
ротьба, я це не
мов
пе
ред
чу
ваю, я ж ли
ше на те ро
-
ди
ла
ся, і то
му проч з всіма мрія
-
ми і спо
га
да
ми! Рад
ше взя
ти
ся
мені за су
ху твер
ду пра
цю і бо
-
ро
ти
ся з жит
тям. Все про
че не
-
хай зник
не з-пе
ред моєї душі і
не обез
си
лює її!
XIII
В який
сь час по тім відвідав ме
-
не Оря
дин.
Мене це зчу
ду
ва
ло, і я зміша
ла
-
ся в першій хви
лині так, що аж
смішно бу
ло. Прав
да, він був і на
по
хо
роні, і оскільки я тоді мог
ла
заміти
ти, зда
вав
ся мені навіть
сильно зво
ру
ше
ним, що поєдна
-
ло ме
не з ним чи
ма
ло, од
нак по
-
що прий
шов він нині до ме
не? З
прос
тої ціка
вості зна
ти, як я те
-
пер жи
ву?
Був у ве
селім наст
рої, і я не ба
-
чи
ла йо
го вже дав
но та
ко
го.
Майже враз з ним прий
шла і
Ок
са
на. Я бу
ла їй ду
же вдяч
на,
що вміла са
ме тоді за
го
во
ри
ти,
ко
ли ані я, ані він не ма
ли що
ска
за
ти, вза
галі, що при
бу
ла. Без
неї не бу
ла би ве
ла
ся між на
ми
яка-не
будь роз
мо
ва, між нас
заст
ря
ло вже раз щось, ма
буть,
навіки.
Розмова ве
ла
ся про па
ню Мар
-
ко, про моїх крев
них, про моє
жит
тя і про то
то, що во
но пли
ло
так ти
хо і не
замітно.
-
Ви зле ро
би
те, що відтя
гаєте
-
ся від світу, - го
во
рив він. - Жит
-
тя та
ке барв
не, має в собі
стільки інте
рес
ної вся
чи
ни, що
за
ня
ло би вас, пев
но, не од
ним
до жи
во
го.
Він по
ми
рив
ся вже з людьми. А
влас
ти
во (при тім усміхнув
ся
зне
важ
ли
во) ста
ли во
ни, лю
ди,
для йо
го ша
хо
ви
ми фігу
ра
ми,
котрі ук
ла
дає він на своїй шахі
-
вниці до впо
до
би. Чо
го іншо
го
не шу
кає він і не надіється нічо
-
го особ
ли
во
го. Впрочім, і не має
при
чи
ни вглиб
ля
ти
ся так ду
же
в жит
тя, во
но на нічо не
здасться.
-
Якої національності є ва
ша
шахівни
ця? - спи
та
ла я. - Чи, мо
-
же, во
на інтер
національна?
Він усміхнув
ся…
-
Ні! - відповів опісля, - во
на чи
-
с
то ук
раїнська, але мені ви
-
диться, що ви хотіли ще пер
ше
щось інше ска
за
ти.
-
Я хотіла ска
за
ти, - відповіла я,
- що не відтя
га
юся від лю
дей,
ли
ше во
ни самі відки
да
ють ме
-
не від се
бе. Впрочім, го
ворім од
-
вер
то. Не за
бу
вай
те, що в мені
не цінять лю
ди
ни, ли
ше цінять
ста
но
висько. В ме
не не
ма має
-
тку, не
ма му
жа, а до то
го я «ком
-
паньйон
ка», чи там «гу
вер
нант
-
ка». От
же, є три при
чи
ни, котрі
спо
ну
ку
ють ме
не не
ус
тан
но ко
-
ри
ти
ся. Ви ду
маєте, що се так
лег
ко? Напр., не за
бу
ду ніко
ли,
як ма
ти од
ної з моїх уче
ниць,
зви
чай
на жінка ще зви
чай
нішо
-
го уряд
ни
ка, підпи
ха
ла мені ру
-
ку до поцілун
ку і ка
за
ла: «Ви мо
-
же
те ко
лись до нас і на ка
ву зай
-
ти». Ба
чи
те, щось та
ке обу
рює і
огірчує ме
не до гли
би
ни, і мені
діється при та
ких на
го
дах так,
як
би ме
не хто бив. Ах, я не вмію
гну
ти
ся і пов
за
ти! Впрочім, - до
-
да
ла я, усміха
ючи
ся з гор
дим
вдо
во
лен
ням, - маю я і кількох
щи
рих то
ва
ришів і пра
цю; чо
го
іншо
го не ба
жаю.
Він ог
ля
дав якісь книж
ки на
моїм столі. Про один ду
же гар
-
ний, зна
ме
ни
тий но
вий твір і не
знав нічо
го. На моє пи
тан
ня, чи
ба
га
то чи
тає, відповів, па
-
леніючи, що «ні». Він те
пер та
-
кий пе
ре
тя
же
ний пра
цею, має
стільки «вчи
ти
ся», що та йо
го
ко
лиш
ня страсть зовсім зав
ми
-
рає.
-
А я чо
мусь ду
ма
ла, що ви му
-
си
те ду
же лю
бу
ва
ти
ся в літе
ра
-
турі, - обізва
ла
ся Ок
са
на.
Чому во
на це ду
ма
ла? Так їй
зда
ва
ло
ся. То
му зда
ва
ло
ся, що
він тоді мав той відчит.
О, той відчит - то ще дав
ня пра
-
ця, ще з зовсім іншо
го періоду
йо
го жит
тя. Йо
го при
си
лу
ва
ли
«вис
ту
пи
ти» з відчи
том, і він
рад не рад му
сив на те зго
ди
ти
-
ся. Тоді віднай
шов од
ну з дав
но
пи
са
них праць, пе
ре
ро
бив її і
відчи
тав.
А во
на ду
ма
ла, що він ро
бив все
те з іншої при
чи
ни. Що (тут
усміхну
ла
ся жартівли
во) зай
-
мається женським по
лом, їх кри
-
тич
ним по
ло
жен
ням і су
час
ни
-
ми, т. зв. па
лю
чи
ми пи
тан
ня
ми…
О ні! Він навіть те
пер сто
ро
-
ниться від женсько
го по
лу.
(Мені під час тих йо
го слів кров,
не
мов по
лумінь вда
ри
ла в ли
-
це). За
хо
дить лиш ду
же рідко в
жіно
че то
ва
рист
во.
А в неї са
ме нині (по
ба
чив
ши
йо
го тут у пан
ни На
тал
ки) блис
-
ну
ла дум
ка зап
ро
си
ти йо
го до
од
ної праці.
До якої? Він ду
же зацікав
ле
ний.
Це не мо
зольна пра
ця і ви
ма
гає
ли
ше знавців. Во
на пос
та
но
ви
ла
собі ви
да
ти спис кни
жок для жі
-
нок, в котрім по
да
но би за
го
лов
-
ки і зміст най
ліпших творів з
усіх га
лу
зей на
ук, бе
лет
рис
ти
ки
і т. п. Зміст мав би по
да
ва
ти
ся
ли
ше кілько
ма сло
ва
ми, але так,
що
би кож
дий, ба
жа
ючий щось
ро
зум
но
го про
чи
та
ти, знав із
спи
су відра
зу, що за річ бе
ре в
ру
ки, з яко
го ча
су, нап
ря
му і т. д.
Це при
ду
ма
ла во
на собі та
ке для
жінок. Ду
же, ду
же мно
го з них
чи
та
ли би охот
но, але біда в тім,
що не раз не ма
ють що чи
та
ти, а
що гірше: не зна
ють навіть, до
чо
го бра
ти
ся. Та
кий ка
та
лог був
би ду
же доб
рим підруч
ни
ком
для них. Цю гад
ку по
дав їй раз
який
сь ав
то
ри
тет. Спер
шу зда
-
ва
лась во
на їй не
мож
ли
вою, без
-
хо
сен
ною, і во
на за
ки
ну
ла її, але
з ча
сом пе
ре
ко
на
ла
ся-та
ки о її
важ
ності і вва
жає її ду
же прак
-
тич
ною. По
що жда
ти жінкам з
освітою аж на якісь вищі зак
ла
-
ди на
укові? Впрочім, чи змо
жуть
з них ко
рис
та
ти? Чи схо
чуть всі
на
бу
ва
ти фа
хо
ву освіту? Са
мо
фа
хо
ве знан
ня не чи
нить ще,
впрочім, з чо
ловіка чо
ловіка, ні!
Етич
ний еле
мент тре
ба бра
ти
та
кож на роз
ва
гу; тре
ба йо
го
скріпля
ти і пле
ка
ти йо
го. Скі
ль
-
ки жінок про
жи
ває в та
ких за
ку
-
т
ках світу, в кот
рих ані не за
чу
-
ває нічо
го, ані не на
учується; са
-
ме для та
ких став би та
кий під
-
руч
ник справжнім доб
родійст
-
вом, бо нав
чив би їх, що ма
ють
чи
та
ти і т. д.
Чи це не бу
ло би доб
ре? Не
хай
він лиш в оцю ідею вду
мається,
не
хай ска
же, чи на ній не
ма чо
-
гось ум
но
го? Їй обіця
ло вже ба
-
га
то осіб взя
ти уділ в тій праці,
як: пе
да
го
ги, істо
ри
ки, при
ро
до
-
з
навці, пи
са
телі і т. і., од
ним сло
-
вом, лю
ди знан
ня. Во
на хо
че то
за
ло
жи
ти еn gros. [123]
Во
но не
мо
же ста
ти
ся за 24 го
ди
ни, але
во
на му
сить цю ідею зре
алізу
ва
-
ти. Ко
ли б їй уда
ло
ся ввес
ти цей
план в жит
тя, то во
но ста
но
ви
ло
б най
кра
щий «раs
sus» [124]
її
жит
тя.
Він був пот
ро
хи зчу
до
ва
ний ха
-
рак
те
ром цієї спра
ви, од
нак при
-
з
нав, що її дум
ка «зна
ме
ни
та».
На жаль, у йо
го не
ма стільки ча
-
су, що
би міг при
лу
чи
ти
ся до то
-
го гар
но
го діла. Він за
над
то не
-
[123]
- В ши
ро
ко
му розмірі (фр.).
[124]
- Ви
па
док, подія (лат.).
вільник сво
го за
во
ду, а, крім то
-
го, рад би поз
бу
ти
ся всього, що
но
сить наз
ву «іспит». Досі пе
ре
-
сліду
ва
ла йо
го не
до
ля, а те
пер
хотів би все здо
го
ни
ти, в чім спі
-
знив
ся.
Але, мо
же, в йо
го є які учені
знай
омі, мо
же, і жінки які? - до
-
пи
ту
ва
ла
ся знов Ок
са
на.
-
О, ні, не
ма! Не
ма ніяких!
А од
нак во
на ба
чи
ла йо
го май
-
же все з жен
щи
на
ми; напр., взи
-
мі з лиж
ва
ми [125]
на пле
чах!
Він ди
вив
ся на неї че
рез хви
лю
мов не своїми очи
ма, па
леніючи
аж під во
лос
ся.
О, що
до то
го, то це зовсім інша
[125]
- Лиж
ви - ков
за
ни.
річ, відповів. Да
ми, яри кот
рих
мож
на йо
го так час
то ба
чи
ти, це
жінка і донька йо
го прин
ци
па
ла.
Він там не
мов до
ма і то
му не
ма
в тім нічо
го див
но
го, що то
ва
ри
-
шить їм час
то. При сих сло
вах
спи
нив
ся йо
го пог
ляд тай
ком на
мені. Я сиділа з спу
ще
ни
ми вія
-
ми, сла
ленівши лед
ве замітно.
-
І що ж це за да
ми? - пи
та
ла з
цікавістю Ок
са
на. До якої ка
те
-
горії мож
на б їх за
чис
ли
ти? Бо
во
на ділить собі жіноцт
во на ка
-
те
горії, а то: на гос
по
дині, на
учені, на пи
са
тельки, на ар
тист
-
ки, на реп
ре
зен
тант
ки і т. д. Чи
во
ни ду
же інтелігентні? Ко
ли
до
нька вда
ла
ся в батька, кот
ро
-
го во
на знає осо
бис
то, то му
-
сить, пев
но, бу
ти ду
же ум
на. Він
чо
ловік нез
ви
чай
но бист
ро
ум
-
ний, а йо
го брид
ке об
лич
чя при
-
га
дує їй все бюст Сок
ра
та. Впро
-
чім, жар
ту
ва
ла, мож
на би в нім
ще й те
пер за
лю
би
ти
ся.
-
Ті да
ми, - відповів він, - суть
лиш ґаздині і реп
ре
зен
тант
ки;
донька ду
же му
зи
кальна і тан
-
цює ду
же гар
но.
-
Вона гар
на, - ще
бе
та
ла свобід
-
но мо
ло
да жінка, - але ду
же за
-
ро
зуміла.
Він удав, що не чує її.
-
Вона має бу
ти ба
га
та, - го
во
-
ри
ла далі Ок
са
на, - і має ма
ти ду
-
же ба
га
то пок
лон
ників!
Він здвиг
нув пле
чи
ма. Що це
йо
го об
хо
дить? Опісля відповів
ла
конічно, що «так», і вди
вив
ся
уваж
но у круж
ки ди
му із своєї
си
га
ри. - Це і чи
нить її де
ко
ли
ін
те
рес
ною, - до
ки
нув ще.
-
Оскільки?
-
Ну, ко
ли во
на відпе
кується від
же
нихів. Во
ни не му
тять цілком
її ду
шев
но
го наст
рою. Во
на та
ка
пев
на в своїм по
ве
денні, дум
ки її
такі ви
роб
лені, і во
на так ро
зу
-
міє кер
му
ва
ти ни
ми, мов
би во
ни
лиш на те бу
ли, що
би їй підда
ва
-
ли
ся…
-
Отже во
на - царівна! - клик
ну
-
ла Ок
са
на (а я так і про
ки
ну
лась
при тім слові), а опісля до
да
ла
зни
же
ним то
ном, мов в за
думі: -
Во
на полька.
Він відповів, що полька.
Вона не при
лу
чи
лась би до її
про
ек
ту; прав
да, що ні?
О ні! Во
на не зай
мається та
ки
-
ми спра
ва
ми. При ній не при
хо
-
дить чо
ловікові навіть на дум
ку
щось подібне. Во
на не ро
зуміє
та
ких ідей. Але во
на про
те вcе
свідо
мий, скінче
ний ха
рак
тер.
Во
на на
ле
жить, до тих істот, ко
-
трі бе
руть жит
тя так, як во
но є;
не ди
виться та йо
го, як на який
тяж
кий обов'язок або на яке ма
-
р
не діло. Од
ним сло
вом, во
на ві
-
рить в існу
ван
ня щас
тя. Це по
-
до
бається йо
му в неї. Впрочім,
во
на йо
го нічо не об
хо
дить.
Мій пог
ляд спи
нив
ся на нім по
-
в
но, дов
го. Чо
му на
ки
ду
ва
ло
ся
мені знов якесь прик
ре не
мов
по
чут
тя, не
мов пе
ресвідчен
ня,
що ми відда
ли
ли
ся ще дальше
від се
бе?
-
Ми всі хотіли би віри
ти в існу
-
ван
ня щас
тя, або, мо
же, і віри
мо
всі! - обізва
лась я, усміха
ючись. -
Хто знає?
-
Ну, так, віри
ти! Але не кож
дий
має дар бу
ти щас
ли
вим, а в неї є
до то
го дар, - відповів він. - Суть
різнорідні на
ту
ри…
Саме в тій хвилі по
чав ста
рий
стінний го
дин
ник виг
ра
ва
ти
яку
сь ме
лодію. Цей го
дин
ник ос
-
тав
ся мені по ба
буні, я взя
ла йо
-
го з со
бою сю
ди до пані Мар
ко.
Од
но
го ра
зу - ще до
ма - ко
ли
Оря
дин прий
шов був в якійсь
справі Маєвсько
го до нас, т. є. до
вуй
ка, чув, як цей го
дин
ник
грав. За
пев
няв ме
не тоді при
відході, що про
жив ду
же ми
лий
вечір…
Тепер за
мовк, мов на роз
каз,
ра
зом з на
ми і, прис
лу
ха
ючись
грі, по
то
нув в якусь за
ду
му.
Оця ніжна безп
ре
тензійна му
-
зи
ка дзвеніла, мов пре
гар
на каз
-
ка з давніх, ми
ну
лих часів. Во
на
оповіда
ла гар
монійно і ми
ло
якусь прос
теньку, по
етич
ну по
-
даю. На
да
ла нам ніби інший взір
і слух і на
пов
ни
ла» сер
ця якимсь
туж
ли
вим су
мом…
Чи це бу
ла оця ме
лодія, кот
ру
він тоді чув.? Тоді, ко
ли жит
тя
ле
жа
ло ще пе
ред ним, пов
не на
-
дій і блис
ку, а я, спря
тав
ши
ся в
не
замітний кут кімна
ти, сліди
ла
за ним мовч
ки, не
ус
тан
но га
ря
-
чи
ми, ожи
да
ючи
ми очи
ма, слі
-
ди
ла о кож
дий йо
го рух!
Його очі шу
ка
ли те
пер мо
го по
-
г
ля
ду, а ко
ли стріли
ся, на
ля
ка
-
ли
ся ми обоє.
Опісля ска
за
ла я тро
хи нер
во
-
во:
-
Оця му
зи
ка при
га
дує мені за
-
всігди мою до
ро
гу ба
бу
ню, а ко
-
ли на
га
дую її, об
гор
тає ме
не
гли
бо
ка ту
га за спо
коєм. Що це
та
ке мо
же бу
ти? - А тро
хи зго
-
дом і не
мов по хви
левій за
думі
до
да
ла я: - Мені такі цілком ста
-
ренькі да
ми сим
па
тичні. В своїй
тихій прос
тоті і по
бож
ності бу
-
ли такі ко
ректні і ве
ликі, напр.,
так, як моя ба
бу
ня. Ви її не зна
-
ли, па
не Оря
дин, але в неї був
ду
же сильний дух, і во
на бу
ла
ду
же спра
вед
ли
ва.
-
Її чо
ловік був військо
вий, -
спо
ми
на
ли ви раз, На
та
лоч
ко,
пра
в
да, - за
ки
ну
ла Ок
са
на.
-
Мій дід був капіта
ном. Ба
бу
ня
оповіда
ла, що жи
ла з ним так
пре
гар
но! Твій дід (оповіда
ла
ме
ні раз, не при
га
дую собі вже,
при якій на
годі) був ніжний і
привітний суп
ро
ти ме
не: вза
галі
не бу
вав ніко
ли та
ким, як те
пе
-
рі
шні муж
чи
ни, що поп
рос
ту не
ма
ють ли
ця, що пе
ред ним му
-
сять дівча
та упо
ко
рю
ва
ти
ся! О,
во
на не лю
би
ла, як ка
за
ла, мод
-
них муж
чин!
-
Це прав
да, - обізва
ла
ся за
дум
-
чи
во Ок
са
на, - те
перішні под
ру
-
ж
жя інші; навіть і щас
ливі под
-
руж
жя.
-
Вірність ви
хо
дить з мо
ди, - го
-
во
ри
ла завсігди ба
бу
ня жур
ли
-
во.
-
Цього я не ска
за
ла би, - за
ки
-
ну
ла мо
ло
да жінка, - але те
пер
всі такі «всез
навці», такі зів'ялі!
Я не знаю, але ме
не об
гор
тає
сум, ко
ли чую не раз, як на
ша
мо
лодіж кеп
кує собі з ста
рих.
Оця безілюзійність на
ших часів
змог
ла
ся вже аж до край
ності і
ро
бить людськість не раз бру
-
тальною, а мо
лодіжі во
на зовсім
не до ли
ця. Мо
же бу
ти, що са
ме
те
пер па
нує лиш дух тве
ре
зості і
ума, але чи і доб
ра? - Опісля до
-
да
ла з відтінком гіркості в го
-
лосі: - Те, що я ка
жу, ди
ше та
кож
ста
росвітчи
ною, прав
да, па
не
Оря
дин?
-
О, що
до то
го, то я згод
жу
юся
зовсім з ва
ми! - відповів він. -
Для ме
не не
ма нічо прикрішо
го
над не
дозрілу філо
софію!
«Що зве
те ви не
дозрілою філо
-
софією?» - хотіла я в нього спи
-
та
ти, од
нак за
мов
ча
ла. Са
ме в
тій хви
лині по
чув
ся був свар
ли
-
вий го
лос жіно
чий, лоскіт от
ви
-
ра
них і за
пи
ра
них две
рей, і не
за
-
дов
го по тім відмик
ну
ли
ся двері
моєї кімна
ти, та увійшла моя
комірни
ця.
Це бу
ла ру
мун
ка, мо
ло
да, ма
-
юча, бездітна жінка, що спро
ва
-
ди
ла
ся з своїм му
жем, інже
не
-
ром при залізниці, на який
сь час
до Бу
ко
ви
ни. Виг
ля
да
ла в сій
хви
лі роз
лю
че
на, од
нак, по
ба
чи
-
в
ши у ме
не муж
чи
ну, по
га
му
ва
-
ла
ся. З Ок
са
ною поз
най
оми
ла
ся
вже давніше в ме
не.
-
Я по
див
ляю ваш смак, пан
но
Вер
ко
вичівно! - го
во
ри
ла ли
хою
Німеч
чи
ною га
лас
ли
во, ко
ли по
-
з
най
оми
ла
ся з Оря
ди
ном. - По
-
що три
маєте та
ке стра
хо
ви
ще,
як оця ва
ша Діана? Чи знаєте? О
один во
ло
со
чок, а бу
ла би роз
-
дер
ла мою до
ро
геньку ма
сюп
цю
Фітіцу! (так зва
ла
ся її суч
ка).
Роз
дер
ла б цілком! Во
на так на
-
ля
ка
ла
ся, що й пе
ре
до мною хо
-
вається. Ме
не то так роз
лю
ти
ло!
- Ска
зав
ши це, ки
ну
ла
ся на со
фу
і шпур
ну
ла шну
рок якихсь ко
-
ралів, кот
рих не пус
ка
ла, після
зви
чаю сво
го краю, май
же ніко
-
ли з рук, на стіл впе
ред се
бе,
мов
би бу
ла на смерть утом
ле
на.
-
Страх!
Я по
ча
ла її жа
лу
ва
ти, так са
мо
Ок
са
на і Оря
дин. Оря
дин при
-
див
ляв
ся їй з ве
ли
кою цікавіс
-
тю, ру
мун
ка не слу
ха
ла нас.
Вона бу
ла і чим іншим утом
ле
-
на, не лиш тим. Це дур
ни
ця, з
цього не ро
бить собі во
на нічо
-
го, і во
но хіба ли
ше при
га
да
ло їй
все про
че, що її тут ни
щить! Я,
На
талія, зна
ла це вже. Мені го
во
-
ри
ла во
на о тім справді вже сот
-
ню разів, го
во
ри
ла при кождій
стрічі.
Нехай собі лиш хто-не
будь уя
-
вить, як їй тут діється. Тут му
-
сить во
на са
ма хо
ди
ти за глу
пи
-
ми оруд
ка
ми для кухні і до
му, а
там у них хо
див її муж. (Там все
хо
дять по такі оруд
ки муж
чи
-
ни). То псує їй за кож
дий раз гу
-
мор на цілу дни
ну, а на
ос
тан
ку
на
хо
дить та
ке, що все, що ку
пи
-
ла, ку
пи
ла зле. Нині лу
чи
лось їй
знов та
ке. До ли
ха! Вже щоп
рав
-
да, а тут і пуд
ру не мож
на діста
-
ти доб
ро
го!
Ми розсміяли
ся, а во
на, ніби
все ще гнівна, го
во
ри
ла дальше.
Дійсно тут чується во
на ду
же
не
щас
ли
вою і пла
че вже відте
-
пер, що бу
де му
си
ла, мо
же, ще з
півро
ку тут му
чи
ти
ся. Во
на вла
-
с
ти
во не знає, що собі її муж ду
-
має! Ох, що за глу
по
та бу
ти ін
-
же
не
ром!
Орядин замітив, що її муж про
-
бу
ває, пев
но, ду
же час
то в до
-
розі.
-
Розуміється, що в до
розі. Вдо
-
ма він май
же гість. Ка
жу вам, я
ги
ну з нудьги!
-
Чим зай
маєте
ся зви
чай
но? -
спи
тав її.
-
Чим? - спи
та
ла зчу
до
ва
на і ви
-
ди
ви
ла
ся на йо
го своїми гар
ни
-
ми, блис
ку
чи
ми чор
ни
ми очи
ма.
- Чим же маю зай
ма
ти
ся? - А по
ко
роткій за
думі, під час кот
рої
гриз
ла свої чер
воні ви
ко
чені ус
-
та, відповіла: - Ча
сом гаф
тую, де
-
ко
ли пе
чу са
ма тістеч
ка (те
пер
не ва
рю до
ма, бо до тих слуг нес
-
тає мені си
ли), п'ю чор
ну ка
ву,
ви
ход
жу на прохід, пе
рег
ля
даю
жур
на
ли, бав
лю
ся з Фітіцею, ку
-
рю… що ж маю ро
би
ти?
-
Дійсно, що ж маєте ро
би
ти! -
ска
зав Оря
дин… - Так самій жи
-
ти!
-
Не прав
да? - звер
ну
ла
ся во
на
до йо
го жи
во, мов
би по
чу
ла з
йо
го слів відгомін сво
го ду
шев
-
но
го го
ло
су. - Не
ма до ко
го й
сло
ва про
мо
ви
ти. До
ма, в Яс
сах,
та хоч і ос
та
юся са
ма, та вже
маю своїх знай
омих, маю хоч з
ким піти до те
ат
ру, а тут! - Во
на
усміхну
ла
ся глум
ли
во. - Тут на
-
ро
би
ли би мої знай
омі жінки та
-
ко
го кри
ку, ко
ли б я пішла з
яким муж
чи
ною са
ма до те
ат
ру,
що аж мій муж на
ля
кав
ся би! Чи
-
с
то міщанські дог
ля
ди! Як же
мені тут жи
ти?!
-
На вашім місці я не ро
бив би
собі нічо
го з то
го! - ска
зав Оря
-
дин. - Жив би собі після впо
до
-
би. Що ме
не чиїсь пог
ля
ди об
хо
-
дять?
-
Я собі навіть так ду
маю, - від
-
повіла во
на згор
да. - Я не при
-
вик
ла жи
ти мов на шнур
ку. В
нас ужи
ва
ють жінки іншої сво
-
бо
ди, роб
лять, що хо
тять. В нас і
не ди
вує то ніко
го, ко
ли чо
ловік
з жінкою роз
во
диться, а тут…
Послідні сло
ва ска
за
ла з люті
-
стю, не
на
чеб хотіла роз
вес
ти
ся з
своїм чо
ловіком, а лю
ди «ди
ву
-
ються», і те здер
жує її від роз
во
-
ду.
-
Так, так, - звер
ну
ла
ся до ме
не
і до Ок
са
ни. - Ви іншо
го жит
тя
не знаєте. Ви не знаєте, що то
зна
чить сво
бо
да. Не раз як зай
ду
тут до од
ної з моїх кількох знай
-
омих, то мені аж во
лос на го
лові
ди
бом стає. Жінки і ва
рять самі,
і пря
та
ють в хаті, і ши
ють, і бав
-
лять діти, і вчаться - все на
раз! А
ко
ли який муж
чи
на всту
пить в
ха
ту, то втіка
ють, як
би на них
на
летів са
мий не
чис
тий. А вже
за
бав
ля
ти
ся з муж
чи
на
ми, то -
вай ді міні ші ді міні! [126]
І, по
-
[126]
- По-во
лоськи «Ой ли
шенько
моє!» або «Го
ре мені!» (Прим. О. Ко
-
хи
ту
ючи жаліємо го
ло
вою, роз
-
сміяла
ся; - Ні, я дя
кую за та
ке
жит
тя!
Нараз звер
ну
ла
ся до Оря
ди
на.
-
Чого ди
ви
те
ся так на ме
не! - І
при тих сло
вах вди
ви
ла
ся на йо
-
го са
ма ожи
да
ючим пог
ля
дом.
-
Чи я ди
вив
ся?
-
Розуміється! - Во
на го
во
ри
ла
в сим
па
тичнім, а за
ра
зом розд
-
раз
ню
ючім тоні. - Луч
че скруті
-
ть мені си
га
рет
ку і оповіджте
що-не
будь інте
рес
не. На те я й
прий
шла сю
ди. Чи ви не ру
мун?
- спи
та
ла йо
го, хоч доб
ре зна
ла,
що він ук
раїнець.
-
Ні.
би
лянської).
-
Ну, я ду
ма
ла, що ви ру
мун, бо
ви такі смаг
ляві.
Він усміхнув
ся і ска
зав, що ук
-
ра
їнець.
Ах так! Мос
калів во
на знає, але
ук
раїнців ні, хоч знає, що во
ни
ма
ють прек
расні пісні. До них до
Мол
да
ви за
хо
дять ук
раїнці з Бу
-
ко
ви
ни на ро
бо
ту, а во
на, при
бу
-
ва
ючи не раз вліті на селі, ма
ла
на
го
ду чу
ти, як співа
ють, зви
ча
-
й
но гур
том, при ро
боті. Від од
-
ної мо
ло
диці, що вміла ду
же до
-
б
ре по-ру
мунськи, нав
чи
ла
ся що
-
сь тро
хи пісень. Во
на за
раз, за
-
співає де
які, не
хай вій пос
лу
ха; і
не на
ду
му
ючись, дов
го, по
ча
ла
півго
ло
сом:
Задзвеніло, за
гуділо на панській до
лині,
Пішов го
лос попід ко
лос по всій Бу
ко
вині…
А відтак пе
рер
ва
ла і ска
за
ла:
-
Ні, цієї не знаю доб
ре, але од
-
ну ве
се
лу знаю доб
ре, бо во
на
ду
же ме
не розсмішує. - І схи
лив
-
ши ко
кет
ли
во го
ло
ву вбік, по
ча
-
ла:
Ти до ме
не не хо
ди, не
хо
ро
ший вра
же,
Я за те
бе не піду, бо ма
ти не ка
же.
Ти до ме
не не хо
ди, не псуй собі ночі.
Я за те
бе не піду, бо ми ся не хо
че.
Ти де ме
не не хо
ди, не псуй собі гро
шей
Я за те
бе не піду, бо ти не
хо
ро
ший.
Ти до ме
не не хо
ди, я тобі не рівна,
Ти прос
то
го хло
па син, а я де
канівна!
Так співа
ла во
на, пе
ре
ри
ва
ючи
пісеньку ве
се
лим сміхом, а опі
-
сля за
ба
ла
ка
ла знов про щось
ін
ше, а ба
ла
ка
ючи за
да
ва
ла пи
-
тан
ня, на котрі не жда
ла відпо
-
віді. При тім гра
ла
ся своїми ко
-
ра
ля
ми, мов ди
ти
на, а ку
ри
ла
тю
тюн, як ту
рок.
Я за
ня
ла
ся са
мо
ва
ром. Во
на бу
-
ла так на
пуд
ро
ва
на, а ус
та бу
ли
в неї такі нез
ви
чай
но чер
воні,
що й всти
да
ла
ся за неї.
-
Чому ва
ри
те заєдно самі чай? -
спи
та
ла в ме
не на
раз. - Чо
му не
зас
тав
ляєте до то
го своєї ста
рої
Дом
ки? Гу, який це стра
хо
пуд! -
до
да
ла, ніби жа
ха
ючись. - Ди
-
виться на ме
не так див
но, що
мені на
су
вається іноді дум
ка, що
ви
би
ла би ме
не, ко
ли б ма
ла яке
пра
во до ме
не!
-
Я люб
лю те са
ма ро
би
ти, - від
-
повіла я їй спокійно, не звер
та
-
ючи ува
гу на її послідні сло
ва. -
Це не труд
на ро
бо
та. Крім то
го,
не хо
чу ста
рої жінки за
над
то
тру
ди
ти, во
на й без то
го обс
лу
-
гує ме
не більше, ніж по
вин
на за
свою плат
ню. Прив'яза
ла
ся до
ме
не, бог знає чо
му, і веш
тає
ть
-
ся зад
ля ме
не і так до
сить!
-
О ви! - клик
ну
ла ру
мун
ка з
яки
мось усміхом, про кот
рий не
мож
на бу
ло зна
ти, чи він доб
-
рий, чи злий. - Ви не знаєте, що з
та
ки
ми людьми не вар
то бу
ти
доб
рим? Му
жик все му
жи
ком!
-
Ну, це річ пог
ля
ду.
-
Ах, що там річ пог
ля
ду! Ко
ли
хто вже раз слу
гою, то не
хай
обс
лу
гує, а ко
ли хто вже раз па
-
ном, то най па
нує. Це та
кож що
-
сь «бо
же» у вас, чо
го я не терп
-
лю. У нас інак
ше; бо
дай я не жу
-
ри
ла
ся би мно
го та
кою ста
рою
квіткою. А рrо
роs, [127]
- до
да
ла
пус
тот
ли
во, - чи не вміє во
на
при
пад
ком во
ро
жи
ти?
-
Не знаю. Не пи
та
ла в неї ніко
-
ли про те.
-
Бо, ба
чи
те, в неї ус
та все за
-
тяті і аж вик
рив
лені, чо
ло змор
-
ще
не, пог
ляд мрач
ний. О пан
но,
пан
но Вер
ко
вичівно, во
на му
-
сить зай
ма
тись во
рожінням!
-
Я би цього не ска
за
ла! - від
-
повіла я. - Але знаю, що во
на
зміни
ла
ся, як са
ма оповіда
ла, від
ча
су, ко
ли стра
ти
ла своїх двох
[127]
- До речі (франц.).
синів в страш
ний спосіб. Стар
-
шо
го, кот
рий був чем
ний і доб
-
рий, гор
ди
ня своїх ро
дичів, за
-
стрілив мо
лод
ший, вже змал
ку
ли
хий. Сидів дов
го, дов
го в аре
-
шті, а во
на, що
би собі хоч то
го
уря
ту
ва
ти - не віри
ла, бідна, що
це справді рідний брат зро
бив -
кру
ти
ла в суді, ку
ди її та
кож по
-
к
ли
ку
ва
ли, го
во
ри
ла неп
рав
ду, і
за то та
кож по
ку
ту
ва
ла. По мені
мо
роз про
хо
див, ко
ли роз
пові
-
да
ла мені це. Те
пер чо
ловік її ле
-
жить у шпи
талі, а во
на хо
дить
на ро
бо
ту і з то
го удер
жується.
То
му в неї пог
ляд мрач
ний, і то
-
му, мо
же, при
га
дує вам відьму.
-
Це ще і трагічне, - заміти
ла ру
-
мун
ка, а по якійсь хви
лині за
ду
-
ми ска
за
ла: - В нас то хоч во
рож
-
ка роз
ва
жить чо
ловіка, ко
ли йо
-
му нуд
но, а тут!
Вона звер
ну
ла
ся до Оря
ди
на і
поп
ро
си
ла йо
го защіпну
ти їй
бран
зо
лет
ку на правій руці, кот
-
ра в тій хви
лині розімкну
ла
ся.
При тім спер
ла свою гар
ну, білу,
перс
те
ня
ми ук
ра
ше
ну ру
ку на
йо
го коліно, і нез
ва
жа
ючи на те,
що він, защіпив
ши бран
зо
лет
ку,
взяв її ру
ку в свою до
ло
ню і ніби
ди
вив
ся па який
сь перс
тень, го
-
во
ри
ла далі: - В нас май
же кож
-
да се
лян
ка вміє во
ро
жи
ти. Не
раз ідеш і по
диб
леш кус
ник якої
шма
ти або що-не
будь інше, то
сам не знаєш, яким чи
ном опи
-
ни
лось во
но тобі під но
га
ми і
чо
му. О, в нас ро
зуміються на во
-
рожбі соm
me іl fa
ut! [128]
Я усміхну
ла
ся.
-
Не смійте
ся, ні! - го
во
ри
ла во
-
на зовсім по
важ
но. - Впрочім, ви
пе
ре
ко
наєте
ся о тім самі; ми по
-
їде
мо кон
че на се
ло! - Тут звер
-
ну
ла
ся жи
во до Оря
ди
на і Ок
са
-
ни і за
яви
ла їм, що з по
во
ро
том
до Ру
мунії за
бе
ре ме
не з со
бою, -
Це доб
ра дум
ка в ме
не, не прав
-
да ж?
-
О, пев
но! - відповів з поспіхом
Оря
дин. - Пан
на Вер
ко
вичівна
за
ба
ви
ла
ся би там, по
ве
селіша
-
[128]
- Як слід (франц.).
ла і прий
шла би до си
ли по по
-
слідніх нап
ру
жен
нях.
-
Ще й як прий
шла би до си
ли! -
І з ти
ми сло
ва
ми ру
мун
ка роз
-
сміяла
ся. - Во
на віддасться там,
па
не Оря
дин! Я ви
шу
каю їй там
якусь партію, яко
го гар
но
го бо
-
яри
на, і той виб'є їй всі книж
ки з
го
ло
ви. Хто ж бо ба
чив щось по
-
дібне, щоб дівчи
на сиділа як пи
-
сар при столі? Фе!
Вона ска
за
ла це так комічно,
що ми ми
мо
волі розсміяли
ся.
Оря
дин при
су
нув
ся ближ
че з
своїм кріслом до неї і грав
ся її
ко
ра
ля
ми. Во
на це заміти
ла.
-
Що вар
те та
ке жит
тя, а то ще
для дівчи
ни? То вже муж
чи
на на
те, що
би ло
мив собі го
ло
ву над
книж
ка
ми; жінка на те, щоб лиш
лю
би
ла. Предс
тав
те собі лиш,
па
не Оря
дин, як ученій за
яви
ти
лю
бов? Як мож
на з нею вза
галі
про лю
бов го
во
ри
ти? Чи ви го
-
во
ри
ли би?
Він спа
ленів і розсміявся ви
му
-
ше
ним, го
лос
ним сміхом.
-
Бачите? - клик
ну
ла во
на тріу
-
мфу
юче.
-
Бачу, - відповів він все ще зі
сміхом, а опісля до
дав: - Який
сь
по
ет ка
же десь: «Жит
тя - то ну
-
ж
ден
на ко
медія, пов
на глу
по
ти і
сліз», а я, Оря
дин, до
даю, що бу
-
ло би ще нуж
денніше, ко
ли б не
бу
ло тієї крихітки лю
бові, що са
-
ма од
на осо
лод
жує і прик
ра
шує
жит
тя та на
дає йо
му вар
тості.
-
Чуєте, пан
но Вер
ко
вичівно,
чу
є
те, що пан Оря
дин ка
же? - за
-
пи
ща
ла во
на до ме
не, а я звер
ну
-
ла
ся в тій хви
лині до вікна, що
-
би ук
ри
ти лег
кий рум'янець, що
вис
ту
пив мені бог зна з якої
при
чи
ни на ли
це.
-
Чую, - відповіла я.
-
І що ж ска
же
те ви те
пер?
-
Скажу те
пер так, як ка
за
ла і
пер
ше, що най
кра
щим ча
сом в
житті є справді час лю
бові. Заз
-
на
ва
ти лю
бові ду
же гар
но, ро
-
зуміється, ко
му су
ди
ло
ся!
-
О, лю
бові мож
на все заз
на
ва
-
ти, ко
ли тільки хто хо
че!
-
Так ви ду
маєте? Я га
да
ла тро
-
хи інак
ше!
-
В-и! Ви такі «божі», що ду
ма
-
єте все інак
ше, як зви
чай
ні лю
-
ди! - за
ки
ну
ла з лег
ким, глу
мом.
-
Любов - то по
важ
на річ, хоч би
і в жарті, - ос
теріга
ла Ок
са
на на
-
півпо
важ
но, напівжар
том.
-
Ну, так, - обізва
ла
ся ру
мун
ка
не на
ду
му
ючись, а по хви
лині
до
да
ла: - Я не мо
жу ка
за
ти, що
не люб
лю муж
чин, ко
ли люб
лю
їх. Не мо
жу го
во
ри
ти, що не лю
-
б
лю то
ва
рист
ва, ко
ла люб
лю йо
-
го. Не мо
жу ка
за
ти, ще мо
на
ше
жит
тя - то мій іде
ал, ко
ли та
ким
не є. Не мо
жу ка
за
ти, що пи
сан
-
ня, хоч би і од
но
го лис
та, ущас
-
лив
лює ме
не, ко
ли, про
тив
но,
ну
дить ме
не на смерть.
Всі ми сміяли
ся.
-
Ви справдішня жінка, наскрізь
«жінка»! - замітив з тон
кою іро
-
нією Оря
дин.
-
Це прав
да! - відповіла ру
мун
-
ка. - Та
ка прав
да, як, напр., те, що
ги
ну з нудьги, що ту
жу за сво
єю
батьківщи
ною, за своїм то
ва
ри
-
ст
вом, і знай
оми
ми!
-
Шукайте роз
рив
ки, робіть зна
-
й
омст
ва! - ра
див Оря
дин.
-
О, знай
омст
ва! - зак
ли
ка
ла во
-
на насмішли
во. - Ту
тешні жінки
не ма
ють ніко
ли ча
су, і не по
ба
-
чиш їх ніко
ли, і не діждеш
ся їх
ніко
ли!
-
Це прав
да, - вміша
ла
ся Ок
са
-
на. - Наші жінки пра
цю
ють ду
же
тяж
ко.
-
Ах, во
ни ку
хар
ки!
-
На жаль, і то прав
да! - відпо
-
віла Ок
са
на.
-
Але во
ни самі то
му винні.
-
Ті, що не хо
тять віри
ти в пос
-
туп, у то, що їх по
ло
жен
ня мо
же
поліпши
ти
ся, ті винні!
-
Я не знаю, як ви то ро
зумієте,
пані Ок
са
но, - за
ки
ну
ла жи
во ру
-
мун
ка, кот
ра не зро
зуміла яс
но
слів мо
ло
дої жінки, - але я вам
ка
жу, що я ду
ма
ло. Ваші жінки -
то як фіалки, але на фіалки не
ди
виться жо
ден муж
чи
на. Про
кра
су і за
пах їх го
во
риться лиш,
але ніякий муж
чи
на не лю
бить
їх справді.
Орядин усміхнув
ся двоз
нач
ним
усміхом.
-
Не смійте
ся, мій па
не! - клик
-
ну
ла май
же лю
то. - Чи те, що я
го
во
рю, мо
же, не прав
да? Мо
же,
оже
ни
те
ся ви з фіалкою?
Він спа
ленів, пе
рес
тав усміха
-
ти
ся і спи
тав:
-
Звідки я це мо
жу зна
ти?
-
О, це знаєте ви вже те
пер ду
-
же доб
ре! - відповіла во
на.
-
А звідки знаєте ви це? - спи
-
тав знов.
-
Такі речі знаємо ми ду
же доб
-
ре! Ми знаємо, напр., ду
же доб
-
ре, що муж
чи
ни при
пи
су
ють
нам, жінкам, прик
ме
ти, яких ми
зовсім не маємо в тій самій мірі,
що й во
ни. При
пи
су
ють їх нам
то
му, щоб, оже
нив
ши
ся з на
ми,
ма
ли за час ви
го
ду. Чо
го ж за
-
пев
ня
ють не
ус
тан
но, що по
ко
ра,
скромність, по
дат
ливість, лагід
-
ність, м'якість, бо
язнь - жінці до
ли
ця, ко
ли пе
ре
ко
ну
ють нас
тро
хи не що
го
ди
ни, що їм по
до
-
бається як
раз про
тив
не, а то -
дух, до
теп, ко
ке
терія, живість,
гордість і т.д.
Орядин не відзи
вав
ся, хоч не
зво
див з неї очей.
-
Так, так, дивіться лиш на ме
не
(і усміхну
ла
ся), па
не Оря
дин, ми
це знаємо ду
же доб
ре, і лиш пан
-
на Вер
ко
вичівна, ма
буть, цього
не знає. Але ко
ли прий
де до ме
-
не, то я її нав
чу жи
ти жит
тям жі
-
но
чим, прив
чу жи
ти лю
бов'ю. З
своїх кни
жок не нав
читься то
го
ніко
ли; з книж
ка
ми во
на й не
зай
де да
ле
ко. Муж
чи
ни бо
яться
уче
них жінок, бо ду
ма
ють, що
во
ни не да
ва
ли б їм ні їсти, ні
пи
ти; а глупі фіалки взя
ли собі
то до сер
ця і ду
ма
ють, що здо
бу
-
дуть собі дійсно щас
тя, ко
ли ста
-
нуть ку
хар
ка
ми; та й ва
рять, бі
-
дні, та й пе
чуть самі так, що по
-
ва
ри
ли вже всю свою кра
су і ум,
свої най
кращі літа і бу
дучність
своїх доньок…
Вона ур
ва
ла, розсміявшись яки
-
мсь пус
тим, зловіщим сміхом, і
вста
ла.
-
Іду далі, - ска
за
ла, - тре
ба ще
піти в місто та ку
пи
ти де
чо
го, а
відтак хо
чу ще нині піти до те
-
ат
ру, бо далі-далі пе
рес
та
нуть
гра
ти.
Орядин піднісся жи
во.
-
Маєте вже білет?
-
Білет? Ні, ми маємо ло
жу.
-
Шкода, я хотів вам чим-не
-
будь прис
лу
жи
ти
ся. І Оря
дин ні
-
би по
сумнів.
Вона усміхну
ла
ся і вда
ри
ла йо
го
свавільно ко
ра
ля
ми по пле
чах.
-
З вас ве
ли
кий фа
ри
сей! - ска
-
за
ла. - Впрочім, ко
ли хо
че
те мені
прис
лу
жи
ти
ся, то ходіть зо мною
до міста і по
можіть нес
ти ко
рон
-
ки, [129]
бон
бо
ни [130]
і вах
-
ляр. [131]
Вза
галі доз
во
ляю вам,
ко
ли бу
де
те чем
но по
во
ди
ти
ся,
відвіду
ва
ти ме
не; ро
зуміється, -
до
да
ла іронічно, по
ба
чив
ши на
моїм лиці зди
ву
ван
ня, - що аж
тоді, ко
ли мій муж по
вер
не. При
-
ведіть і кількох до
теп
них то
ва
-
ришів з со
бою, мій муж грає ду
-
же ра
до в ша
хи, а й я не ну
ди
-
лась би так.
Він скло
нив
ся пе
ред нею гли
-
бо
ко і за
явив з сіяючи
ми очи
ма,
що бу
де ста
ра
ти
ся вчи
ни
ти її во
-
[129]
- Ко
рон
ки - ме
ре
жи
во.
[130]
- Бон
бо
ни - цу
кер
ки.
[131]
- Вах
ляр - віяло.
лю і що і він грає ду
же ра
до в
ша
хи.
Так? То, мо
же, він нав
чить її ці
-
єї гри, бо в її му
жа не
ма тер
пе
ли
-
вості і він лю
бить лиш з го
то
ви
-
ми гра
ча
ми гра
ти…
Він скло
нив
ся уд
ру
ге, а во
на,
зви
нув
ши
ся, мов та гла
денька
га
ди
на, та зібрав
ши од
ною ру
-
кою еле
гантськи дов
жен
ний
шле
йф, по
да
ла дру
гу ру
ку Ок
-
сані на про
щан
ня, а мені надс
та
-
ви
ла з нес
ка
зан
но граціозним
ру
хом го
ло
ви ус
та до поцілун
ку.
Я чо
гось зміша
ла
ся, спа
леніла,
а відтак, прис
ту
пив
ши до неї,
поцілу
ва
ла її.
Відтак пішла.
Попрощавшися з на
ми з поспі
-
хом, пішов і він, за
явив
ши, що
має в місті та
кож якусь спра
ву
до по
ла
год
жен
ня.
Я сто
яла ще на тім самім місці,
на котрім цілу
ва
ла
ся з ру
мун
-
кою, і хо
ло
ди
ла до
ло
ня
ми ли
це,
що па
ла
ло в ме
не мов від ог
ню.
Ок
са
на ква
пи
ла
ся докінчи
ти
яку
сь квітку і, зігнув
ши
ся над
гаф
том май
же вдвоє, не ба
чи
ла
гірко
го усміху, що грав біля моїх
уст…
-
І що ж, На
та
лонько? - пи
та
ла
спокійним го
ло
сом, не відво
дя
-
чи очей від ро
бо
ти.
-
Нічого.
-
Вона не дур
на.
-
Ні, але й не ро
зум
на!
-
Ну, так.
-
Але за
те яка ж гар
на і при
над
на.
-
Так, але й другі є гарні і при
-
надні, а во
на яка ж неінтелігент
-
на!
Я мов
ча
ла.
-
Хоч те, що го
во
ри
ла про фі
ал
-
ки, прав
да.
-
Правда, Ок
са
но, але й во
на не
сту
пає тою до
ро
гою, що ве
де до
щас
тя.
Молода жінка підве
ла очі і пог
-
ля
ну
ла спокійно на ме
не.
-
Котра до
ро
га ве
де до щас
тя? -
спи
та
ла.
Я здвиг
ну
ла пле
чи
ма: - То
го не
знаю! Але прецінь му
сить якась
до
ро
га вес
ти до щас
тя; до
ро
га
лю
бові, - до
да
ла я насмішли
во.
-
Думаєте? Мо
же…
Трохи зго
дом і по
ну
рив
шись
знов у гафт, до
да
ла:
-
Вони підуть та
кож до
ро
гою
«лю
бові». Ви зав
ва
жи
ли, як во
ни
відра
зу по
ро
зуміли
ся?
-
Ах, так! - відповіла я. - Але він
прецінь не мо
же її по
ва
жа
ти!
-
О, муж
чи
ни люб
лять і без по
-
ва
жан
ня; впрочім, во
на й не жа
-
дає чо
го іншо
го як «лю
бові». По
-
що цілу
ва
ла
ся во
на з ва
ми? Я бу
-
ла би її тру
ти
ла від се
бе. Ходіть
сю
ди, не
хай збе
ру поцілуєм на
-
зад те трійло, що во
на зло
жи
ла
своїм фа
ри
сей
ським поцілуєм на
ваші чисті ус
та, і не да
вай
те
ся їй
ніко
ли цілу
ва
ти!
Я схи
ли
ла
ся уд
ру
ге, і наші ус
та
злу
чи
ли
ся дов
гим щи
рим поці
-
луєм.
-
Тепер був би… бу
ла би пані
Мар
ко з ме
не за
до
во
ле
на, - про
-
шеп
та
ла більше до се
бе, а відтак
ска
за
ла вго
лос: - Ви не заміти
ли,
стріля
ла за ва
ми очи
ма і за ним,
чи він спог
ля
дає зчас
та на вас.
Але і він, На
тал
ко, і він не по
до
-
бається мені.
-
Чому? - спи
та
ла я сти
ха.
-
Я вже знаю, чо
му.
-
Що він був по
ви
нен ос
та
ти
ся?
- го
во
ри
ла я несміли
во.
-
О, ні, не з тієї од
ної при
чи
ни,
але так вза
галі. По-пер
ше: чо
го
прий
шов до вас те
пер, ко
ли ніби
по
горд
жу
вав ва
ми, а що
най
мен
-
ше ста
рав
ся вас пе
ре
ко
на
ти, що
ви йо
му бай
дужі? Чо
му не від
-
віду
вав вас, ко
ли жи
ла ще Мар
-
ко? Те, що був на по
хо
роні, інша
річ, хоч був би ліпше зро
бив, ко
-
ли би був не прий
шов. Мені ви
-
диться, що явив
ся тоді з ціка
-
вості; з якої? То вже моя тай
на
чи влас
ти
во комбінація. О, він
стра
тив вже той змисл чис
то
ти,
кот
рий лу
чив вас дав
но. Ах, На
-
та
лоч
ко! - до
да
ла жур
ли
во. - Я
жу
рю
ся тим, що ви йо
го лю
би
те!
-
Я не люб
лю йо
го, Ок
са
но! -
відповіла я не
пев
ним го
ло
сом.
-
Не лю
би
те? - пов
то
ри
ла во
на і
ди
ви
ла
ся пи
та
ючим пог
ля
дом
на ме
не. - Я вам не вірю, бо ви
див
на на
ту
ра. Вжив
ши
ся цілою
ду
шею в йо
го істо
ту, лю
би
те йо
-
го хоч не так, як дав
но, але лю
-
би
те фан
тазією, пле
каєте фан
-
тазією то чувст
во.
-
Ні, Ок
са
но!
-
Ні? Це бу
ло би гар
но, тим га
-
рніше, що він ва
шої лю
бові не
гідний, і во
но бу
ло би ліпше для
вас, од
нак приз
най
те
ся, що він
впли
ває на вас своєю істо
тою!
Я здвиг
ну
ла згор
да пле
чи
ма.
-
Ну, так, до цього я приз
на
юся.
Він впли
ває на ме
не так, як яка
-
сь му
зич
на шту
ка, кот
рою чо
ло
-
вік раз упи
вав
ся, а відтак по
якімсь часі чує її знов. Дру
гий
раз не ро
бить во
на на йо
го то са
-
ме вра
жен
ня, але зво
ру
шує-та
ки
в нім де
які стру
ни; во
на ж йо
му
знай
ома! Ах, Ок
са
но, він ди
ти
на
тієї са
мої нації, що й я!
Вона усміхну
ла
ся смут
но і ска
-
за
ла півго
ло
сом:
-
А я би хотіла, На
та
лоч
ко, щоб
ви лю
би
ли ко
го іншо
го.
Кого? - я не пи
та
ла. Спа
ленівши
сильно при її сло
вах, я відвер
ну
-
ла
ся від неї і мов
ча
ла. В мені за
-
би
ло
ся сер
це, не
на
чеб ме
не зло
-
вив хто на лихім учин
ку. Я зна
-
ла, що во
на ма
ла на думці Мар
-
ка, але я не мог
ла о нім з нею го
-
во
ри
ти. Мені зда
ва
ло
ся все, ще
ко
ли го
во
рить зо мною про йо
-
го, ста
рається за
зир
ну
ти в мою
ду
шу, щоб відтак до
нес
ти о ста
-
ні її йо
му. А то
го я не хотіла. Ні,
ні за що в світі не
хай не дізнає
-
ться він, що лю
би
ти лю
би
ла я
влас
ти
во йо
го, що з довір'ям
звер
та
ла
ся ду
ша моя лиш до йо
-
го, але що я бе
рег
ла ту тай
ну в
гли
бині сер
ця і о ній не смів ні
-
хто дізна
ти
ся. Ах, я бу
ла ди
ти
на,
ко
ли ду
ма
ла, що йо
го розгніва
-
ло моє знай
омст
во з Оря
ди
ном!
Що це мог
ло йо
го об
хо
ди
ти? Не
-
по
бо
ри
ма си
ла тяг
ну
ла ме
не до
йо
го, до спокійно
го, до вірно
го,
до «арис
ток
ра
та ду
ху», і я відчу
-
ва
ла, що в по
житті з та
ким чо
-
ловіком мож
на відзис
ка
ти ду
-
шев
ний су
покій і пізна
ти те, що
зветься щас
тям, а він відопх
нув
ме
не і те
пер ос
та
лась я, мов без
вес
ла в човні…
Орядин?
В ме
не змор
щи
ли
ся ми
мо
волі
грізно бро
ви, і я зітхну
ла. Він -
то пісня мо
го лю
ду, і я все бу
ду
ожив
ля
ти
ся при її зву
ках, бу
ду
або ра
ду
ва
ти
ся, або то
ну
ти в
сльозах, а Мар
ко… ні, над ним
спи
ня
ти
ся дум
ка
ми не слід. Ах,
яке ж щас
тя, що між на
ми ле
-
жить мо
ре!…
Я не по
ми
ля
ла
ся; Ок
са
на пи
са
-
ла до йо
го, во
на зра
ди
ла
ся раз
са
ма з тим пе
ре
до мною, але це
не по
мо
же йо
му нічо
го. Не
хай
пи
ше йо
му, що я люб
лю Оря
ди
-
на, сер
це йо
го не
хай кри
ва
ви
ть
-
ся, як моє, щось та
ке бо
дай при
-
га
дує лю
дині, що во
на жи
ве…
-
Так, так, На
тал
ко, - го
во
ри
ла
Ок
са
на далі, ко
ли я не відзи
ва
-
ла
ся до неї, по
то
нув
ши в дум
ках.
- Я хотіла би, щоб ви лю
би
ли ко
-
го іншо
го, а Оря
ди
на ви
ки
ну
ли з
сер
ця. З ним не бу
ли би ви щас
-
ливі. А рrо
роs, - до
да
ла за
раз жи
-
віше, - пані Мар
ко зна
ла про ва
-
ші ко
лишні відно
си
ни до йо
го?…
-
Знала, Ок
са
но, або що?
Вона усміхну
ла
ся.
-
Чи вам не при
хо
ди
ло ніко
ли
да дум
ку, як во
на ті відно
си
ни
ро
зуміла?
-
Розуміла їх так, як я, - відпо
-
віла я, зчу
до
ва
на тим пи
тан
ням,
- а то, що ми розійшли
ся во
ро
жо
і що пе
ред кож
дим з нас ле
жить
інший шлях, кінці кот
рих не зі
й
-
дуться, ма
буть, ніко
ли!
Вона розсміялась ти
хо.
-
Ви по
ми
ляєте
ся, люб
ко, - від
-
ка
за
ла хит
ро. - Во
на бу
ла май
же
пе
ре
ко
на
на, що з вас і Оря
ди
на
вий
де па
ра, і во
на не мов
ча
ла об
тім, На
тал
ко!
-
Кому го
во
ри
ла о тім? - спи
та
-
ла я з не
таєним стра
хом, і в мені
на
че дух за
пер
ло… Ах, я вже від
-
га
ду
ва
ла все…
-
Свому си
нові го
во
ри
ла о тім…
-
А він повірив?
-
Спершу не вірив, але те
пер ві
-
рить.
-
І що ж, Ок
са
но? - спи
та
ла я, си
-
лу
ючись на
дар
мо усміхну
ти
ся.
-
Що ж! Чи вам за
ле
жить на тім,
щоб Мар
ко знав прав
ду?
Я не відповіда
ла. Здвиг
нув
ши
гор
до пле
чи
ма, я мов
ча
ла з опу
-
ще
ни
ми вділ очи
ма і уп
ря
мо
сту
ле
ни
ми ус
та
ми.
-
Це не доб
ре, що ви такі горді:
він та
кож та
кий, і він не на
ки
-
неться вам ніко
ли!
-
Чи маю я то
му ко
ри
ти
ся?
Її ли
це приб
ра
ло на
раз виг
ляд
хо
лод
ний, і во
на ска
за
ла спо
кі
й
-
ним, рішу
чим го
ло
сом:
-
Отже, ви лю
би
те Оря
ди
на?
Я все ще мов
ча
ла. Я не
мов зав
-
зя
ла
ся не відповіда
ти на її пи
-
тан
ня, не ви
яв
ля
ти їй своєї душі
і ос
та
ви
ти її будь-що-будь в не
-
свідо
мості. Чувст
во уп
ря
мості,
ко
т
ре за
во
лоділо в сій хви
лині
мною, бу
ло та
ке сильне, що я чу
-
ла, що пе
ре
мо
же в мені і го
лос
сер
ця. Чи це доб
ре бу
ло, я не ду
-
ма
ла, мені бу
ло це навіть бай
ду
-
же.
-
Любите все ще в нім те, що
мав дав
но, а чо
го вже те
пер не
має. Ах! - ска
за
ла на
раз з не
та
є
-
ним жа
лем. - Ви на
ле
жи
те та
кож
до тих, що жи
вуть більше чувст
-
вом, як умом, і кот
рих тре
ба
про
ва
ди
ти, мов ма
лих дітей. Те
-
пер зда
ло
ся б вам десь виїха
ти,
розірва
ти
ся, [132]
відсвіжи
ти
ум, пізна
ти інших лю
дей, а ви
за
г
ре
бані, спря
тані, мов в улію,
ба
чи
те ли
ше йо
го!
-
Чому ви мені оце го
во
ри
те,
Ок
са
но? - спи
та
ла я в неї не без
до
ко
ру.
-
Бо мені вас жаль, і я вас люб
-
лю, як свою рідну сест
ру. Я не
по
вин
на се го
во
ри
ти, але ска
жу.
Ви ніко
ли не мог
ли жи
ти цілко
-
ви
то. Ви ви
рос
та
ли, як та квітка,
прик
ри
та склян
кою, що не роз
-
ви
вається без
по
се
редньо під вп
-
[132]
- Розірва
ти
ся - роз
ва
жи
ти
ся.
ли
вом сон
ця - і се мститься на
вас. Справді, ва
ша си
ла ви
чер
па
-
ється або пе
рет
во
риться в щось
хо
роб
ли
ве. Ні, во
на пе
рет
во
ри
-
ла
ся уже. Лю
бов ва
ша до Оря
ди
-
на, це вже який
сь нез
до
ро
вий
об'яв, і я бо
юся, що во
на по
ко
нає
ко
лись і ва
ше гор
де се
р
це і ви
піддас
те
ся їй!
Я сто
яла пе
ред вікном, гор
да,
хо
лод
на і з побліднілим ли
цем.
-
Не бійте
ся, Ок
са
но, - відповіла
я, а сер
це моє сміяло
ся: «З лю
-
бові до Оря
ди
на, з лю
бові до йо
-
го… ха-ха-ха! І во
на віри
ла в то
справді?»
-
Я не бо
ялась би, ко
ли би не
зна
ла ва
шої чуд
ної, нес
покійної,
не
за
до
во
ле
ної на
ту
ри! - за
ки
ну
-
ла.
-
Ви за
бу
ваєте, що мені ос
та
є
ть
-
ся, окрім лю
бові, ще од
но, а то
літе
ра
ту
ра, - ска
за
ла я.
-
Ну так, я се знаю. Од
нак… - і
усміхнув
шись сум
но, во
на ур
ва
-
ла. Ма
буть, не хотіла за
яви
ти
сво
їх ду
мок, котрі бу
ли ча
сом і
моїми дум
ка
ми. А то, що моє од
-
нос
тай
не, без
со
няч
не жит
тя ві
-
діб'ється ко
лись на моїх пи
-
сьмах, ба що се й не мо
же бу
ти
інак
ше і не при
не
се мені та
кож
щас
тя. Що си
ли уляг
нуть спра
в
-
ді впли
вам обс
та
вин і вий
де зі
всього щось не
дозріле, мо
же, й
хо
роб
ли
ве…
Трохи зго
дом розс
та
ли
ся ми, і я
ли
ши
ла
ся знов са
ма. З болісно
змор
ще
ним чо
лом і за
тя
ти
ми
ус
та
ми ди
ви
лась я дов
го ще за
нею, але дум
ки мої про
бу
ва
ли
деінде. Спер
шу да
ле
ко у то
го,
кот
рий «не на
ки
неться і мені», а
відтак у Оря
ди
на. Це бу
ло смі
-
шно, ко
ли во
на ду
ма
ла, що я лю
-
б
лю йо
го, але го
во
ри
ла прав
ду,
що я лю
би
ла йо
го «фан
тазією».
Напр., те
пер! Я вду
ма
ла
ся в йо
го
істо
ту, в йо
го ми
нувшість, в
свою ми
нувшість, і чу
ла, що він
не був мені справді цілком бай
-
ду
жим. Він зво
ру
шив ме
не болі
-
сно, і мої мислі літа
ли кру
гом
йо
го. По
що при
хо
див він? Що
ста
ло
ся йо
му, що звер
нув
ся знов
до ме
не так, як
би між на
ми не
бу
ло ніяко
го не
по
ро
зуміння?
Мо
же, він іронізує собі з ме
не?
Це бу
ло прав
до
подібно, бо йо
го
по
ве
ден
ня з тою лег
ко
душ
ною
жінкою, че
рез кот
ру за
був, що
прий
шов до ме
не, після всього,
що між на
ми ста
ло
ся, свідчи
ло
яс
но за тим.
Мене об
гор
ну
ло огірчен
ня. Я
обс
та
ва
ла за ним пе
ред Ок
са
-
ною, всту
па
ла
ся за ним пе
ред
Мар
ком, зно
си
ла підозріння, що
він мій «бог», а він має собі кпи
-
ти з ме
не? Чи це мож
ли
во? Вза
-
галі, що я собі ду
маю? Чи з то
го,
що він син мо
го на
ро
ду, ви
хо
-
дить, що я му
шу ду
ма
ти про йо
-
го і терпіти за йо
го? Рад
ше звер
-
ну
ся до там
то
го, кот
рий, ко
ли
що лю
бить, лю
бить вже навіки.
Але там
тий гор
дий і рад
ше зре
-
четься сво
го щас
тя, ніж «на
ки
-
неться» мені або розірве зв'язі
між Оря
ди
ном і мною! Він бу
де
мов
ча
ти, а я не ство
рю та
кож
уст. Те
пер мені яс
не йо
го чуд
не
по
ве
ден
ня, але яс
не і це, як ли
хо
ро
зуміла ме
не пані Мар
ко, кот
ра
чу
ва
ла над йо
го і над моїм щас
-
тям! Хи
та
юся між обо
ма, а не на
-
ле
жу жод
но
му. Чо
му бу
ло все
так без
со
няч
не, не
викінче
но?
Або оце чувст
во са
мо
ти - ух, як
во
но ме
не при
дав
лю
ва
ло!
Я по
ча
ла тер
ти нер
во
во ру
ки і
хо
ди
ти по хаті. Це чи
ни
ла я май
-
же несвідо
мо все тоді, ко
ли ме
не
взя
ла роз
пу
ка або нес
покій.
Чи все те бу
ло наслідком спо
со
-
бу мо
го ду
ман
ня, чи то
му, що я
жи
ла са
ма і бу
ла не
за
муж
ня?
Ма
р
ко го
во
ри
ла стільки разів,
що чо
ловік і жінка по
винні іти
ра
зом, що од
но до
пов
няє дру
ге -
чи це дійсно так? Мені при
га
-
дується філо
со
фу
ван
ня мо
ло
дої
ма
ляр
ки, кот
ра заєдно ка
же, що
чо
ловік з нез
ви
чай
ни
ми спосі
-
бнос
тя
ми ума не по
ви
нен в'яза
-
ти
ся за ніяку ціну в світі з дру
-
гою істо
тою; що він по
ви
нен
роз
ви
ва
ти
ся сам, без впли
ву тої
дру
гої істо
ти, щоб не підда
ти
ся
з ча
сом, не ста
ти
ся ра
бом то
го
впли
ву, і жи
ти са
мо
му, щоб не
стра
ти
ти сво
го влас
ти
во
го ха
-
рак
те
ру.
Не знаю, по чиїй сто
роні прав
-
да, але відчу
ваю яс
но, що од
но
ста
не мені спасінням, а то пра
-
ця! Сла
ва тобі, бо
же, що во
на ос
-
тається мені і що я мо
жу в ній
шу
ка
ти щас
тя. Ко
ли по
то
паю в
ній цілою ду
шею, тоді всі, що за
-
ко
ло
чу
ють мій спокій, відхо
дять
від ме
не да
ле
ко-да
ле
ко, і я не
чу
юся ані са
мотньою, ані не
по
т
-
рі
бною, але, про
тив
но, чу
юся мі
-
цною, са
мосвідо
мою, спокій
ною…
Тут кінчиться На
тал
чин днев
-
ник.
XIV
В три неділі пізніше по
яви
ла
ся
ру
мун
ка з Оря
ди
ном в те
атрі в
ложі. По
ба
чив
ши десь поміж ви
-
д
ця
ми Ок
са
ну і На
тал
ку, во
на
на
хи
ли
ла
ся до Оря
ди
на і про
-
шеп
та
ла:
-
Отже, во
на тут; та
ки пос
лу
ха
-
ла і прий
шла. Знаєте, во
на влас
-
ти
во ду
же гар
на і мог
ла би муж
-
чи
нам ду
же по
до
ба
ти
ся.
По йо
го лиці пробігла по
лу
-
мінь.
-
Ну так, - відповів змішаній,
мов при
лов
ле
ний на за
бо
ро
не
-
нім учин
ку.
-
Ви знаєте, про ко
го я го
во
рю?
- спи
та
ла во
на.
-
Про Вер
ко
вичівну.
-
То ви сліди
ли за нею? - склик
-
ну
ла май
же вго
лос.
-
Але ж ми, оче
вид
но, в одній і
тій самій хви
лині заміти
ли її…
по во
лос
сю! - відповів з при
тис
-
ком і хо
лод
но. - Прецінь її во
лос
-
ся му
сить впас
ти в очі!
Їй при
чу
ло
ся, що в йо
го го
лосі
при послідніх сло
вах кри
ла
ся
зло
ба, і то ус
по
коїло її.
-
Але во
на не віддасться, Васіл
-
лі!
-
Ні, - відповів су
хо.
-
А знаєте, чо
му?
-
Чому?
-
По-перше, то
му, що по
во
ди
ть
-
ся так гор
до, мов
би по
хо
ди
ла
прямісінько з князівсько
го ро
ду,
а по-дру
ге, во
на зовсім убо
га, а
до то
го ще якась ком
паньйон
ка.
-
О, то не за
ва
ди
ло б їй, що во
да
ком
паньйон
ка, - замітив він.
-
Не за
ва
ди
ло би, ко
ли б не бу
-
ла, як ка
жу, та
ка гор
да; впрочім,
ні, по
ду
май
те лиш, ком
паньйон
-
ка!
-
Але ж во
на те
пер не ком
па
-
ньйон
ка, во
на й не є нею з за
во
-
ду, і дав
но не бу
ла нею. Її не мо
-
ж
на навіть трак
ту
ва
ти як та
ку, і
я пе
ре
ко
на
ний, що у покійної
Мар
ко во
на не бу
ла прос
тою, бу
-
ден
ною то
ва
риш
кою.
-
То те
пер во
на гу
вер
нант
ка і
учить чужі діти за гроші…
-
Бо не хо
че сидіти на ласці у
своїх крев
них.
-
Гадаєте? Ха-ха! Бо ба
виться в
гор
ду. Я її вже пізна
ла.
-
Справді?
-
Справді, і то
му не віддасться.
Предс
тав
те собі: у нас про
бу
вав
не
дов
гий час брат мо
го му
жа,
мо
ло
дий, жи
вий, пре
гар
ний му
-
ж
чи
на. Раз ну
ди
ли
ся ми стра
ше
-
н
но і він спи
тав, чи в ме
не не
ма
під ру
кою яких знай
омих дам:, з
кот
ри
ми мож
на би за
ба
ви
ти
ся
для роз
рив
ки. Я оповіла йо
му
про неї, а він і на
пер
ся іти до неї.
І що ви ду
маєте? Ви ду
маєте, що
во
на бу
ла мені за те вдяч
на, що
я да
ла їй можність поз
най
оми
-
ти
ся з не
жо
на
тим і ма
ючим чо
-
ловіком? Бо
ро
ни бо
же! В першій
хви
лині мов на
ля
ка
ла
ся нас; а
відтак вди
ви
ла
ся в йо
го своїми
ве
ли
ки
ми ми
го
тя
чи
ми очи
ма,
не
мов хотіла згли
би
ти всі дум
ки
йо
го, а опісля за
ку
та
ла
ся в та
ку
гор
до
витість, що від неї аж мо
-
ро
зом віяло. Ба
чи
те, так мов
би
чи
ни
ла нам лас
ку, що при
ня
ла
нас, а не ми їй, що відвіда
ли її в її
келії. Я лю
ти
ла
ся тоді так, що
тиж
день не мог
ла ди
ви
ти
ся вн
неї; він сміявся. «Це во
на то
му
бу
ла та
ка, що і ти бу
ла зі мною, -
го
во
рив він, - але ми знаємо, що
тихі во
ди бе
ре
ги рвуть. Ко
ли
зло
жу їй візит сам, зм'якне за
-
раз». Щось в два дні по тім уб
-
рав
ся як
най
ста
ранніше, вис
то
яв
свою го
ди
ну пе
ред дзер
ка
лом і
пішов знов до неї, ніби по якусь
книж
ку. Ка
зав, що бу
ла та
ка са
-
ма. Відтак відніс книж
ку, а во
на
не про
си
ла йо
го навіть сісти!
Тоді лю
тив
ся так, що я не ба
чи
-
ла йо
го ще та
ко
го, а я сміяла
ся
так, що страх! «Що собі та ком
-
паньйон
ка ду
має влас
ти
во? - ви
-
гук
нув він. - Що, мо
же, то неї
прий
де хтось? Що з нею оже
ни
-
ться хтось? З та
кою, що жи
ла
досі з примх ве
ли
ких дам?» Він
за
був, що во
на не бу
ла вже й
ком
паньйон
кою, а хіба ли
ше
шва
ч
кою? Ви знаєте, Васіллі, -
до
да
ла ше
по
том, - що во
на шиє
від яко
гось ча
су та
кож за гроші?
Я пе
ре
хо
пи
ла не
дав
но її ста
ру
рro
te
ge, [133]
як нес
ла спідни
цю
для якоїсь міщан
ки. Мені впа
ла
барв
на ма
терія в очі, і я ка
жу:
«О, це гар
не, чиє ще?» А во
на ка
-
же: «Одної міщан
ки». - «Хто
шив?» - пи
таю. А во
на - ляп! що
пан
на. «Як? - ка
жу і чи
ню
ся, ніби
дур
на, - во
на уміє кра
вецт
во?» -
«Во
на не шиє па
ням, - ка
же, - бо
де має стільки ча
су, а міщанські
спідниці і каф
та
ни
ки - то так
[133]
- Улюб
ле
ни
цю, про
те
же (фр.).
лиш ле
тять з її рук. От, - ка
же, -
все доб
ре, як і звідси кап
не що
-
сь. Бідна си
ро
та бо
реться з жит
-
тям, як мо
же, та й то
му і бог її не
опус
кає». От
же, во
на аж та
ка убо
-
га, Васіллі! А хто би то
го всьо
го
не знав, ду
мав би, що во
на бог
знає хто. Во
на гля
дить впе
ред
се
бе так, як ті справ
дешні арис
-
ток
ра
ти; не знаю, у ко
го вив
чи
-
ла
ся во
на так то
го. Ви знаєте,
Васіллі, як ви
со
ко арис
ток
ра
ти
но
сять го
ло
ви? Но
сять їх ви
со
ко,
а див
ляться вниз. Не обер
та
ють
го
ло
ви то в од
ну, то в дру
гу сто
-
ро
ну, ні, во
ни лиш очи
ма во
дять.
То
го вив
чи
ла
ся во
на, ма
буть,
уже змал
ку, бо чи
нить це зовсім
не
ви
му
ше
не. Ко
ли підве
де свої
очі вго
ру, то я ля
ка
юся її чо
гось.
В неї такі дивні очі, Васіллі! Такі
ве
ликі, мов не
ру
хомі, і ми
го
тять,
аж ляч
но! Брат мо
го му
жа ка
зав,
що во
на при
га
дує якусь рей
нсь
-
ку ру
сал
ку, чи щось та
ке. Що то
за ма
ра, Васіллі?
Він оповів їй ле
ген
ду про Ло
ре
-
ляй.
-
Ах, то во
на, пев
но, ду
має, що й
во
на та
ка гар
на! - за
ше
потіла
во
на злоб
но. - Пев
но, то
му та
ка
за
ро
зуміла. В неї лиш ус
та ду
же
гарні, ви
раз
но за
ри
со
вані, з гли
-
бо
ки
ми ку
ти
ка
ми, а впрочім що
ж на ній? Те все не по
мо
же їй. Не
зас
ту
пить їй маєтку. Не прав
да,
Оря
дин?
-
О, пев
но, - відповів він і зігн
у
-
в
ся са
ме в тій хви
лині по її вах
-
ляр, кот
рий дер
жав в руці і впус
-
тив на зем
лю.
-
Через то й не вий
де во
на за
-
муж. По
ду
май
те собі, яка би там
у неї бу
ла вип
ра
ва. [134]
Не так?
-
Так.
-
А ви як ду
ма
ли, Оря
дин? - ше
-
п
та
ла зав
зя
то далі - Що чо
му не
вий
де во
на за
муж?
-
Я ду
мав щось інше!
-
Що?
-
В неї за
ба
га
то крові бу
дуч
-
ності в жи
лах.
-
Що? Що?
[134]
- Вип
ра
ва - при
да
не.
-
Вона за
мод
на.
-
Модна? Ха-ха-ха! - розсміяла
ся
ру
мун
ка. - Як же во
на мод
на, ко
-
ли в неї не по
ба
чиш і модні фри
-
зу
ри? Яка ж тоді я, Оря
дин, я, що
в ме
не ба
чиш завсігди лиш са
ме
те, що най
модніше, що даю свої
сукні ши
ти до пер
шої мод
няр
ки
в Яс
сах?
Він гля
нув на неї і по йо
го лиці
про
май
ну
ло щось, мов жаль.
Опі
сля взяв її ру
ку, стис
нув її і
ска
зав ніжним, ти
хим го
ло
сом:
-
Sie sind eine Ro
se oh
ne Dor
nen!
[135]
Вона усміхну
ла
ся вдяч
но і при
-
[135]
- Ви є тро
ян
да без ко
лю
чок!
(Нім.)
су
ну
ла
ся ближ
че до нього.
-
Не йдіть до неї ніко
ли, Васіллі,
- бла
га
ла пе
ще
ним го
ло
сом. - Я її
не люб
лю…
-
Або ж я до неї ход
жу?
-
Ні, од
нак я вас у неї пізна
ла.
-
Ну так! Це бу
ло щось інше…
Мені прий
шло щось на дум
ку… я
хотів щось довіда
ти
ся..
-
Що? Що? - до
ма
га
ла
ся во
на ці
-
ка
во.
-
Чи це прав
да, що син її по
мер
-
шої пані же
ниться з нею… Я так
чув?
-
І що ж?
-
О, нічо. Ма
буть, в тім не
ма
прав
ди ані крихітки. Ме
не не об
-
хо
дить во
на нічо
го; а ви ду
ма
ли
(він усміхнувсь на
си
лу і пог
ля
-
нув за кимсь в про
тив
ну сто
ро
-
ну за
ли), що я хо
чу з нею же
ни
-
ти
ся?
-
Я не ду
ма
ла так, - відповіла
во
на, - ли
ше ду
ма
ла, що ви лю
-
би
те її!
-
Що за ви
гад! - клик
нув півго
-
ло
сом, ще завсігди сміючись. - А
впрочім, хоч би і так, то - як во
на
раз са
ма ка
за
ла - лю
би
ти і же
ни
-
ти
ся - це щось зовсім, зовсім ін
-
ше…
Вона хотіла щось ско
ро відпо
-
вісти, од
нак він схи
лив
ся бист
ро
до неї, стис
нув кріпко її ру
ку і,
вп'ялив
ши свій, в тій хвилі май
-
же га
ря
чий пог
ляд в її очі, шеп
-
нув з при
тис
ком:
-
Не прав
да ж?
Вона зміша
ла
ся, усміхну
ла
ся і
за
мовк
ла.
***
Більше як півро
ку ми
ну
ло з то
-
го ча
су.
Орядин не був більше у На
тал
-
ки. Бу
вав час
то у ру
мун
ки, але з
нею не стрічав
ся і там. Во
на не
за
хо
ди
ла до мо
ло
дої жінки, хоч
зна
ла май
же, ко
ли відвіду
вав її.
Стара Дом
на, що обс
лу
гу
ва
ла і
ру
мун
ку, оповіда
ла все, ко
ли ба
-
чи
ла там ко
го чу
жо
го, хоч та не
пи
та
ла її ніко
ли ані од
ним сло
-
вом.
-
Вже що во
на з ти
ми па
ни
ча
ми
за ве
рес
ки вип
рав
ляє, що аж
страх! - оповіда
ла раз, ко
ли вер
-
ну
ла звідти май
же лю
та, бо му
-
си
ла біга
ти кілька разів на го
ди
-
ну у місто. - Я вже пос
таріла
ся, а
чо
гось та
ко
го не виділа. Грає в
кар
ти, в якісь «фан
ти», а ку
рить,
а п'є чор
ну ка
ву, що аж гид
ко.
Ма
буть, і від неї ста
ла чор
на,
мов не
чис
тий. А вже з тим що
за
во
дить, то не
хай і не ка
жу!
-
З ким? - спи
та
ла дівчи
на сти
-
ха, і в її гру
дях за
би
ло
ся сер
це
скоріше.
-
Та з тим, що подібний до неї,
мов рідний брат, і що на скрипці
грає! Він «за ніц» [136]
не має її.
Ре
го
чуться обоє, бо
рються, мов
хлопці на то
лоці, з то
го не вий
де
пев
но нічо доб
ре…
Наталка відга
да
ла все і не пи
-
та
ла більше. Раз про
си
ла навіть
ста
ру не зга
ду
ва
ти їй, що в її
комірниці діється.
Одного ран
ку, вже потім, вле
-
тіла ру
мун
ка до неї зап
ла
ка
на,
розгніва
на і ви
повіла [137]
ме
-
ш
кан
ня.
-
Чому? - спи
та
ла На
тал
ка зчу
-
до
ва
на.
-
Та яко
го ли
ха сидіти мені тут
дов
ше! - відповіла і, зап
ла
тив
ши
[136]
- За ніц - за ніщо.
[137]
- Ви
повіда
ти - відмов
ля
ти
на
лежні гроші, кот
ри
ми ору
ду
-
вав батько Ок
са
ни, ви
летіла,
мов фурія, тріснув
ши две
ри
ма
за со
бою. За кілька днів прий
ш
-
ла до неї поп
ро
ща
ти
ся. Між ін
-
шим ска
за
ла:
-
Орядину скажіть, що най же
-
ниться, з ким хо
че, ме
не то нічо
-
го не об
хо
дить. Він нічо не зас
-
лу
жив доб
ро
го.
-
Скажіть йо
му то самі, пані, -
відповіла На
тал
ка.
-
О, він те
пер до ме
не не прий
-
де! - ска
за
ла і усміхну
ла
ся гірко.
- Ви не знаєте, який він. Нині за
-
па
литься, обіцяє світ, а завт
ра
вже хо
лод
ний, мов лід. і муд
рий,
як той Со
ло
мон. О, я ко
го не
на
-
вид
жу! Скажіть йо
му оце, він до
вас прий
де.
-
Нехай не при
хо
дить, - ска
за
ла
дівчи
на гор
до.
-
Еге, ви все такі чудні! - за
го
-
моніла. - Я знаю, що він та
ки
прий
де ко
лись до вас. Заціка
ви
-
ться знов чим-не
будь і зай
де;
тоді скажіть!
Наталка не обізва
ла
ся. Він не
заціка
виться більше нею, бо во
-
на ос
та
ла
ся та са
ма, впрочім, що
об
хо
ди
ли її зно
си
ни сих лю
дей?
Для цеї жінки не ма
ла во
на ані
крих
ти по
ва
жан
ня, а йо
го не мо
-
г
ла во
на цілком га
ни
ти.
-
Знаєте, що я зав
ва
жа
ла? - го
-
во
ри
ла ру
мун
ка таємни
чо. - Я
заміти
ла, що він вас боїться. Пе
-
ред ва
ми хо
че якимсь іншим бу
-
ти. Це як
раз доб
ре. Раз, ще дав
-
но, ска
зав, що ви «модні», а раз,
що побідить ва
шу гордість і що
це бу
де най
кра
ща хви
ли
на в йо
-
го житті! А раз був у ме
не і ди
-
вив
ся за чимсь у вікно. Са
ме тоді
вер
та
ли ви з про
хо
ду і пе
ре
хо
-
ди
ли го
ро
дець пе
ред ве
ран
дою,
а ва
ша Діана віта
ла вас ве
се
ли
-
ми ско
ка
ми. Ви зігну
лись до неї і
поп
лес
ка
ли по го
лові.
«Чи пан
на Вер
ко
вичівна не
при
хо
дить ніко
ли до вас те
пер?»
- спи
тав, не зво
дя
чи з вас пог
ля
-
ду.
«Ні», - відповіла я.
«Розуміється, - відповів глум
-
ли
во, - во
на скор
ше за
ги
не, ніж
піде про
ти сво
го пе
ре
ко
нан
ня.
Во
на все ще та
ка са
ма. - По йо
го
ус
тах пробіг див
ний усміх, і він
до
дав по хви
лині: - Ко
лись пе
ре
-
ко
нається, що її пог
ля
ди не від
-
повіда
ють жит
тю і що та
кою,
якою влас
не є, не вдер
житься в
нинішніх ча
сах».
-
Опісля ви
пи
ту
вав
ся, хто до
вас най
більше за
хо
дить, чи у вас
ши
ро
ка ко
рес
пон
денція, і з ким
ви най
більше схо
ди
те
ся. О, він
суп
ро
ти вас див
но, див
но наст
ро
-
єний, і мені все здається, що ви
мог
ли би йо
му не од
но ска
за
ти.
Відтак, ка
же ру
мун
ка, їй во
ди
-
ть
ся
, що він оже
ниться ду
же ба
-
га
то, бо раз ока
зав їй, що та, що
схо
че йо
го ім'я но
си
ти, му
сить
ма
ти трид
цять ти
сяч; він кру
-
титься ко
ло якоїсь ба
гач
ки, по
-
лька, але рівно
час
но обсміює її:
він не вірна на
ту
ра, не вірна,
мов та со
ба
ка, во
на йо
го не
на
ви
-
дить. І об
няв
ши дівчи
ну, при
ти
-
с
ну
ла її до се
бе, мов
би про
жи
ва
-
ла з нею цілий час в най
бі
льшій
при
язні, і пішла. На
тал
ка би
ла
ся
дов
го з дум
ка
ми, роз
би
ра
ючи ті
її сло
ва, а замітка, що він наст
-
роєний суп
ро
ти неї див
но, зво
-
ру
ши
ла її чи
ма
ло.
Ні, ні, го
во
рив який
сь го
лос в
ній, він її не лю
бив уже. Все те
бу
ло лиш відго
мо
ном якоїсь го
-
р
дості і помс
ти. То лиш во
на не
мог
ла відвер
ну
ти
ся від йо
го ці
-
лком, чу
ва
ла над ним зда
ле
ка, в
за
тиш
ку, чу
ва
ла дум
ка
ми і сер
-
цем, не тра
ти
ла віри в йо
го і в
те, що їй зда
ва
ло
ся в нім сильне
і не
по
хит
не. Де
ко
ли зви
ня
ла
ся
пе
ред со
бою за ті дум
ки. Жит
тя
та
ке од
нос
тай
не (вмов
ля
ла в се
-
бе), а він при
га
дує їй, що во
на
мо
ло
да; крім то
го, все те не ва
-
ди
ло їй ані в праці, ані в чім ін
-
шім. А в то, що він хо
че ба
га
то
же
ни
ти
ся і без лю
бові, зна
чить
лиш зад
ля гро
шей, в то во
на не
віри
ла. Він був прист
рас
ний, не
-
сп
ра
вед
ли
вий, пал
кий, не
по
сті
-
й
ний, але до то
го він нез
дат
ний.
Він ос
тав
ся про те все в грунті
той сам Оря
дин, за кот
рим не
раз так ту
жи
ла гірко і кот
ро
го
во
на луч
че зна
ла, хоч і як відда
-
лив
ся від неї.
А Мар
ко?
Про йо
го чу
ла ду
же зрідка. Ок
-
са
на не спо
ми
на
ла йо
го пе
ред
нею май
же ніко
ли, а ко
ли спі
м
-
ну
ла, то хіба те, що він зна
хо
-
диться там або деінде і що не
має надії вер
ну
ти
ся ско
ро до
до
-
му. Раз спімну
ла їй, що він пи
сав
між іншим і те, що в вільних хви
-
ли
нах опи
сує по
до
рожі по всіх
досі звид
жу
ва
них кра
ях і що це
ма
ле діло пос
вя
че
не ко
мусь. Але
ко
му во
но пос
вя
че
не, Ок
са
на не
ка
за
ла, а во
на й не пи
та
ла. Об
раз
йо
го бліднів чим
раз більше в її
душі, і знай
омст
во з ним зда
ва
-
ло
ся їй те
пер лиш яко
юсь пре
-
гар
ною мрією…
***
Вона скінчи
ла пи
са
ти свою по
-
вість, о котрій ка
за
ла своїм то
-
ва
риш
кам, що в неї вло
жи
ла ці
-
лу свою ду
шу і пи
са
ла її кров'ю
сво
го сер
ця. На ту пра
цю пок
ла
-
да
ла, як ка
за
ла, всю свою бу
-
дучність.
Обставини, в яких жи
ла, не бу
-
ли найліпші, і во
на про
жи
ва
ла
не раз гіркі хви
ли
ни упо
ко
рен
-
ня. Це бу
ла прав
да, що во
на за
-
роб
ля
ла гроші і гол
кою, од
нак
що ж бу
ло ро
би
ти? Меш
кан
ня
ма
ла да
ром, ма
ла та
кож де
який
за
ро
бок із своїх уче
ниць, але те
все не вис
та
ча
ло на ви
мо
ги жит
-
тя, а хоч во
на і жи
ла і одя
га
ла
ся
скром
но, то за
те пот
ре
бу
ва
ла
гро
шей і на такі речі, без кот
рих
ніяк не мож
на обійти
ся інтелі
-
гент
но
му чо
ловікові.
Одного ве
чо
ра зібра
ли
ся в неї її
то
ва
риш
ки, і во
на чи
та
ла їм
свою повість вго
лос. На
раз замі
-
ти
ла, що ма
ляр
ка пла
че. Це вра
-
зи
ло її так сильно, що аж поблі
-
дла і на хвильку в чи
танні за
-
дер
жа
ла
ся. Все то вра
зи
ло й Ок
-
са
ну.
-
Чого ти пла
чеш, Софіє? - спи
-
та
ла На
тал
ка ма
ляр
ку і ви
ди
ви
-
ла
ся на неї своїми сіяючи
ми,
зво
ру
ше
ни
ми очи
ма.
Молода ар
тист
ка не відповіда
-
ла.
-
Не мо
жеш нам цього ска
за
ти?
Чи во
но ти
кається праці, чи ме
-
не, чи нас обох? Ска
жи, про
шу!
Дівча по
хи
та
ло го
ло
вою, стис
-
ну
ло їй щи
ро ру
ку і при
си
лу
ва
ло
се
бе до спо
кою.
-
Це нічо
го, На
та
лоч
ко, нічо
го, -
ка
за
ла, - це лиш нер
ви!
Наталка ди
ви
ла
ся на то
ва
риш
-
ку че
рез хви
ли
ну до
пит
ли
вим
пог
ля
дом, і її об
гор
ну
ли не
ви
мо
-
в
не сумні чут
тя; од
нак лиш на
хвильку; тро
хи зго
дом ус
по
ко
ї
-
ла
ся цілком і чи
та
ла далі. Чим
дов
ше чи
та
ла, тим більше змі
-
няв
ся виг
ляд жінок, що не
ру
хо
-
мо їй прис
лу
ху
ва
ли
ся. Во
ни ди
-
ви
ли
ся на неї так, мов
би пе
ред
їх очи
ма за
хо
ди
ла з нею зміна,
мов во
на пе
ред їх очи
ма пе
рет
-
во
рю
ва
ла
ся в щось но
ве, не
ти
-
кальне…
Вкінці ска
за
ли, що во
на мо
же з
певністю надіяти
ся успіху з цеї
праці, по
ра
яли, ку
ди вис
ла
ти її,
до
да
ли відва
ги, збу
ди
ли надії,
до
да
ли стільки охо
ти до жит
тя,
що во
на то
го ве
чо
ра не
мов від
-
жи
ла і ста
ла та
кою ве
се
лою,
якою не бу
ла вже дав
но.
Відославши ру
ко
пис, во
на чис
-
ли
ла дні, ко
ли діста
не відомість
про нього.
Коли на неї на
ля
гав сум або рі
-
зні не
дос
тачі, і кло
по
ти її обс
та
-
вин пригніта
ли, мов тя
гар, її ду
-
шу, - при
га
ду
ва
ла собі відос
ла
ну
пра
цю і мов відчу
ва
ла, що від
неї ллється якесь світло; що во
-
на «ду
ша» її існу
ван
ня, і що все
про
че те
пер в її житті річ побі
-
чна. Так, в тій праці спо
чи
ва
ла її
бу
дучність, кри
ло
ся її щас
тя, зві
-
дси по
хо
ди
ло для неї «жит
тя», і
во
на відда
ла
ся якимсь пре
гар
-
ним, пиш
ним надіям, а ду
ша її
роз'ясни
лась, мов від сон
ця…
XV
Було це пізньою осінню, в рік
по смерті Мар
ко, ко
ло де
ся
тої
го
ди
ни пе
ред по
луд
нем.
В старім пар
ку міськім ус
те
ли
-
ло
ся по стеж
ках і але
ях су
хе, з
де
рев упав
ше лис
тя гру
бою ве
р
-
ст
вою. [138]
Де
ре
ва з яс
но-жов
-
тим зло
та
во-блис
ку
чим або чер
-
во
ним лис
тям, освіче
ним со
няч
-
ним світлом, з-по
ме
жи ще зе
ле
-
них де
рев впа
да
ли вже зда
ле
ка
в очі. А поміж ве
ли
чез
ни
ми, ря
-
дом сто
ячи
ми яво
ра
ми і гус
то
за
сад
же
ни
ми інши
ми де
ре
ва
ми
го
лов
ної алеї за
ви
са
ла ран
ня
[138]
- Верст
ва - шар
мря
ка ве
ли
ки
ми без
форм
ни
ми
шма
та
ми.
Свіжий, пот
ро
хи зем
лис
тий за
-
пах на
пов
няв воз
дух.
В пар
ку па
ну
ва
ла ти
ши
на, і
лиш кілька помічників ого
род
-
ни
ка і кілька ма
лих дівчат сну
-
ва
ло
ся по але
ях, зміта
ли лис
тя з
доріг і ви
во
зи
ли ку
дись.
Крім них, не бу
ло ніко
го вид
ко.
Мовчазний парк з своїми але
-
ями, з своїми до
ро
га
ми до їзди і
не
ру
хо
ми
ми мар
му
ро
ви
ми ста
-
ту
ями ле
жав в своїй осінній кра
-
сі по
важ
но, мов який
сь замк
не
-
ний арис
ток
ра
тич
ний світ, кот
-
рий вип
ро
шує собі вся
ко
го го
ло
-
снішно
го й живішо
го ру
ху, з ви
-
нят
ком звуків пли
ву
чої во
ди або
пта
ши
но
го ще
бе
тан
ня. Об'єми
-
сті гру
пи ста
рих бо
ро
да
тих сме
-
рек зда
ва
ли
ся тем
но-сині, а між
ни
ми ми
готіло кри
ва
во-чер
во
не
лис
тя білих беріз, об
ли
те рані
-
шнім промінням сон
ця, мов по
-
лум'ям.
Понад всім тим сіяло синє, без
-
х
мар
не склепіння.
Наталка йшла до ого
род
ни
ка,
що меш
кав десь тут в пар
ку, уві
-
йшла в парк і звільни
ла хід. Іду
-
чи містом ско
рим хо
дом, огріла
-
ся над
то, і тінис
тий хо
лод та ти
-
ша, що ца
рю
ва
ли тут, вра
зи
ли її
ми
ло.
При ставі, що ши
ро
ко роз
лив
ся;
а об
го
род
же
ний ажу
ро
ви
ми шта
-
хе
та
ми, лиснів з тра
ви мов якесь
ве
ли
чез
не дзер
ка
ло, ста
ну
ла ми
-
мо
волі.
Вода ма
ла для неї нез
ро
зумілу
при
тя
га
ючу си
лу. Во
на спер
ла
ся
о шта
хе
ти і спог
ля
да
ла з за
дум
-
ли
вою цікавістю на глад
ку, не
-
ру
хо
му, дзер
кальну пло
щу…
В ній відби
ва
ло
ся так ви
раз
но
погідне осіннє не
бо з по
оди
но
-
ки
ми біли
ми хма
роч
ка
ми і вер
-
ш
ки де
рев, жовті, зе
лені, тем
но-
сині, чер
воні… Все ба
чи
ло
ся тут,
лиш зда
ва
ло
ся все не
ру
хо
ме,
мов зак
ля
те і мов на гли
бокім
не
дос
ти
жимім дні…
Їй ста
ло га
ря
че, і во
на розіпну
-
ла пальто. Опісля зігну
ла
ся гли
-
б
ше над во
дою і в такій пос
таві
який
сь час ди
ви
ла
ся в глибінь…
Її об
гор
ну
ло чувст
во подібне до
ту
ги, за
ба
жа
ло
ся їй по
чу
ти на
своїм тілі хо
лод
ну во
ду, але не
оцю, лиш іншу, рву
чу. Спер
шу
му
си
ла би надп
ли
ва
ти на неї
звільна, мов гра
ючись, мов не
-
сміли
во, при
ма
ню
юче, а відтак
чим
раз скор
ше і скор
ше, чим
раз
живіше. Му
си
ла би на
пи
ра
ти на
неї, по
ри
ва
ти її. Во
на бо
ро
лась
би з хви
ля
ми, по
ри
на
ла би в них,
сміялась би в них, сміялась би
го
лос
ним, бут
ним сміхом і аж
відтак роз
ко
шу
ва
ла би в них…
Ціле пре
гар
не барв
не ок
ру
жен
-
ня зда
ва
ло
ся їй в воді кра
щим,
ніж каз
ка.
Нараз поміти
ла се
бе. Чи так ви
-
г
ля
да
ла во
на? Чор
ний жалібний
стрій і дов
га кре
па, спа
да
ючи з
ка
пе
лю
ха аж до землі, ро
би
ли її
ще ви
щою. Од
нак її об
лич
чя ви
-
да
ва
ло
ся їй іншим, як зви
чай
но.
Ве
ликі блис
кучі очі ди
ви
ли
ся з
ли
ця так спокійно, од
нак за
ра
-
зом так ви
жи
да
юче! Чо
го во
ни
ожи
да
ли, чо
го? Чо
го ж би? Во
на
усміхну
ла
ся, їй при
га
да
ла
ся її
повість.
Нагадавши це, зда
ло
ся їй, мов
-
би жит
тя ле
жа
ло пе
ред нею як
один пре
гар
ний, праз
нич
ний де
-
нь, як який
сь світ яс
ної, пре
пиш
-
ної, не зна
ної досі кра
си…
«Полудне, - задз
веніло щось в
ній, - по
луд
не…»
Так, її по
луд
не збли
жа
ло
ся, це
відчу
ва
ла во
на всіма нер
ва
ми, в
ній співа
ло щось ти
ся
ча
ми го
-
лосів про йо
го, а її ок
ру
жен
ня
за
повіда
ло йо
го.
І чо
му ж би ні? Во
на не ба
жа
ла
ніко
ли чо
гось не
мож
ли
во
го, не
жа
да
ла чо
гось та
ко
го ані від лю
-
дей, ані від обс
та
вин. Во
на й не
спус
ка
ла
ся ніко
ли на си
лу дру
-
гих, не бу
ла і тру
сом, ма
ла відва
-
гу! Во
на й не хотіла ми
лос
тині
від долі - всього то
го не бу
ло
для неї. Во
на чу
ла
ся та
кою силь
-
ною і здат
ною до жит
тя, що, зда
-
ва
ло
ся, для неї не існу
ва
ло нічо
-
го, чо
го не мог
ла би по
бо
ро
ти!
В сій хви
лині зда
ва
ло
ся їй, що її
ду
шу освічує сон
це, що во
но ми
-
го
тить крізь її нер
ви, про
ни
зує
її, що в її жи
лах го
нить кров
скор
ше і що чує го
лос
не жит
тя в
собі і кру
гом се
бе.
На час приж
му
ри
ла очі, мов
би
бо
яла
ся, що
би то ра
юван
ня її ду
-
ші не згу
би
ло
ся че
рез якесь ін
-
ше вра
жен
ня. Їй бу
ло так ми
ло і
гар
но те
пер… са
ме, са
ме те
пер…
Ко
ли ство
ри
ла по хви
лині очі і
по
ба
чи
ла свій влас
ний об
раз у
воді, впа
ли їй в очі її нез
ви
чай
но
чер
воні ус
та.
«Я гар
на!» - за
го
во
рив в ній
який
сь го
лос.
«Так», - і во
на по
ча
ла приг
ля
да
-
ти
ся собі. Во
на бу
ла дійсно гар
-
на. Сніжно-біла, а до то
го ве
ликі,
як сталь сіяючі очі. Стать її бу
ла
гнуч
ка і струн
ка, от
же, бу
ла ці
-
лком гар
на, в тій хви
лині навіть
ду
же гар
на… «Царівна», на
ви
ну
-
лось їй на дум
ку. Од
нак тут не
бу
ло ніко
го, лиш во
на са
ма… В
ній за
во
ру
ши
ла
ся ту
га, та
ка ніж
-
на і не
по
роч
на, мов те безх
мар
-
не склепіння, синіюче у воді
гли
бо
ко-гли
бо
ко. Во
на уяви
ла
собі Оря
ди
на, а біля йо
го се
бе…
Він був гар
ний… так, от
же, він і
во
на. Це бу
ло би гар
но, «цілко
-
ви
то», як ска
за
ла би Мар
ко і як
по
вин
но бу
ти.
На її лиці по
яви
ла
ся лед
ве замі
-
тна крас
ка. Во
на усміхну
ла
ся ту
-
ж
ли
во, од
нак май
же в тій самій
хви
лині спа
леніла ще сильніше,
мов
би хто заг
ля
нув про
ти її волі
не
чай
но в її ду
шу. Відтак відвер
-
ну
ла
ся на
си
лу від сво
го об
ра
зу і
по
ки
ну
ла то місце, зво
ру
ше
на, з
га
ря
чим, спу
ще
ним пог
ля
дом, та
відійшла ско
рим кро
ком в од
ну
з тінис
тих доріг. Але її дум
ки по
-
г
на
лись, мов ті барвні мо
тильки,
далі. Так, він був гар
ний муж
чи
-
на, і в нім бу
ла «ра
са», а що сп
-
равді лю
би
ла у йо
го, то йо
го ру
-
ки. Во
ни ма
ли в собі щось з ін
-
телігенції і бу
ли гнучкі і май
же
жіночі. Напр., ко
ли зви
са
ли не
-
ру
хо
мо з по
руч
чя крісла… Ті йо
-
го ру
ки бу
ла би так ра
до дер
жа
-
ла в тій хви
лині у своїх ру
ках…
По довгім часі оце знов ду
ма
ла
во
на над яки
мись пев
ни
ми від
-
но
си
на
ми між ним і со
бою, в ко
-
т
рих він і во
на зай
ма
ли б якесь
ста
но
висько, гра
ли для се
бе пос
-
по
лу якусь роль. Зви
чай
но відсу
-
ва
ла від се
бе все, що ма
ло ха
рак
-
тер яко
го «закінчен
ня». «Так, як
во
но є, - ду
ма
ла зви
чай
но, - є до
-
б
ре і не пот
ре
бує зміня
ти
ся». Ба
-
га
то з інших подій не мог
ло іна
-
к
ше зло
жи
ти
ся, - ду
ма
ла во
на
со
бі, - і то
му бу
ло би не
ро
зум
но
вик
ли
ку
ва
ти щось на
си
лу або
на
д
то вже по
тя
га
ти до якої ви
-
ни. Прав
да, йо
го по
ве
ден
ня болі
-
ло її, особ
ли
во те, що він не
мов
всти
дав
ся своєї ко
лишньої лю
-
бові до неї. Але то
му й проз
ва
ла
йо
го в своїм серці «не
ро
зум
ним»
і бу
ла би луч
че умер
ла, чим ви
-
яви
ла пе
ред ним, що зай
ма
ла
ся
ним. В тій хви
лині бу
ла її ду
ша
так пе
ре
пов
не
на ним, що во
на
за
бу
ла все, чим про
ви
нив
ся суп
-
ро
ти неї, та бу
ла би з ним «поєд
-
на
ла
ся». Їй зда
ва
ло
ся, що во
на
мог
ла би по
бо
ро
ти всі йо
го хи
би
і впли
ну
ти на нього так, щоб йо
-
го хи
мер
на на
ту
ра вип
рос
та
ла
-
ся, чу
ла в собі си
лу за двох, і то
цю пев
ну, спокійну си
лу, що не
об
ма
нює ніко
ли. Ко
ли б він на
-
хо
див
ся те
пер десь тут в пар
ку,
вий
шов з якоїсь алеї про
ти неї,
напр., з он тої ши
ро
кої, об
сад
же
-
ної так гус
то ли
па
ми, що їх віти
спліта
ли
ся ра
зом… По
ка
зав
ся
на
пе
ред зда
ле
ка, а відтак над
хо
-
див чим
раз ближ
че і ближ
че…
Ах, во
ни би стільки го
во
ри
ли!
Во
на ма
ла би йо
му стільки ска
-
за
ти! Ад
же її в'яза
ло з ним сті
-
льки спільно
го! Пер
ше - ко
лиш
-
ня лю
бов, а відтак їх ко
лишні за
-
ви
симі обс
та
ви
ни, їх терпіння в
мо
ло
дих, най
кра
щих літах і інте
-
ре
си їх на
ро
ду - ба
га
то ре
чей
в'я
за
ло їх; во
на й не хо
че роз
би
-
ра
ти всього. Між іншим ска
за
ла
би йо
му і те, що він за
нед
бав
ся
«ду
хо
во», став по
вер
хо
вий, пли
-
т
кий, що над ним взя
ла верх бу
-
ден
щи
на вже наскрізь, і він не
зре
алізує ніко
ли ані од
ної з тих
ідей, кот
ри
ми оду
шев
ляв
ся дав
-
но, ко
ли не оп
реться тим впли
-
вам бу
ден
щи
ни. Так, оце роз
по
-
ві
ла би во
на йо
му. А він би роз
-
лю
тив
ся за це і при
ду
мав би
вмить якусь «філо
софію», що її
ніби зби
ва
ла би. Во
на сміялась
би сер
деч
не! Ціла їх бесіда ве
-
лась би так жи
во, ве
се
ло; во
на ж
бу
ла нині так со
няч
но ус
по
соб
-
ле
на, як вже дав
но ні.
Ах, як він її раз лю
бив!
Однак тоді во
на не бу
ла та
кою,
як те
пер, бу
ла ще ди
ти
ною. Ко
-
ли б це тодішнє про
жи
те мож
на
те
пер знов про
жи
ти, яке ж си
-
льне і са
мосвідо
ме бу
ло би во
но,
в тім не бу
ло би стра
ху ані пе
ред
тіткою, ані пе
ред якимсь іншим
світом! Во
на ма
ла би відповіда
-
ти лиш пе
ред со
бою са
мою, пе
-
ред своїм «я», кот
ре не ща
ди
ло
се
бе, а бу
ло для неї те
пер пер
-
шою і послідньою інстанцією,
над кот
рою пра
цю
ва
ла і кот
ра
кош
ту
ва
ла їй стільки тру
да і ма
-
й
же кри
ва
вих сліз.
Так, тоді «лю
би
ли
ся» во
ни ду
-
же, але не цілу
ва
лись ніко
ли. Во
-
на не цілу
ва
ла в своїм житті ні
-
ко
го…
Вона відчу
ла якесь вдо
во
лен
ня,
що; ос
та
ла
ся аж та
ка чис
та. Тоді
був би він цілу
вав її ус
та, а опі
-
сля по
ма
зані ус
та ру
мун
ки, а мо
-
же, ще й дру
гих, подібних до неї.
Во
на за
ду
ма
ла
ся на
раз над своїм
ко
лишнім «я», і во
но зда
ло
ся їй
яко
юсь ніжною, без
помічною,
ос
вітле
ною істо
тою, кот
ра не
ма
ла нічо
го спільно
го з тою, ко
-
т
рої очі спог
ля
да
ли ще пе
ред
хви
ли
ною так до
жи
да
ючо. Від
-
чу
ла, що ко
ли би то її ко
лишнє
«я» бу
ло обид
же
не, то оби
ду ту
мог
ла би відчу
ти пов
но лиш те
-
пер. Сон
це по
ча
ло припіка
ти, і
во
на схо
ва
ла
ся в тінь алеї.
Опавше лис
тя сте
ли
ло
ся гру
бо
по до
розі, і її но
га аж по
то
па
ла в
нім; од
нак во
на гра
ла
ся ним і хо
-
ди
ти в нім бу
ло їй приємно. На
гар
них кор
чах, що рос
ли між де
-
ре
ва
ми і прик
ра
шу
ва
ли алею,
ви
сіла ве
ли
ка па
ву
ти
на, а зро
-
ше
на ранішньою мря
кою, лис
ні
-
ла про
ти сон
ця, мов срібна сіть.
По гіллі де
рев і між лис
тям шо
-
ло
па
ли
ся тай
ком ве
ликі бо
яз
ли
-
ві пта
хи; інші сміливіші гой
да
-
ли
ся бут
но по га
луззі, а знов де
-
які го
лос
но ще
бе
та
ли. Все те,
зда
ва
ло
ся, па
ну
ючу ти
ши
ну ще
збільша
ло. Чим глиб
ше во
на за
-
хо
ди
ла, тим більша ти
ша ок
ру
-
жа
ла її. Парк ле
жав ще в півсні, і
їй зда
ва
ло
ся, що на
хо
ди
ла
ся в
лісі. Вди
ха
ючи пов
ни
ми грудьми
па
ху
чий воз
дух, си
лу
ва
ла
ся май
-
же несвідо
мо за
тер
ти чувст
во
са
мот
ності.
Якийсь туркіт по
во
зу збу
див її
з за
ду
ми.
Вона чу
ла, як він над'їжджав
чим
раз ближ
че і що ми
не її не
-
ба
вом.
Не звер
та
ючи го
ло
ви в ту сто
-
ро
ну, ус
ту
пи
ла
ся набік з до
ро
ги.
Аж ко
ли повіз ми
нав поп
ри неї,
підня
ла очі. Во
ни по
ди
ба
ли
ся з
дво
ма ве
ли
ки
ми чор
ни
ми, май
-
же не
ру
хо
ми
ми очи
ма якоїсь мо
-
ло
дої да
ми, а опісля з очи
ма
Оря
ди
на…
Чи во
на відкло
ни
ла
ся? Цього
не зна
ла на
пев
но.
Її що
ки горіли, мов по якім
ударі, і во
на лиш ба
чи
ла, як дов
-
га спи
на цеї да
ми зігну
ла
ся ніби
з пи
тан
ням до йо
го. Між обо
ма
да
ма
ми (і якась стар
ша сиділа
там) зазріла во
на ми
мо
волі ще
раз йо
го ли
це. Їй зда
ва
ло
ся, що
во
но ма
ло виг
ляд та
ких лиць,
що го
тові все до пос
лу
ги…
Механічно звер
ну
ла
ся в іншу
алею і так са
мо без дум
ки усіла
-
ся на пер
шу лав
ку, що по
ди
ба
ла.
Чи не пок
ри
ло
ся все рум'янцем
со
ро
му? Все, що бу
ло з нею досі
од
но
душ
не?
Вона бу
ла би при
па
ла до землі,
бу
ла би за
ри
ла ли
це в лис
тя зі
всти
ду, що її ду
ша роз
дяг
ла
ся до
на
го
ти, а на те лу
чи
ло
ся їй оце!
Вона відчу
ла, як на неї впли
ва
-
ло щось та
ке, що бу
ла би най
ра
-
д
ше зем
лю роз
ри
ва
ла. Та
ка га
-
ньба!
Так сиділа во
на на лавці з зас
-
ло
не
ним об
лич
чям, по
хи
ле
на
гли
бо
ко до землі…
Оскаржувати ко
гось? Напр., йо
-
го? Ах, то не ви
па
да
ло! Її чувст
во
спра
вед
ли
вості бу
ло над
то ви
-
роб
ле
не, щоб мог
ла то вчи
ни
ти.
Між ним і нею не бу
ло прецінь
ніяких пев
них відно
син, і то
му
він не був ви
ну
ва
тий, а во
на з
ти
ми дов
ги
ми пле
чи
ма не бу
ла
та
кож вин
на… от
же, що?
Вона за
тя
ла зу
би і бу
ла би вго
-
лос ри
да
ла, од
нак по
га
му
ва
ла
ся
і би
ла тільки мовч
ки п'ясту
ком
о по
руч
чя лав
ки… «Мар
ко! Мар
-
ко!» - прос
тог
на
ли її ус
та. Чо
му
не бу
ло йо
го тут, що
би всту
пив
-
ся за неї; ні, ко
ли б він тут був,
то їй та
ке бу
ло би не лу
чи
ло
ся…
По якімсь часі ус
по
коїла
ся тро
-
хи. Що об
хо
ди
ло її те все? Не
хай
він же
ниться з тою з дов
ги
ми
«пле
чи
ма», що бу
ла йо
му та
ка
інте
рес
на і що зна
ла дру
ги
ми
так слав
но кер
му
ва
ти; во
на бу
ла
ба
га
та, а На
тал
ка (во
на сту
па
ла
так гор
до, ко
ли пе
реїжджа
ла
повз неї) бо
ро
ла
ся з обс
та
ви
на
-
ми до уто
ми. Во
на, пев
но, не зна
-
ла нічо
го про На
тал
ку і про її
знай
омст
во з Оря
ди
ном, не чу
-
ва
ла нічо
го про йо
го ми
нув
ші
-
сть, йо
го при
ват
не жит
тя, про
ру
мун
ку. Во
на рос
ла у своїх ро
-
дичів в теплі і на сонці, мов та
пальма в оран
же
реї, до
ки не з'я
-
вив
ся він. Для то
го бу
ло би не
-
сп
ра
вед
ли
во не
на
видіти її.
Однак він…
Її ціла ду
ша пе
ре
ня
ла
ся на
раз
сильною жа
до
бою за
ки
ну
ти йо
-
му який
сь бруд
ний вчи
нок. Він
му
сив в її очах упас
ти, щоб їй по
-
лег
ша
ло. Во
на пірну
ла дум
ка
ми
в йо
го ми
нувшість і їй при
га
дав
-
ся один ви
па
док. Раз по
па
ла
ся
йо
му якась не
вин
на істо
та в ру
-
ки, і він ви
ко
рис
тав її тем
но
ту і
нез
нан
ня в свою ко
ристь. О, це
був ду
же підлий вчи
нок і гриз її,
мов черв'як, але на тім не скін
-
чи
ло
ся. Во
на хотіла ще ви
най
ти
щось інше. Спря
та
ла ли
це тісні
-
ше в до
лоні і під час ко
ли її ус
та
тремтіли злоб
но, во
на блу
ка
ла
дум
ка
ми далі. Різно
родні дум
ки
плу
та
ли
ся і вга
ня
ли в її го
лові,
од
нак жод
на не вдо
во
ля
ла її. Аж
по якімсь часі підня
ла бист
ро
го
ло
ву, і її очі заіскри
ли
ся зим
-
ним ле
до
ви
тим блис
ком. Вже
що
сь має! Во
на бу
ла полька,
полька! Він не
на
видів по
ляків, а
її висмівав навіть, але що ма
ла
маєток…
Так, во
на на
ле
жа
ла до цього
на
ро
ду, що угнітав і пе
ресліду
-
вав ук
раїнців ціли
ми віка
ми, ко
-
рив, ба
то
жив йо
го, роз
би
вав йо
-
го си
лу і ви
си
сав йо
го кров; по
-
ни
жав йо
го і глу
мив
ся над ним
при кождій на
годі, на
ки
ду
вав
на
сильно своє па
ну
ван
ня, а до
світла і ви
со
ти не до
пус
кав; ору
-
ду
ючи бру
дом і підлістю, сам
зрос
тав, а тим ча
сом її на
род… О
бо
же, бо
же, де прав
да?
Перед її зво
ру
ше
ною ду
шею
вста
ла на
раз ціла сум
на історія
її на
ро
ду. Ви
ри
ну
ла гор
да ко
зач
-
чи
на, ста
ну
ла і те
перішність;
той ви
зис
ка
ний, на нічо зве
де
-
ний, що не заз
нав ні доб
ра, ні
спо
чин
ку, що йо
го до
ля - го
ду
ва
-
ти кри
ва
вою пра
цею сильнішо
-
го фа
ри
сея!
Вона розсміяла
ся гірким смі
-
хом.
І він, що знав об тім всім, рос
-
тив дав
но сам не
на
висть в її гру
-
ді до них, він, ви
су
нув
шись пра
-
цею од
но
го та
ко
го ра
ба на
верх,
ліз те
пер во
ро
гам тим під но
ги,
пов
зав
ся і зап
ро
дав
ся!
Запродався! Так, бо він її не лю
-
бить.
Ох, чо
му ж не охо
ро
нив йо
го та
-
лісман лю
бові! Чо
му не йшов за
го
ло
сом сер
ця, пе
ред кот
рим ко
-
риться все, кот
рий єднає і най
-
лютіших во
рогів і пе
ред кот
ро
го
по
ту
гою ще
за
ють всі різниці; о,
чо
му не лю
бив цеї польки?
Чи він збо
же
волів, чи упав ді
-
йсно так низько?
Вона підве
ла го
ло
ву, слу
ха
ючи
го
мо
ну з тої сто
ро
ни, в кот
ру по
-
ко
тив
ся екіпаж. Чи він.не вер
тав
ще, щоб во
на проз
ва
ла йо
го тим
прізви
щем, яке зас
лу
жив собі?…
Опісля підня
ла
ся в цілім своїм
гордім рості, піднес
ла ру
ку і пог
-
ро
зи
ла нею в сто
ро
ну пар
ку, а
ус
та її про
шеп
та
ли з не
опи
са
-
ною по
гор
дою якесь одніське
сло
во…
Тепер бу
ла вже спокійна, не ма
-
ла з ним нічо
го спільно
го і не
ма
ла жод
ної стра
ти. Ліпше вме
-
р
ти, ніж ста
ну
ти з та
ким п'ят
-
ном пе
ред своїм на
ро
дом, сто
раз ліпше вмер
ти!
Вона си
лу
ва
ла
ся відвер
ну
ти
ду
м
ки від йо
го і від цілої тої
спра
ви, хотіла от
ряс
ти
ся з них,
мов від чо
гось улаз
ли
во
го, приг
-
ноб
лю
ючо
го, од
нак йо
го ли
це з
огид
но ус
луж
ли
вим виг
ля
дом і
ве
ликі чорні ви
ба
лу
шені очі тої
дівчи
ни пха
ли
ся їй раз у раз пе
-
ред ду
шу… Во
на бу
ла май
же гар
-
на і виг
ля
да
ла по-панськи; те
приз
на
ва
ла во
на їй охот
но…
Нараз при
га
да
ла
ся їй її пра
ця, і
мов камінь упав їй з сер
ця. Во
на
підня
ла
ся з сво
го місця, обтріпа
-
ла сук
ню, повідчіпля
ла по
оди
но
-
кі лист
ки, що поп
ричіпля
ли
ся
бу
ли до неї, і відітхну
ла лег
ше.
На
га
дав
ши це, не
мов віджи
ла.
Що во
на мог
ла за
бу
ти свою
пра
цю!
Адже в ній спо
чи
вав її світ,
ожи
да
ло її якесь щас
тя! І впер
ше
відчу
ла те цілко
ви
те вдо
во
лен
-
ня, яке по
дає пра
ця то
му, кот
ро
-
му здається, що жит
тя не збері
-
гає для йо
го вже нічо
го більше.
Так, пра
ця не об
ма
ни
ла ще ніко
-
го, бо
дай то
го ні, хто шу
кав в ній
відра
ди і шу
кав більше, чим бу
-
ден
но
го щас
тя…
XVI
Було це з кінцем груд
ня і між
чет
вер
тою і п'ятою го
ди
ною по
обіді.
Небо зас
ло
ни
ло
ся од
ною ве
ли
-
чез
ною по
ну
рою хма
рою. Ска
же
-
ний вітер гнав ули
ця
ми, вив ди
-
ким зой
ком, а густі плат
ки снігу,
що си
па
ли
ся мов без
тям
ки з не
-
бес, ме
та
ли
ся ша
ле
ним ле
том у
воз
дусі. Во
ни клу
би
ли
ся, розлі
-
та
ли
ся і пок
ри
ва
ли хут
ко зем
лю
білим пок
ри
ва
лом, а по да
хах,
де
ре
вах і вікон
них при
мур
ках
ус
те
ля
ли
ся білим пу
хом…
Наталка при
див
ля
ла
ся завірюсі
з за
ду
мою.
З її вікна бу
ло вид
ко в да
ле
чині
од
ну часть місько
го пар
ку. Він
тяг
нув
ся да
ле
ко і ста
но
вив ве
-
ли
канську кар
ти
ну, кот
ра пи
ша
-
ла
ся кож
дої по
ри ро
ку іншою
кра
сою барв. Зи
мою ле
жав хмар
-
но, неп
рис
туп
не, спо
ви
тий в бі
ля
-
вих мря
ках, мов у зак
лятім сні.
А нині! Хто би відва
жив
ся нині
заг
ля
ну
ти в йо
го глибінь, під
-
слу
ха
ти, як пе
решіпту
ються ста
-
рі ве
ли
ка
ни де
ре
ва, як стог
нуть,
ко
ли ви
хор вле
тить між їх га
луз
-
зя і ста
не вги
на
ти їх ко
ро
ни! Він
бо
же
воліє дов
ги
ми пус
ти
ми але
-
ями, глу
зує собі з них і сви
ще…
Вона пішла би.
Для неї має кож
да бор
ба якусь
при
тя
га
ючу си
лу. Ще ди
ти
ною
не мог
ла раз якось опер
ти
ся
при
мані та
ко
го ви
хо
ру, і ви
су
ну
-
ла
ся тай
ком надвір, щоб «леті
-
ти». Вітер грав її во
лос
сям, роз
-
віявши йо
го буй
но, і бив ним в
ли
це і плечі. А во
на, дрібна, мов
пта
ши
на, розп
рос
тер
ла ру
ки
ши
ро
ко і, роз
ма
ху
ючи ни
ми, мов
кри
ла
ми, сміяла
ся го
лос
ним смі
-
хом, вик
ли
ку
ючи раз по раз:
-
Бабуню! я ле
чу, ле
чу, ле
чу!…
-
Дурненька, - ніби ла
яла опісля
ба
бу
ня, розчісу
ючи дов
ге не
по
-
дат
ли
ве її во
лос
ся. - Ти, пев
но,
хо
тіла, що
би те
бе ку
дись вітер
поніс і щоб собі го
лов
ку роз
би
-
ла!
-
Я не да
ла би роз
би
ти
ся, ба
бу
-
ню. Я би вхо
пи
ла
ся чо
го-не
будь
і дер
жа
ла
ся б сильно, сильно. Я
хотіла би літа
ти, ба
бу
ню…
-
Лиш пташ
ки літа
ють, а ти не
пташ
ка!
-
Я не пташ
ка, але ж я твоя го
-
луб
ка, не прав
да? Ти ка
за
ла!
-
Я ка
за
ла, донько, ка
за
ла!
-
Тому й я літа
ла би, ба
бу
ню. - І
прик
рив
ши наг
ло ли
це до
ло
ня
-
ми, ста
ну
ла не
ру
хо
мо. - Ку
ди б я
за
летіла, ба
бу
ню?
-
Куди би хотіла.
-
Де ж, напр.? Де пта
хи заліта
-
ють?
-
В по
луд
неві, теплі краї, ди
тин
-
ко.
-
В які теплі краї?
-
В такі краї, де сон
це ду
же гріє,
а ночі ясні, як дні, де теп
ла да
ле
-
ко більше, як у нас, і де не
мов ві
-
чне по
луднє. Там, напр., рос
туть
де
ре
ва, а й цілі ліси ду
же ве
ликі
й красні, вічно зе
лені, буйні, го
-
рді, ся
га
ючі аж під не
бе
са. Там
рос
туть ве
ли
ко
ко
листі пальми,
ко
ко
сові де
ре
ва, мир
ти, оле
анд
-
ри, пре
гарні цвіти; там літа
ють
ве
ликі барвні пта
хи, яких у нас
не
ма, і такі самі мо
тилі; там лі
-
та
ють зо
лоті муш
ки, про
зорі, ба
-
рвні ко
ма
хи. Там жи
вуть пишні
олені, красні дикі звірі, ле
ви, ти
-
г
ри; там ніко
ли не ско
шу
вані
тра
ви хви
лю
ють, як мо
ре.
-
Иой, ба
бу
ню! - клик
ну
ла во
на
і розсміяла
ся з якоїсь нер
во
вої
роз
коші, а тілом її пробіга
ла
дрож, - йой, йой!
-
Що, ду
шенько?
-
Я хо
чу в теплі краї!
Її ши
ро
ко ство
рені оче
ня
та зо
-
ріли з лелієво-біло
го лич
ка див
-
ним блис
ком, мов ба
чи
ли те все
пе
ред со
бою.
-
Кажи ще, ба
бу
ню! - на
тис
ка
ла
не
тер
пе
ли
во, не зво
дя
чи очей з
уст ба
буні.
-
Там гар
но жи
ти! Там такі тихі,
гли
бокі, цілком сині во
ди, що
пе
ред ни
ми аж страх зби
рає, і
ве
ли
чезні ріки, що біжать із
скал, а спа
да
ючи з них, прис
ка
-
ють шу
мом, мов пер
ла
ми, і на
-
пов
ня
ють тим да
ле
ко кру
гом се
-
бе воз
дух, а гук то
го спа
ду чу
ти
ми
ля
ми й ми
ля
ми. Пе
ред кра
-
сою і си
лою то
го всього чо
ловік
німіє!
-
А на все те світить сон
це? - пе
-
ре
би
ла во
на на
раз без відди
ху.
-
Світить. Все ми
го
тить, блис
-
тить, гар
но, мов у казці. Знаєш?
-
Знаю. А потім?
-
А потім є там такі ліси, кот
рих
віку ніхто не знає; во
ни сто
ять
вічно у воді, у дзер
калі. На тій
воді пла
ва
ють водні цвіти і рі
-
зно
родні дикі пта
хи. От та
ке
там; а є й та
ке, чо
го лю
ди не зна
-
ють, бо в глибінь та
ких лісів не
го
ден жо
ден чо
ловік зай
ти. Там
гар
но жи
ти; для то
го і пта
хи ле
-
тять ту
ди, од
нак ту
ди ле
титься
че
рез мо
ре!
-
І я летіла би че
рез мо
ре.
-
А як
би уто
ми
ла
ся?
-
Ні, ні, я не вто
ми
ла
ся би!
-
Звідки ж ти то мо
жеш зна
ти?
-
Але ж я не хотіла уто
ми
ти
ся!
Я би летіла, летіла, з цілої си
ли
летіла би, що
би не вто
ми
ти
ся.
Ти чуєш, ба
бу
ню?
-
Чую, риб
чи
но!…
І так стоїть во
на й те
пер мов в
ожи
данні без
надійнім. Її ли
це
бліде, утом
ле
не. Ус
та сту
лені
скорб
но, ли
ше очі в неї промінні
і повні ду
мок.
Кругом неї ти
ши
на. Її ар
тис
-
тич
но уряд
же
на кімна
та нині її
приг
ноб
лює. Цвіти в коші, якісь
по
вої і ви
пе
щені пальми не
мов
дріма
ють, в тій тиші во
на не
на
-
че чує жит
тя влас
ної душі.
Її ус
та крив
ляться від лег
ко
го
глу
му, і во
на ду
має: «Чо
му я
жду? Чо
му вірю я?» Во
на ду
має
про свою пра
цю. Їй відісла
ли ру
-
ко
пис повісті і то без вся
ко
го по
-
яс
нен
ня. Від ча
су до ча
су му
чи
-
ть
ся во
на дум
ка
ми, з якої при
-
чи
ни вчи
ни
ли це і чо
му не прий
-
ня
ли її? Чи во
на бу
ла без вар
-
тості? Чи, мо
же, не відповіда
ла
«ве
ликій публіці»? Пи
шу
чи її,
ду
ма
ла во
на про публіку, хоч,
що
п
рав
да, ма
ло. Її то
ва
риш
ки
упев
ня
ли її, що це не
мож
ли
во,
щоб ся повість не при
да
ла
ся, а
од
нак… од
нак відки
ну
ли її! Во
на
гриз
ла
ся ду
же, бу
ла тро
хи не в
роз
пуці, і чу
ла, що ко
ли повість
не при
да
лась би справді, то це
був би най
тяж
чий удар в її жит
-
ті. Опісля по
ра
ди
ла їй Ок
са
на од
-
но
го ви
дав
ця, про кот
ро
го зна
ла
на
пев
но, що прий
має подібні
пра
ці, як На
тал
чи
на. Во
на й пос
-
лу
ха
ла її і відісла
ла ру
ко
пис ту
ди.
Тепер ви
жи
да
ла відповіді.
Сама не зна
ла, чо
му віри
ла, що
там прий
муть пра
цю. Прав
да,
по
між то чут
тя міша
ло
ся і по
-
чут
тя сумніву. Во
на ніко
ли не
ма
ла щас
тя, од
нак чо
му не ма
ла
би йо
го сим ра
зом ма
ти? А
знов… чо
му б ма
ла йо
го ма
ти?
Вона відвер
тається від вікна і
про
ход
жується по
ва
гом кілька
разів по кімнаті.
І не зна
ти, чо
му все та
ке мерт
-
ве і без
душ
не? Та
ке ту
пе! Напр.,
ціле її ок
ру
жен
ня, меблі, об
ра
зи,
а навіть цвіти! Во
на спи
ни
ла
ся
біля сво
го ліжка, над кот
рим на
-
хо
див
ся об
ра
зок. Хрис
тос на
Оли
вній горі. Не
да
ле
ко йо
го ви
-
сить ре
вольвер. Він на
би
тий. Па
-
ні Мар
ко ка
за
ла йо
го як
раз пе
-
ред своєю не
ду
гою очис
ти
ти і
знов на
би
ти. Він висів завсігди у
неї над ліжком; до то
го при
вик
-
ла во
на ще з до
му сво
го батька
на Угор
щині, кот
рий ка
зав, що
жінці зброя потрібніша, як муж
-
чині. Те
пер ви
сить над її ліжком.
Вона усміхну
ла
ся іронічно.
Їй не тре
ба зброї. До неї не при
-
й
де ніхто гра
бу
ва
ти; впрочім,
во
на не боїться нічо
го. Але оця
зброя - то од
на річ, не та
ка ту
па і
мерт
ва, як всі прочі. Це бу
ла та
-
ка річ, що ви
ма
га
ла на кож
дий
ви
па
док бо
ротьби і си
ли…
Опісля спи
няється її пог
ляд
знов на об
разі Хрис
та. Во
на лю
-
би
ла цю кар
ти
ну ду
же. Це та
кож
щось та
ке промінне, освітле
не
са
ме со
бою! Ніякий ум не сот
во
-
рить лю
дянішої на
уки від йо
го. І
На
тал
ка на
га
да
ла собі це ре
чен
-
ня Хрис
та, що покійна Мар
ко по
-
в
то
ря
ла у своїй не
дузі.
Приступивши до вікна, вп'яли
-
ла знов ку
дись свій пог
ляд. Во
на
ду
ма
ла про смерть цієї жен
щи
-
ни, про те, що потім ста
ло
ся, і
про Мар
ка. І тут кеп
ку
ва
ла собі
до
ля з неї. Зве
ла їх ра
зом, щоб
пізна
ли
ся, а відтак роз
ве
ла - чи
не навіки? Він не пи
ше до неї,
ма
буть, за
був її, і во
на не має
про нього нічо
го. В гли
бині її
сер
ця спо
чи
вав йо
го об
раз, мов
свя
та пам'ятка, кот
ру бе
реться
лиш раз в рік у ру
ки. Так, він ос
-
тав
ся для неї чимсь, що піддер
-
жу
ва
ло довір'я до лю
дей, яко
-
юсь ожив
ля
ючою спо
мин
кою, її
жит
тя та
ке од
нос
тай
не й без
-
барв
не, що лиш ті у йо
го ма
тері
про
житі ро
ки є в її житті красні,
особ
ли
во ті з ним про
житі шість
неділь. Бо яке ж во
но вза
галі?
Ко
ли б во
на хотіла пи
са
ти іс
то
-
рію сво
го жит
тя, то яка ж бу
ла
би то сум
на й од
нос
тай
на пові
-
сть! Її жит
тя - то ли
ше те, що во
-
на пе
ре
чу
ла! Чи це мо
же бу
ти
інте
рес
не? Або то, що во
на сті
-
ль
ки ту
жи
ла, або стільки пе
ре
-
ду
ма
ла! То не на
ле
жить до офі
-
ціальної історії жінки і не ма
ло
би жод
ної вар
тості. Під «істо
рі
-
єю жінки» для «ши
ро
кої публі
-
ки» ро
зуміється щось зовсім ін
-
ше
…
Однак во
на бу
ла собі са
ма вин
-
на, що в неї не бу
ло та
кої історії.
Во
на во
ро
хо
би
ла
ся, не хотіла в
ожи
данні бу
ден
но
го щас
тя оту
-
піти, ба
жа
ла ося
га
ти щось біль
-
ше, як зви
чай
ні цілі, і по
па
ла в
якісь конфлікти. Чи ви
до
бу
деть
-
ся з них і побідить те, що ста
ра
-
ється не
ус
тан
но му
ти
ти спокій її
душі і га
му
ва
ти її в її намірах? За
все те, т. є., що не сту
пає до
ро
-
гою бу
ден
щи
ни, по
ку
тує во
на.
Во
на по
ку
тує ра
до, з якимсь
вдо
во
лен
ням, з гордістю. Нес
-
тер
пи
ме бу
ло лиш те, що во
на
чу
ла
ся з всім тим са
мот
ня, і що
то по
чут
тя са
мот
ності гриз
ло її,
ку
ди б і не по
вер
ну
ла
ся. Щоп
ра
-
в
да, то
му бу
ло вин
но по
час
ти і її
ста
но
ви
ще в суспільності, во
но
па
ралізу
ва
ло її вартість.
Не раз уяв
ля
ла собі, що роз
мов
-
ляє з людьми, кот
рих зна
ла ли
-
ше з опи
су і про кот
рих чу
ва
ла,
що відзна
ча
ли
ся або по
важ
ною
умо
вою пра
цею, або яки
ми-не
-
будь інши
ми спосібнос
тя
ми. Ін
-
шим ра
зом знов пе
ре
жи
ва
ла в
уяві сце
ни, в кот
рих відог
ра
ва
ла
якусь роль, що в ній терпіла нес
-
ка
зан
но. Ду
ма
ла так жи
во, від
-
чу
ва
ла так сильно, що аж пла
ка
-
ла. Чо
му чу
ла
ся во
на та
кою са
-
мотньою? Чо
му бо
яла
ся зра
ди
ти
щось з своїх ду
мок і по
чу
вань?
Але ні! Во
на не боїться. Во
на
вис
ка
же все пе
ром і аж тоді ста
-
не їй лег
ше, але чи її на
род дасть
їй пра
во про
мов
ля
ти до йо
го, чи
во
на спосібна до то
го?…
Надворі лю
ти
ла
ся завірю
ха
так, що зас
ло
ню
ва
ла всяк
ни вид.
Вітер бив снігом о ши
би, роз
но
-
сив йо
го ціли
ми ма
са
ми, вив за
уг
лом ха
ти і в ко
мині.
Ах, ко
ли б во
на уміла му
зи
ку,
напр., вміла гра
ти на фор
теп'яні,
або ко
ли б хоч ма
ла фор
теп'яно
у се
бе. Во
на вик
ли
ку
ва
ла би по
-
оди
нокі то
ни і вслу
ху
ва
ла
ся би в
них. Во
на прис
лу
ху
ва
ла
ся би їм
ще й тоді, ко
ли б во
ни, розп
ли
-
нув
шись уже в зав
ми
ра
ючий
звук, існу
ва
ли б лиш в пам'яті.
Тоді не бу
ла би її ду
ша та
ка са
-
мот
ня…
За нічим їй не жаль, лиш за
тим, що її не вчи
ли му
зи
ки. О,
яка си
ла чут
тя пішла би в неї в
то
ни! Ні, вся її си
ла вил
ля
ла
ся б
в них, і во
на чу
ла
ся б щас
ли
вою,
її гру наз
ва
ли б, мо
же, по
ри
ва
-
ючою, а тим ча
сом її дум
ки приг
-
ноб
лю
ва
ли мов не
ду
га!
Якби те
пер Оря
дин прий
шов,
са
ме те
пер в ту завірю
ху, як би
во
на ра
ду
ва
лась!
Впрочім, це не бу
ла прав
да, що
він же
ниться з тою «з пле
чи
ма».
Во
на не ба
чи
ла їх більше ра
зом,
а од
на з її знай
омих оповіда
ла
їй, що він кеп
кує собі «з тої» і що
во
на йо
му цілком бай
ду
жа. Пе
-
ред кимсь там мав навіть ска
за
-
ти, що ста
рий му
сить ро
зум сво
-
єї доньки доб
ре маєтком наш
ту
-
ку
ва
ти, [139]
бо во
на своїми
«при
ват
ни
ми чес
но
та
ми» не при
-
в'яже ніко
го, і що в неї вип
ле
-
кані лиш панські прим
хи. Мо
же
бу
ти, роз
повіда
ла, що то во
на
за
лю
би
ла
ся в нім, але він в ній
лед
ве. Впрочім, що йо
му шко
-
дить бу
ва
ти в такім еле
гантнім
домі? Во
на не вірить, щоб він з
нею же
нив
ся; він зай
ме нині-
завт
ра не
за
ви
си
ме ста
но
ви
ще і
по
ве
де до шлю
бу яку доньку
своєї нації…
[139]
- Наш
ту
ку
ва
ти - до
то
чи
ти, до
-
да
ти.
Отже, її комбінації бу
ли фа
-
льшиві, і во
на за
суд
жу
ва
ла йо
го
несп
ра
вед
ли
во; во
на мо
же з ним
знов го
во
ри
ти. Во
на й не ба
жає
від йо
го чо
го іншо
го, він їй бай
-
ду
жий. Не
хай лю
бить, ко
го хо
че,
не
хай ним другі кер
му
ють, але
прий
ти до неї і по
ба
ла
ка
ти з
нею мо
же він. Чо
му во
на має
про
во
ди
ти жит
тя так безк
ров
-
но?
Її об
гор
ну
ла май
же не
тер
пе
ли
-
ва ту
га за ним.
«Коби прий
шов, ко
би прий
-
шов!» - та
ка дум
ка вче
пи
ла
ся її і
дзвеніла в її душі.
Читати або пи
са
ти во
на нині не
мо
же. Все те не вдо
во
ля
ло би її
нині; та
ке за
нят
тя зас
покійне,
зас
ла
бе; во
на відчу
ває на
раз всю
мерт
во
ту та
ко
го за
нят
тя, йо
го
без
помічність і неміч суп
ро
ти
та
ко
го наст
рою, в якім на
хо
ди
-
ла
ся са
ме нині. Во
на над
то за
не
-
по
коєна; її ду
ша пе
ре
ня
та яки
-
мсь пе
ред
чут
тям, і во
на прос
то
му
читься…
Немов утом
ле
на, опус
кається в
кінці на фо
тель, опи
рає го
ло
ву
нед
ба
ло о йо
го по
руч
чя і слу
хає.
Раз як лю
тує метіль, раз як ти
-
кає го
дин
ник, а знов як не
да
ле
-
ко її ніг відди
хає спля
ча Діана.
Приг
ля
дається напівзамк
не
ни
-
ми очи
ма цвітам і їх лис
тю; си
-
лується підхо
пи
ти, як рос
туть.
То знов ду
має над бог зна чим…
В сінях ство
ри
ли
ся го
лос
но
две
рі і по
чу
ли
ся скорі кро
ки. Во
-
на про
ки
дається не
мов зе
лект
-
ри
зо
ва
на, її сер
це зво
ру
шується
болісним пе
ред
чут
тям і сту
кає
не
са
мо
ви
то. З за
таєним відди
-
хом роз
би
рає во
на той хід; ні, те
-
пер вже впізнає йо
го з певністю.
Підняв
шись блис
ка
ви
цею, йде
до две
рей і от
ви
рає їх.
-
Орядин!
-
Це я!
-
Ах, я зна
ла, що це ви!
Вона цілком зво
ру
ше
на. Во
на
хотіла би, щоб він відра
зу ски
-
нув бур
нус, [140]
от
ряс йо
го з
[140]
- Бур
нус - пальто.
снігу, щоб усів і го
во
рив. Ути
хо
-
ми
рює Діану, що збу
ди
ла
ся і га
-
р
ко
тить, стріпує йо
му з шап
ки
сніг і вди
хує ра
до свіжий воз
дух,
що він йо
го вніс з со
бою в кімна
-
ту. Во
на го
во
рить і сміється. Го
-
во
рить раз по раз, що во
на зна
-
ла, що він при
бу
де. Опісля про
-
сить усісти.
Тут! Або ні, тут, мо
же: тут ви
-
гідніше, ліпше. Або там на кріслі,
в котрім са
ме те
пер во
на сиділа.
Там па
де на но
ги світло по
лум'я
з ко
мин
ка, в котрім го
рить ого
-
нь.
Вкінці си
дять уже обоє. Во
на
об
ня
ла біли
ми ру
ка
ми коліна і
ди
виться на йо
го своїми ве
ли
-
ки
ми блис
ку
чи
ми очи
ма до
жи
-
да
ючи, її нез
ви
чай
не ожив
лен
ня
впли
ває на йо
го стісня
юче, і він
відгор
тає раз по раз нер
во
во з
чо
ла во
лос
ся. Опісля усміхаєть
-
ся.
І що ж во
на по
роб
ля
ла?
Вона сміється. Во
на аж му
чи
ла
-
ся в тій са
моті. Ду
ма
ла вже ки
-
ну
ти
ся у метіль і йти ку
ди-не
-
будь. Відтак чис
ли
ла відди
хи
спля
чої Діани; потім ду
ма
ла про
бо
га, чи влас
ти
во про Ісу
са Хрис
-
та, і що це на її дум
ку зовсім не
муд
ро вва
жа
ти се
бе ве
ли
ким,
то
му що не віриться. Що Флам
-
маріон вик
ли
кав раз дав
но в ній
чудні ідеї, котрі її вдо
во
ля
ють в
квестії [141]
релігійній, і що він
му
сить бу
ти бла
го
род
ний чо
ло
-
вік. Потім сміяла
ся знов. Це все
неінте
рес
не; не
хай він щось опо
-
відає. Це він ду
же гар
но зро
бив,
що відвідав її са
ме нині; це прос
-
то доб
рий учи
нок; во
на нині так
чуд
но наст
роєна, особ
ли
во з по
-
луд
ня, прикрі чут
тя прос
то да
-
ви
ли її.
Її нер
вовість, пов
на ожи
дан
ня,
ви
во
дить йо
го з рівно
ва
ги, і він,
при
див
ля
ючись їй, як го
во
рить,
мішається сам, здається, йо
му
не
дос
тає відва
ги го
во
ри
ти.
Вкінці оповідає, що був в її ба
-
тьківщині, що відвідав і її крев
-
[141]
- Квестія - пи
тан
ня.
них, привіз їй лис
ти і поз
до
ров
-
лен
ня від пан
ни Марії і від тітки.
Ка
тя вже цілком до
рос
ла пан
на,
кот
ра, ма
буть, ско
ро віддасться.
Все ос
та
ло
ся там по-ста
ро
му, го
-
ри, котрі во
на так лю
би
ла, місто,
лю
ди… лиш вуй
ко по-старівся
за
мітно. Впрочім, він ка
зав її,
«оди
но
ке ди
тя оди
но
кої йо
го се
-
ст
ри», поз
до
ро
ви
ти і пе
ре
ка
за
-
ти, що її фо
тог
рафія ви
сить над
йо
го ліжком, та що він її так за
-
всігди лю
бив, у тім ви
сокім ков
-
нірі Стю
арт і з спу
ще
ни
ми ко
са
-
ми; він її не за
бу
ває і навіть ви
-
би
рається відвіда
ти. Зо
ня за кі
-
лька неділь вінчається з своїм
давнім пок
лон
ни
ком, з ко
лиш
-
нім прав
ни
ком… чи На
тал
ка собі
при
га
дує? Він співав заєдно з
нею ду
ети пре
гар
ним ба
ри
то
-
ном…
О, во
на при
га
дує собі.
Він оповідав, а во
на пе
ре
би
ва
ла
йо
му пи
тан
ня
ми, дво
ма-трьома
на
раз.
Спогади з рідних сторін відсві
-
жи
ли
ся в ній так сильно, що во
-
на мов ба
чи
ла все пе
ред со
бою…
Дім, в котрім ви
рос
ла, кімна
ту, в
котрій меш
ка
ла ра
зом з ба
бу
-
нею. Дім Маєвсько
го з ви
со
чен
-
ни
ми ста
рин
ни
ми сме
ре
ка
ми
пе
ред ґанком, йо
го «панський»
пле
ка
ний го
род з біли
ми шта
хе
-
та
ми. А відтак їх го
род, де до
але
ях во
на не раз біга
ла, мов
стріла, а діти ло
ви
ли її, од
но
го
ра
зу навіть і він. Тоді за
че
пи
ло
-
ся її дов
ге во
лос
ся за який
сь
корч, і він спіймав її. Ах, во
на
сміяла
ся тоді так сер
деч
но, а всі
діти ра
зом з нею; а в йо
го аж очі
горіли з якоїсь ша
ле
ної утіхи…
У всіх тих спо
га
дах, що ми
на
ли
поп
ри її ду
шу об
ра
за
ми, ви
ри
на
-
ли пре
гарні го
ри бу
ко
винські,
улюб
лені її по
оди
нокі ска
ли й
яри…
Все те бу
ло та
ки ду
же гар
не. А
те
пер? Те
пер ділив її від то
го
лиш час.
-
Все те бу
ло та
ки ду
же гар
не! -
відоз
ва
ла
ся во
на на
раз вго
лос і
спог
ля
ну
ла на йо
го.
-
Що та
ке?
-
Все те, що бу
ло; ми
нувшість.
Чи не так?
-
Для ме
не во
на мерт
ва.
-
А для ме
не ні!
-
Це зви
чай
но так у жінок.
-
Що?
-
Ну, жінки ко
ха
ються зви
чай
но
в ми
нув
шості.
-
А муж
чи
ни ні?
-
Взагалі ні. В муж
чин пе
ре
важ
-
но бу
дучність на оці.
-
Отже, й у вас так?
-
Чому би і в ме
не не ма
ло так
бу
ти?
-
Давніше бу
ли в вас інші дум
-
ки.
Він сміявся.
-
Давніше!
-
Ви пе
ре
ко
ну
ва
ли ме
не, що не
віри
те в ніяку бу
дучність.
-
Я був огірче
ний; я був хлоп
-
цем. Хто би, впрочім, роз
би
рав
такі сло
ва!
Вона ди
ви
ла
ся зчу
до
ва
на на
йо
го.
-
А я ду
ма
ла…
-
Ви ду
ма
ли! Я сам ду
мав тоді, -
ка
зав він, усміха
ючись, - зна
-
чить: в тій хви
лині ду
мав, ко
ли
го
во
рив це. Од
нак, бо
же мій, час
із своїми про
ява
ми не ми
нає по
-
п
ри чо
ловіка безслідно. Йо
го по
-
ри
ває мо
гу
ча струя жит
тя з со
-
бою, і кож
дий рік, ба кож
да дни
-
на відоб'є на нім своє п'ятно і
він зміняється несвідо
мо. На
вла
с
ти
ву квінте
сенцію жит
тя
при
хо
дить чо
ловік аж з ча
сом.
Впрочім, я мав тоді по
час
ти й
слушність. Бу
дучність - то як
блуд
не світло. Во
на спи
няє ужи
-
ва
ти кра
си жит
тя, во
на - то ста
-
рість. В по
гоні за нею розд
роб
-
люємо си
ли і лед
ве до
ба
чуємо
те, що нам по
дає те
перішність.
-
Це прав
да, - відповіла во
на за
-
дум
чи
во. - Іде го
лов
но о те, як
влас
ти
во чо
ловік за
хо
вується
су
п
ро
ти жит
тя.
-
Так від то
го за
ле
жить чи
ма
ло.
Я пе
ресвідчив
ся, що ще най
му
-
дріше за
хо
ву
ва
ти
ся па
сив
но і
дба
ти пе
ре
дусім о се
бе.
Її очі за
ми
готіли.
-
Значить, не ба
жа
ти нічо
го, не
да
ва
ти нічо
го, бу
ти нед
виж
ним,
мов та баг
нис
та во
да? - про
мо
-
ви
ла з пе
ре
лет
ним усміхом.
Він спа
ленів.
-
Чому не ба
жа
ти і не да
ва
ти ні
-
чо
го? Я не ду
мав так. Я ду
мав,
що все має свій час і нас
ту
пає са
-
мо со
бою. Прис
ко
рю
ва
ти які-не
-
будь події або об'яви - то не
ро
-
зум
но, і не
ма нічо
го по
ганішо
го
і шкідливішо
го над пе
редв
часні
тво
ри. Во
ни при
га
ду
ють каліц
т
-
ва. Моя філо
софія ди
ше му
жицт
-
вом, - до
дав опісля глум
ли
во, -
не прав
да?
-
Мужицтвом? О, ні - але ма
ло
-
душністю! - відповіла сум
но. -
Жда
ти! Бо
же мій, все, все лиш
жда
ти! - Ці сло
ва ви
мо
ви
ла з
яко
юсь гіркою роз
пу
кою.
-
Але ж ви чудні!
-
Ждати! - пе
ре
би
ла во
на йо
му
не
тер
пе
ли
во і мов сліди
ла чим
-
раз далі за яко
юсь дум
кою. - І
чо
му? Ах, ми та
ка низько
ду
ма
-
юча ма
са, що не вміє оду
шев
ля
-
ти
ся! Чи я не ка
за
ла вже раз цьо
-
го? Сот
во
ри
ти щось та
ке, що по
-
ри
ва
ло би! Та ма
са з са
мо
го ожи
-
дан
ня і невільни
чої по
дат
ли
во
-
сті за
па
ла в нидіння. Чо
му в нас
так ма
ло гор
дості і відпор
ної си
-
ли, так ма
ло нак
ло
ну до ве
лич
-
чя, так ма
ло по
ривів до мо
гу
-
чості? Чо
му, чо
му во
но так?
-
Не судіть зас
ко
ро, - відповів
він жи
во, - тих, що в них не від
-
зи
вається ще кров бу
дуч
ності.
То не є ще ніяка си
ла і ніякий
пос
туп!
-
Я за
суд
жую тих, що мо
жуть
більше зро
би
ти, як дба
ти про
бу
денні цілі, або що слу
жать
лиш партіям. Чо
му не слу
жи
ти в
спосіб гар
ний своїй вітчизні або
хоч сво
му та
лан
тові? Але ми - ні!
- пов
то
ри
ла ще раз гірко, - ми не
горді, ми най
ми
ти з при
ро
ди і
вміємо лиш жаліти
ся! Не
на
вид
-
жу тих, що лиш про
ли
ва
ють
сльо
зи, як і тих, що не ма
ють в
собі теп
ла!
-
Я та
кож; але я маю в собі теп
-
ло.
Вона усміхну
ла
ся, а відтак за
-
ди
ви
ла
ся на свої білі тонкі ру
ки.
-
І то
му, що я тут у вас, тре
ба і
вам дізна
тись про це теп
ло.
Це ма
ло дзвеніти жартівли
во,
од
нак йо
го ли
це зміни
ло на
раз
свій виг
ляд, і він усміхнув
ся нер
-
во
во-ви
му
ше
ним сміхом.
Вона ди
ви
ла
ся на йо
го до
пит
-
ли
во, май
же нес
покійно, але не
обізва
ла
ся.
-
Це, ба
чи
те, в тім річ, що я за
-
ру
чив
ся…
Мовчанка.
Її ли
це побіліло і мов за
де
ре
-
віло, а ус
та стра
ти
ли м'яку рух
-
ливість.
-
Так?
І знов мов
чан
ка, а опісля знов:
-
Так! - Він ви
мов
ляє це зміне
-
ним на
раз, май
же по
га
ним го
ло
-
сом, а пог
ляд у йо
го несміли
вий,
здичілий. - З донькою мо
го ше
-
фа, ад
во
ка
та Мілле
ра. Знаєте,
во
на зветься Ван
да.
-
Ванда?
-
Так. Ад
же ви її знаєте!
-
Я не знаю… так… з ви
ду!
І во
на не має більше що ка
за
ти.
Не має зовсім нічо
го і не знає ні
-
чо
го.
Він блідий мов крей
да, гля
дить
на неї, як во
на пе
ре
со
вує ско
ро
перс
тені на пальцях, гля
дить на
її довгі вії і як во
на мов
чить.
І ніби що ж там та
ко
го ста
ло
ся,
що не об
зи
вається; не
хай би лиш
од
ним слівцем!… Але ку
ди вже
їй до бесіди! Прос
то заніміла.
Що за стра
шен
но дур
на, упо
ко
-
ря
юча хви
ли
на! І во
на мов
чить
якось див
но. В ній трем
тить наг
-
ляд
но жит
тя, ска
зав би-сь, і в
най
меншім пальчи
ку нер
ви нап
-
ру
жені до край
ності, і з цілої її
істо
ти рветься щось на во
лю,
але ус
та мов по
ра
жені…
В яке огид
не по
ло
жен
ня заліз
він - ух! Пе
ред ним ле
жа
ла кни
ж
-
ка, по
езії Гей
не. Ухо
пив
ши кни
ж
-
ку, ухо
пив її без дум
ки, і йо
го очі
спи
ни
ли
ся на першім стиш
ку:
Teurer Fre
und! Was soll es nut
zen,
Stets das al
te Li
ed zu le
irn?
Willst du ewig bru
tend sit
zen
Auf den al
ten Li
ebe
se
i
ern?
Ach! Das ist ein ewig Gat
tern,
Aus den Scha
len kri
ec
hen Kuch
le
in,
Und sie pi
ep
sen und sie flat
tern,
Und du sperrst sie in ein Buch
le
in.
[142]
[142]
-
Кинь, мій дру
же, співи звичні,
Про ко
хан
ня - ні ря
доч
ка!
Ти ж си
диш на темі вічній,
Як си
дить на яй
цях квоч
ка.
Як по
луп
ляться кур
ча
та,
Та урозтіч, та пи
ща
ти!
Він верг книж
ку від се
бе і мов
ожив в тій хви
лині. На йо
го на
-
хо
дить щось, щось давнє, доб
ре
знай
оме, щось, чо
го він не роз
-
би
рав ніко
ли. Не яка дум
ка, спо
-
мин, це щось зовсім інше. Це
щось сильне, зух
ва
ле, гор
де, уп
-
ря
ме, що пе
ре
ма
га
ло йо
го не раз
при стрічі з нею і чо
му підда
вав
-
ся завсігди.
І на йо
го ус
тах з'явив
ся на
раз
глум
ли
вий усміх. Він звер
тає го
-
ло
ву в ту сто
ро
ну кімна
ти, де
Діана роз
тяг
ла
ся знов до спан
-
Ти ж за крильця їх, за ніжку,
Хап та хіп - і всіх у книж
ку.
(Переклад з нім. М, Лу
ка
ша)
ня, і го
во
рить го
ло
сом, мов
би ні
-
чо
го не ста
ло
ся:
-
Діано, ти гар
на звірю
ко, хо
ди
сю
ди!
Саме в тій хвилі підве
ла і На
-
тал
ка го
ло
ву, її пог
ляд ве
лич
-
ний, па
ла
ючий і ост
рий за
ра
зом.
-
Ви її лю
би
те? - спи
та
ла.
-
Ах, ад
же во
на пре
гар
на со
ба
-
ка!
-
Ні, я ду
маю про ва
шу суд
же
-
ну…
Він звер
тається блис
ка
ви
цею
до неї, і по йо
го лиці роз
ли
ва
-
ється га
ря
чий рум'янець. Опісля
вик
рив
ляє з по
гор
дою ус
та і мо
-
вить з при
тис
ком:
-
Розуміється, що люб
лю її.
І він не
на
ви
дить її вже, і за то
од
но пи
тан
ня. Що за ша
ле
на, бе
-
з
лич
на відва
га, пи
та
ти йо
го о це!
Він відчув, що між ним і нею
всту
пи
ло щось, щось важ
ке, по
-
га
не. Він спо
ти
кається на тім, і
во
но ко
рить йо
го і обу
рює про
-
ти неї, обу
рює стра
шен
но. Во
но
су
неться на йо
го, об
хоп
лює йо
-
го; він обт
ряс
ся би з то
го, за
топ
-
тав би це! Во
но гид
ке, нес
тер
пи
-
ме і в йо
го умі прий
має вид пе
-
ресвідчен
ня, що во
на має пра
во
ста
ви
ти йо
му та
ке пи
тан
ня і що
це пи
тан
ня до
тор
кається со
тень
струн в йо
го душі, і всі во
ни від
-
зи
ва
ються не
гар
монійни
ми, про
-
ши
ба
ючи
ми зву
ка
ми.
Він не
на
ви
дить її. Не
на
ви
дить
все, що йо
му зда
ва
ло
ся на ній лі
-
пше і тон
ше; не
на
ви
дить, бо від
-
чу
ває, що в неї є «ра
са» і що їх
ділить степінь чис
то
ти.
-
За чо
ти
ри неділі відбу
деться
на
ше вінчан
ня, - го
во
рив далі з
огид
ною пи
хою. - Я й їздив то
му
в рідні сто
ро
ни, що
би по
ла
го
ди
-
ти там де
які спра
ви.
-
А пан
на Марія?
-
Що ж?
-
Вона пе
ре
се
литься до вас?
Він за
чу
ду
вав
ся:
-
Чому до ме
не?
-
Отже, ні?
-
Я не ба
чу най
мен
шої при
чи
ни
до то
го…
-
Я ду
ма
ла, бо ви обіцю
ва
ли їй
те так час
то.
Він засміявся на
си
лу.
-
Це бу
ла ро
ман
ти
ка. Сла
ва бо
-
гу, я її вже поз
був
ся.
-
Ви вже стільки поз
бу
ли
ся!… -
Во
на ка
же це якось ми
мо
хо
дом,
бай
ду
же, все ж та
ки з яки
мось
не
замітним, розд
раз
ню
ючим ус
-
міхом.
Він скипів.
Вона ко
рить йо
го і б'є в самі
най
враз
ливіші місця. Во
на йо
го
знає, йо
го, кот
ро
го деінде ці
-
нять так ви
со
ко… Од
нак хто во
-
на та
ка, то
та за
ро
зуміла кре
ату
-
ра? [143]
Чим во
на ви
ща від йо
-
[143]
- Кре
ату
ра - тут: створіння, іс
-
го, що так ки
дає йо
му по
гор
дою
в очі?
-
Я вже не од
но
го поз
був
ся, -
про
мо
вив він, - але ви по
ми
ля
є
-
те
ся, ду
ма
ючи, що в ме
не не ос
-
та
ло
ся ще до
волі си
ли.
-
Ви справді спосібні…
І з якою інто
нацією ви
мов
ля
ла
знов ті сло
ва, чи не іронічно? В
нім збу
ри
ло
ся все нут
ро. Він під
-
нісся з сво
го місця. Обоє гляділи
на се
бе па
ла
ючи
ми очи
ма.
-
Чого ви влас
ти
во від ме
не хо
-
че
те? - спи
тав він.
-
Чого ж би я мог
ла від вас хоті
-
ти?
-
Чому зне
ва
жаєте ме
не?
то
та.
-
Хіба я зне
ва
жаю?
Він тро
хи не ка
зиться від сих
слів.
-
Я відчу
ваю, що я у ва
ших очах
упав, або ні, гірше ще. Я у ва
ших
очах без
чес
ний і зрад
ник. Я у ва
-
ших очах чо
ловік, що зап
ро
дує і
дру
гих; на ва
шу дум
ку, я, пев
но,
і негідний но
си
ти ім'я «муж»!
Що ви собі влас
ти
во ду
маєте?
Вона мов
ча
ла і не ру
ша
ла
ся з
місця. Сто
яла опер
та спи
ною до
стіни, зміне
на, і підве
ла ли
ше
тро
хи ви
ще го
ло
ву, щоб її та
кож
опісля спер
ти до стіни.
-
Що ви собі ду
маєте? Пи
та
юся
ще раз!
-
Тепер я ду
маю, що най
кра
-
щою ілюзією в моїм житті бу
ли
ви для ме
не. Він витріщив очі на
неї.
-
Що? Ілюзією? Дя
кую!
-
Ілюзією, кот
ру я, впрочім, бо
-
гот
во
ри
ла. Те
пер мені жаль.
Він усміхнув
ся цинічно.
-
Страшно жаль. - Во
на го
во
ри
-
ла, усміха
ючись сла
бо, а її ве
ликі
очі блу
ка
ли безцільно по
над йо
-
го го
ло
ву. - Не ду
май
те, що я жа
-
лую за лю
бов'ю, кот
рою я вас
ко
лись лю
би
ла. Я навіть пе
ре
ко
-
на
на, що вас не лю
бив ніхто так,
як я, і, мо
же, й не бу
де так лю
би
-
ти. - І під час тих слів пок
ри
ла
смер
тельна блідість її ли
це. -
Мені лиш жаль, що ви ме
не не
ро
зуміли! З хви
ли
ни, в котрій
ми пер
ший раз розс
та
ли
ся, по
-
ча
ли ви ме
не не ро
зуміти. Дру
-
гий раз ви ме
не вже не ро
зуміли.
-
Другий раз я бла
гав вас іти зо
мною! - бо
ро
нив
ся він. - А ви від
-
опх
ну
ли ме
не від се
бе. Я був вам
за
ма
ло
важ
ний. Ва
ша ша
ле
на го
-
рдість і хо
роб
ли
ва уява ба
жа
ла
собі бог знає чо
го; тим ча
сом я
був лиш зви
чай
ний чо
ловік і хо
-
тів діли
ти з ва
ми свою до
лю, чи
як ви то там наз
ва
ли: бу
ден
не
щас
тя.
-
Правда, - відповіла во
на, - я не
хотіла по
да
ти вам ру
ки до та
ко
-
го щас
тя, бо я віри
ла в вас, т. є.,
уяв
ля
ла собі, що ви му
си
те роз
-
ви
ну
ти
ся в кра
щу, сильнішу іс
-
то
ту; в та
ку, до кот
рої і я, і другі
мог
ли би мо
ли
ти
ся. Я чу
ла вже
тоді, що без то
го не змог
ла би
бу
ти для вас тим, чим я хотіла в
гли
бині душі своєї ста
ти
ся вам.
Чи я ба
жа
ла чо
гось справді неп
-
ри
род
но
го? В моїх очах чо
ловік
щось дійсно бо
жеське, хоч - як
ви раз ка
за
ли - він має своє корі
-
ння в землі. Він мо
же роз
ви
ну
-
ти
ся в пре
гар
ний цвіт, але до то
-
го тре
ба волі, тре
ба бор
би і від
-
ре
чен
ня! Відмо
вив
ши вам, я не
хотіла, щоб ви пішли і ста
ли впе
-
ред «ве
ли
ким па
ном». О ні! Я ба
-
жа
ла лиш, щоб ви ста
ли мо
ра
-
льно свобідним муж
чи
ною, а не
най
ми
том своїх страс
тей. Я хоті
-
ла пе
ред ва
ми ко
ри
ти
ся без
крас
ки на лиці. То
го хотіла я. Та
тут я, ма
буть, по
ми
ли
ла
ся. Ми
не по
ро
зуміли
ся. Ви ка
за
ли мені,
що в ме
не не
ма змис
лу для дій
-
сно
го жит
тя; впрочім (во
на усмі
-
хну
ла
ся гірко), мо
же й не
ма!
-
Навіть по
са
да ком
паньйон
ки
бу
ла вам миліша, ніж за
мужнє
жит
тя зі мною! - го
во
рив він
тре
м
тя
чим, зво
ру
ше
ним го
ло
-
сом.
-
Я ба
жа
ла за
кош
ту
ва
ти хліба,
за
роб
ле
но
го влас
ни
ми ру
ка
ми! -
відповіла во
на. - Я хотіла пізна
-
ти, що то та
ке свобідна во
ля. Я
не жа
лую то
го, хоч я не бу
ла би
пішла, як
би жи
ла моя ма
ти або
отець; але я й не пішла з бу
ти,
ви це знаєте. Мені по
ка
за
ли две
-
рі, то
му що я не хотіла відда
ва
-
ти
ся за Лор
де
на, - чи, мо
же, бу
ло
мені підда
ти
ся? Ах, Оря
дин, я не
бо
юся го
ло
ду і хо
ло
ду, бо я не
бо
юся і смерті, Впрочім, я чу
ла в
собі си
лу і то
му пішла; чи то бу
-
ло неп
ра
ве?
-
Ви ви
ма
гаєте від чо
ловіка за
-
ба
га
то! - ска
зав він - Не звер
та
-
єте ува
ги на вплив йо
го обс
та
-
вин; в тім ви по
ми
ляєте
ся… і то
-
му…
-
Я, Оря
дин, я? - пе
ре
би
ла во
на
йо
му і розсміяла
ся. - О, я вірю у
вплив обс
та
вин, в те, що во
ни
фор
му
ють наші дум
ки і си
ли,
але я вірю і в те, що в чо
ловіці
суть і відмінні чер
ти, котрі опи
-
ра
ються обс
та
ви
нам і опа
но
ву
ю
-
ть їх. Вас ма
ла я за та
ко
го чо
ло
-
віка, що не підпа
дає бу
ден
ним
прик
ме
там, що бо
реться з убій
-
чи
ми, приг
не
та
ючи
ми обс
та
ви
-
на
ми до
ти, до
ки не ста
нуть під
-
влад
ни
ми йо
му! - і в тім я по
ми
-
ли
ла
ся! - А ко
ли він мов
чав, го
-
во
ри
ла во
на далі: - Скажіть, як
мені жи
ти в те
перішніх обс
та
ви
-
нах, щоб моє жит
тя ста
ло поді
-
бне до жит
тя вдо
во
ле
них, або ні,
- за
ки
ну
ла живіше, - скажіть ме
-
ні рад
ше, яку роль на
да
ли ви ук
-
раїнкам або й мені, напр., нині,
за
яв
ля
ючи мені свої за
ру
чи
ни з
полькою?
-
Роль вам? - про
мо
вив він, зчу
-
до
ва
ний.
-
Так; на вашій ук
раїнській ша
-
хівниці…
Хвилину ди
вив
ся він без
мов
но
на На
тал
ку. Опісля заг
рав який
-
сь ли
хий усміх на йо
го ус
тах і,
шу
ка
ючи очи
ма за шап
кою, обі
-
звав
ся:
-
А, так! Те
пер ро
зумію; та що
мені ба
га
то го
во
ри
ти? Цим ра
-
зом, т. є. тут, я не
вин
ний. Ви ви
-
б
ра
ли собі самі роль на тій шахі
-
вниці. Мені ос
тається хіба при
-
га
да
ти вам ви
со
ке зна
чен
ня цеї
ролі; а то - ва
ше зма
ган
ня до
«по
луд
ня людськості, до ви
що
го
чо
ловіка».
Вона ди
ви
ла
ся на йо
го своїми
ве
ли
ки
ми очи
ма, що на її блідім
лиці те
пер аж горіли, - і не
на
че
ли
ну
ла дум
ка
ми дальше, як він
ба
жав…
-
Отже, це моя про
ви
на! - про
-
мо
ви
ла гірко. - Це то
та не
ду
га,
зад
ля кот
рої прий
шло
ся мені
сті
льки терпіти, проклін, що
спо
га
нив мені вже жит
тя до
ма і
пігнав між чужі лю
ди! Га
разд! -
до
да
ла з яко
юсь ве
се
лою гор
ді
-
стю. - Я бу
ду її наслідки зно
си
ти.
Був
ши ди
ти
ною, я ба
жа
ла леті
-
ти че
рез мо
ре в по
луд
неві краї,
кот
рих кра
су уяв
ля
ла собі моя
фан
тазія в ти
сяч
них бар
вах. А
вирісши, я ба
жа
ла, щоб ми ста
ли
інтелігент
ним на
ро
дом, свобі
д
-
ним, не
по
бо
ри
мим в своїй мо
-
ральній силі, щоб дійшли та
кож
до «по
луд
ня». Ро
зуміється, кож
-
да і кож
да оди
ни
ця (ду
ма
ла я
собі) му
си
ла би ста
ли
ти свої си
-
ли, пе
ре
ма
га
ти і се
бе, що
би ро
-
зуміти жит
тя па
ну
юче, і бри
ди
-
ла
ся прик
ме
та
ми невільни
чи
ми.
Об тім ма
ри
ла я час
то. Це бу
ла і
є ще моя хи
ба. Ко
ли моя уява ся
-
га
ла по
за гра
ниці мож
ли
вості,
то в тім, мо
же, не її ви
на, то су
-
діть ме
не, Оря
дин, судіть і ви!
Ви знаєте ціле моє жит
тя! - Ска
-
зав
ши це, за
тя
ла зу
би, бо її да
ви
-
ло щось в горлі, мов корч.
Але він не міг її су
ди
ти.
Він не міг опер
ти
ся цілком
впли
вові її по
ри
ва
ючої істо
ти,
впли
вові її слів, що во
на йо
го
так ду
же лю
би
ла. Та
ко
го зізнан
-
ня не надіявся він ніко
ли. Він
ду
мав, що во
на за
ку
тається в
ура
же
ну гордість і що ціла сце
на
відбу
деться хо
лод
но кілько
ма
сло
ва
ми, гра
ту
ляцією, і він зірве
всі тоті не
ясні відно
си
ни, що
нак
ла
да
ли на йо
го якісь обо
-
в'язки і тяжіли на нім не раз так
ду
же. Чо
му? Він сам не знав. Тим
ча
сом він зво
ру
шив
ся сам, пе
ре
-
ко
ну
ючись, що во
на йо
му не ба
-
й
ду
жа, що не бу
ла йо
му та
кою,
хоч як вмов
ляв в се
бе час
то, що
не об
хо
дить йо
го нічо і що не
лю
бить її. Але що ж! Він му
сить з
нею зірва
ти. Це бу
ло би не
ро
-
зум
но да
ти за
па
ну
ва
ти од
но
му
чут
тю над цілою своєю бу
дуч
ні
-
стю і то са
ме те
пер, ко
ли все
скла
ло
ся для нього так лег
ким
спо
со
бом і так гар
но. Там
та лю
-
би
ла йо
го, ма
ла пре
гар
ний має
-
ток і бу
ла та
ка са
ма доб
ра лю
ди
-
на, як ця, хоч оця при
ко
ву
ва
ла
йо
го яко
юсь чуд
ною си
лою до
се
бе. Та ба! Він не хо
че більше
ба
ви
ти
ся чут
тя
ми, во
на йо
му ще
не
дав
но зав
да
ла до
волі го
ря і
прик
рос
тей з тою ша
ле
ною ру
-
мун
кою, а те
пер по
чи
на
ти знов
на
но
во? Він бу
де щас
ли
вий і з
там
тою, хоч і не лю
бить її; він
пе
ре
ко
нав
ся, що щас
тя ста
но
-
вить щось інше, як са
ма лю
бов,
то
му - впе
ред!
Він ста
нув пе
ред нею, гар
ний,
ви
со
кий, на вид спокійний і про
-
с
тяг до неї ру
ку.
-
Я зво
ру
шив вас, - ска
зав не
-
пев
ним го
ло
сом, - хоч і не ба
жав
то
го ніко
ли, я не є ваш во
рог, я
пе
ре
ко
на
ний, що в та
ких лю
дей,
як ви, є до
волі си
ли, щоб знес
ти
кож
ду стра
ту в житті і кож
дий
удар, хоч би і най
тяж
чий.
Вона ки
ну
ла на йо
го гор
дим,
не
довірчи
вим пог
ля
дом, і її чо
ло
зах
ма
ри
ло
ся.
-
Найтяжчі стра
ти в житті пе
ре
-
боліла я вже; а то стра
ту ро
дичів
і ба
буні. Те, що нас
ту
пи
ло потім,
або що мо
же ще нас
ту
пи
ти, не в
силі зав
да
ти мені більше го
ря,
як зав
да
ло це. Впрочім… дя
кую
вам за ва
шу гос
ти
ну і за всі но
-
вин
ки і - гра
ту
люю вам!
Він скло
нив
ся низько, аж над
то
низько - і пішов.
Така са
ма ти
ши
на, як пер
ше.
Вона опер
ла
ся од
ним коліном
до со
фи, а ру
ка
ми зас
ло
не
не ли
-
це втис
ну
ла у по
душ
ки.
Так, це прав
да, що по
то
нув і
про
пав! Во
на не ду
має над нічим
яс
но; їй здається так, мов
би хто
прий
шов і уда
рив її по го
лові
довб
нею, а во
на, хоч за
го
лом
ше
-
на, відчу
ває цей удар. Але ні, їй
влас
ти
во не так здається. В ній
збу
ди
ло
ся прецінь стільки го
ло
-
сів, зовсім так, мов
би в її серці
ожив рій бджіл; шу
кав ви
хо
ду і
не міг йо
го най
ти, а во
на або
уда
виться, або ог
лух
не…
Вона вмов
ляє в се
бе, що все те
пе
ре
ми
не, си
лується згірдли
во
усміхну
ти
ся і від ча
су до ча
су
шеп
та
ють її ус
та май
же несвідо
-
мо: «Мар
ко! Мар
ко!» Її му
чить
жа
до
ба ви
ко
на
ти щось подібне
то
го, як сісти на ди
ко
го ко
ня і
пус
ти
ти йо
му свобідно по
во
ди,
щоб пом
чав
ся ска
же
ним ле
том і
за
топ
тав всі ті підлі, са
мо
любні,
брех
ливі кре
ату
ри, со
бак тих!
Або ки
ну
ти
ся в чо
вен в бур
ливі
хвилі… і ре
го
та
ти
ся!
Або, мо
же, ще інше? Мо
же.
Може, по
то
ну
ти ду
шею в то
ни і
виг
ра
ти то, що її так страш
но
да
вить? Так, виг
ра
ти, од
нак не
лиш для се
бе! Для всіх, що ма
-
ють сер
це і слух… Та ба! Гра
ти!…
Так опер
та ле
жить во
на дов
го…
Відтак про
ход
жується по кім
-
на
ті. При
не
сені ним лис
ти впа
-
да
ють їй аж по довгім часі в очі.
Во
на ся
гає впе
ред за лис
том від
тітки. Май
же не ро
зуміє, що чи
-
тає, і ли
ше при кінці пи
сані сло
-
ва вра
жа
ють її. «Ти ду
маєш над
бог знає чим, На
тал
ко, а не зас
-
та
но
виш
ся над тим, що твої ро
-
ки не сто
ять. Ле
ноч
ка май
же ці
-
лий рік мо
лод
ша від те
бе, а має
вже дві до
неч
ки, а третє в до
ро
-
зі…» Во
на ки
ну
ла від се
бе лист,
не
мов в її ру
ках опи
ни
ло
ся щось
гид
ке, і вхо
пи
ла за дру
гим пись
-
мом від пан
ни Марії. «Я та
ка
вдо
во
ле
на, - пи
са
ла во
на між ін
-
шим, - що з Ва
си
лем скла
ло
ся
все так щас
ли
во. Бог доб
рий, до
-
поміг йо
му до доб
рої волі. Я бо
-
яла
ся за йо
го, те
пер сповіда
юся
пе
ред ва
ми од
вер
то. Він прист
-
рас
ний і змінчи
вий ха
рак
тер,
хоч у йо
го сер
це зо
ло
те і чувст
во
гли
бо
ке, а ро
зум ост
рий. І Має
-
вський з нього вдо
во
ле
ний. Ка
-
же, що пер
ший муд
рий учи
нок
Ва
си
ля - то цей, що же
ниться
так пиш
но, і то
му прос
тить йо
му
всі йо
го прочі «дур
ниці». Зо
ня
го
мо
нить на йо
го, як зви
чай
но, і
ка
же, що во
на бу
ла би воліла,
щоб він же
нив
ся з ким іншим і
не шу
кав пе
ре
дусім маєтку. Але
во
на все та
ка, як бу
ла давніше. Я
лиш не ро
зумію, чо
му ва
ша ті
-
тка і вуй
ко при
ня
ли так див
но
звістку про йо
го за
ру
чи
ни. З ті
-
тки мені не див
но: во
на має пре
-
тензії до кож
до
го мо
ло
до
го чо
-
ловіка і за
суд
жує кож
до
го бе
зог
-
ляд
но, що не звер
тає ува
ги на її
доньку; але ваш вуй
ко, На
тал
ко,
той спокійний, доб
рий чо
ловік,
він засміявся так злоб
но на ві
-
стку про за
ру
чи
ни Ва
си
ля, що я
то
го сміху й до смерті не за
бу
ду.
А відтак вий
шов з кімна
ти, мов
-
би не хотів про йо
го й чу
ти. Я
роз
повіла те все Ва
си
леві, біль
-
ше жар
том, а він прос
то ка
зив
ся
з лю
тості. «Це міщанська вузь
-
ко
г
лядність! - ка
зав. - Але, сла
ва
бо
гу, що в ме
не сумління сильне
і що я не трус. З ча
сом пок
ло
-
няться мені всі, побіда бу
де по
моїй сто
роні. Я вже не той сфа
-
на
ти
зо
ва
ний ду
рак, який був да
-
вніше! Я євро
пеєць!…» І т. д.
Кімната освіче
на сла
бо.
Вона ле
жить змо
ре
на, і її гарні
білі ру
ки зви
са
ють спле
тені без
-
сильно по
над край ото
ма
ни і
відби
ва
ються блідо від тем
но
го
її тла. В її душі за
па
ну
ва
ла якась
пітьма, зда
ва
ло
ся, що од
на з її
най
звучніших струн ур
ва
ла
ся.
-
Хто ви
нен, хто ви
нен? - ше
ве
-
лять її ус
та і во
на пе
ре
ду
мує все
на
но
во ту дум
ку, що в нім лю
би
-
ла свій на
род, рідну пісню свою,
кот
рої час
ти
на по
то
ну
ла з ним в
якусь без
дон
ну глибінь без
по
во
-
рот
но, і од
ним го
ло
сом ста
ло
знов мен
ше… Хто ви
нен?
XVIІ
Чотири неділі пізніше вий
шла
во
на з до
му, що
би по
ба
чи
ти йо
-
го вінчан
ня.
«Де лю
ди люб
ляться, там му
си
-
ть той ко
ри
ти
ся, що най
більше
лю
бить», - пи
сав десь раз да
нець
Якоб
сен. А що во
на лю
би
ла бі
ль
-
ше, то чер
га ко
ри
ти
ся при
па
да
-
ла на неї.
На суд
женій Ва
си
ля му
сить що
-
сь бу
ти, ко
ли він же
ниться з
нею; во
на має пре
гар
но Ліста
гра
ти.
Надворі погідно, теп
ло. В неї є
охо
та по
гу
ля
ти на свіжім воз
дусі
і аж потім піти в костьол. Во
на
звер
тається в місто і йде го
лов
-
ною, яс
но освітле
ною ву
ли
цею.
Пе
ред нею, за нею тис
нуться
лю
ди. Во
на йде ско
ро, май
же без
пла
ну. В її душі хмар
но, і во
на
пот
ре
бує теп
ла і прос
то
ру…
По про
ході зай
шла в ла
тин
сь
-
кий костьол. Тут ма
ло відбу
ва
-
ти
ся йо
го вінчан
ня.
Вступивши сю
ди, во
на зміни
ла
-
ся до гли
би
ни душі. Її на
па
ло
страш
не зво
ру
шен
ня і якась
про
пас
ни
ця. Костьол був ба
га
то
освітле
ний, на
би
тий вид
ця
ми і
пов
ний го
лос
но
го ше
по
ту. Якась
див
на, а як їй зда
ва
ло
ся, гнітю
ча
ат
мос
фе
ра на
пов
ня
ла йо
го. Го
-
лов
ний прес
тол, а рад
ше ве
ли
-
кий об
раз розп'ято
го Хрис
та на
прес
толі, зда
вав
ся не
мов сві
-
тлом об
ли
тий; а міська інтелі
-
генція і ве
ли
ка ма
са знай
омих
мо
ло
дої обс
ту
пи
ла йо
го зовсім.
Всі ба
жа
ли мо
ло
дим лю
дям гля
-
діти пря
мо в об
лич
чя.
Вона всу
ну
ла
ся та
кож близько
прес
то
ла і схо
ва
ла
ся за якусь
стар
шу да
му, що ви
чуб
ле
на, мов
мо
ло
де дівча, пе
решіпту
ва
ла
ся
без пе
рер
ви з своєю сусідкою.
Чувство га
ря
чо
го со
ро
му об
-
гор
ну
ло її, що й во
на на
хо
ди
ла
ся
тут, і во
на хо
ва
ла
ся за цікаві да
-
ми, щоб її ніхто не замітив, їй
зда
ва
ло
ся, що всі му
си
ли відчу
-
ти, що й во
на тут, і відга
да
ти
при
чи
ну її при
хо
ду. Бо що ж
приг
на
ло її сю
ди? Ах, прос
то
сміх бе
ре!…
В посліднім часі во
на май
же чи
-
с
ли
ла го
ди
ни до сьогоднішньо
-
го ве
чо
ра, ну - і діжда
ла
ся вкінці
йо
го! Ах, во
на бу
ла би са
ма з се
-
бе ре
го
та
ла
ся, що всі кру
гом неї
обг
ля
да
ли
ся би за нею. І чи не
вар
то бу
ло заг
ля
ну
ти їй в ли
це?
Чи та
кий кінець не був інте
рес
-
ний?
Вона схи
ли
ла го
ло
ву бо
яз
ко за
спи
ну да
ми, що пе
ред нею сто
-
яла, і май
же не ва
жи
ла
ся ди
ви
-
ти
ся на зібра
них. Во
ни жда
ли в
цікавій не
тер
пе
ли
вості, заг
ля
да
-
ючи раз по раз до вхо
до
вих две
-
рей. Скілько то їх бу
ло, жінок і
муж
чин! Завсігди суть це лиш
жінки й муж
чи
ни! А як блідо й
втом
ле
но і скорб
но виг
ля
да
ли
ли
ця де
кот
рих жінок! Май
же всі
во
ни, - ду
ма
ла во
на, - сто
яли та
-
кож раз тут, скла
да
ли при
ся
ги
«вірності» і здо
бу
ли собі тим «іс
-
торію». Те
пер сто
ять і ждуть.
Чого ждуть? Що ж хо
тять во
ни
ба
чи
ти? Чи це якась но
ви
на для
них? Ко
ли б їх всіх історію злу
-
чив до
ку
пи, то вий
шло би од
но і
те са
ме. Во
на уло
жи
ла би жит
тя
кож
дої в му
зи
ку. Напр., в со
на
ти,
в етю
ди без закінчень, в пре
лю
-
дії… а її історія? Ба! З нею ма
ла
ся
річ інак
ше. В неї не бу
ло історії,
бо в неї не бу
ло фактів, і то
му
вий
шла би хіба якась хи
мер
на
фан
тазія, кот
рої не вмів би на
-
віть кож
дий грач відог
ра
ти, хіба
яка ви
баг
ли
ва або розст
роєна
ду
ша…
І їй діється так, мов
би над її жі
-
но
чою гідністю глу
зу
ва
ли й зну
-
ща
ли
ся, мов
би до
ля кпи
ла собі з
неї, бо хто ж та
ка во
на? Або то,
що приг
на
ло її нині сю
ди…
«Де лю
ди люб
ляться, там му
-
сить той ко
ри
ти
ся, кот
рий най
-
більше лю
бить», - відоз
ва
ло
ся в
її душі, мов у відповідь, і во
на ус
-
міхну
ла
ся гор
дим, гірким ус
мі
-
хом.
Це бу
ла хоч роз
ра
да, якої не
стрічається щод
ня.
Внутрі костьолу нас
тав рух і -
«Во
ни йдуть! во
ни йдуть!», про
-
нес
ло
ся з уст до уст.
Зимні дрожі пробіга
ють її ті
-
лом, і во
на чує, як їй відсту
пає
вся кров з ли
ця, але на
раз по
чу
-
ває в собі і чуд
ну си
лу і з су
по
-
коєм, їй самій нез
ро
зумілим, вс
-
ту
пає в пер
ший ряд видців ко
ло
прес
то
лу.
Вони дійсно над
хо
ди
ли.
Довга шов
ко
ва сук
ня мо
ло
дої
ше
лес
тить ост
ро по камінних
пли
тах, - зна
ти, що во
ни збли
жа
-
ються. Все здер
жує віддих, щоб
приг
ля
ну
ти
ся всьому док
лад
но і
не втра
ти
ти з очей і най
нез
на
ч
-
нішої дрібниці. Вкінці во
ни вже
тут і ста
ну
ли пе
ред прес
то
лом.
Бо
же, що за по
важ
на хви
ли
на!
Довкола ти
хо. Свя
ще
ник при
-
ла
год
жується до вінчан
ня, звер
-
тається по щось до прес
то
лу.
Гарне ли
це мо
ло
до
го якесь су
-
м
не і нес
покійне, а во
на виг
ля
-
дає щас
ли
во.
Вона ве
ли
ка. Спи
на в неї дов
га,
за
ок
руг
ле
на. В цілості ро
бить
вра
жен
ня тем
но-пон
со
вої рожі,
буй
ної кра
си, кот
ра в га
ря
чих,
со
няч
них хви
ли
нах здається
про
с
то жар
кою… Її ве
ликі чорні
очі не
мов по
жи
ра
ють усе, на що
впа
дуть, і сіяють якимсь див
-
ним, хо
лод
ним блис
ком. Але во
-
на гар
на.
А він? Йо
му чо
гось прик
ро, чує
-
ться не своїм, май
же приг
не
те
-
ним. Чи тут не
ма ніко
го з йо
го
лю
дей, ко
гось та
ко
го, хто би хоч
че
рез оцю хви
ли
ну був з ним, як
од
на ду
ша і од
на дум
ка, між всі
-
ма ти
ми гос
тя
ми і її крев
ни
ми?
Він та
кий чу
жий! А оця, з кот
-
рою має про
жи
ва
ти цілий свій
вік і кот
ру він влас
ти
во так ма
ло
знає, здається йо
му та
кож та
-
кою чу
жою! Він про
сив своїх то
-
ва
ришів і де
які при
рек
ли яви
ти
-
ся до «це
ре
монії», але, ма
буть,
жо
ден з них не до
дер
жав сло
ва і
не явив
ся. Ну, він їм цього не за
-
бу
де, це за
по
га
но, і він обг
ля
да
є
-
ться з болісно змор
ще
ним чо
-
лом, чи не по
ба
чить ко
го, і на
раз
- зат
ремтів.
Вона! Во
на тут, прий
шла!
Ніколи в житті не зля
кав
ся він
так ду
же, як в цій хви
лині, але й
ніко
ли не відчув уд
ру
ге та
ко
го
жа
лю, як те
пер. Йо
го сер
це про
-
шиб біль. «Во
на, во
на, во
на!» -
співа
ло в нім, і він ди
вив
ся на
неї, мов без
тям
ки, і, ма
буть, не
за
бу
де її виг
ля
ду й до смерті.
Ши
ро
ко ство
рені, не
мов не
ру
-
хомі очі на йо
го! О бо
же! Так ди
-
ви
ла
ся во
на за ним то
го ве
чо
ра,
ко
ли розс
та
ва
ли
ся пер
ший раз,
ко
ли він їй го
во
рив, що во
на йо
-
го царівна і що він по неї прий
-
де… І він на
раз усе за
був. Все, що
між ни
ми зай
шло, що їх роз
ве
ло,
і знав лиш те од
но, що лю
бив її,
її од
ну на світі і що втра
тив її
навіки… і чи лиш її са
му?
Його ли
це пок
ри
ло
ся смер
те
ль
-
ною блідістю.
Чи він та
кий підлий?
Ні, він доб
рий, він чує, що доб
-
рий і що ним за
во
лоділа лиш
якась мо
гут
ня по
га
на си
ла, ко
-
трій не хотів опи
ра
ти
ся, і те
пер
то
не…
А її очі, зда
ва
ло
ся, що го
во
ри
-
ли: «Я тут, свідок твоїх здо
бут
-
ків. Не
хай жи
ве мужська честь і
мужське діло!» А відтак чи не
усміхну
ла
ся во
на? Ні, це не був
усміх, це був плач роз
дер
тої ду
-
ші, що вис
ту
пав у неї так, цей
усміх ро
зуміє він в тій хви
лині
так доб
ре! О, він ро
зумів її завсі
-
гди!
Вона вис
ту
пи
ла з ря
ду видців і
вий
шла з костьолу…
Йому діється так, як
би на йо
го
ду
шу за
ляг
ла тінь і за
тем
ни
ла
все, що зло
жи
ло
ся для йо
го так
«гар
но й со
няч
но»! Че
рез хви
ли
-
ну він не
мов обез
си
ле
ний, не
-
мов за
па
дається в се
бе і май
же
не мо
же вдер
жа
ти
ся спокійно,
щоб не звер
ну
ти на се
бе глиб
-
шої ува
ги; але за хвильку звер
-
тається до йо
го свя
ще
ник, і він
му
сить над со
бою за
па
ну
ва
ти.
Свіжий, хо
лод
ний воз
дух вда
-
рив її в ли
це, ко
ли вий
шла з ко
-
стьолу. Во
на не
мов відро
ди
ла
ся
на
но
во, відди
хує гли
бо
ко.
Так! Те
пер во
на свобідна. Поз
-
бу
ла
ся то
го, що приг
не
та
ло її і
за
мо
ро
чу
ва
ло її ду
шу. Во
на то
зсу
ну
ла з се
бе і ос
та
ви
ла йо
му; а
він бу
де то но
си
ти до кінця сво
-
го жит
тя…
Як же ви
ди
вив
ся там на неї,
мов
би по
ба
чив її впер
ше в жит
-
ті! Прав
да, во
на ста
ла йо
му ціл
-
ком чу
жа, так са
мо, як і він не
був для неї вже тим ко
лишнім
Ва
си
лем з бунтівни
чою ду
шею і
іде
ально гар
ни
ми дум
ка
ми, за
кот
рим з жа
лю раз ма
ло що не
збо
же
воліла! Те
пер - за два-три
ро
ки пе
рес
та
нуть се
бе й зна
ти.
Так бу
ває зви
чай
но. Те
пер ста
не
йо
му полька тим «мо
рем», в кот
-
ро
го зо
ло
тих хви
лях бу
де ку
па
-
ти свою ду
шу, спраг
не
ну «лю
-
бові».
Гай, гай; як все гар
но скла
ло
ся!
Вона бу
ла би то го
во
ри
ла ціло
-
му світові, що
би доб
ре чу
ли всі і
доб
ре все за
тя
ми
ли. Нею за
па
-
ну
ва
ла якась ди
ка ве
селість, і
во
на чу
ла
ся сильною, мов льви
-
ця. Відтак за
дер
жа
ла
ся на хви
-
лин
ку і за
ду
ма
ла
ся: ку
ди те
пер?
Усміхалася.
Однаково ку
ди; ку
ди-не
будь.
Її не ожи
дав ніхто. Мог
ла йти і
йти, до
ки би з уто
ми не по
ва
ли
-
ла
ся; то не вик
ли
ка
ло би в нічи
-
їм серці жа
лю.
Вона йде ско
ро, мов
би хотіла
утек
ти пе
ред тим, що пе
ред хви
-
ли
ною пе
ре
жи
ла, мов
би во
но
йшло крок в крок з нею, гу
ля
ло
кру
гом неї. Во
на з своїм глад
-
ким, ше
лес
тя
чим, дов
гим шлей
-
фом, з ве
ли
ки
ми по
жи
ра
ючи
ми
очи
ма, а він з лжею на ус
тах і на
чолі… Гай, гай! Як все гар
но
скла
ло
ся!
«Я не не
щас
ли
ва, - си
лується
вти
хо
ми
ри
ти се
бе щок
рок і під
-
но
сить гор
до бліде ли
це. - Я лиш
са
ма. І що ж на тім? Сло
во «не
-
щас
тя» при
ду
мав який
сь без
си
-
ль
ний чо
ловік, во
но при
ня
ло
ся і
на
хо
дить відгомін. Чи ос
ла
ба
ти
їй для то
го?»
Всюди кру
гом неї кле
ко
тить
жит
тя, роз
ля
гається без
лад
ний
гамір людської тов
пи, роз
мо
ви,
сміх і дзвінки. Еле
гантні са
ни
мчаться блис
кав
кою до
ро
гою
повз неї, ба
га
то пар, поб
рав
шись
попід ру
ки, гор
неться тісно од
но
до дру
го
го і йде, ве
се
ло ба
ла
ка
-
ючи…
Куди йде во
на? Ад
же во
на не
хотіла до ніко
го йти, май
же не
ма
ла ніко
го, бо са
ме те
пер не бу
-
ло жод
ної з її то
ва
ри
шок в місті.
Ма
ляр
ка від'їха
ла до В., а Ок
са
-
на, по
ми
рив
шись з чо
ловіком,
виїха
ла з ним. Од
но
го дня прий
-
шла до неї зво
ру
ше
на, з чуд
ним
блис
ком в очах і оповіла їй, що
він приїхав по неї і що обоє по
-
ми
ри
ли
ся. «І так я йду, На
тал
ко,
- го
во
ри
ла з якимсь напівнасмі
-
шли
вим, напівроз
пуч
ли
вим ус
-
міхом. - Він ка
же, що я йо
му по
-
трібна до жит
тя, мов воз
дух, і я
ріши
ла
ся ста
ти йо
му тим воз
ду
-
хом. Чи вже не розс
та
не
мось бі
-
льше? Бог знає, мо
же, ні. Він ка
-
зав, що не пус
тить ме
не ніко
ли
від се
бе і не
хай уже раз зро
зу
-
мію, що він лю
бить ме
не на свій
спосіб! Бу
ду ста
ра
ти
ся при
ви
ка
-
ти до то
го «спо
со
бу», хо
чу, що
би
щас
тя усміхну
ло
ся до ме
не ще
раз так, як в пер
ших днях на
шо
-
го под
руж
жя. Ах, На
тал
ко, люб
-
лю йо
го ша
ле
но…» - І виїха
ла. А
те
пер во
на не має тут май
же ні
-
ко
го.
Вона при
див
ляється те
пер лю
-
дям, як хо
дять у світлі, там да
ле
-
ко до
лом ву
ли
цею пе
ред нею і
тут близько біля неї. Там, ку
ди
во
на звер
тає свої кро
ки. Яка їх
всю
ди си
ла! Як же їх ба
га
то,
справдішнє мо
ре лю
ду. А й там
далі, де во
на не бу
ла і де її, мо
же,
ніко
ли й не бу
де, і там їх та
ка
ма
са!
Їй впа
да
ють в очі нуж
денні пос
-
таті жіночі і чо
ловічі з змарніли
-
ми ли
ця
ми. То її по
сест
ри і брат
-
тя, го
во
рять її мо
вою і на
ле
жать
до тої са
мої ма
тері, що во
на. Їх
ба
га
то. Од
нак - ку
ди го
нять во
-
ни, за чим? Де їх до
ми і як жи
-
вуть во
ни? Ні, рад
ше вже, яка їх
до
ля?
«Доля!…» І, усміха
ючись, пішла
далі.
Не ди
ви
ла
ся ні впра
во, ні вліво,
ли
ше пе
рей
шла ско
ренько поп
-
ри яс
но освітле
ну еле
гант
ну ка
-
в'ярню, з вікон кот
рої лля
лось
світло стру
ями, освічу
ючи всіх,
що пе
ре
хо
ди
ли тро
ту
аром, і вс
-
ту
пи
ла в дру
гу ву
ли
цю так наг
-
ло, що спіткну
ла
ся сильно з яки
-
мсь пан
ком. З пе
ре
ля
ком відско
-
чи
ла, вп'ялив
ши в йо
го свої очі,
але май
же в тій самій хви
лині
пом
ча
ла
ся впе
ред. Він за
вер
нув
-
ся і пішов за нею. Її ве
ликі, про
-
мінні очі, що блис
ну
ли з-під чор
-
ної ша
поч
ки на йо
го в пе
ре
ля
ку,
заціка
ви
ли йо
го; а її ви
со
ка гну
-
ч
ка пос
тать ма
ни
ла йо
го… Хто
во
на? Йо
му зда
ва
ло
ся, що її ус
та
усміхну
ли
ся при слівці раr
don,
[144]
ки
ненім ско
ро й півго
ло
-
сом. Во
на спішиться, але він здо
-
го
нить її.
Ідучи за нею, приг
ля
дається
він її одежі. Він тон
кий зна
ток в
та
ких ре
чах. Пальто ле
жить на
ній склад
но, зріст у неї пре
гар
-
ний, але пальто не послідньої
мо
ди, а ру
ка, що дер
жить, ма
бу
-
ть, несвідо
мо сук
ню, без ру
ка
ви
-
ч
ки. Чи оце не якась ко
ке
терія,
що
би по
див
ля
ли її білу ру
ку? О
[144]
- Про
бач
те! (Франц.)
жінки, ті жінки!… Далі за
ру
ка
вок
та
кож не послідньої мо
ди!
І він іде вже сміло за нею. Що ж,
спро
бу
ва
ти мож
на… Крім то
го,
во
на звер
тається в од
ну ву
ли
цю,
не за
меш
ку
ва
ну ве
ли
кою арис
-
ток
ратією, а це та
кож де
що зна
-
чить…
Він при
лу
чається до неї, ог
ля
-
дає бист
рим оком її профіль, а
відтак ка
же привітним го
ло
сом і
з та
ким же пок
ло
ном, що він
замічає, що во
на йде в оцю «по
-
га
ну» ву
ли
цю са
ма, і то
му ос
мі
-
ляється відпро
ва
ди
ти її…
Вона ста
ну
ла мов вко
па
на і,
гля
нув
ши на йо
го, усміхну
ла
ся.
-
Я дійсно са
ма, - про
мо
ви
ла
якимсь здав
ле
ним го
ло
сом. - В
ме
не не
ма ні вітця, ні ма
тері, ні
бра
та, ні му
жа, котрі би ме
не
про
вод
жа
ли, то
му маєте пра
во
обид
жа
ти ме
не!
Вона тремтіла на цілім тілі від
оби
ди, а йо
му зда
ва
ло
ся, що,
про
мо
вив
ши тих кілька слів, ви
-
рос
ла йо
му по
над го
ло
ву. Во
на
гля
ну
ла на йо
го з нес
ка
зан
ним
ма
ло
ва
жен
ням, а відтак відвер
-
нув
шись, пішла далі.
Затяла зу
би і змор
щи
ла чо
ло, а
очі шу
ка
ли зо
рис
то
го не
ба…
-
Видиш, ба
бу
ню, ви
диш? - про
-
шеп
та
ла, і сер
це її за
боліло від
нес
ка
зан
но
го жа
лю. - Чо
му во
но
так? Чи то
му, що я, са
ма і що ме
-
не не бе
ре
же нічия лю
бов?
Повернувши до
до
му, зас
та
ла,
від Мар
ка лист. Зди
ву
ва
ла
ся
ним чи
ма
ло, бо від'їжджа
ючи, не
обіцяв їй на
пи
са
ти ані од
но
го
сло
ва, а во
на не про
си
ла йо
го о
це. Пи
сав сум
но. Пи
сав, що ко
ли
во
на одер
жить цей лист, він бу
-
де вже в до
розі до Індії. Що ся
по
до
рож йо
му те
пер ду
же не
по
-
жа
да
на, бо хотів уже на
завсігди
вер
ну
ти до Бу
ко
ви
ни, а ся до
ро
-
га, хоч як і ба
жав не раз по
ба
чи
-
ти землі над Ган
гом, відда
лить
йо
го знов на час від йо
го най
-
миліших сторін. Во
на - ка
же -
зди
вується, що він до неї пи
ше,
од
нак він не мо
же поз
бу
ти
ся не
-
ми
ло
го чут
тя, буд
то
би їй лу
чи
-
ло
ся щось ду
же прик
ре. Від ча
су
до ча
су до
но
си
ла йо
му Ок
са
на
лис
тов
но, як йо
го «оди
но
кий то
-
ва
риш» про
жи
ває, але те
пер за
-
мовк
ла, а він не зно
сить не
пев
-
ності, тим більше, що не має
надії вер
ну
ти над
то ско
ро до
до
-
му і пе
ре
ко
на
ти
ся о всім са
мо
му.
Він звер
тається пря
мо до неї і
про
сить її о звістку про се
бе. Це
зас
лу
жив він собі хоч би і тим,
що сер
цем і дум
ка
ми про
бу
вав
так час
то до
ма. Во
на, мо
же, не
повірить йо
му, во
на та
ка не
-
довірчи
ва, але ко
ли він по
вер
не,
тоді пе
ре
ко
нає її в щи
рості йо
го
слів. Далі про
сить її не за
бу
ва
ти
на йо
го, так са
мо, як не за
бу
ває
гро
бу йо
го ма
тері; а на
томість
він обіцяє їй по
див
ля
ти та
мош
-
ню кра
су при
ро
ди «з спо
ми
ном»
на неї. Йо
му са
ме те
пер на душі
так важ
ко, мов би йшов на
смерть, хоч смерті не бо
яв
ся він
ніко
ли. Чи во
на йо
го ро
зуміє?
Він пи
ше до неї з та
ким дові
-
р'ям, як пи
шеться лиш до най
-
щирішо
го дру
га. І знов дальше,
що він має для неї уз
би
рані пре
-
гарні мушлі, справдішні чу
де
са
при
ро
ди, і ба
га
то інших ре
чей,
кот
ри
ми прик
ра
сить кімна
ту
«сво
го оди
но
ко
го то
ва
ри
ша»,
ко
ли по
вер
не. Що бу
де чис
ли
ти
дні до при
бут
тя її лис
та, кількох
ус
по
ко
ю
ючих щи
рих слів, бо на
те
пер бу
де й з то
го рад і т. д.
Прочитавши цей лист, во
на не
-
мов з по
га
но
го сну збу
ди
ла
ся.
Він пи
сав так при
яз
но, а во
на?
Що діяло
ся з нею ос
таннім ча
-
сом, чи не збо
же
воліла во
на? Бо
-
же, бо
же! в яку по
гань зап
лу
та
-
ла
ся во
на і при кім спи
ня
ли
ся її
дум
ки, ко
ли тим ча
сом там
тий
на морі був її од
ним-одніським
при
яте
лем на світі!… Ні, то во
на
з са
мо
ти бо
же
воліла, і її пал
ка
ду
ша, що шу
ка
ла не
ус
тан
но за
-
нят
тя, спи
ня
лась і там, де бу
ла
не
потрібною, їй встид
но, во
на
бу
ла за
ма
ло гор
да, а на йо
го
вінчан
ня не по
вин
на бу
ла йти!
Глузуючи з се
бе, усміхну
ла
ся
згі
рдли
во і скло
ни
ла втом
ле
ну
го
ло
ву на ру
ки, згор
нені навх
-
рест на столі. Ду
ма
ла над Мар
-
ком.
Написав, на
пи
сав! Са
ме те
пер,
ко
ли бу
ла мов гро
мом по
би
та,
втом
ле
на до край
ності і ко
ли чу
-
ла
ся нуж
ден
ною, мов та со
ба
ка.
На
пи
сав! Її об
гор
ну
ло по
чут
тя
вдяч
ності, і во
на при
тис
ну
ла йо
-
го лист май
же прист
рас
но до
уст.
Коли б він тут був або ко
ли би
був цілком не від'їжджав, то во
-
на бу
ла би щас
ли
ва і не то
ми
-
лась би яки
мись хо
роб
ли
ви
ми
чувст
ва
ми. Вже сам спосіб йо
го
бесіду
ван
ня мав у собі для неї
щось ус
по
ко
ю
ючо
го; ох, пе
ред
ним во
на би й по
хи
ли
ла го
ло
ву
покірли
во і то не боліло би її!
Але що з ним? Чо
му з йо
го слів
вид
ко та
кий сум, і чо
му йо
го пе
-
реслідує по
га
не пе
ред
чут
тя? Ко
-
ли та
кий чо
ловік, як він, за
го
во
-
рить туж
ли
во, то на тім му
сить
щось бу
ти. Во
на вірить в пе
ред
-
чут
тя.
Він стоїть пе
ред її ду
шею жи
во,
мов
би гляділа на йо
го. Май
же
не
гар
ний, а з-по
за оку
ляр шу
ка
-
ють її йо
го ясні, до
пит
ливі очі.
Він замк
не
ний, враз
ли
вий, на
дрібниці бай
ду
жий, але суп
ро
ти
се
бе стро
гий аж до жорс
то
кості,
а за
ду
ма
ний так час
то!
Такий він.
Він жу
риться о неї. О бо
же, от
-
же о неї боїться хтось на світі!
Во
на бу
ла б розсміяла
ся і зап
ла
-
ка
ла відра
зу, так усі стру
ни бу
ли
в ній розст
роєні…
Вона йо
му на
пи
ше все, як він
собі ба
жає, і ус
по
коїть йо
го…
Попросить та
кож, щоб дійсно
зга
ду
вав її, ко
ли по
ба
чить кра
су
та
мошньої при
ро
ди, ко
ли над
ним засіяє зо
рис
те не
бо Індії і
він, мо
же, бу
де глядіти в срібні
хвилі Ган
гу. Він не знає, як її ду
-
ша ба
жа
ла кра
си і зміни, як во
на
ба
жа
ла роз
мах
ну
ти хоч однісі
-
нький раз свої кри
ла цілком св
-
обідно!
Розкаже йо
му все, не
хай він
знає. Не
хай знає і те, скільки ні
-
мих сліз про
ли
ла її ду
ша, скіль
-
ки німих боїв пе
ре
бу
ла во
на, чо
-
р
них, мов ніч, від ча
су, як по
мер
-
ла йо
го до
ро
га ма
ти, а її од
ні
-
ська опікун
ка. Що їй до
дає охо
ти
до жит
тя надія, що бу
де пра
цю
-
ва
ти для сво
го на
ро
ду пе
ром
(він це знає), і не уто
не безслі
-
дно, як ти
сячі інших, подібних
до
лею до неї. Відтак спи
тає, чо
-
му не ве
се
лий; що, впрочім, во
на
йо
му вірить, ко
ли це пи
ше (адже
во
на йо
му все віри
ла!), але що і
їй не ве
селіше. Во
на тут са
ма,
при
ко
ва
на ти
ми не
ви
ди
ми
ми
ка
й
да
на
ми, що звуться обс
та
ви
-
на
ми, до од
нос
тай
ності, і по
би
-
вається і чис
лить дні, котрі ми
-
на
ють без по
во
ро
ту, не ли
шив
-
ши по собі їй сліду. Він, пев
но,
вже пійме при
на
ду та
ко
го жит
-
тя. Але во
на не хо
че жаліти
ся,
не
хай же і він не жа
лує її…
За мушлі дя
кує йо
му, але чим
віддя
читься во
на йо
му за йо
го
пам'ять?
Роздумуючи так, засіяли різні
спо
га
ди в її душі з ча
су, як жи
ла
йо
го ма
ти і як про
бу
вав тоді до
-
ма.
І не зна
ти, чо
го му
чи
ли
ся обоє
(він і во
на) ча
сом так по
га
но!
Він був гор
дий і глум
ли
вий, а
во
на хо
лод
на суп
ро
ти йо
го, хоч
не раз сер
це з жа
лю їй мліло! Та
все вже ми
ну
ло. В неї кінчи
ло
ся
все ско
ро і в один спосіб, але з
всіх її знай
омих то
ва
ришів і то
-
ва
ри
шок ос
тав
ся він їй най
вір
-
нішим. Про
бу
ва
ючи там в да
ле
-
ких сто
ро
нах, не за
був її, роз
-
віду
вав
ся че
рез дру
гих, як жи
ве
і чи щас
ли
ва, а тим ча
сом ті, що
про
бу
ва
ли тут з нею… але ні! ра
-
д
ше вже не ду
ма
ти й не зга
ду
ва
-
ти всього то
го, що ра
ни
ло її ду
-
шу; то пог
реб
ла во
на вже і не хо
-
че об тім вже ніко
ли більше ду
-
ма
ти.
«Що я люб
лю, люб
лю вже наві
-
ки!» - за
го
во
рив в ній на
раз яки
-
й
сь го
лос, і з тим зат
ремтіло в її
душі га
ря
че по
чут
тя щас
тя.
Він її лю
бить! Це му
сить бу
ти
прав
дою, бу
ло вже тоді прав
-
дою, ко
ли і не сни
ла о тім, ко
ли
го
во
рив, про
ща
ючись з нею, що
для йо
го «сон
це за
хо
дить», а ру
-
ку стис
нув їй, мов кліща
ми; бу
ло
вже тоді, ко
ли му
чи
ли се
бе так
страш
но. Те все бу
ла лю
бов.
В її душі спа
лах
ну
ло оп'ять по
-
чут
тя вдяч
ності і навіть якоїсь
гіркої роз
коші, але май
же в тій
самій хви
лині стяг
ну
ла болісно
бро
ви. Во
на ба
чить в уяві, як ко
-
ра
бель не
сеться по хви
лях, по
ре
їх, а во
ни товп
ляться дов
ко
ла
йо
го, б'ються о йо
го і мов відда
-
ля
ються від неї чим
раз дальше і
дальше, ку
дись стра
шен
но да
ле
-
ко… А во
на те
пер уже зовсім са
-
ма - тут! Її взяв на
раз ша
ле
ний
біль, і глу
хий зойк вир
вав
ся з її
груді… Во
на тут!
Опустила знов го
ло
ву на ру
ки і
зап
ла
ка
ла те
пер гірким, прист
-
рас
ним пла
чем, хоч довгі ча
си не
пла
ка
ла ані раз…
XVIII
Весна. Але не та вес
на, що пи
-
ша
ється вже яв
но цілим ба
га
тс
-
т
вом своєї розцвілої кра
си і сві
-
жою но
вою зе
лен
ню, що в її воз
-
дусі міша
ються па
хощі бо
зу і жа
-
с
ми
ну і інших, незлічи
мих цві
-
тів, го
мо
нить дзвінкий бренькіт
бджіл і лу
нає ве
се
лий спів пта
-
хів, гамір жит
тя в якімсь віднов
-
ленім блис
ку; це ще та пер
ша
несміли
ва, напівроз
буд
же
на вес
-
на, ще замк
не
на в собі, і кот
ра
свою кра
су що лиш за
повідає ла
-
гідним теп
лим воз
ду
хом, а кра
су
її відга
дується більше чут
тям…
Де
ре
ва ожи
да
ють строю. Зем
ля
пок
ри
вається ніжною зе
лен
ню,
го
робці цвірінька
ють так га
лас
-
ли
во, мов
би сва
ри
ли
ся, а воз
дух
по
ми
мо теп
ло
ти пе
ре
ня
тий ще і
хо
ло
дом. Десь-не-десь лисніє
про
ти сон
ця ла
точ
ка снігу.
Ранок.
Наталка в го
роді. По
рається
там, як що
ро
ку і за жит
тя Мар
ко,
око
ло зільни
ка. її зви
чай
но про
-
зо
ре біле об
лич
чя за
рум'яніло
ся,
а хуст
ку, яку бу
ла за
ки
ну
ла на
се
бе, іду
чи сю
ди, відки
ну
ла вже
дав
но. Сон
це об
си
па
ло її яр
ким
світлом, і її во
лос
ся здається чи
-
с
тим зо
ло
том.
Вкінці вто
ми
ла
ся і ки
ну
ла рис
-
каль [145]
від се
бе; зму
чи
ла
ся
до
б
ре. Але во
на лю
бить та
ку
вто
м
ля
ючу фізич
ну пра
цю, в ко
-
трій бу
ває ціле тіло в нап
ру
-
женні; це при
во
дить і зво
ру
ше
-
ний ум до рівно
ва
ги. Впрочім,
во
на здо
ро
ва і ду
жа і та
ке за
нят
-
[145]
- Рис
каль - зас
туп.
тя їй приємне. З ру
ка
ми, спле
те
-
ни
ми над го
ло
вою, приг
ля
да
ла
-
ся де
ре
вам, чи не роз
ви
нуться
вже далі? Там не
да
ле
ко неї на
хо
-
ди
ла
ся ар
фа еольська, але са
ме
те
пер мов
ча
ла. Воз
дух був ці
-
лком спокійний. Своїм сум
ним
зітхан
ням при
га
ду
ва
ла їй все
той вечір, ко
ли Мар
ко від'їжд
-
жав, і во
на прис
лу
ха
ла
ся кож
до
-
му з йо
го рухів. Ну, раз по
вер
не
він уже на
завсігди до сво
го до
му
і за
жи
ве тут, це знає во
на.
А що ста
неться тоді з нею?
На її ус
тах по
явив
ся пре
гар
ний
усміх, і га
ря
ча по
лумінь роз
ли
-
ла
ся по її лиці. Во
на не знає, що.
Впрочім, чо
го їй жу
ри
ти
ся вже
відте
пер? Во
на чується та
кою
сво
бідною і свіжою на си
лах, бо
-
дай те
пер, що не хо
че ніяки
ми
пла
на
ми за
мо
ро
чу
ва
ти оцю пре
-
гар
ну хви
ли
ну. Сла
ва бо
гу, що
вже нас
та
ла вес
на, і сніги зник
-
ли, а то її пе
ресліду
ва
ло чут
тя,
що не до
че
кається її. Прав
да, зи
-
мові дні тяг
ну
ли
ся без
ко
неч
но
дов
го і бу
ли пе
ре
пов
нені од
нос
-
тай
ністю і скор
бо
тою, ви
чер
пу
-
ва
ли час
то всі її си
ли, всю її три
-
вкість, а по
га
на якась ту
га так і
по
жи
ра
ла її. Але те
пер їй ми
ло і
сер
це її пов
не надії.
Якої?
Ах, во
на її не роз
би
рає! Мо
же,
то
му, що во
на ос
танніми ча
са
ми
жи
ла лиш у своїй улюб
леній
праці, т. є. в пи
санні, і бу
ла май
-
же пе
ре
ко
на
на, що та звісна по
-
вість, відос
ла
на пе
ред кілько
ма
міся
ця
ми, те
пер при
ня
та, бо ко
-
ли би бу
ла не при
да
ла
ся, то бу
-
ли би їй вже дав
но на
зад відос
-
ла
ли! Вза
галі во
на цілком спо
кі
-
й
на в справі повісті, а пе
ре
ко
на
-
н
ня, що пра
ця при
да
ла
ся, скрі
-
пи
ло її так в намірах відда
ти
ся
зовсім праці на тім полі, що це
ста
ло вже для неї ду
шею жит
тя.
Здалека доліта
ють до неї зву
ки
дзвонів.
Вони по
ру
шу
ють її нині так чу
-
д
но, мов якесь поз
до
ров
лен
ня,
мов при
ма
на з дав
но за
бу
тих,
напівка
зоч
них часів, в кот
рих
жи
ло
ся щас
ли
во і в спокійній
пиш
ності. В її серці за
во
ру
ши
ла
-
ся ту
га за жит
тям лю
бові. Пе
ред
її ду
шу тис
ну
ли
ся кар
ти
ни з рі
-
дних сторін, ба
бу
ня, ма
ти, як
зри
ва
ла їй тоді цвіти, і якісь інші
погідні хви
ли
ни. О, як бур
ли
во
ки
да
ла
ся во
на на все, що
би здо
-
бу
ти собі якесь щас
тя. Як відва
-
ж
но про
би
ва
ла собі путь, го
не
на
не
зас
по
коєною жа
до
бою за чим
-
сь дос
ко
нальшим, що
раз впе
ред
і без три
во
ги пе
ред терпінням!
Так сто
яла во
на вже раз з туж
-
ли
вим сер
цем і гляділа ку
дись в
да
ле
чи
ну. Тоді, як опус
ка
ла пи
-
шні го
ри бу
ко
винські і свою рі
-
дню, що
би ста
ти «собі ціллю»!
Тоді ду
ма
ла во
на про «по
луд
не»
і її ду
ша, ок
ри
ле
на ту
гою, нес
ла
-
ся до йо
го. Але те
пер? Відте
пер?
Так, як во
на тут сто
яла, гар
на,
сон
цем об
ли
та пос
тать, бу
ла са
-
ма со
бою пиш
ною скінче
ною
кар
ти
ною «по
луд
ня».
Усміхнулася на
раз в своїх дум
-
ках.
Це бу
ло не
мож
ли
во. Бу
ло не
-
мож
ли
во, щоб для неї і для її на
-
ро
ду не ви
би
ла та
кож го
ди
на
по
луд
ня. Що
би вся їх си
ла не ви
-
с
тар
чи
ла на те, що
би в їх житті
не за
ся
яли такі хви
ли
ни, котрі
свідчи
ли би твер
до об їх здіб
-
нос
тях до са
мостійно
го існу
ван
-
ня і якійсь своєрідній красі, що
не дається нічим притьми
ти. Це
не
мож
ли
во, у них му
сить нас
та
-
ти по
луд
не!
Тоді змо
жуть жи
ти пов
но. Без
утис
ку і хит
рощів, без лжі і ма
-
ло
душ
ності, і без не
на
висті.
Життя, яким во
на жи
ла досі,
бу
ло якесь незріле. Бу
ло нап'ят
-
но
ва
не клей
мом якоїсь не
дос
та
-
чі й рабст
ва і бу
ло вип
ли
вом
бру
д
них обс
та
вин. Але во
на
знає, що мож
на й інак
ше жи
ти; і
во
на має по
чут
тя, що не впа
де
ніко
ли більше ду
хом відте
пер.
Той ви
хор, що пот
ря
сав нею так,
що аж хи
та
ла
ся, здається їй яко
-
юсь кра
сою і не зни
щив пра
ва
на якусь іншу бу
дучність. А ту
іншу бу
дучність хо
че во
на собі
ви
ро
би
ти пра
цею, їй ос
та
ла
ся
лиш пра
ця, і во
на при
па
ла до неї
цілою ду
шею…
Так, по
луд
не наспіє ще, по
ми
мо
всіх ли
хих і во
ро
жих обс
та
вин,
що пе
ресліду
ва
ла її і її на
род. На
світі є ще си
ла, не зла
ма
на ще ці
-
лком. На світі є ще і лю
бов