close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Нечуй-Левицький - Хмари - 3.5

код для вставкиСкачать
Повість
I
Одного літнього гарячого дня, в
місяці липці 183... року, з города
Тули вийшла купка хлопців, уб
-
раних по-дорожньому. На моло
-
дих паничах були сіртуки з те
м
-
ної парусини з чорними рогови
-
ми ґудзиками, суконні широкі й
круглі картузи. Кожний мав за
пле
чима торбу з одежею, книж
ка
-
ми й харчами; кожний держав у
руці палицю. Паничі були високі
на зріст, кремезні, широкоплечі й
русяві, їх рум'яні, повні щоки бу
-
ли здорові якось по-сільській;
жи
лавими руками, кремезними
плечима й шиями вони скида
ли
-
сь на великоруських робітників
або крамарів-коробейників. Між
ними один був вищий од усіх ці
-
лою головою: то був їх поводатар,
Степан Воздвиженський. Це були
тульські семінаристи. Вони йшли
до Києва. Деякі були послані на
ска
рбові гроші в Київську духо
в
-
ну академію, [1]
деякі були про
-
[1]
- Мається на увазі Києво-Моги
-
ля
нська академія, перша вища шко
-
ла і визначний культурно-освітній
центр на Україні. Створена в резу
ль
-
таті об'єднання Київської братської
школи з лаврською школою Петра
Могили в 1632 p.; осередок бороть
-
сті семінаристи, що, скінчивши
курс, йшли до Києва на прощу. Широкий і вольний був їм шлях
на Україну. Літня спека застелила
його на долоню курявою. Сонце
пе
кло з гарячого неба. Курява по
-
сіла на семінаристів, обліпила їм
лиця так, що вони не впізнавали
один одного. Піт котився з їх по
-
тьоками і, помочивши чорну ку
-
би з національним і соціальним гно
-
б
ленням українського народу по
-
льською шляхтою, а також із приму
-
совим насадженням на Україні като
-
лицизму та уніатства. В Київській
академії навчалась молодь усіх ста
-
нів, але переважно там учились діти
ко
зацької старшини, шляхтичів, ду
-
хо
венства, заможних міщан. ряву, пописав їх лиця довгими
сму
жками. Кандидатам до академії були
ви
дані скарбові гроші на поштові
коні до самого Києва. Одначе во
-
ни не поїхали за ті гроші, а пішли
пішки і гроші постановили про
-
пити дорогою, ще й товаришів-
богомольців напоїти. Стаючи ко
-
ло корчом на спочинок, вони гу
-
ля
ли й пили й товаришів поїли.
Ос
танні поштові гроші вони про
-
пили в Броварах, недалечке од
Ки
єва, хрестячись і молячись до
синіх святих київських гір, на ко
-
трих біліли церкви й дзвіниці,
бли
щали проти сонця золоті хре
-
сти й бані церков. Хоч далека, за
-
те ж весела була їм дорога до Ки
-
єва! Забачивши святий Київ, вони
зареклися більше пити, щоб всту
-
пити по-християнській до свято
-
го міста. З чорного чернігівського бору
во
ни вийшли на низький берег
Дні
пра. Перед ними за Дніпром
з'я
вилась чарівнича, невимовне
чу
дова панорама Києва. На висо
-
ких горах скрізь стояли церкви,
дзвіниці, неначе свічі палали про
-
ти ясного сонця золотими верха
-
ми. Саме проти їх стояла лавра,
[2]
об
ведена білими високими
[2]
- Л а в р а. - Мається на увазі Киє
-
во-Печерська лавра, давній (з 1051
p.) руський монастир, з 1598 p. - лав
-
мурованими стінами та буди
-
нками, й лисніла золотими верха
-
ми й хрестами, наче букет золо
-
тих квіток. Коло лаври ховались у
долинах між горами пещери з
своїми церквами, між хмарами
садків та винограду. А там далі,
на північ, на високому шпилі
стояла церква св. Андрея, [3]
ви
-
ра. Одним із його засновників був
Антоній Печорський. Києво-Печер
-
сь
ка лавра відіграла значну роль у
розвитку давньоруської та українсь
-
кої культури. З 1926 p. Києво-Пече
-
рську лавру оголошено державним
заповідником-музеєм. [3]
- Ц е р к в а с в я т о г о А н д р е я
- йдеться про визначну пам'ятку ар-
хітектури Андріївську церкву в Киє
-
різуючись всіма лініями на си
-
ньому небі: коло неї Михайлі
-
вське, Софія, Десятинна [4]
...
Поділ, [5]
вганяючись рогом в
ві. Збудував у 1747 - 1753 pp. архі
-
тектор І. Ф. Мічурін у стилі барокко
за проектом В. В. Растреллі. [4]
- Д е с я т и н н а ц е р к в а -
перша кам'яна церква Давньої Русі в
Києві. Збудована у 989 - 996 pp., за
часів князювання Володимира Свя
-
тославича, руськими і візантійськи
-
ми майстрами. Зруйнована у 1240 p.
ордами хана Батня. У XVII - XIX ст. у
Києві споруджувалися церкви під ті
-
єю ж назвою (не збереглися). [5]
- П о д і л - один із найдавніших
ра
йонів Києва, розташований у при
-
бережній низовині між гирлом р. По
-
Дніпро, неначе плавав на синій,
прозорій воді з своїми церквами
й будинками. Всі гори були ніби
зумисне заквітчані зеленими сад
-
ками й букетами золотоверхих
це
рков, їх заквітчала давня не
в
-
мираюча українська історія, не
-
на
че рукою якогось великого ар
-
ти
ста... Стоять київські гори непорушне,
заглядають в синій Дніпро, як і
споконвіку, несуть на собі пам'я
т
-
ку про минувшість для того, хто
схоче її розуміть, і ждуть не діж
-
дуться, поки знов вернеться до їх
слава старого великого Києва, по
-
чайни і схилами гір Старокиївської,
За
мкової, Хорівиці і Щекавиці.
ки знов заквітчають їх потомки
давніх батьків свіжими квітками
історії... Тульські семінаристи стріли ве
-
лику силу прочан, що йшли з да
-
лекого краю до Києва. Всі бого
-
мо
льці, побачивши Київ, попа
да
-
ли навколішки, хрестились, мо
-
лились і били поклони. Тульські семінаристи пішли пря
-
мо на гору до лаври. Умившись і
трохи прибравшись, вони пішли
на поклін до митрополита, свого
земляка. Митрополит вийшов до
них, і вони всі впали йому в ноги
й поцілували його в руку. - З якої губернії? Якого повіту? З
якого села? - розпитував митро
-
полит кожного. - Чи всі ви підете
в академію? Молоді люди давали одповідь.
Де
хто обзивався, що поступає в
академію, дехто просив у митро
-
полита парафії на Україні. - Розділіться! - промовив митро
-
по
лит. - Хто йде в академію - ста
-
вай по правий бік, хто в попи -
ста
вай наліво. По такій команді хлопці розді
-
ли
лись і стали одесную й ошую
свого пастиря. - Добре, - промовив митрополит,
- дам вам парафії й поженю вас на
сиротах, за котрими я зоставив
парафії. Тільки тут не Тула! Треба
вам прибратися добре, йдучи на
сватання. А то, бач, що намотав
ти собі на шию! - промовив він,
витягаючи кінець здорової чер
-
во
ної хустки, котрою була опови
-
та шия одного хчопця. - Та глядіть, не мажте чобіт дьо
-
гтем, не мажте голови смердю
-
чою оливою, як будете свататись,
бо за вас тутешні попівни ще й не
підуть. Тут попаді дуже зубаті.
Да
рма, що я митрополит, а як на
-
лаяв колись одного попа, а він,
дурний, взяв і заслаб з переляку,
то попадя трохи очей мені не ви
-
дерла, трохи ряси на мені не по
р
-
ва
ла! Ледве одчепилась! - А ви в академію? - промовив
ми
трополит до правої сторони. -
Боже благослови, боже благосло
-
ви! А ти де такий здоровий виріс?
Чи не в муромських лісах? - спи
-
тав митрополит одного кандида
-
та до академії, котрий виганявся
головою й плечима над усіма хло
-
пцями. - Ні, ваше високопреосвященст
-
во! Я виріс недалеко од Тули, - од
-
казав студент. - Ох, який же ти здоровий, як
ведмідь! Які в тебе ручиська, но
-
жи
ська, плечища? Аж страшно
ди
витись! Мабуть, басом співа
-
єш? - Басом, ваше високопреосвяще
-
нство, - гукнув студент і справді
страшним басом. Митрополит почав його огля
да
-
т
и з усіх боків. Студенти розсту
-
пились, і великий, як обеліск, сту
-
дент стояв між двома рядами
прямо проти митрополита. - Як же твоє прізвище? - Степан Воздвиженський, ваше
високопреосвященство, - знов за
-
гримів він, аж луна пішла по ве
-
ликих покоях митрополита. - Бравий хлопець! Зовсім бога
-
тир Ілля Муромець! Ідіть же до
дру
гої кімнати; там вас на
го
ду
-
ють і напоять. На гостиниці вам
дадуть квартири, хто хоче пара
-
фії. А вам дорога лежить на Поділ
до академії. Бажаю вам усім бути
митрополитами! Хлопці поклонилися в пояс, по
-
цілували в руку й вийшли з зали,
скидаючи її скоса очима. І вони
всі захотіли бути київськими ми
-
трополитами, дивлячись на роз
-
кі
шні покої митрополита, де сто
-
яли великі крісла, криті малино
-
вим оксамитом, з золотими спи
н
-
ками, з парчевими китицями, де
лежали килими на кілька сажнів,
заткані чудовими квітками й ки
-
тицями. Пообідавши всмак у митрополи
-
та, студенти розійшлися на два
боки. Одна часть пішла до лавр
-
сь
кої гостиниці і жила там, доки
митрополит не роздав їм парафій
на Україні на продиво українсь
-
ким мужикам, котрі пороззявля
-
ли рота, дивлячись на таких чу
-
дних кацапських попів. Друга половина пішла на Поділ
до академії. Там молоді студенти
здали екзамен, і їх прийняли в
академію на скарбовий кошт. Туляки встріли в академії студе
-
нтів з усієї Росії. Великоруський
синод [6]
ще попереду, ніж уряд,
спостеріг ідею русифікації, і для
того він велів в академіях мішати
українців з руськими студентами.
[6]
- Йдеться про найвищий орган
уп
равління Руською православною
церквою, який був створений 1721
р. Петром І на зміну патріаршеству і
підпорядкований світській владі. Тим-то в Київську академію пру
-
ть семінаристів з Костроми, Арха
-
нгельська, з Волги й Сибіру, мі
-
шаючи їх з киянами, полтавцями,
одесцями й іншими і посилаючи
українських семінаристів до Мос
-
к
ви й Петербурга, котрі, одначе,
не мають охоти туди їхати. По розкішних алеях Братського
монастиря, [7]
густо обсаджених
усяким деревом, гуляли студенти
з усіх кінців широкого Російсько
-
го царства. Тут можна було поба
-
[7]
- йдеться про Києво-Братський
мо
настир, заснований 1616 р. Міс
ти
-
в
ся між теперішньою Червоною пло
-
щею, вулицею Г. Сковороди, Іллін
сь
-
кою та Волоською вулицями. чить типи півночі з жовто-руся
-
вим волоссям на голові; можна
було побачить широкі шиї й сірі
очі великорусів, рум'яні лиця ук
-
раїнців, навіть орлині очі й носи
грузинів, греків, сербів і болгар,
що приїжджають вчиться до Киє
-
ва. Після екзаменів усі студенти
були веселі, всі весело розмовля
-
ли, знайомились, жартували. Дов
-
гі й густі алеї в монастирі аж гули
од голосної розмови. Студенти з
України й Білорусії були цивілі
-
зованіші, делікатніші. Вони стоя
-
ли далеко вище од інших, навіть
розвиттям розуму, і виглядали
па
ничиками й європейцями між
грубими великорусами. Всі студе
-
нти говорили московським язи
-
ком, і рідко траплялося почути
спі
вучу, м'яку розмову українсь
-
ку. Серед самого монастиря стоя
-
ла велика гарна Богоявленська
це
рква. На полуденній стіні це
-
ркви була залізна дошка з напи
-
сом над могилою гетьмана Кона
-
шевича-Сагайдачного. [8]
Самий
[8]
- Сагайдачний Петро Кононович
(р. н. невід. - 1622), гетьман україн
-
сь
кого реєстрового козацтва. Під ко
-
ма
ндуванням Сагайдачного козаки
зді
йснили успішні походи проти су
-
л
танської Туреччини і Кримського
ханства, зокрема у 1607, 1608, 1614,
1615, 1616 і 1620 pp. Піклувався про
розвиток української культури, вс
-
ту
пив з усім Запорізьким Військом
монастир з академією стояв на
Мазепиному дворі. І, невважаючи
на те, в академії Петра Могили,
[9]
св. Димитрія Туптала [10]
й
до Київського братства. Помер від
ра
ни, яку дістав у битві під Хотином.
Своє майно заповів Київському і Ль
-
ві
вському братствам. Похований у
Ки
ево-Братському монастирі. [9]
- М о г и л а Петро Симеонович
(1596 - 1647) - церковний і освітній
діяч України першої половини XVII
ст., письменник, митрополит Київсь
-
кий і Галицький (з 1632 р.). В 1631 р.
відкрив у Києві лаврську школу, сп
ри
-
яв письменникам, художникам, дбав
про поширення книгодрукува
н
ня. [10]
- Т у п т а л о Д а н и л о С а в и ч
(Димитрій Ростовський; 1651 - 1709)
інших не було й духу, й сліду тих
давніх діячів України, тих Сага
й
-
дачних, Могил... В Братськім мо
-
на
с
тирі, в давній славній академії
панував чужий великоруський
дух, чужа наука, чужий язик, на
ві
-
ть чужі люди... Все давнє україн
-
сь
ке лежало десь глибоко під зе
-
м
лею, рядом з могилою Сагайда
-
чного, а над землею роєм вилися
попід деревом чужі люди з чужої
далекої сторони, з чужою мовою,
- український та російський пись
ме
-
н
ник, церковний та культурний ді
-
яч. Підтримував реформи Петра І, ві
-
д
кривав школи. Його діяльність сп
-
ри
яла розширенню російсько-укра
-
їн
ських культурних взаємин. з чужим духом, нагнані бог зна
звідкіль, щоб загнати ще глибше
в землю нашу старовину і новину
і поховати її навіки. Між молодими студентами гуля
-
ли на алеях професори-ченці в
ши
роких чорних шовкових рясах,
в високих клобуках. Широко сте
-
лилися по плечах їх довгі намі
-
тки, густі коси. Вони дуже бряз
-
кали чотками і, розмовляючи, по
-
вертались якось так сміливо, уг
-
ла
сто, навіть по-московській, що
разом можна було б вгадати їх
рід і північне покоління. Незабаром студентів розділили
по номерах. В кожному номері
жи
ло по п'ять, по шість студентів.
Там були їх ліжка, там вони на
-
віть пили чай. Опрічних дортуа
-
рів тоді ще не було. Ділячи сту
-
дентів по номерах, їх знов мішали
між собою, поміщаючи навіть зе
-
м
ляків окроми. Степан Воздвиженський попав в
10-й номер. Разом з ним жили в
тому номері п'ять студентів з
уся
ких краі'в світу: українець, бо
-
лгар, серб, грек і архангелець, ро
-
дом аж з Лапландії! [11]
Гірше не
можна було вибрать людей, не
од
-
на
кових по мові й звичаях. І всі
[11]
- Л а п л а н д і я - історична те
-
риторія на Півночі Норвегії, Швеції,
Фінляндії і в західній частині Мур
-
ма
нської області СРСР. вони мусили жить вкупі, годи
-
ться, жити так, щоб не зачепить
один одного і ке перебаранчать
другим в роботі. Картина в номері була дуже чуд
-
на. Болгарин сидів на ліжку, підо
-
бгавши по-турецькій під себе но
-
ги, і писав, поклавши на колінах
тверду книжку. Серб ходив по ха
-
ті, безперестану човгаючи туре
-
ць
кими патинками, вишитими
срі
блом. На їх обох були турецькі
феси з червоного оксамиту, з зо
-
лотими китицями. Лапландець
си
дів у куточку за шафою, все
вчився, все мовчав і довго не
говорив ні до кого й слова. Його
куце жовте лице було темне й
сумне, як північне небо. Од його
ніхто не чув ні веселої розмови, ні
сміху, ні пісні; його ніхто й не за
-
чіпав. Грек ніколи не сидів у хаті,
нічого не робив, тільки приходив
додому на ніч і швидко з своїми
земляками завів крамницю з тю
-
тюном. Воздвиженський, вели
-
кий, як верства, міряв хату ши
-
роченними ступенями, розпусти
-
вши крилами поли свого зама
за
-
ного халата. Українець, гладе
нь
-
ко причесаний, чисто убраний,
сидів коло свого столика й писав. Зібрані з усяких націй, студенти
ніяк не могли погодиться між со
-
бою. Коли болгаринові було хо
-
ло
дно, тоді Воздвиженському бу
-
ло гаряче. Лапландець любив хо
-
лод, а українець - тепло. Часто
Во
здвиженський одчиняв вікна й
холодив хату, а полуденні слов'я
-
ни кричали і втікали з хати, боя
-
чись застуди. Часто лапландець
одчиняв вікно вночі, й усі вста
-
вали вранці слабими. В но
мері всі любили чисто
ту, а
Воздвиженський і лапландець,
зда
ється, і не розуміли, що то та
-
ке чистота. В Воздвиженського
ко
жна річ лежала не на своєму мі
-
с
ці. Він кидав книжку куди тра
п
-
лялось, висовував з-під ліжка
якусь скриню й не підсовував її, а
кидав серед хати. На іого непри
-
браному ліжку так і лежало все
гніздом. На столі в його валялось
усе: книжки й папір вкупі з хлі
-
бом, сіллю, сахаром, гребінцем і
ковбасою. Вдача Воздвиженського була ду
-
же деспотична. Він казав кожно
-
му "ти", хоч би стрівся з ким впе
-
рше на віку. Часом увечері всі си
-
діли тихо, читали або писали, а
Во
здвиженський починав гулять
по хаті, стукотів на ході ногами.
Всі його і просили, і лаяли, але це
нічого не помагало. Він собі хо
-
див, неначе був сам один в хаті.
Слов'яни, мабуть, звикши до ту
-
рецького ярма, швидко переста
-
ли змагаться з ним. Тільки украї
-
нець гризся з ним щовечора, ла
-
явсь і трохи не бивсь. Незабаром усі побачили, що Воз
-
движенський і лапландець не ду
-
же любили поважать право влас
-
но
сті. Як у їх не було тютюну, вони
смі
ливо простягали руки й брали
у других; зате ж і другим давали
свій тютюн. Студенти того часу дуже пили,
гірше, ніж в останній час. Тепере
-
чки звуть той час героїчним пері
-
одом випивачок. Пили всі, одначе
Воздвиженський пив більш од
усіх: він випивав стакан горілки,
не переводячи духу. Чи трапля
-
ли
сь чиї іменини, всі студенти
зби
рались в найбільший номер і
випивали часом на могоричі від
-
ро горілки, заїдаючи хлібом з сіл
-
лю та ковбасами. Ті, що скінчили
курс і виїжджали на місця, стави
-
ли могоричі в вертепі. Вертепом
звали один номер в старому кор
-
пу
сі, де жили скінчивші курс. Ті
могоричі були такі, що часом всі: і
молоді, й старі студенти, і по
-
стри
жені в ченці - все те лягало
покотом на помості й спало там
до другого дня. В новіші часи ста
-
ли пити менше, і в номерах часто
були танці під грання своїх му
-
зик. Разом з танцями на тих вечо
-
рах завелася пісня, і пісня на
ро
-
дна, як українська, так і велико
-
ру
ська. Народні співи завжди бу
-
ли сподобні студентам, і не раз і
не два інспектор чернець розга
-
няв студентів серед глухої ночі,
бо вони тривожили його своїми
мирськими піснями. І за часів Во
-
з
движенського студенти любили
розважать себе піснями. Почина
-
ли співать великоруських пісень,
а потім українці співали своїх. Чу
-
довою здалась українська пісня
всім студентам з далеких країв,
що зроду її не чули! Всі її слухали,
всі приходили в екстаз, як ті, що
були родом з синього Дунаю, так
і ті, що були з далекої півночі. Ла
-
пландець виліз з свого закутка,
як миш із нори, і роззявив рот.
Навіть п'яний Воздвиженський
ус
тавав в той час з ліжка, прислу
-
хався до нової задля нього пісні і
сам повиучував багацько украї
-
нських пісень. Воздвиженський приїхав до Ки
-
єва дуже богобоящим. Він часто
вставав серед ночі, моливсь богу
й не давав спать іншим своїми
молитвами. Раз його товариші
про
кинулись вночі й побачили
щось біле й велике, що стояло ко
-
ло шафи і шепотіло. То був Воз
-
движенський. Він встав удосвіта
й почав молиться богу, б'ючи по
-
клони так завзято, що побудив
других студентів. - Хто то? - спитав у його один то
-
вариш. - А тобі навіщо? - обізвався Воз
-
дви
женський сердито. - Що ти робиш? - Та богу молюсь! - Чом ти не даєш нам спати! -
кри
кнули всі заразом. - Дурні ви! Хіба не можна богу
помолиться? - То молись нишком та не стукай
так лобом! - крикнув сердито ук
-
раї
нець. Всі прокинулись і почали лаять
Воздвиженського. Одначе він час
-
то вставав уночі, моливсь богу й
хо
див на утреню нишком од
других. Українці й інші слов'яни
їли в піст скоромне. Одні вели
-
коруси неначе вік прожили в ски
-
тах! Вони всі держали пости: гре
-
ка звали нехристом, українців -
ля
хами, а слов'ян - турками. Той українець, котрому дове
ло
-
сь жити в однім номері з Воздви
-
женським, звався Василь Петро
-
вич Дашкович. Він був родом з
Че
ркащини, давньої козацької
сто
рони. Чудовий, пишний край!
Чудові, здорові там люди. Ідеш
селами й не надивишся на людей,
гарних, привітних та поставних.
Чи їдуть чоловіки возами, то си
-
дять гордо, мов ті гетьмани. Чи
йдуть хлопці селом, - всі гарні,
смі
ливі, високі, мов козаки за
по
-
ро
жці. І дівчата там гарні, чорня
-
ві, рівні й високі, як тополі Украї
-
ни. Чудовий край! Хто жив у тобі,
хто дихав твоїм повітрям, хто ба
-
чив твоє синє небо й чув про
твою козацьку славу, той тебе
повік не забуде... Дашкович був чистий черкасе
-
ць: високий, рівний, з дужими
пле
чима, з козацькими грудьми, з
розкішним темним волоссям на
голові. В його було лице повне з
високим і широким одслоненим
чолом. Брови лежали низько й рі
-
вно над карими ясними, чимали
-
ми очима. Чималі рум'яні губи бу
-
ли складені щільно і навіть трохи
сердито. Його погляд, виявляю
-
чий розум і тяму, був твердий,
спокійний. Рідко траплялось ба
-
чить таке лице, де одразу можна
було б примітить думи, й розум, і
завзятість. Та не було тоді ні на
-
вкруги його, ні в його самого ма
-
теріалу для правдивої, широкої
думи та широкого погляду, його
рушення, його хода - все було по
-
важне. Він ступав кожною ногою,
ніби думаючи, як треба ступить,
все ходив задумавшись. А як було
сяде чи стане, згорнувши руки і
спокійно дивлячись, його постава
була така картинна, хоч малюй
на полотні. Найуподобніша йому наука була
філософія. Він сам вивчив німець
-
ку мову, і на його столі купою ле
-
жали німецькі філософські кни
ж
-
ки, тоді як його товариш Во
з
дви
-
же
нський день і ніч сидів над
гре
цьким язиком і, по старій тра
-
диції, вчив теологію. Тоді ще сту
-
денти були вірні духові академії. Воздвиженський, при великому
зрості, був неповертайло. Його
кругла голова з широким кру
г
-
лим "париком", ясним, мов ко
но
-
плі, його широке чоло і при йому
куций ніс і тупо одрізане підборі
-
ддя - усе те було дуже не в про
по
-
рції з огрядною постаттю. Але він
був поставний, веселий, говорю
-
чий і любив товариство. Через
свою веселу вдачу й гарний голос
він подобавсь паннам і паніям. Дашкович дуже любив чистоту,
здається, по природі. Його столик
був застелений скатертю, його лі
-
жко стояло прибране й застелене.
Часто він брав лінійку і виглад
-
жу
вав нею скарбове біле з синіми
берегами одіяло так, що на ліжку
не було і складочки. Він сідав і
ля
гав на ліжко дуже обережно і
дуже не любив, як хто сторонній
товкся на його постелі. Воздви
-
женський сміявся з того і не раз
по виході з хати Дашковича пере
-
вертав все на його ліжку догори
дном. Вертаючись додому, Даш
-
кович заставав на постілі ніби
слід землетрясіння і звав за це
Воздвиженського туляком-под
ля
-
ком. Таке прізвище за туляком
зосталося і до цього часу, бо за
-
твердилося після того дуже пога
-
ною репутацією. Так як харч в академії була дуже
погана, то Дашкович, Калімері й
інші слов'яни їли в пости скоро
-
мне - ковбаси, сало, масло; вари
-
ли тихенько в чайниках яйця і за
-
кидали шкаралющі на грубу, а ча
-
сом і за вікна. Од того монастир
-
ський двір у піст був засіяний бі
-
лими шкаралющами, неначе сні
-
гом. Воздвиженський дуже за це
гнівався, як аскет, і грозив роз
-
казати ректорові. Всі почали його
стерегтись і в піст виходили їсти
скоромне у другі номери. І пішло потім студентське життя
тихо й однаково. Всі мусили засі
-
сти за науку. Всі мусили, хоч і че
-
рез силу, привикать один до дру
-
гого. Дашкович, грек Калімері,
Пе
трович й інші слов'яни були
ви
щі розвитком, цивілізованіші:
вони впливали на грубу й дику
натуру Воздвиженського. Він сам
незчувся, як перестав уставать
вночі й молиться богу, як поки
-
нув грецький язик і взявся до
французького, як почав чепури
-
ться і прибиратись. Вже він не
стукотів по номері чобітьми, гу
-
ляючи, ніби на злість усім. Цивілі
-
зація того краю, куди його за
не
-
сла доля, трохи стерла з його те
-
м
ніші плями. Одначе товариші
од
хилялись од його, хоч він і при
-
ставав до других. В його натурі
було стільки нецеремонності, що
здавалось, ніби він от-от махоне
лапою по спині або й по щоці! Він
обтесався трохи тільки зверху. Київська академія того часу сто
-
яла дуже низько і не давала нічо
-
го для мислі. Вона була переро
б
-
лена з старої Могилянської ака
-
де
мії. Замість латинського язи
ка
уряд завів великоруський. Про
український язик ніхто не дбав,
хоча не так давно студенти пи
-
сали вірші чистим українським
язиком. Академія зосталася дуже
позаду од свого часу: в ній пану
-
вала схоластика, од котрої виси
-
хала всяка мисль в головах сту
-
дентів. Світські науки були за
ку
-
та
ні в дух теології. Тільки одна
фі
лософія стояла усе дуже добре.
Академія випускала тоді з семі
на
-
рії професорів, котрі були темні,
як темна ніч, і нічому не вчили,
бо й самі нічого не тямили - тіль
-
ки з горя горілку пили. Од темно
-
ти, од п'янства, од бідності вони
сходили з ума, дуріли, бігали по
вулицях в одних сорочках, тону
-
ли темної ночі де-небудь в калю
-
жах, у канавах. З тієї академії по
-
виходили протоєреї і архієреї, що
плодили на Україні московський
язик і московський дух, заводили
московську централізацію в дав
-
ній демократичній українській
це
ркві. Давня академія Могили
служила вже не Україні, не украї
-
нському народові, а великору
сь
-
кому урядові і його государст
ве
-
ним планам. Студенти того часу небагато ви
-
носили в голові, їх мисль була зо
-
ставлена сама для себе: її не вору
-
шила суха схоластична академі
-
чна наука. На студентів більше
ма
ла впливу література, що захо
-
дила в академію збоку. Літера
ту
-
ра та була великоруська і давала
недобрий матеріал для просвіти
мислі, бо була слов'янофільська.
Воздвиженський, Дашкович і ін
-
ші студенти почали втягувати в
се
бе ту нездорову ретроградну
ми
сль. Раціоналізм і заграничні
книжки тоді не заходили в стіни
Братського монастиря. Раз над Києвом стояла чудова
весняна ніч, що так надихувала
духом поезії Гоголя й Пушкіна.
Повний місяць дивився в синій,
гладенький, як дзеркало, Дніпро.
Небо було ясне й синє. На заході,
над чорною смугою лісу й гір не
-
бо блищало дуже пізнім рум'я
-
ним вечором. Було ясно, як удень.
На Братській церкві можна було
читать золоті написи на стінах.
Повітря було тихе, запашне. Здає
-
ться, не тіло, а сама душа ним ди
-
ха
ла. На серці ставало легко, на
душі - спокійно. Розум засипав
пе
ред великою красою природи,
зате ж прокидалась фантазія на
-
віть в черствій, твердій душі. Спі
-
вуча душа виливалась піснею по-
солов'їному, поетична душа ма
-
ри
ла тисячею пишних картин.
Ду
ша любляча любила гарячіше,
душа безщасна заспокоювала
своє замучене серце. Вся природа
з небом і землею, з водою, квіт
ка
-
ми, лісами й горами здавалась од
-
нією піснею, однією гармонією. В темних алеях Братства гуляли
купами студенти. Під високими
осо
корами й акаціями на лавках
си
діли рядом: Воздвиженський,
Дашкович, Петрович, Калімері і
ба
гато інших. Перед їх очима за вівтарями
Братської церкви, серед монасти
-
ря, був колодязь з фонтаном.
Кругом його росли високі тополі,
достаючи верхами до середніх
бань церкви. Чудові стояли вони,
облиті промінням місяця од ве
р
-
шечків до самого долу! На їх було
видко кожний листочок, кожну
гіллячку! Лапландець з далекої
пі
в
ночі й собі вийшов з свого за
-
кутка. Всі сиділи вже давно, і ні
-
кому не хотілось йти в хату. Кож
-
ному хотілось говорити, вигово
-
рить те, що притаїлось в душі; в
кожного серце було одкритіше од
тепла й добра пишного вечора й
пісень соловейків. Довго розмовляли студенти про
всяку всячину. Далі й далі всі ста
-
вали говорючіші. Розмова по
ча
ла
приймать тон елегії. Кожний по
-
чав думати й марить голосно.
Серб Петрович почав згадувать
свою рідну далеку сторону, роз
-
казував про турків, як турки взя
-
ли його діда, й батька, і дядьків,
посадили в константинопольську
тюрму, як забрали в їх землі, їх
усе добро, зарубали діда й дядь
-
ків, а батька випустили з тюрми
без нічого. Його душа аж клекоті
-
ла помстою й ненавистю; його ве
-
ликі чорні очі блищали вогнем
на
віть при світі місяця. Смутний
болгарин і собі розговоривсь, ті
-
льки його душа не рвалась так га
-
ряче, бо була дуже пришиблена
деспотизмом. Українські студен
-
ти ще не мали тоді ясного почу
-
вання національності, але, слуха
-
ючи серба й болгара, вони й собі
згадали про свій безщасний на
-
род, зовсім забитий з мовою, лі
-
тературою й історією. Дашкович почав тихісінько спів
-
ать українську пісню. До його
при
стало кілька голосів. Воздви
-
женський вторував басом, і тихо-
тихо, як дніпрова вода, полилася
гармонічна українська пісня. Се
-
ред монастиря, перед п'ятьма зо
-
лотими банями, серед чернечих
келій і темних алей понеслася ме
-
лодія про Сагайдачного, котрого
могила була за десять ступенів
звідтіля, коло південної стіни це
-
ркви. Швидко одчинилось одно вікно
в келії. Звідтіль висунулась кос
т
-
рубата чернеча голова. Потім од
-
чи
нилось друге й третє вікно. З
вікон висовувались темні голови
й слухали співи. По дворі під тополями дибали
два журавлі, котрих держать по
монастирях у Києві. З липи злетів
павич, розпустив свій блискучий
хвіст і крикнув своїм диким голо
-
сом. Пісня розворушила мертвий
спокій монастиря. Всі поглядали
на ректорські вікна. Одно рек
то
р
-
сь
ке вікно одчинилось, і пісня ра
-
зом замерла на устах двох деся
-
тків хлопців, і знов стало тихо й
мертво, як у могилі. Тільки з сусі
-
дньої гори Кисилівки [12]
широ
-
[12]
- К и с и л і в к а (Замкова гора,
Фло
рівська гора) - історична міс
це
-
ві
сть в Подільському районі Києва,
розташована між Старокиївською
го
рою і Щекавицею, між урочищами
Гончарі і Кожум'яки, з одного боку, і
власне Подолом - з другого. Киси
лів
-
кою гору почали називати в сере
ди
-
ні XVII ст. (за ім'ям останнього поль
-
ського воєводи А. Кисіля). У 1854 р.
Ки
силівка перейшла до Фло
рів
сь
ко
-
го монастиря, який спорудив тут це
р
-
к
ву й оточив чернечий цвинтар
кою хвилею лилася пісня міщан,
котрі збирались там на вулицю і
співали пісні цілим хором, з ба
са
-
ми, тенорами й сопранами. Калімері й Воздвиженський роз
-
веселяли усіх своїми жартами й
брехнею. Грек розказував про схі
-
д
ні гареми, про афінських греки
-
нь. Низький, товстий, з вузень
-
ким лобом, з товстими губами й
чорними очима, Калімері зовсім
не нагадував героїв "Іліади", [13]
а більше був схожий на гірських
муром.
[13]
- "І л і а д а" - давньогрецька
епі
чна поема, видатна пам'ятка сві
-
то
вого епосу, автором якої вважа
ю
-
ть Гомера. розбишак. Він почав марить про
свій магазин з тютюном, про ба
-
ри
ші, про дівчат, гудив Росію й
хва
лив свій край. Тиха ніч, тепло, місяць і зорі на
-
водили більше задуму й меланхо
-
лію, а найбільш на українців. - Сидимо ми тепер укупі, - почав
Дашкович, - а де-то ми будемо че
-
рез рік, через два, як вийдемо зві
-
д
сіль? І кожному будущина, рідний
край почали з'являться перед
очима. Серб згадав свій тихий Ду
-
най, згадав Чорну гору з її во
ль
-
ним народом і красою природи.
Дашкович заговорив про свою
Че
ркащину, про Дніпро широкий,
про садки зелені і про пишні свої
Сегединці, залиті черешнями. Ка
-
лімері згадав класичні Афіни й
пишні береги Мореї, хоч і був ла
-
ден поміняться ними на добрі ба
-
риші за тютюн. Один Воздвиже
-
нський не згадував Тули, сміявся
з усіх і звав усіх романтиками. - А де-то доведеться нам поже
-
ниться? Які-то будуть наші жін
-
ки? - почав Дашкович і тим заче
-
пив найживішу, найтоншу струну
в серці кожного молодого студе
-
нта. До кінця курсу було так не
-
далечке! Всі почали перебирать
знайомих у городі паннів, і най
-
більше тих, котрі ходили до це
-
ркви в Братство. Згадали багато
паннів гарних і розумних, але в
кожної знаходили що-небудь не
-
гарне, що-не-будь не до вподоби.
І почали вони марить, кому якої
треба жінки. - Я тут не женюсь, - говорив
серб. - Мені треба жінки сміливої,
щоб уміла часом турка під бік
шпигонуть і щоб була й патріо
-
тка, любила свій край, свою мову
й свою віру. - А мені треба такої, - промовив
Дашкович, - щоб уміла госпо
да
-
рю
вать, порядок в домі давать і
щоб уміла українських пісень спі
-
вати. Я буду сидіть і філософст
-
вувать, а вона, тиха, добра та ве
-
се
ла, буде коло мене шити й піс
-
ню мені співать. - І вже ти! - промовив Воздвиже
-
нський. - Може, тобі треба такої,
щоб сиділа коло тебе та пхикала,
сльози лила? - і Воздвиженський
підперся рукою, пресмішно скри
-
вив лице і почав пхикать. Його
здо
рова голова стала така сміш
-
на, поза була така чудна, що всі
зареготались. - Ой ти! - промовив Дашкович. -
Тямиш ти в поезії! А тобі, мабуть,
треба такої, щоб давала щодня
сту
санів у потилицю! - Ого-го! Нехай спробує! Я задам
їй такої російської пинхви, що во
-
на не потрапить кудою втікать.
Ко
ло мене жінка буде ходить на
в
-
шпиньки, на одних великих паль
-
чиках. А як я читатиму або спати
-
му, то вона повинна замерти на
той час і заморить все в домі. Пі
-
сень твоїх я не потребую. Жінка
повинна буть жінкою. Я голова в
домі, а вона моя піддана. Щоб ме
-
ні було добре їсти, добре пити;
щоб мені усе було впору, за часу... - То тобі треба наймички, а не
жінки? - спитав Дашкович. - А я
со
бі наймичку найму, а жінки по
-
кірної, рабині не люблю. Воздвиженський знов занявчав
жалібно, підперши щоку доло
-
нею. - От така твоя буде жінка! - про
-
мовив Воздвиженський. - А моя
жінка нехай не співає й не пхи
-
кає: нехай собі буде богомільна,
нехай ходить до церкви. І я лю
-
блю жінку добру, тиху, але покі
-
рну, покірну! Бо як жінка почне
верховодить в хаті, то не буде
добра. - Ти деспот! - крикнув Дашко
-
вич. - Ні, братику! Жіноче діло коче
-
рга та колиска. Я для неї й гро
-
шей не даватиму до рук! Сам спр
а
-
вля
тиму одежу, яку треба буде. Я
не люблю, як жінки швендяють
по балах. - А я подивився б, як моя жіноч
-
ка танцюватиме, як метелик, гра
-
тиме, співатиме, - марив Дашко
-
вич. - О, якби моя жінка вдалась та
-
кою Іродіадою, [14]
то я б її запер
в хаті, ще й двері підпер би. Нехай
би сиділа, не рипалась та хати
стерегла! - Воздвиженський, - промовив
Ка
лімері, - ти зовсім по-монголь
-
сь
кій дивишся на жінку. От моя
жінка буде не така! Моя жінка но
-
ситиме кинджала при поясі, вмі
-
тиме полком командувать і ту
р
-
ків бити. Моя жінка буде, як ка
-
ли
на з молоком! з вогнем в очах,
[14]
- І р о д і а д а - внучка Ірода
Великого, царя Іудеї (40 - 4 до н. е.).
З її ім'ям пов'язана історія смерті
Іоа
нна Хрестителя. з грудьми високими, як гора
Олімп. Я хочу, щоб моя жінка тан
-
цювала, як баядерка, співала пі
-
сень, як соловейко, припадала ко
-
ло мене не рабинею, а гарячою
коханкою. На далекім Сході, на
га
рячому березі Середземного
мо
ря, а може, з гарему якого тур
-
ка я вихоплю собі такі чорні очі,
таку палку любов, що не схоче
мені акафістів читати. - А буде в магазині сидіть й тю
-
тюном торгувать, - обізвався Да
-
шкович. - Нехай торгує! але вона буде
моїм коханням, моєю щирою ду
-
шею! - говорив палкий грек, об
-
ли
тий світом місяця. Його очі
бли
щали іскрами проти місяця;
червоні губи й рум'янець на що
-
ках розгорілись. В такім запалі
він був і справді трохи схожий на
героя "Іліади", а не на крамаря. - Куди-то оце нас порозсилають,
як ми скінчимо курс, - промовив
Дашкович. - Я зостанусь тут, у Києві, - од
-
різав Воздвиженський. - А в Тулу не хочеш? - крикнули
усі. - Не хочу! - одказав Воздвижен
-
сь
кий. - Але ж там гарно! - промовили
усі, сміючись. - То що, що гарно! Я зостанусь
тут, на Україні, і в Києві; і оженю
-
сь тут! - додав Воздвиженський. -
А ти, хохле, катай до Тули! - Розкажи батькові своєму! - од
-
казав Дашкович. - Я за гріхи не
по
їду в твою Тулу. Я не покину
України нізащо в світі! І знов розмова натрапила на
переднішу тему: знов молоді хло
-
пці заговорили про молодих ді
-
вчат. Місяць ще ясніше виливав
всю силу свого проміння. Густа
тінь під липами ще гірше вору
-
шила думи й фантазію. Далека го
-
лосна пісня з гори Кисилівки, ще
далі пісня з гори Щекавики [15]
[15]
- Щ е к а в и ц я (Олегівка) -
історична місцевість у Подільському
районі Києва, одна з трьох гір, на
знов викликали охоту до співу.
Дашкович почав тихесенько
"Гри
ця", а Воздвиженський і
незчувся, як став йому вторувать.
І знов тиха пісня, як шелест ли
-
сту, пішла по монастирі. Під са
-
мою церквою спало на землі по
-
ко
том кілька сотень богомольців
з усієї України. Вони спросоння
почули пісню, підводили голови
й дивувались, що серед монасти
-
ря співає хтось сільську пісню, ні
-
би в селі на вулиці. На темних алеях зачорніла чо
р
-
ною хмарою висока чернеча по
-
яких, за літописом, оселилися леге
н
-
да
рні засновники міста - Кий, Щек і
Хо
рив. Названа ім'ям Щека. стать. Червона палиця з золотою
головкою заблищала, як блис
кав
-
ка. Студенти зачули ректора й побі
-
гли до корпусу. Там уже дзвонив
дзвоник на молитву. І довго ще після молитви, сидя
-
чи перед одчиненим вікном, ди
-
вився Дашкович на сонний, ти
-
хий Київ, на високі гори, де бли
-
щали золоті верхи Михайлівсько
-
го монастиря, де на шпилі висів
собор, Андріївський, а попід го
-
рою зеленіли садки, біліли стіни
будинків. Йому хотілось одного -
не покинуть Києва, а другого -
зна
йти тиху, добру, як голубка, і
співучу жінку. Вже усі в номері полягали спать.
В великі вікна світив місяць. В ха
-
ті стало тихо; усі засипали. Коли
це Воздвиженський прокинувсь
і закричав: "Дашковичу! Чи ти
спиш!?" - Якого ти нечистого не даєш
спать! - обізвався спросоння Да
-
шкович. - Чи тобі нічого не снилось? - А тобі вже встигло й присни
-
ться? - Вже! Мені снилась моя будуща
жінка, - промовив Воздвиженсь
-
кий хрипким заспаним голосом. - Якою ж вона тобі снилась? Чи
таким бовдуром, як і ти? - спитав
його Дашкович, і всі знов про
бу
-
ркались і почали сміяться при
роздражнюючім світі місяця. - Одже й я пригадую свій сон: і
ме
ні щось верзлось, - говорив да
-
лі Дашкович. - їй-богу, снилось,
ніби я сиджу на тій самій лавці,
де ми недавно сиділи; і ніч, здає
-
ться, була така сама; коли це пу
-
рх! і з дерева злинула голубка, сі
-
ла мені на плече й почала вурко
-
тать на вухо. Я взяв її в руки; ко
-
ли дивлюсь, а голубки вже нема, і
коло мене сидить панна, гарна,
як оця ніч, з такими очима і з та
-
ким добрим лицем, з таким голу
-
биним поглядом, як у однієї пан
-
ни в моїй Черкащині. Тільки що я
придививсь до неї, а вона знялась
павичем, розпустивши розкіш
-
ний хвіст, і той павич так препа
-
скудно крикнув, якраз, як оце ти! - Бач, які тобі птиці сняться! -
промовив Воздвиженський. - А
ме
ні приверзлось, що я сидів на
тій самій лавці; мені ніби схоті
-
лось води, я й пішов до колодязя,
набрав відро води та й дудлю, ду
-
длю! Випив ціле відро, а води все-
таки хочеться. Коли обертаюсь, а
при світі місяця стоїть дівчина з
відром. Я її ляп по руці! А вона
одразу, неначе відьма, обернула
-
сь панною в розкішній білій сукні
на два сажні кругом. Така панія,
ой! ой! В руках у неї були чотки й
молитовник, а на плечах крила.
Вона взяла мене тихісінько за ру
-
ку та й каже: "Ходім, серце, до
вінця! Нас буде вінчати сам ми
-
трополит". От і веде мене просто
до церкви. Дивлюсь, а Братство
наше все палає свічами. Народу в
церкві повнісінько! А на амвоні
стоїть претовста черниця в ризах
і киває до мене пальцем. Підхо
-
джу я з своєю нареченою до че
р
-
ниці, а вона як кинеться до мене,
як ухопить мене за чуба! Див
лю
-
сь! А моя наречена і та черниця
перекинулись відьмами, сіли на
лопати та й полинули з церкви.
Ввесь народ зашумів, свічки пога
-
сли, - і я прокинувсь. - Цей сон значить, що твоя жінка
буде дуже лиха, - промовив Даш
-
ко
вич, і всі почали сміятись. Воз
-
движенський встав і пішов шу
-
кать води, щоб залить загу й жар
своєї фантазії. II
На Братській вулиці, [16]
проти
самого монастиря, ік полудню,
була оселя купця Сидора Петро
-
ви
ча Сухобруса. Оселя стояла са
-
дом до Братства, а ворітьми вихо
-
[16]
- Б р а т с ь к а в у л и ц я - ву
ли
-
ця в Подільському районі Києва, від
ву
лиці Ігорівської до вулиці Іл
лін
сь
-
кої. Назву одержала від Братського
монастиря, до якого вела. дила з другого боку кварталу на
другу вулицю. Половина грунту
була засаджена добрим садком.
Садок був старий, розкішний. Ви
-
сокі стовбури дерева, рівні, як ко
-
лони, високо розкидали рясне гі
-
лля. Дерева було так повно, що
садок здавався пишним кошиком,
в котрому було накладено буке
-
тів так тісно, що вони з усіх боків
вилазили аж за край. Яблуні, гру
-
ші, черешні купами гілля вилази
-
ли в чужі двори, слались на чорну
покрівлю возовень і комор, схи
-
ля
лись над тротуаром, зачіпаючи
прохожих за голови. Садок був
старий, як був старий і його хазя
-
їн Сидір Сухобрус. Старий мурований будинок сто
-
яв не на вулицю, а серед двора
проти воріт. Він був так збудо
ва
-
ний, як будували доми в старо
-
вину: з ґанком, з довгими сіньми
через цілий дім, з другими двери
-
ма в садок. Сіни розділяли його
на дві половини: з одного боку
була пекарня й велика хата для
челяді, з другого боку були ха
-
зяйські кімнати. Товсті на аршин
стіни показували, що дім був да
-
вній. Вже Сидір Петрович сам по
-
прорубував більші вікна, повики
-
дав з вікон залізне перехрестя. Ті
-
льки в його кімнаті зосталось
старе маленьке вікно, зверху тро
-
хи закруглене, з залізним пере
-
хрестям, ще й гострими крюч
-
ками на обидва боки. Здається,
хазяїн думав не тільки сховать
гроші од злодія, але ще мав злу
думку поколоть злодієві руки й
лице, щоб не квапився темної но
-
чі на чуже добро. Сухобрус мав дві дочки. Старша
звалась Марта, а менша Степани
-
да. Сухобрус овдовів, і його дочки
хазяйнували в господі. Великий порядок і чистота в ха
-
ті й надворі показували, що Су
-
хобрусівни були добрі хазяйки.
Дім був багацько кращий всер
е
-
дині, ніж знадвору. Світлиця була
чиста, світла, просторна; стіни
бу
ли помальовані ясно-жовтою
фа
рбою; поміст був чистий, вима
-
л
ьований; через світлицю слався
вузенький килим, витканий з чо
-
р
них і білих ниток. На стінах висі
-
ли великі картини на папері, в
чо
рних рамах. З однієї картини
виглядало лице Павла, [17]
на
другій картині був намальований
Кутузов [18]
з грудьми, так обві
-
[17]
- П а в л о І (1754 - 1801) - ро
сі
-
й
ський імператор, син Петра III і Ка
-
те
рини II. Встановив у країні су
во
-
рий поліцейський режим. В 1796 р.
закріпачив селян Південної України.
[18]
- К у т у з о в Михайло Іларі
о
но
-
вич (1745 - 1813) - російський пол
-
ко
водець, генерал-фельдмаршал (з
1812 р.). Учасник російсько-турець
-
ких воєн 1768 - 1774, 1787 - 1791,
шаними стрічками й хрестами,
що нігде було й курці клюнуть; з
третіх рам виглядала якась цари
-
ця. На другій стіні висів портрет
якогось давнього Сухобруса в ку
-
нтуші, з прорізаними рукавами
наодкид. Всю світлицю дуже кра
-
сила нова картина, вишита гару
-
сом. На тій картині якийсь чо
р
но
-
вусий циган, в одежі ясно-синій й
червоній, вигравав на гітарі. Ря
-
дом з циганом висіла дуже ве
ли
-
ка картина, де Ной, з бородою до
пояса, благословив таких са
мих
бороданів, двох синів, а Хам, чо
р
-
1806 - 1812 pp., уславився під час Ві
-
т
чизняної війни 1812 р. проти на
по
-
ле
онівської Франції. нявий і з короткою бородою, од
-
вернув зле лице од батька. На
одних дверях був намальований
вусатий і чубатий запорожець,
ко
трий танцював козачка, держа
-
чи в руках пляшку й чарку, -
сцена, може, прямо перенесена
ма
ляром з Братського плацу, де
колись гуляли запорожці по до
-
розі до Межигірського монастиря
[19]
й до чернечої ряси. [19]
- (Межигірський Спасо-Преоб
-
ра
женський монастир) - правосла
в
-
ний монастир поблизу Києва. Зас
но
-
ва
ний 988 р. Зруйнований 1240 р.
ор
дами хана Батия. У XVI ст. відбу
до
-
ваний. На початку XX ст. діяв як жі
-
но
чий монастир. Під час забудови
На стінах світлиці можна було
читать історію нещасного Києва,
котрого шарпали й перекидали з
рук у руки сусіди. Обидві Сухобрусові дочки жили
в дуже чистій й світлій кімнаті.
Сам Сухобрус жив у другій кі
-
мнаті з маленьким вікном. Його
кімната була темна, обставлена
двома довгими стародавніми ск
-
ри
нями з усяким добром. В кім
-
натах було чисто, як в келіях у че
-
рниць. Під самими вікнами коло дому
цвіли кущі рожі, бузку, жасмину,
росли лелії, півонія, пахучий ка
-
Ме
жигір'я у 30-х роках будівлі мона
-
с
тиря були розібрані. ну
пер, оргинія, синіли квітки тої,
навіть росли кущі любистку, рути
й барвінку, неначе під вікнами сі
-
льських хат. Сухобрус умів малювать і став
на ноги з свого малярства. Він ма
-
лював прості образи, що купують
тисячі богомольців з усієї Украї
-
ни. Ніякий київський маляр не
вмів так догодить образами сіль
-
ським молодицям та дідам, як Су
-
хобрус. Його образи дуже кида
-
лись в вічі своїми ясними чер
во
-
ними й синіми фарбами і при
на
-
джували натовп покупців. Ніхто
не вмів намалювати такого бас
-
ко
го білого коня під святим Юрі
-
єм, такого страшного змія під ко
-
нем, намальованого зеленою й
че
р
воною фарбою, з ротом, пов
-
ним вогню й полум'я! І Сухобрус
мав уже свою крамницю з об
ра
-
зами проти самого Лева, [20]
фо
-
[20]
- ...п р о т и с а м о г о Л е в а... -
Ма
ється на увазі фонтан, скуль
п
ту
р
-
на композиція "Самсон роздирає па
-
щу лева", збудований в 1748 - 1749
pp. архітектором І. Григоровичем-
Ба
рським на Контрактовій площі у
Києві (тепер Червона площа). З фо
н
-
та
ном пов'язано багато пер
еказів,
вва
жалося, наприклад, що той, хто
вип'є води від "лева", залишиться
назавжди в Києві. У 1981 р. до 1500-
ліття Києва фонтан було відновлено
в первісному вигляді (автор проекту
В. П. Шевченко). н
тана, дуже уподобного україн
сь
-
ким селянам. Забагатівши трохи,
він завів вже й другу крамницю,
рядом з першою, з усяким кра
-
мом. На старості літ Сухобрус по
-
чав слабувать на очі й мусив на
-
вчити малярства двох челядни
-
ків, котрі сповняли його крамни
-
цю образами. Під хатою в Сухобруса, під бар
-
ка
ном у садку в холодку можна
було кожного дня бачити великі
мисники, заставлені образами, на
котрих протряхали свіжі фарби, Сухобрусові дочки, Марта й Сте
-
панида, були малими дуже гарні
дівчатка: кароокі, чорняві, круг
-
ло
виді, з ямочками на щоках. Во
-
ни кожного дня ходили до бори
-
со-глібського дяка з граматками
[21]
й часловцями [22]
під
пахвою. Ма
рта була тільки годом
старша од своєї сестри. Але, маю
-
чи один зріст, запнуті однакови
-
ми зеле
ни
ми хусточками, за
-
в'язаними під підборіддям по-мі
-
щанській, в однакових котиках,
критих ясно-зеленою матерією,
вони були ніби однолітки-
[21]
- Г р а м а т к а - поминальна
кни
жечка aбo поминальний список. [22]
- Ч а с о с л о в е ц ь (часослов) -
у християнських церквах бого
слу
ж
-
бо
ва книга з текстами релігійних пі
-
сень та молитов, призначених для
що
денних церковних відправ. близнята. Після дякової науки Су
-
хобрус посилав їх до одного
пансіону годів зо два, де вони ви
-
вчились говорити по-вели
-
коруськін, вивчились шити, й ви
-
шивать, і грати на гітарі, як тоді
була мода. На тому й скінчилась
наука й просвіта Сухобрусівен.
Сухобрус умів читать тільки це
-
рковні книжки і часто загаду
вав
дочкам читати йому голосно
"Житія святих", [23]
а найбільше
печорських. Їх боротьба з злими
[23]
- "Ж и т і я с в я т и х" - ре
-
лігійно-біографічна література про
життя мучеників, аскетів, церковних
і державних діячів, оголошених це
р
-
к
в
ою "святими". духами здавалась йому надзви
-
чайно цікавою! Не раз можна бу
-
ло бачити Сухобруса в садку на
лавці з великою книгою "Житій"
на колінах. Надівши сині окуля
-
ри, в одній сорочці й без шапки,
він сидів в свята під гіллястою
грушею, дуже рідко перекидаючи
товсті й здорові листки "Пече
-
рського патерика". [24]
Ще змалку Марта й Степанида
були дуже схожі вдачею. Обидві
вони були дуже розумні, чепурні
й веселі; обидві були дуже уперті.
[24]
- "П е ч е р с ь к и й п а т е р и к".
- Йдеться про "Києво-Печерський
па
терик", складений у ХІІІ ст., ва
ж
-
ливе джерело з історії Київської Русі.
Коли вони самі хотіли що робить,
то не треба було й загадувать, а
коли чого не хотіли, то ні батько,
ні мати не мали сили їх присилу
-
вать. Обидві вони були слухняні,
але траплявся час, що Марта або
Степанида не хотіли подати ма
-
те
рі того, що лежало під рукою. Ще змалку між Мартою й Сте
-
панидою не було прихильності й
симпатії. Вони гуляли вкупі, за
ба
-
влялись, але не було між ними
щирої любові. - Або з вас, дочки, будуть великі
хазяйки, або - великі злидні, - бу
-
ло жартує Сухобрус, гладячи по
голові своїх дочок. Сухобрус помилився: з його до
-
чок вийшли розумні й хазяйнови
-
ті панни, з великою енергією, з
ве
ликою охотою до праці, але за
-
те палкі й сердиті. Вони так доб
-
ре держали дім, так уміли дбать,
як їх покійна мати. Але зате часто
доставалось од їх і старому бать
-
кові. Він був у руках своїх дочок і
часто не мав волі випити зайву
ча
рку, як того не хотілось доч
-
кам. В городянському пансіоні вони
трохи вхопили романтизму, ра
-
зом з тодішніми сентимента
ль
-
ними великоруськими романса
-
ми, котрі приблудились на Украї
-
ну з романтичною великорусь
-
кою літературою. Забравши в ру
-
ки гітари, вони любили співати
жа
лібним голосом: "Стонет си
-
зый голубочек! Стонет он и день
и ночь!" І, розказавши в пісні, як
той голубочок втеряв милу, як
він побивався і, попросту сказать,
здох од печалі, вони задуму
-
вались, зітхали й довго дивились
в одчинене вікно, де в садку
цвіли квітки, а на коморах купою
сиділи "голубочки", що й не ду
ма
-
ли здихать од любові. Любили
вони співать Сковородину [25]
[25]
- С к о в о р о д а Григорій Са
-
вич (1722 - 1794) - видатний ук
ра
їн
-
сь
кий просвітитель-гуманіст, філо
-
соф і поет. Освіту здобув у Києво-
Могилянській академії. Останні 25
пі
сню: "Бідну птичку уловили і в
кліточку посадили", перевертаю
-
чи українські слова на велико
ру
-
ський лад. І вони справді жалку
-
вали за тією птичкою. І часом, ви
-
лаявши добре в пекарні найми
-
чок та прикажчиків, покричавши
на батька, вони виходили в садок
місячної ночі, довго ходили під
високим деревом, марили про бі
-
дну птичку й сизого голубочка. А
марили вони, бо вже наближався
час і пора думати про якого-небу
-
дь голубчика. І звідкіль він при
-
лине? І який він буде? Чи чорня
-
ро
ків життя мандрував по Україні,
проповідуючи свої філософські по
-
гля
ди серед народу.
вий, чи русявий, чи купець, чи ві
-
й
ськовий, чи, може, вчений? До Сухобруса почали вчащать
мо
лоді паничі з своїх-таки купців.
Всі знали, що Сухобрус мав гроші
в банку і що він мав їх доволі і в
скрині. І панни були гарні. Але
якось ні один не припадав їм до
вподоби. Були між ними люди й
багаті, й гарні, та зате були неро
-
зумні, прості. Марта й Степанида,
розумні зроду, хотіли вибрать со
-
бі женихів не дуже темних купців,
бо й самі були в пансіоні. Сухо
-
брусівни убирались багато: в шо
-
вкові сукні, оксамитові бурнуси. Пишно убравшись, вони прихо
-
дили кожної неділі до Братської
церкви. Молоді люди ставали,
при виході з церкви, в два рядки
коло великих дверей до самої
дзві
ниці і без церемонії оглядали
кожну панну. Сухобрусівни ше
-
лестіли шовком і гордо проходи
-
ли між тими лавами паничів. Па
-
ничі їх знали на лице. Їх приміти
-
ли там Воздвиженський і Даш
ко
-
вич. Студенти знали всіх паннів, ко
-
трі бували в Братській церкві, і
давали кожній прізвище або по
одежі, або по лиці. Одних паннів
звали чорненькими, других - бі
ле
-
нькими, інших - гвоздичками або
чорнобривцями. Сухобрусівен во
-
ни звали пальмами. Між усіма па
-
ннами на Подолі не було рівні
-
ших, показніших од їх. Великі на
зріст, пишні й горді на ході, ли
-
цем щирі українки, чорнобриві й
кароокі, вони справді здавались
розкішними пальмами Індії між
дрібними дівчатами. Раз у неділю, літнього теплого
вечора, була гулянка в Царськім
садку. На першій алеї, недалечке
од теперішнього Царського двор
-
ця, трудно було протиснутись:
так було багато народу. Музики
весело гриміли. Цілі купи міщан
сновигали по менших алеях. Ба
-
гато людей сиділо на горах понад
Дніпром: вони дивились на пиш
-
ну картину тихого Дніпра, закида
-
ного барками, байдаками й пло
-
тами, дивились на зелені острів
-
ці, на темний задніпрянський бір.
Марта й Степанида, одягнуті в ле
-
гкі білі сукні, гуляли на першій
алеї. Вони примітили, що слідком
за ними ходило три паничі. Чи
по
вертали вони на бокові алеї, чи
спускались вони в долину, де те
-
пер Шато, [26]
чи виходили на
[26]
- Ш а т о - частина колишнього
Царського саду (нині Першотра
в
не
-
вий парк; територія стадіону "Ди
на
-
мо") у Києві. Тут у 1863 р. було від
-
крито кафешантан Шато-де-Фльор,
а в 1868 - 1878 pp. збудовано кафе з
танцювальним залом, галереями і
ба
лконом, в якому відбувалися спе
к
-
та
клі російських та українських теа
-
гору, паничі ходили за ними слід
-
ком і часто забігали назустріч.
Во
ни примітили велику постать
Воздвиженського, присадкувато
-
го Калімері, чорнявого Дашкови
-
ча і зараз впізнали студентів. Сі
-
дали вони, сідали й паничі; вста
-
ва
ли вони, вставали й паничі. Па
н
-
нам це сподобалось, і вони по
-
чали зумисне крутиться по але
ях,
манячи слідком за собою паничів.
Сухобрусівни вернулись додому
на заході сонця, посідали коло ві
-
кон, одчинених в садок, і, напи
-
вшись чаю, забрали гітари й по
-
чали грати та співать "Сизого го
-
лубочка" і "Бідної птички". А спі
-
т
ральних труп.
ва
ючи тих пісень, вони не спус
ка
-
ли з думки тих молодих студе
н
-
тів, котрі так довго бігали слід
-
ком за ними. "А може, то моя до
-
ля знайшла мене цього дня в сад
-
ку?" - так думала кожна з їх. А чу
-
довий тихий вечір, а синє небо,
палаюче вогнем на заході, а зе
ле
-
ний садок з густою тінню - все те
роздражнювало нерви, ворушило
серце, котрому прийшла своя че
-
рга. Послалась ніч над Києвом; вже
по
гас червоний одлиск на висо
-
ких верхах Андрея й Михайлівсь
-
кого монастиря, а Марта з Сте
па
-
нидою все сиділи коло вікна. Ре
-
зеда розливала тонкі пахощі й
спо
внила ними всю хату. Вони
знов заграли й заспівали "Звук
унылый фортепьяна". І голоси їх
були дуже гарні, і пісня наче сама
співалась в чистім повітрі, але ду
-
ми брали перевагу. Кожній хоті
-
лось марити мріями. Обидві панни пішли гулять по
садку. В чорній тіні біліли їх ясні
сукні, і між деревом вони й спра
-
вді були, мов ті пальми, рівні й
високі. Батько кликав їх вечерять
і не діждавсь; мусив сам вечеря
-
ти. Вже на дзвіницях продзвони
-
ло дванадцять. На сході почало
яс
нішати й червоніть небо: схо
-
див місяць. А панни все гуляли,
не
наче ждали своєї долі до себе в
гості. - Чи ждете кого в гості, чи кого
виглядаєте? - спитав старий Су
-
хо
брус своїх дочок, вийшовши з
хати в садок. Надворі була така
розкіш, така тиха радість, що ста
-
рий нахилився й почав рвать ре
-
зеду, левкої, барвінок; його старі
пальці стулили букетики, і, за
к
-
ра
вшись до дочок, він кинув на їх
тими букетиками. Живущий, ці
-
лющий вечір і його розохотив до
гульні. Тільки що Сухобрус пішов до ха
-
ти, як через баркан перескочило
в садок щось дуже велике й дов
-
ге, а перегодя і друге перескочи
-
ло слідком за ним. Марта й Сте
-
панида наробили крику й кину
-
лись бігти до хати. Батько вибіг
їм назустріч. - Що там таке? Чи пожежа, чи
що? - питав він дочок. - Ой тату! щось перелізло у наш
садок, та таке велике! - кричали
обидві дочки. Спершу йому здалось, що нечи
-
стий перекинувся звірюкою й
плигнув у садок. Потім мигнула в
його думка про злодіїв. Він вибіг у садок. Дочки стояли
коло хати. В садку двоє людей
блу
кали між деревом і чогось сту
-
кали в мисник з образами, що
сто
яв під барканом коло чере
-
шень. Сухобрус був спокійний за
свій священний крам і не при
-
ймав образів на ніч. А діло було таке. Студенти з Ца
-
рського садка пішли у гості до
знайомого купця, котрий жив да
-
леко, аж на Орданському. Той ку
-
пець мав багацько дочок, і не ду
-
же гарних. Він закликав до себе
усяких студентів, годував, поїв їх
і чимало дочок повидавав вже за
-
між за світських і духовних. Сту
-
денти часто гуляли там до півно
-
чі й цілою юрбою перелазили по
-
тім через стіну Братського мо
на
-
стиря. Двері у корпусі часом не
запирались, а як були заперті, то
студенти лазили через вікна. Саме того вечора Воздвиженсь
-
кий і Дашкович вертались од то
-
го купця пізньої доби. В їх голо
-
вах вже добре шуміло, хоч вони й
не були зовсім п'яні. Але часом,
як кажуть, неначе хто чоловіка
обійде або обворожить. Ніч була
темна, місяць ще гаразд не зій
-
шов. Стіна Братства була біла, і
Сухобрусів баркан на тій самій
вулиці був так само білий. І за братською стіною росло де
-
рево, і за Сухобрусовим барканом
росло дерево. Замість соб, наші
сту
денти повернули цабе та й
перелізли в Сухобрусів садок, де
до півночі гуляли й марили моло
-
ді Сухобрусівни. Переплигнувши через баркан,
Во
здвиженський і Дашкович пі
-
шли, як їм здавалось, ніби по алеї
просто до свого корпусу, але шви
-
дко почали стукать лобами об
дерево і наткнулись на мисник з
образами. Вважаючи на його бі
-
лий колір, вони думали, що то ко
-
рпус. Воздвиженський стукнув,
ні
би в двері, а образи посипались
йому на голову. - Ой братику! Де це ми? Куди це
ми зайшли? - питав Дашкович, пі
-
діймаючи з землі образи. - Чи не потрапили ми замість
корпусу та в церкву? - говорив
Во
з
движенський, роздивившись
на образи. Притвор великої Братської цер
-
к
ви не замикали літньої пори.
Там спала сотня-друга прочан.
Сту
дентам здалось, що вони до
-
ко
нче застрягли у тім притворі. - Ой, стережись, брате, щоб ча
-
сом не наступить якійсь бабі на
лице! - промовляв Дашкович. Крик Сухобрусівен навів його на
думку, що він настоптав яку-не
-
будь богомолку. Вони почали озираться і побачи
-
ли над головами густе гілля. Хоч
у їх головах і шуміло, одначе вони
примітили, що то не Братські алеї
і не академічний корпус. - Чи не перескочили ми часом у
ре
кторський садок? - промовив
Да
шкович. - Може, й так, - додав Воздвиже
-
нський, - треба якось вилазить
зві
дсіля. Але що це за образи? Де
б вони набрались у ректорськім
садку? - Може, тут ректор уночі богу
мо
литься, як Степан Воздвижен
-
сь
кий, - жартував Дашкович і з
тим словом стукнув лобом в гру
-
шу. - Ой! Хтось мене вдарив кулаком
по лобі, - сказав Дашкович. - Хто там ходить? - гукнув з усієї
сили Сухобрус, стоячи під хатою. - Ой! ректор вийшов з хати! -
промовив Дашкович так голосно,
що якби то справді був ректор, то
в його вуха влетіли б не дуже
приємні йому слова. - Так що, що ректор! Велике горе
- ректор! - кричав басом Воздви
-
же
нський так голосно, що якби
ректор гуляв навіть у своєму сад
-
ку в той час, то почув би його ба
-
са через улицю. - Хто то ходить у моїм садку? Чо
-
го вам там треба? - гукав Сухо
-
брус. - Та свої! - обізвались студенти. - Хто такі - свої? - спитав Сухо
-
брус. - Не питай, бо старий будеш! -
про
мовив Дашкович не дуже тве
-
резим голосом. Сухобрус по голосі догадався,
що хтось ненароком заскочив у
йо
го садок; одначе була тоді не
ді
-
ля. - Та виходьте, не бійтесь! Я вас
ви
веду на вулицю, - запрошував
їх Сухобрус. - Еге, так і вийдемо оце! Щоб ви
нас повигонили, отець ректор! -
обізвався Дашкович. - Та я не ректор! Я Сухобрус! -
говорив Сухобрус, сміючись. Він
до
гадавсь, що то були студенти.
Марта й Степанида повиходили з
хати й сміялись. - Коли ви Сухобрус, то ми й вий
-
демо. - І вони справді вийшли
оби
два й наблизились до Сухо
-
бруса. - Еге, паничі, мабуть, не потра
-
пили через братську стіну та за
-
йшли до Сухобруса в гості. Проси
-
мо ж до господи! Будьте в мене
гістьми, коли зайшли до моєї
оселі, хоч і поневолі. Дуже чудна й несподівана при
-
тичина протверезила студентів.
Вони почали прохать вибачення,
просили вважити на їх студен
т
сь
-
ке життя. Сухобрус втішав, про
-
сив не тривожиться. Він казав,
що сам бачив не раз, як студенти
цілою купою плигали через бра
т
-
ську стіну, і вважав те за зви
ча
й
-
ну річ. Марта й Степанида притаїлись
за кущами рожі в той час, як бать
-
ко повів студентів до світлиці.
Во
ни пішли слідком за ними, ду
-
же цікаві подивиться, які то сту
-
денти: вони знали на вид сливе
кожного. Сухобрус звелів подати до сві
-
тлиці світло й запросив їх у хату.
Студенти переступили поріг не
-
знайомого дому й побачили у вічі
незнайомого чоловіка. Чиста ве
-
ли
ка світлиця, з поодчиненими
вікнами, дуже добре освічена, сві
-
жа, од повітря ночі, повна пахо
-
щів резеди, зовсім вигнала їм
хміль з голови, їм стало сором й
совісно; вони почали рекомен
ду
-
ваться.
- Нічого, нічого - те! Бог з вами!
Чи я ж кому розкажу, чи що? Ні
-
хто в академії не знатиме про те, -
так втішав їх хазяїн. - Прошу ж сі
-
дати в моїй господі. А от і мої доч
-
ки. Це старша, Марта Сидорівна, а
це менша, Степанида Сидорівна!
Я вас добре знаю, бо ви півчі. У світлицю ввійшли обидві доч
-
ки, високі, рівні, чорняві, в тих са
-
мих білих сукнях, у котрих вони
гуляли в Царськім садку. Студе
-
нти зараз їх упізнали, а вони сту
-
дентів. Студенти почали рекоме
-
н
дуваться
й червоніли, невважа
-
ючи на хміль у голові. - А ми сьогодні бачили вас у сад
-
ку, - загримів басом Воздвижен
-
сь
кий. Панни хотіли сказати, що
й ми, мов, вас бачили, але не ска
-
зали. - О, ми сьогодні дуже довго гуля
-
ли в Царському садку, а оце й досі
гуляли ще у своєму садку, - обі
-
зва
лась Марта Сидорівна. - Яка гарна погода сьогодні, - ле
-
две промовив Дашкович. - Дуже добра погода! - обіз
ва
-
лась Степанида. - Зрання було тихо і серед дня
ти
хо, - говорив Дашкович. - І вечір був тихий. Ми й досі з
се
строю гуляли в садку, - говори
-
ла Степанида, спустивши очі вниз.
- А вас звуть у нас пальмами, -
одрубав Воздвиженський басом. - Якими пальмами? - спитала
Ма
рта. - Пальмами! - одказав Воздвиже
-
нський. - Бо ви такі високі й га
-
рні, як пальми. - Далеко нам до пальм, - обі
зва
-
лась Степанида, - спасибі за ко
м
-
плімент! Обидві панни сиділи, згорнувши
руки й дивлячись додолу. Вони
обидві почервоніли, як Воздви
-
же
нський назвав їх пальмами. Да
-
шкович смикнув його за рукав,
але так незручно, що було видно
на всю хату. Панни стиха осміхну
-
лись. Тим часом батько звелів наста
-
вить самовар і готувать закуску.
Він був дуже радий тому випад
-
кові й гостям. Між міщанами й
купцями на Подолі студент ака
-
демії має високу репутацію, як
людина з великим розумом і з
про
світою. Вони знали акаде
мі
-
стів по проповідях у Братському
монастирі, а найбільше в п'ятни
-
ці великого посту, коли збира
ли
-
сь на пасію сотні киян. Стара,
давня репутація Могилянської
академії зоставила велику силу
впливу на киян і до нашого часу.
Давши загад у пекарні, Сухобрус
увійшов до гостей. На йому був
новий синій довгополий сіртук з
великими ґудзиками й ряба жи
-
летка. Шия була зав'язана чор
-
ною блискучою шовковою хуст
-
кою, з-під котрої розлягались
ши
рокі білі викладчасті комірчи
-
ки, неначе великі вуха. - Дуже радий я, що ви заскочили
до мене в госіі, хоч і пізньої доби.
Мабуть, були десь в гостях? Чи,
може, в театрі? - казав Сухобрус. - Були в гостях... та випили по
одній та по другій... - промовив
Воздвиженський. - Молодим людям і молода річ. І
ми колись були молоді, то й по
д
-
ви
залися, а тепер, як старість на
-
лягла на плечі, то й не до подви
-
гів. Сухобрус приспособлявся до
вче
них людей і силкувавсь гово
-
рить по-вченому. Начитавшись
"Па
терика" і "Житій", він закидав
на церковний язик. - Як ваш хор гарно співає, - не
-
смі
ливо промовила Марта. - Ви, мабуть, співаєте? - спитав
Су
х
обрус Воздвиженського. - Співаю басом, як можете дога
-
дуваться по моїй розмові, - про
-
мовив Воздвиженський і гуркнув
басом зумисне голосніше, щоб
по
казати свій голос. - Який концерт буде цієї неділі,
чи "Возведох", чи "Гласом моїм"? -
спитав Сухобрус, як чоловік, ро
-
зуміючий діло, і навіть закинув
ногу на ногу, приймаючи акаде
-
мічну позу. - Здається, "Возлюблю тя, гос
по
-
ди", - обізвався Дашкович. - Чи не будете коли співать дво
-
хо
рного концерту? Як я люблю
такі концерти! - говорив Сухо
-
брус. - От, як у семінарії на "ве
р
-
бу" [27]
криконуть на два хори
"Кто бог велій"! Чудо, диво! Один
хор загримить "Кто"! а другий
знов підхопить "Кто"! та ще й під
-
править. Ой! Господи, як гарно! - Ми співаємо тихіші концерти, -
промовив Дашкович, натякаючи
проти двохорних, крикливих кон
-
цертів. - І я люблю тихі, мелодичні кон
-
церти, - промовила Степанида,
[27]
- Н а "в е р б у" - тобто на ве
рб
-
ну неділю, шосту неділю великого
по
сту. ле
две підіймаючи вії і знов спу
-
стивши їх на щоки. Тим часом принесли самовар.
Па
нни вийшли до другої кімнати
наливать чай і незабаром при
не
-
сли стакани для гостей. Свіжа ніч,
міцний чай зовсім провітрили
паничів. Вони навіть були раді,
що так негадане прийшлось по
-
знайомиться з пальмами. Всі посідали коло стола на ка
на
-
пі. В одчинені вікна заглянув чер
-
воний, великий, як діжа, місяць,
підіймаючись з Дніпра ніби пря
-
мо на печерські гори. Сухобрусі
-
вни в хаті були багато кращі, ніж
у церкві в своїх старомодних ка
-
пелюшках, схожих на кошики.
Сте
панида мала лице щиро київ
-
сь
ке: більше кругле, ніж довге, з
повними рум'яними щоками, з
ямочками на щоках, маленьким
круглим підборіддям, з невели
-
кими темними очима. Ніс її був
чисто міщанський: дуже тонкий,
рівний, але недовгий, з тонісінь
-
ки
ми прозорими ніздрями. Брови
були високі й на кінчиках дуже
тоненькі, як шнурочки. Старша, Марта, мала багато гру
-
біші пружки лиця, скидалась на
сільську молодицю. В неї брови
бу
ли товсті, очі великі. Таке лице
буває дуже гарне на сцені, зда
-
леки, при світлі ламп. У червонім
намисті, зав'язана великою хуст
-
кою, Марта була б дуже гарною
молодицею. Розмова стала веселою, невва
-
жа
ючи на пізню добу. Панни де
р
-
жали себе смирно, трохи пиша
-
лись, спускали очі додолу і очеви
-
дячки хотіли вдати з себе дуже
добрих і спокійних. Дуже цікавий
чоловік зараз упізнав би той го
-
лос підсолоджений, ті очі, зуми
-
сне спущені вниз, впізнав би при
-
роджену вдачу й підроблену. - Чи весело гуляли сьогодні в са
-
дку? - спитала Марта Воздвижен
-
ського й блиснула очима, як бли
-
скавицями, і так швидко спусти
-
ла вії, як швидко блискавка хо
ва
-
ється за чорними хмарами. Во
зд
-
виженський розтав од того бли
-
ску, як віск. - Дуже було тісно на першій алеї!
Так тісно, хоч людей розпихай, як
у церкві, - одказав він. І йому ду
-
же хотілось, щоб вона знов одсло
-
нила віка й блиснула очима. - І чом би пак не гуляти всім на
бокових алеях! - промовив він
знов до неї. - Ні! лізуть усі на пер
-
шу алею, та й годі! - Коли ж на бокових алеях гуля
-
ють самі міщанки та наймички, -
обізвалась Степанида. - Якось ні
-
я
ково туди мішаться, бо всі смія
-
лись би. - Нехай сміються! - одрубав Во
з
-
д
виженський. - Я, бувши вами, гу
-
ляв би й на бокових алеях. - Коли ж нам не можна буть на
-
ми, - лукаво промовила Марта і
знов скоса блиснула очима. - Чи багацько наук читають у
вас в академії? - спитав Сухобрус
Дашковича, маючи його за розу
м
-
нішого. - Ой, багацько! Так що й полічи
-
ть трудно! - І Дашкович почав пе
-
ре
лічувать деякі науки, само по
со
бі для звичайності. - Ой, як багацько! І якої треба го
-
лови, щоб знести все те! А чи є в
вас така наука "Печорський пате
-
рик"? Я дуже люблю його читати!
Та наука повинна буть у вас... Сухобрусівни, побувши в школі,
постерегли, що така наука нав
-
ряд чи й є на світі, хоч Дашкович
на
звав їх багацько й дуже чудних,
їм стало ніяково. - Є! - сміливо одказав Дашкович.
- Тільки не наука, а книжка. - Книжка! книжка! В мене вона
є! Сухобрус хотів йти і принести
"Патерика". - Тату! нехай тим книжкам! Хіба
ж їм ті книжки й так не обридли в
академії? - говорила Марта. Су
-
хобрус сів і знов хотів почати роз
-
мову про "Патерика". Студенти
за
м'яли його слова. - Як багато квіток в вашім садку!
- промовив Дашкович до Сте
па
-
ни
ди, заглядаючи в вікно на квіт
-
ник. - Ми з сестрою дуже любимо кві
-
тки; так і копаємось тут у садку, -
промовила Степанида й стала ко
-
ло вікна, розмовляючи з Дашко
-
вичем. Вона йому сподобалась.
Місяць освітив її лице, і воно зда
-
лося йому ще делікатнішим, ще
до
брішим. Брови чорніли, як
шну
рочки. Дашкович пригля
да
-
всь до неї, і якась радість все
більше та більше наливала його
серце. Промінь місяця здався йо
-
му веселішим, і пахощі од резеди,
од левкоїв запахли неначе впе
р
-
ше; йому здалось, що вони лили
-
сь од тих очей! "Яке в неї миле лице! - думав він.
- Які тонкі брови, який рівний,
то
ненький носик. Яка вона по
ви
-
н
на буть добра, гадаючи по то
-
нких чистих пружках її обличчя". Місяць навів на її вид ідеальну
блідоту, сховав гарячий рум'яне
-
ць на щоках, замалював матом
блиск гострих очей. Вона стояла,
зго
рнувши руки, і розмовляла
ме
лодичним голосом. "Яка вона тиха! Мов та голубка! -
подумав Дашкович. - Як вона зго
-
р
нула руки й очі спустила, зовсім
неначе свята!" І він згадав свій давній сон, як
його суджена у сні злинула з де
-
рева голубкою, сіла йому на пле
-
че й потім стала тихою панною.
Той давній сон, вже забутий, знов
виплив в його в душі проти волі,
несамохіть. - Чи співаєте ви? - якось само ви
-
хопилось у його з рота. Зірвала те
слово його давня думка. - Співаю, тільки не дуже гарно, -
одказала Степанида. - Ми вивчи
-
лись у пансіоні трохи грать на гі
-
тарі. - Співаєте й граєте! - знов зірва
-
лось у його з язика так не до ла
-
ду, що Степанида одслонила віка
й глянула на його. "Моя суджена",
- ледве-ледве подумав Дашкович.
Але та думка так глибоко завору
-
шилась в його серці, що він сам
ледве постеріг її. Тим часом подали на стіл заку
-
ску, а з закускою й напитки. Су
-
хобрус попросив гостей до столу.
Час був пізній, їсти схотілось до
б
-
ре. Паничі їли й випивали добре й
стали веселіші й сміливіші. Сухо
-
брус перестав бадьориться, при
-
ймать академічну позу й сміливі
-
ше розмовляв з студентами. - Скажіть мені, паничі, - ви люди
вчені - як то можна розумом зба
г
-
нуть так багацько наук? І все те
позамічати напам'ять, повиучу
-
вать! Я був у вас в академії, на ми
-
трополитанському екзамені, й
слу
хав усякі науки. Господи! і де в
чоловіка стільки розуму набере
-
ться! - Нічого нема дивного для того,
хто змалку вчиться. Потрошку
во
но все повлазить в голову, - го
-
ворив Дашкович. - Що то за уми? Що то за розуми?
А ті професори! страх, та й годі! -
дивувався Сухобрус, випивши не
-
ма
ло. - Які ж то ті уми та розуми
за границею, у тих німців, що все
повидумували! - О, за границею ще багато ро
-
зумніші од нас! - говорив Даш
ко
-
вич. - Ой, не вірте йому! Куди ж тій
ні
моті стать врівіїі з нами! - з
а
го
-
во
рив Воздвиженський, - Ми пе
р
-
ший народ в світі! Нігде нема бі
-
льшого царства од нашого, нігде
нема кращої віри, чистішої віри,
як наша. - А в Єрусалимі! а на Афонській
го
рі? Як пишеться в "Житіях", -
почав диспутувать Сухобрус. - І
там були великі святі, такі, як і в
нашій лаврі, і там святі боролися
з злими духами, як і наші пече
-
рські, київські. - Наші московські святі бороли
-
ся ще більше і полатали боки са
-
мому сатані! - сказав енергічно
Во
здвиженський, которого націо
-
на
льне чуття було трохи зобиже
-
но. - Святий ваш Київ, святий
Єру
салим, а наша Москва ще свя
-
тіша. Думаєте, що в вас мощей бі
-
льше! Та в нас мощей такого, що
хоч греблю ними гати! - говорив
уже сердито Воздвиженський і
тро
хи вже не загнув лайкою, ко
-
ли б Дашкович не штовхнув його
ліктем під бік. - Ой! Хто ж видав так говорити
про святі мощі, - благочестиво
про
мовив Сухобрус і перехрести
-
вся. - Святий Київ, свята і Москва.
Хто ж проти того що говорить. Сухобрус поналивав чарки, і всі
випили й стали ще веселіші. - Ой ви, уми-розуми! - промовив
сміливо Сухобрус. - Але, мабуть,
не одгадаєте: що після чаю! А ну
-
те! хто одгадає? - Студенти диви
-
лись на його й почали одгаду
-
вать. Один казав, що після чаю
треба випити, другий казав, що
треба покурить, що треба подя
-
кувать. - Ні! ні! - казав Сухобрус, тріпаю
-
чи головою. - Треба додому йти! - обізвався
Дашкович. - Ні! - тріпнув головою Сухобрус.
- От тобі уми-розуми! Одже й не
всього ви навчились в академії.
Пі
сля чаю - слідує - воскресенія
ме
ртвих і жизні будущаго віка,
амінь! - промовив Сухобрус слова
символу віри. Всі засміялись; навіть панни ос
-
мі
хнулись і запишались. - А хто не родився й умре? Хто
родився і не умре? - знов загадав
загадку Сухобрус. Ця загадка була не така мудра,
як перша, її швидко одгадали, що
не родивсь і вмер - Адам, родивсь
і не вмер - Ілія та Єнох, бо обидва
були взяті живими на небо, як
написано в біблії. - О уми! ото розуми! одгадали! -
хвалив їх Сухобрус. Воздвиженсь
-
кий встав з-за стола, пройшовся
по хаті й спинивсь коло картини
Ноя з синами. - Що це в вас таке? Чи попи, чи
диякони, чи сліпі Велізарії? - про
-
мовив Воздвиженський і за тим
голосно прочитав напис: "Святий
праотець наш Ноє". - Е! в вас, бачу, гітара є! - про
-
мовив Воздвиженський і зняв з с
-
тіни гітару. - А заграйте, будьте
ласкаві, або й заспівайте, - сказав
Воздвиженський, сівши коло Ма
-
р
ти. - Я колись співала, та вже по
за
-
бувала, - промовила кокетливо
Марта. - Просіть сестру. Воздвиженський зняв з стіни
дру
гу гітару й поніс Степаниді.
Во
на так само соромилась й одси
-
лала до сестри. - Коли ви не хочете, то ми буде
-
мо співать з Дашковичем. Ану!
починай української! І Дашкович сміливо почав те
но
-
ром "Вийди, дівчино! вийди, риб
-
чино!" Воздвиженський підтягав
басом і так ламав українські сло
-
ва, що панни не могли вдер
жа
ть
-
с
я од сміху. Одначе Марта почала
акомпанувати на гітарі, а за нею
й Степанида на другій. Пісня ви
-
йшла дуже гарно, бо її співали
вмі
лі голоси. Сухобрус аж умили
-
вся серцем. Паничі скінчили й просили спів
-
ать самих паннів. Вони мусили
за
співать "Сизого голубочка". Го
-
лоси їх були добрі, але не дуже
тверді й сміливі. Вони співали й
пишали губи, а од того пісня ви
-
ходила дуже вже сентимен
та
-
льна. - Годі вже того голубочка! Заспі
-
вайте лишень "Горлиці"! От піс
-
ня! - говорив Сухобрус, розвесе
-
ли
вшись. Дочки вдарили "Горли
-
ці" дрібно й голосно. До їх при
-
стали паничі. Пісня була така ве
-
се
ла, така жвава, що підіймала
но
ги до танців. - Заспівайте ж іще нашої пісні, та
жалібної-жалібної, - просив Сухо
-
брус. І всі разом заспівали "Чи я в лузі
не калина була, чи я в лузі не че
-
рвона була?" - Ой, не співайте, бо буду плака
-
ти! - просив Сухобрус, переслуха
-
вши пісню. - Що мені згадала ця
пісня? Яку давню давнину прига
-
дала вона мені! І мою молодість, і
мою покійницю, і мої літа давні,
навіки минувші! Вже на сході небо зачервоніло, а
гості все співали та співали, та
ви
пивали. Нарешті, сам Сухобрус
став серед хати і почав співать
церковних пісень. До його при
-
стали студенти, а за ними мусили
співать і панни. Вже надворі ста
-
ло розвиднюваться, а вони всі
спі
вали "Взбранной воєводі" та
"Многая літа!" В Братському монастирі задзво
-
ни
ли на утреню. В той час одми
-
кали монастирську браму. - Дашковичу! чуєш? - промовив
Воздвиженський. - "Час додому, час! забарилися!" -
затягли всі, і паничі почали про
-
щаться з хазяїном і дочками. Всі
випровадили їх у двір і розпроща
-
лись з ними. Хазяїн і дочки про
-
си
ли студентів не забувать їх і
од
відувать якнайчастіше, тільки
не через баркан, а просто через
браму. Ранок, свіжий і росяний, саме
розгорювавсь. На самих вершеч
-
ках усіх золотих хрестів Старого
Києва, на високих горах, з'яви
-
лись червоні, як жар, проміння, а
Поділ лежав сонний під горою в
глибокій темній тіні. Студенти ввійшли в монастир
-
сь
ку браму, де стрілось їм кілька
перекупок з кошиками в руках.
Двері в корпусі були вже одчи
-
нені. Вони благополучно пройш
-
ли до номера й повалилися на лі
-
жка, змучені днем і ніччю, так ба
-
га
тою на притичини. А Сухобрус, вернувшись з доч
-
ками до хати, став серед кімнати,
приклав палець до лоба, довго
думав і сказав: - Щось воно та недурно! Щось та
буде! І треба ж було цим паничам
потрапити перелізти доконче в
мій садок, зайти до моєї господи
несподівано й негадано в таку
пізню добу! Це все недурно! Щось
та повинно буть! Так говорив Сухобрус під впли
-
вом "Печорського патерика", на
-
читавшись за спокуси од злих ду
-
хів. Йому і в голову не прийшло,
що діло сталося дуже просто й
ви
падком. - Щось буде! - все говорив Сухо
-
брус сам до себе, стоячи серед ха
-
ти з пальцем, притуленим до ло
-
ба. - Дочки! готуйтесь до весілля!
Ось що буде! - промовив батько
ве
село до своїх дочок і пішов
спать. Вплив "Печорського патерика" з
батька перейшов і на дочок. Вони
не лягли спать і пішли в садок ст
-
рі
чать схід сонця, їм так ясно ма
-
лювалась вечірня сцена в садку! Роса падала їм на коси, на лиие,
на одежу; великі краплі дощем
падали з листя й обсипали їх білі
сукні. Сонце викотилось з-за Дні
-
пра й освітило їх зблідлі лиця й
трохи червоні очі. А вони все хо
-
дили по садку й дивувались. В ко
-
жної в голові стриміла батькова
думка: щось буде! щось повинно
буть! В обіди батько прийшов з мага
-
зину до господи, і за обідом роз
-
мова йшла все про студентів. - Як же вам показались вчорашні
гості? Чи сподобались хоч трохи?
Я дуже вподобав Дашковича! Та
-
кий тихий, спокійний і дуже ро
-
зумний панич! - говорив Сухоб
-
рус. - А той другий щось дуже ди
-
кий та грубий! Чистий парубок! - Одначе він з себе дуже пока
з
-
ний, здоровий, має гарного баса, -
сказала Марта, - а Дашкович вже
геть-то розумний, хоч і дуже га
-
рний з лиця. І батько все хвалив Дашковича,
а дочкам чомусь більше сподо
ба
-
вся Воздвиженський. І Марта, й
Степанида знаходили Воздвиже
-
нського здоровілим; їм обом спо
-
до
бався його бас, його сміливість,
хоч і дуже груба. Тільки одна дру
-
гій не признавалась в тому і таїла
ту думку про себе. Марта знала,
що Воздвиженський більше зве
р
-
тав увагу на неї, й була рада;
Степанида завидувала й почала
цураться сестри. З того часу між
ними почався ще більший нелад.
Одна поглядала на другу скоса. Не так було між студентами. Во
-
з
движенський вподобав Марту, а
Дашкович - Степаниду. Дашкович
не хвалив Марти. - Тямиш ти! Ти подивись тільки
на Марту! Які в неї брови, які гу
-
би! Очі, як огонь, губи, як корали!
А твоя Степанида... Ну що в неї га
-
рного? Все тонке, дрібне: і брівки,
і носик, і зубки. - А в твоєї Марти брови, як у мо
-
лодиці, очі, як сливи. - Коли б пак у неї брови були ще
товщі, очі ще більші, то вона була
б ще краща! Марта - то краса схі
-
дна, щира українка, показна, чо
р
-
нява! В нас в Россєї нічого такого
не знайдеш! Вона щира пальма
Схо
ду! - говорив Воздвиженсь
кий.
Ніхто не знав, як вони познайо
-
мились з пальмами. Начальство
навіть не дізналось, що вони тієї
ночі не ночували дома. Тільки
першої-таки неділі всі студенти
дуже здивувались, побачивши,
що Воздвиженський і Дашкович
йшли з церкви поруч з Сухобрусі
-
внами й провели їх додому. Во
з
-
движенський щось розказу
вав
Ма
рті, так розмахував руками, що
зачепив якогось пана п'ятірнею
по голові й скинув з його шапку.
З того часу Воздвиженський і Да
-
шкович почали навідуваться до
Сухобруса, ходили з його дочка
-
ми гулять в Царський садок. Ста
-
рий купець був певний, що вони
посватають його дочок, і раз не
втерпів, прохопився перед пани
-
чами, що в його "є, і ще й буде, ще
й до того роздобуде!", що для сво
-
їх дочок він зоставить кожній по
домові. Того ж таки літа Сухобрус
заклав новий мурований дім, на
вулицю вікнами й на два етажі.
Для другої дочки він купив грунт
проти свого-таки дому через ули
-
цю, в другому кварталі, й обіця
-
вся збудувать такий же самий
дім. Студенти дуже ясно постере
-
гли, до чого воно йдеться, і кож
-
ний мав на думці заручиться, ко
-
ли тільки настане тому час.
III
Настав останній рік академічно
-
го курсу. Воздвиженський почав
дуже часто записуваться в лавру,
в пещери, щоб показать ректо
ро
-
ві свою віру. Він ставав на моли
-
твах осторонь, од других окроми,
й інпектор бачив, що він не про
-
пускав ніколи молитов. На моли
-
твах він все хрестивсь, кланявся
дуже низько, бив поклони й так
лицемірно підіймав очі до неба,
що інспектор навіть подумав, чи
не пострижеться часом він у че
н
-
ці. Він ходив до церкви на ранню
службу навіть в будень і прикла
-
давсь до чудовної ікони Брат
сь
-
кої богородиці, де ректор читав
акафіст. В той час він уже став зо
-
всім іншим чоловіком, не моли
-
вся богу вночі. Перед професо
ра
-
ми гнув спину, низенько кланя
-
всь ченцям, бо знав, що вони те
дуже люблять, та все терся коло
тих професорів, котрі мали бага
-
цько дочок. Репутація його йшла
все вгору та вгору. Студенти видержали вже екза
-
мен у професорів. Настав день ос
-
таннього екзамену для старшого
курсу, в котрому були Воздвиже
-
нський і Дашкович. Той екзамен
ро
бив сам митрополит, повіряю
-
чи екзамен по всіх науках разом.
Приїзд митрополита оповістили
в десятій годині. Всі студенти,
одягнувшись в свою вже профе
-
сорську форму, зібралися у вели
-
кій залі в старому корпусі. Зала та
велика - на два етажі, з двома ря
-
дами вікон, з хорами. Вона вся
розмальована в класичнім стилі.
Великі стіни обвішані портрета
-
ми всіх вчених старої Київської
академії і портретами нових ру
-
сь
ких імператорів. Проти самого
митрополичого крісла висів ве
-
ли
кий, на цілий зріст, портрет
Пе
тра Могили, чорнявого, з гар
-
ним грецьким класичним лицем,
хоч і трохи аскетичним, в архіє
ре
-
й
ській мантії і з жезлом. З інших
золотих важких рам у два ряди
виглядали лиця і в клобуках, і в
митрах, і простоволосі. Там виг
-
ля
дало негарне широке лице Ко
-
ниського, [28]
з веселим усміхом
і здоровою бородавкою на носі.
Там дивилося на залу повне, гар
-
не, з червоними ситими губами
ли
це Феофана Прокоповича, [29]
[28]
- К о н и с ь к и й Георгій (1717
- 1795) - український письменник, це
-
р
ковний і культурний діяч. З 1751 p.
- ректор Київської академії. Йому при
-
писувалось авторство "Історії Ру
сів".
[29]
- П р о к о п о в и ч Феофан
(1681 - 1736) - український і росій
сь
-
кий письменник, церковний діяч. За
-
кі
нчивши Київську академію, продо
-
в
жував навчання в Польщі й Римі.
Був професором риторики і піїтики
котрий неначе тільки що випив і
всмак закусив; з другого боку ди
-
вився св. Димитрій Туптало, ми
-
трополит Ростовський, нама
льо
-
ва
ний святим, протоєрей Леван
-
да з тонким орлиним носом, Гі
-
зель, [30]
Смотрицький, [31]
вся
-
в Київській академії. В 1716 р. за ви
-
кликом Петра І виїхав до Петербур
-
га, фактично став на чолі Руської
пра
вославної церкви. [30]
- Г і з е л ь Інокентій (бл. 1600 -
1683) - український церковний, осві
-
т
ній і громадський діяч. З 1645 р. -
про
фесор і ректор Києво-Мо
гиля
н
-
сь
кої академії, з 1656 р. - архіма
н
д
-
рит Києво-Печерської лаври.
[31]
- С м о т р и ц ь к и й Мелетій
Ге
расимович (бл. 1578 - 1633) - ук
-
кі київські митрополити. Тільки
нігде там не було видно портрета
ні одного українського гетьмана!
Навіть Богдана Хмельницького і
благотворителів монастиря і ака
-
демії Конашевича-Сагайдачного і
Мазепи. [32]
В десятій годині ректор і всі
про
фесори в орденах вийшли до
братської дзвіниці, стали на схід
-
цях під гарячим літнім сонцем і
ждали митрополита. Вже минула
ра
ї
нський
письменник-полеміст, фі
-
ло
лог і церковний діяч.
[32]
- М а з е п а Іван Степанович
(1644 - 1709) - гетьман Ліво
бер
еж
-
ної України, зрадник українського
на
роду. година, а митрополита не було. У
декого з професорів заболіли но
-
ги, а найбільш у старих. Сонце
шкварило, як огонь. А митро
по
-
ли
та не було. Коли аж через годи
-
ну з Олексанрівської улиці [33]
вилетіла митрополича карета, за
-
пряжена чотирма сірими жереб
-
цями, блискучими і гладкими, як
печі. Професори стріли митро
по
-
лита, цілували його в руку. Два архімандрити взяли його
[33]
- О л е к с а н д р і в с ь к а вулиця
- тепер вулиці Жданова та Кірова в
Ки
єві. Забудова вулиці почалася з
се
редини XVIII ст.; в 1750 - 1755 pp.
на ній споруджено царський Маріїн
-
ський палац.
по
під руки і повели до конгрега
-
ційної зали. Митрополит був здо
-
ровий, кремезний дід з червоним
лицем, але, йдучи на сходах, він
удавав такого в'ялого, такого ста
-
рого, такого аскета безсильного,
що, здається, його архімандрити
не вели, а мусили нести. Митрополит вступив у залу. Сту
-
денти і хор півчих проспівали
"Ца
рю небесний". Митрополит
по
благословив членів конфере
н
-
ції і студентів і потім сів на пер
-
шому місці. Вся конференція з кі
-
лькох десятків духовних і світсь
-
ких осіб довгенько постояла, по
-
ки митрополит кивнув їм рукою
сісти. Архімандрити і протоєреї
сіли кожний по чину, неначе хто
їм порозписував місця, а світські
професори, хоч далеко розумніші
од них, тулилися позаду, як шко
-
лярі. Секретар висипав на стіл
білетів, і митрополит почав ви
-
кликати до стола студентів. Він
так тихо промовляв ймення, так
розтягував слова, неначе зовсім
навіки спостився. Ректор мусив
голосно промовляти ті ймення,
обертаючись до студентів. Студенти почали виходити, бра
-
ти білети і говорити, що кому
при
падало. Всі ченці, й професо
-
ри, й митрополит, здається, слу
-
хали, понагинавши голови. І на
стінах давня академія дивилась
на все те своїми тінями, поважни
-
ми і сумними. Але мало-помалу
митрополитові все те спротивіло:
він позіхнув і почав жартувати,
перериваючи одвіти студентів і
балакаючи про сторонні речі. Го
-
лос його був тоді і зовсім не сла
-
бий, не аскетичний: він реготався
зовсім по-людській. - Ану, виходьте екзаменуватися,
мої земляки! Гей, туляки! Виходь
-
те! - викликав митрополит вже
не по списові. На середину зали вийшло чоло
-
вік п'ять студентів і між ними, як
колос родоський, [34]
Воздвиже
-
[34]
- К о л о с р о д о с ь к и й - одна
з найвизначніших пам'яток ста
ро
-
нський. - О! - промовив митрополит до
Во
здвиженського. - Одвічай ти
по
перед усіх. Воздвиженський взяв білет, йо
-
му вийшов Гегель. [35]
Він почав
давніх культур, так званих "семи чу
-
дес світу", статуя бога сонця Геліоса
в Родосі (бронза, бл. 292 - 280 до н.
е., скульптор Харос). [35]
- Г е г е л ь Георг-Вільгельм-
Фрідріх (1770 - 1831) - великий ні
-
ме
цький філософ, об'єктивний іде
а
-
ліст, представник німецької класич
-
ної філософії, поклав початок теоре
-
ти
чній розробці принципів діалек
-
ти
чного мислення, один із філосо
ф
-
ських попередників марксизму в га
-
лу
зі діалектики. розказувати його систему, дуже
темну, і почав збиватись. - Годі, годі! - промовив митро
-
полит. - А розкажи, як учив Ге
-
гель про Христа і християнство? Воздвиженський почав розка
зу
-
вати, що Гегель мав філософію за
найвищий ступінь абсолютної
ідеї, що релігію він ставив нижче,
а Христа мав за чоловіка, котрий
пе
рший на світі зрозумів собі то
-
самість бога з чоловіком, і почав
знов збиватись. - Ну, чого ж ти плутаєшся? - смі
-
явся
митрополит. - Адже ж Гегель
був єретик? - Єретик, ваше високопреосвя
-
ще
нство, - потакав Воздвиженсь
-
кий. - Значить, він був дурень! - Був дурень, ваше високопре
о
с
-
вя
щенство. - От і добре! За це одно я тобі за
-
пишу найбільший бал. - І митро
-
полит насправді записав йому на
-
йбільший бал. - А молитву Христову знаєш? -
питав далі митрополит. - Знаю. - От це найвища філософія! А ва
-
ші німці - Гегелі, Канти, [36]
Шел
-
[36]
- К а н т І м м а н у ї л (1724 -
1804) - видатний німецький фі
ло
-
соф, зачинатель класичного німе
ць
-
ко
го ідеалізму.
лі
нги [37]
- все то єретики, все то
легкодуми! - промовив митро
по
-
лит, обертаючись до професора
фі
лософії. - Гегель був останній філософ
іде
ального прямування, - знов
по
чав одвічати Воздвиженський. - Останній, - перервав його мит
-
рополит, - ну, слава тобі господи,
що останній, і коли б їх уже бі
ль
-
ше й не було. І чи вмер уже? - Вмер... - Вічний покой його душі, коли
во
на того заслужить, - промовив
ми
трополит, засміявшись, і за
[37]
- Ш е л л і н г Фрідріх-Ві
ль
ге
-
льм-Иозеф (1775 - 1854) - німецький
філософ, об'єктивний ідеаліст.
ним засміялася вся конференція,
а за нею і всі студенти. І Кониський, моргаючи своєю
бо
родавкою на носі з золотих
рам, здається, сміявся своїм по
ль
-
ським лицем з тієї конференції. І
Феофан Прокопович, з своїм ма
-
те
ріальним лицем і ситими губа
-
ми, неначе сміявся разом з ко
н
-
ференцією і студентами. А Петро
Могила грізно і гнівно дивився
на ту сцену, роблячи своїм аске
-
тичним лицем великий контраст
з академічною конференцією. Йо
-
го лице неначе зажурилося. В той час ректор нагнувся до
митрополита і почав йому шепта
-
ти. То він хвалив Воздвиженсько
-
го за його побожність і розка
зу
-
вав, що він дав обіцянку йти піш
ки
на богомілля в Почаївську ла
вру.
[38]
Лице митрополита про
сіяло.
Він дуже ласкаво пог
лянув на
свого земляка. - Буде з тебе! Добре! Дуже добре!
- промовив митрополит. - Ану, хто
там іще. Прославляйся по-ев
ре
й
-
ській. [38]
- П о ч а ї в с ь к а л а в р а -
православний монастир у Почаєві
Тернопільської області УРСР. За
сно
-
ва
ний у XVI ст. У 1713 р. його захо
-
пили уніати. Після того як царський
уряд відібрав монастир в уніатів,
1833 р., його було перейменовано на
Почаївську лавру, що стала ідео
ло
-
гічною підпорою царизму на Волині.
Студент узяв єврейську книжку
і розгорнув хто його зна і навіщо.
Він зовсім не вмів читати по-єв
-
ре
йській і держав книжку догори
ногами. - Ану, прочитай і переложи! Студент мовчав. Професор євре
-
й
ського язика приступив до його,
заглянув у книжку і засміявся. - Він, ваше високопреосвященс
т
-
во, держить книжку догори. Пе
в
-
но, так трудно читати. - А переверніть йому книжку!
Мо
же, він і прочитає. Книжку пе
-
ревернули, одначе він все-таки
не прочитав. За його прочитав ся
-
к-так його товариш. - Що ж з тебе такий поганий ге
-
браїст? А попробуй по-грецьки! -
говорив митрополит. - А дайте і
мені книжку! Професор грецького язика по
-
дав митрополитові грецьку кни
-
жку. Ректор і собі взяв грецьку
книжку і хотів слідити за читан
-
ням. Але довго придивлявся і не
міг розібрати і слова. Коли зирне
він на листа, аж він держить кни
-
жку догори ногами. Йому стидно
було перевернути, і він так і де
-
ржав її до кінця, ніби слідячи за
словами, та все затуляв книжку
широкою рясою. Краска виступи
-
ла на його щоках, а піт на лобі. - Буде з тебе по-грецьки! Бери
ще білет по другій науці! Студент вийняв білет по церко
-
вній археології і почав розка
зу
-
вати про старинні будування в
Азії й в Європі, назвав їх кель
-
тськими і циклопськими, і собі на
біду прикинувши ще кілька на
-
учних німецьких заграничних те
-
рмінів. - І яких ви кельтів познаходили
в древності, коли найстаріший
на
род на світі - євреї! Нащо вам
брати ці вигадки німецькі! Нащо
вам ті заграничні терміни! Студент мовчав, і професори мо
-
вчали. Митрополит грізно окинув
оком молодих професорів, ніби
лі
бералів, і надувся. Він побачив,
що старий класичний дух ака
д
е
-
мії вже почав падати, що туди
вхо
дить європейський. Одначе
по
тім розбалакався, розвесели
-
вся і викликав першого студента.
То був Дашкович. Він дуже добре
і розумно розказував свій білет, і
митрополит розхвалив і акаде
-
мію, і професорів, і студентів. Вже довгий літній день набли
-
жався до вечора, а митрополит
ще держав на екзамені, бо посні
-
дав пізно і добре, а всі вмирали з
голоду. Всі потомилися, були блі
-
ді, а екзамен все тягся та тягся.
Вже на вечірнім опрузі знялися
всі з місця. Студенти і півчі про
-
співали молитву, і митрополита
знов ледве поволокли попід руки
до ректора, де був готовий обід.
Велика академічна зала спорож
-
нилася. Тільки на стінах з золо
-
тих рам виглядала вся стара Ки
-
їв
ська академія на спорожнені
крісла, на стіл, де валялись на
столі і під столом пом'яті білети
-
ки. Дуже сумно і грізно поглядав
Петро Могила, закладач академії.
Йою тінь, прикована до полої на,
ніби думала: "І що то за люди
прийшли й вийшли з моєї ака
де
-
мії? І на якім язиці все це говори
-
ло, екзаменувалося, жартувало і
виявляло научну темноту? Чи то
орда налетіла, чи то литва набі
-
гла і запанувала моїм ділом, моїм
твором?" І чорні очі Могили ще
грізніше, ще смутніше поглядали
на простору залу, куди вже вибі
-
гли миші і шелестіли між пом'я
-
тими папірцями. Широко одсло
-
нені очі св. Димитрія ніби ди
-
вувалися, чи не грали всі ті люди
якоїсь чудної містерії чи комедії?
Всі тіні значних учених давньої
академії, всіх писателів, всіх обо
-
ронців українського народу, його
віри і народності цілими рядами
смутно недоумівали, що то за лю
-
ди тут говорили, жартували, де
р
-
жали книжки догори ногами - ні
-
би й справді діло робили! У ректора був розкішний обід
для митрополита і конференції,
куди пішла не одна копійка з сту
-
дентських сум. Вино лилося річ
-
кою. В одчинені вікна вже запах
-
ло вечором, засяли зірки на небі,
а за столом все пили, їли та ще
пи
ли. Вже пізно встав митро
по
-
лит з-за стола, і всі заспівали йо
-
му: іс полла еті, деспота! При світі
ясних зірок виїхали гості з Бра
т
-
ст
ва. Пізній захід блищав на сті
-
нах церкви, на золотих верхах.
То
полі й липи стояли гихо і мліли
в благодатному теплі, не воруша
-
чи ані листочком. І Братство, і
корпус академії, і з його вікон грі
-
зні сумні очі давніх українських
учених дивилися на той чудний
поїзд і чудували, що там, де вони
колись були свідками боротьби
за віру й Україну, там тепер хтось
чужий справляє сатурналії, спра
-
в
ляє комедії на науку і просвіту.
Тільки небо та земля були такі
чудові, як і за давніх часів; так
само сяли зорі на небі і в повітрі
віяло теплом і пахло квітками й
тополями... Тільки гори київські
стояли так само, як і в той давній
козацький час; так само загля
да
-
ли в широкий Дніпро, як за да
в
-
ніх минувших часів... Другого дня
пішла чутка між студентами, що
Воздвиженського за його благо
-
че
стіє дуже повисили в списках і
мали навіть замір зоставити при
академії бакалавром. Тим часом ректор справді пой
-
няв віри Воздвиженському і, за
-
кли
кавши до себе, почав намо
в
-
лять його постригтись в чепці. - Не можу, - одмагався Воздви
-
женський, - бо маю вже наречену.
Вона дочка одного київського
про
тоєрея. Воздвиженський дурив ректора.
Він, правда, був знайомий з доч
-
ками того протоєрея, але жени
-
ться там не думав, бо протоєрей
був небагатий. Зате ж він був зе
-
м
ляк і товариш ректорів по шко
-
лах. - Ви зробили вибір непоганий,
хоч і не хочете своєю власною
осо
бою піддержувать руської це
-
ркви в сані ченця. - Я насмілююсь просить, щоб ме
-
не зоставили в Києві, - просив Во
-
здвиженський. - Добре, - промовив ректор, роз
-
думуючи. Воздвиженський вий
-
шов од ректора зовсім спокійний.
йому треба було тільки трохи по
-
грать комедію, частіше ходити до
ректорового товариша і вдавать з
себе жениха його старшої дочки.
Всі заговорили, що він на їй же
-
ниться. І він справді посватав й
заручивсь там. Сухобрус дуже
стри
вожився, почувши про свата
-
ння Воздвиженського, а Марта
тро
хи не зомліла. Швидко Воз
-
дви
женський довідався, що його
не тільки зоставили в Києві, але
навіть професором в академії, ра
-
зом з Дашковичем та ще з одним
студентом. Як тільки його зовсім
затвердили на місці, він і покинув
увиваться коло дочки протоєрея. А тим часом про сватання Во
з
-
движенського на протоєреївні
вже усі говорили. Протоєрей за
-
просив вже до себе родичів на
весілля з Калузької губернії. Сама
наречена, його дочка, вже налаго
-
дила все до вінця. Протоєрей за
-
купив багацько вина й усяких на
-
їдків, пошив дочці виправу. Коли
рознеслась чутка, що Воздвижен
-
ський вже заручився, що він вже
давно має собі молоду. І Прото
-
єрей, його дочка, і ректор, і все
начальство тільки пороззявляли
роти з того дива, почувши про
заручини Воздвиженського з Су
-
хобрусівною! Воздвиженський, побачивши, що
вже сталось, як йому бажалось,
що дорога в житті послалася пе
-
ред ним так, як його думка того
хотіла, просто покинув протоєрє
-
ївну і, не сказавши й слова Даш
-
ко
вичеві, побіг раз раненько до
Сухобруса. Сухобрус пив чай з своїми доч
-
ками й тільки що збирався йти до
магазину. Несподіваний прихід
Во
здвиженського дуже вдивив
ба
тька й дочок: вони вже чули
про його сватання. - Добридень вам, Сидоре Пе
тро
-
вичу! - промовив Воздвиженсь
-
кий і кинувся обнімати й цілува
-
ть старого. - Доброго здоров'я вам, Степане
Івановичу! - обізвався знехотя Су
-
хобрус, ледве одповідаючи на йо
-
го цілування. Воздвиженський подав руку па
-
н
нам. Марта й Степанида сиділи
мовчки, ледве привітались до йо
-
го. Марта дивилась у свій чай; її
чорні брови дуже насупились над
стаканом, стали навислими, як
чо
рні хмари. Степанида ледве ос
-
мі
халась і копилила свої тонкі гу
-
би. - Давно я був у вас в гостях! -
промовив Воздвиженський. - Давно! - знехотя промовив Су
-
хо
брус і замовк, прийнявши ака
-
де
мічну позу і дивлячись на шви
-
дку пару, що вискакувала з-під
покришки самовара. Марта колотила ложечкою чай,
у котрому вже давно не було й
гру
дочки сахару і котрий був хо
-
лодний, як вода. - Ваш чай, Марто Сидорівно, зов
-
сім прохолоне, - зачіпав її панич. - Нічого - те! Я люблю холодний
чай, тільки не люблю холодних
лю
дей. Такий прямий і різкий одвіт ду
-
же вдивив і засмутив Воздвиже
-
нського. Він бачив її завжди тиху,
спокійну, добру і вгадував, що
при
чиною того була обида. А
Марта усе колотила чай і ледве
мочила ложечкою губи. Її великі
очі були повні сліз. Вона була
сердита і ледве здержувала себе.
Не стільки гірка кривда, як злість
налила її очі сльозами. - В мене було такого діла! Так
багато діла! Я оце скінчив вдатно
екзамени, мене зоставили бака
-
ла
вром при академії. Вибачайте
мені, що я так нечасто навіду
-
вався до вас! - просив Воздвиже
-
нський, і в його голосі й справді
почулась м'якість і жалібність. - До нас то й не було часу, а як до
кого іншого, то й час знайшовсь, -
промовив Сухобрус, дивлячись у
вікно проз Воздвиженського го
-
лову. - От як Дашкович, то й діло ро
-
бив, і нас не забував, - промовила
Степанида. Воздвиженський бачив, що хазя
-
їн і дочки такі холодні, неначе їх
хто пообкладав кригою. Одначе
йому не стало совісно анітрошки!
Його великі сірі очі так само ди
-
вились сміливо. Він просто мірку
-
вав, як купець у крамниці перед
покупцями, з котрого боку при
-
стать і як почати річ, так почать,
щоб усе діло загарбать в свої
руки з прибиллю, щоб нічого не
втратить. А Марта все сиділа непорушне
та колотила холодний чай. Зда
-
валось, що вона думала його ко
-
лотить, доки Воздвиженський не
вийде з хати або поки не пере
-
говорить про заручини, її лице
бу
ло бліде, брови й губи, трохи
втягнуті, виявляли велику енер
-
гію. Вона не змогла, не зуміла
зде
ржать злості, і сльози зака
па
-
ли з очей. "Треба починать діло або вті
-
кати!" - шепотіла Воздвиженсь
ко
-
му думка. Він хотів уже говорити,
тільки якось не знаходив слів. Він
побачив сльози на Мартиних що
-
ках і тільки подумав: "Яка вона
добра! Яке в неї м'яке серце! Вона
буде доброю жінкою! - треба при
-
ступать!" І він присіупив. Просто й ясно,
голосно на всю хату, він опо
ві
-
стив, що його справа з академії
скінчена, що йому час приступать
до сватання, і він нікого більше
не вибирав, ні про кого більше і
не думав, окрім Марти Сидорівни.
- Тепер за вами черга, Марто Си
-
до
рівно! - промовив Воздвижен
-
сь
кий. Марта розридалась. В неї на
бра
-
лось сліз повнісінькі вчі; вона бу
-
ла рада, що трапився випадок ви
-
лить їх, і більше не держала їх. - Дайте мені хвилинку подумать,
піти в садок! - промовила вона й
вийшла в садок. За нею вийшла
сестра. Воздвиженський зостався
з Сухобрусом. Задля його випав
на
йкращий час поговорить з ба
-
ть
ком за придане, і він почав
говорити без всякої церемонії. - Як же ви, Сидоре Петровичу,
розпорядитесь з своїми домами, з
садком, з грунтом? - почав буду
-
щий зять. - А так! В мене дві дочки, як ви
знаєте. Більше роду й не маю. Ма
-
рті дам новий дім, що стоїть на
ву
лицю, а Степанида тим часом
житиме зо мною у цім флігелі! А
по моїй смерті Степаниді зоста
-
влю флігель... - Чи ми ж помиримось? - Треба мириться... Тільки ви
зна
єте, що я своїх дітей не зоби
-
жу. Що маю, те усе їх. Для меншо
-
го зятя я купив через улицю гру
-
нт і на тім грунті збудую новий
дім, а флігель запишу пополовині
на двох. Схотять, продадуть чи
поділяться, - про мене. - Розумні ваші слова, Сидоре Пе
-
тровичу, гарно й слухать, - про
-
мо
вив Воздвиженський, очевидя
-
чки радий тому. - Чи не можна,
Сидоре Петровичу, всі ваші слова
записать на папері? Ваші слова -
золото! Шкода буде, як вони так і
полинуть в повітрі... Сухобрусові очевидячки не спо
-
до
балась така річ. - Коли ви мені, старому батькові,
не ймете віри, то я й запишу на
папері. Не заберу ж я всього на
той світ. - І тут же Сухобрус запи
-
сав на старшу дочку новий дім, а
решту - так, як він казав. Воздви
-
женський сховав той папір у ки
-
шеню й прожогом покатав у са
-
док. Марта дала йому своє слово,
як того ждав Воздвиженський, як
знав про те і старий батько. Всі
вернулись до хати. Всі неначе пе
-
ре
родились, були веселі, жарту
-
вали. Марта була рум'яна, все
спу
скала очі у землю, як жених
брав її за руку, й ніби крадькома
тільки насмілювалась глянуть на
кого. Одна Степанида була не ве
-
села тим, що Дашкович не просив
і досі її руки, а може, й тим, що не
її сватав Воздвиженський. - А ми чули, що ви посватались у
протоєреївни? - спитав Сухобрус. - А де там! Хто його там думав
свататься. Так тільки туманив
лю
дей. - Навіщо? Недобре! їй-богу, не
-
до
бре! - тихо промовляв Сухо
-
брус, просячи всіх за стіл і сідаю
-
чи обідать. Після обіду, веселий і щасливий,
як купець, що дуже добре вторгу
-
вав того дня, Воздвиженський
при
біг на квартиру до Дашкови
-
ча. - Чи ти чув новину? - гукнув Во
-
здвиженський. - Яку новину? - Що я посватав твою Степаниду!
- А ти ж женишся на протоєреї
-
вні? - На якій протоєреївні? Схамени
-
ся ти! Я сьогодні посватав твою
Степаниду Сидорівну - Сухобру
-
со
ву дочку! От що! - Неправда твоя! - Бреши сам, коли не ймеш віри.
Вже й моє весілля швидко буде, і
той новий дім, що на вулицю, бу
-
де мій. От подивись! І Воздвиженський показав йому
папір з підписом Сухобрусовим.
Там Дашкович, побачив ймення
Марти, і в його одлягло од серця. - А що, налякав тебе, га? - про
-
мовив Воздвиженський. - Йди ж
мерщій заручайся, коли хочеш, а
то й справді втеряєш свою па
ль
-
му. Так і вхопить якийсь купчик!
Ходім-таки сьогодні ввечері, то й
весілля будемо справлять разом. Дашковичеві все те здавалось
сном. Так все те було несподіва
-
но, негадано. Він ждав сватання у
протоєрея. Воздвиженський свої
-
ми устами просив його навіть за
шафера, а тепер скоїлось зовсім
ін
ше діло. - Одже ж ти й справді капосний!
То було перше слово Дашковиче
-
ве, як він опам'ятався. - Та чого ти стоїш, роззявивши
рота! Вбирайся та ходім на твої
заручини, бо втратиш дівчину.
Що б мені завгоріло й справді
сьо
годні посватать твою Сте
па
-
ни
ду? - Ой капосний же ти, нехай тобі
всячина! - шепотів Дашкович, ха
-
паючись убираться. В його була
думка, щоб хто й справді не од
-
бив у його дівчини. Того ж таки вечора обидва вони
пішли до Сухобруса. Тепер тільки
Дашкович пересвідчивсь у тім,
що Воздвиженський засватавсь:
йо
го вітали як зятя. Не довго ду
-
маючи, Дашкович пішов з Сте
па
-
нидою в садок на прогуляння й
пе
реговорив з нею. Він вернувсь
з садка женихом. Сухобрус не знав краю своєму
щастю. Світлиця його освітилась
свічками й лампадками, В кухні
палало велике полум'я: там го
-
тували вечерю. Самовари не зга
-
сали. Стіл був заставлений наїд
-
ками й напитками. Сухобрус на
-
дів новий синій сіртук і найрябі
-
шу шовкову жилетку. Його очі
блищали од вина і щастя. Він об
-
німав та цілував дочок і зятів. - Ой ви, мої дочки, як голубочки!
грали ви й співали "Сизого голу
-
бочка", доки не принадили до се
-
бе пару голубів, та й яких голубів!
О ви, зяті мої, уми-розуми! Чи я ж
думав та гадав мати зятів таких
розумних, ще й професорів? Зате
ж я вас обзолочу, обсиплю золо
-
том та сріблом. Дам вам обом по
дому, по саду. А з магазинами... як
самі знаєте. Певно, ви будете пи
-
сать книжки, а не образи малю
-
вать, як батько ваш колись малю
-
вав. Ой ви, мої уми-розуми! І старий батько не міг натіши
-
ться своїми вченими зятями: все
обнімав та цілував їх. - Та годі вже цілуваться! - про
-
мовив Воздвиженський. - Дава
й
-
те ще будемо пити! - Давай, зятю, й пить! І пити -
вмерти, і не пити - вмерти. Лучче
ж пити і вмерти! Ну дочки! ви
-
пийте до мене, а я до вас. Марта й Степанида мусили за
-
брать у руки чарки з вином і ви
-
пили до самого денця. - Я думав, що ви вже мене поки
-
нули! А ви таки будете мої. Не
-
дурно ж мені цієї ночі снився чу
-
довий сон! Снилось мені, ніби я
стою в себе серед двора. Надворі
ні день, ні ніч, але якось ясно й
світло, ніби сонячний день зли
-
вся з місячною ніччю. Коли це як
зашумить повітря, як загримить
грім! Дивлюсь я, на небі й хмар
нема. А з лаври, з Михайлівсько
-
го, з Братства летять янголи, та
все по парі та по парі; такі рядки,
що й полічить трудно, та все зні
-
маються з бань та з золотих хре
-
стів! Оглядаюсь я, а всі три рядки
летять просто у мій двір. Кожний
янгол держав по зеленій гілці
всякого садового дерева. І котрий
оце прилетить, то і застромить гі
-
лку в моєму дворі. І ті гілки перед
моїми очима росли, розпускали
на всі боки зелене гілля; дерево
підіймалося вгору та вгору, цвіло
перед моїми очима. Я чув пахощі
цвіту. На дереві спіли овоші,
вкривали рясно дерево, аж гілля
гнулося додолу, її обсипались пе
-
ред моїми очима. Дивлюсь я, аж
янголи засадили вже весь мій
двір, потім засадили садками ще
й вулиці коло ного двора! Все так
і зазеленіло перед моїми очима. Я
набрав повну хустку палучих яб
-
лук і груш та думаю: "Понесу же я
своїм дочкам". Та й на тім і про
-
кинувсь! - Чи не читали ви того вечора
"Патерика Печорського" або "Жи
-
тій святих"? - спитав Дашкович. - Е, уми-розуми! То не од "Пате
-
рика"! То од бога і святих печер
-
сь
ких! - Чом же ви, тату, не попо
ш
ту
-
вали нас тими райськими яблука
-
ми? - питали дочки. - Ми були б і
гостям зоставили на сьогодні. - Якби пак сподобив господь, то
чом би й не попоштувать. Та ми,
грішні люди, не уподобні богу, -
промовив Сухобрус напутюючим
тоном. Тим часом надійшло два купці,
близькі сусіди. Перед образами
за
світили лампадку й свічі. Дві
пари молодих стали на килим і
побили поклони. Батько й гості
поздоровляли їх з заручинами. Після заручин була багата вече
-
ря. Після вечері обидві молоді
грали на гітарах і співали. До їх
пристали й паничі. До пізньої
ночі було в Сухобрусових горни
-
цях весело, до пізньої ночі грали
й співали. Незабаром Сухобрус встиг об
ро
-
бить верхній етаж нового дому.
Вже був призначений день двох
весіллів разом. Воздвиженський і
Дашкович вінчались разом в Глі
-
ба-Бориса. [39]
Серед церкви поставили високі
підмостки, огороджені штахета
-
ми і заслані килимами. Марта й
Степанида були убрані в білі про
-
зорі сукні і в білі гірлянди. Висо
-
кі, чорняві, рум'яні, з розкішними
чорними кісьми, вони були дуже
[39]
- Б о р и с і Г л і б (кінець Х -
по
чаток XI ст.) - молодші сини київ
-
сь
кого князя Володимира Свято
сла
-
ви
ча, вбиті в ході боротьби за ве
ли
-
ко
князівську владу за наказом стар
-
шого брата Святополка Окаянного.
Православна церква оголосила Бо
-
риса і Гліба "святими". У XVII ст. на їх
честь на Подолі була збудована це
р
-
ква Бориса і Гліба, яка не збере
гла
ся.
показні й оригінальні своєю кра
-
сою. Біле убрання було їм дуже до
лиця. Ніколи до їх не приставало
прізвище східних пальм, як тепер
під вінцем. Як шафери поклали
на голови вінці, вони стали схожі
на цариць Шехерезади, [40]
так
багато було сценічного, східного
в їх зрості, в їх оригінальній полу
-
денній красі. Навіть товсті брови,
[40]
- Ш е х е р е з а д а. - Йдеться
про знаменитий арабський збірник
ка
зок "Тисяча і одна ніч", героїня
якого Шехрезада протягом 1001 но
-
чі розповідає казки своєму чоло
ві
ко
-
ві перському цареві Шехріяру і та
-
ким чином віддаляє від себе смерть,
що чекала на всіх його жінок.
ве
ликі очі й губи Мартині зда
ва
-
лись делікатнішими й тоншими
при світлі свічок, при свіжому фа
-
нтастичному білому убранні. Старий священик, вважаючи на
вчених женихів, виніс з вівтаря
прездорову книжку проповідів і
пошанував їх словом якогось свя
-
того отця церкви третього віку,
де дуже часто промовлялось, що
супруг повинен любити свою су
-
пружницю і супружннця повинна
бояться супруга. Женихи найня
-
ли митрополітанську півчу. Хор
гримів концерт. Якийсь бас трохи
не луснув, викрикуючи останні
сло
ва апостола: "Жена да убоітся
своего мужа". Народу було в це
-
ркві такого багато, що свічки в кі
-
нці вінчання почали гаснуть. Все
було як слід, велично й пишно.
Су
хобрус був наче на сьомому не
-
бі. Бучне весілля розвернулось в
просторних кімнатах нового до
-
му. Гостей було дуже багато, а на
-
йбільше вчених. Гості пили й їли,
але позаочі звали Воздвиженсь
-
кого недобрим чоловіком за те,
що він зрадив одну дівчину й же
-
нився на багатій купчисі. Старий батько не знав, де стать,
де сісти: йому прийшлося не тіль
-
ки познайомиться з вченим ми
-
ром, але навіть породаться! Вже світом роз'їхались гості по
домах та все тихенько говорили,
як то на світі не до ладу буває, що
одну ніби кохає, а другу бере за
жінку. Все тягли стару пісню про
зраду дівчатам, про матеріальну
жадобу при сватанні. Тільки Воз
-
дви
женському було байдуже за
те, що б там люди не говорили.
Його план так удався, його діла
так йшли до ладу, що він був ща
-
сливий, вигравши право на дуже
вигідне місце між людьми. Після весілля Воздвиженські по
-
містились жити на верхньому
ета
жі, а Дашковичам Сухобрус опо
-
рядив тим часом нижній етаж. І
того ж таки місяця він проти до
-
му Воздвиженського заклав но
-
вий дім для Дашковичів. Молоді жили спочатку мирно й
щасливо. Сестри приходили одна
до одної в гості. Гітари часто бре
-
нькали то внизу, то вгорі. Марті й
Степаниді не зовсім минув рома
-
н
тичний період життя: часто мо
-
жна було почуть в їх домі співи.
Тонкі жіноцькі голоси зливались
гарно й до ладу з чоловічими в
піснях великоруських й українсь
-
ких. Старий батько часто наві
ду
-
вавсь до дітей, щоб послухать ве
-
селих пісень. На противнім боці
новий дім ріс вгору, а між двома
молодими хазяйками в одному
до
мі росла незгода. Передніше
по
чали лаяться наймички згори
й знизу, а за наймичками - й ха
-
зяйки. Часто, поодчинявши вікна,
вони голосно й дрібно перекида
-
лись словами про хазяйські речі...
Сухобрус чув те і звелів майстрам
поспішать з новим домом. - Дочки мої, не сваріться! В мене
вас дві: не поле вами засіяно. До
-
бра мого буде доволі для вас
обох. А коли вмру, то все моє буде
ваше - пополовині. - Так вговорю
-
вав Сухобрус своїх дочок, сидячи
в старому флігелі коло одчинено
-
го вікна з великим "Печорським
патериком" в руках. Сухобрус усе ходив до магазину,
не кидаючи купецтва. Новий дім
тим часом вже був готовий. Сам
Сухобрус посадив своїми руками
перші деревця в новому садку.
Він більше любив меншого зятя й
меншу дочку, мав їх за добріших
людей, а зятя - за розумнішого
чо
ловіка. Старша пара догаду
ва
-
лась за те й почала озираться на
всі боки і скоса поглядать на ба
-
тьківську прихильність до моло
-
дшої пари. Тимчасом як Сухобрус опоряд
-
жу
вав нове хазяйство своїх зятів,
Воздвиженський і Дашкович ск
-
ладали собі професорську репу
-
тацію. Дашкович швидко визна
-
чився між професорами своїми
ле
кціями по історії філософії і пі
-
д
держав репутацію тієї науки, ко
-
тра все стояла в академії дуже
добре. З кожним роком його лек
-
ції були луччі та луччі, з кожним
роком росла його репутація. Мо
-
лоді студенти, приїхавши з усіх
кінців Росії, вже чули про його,
вже ждали чогось надзвичайного.
В старім академічнім корпусі з
темними вікнами, з чорними па
р
-
тами, в його авдиторії було по
-
внісінько студентів, котрі сиділи
цілими лавами й купою стояли
коло порога, прийшовши з інших
курсів. Дашкович входив, сідав на
кафедрі і не дивився ні на кого:
його очі десь ніби ховались, вхо
-
дили десь глибоко, де ворушили
-
сь думки. В очі слухачів кидався
тільки чистий широкий лоб. Його
високе чоло ніби займало місце
очей для слухачів: так на йому
багато виявлялось думок. Кож
-
ний легенький і тоненький змор
-
шок між бровами здавався тим
місцем, де забгалася дума й світи
-
лася звідтіль. Коли-не-коли він
підіймав одну руку й пальцем ні
-
би показував на абстрактну ми
-
сль. Не можна забути впливу його
од
ної репутації на молодих сту
-
дентів! Всі зібрались вперше на
лекцію й сиділи лавами кругом
авдиторії, держачи голови рівно,
як під шнурок. Дашкович про
мо
-
вив перше слово, і всі рядки го
-
лов, неначе по електричній течії,
раптом і разом схилились уперед,
насторочившись слухать. І цілу
лекцію так держались голови, ко
-
ли б хто поворушився хоч тро
-
шки! Тільки карандаші скоб
за
-
лись швидко-швидко по папері! А
його думка лилася чиста, ясна, як
кришталь! Не було там ані одно
-
го слова зайвого, що не сто
су
-
валось до діла. Вся система будлі-
якого філософа випливала з його
уст, ніби з голови самого філосо
-
фа; така вона була чиста, ясна, су
-
цільна, не штукована з уривків. Не в одну голову запала крапля
світу й думок од його лекцій, не
одна голова стала світліша й яс
-
ні
ша. Дашкович недовго й був в ака
-
демії. Його добра слава пішла
скрізь; і його запросили перейти
в Московський університет. Але,
скучаючи додому й за Києвом, він
потім перейшов в Київський уні
-
верситет. Воздвиженський не любив нау
-
ки, не поважав її, мав її тільки за
спосіб прокласти собі стежку в
жи
тті і як можна витягти з неї че
-
рез це грошей, їжі, напитків і вся
-
кого добра! Де можна було все те
дістати іншим способом, він не
жалів себе, не розбирав доброго і
недоброго способу і досягав до
цілі, кинувши на бік науку. В авдиторії одчинялись двері, й
входив Воздвиженський. Ступив
-
ши три ступені через авдиторію,
він ставав на підмосток кафедри,
одну ногу держав якось на пові
-
трі і, повернувшись круто товсти
-
ми плечима, блискав на авди
-
торію товстою широкою потили
-
цею й сідав на кафедрі. Потім він
виймав старі листки своїх лекцій
і клав їх перед собою. Ті лекції бу
-
ли написані кілька років передні
-
ше, і він не зміняв у їх і словечка!
Листки були старі, з жовтими
круглими плямами, ніби од яко
-
їсь страви. Нитки, котрими вони
були позшивані, вже пообрива
-
лись і теліпались. Ззамолоду він
просто читав лекції з тих листків.
Але, не зміняючи їх ніколи, хоч
наука і змінялась, він вивчив їх
напам'ять од дошки до дошки;
часом силкувався імпровізувать.
Розпустивши цілу річку фраз, га
-
рних, але пусгих, він аж заплющу
-
вав очі, неначе півень в час свого
крику. Фрази лились, зчіплюва
-
лись, і він переливав з пустого та
в порожнє, говорячи те ж саме, ті
-
льки іншими словами. Студенти, як звичайно буває, по
-
чали записувати його лекції, але
швидко покинули, бо котрий бу
-
ло запише, то й побачить, що там
не
ма думок. Тільки один туляк,
зе
мляк Воздвиженського, сидів
ко
л
о самісінької кафедри, щоб
йо
го роботу було видко, і запису
-
вав ту нісенітницю, маючи надію
піти стежкою свого красномовно
-
го земляка. Аадиторія Воздвиженського спо
-
рожнялась. Студенти перестали
ходити на його лекції, а щоб ав
-
диторія не була зовсім порожня,
вони ходили по черзі по п'ять
душ. Воздвиженський не вважав
на увагу чи неввагу своїх слуха
-
чів. Зате ж він дуже вважав на ре
к
-
то
рську ласку. Ніхто з професорів
не запобігав так його ласки! Він
умів підступити до кожного рек
-
то
ра, вмів улізти в його душу,
при
служиться, притакуючи кож
-
ному його слову, постерігаючи
кожний його замір. І виходило
так, що ні один ректор не обходи
-
вся без його. Тоді ще не було ви
-
борів ні на кафедри, ні на побічну
службу в академії. І Воздвижен
-
ський кожному ректорові всти
гав
зайняти скрізь перше місце і роз
-
поряджався академічними гро
-
ши
ма. І за все це він доставав
добрі гроші. При кількох рек
то
-
рах Возівиженськнй, з орденом
на шиї, мав право сказати: "Ака
-
де
мія - то я!"
IV
Дашковичі жили в новому домі.
Чистий і гарний був їх новий дім
на два етажі, з здоровими світли
-
ми вікнами. Він стояв просто про
-
ти дому Воздвиженського, так що
з вікон одного дому можна було
дивиться в вікна другого, і не ті
-
льки дивиться, але навіть пере
-
кидатись словами. Степанида Си
-
дорівна обвішала вікна гарними
завісами, обставила вазонами з
квітками. Кращі картини з бать
-
кового флігеля дочки попере
но
-
сили до себе ще передніше. У ба
-
ть
ка зостався на стіні тільки пра
-
отець Ноє з трьома бородатими
синами та якась цариця в фіжмах,
дуже заляпана мухами. Дашковичів кабінет був обста
в
-
лений шафами з книжками. Він
зі
брав писання всіх давніших, но
-
вих і найновіших філософів і все,
що тільки стосувалось до його
науки. Він любив науку для нау
-
ки і все загрібався в філософію
глибше й глибше. Більше й бі
ль
-
ше він засиджувавсь над книжка
-
ми до пізньої ночі. І не раз Сте
-
панида пізньою добою входила в
кабінет, просила його кинуть
кни
жки, виривала навіть з рук і,
ро
зсердившись, гасила світло.
Або часом вона входила з сест
-
рою з гітарою в руках і давала йо
-
му несподівану серенаду. Обидві
сестри починали грати, співать,
починали балакать, сміятись. Да
-
шкович знехотя мусив одривать
очі од книжки, сварився, але, за
-
балакавшись з ними, вставав од
стола, курив сигару, ходив по ка
-
бінеті й слухав музику. - Та вийди-бо в залу! - говорила
до його жінка. - Дивись, яка в нас
зала просторна, чисто опоряд
же
-
на. Чи вже ж пак тобі нема де по
-
ходить? - Та одчепись собі! Хіба ж ти не
бачиш, що я маю діло. - Не діло нам голова, а ми голова
ділу! І Степанида без церемонії
брала його за руку і витягала в
залу. Марта помагала їй. Філософ
мусив виходить в залу, хоч через
силу, і гуляти. Побалакавши, по
-
гравши на гітарах, сестри одпус
-
кали Дашковича до кабінету, а са
-
мі розходились до свого хазя
й
с
-
тва. - Коли б пак була знала, що то за
людина філософ, то була не йшла
за тебе заміж, - говорила Сте
п
а
-
ни
да, сидячи з роботою в руках
на софі в кабінеті свого мужа. І часом до півночі вона сиділа в
його кабінеті, вишиваючи що-не
-
будь або плетучи. А він не зве
р
-
тав на неї ніякої вваги. Степанида
тільки поглядала на його гла
де
-
нький високий чистий лоб, нахи
-
лений над папером або над гре
-
цькою книжкою, на брови, що все
були трохи стягнуті посередині
лоба і насуплені над очима. - Одже життя моє не дуже веселе
з таким вченим чоловіком. Моя
сестра щасливіша з Воздвиженсь
-
ким. Він, хоч і хамулуватий, і за
-
телепуватий, але говорючий, ве
-
се
лий. З ним життя було б трохи
миліше. Він накричить повну ха
-
ту, пожартує з жінкою. - І її знов
взяла зависність до своєї сестри,
як позавидувала вона в той день,
коли та заручалась з Воздвиже
-
нським. - Розкажи мені, Василю Петро
-
вичу! що ти думаєш ї пишеш? -
спитала раз Степанида, побачи
-
вши, що її чоловік покинув перо й
обперся об спинку стільця в спо
-
кійній позі. - Я думаю те, що тобі в голову не
поміститься, - одказав він, осміха
-
ю
чись. - А може, й поміститься! - про
мо
-
вила Степанида, дивлячись на йо
-
го задуманий лоб, обрямований
густим чорним волоссям, на його
спокійну й поважну постать. Тихо осміхаючись, Дашкович по
-
чав розказувать їй про філософа
Канта. Жінка слухала, слухала,
ро
ззявила рота, позіхнула з усієї
сили й зареготалась на всю хату. - Ой, не говори! Не гай нада
ре
-
мно часу! Коли б тобі одно слово
втямила! Чи й твої студенти так
тебе розуміють, як я? - Мабуть, трохи більше! Може,
то
бі ще розказать що-небудь про
Спінозу [41]
або Локка ? [42]
- Ой, не говори, а то засну отут-
таки в тебе на софі. Чи в тебе го
-
ло
ва не крутиться од тієї філосо
-
фії? - Ні, хвалить бога. - А в мене б запаморочилась, як
-
[41]
- С п і н о з а Бенедикт (1632 -
1677) - голландський філософ, мета
-
фі
зичний матеріаліст.
[42]
- Л о к к Джон (1632 - 1704) -
англійський філософ, ідеолог анг
лі
-
й
ської буржуазної революції XVII ст. би я послухала хоч півгодини. По
-
тривай! Я тебе таки витягну з
твого кабінету! Щоб витягти з кабінету свого
мужа, Степанида задумала дать в
себе вечір з музиками й танцями.
Вона знала, що Дашкович колись
танцював ззамолоду, навіть лю
-
бив танці, хоч все те якось не га
-
рмонізувало з його філософською
думкою й поважним прямуван
-
ням його розуму. Тоді була вже пізня осінь. Сте
-
панида найняла на цілий вечір
чотири музики й напросила до с
е
-
бе гостей. Просторна, світла за
ла
блищала чистотою й огнем сві
-
чок і канделябрів. Знайомі про
-
фесори, урядовці й купці попри
-
ходили з жінками й дочками.
Марта прибралася, як на весілля,
в гарну білу сукню. Сухобрус, си
-
вий, аж білий, розмовляв з знайо
-
мими купцями. Молоді професо
-
рівни й купцівни не схотіли на
-
віть пити чаю та все ждали, щоб
музики швидше заграли до тан
-
ців. Дашкович мусив покинути
свій кабінет, поховать своїх гре
-
цьких й німецьких філософів, ви
-
йшов до гостей і розмовляв з мо
-
лодими дамами. Степанида намовила свою се
ст
-
ру взяти до кадриля Дашковича.
Проти його став один купець з
мо
лодою купчихою. Музики ве
се
-
ло й голосно вдарили сигнал; па
-
ри посідали скрізь попід стінами
просторно! зали. Дашкович дуже
одмагався, не хотів ставать, але
Ма
рта таки потягла його в тане
-
ць. Музики почали кадриль. Пари
за
ворушились і розпочали тане
-
ць. Дашкович просив свою даму
показувать йому, казав, що він за
своїми книжками зовсім, мабуть,
забувся танцювать. Раз і другий
він перейшов залу як треба, але
зараз-таки почав збиваться. Дами
почали подавать одна другій ру
-
ки й переходить, а Дашкович тк
-
нув і собі туди свою руку. Друга
фі
гура пройшла гаразд, а на тре
-
тій Дашкович знов збився. Всі ро
-
зійшлись вбік, а він сам зостався
серед хати, не знав куди притули
-
ться, чи на той, чи на другий бік, і
вертівся сюди й туди. Марта по
-
кликала його до себе, а Дашко
-
вич, нахиливши голову трохи
вниз і піднявши вгору палець,
зовсім як на кафедрі, поплівся до
своєї дами і перекрутився з нею
нащось. Далі, врешті всього, за
-
плутавшись між довгими сукня
-
ми Марти й молодої купчихи, він
так шарпнув ногами, що стяг з
купчихи сливе половину тонкої
су
кні, одідравши великий шмат
од самої талії аж додолу. Побачи
-
вши таке лихо, Дашкович знов пі
-
дійняв палець угору й нахилив
го
лову додолу. Купчиха з обідра
-
ним боком втекла в другу хату. В
думці вона кляла Дашковича і
всіх філософів і зарікалась з того
часу танцювать з філософами,
хоч би вони були й європейські
ге
нії! З червоним, злим лицем
вона вийшла з кімнати і цілий ве
-
чір ставала в танцях якнайдалі од
Дашковича. На другу кадриль Степанида по
-
ставила Дашковича танцювать з
собою, правувала ним, пока
зу
ва
-
ла йому стежку і таки присилува
-
ла його знов вивчить забуті тан
-
ці. - Ой, як низько мусила спусти
ть
-
ся моя філософська мисль! - про
-
мовляв Дашкович, утираючи піт з
лиця. - Одже за найважчими філо
-
софами Німеччини я не втомля
-
вся так, як за цими танцями, - го
-
ворив він, ледве одсапуючи. Вже готували на стіл вечерю, як
Дашкович тільки згадав, що він
не перепросив купчихи, котрій
обдер цілий бік. Він нахилив го
-
лову, насупив брови, підняв один
палець вгору. Всі ждали од його
якогось дуже цікавого слова. А
він, постоявши трохи на однім мі
-
сці, простягся до того кутка, де
сиділа купчиха, і почав просити в
неї пробачення. Купчиха осміха
-
лась, говорила: "Нічого, нічого те!
То в танцях звичайна річ". Але в
думці вона кляла філософів. Сук
-
ня була дуже дорога й модна; її
уста осміхались ласкаво, а очі ла
-
яли, аж горіли! - Що це ти так пізно схаменувся?
- спитала в його жінка. - Коли я тоді якось задумавсь! -
промовив Дашкович. - Мені зов
-
сім не в думці оці танці! Більше я
тобі не танцюватиму! Нехай та
-
нцюють молодші за мене! Одначе, невважаючи на своє за
-
рі
кання, він мусив після вечері
знов танцювать, бо його силува
-
ла ласкою й проханням молода й
гарна жінка, а перед такими чара
-
ми ледве чи встоїть яка най
тве
р
-
діша філософія. Степанида таки
так вганяла свого філософа, що
піт лив дощем з його високого
чо
ла, а чорні кучері аж поприли
-
пали до висків. Тим часом поважні гості, встаю
-
чи з-за карточного стола, сміяли
-
сь з Воздвиженського, що він ст
-
ра
шенно програвся в карти. Ма
-
рта почула те, і її почало розби
-
рать; вона знала, що Воздвижен
-
сь
кий дуже погано грає в карти,
одначе квапиться грати. Марта
пі
дступила до Воздвиженського
й шепнула йому на вухо: "А що,
чи багато карбованців продув у
ка
рти?" Її різкий, неспокійний голос, її
на
суплені густі брови дуже вра
-
зили Воздвиженського. Він давно
вже постерігав тверду вдачу своєї
жінки. Сміливий, розпоряджаю
-
чий голос зобидив його. - А тобі нащо? - тихо, але сумно
спитав він у Марти. - Як нащо? Хіба я не маю права
тебе спитать? - сказала вона тихо
й одійшла од його. Вона сіла не
-
ве
села та все поглядала на той
сто
лик, де грав у карти Воздви
-
же
нський. Як на тотеж Воздвиженському
дуже не йшла карта. Він сердив
-
ся, вгонивсь в азарт і тим ще бі
-
ль
ше програвав. Партньори поча
-
ли сміятись, що Воздвиженський
знов нагнав на себе на кар
бо
ва
-
нців десять. Марта не пропускала
й слова з розмови коло того сто
-
ла. Вона не видержала. - Степане Івановичу! пора нам
до
дому! Мені чогось нездорово. - То йди собі, а я трохи пограю. - Не піду я сама; йди разом зо
мною. Партньори твої вибачать
за твою жінку. Воздвиженський зирнув на її ли
-
це. Її брови, очі, стулені міцно гу
-
би показували, що вона хоче по
-
становить на своєму. - Нехай тебе, серце, батько про
-
ве
де; попроси батька, а я прийду
незабаром. - Я прошу тебе йти зо мною, бо я
не зовсім здорова! - промовила
во
на, і голос її проти волі став
тве
рдішим і звернув увагу гостей.
Дехто підступив ближче до стола
і прислухався. - Чого ти причепилась до мене! -
промовив Воздвиженський до неї. В Марти лице спахнуло рум'ян
-
цем од тих слів мужа. - Не піду я сама, й з місця не ру
-
шу, доки ти не підеш зо мною! -
про
мовила вона, аж трохи крик
-
нула. Воздвиженський спересердя вс
-
тав, кинув карти й мусив йти з
нею додому. Дашкович бачив ту сцену і тіль
-
ки думав: "Ну, Марта! ну, хара
к
-
тер. Слава тобі господи, що моя
жінка не така!" Воздвиженський
тільки що переступив поріг свого
дому, а Марта вже й накинулась
на його мокрим рядном. - І скажи ти, на милость божу! І
нащо ти граєш в карти, коли ти
більше програєш, ніж виграєш? -
спитала вона так сміливо й нава
-
жливо, неначе судила його судом.
- А тобі яке діло, що я там в ка
р
-
т
и граю, чи що? - обізвався Во
з
-
движенський. - Як то, яке діло! Як то так! То
мені нема діла до того, що мій
муж робить? - А нема тобі діла! Твоє діло он!
Дитина, колиска та кухня! - Мені нема діла! - крикнула Ма
-
рта, і її великі очі стали ще бі
ль
-
ші, а лице зблідло. - Є мені діло! -
промовила вона голосно і з тим
словом так стукнула по столі ру
-
кою навідлі, що ніби тому не мо
-
жна було ні кришки не вірить.
Во
на стояла серед зали, висока,
рівна й люта. Воздвиженський вперше дога
-
давсь, що його жінка має не тихе
-
нький голосок, не дівочий, медо
-
вий, а здоровий, енергічний го
-
лос і велику силу характеру. Він
хотів зломить її. - Чого ти кричиш на мене? - гу
-
ркнув він басом. - Кричу, бо ти винен! Де твоє жа
-
лування? Чи ти давав мені його
до рук? Чи я знаю, що ти маєш і
скільки маєш? - Нащо тобі моє жалування? - На те, що я твоя жінка, а ти мій
чоловік. Я повинна знати, що ти
заробляєш і що маєш. Я й досі за
твої гроші й одежини собі не сп
-
ра
вила, гостинця собі не купила!
Я не бачила й які твої гроші, а ми
живемо на мої гроші, що наймає
-
мо нижній етаж. - Чого ти до мене причепилась!
Я тобі не буду ні в чому давать
одвіта! - Ба будеш! ба мусиш! - промови
-
ла вона так твердо, наступаючи
до його, що він мусив оступиться
назад. Від побачив, що не перемо
-
же її словами й криком. - Йди спать! - промовив він спо
-
кійніше. - Завтра буде доволі ча
-
су. Наговоримось, коли схочеш. - Спать я піду, а ти в карти гро
-
шей не програвай, а коли програ
-
єш, то потроху. Свої гроші давай
мені до схованки, бо я господиня
в домі, я хазяйную; мені треба ро
-
зміркувать, скільки стратить. - Еге! то ти собі понашиваєш до
-
рогих суконь, та сього, та того!.. - Не видумуй! Я маю розуму бі
-
льш за тебе! Я знаю, що пошить і
без чого можна обійтись. - Ну, Марто Сидорівно! візьми
лучче гітару та заспівай мені "Си
-
зого голубочка" або "Соловейка"! Ці слова допекли її до живого
серця. Вона вийшла з кабінету і
пішла до своєї кімнати. А Воздви
-
женський довго ходив по хаті та
все думав, як то трудно постерег
-
ти жіночу вдачу. "А я думав, що
вона добра, як янгол, що вона бу
-
де покірненька, богомільна, як
купчиха, буде грати та романти
-
чні пісні співать". Вже перед світом заснув Воздви
-
женський. Сон його був важкий,
тривожний. Думка про те, що він
дуже помилився в характері своєї
жінки, не виходила з його голови
навіть у сні. Вперше тільки після
вінчання вона так вимовилась
пря
мо, виявила свою потайну
вда
чу. Йому було дуже цікаво по
-
бачить, яка-то вона буде завтра? Воздвиженський встав рано. На
-
дворі сіріло осіннє небо, закрите
важкими темними хмарами, сірів
рідкий туман над мокрою зе
м
-
лею. Наймичка принесла шипу
-
чий самовар і поставила на столі.
Двері з Мартиної спальні одчини
-
лись, і вона вийшла в широкій су
-
кні й білій блузі. Чорна густа коса
обкручувала голову по-сільській і
була пришпилена великими шпи
-
льками. Воздвиженський глянув
на її лице: воно було спокійне,
але люте, як і вчора. Великі очі
ди
вились сміливо й неласкаве,
великі брові не підіймались вго
-
ру і нависли на очі. Ямочка між
бро
вами не розгладжувалась. Во
-
на сміливо підступила до стола,
налила стакан чаю й посунула, а
не подала Воздвиженському. Кра
-
плі чаю перескочили через криси
і полились на мисочку. В руці не
простигло вчорашнє завзяття.
Во
здвиженський заговорив до
неї; він боявся, що вона не буде
говорить. Але Марта була не з та
-
ківських: вона говорила, й го
во
-
рила багато, а як більше серди
-
лась, то більше давала волі своє
-
му язикові. Голос її був твердий,
неласкавий, він все переходив на
самі нижчі тони.
- Чи ти й досі на мене сердишся
після вчорашнього? - Нема мені часу сердиться, -
про
мовила вона рівним твердим
голосом. В другій кімнаті писнула дити
-
на. Марта побігла туди й забави
-
ла дитину. Звідтіль вона побігла
до пекарні, переговорила з ку
-
ховаркою, вислала її на Житній
базар. З пекарні вернулась знов
до стола й налила на ході чолові
-
кові другий стакан чаю, не присі
-
даючи до стола. Потім вона по
-
кликала горничну й звеліла їй
прибирать в покоях. Вона ходила
по хатах і командувала слугами,
мов той воєвода військом. Під її
оком, під рукою все приймало чи
-
стоту, все було в домі на своєму
місці. Порядок виникав, де тільки
ступала її нога кілька ступенів.
Вона не присідала до стола й не
пила чаю. Напоївши чаєм свого мужа, вона
вскочила в його кабінет. Безлад
-
дя в кабінеті пригадувало ту не
-
чистоту, яка колись була за сту
-
дентського життя в Воздвижен
-
ського в номері. Все лежало не на
своєму місці. Книжки валялись на
постелі й на подушках; одна по
-
душка валялась на землі. - Не зачіпай лишень там нічого!
Я не раз просив тебе, щоб ти не
перекидала моїх паперів. - Як же не зачіпать, коли тут ги
-
дко глянуть. - Нехай буде гидко! Що тобі до
того! І не прибирай там, і не зачі
-
пай! Ото яка чепуруха вдалась. Незважаючи на його слова, вона
почала стирать пил, збирати кни
-
жки, складать їх докупи на стіл.
Воздвиженський вбіг до кабінету.
- Не зачіпай, кажу тобі! В мене
все лежить на своєму місці. Ти
ме
ні помішаєш папери! Змахнувши рушником подекуди
порох. Марта вийшла з кабінету. Упоравшись, вона сіла до стола
й пила чай. Воздвиженський при
-
брався і йшов на лекцію, запиха
-
ючи в кишеню свої жовті лекції,
од котрих обсипались шматочки
потертого паперу. Марта окинула
його оком, як і завжди вона роби
-
ла, коли він куди виходив. В його
на шиї не було галстука, а з-під
жилетки виглядав шматок білої
сорочки. - Подивись лишень на себе в
дзе
ркало та тоді вже вийдеш з
дому, - сказала йому Марта. Воздвиженський зирнув у дзе
-
ркало, плюнув, поправив дещо й
зав'язав шию. Воздвиженський пішов на лек
-
цію. На лекції з його думки не ви
-
ходило гнівне й люте жінчине ли
-
це. "Так оце та смиренна, бого
мі
ль
-
на купецька дочка! - вертілось у
його на умі. - Так оце та Марта,
що виросла під впливом "Печо
р
-
сь
кого патерика" й чудовної Бра
-
тської ікони богородиці?" Того дня лекція його була така
погана та поплутана, що студе
н
-
ти слухали, слухали та й трохи не
поснули, а туляк-земляк позапи
-
сував таку нісенітницю, що сам
аж за боки бравсь од сміху, пере
-
писуючи її начисто. Воздвиженський вернувся додо
-
му на обід не зовсім спокійний.
Він все назирав над жінкою за
обі
дом. Вона більш мовчала, ніж
говорила, і обзивалась дуже зне
-
хотя. Настав час вечірнього чаю.
Марта знов посунула до мужа
ста
кан чаю так здорово, що чай
хлюпнувся й розлився трохи на
стіл. Вона не сідала пити з ним
чаю та все чогось вешталась по
хатах, ніби за ділом. Воздвижен
-
сь
кий примічав, що не все вчора
-
шнє скінчилось і що жінка має
собі щось на умі. Того ж вечора, розпорядившись
у пекарні, заколихавши дитину,
Марта ввійшла в кабінет мужа.
Хода її була тверда, очі сміливі.
Воздвиженський стривоживсь. - Степане Івановичу! дай мені
гро
шей, та ще й чимало! Вчора на
вечоринці у сестри я одна була у
старомодному чіпкові й старій су
-
кні, тоді як ти там-таки програв
не один, може, десяток карбо
ва
-
нців. - Ет, вигадала! Носитимеш і по
старій моді. - Якби ж пак що було! Коли вже
й старомодне батьківське поно
-
си
ла, що мала. Степане Іванови
-
чу! не видумуй казна-чого та да
-
вай гроші, бо треба! - А як я не дам! - сказав Воздви
-
женський трохи сердито. - А як мені треба? - одказала йо
-
му Марта ще сердитіше й голосні
-
ше. - Я не дитина, зайвого не про
-
хатиму. Ти знаєш, що в мене в ха
-
зяйстві зайва крихточка не про
-
па
дає. - То добре робиш! Коли б у тебе і
на моди не пропадала зайва кри
-
хточка... Марта зблідла. Очі її з блискучих
стали матові. Вона випросталась
на весь свій високий зріст. - То ти хочеш, щоб я одягалась
на батьківські гроші? То ти хо
-
чеш, щоб твоя жінка ходила, як та
обірвана циганка! То ти хочеш,
щоб я була сміховищем для лю
-
дей! Її голос перервався. Од великого
гніву їй захоплювало дух в горлі.
Матові очі знов стали блискучі й
сипали іскрами, губи зблідли. В
очах, в лиці світилась така ене
р
-
гія, проти котрої насмілився б
йти тільки тон, хто не зумів би
то
го прочитать на її лиці. У Воздвиженського самі ноги
по
далися назад. За кожним сло
-
вом вона підступала до його бли
-
жче, а він все оступався назад до
стола. - Ти мені не віриш! Хіба я не ха
-
зяйка в домі? Хіба я не маю права
стратить на те, що мені треба? І з тими словами вона вийшла з
кабінету й побігли в спальню. Ма
-
буть, в самім повітрі розійшлась
од неї сила й енергія, бо дитина
без ніякого шуму прокинулась й
закричала не своїм голосом. Воздвиженський стояв і довго
ду
мав, потім одімкнув камоду,
ви
тяг гроші й одніс жінці. - На тобі на твої капелюші! -
промовив він і оддав їй гроші. "От і вибрав богомолку!" - думав
Воздвиженський, одходячи в свій
кабінет. Другого дня вранці, наливши
чай Воздвиженському, Марта не
посунула до його по столі, а по
да
-
ла йому в руки. Чай не хлюпнувся
в стакані. Зате ж Воздвиженсь
ко
-
му невесело пився чай того ран
-
ку. Упоравшись, Марта пішла до ма
-
газинів, набрала собі на нову сук
-
ню доброго шовку, купила гар
-
ний білий капелюш, зроблений
по моді, з рожевими букетами;
купила собі модний чіпок з жо
в
-
тими розкішними квітками, котрі
дуже приставали до її чорних кіс і
темних очей. Між тими рожами
були пришпилені золоті колоски
пшениці. Вертаючись додому. Марта не
вте
рпіла; забігла до сестри по
хва
-
литься новомодним убранням.
Обидві вони убирались перед
дзе
ркалом, приміряли, оглядали
й знаходили, що все те було ку
-
плено й недорого, і було дуже га
-
рне, і до лиця їм обом. Степаниді
так сподобався чіпок з жовтими
рожами й золотими колосками!
Той чіпок так приставав до її ли
-
ця, що вона вдвоє покращала.
Вхопивши в одну руку капелюш,
настромивши на палець другої
руки чіпок, Степанида прожогом
полетіла в кабінет до свого чоло
-
віка. Вона так само докоряла йо
-
му недавно, після вечоринки, що
всі купчихи були убрані по моді і
що вона одна аж почервоніла пе
-
ред ними в своєму допотопному
чіпку. Дашкович сидів коло стола й
що
сь виписував з Канта, як Сте
-
па
нида вбігла в кабінет. За нею
ввійшла Марта з лицем гетьмана,
що оце тільки що взяв ворожий
город і розбив вороже військо. - А що! чи бачиш, як у людей бу
-
ває! - говорила Степанида, тика
-
ю
чи Дашковичеві то тією, то дру
-
гою рукою з поначіплюваними
квітками.. - А бачиш? Тепер я вже,
мабуть, найостанніша між людь
-
ми! Дивись! - Дивлюсь і бачу! - промовив Да
-
шкович, не кидаючи з рук пера.
Він зрозумів, і нащо вона прине
-
сла все те, і чого вона бажала. - Ти тільки подивись, які колос
-
ки, які рожі! - казала Степанида й
розгортувала перед його очима
зо
лоті колоски, котрі аж шелес
ті
-
ли. - Бачу! бачу колоски й рожі, жо
-
вті й червоні. - Тямиш ти! - і з тим словом Сте
-
панида наділа перед дзеркалом
той убір, що незвичайно гарно
приставав їй до лиця. - А що? бачиш? - Бачу! - обізвався Дашкович, зне
-
хотя задивляючись на свою гарну
жінку, котра з золотими колоска
-
ми на голові чогось пригадувала
йому єрусалимлянку, невісту "Пі
-
сні над піснями". [43]
- Ой ви, дочки Єви! - сказав Да
-
шкович, зітхнувши й обертаючи
очі на Канта. Невідомо, чи йому
[43]
- "П і с н я н а д п і с н я м и"
("Пі
сня пісень") - збірка давніх пое
-
тичних творів ліричного характеру,
включена до Біблії. Ця книга має су
-
то світський характер, оспівує кох
а
-
н
ня Соломона і Суламіфі. бу
ло шкода Канта, чи грошей. - Щоб мені купив зараз такі зо
-
лоті колоски! Чуєш? Давай гроші,
та ще й зараз, бо не видержу! І філософ мусив кидать Канта;
він довго й не сперечавсь, потер
-
ся, пом'явся та й мусив діста
вать
гроші. Жінка побігла до магазину
за золотими колосками, а Даш
ко
-
вич хотів читати Канта, але в йо
-
го в очах манячили золоті коло
-
ски, а під тими колосками чорні
коси, а під кісьми чорні брови й
очі жінчині. Він спробував писать
лекції і замість Канта втирив -
Сте
панида, засміявся сам до себе
та й покинув роботу. Справившись в магазинах, Мар
-
та вернулась додому й застала
там чоловіка. Вона сховала всі
свої закупки, не похвалившись
на
віть перед ним. - Хоч покажи, чого накупила, -
ска
зав до неї Воздвиженський. - Нехай іншим часом. Як уберусь,
то й побачиш! Ти не дуже квапи
-
шся показувать мені, що купуєш,
розказувать мені, що робиш, - од
-
казала йому Марта Сидорів веш
-
таючись на, по хаті й не дивлячи
-
сь на його. Воздвиженський вгадав, що не
вдоволив її, одначе все-таки спо
-
д
івався од неї ласки й сякої-такої
дяки. - Марто Сидорівно! я оце думаю
покликать до себе сьогодні рек
-
тора, інспектора, деяких архіма
н
-
д
ритів і професорів. - Ти думаєш, а я не думаю, - тихо
обізвалась Марта. - Чом же ти не думаєш? - Тим не думаю, що сьогодні й
са
ма не маю часу, і слуги не гуля
-
щі. Нехай лишень передніше впо
-
ра
ються. Воздвиженський постеріг, що не
вблагав своєї жінки. Йому стало
прикро й досадно. Злість підсту
-
пила йому під саме горло. - Марто Сидорівно! - крикнув
він. - Я велю... я попрошу на сьо
-
годні гостей! - Степане Івановичу! я не велю!
Не проси на сьогодні тих ченців,
бо я не буду коло їх панькаться.
Нап'ються чаю та й додому пої
-
дуть! - Марта промовила ці слова,
дивлячись вбік, зумисне одверта
-
ючи очі од чоловіка. Вона хотіла
тим показать, що має його слова
ні за що. - Клопіт мені з тобою! Я не звик
до такого тону! Я не хочу чуть од
тебе такого тону! Я не хочу слу
-
хать од своєї жінки нічого такого!
- Коли не хочеш слухать, то по
-
за
тикай вуха! - сказала Марта, по
-
дивившись йому бистро в вічі, і
так задзигоріла язиком, що він
ле
две встиг розібрать ті слова. Воздвиженський побачив, що
ве
сти далі діло було б і недобре,
та й надаремно. Марта довго терпіла, як Воздви
-
женський обходився з нею, вва
-
жав її за нижчу од себе, ніколи не
радився з нею, робив по-своєму
все, ніколи й слова не сказавши
про те своїй жінці. Горда, розумна
й завзятуща, як щира українка,
Марта зовсім не була зугарна по
своїй вдачі кориться деспоти
-
змові чоловіка, а навпаки, їй ба
-
жалось всім правучать в домі і в
хазяйстві. Воздвиженський вивіз
з Тули зовсім інший погляд зага
-
лом на всіх жінок. Мартина ене
-
ргія й злість зовсім збили його з
пантелику. Воздвиженському за
-
ма
нулось зломить її: він попро
-
сив до себе того ж таки вечора
ректора, інспектора й ще кілька
архімандритів, котрі колись мо
-
гли стать йому в пригоді. Того ж вечора підкотила під дім
Воздвиженських одна й друга ка
-
рета. Звідтіль вилізли архіман
д
-
рити з хрестами на шиях, в до
-
рогих шовкових та оксамитових
рясах. Зони придержували боро
-
ди й хрести на грудях лівими ру
-
ками, як-то придержують сіль
-
ські молодиці намисто з дукача
-
ми, нахиляючись часом низько.
Ар
хімандрити ввійшли в залу Во
-
здвиженського, всі гладкі, черво
-
нолиці, причесані, облиті пахоща
-
ми. Вся зала сповнилась неначе
ароматами Лівану й Аравії. Вони сподівалися встрінути в
гостях багато прекрасного полу.
У ректора коси були позакручу
-
вані в дрібні локони. Архімандри
-
ти посідали в фотелях, на дивані і
заговорили енергічними, зовсім
не аскетичними голосами. Деякі
весело і дуже голосно реготались,
ждучи гарних дам і столів, застав
-
лених всякими напитками й наїд
-
ками. Воздвиженський вертівся
коло їх, присідав коло ректора та
все поглядав на двері. Марта не
ви
ходила. Горнична внесла тіль
-
ки чай і до чаю не дуже празнико
-
ву паляницю. Воздвиженський пішов в жінчи
-
ну кімнату. Марта, бліда, як стіна,
поралась коло самовара й бистро
зирнула на його своїми великими
очима. - Та вийди, будь ласка, до гос
-
тей!.. - Не вийду! - тихо промовила во
-
на, бо здержувала голос, її лице
од
разу налилось кров'ю. Великі
очі блищали. Од неї аж пашіло во
-
гнем! Здається, ніби вона вся
стояла в полум'ї з головою. Воздвиженський почутив те по
-
лум'я в кожному пружку її лиця, в
кожній фалді її одежі. Вся його
енергія хто його зна де й ділась;
він побачив, що шкода й заходу, і
мовчки вийшов з кімнати, куди
до
літав регіт товстих і веселих
архімандричих голосів. - Йди сам, регочись там з ними! -
промовила Марта йому навздо
-
гінці. Воздвиженський вийшов до го
-
стей як опарений. Він хотів роз
-
мовлять, але слова зникали з йо
-
го пам'яті, десь зслизали з язика. Архімандрити випили чай, поре
-
готались, потім заскучали. Гостей
більше не приходило, бо Марта
на
віть не просила Дашковичів.
Во
здвиженський просив вибача
-
ть за свою не зовсім здорову жі
-
нку, і архімандрити встали мовч
-
ки й невесело попрощались з ха
-
зяїном. Воздвиженському було сором.
Йо
му хотілось піти й сказать до
-
кір жінці, та він тепер її постеріг...
Він ходив по залі, терся коло по
-
ро
га, та боявся переступить. Кі
-
ль
ка разів він уже підіймав на по
-
ріг ногу, але все неначе з-під по
-
рога вискакувало полум'я й пе
-
кло йому ногу. Він таки переміг себе і вступив в
жінчину кімнату. Од моральної
вто
ми він не зміг стоять і спусти
-
вся на стілець. Глянув він на Ма
-
рту, кругом неї пашіло таке саме
полум'я, як і недавно перед тим. - Наробила ж ти мені сорому! -
сказав Воздвиженський, і в голосі
його задзвеніла жалість; його го
-
лос був якийсь прохаючий, бага
-
то м'якіший. Марта зараз постерегла ту змі
-
ну, і полум'я кругом неї поме
н
-
шало. - Не бійся! Попросимо іншим ча
-
сом, то й приїдуть, і нап'ються, й
наїдягься. - Як же я буду після цього диви
-
ться їм в очі? - Прямісінько й простісінько; по
-
ди
вився в очі, та й годі. - Добре тобі таке казать отутеч
-
ки в хаті. Але стань ти на моє міс
-
це! - Хто його зна, яке там твоє міс
-
це! Живу з тобою в парі, а од тебе
не чула про твоє місце. Мартин голос затремтів, але ду
-
же-дуже легенько. - Скільки живу з тобою, я не чу
-
ла од тебе, яке ти місце займаєш,
і скільки грошей достаєш, і де їх
діваєш. Я тільки од людей пере
-
чула, що ти там десь і правуєш, і
редактором. В словах її почувся докір, але го
-
лос став тихий, звичайний. Вона
почувала, що вже зігнала злість,
провчила чоловіка. - Яка ти чудна! Хіба ж тобі не все
одно, чи я там редактор, чи еко
-
ном. - Ти чудний, а не я чудна! А якби
ти завтра став старцем-про
ха
-
чем? Чи скажеш, що мені було б
усе одно? - А мені здається, що мої діла
зовсім тобі не потрібні й не цікаві
для тебе. - А мені здається зовсім інакше!
Якби ти був добрий, ти б мені усе
розказав, ти б у мене попросив у
всьому поради... Ти б мені роз
-
казав хоч з самої цікавості!.. А то
ти ховаєшся од мене, мовчиш, ма
-
єш мене за наймичку, чи що, не
варту вваги й поради.Чи я знаю,
що ти заробляєш? Чи я знаю, де
ти все те діваєш? Чи ховаєш його
дітям, чи гайнуєш, пускаєш на ві
-
тер? Так недобре робить, хоч ти
людина вчена, а мене маєш за те
-
мну купчиху... Та потривай! І я не
така темна, як тобі здається! Ці останні слова вона знов ви
мо
-
вила з злістю, і вогонь знов купи
-
ною схопився кругом неї. Завзят
-
тя знов блиснуло блиском з її те
-
мних очей. Воздвиженський вже був роззя
-
вив рота, щоб обороняться, але,
почувши те полум'я, знов стулив
його. Язик сам прилип до піднебі
-
ння. - Ой ти, боже мій! - крикнув Во
з
-
движенський і схопився з місця. -
До цього часу жінка була як жі
-
нка! Скажи ти мені, що з тобою
ста
лося? - спитав він у Марти,
згорнувшії руки й дивлячись їй в
вічі. Марта навіть не глянула на його
й поралась коло колиски. - Скажи ти мені, на милость бо
-
жу, що з тобою сталось? - спитав
в неї Воздвиженський удруге,
ближче приступивши до неї. - Йди спати! - одрубала вона йо
-
му, сердито зирнувши на його. - Але скажи ж мені, чого ти од
ме
не хочеш? Що з тобою трапи
-
лось? - Те сталося, що й було! Йди та
передніше винеси гроші на харч,
бо тих, що ти дав, вже не стало! Воздвиженський вийшов і про
-
мовив з великою досадою: - Ти камінь, а не жінка! Він довго ходив по своєму кабі
-
неті та все думав та думав... Він
почував і бачив, що жінка не тіль
-
ки що не покоряється йому, але
командує ним, чинить свою, а не
його волю. Він почував, що все
нижче й нижче спускається й па
-
дає під Мартин черевик. Вважаю
-
чи на її вдачу, на завзятість, він
тратив всяку надію перемогти її. "Чи не вдіє чого з нею батько?
Піду пожаліюсь старому, намо
-
влю його... Може, він своїм "Пате
-
риком" та патріархальним впли
-
вом вижене з неї той дух вередів".
Воздвиженський пішов до фліге
-
ля крадькома - жаліться на свою
жінку. Сухобрус, вислухавши його сло
-
ва, підняв руки вгору і трохи не
заплакав. Він добре знав вдачу
своїх дочок, але, докладаючись на
свій батьківський авторитет, він
обіцявся піти другого дня до Ма
-
рти й уговорить її. До півночі Сухобрус молився
богу за свою Марту, щоб господь
зм'якшив її серце. Вибравши час,
як Воздвиженський вийшов з до
-
му, він пішов до Марти. Марта сиділа й шила. Сухобрус
поздоровкався і, знаючи свою
Ма
р
ту, ніяк не міг приступить до
діла. - Як сьогодні погано надворі... -
сказав він, потираючи руки, ніби
од холоду. - Сідайте ж, тату! Чого ви стоїте?
Сухобрус не сів і знов терся та
м'явся... Марта догадалась, що він
за чимсь прийшов, та не сміє
сказать. - Мабуть, ви хочете мені до
ко
-
рять, що я вчора вас не поклика
-
ла в гості? Але я й сама до гостей
не виходила. - То-то й лихо, що ти не виходи
-
ла... не послухала свого мужа... Марта за все зараз догадалась й
осміхнулась. - Мабуть, жалівся вам на мене?
Еге, так? Признавайтесь, тату! -
ска
зала Марта спокійно, навіть
ве
село. Вона уперед була дуже
безпечна за свою перевагу, бо до
-
бре знала батька, знала й себе. - Як-таки можна тобі не слухать
свого мужа? Він же старший в до
-
мі, він голова в сім'ї. - Нехай вибачає. Він старший, і я
старша! Ми в цьому рівня. Сухобрус прийняв академічну
по
ставу й почав вговорювать ні
-
би по-вченому. - Марто! ти єси жона його! Ти
по
винна покоряться йому, бо сам
бог так звелів: "Жена да убоїться
свого мужа", - так глаголе святе
пи
сьмо. В домі повинен буть
один старший. Двом старшим ра
-
зом не можна буть. Марта зараз
постерегла, звідкіль віє вітер.
- Я це, тату, давно знаю. А чи бу
-
ла ж наша небіжка мати у вас слу
-
гою? Чи не були ви рівні в домі? - Ми люди простіші, а Воздвиже
-
нський людина - не нам рівня. Ти
вважай на його розум, на науку.
Покорись йому, серце! Ради мене,
ради свого батька, не сперечайся
з ним. Люди почнуть зараз су
-
дить, рознесуть по городі. Про
нас і передніше йшла не зовсім
до
бра слава. Він, правда, трохи
яки
йсь цупкий, тугий! Але до
всього можна звикнуть. - Тату! не гнівайтесь на те, що я
маю казать. Ви мене знаєте зма
-
лку; ви знаєте, що я й вам, і мате
-
рі була покірна, бо ви до мене бу
-
ли добрі. Але до всього... не мож
-
на звикнуть. Чи можна ж звик
-
нуть до лиха, до сварки? - Оце вигадала не знати що! Хіба
ж він таки підіймає на тебе руку...
- О! якби ще підняв на мене ру
-
ку, то я б йому руку покусала, і
добре-таки покусала б! - Ой Марто! ти таки зроду опри
-
шкувата й уперта! ти й малою та
-
ка була, сказать тобі правду. Але
будь же тихіша; знай, коли змо
в
-
чать, коли й обізваться, а коли й
стерпіть, - вмовляв Сухобрус
свою дочку. - Ви, тату, говорите до мене, на
-
че до маленької, - сказала Марта,
осміхнувшись. - Він, тату, мене
зне
важає, має мене за невчену
людину, нічого мені не говоре, не
порадиться зо мною, жалує дава
-
ть мені до рук гроші. Він од мене
таїться, а я од його не таюсь. - Який тепер світ настав! І все то
слідкують, висліджують!.. кмітя
-
ть! Чи поважає, чи не поважає пак
чоловік! А ми за це не знали, а
проте прожили щасливо цілий
вік. Ой господи! Що то далі буде
на цім грішнім світі! - Добре, що ви так одразу зійш
-
лись й погодились. А от я-то не
оступлюсь од свого слова ані на
ступінь! Я його присилую мене
по
важать, мене за все питать, ра
-
ди
ться зо мною або й попросить. Голос її піднімався все вгору та
вгору. Останні слова Марта аж
кри
кнула. - Та чого ти кричиш! Я ж ні в чо
-
му тут не винен! - Бо ви, тату, микаєтесь, куди
вам не слід! Де два б'ються, тре
-
тій не мішається, бо й третьому
достанеться. - Цить! цить! цить! Не буду вми
-
куваться! - промовив Сухобрус, та
за шапку, та з хати! Так і майнув
через подвір'я до своєї хати. Йдучи з лекції, Воздвиженський
забіг до батька в магазин і розпи
-
тав за все. Похнюпивши голову,
він пішов до господи, де стріла
його Марта. Як не таїлась, вона,
але її очі сміялись і на губах пере
-
бігав осміх. Вона навіть весело
ди
вилась йому в вічі, любенько
го
ворила до його. Воздвиженсь
-
кий добре розумів, що вона радіє,
навіть трохи глузує з його. Його
брала злість, бо його принцип де
-
спотизму в сім'ї й послуханий жі
-
нки Марта потоптала ногами. Воздвиженський зрозумів, що
тре
ба йти на мир, що Марта зро
-
бить те, що схоче, й буде поти ко
-
верзувать і глузувать з його, поки
її воля. Смачно пообідавши, Воздвиже
-
нський заговорив до Марти дуже
солодким голосом, так що вона й
не втямила спершу, до чого воно
йдеться і до чого він прямує. То
була його прелюдія. Побалакавши любенько то про
се, то про те, Воздвиженський
при
ступив до діла. - І чого нам, Марто Сидорівно,
войдуваться? Я й сам не знаю, як
воно в нас пішло на нелад! Ми
люди, хвалить бога, не вбогі; має
-
мо всього доволі. Нам зовсім ні
-
чого лаяться та змагаться. - Отак і я, Степане Івановичу, ду
-
маю. Ми не вбогі, маємо всього
доволі. Нам нічого свариться. Чи
прийде вечір, чи п'ємо чай, то сі
-
сти б та й побалакать любенько,
порадиться гарненько про все. В
нас є вже сім'я... - Ще й більше буде, - перебив її
розмову Воздвиженський. - Само по собі, що буде! Чом би
пак нам не порадиться, як би луч
-
че хазяйство своє повести, як би
якісь плани зробить. В нас же є
батько, а що батькове, те наше. - Ти розумно говориш, Марго Си
-
дорівно! - Сухобрусів нерозумних ніколи
й не було а Києві! Та й таких ні
-
хто й не запам'ятає ніколи! І дя
-
дьки наші багаті й розумні, і наш
батько, хоч і був бідний, та з нічо
-
го розвів дещо! І ми розведемо,
як будемо розуму держаться та
підемо сухобрусівською стежкою.
От з нашого дому маємо дохід...
Час би дещо і в банк покласти,
щоб проценти наростали для до
-
чки... - А. Їй, Марто, хіба дещо прид
ба
-
ла? - А чом же й не придбать то з
сьо
го, то з того? В контрактовий
яр
марок [44]
був за квартири
заробіток добрий. А їй ж? Чи при
-
[44]
- К о н т р а к т о в и й я р м а р о к
- ярмарок, на якому укладалися ко
н
-
тракти на оптовий продаж і купівлю
промислових виробів, сільського
с
-
по
дарських продуктів, на продаж,
ку
півлю, оренду поміщицьких маєт
-
ків тощо. Виник у XV - XVI ст. у Ль
-
вові. В 1797 р. переведений до Киє
-
ва, де відбувався протягом лютого
щорічно. В 1927 р. скасований. дбав хоч трохи з свого реда
к
то
-
рства та професорства? - Є там трохи зайвих грошенят, -
промовив Воздвиженський зне
-
хо
тя якось. - То оддаймо, що маємо зайве, в
банк, - сказала Марта. - Про мене, оддаймо! І вони разом, неначе змови
в
-
шись, пішли в свої кімнати й ве
-
рнулись до зали, держачи в руках
капшуки з грішми. - Ого! та й ти чимало зібрала з
свого хазяйства! - сказав Воздви
-
же
нський, трясучи Мартиним
ска
рбом. - Ого! та й ти, бачу, не все про
-
грав у карти! - весело сказала Ма
-
р
та, підіймаючи рукою добрий
ка
пшук з грішми. І вони посідали
любенько вкупці та й почали лі
-
чить гроші. Полічили вони всі
гро
ші. Грошей було чимало. Вони
обоє були дуже раді одно одному
і, налічивши чималу суму, зовсім
помирились того вечора. - Завтра я сама одвезу гроші до
банку, - сказала Марта. - Про мене, й одвези! - одказав їй
Воздвиженський, оддавши їй до
рук всю суму. - Яка шкода, що купецтво зовсім
занедбається в нашій фамілії, як
помре наш старий батько! - ска
-
зала Марта. - А справді, велика шкода! Кра
-
ма
рство корисніше, ніж наша на
-
ука. Як я завидую, як побачу куп
-
чиків за прилавком в магазині! В
мене аж руки сверблять, щоб роз
-
горіувать крам та мірять матерії
аршином. І Воздвиженський обперся обо
-
ма руками сб стіл, як роблять ку
-
пці за прилавком, почав мірять
аршином матерії на повітрі. Всі
його манери, весь його хист був
щиро купецький, неначе він сто
-
яв і справді в магазині та міряв
аршином матерії. - Правда, Марто Сидорівно, ми
ті
льки дурнісінько сердились? - А правда, Степане Івановичу! І
чого нам свариться! І нащо нам
те здалося! А яка це притичина
для миру й спокою в нашій хаті. Самі руки Мартині налапали гі
-
тару. Вона взяла й почала натягу
-
вать струни й направлять гітару.
Самі пальці почали брати веселі
акорди, і незабаром гітара за
дз
-
ве
ніла в Мартиних руках, аж стіл
затрусивсь. Воздвиженський слу
-
хав з великою охотою й почав
підтягувать голосом. - Заспівай, жінко, якої-небудь!
Да
вай на радощах згадаємо да
в
-
нину! Марта почала співать: "Как я в
рощице гуляла", її голос, високий
та дзвінкий на високих нотах,
вже трохи хрипів на низьких, не
-
наче розколота посуда. Дуже ра
-
дий мирові, Воздвиженський хо
-
див по хаті, позакладавши руки в
кишені, й співав чудовим, дзві
н
-
ким басом. Піснею скінчилась між
ними незгода, і настала в хаті ми
-
рнота на довгий час. - Може, запросимо на цьому ти
-
ж
ні ректора й архімандритів? -
пи
тала Марта. - До того часу слу
-
ги будуть вольні. - А коли ти того хочеш, то й по
-
кличмо! - Бо тоді якось зовсім не випа
да
-
ло! Такий був час... зовсім не до
б
-
рий... - Еге! зовсім тоді не випадало! -
ска
зав Воздвиженський та й за
-
мовк. І довго вони балакали, грали й
співали. Марта не втерпіла і того
ж таки вечора побігла до сестри. - Сестро! чи ти пак знаєш, що мій
Степан Іванович став зовсім ін
-
ший? - Невже! - сказала Степанида. - Атож! Тепер зо мною вже й ра
-
диться, й гроші дав мені до рук.
Завтра одвезу в банк. А твій як? - А мій такий, як і був... Як почав
раз ділиться зо мною своїми ми
-
слями та думками, як почав чита
-
ти якогось філософа, то я трохи
не заснула. Все сидить, і од стола
трудно його одтягти, а гроші десь
ховає, і добре ховає од мене, і дає
видавцем, як треба. Як же ти сво
-
го загнуздала? Порадь мене, як
рідна мати! - Ой сестрице! набралась я моро
-
ки, а таки на своєму постановила.
Я йому виварила воду раз і дру
-
гий! Тепер мене слухатиме й по
-
важатиме. Причепись і ти до сво
-
го, та причепись добре! Марта розказала, як вона ви
ва
-
рила воду Воздвиженському і як
з ним погодилась. - Треба й на свого філософа туп
-
нуть раз та другий! - сказала Сте
-
панида. - А то й мій вдався трохи
скупий. На філософські книжки
то й гроші є, а як для мене, то й
нема! Піду оце таки зараз до йо
-
го! При тих словах вона пішла в ка
-
бінет до Дашковича. Дашкович
си
дів над німецькою книжкою,
на
морщивши лоба. Степанида
про
жогом вбігла в кабінет. - І скажи ти мені, на милость бо
-
га! Чи є в світі така безщасна жі
-
нка, як я? - так почала Степанида
Сидорівна. Дашкович підвів голову й диви
-
вся переляканими очима на свою
жінку, витріщивши на неї очі. - Що з тобою сталось? - спитав
він її. - Що зо мною сталось... Я вже не
кажу про те, що ти покинув мене
задля оцих книжок, що ти слова
зо мною не промовиш та все чо
-
впеш, що ти зав'язав мені світ. Чи
так же буває в других людей? Чи
так же живуть Воздвиженські? - А як же живуть Воздвиженські?
- спитав він у жінки. - Вони не марнують грошей на
не знати які філософські книжки.
Та в нас же сім'я! Чи вже ж ти
даси в придане дочці оцей філо
-
софський хмиз? А Воздвиженські
сьогодні одвезли вже гроші в ба
-
нк. Сестра насправляла собі мод
-
ної одежі. А ти про мене, молоду,
не дбаєш; і сам не вбираєшся по-
людській, і мене водиш, як бог
зна кого! І бог зна, де ти ті гроші
діваєш? Хіба ж я за те знаю? Га? Скажи? Скажи? Дашкович схопився, висунув з
стола шухляду з асигнаціями й
сунув в руки жінці. - На, голубко, тобі гроші! Наку
-
пи, про мене, золотих колосків і
рож, скільки хочеш, та дай мені
спокій, - сказав він і сів знов за
стіл. Степанида побігла з кабінету до
сестри лічить гроші. - А бач! - сказала їй Марта. - Бачу! - промовила до неї Сте
па
-
нида. І Дашкович згадав свій давній
сон про голубку...
V
Тим часом Сухобрус старівся і
впадав у містицизм. Він дуже ча
-
сто почав їздить в лавру, часто
ходив в пещери, кожного ранку
ходив знаменуваться до Брат
-
ської чудовної ікони богородиці і
натщесерце в неділі і в празники
пив почаївську свячену воду. Він
мав багацько знайомих ченців у
лаврі і на пещерах, заходив до їх в
келії, сповідався, любив розмо
в
-
лять з ними про святе, сидячи в
садку під деревом на печорських
горах. В його флігель все частіше
навідувались сиві ченці, русяві й
чорняві молоді послушники. Доч
-
ки й зяті бачили те й страхались
тих ченців, щоб вони не по
ро
з
но
-
сили дечого з флігеля на мо
на
-
стир... Сухобрус часто справляв у
себе панахиди і все глибше та
гли
бше зачитувався в "Житія
свя
тих". Раз, начитавшись про спокусу од
бісів, Сухобрус. ліг спати й проки
-
нувся опівночі дуже переляка
-
ний. Тільки що він заплющив очі,
а йому уявилось, що хата освіти
-
лась, як блискавкою. Вдарив ст
-
ра
шний грім, і раптом одчинили
-
сь двері і всі вікна, неначе якоюсь
невидимою силою. В одчинені
две
рі вступив якийсь святий, а за
ним янголи. Він очмарів з дива.
Коли придивиться він, аж у того
святого курячі ноги, а в янголів
крила, наче в кажанків, ще й у
всіх ззаду тяглися довгі хвости.
Оглянувся він на вікна, аж туди
заглядали престрашні голови: ца
-
пині, і курячі, й собачі, та всі з
цапиними бородами і в німець
-
ких ярмулочках. Ще дужче гурко
-
тів грім, і всі чорти попереки
-
дались панками з хвостиками й
рі
жками і почали стрибать нав
-
кру
ги Сухобруса. Дідьки пищали,
вищали, висолоплювали язики,
ви
щиряли зуби, клацали зубами,
наче вовки, а навпісля кинулись
на Сухобруса й почали його ду
-
шити. Прокинувся він блідий, як сме
-
рть. Піт лився з його лоба. Він був
такий втомлений, ніби й справді
гацав по хаті з тими дідьками.
Спросоння він так голосно закри
-
чав, що побудив слуг. Наймички
вбігли з світлом і почали з пере
-
ляку хреститься. Сухобрус труси
-
вся, неначе його трясла пропа
с
-
ниця. Йому принесли почаївської
води; він напився, помазав собі
очі й груди і почав молиться та
хрестить вікна й двері. Одна най
-
ми
чка побігла й збудила Воздви
-
женського; він прибіг і почав за
-
спокоювать Сухобруса. Од того часу Сухобрус боявся
сам спать і клав у своїй кімнаті
од
ного прикажчика. Зяті й дочки,
порадившись, задумали викрасти
од Сухобруса всі книжки. Тільки що Сухобрус пішов до
кра
мниць, Марта й Степанида
прийшли у флігель і познаходили
прездорові книжки "Житій" та
"Патерика". Напнувши на плечі
бурнуси, вони позабирали ті кни
-
жки під пахви й винесли з хати,
так що й наймички навіть того не
бачили. Вони ледве дотаскали їх
до дому Воздвиженського й схо
-
ва
ли в скриню на самісіньке дно. Вже не швидко оглядівся Сухо
-
брус за книжками. Після того ст
-
ра
шного сну він був втратив смак
до їх, але якось зоглядівся - і не
знайшов книжок. Він почав пи
-
тать в наймичок, в прикажчиків,
але ті одмахувались руками: ка
-
за
ли, що ті книжки їм зовсім ні
для чого не потрібні. На зятів, на
ченців він не міг і подумать і впе
-
внився, що хтось чи вдень, чи
вно
чі уліз у вікно і покрав усі
кни
жки. Сухобрус усе ходив та бідкався,
аж дочкам було його шкода. Во
з
-
движенський постеріг, яку вар
ті
-
сть мали ті книжки для Сухобру
-
са. Взявши одну книжку "Житій",
він пішов до Сухобруса в флігель. - Тату! чи ви бачите, що я дост
-
ав? - сказав Воздвиженський, по
-
казуючи йому книжку обіруч. - Голубчику! Степане Івановичу!
І де це ви її достали? До смерті
буду молиться за вас богу! - Купив на точку! Мабуть, її про
-
дав той, хто вкрав у вас. - Буду ж я кожного ранку забі
-
гать на точок, може, й інші книж
-
ки набачу. - Не бігайте, тату! Нехай вже я
сам бігатиму молодшими ногами.
- Спасибі вам, дай вам боже здо
-
ров'ячка! - говорив Сухобрус, об
-
ні
маючи його й цілуючи. "Добре діло йде! - подумав Возд
-
ви
женський. - Може, старий од
-
пи
ше флігель мені одному..." - Степане Івановичу, найму за
вас акафіст Братській богородиці.
- Про мене, тату, найміть, тільки
не дуже лиш читайте ці книжки,
бо знов снитимуться янголи з па
-
зурами. - Еге! смійтесь, смійтесь! Ви до
-
бре знаєте, що не до кожного ді
-
дьки приступають... Бо не кожно
-
го бог благословить... Хто недо
-
бре робить, до того, певно, вже й
дідькам не треба приступать. Сухобрус свої сни вважав за ми
-
лость божу й думав, що то він вже
присвятився. Він почав ще часті
-
ше їздить в лавру; ще більше че
н
-
ців і слимаків приходило до його
в гості. Тим часом Воздвиженський ра
-
ди
вся з Мартою, що було б дуже
добре, якби батько одписав на їх
самих флігель. Марта почала під
-
лещуваться до батька, дуже часто
бігала до флігеля і таки не вте
-
рпіла: попросила одписать флі
-
гель їм самим. Батько вволив її
волю: одписав в духовниці Возд
-
ви
женському флігель, а все, що
було в флігелі, і всі гроші, які мав,
він звелів розділить пополовині. Вже Сухобрус часто думав про
свою смерть. Трохи не кожного
місяця він готувався до смерті,
го
вів, сповідався, наймав акафі
с
-
ти, подавав на часточку, роздавав
милостину старцям і часто го
ду
-
вав і напував ченців та послуш
-
ни
ків. Він так вірив в свою доб
-
рість, в свою чистоту, що як за
-
слаб, то спокійно дожидав смерті.
Всі його думки давно покинули
зе
млю. В останній час він линув
ду
мкою вже на тім світі, десь в
безкрайньому небі. В неясних, в
розлитих формах йому з'являвся
той світ, ніби безкрає, глибоке,
синє небо, де ніби плавали цілі
полки прозорих янголів в леге
нь
-
ких ясно-рожевих, золотих і зеле
-
них убраннях, - де на чорних хма
-
рах стояли дідьки на митарствах.
Митарства здавались йому яки
-
мись поліцейськими конторами,
повними рогатих і хвостатих ді
-
дьків. В надзвичайній красі з'яв
-
ля
вся йому рай з якоюсь брамою
з щирого золота й срібла, обси
-
паною дорогими камінцями, а за
тією брамою він неначе бачив
якийсь пишний садок з надзви
ча
-
й
ним деревом і овощами, з рай
сь
-
кими птицями, з зеленими лев
а
-
дами, де текли ріки з кришталю в
золотих та срібних берегах. Він
неначе вже бачив золотий пре
-
стол на хмарах над тим чарівни
-
чим садком, а од того престолу,
наче од сонця, лився світ, як од
тисячі сонців. Як той пишний сон,
що часом зоставляє в душі справ
-
д
ішнє почування, навіть після то
-
го, як людина прокинеться, той
чарівничий рай манив його до се
-
бе якимись надзвичайно солод
-
кими пахощами, надзвичайною
гармонією музики, святих пісень,
шуму кришталевих рік. Сухобрус
заслаб, а те дивне диво втишу
-
вало його муки, не виходило в йо
-
го з голови, з серця. Почались пе
-
ре
дсмертні муки, і душа його
стри
вожилась. Він усе брав за ру
-
ки то дочок, то зятів, неначе бо
-
явся випустить чужу руку, неначе
шукав чиєїсь помочі. Він усе
просив позаслонять вікна. Його
голова все одверталась до стіни.
Зяті й дочки не одступали од йо
-
го, поки він і вмер. Поховали діти батька та й нед
о
-
вго журились. Дочки трохи по
-
пла
кали, але швидко втерли очі й
забули про його. Зяті таки зовсім
не тужили. А тим часом діти за
-
співали іншої пісні, як настав час
ділиться батьківськими спадка
-
ми. Ця діляниця вийшла трохи
чу
дна. В залі Воздвиженського зібра
ли
-
сь зяті й дочки і прочитали банкі
-
вську духовницю. Все було га
-
разд, доки не дочитались до флі
-
геля. Тільки що Воздвиженський
прочитав, що флігель оддається
самим Воздвиженським, як Сте
-
па
нида зблідла, трохи не зомліла
і насилу опам'яталась. - То це так, сестро? - промовила
Степанида до Марти. - То це така
твоя добрість? То це ти так на
-
пра
вила ще за живоття небіжчи
-
ка нашого батька, царство йому
небесне, вічний покій! Я не знала,
що так буде. - Сестро! чим же я тут винна? Та
-
ка була воля нашого батька ще за
його живоття, вічний покій його
душі! Я тут і сном, і духом невин
-
на. - Не знаю, хто й винен. Хіба стіни
та вікна винні. Воно пак добре
ближче жити, частіше до батька
хо
дить, піддобрюваться, підле
-
щу
ваться, говорила Степанида
Сидорівна, похиливши голову. - Може, хто піддобрювавсь і під
-
лещувавсь, тільки не я. Чим же я
винна, коли бог навів нашого ба
-
тька, царство йому небесне, на
таку путь, на таку думку. - Навів бог на таку думку, якої
треба було Воздвиженським, а не
на думку Дашковичів. - Я не знаю, як воно буде. Я не
пристаю на це. Все пополовині, та
й годі! І дім нехай буде пополо
-
вині! - сказала Степанида, махну
-
в
ши рукою і піднявши голос з
останньою фразою. - Так, сестро, буде, як хотів наш
батько, легко йому лежать і зе
м
-
лю держати! Дім буде наш, бо й
стоїть на нашому подвір'ї. - А я кажу, що не ваш! - А я кажу, що наш! - А я-бо кажу, що не ваш! - крик
-
нула зопалу Степанида, неначе од
тих слів так би і сталось, як вона
скаже. - То надаремна річ. В духовниці
не так написано. А рештою по
ді
-
ли
мось, як в духовниці написано.
Я на те пристаю. - Ще й на те, сестро, не приста
-
вай! - Бо пристаю! Що правда, то не
гріх! - Була колись правда, та заіржа
-
віла. - Годі тобі домагаться, бо нічого
не поможеться, коли в духозииці
так написано, - обізвався Даш
ко
-
вич, - що ж маємо діяти, коли так
розпорядився небіжчик. Маємо
собі опрічнє житло, та й жити
-
мемо якось. - Розпорядились живі, а не мер
т
-
ві, - сказала Степанида й вий
шла
з хати. За нею вийшов і Даш
ко
-
вич. Як не сердилась Степанида на
Во
здвиженських, одначе треба
бу
ло мириться з ними, бо ще не
було розділене між ними батькі
-
вське добро. Колись світлий, чистий, веселий
Сухобрусів флігель був тепер за
-
ки
даний, наче хамлом. Все добро,
що було сховане в скрині, в кім
-
на
ті, в пекарні, в хижці, в коморі,
навіть на горищі, - все те було
знесене в залу й кімнату, все те
було кинуте й валялося жужмом,
купами по столах, на підлозі, по
вікнах. В одному кутку лежали
пухові подушки й перина, на сто
-
лах і на вікнах стояли купи тарі
-
лок і всякого посуду. Де колись
на вікнах стояли вазони з кві
-
тками, там тепер стояли горшки,
кострулі, лежали сковороди. На
стінах стирчали цвяшки, де ко
-
лись висіли картини й образи.
Павуки встигли вже позасно
ву
-
вать усі кутки, перекидаючи па
-
ву
тиння на цвяхи, навіть на роз
-
киданий посуд. Hе стало хазяїна в
оселі, і почала панувать за його
слідом пустиня. Миші бігали по
помості, а мухи покинули хати і
своїм гудінням не ворушили ме
-
ртвої тиші. Все натякало на сме
-
рть, скрізь зник дух живоття. Ті
-
льки велика картина Ноя з сина
-
ми стояла на перині і своїм ста
ро
-
давнім сюжетом ще більше натя
-
кала на смерть і спустошення. На те кладовіще, в ту не кімнату,
а ніби в комору, що так недавно
була світла й очепурена, ввійшли
Сухобрусові зяті й дочки. Воздви
-
женський держав у руці цілий ли
-
сток паперу, навкруги списаний;
там були записані всі небіжчико
-
ві речі. Зяті й дочки почали діли
-
ться. Найбільше завзяття показу
-
вала Марта. Дашкович примости
-
вся на скриньці, згорнув руки й
довго дивився на дам, котрі біга
-
ли по хатах, підіймали дещо з під
-
логи, говорили, кричали й ма
ха
-
ли руками. Вже сонце високо піднялося над
київськими горами, а вони все ді
-
ли
лись; вже минув час обіду, а во
-
ни все ділились та ділились. Воз
-
движенський спочатку вмикува
в
-
с
я в цю справу, але швидко вто
-
мився й сів собі на скриньці по
-
пліч з Дашковичем. Дашкович ду
-
мав, думав та під шум і лепетіння
жіноче зовсім задумався і пере
-
летів думкою в трансценде
н
та
ль
-
н
ий світ філософії. Вже сонце пі
-
шло за київські гори на захід, а
невтомленні сестри все гомоніли,
сперечались та все ділились. - Киньмо та ходім обідать! Нехай
йому нечистий! - крикнув Возд
-
ви
женський і вже хотів вийти з
хати. - Потривай трошки! ще й зоста
-
лось тільки, що подушки та пери
-
на, - промовила Марта. - Діліться вже до кінця; діліться
та кінчайте сьогодні, бо завтра я
сюди вже не прийду: так обри
-
дло, - сказав Воздвиженський і
знов сів на скриньці. Марта і Степанида приступили
до подушок і почали їх ворушить.
По хаті пішла страшна суха куря
-
ва, наче густий дим валував клуб
-
ками, підіймаючись проти сонця. Всі закашляли й затулили носи. - Як же ми теперечки поділимо
по
стіль? - спитала Марта. - А так поділимо! - одказала Сте
-
панида. - Ти, сестро, візьмеш пе
-
ри
ну, а я візьму три подушки. - Е, ні! потривай! Так, сестро, бу
-
де недобре! - сказала Марта. - Ко
-
ли мені припадає перина, то не
-
хай же буде моя й одна подушка. - Е, ні, сестро! Для тебе вже буде
занадто, а для мене буде кривд
-
но! - сказала Степанида. Подушка й перина були дуже га
-
рні й великі, ще й до того з чисто
-
го м'якого пуху. А обидві сестри
ду
же любили гарну постіль і м'я
-
кі подушки. - То як же це воно буде? - спита
-
ла знов Марта. - А так буде, як я кажу, - про
мо
-
вила Степанида. - Ти, сестро, бери
дві подушки, а я візьму одну по
-
ду
шку й перину. - Нехай-бо не так буде! Лучче ти,
сестро, візьми дві подушки, а я ві
-
зь
му одну подушку й перину, -
ска
зала Марта. - Сестро! гріх тобі бога гнівить і
мене кривдить. Ти взяла флігель,
ще й перину хочеш загарбать, -
сказала сердито Степанида. - Сестро! сама ти гнівиш бога й
тривожиш батьківські кістки! Чи
то ж я узяла флігель? Хіба ж не
ба
тько-небіжчик, царство йому
небесне, одписав мені його? - ска
-
за
ла Марта. - Годі тобі, Марто, сперечаться
та все на батька звертать! Може,
скажеш, що й перину одписав то
-
бі батько? - промовила з запалом
Степанида. - То як же воно оце буде? - ска
-
зала Марта. - Або ти бери дві по
-
ду
шки, а я візьму перину з поду
-
шкою, або я візьму перину з поду
-
шкою, а ти бери дві подушки, -
промовила Марта, не постерігаю
-
чи помилки свого язика. Дашкович підвів голову, почув
-
ши такий надзвичайний рогатий
силогізм, якого навіть не вигада
-
ла давня Греція. Його дуже це
вра
зило, і він почав гадать та мі
-
ркувать, по якій-то формі стули
-
ла Марта таку штуку. - Або ти, тату, їдь у ліс, а я зоста
-
нусь дома, або я, тату, зостанусь
дома, а ти їдь у ліс, - сказала Сте
-
панида. - Та чого ти сидиш та ду
-
ма
єш? - гукнула вона на Дашко
-
ви
ча. - Ми самі морочимось, а тобі
й гадки нема! - І Степанида потя
-
гла Дашковича до перини. - Ди
-
вись! Що це? - спитала вона його. - Перина, - промовив він спокі
й
-
но, піднявши один палець угору. - Перина! - передражнила його
жі
нка. - Сам ти перина! Поділи
лиш між нами оту перину, тоді
ска
жеш - перина! Дашкович задумався і згодом
промовив: "Нехай буде вам обом
по півтори подушки і по одній
половині перини". - Хіба ж пак подушки цифри? Хі
-
ба ж їх можна ділить так? - про
-
мовила Степанида з серцем. - А чом же й не можна? Хіба ж
перина й подушка, хоч і реальні
са
мі по собі речі, не можуть бути
іде
ями, котрі можна мислить, ді
-
лить й докупи складать? - Бог зна що верзеш ти язиком! - Яке бог зна що? Хіба ж не ви
вдвох недавно склали з подушок і
перини дуже цікавий силогізм? - Кидайте ви ваші перини й по
-
душки та ходім обідать, бо вже
вечір близько, - сказав Воздвиже
-
нський і вийшов з хати. За ним
вийшов і Дашкович, а за ними му
-
сили вийти й їх жінки. І знов стало тихо в Сухобрусових
покоях. Знов смерть запанувала
там, де недавно був гармидер і
ко
лотнеча. Курява, остання при
-
знака життя й ворушіння, вляг
-
лась; сонце освітило червоним
про
мінням руїни Сухобрусового
добра, а павуки знов забігали по
закутках. І смутно дивився прао
-
тець Ноє з синами з картини на
людську суєту і корисність, на ру
-
ї
ни недавнечко помершої навіки
жизності. На другий день після снідання
знов одчинились двері у флігель,
знов увійшли дочки й зяті. Воз
-
дви
женський так само держав у
руці великий листок, списаний
навкруги, і писав значки каранда
-
шей над тими словами, котрі на
-
значували розділені речі. Дашко
-
вич так само примостився на ск
-
ри
ньці, не стерши пороху. Сестри
знов почали діляницю й присту
-
пили до постелі. Перина, як на
злі
сть, лежала, як та гора! Здо
ро
-
ва, повна дорогого та свіжого пу
-
ху, а подушки, що лежали наріз
-
но, були роздуті і такі повні, не
-
на
ч
е всередині були напхані не
пу
хом, а набиті питльованим бо
-
рошном. Марта підняла одну по
-
ду
шку; подушка була легка, як пі
-
р'їна! Степанида підняла другу
по
душку; подушка сама аж під
-
ско
чила вгору, наче м'яч. Вони
неначе дратували їх обох. - Як же ми, сестро, поділимось
по
стіллю? - спитала Марта. - Не знаю, сестро! Треба якось
ділиться, - одказала Степанида. - Треба ділиться, - машинально
промовила Марта ті самі слова. -
Бери-бо, сестро, дві подушки, а я
ві
зьму
перину й подушку! - аж
просила Марта. - Нехай-бо вже, сестро, буде мені
перина й подушка! - просила Сте
-
панида. Воздвиженський слухав і бачив,
що тому змаганню кінця не буде,
і сказав: - Коли вже вам обом так трудно
розділиться пуховиками, то ви
зро
біть так, як радив Василь Пе
-
трович. Бо що філософія скаже, то
проти того нема чого суперечить.
І вони розбили всю постіль по
-
по
ловині: перетягли шнурками
пе
рину й одну подушку й соки
-
рою розрубали якраз пополовині.
Розділивши батьківське добро,
обидві сестри посердились. Кож
-
на з їх постерігала, що багато де
-
чого з батьківського добра не
при
йшло до рук, що його нишком
переполовинили. Сестри скоса
ди
вились одна на одну й переста
-
ли ходить в гості одна до одної.
Зате Дашкович і Воздвиженський
не вважали на непомирливих
сво
їх жінок і жили в згоді так
само, як і передніше. Дашкович все глибше закопу
ва
-
в
с
я в книжки. Для своїх універси
-
тетських лекцій йому треба було
дуже добре познайомиться з нау
-
кою. Він був цікавий не до однієї
філософії, і другі науки звертали
на себе його ввагу. В його шафах і
на столах лежали товсті купи па
-
перу, списані його рукою. Раз була чудова тепла година.
Вечір був такий пишний, сонце
сто
яло на заході таке червоне та
яс
не, повітря було таке тихе й те
-
пле, що весь Київ, все мале й
велике, бідне й багате, висипало з
домів надвір. Царський садок,
шо
се над Дніпром, гори - все те
було засипано народом, котрий
гуляв, балакав, веселився, роєм
ви
вся по алеях садка, де грав ор
-
кестр. Воздвиженський ходив у
садок, на гори і, вернувшись з гу
-
лянки, зайшов до Дашковича. Да
-
шкович сидів над німецькою кни
-
жкою і виписував деякі місця. Ві
-
кна в його кабінеті були позачи
-
няні. В хаті тхнуло папером і кни
-
жками. Вся краса вечора, сонця,
неба й Дніпра неначе була десь
захована для його під землею. - Чи вже ж ти оце сидиш в ка
бі
-
неті? - крикнув Воздвиженський і
плеснув в долоні, вступаючи в ха
-
ту. - Адже бачиш! сиджу! - обізвався
Дашкович і засміявся. Воздвиже
-
нський, не розуміючий його, зда
-
ва
вся йому зовсім смішною лю
-
ди
ною. - Ти смієшся з мене, а я з тебе! -
сказав Воздвиженський. - Та й я ж
не романтик, не поклоняюсь кві
-
точкам та пташечкам, але глянь,
як здорово, як гарно надворі! І Воздвиженський пхнув рукою
одно вікно й друге. Повітря, сві
-
же, як ліс, здорове, як степ, так і
по
лилось по кабінеті. В мертву
хату влетів шум, гам, розмова жи
-
вих людей, ворушіння живого
жи
ття. Сонце падало на межигі
-
рський бір і заглянуло червоним,
кров'яним промінням з кабінет,
об
лило рожами утвори давніх,
по
мерших філософів Греції й Ге
-
рманії. Бліде й схудле лице Даш
-
ковича помолодшало під тим ли
-
снючим свіжим промінням, на
-
віть повеселішало. Веселе сонце
зігнало густу тінь дум з його по
-
ва
жного чола.
Дашкович заглянув у вікно й
про
мовив: "І справді, надворі гар
-
но!" - Чом би пак тобі не піти та не
про
ходиться? І чого ти все чов
-
пеш, засиджуєшся? І нащо ти м
о
-
р
дуєш себе? Чи тобі не доволі то
-
го, що ти знаєш? Чи од тебе хто
вимагає, щоб ти світ вдивив свої
-
ми думками? - Мені мало того, що я знаю... Ме
-
ні треба більше! - сказав смутно
Дашкович. - І на бісового батька все те тобі
здалось? Бач, пообкладав себе
уся
ковими книжками! Чого тут
не
ма! - І Воздвиженський почав
пе
реглядать порозгортувані на
столах книжки. Там було багато
усяких філософських, і слов'яно
-
ф'льських - московських, і всяких
книжок. - І се, і те! І філософія, і релігія, і
народні пісні, і московські писан
-
ня, і українські збірники! І що ж
оце за збірники! І нащо вони то
-
бі? Чи ти з цього хліб їстимеш? - Я, бач, задумав писати дещо
своє... а тим часом складаю собі
свої пересвідчення, - промовив
Да
шкович несміливо. - Нащо тобі ті пересвідчення? Чи
ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх на
гроші переведеш, чи ти їх з'їси,
або вип'єш? - питав його Воздви
-
же
нський. Дашкович мав його за легко
ду
-
ма і на його слова вважав, як на
жарти. - Степане Івановичу! ти жарту
-
єш... І ти ж належишся до катего
-
рії людей вчених, їй ж професор! - Я професор божою милостю і
волею начальства, але якби мене
хто прив'язав вірьовками до цьо
-
го стола в такий вечір, як оце сьо
-
годні, то я б зубами перегриз ві
-
рьо
вки, а таки б не сидів! - Кому про що ходиться. Як до
людини! А я сиджу, як бачиш, і
складаю собі свої власні пересвід
-
чення. І я, і ти, і всі ми живемо чу
-
жим розумом, жуємо чужі думки.
Я хочу мать свій погляд на все,
свою філософію, свій світогляд. - Ого-го! Отак наші! Вдивляй
світ. Боже тобі поможи! Честь і
сла
ва Києву й Дніпрові, коли об'я
-
виться тутечки новий філософ! А
мені здається, навіщо тобі кряч
-
кою сидіть, мордувать себе? Адже
ж батько твій прожив вік без пе
-
ре
свідченнів, і я живу так само, і
всі живуть так само. Одначе якось
живемо, хвалить бога, і земля нас
держить. - Що ж маємо робить, коли мені
так забажалось. - Знаєш що, Василю Петровичу!
Чи не вичитав ти чого в філософії
проти жінок? Чи пам'ятаєш, як ми
колись романтизували про на
-
ших будущих жінок в братському
садку, ще як вчились у школі? Чи
такі ж вийшли голубки - наші жі
-
нки? - Що не такі, то не такі! Але, ма
-
буть, така вже доля філософів, бо
й Сократова [45]
жінка не раз на
-
ми
нала йому боки. - Нехай так! Ти філософ, але я!
На
що вже мені судилась така до
-
ля? - Ти жартуєш і мене не розумієш.
Я навіть і не гадав про такі нікче
-
мні речі. Я гадаю про вищий пог
-
ляд на вищі ідеї. Я хочу виробить
власний філософський світогляд. - Так жінки наші вислизнуть з-
під того високого погляду? - ска
-
зав Воздвиженський, сміючись. -
Ко
ли так, то шкода й заходу; хо
-
дім лучче гулять та байдики бить
. - Тобі все жарти. Я хочу постере
-
[45]
- С о к р а т (470/469 - 339 до н.
е.) - давньогрецький філософ. гти ті ідеї, які колись виявляться
в нашому плем'ї і в твоєму вели
-
коруському, коли вже ваші давні
царі встигли збудувать міцне ца
-
р
ство, - і передніше в українсь
ко
-
му плем'ї, а потім ідеї миру сло
-
в'я
нського... Яка-то філософія за
-
сві
тить на берегах Неви, Москви,
Дунаю і на берегах Дніпра й Чо
-
рного моря? - Ой-ой-ой! Нащо ж тобі вже ті
сло
в'яни? Чудні ви люди вдалися!
Тут, голубчику, руські солдати іс
-
ти
нно ті філософи! Тут москали
-
ки більше варті, ніж всі ваші фі
-
ло
софи од Фалеса [46]
й до Да
-
[46]
- Ф а л е с (бл. 624 - 547 до н. е.)
- давньогрецький філософ, родо
на
ча
-
шковича! Чи вже ж не краще за
мільйоном списів сидіть нишком
та хліб жувать! А прийде час, то
ми тих німчиків пхиць у Атланти
-
ду! [47]
А слов'яни... Ет! та що й
казать! З їх в три дні можна по
-
робить таких філософів, як і я, як
і ти! Коли тебе мордують такі
ідеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то
краще зробиш! Дашкович сміявсь, що Воздви
-
льник античного матеріалізму і ді
а
-
ле
ктики. Засновник мілетської шко
ли.
[47]
- А т л а н т и д а (земля ат
ла
н
-
тів) - за давньоєгипетською леген
-
дою, великий острів у Середземному
морі. Місце його знаходження і при
-
чину зникнення не встановлено. же
н
ський так химерно розв'язав
його питання, котрі так довго ту
-
рбували його душу. - От такого філософа, як ти, я не
знаходив ще ні в якій книжці! - І які то ідеї колись вилинуть з
голов твоїх черкасців? - сміявся
Воздвиженський. - А може, й вилинуть. От поди
-
вись, які чудові пісні українсько
-
го народу позаписувані оце неда
-
вно! От прочитай, коли їй зуга
р
-
ний! Яка висока поезія! Воздвиженський взяв у руки збі
-
рник українських пісень і почав
чи
тати голосно, дуже чудно й смі
-
шно перевертаючи слова на ру
сь
-
кий лад. його лоб зморщився. Бу
-
ло знать, що йому українське сло
-
во в книжках, в літературі дуже й
дуже не подобалось! Він читав
да
лі, і його брала злість. - І пишуть же чортзна-що! І з
а
-
писують те, що треба б зовсім
ска
сувать, вигубити з корінням і
на
сінням, - промовив Воздвижен
-
сь
кий. Його широке й плисковате лице
почервоніло. Він схопився з мі
с
-
ця, налапав цілу коробочку сірни
-
чків, тернув цілою коробочкою
об дверці груби, другою рукою
ухо
пив збірник і вкинув у грубу,
розгорнувши книжку й посипа
в
-
ши її листки огняним дощем. Ли
-
ст
ки зашкварчали й спалахнули
полум'ям. Дашкович не стерпів,
од
няв од його книжку. - Що це з тобою сталося?! - крик
-
нув він. - Повикидай собі, брате, оці ідеї з
голови! Дашкович не сердивсь і
тільки сміявсь: він знав Воздви
-
же
нського як профана, як люди
-
ну, зовсім не поважаючу науки й
принципів. - Потривай же! Розкажу я твоїй
жінці, що ти тут робиш якісь ча
-
ри, що ти хочеш спротивиться са
-
мому богу! При тих словах Воздвиженський
вийшов з кабінету і встрів Степа
-
ниду. - Степанидо Сидорівно! Чи ви
пак знаєте, що там діється в тому
кабінеті? - сказав їй на вухо Воз
-
движенський. - А що? - спитала вона, розтяг
ну
-
вши лице, й вирячила очі. - Та то ваш чоловік в себе, в ка
-
бінеті, мабуть, робить якісь чари.
Таке, таке оце мені плескав, що я
аж злякавсь! Каже, що й того не
-
ма на світі, й того ніколи не було.
Перехрестіть лиш йому лоба та
по
везіть його в лавру та в пеще
-
ри. Воздвиженський мерщій вибіг з
покоїв, а Степанида прожогом по
-
бігла в кабінет до Дашковича. - Василю Петровичу! Що тут у
те
бе діється? Що ти тут робиш,
запершись з цими книжками? - Адже бачиш! Читаю. - А це що? - промовила вона, ки
-
нувшись до обсмаленої книжки. - Книжка! хіба не бачиш? - А чого ж вона обсмалена? - А тим, що Степан Іванович об
-
смалив її, жартуючи. - Щось воно та не так... Чого ж це
в тебе в горниці тхне смаляти
-
ною? - Бо навіжений Воздвиженський
смалив книжку. - Та нащо ж ви тут її смалили? - Оце! нащо та нащо? Причепи
-
ла
сь причепа! На те, що треба бу
-
ло! - сказав Дашкович, аби одче
-
пи
ться од неї. - Гляди лишень! Чи це в тебе в
кабінеті й образа нема? - сказала
Степанида, оглядаючи стіни. - Нема, бо ти не почепила. - Бо ти не сказав! Мабуть, тобі не
дуже його й треба. Василю! ти з
великого розуму та в голову за
хо
-
диш! Ті філософські книжки не
до
ведуть тебе до пуття. Чи моли
-
ш
ся пак ти богу? Скажи мені по
правді, ти хочеш запагубить себе,
чи що? - Молюсь, а тобі навіщо? Тебе я
не запагублю ж! - Та я так собі спитала... Завтра я
поїду в лавру в пещери; їдь і ти зо
мною, прошу тебе! - Їдь сама! Чого я поїду. Хіба на
Подолі нема церков та чудовної
ікони? - Бач! Я й кажу, що так! Я доти не
буду спокійна, доки не побачу, що
ти молишся богу. - То ходім завтра до Братства.
Про мене, подивись, як я буду мо
-
литься. І на другий день Дашкович му
-
сив проводить її на ранню службу
в Братстві, де була повнісінька
це
рква прочан з сіл. Він прикла
-
вся до чудовної ікони і тим за
спо
-
коїв свою жінку. Вона на свої очі
бачила, як філософ хрестивсь, мо
-
ливсь, цілував чудовну ікону бог
о
-
родиці. - Це тобі наговорив на мене Во
-
здвиженський? Еге, так? - казав
Дашкович. - А сказать по правді,
сам Воздвиженський навряд чи
вірує в бога, хоч колись і моливсь
богу серед ночі. Ти присікайся
ли
шень добре до його. В Степаниди Сидорівни почало
боліть серце і за родичем. Як вона
не сердилась на сестру, одначе ді
-
ло здалось для неї таким вели
-
ким, що вона не втерпіла й побі
-
гла до сестри, бажаючи спасти од
вічного вогню Воздвиженського
душу. - Здорова була, сестро! - сказала
вона, вбігаючи до сестри в горни
-
цю. - Здорова була, сестро! - обі
зва
-
ла
сь до неї Марта, роблячи якесь
діло й ледве повертаючи до неї
голову. - Вже чи сердься, чи не сердься, а
я мусила прийти до тебе, бо наші
вчені чоловіки з великого розуму
та в голову заходять. - Та мій не дуже-то вчений! Йо
-
му нікуди заходить. Може, то твій
великорозумний заходить за ро
-
зум! - сказала Марта. - І мій, і твій! Обох я застала в ка
-
бінеті... Чогось змагались, по
ро
з
-
кидали книжки, навіщось па
ли
ли
якусь книжку... Щось у тій книжці
та недобре написано, коли вони
наважились потаєнці спа
лить її в
грубі, так, щоб і ми не бачили. Марта насторочила вуха й поча
-
ла ласкавіше слухать сестрину
ро
змову. - Може, вони що погане заду
ма
-
ли, щось недобре писали... Бо ті
вчені люди тепер часом і справді
за розум заходять, - промовила
Ма
рта й попросила сестру сісти. -
Борони боже чого! Часом воно ви
-
явиться! Чи не знаєш, сестро, що
вони там писали й палили? Мо
же,
що проти губернатора або... - Якби пак проти когось! А то
проти бога! - сливе нишком ска
-
за
ла Степанида, озираючись до
две
рей. - Ох, мені лихо! - аж плеснула в
долоні Марта Сидорівна. - Чи молиться пак богу твій чо
-
ловік? Чи ходить до церкви? - пи
-
тала Степанида Сидорівна. - Щось не бачила, щоб він коли
молився... а молитовника в його...
й заводу нема! Хіба напам'ять. - Еге! напам'ять! Я свого насилу,
аж сливе через силу помолила,
во
дила до чудовної ікони... Тіль
-
ки, сестро, нікому не кажи. Пове
-
зи лишень, сестро, свого в лавру
та в пещери! Сестри розпрощались і ніби на
-
віть помирились, перелякані ст
-
ра
шним лібералізмом своїх чоло
-
віків. Тільки що Воздвиженський пе
-
ре
ступив через поріг, як Марта
гля
нула на його невеселими очи
-
ма. Він одразу почутив кругом неї
страшне полум'я, вже йому відо
-
ме. - Скажи мені, на милость божу,
що ви там з Дашковичем пишете
таке страшне, що аж треба було
палить в грубі? Чи ви молоденькі,
чи вам і досі в голові грає? Та в
вас жінки, та в вас же купа дітей!
Борони боже якої напастії Та тоді
ж ми пропащі з дітьми. Воздвиженський стояв і дивився
на неї. - Де це ти нагляділа таких про
-
па
щих людей? Слава богу, всі си
-
димо дома й хліб жуємо. Що це ти
верзеш? - Ти сам верзеш! Що ви палили в
грубі з Дашковичем? - присіка
ла
-
сь до його жінка. - Українські пісні. - Та не дури мене, бо я ще не зо
в
-
сім дурна! Сухобрусів не було ду
-
рних ні в Києві, ні поза Києвом. - Кажу тобі, що палили пісні! Да
-
шкович щось собі забрав у голо
-
ву... - О! бач! Я ж кажу, що було щось:
він забрав щось у голову, а ти й
ні! - А я ні. - А перехрести лиш свого лоба! -
промовила Марта. - А то навіщо? Дідьків не бачу
кру
гом себе, нема од чого одхре
-
щу
ваться. Воздвиженський бачив, що його
ж зброю проти Дашковича пове
р
-
нуто на його ж, та не знав, звід
-
кіль воно повернуто. Хоч він сам і
встоював дуже за патріархаль
ні
-
сть, одначе вже далеко одійшов
од неї і хотів її накинуть на шию
комусь іншому. - Чого це такі думки прийшли
тобі в голову? - спитав він у жін
-
ки. - А того, що я завтра їду в лавру і
в пещери і хочу, щоб і ти їхав зо
мною на прощу та помолився. - То й поїду, коли тобі того за
ма
-
нулось, бо самій тобі їхать не ви
-
падає: ніяково буде. На другий день вранці Воздви
-
женський мусив їхать з жінкою
до лазри, йти з нею в пещери. Він
прикладався до всіх мощей, хре
-
стився, бив поклони, підіймав очі
вгору до бога, найняв кільком
святим молебні, подав на часточ
-
ку. Марта приїхала додому весе
-
ла, добра, спокійна. Через те пілі
-
гри
мство до лаври дуже пом'які
-
ша
ло її серце. А Воздвиженський,
поїхавши до лаври без снідання і
ду
же виголодавшись, уплітав на
всі застави печеню та все розмо
-
вляв за святих печерських якраз
так, як колись любив розмовлять
Сухобрус, начитавшись "Патери
-
ка" й "Житій". - От хто був людина богобояща!
Наш небіжчик батько, - говорила
ласкаво Марта Сидорівна, п'ючи
чай з пухкою лаврською проску
-
рою. - Скільки він попоходив до
ла
ври, до пещер! Скільки раз їз
-
див він і в Почаївську лавру! Як
він молився, як він постив! На ці
-
лий Київ нема таких богобоящих
людей, як Сухобруси! - О! що нема, то це правда! Небі
-
жчик наш батько був просто-таки
святий! Я вірую, що він в раї! -
промовив Воздвиженський ніби
щиро й щиріше уплітав печеню,
запиваючи чаєм.
VI
Закопавшись в книжки в своєму
кабінеті, працюючи для професо
-
рської кафедри, Дашкович давно
не був у свого батька, в своїй рі
-
дній Черкащині. Жінка, діти, кни
-
жки - все те не пускало його, не
давало йому вирваться на село.
Тепер йому дуже схотілось пої
-
хать на село, подивиться на жит
-
тя свого народу оком вченого чо
-
ло
віка, прислухаться до його мо
-
ви, до пісні. Настали вакації, і він
поїхав на село до батька, в свої рі
-
дні Сегединці. Того року петрівка [48]
була до
-
[48]
- П е т р і в к а - піст перед Пе
т
-
щова. Люди спізнились косить сі
-
но, дожидаючи сухої години. Чер
-
каські степи зеленіли, як море.
Дашкович виїхав на степ, і його
обвіяло свіже степове повітря. Пі
-
сля тісного кабінету, після пахо
-
щів од цвілі на старих книжках,
поточених шашлями, після місь
-
кої душної куряви степи здалися
йому земним раєм. Повітря було
таке чисте й легке, що, здається,
груди не втягали його, а само во
-
но лилося в груди. Здавалось, ні
-
би саме живоття напувало тіло,
як вода напуває губку, проймало
ро
вим днем, православним цер
ко
в
-
ним святом на честь апостолів Пе
-
тра і Павла (29 червня за ст. ст.). всього чоловіка, до самої душі.
До
рога слалась по зеленому сте
-
пу широким килимом між двома
окопами, на котрих росло високе
бадилля Петрових батогів, обси
-
паних синіми зірками, молочаю,
сизих миколайків, круглоголових
будяків. Широколистий подорож
-
ник й оксамитовий шпориш наче
силкувались вкрить всю дорогу,
хотіли одвоювать її од важких ко
-
ліс сільських возів. Уся зелена
степова скатерть, скільки можна
було скинуть оком, була ніби за
-
ткана квітками: червоними ку
-
пами смілки, синіми дзвониками,
жовтими степовими тюльпанами,
фіолетовим соном й чебчиком. В
траві ворушилась і тріщала сила
коників і всяких кузок. Над сте
-
пом в синьому небі бились та ще
-
бетали пташки. Край дороги біга
-
ли проворні ховрашки і, побачи
-
вши людей, втікали в нори й смі
-
ливо виглядали звідтіль, підня
-
вши вушка вгору. Ввесь зелений
степ і синє кругле небо заливало
проміння гарячого, золотого сон
-
ця. Прозорий воздух розширяв
не
бокруг далеко-далеко на всі
бо
ки, скільки можна було ски
-
нуть оком. Давно бачив Дашкович свій рід
-
ний степ. Йому здалось, що він
побачив його вперше. Він не міг
одірвать очей од трави, од неба,
встав з воза й пішов пішки. Самі
ноги несли його все далі й далі.
Він звернув з дороги на траву і,
забувши свою філософію, почав
рвать квітки. Побачивши себе на
самоті, серед такого простору,
Да
шкович почав філософст
ву
ва
-
ть, але через хвилину нічого вже
не знайшов в своїй голові. Він
знов силкувався думать і знов по
-
чутив, що думка десь вислизнула
з його голови. Він тільки знав, що
бачить зелений степ, синє небо,
шлях, птиці у небі, чує сотню го
-
лосів навкруги. І знов силкувався
він перемогти себе, а думки все-
таки не йшли на ум. Йому хотіло
-
сь тільки дивиться й милуватись
красою розкішної степової при
-
роди. Далеко-далеко на південь заси
-
ніли смугою гори, вкриті лісом.
Та смужка здавалась на краї неба
сизою хмарою, котра ледве-ледве
висовувалась скраю над степом.
Там, у тих горах, стояло велике
село Сегединці. Дашкович наближався до тієї
си
ньої смуги. Гори виступали з
ту
ману. Вже можна було бачить
яри й долини між горами; було
видко ліси, села, розкидані на
шпи
лях і попід горами. Хрести на
церквах і вікна блищали в тумані
проти сонця, як алмази з-під то
-
нкої матерії. Ліси виступали ясні
-
ше. Темні й невисокі гори зда
ва
-
лись вищими серед гладенького
рівного степу, роблячи чудовий
ко
нтраст з зеленою широкою
ска
тертю. Здавалось, ніби якийсь
величезний звір лежав на степу,
підняв спину й настовбурчив на
спині темну сизу щетину. Вже со
-
нце скотилось до заходу, вже сте
-
пова трава лисніла червоним од
-
л
и
ском
. Дашкович наблизився до
тих гір. Степ кінчався. Балагула
ле
две примітне підіймалась на
пригорки, то знов спускалась в
не
глибокі долини. Вже на горах
можна було бачить дуже виразно
й ліси, й села, й церкви на горбах.
Звідтіль потяг вітрець, свіжіший
й мокріший од степового. Можна
було навіть лицем почуть, що
десь недалечке є вода, ліс, дерево,
тінь; є долини, яри з ставками й
садками. - Поганяй лишень швидше! -
ска
зав Дашкович погоничеві. - Нащо вам швидше? Доїдемо ще
сьогодні до Сегединець, - обізва
в
-
ся жидок, не обертаючись до Да
-
шковича, і хвисьнув батогом по
конях, сухих, як тріски. Коні під
-
тюпцем побігли з пригорка на до
-
лину, а з долини знов на приго
-
рок. Гори з лісами й селами то ви
-
ринали, то знов ховались за при
-
горки, і часом з-за горба було ті
-
ль
ки видно верхи та хрести цер
к
-
ви ближчого села. Перед очима
ра
зом розгорнулось село під го
-
рою, над великим ставом. Коні
збі
гли дуже прудко на греблю, і
балагула засіла в грязь по самісі
-
нькі маточини. Жидок затріпав
ру
ками й віжками, закричав, за
-
сви
став. Коники розтягли свої су
-
хі ребра, мов хорти, й винесли ба
-
лагулу з багна, наче на руках. З ставка повіяло холодком. Коні
побігли попід густими садками.
Незабаром балагула знов підня
-
ла
ся на вищу гору й сховалась в
густий старий ліс. Який знайо
-
мий був той ліс Дашковичеві! До
-
рога йшла по самій спині довгої
гори, а по обидва боки лежали
глибокі долини. Ліс застеляв гору
й долини гіллястими дубами та
грабами. Понад шляхом росла лі
-
щина, де так часто Дашкович ма
-
лим хлопцем любив рвать горіхи.
Ще вище виїхала балагула на го
-
ру, і з тієї гори стало видно всі Се
-
гединці, що розсипались на двох
шпилях і на долині понад двома
великими ставками. Дашкович
по
чував, що в його немолодому
серці заворушилась радість шко
-
ляра, котрий вертається з школи
до рідного дому. Те почуття об
-
віяло його ніби пахощами ран
-
ньої весни, пахощами білого цві
-
ту вишень, черешень, рясту та
мо
лодої першої травиці. Довго котилася балагула з гори
й збігла на широку греблю. В кі
-
нці греблі під вербами стояв зна
-
йомий млин, зчорнілий од него
-
ди. Колеса й тепер крутились так
само, як і за часу Дашковичевих
молодих літ, навіть так само на
чо
рних колесах блищало кілька
нових білих лопатнів, неначе ла
-
ток. На високому шпилі, на чоло
-
почку, проти самої греблі біліла
церква з п'ятьма банями. Один
став, великий, аж на дві верстві,
огортав той шпиль сливе нав
-
круги, а другий, ще більший, по
другий бік, розливався круглим
озером серед чималих зелених
гір. Коло самого ставу, кран ле
-
вади, на горбочку стояла друга
церква з однією банею й високою
дзвіницею. Коні повернули вули
-
цею до тієї церкви й заїхали у
двір священика. Старий сивий
свя
щеник вийшов на ґанок і спе
-
ршу не впізнав свого сина. - Чи це ти, Василю? - спитав ста
-
рий батько, зблизька придивляю
-
чись до сина, й трохи не доторк
-
нувсь до його лиця. - Добривечір вам, тату! Це я! Чи
я так постарівся, що ви мене не
впі
знали? - питав Дашкович, ці
-
лу
ючи батька в руку, а потім ці
-
лу
ючись з ним у губи. Батько
три
чі поблагословив свого сина
та все придивлявся до його. - Чого ти, сину, став такий блі
-
дий та худий? Й очі тобі якось
позатягало. Чи тобі яка недогода,
чи недостача в чому? Чи, мабуть,
тобі та наука позатягала очі? - Старість приходить, тату! Така
вже людська доля. Син придивлявся до батька, ко
-
трий вже стояв однією ногою в
могилі. Очі його дивились якось
дуже спокійно, байдужно, а лице
вже поморхло й ніби припало зе
-
млею між глибокими зморш
ка
ми;
його голова й борода були білі,
неначе вишневий цвіт. Вони увійшли в хату. Покої були
дуже старі: в їх тхнуло трухляти
-
ною. Син побачив, що в покоях ні
-
чого не змінилось од часу його
дитячих літ. Світлиця з своло
-
ками, з образами була така сама,
як і кілька десятків год передні
-
ше. В кімнаті стояла та сама зе
ле
-
на велика скриня, скляна шафа;
була та сама довга лежанка, груба
з зелених кахоль, те саме ліжко.
Оглядівши хату й сіни, Дашкович
потім вийшов у садок. Тут при
-
рода панувала всею своєю силою.
Де колись Дашкович поробив
сво
їми руками квітники, де він
колись сіяв астри й левкої, там
тепер росли калачики та лопух.
Чорнобиль доріс вже до самої ха
-
ти й заглядав у вікна. Яблуні й
черешні росли й посихали, пу
-
скали молодняки, як хотіли, між
густими бур'янами. Дереза набі
-
гла, як татарська орда, аж до се
-
ре
дини садка. Все заростало, як
заростало й помирало саме лю
-
дське живоття в господі. Дашкович пішов подивиться на
хазяйство старого батька. І там
він побачив, що все осіло, все руй
-
нувалось. Клуня була обдерта. На
купах соломи й мерви, де колись
стояли великі скирти й ожереди,
вже росла кропива. Дашкович ба
-
чив, що природа була вже напого
-
тові поглинуть самий слід того
ку
бла, звідкіль він вилинув на
світ. Для неї ще треба було сту
-
пить кілька ступенів, і він не впі
-
знав би й сліду рідної оселі. Йому
стало важко й сумно на душі. Син побалакав з батьком і поба
-
чив, що старому вже байдуже про
цей світ. Розмова навіть втомила
стару людину. Надвечір Дашкович пішов зна
-
йо
мою вулицею подивиться на
село. Там ворушилось життя не
глибоке й не широке, але живе,
живе, робоче життя села в гаря
-
чий літній час! Женці весело ве
р
-
тались з поля; дівчата йшли ці
-
лою юрбою і співали свіжими го
-
лосами пісню. За ними йшли па
-
рубки й зачіпали їх жартами. Сміх
і жарти, веселі слова й смутні пі
-
сні лилися течією, неначе люди
не працювали, а десь гуляли ці
-
лий день. Десь недалеко жінки
зма
гались та лаялись через го
-
род, стоячи за тинами. Косарі за
-
тягли пісню так голосно, що аж
лу
на пішла понад ставом. От і че
-
реда пустилась з поля до села й
заглушила пісні, й сміх, і жарти,
навіть дзвінку, як дзвони на дзві
-
ниці, жіночу лайку. Село закрича
-
ло, заклекотіло тисячею усяких
го
лосів, зашуміло, як ліс на вели
-
кому вітрі. Дашковича вразило таке кипуче,
ворушке життя українського се
-
ла. Після города, після кабінету,
після філософії все те здалось йо
-
му таким новим, таким оригіна
-
ль
ним, таким живучим, що він
сам собі здавався мерцем серед
ти
сячі пульсів сільського життя.
Йому прийшла на думку велика
вулиця в великому місті, де ки
-
пить, хоч вище й інше, але так са
-
мо кипить життя. Дашкович ішов серед улиці, за
-
ду
мавшись; коли це одразу в ту
вулицю наче посипалась череда!
Попереду бігли, хапаючись, свині,
потім - вівці, а потім поважно йш
-
ли круторогі воли й корови. Че
-
реда бігла просто на його і не
думала звертать філософові. Він
оступився під тин, але важкі ро
-
га
ті животини, не звикші пова
-
жать вчених людей, йшли просто
на його. Улиця була вузенька, і
Да
шкович мусив вилізти на тин і
зовсім не по-філософському стри
-
б
нуть у садок. Висока кропива до
-
стала до вух і пожалила йому ли
-
це. Він через тин дивився на ву
-
лицю, де дівчата й молодиці зай
-
мали додому говар і вівці, тягаю
-
чи за шиї неслухняних овечок до
дворів. Густа курява полягла на
садок, і його здавило в грудях. Да
-
шкович хотів перелізти через пе
-
релаз у другий садок, а тут на
па
-
ла на його зла собака, які бува
-
ють на селах. Собака скакала на
пе
релаз і досягала до його поли.
Філософ сидів на перелазі, поки
прибіг чоловік з ломакою та про
-
гнав собаку. Через садок, через невеличку
па
сіку Дашкович перейшов на ле
-
вади, що простягались до самого
ставка. Чудове зелене бадилля на
городах брало в себе очі, аж ли
-
сніло під косим червоним промі
-
нням сонця. Дашкович пішов че
-
рез левади на довгу косу, що кли
-
ном вганялась далеко в ставок.
Уся коса була вкрита садками, а
понад водою - густими вербами.
Під тими вербами не було очере
-
ту ні комишу. Вода була чиста. Пі
-
с
кувате дно світилось і жов
ті
ло.
Те місце було дуже добре для ку
-
пання. Дівчата з відрами бігли в
берег по воду і співали пісень, пе
-
ребігаючи Дашковичеві дорогу. - Добривечір, дівчино! Що ти не
-
сеш? - спитав Дашкович, жартую
-
чи, в однієї чорнявої дівчини. - Доброго здоров'я! - тихо обіз
-
ва
лась дівчина, і її лице так і спа
-
хнуло соромливим полум'ям. Во
-
на пішла далі й слова не про
мо
-
вила. - А ти, дівчино, що несеш? - спи
-
тав він у другої, ще кращої дівчи
-
ни з довгою чорною косою й ка
-
ри
ми очима; І вона йшла з відра
-
ми на коромислі. - А хіба не бачите! Моркву! - ска
-
зала сміливо дівчина і неначе срі
-
бло посипалось й задзвеніло об
кри
шталь, так задзвенів її чу
-
довий голос. - А де ж ти набрала тієї моркви? - В криниці нарвала! - сказала ді
-
вчина й засміялась так, неначе
со
ловейко защебетав. Вона од
-
сту
пила, може, на два ступені й
по
чала веселої пісні таким голо
-
сом, якого мають перворядні опе
-
рні артистки. Дашкович став і
слу
хав та слухав, доки дівчина не
зайшла за верби, а її голос все ли
-
вся та дзвенів, аж одляски йшли
по садках. Його потягло слідком
за тим голосом: така була в йому
чаруюча сила, така була чудова
та лісня! Він пішов попід вишня
-
ми, лоза вербами і побачив, як че
-
рез рідкі гілки вишника зачор
ні
-
ла розкішна коса, зачервоніло до
-
бре намисто на шиї. Дашкович
впізнав чорнобриву сміливу дів
-
чину. Вона замовкла, стояла з від
-
рами й тихо розмовляла з паруб
-
ком. Парубок був молодий і га
-
рний. Дашкович бачив тільки йо
-
го черні різкі брови, що дуже ви
-
разно чорніли на лиці серед зеле
-
ного листя. Дівчина стояла й го
-
лову схклила, а правою рукою все
нащось перебирала на шиї разки
намиста, її щоки ніби палали во
-
гнем, і вона все спускала очі до
-
долу. Вечірнє сонце обливало ти
-
хим світом молоду щасливу пару,
що балакала про кохання. Лице в
дівчини червоніло проти сонця,
як півонія, а парубок все шось го
-
ворив тихим голосом та не зво
-
див очей з її лиця. Прив'яле серце
в Дашкрвича якось радісно заво
-
ру
шилось; він милувався тією па
-
рою, тими пахощами сільського
кохання, що нагадували йому па
-
хощі зеленого степу і степових
кві
ток. Він легко зітхнув і пішов
до ставка, перескочивши через
пе
релаз. На самому кінці коси, що
ніби плавала на ставу з хатами й
садочками, він скупався. Погожа
вода була чиста й здорова. В воді
на дні білів пісочок. Над його го
-
ловою висіло зелене гілля верб і
кидало тінь на воду. Свіжий і ве
-
селий, набравшись жизності й
свіжості з самого джерела й
глибини натури, Дашкович
вертався назад, а перед його очи
-
ма все манячила щаслива рум'яна
дівчина й чорнобривий парубок. От іде він проз одну хату. Коли
чує він, аж в тій хаті щось дуже
кричить. То був крик жіночий.
Молодиця кричала так страшно,
наче її катували. Дашкович дуже
злякавсь. Його взяв жаль, і він
увійшов у ту хату. Серед хати стояв здоровий, таки
знайомий йому чоловік, Остап
Дубовій, і бив налигачем свою жі
-
нку. Жінка верещала, кляла його
й тільки щулилась у кутку та
оборонялась голими руками. На
руках було видко сині й червоні
попруги од вірьовки, її очіпок
валявся на землі, коса розси
-
палась по плечах. Вона
ґвалтувала не своїм голосом, а
чоловік бив її, по чому тільки
влучав. Вона лаялась і штапувала
поганими словами. Чималі діти
юрбою збилися в другому кутку
аж на полу, вищали й голосили.
Чоловік, як звір, махнув налига
-
чем по дітях, тупнув на їх обома
ногами й кляв, щоб їх живцем
земля поглинула. Жінка кинулась
боронить дітей, вхопила чоловіка
ззаду за чуприну обома руками. Дашкович почав вговорювать
Дубовія, а розлютований чоловік
почав його лаять: "Не микайся,
пане, не в своє діло! А то я й тобі
дам такої ж прочуханки! Я не
подивлюсь тобі в зуби!" І профе
-
сор побачив, що лучче шви
-
денько втекти з хати. Вийшовши
надвір, він бачив, як жінка й діти,
вигадавши собі час, прожогом ки
-
нулись з хати й поховались по бу
-
р'янах, як курчата ховаються од
шуліки. Вже Дашкович минув Дубові
-
йову хату, перейшов через два
садки, через дві левади, а та стра
-
шна картина не сходила з його
думки. Йому так схотілося ще раз
подивиться на щасливу пару, що
стояла під вербою, намилуваться
щастям кохання молодої дівчини
і хоч трохи зігнать з душі смуток. Тільки що він став під тією
самою вербою і вгледів ту саму
дівчину з парубком, коли диви
-
ться, аж там стоїть якийсь ще
другий парубок та все поглядає
на молоду дівчину й молодого
хлопця. Той парубок все крутив
свій довгий вус та все дивився
злими блискучими очима на ді
-
вчину. Його синя спідня губа
одвисла й трусилась, а лице було
смутне й зле. А молода дівчина
все перебирала разки намиста,
все спускала очі додолу та стиха
промовляла до чорнявого хло
-
пця; чорнявий хлопець поклав на
її плече руку й не зводив очей з її
червоного лиця. Дашкович поба
-
чив, що він тут зовсім зайвий,
втямив, до чого воно йдеться, та
швиденько почимчикував через
садки й огороди до села. Недалечке од батьківської оселі
його перестрів знайомий сусіда
Топилка. Дашкович впізнав його. - Чи впізнаєте мене, Топилко? -
спитав він у чоловіка. Топилка
довго придивлявся, а потім крик
-
нув: "Чи вже ж це ви, Василю?" - Як бачите, я! - Які ж ви стали худі та бліді! -
промовив Топилка од щирого
серця. - Може, вам погано жить у Києві,
то переходьте до нас священиком
на панотцеве місце, - сказав
Топилка згодом. - І вже годі! Топилко. Топилка попросив Дашковича
зайти до його в хату, і він зайшов.
Топилчиха й собі дуже зди
-
вувалась, що він став такий ху
-
дий та блідий. Чоловік був дуже
радий, зараз поставив на стіл
пляшку горілки; жінка кинулась
до комори, принесла щільник ли
-
пового меду, достала хліба й солі,
накришила сала, покраяла цілий
хліб, поставила на стіл сметану. І
Топилка, й Топилчиха вештались
по хаті, ставили на стіл, що ті
-
льки можна було знайти в їх не
-
багатій господі. Жінка метнулась до печі і невва
-
жаючи на те, що втомилась на
полі, хотіла розпалювать солому
й смажити смаженю. Топилка
налив чарку горілки, випив сам і
почав частувать Дашковича. - Та випийте-бо хоч чарочку! Ви
-
пивайте-бо всю до дна! Та
закусіть, будьте ласкаві! Оце,
господи! нема чим вас і при
-
ймать, і вітати. Ми вже оце й
повечеряли. - Не турбуйтесь! Бога бійтесь!
Що це ви! - заспокоював Да
-
шкович добрих людей і мусив сам
вирвать вогонь з рук в Топилчи
-
хи, котра хотіла вже підпалювать
в печі солому й тріски. - Та випийте-бо ще хоч чарочку!
Оце, боже мій! Коли б пак було
знаття, що такого гостя мати
-
мемо! - знов бідкався Топилка. - А
ми ж вас знаємо змалечку! А ми ж
малими колись гуляли з вами і в
хрещика, і в жельмана, і веснянок
співали. Та ти б таки, жінко, зача
-
вила курча! Де ж пак, не бачили
вас стільки год! - так згадував
Топилка давню давнину та все
припрохував. Топилчиха принесла сиру й
масла, поставила солоних огірків
та все бідкалась, що нема чим
приймать гостя. Дашкович почав розказувать
про Дубовія, як він недавно
катував жінку й дітей, і спитав: - Скажіть мені, за що Дубовій так
катує свою нещасну жінку? - О! хіба ж ви не пам'ятаєте? Та
вони так б'ютьсяод того часу, як
побрались. І він закатований та
упертий, і вона така сам. І він
хоче верховодить в господі, і вона
хоче верховодить, ніколи не
змовчить йому, та й войдуються
цілий вік. Чи ви пак знаєте, що в
неї кістки, мабуть, нема цілої!
Вона вже раз кидала його, але
швидко вернулась і тепер оце
нахвалялась, що знов покине, -
промовив Топилка. - І господи! скільки раз вона
переховувалась по чужих хатах,
по клунях, поки в йому було не
прохолоне той пекельний во
-
гонь! - промовила Топилчиха, зіт
-
хнувши. Ще вони всі троє сиділи за сто
-
лом і розмовляли, як у сінешні
двері ввійшла дівчина з відрами і
почала виливать воду в діжку.
Дашкович зараз впізнав ту гарну
співучу дівчину, що стояла
недавно з хлопцем під вербами. - А бач, дівчино, я тебе й ви
-
передив, хоч я й старіший за те
-
бе! - промовив Дашкович. Дівчина почервоніла, як маківка,
затулилась рукавом і не знала, де
дітись. - Це наша дочка Настя! Чого це
ти так опізнилась? - промовила
Топилчиха. - Оце! Побалакала трохи з дівча
-
тами. Хіба не можна постоять та
поговорити! - сміливо промовила
Настя і скоса, й гарно, й лукаво
зиркнула очима на Дашковича. Її чудовий голос так і задзвенів
по всій хаті, а вид так і пашів
червоним соромливим вогнем,
хоч у хаті було вже не дуже вид
-
ко. Вона прожогом вискочила у
двір і заспівала веселої пісні. - Як виросла ваша дочка! Я б
зроду-звіку не впізнав її! - сказав
Дашкович, пригадуючи, яка була
Настя мізерна, та заниділа, та ми
-
ршава, як була маленькою дівчи
-
нкою. Вже сутеніло надворі, як Да
-
шкович вертавсь до батька. Топи
-
лка з жінкою випровадили його
за ворота та все дуже дякували,
що він не погордував ними,
простими людьми, й не забув
давніх своїх сусід. Дашкович не
міг надивуваться, які були добрі,
ласкаві ті прості люди, котрі з
дорогою душею були раді вітать
свого гостя. Дашкович увійшов у батькі
-
вський двір і побачив довгий ря
-
док косарів, що вечеряли під ха
-
тою й весело балакали то про се,
то про те. Старий батько сидів у
ґанку і перемовлявся словами з
косарями, дожидаючи сина. Шви
-
дко потім наймичка винесла на
ґанок столик і подала вечерю. Ве
-
чір був такий теплий та тихий,
що їм обом не хотілось йти в
покої вечерять. Косарі все бала
-
кали та їли похапцем з таким
смаком, якого Дашкович давно не
зазнав. Повечерявши, косарі
перехрестились до церкви,
подякували за вечерю, позаби
-
рали коси й пішли гуртом з
двора. Дашкович довго ще сидів на ґа
-
нку, вже як старий втомлений
батько пішов спочивать. Вже
поночіло. Над Сегединцями
послалася ніч, темна, тиха й зоря
-
на. На селі вже затих гомін і шум,
тільки дівчата й хлопці не втиха
-
ли навіть після важкої польової
роботи та все співали на вулиці.
Скрізь на селі співало заразом кі
-
лька вулиць. Парубочі голоси
обзивались піснею десь далеко за
ставком та все наближались до
того місця, звідкіль лилися свіжі
дівоцькі голоси десь під вербами.
За голосом кожного парубка мож
-
на було вухом вислідкувать, ку
-
дою прямувала смілива парубоча
нога, де була чия мила, на якім
кутку обзивалась вона піснею.
Хори вулиць змішувались, пере
-
пинялись, часом зливались доку
-
пи в один тон, часом різнили в
дисонанс. Співуче українське
село співало до півночі, і до пів
-
ночі під зорями сидів Дашкович
на ґанку та все думав свою думу.
Його причарувало сільське жит
-
тя, не глибоке, але співуче й жи
-
вуче; його причарувала рідна
мова, рідна пісня, чисте повітря
рідного краю, й сине небо, і пого
-
жа вода, і тиха, зоряна ніч. Вже Дашкович встав і хотів йти
спати, як коло самісінького двора
дівчина заспівала пісню. Да
-
шкович зараз впізнав той голос:
то співала Настя Топилківна. Го
-
лос був такий чудовий, що його
одразу можна було впізнать, хто
його раз чув. Пісня весела, з ща
-
сливого серця, дзвеніла тихої
ночі неначе під самим його ву
-
хом. Настя верталась з вулиці
додому і, певно, була щаслива, що
постояла, й наговорилась, і нами
-
лувалась з милим. Голос замовк
коло самого Топилчиного двора, і
Дашкович пішов у хату. На другий день старий батько
просив сина вивезти косарям
обід. Дашкович поїхав на луки в ранні
обіди. Косарі косили толокою;
вони стояли дуже довгими ряд
-
ками. На луках під гарячим
сонцем дуже пахло свіжою
травою й польовими квітками.
Невважаючи на спеку й духоту,
косарі співали косарських пісень;
їх голоси змішувались з пташи
-
ним щебетанням, з тріщанням
трав'яних коників. Гаряче пові
-
тря аж кипіло хвилями всякої га
-
рмонії. Наймит розпалив багаття,
повісив на тагани казанок і почав
варить куліш. Сонце стало серед
неба, і косарі зійшлись полудну
-
вать, посідавши кругом мисок.
Да
шкович сів поруч з косарями
до кулешу. Затовчений свіжим
салом з зеленою цибулею й кро
-
пом, куліш той здався філософові
смачнішим од усякої страви. Між
косарями так і пересипались жа
-
рти, приказки. І пісні, і приказки,
й прислів'я - все те вразило Даш
-
ковича надзвичайним багатст
-
вом поезії, жарту, юмору, практи
-
чного розуму. Він вийняв книже
-
чку й позаписував пісні й прика
-
зки. Надвечори наймити взяли во
-
лок і пішли до ставка ловить ри
-
бу. Дашкович пішов з ними й но
-
сив відро. Наймити забрели попід
берегом і витягли повний волок
баговиння, карасів, линів, раків
та жаб. Підводне царство, обплу
-
тане нитками, кидалось, воруши
-
лось, лазило на зеленому березі.
Сам Дашкович, забувши свою фі
-
ло
софію, обіруч вибирав раки й
рибу з жабуриння та куширу. Ри
-
ба тріпалась, підскакувала на тра
-
ві; раки плазували й ляскали ши
-
йками; жаби тікали з усієї сили
до води, раді, що не звернули на
себе людської вваги. На березі
запахло риб'ячою сирістю, баго
-
ви
нням. Дашкович так розходив
-
с
я, що підняв палець угору, по
ду
-
мав, потім роздягся й сам поліз у
воду ловить рибу волоком. Швид
-
ко вони знов витягли волок, по
-
вний дрібної плітки. - А зайдім іще волоком на ваше
щастя, пане! - промовив наймит. - Про мене, й зайдім! - сказав Да
-
ш
кович. Бони закинули волок і
ви
тягли черепаху, котра з пере
-
ляку підгорнула під черепки ла
-
пи й голову і лежала, наче мерт
-
ва. Всі засміялись з такого Даш
-
ковичевого талану. - А закиньмо ще на щастя вашої
панії! - сказав знов наймит, охо
-
чий до жартів. - То й закиньмо! Тільки не лові
-
мо знов черепахи, - сказав Даш
ко
-
вич і швиденько поліз у воду. Щастя професорші було, знать,
не велике, бо на той раз вони ви
-
тягли дуже багацько раків та жаб
і не впіймали ані однісінької ри
-
бини. Небагато вони заходили воло
-
ком, а вже риби було повне відро.
Раків було так багацько, що не
було куди їх брать. Надвечір ко
са
-
рі почали підвечіркувать, і Даш
-
ко
вич все записував пісні, що роз
-
казували йому чоловіки. Вже лу
-
ки почервоніли під промінням за
-
хо
ду, скошена трава ще дужче за
-
пахла. Тихий західний вітер об
-
ли
вав лице неначе літеплом, ла
-
щи
вся до лиця, поки зовсім не
вмер, як червоне сонце сіло за лі
-
сом. Дашкович вертався до села й по
-
чував, що його груди багато лег
-
ше дихали пахучим свіжим пові
-
трям рідного села, ніж в місті. Настала неділя. Дашкович був у
церкві, старій, дерев'яній та тем
-
ній. Після обіду йому було неве
се
-
ло сидіть дома, і він пішов по селі.
На великому вигоні стояла ко
р
-
чма, а коло неї була велика купа
людей. Там грали музики. Профе
-
сорові забажалось зайти подиви
-
ться, як тішиться простий народ.
В корчмі сиділи чоловіки й моло
-
диці й пили горілочку; вони всі
говорили заразом та так голосно,
що од того клекоту не було чуть
ні одного слова. Розмова клекоті
-
ла, як окріп в казані. Під корчмою
танцювали хлопці й дівчата. Да
-
шкович знехотя задивився на та
-
нці селян. Між дівчатами він зараз примі
-
тив Настю Топилківну. Вона пі
-
шла у танець з тим молодим хло
-
пцем, з котрим Дашкович бачив її
під вербами. Дашкович ненаро
-
ком був свідком їх женихання й
знав про їх кохання; він дивився
й милувавсь молодою гарною па
-
рою. Настя виробляла дрібушки,
спустивши очі додолу. Рум'яна й
щаслива, вона вся дихала щастям.
Добре намисто легенько бряжча
-
ло на її шиї. Коли це з гурту ки
-
нувсь до неї один парубок, вхо
-
пив за разки намиста і рвонув з
усієї сили. Намисто так і поросну
-
ло на землю! Всі перестали тан
-
цю
вать; музики перестали гра
ть.
Настя залилась слізьми, а вся гро
-
мада загомоніла. Дашкович впі
-
знав того негарного парубка, що,
закравшись, підглядав з-за верби
крадькома, як Настя стояла з ми
-
лим. Дашковичеві стало шкода бі
-
дної дівчини. Всі дівчата кинулись збирать
ро
зсипані намистини, а обидва
па
рубки вхопили один другого за
барки й почали лаяться, а потім
битися. Волосся з голів летіло,
на
че пір'я; з порозбиваних носів
потекла кров на білі сорочки. Во
-
ни подерли ка собі сорочки, би
-
лись навкулачки, потім міцно
зчепились і почали кидать один
одного на землю. Потім один
надушив другого, сів на грудях,
набрав пороху з дороги в жменю
й почав забивать порохом рот,
ніс, очі. Другі парубки кинулись
розборонять і насилу їх розвели.
На обох було страшно дивиться!
такі вони були покривавлені й
обшарпані! Настю ледве повели
додому. Вона за слізьми й світу
не бачила. Дашкович сам трохи
не заплакав, так йому було важко
дивиться на ту страшну картину.
Вертаючись додому, Дашкович
зо
стрівся з Топилчихою. - А що, Топилчихо, правда, недо
-
бре мать гарних дочок? - про
мо
-
вив Дашкович. - От і правда, як
спі
вають: "На городі квітки в'ються, а за
ме
не хлопці б'ються". - А що ж тут винна дочка, що
яки
йсь пройдисвіт порвав нами
-
сто? - Ви б хутчій видавали її заміж, а
то ще не один хлопець обскубе
чуба другому. - Ото й я так казала своєму ста
-
рому. Та, мабуть, таки доведеться
в жнива весілля справлять. Але
чого це ви такі худі та бліді? Їй же
богу, аж страшно на вас глянуть,
так позатягало вам очі, так ви по
-
марніли. Ож умивайтесь та обли
-
вайтесь до схід сонця непочатою
водою та втирайтесь сорочкою,
тільки, борони боже, не пазухою,
а спиною! Побачите, як усе про
-
паде й піде на очерета, та на бо
-
лота, та на недобрих людей. Я
вам принесу зілля... - вже тихіше
промовила сільська лікарка, - од
цих ліків і слабість мине. - Спасибі вам, Топилчихо! Я буду
лічиться дома, як тільки прибуду
до Києва, - сказав Дашкович, аби
одчепиться од настирливої сіль
-
сь
кої знахурки. Дашкович зайшов по дорозі по
-
ди
виться на церковно-приход
сь
-
ку школу, що колись його батько
ще ззамолоду завів у селі. В тій
школі він вчився в дяка з кіль
-
кома хлопцями. Він ледве впізнав
ту хату, бо тепер дяк зробив з неї
повітку й заганяв туди свої гуси
та качки. Ніби зумисне оренда
ре
-
ва коза виглядала з дверей, ви
-
ставивши свою рогату голову. Дашкович посидів у батька ще з
тиждень і почав нудиться за кни
-
жками. Він обшукав всі кутки й
не знайшов нічого, окрім молито
-
вників, "Житій святих" та метрик.
Не маючи чого читать, він все хо
-
див по селі, по садках, по левадах,
прислухався до пісень, записував
усе те й навіть їздив по ярмарках
слухать сліпців та лірників. Раз у суботу надвечір Дашкович
почув, що в дворі співають дру
ж
-
ки весільної пісні. Він заглянув у
вікно й побачив, що то Настя То
-
пилківна йшла з дружками. Кру
-
гом неї вилося з двадцять дру
-
жок. Всі дружки були гарно пов
-
би
рані, в білих сорочках, в гор
се
-
тах, в стрічках та квітках, але на
-
й
краща між усіма дівчатами була
Настя. Вона ввійшла в горниці,
не
наче зозуля влинула! Вся так і
цвіла квітками, так і дихала ща
-
стям! її молоде рум'яне лице з
чорними бровами, з карими очи
-
ма змагалось красою з квігками
та стрічками. Вся голова була за
-
тикана квітками; з голови на пле
-
чі падали жмутами стрічки; в ру
-
ках вона держала білий вишива
-
ний рушник. Коло правого вуха
бу
ли пришиті з заполочі два віно
-
чки. Весела й щаслива, вона смі
-
ливо тричі поклонилась низень
-
ко Дашковичеві, просила на весі
-
лля й тричі поцілувалась з ним. А
потім, сміливо повернувшись в
сві
тлиці до великого дзеркала,
почала ніби поправлять на голові
квітки, розкидати по плечах стрі
-
ч
ки, невважаючи на Дашковича.
Те велике дзеркало так і притяг
-
ло до себе других дівчат. Вони
ки
нулись до молодої буцімто по
-
правлять на їй стрічки, а самі все
зиркали ніби ненароком у дзер
-
кало та все пишались. Дашкович
не міг одірвать очей од тієї кар
-
ти
ни, котра одбивалась у дзер
ка
-
лі, де була ніби намальована купа
гарних дівочих заквітчаних го
-
лов, а між ними, як та зоря, гарна
Настина голова. Рипнули двері з другої кімнати, і
всі дівчата метнулись до порога
од дзеркала. Ввійшов старий свя
-
щеник. Молода поклонилась йо
-
му низенько тричі, поцілувала в
руку, а старша дружка поклала на
стіл шишку, а потім молода з дру
-
жками пішла до церкви. Зараз-таки прийшов і молодий.
Дашкович впізнав того гарного
па
рубка, що стояв з Настею під
вербами. - Як тебе звуть? - зумисне спи
-
тав Дашкович. - Лук'ян Павличок, - сміливо ска
-
зав молодий. Другого дня Настя
повінчалась з Павличком. Зараз-
таки після того Дашкович почув,
що Дубовія покинула жінка. Пе
-
ре
дніше пішла чутка, ніби хтось
бачив, що в лісі на дереві повіси
-
лась якась молодиця. Дубовій об
-
ходив усі ліси навкруги села і не
знайшов нічого. Дубовійові діти
плакали за матір'ю щодня, як за
мертвою. Незабаром приїхали до
Сегединець чумаки й розказали,
що бачили Дубовіїху аж під Оде
-
сом, говорили з нею й розпроща
-
лись. Дубовіїха переказала своє
-
му чоловікові, щоб ждав її в гості,
як виросте в його у світлиці тра
-
ва на помості. Вона кляла чолові
-
ка, що зав'язав їй світ, знівечив її,
так що в неї кістки не було цілої.
Тільки за дітьми, казали чумаки,
так плакала, що аж об землю
побивалась. Час минав та минав, і Дашкович
збирався вже до Києва. Старий
ба
ть
ко наклав йому харчів пов
-
ний віз, надавав кавунів та динь
на гостинець жінці й дітям. Про
-
щаючись, батько промовив: - Коли ти, сину, швидко не при
ї
-
деш до мене, то, мабуть, ти мене
бачиш в останній раз. Час мені до
бога. Батько промовив ті слова так
спо
кійно, неначе мова мовилась
про когось іншого, а не про його. Виїхав Дашкович за село, глянув
на поле. По обидва боки дороги
стояло так багато полукіпків, що
як глянуть, то й полів було не ви
-
дко! Поля жовтіли, як золото, до
самого лісу то копами, то стер
-
нею, то незжатим хлібом. Женці
стояли рядками суспіль до само
-
го лісу. - Чиє жнете? - спитав Дашкович
у женців. - Панське! - одказали йому лю
-
ди, і Дашкович трохи не вдарився
об землю, як Дубовіїха за своїми
дітьми. Невесело було йому, як
ви
їхав він за село. Їдучи степами,
він усе думав про свої Сегединці,
про пишний край, родючі поля,
про народ добрий, поетичний, го
-
рдий, багатий своїм самостійним
національним життям, своєю по
-
е
зією і оригінальними музични
-
ми глибокими мелодіями. Й ті ду
-
ми не виходили з голови, не ви
-
падали десь у траву, а зливалися
з гармонією степових голосів, з
синім небом, теплим вітром, з па
-
хощами степових квіток, бо ті ду
-
ми самі були поезією й почуван
-
ням. Дашкович приїхав додому й за
-
став усіх своїх живих і здорових.
Жінка навіть не впізнала його,
так він поздоровшав, загорів, по
-
веселішав. Він навіть перестав на
якийсь час засиджуваться в ка
бі
-
неті, бо його обвіяла свіжість сте
-
пів та лісів, розважила сільська
пісня, сільське життя й краса
при
роди. - Чого ж доброго навіз з своїх Се
-
гединець, з своєї Черкащини? -
питав у його Воздвиженський. - Дуже багато дечого доброго я
навіз! Я оглядав народ оком вче
-
ного, переслухав його пісні, бачив
його звичаї. Поетичне й естети
-
чне його жііття дуже багате! його
мова, поезія незабаром може роз
-
виваться в самостійну літерату
-
ру, книжну поезію. Я навіть на
за
-
писував багато пісень і дечого ін
-
шого. - Ото б варто було послухать, як
київські та черкаські філософи
за
співають лірницьких пісень! І
треба було за тим їхать на село,
шк
вариться на сонці, швендять
по мужицьких хатах. Чудна ти
лю
дина! - Я навіть думаю-таки справді до
ладу вивчить життя свого наро
-
ду, і його мову, і його пісні і на
-
віть думаю дещо написать про
свій народ. - І хочеться тобі марно час гаять,
здоров'я запагублювать! Сидів би
нишком та хліб жував! А пере
-
свідчення ж ти стулив вже там на
селі? Чи помагала ж тобі там яка
баба Сопунка або дід Сторчогляд?
- сміявся Воздвиженський. - З посміху люди бувають, - ска
-
зав Дашкович і замкнув замком
зі
брані пісні, знаючи поганий
зви
чай в Воздвиженського - шпу
-
р
лять в огонь, що не припадало
йому до вподоби. - Найкраще, що ти привіз з села,
то кавуни та дині. Я б не про
мі
-
няв їх ні на яку філософію баби
Сопунки й діда Сторчогляда, -
промовив Воздвиженський. VII
І Воздвиженський, і Дашкович
ма
ли чимало дітей, та все дочок. Старша Дашковичева дочка зва
-
лась Ольга, а старша дочка Воз
-
дви
женського звалась Катерина.
Обидві вони були перевесниці, ті
-
льки Дашковичева Ольга роди
-
лась на кілька місяців передніше,
і Марта Сидорівна ніколи не про
-
пускала прикинуть слівце, шо її
Катерина менша од Ольги. Ольга
й Катерина вже не ходили до глі
-
бо-бориського дяка вчить грама
-
тки та часловця: їм найняли гу
-
вернанток, котрі вивчили їх чита
-
ти й навіть трохи говорить по-
фра
нцузькій. Батьки постанови
-
ли оддать дочок в Інсти
т
ут
бла
-
го
родних дівиць, переговорили з
ким було треба, к одного дня зра
-
нку Марта й Степанида, забравши
дочок, поїхали з ними в інститут. Вони під'їхали під височезну за
-
лізну браму. Брама була замкну
-
та. Довго вони дожидали, поки їм
одчинили, і вони в'їхали на інс
ти
-
тутське подвір'я. Високий швей
-
цар з позолоченою булавою на
дверях засгупив їм стежку. Він
ска
зав, що генеральша так рано
ні
кого не приймає. Марта й Сте
-
па
нида мусили сісти в екіпаж і
про
їздиться без діла по місті. Че
-
рез півтори години вони знов ве
-
рнулись в інститут. Та сама залі
-
зна брама, той самий швейцар,
потім ще якась дама спиняли їх,
доки повели через довгий кори
-
дор в залу, де вони знов просиді
-
ли дуже довго, дожидаючи нача
-
льниці. Нарешті, в залу вийшла якась
дама й попросила їх до начальни
-
ці. Так як Дашкович читав кілька
лекцій в інституті, то генеральша
Турман, уроджена маркіза де Пу
-
рверсе, сподобила їх, щоб побачи
-
ться з ними й познайомитись. Незнайома дама повела їх через
рядок покоїв, розкішно убраних.
Скрізь блищали дзеркала, бронза,
дорога мебіль, скрізь були роз
-
стелені дорогі килими. Степани
-
ді, й Марті, і малим дівчаткам бу
-
ло трохи якось ніяково. Всі вони
поправляли на собі одежу, огля
-
да
ли своє убрання, котре хоч бу
-
ло й гарне, але не було підхоже до
обстави. Незнайома дама приве
-
ла їх в просгорну світлицю. На со
-
фі сиділа начальниця Турман й,
очевидячки, їх дожидала. Вже
вони підступали до мраморного
стола, за котрим сиділа Турман, а
вона все сиділа й не ворушилась.
Вони побачили пристаркувату
па
нію, убрану в дорогу шовкову
сукню; на її плечі була накинута
дорога велика турецька шаль. Її
лице з легеньким оливковим су
-
тінком показувало її прова
н
саль
-
сь
кий полуденний рід. На руїнах
того лиця ще було видко сліди
колишньоїсь краси, як по руїнах
Колізе
я [49]
можна догадуваться
[49]
- К о л і з е й - амфітеатр у Римі,
ви
значна пам'ятка давньоримської
ар
хітектури. Збудований у 75 - 80
pp. для боїв гладіаторів та інших ви
-
до
вищ.
про його давню славу. Чорні бро
-
ви, рівні, од кінця до кінця не то
-
вщі й не тонші, ледве згинались
над чорними великими очима.
То
нкий, рівний, як у грецьких
ста
туй, ніс був дуже в пропорції з
довгеньким лицем. Решта кругом
носа й брів вже обвалилась, по
за
-
падала, полиняла. Турман, урод
-
же
на де Пурверсе, кахикала су
-
хим кашлем, як тільки стрічалась
з людьми. На самоті й при слугах
вона ніколи не кашляла тим мо
-
дним петербурзьким кашлем, ко
-
трий ніби натякав на великі пе
-
ребуті турботи життя, тоді як та
-
ких турбот та горя ніколи зроду й
не було в неї, і вона їх не зазнала
в житті. Її батько, маркіз де Пурверсе,
приїхав до Петербурга з Пров
а
н
-
са з двома дочками. Старша дочка
була чудом полуденної краси. Че
-
рез знайомих чужоземців він уві
-
йшов в значні доми петербурзь
-
кої аристократії й навіть був вхо
-
жий до двору. Одна висока особа видала заміж
старшу маркізу за генерала німця
Турмана, котрий достав пишні
ру
ї
ни. Генерал прожив недовго і
вмер, зоставивши маркізу удо
-
вою. Та ж таки сама висока особа
з Петербурга через своїх знайо
-
мих вислала генеральшу Турман
виховувать молодих паннів ари
-
стократії в полуденній Росії, на
місце начальниці Інституту бла
-
городних дівиць, її менша сестра,
зоставшись назавжди маркізою
де Пурверсе, за рекомендацією
дру
гої високої петербурзької осо
-
би, достала місце класної дами в
тім самім інституті і так само по
-
винна була виховувать "благоро
-
д
них дівиць полуденної Росії". Марта й Степанида наближа
-
лись до софи, де сиділа начальни
-
ця. Коло їх щулились перелякані
діти. Тоді тільки Турман встала
так помаленьку, неначе її підво
-
дили цупкі пружини канапи, ко
-
тра й справді підіймалась і росла
під нею, ніби найм'якіша поду
-
шка. Турман встала на цілий
зріст свій, високий, рівний. До
ро
-
га шаль падгла кругом її сухого
стану широкими хвилями. Вона
хотіла дати своїй постаті щось
на
чальницьке, генеральське. Ма
-
р
та й Степанида були убрані в чо
-
рні шовкові сукні і в капелюші з
золотими колосками. Вони обид
-
ві були однакові на зріст з Тур
ма
-
ншею, котра окинула їх сміливим
оком од ніг до голови і зараз спу
-
стила очі додолу. То було знаком
насміхання: Турман сміялася з їх
капелюшів, що дуже різали очі
че
рвоними трояндами й золоти
-
ми колосками. Марта й Степанида зареко
мен
-
ду
вались до Турман. - Ah, ah, charmee de faire votre
connaissance... prеnez places mes
-
da
mes; assayez-vous, mes enfants!
[50]
- промовила Турман. Марта й
Степанида почервоніли, як мак:
вони не вміли говорить по-фра
н
-
цузькій. Турман знов спустила
очі додолу. Марта й Степаннда
за
говорили
про своє діло й ре
ко
-
мендували начальниці своїх ма
-
ле
ньких дочок. - О, я вже знаю за ваших дітей! Я
дуже рада, що буду їх виховувать
в нашім інституті, - промовила
[50]
- Ах, ах! Дуже рада з вами по
-
зна
йомитися; сідайте, дами, сідайте,
діти мої! (франц.)
Ту
рман і почала кахикать сухим
кашлем, неначе вона от-от хотіла
богу душу оддати. - Я дуже дякую
вашому мужеві, що він надарував
нас читанням своїх лекцій в на
-
шім інституті, - говорила вона да
-
лі, обертаючись до Степаниди. - А ми маємо за найбільше ща
-
стя, що наші діти будуть вчиться
в інституті під такою високою ру
-
кою, під таким вважливим догля
-
дом, як ваш, - сказала Марта й
справді рада, що діти будуть в ін
-
ституті. - О, будьте певні! Ваші діти бу
-
дуть так поведені, як слід шляхе
-
т
ним фаміліям. Вони матимуть
до
брий догляд, вони говорити
-
муть по-французькій, як францу
-
зи, вони знатимуть науку й мати
-
муть делікатну, вищу вподобу у
всьому; матимуть гарні манери й
будуть сміливі й звичайні з людь
-
ми. Про те нема що й казать. - О, певно! Ми чули тільки одно
хороше про ваш інститут, і най
бі
-
льше з того часу, як ви приїхали
сю
ди з Петербурга, - сказала Сте
-
па
нида. - Chez nous a Petersbourg... [51]
мій близький приятель, один мі
-
ні
стр, дуже просив мене зоста
ть
-
ся начальницею в Петербурзь
ко
-
му інституті, але міністр просвіти
просив, щоб я доконечно їхала
[51]
- У нас в Петербурзі... (франц.)
сю
ди, щоб, бачте, розносить з це
-
нтру на далеку країну просвіту й
цивілізацію, бо тут... Кахи-кахи-
кахи! - знов закашляла Турман й
затулила рот хусточкою, вдаючи,
ніби вона од того й достала чахо
-
тку, що розсипала цивілізацію з
центру на країни. - Яке велике щастя задля наших
степів! - промовила Марта. - Нам
би треба ще більше таких діячів з
столиці! Наша провінція така глу
-
ха, така темна! - О, quelle rude tache qu'est celle
de propager la civilisation! [52]
Кхи-кхи-кхи!.. Часом і ночі недо
-
[52]
- О, яке це важке завдання по
-
ши
рювати тут цивілізацію!
спиш, і не доїси... кхи-кхи-кхи!.. Я
вже давно не зазнаю, що то за
спокійний сон! Ще з самого Пете
-
рбурга не зазнаю. - Як ми будемо дякувать вам за
всі труда, що ви приймаєте задля
наших дітей! - сказала Степанида
трохи з боязким лицем перед та
-
кою особою, що вхожа до міні
ст
-
рів. - Мій брат у первих, маркіз де
Пурверсе, посол при одному дво
-
рі, писав мені, щоб я їхала за гра
-
ницю на води, але я, вважаючи на
діло просвіти країн, не думаю й з
місця рушить. В цім Києві такі чу
-
да творяться, громадянство таке
дике, люди такі, що не вміють на
-
віть до ладу говорить по-руській,
не то що по-французькій. При тих словах Турман знов спу
-
стила очі, почувши дуже приміт
-
ну українську вимову в розмові
киянок. - Я не поїду, бо мушу розносить
світ на далекі країни... кахи-кахи-
кахи! Яке важке завдання буть
діячем на далекій стороні. - О, певно! Для того, хто зріс у
ве
ликому світі, така жертва по
ви
-
н
на здаваться ще важчою! - про
-
мо
вила Марта. Турман не мала ніяких родичів
послів і навіть не водилась з мі
ні
-
страми, а розводилась при Марті
й Степаниді тим, що знала про
той чималий вчений кружок, в
ко
трому були їх чоловіки. В той
час одчинились бокові двері, і в
залу ввійшов ще один діяч на
кра
їні. То була дуже немолода
кла
сна дама; по лиці й по зросту
не трудно було впізнать рідну се
-
стру начальниці, петербурзьку
дівственицю, мадмуазель де Пу
-
рверсе. Гості встали. Начальниця
порекомендувала їм свою сестру.
У старої дівулі брови були вже не
такі гарні, очі були не такі бли
-
скучі, як колись у начальниці; тим
-
то вона й генерала не достала за
чоловіка і виїхала на провінцію
меншим діячем, ніж її сестра. - Quelle charmante eleve que nous
aurons! [53]
- промовила мадмуа
-
зель де Пурверсе, дивлячись на
Дашковичеву Ольгу. - Ходи, душ
-
ко, до мене. Ольга, аж червона, спустила очі
й не рушила з місця. - Ходи ж до мене! Ой, яка ти ди
-
куночка! - промовила класна да
-
ма. Ольга підійшла до неї й присі
-
ла. Класна дама взяла її за підбо
-
ріддя й за руку. Ольжині голі руч
-
ки були налиті, як огірочки; її оч
-
ки блищали, як у матері; чорні
ку
чері були довгі, зовсім не по її
зросту. Ольга віщувала й тепере
-
чки велику красуню. [53]
- Яку чарівну вихованку ми бу
-
демо мати! (франц.)
- Ой, яка ж ти гарна дівчинка!
Які в неї очки, брівки, ручки! -
промовила класна дама, переби
-
раючи ручки й кучері, неначе то
була кукла, а не дівчина. А Воздвиженських Катерина си
-
діла й головку похилила. Вона бу
-
ла дуже негарна з своїм широким
лицем, з широким ротом, з кісь
-
ми, схожими на конопляні пачо
-
си, з ясними очима. Класна дама
й начальниця, милуючись Оль
-
гою, поглядали на Катерину й ні
-
би говорили очима: "Яка ж ти погана!" Катерина
жда
ла, що, оглядівши Ольгу, по
-
тім покличуть і її на розгляд. Од
-
наче її не покликали, і в її ма
ле
-
нькому серці заворушилось недо
-
б
ре почування. - Souvenez-vous des enfants de
l'ambassadeur de Rome. Son ainee
c'est comme deux gouttes d'eau la
petite Дашкович! [54]
- промови
-
ла маркіза де Пурверсе. - Ere! - сказала Турман... Вони говорили чистою фран
цу
-
зькою мовою, наче парижанки. - Будьте ж ласкаві, просимо вас
якнайпокорніше, доглядайте на
-
ших дітей, щоб вони вчились і не
пустували, бо вони дома любили-
таки пустувать, - сказала Марта,
[54]
- Згадайте дітей римського по
-
сла і його старшу дочку - дві краплі
води маленька Дашкович! (франц.)
обе
ртаючись до обох маркіз. - О, comment done; soyez tran
qu
-
ille! [55]
- сказала Турман тоном
трохи зобиженим. - У нас усі діти
не пустують і вчаться, бо на те ми
й живемо в інституті. Наш інсти
-
тут - найвища панянська шко
ла...
все одно, що університет... еге ж,
інститут - то дівочий універси
-
тет, бо в нас і програма сливе уні
-
верситетська, і багато маємо вчи
-
телів з професорів університету.
Як побачите колись своїх дітей,
то й не впізнаєте! - сказала Тур
-
ман, націлюючись просто в очі
пр
овінціальним дамам. - В нас є такі інститутки, що на
-
[55]
- О, як же; будьте спокійні! (фр.)
віть вміють писати вірші, і не ру
-
сь
кі тільки, а навіть французькі, -
додала маркіза де Пурверсе. - Скажіть! Ото диво! - промовила
Степанида і так хитнула головою
з такого дива, що аж золоті коло
-
ски й огняні рожі зашуміли й
затрусились на голові. Обидві ма
-
р
кізи знов спустили очі додолу. А
Степанида подивилась на свою
Ольгу, і материному серцю чо
-
гось забажалось, щоб дочка вив
-
чилась в інституті писать вірші
не тільки руські, але й фра
нцу
зь
-
кі. Начальниці той візит здався до
-
в
гим аж надто! Щоб показать
про
вінціальним паніям їх незви
-
ча
й
ність, вона почала закуту
ва
-
ть
ся у шаль і тихесенько підій
ма
-
ться, неначе хто підкручував пру
-
жини під канапою. Ті пружини пі
-
діймали її вгору, ніби ляльку. Ма
-
рта й Степанида посхоплювались
з місця й почали прощаться. - Будьте ласкаві, доглядайте на
-
ших дітей! Ми надіємось на вас,
як на себе; сподіваємось, що наші
діти будуть вмиті, не голодні й не
холодні, не забудуть молиться
бо
гу... - промовила Марта. - Чи можна буде нам брать своїх
дітей будлі-коли, хоч на празни
-
ки, часом в неділю абощо? - пита
-
ли дами в начальниці. Турман подумала, глянула на се
-
стру й сказала: "Вибачайте, будь
-
те ласкаві! по наших постановах
нам не можна пускать дітей до
ба
тьків... І вам, і дітям треба буде
повудиться трохи. Pour Ie reste
n'ayez pas d'inquietude. Quoique
d'origine francaise, de religion - Je
suis orthodoxe" [56]
При тих словах дами вийшли од
начальниці, зоставивши своїх ді
-
тей. Вступаючи в прийомну залу,
вони зустріли ще зо три діячі, ко
-
т
рі прибігли подивиться на но
-
вих інституток. То були класні
[56]
- За останнє не турбуйтесь. Хо
-
ча я й французького походження,
але щодо релігії - я ортодоксальна
(франц.) да
ми. Одна була дівуля сорока
год, друга була так само дівуля
со
рока п'яти год, а третю, розве
-
дену з чоловіком, одна висока
особа настановила за доглядачку
коло аристократичної молоднечі.
- En voila des draquons! [57]
-
про
мовила Турман, зоставшись
са
ма з сестрою. - Des veritables ogresses, Dieu me
pardonne! [58]
- обізвалась маркі
-
за де Пурверсе. - Et les coiffures, grand Dieu! [59]
- В їх на головах цілі снопи пше
-
[57]
- От дракони! (франц.)
[58]
- Справжні дикуни, прости бо
-
же! (франц.)
[59]
- А зачіски, боже! (франц.) ниці! - Де там снопи! Ціла різа пшени
-
ці! Ще й колоски шуміли, неначе
на вітрі! - Які в їх талії! Чи ти, сестро,
примітила? їй-богу, неначе бані
на Софійському соборі. А які но
-
тації вони встигли прочитать
нам! Й щоб діти були не голодні й
не холодні... Неначе в нас тюрма,
а я начальниця тюрми. - А самі, як дзвіниці! Чи ти, се
-
стро, бачила, які на їх рябі убори
на шиї? Й по-французькій коли б
тобі слово! Так мене засоромили,
що я думала от-от провалюсь кр
і
-
зь землю. А знаєш, сестро, що во
-
ни сиділи з візитом трохи не од
са
мого ранку! Ну, дракони! А ще
просять, щоб я пускала до їх дітей
на святки! А дзус! - Поки-то виполіруємо їх дітей!..
Які манери! Яке дикунство! Ой
бо
же, боже! Тимчасом як Степанида з Ма
р
-
тою виходили, за ними скрізь за
-
чинялись двері. Вони поминули
позолочену булаву в швейцара й
виїхали з двора за залізну браму.
Брама слідком за ними зачини
-
лась. Аристократична обстава в інс
-
ти
туті, аристократичні маркізи,
розмова їх про міністрів, послів,
врешті швейцарова булава - все
те обвіяло Марту й Степаниду
якимсь віянням аристократизму.
Ідучи проз інститут, вони все ду
-
мали про аристократичну обста
-
ву: їм здавалось, що з одного ін
-
ститутського вікна виглядає кон
-
стантинопольський посол, з дру
-
гого - британський посол, з тре
-
ть
ого - міністр, з четвертого - ма
-
р
кіза де Пурверсе. Приїхавши до
-
дому, Степанида навіть почала
ко
пірувать маркіз. Дашкович уві
-
йшов у кімнату, як вона сиділа на
канапі, і йому кинулось в очі, що
жінка вставала з канапи зовсім
якось інакше, ніж було пєредні
-
ше: неначе її з-під споду підводи
-
ло пружинами, і потім вона ви
-
просталась на ввесь зріст. Воз
-
дви
женський, прийшовши додо
-
му, примітив, що і його Марта вс
-
тала з канапи помаленьку, нена
-
че її хтось підводив пружинами, а
потім одразу витяглась, ще й го
-
лову підняла. Йому так і здалось,
що коло неї от-от схопиться по
-
лум'я купини, добре йому відоме. Ольга й Катерина, зоставшись в
інституті, почутили й на собі ари
-
стократичний вплив маркіз і ін
-
ших діячів. А найбільше Ольга пі
-
дпала під той вплив. Дуже гарна
своєю вродою, ще й до того нага
-
дуюча дочку італійськогої посла
в Петербурзі, вона стала коханою
вченицею в начальниці, в її сес
-
три і в усіх класних дам. Як суха
губка, вона всисала в себе той
дух, що був розлитий діячами в
інститутських стінах. Класною
да
мою в тому класі, де вчилась
Ольга, була маркіза де Пурверсе.
Ольга бігала за нею слідком. Де
Пурверсе мазала її й пестила пе
-
ред очима цілого класу. Ольжині
товаришки знали, хто найлюбі
-
ший маркізі й Турманші, і обожу
-
вали Ольгу. Вони чули, як класні
дами хвалили Ольгу за красу, та й
собі хвалили її в вічі, звали її
красунею, бігали за нею слідком,
догоджали їй, щоб запобігти ла
-
ски в маркізи. Тоді як Ольга сі
-
дала за рояль, її подруги, пустую
-
чи, ставали перед нею навколі
-
шки й складали долоні, звали її
янголом, святою й іншими інсти
-
тутськими ласкавими слова
ми.
Ольга знала, що вона гарна, що
пе
ред її красою все схиляється, і
думала, що й усі, і все мусить
схиляться перед нею. - Яка велика, яка блискуча роль
у світі жде нашу Ольгу! - часто ка
-
зала Турман до дам так, що ті
слова долітали до Ольжиних вух.
І Ольга вже звикла думать та ма
-
рить, що її жде велика, показна
роль у світі. Той світ вона посте
-
рігала вже по-інститутському:
той світ здавався їй великим ба
-
лом, з музиками, з танцями, з
кавалерами в золотих еполетах, з
послами турецькими й брита
н
сь
-
кими, котрі здавались їй молоде
-
сенькими, надзвичайної краси
па
ничиками, з русявими кучеря
-
ми, як у янголів. А скільки раз
вона, потай од самої Турман, чи
-
та
ла про такий світ в фра
нцу
зь
-
ких романах! І часто Ольга, загля
-
даючи в вікна високого інсти
ту
-
ту, ніби бачила в думках в горо
-
дя
нських домах, за завісами ві
-
кон, доконче такий світ! Про ін
-
ший світ вона й не гадала і не хо
-
тіла знати. У маркіз тільки й роз
-
мови було, що про міністрів, ге
не
-
ралів та про двір, як зви
ча
йно бу
-
ває в Петербурзі. Ольга чула ту
ро
змову і якось думкою поро
да
-
ла
сь з тією сферою, про котру ті
-
льки й торочили маркізи. Італій
-
ський посол здавався їй рідним
дядьком, якийсь старий князь ви
-
ріс у фантазії ніби її дід. Русявий
британський посол здавався їй
будущим тестем, котрого син, га
-
рний, як сонце, та молодий, бага
-
тий, як подобає лордові, буде її
женихом. Сама Турман вже давно
заступила в її фантазії місце ма
-
те
рі, а двірських дам вона мала за
своїх тіток. Ольга чула дуже часто, що ін
-
ститут все одно, що університет. І
вона звикла ставить себе врівні з
студентами університету. Вона
вва
жала себе просто за вчену лю
-
дину і думала, що кругом неї в
сві
ті буде все нижче од неї розу
-
мом і просвітою, окрім послів та
двірських дам. Ольга й Катерина зросли взапе
-
р
ті між стінами інституту. Їх рід
-
ко возили по городі на гулянку,
та й то в закритих екіпажах, кру
-
гом котрих скакали на конях жа
-
ндарми! Раз Ольга побачила з вікна каре
-
ти сільських українських проча
-
нок в білих намітках й українсь
-
ких селян в чорних смушевих ша
-
п
ках. - Що це за люди? Що то в їх на
головах? Ой боже! Що то вони не
-
суть на плечах у торбинках? - пи
-
тали цікаві дівчата в маркізи де
Пурверсе. - Не знаю, не знаю, не знаю, - об
-
зивалась до їх маркіза, задивляю
-
чись на гарного панка в високім
капелюсі. І вона справді не знала,
що то за народ, і по-якому він го
-
ворить, і що то баби несуть в клу
-
нках на плечах. В закритих стінах інституту в
Ольги почала рано розвиваться
фа
нтазія. Вона почала, інсти
ту
т
-
сь
ким звичаєм, обожувать: обо
-
жу
вала спершу Турман і свою
кла
сну даму, потім пробувала
обо
жувать вчителів, але їх старі й
жовті види швидко одбили в неї
охоту до обожування. Інституток
ніколи не водили гулять по вули
-
цях і в Царський садок. Мов ті
пти
ці з залізної клітки, вигля
-
дали вони на вулицю крізь залі
-
зні штахети садка. Раз Ольга на
-
гляділа через штахети молодого
чорнявого панича з довгими ку
-
черями. Його лице так вразило її,
що вона цілий рік "обожувала"
йо
го! І після того часто її тягло до
залізних ґраток. Турман і класні дами не зверта
-
ли вваги на Катерину Воздвиже
-
нську, хоч вона вчилась навіть
кра
ще за Ольгу, лучче грала й ма
-
ла дужчий голос. Катерина ра
но
постерегла, що вона негарна, ще
в перший свій прихід до інсти
ту
-
ту, тоді, як Турман і де Пурверсе
хвалили Ольгу й не вважали на
неї. Тоді як інститутки обожува
-
ли Ольгу, Катерини ніхто не лю
-
бив. Тим-то вона зосталась по ду
-
ші лучча од Ольги. Вона була до
б
-
рі
ша, ласкавіша. Фантазія не за
-
но
сила її так далеко, в невідомий
аристократичний світ; вона наві
-
ть не марила про послів і двір
сь
-
ких дам, бо менше про їх чула. Прийшов час виходу Ольги й Ка
-
терини з інституту. Турман, де
Пу
рверсе, класна дама, розведена
з чоловіком, і всі діячки голосно
жалкували за Ольгою, ходили за
нею, пестили, цілували. Турман
шко
дувала, що вона повинна ве
р
-
нуться до матері. - Наша Ольга зробила б честь на
-
віть при дворі! - часто казала Ту
р
-
ман. - Яка шкода, що вона вернеться
до своєї страшної мами! - казала
де Пурверсе. - Я боюсь, що ми че
-
рез рііа через два навіть не впіз
-
на
ємо нашої Ольги! Степанида й Марта приїхали в
інститут і, подякувавши Турман
-
ші й її сестрі за науку й працю,
забрали додому своїх дочок. Оль
-
га плакала, неначе її розлучали
навіки з рідною матір'ю та з рід
-
ними сестрами. Вона обійшла а
Ка
териною й зо всіма класними
дамами весь інститут, заглянула
в усі закутки, перецілувала все і
всіх і, ридаючи, впала на руки Ту
-
р
ман. Сама Турман все кахикала
модним кашлем та затуляла рот
хусточкою. Навіть Катерина тро
-
шки заплакала, покидаючи наві
-
ки інститут. Ольгу вивели до екі
-
пажа попід руки і в сльозах поса
-
дили коло матері. Турман проси
-
ла її навідуваться до інституту й
навіть писати до неї. Степанида й Марта привезли св
о
-
їх дочок додому. Батьки стріли їх
на порозі й поблагословили. Оль
-
га ввійшла в залу, де вже ок
расою
зали був куплений для неї гарний
фортеп'ян. Вона обійшла всі бать
-
ківські горниці з очима, червони
-
ми од сліз. Батьківські покої, про
-
сторні й гарні самі по собі, довго
ще здавались їй, після дуже висо
-
ких і світлих інститутських по
ко
-
їв, дуже низькими й тісними. Оль
-
га приїхала додому зрання в бу
-
день. Дашкович зараз поїхав на лек
-
цію, а Степанида пішла до малих
дітей, а потім господарювала в
пе
карні. Ольга зосталась сама в
залі. Вона довго сиділа й думала.
Заплакані очі трохи обсохли. Во
-
на спробувала грать, але музика
не йшла на її збентежену душу.
Ольга пішла B батьків кабінет і
почала переглядать книжки: взя
-
ла в руки філософську книжку,
розгорнула, читала, читала, слова
не втямила й поклала; потім до
-
стала другу книжку з червоним
корінцем, з золотим написом. Во
-
на думала, що та якийсь цікавий
французький роман, а то був Де
-
ка
рт. [60]
Ольга розгорнула його,
читала, читала, нічогісінько не
po
зібрала й знов поклала на го
-
личку. Потім їй попалась в руки
історія і так само не прийшлася
їй до смаку. Врешті всього, їй влі
-
зли в руки українські пісні. Вона
розгорнула, подивилась, і їй зда
-
ло
сь, що то писано по-церков
но
-
[60]
- Д е к а р т Рене (1596 - 1650) -
французький філософ, фізик, мате
-
ма
тик і фізіолог. сло
в'янському абощо. "Які все чудні книжки в бібліо
-
теці мого тата, та все на якихсь
чудних мовах", - подумала Ольга,
передивляючись написи на корі
-
нцях книжок. Швидко їй надокучило те; вона
вернулась до другої кімнати і по
-
чала граться з маленькими сест
-
ра
ми, але й те їй швидко остогид
-
ло. Ольга вскочила в пекарню, де
куховарка сікла м'ясо на столни
-
ці, а її мати, скинувши празнико
-
ву одежу, в простенькій буденній
сукні вешталась коло якогось пи
-
рожного. - Може, дочко, поможеш нам? -
спитала мати, жартуючи, в дочки.
- А ви думаєте, що нас в інсти
-
туті не вчили куховарить? Ми ді
-
журили в пекарні всі по черзі, -
ска
зала Ольга. Одначе кухова
р
сь
-
ка справа й обстава в пекарні з
димом, з духотою, з високою ку
-
хо
варкою, в котрої позакачувані
рукави одслоняли зборові чорні
й товсті руки, зовсім не сподо
ба
-
лась Ользі. Вона постояла, шви
-
денько вискочила звідтіль і побі
-
гла в садок. В садочку було багато
квіток. Кущі бузку й рожі розро
-
слись попід барканами і закрива
-
ли їх навкруги од очей. Доріжки
були чисті й посипані піском.
Оль
га довго ходила по садку, нар
-
вала пучок квіток. На свіжому
повітрі швидко обсохли її інсти
-
ту
тські сльози. Сонце почало при
-
пікать їй в голову. Вона почала
нудиться, звикши в школі до то
-
вариства молодих подруг, і вий
-
шла з садка на подвір'я. Там по
-
гонич вичищав станю. - Пхе! - аж приснула Ольга, поди
-
вившись на таку прозу, і побігла
додому, трохи не наткнувшись на
корову. Вона ввійшла в покої, і
знов її обхопило прозаїчне, буде
-
нне життя. Ольга почала нудить
-
ся й побігла через вулицю до Ка
-
терини. Катерина сиділа з матір'ю й ши
-
ла сорочки для маленьких сестер.
Ольга прожогом вскочила в покої
з червоними очима. - Чи ти, Ольго, й досі ридаєш за
ін
ститутом? - спитала її Катерина. - Чи вже ж ти так швидко забула
його? - спитала в свою чергу Оль
-
га. - Яка ж ти прозаїчна! - Забула, бо нема про що й па
-
м'ятать; а плакать, то й зовсім-та
-
ки нема за чим.
- А мадам Турман? А маркіза де
Пурверсе? - спитала Ольга. - Нехай вони собі здорові будуть,
- промовила Катерина так спо
кі
й
-
но, наче те все було давно минув
-
ше. - Чи вже ж тобі не жаль за таки
-
ми добрими людьми? - Може, вони й добрі, тільки не
задля мене, - сказала Катерина. -
Сказати по правді, я зовсім не
обо
жувала їх; вони мені аж обри
-
дли своїм чванством, своєю брех
-
нею про послів і за свою небувалу
аристократичну рідню. - Але ж їх обожував увесь інс
ти
-
тут! - Може, й усей, тільки ке я, - тихо
сказала Катерина, приміряючи
со
рочечку на маленьку сестру. - Одже ж я ніколи не згоджусь з
тобою! - сказала з досадою Ольга.
- Як швидко ти впала в прозу! Яка
ти стала черства! - О, я хочу мерщій вибить з голо
-
ви інститутський романтизм, -
ска
зала Катерина. - Ходім хоч пограємо в чотири
руки, бо мені так важко, так тяж
-
ко на серці! - сказала Ольга, важ
-
ко зітхнувши. Сестри посідали за рояль і поча
-
ли розбирать нову п'єсу, часто
спи
нялись, вилічували такт, мі
-
ркували, морочились та й годі
сказали! Одна звертала провину
на другу, і швидко вони побачи
-
ли, що обидві не винесли з інс
-
титуту путнього розуміння музи
-
ки! Вони потомились і покинули
грать. - Годі вже з нас тієї поезії! Давай
браться знов до прози, - сказала
Катерина, сідаючи знов за шиття.
- Що ж ми теперечки будемо ро
-
бить? - спитала Ольга. - Будемо обідать, а по обіді буде
-
мо гулять в Царському садку, і
вже не в інститутських сукнях. - А в якій одежі ми підемо в Ца
р
-
ський садок? - спитала Ольга, ду
-
же цікава убраться в довге убран
-
ня, в котре вона ще зроду не вби
-
ралась.
- Для мене все одно, в яке б не
одягтись, - сказала Катерина. - Серце! душко сестричко! При
-
йди до нас та будемо вбираться
вкупі! - просила Ольга, і її думка
розвеселилась тим, як вона буде
одягаться в довгу сукню. По обіді Ольга й Катерина поча
-
ли вбираться в довгі сукні, довго
вертілись перед дзеркалом і на
д
-
вечір вийшли з своїми матерями
гулять, їм було дуже незручно
йти в довгих сукнях, в котрих
шлейфи плутались і спиняли їх
на ході. Обидві вони говорили по-
французькій. Їм чудію було, що
во
ни ходять попросту на вули
-
цях, між усякими людьми, котрі
сновигали поруч з ними і часом
не звертали їм з дороги. Один мі
-
щанин ненароком штовхнув Оль
-
гу в лікоть на тротуарі. - Он, лишко мені! Яке мужицтво!
Які киргизи! - пищала Ольга, обе
-
р
таючись до матері, котра йшла
слідком за нею. Жадібними очи
-
ма оглядали молоді дівчата про
-
хо
жих, неначе вони бачили їх
впе
рше. Вони повернули на гору
до пам'ятника князя Владимира,
[61]
де ввечері гуляло дуже бага
-
то людей. Вийшовши на високу
гору, вокн стали проти самого па
-
м'ятника, щоб перевести трохи
дух. Над самісіньким краєчком
го
ри стояли рядками гуляючі лю
-
ди й дивились на широку карти
-
ну, котра полотном розстелялась
[61]
- Йдеться про пам'ятник Воло
-
ди
ми
ру Святославичу (р. н. невід. -
1015), великому князю київському.
Вста
но
в
лений на Володимирській
гі
р
ці в 1853 р. Автори - скульптори
В. І. Демут-Малиновський і П. М.
Кло
дт, архітектор О. К. Тон.
сливе під самісінькими ногами.
Внизу був спуск з Хрещатика на
Поділ, по котрому валкою їхали
екіпажі, рядками йшли й на гору і
з гори прохожі. Ще нижче вилось
шосе над самісіньким дніпровим
берегом, ховаючись за високою
горою ік полудню. І там тяглись
екіпажі й прості волові вози. Ще
нижче протікав широкий синій
Новий Дніпро попід самим Подо
-
лом. На Дніпрі стояли й плавали
барки, плоти. Плисковаті широкі
острівці, поділені самовілками й
рукавцями, зеленіли лозами й сі
-
нокосами. На їх цілими купами
жовтіли, синіли й червоніли лу
-
чані квітки. За Дніпром, за білою
смугою піску, на всі боки чорніли
бори до самого краю обрію, скі
ль
-
ки можна було засягти оком, ле
-
две підіймаючись в далеку Черні
-
гівщину. Ближча смужка лісу бу
-
ла зелена, дальша смуга була си
-
ня, а ще далі синів і чорнів ліс,
неначе накритий тонким синім
по
кривалом, і зливався з синім
небом. На північ од Владимиро
-
вого пам'ятника глибоко внизу
лежав Поділ з церквами й золото
-
верхими монастирями, вганяю
-
чись далеко плисковатим клином
в Дніпро. На південь од пам'ятни
-
ка підіймались гори, де був роз
-
кинутий Царський садок, а під го
-
рою, в глибокім яру, коло самого
шосе, стояла висока колона ста
-
рого пам'ятника Владимира. Сон
-
це ховалось за межигірський бір,
котрий од того став ще чорніший,
а далекі озерця на оболоні під
тим бором і річка Почайна [62]
горіли, наче розтоплене золото.
На тій картині блищали всякі фа
-
рби, якими тільки можна було за
-
красити її: там було й синє небо, і
[62]
- П о ч а й н а - права притока
Дніпра на території Києва в районі
Поштової площі. Відома з часів Киї
в
-
сь
кої Русі. У XIX ст., коли основну те
-
чію Дніпра спрямувати до правого
бе
рега, Дніпро "поглинув" Почайну.
Те
пер басейн Почайни забудовано
жи
тловим масивом.
синій Дніпро, і біла смуга піску,
чорні бори й зелена оболонь, і зе
-
лені острівці, і червоне небо на
за
ході, і червона, як жар, вода під
чорними межигірськими борами.
Судна на Дніпрі, екіпажі й прохо
-
жі на шосе, на спуску, на поді
ль
-
ських вулицях - все те давало жи
-
зні тій великій картині й зганяло
з неї мертвий спокій природи. Вечір був тихий та ясний. На
тро
туарі, котрим були обвиті са
-
мі крайки гір, обсаджених топо
-
ля
ми, стояли ряднами гуляючі
лю
ди й милувались чудовим ви
-
глядом. Степанида й Марта й собі
стояли з дочками проти самого
па
м'ятника. Хто тільки виходив
на гору, то дивився на молодих
паннів, а найбільше на Ольгу.
Оль
га вже хотіла обернуться, щоб
глянуть на свій інститут, на те ві
-
кно, де пройшли її дитячі літа,
але не встигла вона знайти того
вікна, як її вразила дуже оригі
-
нальна картина коло пам'ятника. На широких і високих східцях
п'є
десталу сиділи рядками моло
-
ді паничі. То були студенти уні
-
верситету. По їх блідих лицях і
очах, дуже веселих, по їх веселій
розмові й жартах не трудно було
вгадать, що та компанія тільки
що скінчила екзамени і, мабуть,
ща
сливо скінчила. Постава їх по
-
статів на східцях була дуже во
ль
-
на і через те дуже граціозна. Де
-
хто трохи не лежав, дехто сидів,
підобгавши ноги, дехто простя
г
-
нув їх на всю довжину. Деякі по
-
скидали картузи й порозкидали
по східцях. Більша половина з їх
курила, лузала насіння, кусала го
-
ріхи, обсипаючи лушпинням ча
-
вунні східці й траву. Ольга обернулась, вгледіла той
гурт і повернулась до матері, про
-
мовивши. "Пхе! як вольно держа
-
ть себе студенти!" - Пхе! - сказала й Катерина. - Пхе! неначе інститутки нижчо
-
го класу! - додала Ольга. - Нема на їх нашої маркізи! - пи
-
снула Катерина. - Наша молоднеча так розпусти
-
лась, що й ходить по вулицях не
-
безпечно! - промовила Марта Си
-
дорівна. - Ще й насіння лузають! Чи ти ба!
Неначе сільські парубки! - при
ки
-
нула Степанида. - Мамо! який то бриль на одному
студентові! Чи провансальський,
чи тірольський! - аж крикнула
Оль
га. - Де там! То український бриль,
мужицький! - сказала їй мати. - Пхе! Мужицький! А я думала,
що тірольський, - промовила Оль
-
га. - Якби пак тірольський, то ще б
нічого! - знов прикинула Степа
-
ни
да з філософською міною. - Мамо! що то на одному студе
н
-
тові? Така одежа, як на мужиках! -
аж крикнула Ольга. - І такі широ
-
чезні... Ольга не насмілилась назвать
тих широчезних шароварів і зу
-
пи
нилась. - То мужицьке українське убран
-
ня, - промовила Марта Сидорівна.
- Бог зна, що буде далі! Швидко
не можна буде по вулицях хо
ди
-
ть! - сказала вона, важко зітхнув
-
ши, неначе її на вулиці ждала
сме
рть од тієї української свити й
бриля. - Але вони їдять надворі! - крик
-
нули обидві інститутки. - Ой, mon
Dieu! [63]
Ото якби побачила на
-
ша маркіза! Поїдьмо в інститут та
розкажім все чисто! Ото буде смі
-
ху! Жахаючись трохи демократич
-
ної групи молодих паничів, обид
-
ві панни, одначе, в душі милува
-
лись нею і милувались щасливи
-
ми й веселими молодими видами.
Вони самі так недавно скінчили
ек
замен, скінчили інститут; так
недавно гуляли на вольному сві
-
ті, що та веселість приставала до
їх, переливалась в їх душі. Їм обом
заманулось пристать до того гу
-
рту, весело побалакать, пожарту
-
вать, але інститутська наука ма
р
-
[63]
- Мій боже! (франц.)
кіз паралізувала їх душі, прида
-
влювала молоду потребу молодо
-
го серця і все наводила на їх ду
м
-
ку про інститутську дисципліну. Ольга спинилась на одному ли
-
ці, перевела очі на друге, на тре
-
тє. Для неї було миле кожне мо
-
лоде лице. Вона поминула одно
повне, щокате лице з веселими
очима, з широким ротом, з без
-
невинним сміхом на губах. Те ли
-
це ніби говорило: "І нащо мені та
краса картини, що розстелилась
внизу, те небо й земля, ті люди!
Хоч би вони й крізь землю пішли,
мені було б байдуже! Я б їх ви
-
міняв на одну добру сигару!" Ольга поминула й те лице і спи
-
нилась очима ще на одному: те
лице було молоде, рум'яне, вира
-
з
не, його рамами обхоплювали
чо
рні кучері. Ольга тільки що глянула на ті
високі чорні брови, тільки що
при
дивилась до чорних очей, і
зараз впіймала самим серцем, са
-
мою душею їх промінь, її молода
голова аж запаморочилась. Вона
ледве встояла на ногах і тільки
соромилась сісти на обтесані ка
-
менюки, що були покладені ряд
-
ком коло тротуару. Молоді паничі з східців сміливо
оглядали паннів, когрі проходи
-
ли повз їх. Вони не поминули й
інституток. Всім їм кинулась в ві
-
чі Ольга своєю красою, своїми чо
-
рними локонами й блискучими
очима. Кілька з їх встало й побі
-
гло навперейми поза пам'ятни
-
ком. Між ними був і той панич з
широким лицем. Вони раз про
-
йшли коло їх, потім, як дами ру
-
шили з місця, вони знов забігли
уперед і пішли їм назустріч. Оль
-
га й Катерина бачили ті маневри,
але не бачили між паничами тих
високих брів і чорних кучерів. Весела група молодих студентів
знялась з п'єдесталу пам'ятника,
наче зграя птиць, і почимчикува
-
ла з гори по кручених стежках,
ви
кладених цеглою. Студенти пе
-
ребігли через возвіз і побігли ще
нижче, до старого пам'ятника,
так швидко, що на їх брилі й ка
-
ртузи тільки манячили. Вони збі
-
гли на шосе, і більша половина сі
-
ла на човни. Гребці одчалили од
берега, і три човни, повні моло
-
дих хлопців, полинули по воді,
доганяючи й переганяючи один
одного. Випливши на середину
Дніпра, студенти заспівали хором
українські пісні, їх молоді, свіжі
голоси долітали дуже ясно й ви
-
разно до гуляючих на горі. Сту
-
денти перевезлись через Дніпро,
кинулись на зелені сіножаті: дея
-
кі полізли на гімнастичні драби
-
ни й стовпи, деякі почали гойда
-
ть
ся на гойдалках. Інституткам
дуже сподобалась така вольність,
така веселість, про яку вони й не
чули і навіть не гадали в ін
-
ституті. Вони й самі почутили, що
їм хотілось і побігати, і поспівать.
Друга половина студентів вер
-
ну
лась од Дніпра й пішла до Цар
-
сь
кого садка. Ольга й Катерина
слідком за ними водили очима; їм
бажалось впізнать ті чорні кучері
й високі брови, та вони не змогли
впізнать. То їм здавалось, що ті
кучері попливли на острів і що
найкращий голос в пісні, високий
і дзвінкий тенор, виходив од чо
р
-
них кучерів; І то їм здавалось, що
голова з тими кучерями поверну
-
ла в Царський садок на прогулян
-
ня. Ольга й Катерина з матерями пі
-
шли на Хрещатик і попростували
до Царського садка, де в Шато
вже грав оркестр, а по широкій
до
лині ворушились юрби публі
-
ки. Ольга й Катерина йшли не
смі
-
ливо; їм здавалося, що їх не ми
-
нає ні одне око. В Шато була велика гулянка. На
афішах було оповіщено, що того
вечора співатимуть в садку тіро
-
льці, потім пускатимуть шар, а в
кінці всього будуть запалені бен
-
га
льські вогні й фейерверк. Наро
-
ду зібралось велика сила! Все
Шато на долині було залите ма
-
сою публіки. Дармова публіка так
завзято лізла в Шато через ча
-
стокіл, що поліцейські москалі
ледве встигали стягувать її за но
-
ги. Вже смеркло надворі, а Ольга
все озиралась, все оглядала всіх
панів і паничів, які тільки йшли
назустріч, шукаючи очима знайо
-
мого милого лиця, та все-таки не
вгледіла його. На терасі дерев'я
-
на платформа, де мали співати ті
-
рольці, вже горіла вогнями. Дз
во
-
ник дав сигнал, і публіка почала
збираться до платформи й роз
-
саджувалась по лавках, хто всти
-
гав зайнять місце; решта стояла
цілими купами. Вийшли тірольці
й почали співать більше чудно,
ніж гарно, нагадуючи своїми ду
-
же довгими трелями неестетичне
ревіння альпійських коров або
перегукування людей, що заблу
-
дились в горах і згукувались. Пу
-
бліка давала браво, а студенти
смі
ялися і свистали. Тірольці зі
-
йшли з підмосток; там з'явивсь
якийсь німець і почав лагодити
свій шар з помагачами. Шар при
-
в'язали вірьовками як слід і поча
-
ли сповнять його газом. Вже шар
надувся й почав блищать в те
-
мноті. Публіка ждала, що він от-
от здійметься й полетить, але
шар почав сплющуваться так, що
його боки позападали, як у само
-
го німця. Шар луснув з одного бо
-
ку. Публіка почала сміяться. Принесли зараз причандали й
заліпили дірки. На цей раз справа
пішла краще: шар надувся, тихо
знявся з місця й почав підій
ма
-
ться вгору. Публіка зашуміла, за
-
ля
скала в долоні, закричала. Шар
підійнявся вгору - і почав осідать
додолу якраз над самісінькими
лавками, де сиділа сила людей, де
сиділи Степанида й Марта, з доч
-
ками. Вони підвели очі до неба і з
великим страхом побачили, що
про
сто на їх летить шар. Публіка
по боках реготалась, аж за боки
бралась, але на чию голову летіла
біда, тому було не до сміху! Моло
-
ді інститутки шугнули з лави,
мов птиці. Піднявся галас, крик,
на
віть чути було плач. Дами по
-
зскакували й стрибали через ла
-
вки. Шар сів на лавки якраз на то
-
му самому місці, де сиділи Дашко
-
вичка й Воздвиженська з дочка
-
ми. Ольга й Катерина доскакали
до краю й стрибнули просто на
гурт: то була група студентів, ко
-
тру вони вже бачили коло Влади
-
мирового пам'ятника. Невважаю
-
чи на переляк, Ольга й Катерина
побачили між студентами те саме
веселе, велике лице, з широким
ротом і веселими очима. Ольга
спотання скочила, сама не знаю
-
чи куди, і просто перед собою по
-
бачила те гарне, виразне й рум'я
-
не лице, котре так вразило її в се
-
рце! Вона впізнала його по куче
-
рях, по блискучих очах, і хоч була
перелякана, але примітила, що на
тому чудовому лиці був рівний з
легким горбиком ніс, чудові по
в
-
ні губи, так виразно обведені
кру
гом, неначе хто обвів їх пе
н
-
злем. Вона додивилась, що губи
були повні, що на спідній губі бу
-
ла малесенька ямочка саме посе
-
редині. Ольга додивилась, що на
тому молодому лиці не видко бу
-
ло й сліду сміху, але навіть вия
в
-
лявся жаль, що показували кінці
верхньої губи, трошечки підняті
вгору. Молодий панич побіг до
неї назустріч, подав руку й леге
-
се
нько зсадив її додолу. Ольга по
-
дякувала йому й почула його чу
-
довий голос, свіжий, дзвінкий.
Цей голос довго після того вона
все ніби чула в своєму серці. Публіка знов загомоніла, потім
стихла й заворушилась, розходя
-
чись на всі боки. Оркестр загри
-
мів і заглушив шум та гам на
ро
-
ду. Молода група, знать, впізнала
інституток, бо потяглась за ними
слідком і забігала й переймала їх. Інститутки добре бачили того
реготуна, котрий кричав "браво"
просто їм в лице, як вони втікали
й стрибали по лавках, але чорні
ку
чері знов десь зникли, і їх не
стало видко. Просто проти Шато на темному
зоряному небі чорнів інститут,
пі
діймаючись на горі, наче темні
стіни твердині. - Чи бачиш, Ольго, наш інститут?
- спитала Катерина. Задумана Ольга підвела голову
й глянула на інститут, чорний та
темний, з темними рядками ві
-
кон, темніший од самої ночі. - Які ми щасливі, що не вигля
-
даємо з тієї тюрми, а вже вольно
тут гуляємо, як усі люди! - ска
за
-
ла Катерина, і справді повна ща
-
стям волі між вольними людьми.
- Подумай собі, Ольго, якби ми
оце сиділи за тими чорними вік
-
нами й темними стінами! Ольга підвела голову й справді
подумала за те, але та думка об
ві
-
яла її тахим холодом, неначе на
неї повіяв вітер з півночі. Натомі
-
сть її всю освітила й обігріла чу
-
дова мрія про молодого чорняво
-
го хлопця з темними очима, з сві
-
жими малиновими устами.
"І хто він? І якого він роду? І хто
його батько-мати? - такі думки
ве
ртілись в молодій голові. - Чи
по
бачу його коли, чи познайом
-
люсь? Чи любить він мене, як я
його?" Так думала Ольга, йдучи
попід густими липами, втягуючи
в себе пахощі квіток, що росли в
клумбах гірляндами. Тихісінький західний вітрець,
па
хощі лісу й ночі, світ од зірок, і
веселі музики, і веселі люди на
в
-
круги - все те ворушило мрії в мо
-
лодій фантазії, будило щастя пе
р
-
шої любові в молодому серці.
Ольга вже дала в думці романти
-
чне ймення незнайомому, в думці
уявляла його сином багатого
кня
зя, уявляла його розумним і
значним, веселим і щасливим. Во
-
на вже не слухала Катерини, за
-
бу
ла вже інститут, його темні сті
-
ни й темні вікна, забула на цей
раз Турман і маркізу та все ніби
бачила ті кучері, ті очі, ясні, як
зорі, той носик, тонкий і рівний,
неначе виточений. Дзвоник задзвонив до літнього
театру, що стояв у Шато під го
-
рою. Дашковичка й Воздвиженсь
-
ка зайняли для молодих дочок
ло
жу. Молоді панни були веселі,
оглядали ввесь театр. Вже підня
-
лась завіса, вже почали грать на
сце
ні водевіль. Але Ользі було ба
-
й
дуже про сцену; її очі блукали
по ложах, по партері, та все по пе
-
р
ших рядках. Їй здавалось, що він
повинен сидіть в найдорожчій
ло
жі або в першому рядку крісел
в партері, але його там не було.
Врешті, вона ледве змогла заде
р
-
ти голову, щоб подивиться на га
-
лерею й райок. На тій високості
вона зараз впізнала цілий довге
-
лецький рядок веселих студен
т
-
сь
ких голів. Між ними був ве
се
-
лий студент з широким ротом і
здоровими зубами, а коло його
си
дів попліч знайомий красунь.
Ольга не йняла віри очам, щоб її
мрія, її ідеал сидів так високо в
театрі! Вона хотіла б на цей раз
помилиться, та серце їй підка
за
-
ло, що вона не помилилась. Ще
раз вона насмілилась задерти го
-
лову, аж шия в неї защеміла, і, ой
лишенько! її ідеал кусав горіхи
ма
линовими устами перед усім
театром! Вона виразно бачила, як
веселий студент насипав йому в
жменю горіхів! Ольга почувала,
що її ідеал трохи стемнів, як те
м
-
ніє скло, коли на його впаде мо
-
кра пара. Вона насупила брови й
тихо промовила: пхе! Завіса падала й знов підійма
ла
-
сь. Один актор грав дуже погано,
так що в партері почали сміятись.
Галерея почала свистать, шипіти
і так здорово тупотіла ногами, що
Ользі й Катерині стало трохи
страшно. Настукавшись досхочу,
в галереї почали сміяться й кри
-
чать: паскудно! невірно! Деякі го
-
лоси кричали: браво! біс! браво!
Ольга підвела очі вгору й побачи
-
ла, що крик, свистіння й тупотін
-
ня лилося-таки з того краю, де
сиділа валка молодих студентів,
де сидів красунь! - Пхе! - промовила Катерина. - Пхе! який сором! - сказала Оль
га.
- І сорому нема їм! - голосно про
-
мовила Степанида, гордо одвер
-
та
ючи очі. - Вони театр завалять і нас по
-
вби
вають! - голосно обізвалась
Ма
рта. Одначе ж усі вони вийшли з те
-
атру живі й здорові. Наостанку в
Шато почали запалювать фейе
-
рверки й світить бенгальськими
вогнями. Вся долина з публікою,
горами, лісом і купами людей на
горах блищала то червоним, пе
-
ке
льним огнем, то синім, то сні
-
го-
білим. Вогні запалювали зуми
-
сне на пригорку за купами дубів і
лип, котрі світились наскрізь, не
-
наче були вирізані з тонкого па
-
перу або були вилиті з прозорого
скла. Купи людей зверху зда
ва
-
лись групами духів на високих
хма
рах, помальованих усякими
фа
рбами. Картина була невимо
в
-
не ефектна й чаруюча, неначе
взя
та з арабських казок "Тисячі й
одної ночі". [64]
Обидві панни
стояли близько од того місця, де
схоплювались огні, і коло самісі
-
нького вогню побачили знов ту
са
му купу веселих студентів. Оль
-
га знов упізнала між ними свій
ідеал, облитий чудовим світом, і
[64]
- "Т и с я ч а і о д н а н і ч" - па
-
м'я
тка середньовічної арабської лі
-
те
ратури, збірка казок, тект її ск
ла
-
дався протягом IX - XV ст. не зводила з його очей. Вже вона
дивилась не на дерево, не на го
-
ри, а на тому виду ловила ціка
-
вим оком усі сутінки фантастич
-
ного сяйва. Вже пізно почали розходиться
лю
ди. Молоді панни вернулись
до
дому такі щасливі, такі веселі,
якими ніколи не зазнали себе в
інституті! Старі батьки ждали їх і не ляга
-
ли спати. Дашкович почав розпи
-
тувать в Ольги про інститут, про
науки, а вона все розказувала йо
-
му за Шато, театр та бенгальські
вогні.
- Що ж тобі казала начальниця
на прощання? - питав батько в
Оль
ги. - Не пам'ятаю, тату! - одказала
Ольга. - Чи дуже плакала ти, як проща
-
лась з подругами, з класними да
-
мами? - питав цікавий батько. - Не пам'ятаю, тату! - промовила
Ольга, а думка її все вертілася ко
-
ло Шато й чорних кучерів. - Чи весело ж гуляла сьогодні? -
спитав батько. - Ой, так весело, що я й зроду так
не гуляла! Коли б ви, тату, поба
-
чили, якими вогнями горіли гори,
ліс! Які були фейерверки, які бу
-
ли музики, якого багато було лю
-
дей в Шато! Мабуть, увесь Київ зі
-
йшовся слухать тірольців! Якого
я бачила... Ольжина мрія про її чорно
-
бривий ідеал трохи не вислизну
-
ла словами з язичка. Вона ледве
схаменулась і почервоніла. І по
-
тім довго вона розказувала разом
з матір'ю, як їм було весело, як ні
-
мець пускав шар, як той шар тро
-
хи не спалив їх, падаючи на голо
-
ви. Всі випадки з початку того
дня; прощання з інститутом, і
сльози, і подруги, і маркіза - все
те одійшло в минувшість на кіль
-
ка років, бо його заглушили му
-
зики, теагр, залили бенгальські
вогні: бо його потопили на дно
мо
ря мрії про чорні кучері, чорні
високі брови й малинові уста.
Ольга спала й бачила все те в сні.
Їй снилось, неначе вона все гуля
-
ла й бавилась, доки світ нового
дня не розігнав її мрій. Того ж таки дня Степанида Си
-
дорівна, порадившись з Дашко
-
ви
чем, задумала зробить в себе
ве
чоринку, щоб по-знайомигь
свою дочку з кружком своїх бли
-
жчих знайомих. Їй хотілось і доч
-
ку людям показати, і дочці людей
показать. Дашкович запрохував
го
стей, а Степанида Сидорівна
ро
зпочала пекти й варить усяку
їжу на вечерю. Під впливом вчо
-
рашнього веселого вечора, під
вп
ливом молодих надій серця
Оль
зі здавалося, що той вечір бу
-
де якийсь не простий, буде такий
веселий, яким його малювала її
фантазія. Їй здалося, що на вечо
-
ринці повинно буть багато го
с
-
тей, та все молодих і гарних; їй
чогось здавалось, що доконче бу
-
де й той гарний студент, котрого
вона вчора нагляділа в Царсь
ко
-
му садку. Зоставшись сама в кім
-
наті, вона частенько заглядала в
дзеркало і трохи засмутилась, що
її лице зблякло од не зовсім спо
-
кі
йної ночі. Ольга двічі бігала до
Катерини, щоб порадиться за уб
-
ра
ння. Вони вдвох пробували пе
-
ред дзеркалом, як би краще й мо
-
дніше зачесать голову. А незручні
в тому руки погано служили їм
обом. Довго й довго вони морочи
-
лись і скінчили на тому, щоб роз
-
пустить коси локонами по пле
-
чах. Настав вечір. До Дашковича по
-
ча
ли збираться гості. То були
про
фесори, та все не дуже молоді,
та все з блідими, засидженими
ви
дами. З ними поприходили їх
жінки й дочки. Ольга й Катерина
привітались до вченого кружка й
почали слухать розмову. Розмова
та, дуже суха або дуже вчена для
молодих дівчат, не зачепила їх ці
-
кавості. Вони слухали, слухали й
трохи не поснули, пригадуючи
со
бі інститутські лекції. Перейш
-
ли вони до дамського стола, але й
жіноча розмова була не цікавіша
для їх. Жінки судили якихсь не
-
знайомих для їх людей і розмо
в
-
ляли про хазяйську справу. Ольга
й Катерина почали дуже нудить
-
ся та все сподівались, що далі бу
-
де щось цікавіше й інтересніше.
Вони ходили по залі, побравшись
попід руки, і їм здавалось, що от-
от одчиняться двері і сюди ввій
-
дуть молоді й гарні паничі, тудою
ввіллються згуки якоїсь чудової
музики, що там заблищать ті чу
-
дові очі й високі брови, котрі во
-
ни недавно бачили. А двері не од
-
чинялись: тудою й не думало влі
-
тать те щастя, та радість, котрої
так бажали їх молоді душі. Вже після чаю почали прихо
ди
-
ть молоді паничі: прийшов один
чорнявий і негарний урядовець,
прийшло кілька купчиків з тов
-
стими червоними щоками, потім
увійшли в залу зо три серби сту
-
денти. Пізніше прийшли ще три
молоді студенти. Після приходу молодих людей в
покоях стало веселіше: почалися
жарти, сміх, весела розмова. Шви
-
дко потім старіші посідали грать
у карти. Одна немолода дама сіла
за рояль й заграла кадрилі. Сту
-
денти попросили паннів до та
-
нцю. Ользі й Катерині стало весе
-
ліше. Але все-таки вони сподіва
-
лись чогось більшого й кращого
од того вечора, ждали більше ро
-
зваги, веселості і молодих людей
кращих, і значніших, і веселіших.
Ольга розходилась в танцях. Ін
-
ститутські мрії загомоніли в її фа
-
нтазії. Вона згадала розмову Тур
-
ман про аристократичні бали де
-
сь в далекій столиці, про ту роз
-
кіш, і її думка понеслась десь да
-
ле
ко, в якийсь фантастичний
світ. Вже було пізно; в покоях стало
душно й димно од сигар. Ольга й
Катерина, взявшись попід руки,
перейшли всі покої й зайшли в
Дашковичів кабінет. Там не було
й душі. Ольга одчинила вікно; в
кабінет полився свіжий вітрець.
Обидві сестри, держачи одна дру
-
гу за сухорляву дитячу талію,
спе
рлись на вікно й виставили
голови надвір. - Але й кавалери! - сказала Оль
-
га. - Ну, та й кавалери! - додала Ка
-
терина. - Як вони танцюють? Не вміють
гаразд навіть протанцювать рон
-
до! Плутаються, як на точку мі
-
щанки, - сказала Ольга. - Мені отой болгарище порвав
сукню, і знаєш де? на плечі! - ска
-
зала Катерина й показала мале
-
нь
ку розпірку на плечі, роздерту
ґудзиком од сіртука. - Вони нас покалічать в танцях!
Мені один настоптав на ногу! - аж
писнула Ольга. - Я не хочу з ними
танцювать! - Пхе! - сказала Катерина, зако
-
пи
ливши спідню губу. - Ото, якби побачили Турман і де
Пурверсе пашу компанію! Завтра
поїду в інститут і все дочиста ро
-
з
кажу! Ото буде сміху! - сказала
Оль
г
а. - Ото буде лементу! - додала Ка
-
т
ерина. - А професори, а урядовці! А жі
-
нки їх! За що вони балакають! Як
вони повбирані! Які в їх манери!
Ота товстуля як поклонилась, то
аж присіла, ще й перехнябилась
на один бік. Ой, сміх, та й годі! -
сказала Ольга й засміялась. - Пої
-
ду завтра в інститут і за все до
-
чиста розкажу! - І мені не сподобалась їх ком
па
-
нія! - сказала Катерина. - Ти тільки придивись, чого во
-
ни поначіплювали на себе. Які на
їх прості квітки, які рябі сукні! А
чого в їх нема на шиях! І шнуроч
-
ки якісь, і стрічечки, й намиста!
На наших інститутських зроду не
побачиш нічого такого. Поїду за
в
-
тра і за все дочисіа розкажу! Ото
на
сміємося всмак! - сказала Оль
-
га. - Що хоч, сестро, кажи, а ті дві
купчихи, то, їй-богу, неначе їх го
-
дували для різниць! Такі товстулі
та червоні! Мабуть, вони їдять
ду
же багацько. - Авжеж, тріскають багацько, бо
в їх талії... Чи то ж талії! Ти тільки
придивись, що то за талії! Я аж
зля
калась, як одна купчиха ски
-
нула мантиль. Якби ми вдвох об
-
няли її руками, то наші руки не зі
-
й
шлися б! - сказала Ольга, взяв
-
ши для прикладу за руки Катери
-
ну й показуючи, яка-то там стра
-
шна талія. - Я зовсім не того ждала! А ти? -
спитала Ольга. і - І я так, хоч і
думала знайти дещо не підхоже
до нашого інститутського. Але
вва
жай, що вони не були в ін
-
ституті... - Як і наші матері, що й досі не
вміють добре говорить по-фра
н
-
цу
зькій. - Я сама вивчу свою матір, - ска
-
зала Катерина. - І де вже! Трохи опізнилась, -
до
дала Ольга, - так тільки трохи,
може, їх обполіруємо. - Ой! треба йти туди! - сказала
Ольга, показуючи очима просто
до дверей. - А треба, ще трохи потанцюємо. - І хочеться-таки тобі! - додала
Ольга тоном трохи докірливим. І обидві вони, побравшись за то
-
нкі талії, пішли через покої, де
гра
ли в карти, де було душно й
ди
мно, де ходили по залі ка
ва
ле
-
ри, що так не припали до впо
до
-
би молодим інституткам. Той ве
-
чір знов облив холодною прозою
життя обох інституток. Вечір зда
-
вався їм ще простішим і біднішим
після недавньої гулянки в Шато. VIII
Той гарний молодий студент,
що так сподобався Ользі, звався
Павло Антонович Радюк. Він ро
-
ди
вся в Полтавщині, в селі Жур
-
ба
нях. його батько й мати були
не дуже багаті, але заможні пол
-
та
вські дідичі й жили в селі Жу
р
-
банях, котрі були розкидані по
степу і по невеличких ярках. Не
-
ве
личкі хати, між котрими було
багато мазанок, скрізь розбігли
-
ся, як овечки, і яро одрізнялись
од зеленого степу чистими й бі
-
лими стінами. На хатах покрівля
була з татарського зілля й висо
-
кої осоки, котрою були вшиті
кро
кви на піваршина в товщину.
Між білими хатами й зеленими
вишниками високо вгору підій
-
ма
лись колодязні журавлі. Кру
-
гом Журбанів цілими рядками
стояли невисокі вітряки, та все з
шістьма й восьма крилами, котрі
виразно малювались кружалами
на синьому степовому небі. Зеле
-
ний садок коло панського двора,
вітряки й біла церква спиняли на
собі очі серед рівного степу. Кру
-
гом Журбанів на всі боки слалось
ніби степове безкрає море, а над
степом розстелялось синє без
-
крає небо. Очі тонули на всі боки
в сизій та зеленій далечі, котрій,
здається, кінця нігде не було. Панський будинок стояв край
се
ла, в садку, недалечке од церк
-
ви, підля вигону. Будинок був не
-
великий і невисокий. Навкруги
його була галерея попід стріхами,
а в садок висгупав круглий ґанок,
чи тераса, густо обплетена вино
-
градом. Кругом тераси були по
-
ви
роблювані клумби для квіток.
Між клумбами і скрізь по садку
вились чисіі доріжки, посилані
жо
рствою й піском. Перед домом
був широкий двір, такий широ
-
кий, що вози ледве встигли про
-
терти кругом його вузьку дорогу.
Серед самого двора росла трава й
степові квітки, наче в лузі. Косарі
косили там сіно, як на сіножаті.
На тому дворі далеко з другого
боку стояли хаги для челяді й
станя, за хатами були довгі коша
-
ри для овець, широкі загороди й
повітки для товару. Все те добро
Радюків батько взяв за своєю жі
-
нкою. Надеждою Степанівною
Іск
рою. Старий Радюк, Антін Антонович,
вийшов з людей небагатих. Він
був син козака, і по смерті батька
й матері йому достався батькі
-
вський хутір недалечке од Жур
-
ба
нів. Він служив в війську в гу
-
сарах, покинув службу і спочивав
у своєму хуторі. Вернувшись у свій хутір, Антін
Антонович не думав жениться, бо
й не було на кому жениться в ці
-
лій околиці. Кругом в хуторах і
селах було дуже багацько паннів,
але хуторянки не подобались йо
-
му. Він дуже багацько на своєму
віку бачив усяких людей і не міг
вподобать собі хоч і гарних, але
трохи простих полтавських ху
-
торянок. Зате ж він сам був ідо
-
лом для всіх сусідських паннів. Радюк був колись дуже гарний з
себе! Високий на зріст, рівний
станом, з чорними кучерями, чор
-
ними бровами, блискучими весе
-
лими очима й повним лицем, він
був гарний, як чорнобривець, і
мав силу причаровувать до себе
серце кожної молодої панни. Смі
-
ли
вий, як козак запорожець,
трохи причепливий, як москаль,
він мав надзвичайний дар роз
-
мови й оповідання. Він усе розка
-
зував українські народні анекдо
-
ти, смішні, повні жарту й юмору,
знав їх без ліку, міг розказувать
цілий вечір, другий вечір, тижде
-
нь і все десь їх набирав, неначе
витрушував з якогось безоднього
мішка. Пробуваючи на Україні по
селах і хуторах, він наслухався їх
од народу, між панами й духовни
-
ми, між селянами й городянами, і
знав їх більше, ніж Шехерезада
зна
ла казок. Він розказував їх чу
-
довою українською мовою, пла
-
вкою, повною квіток поезії, чому
позавидував би найкращий опо
-
ві
дач. Він умів так смішно роз
-
казувать, що всі реготались, аж за
боки брались. Вернувшись у хутір, він незаба
-
ром розворушив усю околицю й
розвеселив її. На хуторянських
ве
чорах, де було по кілька деся
-
тків паннів і ні одного панича, йо
-
го ждали, як бог зна кого. Всі сі
-
дали кругом його, роззявляли ро
-
ти, сміялись і слухали його опо
ві
-
дання, доки він не договорюва
-
вся до анекдотів, трохи соромі
-
цьких. Тоді панни червоніли, вті
-
кали, а Радюк починав розка
зу
-
вать пресмішні оповідання про
жінок та чоловіків, про циган, про
москалів. На хуторянських вечо
-
рах Радюк поводився трохи по-сі
-
льській, мов на вечорницях, лю
-
бив часом ущипнуть будлі-яку
па
нну за палець або здавить за
руку, часом грався з паннами го
-
ріхами в чіт та лишку, кидався
на
сінням і гальками з хліба. Пан
-
ни не сердились на його, бо всі
любили його, і кожна мала надію
вийти за його заміж. Де на вечорі
не було Радюка, там було сумно й
невесело. Тільки ж його вороний
кінь влітав у браму і його чорно
-
бриве лице з'являлось перед вік
-
нами, всі гості ворушились, весе
-
лі
шали, а панни червоніли, поба
-
чивши його чорний гусарський
вус і чудові, веселі, блискучі очі. Радюк любив сусід таких, як
сам: веселих і говорючих, і страх
як не любив пічкурів і мовчунів!
Він своїм цікавим язиком пода
-
вав прізвища усім сусідам: одного
продражнив посмітюхою, другого
печеною морквою, одну панію на
-
звав макухою. Такі прізвища й зо
-
стались за ними в околиці. І нев
-
важаючи на те, сусіди не серди
-
лись на його, бо знали його як
людину добру, хоч і цікаву на
язик. Саме тоді скінчила харківський
інститут Надежда Степанівна Іск
-
ра й приїхала в Журбані. Кілька
років минуло, як до неї присва
ту
-
валось багацько женихів, але всі
вони взяли гарбуза. Іскра була га
-
рна, хоч трохи бліда й сухорлява.
Лице її було щиро класичне, очі
те
мні. Вона трохи вередувала, ви
-
бираючи женихів. За неї почали
говорити в хуторах і судили та
обносили її таки добре. - Що там за цяця приїхала в Жу
-
р
бані з харківського інституту? -
питали в Радюка хуторяни. - Чи
вже ж пак ви не насмілитесь при
-
ступить до неї? - А давай спробую приступить! -
гукнув Радюк і, причепурившись,
вбравшись в офіцерський мун
-
дир, він поїхав в Журбані подиви
-
ться на ту інститутську цяцю. Приїхав Радюк і... зараз заполо
-
нив серце харківської інститутки!
Забряжчав підківками, наговори
-
в-наказав, насмішив старих свої
-
ми веселими оповіданнями і при
-
чарував серце молодої чорними
очима й веселою розмовою. Молода Іскра, вихована по-фра
-
н
цузькому й по-московському,
слу
хала й не могла наслухаться
ук
раїнських юмористичних опо
-
ві
даннів, розказаних червоними
устами, приправлених жартами й
смішками, ще й блискавкою ор
-
ли
них очей. Гарна з лиця, з чудо
-
вими очима, вона сподобалась
Радюкові, а Радюк їй, і незабаром
вона вийшла за його на великий
смуток всім хуторянським пан
-
нам. Радюк покинув свій хутір і
осе
лився в жінчиному домі, в Жу
-
рбанях. В їх родився старший син
Павло. Старі Іскри любили свого зятя,
як сина, обнімали, цілували його,
нудились за ним, як його довго
не було в господі. Він розвеселив
їх на старості літ, смішив своїми
оповіданнями до самої смерті.
Йо
го жінка трохи аж сердилась,
що всі так липли до чоловіка. По
-
родивши кілька дітей, вона стала
нервозна, часом сердилась без
при
чини, ні з сього ні з того почи
-
нала гримать на Радюка. На її бі
-
лих висках почали світиться то
-
не
сенькі сині жилки; лице її ста
-
ло бліде й змізерніло, а ніс став
ще тонший. Невеличка недогода
часом дуже сердила її. Радюк ні
-
коли не вважав на те і зараз почи
-
нав розказувать їй анекдоти. Во
-
на тоді підіймала очі, прислуха
-
лась і зараз-таки починала осмі
-
ха
ться. Цілий рік Радюк манив її
такими жартами й наводив на неї
добрий юмор. Радюк дуже любив свого синка
Павлика! До дочок якось не так
горнулось його серце. Він не спу
-
скав його з колін, няньчив його,
як найпильніша нянька. Павлик
скуб його за волосся, смикав за
ву
са, а батько ще підбивав його,
підставляючи голову й лице. - Ну, сину! пустуй по хаті! - казав
Радюк синові, і син пустував, бі
-
гав, а батько тішився, любив цілі
години дивиться на його пусту
-
ва
ння, садовив його собі на шию,
бігав з ним по горницях. Син по
-
чав переймать од батька деякі
ане
кдоти. - Боже мій! Що ти витворяєш?
Ти зовсім збавиш дитину! - почи
-
нала гримать Радючка. - Не бійся! Я твоїх інституток не
зачіпаю; не зачіпай і ти мого гуса
-
рина! Правда так, гусарине? - ка
-
зав Радюк, щипаючи за щоку сво
-
го Павлика. - Правда так, гусарине! - промо
в
-
ляв хлопець, щипаючи так само
батька за щоку. - Чи ти малий, що не тямиш, як
треба обходиться з дітьми? - бід
-
калась жалібним голосом Радюч
-
ка й починала сердиться скриви
-
вшись. - Ож слухай сюди! Ото була собі
така жінка, що ніколи доброго
сло
ва не сказала чоловікові. Що
чо
ловік не скаже, то вона все ро
-
бить навиворіт. Чоловік каже -
об
рази, жінка каже, - луб'я! Він
ка
же - ячмінь, вона каже - гречка.
Ото сама жінка сидить дома, а йо
-
го все шле в поле та дає йому су
-
харі та цибулю, сухарі та цибулю.
Раз чоловік примітив, що жінка
напекла свіжого хліба, спекла со
-
бі на обід курку й налила пляшку
горілки. Бачить він те та й каже:
"Гляди ж, жінко, хоч сьогодні не
кидай мені в мішок свіжого хлі
-
ба!" - "Ба вкину, трясця твоїй ма
-
те
рі!" - "Та не кидай же хоч тієї
пе
ченої курки!" - "А тобі що до то
-
го? Вкину, вражий сину, тобі на
злість!" - "Та хоч не кидай же пля
-
ш
ки з горілкою!" - "Ба вкину! Та
-
ки вкину! Сім болячок тобі на пе
-
чінки!" - сказала жінка, ще й ку
-
лак об кулак ударила і все те вки
-
нула чоловікові в мішок. "Та хоч
не піддавай же на плечі!" - "А тобі
що до того! Як схочу, то й піддам!
Таки піддам тобі на злість!" - І во
-
на вхопила мішок, піддала чоло
-
вікові на плечі й випхнула його з
хати в потилицю. Радючка потроху прислухувала
-
сь до того оповідання й потім
забувала про свій гнів і починала
сміятись. Тим часом Павло підростав. Са
-
ма мати почала доглядать дітей, і
виховання дочок добре вдалося
для неї. Вони держали себе зовсім
ненатурально, як звичайно було
в той час; вміли розмовлять по-
фра
нцузькій і по-руській і не вмі
-
ли гаразд і слова сказать по-ук
ра
-
ї
нській. Не так було легко для ма
-
тері доглядать свого сина. Вона
побачила, що мусить вести війну
за виховання сина з наймитами,
пастухами й мужицькими хлоп
-
ця
ми. Синок ніяк не хотів сте
р
пі
-
ть тих форм, в які хотіла вкласти
його мати, пручався з їх, викручу
-
вавсь, все втікав потаєнці з сві
-
тлиці до наймитів. Наймити ка
за
-
ли йому казок, співали пісень. Він
навчився од їх українських пісе
-
нь, вивчився чудово говорить по-
українській, на диво й на жаль
матері, і часом цілий день сидів
коло парубків, дивився, як один
рубав дрова, другий стругав стру
-
гом або довбав долотом на дри
-
ветні. Мати загадувала няньці
при
вести його, прибирала його,
чепурила, зачісувала, а Павлик,
вибравши годину, знов утікав до
наймитів, бігав по степу, гуляв
там в гилки, в цурки, дер горобці
в повітках, їв козельки, щавель і
раз прибіг до батька й приніс пу
-
чок козельків і повне гніздо го
-
робиних голоцюцьків. - Тату! Ось я тобі гостинця при
-
ніс! - говорив хлопець до батька. - Понеси, сину, того гостинця
сво
їй матері. - Коли я, тату, тобі приніс! І Радюк брав сина на руки вкупі
з горобиним гніздом і козе
ль
-
ками, цілував його замурзані що
-
ки, невважаючи на його волосся,
де було повно соломи, на штанці,
зелені на колінцях, на оксамито
-
ву куртку, замазану смолою. Саме
тоді ввійшла в кімнату Надежда
Степанівна. - Боже мій! Що то вийде з того
хлопця! - казала вона, здіймаючи
руки й оглядаючи синка. - Боже
мій! Що це в його в руках? - Пташки! - казав син. І ті пташки повипадали з гнізда
на підлогу й цвірінькали, роззя
-
вляючи червоні дзьоби з жовти
-
ми заїдами. - А це що в тебе? - Козельки! їх можна їсти! От на
-
те, мамо, покуштуйте! - Борони тебе боже! Не їж! - кри
-
чала мати, вириваючи козельки з
його рук. - Не бери руками, бо руки зама
-
жеш! Надінь рукавички! - казав Ра
-
дюк, подаючи їй й справді рук
а
-
вички. - І що вийде з того хлопця! - Гусарин вийде, як його батько!
- промовив Радюк. - А я, тату, знаю казку про півни
-
ка й котика! Мене Панько навчив.
"Був собі котик та півник. Вони
жили собі в лісі в хатці, як рідні
брати. Ото раз котик пішов в ліс
та й каже півникові..." Мати прислухалась і витріщала
з дива очі: хлопець розказував
ук
раїнською мовою мужицьку ка
-
з
ку. - Розказуй, сину, далі! Ну, що він
казав півникові? - Чи є в тебе хоч крапля розуму?
Ти зовсім зіб'єш з пантелику ди
-
тину! - кричала жінка на Радюка.
- Дай його сюди. І вона брала Павлика, загаду
ва
-
ла няньці надіть на його чисті
шт
а
нці, вмить та зачесати. Але
Па
влик знов давав гарту тому уб
-
ранню, втікав до хлопців в надві
-
р
ню, опрічню хату, переймав піс
-
ні й казки і ганяв з пастушками.
Село, сільське народне життя
втягнуло в себе дитину. Не дуже
великі достатки не давали матері
обставить сина гуверньорами й
зовсім одлучить од народу, як то
буває в наших багатших панів. Павлик підбільшав, і його одве
-
зли в київську гімназію. Там вже
не було ні Журбанів, ні жур
ба
н
сь
-
ких наймитів, ні пастухів. Там бу
-
ла інша сфера, інше життя. Вели
-
коруська мова панувала в школі.
Павчик вернувся додому на вака
-
ції, стративши й самий слід Жу
р
-
банів, слід української націона
ль
-
ності й мови. - Хтось дуже добрий вигадав оту
школу! - казала Надежда Степані
-
вна, вітаючи синка. - Тепер гарно
й подивиться на хлопця! І гово
-
ри
ть як треба, і до пастухів не го
-
рнеться. - Ти б одвезла його в інститут! -
обізвавсь Радюк. - А ти б хотів, щоб інститутки
горобців дерли та вчились мужи
-
чих казок? - Та хоч би й горобців лякали на
городі, як опудала, то все б таки
була якась користь! Чи не чула
ти, як одна попівна, вернувшись з
київського пансіону, пішла на тік,
побачила там граблі та й питає
-
ться в молотників: "Що це таке
чудне та смішне? Я й зроду тако
-
го дива не бачила". - "От насту
-
піть, панно, на зубці, то воно само
скаже, як його звуть", - каже мо
-
лотник. Вона й наступила, а гра
б
-
лі як підведуться та лусь її в лоб!
"А, прокляті граблі! Як мене здо
-
ро
во вдарили!" - крикнула вона.
"А бачте, само сказало!" - казав
мо
лотник. Потім вона заглянула
в пекарню. Дивиться, аж на стіні
висить сито. От вона й питається
в наймички: "Що це в вас таке чу
-
дне? Я вперше зроду бачу таке
диво! Що ви ним робите? Чи рибу
ловите, чи що?" - каже вона та все
повертає його на двох пальчиках.
А сито лусь її по носі! "Ой каторж
-
не сито! Як же мене здорово вда
-
ри
ло!" Чи не хочеш ти й з нашого
Павлика зробить такого митця,
як була та попівна? - Я тобі скажу от що: чи не зне
-
сти б нам оту опрічню хату для
челяді з двора? Може б, діти не
бігали до слуг? - Як не маємо чого робить, то й
знесім! Чи не чула ти казки, як
бу
ло собі три брати: два розу
м
-
них, а третій дурень. От і поділи
-
лись вони батьківським добром.
Старші й кажуть меншому: "Ми ж
візьмемо воли, корови й хату, на
-
що вони тобі здались? А ти собі
візьми ступу". Дурень думає: "І
на
що мені й справді ті воли та
корови, той клопіт? Візьму лучче
ступу; одначе вона не їсть і не
п'є". От і взяв він ступу та й поніс,
та все носиться з нею, та носить
-
ся, не знає, куди її приіулить... - Бозна-що ти верзеш! - казала
жінка, осміхаючись. - Нащо й хату
переносить, коли ти сам гаразд
на
вчиш сина усьому. Ну-ну! Та що
зробив той дурень з ступою? - пи
-
тала вона, цікава знать кінець тієї
казки. - Що зробив? Носився, носився
цілий день і зайшов з нею аж у
ліс. Коли це настала ніч, стало по
-
ночі, а він і думає: "А що, як я за
-
сну, а хтось прийде та вкраде сту
-
пу? Полізу я на дуба та й ступу
по
тягну з собою". А що? Чи хоро
-
ша моя казочка? - Хороша-прехороша! - сказала
жі
нка, сміючись. - І ти кажеш - хороша, і я кажу -
хо
роша. Був собі чоловік-нетяж
-
ка, а на йому синя семряжка, на
го
лові шапочка, а на спині латоч
-
ка. Чи хороша моя казочка? - Та хороша! Тільки кажи далі. - І ти кажеш - кажи далі, і я кажу
- кажи далі... Був собі чоловік-не
-
тяжка... - знов починав Радюк, жа
-
ртуючи, поки жінка не забувала
про ту надвірню хату, і про че
ля
-
дь, і про мужицький вплив на
сво
го синка. Павло скінчив гімназію дуже до
-
бре й пішов в університет. В уні
-
верситеті почалось для його нове
життя. Європейські ідеї почали
вже заходить з наукою і все бі
ль
-
ше та більше розходились поміж
молодими людьми. Молодий Радюк вперше озирну
-
вся на світ божий своїм власним
розумом, вперше почав думать
сво
єю головою і почутив, що він
переродивсь. Павло Радюк наймав собі неве
-
ли
чке житло на Старому Києві.
Він мав одну невеличку кімнату й
жив собі сам не багато, але й не
бідно по своїх середніх достатках.
Все життя, всі думи молодого Ра
-
дюка можна було постерегти по
обстав! його кімнатки. На канапі,
на етажерці, на столі й на вікнах
були розкидані книжки й ноти.
Кілька книжок лежало купою під
канапою. На всяких місцях лежа
-
ло з п'ягь розгорнутих книжок і
журналів, котрі Радюк читав ра
-
зом. Там були книжки українські
й руські, французькі й німецькі.
Європейська просвіта, європе
й
сь
-
кі ідеї - все те заразом наплило в
його голову, зачепило всі його ду
-
мки. Він разом хотів усе те при
-
класти до життя свого народу й
України. На другому столі лежали
збірники українських пісень, ле
-
жали розгорнуті нотні листки па
-
перу, де були початі українські
пі
сні. Радюк заводив їх у ноти, бо
вмів грати на скрипці, що висіла
на стіні над столом. Він думав і за
національну музику, і за просвіту
народу, бо на столі валялось кі
-
лька книжечок для народу й на
-
родних шкіл. Багато дум тривожило молоду
Радюкову голову в тій хатині! І
він почував у собі силу й потяг до
того, щоб розкину гь свої думи
між людьми, поділиться ними з
своїми товаришами. Товариші ча
-
сто сходились до його. За ста
ка
-
ном пива або чаю вони багато де
-
чого переговорювали між собою.
Часто дуже пізньою добою розхо
-
дились товариші од Радюка додо
-
му, і не один молодий хлопець
виносив з собою гуманну ідею й
прихильність до людей, до наро
-
ду, до України. Молодий, говорю
-
чий Радюк був ватажком між сво
-
їми близькими товаришами, бо
його всі любили за розум, доб
рі
-
сть і щирість. Його знали й про
-
фе
сори, і Дашкович запросив на
-
віть до себе, до свого кружка.
Про
ворний, веселий, говорючий,
Радюк скрізь встигав побувати й
побалакать. Він почував у собі
велику силу й завзятість. Зда
ва
-
лось, він був тією силою вітру в
природі, що має призначення ро
-
з
носить з собою насіння всяких
рослин і на степи, і на піски, і за
моря, і на високі гори. Сидячи в себе в кімнаті з моло
-
дими товаришами, Радюк часто
міряв свою Україну мірою євро
-
пейських ідей, і на його находив і
страх, находила й злість. Молоді
Радюкові товариші з надзвичай
-
ною сміливістю перетрушували
ввесь уклад життя, перебирали,
як по пальцях, всі свої передніші
старі погляди, позичені в батьків,
в дідів, в школі, у вчителів. І їм не
було спину в чотирьох стінах, в
темну ніч, між душами й серцями,
однаково молодими й сміливими.
Тоді Радюк складав свої пересвід
-
чення. Було літо, і настали вакації. Ра
-
дю
ка
ждали в Журбанях щодня.
Мати понапікала й понаварюва
-
ла. Наближався вечір, і вся Радю
-
кова сім'я зібралась на терасу пи
-
ти чай і виглядать Павла. Чимало
минуло часу, і велика зміна ста
-
ла
ся з старим Радюком і його жі
-
нкою. Радюк сидів коло стола, си
-
вий, аж білий, але його лице було
й тепер гарне й свіже. Здається,
задля його лиця не було старості:
такі швидкі були його очі, такі че
-
рвоні уста, такі рум'яні повні що
-
ки. І тоді, як старість присипала
снігом його волосся на голові, во
-
на не насмілилась доторкнуться
до чорних великих вусів, котрі
мали великий контраст з сивою
головою. Радюк анітрішки не ст
-
ратив веселості та охоти до опо
-
віданнів і балачки. А його жінка
дуже подалась, помарніла, змізе
-
рніла, зблідла; її щоки позапа
да
-
ли, і колись класичний ніс тепер
аж надто видався з лиця, заго
ст
-
рився по-старечому. Сонце спускалось. Надворі було
тихо й тепло, як бував в жнива.
Після довгого, як море, літнього
дня все на світі ніби потомилось.
І сонце ніби знехотя йшло на од
-
починок, дерева стояли неворуш
-
но. На полі на пригорках важкі
во
лотки проса, повні, стиглі вже
колоски пшениці понахилялись
до
долу і ніби вже дрімали. Птиці
мовчали. Було якось тихо й мер
т
-
во надворі, ніби само небо вже
дрімало. Прямо з тераси було ви
-
дко шлях, котрий вибігав з зе
ле
-
ного степу й ледве примітне спу
-
скався в село возвозом з при
го
р
-
ка. Вже й череда перейшла; тіль
-
ки шляхом ледве плуганились дві
корови, одбившись од череди. Радюк почав розморлять з жі
-
нкою про хазяйство; але розмова
його все рвалася, його думка да
-
вно полинула в степ шляхом - ви
-
глядать сина. Він пив чай і очей
не зводив з того битого шляху. І
його жінка держала стакан чаю в
руках, а задумані, втомлені очі
по
вернулись до степу, до синього
неба, туди, де стояв Київ. Навіть
малі дівчата не пустували й вга
-
мувались, неначе й їх думки зли
-
лись докупи з думкою батька й
матері. Наливаючи чай, Надежда Степа
-
нівна щовечора ставила на стіл
зайвий стакан. І тепер вона нали
-
ла всім по стаканові й поставила
один порожній; навіть вкинула
ту
ди грудочку сахару. Радюк подивився й промовив: - Для гостя наготувала! Радючка навіть не обізвалась, ті
-
льки її очі знов потягло в степ,
ту
ди, де ховався й зникав битий
шлях, де стояв Київ. Вона тихесе
-
нько зітхнула. Замість жартів Радюк і собі леге
-
нь
ко зітхнув. В їх була одна ду
м
-
ка, одно почуття. Мати думала-
гадала про долю сина: яка-то ко
-
лись буде його жінка, і де він її
візьме, і які в неї колись будугь
унучата, і чи буде він щасливий в
парі з молодою жінкою. А батько
думав, як-то там синові вдалися
екзамени, і як він скінчить курс, і
яку собі службу дістане, і як йому
вдасться на тій службі: чи осмі
-
хнеться до його доля, чи, може,
не
доля буде слідком ходить за
ним на довгій ниві життя. І всі ті
ду
ми вони обоє ніби читали на
да
лекому небі, на сизому степу,
де він зливався ніби туманом з
синім небом. Туди тягло й пори
-
вало їх очі й їх думи. Коли це з степу неначе випли
-
вла жидівська балагула, напнута
білим полотном. В балагулі стри
-
міло з десять голів, натиканих по
всьому возі вздовж і впоперек.
Ба
лагула скотилась в ярок і на
ро
-
била своїми брязкалами багацько
шелесту серед тихого села. Серце
в батька й матері швидше заки
-
да
лось. Одначе балагула загула
проз панський двір, і швидко не
стало чуть ні гудіння, ні брязкан
-
ня. - Мабуть, жиди поїхали в Полта
-
ву на ярмарок, - тихо промовив
Ра
дюк. - Мабуть!.. - ще тихіше обіз
ва
ла
-
сь Радючка й зітхнула. Вже сонце
стало на вечірньому прузі над са
-
мим степом. Коротке гостре про
-
міння заквітчало його навкруги,
неначе кругом його стирчали на
-
тикані ножі, розпечені в огні. Ти
-
хий світ лився по степу. Ввесь
степ червонів проти сонця, ніби
вкритий червоним туманом, і той
туман неначе широкими завісами
спадав з сонця й розтягувався все
ширше та ширше по степу без кі
-
нця. А сонце блищало на вечір
-
ньому небі якимсь чудовим оком,
котрому нема нічого рівного в
сві
ті! З гори знов почало з'їжджать дві
повозки, запряжені добрими кі
-
ньми. Піддурене серце батьків
яко
сь не вірило й не ждало нічо
-
го. Вони думали, що й ті вози по
-
минуть Журбані й не привезуть
коханого сина. Вози стали на по
-
двір'ї, і до Радюків на терасу вві
-
йшло кілька сусід-дідичів, щирих
приятелів. Вони знали, що в Жу
р
-
банях сподівались молодого Ра
-
дю
ка, і приїхали навідаться, роз
-
питать про Київ, про новини. Во
-
ни привітались до хазяїна й ха
-
зяйки й почали розмовлять, ал
е
розмова якось не йшла на душу
Радюкам: їм обом так бажалось
думать й ждати на самоті. - Чи нема й досі сина з Києва? -
спитав один сусід. - Нема. Ждемо й не діждемось.
Дай боже, щоб ви були добрі на
по
чин в цей вечір, - промовив Ра
-
дюк якось смутно. Тимчасом як гості розмовляли й
пили чай, молодий Радюк приїхав
у двір і, розпитавши, що вся сім'я
п'є чай на терасі, пішов туди нав
-
простець через садок. Вся сім'я
Ра
дюків і всі гості побачили, що
че
рез садок до тераси сміливо
йшов якийсь сільський парубок,
але такий гарний, так гарно уб
ра
-
ний, неначе на театральній сцені.
На молодому парубкові була, пра
-
вда, проста чорна свита, але по
-
шита не сільським кравцем. Зате
ж сорочка була вишита заполоч
-
чю з шовком. Всі груди й комір
були залиті червоними мережка
-
ми. Червона стьожка й застіжка
були оксамитові, на голові бриль
був солом'яний, але не простий.
Сині шаровари були широкі. Чу
-
до
вий парубок з такою красою
лиця, про яку розказують в ка
з
-
ках, йшов просто й сміливо до те
-
раси, як людина, дуже вхожа й
близька до хазяїнів. - Який гарний парубок! - сказав
один гість. - Який він схожий на нашого Па
-
вла! - промовила Радюківна. Ра
-
дюк і Радючка дивились на того
па
рубка і своїм очам не йняли ві
-
ри. То був їх син, молодий студе
-
нт Павло. Він кинувся поперед
усьо
го батькові на шию й тричі
поцілувався з ним, потім привіта
-
вся до матері й сестер, а потім до
гостей. Його убрання так вразило
всіх, що батько зараз спитав його
про одежу, а не про здоров'я. - Що це на тобі за убрання? -
спитав батько. - Одежа! Хіба ж не бачите? Украї
-
нський народний костюм, - про
-
мовив син чистою українською
мо
вою і тим ще більше вдивив
свою матір і сестер. Материне ли
-
це так і розтяглось вподовж. Вона
тільки руки згорнула й вирячила
очі на сина. - Нащо ж ти так убрався? - спи
-
тала мати. - Бо тепер так ходять наші сту
-
де
нти. - Мабуть, тепер така поведенція,
чи що? - питав батько. - Яка чудна в вас мода: зовсім
му
жича! - сказала мати. - Та й ваша мода часом буває не
краща, - промовив Радюк до жін
-
ки. - Одначе студентська пове
де
-
н
ція не погана, сказати правду!
Та як тобі, Павле, вона пристала
до лиця! Ти тут позводиш з ума
всіх наших хуторянок. І батько задивився на свого си
-
на, бо йому й справді дуже при
-
ста
вала до лиця вишивана сороч
-
ка, а до брів, до кучерів приста
ва
-
ла червона стьожка. Він поклав
свою міцну руку на синове плече
й придивлявся до його: "А при
-
знайся, сину, хто тобі вигаптував
оцю мережану сорочку, га? Ану,
признавайся!" - і всі засміялись. - З чого оце в тебе ця свита? - пи
-
тала мати, лапаючи своєю деліка
-
тною рукою грубу й шорстку сви
-
ту. - З простого мужицького сукна. - Боже мій! я собі руки обшмуль
-
гала об твою свиту! Скинь, будь
ласка, її! Зараз скинь! Боже мій!
ти собі шию обшмульгаєш, ти се
-
бе покалічиш. - А селяни ж носять, та й не калі
-
чать же себе, - сказав син. - То ж мужики! А ти не звик до
такої товстої, шорсткої одежі!.. - То треба звикать. Мало чого,
що не звик! - сказав син. - Та навіщо ж тобі звикати? -
кри
кнула Надежда Степанівна. -
Чи тобі нема в чому ходить, чи
що? - Добре, що мені є в чому ходить.
А є такі студенти, котрим і спра
-
вді ні в чому ходить. А опріч того,
нам треба у всьому ділить долю з
своїм народом, починаючи хоч би
од свити... При таких словах у деяких го
-
стей лиця розтяглися вздовж, а в
деяких - впоперек, як кому по
д
о
-
ба
лось. - О, багацько, сину, поможеш їм
тим, що носитимеш свиту! - ска
-
зав батько, осміхаючись. Батьківський жарт зачепив сина
за серце. - Ми, тату, носимо народну сви
-
ту, бо ми народовці, стаємо на бік
народу; ми націонали! Ми про
-
тестуємо нашою свитою проти
де
спотизму, який насів на нашу
українську національність, на на
-
шу мову, на нашу літературу, на
наше життя. Ми тим протестуємо
проти всякого деспотизму і стає
-
мо на бік нашого народу, бороня
-
чи його од панства, та ще й чужо
-
го, од впливу чужих мов, чужої ві
-
ри, од впливу всіх чортів і бісів,
які тільки посміли покласти свою
ворожу руку на наше добро, ка
наш народ!.. Павло Радюк говорив чистою
ук
раїнською мовою. Надежді Сте
-
панівні так і здалось, що він знов
попав під вплив наймитів, пасту
-
хів і всієї журбанської челяді. Та
свита, та українська розмова, той
запал, з яким говорив молодий
студент, - все те не тільки вдиви
-
ло матір, але й злякало. Гості ще
більше порозтягали вид і руки
поопускали. - Боже! Що з тобою сталося? Як
ти говориш? Чого ти так багаць
-
ко говориш? - говорила мати, зде
-
р
жуючи сина. Вона давно налила
йому стакан чаю, поставила пе
-
ред ним масло, паляницю, сухар
-
ці, молоко. А син неначе не бачив
нічого та все говорив, доки й чай
прохолов. - Ми носимо народну одежу, бо
чим же ми викинемо значок про
свої ідеї? Чим же ми дамо ознаку,
коли нам рот затулений, коли
нам зв'язали руки й ноги. Що ж
ми маємо робить, доки народить
-
ся наша наука, поки виробиться,
наша мова? Що ж маємо робити? -
говорив Павло, набираючись во
-
гню й обертаючись до матері. - Та пий чай, голубчику мій до
-
ро
гий! Пий чай, бо вихолоне зо
в
-
сім! - прохала мати, присовуючи
до його стакан. - Та не кричи, бо
ти собі горло порвеш, їхав так до
-
вго, приїхав так здалека, втоми
-
вся, здороживсь, припав пилом, а
тут треба доконче розмовляти й
кричать! - Спасибі, мамо! Встигну ще на
-
питись й наїстись, - сказав моло
-
дий студент, хлиснувши похап
-
цем трохи чаю й укинувши хапки
в рот шматочок паляниці. Він так швидко вливав чай у рот
і так швидко їв паляницю, неначе
хапався кудись йти, щось робить.
Після університетського товари
-
ства, після палких недавніх дис
-
путів у Києві йому й тепер зда
ва
-
лось, що він розмовляє з молоди
-
ми товаришами й хоче перемогти
когось в диспуті. Нові ідеї муляли
йому в голові й дуже займали йо
-
го, гарячили його кров. - Не пий, сину, так швидко! Не
ха
пайсь-бо так. Часу буде доволі,
- здержувала його мати, на що
син не звернув ніякої вваги. - І багацько вас там носить та
-
кий костюм? - спитав батько. Син
покинув пить і їсти й підвів голо
-
ву. - О! Нас є чимало! Ми кланяє
-
мось новим гуманним ідеям, які
да
вно розійшлися по Європі й ле
-
две оце добираються до нас. Чи
ви пак знаєте, що ми всі зараз те
-
рпимо і самі того не добачаємо?
Бо ми були сліпі, глухі й німі. І
народ терпить, і ми всі терпимо,
куди не глянь. У нас що дуже й
підле, те панує і жме, а що слабе й
добре, те мусить терпіти і не сміє
голосу подати. Ще то наше вели
-
ке щастя, що народ наш вже ви
-
зволений од панщини, вирваний
з рук польської шляхти, котра
держала наш народ в своїх руках
у неволі. - Та що ж маємо робить? З ким
маємо битись і войдуваться і за
що? - спитав один гість, але Пав
-
ло не дав йому й скінчити. - З темною силою треба войду
-
ва
ться! Нам не треба ні землі, ні
води. Нашою водою можна світ
потопить; нашою землею можна
засипать волю всіх людей на ці
-
лому світі. Нам не треба солда
т
-
чини! Нам не треба кадила й кро
-
пила! Ми й так темні й глухі; ми й
так маємо більма на очах! Нащо
нам великі дзвони? Нащо нам зо
-
лотоверхі монастирі? Нащо нам
топити віск перед образами? - Не кричи, сину, бо ми чуємо!
По
жалій себе! - здержував його
ба
тько, а сам несамохіть милува
-
в
ся сином. Його завзяття, палка
вдача, розум, розвитий наукою, -
все те тішило батька так, що він
за
дивлявся на блискучі синові
очі, на палаючі щоки. Він був
гордий сином перед сусідами. - Наша земля на Україні як золо
-
то, а народ наш часто голодує. В
нас нема промислівства, а про на
-
род ніхто й не дбає, ніхто його не
напутить, не вчить, не наводить
на розум. Наша народна пісня по
-
е
тична й чудова, як утвори пе
р
-
ворядних геніїв; наша поезія, на
-
ша мова багата, як щире золото. І
все те марно занапащається, про
-
падає, лежить непочате. І доки
во
но лежатиме? Нам не треба вій
-
ни, а треба просвіти! Нащо нам
зе
мля й вода? Нащо кропило й
кадило? Грека й латина? А нас ті
-
льки тим і годують і не дають
нам нічого луччого, держать нас і
народ наш в темноті, не дають
народові навіть св. письма на йо
-
го мові, що вже мають дикарі, не
дають нам нашого хліба, не да
-
ють нам нашої мови, не дають
нам нашої волі, науки, школи,
про
світи. Павло встав і почав махать ру
-
ками. Його червоне лице палало,
як в огні, очі блищали завзяттям і
надзвичайною красою сміливос
-
ті. Він почував у собі таку любов
до нової ідеї, що старий батько
своїм серцем несамохіть почутив,
що в синових словах є щось нове
й правдиве. А син все говорив та
говорив. Його язик, такий легкий,
як і в батька, ледве встигав ви
го
-
ртать і виявлять силу думок, всю
силу гарячого почування, котре
наче кипіло й клекотіло в його
се
рці. Мати одсунула од його хо
-
ло
дний недопитий стакан і при
-
сунула другий, гарячий. Син не
доторкнувся до його й не пере
-
ставав говорить. Нове убрання,
нова мова, якісь ідеї, котрих вона
добре не втямила, хоч трохи й по
-
стерігала, надзвичайний запал і
навіть злість, з котрою злітали
слова й думки з синового язика, -
все те дуже здивувало матір, ко
-
тра до цього часу за ніякі ідеї ні
-
чого й не чула. Вона бачила, що
чи
ниться щось не-чуване, і перш
од усього злякалась. Інстинкт ма
-
те
ринський найпередніше заг
о
-
во
рив в її серці. А гості все сиділи
мовчки та тільки дивились. - Де наша минувшість, де вона
ділась? Де наша козацька воля і
рі
вність? Нам не треба Туркеста
-
ну, [65]
не треба солдатчини, не
[65]
- Т у р к е с т а н - історично-
гео
графічна область у Середній і Це
-
н
тральній Азії. Вперше назва "Тур
-
ке
стан" зустрічається в творах араб
-
сь
ких географів ЇХ ст. На території
За
хідного Туркестану, приєднаного
до Російської імперії в 1867 р., було
ут
ворено Туркестанське генерал-гу
-
бернаторство, з 1888 р. офіційна на
-
зва - Туркестанський край. З 1924 -
1925 pp. щодо колишнього Ро
сій
сь
-
кого Туркестану почали вживати те
-
р
мін Середня Азія. треба панів! - Та чого ж нам треба? - спитав
ба
тько несміливо й тихо, сливе
нишком. - Та чого нам не треба, коли ми
нічого не маємо! І Павло витяг з
кишені жмут паперу, писаного й
літографованого, й твердою ру
-
кою кинув на стіл. Мати й батько,
сестри й гості - всі жахнулись й
одхилились од стола. Велике зав
-
зя
ття, й гаряче слово, і жар серця,
і темний вечір - все те впливало
на слухачів так, що їм здалось, ні
-
би він кинув на стіл якісь чари, а
не пучок паперу. Між тими паперами було бага
-
цько писаних і літографованих
пе
рекладів нових європейських
ав
торів: Ренана, [66]
Бюхнера, [67]
Фейербаха, [68]
Прудона, [69]
де
-
[66]
- Р е н а н Ернест-Жозеф (1823
- 1892) - французький історик релігії,
філософ-ідеаліст. [67]
- Б ю х н е р Фрідріх-Карл-Хрі
-
стіан-Людвіг (1824 - 1899) - німець
-
кий фізіолог, популяризатор приро
-
дн
ичо-наукових знань, прихильник
ву
льгарного матеріалізму і соціа
ль
-
н
ого дарвінізму. [68]
- Ф е й е р б а х Людвіг (1804 -
1872) - видатний німецький філософ
-
матеріаліст, один з попередників ма
-
рксизму. [69]
- П р у д о н П'єр-Жозеф (1809 -
1865) - французький дрібнобуржуаз
-
ний соціолог і публіцист, один з іде
-
я
кі заборонені цензурою твори
Шевченка і багато дечого іншого. - Нехай же це все полежить до
завтрього, бо тепер не буде часу
читать. Ти все говориш, - сказав
батько, - а я мовчу. Мені обридло
вже мовчать. Мовчи ще ти, а я
говоритиму! Я тобі тим часом ро
-
зкажу, як були собі дві молодиці,
та обидві такі цокотухи, такі ле
-
петухи! Якраз такі, як ти та я, що
одна другої ніяк не перегово
-
рить! Одна другій щось розказує.
Обидві разом своє товчуть, і одна
одної не слухає. Ото раз вони піш
-
ли в заклад, хто кого перего
во
-
рить. о
логів анархізму.
- Ет, тату! Нам не треба анекдо
-
тів! Нам не треба балакання; не
треба слів, а треба діла! - крикнув
син, перебиваючи батька. - Отуди ік бісовому батькові! Я
говорив цілий вік, а оце при тобі
доведеться мовчать! То я вже й
не знаю, чого тобі треба. Як ми
вчи
лись, нам і в голову не прихо
-
дило, чого треба, а чого не треба! - То-то й горе! А нам от і в голо
-
ву прийшло! Ми хочемо все пере
-
трусить, передивиться. Ми не хо
-
чемо жить навмання, йти навпо
-
мацки, говорити, думать і робить
по чийомусь там розумові чи по
баб'ячих давніх переказах. - Боже мій! Що з тобою сталося?
Що там у вас діється в тих шко
-
лах, коли ти так змінився, зовсім
не той став! - бідкалась мати й ні
-
як не могла втямить, а тільки до
-
гадувалась, що з ним сталась яка
-
сь зміна, котра дуже не припа
да
-
ла їй до серця.
- Не п'є чаю, не їс
-
ть, сердиться, верещить! Ти собі
груди порвеш! Що там у вас скої
-
лось таке безглузде по школах? Я
не спатиму цієї ночі. - Про мене, мамо, й не спіть, а зо
мною сталося те, що бачите. - Бач, жінко, було його малим не
пускать горобців дерти з мужи
-
ць
кими дітьми, - промовив бать
-
ко, - а все то в тому винні гороб
-
чи
ки! Той жарт розсмішив усіх. Всі за
-
сміялись, навіть молодий студе
нт
осміхнувся, а гості не знали, що
думать, що й казать. Одначе всі
во
ни кинулись до заборонених
творів Шевченка, і дехто почав їх
голосно читать. Всі слухали з ве
-
ликою охотою й цікавістю, незгі
-
рше, як слухали й молодого Ра
-
дю
ка. Павло тим часом замовк і пив
чай, його пульс кидався дуже
шви
дко, лице горіло. Він утоми
-
вся й мовчав. А з-за вуглів і кущів
виглядали дівчата й молодиці. По
дворі пішла чутка, що приїхав па
-
нич з Києва й привіз з собою яко
-
гось парубка, та такого гарного,
що й пером не списати і не зма
-
лювать! Всі дівчата й молодиці,
одна за одною, побігли дивиться
на того парубка, що пішов слід
-
ком за паничем і втирився в па
н
-
ський ґанок. Одначе зараз вони
впізнали в тому парубкові свого
панича й не могли одірвать од
йо
го очей. - Та й гарний же наш панич в па
-
рубоцькому убранні! - сказала од
-
на наймичка до дівчат. - А яка на йому сорочка! Неначе
золотом шита; а яка застіжка! Ой
гарний же, як сонце, як місяць! -
про
мовила друга дівчина, підій
-
ма
ючись навшпиньки з-за плечей
молодиці. Тим часом почали налагоджу
-
вать стіл для вечері. - Оце прошу тебе, сину, за одну
річ! Ти передніше наїжся, напи
й
-
ся, а потім будеш говорити, про
ме
не, й до світу, - просила мати
си
на. Син так і зробив. Закачавши тро
-
хи рукава свити, він почав уплі
-
тать печене й варене, та так шви
-
дко, неначе хапався, ніби йому
треба було от-от зараз бігти на
ле
кцію, щоб не опізниться. Бать
-
ко тим часом розказував йому за
хуторянських паннів та про одну
сусіду, панію Макуху. - Як прийде до нас завтра панія
Макуха, то ти, сину, побалакай з
нею і про волю, і про долю. От хто
заговорить з тобою! - сказав ста
-
рий Радюк, і всі гості зарегота
-
лись разом. - І таких треба навчать, як ваша
Макуха, і таких треба просвічу
-
вать сьогочасними європейськи
-
ми ідеями. Бо звідкіль же вони
наберуться тих ідей? Газети до їх
не доходять, людей просвічених
вони не бачать. Ростуть собі, як
лопух на городі, як той степовий
бур'ян. - О, вибачай! Панія Макуха зов
-
сім не хуторянський лопух! Вона
часом і філософствує. Раз мені ка
-
зала: "Що то пак бог дав! Як-от
ку
рка, то й птиця, і несеться; а як
кішка, то вже й звір, і навіть не
несеться, а котиться. Так вже, ма
-
буть, дав господь милосердний".
Ти, сину, таки її просвіти! Вона
тебе зрозуміє і втямить твої ідеї. Після вечері Павло таки не вте
-
рпів і знов розпочав розмову про
нові ідеї з батьком та гістьми. Ма
-
ти вже давно пішла спати, а вони
все балакали та балакали. Син
був дуже радий, що батько й гості
починали потроху його розуміть,
з дечим почали згоджуваться, хоч
в дечому й суперечили йому. - Ти часом то ніби й правду ви
-
думуєш, - казав батько, - а часом
то вже й не знаю. Чи ти дуже ро
-
зу
мний, а я вже надто дуже ста
-
рий, чи ти брешеш, а я сливе йму
тобі віри. І батько поцілувався з сином на
добраніч. Гості виїхали з двора,
запрошені на другий день на іме
-
нини. Але й батько довго не спав.
Його стурбували нові ідеї, приве
-
зені сином; його збентежила пал
-
ка синова розмова, промкиута за
-
в
зяттям і щирістю. Вже не час бу
-
ло йому ламать свою сиву голову,
переіначувать те, що лежало в го
-
лові кілька десятків год, що зля
-
глося, як верстви снопів в старо
-
му стіжку. А син не міг спати. Подушка пе
-
кла йому голову й лице, неначе
во
на була насипана жаром; його
тіло розгорілось, а молода голо
-
ва, вперше розпустивши хвилі
сві
жих ідей за стінами школи, ро
-
зтривожилась, розпалилась. Ми
с
-
лі, картини - все те опало його зо
всіх боків, ніби сіпало, смикало
йо
го. Він сів на ліжку, обмахув
а
-
вся од жари руками, потім встав,
убрався й вийшов у садок. Ніч була гаряча, жнив'яна. Духо
-
та стояла сливе як удень. Свіжіс
-
ть півночі не встигла здмухнуть
вогню з гарячого лиця степу. Па
-
вло пішов по алеї, і йому здава
-
лось, ніби гілля в гущавині при
-
гнічує його зверху до землі. Він
пе
ребіг садок, перескочив через
тин і вийшов через вигон у степ.
Од заходу потягло тихесеньким,
свіжішим вітрецем. Він пішов у
степ назустріч тій прохолоді. Зорі
пишно сяли в чистому небі, миго
-
тіли й бризкали світом в сухому
прозорому повітрі. Метеори раз у
раз спадали з неба на степ, то ні
-
би хто кропив небо огняною во
-
дою, то ніби огняний палець ве
-
ле
тня розпорював все небо од ве
-
рху до самого низу. Зорі так ясно
сяли, що ввесь степ, навіть не ос
-
ві
чений місяцем, мрів од краю до
краю. Садок і церква, верби й віт
-
ряки мали якийсь фантастич
ний
вигляд палаців, зубчастих стін.
Чо
рнобиль, бузина коло тину
зда
вались цілим лісом; а нарізно
стоячі будяки серед степу зда
ва
-
лись гіллястими дубами. Павло
пішов у степ, і степ почав перед
йо
го очима наче оживать під вп
-
ли
вом недавньої науки в школі,
недавньої розмови й гарячих
дум. І по степу неначе перед його
очи
ма перелетіли на баских ко
-
нях, мов ті птиці, орди давніх на
-
родів, пересунулись важкі орди
та
тар з чередою, з верблюдами,
гарбами й кіньми. І все те посуну
-
лось, полізло на Київ, на Україну,
заславши українським трупом
сте
пи, поливши їх українською
кров'ю. Він згодом неначе поба
-
чив, як розлетілись по степу со
-
ко
лами й орлами козаки. Він так
очевидячки роздивлявся на їх ко
-
ні, баскі та прудкі, на їх довгі чу
-
би, що одставали од голов і мая
-
ли од вітру, на їх лиця, гарні й
сміливі, на кунтуші ясноцвітні,
що неначе все те й справді дія
-
лось тепер перед його очима на
широкому степу. От ніби перед
його очима басували гетьманські
коні, а на конях сиділи гетьмани-
лицарі, а за ними вигравали ко
-
заки на конях, мов хвилі на морі,
манячили червоноверхими шап
-
ками, - і перед ними оступались
ди
кі орди, падали необережні по
-
льсько-шляхетські голови. Все
по
ле вкрилось трупом. Потім заворушилось по степу
велике, як самий степ, військо
московське, посипались крупами
москалі, полізли степовими ми
-
шами й сараною. Ще ясніше за
б
-
лищали зорі, частіше замиготіли
метеори, розпорювали небо бли
с
-
кавкою зверху донизу й освічува
-
ли ясно ввесь степ. І перед його
очима розіслався степ, ввесь об
-
ли
тий людською кров'ю, ввесь
че
рвоний, увесь засипаний украї
-
нськими кістками, засипаний по
-
пе
лом пожежі, укритий диким
гай
воронням. Вся степова трава,
всі степові квітки були неначе
обмочені в кров, виросли, политі
тією кров'ю, пускали коріння в
кістки й попіл, розносили попід
небом пахощі, витягнуті з украї
-
нських душ, то козацьких, то ді
-
воцьких, замордованих за те, що
вони родились на тих степах, що
вдихнули в себе повітря україн
-
сь
кого неба, української землі.
Мрія так ясно малювала перед
ним страшні картини українсько
-
го минувшого часу, що він поди
-
вився собі під ноги, чи не хлюпає
-
ться кров під його ногами. То була не кров, а роса, що па
да
-
ла з холодного неба на гарячу зе
-
млю. Повітря стало свіжіше. Край
неба почав червоніть. І степ ще
да
лі стало видно. Роса вкрила
тра
ву й біліла проти сходу, нена
-
че хто потрусив степ ізумрудами
й прикрив павутинням. На степу
було так тихо, неначе вся земля з
селом, хатами й садками замерла
на той час в міцному сні. Тільки
червоний край неба натякав на
живоття, давав надію, що неза
-
баром все знов оживе й почне ві
-
ковічну незмінну роботу. Трохи
згодом на селі заспівали півні.
Радюк почував, що його голова
вже прохолола, що його пульс ки
-
дався рівно. Він вернувсь додому,
впав на ліжко й заснув міцним
сном щасливого студента, що до
-
бре здав екзамен і приїхав додо
-
му на спочинок на вакації. На
другий день сонце високо щдби
-
лося вгору, а Павло спав. Батько й
мати ходили тихесенько по кі
-
мнатах, не гуркали дверима, щоб
не збудить дорогого гостя. Того ж таки дня трапились іме
-
нини самої Радючки, і старий Ра
-
дюк був навіть радий тому, що
приїдуть деякі сусіди, йому дуже
хотілось похвалиться перед ними
своїм сином. Вже сонце стало на вечірньому
прузі, як почали з'їжджаться бли
-
жчі сусіди, котрі знали про ті іме
-
нини. Деякі попривозили своїх
до
чок, почувши, що приїхав мо
-
ло
дий Радюк. Вечір був погожий.
В покоях було душно. Хазяйка по
-
просила гостей вийти пить чай
на терасу. Вона сіла коло само
ва
-
ра й наливала чай; кругом стола
й на лавках сиділи хуторянки й
хуторяни. Тераса була без покрі
-
влі, вся обвита виноградом. Ви
-
но
градний лист закривав гостей
од косого проміння сонця. Над те
-
расою синіло вечірнє небо. Ста
-
рий Радюк балакав з сусідами, а
дами сиділи коло стола поруч з
ха
зяйкою. Між дамами кидалась в
очі одна немолода удова капіта
-
нша. То була Ликерія Петрівна, на
прізвище Висока. Старий Радюк
продражнив її Макухою. Панія
Ви
сока й справді трошки скида
-
лась на макуху, бо була присадку
-
вата, кругленька, з круглим пов
-
ним лицем, котре од духоти поче
-
рвоніло й лисніло од поту. Панія
Макуха ледве встигала обтирать
його білою хусточкою та все жа
-
лілась на духоту. Невважаючи на
свою дохожалість, вона любила
че
пуриться, була вбрана в ясну
сукню й мала на голові рожі, які
були б до лиця молоденькій пан
-
ні. Хоч непросвічена й проста, але
вона любила вдавать з себе сві
-
тську панію й була з претензіями.
Меж гістьми було чимало паннів,
але одна між ними була найкра
-
ща, хоч була і дуже молоденька.
Вона була вбрана в вишивану ук
-
ра
їнську сорочку, бо недавно бу
-
ла в Полтаві і вгледіла там нову
моду. Почувши од знайомих сусід,
що молодий Радюк приїхав з Киє
-
ва в українському костюмі, вона
зумисне вбралась і собі в націо
на
-
льний костюм. Та хуторяночка
зва
лась Галею, а прозивалась Ма
-
сю
ківною. Вона була небагатого
роду, але гарна, як степова квітка
весною. На фоні зеленого листу її
чистий профіль був ніби нама
-
льо
ваний на картині. Вона була
ще дуже молода. Довгеньке Ма
-
сю
ківнине личко з чорними бро
-
вами, з рум'янцями на щоках, з
ве
ликими карими очима прига
-
дувало цвіт червоної зірки між
зе
леним бадиллям. Павло Антонович довгенько не
виходив до гостей і вийшов знов
в українському убранні, тільки
замість важкої свити на йому був
легенький літній сіртучок. Черво
-
ний пояс дуже гарно обгартував
його тонкий стан. Він привітався
до гостей по-українській. Панни
очевидячки якось зам'ялись, а
панія Макуха осміхнулась, закру
-
тила головою та ще гірше поче
-
рвоніла й частіше обтирала хус
-
то
чкою лице. - Як гарно ви, Павле Антонови
-
чу, убралися по-сільській! - ска
за
-
ла панія Висока тоном, в котрому
була думка надвоє. - От так, як бачите! - сказав мо
-
лодий Радюк і сів на східцях те
-
раси, якраз спиною до панії Ви
-
сокої, так що його потилиця була
проти її очей. А для неї дуже хоті
-
лось надивиться на його очі! - Просто неба на землі сіли, Пав
-
ле Антоновичу? - зачіпала його
панія Висока. - Просто неба на східцях! - ска
-
зав він, повернувши на час лице
до неї й знов одвернувши очі до
молодої Масюківни, що сиділа в
ку
точку окроми й почервоніла,
як мережки її рукавів. - Прошу покірно сісти на стільці!
- знов сказала Ликерія Петрівна,
показуючи на порожній стілець,
що стояв саме проти неї. Молодий Радюк послухав її, але
сів на стільці до неї боком, а ли
-
цем просто до Масюківни, й по
-
чав говорити до неї по-українсь
-
кій. Панна почервоніла й одка
зу
-
вала йому тією страшною міша
-
ни
ною, котру на Україні звуть ве
-
ликоруською мовою. - Як ви до нас говорите по-мо
д
-
ному! - промовила панія Висока й
собі по-українській. - Ото в нас така поведенція на
-
стала! - одказав їй Радюк. - Може, ви й насіннячко лузати
-
мете по-нашому, по-сільському?
Шко
да, що не взяла з собою! - ска
-
зала йому панія Висока жарто
в
-
ливо, але сміливо, як людина ду
-
же знайома і вхожа до Радюків. - Шкода, що ви забули. Всі засміялись, а Радючка осмі
-
хнулась якось гірко, і лице її за
-
журилось. - Яка теперечки пішла чудна мо
-
да! Все сільська та сільська. І уб
-
рання носять сільське, і говорять
по-сільській, - говорила панія Ви
-
сока, ніби сама до себе. - І пісень співаємо сільських, і
пи
шемо книжки сільською мо
-
вою, бо ми, пані Висока, демо
к
ра
-
ти. Не знаю, як ви? Панія Висока не зрозуміла того
слова, не зрозуміла, чи то щось
до
бре, чи щось погане, і, щоб не
вшелепаться, затерла, зам'яла ро
-
з
мову, попрохавши в хазяйки
чаю. Молодий Радюк посунув до
неї молочничок з молоком. - Дякую вам! Я понеділкую! -
про
мовила трохи гордо панія Ви
-
сока. - Сьогодні понеділок! - Вибачайте, коли так. І ви цілий
рік понеділкуєте? - От і цілий рік! У вас в Києві по
-
веденція на все сільське, а не зна
-
єте, як на селі поводиться в нас.
Од великодня до св. Духа [70]
ні
-
хто не понеділкує. - Чи не доволі ж вам тих серед та
п'ятниць? - Що це ви говорите про середи
та п'ятниці, неначе про вівці та
[70]
- тобто від великодня до зеле
-
них свят (трійці).
кози? - промовила панія Висока. - А мені здається, якби ви сього
-
дні оскоромились, то не великий
був би гріх. Скільки скорому, сті
-
льки й гріха, - кажуть у приказці. - О, панію Високу не підведеш,
сину! - обізвався старий Радюк. -
Чи ви пак знаєте, як раз спові
-
далась молодиця в лаврі? Питає
че
рнець в неї на духу: "Чим ти
грішна, молодице?" А вона каже:
"Ой батюшко! великий маю гріх
на душі. Раз у святу п'ятницю го
-
дувала дитину молоком, та забу
-
ла, що п'ятниця, та й облизала
ложку". А чернець каже: "Лижи ж
ти сухого макогона щоп'ятниці
до самого великодня". Всі засміялись, а панія Висока
промовила: "Смійтесь, смійтесь! З
посміху люди бувають, як при
-
казують селяни, та глядіть, щоб
навпісля не плакали!" Радючка не держала постів, але
їй здалось це не до ладу, що син з
батьком неначе змовились кеп
-
кувать над постами перед її гіс
ть
-
ми, котрі поважали пости. - Знаємо й ми вас, посниць! - до
-
дав старий Радюк. - У вас у піст і
грибки й опеньки, і рибка й варе
-
ння, і узвар і кутя, й пиріжки з
усякою начинкою. Давай тільки,
боже, апетиту. - От я хоч і держуся сільської по
-
веденції, але не дуже люблю сіль
-
сь
ке понеділкування й усякі сіль
-
сь
кі забобони, - промовив моло
-
дий Радюк. - Забобони забобонами, але між
тими забобонами є багацько де
-
чо
го, що й вам, вченим, не по го
-
лові. Не дуже лишень потріпуйте
село, коли любите сільську пове
-
денцію. - Пані Висока, - промовив Радюк,
і кров кинулася йому до голови, -
ми любимо що є луччого в селі,
але село має багато дечого тем
-
ного, бо туди ще не прийшов світ
науки. Хто ж буде любити відьом,
знахарок з їх ліками безтолкови
-
ми, з їх виливанням на лопаті, на
порозі, з їх завірчуванням, підли
-
ванням? Хто ж любитиме Лису
гору [71]
з хвостатими відьмами і
всяку сільську нісенітницю? І ко
-
му потрібне все те? І хто ж такий
розумний, що йнятиме віри? - Павле Антоновичу! говоріть, та
не проговорюйтесь! - сказала па
-
нія Висока. - Що ви мені кажете,
коли я дещо на свої очі бачила... - Чи не бачили ви часом, як баба
[71]
- Л и с а г о р а - історична мі
-
сцевість у Печерському районі міста
Києва на південний захід від Ви
-
дубичів. Назва пов'язана із старо
ви
-
н
ними переказами про шабаші ві
-
дьом і перевертнів на цій горі. Деякі
дослідники ототожнюють її з літо
-
писною Хоревицею. витягла підсакою щуку, а вона
стала телям та й побігла в ліс? -
сказав старий Радюк. - Не те я бачила, а дещо мудріше
од того. - А що ж? Як відьми доять моло
-
ко, підставивши дійницю під ст
-
рі
ху або одіткнувши в дверях кі
-
лочок? - обізвався старий Радюк. - А хоч би й те! - Є багато в світі такого, чого ви,
вчені люди, ще не постерегли. Що
ви говорите, коли я сама можу
ви
лічить од пропасниці симпаті
-
єю! - промовила стара Радючка й
дуже здивувала свого молодого
сина. - Як же ви, мамо, її лічите? - спи
-
тав син, не ймучи віри своїм ву
-
хам, щоб його мати, що вчилась в
інституті, вірила в такі способи
ліків. - А так! Напишу кілька таких
слів на склянці, потім змию во
-
дою й дам ту воду випить слабо
-
му, то він і одужає. - Хто ж вам переказав ту міс
те
-
рію? - Наша начальниця в інституті,
одна графиня з Петербурга, - ска
-
зала мати дуже поважно, вважаю
-
чи на такий авторитет. - Мабуть, вона була спіритка або
масонка, [72]
незгірше наших сі
-
[72]
- М а с о н к а - послідовниця
ма
с
онства, релігійно-етичного руху,
льських спіритів, що літають на
днищах на Лису гору, - промовив
молодий Радюк. Молода кров
вда
рила йому в голову. - Оце, як голова в мене чогось
за
боліла! - вихопилось у його не
-
сподівано. - Як у вас часто болить голова,
то я вам пришлю шапочку з голо
-
ви св. Івана многострадального,
що в пещерах. Тільки ви народ
що виник на початку XVIII ст. в Ан
-
глії, а згодом поширився у вигляді
таємних товариств в інших країнах
Європи. Цей рух; здебільшого поєд
-
нував зовнішні вимоги "морального
самовдосконалення" з підтримкою
реакційних суспільних устоїв.
мо
лодий... Ой, лихо з вами, та й
годі! - бідкалась панія Макуха, ва
-
жко зітхнувши. - Носіть вже ви шапочки, а я не
буду, - промовив Радюк аж серди
-
то. Його дуже вразила темнота
того товариства, серед котрого
він хотів проповідувать свої ідеї, і
він засмутився недоброхіть. - Ме
-
ні треба доктора, бо шапочка ні
-
чого не поможе, - сказав він. Вже смеркло. Надворі було так
тихо, що як принесли світло, то
свічки горіли, неначе в горниці.
Всім не хотілось йти в покої, всім
було тепло, гарно й весело. Роз
-
мова про страхіття нагнала трохи
страху на паннів й паній; вони
втихли й сиділи мовчки. Пані Ви
-
сокій здавалось, що от-от якесь
страховище з рогами просуне ру
-
ку через виноград і вхопить її за
шию. Вона навіть оступилась, аж
одскочила й сіла серед ґанку,
бли
жче до Павла, котрий тим ча
-
сом одсунувся од неї й пішов до
паннів. Батько хотів почваниться
перед сусідами сином і почав йо
-
го зачіпать. - Так що, сину? Панія Висока ві
-
рить в сільські чуда? - спитав він
сина. - Якби пак тільки панії вірили, а
то часом і пани вірять! - Що вже що, сину, а й я не люб
-
лю дечого того, що тобі не по
до
-
ба
ється. І в мене вже давненько
почала спадать з очей полуда. Ро
-
біть і думайте вже ви, молоді" за
нас, старих. - Коли б пак ви сиділи нишком
та не перебаранчали! - промовив
син трохи сердито, зирнувши на
одного понурого сусіда, що ко
-
лись служив в Полтаві в поліції. При тих словах молодий Радюк
пішов і сів коло Масюківни. Її ве
-
ликі карі очі блищали, як зорі.
Од
ні її очі освітили й пригріли
йо
го серед темряви того товари
-
ства. Йому так було гарно й тепло
при тих ясних очах, що пісня сама
наверталась йому на думку. Мі
-
сяць на підпоєні глянув через те
-
расу з неба на гостей, і поезія
повіяла крилом над молодими
людьми. Радюк почав української
пісні чистим горьовим басом. Па
-
нія Макуха зараз-таки пристала
до його, бо співала дуже гарно.
Мелодія, наче пошесть, заметила
й гостей. Старий Радюк зараз за
-
тяг і собі, а за ним деякі гості.
Павло почув, що Масюківна, чер
-
вона, як маківка, почала співати
чистим чудовим голосом. Тим часом місяць піднявся ви
-
соко. Після вечері близькі сусіди
почали прощатись, щоб зарані ве
-
р
нуться до господи. Панія Висока
дуже просила молодого Радюка
не забувати її й звертать частіше
до її двора. - А як ви часом мене причаруєте,
що я тоді на світі божому робити
-
му? - казав молодий Радюк. Панія Висока засміялась, бо його
слова були дуже підлесливі задля
неї. - О, я двір свій обсную і дорогу
вам зіллям переллю. Тільки при
-
їдьте та вступіть в мою оселю, то
спроста вже й не виїдете. Коли
хо
чете, то й не їдьте, бо напою
вас таким зіллям до любощів, що
всі наші сусідські панни помруть
од кохання: так ви будете всім до
вподоби. - Ви, мабуть, така чарівниця, про
яку співають, що вона чарів не
знала, а Гриця причарувала, бо
була чорнобрива, тим і чарівниця
справедлива, - сказав старий Ра
-
дюк. Той комплімент дуже сподо
ба
-
вся Високій, бо вона почервоніла,
неначе молоденька дівчина. Всі
хуторянські панни сміялись з неї
в вічі. Молодий студент щиріше й
привітніше попрощався з Галею
Масюківною. Панія Висока запри
-
мі
тила те і якось цілим лицем
моргнула на молодого Радюка. Вакаціями молодий студент їз
-
див в гості до сусід, був навіть у
Ликерії Петрівни Високої і скрізь
проповідував свої ідеї, котрі не
давали йому спокою, неначе му
-
ляли йому в голові, доки він не
порозносив їх по сусідах. Всі за
го
-
моніли за молодого Радюка. Ра
-
дюк зумисне дражнився з Ви
-
сокою й іншими провінціалками і
розказував їм страшні речі про
вчених німців-безбожників. Раз
він так наговорив Високій про
тих німців, що вона теж добре
сту
рбувалась. Їй здалось, що шви
-
дко буде кінець світу або що на
землі починається щось страшне.
І їй раз приснився страшний сон,
неначе ті німці поперекидались
усякими звірами й дідьками, ро
-
га
тими й хвостатими, та все дра
-
жнились з неї. Такий страшний
сон снився їй цілу ніч до самого
світу. Одпочивши добре на волі, моло
-
дий Радюк почав думи думати
молодою головою. Наймилішим
мі
сцем його молодих дум був ста
-
рий садок. Наниз од дому Радюка
колись давно була посаджена
алея з лип та дубів, але натура да
-
вно попсувала діло людських рук.
Старі липи та дуби росли вже да
-
вно по своїй волі; деякі виступи
-
ли за алею й широко розкидали
своє гілля на всі боки. Два дуби
вигнались вище за липи се
ред са
-
мої алеї. Колишня алея ста
ла вже
лабіринтом старого де
ре
ва, під
ко
трим росла зелена тра
ва, рівна
й гладенька, як килим, а за алеєю
на низині блищала ясно-зелена
осока, така зелена й ясна, що в
на
йсумнішу негоду здавалось, не
-
наче на неї світило сонце. Моло
-
дий Радюк любив ходить по
між
тим старим деревом, між липами
та дубами, любив саму гущавину,
де серед сонячного дня було сли
-
ве поночі. Радюк побув рік в університеті і
вже скинув з себе той космо
по
лі
-
тизм або великорущину, якою на
-
да
ряє нашу молодіж великору
сь
-
ка гімназія. Європейські ідеї й наука пока
за
-
ли йому новий світ, нове живот
-
тя. Його давні дитячі літа в Жур
-
ба
нях, з українською мовою й
піснею, між челяддю й селянами,
тепер неначе вертались знов. Чудове, пишне українське село в
літній час, зелене й пахуче, все в
квітках! Чудовий, богом благо
-
сло
венний І богом забутий край!
Хто бачив його не очима тільки, а
бачив серцем і душею, той повік
його не забуде. В Журбанях ввечері на вулиці до
півночі співали хлопці й дівчата.
Радюк до півночі ходив в алеї, по
садку, доки не стихала остання
пісня на селі, доки не засипали ді
-
вчата й хлопці разом з співучим
птаством. На чистому повітрі до
його долітали виразно самі слова
пісень, повні високої поезії, про
-
стої й пахучої, як квітки зеленого
степу. Обвіяний духом поезії, пі
-
сень, неба, тепла, квіток, він не
-
на
че бачив душею свою Україну,
свою дорогу Україну будущого
ча
су. Вона вся вставала перед
ним, гарна, як рай, чудова, як ді
-
вчина першої пори своєї краси,
вся засаджена садками, виногра
-
дом і лісами, вся облита ріками й
каналами, з багатими городами й
селами. Україна вставала перед
ним з своїм гордим, поетичним і
добрим народом, багатим і про
-
свіченим, з вольним народом, без
усякого ярма на шиї, з своєю мо
-
вою в літературі, з своєю наукою
й поезією. І він неначе почув ду
-
шею, як та поезія розвивається,
мов рожа в садку, в розкішну, ба
-
гату й вольну літературу. І перед
його очима неначе розгорту
ва
-
лась театральна сцена, де він ба
-
чив все те уявки. Як той чудовий
сон, бачив він такою Україну. І молодий Радюк почував ду
-
шею, що все те мусить сходить і
рости само, не полите водою й
ро
сою, без усякої помочі, під га
-
рячим камінням і піском, зумисне
накиданим зверху. Молодий хло
-
пець почував, що в його душі ви
-
никають все невеселі, смутні ду
-
ми. І як він більше думав про свій
народ і Україну, то його душа ні
-
би тонула в якійсь темній без
-
вісті, де не було ні дна, ні верху,
де не було за віщо вхопиться, хіба
за одно повітря. Думи, як осінні хмари, наполяга
-
ли на молоде чоло. В його душі
була мета, ясна й проста - народ й
Україна, але на скільки доріжок
розбігався великий шлях до тієї
мети! І од чого почать? І за що
взяться? Та дума знов кидала йо
-
го в якусь страшну безодню, де
не було й дна, де доводилось вхо
-
питься хіба за проміння сонця. А зорі так пишно сяли на синьо
-
му небі! А земля й небо мліли так
солодко в теплому повітрі, що бу
-
дили сподівання, навівали якесь
щастя, якийсь спокій на кожну
душу і, здається, були ладні за
-
гоїть смертельні рани кожної ду
-
ші, а тим більше - душі молодої. Невважаючи на все, Радюк був
дуже щасливий в ті університе
т
-
сь
кі вакації. Він добре здав екза
-
ме
ни, одпочив на селі. І в свої мо
-
лоді літа він почував у себе сті
-
льки сили й волі! Його життя зда
-
валось йому таким довгим без кі
-
нця, що всі сумні й чорні думи по
-
чали зсовуваться й ховались десь
далеко. Його не лякала ніяка при
-
тичина і не перепиняла його на
стежці життя. Йому здавалось, що
він усе переможе й перебуде, усе
візьме і всього добуде, чого тіль
-
ки його душа забажає! Щаслива, тричі щаслива пора
мо
лодого життя й думок. Щасли
-
ві літа, щасливий час, повний на
-
діями! Це не буває двічі в житті,
бо людина не цвіте двічі. Молодий Радюк часто вертався
спать з такими сміливими мрія
-
ми, що весела пісня й пісня коза
-
цька сама намагалась. І часто йо
-
го пісня зливалась з піснею бу
-
длі-якого парубка, що дуже пізно
вертався городами з вулиці од
милої. В таку щасливу годину на
його думку спадала постать мо
-
лоденької хуторяночки, з гарним,
щиро українським личком, з чор
-
ними бровами, котра не розуміла
ні добра, ні зла, і спадала, як роса
на квітки, як поезія, як пісня, що
повеселить серце та й пурхне ме
-
теликом на повітря. Раз якось на тижні трапилось
свято. На вигоні, на вулицях во
-
ру
шився народ, убраний по-пра
-
зниковому. На призьбах сиділи
жінки й чоловіки. Дівчата й хло
-
пці стояли купами під вербами,
ба
лакали, жартували, лузали на
-
сі
ння. Молодого Радюка взяла
охо
та піти по селі, подивиться на
людей. Накинувши на плечі сви
-
ту, вбравшись зовсім по-сільсь
-
кій, він пішов довгою вулицею
че
рез село. Дивиться він, аж на одній хаті
стримить застромлена в стріху
до
вга хворостина. На хворостині
зверху стриміла чорна дощечка, а
на дощечці була намальована бі
-
ла пляшка й чарка. Йому закортіло заглянуть в той
шинок, бо таких шинків давніше
не було в Журбанях. Він увійшов
у шинк і побачив там жидівську
сім'ю. В Журбанях він не бачив і
досі жидів, опріч орендаря в ко
р
-
чмі. В тім шинку було повно лю
-
дей. Перейшов він на другий куток і
там побачив такий самий шинк,
на котрому в стрісі стирчала на
палиці дощечка з намальованою
пляшкою й чаркою. Заглянув він
і в той шинк і там побачив жидів
-
ську сім'ю. Людей було повнісі
-
нько. Радюк вийшов на вигон і поба
-
чив сільську школу. То була не
-
величка хата, не більша од ши
-
нків. Вона стояла на вигоні окро
-
ми, далеченько од хат. Коло шко
-
ли було пусто, бо вона була не об
-
городжена тином. Стіни були не
опоряджені; около було оббите
до
щем, облуплене. Корови й сви
-
ні чухались об стіни, об угли. На
вуглах були сліди свинячих спин,
замазаних грязюкою. З обсмика
-
них стріх висіла солома. В побиті
шибки були позаправлювані луб
-
ки. В деяких вікнах зовсім не бу
-
ло тахоль в шибках. "Ану, зайду подивлюсь, хоч те
-
пер час робочий і школярів нема
в школі", - подумав Радюк і зай
-
шов. Одчинивши двері, він увійшов у
сіни й заглянув у клас, малий, ті
-
сний, з облупленою глиною на
стінах. На долу були бакаї, неначе
на шляху. На лавках лежав порох,
як на вигоні. Радюк думав, що в
школі нема й живої душі, й одхи
-
лив двері з сіней в кімнату. В кі
-
мнаті на ліжку спав москаль в че
-
рвоній випущеній сорочці, в кра
-
м
ній чемерці з жовтими блиску
-
чими ґудзиками. На голові волос
-
ся було розкудлане; в вусі теліпа
-
лась срібна сережка. То був вчи
-
тель журбанської школи, захо
-
жий одставний москаль. Він за
-
дер одну ногу на ліжко й хріп на
всю хату, роззявивши рота. Мухи
так і вп'ялись в очі, ніздрі й губи
-
ща. В хаті так смерділо мархот
-
кою й цибулею, що Радюк мусив
затулить носа. Як рипнули двері, москаль рап
-
том прокинувсь, схопився й сів на
ліжку, витріщивши заспані очі.
Рій мух знявся з його лиця й за
-
гув попід стелею. - Чого тобі треба? Ей ти, хахол!
Чого ти сюди лізеш? - крикнув
мо
скаль, ще й загнув дуже погано
по-московській. Радюк ледве вд
е
-
р
жався й прикусив язика, згада
в
-
ши, що він у свиті. - Та я хотів подивиться на шко
-
лу! - промовив Радюк. Москаль схопивсь, гуркнув две
-
рима й защепнув защіпкою. Ра
-
дюк пішов далі по селі. Поминувши кілька хат, він знов
побачив на одній стрісі на висо
-
кій палиці чорну дощечку. Під
ши
нком стояли жиди й селяни. - Чи є ще й четвертий шинк в
Жу
рбанях? - спитав Радюк у лю
-
дей. - Є ще один; ондечки! за вер
ба
-
ми! Мабуть, ти, хлопче, не жур
ба
-
нський? - Ні, не журбанський! - обізвався
Радюк і пішов до тих верб, де він і
справді побачив четвертий шинк
з тичкою на самому гребені, бо
шинк стояв осторонь, аж на го
-
роді, далеченько од улиці. "А дай загляну!" - подумав Ра
-
дюк і пішов у шинк. Шинк був перероблений з про
-
стої хати. В одній половині сиді
-
ли люди й пили гбрілку; в другій
жила жидівська сім'я. Через одчи
-
нені двері Радюк побачив високе
жидівське ліжко з перинами й по
-
душками, застелене білим про
-
стирадлом з зубцями навкруги. В
жидівській кімнаті було доволі
чисто. Піч і припічок були чисто
по
мазані, навіть підведені чер
во
-
ною глиною. Червоною глиною
були обведені вікна в хаті й зна
-
двору. Жиди вже позичили в на
-
роду трохи смаку до чистоти. З кімнати вийшов єврей. Він був
рудий, аж червоний. Шорстке, не
-
наче дрйтяне, волосся на голові
позакручувалось густими кучеря
-
ми. Чорна ярмулка ледве держа
-
ла
сь на кучерях, ніби на пружи
-
нах. Чорні хитрі очі блискали, бі
-
гали, крутились, як вертівся й
сам Дувид. Рудий Дувид був в'їд
-
ливий, як оса, чіплявся до всіх.
Він говорив по-українській, не
ше
пеляючи, говорив чистою на
-
ро
дною мовою, навіть з народ
-
ним жартом, з сіллю народної мо
-
ви. Дувид неначе грав роль мужи
-
ка, зачіпаючи селян. Вийшовши надвір, Дувид вгля
-
дів купку чоловіків. - Та зайдіть же в мою хату! Не
цурайтесь-бо мого хліба-солі! -
ска
зав Дувид і штовхнув жарт
о
в
-
ливо плечем одного чоловіка. - Геть, невіро! не пхайся! - одка
-
зав чоловік. - Оце недоторканий дядько, не
-
на
че молодиця! Та зайдіть-бо, та
побалакаємо! - сказав Дувид і пх
-
нув того дядька ззаду в спину
обома руками просто в шинк. Чо
-
ловік торсонув плечима Дувида. - Ще й грається хирний Дувид! -
сказав дядько й пішов у шинк. - Пиймо горілку, поки живі, бо
як помремо, то вже не питимемо!
З мого шинку беруть горілку і до
пана, і до попа, і до голови. І вчи
-
тель тут хилить. Проти Дувидо
-
вої горілки нема добрішоі ні в од
-
ному шинку. нутє-бо, дядьки, я
вас почастую! Які-бо ви прохані!
Чи наливать? - Та наливай, та тільки одчепись
ік бісовому батькові! та не пхай
-
ся-бо! - Дай же боже нам здоров'ячка
на многі літа, а помершим душам
легко лежати й землю держать! -
приказував Дувид, наливаючи го
-
рілки чоловікам. - Який-то вро
-
жай дасть нам господь милосер
д
-
ний на те літо, - бідкався Дувид. Радюк сидів за столом спершись
і дивився. Дувид угледів Радюка, і
його чорні, як терен, очі закрути
-
лись. - Мабуть, не з Журбанів? - спи
-
тав Дувид Радюка. - Не з Журбанів... - знехотя обі
-
звався Радюк. - Мабуть, з нової школи, з шко
-
лярів? Чи, може, з двірських? -
спитав Дувид і насунув на голову
ярмулку, котру все підіймало вго
-
ру волосся. - Авжеж, з нової школи... - ледве
обізвався Радюк. Дувид не зачі
-
пав Радюка, не пхався й не жар
ту
-
вав. Він обминав ти й ви, бо дога
-
дувавсь, що може помилиться.
Ду
видові очі бігали, бігали і не
знали, де дітись. - Чи почастувать? - якось-таки
Ду
вид наважився, врешті, спита
-
ть Радюка. - Нехай потім; трохи одпочину. Дувид перестав пхаться з людь
-
ми та все скоса та скоса поглядав
на Радюка, ще й жінці щось шепо
-
тів на вухо в кімнаті. Рухля ви
-
глянула з кімнати, запнута під
бо
роду шовковою білою хусточ
-
кою, гарна, біла, з тонким носом,
з чорними рівними бровами; бли
-
с
нула вона карими очима й знов
мерщій одхилилась за двері, аж
золоті сережки заколивались. Чоловіки й молодиці входили й
виходили з шинку, балакали, пи
-
ли, навіть не глянувши на Радю
-
ка. Коли це в шинк увійшов моло
-
дий парубчак в крамній сіренькій
козачині, в чоботях на колодоч
-
ках. Чорне густе волосся на голо
-
ві було примазане, аж лисніло.
Проділь був розділений збоку,
шия була зав'язана червоною з
квітками хусткою під викладча
-
стий комір. Козачина була засте
-
бнута на грудях жовтим блиску
-
чим витертим ґудзиком. З-під ко
-
зачини виглядала на грудях сит
-
цева жилетка. З темного смугля
-
вого виду темні очі поглядали
зго
рда на селян. Парубчак увій
-
шов у шинк, скинув картуз і по
-
дав Дувидові руку. Парубчак був такою загадкою
для Радюка, як Радюк був загад
-
кою для Дувида. Вся постать па
-
рубчака пригадувала трошки Ра
-
дю
кові вчителя в школі. - Шулемехом, Дувиде! - про
мо
-
вив парубчак до Дувида й ляпнув
його по долоні та й подав руку. - Шулемехом, пані Терешку! -
обі
звався Дувид і зирнув скоса на
Радюка. - Як ся маєте, Дувиде? - про
мо
-
вив парубчак. - Так собі... живемо до котрого
ча
су. - Моє поштеніе! - гукнув паруб
-
чак до Радюка, піднявши вгору
долоню. Радюк простяг до його руку. Па
-
рубчак зиркнув на білу руку,
глянув Радюкові в очі й зараз сха
-
менувсь. - А мені чомусь здалось, що це
наш Авксентій! - промовив паруб
-
чак якоюсь покаліченою мовою,
бо він силкувавсь говорить по-ве
-
ликоруській, хоч говорити до ла
-
ду не вмів. - Чи ви тутешні, журбанські? -
спитав Радюк. - Ми тутешнії, здешнії, - про
мо
-
вив парубчак, хитаючи головою.
Те ви він почув вперше на віку.
Воно його так і підняло під саму
стелю, бо він думав, що вже давно
заслуговував те ви. - Чи не з міщан ви часом або чи
не з козаків? - Може, з міщан, а може, й з кра
-
щих од міщан. - Та бреше він! Не слухай його,
хлопче, бо він сірий мужик: його
в селі дражнять Бубкою, - гукнув
один чоловік до Радюка. Паруб
-
чак почервонів, насупився й про
-
мо
вив: "Може, мого батька й дра
-
ж
нили Бубкою, а мене вже то й не
будуть". - Ба будуть, бо ти таки Бубка й
Бубчиного кодла й хову, - про
мо
-
вив чоловік. - Бо мій батько хахол, то й Буб
-
кою дражнили, а наш вчитель
Хва
дей Терентєвич казав, що я
вже Бубков, а не Бубка. Та що з
ними й балакать! - промовив Буб
-
ка до Дувида, як людини, що мо
-
гла зрозуміть Бубчині слова. - А ти, вражий сину! Все брешеш
язиком, як та собака! - крикнув
дядько. - Бреши, дядьку, сам! Та що й
говорить з такими глечиками, з
такими людьми! Чи ти ж, мазни
-
це, вчився в школі? Чи ти ж тя
-
миш далі од свого носа? - А ти, паскудо! Думаєш, як наче
-
пив хустку на шию та почепив ґу
-
дзя на груди, то вже маєш право
глузувать з нас, дражнить нас ма
-
з
ницями! - Авжеж я вам не рівня: я з вами
свиней не пас. - Ой ти, сонливий! Та ти зроду
не пас товару, кращого за свиней.
Слухай ти, вражий сину, Бубко!
Та я тобі так чуприну наскубу, як
скуб твій вчитель. Той дядько, жартуючи, простяг
руку до Бубчиної чуприни. - Не зачіпай, дядьку, бо в морду
дам! - крикнув Бубка. - Ти! Мені! В морду мені, хазяї
-
нові! Та в тебе на губах молоко не
обсохло! Як я женився, то ти ще
на припічку й каші не їв! То ти
смі
єш мені таке говорить! - кри
-
чав дядько, наближаючись до Бу
-
бки. - Одколи животію на світі, ні
од кого не чув цього; тільки чую
оце од тебе, віскривого. Всі селяни загули в шинку, як
бджоли. Рипнули двері, і в шинк увійшов
низенький, невеличкий, сухень
-
кий чоловічок. То був старий Буб
-
ка, батько того парубчака, такий
смуглявий, як і син. Старий Бубка
був нижчий од сина, мав кругле
-
нький невеличкий вид, кирпа
-
тий, як картоплина, ніс і маленькі
чорні очки. На сухому підборідді
стирчало зо три пучечки чорного
волосся, котре позакручувалось
вго
ру, неначе кучері в качура на
хвості. Бубка говорив тоненьким
сипким голосом. Було знать, що
його недурно продражнили Буб
-
кою: в йому й сліду не було вдачі
й завзяття. Старий сивуватий Бу
-
бка був в постолах, в одній сороч
-
ці й держав на плечі старенький
кожушок. Тільки що Бубка ввійшов у ши
-
нк, всі чоловіки так і заго
моніли
на його: "Навіщо ти, Олексо, так
розпустив свого Терешка? Та же
ж він, блазень, сікається в вічі
ста
рим людям, неначе він найста
-
рший в селі!" - А що ж я маю робить? А хіба ж
він мене слухає? От сидить в ши
-
нку та горілку п'є, а роботи не хо
-
че робить: сидить дома, все до
-
мує, згорнувши руки, або шукає
легкої, нечорної роботи. Кажіть
вже ви, панове громадо, йому що-
небудь. Я жаліюсь на сина гро
-
маді. Чого тобі тут треба? Йди до
-
дому, та не гуляй! А завтра ра
-
ненько свиняці хлів загородиш!
Одну льоху маємо, та й ту не
за
ба
-
ром вовки витягнуть з хліва че
-
рез дірку. Терешко сидів коло стола, насу
-
пившись, як та хмара, і навіть не
обізвався до батька й словом. - Йди додому, кажу тобі! Дивись,
ось приніс Дувидові в заставу ко
-
жух, бо нема грошей навіть на сі
-
ль. Йди до роботи, бо швидко з
го
ло
ду попухнемо! - Про мене! А я вам городить
свинюшників не буду. Хіба я на те
вчився в школі? Мені треба робо
-
ти по мені. Стану десь за писаря
або за лакея та й хліб їстиму. Ро
-
біть вже ви, тату, свинюшники. Всі люди в шинку зареготались.
Старий Бубка стояв з кожухом ні
в сих ні в тих. - Йди, кажу тобі, додому! - сказав
батько й наблизився до сина. - Одчепіться! - крикнув син і ра
-
п
том схопився з місця. Батько од
-
скочив назад. - Йди, бо я тебе оцією палицею! - Тату! в палиці два кінці: один
по мені, другий по тобі. - То це він на батька тикає! Хіба
ж батько пас з тобою свині! Бери
його, бра! В'яжи його, вражого си
-
на, та в холодну! - крикнули люди
й кинулись до Терешка. - В не
-
крути поздаваймо їх, оцих вра
-
жих школярів, замість хазяйських
синів! В москалі їх, оцих ледарів!
Бач, вже й солдатського ґудзика
припнув на грудях. Терешко оступився за стіл і став
за Радюком. - Коли ви громадян звете "хахла
-
ми", то хто ж ви такий! - спитав,
нарешті, Радюк Бубку. Бубка тільки очима закліпав і ні
-
чого не сказав, бо й сам не знав,
що він за людина. Поза столом, поза людьми Тере
-
шко Бубка посунувся до дверей і
втік, покинувши на столі горілку. - Чи ти ба! Вражий син і горілку
покинув. Випий же сам, Олексо,
синову горілку! - загомоніли лю
-
ди на старого Бубку. Бубка почав жаліться на сина,
що він, як вийшов з школи, то од
того часу не хоче робить чорної
ро
боти та все шукає легкого хлі
-
ба, пнеться в паничі, прилизуєть
-
ся, маже голову лоєм з каганця та
курить люльку. - Оддай його в москалі, коли він
такий! В москалі його, коли він не
поважає батька, кепкує з гро
ма
-
ди! - гукнули чоловіки. Тим часом старий Бубка оберну
-
вся до Дувида. - Будь ласка, Дувиде! Візьми ко
-
жух в заставу та позич хоч два ка
-
рбованці, бо нема за що й солі ку
-
пить. Так вижився, так вижився,
що вже не знаю й як! До зими да
-
ле
ко. Може, спроможусь та вику
-
плю. - Хіба ж у вас, дядьку, поля нема?
Чи, може, нема де заробить? - не
втерпів і спитав Бубку Радюк. - Було поле, та загуло! Позичив у
нашого голови десять карбован
-
ців ще позаторік, та й оре голова
моє поле оце вже другий рік. А як
не оддам грошей, то й третій рік
оратиме. - А мені здається, Олексо, як вже
клепать язиком на голову, то луч
-
че б нарікать на свою голову. Го
-
лова наш як голова. Що вже й
казать! - сказав стиха Дувид. - Голова, бач, як голова, а все-та
-
ки треба б нам другого голову
обрать, бо цей нам не сподобний:
вже дуже з шинкарями накладає.
І сам розпився, й жінка його роз
-
пилась, бо де ж пак! Шинкарі по
-
ять його й гроші дають, і грома
-
дяни поять! - загули люди. - Та нехай мене грім поб'є, коли
я маю з головою яке діло! Нехай
мене живого земля поглине! Ко
-
ли б мені можна хреститься, я б
вам отут перехрестився й землі
з'їв, що в мене з головою нема ні
-
якої спілки! - божився й клявся
Ду
вид. - Не бреши-бо, Дувиде! Хіба ж ми
не знаємо, що й ти і всі жур
ба
н
сь
-
кі шинкарі - ви всі даєте голові
сто карбованців та й торгуєте го
-
рілкою в шинках на громадській
землі. Скиньмо голову, люди доб
-
рі! В його вже, мабуть, і людської
ду
ші нема, - гукнув один чоловік. - Слухайте-бо! От послухайте ме
-
не, дурного, мене, старого Дуви
-
да! Я людина бідна; в мене не то
що сотні карбованців нема, в ме
-
не ледве зайва гривна знайде
ть
-
ся. А то ще я б давав голові сто
карбованців! Про інших шинкарів
не знаю, не скажу. Чого не знаю,
про те не скажу. А я хіба не чоло
-
вік? Хіба ж я не шаную громади,
дай їй боже здоров'ячка?.. - Та про мене! Але, будь ласка,
Дувиде! позич два карбованці й
ві
зьми в заставу кожух тільки до
покрови, [73]
- прохав Бубка. - Як тривога, то й до бога, а як по
тривозі, то й по бозі. Будь ласка,
Дувиде... - А де ж я в світі божому доста
-
ну? В кого ж я позичу? - бідкався
Бубка. - Я тобі, Олексо, скажу от що: їж
борщ із грибами, держи язик за
зу
бами. А то другий раз і шага не
позичу, Як оддаси до покрови три
[73]
- П о к р о в а - церковне хри
-
сти
янське свято (1 жовтня за ст. ст.).
карбованці, то позичу. - Та оддам! тільки дай! І пішов Бубка з шинку без кожу
-
ха... й без поля. Тим часом Радюк
побіг з шинку навздогінці за Те
-
решком Бубкою. Новий тип з на
-
роду дуже його зацікавив. Він пі
-
шов вулицею попід густими вер
-
ба
ми. Там в густій тіні стояла чи
-
мала купка хлопців. Деякі поспи
-
рались на тин і лузали насіння,
де
які стояли купами, понакида
в
-
ши свити на плечі. Один парубок
виліз і сів на тину. Терешко Бубка
поминув парубків, дивлячись на
-
бік, і навіть не поздоровкався. Па
-
рубки почали його навмання за
-
чіпать. - Хоч і вбрався Бубка в козачину,
а все-таки од Варки гарбуза потя
-
гне! - крикнув той парубок, що
си
дів на тину. - Терешку! кланя
-
лась тобі Варка й казала, щоб ти
сьогодні вийшов на вулицю! А га
-
рбуза не хочеш? га? Знаєш, вра
-
жий сину, де раки зимують, а га
-
рбуза все-таки потягнеш! - гукну
-
ли хлопці здалеки. Бубка пішов помалу й не огляну
-
вся. Він справді топтав стежку до
Варки Онойківни. Онойко був пе
-
рший багатир на селі. Радюк догадався, що в Бубки є
роман, що він залицяється, і йому
дуже схотілось вислідить це. Те
місце під вербами було місцем за
-
для вулиці. Там найбільш збира
-
лось хлопців і дівчат ввечері.
Онойкова хата стояла недалечко
од того місця. Того-таки вечора Радюк одягся
зовсім по-парубоцькому, надів
наймитову шапку й пішов під ве
-
рби. Улиця вже збиралась. Дівча
-
та сиділи на горбку під вербами й
співали пісень. Парубки потягли
-
сь до їх з усіх боків: йшли вули
-
цею, городами, лізли через тини.
Деякі вже обстали купу дівчат
навкруги й жартували. Радюк ми
-
нув улицю; його ніхто не впізнав. Дійшовши до Онойкової хати,
Ра
дюк вглядів Варку. Вона стояла
коло перелаза й лузала насіння.
Варка була висока, рівна, як топо
-
ля, чорнобрива й рум'яна. Гарний
дорогий горсет, тонка вишивана
сорочка, товсте добре намисто,
срі
бні й позолочені дукачі, чер
во
-
ні сап'янці на ногах - все це по
ка
-
зувало, що вона й справді була
ба
гатого батька дочка. Вся її го
-
лова була в квітках. Варка дер
жа
-
ла в лівій руці хусточку. З другого боку вулиці йшов Те
-
решко Бубка. Поруч з ним ішов
па
рубчак в картузі, в крамній сі
-
рій козачині, підперезаний чер
-
во
ним поясом: то був приятель
Бу
бчин, що вчився в школі вкупі з
ним. Вони вгляділи Онойківну й
попростували до неї. - Моє поштеніе! - промовив Буб
-
ка, здійнявши картуза, і простяг
до неї руку. Варка руки не подала, лузала
мо
в
чки насіння й голову од
ве
р
-
нула. Можна було дізнаться, що
Бу
бка топче стежку до Варки на
-
да
ремно. - Чом же не подаєте мені руки,
Варваро Омельківно? - Хіба ж я свята, щоб мене Вар
-
варою звали? Мене звуть Варкою.
- Про мене, нехай ви будете й
Варка. - Оце, ви та ви! неначе я тітка
твоя абощо! - промовила Варка. Бубка взявся в боки, і його то
-
вариш взявся в боки. Вони поза
-
ди
рали голови, неначе москалі на
муштрі. Варка й не глянула на їх
обох та все дивилась на ворота. - Та хоч подивіться-бо на мене! -
зачіпав Бубка. - Хіба я тебе зроду не бачила?
Вже поночі надворі: хоч і подив
-
люсь, то тебе не побачу, який ти з
лиця. - Ізвольте вам насіння або горі
-
хів. - Не треба мені твого насіння
або горіхів. - Так от я вам, Варваро Омелькі
-
вно, купив цукерків. Я знаю, з
ким маю діло, - промовив Бубка. - Не треба мені й цукерків. Як
схочу, то й сама куплю. Бубка достав з капшука тютюну,
оддер клапоть простого товстого
паперу й зробив папіросу. В пові
-
трі засмерділо смалятиною й ма
-
рхоткою. - Чи дозволите ж з вами трохи
постоять? - Про мене, стій тут хоч і до сві
-
ту. - Чи дозволите ж побалакать? - Говорила покойна до самої
сме
рті, та все чортзна-що! Але
вже пізно. Мати вийдуть з хати,
то ще й будуть мене лаять. - Лаяться - то вже материне діло.
А ви ж на мене не сердитесь? - Чого ж мені сердиться? Я не
лиха. Йдіть лишень ви обидва на
вулицю. Там багато гарних дів
-
чат; там ваше місце. - Ой, не там-бо наше місце! Чи то
ж можна, щоб ми по-парубоцькій
гуляли на вулиці з хахлами? - Шукайте собі кращих дівчат та
не топчіть стежки до нашого дво
-
ра. - Чи є ж де дівчата, кращі за вас? - Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти
проти мене дуже низький. Я Бу
-
бці не рівня! - промовила барка й
повернула до двора. Бубка й справді був нижчий од
Варки. Врівні з нею він здавався
недорослим хлоп'ям. Бубка розсе
-
рдився й почервонів, побачивши,
що шкода й заходу. - Чого ж ви оце такі неласкаві
сьогодні? - Бо й ніколи до тебе не була ла
-
скава, та й не буду. Геть, одчепи
-
сь! Йди додому, бо он мій батько
йдуть, - крикнула Варка з двору. Онойко таки й справді вертався
додому й застукав Бубку. Огляну
-
вшись, Бубка вгледів коло себе
Опойка і стояв ні в сих ні в тих. - То це Бубка розмовляє з моєю
дочкою? Чи не думаєш ти, вра
-
жий сину, до мене за зятя? Бубка
думав змовчать, але не змовчав. - А хоч би й думав? - А ти, гаспидський сину! Чи вже
ж ти думаєш, що моя дочка тобі
рівня? Та ти ж нікчемний пічкур!
Та ти ж доброго слова невартий!
З тебе доброго москаля не буде,
доброго лакея не буде, не то що
хазяїна! Чуєш ти, Бубко? - про
мо
-
вив Онойко, показуючи палицею
на вулицю. - Отуди тобі дорога!
Як я тільки ще раз вгляджу тебе
отутечки коло мого двора, то об
-
чухраю тобі боки оцією палицею
так, що не потрапиш кудою вті
-
кать. Ти думаєш, як начепив жу
-
пана та зав'язав шию хусткою, то
й до Онойка можна лізти з ста
ро
-
стами? Онойко лаяв та все кивав пали
-
цею на Бубку. Бубка з товаришем
мовчки потягли, повісивши вуха,
в шинк до Дувида. Радюк пішов туди, де зібрались
дівчата на вулиці, і стояв до пів
-
ночі, спершись на тин, дивлячись
на хлопців, на дівчат, слухаючи
пісні. Сміх і жарти, женихання й
залицяння - все те причарувало
мо
лодого панича. Синє небо, засі
-
яне зорями, тепло літньої ночі,
пахощі з городів - все те одганяло
сон од його очей, розворушувало
в серці кохання, тривожило мрії. IX
Раз молодий Радюк нагадав карі
Масюківнині очі, ходячи ввечері
по садку. Другого дня вранці він
попросив у батька коней, щоб ні
-
бито навідаться до сусід, до пані
Високої. Але його думка пряму
-
вала проз двір панії Високої та до
Масюкового хутора. Павло Антонович звелів запря
-
гти пару коней в легенький візок
і покатав з двора. Ранок був чу
-
довий, ясний, теплий. Тихий ві
-
тер з степу прохолоджував пові
-
тря й обвівав лице молодого Ра
-
дюка. Коні весело несли леген
ь
-
кий візок битим шляхом, перебі
-
гли село й покатали степом. Ра
-
дюкові так було легко на серці,
так радісно серед зеленого степу,
в чистому повітрі, під ясним не
-
бом, що він розстебнув одежу,
ски
нув картуз і почав співати піс
-
ню. Незабаром край невеличкого се
-
льця з'явився хутір панії Високої,
обсаджений тополями та вер
ба
-
ми. Радюк зараз угледів на городі
панію Високу, котра стояла між
соняшниками, прикривши голову
білою хусточкою. - Не ставай же коло двора Висо
-
кої! Борони тебе боже! Жени ко
ні
як тільки можна швидше! - про
-
мо
вив Радюк до погонича. Коні зміями покатали під то
по
-
лі. Радюк скинув картуза і кланя
-
вся до панії Високої. Висока щось
кричала до його, аж її роток ма
-
ня
чив здалеки, неначе кротяча
но
ра. Потім вона почала махать
до його рукою, потім зняла з го
-
лови білу хусточку й почала ма
-
хать хусточкою. Коні понесли
візок проз огород. Висока, поба
-
чивши, що її зовсім закривають
соняшники, вирвала здорову ли
-
стату лободу й почала нею ма
-
хать, показуючи на свою хату.
Коні повернули вбік, і високі со
-
ня
шники та бур'яни зовсім за
-
крили од Радюкових очей панію
Високу. Радюк сміявся, і парубок
сміявся, поглядаючи на панича. Коні вбігли в ярочок. На тім яро
-
ч
ку вже видно було Масюків ху
-
тір. Коло хутора Радюк звелів по
-
гоничеві спинить коні коло здо
-
ро
вого садка, встав з воза й пішов
навпростець через садок, звелі
-
вши парубкові їхати кругом оселі
на подвір'я. Старий густий садок розрісся на
ярку трохи не до самої річечки.
Через гущавину не було видко ні
хати, ні загород. Садок ріс собі на
волі дико й буйно. Гілля переплу
-
талось так, що здавалось, ніби
гру
ші ростуть на вишнях, а вишні
червоніють на яблуні, а яблука
висять на бузині. Радюк перескочив через тин, ле
-
две проліз через кущі бузини,
тро
хи не застряг в густому бузку,
де кури крадькома неслись і на
-
віть висиджували курчата, потай
од хазяйки. Густі вишні скинули з
його картуза, били його тонкими
гіллячками по лиці. Він мусив ро
-
зводить руками гілля й затулять
лице й очі. В садку якась дівчина співала
пісні. Чудовий голос, чудові пое
-
ти
чні слова пісні так і потягли до
себе молодого хлопця. Радюк почав тихесенько за
кра
-
даться, боявся зашелестіть лис
-
том, ледве ступав по траві та все
йшов туди, звідкіль розливавсь
ді
вочий голос між густим листом,
неначе голос соловейка. Йому
зда
лося, що співала якась сіль
сь
-
ка дівчина, бо голос, мотив, слова
- все було щиро сільське. Маючи
зви
чай записувать пісні, Радюк
притулився до стовбура груші,
витяг книжечку й почав ловить
на ноти мелодію. Записавши пісню, Радюк поба
-
чив, що недалечке од його на ви
-
шневій гіллячці висіла луб'яна
ко
зубенька, почеплена за гілляч
-
ку ключкою, прив'язаною до ду
-
жки. Через густе зелене листя все
просовувалась рука й кидала ви
-
шні в коробочку. Рукав був зака
-
чаний по лікоть, але пучка була
біла, маленька, сливе дитяча. На
пальці блищав золотий персте
-
ник. Радюк поклав книжечку в
ки
шеню й почав милуваться зне
-
хотя тією ручкою. Він виглянув
знов і побачив, що на зеленій
траві стояли два маленькі чере
-
ви
чки
з ніжками, а на ніжках білі
-
ли панчішки. Черевички все спи
-
нались на самісінькі кінчики, не
-
наче танець танцювали. Радюк догадавсь, що то молода
Масюківна рвала вишні. Його сер
-
це дуже-дуже закидалось в гру
-
дях, жар ударив йому в щоки. А
пишний дзвінкий голос лився на
його через листя так недалечке,
що він неначе лицем почував тре
-
лі. Він ще раз виглянув з-за груші,
і через вишневий лист забіліло
ли
чко, зачервонів роток, свіжий,
наче стигла вишня. Голос на час
замовк, бо біла рука вкинула в
рот вишню, але знов пісня поча
-
лась, гіллячка нагнулася, і Радюк
побачив все Галине лице з чорни
-
ми тонкими бровами, з тонким,
неначе виточеним носиком. Тем
-
ні великі очі блиснули через ли
-
ст, як блискавка. - Ой! ой! ой! - крикнула сполоха
-
на Галя, несподівано побачивши
якогось панича за грушею. Коро
-
бочка з вишнями впала на траву.
Вишні розсипались, наче рій бд
-
жіл. Гіллячка порснула вгору. Га
-
ля спереляку прожогом побігла
че
рез садок і сховалась в гуща
-
вині. - От тобі й на! Сполохав пташку
в вишневому садочку! - промовив
сам до себе Радюк і почав збира
-
ть в козубеньку вишні. Стиглі ви
-
шні злипались китяхами, наче
бджоли кругом матки. Радюк на
-
зби
рав повну коробочку з верхом
і пішов через садок до двора. Виходячи з вишника, Радюк вг
-
ле
дів через молоді вишні й через
тин дві кінські голови. Коли ди
-
виться, аж погонич повів вже ко
-
ней до стані, візок стояв під ко
-
мо
рою в тіні, спустивши дишель,
неначе на одпочинок, а Іван Ко
-
рнійович Масюк поніс упряж до
комори, кинув за двері та й за
-
мкнув двері замком. - Іване Корнійовичу! добридень
вам! З тим днем поздоровляю, що
сьогодні! Але навіщо ви звеліли
випрягти коні, ще й упряж замк
-
нули! - На те, щоб ви зостались в нас
на обід, бо ви народ молодий,
непосидящий! - гукнув Іван Кор
-
ні
йович, стукнувши дверима й
брязнувши ключами. Радюк увійшов через хвірточку
в двір. Двір був просторний, чи
-
стий, зарослий низесеньким зе
-
ле
ним шпоришем. Чималий, але
не новий вже дім з ґанком приві
-
тно білів проти сонця. Кущі рожі,
оргинії зеленіли під самими вік
-
нами, дуже виразно малюючись
проти чистих білих стін, мов на
папері. Висока небілена рублена комора
з чотирма стовпчиками з фронту,
штучно вирізаними, кидала од
себе густу тінь на зелений двір.
Повітки, загорода, кошари, клуня
були добре вшиті, добре збудо
-
вані. Скрізь було чисто, скрізь був
порядок, скрізь було по-хазяй
сь
-
кій. Навіть улики в сінцях під ко
-
морою були складені за колон
ка
-
ми рівно, як по шнурку. Назустріч Радюкові йшов Ма
-
сюк. На йому був солом'яний
бриль з широкими крисами й ле
-
гкий халат. Поли халата ніяк не
слухали рук, все одкидались, а з-
під їх було видно білі, дуже про
-
сторні сорочки. Ще раз вони поздоровкались се
-
ред двора й поцілувались. Замі
-
сть того, щоб запрошувать гостя
в хату, Масюк повів його подиви
-
ться на хазяйство. Він любив хлі
-
боробство, любив воли, вівці, як
любить все те простий українець.
Радюкові дуже хотілось піти в го
-
рниці, побачиться з Масюківною,
одначе він мусив йти слідком за
хазяїном і нести козубеньку з ви
-
шнями. - Де це ви набрали вишень? Чи
од зайця одняли? - спитав Масюк.
- Може, й одняв, - промовив Ра
-
дюк, - тільки не од зайця. Хазяїн повів гостя через ворота
на тік, показав здорову клуню,
так гарно вшиту, неначе обстри
-
же
ну ножицями, показав засто
-
ронки, повні пшениці-арнаутки.
По
тім вони пішли помеж стіж
ка
-
ми, помеж скиртами жита, торі
-
шнього й сьогорішнього. Возі
ль
-
ники возили пшеницю й заклали
здоровий стіжок. Масюк не втер
-
пів, схопив вила й почав подавать
снопи на стіжок, як простий по
-
давальник, ніби показуючи пару
-
б
кові; потім взяв важку лопату й
почав припліскувать верстви
сно
пів в новому стіжку. Сонце
вже добре припікало. З лиця Ма
-
сюка лився піт, а він усе заглядав
на всі боки, то поправляє, то го
-
монів на робітників. А Радюкові
все те не було в думці, хоч він і
звик до хазяйства на селі. - Ото пшениця вродила! Що вро
-
дила, так вродила! - гукав Масюк,
взявши важкий сніп і постави
-
вши його на тік. Важкі колоски так і розхилились
на всі боки. Масюк взяв колосок,
розтер його, дмухнув на долоню
й показав Радюкові здорові зер
-
на. Радюк взяв навіщось зерно в
рот і розкусив, потім виплюнув і
заїв вишнями. - А які я воли маю, коли б ви
знали, Павле Антоновичу! В ва
-
шого батька таких нема! Чи пові
-
рите! оттакелецькі роги! І Масюк розіп'яв руки, піднявши
вгору. Обидві поли халата так і
роз'їхались на обидва боки. Ши
-
рокі білі штани всі глянули на
сонце й забіліли, мов біла хмара.
Масюк хотів вести гостя до стані,
до возовень, до повіток. Коли це
з-за стіжка вийшла Масючка, уб
-
ра
на по-буденному: вона була в
чорному горсеті, в хустці на шиї,
була зав'язана шовковою, але не
новою хусткою. - Добридень вам! Чи живенькі,
чи здоровенькі? А ваш панотець?
А паніматка? Чи живі, чи здорові?
- Спасибі вам, Олександре Оста
-
пі
вно! Як бачите, я аж надто здо
-
ровий, та ще й приїхав на село на
-
бираться здоров'я, - промовив Ра
-
дюк. - Чи довго ти, старий, будеш
водиться отут помеж стіжками?
Добре приймаєш гостя! їй-богу,
добре! Не просить в хату, та в
клу
ню! Прошу вас до хати! - пр
-
омовила Масючка до Радюка. - А
де це ви нарвали вишень? Чи не в
нашому садку? - спитала вона, уг
-
ледівши козубеньку з вишнями. - Нарвав хтось, та не я! - одказав
Радюк, осміхаючись. І вони всі пі
-
шли через тік до хати. - А моя Галя прибігла з садка та
й каже, що до нас гість приїхав. Я
до вікна та й бачу віз, а гостя не
-
ма та й нема! Ледве знайшла вас
меж стіжками. Моєму старому,
ба
чите, все на думці хазяйство! -
промовила Масючка до гостя. Саме на стежці стояв віз. Пара
во
лів, залиганих докупи налига
-
чем, паслася коло воза та аж со
-
пла, тереблячи й разом соваючи
мордами по траві. Здорові роги
чумацьких двох волів аж чер
ка
-
лись кінцями. Масюк не втерпів: торсонув во
-
ла за роги, потім взявся рукою за
полудрабок воза й торсонув з усі
-
єї сили, потім, піднявши трохи
во
за, став ногою на міцний обід і
поворушив колесо. - Що за добрящі колеса, Павле
Антоновичу! Чи ви бачите? Шпи
-
ці, як залізо! Павло Антонович тільки зирнув
на шпиці, ради хазяйського сло
-
ва, й пішов мерщій з Масючкою
до хати. "Не дай боже, як хазяїн
здумає потягти мене ще по возо
-
в
нях та по коморах!" - подумав
він та й побіг швидше слідком за
хазяйкою. Перед домком, з обох боків ґа
-
нку, був квітничок, де панські
кві
тки перемішувались з зеленим
зіллям, уподоб-ним сільським ді
-
вчатам. Коло лелії й оргинії сла
-
вся зелений барвінок, застеляла
гря
дки рута й м'ята. Рядом з фіа
-
лками й левкоєм ріс любисток,
цвіла проста рожа й своїми вели
-
кими червоними квітками дуже
закрасила горідчик і веселі стіни
будинку. Молодого хлопця так і
тягло у той горідчик до молодої
панни. Через легеньку хвірточку вони
ввійшли в горідчик. Грядочки бу
-
ли чисто виполоті. Гаряче пахуче
повітря злилося для його з чу
-
довим голосом за вишнями, з пи
-
шними очима, з чорними бро
ва
-
ми, котрі він бачив недавнечко в
садку. Він знехотя глянув на вік
-
на світлиці. В ясному вікні, як на
картині, він угледів Галю. Цікава
Масюківна назирала гостя з вік
-
на, не вважаючи, що її було видно
всю знадвору так ясно, як вона
бачила все з світлиці. Радюк вгледів її великі темні
очі, подовжасте свіже личко, то
н
-
кі брови й добре намисто на шиї.
І її гарний вид так і впав йому на
серце серед зеленого зілля й кві
-
ток. Душа його ніби зомліла, аж
сп'яніла. Але Галин образ так
шви
дко щез, як і з'явився на склі,
і він за хазяїнами пішов у світли
-
цю. Масюків дім був збудований по-
стародавньому: з сіней по один
бік були двері в пекарню, по дру
-
гий бік - в світлицю. Треті двері,
прямо, були новіші й показували,
що половину довгих сіней не ду
-
же давно переробили на кімнатку
для молодої дочки. - Ще раз добридень в вашій хаті!
- вдруге привітався Радюк до ха
-
зяїна й хазяйки. Він озирнувся на
всі боки, думав привітаться до
до
чки, але її не було в світлиці. - Сідайте ж у нас, щоб старости
сідали, та й будьте в нас гостем, -
промовив Масюк до Радюка, - а
ти, паніматко, по старинному
зви
чаю, винесла б нам по чарці.
Час би вже й черв'яка заморити. - Добре! Але вибачайте, будьте
ласкаві, бо мої паляниці й пироги,
певно, ще не випеклись, - про
мо
-
вила Масючка до Радюка. Тим часом Радюк все поглядав
на двері в кімнату, все ждав, що
от-от вилине звідтіль та пташка,
котру він сполохав у садочку, а
пташка не вилітала. Натомість
вбі
гла прожогом наймичка, дуже
негарно підтикана. Вона держала
на долоні здорову паляницю, під
-
нявши її на руці врівні з головою,
але, побачивши гостя, тиць! та й
подалась за двері. - От і паляниці готові! Давай, не
-
бого! Не ховайся за двері! - гук
-
нув Масюк. Масючка пішла до дверей, взяла
паляницю, постукала щиколотка
-
ми під спідушку, потім поклала
на ліву долоню, простягла руку, а
правою почала помалесеньку то
-
ркать по лівій руці. Паляниця
тро
шки підскакувала на долоні. - О, вже випеклись! Вибирай з
пе
чі! - промовила вона й хотіла
вийти з світлиці. - Е, паніматко, Олександре Оста
-
пі
вно! про мене, йди, а паляницю,
зостав нам на закуску. - Та піду наріжу на тарілку, чи
що, та принесу пирогів! Де це моя
Галя? Хоч би паляниці накраяла.
Галю! Галю! Де це ти ховаєшся? -
стиха гукнула Масючка, загляда
-
ючи в кімнату. В кімнаті щось зашелестіло, але
Галя не вийшла в світлицю. Десь
далеченько забрязкали тарілки й
ножі; по світлиці пішов дух од сві
-
жої гарячої паляниці з доброго
простого борошна. - Ой, паляниці пахнуть! Давайте
мерщій горілки та закуску, бо не
видержу! Я таки нагулявся на то
-
ку та по дворі, - промовив Масюк.
- Галю! Де це ти? Помагай-бо ма
-
тері, бо час або снідать, або, про
мене, й обідати. Знов щось за стіною трошки за
-
шелестіло й подибало, як кішеч
-
ка, через кімнату, але Галя не ви
-
йшла. "Чи не сердиться часом вона на
мене? - подумав Радюк. - Чи не
зля
кав я часом її в садку?" Масючка тим часом сама засте
-
ли
ла стіл, винесла горілку, нали
-
вку, поставила гарячі пироги, на
-
краяла паляниці, поставила мас
-
ло й сіла поруч з гостем. Хазяїн
налив чарку горілки й подав Ра
-
дюкові, але тільки що той прос
-
тяг руку за чаркою, Масюк влив
чарку собі в рот. Всі засміялись. - Вибачайіе! Забув, що хазяїн по
-
винен перший випить до гостя. - О, ти вже багато дечого вигада
-
єш! - сказала Масючка. - Але ти
сів оце снідать, а вбраться - то й
не вбрався до гостя. - Гість наш добрий, вибачить.
Коли б тільки не навідалась наша
приємна сусіда, Ликерка. Оцієї я
боюсь! - промовив Масюк, натя
-
ка
ючи на панію Високу. - Оця роз
-
несе по всій губернії, що застала
ме
не в білих штанях, та ще й ши
-
роких. Неголені кілька день щоки й
підборіддя, халат, прості чоботи -
все те показувало, що Масюк не
ждав у жнива щогодини гостей.
Навіть його довгі, вже сивуваті
ву
са були не закручені й не роз
-
чесані й навскоси стирчали на
бруснатих сизих щоках. - Павле Антоновичу! дозво
ля
й
-
тесь, будьте ласкаві, їжте пиріж
-
ки! Чи вже ж мої пироги та не
до
-
брі? - А може, й недобрі! - промовив
Масюк, кидаючи в рот якраз по
півпирога. - Тільки як будеш дру
-
гий раз пекти пироги, то роби
тро
хи більші, - не на панянські
ро
ти, а на козацькі. - Де вже недобрі! - обізвався Ра
-
дюк, поглядаючи на пироги й на
масло, жовте, чисте, свіже, ту есе
-
н
цію з степових квіток. Він спро
-
бував пирогів. - Викушайте ж наливочки хоч
ча
рочку! - припрохувала хазяйка,
наливаючи пахучої наливки, чи
-
стої й смачної, як вино. - А! аж губи злипаюгься! Ото
смачна! - промовив Масюк, випи
-
вши чарку й прицмакуючи. - Ож
випийте, Павле Антоновичу! Бу
-
де
те веселіші. Спасибі вашому ба
-
ть
кові, було як заїде до мене взи
-
мку або восени, їдучи з Полтави,
то ні з ким було не вип'ю так ус
-
мак, як з ним. І прикаже, й при
-
говорить, і засміється, і розва
-
жить, і вип'є до мене, аж мило по
-
ди
виться. Ет! молоді люди вже не
такі! Я вже бачу, що не такі. От ви
мені вже й не до компанії. Щоб буть до компанії старому,
Радюк випив чарку наливки. Масюкова світлиця й кімната
да
вно була знайома Радюкові. Не
раз і не два він заїжджав з бать
-
ком до Масюка, сидів і слухав до
півночі їх братерську розмову.
Йому давно була знайома трохи
європейська й; трохи сільська,
ста
родавня обстава Масюкової
сві
т
лиці й кімнати: ті дві канапи
в світлиці, вкриті по спинках га
-
рними килимами, великий образ
в шаті в кутку, на котрому висів
дорогий вишиваний рушник, ск
-
ляна шафа коло порога, звідкіль
виглядала скляна маслянка, зро
-
блена круторогим бараном, звід
-
кіль колись лякав його великий
скляний синій ведмідь, повний
на
стойки; старий годинник коло
груби з великим циферблатом, на
котрому були намальовані рожі,
червоні пташки. Але більше од усього він любив,
як був малим, кімнату й пам'ятав,
як там було тепло, гарно, спо
кі
й
-
но, привітно зимньої темної ночі.
Було надворі гуде вітер, пороши
-
ть у вікна метелиця, стукотить ві
-
конницями, гуркає десь у заго
-
роді недобре причиненими ворі
-
тьми, а в кімнаті тихо й тепло; в
лежанці горить огонь, обливає
две
рі в світлицю червоним сві
-
том, бігає хвилями на помості, на
стінах. На лежанці стоїть самовар,
а кругом лежанки сидять Масюк,
Масючка, його батько та все ба
-
ла
кають та балакають. Радюк пригадав собі, як на білих
клубках, на півмітках та якихсь
торбинках на жердочці грав че
р
-
воний світ од груби, як він при
-
дивлявся до чудних торбинок, ба
-
вивсь одлисками та все слухав та
слухав балакання старих, доки не
засипав, сидячи на одному місці.
Радюк був зроду пам'ятливий, не
-
забудливий. Якимсь теплом, яки
-
мсь домовим щастям повіяло на
його з тієї кімнатки, де тепер ле
-
гесенько, крадькома ходила по
ха
ті Галя й манила його навіть
своєю ходою. - Та вийди-бо! Чом ти не йдеш в
світлицю? - промовляла за стін
-
кою Масючка до Галі стиха, але
так, шо Радюк виразно чув кожне
її слово. Знов щось заворушилось за две
-
рима й почало тихесенько шепо
-
тіть. І зараз за тим увійшла в сві
-
тлицю Масючка, а за нею слідком
Галя. Галя почервоніла, як троя
-
нда; лице аж горіло рум'янцями.
Вона соромилась. Трошечки на
-
ду
ті губки й очі, повернуті до
две
рей, виявляли, що вона трохи
сердилась. Радюк встав і побіг їй назустріч.
Галя вийшла, як зоря зійшла в
пишний літній ранок. І сором, і
гнів, і червоні губи, і рум'яні що
-
ки, й добре намисто, і троянда з
жовтогарячими гвоздичками в
косі - все те разом так причару
ва
-
ло молодого хлопця, що він аж
оча
мрів і почував себе винним
пе
ред нею, був ладен перепро
-
сить її. - Вибачайте, будьте ласкаві, що
я знехотя... незумисне... розсипав
ваші вишні... - промовив Радюк,
запикуючись перед старими. Йо
-
му хотілось перепросить її, що він
не зумисне, не крадькома підгля
-
дав, як вона рвала вишні, та при
старих якось було ніяково. - Зате ж я позбирав усі вишні до
однієї! От подивіться! - знов про
-
мовив Радюк, показуючи на ко
зу
-
беньку, що стояла на помості ко
-
ло шафи в куточку. - А може, не визбирали-таки до
однієї, - ледве насмілилась вимо
-
вити Галя, і з тими словами її гнів
так і зник з очей, з лиця; очі гля
-
нули на Радюка прямо й ласкаво,
губи осміхнулись, і Галя почерво
-
ніла ще більше. Її щоки так і па
-
шіли. Галя сіла на стільці, а Радюк сів
поруч з нею й почав з нею роз
-
мовлять. Молодій дівчині стало
так сором перед батьком і маті
-
р'ю, як він дуже близько прису
-
нувсь до неї, що вона одсунулась
на самий кінчик стільця й соро
-
мливо одвернула од панича вид
до дверей. Вся її постава, все її ли
-
це неначе показувало, що вона
налагодилась зняться з місця й
утікати. Вона була схожа на мале
-
ньку пташку, що вся насторочи
-
лась злетіть з гілки, почувши не
-
безпечний шелест між листям. - Чи вже ж ви думаєте, що я зу
-
мисне схотів би підглядать, під
-
стерігать або підслухать? - про
-
мо
вив Радюк трохи тихіше, нена
-
че нищечком. Галя повернула до його трошеч
-
ки вид та й знов одхилилась до
дверей. Вона тільки й шукала
при
чини, щоб зняться з місця. - Ой, чи нема рушничка, щоб
вте
рти губи! - промовив Масюк,
скінчивши снідання. Галя схопилась, побігла в кімна
-
ту й довгенько не виносила ру
-
шничка. Масюк мусив сидіти, під
-
нявши вгору замазані пальці пра
-
вої руки. Галя винесла рушничок і була
вже спокійніша. - Дай же боже, дочко, щоб я діж
-
дав, як ти будеш виносить сюди
рушники на тарілці!- само якось
прийшлось до слова старому Ма
-
сюкові. На Галю знов неначе сипнуло
при
ском. Вона вибігла з світлиці
з рушником. Радюк не зводив з неї очей. Вся
її невеличка молоденька постать
була чудово гарна, з тонким ста
-
ном, з дрібними ніжками, з то
-
нкою шийкою. Горсет, такий са
-
мий, як носять сільські дівчата,
стягував тісненько стан, і без то
-
го тоненький і круглий. Не дуже
довгий національний убір зме
н
-
шував її зріст, так що вона зда
-
валась дівчинкою. Тільки товсті
коси, не дрібно заплетені, двічі
обвивали голову й складались в
корону на молоденькій голові. В
косах була одна рожа й два жо
-
втогарячі гвоздички. Ті гвоздич
-
ки робили чудо з її лиця, з її очей!
Так вони приставали до лиця сво
-
їм червонястим листям і жовти
-
ми осередками! "Яка ж вона ще молоденька, і
яка вона вже гарна!" - подумав
Ра
дюк, дивлячись на тонкий стан
і дрібні ноженята. Довгенько балакали старі, випи
-
ваючи по чарці, довгенько не ви
-
ходила Галя. Їй хотілось вийти,
подивиться на Радюка, бо вона
його полюбила од того часу, як
побачила в Журбанях, але вона
сама соромилась свого кохання,
соромилась Радюка. Одначе наре
-
шті вона таки мусила вийти й сі
-
ла коло матері дуже близенько.
Мати окинула її всю оком і поча
-
ла ніби пригладжувать її голову, і
так гладенько прибрану. При лю
-
дях вона не насмілилась поцілу
-
вати й приголубить свою кохану
доню. - Чи ви пак знаєте, Павле Анто
-
но
вичу, що в мене є вже стиглі
яблука? - промовив Масюк. - Певно, якісь дуже ранні, коли
по
спіли разом з вишнями, - од
-
казав Радюк. - Сьогодні сам пообривав; на
-
брав цілий кошик. Масюк вийшов
і зараз вернувсь з здоровим ко
-
шиком невеличких, але зовсім
стиглих жовтих яблук. Він по
ста
-
вив кошик серед світлиці. Яблука
посипались через край і розкоти
-
лись по хаті. Нагинаючись, Масюк
одслонив обидві поли халата, з-
під котрих блиснули білі сорочки.
Матері й дочці стало сором. - Треба було б подать на тарілці,
- несміливо промовила дочка й
по
чала накладать яблук в тарі
-
лку. - Та піди-бо та причепурись хоч
трошки! - гукнула на Масюка жін
-
ка. - Чи вже ж таки можна так хо
-
дить при людях! - А мабуть, можна, бо мені в сі
-
ртуці мулько. Коли б тільки Ли
-
керка не притарабанилась... ота
повітова кума. Чи він в таку годину сказав ті
слова, чи що, як у дворі загуркоті
-
ло. Собаки забрехали. Всі в хаті
кинулись до вікон. Під ґанок під'
-
їжджала панія Висока, та сама Ли
-
керія Петрівна, котрої так стра
ха
-
вся Масюк. Простенький візок
був засланий жовтим здоровим
ки
лимом з червоними лапатими
квітками. Килим спустився аж на
задні колеса, котрі немилосердно
його шмульгали. Ликерія Петрі
-
вна обмотала голову білою вуал
-
лю якось по-турецькій. Вона го
р
-
довито сиділа на візку і, начепи
-
вши окуляри, дуже задирала го
-
лову вгору. Цікава панія Висока,
побачивши, кудою прямував мо
-
лодий Радюк попід її городом, та
-
ки не втерпіла: звеліла запрягти
коні й покатала до Масюків. - Їй же богу, Ликерка прикатала
в гості, ще й у синіх окулярах! Ди
-
вись, жінко, як вона гордовито
позирав через окуляри аж на на
-
ші виводи, аж через нашу хату! -
промовив Масюк, заглядаючи в
вікно. Тим часом панія Висока миттю
одкинула вуаль з лиця на голову
і, невважаючи на свої дуже немо
-
лоді літа, легесенько скакнула з
візка, навіть не ставаючи на вісь,
аж погонич оглянувся й засмі
-
явсь. Червоняста сукня Ликерина
так і блиснула на сонці на весь
двір. В Масюковій світлиці всі замету
-
шились, забігали. - Та йди-бо та причепурись! Я ж
тобі казала, що гості будуть! -
кри
кнула Масючка на чоловіка,
котрий стояв серед світлиці й
очей не зводив з червонястої сук
-
ні панії Високої. Масюк побіг протовпом в кі
-
мнату, аж поли летіли за ним слі
-
дком. Масючка з дочкою кинули
-
сь разом до стола, щоб трохи по
-
прибирать, потім побігли до ко
-
шика з яблуками й не добігли.
Две
рі рипнули, і панія Висока, го
-
р
довито дивлячись через окуля
-
ри на стелю, увійшла в світлицю.
На їй була довга з хвостом сукня
ясно-вишневого кольору, котра
не
наче пашіла вогнем на всю сві
-
тлицю. Товсто намотаний на го
-
лові білий вуаль прикривав чіпок
з ярими квітками. В такім оригі
-
на
льнім уборі вона трохи скида
-
лась на туркеню. Побувавши з
своїм капітаном на Басарабії, на
Дунаї й навіть за Дунаєм, панія
Висока надивилась на волохів, на
турків і позичила в їх трохи схід
-
ної вподоби до дуже ясних кольо
-
рів в убранні. Дуже ярі кольори
таки добре ґанджували її лице. Висока йшла по світлиці тихо й
пишно, розпустивши хвіст, мов та
пава. В малих хуторах вона вва
-
жала себе за досить велику панію
і часто хвалилась своїм чином, її
не дуже за те любили й сміялись
з неї поза очі. - Добридень вам, Олександре Ос
-
тапівно! Правда, несподіваний гі
с
-
ть? Чи не правда моя? - промо
ви
ла
Висока та все чогось погля
дала
на стелю, а не під ноги, та й спі
-
ткнулась на кошик з яблука
ми. - Доброго здоров'я, Ликеріє Пе
-
трівно! - промовила Масючка ра
-
зом з дочкою й Радюком. - Чи це пак у вас їдять яблука до
спа
са ? [74]
- спитала Висока, до
-
[74]
- С п а с - церковне християн
сь
-
ко
ряючи й не дивлячись ні на ко
-
го. Масючка трохи насупила брови
й нічого не одказала. - О, їдять у нас яблука й до спаса,
так само як і після спаса, - весело
промовив Радюк і з тими словами
нахилився до кошика, взяв троє
яблучок; одно почав сам їсти,
дру
ге подав Галі, а третє поклав
на тарілку і підніс Ликерії Петрі
-
вні. Вона зобидилась... - Що це ви, Павле Антоновичу!
Чи маєте мене за малу дитину, чи
що? Чи то ж можна, щоб я до спа
-
са їла яблука? Ще й молодих па
-
нянок спокушаєте. ке свято (6 серпня за ст. ст.). Галя засміялась і зумисне поча
-
ла їсти яблуко, потім взяла й
друге. Панії Високій та річ зовсім
не сподобалась. Вона сіла на ка
-
на
пі й почала розвірчувать голо
-
ву з вуаля. - Прошу покірно до снідання! -
промовила хазяйка до Високої.
- Дякую вам дуже, я вже снідала,
- промовила Висока та все розві
-
рчувалась та чепурилась. Увійшла наймичка, прийняла
ко
шик з яблуками й вишні й по
-
прибирала з стола. Масюк довго
чепурився, вбиравсь та зачісува
-
всь й увійшов у світлицю. - Де це ви, Іване Корнійовичу,
так довго були? - Та це, правду сказать, все при
-
бирався до вас, - промовив, жа
-
ртуючи, Масюк. - От і до мене! - кокетливо обі
-
зва
лась Висока. - Тільки вибачайте, що не обго
-
ливсь, бо тепер саме гарячий час:
саме жнива. Панія Висока трохи прижмурила
очі й глянула на Масюкове лице.
Вуса були зовсім не позакручу
-
вані й висіли, неначе у якогось ді
-
да-пасічника. - Негарно, не до ладу... - неначе
до себе промовляла Висока та все
прижмурювала очі й скоса диви
-
лась на Радюка. Радюк був дуже радий приїзду
Високої. В світлиці з'явилась чу
-
жа людина; стало трохи людніше.
Йому так забажалось на самоті
хоч трошки побалакать з Галею
щиро, як балакає молодий хло
-
пець, що вже кохає молоду дівчи
-
ну. Він сів коло Галі й почав тихо
розмовляти з нею. - А я записав ту гарну пісню, що
ви співали в садочку, - промовив
Радюк, - і вже вмію її. Я тієї пісні
ніколи не забуду. - Чи вже ж умієте? - спитала Га
-
ля; несміливо; одначе в неї вже
не було потягу до того, щоб зня
-
ться з місця і втекти. - Вмію, бо вона в мене записана
тут у книжечці, - промовив Радюк
і аж двічі показав пальцем на ліву
кишеню в сіртуці, котра якраз
припадала проти серця. Галине лице так і засяло, так і
зацвіло. Вона повела очима слід
-
ком за пальцем, потім бистро
гля
нула йому просто в вічі своїми
чудовими карими очима й стріла
його очі. Вона вперше так бли
зь
-
ко дивилась йому в очі. Його кра
-
са, якої вона ще й не бачила на ху
-
торах, так і запалила її серце. І
жаль, і сміх, і сльози, й пісня так і
обняли її душу. А Радюк тихесенько почав спів
-
ать, і не так співати, як про
мо
в
-
лять ту пісню, що вона співала в
вишнях:
Ой сама ж бо я, сама, Як билинонька в полі! І не дав мені бог Ані щастя, ні долі.
- От вже й пісні співають! їй-бо
-
гу, співають! - промовила панія
Ви
сока, не слухаючи Масюка й
моргаючи своїм веселим лицем у
той куток, де сиділи молоді. - Приставайте й ви до нас! - про
-
мовив до неї Радюк дуже весело. - Куди вже мені тепер співать!
Як була я з моїм небіжчиком капі
-
таном на Дунаї, то от коли я спів
-
ала! Було як стану на одному боці
Дунаю та заспіваю пісні, то турки
по другім боці було збігаються та
слухають! Таки так, прокляті, аж
у воду один одного спихають та
слухають! А моя пісня так було й
ллється понад Дунаєм, аж мій не
-
біжчик капітан було мене спиняє.
Всі осміхнулись, бо не дуже йня
-
ли віри тому, хоч старі й знали,
що Висока й справді мала колись
дуже гарний голос і тепер часом
співала з молодими з великою
охотою. - То ви, Ликеріє Петрівно, бачу,
були й за границею? - спитав Ра
-
дюк, - Атож! була й за границею і та
-
ки надивилась на своєму віку на
всяких людей. Яких тільки людей
я не бачила за Дунаєм! Бо по світі
бувать не те, що в хуторі вік зві
-
ку
вать, - промовила Ликерія Пет
-
рі
вна і якось напиндючилась і за
-
кинула гордо голову, аж у неї на
шиї показалось воло. - Як же ви розмовляли з тур
ка
-
ми? Чи по-турецькій? - спитав
Ма
сюк, жартуючи. - А цур їм! Хто там з ними став
би розмовлять, та ще й по-туре
-
ць
кій. Мій небіжчик "копитан"
таки навчився по-турецькій і бу
-
ло як почне з ними булькотать,
то я аж вуха затуляю, аж сер
д
жу
-
сь! По-молдаванській я вміла ко
-
лись, та вже забула тепер; а поки
жив мій капітан, то я часом було
й побалакаю з ним. А як вмер, то
тільки зоставив свою кавалерію
та капітанські документи, що те
-
пер лежать за... в мене в камоді. - Та за образами! - промовив,
смі
ючись, Масюк. - Хіба ж за об
-
разами їм не можна лежать? - От і за образами! Бозна-чого
на
говорите ви, Іване Корнійови
-
чу! Хіба ж я таки світу не бачила,
щоб не знала, куди сховать свої
капітанські документи й хрести
мого небіжчика. Панія Висока хотіла піддержать
свою репутацію капітанші й ча
-
сто любила нагадувать сусідам ні
з сього ні з того про чин та капі
-
танські документи свого чолові
-
ка. З тієї кавалерії і з тих доку
-
ментів сміялися-таки їй в вічі. - От коли б ви, Павле Антонови
-
чу, послухали, як Ликерія Петрі
-
вна почнуть розказувать за ті да
-
лекі краї за границею, так є що
по
слухать! - промовила Галя до
Радюка. Радюк попросив Високу розка
-
зать про Дунайські краї, почав її
розпитувать, і Висока почала роз
-
казувать, почала обписувать Ба
-
са
рабію, Молдавію, Дунайський
край так гарно, так до ладу, та
-
кою плавкою мовою, що заціка
-
вила всіх. І старі, й молоді слуха
-
ли її, неначе вона казку казала.
Га
ля слухала її й очей з неї не
зводила. Не мавши книжок для
читання, Галя слухала її, ніби ці
-
каву книжку читала. - Одначе слово по слову, а день
іде, а час минає. Чи не час нам, жі
-
нко, обідати? - промовив Масюк. - Про мене, в мене обід готовий,
ще й пирогів свіжих наготувала
доконче задля Ликерії Петрівни,
бо я знаю, що ви любите пироги і
вмієте їх готувать. - І! де вже вмію! Колись, може,
вміла, а тепер, може, й забула. - Хоч, може, й забули, а ваші пи
-
роги перші на цілий повіт, - про
-
мо
вила Масючка. - Перші на цілу губернію! - додав
Масюк. Ликерія Петрівна аж засо
-
ро
милась і чогось запишалась, бо
зцала, що її пироги й справді ви
-
держать сміливо конкуренцію. Всі заворушились по світлиці.
Ликерія Петрівна встала і, підня
-
вши голову, хотіла проходиться
по світлиці. Але вона зирнула
через двері в кімнату й побачила
там на жердочці клубки, півмітки
й основу. Пасма ниток, як шо
-
вкове руно, аж гнули всю жердку.
- Ой, яка ж ваша чудова основа,
яке піткання! - аж крикнула панія
Висока до Масючки. Вона скину
-
ла окуляри, прожогом побігла до
клубків, до основи, аж довгий
хвіст од її сукні підобгався. Роз
-
дивляючись на нитки, на основу,
вона сховала окуляри в кишеню і
вже більш їх не виймала. З тими
окулярами сховалась і пиха пані
Високої, і вона вийшла до світли
-
ці якось натуральніше: веселою,
привітною, якою вона була завсе
-
гда в себе вдома. Тим часом хазяйка з дочкою го
-
ту
вали стіл. На столі з'явились
пи
роги, пухкі, пахучі, прямо з печі.
- А що, чи напечете таких? - спи
-
тав Масюк в панії Високої. - Може, й не напечу, - тихо про
-
мовила вона, розломивши пиріг й
оглядаючи його з усіх боків, її
тро
хи брала зависність, що сусіді
добре вдалися пироги... Всі сіли за стіл. Масючка вже по
-
стерегла, що молодому паничеві
сподобалась Галя, не дозволила
їй прислужувать і присилувала сі
-
сти за стіл. Радюк сів коло Галі.
Галя трохи засоромилась, одначе
вже не одхилялась од його, не ди
-
вилась набік, на двері, як роблять
сільські соромливі дівчата, а смі
-
ли
во піднімала на Радюка очі, як
він почав до неї промовлять. Ра
-
дюк почав розпитувать Й про ху
-
торянське життя, про сусід. - Чи не скучно вам жить на ху
-
торі? - спитав він Галю. - Ні. Я зросла на хуторі й звикла
до села. Як була я малою, то й зо
-
всім мене не брала нудьга. А те
-
пер часом восени та взимку, як
на
стануть короткі дні, а вечори
такі довгі, такі довгі, як море, то
часом сумую при роботі. Книжок
у нас нема де достать. Я й читала
б книжки, бо люблю читати, та
нема де достать. От я вас попро
-
шу, привезіть мені книжок. Може,
ви понавозили з Києва чогось та
-
кого, дуже гарного, - промовила
Га
ля, дивлячись на стіл і з остан
-
німи словами ледве підвівши очі
на Радюка. - Добре, привезу, доконечне при
-
везу! Я таки й думав ва вас, щоб
наділить вас найновішими книж
-
ками. Треба розкидать по хуторах
книжки, бо книжки дуже добра
річ. - Ой, як би я подякувала вам за
те! Але ви незабаром поїдете до
Києва? Я не встигну, може, й про
-
читать. В Галиному голосі задзвенів ле
-
гесенький смуток. Молоді заїж
д
-
жі паничі з городів дуже розважа
-
ли молодих хуторянок і часто бу
-
ли причиною сліз і кохання не
для одної хуторянки після свого
виїзду. - В мене є такі книжки, що я мо
-
жу зоставить вам і на зиму, аж до
-
ки приїду з Києва вдруге. Галині груди легесенько підня
-
лись угору; вона ледве встигла
за
душить в собі зітхання. - От літом я ніколи не нуджусь, -
до
дала Галя. - То коло хазяйства,
то в садку, а найбільше коло кві
-
ток в горідчику, й нестямишся, як
той час минає. - В садочку, та ще й з піснею, -
промовив Радюк, лукаво подиви
-
вшись на Галю. Галя запишалась
й осміхнулась; вона мала щось на
думці, бо вже вгадала, що Радюк
її любить. - А чого це ви нічого не їсте? -
раптом спитала їх, аж крикнула
панія Висока. - А ще й за стіл сіли.
Покуштуйте лиш, який смачний
борщ з курятиною, Павле Анто
-
но
вичу! Чи, мабуть, вам не до
борщу? Еге, так? Павло Антонович і Галя набрали
трохи борщу в тарілки, одначе
їли мало. Галя тільки спробувала,
та й ложку поклала. - От і погано, коли вам їсти не
хо
четься, - знов промовила панія
Ви
сока, не зводячи своїх мале
нь
-
ких сірих швидких очей з молодої
пари. - Коли ж я недавно снідала, - обі
-
звалась Галя. - Та й я снідала, одначе, богу
прийому, їм, як бачите! - Бо вам, Ликеріє Петрівно, вже
ніщо не заважав мать добрий
апе
тит, а молодим людям часом
бу
ває зовсім інше в думці, - про
-
мовив Масюк. - Оце! Хіба ж я вже така стара.
Що це ви, Іване Корнійовичу! Хоч
небіжчик капітан і давненько
вмер, одначе я ще зовсім-таки не
баба. - О, ви б ще й заміж пішли, якби
хто добрий трапився, - сказав Ма
-
сюк. - Чи пішла б, чи не пішла б, це
трудно вгадать. - Але якби хто добре причепи
-
вся, та ще щоб і кишені були не
порожні, та й брови чорні, й голо
-
ва не сива, не така, як оце в мене...
- промовив Масюк. - А певно, за сиву голову не пі
-
шла б і за такі незакручені вуса,
як ваші, не пішла б, - промовила
Ликерія Петрівна й зареготалась
дрібненько. Масючці, як женщині поважній і
богобоящій, та річ Високої зовсім
не сподобалась. Вона все сиділа
мовчки й боялася за недобрий
вплив Ликерії Петрівни на свою
Галю. - Викушайте ж наливочки за
здо
ров'я наших добрих сусід і
зна
йомих, - припрохувала хазяй
-
ка, наливаючи всім по чарці нали
-
вки, навіть своїй дочці, котра ос
-
мі
хнулась і одсунула од себе чар
-
ку. - Нащо ви одсовуєте чарку? Те
-
пер пішла така поведенція, що й
дами п'ють, - промовила Ликерія
Петрівна. Вона любила випити,
бо привчилась у походах випи
-
вать в веселій компанії офіцерів. -
Вип'ємо за здоров'я хазяїнів! - го
-
лосно, на всю світлицю гукнула
Ликерія Петрівна й цокнулась
сво
єю чаркою об чарки всіх. Галя
ледве вмочила губи, осміхаючись.
Ликерія Петрівна так і вихилила
чарку за одним махом до дна, ще
й лікоть підняла вгору по-офіце
-
рському. За першою чаркою пішла друга,
а там і третя. Панія Висока цо
-
калась чаркою з усіма й хилила-
таки добре чарку за чаркою, аж її
лице стало червоне. Зморшки на
лиці трохи поховались; вона ста
-
ла наче молодша й почала голо
-
сніше розмовлять та розказу
ва
-
ти.
- Оце мені так і здається, що я на
Басарабії або над Дунаєм, між ве
-
селими товаришами мого капіта
-
на. От було життя, так життя! Хоч
я дотерпіла лиха в походах, але ж
весело тоді жилося мені. Було ко
-
ло мене офіцери, як ті бджоли ко
-
ло меду! Так і припадають, так і
липнуть, аж було мій капітан сер
-
диться. - От і признались в гріхах! - за
-
смі
явся Масюк. - Трохи сердився небіжчик, ска
-
за
ти правду! Але ж яка була ко
м
-
панія! Які були там молодці! Ой-
ой-ой! Було збереться їх двадця
-
ть чоловік, а я одна між ними
верчуся та як та ластівочка щебе
-
чу. А вони всі до мене: "Ликеріє
Пе
трівно! Ликеріє Петрівно! ви
душа нашого товариства; ви бо
-
гиня! Без вас ми пропали б отут
на степах! За здоров'я Ликерії Пе
-
трівни!" Та так і обстануть й об
-
сядуть мене навкруги. Я туди ве
-
р
ть, сюди верть!.. - Із тим словом
Ликерія Петрівна вкинула в рот
чарку наливки й разом ковтнула.
Хазяйка насупилась та все скоса
поглядала на Ликерію Петрівну, а
Масюк сміявся та потроху підби
-
вав її, та все наливав наливки в її
чарку. - Ой, годі вже, Іване Корнійови
-
чу! Що годі, то годі, бо душа міру
знає. Я й забула, що я вже не на
Басарабії і що вже полинули десь
за синій Дунай ті давні веселі лі
-
та! Ой, дякую вам, Іване Корні
-
йовичу! їй-богу, будеї - Та випийте-бо, будьте ласкаві!
- просили всі. - Хіба за здоров'я оцієї молодої
пари, - промовила панія Висока,
по
казуючи на Радюка й Галю, і
ви
пила ще чарочку, але пома
ле
-
ньку, обсмоктуючи швидкі губи. Всі встали з-за стола й почали
хреститься до образів. Висока все
озиралась на Радюка, котрий сто
-
яв аж позад усіх і не перехрести
-
вся. - А чом ви оце не дякуєте богу,
Павле Антоновичу? Перехресті
-
ться-бо, а то бог не дасть вам ща
-
стя-долі. - То й перехрещусь, - сказав Ра
-
дюк. Подякувавши хазяїнам за
обід, Ликерія промовила: - Але таки ще подивлюсь на ваші
клубки та півмітки! - і вона шви
-
де
нько побігла в кімнату, а за
нею пішла хазяйка з Галею. Висока наділа окуляри і все роз
-
дивлялась та розпитувала: на скі
-
льки буде локот, і чи двадцятка
буде, чи ще й тонше полотно. - Та скиньте вже окуляри, бо ни
-
тки здадуться вам товщі й поган
-
ші! - жартував Масюк, гукаючи з
сві
тлиці. Ликерія Петрівна вийш
-
ла до світлиці. - Чи не покурите часом? - спитав
її Радюк і подав папіроси. - Чом і не покурить, - промовила
вона, обмахуючи лице й обтираю
-
чи піт з лоба, з щік, з підборіддя, -
як була я на Басарабії, то й сигари
курила, не то що. Ой, як же гаря
-
че! - сказала вона й одчинила
при
чілкове вікно. Тоненький си
-
ній димок потягло стружечками
в вікно, звідкіль лилось свіже по
-
вітря. Сонце вже стало надвечори. Од
дому лягла широка тінь на гряд
-
ки з квітками, на зелену траву,
до
сягла аж до вишень і до висо
-
кої груші. Та тінь заманила до се
-
бе з хати всіх. Всі пішли на причі
-
лок і посідали в тіні на килимі, на
зеленій траві під грушею. Масюк
все позіхав після важкої страви та
курив тютюн, а молодим людям і
нев'янучій капітанші було дуже
весело. Ликерія Петрівна сіла на
килимі, ще й ноги підобгала під
себе. З круглою головою на кру
г
-
лому й куценькому тулубі, вона
вся була неначе кругла, ніби яки
-
йсь клубок лежав на килимі. Ра
-
дюк сів і собі; а Галя довго цере
-
мо
нилась, поки й сама не присіла
на килимі. - Хазяйко! Олександре Остапів
-
но! вишли нам сюди яблучок та
вишеньок, або варення, або й
наливочки. - Оцієї не треба! цур їй, пек їй!
Що Масюківка, то не Дунай, Олек
-
сандре Остапівної Не висилайте
ті
єї, що горілкою або наливкою
зву
ть! - гукнула Висока, аж луна
пішла по садку. Вийшла й хазяйка і винесла сві
-
жого варення з вишень; за нею
на
ймичка несла на одній тарілці
яблука, на другій - вишні. Всі ки
-
нулись до яблук, тільки панія Ви
-
сока цуралась їх, неначе "трефно
-
го" жиди. - Спробуйте-бо, Ликеріє Петрів
-
но, яблучок! Таких ви не їли й на
Ба
сарабії, - дражнився з нею Ра
-
дюк. - Таких, може, й не їла, а їла ви
-
ноград, пила вино, скільки хотіла,
а до спаса таки не буду їсти яб
-
лук, їжте вже ви! Тим часом надворі вечоріло; жа
-
ра спадала. З садка, з-під груш і
яб
лунь потягло прохолодою, що
навівала вогкість на гарячі лиця.
Квітки в клумбах, прив'ялені на
гарячому сонці, підіймали голо
-
вки, підіймали лист, зачувши ве
-
чірній холодок. Недалечко од Ра
-
дю
ка ріс на грядці на самому
краю здоровий кущ гвоздичків.
Радюк глянув на той кущ гвозди
-
чків, і на Галю, і на ті два гвоздич
-
ки в її косі, що придавали краси її
карим очам і пунсовим губкам, і
промовив: - Ви, мабуть, найбільше любите
оці квітки, оцей огняний кущ гво
-
здичків. Ніякі квітки не приста
ю
-
ть вам так до лиця, як оті гвозди
-
чки. Галя осміхнулась. Легенький ру
-
м'янець налетів і зараз зник з її
лиця. Вона доторкнулась пальця
-
ми до двох гвоздичків на голові,
про котрі вона й забула. - А я ніколи й не поливала гво
з
-
дичків! - промовила вона вже смі
-
ливо до Радюка. - Одже ж поливайте їх рано й ве
-
чір, - промовив Радюк. "Буду поливать рано й вечір та
тебе споминать", - подумала Галя
й легесенько зітхнула, згадавши,
що Радюк недовго буде в Жур
ба
-
нях і на довгий час поїде до Киє
-
ва. - Нащо ж ми будемо їсти несвіжі
вишні, коли в садку ростуть сві
-
жі? Дивіться, як червоніють, аж
листя не видно! аж гілля гнуть, -
крикнула Висока й підскочила
вмить, неначе м'яч, ще й у боки
взялась. Вона побігла в вишник, а
за нею слідком побігла й Галя, а
за Галею Радюк. Масюк і Масючка
зостались вдвох. Масюк ліг, про
-
стяг ноги на килимі, а далі й сам
увесь простягся, потягнувся й по
-
зіхнув на ввесь садок, аж собака
за тином гавкнула. Ясна Ликерина сукня червоніла
поміж вишнями й миготіла так
швидко, неначе пурхала, Радюк
почав рвать ягоди з однієї вишні
з Галею, їм обом так хотілось по
-
дивиться на ту вишню, коло ко
-
трої вони стрілись уранці так не
-
сподівано, а панія Висока все кли
-
кала їх зовсім не туди, але в
другий куток садка. Радюкові так
хотілось поговорить з Галею на
самоті, а Висока все неначе з зе
-
млі вискакувала, все виглядала з-
за вишень на їх, все терлась коло
їх. Але садок був прегустий. Висо
-
кої стало не видно. Радюк почав
розмовлять з Галею. - Чи не забудете ви за мене, як я
поїду з дому, може, й на довгий
час? - промовив Радюк. - Бо я вас
ніколи не забуду, хоч і поїду, мо
-
же, й на довгий час. Як тільки я
побачив вас у Журбанях, як тіль
-
ки почув ваш голос, вашу пісню, я
почув душею, що вже вас ніколи
не забуду. Галя рвала вишні, але їх не їла і
все пускала ягоди на траву. Вона
мовчала, але дві сльозі виступили
на її чудових очах і покотились
по щоках. Радюкові стало жаль
мо
лодої дівчини, неначе рідної
сестри. - Чи забудете мене, чи не забу
-
дете? - знов спитав він, взявши
Галю за руку. - Не забуду, - одказала вона ни
-
щечком, як мала дитина, і трохи
не розридалась, як мала дитина. Коли це за вишнею шелеснула
па
нія Висока і зігнала якусь пти
-
цю з дерева, її сукня запалала в
зе
леному листі. Радюк пустив Га
-
лину руку. - Хавав! - крикнула вона з-за гіл
-
ля й таки справді злякала моло
-
дих людей. - А що, злякала вас,
садових пташок? - Не тільки нас, а й ту птицю зля
-
кали, що ондечки полетіла, - про
-
мовив Радюк. Галя мусила ніби заспокоїться
при сторонній людині, навіть бу
-
ла рада приходу Високої. Нове
почуття кохання, на самоті з ми
-
лим, в зеленому садочку, вперше
на такому молодому віку, трохи
злякало її й дуже збентежило. Незабаром всі вони троє вири
-
нули з зеленого, густого вишника
й посідали хто на килимі, а хто на
траві. Панія Висока напелехала
повну тарілку свіжих вишень. - А де ж ваші вишеньки, паничу
й панно? - спитала вона в моло
-
дих. - А ось! - сказала Галя, показую
-
чи гіллячку вишні, всю обсіяну й
обліплену вишнями, на котрій зе
-
леніло тільки зо три листочки. Вона гралась тією гіллячкою,
на
рвала гвоздичків і зеленого ли
-
стя й обклала ними гіллячку. Ви
-
йшов дуже оригінальний буке
-
тик. - Кому то буде букет? - спитала
Ликерія Петрівна, навіщось втяг
-
н
у
вши губи в рот. - Комусь буде, та не скажу! - про
-
мовила Галя й подала Високій
той букетик. Висока не взяла й затріпала ма
-
ленькими ручками. - Не мені, не мені, а комусь іншо
-
му! І мені колись дарували буке
-
ти на Бесарабії, та ще й які буке
-
ти! Такі букети, що було несуть
удвох чорнобриві товариші мого
капітана! Було несуть мені цілу
гору квіток, та ще й зверху на пів
-
аршина китях, сплетений з до
ро
-
гих французьких заграничних
кві
ток та стрічок. От які букети
колись мені дарували! Всі засміялись, а Масючка аж го
-
лову одвернула набік. Тим часом наймичка винесла
під грушу самовар. Галя побігла
за посудом, за чаєм і почала готу
-
вать чай. Сонце вже обійшло Ма
-
сюкову хату й почало виглядать
з-за угла. Настав чудовий вечір
половини літа. Сонце обзолотило
промінням груші, й вишні, і квіт
-
ки в горідчику, облило золотом
Га
лю всю: лице, білу вишивану
сорочку, розкішні коси на голові,
білі ручки, що готували чай; обзо
-
лотило навіть панію Високу, й
Масюкове необголене лице, і по
-
важне лице Масючки; обзолотило
Радюкові виразні, наче пензлем
обведені, уста і рум'янці на здо
-
рових молодих щоках. Галя нали
-
вала чай, та все скоса поглядала
на його чудове лице, та все леге
-
нько зітхала, згадуючи сцену під
вишнею й ті незабутні слова: "Чи
забудете мене, чи не забудете, як
і я вас ніколи не забуду?" Наливши чай, Галя вийшла з-під
гілля груші, щоб роздать усім ста
-
кани. Сонце освітило її всю. Ра
-
дюк глянув на неї, всю облиту ро
-
жевим світом сонця, глянув на
синє глибоке небо над нею, так
само залите світом до самого да
-
лекого краю безодні. І йому зда
-
лось, що такі гарні, такі безвинні,
такі добрі істоти повинні б жити
не на землі, а в тому високому си
-
ньому небі. Так гармонізувала
кра
са натури, краса неба з іде
а
ль
-
ною красою молодої дівчини. В
його молодій душі чогось з'яви
-
ла
сь думка впасти на коліна і по
-
клониться великій красі людини
разом з великою красою неба й
землі. Всі почали пити чай і весело
балакать. Панія Висока всіх пере
-
магала і всіх забавляла. - Ой, як же тут гарно! Тут, у са
-
дочку, між квітками, між вишня
-
ми, між добрими людьми, та ще й
молодими, та ще й гарними! - аж
крикнула поетична Ликерія Пе
-
трі
вна, обвівши усе й усіх очима. -
Так тепер тутечки гарно, як було
колись на Басарабії. Ото коли б
ще сюди двадцять тих молодих
товаришів мого капітана, та ще
щоб я сама була молоденька! Ой-
ой-ой! Як-то було б гарно! Ще бу
-
ло б краще! - Та ще й ті шампани басара
б
сь
-
кі, що ви колись випивали з тими
офіцерами, - додав Масюк. - Еге пак! І де то вони тепер, мої
дорогі, мої голубчики, наші това
-
риші! Чи живі, чи вже померли, як
і мій капітан? А які були гарні, чо
-
рнобриві, веселі! А як любили ме
-
не всі! - Чи вже ж таки, Ликеріє Петрів
-
но, любили вас усі двадцять? -
спи
тав Масюк. - Їй же богу, всі двадцять. Один
запобігав в мене ласки перед дру
-
гим. Колись мене так почасту
ва
-
ли шампанами, що мені цілісінь
-
ку ніч снилось, буцімто я все їду з
гори; на горі ніби Басарабія, а
вни
зу Дунай, а коні поганяє бо
-
родатий турок, і так пре кіньми,
що мені ввесь світ закрутився! та
все мені здається, що я от-от шу
-
бовсну з крутої гори просто в Ду
-
най. Всі сміялись, а сама Висока аж
за
ливалась. - Ой, співать хочу! Давайте лиш,
молоді й старі, будемо співать! -
крикнула Ликерія Петрівна. - Я до того торгу й пішки! - про
-
мовив Радюк. - Правда, й ви з на
-
ми? - промовив він до Галі. - І я до того торгу пішки! - голо
-
сно промовила Галя, і її альтовий
дзвінкий голос аж задзвенів, їй
давно вже хотілось співать, як
пта
шці все хочеться щебетать в
гарний вечір в зеленому садочку.
Вийди, дівчино, вийди, рибчино!
У гай по корови, у гай по корови.
Нехай же я подивлюся На ті чорні брови,
на ті чорні брови!
Так почали співать Радюк, Галя,
панія Висока й сам старий Масюк.
Одна Масючка схилила голову на
руку й задумалась дуже-дуже, ди
-
влячись на чудові тоненькі брі
-
вки своєї единички.
По тім боці вогонь горить, По цім боці жарко: Як поїду з Масюківки, Комусь буде жалко.
Заспівали всі, і всі вкинули в
сло
ва пісні Масюківку, неначе
змо
вились. А Галя довгим, жалі
-
бним поглядом подивилась на
Ра
дюка й дуже виразно вимовля
-
ла: "Комусь буде жалко, комусь
буде жалко!"
По тім боці вогонь горить, По цім боці душно Як поїду з Масюківки, Комусь буде скучно.
Так співали вони далі, і панія Ви
-
сока, обернувшись до Галі, просто
в вічі промовляла: "Ко
мусь буде
скучно, комусь буде скучно!" - Ой, спасибі вам за все, за все,
мої добрі, мої дорогі сусіди! - про
-
мовила панія Висока, встаючи з
ки
лима. - Ой, загулялася ж я, а в
мене дома робота, як і в усіх лю
-
дей. Час мені додомоньку, заба
-
ри
лася я. - Та в вас же діти дома не про
ся
-
ть їсти, не плачуть! - промовив
Масюк. - Є такі, що їсти просять вже,
мабуть, давно, бо я господиня в
се
бе вдома! Вставайте, Павле Ан
-
тоновичу, та разком холодком і
побіжимо до господи, бо ви, здає
-
ться, цілісінький день загаялись
тут у Масюковому хуторі й ладні
тутечки й ночувать. - Як їхати, то й їхать! - сказав Ра
-
дюк, встаючи, - Тільки я попрошу
Івана Корнійовича видать мої хо
-
мути з комори, бо вже час! - То й видам, хоч і ще не час! -
промовив Масюк. - О, бачте! Як моїх хомутів, то й
не замкнули в комору, - промови
-
ла трохи нахабна Ликерія Петрі
-
вна й почала обвірчувать білою
вуаллю свій квітчастий чіпок. Тим часом повозки під'їхали під
ґанок. Гості почали прощаться. - Привезіть же мені книжок як
-
найшвидше! Хоч би й завтра, -
просила Галя Радюка, - бо я вчи
-
лась в городі всього тільки рік, а
в мене великий потяг до книжок,
- тихенько промовила вона до Ра
-
дюка смутним голосом, - тут я ні
-
где не достану собі книжок і до
ст
ра
шного суду, мабуть, доки й
жи
вотітиме Масюків хутір на сві
-
ті. Я за це вже добре дізналась.
Тут навкруги в околиці й панії
на
вряд чи й письменні. - Та й мені, будь ласка, привезіть
оті-о Шевченкові поеми, що ви
зна
єте! Хоч я давно не читаю, а ті
поеми, може, ще й втну, - просив
Масюк. - Добре, привезу, як не завтра, то
післязавтра абощо, - сказав Ра
-
дюк, прощаючись з усіма. - Сяду ж я з вами, Павле Ан
то
-
новичу, бо ваші коні баскі. Підве
-
зіть мене додому. Буде веселіше
мені в дорозі: будемо пісень спі
-
ва
ть на радощах, - сказала панія
Ви
сока. - Прошу ласкаво! - просив її Ра
-
дюк і подав руку. Гості виїхали з
двора, а хазяїни ще довгенько
сто
яли на ґанку. Галі здалось, що
стало так порожньо і в хаті, і в
садочку, і на подвір'ї. Вже й сонце
сіло за вербами, вже й череда
при
йшла в хутір, вже й зорі за
-
блищали на темному небі, а вона
все ходила між вишнями, між клу
-
мбами та все тихенько співа
ла:
Ой сама ж бо я, сама, Як билинонька в полі. Потім вона взяла коновку й по
-
ли
ла всі кущики гвоздичків, а вві
-
йшовши в хату, вийняла з коси
два гвоздички, завинула їх у па
-
пір і сховала на пам'ятку про той
день. Надворі вже було поночі, як Ра
-
дюк з Високою вертались з гос
-
тей. Небо чудово заблищало, все
засіяне зорями, надзвичайно яс
-
ни
ми
. Вечір догорював на заході
червоним потухаючим жаром. Ра
-
дюк співав пісні та все думав про
Галю. Чи дивився він на ясні зорі,
чи на червоне дотліваюче небо,
то все думав про неї. Висока до
-
давала йому охоти до співів, жар
-
тувала, сміялась Галею. Вже було
видно дім панії Високої, в вікна
видно було полум'я в пекарні. А в
вікнах в селян вже було поночі.
Робочого часу люди рано поляга
-
ли спать і вже спали міцним сном.
Коні під'їхали під село й схарапу
-
дились в царині. Коло царини
що
сь стогнало, неначе хтось або
вмирав, або був прибитий. Панія
Висока перелякалась навіки. Ра
-
дюк стривоживсь і зскочив з по
-
возки. А коло царини все щось
стогнало, а потім почало плакать.
- Боже мій! Хто це так стогне? Пі
-
діть лишень подивіться кругом
хати або в тім рову, - промовила
Висока до погоничів. Всі почали
наближаться до хати і зараз діз
-
на
лись, що стогне хтось у хаті, а
не надворі. Радюк одчинив двері,
бо вони були не заперті, і ввій
-
шов у хату. За ним увійшла Ви
-
сока. - Добривечір вам! Хто то так сто
-
гне? - спитав Радюк. - Та це я! - обізвалась молодиця. Радюк дістав з кишені сірнички
й засвітив каганець. Слабкий
бли
ск пішов по убогій хаті. Вони
побачили на полу слабу молоди
-
цю, що лежала розкидавшись,
стогнала й плакала. В ногах у неї
спав як убитий малий хлопчик.
Висока впізнала молодицю й по
-
чала розпитувать. - Що це з тобою, Параско? - Ой, слаба я, пані! Покарав мене,
мабуть, господь. Тепер жнива;
пше
ничка моя стоїть не дожата, а
я удова, одним одна, і нема кому
дожати, бо й найнять нема за ві
-
що. - Коли ж це ти, Параско, занеду
-
жала? - Та ще позавчора! Так мені не
-
добре стало, а я все жала, аж на
сно
пи падала, доки зовсім не зва
-
лилась сьогодні; вже й додому не
дійшла. Привезли мене на волах
добрі сусіди. Ой, пшеничка моя
вже сиплеться! І безщасна молодиця знов засто
-
гнала й заплакала на всю хату.
Радюк побачив, як горює, як бі
-
дує простий народ, і сльози вс
ту
-
пили йому в очі. Радюк приклав
руку до лоба слабої, лоб аж пашів.
- Застудилась десь, молодице? -
промовив він. - Пам'ятаю, що я жала та напи
-
лась дуже холодної води з крини
-
ці. Люди добрі! допоможіть мені,
бо я або згину, або хліба шматка
не матиму! - Ликеріє Петрівно! Чи немає в
вас часом липового цвіту або ма
-
ли
ни? - спитав Радюк. - Будьте
ла
с
каві, напіймо її на ніч, щоб во
-
на упріла. - То заїдьмо до мене, може, й по
-
можемо бідній жінці. І вони заї
-
хали до Високої, заварили цвіту,
принесли слабій молодиці, напої
-
ли її, втушкували, вкрили кожу
-
ши
ною. Панія Висока все бідка
-
лась, так їй було шкода сусіди. Молодиця напилась і заспокої
-
ла
сь, їй стало легше. Радюк про
-
сив панію Високу не пускать її на
поле принаймні другого дня, а
сам почав з нею прощаться, хапа
-
ючись додому. - Одже вам, Павле Антоновичу,
буде якась притичина от в тому
ділі... - сказала йому на прощанні
Висока, показуючи на Масюків
ху
тір. - Дивіться, який смутний
ви
падок трапився вам на дорозі
після такого чудового веселого
дня, після такого співучого вечо
-
ра. От побачите і тоді пригадаєте
мене, хоч ви надо мною трохи
глузуєте. - Але ж заєць, здається, не пере
-
бігав нам дороги? - сказав Радюк і
мусив осміхнуться. - От побачите! Буде вам заєць! -
промовила Висока навздогінці
йо
му. Радюк поїхав додому засмуче
-
ний, хоч виїхав з гостей веселим.
Перед його очима встала картина
народного горя, та ще в таку га
-
рячу робочу пору. Вже лягома
при
їхав він додому. Мати вже
спа
ла, а батько не лягав спати та
все виглядав сина. - Де це ти так забарився? - було
перше слово старого. - В Масюка, - одказав син. - Де ж ти снідав? - А в Масюка. - А де ж ти обідав? - Таки ж у Масюка. - А чай пив, а вечеряв? - Чай пив у Масюка, а закушував
у панії Високої. - Ото! цілий день у Масюка... Ага!
в Масюка гарна дочка! - догада
в
-
ся старий Радюк. - Тільки ти... - Що, тату? - Бачиш, молоді паничі люблять
дурить молодих паннів. А Масюк
мій сусід й мій близький прия
-
тель. - Я не думаю піддурювать Галю
й нікого. - Та так! ти в гусарах не служив,
але все-таки до кінця курсу тобі
ще далеченько. Не дуже там зби
-
вай з пантелику молоду дівчину. - Я, тату, людина чесна; що ду
-
маю, те й роблю. Я люблю Галю й
ладен женитись, а дурить її та пі
-
дмїнювать не буду. - От про це вже не кажи нікому,
ні твоїй матері, самій Галі. - Е, тату: є в нас і студенти жо
-
наті. - Може, й є! Але доки ти в школі,
тобі не випадає жениться. Ти там
трошки жартуй і залицяйся, але
че
сно жартуй, а про сватання тобі
ще не час думать. - А все-таки мені завтра треба
одвезти й Галі, й Масюкові кни
-
жки, бо вони дуже прохали. Галя
навіть намагалась. - Про мене, вези хоч і зараз, та не
заїжджай до повітової свахи, Ли
-
кери Петрівни Макухи, нашої ві
-
домої капітанші й повітової бре
-
хухи. - Добре, не заїду, а книжки тре
-
ба-таки одвезти, що просвітить
хоч трохи темні степові хутори. Батько й син попрощались і пі
-
шли спати. "От якої співає батько! Якої ж то
заспіває мати, що ладна й до царя
за рушниками слати?" - думав Ра
-
дюк, засипаючи. Другого дня Радюк ледве діжда
-
вся вечора, забрав книжки й по
-
їхав у Масюків хутір. По дорозі
він одвідав слабу молодицю. Він
увійшов у хату й побачив, що жі
-
нка вже ходила по хаті, хоч через
силу. - І спасибі вам, паничику, і про
-
стибі вам за вашу ласку, за вашу
добрість! - дякувала бідна моло
-
диця, ледве переводячи голос. - От і слава богу, що ти поздо
ро
-
в
шала, а на поле таки не йди,
при
наймні сьогодні, - сказав Ра
-
дюк. - Ой, Як же мені не йти, коли й
жито вже сиплеться, а в мене в
хаті тиждень вже нема й шматка
хліба. Вже тиждень їм з дитиною
саму кашу, - промовила Параска й
заплакала. Радюка дуже засмутила така гі
-
рка доля людська. Край багатий,
край хлібний, а народ голодує,
хлі
ба не має! Приїхавши до Масюка й увій
шо
-
вши в хату, він догадавсь, що йо
-
го приїзду сподівались. В світлиці
було чисто, як у віночку. Масючка
вийшла до його в чорній новішій
сукні і не в хустці на голові, а в чі
-
пкові з бантами. Зараз за нею ви
-
йшла Галя в новому шовковому
чорному горсеті, по котрому були
розкидані пунсові букетики рож.
Біла сорочка й чорний з рожами
горсет своїм контрастом дуже
при
давали їй краси. В розкішній
косі знов заблищали два гвоздич
-
ки, тільки що вирвані. Мати й
дочка привітались до його дуже
ласкаво! - Ой, дякую вам за книжки! А я
все виглядала вас, чи не везете
мені оцього дорогого гостинця. Радюк подав їй кілька книжок
нових журналів і Шевченкового
"Кобзаря", переплетеного в чер
-
во
ний сап'ян й золотообрізний. - Яка це книжка? - спитала Галя. - Це Шевченків "Кобзар". Цю
кни
жку я вам дарую на пам'ятку,
- промовив він тихіше. Галя зару
-
м'янилась, як зоря, і подякувала. -
Буду ж часто читати цю книжку, -
тихо промовила вона й почала
пе
регортать листки. - Де ж Іван Корнійович? - спитав
Радюк. - На току, коло возільників, - ск
а
-
зала Галя. Радюк пішов на тік шу
-
кать Масюка. Тепер йому кину
-
лось в вічі Масюкове хазяйство.
Він милувався круторогими вола
-
ми, великими стіжками жита й
пшениці, порядком на току й на
подвір'ї. - А! слихом слихати! - гукнув до
Радюка хазяїн з-за возів. Він об
-
няв і поцілував Радюка дуже щи
-
ро. Видно було одразу, що його
ма
ли за жениха. Вони пішли до
хати й напились чаю. Незабаром Радюк вертався дуже
щасливий! Йому сподобалась Га
-
ля і її батько й мати, люди з дрі
б
-
ного панства, але чесні, хазяй
но
-
виті й працьовиті, близькі до на
-
роду, чесні хлібороби, не одріз
не
-
ні од національності. І сама Галя,
з чудовими очима, з народною
піснею, з голосом, як шовк, навіть
з манерами, нагадуючими гарну,
моторну сільську дівчину, дуже
підходила під його ідеал. Старі
Масюки і їх напівпанська, напівсі
-
льська оселя з домом і хазяй
ст
-
вом - все те повіяло на його чи
-
мсь рідним, чимсь приємним, рі
-
днішим, ніж дух вищого панства. "Моя буде Галя, моя! Вона мене
любить, і я її люблю. Чого ж мені
більше треба? Хоч вона вчилась в
місті тільки один рік..." На вакаціях молодий Радюк хо
-
див по селі, придивлявся до на
-
роду, приглядався до його по
-
треб, бачив, як народ тяжко пра
-
цює й мало має користі. Не раз
він важко зітхав, дивлячись на бі
-
дність народу серед такої багатої
природи. Він записував народні
пісні, казки й приказки, звичаї й
навіть самі мелодії пісень і за
во
-
див у ноти. Часто він їздив і в по
-
ле до косарів, до женців, гребців і
возіїв, балакав з ними, записував
од їх усе, навіть слова мови. Не
раз він заїжджав і до панії Маку
-
хи, чи Високої, котра на самоті не
соромилась своєї мови й чудово
говорила по-українській. Вона
на
казала йому багато казок, на
-
співала пісень, неначе будлі-яка
молодиця, і таки не втерпіла: по
-
казала йому "кавалерію" свого
чо
ловіка й його капітанські доку
-
менти. Радюк мусив їх таки про
-
читать. Радюк скрізь проповідував свої
сміливі ідеї, доки не дійшла за йо
-
го чутка до міської поліції... Сусі
-
ди почали застерігать батька й
матір і просили їх трохи здержу
-
вать сина, щоб не добути якого
клопоту... Раз батько сказав своєму синові:
"Коли ти, сину, такий прихиль
-
ний до народу, коли тобі так по
-
трібні пісні й казки, то їдьмо на
баштан. Цього року була рання
за
в'язь на баштані, то, може, й
стиглого кавуна надибаємо. Ти
попросиш баштанника Ониська,
то він тобі наспіває й накаже,
скільки хоч! Тільки знай, що Они
-
сько дід гордовитий і гонорови
-
тий. Коло його треба ходить вмі
-
ючи або й панькаться. Він так
дбає про моє добро, що часом і
мені молитву читає". - А поїдьмо справді! Може, й пі
-
сень добуду, і кавунів наїмся, -
сказав син. Зараз-таки парубок запріг коні в
чималий віз, і батько з сином ви
-
їхав з двора на степ до баштана. Сонце ще високо стояло на небі.
Спека стояла надворі, як звича
й
-
но буває в спасівку. Повітря було
сухе, але здорове й тепле, і таке
прозоре, що на всі боки око за
хо
-
плювало степи без краю. Синє й
гаряче небо лежало над степом,
неначе якась кругла покришка.
На небі не було ані хмариночки!
На степу не було, ні смужки ту
-
ману. Одно пишне золоте сонце
пливло між небом і степом, наче
корабель по безодньому морі. Віз
звернув з битого степового шля
-
ху й покотився по ледве приміт
-
них прикметах суголовка. Неза
-
баром і той суголовок зник, і віз
покотивсь гладеньким степом. З-
за густих будяків і всякого зела
незабаром висунулись баштани з
довгими рядками високих соня
-
шників. За соняшниками зараз
з'явились рівні рядки гостроли
-
стої кукурудзи, насадженої кру
-
гом баштанів дуже рівними ряд
-
ками. Рядки пшінки мережили
ба
штани вздовж і впоперек. Вже
коні наближались до баштана,
вже можна було бачить на краях
баштана наче рами з довгого га
-
рбузиння, де між листом пови
ве
-
р
тались боками довгі й круглі
білі гарбузи, неначе воли на спа
-
шу. Потім одкрилося поле, неначе
заслане картатими хустками, де
зеленіло дрібненьке, як тюль, ка
-
вуняче огудиння, де блищали в
ясно-зеленому листі жовті дині,
зеленіли й біліли здорові кавуни.
Всі журбанські баштани люди сія
-
ли вкупі, щоб легше було стере
-
гти од злодіїв; тим-то вони й зай
-
мали степ, скільки можна було
осягти оком. Баштанник сидів коло куреня й
щось стругав стругом. Вже можна
було бачить оком, як його лікті
разом одсовувались назад, як він
тяг до себе струга, як на руках
манячили рукави білої сорочки. - Знаєш що, сину! Давай вивіри
-
мо, чи добре Онисько стереже ба
-
штана? Ходім навпростець через
баштан, буцімто красти свої каву
-
ни, а погонич нехай їде просто до
куреня. При тих словах батько зскочив з
воза, а за ним і син. Вони закра
-
лись поза кукурудзою й почали
ніби шукать кавунів. Онисько си
-
дів і не обертавсь. Коли це обидва
вони побачили, що просто на їх
летить через огудиння рябий со
-
бака, аж курява піднімається за
ним. За Рябком підтюпки біг Они
-
сько. - А чого вам треба, сякі-такі! Ось
я вам дам серед дня лізти на ба
-
штан! Джий! кис, кис! джий! удж
-
га, Рябко, уджга! - цькував дід та
все лаявсь. А Рябко кинувся про
-
жогом на молодого Радюка й ухо
-
пив його зубами за чобіт. Собака
була люта, як гадюка, і зовсім
зди
чіла на степу. Радюк дриґнув
ногою, а Рябко вчепився зубами в
закаблук, наче п'явка. Він махав
ногою, а Рябко волочився слід
-
ком за ногою по баштані, аж огу
-
диння поплутались кругом. Бать
-
ко кинувсь оборонять, вирвав з
корінням здоровий кущ кукуру
-
дзи, лупив собаку по спині. Рябко
гриз на шматочки бадилля свої
-
ми страшними зубами. - А чого ви тут ходите! - крикнув
Онисько і.... руки опустив, упізн
а
-
вши хазяїна. - Чи це ви? Оце, боже мій! тільки
мене втомили. І треба було вам
йти сюдою! Господи! наче вам
сте
жки нема. Неначе маленькі. А
я думаю, що злодії. Тут недалечко
шлях. Йде багато чумака, й мо
-
скаля, і всякого народу. - Та це ми, діду, правди вивіряє
-
мо в вас! - сказав син. - Доконче треба було! І прийде,
господи, в голову! Чи не покалі
-
чила де собака? - бідкався сивий
баштанник. - Та й позбавляли ж
ви багато огудиння! Ій-богу, не
-
на
че маленькі. - Не сердьтесь, діду! Ми вам при
-
везли могорича! - сказав молодий
Радюк. Всі вони пішли до куреня, пере
-
плигуючи через густе огудиння,
неначе переходили через річку,
скакаючи з каменя на камінь. Ря
-
бко вже лащився до наймита, ви
-
ляючи хвостом, а на хазяїнів усе
гарчав та скалив білі зуби. - Чи є, діду, стиглі кавуни? - спи
-
тав молодий Радюк. - Дині вже давненько пока
за
ли
-
сь, а кавунчика - може, й знайде
-
мо. Онисько швиденько подибав на
баштан і приніс здорового каву
-
на. Кавун був з одного боку зо
в
-
сім білий, бо Онисько закопав йо
-
го в ріллю, ще й зверху притру
-
сив сухим бадиллям, щоб часом
хто не вкрав першого кавуна.
Взя
вши складаний ніж, що висів
на припоні коло пояса, Онисько
розрізав кавуна надвоє. Кавун
був стиглий і червоний, як жар.
Онисько з гордістю подав кавуна
панам, як подають трофеї, добуті
на війні. - Спасибі, діду, спасибі! - дякува
-
ли пани. Молодий панич порізав
кавуна на скибки й поклав на
траві. Скибки розпались, і зсе
ре
-
дини випав червоний вовк. Всі
по
сідали на землі і з'їли цілого
кавуна дочиста! - Тепер, діду, давайте динь або
-
що? - казав панич. - Е! де вже пак після кавуна та
дині! Треба було їсти передніше
диню, а потім кавуна, - промовив
дід і виніс з куреня велику жовту
диню. Молодий Радюк розрізав
ди
ню; насіння не вилилось, а ви
-
пало довгими зліпленими рядка
-
ми, - прикмета, що диня була не
проста, а дубівка. В повітрі поли
-
вся аромат. Швидко од тієї дині
не зосталось і шматочка. - Тепер і до роботи можна бра
ть
-
ся! - промовив дід поважним то
-
ном, обертаючись до панича. - А
нумо, паничу, зносить дині та ви
-
бирать огірки! - Як нумо, то й нумо! - сказав па
-
нич. - Давайте, діду, торбину або
мішка, я вам поможу вибирать
огірки. - Куди вам там вибирать! То я
так тільки жартую, - сказав дід
трохи м'якішим голосом. - Чого ви, діду! Ви думаєте, що я
незугарний до роботи? - Сидіть та лучче люльку куріть! - Е! тепер, діду, інший час настав
на світі. Годі вже панам сидіти,
згорнувши руки! Треба й панам
до роботи браться, розділять
пра
цю з простим народом, а вам
треба пнуться до книжок, до на
-
уки. Як поділимось ми працею й
наукою, то аж тоді буде на світі
добре всім. - Може, й буде! Дай боже! А ви
все-таки ляжте коло куреня та
куріть люльку. Молодого Радюка вразили ді
-
дові жарти. Він узяв мішка, при
-
в'язав мотузка до одного узиря, а
другим кінцем прив'язав до за
-
в'язки й накинув собі через ліву
руку на плече, як звичайно роб
-
лять, вибираючи огірки. - То надіньте ж рукавички, бо
руки поколете! - жартував дід. - Не бійтесь, не поколю! - Але скиньте чоботи, бо зовсім
витопчете отими закаблуками
огу
диння! Молодий Радюк мусив скинуть
чоботи й пішов на баштан в са
-
мих шкарпетках. Він почав пере
-
гортать огудиння, а воно жали
-
лось, неначе жалка кропива. Дея
-
кі огірки були вкриті колючеч
-
ками й кололи його делікатні ру
-
ки. Радюк накидав багацько огі
-
рків у мішок, і вага почала наги
-
нать йому шию. Мотузок різав в
плече, неначе гострим жалом но
-
жа. Радюк мусив перекидать мі
-
шок з плеча на плече. А мотузок
все-таки шмульгав, а потім почав
пекти. Під гарячим небом, на га
-
рячій, як присок, ріллі йому було
важко, як у лазні; спина почала
страшно боліти. Піт лився з його,
як вода, і капав на зелене огудин
-
ня. - Та годі вже вам вибирать! Ви
-
сипте огірки на траву та лягайте
в холодку. Чи бачите, скільки я
навибирав слідком за вами! Радюк подивився на діда, а в ді
-
да в мішку було більше огірків,
ніж у його! - Як же ви багацько кидаєте! Не
розгортаєте добре огудиння. Ко
-
ли зігнали оскому, то цур їй, цій
роботі. Лягайте на бік та читайте
книжечку! Молодий панич і справді поду
-
мав, що цур їй, тій роботі в таку
спеку! Він вперше, жартуючи, сп
-
робував, яка то важка проста
робота. - Ой, болить спина! - крикнув
він, лягаючи в холодку і швир
го
-
нувши мішок на траву. - А що б ви сказали, якби вам
довелося нажать копу жита в та
-
ку спеку? - спитав дід, осміхаю
-
чись. - Не знаю, що я сказав би. Лучче
я, діду, піду зривать стиглі дині! - Чи візьмете просту роботу, а
мені оддасте книжки? А коли ска
-
зать правду, то це ще іграшка, а
не робота, - казав дід. - Почекайте, діду! Як одпочину,
то поможу вам зносить дині. Але
за те ви мені заспіваєте пісень.
До
бре? - Куди вже мені, старому, до пі
-
сень! Нехай молодші співають. Я
вже своє одспівав! Молодий Радюк, спочивши, пі
-
шов рвать дині. Він клав їх у той
самий мішок, а проклятий моту
-
зок знов різав його, наче серпом,
у плече. Він підмостив хусточку, а
мотузок муляв і через хусточку.
Тоді він вернувся до куреня. В спині в його судомило. Радюк
зрозумів, яка то важка чорна ро
-
бота простого народу. - Паничу! а підмостіть і мені ху
-
сточку під мотузку, щоб не було
мулько! - крикнув дід, сміючись. Тим часом дід і наймит вибрали
огірки, зсипали їх на купу на тра
-
ві, позривали стиглі дині й по
зно
-
сили до куреня. Онисько знайшов
аж десять стиглих кавунів, у ко
-
трих коло хвостика кучерява в'я
-
зь поприсихала. Купи зелених
огі
рків, жовтих динь, кавунів вся
-
кої масті веселили очі й старого
Радюка, й молодого. Кругом ку
-
реня запахло динями, пшенич
-
кою, огірками, і тонкі пахощі да
-
леко розходились у теплому пові
-
трі. Дід зібрав лушпиння й одніс
його далеко в степ, щоб не за
на
-
дились на баштан кузки й звірки
та оси. Наймит запріг коні й поклав на
віз кілька кавунів і динь. Батько
сам швиденько покатав додому, а
за рештою приїхав другий най
-
мит простим возом. Молодий Ра
-
дюк не поїхав додому з батьком, а
зостався до вечора на баштані. Надходив вечір. Сонце вже не
пекло косим промінням; надворі
було тепло, як у добре натопле
-
ній хаті. Од кукурудзи полягла по
баштані тінь довгими рядками.
Коні паслись по степу хапаючись;
їм не надокучали мухи та ґедзі.
Молодий Радюк роздягся й роз
-
зувся. Він навіть скинув картуз і
жилетку, неначе одежа давила
йо
го серед вольного степу. Сонце
спустилось, неначе лягло на степ,
і почало засовуваться за зелене
море. Молодий Радюк провів очи
-
ма сонце до останнього променя і
задумався. Надворі починало су
-
те
ніть. Онисько запалив багаття
з сухого бур'яну. Густий дим під
-
ня
вся, валував та зігнав набік мо
-
шку. - Чи не хочете, діду, мого тютю
-
ну? - промовив Радюк, запалюю
-
чи папіроску. - То й дайте, коли маєте! Дід насипав тютюну в свою зе
-
лену люльку й почав пахкать од
-
ним кінцем рота, не випускаючи
з другого кінця рота цибука. - І курите ж ви, паничу, кат зна
що! Та це вода, а не тютюн! Нічо
-
гісінько не чую! їй же богу, не
чую! І дід плюнув набік, потім витяг з
кишені гаманець з своїм тютю
-
ном і закадив мархоткою так, що
Радюк мусив оступиться й сісти
оддалеки. - Діду! я чув, що ви вмієте всяких
пісень, та ще й дуже давніх? Чи не
заспівали б ви мені, а я б і позапи
-
сував в оцю книжечку? - сказав
Радюк. - А вам навіщо те здалося? - про
-
мовив дід стиха, глянувши скоса
на Радюка. - Та так. - Як так, то й нехай буде так... -
промовив дід, зирнувши сердито
на книжечку. - Я чув, що ви, діду, вмієте вся
-
ких казок? - Хіба я стара баба, щоб казки ка
-
зав! - промовив дід ще сердитіше.
Дід дуже не йняв віри паничеві і
чогось страхався тієї книжечки.
Він бачив такі книжечки в тяжку
годину свого життя, як його сина
в некрути брали, як його ганяли
на панщину й записували пан
-
щанні дні. - І нащо, паничу, вам здалися на
-
ші пісні та казки? Ви народ вче
-
ний, письменний. - Ви, діду, людина стара, то зро
-
зумієте мене. Я людина вчена, і я
дуже цікавий знати все, навіть пі
-
с
ні, та ще й стародавні, козацькі. - О, я козацьких пісень багацько
знаю! - сказав дід, не втерпівши. - Бачите, діду, тепер вже пишуть
книжки сільською українською
мо
вою, то й сільська мова, й сіль
-
ські пісні стали дуже потрібні
задля вчених людей. - Може, й правда; може, воно й
так! Не знаю! Ви письменні; ви
більше за мене знаєте. Вважаючи на те, що дід трохи
подається, Радюк витяг з кишені
кілька дрібних книжечок і зна
-
йшов між ними ті, де були Шевче
-
нкові утвори. Він знайшов Шев
-
че
нкову "Наймичку" і почав чита
-
ти. Не вперше він читав селянам
українські утвори Вовчка й Ше
-
вченка і знав, що ні одна поема не
доходить так до серця, як "Най
-
мичка". - Чи ти ба! їй-богу, по-нашому
на
писано! - аж крикнув наймит,
ле
жачи животом на траві. І він
по
сунувся на грудях ближче й
почав слухать, підперши лице до
-
лонями й пацаючи вряди-годи
ногами. Онисько не показував дивуван
-
ня. Він сидів, підобгавши ноги й
нахиливши голову, та все слухав
та слухав. Його люлька загасла й
покотилась на траву, а він і голо
-
ви не підводив та все слухав, як
Марко ріс на хуторі в старого діда
й баби, як прийшла до їх молоди
-
ця у найми проситься, як Марко
оженився й пішов у дорогу, як
наймичка переа; смертю призна
-
лась Маркові, що вона його мати.
Вплив того читання на Ониська
був такий великий, що він неначе
очамрів і скам'янів, поклавши ру
-
ки на коліна й нахиливши сиву
го
л
ову. Він не поворушив па
ль
-
цем, не кліпнув очима, ні разу не
зітхнув, що буває знаком великої
сили почування в щирого украї
-
нця. А парубок перестав пацать нога
-
ми, простяг їх на траві на всю їх
довжину, роззявив рота, витрі
-
щив очі та все дивився на ту кни
-
ж
ку, не мигнув і разу очима, не
-
наче в тій книжці він бачив і той
благодатний хутір, де служила
наймичка, бачив і саму наймичку,
і того Марка, про котрого читав
Ра
дюк. Червоне полум'я багаття світи
-
ло на ту групу, облило червоним
кольором білу дідову сорочку, си
-
ву бороду, й його темне похмуре
лице, і сиві, низько навислі над
очима брови. Радюк скінчив і згорнув книжку.
Онисько все сидів і не рушився з
місця, а парубок все лежав та ди
-
вився на ту книжку, що лежала
згорнута на траві. Вплив був та
-
кий великий, як був великий Ше
-
вченків геній, що постеріг тайну
народного серця й поезії. Сам молодий Радюк задумавсь і
сидів мовчки, доки не згас слід
того читання в його душі. Онись
-
ко підвів голову й обтер рукавом
сльозу. - Я ще зроду не чув нічого кра
-
щого од цієї "Наймички", - про
мо
-
вив дід та й знов похилив голову,
неначе од великої ваги й велико
-
го жалю. - Чи знаєте, діду, хоч одну думу
козацьку, кращу од цієї "Наймич
-
ки"? - Знаю багацько гарних дум, але
такої не пам'ятаю. І дід почав смі
-
ливо розказувать, а потім і співа
-
ть думи й пісні. Радюк ледве вс
-
ти
гав записувать їх в свою кни
-
жечку Дід не сперечався, йняв йо
-
му віри й навіть хвалився своїми
піснями, бо зрозумів, що молодий
Радюк не мав на думці ніякої кри
-
вди для його. Парубок почав був і
собі співать, так дід йому й не дав
та все співав своїм старечим, але
ще міцним голосом козацькі ду
-
ми й пісні, які тільки пам'ятав. - Куди тобі, дурню, з твоїми пі
с
-
нями! Ви тепер співаєте все про
дівчат, та про вулицю, та про ве
-
чорниці, а про козаків і не тямите
нічого! А скільки я переспівав їх,
як був молодшим, як був ще живй
мій батько! Радюк пішов у курінь і виніс
звідтіль пляшку горілки, що він
привіз дідові на гостинець. Чарка
доброї горілки розвеселила тро
-
хи сердитого й поважного діда, у
котрого було і в слові, і в лиці
щось отаманське. - Чи не боїтесь, діду, самі сидіть
на баштані? - А якого гаспида мені бояться?
Хіба лихих людей! А чортів я не
боюсь. Невважаючи на свої літа, я
так обшмагав би боки самому
чортові, що ну! Нехай би тільки
зачепив мене! - Хто видав таке говорить! - ска
-
зав наймитчук. - Ви, діду, тут са
-
мі; борони боже чого... - Поцілуй батька свого тричі в
морду! Вчить мене, старого! - ска
-
зав дід сердито. - Хіба ж чорти є
на світі? Є лихі люди, гірші од чортів, а
чортів нема, бо я їх не бачив, які
вони на масть! А коли вони є, то,
мабуть, дуже дурні. - А хіба ж ви не знаєте, до кого й
тепер у нас на селі перелесник лі
-
тає? - Такий, мабуть, перелесник, як
ти! Я, бувши батьком тієї дівчи
-
ни, до котрої вчащає, він, впіймав
би того перелесника та обскуб
чу
прину, то він більше б і не лі
-
тав, а сидів би вдома. Ти, як я ба
-
чу, зовсім такий дурний, як і твій
батько був, царство йому небе
-
сне. - Ей, діду, шануйтесь! Ви старі,
вам би не годилось таке гово
ри
-
ть, - казав парубчак. - Та отут в степу, лежачи на тра
-
ві, часом бачу, як буває все небо
списане такими перелесниками,
неначе горобцями! Розкажи вже
своєму батькові, а мене не вчи. - Їй-богу, правда... - Яка правда? Була колись пра
в
-
да, та заіржавіла. І дід не скінчив і знов задумався.
Вже порожня пляшка валялась
на траві, а надворі почало зовсім
поночіть. Наймит запрягав коні, а
дід і Радюк складали на віз дині,
кавуни й огірки. Всього було так
багато, що треба було повикида
-
ть з воза солому. Молодий Радюк
мусив сісти на мішки з огірками і
поставить ноги на кавуни. Вже
висипались зорі на небі, як віз ру
-
шив од куреня й покотився по
степу. Радюк почав прощаться з
Ониськом, котрий стояв коло ку
-
реня ввесь білий, облитий світом
багаття, а коло його сиділа на за
-
дніх лапах собака. Віз покотився, і
стукотіння далеко розляглось по
степу. А дід усе стояв на тому са
-
мому місці, згорнувши руки. Ра
-
дюк усе думав за діда, а огірки ст
-
ра
шно муляли; ноги його скоб
за
-
лись по кавунах. Він мусив витя
-
гать кукурудзу й підмощувать під
себе, щоб хоч трохи було лучче
сидіть. Вже пізно в'їхав Радюк у двір, і
по дворі запахло баштаном. Вер
-
ну
вшись у свою кімнату, молодий
панич одслонив боляче плече і
подививсь. На плечі було знать
червону й довгу, як гадюка, по
-
пругу од мотузка. Так він обшму
-
льгав його молоде, м'яке тіло. На другий день Павло Анто
но
-
вич одвіз на гостинець кавунів і
динь панії Високій і Масюкові, і
не так Масюкові, як Галі Іванівні
Ма
сюківні. Тим часом настигли груші, яблу
-
ка, кавуни й дині. Скінчився гаря
-
чий час жнив, і сусіди трохи вже
обробились і почали частіше на
-
ві
дуваться в гості до Радюків. Їх
дім був веселий, бо в йому був
мо
лодий син і молоденькі панни.
Гості часто приїжджали до Радю
-
ків і до пізньої ночі або й до світу
гуляли та бавились. Той широкий
ґанок, оплетений виноградом, що
виступав у садок, часто був осві
-
чений веселим світлом або ясним
місяцем. Там вечорами сиділа ве
-
села компанія, там часто моло
-
дий Радюк милувався личком мо
-
лоденької Галі. Вже кінчались вакації. Павло Ра
-
дюк почав збираться в дорогу до
Києва. Здоровий і веселий, з ве
-
ли
кою надією на себе й науку, він
виїхав з дому і повіз з собою, все,
що йому трапилось позаписувать
на селі. Широко перед ним розі
-
сла
вся степ, а по степу полягла
далека дорога. Широке життя ро
-
з
стелялось перед ним, і стільки
дорог розходилося на всі боки на
тому просторі людського життя!
Молодий Радюк почав вибирать
дорогу, і голова в його запамо
ро
-
чилась од дум. І чудовий вид М
а
-
сюківни до самого Києва не схо
-
див з його думки. Він навіть по
за
-
бував про все, і тільки чорні бро
-
ви й повне личко все миготіло пе
-
ред очима, чи дивився він на ши
-
роке поле, чи на синє небо, чи на
великий битий шлях. Він вже ду
-
мав, що ті брови, а не інші судила
йому доля. Приїхавши до Києва, він написав
лист до Масюка й до Галі. Щасли
-
ва Галя вивчила того листа напа
-
м'ять, бо в тому листі Радюк при
-
сягався її одну повік любить і не
любить більше нікого. Одно тіль
-
ки трохи наводило сумну дум
ку
на Радюка: Галя тільки рік вчи
-
лась в городі, як вона сама при
-
зналась. "Але вона молода і начи
-
тається, й набереться розуму з
книжок", - думав Радюк. - Жінко! Якого чудового жениха
дав бог нашій Галочці! Та хіба ж і
наша Галя не варта Радюка, хоч
стара Радючка й копилить губи, -
промовив Масюк до жінки. - То-то й горе, що Радючка копи
-
лить губи! Чи я ж хочу кращого
жениха для своєї Галі! Але мені
здається, що з того пива не буде
ди
ва: Надежда Степанівна давно
б приїхала до нас, якби вона нава
-
жилась взять за невістку нашу
Га
лю. А котрий оце рік, як вона
була в нас? - спитала Масючка й
задумалась. Але доля судила Радюкові іна
к
-
ше. Минув сливе рік, як він був в
Журбанях і в Масюківці. В Києві
він набачив іншу пишну красу,
ви
пещену міську красу, інші пиш
-
ні очі й чорні брови... Х
Пізніми вечорами Дашкович до
-
вго згадував свої чудові Сегеди
-
нці. Він неначе бачив гори, вкриті
лісами, садками й хатами, бачив
церкву на шпилі, наче бачив ши
-
рокі ставки поміж горами, зарослі
очеретами й вербами. Перед його
очима ніби з туману випливало
все життя українського села: йо
-
му ніби вчувались пісні дівчат і
хлопців, пісні молодиць і косарів
на луці; його очі неначе бачили
уявки знайомих селян, давніх су
-
сід, бачили юрбу дівчат і хлопців,
що грали в хрещика на вигоні, ба
-
чили Топилок, що так щиро й
привітно вітали його в своїй убо
-
гій хатинці. Всі утвори старих і
но
вих філософів зникли з-перед
його очей. І натомість перед його
очима зеленіли сегединські сте
-
пи, синіли гори, мріла вода по
ярах і синіло глибоке небо. Він
пересвідчивсь, що не загине таке
багате, пишне й оригінальне жи
-
воття української нації навіть під
політичними шинами з гарячого
заліза його родича Воздвиженсь
-
кого. На тій чудовій картині, правда,
бу
ли темні плями, дуже негарні.
Але Дашкович якось не придиви
-
вся до їх. Така естетична мана бу
-
ла розлита на тій картині, що за
нею щезли всі плями. Але під впливом московської
сло
в'янофільської школи, котра
саме тоді розвинулась, Дашкович
почав приступать до свого на
ро
-
ду, до своєї національності ж на
-
дто оддалеки. Його філософська
думка вилинула з Москви, потім
поплила не просто на Україну, а
обминула її, простуючи через
Пра
гу, через Варшаву, потім че
-
рез Білград; і потім тільки досяг
-
ла до України. Дашковичева філо
-
софія дуже широко хотіла розго
р
-
нуть свої крила, щоб обхопить
усю Слов'янщину. Навпісля він і
сам незчувся, як поминув Украї
-
ну, як Київ, Сегединці потонули в
чорній тіні од тих широких крил,
наче од чорної хмари. Чи його Се
-
гединцям потрібно було тієї ши
-
рочіні й далечі? Шугаючи мрійною думкою над
цілим слов'янським світом, Даш
-
кович задумав завести в себе ве
-
чори щотижня для своєї молодої
дочки і почав закликать до себе
усяких молодих студентів і разом
з ними молодих болгар і сербів,
котрих було багато в Києві в сві
-
тських і духовних школах. Тим часом Ольга вже встигла
по
знайомиться з життям, бо кмі
-
тила за ним і придивилась до лю
-
дського життя. Вона часто бувала
в опері, в маскарадах і на балах;
вона вже мала багацько знайо
-
мих. Вже уплило багато часу, а
Ольга не стрічала нігде свого іде
-
алу. Кожний раз, гуляючи по Хре
-
щатику, по Царському і Ботаніч
-
но
му садку, вона не минала очи
-
ма ні одного чорнявого панича і
не стрілась нігде з тим паничем.
Не раз і не два, сидячи в театрі,
вона оглядала кожнісіньке лице,
починаючи з одного кінця і кі
-
нчаючи другим, а його не було!
Буваючи на громадянських балах,
вона переглядала всіх людей, і ні
разу не довелося їй стрінуть ми
-
лих очей та брів! А тих брів вона
ніяк не могла забуть ! Так при
-
пали їй до серця ті ясні очі, так
прийшлись до кохання ті високі
брови, що вони ніколи не сходи
-
ли в неї з думки, навіть часто сни
-
лись їй. Вона носила їх в серці, як
тайну, і не призналась навіть
Катерині. Чимало часу вже минуло. Ольга
все кращала, Катерина поганша
-
ла. Ольжине лице повнішало й
на
ливалось, як виноградна ягода,
а Катеринине лице повнішало й
розпливалось. Тільки що Ольга в
театрі входила в ложу, як з усіх
лож, з усього партеру на неї на
-
водили біноклі. На громадянсь
-
ких балах паничі ходили за нею
слідком, просили її до танців по
кілька душ на одну кадриль, так
що паничі мусили застоювать ко
-
ло неї черги навіть на польку й
вальс. На гулянці в садках за нею
бігали слідком. Ольга знала про
свою красу ще з інституту і те
-
перечки тільки пересвідчувалась
в її великій силі над душами мо
-
лодих хлопців. А Катерина часто
сиділа на балах, бо її рідко хто
навіть просив до танців. Вона ба
-
чила, що її минало людське око, і
рано вже почала журиться. Дашковичеві таки вдалося за
-
про
сить до себе багато молодих
студентів. Він просив їх приходи
-
ть до себе на вечори кожної субо
-
ти. Він ледве упрохав свою жінку
прийнять молодих гостей і дать
їм закуску й чай. Степанида Сидорівна, наготува
в
-
ши на вечір, чого було треба, зве
-
ліла Ользі прибраться на той ве
-
чір трохи краще, Ольга побігла
за
раз до Катерини на пораду, і
перед вечором тієї суботи вони
обидві заздалегідь почали вби
-
раться перед великим дзеркалом
в домі Дашковича. Ольга порозмотувала свої чорні
локони й розпустила по плечах. В
ясному дзеркалі видно було її
пле
чі, білі й повні, закидані хви
-
лями чорних локонів. Довгі вії й
рожеві віка здавались чудовою
оп
равою для очей, що блищали,
наче дорогі брильянти, котрим
ще більше додавало світу пишне
біле матове лице. Ольга почіпляла сережки з чер
-
воними довгими, як скам'яніла
крапля, коралами, оступилась од
дзеркала й дала місце Катерині.
Сідаючи на стільці, Катерина по
-
дивилась на своє лице, що одби
-
валось рядом з Ольжиним в дзер
-
калі. Контраст був дуже великий!
Катерина побачила в дзеркалі
своє кругле лице, що одбивалося,
наче якась кругла пляма, на кот
-
рій трудно було впізнать, де ті
очі, де той ніс і губи. Негарні ши
-
рокі губи були якось зібгані і по
-
морхлі. Невисокий лоб вкривали
локони, ясні, як лляні, пачоси. Ко
-
нтраст між Катерининою й Оль
-
жиною класичною головою в дзе
-
ркалі був такий великий, що Ка
-
терина трохи не заплакала. Сама
Ольга, глянувши на сестру в дзе
-
ркало, промовила: - Не надівай, Катерино, білої сук
-
ні, бо ти вся будеш біла, як туман.
Ти дуже велика блондинка. На
-
дінь темніше убрання. Катерина послухала й наділа со
-
бі на шию разок чорного намиста,
вбралася в темне убрання. Ольга
вбралася у все біле, тільки на гру
-
дях пришпилила пучечок черво
-
них троянд в зеленому листі. Тим часом зала сповнялась мо
-
лодими студентами. В убірну кі
-
мнату долітали слова й фрази
великоруської мови, але з усяким
акцентом. До паннів в убірну кі
-
мнату ввійшла Степанида Сидорі
-
вна, а за нею й Марта. Вони приві
-
тались з своїми молодими дочка
-
ми, і Степанида очевидячки була
дуже рада, зирнувши на свою
Оль
гу. Марта почала дещо по
пра
-
влять на Катерині, пригладжу
-
вала деякі локони, розкладала їх
по плечах. Матерям бажалось як
-
найкраще виставить своїх дочок. В залі вже з'явились деякі гості,
прийшов один професор з жін
-
кою й дочкою. Ользі й Катерині
був час виходить до гостей. Вони наблизились до дверей. Го
-
мін став чутніший. Можна було
вгадать ще за дверима, що в залі
багато гостей, і все молодих, бо
голоси вилітали з зали все свіжі й
молоді. "Чи не стріну часом його між
тим молодим товариством?" - ми
-
гнула думка в Ольжиній голові
саме тоді, як вона мала ступить
на поріг зали. Та негадана думка так і погнала
кров до молодого серця. Матері
увійшли в залу попереду, а за ни
-
ми вступили й дочки. В залі було
повно молодих людей. Найбільша група сиділа коло
стола й коло канапи, де на канапі
сидів Дашкович. Молоді люди си
-
діли кругом стола, близько до ха
-
зяїна. Обох паннів дуже вразила і
разом з тим зацікавила картина
того товариства, їм кинулись в ві
-
чі всякі національні убори. Деякі
серби й болгари, а найбільш не
-
давно приїхавші, мали дуже га
-
рний національний убір, білі ку
-
ртки, повишивані червоними ме
-
режками й навіть золотом. На ка
-
напі сиділи два молоденькі сер
-
би-ченці, гарні, як панни, з розпу
-
щеними кісьми і в кругленьких
чорних невисоких клобучках.
Один недавно прибувший болга
-
рин все пробував підобгать під
себе ноги, але, пригадуючи, що
він не в себе вдома, все спускав їх
додолу. Чорні сіртуки, націо
на
ль
-
ні убори, гудюча розмова, котрою
була повна зала, всякий акцент й
усякі вимови - все те було таке
оригінальне, було таке цікаве для
молодих паннів, що їм здалось,
ні
би вони перелетіли в якийсь
да
лекий край, між чужі інші люди. Оговтавшись та оглядівшись,
Оль
га почала придивляться до
гостей. Між чорнявими й біляви
-
ми лицями вона почала впі
-
знавать деяких студентів, котрих
вона колись бачила коло Влади
-
мирового пам'ятника. Ще далі пе
-
ревела вона очі і коло стола на
-
гляділа молодого панича з весе
-
лим лицем і здоровими зубами.
Вона подивилась до канапи і тро
-
хи не зомліла. Сливе попліч з ба
-
тьком сидів її ідеал, такий гар
-
ний, такий пишний, як і передні
-
ше колись, як вона бачила його
да
вніше! При молодих паннах то
-
вариство встало з-за стола. Даш
-
кович підводив до Ольги й Кате
-
рини молодих студентів і реко
ме
-
ндував їх. - Кирило Петрович Кованько! -
промовив батько, рекомендуючи
веселого студента, котрому Оль
-
га й Катерина подавали руки. - Павло Антонович Радюк! - про
-
мо
вив Дашкович, підводячи до
до
чки дуже гарного панича, кот
-
рий вийшов з-за стола й підійшов
до Ольги. Ольга подала йому руку, сама
то
го не пам'ятаючи. Радюк делі
-
ка
тно поклонився їй, подав руку
й трохи сміливо потрусив, ніби
Ольга була його товаришем сту
-
дентом. Ольга оступилась і сіла в
кріслі, а Радюк, не звертаючи на
неї ніякої вваги, знов вернувся на
покинуте місце й сів проти Даш
-
ковича. Ольга вперше так близько стоя
-
ла коло милого панича, подавала
йому свою руку й роздивлялась
на його зблизька. Вона почутила,
що з того лиця на неї дихнуло та
-
ким щастям, таким коханням, про
яке їй в інститутських мріях і
обожуваннях навіть і не гадалось,
і не снилось, її лице зблідло, а го
-
лова, оповита локонами, схили
-
ла
сь. Вона не насмілилась підве
-
сти очей і подивиться на Радюка
вдруге і тільки вухом ловила йо
-
го голос. Трохи згодом Ольга заспокоїла
-
сь і подивилась на Радюка. Він си
-
дів просто проти неї, так що вона
бачила його лице й могла слідку
-
вать за кожним його рушенням. Радюк почав розмовлять з Да
-
шковичем, і всі студенти замо
в
-
кли й слухали їх розмову. Видно
було, що вони звикли слухать Ра
-
дюка. його голос був голосний,
виразний; він говорив гаряче, з
огнем; його слова лилися з уст
одно за одним плавко, неначе со
-
тались низкою. Вони говорились
од щирого серця, не були позиче
-
ні й вичитані з книжок. Ольга не
зводила з його очей. Вона диви
-
лась, як Радюкові очі часом бли
-
щали, часом світилися тихіше, а
часом закривались віками й дов
-
гими віями, котрі лягали темни
-
ми кружками на його рум'яні що
-
ки. Радюкова розмова з Дашкови
-
чем була для їх дуже цікава, бо
стосувалася до діла, дуже цікаво
-
го задля їх обох. То був український народ, украї
-
нська національність, народна лі
-
тература й народна мова. Обидва
вони ніби знайшли Америку й не
могли натішиться тією новиною. Декотрим молодим студентам
вже й надокучила та розмова. Во
-
ни приступили до дам. Кованько
вже давно й вухом не вів про ту
вчену розмову, не слухав її й го
-
ворив дамам компліменти. Ольга
ждала, що Радюк от-от перестане
розмовлять, сяде коло неї й обе
р
-
не ті гарні слова й уста до неї. А
Радюк все обертався до її батька.
Батько, неначе їй на злість, зачі
-
пав його, розказував йому про
яко
гось селянина Топилку. Ольга
вже почала сердиться на батька,
була сердита і на того Топилку, і
на ті українські пісні, й на все. Вона встала й сміливо перейшла
залу од кутка до кутка якраз про
-
ти Радюка. Він на неї й не поди
-
вивсь. Вона зумисне заговорила
голосно до Катерини, йдучи проз
його, а він все балакав. Нарешті,
вона одчинила рояль і вдарила
по клавішах веселого вальса, а
Радюк тільки підійняв на кілька
нот голос і не подивився навіть
на рояль! Ольга почувала, що
сльо
зи підступають до її очей, що
вона от-от заплаче. Од його краси
вона ніби очамріла і вже хотіла
спересердя стукнуть віком рояля,
як Радюк встав разом з Дашкови
-
чем і підійшов до рояля. Тоді во
-
на дужче й голосніше заграла, її
попросили заспівать. - Чи не співаєте ви часом наро
д
-
них українських пісень? Я б дуже
вас прохав заспівать якої-небудь
української пісні! Я люблю всяку
музику, але як тільки почую один
акорд народної пісні, мелодичної
й глибокої, то вся моя душа стри
-
вожиться до самого дна! Та мело
-
дія, як огонь, проймає мене до
самого серця, до душі. Я так і чую
в тій пісні все горе українського
народу, перебуте за тисячу год! -
промовив Радюк до Дашковича. Ольга подивилась на його і за
все йому вибачила. Вона просила
пробачення, що не вміє співать ні
однісінької української пісні. По
-
чавши тихо акомпанувать, вона
за
співала французький романс, в
котрому не було ні музики, ні ме
-
лодії. Романс був навіть чудний.
Од
наче Ольга мала дуже гарний
голос і співала непогано. Всі хва
-
лили її, хто щиро, а хто й не щиро.
Тільки Радюк не похвалив, ще й
сказав, що сільська українська пі
-
с
ня в десять раз краща й поетич
-
ніша од усяких романсів, і при то
-
му згадав чудовий Галин голос й
її пісні. Деякі гості почали просить Ка
-
терину заспівати. Катерина одма
-
га
лась, одначе сіла й заспівала
ру
ський романс, трохи кращий од
французького, її голос і справді
був дуже добрий, кращий, ніж в
Ольги, одначе її менше хвалили й
дякували. Тим часом Радюк почав проща
-
ть
ся. Він попрощався з хазяїном і
хазяйкою і потім підійшов до
Оль
ги. Вона подивилась на його
здивованими очима, бо не споді
-
валась, що він піде, ледве зверну
-
вши на неї ввагу. Радюк сміливо
подав їй руку й глянув в лице. Ті
-
льки тепер вперше він дізнався,
що з її лиця, гарного й молодого,
дихнуло на його чимсь надзви
ча
-
й
но милим! Блискучі очі й свіжі
ус
та вразили його так, що він не
знав, що робити, зашамотався й
знов вдруге навіщось потрусив її
руку. - Чого так хапаєтесь додому? -
спи
тали його разом Степанида й
Марта. - Вибачайте! Не маю часу. Треба
ще занести деякі книжки знайо
-
мим студентам в академію, потім
забігти в університет, потім на
своє житло, а звідтіль треба сьо
-
годні бігти на Липки. [75]
- Просимо не забувать нас! - про
-
мо
вили до його Дашкович і Сте
-
па
нида Сидорівна. - І чого ти летиш? Хіба ж тут ха
-
та не тепла, люди не добрі, дівча
-
та не гарні? - тихо шепотів Радю
-
[75]
- Л и п к и - історична мі
с
це
ві
с
-
ть у Печорському райдогі Києва між
Хрещатиком і площею Героїв Арсе
на
-
лу. Назва виникла на початку XVIII
ст. в зв'язку з насадженням тут липо
-
вого гаю. З цього часу тут почав
складатися осередок вищої адміні
ст
-
рації Києва. ко
ві на вухо Кованько, осміхаю
-
чись якось своїми широкими зу
-
бами, а не губами. А Радюк вже в одну мить опини
-
вся на вулиці, держачи під пах
-
вою книжки. Він не йшов, а наче
біг по тротуарі й трохи не што
в
-
хав прохожих. Він встиг занести
книжки й в академію, забігав до
двох знайомих товаришів, поки
-
нувши й їм кілька книжок, був в
університеті, ще й встиг побігти
того вечора на Липки! В його но
-
гах неначе була якась сила, що
да
вала їм легкість птичих крил, а
в душі було стільки завзяття, що
надавало йому жвавості й охоти. Після виходу Радюка в залі Да
-
шковича стало тихіше. Дашкович
почав розмовлять з слов'янами
про слов'янські краї. Ольга зоста
-
лась ніби сиротою, одійшла набік
та все думала про молодого Ра
-
дюка. Вона так надивилась на йо
-
го вид, так наслухалась його го
-
лосу, що неначе й досі бачила йо
-
го, чула його голос. Вона прига
-
дувала, як він підійшов до рояля,
як заговорив до неї і просив за
-
співать української пісні. "Але чо
-
му він не зостався? Чого він так
швидко пішов?" - питала сама в
се
бе Ольга й почувала, що сльози
от-от підступлять до очей. Її красі
кланявся ввесь інститут, за нею
слідком бігали на балах, а Радюк
наче через силу промовив до неї
слово! Вона почувала, що от-от
за
плаче, вибігла з зали до своєї
кімнати, впала на подушку й за
-
плакала. Сльози першої чистої
лю
бові полились з її очей. Вона
більше й не виходила до гостей. Катерина сиділа до кінця вечора
й пішла додому з невеселою ду
м
-
кою, її обминали молоді паничі,
говорили з нею для звичайності
й зараз оступались од неї. Вона
по
хнюпилась і задумалась незгі
-
рше Ольги. Пізно вернувшись додому й за
-
світивши світло, Радюк в одну
ми
ть роздягся і впав на постіль.
Він ухопив у руки найближчу роз
-
горнуту книжку й хотів читать,
але його думка була чимсь сту
р
-
бо
вана, та ще й дуже, його очі оді
-
рвались од книжки й подивились
на скрипку. Тиша мертвої ночі
запанувала в хаті. Йому на серці
стало чогось легко й приємно, і
йому здалось, ніби з скрипки по
-
лились чудові мелодії. Така раді
-
сть здивувала його й присилува
-
ла пошукать причини. І одразу на
його ніби глянули очі чорні, ве
-
селі й такі ясні, неначе з їх бри
-
зкав світ навкруги. Він впізнав ті
очі, той погляд: то були Ольжині
очі. Він з очима зараз пригадав її
вид, гарний і веселий. Помаривши хвилину, він знов
узяв книжку в руки й хотів чита
-
ти, але тільки очі його бігали по
папері. Думка летіла десь далеко.
На думку йшла пісня, на душі бу
-
ло весело. Якісь чудові мелодії
на
магались до його, якісь пишні
картини розгортувались поміж
ря
дками листків. Йому здавалось,
що він бачить сцену, розкішне об
-
ставлену й освічену, що з тієї сце
-
ни ллються мелодії чудового ді
-
вочого голосу. Той голос здавався
йому знайомий... неначе Галин...
Він одвів очі од книжки, і перед
його душею, неначе полум'ям,
спа
хнула якась пишна квітка те
-
плих країв; як полум'я, вона роз
-
горнулась, зацвіла, запахла й об
-
ня
ла його душу й серце якимсь
великим щастям. Та квітка - то
було лице Ольги, котру він нена
-
че бачив, ніби вона стояла перед
ним і дивилась на його своїми
блискучими очима; а кругом тих
очей лилося проміння світу й те
-
пла. Радюк заплющив очі, а та
мрія все стояла перед ним, мов
жива. Тоді він угадав, що в його
душі починається щось велике,
що повинно мати вплив на його
жи
ття. Він почував, що нове почу
-
ття міцно й швидко ніби при
-
горталось до його серця й гріло
йо
го новим надзвичайним вог
-
нем. Довго Радюк ходив по кімнаті та
все думав та думав. Він узяв
скрипку й почав грать, але мело
-
дія музики тільки псувала ту ви
-
соку мелодію, котрою була нали
-
та вся його душа. Од великої вто
-
ми він упав на ліжко й почав за
-
сипать. А та мрія все стояла пе
-
ред ним і обсипала його, як те лі
-
тнє гаряче сонце, теплим і ясним
промінням. Він заснув і в сні все
бачив той самий вид, і прокину
-
вся вранці з першою думкою про
той вид. І личко гарної хуторяно
-
чки, як зоря при сході сонця, по
-
то
нуло в промінні нового світу,
по
вої краси. "Прощай, Галю! прощай, серце.
Чи я ж винен, що серце моє не во
-
льне? Хіба ж вольне сонце, як не
світить і не гріє, коли треба, а
схо
вається десь за чорні хмари і
втрачає свою силу; то знов засві
-
тить і заблищить, коли йому при
-
значить закон натури?" Не знаходячи причини навіда
ть
-
ся до Дашковичів, він не пішов до
їх того дня. Але другого дня й
причина знайшлась: вийшла нова
книжка журналу, де була нова по
-
вість, що наробила тоді такого га
-
ласу в громадянстві. Радюк ухо
-
пив книжку й прожогом побіг до
Дашковичів. Новий світ в його се
-
р
ці так світив і грів! Він забажав,
щоб той світ зостався в йому на
все живоття і не згасав до домо
-
вини! його життя вже так добре
складалось! Він був такий певний
в своїй матеріальній фортуні. А
яким щастям надарила його Оль
-
га самими очами! Тим часом у Дашковичів, після
того вечора, як був у їх Радюк, бу
-
ла зовсім інша сцена. Вставши
вра
нці другого дня, Ольга спита
-
ла в матері: "Чи не знаєте, мамо,
якої української пісні? Ви б мене
навчили?" - А я оце тільки що хотіла тобі те
саме казать. Чи бачила вчора, яка
тепер наша молоднеча? Треба б
тобі навчиться співать українсь
-
ких пісень. Тепер пішла така по
-
ве
денція. Як підемо в магазини,
то коли б не забуться купить бу
-
длі-який збірник українських пі
-
сень. - Коли ж то ми підемо? Я б хоті
-
ла зараз вивчиться якої-небудь,
хоч одної. - Бач, як припало! - сказала Сте
-
панида Сидорівна, пригадавши
га
рного молодого Радюка. - Ко
-
лись я співала й на гітарі грала, а
тепер, мабуть, усе позабувала. А
принеси лиш гітару! може, й зга
-
даю дещо. Ольга ледве знайшла десь заки
-
нуту гітару й принесла матері. На
гітарі теліпалась одним одна ст
-
ру
на. Треба було посилать в мага
-
зин за струнами. Ольгу брала не
-
терплячка: вона вже починала се
-
рдиться. Тимчасом, поки прине
с
-
ли струни, в світлицю вступила
Ма
рта Сидорівна з Катериною. - Чи не пригадаєш, сестро, яких
українських пісень? Моя Катери
-
на оце причепилась, щоб я її ви
-
вчила, а я, як на тогеж, геть до
-
чиста позабувала, - казала Марта
Сидорівна. Степанида Сидорівна тим часом
начепила струни й почала незру
-
чними пальцями брать акорди й
співать пісню. Вона почала кілька
слів і спинилась, бо зовсім забула.
- Пригадай-бо й ти, сестро, сло
-
ваї - попросила вона Марту Сидо
-
рівну. Марта Сидорівна нагадала кіль
-
ка куплетів, і вони вдвох почали
співать в унісон "Котилися вози з
гори", їх голоси були такі сипкі й
хрипкі, що молоді дочки почали
сміятись. - Чи не пам'ятаєте якої іншої? Ця
дуже швидка, - сказала Ольга. Марта й Степанида почали пере
-
бирать пісні, які пам'ятали, і знов
затягли сипкими голосами, їх го
-
лоси були такі, що Дашкович в
своєму кабінеті, закопаний в Ге
-
гелеву філософію, вийшов до за
-
ли й спитав всмішки. - Чи не налетіли часом в вікна
га
лки? - сказав він, оглядаючи
сві
тлицю. - Та це ми так співаємо пісень! -
сказала Степанида Сидорівна, смі
-
ючись. - А я думав, що ворони! Ой, не
співайте лучче! Нехай вже дочки
співають, - сказав професор і пі
-
шов знов до свого кабінету. Одначе всі переспівані пісні не
сподобались молодим паннам, бо
всі були козачки до танців. - Як уміємо, так і піємо! Коли
цих не хочете вчиться, то де ж ми
вам достанемо кращих? - сказала
Степанида Сидорівна. - Може, тато знає? - сказала Ол
ь
-
га і вже хотіла бігти до дверей. - Мабуть, стільки, скільки й ма
-
ма! - одказала їй Марта Сидорів
-
на. - А поклич, Ольго, куховарку! Во
-
на часом співає дуже гарних пі
се
-
нь, - промовила Степанида. Ольга, забувши на той час Ту
р
-
маншу й інститут, побігла в пе
ка
-
рню й прикликала куховарку, ко
-
тра ввійшла в залу з позакачу
-
ваними рукавами і напеченим
ли
цем. - Ти, Палажко, співаєш дуже ба
-
га
то пісень. Заспівай нашим пан
-
нам якої-небудь гарної пісні! -
промовила Степанида Сидорівна.
- Вони хотять вивчиться. - Оце! узяла б та отут і співала,
неначе дурна дівка! - сказала Па
-
ла
жка, подумавши, що з неї глу
-
зують. - Та ну-бо, не жартуй, коли тебе
просять! - вже сердилась Степа
-
ни
да. - Оце! їй-богу, якось ніяково! Як
-
би пак в пекарні, то й співала б, -
казала Палажка, затуляючись ру
-
ка
вом. - Співай-бо, якої вмієш найкра
-
щої, - просила Ольга. - Якої ж? Хіба оцієї: "Ой полину,
полину - добувати талану!" - Та не говори, а співай! Нам тре
-
ба знать голос, - вже поважно ка
-
зала Степанида. Палажка мусила співать пісні, а
Ольга записувала слова і вчила
на фортеп'яні голос. Швидко по
-
тім обидві панни, підібравши
ако
мпанемент, вчились співати
пі
сню: "Ой полину, полину - до
бу
-
вати талану!" А тим часом в обох
у їх була думка, що б то сказала
начальниця інституту, якби вона
досвідчилась, що вони вчаться
му
жицьких пісень од своєї кухо
-
варки! Вже й пісня була готова. Ольга й
Катерина швидко вивчили й спів
-
али її чисто по-українській, під
-
бираючись під Палажчин спів.
Дру
гого дня Ольга тільки що вс
-
та
ла вранці, зараз сіла за фортє
-
п'ян і знов промовляла слова й
голос тієї пісні. Вона таки перемогла себе, бо
вчила її для Радюка й думкою ба
-
жала, щоб він, а не хтось інший, її
слухав. Вона його ждала, вигля
-
дала цілий день у вікно, не ос
ту
-
палась од вікна, оглядаючи кож
-
ного прохожого. Надвечорй у вікні майнуло Ра
-
дюкове лице. Ольга насилу всиді
-
ла на стільці. Вона бачила, як Ра
-
дюк не то що увійшов, а ніби вс
-
кочив у хвіртку. Незчулась вона,
як рипнули двері і Радюк вступив
у світлицю й подав нову книжку
журналу. Мати зараз вийшла з кімнати,
привіталась до Радюка дуже лас
-
каво, зараз навіть витягла з ка
бі
-
нету Дашковича й привела його в
залу. - Яка я рада, що ви принесли
мені нову книжку! - промовила
Оль
га, і її очі так і сипали іскрами,
так і світились промінням. Радюк тепер тільки придивився
добре до Ольжиного лиця, до
очей, до брів. Лице було таке сві
-
же й гарне, як та мрія, що так не
-
гадано ввечері ніби зацвіла кві
-
ткою й причарувала його серце і
взрушила його душу. "Боже мій! яка випещена краса!
які чудові оксамитові брови, які
променясті очі!" - подумав Радюк
і почутив, що таких очей, такої
краси лиця він ще не бачив. Роз
-
мовляючи з Радюком, Ольга би
-
стро кидала на його очима, а по
-
тім помалу спускала їх додолу.
Радюк ледве видержував магічну
силу тих очей. А Ользі так хотіло
-
ся сісти за рояль і заспівать украї
-
нської пісні! Вона встала, пере
-
йшла залу проз самий рояль, по
-
тім стала коло рояля, і поклавши
два пальці на клавіші, зачепила
дві струни, котрі стиха задзве
ні
-
ли і поти дзвеніли, поки вона сто
-
яла й держала руку на клавішах. - Заграйте, будьте ласкаві! - нас
-
мі
лився Радюк, нарешті, попро
-
сить її, і сам став коло рояля. Ольга сіла, поклала руки на кла
-
віші й задумалась. Вона вибирала
п'єсу, і швидко смутна мелодія
полилася по світлиці. Якби вона
заграла веселої, то та мелодія не
так би Радюкові вразила серце.
Смутна музика навела на його ба
-
гато дум, взрушила серце, повне
кохання. - Моя Ольга вивчила недавно но
-
ву пісню! - не втерпіла-таки ска
-
зать Степанида Сидорівна. - Яку пісню? Може, яку україн
сь
-
ку? - спитав Радюк. - Еге! - одказала вона. - А заспівайте, коли ваша ласка! -
почав просить Радюк дуже ласк
а
-
вим голосом. - Я ще добре не вивчила, - тихо
промовила Ольга й почервоніла. Ольга взяла хапком прелюдію й
почала співати: "Ой полину, по
-
ли
ну". Невважаючи на те, що в ін
-
ституті вона не вчилась співать
по-українській, вона перейняла
щиро українську інтонацію, бо
ча
сто чула українські пісні од ня
-
ньки й куховарки. Вона співала дуже добре, тільки
українські слова так перекручу
-
ва
ла на руський лад, що Радюкові
стало ніяково. Зате ж голос її, сві
-
жий і молодий, промикувавсь з
ме
лодією до самого серця моло
-
дого хлопця. - Я назбирав багато пісень по се
-
лах і навіть завів вже в ноти. Я
був би дуже щасливий, якби ви
дали мені надію прийнять од ме
-
не послугу, взяти мої ноти. Там є
чудові й оригінальні мелодії. - Принесіть, коли ваша ласка. Я
дуже люблю музику, і хоч добре
ще не граю, але вчуся щодня, -
про
мовила Ольга. Тим часом Дашкович, послуха
-
вши пісні, згадав свої Сегединці й
розпочав розмову з Радюком про
народ і українську народність.
По
чувши те, Ольга злякалась: во
-
на бачила, що батько одіб'є собі
Радюка й не дасть і слова про
мо
-
вить до його. Степанида Сидорі
-
вна, назираючи збоку, як добра
наглядачка, зараз постерегла це
й почала вмикуваться в розмову,
щоб зробить розмову загальною
для всіх. Вона почала розмову
про жіноче питання. Радюк так і
вхопився за те питання. Він почав
доказувать, що женщина повинна
мати однакове право з чолові
-
ками як на просвіту, так і на місце
в соціальному житті, та усе обе
р
-
тався до Ольги, неначе там біль
-
ше нікого й не було. - Коли в нас дівчат не пускають
в наші університети, то нехай за
-
водять опрічні, жіноцькі, - так
скі
нчив свою розмову Радюк. - У
нас з женщиною обходяться по-
варварській, поставили женщину
дуже низько просвітою й наукою,
неначе засудили її зумисне на
завсідню темноту й неволю. - Ой ні, Павле Антоновичу! -
обізвалась Ольга. - Хоч нас не пу
-
скають в університети, так нам
не дуже й треба того! В нас є ін
-
ститути. Ми й не хочемо ваших
університетів, бо інститут все од
-
но, що жіночий університет. - Як так, то нічого й клопотать
-
ся, - одрубав Радюк. - Таки справді! - казала далі Оль
-
га, обороняючи честь свого інс
ти
-
туту. - Хоч ваш університет і ви
-
щий, я те знаю, але і в нас наука
неабияк стоїть! В нас читають ле
-
кції ваші ж університетські про
-
фе
сори... - Та воно так! читають, але тро
-
хи інакше. - Хоч і трохи інакше, а все не да
-
леко од університетського. Нам й
Турман казала, що ми в інституті
все одно, що в університеті. В нас
тільки не достачає медицини та
юриспруденції, а решта зовсім, як
у вас! - А то хіба ж не значна річ, меди
-
цина та право? Чом би пак жін
-
кам не бути медиками й юри
-
стами? - Навіщо? - спитала Ольга, кот
-
рій в інституті й на думку не
спадало, що є на світі багато си
-
рот і бідних дівчат, котрі були б
раді шматкові хліба. - Сказати правду, я вперше оце
чую, що інститут все одно, що й
університет, - сказав Радюк. - Атож! Ви так і думайте! Ми всі
такої думки. Всі наші інститутки
так думали, - сказала Ольга, - нам
і Турман так казала. Радюка дуже вразила така ви
-
сока думка в інституток про свій
інститут, що вважали це питання
за непотрібне, бо розв'язували йо
-
го аж геть-то просто й немудро! - Як на мене, то я зроду не схоті
-
ла б служить ні в канцелярії, ні в
школі! - промовила Ольга, прига
-
дуючи науку Турманші. Ользі зда
-
валось, що кожна порядна панна
повинна скінчить інститут, а по
-
тім вийти заміж за гарного й ба
-
гатого жениха, а потім згорнуть
руки й ні за що не думать. Радюк почав прощаться й про
-
сив Ольгу швиденько прочитать
новий журнал, бо ще багато чита
-
льників дожидає тієї книжки. - Я дуже люблю ці книжки, але
французькі романи багато цікаві
-
ші й кращі од цих. У нашої Тур
-
ман була повнісінька шафа ро
-
манів, та все золотообрізних! Хоч
вона нам і забороняла читать їх,
але ми вміли доставать з її шаф
-
ки! - казала Ольга чваньковито.
Ра
дюк замовк і задумавсь. - От якби ви достали нам фра
н
-
цузьких романів! - промовила
Оль
га до Радюка трохи згодом. - Добре, достану. - А я вас давно бачила! - про
мо
-
вила Ольга. - Тільки не знала, хто
ви такий. Чи пам'ятаєте, як ко
-
лись у Шато впав шар на публіку?
Я тоді саме тікала по стільцях і
якраз скочила проти вас. Чи не
зачепила я тоді вас або чи не на
-
стоптала вам на ноги? Ольга сміялась, і Радюк сміявся,
згадуючи той випадок. Він був
не
вимовне радий, що Ольга його
примітила тоді й пам'ятала про
його. Він догадувавсь, що Ольга
вподобала його, і серце його дуже
закидалось в молодих грудях. І батько, і мати, і дочка - всі дуже
ласкаво розпрощались з Радюком
і просили не забувати їх і частіше
одвідувать. "Дуже молода й трохи чвань
ко
-
вита Ольга, - думав Радюк, верта
-
ючись додому, - буду я приносить
для неї наукові книжки, то, може,
трохи розів'ю її. Вона має добрий
природний розум, тільки мало
має наукової просвіти і вже аж
на
дто носиться з своїм інсти
ту
-
том, мов старець з мальованою
то
рбою". І Радюк думав, сидячи в своїй ха
-
ті, що було б дуже добре, якби йо
-
го жінка була й гарна, до того ще
й розумна і не цуралась наукової
книжки, щоб з нею можна було
поговорити про щось вище, ніж
бали, танці та моди. Йому тепер
здавалась будуща жінка якимсь
товаришем студентом, розумним
і просвіченим, котра стояла б з
ним нарівні розумом, просвітою,
а найбільше - поглядами й пере
-
свідченнями. "Вона буде такою! Вона має до
-
волі розуму! А я її розів'ю, наведу
її на розум! - так марив молодий
хлопець в своїй тихій хатині. - Те
-
пер підуть екзамени; мені буде
ні
коли. Я буду її забавлять тим
часом французькими романами,
ко
ли вже вона має до їх великий
потяг. А після екзаменів я буду
давать їй легші критичні книжки
на сьогочасні руські й заграничні
повісті, потім принесу їй дещо
наукове, поважніше. Я згодом ко
-
лись доведу її своєю розмовою до
пуття. Вона стане моїм товари
-
шем і другом, рівним зо мною
про
світою й любов'ю до рідного
краю, до рідної мови". Так думав Радюк, никаючи по
своїй хатині од кутка до кутка, і
перед його думкою пишалась, як
весняна рожа, молода дівчина.
Він і досі ніби чув її голос. Ті рі
-
дні, смутні й глибокі мелодії й те
-
пер ще линули в його серці, бо їх
співали чудові уста, за котрі він
був би ладен оддати своє живот
-
тя. Другого дня він побіг до магази
-
ну, достав один французький ро
-
ман, ледве діждався вечора, вхо
-
пив той роман, узяв кілька украї
-
нських пісень, заведених у ноти
його ж рукою, і побіг до Дашкови
-
чів. Переступивши поріг, він по
-
чув у другій кімнаті знайомий
хлопчачий голос й одразу впізнав
голос Кованька, свого товариша.
Кованько щось розказував голо
-
сно й весело, мішаючи слова по
-
половині-з сміхом. В Радюка очі
стали смутні. Він сливе вбіг у ту
кімнату й побачив Кованька на
софі поруч з Ольгою. Коло їх си
-
діла мати. Радюк привітався до всіх і подав
руку Ользі. Вона почервоніла. - Я приніс вам роман, котрого
ви, мабуть, ще не читали. А то і
українські пісні! - промовив він і
подав Ользі й роман, і пісні. Радюкове око впало на стіл. На
столі перед Ольгою лежала кни
-
жка якраз така завбільшки, як
принесений роман. Він угадав,
хто приніс той роман, і, по якимсь
негаданим причинам, якраз той
самий, що він тільки що подав
Ользі! - Трошки опізнився, бра! - про
-
мо
вив до його Кованько й по
ка
-
зав свої лопатні з-під губів, смію
-
чись якось ніби зубами. Радюк
по
червонів, потім зблід, потім
знов почервонів. Мати все те ба
-
чила й почала розмову, щоб за
-
бавить молодих людей і одвести
їх думки од тієї книжки. Але вона
нічого не вдіяла: Радюк сидів мо
-
вчки, а Кованько все показував
свої широкі зуби, трохи жовті ко
-
ло ясен. В Радюковому кружку товари
-
шів один Кованько не згоджува
в
-
с
я з гадками й мріями інших. Він
мав звичай трохи сміяться над
усім, за що розмовляли молоді
студенти, зводив все поважне на
легкий жарт, був зугарний у всьо
-
му зараз знайти комічне, смішне,
повернувши його на якийсь смі
-
ш
ний бік. Він був родом з самого
Києва. Його батько був простий
необтесаний купець, не дуже ба
-
гатий; він мав свій завод мила й
лойовий свічок, мав свою крам
-
ни
цю. Кованько з усіх сьогочасних ідей
вхопився до самих практичних і
матеріальних. Все, що було вище
од практики, од користі, всі вищі
ідеї він вважав за непотрібні, за
пусті. Він зріс між середнім київ
-
ським міщанством, де ще не вт
-
ратилась народна мова й наці
о
-
на
льність, але де не було тієї на
-
ро
дної поезії, того пишного й си
-
мпатичного духу щиро народно
-
го, пісні й думи українського се
-
ла. Кованько не пристав щирим
серцем до народності й усе трохи
глузував над тенденціями Радю
-
ка й інших товаришів, бо не втя
-
мив їх. Вся цікавість Степанидиного яз
-
и
ка нічого не вдіяла. Радюк сидів мовчки. Кованько
си
лкувався його зачепить і все
го
ворив ніби сердито, навіть з
злі
стю. - Чи не проповідував пак вам
Радюк яких-небудь дуже високих
сьогочасних ідей? - спитав Кова
-
нь
ко в Ольги, зачіпаючи Радюка. - Ні, я не чула ніякого проповід
-
ування, - одказала Ольга й засмія
-
лась. - Коли він вам не проповідував,
то, певно, швидко почне про
по
ві
-
д
увать, щоб напутить вас. Я й
знаю і вгадую, про що він буде
про
повідувать! А хочете, щоб я
сказав? - Про мене! хоч і скажіть, - про
-
мовила Ольга. - Мені здається, лучче будлі-що
проповідувать, ніж підіймать на
сміх те, чого й сам добре не вто
-
ропав, - сказав Радюк ніби до сті
-
ни або до дверей. - Ну-бо! вставай і проповідуй!
Ольга Василівна, мабуть, ніколи
не чула в інституті таких апо
с
то
-
лів. - В нас, в інституті, ніяких апо
-
столів не було! - одказала Ольга,
сміючись. Радюк ледве всидів. Він був сам
не свій. йому чогось здалося, що
Кованько вже жених Ольжин і без
сорому глузує над ним. Тим ча
-
сом Ольга простягла руку до двох
романів, що лежали рядком на
сто
лі, і взяла в руки той, що при
-
ніс Радюк. В Радюка ввесь смуток
одійшов од серця, і надія знов за
-
світилась в його душі. - Коли хочете, то я вам скажу,
про що буде Павло Антонович
вам проповідувать. Він казатиме
вам, що вам треба служить в ка
н
-
целярії або вчиться в універси
-
теті й зайнять потім кафедру; що
вам треба співать сільських пі
се
-
нь, вбираться в плахту, треба ви
-
вчиться грати на лірі, котра по
-
ви
нна згодом стать на місце те
-
перішніх фортеп'янів. - О, вибачайте! Я нічого такого
не чула од Павла Антоновича! -
промовила Ольга. - Потривайте, потривайте! Це
ще не все! Радюк приноситиме
вам юридичні книжки, філософію
Гегеля, потім буде три дні й три
ночі поспіль товмачить про ба
-
штанника Ониська й його поезію,
а потім буде намоторювать вас,
щоб ви самі вивчились писать ук
-
раїнські вірші. Ольга й її мати сміялись. - Я ніколи не писала віршів і, пе
-
вно, не буду. Що це ви верзете,
Ки
риле Петровичу? - сказала
Оль
га, сміючись. Радюк ледве міг усидіть на сті
-
льці. Передніше, в кружку своїх
товаришів, він не дуже вважав на
Кованькові жарти, бо мав їх за
жарти молодого веселого хлопця,
ладного все життя і все обернути
на жарт і на смішки, щоб тільки
було з чого пореготаться. Але те
-
пер, в домі поважного чоловіка й
перед очима милої особи, йому ті
жарти доходили до самого серця. - Почекайте! Це ще й нічого б!
Але потім Радюк буде намовлять
вас одягтись в плахту, в мережа
-
ну сорочку і взутись в червоні чо
-
боти, бо він і сам одягається в
свиту й кожух... - Тобі й сорому нема! - тихо про
-
мовив Радюк. А Кованько, не вва
-
жаючи на те, знов протягував
свою карикатуру - Чи ви пак знає
-
те, що наші студенти тільки й
думають, як вони житимуть в ку
-
рінях на баштанах і як їх жінки
носитимуть їм обіди з дому, як
вони будуть орать однією рукою,
а другою книжку держать, а тре
-
тьою писати докторські дисерта
-
ції... - Бог зна що ви говорите! - ска
-
зала Степанида Сидорівна. Їй ста
-
ло шкода Радюка, над котрим так
глузував Кованько, бо вона пос
-
те
рігала причину того кепкуван
-
ня... - Якби це ми були вдома, а не в
гостях, то я б і тобі намалював
твій ідеал і твоє ідеальне життя
на заводі, - сказав Радюк, - та не
-
хай навпісля. А твій ідеал вийшов
би, мабуть, не такий поетичний,
хоч, може, й достоту такий сміш
-
ний. Кованько замовк, неначе води в
рот набрав. Щоб як-небудь пере
-
р
вать ту негарну розмову, мати
попросила всіх до зали. Тільки що
вони всі ввійшли в залу, Ольга
одчинила рояль і, ні на кого не
вважаючи, сміливо й голосно за
-
співала українську пісню: "Ой, по
-
лину, полину - добувати талану!"
Та пісня була одповіддю й проте
-
стом проти Кованькових жартів.
Кованько зараз зрозумів це, бо
замовк і задумавсь. Його великі
губи закрили зуби, а повні й довгі
щоки аж одвисли вниз. Радюк на
-
че ожив і повеселішав. Він зро
зу
-
мів серцем, до чого стосувалась
та пісня, про котру ніхто Ольги й
не просив, про котру ніхто й не
згадував. Тим часом на голос пісні дочки
вийшов з кабінету батько. Даш
-
ко
вичеве лице почало дуже старі
-
ться, і не так старітись, як в'яну
-
ти й морхнуть од сидіння й без
-
сонних ночів. Дашкович привіта
-
вся до Радюка й до Кованька й
ро
зпочав розмову з Радюком,
вва
жаючи на його, як розумнішо
-
го і більше нахильного до поваж
-
ної розмови. - Думаючи не раз про свій народ,
я дійшов до такої гадки: щоб зро
-
зуміть його світогляд і постерег
-
ти його будущі філософські при
н
-
ципи, треба роздивляться на наш
народ не як на народ, одрізаний
од сім'ї інших народів, а доконче
вкупі з іншими народами, котрі
йому рідніші, котрі ближчі до на
-
шого народу по прикметах пле
-
м'я, мови, віри і т. д., - так говорив
Радюкові професор. - А певно так! - ледве обізвавсь
до його Радюк, а сам усе поглядав
у той куток, де сиділа Ольга й
Кованько. - І я тепер маю думку роздиви
-
ться на світогляд цілого слов'я
-
нського плем'я і потім вже при
-
ступить і до свого народу. - І я так думаю, - притакував
Радюк, хоч він в той час нічого
то
го не думав і навіть не вто
ро
-
пав, за що говорив йому Даш
-
кович. Він бачив, що Кованько сів
близесенько коло Ольги, розка
зу
-
вав щось смішне, бо й Ольга смія
-
лась до його. А Дашкович, як на
тотеж, все розвивав та розвивав
перед ним свою теорію, радіючи,
що знайшов вважливого слухача. Радюк слухав, а його очі все тя
-
гло туди, де жартував Кованько,
дуже радий, що Радюк попався
Да
шковичеві. Його очі роздвою
-
вались, бо він все дививсь і на
про
фесора, і на білу Ольжину
шию, де блищало проти світла
прозоре вушко, де малювався її
чистий профіль проти світла. Ра
-
дюк вже й не слухав Дашковича.
Кров кинулась йому до голови.
Сам професор, запримітивши не
-
в
важливість Радюка, перестав ро
-
змовлять. Тільки що подали чай, як у залу
одчинились двері і в світлицю
уві
йшла Марта Сидорівна з доч
-
кою. Вони обидві держали в ру
-
ках якусь роботу й прийшли ніби
на оденки, ненароком, по-сусід
сь
-
кій. Але було не так: Марта Сидо
-
рівна, побачивши світло в вікнах
зали, постерегла, що в Дашкови
-
чів є гості, і, взявши дочку, пішла
з нею до сестри. Степанида Сидо
-
рівна зараз зрозуміла те, бо якось
знехотя привіталась з сестрою й з
небогою. - Чи всі здорові? - спитала Мар
-
та. - Як бачиш, усі! бо всі тут і сиди
-
мо. Хіба ти що чула? - одказала
Степанида Сидорівна. - Нічого не чула, але думаю: дай,
піду побачусь! - Спасибі, що не забуваєте нас, -
одказала Степанида. Катерина була убрана по-буден
-
ному, але дуже чисто. Вона заче
-
салась дуже гладко, і можна було
примітить, що вона звернула вва
-
гу на свій костюм, бо була убрана
краще за Ольгу. - Чи не думаєте куди на вечір? -
спитала Степанида, поглядаючи
на Катерину, котра навіть поче
-
пи
ла дорогі золоті сережки. - Думали зайти, та вже не піде
-
мо, тут зостанемось, - Додала Ма
-
р
та Сидорівна. Тієї розмови сестер, пересипаної
попелом і сіллю, ніхто не чув, і
ро
змова стала спільною й ве
се
-
лою. І Радюк, і Кованько залиця
-
лись до Ольги, до неї обертались
з розмовою, до неї обертали жа
-
рти, а як не до неї, то до котрої-
небудь матері. Катерина сиділа,
мов сирота. Вона ждала хоч одно
-
го слова, хоч одного погляду
очей, і ні один не подивився на
неї, не заговорив до неї! Вона
побачила Радюка, дуже гарного
хлопця, і не могла надивитись на
його, одірвати од його очей. "Ану, буду примічать, чи поди
-
виться він на мене хоч раз? Чи
про
мовить він до мене хоч сло
-
во?" - подумала собі Катерина й
почала слідком водить очима за
кожним рушенням його очей. Радюк говорив з Ольгою й не
зводив з неї очей. Наговорившись
з нею, він сів коло Степаниди Си
-
дорівни й почав балакать з нею.
Степанида Сидорівна ласкаво та
облесливо розмовляла з ним. По
-
тім Радюк почав балакать з Ма
-
ртою Сидорівною, котра так само
стала вся добром і ласкою. Кате
-
рина думала, що він от-от про
мо
-
вить до неї слівце, а він встав од
стола й почав розмовлять з Да
-
шковичем. Тоді вона почутила,
що її здавило коло серця. Не тіль
-
ки ласкавого слова, навіть погля
-
ду очей його вона не пригорнула
до себе. Вона бачила, як його чу
-
дові очі майнули проз її лице;
вона ловила його очі своїми очи
-
ма, хотіла спинить їх на собі хоч
на хвилину і побачила, що не ма
-
ла тієї сили чарів. "Не ласкава доля до мене, - ле
-
две заворушилась в неї така дум
-
ка. - А чи я ж не така інститутка,
як і вона? А чи я ж не так граю й
співаю, як і вона?" Катерина лед
-
ве задушила в собі неприязне по
-
чування до своєї щасливої сестри
в первих, бо добре знала, що й
сестра тут нічим не винна. Тим часом Марта Сидорівна, не
питаючись серця своєї дочки, ду
-
м
кою вже призначила Радюка
Ользі, а для своєї Катерини рада
була б узяти й не дуже гарного
Кованька. Вона бачила, що од Ка
-
терини обидва паничі держаться
осторонь, і промовила: - Ви б, панни, або заграли, або
заспівали нам, старим, а за вами,
може б, заспівали й паничі. Оль
-
го! ти ж хазяйка. Починай! А за
тобою, може, й другі насміляться.
Ольга була весела. Вона тільки
що наговорилась з милим, нади
-
вилась зблизька на очі, на брови,
наслухалась досхочу його мело
-
дичного голосу. Вона пурхнула до
рояля й почала перебирать веселі
вальси й мазурки, а потім, дивля
-
чись просто Радюкові в очі, за
-
співала: "Ой полину, полину - до
-
бувати талану!" Ольга ще трохи пофантазірова
-
ла і встала. Катерини ніхто не
про
сив, і кілька хвилинок було в
хаті зовсім тихо. Її мати трохи
вже сама не попросила її сісти за
рояль, як Кованько обернувся до
Катерини й попросив її заграть. Катерина встала й якось без
енергії перейшла залу до рояля. В
її тихій, длявій ході виявлялась й
обида, і смуток. Вона сіла за ро
-
яль; смутний мінорний акорд сам
підбіг під руки, і з-під її пальців
полилась смутна мелодія, дуже
не припадаюча до молодого віку.
В тих мелодіях не чути було ні
надії, ні любові, ні веселості. - Яка гарна й смутна п'єса! - про
-
мовив Радюк, але не подивився
на Катерину, та на Ольгу. То були
перші слова Радюкові, що сто
су
-
вались до Катерини. Вона почула,
що ті слова вразили її в серце, але
не щастям і надією, а ніби вт
ра
-
тою надії. Катерина трохи не за
-
плакала й почала ще виразніше
виявлять в мелодіях своє неве
се
-
ле почування. Її дума вся перели
-
лась в мелодії. Вона, не спиняю
-
чись, перейшла на українську ду
-
м
ку й почала грати з душею. Ка
-
терина почула, що вона плаче в
мелодіях, хоч не плаче слізьми, і
дала волю тим невидимим сльо
-
зам. Мелодії лилися, неначе сльо
-
зи, то тихо, то разом заливали
всю залу й сповняли її. В трелях,
здавалось, ніби тремтіло її серце,
в тихих місцях вона ніби зами
-
рала, і знов виявлялись голоси
плакучі то на вищих нотах, то на
низьких, котрі гули і все стихали
та стихали. Катерина знала, що
вперше на віку так грала, бо впе
-
рше на віку постерегла, що не
дано їй щастя-долі на землі без
-
невинно, що її обминула доля.
Впе
рше на віку вона плакала мо
-
лодою душею за втратою надії на
вище щастя на землі - на любов. Всі заслухались і ніби очамріли
од музики, всі мовчали. Навіть
Да
шкович перестав філософст
-
вувать про слов'ян і промовив:
"Як же гарно ти, Катерино, гра
-
ла!" Катерина встала од рояля,
тихою ходою одійшла й сіла коло
матері. Вона сама засмутилась і
всіх засмутила. Всі неначе щось
думали й мовчали, бо не могли
опам'ятаться од впливу тієї музи
-
чної думки, того плачу безталан
-
ної дівчини. - Як ти засмутила нас своєю "Ду
-
мкою"! - сказала Ольга, може, й не
рада, що на її щасливе серце не
-
весела мелодія навела смуток і
скаламутила почування першого
щасливого кохання. Вже було пізно. Радюк почав
про
щаться, а за ним і Кованько.
Марта Сидорівна з дочкою пішла
додому слідком за ними. Ольга
зо
сталась з матір'ю й довго диви
-
лась на обидві книжки роману,
що лежали рядочком на столі. - Котру книжку будеш читати? -
спитала мати дочку. - Оцю! - сказала Ольга, осміхаю
-
чись, і прикрила рукою Радюкову
книжку. - І я так думала! Не знаю, як твій
батько думає? - Для батька, здається, за все це -
байдуже! - сказала Ольга, смію
-
чись. Тимчасом, як Ольга сміялась,
Катерині було зовсім не до сміху.
Вона вернулась додому й довго
думала, сидячи за своїм роялем, її
пальці самі почали ту "Думку",
ко
тру вона недавно грала. Ті самі
мелодії викликали в її серці те ж
саме почування, ті самі думи, ті
-
льки що передумані. Вона люби
-
ла щиро і знала, що любить без
надії, що для неї треба навік за
-
буть того, кого вона так дуже й
щи
ро покохала, навіки задавити
в серці таке високе, таке миле
ща
стя! Довго грала Катерина, сидячи за
роялем, і дала волю своїм сльо
-
зам. Батько її вже спав, мати веш
-
та
лась у другій кімнаті. Вона од
-
на на самоті награлась і наплака
-
лась, бо не знала, чим вона винна,
що доля не дала їй таких чорних
брів, таких блискучих очей, які
мала щаслива Ольга. Тим часом почалися екзамени.
Радюк думав, що його кохання
буде заважать, і боявся, що не бу
-
де на екзаменах мати поспіху. Але
він помиливсь. Ніколи він не по
-
чував в себе стільки завзяття,
стільки охоти до науки! Здавши дуже добре екзамени,
Ра
дюк думав зостаться в Києві
при університеті. Але такого міс
-
ця тоді не було. Радюк мусив на
-
питувать собі місця в губернській
канцелярії. йому трапилось наві
-
ть добре місце; і в тій сфері його
ждала непогана кар'єра. Напитавши місце, Радюк зараз-
таки написав до батька. Він пи
-
сав, що дорога скатертю стелить
-
ся перед ним, що доля його зби
-
рає колоски на багатій ниві. Він
згадував в листі й про Ольгу, хва
-
лив її, не знаходив слів, щоб по
-
хвалити її. Лист дихав таким ща
-
стям і такою любов'ю, то батько
сам ніби вдруге почав жити ми
-
ну
вшим, а мати аж заплакала на
радощах. "Сподіваюся, тату, що моя Ольга
вишиє мені навіть таку мережану
сорочку, яку ви бачили колись на
мені", - писав син до батька. Маючи Ольгу за свою наречену,
Радюк почав марить про те, щоб
поділиться з нею добутим знан
-
ням. Перший час гарячого кохан
-
ня вже минув. Йому здавалось,
що любов, не сліпа, не животин
-
на, а людська й розумна, повинна
зміцниться чимсь трохи вищим,
повинна одуховнитись однако
ві
-
с
тю поглядів, пересвідченнів, рі
-
вністю обох в науці й розвиткові.
Скінчивши свої справи, Радюк за
-
йшов до Ольги, щоб одібрать од
неї деякі свої книжки. Йому зда
-
ва
лось, що настав час однести
для неї дещо краще од романів.
Він одніс Ользі наукову книжку.
Радюк просив перечитать її до
то
го дня, в котрий мали збира
-
ться до Дашковича студенти на
ве
чір. Ольга розгорнула книжку й по
-
чала читати. Вона думала знайти
там щось таке, що стосувалося б
до її любові. Читаючи романи й
по
вісті, вона все ставила себе на
місце молодої героїні, а Радюк
доконечне займав місце молодо
-
го щасливого героя в її думках.
Вона думала знайти щось таке й
в тій книжці. Дуже легка мова й
поетичний колорит трохи втягу
-
вав її в читання. Перегорнувши
кілька лисгків, вона почала нуди
-
ться й згорнула книжку, позіхну
-
вши двічі разом. Настав вечір. Ольга знов розго
-
рнула книжку й почала читати,
але, не звикши до наукових кни
-
жок, вона швидко втомилась од
напружування своєї голови. Та
книжка пригадувала їй лекції, ко
-
т
рі огидли їй ще в інституті.
Ольга позіхала, плющила очі так,
що аж сльози виступили на її
очах, і перестала розуміть, до чо
-
го все те стосувалось. А тим ча
-
сом вона знала, що Радюк вже бе
-
зпремінно заговорить з нею про
те капосне писання. Пригадуючи
те, що прочитала, вона ледве зга
-
дувала п'яте через десяте й кину
-
ла книжку на стіл. - Що буде, то буде, а вдруге чи
-
тать не буду! - промовила голос
-
но Ольга, позіхнувши. Коли це в
кімнату вбігла Катерина і вхопи
-
ла ту книжку, що лежала напо
х
-
ваті. - Що це ти читаєш? - спитала Ка
-
терина. - Й сама не знаю, що читаю! Це
мені накинув Радюк. - Дай мені! і я прочитаю. - Бери, голубко, читай, та й мені
розкажеш і розтовмачиш, бо я
ста
ла така лінива, що аж сама со
-
бі дивуюсь, - сказала Ольга. Катерина вхопила книжку й по
-
бі
гла додому. Вона зараз сіла й
про
читала всю "од дошки до до
-
ш
ки". Швидко настав і вечір у Даш
ко
-
вича. Студентів зібралося мало,
що аж Ольгу дуже вразило те, що
на той вечір зібралось дуже мало
студентів, багато менше, ніж зби
-
ралось колись передніше. Даш
ко
-
вич тепер постарівся й дуже змі
-
нивсь. Він тепер зовсім звернув
на іншу стежку й почав забувать
свої Сегединці, свій народ, свою
літературу й чогось вчепився до
чистої науки та до слов'ян, нена
-
че в їх було все щастя України,
все щастя українського народу. Тимчасом, як Дашкович балакав
з студентами, котрі вже слухали
його розмову більше якось офіці
-
ально, щоб не скривдить профе
-
сора, Радюк пішов до Ольги й по
-
чав розмовлять з нею за ту кни
-
жку. Ольга почервоніла, як мак, і
все одбувалась загальними фра
-
за
ми, хвалила гарний стиль, по
е
-
тичність писання, його правди
-
вість і говорила все те, що може
сказать кожний чоловік, не чита
-
вши книжки, але знаючи, за що
там написано. Радюк догадавсь,
що вона або зовсім не читала
кни
жки, або тільки перегляділа.
Ольга так нудилась од тієї розмо
-
ви, що Радюк замовк і задумавсь.
Тоді Катерина почала вмикува
ть
-
ся в їх розмову й заговорила дуже
розумно. Радюк підвів на неї очі.
Катерина побачила, що його очі
заблищали, дивились на неї при
-
хильно, і душа її взрушилась, як
птиця, під його поглядом. Вона
так близько сиділа коло його! Йо
-
го очі так близько світились коло
її очей! А Радюк знов одхиливсь
од неї й почав безперестану верз
-
ти Ользі ту нісенітницю, в котрій
так багато тями тільки для того,
хто її говорить або слухає. Радюк
почув, що сила тієї животинної
лю
бові, котрої він так не пова
-
жав, тепер задля його стала вище
од усякої ідеальної, духовної, ви
-
сокої любові. Він почував, що в
той час для його молодого серця
сила чорних очей і свіжих уст бу
-
ла дужча од самої вищої просвіче
-
ної любові, хоч би вона була лю
-
бов'ю янголів неба! Тим часом між Дашковичем й
одним палким чорнявим сербом
по
чалась дуже цікава спотичка.
Дашкович якось ненароком заче
-
пив національну честь сербів: не
похвалив Сербії. Опришкуватий
серб так і спалахнув, як порох, і
почав сливе репетувать. - Ми не нікчемні! Ми не дурні,
хоч ми й побиті ворогами! Ми не
оступимось од своєї націона
ль
н
о
-
сті нізащо в світі! - репетував мо
-
лодий палкий серб і схопився з
місця. Його очі ніби горіли; руки скла
-
дались в кулаки. Він кричав та
приступав все ближче до стола.
Дашкович устав і собі й не знав,
що й почать, викликавши таку ма
-
ру. - За честь свою, за честь свого
на
роду й національності ми ладні
тричі вмерти! Ми не попустимо,
щоб з нас хтось кепкував і глу
зу
-
вав! Ми ненавидимо наших воро
-
гів турків за те, що вони гнітили
нас і потоптали нас ногами! - аж
верещав серб, і його здорові очи
-
ща страшно блискали. Ввесь віко
-
вічний гніт, вся ненависність ви
-
явилась в тому дикому погляді
його очей. - Ой, я боюсь! Який він став стра
-
ш
ний! - промовила Ольга до Ра
-
дю
ка. - Який він гарний! - скажіть луч
-
че; дивіться, яким огнем блищать
його очі; яка палка його розмова!
яке завзяття, яка свіжа сила! Ота
-
кий не піддасться ворогам! - ска
-
зав Радюк. В залі всі замовкли, тільки дз
ве
-
нів
голос палкого, аж трохи дико
-
го серба. Професор стояв ні в сих
ні в тих. Тим часом Степанида Сидорівна,
побачивши, що крикливий сту
-
дент так присікався до її чолові
-
ка, прожогом кинулась на поміч. - Коли ви так поводитесь в моїм
домі, то вибачайте на цім слові! Степанида наступала на серба
так суворо, з такими блискучими
очима, що він втихомирився й по
-
чав оступаться назад. До неї на
по
міч прийшла і Марта Сидорі
-
вна. Обидві сестри так присікались
до молодого серба, що купа сту
-
дентів кругом його так і розсипа
-
лась по залі, неначе од куль з ру
-
шниць та гармат. Кованько торкнув ліктем Радю
-
ка й промовив: "От комедія! Ото є
на що дивиться! Дивись, дивись,
як той серб роз'ярився! А Да
-
шкович! їй-богу, в його душа те
-
пер аж труситься. Славна коме
-
дія! Є чим натішиться. Ій-богу, ча
-
сом за поганшу платять гроші". - Кованьку! перестань-бо дуріть
по-школярській! - сказав йому Ра
-
дюк пошептом. Радюк похопився одійти од Ко
-
ва
нька, бо його брав острах, щоб
він часом і справді не встругнув
якоїсь школярської штуки. Тим часом гості почали проща
-
ться й вийшли з покоїв. Радюк зо
-
стався й довго ще балакав з Оль
-
гою. - Чи принести вам ще якихсь
книжок? Тепер вийшли дуже га
-
рні книжки по природних науках.
Ользі дуже хотілось сказати,
щоб він більше не приносив їх, та
вона того не сказала, і сам язик
промовив, щоб він якнайшвидше
приходив і приніс ті книжки. Радюк попрощавсь і вийшов на
ву
лицю. Надворі все дихало ніби
маєм. Вода в Дніпрі лисніла про
-
ти зоряного неба. Надворі було
по
ночі. Але за Дніпром на берегах
горіло багаття й освічувало що
-
гли байдаків: то білоруси варили
вечерю. І на плотах по Дніпрі ск
-
різь блищали вогні й одбивалися
в тихій воді. Радюк вийшов до
Владимирового пам'ятника, сів
на східцях сходів і задумавсь. По
другий бік тих сходів манячила
чиясь темна постать в поставі за
-
думливого чоловіка й гармо
ні
зу
-
ва
ла з тишею. Тиха торжественна
картина великої річки, освіченої
вогнем багаття й зоряним, одки
-
нутим в воді небом, навела на йо
-
го багато дум. Будуще життя з
Ольгою так манило його щастям!
Здавалось йому тією, ніби й ме
-
ртвою, річкою, де ніби й замерла
вода з зорями, але в тій річці було
стільки живоття під тихим пок
-
ри
валом ночі! Стільки живоття
було заховано од людського ока
під темним небом, де в тиші й те
-
мряві стукотів пульс невичерпної
сили природи! Радюкові вперше прийшла дум
-
ка об'явиться Ользі й заповістить
її про свою любов. Він трохи
страхавсь Кованька. Йому здава
-
лось, що Кованько недурно топче
стежку до Ольги. Він і гадки й думки не мав, що
Ольга не згодиться дать йому
сло
во і що його мрії розлетяться
марно, як туман од вітру. Забравши деякі книжки з гарни
-
ми малюнками, Радюк побіг до
Да
шковичів і застав дома саму
ма
тір. Батька й Ольги не було
вдома, вони пішли на Хрещатик,
на прогуляння. Покинувши кни
-
жки, Радюк побіг на Хрещатик,
перебіг його од кінця до кінця,
тро
хи не звалив з ніг кілька панів
і дам і не знайшов Дашковича з
дочкою. Вертаючись назад, він
по
бачив чиєсь жовте лице. Між
другими свіжими лицями те лице
жовтіло, неначе стигла диня. Ра
-
дюк впізнав Дашковича. Швидко
він угледів і друге лице, молоде й
свіже, як троянда: то була Ольга.
Він привітався до їх, і всі троє пі
-
шли рядом. Радюк постеріг, що
випала найлучча година об'яви
-
ться Ользі. Старий філософ не за
-
важав нітрішки. Вже наближався вечір, і народ
цілою валкою прямував до Цар
сь
-
кого садка, де щовечора була гу
-
лянка. Осінь була тепла й суха, і
всі неначе хапко хапались нагу
-
ляться перед холодами. - Ходімо, тату, в Шато! - просила
батька Ольга. - Куди там мені, старому, диба
-
ть! Що я буду там робить? - Будемо гулять. Ходім-бо, таточ
-
ку. Ви трошки провітритесь і по
-
здоровшаєте. Ми недовго там гу
-
лятимемо. Я покину й фейерве
р
-
ки задля вас. Старий Дашкович мусив йти в
Шато на прогуляння. Вже музики
грали, а публіка ворушилась по
до
лині, як комашня. Тераса рес
-
то
рану була обсипана людьми.
Перебігши Шато, Ольга з Радю
-
ком пішла на гору на велику
алею. Старий професор, слухня
-
ний, як дитина, мусив на старості
літ лізти за ними на гору. Ольга
не йшла, а бігцем бігла під гору,
так що батько слідкував тільки
очима за її рожевою сукнею й ле
-
две встигав йти підтюпцем. Вони
вийшли на велику алею; Дашко
-
вич так і впав на лавку, заса
па
-
вшись. - Ви сіли, а нам хочеться бігать! -
сказала Ольга, сміючись. - Про мене, серце, й бігай, тільки
дай покій мені, старому, - сказав
він, одмахуючись рукою. Радюк пішов з Ольгою по алеї.
Його душа була повна щастя, але
непевність все-таки дуже триво
-
жила його. Випадок був такий до
-
брий, що луччого трудно було ді
-
ждаться й сподіватись. Вони перейшли алею, звернули
набік і пішли доріжкою понад
самими горами. Людей було все
менше та менше. Якось знехотя
вони обоє звернули з доріжки й
стали над самою горою, котра бу
-
ла перерізана вузькою та гли
бо
-
кою долиною. По горі росли ви
-
сокі осокори та верби, а через ву
-
зеньку й глибоку долину було ви
-
дко аж над самим Дніпром кла
-
поть шосе, де манячили проїжджі
й прохожі. Ольга не дивилась на
Дніпро, на пишну задніпрянську
картину, та все дивилась в той
глибокий яр, де по шосі миготіли
люди, маленькі, мов ляльки, де
котились вози й стукотіння од
ко
ліс одбивалось луною в обидва
боки того вузького яру. Радюк мовчав, і Ольга мовчала,
її щоки аж пашіли. Вона очевидя
-
чки чогось ждала. Радюк огляну
-
вся навкруги; по доріжці плента
-
лась якась міщанка. На шпилях
подекуди сиділи люди по двоє, по
троє. Недалечке од їх внизу на
одному шпилі стояв якийсь висо
-
кий пан, мов та статуя, і дивився
на Дніпро. Постаті на шосі все во
-
рушились, ніби в вертепі кукли.
Радюк думав об'явиться прямо й
просто кількома словами і не зна
-
йшов тих простих кількох слів.
Він почував, що його душа дуже
стривожена, і ждав, поки вона
трохи втихомириться. Він зирнув
скоса на Ольжине лице; воно бу
-
ло рум'яне, але спокійне; очі були
спущені на зелений яр, неначе в
йому діялось якесь надзвичайне
диво. "Вона жде, вона жде!" - подумав
він, і те слово сотню раз мигнуло
в його думці. Він взявся рукою за
груди й почув, що в грудях у його
ще не все заспокоїлось. Серце трі
-
палось, як пташка в клітці. Він за
-
ду
мав почать яку-не-будь розмо
-
ву, доки стишиться в його душі. - Здається, й осінь надворі, а
зроду ніхто не дізнавсь би, що те
-
пер осінь. Глянеш на небо, на Дні
-
про і подумаєш, що починається
літо, - тихо промовив Радюк. Ольга зиркнула на його своїми
чу
довими очима. І яка була краса
в тих соромливих очах! В тих очах
були ніби сльози, ніби мокра роса
пригасила вогонь. Вона, певно, не
то
го ждала од його й спустила
очі. Внизу Дніпро був заставлений
байдаками й барками. При березі
коло Подолу стояли рядками здо
-
рові дуби й берлинки, повні жо
в
-
тих і червоних яблук, кавунів,
груш. Кілька дубів і берлинок з
кавунами простувало по Дніпрі
до пристані, а на пристані, на со
-
ломі були накладені цілі гори
кавунів і яблук. Надворі було ти
-
хо; за Дніпром синів бір, котрий
здавався ще синішим під промін
-
ням захо-дячого сонця. На тому
те
мному фоні серед бору палало
ніби полум'я: то сонце вдарило в
усі шибки церкви далекого села. - Чи то пожежа? - спитала Ольга. - Ні! то сонце грає на вікнах сі
-
льської церкви, - сказав Радюк, і
вони обоє знов замовкли. На другому кінці бору три бані
церкви, освічені сонцем, неначе
три зорі висіли над чорним лісом,
а там десь далеко сонце потрапи
-
ло в шибки бідної рибалчиної ха
-
тини й зробило з тих тахлів щире
золото, неначе хто повісив золоті
щити серед темного бору. На річ
-
ці внизу коливались тихо бай
да
-
ки, а вище, коло Подолу, стояв ні
-
би ліс щогл. Якийсь спокій був
розлитий на світі. Природа ніби
вже думала заснуть перед близь
-
кими холодами. І Ольга й Радюк
задивились на ту картину. Вона
їх заспокоїла. - Як тиха картина осені, хазяй
сь
-
кої й хазяйновитої осені, наво
ди
-
ть на мене думку про щастя тихої
сім'ї. І те щастя мені здається та
-
ке тихе, спокійне, але пишне й чу
-
дове, як ця тепла й овощна осінь,
- промовив Радюк. Ольга подиви
-
лась на його очима й неначе чо
-
гось ждала. - Ви любите осінь? - промовила
во
на. - А я найбільше люблю ве
с
-
ну. Скільки раз я марила про ті
острови Океанії, де вічно цвіте й
не вмирає весна! Якби мене хто
чудом переніс на ті острови! Та
-
ким чудом, про які розказує в ка
-
зках Шехерезада. - Хто її не любить, тієї весни, ча
-
су соловейків і квіток, але вона
така коротка! А щаслива весна
лю
дини ще коротша, хоч пишні
-
ша од весни природи. Ольга зітхнула, а Радюк за
ду
ма
-
всь. - От і моя весна, весна мого жит
-
тя швидко мине, - знов почав го
-
во
рить Радюк. - Я вже став міцно
на дорозі життя, вже втягла мене
в себе та безодня моря людського
життя. Я почуваю, що мені час
жить щастям ширшим і вищим од
щастя молодої пори весни; я по
-
чуваю, що мені вже час жити жит
-
тям сім'яка. Радюків голос все тихішав і за
-
трусивсь. Ольга слухала його,
тро
шечки підвівши голову й очі. - Ольго Василівно! ви знаєте, що
я людина нового покоління і не
вмію говорить компліментів, за
-
вірчуючи просту мисль в непро
-
сті слова. Я вам скажу просто й
щиро: я вас люблю; я полюбив
вас од того часу, як побачив вас.
Мені здається, що я ні з ким не
прожив би так щасливо в парі, як
з вами. Скажіть мені щиро всю
правду: чи любите ви мене? Чи
пі
дете ви за мене заміж? Я прошу
вашої руки, і коли ви дасте згоду,
то я буду мать щастя просити ру
-
ки вашої і в ваших батька й мате
-
рі. Радюк підвів очі. Ольга стояла
перед ним червона й гарна, як
квітка. Вона вперше почула од
хлопця такі слова й вислухала ті
слова не так спокійно й твердо,
як вона собі уявляла. Ольга диви
-
лась на його й мовчала. - Дайте мені, Ольго Василівно,
одповідь та просто й щиро, як я
вас просто й щиро спитав! - Я вас люблю. Я вас полюбила
давно і полюбила, як нікого так
не любила... Але кажу вам просто
й щиро, що я ще й не думала про
заміжнє життя. Вона перервала свою розмову. - Чом же ви не думали? Може, я
вам не сподобавсь? - сказав Ра
-
дюк, і в його ледве стало сили
про
мовить ті слова. Він ждав, що
Ольга не те скаже; він сподівавсь
од неї згоди, а вона тим словом
неначе громом вдарила його. - Я побачила вас колись давно в
Шато, як вам вже казала. Я вас ще
тоді полюбила. Потім я почала
вас забувать. Але як ви прийшли
до нас на вечір, я трохи не зомлі
-
ла як угледіла вас несподівано. Я
знов полюбила вас. - А тепер знов забудете мене... -
ледве спромігся вимовить Радюк.
- А я вас люблю й ніколи не забу
-
ду, - знов сказав він і замовк, зго
-
р
нувши руки на грудях. - Дайте мені часу подумать! Я
була така щаслива в батька! Я ще
така молода. Мені так добре жи
-
лося на світі, що я не мала й гад
-
ки про життя окроми од батька й
матері. Ми обоє молоді. Час наш
не втече, як вода в Дніпрі. Дайте
мені подумать, погадать, - сказа
-
ла Ольга і вхопила його за руку,
дуже здавила й потягла її до сво
-
го серця. Її лице, гарне, як перша маківка
на городі, потяглося слідком за
рукою до його. Він подумав, як
близько од його було щастя і як
воно тепер стало од його далеко! Тим часом на доріжці з'явилась
якась немолода панія. Ольга шви
-
дко покинула Радюкову руку й
оступилась трохи од його. Вони
обоє чули, як панія наближалась,
шелестіла одежею, як ступала но
-
гами, чули кожний її ступінь.
Оль
га знов втупила очі в зелений
глибокий яр, де дзюркотіла з
гори вода, збігаючи ринвою між
кущами та вербами під місток на
шосі і в Дніпро. Вона ніби хотіла
розпитать і вислухати пораду в
тієї тихої води, котра одним одна
подавала голос серед тиші при
-
роди. Вона знов дивилась, як по
шосі внизу ніби пересовувались
люди, мов ляльки в вертепнім
театрі. А молодий Радюк все ди
-
вивсь на чорний бір, де то спа
ха
-
ло полум'я сонця на вікнах дале
-
кої церкви, то пригасало. Вже й
та панія пішла собі давно, й шеле
-
стіння її ходи затихло, а вони
обоє все дивились та дивились,
неначе хотіли випитать в при
-
роди собі пораду. Радюк бачив, як
згасло полум'я на вікнах, як воно
жевріло на хресті, потім зачепи
-
лось на кінчику хреста й тліло,
наче жарина, ніби якесь огняне
око того чорного бору. Він все ди
-
вився на його, доки воно погасло,
і думав, чи не хоче Ольга йти за
-
між за Кованька? Чи не має вона
кого іншого на приміті? І що ста
-
не
ться з ним, як вона одкинеться
од його? І яка притичина могла б
бути, коли вона любить його щи
-
ро, але про заміж і не думає. Довго ще вони обоє стояли мов
-
ч
ки й думали. Ольга дивилась і
ні
чого не бачила. На кілька год
молодша за Радюка, вона була
серцем на кілька год старша за
його. Вона вже вміла одрізнять в
своєму серці любов, а в своїй дум
-
ці - заміжнє життя, і не могла вже
йти тудою, куди повело б її серце.
Вона сказала неправду, що не
думала про заміжнє життя: вона
давно думала і вже думала зовсім
інакше. Не такого чоловіка для
себе, який був молодий Радюк,
во
на часто уявляла собі в своїй
дівочій кімнатці і навіть ще в ін
-
ституті. Перед нею стояв тепер
Радюк, правда, гарний, і молодий,
і моторний, але не блискучий
сво
їми чинами, своєю вартістю в
громадянському житті. На темний бір спала ще чорніша
тінь. На небі блиснула зірка. Од
Шато лились музичні мелодії; з-
за дерева свиснула ракета, лусну
-
ла й розсипалась м'ячиками всіх
кольорів веселки. В Шато шуміла
гулянка. Проз Радюка й Ольгу
про
йшло багацько людей, цілий
веселий гурт. Кілька осіб проле
-
тіло верхом на конях. Все те пере
-
рвало думу молодої пари. Вони
обоє оглянулись на людей і по
ма
-
ле
ньку, мовчки, разом пішли на
-
зад. - Мабуть, батько турбується, до
-
жидаючи нас, - тихо промовила
Оль
га. - Мабуть, - одказав Радюк. І мовчки вони йшли, мов тіні.
Да
шкович сидів на тій самій ла
-
вці, де вони його покинули. Вони
прийшли й сіли поруч з ним, а він
і не подивився на їх та все щось
думав. Коло його так багато лю
-
дей і сідало, і вставало, що він
мав їх за якихсь сторонніх людей.
- Чи не час нам, тату, додому? -
спитала Ольга в батька. - О! чи ви вже тут? А я вас жду та
жду. - Ми вже давненько тут! Час нам
до
дому. Мама нас, мабуть, давно
жде. І всі вони встали й пішли через
Шато. Публіки в Шато було повнісінь
-
ко. Здається, весь Київ хапався
вди
хнуть с себе останній раз те
-
пле повітря вмираючого літа. На
згір'ї були наготовлені фейерве
р
-
ки. Але Ольга й Радюк і не думали
зоставаться. Вони перейшли че
-
рез Шато й попростували до бра
-
ми. Ні Ольга, ні Радюк, ні Дашко
-
вич не чули навіть тієї музики,
що гриміла на весь садок, не ба
-
чи
ли тих огнів, що горіли на при
-
горках. За брамою Ольга почала
прощаться з Радюком. - Одвідуйте ж нас якнайчастіше!
Не забувайте нас! Приносьте мені
книжок, коли ласка ваша, - проси
-
ла Ольга Радюка, не випускаючи
його руки з своєї. - Буду приходить, коли ви доз
-
во
лите, - промовив Радюк і пішов
на Хрещатик длявою, тихою хо
-
дою. Ольга пішла з батьком на Поділ і
цілу дорогу коли б слово про
мо
-
вила до батька. Вона все думала
за Радюка. - Де це ви длялись? Пішли на
Хрещатик, а досиділи трохи не до
півночі! - такими словами стріла
їх Степанида Сидорівна. - Ми були в Царському садку, -
промовила дочка. - То це й ти волочився в Шато! -
сміялась жінка з Дашковича. - Та то нас затяг туди Радюк, і не
так мене, як Ольгу. - Радюк? А він був тут недавно й
приніс тобі, Ольго, якісь книжки.
То він таки знайшов вас? - спита
-
ла Степанида Сидорівна. - Як пішла Ольга з Радюком, то я
сидів, сидів, все передумав, та й
то обридло сидячи, - сказав Даш
-
кович. - Чи не просив він часом твоєї
ру
ки? - спитала Степанида. Ольга
вся почервоніла й зашамоталась.
Вона нічого не сказала матері. - Радюк давно до нас ходить; він,
певно, хоче свататься. Як тобі
зда
ється, дочко? - питала мати. - Не знаю, мамо, як мені зда
сть
-
ся. Я Радюка так мало знаю. Не
знаю, якого він роду, які його ба
-
тьки; не знаю, що він має, як він
служить і де він служить. - Коли ти не знаєш, то я все до
-
чиста знаю! Він має батька й ма
-
тір, має дві менші сестри. Вони
люди не з великих панів, але до
-
волі заможні, мають село Жур
-
бані... - Чи багацько ж тих Журбанів? -
перебила її Ольга. - То таке село. - А я думала, що то кілька сіл... а
воно тільки одно! Чи багато ж він
має доходу? - Не багацько й не мало, а так
саме добре для молодого уря
до
в
-
ця на перший раз. Але він стоїть
на добрій дорозі, - казала мати. - Авжеж, він стоїть на добрій
дорозі! - обізвався батько. - Розу
-
м
нішої за його й пильнішої люди
-
ни трудно й знайти. Він не кидає
науки, і я знаю, що він буде коли
-
сь моїм товаришем на універси
-
те
тській кафедрі. - То університетська кафедра,
цебто, найвища для його кар'єра?
- спитала Ольга, придивляючись
до батька. - Які ви, жінки, чудні! Чого ж вам
більше треба? Людина розумна,
не без пуття, любить науку, не гу
-
ляє, все читає, ще й тобі книжки
приносить, любить свій народ.
Він націонал, не говорун, не про
-
йдисвіт якийсь... Ольга витріщила очі на батька, її
інститутські погляди були такі
не схожі з батьківськими, що во
-
на аж здивувалась. Всі ті, по-бать
-
ківському, високі, прикмети були
для неї доброго слова не варті.
Вона дивилась на жовте, заниділе
батькове лице, на його запалі що
-
ки, на гострий ніс і сиве волосся і
злякалась, думаючи, що колись
та
кий достоту буде й її чоловік,
що він на цілий вік закопається в
кабінеті в книжки, як у домовину,
й забуватиме на цілі дні за неї,
молоду. Як батька, вона такого
чоловіка шанувала й чтила, але
як свого такого чоловіка - вона
за
здалегідь вже боялась. - Чи можна ж його засобом де
р
-
жать по-людській жінку? - спита
-
ла в матері Ольга. - А чому ж не можна? Само по
собі, не можна розкошувать, а по-
людській можна жить, і жити до
-
б
ре. Але він не сидітиме ж на од
-
но
му місці! Ольга пригадала собі урядниць
-
ких жінок, їх скупеньку одежу, їх
небагату обставу, їх чоловіків над
паперами в канцелярії й за кар
-
тами ввечері. Все те зовсім не
при
падало їй до смаку. А мати все хвалила Радюка, все
говорила про його Журбані, не
згадуючи про те, що на ті Жу
р
ба
-
ні мали право ще дві Радюківни.
Їй хотілось мерщій видать дочку
заміж, поки не підросли менші
дочки. - Люди живуть і бідніше, і жи
-
вуть же якось! - закінчила мати
тими словами свою розмову. - Люди живуть якось, а мені не
хотілось би так жити! - тихо про
-
мовила Ольга й почала ходить по
залі, згорнувши руки. "Тільки й подобається мені в
Радюкові, що його гарна врода:
чудові очі та брови, свіже лице та
його літа молоді, - думала Ольга, -
яка його любов тепла, молода,
пахуча! Як би я кохалась з ним!" І вона уявляла себе з Радюком,
ніби пару голубів, ніби пару ти
-
хих горличок, для котрих весь
світ тільки в їх милуванні та цілу
-
ванні. Вона почала думать про се
-
бе, як про таку горличку, і сама з
себе засміялась. Вона закинула
голову на плечі й швидше почала
ходить по залі. Чорні розпущені
коси впали на плечі й укрили їх
зовсім. Ольга бачила себе всю в
дзеркалі, що висіло якраз проти
неї, і подумала: "Ні! я не голубка,
не горличка. Мені не до вподоби
життя тихої горлички! Таке жит
-
тя не вдоволить мене; такого ща
-
стя буде мені мало". І вона пригадала собі, як стояла
недавно з Радюком над горою,
пригадала його вид. Вона ніби ба
-
чила його всього в чорному, на
-
віть в чорних рукавичках. Він
зда
вавсь їй таким не блискучим,
таким темним, таким вченим,
про
стим в словах! Його станови
-
ще в суспільстві здавалось для
неї таким нікчемним, незначним,
що вона засоромилась і почерво
-
ніла, поставивши себе рядом з
ним як його жінку! Вона ще вище
підняла голову й дивилась на
сте
лю. Чорні коси одхилились од
плечей і гойдались на повітрі, як
густе руно. - Що ти, Ольго, все думаєш? -
спитала мати, сидячи на софі й
дивлячись на неї. - То се, то те думаю, а більше ні
-
чого, - одказала Ольга. - Ти щось бачила в садку? Щось
таке чула, та не хочеш мені ска
за
-
ти? Еге, так? - І не чула, й не бачила нічого та
-
кого! - промовила Ольга і знов за
-
думалась. Не такого мужа, як Радюк, зви
-
кла Ольга бачить в своїх мріях, її
інститутські мрії про послів і гра
-
фів давно трохи простигли в зви
-
чайному житті, але все-таки вона
хотіла буть жінкою чоловіка по
-
важного і своїми достатками, і
чи
нами. Вона собі уявляла мужа
великим, здоровим, з блискучи
-
ми еполетами, в орденах, ще й до
того багатого. Таких людей вона
не раз бачила і в інституті, і в жи
-
тті. Вона пам'ятала ще, як бачила
у Турман якогось генерала з Пе
-
тербурга, повновидого, гарного,
високого; на його грудях блища
-
ли хрести, на плечах сяли еполе
-
ти. Вона пам'ятала й його веселу
розмову, аристократичне горде
ли
це. Ольга зрівняла з тим іде
а
-
лом Радюка, і який він здався ма
-
ленький, низенький, вбогий і ду
-
же просто убраний! Палка фанта
-
зія так ясно намалювала їй той
ко
нтраст, що вона аж почерво
ні
-
ла, уявивши себе жінкою Радюка. - Скажи-бо, Ольго, що ти дума
-
єш? - чіплялась до неї мати, див
-
лячись, як її лице мінялось, то
блідло, то червоніло, то нахиля
-
лось, то підіймалось угору. - Оце причепились! Не скажу! -
сказала Ольга і ще швидше поча
-
ла никать од кутка до кутка, ки
-
даючи очима на дзеркало, де бу
-
ло видно її всю. "Не буду я жінкою Радюка!" - ні
-
би голосно й ясно підказала їй
не
наче над самим вухом думка. Їй чогось стало жаль Радюка...
Во
на любила його. Вона одразу
пригадала його гарну вроду, його
лице в той час, як держала його
за руку. Скільки було любові в
тих ясних очах! "Навіщо я його стріла, навіщо я
його полюбила? Нащо він спо
в
-
нив моє серце коханням? Хоч би
була я впала йому на груди, витя
-
гла з його уст перший букет мо
-
ло
дої любові. Коли б не та капо
с
-
на панія, що десь узялася на дорі
-
жці!" Ольга вхопилась рукою за серце
й почувала любов свіжу, як незі
-
рвана квітка, пахучу, як троянда,
солодку, як пахощі білої лелії, і
ледве вдержала сльози. Вона по
-
чу
ла, що в її душі йде боротьба,
що в неї не стає сили, що їй треба
чиєїсь поради, і поради доброї,
при
хильної душі. І мати тут сиді
-
ла недалечке, але Ольга не ска
за
-
ла й слова матері й ніби впала на
канапу коло дзеркала. - Ольго! та скажи-бо, що з тобою
діється? І, господи, яка ти потай
-
на! Може, ти слаба, може, ти зас
-
ту
дилась, - чіплялась до неї мати. - Дайте, мамо, мені спокій! Я здо
-
ро
вісінька, як бачите! - сказала
Оль
га й почувала, що сльози от-
от поллються з очей. Та вона зде
-
р
жала їх і не пустила й сльози
-
нки! - Ти така червона. Що з тобою?
Та кажи-бо! Господи милосер
д
-
ний, що ти за людина! І мати приклала долоню до ло
ба,
потім побігла швиденько, при
-
несла зібгану хустину, обмочену
в одеколон, і хотіла вже обв'язать
їй голову. - Що це ви, мамо! Хочете лічить
зовсім здорових людей? Я зовсім
здорова, - сказала Ольга вже се
р
-
ди
то і при тих словах встала й по
-
чала знов ходить по залі. "Зовсім, бачу, вона така, яка бу
-
ла колись і я!" - подумала мати й
вийшла з зали. Ользі стало легше. Вона одчини
-
ла вікно й сперлась на лікті, по
-
клавши лице на долоні. Надворі було темно, аж чорно.
Ті
льки все небо було засіяне зо
-
ря
ми, густо-прегусто. На вулиці
бу
ло тихо й мертво. Вечірня вог
-
кість прохолодила її гаряче лице,
але не зігнала важкої думи за свій
давній ідеал наступаючого жит
-
тя. Вона почувала, що не може пі
-
ти слідком за своїм серцем так
слухняно, як мала дитина. "Підожду, подивлюсь! Час мій не
минув. Я ще цвіту й довго цвісти
-
му. А тим часом подумаю, помі
-
ркую!" - І Ольга пішла до дзерка
-
ла й глянула на себе. Вона поба
-
чила, що її краса саме розвилась,
як пишна квітка; подивилась во
-
на на своє гарненьке лице, чер
во
-
не од дум і тривоги, глянула на
свої очі, в котрих блищало сті
ль
-
ки вогню; і вона заспокоїлась та й
вийшла до кімнати, гордо й ви
-
соко піднявши голову. Ступаючи через поріг, вона зга
-
дала про Радюка. "Які тепер думи
мучать його? - подумала вона. -
Ма
буть, я зробила для його цю
ніч дуже смутною. Мабуть, ця ніч
буде для його ще темніша, ніж
для мене". Ользі стало жаль Радюка, В її
серці знайшовся добрий, теплий
закуточок для милого. Ольга вгадала. Для Радюка та
ніч була темніша од самого пекла
й смутніша од самого горя. Як
при
йшов він додому, як сів, як
ухопив голову в руки, то так і
про
сидів всю ніченьку до самого
світу. Він тільки не дійшов до од
-
чаю через те, що знав, як Ольга
його любить, він пам'ятав, як во
-
на взяла його за руку і з яким ко
-
ханням подивилась йому в очі!
Всю її такою, в такій поставі, він
бачив ніби перед собою до самого
світу! Він ще не втратив надії. XI
Дашкович на старість став зов
-
сім не такий, як був колись пере
-
дніше. Вже Сегединці не з'явля
-
лись йому в усій красі природи й
національності. Він зовсім заплу
-
тався то в науці, то в слов'янсь
ко
-
му питанні. Він усе сидів і читав,
навіть писав писання в велико
ру
-
ські журнали за ці справи. Але на
пишні Сегединці не впала й кра
п
-
ля з тієї праці вченої людини. Він
навіщось розносив по чужих ого
-
ро
дах, по чужих нивах розсівав те
сім'я науки, котре він був пови
-
нен посіяти на своїй убогій ниві,
тільки що зораній й не политій...
Дашкович вже став скоса погля
-
дать на молодих людей. Радюк знав про таку зміну з Да
-
шковичем і дуже жалкував, що
так марно загинув талант і про
-
сві
та вченого чоловіка, згинув
на
да
ремно для України й народу.
Він ходив до Дашковича задля
Ольги й дуже боявся потрапить
на ті вечори, де вже з'являлись
зо
всім інші гості, більше старі,
ніж молоді, як було давніше... Радюк не був у Дашковичів дов
-
генько. Він кілька раз вже зби
-
рався, зовсім налагоджувавсь, та
в його не ставало сміливості, йо
-
му хотілось, щоб Ольга добре за
все передумала, перегадала; хоті
-
лось дати їй доволі часу. Він за
-
був навіть про книжки. Ольга те
-
пер здавалась йому таким боже
-
ством, таким щастям, для котро
-
го він був ладен оддать своє жи
-
воття. Ніколи вона ще не здава
-
лась йому такою гарною, як у той
вечір в Царському садку. Якби
вона була бідна, якби вона була
простою селянкою, якби вона бу
-
ла без просвіти, - він взяв би її не
думаючи, не гадаючи. Нарешті Радюк насмілився піти
до Дашковичів. Він був такий блі
-
дий; його очі так позападали, що
Дашковичка спитала, чи не був
він слабий? В залу вийшла Ольга.
Радюк почув її ходу ще в другій
кімнаті і так стривожився, що в
його голові почало все ходить хо
-
дором. "Яку звістку принесе мені вона?"
- була перша думка в його, як ті
-
ль
ки він почув Ольжину тиху хо
-
ду за дверима. Ольга з'явилась в дверях, і якби
в той час не було в залі Степани
-
ди Сидорівни, він, може б, зараз
спитав би її, яка в неї думка. Ольга вийшла й привіталась. В її
очах було знать задуму й журбу,
щоки трохи зблідли. Радюкові
зда
лось, що вона журилась, і йо
-
му стало дуже-дуже її жаль! Всі почали розмовлять, але роз
-
мова якось не йшла. Мати посте
-
рігала, що між молодими щось та
-
ке було, що Радюк, мабуть, хоче
свататься, і вона слідкувала за ко
-
жним його словом, не спускала з
його очей. І Радюк, і Ольга, може б, і дуже
розговорились, якби вони були
са
мі, але при Степаниді Сидорівні
вони більш мовчали й думали. - Ви на цей раз вибачте мені,
Павле Антоновичу! Я ваших кни
-
жок і досі не читала. Все не випа
-
дало якось. Моя сестра Катерина
охітніша за мене до читання кни
-
жок і забрала їх у мене. - Ще буде для вас доволі часу на
віку! Ще встигнете начитатись і
наспіваться, - промовив Радюк та
й замовк. - Я й не граю і не співаю вже да
в
-
ненько, - знов ледве промовила
Ольга та й замовкла. - То, мабуть, тепер час такий. І я
за що не візьмусь, то все в мене
так і випадає з рук, - сказав Ра
-
дюк. Степанида Сидорівна насторо
-
чи
ла вуха, почувши таку уривча
-
сту й чудну розмову, їй здалось,
що Радюк от-от буде свататься!
Вона стала до його дуже ласкава. - Чи ви нездужали, що так зблід
-
ли? - спитала в його Степанида. -
Ви б не дуже так засиджувались
над тими книжками. Чи вже ж не
доволі з вас і свого діла? - Так чогось нездорово, та й годі!
- насилу обізвався Радюк та й за
-
мовк. Всі троє знов замовкли. Всі зна
-
ли, що так робить не годиться, та
все-таки всі довгенько мовчали. "Та сватався б вже, та й годі! І
чо
го він мовчить! Чи не сміє, чи
що?" - думала про себе Степани
-
да, і її вже брала злість, що Радюк
і Ольга криються од неї, од мате
-
рі! А Радтокові так хотілось спи
-
тать в Ольги, як вона постанови
-
ла, як вона надумалась і на чому
стала? Але поруч з ним сиділа
Сте
панида Сидорівна. Ольга сиділа, спустивши очі до
-
долу. Вона все думала, що Радюк
для неї не партія, що він не під
-
ходить під її ідеал, котрий дав
не
-
нько склався в її голові. Але вона
любила Радюка й хотіла протяг
-
ти час, і як можна далі. Їй хотіло
-
сь, щоб сам час розв'язав те труд
-
не питання, бо сам час не раз ро
-
зв'язує несподівано для людей
ча
сом і трудніші питання. Якби не вийшов старий Дашко
-
вич, якби не подали зараз чаю, то,
може б, вони просиділи мовчки
ще довго. Старий батько побіль
-
шив компанію. Ольга й Радюк по
-
чутили, що їм стало легше на ду
-
ші. Батько й мати були дуже ла
-
скаві до Радюка. Мати панькалась
коло його, тупцяла, просила зо
-
ста
ться ще довше. Радюк бачив,
що старі держать за ним руку, та
йому дуже хотілось, щоб і молода
держала руку за ним. Радюк розпрощався з усіма дуже
ласкаво. Було знать по всьому, що
старі вже або знали, або догаду
-
вались, що Радюк сватався. І Оль
-
га випровадила його веселіше й
ласкавіше, ніж зустріла. Вона
про
сила його ходить в клуб, де їм
можна було бачиться й розмо
в
-
лять. Радюк пішов додому вже
спокійніший, з більшою надією
на своє щастя. Тим часом трапилась несподіва
-
на річ. Радюкові принесли з по
ш
-
ти лист, а на листі зверху було
написано батьковою рукою: "Ду
-
же потрібне". В його затрусились
руки; він розламав печать й роз
-
дер конверт. Лист був од батька,
й дуже коротенький. Батько, зна
-
ть, не мав часу розводиться і, як
було колись в передніший час,
на
казати анекдотів. Він писав,
щоб син як можна мерщій приїж
-
джав в Журбані, бо мати заслабла
несподівано. Радюк ледве встиг побігти до
Дашковичів, щоб попрощаться.
Він розказав причину несподіва
-
ного од'їзду й побачив, що Ольга
була стурбована й неначе зажу
-
рилась. Вона говорила мало, але
була ввічлива, ласкава й щиро
жа
лкувала, що стара мати занеду
-
жала. Радюк попросив у неі фото
-
графічну карточку; вона вийняла
з свого альбому останню карточ
-
ку й оддала йому. Дашковичі ду
-
же ласкаво попрощались з ним і
просили не забувать їх, як він ща
-
сливо повернеться до Києва. Не довідавшись ні про що од
Ольги, смутний та журливий, Ра
-
дюк покатав до Журбанів. Осінь
була суха й погожа. Він не дуже
довго забаривсь в дорозі й приї
-
хав до батька дуже пізно, трохи
не опівночі. Переступивши бать
-
ківський поріг, він одразу засму
-
тивсь: кругом дому І в домі було
так тихо й мертво, що він по
ду
-
мав, чи не приїхав вже після пох
о
-
рону! Вступивши в прихожу, він почув
важкий дух лікарства й хатнього
повітря. Назустріч йому вийшов
батько в теплому халаті і в туф
-
лях. Він ступав тихо, наче крадь
-
кома, обняв сина й гаряче, але ти
-
хісінько, не одриваючи губів, три
-
чі поцілував його. Син повеселі
-
шав: мати була жива. На лиці в
ба
тька не було видно тривоги
лю
дини, котра тільки що оступи
-
лась од слабого без усякої надії
на одужання. Він був по-давньо
-
му бадьористий і не засмучений. - Як мати? - тихо спитав син. - Чи
є надія на одужання? - Слава богу, їй стало лучче. Буде
жива. Вона тепер спить, - сказав
ста
рий Радюк на саме вухо сино
-
ві. Син скинув чоботи в прихожій,
йому подали черевики, і він поза
батьком пішов до материної кі
-
мнати. В кімнаті в куточку на сто
-
лі горіла лампа, прикрита абажу
-
ром. На ліжку лежала слаба й
спала, важко дишучи, її бліде й
схудле лице здавалось ще бліді
-
шим од чорної коси, котра обви
-
вала високий лоб. Чорні брови
дуже виразно чорніли на її блідо
-
му, наче восковому, чолі в сутін
-
ку. Радючка була така бліда, так
схудла, що син не міг вдержать
сліз і заплакав. Коло самого ліжка на стільці си
-
діла панія Висока. Вона, не встаю
-
чи, подала Радюкові руку й дуже
здавила його за пальці. На панії
Високій була ясно-зелена сукня, а
шия була обмотана хусточкою яс
-
ного червоного кольору. Її жваве,
веселе лице, моргаючі брови ро
-
би
ли великий контраст з жовтим
лицем недужої Радючки. Вона
день і ніч доглядала слабої й не
одходила од її постелі, подавала
лікарство, поправляла постіль.
Не
вважаючи на те, що була вто
-
млена, в таку пізню, добу, вона
весело кинула очима на молодого
Радюка; її брови неначе привітно
заговорили. Говорить голосно во
-
на не насмілилась, щоб не розбу
-
дить слабої, але її брала нетер
-
плячка, і вона почала розмовлять
на мигах, розказувала руками,
бровами, показувала пальцями і
так розказала без слів, як було
важко для слабої, як стало їй лег
-
ше, що батько й син не втерпіли й
почали осміхаться. Старий Радюк
не видержав і почав одказувать
їй на мигах, киваючи ротом і ру
-
ками. Покивавши й поморгавши,
вони всі троє навшпиньки ви
-
йшли з кімнати, посадивши коло
постелі стару бабу. Всі повеселі
-
шали, бо сподівались, що недужа
одужає незабаром. Всі пішли на
другий, далекий кінець дому й сі
-
ли за стіл вечерять. - Спасибі тобі, сину, що ти приї
-
хав! Мати так бажала тебе поба
-
чить, і тебе, і ту панну, що так те
-
бе надить до себе, як ти писав до
нас. - Та панна ще не моя... - А як вона сміє не буть вашою! -
сказала панія Висока. - Я не знаю,
чи є в світі така панна, щоб дала
вам гарбуза! - Бувають усякові панни, бо од
-
ним треба кохання, а другі часом
і без того обходяться, - сказав ти
-
хо Радюк. - Щоб без любові та йти заміж!
Оцього вже я в голову собі не
вбгаю! Як я йшла за свого, капіта
-
на, то не дивилась на воли та на
корови, а на його чорні брови. - То на селах так буває, а в го
ро
-
дах трохи інакше часом буває, -
промовив молодий Радюк, - бо в
го
родах нема волів, хоч корів є
доволі. Батько почав розказувать сино
-
ві, як заслабла мати, як всі в домі
поперелякувались, а панія Висока
все попереджала його й переби
-
вала розмо'ву. - Та цитьте-бо, паніє Висока! Не
-
хай вже я розкажу! - Бо ви не так розказуєте! Ще як
я була в вас на усікновення чесної
глави, то я вгадувала, що буде не
-
добре. - Ба ви на усікновення нічого не
вгадували. Ви тоді плели щось та
-
ке, що й купи не держалось. - Не говоріть-бо бог зна чого! Хі
-
ба ж не я казала вам, щоб ви до
-
бре гляділи Надежду Степанівну?
Чи пам'ятаєте, як ви стояли отам
за порогом, а я отутечки сиділа? - Ага! тоді, як на нашому тину
сорока сиділа! Пам'ятаю, тільки я
вас тоді не слухав. - То й не добре робите, коли ме
-
не не слухаєте! - казала панія Ви
-
со
ка, пригладжуючи долонею св
-
ою голову й поправляючи хусточ
-
ку на шиї. Син придивився до батька й по
-
бачив, що він зовсім посивів. Йо
-
го голова була біла, як крейда, а
лице було свіже, як ягода. Важкі
ночі коло постелі слабої зостави
-
ли тільки знак на чолі, бо чоло
трохи пожовкло. - Моя жінка багато молодша од
мене. Я думав, що вона мене по
-
ховає, а трохи не вийшло нав
па
-
ки. - Та потривайте лишень! Може,
вона ще й вас поховає. А бог зна,
що буде далі, - казала панія Висо
-
ка. Швидко в домі стало тихо й ме
-
ртво. Всі поснули, всі одпочивали,
тільки Висока й одна баба сиділи
коло слабої до самого світу. Панія
Висока й не лягала, і не роздяга
-
лась. - Знаєш що, сину! Не надівай ти
українського убрання при матері
й не розмовляй при ній по-украї
-
нській. Вона слаба, й дуже слаба.
Не дратуй ти її! Потім, згодом, як
вона одужає, роби, як собі схо
-
чеш, - казав батько вранці, стрів
-
шись з сином. - Тепер ходиться за
саме її животіння на світі. - Коли ви так хочете, то й не бу
-
ду одягаться в свиту. - Вона все бідкалась та згаду
ва
-
ла тебе, все боялась, що вмре, не
побачивши тебе перед смертю, не
побачивши твоєї молодої жінки.
Вона все страхалась, щоб ти не
злякав часом своєї Ольги мужи
-
чою свитою та вишиваною сороч
-
кою; все просила мене написать
тобі за це та все докоряла мені,
чом я зачасу не зніс з двора опрі
-
чньої хати для челяді. - Бідна хата й не знає, яку вели
-
ку честь роблять їй, - сказав син
тоном напівжартовливим, напів
-
смутним. - Так, бач, сину, вже поведено
на
ших жінок в школах. Що ж має
-
мо робить! Тим часом панія Висока вмила
своє лице свіжою водою й вий
-
шла до чаю, прибрана не в чіпок,
а ніби в якусь здорову гірлянду.
На тій гірлянді, чи на чіпкові, бу
-
ло намощено всяких квіток: і ро
-
жевих, і червоних. Ті квітки дуже
не приставали до лиця, до зас
па
-
них, заснічених очей. Висока на
-
ли
вала чай і так багато говорила,
що часом лила чай поза стака
на
-
ми, сліпаючи заспаними очима. - Бачте, Павле Антоновичу! сміє
-
тесь ви з мене, що я понеділкую,
глузуєте з середи та з п'ятниці...
Бачте! от і недобре виходить. От
бог і карає коли не вас, то тих, що
близькі до вас! - докоряла панія
Макуха. - Може, воно й так. А що ж то ви
скажете, як я оце поїду до Києва
та потягну гарбуза? Тільки що вони випили чай, як
слаба прокинулась і покликала
до себе сина. Вона заплакала, як
побачила його, все розпитувала
про Ольгу, про її батьків; розпи
-
тувала, яке в неї лице, які очі, яка
вона на вдачу. Син вийняв Оль
-
жину карточку й показав матері.
Панія Висока, як побачила кар
то
-
чку, то прожогом кинулась до неї
й трохи не звалила з ніг старого
Радюка. - Чого це ви пхаєтесь? Оце які ці
-
каві! Трохи не звалили мене з ніг,
- сміявсь старий батько. Мати роздивилась на карточку й
перехрестила її. Ольжине лице
зда
лось їй трохи гордим, хоч і ду
-
же гарним. - Дай боже, щоб я побачила своїх
унуків! Але бог зна, чи дове
де
ть
-
ся побачить... - Оце! Дасть бог, одужаєте й по
-
здоровшаєте і довго-довго ще бу
-
дете жити, - сказав син. - Коли б пак була твоя правда,-
одказала вона, поклавши свою
жовту суху руку на синову голо
-
ву. - Мені трохи вже й легше ста
-
ло. А то вже думала, що не побачу
тебе. Покликавши молодого Радюка в
кімнату, панія Висока сказала йо
-
му: - А бачте, Павле Антоновичу! Чи
пам'ятаєте, як ми їхали од Масю
-
ків, де ви покохали Галю вперше,
як нас налякала вночі та недужа
молодиця? Чи не казала ж я вам
тоді, що буде вам якась притичи
-
на на вашій дорозі? Чи не правда
ж моя? Чи вийшло що з того коха
-
ння? Бідна моя Галя! Як мені
шкода її! - промовила Висока. - Чи я ж тому винен, Ликеріє
Петрівно? Ви доволі пожили на
світі... - От-таки й пожила доволі! Бог
зна що вигадуєте! - промовила
Ви
сока. - Але скажіть мені, хто може ру
-
читься за своє серце, коли воно
любить і ненавидить кого схоче і
коли схоче. Ви думаєте, що мені
не шкода Галі? Ликерія Петрівна тільки голо
-
вою похитала й пішла до другої
кі
мнати. Того ж таки дня панія Висока од
Радюків поїхала просто в Масю
-
ків хутір. Надворі вечоріло. На не
-
бі висіли важкі осінні хмари. Було
сумно надворі, було сумно і в Ма
-
сюковій хаті. Старі десь вешта
-
лись коло хазяйства. Висока за
-
стала в кімнаті Галю саму. Вона
сиділа коло вікна й читала "Ко
б
-
заря". - Галю, серце моє, голубко моя! -
ска
зала Ликерія Петрівна, обні
-
ма
ючи й цілуючи її. Галя дуже стривожилась і не
насмілилась питать в Високої. - Галю, моя дорога, моя безщас
-
на! Не лякайтесь, бо, знать, така
вже ваша доля! - знов промовила
Висока і сіла коло Галі й обняла її
обома руками за плечі. - Надежда
Степанівна Радючка буде жива,
але... Галине серце вже підказало, яке
нещастя жде її. Вона чула, що Ра
-
дюк недавно приїжджав в Жур
ба
-
ні, скінчивши курс, і... певно, не
мав часу заїхати до неї... Вона ви
-
пустила дорогу книжку з рук. - Я оце просто до вас з Журбанів.
З Києва приїхав Павло Антонович
і привіз фотографічну карточку
своєї нареченої. Вона зветься
Оль
га Дашковичівна. Вона дочка
якогось вчителя чи професора. Я
сама бачила ту карточку. Та Оль
-
га дуже гарна з лиця, з тонким
носиком, з повними губками, з ці
-
лою купою кучерів на голові. Не
-
ма що й казать: городянка як
слід! А погляд у неї якийсь го
-
стрий та гордий! Ликерія Петрівна розказувала, а
Галя наче зомлівала в її руках, як
зірвана квітка, схилила голову й
зблідла. - Правда, Павло Антонович ще
не заручився з нею, але, певно, її
любить, бо навіщо б він привозив
матері ту карточку? Галя зомліла в руках Високої й
заплющила очі. - Боже мій милостивий! Що ж
мені діяти! - крикнула Висока й
зараз вхопила стакан з водою та
й приснула водою на Галине ли
-
це. Галя опам'яталась. - Нехай його бог судить! - тихо
промовила вона. - А він же божи
-
вся, а він же присягавсь, що мене
любить! І сльози так і залили її очі, її що
-
ки. Всю хусточку вона змочила
своїми слізьми. Панія Висока й
сама заплакала, дивлячись на Га
-
лині сльози. - Не плачте, Галю, серце моє, моя
дорога! Я говорила з ним. Він
хлопець дуже молодий. А молоде
серце любить, кого схоче і коли
само схоче. Поїхав далеко, не ба
-
чив вас і забув за вас. А там тра
-
пились інші карі очі, та й прощай,
дівчино чорнобрива, бо я не твій,
а ти не моя! як співають в пісні. - Ох, Ликеріє Петрівно! чи я ж
його не любила, чи я ж не була
йому вірна. Я день і ніч пам'ятала
за його, згадувала його рано й ве
-
чір, згадувала, як по садку гуляла,
як квітки поливала, згадувала, як
оту подаровану книжку читала. - Ой бідна моя дівчино! Така
вже, мабуть, наша жіноцька доля,
щоб наше бідне серце боліло од
горя. Ви думаєте, зо мною не було
таке саме на віку? Ет! Ликерія Петрівна хитнула голо
-
вою й махнула рукою, втираючи
сльози. - Ой боже мій, яка ж я безщасна!
- говорила Галя, неначе та горли
-
ця сумно туркотала в зеленому
гаю. - Було вийду ввечері в садо
-
чок, гляну на ясні зорі і зараз зга
-
даю його ясні очі; чи гляну на по
-
вний місяць, то й згадаю його чу
-
довий вид; гляну на зелений лист
і чогось згадаю його кучері. Я ба
-
чила його і в синьому небі, й на
зеленій землі, і в моїх квітках; чу
-
ла його дух в повітрі, де тільки
ходила з ним по садочку, де роз
-
мовляла з ним. А тепер він вже не
мій! А як згадаю його голос, його
милу розмову, його блискучі очі,
то й тепер серце моє любить його
і, мабуть, любитиме й повік. Бо де
я стріну такого другого в наших
хуторах! Ой боже мій, боже мій!
за що ти покарав моє бідне сер
-
це? І Галя знов заламала руки й за
-
плакала. - Галю моя дорога! Що ж маємо
робить, коли наша доля така? - Я або страчу розум, або серце
моє розірветься од горя, - про
мо
-
ви
ла Галя і якось разом вгамува
-
лась і перестала плакать, аж Ви
-
сокій стало страшно. Щось небез
-
печне засвітилось в її очах. - Я ту книжку, я ті його листи
вкину в огонь або подеру на шма
-
точки,- промовила вона,- але чим
я втішу своє бідне серце? Нехай
же все те зостанеться й нагадує
мені про мою любов, про його
зра
ду. Я була така щаслива тим
коханням хоч раз на своєму віку. Ликерія Петрівна сиділа й мов
-
чала, їй приємно було слухать
про таку щиру, гарячу молоду
лю
бов. - От ви й замовкли. Говоріть же
мені про його: який він тепер, чи
змінився на виду, чи все од
на
-
ковий, як однакове повік пишне
сонце на небі? І панія Висока мусила розказу
-
вать їй за Радюка все-все: як ба
-
чила його, коли приїхав, як засму
-
тився, побачивши слабу матір, як
плакав, як він навіть жалкував за
Галею. Галя слухала, плакала і втішала
своє серце тією розмовою. Прийшов Масюк і Масючка. Ви
-
со
ка й їм розказала за Радюка, за
Галине нещастя. Масючка почала
й собі плакать, а Масюк дуже-ду
-
же засмутився й не промовив і
слова. - То не він винен, то його горда
мати винна. Вона до нас тільки
раз і приїздила. Не такої треба їй
невістки, як наша Галя, - говори
-
ла Масючка, втираючи сльози. Поїхала Висока й зоставила сму
-
тну сім'ю в сльозах, в смутній ха
-
ті, в смутний, дощовий, осінній
ве
чір. Минула зима. Настала пишна зе
-
лена весна. Розвивсь садочок, зі
-
йшли квіточки в Галиному квіт
-
нику, зійшли й зацвіли червоні
гвоздички. Галя поливала їх та
все згадувала зрадливого, але ми
-
лого для її серця. Вона любила
ходить у садку до тієї вишні, де
так поетично й несподівано стрі
-
ла його й почула вперше його
сло
во за кохання. Вона все спів
-
ала ту пісню, що тоді співала: Ой сама ж бо я, сама, Як билинонька в полі; Не дав мені господь Ні щастя, ні долі. Єсть у мене миленький, Та далеко од мене; Перечула через люди, Що цурається мене. Радючці стало лучче. Вона оду
-
жувала, тільки не швидко. Вже
во
на могла сидіти, вже могла роз
-
мовлять не втомлюючись. Павло
Радюк зостався в Журбанях, доки
мати зовсім одужала. В тиші, на
селі, ходячи по хатах, гуляючи по
садку, по степу, він усе думав про
Ольгу. Не раз і не два він згадував
і Галю Масюківну, згадував лю
-
бов свою до неї. Але він часто
забував навіть за матір: його ду
м
-
ка все літала над Києвом, на зна
-
йомих місцях, над тими горами,
де він гуляв з Ольгою, на тих але
-
ях, де він ходив і розмовляв з
нею. Вертаючись назад до Києва по
страшній грязюці, під осіннім хо
-
лодним дощем, чого він не пере
-
думав, сидячи в закритому возі!
Смутне небо порошило дрібним
дощем. Степ здавався безкраїм
морем під густим, як туман, до
-
щем та хмарами. Він передумав
усе своє будуще життя з Ольгою в
парі, до самої старості, наче бачив
своїх діток, що росли, вилися на
колінах в Ольги, бачив Ольгу, ща
-
сливу й веселу, бачив свою тиху
старість серед щасливої сім'ї. Все
те він ніби бачив у своїй думці,
доки перед вечором одного дня
не побачив на високих горах Киє
-
ва. Як забилось його серце, як він
угледів високу лаврську дзвіни
-
цю з-за чорного бору! Приїхавши пізненько, Радюк за
-
раз убрався й пішов до Дашкови
-
чів. До його вийшов Дашкович і
дуже ласкаво привігався з ним. - А наші пішли оце в клуб. Сьо
-
годні вечір з танцями. Пішла Оль
-
га й Катерина, і Марта Сидорівна,
і Степанида Сидорівна. Коли не
хо
чете спать, то йдіть і ви туди ж
та
ки. Як же здоров'я вашої мате
-
рі? - Спасибі вам! Мати моя вже зо
в
-
сім одужала. А була вона дуже
сла
ба. Всі думали, що вже не оду
-
жає. - Слава богу, слава богу! Я дуже
радий! А ми за вами все скучали
та все вас згадували. І Ольга ча
-
сто згадувала за вас. - Згадувала? - не втерпів Радюк,
щоб не спитать. - О, згадувала! Ми всі вас згаду
-
вали, ще й не раз. - Може, й справді піду я в клуб. І
погуляю, і з знайомими побачусь,
- сказав Радюк і попрощався з Да
-
шковичем. Радюк поїхав додому, в одну ми
-
ть убрався, причепуривсь і вже
пі
з
но приїхав на вечір. Він усе
думав за Ольгу, як то вона його
стріне, як його привітає. Радюк увійшов у залу, де були
танці, і потрапив саме на польку.
Він став коло дверей, і перед його
очима, мов вихор, миготіли пари
одна за другою, неначе птиці шу
-
гали, обвіваючи його лице ві
-
тром. Він зараз угледів Ольгу. Дожидаючи, поки скінчиться та
-
нець, Радюк притулився за тов
-
стою колоною, що кидала од себе
широку тінь. Йому було видно
всю здорову подовжасту залу. Після всього того, що довелось
Радюкові пережить, після темної
кімнатки, де лежала його недужа
мати, де тхнуло аптекою, після
довгої дороги під осіннім небом і
дощем він просто потрапив на
веселий і людний вечір. Голосний
оркестр, велика й світла зала, по
-
в
на повбираних людей, веселі
пра
зникові лиця, галас, шум - все
те так вразило його одразу, так
за
сліпило, заглушило, що він му
-
сив обпертись об колону головою
й трохи оддихнуть. Перед його очима, наче метели
-
ки, пролітали пари. Він минав їх
очима й шукав Ольги. Коли це й
вона пролетіла в парі з Кова
нь
-
ком і так швидко заховалась в гу
-
рті, як і з'явилась. Він побачив її
чистий і рівний профіль і зрадів,
як мала дитина. І знов Ольга про
-
летіла перед ним в парі з якимсь
офіцером, поставним, огрядним,
че
рвоновидим, з гордими, аж на
-
ду
тими червоними губами. Ра
-
дюк глянув на її вид і зауважив,
що лице було щасливе й веселе;
погляд її очей був недбайливий,
веселий, байдужний. Музики перестали грать, пари
перестали танцювать, і всі розі
-
йшлись по залі, втираючи гарячі
лиця хусточками. Радюк не зводив очей з Ольги й
кмітив за нею. Вона почала ти
-
хою ходою гулять по залі, а за
нею цілою юрбою йшли паничі.
Деякі заходили з одного боку,
деякі - з другого, хапаючись одіп
-
хнуть один одного, щоб зайняти
місце поруч з Ольгою. Ольга була
червона і втомлена; вона все об
-
махувала своє лице. Невважаючи
на втому, на те, що її груди висо
-
ко піднімались, вона сміялась, ро
-
з
мовляла, неначе кидала словами
й очима на всі боки, звідкіль тіль
-
ки чіплялись до неї хлопці. Радюк
хотів впіймать на її лиці хоч
крапельку задуми, хоч кришечку
того смутку, що так давив його в
грудях, і не знайшов його й сліду!
Він бачив її не такою задуманою,
як вона була недавно в час його
останнього візиту. Радюк бачив
уявки, що вона за ним і не жури
-
лась і, певно, й не думала про йо
-
го. Ні на хвилину темна дума не
набігла на її високе чоло, на ве
се
-
лі очі. "Ой, коли б ти так за мною, як я
за тобою!" - навернулись йому на
думку слова пісні. До Ольги очевидячки залиця
-
лись паничі. Вона подала покла
-
сти рукавички, і три душі кину
-
лись до тієї штучки; вона впусти
-
ла хусточку, і дві голові разом
нахилились і стукнулись одна об
другу. - Як мені душно! - промовила
Ольга, і паничі побігли до буфету.
Хто ніс морожене, а хто лимонад.
Ольга взяла стакан лимонаду од
того огрядного офіцера, котрий
очевидячки попередив інших. Ольга озирнулась, шукала стіль
-
ця, і кілька душ кинулись за сті
-
льцем. Ольга сіла на тім стільці,
що подав їй офіцер, трясучи епо
-
летами й брязкаючи острогами.
Він сів поруч з нею. - Дякую вам за стілець! - про
мо
-
вила Ольга, і Радюк почув те сло
-
во, бо група посідала так недале
-
чке од його, що було чуть розмо
-
ву. - Чи варто ж дякувать! Якби я
міг, я б вам поставив отут трон,
по
садив би вас на троні, бо ви й
сьогодні, і кожного вечора, ви ца
-
риця балів і вечорів! - казав огря
-
дний офіцер, поглядаючи на Оль
-
гу скоса й крутячи кудлатії вуса. - Ви вмієте-таки жартувать! Он
-
де цариця балів і сьогоднішнього
вечора! - промовила Ольга, пока
-
зу
ючи очима на одну дуже гарну
й багато убрану купчиху. - Ото в вас цариця! А в нас цари
-
ця повинна буть не така. Приди
-
віться лишень, коли в тієї цариці
не сиві коси, тільки почорнені. Ольга засміялась дуже голосно. - А коли б ви знали, яка та цари
-
ця розумна! - обізвався Кованько.
- Вона й досі не вимовить слова
"рекомендую", а все каже "рікімі
-
ндую" - по-міщанській. Сам Кованько часом вимовляв
те слово по-міщанській, як і та
не
молода київська бальна цари
-
ця, одначе він на те не вважав, ще
й сміявся з неї. - Зате та цариця вся в золоті! -
сказала Ольга. - І справді в золоті! неначе обку
-
вала себе золотом, де тільки мож
-
на було обкувать. Зовсім неначе
царська карета! - сміявся офіцер. - А які в неї брови, які рум'янці! -
говорила далі Ольга. - А ви думаєте, що то її брови, її
рум'янці! Я навіть знаю той мага
-
зин, де вона на сьогодні купила
собі брови й рум'янці, - молов Ко
-
ванько. Ольга почала реготаться, а за
нею й паничі, котрі чули той
жарт. - От ваші брови так не купить ні
за які скарби світу! Ваш рум'яне
-
ць - то рум'янець вранішньої зо
-
рі! - говорив компліменти офіцер.
Радюк чув ту розмову, і в його
се
рці тьохнуло. Він бачив, як па
-
ничі збавляють душу молодої ді
-
вчини, - верзуть їй те, що не слід
було б говорить. - Ой Ольго Василівно! Ви були б
окрасою наших петербурзьких
са
лонів. Шкода, що ви мусите тут
сидіти в провінції! І хто тут вас
цінуватиме й може цінувать? -
мо
лов компліменти облесливий
офіцер. - Я рада жить і на провінції... бо...
бо що ж маю робити? Хочеш не
хочеш, а мусиш. - З вашим розумом, з вашою про
-
світою, з вашою красою... Хто тут
по вас? З ким тут вам ділиться
пр
освітою й розважаться вольни
-
ми часами? - так усе хвалив її офі
-
цер. - Не все ж для вашої столиці. Не
можна ж і од нас одбирать все
краще, - обізвався один городян
-
сь
к
ий "лев", встоюючи за честь
провінції. - Не забувайте, що й Київ столи
-
ця, хоч і дуже давня, - обізвався
Кованько, - і Київ має право не
все оддавать столиці півночі. Оркестр подав сигнал до кадри
-
ля. Кавалери й дами заворуши
-
лись, почали паруваться. Офіцер
ухопив під руку Ольгу. Радюк оді
-
йшов од колони й пішов ходить
кругом поза колонами. В однім
місці він угледів Катерину Воз
-
дви
женську. Вона сиділа з маті
-
р'ю. Радюк не бачив її в танцях,
бо її ніхто не запрошував до тан
-
ців. Радюкові стало її шкода. Він
сів коло неї й почав розмовлять з
нею. - Я прочитала ті книжки, що ви
принесли кузині. Чудові книжки!
Чи нема в вас ще таких? Я дуже
люблю натуральну історію, - го
-
во
рила Катерина. Для Катерини неначе сонце зі
-
йшло, як Радюк сів коло неї. Ще
ніколи кохана людина не сиділа
коло неї так близько. Вона почу
-
вала всю силу краси й приємності
й була вже й тим щаслива. Вона
почала розумно говорить про те,
що прочитала, і бачила, що Радюк
її слухав вважливо, дивився пря
-
мо їй в очі. Можна було бачить,
що та поважна розмова була ціка
-
ва для неї. Сам Радюк бачив, що
Катерина більше од Ольги підхо
-
дила під його ідеал статковитої й
розумної жінки, що вона послуха
-
ла б його поради, не дала б своїй
голові зарости бур'яном, як буває
з жінками. Але як він подивився
на її негарне лице, на її дуже не
-
гарні поморхлі губи, то мусив од
-
ве
сти свої очі од неї. Катерина говорила ще довго,
але Радюк її вже не слухав. Він
усе дивився туди, де танцювала
Ольга. Вона стояла проти його
лицем і наближалась так, що він
міг придивиться до лиця. Радюк
бачив по її лиці, що танці й музи
-
ки більше од усього цікавлять її.
Вона все сміялась і жартувала з
ка
валером. - Яка то дама танцює проти ва
-
шої кузини? - спитав Радюк у Ка
-
терини. - То не дама, а панна, то класна
інститутська дама, рідна сестра
начальниці Турман. "Не молода ж панна!" - подумав
собі Радюк. Тим часом Марта Си
-
дорівна, побачивши, що Радюк
присів коло її дочки, і собі при
мо
-
стилась коло його й ніби прили
-
пла до його! Вона добре знала
Ольгу, догадувалась, що Ольга не
піде за його, і думала залучить
його до своєї господи. - Чи давно вернулись до Києва?
Чи жива, чи здорова ваша мати?
Ой, яка шкода, що ваша мати так
несподівано занедужала! Ми вже
бог зна що тут передумали, дожи
-
даючи вас. - Моя мама, слава богу, одужує, -
сказав Радюк. - А моя Катерина вже давно про
-
чи
тала ті книжки, що ви при
не
-
сли для Ольги. Така вже вдалась
падковита до книжок, мабуть, у
ба
тька вдалась! Все читає та чи
-
тає. - От і читає! Хочеться вам мене
хвалить, коли нема за що! - обіз
-
ва
лась Катерина. - А хіба ж і ні? Скільки раз я тобі
казала, щоб ти не читала пізно
при світлі! А хіба ж ти мене коли
послухала? Все читаєш та й чита
-
єш, ще очі собі збавиш. - І справді, таких паннів трудно
знайти, як Катерина Степанівна,
таких охочих до книжок, - прики
-
нув слово Радюк. - І помагать мені ні в чому не хо
-
че, та все читає. Раз ми, полагоди
-
вши дім, опоряджували покої. А в
нас дім багато більший і про
с
то
р
-
ніший, ніж у Дашковичів, бо небі
-
жчик мій батько більше таки нас
любив, ніж Дашковичів, і нам од
-
пи
сав більший дім і флігель і бі
-
льше грошей, ніж Дашко
ви
чам...
Так моя Катерина все читає та
читає та й помагать мені не хоті
-
ла. Все одмагалась, що їй ніколи. Катерині стало ніяково. Вона по
-
червоніла. - От швидко будуть іменини мо
-
єї дочки. Ми дамо бал, як живі бу
-
демо до святої Катерини. Кадриль кінчалась. Пари розхо
-
ди
лись. Радюк встав і хотів йти
до Ольги. Марта Сидорівна все
то
рочила йому про своє багатс
-
тво, про свій дім, гудила свою не
-
богу й свою сестру... - Приходьте ж до нас на бал!
при
ходьте просто, без візиту. Не
забувайте святої Катерини! - гу
-
кала йому вслід Марта Сидорівна.
Радюк прийшов і спинивсь пе
-
ред Ольгою так несподівано, що
вона трохи аж кинулась. Він не
-
на
че якимись чарами виник про
-
сто з землі. - Де це ви взялись, Павле Ан
то
-
новичу? - аж плеснула в долоні
Ольга. - Як бачите, приїхав, - сказав
Радюк, подаючи їй руку. Всі пани
-
чі скоса поглянули на Радюка. Він
був кращий од усіх, як місяць між
зорями. Огрядний офіцер насто
в
-
бурчив чуба, та все крутив свої
кудлаті вуса, та все надимав і ко
-
пилив свої червоні і пухкі губи.
Кованько насупився й мовчки по
-
глядав на Радюка. Інші кавалери
тільки очима лупали. А Ольга все
говорила та говорила, бо в її се
р
-
ці ще не прохолола любов. Вона
забула за інших паничів, встала й
пішла з Радюком по залі. Огряд
-
ний офіцер все щипав вуса та все
озирався скоса на той куток, куди
пішла Ольга з Радюком. Радюк почав розказувати за
свою матір, розказував, яка вона
була слаба, як бажала бачить йо
-
го, бо думала, що вмре. Ольга слу
-
хала вважливо, але на її лиці не
виявлялось ані крапельки спочу
-
вання. З її лиця ні на хвилину не
сходила та бальна, празникова
ве
селість, яку він прикмітив на її
лиці зараз при вході в залу. Він
запримітив, що вона слухала бі
-
ль
ше з делікатності. Було знать
по виду, що її серце не взруши
-
лось. Радюк почав і собі розважаться.
Ольжина краса, як вода забуван
-
ня в Леті, [76]
все знесла, що ті
-
ль
ки він мав смутного на серці.
Він забув і свою недужу матір, і
ввесь смуток довгої осінньої до
-
[76]
- Л е т а - у грецькій міфологи
пі
дземна річка забуттю, яка нібито
відокремлювала потойбічний світ
від земного. Коли душі померлих по
дорозі в Аід перепливали на човні
Ха
рона через Лету і випивали з неї
ковток води, то забували про все ми
-
нуле. Вираз "Канути в Лету" означає
- бути забутим, зникнути без сліду. роги. Музики, світло, блиск Оль
-
жиних очей, мелодія її голосу -
все те причаровувало його, при
-
силувало його забугь всі тривоги,
ввесь перебутий неспокій. - Коли доля була до вас така ла
-
скава, то забудьте ввесь смуток, і
погуляймо в цей веселий час! -
сказала Ольга. Оркестр ударив веселу польку, і
музика полилась по залі й ніби
вдарила електричними течіями
по молодих нервах, по молодих
ду
шах. З усіх кінців зали посипа
-
лись на паркет пари. - Прошу вас на польку! - сказала
Ольга Радюкові сама, і навіть са
-
ма простягла до його руку й пі
-
шла з ним у танець. Радюк забув усе на світі: і бать
-
ка, й матір, і самого себе, не чув
на
віть музик. Він тільки бачив
пе
ред собою Ольгу, тільки почу
-
вав її в своїх руках, і все ніби ле
-
тів, неначе в Дантовому [77]
та
-
нці блаженних душ на небі. Він
був щасливий, що держав її в сво
-
їх руках, що її дихання обвівало
його лице, що її очі так близько
заглядали в його очі. Йому зама
-
нулось, щоб не було й кінця тому
танцеві. На радощах Радюк згадав про
[77]
- Д а н т е Алігієрі (1265 - 1321)
- ве
ликий італійський поет-гуманіст,
ав
тор "Божественної комедії". Ка
терину, згадав, як вона сама
сиділа десь у куточку, побіг шви
-
денько до неї і попросив у танець.
Катерина вся проясніла; її лице
неначе освітилось якимсь світ
-
лом. Негарний вид покращав од
надії, в очах десь узявся блиск, її
душа глянула через убогі на кра
-
су очі і влила в їх ніби іскорку во
-
гню.
Ольга танцювала більш од усіх.
Її просили дуже часто, неначе пе
-
редавали з рук у руки. Радюк про
-
сив її не танцювать так багато. - Коли ж треба! коли ж конче
треба! - казала йому Ольга. - Один
тому буває час! Треба нагуляться,
треба натанцюватись. Чи я ж ма
-
ло насиділась у тому інституті?
Принаймні буде чим споминать
свою молодість. І Ольга знов йшла у танець з
самим-таки ж Радюком, котрий
за хвилину перед тим так напу
-
тював Ольгу! Оркестр замовк одразу, неначе
на йому заразом порвались усі
струни. Ольга впала на стілець і
махала на себе хустинкою. Пете
-
рбурзький офіцер почав з нею
розмовлять, але вона так важко
дихала, що не могла йому й слова
одказать. Він мусив оступиться
од неї. Ольга одпочила, кивнула рукою
до Радюка й пішла з ним ходить
поза колонами, кругом зали. В тіні колон Ольга дивилась на
чудове Радюкове лице. Її очі ста
-
ли блискать ніби промінням, і Ра
-
дюк милувавсь тим промінням.
Йо
му так забажалось сказать той
комплімент, котрий він недавно
чув, що якби він мав спромож
-
ність, то поставив би серед зали
трон і посадив би на тому троні
Ольгу не тільки як найкращу
царицю всіх балів! та він того не
сказав. Його розмова перейшла
на поезію; він сипав поетичні
сло
ва й думки і, згадуючи, як
Ольга співала українську пісню,
він тихесенько заспівав: "Ой по
-
ли
ну, полину - добувати талану". Ще тихіше, ніби нишком, Ольга
протягла далі голосом і словами
ту саму пісню. - Чи правда, Павле Антоновичу,
як весело жить на світі щасливим
людям! - сказала Ольга. - Навіть весело жити й безща
-
сним! Живоття само по собі, вже
тим, що воно живоття, має в собі
велику принаду, велике щастя.
Чи пам'ятаєте ви пишні Шевчен
-
кові слова?
О боже мій милий! Тяжко жить на світі,
а хочеться жить; Хочеться дивитись,
як сонечко сяє, Хочеться послухать,
як море заграє. Як пташка щебече,
байрак гомонить. Або чорнобрива в гаю заспіває... О боже мій милий,
як весело жить! [78]
Ольга зрозуміла душею поезію
тих слів і задумалась. Вона втя
-
ми
ла, що живоття само в собі,
тим що воно живоття під синім
небом, має в собі багато щастя
для людини, та ще й молодої. - Коли б ви побували на селі, ви
[78]
- О б о ж е м і й м и л и й!.. я к
в е с е л о ж и т ь ! - цитата із твору Т.
Г. Шевченка "Галайда".
б побачили й почули, як молоді
дівчата в гарячі жнива працюють
цілісінький день; а як прийдуть
додому ввечері, то зараз ідуть на
вулицю й співають там до півно
-
чі, наче пташки, неначе соловей
-
ки в садку, даючи звістку моло
-
дим хлопцям про свою любов. І
ча
сом соловейки замовкнуть в са
-
дках, а дівчата все співають та
співають. Радюк тими словами зачепив в
своєму серці найтоншу, найслу
-
хнянішу струну: струну поезії на
-
ро
дної, і його розбуркана душа
неначе заграла й задзвеніла. Його
любі ідеї злились з променясти
-
ми Ольжиними очима, його лю
-
бов до Ольги злилась в один по
-
тік з любов'ю до рідного краю.
Все те високо підняло й направи
-
ло його душу. Радюк почав ду
ма
-
ть голосно, вважаючи, що Ольга
зго
диться з його думами. Він по
-
чав згадувать свої Журбані, свої
рідні степи, пісні свого народу,
по
чав малювать картини сіль
сь
-
кого
життя.
Він подивився на
Оль
гу. Ольга вже його не слухала.
Вона була городянка й інсти
ту
т
-
ка і його мрій та сільських кар
-
тин не розуміла. Ольга легенько позіхнула в вічі
Радюкові. Та розмова, те поетич
-
не натхнення народною поезією
здалось їй таким чужим, таким
не
зрозумілим! їй здалося, що з
веселої теплої зали її хтось вивів
на мороз в одному тонісінькому
бальному убранні... Її брала нудь
-
га од тієї поезії. - Чи не втомились ви? Сядьмо
отут та спочиньмо, - сказав Ра
-
дюк, думаючи, що Ольга позіхну
-
ла од утоми. - Сядьмо! - сказала Ольга. - Чиї
то такі поетичні вірші ви прочи
-
тали? - спитала вона так собі, аби
щось сказать. - То вірші нашого Кобзаря, Ше
-
вченка, коли читали або чули. - Здається, щось чула... Здається,
часом тато згадує оте ймення.
Але, сказать по правді, сама не
читала... - Чи вже ж не читали? - спитав
Радюк. - Не читала, бо в нас в інституті
я про такого поета й слова не чу
-
ла. В нас розказували про всяких
поетів, і руських, і німецьких, а
про Шевченка я й слова не чула. Радюк вже примітив, що Ольгу
бере нудьга. Вона ждала од його
веселої розмови, ждала комплі
-
ме
нтів. Поважна розмова навіва
-
ла на неї дрімоту й нудьгу. Ольга
замовкла й устала. - Ольго Василівно! - аж ухопив
він її за руку, думаючи вдержати
її. - Скажіть же мені про моє ща
-
стя? Чи пам'ятаєте той вечір, той
незабутній для мене вечір, як я
сказав вам про свою любов? Чи
по
радились ви з своїм серцем?
Скажіть, будьте ласкаві, чого мені
ждати і чого мені сподіватися? Ольга, здається, не ждала так
швидко почуть те наважливе сло
-
во. Вона хотіла протягти час, і
про
тягти як можна далі, а моло
-
дого хлопця брала нетерплячка.
Йому хотілося скінчить діло як
-
найшвидше. - Ви ж добре знаєте мого батька-
філософа! Яку ж пораду він мені
дасть, коли він більше нічого не
знає, тільки свій кабінет і своїх
фі
лософів? Мені не було навіть з
ким порадиться. - А ваша мати? Ольга тільки рукою махнула. - Мені зостається тільки самій з
собою радиться! Я думала, сказа
-
ти правду, і все думаю за вас, і
лю
блю вас, як і любила. Але все-
таки ні на чому не спинилась. І не
постановила, що стосується до ві
-
н
чання. Радюк втямив, що Ольга стягу
-
ва
лась. Він похилив голову й за
-
журивсь. Ольга повернула просто до се
ре
-
дини зали. Радюк пішов мовчки
слідком за нею, нічого не допита
-
вшись. Ольга мовчки перейшла
всю залу, і Радюк перейшов по
-
руч з нею. Оркестр заграв вальс;
пари линули з усіх усюдів і зне
-
сли їх неначе водою на берег. По
-
ставний офіцер запросив Ольгу в
танець. А Радюк стояв збоку й ди
-
вився, як клекотіло в залі, як усі
вертілись, крутились і все одпи
-
хали його далі набік. Ольга прибігла до його, сама
про
стягла до його руки, весело
заговорила, наче защебетала. Він
ухопив її й пішов у танець, знов
щасливий тим, що Ольга його лю
-
бить, як і передніше любила. Після вальсу Радюк став побіч
колони, згорнув руки й засмути
-
всь. А Ольгу знов обстали паничі.
Він чув, як той самий вусатий
офі
цер молов компліменти, як
Ольга сміялась... Він бачив, що
Оль
зі подобаються компліменти і
та юрба хлопців, їх тупцяння й їх
підлесливість. Де Пурверсе підступила до Оль
-
ги й спитала, з ким то вона гуля
-
ла за колонами. Ольга назвала Ра
-
дюка. - То це він? то це той? - спитала
де Пурверсе з значною міною. - Може, й той, - одказала їй Оль
-
га. - Познайомте ж мене з ним, коли
це той! Ой, який "дуся"! Який він
гарний! Які ви щасливі! - аж пи
-
ща
ла стара панна. Ольга привела її до Радюка й по
-
рекомендувала їх одно одному. - Коли він у вас буде? Я б дуже
бажала, щоб моя сестра Турман
по
бачила твого нареченого! - ска
-
зала стара панна. - В п'ятницю він буде в нас. Я бу
-
ла б дуже щаслива, якби дорога
начальниця побачила його, оці
-
ну
вала й дала мені пораду, - ска
-
зала Ольга. - Добре! доконче приїдемо в п'я
-
тницю. І Ольга запросила до себе
Радюка на п'ятницю. - Приходьте ж до нас в п'ятни
-
цю! Та приходьте раніше й при
-
не
сіть ту книжку, про котру ви
мені недавно згадували, - проси
-
ла Ольга Радюка. Не діждавшись кінця вечора, Ра
-
дюк попрощався з Ольгою й пі
-
шов додому. Цілу дорогу він все
думав про Ольгу. Він побачив, що
в той час, як він дививсь на Оль
-
гу, на її гарне лице, в той час він
нічого не думав і не гадав; був ла
-
ден оддати своє живоття за її од
-
но слово. Але як він зостававсь на
самоті, тоді інші думки приходи
-
ли йому в голову: він починав ці
-
нувать Ольгу як жінку, як свого
будущего товариша на цілий вік.
І він мусив признаться, що Ольга
дуже легковажна і буде непоси
-
дящою жінкою, бо дуже любить
бали й танці. Він досвідчивсь, що
вона боялась серйозної книжки й
поважної розмови, як злого духа,
а національності й народності зо
-
всім не розуміла. Інститут вису
-
шив в неї, неначе тропічна жара,
все українське, національне й
зро
бив її людиною без націо
на
-
льності й безпринципною взага
-
лі. "Щось та есть! Недурно вона все
опинається з одповіддю! Мабуть,
вона сама бачить, що я не підхо
д
-
жу під її погляди, під її вподобу.
Недурно вона тікає од мене, як ті
-
льки я почну говорити щось пут
-
ніше од компліментів", - так ду
-
мав Радюк, йдучи додому, і дуже-
дуже задумавсь. Другого дня після балу Ольга
все передумувала, що бачила на
балу, і кого бачила, і яких пани
-
чів, і яких дам, і як були убрані ті
дами. Сидячи з Катериною вдвох,
вона судила усіх дам, які тільки
були на балу, судила їх ходу, роз
-
мову, попримічала, як кожна була
убрана, і показала в тім таку пре
-
здорову пам'ять, котрою можна
було б збагнуть всі дочиста дрі
-
б'я
зки всіх наук, які тільки є на
світі, якби тільки та її цікавість
була повернута на щось путніше.
Побалакавши про всі стьожки й
букети, про всі шпильки й брош
-
ки, які тільки вона бачила на ін
-
ших дамах, Ольга почала розмо
в
-
ляти про паничів. Високий петер
-
бурзький офіцер по своїй постаті,
своїм вмінням говорить комплі
-
менті й найбільше підходив під
Ольжин ідеал... В його було щось
аристократичне в гордому лиці.
Вона згадувала й Радюка, але йо
-
го поважна розмова, його ідеї, ко
-
трі все виникали в його розмові,
так і повіяли на неї холодом. Вона
аж плечима здвигнула, як зга
-
дала його вчені книжки, його вче
-
ну розмову. - Тату! що то таке націонал? -
спитала вона в батька за чаєм. - А нащо тобі здався той наці
-
онал чи народовець? Чи не тан
-
цю
вала ти вчора такого танцю в
клубі? Ольга засміялась, а за нею
засміялись і другі. - Скажіть-бо! Чи вже ж то ви не
знаєте, що то таке? - Націонали й народовці - то те
-
пер такі молоді люди, котрі го
во
-
рять українською мовою, хотять,
щоб і жінки й діти говорили тією
мовою, хотять злитись з на
ро
-
дом... просвічувать темний народ
і піднімать його морально й мате
-
ріально. - Щоб і жінка, й діти говорили ті
-
єю мовою, що говорить наша ку
-
ховарка? - спитала Ольга. - Тією самою мовою, що гово
ри
-
ть і наша куховарка, і ввесь наш
на
род, - сказав батько. Ольга аж злякалась, подумавши,
що Радюк присилує колись її і ді
-
тей говорить тією мовою, котрою
в інституті иіхто не говорив. - Ті народовці хотять зовсім зли
-
ться з народом... Колись, молод
-
шим, і я мав такі ідеї в голові, але
тепер, за старістю літ, якось всі ті
примхи повискакували з голови. XII
Радюк дождав п'ятниці й при
-
йшов завчасу до Дашковичів. Йо
-
го просила сама Ольга прийти за
-
вчасу, і він дуже хапавсь. В Дашковича ще не було нікого.
Ольга здалеки побачила в його
під пахвою книжку, і вона аж зля
-
калась. Так вона боялась нау
ко
-
вих книжок! - От вам і Шевченко! - сказав він
весело, подаючи Ользі руку, а
дру
гою рукою - книжку. - Дуже вам дякую, дуже дякую,
що пам'ятаєте за мене! - сказала
Ольга й просила його сісти на со
-
фі, а сама сіла коло його й почала
перегортать листки "Кобзаря". - Висока поезія! невмируща пое
-
зія! - говорив Радюк. - Як читаєш,
то всю душу обіймає й виносить
високо, до самого неба! Тут усе
жи
ття нашої України, нашого на
-
роду. "Може, й усе, хто його зна!" - по
-
думала Ольга, перегортаючи на
-
ві
щось листки й дивлячись на
Ше
вченків портрет. - Чого це він убраний в мужи
-
цьку шапку? - спитала Ольга. - Бо він був селянин: він змалку
був пастухом в селі Керелівці,
отут не дуже далеко од Києва. - Скажіть, яке диво! І мужик на
-
пи
сав оцю книжку? - спитала
Оль
га, не ймучи віри, щоб книж
-
ки були писані не аристократами.
- Як бачите, написав. Радюк узяв "Кобзаря" й почав
декламувать. Дашкович, почувши
те, вийшов і почав слухать. Радюк
читав дуже добре, з великим по
-
чу
ванням. Він читав "Думи", по
в
-
ні глибокого почування й суму.
Ольга слухала й ледве розуміла,
але не хотіла того сказать і муси
-
ла мовчки слухати. - Божественна поезія! високі ду
-
ми! - говорили разом Дашкович і
Радюк, а Ольга дивувалась, чого
це вони удвох аж репетують, не
-
наче змовились. Ольгу вже брала нудьга; вона
хо
тіла говорити про що інше. - От і ви, Ольго Василівно, буде
-
те говорить по-українській і не
будете нехтувать мовою велико
-
го поета, як-от наші панії та горо
-
дя
ни, і будете читати "Кобзаря". - Нащо! Ніколи того не буде! -
од
рубала Ольга, згадавши, що в
ін
ституті не говорять такою мо
-
вою. Радюк так і опустив руки, бо
втямив добре, що вона дала йому
одкоша різко й нагло. Книжка
впа
ла на софу й загорнулась. Ра
-
дю
кові здалось, що хтось вистре
-
лив і влучив йому в самісіньку го
-
лову! Радюк неначе бачив, що Ольга
одсовувалась од його все далі, що
вона оступилась од його десь да
-
леко, і ніби якась чорна хмара по
-
глинула її. Радюк ухопив себе за
серце; він почував, що вже втра
-
чає Ольгу навіки, і вже ніхто її не
верне йому, хоч би то був сам ян
-
гол з неба або сатана з пекла. А Ольга того навіть і не приміча
-
ла. Вона й не знала, що вона вчи
-
нила, як вона запагубила всі на
-
дії, розвіяла всі мрії молодого
хло
пця. Радюк мовчав і думав, а Ольга,
ні
чого не примічаючи, почала по
-
казувать йому свій гарненький
но
венький альбом. Радюк розго
-
р
нув альбом і почав машинально
перегортать товсті листки. На ли
-
стках манячили групи інсти
ту
-
ток, товаришок Ольги, в білих
хвартушках і нагрудниках. Всі во
-
ни були такі схожі одна на одну,
як одна галка схожа на другу. Ра
-
дюк почав дивиться на інші кар
-
точки. Більша половина альбому була
напхана карточками вчених. Там
були навіть карточки ченців. - Як би я хотіла побачить ваш
аль
бом! - промовила Ольга. - Мій альбом дуже не схожий на
ваш і був би дуже невеселий за
д
-
ля вас. В йому на першому листку
отой Кобзар в мужицькій шапці. - Ха-ха! - засміялась Ольга, бо ті
слова здались їй жартом. Тим часом почали збираться на
той слов'янський вечір гості. Ра
-
дюк сидів і неначе нікого не ба
-
чив. Так йому було важко на ду
-
ші! Йому дуже хотілось зостаться
самому з своїми важкими дума
-
ми. Луччих студентів давно вже не
бу
ло на тих вечорах. Часом ще за
-
ходили, по старій пам'яті, деякі
недавно прибувші молоді болга
-
ри та серби. Вже було пізно, як почали при
-
їздить поважніші гості. На вулиці
щось загуркотіло під самим до
-
мом. Всі сполохались. - Турман приїхала! Турман, нача
-
льниця з інституту! - рознеслось
скрізь по залі. Дашкович ухопив
свічку, Дашковичка теж ухопила
свічку, Ольга вхопила канделябр,
Катерина вхопила другий, і всі
побігли в коридор назустріч Тур
-
ма
нші. Двері одчинились, і в залу
ввійшла Турман. Вона була ви
-
сока й суха, як кість! Довга одежа
на їй метлялась, як на паліччях. Її
лице було сухе й жовте, але вона
гордовито йшла й високо підій
-
мала голову. За нею йшла її сес
-
тра, літня дівуля, убрана в свіжий
убір з претензією на молодість. Всі в залі встали перед ними. Все
зашуміло, а як вони сіли на кан
а
-
пі, поруч з хазяйкою, в залі разом
стишилось, неначе всі готувались
слухать якогось оракула. Степанида Сидорівна підвела до
Турманші Радюка й пореко
ме
н
-
ду
вала його. Він почував, що то
ве
лика честь задля його, бо Ту
р
-
манша осідлала сухого, як ключ
-
ка, носа своїми окулярами, заде
-
рла голову й роздивлялась на йо
-
го, наче на картину. А її сестра
маркіза й собі осідлала таку саму
провансальську ключку своїм пе
-
н
сне й почала роздивляться на
Радюка. Надивившись на його,
во
ни засміялись дуже ввічливо.
То був знак, що Радюк був вартий
високої уваги. Одначе така ви
-
сока честь дуже не сподобалась
Радюкові. Він бачив, що його ви
-
ве
ли на розглядини перед яки
-
мись маркізами. Радюк мусив сісти перед столом
проти Турманші. Попліч з ним си
-
ді
ла Степанида Сидорівна, свята
та божа; бо здавалось, що вона
так і вскочила б в очі Турманші. За матір'ю, неначе під крилом її,
сиділа, пригорнувшись, Ольга. Всі мовчали. Турманша все каш
-
ляла сухим модним кашлем і не
-
наче казала: "Ой, рятуйте! От-от
умру в цім поганенькім домку,
між якимись поганенькими про
-
ві
нціалами". Розпитавши одно другого про
здоров'я, всі так і звернули на по
-
году. І Турманша, і філософ так
ро
звивали ту тему, неначе в їй
було спасіння цілої Європи. Роз
-
мо
ва все обривалась. Маркізи не
-
наче привезли з собою під полою
нудьгу та й випустили там серед
зали. Всі сиділи поважно, поз
го
р
-
тавши руки, й мовчали. Дехто
про
мовляв слівце, але воно якось
зараз замирало. Радюка брала досада, що якась
стара ключка зігнала веселість і
позатулювала всім роти. Він на
-
віть розсердився й наваживсь
розмовлять. "Певно, щось невисоке, а любить
бундючиться", - подумав Радюк і
сміливо почав розпитувать Тур
-
ма
ншу про інститут: чи багато
там інституток, чи добре стоїть
там наука, чи дорого коштує ви
-
ховання кожної інститутки. - О! в нас в інституті дуже доро
-
го коштує виховання: трохи не
пі
втисячі карбованців за душу.
Наш інститут задля благородних
і заможних. - Ой, як дорого! На такі гроші
мо
жна б викохать п'ятеро дітей
не дуже благородних, - сказав Ра
-
дюк. - Зате ж ми даємо інституткам
все-все: і науку, і добру харч, і
розкішну обставу. В нас наука
тро
хи дорога, але ніхто нігде не
знайде такої догоди, як у нас в ін
-
ституті. - А мені здається, що для науки
й для людей було б лучче й до
-
гідніше, якби наука була не така
дорога. Мені здається, що для на
-
уки не потрібно розкішної мебе
-
лі, розкішних зал, а потрібно чо
-
гось зовсім іншого, - сказав Ра
-
дюк не дуже ласкавим тоном, бо
він був злий на інститут за Ольгу.
Радюк мав звичай прямо гово
-
рить правду й не притакувать ні
-
кому. - Для простіших дітей, може, й
не потрібно такої обстави й до
ро
-
гого виховання, але благородних
батьків діти зовсім що інше! -
ска
зала Турман. - Що годиться
для дітей бідного урядовця або
там міщанина, те не годиться зо
-
всім для дітей панів значніших і
заможних. Радюка почала брать злість. Він
почервонів. - Я сам людина середньої, навіть
не самої нижчої верстви, але мені
здається, що нам треба жінок не
таких, котрі не хотять і за холо
-
дну воду взяться і вчились не сп
-
равдешньої науки, що розвиває
паннів нарівні з нами. Мої това
-
риші поженились на інститутках.
Але я бачу, що просвіти в їх нема;
ще й до того голови їх напхані
рутиною та французькими рома
-
нами. Турман ще зроду не чула такої
шорсткої розмови, бо звикла слу
-
хать тільки хвальбу своєму ділу.
Такі речі здались їй дуже неделі
-
катними. Вона замовкла й спус
-
ти
ла очі додолу. Те ж саме зроби
-
ла й її сестра. Обидві вони були
ду
же зобижені. Турман хотіла
змі
нить розмову. Вона осідлала
свою ключку й почала поглядать
на Радюка. - Вибачайте, що я вас спитаю...
Ви часом не з черкесів? - спитала
Турман в Радюка. - Я полтавський черкес, - одка
-
зав Радюк, сміючись. - Скажіть! А я мала вас за черке
-
са, дивлячись на ваш профіль. В
мо
го дядька, римського посла,
був один урядовець з черкесів,
до
стоту такий, як ви! Я глянула
на вас та й його згадала. - Ні! не маю честі буть черкесом,
- сказав Радюк. і знов усе по
ве
р
-
тав розмову на покинуту тему. - Мені здається, що для жінок
тре
ба таких самих шкіл, як і для
нас. Нам не треба таких жінок
гра
финь! Нам не треба княгинь!
Навіщо вони здалися нам? Чи для
того, щоб вони тільки позіровали
в театральних ложах і розсипали
тисячі карбованців з нашої кише
-
ні? Женщина не квітка в теплиці,
котрою ми тільки повинні тіши
-
ться! Женщина не зірка на небі,
котру ми тільки повинні поетизу
-
вать, складати про неї вірші. І той
не добрий чоловік, що сіє та пло
-
дить таких графинь та княгинь. Радюк прийшов в пафос і з
а
го
-
ворив по-своєму: і одкрито, і смі
-
ливо, не вважаючи ні на кого. В
його очі блиснули, може, й так, як
у черкеса. Турман і маркіза зди
-
ву
вались. Вони вперше на віку
чу
ли, що їм в вічі таке говорять.
Хазяйка так само побачила, що
діло діється дуже не по-інсти
ту
т
-
сь
кому, і почала заминать розм
о
-
ву. - А я з вами не згоджуюсь, - про
-
мовила Степанида Сидорівна, -
наша дорога мадам Турман так
ба
гато добра зробила задля на
-
ших дочок, що ваша думка та гад
-
ка про інститут зовсім нічого не
варта. Ви розносите цивілізацію з
центру на країну, - сказала вона,
обертаючись до Турман і про
мо
в
-
л
яючи слово в слово ті слова Ту
-
рманші, котрі колись вона чула і
котрі вона добре пам'ятала. Турман так закашлялась, що ви
-
йняла хусточку й прикрила нею
рот, неначе звідтіль от-от мала
потекти кров потьоками. "Це якийсь дракон революції! Це
якийсь варвар країни!" - поду
ма
-
ла Турманша й почала жалкувать
за Ольгою. Щоб заспокоїть трохи
Радюка й підійти під його погляд,
Турман почала розказувать про
петербурзьких вчених і поетів,
не
начебто вона й справді рода
-
лась з ними. Вона згадала про лі
-
тературні вечори, про публічні
ле
кції і вела розмову зовсім то
-
гочасну й ніби ліберальну. Гур! гур! гур! щось загуркотіло
попід вікнами й стихло. То підко
-
тилась карета під Дашковичів дім
і стала. Всі в залі знов заворуши
-
лись. - Хто приїхав? Хто приїхав? - по
-
ч
улось в залі. - Ректор академії,
єпископ! митрополит! - одказу
ва
-
ли деякі гості. Хазяїн ухопив свіч
-
ку й пішов стрічать гостя аж до
дверей. Воздвиженський забігав
по залі, вхопив здорового кан
де
-
ля
бра й протовпом побіг і собі.
Двері в залу одчинились, і туди
ввійшов старий архімандрит. На
його грудях залиснів архімандри
-
чий хрест, і потім заблищало його
повне лице з чудовою довгою бо
-
родою. Зараз за ним увійшов у за
-
лу тодішній кафедральний про
-
то
єрей, тонкий, високий, канди
-
бастий, з високою камилавкою на
голові. Всі дами в залі встали, пі
-
дійшли до архімандрита за бла
го
-
словенням і поцілували його в
руку. Він сам підступив до Тур
-
манші й подав їй руку. Все в залі
зашелестіло. Воздвиженський ту
-
п
цяв
коло його. Хазяїн попросив
нових гостей до гостинної, далі за
залою. Духовні особи пішли туди
й посідали окроми од гостей і бі
-
льше не виходили до зали, де па
-
нувала спокуса миру. Хазяйка
взя
ла попід руки Турманшу й по
-
вела її до тієї самої гостинної. За
нею побігла граціозно й маркіза,
вдаючи з себе молоду лісову ла
-
нь. Вся та компанія зашуміла шо
-
вком, пересунулась через залу й
сховалась за другими дверима. В
залі зосталась публіка молодша й
нижча чинами, зостались самі
"ко
злища". Переходячи до гостинної, Тур
-
ман почала шепотіть Ользі по-
фра
нцузькій. - Mon enfant! [79]
чи ти зовсім
за
ручена з тим молодим красу
-
нем? - Де там заручена! Він тільки за
-
лицяється до мене. - І ти підеш за його? Він такий
га
рний, а твоє серце таке молоде. - Я не думаю йти за його, хоч він
і гарний, - сказала Ольга. [79]
- Моє дитя! (франц.)
- Та він, надісь, революціонер,
отой Радюк! Ой, воно щось дуже
небезпечне! Він, певно, буде в тю
-
рмі! Йому не минуть Сибіру! Хіба
ж ти не чула, як він з дамами го
-
ворить? - Я за його не піду, - сказала
Ольга. - Коли ви мені не радите,
то й не піду. - I добре зробиш! Чи тобі ж тре
-
ба такої пари? Чи він же пара то
-
бі, тобі, Ольго! Без чинів, без зна
-
ч
ного ймення і, мабуть, з порож
-
ні
ми кишенями! Тобі треба чима
-
лого пана з твоїм вихованням, з
твоєю красою! Що гобі з його
краси? Привчись стать вище од
свого серця й пануй над серцем.
Чуєш, Ольго! Тоді тільки ти пану
-
ватимеш над чоловіками. Тоді ті
-
льки ти будеш щаслива. Так радила Турман Ользі, ниш
-
ком шепочучи їй на вухо. Гур, гур! знов загуркотіло під ві
-
кнами, і хазяїн вибіг з тієї ніби
келії до зали стрічать гостя. В за
-
лу вступив якийсь предсідатель,
зовсім лисий. В дверях зали нена
-
че сходив повний місяць, зійшов і
став серед зали. На грудях в його
було начеплено багато хрестів.
Під руку з ним йшла його жінка,
товста, червона на вид, вся в ок
-
са
миті. Предсідатель наче потяг її
через залу, як пара волів тягне
ко
пицю сіна на сіножаті. Дашко
-
вич привітав їх і повів у малу го
-
стинну. Ще загуркотіло кілька раз, ще
вступило в залу кілька сивих го
-
лів, і всі вони переходили в гос
-
тинну. В залі зостався самий дрі
-
б'язок, панни та паничі. Двері в ту гостинну, де сиділи
"ізбранні", аж блищали од вели
-
кого світла, хоч і в залі було не
по
ночі. Серед горниці висіла бли
-
скуча люстра, на стінах горіли ла
-
мпи, на столі стояв канделябр.
Було знать, що хозяйка ждала в
той вечір не простих гостей. Стіл
аж вгинався під варенням, вино
-
градом, кавунами, грушами й
пля
шками. Вся гостинна в той час була ду
-
же цікавою картиною. На канапі,
на першому місці сиділа Турма
н
-
ша в дорогій турецькій шалі, і
здавалось, що вона не сиділа, а
стирчала своєю високою постат
-
тю. Поруч з нею архімандрит з
по
вним лицем і червоними ви
-
шневими губами. Побіч його си
-
дів протоєрей з чорною бородою.
Коло протоєрея сиділа лиса голо
-
ва, вся блискуча, неначе виполі
-
рувана. За предсідателем сиділи
тузи урядового кружка з сивими
головами, а там далі сидів Возд
-
ви
женський, вже сивий, аж білий,
а за ним жовтіло Дашковичеве
ли
це з синіми попругами попід
очима, і біліла його сива обстри
-
жена голова. По другий бік стола
сиділа хазяйка; коло неї зараз си
-
діла Пурверсе і ще кілька дам ста
-
рих з сивими начосами на голові.
Глянувши на той старечий збір,
можна було подумать, що на його
голови тільки що впав іній і по
-
трусив усіх сивиною. Одна Ольга,
притулившись на стільці за маті
-
р'ю, блищала, як алмаз, як зоря
серед хмарного неба. Всі старечі
постаті здавались чорними хма
-
ра
ми врівні з її свіжим і гарним
молодим лицем. Всі вони розмовляли неголосно і
все розмовляли про молодих, про
нових людей, які тепер настали
на світі. Тим часом Кованько торкнув Ра
-
дюка й сказав йому: "А ходім і ми в ту гостинну та
послухаємо, за що то теревенять
оті сиві голови та духовні пер
со
-
ни!" - А ходім, справді, та послухаємо,
- сказав Радюк. Йому дуже хоті
-
лось зігнати злість на маркізах. Обидва вони ввійшли в гостин
-
ну й сміливо сіли збоку на сті
ль
-
цях. Всі, побачивши те, аж одве
р
-
нули носи набік. Всі ті гості тільки що судили мо
-
лодих людей і замовкли, побачи
-
вши Радюка й Кованька. Архіма
н
-
д
рит і протоєрей навіть понаду
-
ва
лись, що та молоднеча так смі
-
ливо сіла близько коло їх, трохи
не рядом. А Турманша все бли
-
скала своїми запалими очима на
Радюка. Вона була зла на того ва
-
рвара за його розмову, не посма
-
чену ані кришки компліментами
й хвальбою. - Настає якийсь дивний час! Ва
р
-
вари вже йдуть не од сходу сонця,
не з Азії, а од заходу, з Парижа, -
почав так протоєрей. - Ідуть і по
-
кладуть руїнами вже не твердині,
не муровані стіни, а церкви й ду
-
ші людей, всі постанови церкви й
держави. Йдуть вони, - і потоп
-
чуть ногами сім'ю, власність, все
святе, все велике, коло чого пра
-
цювали віками великі народи, пі
-
клувалися генії, що возвістив сам
бог з неба. Радюк не стерпів такої думки.
Він наважився не мовчать, а під
-
вів голову й сказав різким голо
-
сом: - А мені здається, що краще було
б виступить проти ідей нашого
часу з книжкою в руках і наукою.
Ті варварські ідеї з Парижа йдуть
не з Чінгісхановими татарами, не
з військом, а з мирною зброєю, з
наукою, з книжками. Коли ті ідеї
пусті, нікчемні, - то чого їх стра
-
ха
ться й лякатись. Розбити їх,
обсміять, та й годі! - І ідеї нікчемні, і в нас люди-та
-
ки настали нікчемні, пусті, верхо
-
гляди, неслухняні, - сказав архі
-
ма
ндрит. - Так і прийшлось одно
до другого! - Що правда, то правда! - обі
-
звавсь Воздвиженський. - Які те
-
пер стали студенти в університе
-
ті, та хоч би і в нас, в академії? В
клас не ходять, до церкви не хо
-
дять, про богословію ніхто й не
дбає. Кинулись на ті реальні нау
-
ки й носяться з ними, як бог зна з
чим! А ми вчились добре, любили
науки, ми ходили до церкви і в
клас, ми поважали старших і на
-
чальників. А тепер що? Гіде сту
-
дент проз професора, задере носа
й шапки не здіймеї От що! - Нам нічого не треба з Європи,
окрім залізних дорог та ще уся
-
ких потрібок для життя. За духо
в
-
ним хлібом нам нічого їздить в
Єв
ропу! - обізвалась одна лиса го
-
ло
ва. - Ми вже зовсім стали євро
пе
й
-
цями, хоч і самі того не примічає
-
мо. Тільки нам потрібний націо
-
на
льний грунт, народ, наша мова,
наша рідна поезія, - промовив Ра
-
дюк. - Якої вам мови ще треба? Нащо
вам інша мова? Це ж недурно, що
ви встоюєте за якусь мужичу мо
-
ву. Це вже сепаратизм! - так ре
-
петували вони й не могли вгаму
-
ва
ться. Дашкович сидів і не про
-
мовив слова. - От знайшли якусь нову, опріч
-
ну націю. От і знайшли якийсь
оп
річний народ! - репетували си
-
ві голови. Воздвиженський встав
і махав руками, неначе вітряк
кри
лами. Ользі стало трохи стра
-
шно. А Кованько трохи не при
-
скав од сміху та все торкав ліктем
Радюка. - От послухайте мене! - промо
-
вив Радюк. - Я був недавнечко на
селі: бачив, яке життя нашого на
-
роду; бачив, які там порядки. Те
-
пер в селах більше шинків, ніж
шкіл. Ті школярі, що виходять з
школи, і самі не тямлягь, як себе
цінувать, чи в шаг, чи в кар
бо
ва
-
нець. Вони не поважають народу
й своєї національності і самі не
тямлять, що вони за люди! Не на
-
род, а якусь збавлену череду пи
-
сарів та панських лакеїв готує те
-
пер народна школа на Україні. А
голови обдурюють народ вкупі з
писарями й жидами-шинкарями.
Жиди поять народ, беруть в за
с
-
таву часом останню одежину. Лю
-
ди позичають гроші й дають за
проценти своє поле на кілька год
голові та багатирям. Це все я го
-
ворю про села. А що сказати про
наші города? про порядки в горо
-
дах? Деякі схопились з місця й не да
-
ли й скінчить Радюкові. Погаласувавши, посердившись,
всі почали заспокоюваться. В залі
стало знов тихо. - Вибачайте мені! Але мені здає
-
ть
ся, що все те лихо йде од ма
-
сонів, од масонських лож, - про
-
мо
вила Турманша, котра ще па
-
м'я
тала масонські ложі. - Де там од масонів! Лучче ска
-
жіть - од спіритів! - сказав Радюк,
ко
трого Кованько торкнув лік
-
тем. - Це все од масонів, од масонів!
це не з Парижа, - сказала Тур
ма
-
нша. - Скрутить вас треба залізними
обручами, щоб ви не вигадували
нісенітниці. Лучче б ви не вчи
-
лись, лучче б ви нічого не робили,
били байдики, ніж мали б напха
-
ть в голови отих ідей! - репе
тував
Воздвиженський. - Чудно мені таке чуть од профе
-
сора! - сказав Радюк. Радюк утомився. В його аж голо
-
ва заморочилась. Він встав з сті
-
ль
ця, одійшов до вікна й обперся
об одвірок. В його під самим ву
-
хом знадвору ревла страшна не
-
года пізньої осені. Він прислуха
-
вся, як вітер зміняв тони, неначе
юрба голодних вовків: то свистів,
то шипів гадиною, то вив звірю
-
кою, то, зібравши всі сили, гув
так, неначе силкувався переки
-
нуть дім. Ненароком він кинув очима на
Ольгу. Вона сиділа між іншими,
на
че квітка в квітнику. Він вту
-
пив свої очі в її променясті очі.
Йо
му так хотілось знайти в тих
очах пораду, спокій! Ольга одве
р
-
тала очі од його, і проміння її пи
-
шних очей минало його. Радюк вийшов з гостинної в за
-
лу. Він згорнув руки й почав хо
-
ди
ть по залі, доки трохи не вти
-
хомирилась його душа. З гостинної вийшла Ольга, їй ос
-
то
чортіло слухати старечу розмо
-
ву й старечу лайку. Радюк пішов
до неї назустріч і почав з нею хо
-
дить по залі. - Чи чули ви, як тільки що гово
-
ри
ли там, як карали нас, як топ
-
та
ли нас в грязь? Ольга мовчала. Вона спустила
очі додолу. Він ждав од неї хоч
до
брого слова, хоч одного ласка
-
во
го слова для себе. А вона мо
в
-
чала й слова не промовила. - Чи чули, як нас судили, обго
во
-
рювали, як знущались над нами
без усякої провини? За нами нема
зерна неправди, а нас мають за
бог зна кого, за якихсь ворогів
всього святого. Чи вже ж ви, Оль
-
го Василівно, не оступитесь за
ме
не хоч одним словом? Ольга ходила, все мовчала, все
не підводила голови. Радюк хотів
глянуть на її очі, прочитати в їх
хоч тінь прихильності до своїх
ду
мок і не міг, бо не бачив тих
очей. - Чи вже ж ви, Ольго Василівно,
встоюватимете за такі думки, за
такі гадки, за які отам тільки що
говорилось? Ольга все мовчала й не підій
ма
-
ла навіть очей. Вона неначе чо
-
гось шукала на підлозі, так пи
-
льно втупила очі в її. - Так ви встоюєте не за мене? Чи
так? Так ви стоїте за їх? Ольга мовчала й мовчки вийшла
до другої кімнати. "Коли б вона
слово промовила, хоч яке-небудь
слово!.. Так вона за їх, не за мене!"
- подумав Радюк і пересвідчився,
що втратив Ольгу навіки. "Прощай же, моя любов! Про
-
щай, моє щастя! Прощайте й ви,
карі очі! Нащо ж ти, доле, дала
нам спізнатись, коли не судила
нам побратись!" - думав Радюк і
почув серцем, що втратив велике
щастя в житті; навіки марно зги
-
нула чиста, як світ зорі, його лю
-
бов. Радюк не сів, а впав на стілець.
Його лице зблідло одразу, очі ні
-
би туманом повились. Ольга вер
-
нулась з кімнати, тихо перейшла
залу, навіть не глянувши на його,
і сховалась за тими дверима, де
бу
ло світло й видно, як удень. Ра
-
дюкові здалось, що він бачить
Ольгу, котра вернулась ніби з то
-
го світу. Вона була бліда. Ольга
вийшла за двері й зачинила, і йо
-
му здалось, що для його зайшло
на
віки сонце та вже й не зійде
вдруге. "Прощай, моя любов! моя чиста,
свята, занехаяна любов! Проща
й
-
те й ви, чорні брови й очі зоряні!
Прощай, моє дороге щастя!" Радюк вхопив шапку й похапцем
побіг з зали. Його перепинила ха
-
зяйка. - Куди це ви так зарані? Їй-богу,
не пущу! І не думайте собі нічого!
- говорила Степанида Сидорівна. - Вибачайте мені, будьте ласка
-
ві! Я трохи ніби слабий; мені не
-
добре, - сказав він, і Степанида
Сидорівна пойняла віри, бо його
лице було бліде, наче мертве. Ра
-
дюк бігцем побіг з Дашковичево
-
го дому, навіть не оглянувсь. Надворі схопивсь страшний ві
-
тер, налітав з-за Дніпра на киї
в
-
сь
кі гори, неначе кидалась та сі
-
калась скажена татарська орда.
Де
рева коливались, гнулись, аж
лущали та скрипіли. Радюк ви
-
скочив з гостинної й бігцем по
-
про
стував до свого житла якось
несвідомо, механічно. Він навіть
не чув, як буря сатаніла, ревла та
свистіла, трохи не звалювала йо
-
го з ніг, і все гнався вулицями,
доки не вскочив в свою кімнатку.
Несподіване лихо неначе гналось
за ним навздогінці, і він ніби вті
-
кав од його. Він ускочив у свій покоїк, засві
-
тив лампу, впав на ліжко, заплю
-
щив очі й одразу ніби замер. Ні
-
якісінька думка не ворушилась в
його голові. І тіло наче обважніло
й здерев'яніло, і думки наче ска
-
м'я
ніли. Щось ніби дуже важке та
завальне нагнітило його, душило
безперестанку й не давало ніяко
-
го просвітку думкам. Довго він лежав і не міг опам'я
-
татись. Минула година, минула й
друга. Лампа ледве блимала на
столі. Запаморочена голова каме
-
нем вдавила м'яку подушку, не
-
на
че пірнула в її. Вітер свистів та
гув, стукотів, рвав віконниці ніби
руками. Молодий хлопець од ско
-
р
боти не чув того лютування бу
-
рі, не чув стукоту й гуркоту. Він
задрімав якоюсь важкою дрімо
-
тою. Йому здавалось, що він ку
-
дись йде в тумані, хоче вийти з
його, силкується вийти, шукав
сте
жки й сам не відає, куди йде і
кудою йому вийти, никає, блукає
навмання. А туман клубками застеляє сте
-
жки, то розходиться поперед йо
-
го, то знов густішає й знов спадає
поперед його сивими завісами,
стає стінами й застує йому тихий
світ з неба. От туман ніби звився
й піднявсь угору, і перед ним за
-
миготіли ніби зорі на чорному
не
бі... не зорі, а неначе світло в
канделябрах, замигали чиїсь об
-
ли
ччя. І одразу блиснули чиїсь
пишні, гострі очі, вигулькнуло
чи
єсь лице, свіже, неначе весняна
перша троянда в зеленому листі. Радюк зрадів. Він неначе почув
солодкий дух майської троянди.
Але туман знов насунувсь. І зни
-
кло те пишне радісне обличчя з
осміхом на устах. І важка дрімота
знов пойняла голову й думки... І
знову в одну мить ніби піднялась
завіса з туману. Блиснуло синє
тро
пічне небо. Майнули пальмові
гаї, якісь велетні-дерева саме в
цвіту, білі квітки магнолії. Якісь
дивні птиці, червоні, жовтогаря
-
чі, жовті, запурхали й закричали
по тих деревах. На деревах телі
-
пались здорові квітки ліан. Од їх одразу вдарив важкий бо
-
лотяний дух, неприємний, гид
-
кий, ніби од якоїсь здохлятини та
гнилятини. Ті важкі пахощі души
-
ли його, от-от мали задушити.
Йо
му вже трудно було дихать. Він
хотів втекти будлі-куди, будлі-де
сховаться. А квітки наростали та
ряснішали. Червона птиця неса
мо
-
вито крикнула, неначе навіжена. Буря ірвонула віконницю, одчи
-
нила її, з усеї сили хрьопнула нею
об стіну й страшно гуркнула. Радюк опам'ятавсь і раптом ско
-
чив з ліжка. Важкий неприємний
дух якоїсь гнилятини вчувавсь
йо
му неначе в кімнаті, неначе за
-
несений на нервах звідкільсь, од
когось, од чогось. Він зирнув по
ха
тині й прочумавсь. Буря вила, неначе скажена. Віко
-
н
ниця билась об стіну, неначе пі
-
дстрелена звірюка побивалась пе
-
ред смертю. Щось дуже неприєм
-
не почувалось в серці. І він при
-
гадав усе, пригадав вечір у Даш
-
ковича й Ольгу. "Не варто залицяться до неї. Не
піду я до Дашковичів ніколи. Ро
-
зійшлися ми з нею, як туман по
степу, як доріжки в лісі розходя
-
ться все далі й далі і ніколи не
зійдуться докупи. Так і наші дорі
-
жки вже розійшлись і ніколи не
зі
йдуться на великому битому
шляху життя. Не бути нам в парі.
Моє серце покохало не богиню
кра
си й розуму, а якусь чудову
ста
тую. Вона тропічна болотяна
пишна квітка, що тхне гниляти
-
ною й багном". І Радюк примітив, що пишна
Оль
жина краса неначе вже збля
-
кла для його, вже не надила його
серця чарами. Навіть сама згадка
про Ольгу стала для його скривд
-
женої душі вже неприємна. Світ її
краси неначе почав згасать. Важка й тяжка була та ніч для
молодого палкого ідеаліста! А в Дашковичевому домі вечір
тягся своїм звичаєм, як і почавсь.
Молоді гуляли, грали на форте
-
п'яні, старі грали в карти, а духо
-
вні особи сиділи та все судили й
навіть лаяли молоде покоління.
Вже пізно розійшлись і роз'їха
ли
-
сь гості, і в покоях зостались тіль
-
ки самі свої. Довідавшись, що Ра
-
дюк пішов додому зарані й навіть
не попрощався з нею, Ольга сиді
-
ла смутна й нічого не говорила.
Ка
терина нічого не знала за роз
-
мову Радюка, і її брала зависність
до Ольги. - Ну, Радюк! ну, молоде поколін
-
ня! - почав розмову Воздвиженсь
-
кий. - І нащо ви приймаєте його в
свій дім? Чи то ж можна пускать
його в покої! Та я б його витур
-
лив з дому за самий двір! Ти, Ка
-
терино, береш од його й читаєш
якісь там книжки. Щоб я тих кни
-
жок більш не бачив у тебе! Він
понабиває вам голови таким смі
-
ттям, котрого потім і ладаном не
викуриш. - Бог з ними, з його книжками! Я
давно його книжок не читаю й не
читатиму. Нехай вже Ольга читає,
- сказала Катерина з злістю, ско
-
си
вши набік свій рот. - Чого це ви, Степане Івановичу,
так нападаєтесь на Радюка! - по
-
чала оступаться Степанида Сидо
-
рівна. - Що ви в йому таке страш
-
не запримітили? Ви хочете, щоб
усі люди були на вас схожі, чи
що? - А ви, може, хочете видать за
його свою дочку? Та борони вас
боже! Чи вже ви хочете знатись з
такою людиною, котру не сьо
-
годні, так завтра заб'ють в кай
-
дани та й укинуть в тюрму! - Ох, мені лихо! - аж крикнула
Степанида. - Та я такого зятя не
хо
чу мать! - Я б йому давно двері заперла, -
сказала Марта Сидорівна. - Чого ви так лякаєтесь! Він собі
чоловік молодий, В йому ще грає
молода дума, а постаріється, то й
осяде трохи, як і я теперечки осів,
- промовив Дашкович. - Ну, ти вже й геть-то осів, наче
стара хата, та ще й дуже зарані! -
сказала Степанида Сидорівна. -
Коли б ти не так рано осів, то, мо
-
же, був би й здоровший і не такий
жовтий, як віск. Подивись лиш ті
-
льки на себе в дзеркало! На що ти
став схожий! Мене навіть бере
острах за твоє животіння на світі.
- Степанида Сидорівна говорила
й дивилась на чоловіка, відніма
-
ю
чи лице вгору. Вона почала ка
-
хи
кать сухим кашлем і закуту
ва
-
лась в свою шаль зовсім так, як
Турман. - Чого це ти так кашляєш? Чи не
застудилась часом? - спитав її Да
-
шкович. - Кахи-кахи! ні, не застудилась.
То я кашляю, бо щось у горлі, не
-
наче кішка лапкою, дряпає. - Кахи-кахи! - почала кахикать
сухим кашлем і Марта Сидорівна. - Чого це ти кашляєш? Чи не су
-
хоти часом тебе напали? - спитав
Воздвиженський у своєї жінки, з
острахом придивляючись до її
ли
ця. - Не знаю, може, й сухоти! - одка
-
зала йому Марта Сидорівна й по
-
чала загортаться в шаль зовсім
так, як Турманша. - Де це ви понабирались такого
кашлю? Може, хто одчинив вікно
ввечері? - бідкався Воздвиженсь
-
кий. - Кахи-кахи! - знов аж закашля
-
лась Степанида Сидорівна. Обид
-
ві дами були здоровісінькі й ситі,
навіть гладкі. У Марти Сидорівни
лице стало здорове, як кавун, а
брови стали товсті, аж кудлаті, її
ситі руки неначе понабрякали од
ситі. Марта й Степанида вже до
-
бре-таки гладшали обидві; товсті
вола вже аж позвішувались вниз.
Кахикаючи, вони аж двигтіли, а їх
товсті щоки трусились, неначе по
їх ходила дрібна хвиля. Ольга вга
-
дала, де вони понабирались того
кашлю, і скоса поглядала на обох,
осміхаючись сама до себе. Родичі попрощались і почали
ро
зходитись. Катерина ніби че
-
рез силу подала Ользі руку. Її рот
скривився дуже косо, а очі диви
-
лись в той час у куток до форте
-
п'яна. Вона пішла через залу, і
зда
валось, що її довга сукня заси
-
чала по підлозі. - Кахи-кахи! - закашляла сухим
кашлем Марта Сидорівна, цілую
-
чись з сестрою й небогою. - Кахи-кахи! - закашляла так са
-
мо й Степанида Сидорівна, про
-
ща
ючись з ними. І обидві сестри, щільно закутав
-
шись у шалі, якраз так, як Тур
-
ман, розійшлись на обидва боки. Зараз після того вечора, після ті
-
єї п'ятниці, в Києві скрізь в ви
-
щих гостинних загомоніли за Ра
-
дюка, бо в той час і не було за що
в Києві балакать. Радюк дався
усім на зуби. Розказувала про йо
-
го Турманша всім своїм знайо
-
мим; обносив його кафедральний
протоєрей своїм знайомим; суди
-
ла його лиса голова, одна сива го
-
лова, друга сива голова перед усі
-
ма знайомими. Такі слухи про Ра
-
дюка пішли ще й далі. До вищої
власті долетів один анонімний
лист, потім другий і третій, чим
Київ дуже славний. В тих листах
обписували Радюка як небезпе
-
чну людину, як "недоброзамірно
-
го", котрий має