close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Нечуй-Левицький - Поміж ворогами - 3.5

код для вставкиСкачать
I
Перед зе
ле
ни
ми свят
ка
ми, в
не
ділю, го
робцівський ба
тюш
ка,
отець Ар
темій Крем
ницький, до
-
б
ре вис
пав
ся по обіді, встав і пі
-
шов че
рез усі кімна
ти до за
ли. В
залі на ка
напі сиділа йо
го жінка,
Су
са
на Уласівна, й пе
ре
див
ля
-
лась но
вий но
мер ілюст
ро
ва
но
-
го ве
ли
ко
русько
го жур
на
лу «Ни
-
ва». Отець Ар
темій і йо
го жінка
бу
ли вже лю
де літні. Він був ви
-
со
кий на зріст, ши
ро
кий в пле
-
чах, кос
тис
тий, трош
ки су
хор
ля
-
вий. З-під узенько
го ло
ба бли
ща
-
ли не
ве
личкі зас
пані тем
но-карі
очі, такі блис
кучі, шо й сон не
міг зас
лать їх ту
ма
ном. Над йо
го
ши
ро
ки
ми ус
та
ми ву
са бу
ли під
-
стри
жені ви
со
ко й рівно і стри
-
міли над верхньою гу
бою, не
на
-
че в клуні стріха над две
ри
ма.
Отець Ар
темій був нер
во
вий,
жва
вий і страх не лю
бив, як за
бор
щем або за чаєм ву
са лізли
йо
му в рот. Він вис
ми
ку
вав їх
пальця
ми, од
би
вав
ся од їх чер
-
во
ним гост
рим язи
ком, за
ди
рав
їх вго
ру пальця
ми; а ко
ли во
ни
вже геть-то на
до
ку
ча
ли, за
раз
ха
пав нож
ниці й спох
ва
ту та спе
-
ре
сер
дя підти
нав їх як мож
на
ви
ще, тро
хи не під самісіньким
но
сом. Че
рез це ву
са в йо
го сти
-
р
ча
ли над гу
бою, ніби щітка з
товс
тої во
лосіні. Розкішні йо
го
ко
си бу
ли роз
пат
лані й завж
ди
на
со
ву
ва
лись на ву
ха й на лоб і
зак
ри
ва
ли й без то
го ма
ленький
йо
го лоб.
Отець Ар
темій позіхнув і не
гар
-
но роз
дя
вив сво
го ши
ро
ко
го ро
-
та, ши
ро
ко роз
тяг
нув
ши по
мо
р
-
хлі си
ню
ваті гу
би. Су
са
на Уласів
-
на все пе
ре
гор
та
ла но
ме
ри «Ни
-
вы» і навіть не ди
ви
лась на сво
-
го чо
ловіка. Во
на бу
ла пос
тав
на,
тілис
та, навіть тро
хи ог
ряд
на й
важ
ка на ході; але на її ви
ду ще й
досі бу
ло знать слід давньої кра
-
си. Дов
го
вас
те, пов
не ли
це її не
розп
ли
ло
ся й до ста
рості до
дер
-
жа
ло свої делікатні пруж
ки.
Отець Ар
темій вже ви
дав заміж
три доч
ки, і ви
дав доб
ре: старші
доч
ки бу
ли гарні. Чет
вер
та доч
-
ка Ва
лен
ти
на Ар
темівна, бу
ла
теж гар
ненька, але тро
хи за
си
ді
-
лась
. Гарні, підхожі для неї же
-
ни
хи не трап
ля
лись. Старі бать
-
ки вже по
ча
ли тро
хи за
ду
му
ва
-
ть
ся: їх брав ост
рах, щоб доч
ка
ча
сом не зос
та
лась навіки пан
-
ною. Ва
лен
ти
на ще за
раз по обі
-
ді поїха
ла в гості в близьке се
ло
до своїх при
ятельок, до
чок уп
-
ра
ви
те
ля Шмідта.
І о. Ар
темій, і йо
го жінка дов
ге
-
нько сиділи й мов
ча
ли, не
на
че й
дух за
таїли. В по
ко
ях бу
ло ти
хо.
Навіть у пе
карні бу
ло ти
хо: най
-
мич
ки по
роз
хо
ди
лись по обіді
на гу
лян
ку. Якось мерт
во бу
ло в
прос
тор
них кімна
тах, в прос
тор
-
ній гос
тинній. Ви
сокі груші в са
-
д
ку зас
ту
па
ли світ в вікнах з од
-
но
го бо
ку гос
тин
ної, і тільки з
дру
го
го бо
ку сон
це ки
да
ло пу
-
чок проміння в двоє вікон, і те
пас
мо проміння об
ли
ва
ло од
ли
-
с
ком
стіни, крісла, об
биті ря
бою
не
до
ро
гою ма
терією, збляк
лий
та по
ли
ня
лий ки
лим під сто
лом,
оп
рав
лені в чорні ря
ми здо
рові
кар
ти
ни премій до «Ни
вы». В го
-
с
тинній бу
ло так ти
хо, що тіль
-
ки ті кар
ти
ни, на
мальовані яри
-
ми різки
ми фар
ба
ми, над
да
ва
ли
жит
тя мертвій кімнаті. Зда
ва
-
лось, що от-от бу
де чуть, як ста
-
ра ба
ба, на
мальова
на на кар
тині
«Ба
бині каз
ки», роз
ка
зує дівча
-
там та хлоп
чи
кам під вер
бою ко
-
ло ти
ну свою каз
ку; як на другій
кар
тині давній коб
зар заг
рає на
своїй кобзі в «Те
ремі» мос
ков
сь
-
кої бо
ярині.
Отець Ар
темій і йо
го жінка дов
-
генько сиділи мовч
ки, мов дві
ста
туї, за
ку
тані в тем
не уб
ран
-
ня. Су
са
на Уласівна пе
рес
та
ла
пе
ре
гор
тать лист
ки «Ни
вы», по
-
к
ла
ла ру
ки на стіл і схи
ли
ла
свою вже си
ву
ва
ту го
ло
ву: во
на
ду
ма
ла за свою доч
ку. Отець Ар
-
темій нес
подіва
но за
ки
нув на
спи
н
ку м'яко
го крісла свою куд
-
ла
ту го
ло
ву й позіхнув з усієї си
-
ли на всю за
лу. Ши
ро
кий рот, об
-
ря
мо
ва
ний ко
рот
кою борідкою,
та ніздрі ши
ро
ко
го но
са за
чо
р
ні
-
ли, не
на
че но
ри, про
то
чені жу
-
ка
ми та ми
ша
ми се
ред глу
хої
кро
пи
ви. Він зир
нув на жінку й
про
мо
вив:
-
Чого це ти так за
ду
ма
лась, аж
го
ло
ву по
хи
ли
ла? Отець Ар
те
-
мій, вдру
ге позіхнув
ши при цих
сло
вах, навіщось крут
нув го
ло
-
вою швид
ко й жва
во і цмак
нув з
сма
ком, не
на
че ви
пив ста
кан хо
-
лод
но
го пи
ва або ква
су з кис
ли
-
ць. Куд
латі тем
но-русі ко
си, на
кот
рих вже по
де
ку
ди біліла си
-
ви
на, май
ну
ли й по
си
па
лись з
двох боків на су
хор
ляві що
ки.
Ли
це о. Ар
темія не
на
че виг
ля
да
-
ло з яко
гось курінця.
-
Оце ду
маю про Ва
тю… - обі
з
-
ва
лась ма
туш
ка, - я прикмічаю,
що Ва
тя по
чи
нає ну
диться. Усе
си
дить та за
ду
мується. Вже й
кни
ж
ки по
ки
ну
ла чи
та
ти.
-
Бо їй час заміж. Чо
гось на
ша
Ва
тя за
сиділась. От не трап
ляє
-
ть
ся же
них та й не трап
ляється.
А вже, здається, їй йде двад
цять
третій рік, - обізвав
ся о. Ар
темій.
-
Вибачай-бо, двад
цять дру
гий,
- обізва
лась ма
туш
ка, див
ля
чись
в скляні двері, що ви
хо
ди
ли в са
-
док в тем
ну
ва
то
му кут
ку гос
-
тин
ної.
-
Старші доч
ки якось швид
ше
по
ви
хо
ди
ли заміж, а ця си
дить, -
ти
хо про
мо
ви
ла ма
туш
ка.
-
Бо старші кращі за Ва
тю, а Ва
-
тя… ма
лою бу
ла собі нічо
го дів
-
чи
на
, а це чо
гось ста
ла розп
ли
-
ва
ться та по
ган
шать, - обізвав
ся
о. Ар
темій.
-
От і по
ган
шать! Ще що ви
га
-
дай!
-
А! по
га
на спра
ва, нічо
го й ка
-
зать! Талія роз
рос
тається… це
зга
н
жу
ва
ло її пос
тать. Тре
ба шу
-
ка
ти же
ни
ха, бо за
си
диться. В
нас і гро
шей є кільки ти
сяч кар
-
бо
ванців, а дівчи
на мо
же за
си
ді
-
ть
ся
. Тре
ба на
пи
ту
вать же
ни
ха! -
ска
зав о. Ар
темій і нер
во
во мах
-
нув однією ру
кою на повітря.
-
А де ж ти йо
го на
пи
таєш, як
сам не приїде в наш двір? - спи
-
та
ла Су
са
на Уласівна.
-
Адже ж оце не
за
ба
ром нас
та
-
нуть ва
кації. До на
шо
го пи
са
ря
приїде брат йо
го жінки, сту
дент
універ
си
те
ту; до
кон
че приїде,
бо й на ве
ли
код
них свят
ках при
-
їжджав. Тре
ба йо
го зап
ро
хать до
се
бе в гості. Він вже на ос
тан
-
ньо
му курсі, - ска
зав о. Ар
темій.
-
А як же йо
го зап
ро
шу
вать, та
ще й са
мо
го? Не про
хать же до
се
бе в гості й пи
са
ря, і йо
го жін
-
ки! - ска
за
ла ма
туш
ка.
-
Треба до
кон
че зап
ро
сить і пи
-
са
ря, і йо
го жінку; нічо
го не по
-
мо
жеться, - ска
зав о. Ар
темій.
-
І йо
го жінку? - аж крик
ну
ла
ма
туш
ка.
-
Атож! Без цього не обій
де
ть
-
ся.
-
Його жінку? Та йо
го ж жінка в
се
бе вдо
ма хо
де в спідниці й за
-
в'я
зується хуст
кою, як міщан
ка!
- ска
за
ла ма
туш
ка.
-
В се
бе вдо
ма хо
дить в спідни
-
ці й зав’язує го
ло
ву хуст
кою, а
до церк
ви при
хо
де в сукні й про
-
с
то
во
ло
са, - ска
зав о. Ар
темій.
-
Але ж во
на му
жич
ка! Як я її
по
са
дов
лю отут в кріслі між на
-
ши
ми гістьми; ря
дом з ма
туш
ка
-
ми, з уп
ра
ви
тельшею, з її доч
ка
-
ми? Ти, то ла
ден нап
хом нап
хать
мою за
лу міщан
ка
ми та й мо
ло
-
ди
ця
ми. А я цього не зроб
лю! -
аж крик
ну
ла Су
са
на Уласівна.
Сусана Уласівна бу
ла гор
до
ви
-
та. Во
на бу
ва
ла в гос
тях в свя
ще
-
ників ду
же рідко, і бу
ва
ла не в
усіх, а тільки в ба
гатіших і про
-
свіченіших, зна
лась з ма
туш
ка
-
ми, тро
хи більше просвіче
ни
ми.
-
Нічого ро
бить. До
ве
деться по
-
са
до
вить її отут в кріслі, хоч, мо
-
же, й не ря
дом з про
то
поп
шею
та з уп
ра
ви
тельшею. Пи
са
ря й
пи
сар
шу мож
на поп
ро
сить до
се
бе в гості не до
ко
неш
не ж то
-
ді, ко
ли в нас бу
де про
то
поп
ша
та уп
ра
ви
тельша, а будлі-ко
ли,
іншим ча
сом. Але ж пам'ятай, що
це зро
биться не для пи
сарші, а
для її бра
та, сту
ден
та Ле
оніда
Се
ме
но
ви
ча Па
на
сен
ка. Йо
го ба
-
ть
ко
хоч і му
жик, і му
жик сірий,
ре
па
ний, але ку
пив сто двад
ця
-
ть
, чи що, де
ся
тин землі… І ку
-
пи
ть ще більше, бо має гроші, і з
йо
го ха
зяїн на всю гу
бу; а це все
не жар
ти… Та й, ска
за
ти по пра
в
-
ді, нам і батько не
потрібний, а
потрібний йо
го син, - ска
зав о.
Ар
темій.
Сусана Уласівна по
хи
ли
ла свою
го
ло
ву й дов
генько ду
ма
ла, а по
-
тім підве
ла го
ло
ву, ще дов
го ди
-
ви
лась на скляні двері, а далі
про
мо
ви
ла:
-
Може, ти й прав
ду ка
жеш…
До
ве
деться зап
ро
шу
вать до се
бе
й пи
сар
шу! нігде дітись. Але я до
неї зро
ду-звіку не поїду в гості!
-
Але що ж маємо ро
бить. Тре
ба
до
бу
ва
ти же
ни
ха. Ко
лись-та
ки
вже
на
поїмо чаєм пи
сар
шу та по
-
ба
ла
каємо з нею про кар
топ
лю
та ци
бу
лю, - ска
зав о. Ар
те
мій.
Сусана Уласівна нічо
го не од
-
повіда
ла, тільки важ
ко-тяж
ко зі
-
тхну
ла. Її гор
до
витість за
во
ру
-
ши
лась в душі, не
на
че роз
бур
ка
-
на вов
чи
ця в норі.
Сусана Уласівна бу
ла ро
зум
на
зро
ду, вчи
лась в не
ве
лич
ко
му
па
нсіоні в Зве
ни
го
родці в однієї
німкені й зро
ду ма
ла по
тяг до
культур
ності. Своєю пос
тат
тю,
ма
не
ра
ми, своїм вмінням по
во
-
диться з людьми, з гістьми, при
-
й
ня
ти їх в своїй гос
поді, по
ба
ла
-
кать з ни
ми Су
са
на Уласівна бу
-
ла більше схо
жа не на сільську
ма
туш
ку, а на панію, її по
ва
ж
ні
-
сть і навіть її не
по
во
руш
ливість,
її ог
ряд
на пос
тать ще більше
над
да
ва
ли їй са
ло
но
вий по
важ
-
ний тон та солідність.
-
Ти ду
маєш, що й я для своєї
втіхи прий
маю в се
бе ото
го пи
-
са
ря, отих поліціянтів, уряд
ни
-
ків, уся
ких ста
но
вих прис
тавів
та панських уп
ра
ви
телів? Мені з
їх усіх та
ка втіха, як з по
рож
ньо
-
го міха, як ка
жуть в при
казці, -
обі
звав
ся зго
дом о. Ар
темій. -
За
п
ро
шую їх до се
бе в гості, бо
во
ни мені лю
де потрібні і ча
сом
ста
нуть в при
годі.
Отець Ар
темій, ду
же ро
зум
ний
зро
ду, був чо
ловік прак
тич
ний,
за
по
пад
ний і вмів до
бу
вать яку
-
сь
ко
ристь зад
ля се
бе з усіх тих
повіто
вих та сільських на
ча
ль
-
ників.
Од кня
гині він раз дос
тав собі
дур
нич
ки кільки сажнів дров на
па
ли
во та ви
ка
ню
чив ду
бо
вих
ко
ло
док на ко
мо
ру й на шко
лу. З
своїм пан
ком-по
ля
ком та уп
ра
-
ви
те
ля
ми він так вмів спра
ву
-
ваться, що во
ни доз
во
ля
ли йо
му
ви
во
зить з своїх лісів де
ревні, а
най
більше доб
ря
щих ста
рих ду
-
бів на шко
лу і навіть на церк
ву.
-
Ото нудьга бе
ре! - ска
зав жва
-
во о. Ар
темій і якось нер
во
во
крут
нув
ся
в кріслі. - Чи не час
вже са
мо
вар нас
та
вить? Після
чаю мені стає якось тро
хи ве
се
-
ліше.
-
Десь най
мич
ки по
роз
хо
ди
ли
-
сь, - ска
за
ла ма
туш
ка, - але от
не
за
ба
ром
вже поп
ри
хо
дять з
гу
лян
ки. Ти чуд
ний чо
ловік, все
те
бе нудьга бе
ре, а мені ніко
ли
не бу
ває скуч
но: сид
жу собі та
щось ду
маю, або шию, або «Ни
-
ву» пе
рег
ля
даю.
За стіною десь да
ле
ко по
чув
ся
стукіт. Хтось гурк
нув две
ри
ма.
-
Оришко! Мот
ре! - гук
ну
ла ма
-
туш
ка. - Ориш
ко, а йди сю
ди! А
нас
тав ли
шень са
мо
вар, бо вже
час нас
тав
лять!
Але ма
туш
ка дурнісінько гу
ка
-
ла: ні Ориш
ка, ні Мот
ря не вхо
-
ди
ли. Ма
туш
ка об
пер
лась обо
ма
ру
ка
ми об руч
ки крісла, підве
ла
з ве
ли
кою труд
но
тою свою ог
-
ряд
ну пос
тать і не пішла, а не
на
-
че по
су
ну
лась че
рез світли
цю
важ
кою хо
дою й ко
ли
ва
лась на
кож
но
му сту
пені по-ка
чи
но
му, з
од
но
го бо
ку на дру
гий. Во
на за
-
га
да
ла дівча
там нас
тав
лять са
-
мо
вар.
Тільки що во
на вер
ну
лась до
світлиці й знов важ
ко впірну
ла в
крісло, над
ворі за
гур
котіла бри
-
ч
ка, за
ту
потіли коні.
-
Ой, хтось приїхав в гості! Ой,
не люб
лю я тих гос
тей, та ще й
прос
тих! - якось з ост
ра
хом про
-
мо
ви
ла Су
са
на Уласівна.
О. Ар
темій ки
нув
ся в сто
ло
ву й
гля
нув у вікно.
-
Це свої гості. Чо
гось на
ша Ва
-
тя швид
ко вер
ну
лась з гос
тей, -
ска
зав о. Ар
темій з сто
ло
вої.
-
Мабуть, в Бло
щин
цях не зас
-
та
ла нікогісінько до
ма, - ска
за
ла
ма
туш
ка.
Через хви
ли
ну двері в сто
ло
ву
од
чи
ни
лись. Увійшла Ва
тя. Її ли
-
це бу
ло завіша
не чор
ною гус
тою
ву
ал
лю. Во
на од
ки
ну
ла ву
аль і
ста
ла пе
ред дзер
ка
лом зніма
ти з
го
ло
ви ка
пе
люш та роз
ку
ту
вать
ву
аль. З дзер
ка
ла не
на
че гля
ну
-
ло на світли
цю її ши
ро
ке ма
то
ве,
тро
хи смуг
ля
ве ли
це, з дов
ги
ми
то
неньки
ми бро
ва
ми з гост
ри
-
ми кінчи
ка
ми, котрі тро
хи по
со
-
ву
ва
лись аж на ши
рокі вис
ки.
Ва
тя бу
ла не
по
га
на. Її чи
малі
блис
кучі карі очі не
на
че пла
ва
-
ли на підси
не
них білках. Ши
ро
-
ку
ваті повні ус
та зви
ва
лись ду
-
же ви
раз
ни
ми звив
ка
ми. Усі її
пруж
ки ли
ця бу
ли чи
малі, при
-
мітні, ви
разні. Ва
тя тро
хи ски
ну
-
лась на мол
да
ван
ку або на гре
-
ки
ню.
Вона роз
дяг
лась, об
тер
ла на
ви
ду по
рох хус
точ
кою, по
ма
ле
-
нь
ку одійшла од дзер
ка
ла й яко
-
сь по
ма
леньку, не ха
па
ючись, сі
-
ла в крісло про
ти ма
тері. Її пов
-
ненька пос
тать спов
ни
ла не
ши
-
ро
ке крісло.
-
Ото, ма
мо! Тільки дур
но про
-
їзди
лась в Бло
щинці до уп
ра
ви
-
те
ля. Не зас
та
ла до
ма ні паннів,
ні уп
ра
ви
те
ля, ні уп
ра
ви
тельші.
Навіть най
мич
ки ку
дись по
роз
-
бі
га
лись
. Од
ним од
на ба
ба сиді
-
ла на ґанку та ку
ня
ла, див
ля
чи
-
сь на ку
ри та кур
ча
та.
-
Мабуть, па
ни поїха
ли ку
дись в
гості? - спи
та
ла ма
ти в доч
ки.
-
Управительша з доч
ка
ми пої
-
ха
ла в гості до сво
го бра
та, а уп
-
ра
ви
тель поїхав ку
дись по ділу,
в фаб
ри
ку. Та й яка там ве
селість
з уп
ра
ви
те
ля, хоч би я йо
го й за
-
с
та
ла вдо
ма! Я ска
за
ла по
го
ни
-
чеві по
вер
тать на
зад з дво
ру, -
го
во
ри
ла Ва
тя.
-
Не спо
су
ди
лось. Шко
да! Пої
-
деш
вже в ту неділю та на
го
во
-
риш
ся з пан
на
ми дос
хо
чу, - обі
з
-
ва
лась ма
туш
ка, - а тим ча
сом
го
туй ста
ка
ни для чаю. Ориш
ка
не
за
ба
ром по
дасть са
мо
вар на
стіл, - ска
за
ла ма
туш
ка.
Ватя з не
охо
тою підве
лась, не
-
на
че ви
вер
ну
лась з м'яко
го крі
-
сла, і ти
хою, для
вою хо
дою, на
-
га
ду
ючою хо
ду своєї ма
ми, поп
-
рос
ту
ва
ла до сто
ло
вої, од
чи
ни
ла
ша
фу й по
ча
ла вис
тав
лять на
стіл ста
ка
ни та ми
соч
ки, її густі
чорні бро
ви бу
ли на
суп
лені; во
-
на спус
ти
ла очі до
до
лу й пох
ню
-
пи
ла го
ло
ву. Пан
ни, уп
ра
ви
те
-
леві доч
ки, ка
за
ли їй, що до їх
час
тенько навіду
ються в гості ті
па
ничі, що слу
жать в близьких
се
лах за вчи
телів в цер
ков
них
шко
лах. Ва
тя сподіва
лась стріну
-
ти, по
ба
чить їх і поз
най
омиться.
Але по
ба
чить їх не до
ве
лось, - і
Ва
тя хо
ди
ла й по
ра
лась ко
ло
сто
ла смут
на й нев
до
во
ле
на.
Вже й чай нас
то
яв
ся. Ва
тя по
-
на
ли
ва
ла ста
ка
ни. Су
са
на Уласі
-
вна сіла на стілець і по
ча
ла пи
ти
чай. Отець Ар
темій сів і собі на
стільці, на
лив з ста
ка
на в ми
соч
-
ку чаю й по
чав по
хап
цем сту
-
дить чай в ми
сочці та сьорба
ти.
-
А! Чи най
мит вже розпріг ко
-
ні? - нес
подіва
но крик
нув о. Ар
-
темій і не пос
та
вив ми
соч
ки на
стіл, а ніби ки
нув її. Краплі чаю
заб
риз
ка
ли білу чис
ту ска
тер
ку.
Ватя зир
ну
ла в вікно.
-
Вже, та
ту, розпріг коні й за
во
-
дить у стай
ню, - обізва
лась Ва
тя.
-
Нехай знов, знов зап
ря
гає!
Тре
ба побігти на вок
зал. І о. Ар
-
темій, спішний та в'юнкий, не
ді
ждав
ся, по
ки неп
ро
вор
на Ва
тя
побіжить на ґанок. Йо
го нес
по
-
ді
ва
но взя
ла не
терп
ляч
ка. Він
про
вор
но підвівся з стільця, ні
-
би підско
чив, нез
ва
жа
ючи на
свою до
ход
жалість, побіг в сіни,
вибіг на ґанок і гук
нув на по
го
-
ни
ча:
-
Запрягай лиш знов коні та
шви
денько по
по
луд
нуй! За
раз
побіжу на вок
зал.
-
Чого це тобі спо
тан
ня за
ма
ну
-
лось їхать на вок
зал? - спи
та
ла в
о. Ар
темія ма
туш
ка, як він вер
-
нув
ся в сто
ло
ву.
-
А! я й за
був
ся! В га
зе
тах пи
са
-
ли, що бу
де проїжджать в Крим
ве
ли
кий князь от так чи сього
д
-
ні, чи завт
ра, - вже доб
ре не па
-
м'ятаю. Або сьогодні, або завт
ра
він бу
де на на
шо
му вок
залі. Там
же бу
де ба
га
то уся
ко
го на
ро
ду.
Виїдуть ба
тюш
ки з містеч
ка, ви
-
ї
дуть, мо
же, де
які па
ни; а вже
кня
ги
ня з Чор
но
ко
питівки так
до
ко
неш
не виїде. Бу
дуть стрі
ча
-
ть ве
ли
ко
го кня
зя. По
ба
чусь з
людьми, з па
на
ми, з ба
тюш
ка
ми,
по
ба
ла
каю з кня
ги
нею й на
га
-
даю їй за се
бе. Мо
же, вже й за
бу
-
лась за ме
не, як я стрічав архіє
-
рея в Чор
но
ко
питівці, про
во
див
йо
го до неї в дім і навіть спо
до
-
бив
ся обідать в її домі. Знаєш, на
вок
залі тра
питься з кимсь по
го
-
во
рить, щось там по
чуєш: то з
Ки
єва хтось при
не
се звістки та
но
вин
ки, то з сіл, то з кня
ги
ни
-
но
го двірця.
Матушці бу
ло нев
ди
во
ви
жу, що
о. Ар
темій так рап
том за
ба
жав
побігти на вок
зал ніби
то без
уся
ко
го діла. Він час
то навіду
-
вавсь ту
ди, сли
ве що
тиж
ня стрі
-
чав
ба
тю
шок, котрі їха
ли з Киє
-
ва; роз
пи
ту
вав про кон
сис
торію,
про мит
ро
по
ли
та, за архієреїв,
за но
вин
ки в Києві. Все це о. Ар
-
темій мо
тав собі на вус.
О. Ар
темій озир
нувсь і гля
нув
на здо
ро
вий го
дин
ник, що висів
на стіні за йо
го спи
ною й цо
кав
ма
ят
ни
ком так здо
ро
во, не
на
че
хтось лу
пив мо
ло
точ
ком по роз
-
битій тарілці.
-
Ой час їхать, ой час! - крик
нув
о. Ар
темій і крут
нув го
ло
вою
так швид
ко, що йо
го довгі ко
си
об
ви
ли
ся тро
хи не кру
гом шиї і
од
но пас
мо впа
ло йо
му на ніс і
тро
хи не пот
ра
пи
ло в ми
соч
ку з
чаєм. О. Ар
темій од
ки
нув ко
су за
ву
хо, наг
нув
ся над ми
соч
кою й
по
чав хап
ки пи
ти чай. Нес
лух
ня
-
ні ко
си знов ви
су
ну
лись з-за
обох вух, звіси
лись і впа
ли по
обид
ва бо
ки ми
соч
ки.
«Може, ме
не до
пус
тять прис
ту
-
пить до са
мо
го ве
ли
ко
го кня
зя…
по
руч з кня
ги
нею, як ту
теш
ньо
-
го бла
го
чин
но
го, - по
чав ду
мать
мріями о. Ар
темій. - Як бла
го
чи
-
н
ний
, я ска
жу про
мо
ву ве
ли
ко
му
кня
зеві, блис
ну крас
но
мовніс
-
тю… Тре
ба бу
де в до
розі склас
ти
про
мо
ву, та ко
ро
теньку, але гар
-
ну, до
лад
ну, ви
со
ку на дум
ки,
квітчас
ту на фра
зи. Тре
ба доб
ра
-
ти періоди дов
генькі, зак
руг
лені
або підвес
ти під фор
му хрії,
так… на зра
зець про
мо
ви Ко
-
нисько
го Ка
те
риніІІ: «Оста
вим
аст
ро
но
мам до
ка
зу
вать, що сон
-
це на
ше стоїть не
по
во
руш
но: со
-
н
це на
ше кру
гом нас хо
дить…»
Мо
же, ве
ли
кий князь звер
не на
ме
не вва
гу, примітить ме
не… а
потім, мо
же, в Києві по
ба
читься
з мит
ро
по
ли
том… ска
же про ме
-
не, пох
ва
лить ме
не за зручність і
крас
но
мовність… А мо
же, до
ве
зе
за ме
не звістку й до Пе
тер
бур
га,
ска
же оберп
ро
ку
ро
рові: «От яко
-
го я стрів бла
го
чин
но
го в Чор
-
но
ко
питівці!» А тут мені шлють
ор
ден св. Ан
ни або й зо
ло
тий на
-
перс
ний хрест… Тре
ба бу
де й з
кня
ги
нею по
ба
ла
кать, на
га
да
ти
за се
бе…»
О. Ар
темій не до
ду
мав своїх
ши
ро
ких дум. Візок за
гур
котів
під са
мим ґанком. Коні спи
ни
-
лись. О. Ар
темій влив за
ра
зом в
рот по
ло
ви
ну ста
ка
на га
ря
чо
го
чаю, тро
хи не попік собі ро
та,
схо
пивсь з стільця, як опе
че
ний,
вхо
пив чор
но
го бри
ля з ши
ро
-
ки
ми кри
са
ми, на ході на
тяг ря
-
бий ши
ро
кий па
ру
си
но
вий ба
ла
-
хон од ку
ря
ви в до
розі, ско
чив
на візок і гук
нув на по
го
ни
ча:
по
га
няй!
Курява схо
пи
ла
ся слідком за
на
то
чан
кою
по ву
лиці, і на
то
-
чан
ка щез
ла за бра
мою.
О. Ар
темій звелів по
го
ни
чеві
ка
тать що є ду
ху й поспішать,
щоб зас
та
ти поїзд, кот
рий ішов з
Києва. До вок
за
лу бу
ло доб
рих
де
сять верс
тов. От коні вже вс
-
ко
чи
ли в здо
ро
ве містеч
ко, за
од
ним ду
хом пе
ребігли че
рез мі
-
стеч
ко. Жи
ди виг
ля
да
ли з крам
-
ниць і ди
ву
ва
лись, чо
го це го
ро
-
бцівський ба
тюш
ка так ха
пає
ть
-
ся на вок
зал. До вок
за
лу бу
ло ще
верс
тов зо три.
-
Поганяй! не шко
дуй во
за й ко
-
ней! Тре
ба мені за
рані й за
ча
су
приїхать па вок
зал! - гу
кав о. Ар
-
темій на па
руб
ка.
Парубок свис
нув ба
то
гом по
ко
нях. Під ба
то
гом коні по
ба
-
дьо
рніша
ли
й по
нес
ли ле
геньку,
але труську по
воз
ку по не
дав
но
ви
мо
щеній мос
товій. По
воз
ка
за
дер
ча
ла, зас
ка
ка
ла. О. Ар
темій
і собі за
ге
цав. Вітер роз
но
сив йо
-
го шерсткі, як дріт, довгі ко
си по
пле
чах; ко
си ма
ялись на вітрі,
мет
ля
лись, і о. Ар
темій не
на
че
не їхав, а летів своєю осо
бою,
мов пти
ця шу
га
ла за вітром. От і
вок
зал ста
ло вид
ко. Коні підско
-
чи
ли під ґанок.
Але о. Ар
темій дурнісінько вит
-
ра
тив так ба
га
то па
лу. Він дові
-
давсь на вок
залі, що ве
ли
кий
князь не бу
де проїжджать цього
дня: йо
го сподіва
ються завт
ра.
На вок
залі не бу
ло ні де
пу
тацій
од місте
чок, не бу
ло повіто
вої
поліції, не бу
ло навіть ста
но
во
го
прис
та
ва. Са
мо по собі, що й кня
-
гині не бу
ло. На по
рожній плат
-
формі вис
нув од
ним один жан
-
дарм, а зго
дом вис
ко
чив з две
-
рей ста
ренький, але про
вор
ний
ба
тюш
ка з близько
го сельця Ли
-
ст
ви
ча, не
по
си
дя
щий отець Са
-
ва, кот
рий час
то виїжджав на
вок
зал як
раз по та
ко
му ж ділу,
по яко
му виїхав і о. Ар
темій: щоб
на
ло
вить уся
ких звісток та но
-
ви
нок і потім роз
но
си
ти їх по
око
лиці. Ро
зум
ний та про
но
зу
-
ва
тий о. Са
ва якось зумів з ди
-
яконів вий
ти на по
па на ма
ле
-
ньку па
рафію. Сусідні ба
тюш
ки
драж
ни
ли йо
го «лист
винським
про
топ
ресвіте
ром» і не ду
же лю
-
би
ли йо
го: він час
то їздив до Ки
-
є
ва, бу
вав час
то в кон
сис
торії й
роз
ка
зу
вав і… ви
ка
зу
вав кон
сис
-
торським уря
дов
цям ба
га
то де
-
чо
го про сусід-ба
тю
шок, ще й
ча
сом док
ла
дав де
чо
го й сво
го.
Йо
го стра
ха
лись, як відо
мо
го ле
-
пе
ту
на й ви
каж
чи
ка в кон
сис
-
торії, та й скрізь.
-
О! і ви тут! - крик
нув о. бла
го
-
чин
ний до от
ця Са
ви.
-
Тут, о. бла
го
чин
ний! Сте
ре
жу
поїзда з ве
ли
ким кня
зем. Вже
тре
тій раз вибігаю на вок
зал! -
обізвав
ся о. Са
ва.
«Чи не ду
має ча
сом оцей лист
-
винський про
топ
ресвітер од
би
-
ть
у ме
не па
ра
до
ву про
мо
ву до
ве
ли
ко
го кня
зя, - май
ну
ла дум
ка
в о. Ар
темія. - Але дзус! Я не по
-
пу
щу цього! Я тут стар
ший… на
-
тяк
ну йо
му заз
да
легідь, дам од
-
ко
ша наз
до
гад…»
Прибув не
за
ба
ром і поїзд. О. Ар
-
темій на
ди
бав-та
ки двох ба
тю
-
шок, котрі їха
ли з Києва, вглядів
знай
омих жидків з Кор
су
ня, з
Бо
гус
ла
ва, по
ба
ла
кав з ни
ми, ро
-
з
пи
тав за мит
ро
по
ли
та, про кон
-
сис
торію; в жидів роз
пи
тав за
ціни на паш
ню та про вся
ку вся
-
чи
ну.
«А! не вда
лось! А перш за все
ли
шенько, що не вда
лось стик
-
ну
тись з кня
ги
нею. Поїду на во
-
к
зал завт
ра», - ду
мав о. Ар
темій,
не сіда
ючи, а не
на
че ки
да
ючи
свою ви
со
ку пос
тать в по
воз
ку.
«Чи не заїха
ти б до кня
гині на
ча
сок, не
на
чеб
то по яко
мусь ді
-
лу?» - ду
мав о. Ар
темій, пог
ля
да
-
ючи з го
ри на чу
дові баньки
кня
ги
ни
но
го двор
ця на ост
рові
Росі, на гор
бу, котрі виг
ля
да
ли з
гу
ща
ви
ни зе
ле
но
го де
ре
ва, не
-
на
че гар
ненькі цяцьки.
Але та
ко
го діла о. Ар
темій не
при
га
дав. Він заїхав на пош
ту,
заб
рав свої но
ме
ри «Мос
ковс
ких
ве
до
мос
тей» та «Ки
ев
ля
ни
на»,
тут-та
ки роз
гор
нув їх і, сівши в
по
воз
ку, гук
нув до по
го
ни
ча:
«По
га
няй до ба
тюш
ки!» Він з
жа
до
бою по
чав пе
рег
ля
дать те
-
лег
ра
ми в га
зе
тах, ге
ца
ючи на
возі й при
дер
жу
ючи ши
рокі ли
-
ст
ки га
зе
ти, котрі на всі бо
ки
тріпа
лись на вітрі.
О. Ар
темїй вбіг у двір ба
тюш
ки
о. Пор
фирія Не
ру
ше
ви
ча. О. Пор
-
фирій Не
ру
ше
вич був удівець,
лю
бив сидіти до
ма, рідко в ко
го
бу
вав в гос
тях і сам завж
ди був
не ду
же ра
дий гос
тям. Але о. Ар
-
темій усе заїздив до йо
го, вер
та
-
ючись з вок
за
лу. Наб
рав
ши ці
-
лий обе
ре
мок уся
ких но
ви
нок
на вок
залі, о. Ар
темій заїздив до
то
го од
шельни
ка, щоб на свіжу
пам'ять ви
ки
дать усей той обе
-
ре
мок, усю ван
та
гу в по
ко
ях о.
Пор
фирія й наб
рать у йо
го ще й
но
вих: о. Пор
фирій жив не
да
леч
-
ко од вок
за
лу, та ще й в здо
ро
во
-
му містеч
ку; од йо
го, хоч-не-хоч,
но
вин
ки самі лізли й си
па
лись в
дім, і в подвір'я, і в осе
лю.
Незабаром добрі ко
ни
ки о. Ар
-
темія підко
ти
ли по
воз
ку під ґа
-
нок. О. Ар
темій зско
чив з візка й
вітром по
летів по схо
дах на ґа
-
нок, згор
ту
ючи й бга
ючи жуж
-
мом ши
рокі, як прос
ти
ряд
ло, ли
-
ст
ки «Мос
ковс
ких ве
до
мос
тей».
Ски
нув
ши з се
бе білий по
до
ро
-
жній ба
ла
хон з ши
ро
кою відло
-
гою, о. Ар
темій з лист
ка
ми га
зет
вско
чив в сто
ло
ву о. Пор-фирія.
О. Пор
фирій тільки що на
пив
ся
чаю. Про
жи
ва
ючи в містеч
ку, о.
Пор
фирій і обідав і пив чай ба
га
-
то пізніше, ніж ба
тюш
ки по се
-
лах, вже тро
хи на міський лад.
На ши
ро
ко
му столі, зас
те
ле
но
му
чис
тою сільською ска
тер
кою,
сто
яли ста
ка
ни після чаю, ще не
пе
ре
миті, ва
ля
лись ло
жеч
ки,
шма
точ
ки па
ля
ниці. Усей по
суд
був пов
ний мух. Му
хи роєм ла
-
зи
ли по мок
рих блю
деч
ках, дзи
-
ж
ча
ли в ста
ка
нах, обліплю
ва
ли
чор
ни
ми куп
ка
ми гру
доч
ки са
-
ха
ру, чор
ни
ми обідка
ми шма
точ
-
ки па
ля
ниці. Се
ред сто
ла сто
яла
скля
на, круг
ла, на
че на
ду
тий пу
-
хир, му
хо
лов
ка з са
хар
ним си
ро
-
пом, вже повнісінька мух. Уся
ска
терть на столі бу
ла вкри
та
му
ха
ми, котрі ви
раз
но чорніли
на їй, не
на
че гус
то посіяне чор
не
насіння. Сон
це вже за
хо
ди
ло й
ки
да
ло ко
сий промінь на стіл. В
га
ря
чо
му світі, за
си
па
ний му
ха
-
ми, увесь стіл був ніби жи
вий,
во
ру
шив
ся й здри
гу
вавсь в кон
-
вульсіях.
О. Пор
фирій сидів край сто
ла й
чи
тав книж
ку. Він не лю
бив хлі
-
бо
робст
ва, од
да
вав своє по
ле на
-
спіл чо
ловікові, але ду
же лю
бив
чи
та
ти книж
ки й мав їх до
волі.
-
Добривечір, о. Пор
фирій! - гу
-
к
нув о. Ар
темій, зска
ку
ючи в
сто
ло
ву.
Флегматичний о. Пор
фирій аж
ки
нув
ся, ніби спро
сон
ня, і ви
ря
-
чив свої тихі ка
ла
мутні очі на
гос
тя.
-
Доброго здо
ров'я! - ти
хо обіз
-
ва
в
ся він, че
рез си
лу підво
дя
чи
-
сь з стільця.
О. Ар
темій привітав
ся й по
чав
цілу
ваться з о. Пор
фирієм дов
го
й міцно, не
на
че пів людсько
го
ві
ку не ба
чив
ся з ним, хоч він
був в о. Пор
фирія ми
нув
шо
го ти
-
ж
ня.
По флег
ма
тичній міні, по неш
-
вид
ких ру
шен
нях, по неш
видкій
ході бу
ло знать, що о. Пор
фирій
був не ду
же-то ра
дий гос
теві.
-
А я оце був на вок
залі. Пи
са
ли,
що сьогодні бу
де проїжджать ве
-
ли
кий князь, а йо
го й не бу
ло.
Та
ка шко
да, та
кий жаль! - гу
кав
о. Ар
темій.
«Господи, яка шко
да, який жа
-
ль! - ду
мав о. Пор
фирій. - І на
що
йо
му здав
ся той вок
зал? Пев
но,
кру
тить в йо
му який
сь черв'як і
не дає йо
му сидіть на місці. І бу
-
ва
ють же в світі такі не
по
си
дя
-
щі, такі прудкі лю
де! Бігає, літає,
кри
чить, ве
ре
щить, ре
пе
тує…»
-
Сідайте, о. Ар
темій, - обізвав
ся
ти
хо гос
по
дар, - от я нал
лю вам
чаю. Про
шу!
О. Пор
фирій на
лив ста
кан чаю
й пос
та
вив йо
го пе
ред гос
тем. О.
Ар
темій по
чав роз
ка
зу
вать за
но
вин
ки, які по
чув на вок
залі;
роз
ка
зу
ючи швид
ко та дрібно,
він ко
ло
тив ло
жеч
кою чай. Тон
-
кий дзвінкий ста
кан дзвенів,
мов навіже
ний, не
на
че аж кри
-
чав: ой, ря
туй
те! не ко
лотіть, не
бий
те ме
не, бо не ви
дер
жу, от-от
лус
ну!
О. Ар
темій дзво
нив в ста
кан,
не
р
во
во сьорбав чай ло
жеч
кою
й ки
дав в свій мох
на
тий рот. Од
-
на му
ха влетіла в чай і опа
ри
ла
-
сь. Він за
хо
пив ло
жеч
кою му
ху і
вки
нув в рот. На
ла
пав
ши її язи
-
ком, він по
вер
нув го
ло
ву, вип
-
лю
вав її на підло
гу та знов го
во
-
рив. На той час непідстри
жені
ву
си лізли йо
му в рот ра
зом з
ча
єм і при
ли
па
ли до губів. Він
одгрібав їх пальця
ми, роз
дяв
ля
-
ючи ро
та, і ко
пи
лив то верх
ню,
то спідню гу
бу.
-
Оце я на вок
залі ба
чив Шму
ля
з Кор
су
ня, ба
чив смілянсько
го
Бе
р
ка, їхав з Києва о. Ав
рамій і о.
Ва
силій з Дацьок, - роз
ка
зу
вав о.
Ар
темій.
-
А чи не ба
чи
ли там ча
сом
«про
топ
ресвіте
ра» з Лист
ви
на,
о. Са
ву? - ти
хо спи
тав о. Пор
фи
-
рій і осміхнув
ся.
-
Як же? Ба
чив і роз
мов
ляв з
ним! Але яка шко
да! Я ду
мав, ст
-
ріну на вок
залі ве
ли
ку си
лу на
-
ро
ду, на
товп де
пу
тацій од гро
-
мад, стріну кня
ги
ню, по
ба
ла
каю
з нею. І по
ду
май
те тільки собі.
На вок
залі нікогісінько не
ма!
Яка шко
да! Який жаль! - ре
пе
ту
-
вав о. Ар
темій.
«І навіщо йо
му ті де
пу
тації, та
кня
ги
ня? Чуд
на лю
ди
на оцей о.
Ар
темій. Я од тих де
пу
тацій, од
тих кня
гинь ла
ден втікать за
три
дев'ять зе
мель, а він сам шу
-
кає їх!» - ду
мав о. Пор
фирій.
-
Що ж тут чу
вать у вас? - спи
-
тав о. Ар
темій.
-
Сказать по правді, нічо
го не
чуть ціка
во
го. От ви то, ма
буть,
по
чу
ли ба
га
то де
чо
го ціка
во
го
на вок
залі! - обізвав
ся о. Пор
фи
-
рій. - А що вам роз
ка
зу
вав лист
-
винський про
топ
ресвітер?
-
Розказував, що не
дав
но їздив
аж за Бо
гус
лав, а там шля
хи рі
-
вня
ють, бо ко
гось сподіва
ються,
- ска
зав о. Ар
темій.
-
Кого ж це ждуть? Мо
же, бу
де
їхать кот
рий
сь архієрей або мит
-
ро
по
лит? А марш
ру
ту не
ма… -
яки
мсь смут
ним го
ло
сом обіз
ва
-
в
ся о. Пор
фирій.
-
Казав, що рівня
ють шля
хи до
-
б
ре, скрізь за
си
па
ють рівча
ки,
за
ки
да
ють гноєм, при
си
па
ють
гній зем
лею…
-
Певно, бу
де їхать або мит
ро
-
по
лит, або гу
бер
на
тор, ко
ли доб
-
ре за
си
па
ють рівча
ки. Як
би спо
-
діва
лись яко
гось архієрея, то ті
-
льки прит
ру
си
ли б пот
рош
ку рі
-
вча
ки та ба
каї й ви
бої… О, по
га
-
на шту
ка! - ска
зав о. Пор
фирій.
-
Ще й як по
га
на! А тут мет
ри
-
ки, а тут при
хо
до-росхідні книж
-
ки й досі не по
за
пи
су
вані! - кри
-
к
нув о. Ар
темій. - Ой, є хи
би й
не
дог
ляд! Все якось стя
гуєшся
та все на
далі одк
ла
даєш…
-
А штун
ди, о. Ар
темій, ще не
ма
в вас в Го
робцівці? - спи
тав о.
Пор
фирій.
-
Ні, не
ма; не чуть.
-
І в ме
не не
ма. Але лист
вин
сь
-
кий про
топ
ресвітер оце вчо
ра
ка
зав мені, що во
на вже є ко
ло
вас кру
гом, і в Ко
марівці, і в Ше
-
н
дарівці, і в Хильках.
-
І в Шен
дарівці? Чи не бре
ше
ча
сом про
топ
ресвітер?
-
О, про
топ
ресвітер усе знає га
-
разд! - обізвав
ся о. Пор
фирій. -
Ка
зав, що в Шен
дарівці пішло в
штун
ду шість сім'їв і що якась
про
повідни
ця-штунд
ка, якась ді
-
в
ка Те
тя
на, бу
ла й у ва
шо
му селі
і в ко
гось но
чу
ва
ла аж дві ночі.
-
Була й но
чу
ва
ла! Аж дві ночі! -
крик
нув о. Ар
темій і схо
пив
ся з
стільця. - Бре
ше про
топ
ресвітер!
-
Ой не бре
ше. Цей не з таківсь
-
ких, щоб бре
хав, - ска
зав о. Пор
-
фирій, - бо та штунд
ка бу
ла і в
на
шо
му містеч
ку, та уряд
ник за
-
раз ви
тур
лив її з містеч
ка.
-
Ой ли
шеч
ко! Ще про
топ
ре
св
і
-
тер ви
ка
же в кон
сис
торії… А я
про це й не знав… А я ж ту
теч
ки
бла
го
чин
ний… Тре
ба розвідать,
тре
ба досвідчиться за все.
-
Довідайтесь! Мо
же, та про
ро
-
чи
ця й досі си
дить в вашій Го
-
робцівці… - ска
зав о. Пор
фирій.
-
Ой-ой! А в ме
не ж му
жи
ки - то
ана
фе
ми, злодії, ан
ци
бо
ри, ан
ти
-
х
рис
ти! А пи
сар, то вже й не бу
-
ду ка
зать про йо
го, - бідкав
ся о.
Ар
темій, - ця бестія хит
ра, як ли
-
си
ця, а ро
зум
на й помірко
ва
на,
як са
та
на…
-
Це той Ко
цю
бен
ко?
-
Та це ж Ко
цю
ба! - ска
зав о. Ар
-
темій. - Тільки, хва
лить бо
га, що
наш но
вий мит
ро
по
лит прав
ди
-
вий чо
ловік і уся
ких бре
хень не
пос
лу
хає, пош
ли йо
му, бо
же, здо
-
ров'я й дов
гий вік!
Отець Ар
темій встав, підвів очі
до об
разів і пе
рех
рес
тив
ся. Він
знов сів і по
чав поз
ка
зу
вать уся
-
кі но
вин
ки, які по
чув од жидів:
по чо
му пуд пше
ниці та жи
та, ві
-
вса та про
са, який ба
тюш
ка
вмер, який ви
дав доч
ку заміж,
де бу
де швид
ко весілля.
-
О. Пор
фирій! Чи ви не пе
рег
-
ля
да
ли ос
танніх но
мерів га
зет? -
про
мо
вив О. Ар
темій, вит
ру
сив
-
ши з се
бе, мов з мішка, усі но
-
вин
ки в око
лиці. - Щось бу
де! Ой
щось бу
де! Прус
са
ки кру
тять, че
-
п
ля
ються до Росії. Вільгельм го
-
во
рить за
кир
ку
ваті та зачіпливі
про
мо
ви на бен
ке
тах.
-
Ні, про це я ще не чи
тав, - ти
хо
обізвав
ся о. Пор
фирій.
В той час до сто
ло
вої увійшла
сест
ра о. Пор
фирія, вже ду
же не
-
мо
ло
да пан
на. О. Ар
темій лед
ве
примітив її, тільки ки
нув на неї
оком, швид
ко підвівся на стільці
й су
нув до неї хап
ком свою ру
ку,
не
на
че ка
зав: од
че
пись од ме
не,
та ще й хутчій, бо не маю ча
су
навіть ру
ки тобі по
дать: мені
тре
ба роз
мов
лять.
-
Ой бо
же! Що це бу
де, що це бу
-
де! - га
ла
су
вав він на всю сто
ло
-
ву. - Чи ви пак чи
та
ли, ку
ди вже
в ос
танній час доліта
ли прусські
аерос
та
ти?
-
Ні, не чи
тав.
-
Невже не чи
та
ли?! - крик
нув
о. Ар
темій і підвівсь з місця. - Лі
-
та
ли аж над Вінни
цею, літа
ли
аж за Києвом, над Бро
ва
ра
ми!
спус
ти
лись німці в Бро
ва
рах,
звеліли му
жи
кові нас
ма
жить
сма
жені, по
ве
че
ря
ли, потім сіли,
зня
лись з місця та й по
летіли.
Ой! Бо
же мій! Що це бу
де! Що ми
бу
де
мо ро
бить? Ой, щось бу
де!
щось бу
де! - бідкав
ся о. Ар
темій і
вхо
пив в обидві ру
ки го
ло
ву та й
забігав по сто
ловій. Довгі по
ли
ря
си, ко
си на го
лові мет
ля
лись
на повітрі. Му
ха влетіла в рот о.
Ар
темієві.
-
Пху, пху! Ой бо
же мій! Що це
бу
де? Про
пащі ми! - ре
пе
ту
вав о.
Ар
темій, випльову
ючи на ході
му
ху.
-
Я ду
маю, що не та
кий чорт ст
-
раш
ний, як йо
го ма
лю
ють, - обі
-
з
в
ав
ся спокійно о. Пор
фирій, -
вла
ди
ка страшніший за прус
са
-
ків.
О. Ар
темій підбіг до о. Пор
фи
-
рія, пок
лав йо
му на пле
че од
ну
ру
ку, на
хи
ливсь і про
мо
вив сли
-
ве на ву
хо: «Бу
де вой
на».
Промовив він це та знов одс
ко
-
чив од о. Пор
фирія, як опе
че
ний.
Стара пан
на тільки сто
яла та
ви
тріща
ла очі на о. Ар
темія. Ви
-
тріщав на йо
го очі й о. Пор
фи
-
рій.
-
Прощайте! Зос
та
вай
тесь здо
-
рові! Час до
до
му, - нес
подіва
но
ска
зав о. Ар
темій, щільно поці
-
лу
вав
ся тричі з о. Пор
фирієм,
ти
к
нув ру
ку панні і, як метіль,
повіявся в при
хо
жу.
Надворі тим ча
сом піднявсь ві
-
тер. З за
хо
ду нас
ту
па
ла чор
на
хма
ра. Вітер аж свистів, гнув ве
-
р
хи де
ре
ва, піднімав страш
ну ку
-
ря
ву на містеч
ку, на шля
ху. Ку
-
ря
ва підби
лась вго
ру, мов хма
ра,
летіла сму
га
ми по ву
ли
цях, ви
-
ла
ся, мов дим, вздовж шля
ху.
-
Та зос
таньтесь на ніч! Та хоч
пе
реждіть оцю ли
ху го
ди
ну! -
про
сив о. Ар
темія ха
зяїн.
-
Спасибі! не мож
на!
-
Та це ж гірше од Бісмар
ка! Гі
-
рше од прус
саків! - сміявся з ґа
-
нку ха
зяїн.
-
Спасибі! не мож
на! - гук
нув о.
Ар
темій і не
на
че впав у по
воз
ку.
Швидко коні йо
го й колісни
ця
ніби пірну
ли в страш
ну піску
ва
-
ту хма
ру й ніби по
то
ну
ли в їй.
-
Аки Ілія пішов на не
бо й по
то
-
нув у хмарі, - про
мо
вив о. Пор
-
фирій до сест
ри, осміха
ючись.
Вже в глу
пу ніч вер
нув
ся о. Ар
-
темій до
до
му й зас
ту
кав у шиб
-
ку вікна так рап
то
во, що тро
хи
не роз
бив скла. В домі вже всі
по
ля
га
ли спа
ти. Сон
на най
мич
-
ка вис
ко
чи
ла й од
су
ну
ла за
сов в
две
рях.
II
В -неділю, йду
чи до церк
ви, о.
Ар
темій ска
зав до своєї жінки,
що зап
ро
сить до се
бе на чай пи
-
са
ря й пи
сар
шу.
-
А!.. ц!.. - аж цмак
ну
ла з до
са
-
дою й навіть оги
дою Су
са
на Ула
-
сівна.
-
Якби ти був зап
ро
сив на чай
кня
ги
ню, я бу
ла б ба
га
то більше
ра
да. А пи
сар
шу!.. Ат! го
ре мені з
тією пи
сар
шею!
-
Вже ж нічо
го не по
мо
жеться.
Тре
ба ж на
пи
ту
вать же
ни
ха для
Ваті. Вже час! - ска
зав о. Ар
темій,
вдя
га
ючись в ря
су.
На служ
бу бо
жу до церк
ви при
-
й
шов пи
сар з пи
сар
шею. Тоді як
во
ни обоє підсту
пи
ли ра
зом з
людьми за да
рою, о. Ар
темій, да
-
ючи їм по шма
точ
ку прос
ку
ри,
сти
ха про
мо
вив до пи
са
ря:
-
Прошу покірно вас зай
ти до
ме
не на чай після служ
би.
-
Спасибі, о. Ар
темій, зай
ду, - ти
-
хенько про
мо
вив пи
сар. «Пев
но,
має якесь діло в во
лості», - по
ду
-
мав він, ос
ту
па
ючись од царсь
-
ких врат.
-
І вас про
сить моя ма
туш
ка на
чай після служ
би, - ска
зав о. Ар
-
темій до пи
сарші, по
да
ючи їй
шма
то
чок прос
ку
ри.
Писарша мовч
ки пок
ло
ни
лась
ба
тюшці ни
зенько й потім, ос
ту
-
па
ючись, пе
рех
рес
ти
лась і ду
же
низько пок
ло
ни
лась до об
разів,
не
на
че дя
ку
ва
ла бо
гу за та
ку ве
-
ли
ку честь і по
ша
ну.
-
Якесь діло має. Ма
буть, за що
-
сь бу
де про
сить, - ка
зав пи
сар,
йду
чи з жінкою че
рез цвин
тар.
-
Якби мав діло до во
лості, то
про
сив би тільки те
бе, а то й ме
-
не про
сить, - обізва
лась пи
сар
-
ша. - А я на ли
хо наділа ста
ре
нь
-
ку спідни
цю. Хіба вернімось до
-
до
му, то я вбе
ру
ся в но
ву зе
ле
ну
вов
ня
ну сук
ню.
-
Опізнимось. Йди вже в то
му, в
що вбра
лась, - ска
зав пи
сар, а
сам по
хи
лив свою чор
но
во
ло
су
го
ло
ву, вти
рив очі в зем
лю і все
ду
мав, яке б то діло до йо
го мав
ба
тюш
ка, що не тільки йо
го, але
й жінку зап
ро
сив до се
бе в гості.
-
Ой, вер
ну
ся я до
до
му та пе
ре
-
дяг
нусь в но
ву зе
ле
ну сук
ню, -
го
во
ри
ла пи
сар
ша, - та тре
ба б і
за
че
саться кра
ще, та й надіти
доб
ре на
мис
то або хоч на
ки
нуть
на шию зо
ло
тий хрес
тик…
-
Та вже пізно. Не
хай вже при
-
би
ре
мось іншим ча
сом, як поп
-
ро
сять вдру
ге, - го
во
рив пи
сар,
не підійма
ючи го
ло
ви, та все ду
-
мав, чо
го це ба
тюш
ка став та
кий
лас
ка
вий, що й жінку зап
ро
сив
до се
бе на чай.
Проворний, пруд
кий ба
тюш
ка
вже ски
нув ри
зи й наз
дог
нав їх.
І о. Ар
темій, і йо
го зап
ро
хані го
-
сті вкупі ввійшли в двір. Ба
тюш
-
ка од
чи
нив двері в при
хо
жу. На
-
зустріч гос
тям в при
хо
жу за
раз
вий
шла ма
туш
ка, а за нею Ва
тя,
і обидві во
ни ду
же ра
до привіта
-
лись з пи
сар
шею. Ма
туш
ка поп
-
ро
си
ла пи
са
ря й пи
сар
шу не до
сто
ло
вої, а прос
то в за
лу.
Писар в две
рях пе
рег
ля
нув
ся з
пи
сар
шею й при
щу
лив од
но око:
ди
вись, мов, яка нам честь та по
-
ша
на!
Батюшка ніко
ли не прий
мав
пи
са
ря в залі, а зап
ро
шу
вав йо
го
або в свій кабінет, або в сто
ло
ву.
-
Сідайте, Фе
одосіє Се
менівно, от
ту
теч
ки, в кріслі! - про
си
ла ма
-
туш
ка й при
су
ну
ла до неї крісло.
Писарша, як увійшла в за
лу. пе
-
рес
ту
пив
ши поріг, так і спи
ни
-
лась ко
ло по
ро
га і, здається, не
ма
ла сміли
вості сту
пить далі ні
на один ступінь.
-
Спасибі вам! - ти
хо обізва
лась
пи
сар
ша і вже хотіла сісти од
да
-
ле
ки од бла
го
чин
ної, на віден
-
сько
му стільці під стіною, да
ле
-
ченько од ка
на
пи та од сто
ла.
-
Та сідай
те-бо от ту
теч
ки, в
крі
слі! - знов про
си
ли ма
туш
ка
пи
сар
шу.
«Ото ли
шенько! В старій спі
д
-
ни
ці якось не насмілюсь сісти в
кріслі про
ти вікон на са
мо
му сві
-
ті, та ще й ко
ло вікна. Як
би пак в
новій зе
леній сукні…» - ду
ма
ла
пи
сар
ша, але му
си
ла йти на са
-
мий яс
ний світ і сісти в кріслі.
Во
на все не
на
че со
ро
ми
лась, щу
-
ли
лась і не
на
че хотіла схо
ваться
в гли
бо
ко
му та ши
ро
ко
му кріслі.
Для пи
сарші бу
ло не пер
вин
ка
сидіть в кріслі, сли
ве в такій са
-
мій гос
тинній. Її батько, Се
мен
Пет
ро
вич Па
на
сен
ко, був прос
-
тий се
ля
нин, але він дов
генько
був во
лос
ним стар
ши
ною в не
-
да
ле
ко
му селі, за
ба
гатів, на
жив
-
ся, ов
довів і вдру
ге оже
нив
ся на
ба
гатій удові; він ку
пив трид
-
цять де
ся
тин землі, а потім брав
у по
сесію по
ле, за
ба
гатів і при
-
ку
пив ще сто двад
цять де
ся
тин.
Він вже став за
мож
ним, мав має
-
тність і був вже нас
то
яте
лем на
справжнього діди
ча з се
лян,
яких в нас в Київщині вже є чи
-
ма
ло. Се
мен Па
на
сен
ко вже збу
-
ду
вав гар
ний панський дім в
сво
єму ху
торі й завів панську
обс
та
ву в домі. Прав
да, Фе
одосія
Се
менівна вий
шла заміж за пи
-
са
ря ще тоді, як її батько був во
-
лос
ним і хо
див в свиті; але те
пер
во
на, бу
ва
ючи в батька в гос
тях,
сиділа на ка
напі й на віденських
стільцях, стріча
лась в світлиці в
сво
го батька і з ба
тюш
ка
ми, і з
пан
ка
ми.
-
Леонтію Пет
ро
ви
чу, сідай
те,
про
шу вас! - ска
зав о. Ар
темій до
пи
са
ря й пос
та
вив для йо
го ві
-
денський стілець збо
ку сто
ла.
Леонтій Пет
ро
вич Ко
цю
бен
ко
вже не так це
ре
мо
нив
ся, як йо
го
жінка. Йо
му до
во
ди
лось час
те
-
нь
ко бу
вать в бла
го
чин
но
го і по
ділу, і навіть в гос
тях. Він сів на
стільці й пок
лав свої здо
рові за
-
те
ле
пу
ваті ку
ла
ки на обох колі
-
нах. Він був уб
ра
ний в піджак та
пан
та
ло
ни з де
ше
венько
го прос
-
то
го три
ка. На жи
летці теліпав
-
ся важ
кий нікильовий лан
цю
-
жок ко
ло го
дин
ни
ка.
Писар був ро
дом та
ки ж з са
мої
Го
робцівки. Батько йо
го був бі
-
дний се
ля
нин, але якось спромі
-
гся од
дать йо
го в сільську го
-
робцівську цер
ков
ну шко
лу. Ле
-
онтій вчив
ся ду
же доб
ре, ви
дав
ек
за
мен на вільго
ту по війсь
ко
-
вій службі й, ще був
ши хлоп
цем,
слу
жив за пи
са
ря на го
робців
-
ській са
харні. Од
бу
ва
ючи війсь
-
ко
ву служ
бу, він за
пи
савсь в ві
й
-
сько
ву кан
це
лярію й слу
жив за
пи
са
ря, бо вмів пи
са
ти ду
же гар
-
но й ви
раз
но. Потім зго
дом він
слу
жив на залізній до
розі, а вер
-
нув
шись до
до
му, пе
рей
шов в го
-
робцівську во
лость за во
лос
но
го
пи
са
ря. Ко
цю
бен
ко, по
бу
вав
ши
в бу
вальцях і тро
хи зба
вив
ши
свою чесність, швид
ко пос
теріг
тай
ну, як мож
на доб
ре на
житься
на пи
сарській службі. Він брав
ха
барі звідусіль, цу
пив гро
мад
-
сь
кі гроші, де тільки мож
на бу
ло
їх по
цу
пить, клав по
ло
ви
ну шт
-
ра
фів з се
лян в свою ки
ше
ню і,
як чо
ловік за
по
пад
ний, прак
ти
-
ч
ний і не
розт
рат
ли
вий, не
за
ба
-
ром склав собі чи
ма
ло гро
ше
нят
і ку
пив вже кільки де
ся
тин зе
м
-
лі. Дер
жав він во
ли, орав, сіяв і
д
ер
жав навіть од
но
го ко
ни
ка.
Ха
зяй
ну
ва
ла більше йо
го жінка,
ніж він, бо бу
ла зро
ду ро
зум
на й
за
по
пад
на лю
ди
на.
Леонтій Пет
ро
вич сидів, на
хи
-
лив
ши свою пе
ле
ха
ту чор
но
во
-
ло
су го
ло
ву, і ско
са пог
ля
дав
сво
їми тем
ни
ми здо
ро
ви
ми бли
-
с
ку
чи
ми очи
ма на о. бла
го
чин
-
но
го. З-під гус
тих низьких чор
-
них брів йо
го очі виг
ля
да
ли хит
-
ро й світи
лись ро
зу
мом.
-
Що ж там, Ле
онтію Пет
ро
ви
чу,
чу
ва
ти в вас в во
лості? - спи
тав в
пи
са
ря о. бла
го
чин
ний.
«Випитує… Ціка
виться знать
усе, але я йо
му не ска
жу нічо
го;
бла
го
чин
ний - чо
ловік гост
рий,
за
по
пад
ний, але хиб
ний і не
без
-
печ
ний…» - по
ду
мав пи
сар і обіз
-
ва
в
ся зго
дом:
-
Нічого не чуть ду
же ціка
во
го.
Зви
чай
ні спра
ви йдуть своєю че
-
р
гою.
-
Швидко бу
де гро
мадський схід?
- спи
тав о. бла
го
чин
ний.
«Має якесь діло до во
лості», -
по
ду
мав пи
сар і тро
хи зго
дом
про
мо
вив:
-
Ні! ма
буть, неш
вид
ко. Од ми
-
ро
во
го по
се
ред
ни
ка не
ма при
ка
-
зу, не
ма й бо
ма
ги; та він не ду
же
дав
но скли
кав вже схід.
-
А мені оце жалівся уп
ра
ви
те
-
ль, що му
жи
ки на
ро
би
ли ба
га
то
шко
ди на панських лу
ках, - ска
-
зав о. Ар
темій. - Те
пер стоїть су
-
ша. Пас
ти коні й ху
до
бу нігде, а
му
жи
ки оце якось вночі на
ро
би
-
ли на пансько
му сіно
косі спа
шу
й па
то
лочі, спас
ли тра
ву з од
но
-
го бо
ку. Чи пак жалівся уп
ра
ви
-
тель во
лос
но
му?
-
Казав во
лос
но
му й жалівся ми
-
ро
во
му, - ска
зав пи
сар, - але ще од
ми
ро
во
го не маємо ніяко
го при
-
ка
зу й звістки.
-
А по
ки той при
каз вий
де, то
лю
де спа
суть сінокіс увесь до
-
чис
та. Вже й на моєму сіно
косі
по
зав
чо
ра по
па
лись чужі во
ли в
спа
шу, - ска
зав о. Ар
темій.
«Певно, дер
жить людські во
ли
в зай
мані, та лю
де не хо
тять ви
-
ку
пить. Бу
де, ма
буть, про
си
ти,
щоб во
лос
на уп
ра
ва наг
на
ла му
-
жиків…» - по
ду
мав пи
сар.
-
Хто то вчо
ра приїздив до во
-
ло
сті з дзво
ни
ком? - спи
тав о.
Ар
темій в пи
са
ря.
-
То приїздив ста
но
вий прис
-
тав.
-
Чого ж це він приїздив? - спи
-
тав о. Ар
темій.
-
Не знаю. Чо
гось кли
кав уряд
-
ни
ка… «Ну та й ціка
вий же!» -
по
ду
мав пи
сар.
-
Чи вже скінчив ваш батько
свій но
вий дім? - спи
та
ла Су
са
на
Уласівна в пи
сарші.
-
Вже дав
ненько! - од
повіла пи
-
сар
ша й за
пи
ша
лись.
-
Чи гар
ний же вий
шов? Гарні
по
кої? - спи
та
ла бла
го
чин
на.
-
Гарний і прос
тор
ний дім. Гос
-
по
ди, який гар
ний та світлий, -
ска
за
ла пи
сар
ша й знов за
пи
ша
-
лась.
-
Буде та
кий завбільшки, як
наш, чи мен
ший? - спи
та
ла бла
-
го
чин
на.
-
О, ба
га
то більший! І вікна тро
-
хи більші, ніж у вас, - ска
за
ла пи
-
сар
ша, зир
нув
ши бист
ро на вік
-
на.
-
Чи й мебіль вже ку
пи
ли? Вже
обс
та
ви
лись зовсім?- спи
та
ла в
пи
сарші Ва
тя, кот
ра, впо
рав
ши
-
сь в сто
ловій ко
ло са
мо
ва
ра, уві
-
йшла в гос
тин
ну й сіла на ка
на
-
пі.
-
Вже при
вез
ли й пос
та
ви
ли.
Ме
біль та
ка гар
на, та
ка гар
на,
що й ска
за
ти не мож
на! Нав
ди
-
во
ви
жу гар
на!
-
Така, як оце на
ша, чи яка ін
-
ша? - спи
та
ла бла
го
чин
на, здер
-
жу
ючи лег
кий осміх на ус
тах.
Писарша зо
ри
ла швид
ки
ми очи
-
ма
кру
гом гос
тин
ної, бист
ро ки
-
ну
ла очи
ма по віденських стіль
-
цях і про
мо
ви
ла:
-
Краща, ніж ва
ша; стільчи
ки
та
кі, як у вас, тільки чер
воні, а
ка
на
па й крісла більші й кращі,
ніж ваші.
-
Чи вікна та двері ви
сокі в но
-
во
му домі? - спи
та
ла в пи
сарші
Ва
тя.
-
Господи, які ви
сокі та здо
рові
й вікна й двері! А вікна якісь чу
-
дні, на п'ять ши
бок: чо
ти
ри вни
-
зу, а вгорі тільки од
на, дов
га че
-
рез усе вікно, ще й од
чи
няється
зни
зу вго
ру, не
на
че ляд
ка. Та в
кімна
тах яс
но, світло! А на стелі
в залі ще й кру
жа
ло ви
роб
ле
не
по самісінькій се
ре
дині. Гос
по
ди,
як гар
но все по
роб
ле
но! зовсім
по-панській, - чва
ни
лась пи
сар
ша.
-
Чи вже чай нас
то
явсь? - спи
та
-
ла бла
го
чин
на в Ваті.
-
Вже, ма
мо! Ходім пи
ти чай, бо
я го
лод
на, - обізва
лась Ва
тя.
-
Прошу в сто
ло
ву до чаю! - обе
р
-
ну
лась бла
го
чин
на до пи
сарші,
встав
ши з ка
на
пи і важ
кою хо
-
дою прос
ту
ючи до две
рей сто
ло
-
вої.
Усі вста
ли й пішли слідком за
бла
го
чин
ною ря
доч
ком, як пли
-
вуть кач
ки на ста
ву. В прос
то
р
-
ній сто
ловій на дов
го
вас
то
му
столі
, вас
те
ле
но
му чис
тою бі
-
лою ска
тер
кою, вже па
ру
вав са
-
мо
вар. Ар
темій по
са
див пи
са
ря
по
руч з со
бою; бла
го
чин
на сіла з
пи
сар
шею по дру
гий бік сто
ла.
Ва
тя на
ли
ла ста
ка
ни чаю й пер
-
ший ста
кан об
нес
ла кру
гом сто
-
ла й по
да
ла пи
сарші. Пи
сар
ша
зир
ну
ла Ваті в очі й не
на
че про
-
чи
та
ла в їх, в лас
ка
во
му, со
ло
-
денько
му і ввічли
во
му пог
ляді,
при
чи
ну лас
ка
вих зап
ро
син на
чай, лас
ка
во
го панькан
ня ко
ло
неї й за
побіган
ня лас
ки. В пи
са
р
-
ші аж очі заг
ра
ли од то
го нес
по
-
діва
но
го здо
га
ду. Во
на пе
рег
ля
-
ну
лась з пи
са
рем, підве
ла тро
хи
бро
ви вго
ру, але пи
сар і не ду
-
мав до
га
ду
ваться, за що то йо
го
жінка го
во
рить до йо
го очи
ма,
на
тя
кає ус
та
ми й бро
ва
ми. Бу
ло
знать, що пи
сар
шу бра
ла не
тер
-
п
ляч
ка щось ска
зать чо
лові
кові:
во
на аж зай
ор
за
ла, за
со
ва
лась
по стільці. Ста
рий віденський
сті
лець ле
генько за
рипів під пи
-
сар
шею.
Подавши усім чай. Ва
тя взя
ла
од
ну тарілку з скиб
ка
ми пух
кої
свіжої па
ля
ниці, дру
гу тарілку з
га
ря
чи
ми пиріжка
ми, знов обі
-
йшла кру
гом сто
ла й пос
та
ви
ла
тарілки пе
ред пи
сар
шею. Потім
во
на вер
ну
лась, взя
ла в од
ну ру
-
ку мас
лян
ку з мас
лом, в дру
гу
мо
лош
ник з мо
ло
ком і знов пос
-
та
ви
ла пе
ред пи
сар
шею.
-
Прошу вас, Фе
одосіє Се
мені
в
-
но! будьте лас
каві! пиріжки на
-
ма
зуй
те мас
лом, по
ки га
рячі, бо
не
за
ба
ром вже й про
хо
ло
нуть, -
прип
ро
шу
ва
ла Ва
тя пи
сар
шу.
«Знаю, знаю, чо
го ти так ко
ло
ме
не туп
цюєш! Знаю, знаю! Як
кру
титься, як панькається! - по
-
ду
ма
ла пи
сар
ша, - А ко
лись пе
-
редніше то ме
не й не про
си
ли до
се
бе. Знаю, до чо
го то во
но сто
-
сується».
Писарша тро
хи не крик
ну
ла до
сво
го чо
ловіка че
рез стіл: «Знаю,
знаю, до чо
го во
но йдеться!» - і
лед
ве че
рез си
лу вдер
жа
ла язи
-
ка за зу
ба
ми.
О. Ар
темій роз
мов
ляв з пи
са
-
рем все за во
лосні спра
ви та за
но
во
го сільсько
го стар
ши
ну, Ле
-
ська, кот
ро
го не
дав
но об
ра
ла
гро
ма
да.
-
От те
пер Лесько тро
хи поп
ра
-
виться на кра
що
му хлібі, а то він
був вже за
нидів, зах
ляв, зовсім
опус
тив
ся з своїм ха
зяй
ст
вом. Ле
-
ськи з давніх-да
вен бу
ли перші
ба
га
тирі на селі, а цей чо
гось за
-
х
ляв, скап
цанів, - ска
зав о. Ар
те
-
мій і, на
хи
лив
шись до са
мо
го ву
-
ха пи
са
ря, до
дав ти
хо, - ма
буть,
тим, що дур
ний, а дурні усі хля
-
нуть, бо… по
не
волі му
сять хля
-
ти.
Писар осміхнувсь.
-
Ой дур
ний, їй-бо
гу, дур
ний! -
гук
нув о. Ар
темій вже на всю ха
-
ту. - Тільки ж він хит
рий-хит
-
рий! Те
пе
реч
ки він поп
ра
виться.
-
Може, й поп
ра
виться тро
хи,
як не розіп'ється… - зне
хо
тя обі
-
з
вав
ся пи
сар, - уп
ра
ви
тель вже
прий
няв йо
го во
ли й ко
ро
ви на
ви
пас на панській луці дур
но,
без пла
ти.
-
Прийняв? А моїх волів то й не
прий
має! - ска
зав о. Ар
темій. -
Ото доб
ре буть во
лос
ним! Кра
-
ще й ви
годніше, ніж по
пом.
-
Бо ви, о. Ар
темій, ма
буть, не
про
си
ли за це уп
ра
ви
те
ля. Він
го
но
ро
ви
тий: не поп
ро
сиш, то
сам ніко
ли не до
га
дається да
ти.
-
Правда, що не про
сив. Це пра
-
в
да! А во
лос
ний, пев
но, й не про
-
сив, а йо
му да
ли пра
во на ви
пас,
- ска
зав о. Ар
темій.
-
Е, ба
чи
те, во
лос
ний - інша річ.
Во
лос
ний потрібний для уп
ра
-
ви
те
ля й для діди
ча… Во
ни ма
-
ють уся
кові спра
ви в во
лості то
за лю
дей, за робітників, то за
спаш… Хоч-не-хоч, а тре
ба кла
-
няться, тре
ба за
год
жу
вать та пі
-
д
доб
рю
ваться, - ска
зав пи
сар і
при то
му гор
до
ви
то підвів го
ло
-
ву вго
ру й од
ки
нув свої міцні
плечі на спин
ку стільця.
Уся йо
го пос
тать, усей йо
го вид
на
че про
мов
ляв: і ми чо
гось ва
-
рті
! І мені му
сить го
ди
ти й уп
ра
-
ви
тель, і пан, і… ти, от
че Ар
те
-
міє.
Але по очах о. Ар
темія зовсім
не бу
ло знать, щоб у йо
го був
по
тяг до то
го. щоб в чо
мусь до
-
год
жать во
лос
но
му та пи
са
реві.
О. Ар
темій був над
то са
мос
ті
й
-
ний чо
ловік, хоч і за
побігав лас
-
ки в кня
гині, як знач
ної осо
би,
та в сусіднього ба
га
то
го па
на ді
-
ди
ча. По
ки йо
му па
ни го
ди
ли та
ро
би
ли яку ви
го
ду, по
ти й він їх
хва
лив і за
побігав у їх лас
ки; але
як тільки во
ни не да
ва
ли йо
му
ніякої ви
го
ди, він мстив
ся, ла
яв
їх і об
го
во
рю
вав, скільки бу
ло
си
ли, бо був на вда
чу осуд
ли
вий.
Тим Ча
сом Ва
тя, обділив
ши усіх
чаєм, врешті на
ли
ла й собі ста
-
кан чаю й сіла по дру
гий бік пи
-
сарші. Во
на по
ча
ла лас
ка
во роз
-
мов
лять з нею.
-
Чи час
то бу
ваєте в сво
го па
-
нот
ця в Скрип
чин
цях? - спи
та
ла
во
на в пи
сарші.
-
Буваю та
ки час
тенько, бо, ба
-
чи
те, в па
нот
ця все-та
ки стріне
-
ш
ся з пу
тя
щи
ми людьми, по
ба
-
ла
каєш, з кимсь по
ба
чиш
ся, що
-
сь ціка
ве по
чуєш. А тут… Ет! -
ска
за
ла пи
сар
ша, ще й ру
кою
мах
ну
ла на са
мо
вар з ко
кет
ли
-
вою зне
ва
гою, не
на
че мо
ло
ди
ця.
-
Чому ж так? - спи
та
ла бла
го
-
чин
на.
-
Та, ба
чи
те, тут не
ма з ким і по
-
го
во
рить до ла
ду… Ба
чиш
ся ті
-
льки з сусіда
ми-мо
ло
ди
ця
ми та
з дя
чи
хою, а з ни
ми яка роз
мо
-
ва? Ет!
Писарша за
пи
ша
лась, знов ко
-
кет
ли
во мах
ну
ла пальця
ми на
дру
гий бік, ще й гу
би за
ко
пи
ли
-
ла.
«Сама тільки не
дав
неч
ко ски
-
ну
ла очіпок, а вже й роз
ма
ха
ла
ся
ру
ка
ми й на мо
ло
диць, і навіть
на дя
чи
ху», - по
ду
ма
ла бла
го
чи
-
н
на.
-
То ви б частіше до нас за
хо
ди
-
ли та й по
ба
ла
ка
ли б з на
ми й
роз
ва
жи
ли се
бе тро
хи, - ска
за
ла
бла
го
чин
на.
-
Спасибі вам, ма
туш
ко, але…
ме
ні якось ніяко
во. Мій ста
рий
якось та
ки й ка
зав мені: ходім
оце до ма
туш
ки…
-
От і доб
ре б зро
би
ли, як
би бу
-
ли прий
шли, - обізва
лась Ва
тя, -
а то ви все з тим ха
зяй
ст
вом та з
дітьми. Ви ще мо
лоді, ще вам не
час за
ко
пу
ваться з го
ло
вою в
той клопіт.
-
Коли ніяк не збу
деш
ся то
го
кло
по
ту. До
ки бу
ла в па
нот
ця,
до
ти гу
ля
ла й кло
по
ту не зна
ла,
а те
пе
реч
ки… Ет!
-
«Коли б бу
ла біду зна
ла, не
йшла б заміж та гу
ля
ла», - обі
з
-
ва
в
ся сло
ва
ми пісні о. Ар
темій. -
А навіщо ж ви йшли заміж, ко
ли
те
пер біди й ли
ха заз
на
ли?
-
Бо отой при
че
пивсь, то й пі
-
шла, - ска
за
ла про
вор
но пи
сар
-
ша, мах
нув
ши не ли
цем, а під
-
боріддям на сво
го чо
ловіка.
Матушка й Ва
тя засміялись.
Пи
сар
ша ані осміхну
лась.
-
А як
би дру
гий сва
тав, то, ма
-
буть, і не пішли б! - ска
зав о. Ар
-
темій.
-
Мабуть, не пішла б та й досі
гу
ля
ла б… - ска
за
ла пи
сар
ша й
ки
ну
ла бист
ро своїми ка
ри
ми
очи
ма на пи
са
ря.
-
От не
за
ба
ром, на тім тижні, в
чет
вер, бу
дуть мої іме
ни
ни, то
ви й прийдіть до нас в гості з Ле
-
онтієм Пет
ро
ви
чем вве
чері на
чай! - про
си
ла бла
го
чин
на.
-
Спасибі вам! Як не пом
ре
мо,
то й прий
де
мо, - сміли
во ска
за
ла
пи
сар
ша. Во
на вже зовсім об
бу
-
лась, огов
та
лась і, підбадьоре
на
лас
кавістю гос
по
дині та Ваті, зо
-
всім роз
ба
ла
ка
лась і роз
жар
ту
-
ва
лась.
-
Тільки в той день приїде до
нас в гості її брат, сту
дент, - обі
-
звав
ся пи
сар, - якось ніяко
во бу
-
де ки
дать сво
го гос
тя та йти в
го
сті.
-
То ви за
беріть сво
го гос
тя та й
до нас в гості! От і доб
ре бу
де!
Мо
ло
дий па
нич тро
хи по
гу
ляє й
за
ба
виться на ва
каціях, - ска
за
ла
бла
го
чин
на.
-
Спасибі вам! Як брат зо
хо
ти
-
ть
ся, то й прий
де
мо, - ска
за
ла
пи
сар
ша.
-
А чом же! В нас не
ма це
ре
мо
-
ній. При
ходьте прос
тацьким зви
-
чаєм. На
що нам ті це
ре
монії. Ми
лю
де сільські, - до
дав о. Ар
темій.
- Бу
де і вчи
тель з жінкою, ва
-
шою близькою сусідою. Вам бу
-
де ве
се
ло: не пе
ре
ну
ди
тесь, і по
-
го
во
ри
те, і по
ба
ви
тесь. Ва
тя заг
-
рає на фор
теп'яні, а ви ще й по
-
тан
цюєте.
-
І ку
ди вже мені до танців! На
-
тан
цю
юсь я й так за цілий день
ко
ло дітей. Не
хай вже мо
лодші
од пе
не тан
цю
ють, - ска
за
ла пи
-
сар
ша й засміялась.
Напившись чаю, поснідав
ши
всмак пух
ки
ми пи
ро
га
ми, пи
сар
та пи
сар
ша вста
ли й по
ча
ли про
-
щаться.
-
Не за
бу
вай
те ж моїх іме
нин!
При
ходьте до нас! - про
си
ла на
про
щанні ма
туш
ка пи
сар
шу.
-
Не за
бу
вай
те ж і ви! - про
сив
о. Ар
темій пи
са
ря.
-
Спасибі вам, спа
сибі! - дя
ку
вав
пи
сар, ви
хо
дя
чи на ґанок.
І ма
туш
ка, й Ва
тя, і сам о. бла
-
го
чин
ний вип
ро
ва
ди
ли гос
тей
аж на ґанок.
Йдучи че
рез двір, пи
сар все заг
-
ля
дав в за
го
ро
ду та в повітки.
Вже він з жінкою вий
шов за во
-
ро
та, та й спи
нив
ся, і все че
рез
тин зо
рив по дворі та ди
вивсь в
од
чи
нені во
ро
та повіток.
-
Чого це ти так за
зи
раєш в за
-
го
ро
ду та в повітки? Чи не на
ба
-
чив там яко
го ди
ва? - спи
та
ла
пи
сар
ша в сво
го чо
ловіка.
-
Щось о. Ар
темій і ма
туш
ка ду
-
же лас
каві до нас сьогодні. Чи не
зай
няв ча
сом ба
тюш
ка на своїй
луці в спа
шу му
жицькі во
ли або
коні та, ма
буть, бу
де про
сить,
щоб в во
лості наг
на
ли му
жиків
та здер
ли ви
куп за спаш.
-
Ой ти, со
лопій! А ще й маєш
се
бе за ро
зум
но
го чо
ловіка, - ска
-
за
ла пи
сар
ша. - Які там во
ли та
коні? Це во
ни так туп
цю
ють ко
-
ло нас, щоб за
лу
чить же
ни
ха для
своєї Ваті. Ад
же ж брат за
то
го
скінчить універ
си
тет! Хіба ж ти
не примітив, як я на те
бе мор
га
-
ла й очи
ма, і бро
ва
ми?
-
Коли ж ти мор
га
ла? - спи
тав
пи
сар.
-
А як Ва
тя при
нес
ла мені ста
-
кан чаю й сіла ко
ло ме
не по дру
-
гий бік. Ой ви, чо
ловіки! А ще
маєте се
бе за ро
зумніших од жі
-
нок.
Весела й про
вор
на пи
сар
ша по
-
ма
ле
сеньку штовх
ну
ла ліктем
під бік сво
го чо
ловіка. Тут на са
-
моті во
на ста
ла знов ве
се
лою,
жар
тов
ли
вою сільською мо
ло
-
ди
цею.
-
Я й примітив, як ти морг
ну
ла
но
сом на ме
не, але мені зда
лось,
що те
бе му
ха вку
си
ла за ніс, -
ска
зав пи
сар.
-
Муха вку
си
ла… Тюхтій ти! Не
тя
миш ти, до чо
го во
но йдеться.
А я швид
ко пос
те
рег
ла, чо
го їм
тре
ба.
Писар од
на
че за
ду
мавсь.
-
А що бу
де, як з то
го нічо
го не
вий
де?.. - про
мо
вив пи
сар не
на
-
че сам до се
бе. - А що бу
де, як ча
-
сом діло піде на
пе
ре
верт?
-
Нічого не бу
де. Наїмо
ся, нап'є
-
мось та й до
до
му піде
мо, як і те
-
пер йде
мо. От що бу
де, хоч би
діло пішло й на
пе
ре
верт або й
сторч.
-
Еге… - обізвав
ся пи
сар і знов
за
ду
мавсь, - ко
ли б ча
сом ті пи
-
ро
ги, ті наїдки та на
пит
ки не ви
-
лізли нам бо
ком, - ска
зав він
тро
хи зго
дом, - отець бла
го
чин
-
ний за
кир
ку
ва
тий і мсти
вий…
-
А чо
го їм лізти у бік? Хіба пи
-
ро
ги бла
го
чин
ної по
дуріють чи
збо
же
воліють, щоб їм ви
ла
зить
на
ши
ми бо
ка
ми? - го
во
ри
ла й ре
-
го
та
лась
ра
зом ве
се
ла пи
сар
ша.
IIІ
Ще за три дні до своїх іме
нин
Су
са
на Уласівна досвідчи
лась,
що до пи
са
ря приїхав в гості пи
-
сар
шин брат, Ле
онід Се
ме
но
вич
Па
на
сен
ко. Ва
тя по
таємно од ма
-
ми по
да
ла че
рез од
но
го жид
ка
лист в Бло
щинці до своїх при
-
ятельок, щоб во
ни до
ко
неш
не
приїха
ли в гості в чет
вер на ма
-
мині іме
ни
ни. Ва
тя вва
жа
ла, що
во
на ба
га
то кра
ща за тих пан
но
-
чок, і не бо
ялась вис
тав
лять їх
пе
ред па
ни
ча
ми по
руч з своєю
осо
бою. Су
са
на Уласівна пос
ла
ла
до близько
го містеч
ка на
ку
пить
свіжо
го м'яса, на
пек
ла чу
до
вих
па
ля
ниць та пи
рогів. О. Ар
темій
на
ку
пив в Кор
суні в Бер
ка вин
та добрішої горілки. Су
са
на Ула
-
сівна й Ва
тя ще зран
ку біга
ли,
веш
та
лись, по
ра
лись та при
би
-
ра
лись до гос
тей. О. Ар
темій ще
заз
да
легідь пос
лав од
но
го чо
-
ловіка в ве
ли
ке містеч
ко Ли
сян
-
ку зап
ро
сить до се
бе в гості от
ця
ди
яко
на, Гер
васія Доб
ри
ловсько
-
го
, всім відо
мо
го в око
лиці як
зруч
но
го сва
та. О. Ар
темій знав,
що ди
якон бу
ває в гос
тях в пи
-
сар
ши
но
го батька Па
на
сен
ка, і
за
мо
тав собі це на вус: пос
та
но
-
вив собі ближ
че зійти
ся з от
цем
ди
яко
ном, щоб на
мо
то
рить йо
го
для своєї потрібки. «Мо
же, ко
-
лись при
го
диться й оцей отець
ди
якон, ду
же язи
ка
тий і про
но
-
зу
ва
тий», - ду
мав він.
В чет
вер пе
ред ве
чо
ром по
ча
ли
з'їжджаться гості. По
пе
ред усіх
при
ка
та
ли з Бло
щи
нець аж дво
-
ма по
воз
ка
ми три пан
ноч
ки, Ва
-
тині при
ятельки, Ан
то
ся, Ле
ся й
Ліпа, їх ма
ма й їх та
то, уп
ра
ви
-
тель, ста
рий німець Шмідт, да
в
-
ній
знай
омий о. Ар
темія. Шмідт
пе
редніше був уп
ра
ви
те
лем та
-
ки в самій Го
робцівці й оже
нив
-
ся з доч
кою од
но
го по
се
со
ра з
прос
тих го
робцівських се
лян,
ко
т
рий за
ба
гатів і взяв в по
-
сесію ме
жу
юче з Го
робцівкою
не
ве
лич
ке сельце. Після їх при
-
їха
ло ще кілька сусід ба
тю
шок з
ма
туш
ка
ми; далі при
був і отець
Пор
фирій, кот
рий нігде не бу
-
вав, але му
сив навіда
тись до о.
бла
го
чин
но
го, щоб ча
сом о. бла
-
го
чин
ний не зобідивсь і не роз
-
гнівав
ся. Тро
хи пізніше прий
-
шов го
робцівський уп
ра
ви
тель.
Пи
са
ря, пи
сарші і її бра
та не бу
-
ло.
Ватя з при
ятелька
ми щось ше
-
потіла ниш
ком і все пог
ля
да
ла в
вікна на двір. Ко
ли це в од
чи
не
-
ну бра
му вбігла па
ра ко
ней, а на
по
возці забіліли дві па
ничівські
пос
таті в білих па
ру
си
но
вих ба
-
ла
хо
нах, з го
ло
ва
ми, нап
ну
ти
ми
відло
га
ми. То приїха
ли два мо
-
ло
ді па
ничі, скінчивші семіна
-
рію; во
ни слу
жи
ли за вчи
телів в
на
род
них шко
лах в не
да
ле
ких
се
лах.
-
Ну, та й го
но
ро
ви
тий пи
сар
-
шии брат! - ти
хенько ска
зав о.
Ар
темій до жінки. - Не йде до
нас в гості! Мо
же, й не прий
де,
не хо
че знаться з на
ми.
-
Як не прий
де, то й пла
кать не
бу
де
мо. Я гор
дих не люб
лю, - ти
-
хо обізва
лась ма
туш
ка. Але це
во
на тільки так го
во
ри
ла: її вже
бра
ло за сер
це, що пи
сар
ша з
бра
том і досі не при
хо
дять.
Несподівано рип
ну
ли двері з
ґанку в при
хо
жу. Су
са
на Уласівна
че
рез од
чи
нені двері вгляділа
куд
ла
ту чор
но
во
ло
су пи
са
ре
ву
го
ло
ву; за ним слідком увійшла
пи
сар
ша, а за нею не
на
че вско
-
чив її брат, Ле
онід Се
ме
но
вич
Па
на
сен
ко. Ма
туш
ка вий
шла до
їх в при
хо
жу на
зустріч.
-
Це мій брат! - ре
ко
мен
ду
ва
ла
сво
го бра
та ве
се
ла пи
сар
ша.
-
Я ду
же ра
да, що ви прий
шли, -
обізва
лась ма
туш
ка до Ле
оніда
Се
ме
но
ви
ча. - Про
шу ж в за
лу до
моїх гос
тей!
-
А ми оце трош
ки опізни
лись.
Мав я де
яку ро
бо
ту в во
лості, -
ска
зав пи
сар, чеп
ля
ючи свій бри
-
ль на кіло
чок і приг
лад
жу
ючи
кост
ру
ба
ту го
ло
ву до
ло
нею.
-
Прошу вас до гос
тей! Наші го
-
сті вже дав
ненько поз'їжджа
ли
-
сь, - ска
за
ла ма
туш
ка, по
ка
зу
ю
-
чи ру
кою на од
чи
нені двері в
сто
ло
ву.
Серед сто
ло
вої сто
яв о. Ар
темій
і ба
ла
кав з своїм сусідом о. Пор
-
фирієм. О. Пор
фирій мовч
ки слу
-
хав йо
го оповідан
ня й тільки ди
-
вив
ся, як швид
ко ми
го
тять ши
-
рокі гу
би в о. Ар
темія. О. Ар
те
-
мій вглядів в две
рях пи
са
ря й
побіг до йо
го на
зустріч.
-
А! Ле
онтій Пет
ро
вич! - крик
-
нув о. Ар
темій, ще й ру
ки підвів
вго
ру, не
на
че був на
по
го
тові
вхо
пить йо
го в обнімок і поцілу
-
вать. Він ухо
пив ру
ку пи
са
ря в
обидві свої ши
рокі до
лоні й по
-
чав тряс
ти з усієї си
ли.
-
Чого це ви так пізно! А ми вас
жда
ли, сподіва
лись, та й годі
ска
за
ли, - ве
се
ло гу
кав на всю
сто
ло
ву о. Ар
темій, не
на
че він
був ра
дий пи
са
реві, як рідно
му
батькові.
Писар тільки осміхав
ся: він не
йняв віри щи
рості надз
ви
чай
но
радісно
го привітан
ня. Він знав,
що той пал, та привітність та
жвавість бу
ли в йо
го більше ви
-
яв
ком жва
вості вро
ди і вдачі, а
мо
же, й зу
мис
но
го вда
ван
ня, ніж
щи
ро
го привіту.
-
А от і Фе
одосія Се
менівна!
Здо
рові бу
ли! Пізненько-пізне
-
нь
ко, нігде прав
ди діти! - гу
кав
о. Ар
темій до пи
сарші.
Писарша поз
до
ро
ви
ла о. Ар
те
-
мія з іме
нин
ни
цею й за
повісти
-
ла сво
го бра
та.
-
А! ваш брат! Ле
онід Се
ме
но
-
вич! Ду
же ра
дий, ду
же ра
дий, що
ви прий
шли до нас. Ду
же ра
дий
з ва
ми поз
най
омиться, хоч я вже
не
на
че знай
омий з ва
ми, не ба
-
чив
ши вас в ли
це, - про
мов
ляв о.
Ар
темій до мо
ло
до
го сту
ден
та.
-
А от мій сусід, о. Пор
фирій, -
ре
ко
мен
ду
вав о. Ар
темій, - а це
моя доч
ка, Ва
лен
ти
на Ар
темі
в
-
на.
Стіл в сто
ловій вже був зас
те
-
ле
ний. На кінці сто
ла вже сто
яв
здо
ро
вий са
мо
вар, блис
ку
чий та
лис
ню
чий, і па
ру
вав під са
му
сте
лю. Ва
тя за
си
па
ла чай і з-за
ви
со
ко
го са
мо
ва
ра зир
ну
ла вва
-
ж
ли
во очи
ма на мо
ло
до
го Па
на
-
сен
ка.
Панасенко був тон
кий, ви
со
че
-
нь
кий, з ли
ця трош
ки схо
жий на
сест
ру. Йо
го вид, не
на
че за
гост
-
ре
ний вни
зу, з гост
ренькою бо
-
рідкою, з то
неньки
ми ус
та
ми,
був тро
хи чуд
ний, але круг
ле,
ви
п
ну
те, ви
со
ке чо
ло з ви
со
ки
-
ми бро
ва
ми, темні, гострі, про
-
ни
зу
ваті й тро
хи насмішку
ваті
очі од
ра
зу при
тяг
ли до се
бе Ва
-
тині очі. Во
на за
ди
ви
лась на ви
-
сокі бро
ви й не по
хо
пи
лась вий
-
ти з-за са
мо
ва
ра. Мо
ло
дий сту
-
дент про
вор
ненько й сміли
во пі
-
дбіг до неї й по
дав їй ру
ку. Ва
тя
лед
ве встиг
ла пос
та
вить чай
ник
на стіл і зак
ру
тить кран са
мо
ва
-
ра. Окріп бриз
нув з-під кра
на, і
дрібненькі кра
пельки впа
ли на
її ру
ку й ніби вку
си
ли, як бло
хи.
-
Ой! - ниш
ком крик
ну
ла Ва
тя й
лед
ве вдер
жа
ла крик.
Леонід Се
ме
но
вич по
дав їй ру
-
ку й пок
ло
нив
ся.
-
От тро
хи че
рез ме
не не по
пек
-
ли собі рук, - ска
зав Па
на
сен
ко, -
ви
ба
чай
те мені, що я став при
-
чи
ною цього ли
ха.
-
Та це не
ве
ли
ке ли
хо! Про це
ли
хо мені бай
ду
же: впа
ло на ру
-
ку дві кра
пельки, не
на
че дві спа
-
сівські му
хи вку
си
ли, - обізва
ла
-
сь Ва
тя; і хоч її вку
си
ло ніби дві
му
хи, але во
на встиг
ла при
ди
-
виться, що в Ле
оніда очі ве
селі й
карі, хоч ус
та тонкі й сухі, а під
-
боріддя тро
хи гост
ре.
-
Прошу ж в гос
тин
ну до гос
тей,
та й будьте на
ши
ми гістьми! -
ска
зав о. Ар
темій і сам повів но
-
вих гос
тей в гос
тин
ну.
З прос
тор
ної гос
тин
ної че
рез
од
чи
нені
в сто
ло
ву двері не чу
-
ти бу
ло ні ду
ху. Гості тільки що
зібра
лись, не обз
най
оми
лись, а
де
котрі бу
ли між со
бою й нез
-
най
омі; во
ни сиділи мовч
ки або
роз
мов
ля
ли по
шеп
ки, на
че бо
я
-
лись го
во
рить го
лос
но.
-
Прошу сіда
ти ближ
че до сто
-
ла! - ска
зав о. Ар
темій до пи
сар
-
ші й пос
та
вив стілець ко
ло сто
-
ла, близько од крісла, де сиділа
од
на ма
туш
ка, з кот
рою пи
сар
-
ша бу
ла знай
ома.
Писарша те
пер вбра
лась в но
ву
во
в
ня
ну зе
ле
ну сук
ню, ще й по
-
че
пи
ла на шию шість разків доб
-
ро
го товс
то
го на
мис
та. Стілець
сто
яв як
раз на са
мо
му сонці. Пи
-
сар
ша сміли
во, без ост
ра
ху й ва
-
ган
ня те
пер йшла на світ, мов
ме
те
лик. Во
на сіла, ще й стілець
од
су
ну
ла на самісіньке кру
жа
ло
з про
менів сон
ця, бо бу
ла пев
на
в то
му, що ярий світ не ган
жує її,
а ще кра
сить, її очі ніби ка
за
ли:
дивіться, мов, ма
туш
ки, яка на
мені гар
на зе
ле
на сук
ня! Кра
ща,
ніж на вас!
Феодосія Се
менівна й справді
зе
леніла та чер
воніла в пуч
ках
га
ря
чо
го світу, не
на
че кущ ка
ли
-
ни з чер
во
ни
ми ки
тя
ха
ми ягід.
Кольори бу
ли різкі, ду
же ярі,
іскряні, але не без ефек
ту.
О. Ар
темій по
ре
ко
мен
ду
вав пи
-
са
ря та Ле
оніда де
кот
рим їм не
-
з
най
омим ба
тюш
кам та двом сі
-
льським вчи
те
лям-семіна
рис
там.
Пи
сар сів ко
ло уп
ра
ви
те
ля й по
-
чав з ним роз
мо
ву. Мо
лоді пан
ни
Ліпа, Ле
ся, Ан
то
ся та ще дві їх
при
ятельки сиділи ря
доч
ком в
кут
ку ко
ло п'яніна. Ле
онід Се
ме
-
но
вич привітав
ся до їх: во
ни бу
-
ли йо
му дав
ненько знай
омі. О.
Ар
темій пос
та
вив стільця ко
ло
сто
ла ря
дом з пи
сар
шею, поп
ро
-
сив сісти Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча й
сам сів по
руч з ним.
Леонід Се
ме
но
вич, увійшов
ши
в гос
тин
ну, ду
же зди
ву
вав
ся,
вглядівши чи
малі ряд
ки гос
тей
на ка
напі й на стільцях. Тоді як
він був в сто
ловій, йо
му зда
ва
-
лось, що гос
тин
на бу
ла зовсім
по
рож
ня. Ма
туш
ки сиділи по
ва
-
ж
но й навіть з пи
хою та гор
до
-
ви
то по
зи
ра
ли од
на на од
ну. Па
-
н
ни й па
ничі стов
пи
лись ко
ло
п’яніна в кут
ку й роз
мов
ля
ли
сли
ве ниш
ком між со
бою, не
на
-
че стра
ха
лись го
во
рить го
лос
но,
ніби в церкві.
О. Ар
темій вско
чив в гос
тин
ну,
крик
нув, гурк
нув стільця
ми, за
-
ре
го
тавсь і не
на
че вніс з со
бою
ве
селість, ніби по
бу
див сон
них,
дріма
ючих гос
тей. Він по
чав
кри
к
ли
ву роз
мо
ву з Ле
онідом
Се
ме
но
ви
чем. Ле
онід Се
ме
но
вич
так са
мо був з крик
ли
вих, був
навіть тро
хи шту
кар, лю
бив по
-
ре
го
та
тись і по
жар
ту
вать. Йо
го
жар
ти й шту
карст
во ча
сом пе
ре
-
хо
ди
ли че
рез край і бу
ли тро
хи
грубі, за
те
ле
пу
ваті, навіть ча
сом
вульгарні, прос
тацькі.
-
А ми, о. Ар
темій, оце в до
розі
до вас тро
хи не пе
ре
ки
ну
лись, -
по
чав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Хіба ж ви приїха
ли до нас? -
спи
тав о. Ар
темій.
-
Ні, прий
шли пішки, - ска
зав
Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Хіба ж мож
на, йшов
ши пішки,
пе
ре
ки
нуться? Оце ди
во! - спи
-
тав о. Ар
темій.
-
От так, як ба
чи
те! Тро
хи не
пе
ре
ки
ну
лись, та ще й на містку.
Ото б ви
ку
па
лись гар
но в багні!
Йде
мо ми ряд
ком че
рез місток
збо
ку, попід вір'ям на містку, а
дош
ки під на
ми во
ру
шаться та
вги
на
ються, не
на
че клавіші на
фор
теп'яні. Я сту
пив на край до
-
ш
ки й тро
хи не шу
бовс
нув в бо
-
ло
то, та якось вхо
пив
ся за вір’я,
а сест
ра ме
не ви
ря
ту
ва
ла: ста
ла
на дош
ку з дру
го
го бо
ку та й пе
-
ре
ва
жи
ла, не
на
че в пе
ре
ва
ги
гра
ла зо мною, - ка
зав Ле
онід Се
-
ме
но
вич і ра
зом ре
го
тав
ся.
-
Ото як
би на та
кий місток нас
-
ко
чив гу
бер
на
тор! - ска
зав о. Ар
-
темій, пог
ля
да
ючи на пи
са
ря.
-
То шурх
нув би під міст, а потім
виліз би; а му
жи
ки об
тер
ли б
по
ла
ми йо
му чо
бо
ти та шта
ни,
та й годі. От що бу
ло б! - обізвав
-
ся Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Та на цьому був би й кінець? -
спи
тав о. Ар
темій.
-
Ні, не на цьому: потім він ще
заг
нув би в батька - в матір че
с
-
ній гро
маді, та аж на цьому був
би вже кінець, - ска
зав Ле
онід Се
-
ме
но
вич.
-
Ой, ма
буть не на цьому! - обі
з
-
ва
в
ся пи
сар.
-
Ще бу
ла б після то
го бо
ма
га,
та ще й кру
тенька,- обізвав
ся з
кут
ка о. Пор
фирій.
-
Та бо
ма
га, що зветься чу
бо
на
-
ми
най
ка, - до
дав Ле
онід Се
ме
но
-
вич, - але од ме
не та
кої бо
ма
ги в
во
лос
ну уп
ра
ву не бу
де. Це пев
-
но.
-
І од ме
не та
кої бо
ма
ги не бу
де,
хоч і я тро
хи не про
ва
ли
лась на
містку, - сміли
во до
да
ла пи
сар
-
ша.
Матушки зир
ну
ли од
на на од
-
ну: чи ти ба! яка, мов, во
на смі
-
ли
ва!
Одначе ця прос
та й ве
се
ла роз
-
мо
ва роз
во
ру
ши
ла гос
тей.
Веселий о. Ар
темій своїм ка
ме
-
р
то
ном зав
дав тон, а Па
на
сен
ко
підхо
пив у той тон, і пи
сар вже
вхо
пив у той тон, а пи
сар
ша нес
-
подіва
но вхо
пи
ла дис
кан
том, та
ще й за
тяг
ла го
рою. Гості ста
ли
сміливіші, роз
во
ру
ши
лись, по
ча
-
ли під той шум та гомін роз
мо
ву.
Отець Ар
темій дав ве
се
лу нап
ра
-
ву в гос
тинній. Пан
ноч
ки навіть
насміли
лись вий
ти з-за п'яніна
й пішли хо
дить по залі, поб
рав
-
шись попід ру
ки. Па
ничі прис
та
-
ли до їх збо
ку. Не всидів на сті
-
льці й Ле
онід Се
ме
но
вич. В гос
-
тин
ну увійшла Ва
тя. Во
на бу
ла
на той час ду
же ефект
на в те
м
-
ній
сукні, об
си
паній дрібненьки
-
ми ма
ли
но
ви
ми кра
пелька
ми та
квіточ
ка
ми; коф
та бу
ла об
ши
та
ма
ли
но
вим ок
са
ми
том, при кот
-
ро
му ду
же виг
рав її ма
то
вий вид
та темні здо
рові й ви
разні очі.
Ма
ли
нові ок
са
ми
тові об
лямівки
та ус
тав
ки прос
тя
га
лись аж до
пле
чей і ду
же підхо
ди
ли під ко
-
лір її пов
них ви
раз
них уст. Її пов
-
ненька пос
тать, стяг
ну
та сук
-
нею, бу
ла по
каз
на се
ред інших
пан
но
чок, дрібненьких та ни
зе
-
нь
ких на зріст.
Леонід Се
ме
но
вич зне
хо
тя за
-
ди
вивсь на Ва
тю. Він ду
же лю
-
бив паннів і од
ра
зу вмів вло
вить
в кожній панні ті прик
ме
ти кра
-
си, яки
ми хоч пот
рош
ку обділи
-
ла її ма
ти-на
ту
ра: чи бу
ла б то
кра
са очей, чи кра
са гар
них уст,
чи кра
са усієї пос
таті. Най
мен
-
ший слід діво
чої кра
си не міг по
-
таїться пе
ред йо
го гост
ри
ми
очи
ма. Він за
ди
вив
ся на чорні,
ви
разні Ва
тині очі. Їх ма
то
вий
блиск од
ра
зу за
че
пив йо
го нер
-
ви.
Леонід Се
ме
но
вич рап
том під
-
вівся з стільця й по
дав йо
го Ваті.
-
Спасибі вам, Ле
оніде Се
ме
но
-
ви
чу, - ска
за
ла Ва
тя, - ра
да б сіс
-
ти, та ніко
ли. Час зап
ро
сить гос
-
тей до чаю.
-
Гості й самі знай
дуть шлях до
чаю, а ви, Ва
лен
ти
но Ар
темівно,
по
бав
тесь з на
ши
ми сусідка
ми.
Ба
чи
те, як во
ни ну
дяться: хо
дя
-
ть та й хо
дять, не
на
че місця собі
не знай
дуть з нудьги.
Ваті цей тон здав
ся не ду
же
делікат
ним. Во
на осміхну
лась,
бо не зна
ла, що Ан
то
ся, Ле
ся й
Ліпа бу
ли ще пе
редніше Ле
оні
-
дові знай
омі. Про
вор
на не в міру
і навіть крик
ли
ва, Ан
то
ся обіз
-
ва
лась до Ле
оніда:
-
Не ду
май
те, що нас нудьга бе
-
ре! Нам зовсім-та
ки ве
се
ло.
-
І без ме
не вам ве
се
ло? - спи
-
тав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
І без вас ве
се
ло, а з ва
ми ще -
ве
селіше, - обізва
лась го
лос
но
смі
ли
ва Ан
то
ся.
Ватя й інші пан
ни за
ре
го
та
-
лись. Ан
то
ся зрос
ла на селі і
вчи
лась в містеч
ку. Во
на ду
же
бу
ла схо
жа на сільських дівчат і
в ма
не
рах, і в роз
мові, і в жар
тах,
бо бу
ла в близьких сто
сун
ках
най
більше з дівча
та
ми і ніби
про
па
ха
лась їх ду
хом.
-
Може. це ви тільки го
во
ри
те
мені комплімент? Як я на вас на
-
вод
жу нудьгу, то я й ла
ден втек
-
ти че
рез оці двері в са
док та й
схо
ваться в ку
щах, - обізвав
ся
Ле
онід Се
ме
но
вич і по
ка
зав ру
-
кою на скляні двері, че
рез котрі
бу
ло вид
ко са
док та квітник ко
-
ло ґанку.
-
Про ме
не й тікай
те! - крик
ну
-
ла Ан
то
ся.
-
О, не тікай
те! Ви ве
се
ла лю
ди
-
на, а наші гості без вас і справді
бу
дуть в нас ну
дить світом, -
ска
за
ла Ва
тя.
-
Як бу
де
те тікать, то ми поп
ро
-
си
мо о. Ар
темія замк
ну
ти двері
та й схо
вать ключ в ки
ше
ню або
де й далі, - жар
ту
ва
ла ве
се
ла Ан
-
то
ся.
-
Аж у ка
мо
ду, - ти
хо обізва
лась
Ва
тя. Ва
тя не
на
че за
ме
ти
лась
ве
селістю од Ан
тосі та Ле
оніда
Се
ме
но
ви
ча. Во
на й собі ста
ла
якось про
ворніша й ве
селіша і
вий
шла з своєї зви
чай
ної апатії
та для
вості.
-
А тим ча
сом, по
ки ви збе
ре
те
-
сь за
ми
ка
ти двері та хо
вать
ключ, просіть, та
ту, гос
тей до
чаю. Чай вже го
то
вий, - ска
за
ла
Ва
тя, обер
та
ючись до сво
го па
-
нот
ця.
Не встиг па
но
тець встать з сті
-
льця, як у две
рях гос
тин
ної з'я
-
ви
лась ви
со
ка, гар
на та рівна
пос
тать го
робцівсько
го вчи
те
ля
шко
ли, а за ним слідком увійшла
йо
го жінка, кан
ди
бас
та, тон
ка,
ви
со
ка й смуг
ля
ва, як ци
ган
ка.
Во
ни привіта
лись з ха
зяїном та
з де
яки
ми гістьми. Вчи
тельша
обер
ну
лась до сто
ла і вгляділа
ко
ло сто
ла на стільці ніби яс
-
но-зе
ле
ну пи
сар
шу. Во
на так і
одс
ко
чи
ла од сто
ла й по
да
лась
на
зад. Пи
сар
ша бу
ла ве
се
ла й
роз
ба
ла
ка
лась з сусідкою, але як
уг
ляділа ко
ло се
бе вчи
тельшу,
то од
ра
зу ніби заніміла. І пи
сар
-
ша, і вчи
тельша зир
ну
ли од
на на
дру
гу й по
на
ди
ма
лись. Вчи
те
ль
-
ша
втек
ла аж на дру
гий кінець
гос
тин
ної й сіла на стільці за
п'яніном між мо
ло
деньки
ми па
-
н
на
ми. Ва
тя приміти
ла цей ма
-
невр вчи
тельші й осміхну
лась.
Приміти
ли це де
які гості і собі
осміхну
лись.
«Якби я зна
ла, що зас
та
ну тут
оту іро
до
ву пи
сар
шу, то ніхто не
за
ма
нив би ме
не сю
ди й ка
ла
-
чем, - ду
ма
ла вчи
тельша, ско
са
пог
ля
да
ючи на пи
сар
шу. - Ще й у
зе
ле
ну вов
ня
ну но
ву сук
ню вб
-
ра
лась і чер
во
не на
мис
то по
че
-
пи
ла! Ма
буть, зна
ла, ота зе
ле
на
по
то
ро
ча, що тут стріне мо
го чо
-
ловіка… Це во
на хо
че йо
го знов
при
ча
ру
вать. Це во
на для йо
го
так приб
ра
лась! Я пос
те
рег
ла,
що бу
ло так».
Писарша, зир
нув
ши ско
са на
вчи
тельшу, при
га
да
ла собі свій,
зу
мис
не пе
ре
ки
ну
тий вчи
тель
-
шею борщ в печі та вир
вані з
огу
ди
ною свої огірки… Уся її
жовч роз
во
ру
ши
лась од
ра
зу, не
-
на
че за
кипіла, прис
тав
ле
на в го
-
р
щеч
ку до жа
ру. Пи
сар
ша по
чер
-
воніла, на
ду
лась, на
бун
дю
чи
ла
-
сь, як індик, та аж соп
ла од зло
-
сті.
Писарша та вчи
тельша по
ла
я
-
лись на смерть ще тоді, як пи
сар
тільки що оже
нив
ся й став за
пи
са
ря в во
лості. Шко
ла й во
-
лость зміщу
ва
лись в од
но
му
здо
ро
во
му му
ро
ва
но
му домі: по
один бік в домі од улиці бу
ла уп
-
ра
ва, по дру
гий бік - шко
ла й жи
-
т
ло для вчи
те
ля. Пи
сар тоді жив
при во
лості в одній кімнатці, але
для йо
го не бу
ло опрічньої своєї
пе
карні. Гро
ма
да пос
та
но
ви
ла,
щоб пи
сар
ша ва
ри
ла собі стра
ву
в одній печі з вчи
тельшею, по
ки
бу
де збу
до
ва
на дру
га пе
кар
ня.
Спо
чат
ку вчи
тельша й пи
сар
ша
жи
ли між со
бою в при
ятельстві,
ва
ри
ли обід в одній печі. Але як
два по
пи в одній церкві та два
ко
ти в мішку ніко
ли не по
ми
-
ряться, так не по
ми
ри
лись і дві
ха
зяй
ки ко
ло однієї печі. Не
гар
-
на та не
мо
ло
да вчи
тельша на
ли
хо по
ча
ла примічать, що її чо
-
ловік, Гнат Сам
борський, по
чав
без со
ро
му за
ли
цяться до пи
сар
-
ші… Пи
сар
ша і вчи
тельша за
раз-
та
ки по
ла
ялись… Од
но
го дня
вчи
тельша од злості зу
мис
не пе
-
ре
ки
ну
ла в печі пи
сар
шин борщ.
Пи
сар
ша, не га
ячись, за
раз вибі
-
гла з пе
карні, вир
ва
ла усю оргі
-
нію, кот
ру вчи
тельша по
са
ди
ла
в квітни
ку пе
ред своїми вікна
-
ми, по
ви
ри
ва
ла геть чис
то всю й
по
ви
ки
да
ла в двір сви
ням. Вчи
-
тельша вибігла і, вглядівши та
ку
шко
ду, про
жо
гом побігла на пи
-
са
ре
ву по
ло
ви
ну го
ро
ду, вир
ва
-
ла з огу
дин
ням усі пи
сар
шині
огірки, заб
ра
ла в обе
ре
мок і ви
-
ки
да
ла в двір на самісіньку ор
гі
-
нію. Їх чо
ловіки по
вибіга
ли з ха
-
ти й лед
ве за ру
ки вдер
жа
ли
сво
їх роз
лю
то
ва
них жінок од да
-
льшо
го безг
луз
до
го спус
то
шен
-
ня го
ро
ду та квітни
ка.
Од то
го ча
су жінки вже не мог
-
ли по
ми
риться, хоч пи
сар вже
пос
та
вив собі гар
ний дім і пе
-
рей
шов в йо
го на жит
тя. Пи
сар
-
ша не мог
ла за
бу
ти за свої огі
-
рки, вчи
тельша не мог
ла за
буть
про свою оргінію, і… не за
бу
ли
до са
мої смерті… По
ко
рис
ту
ва
-
лись тільки з тієї лай
ки та бійки
свині. Пи
сар
ша зос
та
лась без бо
-
р
щу й без огірків, вчи
тельша без
оргінії; а свині по
обіда
ли всмак
оргінією, ще й огірка
ми за
ку
си
-
ли і навіть спа
сибі їм не ска
за
ли
за смач
ний обід.
«А ще й ка
зав мені мій чо
ловік,
що пи
сарші не бу
де на іме
ни
нах,
що пи
сар
ша не бу
ває в гос
тях в
ба
тюш
ки. Ка
зав і, ма
буть, знав
до
б
ре, що бре
ше», - ду
ма
ла вчи
-
тельша, виг
ля
да
ючи з-за п'яні
-
на.
«Не за
бу
ду я ніко
ли сво
го бор
-
щу та своїх огірків, не про
щу я
тобі цього довіку - до су
ду», - ду
-
ма
ла пи
сар
ша та все навіщось
на
ди
ма
лась та су
пи
ла бро
ви, пе
-
в
но, на вітер, бо вчи
тельша вже
на неї й не ди
ви
лась.
Вчитель і пи
сар вже дав
но за
-
бу
ли й за ті огірки, і за ту оргі
-
нію та пе
ре
ки
ну
тий борщ: во
ни
посіда
ли ря
доч
ком і зви
чай
не
-
нь
ко ба
ла
ка
ли. Вчи
тельші це,
оче
ви
дяч
ки, не спо
до
ба
лось. Во
-
на вти
ри
ла свої чорні оч
ки в ли
-
це сво
го чо
ловіка й не
на
че ка
за
-
ла очи
ма: «І як ти ото смієш ба
-
ла
кать з моїми во
ро
га
ми, ко
ли я
цього не хо
чу! Пот
ри
вай же! Я ж
тобі до
ма ви
чи
таю мо
лит
ву!»
Але вчи
тель не втя
мив роз
мо
-
ви очи
ма своєї жінки і все лю
-
бенько ба
ла
кав з пи
са
рем.
-
Прошу вас до чаю! Чай вже го
-
то
вий! - про
сив своїх гос
тей о.
Ар
темій, по
ка
зу
ючи на двері в
сто
ло
ву.
Але гості йо
го не
на
че не чу
ли.
Старші вгнізди
лись в кріслах та
на м'якій ка
напі й роз
мов
ля
ли
сти
ха: їм, оче
ви
дяч
ки, бу
ло доб
-
ре сидіть, і во
ни ліну
ва
лись під
-
вес
тись з місця. Мо
лоді зби
лись
в ку
пу в дру
го
му кут
ку ко
ло п'я
-
ніна й про
ва
ди
ли ве
се
лу роз
мо
-
ву, ви
га
ду
ва
ли та ре
го
та
лись.
Сусана Уласівна жда
ла, жда
ла
гос
тей до чаю й му
си
ла са
ма ви
-
й
ти в гос
тин
ну.
-
Прошу покірно до чаю, бо чай
про
хо
ло
не! - промо
ви
ла во
на,
обе
р
та
ючись до ка
на
пи та крі
-
сел, де сиділи ма
туш
ки, пи
сар,
уп
ра
ви
тель та вчи
тель. - Фе
о
до
-
сіє Се
менівно!
про
шу в сто
ло
ву
до чаю! - ска
за
ла Су
са
на Уласів
-
на, обер
та
ючись до пи
сарші, як
лю
ди
ни, потрібної для її по
тай
-
них замірів.
«Чи ти ба, яка честь пи
сарші!
Са
ма бла
го
чин
на про
се її до сто
-
лу; ще й зве на ймен
ня й по ба
-
ть
кові. А ме
не й не про
се… Не пі
-
ду я в сто
ло
ву! не хо
чу я й чаю!
Не ся
ду я за од
ним сто
лом з пи
-
са
р
шею», - ду
ма
ла вчи
тельша,
си
дя
чи в кут
ку.
Старші гості за
шуміли й зас
ту
-
котіли стільця
ми, за
ша
руділи
но
га
ми й пе
рей
шли в сто
ло
ву.
Пи
сар
ша вста
ла в стільця, гор
-
до
ви
то пог
ля
ну
ла на вчи
тельшу,
за
дер
ла ли
це вго
ру, по
ма
леньку
пішла слідком за Су
са
ною Уласі
-
вною й не
на
че ка
за
ла вчи
те
ль
-
ші: ди
вись, мов, як ме
не ша
ну
ю
-
ть, а те
бе так ні! моє цвіте - твоє
в'яне!.. Мо
лоді зос
та
лись в гос
-
тинній.
-
Наталіє Корніївно! а ви чом не
йде
те в сто
ло
ву до чаю? Про
шу
вас! - про
си
ла Ва
тя вчи
тельшу.
Наталія Корніївна бу
ла з тих,
що при чу
жих лю
дях няв
ка
ють,
а в се
бе вдо
ма гав
ка
ють. В гос
-
тях во
на як роз
мов
ля
ла, то ніби
няв
ка
ла, як кішеч
ка, ти
хо, со
-
лод
ко
, об
лес
ли
во, не
на
че хотіла
ска
зать: «Дивіться, мов, яка я
свя
та та бо
жа!» Вдо
ма во
на кри
-
ча
ла й ре
пе
ту
ва
ла на всю пе
ль
-
ку: там во
на за
бу
ва
ла, що во
на
свя
та та бо
жа.
-
Спасибі вам… я вже до
ма пи
ла
чай. Я й тут по
сид
жу. Мені з ва
-
ми так приємно сидіть. Усі тут
та
кі ве
селі. Мені тут так гар
но,
так гар
но, - няв
ка
ла вчи
тельша.
-
Та хоч ста
кан
чик ви
пий
те! От
я вам сю
ди при
не
су ста
кан, -
ска
за
ла Ва
тя.
-
Няв-няв-няв! - ти
хо за
ше
потів
Ле
онід Се
ме
но
вич над са
мим ву
-
хом в Ан
тосі. Ве
се
ла Ан
то
ся зро
-
зуміла й за
ре
го
та
лась.
-
Чого ця вчи
тельша так няв
-
кає? - ти
хо спи
тав в Ан
тосі Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич.
-
То во
на тільки в гос
тях: няв-
няв-няв! а в се
бе в хаті во
на: гав-
гав-гав! - ти
хо од
ка
за
ла Ан
то
ся,
кот
ра доб
ре зна
ла вчи
тельшині
но
ро
ви. - Ця вчи
тельша як роз
-
гав
кається в се
бе вдо
ма, то і
вчи
тель тікає з ха
ти, і сто
рож з
шко
ли тікає на го
род; бо раз во
-
на, роз
лю
ту
вав
шись, так по
тяг
-
ла сто
ро
жа залізною ко
чер
гою,
що си
ня
ки бу
ло знать цілий мі
-
ся
ць
.
«Якась пи
сар
ша, якась му
жич
-
ка, справж
ня мо
ло
ди
ця, тільки
че
рез те, що нап
ну
ла на се
бе зе
-
ле
ну сук
ню, пин
дю
читься, пне
-
ться вго
ру. Во
на за
бу
ла, що мій
батько був свя
ще
ник, а дід - Зве
-
ни
го
родський про
то
поп. Чи ти ж
мені рівня! А ще й не
сеться вго
-
ру. За
дер
ла кир
пу до стелі, гор
-
до
ви
то пог
ля
дає на ме
не», - гав
-
ка
ла вчи
тельша в своєму серці.
Усім бу
ло бай
ду
же про неї. Мо
-
лоді пан
ни та па
ничі зос
та
лись в
гос
тинній. Ва
тя по
на
ли
ва
ла ста
-
ка
ни й пос
та
ви
ла їх на столі в
гос
тинній. На ка
напі, на кріслах
засіла мо
ло
да ком
панія. Старі
обсіли стіл в сто
ловій навк
ру
ги.
Компанія в сто
ловій бу
ла ве
се
-
ла. Усі роз
мов
ля
ли, гу
ли, як бд
-
жо
ли в пасіці. Але го
лос о. Ар
те
-
мія пе
ре
ма
гав усі го
ло
си. Роз
го
-
во
рив
ся навіть мов
чун о. Пор
фи
-
рій
.
О. Пор
фирій вий
шов з семінарії
од
ним з пер
ших сту
дентів. Зай
-
няв
ши па
рафію, він з зав
зят
тям
взяв
ся й за просвіту в школі, і за
піднят
тя мо
ральності в селі, що
-
неділі го
во
рив про
повіді, а най
-
більше про
ти п'янства, завів
бра
тст
во, то
ва
рист
во тве
ре
зості,
нав
чав се
лян на обідах, вчив в
роз
мо
вах, але по
ба
чив, що йо
го
просвітня про
повідь не вчи
ни
ла
чу
да: не пе
ре
ро
би
ла се
лян на
ян
голів за який
сь де
ся
ток років,
чо
го він сподівав
ся, не ма
ючи і
втям
ку про те, що та
кий психі
-
чно-істо
рич
ний мо
ральний роз
-
ви
ток тем
них мас не ро
биться
за який
сь де
ся
ток років, та ще й
тоді, ко
ли не
ма ні доб
рої наці
-
ональної шко
ли, ні на
род
них
біб
ліотек, ні чи
та
лень, ні піддер
-
жан
ня й ініціати
ви од гро
ма
ди й
звер
ху… І о. Пор
фирій дійшов до
пе
симізму, зневірив
ся б своєму
ділі і… на все мах
нув ру
кою, за
-
ко
пав
шись в книж
ки.
-
Ну й му
жи
ки те
пер ста
ли, Ле
-
онтію Пет
ро
ви
чу! - обер
нув
ся о.
Ар
темій до пи
са
ря. - Чом пак хоч
ва
ша во
лость не при
пи
нить їх
тро
хи?
-
А як же ми їх бу
де
мо при
пи
-
нять? - спи
тав пи
сар. - В нас є хо
-
лод
на, та й більше ніяко
го стра
-
ху на їх не маємо в ру
ках.
-
То ви їх хоч при
най
мні за
ми
-
кай
те частіше в хо
лод
ну, або
що!
- кри
чав о. Ар
темій. - Спус
то
ши
-
ли, геть до
чис
та спас
ли мою лу
-
ку.
-
Та й панську сіно
жать спас
ли,
- обізвав
ся уп
ра
ви
тель, - і ми ні
-
чо
го не вдіємо, бо бу
ла су
ха вес
-
на; і по
ча
ли по
зов, та й те нічо
го
не по
мог
ло. Хоч військо став на
лу
ках.
-
Розносились з тією штун
дою,
як ста
рець з пи
са
ною тор
бою, -
ска
зав о. Ар
темій, - аби що ска
-
зав му
жи
кові, то він за
раз тобі:
ко
ли так, то ми в штун
ду! А йде
п'яний проз двір, го
лос
но попів
лає.
Батюшки по
ча
ли роз
мов
лять
за двох вікар
них архієреїв, котрі
тієї зи
ми їзди
ли по се
лах, та ще
й взим
ку.
Коли це нес
подіва
но в при
хо
-
жій щось рип
ну
ло две
ри
ма й за
-
чов
га
ло прос
ти
ми чобітьми: то
приїхав о. Са
ва. Він не
на
че кра
-
дь
ко
ма в'їхав у двір на своїх по
-
га
неньких ко
ни
ках, не
на
че кра
-
дь
ко
ма увійшов і в при
хо
жу. На
йо
го навіть со
ба
ки не заб
ре
ха
ли.
-
Листвинський про
топ
ресві
тер!
Приїхав лист
винський про
топ
-
ресвітер! - не
на
че на ву
хо один
од
но
му ше
потіли ба
тюш
ки. Роз
-
мо
ва од
ра
зу впа
ла. Усі в сто
ловій
за
мовк
ли. Про архієреїв ніхто
вже й сло
ва не пис
нув. О. Са
ва
увійшов ти
хенько, не
на
че сту
-
пав навш
пи
няч
ки, і привітав
ся
до ха
зяїна, поз
до
ро
вив бла
го
-
чин
ну з іме
ни
на
ми, поз
до
ров
-
кав
ся з гістьми й сів. При
сад
ку
-
ва
тий, ду
же ши
ро
кий в пле
чах, з
здо
ро
вою го
ло
вою, з ши
ро
кою
ку
че
ря
вою бо
ро
дою, в ру
шен
нях
за
те
ле
пу
ва
тий, цей ха
му
ла, о.
Са
ва, і справді одрізняв
ся од ін
-
ших ба
тю
шок, і тон
ких, і ви
со
-
ких. Йо
го надз
ви
чай
но ши
рокі
гру
ди не
на
че бу
ли приз
на
чені
для про
топ
ресвітерських хрес
-
тів. Усі зна
ли, що о. Са
ва має ро
-
дичів і знай
омих в кон
сис
торії й
час
тенько їздить до Києва та за
-
г
ля
дає в кон
сис
торію; усі зна
ли,
що він лю
бе там ба
га
то де
чо
го
зай
во
го роз
ка
зу
вать за сусід-ба
-
тю
шок, чо
го не го
ди
лось би роз
-
ка
зу
ва
ти, і ча
сом ви
ка
зує на де
-
ко
го.
«Ну, те
пер хоч по
чи
най хрес
-
титься до об
разів і за князів, і за
архієреїв, і за хрис
то
лю
би
ве вої
-
нство! - по
ду
мав о. Ар
темій. -
При
ніс не
чис
тий оцього лист
ви
-
нсько
го про
топ
ресвіте
ра, що ви
-
с
вя
тив
ся на по
па з дяків. Тре
ба
ки
даться в політи
ку».
О. Ар
темій ви
пи
су
вав «Мос
ков
-
с
кие ве
до
мос
ти», бо ре
дакція
по
си
ла
ла це доб
ро сільським ба
-
тюш
кам сли
ве за безцінь, за по
-
ло
ви
ну ціни. Ба
га
то ба
тю
шок
ви
пи
су
ва
ло де
ше
венькі пе
тер
-
бурзькі га
зе
ти: «Свет» і «День», і
хоч нічогісінько більше не чи
та
-
ли, але тро
хи ціка
ви
лись політи
-
кою.
-
Чи чу
ли но
ви
ну? - по
чав о. Ар
-
темій. - Бісмарк по
летів, по
ле
-
тить і Капріві!
-
Куди ж він по
ле
тить? - спи
тав
насмішку
ва
то о. Пор
фирій. - Чи в
вирій, чи хіба, на місяць?
-
З місця по
ле
тить! Це по га
зе
-
тах вид
но, - ска
зав о. Ар
темій.
-
Щасливої йо
му до
ро
ги! А вам,
о. Са
во, не шко
да то
го Бісмар
ка
та Капріві? - спи
тав в о. Са
ви о.
Пор
фирій.
О. Са
ва пе
ре
див
ляв
ся тільки
єди
ний жур
нал «Єпар
хи
альные
ве
до
мос
ти» та й то не все чи
тав,
а тільки той одділ, де пи
са
лось
про наг
ра
ди. Він не чи
тав навіть
«Све
та», впер
ше по
чув про яко
-
гось Бісмар
ка й тільки мах
нув
ру
кою та й про
мо
вив: «На здо
-
ров'я! не
хай ле
тить, аби ми на
стільцях сиділи».
-
Невже вам йо
го не шко
да? -
спи
тав насмішку
ва
то о. Ар
темій
в о. Са
ви.
-
А чо
го мені йо
го шко
да? Хіба
він мені сват чи брат? Як по
ле
-
тів з місця, то дру
гий на йо
го мі
-
с
ці ся
де. «Во
ро
на з місця, сокіл
на місце», - ска
зав о. Са
ва.
О. Ар
темій розвівся про пруссь
-
ку політи
ку, го
во
рив га
ря
че, з
за
па
лом, виніс ос
танній но
мер
га
зе
ти, го
лос
но про
чи
тав ті ви
-
пис
ки з німецьких га
зет, в кот
-
рих німці га
ни
ли Росію.
-
Боже мій! Що це бу
де? Що це
бу
де? - гук
нув о. Ар
темій і при
то
му схо
пив
ся з місця, вхо
пивсь
обо
ма ру
ка
ми за го
ло
ву й з па
-
фо
сом бігав по сто
ловій та ре
пе
-
ту
вав: - Це все не до
ве
де до доб
-
ра! Що ми в світі бо
жо
му бу
де
мо
ро
би
ти, як бу
де вой
на? О. Са
во,
що ми тоді бу
де
мо ро
бить?
-
Нічого. А що ж ми бу
де
мо ро
-
бить? - обізвав
ся о. Са
ва.
-
Як то нічо
го? А як сю
ди прий
-
дуть прус
са
ки та зас
ту
ка
ють в
ваші двері? Що ви тоді ро
би
ти
-
ме
те? Га?
-
Хто йо
го знає, що я тоді ро
би
-
ти
му. Ма
буть, візьму та
ба
тир
ку,
встром
лю в неї пуч
ку та по
ню
-
хаю та
ба
ки, як оце те
пер, - ска
-
зав о. Са
ва, кот
ро
му і в сні не
сни
лись ніякі прус
са
ки.
О. Са
ва й справді ви
тяг з ки
-
шені та
ба
тир
ку, всу
нув в неї пу
-
ч
ку й по
ню
хав та
ба
ки.
-
Ото добрі ліки од прус
саків!
кращі, ніж руш
ниці та гар
ма
ти, -
обізвав
ся о. Ар
темій з сміхом.
«Чого він бігає та га
ла
сує? - ду
-
мав о. Пор
фирій. - Не
на
че ті Бі
-
смар
ки та Капріви вже штри
ка
-
ють йо
го зза
ду спи
са
ми та під
-
сма
лю
ють вог
нем. Чуд
ний чо
ло
-
вік!»
-
А як зас
ту
ка
ють прус
са
ки в
мої двері, то я двері зап
ру, - ска
-
зав о. Са
ва.
-
А як во
ни вис
тав
лять ваші
две
рі? - спи
тав о. Ар
темій.
-
То о. Са
ва схо
вається на піч, -
про
мо
вив о. Пор
фирій.
-
А як во
ни зас
ту
ка
ють вас і на
печі? - спи
тав в Са
ви о. Ар
темій.
-
То я тоді ска
жу їм: ідіть собі к
бісо
во
му батькові ту
ди, звідкіль
прий
шли! - одгрібав
ся о. Са
ва.
Усі за
ре
го
та
лись з та
кої політи
-
ки о. Са
ви про
ти прус
саків. За
ре
-
го
тавсь навіть завж
ди по
важ
ний
пи
сар.
Леонід Се
ме
но
вич, по
чув
ши з
гос
тин
ної, що о. Ар
темій чо
гось
га
ла
сує, ти
хенько підсту
пив до
две
рей і заг
ля
нув в сто
ло
ву. Ва
-
тя обер
ну
лась до йо
го й про
мо
-
ви
ла:
-
То, пев
но, та
то роз
мов
ляє про
політи
ку та прус
саків.
Вона засміялась; засміялась і
Ан
то
ся. З тієї політи
ки о. Ар
те
-
мія та
ки доб
ре сміялись сусіди,
бо самі ні за яку політи
ку й дум
-
ки й гад
ки не ма
ли.
Тим ча
сом Ва
тя пос
та
ви
ла ста
-
ка
ни чаю в гос
тинній на столі й
поп
ро
си
ла па
ничів та паннів до
чаю. Вчи
тельша сиділа нарізко
од усіх, в ку
точ
ку, мов си
ро
та, і
ні до ко
го не го
во
ри
ла. Ва
тя поп
-
ро
си
ла й її до сто
ла. Вчи
тельша
сіла на ка
напі по
руч з Ва
тею. Па
-
ничі та пан
ни обсіли й обс
та
ли
стіл навк
ру
ги. Вчи
тельша в чор
-
но
му уб
ранні, з своїм не
ве
се
лим,
навіть сум
ним ли
цем, се
ред мо
-
ло
деньких паннів зда
ва
лась ні
-
би яко
юсь ди
рект
ри
сою інсти
-
ту
ту, а ще більше ски
ну
лась на
ігу
менію па
нянсько
го мо
нас
ти
-
ря. В гос
тинній між пан
на
ми та
па
ни
ча
ми роз
по
ча
лась та
ка го
-
лос
на роз
мо
ва, як і в сто
ловій
між ста
ри
ми. Зда
ва
лось, два го
-
лосні хо
ри тяг
ли якісь дріб
не
-
нькі співи в ду
же швид
кому
al
-
leg
ro, роз
сип
час
то
му та ве
ред
-
ли
во поп
лу
та
но
му. Ве
се
ла Ан
то
-
ся та Ле
онід Се
ме
но
вич да
ва
ли
то
му кон
цер
тові тон. Їх най
бі
ль
-
ше бу
ло чуть між інши
ми дзві
-
нки
ми го
ло
са
ми.
Почувши че
рез двері, яку полі
-
ти
ку про
повіду
вав о. Са
ва, па
ни
-
чі підня
ли цю політи
ку на сміх.
-
Чи чуєте, який ге
роїзм про
ти
прус
саків про
повідує о. Са
ва? -
про
мо
вив один мо
ло
дий вчи
-
тель.
-
Хоче пот
ру
сить їх та
ба
кою. Це
якась політи
ка тю
тю
ну, політи
-
ка чи лист
винська, чи кор
сун
сь
-
ка, - обізвав
ся Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
А ви лю
би
те чи
тать про полі
-
ти
ку? - спи
та
ла Ва
тя в Ле
оніда
Се
ме
но
ви
ча.
-
Борони ме
не бо
же! Чо
го вже
чо
го, а політи
ки не люб
лю. Так
пе
ребігаю очи
ма га
зе
ти, аби
зна
ть, що на світі діється. От Ан
-
тоніна Гри
горівна так лю
бе по
-
літи
ку: пе
ре
чи
тує «Свет» од до
-
ш
ки до дош
ки, - ска
зав насміш
-
ку
ва
то Ле
онід Се
ме
но
вич, ще й
ско
са зир
нув на Ан
то
сю насмі
-
шку
ва
тим оком.
-
І ви
га
да
ли! Де ж ви чу
ли або
ба
чи
ли, щоб я чи
та
ла той
«Свет»? - обізва
лась Ан
то
ся.
-
Мені со
ро
ка на хвості це при
-
нес
ла, - ска
зав Ле
онід Се
ме
но
-
вич.
-
То та со
ро
ка, ма
буть, по
ми
ли
-
лась: не з на
шо
го дво
ра летіла, а
тільки пот
ра
пи
ла в ваш хутір, -
ка
за
ла й ре
го
та
лась Ан
то
ся.
-
Ба ні, з ва
шо
го дво
ра, бо во
на
мені роз
ка
за
ла!..
-
Чудна якась со
ро
ка!
-
Я ду
же люб
лю чи
тать про ма
-
ркізів, про їх зам
ки та па
ла
ци.
Чи
таєш книж
ку, не
на
че каз
ку, -
обізва
лась Ва
тя.
-
Якби хто на
пи
сав повість за
на
шу бо
гус
лавську Рив
ку, я з ве
-
ли
кою охо
тою про
чи
та
ла б її.
Ри
в
ка, що про
дає дамські убо
ри,
ця вже зовсім по
етич
на. Раз я
тор
гую в неї літній ка
пе
люш, а
во
на ка
же: пан
но, ку
пуй
те в ме
-
не ка
пе
люш, бо ті усі пан
ни, що
в ме
не по
ку
пи
ли ка
пе
люші, усі
до
чис
та по
ви
хо
ди
ли заміж, -
ска
за
ла Ан
то
ся.
-
От ба
чи
те, Ва
лен
ти
но Ар
те
мі
-
вно! Хіба ж це бу
ла б не по
езія?! -
ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич і бист
-
ро зир
нув на Ва
тю очи
ма, ще й
засміявсь. З-під тем
них ву
сиків
заб
ли
ща
ли йо
го довгі білі чи
ма
-
лі зу
би, котрі якось зак
ра
си
ли
йо
го гост
ре мефісто
фелівське
підборіддя. Той осміх кра
сив йо
-
го ве
се
лий вид. Ва
тя за
ди
ви
лась
на йо
го бро
ви на ви
со
ко
му чолі,
на йо
го ве
се
лий вид і приміти
ла,
що в неї в серці щось за
во
ру
ши
-
лось, приміти
ла по
чу
ван
ня, при
-
ємне й радісне. Во
но май
ну
ло
швид
ко й пруд
ко, як промінь со
-
н
ця ча
сом прор
веться че
рез хма
-
р
ки й май
не по став
ку од бе
ре
га
до бе
ре
га; і ста
во
чок ніби по
ве
-
селішає й засміється між зе
ле
-
ни
ми бе
ре
га
ми. Щось радісне
зли
ну
ло на її сер
це, її чи
малі очі
засвіти
лись; во
на по
чу
ти
ла в не
-
р
вах жвавість, якусь більшу жи
-
вність і ста
ла ве
селіша й про
во
-
рніша.
Ватя шви
денько та про
вор
но
підве
ла
ся з місця, вхо
пи
ла два
по
рожні ста
ка
ни й не пішла, а
ніби побігла в сто
ло
ву, щоб на
-
лить чаю. Во
на са
ма зди
ву
ва
ла
-
сь, де це взя
лась у неї та
ка хіть
до ро
бо
ти, жвавість та про
вор
ні
-
сть! Ан
то
ся ки
ну
лась по
ма
гать
своїй при
ятельці й по
од
но
си
ла
реш
ту по
рожніх ста
канів в сто
-
ло
ву. І Ан
то
ся біга
ла з ста
ка
на
-
ми, і Ва
тя біга
ла; обидві не
на
че
гра
ли в хре
щи
ка, не
на
че хотіли
од
на дру
гу ви
пе
ре
дить.
Вчительша сиділа й мовч
ки по
-
г
ля
да
ла на паннів; во
на втя
ми
-
ла, до чо
го йдеться та біга
ни
на й
тя
га
ни
на, чо
го то обидві пан
ни
не
на
че гра
ли в хре
щи
ка. Вчи
те
-
ль
ша бу
ла з тих, що в гос
тях си
-
дять і мов
чать, нічогісінько не
го
во
рять і тільки мовч
ки спід
ло
-
ба пог
ля
да
ють на дру
гих гос
тей;
але за всіма кмітять і мовч
ки
слу
ха
ють, за що тільки ба
ла
ка
-
ють. І вже вдо
ма з близьки
ми
при
ятелька
ми при
га
ду
ють усе,
що хто ска
зав, хто як сту
пив, і
все це пе
ре
суд
жу
ють, до
да
ють
сво
го, приб
ре
хав
ши, і всіх га
-
нять, і всіх осуд
жу
ють.
Почалась роз
мо
ва між па
ни
ча
-
ми. Мо
лоді вчи
телі семіна
рис
ти
роз
ка
зу
ва
ли про шко
ли, за свої
хо
лодні не
топ
лені та вогкі квар
-
ти
ри при шко
лах, за своє біду
-
ван
ня, за те, яка то труд
но
та
вчи
ти дітей по ве
ли
ко
руських
шкільних книж
ках. Ле
онід Се
ме
-
но
вич прис
тав до їх роз
мо
ви.
Мо
лоді хлопці по
ча
ли зачіпать
усякі пи
тан
ня: і шкільні, і на
-
ціональні ук
раїнські, і соціальні.
Па
на
сен
ко роз
мов
ляв за ці усі
пи
тан
ня з ве
ли
кою охо
тою, роз
-
ви
вав їх, ог
ля
дав їх з усіх боків.
Роз
мо
ва йо
го ли
лась плав
ко й
швид
ко, навіть бу
ла ле
пет
ли
ва,
але во
на в йо
го про
ва
ди
лась ті
-
льки як са
ло
но
ва роз
мо
ва, і бі
-
льше як мод
на. Ні од
но пи
тан
ня,
кот
ре він зачіпав, не ціка
ви
ло
йо
го ду
же; ні до од
но
го пи
тан
ня
не ле
жа
ла в йо
го ду
ша. Пог
ля
ди
йо
го бу
ли свіжі, навіть вольні,
лібе
ральні; але все це го
во
ри
ло
-
сь так собі, аби го
во
рить та не
мов
ча
ти. Па
на
сен
ко го
во
рив, не
-
на
че млин мо
лов, не
на
че вітряк
ма
хав кри
ла
ми; тільки йо
го
млин мо
лов на по
рожній камінь.
Ватя тільки й слу
ха
ла, тільки й
чу
ла Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча. І йо
го
ве
селість, і йо
го го
во
рючість ду
-
же спо
до
ба
ла
ся їй.
«От з ким я про
жи
ла б вік щас
-
ли
во й ве
се
ло! - за
во
ру
ши
ла
ся в
неї дум
ка десь гли
бо
ко-гли
бо
ко
в душі без її волі, без її хіті. - Як я
люб
лю ве
се
лих, го
во
рю
чих лю
-
дей! Хоч би й не хотілось слу
ха
-
ть, то бу
деш слу
ха
ти! Хоч би те
-
бе й нудьга взя
ла, то та
кий ще
-
бе
тун ви
тяг
не з тво
го сер
ця ну
-
дьгу до ос
тан
ку. І на серці стає
лег
ко, і на душі ве
селіше, не
на
че
щось світлом засвітить в са
мо
му
твоєму серці».
Але ця па
ничівська роз
мо
ва
про шко
ли та усякі вищі пи
тан
-
ня бу
ла ду
же нуд
на й неп
риємна
для паннів. Во
ни мов
ча
ли й сло
-
веч
ком не вми
ку
ва
лись в ту роз
-
мо
ву. Ве
се
ла Ан
то
ся тро
хи не по
-
зіхну
ла й на пре
ве
ли
ку си
лу вде
-
р
жа
ла свої ро
жеві ус
та од позіха
-
н
ня. Вчи
тельша сиділа не
по
во
-
руш
но, не
на
че єги
петський ка
-
м'я
ний
сфінкс. Ва
тя тільки ву
-
хом ло
ви
ла ті нецікаві для неї
ре
чі й більше пог
ля
да
ла на чор
-
ні Ле
онідові бро
ви.
Випили чай. В залі ста
ло душ
-
но. Ва
тя од
чи
ни
ла скляні двері,
що ви
хо
ди
ли в са
док. З две
рей
по
віяло хо
лод
ком. Сон
це вже
спу
с
ка
лось ік за
хо
ду. Над
хо
див
вечір, розкішний літній вечір в
селі, з своєю про
хо
ло
дою, з гус
-
ти
ми дов
ги
ми тіня
ми в сад
ку, в
бе
резі, об
сад
же
но
му гус
ти
ми ве
-
р
ба
ми. Ан
то
ся вибігла че
рез две
-
рі на ма
ленький ґанок. За нею
вибігли менші її сест
ри. За пан
-
на
ми вий
шли па
ничі.
-
Чи в вас, Ва
лен
ти
но Ар
темі
в
-
но, є чо
вен? - спи
тав в Ваті Ле
о
-
нід
Се
ме
но
вич. - От би гар
но бу
-
ло поп
ла
вать чов
ном на став
ку!
-
Є, тільки не
ве
ли
кий. Уся на
ша
ком
панія в йо
му не поміститься.
Але там в бе
резі є чов
ни ди
рек
-
то
ра ґуральні, на кот
рих ри
бал
-
ки лов
лять ко
ро
пи. Ми за
бе
ре
мо
й ті чов
ни, - ска
за
ла Ва
тя.
-
А хто хо
че піти на ве
че
рю до
ко
ропів, той піде з на
ми на чов
-
ни, - ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Ну, на це я не прис
та
ну, - ска
-
за
ла Ан
то
ся.
-
Навіщо ко
ро
пам та
ка честь?
Ми самі по
ве
че
ряємо ко
ро
па
ми.
Та в цьому став
ку труд
но і вто
-
питься, хіба зап
ли
ве
мо аж он
-
деч
ки ту
ди під го
ру, під той ліс, -
ска
за
ла Ва
тя, - там та
ки чи
ма
ла
ков
ба
ня.
-
Буде старій жабі по коліна? -
спи
та
ла Ан
то
ся.
-
О, бу
де й по шию най
старішій
жабі! - ска
за
ла Ва
тя.
-
Коли так, то не страш
но. Ру
-
шай
мо! Ліпо! ви не боїтесь жаб?
- спи
тав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Ні, не бо
юсь,- ска
за
ла не
ве
ли
-
ч
ка пан
на й зня
лась з місця та й
побігла по довгій стежці че
рез
ста
рий са
док, за
рос
лий ку
ща
ми
буз
ку та бу
зи
ни.
Леонід Се
ме
но
вич ки
нув
ся її
до
га
нять.
-
Одже ж до
же
ну! - гу
кав слід
-
ком за Ліпою Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Ба не до
же
не
те, - гу
ка
ла про
-
вор
на Ліпа й не
на
че клуб
ком ко
-
ти
лась по стежці.
-
Ба до
же
ну! - гу
кав Ле
онід Се
-
ме
но
вич. Він пус
тив
ся навз
догі
-
н
ці на всі свої ци
баті но
ги й по
-
чав наз
до
га
нять Ліпу. Ліпа ніби з
пе
ре
ля
ку ки
ну
лась вбік і схо
ва
-
лась в гус
тих ку
щах бу
зи
ни. Ан
-
то
ся й собі побігла стеж
кою, за
нею побігла про
вор
на Ле
ся. На
-
віть Ва
тя, ро
зо
хо
че
на тією біга
-
ни
ною, не втерпіла й побігла
слі
дком за гур
том, але за
раз-та
-
ки зос
та
лась по
зад усіх.
-
Ну й прудкі ж у вас но
ги! - гу
-
ка
ла на ввесь са
док Ан
то
ся, обе
-
р
та
ючись до Ле
оніда Се
ме
но
ви
-
ча.
-
О, ме
не труд
но ви
пе
ре
дить! -
од
гук
нувсь Ле
онід Се
ме
но
вич. -
А от і бе
рег!
Садок з ма
ленько
го, лед
ве при
-
мітно
го при
гор
ка спа
дис
то спус
-
кав
ся до самісінько
го став
ка. Бе
-
рег гус
то заріс вер
ба
ми й ло
за
-
ми. Між вер
ба
ми та ку
ща
ми ка
-
ли
ни пле
лась ожи
на. Бе
рег був
гус
тий, зе
ле
ний та свіжий. Узе
-
ньк
а, лед
ве примітна сте
жеч
ка
ніби пірна
ла в гус
тих ку
щах вер
-
бо
ло
зу. Пан
ни й па
ничі плу
та
-
лись в гілках та в листі, не
на
че в
па
ву
тинні, до
ки не вий
шли на
чис
тий піску
ва
тий бе
ре
жок. Там
сто
яв не
ве
лич
кий чо
вен, по
ма
-
льова
ний білою фар
бою.
Ватя влізла в гус
тий кущ і ви
-
тяг
ла звідтіль за
хо
вані вес
ла.
Па
ничі сіли в чо
вен і поп
лив
ли
до греблі, де сто
яли два ри
ба
ль
-
ські чов
ни. Во
ни приг
на
ли ті
чов
ни до бе
ре
га. Ан
то
ся ско
чи
ла
на один чов
ник і вхо
пи
ла вес
ло.
Їй за
ба
жа
лось самій пра
ву
вать
чов
ном.
-
Антоніно Гри
горівно! Од
же ви
пе
ре
ки
не
те чов
на! Дивіться, як
за
хи
тав
ся чов
ник! Хіба ж ви вмі
-
єте пра
ву
вать? - го
во
рив Ле
онід
Се
ме
но
вич.
-
Іще б пак не вміла! Ми вдо
ма
на став
ку самі пла
ваємо чов
ном,
самі сідаємо до гребків, бо в нас
там ка
ва
лерів не
ма, - обізва
лась
Ан
то
ся й не
на
че ма
ни
ла до се
бе
ве
се
ло
го хлоп
ця.
Ватя сіла в свій чо
вен. Ле
онід
Се
ме
но
вич ки
нув очи
ма на два
чов
ни, де сиділи дві пан
ни, і не
-
на
че ви
би
рав, в кот
рий чо
вен
йо
му вско
чить. Там ве
се
ла пан
-
на, а там по
важ
на, з за
ду
ма
ни
ми,
тем
ни
ми, як ніч, очи
ма. Він і сам
не зог
лядівся, як сів у той чо
вен,
де сиділа Ва
тя, і вхо
пив в ру
ки
вес
ло. Уся ком
панія ки
ну
лась на
чов
ни. Чов
ни хи
ли
та
лись, як
тріски, і тро
хи не чер
ка
лись кра
-
ями об во
ду. Пан
ни кри
ча
ли, жа
-
ха
лись і ра
зом з тим ре
го
та
лись.
Три чов
ни швид
ко по
ли
ну
ли по
став
ку попід ви
со
ки
ми вер
ба
ми.
Довгі тіні од верб да
ле
ко ся
га
ли
сму
гою по тихій ставній воді
сво
їми зуб
час
ти
ми кра
ями. Зе
-
ле
ний бе
рег ви
раз
но од
ки
дав
ся
в тій ма
товій смузі, і са
ма во
да
бу
ла ніби об
ли
та й об
си
па
на ізу
-
м
руд
ни
ми бриж
жа
ми. Вог
ке теп
-
ле повітря ста
ло свіжіше. Од зе
-
ле
но
го бе
ре
га ніби повіва
ло хо
-
лод
ком; хо
ло
док ніби ла
щив
ся
до ли
ця, ми
лу
вав йо
го, вли
вав
по
чу
ван
ня радісне, безк
лопітне
й без
жур
не, як са
ма мо
лодість.
Ста
вок вго
ру все шир
шав та ши
-
р
шав. Греб
ля вже да
ле
ченько зо
-
с
та
ла
ся по
за
ду. За греб
лею ви
со
-
ка ґуральня, вкри
та чер
во
ною
че
ре
пи
цею, од
би
ва
лась чер
во
-
ною тінню в воді: во
на бу
ла ок
-
ра
сою то
го ку
точ
ка. Чов
ни по
-
вер
ну
ли на се
ре
ди
ну ши
ро
ко
го
ста
ву. Ан
то
ся нес
подіва
но за
тяг
-
ла пісні. Го
лос в неї був здо
ро
-
вий і гар
ний: він роз
ляг
ся ши
ро
-
ко й да
ле
ко по
над во
дою. Мо
ло
-
да дівчи
на не
на
че ма
ни
ла до се
-
бе мо
ло
до
го хлоп
ця з дру
го
го
чов
на. Ва
тя зро
зуміла той зак
-
лик сер
ця піснею, і во
на примі
-
ти
ла, що в її серці за
во
ру
ши
лось
щось за
вис
не, щось во
ро
же до
своєї при
ятельки…
-
А що, як ми отут пе
ре
ки
не
-
мось на цій гли
бочіні? - крик
ну
-
ла Ан
то
ся з сво
го чов
на до Ле
-
оніда Се
ме
но
ви
ча.
-
Вийде ду
же не
по
га
но, - обізва
-
в
ся Ле
онід Се
ме
но
вич, - пан
ни
по
с
та
ють ру
сал
ка
ми та підуть
жи
ти в скляні па
ла
ци; їм бу
дуть
ус
лу
го
ву
вать риб
ки.
-
Цебто ко
ро
пи? - спи
та
ла Ва
тя.
- Ви знаєте, що в цьому став
ку
самі за се
бе ко
ро
пи. Ще в давні
ча
си пан завів тут ко
ропів, і те
-
пер їх та
ка си
ла, що як зай
дуть
не
во
дом, то за один раз ви
тяг
ну
-
ть пуд або й два.
-
А чим то ста
ли б па
ничі от
там, на дні, як
би ми оце пе
ре
ки
-
ну
лись? - гу
ка
ла Ан
то
ся з дру
го
-
го чов
на. - Нев
же ру
сал
ка
ми?
-
Ні, я став би дідьком во
дя
ним
та ля
кав би ру
са
лок, а най
бі
ль
-
ше вас, - обізвав
ся Ле
онід Се
ме
-
но
вич.
-
Ну, я вас не ду
же б зля
ка
лась,
хоч би й ру
сал
кою ста
ла.
-
А ви, Ва
лен
ти
но Ар
темівно,
бо
ялись би ме
не, як
би я, бо
ро
ни
бо
же, пе
ре
ки
нув
ся во
дя
ним ді
-
дьком?
Ваті ста
ло ніяко
во од та
ко
го
комплімен
та; во
на спус
ти
ла очі
й про
мо
ви
ла:
-
Не знаю; хіба зна
ти
му тоді, як
са
ма ста
ну ру
сал
кою. Здається,
що не ду
же б бо
ялась.
-
І не втек
ли б од ме
не, як
би я
ввірвав
ся в ваш криш
та
ле
вий
підво
дя
ний па
лац?
-
Не тіка
ла б, бо ру
сал
кам же ні
-
ку
ди і втікать: во
ни ж замк
нуті,
чи що, в своєму па
лаці, - ска
за
ла
Ва
тя.
-
Якби ви ввірва
лись в наш па
-
лац, я б вас час
ту
ва
ла й прий
ма
-
ла уся
ким доб
ром, - гук
ну
ла Ан
-
то
ся.
-
Яким же доб
ром ви ме
не при
-
й
ма
ли б? - спи
тав Ле
онід Се
ме
-
но
вич.
-
Поклала б пе
ред ва
ми зе
ле
но
-
го ла
тат
тя та си
ро
го ко
ро
па, -
жар
ту
ва
ла Ан
то
ся.
-
Ну це стра
ва хоч і трив
на, але
та
ка, що я її не спло
ха пе
рет
ра
-
вив би: тро
хи важ
ка. Ще, бо
ро
ни
бо
же, до
ве
лось би й зас
лаб
нуть
на шлу
нок, - гу
кав Ле
онід Се
ме
-
но
вич.
-
І то го
ренько, що й док
то
ра в
став
ку не знай
шло
ся б, - ска
за
ла
Ва
тя.
Човни зап
лив
ли в ти
хий кінець
став
ка, під ви
со
кий горб, вкри
-
тий лісом, освіче
ний ти
хим вечі
-
рнім сон
цем. І гук, і роз
мо
ва, і
регіт при
нес
ли жи
вот
тя в цей
ти
хий за
ку
то
чок, не
на
че роз
бур
-
ка
ли ку
ня
ючий ліс. Па
ничі по
ча
-
ли згу
ку
ваться з човнів, не
на
че
во
ни бу
ли в лісі. Лу
на од
ляс
ка
ми
пішла поміж кру
ти
ми гор
ба
ми.
Згу
ку
ван
ня та пе
ре
гук не
на
че
ро
з
во
ру
шив сон
не лісо
ве царст
-
во. Десь да
ле
ко за
тур
котіла гор
-
ли
ця, не
на
че й собі згу
ку
ва
лась
з жи
вим людським гу
кан
ням.
-
Господи, як тут гар
но! Я не
на
-
че пе
редніше не приміти
ла цьо
-
го місця, - ти
хо обізва
лась Ва
тя.
І ле
геньке, ле
ге
сеньке зітхан
ня,
не
ви
раз
не й ти
хе, як по
дих вечі
-
рнього вітер
ця по вер
бах та по
ло
зах, вир
ва
лось з гру
дей у Ваті,
і во
на лед
ве ма
ла си
ли, щоб за
-
таїть йо
го в своїй мо
лодій душі.
Во
на й са
ма не до
га
ду
ва
лась,
звідкіля прий
шла на неї за
ду
ма,
чо
го з її душі вир
ва
лось ле
ге
се
-
ньке зітхан
ня та не
на
че який
сь
ле
генький жаль зда
вив її сер
це.
Човни по
вер
ну
ли на
зад. Плис
-
ко
ва
тий бе
рег од се
ла, ввесь у
ве
р
бах та ло
зах, півкру
гом вга
-
няв
ся в ши
ро
ке во
дя
не ти
хе пле
-
со, суспіль зуб
час
тий, зе
ле
ний,
пиш
ний, лис
ню
чий од ро
же
во
го
сон
ця. За зе
ле
ною м'якою обор
-
кою зе
леніли го
ро
ди, лисніли
ле
ва
ди, біліли че
пур
ненькі хат
-
ки.
-
Господи, як тут гар
но! - аж
кри
к
ну
ла Ва
тя.
-
От і гар
но! Нев
же ти пер
ший
раз ба
чиш оті вер
би та оче
ре
ти?
- спи
та
ла Ан
то
ся в Ваті. - Нев
же
ти ще на їх не на
ди
ви
лась?
-
Я їх ба
чу не
на
че впер
ше сьо
-
годні. Я не
на
че пе
редніше й не
приміча
ла, що тут так гар
но, -
ска
за
ла Ва
тя.
І во
на по
чу
ва
ла, що на її сер
це
зли
ну
ла нес
подіва
но радість, та
-
ка радість, якої во
на ще ніко
ли
не по
чу
ва
ла й не заз
на
ла в своє
-
му житті.
Вдарили вес
ла
ми дуж
че, і діло
пішло спірно, швид
ко. Чов
ни
поп
лив
ли далі й по
ми
ну
ли ви
со
-
кий зак
рут бе
регів став
ка. З-за
го
ри виг
ля
ну
ла ко
ло греблі ви
-
со
ка ґуральня та чи
малі за
бу
ду
-
ван
ня за греб
лею на при
гор
ку.
Чер
воні че
ре
пичні покрівлі під
га
ря
чим чер
во
ним за
хо
дя
чим
со
н
цем не
на
че горіли вог
нем, а
дру
ге по
лум'я од
лис
ку
ва
лось в
тихій воді, ви
лис
ку
ючи на
че в
бе
зодні.
-
А бу
дин
ки звідсіль які по
е
ти
-
чні! Не
на
че якась вілла на бе
резі
озе
ра в Італії, як ма
лю
ють на ка
-
р
ти
нах
. Яка по
етич
на кар
ти
на! -
ска
за
ла Ва
тя.
-
Чого це сьогодні на те
бе най
-
шла та
ка по
езія? - гу
ка
ла Ан
то
ся
з дру
го
го чов
на.
Ватя й са
ма зди
ву
ва
лась, звід
-
кіль зли
ну
ла на неї сьогодні та
-
ка по
езія, не
на
че во
на нат
ра
пи
-
ла на якісь ча
ри там, де їх пе
ре
-
дніше й не пос
теріга
ла; і во
на
са
ма не пос
теріга
ла, звідкіль
узя
ли
ся, звідкіля по
ли
лись на
неї ті ча
ри. Во
на бу
ла бай
дуж
на
до кра
си на
ту
ри, а чи
та
ючи по
-
вісті, навіть по
ми
на
ла ті міс
ця,
де об
мальову
ва
лись чу
дові виг
-
ля
ди на
ту
ри, аж сер
ди
лась, що
во
ни пе
ре
ба
ран
ча
ють їй слідку
-
вать за оповідан
ням про лю
дей.
Те
пер во
на чо
гось нес
подіва
но
приміти
ла кра
су бе
регів, по
езію
тієї кра
си, їй за
ма
ну
лось співать,
схотіло
ся гук
нуть пісню го
лос
но
й ве
се
ло, як гу
ка
ли дівча
та, бе
-
ру
чи во
ду в бе
резі; хотілось вил
-
ля
ти й виспівать усю радість, ко
-
т
рою бу
ло пов
не її сер
це. Але во
-
на зна
ла, що в неї не та
кий міц
-
но
си
лий го
лос, як в Ан
тосі, що її
го
лос не на по
каз для публіки. І
во
на за
ве
ла ти
хенько, сли
ве ни
-
ш
ком пісню, і як за
ве
ла, во
на й
са
ма нез
чу
лась. Гля
ну
ла во
на на
чорні Ле
онідові бро
ви та очі і
то
ді од
ра
зу од
га
да
ла, звідкіль
зли
ну
ла та радість, та ве
селість
на її сер
це, й освіти
ла увесь світ,
і зак
ра
си
ла і бе
ре
ги, і во
ду, і сон
-
це, і не
бо.
Ваті по
до
бав
ся не один па
нич,
але те
пер во
на впер
ше по
чу
ва
-
ла, що по
чи
нає лю
би
ти га
ря
че,
що в її душі за
ча
ло
ся щось но
ве,
не
бу
ва
ле й дуж
че, об
гор
тає всю
ду
шу й за
па
лює сер
це пал
ким
ог
нем.
«Це мені тим так гар
но тут та
радісно, що я див
люсь на йо
го. Я
люб
лю йо
го, по
чи
наю ко
хать оті
ви
сокі бро
ви, по
чи
наю лю
би
ти
йо
го ве
се
лу ду
шу», - ду
ма
ла Ва
-
тя, пильно при
див
ля
ючись до
тих ви
со
ких брів.
Леонід Се
ме
но
вич, що сидів з
вес
лом про
ти неї, вло
вив той
пи
льний
пог
ляд і, по своєму сі
-
льсько
му зви
чаю, тро
хи не мор
-
г
нув на Ва
тю по-па
ру
боцькій.
Але по
важність Ваті, її гор
до
-
витість вдер
жа
ла йо
го.
Паничі знай
шли при
шиб і при
-
с
та
ли до бе
ре
га. Па
ничі й пан
ни
схо
ди
ли з човнів на бе
рег. Хисткі
ри
бальські чов
ни
ки хи
та
лись
під їх но
га
ми й гна
ли од се
бе по
став
ку ши
рокі хвилі. Хвилі та
брижжі пішли кру
жа
ла
ми да
ле
-
ко од бе
ре
га, а пан
ни з ре
го
том
по
су
ну
лись че
рез густі ло
зи, од
-
хи
ля
ючи їх од ли
ця ру
ка
ми.
-
Ну, в цих ло
зах доб
ре ла
зить
ко
зам, а не пан
нам, - гу
ка
ла в ло
-
зах Ан
то
ся.
-
Мабуть, не тільки ко
зам, але й
пан
нам, ко
ли во
ни те
пер ла
зять
в ло
зах, - десь в листі обізвав
ся
Ле
онід Се
ме
но
вич, не
на
че за сті
-
ною.
-
Ліпо! при
дер
жуй-бо ло
зи, ко
-
ли йдеш по
пе
ре
ду! Ти пус
каєш
гілки, а во
ни ме
не б'ють та й
б'ю
ть по лиці, - кри
ча
ла Ан
то
ся
до ма
лої сест
ри.
-
Це прав
да, що ми влізли в мо
-
рське де
ре
во! Ось і ме
не морс
ну
-
ло та
ки доб
ре по носі, - ска
зав
десь в ку
щах один вчи
тель.
За ло
за
ми ву
зенька сте
жеч
ка
на пра
ву ру
ку по
ви
лась бе
ре
гом
по траві до са
мої греблі. Пан
нам
за
ба
жа
ло
ся йти на про
гу
лян
ня
на греб
лю. І пан
ни й па
ничі пі
-
шли тією сте
жеч
кою, роз
тяг
нув
-
шись дов
гим ряд
ком. Ва
тя зос
-
та
лась по
зад усіх і не
на
че по
га
-
ня
ла той дов
гий ря
док. Ле
онід
Се
ме
но
вич прис
тав до неї. Во
на
йшла сте
жеч
кою, він плу
тав
ся
но
га
ми в не
ко
шеній густій по
бе
-
режній траві.
Ставши по
руч з Ва
тею, Ле
онід
Се
ме
но
вич по
чу
тив, що на йо
го
най
шла по
важність. Охо
та до
жа
ртів, до смішків, що ніко
ли не
по
ки
да
ла йо
го, не
на
че зслиз
ла й
зник
ла в од
ну мить. Він і сам не
стя
мивсь, чо
го це най
шла на йо
-
го та
ка по
важність, чо
го він не
-
на
че по
чав при
лад
жу
ваться до
Ва
ти
ної вдачі. Тон йо
го роз
мо
ви
став солідний, не
пус
тот
ли
вий.
-
Яка розкіш тут у вас! І ста
рий
са
док, і старі вер
би в бе
резі, ста
-
рі груші та ли
пи на цвин
тарі. Ви
-
д
ко, що тут культу
ра дав
ня, не
вчо
раш
ня, - по
чав Ле
онід Се
ме
-
но
вич.
-
Цей са
док, ці вер
би са
див ще
мій дід, як був мо
ло
дим, то й не
ди
во, що культу
ра в цьому місці
дав
ня.
-
А от у нас на ху
торі та
ка ку
-
льту
ра тільки що за
чи
нається.
Мій па
но
тець, ку
пив
ши зем
лю,
пос
та
вив дім і завів осе
лю на но
-
во
му місці за се
лом, на своєму
не
дав
но куп
ле
но
му ху
торі. Ск
рі
-
зь го
ло, по
рожньо! Ні на чо
му
очей спи
нить! Са
док тільки що
ви
ла
зить з землі, а вер
би в бе
ре
-
зі над течією ще стрим
лять, мов
по
за
би
вані кілки.
-
Як по
жи
ве
те, то й діжде
те, що
і в вас бу
де та
ке са
ме, як і в нас, -
обізва
лась Ва
тя.
-
О, дов
генько, ма
буть, до
ве
де
-
ть
ся до
жи
дать. А по
ки що в нас
та
ка нудьга кру
гом, не
на
че десь
се
ред сте
пу. О, вам тут ве
се
ло
жи
ть се
ред та
кої роз
коші! - ска
-
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
То вам так здається, бо ви тут
впер
ше. А я вже до цього всього
при
ди
ви
лась, то мені про це все
бай
ду
же, - обізва
лась Ва
тя.
-
Невже ви тут нудьгуєте в цьо
-
му раї? - спи
тав Ле
онід Се
ме
но
-
вич.
-
Влітку ме
не не ду
же-то бе
ре
ну
дьга. Все-та
ки по
хо
диш тут,
по
гу
ляєш. Приїдуть на ва
кації
не
божі, сест
рині діти, - пла
ваємо
чов
ном по став
ку. А от взим
ку
так ме
не й справді бе
ре нудьга.
Цей са
док за
не
се снігом, ста
вок
за
мерз
не. Си
ди в хаті та ший або
веш
тай
ся ко
ло ха
зяй
ст
ва.
-
Взимку ви, ма
буть, все чи
тає
-
те? Ви лю
би
те, пев
но, на
укові
кни
ж
ки? - спи
тав Ле
онід Се
ме
-
но
вич, бо йо
му зда
ло
ся, що Ва
тя
з тих сього
час
них мо
ло
дих пан
-
нів, котрі люб
лять сього
часні
на
у
кові книж
ки.
-
Трохи люб
лю, але мені їх труд
-
но дос
та
вать. Та
то лю
бить чи
та
-
ти тільки га
зе
ти й не ку
пує на
-
уко
вих кни
жок, а в «Ни
ве» не
ма
нічо
го та
ко
го по
важ
но
го, ціка
-
во
го, щоб вар
то бу
ло чи
тать, -
ска
за
ла Ва
тя.
Але во
на го
во
ри
ла це так собі.
Во
на, прав
да, чи
та
ла до
дат
ки до
«Ни
вы», але тільки ро
ма
ни та
повісті і про
пус
ка
ла без най
мен
-
шої вва
ги навіть ті не
ве
личкі
розвідки, які там зна
хо
ди
лись.
На
уко
вих кни
жок во
на не лю
би
-
ла чи
та
ти, як більша част
ка сьо
-
го
час
них мо
ло
деньких паннів. А
як ча
сом во
на й по
чи
на
ла в зи
-
мні ве
чо
ри чи
тать якусь на
уко
-
ву річ, то на неї на
па
дав та
кий
сон, що во
на ви
пус
ка
ла книж
ку з
рук і книж
ка летіла сторч до
до
-
лу. В школі во
на вчи
лась з не
ве
-
ли
ким поспіхом.
-
Я без
щас
на че
рез те, що не
маю ні сест
ри мо
ло
дої, ні бра
та;
не
ма в ме
не то
ва
риш
ки в хаті.
Ма
ма вже ста
ра, та
то теж ста
-
рий. І я не
на
че ніби ста
ла ста
ра
ко
ло їх, - ска
за
ла Ва
тя й засмія
-
лась.
Леонід Се
ме
но
вич і собі засмія
-
вся, але сміх йо
го був не шту
-
карський. Ва
тя бу
ла та
ка ще мо
-
ло
да, що мог
ла без
печ
но ска
зать
та
кий жарт про се
бе, і той жарт
вий
шов смішний.
-
От ви жи
ве
те в Києві цілий
рік. Ме
не бе
ре за
висність до тих,
що жи
вуть не на селі, а в місті, -
по
ча
ла Ва
тя. - Ви ба
чи
тесь з жи
-
ви
ми людьми, і людьми освіче
-
ни
ми, за щось по
важ
не по
ба
ла
-
каєте, про щось по
чуєте, поміня
-
єтесь дум
ка
ми.
-
Це прав
да.
-
Що прав
да, то прав
да… - ска
-
за
ла Ва
тя й за
ду
ма
лась. Во
на
лю
би
ла місто, і її тяг
ло ту
ди, як і
усіх те
перішніх до
чок свя
ще
-
ників, що вчи
ли
ся в Києві чи в
гімназіях, чи в ду
хов
них шко
лах.
Усі такі пан
ни стра
шен
но ну
дя
-
ться на селі й ма
рять день і ніч,
як
би доб
ра
тись до Києва або й
жи
ти хоч не в Києві, то поб
ли
зу
в яко
мусь місті.
-
В вас є на
род
на шко
ла в селі.
От би вам стать за вчи
тельку в
школі, то й ро
бо
та бу
ла б, - ска
-
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
Сказав він це зовсім не че
рез
те, що ду
же спо
чу
вав до на
род
-
ної просвіти. Йо
му про це бу
ло
бай
ду
же, але це сло
во так прий
-
шло
ся до речі.
-
Мій та
то не доз
во
лив би мені
бу
ти вчи
телькою. Прав
да, мої
дві близькі сусідки й то
ва
риш
ки
пос
та
ва
ли вчи
телька
ми в сіль
-
сь
ких шко
лах, але, ма
буть, че
рез
те, що їх батько ду
же сім'янис
-
тий: в йо
го п’ять до
чок. Дві оті
старші за
роб
ля
ють собі гроші на
оде
жу, а це вже ве
ли
ка по
лег
кі
-
сть для батька. Мені цього не
тре
ба, бо ми лю
де за
можні…
Ватя тро
хи не про
хо
пи
лась, що
її па
но
тець має кільки ти
сяч
кар
бо
ванців в київсько
му бан
ку.
-
Я по
ма
гаю мамі в гос
по
дар
ст
-
ві, - го
во
ри
ла Ва
тя далі, - бо ма
-
ма вже нез
ду
жає. Я й люб
лю хат
-
нє гос
по
дарст
во. А більшої й
кра
щої діяльності не мо
жу знай
-
ти для се
бе на селі, хоч би й хоті
-
ла…
Ватя в душі по
чу
ва
ла, що го
во
-
ри
ла це в ви
со
ко
му тоні так собі,
аби го
во
рить: во
на не ціка
ви
ла
-
сь нітрішеч
ки ніякою ідей
ною
ро
бо
тою й не шу
ка
ла ніякої ви
-
щої діяльності. Але во
на пос
те
-
рі
га
ла, що тре
ба ви
явить та
ку
дум
ку пе
ред Ле
онідом Се
ме
но
-
ви
чем, щоб цим вйяв
ком своїх
ду
мок підійти під йо
го смак. Во
-
на по
ми
ля
лась: і па
нич співав
ви
со
ким то
ном більш че
рез но
-
ву по
ве
денцію; і в па
ни
ча не бу
-
ло ніяко
го ідей
но
го пря
му
ван
ня,
як і в неї йо
го не бу
ло.
Стежечка дійшла до ти
ну. Че
-
рез тин був пе
ре
лаз: два товсті
низькі кілки бу
ли пов
би
вані по
обид
ва бо
ки ти
ну, а на їх ле
жа
ла
до
щеч
ка, про
су
ну
та в тин на
ск
-
різь. Во
на бу
ла при
би
та кілоч
ка
-
ми. Дов
гий ря
док мо
ло
дих па
-
ничів та паннів по
чав пли
гать
че
рез пе
ре
лаз так зруч
но й шви
-
д
ко, як пли
га
ють ко
зи. Ва
тя й са
-
ма не зна
ла, чи лізти че
рез пе
ре
-
лаз, чи ні: во
на спи
ни
лась і тро
-
хи гор
до гля
ну
ла на пе
ре
лаз.
-
Це такі сільські во
ро
та. В мі
-
сті, ма
буть, та
ких чу
дер
наць
ких
хвірток не
ма, - по
ча
ла про
мов
-
лять до пе
ре
ла
зу Ва
тя. І во
на са
-
ма не зна
ла, на яку но
гу сту
пи
-
ть: чи по
во
диться то
ном арис
-
ток
ра
тич
ним, чи дер
жать се
бе
про
с
то й на
ту
рально - по-прос
-
та
цько
му.
Ватя дов
генько-та
ки пос
то
яла
ко
ло пе
ре
ла
зу, а далі по
ду
ма
ла:
«Ні, тре
ба лізти. Па
ничі те
пер бі
-
льше люб
лять прос
то
ту…» І во
-
на вхо
пи
лась ру
кою за кілок.
Леонід Се
ме
но
вич підхо
пив її
під ру
ку й до
поміг ста
ти на до
-
щеч
ку. Ва
тя пе
ре
ла
зи
ла че
рез
тин якось ніби не вміючи, не
на
-
че во
на зро
ду-звіку ніко
ли ще не
пе
ре
ла
зи
ла че
рез тин. Ле
онід
Се
ме
но
вич вхо
пивсь обо
ма ру
ка
-
ми за кілки, підоб
гав но
ги і в од
-
ну мить пе
ре
ки
нув свою лег
ку
пос
тать за тин у го
род.
Усі побігли по ши
рокій греблі,
об
сад
женій зни
зу вер
ба
ми. По
дру
гий бік греблі сто
яв млин,
не
на
че при
таївся за греб
лею в
мо
ло
дих вер
бах та ло
зах. За
мли
ном на при
гор
ку підніма
ла
вго
ру свою ви
со
ку чер
во
ну по
-
крівлю
гу
ральня.
-
А що, Ан
тоніно Гри
горівно, ку
-
ди піде
мо заг
ля
дать: чи в млин,
чи в гу
ральню? - спи
тав Ле
онід
Се
ме
но
вич.
-
Я маю більше по
тя
гу ог
ля
нуть
млин, - обізва
лась Ан
то
ся, - в гу
-
ральні горілка, а я до горілки й
не
охо
ча, і не ла
са до неї.
-
Не ста
не
мо ж ми п'яни
ця
ми,
ко
ли по
бу
ваємо в гу
ральні, та
ще й од од
но
го горілча
но
го ду
ху,
- жар
ту
вав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Не знаю, як хто; але доб
ре
знаю, що я не ста
ну, - од
би
ва
ла
-
сь і собі жар
та
ми Ан
то
ся, - про
ме
не, як у гу
ральню, то й в гу
-
ральню.
-
А ви ж ба
чи
ли на своєму віку,
як роб
лять те доб
ро, що горіл
-
кою зветься? - спи
тав в Ан
тосі
один вчи
тель.
-
І зро
ду не ба
чи
ла, хоч і хотіла
б по
ба
чить, - ска
за
ла Ан
то
ся.
-
Хоч і хо
че
те, та не по
ба
чи
те,
бо те
пер гу
ральня замк
ну
та, -
ска
за
ла Ва
тя.
-
А ко
ли во
на замк
ну
та, то вер
-
тай
мось на
зад. Ми вже геть-то
за
гу
ля
лись, - ска
за
ла Ан
то
ся.
Але ніко
му не хотілось вер
та
-
ться в душні кімна
ти. Усі роз
си
-
па
лись по греблі, ба
ла
ка
ли й жа
-
р
ту
ва
ли. Сон
це вже спус
ти
лось
низько. На греблі під вер
ба
ми
був чу
до
вий хо
ло
док. Од во
ди
не
с
ло вогкістю, тхну
ло жа
бу
ри
-
н
ням. Зе
лені оче
ре
ти в бе
резі
не
на
че дріма
ли, заг
ля
да
ючи в
во
ду, своїми ле
геньки
ми, як пух,
наг
ну
ти
ми ки
ти
ця
ми-вер
шеч
ка
-
ми. Довгі тіні од верб прос
тяг
ли
-
ся тро
хи не до по
ло
ви
ни став
ка.
Го
ри, вкриті лісом, не
на
че як
жар, пашіли теп
лом і ро
би
ли на
-
дз
ви
чай
но ефект
ний конт
раст з
суп
ро
ти
леж
ним затіне
ним бе
ре
-
гом, звідкіль по
тя
гу
ва
ло хо
лод
-
ком та вогкістю.
-
Вертаймось до
до
му! Час вер
-
таться! - ска
за
ла Ан
то
ся й побі
-
гла на
зад по греблі.
За нею слідком ру
ши
ла уся ко
-
м
панія. Ва
тя, йду
чи по
зад усіх,
по
руч з Ле
онідом Се
ме
но
ви
чем,
за
ду
ма
лась.
«Який чу
до
вий вечір тра
пив
ся
в моєму житті! Чи був хоч один
та
кий вечір для ме
не? Ще ніко
-
ли я не по
чу
ва
ла се
бе та
кою ща
-
с
ли
вою. Усе на світі ста
ло гар
не
для ме
не. Скрізь ве
се
ло, скрізь
радісно. Он пас
туш
ки же
нуть ко
-
ро
ви до во
ди, біжать, хвиська
ю
-
ть батіжка
ми, не
на
че гра
ють
ся.
Ма
буть, і їм ве
се
ло жить на світі.
Он дівча
та в бе
резі пе
руть со
ро
-
ч
ки й гу
ка
ють та ви
гу
ку
ють пі
-
сні, аж лу
на йде між вер
ба
ми.
Пе
в
но, во
ни щас
ливі. Мо
же, та
-
ко
го дру
го
го ве
чо
ра вже й не бу
-
де в моєму житті…»
Ватя зир
ну
ла ско
са на Ле
оніда
Се
ме
но
ви
ча, він ішов мовч
ки, за
-
ду
мав
ся, вти
рив
ши очі в зем
лю.
Йо
му впер
ше прий
шла дум
ка
про оженіння. За цілий універ
си
-
тетський курс та
ка дум
ка не
спа
да
ла йо
му в го
ло
ву. То за на
-
укою, то за гульнею йо
му не бу
-
ло ча
су про це й га
да
ти. Те
пер
чо
гось нес
подіва
но ця дум
ка та
гад
ка ви
ник
ла в йо
го в го
лові от
тут, на греблі, се
ред зе
ле
них
верб, ко
ло дріма
ючо
го бе
ре
га,
дріма
ючої в вечірньому світі во
-
ди. По
етич
на обс
та
ва, мо
лоді па
-
н
ни, по
етич
ний вечір, на
во
дя
-
чий на ду
шу за
ду
маність, вик
ли
-
ка
ючий ду
ми, вти
хо
ми
рю
ючий
се
р
це, - все це якось про
ти йо
го
волі зво
ру
ши
ло в йо
му це по
-
важ
не пи
тан
ня. Він гля
нув на
Ва
тю й по
чу
тив, що її вид, по
-
важність та солідність чо
гось
на
ве
ли на йо
го по
важ
ну ду
му.
«Швидко бу
де кінець моєму
вчі
нню; че
рез рік я бу
ду док
то
-
ром, вий
ду в світ, поч
ну жи
ти са
-
мостійним жит
тям… Мені тре
ба
шу
ка
ти па
ри», - ду
мав Ле
онід
Се
ме
но
вич, і він зга
дав за всіх
паннів, яких знав і в Києві, і на
се
лах.
І ні од
на з їх не підхо
ди
ла йо
му
під па
ру, не при
па
да
ла до впо
до
-
би. Ва
тя по
чи
на
ла йо
му по
до
ба
-
тись, але Ле
онід Се
ме
но
вич був
син прак
тич
но
го батька і, нев
ва
-
жа
ючи на свою жар
тов
ли
ву вда
-
чу, ду
мав і за при
да
не за своєю
бу
ду
щою жінкою.
«Цей о. Ар
темій, ко
ли то
му пра
-
в
да, що лю
де ка
жуть, ду
же гро
-
шо
ви
тий чо
ловік. Ціка
во б зна
-
ти, скільки в йо
го ти
ся
чок схо
ва
-
но в бан
ку», - по
ду
мав Ле
онід
Се
ме
но
вич.
Ця дум
ка так заціка
ви
ла йо
го,
що він тро
хи не спи
тав у Ваті: «А
скільки за ва
ми да
дуть при
да
но
-
го?» Він лед
ве вдер
жав свій ці
-
ка
вий язик.
І Ва
тя, й Ле
онід Се
ме
но
вич мо
-
вч
ки вер
та
лись з гу
лян
ки й лед
-
ве пе
ре
ки
да
лись кілько
ма фра
-
за
ми се
ред ве
се
ло
го ще
бе
тан
ня
мо
ло
дих паннів та па
ничів. Ва
тя
приміти
ла, що Ле
онід Се
ме
но
-
вич став не
на
че не той, що був
пе
редніше од
ну го
ди
ну. В йо
го в
душі по
чав
ся но
вий мо
мент жи
-
т
тя, тільки за
ро
док но
во
го жит
-
тя, ко
ли з мо
ло
до
го пус
тот
ли
во
-
го хлоп
ця по
чи
нає ста
ва
ти муж
-
ній, до
рос
лий чо
ловік.
В сад
ку під гус
ти
ми ста
ри
ми
гру
ша
ми та яб
лу
ня
ми вже по
ля
-
г
ла гус
та тінь. Мо
ло
да ком
панія
пе
ребігла йо
го й роз
си
па
лась на
ши
ро
ченькій про
га
лині пе
ред
до
мом, се
ред квітників. Тут ще
бу
ло зовсім яс
но, тут дотлівав
вечір ос
таннім од
лис
ком на ви
-
со
ких гру
шах та яб
лу
нях. Усім не
хотіло
ся йти в кімна
ти; усі не
на
-
че жда
ли, до
ки зам
ре ос
танній
світ ве
чо
ра, до
ки тем
на ніч не
по
г
ли
не ос
таннього проміння
по
езії ве
чо
ра в сад
ку, в квітни
-
ках, на вольно
му свіжо
му пові
-
трі.
-
А да
вай
те лиш бу
де
мо грать в
ко
та та в миш
ки! - крик
ну
ла на
ввесь са
док Ан
то
ся. - Ле
оніде Се
-
ме
но
ви
чу! чо
го це ви за
ду
ма
ли
-
сь? «Ста
вай
те вряд, та й бу
де
лад!» Ви бу
де
те ко
том.
-
Як ко
том, то й ко
том, - обіз
ва
-
в
ся Ле
онід Се
ме
но
вич, - але як
ви бу
де
те миш
кою, то я бо
юсь…
-
Чого? Щоб вас не вку
си
ла? -
спи
та
ла Ан
то
ся.
-
Боюсь, що вас не впіймаю, бо
ви ду
же прудкі, - од
повів Ле
онід
Се
ме
но
вич.
-
Ну, од вас не вте
че ні од
на ми
-
ш
ка. Мені вас аж страш
но, - зачі
-
па
ла йо
го Ан
то
ся.
-
Ставайте в кру
жа
ло! Беріться
за ру
ки! - ко
ман
ду
ва
ла Ан
то
ся і
вхо
пи
ла за ру
ку Ва
тю.
Усі поб
ра
лись за ру
ки. Поділи
-
ли ко
тові і миш
чині вікна. Ле
о
-
ніда Се
ме
но
ви
ча та
ки об
ра
ли за
ко
та, а Ліпу за миш
ку. По
ча
ла
ся
бі
га
ни
на. Хоч Ліпа бу
ла й пруд
-
ка, але кіт її швид
ко впіймав і
пос
та
вив в ряд, а потім взяв за
ру
ку Ва
тю й вивів з круж
ка. Ва
тя
опи
на
ла
ся та од
мов
ля
лась, але
їй нічо
го не по
мог
ло. Во
на му
си
-
ла тікать од страш
но
го ко
та. Ва
-
ж
ка на ході, во
на гра
ла, ніби нех
-
ту
ючи цією прос
тою іграш
кою, і
швид
ко, не
на
че зу
мис
не, по
па
-
ла
сь ко
тові в ла
пи. Тоді кіт об
-
рав за миш
ку Ан
то
сю. Пруд
ка,
в'ю
нка, як га
дюч
ка, жва
ва, як
пташ
ка, Ан
то
ся пірна
ла в вікна,
зроб
лені з рук, вир
на
ла за кру
-
жа
лом, зви
ва
лась попід ру
ка
ми.
Ле
онід Се
ме
но
вич кру
тив
ся, як
му
ха в ок
ропі, але та
ки зас
ту
кав
Ан
то
сю за кру
жа
лом. Ан
то
ся з
пе
ре
ля
ку ки
ну
лась утікать і пот
-
ра
пи
ла між ви
сокі кущі оргінії,
кот
ри
ми був за
сад
же
ний усей
ку
ток між до
мом і сад
ком. Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич пог
нав
ся за нею в
оргінію. Кущі ко
ли
ва
лись, гілки
тріща
ли. Ан
то
ся зви
ва
лась між
ку
ща
ми. Ле
онід Се
ме
но
вич спо
-
тан
ня ки
нув
ся на миш
ку прос
то
че
рез кущ оргінії. Кущ затріщав,
кіт впіймав миш
ку, але кущ ор
гі
-
нії по
ва
лив
ся під но
ги ко
тові.
Підняв
ся регіт. Ле
онід привів до
кру
жа
ла за
са
па
ну миш
ку, кот
ра
лед
ве ди
ха
ла.
-
А бач
те! Та
ки впіймав! - го
во
-
рив Ле
онід Се
ме
но
вич, вти
ра
ю
-
чи хус
точ
кою піт на лобі.
-
Впіймали, але й шко
ди на
ро
-
би
ли, - до
ко
ря
ла йо
му Ан
то
ся, -
по
ла
ма
ли оргінію, ще й гряд
ки
по
ко
пир
са
ли за
каб
лу
ка
ми.
-
Нічого - те! Не
ве
ли
ка шко
да.
За цю шко
ду мож
на ви
ба
чить.
За
те ж ти та
ки не втек
ла, - ска
-
за
ла Ва
тя.
Паничі од
на
че ки
ну
ли
ся поп
-
рав
лять ту шко
ду. Ле
онід Се
ме
-
но
вич звів по
лег
лу оргінію. Зна
-
й
шли ко
ло дру
гих кущів ли
ко й
прив'яза
ли оргінію до кілка. Ва
-
тя сто
яла се
ред кущів, об
си
па
-
них здо
ро
ви
ми квітка
ми. Тем
но-
зе
ле
на оргінія, чер
воні та жовті
квітки надз
ви
чай
но прис
та
ва
ли
до її ли
ця. На то
му квітчас
то
му
фоні, вся ніби об
си
па
на оргінія
-
ми, її по
каз
на пос
тать виз
на
чу
-
ва
лась надз
ви
чай
но ефект
но.
Ле
онід Се
ме
но
вич примітив той
ефект і не
са
мохіть за
ди
вив
ся на
неї.
Коло ґанку ряд
ком сто
яли чо
-
ти
ри здо
рові ва
зо
ни ста
рих оле
-
андрів, ряс
но об
си
па
них важ
ки
-
ми ки
ти
ця
ми яс
но-ро
же
вих кві
-
ток. Старі оле
анд
ри бу
ли ви
сокі
аж до стріхи. Ле
онід Се
ме
но
вич
звер
нув на їх вва
гу.
-
Які пишні та здо
рові оле
анд
-
ри! - ска
зав він до Ваті.
-
Ці оле
анд
ри са
ди
ла ще моя
ма
ма тоді, як вий
шла заміж. Не
ди
во, що во
ни так роз
рос
лись, -
про
мо
ви
ла Ва
тя.
-
Квітки й де
ре
ва са
дять на ща
-
с
тя. Ма
буть, ва
ша ма
ма бу
ла на
своєму віку ду
же щас
ли
ва, що
оле
анд
ри цвітуть ряс
но, що й
ли
с
тя не знать, - про
мо
вив Ле
-
онід Се
ме
но
вич.
-
Була щас
ли
ва, це прав
да, та
шко
да, що не кож
но
му дається
та
ке щас
тя, - ска
за
ла Ва
тя, ніби
за се
бе, й по
ду
ма
ла: «Яке ж то
бу
де моє щас
тя, що за
ча
лось в
цей вечір?»
-
В та
кий пиш
ний вечір на вас
чо
гось на
хо
дять сумні ду
ми, як я
до
га
ду
юсь: мо
лоді пан
ни не по
-
винні жу
риться, - обізвав
ся Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич, - прав
да, Ан
то
ні
-
но Гри
горівно? - до
дав він, обер
-
та
ючись до Ан
тосі.
-
Авжеж прав
да. Я ніко
ли не жу
-
рюсь і не ду
маю жу
ри
тись, - про
-
мо
ви
ла Ан
то
ся.
-
Та, ма
буть, і па
ничі не ду
же-то
жу
ряться, - якось зне
хо
тя обіз
ва
-
лась Ва
тя, - хіба ви, Ле
оніде Се
-
ме
но
ви
чу, з жур
ли
вих? Я щось
цього не приміти
ла.
-
Я не з жур
ли
вих, але ча
сом на
-
хо
дить та
кий час, що й за
ду
ма
є
-
шся чо
гось. І не жу
риш
ся, здає
-
ть
ся, але й жу
риш
ся чо
гось, -
про
мо
вив по
важ
но Ле
онід Се
ме
-
но
вич і сам справді за
ду
мавсь.
Дорого да
ла б Ва
тя, щоб пос
те
-
рег
ти в йо
го серці, про що то він
за
ду
мується й жу
риться.
Леонід Се
ме
но
вич пос
то
яв тро
-
хи мовч
ки, потім, не зна
ючи, що
ро
бить, що про
мов
ля
ти, прос
тяг
ру
ку до гілки оле
анд
ра, на
хи
лив
гнуч
ку гілку, при
ту
лив па
ху
чу
ки
ти
цю квіток до ли
ця й по
чав з
яко
юсь жа
гою ніби втя
гу
вать та
вси
са
ти нар
ко
тич
ний дух кві
-
ток.
-
Вирвіть квітку, будьте лас
каві,
ко
ли ви лю
би
те па
хощі оле
анд
-
ра, - ска
за
ла Ва
тя.
-
Нащо збав
лять квітку! Во
на
роз
пу
ку
ва
лась з пуп'янків, мо
же,
місяць, по
ки дійшла до та
кої
кра
си; а я вир
ву її та й по
ки
ну, -
ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Одже ви ду
же це
ре
монні та
жа
лісливі! - ска
за
ла Ва
тя.
І во
на вхо
пи
ла од
ну гілку, на
хи
-
ли
ла, про
вор
но зірва
ла два роз
-
кішні ки
тя
хи квіток і по
да
ла па
-
ни
чеві.
Леонід Се
ме
но
вич з яко
юсь за
-
ду
мою прос
тяг ру
ку, взяв квітки
й по
дя
ку
вав.
-
Ходім ще в са
док, по
хо
ди
мо по
доріжках, - ска
за
ла Ан
то
ся.
Ватя поп
рос
ту
ва
ла по доріжці в
са
док. Ле
онід Се
ме
но
вич йшов
по
руч з нею. Над доріжкою рос
-
ли ряд
ком здо
рові кущі розкі
-
шної зе
ле
ної ру
ти. Він на
хи
лив
-
ся, нар
вав ру
ти та ок
са
ми
то
вих
чер
ни
чок, обк
лав квітки оле
анд
-
ра чер
во
но-чор
ни
ми чер
нич
ка
-
ми, а потім по
чав обк
ла
да
ти бу
-
кет зе
ле
ною ру
тою.
-
Ого! та вмієте ж ви скла
дать
бу
ке
ти. Ви та
ки не без впо
до
би.
Ій-бо
гу, вий
шов гар
ний бу
кет, -
ска
за
ла Ва
тя.
-
Кому ж це ви по
ве
зе
те цей бу
-
кет? А мо
же, по
не
се
те вчи
тель
-
ші? - жар
ту
ва
ла Ан
то
ся.
Леонід Се
ме
но
вич, оче
ви
дяч
ки,
тро
хи ва
гав
ся, але, зв'язав
ши бу
-
кет дов
гим стеб
лом барвінку,
по
дав Ваті. Ва
тя взя
ла, по
дя
ку
-
ва
ла й зро
би
ла йо
му аж геть-то
це
ре
мон
ний поклін.
Ватя, взяв
ши бу
кет, ду
же зр
а
ді
-
ла. Во
на стра
ха
лась, що па
нич
по
дасть бу
кет Ан
тосі. Ан
то
ся
мо
в
ча
ла: во
на жда
ла бу
ке
та зад
-
ля се
бе.
Взявши бу
кет в ру
ки, Ва
тя ста
-
ла ще по
важнішою. Їй зда
ло
ся,
що во
на зос
та
лась побідни
цею
над Ан
то
сею, побіди
ла сер
це мо
-
ло
до
го па
ни
ча. По
важ
но й ти
-
хою хо
дою во
на поп
ря
му
ва
ла
стеж
кою в са
док і цим не
на
че
зак
ли
ка
ла йти за со
бою й мо
ло
-
до
го хлоп
ця. Ле
онід Се
ме
но
вич
пішов слідком навз
догінці за
нею. За ни
ми пішла й Ан
то
ся. Це
Ваті ду
же не спо
до
ба
лось.
Доріжка ніби пірна
ла в гус
тий
ста
рий са
док, як у ту
нель, про
-
би
тий в гус
то
му гіллі. В сад
ку
вже бу
ло по
ночі, ніби смерк
ло.
Старі стов
бу
ри груш лед
ве мрі
-
ли про
ти за
хо
ду. В сад
ку сто
яла
мерт
ва ти
ша. І Ва
тя, і Ан
то
ся, і
Ле
онід Се
ме
но
вич йшли по дорі
-
жці й мов
ча
ли. Доріжка по
ви
-
лась на
низ по зго
рис
то
му при
-
гор
ну, де чорніла вже гус
та тінь.
Під гус
тим гіллям де
ре
ва сто
яла
ду
хо
та, як на печі. Ваті ста
ло ду
-
ш
но. Во
на по
чу
ва
ла, що в її серці
вже не жевріє, а роз
го
рюється
во
гонь ко
хан
ня, її що
ки ніби па
-
шіли. Во
на при
ту
ли
ла до ли
ця
бу
кет, свіжий, хо
лод
ний, і той
хо
ло
док тро
хи про
хо
ло
див її ли
-
це. Нар
ко
тич
ний, важ
кий дух
оле
андрів та ру
ти во
ру
шив її не
-
р
ви й не
на
че побільшу
вав те но
-
ве гост
ре по
чу
ван
ня, що так рап
-
то
во про
ки
ну
лось і об
хо
пи
ло її
сер
це, їй за
ба
жа
лось зос
таться з
Ле
онідом Се
ме
но
ви
чем вдвох,
за
ба
жа
лось, щоб та доріжка тяг
-
ла
ся без кінця, без краю, щоб
нею зай
ти з ним да
ле
ко од лю
-
дей і не чу
ти то
го ре
го
ту й га
ла
-
су, кот
рий лед
ве долітав до неї
че
рез гу
ща
ви
ну, не
на
че лу
на в
лісі.
Ватя аж са
ма зди
ву
ва
лась, чо
го
во
на по
ча
ла сер
ди
тись на Ан
то
-
сю. Во
на сли
ве зне
на
виділа вже
свою близьку при
ятельку, кот
ру
пер
ше так лю
би
ла за її щирість
та ве
селість.
«І чо
го во
на плен
тається за на
-
ми? І чо
го їй тут тре
ба? Чом во
-
на не зос
та
лась там, в квітни
-
ку?» - ду
ма
ла Ва
тя, при
гор
та
ючи
хо
лод
ний бу
кет до сво
го га
ря
чо
-
го ли
ця.
«Грався, пус
ту
вав зо мною, а
бу
кет дав Ваті, - ду
ма
ла Ан
то
ся. -
я знаю, що я йо
му по
до
ба
юсь… А
чо
му ж не мені, а Ваті? А мо
же,
тим, що во
на тут гос
по
ди
ня в
квітни
ку, а я гос
тя».
І Ан
тосі за
ба
жа
ло
ся ста
ти між
Ва
тею та Ле
онідом Се
ме
но
ви
-
чем, розрізнить їх, одіпхну
ти її,
щоб за
побігти в йо
го при
хил
ь
-
ності й лас
ки.
-
Як тут ти
хо в сад
ку! - лед
ве
обізвав
ся Ле
онід Се
ме
но
вич,
щоб не мов
чать в ком
панії.
І ці сло
ва він і сам про
мо
вив
так ти
хо, не
на
че бо
яв
ся спо
ло
-
хать ту ти
шу, ту дрімо
ту за
си
па
-
ючо
го сад
ка. Він бо
яв
ся пе
рер
-
вать свої ду
ми, котрі роєм по
ви
-
лись в йо
го душі се
ред тієї тиші
та тем
ря
ви.
-
Зовсім по
ночі; тут не
на
че вже
ніч нас
та
ла, - обізва
лась Ва
тя так
са
мо ти
хо, пе
ре
би
ва
ючи свої ду
-
ми.
«Обидві гар
ненькі, мо
же, й оби
-
дві ба
га
тенькі, - ду
мав Ле
онід Се
-
ме
но
вич, ти
хо сту
па
ючи по тра
-
ві. - Але з кот
рою я став би в парі
на все жи
вот
тя? - якось нес
по
ді
-
ва
но ви
ник
ла в йо
го дум
ка. - Од
-
на ве
се
ла, на
че май
ський ра
нок,
дру
га по
важ
на, мов осінній ти
-
хий день. З кот
рою я був би щас
-
ливіший в житті? І май
ський ра
-
нок ве
се
лий, і осінній день гар
-
ний та ти
хий… І карі очі ве
селі, і
чорні очі гарні, мов гла
дять по
душі».
-
Як ми да
ле
ко зай
шли! - обі
з
-
ва
лась Ан
то
ся. - Он
деч
ки вже й
вер
би в бе
резі вид
но.
-
От і да
ле
ко! Ще до став
ка да
-
ле
ченько. Тут так гар
но в цьому
за
тиш
ку! Я йшла б та йшла цією
стеж
кою, та шко
да, що кінець
близько, - про
мо
ви
ла Ва
тя.
-
Ви не вто
ми
лись? - спи
тав в
неї Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
О, ні! Хіба ми так да
ле
ко зай
-
шли? Тут ти
хо, а я люб
лю ти
шу
та спокій, - ска
за
ла Ва
тя.
-
А я люб
лю гар
ми
дер та гам, от
та
кий, як там! - ска
за
ла Ан
то
ся й
по
ка
за
ла ру
кою до до
му, звід
-
кіль лу
нав да
ле
кий сміх. - Що це
ти, Ва
тю, так за
ко
ха
лась в тій
тиші та смут
ку? Мо
же, на
ду
-
маєшся в чер
ниці йти?
-
А хто йо
го знає? Ча
сом до
ля
по
вер
не лю
ди
ну й в чер
ниці, -
обі
зва
лась Ва
тя. Од
но сло
во про
сму
ток, ска
за
не Ан
то
сею, чо
гось
і справді на
ве
ло на неї нес
по
ді
-
ва
но сму
ток.
Ватя по
вер
ну
ла на
зад. Над
ворі
вже зовсім смерк
ло. Знов во
ни
втрьох пішли че
рез са
док, лед
ве
про
мов
ля
ючи ко
ро
тенькі фра
зи.
Ва
тя по
вер
ну
ла очі до Ле
оніда
Се
ме
но
ви
ча, ло
ви
ла йо
го пог
-
ляд, обвід йо
го ли
ця, ко
то
рий
мрів в густій тіні од груш, їй за
-
ба
жа
лось, щоб він взяв її за ру
ку,
гля
нув своїми бист
ри
ми очи
ма
прос
то їй в вічі і про
мо
вив хоч
очи
ма, як не сло
ва
ми, про ко
хан
-
ня.
Вони дійшли до квітни
ка. Ва
тя
поп
ро
си
ла усіх до гос
тин
ної. Там
вже світи
лось світло. Ва
тя вві
-
йшла в гос
тин
ну з бу
ке
том. В неї
очі бли
ща
ли, що
ки па
ла
ли. Во
на
зир
ну
ла на ма
му, не
на
че хотіла
поч
ва
ни
тись бу
ке
том. На ра
до
-
щах во
на вхо
пи
ла ста
кан і пос
та
-
ви
ла в ста
кані бу
кет на п'яніно.
Спох
ва
ту во
на за
бу
ла
ся навіть
на
ли
ти во
ди в ста
кан.
Старші гості вже пе
рей
шли з
сто
ло
вої в гос
тин
ну, сиділи за
сто
лом і ба
ла
ка
ли. Пи
сар
ша си
-
діла ко
ло сто
ла; во
на вже зовсім
огов
та
лась в ком
панії й роз
мов
-
ля
ла з да
ма
ми. Вчи
тельша од
би
-
ла
ся од гур
ту й сіла ок
ро
ми, як
-
най
далі од пи
сарші, аж у ку
точ
-
ку ко
ло скля
них две
рей. І шум, і
ве
се
лий збір гос
тей, і яс
не світло
од ламп ще більше піджиз
ни
ли
Ва
тю, ще більше її зве
се
ли
ли.
Во
на біга
ла по гос
тинній, потім
сіла за п'яніно і вда
ри
ла по кла
-
вішах сміли
во й зав
зя
то. Ве
се
-
лий мо
тив вальса роз
лив
ся на
прос
торі в світлиці. Од
на, дру
га
па
ра схо
пи
лась, пок
ру
ти
лась,
по
вертілась, як му
ха в ок
ропі, та
й пе
рес
та
ла. В світлиці бу
ло ду
-
ш
но: ду
хо
та од
би
ва
ла в мо
ло
дих
охо
ту до танців. А Ва
тя на це не
вва
жа
ла. Ве
селі польки, ма
зур
-
ки, вальси ли
ли
ся з-під її білих
пальців одні за дру
ги
ми. Во
на
не
на
че хотіла виг
ра
ти, ви
лить в
мо
ти
вах ті приємні по
чу
ван
ня,
що спов
ня
ли її сер
це.
-
Ватю! заспівай будлі-якої пісні
або яко
гось ро
ман
са, - про
си
ла
Ан
то
ся, - в хаті душ
но так, що й
ди
ха
ти важ
ко, не то що стри
ба
-
ть. Заспівай, го
луб
ко!
-
Та заспівай
те, Ва
лен
ти
но Ар
-
темівно! Я люб
лю й му
зи
ку, й
співи, - про
сив і собі Ле
онід Се
-
ме
но
вич.
Ватя заспіва
ла на
род
ну пісню, а
потім один ро
манс. Во
на співа
ла
не
по
га
но, але в неї го
лос був
слаб
кий, ще й не
на
че тро
хи ніби
роз
би
тий на ви
со
ких но
тах. Дві-
три ви
сокі но
ти в її го
лосі не
на
-
че тро
хи дзиж
ча
ли й шипіли,
але во
на співа
ла з по
чу
ван
ням в
серці. Бу
ло знать по пісні, що в
неї в душі за
таїлось гли
бо
ке по
-
чу
ван
ня, хоч во
на на вда
чу бу
ла
тро
хи в'яла й неш
вид
ка.
Антося, співу
ча зро
ду, не втер
-
піла: во
на підхоп
лю
ва
ла ос
та
нні
куп
ле
ти пісні, і її ду
жий дзві
н
-
кий альт дзвенів і роз
ли
вав
ся,
мов гуч
на стру
на до
ро
го
го ро
-
яля, торк
ну
та клавішем. Ваті чо
-
мусь це Ан
то
си
не прис
та
ван
ня
го
ло
сом не спо
до
ба
лось.
Ваті хотілось, щоб тільки її са
-
му слу
хав Ле
онід Се
ме
но
вич,
щоб тільки ча
ру
вавсь її піснею.
Ва
тя по
ча
ла сер
ди
тись на Ан
то
-
сю й тро
хи не крик
ну
ла: «Та пе
-
рес
тань-бо! не пе
ре
ба
ран
чай ме
-
ні співать! Ти мені псуєш пісню.
Пе
рес
тань, бо по
ки
ну гра
ти!»
І Ва
тя справді не стерпіла дов
-
ше: рап
том пе
рес
та
ла гра
ти й
співать і вста
ла з стільця.
-
Давайте грать в чо
гось! - ко
-
ма
н
ду
ва
ла Ва
тя. - В сусіда або в
кві
тни
ка. Чо
го ж ми бу
де
мо дур
-
но сидіти?
-
Давайте грать в сусіда! - крик
-
ну
ла Ан
то
ся й по
ча
ла ста
вить
стільці кру
жа
лом.
Паничі по
ча
ли ви
би
рать сусіду
до па
ри.
«Ану, ко
го ви
бе
ре Ле
онід Се
ме
-
но
вич: чи ме
не, чи Ан
то
сю?» -
ду
ма
ла Ва
тя, пог
ля
да
ючи на па
-
ни
ча.
Леонід Се
ме
но
вич прис
ту
пив
до Ваті й виб
рав її собі за сусіду.
Він узяв її під ру
ку й повів до
стільця. Ва
тя не
ви
мов
не зра
ді
-
ла. В неї аж сер
це за
ки
да
лось.
Тим ча
сом Су
са
на Уласівна зве
-
ліла зас
те
лять стіл.
Вже бу
ла пізня го
ди
на. Стіл був
сервіро
ва
ний ду
же доб
ре. Ва
тя
по
са
до
ви
ла пи
сар
шу за сто
лом
по
руч з со
бою, а са
ма ско
са пог
-
ля
да
ла, ко
ло ко
го то ся
де Ле
онід
Се
ме
но
вич.
Він сів по
руч з нею. Ва
тя роз
ба
-
ла
ка
лась з пи
сар
шею, роз
мов
ля
-
ла з нею так лас
ка
во й привітно,
що всі це зап
риміти
ли; во
на вва
-
жа
ла на пи
сар
шу, ніби вже на
свою сест
ру. Су
са
на Уласівна ви
-
да
ла на цей раз гос
тям та
ку ба
-
га
ту ве
че
рю, якої не пос
та
ча
ла
ще ніко
ли ні на одні свої іме
ни
-
ни: на де
серт по
да
ли мо
ро
же
не,
щоб про
хо
ло
дить гос
тей в душ
-
ну ніч. Гості мірку
ва
ли й не мог
-
ли домірку
ваться, з якої це при
-
чи
ни бла
го
чин
на ви
да
ла та
ку
ба
га
ту ве
че
рю. Од
на вчи
тельша
пос
те
рег
ла, для ко
го це та
ка че
-
сть. Во
на сіла за сто
лом як
най
-
далі од пи
сарші, з са
мо
го краєч
-
ку, і не зво
ди
ла сво
го покмітли
-
во
го ціка
во
го ока з Ваті, пи
сарші
та Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча. Ва
тя ро
-
з
го
во
ри
лась, роз
чер
вонілась. Во
-
на все підли
ва
ла на
лив
ки в чар
-
ки то пи
сарші, то Ле
онідові Се
-
ме
но
ви
чу.
-
Який ве
се
лий вечір я провів у
вас сьогодні! - го
во
рив Ле
онід
Се
ме
но
вич до Ваті.
-
А я і вдвоє ве
се
лий, - обізва
ла
-
сь не
са
мохіть Ва
тя, - приїж
джай
-
те
до нас частіше, то й бу
де
мо
про
во
дить ве
селі ве
чо
ри. Я поп
-
ро
шу до се
бе своїх при
ятельок.
В нас п'яніно. Я гра
ти
му, а ви бу
-
де
те тан
цю
вать.
-
Воно й справді той дім ве
се
-
лий, де є фор
теп'ян, де гра
ють
та співа
ють. Без му
зи
ки бу
ло б
не
ве
се
ло жи
ти на світі лю
дям,
та ще й мо
ло
дим, - ска
зав Ле
онід
Се
ме
но
вич.
-
Ви ще дов
го про
бу
де
те в на
-
шій Го
робцівці? - спи
та
ла Ва
тя.
-
Треба після
завт
ра їхать до
до
-
му, бо та
то бу
де сер
ди
тись; ко
-
ней тре
ба для гос
по
дарст
ва, бо
те
пер са
ме за
хо
дить ро
бо
чий
час. Але я ду
маю одп
ро
ситься в
батька та й при
бу
ду до сест
ри і…
до вас, - ска
зав Ле
онід Се
ме
но
-
вич.
«Коли б ти при
був та й навіки
зос
тав
ся зо мною. І гра
ла б для
те
бе, і співа
ла; й жит
тя моє з то
-
бою бу
ло б ве
се
ле, як оцей вечір
був ве
се
лий в моєму житті», -
ду
ма
ла мо
ло
да дівчи
на.
І знов на неї нес
подіва
но най
-
шов сму
ток та за
ду
ма, і знов се
-
ред ве
се
ло
го шу
му, га
му, се
ред
ве
се
лої роз
мо
ви гос
тей на неї
най
шла ле
генька жур
ба. Ва
тя за
-
мовк
ла, не
на
че увійшла дум
кою
в са
му се
бе.
Вже по
ча
ло роз
вид
ню
ва
тись,
як гості вста
ли з-за сто
ла, але не
п’яні, як бу
ва
ло в ста
ро
ви
ну. Го
-
сті ста
ли роз'їжджаться.
-
Прощайте та й нас не за
бу
вай
-
те! - го
во
рив о. Ар
темій до Ле
о
-
ніда Се
ме
но
ви
ча.
-
Прощайте! Будьте знай
омі!
Про
шу частіше заг
ля
дать у на
шу
Го
робцівку та й нас не ми
нать! -
про
си
ла на про
щанні Су
са
на
Ула
сівна.
Вже вікна з чор
них ста
ли ро
-
жеві, як гості по
ка
та
ли з дво
ру о.
Ар
темія.
-
А що, як тобі зда
ла
ся Ва
лен
ти
-
на Ар
темівна? Чи кра
ща од Ан
-
тосі? - пи
та
ла пи
сар
ша в бра
та,
вер
та
ючись до
до
му.
-
Антося до
лад
на, то
ненька й
жва
ва, але ут
ла, щуп
ленька. А
Ва
тя нічо
го собі, ще й доб
ре ні
-
чо
го собі! Ка
за
ли, що во
на ду
же
неп
ро
вор
на. Але я примітив, що
во
на не зовсім-та
ки неп
ро
вор
на.
Цілий вечір біга
ла, бу
ла жва
ва,
ве
се
ленька; що
ки роз
горілись,
очі засвіти
лись. В неї ду
же гарні
темні очі, й са
ма здо
ро
ва, ви
пе
-
ще
на й тро
хи спаніла, - го
во
рив
Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
І до ме
не во
на бу
ла ду
же при
-
ві
тна. Все мені на
ли
ва
ла в чар
ку
на
лив
ки та ви
на. Їй-бо
гу, ду
ма
-
ла, що вий
ду з-за сто
ла п'яна та
ще й за
то
чу
ся, як ба
ба в шин
ку, -
сміялась пи
сар
ша і все хва
ли
ла
Ва
тю, по
ки во
ни й до
до
му дій
ш
-
ли.
-
А скільки в бла
го
чин
но
го гро
-
шей в бан
ку? - спи
тав Ле
онід Се
-
ме
но
вич, вхо
дя
чи в пи
сарів двір.
-
Бог йо
го свя
тий знає. Але ка
-
жуть, що о. Ар
темій ду
же гро
шо
-
ви
тий чо
ловік і доб
ре ви
дав
двох стар
ших до
чок, - обізвав
ся
по
ну
ро пи
сар, в ко
то
ро
го в го
-
лові та
ки доб
ре шуміло. Він вку
-
тав чи
ма
лу порцію на
лив
ки та
горілки.
Другого дня вранці, вже як сі
-
м'я сіла за чай, Су
са
на Уласівна
зир
ну
ла че
рез двері в гос
тин
ну і
вгляділа на п'яніні бу
кет.
-
Еге, Ва
тю! от і не дог
ляділа
па
ни
че
во
го бу
ке
та: ма
буть, ти
не на
ли
ла во
ди в ста
кан, бо твій
бу
кет пов'яв, - ска
за
ла ма
ти до
доч
ки.
Ватя схо
пи
ла
ся з стільця, побі
-
гла в гос
тин
ну і ви
нес
ла бу
кет.
Оле
анд
ри прив'яли, а зе
ле
на ру
-
та аж позвішу
ва
лась і теліпа
лась
мерт
ва кру
гом ста
ка
на. В Ваті
очі ста
ли пе
ре
ля
кані, аж при
гас
-
ли. Ма
ти й собі на
че за
жу
ри
лась.
Ва
тя вхо
пи
ла ста
кан з во
дою,
на
б
ра
ла во
ди в рот і по
ча
ла при
-
с
кать на бу
кет. Во
на спох
ва
ту
вве
чері за
бу
ла навіть на
ли
ти во
-
ди в ста
кан.
-
Оце, яка прич
та! Оце ви
па
-
док!.. Не
на
че це щось не
доб
ре ві
-
щує… Ото шко
да! - го
во
ри
ла нес
-
покійно Су
са
на Уласівна.
-
Ото яке ди
во! Ото ба
би, а ще і
вчені! І ко
ли ви поз
бу
ди
тесь тих
за
бо
бонів? Біжи, Ва
тю, до во
ро
-
ж
ки, до ба
би Чуп
ри
ни
хи, не
хай
од
во
ро
жить оте ли
хо! Ото ба
би!
- ре
го
тав
ся о. Ар
те
мю.
Ватя на
ли
ла в ста
кан во
ди, пос
-
та
ви
ла бу
кет на п'яніно й час
т
е
-
нько наг
ля
да
ла. Оле
андр тро
хи
одійшов, - ру
та навіки пов'яла.
IV
Минув місяць, пішов і дру
гий.
Ва
тя жда
ла, що Ле
онід Се
ме
но
-
вич навідається в гості, а він не
приїздив. Два ра
зи Су
са
на Уласі
-
вна зап
ро
ху
ва
ла до се
бе пи
сар
-
шу після служ
би бо
жої на чай. О.
Ар
темій од се
бе че
рез пи
сар
шу
пе
ре
да
вав поклін Ле
онідові Се
-
ме
но
ви
чу, на
га
ду
вав тим пок
ло
-
ном про се
бе, про Ва
тю, а па
нич
все не приїздив.
Після пер
шої пре
чис
тої вранці
най
мич
ка увійшла в по
кої до о.
Ар
темія й за
повісти
лась, що до
йо
го прий
шли два чо
ловіки.
-
Нехай ідуть сю
ди! - ска
зав о.
Ар
темій. В при
хо
жу всту
пи
ли
два чо
ловіки: один був во
лос
ний
стар
ши
на, Лесько, ви
со
кий та
по
с
тав
ний, гар
ний з ли
ця; дру
-
гий був Яків Ру
ден
ко, ста
рий, сі
-
мде
ся
ти год дідок, ог
ряд
ний, си
-
вий, аж білий, але з пух
ким бі
-
лим, ніби ди
тя
чим ли
цем, з доб
-
ри
ми тем
но-сіри
ми очи
ма. Чо
-
ловіки поз
до
ров
ка
лись, пок
ло
-
ни
лись і поцілу
ва
ли ба
тюш
ку в
ру
ку.
-
А що ска
же
те? За яким ділом?
- спи
тав о. Ар
темій.
-
Та це ми, ба
тюш
ко, про
си
мо
ва
шої ми
лості, щоб ви сьогодні
пос
вя
ти
ли наш млин.
-
Вже скінчи
ли? - спи
тав ба
тю
-
ш
ка.
-
Вже, та не зовсім. Два ка
мені
го
тові, а два ще ні; але ми ду
ма
-
ємо тим ча
сом пус
тить млин хоч
на два ка
мені, щоб млин не сто
-
яв дур
но, - ска
зав Лесько.
-
Та ми. ба
тюш
ко, про
си
мо ва
-
шої ми
лості й на обід. А де це ма
-
туш
ка? Я хо
чу й їх зап
ро
си
ти на
бесіду, - ска
зав дід.
Дід Яків дов
го слу
жив за ти
та
-
ря, а син йо
го Хто
дось слу
жив в
о. Ар
темія за най
ми
та, і че
рез те
дід вва
жав се
бе близьким до ба
-
тюш
ки й ма
туш
ки.
О. Ар
темій пішов у кімна
ту й
ви
к
ли
кав ма
туш
ку. І Лесько, й
дід Яків поцілу
ва
ли ма
туш
ку в
ру
ку й про
си
ли її на бесіду.
-
А хто ж там ще бу
де? - спи
та
ла
ма
туш
ка.
-
А хто ж бу
де; свої бу
дуть. Бу
де
вчи
тель. Про
си
ли й пи
са
ря, й
пи
сар
шу, про
си
ли й її бра
та, бо
це він приїхав до їх в гості. Про
-
си
ли й уп
ра
ви
те
ля, - го
во
рив дід
Яків.
-
Ого-го! То це в вас бу
де ніби
бен
кет або хра
мо
ва бесіда! Ті
-
льки ме
ду, ма
буть, не ва
ри
ли. То
просіть вже й Ва
тю, - ска
зав о.
Ар
темій, зир
нув
ши на жінку.
-
А де ж Ва
тя? - спи
тав дід.
Дід Яків знав Ва
тю ще ма
ле
нь
-
кою й но
сив її на ру
ках.
-
От там десь в гос
тинній ко
ло
чо
гось порп
ляється! - ска
за
ла
ма
туш
ка.
Дід пішов в од
чи
нені двері, зна
-
й
шов Ва
тю й зап
ро
сив до се
бе
на бесіду.
Ватя вий
шла в при
хо
жу й пе
ре
-
г
ля
ну
лась з матір'ю. В її очах ви
-
яв
ля
лась насмішку
ватість, хоч
во
на
з нудьги бу
ла ра
да й цьому
ви
пад
кові, щоб тро
хи роз
ва
жить
се
бе та розігнать нудьгу.
-
В котрій же го
дині бу
де
те нас
сподіваться? - спи
тав о. Ар
темій.
-
Опівдні, ба
тюш
ко, як мо
ло
ди
-
ці уви
нуться з обідом. Ми да
мо
знать, - ска
зав Лесько.
-
Добре; хто вже хто, а я до
ко
-
неш
не бу
ду, - ска
зав ба
тюш
ка, -
бо без ме
не «во
да не ос
вя
ти
ть
-
ся», як ка
жуть в при
казці.
Лесько й дід поп
ро
ща
лись і ви
-
й
шли з при
хо
жої.
-
Ну, що? Поїде
те до мли
на обі
-
дать? - спи
тав о. Ар
темій в жінки
та доч
ки. - Це ж бу
де обід ду
же
по
етич
ний. Та ще й па
нич там
бу
де.
-
Я ще зро
ду не обіда
ла в млині,
- го
во
ри
ла Ва
тя й ре
го
та
лась.
-
А от і до
ве
деться по
обідать, -
ска
зав о. Ар
темій.
-
Буде ду
же оригінально, - ска
-
за
ла ма
туш
ка, - але знаєш, Ва
тю,
ко
го зап
ро
си
ли во
ни на обід?
Пи
са
ря, пи
сар
шу й Ле
оніда Се
-
ме
но
ви
ча.
-
Приїхав? - аж крик
ну
ла Ва
тя.
-
Приїхав. Та
ки тобі до
ве
деться
хоч раз на віку по
обіда
ти в мли
-
ні, під ківша
ми, - ска
зав о. Ар
те
-
мій з сміхом.
-
Я не знаю, ма
мо, що мені на
-
діть, - обізва
лась Ва
тя ти
хо.
-
Надворі душ
но. Надівай ле
ге
-
нь
ку сук
ню, ма
буть, оту, буз
ко
-
во
го кольору з тем
но-чер
во
ни
-
ми бу
ке
ти
ка
ми. Во
на ще зовсім
но
ва.
Ватя ки
ну
лась при
би
раться та
зачісу
ва
тись. Для неї зда
ло
ся,
що то
го дня нас
та
не для неї яка
-
сь важ
на хви
ли
на. Во
на не
ви
мо
-
в
но зраділа, але не
на
че чо
гось і
бо
ялась. В неї ру
ки тру
си
лись, і
гребінець тро
хи не ви
пав з рук
пе
ред дзер
ка
лом. Тричі зачісу
ва
-
ла во
на свої розкішні чорні ко
си
і тричі зміня
ла зачіску на го
лові.
Все зда
ва
лось їй не до ла
ду, не
-
на
че щось пе
ре
ба
ран
ча
ло та зу
-
мис
не драж
ни
лось з нею.
Це вже бу
ло опівдні. Коні під'ї
-
ха
ли під ґанок. О. Ар
темій вий
-
шов з ха
ти, сів в екіпаж і по
пож
-
дав ще доб
рої півго
ди
ни та доб
-
ре напікся на сонці, до
ки вий
-
шла Су
са
на Уласівна, а за нею
Ва
тя в со
лом'яно
му ка
пе
люсі,
опо
ви
то
му ок
са
ми
то
вою ма
ли
-
но
вою стрічкою, в ру
ка
вич
ках та
в ле
ге
сенькій ясній сукні.
Млин сто
яв на са
мо
му кінці до
-
в
го
го, роз
тяг
ну
то
го по
над течі
-
єю се
ла, там, де се
ло ос
танніми
ха
та
ми до
хо
ди
ло до Росі. Вже
ми
ну
ли се
ло й поїха
ли по
над те
-
чією, об
сад
же
ною гус
ти
ми ста
-
ри
ми вер
ба
ми. По дру
гий бік ст
-
риміли стіною круті голі гор
би.
Шля
шок був тільки що прок
ла
-
де
ний попід гор
ба
ми до но
во
го
мли
на. Ко
ле
са груз
ли в свіжій
на
ки
даній землі. Екіпаж пішов
бо
ком і тро
хи не пе
ре
ки
нув
ся в
течію. Су
са
на Уласівна й Ва
тя
крик
ну
ли і вхо
пи
лись ру
ка
ми
од
на за од
ну.
-
Ой бо
же мій! Ще пе
ре
ки
не
мо
-
сь під ці вер
би, їдь по
ма
леньку! -
кри
ча
ла Су
са
на Уласівна на по
-
го
ни
ча.
Під вер
ба
ми да
ле
ко ва
лу
вав
дим. Делікатні сині пас
ма ди
му
ви
ли
ся, мов сині стрічки, і пе
ре
-
пліта
лись з гус
ти
ми зе
ле
ни
ми
гілка
ми.
-
Молодиці обід го
ту
ють під ве
-
р
ба
ми, - ска
зав о. Ар
темій, - он і
дим вид
ко.
Коні кру
то по
вер
ну
ли пра
во
-
руч. Го
ри ніби за
ло
ми
лись гост
-
ро набік, і на не
ве
лич
ко
му рі
-
вно
му клап
ти
кові бе
ре
га забілів
но
венький млин, яс
ний, ввесь
ніби жов
то по
мальова
ний. Під
вер
ба
ми па
ла
ло ба
гат
тя. На жа
-
ру сто
яли здо
рові горш
ки-зо
лі
й
-
ни
ки. Кру
гом ба
гат
тя веш
та
лись
і по
ра
лись мо
ло
диці. Ціла юр
ба
дітей сто
яла зда
ле
ки й ди
ви
лась
на ту кар
ти
ну; дру
га юр
ба дітей
ку
па
лась та хлю
па
ла
ся під вер
-
ба
ми. В чис
то
му повітрі за
пах
ло
зга
ря
ти
ною, важ
ким ду
хом ва
-
ре
ної та пе
че
ної стра
ви. Не
дав
-
но по
рожній ку
то
чок став жва
-
вий, по
ве
селішав.
Коні підко
ти
ли екіпаж під
млин. За
лисніла сму
га Росі, тем
-
но-си
ня, як не
бо. Над
ворі бу
ло
так ти
хо, що й лист на вер
бах не
во
ру
шивсь. На про
га
лині між
кру
ти
ми гор
ба
ми сто
яла важ
ка
ду
хо
та.
О. Ар
темій зліз з екіпа
жа. З тем
-
них, аж чор
них од
чи
не
них две
-
рей ви
си
па
лись лю
де й ста
ли на
ґанку між дво
ма стов
па
ми з
шту
ч
но по
ви
роб
лю
ва
ни
ми ме
-
реж
ка
ми вгорі. Лесько, за
че
са
-
ний, че
пур
ний, в синьому су
кон
-
но
му жу
пані, підпе
ре
за
ний зе
ле
-
ним по
ясом, пер
ший підсту
пив
за бла
гос
ло
вен
ням до ба
тюш
ки;
за ним прий
шов дід Яків, а далі
прис
ту
пи
ли спільни
ки Мар
чен
-
ки. За ни
ми вий
шов май
стер, що
ста
вив млин, ви
со
кий, су
хор
ля
-
вий, але ду
жий дід з кор
сун
сь
-
ких міщан. Зго
дом з мли
на вий
-
шов вчи
тель та уп
ра
ви
тель. Ва
-
тя жда
ла, що от-от за ни
ми вий
-
де з мли
на пи
сар та Ле
онід Се
-
ме
но
вич, але їх не бу
ло. Во
на пе
-
рег
ля
ну
лась з матір'ю.
«Ото тобі на! Чо
го ж це я при
та
-
ра
ба
ни
лась на який
сь обід у
яки
й
сь млин? Нев
же для діда
Як
о
ва? - ду
ма
ла Ва
тя, здо
ров
ка
-
ючись з вчи
те
лем та з уп
ра
ви
те
-
лем. - І навіщо я при
би
ра
лась та
аж тричі зачісу
ва
лась, аж ру
ки в
ме
не тру
си
лись? А мо
же, він ще
приїде, мо
же, опізнив
ся. Ма
буть,
пи
сар
ша й досі че
пу
риться пе
-
ред дзер
ка
лом… А! про
тив
на пи
-
сар
ша!..»
-
Гарний млин вий
шов! Тільки
вузька греб
ля в вас, - ска
зав о.
Ар
темій і пішов ог
ля
да
ти ло
то
-
ки, ко
ле
са та греб
лю.
Гребля бу
ла й справді вузька й
ви
ла
ся че
рез Рось, не
на
че ве
ле
-
тенська смуг
нас
та гусінь: заг
ну
-
лась од ло
токів ду
гою, впа
ла на
здо
ро
вий камінь се
ред річки, об
-
ми
ну
ла камінь, ще раз заг
ну
ла
-
сь, ви
би
ра
ючи мілкіше та кам'я
-
не місце, і не
на
че за
су
ну
ла на
дру
го
му бе
резі го
ло
ву в оче
рет
та в ло
зи. З од
но
го бо
ку греблі
впо
довж стримів свіжий та
рас,
не
на
че ко
люч
ки на їжа
кові; по
-
се
ре
дині жовтіла сму
га свіжої
на
си
па
ної жов
тої гли
ни.
Воду в ло
то
ках спи
ни
ли зас
тав
-
ка
ми. Рось ви
ще од греблі на
ли
-
лась і підто
пи
ла дов
гий ря
док
зе
ле
ної ло
зи по
над бе
ре
гом. Ло
-
за гірлян
дою ви
лась у воді, не
-
на
че ви
ри
на
ла з во
ди.
Обидві панії поп
рос
ту
ва
ли до
верб і хотіли схо
ваться од сон
ця
в тіні в зе
ле
них по
ло
гих го
ро
-
дах. Ко
ли нес
подіва
но за гор
ба
-
ми за
гур
котів віз, і з-за горбів
вис
ко
чи
ла па
ра бас
ких ко
ней.
Ва
тя вгляділа на возі пи
са
ря, пи
-
са
р
шу й Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча.
Во
на по
чер
воніла й по
чу
ти
ла,
що на неї ніби сон
це сип
ну
ло
усім своїм промінням, за
пек
ло в
гру
ди, пек
ло в ли
це, в що
ки…
Коні спи
ни
лись. Ле
онід Се
ме
-
но
вич про
вор
но й жва
во зско
-
чив з на
то
чан
ки, в од
ну мить
ски
нув в се
бе білий до
рожній
ба
ла
хон, підбіг до дам, ски
нув
бри
ля й привітав
ся ду
же привіт
-
но.
-
І ви тут, Ва
лен
ти
но Ар
темі
в
-
но? От де я нес
подіва
но стрівся з
ва
ми! - ска
зав Ле
онід Се
ме
но
-
вич.
-
Це ми виїха
ли свя
тить мли
на,
- про
мо
ви
ла Су
са
на Уласівна.
-
То це ви
хо
де, що й я приїхав
свя
тить мли
на, та ще аж з дру
го
-
го се
ла в чу
жу па
рафію? - про
мо
-
вив Ле
онід Се
ме
но
вич.
Підійшов пи
сар з пи
сар
шею;
привіта
лись. Ва
тя по
да
ла пи
са
р
-
ші ру
ку й на ра
до
щах поцілу
ва
-
лась з нею. Пи
сар
ша взя
ла це за
доб
рий знак для сво
го бра
та й
по
ве
селіша
ла.
-
Та це ми вво
ли
ли во
лю діда
Яко
ва, давнього на
шо
го ти
та
ря.
Це він нас зап
ро
хав на пос
вя
чі
-
ння сво
го мли
на. Ми приїха
ли,
щоб не зне
ва
жить на
шо
го ста
ро
-
го знай
омо
го, а то дід ще й роз
-
се
р
див
ся б на нас, - го
во
ри
ла Ва
-
тя.
Од мо
ло
диць, що сто
яли нарі
-
зко ко
ло ба
гат
тя, не
на
че по
ма
-
льо
вані ста
туї, одрізни
лась од
на
ба
бу
ся, прис
ту
пи
ла до Су
са
ни
Ула
сівни та до Ваті й привіта
ла
-
сь до їх. То бу
ла дідо
ва Яко
во
ва
жінка Ма
ру
ся, ста
ра-прес
та
ра,
але жва
ва й ще бадьорис
та ба
ба.
-
А що, Ма
ру
сю, не пе
рес
тоїть
ча
сом ваш обід? - спи
та
ла в ба
би
Су
са
на Уласівна.
-
Ой сер
денько! Ко
ли б вже ху
-
тчій свя
ти
ли мли
на, бо, їй-бо
гу
моєму, обід пе
рес
тоїть: кур
ка пе
-
ре
пе
четься, по
ро
ся пе
рес
ма
жи
-
ться, - бідка
лась ба
ба.
-
А що, ба
бу
сю, доб
рий обід зго
-
ту
ва
ли? А я оце аж з дру
го
го се
-
ла за
чув но
сом, що в вас над
ворі
ва
рять обід, та й приїхав до вас
на обід, - жар
ту
вав Ле
онід Се
ме
-
но
вич.
Бабуся засміялась.
-
То й про
си
мо, ко
ли ва
ша лас
-
ка, до нас на обід! - ска
за
ла ба
бу
-
ся.
Батюшка пішов у млин. За ним
слідком уся гро
мад
ка не
на
че пі
-
рну
ла в темні од
чи
нені двері.
Юр
ба дітей про
жо
гом та про
тов
-
пом ки
ну
лась до мли
на, і її не
на
-
че пог
ли
ну
ли чорні двері.
-
Ходім на пос
вячіння, а то яко
-
сь ніяко
во тут ба
ла
кать, ко
ли
лю
де мо
ли
ти
муться, - ска
за
ла Су
-
са
на Уласівна й пішла до мли
на.
За нею пішли усі; навіть мо
ло
-
диці по
ки
да
ли горш
ки на жа
ру й
пішли у млин. Ко
ло горшків зос
-
та
ла
ся од
ним од
на ба
ба Ма
ру
ся.
Сусана Уласівна з доч
кою уві
-
йшли в млин; за ни
ми всту
пив
Ле
онід Се
ме
но
вич. В млині після
яс
но
го га
ря
чо
го світу бу
ло зо
в
-
сім ніби по
ночі. Нас
та
ла ти
ша.
Усі за
мовк
ли, тільки бу
ло чуть,
як во
да дзюр
ча
ла, про
ри
ва
ючи
-
сь че
рез зас
тав
ки та спа
да
ючи
на ко
ле
са, та десь булькотіла,
па
да
ючи в дірки на ло
то
ках, не
-
на
че во
на на
ли
ва
лась в здо
ро
ву
тик
ву.
Серед мли
на сто
яв стіл, зас
те
-
ле
ний білою ска
тер
кою; на столі
сто
яла здо
ро
ва кро
пильни
ця з
во
дою з чо
тир
ма приліпле
ни
ми
навх
рест свічка
ми, ле
жав хрест
та чорніло кро
пи
ло. Дід Яків за
-
світив пу
чок свічок, поп
риліп
-
лю
вав їх до стін кру
гом мли
на і
в тем
них кут
ках. Спільник Мар
-
чен
ко поліз по схо
дах до камін
-
ня й поп
риліплю
вав свічки до
ко
вшів. В млині бли
ща
ло од
но
не
ве
лич
ке вікон
це ко
ло по
ро
га,
звідкіль лив
ся ма
то
вий, блідий
пу
чок світу на дов
гий ря
док сто
-
лів для обіду, зас
те
ле
них ска
тер
-
тя
ми. Лю
дей пос
хо
ди
лось чи
ма
-
ло.
Діти позбіга
лись, по
ви
ла
зи
ли
на
верх до ковшів і ста
ли дов
гим
ряд
ком скраю, не
на
че на хо
рах.
Ко
ло стіни в тем
но
му кут
ку сто
-
яло шість мішків з паш
нею. Ма
-
ленькі дівчат
ка ще до це
ре
монії
посіда
ли на тих мішках і сиділи
не
по
во
руш
но, див
ля
чись на це
-
ре
монію, не
на
че ви
роб
лені з ка
-
ме
ня ляльки. Ти
хий світ лив
ся
че
рез вікон
це, а вни
зу під камін
-
ням че
рез шес
терні та ко
ле
са
про
ри
ва
лись пас
ма блідо
го, си
-
ню
ва
то
го од во
ди світу че
рез
двоє віко
нець, ще не зас
тав
ле
-
них ва
ла
ми. Се
ред сутінків блі
-
до
го світу яс
но світи
лись за
па
-
лені свічеч
ки по стінах та вгорі
по ківшах.
Дід Яків приніс пу
чок засвіче
-
них свічок та в’язоч
ку квітчас
-
тих хус
то
чок. Він об
гор
тав кож
-
ну свічку хус
точ
кою й по
да
вав о.
Ар
темієві. О. Ар
темій пе
ре
да
вав
їх май
ст
рам. Май
ст
ри ста
ли з
сві
чка
ми півкру
гом ко
ло сто
ла.
На біло
му столі заг
рав жов
тий
світ од свічок, на
че вве
чері. По
-
ча
ло
ся пос
вячіння. До дя
ка при
-
с
та
ли співать вчи
тель та обид
ва
Мар
чен
ки, котрі співа
ли на кри
-
ласі. Хор заспівав ти
хо, так ти
хо,
що че
рез спів бу
ло чуть, як на
ко
ле
сах дзюр
ча
ла та булькотіла
во
да.
-
Одже ж я ра
да, що поїха
ла в
млин. Яка кар
ти
на! - ти
хо обі
з
-
ва
лась Ва
тя до Ле
оніда Се
ме
но
-
ви
ча.
-
А справді кар
ти
на тут вий
шла
оригінальна і не без ес
те
ти
ки.
Мені здається, що це ми зай
шли
в якісь давні римські ка
та
ком
би
й нес
подіва
но нат
ра
пи
ли на яку
-
сь ду
же дав
ню служ
бу бо
жу, -
обі
звав
ся Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
А мені здається, що я в якійсь
оригінальній опері чи ба
леті.
Так і жду, що оті діти на хо
рах -
то який
сь оригінальний хор, ко
-
т
рий заспіває, от-от десь заг
рає
отам за ко
ле
са
ми або за ківша
ми
по
тай
ний ор
кестр… - ше
потіла
Ва
тя.
-
А як
би то заспіва
ли в опері оті
май
ст
ри, що сто
ять ок
ро
ми, кру
-
гом сто
ла з свічка
ми, або отой
ста
рий ви
со
кий май
стер, що
сто
їть спе
ре
ду… не
на
че який
сь
іспанський то
ре
адор?.. От зарів
би ба
сом, незгірше справжнього
то
ре
адо
ра! - ше
потів Ле
онід Се
-
ме
но
вич.
Ватя зир
ну
ла на ста
ро
го май
ст
-
ра й тро
хи не за
ре
го
та
лась на
ввесь млин. Во
на му
си
ла за
ту
ли
-
ть до
ло
нею ро
та, щоб не прис
-
нуть од сміху.
-
Ну, цей то
ре
адор вже над
то
ста
рий для своєї ролі. Наш дяк
більше б го
див
ся для тієї ролі
то
ре
адо
ра, - го
во
ри
ла Ва
тя.
-
О, цей ут
нув би до гап
ликів!
не
ма що й ка
за
ти, - про
мо
вив
Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Але що там не го
воріть, а це
кар
ти
на ду
же гар
на. Я ро
зумію її
ес
те
тичність і ду
же ра
да, що
при
їха
ла до цього мли
на, - го
во
-
ри
ла Ва
тя.
-
Який оригінальний світ пе
ре
-
ли
вається скрізь! - до
дав Ле
онід
Се
ме
но
вич.
А світ і справді пе
ре
ли
вав
ся по
млині ду
же ефект
ний. Че
рез од
-
чи
нені двері лив
ся знадвірний
яс
ний, га
ря
чий, со
няш
ний світ,
роз
хо
див
ся по млині, шир
шав,
па
дав по купі мо
ло
диць ко
ло по
-
ро
га й не
на
че то
нув десь в купі
пле
чей та го
лов, квітчас
тих хус
-
ток на го
ло
вах та білих со
ро
чок.
Яс
ний од
лиск сков
зав
ся по ли
-
цях, по що
ках мо
ло
диць, по чор
-
ня
вих за
горілих дідах та чо
ло
ві
-
ках, на кот
рих збо
ку ся
гав блі
-
дий од
лиск од ма
ленько
го віко
-
н
ця. А там далі в тем
них за
кут
-
ках бли
ща
ли по стінах свічеч
ки;
діти на мішках мріли в сутінку,
не
на
че на
мальовані на тем
но
му
фоні кар
ти
ни в не
по
рушній, не
-
на
че зас
тиглій позі. Ря
док дітей
мрів вгорі ко
ло ківшів, освіче
-
ний зни
зу ти
хим си
ню
ва
тим од
-
лис
ком. Зо
ло
тий хрест на ри
зах
на пле
чах горів і бли
щав так
яро, не
на
че се
ред тем
ря
ви на
йо
го впав промінь сон
ця.
Недовга це
ре
монія скінчи
ла
ся
швид
ко. О. Ар
темій взяв хрест та
кро
пи
ло й пок
ро
пив ним млин
на чо
ти
ри кут
ки. Лю
де за
во
ру
-
ши
лись і су
ну
лись цілу
вать хре
-
ст.
-
Вода по
ли
лась че
рез греб
лю! -
хтось за
го
монів з две
рей.
-
Вода пішла че
рез греб
лю! Пус
-
кай
те мерщій млин! - пішло по
млині.
-
Батюшко, кропіть мерщій ло
-
то
ки та ко
ле
са! - за
го
во
рив дід
Яків.
О. Ар
темій вхо
пив хрест та кро
-
пи
ло й шви
денько вий
шов з
мли
на. Дід Яків вхо
пив за вуш
ка
кро
пильни
цю й на
си
лу наз
дог
-
нав ба
тюш
ку. Усі ру
ши
ли з мли
-
на, діти не
на
че по
си
па
лись з го
-
ри од ківшів по схо
дах. В млині
підняв
ся гомін. Во
да й справді
вже за
то
пи
ла по
ло
ви
ну греблі,
по
ня
ла зе
ле
ну сму
гу дер
ну і
про
си
са
лась в гли
ня
ну сму
гу. Са
-
ме се
ред греблі во
да по
ли
лась
че
рез край, впа
ла на плис
ко
ва
-
тий камінь ниж
че греблі й бриз
-
ка
ла фон
та
ном навк
ру
ги камін
-
ня.
-
Вода вже за
ли
ває Мар
тенків
ого
род; от-от дійде до гря
док ка
-
р
топлі! - крик
нув один чо
ловік.
І справді, з Росі во
да вже по
ли
-
ла
ся в течію, ко
ло кот
рої ва
ри
ли
обід. Ще го
ди
на, і горш
ки сто
яли
б у воді, а пе
че
не по
ро
ся та ку
ри
поп
лив
ли б за во
дою. По
за вер
-
ба
ми в го
ро
дах вже лисніло ти
хе
яс
не пле
со, в кот
ро
му од
би
ва
ло
-
ся зе
ле
не гілля. За Рос
сю за
литі
ряд
ки ліз лед
ве виг
ля
да
ли з во
-
ди.
О. Ар
темій пок
ро
пив ло
то
ки та
ко
ле
са. Зас
тав
ки підня
ли. Во
да
шу
бовс
ну
ла на ко
ле
са. Ко
ле
са
зак
ру
ти
лись. Млин за
гур
котів.
-
От і ор
кестр до опе
ри! - ска
зав
Ле
онід Се
ме
но
вич до Ваті.
Зайві лю
де розійшли
ся; про
ха
-
ні на обід увійшли в млин. Май
-
ст
ри пос
та
ви
ли на уг
лах дов
го
го
сто
ла товсті око
рен
ки і на їх по
-
к
ла
ли дош
ки. Дід Яків поп
ро
сив
гос
тей сіда
ти за сто
ли на клад
-
ках. О. Ар
темій та па
ни сіли з од
-
но
го краю сто
ла; май
ст
ри та го
-
сті з се
лян посіда
ли з дру
го
го
краю. Ва
тя сіла попліч з пи
сар
-
шею, а ко
ло Ваті при
мос
тив
ся
Ле
онід Се
ме
но
вич. По
руч з ним
сів май
стер. О. Ар
темій по
са
до
-
вив діда Яко
ва та го
ло
ву по
руч з
со
бою. Інші спільни
ки не сіда
ли
за стіл і по
ряд
ку
ва
ли, хо
дя
чи
кру
гом сто
ла. Мо
ло
диці по
ча
ли
ста
вить тарілки, пок
ла
ли ножі й
ви
дел
ки. Кру
гом сто
ла на кра
ях
пок
ла
ли довгі руш
ни
ки для вти
-
ран
ня губів та рук. Дід Яків нак
-
ра
яв ски
бок хліба цілу го
ру, а
Мар
чен
ки та мо
ло
диці роз
но
си
-
ли й розк
ла
да
ли кру
гом сто
ла.
Пос
та
ви
лип
ляш
ки з горілкою, з
на
лив
кою та з пи
вом.
Лесько на
лив чар
ку, взяв у ру
ки
й по
чав при
ка
зу
вать:
-
Дай же бо
же, щоб мли
во піш
-
ло
нам на ру
ку, а нам і вам, май
-
ст
ри, пош
ли, бо
же, щас
тя та здо
-
ров'я! А вам, ба
тюш
ко, спа
сибі,
що пос
вя
ти
ли мли
на й не по
цу
-
ра
лись на
шо
го хліба-солі.
Лесько ви
пив і по
час
ту
вав ба
-
тюш
ку. Ба
тюш
ка встав, про
мо
-
вив ма
леньку про
мо
ву й поз
до
-
ро
вив ха
зяїнів з но
вим мли
ном.
Чар
ка пішла навк
ру
ги. Су
са
на
Уласівна му
си
ла ви
пить півчар
-
ки, щоб ха
зяїни не зобіди
лись.
По
да
ючи чар
ку Ваті, Лесько зас
-
мі
явся.
-
Мене об
ми
най
те, - ска
за
ла Ва
-
тя, - не
хай за ме
не вип'є па
нич:
пан
ни не п'ють горілки; не так,
як дівча
та.
-
А мо
же, хоч тро
шеч
ки при
гу
-
би
те: тут же все свої лю
де, чу
-
жих не
ма. Ви
пий
те хоч півча
роч
-
ки! - про
хав Лесько.
-
Ще вп’юся та й бу
ду п'яна. Ні,
не
хай вже вип'є за ме
не па
нич, -
од
ма
га
лась Ва
тя.
-
Як па
нич, то й па
нич! Я до то
-
го тор
гу й пішки, - ска
зав Ле
онід
Се
ме
но
вич і, взяв
ши чар
ку з Ва
-
ти
них рук, ви
пив до дна, ще й
ма
х
нув чар
кою вго
ру. Краплі
впа
ли на стіл.
-
Це щоб на сльози не зос
та
ва
-
лось! - ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Це доб
рий знак. На
що ті сльо
-
зи зда
ли
ся лю
дям, - обіз
вався
дід Яків.
Усі сиділи мовч
ки. Май
ст
ри й
ро
та не роз
дя
ви
ли. Роз
мов
ля
ли
тільки о. Ар
темій та Лесько. По
-
да
ли на за
кус
ку ва
ре
ну ри
бу, а
після ри
би - борщ. Чар
ка знов пі
-
шла кру
гом сто
ла. Усі по
ве
селі
-
ша
ли, ста
ли сміливіші й роз
го
-
во
ри
лись. Май
ст
ри й се
ля
ни пе
-
рес
та
ли це
ре
мо
ниться й по
ча
ли
і собі роз
мов
ля
ти сти
ха. Усі го
во
-
ри
ли, щось роз
ка
зу
ва
ли, і один
од
но
го не слу
хав, а про
ва
див
своє. Ма
туш
ка тільки куш
ту
ва
ла
кож
ної стра
ви й не їла. Ва
тя по
-
чу
ва
ла, що в неї на ра
до
щах про
-
пав апе
тит. Ле
онід Се
ме
но
вич
був го
лод
ний і без це
ре
монії уп
-
літав борщ, аж за ву
ха
ми ля
ща
-
ло. Як по
да
ли пе
че
не по
ро
ся, він
навіть за
ко
тив ру
ка
ви по-прос
-
тацькій.
Ватя, гля
нув
ши на йо
го, і собі
ро
зо
хо
ти
лась і по
ча
ла вда
вать з
се
бе прос
теньку дівчи
ну. Во
на й
собі по
за
ка
чу
ва
ла ру
ка
ви, пок
-
ла
ла на тарілку шма
ток по
ро
ся
-
ти
ни з на
чин
кою й за
хо
ди
лась
їсти ніби з ве
ли
кою жа
до
бою.
Але во
на при
ки
да
лась: апе
тит в
неї зовсім про
пав. Во
на й за
бу
-
лась, що си
дить в млині за од
-
ним сто
лом з му
жи
ка
ми, з яки
-
мись май
ст
ра
ми. Оригінальність
кар
ти
ни, гар
на, яс
на, ве
се
ла го
-
ди
на, роз
мо
ва мо
ло
до
го па
ни
ча
- все це роз
ва
жи
ло її й роз
ве
се
-
ли
ло. Во
на посвіжіша
ла на ви
ду
од ко
хан
ня.
-
А ви на ва
каціях та
ки доб
ре
поз
до
ров
ша
ли, - обер
ну
лась Ва
-
тя до Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча й гля
-
ну
ла йо
му прос
то в вічі.
Леонід Се
ме
но
вич і справді по
-
повнішав. Що
ки ста
ли на
ли
ва
ть
-
ся. Гар
не чо
ло з ви
со
ки
ми бро
ва
-
ми, не
за
горіле й блис
ку
че, білі
-
ло в сутіні. Ле
онід Се
ме
но
вич
зму
жнів, ви
люднів і не
на
че тро
-
хи підріс.
-
Цілі ва
кації бай
ди
ки б'ю без
ро
бо
ти. Хоч-не-хоч, то поз
до
ров
-
шаєш. От поїду до Києва, то до
-
ве
деться за
нидіти, схуд
нуть та
змарніть од ро
бо
ти, - ска
зав Ле
-
онід Се
ме
но
вич.
-
Ви щас
ливі, що в вас є ро
бо
та,
та ще й на
уко
ва. А я й пра
цю
ва
-
ла б ко
ло на
уки, та го
ренько, що
діво
чих курсів не
ма, - ска
за
ла
Ва
тя.
Це во
на ска
за
ла так собі: во
на
не ду
же лю
би
ла на
уку; і хоч би
ті кур
си й бу
ли, во
на б на їх не
пішла.
-
То мож
на й до
ма за
вес
ти кур
-
си, ко
ли ви лю
би
те на
уку, - ска
-
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
На який спосіб? - спи
та
ла Ва
-
тя.
-
Накупіть кни
жок, та більше
на
уко
вих, та й вчіть їх пот
рош
ку,
по
ма
леньку. Але, ска
за
ти по пра
-
вді, і нам не ду
же по
до
бається
при
ля
гать ко
ло на
уки. Вже аж
над
то її ба
га
то в нас. Я б лю
бив
на
уку, як
би її бу
ло вдвоє мен
ше.
Чи то ма
ло в нас та
ких, що пра
-
цю
ють ко
ло на
уки ра
ди шмат
ка
хліба, а не для на
уки. Як по
до
-
бається вам цей обід, ця обс
та
-
ва? - спи
тав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Сказати по правді, я впер
ше
оце обідаю, си
дя
чи на лаві з про
-
с
ти
ми людьми… Мені це здає
-
ться ду
же оригінальним і че
рез
те мені по
до
бається. Мені все
зд
ається, що я сид
жу в опері, що
це гра
ють на сцені якісь ролі
майстрів, мірош
ників. Он, диві
-
ться, як у тих вікон
цях під по
мо
-
с
том на
ни
зу ми
го
тить пруд
ка
во
да! Як во
но ви
хо
де те
ат
ра
ль
-
но. Справ
деш
ня де
ко
рація! Чис
-
то сце
на в те
атрі!
Леонід Се
ме
но
вич гля
нув про
-
ти се
бе. Під по
мос
том і справді
вид
но бу
ло че
рез двоє віко
нець
на
ни
зу, приз
на
че
них для валів,
як во
да пруд
ко бігла, булькотіла,
підска
ку
ва
ла, не
на
че од
на хви
-
лька до
га
ня
ла дру
гу, гра
ла
ся, бі
-
га
ючи нав
пе
рей
ми та нав
ви
пе
-
ред
ки.
-
Ви, ма
буть, лю
би
те те
атр? -
спи
тав, в Ваті Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Дуже люб
лю. Як тільки бу
ваю
в Києві, то з своїми знай
оми
ми
до
ко
неш
не хоч раз по
бу
ваю в
те
атрі, - ска
за
ла Ва
тя й по
ча
ла
роз
мо
ву про ар
тистів та ар
тис
-
ток.
«Одже ж йдеться до то
го, що й
сест
ра моя, сільська пи
сар
ша, ще
за
го
во
рить за те
атр та за ар
ти
-
стів», - по
ду
мав Ле
онід Се
ме
но
-
вич, упліта
ючи по
ро
ся
ти
ну.
Молодиці веш
та
лись, прий
ма
-
ючи з сто
ла по
за
ма
зу
вані тарі
-
лки та став
ля
чи на стіл чисті.
Па
нас Мар
чен
ко, рівний ста
ном,
чор
ня
вий, дов
гоб
ра
зий, з чор
ни
-
ми очи
ма, по
ряд
ку
вав, хо
див
кру
гом сто
ла, на
ли
вав в чар
ки
горілки, в ста
ка
ни пи
ва. Роз
мо
ва
ста
ва
ла все го
лосніша. Ста
рий
май
стер, си
дя
чи по
руч з Ле
оні
-
дом Се
ме
но
ви
чем, оповідав йо
-
му, де він ста
вив мли
ни і як ста
-
вив; але Ле
онід Се
ме
но
вич сли
-
ве не слу
хав йо
го. Дід Яків, ви
-
пив
ши кільки ча
рок горілки, по
-
чер
вонів на ви
ду. На йо
му бу
ла
важ
ка сви
та. Піт аж ко
тив
ся по
-
тьока
ми по йо
го що
ках, бо в
млині сто
яла ду
хо
та.
Після пе
чені мо
ло
диці по
да
ли
уз
вар. Ва
тя наб
ра
ла собі в таріл
-
ку уз
ва
ру і їла ніби з ве
ли
ким
сма
ком; але це в неї ви
хо
ди
ло
ду
же роб
ле
но. Обід наб
ли
жав
ся
до кінця. Усімбу
ло душ
но, усі аж
умліва
ли од ду
хо
ти. О. Ар
темій
взяв чар
ку й підняв вго
ру.
-
Дай же бо
же, щоб ва
ша спілка
бу
ла по
мир
ли
ва й жи
ла в згоді
та в мирі, не так, як та, що дер
-
жить ста
рий млин, - про
мо
вив о.
Ар
темій.
Усі засміялись. Усі зна
ли, яка
ко
лот
не
ча, яке зма
ган
ня коїло
ся
між спільни
ка
ми ста
ро
го мли
на,
котрі тільки те й ро
би
ли, що
зма
га
лись та по
зи
ва
лись.
-
Ні, в нас цього не бу
де! Ми лю
-
де мирні, - обізвав
ся Лесько.
-
Дай бо
же! - ска
зав пи
сар. - То й
нам в во
лості бу
де мен
ше ро
бо
-
ти..
О. Ар
темій встав з-за сто
ла й
по
дя
ку
вав ха
зяїнам. Усі за
во
ру
-
ши
лись і вста
ли. Ва
тя й Ле
онід
Се
ме
но
вич і собі вста
ли й вий
-
шли з мли
на.
-
Ходім по
дивімся на греб
лю! -
ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич до Ва
-
ті. - Тут та
ка ду
хо
та, що й ди
ха
ти
труд
но.
-
Ходім про
хо
ди
мось, бо я ду
же
за
сиділась на цуп
ких мли
но
вих
кріслах, - ска
за
ла Ва
тя й засмія
-
лась,
Вони пішли по греблі, сту
па
-
ючи з са
мо
го краєчку по сухій
смузі гли
ни та піску. Се
ред гре
-
блі во
да про
ли
за
ла рівчак, в рі
-
вча
ку сто
яла во
да. Ле
онід Се
ме
-
но
вич пе
рес
ко
чив швид
ко че
рез
во
ду й по
дав Ваті ру
ку. Во
на вхо
-
пи
лась за йо
го ру
ку й ле
генько й
собі пе
рес
ко
чи
ла. Обоє во
ни пе
-
ребігли греб
лю й вибігли на
при
го
рок, а потім вибігли на рі
-
вну лу
ку. Лу
ка сла
ла
ся, як ска
-
терть, по
над бе
ре
гом зак
ру
че
ної
річки, а по дру
гий бік річки сто
-
яли кручі та го
ри. Ва
тя й Ле
онід
пішли по зе
ле
них лу
ках, за
був
-
ши, що о. Ар
темій та Су
са
на Ула
-
сівна жда
ли їх на ґанку мли
на.
Лу
ки по
ви
ли
ся на ни
зині. І па
-
нич, і пан
на пішли стеж
кою по
за
ло
за
ми й щез
ли з очей.
Ватя бу
ла надз
ви
чай
но ра
да,
зос
тав
шись на са
моті з Ле
онідом
Се
ме
но
ви
чем. Во
на по
чу
ва
ла йо
-
го га
ря
чу міцну ру
ку під своєю
ру
кою і бу
ла лад
на йти з ним да
-
ле
ко, бу
ла лад
на гу
ля
ти хоч до
ве
чо
ра. Про
був
ши дов
го на селі
й дав
но не ба
чив
ши паннів, Ле
-
онід Се
ме
но
вич був ра
дий по
ба
-
ла
кать з Ва
тею й по
за
ли
ця
тись
до неї. Він роз
мов
ляв з ве
ли
кою
охо
тою. Ваті зда
ло
ся, що йо
го
роз
мо
ва те
пер бу
ла щиріша; в
роз
мові ви
яви
лась більша при
-
хильність до неї, ніж пе
редніше.
Во
на так ба
жа
ла по
чу
ти од йо
го
сло
во лю
бові, сло
во ко
хан
ня…
Час був та
кий спри
я
ючий. Сон
це
на
че сміяло
ся радісно. Во
да млі
-
ла в бе
ре
гах синіми фар
ба
ми.
Ваті хотілось го
во
ри
ти про ко
-
хан
ня, про свої га
рячі по
чу
ван
-
ня, го
во
рить і впи
ва
тись тією
со
лод
кою роз
мо
вою без міри,
без краю. Ти
ха на вда
чу, неп
ро
-
вор
на й ніби бай
дуж
на, во
на за
-
та
юва
ла в своєму серці палкі по
-
чу
ван
ня, за
та
юва
ла сер
це га
ря
-
че, як бу
ло га
ря
че й пе
ку
че те
сон
це, що об
ли
ва
ло її вог
нем на
безвітрі.
-
Який тут простір на цих рів
-
них лу
ках, між півкру
га
ми гір!
Яке гар
не місце! - го
во
рив Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич.
Ватя й не гля
ну
ла на ті лу
ки,
не
на
че їх і не ба
чи
ла. Во
на тіль
-
ки чу
ла йо
го го
лос, дзвінкий, аж
тро
хи різкий, і мов
ча
ла.
-
Казали ви, що вас нудьга бе
ре
на селі. Те
пер і я, про
був
ши два
місяці на селі, доб
ре втя
мив, що
ви ка
за
ли прав
ду. І ме
не вже ну
-
дьга бе
ре, хоч і я зріс на селі, а
мій па
но
тець з прос
тих се
лян.
Як зустрінусь з просвіче
ним чо
-
ло
віком, то в ме
не аж ду
ша ра
-
діє. Од
бив
ся я од се
ла… - го
во
-
рив Ле
онід Се
ме
но
вич.
Ватя те
пер тільки по
ча
ла зваж
-
ли
во прис
лу
хаться й пос
терігать
тя
му в йо
го роз
мові.
-
І я не люб
лю се
ла. Я по своій
вдачі міська лю
ди
на. В місті ме
-
н
ше кло
по
ту: не
ма там цього
кло
пот
ли
во
го сільсько
го гос
по
-
дарст
ва, тих по
га
них полів, ове
-
ць, сви
ней, ку
рей, гу
сей, - ска
за
-
ла Ва
тя.
-
Зате ж в місті коні добрі, хоч
не
ма волів та овець, - ска
зав Ле
-
о
нід Се
ме
но
вич.
-
От коні я люб
лю, та ще й до
-
брі, прудкі. Я люб
лю пруд
ку про
-
їздку, так, щоб коні летіли, як
птиці, щоб аж дух за
би
ва
ло, -
ска
за
ла Ва
тя.
-
Панотець оце дав мені, щоб
навідаться до сест
ри, па
ру ро
бо
-
чих шкап, і я на
си
лу доп
хав
ся до
Го
робцівки. Од цих ко
ней не за
-
б'є ду
ху, бо во
ни біжать підтюп
-
цем, - сміявся Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Чи дав
но ба
чи
лись з Ан
то
сею?
Як вам по
до
бається Ан
то
ся? -
спи
та
ла Ва
тя якось нес
подіва
но
й ско
са зир
ну
ла на Ле
оніда Се
-
ме
но
ви
ча.
Йому ста
ло ніяко
во; він замі
-
ша
в
ся й не од
ра
зу од
повів.
-
Так собі… Ве
се
ла й про
вор
на…
і щи
ра лю
ди
на. Ви лю
би
те її? Во
-
на ва
ша при
ятелька? - спи
тав
Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Так собі… доб
ра сусіда й знай
-
ома, - зне
хо
тя обізва
лась Ва
тя, -
мені зда
лось, що во
на вам по
до
-
бається.
-
Подобається мені, як усі гар
-
не
нькі, про
вор
ненькі пан
ни, -
ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич. - От
те
пер, так я дійсно знаю, що
мені гар
но з ва
ми отут гу
ля
ти.
Ваті ста
ло лег
ше на душі. Во
на
зраділа й з ве
ли
кою цікавістю
жда
ла, чи не приз
нається він,
що її лю
бить. Але Ле
онід Се
ме
-
но
вич мов
чав. Ва
тя тро
хи зо
бі
-
ди
лась.
-
Чи не час нам вер
таться на
-
зад? Та
то й ма
ма, ма
буть, ждуть
ме
не та сер
дяться, - по
мов
чав
-
ши, обізва
лась Ва
тя.
Вона по
вер
ну
лась на
зад і пішла
по траві, по гус
то
му ба
диллі, що
рос
ло попід ло
за
ми. Од по
топ
та
-
них та пом'ятих польових ва
-
сильків пішли гострі па
хощі. В
Ваті од то
го ду
ху, од спе
ки, од
сво
го пал
ко
го по
чу
ван
ня по
ча
ла
мо
ро
читься го
ло
ва.
Леонід Се
ме
но
вич ски
нув ка
пе
-
люш. Ду
хо
та в бе
резі сто
яла ст
-
ра
шен
на. Ва
тя неп
римітно прик
-
ри
ла зон
ти
ком Ле
онідо
ву га
ря
-
чу го
ло
ву. На йо
го що
ках вис
ту
-
пи
ли рум'янці. Во
на по
чу
ва
ла
йо
го га
ря
чу ру
ку під своєю ру
-
кою: йо
го ру
ка пек
ла її, ніби ог
-
нем.
Леонід Се
ме
но
вич пос
теріг, що
во
на йо
го лю
бить, але він прис
-
лу
хав
ся до сво
го сер
ця й по
чу
-
тив, що не мо
же од
повідать на її
га
ря
че по
чу
ван
ня. Ва
тя йо
го за
-
ціка
ви
ла ту
теч
ки на селі, се
ред
сільської тиші та спо
кою, але те
по
чу
ван
ня нег
ли
бо
ко прий
ня
ло
-
ся в йо
го серці.
Вони зійшли на бе
рег річки. За
річкою во
ни по
ба
чи
ли, що о. Ар
-
темій, Су
са
на Уласівна, пи
сар з
пи
сар
шею си
дять на ґанку мли
-
на й ба
ла
ка
ють з людьми. Ва
тя
по
ти
хеньку вий
ня
ла свою ру
ку
з-під Ле
онідо
вої ру
ки: во
на бо
-
ялась сільсько
го по
го
во
ру.
Сусана Уласівна кив
ну
ла до Ва
-
ті зон
ти
ком.
-
Он ма
ма ме
не кли
че. Ма
буть,
час вер
таться до
до
му, а я оце за
-
гу
ля
лась з ва
ми.
-
З ва
ми гу
лять нес
куч
но, та
шко
да, що нам тра
пи
лось не
дов
-
го по
гу
лять, - ска
зав Ле
онід Се
-
ме
но
вич.
-
Заїдете до нас чи прос
то вер
-
не
тесь до
до
му? - спи
та
ла йо
го
Ва
тя, йду
чи че
рез греб
лю.
-
Спасибі вам! Ко
ли я вам не об
-
рид, то заїду, - ска
зав Ле
онід Се
-
ме
но
вич.
-
Ви мені об
рид
ли? - аж крик
ну
-
ла Ва
тя. - Чо
го ж це вам так зда
-
ло
ся, що ви мені об
рид
ли?
Вона тро
хи не про
хо
пи
лась, що
лю
бить йо
го, але її несміливість
зас
те
рег
ла її за
ча
су і вдер
жа
ла.
Тим ча
сом їй ду
же за
ба
жа
лось
та
ки присікаться та до
пи
та
тись
в Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча, чи во
на
по
до
бається йо
му. Во
на на
во
ди
-
ла йо
го на ту дум
ку.
-
Хто йо
го зна… Ча
сом здається,
що ти не об
рид лю
дям, а потім
бу
ває, що й об
рид, - плу
тав Ле
-
онід Се
ме
но
вич. - Ба
чи
те, лю
дей
труд
но вга
да
ти. Кож
на лю
ди
на
інко
ли, ча
сом… стає за
гад
кою.
-
Ми усі бу
де
мо ду
же раді, як ви
бу
де
те одвіду
вать нас частіше.
Та
то вже ста
рий чо
ловік, але за
-
вж
ди бу
ває ра
дий гос
тям і та
ки
лю
бить по
ба
ла
кать з ни
ми про
політи
ку.
«І та
ки доб
ре нас
ти
рається з ті
-
єю політи
кою!» - по
ду
мав Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич.
-
От вже й кінець нашій гу
ля
н
-
ці. Он ме
не ждуть! - якимсь сму
-
т
ним го
ло
сом за
го
во
ри
ла Ва
тя, і
в її го
лосі по
чу
ла
ся жалісна нот
-
ка, бо в її вдачі бу
ло ба
га
то при
-
род
же
ної жур
ли
вості.
-
Час нам до
до
му! Про
щай
те!
Спа
сибі вам за хліб за сіль! - го
-
во
рив о. Ар
темій до гос
по
дарів.
-
Та й вам спа
сибі, що пот
ру
ди
-
лись та по
ба
ла
ка
ли а на
ми, - дя
-
ку
вав дід Яків.
О. Ар
темій сів в екіпаж, попліч а
ним вгнізди
лась Су
са
на Уласів
-
на. Ва
тя поп
ро
ща
лась з усіма й
при
ту
ли
лась на ла
вочці про
ти
ма
тері.
-
Приходьте ж до нас! Не за
бу
-
ва
й
те нас! - крик
нув о. Ар
темій з
екіпа
жа до Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча.
Панич ски
нув ка
пе
люш і пок
ло
-
нивсь, не зво
дя
чи очей з Ваті.
Ва
тя ло
ви
ла йо
го бист
рий пог
-
ляд і од
повіда
ла пок
ло
ном йо
му
од
но
му. Коні шарп
ну
ли й схо
ва
-
лись за кру
тою по
во
рот
кою.
Уся ком
панія мірош
ників та
мли
нарів вер
ну
ла
ся ще до мли
-
на й за
но
во сіла за сто
ли. Дід
Яків аж те
пе
реч
ки ски
нув сви
ту.
Чар
ка знов пішла кру
гом сто
ла.
Мо
ло
диці й собі сіли за стіл ко
ло
пи
сарші. І вчи
тель, і пи
сар, і па
-
нич, і навіть пи
сар
ша не ми
на
ли
чар
ки… і на
гу
ля
лись в млині
всмак.
-
Якби ваш млин мо
лов так до
-
б
ре, як оце ми сьогодні пе
рем
ли
-
н
ку
ва
ли стільки пля
шок та ча
-
рок, то з йо
го вий
шов би доб
рий
млин на всю око
ли
цю, - ска
зав
всмішки вчи
тель.
-
Одже ж ви вмісте ска
за
ти й
при
ка
зать! - сміявся Лесько.
-
Чом ти не поп
ро
си
ла Ле
оніда
Се
ме
но
ви
ча на
завт
ра на обід? -
ти
хо спи
тав
ся о. Ар
темій в жін
-
ки, вер
та
ючись до
до
му.
-
Буде ба
га
то честі зад
ля йо
го.
Ска
же, що на
би
ваємось, і нас, бо
-
ро
ни бо
же, піднімуть на сміх та
на по
говір. Піде по
го
лос
ка. Не
-
хай він прис
тає до нас, а не ми
до йо
го, - ска
за
ла Су
са
на Уласів
-
на.
-
Роби, як хо
чеш, але як він сьо
-
годні вве
чері не прий
де, то при
-
й
де завт
ра вранці; а як прий
де
вранці, то, тре
ба зап
ро
сить на
обід, - го
во
рив о. Ар
темій.
-
Як прий
де завт
ра, то й зос
та
-
ви
мо на обід, - обізва
лась Су
са
на
Уласівна.
-
А! - цмак
нув о. Ар
темій і аж за
го
ло
ву вхо
пив
ся обо
ма ру
ка
ми,
не
на
че в йо
го нес
подіва
но за
бо
-
ліла го
ло
ва. - Ад
же ж в нас і ви
но
вий
шло, і до
рож
чої горілки не
-
ма. До
ве
деться бігти до Кор
су
ня
за ви
ном та за горілкою, - го
во
-
рив о. Ар
темій.
-
То й побіжиш. Тре
ба й свіжо
го
м'я
са взя
ти на борщ, - ска
за
ла
Су
са
на Уласівна.
О. Ар
темій зак
ру
тив
ся в екіпа
-
жі, не
на
че йо
му десь за
му
ля
ло.
Він тро
хи не гук
нув на по
го
ни
-
ча: по
вер
тай на Кор
сунь.
Ватя слу
ха
ла цю всю роз
мо
ву і
вже на
че сподіва
лась до се
бе в
го
сті
Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча. Коні
вско
чи
ли в двір, а їй зда
лось, що
Ле
онід Се
ме
но
вич от-от при
бу
де
до їх.
Вона вбігла в кімна
ту якась ні
-
би зак
ло
по
та
на. В неї десь узяв
-
ся по
тяг до по
ряд
ку
ван
ня, про
-
ки
ну
лась дріма
юча зав
зятість.
Во
на прибігла до дзер
ка
ла, ог
ля
-
ну
ла се
бе кру
гом, по
ди
ви
лась на
своє за
чер
воніле ли
це, хап
ком
ски
ну
ла ка
пе
люш, стяг
ла з рук
тісні ру
ка
вич
ки так швид
ко, що
во
ни аж за
лу
ща
ли, і ки
ну
лась
при
би
ра
ти в по
ко
ях.
-
Мамо, чи са
мо
вар ви
чи
ще
ний?
Як по
дасть най
мич
ка са
мо
вар
та
кий чис
тий, як гор
щик, ото
бу
де со
ром! - го
во
ри
ла Ва
тя, і са
-
ма побігла до пе
карні й по
ди
ви
-
лась на са
мо
вар.
-
Щоб мені са
мо
вар лиснів, як
зо
ло
то! Чуєш? - гук
ну
ла Ва
тя на
най
мич
ку й ки
ну
лась до дзер
ка
-
ла, щоб пе
ре
че
сать і за
но
во по
-
заплітать свої ко
си.
Попоївши доб
ре на обіді, старі
одк
ла
ли обід на пізню го
ди
ну.
Обіда
ли пізно, а Ва
тя сиділа за
сто
лом і тільки лож
ку вмо
ча
ла.
Апе
тит в неї про
пав, не
на
че во
-
на за
гу
би
ла йо
го або в млині,
або десь на греблі.
-
Вже за
то
го й вечір бу
де, а па
-
нич чо
мусь не при
хо
де, - ска
зав
о. Ар
темій, ле
жа
чи на ка
напці й
позіха
ючи.
-
Мабуть, йо
го сьогодні й не бу
-
де, - обізва
лась Су
са
на Уласівна.
-
Може, й не прий
де сьогодні,
як тільки у млині бу
ло «веліє во
-
з
ли
ван
ня Ба
ху
сові». Ма
буть, спи
-
ть десь в пи
са
ря в клуні на сіні.
А тим ча
сом тре
ба йо
го споді
-
ваться… Не мож
на ви
ри
ва
тись
до Кор
су
ня. Мо
же, візьме та й
прий
де вве
чері. Ото бідна моя
голівонько! Побіжу вже завт
ра
ран
ком до Кор
су
ня за ви
ном.
Наймичка внес
ла са
мо
вар і пос
-
та
ви
ла на столі. Са
мо
вар аж сяв.
Ва
тя зас
те
ли
ла стіл чис
тою най
-
кра
щою ска
тер
кою, по
га
ря
чи
ла
й ви
тер
ла ста
ка
ни, по
розс
тав
ля
-
ла їх на блю
деч
ках ря
доч
ком.
Все во
на розк
ла
ла на столі гар
-
но, си
мет
рич
но та все заг
ля
да
ла
в вікно. А Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча
не бу
ло.
Вже й чай ви
пи
ли. Ва
тя зітхну
-
ла, пішла в за
лу, сіла за п'яніно й
по
ча
ла виг
ра
ва
ти тихі, співучі
ме
лодії, щоб заг
лу
шить свої по
-
чу
ван
ня. А сер
це ніби не слу
ха
ло
тих ме
лодій і го
во
ри
ло своє.
Вже й сон
це сіло, і вечір нас
тав.
Ва
тя пішла в са
док, пішла до
став
ка, ки
ну
ла оком на ши
ро
кий
став. І та кар
ти
на нічо
го не про
-
мо
ви
ла до Ваті, не
на
че во
на її й
не ба
чи
ла. Її дум
ки бу
ли да
ле
ко
од сад
ка, од став
ка, її ду
ми літа
-
ли по
над зе
ле
ни
ми лу
ка
ми, по
-
над Рос
сю, де во
на гу
ля
ла з ми
-
лим. Во
на не
на
че по
чу
ва
ла йо
го
га
ря
чу ру
ку під своєю пах
вою,
не
на
че чу
ла йо
го дзвінкий го
-
лос. Цілий вечір во
на гу
ля
ла по
сад
ку, хо
ди
ла, світом ну
ди
ла; ці
-
лий вечір жда
ла. І ні на од
ну
хви
ли
ну не по
ки
да
ла її дум
ка за
ми
ло
го. І нер
ви вто
ми
лись, і но
-
ги за
боліли, і сер
це щеміло та
ни
ло та все жда
ло.
Ватя пе
ре
ду
ма
ла, хо
дя
чи по
сад
ку, усю роз
мо
ву з ми
лим, усі
сло
ва, які він про
мо
вив до неї,
гу
ля
ючи по лу
ках, як про
щав
ся з
нею, як ки
нув на неї ос
танній
пог
ляд, лас
ка
вий, ве
се
лий, ча
ру
-
ючий. І її дум
ки вже по
летіли
впе
ред, в бу
ду
чи
ну.
«Куди він заїде? Ку
ди він за
ве
зе
ме
не? В який край, в яке місто?»
І її фан
тазія, роз
буд
же
на чи
тан
-
ням повістів та уся
ких фран
цу
-
зьких ро
манів, нап
руд
же
на од
не
давньої гу
лян
ки, по
нес
ла її
ду
ми, не
на
че на кри
лах, в який
-
сь да
ле
кий край, в якесь чарівне
невідо
ме місто. І той край уяв
-
ляв
ся для неї розкішним, і місто
зда
ва
лось для неї ве
ли
ким, ба
га
-
тим. От пе
ред нею не
на
че май
-
ну
ли якісь улиці з розкішни
ми
па
ла
ца
ми. На їх сно
ви
гає ба
га
то
публіки, гар
но уб
ра
ної, ве
се
лої.
От май
ну
ли якісь ве
селі сад
ки з
пиш
ни
ми зе
ле
ни
ми але
ями. Де
-
сь за зе
ле
ни
ми віта
ми, в гу
ща
-
вині лу
на
ють ме
лодії ор
кест
ру.
Скрізь люд
но, ве
се
ло. Зда
ле
ки
доліта
ють за
ми
ра
ючі гу
ки му
зи
-
ки… Во
на ди
виться на ми
ло
го й
не на
ми
лується ним…
Якийсь не
на
че рай увид
жує
ть
-
ся їй в уяві, за
ко
ли
ханій ти
хим,
од
но
тон
ним сільським жит
тям.
-
Ватю! Ва
тю! - за
гу
ка
ла на неї
ма
ти в од
чи
нені скляні двері. - А
йди вже ве
че
рять! Ото за
гу
ля
-
лась!
Ватя не
на
че про
ки
ну
лась од
своїх дум і приміти
ла дійсне сі
-
льське своє жит
тя. Во
на аж роз
-
сер
ди
лась на ма
му, що нес
по
ді
-
ва
но спо
ло
ха
ла своїм гу
кан
ням
її зо
лоті мрії.
«Ох мрії мої, мрії зо
лоті! ко
ли б
ви справ
ди
лись в моєму житті!»
- ду
ма
ла Ва
тя, сту
па
ючи важ
кою
хо
дою на східці ґанку.
-
Завтра вдосвіта побіжу до Ко
-
р
су
ня по за
куп
ки, - ска
зав о. Ар
-
темій, си
дя
чи за ве
че
рею.
-
Чого ж вдосвіта? Хіба до Кор
-
су
ня да
ле
ко? Вста
неш в п'ятій
го
дині, як зви
чай
но встаєш, то й
встиг
неш, - ска
за
ла Су
са
на Уласі
-
вна, - на пізній обід як
раз бу
де
доб
ре.
-
А вже завт
ра па
нич до
кон
че
прий
де. Що прий
де, то прий
де, -
обізвав
ся о. Ар
темій, - здається,
Ва
тю, ти йо
му при
па
ла до впо
-
до
би.
Ватя спах
ну
ла й по
чер
воніла,
як маківка.
V
Другого дня о. Ар
темій встав
ра
ненько, звелів зап
ряг
ти коні і,
як ви
хор, ви
летів з дво
ру та й
по
ка
тав до Кор
су
ня.
В Кор
суні бу
ли од
чи
нені тільки
різниці, як о. Ар
темій приїхав у
місто. Кра
марі ще спа
ли. Ку
пив
-
ши м'яса, о. Ар
темій пішов до
ви
нарні. Погріб був за
чи
не
ний і
замк
ну
тий. О. Ар
темій по
бу
див
ви
нарів, наб
рав ви
на та доб
рої
горілки, забіг в кон
ди
терську за
па
ля
ни
ця
ми та пи
рож
ним, на
ку
-
пив ла
сощів на де
серт і за
ду
мав
-
ся.
«Чи не забігти б пак на ча
сок на
вок
зал?» - по
ду
мав о. Ар
темій.
Але він гля
нув на го
дин
ник. По
-
їзда тре
ба бу
ло дов
генько ждать
і дур
но га
яти час. О. Ар
темій аж
зітхнув.
«Може б, забігти до о. Са
ви? -
ма
й
ну
ла в йо
го дум
ка. - Мо
же б,
по
чув яку но
ви
ну або хоч бре
-
хеньку? О. Са
ва, пев
но, їздив до
Києва, був в кон
сис
торії… Але…
до о. Са
ви тре
ба звер
тать убік…
Да
ле
ченько».
О. Ар
темій знов зітхнув, але
вже важ
че, і тро
хи по
ду
мав.
Жва
вий та ціка
вий, він так пе
ре
-
ну
див
ся на селі, що йо
му за
ма
-
ну
лось кон
че ку
дись заїха
ти та
по
ба
ла
кать.
«Ат… Забіжу по до
розі хоч до о.
Пор
фирія, хоч на ча
сок. Про
ков
-
т
н
у хоч ста
кан чаю й, мо
же, що
-
сь но
ве по
чую».
Він вис
ко
чив на віз і крик
нув
до по
го
ни
ча: по
га
няй! По
го
нич
знав но
ро
ви сво
го ба
тюш
ки й
пус
тив коні ско
ком.
Незабаром віз підко
тивсь під
двір о. Пор
фирія. О. Пор
фирій
жив на міський лад, бо не ха
зяй
-
ну
вав; він ще спав, бо бу
ло ще
ра
но. О. Ар
темій про
жо
гом ки
-
нув
ся не на па
рад
ний прихід, а з
дво
ру че
рез пе
кар
ню і влетів в
кімна
ту. В кімнаті бу
ло ти
хо, і по
всьому домі бу
ло ти
хо, не
на
че
ніко
го і в домі не бу
ло.
«Чи виїха
ли усі ку
дись в гості,
чи що? Чо
го це так ти
хо в домі?»
- по
ду
мав о. Ар
темій.
Він од
ну хви
ли
ну пос
то
яв, ки
-
нув бист
ро очи
ма на по
за
чи
няні
двері, а далі рап
том од
чи
нив
двері й пот
ра
пив у спальню о.
Пор
фирія. О. Пор
фирій спав, аж
хріп на всі зас
та
ви. Ко
ло ліжка
на сто
ли
ку сто
яла лам
па й ва
ля
-
лась роз
гор
ну
та книж
ка. Вікно
бу
ло завіша
не гус
тою завісою. В
кімнаті сто
яла сутінь.
-
Чи це ви й досі спи
те? - ляс
нув
на всю кімна
ту о. Ар
темій.
О. Пор
фирій ки
нув
ся, спро
сон
-
ня підвівсь і сів. Йо
го очі ви
яв
-
ля
ли пе
ре
ляк.
-
Ой бо
же мій! Що там та
ке? -
белькотів він якимсь за
дав
ле
-
ним, напівсон
ним го
ло
сом.
-
Хи-хи-хи! - за
ре
го
тав
ся о. Ар
-
темій. - Чи це ви й досі спи
те?
Гляньте лиш, як уже ви
со
ко сон
-
це підби
ло
ся вго
ру!
«І но
сить йо
го ле
да
що вдосвіта
десь по Кор
суні», - ду
мав о. Пор
-
фирій, про
ти
ра
ючи сонні очі.
Він про
ти волі при
га
дав, як о.
Ар
темій вже раз на
ля
кав йо
го
вночі. Це бу
ло во
се
ни в сльоту.
О. Пор
фирій вже був тоді по
га
-
сив світло, ліг в постіль і за
-
дрімав. Ко
ли хтось нес
подіва
но
зас
ту
кав у вікно, та так здо
ро
во,
що аж шиб
ки задз
веніли. О. Пор
-
фирій лип
нув очи
ма: знад
во
ру
про
ти вікна сто
яла якась ви
со
ка
пат
ла
та пос
тать і здо
ро
во сту
ка
-
ла в вікно. Йо
му зда
ло
ся, що то
злодій до
бу
вається до ха
ти.
-
Отче Пор
фирію! Чи ви спи
те? -
за
гу
кав го
лос під вікном. - А
встаньте на ча
сок та од
чиніть!
«Що во
но за про
ява стоїть під
вікном і то
рох
тить? Пев
но, хтось
на селі наг
ло зас
лаб, та це ме
не
кли
чуть сповідать та при
ча
ща
-
ти сла
бо
го». Але дум
ка про зло
-
діїв все-та
ки не по
ки
да
ла о. Пор
-
фирія.
-
Хто там? Чо
го тобі тре
ба? -
спи
тав він, підсту
пив
ши до вік
-
на.
-
Та це я, о. Ар
темій! їду з Кор
су
-
ня та оце й забіг до вас на ча
со
-
чок: маю ціка
ву звістку! - гу
кав
за вікном о. Ар
темій.
«А бо
дай те
бе! Потрібна мені
твоя ціка
ва звістка, як торішній
сніг», - ду
мав о. Пор
фирій і пі
-
шов од
чи
нять двері одвіда
чові.
Цей нас
тир
ли
вий одвідач уві
-
йшов в по
кої й приніс та
ку зві
-
стку, що один з київських про
то
-
попів по
мер, а дру
гий ов
довів, а
од
но
го сусіда ски
ну
ли з бла
го
-
чин
но
го.
-
Чи в вас вже го
то
вий са
мо
вар?
- спи
тав
ся о. Ар
темій в гос
по
да
-
ря.
-
Мабуть, вже го
то
вий. От за
раз
спи
таю в клюш
ниці, - ска
зав з
ро
з
тя
гом хрип
ким го
ло
сом о. По
-
р
фирій, на
ки
да
ючи на се
бе ка
ф
-
тан на
опаш
ки і ви
хо
дя
чи в сто
-
ло
ву, де вже сто
яв на столі са
мо
-
вар.
-
Вже го
то
вий. Про
шу до сто
ло
-
вої, а я тим ча
сом вми
юся та
тро
хи при
че
пу
рюсь, - го
во
рив о.
Пор
фирій.
О. Ар
темій всту
пив до сто
ло
вої.
Клюш
ни
ця увійшла, на
ли
ла йо
-
му ста
кан чаю. О. Пор
фирій хап
-
ком вмив
ся, за
че
сав на швид
ку
ру
ку свої ко
си рідким ме
талі
ч
-
ним гребінцем, пе
рех
рес
тив
ся,
про
чи
тав на ході «Отче наш» і
ввійшов до сто
ло
вої.
-
Куди це ви так спо
за
ран
ку їз
-
ди
ли? - спи
тав він в о. Ар
темія.
-
Та це бігав до Кор
су
ня за уся
-
ки
ми ха
зяй
ськи
ми за
куп
ка
ми та
ду
маю: забіжу на ча
сок до вас та
роз
пи
таю, чи не чуть яких но
ви
-
нок. Ви все-та
ки міська лю
ди
на,
ближ
че жи
ве
те од вок
за
лу і… од
о. Са
ви.
-
А о. Са
ва вже роз
по
чи
нає бу
-
ду
вать но
ву церк
ву, - про
мо
вив
о. Пор
фирій. - Ще торік чи, ли
-
бонь, по
за
торік підла
буз
нивсь
до кон
сис
торських уря
довців,
ви
ка
ню
чив собі в кон
сис
торії
про
сильну кни
гу, пос
лав по се
-
лах дідів: діди на
жеб
ра
ли пашні
та гро
шей, а о. Са
ва з нічо
го та й
зро
бить щось, - го
во
рив о. Пор
-
фирій.
-
О! він хоч вис
вя
тивсь на по
па
з дяків, але з йо
го ми
тець на всі
ру
ки! Що ж тут у вас чуть но
во
-
го? - спи
тав о. Ар
темій.
-
Нічого та
ко
го. В Бо
гус
лаві
кра
мар Ав
рум наг
ло вмер, цеб
то
повісив
ся, - ска
зав о. Пор
фирій.
-
Невже! Ото ди
во! Здо
ро
вий
був чо
лов'яга, зовсім здо
ро
вий; і
крам
ни
цю доб
ру мав. Царст
во
йо
му не
бес… - про
хо
пив
ся о. Ар
-
темій і вже пок
лав пуч
ку на чо
-
ло, щоб пе
рех
рес
титься. - Чи то
пак… Тро
хи не пе
рех
рес
тив
ся за
жи
да. Та вже де він бу
де на тім
світі, там і бу
де. Зем
ля над ним
пе
ром! З якої ж то при
чи
ни він
повісивсь? - до
пи
ту
вав
ся о. Ар
-
темій.- Чи не збанк
ро
ту
вав ча
-
сом?
-
Хто йо
го знає! Не мо
же бу
ти:
він ба
га
тенький, а втім, хто знає
чу
жу ки
ше
ню! - ска
зав о. Пор
фи
-
рій.
-
Доктори хотіли по
роть Ав
ру
-
ма, а жи
ди підня
ли ґвалт, сли
ве
бунт: так і обс
та
ли хма
рою Ав
-
румів дім. Да
ва
ли док
то
рові ха
-
ба
ра сто кар
бо
ванців, щоб не по
-
ров, а він не взяв; тоді во
ни всу
-
ну
ли йо
му ха
ба
ра двісті кар
бо
-
ванців: він узяв і доз
во
лив по
хо
-
вать Ав
ру
ма.
-
Двісті кар
бо
ванців дур
нич
ки,
з доб
ро
го ди
ва! От нам ніхто не
дасть двісті кар
бо
ванців дур
но, -
го
во
рив о. Ар
темій.
-
Авжеж не дасть дур
но! - ска
-
зав о. Пор
фирій.
-
Та це й усі ваші но
вин
ки? - до
-
пи
ту
вав
ся о. Ар
темій, до
пи
ва
ю
-
чи дру
гий ста
кан чаю.
-
Усі,- обізвав
ся о. Пор
фирій
апа
тич
но, ніби спро
сон
ня.
-
Ой, час мені до
до
му! Тре
ба по
-
спішать! В ме
не вже сійба по
чи
-
нається. Ро
бо
ти, ро
бо
ти! Ой,
тру
дов
ни
ки ми, тру
дов
ни
ки, а
ко
ристі з тієї праці, як кіт нап
ла
-
кав,- го
во
рив о. Ар
темій.
-
Та по
сидьте-бо! Який же ви
спішний! Приїха
ли - не
на
че вог
-
ню вхо
пи
ли чи по
зи
чи
ли. Як же
ви те
пер жи
ве
те з своїм во
лос
-
ним го
ло
вою та пи
са
рем? Я од
своєї сільської стар
ши
ни дер
жу
се
бе як
мо
га далі та ос
то
ронь,
для спо
кою. Ніко
го не зачіпаю,
щоб і ме
не ніхто не зачіпав, - го
-
во
рив о. Пор
фирій.
-
Одже ж те
пер наш пи
сар став
по
ряд
ний чо
ловік. Ко
лись пе
-
редніше гор
ду
вав мною. А те
пер
став при
хильний та доб
рий до
ме
не. Я йо
го, знаєте, зап
ро
сив
кільки раз до се
бе, зап
ро
сив і
пи
сар
шу, по
час
ту
вав на
лив
кою
та доб
рим спо
ти
ка
чем, і пи
сар
став та
кий доб
рий, хоч в ву
хо
бгай! А пи
сар
ша - чу
до
ва лю
ди
-
на! Все-та
ки во
на доч
ка не
дав
но
ви
пе
че
но
го діди
ча, ба
читься в
ба
тька з пан
ка
ми, наб
ра
лась
кра
щих ма
нер, об
тер
лась, об
-
шліфу
ва
лась. Да
ма, та й годі! ще
й ве
се
ла до то
го.
«Що це та
ке? Пе
редніше ко
лись
звав пи
са
ря ан
тих
рис
том, ан
ци
-
бо
ром, а це вже чо
мусь аж пе
рех
-
ва
лює. Щось є! Ма
буть, якась по
-
літи
ка за
хо
дить в йо
го з пи
са
-
рем», - по
ду
мав о. Пор
фирій.
-
А це ми вчо
ра свя
ти
ли млин
на Росі. Ха
зяїн з своєю спілкою
да
вав не обід, а цілий бен
кет, -
до
дав о. Ар
темій, - на бен
кеті бу
-
ла уся на
ша інтелігенція; навіть
мою ста
ру зап
ро
си
ли.
-
А ще ж не встиг
ли по
ла
яться
ці спільни
ки? - спи
тав о. Пор
фи
-
рій.
-
Ні. Бу
ло б ду
же вже за
рані. Бу
-
вай
те ж здо
рові, от
че Пор
фирію,
та й нас не за
бу
вай
те! Ой, опі
з
-
нив
ся! - крик
нув о. Ар
темій і,
вхо
пив
ши в ру
ки шап
ку, по
хап
-
цем шуг
нув у двері, не
на
че вті
-
кав, і, на
че та пти
ця, що ки
да
є
-
ть
ся ку
лею в вікно, вибіг з до
му,
ско
чив на ле
генький візок і по
-
біг до
до
му.
Тимчасом, як о. Ар
темій справ
-
ляв
ся з за
куп
ка
ми, до
ма в йо
го
од
бу
вав
ся ве
ли
кий гар
ми
дер. І
ма
ти й доч
ка при
би
ра
ли в кі
-
мна
тах, звеліли ви
мить чис
те
нь
-
ко підло
гу, по
ви
ми
ва
ли чис
то ві
-
кна. По
ра
лась най
мич
ка, по
ра
-
лась Су
са
на Уласівна, а Ва
тя пра
-
цю
ва
ла з надз
ви
чай
ним зад
ля
неї зав
зят
тям: пос
ти
ра
ла скрізь
по
рох з ме
белі, ви
тер
ла шиб
ки,
пішла в са
док, нар
ва
ла квіток,
зро
би
ла два бу
ке
ти: один пос
та
-
ви
ла на п'яніні, дру
гий на столі.
Приїхав о. Ар
темій і привіз про
-
візію. В кімна
тах за
па
ну
ва
ла ти
-
ша; а в пе
карні по
чав
ся гар
ми
-
дер, не
на
че пе
ред весіллям. Там
го
ту
вав
ся смач
ний та трив
ний
обід.
Ватя приб
ра
лась в літню ле
ге
-
ньку ря
беньку сук
ню, зав'яза
ла
шию ма
ли
но
вою ок
са
ми
то
вою
ст
річкою й сподіва
лась Ле
оніда
Се
ме
но
ви
ча. Во
на тро
хи зблідла
на ви
ду. І палкі мрії, і три
во
га, і
сподіван
ня, і га
ря
че ко
хан
ня -
все це роз
тор
са
ло її нер
ви. Во
на
то сіда
ла на ка
напі в гос
тинній з
книж
кою, то сіда
ла за п’яніно й
по
чи
на
ла виг
ра
вать тихі ме
ло
-
дії, то знов вста
ва
ла й заг
ля
да
ла
у вікно.
Ватя од
чи
ни
ла віко п'яніна, сі
-
ла й по
ча
ла виг
ра
вать ук
раїн
сь
-
кі ду
ми За
вадсько
го.
Леонід Се
ме
но
вич після вчо
ра
-
шнього бен
ке
та спав дов
го, доб
-
ре вис
павсь, потім ску
пав
ся в
ста
в
ку і вже після оди
над
ця
тої
го
ди
ни пішов до о. Ар
темія. В
йо
го та
ки бу
ла дум
ка смач
но по
-
обідать у ба
тюш
ки, бо йо
го сест
-
ра го
ту
ва
ла зовсім-та
ки не пан
-
сь
кий обід: борщ та пшо
ня
ну ка
-
шу з вишк
вар
ка
ми.
Несподівано за
гав
кав на дворі
Ряб
ко. Рип
ну
ли двері в при
хо
жу.
Ва
тя гра
ла й прис
лу
ху
ва
лась. В
при
хожій по
чув
ся че
рез за
чи
не
-
ні двері не
ви
раз
ний шум, потім
якась роз
мо
ва. Бу
ло ви
раз
но чу
-
ть го
лос о. Ар
темія. Ва
тя по
чу
ва
-
ла три
во
гу в душі, але ме
ханічно
во
ди
ла пальця
ми по клавішах,
лед
ве до
тор
ку
ва
лась до їх. Ру
ки
тор
ка
ли клавіші ме
ханічно. Ті
нап
ру
же
не чут
тя бу
ло нап
рав
ле
-
не на да
ле
кий шум, на да
ле
ку
роз
мо
ву.
В сто
ловій за
ту
потіли, за
ша
ру
-
діли, за
чов
га
ли чобітьми. В гос
-
тин
ну увійшов Ле
онід Се
ме
но
-
вич. Ва
тя обер
ну
лась, і її що
ки
спах
ну
ли. Во
на бу
ла ду
же ра
да й
лед
ве здер
жа
ла се
бе, щоб не ви
-
явить своїх ра
дощів та по
чу
ва
-
ннів.
-
Добридень вам, Ва
лен
ти
но
Ар
т
емівно! А ви все за му
зи
кою,
все за по
езією! Доб
ру част
ку ви
собі виб
ра
ли! - го
во
рив Ле
онід
Се
ме
но
вич, віта
ючись з Ва
тею.
-
А що ж більше ро
бить мо
ло
-
дим пан
нам, як не гра
ти, співать
і тан
цю
ва
ти? - обізвав
ся о. Ар
-
темій, обер
та
ючись до жінки,
кот
ра всту
пи
ла до гос
тин
ної по
-
важ
но й гор
до
ви
то. - Чи прав
ду
я ка
жу, Су
са
но Уласівно?
-
«Була ко
лись прав
да, та заі
-
ржавіла»: на
ше бу
ло, та ми
ну
ло,
- обізва
лась Су
са
на Уласівна, си
-
дя
чи на ка
напі й зап
ро
шу
ючи
гос
тя сісти в кріслі.
Ватя сіла в дру
го
му кріслі про
-
ти Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча й примі
-
ти
ла, що він тро
хи зблід і на
че
збляк на ви
ду. Він і справді зблід
після вчо
рашнього бен
ке
ту.
«Може, він ду
мав за ме
не, як я
за йо
го, та й зблід. «Ой ко
ли б ти
так за мною, як я за то
бою!» - не
-
са
мохіть на
вер
ну
лись їй на дум
-
ку сло
ва пісні.
-
Чи швид
ко ж після нас вчо
ра
розійшлись гості? - спи
тав о. Ар
-
темій.
-
Не ду
же-то швид
ко. Кро
пи
ли
горілкою млин ще дов
го після
ва
шо
го од
хо
ду, і кро
пи
ли та
ки
доб
ре. Ваш сільський стар
ши
на
нак
ро
пивсь так, що лед
ве пот
ра
-
пив у двері, як ішов до
до
му, -
ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич і за
ре
-
го
тавсь.
-
А дід Яків доб
ре нак
ро
пивсь
чи не ду
же? - спи
та
ла Су
са
на
Уласівна.
-
О, дід Яків - це міцний дід; си
-
дить, мов
чить та тільки со
пе, -
ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
А чар
ки не ми
нав? - спи
тав о.
Ар
темій.
-
І чар
ки не ми
нав, і з-за сто
ла
вий
шов тве
ре
зий. Цей дід який
-
сь крем'яний, не
на
че шту
ко
ва
-
ний, скла
де
ний з крем'яної мо
-
заїки: не швид
ко роз
сип
леться, -
ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Дотягне до ста рік, - обізва
-
лась Су
са
на Уласівна.
-
А мо
же, ще й за сто пе
ре
тяг
не,
- ска
за
ла Ва
тя.
-
Були де в гос
тях в цім місяці?
За
бав
ля
лись? - спи
та
ла Су
са
на
Уласівна в Ле
оніда Па
на
сен
ка.
-
Був у кількох сусідів та в сво
го
ба
тюш
ки. Але те
пер са
ме нас
тав
га
ря
чий час: скрізь ро
бо
та, усім
ніко
ли, усім не до гульні. І в нас
вдо
ма ро
бо
та аж го
рить, - ска
зав
Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Бачились з Ан
то
сею? - спи
та
-
ла Ва
тя й до
пит
ли
ви
ми очи
ма
зир
ну
ла на па
ни
ча.
-
Зустрічався разів зо два в гос
-
тях, - ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Все та
ка ве
се
ла та про
вор
на? -
до
пи
ту
ва
лась Ва
тя. - Чи поп
ра
-
ви
лась хоч тро
хи, пок
ра
ща
ла?
-
Здається, трош
ки ста
ла повні
-
ша, але, ска
за
ти по правді, я й не
при
ди
вив
ся га
разд, бо во
на
швид
ко чо
гось поїха
ла до
до
му.
Ватя зраділа: їй не
на
че ста
ло
лег
ше на душі. Во
на ско
са пог
ля
-
да
ла на батька й бо
ялась, щоб
він ча
сом не виніс га
зе
ти та не
по
чав го
лос
но чи
та
ти її гос
теві,
їй хотілось з ним по
го
во
рить,
по
ба
ла
кать, та ще й на са
моті.
Але о. Ар
темій та
ки не за
був
ся
про свої га
зе
ти, схо
пив
ся з сті
-
льця, побіг до сто
ло
вої й виніс
ли
с
ток га
зе
ти. В Ваті аж у душі
по
хо
ло
ло.
«Ну, те
пер поч
неться ж трак
-
тація про політи
ку! І який дідь
-
ко по
ви
га
ду
вав оті га
зе
ти, щоб
тільки од
би
вать ни
ми па
ничів
од паннів!» - по
ду
ма
ла Ва
тя. І їй
за
ба
жа
лось вир
вать ту га
зе
ту з
батько
вих рук і шпур
нуть її за
вікно.
Але о. Ар
темій на це не вва
жав і
пош
ту
вав гос
тя чи
тан
ням яки
-
хсь неціка
вих уривків та звісток
та роз
мо
вою про політи
ку. Ко
ли
це, на Ва
ти
не щас
тя, в світли
цю
всту
пи
ла най
мич
ка й за
повісти
-
ла, що ку
ми при
нес
ли хрес
тить
ди
ти
ну. Ва
тя бу
ла лад
на цмок
-
нуть тих кумів в самісінькі гу
би.
О. Ар
темій вий
шов. Су
са
на Ула
-
сівна тро
хи по
ба
ла
ка
ла й собі
вий
шла до пе
карні для якоїсь
ку
хо
варської спра
ви, а мо
же, й
зу
мис
не. Ва
тя зос
та
лась з Ле
-
онідом Се
ме
но
ви
чем вдвох.
Леонід Се
ме
но
вич од
ра
зу прик
-
мітив, що Ва
тя зміни
ла тон: во
-
на по
ча
ла роз
ва
жать гос
тя в по
-
важній ролі ха
зяй
ки.
-
Куріть, будьте лас
каві! - ска
за
-
ла во
на й дос
та
ла з п'яніна тю
-
тюн та сірнич
ки, пос
та
ви
ла пе
-
ред па
ни
чем, а са
ма сіла на ка
-
напі, зро
би
ла собі папірос
ку й
по
ча
ла ку
ри
ти.
-
І ви ку
ри
те? - спи
тав в неї па
-
нич.
-
Так, вря
ди-го
ди, як ча
сом при
-
па
де охо
та, але завж
ди або час
то
ду
же - не ку
рю, - ска
за
ла Ва
тя,
бо во
на й справді взя
ла в ру
ки
па
пірос
ку, щоб уда
вать з се
бе
сьо
го
час
ну пан
ну, навіть лібе
-
рал
ку.
Вона сіла се
ред ка
на
пи, спер
-
лась ліктем на ви
ши
ва
ну по
душ
-
ку, зак
ла
ла но
гу на но
гу по-па
-
ничівській, ще й тро
хи прос
тяг
-
ла її набік, що в сільських паннів
вва
жається за стра
шен
ний лібе
-
ралізм.
Ватя ніби тро
хи ле
жа
ла на ка
-
напі. Оче
ви
дяч
ки, во
на по
зу
ва
ла
пе
ред мо
ло
дим па
ни
чем і вда
ва
-
ла з се
бе сього
час
ну пан
ну, над
-
то лібе
ральну.
Леонід Се
ме
но
вич не
са
мохіть
за
ди
вив
ся на неї. Пов
ненька, на
-
віть ог
ряд
ненька, з здо
ро
ви
ми,
тро
хи втом
ле
ни
ми очи
ма, з при
-
мітни
ми чор
ни
ми бро
ва
ми, во
на
ду
же на
га
ду
ва
ла в тій нед
бай
ній
вольній позі східних га
рем
них
дівчат.
-
А ви бу
ли будлі-де в гос
тях
піс
ля ва
шо
го ве
чо
ра аж до бен
-
ке
ту в млині? - спи
тав в Ваті Ле
-
онід Се
ме
но
вич.
-
Ні. Вчо
рашній бен
кет був пер
-
ший, після на
шо
го ве
чор
ка, на
ко
т
ро
му я бу
ла, - ска
за
ла Ва
тя,
пу
с
ка
ючи ди
мок вго
ру, - та й де
йо
го бу
вать? Яке на
ше тут то
ва
-
рист
во? Хіба ви не знаєте на
ших
ба
тю
шок? Яка в їх ве
селість?
-
Ой, не грішіть-бо! Ба
тюш
ки -
на
род ве
се
лий. Мені ду
же ве
се
ло
в їх ком
панії. Міське то
ва
рист
во
ба
га
то не та
ке щи
ре та ве
се
ле.
Ба
тюш
ки вміють по
жар
ту
вать і
посміятись. В їх роз
мові ба
га
то
гу
мо
ру, та ще й щи
ро на
род
но
го,
ціка
во
го, сільсько
го.
-
Їй-богу, це ви го
во
ри
те їм по
за
очі комплімен
ти. Я лад
на втіка
-
ть од їх то
ва
рист
ва хоч на край
світу. А наші ма
туш
ки, та ще й
ті… старіші? Ат… - ска
за
ла Ва
тя й
мах
ну
ла папірос
кою.
-
Ба не комплімен
ти го
во
рю ба
-
тюш
кам! От і на то
му бен
кеті в
млині я за
ува
жив, що ком
панія
ве
се
ли
ла
ся й за
бав
ля
лась щи
ро,
прос
то, без чу
дер
нацт
ва сіль
сь
-
ко
го, без міської пи
хи, зовсім по-
сільській. Істин
но мож
на ска
за
-
ть про неї: що на умі, те й на язи
-
ці. А в місті не так, зовсім не
так… Го
во
ри, та й ог
ля
дай
ся на
усі бо
ки.
-
А мені ця ком
панія зовсім не
спо
доб
на. Не
має тут з ким зій
ти
-
сь, з кимсь при
яте
лю
вать. От
тут не
да
леч
ке жи
вуть наші сусі
-
ди, пан
ни. По
ви
хо
ди
ли з третьо
-
го кла
су діво
чої ду
хов
ної шко
-
ли… Яка ж це ком
панія? Пись
ме
-
нні сільські дівча
та, та й годі; ті
-
льки й то
го, що пов
би
рані по-є
-
вро
пей
ській! - ска
за
ла Ва
тя й зі
-
тхну
ла.
«Високо не
сеться, та не знаю,
чи ви
со
ко й ся
де…» - по
ду
мав
Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
А Ан
то
ся? - ска
зав Ле
онід Се
-
ме
но
вич.
-
Та тільки же од
на Ан
то
ся…
але од
на лю
ди
на - це ще не то
ва
-
рист
во, - ска
за
ла Ва
тя.
Вона підве
лась з по
душ
ки, по
-
су
ну
ла свою пос
тать в ку
ток ка
-
на
пи й знов за
ки
ну
ла но
гу на
но
гу, ще й го
ло
ву од
хи
ли
ла на
-
зад, її пов
на шия, опе
ре
за
на ма
-
ли
но
вою ок
са
мит
кою, забіліла й
за
лисніла, як шовк.
-
В нас тут та
ка ком
панія, як
оця, що при
нес
ла хрес
тить ди
-
ти
ну: мо
ло
диці та ба
би, та мо
ло
-
т
ни
ки. Оцю ком
панію най
ч
а
с
ті
-
ше
до
во
диться мені ба
чить,-
ска
за
ла Ва
тя, ще й спідню гу
бу
за
ко
пи
ли
ла.
-
А я люб
лю по
ба
ла
кать і з сі
-
льськи
ми дядька
ми: між ни
ми
трап
ля
ються ве
селі гу
мо
рис
ти.
-
Бо ви па
нич, а пан
нам це яко
-
сь не ли
чить; та й по
ве
денції та
-
кої в нас вдо
ма не
ма, щоб ку
ма
-
ться та ро
да
тись з мо
ло
ди
ця
-
ми… - ска
за
ла Ва
тя.
-
А я пе
ре
пи
са
ла для вас «Аз
-
ру». Цей ро
манс ду
же при
пав
вам тоді до впо
до
би, - по
мов
чав
-
ши обізва
лась Ва
тя.
-
От і спа
сибі вам! Це за
над
то
ба
га
то честі зад
ля ме
не! - аж
крик
нув па
нич.
-
Усте! Ус
те! - гук
ну
ла Ва
тя до
най
мич
ки, кот
ра на
го
ди
лась в
той час до сто
ло
вої, - а при
не
си
лиш мені мій сак
во
яж, ту тор
би
-
н
ку, що ле
жить в моєму «бу
ду
-
арі» на сто
лич
ку!
-
Це, бач
те, я хотіла якось на
днях поїха
ти до Ан
тосі та й пе
-
ре
дать вам ро
манс че
рез Ан
то
-
сю, бо ви до Ан
тосі частіше заї
ж
-
д
жаєте, ніж до нас… - ска
за
ла Ва
-
тя.
Устя при
нес
ла ма
ленький, гар
-
ненький, як цяцька, сак
во
яжик,
об
ши
тий ки
лим
ко
вою квітчас
-
тою ма
терією. Ва
тя пок
ла
ла собі
на коліна сак
во
яжик, од
чи
ни
ла
йо
го й по
ча
ла порп
ляться в йо
-
му обо
ма руч
ка
ми. Руч
ки бу
ли
ма
ленькі, круг
ленькі, з пов
ни
ми,
не
на
че пух
ки
ми пальчи
ка
ми та
пуч
ка
ми. Ва
тя зу
мис
не по
одс
-
тав
ля
ла мізинці набік. Ма
ле
се
-
нь
кі мізинці стир
ча
ли, зо
лоті пе
-
р
стні з камінця
ми бли
ща
ли. Ва
-
тя дов
го щось пе
ре
гор
та
ла в са
-
к
во
яжі тільки пуч
ка
ми, не
на
че
гра
лась. Потім во
на знай
шла ли
-
с
то
чок нот і по
да
ла Ле
онідові
Се
ме
но
ви
чу. Він взяв, по
дя
ку
вав
і по
дав їй ру
ку.
«Позірує… а мо
же, це її вда
ча
та
ка: гор
до
ви
та й удає арис
ток
-
рат
ку. Цей арис
ток
ра
тизм, отой
її «бу
ду
ар» тро
хи ме
не бен
те
-
жить», - по
ду
мав Ле
онід Се
ме
но
-
вич.
«Але ця пра
ця го
во
рить про Ва
-
тині по
чу
ван
ня… нак
ла
дає на
ме
не ніби якусь по
винність,
гм!..» - по
ду
мав Ле
онід Се
ме
но
-
вич і чо
гось зир
нув по світлиці
та по сто
ловій. Піяніно, гар
-
неньке, че
пур
неньке, лисніло
ко
ло стіни… Ле
онід Се
ме
но
вич
чо
гось в думці по
чав ніби пе
ре
-
во
зиться звідсіль до
до
му, але не
до сво
го, а до батько
во
го. Він в
думці ніби вже нак
лав на ху
ри
уся
ко
го Ва
ти
но
го доб
ра. По
пе
-
ред усього він вивіз з дво
ру бли
-
с
ку
че п'яніно, потім гар
неньку й
не
де
ше
ву мебіль, той здо
ро
вий
са
мо
вар, що сто
яв в сто
ловій на
столі, ті срібні ло
жеч
ки, срібні
лож
ки… тарілки, по
душ
ки, об
-
шиті кру
же
ва
ми… потім він ви
-
вів в думці з стайні о. Ар
темія
па
ру бас
ких ко
ней, виг
нав з за
-
го
ро
ди три па
ри кру
то
ро
гих
волів, дві ко
ро
ви, виг
нав з хліва
де
ся
те
ро сви
ней, двад
ця
те
ро
ове
ць, ви
ко
тив з повітки доб
рий
но
вий екіпаж - і це все в думці
пе
рег
нав та пе
ревіз на батьків
хутір; і аж в кінці всього доб
ра
він зга
дав про са
му Ва
тю й за
пи
-
нив
ся… «Ціка
во б зна
ти, скільки
ти
ся
чок кар
бо
ванців Ва
тя пе
ре
-
ве
зе в ото
му сак
во
яжі до ме
не», -
по
ду
мав прак
тич
ний хло
пець.
Поки він пе
ре
во
зив
ся з Ва
ти
-
ним доб
ром в своїй думці, в гос
-
тин
ну увійшла Су
са
на Уласівна й
пе
ре
би
ла той пе
ревіз, ті пе
ре
-
нос
ний та вхідчи
ни.
-
От вам у нас і не
ве
се
ло. Поп
-
ро
си, Ва
тю, Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча
по
гу
ля
ти чов
ном по став
ку. В
нас і гребці є: приїха
ли на тиж
-
день мої уну
ки, - ска
за
ла Су
са
на
Уласівна.
-
Спасибі вам! Ме
не зовсім не
бе
ре нудьга. Та вже б час мені й
до
до
му їха
ти, - ска
зав Ле
онід Се
-
ме
но
вич.
-
О, ні, ви
ба
чай
те! без обіду ми
вас не пус
ти
мо. Про
шу зос
та
ти
-
сь на обід. Хоч обід в нас і прос
-
тий, але про
шу не по
цу
раться
на
шо
го хліба-солі! - про
си
ла Су
-
са
на Уласівна. - Го
лод
ним ми вас
зро
ду не ви
пус
ти
мо з сво
го дво
-
ру.
Ватя за
чи
ни
ла й защіпну
ла сак
-
во
яжик і пок
ла
ла ко
ло се
бе на
столі.
-
А справді вар
то бу
ло б поп
ла
-
вать чов
ном. Над
ворі го
ди
на й
со
няш
но, - обізва
лась Ва
тя.
-
Льоню! Во
ло
дю! а йдіть лиш
сю
ди! Тут ви потрібні! - гу
ка
ла
Су
са
на Уласівна в од
чи
нені две
-
рі.
В гос
тин
ну всту
пи
ли два па
ни
-
чи
ки: один ви
со
ченький, гімна
-
зист, дру
гий не
ве
лич
кий, се
мі
-
на
рист. Во
ни поз
до
ров
ка
лись з
Ле
онідом Се
ме
но
ви
чем і посіда
-
ли.
-
Ану, па
ничі! Беріть ли
шень ве
-
с
ла та й гай
да на в чо
вен! По
ки
обід поспіє, поп
ла
вай
те тро
хи чо
-
в
ном, - ска
за
ла Су
са
на Уласівна.
Паничі вий
шли й пішли шу
кать
ве
сел. Ва
тя вста
ла й гук
ну
ла на
па
ничів:
-
Та візьміть з со
бою ко
ря
чок,
щоб ви
чер
пать во
ду з чов
на, а
Ус
тя не
хай ви
не
се ки
лим
ка, щоб
зас
лать дно чов
на; я по
ма
жу собі
че
ре
ви
ки і сук
ню зад
ри
паю.
Леонід Се
ме
но
вич вий
шов з Ва
-
тею в са
док. Слідком за ни
ми ви
-
бігла Ус
тя й нес
ла в ру
ках гар
-
ненький ма
ленький квітчас
тий
ки
ли
мок. Ва
тя йшла по
ва
гом, со
-
лідно, ма
ло го
во
ри
ла і вда
ва
ла з
се
бе по
важ
ну осо
бу.
Швидко дійшли во
ни до бе
ре
га.
Па
ничі ви
чер
пу
ва
ли ко
ряч
ком
во
ду. Ле
онід Се
ме
но
вич ско
чив у
чо
вен, вхо
пив вес
ло й сів в узирі
чов
на, щоб пра
ву
вать вес
лом.
Ва
тя сто
яла на бе
резі під ло
за
-
ми, ко
ло ви
со
ко
го ку
ща оче
ре
ту,
гар
но уб
ра
на, з роз
пу
ще
ним
бла
кит
ним зон
ти
ком, об
ля
мо
ва
-
ним навк
ру
ги чер
во
ни
ми то
роч
-
ка
ми. За нею сто
яла Ус
тя з кві
-
тчас
тим ки
лим
ком в ру
ках. Ле
-
онід Се
ме
но
вич гля
нув з чов
на
на ту мальовни
чу гру
пу й осмі
-
хнув
ся.
Паничі чер
па
ли во
ду з чов
на.
Ва
тя пог
ля
да
ла на їх сер
ди
ти
ми
очи
ма, їй ба
жа
лось сісти в чо
вен
вдвох з Ле
онідом Се
ме
но
ви
чем,
а ма
ти вис
ла
ла навіщось двох
не
божів.
Ваті за
ма
ну
лось пос
пи
хать з
чо
в
на не
божів і по
за
ки
да
ти їх
ку
дись в оче
рет.
Ле
онід Се
ме
но
-
вич примітив той не
лас
ка
вий
пог
ляд, примітив на
суп
ле
ний
вид, і в йо
го чо
гось ми
ну
ла охо
-
та пе
ре
во
зиться з Го
робцівки до
батька з усім доб
ром о. Ар
темія,
не ви
ми
ка
ючи й Ваті. Ус
тя прос
-
те
ли
ла ки
ли
мок на пе
рек
ла
де
ну
се
ред чов
на до
щеч
ку й на дно
чов
на. Ва
тя по
ма
леньку увійшла
в чо
вен і, підоб
гав
ши тро
хи сук
-
ню, по
ка
за
ла дрібненькі ніжки в
ма
ле
сеньких че
ре
вич
ках та й ва
-
ж
ко сіла на чо
вен.
Паничі заб
ра
ли вес
ла. Во
лодьо
об
пер
ся вес
лом об піску
ва
тий
бе
рег і зру
шив чов
на з місця. Чо
-
вен на трьох вес
лах по
ли
нув,
мов се
ле
зень, по тихій воді.
-
От нес
подіва
но мені знов до
-
ве
ло
ся поп
ла
вать на цьому став
-
ку, - ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич до
Ваті.
-
Тільки на цей раз, ма
буть, вам
не так ве
се
ло тут пла
ва
ти, як бу
-
ло той раз, ко
ли ми тут гур
том
пла
ва
ли з цілою ком
панією, -
ска
за
ла Ва
тя.
-
А то чом так? Мені й те
пер ве
-
се
ло. Хіба ж я те
пер не в приєм
-
ній ком
панії? - ска
зав Ле
онід Се
-
ме
но
вич і гля
нув в очі Ваті.
Ватя вту
пи
ла в йо
го очі свій пи
-
льний пог
ляд. Ле
онід Се
ме
но
-
вич був в літньому біло
му кар
-
тузі. Той білий колір ду
же прис
-
та
вав йо
му до ли
ця. І йо
го вид, і
очі ста
ли ніби делікатніші й іде
-
альніші, над
да
ва
ли йо
му делі
-
кат
ності й граціозності. Ва
тя
зне
хо
тя ми
лу
ва
лась ним, не зво
-
ди
ла з йо
го очей.
-
А тим, що тоді бу
ло більше па
-
ннів… бу
ла Ан
то
ся… - ска
за
ла
Ва
тя.
-
А те
пер і паннів не
ма, і Ан
тосі
не
ма, а я все-та
ки гу
ляю тут за
-
люб
ки, - обізвав
ся Ле
онід Се
ме
-
но
вич.
Ватя на
во
ди
ла йо
го на яке-не
-
будь на
тя
кан
ня про лю
бов, хоті
-
ла ви
пи
тать у йо
го приз
нан
ня,
але малі па
ничі за
ва
жа
ли й не
-
на
че спи
ня
ли її в до
пи
ту
ванні.
«Оці малі па
ничі, ма
буть, і йо
го
спи
ня
ють. Ко
ли б ми бу
ли тут
уд
вох, мо
же б, я й ви
пи
та
ла в йо
-
го ду
шу й сер
це», - ду
ма
ла Ва
тя.
Леонід Се
ме
но
вич по
чав роз
мо
-
в
лять то з Льонею, то з Во
ло
-
дьом, роз
пи
ту
вав про гімназію,
про вчи
телів. Ва
тя ще більше
роз
сер
ди
лась і по
ча
ла су
питься.
Пе
реп
лив
ли ста
вок, по
вер
ну
ли
чов
ном до греблі, потім поп
лив
-
ли вздовж став
ка, і Ва
тя ди
ву
ва
-
лась, чо
му на цей раз і ста
вок, і
зе
ле
ний бе
рег, і чер
во
на покрі
-
вля за
бу
ду
ван
ня за греб
лею не
по
ди
ха
ють на неї та
кою по
езією,
як в той вечір, ко
ли во
на впер
ше
гу
ля
ла тут з Ле
онідом Се
ме
но
-
ви
чем. Во
на бу
ла б ра
да швид
ше
при
ча
лить чо
вен до бе
ре
га й пі
-
ти гу
лять з Ле
онідом Се
ме
но
ви
-
чем по сад
ку.
Леонід Се
ме
но
вич за
мовк. Він
навіть пе
рес
тав роз
мов
лять з
Льо
нею та Во
лодьом. Про
гу
лян
-
ня на воді, на чис
то
му повітрі,
ро
бо
та вес
лом, нап
ру
га й моціон
нес
подіва
но роз
бур
ка
ли йо
го апе
-
тит. Йо
му ду
же схотіло
ся їсти, і
це по
чут
тя го
ло
ду не
на
че зав'я
-
за
ло йо
му язик.
-
Вертаймось до
до
му! Вже піз
-
ній час, - про
мо
ви
ла Ва
тя, нев
до
-
во
ле
на про
гу
лян
ням на човні і
тим, що Ле
онід Се
ме
но
вич не
на
-
че зарікся приз
на
тись в сим
патії
до неї.
-
Мабуть, нас до
ма вже ждуть
на обід, - ска
зав Во
ло
дя, кот
ро
му
так са
мо вже схотіло
ся їсти.
Човен прис
тав до бе
ре
га. Па
ни
-
чі заб
ра
ли вес
ла й пішли хо
вать
їх у ло
зи. Ва
тя з Ле
онідом Се
ме
-
но
ви
чем по
вер
ну
ли стеж
кою в
са
док. Апе
тит в па
ни
ча роз
хо
ди
-
в
ся, як на злість. В йо
го пе
ред
очи
ма ма
нячів стіл а уся
ки
ми
по
т
ра
ва
ми, з га
ря
чи
ми пи
ро
га
-
ми на за
кус
ку. Він йшов мовч
ки.
-
Чого це ви сьогодні такі смут
-
ні? - спи
та
ла в йо
го Ва
тя, ско
са
по
г
ля
да
ючи на йо
го чис
тий про
-
філь.
«Тим, що ду
же їсти хо
чу», - тро
-
хи не вир
ва
лось в па
ни
ча з уст,
але він цього не ска
зав.
-
Тим, що ва
кації ми
на
ють, і не
-
за
ба
ром тре
ба бу
де засісти до
ро
бо
ти. От вам доб
ре: в вас дові
-
чні ва
кації, - ска
зав Ле
онід Се
ме
-
но
вич.
-
От і в вас швид
ко бу
дуть хоч
не довічні, так завсідні ва
кації, -
ска
за
ла Ва
тя, - ви за
то
го скінчи
-
те курс?
-
Цієї осені, так, ма
буть, пе
ред
рі
здвом, - обізвав
ся Ле
онід Се
ме
-
но
вич і за
мовк: йо
му хотілось їс
-
ти на смерть. Він гля
нув на яб
лу
-
ню, ніби об
ли
ту яб
лу
ка
ми. Сти
-
глі яб
лу
ка ще гірше дра
ту
ва
ли
йо
го апе
тит.
-
Та й дорідні ж у вас яб
лу
ка в
сад
ку! - про
мо
вив Ле
онід Се
ме
-
но
вич, підво
дя
чи очі вго
ру на гі
-
лля.
-
Може, по
куш
туєте? На
хиліть
гілку, а я вам нар
ву яб
лук. Бу
де
нам де
серт, як ма
ма не до
га
да
є
-
ться на
го
ту
вать нам йо
го на
обід.
Леонід Се
ме
но
вич підняв ру
ки
вго
ру, підско
чив, як заєць, вхо
-
пив гілку яб
луні, наг
нув її. Ва
тя
підве
лась навш
пиньки, нар
ва
ла
яб
лук і по
ки
да
ла їх на тра
ву. Ле
-
онід Се
ме
но
вич поз
би
рав їх у ху
-
с
точ
ку й поніс до
до
му.
-
От і ті оле
анд
ри, що вам так
спо
до
ба
лись, як той раз ви бу
ли
в нас. Іще й досі цвітуть! - на
тя
-
ка
ла Ва
тя.
-
І справді й досі цвітуть, - обі
з
-
вав
ся Ле
онід Се
ме
но
вич і за
мо
вк.
«От не
по
га
но бу
ло б пе
ре
вез
ти
до се
бе хоч би з па
ру цих оле
ан
-
дрів та пос
та
вить в сад
ку ко
ло
батьківсько
го ґанку, але… це чо
-
р
то
вин
ня з бут
вин
ням, як ка
же
при
каз
ка: це бур'ян, а вся си
ла в
гро
шах», - май
ну
ла дум
ка в Ле
о
-
ніда Се
ме
но
ви
ча, але те
пер він
був ла
ден од
да
ти усі оле
анд
ри
на світі за смач
ний шма
ток пе
-
чені та за чар
ку доб
рої горілки.
«Чом це він і не жар
тує, і мов
-
чить? Що це з ним ста
лось?» -
по
ду
ма
ла Ва
тя, сту
па
ючи на схі
-
дці ґанку.
«Слава тобі, сот
во
ри
те
лю! От
ми і в хаті. Мо
же, пок
ли
чуть обі
-
да
ти», - по
ду
мав Ле
онід Се
ме
но
-
вич.
Але Ле
онід Се
ме
но
вич по
ми
-
лив
ся: в гос
тинній не бу
ло ніко
-
го. Ва
тя увійшла в гос
тин
ну, зго
-
р
ну
ла зон
тик і ки
ну
ла на сті
ле
-
ць. Потім во
на пе
рей
шла че
рез
гос
тин
ну важ
кою хо
дою і, сту
па
-
ючи для
во, по
ма
леньку, не
на
че
во
лок
ла за со
бою но
ги, сіла на
ка
на
пу. Ка
на
па на пру
жи
нах аж
уг
ну
лась під нею.
«Ну й справді важ
кенька нівро
-
ку! - по
ду
мав Ле
онід Се
ме
но
вич.
- Ко
ли співа
ють в пісні, що «жі
-
нка камінь за пле
чи
ма», то Ва
тя
бу
де важ
кенькою ва
гою, хоч і не
за пле
чи
ма.
Надворі сто
яла ду
хо
та. Ва
тя й
справді вто
ми
лась і не
на
че розі
-
мліла на сонці, її пов
на пос
тать
бу
ла зро
ду нер
во
ва, мля
ва й на
-
че втом
ле
на.
-
Ох, яка ду
хо
та над
ворі! Я вся
не
на
че роз
пек
лась, не
на
че оце
сто
яла ко
ло печі, - го
во
ри
ла Ва
-
тя, вти
ра
ючи чо
ло та вид хус
-
точ
кою.
-
Та й я тро
хи вто
мив
ся… вто
-
мив
ся, си
дя
чи в човні, - по
чав
жа
р
ту
вать Ле
онід Се
ме
но
вич,
але він по
чу
вав, що в йо
го десь
зник
ла охо
та до жартів: йо
му
так хотілось їсти, що ніякі жар
ти
не йшли на дум
ку.
Він пог
ля
дав на двері в сто
ло
-
ву, двері не од
чи
ня
лись. Нігде в
домі не бу
ло чуть ні най
мен
шо
-
го гу
ку, тільки в сто
ловій ма
ят
-
ник ста
ро
мод
но
го го
дин
ни
ка гу
-
ч
но цо
кав, не
на
че од
номірне ви
-
би
вав такт.
І Ва
тя, і Ле
онід Се
ме
но
вич мов
-
ча
ли й од
по
чи
ва
ли. Ви
хо
ди
ло,
як ка
жуть всмішки: «вій мов
чи
-
ть, а во
на слу
хає».
Ватя знов спер
лась ру
кою на
ви
ши
ва
ну по
душ
ку, за
па
ли
ла со
-
бі папірос
ку й поп
ро
си
ла ку
ри
ти
й Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча. Роз
мо
ва
не розв'язу
ва
лась. На щас
тя, до
гос
тин
ної увійшов о. Ар
темій і
роз
по
чав роз
мо
ву за ха
зяй
ст
во,
про се
лян. Го
во
рю
чий о. Ар
темій
ба
ла
кав без упи
ну, але якось ме
-
ханічно, без зви
чай
но
го в йо
го
за
па
лу, без па
фо
су. І він вже доб
-
ре ви
го
ло
дав
ся; вже й йо
го за
жи
віт тяг
ло так, що йо
го ши
рокі
ус
та аж зблідли. Ле
онід Се
ме
но
-
вич слу
хав роз
мо
ву мовч
ки та
все пог
ля
дав на двері до сто
ло
-
вої.
«А! кра
ще бу
ло б зос
таться на
обід в сест
ри. Натріскав
ся б бор
-
щу, каші та й не мор
ду
вав
ся б
так, як те
пер. Та й тяг
нуть же з
тим обідом. І на
дав мені дідько
зай
ти на смач
ний обід! Те
пер
ме
не на та
кий обід ніхто й ка
ла
-
чем не за
ма
нить!» - ду
мав Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич, го
ду
ючись ди
-
мом папірос
ки.
В сто
ловій за две
ри
ма задз
ве
ні
-
ли ножі та ви
дел
ки, зас
ту
котіли
тарілки. В Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча
аж ду
ша зраділа.
«Слава ж тобі Гос
по
ди! Мо
же,
вже пок
ли
чуть обіда
ти», - ду
мав
він.
А Су
са
на Уласівна ма
ла на дум
-
ці вис
та
виться пе
ред гос
тем з
обі
дом і та
ки доб
ре за
га
ялась.
Несподівано двері з сто
ло
вої
од
чи
ни
лись. Вий
шла Су
са
на Ула
-
сівна.
«От-от поп
ро
се до сто
лу», - ду
-
мав Ле
онід Се
ме
но
вич.
А Су
са
на Уласівна спокійненько
сіла собі в кріслі й по
ча
ла про
ва
-
дить якусь роз
мо
ву. В неї в пе
-
карні допіка
лась шар
лот
ка на
тре
тю пот
ра
ву, і во
на прий
шла,
щоб по
ба
ла
кать з гос
тем, роз
ва
-
жить йо
го та й - за
тяг
ти тро
хи
час.
-
Мабуть, ви вже їсти хо
че
те, - в
кінці усієї роз
мо
ви до
да
ла Су
са
-
на Уласівна. - Вже б час обіда
ти.
А побіжи, Ва
тю, та глянь, чи зас
-
те
ли
ли стіл?
Ватя вий
шла до сто
ло
вої й за
-
раз вер
ну
лась.
-
Вже, ма
мо, все го
то
во! - ска
за
-
ла во
на до ма
тері. Ле
онід Се
ме
-
но
вич тро
хи не пе
рех
рес
тив
ся
на ра
до
щах.
-
Прошу вас до сто
ло
вої! - обер
-
ну
лась гос
по
ди
ня до па
ни
ча й
од
чи
ни
ла двері до сто
ло
вої.
Стіл сто
яв вже зас
те
ле
ний і
при
б
ра
ний. Тон
ка ска
терть, тон
-
кі сал
фет
ки, нові ножі й ви
дел
-
ки, нові тарілки й чар
ки - все аж
бли
ща
ло. Су
са
на Уласівна по
ви
-
й
ма
ла усі нові при
бо
ри, що на
го
-
ту
ва
ла на при
да
не дочці. Се
ред
сто
ла сто
яли не
по
чаті пляш
ки
ви
на та доб
рої горілки; свіжень
-
кі квит
ки на пляш
ках ма
ни
ли,
на
че драж
ни
лись. Чар
ки та ста
-
ка
ни аж бриз
ка
ли світом. Ле
онід
Се
ме
но
вич був та
кий го
лод
ний,
що навіть за
був на той час пе
ре
-
во
зиться з усім тим сто
ло
вим
до
б
ром на Ва
тині вихідчи
ни з
до
му й ки
нув
ся до чар
ки, а потім
до за
кус
ки, до сар
ди
нок та си
ру.
Він, дов
го попісню
кав
ши, їв, аж
за ву
ха
ми в йо
го ля
ща
ло, з апе
-
ти
том мо
ло
до
го сту
ден
та. Стра
-
ва бу
ла чу
до
во при
го
тов
ле
на:
трив
них та смач
них пот
рав бу
ло
ба
га
то. Су
са
на Уласівна бу
ла до
-
б
ра гос
по
ди
ня й ро
зуміла ку
хо
-
варську спра
ву незгірше доб
ро
-
го ку
ха
ря. Ле
онід Се
ме
но
вич уп
-
лі
тав на всі зас
та
ви й зро
бив че
-
сть умінню Су
са
ни Уласівни. Ма
-
ти вис
тав
ля
лась і з сто
ло
ви
ми
при
бо
ра
ми, і з пот
ра
ва
ми пе
ред
мо
ло
дим па
ни
чем і, оче
ви
дяч
ки,
до
сяг
ла до своєї ме
ти.
О. Ар
темій після пе
чені з кур
-
чат на
лив в чар
ки ви
на і ви
пив
за здо
ров’я до
ро
го
го гос
тя. Гість
своєю чер
гою ви
пив за здо
ров'я
ха
зяїна, потім ха
зяй
ки, а далі за
здо
ров'я Ваті, а потім за здо
ро
-
в'я па
ничів, Во
лоді та Льоні. Усі
піджи
ви
лись, ста
ли бадьористі
пі
сля доб
рої порції ви
на. Ле
онід
Се
ме
но
вич ки
нув
ся на жар
ти,
ро
з
ве
се
ливсь, ре
го
тав
ся. Після
обіду усі пе
рей
шли до гос
тин
ної,
ку
ди по
да
ли кофій. І о. Ар
темій, і
Су
са
на Уласівна, і Ва
тя - усі вва
-
жа
ли на Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча як
на же
ни
ха. Бо на селі як па
нич
заїде до якої доч
ки в ба
тюш
ки
двічі поспіль, то вже це був пев
-
ний знак, що він пос
та
но
вив со
-
бі сва
та
тись. Так усі ду
ма
ли й
про Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча.
Після кофію Ва
тя сіла за п'яні
-
но, дов
го гра
ла й пе
респіва
ла усі
пісні й ро
ман
си, які вміла. Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич хо
див по гос
ти
н
-
ній й підтя
гу
вав чис
теньким ба
-
ри
то
ном. Він по
чав пе
ред
раж
-
ню
вать в співах де
яких сусідніх
паннів, пе
ред
раж
нив Ан
то
сю,
по
тім по
чав пе
рек
рив
лять дя
ка,
далі вчи
те
ля, як він сил
кується
в церкві брать низькі ба
сові но
-
ти, зовсім не ма
ючи ни
зо
во
го
ба
са. Пе
ред
раж
ню
ван
ня вий
шло
та
ке вдат
не та хи
мер
не, що всі в
хаті аж ре
го
та
лись. Ле
онід Се
ме
-
но
вич пе
ре
дав навіть са
му вчи
-
те
ле
ву міну співан
ня, як він на
кри
ласі на
су
пить бро
ви, на
хи
ли
-
ть го
ло
ву вниз, ди
виться сто
рч, і
роз
чепірить свої й без то
го ши
-
рокі гу
би тро
хи не до вух, і ста
не
та
кий лю
тий, не
на
че хо
че з'їсти
якусь сільську ба
бу або ки
ну
ть
-
ся на ам
вон і пот
ро
щить йо
го.
-
Ви ка
за
ли, що хотіли їхать в
гості до Ан
тосі. Ко
ли ви поїде
те?
- спи
тав Ле
онід Се
ме
но
вич в Ва
ті.
-
Поїду на тім тижні в чет
вер…
або кра
ще в неділю, - ска
за
ла во
-
на.
-
То й я ту
ди приїду. От і доб
ре!
Ос
танній раз на селі по
ба
чи
мось
та роз
ва
жи
мо се
бе тро
хи, - ска
-
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Чого ж це так, - ос
танній раз?
Хіба ви ду
маєте вже й не приї
ха
-
ть потім на се
ло? Ви, здається,
оце во
се
ни кінчаєте курс? - ска
-
за
ла Ва
тя.
-
А мо
же, вмру! Ми всі під бо
гом
хо
ди
мо, - ска
зав Ле
онід Се
ме
но
-
вич.
-
Оце! Не
хай бог бо
ро
нить од
цьо
го. Хіба ви про
рок, що знаєте,
ко
ли по вас смерть прий
де! -
ска
зав о. Ар
темій.
-
Смерть ла
тинці зва
ли mors, ма
-
буть, че
рез те, що як морс
не, то
й пе
ре
ки
неш
ся і но
ги за
де
реш, і
сам не знаєш ко
ли… Так го
во
ри
-
ли в ста
ро
ви
ну. Мо
же, то
му й
прав
да, - про
мо
вив Ле
онід Се
ме
-
но
вич.
О. Ар
темій позіхнув на ввесь
рот без це
ре
монії. Він звик по
обіді по
ле
жа
ти на бо
ку й спо
чи
-
ть з га
зе
тою в ру
ках. Ле
онід Се
-
ме
но
вич це примітив і по
чав
про
щаться.
-
Та по
сидьте-бо ще, та по
гу
ля
-
й
те в нас. Ото шко
да, що ваш зя
-
ть та сест
ра не при
бу
ли до нас
вкупі з ва
ми, - бідка
лась Су
са
на
Уласівна.
-
Час мені їхать до
до
му. Батько
бу
де гніваться за коні. Ой, за
гу
-
ляв
ся я й на
гу
ляв
ся в вашій Го
-
робцівці! Та й ве
се
ла ж ва
ша Го
-
робцівка, нігде прав
ди діть! - го
-
во
рив Ле
онід Се
ме
но
вич на роз
-
с
та
ванні.
-
А хутір Па
на
сенків ще ве
се
лі
-
ший за на
шу Го
робцівку! - го
во
-
рив о. Ар
темій, сто
ячи на ґанку
та вип
ро
вад
жа
ючи сво
го гос
тя.
Вертаючись з гай
ку, о. Ар
темій
ве
се
леньки
ми очи
ма пе
рег
ля
ну
-
в
ся з жінкою.
-
Одже ма
ти
ме
мо зя
тя! - по
шеп
-
ки про
мо
вив він до жінки.
-
Здається, ма
ти
ме
мо… але ще
не
відо
мо, що то ста
рий Па
на
сен
-
ко ска
же, - ще тихіше од
ка
за
ла
Су
са
на Уласівна.
VI
Минув тиж
день. Ва
тя жда
ла не
мог
ла діжда
тись неділі, щоб по
-
їха
ти до Ан
тосі та по
ба
читься з
ми
лим. Нас
та
ла неділя. Ва
тя
зве
ліла зап
ряг
ти коні й по обіді
поїха
ла до Ан
тосі. Приїхав і Ле
-
онід Се
ме
но
вич. Він та
ки до
дер
-
жав сво
го сло
ва. Ва
тя не
ви
мов
-
но бу
ла ра
да і, виїжджа
ючи од
Ан
тосі, про
си
ла йо
го одвідать її
пе
ред од'їздом до Києва. Ле
онід
Се
ме
но
вич ще раз заїхав в Го
-
робцівку до своєї сест
ри й з се
-
ст
рою та з пи
са
рем зай
шов до о.
Ар
темія на вечірній чай. Су
са
на
Уласівна прий
ня
ла гос
тей ду
же
привітно, зго
ту
ва
ла смач
ну ве
-
че
рю, а за ве
че
рею гості по
до
пи
-
ва
ли ті пляш
ки ви
на, що о. Ар
-
темій по
на
ку
по
ву
вав в Кор
суні.
Гості розп
ро
ща
лись ду
же піз
-
ньою до
бою. Че
рез тиж
день Ле
-
онід Се
ме
но
вич мав виїхать до
Києва. І о. Ар
темій, і Су
са
на Ула
-
сівна, і Ва
тя - усі про
ща
лись з
Ле
онідом Се
ме
но
ви
чем, як з рі
-
дним. Усі про
си
ли йо
го приїхать
до їх на різдво, як він вер
неться
з Києва до батька. Ле
онід Се
ме
-
но
вич обіцяв до
ко
неш
не приїха
-
ти до їх.
Ватя про
во
ди
ла гос
тя ве
се
ла й
спокійна, але як тільки во
на вер
-
ну
лась в свою кімна
ту, то по
чу
-
ти
ла, що сльози по
ли
лись з її
очей. Не
на
че ко
гось рідно
го во
-
на вип
ро
ва
ди
ла на дов
гий час в
да
ле
ку до
ро
гу і зос
та
лась в са
-
мо
тині тільки з сподіван
ням та з
надією. Во
на по
чу
ва
ла, що роз
-
лу
ка з ми
лим бу
ла для неї важ
-
ка, як камінь. В сумні осінні дні
во
на сіда
ла за п'яніно й роз
ва
-
жа
ла се
бе пісня
ми. І най
милі
-
шою піснею для неї ста
ла пісня
про роз
лу
ку з ми
лим. «Поїхав
ми
лий, зос
та
ла
ся ту
га!» - співа
ла
Ва
тя в довгі хмарні осінні дні, і
ця смут
на пісня най
частіше роз
-
но
си
лась по по
рожніх, гуч
них кі
-
мна
тах, поміж гілка
ми ви
со
ких
оле
андрів та фікусів, кот
ри
ми
бу
ло обс
тав
ле
не п'яніно. А сум
-
ний сліпий коб
зар з бан
ду
рою
на кар
тині не
на
че приг
ра
вав до
тієї пісні, і на
мальовані бо
ярині
з дітьми бу
ли єди
ни
ми слу
ха
ча
-
ми й свідка
ми ту
ги мо
ло
дої ді
-
вчи
ни.
В пи
липівку од
на сусіда, мо
ло
-
да ма
туш
ка, їха
ла до Києва. Ва
тя
на
мог
лась їхать з нею. Три дні
про
бу
ла во
на в Києві, двічі бу
ла
в опері, пе
рег
ля
да
ла усіх в пар
-
тері, гу
ля
ла по Хре
ща
ти
ку, приг
-
ля
да
лась до па
ничів. Во
на ма
ла
на думці, чи не зустріне ми
ло
го.
А йо
го нігде не бу
ло вид
ко. Як
би
во
на зна
ла, де йо
го жит
ло, во
на
б на
пи
са
ла до йо
го, щоб прий
-
шов хоч по
го
во
ри
ти з нею. Але
во
на не до
пи
та
лась, де йо
го жи
-
т
ло. Вер
ну
лась во
на до
до
му, і їй
ста
ло на
че тро
хи лег
ше на душі.
«Хоч не ба
чи
лась з то
бою, та
бу
ла хоч поб
ли
зу од те
бе…» - ду
-
ма
ла Ва
тя, їду
чи до
до
му.
І Ва
тя вер
ну
лась до
до
му ве
-
селішою. Не такі смутні пісні
вже співа
ла во
на в сумні хмарні
дні… До різдва бу
ло не
да
леч
ко.
Вже над
хо
ди
ло й різдво. О. Ар
-
темій про
чув, що Ле
онід Се
ме
но
-
вич вже приїхав до батька з Киє
-
ва. Він сподівавсь мо
ло
до
го па
-
ни
ча до се
бе в гості, а він не при
-
їздив. Вже й різдво нас
та
ло. Вже
ми
нув пер
ший і дру
гий день
свя
ток, а па
нич не ха
пав
ся з ві
-
зи
том. Ва
тя за
жу
ри
лась. О. Ар
те
-
мій за
ду
мавсь. Третього дня вра
-
нці о. Аотемій йшов ули
цею й
стрів ди
яко
на з Ли
сян
ки, Гер
ва
-
сія Доб
ри
ловсько
го, «повіто
во
го»
на всю око
ли
цю сва
та. Він зап
-
ро
сив йо
го заїхать до се
бе по
яко
мусь ділу. Доб
ри
ловський
їхав до Бо
гус
ла
ва в гості до сво
-
го ро
ди
ча. О. Ар
темій знав, що
до
ро
га до Бо
гус
ла
ва пря
мує
проз самісіньку осе
лю Ле
онідо
-
во
го батька, ста
ро
го Па
на
сен
ка.
Добриловський за
вер
нув коні в
двір о. Ар
темія. О. Ар
темій прий
-
няв йо
го ду
же лас
ка
во, поп
ро
сив
йо
го до гос
тин
ної, ку
ди він ніко
-
ли не про
сив ні пса
лом
щиків, ні
ди
яконів. Доб
ри
ловський до
га
-
ду
вавсь, що бла
го
чин
ний має до
йо
го який
сь інте
рес, вга
ду
вав
на
віть, який то був інте
рес: в о.
Ар
темія бу
ла доч
ка на ви
данні.
-
Сідайте, от
че ди
яко
не! - про
-
сив о. Ар
темій гос
тя, по
су
нув
ши
крісло й ти
ка
ючи на йо
го ру
кою.
Добриловський пок
ло
нив
ся о.
Ар
темієві, як кла
няється шко
-
ляр вчи
те
леві: він при
дер
жу
вав
лівою ру
кою ря
су на гру
дях, не
-
на
че бо
яв
ся, щоб во
на ча
сом не
одс
та
ла й не на
да
ла чо
гось не
-
покірли
во
го й кост
ру
ба
то
го йо
-
го тонкій гла
денькій пос
таті. До
-
б
ри
ловський все сто
яв і не
на
че
не насмілю
вав
ся сісти по
руч з
бла
го
чин
ним, та ще в кріслі. Йо
-
го то
ненька, ви
со
ченька пос
та
-
ть, уся якась гла
денька та че
пур
-
ненька, не
на
че стриміла се
ред
го
с
тин
ної, мов па
ля, вби
та в зе
м
-
лю. Ду
же біля
вий, дов
гоб
ра
зий,
тон
ко
ви
дий, гост
ро
бо
ро
дий, він
ввесь був ніби об
ма
за
ний «єле
-
єм», промк
ну
тий лас
кавістю. Яс
-
но-сірі очі, чер
воні повні ус
та
світи
лись лас
кавістю та добрі
-
стю. Доб
ри
ловський сту
пав ти
-
хенько, м'якенько, не
на
че зак
ра
-
дав
ся, як зак
ра
дається кіт до
миші. Чи піднімав він ру
ку, чи
кла
нявсь, чи сідав, чи вста
вав,
йо
го жес
ти
ку
ляція, йо
го ру
шен
-
ня бу
ли неш
видкі, якісь дляві,
але плавкі, граціозні та м'які.
Оте
ць ди
якон був не
на
че зліпле
-
ний з теп
ло
го вос
ку, гнув
ся по
-
ма
леньку, ніби вос
ко
ва м'яка те
-
п
ла свічка. Навіть йо
го довгі
пря
мі ко
си не
на
че поп
ри
ли
па
ли
до го
ло
ви й спа
да
ли рівни
ми,
дов
ги
ми пас
ма
ми на плечі, не
на
-
че на
ма
щені «єлеєм». І сам він з
своєю вда
чею ніби ввесь був об
-
ма
за
ний «єлеєм»… бо про
ла
зив
скрізь і всю
ди, ска
за
ти б. в най
-
мен
шу щіли
ну, як вміють про
ла
-
зить миші.
-
Сідайте-бо, от
че ди
яко
не, про
-
шу вас, - поп
ро
сив йо
го о. Ар
те
-
мій вдру
ге, і сам, крут
нув
шись
ко
ло
крісла, мов той вітер, впав
у крісло.
Добриловський ще раз граці
-
озно й якось м'яко на
хи
лив шию
й го
ло
ву до о. Ар
темія й по
ти
хе
-
ньку не
на
че пе
рег
нув по
по
ло
ви
-
ні свою тон
ку пос
тать та й пір
-
нув у крісло, дер
жа
чи верх
ню
по
ло
ви
ну своєї осо
би прос
то й
рівно. Отець ди
якон стримів у
крі
слі, біля
вий, аж жов
ту
ва
тий,
мов вос
ко
ва свічка в підсвічни
-
ку.
-
Ви їде
те до Бо
гус
ла
ва? - спи
тав
о. Ар
темій в Доб
ри
ловсько
го.
-
До Бо
гус
ла
ва, от
че бла
го
чин
-
ний, - ти
хим і со
ло
деньким го
ло
-
сом обізвав
ся ди
якон.
-
Ви бу
де
те їхать проз Па
на
сен
-
ко
ву осе
лю, тро
хи не під са
мим
йо
го до
мом? - ска
зав о. Ар
темій.
-
Шлях іде проз са
мий Па
на
сен
-
ків двір. Мо
же, от
че бла
го
чин
-
ний, маєте яке діло до Па
на
сен
-
ка що
до спро
да
жу пашні або за
зем
лю? - несміли
во спи
тав Доб
-
ри
ловський.
-
Ні, от
че ди
яко
не! - ска
зав о.
Ар
темій. - Маю інше діло; там
приїхав вже на свят
ки з Києва
йо
го син.
-
А! Ле
онід Се
ме
но
вич, сту
дент!
Чув, чув, - ска
зав ди
якон, і йо
го
тихі очі не
на
че по
бадьорніша
ли
й засвіти
лись.
-
Знаєте, Ле
онід Се
ме
но
вич бу
-
вав у нас час
тенько, приїздив кі
-
льки раз влітку. Так щось мені
здається, що він ніби мав на ду
-
мці сва
тать мою доч
ку. Я примі
-
тив, що до то
го діло йдеться.
-
Дай бо
же! Па
нич гар
ний, і ба
-
тько йо
го гро
шо
ви
тий чо
ловік! -
ска
зав ди
якон.
-
Але, ба
чи
те, от
че ди
яко
не! - О.
Ар
темій, на
че зо
па
лу, схо
пив
ся з
крісла і потім ніби підско
чив, не
-
на
че на йо
го хто сип
нув га
ря
чим
прис
ком. - Але, ба
чи
те… їздить
він та їздить до нас, на
че вдає з
се
бе же
ни
ха, а сва
та
ти - не сва
-
тає! - вже гук
нув на всю гос
тин
-
ну о. Ар
темій не то з злістю, не
то з смішка
ми, ще й ру
ки розс
та
-
вив на всю їх дов
жи
ну.
Він став од
ра
зу ніби прис
ком
та вітром. Ди
якон при
щу
лив
ся і
ввесь обер
нув
ся ніби в теп
лий
віск та «єлей».
Але після ос
танніх слів о. Ар
те
-
мій і сам на ча
сок став ніби «єле
-
єм» та ти
хим вітре
цем. Він під
-
біг до о. ди
яко
на, пок
лав йо
му
ру
ку на пле
че й ниш
ком, ніби по
сек
ре
ту, про
мо
вив, на
хи
лив
ши
-
сь тро
хи не до са
мо
го ву
ха.
-
Заїдьте, будьте лас
каві, до Па
-
на
сен
ка ніби на чай. Ви ж доб
ре
з ним знай
омі. А за чаєм роз
ба
-
ла
кай
тесь в па
ни
чем та ніби в
жа
р
ти й спи
тай
те, чи ду
має він
сва
тать мою Ва
тю, чи так з нудь
-
ги за
бав
ляється отут в нас в Го
-
робцівці?
-
Добре, от
че бла
го
чин
ний! За
ї
-
ду й роз
пи
таю, - ска
зав Доб
ри
-
ло
вський
ти
хенько й увесь став
ніби ще м'якіший. Він по
ма
ле
се
-
ньку на
хи
лив дов
гу шию й стов
-
бо
ва
ту го
ло
ву й знов вип
рос
тав
їх так по
ма
ле
сеньку, що й один
во
ло
сок на го
лові й на бо
роді не
по
во
рух
нув
ся.
-
Скажіть йо
му так… встав
те
слівце в жар
ти, що я дам за Ва
-
тею дві ти
сячі, як бу
де сва
тать.
А завт
ра, як вер
та
ти
ме
тесь на
-
зад, заїдьте до ме
не та й роз
ка
-
же
те про па
ни
чеві дум
ки та гад
-
ки. Він чо
ловік щи
рий, одк
ри
-
тий, ле
пет
ли
вий і не по
таїться з
дум
ка
ми, а мо
же, про
хо
питься. В
йо
го що на умі, те й на язиці.
-
Добре, от
че бла
го
чин
ний, доб
-
ре! Я вже вміти
му за
вес
ти роз
-
мо
ву й ви
пи
таю в сту
ден
та всю
прав
ду. Доб
ре! А не схо
че цей, то
знай
де
мо й дру
го
го, мо
же, й кра
-
що
го, - ска
зав Доб
ри
ловський.
Сусана Уласівна од
чи
ни
ла з сто
-
ло
вої двері й заг
ля
ну
ла.
-
Чи мож
на вас про
си
ти на
обід? Обід вже го
то
вий. Доб
ри
-
день вам, от
че ди
яко
не!
Добриловський підвівся з крі
-
сла й навш
пиньки, ніби на ре
зи
-
но
вих підош
вах, не
чут
но підсту
-
пив до Су
са
ни Уласівни, на
хи
ли
-
в
ся по
ма
леньку й поцілу
вав її в
ру
ку.
-
Отче ди
яко
не! про
шу й вас по
-
обідать вкупі з на
ми, чим бог по
-
с
лав. В нас обід бу
ден
ний, не до
-
в
гий, і ми вас дов
го не за
гаємо в
до
розі, - про
сив о. Ар
темій.
-
Правда, що наш обід бу
де не
-
за
гай
ний, бо бу
ден
ний, але в до
-
розі й та
кий обід зна
до
биться.
Про
шу вас до сто
ло
вої, о. ди
яко
-
не, - ска
за
ла Су
са
на Уласівна, за
-
був
ши на той час і про свою гор
-
до
витість.
Зараз по обіді Доб
ри
ловський
ви
ря
див
ся в до
ро
гу й заїхав по
до
розі до ста
ро
го Па
на
сен
ка.
Дру
го
го дня о. Ар
темій та Су
са
на
Уласівна з не
терп
ляч
кою жда
ли
вер
тан
ня о. ди
яко
на. Він приїхав
аж пе
ред ве
чо
ром.
-
А що ж, от
че ди
яко
не? Чи спи
-
та
ли? Ви
пи
та
ли? Що ска
зав Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич? - пи
тав о. Ар
те
-
мій.
Добриловський важ
ко зітхнув,
не
на
че в йо
го са
мо
го тра
пи
лось
якесь ли
хо в домі.
-
Та що ж! Завів я роз
мо
ву за ча
-
єм. Жар
тую, ка
жу до Ле
оніда Се
-
ме
но
ви
ча, що от ви скінчи
ли
курс… те
пер вам час би й по
ду
-
мать та помірку
вать про те, щоб
і од
ру
житься. Ото й ка
жу я: і не
їдьте да
ле
ко, бо і в нас ба
га
то є
гар
них і ба
га
теньких паннів, як
от Ан
то
ся або доч
ка на
шо
го бла
-
го
чин
но
го. А наш бла
го
чин
ний,
ка
жу, чо
ловік гро
шо
ви
тий, для
Ваті не пош
ко
дує гро
шей. А Ле
-
онід Се
ме
но
вич так-та
ки од
ра
зу
й спи
тав: «А скільки ж ти
сяч
бла
го
чин
ний дасть за нею?» А я
ка
жу: ти
сячі з півто
ри дасть; да
-
сть і дві для доб
ро
го же
ни
ха.
-
А він що ска
зав? - спи
тав о.
Ар
темій ниш
ком, не
на
че дух йо
-
му за
би
ло.
-
Дві ти
сячі! - аж крик
нув Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич. - То це та
кий гро
-
шо
ви
тий ваш бла
го
чин
ний? Я
ду
мав, він дасть най
мен
ше п'ять
ти
сяч. Ва
тя мені при
па
ла до впо
-
до
би, але ко
ли дасть дві ти
сячі,
та й годі, то не
хай Ва
тю «задні»
візьмуть.
-
Так і ска
зав! - крик
нув о. Ар
те
-
мій і навіщось забігав по гос
ти
-
нній.
-
Так і ска
зав… не
на
че вист
ре
-
лив… а я пи
таю жар
ту
ючи: «Це
так, як в казці ка
за
ли гу
си Іва
-
севі-Те
ле
си
кові, що сидів на де
-
реві в дворі в Змії?» А він ка
же:
«Еге!» Я й ву
ха опус
тив, - ска
зав
Доб
ри
ловський.
-
Так і ска
зав: не
хай її «задні»
візьмуть? - знов крик
нув о. Ар
-
те
мій і зак
ру
тивсь по гос
тинній,
не
на
че Доб
ри
ловський сам ви
-
ст
ре
лив в йо
го з руш
ниці. І о. Ар
-
темій кру
тивсь, кру
тивсь, і зда
-
ва
лось, от-от упа
де до
до
лу - й
прос
тяг
неться на всю дов
жи
ну
сво
го ви
со
ко
го зрос
ту.
«Одже отець бла
го
чин
ний ще
скру
титься… А тре
ба бу
ло до
ко
-
неш
не це йо
му ска
за
ти… Але
кра
ще бу
ло б не ка
зать, а щось
інше збре
хать», - по
ду
мав Доб
-
ри
ловський, во
дя
чи очи
ма слід
-
ком за швид
ки
ми по
во
рот
ка
ми
о. Ар
темія.
-
Падлюка! - крик
нув о. Ар
темій
і все бігав од кут
ка до кут
ка. Він
забіг в той ку
ток, де ко
ло п’яні
-
на сто
яли ви
сокі оле
анд
ри, уві
-
гнав
ся у той вер
тог
рад, не при
-
мі
ча
ючи йо
го, й натк
нув
ся ли
-
цем на гост
рий лист. Лис
тя шт
-
рик
ну
ло йо
го в самісіньке око. О.
Ар
темій аж од
ки
нув го
ло
ву на
плечі й про
мо
вив: «Овва!»
О. Ар
темій спи
нивсь, став про
-
ти самісінько
го Доб
ри
ловсько
го
й крик
нув:
-
Падлюка! Пад
лю
ка!
Добриловському до
во
ди
лось ба
-
чить, як отець бла
го
чин
ний смі
-
ється, до
во
ди
лось ба
чить, як він
жар
тує; але те
пер впер
ше на
своєму віку він ба
чив, як о. бла
-
го
чин
ний ре
пе
тує. Нес
подіва
-
ний вих
ват гніву стри
во
жив йо
-
го. Він ба
чив, як злість ніби заб
-
риз
ка
ла іскра
ми з ма
леньких
блис
ку
чих очей о. Ар
темія, і йо
-
му зда
ло
ся чо
гось, що ті іскри
впа
ли йо
му на го
ло
ву й пішли
по спині, дійшли до са
мих п'ят.
На од
ну мить в душі в ди
яко
на
по
хо
ло
ло, бо йо
му зда
ло
ся, що о.
бла
го
чин
ний кри
чить не на Па
-
на
сен
ка, а на йо
го, Доб
ри
лов
сь
-
ко
го, і лає йо
го пад
лю
кою. І на
од
ну мить йо
му зда
лось, що йо
-
го вже ве
зуть в мо
нас
тир на по
-
ку
ту на три місяці. Га
ря
ча вих
-
ват
ка о. Ар
темія не
доб
рохіть на
-
г
на
ла ост
рах на Доб
ри
ловсько
-
го. Але Доб
ри
ловський швид
ко
опам'ятав
ся.
-
Еге, пад
лю
ка! - знов гук
нув о.
Ар
темій до Доб
ри
ловсько
го.
Отець ди
якон був на вда
чу сми
-
р
ний, мов яг
ня, ніко
ли навіть не
ла
явсь. З йо
го уст ка
пав тільки
мед, і в цьому бу
ла йо
го си
ла, бо
з йо
го уст ніко
ли пе
ред людьми
не зліта
ли такі ба
тальні сло
ва.
До ба
талії він був зовсім не здат
-
ний, а о. бла
го
чин
ний ніби зак
-
ли
кав йо
го до га
ря
чої бит
ви. Ди
-
якон не насмілив
ся ви
мо
вить
та
ко
го ли
хо
го сло
ва за бла
го
чи
-
н
ним і тільки спер
шу на
хи
лив
свою го
ло
ву, а го
ло
ва на
хи
ли
ла
шию й ніби го
во
ри
ла: пролізу,
ку
ди хоч, тільки не в ба
талію: це
не про ме
не пи
са
но.
А о. бла
го
чин
ний був са
ме ніби
в га
рячій ба
талії: до
ти бігав,
кру
тивсь, вертівся, до
ки, ма
буть,
не вто
мивсь та не про
хо
лов.
-
Отакі-то лю
де бу
ва
ють на сві
-
ті! Га? - про
мо
вив о. Ар
темій м'я
-
кішим то
ном до ди
яко
на.
-
Нічого - те, от
че бла
го
чин
ний.
Во
ро
на з місця - сокіл на місце.
Ва
ша доч
ка знай
де собі кра
що
го
же
ни
ха, про
довж, бо
же, її вік.
По
шу
каємо, то й знай
де
мо. А
тим ча
сом, мо
же, й цей ще пе
ре
-
ду
має. Хто йо
го знає, що в йо
го
на серці. Це в йо
го го
во
ри
лось
-
жар
ту
ва
лось, а що до са
мо
го ді
-
ла, то це ще мо
же бу
ти й інша
річ, - так вти
хо
ми
рю
вав бла
го
-
чи
н
но
го Доб
ри
ловський.
-
Поживемо - по
ба
чи
мо. Що бу
-
ло, те ба
чи
ли, а що бу
де, по
ба
чи
-
мо, - ска
зав о. Ар
темій вже зо
в
-
сім спокійним то
ном.
«Та й бу
ря, та й ви
хор же отець
бла
го
чин
ний!» - ду
мав про се
бе
Доб
ри
ловський.
-
Цурйому, пек йо
му ото
му Па
-
на
сен
кові! Тільки ме
не розд
ра
-
ту
вав та роз
сер
див. Ходім луч
че,
от
че ди
яко
не, та нап'ємось чаю!
- ска
зав вже зовсім спокійно о.
Ар
темій, ще й засміявсь.
Він швид
ко сер
див
ся, швид
ко й
од
хо
див і прос
ти
гав; був пал
кий,
але одхідли
вий, як зви
чай
но бу
-
ває з ду
же нер
во
ви
ми людьми.
О. Ар
темій пішов до сто
ло
вої.
До
б
ри
ловський і собі встав з
крі
сла і поп
ря
му
вав слідком за
ним.
«Ой, важ
ко сто
яти близько ко
-
ло на
чальства! цур йо
му, пек йо
-
му! І обс
ма
лить те
бе вог
нем, і
об
па
лить! Але тер
пи, от
че ди
-
яко
не! Ча
сом прис
ма
лить, а ча
-
сом і нагрів те
бе, - ду
мав Доб
ри
-
ловський, йду
чи в сто
ло
ву за
бла
го
чин
ним, - а вже я не дур
ни
-
ч
ки їздив до Па
на
сен
ка: мо
же,
якось-та
ки та влізу в попівську
ря
су. Отець бла
го
чин
ний му
сить
пох
ва
ли
ти ме
не на всі бо
ки пе
-
ред кон
сис
торією та архієреєм»,
- ду
мав ди
якон, си
дя
чи на сті
ль
-
ці ко
ло са
мо
ва
ра.
О. Ар
темій вий
шов з сто
ло
вої й
роз
ка
зав жінці й дочці, що про
-
чув од Доб
ри
ловсько
го. Су
са
на
Уласівна та Ва
тя увійшли до сто
-
ло
вої, привіта
лись з Доб
ри
лов
-
сь
ким, і сиділи обидві зас
му
чені.
Один о. Ар
темій, оче
ви
дяч
ки, не
ду
же жу
рив
ся й про
ва
див роз
-
мо
ву з Доб
ри
ловським. Доб
ри
-
ло
вський, на
пив
шись чаю, поп
-
ро
щав
ся й поїхав до
до
му.
-
От тобі й Ле
онід Се
ме
но
вич! -
ска
зав о. Ар
темій до жінки. - І
йми віри тим лег
ко
ду
хам сту
-
ден
там після цього.
-
А я йо
му йня
ла віри, - обізва
-
лась Су
са
на Уласівна.
-
Їздив до нас, ма
буть, з нудьги
на селі, щоб по
ба
виться, по
гу
ля
-
ти, роз
ва
жить се
бе… - го
во
рив о.
Ар
темій.
-
Та щоб наїстись, на
питься,
всмак по
обіда
ти, - до
да
ла Су
са
на
Уласівна, - бо в пи
сарші тріскав
би борщ, та ка
шу, та га
луш
ки з
са
лом.
-
Але це все ще так собі. Ти, Ва
-
тю, ще не ду
май цу
раться йо
го,
бо, мо
же, й він ще не зовсім од
-
кас
нувсь од те
бе. От приїде на
свят
ки, то й по
ба
чи
мо, як він по
-
во
ди
ти
меться з то
бою.
-
Та й мені так здається. Але ко
-
ли вже в йо
го ви
хо
пи
лось з уст
та
ке сло
во, то я ма
ло надії пок
-
ла
даю на йо
го, - до
да
ла Су
са
на
Уласівна.
-
Поживемо - по
ба
чи
мо. Ще ж
ми, Ва
тю, не такі вже старі, щоб
жу
риться та по
би
ва
тись за цим
па
ни
чем. Хіба він один на світі? -
втішав доч
ку о. Ар
темій.
«Ой, один він для ме
не на світі,
і дру
го
го та
ко
го не
має! - ду
ма
ла
Ва
тя. І во
на не роз
ве
се
ли
лась і
не втіши
лась батько
ви
ми сло
ва
-
ми. - А мо
же… мо
же, то він ки
нув
ті сло
ва на вітер, як жар
ти з ди
-
яко
ном… Мо
же, мо
же…»
І десь гли
бо
ко в душі мо
ло
дої
дівчи
ни за
во
ру
ши
лась надія, ще
не втра
че
на до реш
ти: десь гли
-
бо
ко в серці не
на
че ниш
ком хто
-
сь усе про
мов
ляв: мо
же, мо
же…
Вже й різдво нас
та
ло. Ми
нув
пер
ший і дру
гий день різдва, а
Ле
онід Се
ме
но
вич не приїздив.
Сподіва
лись третього дня, а йо
-
го не бу
ло. Ва
тя зблідла й тро
хи
змарніла, до
жи
да
ючи ми
ло
го.
-
От і па
ля
ниці на яй
цях вже
доїдаємо, а гос
тей не
ма! - жу
ри
-
лась Су
са
на Уласівна. - Чим-то
бу
де
мо їх прий
ма
ти, як усе по
-
їмо, що на
го
ту
ва
ли на свят
ки?..
П'ятого дня свя
ток о. Ар
темій
сидів з жінкою та з доч
кою вве
-
чері за чаєм. До їх надійшов вчи
-
тель з жінкою.
Сусана Уласівна по
са
ди
ла вчи
-
тельшу ко
ло се
бе й ба
ла
ка
ла з
нею лю
бенько, бо за
ну
ди
лась на
свят
ках: ніхто не навіду
вав
ся в
гості. Во
на бу
ла ра
да й та
ким
гос
тям.
Коли це в при
хожій щось зас
ту
-
котіло.
-
Гості приїха
ли! - ти
хо про
мо
-
ви
ла Ва
тя, і в неї не
на
че за
мер
ло
сер
це.
-
Хтось приїхав! - ще тихіше
ска
зав о. Ар
темій і, вхо
пив
ши з
сто
ла лам
пу, од
чи
нив двері в
при
хо
жу й посвітив.
-
А! сли
хом сли
ха
ти, в вічі ви
да
-
ти! Ле
онід Се
ме
но
вич, та ще й
не самі! - гук
нув о. Ар
темій ве
се
-
ло. - Роз
дя
гай
тесь! А в нас і са
-
мо
вар на столі: не
на
че ждав гос
-
тей та са
ме й ки
пить! Про
шу до
чаю.
До сто
ло
вої всту
пив пи
сар, за
ним пи
сар
ша, а далі Ле
онід Се
-
ме
но
вич. Су
са
на Уласівна вста
ла
й це
ре
мон
но привіта
лась до гос
-
тей. Ва
тя по
чер
воніла, не
на
че
зай
ня
лась, потім зблідла, потім
знов по
чер
воніла. Ле
онід Се
ме
-
но
вич по
дав їй ру
ку й поз
до
ро
-
вив з свят
ка
ми. Він ви
люднів,
ще більше змужнів, став повні
-
ший на ви
ду. Ва
тя гля
ну
ла на йо
-
го чер
воні од мо
ро
зу що
ки, на
йо
го ве
се
лий вид і прос
ти
ла в
серці йо
го не
лас
каві сло
ва, які
пе
ре
чу
ла че
рез Доб
ри
ловсько
го.
Писарша привіта
лась з ха
зяй
-
кою, потім обер
ну
лась до сто
ла -
аж там сиділа вчи
тельша!
«Ой ли
шеч
ко! Ой матінко!» -
тро
хи не крик
ну
ла пи
сар
ша. Во
-
на круть-верть, пок
ру
ти
лась на
од
но
му місці, не
на
че ко
ноплі но
-
га
ми м'яла, а далі та
ки прос
тяг
-
ла до вчи
тельші пальці. Вчи
-
тельша, не вста
ючи з місця, й
собі прос
тяг
ла до пи
сарші па
ль
-
ці. Черк
ну
лись во
ни пальця
ми,
по
ла
па
ли од
на од
ну за пуч
ки,
не
на
че од
на бра
ла пуч
кою сіль,
а дру
га - пе
рець, і од
вер
ну
лись
од
на од однієї. Пи
сар
ша одійшла
до дру
го
го кінця сто
ла та й сіла.
Вчи
тельша на
су
пи
лась.
Почалася ве
се
ла, якась праз
ни
-
ко
ва роз
мо
ва. О. Ар
темій був ра
-
дий і го
во
рив за всіх. Гості на
-
нес
ли з со
бою хо
лод
но
го свіжо
-
го повітря й не
на
че висвіжи
ли
ха
ту й підсвіжи
ли о. Ар
темія й
Ва
тю. Тільки Су
са
на Уласівна сі
-
ла ко
ло вчи
тельші й гор
до
ви
то
по
зи
ра
ла на гос
тей: во
на сер
ди
-
лась.
Сусана Уласівна на
ли
ва
ла ста
-
ка
ни чаю. На тарілці ле
жа
ла здо
-
ро
ва ку
па наріза
них ски
бок па
-
ля
ниці. Праз
ни
кові па
ля
ниці з
питльова
но
го бо
рош
на на яй
цях
вже поїли, і в ха
зяй
ки зос
тавсь
тільки один ок
раєць. Су
са
на Ула
-
сівна пішла на хит
рощі: нак
ла
ла
на тарілці нас
поді ку
пу ски
бок
прос
тої, з не питльова
но
го бо
-
рош
на па
ля
ниці, а звер
ху док
ла
-
ла скиб
ка
ми білої, питльова
ної.
Вчи
тель, вчи
тельша, які ближ
че
сиділи ко
ло ха
зяй
ки, по
за
би
ра
-
ли звер
ху шмат
ки кра
щої па
ля
-
ниці, і по
ки тарілка до
су
ну
лась
до пи
сарші, на тарілці зос
та
лись
тільки тем
ну
ваті шмат
ки прос
-
тої па
ля
ниці з прос
то
го бо
рош
-
на.
Писарша зобіди
лась і не взя
ла
до чаю прос
тої па
ля
ниці. Во
на
гля
ну
ла на вчи
тельшу й примі
-
ти
ла,, що вчи
тельша ди
виться
на неї й сміється своїми ма
ле
нь
-
ки
ми чор
ни
ми очи
ма. Вчи
те
ль
-
ша зу
мис
не взя
ла дво
ма то
не
нь
-
ки
ми су
хи
ми пальця
ми скиб
ку й
трош
ки підня
ла вго
ру над ста
-
ка
ном, не
на
че зу
мис
не по
ка
зу
-
ва
ла пи
сарші та драж
ни
лась: ди
-
вись, мов, я їм питльова
ну па
ля
-
ни
цю, а ти бу
деш їсти прос
ту. З-
під низько
го ло
ба вчи
тельшині
очі аж бриз
ка
ли сміхом.
«Ой, сміється з ме
не, кля
та! Як
-
би не в гос
тях, здається, взя
ла б
оці шмат
ки прос
тої па
ля
ниці та
й пож
бу
ри
ла тобі в самісіньку
пи
ку!» - ду
ма
ла пи
сар
ша.
А Су
са
на Уласівна не
на
че на
злі
сть все го
во
ри
ла лю
бенько з
учи
тельшею, а до пи
сарші й сло
-
ва не про
мо
ви
ла, навіть не ди
-
ви
лась на неї, не
на
че її і в хаті не
бу
ло. Пи
сар
ша приміти
ла, що ха
-
зяй
ка гор
до й сер
ди
то пог
ля
да
-
ла на пи
са
ря й на Ле
оніда Се
ме
-
но
ви
ча.
«Чогось ніби сер
диться на нас…
І ди
виться не так, як ко
лись пе
-
редніше, й не го
во
рить з на
ми,
та все з учи
тельшею. Щось є!» -
мірку
ва
ла до
гад
ли
ва по-жіно
чо
-
му пи
сар
ша.
О. Ар
темій го
во
рив, го
во
рив і,
швид
ко не
на
че вто
мив
шись од
роз
мо
ви, якось ма
ло звер
тав
ува
гу на гос
тей. І Ва
тя роз
мов
-
ля
ла з па
ни
чем та все не
на
че су
-
пи
ла бро
ви.
«Нехай її «задні» візьмуть!» -
не
на
че про
мов
ля
ли в думці цю
фра
зу о. Ар
темій, і йо
го жінка, і
навіть Ва
тя. І ця фра
за не
на
че
чу
ла
ся їм в повітрі, на
че нові го
-
с
ті при
вез
ли з со
бою цю кривд
-
ну фра
зу й вис
та
ви
ли її на
по
каз.
«Чи го
ту
вать їм ве
че
рю, чи ні?»
- пробіга
ло в думці Су
са
ни Уласі
-
вни. «Не
хай її «задні» візьмуть!»
- знов не
на
че хтось підка
зав їй
під самісіньке ву
хо, і во
на по
ду
-
ма
ла: «Не зве
лю різать ку
рей на
ве
че
рю! Не варт! Пос
тав
лю хо
-
лод
ну за
кус
ку, по
дам шин
ки, ко
-
в
ба
си, та й не
хай ідуть з дво
ру
го
лодні. Не варті.»
«Чого це во
ни го
во
рять, не
на
че
три дні не їли або три дні пи
ли
та це тільки що про
чу
му
ються
на похмілля?» - ду
мав пи
сар, по
-
г
ля
да
ючи на о. Ар
темія та йо
го
жінку.
«Що з ни
ми ста
ло
ся, що во
ни
чо
гось ніби дмуться? - ду
ма
ла
пи
сар
ша. І в неї го
ло
ва хо
до
ром
хо
ди
ла од здо
гадів. - Чи не наб
-
ре
ха
ла ча
сом на нас чо
го вчи
-
тельша? Не
дур
но во
на сьогодні
та
ка ве
се
ла! Не
дур
но ж бла
го
чи
-
н
на тільки й ба
ла
кає з нею! Що
-
сь є! Це во
на! Це вчи
тельша по
-
набріху
ва
ла чо
гось».
І в пи
сарші аж го
ло
ва лу
ща
ла
од здо
гадів. Хо
ди
ла хо
до
ром го
-
ло
ва і в пи
са
ря. Він пе
реб
рав у
думці усі діла, які трап
ля
лись в
во
лості за ос
танні ча
си, ду
мав,
чи не бу
ли во
ни злу
чені з яки
-
мись спра
ва
ми бла
го
чин
но
го, - і
не зна
хо
див та
ких діл. Один Ле
-
онід Се
ме
но
вич з лег
ко
думністю
мо
ло
до
го хлоп
ця нічогісінько не
ду
мав, ба
ла
кав з Ва
тею, жар
ту
-
вав, сміявсь, не
на
че він не по
чу
-
вав на собі ніякої про
ви
ни.
Після чаю ха
зяїн зап
ро
сив гос
-
тей до гос
тин
ної. Гості пе
рей
ш
-
ли й по
розсіда
лись кру
гом сто
-
ла. О. Ар
темій і Су
са
на Уласівна
не
на
че ще ви
разніше по
чу
ли в
прос
торній світлиці враз
ли
ву
фра
зу: «Не
хай її «задні» візь
-
муть!» І ця фра
за не
на
че по
за
-
ми
ка
ла їм ус
та. Ха
зяй
ка по
си
ді
-
ла тро
хи ко
ло вчи
тельші й за
раз
вий
шла. О. Ар
темій позіхнув без
це
ре
монії й навіть ро
та не за
ту
-
лив.
Після од
хо
ду ма
тері Ва
тя ніби
роз
ляг
лась на ка
напі, об
пер
ши
-
сь ліктем об по
душ
ку, за
ку
ри
ла
папірос
ку й по
ча
ла по
зу
вать пе
-
ред па
ни
чем.
-
А я оце не
дав
но бу
ла в Києві.
Ви не чу
ли про це? - спи
та
ла Ва
-
тя в Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча.
-
Ні, не чув, - обізвав
ся він бай
-
дуж
но.
-
Їздили ми з однією мо
ло
день
-
кою ма
туш
кою сусідою. Во
на не
-
дав
но скінчи
ла ду
хов
ну шко
лу.
По
ду
май
те собі! Ми одп
ра
ви
ли її
па
нот
ця в гос
ти
ни
цю, а самі вд
-
вох з вок
за
лу та май
ну
ли прос
то
в опе
ру! Пот
ра
пи
ли на «Тру
ба
ду
-
ра»! Ще й завіси не підійма
ли, -
хва
ли
лась Ва
тя.
-
На «Тру
ба
ду
ра»? Як же вам
спо
до
бав
ся той заг
ра
нич
ний
«Тру
ба
дур»? - спи
тав Ле
онід Се
-
ме
но
вич.
-
Дуже спо
до
бав
ся. Мені зда
ло
-
сь, що я, пе
ре
ну
див
шись тут, з
Го
робцівки та пот
ра
пи
ла в якесь
за
ча
ро
ва
не царст
во, не
на
че каз
-
ку по
ба
чи
ла в справ
дешніх об
-
ра
зах та кар
ти
нах. Я страх люб
-
лю опе
ру! - хва
ли
ла
ся Ва
тя.
-
Так би й сиділи що
ве
чо
ра в
опері? - спи
тав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Не знаю, чи сиділа б що
ве
чо
-
ра, але знаю доб
ре, що час
те
нь
-
ко бу
ва
ла б в опері. А знаєте, я й
вас ба
чи
ла в те
атрі, - го
во
ри
ла
Ва
тя.
-
Не мо
же буть! - аж гук
нув Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич.
-
Чому не мо
же бу
ти?
-
Тим, що ви, надісь, сиділи в
па
р
тері, а я, пев
но, сидів на га
-
льо
рці; че
рез те вам бу
ло не ви
-
д
но ме
не, - ска
зав Ле
онід Се
ме
-
но
вич, - але ко
ли ж са
ме ви бу
ли
в те
атрі?
-
Після пи
липівча
них за
пустів
чет
вер
то
го дня, - ска
за
ла Ва
тя.
-
То, на
пев
но, ме
не не ба
чи
ли,
бо я тоді не був в те
атрі, - ска
зав
Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Та то я жар
тую! Я вас не ба
чи
-
ла, - ска
за
ла Ва
тя, але не приз
на
-
лась, як во
на тоді ба
жа
ла йо
го
по
ба
чить.
-
Ото шко
да, що я тоді не знав,
що ви в Києві. Я був би зай
шов
до вас, щоб по
ба
читься, - ска
зав
Ле
онід Се
ме
но
вич.
Ватя зраділа, їй зда
ло
ся, що До
-
б
ри
ловський сам ви
га
дав ту не
-
гар
ну фра
зу про
ти неї, що Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич не ка
зав її ніко
ли
і не міг ска
зать. Га
ря
че ко
хан
ня
си
лу
ва
ло її йнять віри цьому, си
-
л
ку
ва
лось підду
рить її роз
суд
-
ли
вість. Во
на пе
рес
та
ла йнять
віри ди
яко
нові й людсько
му по
-
го
во
рові за
га
лом.
«Він не міг так ска
зать про ме
-
не! Він та
кий лас
ка
вий та ввіч
-
ли
вий до ме
не й те
пер! - ду
ма
ла
Ва
тя. - Ох, ко
ли б цьому бу
ла
прав
да! Той Доб
ри
ловський, пе
-
в
но, нак
ле
пав на йо
го, отой по
-
га
ний Доб
ри
ловський, ота жов
-
та ли
си
ця!..»
І Ва
тя так роз
сер
ди
лась на ту
жов
ту ли
си
цю, що бу
ла лад
на
здер
ти з неї шку
ру.
Сусана Уласівна вий
шла. Дівчи
-
на ви
нес
ла за
раз після її од
хо
ду
де
серт: ва
рен
ня, кон
фек
ти та
яб
лу
ка. За нею за
раз увійшла й
Су
са
на Уласівна, про
мо
ви
ла кі
-
льки слів до пи
сарші, знов сіла
ко
ло вчи
тельші й ба
ла
ка
ла з
нею. Пи
сар
ша розгніва
лась зов
-
сім і на
пин
дю
чи
лась. Ваті знов
прий
шла на дум
ку обідли
ва
фра
за й на
ве
ла на неї сум. Во
на
мов
ча
ла і тільки ку
ри
ла. Після
де
сер
ту пи
сар
ша вста
ла й по
ча
-
ла про
щаться. Су
са
на Уласівна
не пус
ти
ла її й про
си
ла зос
та
ти
-
сь на за
кус
ку, але про
си
ла якось
бай
дуж
но. Ле
онід Се
ме
но
вич пе
-
рег
ля
нув
ся з сест
рою й тим на
-
тяк
нув, щоб во
на не ха
па
лась
до
до
му: йо
му схотіло
ся їсти, і
він ждав доб
рої ве
чері та ви
пи
-
вач
ки.
Але йо
го надія не справ
ди
лась.
Су
са
на Уласівна не звеліла розк
-
ла
дать огонь в печі й по
да
ла на
стіл шин
ку та сма
же
ну вранці
ков
ба
су. На столі стриміла од
-
ним од
на пляш
ка горілки.
Вина не по
да
ли. Гості за
ку
си
ли
й навіть доб
ре не наїлись і не
на
пи
лись. Після за
кус
ки пи
сар
та пи
сар
ша по
ча
ли про
щаться.
Ні гос
по
дар, ні гос
по
ди
ня не
про
си
ли їх ще по
ба
ви
тись. Вчи
-
тельша та вчи
тель ще зос
та
-
лись, не
на
че на злість пи
сарші.
-
Не за
бу
вай
те ж нас! Про
шу вас
одвіду
вать на
шу ха
ту! - ка
зав на
про
щанні о. Ар
темій, але якось
хо
лод
но, більше для зви
чай
но
-
сті. Він і в па
фос вже не вда
ва
в
-
сь, і не цілу
вав
ся га
ря
че, і не ма
-
хав ру
ка
ми. Гос
тям і це ки
ну
лось
в очі. Гості розп
ро
ща
лись і за
ра
-
ні вий
шли з до
му.
-
Вже не так лас
ка
во прий
ня
ли
нас сьогодні, - обізвав
ся пи
сар
до пи
сарші, вер
та
ючись до
до
му
ву
ли
цею.
-
Зовсім-таки не
лас
ка
во! - аж
крик
ну
ла пи
сар
ша. - Чо
гось по
-
на
ди
ма
лись, си
дять мовч
ки, не
го
во
рять; чо
гось бун
дю
чи
лись.
Бла
го
чин
на все роз
мов
ля
ла з
вчи
тельшею, а до ме
не й лед
ве
де
сять слів про
мо
ви
ла. Цур їм! Я
до їх в гості більше не піду.
-
І ве
че
рю катз
на-яку по
да
ли. Я
зовсім го
лод
ний: якоїсь шин
ки
шма
ток, та ще й мерз
лої якоїсь
ков
ба
си кільце… Це істин
но мо
-
ж
на ска
зать про нас, як ка
за
ли
ко
зи в казці: «Бігли че
рез місто
-
чок - вхо
пи
ли кле
но
вий лис
то
-
чок; бігли че
рез гре
бельку - вхо
-
пи
ли во
ди кра
пельку, - тільки
ми пи
ли й їли», - ска
зав Ле
онід
Се
ме
но
вич.
Писар з пи
сар
шею та Ле
онідом
Се
ме
но
ви
чем вер
ну
лись до
до
му,
ду
же нев
до
во
лені й навіть сер
-
диті.
Надбавши собі гро
шиків, пи
сар
вже пос
та
вив собі гар
неньку ха
-
ту, і не ха
ту, а до
мок з світли
цею,
кімна
тою та пе
кар
нею. Обс
та
ва
в йо
го хаті бу
ла більше та
ка, яка
бу
ває в сірач
ко
вих шлях
тичів
або в міщан по повіто
вих містах.
На стінках в світлиці висіли ряд
-
ки об
разів в фольго
вих та по
зо
-
ло
че
них ра
мах (Фольгові ра
ми
по
зо
ло
чені не су
хим зо
ло
том, а
су
хозліткою, чи позліткою. Це
де
ше
ве лис
то
ве зо
ло
то, кот
рим
зо
ло
тять не
до
рогі ран
ця до об
-
разів для се
лян.)
В кут
ку на об
разі висів ви
ши
ва
-
ний руш
ник. По стінах скрізь бу
-
ли по
начіплю
вані порт
ре
ти ца
-
рів та ге
не
ралів, на
мальова
них
на па
пері яри
ми кольора
ми й
оп
рав
ле
них в прості по
чор
нені
рам
ця. На пе
ре
го
родці в кімна
ту
висіла здо
ро
ва кар
ти
на - оле
ог
-
рафія не
до
лад
но
го мос
ковсько
-
го ви
дан
ня, на котрій бу
ли на
-
мальовані усякі життєві спо
ку
-
си: з од
но
го бо
ку ве
ли
ко
руський
се
ля
нин си
дить за сто
лом і кру
-
ж
ляє горілку; з дру
го
го бо
ку
мос
ковські при
каж
чи
ки п'ють за
сто
лом в сад
ку пи
во та горілку з
яки
мись мам
зе
ля
ми. Ця пістря
-
ва чер
во
но-си
ня ма
за
ни
на над
-
да
ва
ла світлиці ве
се
ленький ви
-
г
ляд. Ко
ло по
ро
га сто
яла здо
ро
-
ва зе
ле
на скри
ня на коліща
тах,
по
мальова
на здо
ро
вецьки
ми пу
-
ч
ка
ми чер
во
няс
тих рож, і зве
се
-
ля
ла світли
цю своїми яс
ни
ми
ко
льора
ми. На мальова
но
му не
-
ве
лич
ко
му мис
ни
ку ко
ло по
ро
га
біліли пос
тав
лені сторч ряд
ки
тарілок, таріло
чок та блю
де
чок.
В кімна
тах бу
ло хоч тісненько,
але чис
то, теп
ло, привітно. По
-
під стіна
ми сто
яв ослін з спин
-
кою, по
мальова
ний чер
во
ною
фар
бою, та кільки простіших,
по
мальова
них зе
ле
ною фар
бою,
«панських» стільців. Світли
ця
ви
г
ля
да
ла пістря
во й мальовни
-
чо, мов перська яс
на ткан
ка з
уся
ки
ми квітка
ми.
Писарша пос
та
ви
ла на столі ла
-
м
пу. Пи
сар вий
няв з ша
хов
ки під
мис
ни
ком пляш
ку нас
той
ки й
пос
та
вив на столі. Усі посіда
ли
за сто
лом і по
ча
ли су
ди
ти й гу
-
дить бла
го
чин
но
го та йо
го сі
-
м'ю. Пи
сар
ша звеліла най
мичці
зва
рить ва
ре
ни
ки на ве
че
рю.
-
Щось є! Щось тра
пи
лось, але
що та
ке, то я й са
ма доб
ре не
вга
даю, - аж ла
ма
ла собі го
ло
ву
пи
сар
ша, - пе
редніше ко
лись при
-
й
ма
ли нас доб
ре, аж цілу
ва
лись,
а те
пер тро
хи не од
вер
та
ються.
-
І я до
га
ду
юсь, що во
но щось
та є! - обізвав
ся й собі пи
сар. -
Во
но ко
лись потім ви
явиться,
але по
ки що, то й я собі аж го
ло
-
ву ла
маю, та нічо
го не вга
даю.
-
І я примітив, що Ва
тя чо
гось
на
су
пи
лась, чо
гось вда
ва
ла з се
-
бе неп
рис
туп
ну ве
ли
ку панію.
Роз
пер
лась на софі, за
дер
ла кир
-
пу вго
ру, за
ко
пи
ли
ла гу
би… - до
-
дав Ле
онід Се
ме
но
вич…
-
Я нігде нічо
го про їх не го
во
-
ри
ла при лю
дях. Мо
же, ти, Льо
-
ню, що ляп
нув язи
ком за їх при
ко
мусь? - ска
за
ла пи
сар
ша до бра
-
та.
-
Може, й клеп
нув що: а хто йо
-
го знає. Я так ба
га
то бов
каю, що
нічо
го не при
га
даю, - ска
зав Ле
-
онід Се
ме
но
вич.
-
Хто в вас не
дав
но був на ху
-
торі? - спи
та
ла пи
сар
ша в бра
та.
-
А хто ж був! Був з Бо
гус
ла
ва
ста
рий Ав
рум: приїздив тор
гу
-
вать пше
ни
цю та про
со, - ска
зав
Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Що ж ти го
во
рив при йо
му?
Оті по
купці пашні - ве
ликі бре
-
ху
ни й пе
ре
но
сять пльотки з се
-
ла в се
ло, мов со
ро
ки, - ска
за
ла
пи
сар
ша.
-
Я з ним і не роз
мов
ляв. Це я
доб
ре пам'ятаю.
-
А ще хто був в вас на ху
торі? -
спи
та
ла пи
сар
ша.
-
А ще хто? Бу
ли се
ля
ни, був
наш ба
тюш
ка, був Ан
то
син бать
-
ко. Хто ж іще? Ага! був ди
якон
Доб
ри
ловський, - ска
зав Ле
онід
Се
ме
но
вич.
-
Ота жов
та ли
си
ця? - про
мо
ви
-
ла пи
сар
ша.
-
Отой жов
тий лис, але я в йо
го
хвос
та не примітив на той час, -
ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
За що ж він роз
мов
ляв з то
-
бою? - спи
та
ла сест
ра. - Чи не го
-
во
ри
ли ви чо
го за бла
го
чин
но
го,
за Ва
тю?
-
А дідько йо
го знає, що він ка
-
зав. Здається, го
во
рив, щоб я
сва
тав Ва
тю.
-
А ти що ска
зав? - спи
та
ла пи
-
сар
ша.
-
А я ска
зав… Що я ска
зав? Ска
-
зав, як да
дуть ти
сяч з п'ять, то
сва
та
ти
му, а як дві ти
сячі, то не
-
хай її «задні» візьмуть, - ска
зав
Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
То це ж та жов
та ли
си
ця й роз
-
ка
за
ла усе бла
го
чин
но
му. Так во
-
но й є! - ска
за
ла пи
сар
ша.
-
Навряд чи роз
ка
за
ла. Ди
якон
не при
ятель же й не рівня бла
го
-
чин
но
му, - ска
зав Ле
онід Се
ме
но
-
вич
.
-
Чи ска
зав ди
якон, чи ні, а я
більше не піду до їх сидіть у кут
-
ку та витрішки про
да
вать, - ска
-
за
ла пи
сар
ша. - То цілу
ва
лись зо
мною, панька
лись, а те
пер де
-
руть но
са вго
ру й тро
хи не плю
-
ють мені в ли
це. Ще як ти ду
-
маєш сва
тать Ва
тю, то я бу
ду їх
одвіду
вать вря
ди-го
ди, а як ні,
то й ні! Бун
дю
чаться, не
на
че які
ге
не
ра
ли. А я що ж та
ке? І мій
батько дідич, мо
же, ба
гатіший,
ніж во
ни. В їх сте
ля з сво
ло
ка
ми,
а в мо
го «па
пеньки» гла
денькі
суфіти з кру
жа
ла
ми по
се
ре
дині.
Вчи
тельша си
дить в їх ко
ло сто
-
ла, а ме
не за
то
го по
са
дов
лять
ко
ло по
ро
га, - ре
пе
ту
ва
ла пи
сар
-
ша, ви
пив
ши чар
ку нас
той
ки.
-
Ватя мені й по
до
бається. Ска
-
за
ти по правді, в неї гарні темні
очі. Але як
би дав о. Ар
темій
п'ять ти
сяч, то я б за
раз сва
тав
її. Ніс в неї тро
хи ко
рот
кий, то
тре
ба б батькові до
то
чить йо
го
ти
ся
ча
ми. Та й са
ма во
на якась
важ
ка, за
те
ле
пу
ва
та, на
че ко
ло
-
да в до
рогій сукні, - по
чав жар
-
ту
ва
ти та глу
зу
вать Ле
онід Се
-
ме
но
вич.
-
Та й Су
са
на Уласівна не ле
ге
-
нь
ка. Істин
но, що сту
па! Йде по
хаті, то аж поміст двиг
тить, а пе
-
рей
де че
рез ха
ту, та аж со
пе, мов
ко
вальський міх, - обізва
лась пи
-
сар
ша.
-
Якби по
си
пав по
пе
ред неї на
по
мості про
со, то пе
рей
шла б че
-
рез ха
ту та й про
со стовк
ла! По
-
зад неї вже б ле
жа
ло пшо
но: хоч
за
раз ка
шу ва
ри! - до
да
вав жа
-
ртів Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
А в бла
го
чин
но
го рот. Їй-бо
гу,
як вер
ша. Як
би він пос
та
вив сво
-
го ро
та в Росі між камінням в
шумі, то ри
би нап
лив
ло б пов
-
ний рот: по
ду
ма
ла б ри
ба, що то
вер
ша, - обізвав
ся пи
сар.
-
Та він і так тією своєю вер
шею
му
хи ло
вить. Як роз
дя
вить її, то
так му
хи й на
ле
тять, а він прих
-
кає та їх тільки випльовує: ле
пе
-
че й випльовує! - до
да
ла пи
сар
-
ша. - Який він смішний, як веш
-
тається по залі та тріпає ру
ка
ми
й кісми! Я страх як люб
лю тоді
ди
виться на йо
го.
-
І но
га
ми тріпає, і кісми, і по
ла
-
ми. «Кру
титься, вер
титься й бе
-
ре
га не дер
житься»: гірше од
мли
на! - до
да
вав жартів Ле
онід
Се
ме
но
вич.
-
А гор
дий, а гост
рий, а ціка
вий!
Все в ме
не ви
пи
тує про во
лосні
спра
ви, все хо
че знать, до всього
дош
пор
тується. А здир
ли
вий, а
за
по
пад
ний, крий бо
же! І до кня
-
гині підско
чить, і до па
на під
-
плиг
не! І там хіп, і тут хіп, і там
смик, і тут сіп! - до
да
ва
ла пи
сар
-
ша куті ме
ду, ще й ру
ка
ми по
ка
-
за
ла, як той сми
кає з усіх боків.
-
І Ва
тя гор
да, не
на
че фа
ра
оно
-
ва доч
ка. Сідає в чо
вен - підсте
-
ляй їй ки
лим. Та все в неї роз
мо
-
ва про опе
ру та про опе
ру! Ті
-
льки й мо
ви в неї, що про «Тру
-
ба
ду
ра». Хо
дить, не
на
че та че
ре
-
па
ха. Ся
де, над
меться, на
че яка
-
сь кня
ги
ня. А пе
рей
де че
рез ха
-
ту, то вже й вто
миться; так і геп
-
не на крісло, не
на
че ко
пу жи
та
на
жа
ла. А співає ма
нер
но, ще й
дзиж
чить, мов гедз: дззз… дззз…
Не пе
респіва
ла, а прод
зиж
ча
ла
усього «Азру», - ска
зав пи
сар.
А Ле
онід Се
ме
но
вич всмішки й
собі по
чав дзиж
чать то
го «Аз
-
ру», підроб
лю
ючись під Ва
тин
го
лос: «Вве
чері гу
лять хо
ди
ла
до
ч
ка сул
та
на мо
ло
денька…» Пі
-
д
роб
лю
ван
ня вий
шло ду
же смі
-
шне. Усі сміялись на всю світли
-
цю.
-
Що мені бла
го
чин
ний! Я тут
бла
го
чин
ний на всю во
лость! -
ре
пе
ту
вав пи
сар, ви
пив
ши запі
-
кан
ки ча
рок зо три. - Він піп на
од
но се
ло, а я піп на два де
сят
ки
сілі Мені кла
няється й жид, і му
-
жик, і уп
ра
ви
тель, і пан за
по
бі
-
гає лас
ки… Що мені бла
го
чин
-
ний? Я тут пан! І жид не
се мені
ха
ба
ра, і пан бе
ре на ви
пас мої
ко
ро
ви, а він один ніко
ли не ти
-
к
не мені й кар
бо
ван
ця в ру
ки за
пос
лу
гу, навіть не по
дя
кує, спа
-
сибі не ска
же. Чи ча
сом наг
ру
бі
-
я
нить йо
му який
сь му
жик, я йо
-
го за
раз в хо
лод
ну по
сад
жу. А те
-
пер зась, па
нот
че! Ви
ба
чай! Що
для ме
не во
лос
ний? Во
лос
ний
от тут у ме
не! - і пи
сар плю
нув
та й роз
тер чо
бо
том. - А піп отут
у ме
не в ку
лаці! - і пи
сар згор
нув
пальці в ку
лак. - Я тут гу
бер
на
-
тор справжній, а не той, що пра
-
вує гу
бер
нею в Києві!
Рядом з світли
цею бу
ла пе
кар
-
ня. З світлиці в пе
кар
ню двері
бу
ли не при
чи
нені. Ку
хо
вар
ка,
не
мо
ло
да вже мо
ло
ди
ця, чу
ла
усю до
чис
та роз
мо
ву. В пе
кар
ню
в той час до неї прибігла в гості
вчи
те
ле
ва най
мич
ка, ба
ба, її ку
-
ма. Вчи
тель з жінкою пішов до
ба
тюш
ки в гості, а ба
ба з нудьги
побігла й собі в гості до ку
ми. І
ба
ба все чис
то чу
ла, що го
во
ри
-
лось в світлиці. І мо
ло
ди
ця, й ба
-
ба ре
го
та
лись в пе
карні, аж за
бо
ки бра
лись, як і па
ни в світли
-
ці.
-
Ото су
дять! Ото ви
га
ду
ють! -
ше
потіла ба
ба.
Вона за
раз-та
ки пішла до
до
му;
і як тільки вчи
тель з жінкою
вер
нувсь од ба
тюш
ки, во
на до
сло
веч
ка роз
ка
за
ла їм, що го
во
-
ри
ли в пи
са
ря, з фо
тог
рафічною
док
ладністю, як зви
чай
но роз
-
ка
зу
ють те, що чу
ли, малі діти та
се
ля
ни.
Баба тільки нічо
го не вто
ро
па
-
ла про опе
ру, а «Тру
ба
ду
ра» пе
-
реінак
ши
ла на «тру
ба
ча».
VII
Вчительша на
си
лу діжда
лась
дня, так бра
ла її не
терп
ляч
ка
роз
ка
зать Су
сані Уласівні, що го
-
во
ри
ли про о. Ар
темія в пи
са
ря.
На
пив
шись вранці чаю, во
на
при
б
ра
лась, при
че
пу
ри
лась і по
-
бігла до Су
са
ни Уласівни. О. Ар
-
темія не бу
ло вдо
ма. Вчи
тельша
роз
ка
за
ла Су
сані Уласівні та Ваті
усе до
чис
та, що го
во
ри
ли і як
сміялись з їх вчо
ра вве
чері у пи
-
са
ря. Слу
ха
ючи те гид
ке опо
ві
-
да
н
ня, Су
са
на Уласівна лед
ве ди
-
ха
ла од гніву. Ва
тя то чер
воніла,
то блідла.
-
От такі-то лю
де оті пи
сарі! -
скінчи
ла вчи
тельша. - Я їх доб
ре
знаю. Да
ли
ся во
ни мені взна
ки,
їдять, п’ють у вас і вас су
дять та
гу
дять по
за очі. В вічі такі добрі
та привітні, а по
за очі глу
зу
ють з
вас, док
ла
да
ють жартів та під
-
німа
ють вас на сміх.
Сусана Уласівна сиділа мовч
ки,
стра
шен
но зо
бид
же
на. Її гор
до
-
витість бу
ла ду
же збу
ре
на смі
-
шни
ми ка
ри
ка
ту
ра
ми.
Ватя, зневіре
на в Ле
онідові Се
-
ме
но
ви
чу, лед
ве вдер
жу
ва
ла сльо
-
зи. Во
на те
пер тільки пой
ня
ла
віри то
му, що роз
ка
зу
вав про Ле
-
оніда Се
ме
но
ви
ча Доб
ри
ловсь
-
кий.
Вчительша по
сиділа тро
хи й
швид
ко поп
ро
ща
лась та й пішла.
Вер
та
ючись до
до
му, во
на зу
мис
-
не прой
шла проз пи
са
ре
ву ха
ту,
проз самісінькі вікна, щоб на
-
тяк
нуть пи
сарші, де во
на тільки
що бу
ла. Ра
ди
ми очи
ма во
на ки
-
ну
ла пог
ляд на пи
са
реві вікна. З
вікна виг
ля
да
ла пи
сар
ша. Їх очі
зустрілись. Пи
сар
ша вло
ви
ла
вчи
тельшин пог
ляд, ве
се
лий,
насмішку
ва
тий, і до
га
да
лась, що
вчи
тельша щось вчи
ни
ла ду
же
не
доб
ре для неї.
-
Щось у на
шої вчи
тельші сьо
-
годні ве
ли
кодні очі: не
на
че ті
-
льки що пас
ки та по
ро
ся
ти
ни
наїлась. Ди
вись, як пог
ля
дає на
ме
не та ре
го
четься очи
ма, - ска
-
за
ла пи
сар
ша до сво
го чо
ловіка.
-
Мабуть, якусь ко
вер
зу вчи
ни
-
ла та «ра
денька, що дур
ненька»,
- обізвав
ся пи
сар, - не
хай собі
радіє на здо
ров'я! Нам це не ва
-
дить.
-
Ой, за
ва
дить! Я її вда
чу доб
ре
знаю, - ска
за
ла пи
сар
ша, - ож по
-
ба
чиш, ож по
наз
ди
виш
ся!
В той час як вчи
тельша роз
ка
-
зу
ва
ла за вчо
раш
ню роз
мо
ву в
пи
са
ря, Ва
тя сиділа, не
на
че зде
-
рев'яніла. Во
на по
чу
ва
ла, що го
-
ло
ва в неї по
чи
нає мо
ро
читься.
Гля
ну
ла во
на на завіси ко
ло ві
-
кон - то
ненька сітка завіс ніби
зат
ру
си
лась пе
ред її очи
ма, як
со
няш
не ма
ре
во, зат
ру
си
лась
крізь сльози, що на
ли
лись в її
очі й от-от бу
ли на
по
го
тові по
-
ко
титься крап
ля
ми по що
ках.
Сльози бли
ща
ли в її очах; віка
бу
ли повні сліз. Ва
тя тільки од
со
ро
му пе
ред вчи
тельшею лед
ве
вдер
жу
ва
ла їх. Мо
ло
да дівчи
на
вже бу
ла ут
во
ри
ла собі в мріях
ніби який
сь рай, пов
ний ко
хан
-
ня, рай в іншо
му, кра
що
му жит
-
ті. Во
на жи
ла в то
му раї й бу
ла
щас
ли
ва тим мрійним жит
тям.
Те
пер во
на приміти
ла, що усі ті
мрії роз
хо
дяться, мов дим, мов
ту
ман. Пе
ред її очи
ма не
на
че
зни
ка
ли пишні де
ко
рації сцені
-
чної кар
ти
ни: пишні зе
лені сад
-
ки, алеї, квітни
ки й фон
та
ни од
-
со
ву
ва
лись набік; пишні па
ла
ци,
пор
ти
ки ніби по
ма
леньку вхо
-
ди
ли під зем
лю; синє, про
зо
ре,
теп
ле не
бо по
ви
лось і підня
ло
ся
вго
ру; легкі ро
жеві хмар
ки розі
-
йшли
ся ди
мом; нес
подіва
но за
-
мер
ли ве
селі акор
ди, згас
ли ча
-
рівні ме
лодії; фан
тас
тич
ний світ
ти
хо зга
сав. Усі ча
ри ко
хан
ня й
надій од
ра
зу зник
ли, і з то
го
раю не
на
че випх
нув її той, хто
ут
во
рив для неї той рай, випх
-
нув гру
бо, по-прос
тацько
му, ви
-
п
хув, ще й насміявся.
Світ не
на
че зга
сав в Ва
тя
них
очах. Ваті зда
ло
ся, що в хаті ніби
смер
кає, світ зга
сає. Во
на ди
ви
-
лась і вже нічо
го не приміча
ла,
нічо
го не ба
чи
ла, нічо
го не чу
ла
і не приміти
ла, як вчи
тельша
поп
ро
ща
лась, як во
на вий
шла з
ха
ти. Во
на ма
ши
нально по
да
ла
їй ру
ку, і як тільки вчи
тельша
вий
шла. Ва
тя по
чу
ти
ла, що її ду
-
шить в гру
дях, да
вить ко
ло сер
-
ця. Сльози не
на
че за
мерз
ли в
очах на віях, ніяк не мог
ли роз
-
тать і ви
литься з важ
ких вік. Ва
-
тя рап
то
во схо
пи
лась з місця,
побігла до своєї кімна
ти, зня
ла
ру
ки вго
ру й крик
ну
ла: «Ой бо
-
же мій! бо
же мій!» Го
ре ка
ме
нем
да
ви
ло її в гру
дях. Сльози під
-
сту
па
ли, да
ви
ли в гру
дях і не
мог
ли ви
ли
тись. Ма
ти побігла
слідком за нею, ду
же стри
во
же
-
на го
рем мо
ло
дої дівчи
ни.
-
Ой, ду
шить ме
не в гру
дях! Бо
-
же мій! - го
во
ри
ла Ва
тя і вхо
пи
-
лась обо
ма ру
ка
ми за гру
ди, по
-
тім за сер
це.
-
Ватю, ди
ти
но моя! Що з то
-
бою? Не вби
вай
ся так! Не він
один на світі, не він ос
танній! -
го
во
ри
ла ма
ти. а са
ма по
чу
ва
ла,
що і в неї за
боліло ко
ло сер
ця.
Мати стри
во
жи
лась. Во
на не
пос
теріга
ла, що доч
ка так ду
же
за
ко
ха
лась в мо
ло
до
го хлоп
ця.
Ва
тя бу
ла по
тай
на. Во
на не лю
-
би
ла го
во
рить за се
бе пе
ред
дру
ги
ми, таїлась навіть пе
ред
при
ятелька
ми, пе
ред матір'ю.
Во
на за
таїла в своєму серці й
своє ко
хан
ня, за
таїла й своє го
-
ре. Ва
тя вда
лась в матір своєю
вда
чею, бу
ла неп
ро
вор
на, спо
-
кійна, неш
вид
ка й ніби апа
тич
-
на до всього; але під тією бай
-
дужістю хо
ва
лась нер
во
ва й пал
-
ка вда
ча її батька, за
мас
ко
ва
на
знадвірньою не
по
во
руш
ливістю
та бай
дужістю.
Ватя впа
ла на постіль і не мог
-
ла одійти й опам'ятаться. Її що
-
ки зблідли, ши
ро
ко одс
ло
нені
очі ніби згас
ли. Во
на ди
ви
лась
на матір і не
на
че її не ба
чи
ла.
Ма
ти тільки чу
ла нер
во
ве хли
-
пан
ня. Так хли
па
ють ма
ленькі
нер
вові діти, ко
ли бу
ва
ють роз
-
д
ра
то
вані яко
юсь не
до
го
дою:
си
л
ку
ються зап
ла
ка
ти, стог
ну
-
ть, важ
ко ди
шуть і потім рап
том
підніма
ють нер
во
вий плач. Ва
тя
тро
хи зго
дом од
ра
зу за
го
ло
си
ла.
Сльози по
ли
лись з її очей дріб
-
ним до
щем. Ма
ти зас
по
коїлась.
«Виплаче го
ре слізьми, то й ле
-
г
ше ста
не», - по
ду
ма
ла Су
са
на
Ула
сівна.
-
Ватю, го
луб
ко! не плач, не
вби
вай
ся. Є на світі го
ре, що й
сльоза
ми йо
го не вип
ла
чеш. Але
твоє го
ре не та
ке. Поп
лач, то
ста
не тобі лег
ше на серці. Чи є
на світі хоч од
на з мо
ло
дих ді
-
вчат, щоб не заз
на
ла та
ких сліз?
Сусана Уласівна важ
ко зітхну
ла.
Бу
ло знать, що й во
на ко
лись за
-
з
на
ла та
ко
го са
мо
го го
ря, як і її
доч
ка. Во
на сіла на стільці в го
-
ло
вах у Ваті, підпер
ла що
ку до
-
ло
нею й за
ду
ма
лась, її дум
ки по
-
вер
ну
ли в давні-давні ча
си. ко
ли
й во
на бу
ла та
ка мо
ло
да, як і Ва
-
тя, ко
ли й во
на ко
ха
ла щи
ро,
роз
пус
ка
ла зо
лоті мрії без кінця,
ко
ли й її ті мрії гріли й ма
ни
ли
і… роз
си
па
лись ма
ре
вом та й
роз
ляг
лись ро
же
вим ту
ма
ном.
В хаті бу
ло ти
хо. Нігде не чуть
бу
ло ні най
мен
шо
го гу
ку. Світ
зимнього хмар
но
го дня, ти
хий,
мо
лош
ний, не
на
че побільшу
вав
ти
шу в хаті. Ва
тя пла
ка
ла вже
тихіше.
Побачивши, що Ва
тя по
ча
ла
зас
по
ко
юваться, Су
са
иа Уласівна
вий
шла з кімна
ти й звеліла зас
-
те
лять стіл. Нас
ту
пив час обіду.
О. Ар
темій поїхав десь по ділу до
Кор
су
ня й не вер
тавсь. На
го
ту
-
вав
ши все на столі, Су
са
на Уласі
-
вна пішла кли
кать до обіду Ва
-
тю.
-
Не хо
чу я обіда
ти. На
що мені
той обід? На
що мені са
ме жи
вот
-
тя? Навіщо во
но мені зда
ло
ся? -
обізва
лась Ва
тя.
-
Ватю, сер
це, не го
во
ри так! І
ви
раз
ки ят
ряться, але й го
яться;
і розт
ри
юд
же
не сер
це мож
на за
-
гоїть! Ми
не який
сь час, і во
но
за
гоїться, і мо
же са
ма бу
деш смі
-
ятись з своїх сліз. Ми лю
де з дос
-
тат
ка
ми… Ти ще мо
ло
да. Чо
го
тобі жу
риться? - втіша
ла ма
ти, а
са
ма за
жу
ри
лась незгірше доч
-
ки: во
на заз
на
ла, яке то важ
ке та
бо
ля
че го
ре сер
ця…
Ватя сіла за стіл і нічо
го не мог
-
ла їсти. Во
на ди
ви
лась у вікно
без тя
ми, без дум
ки в го
лові… І
ма
ти їла, як не їла.
-
Чи ка
зать за це усе та
тові, як
вер
неться до
до
му? - спи
та
ла ма
-
ти в доч
ки.
-
Ні, ма
мо; луч
че не кажіть. Та
то
стур
бується, бу
де сер
ди
тись на
пи
са
ря, не спа
ти
ме цілу ніч, -
обізва
лась Ва
тя.
-
І нам не да
ва
ти
ме спать, - до
-
да
ла Су
са
на Уласівна.
-
Мабуть, ска
жу я йо
му за це все
аж завт
ра, ко
ли він приїде вве
-
чері. Ти й без то
го так стур
бо
ва
-
на. А ска
за
ти прав
ду я ду
ма
ла,
що Ле
онід Се
ме
но
вич те
бе лю
-
бить і те
бе сва
та
ти
ме.
-
Мамо, не кажіть мені нічо
го за
йо
го! - крик
ну
ла Ва
тя, і в її го
ло
-
сі по
чув
ся різкий нер
во
вий ба
-
ть
ків го
лос.
-
То й не бу
ду. Тільки зас
по
кой
-
ся та не впа
дай в ту
гу, моя ди
ти
-
но! Твоє го
ре ще не ве
ли
ке; це
го
ре ще мо
ло
де. Бу
ває го
ре в
житті ще гірше, од кот
ро
го й во
-
лос
ся сивіє на го
лові.
Перед ве
чо
ром Су
са
на Уласівна
звеліла нас
та
вить са
мо
вар. Ва
тя
сіла за стіл і ви
пи
ла два ста
ка
ни
чаю. Во
на пи
ла чай мовч
ки, не
про
мо
вив
ши й сло
ва. Мов
ча
ла й
ма
ти, не
на
че да
ва
ла во
лю її го
-
рю. Ва
тині дум
ки пішли ясніше.
«Що ж мені те
пер ро
би
ти? - ду
-
ма
ла Ва
тя. - З ким мені до
ве
де
-
ть
ся вік віку
вать? І де до
ве
де
ть
-
ся? І яка моя до
ля? Що бу
де з
моїм ко
хан
ням, з моїм сер
цем,
ко
ли він наг
лу
зу
вав
ся, насмія
в
-
сь з ме
не? А я ж йо
го лю
би
ла, як
свою ду
шу, більше за свою ду
шу;
я бу
ла ра
да од
да
ти за йо
го свою
ду
шу, своє жи
вот
тя. Чи до
ве
де
-
ться мені ко
го по
лю
бить так, як
я йо
го ко
ха
ла? Ні! Я не
на
че од
да
-
ла йо
му усю лю
бов до ос
тан
ку,
га
ря
чу, щи
ру лю
бов».
І Ва
тя ніби заг
ля
ну
ла в свою
ду
шу й приміти
ла, що лю
бов ще
не зник
ла в серці, що во
на ще
жевріє. І як
би він прий
шов до
неї, привітно по
го
во
рив з нею,
во
на за
бу
ла б усі йо
го насмішку
-
ваті ви
гад
ки та вих
ват
ки, за усе
ви
ба
чи
ла б йо
му.
«Він зро
ду жар
тов
ли
вий. Мо
же,
він і те
пер роз
хо
див
ся тільки з
жар
та
ми вкупі з сест
рою, не по
-
ш
ко
ду
вав і ме
не в жар
тах. Мо
же,
він не та
кий лег
ко
важ
ний чо
ло
-
вік, як на йо
го на
го
во
ри
ла вчи
-
тельша; а мо
же, во
на й приб
ре
-
ха
ла, до
да
ла своєї от
рут
ної жов
-
чі», - ду
ма
ла Ва
тя.
І Ва
тя по
чу
ва
ла, що во
на зне
на
-
виділа в той час вчи
тельшу од
щи
ро
го сер
ця.
Цілий вечір Су
са
на Уласівна
спо
діва
лась сво
го му
жа, а він не
приїздив. Цілий вечір во
на про
-
сиділа мовч
ки з доч
кою. Ду
ми за
ду
ма
ми сно
ви
га
ли в Ва
тиній го
-
лові й не до
хо
ди
ли ні до яко
го
кінця: пе
ред нею в бу
ду
чині чо
-
рніла ніби сум
на ніч, не місяч
на,
не зо
ря
на, а хмар
на без просві
-
тку осіння ніч.
Вже пізненько по
ля
га
ли во
ни
спа
ти. Ва
тя спа
ла три
вож
ним
сном, не
на
че дріма
ла дрімо
тою.
І все їй снив
ся який
сь неп
ри
-
ємний, важ
кий сон, ніби во
на
йде по
над Рос
сю між дво
ма ряд
-
ка
ми ви
со
ких скель узенькою,
мов ко
ри
дор, до
ли
ною. Скелі ро
-
з
пе
чені, аж па
шать. Над до
ли
-
ною ву
зенька сму
га важ
ко
го,
хма
р
но
го не
ба. Во
на ніби вто
ми
-
лась; їй душ
но, аж ди
ха
ти нічим.
А вузька тем
на до
лин
ка в'ється
без кінця, і во
на вже йде не до
-
ли
ною, а ніби дов
гою без кінця
тем
ною га
ле
реєю. От во
на ніби в
якихсь пе
че
рах, і знов іде, блу
-
кає по пе
че
рах, а кінця нігде не
вид
ко. Ко
ли це в од
ну мить пе
-
ред нею в до
лині заб
ли
щав яс
-
ний со
няч
ний день. Во
на ба
чить
Рось, но
вий млин, но
ву греб
лю.
Во
на вже йде па
ху
чи
ми лу
ка
ми,
а по
руч а нею десь узяв
ся Ле
онід
Се
ме
но
вич…
Ваті ста
ло лег
ше на душі; во
на
ніби оду
жа
ла після важ
кої сла
-
бості й крик
ну
ла од ра
дості.
Радість на
ли
ла її ду
шу до са
мо
го
краю. Во
на знов ста
ла щас
ли
ва…
І в той час во
на про
ки
ну
лась. Че
-
рез двері во
на по
чу
ла ле
генький
стукіт; блис
ну
ло світло. Ва
тя до
-
га
да
лась, що то приїхав батько.
І знов во
на по
ри
ну
ла в важ
ку
дрімо
ту й тільки пе
ред світан
-
ням зас
ну
ла міцним, важ
ким мо
-
ло
дим сном і вста
ла дру
го
го дня
пізно.
Вранці, ще як Ва
тя спа
ла, Су
са
-
на Уласівна роз
ка
за
ла о. Ар
-
темієві, що во
на пе
ре
чу
ла че
рез
вчи
тельшу. О. Ар
темій спах
нув.
-
Так от які ці пи
сарі! З ме
не ж
кміта не
аби
який. Я знав, що пи
-
сар гор
дує мною, але цього я од
йо
го жінки не сподівавсь. Ну, по
-
т
ри
вай
те ж! По
ка
жу ж я вам і
сту
пу, і ко
ло
ду, і вер
шу! Вилізуть
вам бо
ком оті ваші жар
ти. Те
пер
на
чу
вай
тесь ви, пад
лю
ки, ан
ци
-
бо
ри, ан
тих
рис
ти! Я вас та
ки до
-
ко
наю! - ре
пе
ту
вав о. Ар
темій і
бігав по кімнаті.
-
Я вже сер
ди
лась вчо
ра, а сьо
-
годні вже й пе
ре
сер
ди
лась, - спо
-
кійно го
во
ри
ла Су
са
па Уласівна,
- ма
ло чо
го лю
де не го
во
рять
про
між се
бе. Хіба ж і ми не го
во
-
ри
мо про інших? А як
би во
ни
про
чу
ли од ко
гось, що ми го
во
-
ри
мо за їх, що б з то
го вий
шло?
Яка б ко
лот
не
ча скоїлась! Ти не
сердься ду
же й не вби
вай
ся! Мо
-
же, вчи
тельша що й збре
ха
ла та
сво
го до
то
чи
ла.
-
Може, й так, але я цього їм так
не по
да
рую. Я розмізчу ото
го
пи
са
ря. Вже він і так ме
не розд
-
ра
ту
вав: чо
го про
шу, то він мені
ча
сом і од
ко
ша дає. А хто він?
му
жик, сал
дат, який
сь не
досвіт.
Хіба пи
сар
шин брат пос
ва
тає Ва
-
тю, тоді я му
шу за все ви
ба
чить,
- го
во
рив о. Ар
темій.
-
Але ж він хо
че п'ять ти
сяч
при
да
но
го! - обізва
лась жінка.
-
А де я йо
му на
бе
ру стільки
гро
шей? Хіба спро
даю і коні, і
во
ли, й во
зи, і яр
ма, й за
но
зи, та
й то не ви
бе
ру п'ять ти
сяч. Ко
ли
хо
че бра
ти Ва
тю, то не
хай бе
ре з
дво
ма ти
ся
ча
ми!
-
Я вже ба
чу, що так він її не ві
-
зьме. Ва
тя йо
му спо
до
ба
лась,
але гроші ще більше йо
му спо
-
до
бні, - ска
за
ла Су
са
на Уласівна.
Довго хо
див по світлиці о. Ар
-
темій, за
ду
ма
ний та сер
ди
тий.
Са
мо
любст
во йо
го бу
ло зо
бид
-
же
не. Він ви
га
ду
вав, як би до
-
пек
ти пи
са
реві й од
дя
чить та
да
ти здачі за свою оби
ду.
-
Я на йо
го на
пи
шу ми
ро
во
му
по
се
ред
ни
кові! Я йо
го під суд
од
дам! Це ж крутіяка, це ж ха
-
бар
ник, це ж злодій, яких і на
сві
ті ма
ло! - ре
пе
ту
вав о. Ар
те
-
мій, ма
ха
ючи ру
ка
ми.
-
Е! цього не ро
би. бо це все те
-
бе скомп
ромітує. Ми тільки по
-
чу
ли за йо
го до
маш
ню роз
мо
ву,
- зас
по
ко
юва
ла йо
го Су
са
на Ула
-
сівна, зро
ду помірко
ва
на й роз
-
суд
ли
ва, - підож
ди лиш, що далі
бу
де, та тоді вже й по
ба
чи
мо, що
ро
би
ти, що діять. Во
ни усі зо
би
-
ди
лись, що ми їх привіта
ли хо
-
лод
но, що я їм буч
ної ве
чері не
пос
та
чи
ла.
-
А я ж для то
го па
ни
ча вдосві
-
та й по ви
но їздив до Кор
су
ня,
жидів пос
тя
гав з бе
бехів. А він…
-
То що ж, що їздив. Мо
же, ще
раз поїдеш для ко
гось іншо
го, -
вмов
ля
ла по
мир
ли
ва Су
са
на Ула
-
сівна.
-
Ні, так не мож
на по
ки
нуть
діла! Ні! Хоч дам йо
му зна
ти, що
й ми знаємо, як во
ни нас су
дять
та гу
дять. На
пи
шу до йо
го лис
та
й на
тяк
ну, не
хай бу
де обачні
-
шим. Най
мич
ки ж чу
ли, як во
ни
нас су
дять? Во
ни ж роз
не
суть по
всьому селі, про нас піде по
го
-
лос
ка, по
говір.
Роздратований тим, що вте
ряв
зя
тя, і тим, що пи
сар з жінкою
об
го
во
рю
ють йо
го, о. Ар
темій
цілий ра
нок був сер
ди
тий. Йо
му
схотіло
ся їсти, а са
мо
вар був не
-
го
то
вий. Най
мич
ка опізни
лась з
са
мо
ва
ром. О. Ар
темій побіг до
пе
карні, ви
ла
яв най
мич
ку. Най
-
мич
ка з пе
ре
ля
ку вхо
пи
ла са
мо
-
вар і побігла з ним в сто
ло
ву.
Ком
фор
ка й пок
риш
ка злетіли з
са
мо
ва
ра й бряз
ну
ли об підло
гу.
Це ще гірше розд
ра
ту
ва
ло нер
-
во
во
го о. Ар
темія.
На столі ва
ляв
ся ніж. Ва
тя за
бу
-
лась схо
вать йо
го в ша
фу.
-
Чого це тут ніж ле
жить!? -
крик
нув о. Ар
темій. - І чом ви не
кла
де
те ножів на своє місце?
Він вхо
пив но
жа, мов сво
го во
-
ро
га, поніс до ша
фи й ткнув йо
-
го на по
лич
ку. На верхній по
лиці
сто
яла тарілка з пок
ра
яною па
-
ля
ни
цею. Він за
че
пив тарілку, і
тарілка бряз
ну
ла об підло
гу й
роз
би
лась на дріб'язки. Шмат
ки
й скиб
ки па
ля
ниці роз
си
па
лись.
-
І нас
тав
ля
ють же, гос
по
ди,
оцих тарілок з са
мо
го краєчку!
Хто це пос
та
вив тарілку з краєч
-
ку та й не за
су
нув на по
ли
цю? -
кри
чав сер
ди
то о. Ар
темій.
-
Та годі вже тобі! Сідай ли
шень
за стіл та мерщій пий чай, бо ти
го
лод
ний, - го
во
ри
ла Су
са
на Ула
-
сівна.
О. Ар
темій зібрав че
реп
ки, од
-
ніс до пе
карні й швир
го
нув їх до
по
ро
га. Йо
му зда
ло
ся, що він ні
-
би шпур
ляє ті че
реп
ки або на
пи
са
ря, або на пи
сар
шу. Він вер
-
нув
ся в сто
ло
ву й виніс на таріл
-
ці шма
ток са
ла. Одрізав
ши пів
чет
вер
ти
ни од шмат
ка са
ла о.
Ар
темій по
чав їсти йо
го з хлі
-
бом. Ко
ли гля
не він у вікно, по
дворі хо
дять те
ля
та.
-
Ой бо
же мій! хтось те
ля
та ви
-
пус
тив! І хто то ви
пус
тив те
ля
та
з хліва? Ой ли
шеч
ко! Ще поз
лу
-
ча
ються з ко
ро
ва
ми та вис
суть
їх! - крик
нув о. Ар
темій.
Він схо
пив
ся з місця й про
жо
-
гом побіг на ґанок. Жінка побі
-
гла за ним слідком.
-
Та годі вже тобі гур
котіть! Сі
-
дай та пий чай! Гос
по
ди ми
лос
-
ти
вий! Го
ре мені з та
кою лю
ди
-
ною! - го
во
ри
ла Су
са
на Уласівна,
біжа
чи за о. Ар
темієм.
-
Омельку! Кар
пе! Де це в не
чи
-
с
то
го подіва
лись ті най
ми
ти?
За
женіть те
ля
та в хлів! - кри
чав
о. Ар
темій, сто
ячи на ґанку в од
-
но
му каф
тані.
Але ні Омелька, ні Кар
па не бу
-
ло на той час ні в дворі, ні в клу
-
ні. Ні Омелько, ні Кар
по не обі
з
-
ва
лись. О. Ар
темій вхо
пив ло
ма
-
ку й хотів бігти за
га
нять те
ля
та.
Жінка вхо
пи
ла йо
го за ру
ку.
-
Одже ще зас
ту
диш
ся! Геть по
-
кинь оту ло
ма
ку та йди до ха
ти!
Чи то ж го
диться бла
го
чин
но
му
га
няться з ло
ма
кою за те
ля
та
-
ми? - крик
ну
ла во
на на чо
ловіка
й по
тяг
ла йо
го за ру
ку в при
хо
-
жу. - Піду пош
лю най
мич
ку, то й
по
за
га
няє те
ля
та й без те
бе, -
ска
за
ла Су
са
на Уласівна.
-
А бо
же мій ми
лос
ти
вий! Ск
рі
-
зь не
по
ря
док, не
лад. І най
ми
ти
десь по
роз
хо
ди
лись, і те
ля
та по
-
роз
хо
ди
лись, - бідкав
ся о. Ар
те
-
мій.
-
Та то твої нер
ви по
роз
хо
ди
ли
-
сь та роз
тор
га
лись! Йди та пий
чай! - го
во
ри
ла до йо
го Су
са
на
Уласівна.
О. Ар
темій сів за стіл і по
чав пи
-
ти чай. Од шу
му та кри
ку Ва
тя
про
ки
ну
лась, од
хи
ли
ла двері з
своєї кімна
ти й ти
хо спи
та
ла в
ма
тері:
-
Чи то та
то вже гур
ко
тить? Аж
ме
не збу
див. Я спро
сон
ня аж жа
-
х
ну
лась.
-
Та гур
ко
тить та тов
четься! Хі
-
ба ж ти йо
го не знаєш? Це най
-
шло на йо
го оте ли
хо, то вже бу
-
де гур
котіть та то
рохтіти цілий
ра
нок. Не ви
ходь і очей не по
ка
-
зуй, по
ки не нап’ється чаю. Не
бу
де ніко
го в хаті, то й не бу
де
до ко
го чеп
ляться. Швид
ше вик
-
ри
читься, то й пе
рес
та
не, - ска
-
за
ла до доч
ки Су
са
на Уласівна.
О. Ар
темій сидів за сто
лом і ре
-
пе
ту
вав. Він в такі го
ди
ни ду
мав
го
лос
но, пев
но для то
го, щоб ви
-
гур
котітись.
-
Ну, я пи
са
реві цього так не по
-
да
рую! Я тут пас
тир! Я тут ду
-
хов
ний отець, а він ме
не га
нить
та об
но
сить пе
ред слу
га
ми, пе
-
ред моїми ду
хов
ни
ми овеч
ка
ми.
Цього по
пус
кать не мож
на! Не
мож
на! На по
хи
ле де
ре
во й ко
зи
ска
чуть. Я тобі не по
хи
ле де
ре
-
во! На ме
не не вис
ко
чиш, їй-бо
-
гу, не стерп
лю! Хоч на
пи
шу до
йо
го та дам зна
ти, що я за все ді
-
знавсь, що там в йо
го хаті вчо
ра
мо
ло
ли язи
ка
ми.
О. Ар
темій по
ки
нув півста
ка
на
не
до
пи
то
го чаю, ки
нувсь до пи
-
сьмо
во
го сто
ла, вхо
пив лис
ток
па
пе
ру й на
пи
сав до пи
са
ря ко
-
ро
теньку за
пис
ку:
«Шановний Ле
онтію Пет
ро
ви
-
чу! ко
ли ви що го
во
ри
те за ме
не,
за мою жінку та за мою доч
ку, то
за
чи
няй
те двері в пе
кар
ню. Ви
за
бу
ли при
каз
ку, що «в хаті ча
-
сом і стіни слу
ха
ють, і піч слу
-
хає»; че
рез те й ви
хо
дить, що се
-
к
ретів ніхто не знає, «тільки од
-
на ба
ба та уся гро
ма
да», як ка
-
жу
ть в при
казці. Бу
вай
те здо
ро
-
ві, їжте борщ з гри
ба
ми - дер
жі
-
ть язик за зу
ба
ми».
О. Ар
темій пок
ли
кав най
ми
та й
одіслав за
пис
ку до пи
са
ря. Най
-
мит увійшов в пи
са
ре
ву пе
кар
-
ню й пе
ре
дав за
пис
ку пи
са
реві.
Пи
сар
ша са
ме тоді наг
ну
лась
над ла
вою про
ти печі й кри
ши
ла
в рин
ку са
ло на вишк
вар
ки до
каші. Ку
хо
вар
ка по
ра
лась ко
ло
припічка за спи
ною в пи
сарші й,
наг
нув
шись, заг
ля
да
ла в піч. Пе
-
кар
ня бу
ла та
ка ма
ленька та ті
-
сна, що пи
сар
ша й ку
хо
вар
ка, по
-
на
хи
ляв
шись, лед
ве не чер
ка
-
лись од
на об дру
гу.
Писар узяв за
пис
ку. Двері в пе
-
кар
ню бу
ли од
чи
нені. Пи
сар
ша
гук
ну
ла че
рез од
чи
нені двері:
-
А що там пи
ше до те
бе бла
го
-
чин
ний?
Писар го
лос
но про
чи
тав за
пис
-
ку, щоб і пи
сар
ша з пе
карні чу
ла.
Про
чи
тав
ши лист, він тільки то
-
ді сха
ме
нув
ся й зир
нув на од
чи
-
нені в пе
кар
ню двері.
-
Еге! Я вже до
га
ду
юсь, за яку
це піч він пи
ше! Ця піч не тільки
з ву
ха
ми та пле
чи
ма, але й з очи
-
ма й язи
ком, та ще й гост
рим, як
брит
ва. Я-бо ду
маю, чо
го во
на
так ве
се
ло пог
ля
да
ла на наші ві
-
кна! А в неї, як тільки в серці за
-
ве
деться га
дю
ка, та ще й лю
та й
кус
ли
ва, тоді в неї й очі ста
ють
ве
ли
кодні… - го
во
ри
ла пи
сар
ша
до пи
са
ря че
рез двері.
Куховарка, сто
ячи ко
ло печі,
все чу
ла й осміхну
лась. Ле
онід
Се
ме
но
вич став на по
розі й че
-
рез поріг узяв сест
ру за лікоть,
по
тяг у світли
цю, а потім при
чи
-
нив двері. Пи
сар
ша дер
жа
ла в
одній руці ніж, а в другій - са
ло.
-
От ту
ди! Ку
ди ж я оце бу
ду
кри
шить са
ло? - ска
за
ла пи
сар
-
ша до бра
та.
-
Про ме
не, кри
ши мені в рот, бо
я вже їсти хо
чу, тільки бо
га ра
ди
за
чи
няй двері в пе
кар
ню, ко
ли
будлі-що го
во
риш про ко
гось, бо
піч і справді з очи
ма, і з пле
чи
ма,
і навіть з но
га
ми! - ска
зав Ле
онід
Се
ме
но
вич.
-
От тобі й на! То це в бла
го
чин
-
но
го зна
ють все до
чис
та, що ми
верз
ли вчо
ра вве
чері? - ска
за
ла
пи
сар
ша.
-
А ма
буть, зна
ють, - сум
но обіз
-
ва
в
ся пи
сар, - ад
же ж чу
ла, що
пи
ше бла
го
чин
ний?
-
Це На
талія Корніївна! Це вчи
-
тельша! Це її язи
чок вже розб
ре
-
хав про нас. Та й швид
ка ж! Вчо
-
ра вве
чері ми базіка
ли, а сього
д
-
ні в бла
го
чин
но
го вже чис
то все
зна
ють!.. - го
во
ри
ла пи
сар
ша.
-
Та то її ку
хо
вар
ка вчо
ра вве
-
чері сиділа оту
теч
ки в пе
карні,
як ми го
во
ри
ли, - ска
зав пи
сар. -
А! по
га
но, Те
тя
но! По
га
но, нігде
прав
ди діть.
-
От тобі й на! Те
пер мені бу
де
со
ром і очі по
ка
зать до бла
го
чи
-
н
но
го, ко
ли в вас за
хо
дять такі
свар
ки та зма
ган
ня, - обізвав
ся
Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Тепер так: або йдіть до бла
го
-
чин
но
го та за
раз сва
тай
те Ва
тю,
і тоді усе піде на мир; або робіть,
як знаєте! - ска
зав пи
сар.
-
А! шко
да! А! так по
га
но якось
ви
па
ло! Та й я на
го
во
рив вчо
ра
три мішки гре
ча
ної вов
ни… Пев
-
но, во
ни й за це вже зна
ють, -
обізвав
ся Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Та вже ж зна
ють, хоч, мо
же, й
не все та
ки до сло
веч
ка, - ска
зав
пи
сар.
-
А я та
ки ду
мав сва
тать Ва
тю:
бу
ла надія, що ви
тор
гую-та
ки
п'ять ти
сяч в о. Ар
темія. А те
-
пер… тпру! або ні тпру, ні ну! -
жа
р
ту
вав Ле
онід Се
ме
но
вич. -
Поміж во
ро
га
ми труд
но пот
рап
-
лять.
Писарша од
чи
ни
ла двері в пе
-
кар
ню, заг
ля
ну
ла в рин
ку й кри
-
к
ну
ла:
-
От ту
ди! Кіт поїв са
ло! І ще
один во
рог на до
да
чу! От і пот
-
рап
ляй поміж во
ро
га
ми. А, прок
-
ля
та ко
тя
ка!
І пи
сар
ша трісну
ла ко
та по спи
-
ні з усієї си
ли. Кіт з пе
ре
ля
ку
схо
вав
ся під піччю.
Леонід Се
ме
но
вич за
ду
мавсь.
Жа
р
тов
ливість та ве
селість од
-
ра
зу не
на
че стек
ла з йо
го, як сті
-
ка
ють краплі во
ди з гус
ки, ко
ли
во
на вий
де з во
ди на бе
рег. В йо
-
го серці за
во
ру
ши
лось та
ке по
-
чу
ван
ня, ніби він нес
подіва
но
щось вте
ряв: йо
му зда
ва
лось, ні
-
би хтось нес
подіва
но вкрав у йо
-
го коні й во
ли, вкрав п'яніно, по
-
ви
но
сив з ха
ти до
ро
гий сервіз,
до
рогі убо
ри, заб
рав гроші, ще й
вик
рав і завіз ку
дись са
му Ва
тю.
Це неп
риємне по
чу
ван
ня на
ве
ло
на йо
го ду
шу за
ду
му й навіть
сму
ток. Він сів на стільці й за
ду
-
мав
ся, схи
лив
ши го
ло
ву. Йо
му
ста
ло шко
да, що пер
ший план в
житті, за
ду
ма
ний ним і на
чер
ка
-
ний хоч не
яс
ни
ми фар
ба
ми, не
-
яс
ни
ми лініями, пор
вав
ся нес
-
подіва
но й наг
ло, не
на
че той
план був вит
ка
ний з па
ву
тин
ня,
не
на
че один пус
тот
ли
вий по
дих
лег
ко
го вітру пош
ма
ту
вав йо
го
й розніс на всі бо
ки.
Писар сидів за сто
лом, спер
-
шись ліктем об стіл. Пе
ред ним
ле
жав лист бла
го
чин
но
го. Він
пи
льно ди
вив
ся на той лист. Де
-
ся
тий раз пи
са
реві гострі очі пе
-
ребіга
ли той лист од по
чат
ку до
кінця. Пер
ший раз він про
чи
тав
той лист і навіть осміхнув
ся, не
-
на
че він про
чи
тав якусь пус
те
-
нь
ку бо
ма
гу в во
лості. Але пе
ре
-
біга
ючи очи
ма на
пи
са
не вдру
ге,
втретє, пи
сар не
на
че на
би
рав
ся
злості, як су
ха губ
ка по
ма
леньку
вси
сає вогкість. Йо
го вда
ча бу
ла
для
ва, не
во
руш
ли
ва. Він був не
-
го
во
рю
чий, лю
бив більше мов
-
чать, ніж го
во
ри
ти. Йо
го ду
ша
за
па
лю
ва
лась по
ма
леньку, як за
-
па
лю
ються в печі сирі дро
ва.
Але пи
сар був з тих вдач, в кот
-
рих як тільки раз за
па
лив
ся ого
-
нь, то вже не зга
сав до су
ду, до
віку. Пи
сар був зав
зя
ту
щий, за
-
пек
лий, нез
дат
ли
вий чо
ловік.
Писар по
чу
тив, що в йо
му за
па
-
люється злість, що во
на пус
кає в
йо
го душі корінці й па
рост
ки та
все глиб
ше та шир
ше. Він су
пив
свої густі бро
ви, а йо
го жи
лаві,
мох
наті пальці сту
ля
лись в ку
-
ла
ки.
Весела пи
сар
ша, впо
рав
шись в
пе
карні, вбігла в світли
цю.
-
Чого це ви по
на
ду
ва
лись, як
інди
ки, та й си
ди
те мовч
ки, не
-
на
че во
ди в рот наб
ра
ли? Мо
же,
так здо
ро
во їсти хо
че
те? - спи
та
-
ла пи
сар
ша.
-
Буде ба
талія з о. Ар
темієм, -
су
м
но про
мо
вив пи
сар не
на
че
сам до се
бе, - це вже бла
го
чин
-
ний вист
ре
лив на ме
не з руш
ни
-
ці.
-
Ото яке ли
хо! Ку
ди ж пак! Як
о. Ар
темій поч
не ба
талію, то й я
ви
ко
чу свою гар
ма
ту та й вист
-
ре
лю й на йо
го, і на вчи
тельшу, -
ще
бе
та
ла пи
сар
ша.
-
Ну, ти вже кра
ще не ви
ко
чуй
своєї гар
ма
ти й не стріляй! Але
ко
ли й стріля
ти
меш, то при
чи
-
няй-бо двері в пе
кар
ню! - крик
-
нув пи
сар, пе
ребігши де
ся
тий
раз лист о. Ар
темія, де бу
ло на
-
пи
са
но про ті двері.
Писар ки
нув та
кий звірю
чий
пог
ляд на жінку, що та шви
де
нь
-
ко за
чи
ни
ла двері й при
ку
си
ла
язи
ка.
-
Він і пе
редніше ко
лись на ме
-
не стріляв вже не раз, але я змо
-
в
чу
вав, - сум
но за
го
во
рив пи
сар,
- потім він був став лас
ка
вий до
ме
не, а це знов бах
нув на ме
не з
гар
ма
ти.
-
Та це вчи
тельша бах
ну
ла на
нас. Я но
сом чую її підсту
пи та
підко
пу
ван
ня під нас, - го
во
ри
ла
пи
сар
ша.
-
Вчительша вчи
тельшею, а це
річ са
ма по собі, - бу
бо
ню пи
сар
ніби собі під ніс, - але я не з такі
-
вських, щоб підстав
лять сво
го
ло
ба під кулі. Не діжде він то
го!
В пи
са
ря очі розп
лю
щи
лись.
Він гля
нув на жінку ши
ро
ко роз
-
п
лю
ще
ни
ми зли
ми очи
ма й лус
-
нув з усієї си
ли ку
ла
ком об стіл.
-
Я в Го
робцівці ніко
му не най
-
мит. Я тут пан! Я тут бла
го
чин
-
ний! Я ніко
му не бу
ду тут кла
ня
-
тись! - крик
нув пи
сар і знов вда
-
рив з усієї си
ли об стіл. Він не
вва
жав на інте
ре
си Ле
оніда Се
-
ме
но
ви
ча. Ра
ди злості й своєї по
-
м
с
ти він був ла
ден усім й усіма
по
жерт
во
вать; бо не вмів ви
ба
-
чать - і ніко
му не ви
ба
чав.
Писар за
мовк. Мов
ча
ла й пи
са
-
р
ша. Ле
онід Се
ме
но
вич сидів і
ду
му ду
мав. Сон
це ве
се
ло світи
-
ло в три вікні світлиці, гра
ло
блис
ком на біло
му снігу. Світли
-
ця, уся ніби по
мальова
на, аж
сміяла
ся й вікна
ми, і зе
ле
ним
лис
том ге
рані на вікнах, і зе
ле
-
ни
ми стільця
ми, і зо
ло
ти
ми ра
-
ма
ми. і ви
ши
ва
ни
ми руш
ни
ка
ми
на об
ра
зах. Се
ред сріблис
то
го
блис
ку од сон
ця й снігу ве
се
ла
світли
ця яро ясніла, мов пи
сан
-
ка вес
ною на Ве
лик
день, і не
на
-
че сміяла
ся з сум
них та за
ду
ма
-
них об
личчів та по
хи
ле
них го
-
лов.
-
Нумо вже обіда
ти, або
що! -
обі
зва
лась пи
сар
ша. - В ме
не вже
обід го
то
вий: я вже їсти хо
чу; а
то ще й обід пе
рес
тоїть.
І мовч
ки во
на пос
та
ви
ла тарі
-
лки на стіл. Мовч
ки сіли во
ни усі
троє за стіл і по
обіда
ли, лед
ве
пе
ре
мов
ля
ючись кілько
ма сло
-
ва
ми.
Незабаром по обіді Ле
онід Се
-
ме
но
вич по
чав зби
раться в до
-
ро
гу. Якось не
ве
се
ло він зби
ра
в
-
сь їхать до
до
му. Не
ве
се
ло й роз
-
п
ро
щав
ся він з сест
рою та зя
-
тем. Пи
сар був сум
ний, як осіння
ніч.
-
Як же це бу
де в вас з бла
го
-
чин
ним. Ле
онтію Пет
ро
ви
чу? Чи
бу
де
те биться, чи ми
ри
тись? -
спи
тав мо
ло
дий Па
на
сен
ко в пи
-
са
ря на про
щанні.
-
Ще по
ба
чи
мо, чий батько дуж
-
чий. Я йо
му сам не здам
ся аби
-
як! Я на мир сам не піду. Не вмію
за
побігать в ко
гось лас
ки. Як ме
-
не ніхто не зачіпа
ти
ме, то й я ні
-
ко
го не за
чеп
лю. А хто ме
не за
-
че
пить ко
ле
сом, то
му я й во
за
по
т
ро
щу… - ска
зав пи
сар, див
ля
-
чись прос
то в вічі Ле
онідові Се
-
ме
но
ви
чу.
Писареві бу
ло зро
зуміло, що
Ле
онід Се
ме
но
вич на
тя
кав на
мир з бла
го
чин
ним, що він не
по
ки
дав своїх планів на Ва
тю,
але для сво
го са
мо
любст
ва, для
своєї нез
дат
ли
вості він був ла
-
ден не вва
жа
ти навіть на інте
ре
-
си сво
го ро
ди
ча.
-
Поживемо - по
ба
чи
мо, що далі
бу
де, - ска
зав Ле
онід Се
ме
но
вич
на про
щанні.
І ве
се
ло він розп
ро
щав
ся з ро
-
ди
ча
ми, вий
шов з ха
ти й сів на
мальовані сан
ки.
«Може, во
но в їх пе
рет
реться,
пе
рем
неться - та й так ми
неться.
Влітку навіда
юсь в Го
робцівку
до сест
ри. Мо
же, зять ще й по
-
ми
риться з о. Ар
темієм. Який
сь
час ми
не, то й Ва
тя за
бу
де, що я
сміявся з неї. Мо
же, о. Ар
темій
на
ду
мається та й роз
до
бу
де ти
-
ся
чок п'ять для своєї доні. Мо
же,
мо
же…»
А ко
ни
ки нес
ли сан
ки по гла
-
денькій, як скло, до
розі. Сан
ки,
мов чо
вен на бист
рині» ніби
пли
в
ли ти
хо, швид
ко й плав
но
й, ніби ко
лис
ка, за
ко
ли
ха
ли мо
-
ло
до
го па
ни
ча. Ле
онід Се
ме
но
-
вич задрімав, ду
ма
ючи ду
му про
не
давні неп
риємні події в Го
-
робцівці.
«Була ве
се
ла Го
робцівка, а на
цей час чо
гось ста
ла смут
на», -
ду
мав мо
ло
дий па
нич, дріма
ючи
в теп
ло
му ко
жусі.
VIII
На мас
ниці два го
робцівські чо
-
ловіки, Лев
ко та Пет
ро, ви
пив
-
ши доб
ре в ку
ма, вер
та
лись до
-
до
му проз двір о. Ар
темія вже
зовсім п'яні. Обид
ва во
ни бу
ли
відомі на все се
ло п'яниці, бо те
-
пер на се
лах вже зовсім ви
во
-
дяться неп
ро
сип
ленні п'яниці.
Йдучи проз ба
тюш
чин двір, чо
-
ловіки співа
ли якусь нісенітни
-
цю, а потім ста
ли на во
ро
тях і
по
ча
ли ла
ять о. Ар
темія, що час
-
тенько трап
ляється на се
лах з
п'яни
ця
ми.
-
От тут жи
ве той, що де
ре з жи
-
во
го й з мерт
во
го, - гу
кав один
чо
ловік сте
ре
отип
ну лай
ку про
попів, - усе йо
му да
вай та да
вай
гроші! І вро
дись - пла
ти, й ох
рес
-
тись - пла
ти, й оже
нись - пла
ти!
-
Так, ку
ме, так. І вмри - так са
-
мо пла
ти йо
му! П'яниці сто
яли
на во
ро
тях і ла
яли, скільки влі
-
зло.
-
І ко
ро
ви в йо
го кир
паті, і най
-
мич
ки ми
заті!
-
І во
ли в йо
го прок
ляті, і коні
ле
дачі, і свині смер
дячі! - гу
кав
пер
ший п'яни
ця й ма
хав ку
ла
ка
-
ми на ха
ту. - І ку
ри ле
дачі, і гу
си
мор
даті, - плів п'яни
ця, за
гу
бив
-
ши па
мо
ро
ки й тям
ку десь в ши
-
н
ку.
О. Ар
темій, си
дя
чи ко
ло вікна,
ба
чив ту сце
ну й чув ту по
га
ну
лай
ку. Він на
пи
сав до пи
са
ря
лист, щоб тих п'яниць заб
ра
ли в
во
лость та по
са
ди
ли хоч на один
день в хо
лод
ну, щоб при
пи
нить
п'яниць.
-
Еге, ви
ба
чай! Він за
га
дує мені,
не
на
че своєму дя
кові, - ска
зав
пи
сар і за
раз-та
ки по
дав та
ку
од
пис
ку, що во
лость не має пра
-
ва су
ди
ти й ка
рать за крив
ду
сло
вом і вчин
ком, що ці діла по
-
ви
нен роз
би
рать ми
ро
вий суд
-
дя. А ко
ли о. Ар
темія зобіди
ли
сло
вом, то не
хай він їде по
зи
-
вать тих чо
ловіків до ми
ро
во
го
судді.
Писар на
пи
сав о. Ар
темієві це
все в офіціальній бо
мазі, ще й
під но
ме
ром завів в книж
ку та й
одіслав че
рез стійчи
ка до бла
го
-
чин
но
го.
О. Ар
темій про
чи
тав ту од
пис
ку
та аж крик
нув.
-
Їдь до ми
ро
во
го! Спа
сибі твоє
-
му батькові! Їдь за двад
цять ве
-
рс
тов по
зи
вать двох п'янюг! Чи
вже ж йо
му бу
ла б ве
ли
ка труд
-
нація по
са
дить в хо
лод
ну отих
двох підчих
востів хоч на день та
ніч, щоб при
пи
нить їм п'яні язи
-
ки? Ну, пот
ри
вай же, Ле
онтію
Пет
ро
ви
чу! На
чу
вай
ся ж те
пер!
Не бу
ти тобі пи
са
рем в Го
роб
ці
в
-
ці. Бу
деш ме
не пам'ятать до но
-
вих віників! - го
во
рив о. Ар
темій
до Су
са
ни Уласівни.
Раз після вечірні, ви
хо
дя
чи з
церк
ви, о. Ар
темій роз
ба
ла
кавсь
на цвин
тарі з дідом Яко
вом та
ти
та
рем. Бу
ли в церкві й два чо
-
ловіки, що бу
ли ко
лись ти
та
ря
-
ми, і ті прис
ту
пи
ли до о. Ар
темія
й ба
ла
ка
ли то про се, то про те.
До куп
ки прис
та
ло ще кільки су
-
сід о. Ар
темія та цер
ков
ний сто
-
рож. О. Ар
темій завів роз
мо
ву
про пи
са
ря.
-
І навіщо ви дер
жи
те при во
ло
-
сті ота
ко
го пи
са
ря, як отой Ко
-
цю
бен
ко? І чом ви йо
го не про
-
же
не
те? Нев
же в нас не знай
ш
-
ло
ся б лю
дей, кра
щих та здатні
-
ших од йо
го? - по
чав о. Ар
темій.
-
А що ж, ба
тюш
ко; та він і нам
нес
по
доб
ний; але не ми йо
го са
-
д
жа
ли за пи
са
ря, не нам йо
го й
ски
дать з-місця, - обізвав
ся дід
Яків.
-
Та це ж та
кий прой
дисвіт, що
йо
го со
ром і в гро
маді дер
жать,
не то що йо
го за пи
са
ря оби
рать.
Йо
му ж тільки в шин
ку сидіти б
та горілкою тор
гу
вать, а не пи
-
са
рю
вать.
-
Нема де прав
ди діти: що він
ли
хий для лю
дей, то ли
хий! -
ска
зав ти
тар. - До йо
го ані прис
-
ту
пу! не
на
че став
ся до яко
гось
гу
бер
на
то
ра! Як сон
це зай
де, то
вже до йо
го ніко
му дос
ту
питься
не мож
на.
-
Замкне двері в во
лосній уп
-
раві та й ніко
го не пус
кав; а хто
увійде не
на
ро
ком у во
лость, то
так ку
ла
ка
ми в спи
ну й поп
ре че
-
рез двері та на двір. Та кри
чить,
ве
ре
щить, та лає в батька - в
матір, та кля
не! - ка
зав дід Яків.
-
І це прав
да. Але не в тім си
ла, -
по
чав о. Ар
темій, - це ж не пи
сар,
а злодій! Він же пе
ре
во
дить гро
-
мадські гроші ні за що ні про що.
А ви мов
чи
те!
Чоловіки пох
ню
пи
лись і вти
ри
-
ли очі в зем
лю: во
ни зна
ли, що
пи
сар кра
де, але усі мов
ча
ли.
-
Але що ж нам ро
бить, ко
ли йо
-
го дер
жить ми
ро
вий по
се
ред
ник?
- обізвавсь пе
ре
го
дя дід Яків.
-
То ви по
жалійтесь на йо
го ми
-
ро
во
му по
се
ред
ни
кові. А на
що
вам ди
виться йо
му в зу
би? Під
-
німіться про
ти пи
са
ря на сходці,
а потім до ми
ро
во
го з про
щен
-
ням, - на
пу
тю
вав о. Ар
темій.
Чутка про цю по
ра
ду о. Ар
темія
за
раз-та
ки пішла по селі й ді
-
йшла до пи
са
ря.
-
Ого-го! - ска
зав пи
сар до во
-
лос
но
го. - Ба
тюш
ка вже зби
рав
на ме
не со
бор. Збе
ру ж і я на йо
-
го свій конг
рес. По
ба
чи
мо, чий
батько дуж
чий; по
ба
чи
мо, хто
бу
де звер
ху: чи со
бор, чи конг
-
рес.
Писар, не га
ячи ча
су, за
раз-та
-
ки й скли
кав свій конг
рес. Він
чи
тав навіть га
зе
ту й тро
хи тя
-
мив де
що в політиці.
Писар зак
ли
кав до се
бе в гості
два чо
ловіки, що бу
ли ко
лись
во
лос
ни
ми стар
ши
на
ми, зак
ли
-
кав во
лос
но
го ка
си
ра, де
сяцько
-
го, Лев
ка та Пет
ра, котрі ла
яли
о. Ар
темія в йо
го та
ки во
ро
тях,
та ще чо
ловіків з п'ять своїх су
-
сід, пос
та
вив їм відро горілки, а
пи
сар
ша зго
ту
ва
ла доб
ру за
кус
-
ку. Чо
ловіки аж об
ли
зу
ва
лись,
ню
ха
ючи ті па
хощі, але не ро
зу
-
мі
ли, який то ключ при
хо
диться
до та
кої надз
ви
чай
ної пи
са
ре
вої
добрісті.
Писар не
за
ба
ром по
ка
зав їм то
-
го клю
ча, як тільки чо
ловіки до
-
б
ре ви
пи
ли й за
ку
си
ли. На цей
час пи
сар при
чи
нив двері в пе
-
кар
ню. Він одк
рив конг
рес про
-
мо
вою зда
ле
ки, нав
ман
ня, наз
-
до
гад бу
ряків, ко
ли морк
ви тре
-
ба. По
ба
ла
кав
ши про се та про
те, про де
які гос
по
дарські спра
-
ви, пи
сар по
чав роз
мо
ву про о.
Ар
темія: він підібрав для се
бе
свою партію, не спри
я
ючу ба
тю
-
шці, неп
ри
хильну до йо
го.
-
Чогось на ме
не оце на
пав
ся
наш піп. Зби
рав на ме
не свій со
-
бор на цвин
тарі: лає ме
не, га
-
нить, об
но
сить ме
не по селі. А я
ж йо
му нічогісінько ли
хо
го не
за
подіяв. Чи пой
ме
те віри? Зве
ме
не жи
дом і навіть злодієм!
-
Невже злодієм? Ото ди
во! - аж
крик
нув Лев
ко.
-
Їй-богу, зве злодієм. От бо
жусь
і ла
ден і зап
ри
сяг
тись, що прав
-
да. А хіба ж я в йо
го коні вкрав
чи гроші пок
рав? Хто ска
же, що
я в йо
го коні вкрав?
-
Авжеж ніхто не ска
же, - обі
з
-
ва
в
ся один чо
ловік. - Чи то мож
-
на! чи то мож
на! Злодій - то та
ки
злодій, а ви ж, Ле
онтію Пет
ро
ви
-
чу, та
ки ж, хва
ли
ти лас
ку не
бес
-
но
го, пи
сар. А хто ж цього не
знає?
-
Одже ви
хо
дить, по-ба
тюш
чи
-
но
му, що я злодій та й злодій! -
го
во
рив пи
сар.
-
Е, ні! Що вже що, а цьому неп
-
рав
да! І зап
ри
сяг
нусь, що неп
ра
-
в
да! Це він так собі дзво
нить. А
не
хай собі дзво
нить! - обізвав
ся
ка
сир, вже п'яненький.
-
Але як то мені слу
ха
ти ота
ке! -
ска
зав пи
сар.
-
О, що по
га
но та
ке слу
хать, то
по
га
но. Про це не
ма що й ка
зать,
- ска
зав Лев
ко.
-
Отож він хо
че ски
нуть ме
не з
пи
сарст
ва. А я зроб
лю так, що
ски
ну йо
го з па
рафії, - ска
зав пи
-
сар і блис
нув сер
ди
то очи
ма.
Гостям, оче
ви
дяч
ки, спо
до
бав
-
ся та
кий сміли
вий пи
сарів про
-
ект.
-
Як ски
нуть, то й ски
нуть! Аби
церк
ва, а піп бу
де. Без по
па не
бу
де
мо сидіть, - ска
зав де
ся
ць
-
кий.
-
Знайдуть дру
го
го та й приш
-
лють, - ска
зав пи
сар. - Хіба ж це
та
ки справді один він та
кий ми
-
тець на ввесь світ, а дру
го
го та
-
ко
го й не знай
деться? Знай
дуть
кра
що
го.
-
Знайдуть. Чо
му пак не знай
ду
-
ть, - ска
зав Де
нис, пе
редніший
го
робцівський го
ло
ва.
-
Або кра
що
го, або й гіршо
го, -
бовк
нув Лев
ко. - Бу
ває уся
ко
во.
Цей ще ніби се
ре
ду
щий між ни
-
ми.
-
Добрий се
ре
ду
щий! Нічо
го ка
-
зать! - обізвав
ся пи
сар. - Який в
йо
го лад в церкві? Сто
рож кра
де
гроші з тарілоч
ки та
ки в церкві,
кла
де в ки
ше
ню, як хо
дить по
церкві та зби
рає гроші; ти
тар
кра
де; дяк - ні до бо
га, ні до лю
-
дей: хри
пить, кувікає та ви
щить
на кри
ласі, та ще й плює че
рез
кри
лас на гро
ма
ду. А сам гост
-
рий та пал
кий. Все стри
бає та
кру
титься, як му
ха в ок
ропі. Та
все лається та кля
не. Ко
лись і
ме
не наз
вав ан
тих
рис
том.
-
Невже ан
тих
рис
том? Дух свя
-
тий при хаті! - ска
зав ли
цемі
р
-
ний Де
нис, ще й пе
рех
рес
тив
ся.
Десяцький та ще кілька чо
ло
-
вік й собі пе
рех
рес
ти
лись, ма
бу
-
ть, в дя
ку за горілку та ва
ре
ни
ки
з ка
пус
тою.
-
А дяк! Му
жиків лає та кля
не й
анах
те
ма
ми, і бу
зувіра
ми, і ан
-
ци
бо
ра
ми, і всього не при
га
да
-
єш. Ба
тюш
ка роз
пус
тив дя
ка
вже геть-то! - ска
зав Де
нис.
-
Ну, і що то во
но та
ке - ан
ци
бо
-
ри? Цим дяк все потріпує мо
лот
-
ників та най
митів. Чи во
но жу
-
равлі, чи во
но чор
но
гу
зи, чи, мо
-
же, бо
ро
ни бо
же, во
но є не
чис
та
си
ла? - спи
тав де
сяцький. - Чи
во
но ото гар
но, чи ду
же вже по
-
га
но?
-
А пев
но, по
га
но, ко
ли во
но єс
-
ть лай
ка, - ска
зав Де
нис.
-
То зна
читься - дурні! Та ще й
не прості дурні, а тричі дурні! -
ска
зав пи
сар, лед
ве осміха
ючись
собі під ніс.
-
Аж тричі дурні! Чи ти ба? - обі
-
звав
ся Лев
ко. - То це він що кле
-
п
не кле
зом раз, то во
но ви
хо
ди
-
ть аж тричі? Ма
буть, то, щоб бі
-
льше дош
ку
ля
ло, чи що?
-
Якби хоч бу
ло тільки раз ду
-
рні, то ще б не так допіка
ло. А то
аж тричі дурні! Оце так га
разд!
Ов
ва! - про
мо
вив Де
нис.
-
Така ку
мед
на лай
ка! - бовк
нув
де
сяцький. - І де він її вид
рав?
-
Певно, з кни
жок ви
чи
тав! -
ска
зав пи
сар. - Бо лю
де ж так не
ла
ються.
Дві чар
ки хо
ди
ли кру
гом сто
ла,
не
на
че од
на по
га
ня
ла дру
гу. Го
-
рілка ли
лась з бутлів, не
на
че з
ло
токів. Ком
панія ста
ла ще ве
-
селіша. Лев
ко вже зовсім на
дуд
-
лив
ся. Пи
сар
ша по
да
ла дру
гу
ми
с
ку ва
ре
ників. В ве
селій сві
-
тлиці тхну
ло горілкою та че
хо
-
нею. Усі чо
ловіки го
во
ри
ли, ба
-
ла
ка
ли го
лос
но, на все гор
ло.
Світли
ця ста
ла схо
жа на шинк;
пи
сар
ша по
ход
жа
ла по хаті, мов
шин
кар
ка; пи
сар ма
ло пив і був
тве
ре
зий. Він пив ма
ло, бо йо
му
тре
ба бу
ло пра
ву
вать на своєму
конг
ресі. Роз
мо
ва в чо
ловіків
пря
му
ва
ла не ту
ди, ку
ди хотів
пи
сар: ба
ла
ка
ли про ха
зяй
ст
во,
про не
дорід хліба, про ху
до
бу.
Пи
сар все нап
рям
лю
вав роз
мо
ву
про о. Ар
темія, все га
нив та гу
-
див йо
го.
-
От і з ме
не ба
тюш
ка взяв-та
ки
аж п'ять кар
бо
ванців, як я же
-
нив си
на та го
див вінчан
ня, -
про
мо
вив Де
нис, - з дру
гих бе
ре
за вінчан
ня по-бо
жо
му, по три
кар
бо
ванці, а з ме
не навіщось
взяв п'ять. Ка
же мені: «Ти був
го
ло
вою, ти ба
га
тий, в те
бе ха
та
під бля
ша
ною покрівлею». А що
з то
го, що в ме
не ха
та вкри
та
бля
хою? Хіба та бля
ха кра
де
на,
чи що? Я не вкрав її, а зап
ра
цю
-
вав.
-
Ба вкрав! - бовк
нув вже п'яне
-
нь
кий Лев
ко. - Вкрав, як був во
-
лос
ним. От і за
бо
жусь, що вкрав,
бо й ха
ту пос
та
вив за кра
дені
гроші.
Денис за
мовк і на
су
пивсь. Пи
-
сар пох
ню
пивсь і -на
су
пив
ся. Він
не пос
теріг, що Лев
ко хоч був
п'я
ни
ця, але мав в серці при
род
-
же
ну чесність, кот
ра ви
яв
ком
ви
яв
ля
лась в йо
му най
більше
то
ді, як він був напідпит
ку. Тоді
Лев
ко ви
во
зив язи
ком, як на ло
-
паті, усю прав
ду, нев
ва
жа
ючи ні
на ко
го.
«От і по
ми
лив
ся, що за
тяг у ко
-
нг
рес ото
го п'яни
цю. Що в тве
-
ре
зо
го на умі, те в п'яно
го на
язиці. Ще як бовк
не, що й я кра
-
ду гро
мадські гроші… А! - аж
цма
кав пи
сар. - Тре
ба хутчій за
-
пить горілкою оту йо
го дур
ну
честь».
-
Та годі тобі, Лев
ку, базікать!
На лиш та ви
пий чар
ку! Оце бу
-
де кра
ще, - ска
зав пи
сар і по
дав
Лев
кові чар
ку. Лев
ко ви
пив.
-
Треба по
да
ва
ти на по
па про
-
шен
ня архієреєві, - по
чав пи
сар,
- зас
тупіться за ме
не! На
пи
ше
мо
про
шен
ня, спи
ше
мо усі йо
го
крив
ди, а ви підпи
ше
тесь, та й
по
да
мо. А до
ки ми бу
де
мо те
-
рпіть! - підби
вав пи
сар.
-
На ко
го про
ше
ния? На по
по
ву
най
мич
ку Хо
ти
ну? О, по
да
мо, по
-
да
мо на ту бісо
ву доч
ку. Скинь
-
мо її з па
рафії. Ота мені Хо
ти
на в
печінках си
дить! Як ми мо
ло
ти
-
ли в по
па та бу
ло прий
де
мо в
пе
кар
ню обідать або по
луд
нать,
то во
на нам на стіл су
харів та
черст
во
го хліба! А са
ма же
ре па
-
ля
ниці. А борщ для нас зва
рить
в отакісінько
му гор
няті, не
на
че
для дітей! - го
во
рив Лев
ко й по
-
ка
зав сво
го пальця.
-
Та ні, Лев
ку! Не в то
му річ! -
го
во
рив пи
сар.
-
Як не в то
му річ, то бог з ним!
На
пишіть, щоб Хо
ти
ну зас
ла
ли
на Сибір. О, я б її ко
та
ми драв!
Ота мені іро
до
ва Хо
ти
на! - ре
пе
-
ту
вав п'яний Лев
ко, не
на
че та
Хо
ти
на бу
ла йо
му пер
ший во
рог
на селі.
Довго пи
ла та за
ку
сю
ва
ла ком
-
панія. Пи
сар все нап
рав
ляв гос
-
тей про
ти о. Ар
темія.
Вже смер
ком розійшли
ся пи
са
-
реві гості та на про
щанні все об
-
німа
ли та цілу
ва
ли пи
са
ря.
-
І спа
сибі вам. І прос
тибі вам,
Ле
онтію Пет
ро
ви
чу! Вже ми за
вас бу
де
мо всто
ювать, як за рід
-
но
го батька! - го
во
рив де
сяць
-
кий і тричі поцілу
вав
ся з пи
са
-
рем.
Гості розійшли
ся. Лев
ка ви
ве
ли
за во
ро
та попід ру
ки.
-
Ще од
но відро горілки, і о. Ар
-
темій по
ле
тить з па
рафії. По
ба
-
чи
мо, чиє бу
де звер
ху, а чиє нас
-
поді! - ка
зав пи
сар жінці. - Ду
же
за
го
нис
тий та пруд
кий став о.
Ар
темій; ду
же вже заг
нав
ся. От
ми йо
го й спи
ни
мо.
Саме то
го дня, як пи
сар зби
рав
до се
бе свій конг
рес в се
ло прий
-
шла штундівська про
повідни
ця,
якась не
мо
ло
да вже дівка. Во
на
за
но
чу
ва
ла в од
но
го чо
ловіка,
цілий вечір нав
ча
ла не хо
дить
до церк
ви, мо
литься вдо
ма, зва
-
ла попів фа
ри
се
ями, а дяків - са
-
ду
ке
ями. Роз
ка
зу
ва
ла во
на, що
бу
ла в яко
мусь па
нянсько
му мо
-
нас
тирі за пос
луш
ни
цю, але по
-
ки
ну
ла мо
нас
тир і прис
та
ла до
штундів. Цілий вечір во
на співа
-
ла цер
ковні пісні, і співа
ла ду
же
гар
но й ду
же гар
ним та здо
ро
-
вим го
ло
сом. Пе
ре
но
чу
вав
ши в
одній хаті, во
на дру
го
го дня пі
-
шла в дру
гу ха
ту, потім в тре
тю.
Лю
де зби
ра
лись по
ди
виться на
неї та пос
лу
ха
ти пісень. В той са
-
ме час десь у селі про
явив
ся ще
дру
гий штундівський апос
тол.
Лю
де роз
ка
зу
ва
ли о. Ар
темієві,
що той штунд но
чу
вав в од
но
го
чо
ловіка, ро
зум
но
го й письмен
-
но
го, цілу ніч ба
ла
кав з тим чо
-
ловіком, цілу ніч не да
вав йо
му
спа
ти, роз
гор
ту
вав єван
гелію,
ви
шу
ку
вав текс
ти, зма
гав
ся та
все до
ка
зу
вав, що штун
да - най
-
кра
ща віра.
О. Ар
темій пе
ре
чув че
рез лю
-
дей за тих апос
толів і за
раз на
-
пи
сав бо
ма
гу в во
лость, щоб
стар
ши
на звелів ареш
ту
вать тих
штундів, за
ки
ну
ти їх в хо
лод
ну й
вип
ро
ва
дить з се
ла. Свою бо
ма
-
гу о. Ар
темій завів під но
мер.
Незабаром стійчик приніс о.
Ар
темієві бо
ма
гу од пи
са
ря, так
са
мо за
ве
де
ну під но
мер. Пи
сар
пи
сав, що во
лос
на уп
ра
ва не має
ніяко
го діла до апос
толів та чер
-
ниць, що во
на боїться за чер
-
ниць од
повідальності й врешті
усього при
док
ла
дав са
мо
му о.
Ар
темієві взя
ти на се
бе це діло з
штундівськи
ми апос
то
ла
ми, як
спра
ву цер
ков
ну, а не во
лос
ну.
«Не хо
че до
по
мог
ти мені! Це
він ро
бить мені на злість. Та й
сам він який
сь прой
дисвіт, бу
вав
у бу
вальцях і, пев
но, в своїх по
-
хо
дин
ках роз
гу
бив і віру й
совість…» - по
ду
мав о. Ар
темій.
Тим ча
сом о. Ар
темій довідав
ся
й про пи
сарів конг
рес. Пи
сар,
ма
буть, не ду
же щільно за
чи
няв
двері в пе
кар
ню, і сло
ва спільців
то
го конг
ре
су якось прос
ко
чи
ли
крізь щіли
ну, мов го
робці, і роз
-
летілись по селі. Вчи
тельша ло
-
ви
ла по селі ті го
робці на своє
сильце й за
раз при
но
си
ла о. Ар
-
темієві.
«Нy,потривай же, Ле
онтію Пет
-
ро
ви
чу! По
ки ти ме
не ски
неш з
па
рафії, я те
бе тричі зсад
жу з
тво
го пи
сарст
ва!» - по
ду
мав о.
Ар
темій і за
ду
мав на
пи
сать до
ми
ро
во
го по
се
ред
ни
ка лист про
усі пи
са
реві лихі вчин
ки та ли
-
ходійства.
Тим ча
сом пи
сар сам на се
бе
по
дав но
жа, сам під со
бою ви
ко
-
пав яму. Він ду
же вже розібрав
-
ся, занісся вго
ру й вва
жав на се
-
бе не мен
ше, як на яко
гось го
ро
-
бцівсько
го гу
бер
на
то
ра. Він не
це
ре
мо
нив
ся ні з жи
да
ми, ні з
му
жи
ка
ми, ла
яв їх, скільки по
-
тов
пи
лось, а му
жи
кам час
тенько
да
вав ку
ла
ком сту
са
ни та по
ти
-
лич
ни
ки. Він дав при
каз по во
-
лості, щоб ніхто не насмілю
ва
-
всь йти до йо
го в во
лос
ну кан
це
-
лярію ні по яко
му ділу, як тільки
над
ворі смерк
не. В той час він
пи
сав свої бо
ма
ги й не лю
бив,
щоб йо
му тоді хто пе
ре
ба
ран
чав
та од
ри
вав йо
го од ро
бо
ти.
В той час до Го
робцівки приїхав
з близько
го містеч
ка один шлях
-
тич, Мо
роч
ковський, ба
га
тень
-
кий і по
важ
ний в цілій око
лиці,
як ду
же по
ряд
ний і за
мож
ний
чо
ловік. Він мав діло в во
лость,
по
зи
вав
ся за млин з своїми спі
-
ль
ни
ка
ми. Мо
роч
ковський не
знав про той пи
сарів при
каз і,
тро
хи запізнив
шись, пішов до
пи
са
ря в во
лость вве
чері.
Двері в во
лосній уп
раві бу
ли
за
перті, але в вікнах світи
лось.
Мо
роч
ковський пос
ту
кав у две
-
рі. Пи
сар од
су
нув за
сов, од
чи
нив
двері й крик
нув.
-
Ти чо
го лізеш сю
ди, ста
ра со
-
ба
ко? Хіба не знаєш, що я за
бо
-
ро
нив хо
дить в во
лость вве
чері?
Геть пішов вон, бо я тобі бо
ки
по
ла
таю оцим за
со
вом! І го
во
-
рив же, й при
ка
зу
вав, щоб не лі
-
зли сю
ди до ме
не вве
чері! Ні, та
-
ки лізуть, мов ті свині!
-
Та я цього при
ка
зу не знав.
Прийміть ме
не, пустіть у во
лос
-
ть, бо я приїхав по ділу, - обі
з
-
вав
ся за по
ро
гом в тем
ряві шля
-
х
тич.
-
Чи це ви, Мо
роч
ковський? Ну
про
ба
чай
те ж на цей раз: я ду
-
мав, що то який
сь го
робців
сь
-
кий му
жик, - по
чав вже лас
ка
-
вим го
ло
сом го
во
рить пи
сар.
Писар в той час за
ду
мав бу
ду
-
вать но
вий дім і зби
рав для йо
го
ма
теріал. Мо
роч
ковський мав
коні, був ба
га
тенький і міг ста
ти
йо
му в при
годі. Че
рез те пи
сар і
роз
пус
тив ме
дом свій го
лос.
-
Вступіть! Увійдіть! Про
шу вас!
- про
сив пи
сар Мо
роч
ковсько
го.
Морочковський увійшов в уп
-
ра
ву й роз
ка
зав про своє діло за
млин. Пи
сар шви
денько на
пи
сав
потрібну йо
му бо
ма
гу.
-
Морочковський! Ви маєте ко
-
ни
ки, дер
жи
те й во
ли. Я оце за
-
ду
мав бу
ду
вать для се
бе бу
дин
-
ки, ко
мо
ру та во
зов
ню. Чи не
спро
мог
ли
ся б ви при
вез
ти мені
кільки хур би
то
го каміння свої
-
ми во
ла
ми та кіньми? Там у вас
над Рос
сю сто
ять вже го
тові са
-
жні на
би
то
го каміння, - го
во
рив
пи
сар вже не на
чальницьким, а
бла
га
ючим со
ло
деньким го
ло
-
сом.
-
Добре. Чом же… при
ве
зу, - од
-
повідав доб
рий Мо
роч
ковський
і му
сив да
ти свою зго
ду, хоч йо
-
му так хотілось во
зить те камін
-
ня для пи
са
ря, як хо
четься здо
-
ро
во
му чо
ловікові по
ми
рать.
Випровадивши Мо
роч
ковсько
-
го, пи
сар за
су
нув двері за
со
вом і
сів пи
са
ти. Ко
ли че
рез го
ди
ну
знов хтось за
тор
гав две
ри
ма.
Пи
сар роз
сер
див
ся.
«І знов лізе якась тва
рю
ка! Ото
ли
ха го
ди
на! Піду та доб
ре ви
-
лаю, щоб оду
чить ту муж
ву ла
-
зи
ти сю
ди вве
чері», - по
ду
мав
пи
сар.
Він побіг у сіни, од
су
нув двері й
од
чи
нив. На ґанку сто
яла мо
ло
-
ди
ця. Пи
сар не
са
мо
ви
то крик
-
нув.
-
Ти яко
го дідька сю
ди лізеш,
сви
ня
че ри
ло? Чо
го тобі тут тре
-
ба, по
га
на мор
до со
ба
ча? Пішла
вон з дво
ру! Щоб і дух твій тут
не смердів! Пішла геть, а то по
-
мор
да
са вхо
пиш!
-
Та це я! - ти
хо обізва
лась мо
-
ло
ди
ця. То бу
ла жінка во
лос
но
го
стар
ши
ни Леська. Во
на бу
ла ще
й ку
ма пи
са
реві.
-
Чи це ви, ку
мо? Оце ли
ше
нь
-
ко! А я ду
мав, що хто чу
жий. За
й
-
діть же, будьте лас
каві, та ви
ба
-
чай
те мені в цім слові! - про
сив
пи
сар.
-
І цур вам, і пек вам, щоб я піс
-
ля цього до вас за
хо
ди
ла! - го
во
-
ри
ла мо
ло
ди
ця. - Об
ла
яли ме
не,
не
на
че ос
тан
ню во
ло
цю
гу. Оце
який со
ром!
-
Та ви
ба
чай
те! Зайдіть же! В
ме
не тут і нас
той
ка є в шафі. Ви
-
п'ємо по чарці! - про
сив пи
сар.
-
Цур тобі з твоєю нас
той
кою!
Бу
де вже з ме
не й цієї нас
той
-
ки… Я й че
рез твій поріг ніко
ли
не пе
рес
туп
лю, - ска
за
ла во
лос
-
но
го жінка та й пішла з дво
ру.
Через го
ди
ну знов хтось пос
ту
-
кав у двері й зас
ту
кав ку
ла
ком
здо
ро
во й сміли
во, як сту
ко
тять
п'яні. Пи
сар аж скипів. Він ско
-
чив з місця, про
жо
гом ки
нув
ся в
сіии, од
чи
нив двері. В тем
ряві
мріла якась му
жицька дрібне
нь
-
ка пос
тать.
-
Ти чо
го сту
каєш, во
ло
цю
го,
п'я
ни
це? Чо
го тобі тут тре
ба? А,
ти, сви
ня
ча мор
до! А, ти, п'яни
-
це, во
ло
цю
го! Чо
го ти тут бро
-
диш вночі? Чи це тобі шинк, чи
що? - крик
нув пи
сар і штовх
нув
чо
ловічка в гру
ди ку
ла
ком. Чо
-
ловічок дав стор
ча
ка до
до
лу аж
че
рез три східці ґанку.
-
Чи ти п'яний, чи ти здурів, чи
знавіснів, Ле
вонтію? - обізвав
ся
вни
зу чо
ловічок.
-
Чи то ви, та
ту? Оце, бо
же мій,
яка на
пасть тра
пи
лась! Це ви
вже втретє цього ве
чо
ра сту
ка
-
єте
в двері. А я роз
лю
ту
вавсь та
з нес
тям
ки… Оце, бо
же мій! - бід
-
кав
ся пи
сар. - Та вступіть же, та
-
ту!
-
А бо
дай тобі доб
ра не бу
ло,
щоб я до те
бе всту
пав! Бач, як
за
панів! А ти вже за
був
ся, як пас
че
ре
ду? За
був
ся, як свині пас? А,
ти, сви
но
па
се! - го
во
рив з дво
ру
ста
рий Пет
ро Ко
цю
ба, не
ве
лич
-
кий та вбо
гий чо
ловік.
-
Хіба ж я зу
мис
не вас штовх
-
нув? Та ви
ба
чай
те мені, та
ту, на
цей раз! Та вступіть-бо! - про
сив
пи
сар з по
ро
га.
-
Бодай вже од те
бе ос
ту
пи
лись
добрі лю
де! Я те
бе од
дав в шко
-
лу, втра
чав
ся на те
бе, да
вав на
книж
ки ос
танні гроші. А він тобі
он якої співає! Сам ба
гатієш, а
ме
ні од те
бе не
ма ніякої по
мочі,
- ска
зав Ко
цю
ба та й пішов з
дво
ру.
-
Ну та й прич
та ж мені тра
пи
-
лась цього ве
чо
ра! Не
на
че не
-
чис
тий увів ме
не в спо
ку
су! - го
-
во
рив пи
сар, втретє за
со
ву
ючи
двері за
со
вом.
Писар вер
нув
ся в кан
це
лярію й
сів за сто
лом. Він роз
гор
нув од
-
ну бо
ма
гу й по
чав пе
ре
чи
ту
вать,
але чи
тав, чи
тав і ніяк не міг
вто
ро
пать са
мої сут
но
ти на
пи
-
са
но
го. Нес
подівані події цього
ве
чо
ра вплу
ту
ва
лись в на
пи
са
-
не, не
на
че там, в бо
мазі, бу
ло ря
-
доч
ком на
пи
са
но за дві речі. Ле
-
о
итій Пет
ро
вич чи
тав од
но, а
дру
ге не
доб
рохіть лізло йо
му в
го
ло
ву, не
на
че во
но бу
ло спи
са
-
не між ряд
ка
ми. Втям
ли
вий зро
-
ду й ро
зум
ний, він не міг нічо
-
гісінько розібрать в бо
мазі, не
-
на
че за
гу
бив свою тя
му десь в
сінях та на схо
дах. Він по
чу
хав
по
ти
ли
цю й ки
нув бо
ма
гу на
стіл. Не
ве
лич
ка лам
па світи
ла
тільки на один кінець дов
го
го
сто
ла, на дзер
ка
ло, і слаб
кий
світ од неї лед
ве до
ся
гав до бі
-
лих стін. Пи
сар витріщив за
ду
-
ма
ні очі на тем
ний ку
ток і за
ду
-
мавсь. Він був знес
по
коєний,
сту
р
бо
ва
ний і тим сту
ко
том у
двері, й ви
пад
ком з жінкою во
-
лос
но
го стар
ши
ни та з батьком.
Неп
риємна подія доб
ре да
лась
йо
му в тям
ки.
«І приніс чорт оту Лес
чи
ху й
мо
го батька! - ду
мав пи
сар. - Те
-
пер піде чут
ка по селі, піде сла
ва
про це й по всій во
лості, дійде
во
на й до ми
ро
во
го по
се
ред
ни
-
ка… за
пев
но, че
рез о. Ар
темія…
Ов
ва! А, по
га
на спра
ва! Лю
де й
без то
го вже на ме
не гри
ма
ють,
що я їх ча
сом штов
хаю в по
ти
ли
-
цю, даю сту
са
ни в бо
ки та по
ля
-
па
си по морді. А тут на тобі ще
Лес
чи
ху та ста
ро
го батька! Я-то
не ду
же вва
жаю на о. Ар
темія й
не бо
юся, що він мені пош
ко
ди
-
ть, - ду
мав Ле
онтій Пет
ро
вич. -
Але ж оце тра
пивсь по
га
ний ви
-
па
док. Мо
жуть ме
не й справді
ски
нуть з місця. Ов
ва! На
род ро
-
з
не
се по во
лості, по яр
мар
ках. І
при
нес
ла ж ли
ха го
ди
на сю
ди
ста
ро
го! І чо
го йо
му бу
ло сю
ди
сліпцем лізти? І я йо
го вда
рив…»
Писар встав і по
чав ни
кать по
кан
це
лярії. Йо
го бро
ви на
су
пи
-
лись; очі сум
но й сер
ди
то виг
ля
-
да
ли з-під гус
тих брів. Він зак
-
лав ру
ки в ки
шені й усе хо
див од
кут
ка до кут
ка, а сумні ду
ми все
густіше й густіше на
со
ву
ва
лись
в йо
го го
лові.
Він ду
же зас
му
тив
ся й по
чав
швид
ше хо
дить. Тонкі дош
ки
вги
на
лись од йо
го важ
ких сту
-
пенів. І йо
му зда
ло
ся, що під ним
вги
нається грунт, що він от-от
не
за
ба
ром про
ва
литься з сво
го
пи
сарст
ва.
«Що ж тоді мені ро
бить, як ме
-
не про
же
нуть з місця? Як жи
ти?
Ха
барі про
па
ли…» - ду
мав пи
сар,
ни
ка
ючи од кут
ка до кут
ка.
А нічна пізня до
ба, надз
ви
чай
-
на мерт
во
та, ти
ша в кан
це
лярії
на
во
ди
ли на йо
го ще більше ва
-
ж
ких дум. Темні за
кут
ки на
во
ди
-
ли на йо
го сум. В йо
му роз
бур
ка
-
лась вда
ча се
ля
ни
на, прос
то
го,
неп
росвіче
но
го. Темні за
кут
ки
не
на
че ля
ка
ли йо
го; тем
ря
ва ні
-
би густіша
ла в кут
ках і на
со
ву
-
ва
лась на се
ре
ди
ну ха
ти, на
по
-
ля
га
ла на йо
го.
Писар за
га
сив лам
пу, вий
шов
надвір і про
чу
мавсь. Хо
лод за
раз
розігнав йо
го сумні ду
ми.
«Ет! не зна
ти що лізе в го
ло
ву!»
- по
ду
мав пи
сар, вер
та
ючись до
-
до
му.
Поки він дійшов до
до
му, сумні
ду
ми йо
го не
на
че роз
гу
би
лись
по до
розі. Він знов по
чав сер
ди
-
ть
ся на батька.
«І при
нес
ло ле
да
що ста
ро
го в
во
лость! І чо
го йо
му бу
ло тре
ба?
От і на
ро
бив мені кло
по
ту!» - ду
-
мав пи
сар, всту
па
ючи в свій
двір.
І як
би тоді в дворі він зустрівся
з своїм батьком, то був би ла
ден
дать йо
му ще од
но
го сту
са
на або
по
ти
лич
ни
ка.
Його стріла жінка, гля
ну
ла на
йо
го й спи
та
ла:
-
Чого це ти та
кий сум
ний, не
-
на
че в те
бе на лиці нах
ма
ри
ло?
-
Ат, од
че
пись! - крик
нув він на
жінку.
Жінка за
мовк
ла й не на
ма
га
ла
-
сь, і не насміли
лась йо
го більше
пи
тать.
«Певно, лю
де розізли
ли йо
го в
во
лості своїми поз
ва
ми», - по
ду
-
ма
ла пи
сар
ша й більше не пи
та
-
ла ні про що сво
го чо
ловіка; во
-
на зна
ла но
ро
ви Ле
онтія Пет
ро
-
ви
ча: раз одрізав, то більше не
чеп
ляй
сь!
Погано спа
лось тієї ночі Ле
он
-
тію Пет
ро
ви
чу, і все чудні та ва
-
жкі сни йо
му сни
ли
ся: все верз
-
лось, що він ніби си
дить в Бо
гус
-
лаві на місці ко
ло Бер
ко
во
го ша
-
п
ли
ка з смо
лою та все сьорбає
дьоготь лож
кою; дьоготь про
ти
-
в
ний, по
га
ний, аж пельку за
би
-
вав, а він навіщось сьорбає йо
го,
не
на
че на
ку
пивсь. То знов йо
му
сни
лось, що в йо
го на пле
чах ва
-
ж
кий лан
тух з піском; він не
се
той мішок до мли
на мо
лоть і
ніяк не пот
ра
пить в млин та
блу
кав десь в пу
щах та нет
рях.
Другого дня тро
хи не світом
уся Го
робцівка вже досвідчи
ла
-
сь, що вчи
нив пи
сар в во
лосній
уп
раві з Лес
чи
хою та з своїм ба
-
тьком. Лес
чи
ха хотіла йти до ба
-
тюш
ки жалітись на пи
са
ря, та не
насміли
лась. Хит
ра мо
ло
ди
ця
зна
ла, що як роз
ка
же про все
вчи
тельші, то це все од
но, ніби
во
на роз
ка
же са
мо
му о. Ар
те
мі
-
єві. Во
на бігцем побігла до вчи
-
тельші.
Лесчиха не по
ми
ли
лась: го
роб
-
ц
і
вська га
зе
та бу
ла ніби те
ле
-
фон
на. Вчи
тельша аж підско
чи
-
ла, як по
чу
ла та
ку ціка
ву но
вин
-
ку. Во
на на
ки
ну
ла на се
бе па
ль
-
то, за
бу
лась навіть всу
ну
ти но
ги
в ко
лоші і в од
них че
ре
ви
ках
побігла до ба
тюш
ки й роз
ка
за
ла
за ви
па
док з пи
са
рем.
О. Ар
темій слу
хав і ре
го
тавсь.
Су
са
на Уласівна й собі сміялась.
Ва
тя, уг
лядівши вчи
тельшу, вте
-
к
ла в свою кімна
ту, щоб і не ба
-
читься з нею: во
на щи
ро зне
на
-
виділа вчи
тельшу.
-
Хі-хі-хі! - ре
го
тавсь о. Ар
темій,
хо
дя
чи по світлиці, аж за бо
ки
брав
ся. -Хі-хі-хі! От ко
медія - так
ко
медія! Кра
щої й Го
голь не ви
-
ду
мав би! Хі-хі-хі! Та як він ла
яв
Лес
чи
ху? По
га
на мор
да? безх
во
-
с
та суч
ка? Сміх, та й годі! Во
лос
-
но
го стар
ши
ни жінка - безх
вос
та
суч
ка!
-
Та так же ла
яв, так! Ка
зав на
неї: а, ти, безх
вос
та суч
ко, ку
ца
шка
по! - го
во
ри
ла вчи
тельша й,
оче
ви
дяч
ки, док
ла
да
ла ще біль
-
ше своїх по
етич
них об
разів, щоб
зро
бить ко
рес
пон
денцію цікаві
-
шою й от
рутнішою для пи
са
ря.
-
Ого-го-го! - аж ре
го
тав о. Ар
-
те
мій. - Ой, ум
ру од сміху! А сво
-
го батька як він ла
яв: ста
рою со
-
ба
кою, чи сви
ня
чим хвос
том, чи
як? Я щось і не поп
римічав усьо
-
го, - пи
тав о. Ар
темій.
-
Лаяв і ста
рою со
ба
кою, і сви
-
ня
чим хвос
том, і неп
ро
сип
лен
-
ним п'яни
цею, і злодієм, і ста
-
рим во
ло
цю
гою, - до
да
ва
ла куті
ще й сво
го ме
ду вчи
тельша.
-
Ну, не
хай ста
рий Ко
цю
ба здо
-
ро
вий зно
сить та в кра
ще вбе
-
реться! Гар
ний си
нок, нічо
го ка
-
за
ти! Уб
рав батька на старість в
шо
ри, та в убо
ри, та в на
рит
ни
-
ки!
Вчительша осміха
лась та аж об
-
ли
зу
ва
лась, не
на
че пи
сар
шин
кіт, що вкрав та всмак наївся са
-
ла. Во
на трош
ки по
сиділа, по
ба
-
ла
ка
ла та й пішла.
-
Ну вше
ле
пав
ся ж оце пи
сар!
Хи-хи-хи! - ре
го
тавсь на всю сві
-
тли
цю о. Ар
темій.
Незабаром при
ди
бав і ста
рий
Ко
цю
ба жалітись на сво
го си
на.
Ко
цю
ба був не
ве
лич
кий су
хий
си
вий дідок з доб
ри
ми яс
ни
ми
очи
ма.
-
Вже, ба
тюш
ко, про
шу ва
шої
ми
лості, як бу
де Ле
вонтій го
ві
-
ть, то хоч нак
ладіть на йо
го по
-
ку
ту за те, що він так зне
ва
жає
ме
не, ста
ро
го. А я ж йо
го од
дав
до шко
ли! А я ж за ос
танні гроші
ку
пу
вав йо
му книж
ки, зо
дя
гав
йо
го. А він… Он яка мені дя
ка од
йо
го на старість! Хлібом-сіллю
мені не до
по
мо
же, а лай
кою так
вра
зить…
І в ста
ро
го Ко
цю
би за
ка
па
ли
сльози з очей і по
си
па
лись на
си
ві ву
си та на си
ву бо
ро
ду.
-
Добре-добре, діду! Я йо
му цьо
-
го не спу
щу. Бу
де він говіть, я
нак
ла
ду на йо
го важ
ку по
ку
ту,
бо «хто матір за
бу
ває - то
го й
бог ка
рає», - втішав ста
ро
го Ко
-
цю
бу о. Ар
темій.
-
От які-то бу
ва
ють діти! - бід
-
кав
ся ста
рий Ко
цю
ба. - Я йо
го
вивів в лю
де, а він… Що з то
го,
що він ба
га
тий? Він ба
га
тий для
се
бе. А я як був бідний, так і
вмру бідним. От і те
пер на мені
ла
та
на сви
ти
на і в бу
день, і в
праз
ник. Ет, яка там поміч з тих
дітей. Те
пе
реч
ки так на світі, що
кож
ний дбає тільки за се
бе й
для се
бе.
-
Хіба ж це, ба
тюш
ко, впер
ше
він ме
не так крив
дить та зне
ва
-
жає? Ет! Я йо
го по
си
лав до шко
-
ли; ду
мав, вив
читься чи
та
ти, бу
-
де мені чи
тать святі мо
лит
ви та
святі кни
ги. А мо
же, ду
маю, і в
свя
ту Лав
ру піде в ченці, як от
Бар
чин син. Ду
мав я, бач
те, мо
-
же, вий
де хоч один в ро
ду пра
-
вед
ник та од
мо
литься за свої й
за наші гріхи.
-
А з йо
го от і вий
шов пра
вед
-
ник… - обізвав
ся о. Ар
темій.
-
Ох, де там в світі вже та прав
-
да! Прав
да ко
ло по
ро
га те
пер
си
дить, а крив
да за сто
лом на
по
куті… - про
мо
вив Ко
цю
ба і ва
-
ж
ко зітхнув, поп
ро
щав
ся й вий
-
шов.
-
Ну, та й вий
шов же з Ко
цю
би
-
но
го си
на пра
вед
ник! - ска
зав о.
Ар
темій до жінки, роз
ка
зав
ши їй
роз
мо
ву ста
ро
го. - Це та
кий пра
-
вед
ник, що і в пек
ло не по
тов
пи
-
ться з гріха
ми. Сам са
та
на візьме
йо
го в пек
ло за сво
го пи
са
ря.
«Ну, пот
ри
вай же, Ле
онтію Пет
-
ро
ви
чу! Те
пер ти сам ви
ко
пав
під со
бою яму, сам і впа
деш в
неї, - ду
мав о. Ар
темій, хо
дя
чи по
світлиці. - Ой, по
ле
тиш ти сторч
в яму, аж но
ги за
де
реш! Дав
ся ти
мені взна
ки! розмізчу ж я те
бе
те
пер! Тре
ба за
раз на
пи
сать
лист до ми
ро
во
го по
се
ред
ни
ка.
Са
ме, са
ме доб
рий час! Їй-бо
гу,
на
пи
шу листї Спи
шу за усі йо
го
неп
рав
ди й крив
ди».
О. Ар
темій побіг до письмо
во
го
сто
ла, що сто
яв в сто
ловій, ви
-
тяг з шух
ля
ди шість листів па
пе
-
ру, заг
ля
нув в чор
нильни
цю. В
чор
нильниці бу
ло чор
ни
ла тіль
-
ки на дні. О. Ар
темій вхо
пив пля
-
шеч
ку з чор
ни
лом, бурх
нув в чо
-
р
нильни
цю й спо
тан
ня на
лив
чор
ни
ла сли
ве вщерть. Він сів за
стіл і по
чав ду
ма
ти.
«Вже ко
ли пи
са
ти, так пи
сать,
щоб і рук не пас
ку
дить. Спи
шу я
все йо
го жит
тя», - ду
мав о. Ар
-
темій. І він по
чав, як ка
жуть,
тро
хи не од Ада
ма: на
пи
сав, як
ста
рий Ко
цю
ба од
дав си
на сво
го
в шко
лу, як хотів ви
вес
ти йо
го
на пра
вед
ни
ка; на
пи
сав про те,
що Ле
онтій Пет
ро
вич тя
гав
ся по
світах, бу
вав в бу
вальцях, слу
-
жив в мос
ка
лях, був військо
вим
пи
са
рем, а далі пішов слу
жи
ти
на залізну до
ро
гу. Далі на
пи
сав,
як він на залізній до
розі ніби
то
про
ри
вав мішки з ба
каліями, то
-
чив з мішків риж, род
зин
ки, ми
-
г
далі, ви
тя
гав фіги, ріжки, як це
все він з ком
панією про
да
вав
кра
ма
рям за по
ло
ви
ну ціни… О.
Ар
темій пи
сав швид
ко, хап
ки.
Йо
го пе
ро, як не
са
мо
ви
те, біга
ло
по па
пері, пи
ща
ло, скрипіло, цві
-
рінька
ло, як го
ро
бець, ще й до
то
го бриз
ка
ло. За ці бриз
ки на
бо
ма
гах о. Ар
темій не раз дос
та
-
вав навіть замітку од кон
сис
то
р
-
сь
ких про
тоєреїв. Спох
ва
ту о.
Ар
темій стром
ляв пе
ро в пов
ну
чор
нильни
цю, ся
га
ючи аж до
дна. Пе
ро ля
па
ло на стіл, на па
-
пір; дві краплі ляп
ну
ли на білу
стіну й сіли, мов дві му
хи. Дов
го
пи
сав він, ви
ли
вав увесь свій
гнів, аж до
ки ру
ка не зомліла.
О. Ар
темій вто
мив
ся, зітхнув і
примітив, що для зви
чай
но
го
ли
с
та вий
шло за
над
то ба
га
то.
«Ох ли
шенько! Це ж вий
де ціле
«пос
ланіє»! Тре
ба вко
ро
тить», -
по
ду
мав о. Ар
темій.
І він по
чав вко
ро
чу
вать, пе
ре
-
чи
тав на
пи
са
не. І швид
ко потім
на фігах, род
зин
ках та миг
да
лях
по
де
ку
ди прос
тяг
ла
ся дов
га
сму
га од краю лис
та до краю.
«А! цур йо
му! Ба
га
то честі зад
-
ля пи
са
ря пи
сать за все йо
го жи
-
т
тя. Тре
ба прис
ту
пить прос
то до
діла, - по
ду
мав о. Ар
темій, - спи
-
шу йо
го пи
сарські крив
ди».
І він по
чав пи
са
ти про ті крив
-
ди і закінчив так: «Якби я спи
сав
усі крив
ди й усю неп
рав
ду Ко
-
цю
бен
ка, то в ме
не б і па
пе
ру в
столі на це не ста
ло. Та й хто не
знає за ці крив
ди? Усей світ знає
за їх, хіба окрім вас… Хто об
ду
-
рює лю
дей в во
лості більше за
всіх? Ко
цю
бен
ко… Хто сип
ле, як
з мішка, штов
ха
ни, сту
са
ни, по
-
мор
да
си, по
ля
па
си та по
ти
лич
-
ни
ки му
жи
кам? Він же, той са
-
мий Ко
цю
бен
ко. Хто кра
де й пе
-
ре
во
де гро
мадські гроші й кла
де
в свою ки
ше
ню? Ко
цю
бен
ко. На
ла
годіння уп
ра
ви гро
ма
да пос
-
та
но
ви
ла ви
дать двісті кар
бо
ва
-
нців. А хто ба
чив той ре
монт?
П'ять ма
зал
ниць об
ма
за
ли та
об
білю
ва
ли уп
ра
ву за два дні й
дос
та
ли од пи
са
ря по восьмиг
-
ри
ве
ни
ку за день. От і все ла
-
годіння! А де ж реш
та гро
шей? В
ки
шені в Ко
цю
бен
ка. Еко
номія
да
ла дубів та де
ревні на місток.
Лю
де звез
ли ду
би, звез
ли де
рев
-
ню і скла
ли ко
ло мос
ту. А де ті
ду
би? Де та де
рев
ня? З неї пе
ре
-
дніший во
лос
ний пос
та
вив собі
саж для сви
ней, а Ко
цю
бен
ко за
-
б
рав собі ду
би на слу
пи та підва
-
ли
ни на но
вий дім. А міст стоїть,
як сто
яв, і сам пи
сар з пи
сар
шею
раз про
ва
лив
ся на мос
ту. Пи
сар -
чо
ловік ли
хий, лай
ли
вий, бит
-
ли
вий. Він бив рідно
го батька в
во
лосній уп
раві, ла
яв во
лос
но
го
жінку, ду
же ша
нов
ну го
робців
сь
-
ку мат
ро
ну, уся
ки
ми по
га
ни
ми
сло
ва
ми, звав її сви
ня
чою мор
-
дою. На
шу ста
ру ти
тар
ку ла
яв в
батька-матір, ще й наз
вав сви
ня
-
чою порібри
ною та по
че
ре
ви
-
ною і су
хо
реб
рою шка
пою… Рі
-
дно
го батька звав сви
ня
чим хво
-
с
том. Він бун
тує лю
дей про
ти
ме
не, пус
кає в се
ло штундівсь
-
ких про
повідників, і во
ни хо
дять
по селі, мов ті вов
ки по ву
ли
цях
се
ред дня, й зби
ва
ють з пан
те
-
ли
ку па
рафіян. Це не пи
сар, а
сам ан
тих
рист! Це го
робцівська
хо
ле
ра, го
робцівська па
на
ма! Пр
-
и
йміть йо
го з місця й по
са
ді
ть
яко
гось універ
си
тетсько
го мо
-
ло
до
го юрис
та. Ко
цю
бен
ко зба
-
вить горілкою та п'янством до
-
брі но
ро
ви в на
роді на довгі-до
-
вгі ча
си! Йо
му кра
марі не
суть
ри
бу, да
ють м’ясо, бо
рош
но дур
-
нич
ки… Це ж ха
бар
ник, усім ві
-
до
мий!»
Так закінчив свій лист о. Ар
те
-
мій і, вхо
пив
ши в до
ло
ню пе
ро, з
при
тис
ком пос
та
вив точ
ку. Пе
ро
хрус
ну
ло й квак
ну
ло, мов розмі
-
зче
на жа
ба. На па
пері зос
та
лась
чор
на здо
ро
ва кап
ка з промін
-
ням навк
ру
ги. Він пе
ребілу
вав
чор
няк ду
же чис
тенько, але на
кінці та
ки не вдер
жав сво
го бас
-
ко
го пе
ра: заб
риз
кав доб
ренько
й одіслав па
руб
ком до ми
ро
во
го
по
се
ред
ни
ка.
Мировий про
чи
тав той лист і
осміхнувсь.
«Ну, прис
лав мені о. Ар
темій ці
-
лий гор
щик прис
ку, та ще й ду
-
же га
ря
чо
го! - по
ду
мав він. - Але
тре
ба наїхать та об
ревізу
вать
го
робцівську уп
ра
ву. Тре
ба пе
-
рег
лядіть кни
ги. Щось там та є!»
Мировий не дов
го й га
яв
ся: че
-
рез тиж
день приїхав в Го
ро
б
-
цівку, зай
шов в во
лос
ну уп
ра
ву
й по
чав ревізію. Пи
сар по
дав йо
-
му усі кни
ги. В кни
гах бу
ло все
справ
но за
пи
са
но: увесь при
бу
-
ток і всі ви
дат
ки бу
ли облічені
доб
ре й по
за
пи
су
вані. Усі бо
ма
ги
бу
ли впо
ряд
ко
вані й поп
ричі
п
-
лю
вані до
ку
пи до кож
но
го діла.
Ми
ро
вий дов
го пе
ревіряв, пе
ре
-
г
ля
дав кож
не діло, а пи
сар сто
яв
по
за
ду та тільки осміхав
ся собі
під ніс: на цьому, мов, не впійма
-
єш!
Мировий поїхав далі в об'їзд по
во
лості; але ку
ди він не потк
ну
-
в
ся, скрізь вже го
во
ри
ли за Ко
-
цю
бен
ка й су
ди
ли йо
го. Не
доб
ра
сла
ва скрізь пішла за йо
го по
всій око
лиці; бо як ка
жуть, «доб
-
ра сла
ва ле
жить, а не
доб
ра сла
-
ва ко
ней біжить».
«Шкода мені цього Ко
цю
бен
ка!
- ду
мав ми
ро
вий. - І пи
ше гар
но,
і пи
сар з йо
го ду
же справ
ний. Я
знаю, що він кра
де й бе
ре ха
барі.
Та й який же пи
сар не кра
де пот
-
ро
ху вкупі з го
ло
вою? Але Ко
цю
-
бен
ка не впіймать по кни
гах! В
йо
го в кни
гах і в бо
ма
гах є усі
ви
п
равдні до
ку
мен
ти. Та ба! До
-
ве
деться та
ки ски
нуть йо
го з мі
-
с
ця».
Вернувшись до
до
му, ми
ро
вий
на
пи
сав в го
робцівську во
лос
ну
уп
ра
ву бо
ма
гу, що Ко
цю
бен
ко
вт
р
а
тив місце пи
са
ря. Це бу
ло
на са
му «вер
бу».
Вранці в верб
ну су
бо
ту пи
сар
дос
тав бо
ма
гу од ми
ро
во
го, си
-
дя
чи за діла
ми в уп
раві. Про
чи
-
тав
ши бо
ма
гу, він зблід, вхо
пив
шап
ку й пішов до
до
му. Пи
сарші
не бу
ло вдо
ма: во
на побігла за
якимсь ділом до дя
чи
хи. Се
ред
світлиці сто
яв вже зас
те
ле
ний
для обіду стіл. Ку
хо
вар
ка по
ра
-
лась в пе
карні. Пи
сар, блідий, як
смерть, з лю
ти
ми очи
ма, з роз
-
ку
д
ла
ним во
лос
сям на го
лові,
ни
кав по світлиці од кут
ка до
кут
ка три
вож
но, швид
ко, не
на
че
вовк, за
пер
тий в клітці. Він усе
ха
пав
ся до
ло
нею за го
ло
ву, за
-
пус
кав пальці в гус
тий чуб і сми
-
кав во
лос
ся з усієї си
ли, не
на
че
шу
кав в чубі собі по
ра
ди. Але
ніякої по
ра
ди там він не зна
хо
-
див: йо
го пи
сарст
во в го
робців
-
сь
кій во
лості про
па
ло навіки.
Пи
сар це доб
ре знав, і йо
го тіль
-
ки бра
ла злість на своїх ніби
то
во
рогів та неп
ри
хильників. Він
був злий і на му
жиків, і на Лесь
-
ко
ву жінку, і на сво
го батька, а
більше од усього на о. Ар
темія.
-
Це йо
го діло! Це він вчи
нив
ме
ні ка
пость! Як
би не він, я вде
-
р
жав
ся б на своєму місці. Не
дур
-
но ж він по
си
лав сво
го най
ми
та
вер
хом до ми
ро
во
го. Він пос
лав
на ме
не супліку.
І пи
сар спи
нивсь ко
ло сто
ла й
лус
нув ку
ла
ком об стіл що бу
ло
си
ли.
-
Я ж йо
му цього не спу
щу! По
-
ле
тить і він з па
рафії. Бу
ду сла
ти
ніби од гро
ма
ди про
ше
ния за
про
ше
ни
ям до вла
ди
ки, до кон
-
си
с
торії. Де
сять, двад
цять про
-
ше
ннів пош
лю, а та
ки йо
го ви
-
тур
лю з Го
робцівки! - га
ла
су
вав
пи
сар, біга
ючи од кут
ка до кут
-
ка. - Я одніму в йо
го спокій вде
-
нь, вкра
ду в йо
го сон вночі. Я по
-
ш
код
жу йо
му, щоб дос
тать на
пе
-
рс
но
го хрес
та. Я вир
ву в йо
го з
рук то
го хрес
та. Я ж те
бе об
чор
-
ню, об
га
ню; ста
неш ти чорніший
од чор
ної ночі пе
ред своїми на
-
чальни
ка
ми! - го
во
рив го
лос
но
пи
сар і по
ка
зу
вав ку
лак сво
ло
-
кові та стелі.
Писар знов в од
ну мить спи
ни
-
всь ко
ло сто
ла й тріснув ку
ла
-
ком по столі. Тарілки, ножі й ви
-
дел
ки за
гар
ча
ли, як со
ба
ки, аж
підско
чи
ли.
-
Постайлю дві відрі, пос
тав
лю
три відрі горілки му
жи
кам! На
-
пою їх, а та
ки сво
го дійду! Я ж
нак
ру
чу на йо
го супліку. Я ж йо
-
му підстав
лю стільця під но
ги!
Бе
бех
не він з Го
робцівки! От то
-
ді й я за
ре
го
чусь.
І пи
сар мсти
во й го
лос
но за
ре
-
го
тавсь од злос
ту
ван
ня, та так
чуд
но, не
на
че в стайні кінь заі
-
ржав. Він знов став ко
ло сто
ла,
пос
то
яв тро
хи й знов та
рах
нув
ку
ла
ком по столі. Ку
лак впав на
край сто
ла. Стіл пе
ре
хи
лив
ся на
-
бік. Дві тарілки бряз
ну
ли об під
-
ло
гу й розс
ко
чи
лись і роз
би
лись
на дріб'язки. Пи
сар знов за
ре
го
-
тав
ся, не
на
че кінь в сте
пу заі
-
ржав.
Перелякана ку
хо
вар
ка заг
ля
ну
-
ла в світли
цю че
рез двері, зирк
-
ну
ла на пи
са
ря. Йо
го вид був
лю
тий, страш
ний. Мо
ло
ди
ця про
-
жо
гом ки
ну
лась в двері, побігла
до дя
ка, вбігла в ха
ту, вик
ли
ка
ла
пи
сар
шу в двір і ска
за
ла ти
хо:
-
Ой, ідіть швид
ше до
до
му! З
Ле
вонтієм Пет
ро
ви
чем щось ні
-
би ста
ло
ся: бігає по світлиці, ні
-
чо
го не го
во
ре, увесь по
зе
ленів,
по
са
танів та все ку
ла
ком лу
пить
об стіл. А тарілки впа
ли з сто
ла
до
до
лу та й по
би
лись на дріб'я
-
зки. Щось так не
на
че він, бо
ро
ни
бо
же, збо
же
волів або здурів, ви
-
ба
чай
те мені: не то ре
го
четься,
не то ірже по-ко
нячій та рве на
собі во
лос
ся. Ой гос
по
ди! Так пе
-
ре
ля
ка
ли ме
не, що в ме
не аж в
душі по
хо
ло
ло. Ко
ли б не по
са
-
ди
ли йо
го в бо
жевільню!
Прибігла пи
сар
ша й са
ма зля
ка
-
лась, вглядівши зе
ле
ний вид та
не
са
мо
виті очі сво
го чо
ловіка.
-
Що з то
бою? На
що ти тарілки
по
бив? - спи
та
ла пи
сар
ша.
-
Бо ме
не ми
ро
вий зсу
нув з пи
-
сарст
ва. Ти вже не пи
сар
ша, я не
пи
сар. А все че
рез то
го… Я ж йо
-
му!..
Писарша зап
ла
ка
ла. Вти
ра
ючи
сльози, во
на втіша
ла й зас
по
ко
-
юва
ла сво
го чо
ловіка. Він тро
хи
вти
хо
ми
ривсь, сів по
руч з жін
-
кою на ос
лоні, об
хо
пив її пов
ний
стан ру
кою й з щи
рим ко
хан
ням
при
гор
нув до се
бе.
-
Тепер ти в ме
не од
на втіха на
всьому світі. Не жу
рись! Якось
бу
де
мо жи
ти, - ска
зав пи
сар і ва
-
ж
ко зітхнув.
Того-таки дня вчи
тельша зу
-
мис
не аж тричі прой
шла проз
самісінькі пи
са
реві вікна й блис
-
ка
ла своїми ве
ли
код
ни
ми очи
ма
- прос
то в самі пи
сар
шині очі.
На ве
ли
код
но
му тижні пи
сар
по
чав скла
дать про
шен
ня на ба
-
тюш
ку ніби од усієї го
робців
сь
-
кої гро
ма
ди. Про
шен
ня бу
ло на
-
пи
са
но хит
ро, об
лес
ли
во й ра
-
зом з тим з от
ру
тою. Пи
сар знав,
що в кон
сис
торію не мож
на си
-
пать гор
щик га
ря
чо
го прис
ку, бо
че
рез це мож
на бу
ло б тільки
прог
рать діло. І він ви
лив в кон
-
сис
торію відро сліз та це
бер
«єлею», але влив ту
ди й чи
ма
ло
кра
пель от
ру
ти, довільних для
от
руїння од
но
го чо
ловіка. Пи
сар
на
пи
сав до кон
сис
торії ніби мо
-
лит
ву, і мо
лит
ву ду
же слізну, на
-
пи
сав і до кон
сис
торії, і до архіє
-
рея за
ра
зом, ма
буть, щоб про
ше
-
ния не по
таїли. Про
ше
ния бу
ло
на
пи
са
не ніби од го
робцівської
гро
ма
ди.
Прошения бу
ло ве
ли
ке й дов
ге.
З по
чат
ку про
ше
ния гро
ма
да
пи
са
ла, що о. Ар
темій був ко
лись
ду
же доб
рий для лю
дей, був
пра
в
ди
вим ду
хов
ним пас
ти
рем.
Усім він да
вав тоді по
ра
ду - і бі
-
дним, й удо
вам, і си
ро
там, на
во
-
див на доб
ру путь, на
пу
тю
вав і
ста
рих і ма
лих, вчив і сло
вом і
ділом в храмі бо
жо
му й по
за хра
-
мом, і гро
ма
да вже хотіла про
си
-
ть, щоб йо
го нас
та
но
ви
ли в Го
-
робцівці про
тоєреєм і да
ли йо
му
зо
ло
то
го хрес
та. Дов
ге про
ше
-
ния на кінці гну
ло од
на
че зовсім
не ту
ди, звідкіль по
чи
на
лось.
«Те
пер же ми з гірки
ми та дріб
-
ни
ми сльоза
ми в очах шко
дуємо,
що наш ду
хов
ний пас
тир став не
та
кий, який був пер
ше, мо
же, й
за гріхи наші. Він у церкві й те
-
пер нав
чає прав
ди, а по
за церк
-
вою чи
нить усякі крив
ди: роз
пу
-
с
тив сто
ро
жа, ти
та
ря й дя
ка.
Сто
рож і ти
тар не
бо
го
бо
юще
кра
дуть цер
ковні гроші, а дяк
потріпує навіть ста
рих і бла
го
-
чес
ти
вих дідів, не то що чо
лові
-
ків та мо
ло
диць, уся
ки
ми не
по
-
трібни
ми сло
ва
ми: ан
ци
бо
ра
ми,
ха
р
циз
ни
ка
ми, лю
до
же
ра
ми, ши
-
бе
ни
ка
ми й уся
ки
ми безг
луз
ди
-
ми сло
ва
ми. І сам наш ду
хов
ний
отець на
ла
яв на
шо
го пи
са
ря,
ша
нов
но
го й бла
го
чес
ти
во
го,
на
ла
яв, та ще й при лю
дях, ан
-
тих
рис
том! Він те
пе
реч
ки сам
зби
ває з пан
те
ли
ку лю
дей, нав
-
чає на все ли
хе, піднімає лю
дей
про
ти власті, бо ос
ла
вив, об
го
-
во
рив і обез
довірив пе
ред на
ча
-
льством на
шо
го пи
са
ря, Ле
онтія
Ко
цю
бен
ка, чо
ловіка чес
но
го, ні
в чо
му по
га
но
му не заздрінно
го,
че
рез що на
ша во
лость втра
ти
ла
пи
са
ря, най
ліпшо
го, мо
же, на
всю гу
бер
ню». Гро
ма
да про
си
ла
пе
ре
вес
ти з Го
робцівки о. Ар
те
-
мія, а на йо
го місце пос
лать в Го
-
робцівку луч
чо
го й вартнішо
го
пас
ти
ря.
Писар, хоч і сам пи
сав про
ше
-
ния, але під про
ше
ни
ям сам не
підпи
сав
ся. Підпи
са
лись тільки
йо
го при
ятелі та ті, кот
рих він
підпо
ював горілкою.
Довго не бу
ло од
повіді на те
про
ше
ння з кон
сис
торії. Вже аж
літом о. Ар
темій дос
тав бо
ма
гу з
кон
сис
торії, в котрій го
во
ри
ло
-
сь, що на йо
го гро
ма
да жалілась
архієреєві, але після спра
вок ви
-
яви
лось, що о. Ар
темій бе
ре за
тре
би зви
чай
ну пла
ту. В кон
сис
-
торії зна
ли й про давнє зма
ган
-
ня о. Ар
темія з пи
са
рем, зна
ли,
що пи
сар злос
тує на йо
го.
-
Це Ко
цю
бен
ко підвів під ме
не
підступ! - ска
зав о. Ар
темій і пос
-
та
но
вив ви
се
лить Ко
цю
бен
ка з
се
ла.
-
Або мені, або йо
му не буть в
Го
робцівці! Ми вдвох тут не по
-
ми
ри
мось! - крик
нув о. Ар
темій.
Він сів за стіл і за
раз-та
ки пе
ре
-
ро
бив свій лист до ми
ро
во
го про
Ко
цю
бен
ка: од
ну пе
ре
роб
ку наз
-
вав ко
рес
пон
денцією з К. повіту,
а другій дав за
го
ло
вок: «Про
-
щен
ня до київсько
го ге
не
рал-гу
-
бер
на
то
ра». О. Ар
темій за
раз
мах
нув до Києва.
Він по
бу
вав в ре
дакції однієї га
-
зе
ти, потім дру
гої, по
ка
зав свою
ко
рес
пон
денцію, жалівся на пи
-
са
ря й про
сив над
ру
ку
вать свою
до
пись з се
ла. Але ре
дакції, пев
-
но, бо
ялись по
пек
ти собі ру
ки
тим гор
щи
ком прис
ку й не схоті
-
ли дру
ку
вать. Ге
не
рал-гу
бер
на
-
тор прий
няв о. Ар
темія ду
же ла
-
с
ка
во, взяв про
ше
ния й обіцяв
зас
ту
пи
тись за йо
го: обіцяв пос
-
лать сво
го уря
дов
ця розвіда
ти,
роз
пи
тать про пи
са
ря. О. Ар
те
-
мій вер
нув
ся до
до
му спокійні
-
ший.
Згодом потім прибіг в Го
роб
ці
-
вку уря
до
вець, розвідав, роз
ню
-
хав і док
лав своєму на
чальни
ко
-
ві, що пи
сар Ко
цю
бен
ко не вчи
-
нив нічо
го та
ко
го, за що б зас
лу
-
го
ву
вав на ви
се
лен
ня з Го
роб
ці
-
в
ки.
О. Ар
темій і ру
ки опус
тив: про
-
тоєрей
сько
го хрес
та йо
му все-
та
ки не да
ли. А пи
сар ста
вив но
-
вий здо
ро
вецький дім з бля
ша
-
ною покрівлею, взяв в по
сесію
зем
лю в сусіднього па
на й за
ду
-
мав гос
по
да
рю
вать, та ще й став
сільським «абла
ка
том». Він, оче
-
ви
дяч
ки, й не ду
мав ви
се
ляться
з се
ла, а ду
мав за
ко
ре
ниться в
Го
робцівці, по
ки йо
го й жиз
но
-
сті.
Тоді пи
сар по
чав би
ти о. Ар
те
-
мія по най
по
чут
ливішо
му місці:
по ки
шені. Він скрізь на
мов
ляв
лю
дей не пла
тить ба
тюшці за
тре
би або пла
тить вдвоє мен
ше,
ніж пе
редніше пла
ти
ли. Па
рафія
ста
ла нікчем
ною на при
но
си
ни
до церк
ви. О. Ар
темій зу
божів і
по
чав ду
мать вже про пе
рехід у
дру
ге се
ло.
-
А хто виг
рав, а хто прог
рав? -
ча
с
то го
во
рив пи
сар до своїх
при
ятелів. - Од
же я зос
та
нусь в
Го
робцівці, а він му
сить втікать.
Ота
кий кінець на
шої тя
га
ни
ни
та во
ту
ван
ня!
А тим ча
сом, го
во
ря
чи про це,
Ко
цю
бен
ко важ
ко-важ
ко зітхав:
він знав, що вже навіки втра
тив
і доб
рий, і лег
кий пи
сарський
хлі
бець.
IX
В кінці літа Ле
онід Се
ме
но
вич
одп
ро
сив
ся до
до
му, щоб наві
да
-
ть
ся до сво
го батька та тро
хи
спо
чить. Од ос
танньої станції за
-
лізної до
ро
ги до батько
во
го ху
-
то
ра бу
ло всього верс
тов з п'ят
-
над
цять. Ле
онід Се
ме
но
вич най
-
няв візни
ка, вже на вечірнім
прузі приїхав в Бо
гус
лав, сів на
пош
то
ву труську чор
топ
хай
ку і
виїхав на ви
со
ке бо
гус
лавське
взгір'я. З ви
со
ко
го пунк
ту пе
ред
ним не
на
че роз
гор
ну
лась го
ря
-
на місци
на на двад
цять верс
тов
навк
ру
ги, ніби скам'янівші ве
ле
-
тенські хвилі бурх
ли
во
го мо
ря.
Го
ри й гор
би, пе
ре
тяті гли
бо
ки
-
ми до
ли
на
ми та бал
ка
ми, скрізь
розбіга
лись на всі бо
ки че
ре
дою.
Вечірнє сон
це об
ли
ва
ло усі го
-
ри чер
во
ну
ва
тим ти
хим світом.
В до
ли
нах по
ляг
ла лег
ка си
за
ім
ла й за
ку
ту
ва
ла ряд
ки зе
ле
-
них верб, на
тя
ка
ючи на се
ла, за
-
хо
вані в бал
ках та ярах. Над
ворі
сто
яла ти
ша. Ле
онід Се
ме
но
вич
за
ду
мавсь, див
ля
чись на рідні
го
ри.
І на лю
дей ду
же прак
тич
них
ча
сом на
хо
дять хви
ли
ни по
езії; і
на їх черст
ву ду
шу ча
сом повіває
своїм ду
хом по
езія чи з синього
не
ба, чи а си
зо
го мо
ря, чи з зе
ле
-
но
го лісу, чи з ме
лодій му
зи
ки. І
во
ни самі ча
сом нез
чу
ються, зві
-
дкіль то най
шов на їх та
кий чуд
-
ний сен
ти
мен
талізм. Ле
онід Се
-
ме
но
вич хоч був прак
тич
ний і
зовсім не по
етич
ний чо
ловік,
але мав сер
це м'яке й доб
ре. Він
і сам нез
чув
ся, як черк
ну
лась об
йо
го кри
лом ця по
етич
на хви
ля,
не
на
че та ластівка, що нес
поді
-
ва
но вле
тить у ха
ту че
рез од
чи
-
не
не вікно, політає, пок
ру
тить
-
ся, мов спішний гість, зве
се
лить
ха
ту, ви
пурх
не й щез
не в зе
ле
-
них гілках в сад
ку.
Він за
ди
вив
ся на чер
во
нясті го
-
ри, впізнав рідні до
ли
ни й при
-
гор
ки. Он на горі сяє біли
ми
стіна
ми панський дім; вікна не
-
на
че го
рять чер
во
ним ог
нем.
Там за го
рою батьківський хутір.
А он
деч
ки да
ле
ко на обрії су
-
спіль по
ляг
ли си
зи
ми хма
ра
ми
ліси та гаї! То го
робцівські го
ри
й ліси…
І він при
га
дав наз
ви
ща до
лин
та уся
ких кор
чом. І дум
ки мо
ло
-
до
го хлоп
ця на
че спус
ти
лись з
тих да
ле
ких гір в до
ли
ну. Там,
під ти
ми го
ра
ми, ста
вок. По
над
став
ком роз
ки
ну
лась Го
робців
-
ка.
«На то
му став
ку ко
лись ми пла
-
ва
ли чов
ни
ком… з Ва
тею… Там
про
бу
ває Ва
тя…» - ду
мав мо
ло
-
дий хло
пець..
І вид Ва
тин нес
подіва
но ніби
з'явивсь уяв
ки й став пе
ред ним.
Він зга
дав і її гарні очі, і її чорні
бро
ви; повні ко
ра
лові ус
та не
на
-
че осміхну
лись до йо
го при
над
-
ним осміхом. І той вид зас
ту
пав
усі згад
ки про інших паннів, кот
-
рих він знав, і сто
яв пе
ред ним, і
на
див йо
го, і ма
нив.
Леонід Се
ме
но
вич зітхнув.
«Чи по
ми
рив
ся зять з о. Ар
те
мі
-
єм, чи, мо
же, вже до цього ча
су
во
ни ще гірше по
ла
ялись, ста
ли
во
ро
га
ми на смерть? Ко
ли б по
-
ми
рив
ся… ко
ли б по
ми
ривсь… А
як не по
ми
ривсь? Чи мож
на ж
бу
де мені тоді їхать до Ваті? А як
ме
не й не прий
муть там?» - ду
-
мав Ле
онід Се
ме
но
вич.
І він в думці за
ба
жав, щоб нас
-
тав мир між ни
ми. Йо
го жар
тов
-
ли
ва, жва
ва й шум
ли
ва вда
ча
вже ніби вхо
ди
ла в свої бе
ре
ги,
як вхо
дить в свої зе
лені бе
ре
ги
вес
ня
ний бурх
ли
вий та шум
ли
-
вий потік. За
ду
ма по
ляг
ла на йо
-
го чолі, як ті сизі тіні по
над го
-
ра
ми.
«Як приїду до батька, за
раз-та
-
ки по
ка
таю ко
нем до Ле
онтія
Пет
ро
ви
ча, до Фесі, сам їх роз
пи
-
таю за все, роз
пи
таю про Ва
тю.
А мо
же, во
на вже й же
ни
ха має…
во
на з дос
тат
ка
ми, по
важ
на, ти
-
ха на вда
чу… Мо
же, вже її хто й
пос
ва
тав. Поїду за
раз до Го
роб
-
цівки, за
раз!»
Молодий хло
пець вже був ла
-
ден звер
нуть на по
во
рот
ку до
Го
робцівки. Йо
го бра
ла не
терп
-
ляч
ка. Але він гля
нув на сон
це.
Сон
це вже хо
ва
лось за бо
гус
-
лавський ліс.
«Поїду завт
ра, поїду завт
ра ра
-
ненько. Сам за все досвідчусь та
довіда
юсь. Батько й ста
ра ма
ти
нічим не цікав
ляться; нічо
го од
їх я не до
пи
та
юсь. Там то їм кло
-
по
ту про Ва
тю та о. Ар
темія! їм в
думці во
ли та ко
ро
ви. Завт
ра су
-
бо
та чи неділя… чи то пак су
бо
-
та. В неділю піду до го
робців
сь
-
кої церк
ви: пев
но, там по
ба
чу
Ва
тю».
Вже смер
ком Ле
онід Се
ме
но
вич
в'їхав в батьків двір. На ґанку
но
во
го гар
ненько
го дом
ка з бля
-
ша
ною покрівлею стріли йо
го
ба
тько й ма
ти і щи
ро привіта
ли
-
сь з ним.
Старий Па
на
сен
ко був пос
тав
-
ний чо
ловік - ви
со
кий на зріст,
здо
ро
вий та пле
чис
тий, ще й те
-
пер гар
ний з ли
ця. Йо
го карі
блис
кучі очі бу
ли й ро
зумні, і
тро
хи хитрі. На йо
го чор
но
во
-
лосій го
лові, на дов
гих ву
сах не
вид
но бу
ло ні однієї си
вої во
ло
-
си
ни. Йо
го жінка Мар
та вже бу
-
ла си
ву
ва
та, але ще кре
мез
на й
пос
тав
на. Се
мен Па
на
сен
ко брав
її удо
вою. Мар
та вий
шла пер
-
ший раз заміж за ба
га
ти
ря. Не
-
ще
ре
та, про
жи
ла з ним два ро
ки
й зос
та
лась ба
га
тою удо
вою.
-
А що, та
ту, чи по
ми
рив
ся зять
з о. Ар
темієм? - бу
ло пер
ше сло
-
во Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча до бать
-
ка.
-
Оце ди
во! - аж крик
ну
ла ста
ра
Мар
та.- Чо
го тобі це сло
во пер
-
ше на
вер
ну
лось на язик?
-
Так, спа
ло на дум
ку… - якось
за
ме
ту
шив
шись, обізвав
ся Ле
о
-
нід Се
ме
но
вич.
-
І вже! Як
би ан
гол з не
ба при
-
ле
тів в Го
робцівку, то й він не
по
ми
рив би їх. О. Ар
темій ски
-
нув зя
тя з пи
сарст
ва, - ска
зав
ста
рий Па
на
сен
ко.
-
Невже? - аж крик
нув Ле
онід
Се
ме
но
вич. І ста
рий тро
хи до
га
-
дав
ся, чо
го то син пи
тається в
йо
го за той мир, і роз
ка
зав йо
му
про всю тя
га
ни
ну, свар
ку та про
всі зма
ган
ня о. Ар
темія з пи
са
-
рем. Ле
онід Се
ме
но
вич сів на ла
-
вці й за
ду
мавсь. «Вте
ряв я Ва
тю,
вте
ряв… А мо
же, старі батьки
мої не за все довіда
лись га
разд…
Тре
ба са
мо
му поїхать до зя
тя та
за все роз
пи
тать га
разд».
І цілий той вечір Ле
онід Се
ме
-
но
вич був смут
ний, все за
ду
му
-
вавсь, лед
ве слу
хав, за що йо
му
ка
за
ли батьки, од
повідав ніби
зне
хо
тя. Ма
ти зго
ту
ва
ла доб
ру
ве
че
рю. Ста
рий батько ра
ди си
-
на пе
ре
одяг
ся: ски
нув синій ста
-
ренький жу
пан і надів сіртук.
Він поп
ро
сив си
на до гос
тин
ної
й по
са
див йо
го по
руч з со
бою на
ка
напі. Ста
рий лю
бив сво
го си
-
на, бо він зос
тав
ся в йо
го один;
менші си
ни йо
го усі пов
ми
ра
ли.
Вже за ве
че
рею Ле
онід Се
ме
но
-
вич зас
по
коївсь і роз
ба
ла
кав
ся з
батьком та з матір'ю. Батьки ро
-
з
п
и
ту
ва
ли в си
на про йо
го служ
-
бу, а син все звер
тав на роз
мо
ву
за Го
робцівку, про Ле
онтія Пет
-
ро
ви
ча, про Фе
сю та про їх зма
-
ган
ня з о. Ар
темієм та Су
са
ною
Уласівною.
-
Чи во
ни там вже по
ми
ри
лись,
чи, мо
же, й досі ла
ються та зма
-
га
ються, про це на
пев
но ми не
знаємо, бо й зять вже дав
ненько
був у нас, та й нам не бу
ло ча
су
до йо
го їздить в гості, - в кінці
роз
мо
ви до
да
ла ма
ти.
-
Поїду я завт
ра до їх та сам за
все роз
пи
таю, - ска
зав Ле
онід
Се
ме
но
вич.
-
То й поїдь, си
ну! Довідаєшся й
нам за все роз
ка
жеш. Мо
же, во
-
ни вже й по
ми
ри
лись. Знаю ті
-
льки, що в ве
ли
кий піст і зять і
Фе
ся не говіли в го
робцівській
церкві, а їзди
ли говіть в Ко
ма
-
рівку, - до
дав батько.
-
Це по
га
ний знак! - ти
хо обіз
-
ва
в
ся син і за
ду
мавсь. Ле
онід Се
-
ме
но
вич ліг в постіль і дов
го не
міг зас
нуть. Він дов
го пе
ре
ки
-
дав
ся з од
но
го бо
ку на дру
гий і
все ду
мав за Ва
тю. Йо
го дум
ки
літа
ли да
ле
ко од батьківської
ха
ти. От він ніби в хаті пи
са
ря,
роз
мов
ляє з сест
рою Фе
одосією,
сміється, жар
тує; от йо
го дум
ки
по
ли
ну
ли в са
док о. Ар
темія, і
він ніби гу
ляє з Ва
тею попід ста
-
ри
ми гру
ша
ми, потім ба
чить
ши
ро
кий ста
вок. Далі блис
ну
ла
пе
ред ним Рось, за
ма
нячіла гре
-
б
ля, за
ма
нячів млин… І скрізь
він ніби ба
чив по
руч з со
бою Ва
-
тю, хо
див з нею, про
мов
ляв до
неї. І ра
зом нес
подіва
но той ма
-
ня
чий вид Ваті не
на
че розсіявся
в лег
ко
му ту
мані, ніби розвіявсь
імлою. Мо
ло
дий хло
пець зас
нув
міцним сном після да
ле
кої й ва
-
ж
кої до
ро
ги.
Вже сон
це підби
ло
ся вго
ру, як
Ле
онід Се
ме
но
вич про
ки
нув
ся.
Після міцно
го сну він спо
тан
ня
спер
шу не розібрав, де він зна
-
хо
диться. Йо
му зда
ва
лось, що
він спав в своїй квар
тирі. Але до
йо
го до
летів який
сь гук з дво
ру;
десь куд
ку
да
ка
ли ку
ри, десь ре
-
в
ла ко
ро
ва; чийсь го
лос
ний го
-
лос кли
кав ко
гось у дворі, і м'я
-
кий од
би
ток то
го го
ло
су лу
ною
долітав до йо
го ву
ха. Ле
онід Се
-
ме
но
вич опам'ятав
ся; йо
го дум
-
ки про
яс
ни
лись. Щось приємне
й ми
ле знов май
ну
ло ніби пе
ред
йо
го очи
ма: то був вид не про
-
вор
ної до
лад
ної Ан
тосі, а вид
Ва
тин. Той ми
лий об
раз при
вид
-
жу
вав
ся йо
му, ніби ста
вав пе
ред
йо
го очи
ма, на
див йо
го. Якесь
приємне по
чу
ван
ня за
во
ру
ши
-
лось в йо
го серці, мов по
дих ти
-
хо
го вітру в га
ря
чий пе
ку
чий де
-
нь в спе
ку.
«Все Ва
тя й Ва
тя на моїй думці!
Нев
же я її ко
хаю? Нев
же я її те
-
пер так ко
хаю, як не ко
хав пе
ре
-
дніше? Чуд
не те людське сер
це!»
Але ра
зом з тим щось неп
ри
-
ємне підки
ну
лось до тієї ми
лої
згад
ки, мов важ
кий дух по
ли
ню
в па
ху
чо
му квітни
ку. Мо
ло
дий
хло
пець зга
дав про зя
те
ву лай
ку
та зма
ган
ня з о. Ар
темієм.
-
Поїду сам! Поїду й про все до
-
свідчусь сьогодні! - аж го
лос
но
про
мо
вив Ле
онід Се
ме
но
вич і
при тих сло
вах рап
том схо
пив
ся
з ліжка й од
ки
нув обидві по
ло
-
вин
ки вікон
ниць. Яс
ний світ со
-
н
ця по
лив
ся в вікно. Ле
онід вти
-
рив очі в прос
тий батьків двір, в
роз
ки
дані по дворі залізні плу
-
ги, сіялки та п'яти
ральни
ки; да
-
лі він пе
ревів очі на мо
ло
дий са
-
до
чок за шта
хе
та
ми. На мо
ло
дих
гру
шах та яб
лу
нях по
де
ку
ди че
-
р
воніли перші чер
во
но
бокі здо
-
рові овочі. Але не по
езія повіва
-
ла на йо
го з мо
ло
до
го сад
ка. Йо
-
му за
ба
жа
лось зос
таться ту
теч
-
ки на ху
торі, стать хлібо
ро
бом,
орать та сіяти й гроші за
роб
ля
-
ть. Йо
му не по
до
ба
лась служ
ба.
Батько на
ма
гавсь, щоб він йшов
на служ
бу, і тільки ра
ди батька
він слу
жив.
«Осточортіла мені та служ
ба!
ос
то
гид
ла мені та за
лежність на
службі, чи земській, чи уря
довій!
Не люб
лю я ко
риться та гнуть
пе
ред уся
ким дідьком спи
ну. Не
-
ма в світі нічо
го кра
що
го, як бу
-
ти не
за
леж
ним, са
мостійним.
Од
ин хлібо
роб зовсім са
мос
тій
-
ний чо
ловік. От би де при
го
ди
-
лись мені Ва
тині ти
сяч
ки! - по
-
ду
мав Ле
онід Се
ме
но
вич. - При
-
ку
пив би землі, розвів більше
то
ва
ру, більше волів, розвів би
коні, орав би та сіяв та доб
ра на
-
жи
вав і ніко
го б знать не хотів».
Мати од
хи
ли
ла двері. Її ве
ли
ка
пос
тать з'яви
лась на две
рях.
-
Вставай, си
ну, бо вже са
мо
вар
ки
пить; кипів та й годі ска
зав.
Вми
вай
ся швид
ше! - ска
за
ла ма
-
ти. - Батько вже спо
за
ран
ку на
-
туп
цяв
ся ко
ло ха
зяй
ст
ва і хо
че
їсти.
Леонід Се
ме
но
вич по
хап
цем
вмив
ся, одяг
ся й вий
шов до гос
-
тин
ної. В гос
тинній ко
ло стіни
на столі, зас
те
ле
но
му білою про
-
с
тою ска
тер
тею, шумів са
мо
вар.
За сто
лом сидів батько й, оче
ви
-
дяч
ки, ждав си
на.
-
Доспав тро
хи не до обід: чи не
прис
нив
ся ведмідь? А мо
же, тобі
сни
лось щось кра
ще за вед
ме
дя?
- спи
тав жар
ту
ючи батько.
-
А я оце ду
маю пїсля снідан
ня
побігти в гості в Го
робцівку до
Ле
онтія Пет
ро
ви
ча. По
ба
чусь, по
-
ба
ла
каю, - ска
зав син, сіда
ючи за
стіл.
-
А мо
же, то до ко
гось іншо
го
тяг
не те
бе в Го
робцівку? - спи
та
-
ла ма
ти. Син осміхнув
ся.
-
До о. Ар
темія хоч і не за
ходь:
прий
муть те
бе там не ду
же при
-
вітно. О. Ар
темій, ма
буть, зне
на
-
видів увесь наш рід че
рез зя
тя
та че
рез Фе
сю, - про
мо
вив бать
-
ко.
-
Я поїду не до о. Ар
темія. Там
то мені кло
по
ту про о. Ар
темія! -
обізвав
ся син.
-
Я те
бе без обіду не пу
щу. Фе
ся
не знає, що ти приїдеш, і для те
-
бе не зго
тує смач
но
го обіду, -
ска
за
ла ма
ти.
Після обіду Ле
онід Се
ме
но
вич
по
ка
тав в Го
робцівку. В'їхав
ши в
пи
сарів двір, Ле
онід Се
ме
но
вич
уг
лядів ве
ли
ку зміну в дворі:
над не
ве
лич
ким дом
ком підні
-
ма
лась ви
со
ко вго
ру на слу
пах
бля
ша
на зе
ле
на покрівля; зад
ня
й причілко
ва стіни бу
ли вже за
-
ки
дані де
рев
нею. Давніша ха
та
вхо
ди
ла в но
вин дім, сли
ве як
од
на тільки чи
ма
ла гор
ни
ця.
-
Що це в вас за зміна? - спи
тав
Ле
онід Се
ме
но
вич, поз
до
ров
кав
-
шись з пи
са
рем та Фе
одосією.
-
Розкорінюємось! На злість на
-
шим во
ро
гам роз
корінюємось
на місці на
завж
ди! - гук
нув Ле
-
онтій Пет
ро
вич. - Те
пер нас не
ви
ко
ре
нить ніякий о. Ар
темій.
Це бу
дую справ
дешнє панське
жит
ло для се
бе й своїх на
щадків.
Леонід Се
ме
но
вич смут
но спус
-
тив очі й по
хи
лив го
ло
ву.
-
Хотів ме
не о. Ар
темій ви
се
ли
-
ть тро
хи не на Сибір, а я, ма
буть,
швид
ше випх
ну йо
го з Го
робці
в
-
ки, - про
мо
вив пи
сар.
Леонід Се
ме
но
вич приз
нав
ся
зя
теві, що хо
че по
но
вить знай
о
-
мість і при
ятельство з о. Ар
те
мі
-
єм, що він має дум
ку сва
тать Ва
-
тю.
-
Ну, труд
но бу
де вам пот
ра
пи
-
ть поміж во
ро
га
ми! А ми ста
ли
во
ро
га
ми на смерть. Я й на весі
-
л
лі в вас не бу
ду, ко
ли ви пові
н
-
ча
єтесь з Ва
тею, з Го
робцівки
ви
їду на той час, ста
ну на ца
рині
за се
лом та бу
ду гу
ка
ти й од
вер
-
тать, хто їха
ти
ме до вас на весіл
-
ля.
І цілісінький вечір в пи
са
ря та в
пи
сарші тільки й бу
ло роз
мо
ви,
що за своє во
ро
гу
ван
ня з о. Ар
-
темієм.
-
Який же па
нич те
пер наїжд
-
жає до Ваті? - ви
пи
ту
вав Ле
онід
Се
ме
но
вич.
-
А дідько їх знає! Я пос
лав би
до неї за же
ни
ха яко
гось са
жот
-
ру
са або й са
мо
го дідька, та ще й
ро
га
то
го! - ска
зав пи
сар.
-
А я пос
ла
ла б для неї в світил
-
ки та друж
ки най
хвос
татіших
де
сять відьом! - обізва
лась Фе
ся.
-
Тепер їздить до їх кле
шо
но
гий
та вид
ро
окий Іцько: за
ку
по
вує
пше
ни
цю. Він оце ов
довів. Са
ме
був би гар
ний же
них для Ваті! -
ска
зав пи
сар. - Та між Іцьком і о.
Ар
темієм і різниці не
на
че й не
-
ма.
І цілісінький вечір Ле
онід тіль
-
ки чув лай
ку, та ще лай
ку, та ро
-
з
мо
ву за зма
ган
ня, за поз
ви.
-
Ой, го
воріть вже за що інше,
бо не ви
дер
жу далі! Го
воріть хоч
про то
го кле
шо
но
го
го Іцька,
все-та
ки бу
де якась од
лич
ка од
о. Ар
темія, - аж крик
нув Ле
онід
Се
ме
но
вич.
«Ну, та й забісо
ва
на й за
ка
то
ва
-
на в їх обох не
на
висність!» - по
-
ду
мав собі Ле
онід Се
ме
но
вич.
Другого дня в неділю Ле
онід
Се
ме
но
вич впро
хав сест
ру, щоб
во
на пішла з ним до церк
ви. Йо
-
му ду
же за
ба
жа
лось по
ба
чить
Ва
тю.
«Стрінусь у церкві, пок
ло
ню
ся
їй: мо
же, во
на й мені пок
ло
ни
ть
-
ся… Мо
же, Су
са
на Уласівна зап
-
ро
сить ме
не до се
бе на чай. Бу
ду
з ни
ми роз
мов
лять, та про пи
са
-
ря не бу
ду й сло
вом зга
ду
вать,
не
на
че йо
го й на світі не
ма. Та й
яке мені діло до тієї ко
лот
нечі,
до то
го зма
ган
ня між ни
ми? Я
сам по собі, пи
сар сам по собі, а
Ва
тя, пев
но, ні сю
ди ні ту
ди, а
мо
же, так са
мо са
ма по собі. Я
знаю, що во
на ме
не лю
би
ла. Мо
-
же, й те
пер лю
бить», - ду
мав мо
-
ло
дий хло
пець, при
би
ра
ючись
до церк
ви.
Вже за
бев
кав дзвін на служ
бу
бо
жу. Вже й в усі дзво
ни продз
-
во
ни
ли. Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча
бра
ла не
терп
ляч
ка. Він на
га
няв
сест
ру, кот
ра чеп
ля
ла на се
бе зо
-
лоті се
реж
ки, на
мис
та й зачісу
-
ва
ла го
ло
ву пе
ред дзер
ка
лом.
-
Фесю! станьмо в церкві з пра
-
во
го бо
ку, там де стає Су
са
на
Уласівна з доч
кою! - про
сив Ле
-
онід Се
ме
но
вич сест
ру.
-
Про ме
не, й там станьмо. Ти
ду
маєш я їх бо
юсь? Не зна
ла, ко
-
го ля
каться. Ов
ва, які во
ни мені
страшні! - обізва
лась Фе
ся, по
ве
-
р
нув
ши го
ло
ву набік од дзер
ка
-
ла. - Од то
го ча
су, як о. Ар
темій
ски
нув з пи
сарст
ва Ле
онтія Пет
-
ро
ви
ча, я стаю в церкві по ліву
ру
ку, бо ма
туш
ка з доч
кою все
стає по пра
ву ру
ку. Мені й дух їх
про
тив
ний, не
на
че во
ни тхнуть
ко
зою; і слід їх по
га
ний, смер
дя
-
чий. Де во
ни прой
дуть - не
на
че
тхір по
хо
див.
-
Та хутчій че
пу
рись!
-
Оце як ха
паєшся! не
на
че до
те
бе прис
ту
пає! Я оце зу
мис
не
при
бе
русь, як на Ве
лик
день, щоб
вчи
тельша лус
ну
ла од злості та
за
вис
ності. Я це хо
чу за
па
гу
бить
її.
-
Але, Фе
сю, їй-бо
гу, ми прий
де
-
мо до церк
ви на свя
те «шап
коб
-
ран
ня»! Вби
рай
ся мерщій!
-
Я вже го
то
ва. Ходім, бо й сп
ра
-
вді опізни
мось, - ска
за
ла Фе
одо
-
сія, вхо
пив
ши в ру
ки зон
тик. І
во
ни обоє пішли до церк
ви.
Писарша й Ле
онід Се
ме
но
вич і
справді зас
та
ли вже на «Хе
ру
ви
-
ми». Во
ни ста
ли в церкві спе
ре
-
ду по пра
вий бік пе
ред Іко
нос
та
-
сом. Ле
онід Се
ме
но
вич все пог
-
ля
дав в од
чи
нені двері в пра
во
-
му прит
ворі.
Після «Хе
ру
ви
ми» в две
рях з'я
-
ви
лась Су
са
на Уласівна в яс
но
му
літньому уб
ранні. За нею слід
-
ком ішла Ва
тя. Ле
онід Се
ме
но
-
вич ки
нув на неї очи
ма й примі
-
тив, що во
на тро
хи схуд
ла й
зблідла, але че
рез це пок
ра
ща
ла.
Вид її став делікат
но-ма
то
вий;
темні очі ста
ли ніби темніші й
ясніші. Пе
ре
буті му
ки та сму
ток
впа
ли на очі й на вид сутінком
за
ду
ми й смут
ку. На їй бу
ла тем
-
но-чер
во
на ко
ро
тенька коф
точ
-
ка з чор
ни
ми то
роч
ка
ми на гру
-
дях, на шиї та на ру
ка
вах. Цей
убір ду
же прис
та
вав до її ли
ця.
Щось східне, щось півден
не сві
-
ти
ло
ся в її пос
таті, в її ви
ду.
Леонід Се
ме
но
вич лед
ве вдер
-
жав в гру
дях лег
ке зітхан
ня. Він
по
вер
нув го
ло
ву, і йо
го очі стрі
-
лись з Ва
ти
ни
ми очи
ма. В її очах
ви
раз
но ви
яви
лось, од нес
поді
-
ва
ності, ди
ву
ван
ня.
Сусана Уласівна за
раз уг
ляділа,
що пи
сар
ша ста
ла на її місці. Во
-
на гор
до прой
шла по
пе
ред са
-
мою пи
сар
шею. Ле
онід Се
ме
но
-
вич пок
ло
нивсь їй; во
на тільки
зир
ну
ла на йо
го, але не пок
ло
-
ни
лась йо
му, гор
до пе
рей
шла
че
рез церк
ву, пе
рех
рес
ти
лась
пе
ред царськи
ми вра
та
ми й ста
-
ла в ліво
му прит
ворі. Ле
онід Се
-
ме
но
вич пок
ло
нив
ся й до Ваті.
Ва
тя зир
ну
ла на йо
го, на
су
пи
-
лась і лед
ве кив
ну
ла го
ло
вою. Її
густі бро
ви ніби зве
ло до
ку
пи, і
кінчи
ки брів по
да
лись униз. Ва
-
тя пішла слідком за матір'ю й
собі ста
ла з нею попліч.
«Обидві сер
дяться! Обидві по
-
на
ди
ма
лись. На
що я зап
ро
сив до
церк
ви з со
бою сест
ру? Тре
ба
бу
ло йти са
мо
му. Мо
же, тоді во
-
ни пом'якіша
ли б, і по
добріша
-
ли, і по
ди
ви
лись на ме
не інши
-
ми очи
ма. Ва
тя на
су
пи
лась, лед
-
ве кив
ну
ла до ме
не го
ло
вою. Ді
-
ло про
па
ще! Це че
рез Фе
сю! Та й
з якої речі їм здо
ров
каться з се
-
ст
рою? Ох, і справді труд
но пот
-
рап
лять поміж во
ро
га
ми. На
ко
-
їли во
ни мені ли
ха».
Як тільки Су
са
на Уласівна про
-
й
шла проз пи
сар
шу з на
ду
тим
ли
цем, в пи
сарші ніби сер
це заг
-
ра
ло од ве
ли
кої ра
дості. Очі в неї
аж бли
ща
ли, гу
би аж об
ли
зу
ва
-
лись, не
на
че во
на по
куш
ту
ва
ла
кор
жиків з ме
дом. Пи
сар
ша бу
ла
ра
да, що брат навів її на дум
ку
ста
ти на то
му місці, де Су
са
на
Уласівна завсігди ста
ва
ла в це
-
ркві.
«Вийдемо з церк
ви, я поцілую
бра
та за цю спа
сен
ну дум
ку.
Оцим я так до
пек
ла Су
сані Уласі
-
вні до жи
во
го!» - ду
ма
ла Фе
о
до
-
сія Се
менівна й на ра
до
щах вда
-
ри
ла аж три пок
ло
ни.
Сусана Уласівна зобіди
лась на
смерть тією на
хаб
ною пи
сар
ши
-
ною вих
ват
кою.
«Це во
на ста
ла на моєму місці
мені на злість: при
ве
ла бра
та до
церк
ви, щоб насміятись з ме
не
та з Ваті. Дивіться, мов, яко
го
маю бра
та, та він не бу
де ваш! -
ду
ма
ла Су
са
на Уласівна, див
ля
-
чись по
верх іко
нос
та
са. - Ну, та й
на
хаб
на ж лю
ди
на! Приб
ра
лась,
при
че
пу
ри
лась, роз
пин
дю
чи
ла
-
сь, на
чеп
ля
ла на
мистів, по
че
пи
-
ла довгі зо
лоті се
реж
ки аж до
пле
чей, на
че бо
гус
лавська міща
-
н
ка. Істин
но роз
мальова
ний
ідол! А бра
тик її, ма
буть, прий
-
шов до церк
ви, щоб под
раж
-
ниться з на
ми… Сту
па… Я - сту
-
па, а Ва
тя - ко
ло
да! Не
хай її «за
-
дні» візьмуть… Не
хай во
на йде
за са
жот
ру
са…»
І ці згад
ки й дум
ки не да
ва
ли
Су
сані Уласівні мо
ли
тись. Во
на
не
на
че крізь сон чу
ла, як про
-
співа
ли «Дос
той
но єсть», як спі
-
ва
ли святі пісні, як чи
та
ли мо
-
лит
ви, а важкі кривдні сло
ва до
-
ти гу
ли й не
на
че сту
котіли в її
гордій душі, до
ки скінчи
лась
слу
ж
ба бо
жа, до
ки лю
де з церк
-
ви по
ви
хо
ди
ли.
І Ваті зда
ва
лось, не
на
че святі
пісні співа
лись десь да
ле
ко од
неї; не
на
че до неї до
но
си
лась да
-
ле
ка лу
на десь ніби з гус
то
го лі
-
су. Інші дум
ки, інші по
чу
ван
ня
ро
з
бур
кав в її душі ко
лись ми
-
лий вид. Во
на вже по
ча
ла за
бу
-
вать Ле
оніда Се
ме
но
ви
ча, а йо
го
са
мий вид вже ніби розійшов
ся
ту
ма
ном в її пам'яті. Лас
ка
вий
по
клін, лас
ка
вий йо
го пог
ляд
нес
подіва
но роз
во
ру
шив її сер
-
це. Дав
ня лю
бов знов ви
ник
ла
нес
подіва
но.
На Ва
тю ніби звідкільсь дих
ну
-
ло теп
лом, аро
ма
том сад
ка, па
-
хо
ща
ми пиш
но
го квітни
ка. Сер
-
це нес
подіва
но затріпа
лось в
гру
дях. Блис
кав
кою май
ну
ли по
-
етичні давні сце
ни стрічі з ми
-
лим в сад
ку, на став
ку, над Рос
-
сю, май
ну
ли, та й швид
ко згас
-
ли, мов та блис
кав
ка. А десь гли
-
бо
ко-гли
бо
ко, ніби на са
мо
му
дні сер
ця за
во
ру
ши
лись насмі
-
шку
ваті жар
ти й сло
ва, і всі во
ни
ви
ник
ли гур
том з надз
ви
чай
-
ною ви
разністю. Ва
тя хотіла мо
-
ли
тись, ста
ва
ла нав
колішки, по
-
чи
на
ла мо
лит
ву, а мо
лит
ва зни
-
ка
ла з її пам'яті, а нас
тир
ливі
сло
ва не
на
че на
ла
зи
ли, чеп
ля
-
лись при
че
пою. І мо
лит
ва за
бу
-
ва
лась, а важ
ке по
чу
ван
ня оби
-
ди й смішків все більше й дуж
че
збу
рю
ва
ло сер
це гор
дої дівчи
ни.
Ватя по
чу
ва
ла, що сльози прис
-
ту
па
ють до очей, що во
на от-от
зап
ла
че. І втра
че
на лю
бов, і вт
-
ра
че
не щас
тя, і лас
каві очі, і дав
-
ня крив
да, й не
давній лас
ка
вий
позір пе
ре
пе
ча
ли
ли за якусь го
-
ди
ну мо
ло
ду дівчи
ну. Ва
тя лед
ве
сто
яла на но
гах, на
си
лу прос
то
-
яла до кінця служ
би бо
жої.
«І чо
го він прий
шов сю
ди? І чо
-
го він ки
нув на ме
не очи
ма, яс
-
ни
ми, лас
ка
ви
ми, ко
ха
ючи
ми? І
навіщо він драж
нить ме
не ти
ми
очи
ма? На
що він знов ук
рав у
ме
не спокій і привіз з со
бою ту
-
гу?» - ду
ма
ла бідна дівчи
на, сто
-
ячи нав
колішки й без
надійно
по
хи
лив
ши го
ло
ву.
«А бу
ду я ди
виться, чи по
вер
не
Ва
тя го
ло
ву, чи хоч раз по
ди
-
виться на ме
не», - ду
мав Ле
онід
Се
ме
но
вич.
Він кмітив за Ва
тею цілу служ
-
бу бо
жу, не зво
див з неї очей. Ва
-
тя ні ра
зу не по
вер
ну
ла го
ло
ви,
не гля
ну
ла на той бік, де сто
яв
Ле
онід Се
ме
но
вич.
«Погано! Про
па
ла моя спра
ва!»
- По
ду
мав Ле
онід Се
ме
но
вич і зі
-
тхнув так важ
ко, що Фе
одосія
од
ве
ла очі од хмар та ян
голів в
бані й зир
ну
ла на бра
та.
Вже як вда
ри
ли в дзвін на «До
-
с
той
но», у праві двері церк
ви
увійшла вчи
тельша. Во
на завсі
-
гди ста
ва
ла в церкві з пра
во
го
бо
ку ко
ло Су
са
ни Уласівни, щоб
не ста
вать ря
дом з пи
сар
шею по
ліво
му боці. Вчи
тельша пря
му
-
ва
ла прос
то до іко
нос
та
са на
своє місце. Ко
ли зиркі - пе
ред
нею стоїть не Су
са
на Уласівна з
Ва
тею, а пи
сар
ша з бра
том. Вчи
-
тельша аж жах
ну
лась на ході й
тро
хи не крик
ну
ла. Її не
на
че
якась не
ви
ди
ма си
ла спи
ни
ла ві
-
жка
ми. Во
на сю
ди круть - ту
ди
верть, по
вер
ну
лась до стіни та й
ста
ла пе
ред самісіньким кіотом
свя
то
го Ми
ко
лая й тро
хи не
при
ту
ли
лась до йо
го ли
цем, не
-
на
че хотіла схо
ваться в то
му кіо
-
ті з ко
ло
на
ми. Вчи
тельша витрі
-
щи
ла очі на об
раз та так і прос
-
то
яла до кінця служ
би. Але все-
та
ки во
на на ході встиг
ла примі
-
тить, що в пи
сарші в ву
хах телі
-
па
лись довгі, здо
рові зо
лоті се
-
реж
ки. І че
рез ті се
реж
ки во
на
не мог
ла ні хрес
ти
тись, ні мо
-
литься до кінця служ
би бо
жої. Її
аж ки
ну
ло в піт, не
на
че хтось ви
-
си
пав на плечі здо
ро
ву макітру
жа
ру.
Служба бо
жа скінчи
лась. На
род
ру
шив з церк
ви. Су
са
на Уласівна
з Ва
тею вий
шли в ліві двері,
вчи
тельша - в праві, а побідна
пи
сар
ша гор
до підня
ла го
ло
ву,
поп
рос
ту
ва
ла че
рез усю церк
ву
й че
рез ба
би
нець вий
шла прос
-
то в ве
ликі двері. Ле
онід Се
ме
-
но
вич поп
лен
тавсь слідком за
нею.
«Ну, та й по
ми
лив
ся ж я, що пі
-
шов до церк
ви з сест
рою! Це че
-
рез неї мені не пок
ло
ни
лась Су
-
са
на Уласівна, че
рез неї гор
до
ки
в
ну
ла го
ло
вою Ва
тя. Як
би я
був пішов до церк
ви сам, мо
же б,
діло вий
шло ко
рисніше зад
ля
ме
не; мо
же б, во
ни й пок
ло
ни
ли
-
сь мені, а я після служ
би провів
би їх тро
хи; мо
же б, во
ни по
до
б
-
ріша
ли, роз
го
во
ри
лись зо мною,
а потім зап
ро
си
ли б до се
бе на
чай. Це во
ни од
хи
ли
лись од упе
-
р
тої та зав
зя
ту
щої сест
ри», - ду
-
мав Ле
онід Се
ме
но
вич, прос
ту
-
ючи че
рез цвин
тар.
Він роз
сер
див
ся на сест
ру й по
-
чав підіймать її на сміх та драж
-
ниться з нею.
-
Сьогодні ба
чив я в церкві три
панії, - по
чав Ле
онід Се
ме
но
вич,
- во
ни усі чо
гось бу
ли чер
воні,
не
на
че аж пашіли вог
нем, мов
за
лізка, ви
тяг
нуті з жа
ру. Як
би
хто об кот
русь з їх тер
нув сірни
-
ч
ком, те й сірник зай
няв
ся б.
-
За яких дам це ти вер
зеш? Це,
пев
но, про тих чер
во
но
мор
дих
шлях
тя
нок з бро
ва
ра, що сто
яли
по
зад нас. Але я не приміти
ла,
щоб во
ни горіли, - обізва
лась Фе
-
ся.
-
Які там шлях
тян
ки? Чо
го пак
бу
ло горіть тим ове
ча
там? - ска
-
зав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Це, мо
же, ти го
во
риш про
ти
Су
са
ни Уласівни, вчи
тельші та й
про Ва
тю?
-
Яку там Ва
тю! Ва
тя при тих
паніях без
вин
на яг
ни
ця…
-
То це ти, ма
буть, го
во
риш про
ме
не? Хіба ж я горіла в церкві?
-
Атож! Хіба ж ні? - ска
зав Ле
-
онід Се
ме
но
вич.
-
А мені чо
го горіть? Сто
яла та
мо
ли
лась бо
гу, та й не ду
ма
ла
горіть.
-
Її-богу, я вже хотів ви
тяг
ти з
ки
шені сірни
ки та зда
ле
ки прис
-
та
вить до вчи
тельші! Вже був і
ру
ку встро
мив у ки
ше
ню, та ті
-
льки по
бо
яв
ся на
ро
бить по
жежі,
- жар
ту
вав Ле
онід Се
ме
но
вич.
-
Оце, мо
же, й прав
да! Ця здат
-
на за
па
лить со
бою сірни
ки й на
верст
ву од се
бе, та ще й про
ти
вітру! - обізва
лась Фе
одосія.
Леонід Се
ме
но
вич вло
вив очи
-
ма пос
тать Ва
ти
ну, кот
ра ма
ня
-
чіла ма
ли
но
вою пля
мою між гу
-
с
тим на
тов
пом мо
ло
диць та ді
-
вчат, між квітчас
ти
ми хуст
ка
ми,
стрічка
ми та ви
ши
ва
ни
ми со
ро
-
ч
ка
ми. Та пос
тать ма
ни
ла йо
го
очі й на
ди
ла ду
шу. Ва
тя все од
-
хо
ди
ла од йо
го далі й далі і зни
-
к
ла на довгій ву
лиці за гус
ти
ми
сад
ка
ми. Ле
онід Се
ме
но
вич по
-
чу
вав, що Ва
тя од
со
вується од
йо
го навіки і вже ніко
ли не наб
-
ли
зиться до йо
го. Він важ
ко зіт
-
хнув.
«Тепер нічо
го я не вдію не так
че
рез се
бе, як че
рез отих во
ро
-
гів. Про
щай навіки! Знаю, що
вже більше нам не до
ве
деться й
по
ба
читься», - по
ду
мав мо
ло
дий
хло
пець і пох
ню
пивсь та й за
жу
-
рив
ся.
Пообідавши в сест
ри, Ле
онід
Се
ме
но
вич за
раз-та
ки виїхав до
батька.
-
А що, си
ну? Чи був в о. Ар
те
-
мія? Чи ба
чив Ва
тю? - спи
тав
ся в
си
на батько.
-
Ат! - ска
зав син і тільки ру
кою
мах
нув. - Ва
тю ба
чив тільки в
це
ркві. Су
са
на Уласівна прой
шла
проз ме
не, й не пок
ло
ни
лась ме
-
ні, і не гля
ну
ла на ме
не. В Го
ро
-
бцівці оті во
ро
ги за
ча
ди
ли, здає
-
ться, са
ме повітря. В ме
не аж го
-
ло
ва за
па
мо
ро
чи
лась од то
го ча
-
ду. Зять аж си
чить од злості. Фе
-
ся пин
дю
читься, Су
са
на Уласівна
дметься. Цур їй, тій Го
робцівці! Я
ту
ди зро
ду-звіку більше не пої
-
ду: мо
же, во
на за
па
гу
би
ла мою
до
лю й мій та
лан навіки.
-
Шкода! - ска
за
ла ма
ти. - А Ва
-
тині ти
сяч
ки ста
ли б тобі в при
-
годі.
-
Ой, ще й як ста
ли б! - обізвав
-
ся батько. - Землі в нас об
маль.
Тре
ба б при
ку
пить ще тро
хи по
-
ля, щоб роз
вес
ти більше ха
зяй
-
ст
веч
ко, щоб тобі після нас мож
-
на бу
ло стать справжнім діди
-
чем влас
тив
цем. Ти ж у ме
не од
-
ним один син. Пом
ре
мо ми, тобі
ж усе доб
ро зос
та
неться, а не ко
-
мусь іншо
му.
Леонід Се
ме
но
вич аж зітхнув
важ
ко. Йо
му за
ма
ну
лось і ти
ся
-
чок, але шко
да бу
ло й Ваті, бо
во
на в той час ще більше на
ди
ла
йо
го своїми очи
ма та бро
ва
ми.
-
Невже, си
ну, ти не на
пи
тав
там, де слу
жиш, будлі-якої гро
-
шо
ви
тої пан
ни? - спи
та
ла ма
ти.
-
Ой ма
мо! на
пи
ту
вав я й розг
-
ля
дав, але те
пер все пан
ни якісь
«безгрішні». А кот
ра й є гро
шо
-
ви
та, не піде за та
ко
го, як я, бо
гроші люб
лять гроші, - од
повів
син, по
хи
лив
ши го
ло
ву.
-
На Го
робцівку не
ма ніякої на
-
дії. Поїду я оце до Ан
тосі. Там
хоч во
ро
га
ми не тхне. Там мені
бу
де лег
ше ди
ха
ти. Та во
на й не
без гро
шей та
ки, - ска
зав син пе
-
ре
го
дя.
-
Їдь, си
ну, і до Ан
тосі. Її батько
чо
ловік гро
шо
ви
тий, - ска
зав ба
-
тько.
І син по
чав вча
щать до ве
се
лої
Ан
тосі і все їздив до неї в гості,
до
ки про
бу
вав в гос
тях у батька.
X
Після служ
би бо
жої о. Ар
темій
прий
шов до
до
му й зас
тав Су
са
-
ну Уласівну та Ва
тю за сто
лом
ко
ло са
мо
ва
ра. Обидві во
ни пи
-
ли чай і мов
ча
ли. В Ваті очі бу
ли
ніби смутні й тро
хи зап
ла
кані.
На ви
ду роз
ли
ла
ся блідо
та. Ва
тя
сиділа зас
му
че
на; ма
ти зас
му
ти
-
лась і го
ло
ву по
хи
ли
ла.
-
Сьогодні пи
сар
ша бу
ла в цер
-
кві, та ще й з бра
том, - по
чав ка
-
зать о. Ар
темій, сіда
ючи за стіл.
-
Привела бра
та до церк
ви, пев
-
но, зад
ля то
го, щоб под
раж
ни
ть
-
ся з на
ми. Дивіться, мов! Був би
ваш, та не бу
де, бо ми то
го не
по
пус
ти
мо, - якось смут
но обіз
-
ва
лась Су
са
на Уласівна.
-
А бог з ним, з її бра
том! Не ті
-
льки світу, що в вікні, за вікном
йо
го ще більше. Тільки мені
шко
да, що во
ни те
бе, Ва
тю, дур
-
но три
во
жать, - ска
зав о. Ар
т
е
-
мій.
-
Мене? Мені бай
дужісінько й
за пи
сар
шу, і за її братів. За ме
не,
та
ту, не кло
почіться, - ска
за
ла
Ва
тя гор
до. Але по її блідо
му ви
-
дові бу
ло знать, що для неї за це
бу
ло зовсім не бай
ду
же. Нер
во
-
вий тон її го
ло
су ви
яв
ком ви
яв
-
ляв її за
таєний сму
ток.
Батько по
ди
вив
ся на доч
ку до
-
в
гим до
пит
ли
вим пог
ля
дом. Він
до
га
давсь, що Ва
тя збен
те
же
на
й сум
на.
Ватя ви
пи
ла чай і сло
ва не про
-
мо
вив
ши. Лас
ка
вий, щи
рий пог
-
ляд мо
ло
до
го хлоп
ця не схо
див
в неї з дум
ки. В серці знов за
во
-
ру
ши
лось приємне по
чу
ван
ня:
од
род
жу
ва
лось ко
хан
ня. Ва
тя
по
чу
ва
ла, що її приг
ноб
ле
не сер
-
це знов од
хо
дить, як квітка вес
-
ною. Во
на аж жах
ну
лась, бо бо
-
ялась, щоб та квітка ко
хан
ня
знов уд
ру
ге не зацвіла но
вим
цві
том. Во
на вже й так ба
га
то
пе
ре
пе
ча
ли
лась.
Через тижнів зо два Ва
тя поїха
-
ла в гості до Ан
тосі. Ан
то
ся роз
-
ка
за
ла Ваті, що во
на чу
ла но
вин
-
ку од однієї своєї сусіди, а тій
сусіді роз
ка
зу
ва
ла са
ма Ле
онідо
-
ва ма
ти, що Ле
онід ду
мав сва
та
-
ть Ва
тю, навіть зу
мис
не приїз
-
див в Го
робцівку, щоб по
бу
вать
в о. Ар
темія та по
ба
читься з Ва
-
тею, і тільки че
рез во
ро
гу
ван
ня
пи
са
ря з о. Ар
темієм він не нас
-
мі
ливсь заїха
ти з візи
том до Ва
-
ті.
Ватя вер
ну
лась до
до
му смут
на,
як осіння ніч.
Вона пе
рес
та
ла го
во
рить з ба
-
тьком, все чо
гось ніби сер
ди
лась
на матір, все чо
гось го
моніла,
че
п
ля
лась до ма
тері, хо
ди
ла на
-
ду
та, бо вва
жа
ла на їх як на при
-
ти
чи
ну для сво
го щас
тя. І батько
й ма
ти зап
риміти
ли та
ку зміну в
Ваті.
-
Ватю, чо
го ти хо
диш та
ка зас
-
му
че
на? Чом ти ні з ким не го
во
-
риш лас
ка
во? Що це з то
бою ста
-
ло
ся? До всього чеп
ляєшся, що я
зроб
лю, що я за
подію, що я ска
-
жу. Не мож
на до те
бе й сло
ва
про
мо
вить, - про
мо
ви
ла Су
са
на
Уласівна до доч
ки.
-
Ат! дай
те мені, ма
мо, спокій! -
зне
хо
тя об
зи
ва
лась Ва
тя і все
од
хо
ди
ла од ма
тері, не
на
че вті
-
ка
ла од неї.
Згодом до Су
са
ни Уласівни ді
-
йшла чут
ка про те, що Ле
оніда
Се
ме
но
ви
ча од
би
ло од Ваті зав
-
зя
ту
ще во
ро
гу
ван
ня пи
са
ря та о.
Ар
темія. Су
са
на Уласівна до
га
да
-
лась, чо
го сер
диться Ва
тя й ніби
цу
рається батька. Ма
ти по
ча
ла
змов
чу
вать дочці: їй ста
ло шко
-
да доч
ки.
Настала осінь. По
ча
лась не
го
да.
В ста
ро
му домі о. Ар
темія завсі
-
гди ніби був вечір. Ста
рий са
док
ки
дав сум
ний сутінок на вікна.
Не
бо то ніби пла
ка
ло ти
хи
ми
дрі
бни
ми слізьми, то цілі дні ні
-
би лив
цем ли
ло сльози. Дощ
хлю
пав в вікна, і мокрі вікна ні
-
би хли
па
ли од гірких сліз. Ва
тя
хо
ди
ла по прос
тор
них сум
них кі
-
мна
тах і стра
шен
но ну
ди
ла сві
-
том. Во
на бра
ла книж
ку, хотіла
чи
та
ти - книж
ка ви
па
да
ла з рук;
сіда
ла во
на за п'яніно, і ве
се
ла
му
зи
ка ніби дра
ту
ва
ла її, а жалі
-
бні ме
лодії доп
ро
вад
жу
ва
ли до
сліз.
«Розбите моє жи
вот
тя! Не ба
чу
я й просвітку в дальшо
му моєму
житті. Сидіти в цих сум
них по
ко
-
ях і ждать!.. І чо
го сподіваться? І
чо
го я діжду
ся? Не
ма мені на
-
дії… Я жи
ву не
на
че в мо
нас
тирі.
Че
рез ті зма
ган
ня, че
рез те нік
-
чем
не во
ро
гу
ван
ня я втра
ти
ла
своє щас
тя. Піду я в мо
нас
тир,
піду в чер
ниці. Там я схо
ва
юсь
од тієї лай
ки, од то
го дур
но
го
зма
ган
ня, од то
го злос
ту
ван
ня
ста
рих, кот
ре за
па
гу
би
ло моє
ща
с
тя. Там я знай
ду спокій, схо
-
ва
юсь од ли
хих лю
дей».
Ватя за
ду
ма
лась, хо
дя
чи по по
-
рожній світлиці; її сумні ду
ми
ста
ва
ли ще сумніші. Во
на при
га
-
да
ла, як ко
лись ще ма
лою дівчи
-
ною їзди
ла з матір'ю в Ле
бе
ди
н
-
ський па
нянський мо
нас
тир, як
во
ни за
хо
ди
ли в келію до ста
рої
чер
ниці, ма
те
ри
ної ро
дич
ки. Ке
-
лійка ста
рої чер
ниці яс
но увид
-
жу
ва
лась їй, не
на
че во
на те
пер
не
на
ро
ком заг
ля
ну
ла в неї: келі
-
йка не
ве
лич
ка, світла; в келійці
че
пур
но й гар
но, як у віноч
ку.
Ти
хо, привітно й па
ху
чо. Під вік
-
на
ми в квітни
ку ба
гацько квіток
та зе
ле
но
го зілля.
На Ва
тю ніби повіва
ло ду
хом
па
хощів з тієї келійки, пах
ло ва
-
силька
ми та лев
ко
ями, ди
ха
ло
спо
коєм.
«Там я знай
ду спокій в мо
литві,
ніко
го зна
ти не хо
чу, ніко
го й ба
-
чить не бу
ду, од усіх од
кас
нусь!»
- ду
ма
ла Ва
тя, хо
дя
чи по світли
-
ці.
За вечірнім чаєм Ва
тя ска
за
ла
батькові й ма
тері, що хо
че їхать
в Ле
бе
динський мо
нас
тир і по
-
ст
риг
тись в чер
ниці. Батько ос
-
мі
хнув
ся. Ма
ти на
су
пи
ла бро
ви
й за
ду
ма
лась.
-
Та то, Ва
тю, в те
бе нер
ви роз
-
хо
ди
лись, роз
тор
са
лись! - обіз
-
ва
в
ся батько. - І де оце мо
ло
де
по
коління по
на
би
ра
лось отієї
мо
д
ної нер
во
вості? Чи во
но по
-
ви
шу
ку
ва
ло її в книж
ках чи в ле
-
к
си
ко
нах? От ми, то й не зна
ли
про якісь там нер
ви.
Ватя су
пи
лась і мов
ча
ла. Цілу
пи
липівку во
на все ду
ма
ла та
ма
ри
ла про мо
нас
тирський спо
-
кій, про ти
ху келію.
На різдво приїха
ла до неї в го
-
сті Ан
то
ся з сест
ра
ми. Гос
тю
ва
-
ли пан
ни цілий день, ще й за
но
-
чу
ва
ли. Ан
то
ся не
дав
но бу
ла в
Києві, бу
ла в те
атрі, ба
чи
ла опе
-
ру «Аіда». Цілий вечір в неї ті
-
льки бу
ло й роз
мо
ви, що за опе
-
ру. Ва
тя тро
хи роз
ва
жи
ла се
бе,
але мо
нас
тирські сумні дум
ки
все-та
ки не ви
хо
ди
ли в неї з го
-
ло
ви.
Після од'їзду Ан
тосі й її сес
тер,
вве
чері Ва
тя все ду
ма
ла за мо
-
нас
тир, ле
жа
чи в пос
телі. Во
на
уяв
ля
ла собі, як во
на ста
не чер
-
нич
кою, як во
на в ос
танній раз
поп
ро
щається з матір'ю і піде на
пост
риг, як на неї надінуть кло
-
бук… І чо
гось її лег
ка мрія од
ра
-
зу пе
ре
летіла в інше місце. Яс
-
ний по
етич
ний світ пов
но
го мі
-
ся
ця лив
ся в вікно. Пе
ред нею
блис
ну
ла кар
ти
на, не
на
че осві
-
че
на бен
гальським світлом. Бли
-
с
ну
ла сце
на в опері, сце
на з «Аї
-
ди»: май
ну
ли ви
сокі пальми, пі
-
раміди, май
нув ар
тист - ге
рой в
військовій зброї, пиш
ний і смі
-
ли
вий, з пов
ни
ми ма
ли
но
ви
ми
ус
та
ми; потім май
ну
ла сце
на в
храмі, в підземній пе
чері під хра
-
мом, в котрій жерці зак
ла
да
ють
камінням ге
роя й ге
роїню на
смерть, страш
ну, го
лод
ну.
Ватя аж зат
ру
си
лась і зля
ка
ла
-
сь. Дум
ка про жи
ве жи
вот
тя ма
-
ни
ла її, а палкі чорні очі драж
ни
-
ли ії мрії. Чо
гось од
ра
зу зда
ло
ся
їй, що во
на са
му се
бе хо
че жив
-
цем за
му
ру
вать в чер
нечій келії,
як за
му
ру
ва
ли Аїду під хра
мом.
Ватя аж здриг
ну
ла
ся, аж жах
ну
-
лась.
«Я хо
чу са
ма се
бе за
му
ру
вать
жив
цем в мо
нас
тирі. А що бу
де,
як потім ожи
ве моє сер
це? Як
тоді я вий
ду з тієї мо
ги
ли? І чи
ви
й
ду? Ні! Там мені вже буть до
смерті! Не маю я по
тя
гу до мо
-
нас
ти
ря. Ні! Кра
ще поїду я в мі
-
сто та піду на вищі кур
си, за
ся
ду
до на
уки».
І дов
го сон утікав од неї, і дов
го
во
на не мог
ла навіть зап
лю
щить
очей. А місяць лив в вікна ве
се
-
лий світ. В вікнах білів ста
рий
са
док, вкри
тий білим та си
зим
гус
тим інеєм. По
езія ти
хої зим
-
ньої ночі од
га
ня
ла все далі та
далі сумні ду
ми про мо
нас
тир.
«Це я з нес
тям
ки та не
тя
му
-
чості на
ду
ма
лась йти в чер
ниці.
Поїду завт
ра до Ан
тосі та спи
-
таю в неї по
ра
ди, що мені діяти,
що вчи
нить», - по
ду
ма
ла Ва
тя в
дрімоті.
І во
на дру
го
го дня поїха
ла до
Ан
тосі на по
ра
ду. Дов
го во
ни ра
-
ди
лись і пос
та
но
ви
ли їхать вд
-
вох до Пе
тер
бур
га на дівочі вищі
кур
си.
Вернувшись до
до
му, Ва
тя ска
-
за
ла батькові за чаєм:
-
Тату! я по
ки
ну
ла дум
ку про
мо
нас
тир.
-
То й доб
ре зро
би
ла. Я та
ки й
ду
мав, що на те
бе най
шло ве
ре
-
ду
ван
ня, - зне
хо
тя обізвав
ся ба
-
ть
ко.
-
Ми оце з Ан
то
сею ду
маємо
їха
ть до Пе
тер
бур
га та хо
ди
ти
на дівочі кур
си. Тре
ба ж нам ду
-
мать про шма
ток хліба заз
да
-
легідь.
-
Так за
рані? Ще тобі ра
но ду
ма
-
ть за шма
ток хліба! Хіба в нас
хліба не
ма? - ска
зав батько.
-
Хліб те
пер в нас є, але тре
ба
дбать і за бу
ду
ще. Нам за
ма
ну
-
ло
сь вчи
тись. Ми си
ди
мо на се
-
лах та тільки час дур
но мар
ну
-
ємо, - ска
за
ла Ва
тя.
О. Ар
темій тільки по
ру
шив пле
-
чи
ма мовч
ки. Він знав, що з тих
замірів нічо
го пу
тя
що
го не вий
-
де.
Ватя поз
на
хо
ди
ла свої шкільні
книж
ки, засіла за книж
ки, час
то
їзди
ла до Ан
тосі. Во
ни вчи
лись
вкупі, пе
рег
ля
да
ли вив
че
не. Але
швид
ко ті дав
но вив
чені книж
-
ки ос
то
гид
ли їм обом. Во
ни їх
по
ки
ну
ли. Ан
то
ся ра
яла Ваті їха
-
ть до Києва і вчиться в кон
сер
-
ва
торії, щоб вив
чи
тись на ар
ти
с
-
т
ку або вчи
тельку му
зи
ки.
-
Мамо! Я вже пе
ре
ду
ма
ла йти
на кур
си. На
ука мені не дається.
Поїду я до Києва та вчи
ти
мусь
му
зи
ки в кон
сер
ва
торії, - ска
за
-
ла Ва
тя до ма
тері.
Мати роз
ка
за
ла про цю Ва
ти
ну
дум
ку о. Ар
теміеві.
-
От тобі й на! Ва
тя зовсім роз
-
ве
ре
ду
ва
лась з нудьги. Місяць в
дум
ках по
бу
ла чер
ни
цею, місяць
- кур
сист
кою і, пев
но, місяць бу
-
де ар
тист
кою та й вер
неться до
-
до
му прос
тою Ва
тею, - ска
зав
на
смішку
ва
то батько.
-
Щось во
на ду
же швид
ко змі
-
нює про
фесії, - ска
за
ла ма
ти.
-
То пев
на річ, що з тих її про
фе
-
сій нічо
го не вий
де. Тре
ба на
пи
-
ту
вать для Ваті же
ни
ха, та ще й
не га
яться.
Ватя знов поїха
ла до Ан
тосі. І
во
ни вдвох дов
го ма
ри
ли, як га
-
р
но буть ар
тист
кою.
-
Я вив
чусь на співач
ку, а ти ви
-
в
чиш
ся грать на фор
теп'яні. Я
маю по
тяг до опе
ри, - го
во
ри
ла
Ан
то
ся.
-
А я бу
ду да
вать кон
цер
ти на
фор
теп'яні, як справж
ня ар
тист
-
ка. До
бу
де
мо собі лаврів, - го
во
-
ри
ла Ва
тя.
-
Я бу
ду співать в кон
цер
тах, а
ти мені бу
деш приг
ра
ва
ти. Об'ї
-
де
мо усю Росію, по
ба
чи
мо світу!
- тяг
ла далі Ан
то
ся.
-
А як до
бу
де
мо сла
ви в Росії,
поїде
мо й за гра
ни
цю. Ще бі
ль
-
ше по
ба
чи
мо світу. Мо
же, доп
ле
-
н
таємось і до Аме
ри
ки.
-
А чом же! На
пе
ле
хаємо лаврів,
як бут
ви
ни в ого
роді, повнісінь
-
кі при
по
ли, ще й у Го
робцівку
при
ве
зе
мо. І справді! Чо
го ми
бу
де
мо кис
нуть в цих се
лах? Що
ми тут ви
си
ди
мо? - вже не жар
-
ту
ючи го
во
ри
ла Ан
то
ся.
-
Ніякого дідька не ви
си
ди
мо!
Ті
льки нудьги на
бе
ре
мось! - аж
сер
ди
лась Ва
тя. - Ой, як мені хо
-
четься по
ба
чить світ!
-
Не жу
рись, Ва
тю! В те
бе є та
-
лант до му
зи
ки, а в ме
не до спі
-
ву. Наші батьки ма
ють ба
гацько
гро
шей. І вчиться бу
де ве
се
ло, а
до
бу
ва
ти сла
ви та лаврів бу
де
ще ве
селіше. Ду
ша моя чує, що я
ма
ти
му ве
ли
кий поспіх у співах
на сцені. Тоді я ма
ти
му й засіб,
щоб жи
вотіти на світі.
-
Як вер
не
мось до Го
робцівки з
обе
рем
ка
ми лаврів, от тоді пи
са
-
р
ша скру
титься од злості! - ска
-
за
ла Ва
тя.
-
Тямить во
на в тих лав
рах! Як
-
би для неї ті лав
ри, що кро
пи
-
вою звуться, то це во
на втя
ми
ла
б доб
ре. Я ци
ми го
робцівськи
ми
лав
ра
ми не
ща
ди
мо да
ла б їй
про
чу
хан
ки, - жар
ту
ва
ла Ан
то
ся
й ре
го
та
лась.
-
А я не
ща
ди
мо на
жа
ли
ла б язи
-
ка, щоб дать цій бре
хусі пам'ят
-
но
го! - обізва
лась Ва
тя й собі за
-
ре
го
та
лась.
-
Ой Ва
тю! от ко
ли б мені спо
су
-
ди
лось пот
ра
пить на опер
ну
сце
ну! - го
во
ри
ла Ан
то
ся. - Як я
гра
ла б! Як я співа
ла б! Увесь те
-
атр здурів би, як
би мені до
ве
ло
-
сь грать роль Мар
га
ри
ти в «Фа
-
всті». А! я ту Мар
га
ри
ту так вда
-
ла б, так вструг
ну
ла, що всі оча
-
мріли б з ди
ва.
І Ан
то
ся ста
ла про
ти чи
ма
ло
го
дзер
ка
ла, за
ве
ла ве
се
лої дрібної
пісні й по
ча
ла ніби гра
ти роль
Мар
га
ри
ти, пе
ред
раж
ню
ва
ла ар
-
тис
ток. Ан
то
ся вда
ва
ла, ніби на
-
діває на ру
ки брас
ле
ти, на па
ль
-
ці - перстні, чеп
ляє в ву
ха се
реж
-
ки, чеп
ляє до
ро
ге на
мис
то.
З ве
ли
кою грацією во
на по
вер
-
та
ла го
ло
ву, ди
ви
лась то на од
ну
се
реж
ку, то на дру
гу, ог
ля
да
ла
на
мис
то, за
ки
да
ла го
ло
ву на
зад,
над
да
ва
ла очам вто
му, осміха
-
лась до се
бе в дзер
калі, потім ре
-
го
та
лась, сва
ри
лась пальчи
ком
на свій од
би
ток в дзер
калі. Во
на
ми
лу
ва
лась со
бою, ко
ке
ту
ва
ла,
ли
ша
ла ус
та, блис
ка
ла зуб
ка
ми.
-
Яка я гар
на! Яка я пиш
на в зо
-
ло
тих се
реж
ках, в діямен
тах! Як
бли
щить зо
ло
то! Як бли
щать
мої очі при зо
лотії Ой, гар
на я
ста
ла! Здуріє мій Фавст, як уг
ля
-
дить ме
не в цьому уб
ранні! - спі
-
ва
ла Ан
то
ся, імпровізу
ючи сло
-
ва.
Вона знов за
пи
ша
лась, блис
ну
-
ла зуб
ка
ми й пос
ва
ри
лась на се
-
бе в дзер
ка
ло пальчи
ком.
-
А, яка гар
на моя ви
ши
ва
на со
-
роч
ка! Тра-ля-ля! тра-ля-ля! Ой,
як бряж
чить моє діямен
то
ве на
-
мис
то! Тру-лю-лю! тру-лю-лю!
І Ан
то
ся підстав
ля
ла до дзер
ка
-
ла то один ру
кав ви
ши
ва
ної со
-
роч
ки, то дру
гий, то бряз
ка
ла
ра
з
ка
ми скля
них прос
тих бусів
на шиї.
-
Хи-хи-хи! - засміялась Ан
то
ся
до дзер
ка
ла, блис
нув
ши зуб
ка
-
ми, і пос
ва
ри
лась на се
бе в дзер
-
ка
ло. -Хи-хи-хи!
І Ан
то
ся са
ма за
ре
го
та
лась щи
-
рим ре
го
том, ма
буть, а сво
го ді
-
ямен
то
во
го на
мис
та.
-
Ой, як гар
но бли
щить моє ізо
-
м
руд
не на
мис
то! Я за йо
го аж со
-
рок копійок зап
ла
ти
ла бо
гус
лав
-
ській Рухлі. Хи-хи-хи! Тра-ля-ля!
І Ан
то
ся за
ре
го
та
лась на всю
світли
цю з тих бо
гус
лавських
діяментів. Ва
тя й собі за
ре
го
та
-
лась. За
ре
го
та
лись і менші Ан
то
-
сині сест
ри. Світли
ця аж дзвені
-
ла од
ляс
ка
ми од ре
го
ту.
-
Ну та й гар
на ж справді з те
бе
вий
шла б Мар
га
ри
та! - аж крик
-
ну
ла Ва
тя.
-
А ти ж ду
ма
ла як! Мені аби б
тільки дос
ту
питься до тієї сце
-
ни, а там я вже по
ка
за
ла б се
бе.
Порадившись та посміявшись,
Ва
тя вер
ну
лась до
до
му ба
га
то
ве
селіша.
Але Ваті не до
ве
лось їхать до
Києва, щоб вчиться в кон
сер
ва
-
торії та до
буть собі потім і сла
-
ви, й за
со
бу для сво
го жи
вотіння
на світі.
Після ве
ли
кодніх свят о. Ар
те
-
мій зустрівся на яр
мар
ку в міс
-
те
ч
ку з ди
яко
ном Доб
ри
лов
сь
-
ким. Ди
якон вже док
лад
но знав
про всі події в Го
робцівці. Він
знав, що Ле
онід Се
ме
но
вич при
-
їздив в Го
робцівку до пи
са
ря і
що він вер
нувсь на батьків ху
-
тір, не по
бу
вав
ши з одвіди
на
ми
в о. Ар
темія. Він знав, що «з то
го
пи
ва не вий
де ди
ва», заз
да
ле
гі
-
дь на
пи
тав гар
но
го па
ни
ча се
м
і
-
н
а
рис
та десь аж в Уман
щині й
за
ма
нив йо
го спер
шу до се
бе в
гості. Він потім на
ра
яв йо
му по
-
їха
ти до о. Ар
темія й по
ди
виться
на Ва
тю.
-
Отче бла
го
чин
ний! В ме
не є
один семіна
рист на приміті, -
ска
зав Доб
ри
ловський до о. Ар
-
темія ниш
ком, ніби по сек
ре
ту, -
як
що доз
во
ли
те, то я приїду до
вас з ним та по
ка
жу йо
го вам.
Хоч той па
нич син бідно
го ди
я
-
ко
на, але гар
ний, хоч з ли
ця во
-
ди на
пий
ся! Я знаю, що він бу
де
упо
доб
ний панні. Тільки він
убо
гий, ой який убо
гий! як той
Іов на гноїщі!
-
Та за це кло
по
ту мені ма
ло, -
обізвав
ся ти
хенько о. Ар
темій, -
знай
де
мо чим при
че
пу
рить йо
-
го; знай
деться, чим і ха
ба
ра під
-
су
нуть в кон
сис
торію, щоб дос
-
тать доб
ру па
рафію для йо
го.
При
возьте! Не гай
те ча
су!
І Доб
ри
ловський привіз то
го
па
ни
ча до о. Ар
темія. Він звав
ся
Сте
пан Ве
ледніцький. То був ви
-
со
кий на зріст, пос
тав
ний, пиш
-
ний блон
дин з синіми очи
ма. Ва
-
ті він од
ра
зу спо
до
бавсь. Во
на
по
ки
ну
ла усі дум
ки та гад
ки за
мо
нас
тир і за кон
сер
ва
торію. Ве
-
ледніцький про
бу
вав в Доб
ри
-
ловсько
го й звідтіль ціле літо
вча
щав до Ваті.
Восени він повінчав
ся з Ва
тею,
а о. Ар
темій своїми грішми до
-
поміг йо
му в кон
сис
торії зай
ня
-
ть доб
ру па
рафію. З Ваті вий
шла
ду
же доб
ра й ро
зум
на ха
зяй
ка,
якою бу
ла й її ма
ти.
А тим ча
сом пи
сар не да
вав
спо
кою о. Ар
теміеві, на
мов
ляв
про
ти йо
го гро
ма
ду, ви
га
ду
вав
якісь діла й си
пав на йо
го про
-
ше
ния ніби
то од гро
ма
ди в кон
-
сис
торію. Пи
сар дав та
ку нап
ра
-
ву гро
ма
дя
нам, що до
хо
ди й
при
но
си
ни для о. Ар
темія по
ме
-
н
ша
ли сли
ве вдвоє.
Писар по
ма
леньку та по
ти
хень
-
ку ви
ко
пав під о. Ар
темієм чи
ма
-
лу яму. Але й сам не
обе
реж
ний
о. Ар
темій са
мохіть до
дав рук,
щоб по
ши
рить під со
бою ту яму.
Вже дав
ненько о. Ар
темій збу
-
ду
вав в Го
робцівці здо
ро
ву чу
до
-
ву церк
ву, але ко
ло церк
ви стри
-
міла, нарізко од церк
ви, ста
ра
дз
віни
ця, зчорніла, низька, при
-
сад
ку
ва
та й ши
ро
ка, не
на
че ста
-
ра пе
че
ри
ця.
О. Ар
темій звелів роз
ки
дать
ста
ру дзвіни
цю й збу
ду
вав но
ву,
гар
неньку, ви
со
ченьку, при
ту
ли
-
в
ши її до са
мої церк
ви. Вже й
дзвіни
цю пос
вя
ти
ли, але на цви
-
н
тарі ва
ля
лась си
ла де
ревні, до
-
щок, оба
полків, трісок та здо
ро
-
во
го каміння, що зос
та
лось од
му
ру
ван
ня фун
да
мен
ту. О. Ар
те
-
мій в малі праз
ни
ки все зап
ро
ху
-
вав лю
дей зос
таться після служ
-
би бо
жої, приб
ра
ти та зчис
тить
цвин
тар, са
мо по собі без пла
ти.
Лю
де не слу
ха
ли і, зви
чай
но ба
-
й
дужні до гро
мадської спра
ви,
усі роз
хо
ди
лись до
до
му. Тим ча
-
сом най
мать робітників не бу
ло
за що. О. Ар
темій пішов на хит
-
рощі.
Восени, в один не
ве
лич
кий
пра
з
ник, він звелів ти
та
реві пос
-
та
вить ко
ло церк
ви сто
ли, зго
-
ту
вать за
кус
ку й ви
пи
вач
ку. Ти
-
тар по
нас
тав
ляв ми
сок та по
лу
-
мисків з та
ра
нею, з са
лом, з со
-
ло
ни
ми огірка
ми, з че
хо
нею, пи
-
ро
га
ми та сма
же
ною ка
пус
тою;
кру
гом сто
ла пос
та
вив пляш
ки з
горілкою, а щоб за
ма
нить та під
-
мо
го
ри
чить лю
дей, о. Ар
темій
зве
лів се
ред столів пос
та
вить
до
в
гий ря
док бутлів, але не з го
-
рілкою, а з во
дою. Стіл аж зах
ряс
під уся
ки
ми пот
ра
ва
ми та бут
-
ля
ми.
Люде вий
шли з церк
ви, і як уг
-
ляділи ба
та
рею пля
шок та бу
-
тлів, то так усі й ки
ну
лись до ро
-
бо
ти: пос
ко
чу
ва
ли та поск
ла
да
-
ли в кут
ку цвин
та
ря ко
лод
дя,
оцу
пал
ки, оба
пол
ки; важкі ка
мі
-
ню
ки тро
хи не на ру
ках поз
но
-
си
ли під бар
кан. В од
ну мить
зчи
с
ти
ли й оче
пу
ри
ли цвин
тар
так, що й трісоч
ки, і ска
лоч
ки,
навіть ос
ко
мел
ка нігде не зос
та
-
лось.
О. Ар
темій вий
шов з церк
ви,
по
б
ла
гос
ло
вив тра
пе
зу. Лю
де,
вти
ра
ючи з лобів піт, по
зи
ра
ли з
сма
ком на здо
рові гра
фи
ни та
бутлі, вже на
пе
ред сма
ку
ючи не
так за
кус
кою, як ви
пи
вач
кою. О.
Ар
темій ви
пив сам до лю
дей, по
-
час
ту
вав ти
та
ря, а ти
тар по
час
-
ту
вав чо
ловіків, але він час
ту
вав
все з ма
лих пля
шок. Уся за
кус
ка
в од
ну мить зник
ла, ніби вог
нем
згоріла. Усім дос
та
лось по дві ча
-
р
ки горілки.
-
Ой ти
та
рю! ко
ли б хутчій дос
-
тяг
ти нам оті здо
ро
вецькі бутлі!
- обізвав
ся один на
хаб
ний чо
ло
-
вік, кот
рий мав ве
ли
ку при
пад
-
ку до горілки.
-
Та то не горілка, а во
да! - обі
-
звав
ся о. Ар
темій. - Я знав, що пі
-
с
ля важ
кої ро
бо
ти бу
де лю
дям
душ
но, та для про
хо
ло
ди звелів
по
нас
тав
лять хо
лод
ної во
ди. Та
в панів же скрізь став
ля
ють во
-
ду на стіл, як обіда
ють. А во
да
по
го
жа та хо
лод
на, - з моєї кри
-
ниці!
О. Ар
темій на
лив ста
кан во
ди й
ви
пив з півста
ка
на, ще й ву
са
обс
мок
тав.
-
А! та й доб
ра ж во
да! - про
мо
-
вив о. Ар
темій насмішку
ва
то.
Чоловіки тільки зир
ну
ли один
на од
но
го й по
чу
ха
ли по
ти
лиці.
Во
ни за
раз збаг
ну
ли своїм ро
зу
-
мом ту муд
рацію от
ця Ар
темія.
О. Ар
темій по
дя
ку
вав гро
ма
дя
-
нам за пос
лу
хан
ня, поп
ро
щав
ся,
надів шап
ку й шви
денько май
-
нув з цвин
та
ря. Лю
де, як обс
ту
-
пи
ли стіл, так і сто
яли навк
ру
ги
сто
ла, ніби сподіва
лись яко
гось
чу
да, щоб з во
ди в бут
лях ста
ла
горілка. Пос
то
яли, пос
то
яли во
-
ни, але, див
ля
чись, що та
ке чу
до
не здіялось, му
си
ли по
ма
леньку
ру
шать до
до
му.
-
Ну та й муд
рий же наш ба
-
тюш
ка! Еге! Ота
ку шту
ку уд
рав,
- го
моніли чо
ловіки, роз
хо
дя
чи
-
сь.
-
Чи ти ба, як гар
но підду
рив! А
я ду
мав, що то все горілка, та
так пра
цю
вав, так пад
ку
вав! А
то свя
та кри
нич
на во
да. Я сам
оце по
куш
ту
вав, - ка
зав дру
гий
чо
ловік.
Люде бу
ли лихі, що ба
тюш
ка
вструг
нув та
ку шту
ку, і по
ча
ли
го
моніть по селі та га
нить о. Ар
-
темія, що він хиб
ний і об
лес
ли
-
вий чо
ловік. Хоч пи
сар сам і не
був тоді в церкві, але чут
ка про
хит
рощі та муд
рощі о. Ар
темія
за
раз дійшла до йо
го. Пи
сар вже
про
хо
лов од своєї злості й те
пе
-
реч
ки за
ду
мав пог
лу
зу
вать з о.
Ар
темія: він за
ду
мав на
пи
сать
на йо
го вірші й не
ща
ди
мо об
смі
-
ять йо
го.
Того ж та
ки ве
чо
ра пи
сар, на
-
скрізь про
ми
ну
тий злістю, сів за
стіл, узяв лис
ток па
пе
ру й пе
ро в
зу
би і по
чав ми
ти
ку
вать, щоб
на
пи
са
ти смішні вірші. Він пи
сав
і сам ре
го
тавсь. Жінка виг
ля
ну
-
ла з кімна
ти.
-
Що ти там та
ке смішне пи
-
шеш, що аж сам ре
го
чеш
ся? -
спи
та
ла во
на в чо
ловіка.
-
Те, що тобі не варт і не слід
знать, - ска
зав пи
сар.
-
Та ска
жи-бо! І що то він пи
ше?
-
Одчепись! Ти мені за
ва
жаєш
пи
сать. Йди собі в пе
кар
ню до
ро
бо
ти.
-
Оце ли
шенько! Та ска
жи-бо!
Хіба та
ки не мож
на ска
зать? - аж
бла
га
ла пи
сар
ша.
-
Тікай! - крик
нув на неї сер
ди
-
то пи
сар. - Од
че
пись од моєї ду
-
ші! Це тобі не жар
ти! Геть з ха
ти!
Писарша по
ти
хеньку вий
шла й
двері при
чи
ни
ла. Хоч пи
сар був
про
заїк тро
хи не на всю гу
бер
-
ню, як він сам ду
мав за се
бе, але
по
ет з йо
го був нез
дат
ний, по
га
-
ний. Вірші йо
го вий
шли насміш
-
ку
ваті й ущип
ливі, але зовсім
не
до
ладні. Во
ни по
чи
на
лись так:
Скакав, стри
бав, бри
кав, хви
цав, - до
ки дост
ри
бав
ся,
Роздявила вер
ша ро
та - хап! в вер
шу по
пав
ся!
Звідсіль тісно, звідтіль тис
не,
вер
ша зза
ду му
ля.
«Ой гос
по
ди ми
ло
серд
ний, спа
си ж мою ду
шу!»
І бор
сав
ся й по
би
вав
ся - вер
ша не пус
кає;
І про
сив
ся, і мо
лив
ся, потім вер
шу лає:
«Чи ти знаєш, гид
ка вер
шо, шо я чу
дот
во
рець?
Натворив я за ввесь свій вік чу
да пов
ну жме
ню:
Чисту во
ду прет
во
рив я в спир
то
ву горілку,
Напоїв я сімсот дурнів й од
ну ста
ру дівку,
Та й дур
нич
ки за
ла
тав я на цвин
тарі дірку»…
Писар на
ни
зав та
ких пер
лин
по
езії цілу низ
ку, спи
сав ни
ми
увесь лист навк
ру
ги, до
би
рав та
ста
вив ряд
ком такі риф
ми, що
од
на риф
ма витріща
ла очі на су
-
сіду, мов пе
ре
ля
ка
на вівця на
вов
ка.
Писар пе
ребіду
вав свій утвір
цер
ков
ни
ми бук
ва
ми, і хоч нічо
-
го не ка
зав про їх жінці, але та
ки
не втерпів, щоб не про
чи
та
ти їх
своїм при
яте
лям та не пог
лу
зу
-
вать з ба
тюш
ки. За
пе
ча
тав
ши в
кон
верт, на
пи
сав
ши ад
рес, пи
сар
вночі зай
шов че
рез са
док й утк
-
нув па
кет в щіли
ну две
рей, котрі
ви
хо
ди
ли в са
док.
О. Ар
темій, встав
ши вранці, од
-
чи
нив двері в са
док і знай
шов
па
кет. Він роз
гор
нув йо
го, про
-
чи
тав і од
ра
зу до
га
дав
ся, хто
сту
лив ті вірші. Про
чи
тав
ши Су
-
сані Уласівні ту по
ему, о. Ар
темій
на
пи
сав вни
зу свою ре
цензію:
«Писала дур
на пи
са
ка, нак
ру
-
ти
ла хвос
том пи
саці со
ба
ка; вір
-
ші пи
сані дьогтем, а пи
сав їх, пе
-
в
но, бо
гус
лавський дігтяр Лей
-
ба. По
га
но! Вар
то пос
та
вить ну
-
ля! Та
лан
ту в ав
то
ра стільки,
скі
льки в ди
яко
но
во
го куд
ла
то
-
го Ряб
ка, а по
езії в віршах сті
ль
-
ки, скільки в Бер
ковій яр
мулці.
По
га
но! В віршо
ма
зи не го
диш
-
ся. Єди
ни
ми чи
тальни
ка
ми цих
дур
них віршів бу
дуть хіба миші
та па
цю
ки».
І о. Ар
темій на
пи
сав на віршах
єди
ни
цю, за
пе
ча
тав в но
вий па
-
кет, на
пи
сав звер
ху на па
кеті, що
по
си
лається з Бо
гус
ла
ва, прилі
-
пив мар
ку, на
пи
сав пи
сарів ад
-
рес й одіслав на бо
гус
лавську
по
ш
то
ву станцію.
Довго о. Ар
темій бідкав
ся, мо
-
ро
чивсь, але після то
го му
сив-
та
-
ки для сво
го спо
кою по
ки
нуть
Го
робцівку й пе
рей
шов на іншу
па
рафію, поміняв
шись на па
ра
-
фію з своїй стар
шим зя
тем.
-
А що! А чий батько дуж
чий? -
чва
нив
ся пи
сар після то
го пе
ред
людьми. - А хто ко
го по
ду
жав? Я
та
ки до
ка
зав, що я був го
роб
ці
в
-
ським гу
бер
на
то
ром, бо зса
див з
місця навіть бла
го
чин
но
го.
І в той час, як пи
сар справ
ляв
свої вхідчи
ни в но
вий дім та пе
-
ре
нос
ний, о. Ар
темій справ
ляв
свої вихідчи
ни на но
ву па
рафію.
Не до
ве
ло
ся й Ан
тосі гра
ти на
сцені роль Мар
га
ри
ти. Во
на не
-
за
ба
ром потім дос
та
ла од Ле
оні
-
да Се
ме
но
ви
ча лист, потім дру
-
гий. Між ни
ми по
ча
лось лис
ту
-
ван
ня. Ле
онід Се
ме
но
вич дру
го
-
го літа знов при
був до батька й
по
чав вча
щать до Ан
тосі в гості.
Там не бу
ло ні пи
сарші, ні вчи
те
-
льші, і во
ни їх не роз
ра
яли й не
роз
су
ди
ли, щоб їх роз
лу
чить. Він
пос
ва
тав Ан
то
сю й виїхав з бать
-
ко
во
го ху
то
ра вдвох з мо
ло
дою
жінкою.
1893 ро
ку 4 липня
Автор
gori4
gori428   документов Отправить письмо
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
141
Размер файла
1 375 Кб
Теги
левицький, нечуй, ворогами, поміж
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа