close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками - 3.5

код для вставкиСкачать
І
Одного дня в третій го
дині вже
пе
ред обідом, Таїса Андріївна
Сва
тківська, ну
дя
чись без ро
бо
-
ти, ста
ла пе
ред об
ра
за
ми в своїй
спо
чи
вальні й по
ча
ла мо
ли
тись
бо
гу. Во
на про
чи
та
ла мо
лит
ви й
пе
ре
чи
ту
ва
ла з нудьги вже п'я
-
тий ака
фист, бо бу
ла ду
же бо
го
-
бо
яща й бо
гомільна. Не ма
ючи
ніякісінької ро
бо
ти, во
на сли
ве
щод
ня хо
ди
ла в мо
нас
тир на
слу
ж
бу бо
жу або дов
го мо
ли
лась
вдо
ма і сли
ве щод
ня пе
ре
чи
ту
-
ва
ла по п'ять ака
фистів. В прос
-
торній спальні бу
ло чис
то й гар
-
но, як у віноч
ку. Ка
нап
ка й двоє
крісел бу
ли об
биті новісіньким,
гар
ним яс
ним кре
то
ном, ніби за
-
си
па
ним жов
ту
ва
тим осіннім
ли
с
том та чер
во
ни
ми тро
ян
да
-
ми. З та
ко
го са
мо
го кре
то
ну бу
-
ли повішані драпіров
ки над бі
-
ли
ми завіса
ми по
над вікна
ми і
над две
ри
ма. В кут
ку, на ко
син
-
чи
ку лисніли два об
ра
зи в сріб
-
них ша
тах, в зо
ло
тих ши
ро
ких
ра
мах. В спо
чи
вальні бу
ло все
но
ве й гар
не, бо ста
ренька Таїса
не
дав
неч
ко посп
рав
ля
ла собі
но
ву обс
та
ву: і мебіль, і завіси.
Таїса Андріївна бу
ла не
ви
со
ка
на зріст, пов
ненька й цуп
кенька.
Го
ло
ва в неї бу
ла си
ва, аж біла,
але на ви
ду во
на бу
ла зовсім мо
-
ло
да. Во
на бу
ла дов
гоб
ра
за. Вид
в неї й те
пер був гар
ний, сли
ве
кла
сич
ний. Тем
но-карі чи
малі,
до
в
го
васті очі бу
ли блис
кучі,
але смутні, за
ду
мані. По очах бу
-
ло знать, що ця си
ва, аж біла лю
-
ди
на, але з мо
ло
дим чу
до
вим
ви
дом, пе
ре
бу
ла якусь ве
ли
ку
скор
бо
ту, ма
ла в житті якусь
при
го
ду. Во
на вже дав
но розій
-
шлась з чо
ловіком і потім ов
до
-
віла. В по
коїчку і в усіх прос
тор
-
них гор
ни
цях бу
ло ти
хо, аж ме
р
-
т
во. Таїса го
лос
но про
мов
ля
ла
сло
ва мо
лит
ви, не
на
че чи
та
ла їх
на кри
ласі в церкві, як десь да
-
ле
ко по
чув
ся шум та ніби ше
-
лест.
«Чи не вітер оце схо
пивсь?» -
май
ну
ла в Таїси дум
ка й пе
ре
би
-
ла її мо
лит
ву.
Вона зир
ну
ла в здо
ро
ве вікно
на са
док. Старі груші та каш
та
ни
сто
яли не
по
руш
но. Навіть не хи
-
ли
та
лось лис
тя, вже по
жо
лоб
ля
-
не та по
жовк
ле по
де
ку
ди. А за
стіна
ми та за две
ри
ма в да
ле
ких
гор
ни
цях усе щось шуміло та на
-
че ше
лестіло.
В той час зас
ту
котіли десь од
-
чи
нені двері… В за
лу ввірвав
ся
гомін та шум. Бу
ло чуть, що в
при
хожій за
веш
та
лись лю
де, за
-
чов
га
ли та за
ша
руділи че
ре
ви
-
ка
ми. Таїса Андріївна згор
ну
ла
зо
ло
то
обрізний ака
фист
ник в
гарній шку
ря
тяній оп
раві й пок
-
ла
ла на ко
син
чи
ку під об
ра
за
ми,
а са
ма для
вою хо
дою поп
рос
ту
-
ва
ла з спальні в па
ра
дові гор
ни
-
ці. Її дрібненькі ніжки якось ніби
зне
хо
тя по
со
ву
ва
лись по смуг
-
на
с
то
му ки
лим
ку-доріжці че
рез
по
кої. На ви
ду і в тем
них очах
ви
яви
лось нев
до
во
лен
ня лю
ди
-
ни, стур
бо
ва
ної се
ред спо
кою й
тиші, та ще й на мо
литві. Во
на
заг
ля
ну
ла че
рез двері в світли
-
цю. З при
хо
жої вхо
ди
ла дав
ня її
знай
ома й под
ру
га, пол
тавська
ді
дич
ка Тек
ля Опа
насівна Гу
ко
-
ви
че
ва, ви
со
ка та пле
чис
та, а за
нею про
жо
гом вис
ко
чи
ла її доч
-
ка Ме
ла
ся, низька, при
сад
ку
ва
-
та, але швид
ка та верт
ка, як дзи
-
ґа. По
зад їх ви
зи
ра
ла гор
нич
на
Мок
ри
на, жва
ва та ле
пет
ли
ва.
Усі во
ни втрьох за
ра
зом го
во
ри
-
ли, аж тріща
ли, пе
ре
би
ва
ючи од
-
на од
ну. Гомін роз
ля
гавсь по
про
с
тор
них, ви
со
ких гор
ни
цях,
аж лу
нав попід ви
со
ки
ми сте
ля
-
ми, пре
гар
но об
ве
де
ни
ми ши
ро
-
ки
ми кар
ни
за
ми. Обидві го
во
-
рючі, ве
селі гості не
на
че спо
ло
-
ха
ли мертві по
кої й єди
ну в їх
жи
ву лю
ди
ну - бо
гомільну ха
зя
-
й
ку.
-
А! це ви, Тек
лю Опа
насівно! -
про
мо
ви
ла ти
хим, м'яким го
ло
-
сом гос
по
ди
ня, роз
тя
гу
ючи сло
-
ва, не
на
че во
на їх співа
ла сти
ха.
-
Це ми, свої, Таїсо Андріївно!
Здо
рові бу
ли! - ска
за
ла го
лос
но
Тек
ля Опа
насівна.
-
Добридень вам! - ляс
ну
ла Ме
-
ла
ся го
лос
но, не
на
че стрельну
ла
з руш
ниці.
Гості привіта
лись і поцілу
ва
ли
-
сь з ха
зяй
кою по тричі. Таїса Ан
-
дріївна й Тек
ля Гу
ко
вич
ка вкупі
вчи
лись в Києві в пансіоні й бу
-
ли ве
ли
ки
ми при
ятелька
ми ще
змал
ку. Во
ни ра
зом вий
шли й
за
між. Таїса Андріївна вий
шла за
інже
не
ра Сватківсько
го та
ки в
Києві, а Тек
ля Опа
насівна - за
мо
ло
до
го архітек
то
ра Гу
ко
ви
ча,
кот
рий од
на
че за
раз по
ки
нув
свою ро
бо
ту в Києві й пе
реїхав
на се
ло в жінчи
ну дер
жа
ву, щоб
ха
зяй
ну
вать на селі, в маєтності
своєї жінки. Влітку во
ни час
те
-
нь
ко зап
ро
шу
ва
ли до се
бе в се
ло
на тиж
день або на два своїх при
-
ятелів на од
по
чи
нок та на ку
-
пан
ня.
-
Чи не по
тур
бу
ва
ли ми ча
сом
вас? Ви, пев
но, оце спо
чи
ва
ли? -
го
во
ри
ла Тек
ля Опа
насівна, див
-
ля
чись на Таїсин вид, не
на
че
тро
хи зас
па
ний.
-
Ні! де там! Я oцe тільки що до
-
мо
ли
лась бо
гу. Про
шу сідать. От
і не
дур
но цієї ночі снив
ся мені
сон, не
на
че в наш са
док при
ле
-
тіли дві паві, та такі здо
рові! А
за ни
ми при
летів па
вич, роз
пус
-
тив хвос
та та й ки
нувсь би
ти
пав, - го
во
ри
ла ха
зяй
ка.
-
То це, ма
буть, ми ті дві паві! А
па
вич це, пев
но, ваш зять Елпі
-
ди
фор… Як же ва
ше здо
ров'я? -
спи
та
ла ма
ти.
-
Як по
чу
ває се
бе ва
ша доч
ка
Лю
ба? - спи
та
ла Ме
ла
ся.
-
А Елпіди
фор Пет
ро
вич, ма
-
буть, ще не вер
нув
ся з служ
би? -
пе
ре
би
ва
ла ма
ти.
-
Де ж це Лю
ба? - до
пи
ту
ва
лась
доч
ка. Обидві во
ни пи
та
ли за
ра
-
зом, го
во
ри
ли го
лос
но, по-се
ля
-
н
ській, аж ля
ща
ли, не
на
че во
ни
роз
мо
ву ве
ли не в гор
ни
цях, а
десь на го
роді або в се
бе в дворі
гу
ка
ли на най
митів та най
ми
-
чок. Taїcу, оче
ви
дяч
ки, вра
жав
той ляск, те гу
кан
ня се
ред мерт
-
вої тиші, та ще й після пе
рер
ва
-
ної мо
ли
тов
ної нап
ра
ви. Во
на
аж су
пи
ла свої чу
дові, тонкі та
густі бро
ви. Її за
ки
да
ли пи
тан
-
ня
ми, не
на
че по
си
пальни
ки, що
по
си
па
ють на но
вий рік го
ро
хом
та паш
нею. Во
на не зна
ла, кo
му
-
од
повідать, і од
повіда
ла нав
ман
-
ня.
-
Спасибі… Лю
ба десь… - во
на,
хва
лить бо
га, вже не сла
бує… -
десь пішла з візи
та
ми. Пев
но, за
-
то
го вер
неться, - го
во
ри
ла Таїса
Андріївна, а в неї в дум
ках ще
зо
с
та
ва
лись сло
ва з ака
фис
та
свя
то
му Ми
ко
лаєві, і во
на че
рез
си
лу до
би
ра
ла не
мо
ли
товні сло
-
ва для од
повіді на обид
ва бо
ки.
-
Чи не сла
бу
ва
ли ви ча
сом?
Що
сь ви трош
ки по
марніли, - го
-
во
ри
ла Тек
ля Опа
насівна, при
-
ди
в
ля
ючись до біло
го, тро
хи
зма
рніло
го ви
ду в Таїси Андріїв
-
ни.
Таїсин вид і справді тро
хи ски
-
дав
ся на вид в за
сид
же
них крав
-
чих або в шва
чок: був і пов
не
-
нький, але попід ка
ри
ми яс
ни
ми
очи
ма бу
ло знать ма
ленькі пру
-
жеч
ки та бліду
ваті сму
жеч
ки.
-
Я час
то нез
ду
жаю, але те
пер,
хва
лить бо
га, не мо
жу нарікать
на здо
ров'я. Лю
ба го
не ме
не з
ха
ти, ка
же, що я за
сиділась, як
квоч
ка в оби
чай
ці. А я, ска
за
ти
по правді, не люб
лю швен
дять,
люб
лю сидіти вдо
ма та не ри
па
-
тись, - ска
за
ла гос
по
ди
ня й по
-
ма
леньку, для
во вмос
ти
лась в
крі
сло, об
би
те яс
но-виш
не
вим
пли
сом.
-
А чом оце Андріян Кнри
ло
вич
не приїхав? Як йо
го здо
ров'я? -
спи
та
ла ха
зяй
ка.
-
Нема йо
му ча
су! - обізва
лась
Те
к
ля Опа
насівна. - Звелів кла
-
ня
ться вам обом.
-
Покинули та
та на ха
зяй
стві.
Не
хай си
дить до
ма та дог
ля
дає
ха
зяй
ст
ва, - ска
за
ла доч
ка.
-
Він усе по
рається на то
ку, -
про
мо
ви
ла ма
ти. - В нас са
ме до
-
мо
ло
чу
ють овес.
-
Чи це в вас но
ва мебіль? - спи
-
та
лась доч
ка.
-
Нова. Оце не
дав
неч
ко обс
та
-
ви
лись, - од
повіла Таїса Андріїв
-
на. - Це Лю
ба та зять так обс
та
-
ви
лись.
-
Ой яка чу
до
ва, ху
дож
ня ме
бі
-
ль! - крик
ну
ла ма
ти.
-
В яко
му ма
га
зині ку
пу
ва
ли?
Ой гар
на ж! Ццц! - аж цма
ка
ла
доч
ка з ди
ва.
-
Почому пла
ти
ли за ар
шин ок
-
са
ми
ту на гар
ди
ни та портьєри?
- до
да
ла ма
ти.
-
Дорого кош
тує со
фа та крісла?
І дзер
ка
ла нові? Еге, нові? - пи
-
та
ла, аж ля
ща
ла доч
ка на
зах
ват і
за
ра
зом з матір'ю.
Таїса знов бу
ла за
ки
да
на пи
та
-
н
ня
ми й по
чу
ва
ла, що не мо
же й
вип
ру
чаться з тих пи
таннів, бо
не всти
га
ла на два бо
ки од
ка
зу
-
вать. Пи
тан
ня ціка
вих сільських
ле
пе
тух ки
да
лись на неї, на
че
рій кус
ли
вих мух.
-
Це Лю
ба та Елпіди
фор зро
би
-
ли собі усю цю об
нов
ку. Усе ста
-
ре посп
ро
ду
ва
ли та наб
ра
ли в
ма
га
зині но
вої мебілі.
Текля Опа
насівна й Ме
ла
ся зо
-
ри
ли очи
ма по світлиці й не вси
-
діли-та
ки на місці: не
за
ба
ром
во
ни повс
та
ва
ли з крісел, щоб
га
разд при
ди
виться зблизька до
кож
ної но
вої речі, та ще й по
ла
-
пать пальця
ми.
В тем
но-фіоле
товій сукні, ви
со
-
ка та пос
тав
на, навіть тро
хи ог
-
ряд
на, Тек
ля Опа
насівна по
ма
-
леньку по
ди
ба
ла до две
рей, ста
-
ла й звідтіль, од
далік, по
ча
ла ог
-
ля
дать но
ву обс
та
ву, зир
ка
ючи
своїми не
ве
лич
ки
ми блис
ку
чи
-
ми очи
ма по всіх за
кут
ках. Про
-
ти здо
ро
вецько
го вікна од яс
но
-
го проміння в неї на чорній го
-
лові, на
ма
щеній по
ма
дою, бу
ло
знать ніби срібні нит
ки. Але вид
в неї був здо
ро
вий, свіжий. На
ши
ро
ку
ва
тих що
ках ще бу
ло
знать рум'янці, не
на
че во
на не
-
дав
неч
ко хо
ди
ла на сонці й на
-
пек
ла свій вид.
Невисока, тро
хи ши
ро
ка в пле
-
чах і в тілі, Ме
ла
ся бу
ла на взір
не
по
га
на, але ли
це в неї бу
ло
яке
сь чуд
не. Ло
бок вузький і ни
-
зький, що
ки дов
генькі й повні,
ніби во
на на
ду
ла їх, за
хо
пив
ши
повітря. І те повітря роз
ду
ло їх
вни
зу. Ку
ценький, тро
хи кир
па
-
тий, круг
ленький но
сик не
на
че
був утк
ну
тий в до
линці, а чи
-
малі товс
тенькі ро
жеві ус
та вип
-
ну
лись на ши
ро
ко
му підборідді.
Усей її вид був не
на
че вип
ну
тий,
а більше за все бу
ли вип
нуті
здо
рові по
дов
жасті очі з чис
ти
-
ми білка
ми, з чу
до
ви
ми ка
ри
ми
зіни
ця
ми, ясні, би
стрі та во
руш
-
ливі. Ці блис
кучі, швидкі карі очі
бу
ли єди
ною кра
сою в Ме
ласі.
Мелася біга
ла од кут
ка до кут
-
ка, од од
ної речі до дру
гої, при
-
див
ля
лась, ла
па
ла пальця
ми,
тро
хи не ню
ха
ла; ог
ля
ну
ла двоє
ви
со
ких, до са
мої стелі, дзер
кал
з мра
мор
ни
ми кон
со
ля
ми, а по
-
тім спи
ни
лась пе
ред од
ним дзе
-
р
ка
лом і ви
див
ля
лась в йо
го: ог
-
ля
ну
ла свою пос
тать, свій стан,
щільно обліпле
ний яс
но-буз
ко
-
вою сук
нею, свої розкішні тем
-
но-русі ко
си та все ди
ву
ва
лась і
го
лос
но ой
ка
ла, аж цма
ка
ла. І
ма
ти й доч
ка го
во
ри
ли за
ра
зом,
не спи
ня
ючись, не
на
че їх язи
ки
дов
го пісню
ка
ли на селі, а це в
Києві роз
говілись на всі зас
та
ви.
Пов
ненька, ку
ценька Ме
ла
ся не
пур
ха
ла по світлині, як ластівка,
а не
на
че ко
ти
лась, ще й на ході
підска
ку
па
ла, мов різи
но
ва опу
-
ка.
Обстава в світлиці бу
ла чу
до
ва
і, вва
жа
ючи на за
со
би Таїси, над
-
то до
ро
га. Розкішна ху
дож
ня го
-
ріхо
ва мебіль лисніла зо
ло
че
ни
-
ми смуж
ка
ми на обідках і бу
ла
об
би
та яс
но-виш
не
вим до
ро
гим
ок
са
ми
том. Пе
ред сто
лом сто
яла
долі ви
со
ка лам
па на тон
ко
му та
ви
со
ко
му підніжку, опо
ви
то
му
сте
б
лом гнуч
ко
го ла
тат
тя з
трьо
ма біли
ми квітка
ми й з
трьо
ма зе
ле
ни
ми лист
ка
ми. На
сто
ли
ку ко
ло стіни сто
яли два
чу
дові, рясні кан
де
ляб
ри з по
зо
-
ло
че
ної брон
зи. Ко
ло две
рей в
сто
ло
ву по обид
ва бо
ки так са
мо
стриміли дві ви
сокі лам
пи; їх
дер
жа
ли в ру
ках чорні арап
ки в
по
зо
ло
че
них ку
ценьких спідни
-
ч
ках та по
ясах, в по
зо
ло
че
них
кільчас
тих се
реж
ках. Ара
пок об
-
тіню
ва
ли ви
сокі старі пальми в
ва
зо
нах. На вікнах над біли
ми
про
зо
ри
ми завіса
ми бу
ли по
чеп
-
лені гар
ди
ни з чер
во
но
го пли
су.
Пли
сові над
двер
ни
ки опо
ви
ва
-
ли двоє две
рей жму
та
ми. По ку
-
т
ках під стіна
ми бу
ли ніби нед
-
бай
ли
во роз
ки
дані стільчи
ки з
двох ок
са
ми
то
вих по
ду
шок, пок
-
ла
де
них од
на на од
ну навх
рест
ріжка
ми. На ріжках теліпа
лись
зо
лоті ки
тиці. На двох вікнах
сто
яли два ва
зо
ни ка
мелії са
ме в
цвіту: од
на біла, дру
га ро
же
ва.
Дві чу
дові кар
ти
ни ху
дожньої
ро
бо
ти висіли на стінах, об
би
-
тих срібни
ми шпа
ле
ра
ми з зо
ло
-
ти
ми взірця
ми.
Салон аж лиснів і новісінькою
мебіллю, і новісінькою брон
зою;
лиснів чис
тий, на
вос
ко
ва
ний па
-
р
кет. Ніби цвіли свіжі квітки на
чу
до
во
му ки
лимі під сто
лом ко
-
ло ка
на
пи. Обс
та
ва бу
ла зроб
ле
-
на з вмінням і з ве
ли
кою впо
до
-
бою.
-
Ой яка пиш
но
та! Усе бли
щить,
лис
нить! Усе аж сяє! Як гар
но та
пиш
но! - вик
ри
ку
ва
ли з ди
ва
оби
дві панії.
-
А по
чо
му пла
ти
ли за ар
шин
оцього яс
но-виш
не
во
го ок
са
ми
-
ту на кріслах та стільцях? - пи
та
-
ла Ме
ла
ся, пе
рес
ко
чив
ши опу
-
кою до шес
ти чи
ма
лих фо
телів,
що сто
яли побіч сто
ла по обид
ва
бо
ки.
-
А по
чо
му пла
ти
ли за цей плис
в портьєрах? - до
пи
ту
ва
лась ма
-
ти.
-
А які пишні ви
сокі лам
пи! По
-
чім пла
ти
ли за лам
пи? - знов пи
-
та
ла доч
ка.
-
Дорого пла
ти
ли, бо мебіль ху
-
дож
ня; ку
пу
ва
ли в ма
га
зині Ко
-
на, - обізва
лась Таїса Андріївна,
ми
лу
ючись обс
та
вою.
-
Певно, в Елпіди
фо
ра ки
шені
ду
же по
за
по
рож
ню
вані грішми!
- про
мо
ви
ла Тек
ля Опа
насівна.
-
Ой, пев
но, це все не
де
ше
во ко
-
ш
тує! - обізва
лась
Мелася.
-
Та це, ска
за
ти по правді, я про
-
да
ла свій де
рев'яний до
мок,
свою ха
луп
ку та по
ло
ви
ну гро
-
шей од
да
ла за дов
ги, а за дру
гу
по
ло
ви
ну посп
рав
ля
ла оце все,
щоб обс
та
вить кімна
ти і гар
но,
й ес
те
тич
но, бо й са
ма люб
лю
усе гар
не, і мо
лоді люб
лять не
-
згірше ме
не усе пиш
не. Такі вже
во
ни обоє вда
лись на вда
чу.
-
Така пиш
но
та, та
ка кра
са, що
аж ме
не взя
ла хіть обс
та
вить
свої кімна
ти тро
хи кра
ще. В ме
-
не ж дві доч
ки на ви
данні, - сти
-
ха про
мо
ви
ла Тек
ля Опа
насівна.
-
То й обс
тав
мо! Чо
му ж пак і
нам не обс
та
вить по
коїв? В нас в
гор
ни
цях усе та
ке ста
ре та не
мо
д
не, що й со
ром бу
де, ко
ли ча
-
сом не
на
ро
ком будлі-хто зас
ко
-
че до нас з Києва, - ска
за
ла Ме
-
ла
ся.
-
І обс
та
ви
ли б, та гро
шей бігма
те
пе
реч
ки, - сум
ненько про
мо
-
ви
ла ма
ти.
-
Адже ж ку
пу
ють у нас де
сять
де
ся
тин наші му
жи
ки… То про
-
дай
мо та й обс
та
ви
мо хоч світ
-
ли
цю та кабінет.
-
Нехай ли
шень пер
ше по
ду
ма
є
-
мо та поміркуємо з та
том, та вже
потім, мо
же, й зро
би
мо діло, -
ска
за
ла з за
ду
мою ма
ти.
-
А чо
го тут дов
го мірку
вать?
Маємо до
волі гро
шей в ки
шені,
то та
ки за
раз при
най
мні хоч на
-
берім на об
бит
тя та на гар
ди
ни
чи ок
са
ми
ту, чи ота
ко
го са
мо
го
гар
но
го пли
су, - ска
за
ла Ме
ла
ся.
-
І то га
разд: щоб по двічі не та
-
ра
ба
ни
тись до Києва, - обізва
ла
-
сь Тек
ля Опа
насівна, трош
ки по
-
ду
мав
ши.
-
Авжеж по
на
би
рай
те за
раз! Не
-
ма чо
го для
тись та га
яться, бо,
мо
же, оце нес
подіва
но же
ни
хи
шу
сть у ха
ту! - про
мо
ви
ла Таїса
Андріївна.
-
Що прав
да, то не гріх! - од
по
-
віла Тек
ля Опа
насівна.
-
Як ми скінчи
ли оцю обс
та
ву,
то Елпіди
фор за
раз пок
ли
кав
фо
тог
ра
фа, і він поздіймав кар
-
тин
ки з світлиці: од
ну прос
то од
две
рей, дру
гу з ото
го ку
точ
ка,
тре
тю з ото
го, а чет
вер
ту з йо
го
кабіне
ту. Це все на пам'ятку, -
про
мо
ви
ла наївно, по-ди
тя
чо
му
Таїса Андріївна, - бо мо
лоді обоє
люб
лять ті ку
точ
ки, де сиділи
вкупці та ми
лу
ва
лись… Це на
при
ємну згад
ку в дальші ча
си. А
ось ходім ли
шень та по
дивіться,
як зять обс
та
вив свій кабінет.
Ва
р
то теж по
ди
виться! В йо
го
теж ба
га
то впо
до
би, як і в Лю
би.
Ой як він лю
бе пиш
но
ту, як він
лю
бе все гар
не! То вже йо
му,
пев
но, бог так дав.
Таїса Андріївна по
ве
ла гос
тей в
кабінет. І в кабінеті бу
ла обс
та
ва
так са
мо ба
га
та й зовсім не по
Ел
піди
фо
ровій ки
шені. Се
ред
ка
біне
ту сто
яв дов
гий пи
саль
-
ний стіл з не
поліро
ва
ної ду
би
-
ни, чу
до
во по
цяцько
ва
ний впе
-
ремішку горіхо
вим та чер
во
ним
де
ре
вом. По обид
ва бо
ки сто
яли
ка
чал
ки-крісла, навк
ру
ги об
биті
чер
во
ним пли
сом. Далі сто
яла
до
ро
га ку
шет
ка. По стінах бу
ли
по
чеп
лені чу
дові по
лич
ки для
па
перів, об
ля
мо
вані зо
ло
ти
ми
то
роч
ка
ми. Скрізь бу
ли по
роз
-
ки
дані дзиґли
ки та стільчи
ки. І
нігде в кабінеті і в по
ко
ях не
вид
но бу
ло ні однісінької книж
-
ки, навіть для людсько
го ока, як
інко
ли кла
дуть в ба
га
тих світли
-
цях по сто
лах.
І ма
ти, і доч
ка, та й сам Елпіди
-
фор ніко
ли ніяких кни
жок не ку
-
пу
ва
ли й не чи
та
ли. Про
ва
ди
ли
во
ни ча
сом роз
мо
ву за те
атр, за
ар
тистів та те
ат
ральні модні ви
-
с
та
ви, а най
більше за модні опе
-
рет
ки, котрі до
во
ди
лось їм ба
-
чить. І в цьому бу
ла уся їх про
-
світність…
-
Ой пре
хо
ро
ша обс
та
ва! І тут
хо
ро
ше! - го
во
ри
ла ма
ти.
-
Що гар
но - то гар
но! Та з яким
ро
зумінням та впо
до
бою усе ді
-
бра
но! Яка тон
ка, арис
ток
ра
тич
-
на впо
до
ба в Лю
би! Як во
на в
цьому знається! -ле
пе
та
ла Ме
ла
-
ся.
-
О! що во
на в цьому ба
га
то тя
-
ме, то тя
ме й справді. Так, пев
но,
їй бог дав. Во
ни обоє такі ар
тис
-
тичні на вда
чу, що їм обом тіль
-
ки най
кра
ще та най
до
рож
че
при
па
дає до впо
до
би, - ска
за
ла
Таїса Андріївна, тро
хи слаб
ка на
ро
зум зро
ду.
Таїса й її доч
ка справді доб
ре
зна
лись в до
ро
го
му й гар
но
му,
бо… з ок
са
ми
ту та з шов
ку й не
ви
ла
зи
ли. Тільки влітку му
си
ли
з цього вилізти, бо в ок
са
миті
бу
ло за
над
то га
ря
че та душ
но.
Надивившись всмак та на
ми
лу
-
вав
шись но
вою обс
та
вою, во
ни
вер
ну
лись до світлиці та все ле
-
пе
та
ли, ог
ля
да
ючи вдру
ге кож
-
ну річ.
-
Чи це в вас і ро
яль вже… ніби
не той? - спи
та
ла Ме
ла
ся.
-
Авжеж не той, бо но
вий. Лю
ба
без му
зи
ки не мо
же в жи
вотіть.
Стра
шен
но лю
бе гра
ти! Пев
но,
так бог дав їй. А я ку
пи
ла но
вий
ро
яль, бо ста
рий був не ду
же
підхо
жий до но
вої обс
та
ви: ду
же
за
яло
зе
ний. Все в гор
ни
цях бу
ло
но
ве, усе лисніло, тільки ро
яль
сто
яв за
мур
за
ний, не
на
че за
му
-
р
за
не му
жи
чи
ня між па
не
ня
та
-
ми.
Гості все пи
та
ли, що кош
тує ко
-
ж
на річ з обс
та
ви. Тра
та гро
шей
бу
ла ве
ли
ка, без міри, й, оче
ви
-
дяч
ки, не по за
со
бах Таїси Анд
рі
-
ївни та й са
мо
го Елпіди
фо
ра.
-
Мусила про
дать свій до
мок і
не пош
ко
ду
ва
ла гро
шей. Ба
жа
-
ло
сь мені та
ки до
го
дить дітям,
щоб по
жи
ли в добрі та га
разді.
Але Елпіди
фор пос
та
чає й нас
та
-
чить на на
ше вдер
жан
ня, на
про
жи
ток і на квар
ти
ру, - ка
за
ла
Таїса Андріївна, - в йо
го засіб та
-
ки чи
ма
лий.
Рипнули двері в при
хожій: то
вер
та
лась з візитів Таїси
на доч
-
ка, Лю
ба Павлівна. Уздрівши че
-
рез од
хи
лені двері при
ятельок,
во
на, не роз
дя
га
ючись, вско
чи
ла
в гос
тин
ну.
-
А! це ви! Яка я ра
да! - гук
ну
ла
Лю
ба ще в две
рях. - Доб
ри
день
вам!
-
Доброго здо
ров'я! Як жи
ве
те?
- гук
ну
ла Тек
ля Опа
пасівна й
пішла на
зустріч Любі.
-
День доб
рий! день доб
рий то
-
бі, Люб
ко! - гук
ну
ла Ме
ла
ся й,
по
с
ка
кав
ши опу
кою, ви
пе
ре
ди
-
ла ма
му, вхо
пи
ла в ру
ки Лю
бу,
при
гор
ну
ла міцно до се
бе й по
-
ча
ла без ліку цмо
кать її, аж ви
-
сокі стра
усові білі пе
ра на ка
пе
-
люші в Лю
би тряс
лись та ко
ли
-
ва
лись.
-
Як ти, Люб
ко, поз
до
ров
ша
ла
та пок
ра
ща
ла! - ска
за
ла Тек
ля
Опа
насівна, сли
ве си
лою ви
ди
-
ра
ючи Лю
бу в Ме
ласі й цілу
ючи
її на
пе
ремінку то в од
ну що
ку, то
в дру
гу.
-
Де це ти, Люб
ко, так ба
ри
ла
-
сь? - спи
та
ла Ме
ла
ся.
-
Та оце, ко
рис
ту
ючись тим, що
над
ворі го
ди
на, по
ро
би
ла візи
-
ти, бо бу
ла ба
гатьом вин
на цьо
-
го доб
ра.
-
І, ма
буть, усі візи
ти по
ро
би
ла?
- обізва
лась Тек
ля Опа
насівна.
-
Кому ж ро
би
ла візи
ти? - спи
-
та
ла Ме
ла
ся.
-
Ой не всім! В ме
не цього дов
гу
по
внісінько, - лед
ве всти
га
ла
Лю
ба од
повідать. - Од
да
ва
ла ві
-
зи
ти ба
гатьом. За
раз роз
ка
жу,
пот
ри
вай
те! От я роз
дяг
нусь!
Люба мит
тю ки
ну
ла на стілець
чор
не ок
са
ми
то
ве пальто, а ка
-
пе
люш з здо
ро
вим білим стра
у
-
со
вим пе
ром пок
ла
ла на кріслі,
не
на
че по
са
ли
ла якусь рай
ську
пти
цю, що ки
ва
ла кри
ла
ми. Та
пта
ха все ки
ва
ла кри
ла
ми, а Лю
-
ба сіла й усе навіщось мор
га
ла
дов
ги
ми бро
ва
ми.
Люба бу
ла тро
хи схо
жа на ма
-
тір, але в неї був шир
ший вид і
тро
хи більші, жваві та ве
селі ка
-
рі очі. Во
на бу
ла сли
ве круг
ло
ви
-
да. Ви
разні ус
та з ямоч
ка
ми, по
-
в
ненькі й ро
жеві, бу
ли вип
нуті й
надз
ви
чай
но гарні. Не
ве
лич
ка
на зріст, але пов
ненька, як огіро
-
чок, з розкішни
ми, че
пур
но за
-
че
са
ни
ми кісьми, з чор
ни
ми, ду
-
же примітни
ми бро
ва
ми, з пов
-
неньки
ми на
пуд
ре
ни
ми що
ка
-
ми, Лю
ба бу
ла ду
же гар
на й по
-
каз
на, сли
ве кра
су
ня. Тем
но-буз
-
ко
ва шов
ко
ва сук
ня, з яс
но-жов
-
ти
ми делікат
ни
ми кру
жев
ця
ми
та бри
жа
ми на маніжці, ду
же
прис
та
ва
ла до ли
ця.
Люба пе
рей
шла світли
цю. До
-
ро
га шов
ко
ва сук
ня на їй спо
ча
-
т
ку за
ше
лестіла, а потім не
на
че
зас
вистіла. Во
на сіла в крісло, а
шов
ко
ва сук
ня все ше
лестіла на
їй, як ти
хо й приємно ше
лес
тить
осіннє цуп
ке кле
но
ве лис
тя на
де
реві, чер
ка
ючись обоспільно
од
но об од
но в жовтій гу
ща
вині.
В ву
хах за
ко
ли
ва
лись зо
лоті се
-
реж
ки; яс
но за
ми
готіли в се
реж
-
ках два чи
малі ал
ма
зи
ки, ніби
зай
ня
лись дві іскор
ки по обид
ва
бо
ки чу
до
вої го
ло
ви. Лю
ба, з
чор
ни
ми блис
ку
чи
ми очи
ма, з
чор
ни
ми різки
ми бро
ва
ми, ски
-
да
лась на гар
ну гре
ки
ню або во
-
лош
ку.
Врівні з нею Ме
ла
ся од
ра
зу не
-
на
че збляк
ла й по
ли
ня
ла, і по
по
-
ган
ша
ла, навіть зда
ва
лась не
че
-
пур
но приб
ра
на че
рез свої то
не
-
нь
кі па
чо
си ру
ся
во
го во
лос
ся,
що завж
ди теліпа
лись в неї кру
-
гом товс
тенької, цуп
кої ко
рот
кої
шиї.
Серед яс
ної, но
венької обс
та
ви
са
ма Лю
ба, в буз
ко
во
му делікат
-
но
му до
ро
го
му уб
ранні, з зо
ло
-
тою брош
кою на шиї, в зо
ло
тих
брас
ле
тах, і справді зда
ва
лась
мо
ло
дою, кот
ра не
дав
неч
ко по
-
вінча
лась і обс
та
ви
лась навк
ру
-
ги усім новісіньким. Тим ча
сом
во
на вже про
жи
ла з пер
шим чо
-
ловіком вісім рік, бо вий
шла за
-
між ду
же мо
ло
дою, ще як їй бу
ло
всього шістнад
цять рік. Один
не
мо
ло
дий дідич, кот
ро
му вже
ми
ну
ло со
рок п'ять год, ду
же
впо
до
бав Лю
бу, як во
на бу
ла ще
в чет
вер
то
му класі гімназії. З
п'я
то
го кла
су во
на вий
шла за
-
між, а че
рез вісім год чо
ловік ос
-
то
гид їй, а во
на, че
рез свою ве
-
ре
д
ли
ву вда
чу, ос
тобісіла чо
ло
-
вікові так, що він зго
дивсь з до
-
ро
гою ду
шею да
ти їй розвід. Пі
-
сля гуч
но
го пансько
го жит
тя в
йо
го Лю
ба й ма
ти жи
ли років зо
два в не
ве
лич
ко
му своєму до
ми
-
кові ти
хо та мир
но, до
ки не тра
-
пивсь дру
гий зять, Елпіди
фор
Пет
ро
вич Ва
на
то
вич.
Люба жи
ла з Елпіди
фо
ром не
-
вінча
на, бо він так са
мо розій
-
шовсь з своєю жінкою. Ма
ти по
-
б
ла
гос
ло
ви
ла їх шлюб і са
ма пе
-
рей
шла жить до зя
тя. «Любіте
ся,
ми
луй
те
ся, мов
ляв, як го
лубів
па
ра, ко
ли між ва
ми є щи
ра лю
-
бов, та й… мені самій не
ма де
при
хи
литься». Де
котрі знай
омі
да
ми од
кас
ну
лись од їх, пе
рес
та
-
ли бу
вать у їх і не зап
ро
шу
ва
ли
до се
бе. Але та
ких бу
ло ма
ло. Ре
-
ш
та знай
омих, більше лібе
раль
-
них, не од
цу
ра
лась од їх і одвіду
-
ва
ла, як бу
ло й пе
редніше.
-
А чом же оце ви не взя
ли Лі
-
ди? - спи
та
ла Лю
ба в Теклі Опа
-
насівни.
-
Та тим, що во
на са
ма не ду
же
зо
хо
чу
ва
лась їхать з на
ми. Си
ди
-
ть там за своїми вче
ни
ми книж
-
ка
ми. Усе щось чов
пе в кни
гах та
й чов
пе. Як по
бу
ла на ви
щих ку
-
р
сах в Пе
тер
бурзі два ро
ки, то
так вп'ялась в ту на
уку, що й оді
-
рва
ти її од кни
жок труд
но, - ска
-
за
ла Тек
ля Опа
насівна.
-
Вона здається, та
ка вже зро
ду,
на вда
чу, - обізва
лась Таїса Анд
-
рі
ївна. - Я пам'ятаю, що во
на й
зма
леч
ку все бу
ло пад
кує ко
ло
кни
жок.
-
Де ж це ти бу
ла так дов
го з ві
-
зи
та
ми? - спи
та
ла Ме
ла
ся в Лю
-
би.
-
Обійшла з де
ся
ток чи й біль
-
ше знай
омих. Бу
ла в Круп
ниць
-
ких, Ула
ши
но
вих, в Ку
ли
ковсь
-
ко
го. І знаєте, ма
мо, ко
го я стрі
-
ла до
ро
гою? Ото
го нав
роч
ли
во
-
го Ли
синсько
го! Як тільки він
ме
не спи
тає за здо
ров'я, то за
-
раз і нав
ро
чить, бо в ме
не дру
го
-
го дня за
бо
лить живіт до
ко
неч
-
не!
-
І ме
не, як тільки він спи
тає за
здо
ров'я, то вве
чері або дру
го
го
дня до
ко
неч
не бу
дуть стис
ки в
гру
дях, бо я тро
хи ядуш
на, - ска
-
за
ла Таїса.
Мелася не віри
ла в ті уро
ки й
засміялась: во
на доб
ре зна
ла, що
Любі до ви
пе
ще
но
го та ви
ко
ха
-
но
го пансько
го ту
лу
ба не
на
че
хто
сь прис
та
вив го
ло
ву сільсь
-
кої ба
би, пов
ну уся
ко
вих за
бо
-
бонів.
Люба по
ча
ла оповідать і про
Круп
ницьких, і про Ула
ши
но
вих,
і Ку
ли
ковських, і про Ко
вальни
-
ць
ких. Оповіда
ла во
на гар
но й з
най
мен
ши
ми дріб'язка
ми: і як
во
на дзво
ни
ла в дзво
ник ко
ло
две
рей, і як вхо
ди
ла в по
кої, ко
-
го зас
та
ла вдо
ма, ко
го ні, і як за
-
с
та
ла в по
ко
ях. Роз
ка
за
ла во
на,
що в ко
го го
во
ри
лось, як хто був
уб
ра
ний. Во
на оповіда
ла з та
ким
па
лом та крас
но
мовністю, не
на
-
че пи
са
ла язи
ком цікаві га
зетні
фельєто
ни. Цим сли
ве що
ден
-
ним оповідан
ням про візи
ти, ст
-
річі на улиці та міські сли
хи во
-
на роз
ва
жа
ла свою дур
неньку
ро
ж
де
ни
цю, кот
ра сиділа вдо
ма
й з нудьги тільки й чи
та
ла пе
ред
об
ра
за
ми по п'ять або й по шість
ака
фистів що
бо
жо
го дня. Ма
ти
роз
ва
жа
ла се
бе доч
чи
ни
ми опо
-
ві
дан
ня
ми й ду
же лю
би
ла за це
свою до
ню. В роз
мо
вах за уб
ран
-
ня, за мо
ди, в оповідан
нях за
знай
омих, за міські скан
да
ли, за
чиїсь за
ли
цян
ня ми
на
ли в їх дні
за дня
ми. Іншої роз
мо
ви в їх не
бу
ло. Лю
ба бу
ла ле
пет
ли
ва на
язик незгірше Ме
ласі, тільки ле
-
пе
та
ла не так швид
ко й не та
-
ким крик
ли
вим го
ло
сом, як Ме
-
ла
ся. В неї го
лос був ба
га
то м'я
-
кіший і приємний.
-
Ото бу
ла мені оказія в Маль
-
ченків! По
ду
май
те собі! Дзво
ню
я. Ви
хо
де гор
нич
на й од
чи
няє
ме
ні двері. Я роз
дяг
лась та й од
-
чи
няю двері в світли
цю. Ко
ли
зирк! Ко
ло две
рей гру
ба роз
ва
-
ле
на до по
ло
ви
ни. Кахлі ва
ля
-
ються суспіль на підлозі ко
ло
по
ро
га. Ту
теч
ки ж стоїть шай
ка
з гли
ною та з вап
ною. Му
лярі
ля
па
ються, як ма
зальниці. Скрі
-
зь насміче
но, по
на
ли
ва
но. Я спо
-
х
ва
ту ше
лесть прос
то на ті ру
ї
-
ни! Зо
па
лу та спох
ва
ту тро
хи не
всту
пи
ла в ка
лю
жу. Вий
шов Ма
-
ль
чен
ко та мерщій по
дав мені
ру
ку. А я підоб
га
ла сук
ню та й
пе
рест
риб
ну
ла, не
на
че на улиці
че
рез баг
но…
-
Ото яка ха
ле
па! Чи не зад
ри
-
па
ла ча
сом шов
ко
вої сукні? - обі
-
зва
лась Таїса Андріївна.
-
З візи
та
ми бу
ваєш, то сти
кає
-
ш
ся з уся
ки
ми людьми й з уся
-
кою нес
подіван
кою, - ле
пе
та
ла
далі Лю
ба. - А в Ку
ли
ковських
яка оказія мені тра
пи
лась… Под
-
з
во
ни
ла я, - мені за
раз і од
чи
ни
-
ли. Пи
таю в ла
кея: «Чи до
ма пан
та панія?» Ка
же: «До
ма». Я, не
жду
чи дов
го, од
чи
няю двері та
про
жо
гом в світли
цю! Аж який
-
сь тон
кий та дов
гий па
нок в од
-
них со
роч
ках, з си
га
рою в зу
бах,
як уг
ледів ме
не, як дре
ме
не і як
стриб
не навтіка
ча в двері! Див
-
люсь, - в гос
тинній мебіль не та.
Скрізь без
лад
дя. Усе по
роз
ки
да
-
не. «Що це за ди
во? - пи
таю я в
ла
кея. - Це ж жит
ло Ку
ли
ковсь
-
ких? їх не
ма, надісь, до
ма?» - «Та
Ку
ли
ковські оце на
пе
ре
додні пе
-
реб
ра
лись на третій етаж, - ка
же
ла
кей, - а сю
ди пе
рей
шли Нес
те
-
рен
ки».
Мелася за
ре
го
та
лась. Обидві
ма
тері осміхну
лись.
-
А знаєте, що Ма
ру
ся Ключків
-
ська вже ви
хо
де заміж? Я й же
-
ни
ха зас
та
ла в їх, - ле
пе
та
ла далі
Лю
ба.
-
Невже? - аж крик
ну
ли усі ра
-
зом.
-
Виходе! Оце не
за
ба
ром і вінча
-
ти
муться, - ска
за
ла Лю
ба.
-
Ота кир
па
та та жов
то
га
ря
ча
на ви
ду ви
хо
де заміж? - аж пис
-
ну
ла Ме
ла
ся й з ди
ва аж очі вит
-
ріщи
ла. Її тро
хи бра
ли за
вид
ки,
що «жов
то
га
ря
ча» Ма
ру
ся, ба
га
-
то мо
лод
ша за неї, по
хо
пи
лась
знай
ти собі же
ни
ха.
-
Таке м'яло! та
ке мур
ло! - кри
-
к
ну
ла Тек
ля Опа
насівна.
-
Таке одо
ро
ба
ло і ви
хо
де за
-
між?! Це ди
во та й годі! - обізва
-
лась ти
хо Таїса Андріївна.
-
Таке опу
да
ло, що ним тільки б
го
робців в ко
ноп
лях ля
кать! -
ля
с
ну
ла осуд
ли
ва й за
вис
на Ме
-
ла
ся.
-
Таке не
по
вер
тай
ло ви
хо
де за
-
між… бо в неї ба
гацько гро
шей.
Ще й же
них її не
по
га
ний, - ска
за
-
ла Тек
ля Опа
насівна.
-
Якби прис
та
вить йо
му дов
шо
-
го но
са та тро
хи по
об
ти
нать но
-
жи
ця
ми здо
рові ву
ха, то, мо
же,
тоді й був би гар
ний, бо… він ка
-
п
ло
ву
хий, - ска
за
ла Ме
ла
ся тро
-
ш
ки з злістю. - Я б зро
ду не пі
ш
-
ла за йо
го заміж.
-
Диво та й годі! - про
мо
ви
ла
Тек
ля Опа
насівна й на
си
лу вдер
-
жа
ла зітхан
ня, що Ме
ласі вже
стук
ну
ло двад
цять сім год, а во
-
на ще й досі дівує й не знай
шла
собі навіть і кап
ло
ву
хо
го же
ни
-
ха.
-
А оце, вже вер
та
ючись до
до
му,
зостріла на Хре
ща
ти
ку ма
дам
По
за
торіцьку, жінку на
шо
го док
-
то
ра. Яке чу
до
ве осіннє ок
са
ми
-
то
ве пальто при
вез
ла їй з Відня
од
на пря
ятелька! Си
зо-си
зо-сіре,
дов
ге аж до землі й навк
ру
ги об
-
ля
мо
ва
не біли
ми стра
усо
ви
ми
пе
ра
ми по
за шиєю й по по
лах аж
до самісінько
го до
лу, - роз
ка
зу
-
ва
ла Лю
ба й ма
ле
сеньки
ми руч
-
ка
ми об
ве
ла се
бе по
за коміром і
до са
мо
го до
лу.
-
Як гар
но! - ска
за
ла Таїса Ан
-
дріївна.
-
Ой! не ду
же! - обізва
лась Тек
-
ля Гу
ко
ви
че
ва.
-
Справді не ду
же гар
но, а бі
-
льш то
го що по
га
но, - ска
за
ла
Ме
ла
ся. - Це щось схо
же на епі
т
-
р
а
х
іль або на ди
яконський орар.
Як
би ще до цього дать в ру
ки
кро
пи
ло й ка
ди
ло, то з По
за
то
рі
-
цької вий
шов би про
то
поп, що
ла
ден за
раз заспівать али
луя. Я
зро
ду-звіку не наділа б та
ко
го
пальта з епітрахілем…
Богобояща Таїса Андріївна бу
ла
зо
бид
же
на Ме
ла
си
ною лег
ко
ва
-
ж
ністю, не
по
ва
жан
ням епітрахі
-
лів та орарів і на
су
пи
лась.
Мелася опам'ята
лась і при
ку
си
-
ла язи
ка. Во
на й за
бу
лась, що ха
-
зяй
ка та й її ма
ма ду
же бо
го
бо
-
ящі й тро
хи навіть кле
ри
ка
ли.
Са
ма Ме
ла
ся бу
ла ма
теріалістка,
зовсім не при
хильна до церк
ви
та до ба
тю
шок.
-
Любко! а ска
жи, будь лас
ка,
яка те
пе
реч
ки мо
да на осінні ка
-
пе
люші? А по
ка
жи ли
шень нам
мод
ний жур
нал! - ска
за
ла Ме
ла
-
ся.
Люба побігла в кабінет і ви
нес
-
ла звідтіль три ос
танні но
ме
ри
мод
но
го па
ризько
го жур
на
лу.
Усі чо
ти
ри да
ми вхо
пи
ли но
ме
-
ри й ки
ну
лись до їх, як бджо
ли
до ме
ду. Во
ни пе
рег
ля
да
ли ма
-
люн
ки й усякі зраз
ки су
конь і,
оче
ви
дяч
ки, гра
лись цим, як ді
-
ти лялька
ми. Наг
рав
шись до
нес
-
хо
чу, гості знов роз
пи
ту
ва
ли про
своїх київських знай
омих, пе
ре
-
би
ра
ли їх усіх язи
ка
ми до ос
та
н
-
ньої лю
ди
ни. І не
доб
ре ги
ка
лось
в той час де
яким їх знай
омим в
Києві.
-
Чи ви знаєте, що ста
ра Бор
ко
-
в
ська на
си
лу вже во
ло
дає ру
ка
-
ми й язи
ком? Ма
буть, не
за
ба
ром
вмре, - ска
за
ла Лю
ба.
-
Яка ти, Лю
бо, доб
ра! І не
ду
жи
-
ми ціка
виш
ся, - ска
за
ла Тек
ля
Опа
насівна.
-
О, моя Лю
ба, гос
по
ди, яка доб
-
ра! - обізва
лась ма
ти. - Во
на
знає, хто тільки сла
бує з на
ших
сусід, - ска
за
ла Таїса Андріївна.
-
Ходе одвіду
вать їх чи, мо
же, й
си
дить ко
ло не
ду
жих? - спи
та
ла
Ме
ла
ся. - Я б зро
ду не сиділа ко
-
ло сла
бих… Як
би мені за
ма
ну
-
лось доб
родіять, то я знай
шла б
для се
бе інший спосіб доб
роді
я
-
н
ня, тільки не цей.
-
Ні! - обізва
лась Таїса Андріїв
-
на. - Лю
ба ду
же боїться сла
бих,
але че
рез те
ле
фон щод
ня роз
пи
-
тує, як по
чу
ва
ють се
бе не
дужі:
чи їм по
луч
ча
ло, чи погірша
ло.
Люба й справді бу
ла по
чут
ли
ва
й доб
ра, але в неї спо
чу
ван
ня до
сла
бих бу
ло тільки на язиці.
Пра
в
да, що во
на роз
пи
ту
ва
ла за
сла
бих знай
омих, зна
ла, ко
му
по
луч
ча
ло, ко
му погірша
ло, хто
на що ко
ро
диться, але тільки
зад
ля то
го, щоб за це все базіка
-
ть по гос
тин
них, як за но
вин
ки в
місті.
Люба зня
лась з крісла й шви
де
-
нько по
чим
чи
ку
ва
ла до кабі
не
-
ту. Не
за
ба
ром во
на ви
нес
ла двоє
гар
неньких віялець з зо
ло
ти
ми
ки
тич
ка
ми ко
ло дер
жалн.
-
Дивись, Ме
ла
сю, які те
пер но
-
сять чу
дові віяльця! Це мені вчо
-
ра приніс Елпіди
фор, вер
та
ючи
-
сь з служ
би.
Люба роз
гор
ну
ла од
но віяльце.
Ме
ла
ся - дру
ге. Віяльця бу
ли
схожі на па
ви
чеві роз
пу
щені
хво
с
ти з си
зо-зе
ле
ни
ми оч
ка
ми
навк
ру
ги, а се
ре
ди
на уся бу
ла
суспіль ус
те
ле
на в од
но
му - чу
-
до
ви
ми фіалка
ми, а в дру
го
му -
квіточ
ка
ми жас
ми
ну.
-
Ой які чу
дові жас
ми
ни та фі
-
алки! Ніби аж пах
нуть! - те
ре
ве
-
ні
ла Ме
ла
ся й навіщось при
ту
-
ли
ла до но
са жас
ми
ни, буцімби
-
то во
на вва
жа
ла на їх, як на живі
квітки.
-
Купив тобі Елпіди
фор, бо те
бе
лю
бе, - про
мо
ви
ла Тек
ля Гу
ко
-
ви
че
ва.
-
Любе її так, що сли
ве щод
ня
ге
ть-то вже втра
чається. Ко
ли
не вер
тається з служ
би, то кон
че
зас
ко
че в ма
га
зин та й при
не
се
Любі будлі-який по
да
ру
нок: чи
якісь ди
во
вижні пар
фю
ми, чи
ста
туй
ку, чи фа
ян
сові квітки, -
ска
за
ла Таїса Андріївна й по
ка
-
за
ла ма
ле
сенькою руч
кою на ка
-
р
низ каміна й на то
неньку, гар
-
неньку й ви
со
ченьку ета
же
роч
-
ку ко
ло каміна.
Камін по кар
низі навк
ру
ги був
ніби обліпле
ний ста
туй
ка
ми з
гіпсу, з фа
ян
су та брон
зи. Там
вип
ну
лись три білі грації ко
ло
блис
ку
чо
го фав
на з сопілкою, а
далі стри
бав, не
на
че хви
цавсь
ра
ко
ти
ця
ми ро
га
тий са
тир, при
-
г
ра
ва
ючи на дудці з оче
ре
ту; а
ко
ло йо
го німфа вилізла з во
ди,
ніби з ку
пан
ня в ванні; за нею
бо
ри
ка
лись та вой
ду
ва
лись два
борці, роз
тяг
нув
ши без со
ро
му
дов
ге
лецькі но
ги. По обид
ва бо
-
ки каміна на вуг
лах сто
яли дві
за
го
лені вак
хан
ки, підняв
ши
вго
ру ру
ки й ви
пи
на
ючись в та
-
н
цях.
-
Дивіться! Ото він її так лю
бе!
Так лю
бе, так лю
бе, що ой-ой-ой!
- ска
за
ла Таїса Андріївна й не сп
-
ро
мог
лась вис
ло
вить своєї дум
-
ки та роз
ви
ти її, бо бу
ла твер
ду
-
ва
та на тя
му й геть-то не
ба
га
та
на дум
ки, як і її до
ня Лю
ба. -
Так… так вже їй бог дав, - закін
-
чи
ла во
на свою нек
рас
но
мов
ну
роз
мо
ву.
При цих ма
ми
них сло
вах Лю
ба
крут
ну
ла го
ло
вою, за
пи
ша
лась
ко
кет
но й приж
му
ри
ла очі, ніби
-
то во
на уяв
ки ба
чи
ла пе
ред со
-
бою Елпіди
фо
ра й за
ли
ця
лась
до йо
го. В цьому бу
ла уся її си
ла
й ніби приз
на
чен
ня са
мо
го її
жи
вот
тя на світі.
-
Чи Елпіди
фор Пет
ро
вич вже
розвівся з своєю жінкою, чи ще
й досі тяг
неться ця спра
ва? - не
-
с
подіва
но спи
та
ла Тек
ля Опа
-
насівна.
-
Ні, ще не розвівся, і йо
му з цієї
при
чи
ни не мож
на вінча
тись з
Люб
кою. Як він впо
до
бав мою
Люб
ку, то ра
див роз
вес
тись з чо
-
ловіком, а сам обіцяв роз
вес
тись
з своєю жінкою й за
раз хотів по
-
вінчаться з Лю
бою. Але йо
го жі
-
нка зос
та
лась жить в Пе
тер
бурзі
й на
че за
тя
лась не да
ва
ти йо
му
роз
во
ду. Во
на, як ка
жуть, не
по
-
га
на й мо
ло
да. Не хо
че брать на
се
бе про
ви
ни, бо, ма
буть, і са
ма
ла
д
на вий
ти заміж і, пев
но, хо
че,
щоб Елпіди
фор взяв на се
бе про
-
ви
ну, - ска
за
ла смут
ним го
ло
сом
Таїса Андріївна.
-
Оце так шту
ка! До
ве
деться
Любці жить в ним невінча
ною, -
ска
за
ла Гу
ко
ви
че
ва.
-
А пев
но! Не
хай по
жи
вуть, ко
-
ли впо
до
ба
ли од
но од
но
го. Аби
во
на бу
ла щас
ли
ва. А мені бай
-
ду
же за все. Отак, як ба
чи
те! Не
-
ма й не бу
ло мені щас
тя на віку…
Не йдеться мені та й годі! Не
до
-
ля моя! Пев
но, так мені бог дав, -
ска
за
ла Таїса Андріївна з жур
-
бою в го
лосі.
-
Що не по
та
ла
ни
ло вам, то це
прав
да, - смут
но обізва
лась Тек
-
ля Опа
насівна й по
хи
ли
ла го
ло
-
ву.
-
Жила я з своїм чо
ловіком в
дос
тат
ках. Засіб в нас був ве
ли
-
кий. Ро
би
ли ми навіть збит
ки. Я
дер
жа
ла до
ро
го
го ку
ха
ра. В нас
на обід бу
ло по чо
ти
ри пот
раві
щод
ня. Ма
ла я свої коні, свій екі
-
паж. Хо
ди
ла в шов
ках та ок
са
ми
-
тах, при
би
ра
ла свою Га
ню й Лю
-
бу, як вби
ра
ють дітей в арис
ток
-
ратів. Я жи
ла, як у бо
га за две
ри
-
ма. Небіжка ма
ма й еко
ном
ка
всього дог
ля
да
ли. Я нічим не
пи
к
лю
ва
лась і не кло
по
та
лась,
тільки гос
тей прий
ма
ла. Але мій
чо
ловік роз
ко
хав ме
не, по
чав
гри
мать, що я мар
ную гроші, а
да
лі роз
пив
ся, пос
ва
ривсь зо
мною, зійшовсь з отією… та по
-
тім зго
дом зовсім роз
ле
дащів.
Те
рпіла я, терпіла, до
ки тер
пець
не ввірвавсь. Му
си
ла я йо
го по
-
ки
ну
ти, а він зовсім роз
пас
ку
-
дивсь та й по
мер. Не
до
ля моя та
й годі! Ще доб
ре, що в доб
рий
час, заз
да
легідь, я ку
пи
ла де
ре
-
в'я
ну ха
луп
ку. При
най
мні ма
ла
собі прис
та
но
ви
ще.
-
Не тре
ба б бу
ло про
да
вать то
-
го дом
ка й те
пер, - обізва
лась
Те
к
ля Опа
насівна прак
тич
ним
то
ном.
Але Таїса Андріївна не
на
че не
чу
ла її й тяг
ла далі своє нарікан
-
ня на свою не
до
лю.
-
Ще моє щас
тя, що Люб
ку впо
-
до
бав ор
ловський дідич Ме
жов і
оже
нив
ся з нею! Жи
ли ми в йо
го
селі. Він був ніби й за
мож
ний. І
се
ло в йо
го бу
ло чи
ма
ле. Не
на
че
й знов осміхну
лась до ме
не до
-
ля. Лю
ба бу
ла при
хильна до йо
-
го, бо во
на лю
бе не мо
ло
день
-
ких па
ничів, а лю
дей літніх, по
-
ва
ж
них, то й при
вер
ну
лась до
йо
го. Знов ми за
жи
ли в дос
тат
-
ках. Жи
ли ми взим
ку в місті, вл
-
ітку - на селі. Ме
жов був ве
се
-
лий, лю
бив єднаться з людьми й
бо
явсь нудьги, як та
тар
ви. В нас
усе бу
ли гості та кар
ти. Але й
цей ні за що ні про що взяв та й
од
кас
нувсь од Лю
би. Се
ло спро
-
да
ли за дов
ги, а він пішов по
діди
чах еко
но
мом. Знов не
до
ля
моя! Отак, як ба
чи
те!
-
Одже ж те
пер вам знов по
та
-
ла
ни
ло. Не журіться та не впа
-
дай
те в ту
гу, - ска
за
ла Тек
ля Гу
-
ковн
че
ва по
важ
ним го
ло
сом.
-
Поталанило ніби оце вже вт
-
ре
тє, та от і не
до
ля моя: Елпіди
-
фо
ро
ва жінка обіця
лась роз
вес
-
тись, а те
пер ста
ла гоп
ки. «Не
хо
чу та й не хо
чу!»
-
Певно, во
на лю
ди
на не в ку
ря
-
чим ро
зу
мом, - ска
за
ла Ме
ла
ся
ніби нав
ман
ня. - Підождіть тро
-
хи, мо
же, спра
ва якось са
ма нап
-
ра
виться. Мо
же, йо
го жінка вм
-
ре.
-
Де там! Там та
ка глад
ка, здо
-
ро
ва та жва
ва, що й нас усіх пе
-
ре
жи
ве. Її рід ду
же жи
ву
чий: ще
й досі жи
вуть її батько й ба
бу
ся.
Тим ча
сом Лю
ба вий
шла з Ме
-
ла
сею в гар
де
роб
ну кімна
ту,
щоб пе
ре
дяг
тись і ски
нуть до
ро
-
гу візит
ну сук
ню та одяг
тись в
простішу. Гар
де
роб
на кімна
та
сли
ве уся бу
ла зас
тав
ле
на здо
-
ро
вецьки
ми ша
фа
ми.
-
Оце по
зав
чо
ра я спра
ви
ла собі
но
ву ро
тон
ду, та нез
наю, чи во
-
на га
разд прис
тає мені до ли
ця, -
ска
за
ла Таїса Андріївна до Теклі
Гу
ко
ви
че
вої, од
ра
зу за
був
ши за
свої нарікан
ня на не
до
лю.
-
А по
кажіть! Ходім та по
ди
ви
-
мось! - ве
се
ленько про
мо
ви
ла
Гу
ко
ви
че
ва.
Вони вста
ли й по
ва
гом поч
ва
-
ла
ли до гар
де
роб
ної. Таїса й Лю
-
ба од
чи
ня
ли ша
фи, не
на
че тим
гра
лись. Дов
га гар
де
роб
на на
взір бу
ла схо
жа на бібліоте
ку. По
обид
ва бо
ки щільно сто
яли здо
-
рові й ма
ленькі ша
фи, прид
бані
Таїсою ще в луччі ча
си жит
тя. В
са
мо
му кут
ку сто
яла Лю
би
на
ша
фа, зав
ширш
ки тро
хи не на
са
жень. Далі сто
яла та
ка са
ма
здо
ро
вецька ша
фа ма
ми
на, ще
далі - гу
вер
нан
чи
на, а там далі -
швач
чи
на шаф
ка. А про
ти їх сто
-
яла знов Лю
би
на ша
фа та опріч
-
на Елпіди
фо
ро
ва ша
фа, та
ка са
-
ма за
вальна, як і Люб
чи
на. Ел
-
піди
фор був пе
ще
ний пе
тер
бур
-
зь
кий джиґун та франт і ко
хавсь
в уб
ранні незгірше своєї Люб
ки
й тещі. В йо
го шафі оде
жа не ви
-
сіла на кілоч
ках, а ніби сто
яла:
бу
ла нап
ну
та на ша
ран
ги та на
хре
щаті підстав
ки, не
на
че ри
зи
та сти
харі в риз
ниці. В шафі ніби
сто
яв дов
гий ря
док Елпіди
фо
-
рів: один Елпіди
фор - в блис
ку
-
чо
му, до
ро
го
му мун
дирі, дру
гий
Елпіди
фор - в сірту
ку, далі сто
-
яли Елпіди
фо
ри то в піджа
ках,
то в пальтах. Один Елпіди
фор
був ніби по
зо
ло
че
ний, дру
гий -
чор
ний, третій - ря
бий, чет
вер
-
тий - сірий. На
ни
зу в шафі сто
-
яли бо
тин
ки та по
ви
ши
вані зо
-
ло
том туфлі. Зда
ва
лось, ніби од
сто
ячих Елпіди
форів хтось по
-
об
ти
нав но
ги. На дні впо
довж
ша
фи ле
жав ніби спо
ви
тий по
-
ви
ва
чем в прос
ти
рядлі Елпіди
-
фор: то ле
жа
ла йо
го шу
ба, за
ви
-
ну
та в прос
ти
ряд
ло.
Одна по
ло
ви
на Лю
би
ної ша
фи
бу
ла од
чи
не
на. На за
чи
неній по
-
ло
винці две
рей ша
фи лисніло
дзер
ка
ло на всю дов
жи
ну две
-
рець. В дзер
калі од
би
ва
лась Лю
-
би
на пос
тать. Зда
ва
лось, ніби
дві Лю
би заг
ля
да
ють то в ша
фу,
то зир
ка
ють час
то од
на на од
ну.
Коло надвірної стіни, між дво
-
ма вікна
ми, сто
яла ок
ро
ми шаф
-
ка, як цяцька, з дзер
ка
лом знад
-
во
ру на всі дверці, що од
чи
ня
-
лись на один бік. Це бу
ла шаф
ка
ма
ми
на. Ма
ма зрос
ла на Во
лині,
в Луцьку, в сім'ї не
ба
га
то
го уря
-
дов
ця. Де вже во
на наб
ра
лась
тієї сим
патії до гар
де
роб
них оп
-
річних кімнат та дзер
кальних
шаф, - за це один бог відає. Зда
-
ва
лось, ніби во
на бу
ла не бур
жу
-
аз
ка ро
дом, а якась во
линська
польська гра
фи
ня й зрос
ла й вік
звіку
ва
ла се
ред арис
ток
ра
тич
-
ної обс
та
ви. І ма
ти й доч
ка че
рез
свою гар
ну та ще й ко
кет
ну вро
-
ду до
бу
ли собі й ба
га
теньких чо
-
ловіків, і ша
фи з дзер
ка
ла
ми, і
ок
са
ми
ти та шов
ки, і усю до
го
ду
в житті. Але про їх знай
омі ка
за
-
ли, що во
ни обидві - дві чу
дові
бон
боньєрки для кон
фектів. І
ма
ти й доч
ка тільки й зна
ли, що
«по
дай та прий
ми», та вбе
ри, та
по
ве
зи в те
атр або в гості, та на
-
к
лич до їх гос
тей; щоб хтось на
їх дбав, панькавсь з ни
ми, щоб
лю
бив їх, пад
ку
вав ко
ло їх, аж
роз
би
вавсь, сам пик
лю
вавсь за
все. Щоб ро
би
ти якусь ро
бо
ту -
це бу
ло не про їх пи
са
но. В їх ру
-
ках зро
ду ніко
ли й гол
ки не бу
-
ло. Во
ни ніко
ли не ви
ши
ва
ли на
-
віть по
ду
шок, як інші гу
лящі
панії, і ма
ти й до
ня бу
ли ніби
два кущі пиш
них рож цен
ти
фо
-
лій, ви
ко
ха
них на доб
ро
му грун
-
ті, котрі тільки те й зна
ли, щоб
їх по
ли
ва
ли дощі, кро
пи
ла ро
са,
щоб їх хтось по
ли
вав, та дог
ля
-
дав, та ми
лу
вавсь ни
ми. Ви
пе
-
щені змал
ку, як ду
же ма
зані діт
-
ки, ці обидві кра
суні вий
шли лі
-
ниві, ле
дачі, не здатні ні до чо
го.
Кра
са бу
ла для їх обох і до
лею, і
не
до
лею…
II
Задзеленькав дзво
ник ко
ло па
-
рад
них две
рей го
лос
но, шпар
ко.
Хтось сіпав ніби з ве
ли
кою не
-
терп
ляч
кою, бо дзво
ник не
на
че
аж кри
чав. Люб
ка впізна
ла той
ніби крик дзво
ни
ка, ки
ну
ла но
-
ву спідни
цю, кот
ру по
ка
зу
ва
ла
при
ятелькам, і мерщій побігла
до гос
тин
ної.
-
Це, пев
но, Елпіди
фор йде з
служ
би, - ска
за
ла Таїса Андріївна
і, зібгав
ши Люб
чи
ну спідни
цю
жуж
мом, ки
нув
ши її, шви
денько
по
чим
чи
ку
ва
ла дрібненьки
ми
ні
жка
ми до світлиці. Її пов
не
нь
-
ка пос
тать за
ко
ли
ва
лась на ході
по-ка
чи
но
му.
Мелася по
че
пи
ла спідни
цю, ог
-
ляділа се
бе в дзер
калі, при
че
пу
-
ри
ла тро
хи го
ло
ву і, за
чи
нив
ши
ша
фу, по
ка
та
ла й собі до світ
ли
-
ці. За нею, не
на
че навз
догінці,
пішла й Тек
ля Опа
насівна.
Люба ки
ну
лась в при
хо
жу, об
-
ви
лась ру
ка
ми кру
гом Елпіди
-
фо
ро
вої шиї й вп'ялась в йо
го
ро
жеві ус
та, не
на
че пяв
ка. Не
за
-
ба
ром по
важ
но всту
пив в світ
-
ли
цю Елпіди
фор Пет
ро
вич Ва
на
-
то
вич, не
на
че йшов і… ніс свою
осо
бу.
То бу
ла й справді осо
ба. Ви
со
-
кий на зріст, рівний, як стріла,
ши
ро
кий в пле
чах, тон
кий ста
-
ном, тро
хи дов
гоб
ра
зий, рум'я
-
ний на ви
ду, з тем
но-ру
ся
ви
ми
ку
че
ря
ми, з блис
ку
чи
ми ка
ри
ми
очи
ма, Елпіди
фор і справді був
ви
пе
ще
ний кра
сунь. Ви
со
ке чо
-
ло, об
ра
мо
ва
не ру
ся
ви
ми ку
че
-
ря
ми, по
да
лось тро
хи на
зад і на
-
д
да
ва
ло ве
лич
ності йо
го пос
та
-
ті. Довгі бурці звішу
ва
лись по
оби
д
ва бо
ки, як у пе
тер
бурзьких
бю
рок
ратів, а ву
са зак
ру
чу
ва
-
лись тро
хи вго
ру й роз
си
па
лись
ніби промінням по бур
цях. Що
ки
бу
ли рум'яні. Ус
та бу
ли повні й
чер
воні, як ка
ли
на. На вип
ну
тих
гру
дях за жи
лет
кою чер
воніла
хус
точ
ка, зак
ла
де
на на білій ли
-
с
нючій маніжці. Мун
дир, зо
лоті
ши
ро
ченькі по
го
ни на пле
чах,
рі
вна пос
тать та бадьористість
над
да
ва
ли йо
му офіцерський
ви
г
ляд, і плечі, і в'язи, і стан бу
-
ли надз
ви
чай
но рівні, бо… він
за
тя
гу
вавсь в цуп
кий гор
сет, а
кра
вець на
мо
щу
вав під мун
дир
ва
ти на пле
чах і пот
ро
ху на гру
-
дях, щоб гру
ди ви
пи
на
лись.
Багато ча
су вранці га
яв Елпіди
-
фор на своє вби
ран
ня та че
пу
рі
-
ння пе
ред дзер
ка
лом. За
чи
нив
-
шись в кабінеті, він фар
бу
вав ву
-
са, ви
шу
ку
вав си
венькі во
ло
син
-
ки на го
лові та на бур
цях, за
ру
-
м'яню
вав та вирівню
вав на що
-
ках нерівний, пля
му
ва
тий при
-
род
же
ний рум'янець, за
ма
зу
вав
пуд
рою кож
ний ма
ле
сенький
при
щик, кож
ну плям
ку та цят
ки
лас
то
вин
ня на лиці, кож
ну цят
-
ку навіть на шиї, на ву
хах. В той
час ніко
му не мож
на бу
ло вхо
-
дить до кабіне
ту. Він гри
мав на
те
щу й на Люб
ку, щоб во
ни не
веш
та
лись в кабінеті та не за
ва
-
жа
ли йо
му буцімби
то пе
рег
ля
-
дать па
пе
ри. Слуг він так са
мо
га
няв з кабіне
ту, кри
чав, ла
явсь
і тро
хи не да
вав по
по
ти
лиш
ни
-
ків.
Елпідифор Пет
ро
вич був син
ки
ївсько
го уря
дов
ця. Йо
го бать
-
ко пе
рей
шов на служ
бу в Пе
тер
-
бург ще як він був в се
редніх
кла
сах гімназії. В Пе
тер
бурзі він
дов
чив
ся в гімназії й скінчив на
-
уки в універ
си
теті. Там він і на
служ
бу пішов по кан
це
ляріях,
по
тім не
дов
гий час слу
жив в Вя
-
тці та в Пермі і знов вер
нувсь до
Пе
тер
бур
га. У Київ йо
го прис
ла
-
ли на знач
не місце: він був на
-
чальни
ком над тюр
ма
ми в гу
бе
-
р
нії.
Елпідифор по-офіцерській цок
-
нув за
каб
лу
ка
ми, привітавсь до
гос
тей, не зги
на
ючи цуп
ко стис
-
ну
то
го гор
се
том ста
ну й навіть
не по
вер
та
ючи го
ло
ви. На йо
го
ус
тах май
нув осміх до гос
тей,
бу
ц
імто він був їм ду
же ра
дий.
Але той осміх був уда
ва
ний. Цьо
-
му сто
лич
но
му уря
дов
цеві не
ду
же при
па
да
ли до впо
до
би
оби
дві провінціальні ле
пе
ту
хи
че
рез їх язик та «сільську вуль
-
гарність», як він ка
зав Любі по
-
таєнці од ма
ми.
Дами посіда
ли в крісла. Елпіди
-
фор Пет
ро
вич побіг в при
хо
жу й
виніс звідтіль за
куп
ку. Він роз
-
гор
нув її й по
дав Любі чу
до
ву
брон
зо
ву бон
боньєрку, пов
ну
ко
н
ди
терських кон
фектів, на
взір ніби ма
ли
ни, горішків, ріж
-
ків та уся
ких гальок.
-
Це тобі, Лю
бо, пре
зен
тик. Иду
я Хре
ща
ти
ком, а в вікні ки
ну
ла
-
сь мені в очі оця чу
до
ва ск
ри
нь
-
ка, уся про
зо
ра, ажур
на, ще й на
ніжках. Я й зга
дав за те
бе, - ска
-
зав Елпіди
фор.
-
Спасибі, спа
сибі! Яка чу
до
ва
скриньочка! ніби пле
те
на з бро
-
н
зи, все
ре
дині обк
ла
де
на чер
во
-
ним па
пе
ром, чи то пак… ат
ла
-
сом. Гар
ненька річ! - ска
за
ла Лю
-
ба й ко
кет
но крут
ну
ла го
ло
вою,
ще й лип
ну
ла очи
ма на Елпіди
-
фо
ра, не
на
че блис
кав
ку ки
ну
ла.
-
Прехороша, ху
дож
ня річ! - ска
-
за
ла Ме
ла
ся, вхо
пив
ши в ру
ки
скриньочку й ог
ля
да
ючи її звер
-
ху і зспо
ду.
Елпідифор Пет
ро
вич не пішов,
а не
на
че пос
ковз
нувсь по лис
-
ню
чо
му пар
кеті, вхо
пив стілець,
ніби ки
нув йо
го пе
ред сто
лом і
сів на
суп
ро
ти паній по
руч з Лю
-
б
кою. Усе це він зро
бив плав
ко,
жва
во й зруч
но, не
на
че про
вор
-
ний мо
ло
денький гу
са
рин-арис
-
ток
рат.
Лиснючий гар
ний са
лон прис
-
та
вав до ви
пе
ще
но
го та підма
-
льова
но
го Елпіди
фо
ра, а він сво
-
єю пос
тат
тю прик
ра
шу
вав са
-
лон. Цей сто
лич
ний уря
до
вець
не
на
че вро
див
ся й зріс се
ред ро
-
зкішної обс
та
ви яко
гось ба
га
ти
-
ря мільйон
щи
ка або й маг
на
та.
Панії, оче
ви
дяч
ки, ми
лу
ва
лись
ним і йо
го делікат
ни
ми ма
не
ра
-
ми. Лю
ба кру
ти
ла го
ло
вою та
пу
с
ка
ла очі під лоб або зир
ка
ла
ни
ми ско
са на Елпіди
фо
ра й при
йо
го нез
нач
них жар
тах сміялась
ве
се
ленько, дрібненько, але роб
-
ле
но, не
на
че си
па
ла срібним го
-
рош
ком та пер
ла
ми по склі.
-
А знаєте, з ким я оце стик
нув
-
ся в кон
ди
терській?
-
З ким? Мо
же, з ма
дам Оно
ре? -
спи
та
ла Лю
ба.
-
З товс
ту
лею Загірньою. Вход
-
жу я й бе
ру оцю бон
боньєрку з
при
лав
ка. А во
на са
ме тоді ко
ло
при
лав
ка виб
ра
ла кор
жи
ки та
пи
рожні й скла
да
ла в ко
шик.
Але по
чув
ши мою роз
мо
ву, це
не
п
о
вер
тай
ло рап
том обер
ну
ло
-
сь до ме
не, та так нез
руч
но кру
-
т
ну
лось, що за
че
пи
ло ко
шик з
пи
рож
ни
ми. Ко
шик геп
нув до
-
до
лу, - кор
жи
ки й по
роз
ко
чу
ва
-
лись, а кре
мові пи
рожні - ляп
ну
-
ли та й розлізлись ква
шею по
підлозі. А ця ше
ре
па як заґвал
-
тує: «Ой-ой-ой! оце клопіт! оце
так оказія! Ох ли
шенько! Пев
но,
по
за
ма
зу
ва
лись усі. Ото яка
шко
да!..»
-
Хі-хі-хі! хи-хи-хи! - пус
ти
ла
сміх го
рош
ком Лю
ба, ще й го
ло
-
в
ку од
ки
ну
ла на
зад, щоб по
ка
-
зать білі зу
би.
Мелася теж за
ре
го
та
лась. Оби
-
дві ма
тері й собі засміялись. Па
-
нія Загірня бу
ла в їх сміхо
ви
-
щем. Елпіди
фор завж
ди підні
-
мав її на смішки та на жар
ти і
цим тішив своїх паній.
-
«Ой, го
ренько моє!» - пе
ред
-
раж
ню
вав далі Елпіди
фор панію
Загірню й по
ка
зав, як во
на роз
-
чепіри
ла пальці та присіла, щоб
по
виз
би
ру
вать в ко
шик на
куп
-
лені ла
сощі, і як во
на все бідка
-
лась та оха
ла.
Елпідифор вмів штуч
но пе
ред
-
раж
ню
вать лю
дей, бо був на
вда
ч
у шту
кар. Він навіть ма
лю
-
вав
на знай
омих і дам, а най
-
більше на че
ре
ва
тих і вагітних,
ду
же смішні ка
ри
ка
ту
ри: то за
-
ди
рав їх кир
паті но
си вго
ру, то
прис
тав
ляв їм здо
ро
вецькі жи
-
во
ти, то за
ко
пи
лю
вав спідні гу
-
би, то роз
тя
гу
вав су
хор
ля
вих на
зра
зець дра
би
ни та чаплії. Під
однією підпи
су
вав: «Сар
ра Бер
-
нар у Києві», під дру
гою - «Па
-
пісса Пія IX на По
долі». За це па
-
нії не ду
же лю
би
ли йо
го й тро
хи
бо
ялись. Ма
люн
ки, ду
же вдат
но
й штуч
но на
мальовані, хо
ди
ли
по ру
ках і роз
ва
жа
ли знай
омих.
Текля Опа
насівна й Ме
ла
ся вс
-
та
ли
.
-
Час нам йти! - ска
за
ла Тек
ля
Опа
насівна до доч
ки.
-
О, не час-бо! Ми вас не пус
ти
-
мо без обіду, - про
мо
ви
ла Таїса
Ан
дріївна.
-
Зроду-звіку не пус
ти
мо! - кри
-
к
ну
ла Лю
ба і вхо
пи
ла Ме
ла
сю за
ру
ку.
-
Та ви ж для нас не го
ту
ва
ли
нічо
го зай
во
го на обід! Ми гості
ви
пад
кові, - ска
за
ла ма
ти.
-
Нічого - те! На
ша ку
хо
вар
ка
на
с
та
че їжі на всіх нас. Сьогодні
в нас го
ту
ють чо
ти
ри пот
раві.
Нас
та
чи
мо по
жив
ку на вас обох,
- про
си
ла ста
ра ха
зяй
ка.
Люба на
хи
ли
лась до Ме
ласі й
по
шеп
ки на ву
хо ска
за
ла:
-
Сьогодні в нас обіда
ти
ме од
на
ціка
ва осо
ба. Миш
ка Ула
се
вич, -
мо
же, й же
них трап
ляється то
-
бі… При
най
мні по
ба
чиш. Ду
же
ціка
ва й ве
се
ла осо
ба! Зос
танься
бо!
-
Знаю вже, знаю, що то за сек
-
рет ото ше
по
чеш! - обізва
лась
ма
ти. - Зос
та
вай
ся на обід, Ме
ла
-
сю! Не бу
деш жал
ку
вать! Ми
зап
ро
си
ли на обід на
шо
го завсі
-
днього парт
не
ра й давнього зна
-
й
омо
го. Ду
же ве
се
ла лю
ди
на.
Вар
то поз
най
оми
тись і по
ди
-
виться.
Текля Опа
насівна й Ме
ла
ся й не
од
ма
га
лись і од
ра
зу зго
ди
лись
на ті зап
ро
си
ни. Бу
ва
ючи у Ки
-
єві, во
ни так вилічу
ва
ли та при
-
га
ня
ли свої одвідинн, що в од
-
них знай
омих пот
рап
ля
ли са
ме
на обід, в дру
гих - на вечірній
чай, в третіх - на сніда
нок, бо на
-
пев
но, зна
ли, ко
ли і в якій го
ди
-
ні в яко
му домі бу
ває снідан
ня,
ко
ли обід або підвечірок чи ве
-
че
ря. Це ро
би
лось ще й зад
ля то
-
го, щоб роз
ва
жить се
бе, щоб на
-
ба
ла
каться всмак і дізна
тись за
міські но
ви
ни.
Любка вста
ла, подріботіла в ка
-
бінет і ви
нес
ла звідтіля скри
-
ньочку з до
ро
ги
ми ци
га
ра
ми. То
був вже її пре
зент для Елпіди
фо
-
ра. Ці пре
зен
ти, теж не де
шеві,
Лю
ба пос
та
ча
ла своєму ми
ло
му
за вак
ха
нок та фавнів з ки
шені
своєї ма
ми. Ос
таннє доб
ро, - ос
-
тан
ня ха
луп
чи
на, як ка
за
ла її ма
-
ма, не
на
че роз
си
па
лась в їх ру
-
ках по цег
лині та де
ре
вині до
реш
ти. Сам Елпідифор не ду
же
ква
пивсь пос
та
чать гро
шей на
сім'ю. Він дос
та
вав на рік кільки
ти
сяч кар
бо
ванців, але ці ти
сячі
теж якось розс
та
ва
ли в йо
го га
-
ря
чих ру
ках і кра
па
ли дрібним
до
щем крізь пальці та зо
лоті
перстні. В йо
го все бу
ла не
дос
та
-
ча в гро
шах. Він лю
бив гра
ти в
кар
ти та час
то за
гу
лю
вавсь з ве
-
се
лим то
ва
рист
вом. Грав він в
кар
ти ду
же по
га
но. Гроші в йо
го
вит
ру
шу
ва
лись та розвіюва
лись,
не
на
че по
ло
ва на вітрі. Таїсі Ан
-
дріївні до
во
ди
лось час
тенько
до
к
ла
дать на ха
зяй
ські потрібки
та на своє уб
ран
ня з ос
тачі тієї ж
ха
луп
чи
ни.
Елпідифор взяв скриньочку з
ци
га
ра
ми, вхо
пив дрібненьку
Лю
би
ну ру
ку з пальчи
ка
ми, сли
-
ве суспіль об
ни
за
ни
ми зо
ло
ти
-
ми каб
луч
ка
ми та перст
ня
ми, і,
по
тяг
ши вго
ру до своїх ка
ли
но
-
вих уст, цмок
нув ніби на льоту.
По світлиці пішов важ
кий, але
приємний нар
ко
тич
ний дух до
-
ро
го
го ку
ре
ва. Таїса Андріївна
лю
би
ла той дух і прос
тяг
ла вго
-
ру свій чу
до
вий, ніби виліпле
-
ний но
сик, лов
ля
чи той смач
ний
ди
мок ци
га
ри. Во
на сту
ли
ла па
-
пірос
ку й са
ма за
ку
ри
ла. Тек
ля
Опа
насівна од
хи
ли
ла ру
кою про
-
с
тяг
ну
ту до неї скриньку з тю
-
тю
ном: во
на не ку
ри
ла й навіть
несп
ри
я
юче по
зи
ра
ла на ха
зяй
-
ку, що пах
ка
ла дим
ком прос
то
на її об
лич
чя.
Елпідифор ку
рив і оповідав про
своїх знай
омих та їх де
які сміш
-
ні вчин
ки, про ви
пад
ки то
го дня
на службі. Доб
ра ци
га
ра во
ру
ши
-
ла йо
го нер
ви, над
да
ва
ла охо
ти
до роз
мо
ви. Люб
ка не зво
ди
ла з
йо
го очей, а Ме
ла
сю бра
ла за
ви
-
сність, що Люб
ка зи
ай
шла-та
ки
свою до
лю, хоч і невінча
ну, і заз
-
на
ла ве
ли
ко
го щас
тя з ми
лим.
Розмова йшла го
лос
но, ве
се
ло,
жва
во. Двоє здо
ро
вецьких дзер
-
кал од
би
ва
ли в лис
ню
чо
му склі
ве
се
лу ком
панію. Лю
ба зир
ка
ла
в ті дзер
ка
ла й ми
лу
ва
лась і сво
-
їм пиш
ним ви
дом, і гар
ною, ви
-
ко
ха
ною пос
тат
тю сво
го Елпіди
-
фо
ра, ще кра
щою у дзер
калі, ніж
в на
турі.
-
Що ж там в вас на службі сьо
-
годні, усе бу
ло га
разд? - спи
та
ла
Таїса Андріївна, як роз
мо
ва на
од
ну мить бу
ла пе
рес
та
ла, і во
на
сил
ку
ва
лась зв'язать до
ку
пи пе
-
рер
ва
ну її нит
ку.
-
Усе га
разд, і не все! - обізвавсь
Елпіди
фор. - Ма
буть, до
ве
деться
мені прог
нать наг
ля
да
ча над
тю
р
мою. По
ду
май
те собі! Вход
-
жу я вранці в двір, а під дво
ро
-
вою стіною ва
ляється чи
ма
ла
ку
па якихсь чор
них, зас
мальць
о
-
ва
н
их мішків, яко
гось дран
тя.
«Що це та
ке?» - крик
нув я на сті
-
й
чи
ка. «Мішки, - ка
же. - Ще не
встиг
ли схо
вать». - «А то навіщо
во
ни ту
теч
ки ва
ля
ються?» - ска
-
зав я і вже по
чу
ваю, що ме
не бе
-
ре гнів та злість. Я вхо
пив мішки
в обе
ре
мок та й ви
ки
нув на ву
-
ли
цю.
Люба й Ме
ла
ся ре
го
та
лись, аж
за
ли
ва
лись, уяв
ля
ючи собі, як ті
білі, в зо
ло
тих перст
нях, ру
ки
ха
па
ли в обе
ре
мок за
яло
зе
не
дра
н
тя й швир
га
ли йо
го че
рез
стіну на ву
ли
цю.
-
Заглядаю я в дру
гий ку
ток
дво
ру, аж там стоїть ко
шик з угі
-
ллям. Кру
гом сміття, а в ку
точ
ку
стрем
лять якісь ло
ма
ки та міт
-
ли. «А це що?» - пи
таю в сто
ро
-
жа. «Та це я нас
тав
ляв са
мо
вар
на
чальни
кові та не встиг поп
ри
-
й
мать», - ка
же по
ну
ро сто
рож.
-
Я тоді до йо
го…
Елпідифор пик-мик! - та й не
до
ка
зав і сха
ме
нувсь, бо… він то
-
ді ляс
нув сто
ро
жа «по морді» зо
-
ло
ти
ми перст
ня
ми так, що той
аж маз
кою вмив
ся.
-
Я мерщій вхо
пив мітлу, нашт
-
рик
нув на неї ко
шик з наг
ля
да
-
че
вим угіллям та й пож
бу
рив
йо
го за стіну, а потім ту
ди ж спе
-
ре
сер
дя пож
бу
рив і мітлу.
Елпідифор був надз
ви
чай
ний
чи
с
тюк. Він і сам лю
бив че
пур
но
одя
гаться і, по своїй ук
раїнській
вдачі, лю
бив, щоб і кру
гом йо
го
бу
ло скрізь чис
то та че
пур
нень
-
ко. В тюр
мах, в подвір'ї, в ка
ме
-
рах тю
ряж
ників та в робітніх
кімна
тах - скрізь в йо
го бу
ло че
-
пур
но й чис
то. Але він тільки на
це й звер
тав ува
гу, тільки за це й
дбав. А як го
ду
ва
ли про
вин
ни
-
ків та ду
шо
губів, що во
ни їли та
пи
ли, - про це йо
му бу
ло бай
ду
-
жі
сінько.
-
Входжу я в робітницькі ка
ме
-
ри, де на ма
леньких но
вих верс
-
та
ти
ках ареш
тан
ти ви
роб
лю
ють
по
лот
на та ки
ли
ми, де пле
туть
туфлі й мор
щать з шку
ри пос
то
-
льці, - аж там сміття, сміття та
ни
ток, та ремінців, та уривків од
мо
тузків тро
хи не по кісточ
ки! Я
роз
сер
дивсь не на жар
ти. Це ж
кат зна що!
Елпідифор, зро
ду оп
риш
ку
ва
-
тий на вда
чу, і сам нез
чувсь, як
спах
нув: підвівсь з стільця й за
-
ма
хав ру
ка
ми вже зовсім не ари
-
с
ток
ра
тич
но й не по-сто
лич
но
-
му.
-
Я спро
вад
жу наг
ля
да
ча ту
ди,
де ко
зам ро
ги прав
лять! Я цьому
пас
куді по
ка
жу, як дог
ля
да
ти
тю
р
ми. Мені щоб бу
ло скрізь чи
-
с
то й че
пур
но. Мені щоб нігде не
бу
ло ні сміти
ноч
ки, ні по
ро
шин
-
ки. Про ме
не, стій з дер
ка
чем та
й ма
хай щох
ви
ли
ни. А як ні, то,
про ме
не, не
хай про
вин
ни
ки хо
-
ва
ють собі в ро
ти й жи
во
ти нит
-
ки й ремінці та й ков
та
ють… Ду
-
ша моя не зно
се цього сміття!
Цього я не по
да
рую ніко
му. Цьо
-
го я не стерп
лю!
Елпідифор спах
нув, по
чер
вонів,
з нес
тям
ки за
ма
хав ру
ка
ми, не
-
на
че він уяв
ки ба
чив пе
ред со
-
бою то
го наг
ля
да
ча й то
го стій
-
чи
ка і ла
яв їх на всі зас
та
ви. Йо
-
му й з го
ло
ви ви
па
ло, що ту
теч
-
ки бу
ла не тюр
ма, а лис
ню
чий
са
лон, і пе
ред ним сто
яли не
сто
рожі та стійчи
ки, а сиділи
ша
новні панії. Спах злості зас
лі
-
пив йо
му очі, за
ту
ма
нив тя
му.
Він ніби по
са
танів: кру
тив го
ло
-
вою, ма
хав ру
ка
ми. Зо
лоті перст
-
ні блис
котіли. Люті карі очі бли
-
с
ка
ли. Чер
во
ний вид аж пашів.
Усі да
ми ущух
ли й з ди
ва ви
ря
-
чи
ли на Елпіди
фо
ра очі.
Таіса Андріївна та Люб
ка вже з
рік про
жи
ли вкупі з Елпіди
фо
-
ром і зна
ли йо
го, як ду
же ввіч
-
ли
ву й делікат
ну ве
ли
косвітську
лю
ди
ну. Він пе
редніше й го
ло
су
ніко
ли не піднімав вго
ру, не то
що не га
ла
су
вав. Але, об
був
шись
та огов
тав
шись з да
ма
ми, він те
-
пе
реньки не вдер
жавсь і нес
по
-
ді
ва
но не
на
че ви
вер
нув се
бе на
-
ви
воріт і по
ка
зав свою пал
ку оп
-
риш
ку
ва
ту вда
чу. Таіса Андріїв
-
на ще й пе
редніше чу
ла од лю
-
ден, що пер
ша жінка по
ки
ну
ла
йо
го че
рез йо
го пал
ку, оп
риш
ку
-
ва
ту вда
чу, але про те нічо
го не
ка
за
ла Любці. Те
пер во
на пе
-
ресвідчи
лась, що чут
ка про Ел
-
піди
фо
ро
ву забісо
ва
ну вда
чу бу
-
ла прав
ди
ва. Таіса сиділа збен
те
-
же
на цією вих
ват
кою. Лю
ба пе
-
рес
та
ла сміяться та кру
тить
очи
ма. В по
ко
ях на од
ну мить
ста
ло ти
хо, ніби мерт
во. Усім
ста
ло якось ніяко
во.
Коли це в при
хожій щось шарп
-
ну
ло дзво
ник, і хтось вско
чив в
при
хо
жу швид
ко, про
жо
гом. Ме
-
ла
ся заг
ля
ну
ла че
рез од
чи
нені
двері в при
хо
жу. Там щось во
ру
-
ши
лось. Гор
нич
на по
ра
лась ко
ло
вішал
ки. Про
ти заск
ля
них две
-
рей Ме
ла
ся вгляділа щось куд
ла
-
те та пе
ле
ха
те, їй спо
чат
ку зда
-
лось, що то гор
нич
на впус
ти
ла
здо
ро
вецьку со
ба
ку, кот
ру при
-
вів гість. В сутінках не
на
че за
ме
-
т
ля
лись куд
латі та пе
ле
хаті со
-
ба
ч
і ву
ха, май
ну
ла ніби дов
га
мо
х
на
та ца
пи
на бо
ро
да. Ме
ласі
зда
лось, що та со
ба
ка ни
кає ко
-
ло две
рей й об
ню
хує. Але гість
ски
нув ко
лоші й підвівся. В Ме
-
ласі в очах знов май
ну
ла в тем
-
них су
точ
ках якась чу
дер
нацька
пе
ле
ха
та пос
тать.
«Що во
но за про
ява ниш
по
рить
в при
хожій? Не то цап, не то лю
-
ди
на», - по
ду
ма
ла Ме
ла
ся, вти
-
рив
ши очі в ту пос
тать.
Меласю взя
ла та
ка цікавість,
що во
на вже підве
лась з місця й
бу
ла на
по
го
тові бігти в при
хо
жу
й по
ди
виться, хто то прий
шов.
Але та пос
тать не
за
ба
ром роз
дя
-
г
лась, при
че
пу
ри
лась пе
ред дзе
-
р
ка
лом і ніби вплиг
ну
ла в сві
-
тли
цю.
Мелася аж тоді при
ди
ви
лась,
що в світли
цю всту
пи
ла й справ
-
ді тро
хи чуд
на пос
тать, кот
ра
своїм дов
гоб
ра
зим ви
дом тро
хи
ски
да
лась на ца
па. На го
лові ст
-
риміло розкішне дов
ге во
лос
ся,
що ви
лось гус
ти
ми, не
на
че по
сі
-
че
ни
ми
ку
че
ря
ми й спа
да
ло тро
-
хи не на плечі. Довгі вузькі ву
ха
стир
ча
ли вго
ру й ски
да
лись ні
-
би на ріжки. Низький лоб лед
ве
бу
ло знать під пат
ла
ми. Вис
ки
по
за
па
да
ли; дві ви
лиці під очи
-
ма по
ви
пи
на
лись, не
на
че дві пе
-
че
риці, а од ви
лиць тяг
лись униз
довгі за
палі що
ки, не
на
че цей
па
нок втяг їх в рот зу
мис
не. Ніс
був тон
кий та дов
гий, і підборід
-
дя бу
ло дов
ге, але ши
ро
ке, а на
ши
ро
ко
му, ніби од
ру
ба
но
му під
-
борідді мет
ля
лась ріденька ру
са
борідка. Повні, товсті гу
би бу
ли
обидві од
на
кові, не
на
че дві ков
-
бас
ки, сту
лені до
ку
пи, а над гу
-
ба
ми ви
лись довгі, товсті ву
са,
пі
дняті вго
ру й гост
ро зак
ру
че
-
ні.
«Ой чуд
на ж оця лю
ди
на, - по
-
ду
ма
ла Ме
ла
ся. - Чи во
на гар
на,
чи по
га
на? Вид чуд
ний, але які
розкішні ку
чері! І очі карі, блис
-
кучі, і пос
тать рівна, але він
чимсь ски
нувсь на ца
па».
Гїсть поз
до
ров
кавсь за
га
лом з
усіма пок
ло
ном, шви
денько по
-
біг до ста
рої ха
зяй
ки й приві
та
-
всь з нею. На швидкій ході він
ніби підска
ку
вав на
пе
ремінку на
кожній нозі, не
на
че сту
пав на
-
вш
пи
няч
ки.
-
Михайло Ки
ри
ко
вич Ула
се
вич!
- по
ре
ко
мен
ду
ва
ла гос
тя ста
рій
Гу
ко
вичці та Ме
ласі Таїса Анд
рі
-
ївна.
Михайло Ки
ри
ко
вич шкряб
нув
но
гою, цок
нув за
каб
лу
ка
ми пo-
офіцерській, ще й ніби підско
-
чив і по
дав їм ру
ку. Ме
ла
ся при
-
міти
ла, що в гос
тя ру
ка бу
ла су
-
хор
ля
ва, з дов
ги
ми, то
неньки
ми
пальця
ми і та
ка цуп
ка та твер
да,
не
на
че во
на вхо
пи
ла в ру
ку пу
-
чок ве
ре
тен, їй навіть зда
лось,
що ті ве
ре
те
на аж зас
ту
котіли в
її пухкій ку
ценькій ручці.
«Ой який же чуд
ний вид в цьо
-
го Ула
се
ви
ча! Чи він по
га
ний, чи
він якось по-своєму гар
ний? Він
ски
нувсь ніби на німця або на
англіча
ни
на. Вид змізернілий,
блі
ду
ва
тий, але карі очі блис
ку
-
чі, жваві. Так і во
ру
шаться, не
на
-
че жи
ве срібло. І ку
чері гарні», -
все вертілись дум
ки в Ме
ласі, і
во
на все кміти
ла та при
див
ля
-
лась до чуд
но
го Ула
се
ви
ча.
Елпідифор Пет
ро
вич взяв гос
тя
за тон
кий стан і по
са
див на крі
-
слі по
руч з со
бою. Йо
го гнів на
тю
рем
но
го наг
ля
да
ча од
ра
зу
про
хо
лов, тільки на що
ках чер
-
воніли ру
мянці, як слід не
да
в
-
нього пал
ко
го розд
ра
ту
ван
ня.
Він знов став ввічли
вий, зви
чай
-
ний, і тон йо
го го
ло
су в роз
мові
ба
га
то пом'якішав.
-
А ми вас оце жда
ли з обідом, -
обізва
лась Таїса Андріївна. - Ду
-
ма
ли, що ви вже не прий
де
те.
-
Та я оце зад
лявсь тро
хи. В нас
в яхт-клубі тільки що бу
ло зас
і
-
дан
ня. Сьогодні бу
ли ро
кові ви
б
-
о
ри. Я був і досі сек
ре
та
рем. А
оце в нас ски
ну
ли стар
ши
ну
клу
бу. Нас
то
ятелів на це місце
вис
ту
пи
ло два: я та Ре
ва
ко
вич.
Тя
га
лись, зма
га
лись і ні на чо
му
не ста
ли. Але, здається, на моїй
по
ло
вині зго
дом бу
де більшість,
- бре
хав Ула
се
вич.
Його не тільки не оби
ра
ли за
стар
ши
ну в яхт-клубі, але навіть
тро
хи не вип
ро
ва
ди
ли з са
мої
спілки че
рез те, що він завсіди
за
тя
гу
вав спільницьку вклад
ку і
ча
сом зовсім не пла
тив її. Він
втис
ся в той клуб, щоб поєдна
-
ть
ся і поз
най
омиться з си
на
ми
ба
га
тирів та панів і всу
ну
тись в
їх ком
панію. Ним трош
ки нех
ту
-
ва
ли де
які ба
гатіші спільни
ки
яхт-клу
бу. Але скрізь між знай
-
оми
ми він уда
вав з се
бе пад
ко
-
ви
то
го діяча, і та
ко
го зав
зя
то
го,
що без йо
го нігде й во
да не ос
вя
-
титься, як ка
жуть на селі.
«Щось во
но не прос
те оцей Ула
-
се
вич, - тяг
лась в Ме
ласі дум
ка. -
Чи не з арис
ток
ратів він ча
сом,
що так пра
вує та вер
хо
во
де там
в яхт-клубі, де ску
пи
лись київсь
-
кі ба
га
тенькі пан
ки? Між ве
ли
-
ки
ми па
на
ми ча
сом трап
ля
ють
-
ся такі оригінальні лю
де. А гу
би
в йо
го не по
гані, хоч і товсті. Ті
-
льки язик ши
ро
кий, як ло
па
те
-
нь. Так і лізе з ро
та, не
на
че мли
-
нець ви
со
вується. Якось не
гар
-
но. За
те ж цей Ула
се
вич, знать,
ве
се
лий, бо го
во
рю
чий».
Але і в са
мої слизько
язи
кої Ме
-
ласі язик був ши
ро
кий та дов
-
гий і в роз
мові аж ви
ла
зив з ро
-
та; тільки во
на то
го в се
бе не
при
міча
ла й за це не зна
ла, бо
лю
де ба
чать чу
же під лісом, а
сво
го не ба
чать і під но
сом.
-
От у Пе
тер
бурзі, як я був спі
-
ль
ни
ком в яхт-клубі, на ви
бо
рах
спра
ва ве
лась якось інак
ше, кра
-
ще. А ту
теч
ки… Ет! од
ним сло
-
вом - ди
ку
ни! аф
ри
кан
де
ри киї
-
в
ські!
-
А завт
ра ще до
ве
деться зас
і
-
дать в то
ва
ристві ря
ту
ван
ня на
во
дах, - про
мо
вив зго
дом Ми
ха
-
й
ло Ки
ри
ко
вич.
-
То ви й там за
пи
са
лись в спіл
-
ці? - спи
та
ла ста
ра Гу
ко
ви
че
ва.
-
Я й там за
пи
са
ний, бо це то
ва
-
рист
во близьке до на
шо
го яхт-
клу
бу. Ми ря
туємо й утоп
ле
ни
-
ків, - ска
зав Ула
се
вич.
-
Здорово ж ви лю
би
те цей спо
-
рт, ко
ли ря
туєте утоп
ле
ників. Я
зро
ду-звіку не поп
лив
ла б їх ря
-
ту
вать, бо бо
юсь со
бак, во
ди й
утоп
ле
ників най
більше, - за
ля
-
ща
ла Ме
ла
ся.
-
Нема там нічо
го страш
но
го.
Вхоп
лю за ру
ку або за чу
ба та й
тяг
ну за ду
бом, до
ки гребці ви
-
тяг
нуть чо
ловіка в чо
вен.
-
Ой страш
но! Я бо
яз
ка й бо
-
ялась би навіть ди
виться на та
-
ку подію, - ска
за
ла Ме
ла
ся. - Доб
-
ре, що в на
шо
му селі в став
ку во
-
ди - старій жабі по коліна. Хоч би
хто й схотів уто
питься, то не
змо
же цього зро
бить, хіба б зу
-
мис
не утк
нув го
ло
ву в баг
но.
-
А я навіть ко
ха
юсь в цьому
спорті. Як ся
де
мо бу
ло на ях
ту в
Пе
тер
бурзі та як вда
ри
мо вес
ла
-
ми плис
ком, а потім як роз
же
не
-
мось та вріже
мось в хви
лю, та
ку
завбільшки, як оцей дім, тоді ви
-
с
ко
чи
мо на вал та й ско
ти
мось,
ніби з го
ри, та в од
ну мить шу
-
бовс
не
мо, не
на
че в до
ли
ну. Аж
дух тобі за
би
ває! Пиш
но! Див
но
гар
но! Яка приємність летіти
без крил то вго
ру, то униз, не
на
-
че в чор
то
рию! От гар
на гой
дал
-
ка! Ож прийдіть будлі-ко
ли до
нас та сядьте з на
ми на ях
ту. Ми
пус
ти
мо ях
ту вниз се
ре
ди
ною
рі
чки, са
ме бист
ри
ною. Це тро
хи
на
га
дує спорт на морі. Але де
там. Не те, не те!
Елпідифор Пет
ро
вич тільки ос
-
мі
хавсь мовч
ки. Він доб
ре знав,
що Ула
се
вич, ти
ня
ючись по слу
-
ж
бах в Пе
тер
бурзі, не був за
пи
-
са
ний ні в який клуб і ніко
ли не
шу
гав на хвилі в чов
нах сто
лич
-
но
го яхт-клу
бу. Ула
се
вич пов
ся
-
к
час лю
бив то
чить за се
бе брех
-
ні на всі зас
та
ви, бо був брех
ли
-
вий на вда
чу, ще й лю
бив чва
-
ниться.
Михайло Ки
ри
ко
вич роз
ба
ла
-
ка
всь. Йо
го ши
ро
кий, мок
рий
язик не
на
че ля
павсь об товсті
гу
би і все ви
зи
рав ши
ро
ким, зак
-
ру
г
ле
ним кінцем з ро
та, не
на
че
Ула
се
вич зу
мис
не йо
го ви
со
лоп
-
лю
вав.
-
Михайло Ки
ри
ко
вич ве
ли
кий
ми
тець в уся
ко
му спорті. Він тя
-
ме і в ска
ко
во
му спорті навіть
більше, ніж в во
дя
но
му. Це сп
ра
-
в
дешній англіча
нин, що тільки
якимсь ви
пад
ком, че
рез якусь
по
мил
ку вро
див
ся й зріс у Києві,
- обізвав
ся Елпіди
фор Пет
ро
вич
і хит
ро осміхнувсь.
-
То ви лю
би
те й скач
ки? - спи
-
та
ла Тек
ля Опа
насівна.
-
О! ще й як! Так ка
тає! забісо
ва
-
но ска
че! Як бу
ла я на ска
ко
ви
-
щі, то аж тру
си
лась; так за йо
го
бо
ялась. Ой як він їзде! Ой як їз
-
де! аж мені бу
ло страш
но, - ска
-
за
ла Таїса Андріївна за
пи
ку
ючи
-
сь; во
на й хотіла пох
ва
лить сво
-
го знай
омо
го, та чо
мусь слів не
дос
та
ча
ло в неї.
-
То ви за
пи
сані і в ска
ко
во
му
то
ва
ристві? Ви, як ба
чу, на всі
ру
ки ми
тець, - обізва
лась Ме
ла
-
ся.
Їй при
па
ла до впо
до
би сміли
ві
-
сть цього нез
най
омо
го па
ни
ча,
кот
рий міг бо
ро
тись заіграш
ки з
страш
ни
ми морсь
ки
ми хви
ля
ми,
ще й умів забісо
ва
но ска
кать ко
-
нем на ска
ко
вищі.
-
А як же! Я й там за
пи
са
ний.
Без ме
не й там спра
ва не обійде
-
ться. Я на ска
ко
вищі сли
ве усім
за
рад
жую, усім пра
вую. По
за
то
-
рік моя ко
няч
ка, ніби на взір і
по
га
ненька шкап
ка, взя
ла та й
виг
ра
ла пер
ший приз. Бо не ко
-
няч
ка виг
ра
ла: то я взяв приз, -
ле
пе
тав далі Ми
хай
ло Ки
ри
ко
-
вич.
-
Та Ула
се
вич та
кий їздець, що в
нас у Києві йо
му й рівні не знай
-
ти, - обізва
лась Лю
ба.
-
Невже! - аж крик
ну
ла Ме
ла
ся.
-
Атож? А ви ж як ду
ма
ли? -
про
мо
вив Ула
се
вич. - Для ме
не
не
ма в світі більшої приємності,
як ско
чить на бас
ко
го ко
ня та
пус
тить йо
го нав
за
во
ди на ска
-
ко
вищі і ка
тать й летіти, що є
си
ли, що є змо
ги, так, щоб гри
ва
свистіла на повітрі, щоб я свис
-
тів і кінь свистів од пруд
ко
го бі
-
гу! Страх як люб
лю, щоб мені
дух за
би
ва
ло, щоб аж гу
ло: дж-
ж-ж-ж-ж! От моя му
зи
ка! - ле
пе
-
тав Ула
се
вич.
І він прос
тяг ру
ки впе
ред, за
дер
го
ло
ву й не
на
че нас
то
ро
чив т
о
-
н
ко
го но
са, щоб роз
ти
нать ним
повітря й летіти че
рез стіл прос
-
то на Ме
ла
сю, ніби стіл та Ме
ла
-
ся бу
ли ос
танньою при
ти
чи
ною
на біго
вищі.
Його за
пал в роз
мові, во
руш
ли
-
ва пос
тать та прудкі ру
шен
ня
ду
же при
па
ли до впо
до
би Ме
-
ласі. Очі в йо
го блис
ну
ли гост
ро,
про
ни
зу
ва
те. Він був су
хор
ля
-
вий, ніби спле
те
ний з са
мих жил
та нервів. Довгі сухі ру
ки, прос
-
тяг
нуті впе
ред, ски
да
лись на
кри
ла. В роз
мові він підвівся на
стільці й справді не
на
че хотів
зня
тись з місця й летіть ку
дись.
Розкішні ку
чері по
зад го
ло
ви за
-
мет
ля
лись, не
на
че на їх дмух
нув
звідкільсь вітер. Ме
ласі чо
мусь
зда
лось, що от-от по
чується в
по
вітрі свист, не
на
чеб
то він і сп
-
равді ка
тав на пруд
ко
му коні.
«Одже ж цей Ула
се
вич не
по
га
-
ний… Зовсім-та
ки не
по
га
ний,
хоч спо
чат
ку мені здав
ся чуд
-
ний. Щось у йо
му є при
над
не,
пал
ке, - вертіло
ся в думці в Ме
-
ласі. - Ті ца
пині прик
ме
ти йо
го
ви
ду те
пе
реч
ки не
на
че десь зни
-
к
ли або в йо
му десь при
хо
ва
ли
-
сь. Він не та
кий чуд
ний, як мені
спер
шу зда
лось. Яка во
руш
ли
ва,
яка пал
ка лю
ди
на! Ду
же ціка
ва
особість!»
-
Ви, ма
буть, слу
жи
ли в ка
ва
ле
-
рії, що так за
ко
хані в цей ска
ко
-
вий спорт? - спи
та
ла Ме
ла
ся.
-
Служив, та не
дов
го, ще тоді,
як я був мо
ло
дий та зе
ле
ний, як
вий
шов з ка
детсько
го кор
пу
су.
Але я швид
ко по
ки
нув ту служ
-
бу, бо во
на мені не при
па
ла до
впо
до
би. Не по моїй вдачі ота
ну
дьгу
ва
та служ
ба.
-
Мишук Ки
ри
ко
вич - лю
ди
на
ду
же са
мостійна. А там, знаєте,
мушт
ри та мушт
ри… - ска
зав Ел
-
піди
фор Пет
ро
вич.
-
Та су
бор
ди
нація, та мос
ковсь
-
ка за
лежність. Це мені зовсім не
до впо
до
би. Я вольний ко
зак і не
ду
же-то здат
ний ко
риться буд
-
лі-ко
му, ніби ма
ши
на. Я пе
редв
-
ва
жаю служ
бу в при
ват
них то
ва
-
рист
вах або в яких-не
будь кон
-
то
рах. Тут я тро
хи слу
га, тро
хи й
пан. А для роз
ва
ги я собі за
пи
су
-
юсь в усякі то
ва
рист
ва: і в яхт-
клуб, і в то
ва
рист
во ря
ту
ван
ня
на во
дах, і в київське слав'янсь
-
ке то
ва
рист
во, і бджільницьке…
Бач
те, - сю
ди тиць, ту
ди тиць, то
все якось, знаєте, ве
селіше, -
бре
хав Ула
се
вич без со
ро
му.
-
То ви й пасіку лю
би
те? - спи
-
та
ла Ме
ла
ся.
-
А як же! Гос
по
ди, як люб
лю!
Бджо
ли дзиж
чать в ву
ха, і мені
при
вид
жується, буцімто я все
ка
таю на коні десь на біго
вищі,
все ле
чу й не спи
ня
юсь, і не спи
-
ня
юсь, - мо
лов Ми
хай
ло Ки
ри
ко
-
вич.
-
Ото шко
да, що мій та
то нез
-
най
омий з ва
ми! Там так ко
ха
є
-
ть
с
я в бджільництві, що в йо
го
тільки й роз
мо
ви, шо за пасіку. В
йо
го през
до
ро
ва пасіка: зо дві
сотні пнів. Як поч
не роз
во
ди
ть
-
ся за рої та трутні, то аж ніби
бджо
ли зад
зиж
чать в гор
ни
цях,
- обізва
лась Ме
ла
ся. - А як тра
-
пи
ться ча
сом гість, та
кий при
-
хильний до пасік, як і він, то
цілісінький вечір тільки й роз
-
мо
ви в їх, що за щільни
ки, та ча
-
рун
ки, та який
сь гни
лець су
хий,
та знов про гни
лець мок
рий, та
пер
гу. Як поч
нуть роз
во
диться
то не
са
мохіть аж ме
ду за
ма
не
-
ться, - мо
ло
ла Ме
ла
ся й собі.
-
Дуже шко
да, що я нез
най
омий
з ва
шим батьком. Ду
же, ду
же бу
-
ло б приємно з ним зійтись та
поєднаться в цій справі, - ле
пе
-
тав Ула
се
вич.
Любка зир
ну
ла на матір і, без
со
ро
му каз
ка, за
ре
го
та
лась, аж
го
ло
ву за
ки
ну
ла на плечі. Ма
ти
сти
ха осміхну
ла
ся до неї. Во
ни
бу
ли доб
ре то
му відомі, що Ми
-
шук не був за
пи
са
ний ні в яке
бджільницьке то
ва
рист
во й ли
-
бонь чи й був ко
ли на своєму
віку хоч в одній пасіці на селі.
-
Хоч і приємно вас слу
ха
ти, але
мо
ва мо
виться, а час ми
нає; зда
-
ється, час вже сідать за обід, -
ска
за
ла Таїса Андріївна й, ко
ли
-
ва
ючись, поч
ва
ла
ла ти
хою хо
-
дою в сто
ло
ву. Не
за
ба
ром во
на
знов вий
шла й поп
ро
ха
ла усіх до
сто
лу. В прос
торній, по
дов
жас
-
тій сто
ловій стіл був вже зас
те
-
ле
ний і зас
тав
ле
ний по
су
дом.
Се
ред сто
ла сто
яла чи
ма
ла й ви
-
со
ка ва
за, пов
на астр та ор
гиній.
По обид
ва бо
ки ко
ло ва
зи сто
-
яли плис
ко
ваті скляні ваз
ки на
то
неньких ніжках з пірамідка
ми
груш, прик
ри
тих звер
ху ки
тя
ха
-
ми ви
ног
ра
ду. Все бу
ло приб
ра
-
не й обс
тав
ле
не на ве
ли
ко
пан
сь
-
кий зра
зець.
Таїса Андріївна по
са
ди
ла по
руч
з со
бою Тек
лю та Ме
ла
сю й поп
-
ро
си
ла пи
ти по чарці та за
ку
сю
-
вать. Стіл аж зах
ряс під до
ро
ги
-
ми за
кус
ка
ми, гра
фи
на
ми на
ли
-
в
ки та пляш
ка
ми ви
на.
Елпідифор Пет
ро
вич ви
пив ча
-
р
ку й по
час
ту
вав Ула
се
ви
ча. Ула
-
се
вич хильнув од
ну й за
ку
сив
вс
мак, потім зго
дом хильнув і
дру
гу і знов за
ку
сив. Обід був
чу
до
вий, і трив
ний, і смач
ний, з
чо
тирьох пот
рав. І Елпіди
фор, і
ста
ра Таїса Андріївна, мав
ши пе
-
редніше ве
ли
кий засіб, лю
би
ли
по
поїсти всмак і не шко
ду
ва
ли
на цю спра
ву гро
шей. Таїси
на ха
-
луп
ка пот
рош
ку пе
ре
роб
лю
ва
-
ла
сь в до
ро
гу ікру, ба
ли
ки, міно
-
ги, ліке
ри та ви
на. І ту ха
лу
пу
вже ніби до
то
чу
ва
ли ласі й зав
-
зя
тущі шашлі…
Михайло Ки
ри
ко
вич, ви
пив
ши
доб
ре, все на
ли
вав собі ви
на,
вже не жду
чи од ха
зяїна час
ту
-
ван
ня, і пус
тив сво
го ле
пет
ли
во
-
го язи
ка нав
за
во
ди, ніби ко
ня на
біго
вищі. Він ба
вив своїми брех
-
ня
ми й ста
ру Таїсу Андріївну, і
Люб
ку, то
чив брехні без со
ро
му,
і во
ни за це ду
же лю
би
ли йо
го й
бу
ли при
хильні до йо
го, як опо
-
віда
ча, з кот
рим ніко
ли не мож
-
на бу
ло нудьгу
вать, ні на од
ну
хви
ли
ноч
ку.
-
А знаєте, Елпіди
фо
ре Пет
ро
-
ви
чу, що це я на
ду
мав? - ска
зав
Ми
хай
ло Ула
се
вич.
-
А що ви там на
ду
ма
ли? чи гар
-
не, чи не
гар
не? - спи
та
ла Ме
ла
-
ся.
-
Може, щось ду
же лібе
ральне?
Ви ж ко
лись бу
ли зав
зя
ту
щим
лі
бе
ра
лом, чи що, - про
мо
вив Ел
-
пі
ди
фор Пет
ро
вич насмішку
ва
-
то.
-
На цей час я на
ду
мав і справді
щось лібе
ральне: щоб ви за
го
дя
заст
ра
ху
ва
ли свою но
ву мебіль в
на
шо
му стра
хо
во
му то
ва
ристві,
де я слу
жу; бо ко
ли ва
ша мебіль
вда
лась на вда
чу та
ка лібе
рал
ь
-
на, як я, то ще, бо
ро
ни бо
же, ко
-
ли б ча
сом не знавісніла та й не
по
горіла на по
жежі, - ска
зав Ула
-
се
вич. - Це ж ча
сом бу
ває! Еге?
-
Одже ж ви прав
ду ка
же
те, Ми
-
хай
ле Ки
ри
ко
ви
чу. Шко
да бу
де
вт
ра
ти, а втра
та бу
ла б чи
ма
ла, -
ска
за
ла Таїса Андріївна, зир
нув
-
ши на Лю
бу, - тре
ба до
ко
неч
не
заст
ра
ху
вать.
-
Атож! Мебіль не вип
ру
чається
з ог
ню, як я ко
лись в Москві вик
-
ру
тивсь од поліції. Я тоді був ст
-
ра
шен
ним лібе
ра
лом. Поліція
слі
дку
ва
ла за мною й тро
хи не
га
ня
лась. Мені бу
ло бай
дужісі
-
нь
ко про неї. Але раз якось кли
-
че ме
не поліцмей
стер і дає на
бо
мазі за
гад за
раз виїха
ти з
Моск
ви. От тобі й на! А як же
мені на служ
бу хо
дить в Моск
ву
з яко
гось Сер
пу
хо
ва, чи що? Я
взяв та й пе
реїхав на пе
редмістя,
що бу
ло за
пи
са
не се
лом ко
ло са
-
мої Моск
ви, як от на
ша Деміївка
сли
ве ко
ло Києва. Най
няв я там
жит
ло та й їжджу собі в Моск
ву з
тієї мос
ковської Демїївки. І ніхто
не мав пра
ва до ме
не при
че
-
питься, бо я був пра
вий: виїхав з
Моск
ви, а жив і слу
жив у Москві.
-
Хитро-мудро й не до
ро
гим ко
-
ш
том, - ска
за
ла Ме
ла
ся.
-
Але ви вже, ма
буть, ки
ну
ли ге
-
ть той не
без
печ
ний лібе
ра
лізм?
- спи
тав наз
до
гад Елпіди
фор.
-
Ну йо
го ік не
чис
то
му ту мо
ро
-
ку! Був кінь, та з'їздив
ся. Я вже
дав
но збай
дужнів до уся
кої по
-
лі
ти
ки. Ула
се
вич на
лив чар
ку
порт
вей
ну й по
час
ту
вав сам се
-
бе.
-
А бу
ло й та
ке в ті давні лібе
ра
-
льні мої ча
си, що я й лібе
ральні
вірші скла
дав, - ска
зав він зго
-
дом.
-
То ви по
ет? ви здатні й вірші
ск
ла
дать? - не
на
че аж пис
ну
ла
Ме
ла
ся то
неньким го
лос
ком.
-
Атож! Ще як я був в третьому
класі військо
вої гімназії, мені
на
вис
ла на очі од
на пан
на, доч
ка
на
шо
го наг
ля
да
ча.
-
Певно, бу
ла кра
су
ня? - обізва
-
лась Лю
ба.
-
Була гар
на, як на
мальова
на,
але бу
ла стар
ша од ме
не на де
-
сять рік, а мо
же, й більше.
-
І во
на вам при
па
ла до впо
до
-
би? - спи
та
ла Лю
ба з за
чу
ду
ван
-
ням.
-
Ще й як при
па
ла! Я й за лекції
за
був. По
ки
нув вчиться, та все
шкря
баю вірші, бо за
ко
хавсь на
-
п
ро
па
ли. А та
то раз якось і на
го
-
дивсь в кімна
ту са
ме тоді, як я
шкря
бав про свою лю
бов. Бе
ре й
чи
тає го
лос
но: «Она моя, кра
са
при
ро
ды, со
вер
шенст
во! Я от те
-
бя уж без ума! Кто выр
вет де
ву у
ме
ня?»
-
І тат
ко, ма
буть, вир
вав у вас
«дєву»? - ска
за
ла
Таїса Андріївна.
-
Видер з рук папір, пош
ма
ту
-
вав на дрібненькі шма
точ
ки та й
ви
ки
нув за вікно, потім сту
лив
два пальці до
ку
пи, дав мені но
-
сат
ку, та ще й при
ка
зав глу
зу
ю
-
чи: «Оце тобі лоб
зан
ня! оце тобі
«дєва»! Роз
ха
па
ли, ма
буть, миші
та па
цю
ки мою лю
бов та й по
-
роз
но
си
ли десь по но
рах.
-
Але, ма
буть, ви й те
пе
реч
ки
скла
даєте ни
щеч
ком вірші, ко
ли
по
ча
ли їх пи
са
ти ще за
зе
лень,
ще змал
ку? - спи
та
ла Ме
ла
ся.
-
Не ниш
ком, а та
ки го
лос
но ск
-
ла
даю, бо в одній га
зеті во
ни й
те
пе
реч
ки дру
ку
ються, тільки
під чу
жим ймен
ням. Шу
кай
те, -
бу
де підпи
са
но «Без
вер
хий»: ото
моє прізви
ще по по
езії.
-
Будемо шу
кать. Ціка
во, ду
же
ці
ка
во! Але навіщо ви доб
ра
ли
со
бі такс не
по
етич
не по
тай
не
прі
зви
ще? - спи
та
ла ціка
ва Ме
-
ла
ся.
-
Для шту
ки. Бо інші до
би
ра
ють
вже над
то со
ло
денькі по
тай
ні
прізви
ща: «Зай
вий», «Сму
ток». А
я - на
те вам - «Без
вер
хий»! От і
це мої вірші, прав
да, вже дав
не
-
нькі: «Пе
чаль ме
ня то
мит, ду
ша
моя скор
бит…» І це мої вірші, що
бу
ли не ду
же дав
но над
ру
ко
ва
-
ні: «За ок
ном в те
ни мелька
ет
ру
сая го
лов
ка. Ты не спишь, мое
му
ченье, ты не спишь, плу
тов
ка!
Вы
хо
ди же мне навст
ре
чу: жаж
-
ду по
це
луя!»
Він доб
ре знав, що пе
ред ним
си
дять такі божі корівки, що по
-
й
ня
ли б віри, як
би він наз
вав
сво
їми навіть Пушкінові вірші:
че
рез те він і був та
кий на
хаб
-
ний в брех
нях пе
ред да
ма
ми.
-
Які чу
дові вірші! - про
мо
ви
ла
Лю
ба, кот
ра ніякісіньких віршів
не чи
та
ла, навіть і Пушкіно
вих.
Не до
во
ди
лось їй і співать відо
-
мо
го ро
ман
су з ти
ми сло
ва
ми,
бо во
на не ма
ла го
ло
су й не спі
-
ва
ла.
Михайло Ки
ри
ко
вич на
пин
дю
-
чи
всь, якось наїжа
чивсь, про
чи
-
тав
ши чужі давні вірші, ніби на
йо
го й справді най
шло натх
нен
-
ня.
-
Ви, ма
буть, і в га
зе
тах пи
ше
-
те? - спи
та
лась Ме
ла
ся.
-
О, ні! бо
ро
ни бо
же! По
езія, вір
-
ші - оце інша річ, - бун
дю
чивсь
Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич пе
ред пані
-
я
ми.
-
От ко
лись з моєї душі ви
ли
ло
-
сь: «Ты зна
ешь край, где по
ме
ра
-
нец зре
ет, в са
ду ли
мон жел
те
ет
круг
лый год? Ту
да, ту
да бы нам
ум
чаться нав
сег
да!» - мо
лов
Уласевич чи
та
ючи ге
тевські ві
-
р
ші, пок
ла
дені на му
зи
ку, мов
свої.
«Одже ж цей Ула
се
вич і справді
пре
ве
се
ла й преціка
ва лю
ди
на!»
- по
ду
ма
ла Ме
ла
ся й по
ча
ла зир
-
ка
ти на йо
го ве
се
ли
ми оч
ка
ми й
за
ли
цяться до йо
го. За чет
вер
-
тою пот
ра
вою Ме
ла
ся на
ли
ла
со
бі ча
роч
ку ви
на, підня
ла вго
ру
й про
мо
ви
ла: «За ве
се
ло
го по
е
-
ти
ч
но
го сусіда вип'ємо уci ра
-
зом! За нев
ми
ру
щу по
езію!»
Вона прос
тяг
ла ру
ку з чар
кою
до Ула
се
ви
ча. Ула
се
вич підвівся
й цок
нув своєю чар
кою об її ча
-
ро
ч
ку. Усі панії поп
рос
тя
га
ли
свої ру
ки з чар
ка
ми до йо
го, не
-
на
че вак
хан
ки напідпит
ку до Ва
-
к
ха в га
ях давньої Ел
ла
ди. Ула
се
-
вич за
ки
нув ку
че
ряві пат
ли ру
-
кою за ву
ха, на
пин
дю
чивсь, мов
той індик. І ве
лич
но, по
важ
но, з
пи
хою черк
нувсь чар
кою об ча
-
ро
ч
ки усіх дам, не
на
че він зас
лу
-
жив та
ку по
ша
ну, мов справ
де
-
шній по
ет.
Довгенько ще сиділи во
ни за
сто
лом та заїда
ли обід ово
ща
ми,
до
ки Таїса Андріївна не поп
ро
-
си
ла усіх на кофій до світлиці.
Елпідифор і Ми
хай
ло Ки
ри
ко
-
вич хо
ди
ли по світлиці й ку
ри
ли
ци
га
ри. Ме
ла
ся при
див
ля
лась
до ціка
во
го па
ни
ча й ог
ля
да
ла
йо
го з усіх боків.
«Яка чу
до
ва в йо
го пос
тать, як
по
ди
виться з пле
чей, з по
ти
ли
-
ці. Сам струн
кий, рівний, як то
-
по
ля; стан тон
кий, гнуч
кий; кру
-
гом го
ло
ви зо
ло
тисті ку
чері, не
-
на
че хміль, в'ються. З по
ти
лиці
він ба
га
то кра
щий, ніж спе
ре
ду…
Що за ве
се
ла та го
во
рю
ча лю
ди
-
на! З ним не мож
на нудьгу
вать
ані на хви
ли
ноч
ку», - йшла дум
-
ка за дум
кою в Ме
ласі.
-
Михайле Ки
ри
ко
ви
чу! Я за
-
здріваю, що в вас чу
до
вий го
лос;
пев
но, ви співаєте. А заспівай
те
ли
шень нам будлі-якої пісні, -
че
п
ля
лась Ме
ла
ся вже тро
хи з
за
ли
цян
ням.
-
В чо
му вже в чо
му, а в цьому я
не ви
нен, і че
рез те нез
дат
ний
до
го
дить вам, бо в ме
не був го
-
ло
сок, та по
зич
ки з'їли, як ка
жу
-
ть в при
казці: ко
лись співав, а
те
пер не втну, бо старість на
по
-
ляг
ла на плечі й на
посілась на
ме
не.
-
Ще що ви
га
дай
те! Яка ж ва
ша
старість? Це тільки в вас од
мов
-
ка, щоб не співать, - ска
за
ла Ме
-
ла
ся.
-
Лучче поп
росім Лю
бу Павлів
-
ну, щоб нам заг
ра
ла. Я ду
же люб
-
лю пос
лу
хать щось ме
ло
дич
не,
гар
не. Ко
лись я й сам грав, але
по
за
ки
дав усе те на задвірок.
Уласевич ніко
ли не грав ні на
чо
му й на
си
лу ви
дер
жу
вав довгі
му
зичні п'єси на фор
теп'яні.
Люба сіла за ро
яль і заг
ра
ла
щось дрібне та ве
се
ле, та швид
-
ке. Пальчи
ки не
на
че пур
ха
ли по
клавішах. Най
трудніші па
сажі
ви
хо
ди
ли в неї яс
но й гла
денько.
Лю
ба гра
ла, мов пер
ла
ми си
па
-
ла. Во
на тільки й лю
би
ла щи
ро
та
ку ще
бет
ли
ву, пта
ши
ну му
зи
-
ку. За
ла спов
ни
лась му
зич
но
го
ще
бе
ту, не
на
че гай нап
ро
весні -
ще
бе
ту пта
шок. Щось пта
ши
не
бу
ло навіть в її му
зичній впо
до
-
бі, як і в усьому в її вдачі.
Тоді як її пер
ший чо
ловік, наг
-
рав
шись нею дос
хо
чу, як гар
ною
до
ро
гою лялькою, по
ки
нув її,
вна
дивсь до сусіди й за
ко
хав
ся в
неї, во
на з нудьги роз
ва
жа
ла се
-
бе му
зи
кою в са
мо
тині й вив
чи
-
ла сли
ве на
пам'ять ба
га
то ду
же
труд
них п'єс. Во
на та
ки й ко
ха
-
лась в му
зиці ще змал
ку і вчи
-
лась її без то
го лінивст
ва, яке
завж
ди бу
ває в па
ня
нок, кот
рих
час
то си
лу
ють до му
зи
ки.
-
А що, Ми
шук Ки
ри
ко
вич, чи
не сісти б нам вве
чері за кар
ти?
Мо
же б, і Тек
ля Опа
насівна з Ме
-
ла
сею сіли з на
ми. Га? - спи
та
ла
Таїса Андріївна.
-
Ходім луч
че сьогодні в те
атр
усі гур
том. Мені за
ба
жа
лось по
-
ба
чить Кірса
но
ва й Го
луб
ко
ва в
лю
бовній ролі. Сьогодні він гра
-
ти
ме, - ска
за
ла Лю
ба.
-
Про ме
не, ходім і в те
атр, - ска
-
зав Елпіди
фор Пет
ро
вич тро
хи
бай
дуж
но.
-
Ходім у те
атр. На Кірса
но
ва й
на Го
луб
ко
ва вар
то по
ди
виться,
- ска
за
ла Ме
ла
ся. - Роз
ва
жи
мо
се
бе тро
хи після сільської ну
до
-
ти та й на лю
дей по
ди
ви
мось.
-
Я до то
го тор
гу й пішки, бо ду
-
же ко
ха
юсь в те
атрі, - ска
зав Ула
-
се
вич.
-
Візьмемо по
по
ло
вині ло
жу в
бельетажі, - ска
за
ла Тек
ля Опа
-
насівна.
-
А Ми
шук за
раз оце побіжить
та ку
пе нам білет. Ось вам гроші.
Ви, Ми
хай
ле Ки
ри
ко
ви
чу, за се
бе
не платіть нічо
го: зай
ве місце
за
д
ля вас знай
деться, - ска
зав
Ел
підифор Пет
ро
вич, одлічу
ючи
гроші.
Текля Опа
насівна й собі одлічи
-
ла свою част
ку й да
ла Ула
се
ви
-
чеві
. Ула
се
вич по
хап
цем до
пив
ко
фій і бігцем побіг у те
атр.
Слідком
за ним пішли й Гу
ко
ви
-
чеві.
-
А знаєте, що оце мені спа
ло на
дум
ку? - ска
за
ла Таіса Андріївна
після од
хо
ду Гу
ко
ви
че
вих.
-
А що вам спа
ло на дум
ку? Пев
-
но, щось ціка
ве? - спи
та
ла Лю
ба.
-
Якби оце Ула
се
ви
ча оже
нить
на Ме
ласі. Він лю
ди
на без за
со
-
бу, без гро
шей, а в Ме
ласі є ма
те
-
риз
на; їй дос
та
неться ще й од
дядька ма
те
ри
но
го дер
жа
ва, -
ска
за
ла Таїса Андріївна.
-
Хоч во
ни й ма
ють маєтність,
але гро
шей в їх ли
бонь бігма, а
довгів чи
ма
ло в бан
ку й по лю
-
дях. Це я доб
ре знаю, - обізвавсь
Елпіди
фор Пет
ро
вич.
-
Є там в дов
гу в їх і моєї по
зич
-
ки на ти
ся
чок зо дві. Це ще дав
-
ня по
зич
ка. Але це дрібно
та. Не
вар
то й зга
ду
вать, - ска
за
ла Таї
-
са Андріївна.
-
А справді оженім йо
го. До
ки
він бу
де ти
ня
тись, ханьки м'ять
та бай
ди
ки би
ти? Та й Ме
ласі
час би вже дав
но вий
ти заміж.
Чо
гось за
сиділась, - ска
за
ла Лю
-
ба.
-
Неначе хтось білим ко
нем
об'ї
хав двір, як ка
жуть в нас на
Во
лині, - ска
за
ла Таіса Андріївна.
- А мені ду
же б ба
жа
лось стать у
при
годі Теклі, щоб во
на мерщій
ви
да
ла доч
ку заміж. Ми ж вкупі
з нею вчи
лись, вкупі роз
пус
ка
ли
мо
лоді мрії, в один час і же
нихів
собі прид
ба
ли й сли
ве ра
зом
шлюб бра
ли. Тре
ба б за
хо
диться
ко
ло цього во
ло
цю
ги, цього
джи
ґуна й жев
жи
ка.
-
А за
ходімся ко
ло йо
го й справ
-
ді та нап
ра
ви
мо йо
го на цю спа
-
сен
ну дум
ку, - до
да
ла Лю
ба.
-
Треба б йо
го по
ма
леньку на
-
мов
лять заз
да
легідь, а потім по
-
ве
зе
мо цього шту
ка
ря й бре
ху
на
в Дер
качівку в гості до Гу
ко
-
вичів, - не
хай сам на свої очі ог
-
ля
не усе їх доб
ро й ха
зяй
ст
во, -
обізвавсь і собі Елпіди
фор Пет
-
ро
вич, пах
ка
ючи й пус
ка
ючи ди
-
мок каб
луч
ка
ми вго
ру.
-
Якби то
го ста
ро
го Гу
ко
ви
ча
до
б
ре струс
нуть, то, пев
но, [з]
йо
го мож
на б нат
ру
сить з мірку
червінців. Він, ли
бонь, тільки
удає з се
бе нег
ро
шо
ви
ту лю
ди
-
ну, - за
ки
ну
ла Таїса Андріївна.
-
Але ж, ма
мо, час би нам і одя
-
гаться, бо вже не ду
же ба
га
то ча
-
су зос
та
лось до спек
так
ля, - ска
-
за
ла Лю
ба.
І во
на пішла при
би
раться та че
-
пу
ри
тись в гар
де
роб
ну кімна
ту,
а Елпіди
фор Пет
ро
вич пішов до
сво
го кабіне
ту. Там по
чавсь сп
-
ра
в
дешній об
ряд вми
ван
ня, уби
-
ран
ня та прик
ра
шу
ван
ня. Дов
го
Лю
ба при
би
ра
лась та че
пу
ри
ла
-
сь пе
ред дзер
ка
ла
ми; так са
мо
до
в
го вов
ту
зив
ся ко
ло своєї осо
-
би й Елпіди
фор Пет
ро
вич. При
-
че
пу
рив
шись, Лю
ба й Елпіди
фор
ще по
сиділи який
сь час пе
ред
дзер
ка
ла
ми, на
во
дя
чи бро
ви та
підмальову
ючи й підво
дя
чи ус
-
та.
Аж че
рез дві го
ди
ни, вже при
світлі, Лю
ба вий
шла в світли
цю,
мов ран
ня зо
ря зійшла. Елпіди
-
фор вий
шов, не
на
че пов
ний мі
-
сяць зійшов. На Любі жов
та шов
-
ко
ва сук
ня в кру
же
вах аж ши
пі
-
ла, аж свистіла по пар
кеті. Пу
н
-
сові ви
зубні кру
гом манішки на
вип
ну
тих пер
сах надз
ви
чай
но
прис
та
ва
ли до чор
них брів та до
ка
рих блис
ку
чих очей. В ву
хах
блис
ком та іскра
ми си
па
ли діа
-
ман
ти на зо
ло
тих се
реж
ках.
Незабаром влетів і Ула
се
вич,
приб
ра
ний в фрак, з пенс
не на
но
сі. Чор
ний шну
ро
чок од пенс
-
не теліпав
ся, звісив
шись че
рез
увесь вид і якось тро
хи змен
шу
-
вав ви
лиці, що ніби дві пе
че
риці
ви
пи
на
лись плис
ко
ва
ти
ми вер
-
шеч
ка
ми на лиці. Він був ніби
ввесь вип
ра
ний, нак
рох
ма
ле
ний
і блис
ку
чо виг
лад
же
ний. Зго
дом
увійшла в світли
цю й Гу
ко
ви
че
-
ва з Ме
ла
сею. І Ме
ла
ся та
ки ба
-
га
то пок
ра
ща
ла, уб
рав
шись в яс
-
ну, буз
ко
во
го кольору сук
ню та
за
вив
ши свою го
ло
ву в пер
шо
го
па
рик
ма
хе
ра. Буз
ко
вий колір
при
с
та
вав їй до ли
ця. Пре
гар
на
тро
ян
да, приш
пи
ле
на на білій
маніжці в зе
ле
но
му листі, до
да
-
ва
ла їй мо
ло
дості й свіжості. Во
-
на дер
жа
ла в ру
ках новісіньке
ві
яльце з жас
минів, та
ке са
ме,
яке не
дав
но по
ка
зу
ва
ла їй Лю
ба,
бо тільки що ку
пи
ла йо
го в кра
-
м
ниці по до
розі. І тро
ян
да, і жас
-
ми
ни, і буз
ко
ва сук
ня, і русі то
в
-
сті ко
си над
да
ва
ли її пос
таті й
справді щось вес
ня
не, ве
се
ле,
ле
г
ке й навіть за
паш
не. На
па
-
хав
шись пар
фю
ма
ми, во
на ніби
са
ма про
па
ха
лась па
хо
ща
ми жа
-
с
ми
ну, буз
ку та тро
янд, ніби пах
-
ла са
ма, мов крас
на вес
на.
Уласевич зир
нув на Ме
ла
сю
зда
ле
ки, і во
на в той час зда
лась
йо
му ба
га
то кра
щою, ніж пе
ре
д
-
ніше, навіть якось по-своєму га
-
р
ною. Її пов
ненька, в'юнка, жва
-
ва пос
тать, Її верткі ру
шен
ня та
гуч
на дрібна роз
мо
ва бу
ли якось
ущип
ливі, зачіпа
ли нер
ви в мо
-
ло
до
го хлоп
ця.
-
А прав
да, Ме
ланія Андріянів
-
на має ду
же по
каз
ний виг
ляд в
цім уб
ранні? - ти
хенько, сли
ве
по
шеп
ки про
мо
ви
ла до Ула
се
ви
-
ча Таїса Андріївна.
-
Що має, то має. І справді якась
по
каз
на й навіть пікант
на. Ве
се
-
лої ма
тері ве
се
ла доч
ка, - по
шеп
-
ки од
повів він Таїсі Андріївні.
-
І не без за
собів. Маєтність в їх
ду
же доб
ра. В їх в Дер
качівці зе
-
м
ля ро
дю
ча. Там та
ка зем
ля, що,
як ка
жуть на селі, і ди
ти
ну по
са
-
ди, то й та ви
рос
те, не тільки
пше
ни
ця або тю
тюн. Во
ни сіють
тю
тюн. Ой який там тю
тюн ро
-
де, ой який тю
тюн! А гар
бу
зи на
баш
тані на ар
шин зав
довж
ки!
Не
на
че льохи го
до
вані по
ви
вер
-
та
лись на баш
тані! Са
ма ба
чи
ла
на баш
тані, на свої очі ба
чи
ла, -
ше
потіла ниш
ком Таїса Андріїв
-
на.
-
От гар
бузів мені не ба
жа
лось
би ба
чить у тій Дер
качівці, - ти
-
хо обізвавсь Ула
се
вич.
Покинули во
ни Таїсу Андріївну
вдо
ма сте
рег
ти по
кої, а самі хут
-
чій пішли до те
ат
ру.
Таїса Андріївна пок
ли
ка
ла гор
-
нич
ну, пішла в гар
де
роб
ну й зве
-
ліла дівчині поп
ри
би
рать та по
-
віша
ти в Лю
биній шафі жуж
мом
по
ки
дані по стільцях усякі уб
-
ран
ня та удя
ган
ки. Гор
нич
на по
-
ра
лась, од
чи
нив
ши ша
фу, де ні
-
би висіло на кілоч
ках п'ять Люб,
і білих, і ро
же
вих, і буз
ко
вих, і
чор
них. Ха
зяй
ка ні до чо
го не
до
тор
ку
ва
лась, бо… бу
ла ліни
ва.
Вона сиділа й тільки ди
ви
лась.
Не
на
ро
ком її пог
ляд впав на
Люб
чи
ну ди
тя
чу заск
ле
ну шаф
-
ку. В шафці з скля
ни
ми две
ри
ма
бу
ли схо
вані усі Люб
чині ди
тячі
цяцьки. Усі здо
рові, до
рогі ляль
-
ки в ок
са
ми
то
вих та шов
ко
вих
убо
рах сиділи й сто
яли дов
гим
ря
доч
ком, дос
то
ту з та
ким вра
-
жен
ням здо
ро
вих ка
рих очей, як
і в Лю
би. Ці ляльки во
на ко
лись
ку
пу
ва
ла для ма
лої Лю
би по де
-
сять і двад
цять кар
бо
ванців. І її
дум
ки не
са
мохіть пе
ре
ли
ну
ли в
пе
редніші ча
си, ко
ли Лю
ба бу
ла
ще ма
лою й ба
ви
лась ти
ми ля
-
ль
ка
ми, і во
на са
ма бу
ла за
мож
-
на, мо
ло
да й щас
ли
ва, ко
ли чо
-
ловік ще лю
бив її. Во
на важ
ко
зітхну
ла й дов
го сиділа, по
то
ну
-
в
ши в згад
ках про щас
ли
ве й го
-
й
не жит
тя в давніші ча
си в сво
-
єму домі.
Театр був повнісінький. Як Лю
-
ба з Ме
ла
сею ввійшли в ло
жу,
сли
ве усі нап
ра
ви
ли біноклі на
Лю
бу. Лю
ба ки
да
лась в вічі й
кра
сою, й уб
ран
ням. Після пер
-
шої дії Елпіди
фор взяв Лю
бу під
ру
ку й повів її в прос
тор
не фойє.
Во
ни всту
пи
ли попліч у за
лу,
ніби князь з кня
ги
нею. Елпіди
-
фор бун
дю
чивсь, ви
пи
нав
ся, ба
-
дьо
рив
ся, не
на
че ге
не
рал на му
-
шт
рах, гор
до
ви
то зир
ка
ючи по
па
нах та паніях: він, оче
ви
дяч
ки,
по
ка
зу
вав усім і се
бе, і кра
су
ню
Лю
бу. Лю
ба кру
ти
ла голівкою та
зо
ри
ла очи
ма то на один бік, то
на дру
гий. А за ни
ми слідком
йшли по
волі і Гу
ко
ви
че
ва з Ме
-
ла
сею та з Ула
се
ви
чем, не
на
че
двірський по
чет, що про
во
див
цих двох ви
со
ких особ на па
рад
-
но
му ви
ході в дворці. Всі за
див
-
ля
лись на їх і роз
пи
ту
ва
ли за цю
надз
ви
чай
но гар
ну па
ру, але ни
-
ш
ком ше
потіли, що ця па
ра жи
-
ве невінча
на.
Усі ми
лу
ва
лись ни
ми обо
ма.
Лю
ба не зна
ла з ра
дощів. на яку
но
гу й сту
пить. За цей вихід під
ру
ку з та
ким пос
тав
ним та пиш
-
ним чо
ловіком-кра
су
нем во
на
бу
ла лад
на од
да
ти по
ло
ви
ну
сво
го віку.
І пе
ред нею не
на
че май
ну
ло пе
-
редніше жит
тя в нуд
но
му селі з
ста
рим, підтоп
та
ним чо
ловіком
в са
мо
тині, де во
на тро
хи не збо
-
же
воліла з нудьги, де навіть не
бу
ло ко
му по
ка
зать свої шов
ки
та ок
са
ми
ти. А те
пе
реч
ки яка
во
на щас
ли
ва! Як усі при
див
ля
-
ються до неї й до йо
го! Як зир
ка
-
ють!
І щас
ливій Любі при
вид
жу
ва
-
лось, що во
на ли
не десь в небі,
між зо
ря
ми, ви
ще од хмар; уяв
-
ля
лось, що во
на до
ли
ну
ла до са
-
мо
го не
ба, до яко
гось раю й уві
-
йшла в той пиш
ний рай, по
чу
ва
-
ла ті ви
сокі не
бесні ра
дощі й ні
-
би ли
ну
ла в яко
мусь ефірі й чу
ла
якісь дивні со
лодкі ме
лодії, що
прой
ня
ли її сер
це та ду
шу.
Після те
ат
ру Лю
ба зап
ро
си
ла
до се
бе гос
тей на чай. Дов
го во
-
ни сиділи за чаєм та ба
ла
ка
ли.
Ар
тис
ти Кірса
нов та Го
луб
ков
роз
во
ру
ши
ли їх нер
ви своїм гра
-
н
ням на сцені до ней
мовірності.
Да
ми аж оха
ли, аж ой
ка
ли та все
не мог
ли на
ба
ла
ка
тись за їх.
-
Ой ма
мо! яка шко
да, що ви не
ба
чи
ли Го
луб
ко
ва, як він вис
ту
-
пав в во
девілі «Де
сять мо
ло
дих
паннів і ні однісінько
го же
ни
ха».
Як вис
ту
пив з-за де
ко
рації та за
-
су
нув за жи
лет
ку ве
ликі пальці,
од
гор
нув
ши набік по
ли сіртуч
-
ка, як роз
чепірив ро
жеві пальці
та як пішов у та
нець боч
ком
-боч
-
ком
, а далі бо
ком і ско
ком, не
на
-
че ло
ша
чок! Пре
пиш
но! Пре
чу
-
до
во!
-
А справді по
каз
на пос
тать! Як
за
ко
ли
вав ле
генько ку
че
ря
ми та
по
су
нув
ся бо
ком, а далі як піде
вид
ри
ба
сом та виб
ри
ком, як ка
-
жуть в нас на селі, а далі як по
-
чав дріботіть дрібуш
ки… Пре
хо
-
ро
ше, пре
гар
но! - до
да
ла Тек
ля
Гу
ко
ви
че
ва.
Довго ще ба
ла
ка
ли во
ни та пи
-
ли чай. Ме
ла
ся зачіпа
ла Ула
се
ви
-
ча й, оче
ви
дяч
ки, на
тя
ка
ла йо
му,
що він при
пав їй до впо
до
би. Во
-
на по
ве
селіша
ла й дзи
го
ри
ла
без
пе
рес
тан
ку та все зга
ду
ва
ла
про тих «Де
сятьох мо
ло
дих пан
-
нів». Вже в глу
пу ніч гості розп
-
ро
ща
лись. На про
щанні Гу
ко
ви
-
че
ва зап
ро
шу
ва
ла до се
бе в гості
усіх і… ніби най
більше Ми
хай
ла
Ки
ри
ко
ви
ча.
-
Приїдьте ж та по
ба
ла
каєте з
та
том про бджільницт
во та ули
-
ки уся
кої сис
те
ми. Ото та
то бу
де
вам ра
дий! - ска
за
ла Ме
ла
ся на
розс
та
ванні до мо
ло
до
го Ула
се
-
ви
ча, оче
ви
дяч
ки, ба
жа
ючи йо
го
за
ма
нить в Дер
качівку.
-
Великий спа
сибі вам за зап
ро
-
си
ни й по
ша
ну. Як жи
вотіти
му
на світі до різдва, то поп
ро
шу
Таїсу Андріївну, щоб і ме
не взя
-
ли з со
бою в Дер
качівку; а як
пом
ру, то вже ніяким спо
со
бом
не при
бу
ду до вас, - обізвав
ся
Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич.
Люба ляг
ла спа
ти, але дов
го й
очей не зап
лю
щу
ва
ла од зга
док
за той приємний вечір. На кри
-
лах своєї уяви во
на пе
ре
ли
ну
ла
в якесь чу
до
ве ве
ли
ке місто, не
-
на
че в Па
риж. Їй уяв
ля
лось, що
во
на по
ход
жає з Елпіди
фо
ром,
поб
рав
шись попід ру
ки, десь в
ба
га
то
му блис
ку
чо
му фойє па
-
ри
зької опе
ри, що на неї усі за
-
див
ля
ються, на неї усі див
ля
-
ться, про неї усі роз
пи
ту
ють. Усі
па
ничі й па
ни ди
ву
ються її красі,
за
ли
ця
ються до неї. То знов во
-
на ніби на кри
лах по
ли
ну
ла в
Ніццу са
ме на кар
на
вал, про кот
-
рий їй то
ро
чи
ла док
тор
ша Гур
-
ко
вен
ко
ва, бо ця сли
ве що
ро
ку
їзди
ла на кар
на
вал. І Любі уяв
-
ля
лось, що й во
на їзде по ву
ли
-
цях в Ніцці в екіпажі, за
си
па
но
-
му квітка
ми. са
ма уся в квітках.
На неї з усіх-усюдів ки
да
ють кві
-
тки. Кра
су її приміти
ли, її віта
-
ють, як ца
ри
цю кра
си. За неї пи
-
шуть і в ніццьких, і навіть в па
-
ризьких га
зе
тах. Сла
ва за неї йде
по усьому світі, і во
на до
сяг
ла
вже до сво
го най
ви
що
го іде
алу.
І Любі уяви
лось, що во
на по
то
-
пає в ніццьких фіалках, су
неться
по них в якусь бе
зод
ню, що во
на
са
ма ніби вже ста
ла ніццькою
фі
алкою, цією пиш
ною ніццькою
ба
ди
ли
ною й бур'яни
ною… І в
тих мріях про свої іде
али во
на
зас
ну
ла, не
на
че за
ва
ли
лась в бе
-
зод
ню, пов
ну фіалок та жас
ми
ну.
III
Деркачівка, Гу
ко
ви
че
ва маєтні
-
сть, бу
ла за Дніпром, не
да
леч
ко
од Києва й од залізної до
ро
ги. То
бу
ла дер
жа
ва ко
зацько
го ро
ду
Теклі Опа
насівни. Чи
ма
ла Гу
ко
-
ви
че
ва осе
ля бу
ла край се
ла. Дім
був чи
ма
лий, ду
же дов
гий, але
ста
ро
давній, низький, не
на
че
при
сад
ку
ва
тий, з дов
гим ряд
-
ком вікон та мальова
них, збляк
-
лих од сон
ця вікон
ниць, при
чеп
-
ле
них по обид
ва бо
ки кож
но
го
вікна. Дім й уся осе
ля бу
ли на
не
ве
ли
ко
му при
гор
ку. А од до
му
по зго
рис
то
му ши
ро
ко
му по
каті
на
низ до течії слав
ся ста
рий па
-
рк, на
сад
же
ний, пев
но, ще пра
ді
-
дом ста
рої Гу
ко
ви
че
вої. Од са
мі
-
сі
нько
го до
му до течії тяг
лась
ши
ро
ка ли
по
ва алея. Столітні
ли
пи роз
рос
лись гус
тим гіллям і
по
де
ку
ди вгорі позчіплю
ва
лись
гілка
ми до
ку
пи. По один бік алеї
розрісся ста
рий овощ
ний са
док;
а по дру
гий бік алеї по зе
леній
траві бу
ли роз
ки
дані столітні
ли
пи, бе
рес
ти та ду
би, що роз
ро
-
с
лись на волі й роз
пус
ти
ли ши
-
ро
ке гілля і вго
ру і вшир на всю
свою мо
гут
ню си
лу. На
ни
зу в яр
-
ку лисніла не
ве
лич
ка течія в зе
-
леній осоці. Про
ти алеї во
да зі
-
бра
лась в дов
гий ста
во
чок під
кру
ти
ми гор
ба
ми. А за течією на
взгір'ї знов пи
ша
лись столітні
ду
би та гра
би по два й по три
ря
доч
ком, роз
ки
дані нарізно, а
по
де
ку
ди скуп
чені кру
жа
ла
ми.
Поміж ни
ми біліли старі гіллясті
бе
ре
зи, не
на
че на при
гор
ки вий
-
шли на про
гу
лян
ня па
нян
ки в
білих сук
нях. Парк розс
те
лявсь
да
ле
ко й ши
ро
ко по гор
бах. А за
пар
ком сто
яв зе
ле
ною стіною лі
-
сок. В од
но
му кут
ку в пар
ку бі
-
лів бе
рез
ник, не
на
че пан
ни в бі
-
лих уб
ран
нях стов
пи
лись до
ку
-
пи десь на балі. Побіч оселі за
до
мом чорніла здо
ро
вецька клу
-
ня на то
ку. Кру
гом то
ку на око
-
пах гна
лись ви
со
ко вго
ру ряд
ки
ста
рих осо
корів. Давнє дідицьке
гнізди
ще навк
ру
ги об
рос
ло й за
-
рос
ло де
ре
вом і на
га
ду
ва
ло ста
-
ро
давні дібро
ви ще вольної, не
ду
же за
люд
не
ної ста
рої Ук
раїни.
Андріян Кирилович Гу
ко
вич ті
-
ль
ки що по
обідав, на
дяг
нув теп
-
лішу удя
ган
ку, який
сь ку
цень
-
кий дра
по
вий чек
мен, і ду
мав
йти на тік, де са
ме тоді на ма
-
шині мо
ло
ти
ли яри
ну. Він зир
-
нув у двір. До бра
ми пря
му
ва
ли
якісь ху
ри, на
ван
та
жені й нап
-
хані й дов
ги
ми, і ку
ци
ми скри
ня
-
ми, яки
мись па
кун
ка
ми, по
за
ши
-
ва
ни
ми в ци
нов
ки. Ху
ра за ху
-
рою су
ну
лась, не
на
че чи
ма
ла ва
-
л
ка чу
мацьких па
ро
виць.
«Що во
но за про
ява ото сур
га
-
ниться в мій двір! - по
ду
мав Гу
-
ко
вич, при
див
ля
ючись пильні
-
ше. - Ніко
го ніку
ди та ще й з ху
-
ра
ми я не по
си
лав, і в ме
не ще
ніхто не ста
вав під ху
ру, щоб
при
с
тав
лять паш
ню на вок
зал.
Паш
ню де
яку вже поп
ро
дав, а
яри
на ще не змо
ло
че
на. Що це за
оказія?»
Андріян Кирилович, ви
со
кий
на зріст та пле
чис
тий, вже літ
-
ній, сто
яв на ви
со
ченько
му ґа
н
-
ку з східця
ми й з ди
ву
ван
ням
ди
вивсь на ту вал
ку, що су
ну
ла
-
сь до бра
ми попід осо
ко
ра
ми та
ста
ри
ми то
по
ля
ми, кот
ри
ми був
об
сад
же
ний тік і та по
во
рот
ка в
двір з би
то
го шля
ху попід то
-
ком. Здо
ро
вий двір заріс гус
тим
шпо
ри
шем, і тільки про
ти ґанку
зе
леніло дов
го
вас
те кру
жа
ло,
за
сад
же
не буз
ком, жас
ми
ном та
уся
ки
ми ку
ща
ми. А ко
ло низько
-
го ста
ро
го фліге
ля та дов
гої на
-
двірної ха
ти, во
зовні й стані і
уся
ко
го за
бу
ду
ван
ня по
де
ку
ди
ст
риміли старі ли
пи та здо
рові
дикі груші. Гу
ко
ви
чеві бу
ло вид
-
ко ввесь двір і задвір'я, як на до
-
лоні.
Хури прос
ту
ва
ли до воріт. По
го
-
ничі од
чи
ни
ли бра
му й поп
ря
-
му
ва
ли в двір, не
на
че ма
ли на
ду
мці спи
ни
тись пе
ред самісінь
-
ким ґанком.
Андріян Кирилович шви
денько
зійшов з сходів і сли
ве побіг на
-
зустріч до хур.
-
А що то ви ве
зе
те в двір? - гук
-
нув він до чо
ловіків.
-
А хіба ж ми знаємо що? На
-
чальник станції підря
див нас од
-
вез
ти оті скрині та
ки до вас, па
-
не, до ва
шо
го дво
ру, - обізвав
ся
один з по
го
ничів, зняв
ши бри
ля
й поз
до
ров
кав
шись з па
ном.
-
Що це за ди
во! - ска
зав Гу
ко
-
вич і пішов далі ог
ля
дать ху
ри.
Вози бу
ли на
ван
та
жені здо
ро
-
вецьки
ми дов
ги
ми па
кун
ка
ми з
до
ще
чок, схо
жи
ми на скрині. По
-
між ни
ми стриміли стільці, по
-
об
мо
ту
вані со
ло
мою з кулів,
сти
р
ча
ли до
го
ри но
га
ми крісла,
по
за
ши
вані в ци
нов
ки.
-
Якась мебіль… якісь стільці.
Хто ж це нап
ра
вив
вас вез
ти ці
ху
ри до
кон
че до ме
не? Ой, ли
бо
-
нь, ви по
ми
ли
лись? Мо
же, ви по
-
т
ра
пи
ли не в те се
ло?
-
Ба ні, па
не! Нас ви
ря
ди
ли та
ки
до вас. На станції на
чальник ка
-
зав нам, що дос
тав од панії лист
з Києва й нак
лад
ну, та оце підря
-
див нас і звелів нам заб
рать оце
усе на вок
залі та й вез
ти до вас,
па
не, у двір. Ми й прис
та
ви
ли
оті скрині та стільці, - ска
зав
один з чо
ловіків.
«Мабуть, жінка й доч
ка на
ку
пи
-
ли но
вої ме
белі… Але ж і наб
ра
-
ли! аж п'ять хур! Пев
но, вте
лю
-
щи
ли не
ма
ло гро
шей. Ма
буть,
ще й на
бор бра
ли. Чим же я оце
пла
ти
ти
му за оту дур
ну ван
та
-
гу? Хіба спро
даю яри
ну… Ото ро
-
зум! Поїхать і, не спи
тав
шись в
ме
не по
ра
ди, при
пер
ти з Києва
п'ять хур яко
гось не
потрібно
го
чор
то
вин
ня, ко
ли йо
го й так є
до
волі в по
ко
ях. Це, пев
но, Лю
-
би
на й Таїси
на на
мо
ва! Це вже
во
ни по
по
ра
лись ко
ло їх своєю
по
ра
дою і за убо
ри, і за обс
та
ву,
бо обидві безг
луз
до охочі й до
уборів, і до пиш
ної обс
та
ви. Це
од їх пішла нап
ра
ва!» - ду
мав Гу
-
ко
вич та аж по
ти
ли
цю чу
хав,
ски
нув
ши чор
но
го бри
ля. Йо
го
здо
рові, сли
ве чорні очі ста
ли
од
ра
зу якісь зак
ло
по
тані, сумні.
Чорні густі бро
ви, що ніби роз
су
-
ну
лись да
ле
ко од
на од однієї, те
-
пер аж збіглись на пе
реніссі. На
ви
со
ко
му й ши
ро
ко
му чолі по
-
набіга
ли дрібненькі зморш
ки та
пруж
ки. Він пох
ню
пив го
ло
ву й
спе
ре
сер
дя кру
тив дов
ги
ми па
-
ль
ця
ми то од
но
го здо
ро
во
го ву
-
са, то дру
го
го.
-
Коли це усе прис
тав
ле
но до
ме
не, то за
вер
тай
те до во
зовні
та й поск
ла
дай
те там усі па
кун
-
ки тим ча
сом, - ска
зав Гу
ко
вич і
поп
рос
ту
вав че
рез шпо
риш та
гус
тий чеб
чик прос
то до во
зо
в
-
ні.
Гукович гук
нув на хлоп
ця, щоб
він мерщій побіг в по
кої по клю
-
чі. Най
мит
чук побіг шви
денько,
і не
за
ба
ром на ґанок вибігла з
клю
ча
ми в ру
ках мо
ло
денька
Ліда, мен
ша Гу
ко
ви
че
ва доч
ка,
шви
денько збігла по схо
дах і по
-
бігла стеж
кою до во
зовні. На
ки
-
ну
та спох
ва
ту здо
ро
ва ря
бенька
хуст
ка теліпа
лась по обид
ва бо
-
ки, не
на
че Ліда тріпа
ла кри
ла
ми
на швидкій ході. Во
на трош
ки
ски
ну
лась на свою сест
ру Ме
ла
-
сю, але бу
ла ду
же гар
на з ли
ця,
ба
га
то кра
ща од Ме
ласі, чор
ня
ва
та ка
ро
ока, з дов
ги
ми тон
ки
ми
бро
ва
ми та пиш
ни
ми щічка
ми.
Чи
малі карі очі ду
же ви
раз
но ви
-
с
ту
па
ли на її ма
то
во
му біло
му
ви
ду, світи
лись без блис
ку, без
іскор, якимсь ти
хим рівним сві
-
том і бу
ли навіть трош
ки смутні.
Ліда бу
ла ціка
ва дізна
тись, чо
-
го то на
вез
ли з Києва аж на п'я
-
ти ху
рах.
-
Це ма
ма, пев
но, на
ку
пи
ла но
-
вої мебілі, - ска
за
ла Ліда до та
та
альто
вим, чис
тим, як гук стру
ни,
й приємним го
ло
сом.
-
Не бу
ло де дівать гро
шей, то
ви
га
да
ли оці ви
гад
ки, - ска
зав
батько, ти
ка
ючи ру
кою на ху
ри.
-
Та й ба
га
то ж по
на
ку
по
ву
ва
ли
отих ви
га
док! Тут я ба
чу, стільці
й крісла. І сто
ли
ки, і ка
мо
ди, і
щось ду
же вже за
вальне та дов
-
ге. Що во
но та
ке? Не
на
че ша
фи
або стов
пи? - ска
за
ла Ліда.
-
Писарі ка
за
ли на вок
залі, що
там, пев
но, за
биті в дош
ки дві
до
мо
ви
ни, - обізвавсь один з чо
-
ловіків, ду
же прос
тий, трош
ки
ніби при
ше
ле
пу
ва
тий.
Ліда за
ре
го
та
лась. Батько на
су
-
пив густі бро
ви. Він був лю
ди
на
просвіче
на, і усякі за
бо
бо
ни дав
-
но ви
щез
ли з йо
го світог
ля
ду.
Але ці сло
ва з уст сільської пер
-
во
бут
ної лю
ди
ни якось неп
риє
-
м
но вра
зи
ли йо
го.
-
Та то пи
сарі, пев
но, жар
ту
ва
ли
та глу
зу
ва
ли! - ска
зав Гу
ко
вич. -
В нас в оселі, хва
лить бо
га, ні
мерців, ні сла
бих не
ма.
Ліда зир
ну
ла під спід па
кунків і
про
чи
та
ла, що там бу
ло на
пи
са
-
но: «Скло. Обе
реж
но».
-
Та це, пев
но, здо
рові дзер
ка
ла!
Це ве
селі до
мо
ви
ни! - ска
за
ла
Ліда і знов за
ре
го
та
лась.
-
Та, ма
буть, так, бо де ж є до
мо
-
ви
ни такі плис
ко
ваті, - знов обі
-
звавсь один з чо
ловіків.
-
Та й ви
со
чезні ж дзер
ка
ла! І де
во
ни в гас
пи
да ста
ви
ти
муть такі
баш
ти! До
ве
деться, ма
буть, під
-
німать сте
лю на ар
шин, щоб
при
мос
тить такі дзвіниці! На
ку
-
пи
ли яко
гось кло
по
ту! - бу
бонів
сер
ди
тим го
ло
сом ста
рий.
-
Якось та
ки та при
мос
ти
мо, ко
-
ли вже оці дзвіниці вше
ле
па
ли
-
сь в подвір'я. Мож
на трош
ки по
-
підти
нать зспо
ду або по
обс
ми
-
ку
вать вирізані прик
ра
си звер
-
ху, - ска
за
ла Ліда.
Чоловіки поск
ла
да
ли й за
валь
-
ні, й дрібні па
кун
ки. Гу
ко
вич не
-
охо
че ви
тяг з ки
шені кап
шу
чок з
грішми й розп
ла
тив
ся з візни
ка
-
ми. Ліда та
ки не втерпіла: по
обс
-
ми
ку
ва
ла з од
но
го стільця со
ло
-
му й по
ди
ви
лась, які то бу
ли сті
-
льці. Стільці бу
ли з різа
ної ду
би
-
ни чу
до
вої ро
бо
ти, на які са
ме
тоді пішла по
ве
денція.
-
Ой, які ж гарні стільці! Ду
бові,
модні, з вирізка
ми з взорців, та з
лис
тям, та ще й по
ла
ко
вані. Я не
люб
лю но
во
мод
ної мобілі з ду
-
би
ни не
по
ла
ко
ва
ної: щось та
ке
сіре, не
на
че ду
бові поліна. Кат
зна що! - обізва
лась Ліда.
-
Може, во
но й гар
но, але що за
цю ду
би
ну ма
ма й Ме
ла
ся вте
-
лю
щи
ли ска
жені гроші, то не
мо
ж
на ска
зать, щоб це бу
ло гар
-
но. А тут, як на ли
хо, в ме
не те
-
пе
реньки гро
шей об
маль, - бу
бо
-
нів Гу
ко
вич, ви
хо
дя
чи з во
зовні
й за
ми
ка
ючи бра
му.
Він поп
рос
ту
вав на тік, розд
ра
-
то
ва
ний, навіть злий. Дзер
ка
ла,
ве
ли
чезні як дзвіниці, все не
на
-
че ма
нячіля пе
ред йо
го очи
ма й
сер
ди
ли йо
го.
«Це не дзер
ка
ла, а не
на
че й сп
-
равді дві до
мо
ви
ни вти
ри
ли ме
-
ні в са
ди
бу оці візни
ки», - якось
май
ну
ла в Гу
ко
ви
ча дум
ка, як
він зир
нув на по
рожні ху
ри, що
су
ну
лись по
во
рот
кою на би
тий
шлях попід то
по
ля
ми.
І щось сум
не за
во
ру
ши
лось в
йо
го душі. Сільські за
бо
бо
ни, що
ча
сом не
на
ро
ком зас
ка
ку
ва
ли в
йо
го по
кої то од ткалі Феськи, то
од вівча
ра діда Оникія, то заг
ля
-
да
ли в йо
го осе
лю че
рез ти
ни од
сусід, то бу
ли при
не
сені мо
ло
ди
-
ця
ми в пе
кар
ню десь ніби в очіп
-
ках та плах
тах, якось не
са
мохіть
ви
ник
ли в йо
го думці.
«Це дві до
мо
ви
ни або на ме
не й
на жінку, або на двох зятів… кот
-
рих ще й не
ма», - якось не
доб
-
рохіть вертілась в йо
го дум
ка й
на
во
ди
ла на йо
го неп
риємну за
-
ду
му, навіть який
сь сум.
Гукович прий
шов на тік, заг
ля
-
нув у здо
ро
ву клу
ню, де млин
ку
-
ва
ли паш
ню. Дві през
до
рові ку
-
пи пашні пи
ша
лись на то
ку, не
-
на
че дві роз
ло
жисті та спа
дисті
сте
пові мо
ги
ли в Хер
сон
щині.
«Оце ж, пев
но, од
на сли
ве уся
ку
па піде за од
ну дзвіни
цю, а
дру
га ку
па - за дру
гу… та ще, дай
бо
же, щоб оцих двох куп нас
та
-
чить на оп
лать».
І Гу
ко
вич важ
ко зітхнув і за
ду
-
мавсь. Пішов він до мо
лот
ників
та но
сильників, що од
тя
га
ли та
но
си
ли со
ло
му, і ви
ла
яв їх з доб
-
ро
го ди
ва. Обер
нувсь ко
ло оже
-
ре
да до по
да
вальників - і на тих
по
чав гри
мать.
-
Пан чо
гось сьогодні ли
хий:
пе
в
но, не на ту но
гу сту
пив, як
ус
та
вав вранці з ліжка. Ма
буть,
всу
нув ліву но
гу в па
ти
нок пе
ре
-
дніше, ніж пра
ву, - го
моніли ни
-
ш
ком та тиш
ком проміж се
бе
по
да
вальни
ки та кладії, що ск
-
ла
да
ли со
ло
му в оже
ред.
Аж че
рез два дні са
ме опівдні
вер
ну
лась до
до
му Тек
ля Опа
на
-
сі
вна та Ме
ла
ся, взяв
ши пош
то
-
во
го дра
бин
ча
ка на вок
залі. Ан
-
дріян Кирилович та Ліда вий
ш
-
ли до їх на
зустріч на ґанок. Тек
-
ля Опа
насівна гук
ну
ла на най
-
ми
чок, щоб по
за
би
ра
ли та поз
-
но
си
ли з во
за за
куп
ки. За
ку
пок
та па
кунків бу
ло та
ко
го ба
га
то,
що по
воз
ка бу
ла на
ван
та
же
на
ни
ми вщерть, ще й під но
га
ми в
по
го
ни
ча був прив'яза
ний на
ли
-
га
чем доб
рий лан
тух з уся
ким
доб
ром.
Поштар розш
мор
гу
вав вірьов
-
ки та по
да
вав дівча
там на ру
ки
усякі па
кун
ки та за
виніння й на
-
ки
дав їх на двох дівчат стільки,
що во
ни пішли в по
кої з тією ва
-
н
та
гою, не
на
че вер
та
лись з річ
-
ки з ку
па
ми плат
тя в ру
ках і на
ко
ро
мислі, ще й на пле
чах.
-
Добрі ку
чу
гу
ри! гарні ку
чу
гу
-
ри! - мим
рив сти
ха пан, див
ля
-
чи
сь, як дві най
мич
ки на
си
лу-
си
-
лу
ви
хо
ди
ли по східцях на ґанок.
-
Добрі ку
чу
гу
ри. Ще й на сміх
піднімає! Тре
ба бу
ло, то й на
ку
-
пи
ли отих ку
чу
гур, - обізва
лась
якось розд
ра
то
ва
но ста
ра Гу
ко
-
вич
ка.
-
А мебіль вже при
вез
ли? - спи
-
та
ла Ме
ла
ся, не
на
че пис
ну
ла на
все подвір'я.
-
Атож! Не де ж ділась: вов
ки не
з'їли в лісі, - грим
нув Андріян
Кирилович сер
ди
то.
-
Ти на нас не сердься, що ми
на
ку
пи
ли но
вої мебілі. Дурнісі
-
нь
ко сер
диш
ся! Ста
ра на
ша ме
-
бі
ль вже над
то ста
ро
дав
ня та не
мод
на, - ска
за
ла Тек
ля Опа
насі
в
-
на.
-
Вже, ма
буть, вий
шла з мо
ди
ще сто год на
зад, і бу
ла в моді за
ос
таннього ук
раїнсько
го геть
-
ма
на Ки
ри
ла Ра
зу
мовсько
го, -
обізва
лась і собі Ме
ла
ся.
-
Та ви вже знай
де
те при
чи
ну.
Ма
буть, на
ди
ви
лись там в Києві
на мо
ди в Таїси та в Лю
би. Оці з
та
ких, що вже над
то пад
ко
ви
те
слідку
ють за уся
ки
ми мо
да
ми! В
їх є чо
го нав
чи
тись, - бу
бонів Ан
-
дріян Кирилович.
«Одже вже й по
ча
ли зма
гаться
ще ко
ло во
за, а як поч
нуть ко
ло
во
за, то, пев
но, скінчать в по
ко
-
ях і то аж по обіді або до
тяг
нуть
і до смер
ку, - по
ду
ма
ла Ліда, - це
дійсно «од Києва до Лу
бен насія
-
ла ко
но
пель», як співа
ють на
селі».
Ліда бу
ла ти
ха на вда
чу й по
-
мир
ли
ва. Завсідні зма
ган
ня між
ста
ри
ми та Ме
ла
сею так їй ос
то
-
гид
ли, що во
на тіка
ла од їх або в
са
док, або до фліге
ля, вхо
пив
ши
книж
ку в ру
ки.
Пакунки поз
но
си
ли й поск
ла
-
да
ли в при
хожій на ка
напці й
долі.
-
Чого ж це ви по
на
ку
по
ву
ва
ли
та
ку си
лу? - спи
тав батько.
-
Понакуповували то
го, що тре
-
ба. По
на
би
ра
ли пун
со
во
го ок
са
-
ми
ту на об
бив
ку мебілі, по
на
би
-
ра
ли на завіси до вікон та чер
во
-
но
го пли
су на гар
ди
ни, на над
-
двер
ни
ки до две
рей, бо в нас
две
рі голі, як ту
рецькі святі, а в
Таїси над две
ри
ма ок
са
ми
тові
за
віси. Ми ж дідичі! - обізва
лась
Тек
ля Опа
насівна.
-
Оксамиту на двері! Що ж то
наші двері? чи гра
фині, чи кня
-
гині, чи банкірші, чи що, щоб їх
ку
тать в ок
са
ми
тові сукні та
шле
й
фи, як ку
тає їх ота навісна
бур
жу
аз
на Таїса?! - грим
нув ста
-
рий.
-
А ма
буть, ста
нуть кня
гині, як
їх при
че
пу
ри
мо, і не бу
дуть вже
такі ре
пані му
жич
ки ге
пи, як
оце те
пе
реч
ки, - ска
за
ла ста
ра.
-
А те
пер то наші двері й справ
-
ді не
че
пурні, ніби в бу
день наші
най
мич
ки, - обізва
лась Ме
ла
ся в
жар
ти.
-
Чепуріться, че
пуріться, та й
мі
ру знай
те! - ска
зав сер
ди
то Гу
-
ковнч.
«Вже роз
го
рю
ються дро
ва. Од
-
же ж поч
нуть і справді сва
ри
ть
-
ся, а далі, мо
же, й ла
яться. В їх
все свар
ка та зма
ган
ня», - по
ду
-
ма
ла Ліда, і в неї ясні карі очі од
-
ра
зу ста
ли смутні та жалібні, не
-
на
че во
на вгляділа якусь смут
ну
кар
ти
ну або на
чи
та
ла в книжці
смут
ну подію. Та сім'єва життєва
тя
га
ни
на та ра
зу
разні зма
ган
ня
на
га
ня
ли на неї нудьгу й сму
ток.
-
Та, приз
на
тись по правді, ми
двічі обіда
ли в Таїси Андріївни в
її но
во
му житлі, на
ди
ви
лись на її
но
ву мод
ну обс
та
ву та й за
ду
ма
-
ли й собі посп
рав
лять усе но
ве, -
ска
за
ла Тек
ля Опа
насівна.
-
Як во
ни, та
ту. пре
хо
ро
ше обс
-
та
ви
ли свої гор
ниці! Ко
ли б ти,
та
ту, по
ба
чив, то, пев
но б, і сам
по
ви
ки
дав з на
ших по
коїв оту
не
потріб, оту трух
ля
ти
ну, - ска
-
за
ла Ме
ла
ся. - В ме
не аж світ за
-
макітрив
ся, як я увійшла й зир
-
ну
ла по їх по
ко
ях, по кріслах, по
дзер
ка
лах. Модні лам
пи дер
жать
на ру
ках чорні арап
ки, чорні, як
смо
ла, і в білих за
во
ях та в зо
ло
-
то
му на
мисті; лам
пи ви
сокі, сто
-
ять долі й такі зав
виш
ки, як я. А
в нас бли
ма
ють якісь ка
ганці…
Аж пе
ред гістьми со
ром…
-
Певно, в Елпіди
фо
ра Пет
ро
ви
-
ча ба
га
то гро
шей в ки
шені: по
-
на
би
рав гро
шей з ос
тачі за рік з
кан
це
лярій, на
ха
пав ха
барів та
по
нак
ра
дав з харчі для ареш
та
н
-
тів, то й ви
га
дує усякі ви
гад
ки
отой пе
тер
бурзький пе
ще
ний
бю
рок
рат. А в нас не
ма ж ха
ба
-
рів, не
ма ареш
тантів; в нас гро
-
шей об
маль, - сум
но обізвавсь
ба
тько.
-
Та ти завж
ди так ка
жеш: гро
-
шей об
маль, гро
шей не
ма. Як
би
ми те
бе слу
ха
ли, то хо
ди
ли б бо
-
сі. Он глянь, які дра
бин
ча
ки в
сві
тли
цях! Ми дідичі, дво
ря
ни.
Та
ка обс
та
ва нам не ли
чить. Ме
-
ні те
пер бу
де со
ром прий
ня
ти в
гор
ни
цях Таїсу й Лю
бу, - ска
за
ла
во
на вже сер
ди
то.
-
То не прий
май їх і не клич! Ку
-
ди ж пак, які ба
га
тир
ки оті го
ро
-
дян
ки бур
жу
аз
ки та отой на
ду
-
тий бю
рок
рат Елпіди
фор! - вже
крик
нув Андріян Кирилович
спе
ре
сер
дя.
-
Як то так - не прий
май і не
клич? - за
го
моніла сер
ди
то Тек
-
ля Опа
насівна.
-
А так. Навіщо во
ни тобі зда
-
лись? Не нам, а їм неч
ля сидіти в
нас хоч би й на цих ста
ро
мод
них
дра
бин
ча
ках - ми дідичі, ми дво
-
ря
ни! - обізвавсь сер
ди
то Гу
ко
-
вич.
-
А як во
ни зап
ро
шу
ють нас і з
приємністю прий
ма
ють в се
бе?
Нев
же нам тре
ба цу
раться їх? -
ска
за
ла Тек
ля Опа
насівна.
-
То ти не їдь до їх і не за
ходь,
як бу
ваєш в Києві.
-
Отуди! Як то не їдь і не за
ходь,
ко
ли Таїса сли
ве змал
ку мені то
-
ва
риш
ка й при
ятелька? Ко
ли во
-
на про
се ж до се
бе, то й я по
вин
-
на зап
ро
сю
ва
ти до се
бе й її, і
Лю
бу, хоч во
ни обидві бур
жу
аз
-
ки.
-
На дідька во
ни тобі зда
лись?
Наїдуть сю
ди та й панькай
ся з
ни
ми тиж
день, хоч ки
дай уся
ку
ро
бо
ту, - бу
бонів ста
рий.
-
Та ти й так нічо
го не ро
биш,
тільки бай
ди
ки б'єш та ханьки
мнеш. Граєш же сли
ве що
тиж
ня
в кар
ти з сусіда
ми або хо
диш на
вло
ви та блу
каєш по пу
щах та
нет
рях поспіли три дні або й
дов
ше, - го
моніла далі Тек
ля
Опа
насівна.
-
Мабуть, ти, та
ту, ба
жаєш, щоб
ми здичіли оту
теч
ки в цій дур
-
ній глу
шині? Ми тільки в Києві в
знай
омих і по
ба
чи
ли світу, по
ба
-
чи
ли, які в лю
дей мо
ди і на уб
-
ран
ня, й на мебіль, і на все, -
при
ки
ну
ла слівце й Ме
ла
ся.
-
То, про ме
не, й дичійте! Ко
ли
не
ма за що бун
дю
читься та пха
-
тись в арис
ток
ратію, то й спро
-
щуй
тесь і про ме
не, й об
му
жи
-
чуй
тесь! Розт
ринька
ли ви вже
ба
га
то гро
шей. На вас двох ніяк
не нас
та
чиш гро
шей. Я ко
ло ха
-
зяй
ст
ва пад
кую, аж чуб в ме
не
стає мок
рий. На моє лінивст
во
та нед
бай
ливість ви не мо
же
те
нарікать: я пад
кую й ко
ло хліба,
і ко
ло ху
до
би, і ко
ло пасіки, а ви
тільки дур
но мар
нуєте гроші.
«Вже роз
го
рюється в печі, от-от
за
па
лає… Ой яка ну
до
та з ни
ми!
Ко
ли б ку
ди втек
ти од їх, або
-
що», - ду
ма
ла Ліда і все ниж
че
на
хи
ля
ла го
ло
ву, аж очі зап
лю
-
щу
ва
ла, ма
буть, щоб не так му
-
ля
ло та дош
ку
ля
ло в ву
ха.
-
Як не розс
та
раєшся швид
ко
гро
шей, то мож
на будлі-де й по
-
зи
чить або де
ся
тин зо три по
ля
про
дать, - обізва
лась Тек
ля Опа
-
насівна.
-
Може б, нам по
зи
чи
ла з ти
ся
-
чу Таїса Андріївна. Во
на ж ка
за
-
ла, що про
да
ла свою ха
лу
пу, -
про
мо
ви
ла Ме
ла
ся. - Це та
ка до
-
б
ра ду
рин
да, що, мо
же, й по
зи
че.
Ліді ста
ло со
ром за Ме
ла
сю. Во
-
на лип
ну
ла на неї очи
ма й од со
-
ро
му опус
ти
ла довгі вії на очі.
«І при
яте
лює з Таїсою та Лю
-
бою, і має на думці підду
рить їх
обох, ще й зве їх ду
ре
па
ми, нев
-
ва
жа
ючи на їх добрість», - ду
ма
-
ла Ліда, і їй ста
ло шко
да доб
рих
ду
реп.
-
З те
бе, як ба
чу, не
по
га
на по
-
рад
ни
ця. По
зи
чать це не муд
ра
шту
ка й не ве
ли
ка труд
нація;
але як то потім од
да
вать гроші?
- го
монів батько. - Он ко
ли то ще
ми по
зи
чи
ли в Таїси Андріївни
дві ти
сячі, а й досі не вер
ну
ли.
Ко
ли во
на зовсім безг
луз
да, то
по
зи
че вам і те
пе
реч
ки. Про ме
-
не, по
зи
чай
те, але… ма
буть, на
вічне од
дан
ня. І це пев
на річ, бо
ми вже на
по
зи
ча
лись і зап
лу
та
-
лись в дов
гах в бан
ку, як у па
ву
-
тинні.
-
Біжи, сер
це Лідко, та ска
жи,
щоб по
да
ва
ли обід, бо мені вже
ду
же хо
четься їсти, - ска
за
ла ма
-
ти до Ліди.
Ліда побігла в пе
кар
ню й за
га
-
да
ла слу
гам зас
те
лять стіл. В од
-
ну мить жва
ва гор
нич
на зас
те
-
ли
ла ска
тер
кою стіл і по
да
ла
обід. Усі пе
рей
шли в прос
тор
ну,
але з низькою сте
лею сто
ло
ву
кімна
ту й сіли за обід. І за обі
-
дом не вга
ва
ло зма
ган
ня, а ча
-
сом і лай
ка, не
на
че за сто
лом си
-
дів ор
кестр та все наг
ра
вав до
та
нців. Ліда мов
ча
ла й слу
ха
ла.
Її вже бра
ла не
терп
ляч
ка; вже
хотілось зня
тись з місця, вхо
-
пить книж
ку і втек
ти з по
коїв в
са
док. Батько бу
бонів ни
зо
вим
ба
сом. Ма
ти пи
ща
ла ви
со
ким те
-
нор
цем, а Ме
ла
ся різким альтом
і тріща
ла, і ля
ща
ла дрібно та різ
-
ко, як со
ро
ка на ти
ну. Та
то ніби
лу
пив на цим
ба
лах, ма
ма не
на
че
доб
ре нап
ра
ви
ла скрип
ку й ци
-
ги
ка
ла смич
ком по стру
нах з усі
-
єї си
ли. А Ме
ла
ся ніби лу
пи
ла в
бу
бон з бряз
котьола
ми й бряз
-
ка
ла дрібно, так дрібно та го
лос
-
но, як зав
зя
тий му
зи
ка на буч
-
но
му весіллі. За сто
лом не
на
че
виг
ра
ва
ли троїсті му
зи
ки, а бід
-
на Ліда бу
ла од
ним і єди
ним
слу
ха
чем тих нев
том
них, сли
ве
що
ден
них троїстих му
зик.
Батько й ма
ти Теклі Опа
насі
в
-
ни дов
го не згод
жу
ва
лись ви
да
-
вать її заміж за Андріяна Гу
ко
-
ви
ча. Старі доб
ре зна
ли, що во
-
ни обоє од
на
кові на вда
чу: обоє
оп
риш
ку
ваті, нер
вові, лай
ливі й
не
по
мир
ливі. Але Тек
ля на
мог
-
лась і пос
та
ви
ла-та
ки на своєму.
Во
на за
ко
ха
лась в Андріяна на
-
віже
но, без тя
ми й ска
за
ла бать
-
кові, що як він не зго
диться ви
-
дать її заміж за Андріяна, то во
-
на са
ма собі смерть за
подіє або
вте
че з ним і піде світ за очі.
Батько й ма
ти му
си
ли зго
дить
-
ся. І до
ки між Тек
лею та Андрія
-
ном Гу
ко
ви
чем бу
ла лю
бов, до
-
ти во
ни жи
ли в згоді й по
мир
ли
-
во. Але як лю
бов по
ча
ла з літа
-
ми хо
ло
нуть, во
ни по
ча
ли сли
ве
щод
ня заг
ри
заться та зма
гаться
з якої-не
будь пус
тої при
чи
ни. І
од то
го ча
су во
ни зма
га
лись та
гриз
лись, як два люті за
ка
то
вані
во
ро
ги, спа
ро
вані навіщось до
-
ку
пи. Во
ни не
на
че сил
ку
ва
лись
зу
мис
не до
пек
ти й на
до
ку
чить
од
но од
но
му, ніко
ли ні в чо
му не
ви
ба
ча
ли од
но од
но
му.
-
Якби зза
мо
ло
ду не розт
ри
нь
-
ка
ли си
лу гро
шей за гра
ни
цею,
отам по Па
ри
жах та Лон
до
нах,
за
раз після то
го, як ми поб
ра
-
лись, то й бу
ло б чим пла
тить за
оці вит
ре
беньки. І в бан
ку не ма
-
ли б дов
гу, - обізвавсь Андріян
Кирилович з до
са
дою після дру
-
гої пот
ра
ви.
-
А хіба ж я са
ма їзди
ла по Па
-
ри
жах та Лон
до
нах! Ад
же ж і ти
ти
няв
ся зо мною і мар
ну
вав гро
-
ші незгірше ме
не, - про
мо
ви
ла
жінка з злістю.
-
Якби не ти, я сидів би вдо
ма
та й не ри
павсь. Я те
бе слу
хав,
то й швен
дяв вкупі з то
бою по
всіх-усю
дах, ку
ди тобі тільки бу
-
ло за
ман
дю
риться: чи в Рим, чи
в Мад
рид, чи в якесь дур
не То
ле
-
до та дур
ну Гре
на
ду. Ад
же я не
на свої гроші їздив, а на твої й по
твоїй волі, а не по своїй!
-
А пев
но, не на свої гроші, бо в
те
бе бу
ло завсіди по
рожньо в
ки
ше
нях: не
ба
га
то над
бав гро
-
шей на своїй службі, - обізва
лась
Тек
ля Опа
насівна.
-
Нехай я нед
бай
ли
вий! Але я
ніко
ли не гай
ну
вав над
бан
ня
так безг
луз
до, як ти з Ме
ла
сею,
от хоч би й те
пе
реч
ки на оті п'я
-
ть хур яко
гось не
потрібу. Я орю,
мо
ло
чу, зби
раю паш
ню, а ви вд
-
вох тільки вієте та сієте десь. Ет!
ви тільки безг
луз
до спо
жи
ваєте
моє над
бан
ня, - ска
зав батько.
-
Коли ж, та
ту, так прий
шлось,
що са
ме оце до
кон
че тре
ба бу
ло
віять та й сіять, - обізва
лась Ме
-
ла
ся й ско
са зир
ну
ла на матір. -
Та
кий ви
па
док тра
пивсь, бач
те…
-
Який же там ви
па
док? Пев
но,
той ви
па
док, що отій добрій ду
-
ринді Таїсі Андріївні за
ма
ну
лось
од
да
ти свою доч
ку кра
су
неві, та
ще й обс
та
вить то
го пе
тер
бур
зь
-
ко
го прой
дисвіта по-арис
ток
ра
-
тич
но
му, по-сто
лич
но
му? - ска
-
зав з кри
ком Андріян Кирило
-
вич, і йо
го чи
малі по
дов
жасті очі
аж за
лисніли од гніву й ви
ря
чи
-
лись на жінку, не
на
че він хотів
заст
ре
лить її очи
ма і вби
ти на
смерть.
Ліда сиділа й тільки мовч
ки
кмі
ти
ла то за матір'ю, то за ба
-
ть
ко
ви
ми сер
ди
ти
ми очи
ма.
«Невже лю
де же
няться тільки
зад
ля то
го, щоб гриз
тись та сва
-
риться що
бо
жо
го дня? - ду
ма
ла
Ліда. - Ко
ли цьому прав
да, то я
не піду заміж зро
ду-звіку!»
-
Та не про це річ! Не в цьому,
та
ту, діло! - крик
ну
ла Ме
ла
ся і,
як опе
че
на, підве
лась на стільці.
- Не цей, та
ту, ви
па
док, на який
ви на
тя
каєте, а який
сь зовсім ін
-
ший!..
-
Та ко
ли до
ве
лось вже ска
за
ти
прав
ду, то ми оце в Києві знай
-
шли Ме
ласі же
ни
ха. Же
них нак
-
льовується! от що! З цієї при
чи
-
ни ми й за
ду
ма
ли спра
ви
ти но
ву
ши
кар
ну обс
та
ву, бо він, ма
буть,
оце не
за
ба
ром і при
бу
де до нас.
Я вже йо
го й зап
ро
си
ла до се
бе в
гості. І він обіцяв приїха
ти з Таї
-
сою та з Лю
бою або з Елпіди
фо
-
ром Ва
на
то
ви
чем.
Батько од
ра
зу за
мовк і вга
му
-
вавсь. На йо
го цим
ба
лах не
на
че
од
ра
зу пор
ва
лись ба
сові стру
ни.
Го
лос в йо
го пом'якішав і задз
-
венів, мов на ви
со
ких те
но
ро
вих
струн
ках. Блиск гніву та злості
од
ра
зу згас в очах. Пог
ляд став
м'якіший.
Андріян Кирилович підняв вго
-
ру бро
ви з ди
ва.
-
Цей же
них - Ми
хай
ло Ула
се
-
вич, той, що час
то бу
ває в гос
тях
в Елпіди
фо
ра Пет
ро
ви
ча, - ска
-
за
ла Тек
ля Опа
насівна.
-
Який це Ула
се
вич? Щось він
ме
ні нев
тям
ки, - про
мо
вив вже
зо
всім спокійним го
ло
сом бать
-
ко.
-
Та той ви
со
кий, су
хор
ля
вий та
ку
че
ря
вий, що бу
ває в гос
тях в
Та
їси. Він слу
же в яко
мусь стра
-
хо
во
му то
ва
ристві, - обізва
лась
Ме
ла
ся.
-
А! ага! При
га
дую! Ба
чив я йо
-
го раз в Таїси Андріївни. При
га
-
дую!
-
Там так при
лип до нас! І в опе
-
ру хо
див з на
ми, і бу
кет приніс
Ме
ласі в ло
жу, ще й цілий фунт
до
ро
гих кон
фектів. Ка
зав, що
не
за
ба
ром при
бу
де до нас.
-
Що ж! Не
хай приїде. По
ба
чи
-
мо, роз
ди
ви
мось. Та й роз
пи
тать
тре
ба за йо
го в лю
дей заз
да
ле
-
гідь, - про
мо
вив батько вже ти
хі
-
шим і зовсім спокійним го
ло
сом,
не
на
че йо
го цим
ба
ли за
гу
ли піс
-
ню, звер
ху прик
риті віком або
десь в другій кімнаті за две
ри
ма.
-
Цей Ула
се
вич, ма
буть, якась
зна
ч
на лю
ди
на в Києві… бо він
за
пи
са
ний спільни
ком і в стра
-
хо
во
му то
ва
ристві, і в слав'яно
-
фі
льсько
му, і в то
ва
ристві спри
-
ян
ня жи
во
ти
нам, і в то
ва
ристві
ска
ко
во
му, і в яхт-клубі, - ска
за
-
ла Ме
ла
ся.
-
І в то
ва
ристві бджільницт
ва.
Ка
зав, що ду
же ко
хається в па
сі
-
ках і хо
че з то
бою по
ба
ла
кать ді
-
й
сно про цю бджільницьку спра
-
ву, - до
да
ла ма
ти.
-
І пасіки лю
бе! Оце мені ду
же
приємно! Чом же ви не ска
за
ли,
щоб він привіз мені най
новіші
книж
ки про бджільницт
во? -
ска
зав вже ба
га
то лас
кавішим
го
ло
сом батько.
-
Вже й не пам'ятаю, чи ка
за
ли
ми йо
му за це, чи ні. А що Ме
ла
-
ся впа
ла йо
му в очі, то це доб
ре
пам'ятаю. Че
рез те ж то ми й за
-
ду
ма
ли по
но
вить на
шу обс
та
ву
в домі та при
че
пу
рить по
кої,
щоб во
ни ма
ли зовсім сього
час
-
ний, мод
ний, міський виг
ляд.
-
Aгa! Oн як во
но! А ко
ли ж він
обіцяв при
бу
ти до нас? - спи
тав
батько.
-
А бог йо
го свя
тий знає. При
бу
-
де, ко
ли йо
му це на дум
ку спа
де,
- ска
за
ла ма
ти.
-
Коли так, то, про ме
не, й че
пу
-
ріться. До
ве
деться про
дать оце
за
раз де
ся
тин зо три по
ля або й
п'ять од
но
му чо
ловікові, що дав
-
но вже на
ма
гається ку
пи
ти, бо
за сьогорічну паш
ню підуть гро
-
ші на про
цен
ти в банк за по
зич
-
ку.
«Слава же тобі, сот
во
ри
те
лю,
що бу
ло ніби на
дов
го за
до
щи
ло
-
сь та за
не
по
го
ди
лось, а це якось
нес
подіва
но й ви
по
го
ди
лось в
хаті… Аж лег
ше ста
ло на душі!» -
по
ду
ма
ла Ліда й са
ма од
ра
зу по
-
ве
селіша
ла.
-
Завтра приїдуть з Києва два
об
бив
щи
ки. Во
ни шви
денько й
об
тяг
нуть мебіль і по
чеп
ля
ють
ок
са
ми
тові над
двер
ни
ки на две
-
рях та гар
ди
ни на вікнах. Завіси
ми й самі зу
гарні по
чеп
лять, -
ска
за
ла Тек
ля Опа
насівна.
Після дру
гої пот
ра
ви батько
по
добрішав і по
ве
селішав: на ра
-
до
щах звелів по
да
ти пляш
ку чу
-
до
вої смо
ро
ди
нов
ки й сам по
на
-
ли
вав чар
ки.
-
Вип'ємо ж за но
ву обс
та
ву! От
те
пер в нас з по
коїв зник
нуть
архірей
ські ста
ро
модні крісла та
оті ту
рецькі за
вальні со
фи. Ті
ста
ро
модні гар
ма
ти мені ос
то
-
гид
ли так, що я не мо
жу на їх і
ди
виться. А от ми і зди
хає
мо
-
сь-та
ки їх! - ска
за
ла Ме
ла
ся й хи
-
льну
ла здо
ро
ву чар
ку й вис
мок
-
та
ла її до су
хо
го дна.
Після обіду панії пішли роз
гор
-
ту
вать та пе
ре
див
ляться ок
са
-
ми
ти та до
рогі пли
си. Ліда теж
заціка
ви
лась тим кра
мом і по
ма
-
га
ла їм роз
гор
ту
вать та знов
згор
тать. Навіть батько зир
нув
на той крам не
са
мохіть і тільки
цма
кав, розмірко
ву
ючи, яких то
ска
же
них гро
шей кош
тує той
усей чер
во
няс
тий до
ро
гий крам.
Другого дня при
ка
та
ли з вок
за
-
лу пош
то
вою чор
топ
хай
кою два
київські об
бивщн
ки й за
хо
ди
ли-
сь
пок
ри
вать мебіль. Че
рез кіль
-
ки день ста
ру не
потрібну мебіль
ви
нес
ли в флігель, а част
ку по
-
ган
шо
го трух
на скла
ли в во
зо
-
вні на підрях, що теліпа
лись на
бан
ти
нах. На
томість розс
та
ви
ли
по по
ко
ях чу
до
ву ху
дож
ню ме
-
біль, та
ку дос
то
ту, яка бу
ла і в
Таїси Андріївни. Ви
со
чезні дзер
-
ка
ла та
ки не змісти
лись в не
ви
-
сокій гор
ниці, і май
ст
ри му
си
ли
їх тро
хи підпи
лить зспо
ду та об
-
ш
мульгать вирізані звер
ху стер
-
ча
ки, щоб не об
ко
лу
пать стелі.
Дім Гу
ко
вичів був ста
рий, хоч
по
коїв в йо
му бу
ло ба
га
то: сте
ля
бу
ла низьку
ва
та, вікна не такі
здо
рові, як в житлі в Таїси Ан
-
дріївни. Але прос
торні гор
ниці,
обс
тав
лені чу
до
вою мебіллю та
дзер
ка
ла
ми, при свіжих шпа
ле
-
рах, ма
ли зовсім інший виг
ляд,
ніж пер
ше. Роз
па
ку
ва
ли й ви
сокі
лам
пи, внес
ли в по
кої й пос
та
ви
-
ли од
ну чор
ну арап
ку ко
ло сто
ла
в світлиці, а дру
гу теж в світлиці
аж ко
ло две
рей, що ве
ли в ка
бі
-
нет. Як вно
си
ли з во
зовні в по
кої
ті чу
дові чу
дер
нацькі лам
пи, уся
че
лядь збіглась ди
виться на те
ди
во.
Горнична й прач
ка по
ки
да
ли й
залізка і вибігли ди
виться на те
ди
во, не
чу
ва
не й не
ба
че
не на се
-
лі.
-
Чи ти ба! Не
суть чортів в по
-
кої. Дух свя
тий при хаті! - го
мо
-
ніла ста
ра ба
ба-птич
ни
ця.
-
Їй-богу, не
суть два чор
ти! -
кри
к
ну
ла ку
хо
вар
ка. - Це вже чо
-
р
ти світи
ти
муть в по
ко
ях; аж ст
-
ра
ш
но стає.
-
Я вве
чері бо
яти
мусь і по гор
-
ни
цях хо
дить, - ска
за
ла гор
нич
на.
-
Та при
ди
вись ли
шень кра
ще!
то не чор
ти, а чор
тиці, та ще
сли
ве голісінькі, тільки в са
мих
ку
ценьких спіднич
ках, - обіз
вав
-
сь ла
кей.
-
А справді чор
тиці, бо на
че мо
-
ло
диці: в спіднич
ках та в зо
ло
-
тих се
реж
ках, ще й у зо
ло
тих на
-
мис
тах. Ма
буть, ото в пеклі та
ка
по
ве
денція в чор
тиць, що во
ни
так чуд
но вдя
га
ються, - ка
зав
один дід в жар
ти.
-
Ще й білі ло
патні по
витріща
-
ли, мов сміються аж на кутні зу
-
би. Та й ро
таті ж та ву
хаті оті ч
о
-
р
тиці, - до
дав один най
мит.
-
Мабуть, не з біса ве
селі, - до
-
дав дру
гий най
мит, - ди
вись,
бра! ще й не
на
че при
танцьову
-
ють чи навш
пи
няч
ки спи
на
ють
-
ся, мов напідпит
ку. Ма
буть, ра
-
де
нькі, що дер
жать оті ка
ганці в
ру
ках.
-
От те
пе
реч
ки не бу
де нам со
-
ром вітать же
нихів в на
ших по
-
ко
ях! - ска
за
ла Тек
ля Опа
насів
-
на, по
ход
жа
ючи по гор
ни
цях та
ог
ля
да
ючи обс
та
ву.
-
Шкода тільки, що в нас не
ма
каміна з кар
ни
зом, де мож
на б
бу
ло пос
та
вить отакі ляльки та
цяцьки, німфи та фав
ни, як їх
Лю
ба по
на
ти
ка
ла в се
бе на ка
мі
-
ні. Тре
ба б нам до
ко
неч
но за
ло
-
мить отих міських бур
жу
азок,
щоб не ду
же-то пин
дю
чи
лись
пе
ред на
ми, - обізва
лась Ме
ла
ся.
-
І навіщо їх за
лом
лю
вать? Чи
то ж вар
то пик
лю
ваться за та
ку
нісенітни
цю! Во
ни ж вас люб
-
лять щи
ро, - обізва
лась Ліда.
-
А вже ж пак! Во
ни якісь там
нікчемні бур
жу
аз
ки, а ми ж ді
-
ди
чі й дер
жавці: маємо дер
жа
ву
з діда-прадіда, - ска
за
ла гор
до
-
ви
то ма
ти, - ми па
ни, ми дво
ря
-
ни, а во
ни та
ки бур
жу
аз
ки, хоч
во
ни мої й при
ятельки. А за це
ніко
ли не за
бу
вай
те, - на
пу
чу
ва
-
ла до
чок гор
до
ви
та Тек
ля Опа
-
насівна.
-
Я за це та
ки ніко
ли не за
бу
ва
-
ла і завж
ди ма
ла це на увазі, що
во
ни якісь міські пе
реп
ро
ду
хи
та пе
ре
куп
ки, що тільки вхо
пи
-
ли шмат просвіти, - ска
за
ла Ме
-
ла
ся. - В Лю
би та
ки є щось мі
ща
-
н
ське, як і в її рож
де
ниці Таїси
Андріївни.
-
Лучче бу
ло б, як
би ви хоч ча
-
ст
ку гро
шей, пот
ра
че
них на цю
до
ро
гу мебіль, бу
ли да
ли мені
на поїздку в Фінляндію. Бо, при
-
з
на
тись, я оце на
ду
ма
лась поїха
-
ти в Фінляндію та вив
читься
тка
ти фінляндські по
лот
на на
но
вих ма
леньких верс
та
ти
ках, -
ска
за
ла Ліда, - од
на
че не маю ро
-
бо
ти, то хоч вчи
ти
му на
ших мо
-
ло
диць та дівчат ви
роб
лять по
-
лот
но. Нав
чусь там ро
бить сир:
це вже для се
бе. Ту
ди їдуть наші
обидві сусіди зад
ля цієї спра
ви.
Поїду й я з ни
ми вкупі. Чо
го я
бу
ду сидіть оту
теч
ки на селі та
бай
ди
ки би
ти?
-
Дух свя
тий при нас та при
хаті! - аж крик
ну
ла ма
ти. - Що це
ти ви
га
да
ла? Це ж кош
ту
ва
ти
ме
ска
же
них гро
шей.
-
А як ви їзди
ли в Пе
тер
бург, а
звідтіль манд
ру
ва
ли в Фінлян
-
дію, щоб по
ди
ви
тись на во
дос
-
па
ди, то це й нічо
го? Це ж кош
-
ту
ва
ло теж не
де
ше
во, - обізва
ла
-
сь Ліда якось сум
но. - Ба
чи
те,
яка в світі прав
да!
IV
Ще за два ро
ки пе
ред цим Яків
Ки
ри
ко
вич Ула
се
вич, мен
ший
брат Ми
хай
ла Ки
ри
ко
ви
ча, слу
-
жив за асис
тен
та в слав
но
го в
свій час у Києві й за
мож
но
го до
-
к
то
ра Іва
на Гур
ко
вен
ка. Яко
вові
Ула
се
ви
чеві пе
ре
па
да
ло чи
ма
ло
гро
шей на службі. Але не
за
ба
-
ром йо
го пат
рон вмер наг
лою
смер
тю, Ула
се
вич роз
по
чав в мі
-
сті прак
ти
ку, але сла
бих при
хо
-
ди
ло до йо
го ма
ло. Гро
шей не
ста
ва
ло на про
жи
ток. Йо
го ма
ти
по
ма
га
ла йо
му грішми. Але як
вмер
ла й ма
ти, мо
ло
дий док
тор,
ма
ючи ма
лий за
робіток, му
сив
про
сить місця земсько
го ліка
ря.
Не
за
ба
ром він дос
тав місце в од
-
но
му здо
ро
во
му містеч
ку Дри
-
жи
полі за Дніпром, не
да
ле
ко од
Києва, в Пе
ре
яс
лавсько
му повіті.
Дрижипіль бу
ло здо
ро
ве місте
-
ч
ко з трьома церк
ва
ми, між кот
-
ри
ми од
на бу
ла му
ро
ва
на, ста
ро
-
дав
ня, ще в давній час збу
до
ва
-
на од
ним бо
го
бо
ящим ко
заць
-
ким пол
ков
ни
ком. Містеч
ко ши
-
ро
ко роз
ки
ну
лось на рівній міс
-
цині не ду
же да
ле
ко од Дніпра.
Ця ни
зи
на тро
хи ски
да
лась на
лу
ча
ну бе
ре
го
ви
ну. Тільки по
один бік містеч
ка бу
ли при
гор
-
ки та су
гор
би, і на од
но
му горбі,
на чо
ло
поч
ку, ніби пи
ша
лась бі
-
ла ста
ро
дав
ня му
ро
ва
на церк
ва
з трьома вузьки
ми та ви
со
че
нь
-
ки
ми ба
ня
ми, бу
ла ок
ра
сою ве
-
ли
ко
го містеч
ка й ніби ди
ви
лась
з го
ри та кміти
ла з при
гор
ка за
усім містеч
ком, ог
ля
да
ючи йо
го
своїми зо
ло
ти
ми маківка
ми. На
горбі, далі за церк
вою сто
яв сті
-
ною ліс. А на захід сон
ця че
рез
по
ля та роз
логі лу
ки в по
го
жий
яс
ний день сму
гою виз
на
чу
ва
-
лись на обрії київські го
ри за
Дніпром, не
на
че по
виті си
зою
ім
лою. А на тій смузі лисніли по
-
зо
ло
чені хрес
ти на ба
нях київсь
-
ких цер
ков, ніби ми
готіли роз
-
си
пані по
де
ку
ди іскор
ки, котрі
то спа
ху
ва
ли, то знов зга
са
ли,
на
че в яко
мусь па
ву
тинні.
Яків Кири
ко
вич Ула
се
вич, при
-
був
ши в містеч
ко, най
няв для
се
бе жит
ло в од
но
го за
мож
но
го
міща
ни
на на одній по
ло
вині га
-
р
ненько
го, сли
ве місько
го дом
-
ка. Він зай
няв прос
тор
ну світли
-
цю й дов
гу та ву
зеньку кімна
ту.
Ла
за
рет був не
да
ле
ко од йо
го
жит
ла. В сльоту та негідь це бу
-
ло ду
же доб
ре для дог
ля
ду сла
-
бих в ла
за
реті. Сільська ти
ша,
са
мотність та сільська нудьга ще
й пе
редніше не ля
ка
ли йо
го. Не
був він од
люд
ком по своїй вдачі,
але й не лю
бив шу
му та га
му ве
-
ли
ких міст.
Захопивши з со
бою з міста тро
-
хи най
потрібнішої мебілі, щоб
обс
та
вить свої по
кої, заб
рав
ши
потрібні для опе
рацій зна
ряд
дя,
мо
ло
дий док
тор цілий день по
-
равсь, обс
тав
ля
ючи свої по
кої.
Над
вечір до йо
го зай
шов один з
фер
шалів Че
пур
ковський, і во
ни
обид
ва пішли ог
ля
дать ла
за
рет.
Не
за
ба
ром він вер
нувсь до
до
му.
Тільки що він увійшов в по
кої,
над
ворі за
гав
ка
ли со
ба
ки. Рип
-
ну
ли хатні двері. Їх од
чи
ни
ла ха
-
зяй
ка, вже прис
тар
ку
ва
та міща
-
н
ка, зав'яза
на в чуш
ку, цеб
то без
очіпка, чор
ною хуст
кою. Во
на
про
пус
ти
ла в двері літню мо
ло
-
ди
цю, так са
мо за
вя
за
ну чор
ною
хуст
кою, за
худ
же
ну й сла
бо
ви
ту.
Мо
ло
ди
ця пе
рес
ту
пи
ла че
рез
по
ріг, ста
ла ко
ло са
мих две
рей і
несміли
во поз
до
ров
ка
лась.
-
Чи не з ла
за
ре
ту ча
сом те
бе
при
с
ла
ли сю
ди? - спи
тав Яків
Ки
ри
ко
вич в мо
ло
диці.
-
Та еге ж! з ла
за
ре
ту, - ска
за
ла
мо
ло
ди
ця. - Я бу
ла зай
шла в ла
-
за
рет, а ме
не там спра
ви
ли до
вас: йди, ка
жуть, до док
то
ра, не
-
хай він те
бе по
ра
де, ко
ли ти ко
-
ро
диш
ся на живіт або на гру
ди.
-
Ти, пев
но, нез
ду
жаєш? - спи
-
тав Ула
се
вич, бист
ро оки
нув
ши
оком мо
ло
ди
цю й її за
ниділий,
за
худ
же
ний вид.
-
Ой па
не! нез
ду
жаю, та вже й
дав
но. Ще з осе
ни як за
не
ду
жа
ла
на про
пас
ни
цю, та оце й досі во
-
на не ки
дає ме
не. Взим
ку мені
бу
ло й по
луч
ча
ло. А як по
ча
лась
вес
на, то мені знов погірша
ло. Ні
їсти не хо
четься, ні пи
ти. Ніщо
не йде мені на ду
шу. Вже й спо
ві
-
да
лась, і при
ча
ща
лась. Оце не
да
-
в
неч
ко хо
ди
ла до ба
тюш
ки, щоб
ос
вя
ти
ли мені во
ду на го
лові, бо
в ме
не по
ча
ло су
до
мить го
ло
ву.
А оце прий
шла ще до вас на по
-
ра
ду. Од
ря
туй
те ме
не, ко
ли ва
-
ша ми
лость, бо в ме
не ж двой
ко
ма
леньких діто
чок. Як я пом
ру,
хто ж їх до пут
тя до
ве
де? - І мо
-
ло
ди
ця од
ра
зу зап
ла
ка
ла. Го
лос
в неї не
на
че пе
рер
вавсь. В неї
стис
ло в гру
дях так, що во
на не
змог
ла го
во
ри
ти далі й по
ча
ла
вти
рать сльози чох
лою ру
ка
ва.
-
То в те
бе про
пас
ни
ця, ка
жеш?
-
Та еге ж! До
по
можіть мені, ко
-
ли ва
ша лас
ка, бо як «тітка» ме
-
не не по
ки
не, то вже мені й не
жи
вотіти. І си
ли в ме
не вже не
-
ма до будлі-якої ро
бо
ти, навіть і
до не
важ
кої. За
раз втом
люсь.
Отак як ба
чи
те! за
чевріла, за
-
ниділа, хоч ля
гай в до
мо
ви
ну.
Ба
тюш
ка ра
див мені якісь ліки
та ска
зав най
ня
ти мо
лебствіє,
але за
бу
ла, яко
му свя
то
му, бо в
ме
не вже й тя
му в го
лові за
би
ло.
Скажіть вже ви, ко
ли ва
ша лас
-
ка, ко
му пра
вить мо
лебінь од
про
пас
ниці - чи святій Вар
варі,
чи свя
то
му Ми
ко
лаєві? Чи пи
ти
нат
ще
сер
це ор
данську во
ду, чи
стрітенську? Ба
тюш
ка ка
за
ли ме
-
ні, та в ме
не вже па
мо
ро
ки оді
-
бра
ло, аж інко
ли в очах по
жовк
-
не. Мені вже й нев
тям
ки, що во
-
ни ка
за
ли.
-
Тобі, мо
ло
ди
це, тре
ба пер
ше
лічи
тись од про
пас
ниці, а про
мо
лебствіє це вже як са
ма зна
-
єш, - го
во
рив док
тор.
І йо
го вра
зи
ла нез
ви
чай
на тем
-
но
та цієї бідо
лаш
ної лю
ди
ни, в
кот
рої бу
ли одні ліки - свя
че
на
во
да. Од
на
че він був ра
дий, що
ця лю
ди
на обер
ну
лась до йо
го
за по
ра
дою, а не… до зна
ху
рок.
-
Вже я й до зна
хур
ки хо
ди
ла.
Ту
теч
ки, бач
те, є в нас та
ка, що
до неї ко
лись навіть з да
ле
кої
сто
ро
ни наїжджа
ли не тільки се
-
ля
ни, але й па
ни. Зна
хур
ка й од
-
шіпту
ва
ла мені, і підку
рю
ва
ла
ме
не уся
ким помічним зіллям.
Але й помічне зілля не по
мог
ло.
Уласевич об
ди
вивсь її, роз
пи
-
тав за все, за
пи
сав на ліки лікар
-
ст
во, за
бо
ро
нив їсти борщ та
жи
тній хліб, на
ка
зав
ши знов за
-
й
ти в ла
за
рет че
рез кільки день.
-
Оце ж за по
ра
ду на
те вам кра
-
ша
но
чок. Прийміть, ко
ли ва
ша
лас
ка, та не по
гор
дуй
те мною,
прос
тою лю
ди
ною. Чи най
ма
ти
мо
лебствіє святій Вар
варі, чи
свя
то
му Ми
ко
лаєві? Ви ка
за
ли, а
мені все те нев
тям
ки.
-
Та я ж про це тобі нічогісінько
й не ка
зав! То, пев
но, тобі так
вда
лось, бо в те
бе го
ло
ва за
па
-
мо
ро
че
на од сла
бості.
-
Котрому ж свя
то
му тре
ба одп
-
ра
вить мо
лебствіе? Чи, мо
же,
вдру
ге ос
вя
тить во
ду на го
лові?
Ка
жуть, «тітка» боїться не так
ла
да
ну, як смир
ни або свя
че
них
ма
ковійо
вих Пет
ро
вих ба
тогів…
Цe зе
ло ду
же помічне, ка
жуть…
Уласевич витріщив очі й тільки
здвиг
нув пле
чи
ма, слу
ха
ючи про
Пет
рові ба
то
ги. Він не споді
ва
в
-
сь стріну
ти та
кої неп
росвітньоі
тем
ря
ви в се
лян.
-
Чи ти ж втя
ми
ла га
разд, що я
тобі ра
яв? - спи
тав він в мо
ло
ди
-
ці.
-
Втямила, сер
це! Де вже пак не
втя
мить. І ба
тюш
ка ка
за
ли, щоб
я мо
ли
лась од «тітки», і ви ра
ди
-
те, щоб я мо
ли
лась та пос
ти
ла…
та навіть бор
щу не вжи
ва
ла.
-
Та не те бо, щоб ти до
кон
че
пос
ти
ла! а щоб тільки не вжи
ва
-
ла важ
кої нет
рив
ної стра
ви та
по
жив
ку, бо як по
поїси всмак
бор
щу, то од цього знов вер
неть
-
ся про
пас
ни
ця та й знов на
па
де
те
бе.
«Доведеться ма
ти ба
га
то мо
ро
-
ки з цим тем
ним, зовсім не про
-
свіче
ним на
ро
дом», - ду
мав Ула
-
се
вич.
-
Раяв мені ще наш сусід Канд
-
зю
ба - це той, що ха
та йо
го сто
ї
-
ть пра
во
руч од нас, без ви
во
ду, -
піди, ка
же, Вар
ко, до зна
хур
ки
Вівді Стру
ли
хи, не
хай те
бе обіл
-
лє не
по
ча
тою кри
ни
ча
ною во
-
дою під мос
том на річці в глу
пу
ніч. Ко
го во
на об
ли
ва
ла во
дою
під мос
том і в глу
пу ніч на пи
-
липівча
не пу
щен
ня або в чис
тий
чет
вер, то ті всі по
оду
жу
ва
ли, -
ка
за
ла Вар
ка.
-
Невже ви йме
те віри, що та
Вівдя до
по
ма
гає лю
дям од уся
-
кої сла
бості? - спи
тав за
чу
до
ва
-
ний мо
ло
дий док
тор.
-
Ой сер
це! ще й як по
ма
гає. Оце
по
зав
чо
ра Вівдя во
ди
ла в глу
пу
ніч під міст Одар
ку, та
ки на
шу
сусіду. Але са
ме тоді, як во
на об
-
ли
ва
ла її, за
гур
котів віз на міст
-
ку: хтось проїхав че
рез міст, та
це пош
ко
ди
ло: Одар
ка, як сто
я
-
ла, голісінька, об
ли
та во
дою, та
од
ра
зу так і впа
ла. А Вівдя лед
ве
одяг
ла її й при
во
лок
ла до
до
му.
Ка
жуть, бу
де об
ли
вать вдру
ге.
-
Одже ще за
па
гу
бить та ду
ре
па
зна
хур
ка бідну мо
ло
ди
цю! А ве
-
ди ме
не мерщій до тієї мо
ло
ди
-
ці. Пев
но, схо
пи
ла якусь хво
ро
бу
че
рез ту дур
ну Вівдю, - ска
зав
зо
з
ла Яків Кири
ко
вич і вско
чив
в кімна
ту, щоб на
ки
нуть на се
бе
пальто.
Варка тим ча
сом вик
ла
ла з хус
-
точ
ки яй
ця на вікно ря
доч
ком.
Док
тор вий
шов з кімна
ти, і Вар
-
ка по
ве
ла йо
го до ха
ти з ви
ще
р
-
б
ле
ним ви
во
дом. Ха
та бу
ла не
-
да
леч
ко.
-
Наробила шко
ди ота ва
ша на
-
віже
на зна
хур
ка, - го
монів док
-
тор, йду
чи ву
ли
цею. - Во
на, пев
-
но, на смерть зас
ту
ди
ла оту без
-
щас
ну Одар
ку, бо ще ж над
ворі
хо
лод
но й вог
ко. Про
па
де мо
ло
-
ди
ця ні за ца
по
ву ду
шу.
Варка по
ка
за
ла йо
му ха
ту з ще
-
р
ба
тим вер
хом бов
ду
ра. Він уві
-
й
шов у ха
ту й по
ба
чив, що Одар
-
ка ле
жа
ла на по
лу й горіла, як
го
рять діти на кір. Ула
се
вич зве
-
лів чо
ловікові, не га
ячи ча
су, од
-
вез
ти її в ла
за
рет і сам поп
ря
му
-
вав ту
ди. Ог
лядівши мо
ло
ди
цю,
він дав за
гад фер
ша
лові по
пик
-
лю
ва
тись без
щас
ною не
ду
жою
мо
ло
ди
цею й дог
ля
дать її.
Вже сон
це зай
шло, як Ула
се
вич
вер
нувсь до
до
му й зас
тав на
сто
лі па
ру
ючий са
мо
вар. З важ
-
ки
ми ду
ма
ми він сів за стіл і по
-
чав пи
ти чай, пе
ребіга
ючи очи
-
ма га
зет
ку. Який
сь сум впав на
йо
го мо
ло
ду ду
шу. Очі сли
ве без
свідо
мості біга
ли по ряд
ках га
-
зе
ти. Він лед
ве міг слідку
вать за
змістом уся
ких звісток та но
ви
-
нок. Перші вивідки по селі ду
же
стур
бу
ва
ли йо
го, зос
та
ви
ли на
йо
го серці який
сь важ
кий слід,
навіть сум.
Увійшла най
мич
ка, прий
ня
ла
са
мо
вар, поп
ри
би
ра
ла з сто
ла й
вий
шла. Ула
се
вич сів край сто
ла
й за
ду
мавсь, втом
ле
ний веш
тан
-
ням, ук
ла
дан
ням та при
би
ран
-
ням сво
го но
во
го жит
ла. Над
-
ворі вже по
ночіло. На селі скрізь
по
гас
ло світло в ха
тах. На ха
зяї
-
но
вій по
ло
вині ста
ло ти
хо. Ніхто
не веш
тавсь, не го
монів. І над
во
-
рі, і в по
ко
ях не бу
ло чу
ти ні на
-
й
мен
шо
го гу
ку або ше
лес
ту. Ті
-
ль
ки чор
на ніч ди
ви
лась в три
вікні світлич
ки своїми чор
ни
ми
очи
ма. Якась ніби мерт
во
та, ме
-
р
т
во
та се
ла й глу
ши
ни, за
па
ну
-
ва
ла в світлиці, опо
ви
ла стіни й
вікна, опо
ви
ла навк
ру
ги мо
ло
-
до
го жва
во
го па
ни
ча й про
ми
ку
-
ва
лась по
ма
лу, по
ти
хеньку в йо
-
го ду
шу.
Він сидів мовч
ки, спер
ши го
ло
-
ву на до
ло
ню, і несвідо
мо ди
вив
-
ся на світло лам
пи, не
на
че на
жи
ву лю
ди
ну, кот
ра на
тя
ка
ла на
жи
вот
тя. І пе
ред йо
го очи
ма ма
-
й
ну
ли ос
танні події, ос
танні ча
-
си йо
го про
бу
ван
ня в Києві. Пе
-
ред ним ви
ник
ли ніби яки
мись
ча
ра
ми прос
торні світлиці про
-
фе
со
ра, в кот
ро
го він слу
жив за
асис
тен
та; в їх за
во
ру
шив
ся ве
-
се
лий на
товп гос
тей, за
лисніли
здо
рові дзер
ка
ла, за
ми
готіли га
-
рні уб
ран
ня на пан
нах, ож
вав
ле
-
них му
зи
ка
ми й тан
ця
ми. А далі
при
га
да
лись ве
селі гості: от ніби
май
нув еле
гант
ний док
тор, а по
-
руч з ним йо
го доч
ка-кра
су
ня.
Мо
ло
дий хло
пець лип
нув очи
ма
на світло й опам'ятавсь. Мерт
ва
ти
ша па
ну
ва
ла, як і пе
редніше, в
по
ко
ях, в сад
ку, на селі. Нігде ні
най
мен
шо
го ше
лес
ту, не
на
че він
опи
нивсь на кла
до
вищі або на
ста
ро
давньому цер
ко
виш, і ку
ди
ко
лись за
хо
див, про
жи
ва
ючи в
батька на селі й гу
ля
ючи смер
-
ком за ліском.
«Це я пот
ра
пив в якусь надз
ви
-
чай
ну глу
ши
ну, в якесь неп
рос
-
ві
тнє мерт
ве царст
во, де й ме
не
не
за
ба
ром пог
ли
не оця глу
ши
-
на. Яка ти
ша! яка мерт
во
та! Які
неп
росвітні лю
де навк
ру
ги! Це
якась мерт
ва бе
зод
ня, що не
за
-
ба
ром ве
се й ме
не й за
му
лить в
своєму ба
го
винні… Скільки до
-
ве
деться док
ла
да
ти праці, щоб
при
най
мні за
охо
тить цих тем
-
них лю
дей обер
та
тись не до зна
-
хурів, а до ме
не, та за
ря
ту
вать їх
в біді».
Десь да
ле
ко на шпилі блис
ну
ло
світло в вікні й не
за
ба
ром по
гас
-
ло, як ос
таннє зіпан
ня по
ми
ра
-
ючої лю
ди
ни. Десь да
ле
ко гавк
-
ну
ла со
ба
ка й за
мовк
ла. І знов
ста
ло ти
хо, як у мо
гилі, і в хаті, і
над
ворі.
І в йо
го думці май
ну
ли не
дав
но
пе
ре
буті ча
си універ
си
тетсько
го
жит
тя, при
га
да
лись сту
дентські
то
ва
рист
ва, при
га
да
лись не
са
-
мо
хіть палкі роз
мо
ви та зма
ган
-
ня за до
лю Ук
раїни, за культур
-
ні
сть, за просвіту й роз
ви
ток те
-
м
ної го
ро
дянської й се
лянської
ма
си.
«От і до
ве
лось мені прик
лас
ти
до діла в жи
во
му житті мої пе
ре
-
свідчен
ня, нес
ти просвітність в
глу
ши
ну, за
не
ха
яну й усіма за
-
нед
ба
ну й за
бу
ту. Тре
ба по
на
пи
-
су
вать тим ча
сом хоч лікарські
книж
ки зад
ля тем
но
го на
ро
ду,
про
вес
ти світло просвіти в оті
ст
рух
лявілі ха
ти. Тре
ба якось за
-
охо
чу
вать лю
дей, щоб во
ни при
-
най
мні не цу
ра
лись ліків, не цу
-
ра
лись ме
не, не обер
та
лись до
зна
хурів за ліка
ми під мос
том в
глу
пу ніч. І тоді світ на
уки й про
-
світи осяє на
род…»
І та світла ідея не
на
че освіти
ла
тем
ну ніч, зве
се
ли
ла йо
го по
кої
й йо
го са
мо
го. Мрії за
во
ру
ши
ли
-
сь роєм, мов живі, і не
на
че внес
-
ли в мерт
ву ти
шу жи
ве жи
вот
тя.
Мо
ло
дий хло
пець схо
пив
ся з сті
-
льця й по
чав хо
дить по кімнаті.
Він по
ве
селішав, ніби кру
гом йо
-
го за
во
ру
ши
лось ве
се
ле то
ва
ри
-
с
т
во й роз
ва
жа
ло йо
го. Він на
-
віть по
чав сти
ха співать пісню.
Вже в пізні об
ля
ги по
гас
ло ос
-
таннє світло на селі й у йо
го кім
-
наті. І мо
ло
дий хло
пець, на
том
-
ле
ний біга
ни
ною та веш
тан
ням,
впав на ліжко й зас
нув міцним
сном нат
руд
же
ної лю
ди
ни. Він
спав так міцно, що як про
ки
нув
-
ся вранці, то ніяк не міг про
чу
-
маться й га
разд дізна
тись, де це
він зна
хо
диться: чи в Києві, чи в
гос
тях у батька в повіто
во
му
місті. Че
рез ве
ли
ку си
лу він опа
-
м'ятавсь, дійшов до свідо
мості й
при
га
дав і Дри
жипіль, і сла
бу
Ва
р
ку, і свої одвідинн в Одар
чи
-
ній хаті, і ла
за
рет. Він схо
пив
ся з
ліжка й по
чав хап
ки одя
га
тись.
Най
мич
ка внес
ла са
мо
вар і неш
-
вид
кою хо
дою, сту
па
ючи навш
-
пиньки, вий
шла з світлиці.
Висьорбавши хап
ком два ста
ка
-
ни чаю, він за
раз взяв
ся за ро
бо
-
ту: розібрав свої лікарські книж
-
ки й по
чав пе
ре
див
ляться та че
-
р
ка
ти ка
ран
да
шем по краєчках
кни
ги, що бу
ло ду
же потрібно
ви
пи
са
ти в по
пу
ляр
ну кни
жеч
ку
для на
ро
ду. Ула
се
вич ро
бив цю
ро
бо
ту за
люб
ки. Він був з тих
пад
ко
ви
тих на вда
чу лю
дей, що
ко
ли їм ча
сом щось при
па
де до
впо
до
би або за
ма
неться щось
зро
бить, то во
ни бе
руться за ро
-
бо
ту та
ки за
раз, не одк
ла
да
ючи
на
далі ні на од
ну хви
ли
ну. І ця
ро
бо
та зай
ня
ла йо
го й заціка
ви
-
ла. І йо
го нудьга десь ділась, не
-
на
че її сте
по
вий вітер розвіяв по
ле
ва
дах та сіно
жа
тях.
Місяць ми
нув за ро
бо
тою, як
один день, так що мо
ло
дий док
-
тор навіть не зог
лядівсь. Він хо
-
див щод
ня до ла
за
ре
ту. Кмітли
-
вий на вда
чу, він вваж
ли
во кмі
-
тив і за на
род
ним жит
тям, де ті
-
льки при на
годі йо
му трап
ля
ло
-
сь сти
ка
тись з людьми. Знай
-
шло
сь на селі чи
ма
ло просвіче
-
них лю
дей, з кот
ри
ми йо
му бу
ло
приємно поз
най
оми
тись й на
-
віть поєднаться.
Якось з по
чат
ку мая вже над
-
вечір зай
шли до йо
го фер
шал
Яків Вер
бицький та вчи
тель од
-
нієї Дри
жипільської шко
ли Анд
-
ро
ник Іва
но
вич Па
рафієвський.
Во
ни сиділи в світлиці ко
ло сто
-
ла й пи
ли чай. Роз
мо
ва йшла
жва
во, ве
се
ло. І Па
рафієвський, і
Вер
бицький бу
ли обид
ва з пе
-
ресвідчен
ня
ми, спо
чу
ва
ли се
ля
-
нам і не цу
ра
лись на
ро
ду. Па
ра
-
фієвський, вже літній, пле
чис
-
тий та здо
ро
вий, був ду
же блі
-
дий на ви
ду. Він був міща
нин з
не
да
ле
ко
го повіто
во
го міста,
вчи
в
ся тільки в міській школі й
ви
дер
жав ек
за
мен на вчи
те
ля.
Але це був чо
ловік з та
ким ро
зу
-
мом і та
кий на
чи
та
ний, що, слу
-
ха
ючи йо
го, мож
на бу
ло по
ду
ма
-
ти, ніби він вчив
ся в будлі-якій
більшій школі. Па
рафієвський
за
всігди дбав за са
моп
росві
т
ні
-
сть, лю
бив чи
та
ти, скрізь дос
та
-
вав книж
ки та жур
на
ли, де тіль
-
ки мож
на бу
ло їх роз
до
буть. Чи
-
малі ро
зумні карі очі на блідо
му
за
ниділо
му ши
ро
ко
му об
личчі
на
д
да
ва
ли йо
му виг
ляд та
ла
но
-
ви
тої інтелігент
ної лю
ди
ни.
Фершал Яків Вер
бицький був
ще мо
ло
дий хло
пець з місце
вих
міщан. Про
вор
ний та жва
вий,
не
ве
лич
кий на зріст та круг
ло
-
ви
дий, з чор
ни
ми товс
теньки
ми
бро
ва
ми, з ма
леньки
ми жва
ви
-
ми очи
ма, го
во
рю
чий, ціка
вий
на язик, він ні на хви
ли
ну не міг
всидіть на стільці, все во
ру
ши
-
всь, роз
пи
ту
вав або щось опові
-
дав. Не
ве
лич
ка низько обст
ри
-
же
на чор
но
во
ло
са го
ло
ва все ні
-
би кру
ти
лась на шиї, а круглі
вуш
ка, ду
же за
ко
пир
чені кінчи
-
ка
ми на
пе
ред, стриміли по обид
-
ва бо
ки го
ло
ви, не
на
че в хов
ра
-
ш
ка або в ла
соч
ки. Він ду
же ски
-
дав
ся на сільсько
го жва
во
го па
-
руб
ча
ка, пе
ре
дяг
ну
то
го в міське
уб
ран
ня.
Міщанська опрічна по
ло
ви
на
до
м
ка че
рез сіни тро
хи пок
ра
-
ща
ла, обс
тав
ле
на віденськи
ми
сті
льчи
ка
ми, обвіша
на ана
томі
-
ч
ни
ми ма
люн
ка
ми. Блис
ку
че
п'я
ніно на
да
ва
ло світлиці виг
-
ляд міський. Яків Ула
се
вич вмів
гра
ти на фор
теп'яні. Він вив
чив
-
ся грать ще вдо
ма в сво
го бать
-
ка, бо ду
же лю
бив му
зи
ку. П'яні
-
но він ку
пив на вип
лат в од
но
го
сусіда док
то
ра, що виїхав на но
-
ве місце й не ду
же до
ро
жив
ся,
сп
ро
дав
ши йо
го на од'їзді сли
ве
за півціни.
На столі па
ру
ва
ли ста
ка
ни з по
-
на
ли
ва
ним чаєм. Окріп в по
лос
-
кальниці теж па
ру
вав. По столі
бу
ли по
роз
ки
дані ук
раїнські по
-
пу
лярні, не
дав
но ви
дані кни
же
-
ч
ки. Дія діялась в другій по
ло
ви
-
ні вісімде
ся
тих років XIX віку,
ко
ли здебільшо
го вже по
ча
ли
по
т
ро
ху про
пус
кать де
які ук
ра
ї
-
нські книж
ки на
родні й дрібні, і
чи
малі. Яків Ки
ри
ко
вич ко
хав
ся
в ук
раїнсько
му письменстві ще
змал
ку. Він те
пер по
ка
зу
вав киї
-
в
ські но
вин
ки своїм знай
омим.
Па
рафієвський і фер
шал ки
ну
-
лись до кни
жок, ха
па
ли в ру
ки
то од
ну, то дру
гу й пе
рег
ля
да
ли
за
го
лов
ки. Їм, оче
ви
дяч
ки, при
-
па
да
ли до впо
до
би ці но
вин
ки.
Во
ни обид
ва якось несвідо
мо
спо
чу
ва
ли до ук
раїнсько
го пись
-
менст
ва, бо ро
ди
лись і зрос
ли
між міща
на
ми та се
лю
ка
ми.
-
От спа
сибі вам, Яко
ве Ки
ри
ко
-
ви
чу, що ви на
вез
ли нам оцих ці
-
ка
вих но
ви
нок, - го
во
рив вчи
те
-
ль. - В нас ту
теч
ки та
ка глу
ши
на,
що про ці нові ук
раїнські книж
-
ки нігде навіть не по
чуєш.
-
Не то що їх не по
ба
чиш, а сп
-
ра
вді ні од ко
го й не по
чуєш, -
обі
звав
ся фер
шал. - Як
би я оце
ви
пад
ком не по
ба
чив їх, то за їх
нічогісінько й не знав би до су
ду,
до віку.
-
Я слу
жив по кількох се
лах. Бу
-
ло за
ход
жу до ба
тю
шок, за
ход
жу
й до дідичів про
сить будлі-яких
кни
жок для чи
тан
ня, бо ду
же
люб
лю чи
та
ти, а влітку, на на
-
ших дов
гих ва
каціях, як не маю
ро
бо
ти, ки
да
юсь до кни
жок про
-
с
то-та
ки з нудьги, - ка
зав вчи
-
тель. - Од
же ж у нашій око
лиці
ма
ло кни
жок навіть в дідичів, а
ук
раїнських кни
жок я ні в од
-
нісінько
го па
на й не ба
чив, оп
-
річ хіба Шев
чен
ко
во
го «Коб
за
-
ря». Я примічаю, що наші ук
ра
ї
н
-
ці аж над
то вже нецікаві на вда
-
чу.
-
Одже ж ви вга
да
ли, - обізвавсь
Ула
се
вич.
-
От би пус
тить оці кни
жеч
ки
між на
ши
ми се
ля
на
ми, - ска
зав
вчи
тель.
-
Нам та
ки тре
ба б роз
пус
кать
поміж се
ля
на
ми оці кни
жеч
ки.
От ми не
за
ба
ром і за
хо
ди
мось
ко
ло цієї спра
ви, ко
рис
ної для
тем
но
го на
ро
ду. Ко
ли б тільки
ще знай
ти кількох просвітніх
по
ма
гачів з-поміж са
мих се
лян,
чо
ловіків або па
рубків, - го
во
рив
далі Ула
се
вич.
-
Є в нас і такі! Во
ни зго
дяться
на це, - обізвав
ся Вер
бицький.
-
Це, пев
но, Ни
кон Куч
ма? Еге
так? - спи
тав вчи
тель.
-
Атож! Він лю
бе чи
та
ти і наві
-
ть сам скла
дає ук
раїнські вірші,
завів хор з па
рубків. О, Куч
ма на
це ми
тець! Вже пи
тав у ме
не, чи
не мож
на б пак ча
сом в вас дос
-
тать кни
же
чок для чи
тан
ня. Пе
-
в
но, не
за
ба
ром прий
де до вас на
одвіди
ни.
-
Кучма та
кий! Це прав
да. Він
по
ма
гає од
но
му з на
ших вчи
те
-
лів цер
ков
ної шко
ли справ
лять
півчу, а ча
сом і ре
ген
тує в цер
к
-
ві; слу
жив років зо два за наг
ля
-
да
ча при вчи
те
леві в школі. Він
доб
ре знає но
ти, тя
ме співи, має
доб
ро
го ба
ри
то
на й ду
же лю
бе
співать, - ска
зав вчи
тель.
-
От як
би по
ко
рис
ту
ва
тись ним,
щоб че
рез йо
го роз
пов
сюд
ню
ва
-
ть наші кни
жеч
ки! - ска
зав Ула
-
се
вич. - Та ще, будьте лас
каві, на
-
мов
ляй
те на селі лю
дей, щоб да
-
ва
ли сла
бих до ла
за
ре
ту, та не
кли
ка
ли до їх зна
хурів та зна
ху
-
рок.
-
Добре, доб
ре! - ска
зав вчи
-
тель.
-
От і спа
сибі вам! Спа
сибі, що
прис
таєте до спілки, - ска
зав
Ула
се
вич, ду
же ра
дий, що нат
ра
-
пив на кількох лю
дей, котрі зго
-
д
жу
ва
лись ста
ти йо
му до по
-
мочі.
-
Ми вам не
за
ба
ром нап
хаємо
не
ду
жих «пов
ну ха
ту і кімна
ту,
ще й подвір'ячко», як співа
ють в
пісні, - ска
зав вчи
тель.
-
Не так-то лег
ко й нап
хать, ко
-
ли док
то
рам до
во
диться йти на
пе
ре
мо
ги з зна
хур
ка
ми, - про
мо
-
вив фер
шал, осміха
ючись.
-
Побачимо, хто ко
го пе
ре
мо
же.
Мо
же, я та
ки якось та пе
ре
мо
жу,
- до
дав Ула
се
вич.
Рипнули двері. В світли
цю увій
-
шов ви
со
ченький, ру
ся
вий та
круг
ло
ви
дий па
ру
бок. На йо
му
був крам
ний по
пе
ляс
тий ку
це
-
нь
кий жу
пан, підпе
ре
за
ний зе
-
ле
ним по
ясом. Чо
бо
ти з ви
со
ки
-
ми лис
ню
чи
ми ха
ля
ва
ми бу
ли
на кор
ках. Він поз
до
ров
кавсь і
привітав
ся з усіма, по
дав
ши ру
-
ку.
-
От і Ни
кон! За вов
ка про
мов
-
ка, а вовк у ха
ту! - ска
зав фер
-
шал.
-
Цебто за ме
не? - спи
тав Ни
кон
з лед
ве примітним осміхом.
-
Атож! Зга
ду
ва
ли про те
бе та
оце са
ме ба
ла
ка
ли та
ки за те
бе, -
обізвав
ся вчи
тель.
Никон якось со
ром
ли
во спус
-
тив віка й вії і вту
пив очі в по
-
міст.
-
Сідай, Ни
ко
не, до сто
ла та ви
-
пий ста
кан чаю, - про
мо
вив Ула
-
се
вич до гос
тя, ски
да
ючи бист
-
рим оком йо
го тон
ку та струн
ку
пос
тать.
-
Як дас
те чаю, то й вип'ю, - ска
-
зав Ни
кон і все зо
рив по світлині
та по стінах. Йо
го, оче
ви
дяч
ки,
заціка
ви
ли здо
ро
венькі ана
то
-
мі
чні й інші ма
люн
ки, по
чеп
лені
по стінах нарізно од
на од дру
гої.
-
Що це за ма
люн
ки в вас? Чи не
такі кар
ти
ни, чи що? - спи
тав
Ни
кон, не сіда
ючи на стілець.
-
Цене кар
ти
ни. То, бач, по
на
ма
-
льову
ва
не людське тіло й зве
р
-
ху, і все
ре
дині з част
ка
ми нут
ра,
шлун
ком та печінка
ми, - ска
зав
док
тор.
Никон для
вою хо
дою по
ди
бав
попід стіна
ми й ог
ля
дав ду
же
вваж
ли
ве кож
ний ма
лю
нок, але
нічо
го не втя
мив та все пи
тав у
док
то
ра. Ула
се
вич встав і наш
-
вид
ку оповів йо
му де
що за ма
-
люн
ки. Ни
кон при
див
лявсь, де в
лю
ди
ни ко
са та шлу
нок, де нир
-
ки, до лег
ке, який на взір мо
зок.
Зго
дом потім він сів на стільці,
але все зир
кав на ма
люн
ки, ко
-
трі, знать, ду
же йо
го заціка
ви
ли.
-
А це що в вас? - спи
тав Ни
кон,
по
ка
зу
ючи очи
ма на п'яніно.
-
Це п'яніно, чи фор
теп'ян, на
кот
ро
му я граю, - ска
зав док
тор.
-
Я фор
теп'яна ба
чив в од
но
го
на
шо
го ба
тюш
ки, а цю шту
ку я
ба
чу впер
ше. Чи на йо
му так са
-
мо гра
ють, як і на фор
теп'яні? -
спи
тав Ни
кон.
-
Однаковісінько, - ска
зав Па
-
рафієвський і, встав
ши, одс
ло
-
нив віко й торк
нув пальця
ми
кілька кла
вишів.
-
Так са
мо мо
ло
точ
ки тор
ка
ють
стру
ни, як і в фор
теп'яні? - спи
-
тав Ни
кон.
-
Достоту так, тільки в йо
му
стру
ни по
чеп
лені навс
ко
си, а не
впо
довж, як у фор
теп'яні, - ска
-
зав Ула
се
вич, по
со
ву
ючи ста
кан
до Ни
ко
на.
-
Я ду
же люб
лю співи та му
зи
-
ку, але на моє без
го
лов'я не вмію
ні на чо
му гра
ти, тільки ча
сом
бав
люсь дур
ною сільською сопі
-
л
кою, - ска
зав Ни
кон.
-
І то му
зи
ка! Ад
же ж дівча
та
ча
сом тан
цю
ють і під сопілку, як
не
ма троїстих му
зик, - про
мо
вив
фер
шал.
Никон сьорбав прос
тиг
лий чай
не ха
па
ючись та все зо
рив по ма
-
люн
ках і пильно до
див
лявсь до
їх, зацікав
ле
ний та
кою но
вин
-
кою, якої він зро
ду не ба
чив.
-
Я оце про
чув, що ви при
бу
ли з
Києва, і зу
мис
не зай
шов до вас,
щоб по
зи
чить яких-не
будь кни
-
жок для чи
тан
ня, - ска
зав Ни
кон
зго
дом, обер
нув
шись до док
то
-
ра.
-
Я навіз де
яких кни
же
чок. Ко
-
ли маєш охо
ту до чи
тан
ня, то й
по
зи
чу. Он ди
вись! Ото нові ук
-
раїнські кни
жеч
ки, що по
ви
хо
-
ди
ли не
дав
неч
ко.
Никон узяв у ру
ки кни
жеч
ки й
пе
рег
лядів їх з цікавістю.
-
Оці ук
раїнські книж
ки най
-
більше при
па
ли мені до впо
до
-
би, бо я все до
чис
та роз
би
раю,
що во
но по
на
пи
су
ва
но. Та во
ни
та
ки цікав
лять ме
не й тим, що в
їх пи
са
но все про нас, се
лян, та
про на
ше жит
тя, - ска
зав Ни
кон.
-
Та Ни
кон та
ки тя
мить ба
га
ць
-
ко в цій справі, бо на
пам'ять
знає сли
ве усього Шев
чен
ко
во
го
«Коб
за
ря». Він і сам скла
дає ук
-
раїнські вірші. З йо
го та
ки доб
-
рий віршо
маз, - обізвав
ся фер
-
шал.
-
Напам'ять - не на
пам'ять, а
«Ко
б
за
ря» я про
чи
тав усього, та
ще й не раз. Я ду
же люб
лю чи
та
-
ти вірші, та ще й пи
сані на
шою
сільською ук
раїнською мо
вою. І
чи
таю. І ніби все співаю та й спі
-
ваю. І на
чи
та
юсь, і ніби вод
но
-
раз і наспіва
юсь дос
хо
чу. Аж на
душі стає лег
ше й ве
селіше, -
ска
зав Ни
кон.
-
А дру
гим хлоп
цям ви чи
та
ли
які кни
жеч
ки? - спи
тав док
тор,
пе
ре
хо
дя
чи з ти на ви, бо йо
му
ста
ло ніяко
во ти
кать на та
ко
го
па
руб
ка, кот
рий ба
га
то де
чо
го
про
чи
тав.
-
Читав. Я дос
тав «Ка
те
ри
ну» та
«Най
мич
ку», дос
тав «Сіру ко
би
-
лу» та «Гол
ку». Та з тією «Сірою
ко
би
лою» бу
ло мені чи
ма
ло кло
-
по
ту. Тро
хи не з усього кут
ка на
-
тов
пом збіглись до ме
не па
руб
-
ча
ки, навіть і чо
ловіки, та все:
«Чи
тай та й чи
тай ту «Сіру ко
би
-
лу»! Вже во
ни мені аж ос
то
гид
-
ли, бо на
до
ку
чи
ли.
-
То ти чи
тай їм оці новіші кни
-
жеч
ки, - ска
зав док
тор.
-
Спасибі вам за цю ра
ду! На се
-
лі труд
но доп'ясти будлі-яку
кни
ж
ку. А ко
ли оце ви на
вез
ли
но
вих кни
же
чок, то й лю
де чи
-
та
ти
муть на
зах
ват, і я сам чи
та
-
ти
му для їх. Лю
дей на селі тре
ба
всіх вчи
ти й на
пу
тю
вать, бо усі
лю
де бра
ти і всі по
винні по
ва
-
жать й лю
би
ти од
но дру
го
го і
дбать для всіх, як для рідних
братів… Я й жидів не цу
ра
юсь і
не тям
лю, навіщо то інші лю
де
нех
ту
ють ни
ми… Усі лю
де на сві
-
ті бра
ти.
«Чи не штунд ча
сом оцей Ни
-
кон?» - май
ну
ла в Ула
се
ви
ча ду
-
м
ка.
Вчитель і фер
шал одріза
ли собі
по шмат
ку ков
ба
си й по
ча
ли по
-
луд
ну
вать.
-
Полуднуй, Ни
ко
не, - ска
зав Яків
Ки
ри
ко
вич.
-
Не хо
чу. Спа
сибі вам! Та мені
якось і не при
па
дає до сма
ку
м'я
си
ще. Їси та й не
са
мохіть все
міркуєш, що лю
де за
ко
ло
ли сви
-
ня
ку, не
на
че якісь ли
ходії, або
-
що. Це ж все од
но, шо ду
шо
гу
б
-
ст
во. Якось во
но тро
хи ніяко
во;
аж ги
дуєш, як їси, хоч я й не гид
-
ли
вий вдав
ся.
-
Але ж усі лю
де, без со
ро
му ка
-
з
ка, ріжуть во
ли й вівці та й
в
жи
ва
ють м'ясо собі на по
жи
-
вок, не дба
ючи про те, чи го
ди
-
ться їсти свіжи
ну, чи ні, - обіз
ва
-
в
ся вчи
тель.
-
Воно то так. Але хто має пра
во
різа
ти й ко
лоть уся
ку жи
во
ти
ну,
ко
ли бог сот
во
рив кож
не ство
-
ріння зад
ля то
го, щоб во
но жи
-
ло? Як на ме
не, як на мій пог
ляд,
то не тре
ба б і жи
во
тин різать, і
нічо
го не вби
ва
ти, навіть мух і
ко
марів не ду
шить; нічо
го не
вби
ва
ти й не різать, шо жи
вотіє
на світі, - ска
зав по
важ
но Ни
кон.
-
А як в вас за
ве
деться ну
жа або
бло
хи? Нев
же й нужі не мож
на
вби
вать? - спи
тав всмішки вчи
-
тель.
-
Атож! І ну
жа, й бло
хи, і бло
-
щиці, і уся
ка не
потріб - все те
створіння бо
же, і не ми да
ли йо
-
му жи
вот
тя. Ну
жу мож
на й не за
-
во
дить на собі, або ко
ли за
ве
ла
-
сь, то мож
на ски
нуть з се
бе. Не
-
хай жи
вотіє будлі-деінде. А бло
-
щиць і тар
канів в нас у ха
тах не
-
ма й за
во
ду. То в місті цього доб
-
ра є до
волі.
Уласевича й справді заціка
ви
ла
та
ка Ни
ко
но
ва філо
софія, що
ски
ну
лась на буддійську. Він був
пев
ний, що Ни
кон штунд або
при
най
мні має по
тяг до штун
ди.
-
Не по
ду
май
те, Яко
ве Ки
ри
ко
-
ви
чу, що Ни
кон штунд, - обіз
ва
-
всь фер
шал, з жа
до
бою го
лод
ної
лю
ди
ни упліта
ючи на всі зас
та
-
ви смач
ну міську ков
ба
су, аж ще
-
ле
пи в йо
го лу
ща
ли. - Ни
кон не
цу
рається й горілоч
ки.
-
Атож! Я й не спо
чу
ваю штун
-
дам че
рез те, що во
ни за
бо
ро
ня
-
ють вжи
вать горілку. Чо
му ж пак
здо
ро
во
му або нат
руд
же
но
му
чо
ловікові не ви
пить чар
ки го
рі
-
л
ки? - ска
зав Ни
кон.
-
Та Ни
кон вже пе
реріс штун
ду,
- обізвав
ся вчи
тель.
-
Еге, Ни
ко
не, ви пе
ре
рос
ли
шту
н
ду? - спи
тав док
тор.
-
Невтямки мені, чи я пе
реріс,
чи я не доріс до неї, чи я дійш
-
лий, чи ще не
доліток. Цьому я
невідо
мий, - про
мо
вив Ни
кон по
-
ва
гом, навіть якось бай
дуж
но,
вти
рив
ши свої круглі сіру
ваті
ясні очі в ма
люн
ки на стіні.
-
Де вже пак лю
де не різа
ти
-
муть ху
до
би, ко
ли во
ни ріжуть
один од
но
го на войні. А ти, Ни
-
ко
не, ще хо
чеш, щоб лю
де не
бра
ли на заріз ка
банів та льох,
та волів, - обізвавсь фер
шал.
-
Хіба ж ото гар
но? Лю
де не по
-
винні різа
тись на войні, не
на
че
ска
жені або й бо
жевільні. Мені
здається, що во
ни спер
шу збо
-
же
воліють, а потім вже штри
ка
-
ють спи
са
ми та шаб
ля
ми один
дру
го
го в гру
ди, - ска
зав Ни
кон
вже тро
хи зас
му
че
ним го
ло
сом.
-
Та й та вся різа
ни
на діється не
доб
рохіть, а під за
га
дом. Хто ж
та
ки схотів би доб
рохіть ко
ло
ти
та різать лю
дей, як
би не за
га
ду
-
ва
ли? Ви
га
ду
ють оту різа
ни
ну,
ма
буть, якісь навісні лю
де, а не
хрис
ти
яни. Ко
му ж при
па
де охо
-
та різать лю
дей? Еге! усе не ли
хо
стається в лю
дей з не
тя
му
чості,
- го
во
рив далі Ни
кон і все вваж
-
ли
во ди
вив
ся на кар
ти
ни ти
хи
-
ми за
дум
ли
ви
ми очи
ма, не
на
че
там ви
чи
ту
вав свої власні дум
-
ки, ніби во
ни бу
ли по
на
пи
су
вані
там десь на ма
люн
ках.
-
Никон ду
же помірко
ва
на лю
-
ди
на! Ча
сом шу
гає і в еко
номічні
вивідки, - ска
зав Па
рафієвський,
ско
са по
зи
ра
ючи на Ни
ко
на з ос
-
міхом.
-
Де ж пак не шу
гать, ко
ли нам,
се
лю
кам, ду
же скрут
но до
во
ди
-
ть
ся в ос
танні ча
си, - обізвавсь
Ни
кон. - Світ поділив
ся на дві
по
ло
вині: на ба
га
тирів і на бід
-
но
ту та го
ло
ту. Од
на по
ло
ви
на
має все, а дру
га зос
та
лась тро
хи
не з по
рожніми ру
ка
ми. І не хо
-
чеш ду
мать, а дум
ки
та гад
ки са
-
мі лізуть в го
ло
ву, аж на
би
ва
ю
-
ть
ся. А хіба ж це доб
ре? Навіщо
то бог дав од
ним ба
гатст
во, а
дру
гим злидні та бідність?
Випивши чай, Ни
кон рап
том
підвівся з стільця, по
дя
ку
вав за
по
лу
день, а далі підсту
пив до
п'я
ніна, взяв в ру
ки но
ти, дов
-
генько пе
рег
ля
дав їх, заціка
вив
-
шись за
го
лов
ка
ми, а далі обер
-
нув
ся до док
то
ра й ска
зав:
-
А заг
рай
те, ко
ли ва
ша лас
ка,
бо я зблизька ніко
ли не чув, як
грає фор
теп'ян, а тільки чув зда
-
ле
ки.
-
Добре! - про
мо
вив Ула
се
вич і,
по
хап
цем од
ки
нув
ши віко, сів на
стілець і по
чав виг
ра
вать де
які
ук
раїнські дум
ки та шум
ки.
Никон став край вікна й ви
ря
-
чив очі на гра
чеві пальці, що
жва
во біга
ли по клавішах. Він
сто
яв і ди
вив
ся на пальці. Дов
-
генько грав Ула
се
вич, а Ни
кон
слу
хав і не по
во
рух
нувсь, не
на
че
зде
рев'янів і за
мер на од
но
му
мі
сті. Док
тор скінчив гра
ти, пі
д
-
вів очі й зир
нув на Ни
ко
на. Ни
-
кон все сто
яв не
по
во
руш
но. В
йо
го що
ки й увесь вид по
чер
-
воніли; очі ста
ли блис
кучі й ніби
десь блу
ка
ли, ди
ви
лись в да
ле
-
чі
нь. Му
зи
ка ду
же взру
ши
ла йо
-
го ду
шу.
-
Чи до
ро
го пак кош
тує оцей
фо
рт
е
п'ян? - нес
подіва
но спи
тав
Ни
кон, рап
том по
вер
нув
шись до
Ула
се
ви
ча.
-
Я взяв йо
го за двісті кар
бо
-
ванців, та й то не за го
тові гро
-
ші, а на вип
лат. А но
вий кош
тує,
ма
буть, уд
воє, ко
ли не втроє бі
-
ль
ше.
-
Не для ме
не роб
лені ці фор
те
-
п'я
ни. А в ме
не вже бу
ла май
ну
-
ла дум
ка ку
пи
ти та
кий стру
-
мент та вив
чи
тись грать на йо
-
му. Я й день і ніч вчив
ся б, а та
ки
вив
чив
ся б, бо ще нічо
го кра
що
-
го на світі не чув та
ко
го, як оце
ви гра
ли: ту
теч
ки ніби співа
ють
і дис
кан
ти, і альти, і те
норі, і во
-
д
но
раз ба
си вто
ру
ють. Тут вкупі
ніби цілий хор співає та й співає!
Гос
по
ди, як гар
но!
-
Це кра
ще, ніж сопілка та ск
ри
-
п
ка. Еге? - обізвавсь вчи
тель на
-
смішку
ва
то.
-
Та, бач
те, хоч сопілкою тро
хи
роз
ва
жаю се
бе, ко
ли ча
сом най
-
де на ме
не нудьга або сму
ток. Як
поч
ну виг
ра
вать, то й жур
ба ми
-
не, не
на
че її вітром ку
дись по
не
-
се: якось на серці по
чу
ваєш по
-
легкість, і за
раз ве
селіше мені
стає.
-
Коли б ти, Ни
ко
не, знав, що й
зо мною так са
мо бу
ває, - обіз
ва
-
всь Ула
се
вич. - Як ча
сом на сер
це
на
по
ся
деться нудьга або жур
ба,
то я за
раз ся
ду та й граю, та й
граю. І жур
ба десь розвіється,
не
на
че її по
не
суть в пущі та не
-
трі оті стру
ни.
-
Позичте ж мені пе
редніше за
все ук
раїнських кни
жок, а я поп
-
ро
чи
тую та, не га
ячись, за
раз
-та
-
ки
поп
ри
но
шу вам. Я справ
на
лю
ди
на, і за
бар
ки та за
гай
ки в
ме
не не бу
де, - ска
зав Ни
кон і,
по
дя
ку
вав
ши за книж
ки, поп
ро
-
щав
ся та й вий
шов з світлиці по
-
ма
леньку, ти
хою й для
вою хо
дою.
V
Після роз
мо
ви з Ни
ко
ном Ула
-
се
вич по
ве
селішав, на
лив ста
кан
чаю й по
чав пи
ти всмак.
-
Одже ж од то
го ча
су, як я був
хлоп
цем і жив в батька, в се
лян,
як я ба
чу, та
ки доб
ре по
шир
ша
-
ли го
ло
ви. Цей Ни
кон тро
хи ме
-
не зди
ву
вав, - ска
зав Ула
се
вич.
-
Та ту
теч
ки є та
ки чи
ма
ло та
-
ких філо
софів, як Ни
кон, - ска
зав
вчи
тель Па
рафієвський. - Ча
сом
як збе
руться будлі-де дядьки на
ви
пи
вач
ку та смик
нуть по чарці,
то не один заг
не та
ку за
кар
люч
-
ку в пи
тан
нях, що й не стя
миш
ся
і га
разд не до
бе
реш, яку од
по
-
відь йо
му дать. На
род по
чи
нає
мірку
ва
ти та ми
ти
ку
вать пот
ро
-
ху про вся
ку вся
чи
ну ча
сом безг
-
луз
до й смішно, а ча
сом влуч
но
та ро
зум
но, що з ди
ва тільки очі
витріщиш.
-
Не дур
но ж євреї ка
жуть, що
те
пер вже не
ма дур
них му
жиків,
що дурні му
жи
ки бу
ли ко
лись за
пан
щи
ни, ко
ли кож
ний ду
рисвіт
та жмик
рут міг об
ду
рить му
жи
-
ка, - ска
зав фер
шал.
В дворі за
гур
котів ма
ленький
візок. Усі зир
ну
ли в вікно. Пе
ред
ґанком спи
ни
лись коні. З візка
зла
зи
ла якась мо
ло
да панія. По
-
го
ни
ча не бу
ло на візку: мо
ло
да
панія са
ма по
га
ня
ла коні.
-
Хто б оце приїхав до ме
не? -
спи
тав сти
ха док
тор.
-
Це ма
туш
ка з на
шої па
рафії, з
тієї, де я учи
те
люю в цер
ковній
школі, - сти
ха обізвавсь Па
рафі
є
-
вський. - Ма
буть, зас
лаб
ла кот
-
рась ди
ти
на. Ця ма
туш
ка ду
же
ро
зум
на, і теж доб
рий ми
тець на
усякі пи
тан
ня та вчені зма
ган
ня.
Во
на київська єпархіалка. Май
те
її на увазі. Мо
же, й во
на зго
ди
ть
-
ся ста
ти вам до по
мочі.
«От, мо
же, ще за
лу
чу од
но
го за
-
стрільщи
ка культу
ри», - май
ну
-
ла в док
то
ра нес
подіва
но дум
ка,
тро
хи вже нап
рав
ле
на Ни
ко
ном.
В світли
цю всту
пи
ла панія,
при
б
ра
на, не
на
че в свя
то. Во
на
бу
ла в но
во
му мод
но
му ка
пе
-
люші з ши
ро
чез
ни
ми кри
са
ми
та з бла
кит
ни
ми квітка
ми, схо
-
жи
ми на ряст, в ясній сіренькій
но
венькій сукні і в ру
ка
вич
ках.
Не
ви
со
ка на зріст, при
сад
ку
ва
та
й тро
хи навіть опецьку
ва
та, во
-
на бу
ла гар
ненька на вид, дов
-
гоб
ра
за, з пов
неньки
ми свіжи
ми
що
ка
ми і з яс
ни
ми лас
ка
ви
ми,
ніби со
ло
деньки
ми оч
ка
ми.
-
Надежда Мокіївна Лад
ковсь
-
ка, жінка од
но
го з ту
тешніх ба
-
тю
шок, - про
мо
ви
ла гос
тя, прос
-
тя
га
ючи ру
ку до док
то
ра.
Ладковська міцно стис
ну
ла йо
-
го ру
ку, ще й пот
ру
си
ла ду
же
смі
ли
во, якось по-ка
ва
лерсько
-
му, аж ряст зат
ряс
ся в неї на го
-
лові.
Парафієвський і Вер
бицький
пі
две
лись і привіта
лись з гос
-
тею, як давні знай
омі. Док
тор
по
п
ро
сив гос
тю сісти й про
сив
ви
ба
чить за без
лад
дя на столі
після ви
пи
то
го чаю.
-
Нічого - те, нічо
го. Мені бай
-
ду
же, чи лад, чи без
лад
дя на сто
-
лі, бо так са
мо бу
ває і в ме
не пі
-
сля чаю, як діти по
на
ки
да
ють
ок
рушків, - обізва
лась Лад
ковсь
-
ка, при
мос
тив
шись на стільці.
Вона швид
ким оком зирк
ну
ла
на Ула
се
ви
ча, на йо
го рівну пос
-
тать і потім ніби вп'ялась очи
ма
в йо
го блис
кучі карі чу
дові очі.
Вий
шов
ши заміж за от
ця Яко
ва
Лад
ковсько
го, навіть не по
чу
ва
-
ючи сим
патії до йо
го, На
деж
да
Мокіївна вже всла
ви
лась сли
ве в
цілій око
лиці тим, що лип
ла до
уся
ких па
ничів і за
ли
ця
лась на
-
п
ро
па
ли, чи бу
ли во
ни гарні, чи
навіть не ду
же гарні.
Молодий док
тор од
ра
зу при
пав
їй до впо
до
би. Пе
ред нею сто
яв
ру
ся
вий дов
гоб
ра
зий кра
сунь,
по
с
тав
ний, рівнин ста
ном, з бли
-
с
ку
чи
ми ка
ри
ми очи
ма та з роз
-
кішни
ми дов
ги
ми ву
са
ми, що
ніби роз
си
па
лись ши
ро
ки
ми кі
-
н
ця
ми, не
на
че промінням. Во
на
вже про
чу
ла, що приїхав мо
ло
-
дий та гар
ний док
тор, але, оче
-
ви
дяч
ки, не сподіва
лась зострі
-
нуть та
ко
го кра
су
ня. Док
тор од
-
ра
зу при
пав їй до впо
до
би. Во
на
осміхну
лась, ніби до давнього
зна
й
омо
го, й не
на
че підсо
ло
ди
-
ла свої по
дов
жасті сіру
ваті оч
ки,
трош
ки приж
му
ри
ла їх, ще й за
-
пи
ша
лась.
«Ой гар
ний! Ой який же гар
-
ний! Які очі, які ву
са!» - пе
ред
ні
-
ше за все май
ну
ла в неї дум
ка. І
во
на по
чу
ва
ла, що їй хо
четься
ки
ну
тись до йо
го на шию, при
-
гор
нуться й цілу
ва
ти йо
го і в ро
-
жеві ус
та, і в що
ки, і в очі.
-
Це я приїха
ла про
сить вас,
щоб ви одвіда
ли од
ну мо
ло
ди
-
цю, ду
же не
ду
жу.
-
Добре! то й одвідаю. На те я й
при
був сю
ди, - ска
зав Ула
се
вич. -
На яку ж слабість во
на за
не
ду
-
жа
ла?
-
Я й са
ма га
разд не втям
лю.
Щось в неї ніби жіноцьке, якась
жіноцька слабість. Во
на слу
жи
ла
в ме
не за най
мич
ку й вий
шла
та
ки од ме
не заміж ду
же мо
ло
-
дою. Во
на вже вагітна. Здається,
в неї або бу
де ди
ти
на не
час
на,
або ро
ди
во бу
де важ
ке, бо во
на
не так дав
но й за
ва
гоніла. А мо
-
же, то мені тільки так здається.
В неї, ма
буть, якась жіноцька
слабість… в…
Парафієвський і Вер
бицький
спу
с
ти
ли очі до
до
лу. Го
лос в неї
був різкий та неп
риємний. Во
на
роз
мов
ля
ла го
лос
но та дрібно,
як го
во
рять про
ворні, жваві, ще
й до то
го ле
пет
ливі мо
ло
диці.
Го
во
ри
ла во
на, не
на
че кри
ча
ла,
аж ля
ща
ла на всю світли
цю.
«Сьогочасна лю
ди
на… Такі тер
-
міни люб
лять вжи
вать при
люд
-
но тільки лібе
рал
ки, нітрішки
не со
ром
ля
чись і вва
жа
ючи на ці
слівця, як на зви
чай
ні на
укові, а
не якісь со
роміцькі», - по
ду
мав
док
тор.
-
Добре! Поїде
мо, то й по
ди
ви
-
мось і дізнаємось за її слабість,
на яку во
на хо
ро
биться,-обізвав
-
ся го
лос
но Ула
се
вич.
-
Мені ду
же шко
да її, бо во
на
бу
ла та
ка доб
ра най
мич
ка, яких
в нас на се
лах те
пе
реч
ки труд
но
й на
пи
тать. Так мені шко
да її, що
я оце пер
ша му
си
ла зро
бить вам
візит. Я тро
хи нех
тую са
лон
ни
-
ми за
бо
бо
на
ми на цей раз, бо до
-
кон
че тре
ба од
ря
ту
вать лю
ди
ну,
мо
же, й од наг
лої смерті. По
ра
-
дьте, ко
ли ва
ша лас
ка, й до
по
-
можіть їй.
«Яка доб
ро
сер
да лю
ди
на ця мо
-
ло
да ма
туш
ка… І, пев
но, при
хи
-
льна до на
ро
ду. Не
дур
но в неї
такі со
лодкі добрі оч
ки…» - по
-
ду
мав Ула
се
вич, ози
ра
ючи сві
-
жий вид гості та ог
ля
да
ючи ще
свіжіше уб
ран
ня.
-
Котра це мо
ло
ди
ця зас
лаб
ла?
Як її на прізви
ще? - спи
тав Па
-
рафієвський.
-
Та Нас
тя Сопілчи
ха! Ще як во
-
на слу
жи
ла в ме
не, то все бу
ло
ко
ро
диться на но
ги або ча
сом і
сла
бує: то в неї ча
сом бу
ло су
до
-
мить в правій кульші, то в обох
гомілках. А як вий
шла заміж, то
все чо
гось хо
ро
биться та й хо
ро
-
биться то на живіт, то на… - вки
-
ну
ла знов на
уко
ве слівце гос
тя. -
Я ви
пад
ком оце зай
шла до неї
по
ди
виться та досвідчиться га
-
разд за все, а звідтіля прос
то до
док
то
ра. Я вас од
ве
зу й лад
на
на
зад при
вез
ти. Та для неї за
ба
-
р
ка бу
де, мо
же, й не
без
печ
на.
-
Я ла
ден слу
жить вам хоч і за
-
разі - про
мо
вив док
тор і вско
чив
в кімна
ту, щоб на
тяг
ти пальто. -
Ко
ли в мо
ло
диці щось не
без
печ
-
не, то їдьмо та
ки за
раз.
-
Які це в вас книж
ки? О! Ук
ра
ї
-
н
ські! Мож
на в вас по
зи
чить на
який час хоч од
ну? - го
во
ри
ла
ма
туш
ка.
-
Можна! Я бу
ду ра
дий, що зна
-
й
шов чи
тальни
цю! - обізвавсь
док
тор з кімна
ти.
-
От і не знаю, яку брать.
-
Беріть ту, кот
ра на вас ди
ви
-
ть
ся, - ска
зав Па
рафієвський.
-
Коли ж во
ни ніби усі на ме
не
див
ляться. Візьму хіба оцю бі
ль
-
шеньку.
І во
на вий
ня
ла хус
точ
ку, втер
ла
собі засніче
не око й пок
ла
ла хус
-
точ
ку на одібра
ну кни
жеч
ку, на
-
че наз
на
чи
ла, кот
ру хо
че по
зи
-
чить.
Ладковська вста
ла. Гості й собі
вста
ли й поп
ро
ща
лись з док
то
-
ром. На
деж
да Мокіївна Лад
ков
-
ська вий
шла, але за
бу
ла взять
кни
жеч
ку й хус
точ
ку. Усі вий
ш
-
ли на ґанок. Ко
ло ґанку сто
яли
коні. Лад
ковська вхо
пи
ла в ру
ки
віжки й батіжок, поп
ро
си
ла Ула
-
се
ви
ча сісти з ліво
го бо
ку, а са
ма
сіла пра
во
руч, щоб по
га
нять ко
-
ні. Во
на підня
ла го
ло
ву, пот
ру
-
си
ла віжка
ми й мах
ну
ла батіж
-
ком. Коні шуг
ну
ли в во
ро
та.
-
Це ви самі по
га
няєте? Приїха
-
ли без по
го
ни
ча? Ож дай
те мені
віжки, я по
га
ня
ти
му! - про
мо
вив
Ула
се
вич.
-
Навіщо? Спа
сибі вам! Я люб
лю
по
га
ня
ти і вмію доб
ре пра
ву
ва
-
ть кіньми. Я са
ма без по
го
ни
ча
їжджу і на по
ле, ча
сом і до міста:
коні плохі, як яг
ниці, - го
во
ри
ла
Лад
ковська й якось по-мо
ло
де
-
ць
ко
му вип
рос
та
ла стан і знов
мах
ну
ла батіжком по ко
нях.
-
Ви оце, мо
же, й не
на
ро
ком пі
-
дійшли під мій пог
ляд, зак
ли
ка
-
ючії ме
не до не
ду
жої. Я на
пи
ту
-
вав отут людців, щоб мені ста
ва
-
ли до до
по
мо
ги та на
мов
ля
ли
лю
дей обер
таться за ліка
ми до
ме
не, а не до зна
ху
рок. Се
лян
труд
но за
тяг
ти до на
ших ліків
або в ла
за
рет. Ла
за
рет ля
кає їх.
-
Добре! Я лад
на прис
тать до
спілки: на
мов
ля
ти
му се
лян при
на
годі, бо наші се
ля
ни обер
та
-
ються до док
то
ра ча
сом вже то
-
ді, як смерть ста
не за пле
чи
ма.
-
Тоді, як вже «смерті - не од
пе
-
р
ти», як ка
жуть в при
казці. А за
-
з
да
легідь та за
ча
су їм і в дум
ку
не при
хо
де, щоб обер
ну
тись до
нас за по
ра
дою.
Повозка бу
ла труська, і на ба
ка
-
юва
то
му шляш
ку тряс
лась, аж
ко
ли
ва
лась. Яків Ки
ри
ко
вич по
-
чу
вав, що пле
че сусіди все чер
-
кається об йо
го пле
че, а далі по
-
чу
тив, що во
на та
ки зу
мис
не
при
гор
тається до йо
го усією
сво
єю дри
жа
чою пос
тат
тю.
«Щось во
на ду
же вже ніби гор
-
неться до ме
не, все ніби зу
мис
не
чер
кається. Гм… ще поч
не за
ли
-
цяться. Мо
же, во
на зад
ля то
го
оце й при
те
ре
би
лась», - май
ну
ла
дум
ка в док
то
ра.
-
Я прис
та
ну до ва
шої спілки. Я
вже пе
ре
чу
ла че
рез лю
дей, що
ви гу
ман
на лю
ди
на, пик
люєтесь
тем
ним на
ро
дом. Та й мені це не
пер
вин
ка, - ці уся
кові сього
часні
пог
ля
ди. В нас в єпархіально
му
учи
лищі теж бу
ва
ла уся
ка роз
-
мо
ва, ду
же сього
час
на. Я лад
на
на
мов
лять та справ
ля
ти лю
дей
до вас, бо зна
хурі при
над
жу
ють
їх до се
бе. Є тут в нас на селі од
-
на зна
хур
ка, до кот
рої наїжджа
-
ють навіть пан
ки. Над
ба
ла собі
ба
ба чи
ма
ло доб
ра й збу
ду
ва
ла
собі здо
ро
вецьку ха
ту. Це ва
ша
кон
ку
рент
ка, та ще й не
аби
яка.
-
Надісь, ба
га
то дуж
ча за ме
не
на селі? - ска
зав док
тор, засміяв
-
шись.
-
Певно, дуж
ча, при
най
мні бу
ла
дуж
ча до цього ча
су, - обізва
лась
Лад
ковська.
До ха
ти сла
бої мо
ло
диці бу
ло
не ду
же близько. Пе
ребігли пів
-
се
ла. Шлях пішов ви
го
ном, а далі
яки
мись мо
ча
ра
ми, а за мо
ча
ра
-
ми пе
рес
ко
чи
ли місток на зд
ви
-
жі, де слизіла течія в баг
но
вищі.
Па
рафія Лад
ковсько
го на да
ле
-
ко
му кут
ку Злодієвці бу
ла ніби
на од
шибі, за містеч
ком. Лад
ко
в
-
сь
ка спи
ни
ла коні ко
ло однієї ха
-
ти. Обоє позс
ка
ку
ва
ли з по
во
зо
-
ч
ки й зай
шли в ха
ту. Мо
ло
ди
ця
дав
но бу
ла вже вагітна, і в неї
нас
та
ва
ло ро
ди
во. Ула
се
вич ог
-
ля
дів не
ду
жу й ска
зав, що нічо
го
не
без
печ
но
го не
ма, що ро
ди
во
час
не й нас
та
не не
за
ба
ром і, пе
-
в
но, обійдеться га
разд і без йо
го
по
мочі.
Ладковська вий
шла, знов сіла
на по
возці попліч в док
то
ром і
по
ка
та
ла на
зад тим са
мим шля
-
хом. Мо
ло
дий док
тор знов при
-
мі
тив, що во
на ніби зу
мис
не ту
-
литься та гор
неться до йо
го й
заг
ля
дає йо
му в очі.
«Чи во
на ізде са
ма й по
га
няє
коні по-сільській, як роб
лять на
се
лах мо
ло
диці, чи, мо
же, підро
-
б
люється під по
ве
денцію між
де
яки
ми міськи
ми паніями, що
ча
сом чва
няться, їздя
чи по ву
-
ли
цях без по
го
ничів? - ду
мав до
-
к
тор. - Щось во
но ски
дається на
ос
таннє! Це якась сього
час
на но
-
восвітська ма
туш
ка або хо
че
вда
вать з се
бе лібе
рал
ку».
Ладковська хвиська
ла батіж
-
ком по ко
нях і бадьори
лась, сі
-
па
ючи за віжки.
-
Ви зро
би
ли ве
ли
ку по
мил
ку,
що за
би
лись на служ
бу в та
ку
глу
ши
ну. Я, був
ши на ва
шо
му
місці, зро
ду-звіку не виїха
ла б з
міста. За
нидієте та за
чеврієте ви
оту
теч
ки, - по
ча
ла Лад
ковська,
зир
нув
ши ско
са на пе
ле
ха
тий
вус, що тро
хи не чер
кав
ся об фі
-
алки та ряст на її ка
пе
люші.
-
Тaк, бач
те, тра
пи
лось. Нам
тру
д
но в місті на
пи
тать служ
бу
при ла
за
ре
тах чи будлі-деінде,
щоб за щось за
че
питься, як то
ка
жуть. А тут я вся
дусь на місці
та й сидіти
му спокійненько. Ну
-
дь
га ме
не не ля
кає нітрош
ки, бо
я на
ва
живсь нес
ти світло в цю
тем
ря
ву як
мо
га більше. Це бу
де
для ме
не й діло, і роз
ва
га, і, мо
-
же, хоч пот
ро
ху справ
дяться ті
наші мрії й гад
ки, котрі в нас бу
-
ли ще в універ
си
теті вкупі з то
-
ва
ри
ша
ми.
-
Як я бу
ла в єпархіально
му
учи
лищі в Києві, то й між на
ми
час
то бу
ла роз
мо
ва про уся
кові
сього
часні прин
ци
пи. Але, зна
-
єте, в цій глу
шині ча
сом не
ма з
ким навіть по
ба
ла
кать га
разд за
щось кра
ще й ви
ще. Ту
теч
ки ча
-
сом півро
ку не ба
чиш людсько
го
ли
ця, - го
во
ри
ла Лад
ковська,
ньо
ка
ючи вря
ди-го
ди на коні. -
Клопіт по ха
зяй
ст
ву та пик
лю
-
ван
ня дітьми - ото уся моя й
пра
ця й роз
ва
га. Не
ма з ким пут
-
нім сло
вом пе
ре
ки
ну
тись. Оце
баг
но якось вси
сає те
бе не
доб
-
рохіть сли
ве з го
ло
вою, хоч і сам
то
го якось не примічаєш.
-
А я й тут знай
ду собі роз
ва
гу й
пра
цю, опріч моєї ро
бо
ти. Ми
маємо на думці роз
пов
сю
дю
вать
се
ред цієї глу
ши
ни просвітність
то кни
жеч
ка
ми, то роз
мо
вою,
жи
вим сло
вом. Шко
да тільки,
що ми не зна
хо
ди
мо собі пев
них
та надійних по
ма
гачів. Тут при
шко
лах чи
та
лень сли
ве не
ма, а
ко
ли во
ни де й є, то в їх ва
ля
-
ється кільки кни
же
чок або ні до
чо
го не
го
ден
них, або пи
са
них
мо
вою цер
ков
ною та ве
ли
ко
ру
-
ською, ма
ло зро
зумілою або на
-
д
то вче
ною й зовсім-та
ки не
зро
зумілою для се
лян.
-
От і я ста
ну вам до по
мочі, бо
маю по
тяг до цієї спра
ви. А хто
по
тя
гується до чо
гось ви
що
го й
ідей
но
го, то до
кон
че прис
та
не
до ва
шої спілки. Мо
же, здійсня
-
ться й наші давні шко
лярські
мрії та гад
ки… як і ваші, - ска
за
-
ла Лад
ковська.
-
От я й ра
дий, що нат
ра
пив в
глу
шині на жи
ву лю
ди
ну, що ла
-
д
на ста
ти до культур
ної праці
вкупі зо мною, - ска
зав Ула
се
вич.
- От і маємо ще од
но
го спільця
на
шо
го то
ва
рист
ва. Спа
сибі вам
за спо
чу
ван
ня до на
шої спра
ви.
Ладковська так за
ба
ла
ка
лась
та ви
со
ко по
нес
лась з своїми
мрі
ями, що баскі мо
лоді коні збі
-
гли на окіп. По
во
зоч
ка пе
рех
ня
-
би
лась і тро
хи не пе
ре
ки
ну
лась.
Ко
ни
ки бу
ли сво
го хо
ву, бо оте
-
ць Яків ко
хавсь у ко
нях, мав свій
пастівник на чи
ма
лих лу
ках і ро
-
з
во
див коні на про
даж. Лад
ко
в
-
ська смик
ну
ла віжки й лед
ве-ле
-
д
ве нап
ра
ви
ла коні на шлях, що
й пот
ра
пи
ла в баг
нисті ба
каї. Ба
-
г
но зах
лю
па
лось. Гря
зю
ка бриз
-
ну
ла, об
ля
па
ла док
то
рові що
ку
й сіла го
роб
цем на фіалки та
ряст на го
лові в Лад
ковської.
-
Оце як я за
ба
ла
ка
лась і ста
ла
та
ка нев
важ
ли
ва, що тро
хи вас
не пе
ре
ки
ну
ла, та ще й у баг
нис
-
то
му місці, - ска
за
ла Лад
ковська.
Завезла во
на па
ни
ча до квар
ти
-
ри на подвір'я, а са
ма по
вер
ну
ла
коні на
зад і по
ка
та
ла до
до
му.
Надежда Мокіївна Лад
ковська
вик
ра
лась з до
му до док
то
ра са
-
ме в той час, як па
нот
ця пок
ли
-
ка
ли на по
хо
рон, бо па
но
тець її
не пус
тив би.
Ладковська, виїжджа
ючи кра
-
дь
ко
ма з гос
по
ди, по
тай од сво
го
па
нот
ця, спох
ва
ту за
бу
ла по
ки
-
нуть до
ма ключі од ша
фи й за
-
вез
ла їх в ки
шені. Па
но
тець вер
-
нув
ся з по
хо
ро
ну. Най
мич
ка по
-
да
ла на стіл са
мо
вар. Ки
ну
лись
за клю
ча
ми, па
ри
ли пар
ка, а
ключів нігде не знай
шли, і ма
-
туш
ка десь зник
ла. В шафі був
замк
ну
тий чай, са
хар і по
суд. Са
-
мо
вар кле
котів, па
ру
вав, до
ки й
не по
гас. Вже по
ночіло. Ко
ро
ви
вер
ну
лись з по
ля, рев
ли за те
ля
-
та
ми. По
ло
ва й дерть бу
ли по
за
-
ми
кані: ні з чо
го бу
ло зро
бить
обмішку для корів. Най
мичці
вже час бу
ло ва
рить ве
че
рю, а
ко
мо
ра бу
ла замк
ну
та.
Вже над
ворі сли
ве по
ночіло, як
Лад
ковська приїха
ла.
-
Куди це ти їзди
ла? - спи
тав в
жінки отець Яків.
-
Та оце во
зи
ла док
то
ра до На
-
сті. Прибігла до ме
не її ма
ти за
по
ра
дою. Нас
тя ду
же зас
лаб
ла. А
я по
ки при
вез
ла док
то
ра та по
-
ки од
вез
ла, то чи
ма
ло ча
су за
га
-
яла. Ой як же я за
ба
ри
лась! - ка
-
за
ла ма
туш
ка, од
ми
ка
ючи ша
фу,
не роз
дяг
нув
шись і зо
па
лу ніби
ки
да
ючи на стіл чай
ни
цю, са
ха
-
ри
ни
цю й уся
кий по
суд.
Вона по
хап
цем ски
ну
ла ка
пе
-
люш і пальто й по
че
пи
ла на кі
-
лоч
ку в сто
ловій, де во
ни ча
сом
висіли не схо
вані по три дні й
при
па
да
ли по
ро
хом сли
ве на па
-
лець. Во
на не ша
ну
ва
ла одежі й,
роз
дя
га
ючись, ки
да
ла її, де тра
-
п
ля
лось, і кільки день не хо
ва
ла
її в ша
фу, бо… за
бу
ва
лась.
-
Хіба ж не мож
на бу
ло самій
старій ма
тері побігти до док
то
-
ра? Тре
ба бу
ло до
кон
че тобі їха
-
ти та га
ять час. І в по
ко
ях без
ла
-
д
дя, і ко
ро
ви сто
ять не
доєні, і
коні об
ро
ку це їли й досі, і ве
че
-
ря не го
тується, бо й ко
мо
ра й
по
лов
ник з по
ло
вою для корів -
усе по
за
ми
ка
не, - мим
рив отець
Яків сти
ха. Але він не насмілив
-
ся до
ко
рять жінці. Він вже діз
на
-
в
ся з досвіду, що жінка бу
ла оп
-
риш
ку
ва
та та на
ту
рис
та, бу
ла
ла
д
на збить бу
чу лай
кою, кри
-
ком та га
ла
сом і, врешті, вміла
якось вик
ру
титься та одб
ре
ха
-
ть
ся.
-
Мені ста
ло шко
да Насті. Тре
ба
ж вва
жать не тільки на се
бе, але
й на ту без
щас
ну бідно
ту, - обі
з
-
ва
лась Лад
ковська.
-
Звідкіль це на те
бе най
шла та
-
ка охо
та до доб
родіяння? - сти
ха
обізвавсь о. Яків.
-
З доб
ро
го сер
ця, а не так собі,
з доб
ро
го ди
ва! - од
повіла жінка,
бряз
ка
ючи клю
ча
ми.
-
Треба ва
жать і на людський
по
говір. Ад
же ж за твої одвіди
ни
мо
ло
до
го док
то
ра піде скрізь
чут
ка, піде по
го
лос
ка!
-
Нехай іде! Там-то мені кло
по
-
ту. Я лад
на нап
лю
вать на той по
-
гозір, бо я ви
ще од то
го. Я воль
-
на лю
ди
на і маю пра
во вво
ля
ти
свою во
лю.
Отець Яків вже знав з досвіду,
що за цим за
раз поч
неться крик
та ре
пе
ту
ван
ня, що во
на зас
ту
-
кає щи
ко
лот
ка
ми об стіл, по
чер
-
воніє од злості, як упир. Він за
-
мовк і тільки важ
ко зітхнув, бо
вже дізнавсь, що На
деж
да Мокі
-
ївна вий
шла за йо
го заміж без
щи
ро
го ко
хан
ня, і дав
но пос
те
-
ріг, що її сер
це лип
не до па
ничів,
як бджо
ла до ме
ду.
Надежда Мокіївна бу
ла тро
хи
чуд
на на вда
чу: не лю
би
ла нігде
бу
вать у гос
тях, не ма
ла близь
-
ких при
ятельок, ні з ким щи
ро
не при
яте
лю
ва
ла й якось дер
жа
-
лась ос
то
ронь од усіх сусід. Во
на
і в се
бе не лю
би
ла прий
мать гос
-
тей, віта
ла їх з не
охо
тою, бу
ла
навіть неп
ривітна до них. Сусіди
приміча
ли це пот
ро
ху й од
кас
-
ну
лись од неї од
ра
зу. Тільки й
лю
би
ла во
на їздить в гості до
тих сусід, де бу
ли па
ничі, прий
-
ма
ла в се
бе до
ма тільки па
ничів,
як во
ни ча
сом приїжджа
ли до
от
ця Яко
ва. Ко
ли вчи
тель трап
-
ляв
ся гар
ний або в хорі з'явля
-
всь гар
ний па
ру
бок півчий, во
на
тоді хо
ди
ла в шко
лу на співки,
буцім би
то зад
ля то
го, щоб до
-
по
мог
ти вчи
те
леві гар
но справ
-
лять півчу. Але як тільки той га
-
р
ний півчий ви
хо
див з хо
ру, те
па
д
ку
ван
ня до співів од
ра
зу
зни
ка
ло в неї, і во
на пе
рес
та
ва
ла
хо
дить на співки. Усіх гар
них чо
-
ловіків, усіх кра
сунь мо
ло
диць
на селі во
на зна
ла, скрізь ло
ви
ла
з жа
до
бою кра
су очей та брів і
ми
лу
ва
лась ни
ми. До кож
но
го
па
ни
ча во
на за
ли
ця
лась, хоч би
він був і не ду
же гар
ний. В од
но
-
го їй при
па
да
ли до впо
до
би гар
-
ні ви
разні очі, в дру
го
го чу
дові
ву
са, в то
го чер
воні ус
та. Але ко
-
хан
ня й завсідне за
ли
цян
ня до
па
ничів в неї бу
ло ро
ман
тич
не й
ніко
ли не за
хо
ди
ло да
ле
ко: во
но
ски
да
лось на відо
ме інсти
тутсь
-
ке «оббо
жу
ван
ня».
О. Яків пос
теріг її но
ро
ви, пос
-
те
ріг її ро
ман
тичність і му
сив
за
не
ха
ять її за
ли
цян
ня.
Тим ча
сом Яків Ки
ри
ко
вич, ве
-
р
нув
шись до
до
му, по
чав роз
дя
-
гаться й зир
нув не
на
ро
ком на
стіл. На столі біліла нас
тов
бур
-
че
на хус
точ
ка Лад
ковськоі, а під
хус
точ
кою ле
жа
ла та ук
раїнська
книж
ка, кот
ру во
на по
зи
чи
ла в
йо
го.
«От і за
бу
лась взять і кни
жеч
ку
й хус
точ
ку, надісь, спох
ва
ту. Пев
-
но, вда
лась над
то вже спішна на
вда
чу, або… мо
же, во
на бу
ла ду
-
же зак
ло
по
та
на сла
бою мо
ло
ди
-
цею. Пев
но, має ду
же доб
ре й по
-
чут
ли
ве сер
це», - по
ду
мав Яків
Ки
ри
ко
вич, по
ра
ючись ко
ло сто
-
лу та при
би
ра
ючи по
суд.
Гукнувши в вікно на па
руб
ча
ка
най
мит
чу
ка, він од
дав йо
му кни
-
жеч
ку й хус
точ
ку й звелів за
раз
од
нес
ти до Лад
ковської, а сам
засвітив світло й при
мос
тивсь
на ліжку на спо
чи
нок. Не
давні
події не
са
мохіть ви
ник
ли в йо
го
уяві. Пе
ред ним не
на
че ма
нячіли
й Лад
ковська, і не
ду
жа мо
ло
ди
-
ця в убогій ха
тині на по
лу, прик
-
ри
та ряд
ни
ною. Різкий го
лос
Ла
д
ковської все вчу
вав
ся, ніби
лу
нав десь не
да
леч
ко од йо
го.
Він не
на
че по
чу
вав її м'яке пле
-
че, що ніби все чер
ка
лось об йо
-
го. Але ця згад
ка бу
ла йо
му не
ду
же приємна. Лад
конська не
на
ди
ла йо
го ні кра
сою, ні своєю
на
уко
вою роз
мо
вою.
Він сів за стіл до
пи
су
ва
ти роз
-
по
ча
ту лікарську кни
жеч
ку для
на
ро
ду.
Наймитчук приніс до о. Яко
ва
кни
жеч
ку й хус
точ
ку і пе
ре
дав
че
рез най
мич
ку в гор
ниці. О.
Яків узяв і одніс жінці.
-
Ти за
гу
би
ла хус
точ
ку. Це вже
де
ся
та за
губ
ле
на хус
точ
ка од
різдва, як я полічив їх. Ти їх сієш,
не
на
че ци
бу
лю на грядц, - про
-
мо
вив о. Яків з осміхом.
-
Це ж я спох
ва
ту за
бу
ла в док
-
то
ра по
зи
че
ну книж
ку. Та
ка вже
я вда
лась то
роп
ле
на та спішна, -
ска
за
ла Лад
ковська, ук
ла
да
ючи
мен
шо
го хлоп
ця в ко
лис
ку, що
сто
яла про
ти її ліжка.
Незабаром во
на, не роз
дя
га
ю
-
чи
сь, ляг
ла в постіль, пос
та
ви
ла
світло на сто
ли
ку, од
чи
ни
ла вік
-
но в са
док, взя
ла по
зи
че
ну кни
-
ж
ку, роз
гор
ну
ла й по
ча
ла чи
та
-
ти. В по
ко
ях сти
ши
лось: ніхто
ні
г
де вже не веш
тав
ся й не во
ру
-
шивсь. Най
мич
ки вже не тур
бу
-
ва
ли її. В домі ста
ло ти
хо - анічи
-
чирк! Лад
ковська, вис
пав
шись
всмак вдень по обіді, лю
би
ла до
-
в
го чи
тать вже ля
го
ма, ко
ли вся
осе
ля ніби за
ми
ра
ла і навіть со
-
ба
ки над
ворі не гав
ка
ли.
Вона дов
генько сліпа
ла очи
ма,
але зміст ук
раїнської книж
ки не
при
па
дав до нап
ра
ви її душі, до
нап
ра
ви її ду
мок. Сільські дя
ди
-
ни та усякі тітки не ціка
ви
ли її
ані криш
ки в той час. Гар
ний
док
тор своїми блис
ку
чи
ми й
тро
хи смут
ни
ми очи
ма все не
на
-
че вертівся пе
ред її очи
ма. Пе
ред
нею все ніби ма
нячіли йо
го очі,
ви
сокі рівні бро
ви, ми
готіли пи
-
шні, ніби шов
кові пе
ле
хаті ву
са.
Во
на ки
ну
ла книж
ку, вста
ла, на
-
ла
па
ла па столі ро
ма
ни, заб
рані
з чи
тальні військо
во
го клу
бу в
повіто
во
му місті, де військо лі
-
ту
ва
ло в ла
гері, і по
ча
ла пе
рег
-
ля
да
ти й до
би
рать собі ро
ман.
Во
на тільки й жи
ла ти
ми фран
-
цузьки
ми ро
ма
на
ми. Але з їх на
-
й
більше при
па
да
ли їй до впо
до
-
би ро
ма
ни, повні уся
ких ро
ман
-
тич
них та страш
них при
год, ро
-
ма
ни Ксав'є де Мон
те
пе
на та По
-
н
со дю Те
рай
лля. Лад
ковська на
-
ла
па
ла пе
редніше по
ча
ту Мон
-
те
пе
но
ву «Чер
во
ну чарівни
цю»,
надз
ви
чай
но ди
во
виж
ну, в кот
-
рій оповіда
лось, як по
хо
ва
ний
небіжчик ожив в до
мо
вині і йо
го
ви
пад
ком ви
ко
пу
ють живісінь
-
ко
го… Во
на чи
та
ла в той вечір з
сма
ком, не
на
че пи
ла якесь до
ро
-
ге ви
но і не мог
ла за
га
сить га
ря
-
чої та пе
ку
чої жа
ги. На місці ге
-
роя кра
су
ня маркіза во
на все
вба
ча
ла мо
ло
до
го кра
су
ня док
-
то
ра, а на місці кра
суні маркізи
во
на ста
ви
ла се
бе. І їй все ніби
уя
в
ки при
вид
жу
ва
лось, що ц
е
ді
йсно вже діється її справ
де
-
шній ро
ман з Яко
вом Ки
ри
ко
ви
-
чем, що він ма
не її ру
кою, ніби
кли
че по
таєнці десь на са
моті, в
яко
мусь лісі, в якійсь зе
леній
пре
густій гу
ща
вині, де не
ма й
жи
вої душі.
Надежда Мокіївна од усо
ло
ди
та зах
ва
ту аж очі зап
лю
щи
ла. В
неї в очах ніби за
веш
та
лись гар
-
ні маркізи з пе
ле
ха
ти
ми ву
са
ми.
Між ни
ми май
нув один біля
вий
кра
сунь, і во
на впізна
ла док
то
-
ра. Їй не хотілось розп
лю
щу
вать
очей, щоб натішить се
бе при
на
-
д
ни
ми мріями. Але… во
на й нез
-
чу
лась, як од
ра
зу зас
ну
ла… Кни
-
ж
ка ви
па
ла з рук і впа
ла роз
гор
-
ну
тою на гру
ди. Вікно сто
яло
не
за
чи
не
не…
Вдосвіта отець Яків, що спав в
другій кімнаті, нес
подіва
но про
-
ки
нув
ся од вог
кості й хо
ло
ду.
Він зир
нув на двері: в жінчиній
кімнаті горіло світло. Вхо
де він
ту
ди, а жінка аж хро
пе, не роз
-
дяг
ну
та. Світло го
рить. Вікно од
-
чи
не
не. В вікно по
ди
хає враніш
-
ній різкий хо
лод. Ди
ти
на в ко
-
лисці ле
жить розк
ри
та. Він сіп
-
нув жінку за ру
ку. Жінка аж ки
-
ну
лась і про
ки
ну
лась.
Отець Яків мовч
ки за
чи
нив вік
-
но, мовч
ки й вий
шов з кімна
ти,
чов
га
ючи по підлозі па
тин
ка
ми.
Через три тижні вве
чері вчи
-
тель зай
шов до Яко
ва Ки
ри
ко
-
ви
ча на чай. Во
ни в роз
мові зга
-
да
ли за Лад
ковську: якось так
до сло
ва прий
шло
ся.
-
Скажіть, будьте лас
каві, що
во
но за лю
ди
на ота Лад
ковська?
Не
на
че й гар
но й че
пур
но уб
ра
-
на, але ду
же вже не
че
пур
но зад
-
ри
па
на, ніби якась хвой
да. І
книж
ку в ме
не за
бу
ла, і свою ху
-
с
точ
ку. А як го
во
ре, то не
на
че до
ла
ду й ро
зум
но го
во
ре. Ця Лад
-
ковська ніби й ро
зум
на лю
ди
на
й не без сього
час
них гу
ман
них
пог
лядів та пе
ресвідченнів, але
я примітив, що во
на на
лаз
ли
ва,
навіть тро
хи на
хаб
на…
-
Та во
на то го
во
ре доб
ре. Про
це не
ма що й ка
зать. Го
во
ре, мов
шов
ком гап
тує. Але тільки в неї
й вар
тості, що вміє ба
ла
кать та
базіка
ти. Во
на го
во
ри
ти
ме вам і
за пе
да
гогію, бо за
че
пи
лась в
школі за пе
да
гогію, ба
ла
ка
ти
ме
й за шко
ли, й за во
лосні спра
ви, і
навіть за цер
ковні діла. Во
на
лізе в шко
лу, лізе й у церк
ву і на
-
віть дає нап
ра
ву чо
ловікові в
цих ділах. Але як
би її пус
тить в
шко
лу, то во
на там нічогісінько
пу
тя
що
го не ро
би
ла б. Подз
во
-
ни
ла б тро
хи язи
ком та й пішла
б по сад
ку ви
гу
ку
вать то сільсь
-
ких пісень, то мод
них міських
ро
мансів, як та дівчи
на в пісні,
що співає: «Я нічо
го не ро
би
ла,
тільки по са
доч
ку хо
ди
ла»… Во
-
на скрізь ти
че но
са, в усякі діла
ми
кається, але нічо
го не ро
бе. А
в своїй ха
зяй
ській справі то чо
-
мусь не ду
же-то вми
кується. Са
-
ма ніко
ли не хо
де ніку
ди з клю
-
ча
ми ні в ко
мо
ру, ні в льох, бо
лінивст
во в неї ве
ли
ке. Че
рез це
во
на раз у раз до
ру
чає ключі
най
мич
кам, бо йме їм віри й у
всьому здається на їх. А най
мич
-
ки пос
те
рег
ли її но
ро
ви та кра
-
дуть мас
ло, са
ло, бо
рош
но й пе
-
ре
во
дять уся
кий по
жи
вок, де ті
-
ль
ки запірвуть. Раз вик
ра
ли з
ко
мірчи
ни навіть м'ясо й здо
ро
-
ву ри
би
ну, а оце за зи
му по
ви
но
-
си
ли з льоху при
по
ла
ми тро
хи
не всю кар
топ
лю. А Лад
ковська
нічо
го не дог
ля
дає, тільки ба
зі
-
кає про ви
сокі речі та ба
вить се
-
бе фран
цузьки
ми ро
ман
тич
ни
-
ми ро
ма
на
ми.
-
Ото по
ми
лив
ся б! А я був ра
-
дий, що тут в глу
шині тра
пи
лась
та
ка гар
на й ро
зум
на лю
ди
на, і
га
дав, що во
на прис
та
не до на
-
шої просвітньої спілки. Ото був
би вше
ле
павсь! - го
во
рив док
-
тор, і йо
го очі не
на
че пой
ня
лись
смут
ком та жур
бою.
-
Вона лад
на й прис
тать до ва
-
шої спілки, але з іншої при
чи
-
ни… Як бу
ло приїде в шко
лу не
-
жо
на
тий вчи
тель, то во
на так і
при
лип
не до йо
го: зап
ро
шує до
се
бе, дає йо
му обід, хар
чує йо
го,
панькається ко
ло йо
го. А потім
по
чи
нає за
ли
ця
тись, пи
ше до
йо
го лис
ти, за
хо
де до йо
го вве
-
че
рі на чай, щоб по
ба
ла
кать, а
ко
ли не за
хо
де до йо
го в ха
ту, то
ни
кає попід ха
тою та заг
ля
дає в
вікна. Од
но
му вчи
те
леві так ос
-
то
гид
ла її на
лаз
ливість та нас
-
тир
ливість, що він му
сив пе
рей
-
ти в дру
гу шко
лу при му
ро
ваній
церкві. Пи
ше до йо
го лис
ти, що
її гри
зе нудьга, що во
на не дасть
собі ра
ди ні в чо
му, і всо
вує в по
-
зи
чені в йо
го кни
жеч
ки оту ні
-
сенітни
цю. Це, бач
те, оті єпархі
-
а
лки ви
но
сять та
кий ро
ман
тизм
з сво
го інсти
ту
ту, де їх дер
жать
вза
перті за за
су
вом цілі ро
ки, де
во
ни з нудьги да
ють во
лю своїм
мріям і тільки жи
вуть ни
ми.
Сте
режіться її! А її чо
ловік ду
же
по
ряд
ний і ро
зум
ний; він і сп
ра
-
вді мо
же стать на підмо
гу й пос
-
лу
гу вам в справі, що сто
сується
до просвіти на
ро
ду.
Йезабаром зай
шов на чай і Ни
-
кон Куч
ма. Ула
се
вич на
мо
вив
Ни
ко
на, щоб він зби
рав до се
бе
па
рубків та уся
ких лю
дей на
свя
т
ках, чи
тав їм ук
раїнські
кни
ж
ки й за
охо
чу
вав їх са
мих до
чи
тан
ня. Роз
мо
ва пішла про те,
щоб впо
ряд
ку
вать розп
ро
ду
ван
-
ня де
ше
вих кни
же
чок поміж се
-
ля
на
ми. Ни
кон дав обіцян
ку взя
-
тись за цю спра
ву.
Саме в той час за
гур
котів візок
у дворі. Яків Ки
ри
ко
вич по
ди
-
вив
ся в од
чи
не
не вікно й по
ба
-
чив гар
ненькі ситі коні. По
га
няв
їх хлоп
чик, уб
ра
ний в ря
беньку
че
мер
ку й підпе
ре
за
ний ши
ро
-
ким одеським чер
во
ним по
ясом
з дов
ги
ми то
роч
ка
ми. На шта
-
нях чер
воніли дві по
дов
жасті
смуж
ки. Ула
се
вич при
га
дав, що
дос
то
ту так вби
ра
ють своїх по
-
го
ничів і ко
зачків дідичі-ка
то
-
ли
ки в Київщині, і до
ми
ти
ку
ва
-
всь, чиї то бу
ли коні. Лад
ковська
бу
ла ро
дом з се
ла Київської гу
-
бернії і вби
ра
ла для ши
ку й сво
-
го по
го
ни
ча на зра
зець київсь
-
ких польських дідичів, своїх пе
-
реднішнх сусідів.
Хлопчик зско
чив з ко
зел і в вік
-
но по
дав док
то
рові лис
та. В ли
-
сті Лад
ковська про
си
ла док
то
ра
приїхать та
ки за
раз й ог
лядіть
мен
шо
го син
ка, що за
не
ду
жав
не
на
че на про
пас
ни
цю, а мо
же, й
горів на кір.
Уласевич, поп
ро
сив
ши ви
ба
че
-
н
ня в гос
тя, за
раз сів на по
воз
ку
й мерщій по
ка
тав до оселі от
ця
Лад
ковсько
го.
Отець Яків, ще мо
ло
дий, не
ви
-
со
кий на зріст і тро
хи при
сад
ку
-
ва
тий, вибіг на
зустріч до док
то
-
ра на ґанок, ве
се
ленько приві
та
-
в
ся з ним і поп
ро
сив всту
пить
до світлиці. В світли
цю за
раз
уві
йшла На
деж
да Мокіївна в яс
-
ній ря
бенькій сукні з вик
лад
час
-
тим коміром, не
на
че на
ла
го
ди
-
лась їха
ти ку
дись в гості. Во
на
шви
денько вий
шла, ніби ви
ли
-
ну
ла з две
рей, по
да
ла док
то
рові
обидві ру
ки, ще й доб
ре потіпа
-
ла йо
го ру
ки, стис
нув
ши їх з
усієї си
ли.
-
Спасибі вам, що ви не за
га
я
ли
-
сь, - ска
за
ла Лад
ковська з ле
ге
-
нь
ким осміхом на ро
же
вих пов
-
них товс
теньких ус
тах, з-під ко
-
т
рих блис
ну
ли ши
рокі зу
би. -
Ось я за
раз при
че
пу
рю сво
го си
-
н
ка. Сідай
те, будьте лас
каві! -
по
п
ро
си
ла ха
зяй
ка гос
тя й од
су
-
ну
ла тро
хи крісло од сто
ла, а са
-
ма хап
ком на
че шуг
ну
ла в двері
й зник
ла.
Яків Ки
ри
ковнч сів на кріслі й
оки
нув оком не
ве
лич
ку світли
-
цю з ни
зенькою сте
лею з сво
ло
-
ка
ми. Світли
ця бу
ла обс
тав
ле
на
гар
ненько, але з пре
тензіями. В
кут
ках на ко
син
чи
ках ма
нячіли
скляні цяцькові ваз
ки з па
пе
ро
-
ви
ми й крам
ни
ми квітка
ми, ко
-
трі вже дав
но збляк
ли, поп
ри
па
-
да
ли по
ро
хом і бу
ли схожі на су
-
хі бу
дя
ки. Скрізь по вікнах і долі
ко
ло вікон стриміли по
жовклі й
дав
но не по
ли
вані ва
зо
ни. Лад
-
ковська час
то за
бу
ва
ла за їх і не
по
ли
ва
ла по тиж
ню, хіба вже на
-
й
мич
ка або нянька, ба
га
то бі
ль
-
ше кмітли
ва за ха
зяй
ку, з ми
ло
-
сер
дя ря
ту
ва
ла ва
зо
ни од наг
лої
смерті.
О. Лад
ковський роз
го
во
рив
ся в
док
то
ром про своє жит
тя й по
-
дав йо
му папіро
си та сірни
ки.
Не
за
ба
ром знов ви
ли
ну
ла Лад
-
ковська, гла
денько при
че
са
на,
але в неї на по
ти
лиці й те
пер, як
і завж
ди, теліпа
лись ніби па
чо
си
або одіржи
ни. Во
на й не че
пу
ри
-
ла в кімнаті ди
ти
ни, а по
хап
цем
че
пу
ри
лась са
ма пе
ред дзер
ка
-
лом. З кімна
ти вий
шла нянька,
ду
же гар
на дівчи
на, чор
ня
ва та
тон
ка ста
ном, з чер
во
ною шов
-
ко
вою стрічкою на го
лові, з чер
-
во
ним бан
том, при
ту
ле
ним на
чо
ло
поч
ку на го
лові тро
хи якось
хи
мер
но, не по-сільській. Док
-
тор і о. Яків пішли в по
коїк, де
ле
жав на ліжку хлоп
чик. Вікно
бу
ло зу
мис
не зас
ло
не
не товс
-
тою вов
ня
ною хуст
кою. На столі
навіщось горіла лам
па, зас
ло
не
-
на здо
ро
вецьким ро
же
вим аба
-
жу
ром. Світло од цієї лам
пи в те
-
м
но
му по
коїку бу
ло ро
же
ве, мрі
-
йне. Лад
ковська сто
яла, уся об
-
ли
та ро
же
вим світом. Во
на ніби
посвіжіша
ла й пок
ра
ща
ла при
то
му світі. Але док
то
рові за цей
мрійний світ бу
ло бай
дужісі
нь
-
ко. Він хап
ком од
че
пив хуст
ку з
вікна. Лад
ковська опи
ни
лась в
різко
му ден
но
му сяйні. Док
тор
пильно ог
лядів сла
бо
го хлоп
чи
-
ка, ог
лядів тро
хи наб
ряклі що
ки
й тро
хи заснічені зо
ло
тушні очі
од жа
ру.
-
Певно, го
рить на кір, але ще
не час од
га
дать, ку
ди по
вер
не те
горіння. По
ба
чи
мо потім зго
дом.
Слабість ще не ви
яви
лась га
ра
-
зд, - ска
зав док
тор, присівши ко
-
ло сто
лу й чер
ка
ючи на лис
точ
-
ку за якесь лікарст
во на ліки не
-
дужій ди
тині.
О. Яків зап
ро
сив док
то
ра до
сто
ло
вої кімна
ти, де на столі па
-
ру
вав са
мо
вар. Посіда
ли за стіл і
роз
ба
ла
ка
лись. Лад
ковська на
-
ли
ва
ла чай, а очей не зво
ди
ла з
гар
но
го док
то
ра. Со
лод
кий ос
-
міх не зни
кав з її уст ні на хви
ли
-
н
ку.
-
Спасибі вам за ук
раїнську
кни
ж
ку, що по
зи
чи
ли На
дежді
Мокіївні, - дя
ку
вав ба
тюш
ка. -
Це вже по
ча
ли ви
хо
дить нові
кни
ж
ки. Ми, ще був
ши в семі
на
-
рії, за
люб
ки чи
та
ли де
які книж
-
ки, що трап
ля
лось нам ви
пад
-
ком десь до
бу
ти. От та
ких кни
-
жок ко
неч
но потрібно для на
-
ших тем
них сіл! Але як на
род
на
літе
ра
ту
ра, зви
чай
но, чер
пає
змі
ст з ши
ро
ко
го за
гально
го пи
-
сьменст
ва, то зад
ля нас до
кон
че
потрібна й ши
ро
ка ук
раїнська
літе
ра
ту
ра, - го
во
рив о. Яків.
-
Ви не
на
че чи
таєте в ме
не в го
-
лові мої власні дум
ки та гад
ки, -
обізвавсь Ула
се
вич, ко
ло
тя
чи
чай ло
жеч
кою.
-
Та й мої, - до
да
ла На
деж
да
Мокіївна. - Чо
му б пак і нам не
ро
з
вес
ти ши
ро
ко
го письменст
-
ва? Хіба ж ми не лю
де, чи що? -
ле
пе
та
ла На
деж
да Мокіївна.
Уласевич по
чу
тив, що на йо
го
но
гу нас
ту
пи
ла но
га, але не в чо
-
боті, а в че
ре
ви
ку, бо бу
ла м'я
кі
-
сінька. Йо
му зда
лось, що На
деж
-
да Мокіївна, мо
же, не
на
ро
ком,
по
ра
ючись ко
ло по
су
ду та ха
па
-
ючись, торк
ну
лась об йо
го но
гу.
-
Ви доб
ре ро
би
те, що за
хо
ди
-
лись за
тя
гать до се
бе на ліки на
-
ших се
лян, - ска
зав отець Яків, -
а то в нас зна
хур
ки зовсім-та
ки
опа
ну
ва
ли се
лян та й дер
жать їх
у своїх ру
ках під своїм містич
-
ним на
мов
лян
ням.
-
От ми й ста
не
мо вам, док
то
-
рам, до по
мочі, бу
де
мо на
мов
-
лять отих не
уків та за
вер
тать до
ва
шо
го ла
за
ре
ту, - обізва
лась
На
деж
да Мокіївна.
Вона по
су
ну
ла до гос
тя тарілку
з скиб
ка
ми па
ля
ниці. Яків Ки
ри
-
ко
вич знов по
чу
тив, цю Лад
-
ковська нас
топ
та
ла йо
му на но
-
гу вдру
ге, але вже дуж
че, ще й
тро
хи при
тис
ну
ла. Йо
му ста
ло
ніяко
во: попліч з ним сидів її чо
-
ловік і міг примітить ту безг
луз
-
ду вих
ват
ку за
ли
цян
ня.
«Ой ко
ли б мерщій ви
пи
ти чай
та втек
ти од цієї при
че
пи», -
май
ну
ла дум
ка в док
то
ра.
Він при
ди
вивсь до от
ця Яко
ва.
Отець Яків був зовсім не по
га
-
ний з ли
ця: ру
ся
вий, тро
хи ру
ду
-
ва
тий, але з ро
зум
ни
ми яс
ни
ми
очи
ма. Тільки вид в йо
го був
тро
хи ніби плис
ко
ва
тий та ви
-
лиці на що
ках ви
ти
ка
лись ду
же
примітно. В своїй роз
мові він по
-
ка
зав се
бе ро
зум
ною лю
ди
ною й
на
чи
та
ною, кот
ра, оче
ви
дяч
ки,
спо
чу
ва
ла з щи
рим сер
цем до
ба
жаннів та пог
лядів док
то
ра.
Він і справді був ла
ден ста
ти йо
-
му до по
мочі в просвітніх замі
-
рах ба
га
то шир
ше й кра
ще, ніж
жінка.
Яків Ки
ри
ко
вич ви
пив чай і по
-
п
ро
щавсь, обіця
ючи заїхать не
-
за
ба
ром ще раз до сла
бої ди
ти
-
ни.
-
Прибувайте ж до нас, ко
ли ва
-
ша лас
ка, не тільки до сла
бо
го,
але й до нас, здо
ровісіньких! -
гук
нув з ган
ку отець Яків.
-
Добре! Спа
сибі вам! - обізвав
-
ся з по
воз
ки Ула
се
вич, здійма
ю
-
чи бри
ля й кла
ня
ючись на льо
-
ту.
«Ну й прав
ду ж ка
зав Па
рафі
є
-
вський за цю єпархіалку! - ду
мав
Ула
се
вич. - Хоч во
на й ро
ман
тич
-
на в за
ли
цянні, але нас
ту
пан
ня
на но
гу - це ж вих
ват
ка зовсім-
та
ки не ро
ман
тич
на й навіть не
по
етич
на. Мо
же, в неї ро
ман
тич
-
на мрійність по
за
ла
зи
ла і в че
-
ре
ви
ки. Тре
ба од неї од
ми
ку
вать
або й зовсім на який
сь спосіб од
-
ка
рас
каться».
Через день Ула
се
вич пішов піш
-
ки до от
ця Яко
ва на одвіди
ни
сла
бої ди
ти
ни. Він зас
тав са
му
На
деж
ду Мокіївну. Отець Яків
ве
ш
тав
ся на то
ку. Хлоп
чик оду
-
жу
вав: по
дуж
чав, по
ве
селішав і
грав
ся цяцька
ми під дог
ля
дом
няньки. На го
лові в няньки ма
-
нячіла вже інша до
ро
га шов
ко
ва
зе
ле
на стрічка. Довгі кінці мет
-
ля
лись ниж
че по
яса. На го
лові,
на чо
ло
поч
ку, бу
ла приш
пи
ле
на
чи
ма
ла ко
кар
да з та
кої са
мої
стрічки. На
деж
да Мокіївна начі
-
п
лю
ва
ла їй на го
ло
ву свої до
рогі
стрічки, щоб хоч на
ди
виться на
ті стрічки, бо їй самій не мож
на
бу
ло за
ра
зом по
начіплю
вать на
се
бе усякі свої стьожки та стріч
-
ки, та ще й у бу
день.
Надежда Мокіївна, оче
ви
дяч
ки,
сподіва
лась Ула
се
ви
ча. Во
на бу
-
ла приб
ра
на в яс
но-зе
ле
ну гар
-
неньку сук
ню. На гру
дях був
приш
пи
ле
ний бант з ро
же
вих
стьоже
чок. Во
на по
дя
ку
ва
ла до
-
к
то
рові за вваж
ливість до не
ду
-
жої ди
ти
ни. Док
тор не знай
шов
нічо
го не
без
печ
но
го в ди
ти
ни.
Він навіть заздрівав, що мож
на
бу
ло б обійтись і без док
тор
сь
-
ких ліків і що На
деж
да Мокіївна
на
ва
жи
лась зак
ли
кать йо
го для
се
бе і зовсім не для сла
бої ди
ти
-
ни…
Прибіг отець Яків з то
ку, тро
хи
втом
ле
ний веш
тан
ням, і роз
ба
-
ла
кав
ся з док
то
ром. На
деж
да
Мо
кі
ї
вна не
за
ба
ром ви
ли
ну
ла з
кімна
ти, сіла в крісло й роз
ве
ла
роз
мо
ву за свою стра
шен
ну ну
-
дьгу в селі, за не
дос
та
чу пу
тя
-
щих кни
жок для чи
тан
ня. Вско
-
чи
ла нянька й оповісти
ла, що
вже по
да
ла са
мо
вар. Отець Яків
зап
ро
шу
вав Яко
ва Кирн
ко
ви
ча
на чай. Але як не про
си
ла йо
го й
не на
ма
га
лась На
деж
да Мокіїв
-
на, док
тор од
ма
гав
ся, що йо
му
не
ма ча
су, бо він поспішає в ла
-
за
рет. Док
тор зу
мис
не од
ми
ку
-
вав од при
чеп
ли
вості на
хаб
ної
На
деж
ди Мокіївни й хап
ком ви
-
й
шов з по
коїв.
Через кілька день, вже смер
-
ком, най
мит
чук приніс йо
му
кни
ж
ку, кот
ру по
зи
ча
ла в йо
го
На
деж
да Мокі
ї
вна, за
гор
ну
ту в
лис
ток га
зе
ти й за
пе
ча
та
ну сур
-
гу
чем. Ула
се
вич роз
гор
нув га
зе
-
ту й узяв книж
ку в ру
ки. З книж
-
ки ви
ти
кав
ся лис
то
чок пош
то
-
во
го па
пе
ру з по
мальова
ним ку
-
точ
ком, де бу
ли на
мальовані го
-
лу
би на гілочці, що до
тор
ку
ва
-
лись во
ла
ми й дзьоба
ми. Яків
Ки
ри
ко
вич вис
мик
нув по
цяць
-
ко
ва
ний лис
ток. То був лист од
На
деж
ди Мокіївни.
«Чи не зас
лаб
ла ча
сом знов ди
-
ти
на?» - май
ну
ла в йо
го дум
ка.
Він вхо
пив лис
та, сів ко
ло вікна
й по
чав пе
ребігать очи
ма по ря
-
д
ках. Але про слабість ди
ти
ни
не бу
ло й мо
ви. Лад
ковська пи
-
са
ла до йо
го, не
на
че до якої-не
-
будь своєї давньої то
ва
риш
ки
або до близько
го то
ва
ри
ша, кот
-
рий мо
же втя
мить її без
радісне
й нуд
не ста
но
ви
ще в яко
мусь
Дри
жи
полі се
ред неп
росвіче
них
лю
дей. Во
на роз
во
ди
лась ду
же
ши
ро
ко про свій ро
зу
мо
вий роз
-
ви
ток, про свою на
чи
таність,
чва
ни
лась своїми сього
час
ни
ми
лібе
ральни
ми пог
ля
да
ми, шко
-
ду
ва
ла, що в такій без
тямній
глу
шині не мо
же за
побігти сво
-
єму ли
ху, не мо
же знай
ти навіть
спо
чу
ва
ючих та при
хильних до
неї лю
дей.
«Кругом ме
не все ба
тюш
ки-гре
-
ч
косії
, в кот
рих го
ло
ви нап
хані
по
ло
вою та висівка
ми або по
-
слідом. Не
ма до ко
го ро
зум
но
го
сло
ва про
мо
вить, не то що по
ді
-
ли
ться моїми дум
ка
ми. А тим
ча
сом ме
не гри
зе нудьга без ро
-
зум
ної праці, без ро
зум
но
го буд
-
лі-яко
го гу
маністич
но
го зав
дан
-
ня й діла. Ме
не бе
ре за
висність,
як я зга
даю, що ви знай
шли собі
ро
зум
ну пра
цю. Тим ча
сом я ги
-
ну з нудьги, ги
ну од шу
кан
ня
яко
гось ви
що
го, кра
що
го діла і
не мо
жу йо
го знай
ти, і не
ма в
ко
го по
ра
ди пи
тать; я за
на
па
-
щаю на
да
рем
но літа свої мо
лоді
в цій глу
шині, нуд
жу світом і на
-
віть не зна
ход
жу собі по
ра
ди ні
од ко
го».
«Це підступ… оче
ви
дяч
ки, під
-
ступ з підлес
ливістю. Але ж і зу
-
гар
на во
на підібраться під лю
-
ди
ну! Знать, що во
на та
ки спра
-
вді тя
ме сього
часні гу
маністичні
пря
му
ван
ня: ма
буть, на
ха
па
лась
їх у Києві на ході та нас
ко
ком од
ко
гось в роз
мо
вах. Але ме
не не
підду
ре! Во
на прос
то злов
жи
ває
сього
часні прин
ци
пи, щоб підій
-
ти під ме
не, під мої пог
ля
ди.
Чуд
на лю
ди
на! Здається, во
на
лад
на пус
тить на тор
жок хоч би
й лібе
ральні прин
ци
пи, щоб до
-
бу
тись то
го, чо
го їй тре
ба. Ну,
Мокіївно! дзус
ки на цей раз! Ото
був би нат
ра
пив на гар
ну спіль
-
ни
цю! Це бу
ла б доб
ра суп
ря
га!
са
ме сього
час
на!»
Яків Ки
ри
ко
вич так за
ду
мавсь,
що за
був
ся й за ста
кан чаю, що
вже зовсім про
хо
лов. В світли
цю
ввійшов Па
рафієвський. Ула
се
-
вич опам'ятавсь, вхо
пив лист і
схо
вав в ки
ше
ню. Посіда
ли во
ни
за стіл і роз
ба
ла
ка
лись за слабі
-
сть ба
тю
щи
но
го хлоп
чи
ка.
-
Та й тієї сла
бості там в хлоп
ця,
як кіт нап
ла
кав! Нічо
го не
ма не
-
без
печ
но
го і, пев
но, й не бу
ло.
Ті
льки дур
но проїздивсь, та ще
й доб
ру про
маш
ку зро
бив піш
-
ки, - ска
зав Ула
се
вич і осміхну
-
всь.
-
А до вас ще не сла
ла листів за
свою нудьгу На
деж
да Мокіївна?
- спи
тав вчи
тель в жарт. Ула
се
-
вич за
ре
го
тавсь.
-
То це в тих но
вих єпархіалок
та
ка по
ве
денція, чи що? - спи
тав
він в Па
рафієвсько
го.
-
Мабуть, та
ка, хоч не в усіх. За
-
с
ло
няй
те вве
чері вікна щільні
-
ше або й за
чи
няй
те вікон
ниці,
бо во
на, пев
но, заг
ля
да
ти
ме, «а
чи ми
лий спить, а чи так ле
-
жить, та що її сер
денька не роз
-
ве
се
лить», - про
мо
вив він сло
ва
-
ми пісні. - Щоб та
ки всі ці єпа
-
рхіалки за
га
лом бу
ли однієї вда
-
чі, я цього не ска
жу. Але здебі
ль
-
шо
го во
ни чо
гось за
кар
лю
чи
-
лись на цю Мокіївну: уда
ють з
се
бе міських «ба
ринь» або діди
-
чок паній, а ко
ли тре
ба, то прис
-
тав
ля
ються но
ви
ми сього
час
ни
-
ми людьми. От хоч би й ця Мо
кі
ї
-
в
на! їзде са
ма без по
го
ни
ча, коні
по
га
няє, не
на
че якась київська
лібе
рал
ка. По
го
ни
ча приб
ра
ла в
смуг
нас
ту ко
за
чи
ну, підпе
ре
за
ла
чер
во
ним по
ясом. На няньку на
-
чі
плює свої шов
кові стьожки,
лю
бе чер
воні сап'янці на най
-
мич
ках, по
го
ни
ча кли
че не «Гри
-
ньку», а «Гри
горій», най
мич
ку
зве не «Па
лаж
кою», а «Па
ла
ге
-
єю», ніби справж
ня міська «ба
-
ри
ня». От отець Яків так з охо
-
тою ста
не вам до по
мочі й прис
-
та
не до на
шої просвітньої спіл
-
ки.
-
Коли ж оця Лад
ковська ка
же,
що ба
тюш
ки на се
лах нічим щи
-
ро не пик
лю
ються, тільки по
си
-
деньки та по
хо
деньки справ
ля
-
ють, бо зам'яки
ню
ються на се
-
лах та ле
дащіють, і що в їх го
ло
-
ви нап
хані тільки дер
тю та по
-
ло
вою, - якось про
хо
пив
ся Яків
Ки
ри
ко
вич.
Парафієвський за
ре
го
тавсь. Йо
-
му ці сло
ва не бу
ли невідомі, бо
й у листі до йо
го Мокіївна теж
не раз вжи
ва
ла ці самі, упо
добні
для неї сло
ва тоді, як за
ли
ця
ла
-
ся й за
побіга
ла в йо
го лас
ки, пі
-
дроб
лю
ючись під йо
го світог
ляд
та нап
ра
ву.
«Ну, хва
лить бо
га, вже мені те
-
пер не тре
ба що
ве
чо
ра зас
ло
ня
-
ть вікно од ціка
вої сусіди. Знай
-
шла во
на собі но
ву й кра
щу за
-
чіпку", - по
ду
мав Па
рафієвський.
Минув рік. Яко
вові Ки
ри
ко
ви
чу
час
то до
во
ди
лось їзди
ти по око
-
лиці лічить сла
бих. Він при на
-
годі все роз
пи
ту
вав за сусід ді
-
дичів, за ба
тю
шок, док
торів та
фер
шалів. Він вже чув од Па
ра
-
фієвсько
го, що де
які мо
лодші
па
ни й панії за
во
ди
ли до
машні
спек
таклі, ви
учу
ва
ли гра
ти са
-
мих та
ки се
лян - дівчат та па
-
рубків. Дійшла до йо
го чут
ка, що
од
на дідич
ка за
во
де в се
бе мо
-
лоч
ний підва
рок і для се
бе, для
своєї ко
ристі, і зад
ля то
го, щоб
роз
пов
сю
дить це про
мислівство
в око
лиці, а дру
га панія за
во
де в
своєму селі уся
ке лікарське зіл
-
ля, помічне в хво
ро
бах. Він ви
-
пад
ком дізнавсь, що поб
ли
зу в
діди
ча Гу
ко
ви
ча є доч
ка кур
си
-
ст
ка, кот
ра ціка
виться сього
час
-
ни
ми спра
ва
ми. Ни
кон Куч
ма
зби
рав до се
бе в ха
ту се
лян і пе
-
ре
чи
тав на свят
ках ба
гацько но
-
вих ук
раїнських кни
жок. Просві
-
т
ність якось пот
ро
ху роз
во
ру
-
шу
ва
лась. До Яко
ва Ки
ри
ко
ви
ча
пот
ро
ху по
ча
ли за
хо
дить слабі
лю
де на по
ра
ду та за ліка
ми. Се
-
ред мерт
во
ти та глу
ши
ни по ти
-
хих за
кут
ках по
ча
ла накльову
-
ва
тись просвітня ро
бо
та. Ула
се
-
вич скуп
чив до
ку
пи де
які не
ве
-
ликі си
ли для просвітньої спра
-
ви, які про
яви
лись в око
лиці то
з ес
те
тич
ни
ми заміра
ми, то з
просвітніми й ха
зяй
ськи
ми.
VI
Одного дня, пе
ред пи
липівча
-
ним пу
щен
ням, до Андріяна Ки
-
ри
ло
ви
ча Гу
ко
ви
ча при
вез
ли з
станції те
лег
ра
му. Він спо
чат
ку
ду
мав, що то прий
шла звістка за
про
даж пашні, але, роз
дер
ши па
-
пір, він аж крик
нув до жінки й
до
чок. Во
ни швид
ко позбіга
лись
на той пок
лик, бо бу
ли ду
же за
-
цікав
лені.
-
Од ко
го те
лег
ра
ма? Пев
но, а
Києва? - хап
ком пи
та
ла Тек
ля
Опа
насівна.
-
Чи не од Таїси Андріївни ча
-
сом? - пе
ре
би
ла матір Ме
ла
ся.
-
Та од Таїси ж Андріївни Сват
-
ковської. Пе
ре
ка
зує, що в неділю
вранішнім поїздом при
бу
де до
нас в гості на три дні з Люб
-
кою… і…
-
І Елпіди
фо
ром Пет
ро
ви
чем? -
спи
та
ла жінка.
-
Де там з Елпіди
фо
ром? Цей
бун
дюч
ний ге
не
рал зро
ду-звіку
не спо
до
бить нас та
кої по
ша
ни.
Таїса Андріївна приїде з Ми
хай
-
лом Ки
ри
ко
ви
чем Ула
се
ви
чем,
ва
шим но
вим при
яте
лем.
Мелася по
чер
воніла до са
мих
здо
ро
вих вух. Її ви
ряч
ку
ваті
бли
с
кучі очі од
ра
зу не
на
че при
-
па
ли імлою й чорніли, як тер
-
нові яго
ди, при
павші ро
сою.
Гуковичка тро
хи не йня
ла віри
чо
ловікові, бо він ча
сом її ду
рив,
ко
ли бу
ло в їх зма
ган
ня або сва
-
р
ка за гроші. Во
на вхо
пи
ла в пу
-
ч
ки папір, про
чи
та
ла й на свої
очі по
ба
чи
ла й пе
ресвідчи
лась,
що то бу
ла прав
да. Ма
ти пе
рег
-
ля
ну
лась з доч
кою й не
на
че очи
-
ма ска
за
ла: от і маєш же
ни
ха!
Ме
ла
ся ніби очи
ма од
ка
за
ла: і
сп
равді, ма
мо! та
ки на
пев
но
маю!
-
Ще ж до неділі… От з нес
тям
-
ки й дні по
гу
би
ла…
Сьогодні вівто
рок чи се
ре
да?
Ли
бонь вівто
рок? - спи
та
ла Гу
-
ко
вич
ка.
-
Середа. Ви, ма
мо, і справді по
-
гу
би
ли лік днів, - обізва
лась Лі
-
да, ні криш
ки не збен
те
же
на зві
-
сткою, кот
ра до неї не сто
су
ва
-
лась.
-
Ще до
волі маємо ча
су. Тре
ба ж
нам пок
ло
по
таться заз
да
легідь,
щоб бу
ло чим прий
нять гос
тей.
Мо
же, й справді… - по
ча
ла Тек
ля
Опа
насівна, але пик-мик! та й за
-
мовк
ла, зир
нув
ши ско
са на Ліду.
-
Що це ти ду
маєш вструг
нуть
зад
ля гос
тей? Га? Про шик і не
ду
май! Не зак
ли
ка
ти ж для їх
му
зик та не за
во
дить ба
лу. Це ж
наші зви
чай
ні, неп
ро
хані гості…
- сти
ха обізвавсь Гу
ко
вич. мірку
-
ючи по
таємно в душі, чи вий
де
що путнє з тих одвідин, чи й ні.
-
Музики не му
зи
ки, а тре
ба ж
на
го
ту
вать усього до
волі на три
обіди та троє сніданків і на три
ве
чері. Тре
ба б побігти в місто
та вхо
пить зо дві свіжі шин
ки, та
м'яса, та свіжої ри
би. Та й вин в
нас сли
ве що не
ма, - го
во
ри
ла
ха
зяй
ка, вже зак
ло
по
та
на.
-
Та й шам
пансько
го тре
ба б
при
хо
пить хоч зо три або з чо
ти
-
ри пляш
ки, - про
го
во
ри
лась Ме
-
ла
ся.
-
Ну! мо
же, ти ду
же вже за
рані
дбаєш про шам
панське. Мо
же, й
не дійде до шам
па
на, - по
жар
ту
-
вав батько.
-
Може, не дійде, а мо
же, й дій
-
де, - обізва
лась Тек
ля Опа
насі
в
-
на. - «За
пас біди не чи
не, а гу
ща
дітей не роз
го
не», як ка
жуть в
при
казці. А як нічо
го не вий
де,
то ми й самі спо
жи
ве
мо й по
жи
-
вок, і вин
це. Я ла
са до шам
па
-
нсько
го.
-
І я ла
са до йо
го, не
ма що гріха
таїти, - по
жар
ту
ва
ла на ра
до
щах
Ме
ла
ся й собі.
-
Про ме
не! Ва
ше доб
ро, ва
ша й
во
ля. Робіть, як знаєте: вво
ляй
те
свою во
лю. Вам, да
мам, більше
зна
ти в цій справі, ніж нам, му
-
ги
рям, - ска
зав Гу
ко
вич і вий
шов
з гор
ниці на тік.
Гуковичка за
раз спи
са
ла на че
-
т
вер
тушці па
пе
ру дов
гий спис
за
ку
пок і поїха
ла з Ме
ла
сею до
повіто
во
го міста. Там во
ни ску
-
пи
лись, ще й за
го
ди
ли місько
го
ку
ха
ря, щоб приїхав в су
бо
ту й
привіз уся
кої свіжи
ни. В то
му
спи
сові бу
ло за
пи
са
но й чо
ти
ри
пляш
ки шам
пансько
го… на вся
-
кий ви
па
док…
-
Як не до
ве
деться спо
жить йо
-
го за
раз, то зос
та
неться на
далі.
Але, «як не те
пер, то в чет
вер», а
нам, ма
буть, та
ки до
ве
деться
по
час
ту
вать ним ве
се
ло
го Ми
-
шу
ка Ула
се
ви
ча, - ка
за
ла Гу
ко
-
вич
ка до чо
ловіка, вер
нув
шись з
міста з пов
ною по
воз
кою за
ку
-
пок.
-
Дай бо
же, на
шо
му те
ляті вов
-
ка впійма
ти! - про
мо
вив Гу
ко
-
вич до жінки. - Мо
же… мо
же, й
не спо
су
диться, а мо
же, скла
де
-
ться так, як і не жда
лось, не га
-
да
лось…
В неділю зран
ня вис
ла
ли коні
на вок
зал. Спо
за
ран
ку по
ча
лось
в домі веш
тан
ня та біга
ни
на.
Приїхав ку
хар. Най
мич
ки ло
ви
-
ли по
ро
ся
та, ку
ри та кач
ки. Ку
ри
кир
ка
ли, по
ро
ся
та кувіка
ли під
но
жем; роз
пуд
жені кач
ки так
ках
ка
ли, що в їх тро
хи гор
лян
ки
не лус
ну
ли. В подвір'ї й у пе
ка
-
рні зняв
ся та
кий гар
ми
дер, не
-
на
че в дворі сподіва
лись приїзду
архієрея або гу
бер
на
то
ра. Ку
хар
за
хо
див
ся го
ту
вать обід, ку
хо
ва
-
р
ка пек
ла па
ля
нич
ки та усякі
крен
делі до чаю. Тек
ля Опа
насі
-
в
на да
ва
ла всьому ряд, кру
ти
-
лась, як му
ха в ок
ропі.
Задзвонили на служ
бу бо
жу. Те
-
к
ля Опа
насівна пе
рех
рес
ти
ла
сь і
зга
да
ла, що во
на ще й досі бо
гу
не мо
ли
лась.
«Ой бо
же мій! Це ж я за оцим
кло
по
том ще й досі не мо
ли
лась
бо
гу, навіть ло
ба не встиг
ла пе
-
рех
рес
тить. Не
хай вже завт
ра
вра
нці по
мо
люсь двічі: за сьо
-
годні й за завт
ра», - ду
ма
ла Тек
-
ля Опа
насівна, важ
ко зітхнув
ши
й підняв
ши очі до об
разів.
-
Меласю, Лідо! вби
рай
тесь ли
-
шень швид
ше та ходім до церк
-
ви, по
мо
ли
мось бо
гу, щоб бог
по
с
лав вам обом та
лан, - гук
ну
-
ла ма
ти до до
чок.
-
Як бу
де та
лан, то й сам прий
-
де; «як бог дасть, то й в вікно по
-
дасть», - обізва
лась Ме
ла
ся.
-
Ще що ви
га
дай! Не
хай би вже
Ліда… то я знаю, що во
на лад
на
й у церк
ву не заг
ля
дать, бо в Пе
-
тер
бурзі так ба
гацько наб
ра
лась
ро
зу
му, що в неї ум за ро
зум за
-
хо
де. А тобі неч
ля та
ке го
во
рить.
За
бу
деш за бо
га, то й бог за те
бе
за
бу
де.
-
А мо
же, й не за
бу
де! Хіба ж ви
пи
та
лись за це в бо
га? - по
жар
-
ту
ва
ла Ме
ла
ся. - Йдіть, ма
мо, та
моліться й за се
бе, і за нас обох.
Ви нас
та
чи
те мо
ли
тов на нас і
на цілу осе
лю, - жар
ту
ва
ла Ме
ла
-
ся.
-
Жартуй ли
шень, та й ог
ля
дай
-
ся. Вби
рай
тесь лиш мерщій оби
-
дві та ходім швид
ше, бо як поч
-
не
те че
пу
риться, то як
раз прий
-
де
те на шап
коб
ран
ня.
-
Еге, ма
мо, ви хо
че
те, щоб вам
бу
ло охітніше й ве
селіше з на
ми
в гурті сто
ять у церкві? - обізва
-
лась Ліда з кут
ка.
-
Кухар та ку
хо
вар
ка й без нас
тут впо
ра
ються й усьому да
дуть
ра
ди. Ходім-бо, ходім! - вже ніби
бла
га
ла ма
ти.
Дочки, на
решті, та
ки пос
лу
ха
-
лись ма
тері й пішли до церк
ви,
щоб не зо
би
дить її.
Надворі бу
ла го
ди
на. Грязь за
-
шерх
ла. Не
ве
личкі при
мо
роз
ки
ви
су
ши
ли гря
зю
ку. День був яс
-
ний, по
го
жий. Обидві пан
ни зо
-
хо
ти
лись йти до церк
ви, щоб
тро
хи про
хо
диться та роз
ва
-
жить се
бе.
Після служ
би, хап
ки на
пив
шись
чаю, ма
ти й доч
ки за
хо
ди
лись
при
би
раться та че
пу
риться. Тек
-
ля Опа
насівна при
би
ра
ла Ме
ла
-
сю. Ліда на
ки
ну
ла на се
бе тем
-
неньку сук
ню, не
на
че во
на го
ту
-
ва
лась йти ку
дись на лекцію.
По
їзд при
хо
див в два
над
цятій
го
дині. Вже го
дин
ник продз
во
-
нив два
над
цять раз. І ма
ти, і Ме
-
ла
ся стур
бу
ва
лись. Нес
покій та
три
вожність опа
ну
ва
ли їх обох.
Ме
ла
ся сто
яла пе
ред но
вим здо
-
ро
вим дзер
ка
лом і пот
ро
ху під
-
во
ди
ла пуд
рою то вис
ки, то по
-
ти
ли
цю. Ліда тільки ди
ви
лась і
мовч
ки осміха
лась.
Вже ми
ну
ла й дру
га го
ди
на, а
гос
тей не бу
ло. Сон
це спус
ти
ло
-
сь низько на обрії, вже ста
ло на
вечірньому прузі, а гості не приї
-
жджа
ли. Ме
ла
ся з нудьги ни
ка
-
ла, ніби блу
ка
ла по по
ко
ях і все
че
пу
ри
лась пе
ред дзер
ка
ла
ми.
«Може, й доб
ре, що тра
пи
лась
якась за
бар
ка на поїзді. Смер
ком
я зда
ва
ти
мусь кра
щою. І, мо
же…
мо
же… хоч він і не ду
же гар
ний,
але ж пос
тать… але ж ву
си… Мо
-
же, й не ми
не ме
не до
ля на цей
раз», - ма
ри
ла ниш
ком Ме
ла
ся.
Вже як по
ча
ло су
теніть, за
гур
-
котіла по
воз
ка в дворі. Адріян
Кирикович вий
шов на ґанок зо
-
стрічать гос
тей. Ха
зяй
ка, уб
ра
на
в чор
ну шов
ко
ву з квіточ
ка
ми
сук
ню, ви
ли
ну
ла в при
хо
жу, вхо
-
пи
ла Таїсу Андріївну в обнімок і
тричі цмок
ну
ла її в що
ку, потім
цмок
ну
ла Лю
бу в обидві що
ки і,
привітав
шись ду
же привітно до
Ми
хай
ла Ула
се
ви
ча, зап
ро
си
ла
гос
тей до світлиці. Не
за
ба
ром з
бо
ко
вих од
чи
не
них две
рей вий
-
шла по
ва
гом Ліда, а за нею ніби
ластівкою ви
ли
ну
ла Ме
ла
ся, уб
-
ра
на в яс
ну гар
неньку сук
ню,
ви
со
ко за
че
са
на, з ко
ро
ною з то
-
вс
тих зо
ло
тис
тих кіс на тім'ї, в
бла
кит
них бан
тах, в зо
ло
тих се
-
реж
ках та брас
ле
тах, з зо
ло
тою
брош
кою на шиї. Рум'яна, ве
се
-
ла, з блис
ку
чи
ми здо
ро
ви
ми ка
-
ри
ми очи
ма, взру
ше
на надіями
та мріями, Ме
ла
ся й справді ба
-
га
то пок
ра
ща
ла й пож
вавіша
ла.
Во
на ніби на ході або на льоту
пе
рецілу
ва
лась з да
ма
ми й жва
-
во та лас
ка
венько привіта
лась
до Ми
хай
ла Ула
се
ви
ча, не
на
че
во
на зна
ла йо
го дав
но й зрос
ла з
ним укупі.
І Таїса Андріївна, і Лю
ба уб
ра
-
лись хоч че
пур
ненько, але ду
же
прос
то, навіть убо
го - в сіренькі
ку
ценькі спіднич
ки та чорні ко
-
ф
ти, ніби
то по-до
рожньому. Але
во
ни уб
ра
лись так прос
то зу
ми
-
с
не, щоб не за
тер
ти Ме
ласі, щоб
Ме
ла
ся зда
ва
лась кра
щою. Лю
ба
навіть не на
пуд
ри
ла щік, не під
-
ве
ла пенз
лем і не по
чор
ни
ла
брів, не по
на
во
ди
ла рум'янців
на ус
та і… по
по
ган
ша
ла. Але це
зад
ля то
го во
на зро
би
ла так,
щоб не за
тем
ря
вить Ме
ласі бли
-
с
ком своєї кра
си. Обидві гості
зда
ва
лись ніби нед
бай
ли
во уб
-
рані й прос
то за
че
сані, тро
хи на
-
віть на
че пе
ле
хаті. Врівні з ни
ми
Ме
ла
ся й справді бу
ла по
каз
ні
-
ша, че
пур
ненька, навіть гар
на.
Михайло Ула
се
вич зир
нув на
Ме
ла
сю й за
ди
вивсь. Свіже об
-
лич
чя, чер
воні, як ка
ли
на, ус
та,
ро
жеві ву
ха, блис
кучі очі - все це
при
па
ло йо
му до впо
до
би ба
га
-
то більше, ніж пе
редніше, в Ки
-
єві.
«Одже оця Ме
ла
ся гар
ненька
со
бі нівро
ку… і свіжа, як ка
ли
на,
і жва
ва та ве
се
ла, мов пташ
ка.
Зовсім-та
ки апе
тит
на! Ко
ли б
тільки до
да
ток до неї був чи
ма
-
лий, апе
тит
ний, то хоч і до вінця
з нею ста
вай. Тре
ба бу
де при цій
на
годі до
кон
че по
веш
таться по
са
дибі та га
разд при
ди
виться до
ха
зяй
ст
ва: і до то
ку, і до їх полів,
чи ро
дю
ча ту
теч
ки зем
ля… А об
-
с
та
ва в домі гар
на! незгірше, як
в Таїси та в Лю
би. Але ж… оти
ми
со
фа
ми та ку
шет
ка
ми, як по
ду
-
ш
ка
ми та пе
ри
на
ми, не здоб
рі
-
єш… Усе те прах і попіл, по
ло
ва,
ша
га вар
та», - ду
мав Ми
хай
ло
Ула
се
вич, зо
ря
чи по гор
ни
цях
кмітли
ви
ми оч
ка
ми.
Гості ог
ляділи но
ву обс
та
ву,
обійшли й пильно об
ди
ви
лись,
до
тор
ка
лись до всього й по
ла
па
-
ли пуч
ка
ми усе, навіть нові ки
-
ли
ми, потім посіда
ли на ка
напі.
Ха
зяїн та гість сіли про
ти їх. В
са
лоні пішла роз
мо
ва.
Де б узя
ти, де б на
пи
тать та
ких
швид
ких сте
ног
рафів, щоб во
ни
по
хо
пи
лись за
пи
сать їх швид
ке
ле
пе
тан
ня! Не
на
че усі дев'ять
муз за
ра
зом вли
ну
ли в світли
цю
й ви
си
па
ли всі свої скар
би та да
-
ри, окрім бо
гині муд
рості Афіни,
кот
ра, зви
чай
но, зни
кає в та
ких
са
ло
нах і тікає да
ле
ко, пев
но, аж
на Олімп. По
ча
лось та
ке тріщан
-
ня та цвірінькан
ня, не
на
че в сві
-
тли
цю влетіла си
лен
на си
ла го
-
робців, от як во
ни нап
рикінці
літа навіщось зби
ра
ються на ве
-
р
бах на якусь го
ро
би
ну ра
ду й
за
в
зя
то цвірінька
ють. Зда
ва
ло
-
сь, ніби світли
ця од
ра
зу ста
ла
мли
ном на чет
ве
ро коліс, ще й з
сту
па
ми; і в то
му млині зас
ту
-
котіли, за
дер
ча
ли й зак
ла
ца
ли
чо
ти
ри шес
терні; ще й раз у раз,
без
пе
рес
тан
ку гу
па
ли сту
пи.
Цей млин гув, рипів, гур
котів,
не
на
че мірош
ник пус
тив во
ду на
всі зас
тав
ки. А се
ред то
го гу
ку
та сту
ко
ту ще ніби десь дер
ча
ло
двоє дер
кал, кот
ри
ми по
ло
ха
-
ють го
робців в виш
ни
ках.
Гості оповіда
ли за міські но
ви
-
н
ки. Ме
ла
ся й її ма
ти роз
пи
ту
ва
-
ли про знай
омих ки
ян. Лю
ба
лед
ве всти
га
ла од
повідать на
два бо
ки. Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич і
собі щось роз
ка
зу
вав Ме
ласі й
ля
щав ви
со
ким ле
пет
ли
вим те
-
нор
цем. І Ме
ла
ся, і Ула
се
вич од
зав
зят
тя ніби аж ви
со
ло
пи
ли
язи
ки, не
на
че кри
ви
лись од
но з
од
но
го. Гук од роз
мо
ви аж лу
нав
по по
ко
ях. Зда
ва
лось, ніби самі
шиб
ки в вікнах дзвеніли й то
-
рохтіли, не
на
че в час ве
ли
ко
го
гро
му. Га
лас і тріщан
ня ли
лось,
со
та
лось, пе
реп
лу
ту
ва
лось, мов
поп
лу
тані нит
ки. Один ха
зяїн
сидів ок
ро
ми од усіх і по
зи
рав на
всіх, ніби мов
чаз
ний та су
мо
ви
-
тий мірош
ник, кот
рий сидів мо
-
вч
ки й кмітив, чи не вис
ко
че ча
-
сом будлі-який навісний ку
лак з
ко
ле
са та не лус
не йо
го ме
жи
очі. Він вря
ди-го
ди тільки вми
-
ку
вавсь в роз
мо
ву, ча
сом вки
дав
слівце своїм гуч
ним ба
сом. І зда
-
ва
лось, не
на
че важ
кий тов
кач
сту
пи вря
ди-го
ди гу
пав се
ред
то
го зи
ку, ля
щан
ня та ве
ре
щан
-
ня. Ви
со
ке та ши
ро
ке чо
ло в Гу
-
ко
ви
ча ніби по
ясніша
ло. Сли
ве
чорні здо
рові очі по
ве
селіша
ли.
Він розп
рав
ляв довгі здо
ро
ве
ць
-
кі при
палі си
ви
ною ву
са й ве
се
-
ленько ско
са по
зи
рав, як Ула
се
-
вич упа
дав ко
ло Ме
ласі й не зво
-
див з неї очей.
Говорючий, жва
вий ву
са
тий гі
-
сть да
вав ніби якусь надію…
Вже над
ворі су
теніло, як ця ні
-
би го
ро
би
на тріску
ча зграя зня
-
ла
ся з місця, пе
ре
летіла в прос
-
тор
ну сто
ло
ву кімна
ту й обсіла
навк
ру
ги дов
гий стіл, ба
га
то
при
б
ра
ний, ряс
но зас
тав
ле
ний
уся
ки
ми наїдка
ми та об
ти
ка
ний
блис
ку
чи
ми пляш
ка
ми. За сто
-
лом не вга
ва
ло ні на хви
ли
ну та
-
ке са
ме тріщан
ня та гомін. Обід
був нав
ди
во
ви
жу ба
га
тий та
смач
ний. Пот
рав бу
ло ба
гацько.
По
жи
вок був трив
ний, ду
же си
-
тий, сільський. Усякі пе
чені сли
-
ве пла
ва
ли в свіжісінько
му мас
-
лі. Про
вор
ний най
мит Грицько
на цей час ски
нув сви
ту й на
тяг
сірту
ка та білі ба
вов
няні ру
ка
-
вич
ки й зруч
но зви
вавсь ко
ло
сто
лу. Усе бу
ло до ла
ду, ба
га
то,
по-місько
му. Ви
на бу
ли добрі й
до
рогі. За де
сер
том за
шипіло
ша
м
панське в чар
ках.
«Добре жи
вуть оці Гу
ко
вичі.
Ма
буть, ма
ють чи
ма
лий засіб.
Усе в їх не по-прос
тацько
му, а
по-
місько
му; усе на панський
лад. Тре
ба б при
че
питься доб
ре
до цієї Ме
лан
ки, - мірку
вав та
га
дав Ми
хай
ло Ула
се
вич, дуд
ля
-
чи смачні ви
на на всі зас
та
ви. -
От де прис
тать би у прий
ми на
усю маєтність та за
жи
ти діди
-
чем! Ки
нув би ік дідьку оту слу
-
ж
бу в уся
ких без
тям
ких «стра
хо
-
вих кан
це
ляріях». Тут мені своя
во
ленька во
ли
ла б. Ту
теч
ки я
був би са
мостійним па
ном на
всю гу
бу. А то ти
няй
ся та ни
кай
по тих кан
це
ляріях, аж чуб тобі
ча
сом стає мок
рий. І волі тобі
не
ма, і засіб кат зна який. Ко
-
ристі з тієї служ
би, як з ца
па мо
-
ло
ка».
Після обіду пе
рей
шли пи
ти ко
-
фій в прос
тор
ну світли
цю. Гри
-
цько, кот
рий став на цей вечір
Гри
горієм, вніс здо
ро
вий лис
ню
-
чий ко
фей
ник і пос
та
вив на зас
-
те
ле
но
му під стіною столі. Ко
ло
сто
ла сто
яли пальми та чор
на
арап
ка з білим за
воєм на го
лові,
з лам
пою в ру
ках, підня
тих вго
-
ру, не
на
че зу
мис
не бу
ла пос
тав
-
ле
на, щоб світить на стіл і на
Ме
ла
сю зад
ля то
го, щоб во
на
зда
ва
лась кра
щою під лис
та
ти
-
ми та ла
па
ти
ми пальма
ми в су
-
ті
нках.
-
Прошу сідать ту
теч
ки, ко
ло
цієї чор
ної світил
ки, як прод
-
раж
нив її мій ста
рий, - зап
ро
шу
-
ва
ла Гу
ко
ви
че
ва.
-
Прошу в гості до на
шої світил
-
ки! - бовк
ну
ла й собі Ме
ла
ся,
тик
нув
ши пальця
ми на світил
ку,
ніби на
тя
ка
ла Ула
се
ви
чеві: «Ди
-
вись, мов
ляв. І ми обс
тав
лені по-
сього
час
но
му, незгірше Таїси
Андріївни Сват
ковської».
-
«Світилка - шпилька при стіні;
а на ній со
роч
ка не її…» - по
жар
-
ту
ва
ла мо
ло
денька Ліда.
-
Та на їй й со
роч
ки кат
ма! При
-
ди
вись ли
шень га
разд! - бурк
-
нув батько, втя
мив
ши доч
чи
не
на
тя
кан
ня на по
зи
чені гроші, за
котрі бу
ла куп
ле
на та чор
на
світил
ка.
За кофієм Ми
хай
ло Ула
се
вич сів
ко
ло ха
зяїна і вже був на
ла
го
-
дивсь по
ча
ти роз
мо
ву з ста
рим
про бджільницт
во, в кот
ро
му
ста
рий ко
хав
ся. Ула
се
вич навіть
по
ви
учу
вав на
пам'ять де
котрі
трудніші місця з книж
ки, щоб
ча
сом не по
ми
литься та не вбре
-
ха
тись в роз
мові з ста
рим, до
-
свідче
ним в пасіках. Але Ме
ла
ся
дзи
го
ри
ла та все обер
та
лась в
роз
мові до Ула
се
ви
ча, щоб звер
-
ну
ти усю йо
го вва
гу на се
бе й
при
ча
ру
вать до реш
ти.
Після кофію усі поп
ро
си
ли Лю
-
бу сісти за ро
яль і заг
рать щось
ве
се
леньке та гар
неньке, щоб
за
г
нать сільську нудьгу на оче
-
ре
ти та на бо
ло
та, як ка
за
ла ха
-
зяй
ка. Лю
ба сіла й жва
во пе
рег
-
ра
ла кільки шум
ли
вих, не
на
че
брик
ли
вих вальсів та польок.
Але ро
яль сто
яв дав
но не нап
-
рав
ле
ний, бо в селі не мож
на бу
-
ло знай
ти нап
рав
щи
ка. Лю
ба по
-
с
ту
ка
ла, по
гур
ка
ла й спе
ре
сер
дя
гурк
ну
ла віком, аж стру
ни зад
-
зиж
ча
ли, мов джмелі, і вста
ла.
Тріщання та ле
пе
тан
ня за
тих
-
ло. Бу
ло знать, що язи
ки вже по
-
то
ми
лись, не
на
че во
ни прос
ка
-
ка
ли, не спи
ня
ючись, од
ра
зу два
пош
тові пе
ре
го
ни. Посіда
ли за
кар
ти, пев
но, зад
ля то
го, щоб
да
ти од
по
чи
нок язи
кам. Після
чаю з уся
ки
ми наїдка
ми вже в
пізню до
бу Грицько, на той ве
-
чір - Гри
горій, одвів Ми
хай
ла
Ула
се
ви
ча на спо
чи
нок в опріч
-
ний, надвірний не
ве
лич
кий до
-
мок, де ча
сом но
чу
ва
ли приїжд
-
жі ро
дичі, близькі й да
лекі, з ко
-
т
ри
ми ще ро
да
лись старі Гу
ко
-
вичі.
Грицько од
чи
нив двері в кім
-
нат
ки, не
ве
личкі, ни
зенькі, але
ду
же чис
то приб
рані. В од
но
му
вузько
му по
коїку сто
яло ста
ро
-
світське ши
ро
ке ліжко. На сто
лі
сто
яла лам
па. На стільці ле
жа
ла
біла чис
та нічна со
роч
ка, оче
ви
-
дяч
ки, па
но
ва, бо бу
ла над
то
прос
тор
на, не
на
че лан
тух.
-
На доб
раніч! Та не ви
ходьте
спо
за
ран
ку самі з по
коїв, бо ми
на ніч спус
каємо з лан
цюгів дві
люті со
ба
ки. Ко
ли б ча
сом не по
-
ку
са
ли вас. Наш пан ду
же лю
бе
коні, пад
кує ко
ло їх; а щоб ча
сом
злодії не пок
ра
ли, то й дер
жить
на лан
цю
гах дві люті со
ба
ки.
Двох вер
хо
вих ко
ників ста
ви
мо
ок
ро
ми, в опрічній стані, де й
но
чує наш по
го
нич влітку і взи
-
м
ку. В нас в око
лиці то
го злодія
аж ки
шить, - ска
зав Грицько на
про
щанні.
Михайло Ки
ри
ко
вич роз
дяг
ся й
ліг на постіль під шов
ко
ве чер
-
во
не ук
ри
ва
ло. Шов
ко
ве ук
ри
ва
-
ло за
ше
лестіло. Він прос
тяг
ся на
всю свою дов
жи
ну, за
па
лив па
-
піро
су й за
ду
мавсь. Мерт
ва ти
ша
за
па
ну
ва
ла в по
коїках, за
па
ну
ва
-
ла скрізь навк
ру
ги і в оселі. Ста
-
ло ви
раз
но чуть, як го
дин
ник
цо
кав на столі. Тон
кий сто
лик
побільшу
вав гук цо
кан
ня, не
на
-
че тон
ка гуч
на де
ка скрип
ки.
Уласевич оки
нув очи
ма кімнат
-
ку. До
мок був ста
рий. Вікно пе
-
рех
ня
би
лось, на
че скри
ви
лось.
Підло
га до две
рей підніма
лась
трош
ки вго
ру й по
лус
ка
лась, аж
щіли
ни чорніли на всю дов
жи
ну
кімнат
ки. Після га
му та го
лос
но
-
го ле
пе
тан
ня, бряз
чан
ня по
су
ду
ти
ша ніби бу
ла ще тихіша, ще
мертвіша. Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич
не звик до та
кої мерт
вої тиші, і
йо
му уяв
ля
лось, ніби йо
го пок
-
ла
ли в до
мо
ви
ну й за
чи
ни
ли на
ніч на кла
до
вищі або в кап
лиці.
-
Ой, яка ж ту
теч
ки мерт
во
та! І
як мені до
ве
деться од
ру
житься
з Ме
ла
сею, то ме
не, ма
буть, зап
-
рав
то
рять в цей кур
ник. Я за
ни
-
дію в йо
му, знавіснію, збо
же
во
-
лію… Я гур
то
ва жи
во
ти
на і люб
-
лю гам і клекіт, як гу
си люб
лять
ґеґання. Ця мерт
ва са
мо
ти
на
при
па
да
ла б до впо
до
би моєму
бра
тові, що бу
ло залізе в селі з
книж
кою в кущі та й ла
ден си
ді
-
ти там хоч і цілий день. Я вже
підтоп
тавсь: час би знай
ти якесь
завсідне прис
та
но
ви
ще, от хоч
би й прис
тать в прий
ми до цьо
-
го діди
ча. Київ не за го
ра
ми. Мо
-
ж
на бу
де вир
ваться на тиж
день,
по
гу
ля
ти всмак, дос
хо
чу в Києві
з то
ва
ри
ша
ми в Ша
то, в царсь
-
ко
му сад
ку, або й деінде…
Михайло Ки
ри
ко
вич по
чу
тив,
що в йо
го зап
лю
щу
ються очі.
Він дмух
нув на світло, по
тяг ук
-
ри
ва
ло на плечі й нез
чув
ся, як
од
ра
зу ніби пірнув в якусь ков
-
ба
ню або шурх
нув на льоду в
гли
бо
ку про
дух
ви
ну.
Другого дня усі зібра
лись на
чай, га
разд не про
чу
мав
шись,
за
с
пані, тро
хи мляві й не
го
во
-
рю
чі. На
пе
ре
додні усе язи
ко
ве
мли
во бу
ло пе
ре
мо
ло
те й пе
ре
-
тер
те. Оче
ви
дяч
ки, бра
ку
ва
ло
ма
теріалу для жва
вої роз
мо
ви.
Таїса Андріївна навіть крадько
-
ма позіха
ла, крадько
ма за
ту
ля
-
ючи ро
та до
ло
нею. Од
на Ме
ла
ся
й те
пер бу
ла свіжа, рум'яна, ба
-
дьорис
та, жва
ва й ле
пет
ли
ва.
Во
на вий
шла до чаю в ясній вов
-
няній сукні з чу
до
ви
ми буз
ко
ви
-
ми ця
точ
ка
ми, не
на
че навк
ру
ги
уся по
цяцько
ва
на. На чо
ло
поч
ку
на го
лові так са
мо, як і вчо
ра,
пи
ша
лась ко
ро
на з зо
ло
тис
тих
товс
тих кіс. Ліда вий
шла до чаю
в сіренькій сукні та в смуг
настій
кофті, гла
денько при
ли
за
на, мов
шко
ляр
ка, що ха
па
лась вби
рать
-
ся та поспішає на лекцію, бо во
-
на не
дав
неч
ко скінчи
ла восьмий
клас гімназії.
Усі посіда
ли за дов
гим сто
лом.
Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич роз
че
сав
свої ру
сяві, ніби посічені ку
чері
й не
на
че збив їх в дрібуш
ки кру
-
гом го
ло
ви. Він та
ки дов
го зад
-
ляв
ся ко
ло їх в флігелі пе
ред
дзер
ка
лом. Ве
се
лий язи
ка
тий
Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич швид
ко ро
-
з
во
ру
шив та роз
бур
кав сон
них
гос
тей за сто
лом. Він ки
дав ніби
фей
ер
вер
ки, а Ме
ла
ся ха
па
ла їх
хап
ком і підки
да
ла вго
ру ще ви
-
ще. Фей
ер
вер
ки за
лу
ща
ли й
бли
с
ну
ли, і вмить розігна
ли сон
-
но
ту за сто
лом. Усіодра
зу про
чу
-
ма
лись. Язи
ки од
ра
зу наб
ра
лись
зав
зят
тя та жва
вості. Паш
ня на
мли
во знай
шлась. Млин за
мо
-
лов, як і на
пе
ре
додні; снасть за
-
лу
ща
ла, аж од
ляс
ки пішли по по
-
ко
ях. Та
ла
но
ви
та й гост
ра, Ме
ла
-
ся од
ра
зу пот
ра
пи
ла на ве
се
лий
тон, на усякі ви
гад
ки й жар
ти, і
цікаві й не нудні. Во
на бу
ла уга
-
рис
та й ду
же здат
на нак
ру
чу
ва
-
ти та за
во
дить цю роз
мов
ну са
-
лон
ну ма
ши
ну.
Михайло Ки
ри
ко
вич те
пер ті
-
ль
ки при
ди
вивсь до Ліди й, у ся
-
йві вранішнього світа, до
ди
вив
-
ся, що во
на бу
ла ду
же гар
на на
вро
ду, ба
га
то кра
ща за сест
ру. На
ши
ро
ко
му біло
му ма
то
во
му чолі
чорніли ніби ок
са
ми
тові брівки,
довгі й рівні од краю до краю,
не
на
че на
мальовані на до
ро
го
-
му пер
га
менті. Дов
го
васті карі
очі, не такі здо
рові, як у Ме
ласі,
бу
ли ро
зумні й ви
яв
ля
ли за
таєні
ду
ми. Карі ясні очі то блис
ка
ли,
то ча
сом зга
са
ли, ніби імлою
при
па
да
ли. Чер
во
ненькі ус
та бу
-
ли менші, ніж в Ме
ласі, але чу
-
дові, ви
разні, пов
ненькі й со
ко
-
виті.
«Ліда ба
га
то кра
ща од Ме
ласі,
але якась мов
чу
ха, а мо
же, во
на
гор
до
ви
та. Пев
но, з мод
них пан
-
нів, тих вче
них, котрі люб
лять
пин
дю
читься своєю вченістю», -
по
ду
мав Ми
хай
ло Ула
се
вич і не
-
са
мохіть по
чав зачіпать мо
ло
-
деньку па
нян
ку, тро
хи схо
жу на
шко
ляр
ку.
-
Ви, Лідо Андріянівно, ма
буть,
не лю
би
те на
шо
го Києва, бо я
ніко
ли не ба
чив вас в Таїси Ан
-
дріївни, - обер
нув
ся з пи
тан
ням
Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич до Ліди.
-
Не те що не люб
лю Києва:
нього не мо
жу ска
зать. Я не лю
-
б
лю веш
тан
ня та біга
ни
ни по
мі
сті, хоч ду
же люб
лю те
атр, а
най
більше дра
му. Тільки для те
-
ат
ру я лад
на хоч вря
ди-го
ди заг
-
ля
нуть в місто, - обізва
лась ти
хо
Ліда.
-
Та во
на ще й досі пе
ре
бу
ває
період па
нянсько
го вче
но
го ху
-
си
тиз
му. Все си
дить за кни
га
ми,
не
на
че який
сь єврей
ський ху
-
сит-на
чи
та
ник. І нудьга її чо
му
-
сь не бе
ре! - гук
ну
ла Ме
ла
ся.
-
Добре, що ти вже пе
ре
бу
ла
свій період ху
си
тиз
му, - ска
за
ла
тро
хи всмішки Ліда. - А мій пе
рі
-
од
, надісь, ще не ми
нув.
-
Вона все з книж
ка
ми та з кни
-
жеч
ка
ми. Ще й досі не од
би
лась
од шко
ли, - обізвав
ся батько.
-
Чи то пак прав
да, що ви маєте
на думці їхать до Фінляндії вчи
-
ться чо
гось: чи якісь по
лот
на
ви
роб
лять, чи якісь но
во
модні
ко
ши
ки плес
ти? - якось наївно,
ніби по-ди
тя
чо
му ки
ну
ла пи
тан
-
ня ста
ра Сват
ковська.
-
Я справді та
ки ду
маю їхать в
Фінляндію з дво
ма сусіда
ми Ма
-
ту
шевськи
ми, - обізва
лась Ліда.
-
Навіщо ж вам зда
лось те по
ло
-
т
но? - спи
та
ла з ди
ва Лю
ба.
-
Я ду
же люб
лю по
лот
но, та ще
й гар
не, тон
ке, бо люб
лю усе бі
-
ле, навіть білу пти
цю. Вив
чусь
са
ма і лю
дей в око
лиці по
на
у
-
чую.
Люба тільки очі витріщи
ла на
неї з ди
ва. Їй зда
лось, що в Ліди
ви
па
ла якась клеп
ка в го
лові.
-
Та то во
на хо
че за
ба
гатіть, та
ще й швид
ко. За
ве
де, ма
буть, ма
-
га
зин по
ло
тен в Дри
жи
полі. А
ми посідаємо в ма
га
зині й бу
де
-
мо про
да
вать ті су
вої та ар
ши
-
ном міря
ти і сю
ди, і ту
ди!
І Ме
ла
ся жва
во та хи
мер
но по
-
ка
за
ла ру
ка
ми дос
то
ту так, ніби
во
на й справді швид
ко та хут
ко
пе
ре
ки
да
ла в ру
ках ар
ши
на, як
от ви
ха
ють ним кра
марі, міря
-
ючи крам.
-
Смійся, смійся! Не
дур
но ж ка
-
жуть, що «з посміху лю
де бу
ва
-
ють». Як
би я справді за
ба
гатіла
з та
ко
го ма
га
зи
ну, то й ти бу
ла б
лад
на стать вкупі зо мною за
при
ла
вок та отак ви
хать ар
ши
-
ном, - ска
за
ла Ліда й пе
ред
раж
-
ни
ла Ме
ла
сю, але не так зруч
но
та хи
мер
но.
Було знать, що во
на до жартів
не та
ка здат
на, як Ме
ла
ся.
-
Це ткан
ня, то прос
то-та
ки ні
-
сенітни
ця, якісь прим
хи. От з ко
-
рів та си
ру то, пев
но, бу
ло б бі
-
ль
ше ко
ристі та наїдку. Мо
лоч
на
фер
ма - це ро
зумніше діло, - ска
-
за
ла Тек
ля Опа
насіпна. - З цього
й справді мо
же буть не ма
ла ко
-
ристь,
-
ЦІе й доб
ра ко
ристь. От по
ба
-
чи
те й по
наз
ди
ви
тесь, як я вив
-
чусь та по
за
вод
жу з Ма
ту
шев
сь
-
ки
ми мо
лочні фер
ми на фінлян
-
дський спосіб оту
теч
ки в нас, -
ска
за
ла Ліда.
-
Та це все, Лідо, то твій лібе
-
ралізм, чи якась по
ве
де
ниія, чи
по
шесть! Все це не
за
ба
ром про
-
хо
ло
не в тобі, а потім і зник
не.
Оті обидві Ма
ту
шевські не по
ви
-
хо
ди
ли, бач
те, заміж, то й шу
ка
-
ють собі яко
гось діла то од сьо
-
го
час
но
го лібе
ралізму, то та
ки з
нудьги ту
теч
ки на селі, - ска
зав
по
важ
но Андріян Кирилович.
-
Був і я ко
лись лібе
ра
лом. І
мені щось та
ке бу
ло спа
да
ло на
дум
ку та верз
лось ко
лись дав
но,
- ска
зав Ми
хай
ло Ула
се
вич.
-
А те
пер вже й ви
па
ло з ва
ших
ду
мок? - спи
та
ла сміли
во Ліда.
-
Випало й роз
гу
би
лось по Киє
-
ву хто йо
го зна й де, -по
жар
ту
-
вав Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич. - А ко
-
лись-то я був ду
же лі
бе
ральний,
аж чер
во
ний, як роз
пе
че
на на
жа
ру залізя
ка.
-
Невже! - аж крик
ну
ла всмішки
Ліда, бо во
на не ду
же йня
ла віри
Ула
се
ви
чеві.
-
Атож! Ко
лись в Москві поліція
навіть слідку
ва
ла за мною, тро
-
хи не га
ня
лась на
зирці та навз
-
догінці. А мені про неї бу
ло бай
-
дужісінько! Я не звер
тав на неї
ніякісінької вва
ги. Тільки раз
якось кли
че ме
не до се
бе поліц
-
мей
стер і ти
че мені в ру
ки якусь
бо
ма
гу. Я й не знаю, що з нею ро
-
бить: чи чи
тать, чи їсти, чи в ки
-
ше
ню на пам'ятку схо
ва
ти. При
-
й
шов я до
до
му. Ко
ли чи
таю, аж
там на
пи
са
ний мені за
гад; за
-
раз-та
ки, не га
ячись ні го
ди
ни,
ви
би
раться з Моск
ви. Не дов
го
ду
ма
ючи та га
да
ючи, я взяв та
за
раз-та
ки пе
реб
рав
ся на пе
ред
-
містя та звідтіль і їздив в Моск
-
ву на служ
бу щод
ня! Я й з Моск
-
ви виїхав, і служ
би не вте
ряв, бо
виїхав з Моск
ви на се
ло, як от в
Києві на Деміївку.
-
Але ж це, ма
буть, бу
ло вже да
-
в
но! - обізвавсь ста
рий батько,
тро
хи стур
бо
ва
ний та
кою не
без
-
печ
ною ми
нувшістю Ула
се
ви
ча.
-
Це бу
ло ще тоді, «як ба
ба дів
-
кою бу
ла», - од
ка
зав при
каз
кою
Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич. - Од то
го
ча
су я за
ли
шив ті по
тя
ги до лі
-
бе
ралізму й уся
ке вой
ду
ван
ня з
поліцмей
сте
ром.
-
Так за
рані? - обізва
лась Ліда.
-
Не ду
же й за
рані. Я та
кий ста
-
рий, ще лед
ве вже но
ги во
ло
чу.
Цур йо
му, пек йо
му! як ка
жуть
се
ля
ни.
Ліда засміялась. Ме
ла
ся за
ре
го
-
та
лась.
Само по собі, Ула
се
вич тільки
ма
ну пус
кав про своє пе
редніше
вой
ду
ван
ня з мос
ковським по
лі
-
ц
мей
сте
ром, бо так во
но якось
прий
шлось до сло
ва… щоб за
ба
-
вить паній та паннів. В йо
го го
-
лові ніякісінькі не
без
печні та й
за
га
лом усякі прин
ци
пи ніко
ли
дов
го не дер
жа
лись, а хоч і з'яв
-
ля
лись на ча
сок, то за
раз зни
ка
-
ли ду
же швид
ко.
-
А ко
лись я був та
ки справді лі
-
бе
ральний, аж чер
во
ний. Навіть
шап
ка на мені бу
ла лібе
ральна,
й мої комірчи
ки бу
ли чер
воні, -
до
дав Ула
се
вич.
-
Швидко ж ви про
хо
ло
ли й за
-
м'я
ки
ни
лись, - обізва
лась Ліда з
осміхом на ус
тах. - Та, мо
же, то
вам так тільки зда
ва
ло
ся, що ви
бу
ли чер
воні?
-
Де там! Був і справді чер
во
-
ний, та, хва
лить бо
га, якось побі
-
лішав потім. Те
пе
реч
ки я вже та
-
кий білий, як фінляндське по
-
лот
но.
Мелася ре
го
та
лась, Ліда смія
-
ла
сь. Навіть старі осміха
лись
сти
ха.
«Брехливий вдав
ся цей па
нич,
але з йо
го бре
хун при
най
мні ве
-
се
лий та втішний», - по
ду
мав
ста
рий Гу
ко
вич.
Ліда по
ча
ла обо
ро
нять свої по
-
г
ля
ди і всто
юва
ла за те, що її
дум
ки й заміри не такі пусті й
лег
ко
важні, як їм усім зда
ва
лось.
Ста
рий батько до
ка
зу
вав, що в її
замірах не
ма нічо
го путнього,
пра
к
тич
но
го, що це одні прим
хи
ста
рих паннів Ма
ту
шевських,
ко
трі не зна
ють, де дітись з ну
-
дь
ги, і нав
ра
ти
лись буцімто ро
-
бить якесь діло, а справді во
ни
тільки з нудьги шу
ка
ють собі
яко
їсь роз
ва
ги, а мо
же, шу
ка
ють
і же
нихів хоч би й у Фінляндії.
Ліда обо
ро
ня
лась і са
ма й ос
ту
-
па
лась і за Ма
ту
шевських. По
ча
-
лось сли
ве вче
не зма
ган
ня. Усі
за
мовк
ли. Тільки Ме
ла
ся вря
ди-
го
ди ки
да
ла гост
ре і влуч
не слі
-
вце на обо
ро
ну батько
вих пог
-
лядів.
Таїса Андріївна й Лю
ба слу
ха
ли
вваж
ли
во це вче
не зма
ган
ня.
Але во
но швид
ко їм ос
то
гид
ло. В
по
важній роз
мові по
си
па
лись,
ніби з ков
ша, не пу
жи
на та по
-
слід, а чисті зер
на пашні. А такі
зер
на бу
ли зовсім не до сма
ку й
не до впо
до
би їм обом че
рез не
-
п
росвітність і не
дос
та
чу роз
вит
-
ку. Таїса Андріївна навіть ле
ге
-
нь
ко позіхну
ла, за
ту
ля
ючи до
ло
-
нею ро
та.
«Ну й по
ча
ли вже верз
ти оту
вче
ну нісенітни
цю! А Ліда! Як
на
пи
нається, як спе
ре
чається!
Пе
в
но, бун
дю
читься пе
ред па
-
ни
чем, що ось-то й ми вчені! Аж
очі блис
ка
ють!» - ду
ма
ла Лю
ба й
по
ча
ла по
шеп
ки роз
мов
лять з
ма
мою. Ма
ти так са
мо ти
хенько,
сли
ве на ву
хо, по
ча
ла цікавішу
роз
мо
ву з Лю
бою за якусь па
ню,
кот
ру во
на зостріла на Хре
ща
ти
-
ку. Во
на по
ка
зу
ва
ла, як та знай
-
ома панія бу
ла уб
ра
на, тик
ну
ла
пальцем на свою брош
ку, об
ве
ла
ру
ка
ми комірчик, а далі підня
ла
до
лоні вго
ру й по
ка
за
ла, яке ку
-
б
ло бу
ло на го
лові в тієї панії.
Лю
ба слу
ха
ла, а потім по
ча
ла й
со
бі оповідать по
ти
хеньку за
яку
сь панію й мовч
ки по
ка
за
ла
на ми
гах, які в тієї панії бу
ли
фал
ди на сукні, які бу
ли при
ли
-
зані ко
си на го
лові. Обидві во
ни
не
на
че роз
мов
ля
ли на ми
гах, як
роз
мов
ля
ють на сцені в ба
ле
тах.
А Ліда все спе
ре
ча
лась і до
ка
зу
-
ва
ла з па
лом та зав
зят
ттям, ог
-
ри
за
ючись от та
та й Ме
ласі, і
вже навіть по
ча
ла пот
ро
ху сер
-
ди
тись.
«Ой бо
дай те
бе дідько взяв з
твоєю вче
ною роз
мо
вою! Вже
нудьгу наг
на
ла на ме
не, - ду
ма
ла
Лю
ба, по
чав
ши прис
лу
хаться до
вче
ної роз
мо
ви. - Од
же ж во
на
та
ра
ба
ни
ти
ме вче
ну нісенітни
-
цю, ма
буть, і до са
мо
го обіду».
«Ну, ця Ліда уга
ра! але, пев
но,
през
лю
ща, хоч і гар
на на вро
ду.
Ба
га
то кра
ща, ніж Ме
ла
ся. Але я
зро
ду-звіку не взяв би її за жін
-
ку! Цій не кла
ди пальця в рот,
бо, надісь, вку
се так, що підс
-
триб
неш під самісіньку сте
лю. А
Ме
ла
ся, пев
но, доб
ра й мо
тор
на
дівчи
на, бо во
на ле
пет
ли
ва. Я
досвідчив
ся, що ле
пет
ливі лю
де
усі добрі. І я ле
пет
ли
вий, але ж я,
гос
по
ди, який доб
рий. Так усі ка
-
жуть. Я пев
ний, що й Ме
ла
ся та
-
ка дос
то
ту на вда
чу, як і я, що
во
на доб
ра, здат
ливіша за пал
ку,
упер
ту та зав
зя
ту
щу Ліду. Над
Ме
ла
сею лег
ко мож
на бу
де вер
-
хо
во
дить та вво
ля
ти свою во
лю,
чо
го не за
ба
жа
ла б моя ду
ша.
Але тре
ба б пе
ре
тя
ти оцю вче
ну
нісенітни
цю. Бо й ме
не вже ну
-
дьга бе
ре…»
-
Андріяне Ки
ри
ло
ви
чу! Які
ули
ки ви вжи
ваєте в своїй па
сі
-
ці? Які ви вва
жаєте за кращі? чи
дов
бан
ки-дуп
лян
ки, чи рам
кові?
- спи
тав нес
подіва
но Ула
се
вич.
На ста
ро
го Гу
ко
ви
ча, теж пал
-
ко
го й нез
дат
ли
во
го в зма
ган
-
нях, не
на
че хтось од
ра
зу ли
нув
хо
лод
ною во
дою. Ула
се
ви
че
ве
влуч
не пи
тан
ня пот
ра
пи
ло в по
-
чут
ли
ве місце. Ста
рий рап
том
од
вів свої здо
рові лис
нючі очі од
Ліди і вту
пив їх в гос
тя. Ліда од
-
ра
зу вга
му
ва
лась, ущух
ла й за
-
мовк
ла. Гу
ко
вич закліпав очи
ма,
підняв вго
ру товсті чорні бро
ви,
не
на
че морг
нув ни
ми двічі, до
ки
не опам'ятав
ся га
разд. І зго
дом
про
мо
вив:
-
Я, ска
зать по правді, вже вип
-
ро
бу
вав усякі сис
те
ми, а оце в
ос
танній час пе
ресвідчивсь вла
-
с
ним досвідом, що на
ша бджо
ла
най
луч
че та
ки лю
бе прості дов
-
бані дуп
лян
ки. Це, пев
но, од то
-
го, що во
на ще сли
ве ди
ка, ма
ло
свійська, а ди
ка бджо
ла лю
бе
гні
здиться в дуп
ли
нас
тих ста
-
рих де
ре
вах. Це їх при
род
не жи
-
т
ло.
-
Невже ви до
бу
ваєте більше
ме
ду з дуп
ля
нок? Я оце не
дав
-
неч
ко їздив по на
шо
му ділу до
од
но
го діди
ча не
да
леч
ко од Ки
-
єва. Я ба
чив в йо
го пасіці самі за
се
бе рам
кові ули
ки, низьку
ваті й
по
дов
жасті, че
на
че гроб
ки на
єврей
сько
му кла
до
вищі. Мені
зда
лось, що я пот
ра
пив не в па
-
сіку, а на кла
до
ви
ще, - го
во
рив
Ула
се
вич.
Таїса Андріївна й Лю
ба за
раз
пе
рес
та
ли роз
мов
лять ниш
ком
на ми
гах і по
ча
ли знов вваж
ли
во
прис
лу
хаться. Ті гроб
ки на єв
ре
-
й
сько
му гро
бо
вищі од
ра
зу заці
-
ка
ви
ли їх ба
га
то більше, ніж ну
-
д
на Ліди
на вче
на ба
лач
ка. Во
ни
сподіва
лись, що роз
мо
ва поч
не
-
ть
ся за щось ціка
ве й страш
не, в
ро
ман
тичнім пря
му
ванні, з відь
-
ма
ми, вієм та ма
ра
ми.
Михайло Ула
се
вич розвівся ду
-
же ши
ро
ко про бджільницьку
спра
ву, чи
тав на
пам'ять вив
чені
цілі місця з книж
ки про бджіль
-
ницт
во і та
ки доб
ре підійшов
під впо
до
бу ста
ро
го Гу
ко
ви
ча.
-
Ви, пев
но, ко
хаєтесь в пасіці? -
спи
тав Андріян Кирилович.
-
Ще й як! Та тільки го
ренько,
що в нас у Києві не
ма де роз
вес
-
ти пасіки, - ска
зав Ула
се
вич.
«Певно, він прак
тич
на лю
ди
на.
От ко
ли б за
лу
чить цього преп
-
со
во
го Ми
шу
ка собі за зя
тя! Мав
би доб
ро
го пасічни
ка та пев
но
го
по
ма
га
ча й дог
ля
да
ча», - по
ду
-
мав ста
рий.
-
А ви, ма
буть, маєте добрі коні,
бо ко
хаєтесь в ко
нях, як мені до
-
во
ди
лось чу
ти, - про
мо
вив Ми
-
хай
ло Ки
ри
ко
вич.
-
Маю добрі ко
ни
ки, але тро
хи
не
без
печ
но дер
жать до
рогі коні,
бо в нас на се
лах злодіїв ду
же
ряс
но, - ска
зав Гу
ко
вич.
-
О, Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич тя
ме в
ко
нях! Він пер
ший спортс
мен на
ска
ко
вищі! - обізва
лась з хва
лою
Таїса
Андріївна.
-
Коли хо
че
те, то киньте оком
на мої вловчі вер
хові ко
ни
ки.
Один чо
гось ніби шку
тильгає
тро
хи. А чу
до
вий був ко
ник! -
про
мо
вив ста
рий.
-
Добре! Ходім по
ди
ви
мось! -
ска
зав го
лос
но Ула
се
вич і підвів
-
ся з стільця рап
том, на
че підско
-
чив, бо ця річ і справді заціка
ви
-
ла йо
го.
-
То й ходім! Лідко! гук
ни на
Опа
на
са, не
хай ви
ве
де на по
д
-
вір'я вер
хові коні, - ска
зав бать
-
ко.
Ліда побігла по Опа
на
са. Усі ви
-
й
шли на ґанок. Опа
нас не дляв
-
ся й шви
денько вивів два гар
-
ненькі коні з стані. Ула
се
вич ог
-
лядів ко
ни
ки, по
ми
лу
вав
ся ни
-
ми, пог
ла
див мор
ди, поп
лес
кав
до
ло
нею по спи
нах і по
ла
пав за
гри
ви й ву
ха. Ко
ни
ки, оче
ви
дяч
-
ки, при
па
да
ли йо
му до впо
до
би.
В йо
го аж очі за
ми
готіли й зак
-
ру
ти
лись. Він не втерпів і вхо
-
пив кінчик гнуз
деч
ки, з од
но
го
ско
ку не
на
че ки
нув дов
ги
ми ци
-
ба
ти
ми но
га
ми і в од
ну мить
опи
нив
ся на коні. Ко
ник за
во
ру
-
шивсь. Ула
се
вич свис
нув і сіпнув
за гнуз
деч
ку. Ко
ник прих
нув, на
-
с
то
ро
чив ву
ха й по
ка
тав, ніби
стріла: пе
редніше обс
ка
кав чи
-
ма
ле подвір'я навк
ру
ги, а далі
шуг
нув в од
чи
не
ну бра
му й по
-
ка
тав по довгій алеї. І кінь, і вер
-
хо
вець тільки за
ми
готіли поміж
ста
ри
ми стов
бу
ра
ми то
поль та
осо
корів.
Ще й нез
чу
лись панії, щоб ог
ля
-
дай
сь, як вер
хо
вець вже ска
кав
на
зад і шуг
нув че
рез во
ро
та в
двір. Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич, як Ти
-
міш Хмельницький, Бог
данів
син, був ба
га
то кра
щий на коні,
ніж долі. Ме
ла
ся й уci панії не
са
-
мохіть за
ди
ви
лись на йо
го рівну
пос
тать в сідлі. Ку
чері й пухкі
-
довгі ву
са аж тряс
лись, не
на
че й
во
ни бу
ли промк
нуті нсрво
зом.
Сон
це гра
ло на йо
го чу
до
вих ру
-
ся
вих ку
че
рях. Проміння про
ни
-
зу
ва
ло наскрізь пе
ле
хаті стремкі
ву
са.
Уласевич став пе
ред ґанком і
вмить спи
нив ко
ня. Кінь сто
яв,
як уко
па
ний, їздець ско
чив з ко
-
ни
ка й зруч
но, жва
во ки
нув по
-
від Опа
на
сові на ру
ки. Опа
нас
впіймав йо
го на льоту, не
на
че
вло
вив ки
ну
ту ону
ку, й осміхну
-
всь.
-
Та й доб
ре ж ви їзди
те вер
хи! -
не вдер
жавсь і пох
ва
лив Гу
ко
-
вич. - От би нам побігти оце на
вло
ви в дібро
ву!
-
І побіг би, бо люб
лю вло
ви.
Але мені, на пре
ве
ли
кий жаль,
до
кон
че тре
ба вве
чері ха
паться
до
до
му, бо я одп
ро
сив
ся тільки
на сьогодні. А завт
ра зран
ня
тре
ба буть на службі.
«Цей ве
се
лий бре
ху
нець од
на
че
ми
тець на все: пев
но, з йо
го бу
-
де й доб
рий ха
зяїн. Бу
де доб
ре,
як він при
вер
неться до Ме
ласі.
Прий
му йо
го в прий
ми. Не
хай
гос
по
да
рю
ють з Ме
ла
сею вдвох,
бо я вже підтоп
тав
ся. Ма
ти
му
до
б
ро
го про
вор
ненько
го по
ма
-
га
ча на ста
рості літ», - ду
мав
ста
рий.
-
А от я пох
ва
люсь вам дуп
лян
-
ка
ми, та ще й са
мо
роб
ни
ми. Ож
ходім ли
шень до во
зовні! - ска
-
зав Гу
ко
вич до гос
тя.
Гість не
хо
тя поп
лен
тай
ся за
Ан
дріяном Ки
ри
ло
ви
чем до во
-
зовні: йо
му ті дуп
лян
ки бу
ли
такі цікаві, як торішній сніг.
-
Ось дивіться, яко
го чу
до
вою
ули
ка я оце не
дав
неч
ко ви
дов
-
бав! - про
мо
вив Гу
ко
вич, взяв
ши
в ру
ки новісінько
го ули
ка. - Де
тільки запірну дуп
ли
няс
ту ли
пу,
то за
раз і дов
баю. І гімнас
ти
ка, і
ко
ристь! Ба
чи
те, який лепський.
Михайло Ки
ри
ко
вич взяв у ру
-
ки ули
ка, по
дер
жав навіщось,
зан
ля
нув в се
ре
ди
ну, до
торк
нув
-
ся до снозів і до ден
ця, ніби він і
справді щось тя
мив в цій справі,
і зго
дом пок
лав йо
го на ку
пу
уликів. Він тро
хи не за
ре
го
тавсь,
од
на
че якось та
ки вда
лось йо
му
вдер
жать по
важ
ну міну вваж
ли
-
во
го кміти й знав
ця.
-
Мене аж за
висність бе
ре, хоч я
зро
ду й не за
вид
ли
вий, - про
мо
-
вив гість.
-
А он
деч
ки гляньте, скільки
мо
єї праці ле
жить на підрях вго
-
рі, на бан
ти
нах! - про
мо
вив Гу
-
ко
вич, ти
ка
ючи обіруч на підрі.
Уласевич зир
нув уго
ру і аж
цма
кав, буцімто ди
ву
ючись:
«Ой
-ой-ой! яко
го їх там ба
га
то
ле
жить на дош
ках! Аж не по
-
товп
ляться на підрях! Але ж то
не самі ули
ки он
деч
ки ле
жать
ок
ро
ми? бо то он
деч
ки ле
жать
такі здо
рові, як жлук
та. Це дов
-
бані си
пан
ки для пашні, чи що?»
-
Та то я наск
ла
дав дов
ба
нок на
мед, а не на паш
ню, бо ме
ду в
ме
не, як ча
сом бу
ває поліття на
бджо
ли, так ба
га
то, то і впо
ра
-
тись з ним не мож
на аби
як, і ні
-
ку
ди йо
го дівать.
На підрях, на ріденько пок
ла
де
-
них че
рез бан
ти
ни дош
ках, і сп
-
ра
вді нарізно ле
жа
ли уся
ко
го
фа
со
ну ли
пові дов
бан
ки з сто
лі
-
т
ніх, а мо
же, з двох
сотлітніх роз
-
ка
ря
ку
ва
тих товс
тю
щих де
рев,
не
на
че ко
ро
ви на стійлі або хи
-
мерні кро
ко
ди
ли та інші якісь
невідомі страхіття, нарізно роз
-
ки
дані по підрях.
Одна дов
бан
ка ніби вип
ну
ла
здо
ро
вецьке че
ре
во, не
на
че во
-
на бу
ла вагітна; дру
га, не
на
че
каліку
ва
та лю
ди
на, роз
чепіри
ла
наб
ряклі кус
ки по
об
ти
на
них
сли
ве до пле
чей рук; на третій
дов
банці ніби по
на
га
ня
ло якісь
ве
ликі чи
ря
ки та бо
ляч
ки, такі
завбільшки, як мис
ки. Од
на на
че
вист
ро
ми
ла хи
мер
ну мор
ду з
ки
р
па
тим но
сом, мов ко
медійна
маш
ка
ра. Кож
на вдер
жа
ла ко
ли
-
шнійсь су
ку
ва
тий обвід де
ре
ва
та тих сучків і кор
чак, з кот
рих
їх ви
дов
бав тес
ля, ма
ючи на ува
-
зі як
мо
га більшу їх змісткість
для ме
ду. Дов
бан
ки ле
жа
ли ок
-
ро
ми од ку
пи уликів, не
на
че по
-
ру
бані в ба
талії Іва
ном Ца
ре
ви
-
чем якісь ди
во
вижні стра
хо
ви
-
ща.
''Ну, та й чор
то
вин
ня ж теліпа
є
-
ться отам на підрях! Не
на
че які
-
сь де
рев'яні кро
ко
ди
ли або по
-
калічені лю
де. Ко
ли б ли
шень
мені хутчій вхо
пить Ме
ла
сю з її
се
лом, тоді усі ці підрі з дов
бан
-
ка
ми я пок
ла
ду на твої старі
пле
чі: но
си, мов
ляв, на здо
ров'я
цю ва
го
ту та дбай і на
далі й на
ме
не. А я скік на ко
ни
ки та шу
-
сть у Київ на біго
ви
ще або в Ша
-
то на гу
лян
ку!» - ду
мав Ми
хай
ло
Ки
ри
ко
вич, тор
ка
ючи навіщось
су
хор
ля
ви
ми дов
ги
ми пальця
ми
то од
ну чу
дер
нацьку дов
бан
ку,
то дру
гу.
Вони вер
ну
лись до ґанку, де
сиділи на лав
ках пан
ни й панії,
обид
ва сіли й собі з ни
ми й роз
-
ба
ла
ка
лись про ха
зяй
ст
во. Тим
ча
сом Грицько в білих ру
ка
вич
-
ках ви
гулькнув з две
рей і за
п
о
-
ві
стив, що стіл вже на
ла
год
же
-
ний до снідан
ня.
Снідання бу
ло та
ке дов
ге, як і
обід. Гості ха
па
лись на поїзд. І як
не про
си
ли й не на
ма
га
лись ха
-
зяїни, щоб во
ни зос
та
лись до за
-
вт
ро
го, гості од
ма
га
лись, бо на
-
ва
жи
лись їха
ти то
го-та
ки дня.
Пі
сля снідан
ня, що тяг
лось сли
-
ве дві го
ди
ни, підко
тив під ґа
-
нок фа
етон. Гості хап
ки поз
шу
-
ку
ва
ли свою оде
жу, вдяг
лись і
поп
ро
ща
лись. Гу
ко
вич і Гу
ко
ви
-
ч
ка про
си
ли їх не га
яться з візи
-
том та при
бу
вать до їх як
мо
га
швид
ше.
А тим ча
сом са
ма Ме
ла
ся, не
до
жи
да
ючись до
ки її гос
тоньки
приїдуть в Дер
качівку, са
ма час
-
то одвіду
ва
ла їх у Києві… Там в
Елпіди
фо
ра Ва
на
то
ви
ча во
на ба
-
чи
лась з Ми
хай
лом Ки
ри
ко
ви
-
чем. Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич те
пе
-
реч
ки зда
вав
ся їй ба
га
то кра
-
щим, ніж ко
лись пе
редніше. Сво
-
єю ве
се
лою вда
чею та ле
пет
ли
-
вим язи
ком він зовсім при
пав їй
до впо
до
би. І Ула
се
вич, оче
ви
дя
-
ч
ки, за
ли
цяв
ся до неї.
В один Ме
ла
син приїзд у Київ
Ула
се
вич приз
навсь, що лю
бе її
й хо
че про
сить її ру
ки в батька
та в ма
тері. Во
на да
ла йо
му сло
-
во. Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич, двічі
по
бу
вав
ши на різдво, а потім на
мас
ниці в Гу
ко
ви
ча в Дер
качівці,
пе
ре
ба
ла
кав з ста
ри
ми. Старі
зго
ди
лись прий
нять йо
го за зя
-
тя й пос
та
но
ви
ли спра
вить ве
сі
-
лля після ве
ли
код
ня нап
ро
весні.
VII
Після вшес
тя пе
ред зе
ле
ни
ми
свят
ка
ми брат Ми
хай
ла Ки
ри
ко
-
ви
ча Яків Ки
ри
ко
вич Ула
се
вич
дістав з пош
ти лис
та. Йо
му чо
-
мусь зда
лось, чи не дри
жипі
ль
-
сь
ка єпархіалка ча
сом за
ду
ма
ла
лис
ту
ваться з ним че
рез пош
ту,
ко
ли не тра
пив
ся ви
па
док пе
ре
-
дать йо
му лис
та че
рез ру
ки. Але
він зир
нув на кон
верт. На кон
-
церті ру
ка бу
ла ду
же йо
му знай
-
ома: він впізнав бра
то
ву ру
ку,
хап
ком роз
дер кон
верт і по
чав
шви
денько чи
тать.
«Бурлакування й безп
ри
тульне
ти
нян
ня по світах вже мені ос
то
-
гид
ло до
нес
хо
чу. Оце ж я, вре
-
шті, знай
шов собі при
ту
лок. Че
-
рез тиж
день в неділю зран
ня
при
бу
вай на моє весілля в Дер
-
качівку до діди
ча Гу
ко
ви
ча. Ста
-
неш за бо
яри
на в моєї Ме
лан
ки
Андріянівни. Ме
ла
ся лю
ди
на з
ве
ли
ким ро
зу
мом і роз
вит
ком,
до
б
ре го
во
ре по-фран
цузькій,
по-німецькій, ще й по-англійсь
-
кій, жва
ва, ба
ла
ку
ча, ве
се
ла, ще
й до то
го жар
тов
ли
ва. Я з нею
ніко
ли не зна
ти
му, що є на світі
якась нудьга. Во
на ще й до то
го
ду
же мо
тор
на на вда
чу й знать
нез
ви
чай
но доб
ра, бо, як я за
-
ува
жив, усі го
во
рючі лю
де добрі:
от, прик
ла
дом, хоч би й я: на
язик ле
пет
ли
вий, але ж я, гос
по
-
ди, який доб
рий! Ли
ха ніко
му
зро
ду не за
подіяв. А що вже моя
мо
ло
да крас
но
мов
на, то нап
ро
-
ди
во! Во
на не тільки од
но
го Ці
-
це
ро
на, але й двох твоїх Ціце
-
ронів за
ло
мить і ки
не під лав
ку,
бо й два Ціце
ро
ни не спро
мог
-
лись би її пе
ре
го
во
рить. Надз
ви
-
чай
ний дар мо
ви! Нав
ди
во
ви
жу
гар
но го
во
ре! А що вже щи
ра на
вда
чу та не по
тай
на, то й ска
за
-
ти не мож
на! В неї ду
ша й усі
дум
ки звер
ху: я їх ба
чу, як скал
-
ки оли
ви на воді. Капіта
лу ве
ли
-
ко
го в її батька кат
ма, як не
ма їх
сли
ве в усіх сього
час
них дідичів.
Грішми йо
го я не пок
реп
люсь.
Але ж за
те я прис
таю до йо
го в
прий
ми. Не
за
ба
ром я бу
ду сп
ра
-
в
дешній дідич, та
кий, який був
ко
лись наш дідусь, до
ки не про
-
гай
ну
вав маєтності. Так і вва
жай
на ме
не, як на діди
ча, бо Дер
-
качівка маєтність не батько
ва, а
ма
те
ри
на, а ма
те
риз
на пе
рей
де
до
кон
че до двох до
чок, як пом
ре
ста
ра. Є в ста
рої ще й старіший
од неї брат сусід, за
мож
ний, але
який
сь тро
хи ніби при
дур
ку
ва
-
тий, чи при
цу
цу
ва
тий, чи бо
же
-
вільний, вже я га
разд не знаю,
як йо
го наз
вать, бо за все своє
жи
вот
тя сли
ве тільки й пик
лю
-
вав
ся тим, що на
сад
жу
вав пар
ки,
не
на
че хотів обер
нуть суспіль
усю маєтність в парк. Як дасть
ду
ба цей ста
рий навіже
ний па
-
нич, то йо
го се
ло, ба
га
те на ро
-
дючі по
ля та пло
дючі сад
ки, так
са
мо пе
рей
де в спад
щи
ну старій
Гу
ко
вичці, а потім, як кгиг
не й
ста
ра, дос
та
неться її на
щад
кам,
цеб
то її двом доч
кам. При
бу
вай
до
ко
неч
но за
рані! Поз
най
омиш
-
ся з моєю на
ре
че
ною й по
ба
чиш
її сест
ру Ліду. Сест
ра її, надісь,
підійде під твою впо
до
бу: це лю
-
ди
на над
то сього
час
на, навіть
вче
на; в неї на думці все щось
ду
же мод
не, надз
ви
чай
не. Во
на
все но
ситься з ним, як ста
рець з
пи
са
ною тор
бою. Ліда має на ду
-
мці їхать в Фінляндію чи ку
дись
далі, в Гол
ландію, щоб вив
чи
ть
-
ся якісь модні по
лот
на ви
роб
ля
-
ть, чи плат
тя зо
лить та білить,
та, без зоління в жлукті, су
хо
-
пер
ки прать - якось по-вче
но
му,
чи якісь шко
ли в се
лах за
во
ди
-
ти, чи мас
ло зби
вать якось муд
-
ро, чи щось та
ке схо
же на це, чо
-
го, ма
буть, і сам не
чис
тий не ро
-
з
бе
ре, а я не при
га
даю й не втя
-
м
лю га
разд тієї сього
час
ної ні
-
сенітниці. Ліда ду
же гар
на з ли
-
ця. Тільки знай, що те
пер тобі
за
ли
цяться до неї зась, бо во
на
тобі ро
дич
ка…»
Яків Ки
ри
ко
вич про
чи
тав і ос
-
мі
хнувсь. Він доб
ре знав, що
брат, лю
ди
на ве
се
ла, без
жур
на,
ча
сом підлес
ли
ва, де тре
ба, але
ж за
га
лом на вда
чу лег
ко
важ
на
й лег
ко
дум
на, кот
ра пов
сяк
час
мо
же пе
ремішать го
рох з ка
пус
-
тою та й… на
ро
бить по
ми
лок в
житті че
рез свою лег
ко
думність.
«Чи це в йо
го жар
ти, чи це він
прос
то-та
ки то
чить ве
селі бре
-
хеньки? Чуд
на вда
ча в мо
го бра
-
та, і я ніяким спо
со
бом не пос
те
-
ре
жу її й досі. І жар
тує й бре
ше, в
жар
ти ча
сом і ду
ре, але без ні
я
-
кісінько
го зло
го заміру. Не роз
-
бе
реш, де в йо
го кінчається поб
-
ре
хенька для ве
се
лої роз
мо
ви і
де по
чи
нається прав
ди
вий пог
-
ляд на будлі-яке діло, а не ки
ну
-
тий ви
пад
ком на втіху ве
се
ло
му
то
ва
рист
ву в яко
мусь са
лоні. Ці
-
ка
во б справді по
ба
читься й по
-
ба
ла
кать з ци
ми обо
ма доч
ка
ми
мо
го сусіда. За їх іде по
го
лос
ка в
око
лиці, як за паннів, ду
же про
-
свіче
них і лібе
ральннх. Але тут в
око
лиці стар
шу доч
ку навіщось
прод
ражн
нли «тер
ни
цею». Ко
ли
й мен
ша ски
ну
лась на стар
шу, то
я ма
ти
му приємність зострінуть
там дві тер
ниці».
Почався май, ти
хий та теп
лий.
Не шумів са
док в Гу
ко
ви
ча, не
гу
ла вже дібро
ва, на
во
дя
чи сум
на жильців дідицької са
ди
би. За
-
те ж за
шуміла, за
во
ру
ши
лась Гу
-
ко
ви
че
ва осе
ля, за
во
ру
шив
ся
дім, не
на
че стре
пе
нув
ся після
дов
го
го сну та сільської дрімо
-
ти. В пар
ку і в сад
ку веш
та
лись
робітни
ки, опо
ряд
жу
ва
ли дорі
-
ж
ки та стеж
ки, на
би
ва
ли жорст
-
вою, би
тою цег
лою й по
си
па
ли
їх піском. В по
ко
ях, і в опрічно
му
надвірно
му дом
ку чис
ти
ли, шк
-
ре
б
ли та ми
ли. На подвір'ї так
са
мо зняв
ся гар
ми
дер та біга
ни
-
на: ко
валі ви
ко
чу
ва
ли по
воз
ки
та фа
ето
ни й ог
ля
да
ли усю сна
-
сть; ли
мар ог
ля
дав ста
ру на
бу
-
чавілу уп
ряж. Усе ла
го
ди
лось, бо
усе бу
ло ста
ре й не
ла
год
же
не
че
рез завсідню не
дос
та
чу гро
-
шей. Гу
ко
вич бо
яв
ся, щоб ча
сом
не лус
ну
ли на
шильни
ки або не
хрус
ну
ла вісь, як Ме
ла
ся їха
ти
ме
вінчаться.
А що вже дім, то не
на
че збо
же
-
волів: в йо
му зран
ня й до глу
пої
ночі тільки й чу
ти бу
ло га
лас та
зма
ган
ня. Старі кри
ча
ли. Ме
ла
ся
ре
пе
ту
ва
ла. Ліда вки
да
ла ча
сом
слівце й ніби підки
да
ла су
хо
го
трус
ку в ту по
же
жу. Усі по
да
ва
ли
свої дум
ки та гад
ки, свою ра
ду, і
ніхто ніко
го не слу
хав. Батько
ра
див не справ
лять бун
дюч
но
го
весілля, не нап
ро
шу
вать ба
га
то
гос
тей, бо не бу
ло за що й бун
-
дю
читься. Гу
ко
ви
че
ва й Ме
ла
ся
всто
юва
ли за те, щоб спра
вить
буч
не весілля і не дать се
бе на
по
говір та на по
та
лу сусідам й
усім знай
омим. Батько то
ро
чив
без
пе
рес
тан
ку, що він гро
шей не
нас
та
че на ба
га
те весілля, а ма
-
ти й Ме
ла
ся ка
за
ли, що навіть
вар
то по
зи
чить тро
хи в бан
ку й
на вип
ра
ву, і на весілля.
-
Невже ж ти хо
чеш, щоб наші
приїжджі гості з Києва та з сіл
поїха
ли од нас го
лодні? - го
во
ри
-
ла ма
ти. - Тре
ба ж зап
ро
сить на
весілля й Сват
ковську, і Елпіди
-
фо
ра Ва
на
то
ви
ча з жінкою. А Ел
-
піди
фор - це ж бун
дюч
ний пе
те
-
р
бурзький бю
рок
рат! Тре
ба ж
нам і свою честь зна
ти і се
бе
чтить і ша
ну
вать.
-
Та й навіщо б тобі, Ме
ла
сю,
справ
лять білу до
ро
гу сук
ню з
гірлян
дою та сер
пан
ком? Ти ж
бра
ти
меш шлюб не в Києві, де
на те
бе витріща
ли б очі за
хожі з
улиці роз
зя
ви, а в глу
шині, в се
-
лі. Одяг
нись в сук
ню, яка тра
-
питься на
пох
ваті. Чи то в те
бе ж
їх ма
ло! - вмов
ляв батько.
-
Чи то ж мож
на, щоб я пе
ред
київськи
ми гістьми ста
ла на ки
-
лим, мов мок
ра кур
ка або будлі-
яка об
шар
па
на та обстрьопа
на
дяківна! - ре
пе
ту
ва
ла Ме
ла
ся.
Меласі страх як ба
жа
лось вис
-
та
виться пе
ред ки
яна
ми, та ще
як мож
на пишніше. Ті пан
ни, що
пізно ви
хо
дять заміж, ду
же люб
-
лять вис
тав
ляться на своєму ві
-
н
чанні й на весіллі, щоб пе
ред
усіма поч
ва
ниться й се
бе по
ка
-
зать.
-
І справді, Ме
ла
сю! Навіщо тобі
отой клопіт - їхать до Києва та
за
мов
лять в ма
га
зи
нах оту тра
-
диційну вип
ра
ву? Це ж мо
ро
ка
та й зай
ва тя
га
ни
на. Я, був
ши на
твоєму місці, на
ки
ну
ла б на се
бе
оту гар
неньку яс
неньку су
конь
-
ку, що ти справ
ля
ла на пер
ший
приїзд Ула
се
ви
ча, та й ста
ла б
під вінець, - ска
за
ла Ліда.
-
Може, по твоїх вче
них кни
гах
так і ви
па
дає, а по моїх кни
гах
то так зовсім мені не ли
чить.
Ме
ні ду
же, ду
же прис
тав до ли
-
ця убір мо
ло
дої, та ще ат
ла
со
-
вий, з од
лис
ком. Чом би пак і не
при
че
пу
риться на цей час мо
же,
єди
ний на віку? - обізва
лась Ме
-
ла
ся.
-
А мо
же, й не єди
ний. Бу
ває ча
-
сом та
кий ви
па
док і вдру
ге, і на
-
віть втретє. Про це один бог ві
-
дає, - обізвав
ся батько.
-
Вдруге ме
не, пев
но, вже не ві
-
з
ьме охо
та при
би
раться, а впер
-
ше тре
ба як мож
на кра
ще й ба
-
гатіше уб
раться хоч би для Таїси
Андріївни та для Лю
би, Марії
Ула
сівни, та Ольги Се
менівни та
Те
тя
ни Де
нисівни, та Усті, та Ма
-
русі, та Ольги… Щоб то пак во
ни
ска
за
ли, як
би я ста
ла під вінець,
ніби якась зад
ри
па
на кост
ру
ба
-
та київська гор
нич
на або пе
ре
-
куп
ка та пе
реп
ро
ду
ха!
Ще кільки день зма
га
лись та
га
ла
су
ва
ли… і пос
та
но
ви
ли їхать
до Києва, щоб за
мо
вить весіль
-
ний убір нав
ди
во
ви
жу, а з по
-
віто
во
го міста вик
ли
кать ку
ха
ря
го
ту
вать буцімто за
кус
ку після
вінця, а справді - го
ту
ва
ти ба
га
-
тю
щий обід, ко
ли не бен
кет. Ста
-
рий му
сив їхать до Києва й при
-
хо
пи
ти з бан
ку чи
ма
лу част
ку
капіта
лу, щоб спра
вить буч
не
ве
сілля.
-
Господи! скільки слів ви
ки
ну
-
то! скільки зма
ган
ня! скільки ті
-
єї гризні та змаж
ки! Ко
ли б я на
-
пе
ред зна
ла, що й ра
ди ме
не бу
-
де стільки змар
но
ва
но ча
су та
слів, бу
де стільки зма
ган
ня та
лай
ки, тро
хи не бійки, то я не
зва
жи
лась би навіть йти заміж! -
ска
за
ла, на
решті, Ліда до Ме
ласі
та ма
тері.
-
Ну, доч
ко! Про це заз
да
легідь
не зарікай
ся! Мо
же, з то
бою ще
більше бу
де на
го
во
ре
но й на
ка
-
за
но уся
ких приємних, а то, мо
-
же, й неп
риємних слів. Без цьо
-
го, бач, нігде ніхто в світі не обі
-
йдеться пе
ред весіллям. Та
ка
вже людська вда
ча! Та
ка вже пі
-
шла по
ве
денція в лю
дей, - про
-
мо
ви
ла ма
ти до Ліди.
-
Але, ма
мо, хва
лить бо
га, лю
де
не всі од
на
кові на вда
чу: бу
ва
-
ють і не
од
на
кові або якось тро
-
хи інші; є ж та
ки між ни
ми якась
од
лич
ка, - обізва
лась Ліда до ма
-
тері.
-
Але ж ми оце ще не всі сло
ва
до реш
ти ви
ки
да
ли. Стри
вай
те
ли
шень! Ад
же ж нам тре
ба зро
-
бить хоч нав
ман
ня спис тих осіб,
що ми маємо на думці зап
ро
шу
-
вать до се
бе на весілля, - про
мо
-
ви
ла зго
дом ма
ти.
-
Авжеж тре
ба зро
бить спис за
-
з
да
легідь, щоб ми на
пев
но зна
-
ли, скільки душ гос
тю
ва
ти
ме в
нас. Ось я за
раз візьму пе
ро й па
-
пір, - ска
за
ла Ме
ла
ся й не
на
че
по
ко
ти
лась о кабінет і не
за
ба
-
ром ви
ко
ти
лась звідтіля з пи
-
сальни
ми при
чан
да
ла
ми: ста
ро
-
с
вітським здо
ро
вим ка
ламд
рем
та пе
ра
ми.
Почали мірку
вать та ми
ти
ку
ва
-
ти, ко
го зап
ро
шу
вать з Києва,
ко
го з сусідів та ро
дичів. Ме
ла
ся
вкупі з ма
мою щед
ро на
ни
за
ла
дов
генький ря
док душ і ряс
но
об
си
па
ла ймен
ня
ми тро
хи не
цілий лис
ток па
пе
ру, їй за
ма
ну
-
лось ма
ти як
мо
га більше свідків
своєї сла
ви і в Києві, і в око
лиці.
Батько взяв лис
ток в свої ру
ки й
по
зачірку
вав де
кот
рих, як неп
-
риємних для йо
го. Але ма
ти на
-
томість на
ка
за
ла ще ба
га
то ін
-
ших сім'їв, де бу
ли мо
лоді доч
ки
й си
ни, потрібні на весіллі, як
друж
ки та бо
яри. Нап
рикінці ли
-
ст
ка во
на при
пи
са
ла ще й ста
ро
-
го про
то
по
па от
ця Соф
ронія з
Дри
жи
по
ля, кот
рий був по
ви
нен
вінчать мо
ло
дих, а для більшої
це
ре
монії на вінчанні пос
та
но
-
ви
ла зап
ро
сить і от
ця Яко
ва Ла
-
д
ковсько
го з мо
ло
дою жінкою,
та от
ця Зіновія з Буртів, де був
діди
чем її брат. Ме
ла
ся ще на
ма
-
га
лась, щоб з Києва зап
ро
сить
півчу, при
най
мні архієрей
ську,
але батько аж затріпав і ру
ка
ми
й го
ло
вою і не зго
див
ся ні во
зи
-
ти півчих, ні пла
тить їм ска
же
-
них гро
шей. Ме
ла
ся зга
да
ла, що
в Дри
жи
полі всла
вивсь на всю
око
ли
цю хор, що завів Ни
кон
Куч
ма, бо з тим хо
ром він вже не
раз да
вав навіть кон
цер
ти в по
-
віто
во
му місті. Во
на та
ки пос
та
-
ви
ла на своєму і за
раз на
пи
са
ла
до Ни
ко
на, щоб він по
пик
лю
ва
-
всь заз
да
легідь цією спра
вою й
привіз з со
бою не
ве
лич
кий гур
-
ток своїх півчих.
-
На це я згод
жу
юсь. Про ме
не,
не
хай ці їдуть. Най
му два му
жи
-
ць
кі кінські во
зи. Не
хай на
ван
-
та
жать цією жи
вою ван
та
гою
во
зи хоч і з вер
хом, а звер
ху по
-
са
дов
лять то
го Куч
му та й при
-
ве
зуть. Це при
най
мні не
до
ро
го
кош
ту
ва
ти
ме.
-
Та годі тобі! Годі бур
чать! Он
весілля вис
не над го
ло
вою, а він
усе своєї співає! Нічо
го не вдієш!
Як тре
ба, то тре
ба. І не спе
ре
ча
-
й
ся, і не зма
гай
ся, та ро
би мер
-
щій діло! - крик
ну
ла Гу
ко
ви
че
ва
на сво
го ста
ро
го.
-
Ой гос
по
ди! Ко
ли б вже швид
-
ше гу
ло й про
гу
ло оце весілля! -
обізва
лась Ліда з кут
ка. - Усі па
-
рять пар
ка, аж по
па
ру не знай
-
дуть. В ме
не вже в го
лові гу
де,
так роз
тор
са
ла мені нер
ви оця
ме
туш
ня та біга
ни
на.
-
Та годі вже вам, годі! До
ки ви
зма
га
ти
ме
тесь! Ко
ли б вже шви
-
д
ше од
буть оце весілля, або
що! -
обізвавсь Андріян Кирилович,
ко
т
ро
му вже ос
тобісіла та пе
ре
-
д
весільна тя
га
ни
на і той гам бе
-
з
пе
рес
тан
ку і в по
ко
ях, і на дво
-
рі.
Перед зе
ле
ни
ми свят
ка
ми Ме
-
ла
ся при
вез
ла з Києва пиш
ний
білий весільний убір. Батько та
-
ки му
сив по
зи
чить в бан
ку чи
-
ма
ло гро
шей. Розісла
ли біле
ти з
зап
ро
си
на
ми на весілля. В неді
-
лю, за тиж
день пе
ред зе
ле
ни
ми
свят
ка
ми, ще за
рані по
ча
ли з'їж
-
джаться гості. Вранішнім поїз
-
дом при
бу
ла Таїса Андріївна й
Лю
ба, і чи
ма
ло Ме
ла
си
них київ
-
ських знай
омих. Елпіди
фор не
приїхав. Він ще за два тижні пе
-
редніше дос
тав ор
ден Станісла
-
ва че
рез пле
че. Ця стрічка та зві
-
з
да ма
ли ве
ли
ке зна
чен
ня для
йо
го при гор
до
витій вдачі. Він
так на
пин
дю
чивсь, що вва
жав за
низьке спо
до
бить своїми одві
-
ди
на
ми весілля яко
гось нікчем
-
но
го уря
дов
ця Ми
шу
ка.
Опівдні Ліда сиділа в залі край
сто
ли
ка са
ме про
ти дзер
ка
ла,
уб
ра
на в яс
ну гар
неньку сук
ню.
На го
лові й на гру
дях в неї не
на
-
че цвіли дві чу
дові ро
жеві тро
-
ян
ди й до
да
ва
ли надз
ви
чай
но
делікат
ний сутінок її гар
ненько
-
му лич
кові, її ма
то
вим що
кам. В
залі вже зібрав
ся чи
ма
лий гур
-
ток приїжджих гос
тей-сусід. Лі
-
да сиділа ко
ло сто
ли
ка ко
ло чо
-
р
ної арап
ки й ба
ла
ка
ла з Лю
-
бою, кот
ра сиділа на
суп
ро
ти неї
під пальмо
ви
ми ла
па
ти
ми лист
-
ка
ми. Ліда зир
ка
ла в здо
ро
ве
дзе
р
ка
ло й ог
ля
да
ла на
товп гос
-
тей, котрі во
ру
ши
лись по прос
-
торній світлиці й не
на
че то хо
-
ва
лись, то десь зни
ка
ли, то знов
ви
ни
ка
ли пе
ред її очи
ма на про
-
зо
ро
му склі. Же
них ще не ви
хо
-
див з фліге
ля: він там одя
гавсь
та че
пу
рив
ся.
Ліда не
на
ро
ком зир
ну
ла в дзе
-
р
ка
ло й там нес
подіва
но вгля
-
діла, що в двері всту
пив ніби же
-
них і за
раз замішав
ся в на
товпі.
Во
на по
ча
ла при
див
ляться пи
-
ль
ніше й не мог
ла вга
дать, чи то
Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич, чи хтось
ду
же схо
жий на йо
го, але ба
га
то
здо
ров
ший, по
казніший і кра
-
щий.
«Меласин же
них ніби… але не
-
на
че й ні… А мо
же, це Ми
хай
ло
Ки
ри
ко
вич так пок
ра
щав і не
на
-
че побільшав та по
ви
щав… Я йо
-
го дов
го не ба
чи
ла. То був який
-
сь мир
ша
вий та су
хор
ля
вий, а
те
пер став ба
га
то повніший на
ви
ду, не
на
че ви
люднів… пев
но,
од щас
тя та ко
хан
ня… Але ж
ніби й він, ніби й не він… Ву
са
здо
рові, русі, не
на
че шов
кові й
про
ме
нясті, дос
то
ту як в Ми
шу
-
ка. І об
лич
чя та
ке са
ме, але ж як
в йо
го що
ки по
повніша
ли; неп
-
риємні ви
лиці десь ніби по
хо
ва
-
лись. Ус
та повніші, пишніші…
Зо
всім став кра
сунь, та ще й
який! Ди
во та й годі! Не
на
че він,
не
на
че й не він. Що це за ди
во?»
Ліда вста
ла й вий
шла на се
ре
-
ди
ну світлиці. В на
товпі во
на га
-
разд до
ди
ви
лась, що гість був
тільки ду
же схо
жий на Ми
шу
ка,
але ба
га
то кра
щий і по
казніший
за йо
го.
-
Хто це та
кий увійшов в за
лу? -
спи
та
ла Ліда в Лю
би.
-
Це, пев
но, Ми
шуків брат, док
-
тор, - про
мо
ви
ла сти
ха Лю
ба, а
Ме
ла
ся вбігла в світли
цю й по
-
ре
ко
мен
ду
ва
ла док
то
ра.
-
Яків Ки
ри
ко
вич Ула
се
вич, мій
бо
ярин! - ска
за
ла Ме
ла
ся до Лі
-
ди й Лю
би.
-
Я чу
ла, що ви тут десь не
да
ле
-
ч
ко од нас про
жи
ваєте, - про
мо
-
ви
ла Ліда.
-
І ду
же не
да
ле
ко. В Дри
жи
полі
слу
жу на земській службі за док
-
то
ра, - ска
зав Яків Ки
ри
ко
вич,
по
да
ючи ру
ку Ліді й Любі.
-
Так бли
зенько жи
ве
те, а нас,
близьких сусід, якось і по
ми
ну
-
ли. А те
пер нас вже не по
ми
не
те.
Я про
шу вас сьогодні тро
хи по
-
тур
бу
ва
тись й по
дер
жать над
мо
єю го
ло
вою вінець до
ти, до
ки
в вас ру
ки за
бо
лять і помліють, -
ска
за
ла Ме
ла
ся.
-
З ве
ли
кою приємністю ла
ден
пос
лу
жить вам, хоч би в ме
не й
ру
ки помліли, - про
мо
вив Яків
Ки
ри
ко
вич.
-
От нам і стільців не ста
ло! -
ска
за
ла Ме
ла
ся, крут
нув
шись на
місці й зир
нув
ши по світлиці.
Вона ніби опу
кою по
ко
ти
лась в
двері до сто
ло
вої й в од
ну мить
ви
пурх
ну
ла звідтіль, не
су
чи обі
-
руч два віденські стільці. Шпур
-
нув
ши їх спох
ва
ту під са
му паль
-
му, во
на поп
ро
ха
ла Яко
ва Кири
-
ковича сісти по
руч з нею.
«Ну та й стри
бу
ха! Прав
да, що
пруд
ка та жва
ва. Не хо
де, а ніби
стри
бає, як со
ро
ка, або дрібо
ти
-
ть дрібни
ми но
же
ня
та
ми, не
на
-
че посмітю
ха. І справді в неї є
що
сь пта
ши
не в ході. Ця, здаєть
-
ся, з тих, що б'ють ко
тю
чу й ле
-
тю
чу», - по
ду
мав Яків Ки
ри
ко
-
вич, пильно кмітя
чи за Ме
ла
сею.
-
Сідаймо отут в тіні оцих «дре
-
вес», в затінку, в за
тиш
ку та в
хо
лод
ку, щоб на нас і вітер не
дмух
нув, і сон
це не шква
ри
ло, та
й поз
най
оми
мось те
пе
реньки,
ко
ли нам і досі не до
ве
лось поз
-
на
й
омиться, - ле
пе
та
ла ве
се
ла
Ме
ла
ся та
ким різким го
лос
ком,
то він пок
ри
вав ти
хий гомін од
роз
мо
ви та ша
рудіння гос
тей по
світлиці.
Мелася сіла під ши
ро
ким лис
-
тям пальми. Ліду обтіню
ва
ло й
лис
тя пальми, і чор
на арап
ка
сво
їми підня
ти
ми вго
ру ру
ка
ми
та скля
ною банькою лам
пи. Ку
-
то
чок був і справді за
хис
ний, по
-
етич
ний, був ос
то
ронь од на
тов
-
пу наїжджа
ючих гос
тей, котрі
все пот
ро
ху спов
ня
ли прос
тор
ну
світли
цю.
-
Вже що-що, а сон
це до нас, пе
-
в
но, не дос
тяг
не своїм промін
-
ням у цьому за
хисті, - про
мо
вив
Яків Ки
ри
ко
вич.
«Який гар
ний, який приємний
оцей Яків Ки
ри
ко
вич. Які чу
дові
карі очії і ро
зумні, і не
на
че за
-
дум
ливі, трош
ки навіть смутні»,
- по
ду
ма
ла Ліда, зир
нув
ши прос
-
то в вічі гос
теві.
-
Я чу
ла од ва
шо
го бра
та, що в
вас ду
же ба
га
то ро
бо
ти на служ
-
бі. Нев
же в земських док
торів на
се
лах і справді так ба
гацько ро
-
бо
ти? Ви ж не пов
сяк
час та
ки їз
-
ди
те по се
лах до сла
бих? - спи
та
-
ла Лю
ба з за
ку
точ
ка й по
ча
ла
сво
їм зви
чаєм ніби кліпать віка
-
ми та кру
тить очи
ма, що во
на
ро
би
ла пе
ред кож
ним гар
ним
па
ни
чем, кот
рий чимсь був їй
спо
доб
ний.
-
Я, бач
те, не за
ми
ка
юсь в свою
спеціальність, як час
то роб
лять
док
торі; люб
лю чи
тать і од ціка
-
вості, і для роз
вит
ку сво
го світо
-
г
ля
ду. Та, ска
за
ти по правді, в
ме
не на місці не ду
же ба
га
то ро
-
бо
ти. Але ми по
винні об'їжджа
-
ть свою част
ку в око
лиці, де ті
-
льки вклю
неться якась по
шес
на
хво
ро
ба. А в нас на се
лах де во
на
пак не за
во
диться! З ци
ми об'їз
-
да
ми бу
ває ба
га
то га
ян
ня й за
-
бар
ки. А пик
лю
ваться цим ділом
до
кон
че тре
ба не тільки для
служ
би. «Взяв
ся за гуж, то не ка
-
жи, що не дуж». В ме
не інко
ли
бу
ває та
ко
го ба
га
то діла, що по
-
поїсти всмак ніко
ли: ча
сом бу
-
ває «за од
ним присідом - ве
че
ря
з обідом», - ска
зав Яків Ки
ри
ко
-
вич. - А скільки тих хво
рих по се
-
лах! скільки тих страж
де
ників
отам по ха
тах! Ки
даєшся на всі
бо
ки й нічо
го сам не вдієш. Ча
-
сом сер
це роз
ри
вається в са
мо
го
од жа
лю. Але сам ба
чиш, що не
мож
на усім до
по
мог
ти, бо не
стає й ча
су.
В Ліди очі од
ра
зу ста
ли смутні.
Лю
ба скри
ви
лась і тро
хи не зап
-
ла
ка
ла, бо бу
ла ду
же доб
ра. Од
-
ній Ме
ласі бу
ло бай
ду
же про тих
страж
де
ників. Че
рез її бай
дужні
очі прог
ля
да
ла черст
ву
ва
та ду
-
ша. Яків Ки
ри
ко
вич оповідав
про уся
кові ви
пад
ки з не
ду
жи
ми
людьми по се
лах. Ліда слу
ха
ла й
нес
подіва
но аж крик
ну
ла:
-
Я лад
на стать вам до по
мочі
хоч і за
раз! Піду в фер
шал
ки, аби
тільки чимсь до
по
мог
ти тим бе
-
з
та
лан
ним!
-
Я не пішла б в фер
шал
ки. Не
до впо
до
би мені та
ка служ
ба. Я
бо
юся сла
бих, - обізва
лась Ме
ла
-
ся. - От на
ша Ліда, як ба
чи
те, ен
-
тузіастка, і во
на «до цього тор
гу
- й пішки», як при
ка
зу
ють.
-
Чи пішки, чи во
зом, чи так, чи
інак, а я прис
та
ла б на та
ку
служ
бу, як
би тре
ба бу
ло. Бо все-
та
ки во
но бу
ло б ко
рисніше, ніж
по
си
деньки справ
лять та га
яти
дур
но час без ро
бо
ти, - одка
за
ла
Ліда й засміялась.
В світли
цю ввійшов же
них, вже
приб
ра
ний до вінця, за
че
са
ний,
на
па
ха
ний, ра
дий, аж ніби ся
ю
-
чий. Русі ку
чері ви
лись дрібуш
-
ка
ми кру
гом го
ло
ви й спа
да
ли
тро
хи не до пле
чей. Довгі пухкі
куд
латі ву
са, ця най
кра
ща прик
-
ра
са йо
го ви
ду, стир
ча
ли, не
на
че
їх вітер роз
ди
мав. Приб
ра
ний в
но
ве уб
ран
ня, він пок
ра
щав і
сво
їми пат
ла
ми ски
нув
ся на яко
-
гось за
хо
жо
го німця ар
тис
та або
ху
дож
ни
ка. Же
них привітав
ся з
своїм бра
том, тричі поцілу
вав
ся,
потім привітав
ся зви
чай
ненько
до усіх гос
тей і сів ря
доч
ком з
бра
том.
-
Тут не
дав
неч
ко на
ша за
вис
на
Ліда ска
за
ла, ніби во
на за
ви
дує,
що в ва
шо
го бра
та аж над
то ба
-
га
то ро
бо
ти, а в неї ду
же вже ма
-
ло. Чи ви чу
ли та
ке ди
во? - ска
-
за
ла Ме
ла
ся до сво
го же
ни
ха.
-
Є чо
му за
ви
ду
вать. Ча
сом од
ро
бо
ти кру
тиш
ся, як му
ха в ок
-
ропі, аж го
ло
ва мо
ро
читься. Бу
-
ває ніко
ли вго
ру гля
нуть. Ро
бо
та
- це ж ка
ра бо
жа за Євин гріх, -
ска
зав всмішки Ми
хай
ло Ки
ри
-
ко
вич до Ліди. - Ви, Лідіє Андрі
я
-
нівно, дурнісінько жал
куєте, що
в вас ма
ло ро
бо
ти.
-
А скільки раз я тобі ка
за
ла,
щоб ти до
ве
ла до кінця й до
ка
-
на
ла англійську мо
ву! Од
же ж
во
на ме
не не слу
хає і зовсім за
-
нед
ба
ла цю мо
ву. От візьмись за
це, то й ро
бо
та бу
де!.. - обізва
-
лась Ме
ла
ся.
-
Але навіщо ця мо
ва зда
лась
мені оту
теч
ки на селі? До
волі з
ме
не фран
цузької та німецької.
От ва
ша гу
вер
нант
ка, місс Ка
-
роліна, вив
чи
ла те
бе роз
мов
-
лять по-англійській, але й ти не
-
за
ба
ром за
бу
деш. Бо з ким же ти
тут в глу
шині роз
мов
ля
ти
меш
по-англійській? не з дер
качівсь
-
ки
ми ж мо
ло
ди
ця
ми, та хоч би з
на
ши
ми знай
оми
ми діди
ча
ми.
Це на
да
рем
на пра
ця.
«Одже ж ця Ліда не та
ка мов
чу
-
ха, як пи
сав про неї брат; в неї,
знать, є й тя
ма в го
лові, бо го
во
-
ре ро
зум
но й охо
чо, хоч не так
дрібо
тить, як її сест
ра», - по
ду
-
мав Яків Ки
ри
ко
вич.
-
Невже ж ви вмієте го
во
рить
на трьох чу
жо
земських мо
вах? -
спи
тав він зго
дом в Ме
ласі по-
українській
.
Мелася од
повіда
ла так са
мо ук
-
раїнською мо
вою, бо в їх домі, як
і в сільсько
го ду
хо
венст
ва, ще
ба
ла
ка
ли вдо
ма частіше по-ук
-
ра
їнській, ніж по-ве
ли
ко
русь
кій.
-
А чом же? Це в нас, ма
буть, в
ро
ду: брат моєї ма
ми го
во
ре до
-
б
ре на чо
тирьох євро
пей
ських
мо
вах. І ма
ма ста
рається та най
-
має гу
вер
нан
ток, щоб і ми го
во
-
ри
ли на трьох мо
вах. Не
має ні
-
чо
го гірше, як їздить в мандрів
-
ку по чу
жих кра
ях, не тям
ля
чи
чу
жо
земських мов. А ми з ма
-
мою чи бу
ло приїде
мо до Відня,
чи до Па
ри
жа, чи до Лон
до
на -
ми скрізь не
на
че в се
бе вдо
ма.
-
Мені, ма
буть, не до
ве
деться
ба
ла
кать в Лон
доні в лор
да
ми.
Тим-то я й за
нед
ба
ла англійську
мо
ву, - ска
за
ла Ліда.
-
Невже ж вчи
тись ви
роб
лю
ва
-
ть по
лот
на та ро
бить поліський
сир приємніше, ніж дбать за анг
-
лійську жи
ву мо
ву? - спи
та
ла
Ме
ла
ся.
-
По-моєму, по
лот
на та сир для
нас ко
рисніші, ніж англійська
мо
ва, - ска
за
ла спе
ре
сер
дям Лі
-
да.
-
Чи ви й справді маєте на дум
-
ці їхать в Фінляндію, щоб вив
чи
-
ться ви
роб
лять по
лот
на та ро
-
би
ти сир та мас
ло? - спи
тав Яків
Ки
ри
ко
вич якось з ва
ган
ням і
не
довірністю в тоні го
ло
са.
-
Маю та
ку дум
ку, та… батько
не пус
кає ме
не в Фінляндію, де
ви
роб
ля
ють по
лот
на на но
вих
ма
леньких верс
та
ти
ках. В ме
не,
бач
те, дум
ка вив
чить нього ре
-
мест
ва на
ших мо
ло
диць, а потім
роз
пов
сю
дить йо
го в краї, - го
-
во
ри
ла Ліда.
-
Та то во
на й наші сусідки Ма
-
ту
шевські ма
рять собі про не на
се
лах в са
мо
тині з нудьги! - ляс
-
ну
ла Ме
ла
ся. - Ці мрії як прий
-
шли, так швид
ко й ми
нуть не
за
-
ба
ром. Це все з нудьги
та од без
-
робіття.
-
Ви, Ме
ланіє Андріянівно, не
спо
чу
ваєте цим ду
же прак
тич
-
ним ніби
то мріям? - спи
тав Яків
Ки
ри
ко
вич.
-
Не то що не маю спо
чу
ван
ня
до їх. Цього ніяким спо
со
бом не
мо
жу ска
зать. Але я зро
ду-звіку
не сіла б за верс
тат, щоб тор
кать
підніжок та гу
пать ля
дою з ран
-
ку до ве
чо
ра. До та
кої ро
бо
ти я
не маю ніяко
го по
тя
гу. Але для
се
бе осо
бо
во я знай
шла б якусь
іншу, ба
га
то приємнішу доб
ро
-
дійну ро
бо
ту, та й по своїй впо
-
добі, - ле
пе
та
ла Ме
ла
ся.
«Одже ж ця Ме
ла
ся і справді ду
-
же щи
ра. В неї й справді всі дум
-
ки звер
ху: так і ла
зять по їй, не
-
на
че му
хи. Прав
ду пи
сав брат! -
по
ду
мав док
тор. - В неї дум
ки,
як во
да в діра
во
му гор
щи
ку, -
ніяк не вдер
жаться все
ре
дині».
-
А я лю
ди
на, пе
редніше за все,
прак
тич
на і цікав
люсь тільки
тим, з чо
го вий
де якась ко
ристь
для ме
не або й для лю
дей, - ска
-
за
ла Ліда.
Яків Ки
ри
ко
вич підняв бро
ви й
аж очі витріщив на Ліду. Цей тон
і пря
му
ван
ня в роз
мові був для
йо
го над
то надз
ви
чай
ний, бо він
нічо
го та
ко
го не чув в Києві в са
-
ло
нах.
-
Ви, ма
буть, вчи
лись на жіно
-
ць
ких кур
сах? - спи
тав Яків Ки
-
ри
ко
вич.
-
Вчилась років зо два, та… не
до
ве
лось дов
читься до кінця, бо
це не од ме
не за
ле
жа
лось, - ска
-
за
ла Ліда з сутінком смут
ку в го
-
лосі.
Почалось зма
ган
ня. Роз
мо
ва
ста
ла жвавіша й на
би
ра
лась си
-
ли, зав
зят
тя, навіть ста
ла пал
ка.
Ліда роз
го
во
ри
лась, всто
юва
ла
за се
бе й за своїх мрійних су
сі
-
док. Ме
ла
ся й Ми
хай
ло Ки
ри
ко
-
вич пішли на жар
ти й підніма
ли
на смішки й Ліду, і мрійних, ні
-
би
то при
дур
ку
ва
тих сусідок.
«Як роз
хо
ди
лась Ліда! Десь в
неї й зуб
ки взя
ли
ся, не
на
че од
-
ра
зу ви
рос
ли. Як оч
ки за
ми
го
ті
-
ли! Зо мною го
во
ре, не
на
че три
дні не їла, а те
пе
реч
ки в неї десь
і мо
ва взя
лась, - ду
мав з ди
ву
-
ван
ням Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич. -
Чи ти ба! Як ог
ри
зається! Яка
ста
ла крас
но
мов
на! А то все бу
-
ло од
ми
кує од на
шої ком
панії та
хо
вається десь по за
кут
ках».
Ліда й справді роз
ба
ла
ка
лась,
по
ве
селіша
ла. Чи
малі, сли
ве чо
-
рні очі за
лисніли. Чорні довгі вії
аж ми
готіли й ніби нер
во
во дри
-
жа
ли при кліпанні очи
ма. Яків
Ки
ри
ко
вич те
пер до
ди
вив
ся, що
во
на гар
на, що в неї пишні ви
-
разні чер
воні ус
та й чу
дові ро
-
зумні очі.
«Одже ж, мо
же, я знай
ду собі в
цій мо
лодій дівчині ся
ку-та
ку
спі
льни
цю в де
чо
му. Ме
ла
ся сп
-
равж
ня тер
ни
ця, а Ліда ні на те
-
р
ни
цю, ні на би
тельню навіть
нітрішки не ски
ну
лась. Ця тре й
тіпає ба
га
то ро
зумніше й помір
-
ніше, ніж сест
ра-ле
пе
ту
ха».
-
От я му
зи
ку так люб
лю! - ска
-
за
ла нап
рикінці роз
мо
ви Ме
ла
-
ся. - І вмію гра
ти, і знаю кла
си
-
ків, але гос
подь не дав мені та
-
лан
ту до му
зи
ки. Усякімо
ви да
-
лись мені заіграш
ки; я їх ло
ви
ла
жив
цем на льоту, навіть з при
є
-
мністю й усо
ло
дою, а му
зи
ка не
дається чо
мусь мені та й годі!
«Мабуть тим, шо в неї в роті та
на язиці вже го
товісінька му
зи
-
ка зро
ду: і вчи
тись не тре
ба!» -
якось не
са
мохіть про
май
ну
ла
ду
м
ка в мо
ло
до
го док
то
ра.
Тим ча
сом в двір вко
ти
ло дві
хурі, на
ван
та
жені півчою з Дри
-
жи
по
ля. Ха
зяїн вий
шов на ґанок.
До йо
го привітав
ся ре
гент Ни
-
кон Куч
ма. Він був уб
ра
ний в
гар
ненький новісінький синій
су
кон
ний жу
пан, підпе
ре
за
ний
одеським чер
во
ним вов
ня
ним
ши
ро
ким по
ясом з то
роч
ка
ми,
що висіли й теліпа
лись по обид
-
ва бо
ки ста
ну. Ха
зяїн знав, що
Ни
кон вже да
вав з своєю півчою
два кон
цер
ти в повіто
во
му місті,
і зап
ро
сив йо
го на хви
ли
ну в
кабінет. В кабінет Ни
кон всту
-
пив своєю зви
чай
ною для
вою
хо
дою, але з по
ва
гом, з ро
зу
мі
н
-
ням своєї вар
тості. Гу
ко
вич
по
ба
-
ла
кав з ним, звелів по
дать за
кус
-
ку, сам по
час
ту
вав йо
го з влас
ної
ру
ки по-гос
по
дарській і про
сив
сісти й поснідать тим ча
сом, по
-
ки мо
ло
да вбе
реться до вінця.
-
Чи заспіваєте ж мо
ло
дим кон
-
церт на вході в церк
ву? - спи
тав
Андріян Кирилович.
-
А чом же! Півчі вив
чи
ли цей
кон
церт сли
ве на
пам'ять, бо це
нам не
пер
вин
ка співать вінчан
-
ня. Ми співаємо не тільки цер
ко
-
вні кон
цер
ти, але й ті п'єси, що
співа
ють на сце
нах ук
раїнські
ар
тис
ти, - ска
зав по
ва
гом Ни
кон,
за
хо
див
шись ко
ло снідан
ку.
-
Невже? І пісень співає ваш
хор? - спи
тав Андріян Кирило
-
вич.
-
І пісень співаємо, а най
більше
ук
раїнських, сільських, тих, що
співа
ють в ук
раїнських те
ат
рах,
бо я в Києві не раз був в ук
раї
н
-
сько
му те
атрі, - до
дав Ни
кон Ку
-
ч
ма, та все розг
лад
жу
вав свої
русі ку
чері на го
лові на обид
ва
бо
ки проділя, бо в йо
го во
лос
ся
не звик
ло розс
те
ляться на обид
-
ва бо
ки од проділя і все зла
зи
ло
на проділь.
-
От і доб
ре! Мо
же б, ви з хо
ром
заспіва
ли нам кільки ук
раїн
сь
-
ких пісеньок, як мо
лоді ся
дуть
на по
сад, за стіл, - ска
зав він.
-
Добре, ко
ли на те бу
де ва
ша
зго
да. Чо
му ж пак і не заспівать,-
про
мо
вив Ни
кон, приг
лад
жу
ючи
пра
вий ви
сок з не
покірли
ви
ми
ва
силька
ми, що все нас
тов
бур
-
чу
ва
лись і не хотіли ле
жать гла
-
денько.
-
Піди ж, Ни
ко
не, та за
га
дай ку
-
хо
варні, щоб на
го
ду
ва
ла й пів
-
чих, та візьми їх під свій дог
ляд,
щоб не бу
ли го
лодні, - поп
ро
сив
Ни
ко
на Гу
ко
вич і вий
шов на ґа
-
нок стрічать ба
тю
шок, котрі
при
бу
ли ра
зом, не
на
че заз
да
-
легідь змо
ви
лись.
Приїхав отепь Яків Лад
ковсь
-
кий з своєю жінкою На
деж
дою
Мокіївною; при
був і ста
рий про
-
то
поп з Дри
жи
по
ля, отець Мав
-
рикій, за ни
ми слідком при
ка
тав
і ба
тюш
ка з су
меж
но
го се
ла Бу
-
ртів, отець Си
ме
он, і пе
ре
дав по
-
клін діди
ча, бра
та Гу
ко
ви
че
вої,
що він по
чу
ває се
бе не зовсім
до
б
ре на здо
рові, не стер
пить
ве
сільно
го га
му та шу
му й не
приїде на весілля. Про
тоєрей
отець Мав
рикій ще вдо
ма по
че
-
пив на
перс
но
го хрес
та й ор
ден,
а в ру
ках ніс зав'яза
ну в квітчас
-
ту хус
точ
ку ка
ми
лав
ку. Він на
си
-
лу чва
лав од ста
рості і на
си
лу
виліз по східцях на ґанок. Ан
-
дріян Кирилович привітав
ся з
усіма ба
тюш
ка
ми ду
же ввічли
во
й зап
ро
сив до світлиці. В світ
ли
-
ці стріла їх гос
по
ди
ня. Па
ни по
-
вс
та
ва
ли з ка
на
пи та крісел і да
-
ли по
ша
нов
не місце ду
хов
ним
осо
бам. Гу
ко
вич
ка да
ла за
гад
Ме
ласі вби
раться до вінця. Ме
-
ла
ся, привітав
шись з при
був
ши
-
ми ба
тюш
ка
ми та з На
деж
дою
Мокіївною, вий
шла з Лю
бою і з її
матір'ю, Таїсою Андріївною, до
сво
го по
коїка. На
деж
да Мокіївна
по
хап
цем зай
ня
ла Ме
ла
си
не міс
-
це під пальмою ко
ло Ліди та
Яко
ва Ки
ри
ко
ви
ча й од
ра
зу так і
вче
пи
лась, так не
на
че і влип
ла
до мо
ло
до
го док
то
ра. Во
на роз
-
пус
ти
ла свої те
ре
вені, все обер
-
та
лась до йо
го, а не до Ліди й ін
-
ших паннів, котрі при
мос
ти
лись
під пальмою.
Яків Ула
се
вич му
сив роз
во
дить
ба
лач
ку з Лад
ковською, а во
на
все аж зап
лю
щу
ва
ла со
ло
денькі
оч
ки та все ле
пе
та
ла, навіть ні
на хви
ли
ну не сту
ля
ла своїх ро
-
же
вих ус
тоньків та все зир
ка
ла
на док
то
ра со
ло
деньки
ми очи
-
ця
ми, не
на
че бла
га
ла лас
ка
вості
та ко
хан
ня.
Вийшов Гу
ко
вич і зап
ро
сив ба
-
тю
шок до сто
ло
вої на чай та на
швид
ку за
кус
ку.
-
От за це спа
сибі! Чай ніко
ли
не шко
де, - обізвавсь бур
тянсь
-
кий па
но
тець.
Сиві ко
роткі та цупкі, як дріт, і
не
на
че посічені ко
си лед
ве змі
-
ща
лись під йо
го ка
ми
лав
кою й
усе ви
ла
зи
ли з-під неї на по
ти
-
ли
цю, не
на
че хотіли піднять
уго
ру й ски
ну
ти з го
ло
ви ту при
-
ти
чи
ну для їх, мов цупкі пру
жи
-
ни. Отець Си
ме
он жва
во підвівся
з крісла й пішов за Андріяном
Ки
ри
ло
ви
чем. Слідком за ним
не
на
че побіг мо
ло
дий отець Ла
-
д
ковський, а за ним лед
ве поч
-
ва
лав ста
рий про
то
поп. В світ
-
ли
ці знов по
чу
лась го
лосніша
ро
з
мо
ва, кот
ра бу
ла сти
ши
лась з
приїздом по
важ
них осіб.
Поки ба
тюш
ки на
пи
лись чаю
та за
ку
си
ли на шви
деньку ру
ку,
Ме
ла
сю приб
ра
ли до вінця. Ан
-
дріян Кирилович ви
ря
див їх до
церк
ви, а сам вий
шов до сві
т
ли
-
ці, щоб поб
ла
гос
ло
вить до вінця
доч
ку.
Усі гості вста
ли з місця. Уся
ко
-
вих гос
тей з'їха
лось чи
ма
ло. Ме
-
ла
ся наз
би
ра
ла та
ки чи
ма
ло сві
-
д
ків своєї весільної сла
ви, так
що во
ни аж не по
тов
пи
лись в
світли
цю.
Незабаром з кімна
ти од
чи
ни
ли
настіж обидві по
ло
вин
ки две
-
рей. Ме
ла
ся всту
пи
ла в гос
тин
-
ну вся в біло
му: в чу
довій білій
лис
нючій шов
ковій сукні, в дов
-
го
му сер
пан
ку, з однією ве
ли
кою
тро
ян
дою на кор
сажі се
ред зе
ле
-
но
го лис
тя. Во
на ніби побільша
-
ла й пок
ра
ща
ла. Од ви
со
ко
го ві
-
н
ця з розкішної ко
си на чо
ло
-
поч
ку го
ло
ви й од зу
мис
не зроб
-
ле
них ви
со
ких за
каб
луків во
на
по
ви
ща
ла й ста
ла ніби по
ва
ж
-
ніша. Лю
ба й Таїса Андріївна до
-
б
ре зна
ли усі по
таємні спо
со
би
прик
ра
шу
ван
ня. Во
ни навіть по
-
забілю
ва
ли усі дрібненькі цят
ки
та плям
ки на Ме
ла
си
но
му ви
ду.
Жених зир
нув на свою мо
ло
ду
й, оче
ви
дяч
ки, був за
до
во
ле
ний
нею. Він побіг на
зустріч, взяв її
під ру
ку й повів до об
разів, котрі
ле
жа
ли на ко
син
чи
ку в кут
ку.
Батько й ма
ти поб
ла
гос
ло
ви
ли
мо
ло
дих і про
ве
ли їх на ґанок. В
ма
тері взру
ши
лось сер
це так,
що во
на зап
ла
ка
ла і втер
ла
сльо
зи хус
точ
кою. Поїзд ру
шив
до церк
ви. В церкві мо
ло
дих
стріли чо
ти
ри па
нотці з хрес
та
-
ми. Ни
кон стрів їх го
лос
ним та
гуч
ним кон
цер
том. Се
ля
ни стов
-
пи
лись та стісни
лись в церкві
так, що па
нам труд
но бу
ло й
про
тов
питься на се
ре
ди
ну церк
-
ви. На цвин
тарі й ко
ло бра
ми
зібра
лось сли
ве усе се
ло. Яків
Ки
ри
ко
вич та сусід Гу
ко
вичів
мо
ло
дий Юр
чен
ко дер
жа
ли він
-
ця над Ме
ла
сею на
пе
ремінку.
Молоді вий
шли з церк
ви се
ред
та
ко
го на
тов
пу, яко
го не бу
ває
на вінчанні навіть і в Києві, не
-
на
че то вінча
лась якась ви
со
ка
осо
ба. Го
ди
на ду
же спри
яла це
-
ре
монії. Зран
ку бу
ло тро
хи за
до
-
щи
лось, але не
за
ба
ром над
ворі
ви
по
го
ди
лось. Зем
ля бу
ла вог
ка.
По
ро
ху на шля
ху не бу
ло. Май
-
ське сон
це об
ли
ва
ло надз
ви
чай
-
но яс
ним срібним світом і па
ра
-
до
вий поїзд, і на
товп панів та се
-
лян, і юр
би дівчат в квітках та
стрічках, не
на
че й во
ни приб
ра
-
лись на пан
ни
не весілля й бу
ли
ладні заспівать весільних пісень.
Са
мий поїзд був ве
се
лий. Май
-
ське сон
це, май
ська кра
са не
ба й
землі зак
ра
си
ла й зве
се
ли
ла і
поїзд, і всіх. Ме
ла
ся аж ся
ла од
ра
дощів, ве
се
ленько див
ля
чись
з фа
ето
на на ве
се
лу юр
бу се
лян,
на ве
селі ви
ди своїх гос
тей, на
приб
ра
них в квітки та стрічки
дівчат, мов на своєму тріумфі.
Слідком за мо
ло
ди
ми ко
тивсь
фа
етон, в кот
ро
му сиділа Ліда з
мо
ло
дою пан
ною, Нас
тею Юр
че
-
н
ко
вою, а про
ти їх в пе
ред
ку
сидів Яків Ки
ри
ко
вич та бо
ярин
Юр
чен
ко, мо
ло
дий дідич, близь
-
кий сусіда, круг
ло
ви
дий та пле
-
чис
тий з чор
ни
ми дов
ги
ми ву
са
-
ми. Яків Ки
ри
ко
вич гля
нув на
Ліду. Лас
ка
вий пог
ляд її чи
ма
-
лих очей сип
нув на йо
го, ніби
теп
лим промінням, не
на
че май
-
ське сон
це. Пишні, ви
разні чер
-
воні Лідині ус
та за
пи
ша
лись, очі
на
че зай
ня
лись. В мо
ло
до
го хло
-
п
ця не
са
мохіть май
ну
ла чу
дер
-
нацька гад
ка та дум
ка, що од ві
-
нця їде не Ме
ла
ся, а Ліда, і він
си
дить в фа
етоні з нею, ніби з
своєю тільки що повінча
ною мо
-
ло
дою. Йо
му нес
подіва
но уяви
-
лась Ліда, уся в біло
му, в хви
лях
біло
го весільно
го уб
ран
ня: в се
-
р
пан
ку, в вінку з біло
го виш
не
-
во
го цвіту на го
лові, з білою
тро
ян
дою на гру
дях, уся в біло
-
му, об
си
па
на сріблис
тим май
-
ським сяй
вом.
«Яка б во
на бу
ла пиш
на в ве
-
сільно
му уб
ранні з її ма
то
вим
білим кольором ли
ця, з чор
ни
ми
рівни
ми брівка
ми та тем
ни
ми
оч
ка
ми!» - по
ду
мав док
тор.
І в йо
го нес
подіва
но май
ну
ло
ба
жан
ня, щоб він от те
пер сидів
з нею по
руч в цьому весільно
му
поїзді, щоб він з нею вер
тав
ся од
вінця. І ця дум
ка бу
ла для йо
го
приємна. Але він зир
нув на фа
-
етон, де сиділа мо
ло
да а йо
го
бра
том, і… зга
дав за при
ти
чи
ну
своїм нес
подіва
ним мріям. Він
важ
ко зітхнув.
Поїзд вко
тив
ся в подвір'я. Мо
-
ло
дих зостріли батько й ма
ти на
ґанку й привіта
ли їх. Ме
ла
ся
увійшла в світли
цю з дов
гим по
-
че
том, з си
лою неп
ро
ха
них гос
-
тей, не
на
че яка-не
будь ко
ро
лі
-
вна або царівна. Довгі сто
ли в
залі і в сто
ловій бу
ли зас
те
лені.
Усе бу
ло на
ла
год
же
но для сніда
-
н
ня. Слу
ги ви
нес
ли на під
но
сах
шам
панське. Усі гості й ро
дичі
заб
ра
ли чар
ки й поз
до
ров
ля
ли
мо
ло
дих, ба
жа
ючи їм щас
тя-долі
й дов
го
го віку. Ма
ти про
ха
ла го
-
с
тей сідать за сто
ли. Ста
рий
про
то
поп став пе
ред об
ра
зом і
ста
ре
чим, лед
ве чут
ним го
ло
сом
про
чи
тав мо
лит
ву. Ха
зяй
ка по
-
са
до
ви
ла ба
тю
шок по
руч з мо
-
ло
ди
ми. За
веш
та
лись слу
ги в бі
-
лих ру
ка
вич
ках. Пот
ра
ви по
да
-
ва
лись за пот
ра
ва
ми. Снідан
ня
бу
ло ба
га
те. Стра
ва бу
ла чу
до
ва.
В ви
нах гості аж збит
ку
ва
ли.
Тек
ля Опа
насівна вис
та
ви
ла за
-
мі
сть снідан
ня та
кий ба
га
тю
-
щий обід, що за
ло
ми
ла міських
бур
жу
азок, Таїсу Андріївну Сват
-
ковську та Лю
бу. На по
ло
вині
обіду в гор
ни
цю ввійшов ре
гент
Ни
кон, вхо
пив
шись на ході обо
-
ма до
ло
ня
ми за го
ло
ву по обид
-
ва бо
ки проділя, щоб приг
ла
-
дить ку
че
ряві ва
сильки. За ним
по
си
па
лись, ніби овеч
ки в отарі,
хлопці то в жу
пан
ках, то в пі
-
джа
ках, попідпе
ре
зу
вані зе
ле
ни
-
ми та чер
во
ни
ми по
яс
ка
ми. Пів
-
ча ста
ла ко
ло две
рей. Ни
кон за
-
ма
хав обо
ма ру
ка
ми, ніби пти
ця
затріпа
ла кри
ла
ми, з та
ким зав
-
зят
тям, не
на
че він ма
хав ціпил
-
ном на то
ку. Півча гук
ну
ла: «Гу
-
ляв чу
мак на ри
ноч
ку». Гості за
-
мовк
ли. Га
лас роз
мо
ви сти
шив
-
ся в од
ну мить. Півча співа
ла піс
-
ню за піснею, без
пе
рес
тан
ку. Не
-
п
ро
вор
ний та не
во
руш
кий Ни
-
кон пож
вавішав, не
на
че на
би
-
рав
ся па
лу й жва
вості од співів.
Час уп
ли
вав швид
ко та хут
ко.
Вже сон
це ста
ло на вечірньому
прузі. Гу
ко
вич сха
ме
нув
ся й за
-
ува
жив, що вже час поспішать з
дов
ги
ми це
ре
моніями. Слу
ги за
-
веш
та
лись ще швид
ше. Гості ні
-
би ха
па
лись, по
ра
ючись ко
ло
вин. На
решті ба
тюш
ки підве
-
лись за доз
во
лом ха
зяй
ки, бо ха
-
па
лись до
до
му на ве
чер
ню в
неділю. За ни
ми й другі гості ру
-
ши
ли з-за столів. Півча зник
ла.
Ме
ла
ся вий
шла до своєї кімна
ти,
щоб пе
ре
дяг
тись в до
ро
гу. Тро
хи
пе
ре
го
дя во
на увійшла до гос
-
тей в гар
ненько
му зви
чай
но
му
уб
ранні. По
да
ли до ґанку фа
е
-
тон, і мо
лоді, заб
рав
ши в ру
ки
гро
шо
вий пре
зент од бур
тян
сь
-
ко
го дядька та од батька, хап
ком
сіли в фа
етон і по
ка
та
ли на вок
-
зал, щоб ча
сом не опізниться на
поїзд до Києва. Вкупі з ни
ми ви
-
їха
ла й Таїса Андріївна з Лю
бою.
Ба
тюш
ки, ви
пив
ши наш
вид
ку
кофій, так са
мо слідком за ни
ми
виїха
ли за
вид
на, ха
па
ючись до
-
до
му, щоб не опізниться пра
ви
-
ть ве
чер
ню, бо тоді бу
ла не
діля і
вве
чері тре
ба бу
ло пра
вить ве
-
чер
ню.
Слуги в од
ну мить поп
ри
би
ра
-
ли з сто
лу зай
вий по
суд і ви
нес
-
ли кофій. Гості знов посіда
ли за
сто
ли. Ха
зяй
ка звеліла поп
ри
би
-
рать з сто
лу спо
рож
нені пляш
ки
та пос
та
вить повні.
-
Лідіє Андріянівно! - гук
нув че
-
рез стіл Юр
чен
ко. - Оце ми з се
-
ст
рою за
ду
ма
ли знов уд
ру
ге гра
-
ть на зе
ле
них свят
ках для се
лян
«На
тал
ку Пол
тав
ку». Мо
же б, і
ви прис
та
ли до нас? Чи не взя
ли
б ви будлі-якої ролі? Ви ста
ли б
нам в при
годі.
-
Я, ма
буть, не здат
на до цього.
Хіба зап
росіть сест
ру. О, в неї є
хист до цього! Во
на, надісь, ут
не
кра
ще за ме
не, гра
ти
ме, як сп
ра
-
вж
ня ар
тист
ка.
-
А ви, Лідіє Андріянівио, спро
-
бу
ва
ли б свої си
ли. Мо
же, в вас
як
раз єсть хист до цього, тільки
ви й самі то
му невідомі, - обі
з
-
вавсь че
рез стіл Яків Ки
ри
ко
вич.
-
Не по
чу
ваю се
бе при
дат
ною
до цього діла, хоч і вмію співать і
маю ся
кий-та
кий го
лос. Не зва
-
жусь я на та
ке діло. Зап
ро
шуй
те
до цієї спра
ви жва
ву сусіду На
-
деж
ду Мокіївну. Для гран
ня на
сцені тре
ба про
вор
них лю
дей; а
я та
ки доб
ре м'яло та не
по
вер
-
тай
ло.
-
Може б, я й зу
гар
на бу
ла до
цьо
го, але мені не бу
де ча
су їз
-
дить на ре
пе
тиції. А мені, ска
-
зать по щирій правді, ду
же ба
-
жа
лось би вам до
по
мог
ти, - ска
-
за
ла Лад
ковська й зир
ну
ла со
ло
-
деньки
ми очи
ма на Яко
ва Ки
ри
-
ко
ви
ча, не
на
че про
мо
ви
ла очи
-
ма: це я тільки для те
бе лад
на
стать до цієї спра
ви, та та
ки й
ста
ну, як ти гра
ти
меш…
-
Грайте, грай
те, мо
лоді, та й
нас зап
ро
шуй
те на спек
такль, -
обізвавсь один ста
рий дідич. -
Ко
ли б ча
сом че
рез ці іграш
ки
ви не наб
ра
лись кло
по
ту.
-
Поки поліція довідається, то
ми й пе
рег
раємо по
таєнці усей
наш ре
пер
ту
ар. На
ча
ди
мо, на
ча
-
ди
мо та й при
таїмось. Не
хай вже
потім ми бу
де
мо якось справ
до
-
ву
ваться з нею, - ска
зав Юр
чен
-
ко.
-
Як роз
по
ча
ли ми ре
пе
тиції в
на
шо
му здо
ро
во
му складі ко
ло
са
харні, то усі дівча
та й хлопці
зби
ра
лись три дні; дівча
та пов
-
би
рані, по
заквітчу
вані, не
на
че
зібра
лись в якесь свя
то на му
зи
-
ки. Я вже вив
чи
ла дівчат усіх пі
-
сень для на
шо
го хо
ру, - го
во
ри
ла
Юр
чен
ко
ва сест
ра Нас
тя.
-
От поїде
мо й по
ба
чи
мо, як там
ваші дівча
та співа
ти
муть в хорі
й тан
цю
ва
ти
муть, - обізвав
ся Гу
-
ко
вич і за
ре
го
тавсь.
-
Чи ти пак пой
меш віри, щоб
сільські дівча
та й па
руб
ки змог
-
ли й справді гра
ти й співать на
сцені? - спи
тав Гу
ко
вич в жінки.
-
Ніколи не пой
му віри цьому!
Ще що ви
га
дай
те! По
ду
май
те с
о
-
бі, як то наш по
го
нич Грицько
грав би на сцені, та ще й співав
під гран
ня ор
кест
ру, ко
ли ча
сом
і наші пан
ни не пот
рап
ля
ють
спі
вать до ла
ду під аком
пані
-
мент фор
теп'яна, - ска
за
ла Тек
ля
Опа
насівна.
-
Одже ж ми до
ка
же
мо, що для
зав
зя
тої лю
ди
ни не
ма нічо
го не
-
мож
ли
во
го, - про
мо
вив Юр
чен
-
ко.
-
Господи споспішай! Дай бо
же,
час доб
рий! - про
мо
ви
ла з смі
-
хом Гу
ко
ви
че
ва. - А мені все-та
-
ки чо
мусь здається, що з то
го
пи
ва не бу
де ди
ва.
-
Буде ди
во! ож по
ба
чи
те! от по
-
наз
ди
ви
тесь! - гу
кав зав
зя
тий
Юр
чен
ко і з нес
тям
ки мах
нув
ру
кою й зоз
ла аж вда
рив ру
кою
навідлі об стіл. - Тре
ба тільки
на
важ
ли
вості та зав
зят
тя, то й
поспіх бу
де.
-
А вже ж мож
на це вро
бить! Се
-
лю
ки темні, але зовсім-та
ки не
дурні, - ска
зав один чернігівсь
-
кий зе
мець. - От на
ше земст
во
доб
ре ро
бе, що за
ду
ма
ло по
зак
-
ла
дать чи
тальні по се
лах. Маємо
на думці спов
нить ті чи
тальні
ук
раїнськи
ми книж
ка
ми, пи
са
-
ни
ми мо
вою, зро
зумілою для се
-
лян.
Піднявся га
лас. По
ча
лось зма
-
ган
ня. Знай
шлись і суп
ро
тив
ни
-
ки в то
го зем
ця. Яків Ки
ри
ко
вич
ос
ту
пав
ся за йо
го.
-
Я чу
ла, що ви, Лідіє Андріянів
-
но, їде
те в Фінляндію вчи
тись
ви
роб
лять по
лот
на та руш
ни
ки
на но
во
мод
них верс
та
ти
ках, -
обе
р
ну
лась до Ліди На
деж
да Мо
-
кіївна, - чи цьому пак прав
да?
-
Маю на думці їхать. Це прав
да.
А як вив
чусь, то роз
ве
ду в на
шо
-
му селі це про
мислівство, щоб
се
ля
ни за
роб
ля
ли цим шма
ток
хліба.
-
Як вив
чи
тесь цього, то нав
чі
-
ть і ме
не. Я, гос
по
ди, як люб
лю
ткать та ши
ти! Бо
же, як люб
лю!
- аж крик
ну
ла во
на і вту
пи
ла
свої оч
ки в Яко
ва Ки
ри
ко
ви
ча. -
Я вам ста
ну до по
мочі в цьому:
вив
чу навіть на
ших мо
ло
диць.
«Ну, знаємо ми те
бе! Ця про
но
-
за підби
рається під ме
не. Це її
підступ; але не підду
риш! Я те
-
пер став не ду
же-то ймовірний».
Надежда Мокіївна і справді сіла
б за верс
тат, але тільки тоді, як
-
би сів тка
ти по
лот
на та руш
ни
-
ки Яків Ки
ри
ко
вич, щоб їй мож
-
на бу
ло пов
сяк
час ди
виться на
йо
го або до
тор
ку
ваться до йо
го
хоч своїм че
ре
ви
ком.
-
Нашим зем
цям тре
ба б та
ки
по
пик
лю
ваться роз
вит
ком сіль
-
сько
го про
мислівства між се
ля
-
на
ми. Чом би пак земст
вам не
ста
ть до по
мочі се
ля
нам в цій
справі? Ба
га
то се
лянських полів
не виг
ноюється. А виг
ной
ка - це
ж ве
ли
ке діло. Час би змінить
ста
ро
дав
ню сис
те
му об
роб
лю
-
ван
ня полів, ко
ли в од
ну ру
ку
по
ле в то
лоці дар
мує й мар
ну
-
ється дур
но… Скільки не
по
ча
тої
праці! Скільки діла!
Яків Ки
ри
ко
вич роз
го
во
ривсь.
Йо
го роз
мо
ва на
би
ра
лась си
ли.
Карі очі за
лисніли, а потім заб
-
лис
ка
ли. В йо
го очах зай
нявсь
огонь зав
зят
тя, що за
таївся в йо
-
го ніби
то спокійній тихій вдачі.
Ліда по
чу
ва
ла, що йо
го дум
ки та
гад
ки прав
диві. Во
на за
ди
ви
-
лась на йо
го якось не
са
мохіть.
Карі очі ча
ру
ва
ли її.
-
Що прав
да, то прав
да! Ми, да
-
вніші лю
де, в свій час якось не
звер
ну
ли ува
ги на цю на
род
ну
спра
ву. Тре
ба на
мо
вить земців і
звер
нуть їх ува
гу на це діло, сп
-
ри
я
юче за
со
бам се
лян. Що прав
-
да, то прав
да! - обізвавсь зе
мець
Манько.
Знов по
ча
лись зма
ган
ня. Ви
пи
-
ли кофій і повс
та
ва
ли з-за сто
ла.
В по
ко
ях сто
яла ду
хо
та. Од
чи
ни
-
ли двері на ве
ран
ду, кот
ра ви
хо
-
ди
ла в са
док, щоб тро
хи прові
т
-
рить гор
ниці. Гості ру
ши
ли на
ве
ран
ду. Старіші посіда
ли на ла
-
в
ках, а мо
лоді юр
бою ки
ну
лись
на про
гу
лян
ня в са
док.
VIII
Сонце вже сіда
ло десь да
ле
ко
на рівнині й ніби хо
ва
лось в ку
-
че
ря
вих вер
бах, пірна
ючи в пух
-
ке зе
ле
не вер
ховіття. Не
бо бу
ло
чис
те, лис
ню
че, бла
кит
не. Са
док
зе
ленів, аж очі вби
рав в се
бе. До
-
в
жез
ний ря
док кущів буз
ку по
-
під ти
ном був суспіль об
ти
ка
-
ний ки
тя
ха
ми цвіту й звер
ху то
сизів, то білів дов
гою чу
до
вою
гірлян
дою на
низ до самісінької
течії. Повітря й парк не
на
че про
-
па
ха
лись наскрізь делікат
ни
ми
тон
ки
ми па
хо
ща
ми буз
ку, мо
ло
-
до
го лис
тя то
поль та со
ко
рин.
Щось жи
ву
ще й цілю
ще бу
ло ро
-
з
ли
те й у сад
ку, і в лег
ко
му про
-
зо
ро
му повітрі, і над
да
ва
ло жва
-
вості, во
ру
ши
ло в мо
ло
дих дум
-
ки та мрії.
Молоді гості пішли юр
бою по
ши
рокій доріжці, не
дав
но по
си
-
ланій тер
тою дрібною жорст
-
вою. Доріжка по
ве
ла
ся на
низ до
течії поміж де
ре
ва
ми та ку
ща
ми.
На
деж
да Мокіївна вже бу
ла при
-
ту
ли
лась до Яко
ва Ки
ри
ко
ви
ча
й зачіпа
ла йо
го в роз
мові. Але
він зу
мис
не замішав
ся в гурт,
потім зос
тавсь по
за
ду й прис
тав
до Ліди. Йо
му за
ба
жа
лось по
ба
-
ла
кать з нею на са
моті, ос
то
ронь
од лю
дей. На йо
го щас
тя, до Лад
-
ковської прис
тав один мо
ло
дий
сусід, Мар
ко Пет
ро
вич Нек
ра
ше
-
вич, за
мож
ний дідич, ще мо
ло
-
дий па
нич, ве
ли
кий спортс
мен, з
кот
рим поб
ра
тав
ся Ми
хай
ло Ки
-
ри
ко
вич, бо во
ни обид
ва надз
-
ви
чай
но ко
ха
лись в спорті та в
ко
нях.
-
Який пиш
ний сьогодні вечір!
Якою по
езією повіває в цьому
ста
ро
давньому пар
ку! - по
чав
Яків Ки
ри
ко
вич. - Як я слу
жив за
асис
тен
та в од
но
го про
фе
со
ра,
мені не бу
ло ча
су і вго
ру гля
-
нуть, як ка
жуть се
ля
ни. З ран
ку
до ве
чо
ра я вкупі з ним туп
цяв
ко
ло сла
бих, і не стільки він, скі
-
ль
ки я. Ра
зу
раз
на тя
га
ни
на та
бі
га
ни
на без
пе
рес
тан
ку аж за
-
мо
ро
чу
ва
ла мені го
ло
ву. На мені
ле
жа
ла по
винність і асис
тен
та, і
фер
ша
ла. Я був якось за
черствів
і за
нед
бав уся
ку по
езію. А те
пе
-
реч
ки мені са
мо
му аж див
но ста
-
ло! Яко
юсь по
езією по
ди
хає на
ме
не з цього сад
ка, з не
ба, з то
го
лісу, од тих ста
рез
них дубів…
-
То, пев
но, од то
го, що лікарі
завж
ди за прак
ти
кою, за спра
-
вою, над
то про
заїчною, як робіт
-
ни
ки на ро
боті. А те
пе
реч
ки, в
цей час, ви зовсім вольні, - обі
з
-
ва
лась Ліда, по
вер
нув
ши до йо
го
вид і гля
нув
ши йо
му в вічі.
Молодий хло
пець вло
вив пог
-
ляд її чу
до
вих очей і по
чу
тив, що
не од
но май
ське не
бо, повітря та
співи со
ло
вей
ків повіяли на йо
-
го по
езією; а ще й до то
го Лідині
очі та ус
та на
ди
ли йо
го й ча
ру
-
ва
ли яки
мись по
етич
ни
ми ча
ра
-
ми. І од тих очей ли
лась див
на
по
езія, що зак
ра
си
ла для йо
го й
не
бо й сон
це, зро
би
ла по
етич
-
ним і са
док, і пта
шині співи, до
кот
рих він пе
редніше не ду
же й
дос
лу
хав
ся. В мо
ло
до
му серці,
при
г
ноб
ле
но
му про
заїчним що
-
ден
ним ділом, од
ра
зу ви
ник
ло
щось чарівне, по
етич
не й зак
ра
-
си
ло са
док.
Юрба гос
тей пе
ребігла місток
че
рез течію, спи
ни
лась, по
ди
ви
-
лась на лис
ню
чу во
ду, вкри
ту на
бе
ре
гах мо
ло
деньки
ми шпи
час
-
ти
ми оче
ре
та
ми, гус
ти
ми, як
щіт, і ру
ши
ла далі по стежці, що
по
ви
лась вго
ру на зго
рис
тий по
-
кат су
гор
ба. На су
гор
бах в ліску
й на
ни
зу в вер
бах скрізь ля
ща
ли
со
ло
вей
ки, ще
бе
та
ли пташ
ки.
Со
ло
вей
ків бу
ло си
ла! Їх ще
бе
-
тан
ня та співи аж роз
ля
га
лись,
аж дзвеніли по ку
щах. Десь у
вер
бах на ни
зині, ніби на сопіл
-
ці, виг
ра
ва
ла омел
га.
-
Ну та й ре
пе
ту
ють же со
ло
-
вей
ки! - ска
за
ла Ліда. - Не
на
че
на
ку
пи
лись! ніби зна
ють, що
сьогодні Ме
ла
си
не весілля, та
пос
та
ва
ли її друж
ка
ми.
-
Гарних та співу
чих дру
же
чок
спо
до
би
лась ва
ша сест
ра! Не
ма
де прав
ди діть, - про
мо
вив Ула
-
се
вич.
-
Тепер скрізь в сад
ку весілля, -
ска
за
ла Ліда, - дос
то
ту, як співа
-
ють в весільних піснях: «Ой на
хаті зілля, а в хаті весілля, а над
-
ворі бо
яри, як мак процвітає, а в
хаті дру
жеч
ки, як со
неч
ко сяє!»
Ту
теч
ки скрізь зе
ле
не зілля та
ніби ве
се
ле весілля, як співа
ють
в отій пісні.
І мо
ло
до
му хлоп
цеві чо
мусь за
-
ба
жа
лось, щоб і йо
го весілля, та
-
ке по
етич
не, май
ське, як і Ме
ла
-
си
не, справ
ля
лось оце за
раз при
цих співах і ще
бе
танні пта
шок,
та справ
ля
лось до
ко
неч
но з Лі
-
дою. Він сам зди
ву
вав
ся, звідкі
-
ль це на йо
го най
шла та
ка по
е
-
зія, на
летіли такі мрії, приємні
та ве
селі. Він знов зир
нув на Лі
-
ди
не ма
то
во-біле ли
це, на ма
то
-
ве чо
ло з ве
се
ли
ми бро
ва
ми й
од
ра
зу по
чу
тив, звідкіль ли
лась
на йо
го й по
езія, і ве
селі мрії,
звідкіль то ніби якась каз
ко
ва
цілю
ща та жи
ву
ща по
го
жа во
да
кра
па
ла на йо
го за
ниділе сер
це.
-
Як гар
но хтось розп
ла
ну
вав
цей парк! Ма
буть, який
сь ко
за
-
ць
кий пре
док ва
шої ма
ми за
во
-
див цей парк. Ма
буть, він був ду
-
же по
етич
ний на вда
чу. Он, ди
-
віться, на по
каті су
гор
ба ок
ро
ми
сто
ять дві бе
резі, при
гор
нув
ши
-
сь од
на до однієї, не
на
че дві се
-
стрі ше
по
чуться за щось ціка
ве
по
таєнці, ос
то
ронь од усіх. А он
далі над во
дою дві вербі в бе
резі
схи
ли
лись над во
дою, не
на
че дві
удо
ви-кра
суні з жур
бою заг
ля
-
да
ють в дзер
ка
ло й ми
лу
ються
своєю гар
ною вро
дою… А он
деч
-
ки вгорі на горбі нарізко сто
ять
три старі ду
би ря
доч
ком, вирізу
-
ючись про
ти не
ба, не
на
че три
«азовські бра
ти», що ко
лись вті
-
ка
ли на Ук
раїну з Азо
ва, з та
та
-
рської не
волі. Зовсім не
на
че ря
-
доч
ком попліч на
ла
го
ди
лись ма
-
нд
ру
вать по сте
пах.
-
Які то «азовські три бра
ти»? Я
щось про їх ніко
ли не чу
ла, - обі
-
зва
лась Ліда.
Молодий хло
пець роз
ка
зав їй
ду
му про трьох азовських бра
-
тів, втікачів з та
тарсько
го по
ло
-
ну, як ті три бра
ти втіка
ли сте
-
па
ми, як один брат ізнемігся й
підбив
ся та й за
не
ду
жав, як два
бра
ти, стра
ха
ючись по
го
ну, для
без
печ
ності, без жа
лю по
ки
ну
ли
бра
та на од
чай бо
жий се
ред
степів, а самі дре
ме
ну
ли далі.
-
Яка інте
рес
на й сум
на, і по
-
етич
на ду
ма! Шко
да, що про це
нам нічо
го не ка
за
ли в гімназії і
за ті цікаві ду
ми, - ска
за
ла Ліда.
З при
гор
ка по
чув
ся регіт, аж
ляс
нув, аж лу
на пішла по роз
ло
-
жистій до
лині: то за
ре
го
та
лась
На
деж
да Мокіївна. Ве
се
лий Нек
-
ра
ше
вич оповідав їй щось ду
же
смішне, а во
на ре
го
та
лась на
вве
сь парк, аж лу
на йшла по су
-
гор
бах.
-
Ото ве
се
ла лю
ди
на оця На
де
-
ж
да Мокіївна! - про
мо
ви
ла Ліда.
-
Весела й без
жур
на. Пев
но, й її
натх
ну
ли по
езією співи со
ло
вей
-
ків та ще
бе
тан
ня пта
шок, як оце
натх
ну
ли ме
не,-обізвавсь Яків
Ки
ри
ко
вич і, осміхнув
шись, зир
-
нув в вічі Ліді.
Вона й собі осміхну
лась і блис
-
ну
ла очи
ма, обер
та
ючи своє ли
-
ч
ко до йо
го.
«Не со
ло
вей
ки натх
ну
ли ме
не
ра
до
ща
ми. Не раз і не два до
во
-
ди
лось же мені чу
ти гучні співи
со
ло
вей
ків в такі ж пишні май
-
ські ве
чо
ри, як і сьогодні. Але
во
ни не взру
шу
ва
ли так мо
го се
-
р
ця по
етич
ним по
чу
ван
ням, як в
цей по
етич
ний вечір. Це твої зо
-
ряні очі об
си
па
ли ме
не промін
-
ням, на
ли
ли моє за
чевріле, за
-
ниділе сер
це й ра
до
ща
ми, і по
-
езією», - по
ду
мав Ула
се
вич.
Йому за
ма
ну
лось ди
виться на
ті пишні очі без
пе
рес
та
ну, ло
ви
-
ти їх приємне про
ме
няс
те сяй
во,
тішить своє сер
це й ве
се
ли
ти
ду
шу.
-
Чи швид
ко ви поїде
те в Фін
-
ляндію? - спи
тав Яків Ки
ри
ко
-
вич не
са
мохіть, бо в йо
го чо
мусь
май
ну
ла дум
ка, що він вже не
швид
ко по
ба
че ці пишні очі, і йо
-
му ста
ло шко
да тих очей.
-
Я лад
на по
манд
ру
вать хоч і
за
раз. Але наші сусіди Ма
ту
ше
в
-
с
ькі не поїдуть пе
ред жни
ва
ми,
бо во
ни обидві самі ха
зяй
ну
ють
вдо
ма. А тим ча
сом я що
бо
жо
го
дня, як тільки про
ки
да
юсь вран
-
ці, то все в ме
не пер
ша дум
ка,
що вчо
рашній день ми
нув і про
-
пав навіки без ко
ристі для ме
не.
І знов ми
нає день, і знов я знаю
й по
чу
ваю, що він дурнісінько
про
па
дає, а я все до
мую і мої си
-
ли дар
му
ють. І так ми
на
ють дні,
тижні, ми
на
ють мар
но літа мої
мо
лоді. І мені здається, що я й не
жи
ву, а тільки жи
вотію - навіщо
й про що, і зад
ля чо
го? В ха
зяй
-
стві моя поміч мамі не
потрібна
й навіть зай
ва. Інші пан
ни їдуть
до Цюріха, до Же
не
ви, просвічу
-
ються, пик
лю
ються своєю про
-
світою. А я от усе до
мую та дур
-
нич
ки світом нуд
жу.
Ліда зітхну
ла. З її роз
мо
ви бу
ло
знать, що во
на має щи
рий по
тяг
до якоїсь ко
рис
ної праці, а не ве
-
ре
дує з нудьги на селі та ви
га
дує
якісь прим
хи.
«Ця мо
ло
денька пан
на, ма
буть,
з ви
щим, тро
хи ідей
ним по
тя
-
гом», - по
ду
мав Яків Ки
ри
ко
вич.
-
Оце все, що ви ка
за
ли, мені ду
-
же при
па
дає до впо
до
би. Кож
-
ний з нас, ко
ли він лю
бе Ук
раїну
й лю
дей за
га
лом, по
ви
нен дба
ти
за те, щоб навк
ру
ги се
бе роз
пов
-
сю
дить культурність, чим і скі
-
льки спро
мо
жеться.
-
Одже ж та
ка са
ма дум
ка й ме
-
ні дав
но при
хо
ди
ла в го
ло
ву. На
-
везіть мені ук
раїнських кни
жок,
бо я й досі за їх нічо
го не знаю,
навіть нічо
го не чу
ла, хоч ми
вдо
ма частіше роз
мов
ляємо ук
-
ра
їнською мо
вою, ніж ве
ли
ко
-
руською.
Гості, поб
лу
кав
ши та по
ти
няв
-
шись по всіх за
кут
ках пар
ка, юр
-
бою по
вер
ну
ли на
зад до містка.
Ула
се
вич та Ліда й собі прис
та
ли
до гур
ту. Над
ворі вже су
теніло й
навіть по
ночіло. Зорі за
ми
готіли
по
де
ку
ди, ніби закліпа
ли зо
ло
-
тисті та сріблисті очі десь ви
со
-
ко-пре
ви
со
ко в небі.
Ліда по
чу
ва
ла, що мо
ло
дий
Ула
се
вич ду
же при
пав їй до впо
-
до
би і чу
до
ви
ми очи
ма, і своїми
пог
ля
да
ми, і своїм ши
ро
ким роз
-
вит
ком ро
зу
му. Во
на по
чу
ва
ла,
що в їх обох по
ча
лось єднан
ня
ду
мок. І од
на
ковість пог
лядів та
ду
мок її підбадьори
ла й зве
се
ли
-
ла.
Гості ввійшли в світли
цю, об
-
сіли її навк
ру
ги по стільцях, поп
-
ри
ту
лю
ва
лись по за
кут
ках і
ущу
х
ли. Доб
ра про
маш
ка по до
-
лині та по су
гор
бах та
ки вто
ми
-
ла їх. Всі не
на
че впи
лись чу
до
-
вим повітрям, ніби мо
ло
дим ви
-
ном. Усі мов
ча
ли й ніби од
по
чи
-
ва
ли. Нев
га
мо
ва
на та пруд
ка На
-
деж
да Мокіївна та
ки встиг
ла за
-
лу
чить в да
ле
кий ку
то
чок Мар
-
ка Пет
ро
ви
ча Нек
ра
ше
ви
ча й
од
ним од
на нев
том
но ля
ща
ла
язи
ком. Нек
ра
ше
вич трош
ки
спо
до
бав
ся їй, хоч був і не ду
же
гар
ний з ли
ця. Він був ку
це
нь
-
кий, опецьку
ва
тий, тілис
тий та
круг
ленький, з круг
лим ви
дом,
схо
жим на ка
ву
нець. Спідня гу
ба
ски
ну
лась на ков
бас
ку, а верх
ня,
з ямоч
кою по
се
ре
дині, за
ко
пир
-
чи
лась вго
ру так здо
ро
во, не
на
-
че хтось вхо
пив її по
се
ре
дині га
-
ч
ком і за
дер вго
ру. Пев
но, ці по
-
вні со
ко
виті оригінальні гу
би й
при
па
ли На
дежді Мокіївні до
впо
до
би, бо во
на й не зво
ди
ла
очей з цієї за
ко
пир
че
ної гу
би.
Господиня приміти
ла, що гості
сиділи мовч
ки й на
че при
лип
ли
до стільців, як му
хи в не
го
ду
при
ли
па
ють до стін. Во
на по
-
шеп
ки поп
ро
си
ла свою ве
се
лу
то
ва
риш
ку й сусіду, Марію Ми
-
хай
лівну По
ко
ти
ловську, вда
ри
-
ть на фор
теп'яні щось ве
се
ле та
дрібне, ве
се
ло
го вальса або дріб
-
но
го ко
зач
ка. Але По
ко
ти
ловсь
-
ка са
ма не сіла за фор
теп'ян, а
побігла до однієї мо
ло
дої панії й
замість се
бе по
са
ди
ла її за фор
-
теп'ян. Задз
венів ве
се
лий вальс.
По
ко
ти
ловська, ста
росвітська лю
-
ди
на, вже літня й си
ву
ва
та, але
рум'яна й кре
мез
на, вий
шла на
се
ре
ди
ну за
лу, обер
ну
лась до па
-
ничів і про
мо
ви
ла:
-
Чого це ви си
ди
те, на
пин
дю
-
чив
шись, не
на
че три дні пішки
йшли й два дні нічо
го не їли та
ста
ли аж тлінні? А ну
те лиш,
«бо
жії тру
дов
ни
ки, гос
по
да ми
-
лос
тивії», ста
вай
те до ро
бо
ти!
Ота
кої як бу
ло за на
ших часів.
Марія Ми
хай
лівна дав
но ов
до
-
ві
ла й са
ма ха
зяй
ну
ва
ла в своїй
не
ве
личкій маєтності. В око
лиці
її прод
раж
ни
ли «маркізою Ка
ка
-
ду», бо во
на й справді ски
ну
лась
на по
пу
гая або на півня. В неї
був гост
рий, кар
люч
ку
ва
тий ніс,
як у со
ви, а над ло
бом теліпав
ся
ніби ко
ноп
ля
ний чу
бок. Своєю
ста
росвітською жвавістю та про
-
с
то
тою во
на й справді на
га
ду
ва
-
ла фран
цузьких маркіз за часів
рес
тав
рації. Око
лишні пол
тав
сь
-
кі Го
голі зап
риміти
ли цю схожі
-
сть і да
ли їй влуч
не прізви
ще.
По
ко
ти
ловська, рум'яна та ве
се
-
ла, з чор
ни
ми очи
ма, бу
ла зза
мо
-
ло
ду доб
ра мор
гу
ха, з тих ста
-
росвітських про
вор
них, ще не
ду
же спанілих паній, про кот
рих
співа
ють: «Іду собі й підска
кую».
Во
на взя
ла ру
ка
ми свою сук
ню,
роз
тяг
ла її на обид
ва бо
ки, сту
-
пи
ла упе
ред кілька сту
пенів, а
далі пішла ти
хою хо
дою не то
ста
ро
мод
но
го ме
ну
ета фран
ц
у
-
зь
ких маркіз, не то ко
зач
ка, ви
-
ха
ючи сук
нею на обид
ва бо
ки.
Зза
мо
ло
ду во
на бу
ла ду
же тан
-
цю
рис
та.
Жвавий вальс та ве
се
ла жартів
-
ли
ва пол
тавська маркіза Ка
ка
ду
й справді роз
во
ру
ши
ли мо
ло
дих
гос
тей і розд
ра
ту
ва
ли їх нер
ви.
Гос
тям од
ра
зу при
га
да
лось, що
весілля ще не скінчи
лось і що
йо
го тре
ба якось докінчить ве
-
селіше. В од
ну мить з да
ле
ко
го
за
кут
ка, не
на
че опу
ка, ви
ко
ти
в
-
сь круг
ленький Нек
ра
ше
вич
вку
пі з На
деж
дою Мокіївною.
Жва
ва па
ра ніби по
ко
ти
лась по
гла
денькій на
вос
ко
ваній підло
-
зі. Нек
ра
ше
вич вих
рив та ви
хав
на всі бо
ки своєю ку
ценькою да
-
мою ду
же зав
зя
то. Слідком за
ним з-під пальми вип
лиг
нув ви
-
со
кий та ци
ба
тий па
нич з Нас
-
тею. За ним за
раз пішли в та
-
нець й інші. Нек
ра
ше
вич, нев
га
-
мо
ва
ний в тан
цях, не так тан
цю
-
вав, як товк
ся, ніби Мар
ко по пе
-
клі. Яків Ки
ри
ко
вич підвівсь і
зир
нув на Ліду. Ліда до
га
да
лась і
собі підве
лась з стільця. Йо
го ру
-
ка влип
ла в тон
кий Лідин стан, і
мо
ло
да па
ра плав
ко й гла
денько
ніби по
ли
ну
ла по підлозі. Ліда
по
чу
ти
ла га
ря
чу ру
ку на своєму
стані й гля
ну
ла зблизька в йо
го
карі очі. І їй зда
ло
ся, що во
на по
-
п
лив
ла або по ти
хо
му морі, або в
синьому небі; зда
лось, що во
на
ли
не ку
дись в який
сь пиш
ний
невідо
мий по
етич
ний край вку
-
пі з Ула
се
ви
чем. Щось приємне,
надз
ви
чай
но радісне за
во
ру
ши
-
лось в серці в мо
ло
дої пан
ни.
Яків Ки
ри
ко
вич по
са
див Ліду
обе
реж
но на стілець, і во
на в не
-
с
тямці ніби впа
ла на стілець, як
підстре
ле
на пташ
ка, і дов
го-дов
-
го не мог
ла опам'ятаться.
«Цей вечір бу
де по
чат
ком яко
-
гось но
во
го жит
тя зад
ля ме
не, -
ду
ма
ла во
на, кмітя
чи за своїм
сер
цем. - По
чи
нається для ме
не
щось но
ве, чо
го я не заз
на
ла до
цього ча
су й тільки вга
ду
ва
ла й
пос
те
ре
га
ла».
За Ула
севн
чем знов пішли в та
-
нець па
ничі й пан
ни. Уся мо
лод
-
не
ча, що бу
ла в світлиці, за
во
ру
-
ши
лась, зак
ру
ти
лась. Усі за
ну
ди
-
лись, си
дя
чи в глу
шині по се
лах
та ху
то
рах. Їх рап
том по
тяг
ло до
танців в ве
се
ло
му то
ва
ристві. Ті
-
льки аж тоді, під при
во
дом тан
-
цю
рис
тої ве
се
лої маркізи Ка
ка
-
ду, за
пах
ло в світлиці весіллям.
Яків Ки
ри
ко
вич знов підбіг до
Ліди й знов повів її в та
нець. Па
-
ра бу
ла та
ка чу
до
ва, що гості не
-
са
мохіть за
ди
ви
лись і за
ми
лу
ва
-
лись на неї.
-
Ну та й гар
на ж оця па
роч
ка! -
про
мо
ви
ла маркіза Ка
ка
ду до
Те
клі Опа
насівни. - Хоч вдру
ге
од
чи
няй
те церк
ву та ведіть цю
па
ру до вінця!
-
Ой, що ви ка
же
те! Бо
дай вам
пи
поть на язик! Во
ни ж те
пер
між со
бою рідня. Сха
меніться
ли
шень та не нап
ро
ро
куй
те ча
-
сом чо
гось не
доб
ро
го, - про
хо
-
пи
лась ма
ти й за
ду
ма
лась: во
на
вже прикміча
ла, що Яків Ки
ри
-
ко
вич все гор
неться до Ліди і що
Ліда не од
хо
де од йо
го ні на сту
-
пінь.
В сто
ловій по
да
ли са
мо
вар. Гос
-
по
ди
ня зап
ро
си
ла гос
тей до
чаю. Гості ве
се
лою юр
бою сіли
за сто
ли.
-
От і спа
сибі вам, сусідко, що ви
роз
ва
жи
ли й роз
во
ру
ши
ли моїх
гос
тей, - ска
за
ла на ході Тек
ля
Опа
насівна до По
ко
ти
ловської.
Після чаю гості вер
ну
лись до
за
ли. По
ко
ти
ловська по
ча
ла
про
щаться з ха
зяй
кою та все
при
ка
зу
ва
ла.
-
Ой, час до
до
му! Час би й спа
-
ти, а то лю
де, бо
ро
ни бо
же, ще й
ніч роз
бе
руть, а нам нічо
го не
зо
с
та
неться од цієї ку
ценької
ма
й
ськоі ніченьки. Нічка те
пер
зав
довж
ки на один корж!
Гості за
во
ру
ши
лись і вже ля
го
-
ма по
ча
ли про
щаться в ха
зяї
-
ном. Яків Ки
ри
ко
вич поп
ро
ща
в
-
сь і собі.
-
Навідуйтесь же до нас! Ми ж
те
пер не чужі, а свої, - про
мо
вив
Андріян Кирилович до Ула
се
ви
-
ча.
-
Спасибі вам! Заїжджа
ти
му й
до бра
та, і до вас.
-
Як бу
де
те будлі-ко
ли в об'їзді
по се
лах, за
вер
тай
те до нас на
обід, на чай або й на ночівку, -
до
да
ла ста
ра Гу
ко
вич
ка.
-
Спасибі вам! спа
сибі за лас
ку!
- дя
ку
вав Яків Ки
ри
ко
вич на
про
щанні, виїжджа
ючи в пізні
об
ля
ги з дво
ру.
Візник пог
нав прудкі пош
тові
коні й швид
ко по
ка
тав по рівно
-
му би
то
му шля
ху. Ула
се
ви
ча не
-
на
че за
ко
ли
ха
ла й за
гой
да
ла
тру
ська пош
то
ва чор
топ
хай
ка.
Не
бо аж ся
ло й ми
готіло яс
ни
ми
зо
ря
ми. Вог
ке повітря, нічна ти
-
ша бадьори
ли ду
шу, навіва
ли
ду
ми та мрії. Ула
се
вич по
чу
вав,
що йо
му лег
ко на серці, приємно
на душі, так приємно й радісно,
як бу
ло тоді, ко
ли він скінчив
універ
си
тетські ек
за
ме
ни, дос
-
тав доб
ре засвідчен
ня й дип
лом
і ка
тав на се
ло до батька, що був
ми
ро
вим по
се
ред
ни
ком, на спо
-
чи
нок. «Одна
че ця глу
ши
на не
та
ка вже й справді не
го
ден
на та
нікчем
на, як мені пе
редніше
зда
ва
лось. І ту
теч
ки щось за
во
-
ру
ши
лось, щось путнє, прог
ре
-
сив
не ви
ни
кає в го
ло
вах ту
те
ш
-
ніх людців… Во
ни не усі та
ки те
-
мні та бай
дужні до рідно
го
краю, щось за
ду
му
ють, про щось
ми
ти
ку
ють, сил
ку
ються чимсь
пос
лу
житься Ук
раїні», - ду
мав
Ула
се
вич, ко
ли
ва
ючись на візку,
не
на
че на бай
да
ку од здо
ро
вої
хвилі.
І йо
му ста
ло радісно на серці.
Надії на кра
щу бу
ду
щи
ну за
ми
-
готіли в йо
го душі, не
на
че ті ми
-
га
ючі зорі, що ди
ви
лись на йо
го
з ви
со
кої ви
со
чині. За
во
ру
ши
ли
-
сь мрії й пішли од
на за дру
гою,
не
на
че хви
ля за хви
лею. Ви
ник
-
ли в душі надії на кра
щу бу
ду
-
щи
ну людсько
го жит
тя.
І ду
ми се
ред тем
но
го сте
пу ни
-
за
лись, не
на
че на
мис
ти
ни в раз
-
ку на
мис
та. А пиш
на ти
ха ніч,
при швид
ко
му ру
шенні по сте
пу,
ніби повіва
ла кри
ла
ми й навіва
-
ла ду
ми та мрії, ве
селі й радісні.
А се
ред тих мрій ніби ви
ри
на
ли
Лідині палкі чу
дові очі, по
тає
м
-
ні, як тай
ни без
меж
но
го зо
ря
но
-
го не
ба. І він не
на
че вглядів їх
десь на небі се
ред най
кра
щих,
най
ясніших зірок.
Вже над
ворі зо
ря
ло, і над сте
-
пом зійшла й за
ми
готіла пиш
на
вранішня зо
ря, не
на
че з сте
пу на
не
бо чи
ясь ру
ка ки
ну
ла зо
ло
тий
клу
бо
чок, об
си
па
ний ми
га
ючи
-
ми діаман
та
ми. Той клу
бо
чок
по
ко
тивсь уго
ру се
ред на
тов
пу
дрібненьких зірок, мов ве
се
ла
мо
ло
да вий
шла з ха
ти се
ред
дру
жок. Ула
се
вич не
са
мохіть за
-
ди
вивсь на ту ве
се
лу вранішню
зірку, що ве
ла за со
бою ро
же
вий
ра
нок. І ніби срібним промінням
за
ми
готіла в йо
го серці радість
та надія на якесь ве
ли
ке щас
тя.
«Не до
ве
деться нам поб
рать
-
ся… Але я вже поб
ра
тав
ся з то
-
бою й по
чу
ваю, що ти в ме
не в
серці од
на світиш і світи
ти
меш
до кінця мо
го жи
вот
тя, як ота
ве
се
ла вранішня зірка. І не за
бу
-
ду, до
ки жи
вий бу
ду, ні цього
май
сько
го ве
чо
ра, ні твоїх чор
-
них очей, ні твоїх доб
рих ду
-
мок», - ду
мав Ула
се
вич, по
вер
та
-
ючи з сте
пу в сон
не се
ло, ося
яне
ти
хим ро
же
вим од
лис
ком вран
і
-
ш
нього сяй
ва на сході сон
ця.
IX
Мелася та Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич,
поїхав
ши в Київ за
раз пі
сля він
-
чан
ня, дов
генько зад
ля
лись в
Києві. Бу
ли з одвіди
на
ми в усіх
своїх знай
омих. На
гу
ляв
шись
до
нес
хо
чу й ску
пив
шись, во
ни
вер
ну
лись до
до
му. На од'їзді до
Києва батько дав Ме
ласі гос
тин
-
ця п'ять со
тень кар
бо
ванців од
се
бе та п'ять со
тень, по
да
ро
ва
-
них ста
рим бур
тянським дядь
-
ком на «шпильки» для мо
ло
дої.
Ме
ла
ся на
ку
пи
ла собі зо
ло
тих
се
ре
жок, бро
шок та брас
летів,
Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич ку
пив за
три
с
та кар
бо
ванців чу
до
во
го ко
-
ни
ка-ска
ку
на. Реш
ту во
ни пот
-
ро
ху розт
ринька
ли, що й самі не
зог
ляділись. На до
ро
гу й для ро
-
зп
ла
ти в гос
ти
ниці Ме
ла
ся му
-
си
ла по
зи
чить сто кар
бо
ванців в
доб
рої Таїси Андріївни.
Трохи зго
дом якось раз заїхав в
Дер
качівку Яків Ки
ри
ко
вич по
до
розі в час об'їзду по се
лах. Ме
-
ла
ся бу
ла не
ви
мов
но ра
да. Во
на
при
че
пу
ри
лась, по
начіплю
ва
ла
на се
бе зо
лоті об
нов
ки, аж ся
ла
од зо
ло
та, не
на
че давній еллін
-
ський чу
додійний Ідол. Ми
хай
ло
Ки
ри
ко
вич по
ка
зу
вав бра
тові
сво
го стри
бу
на, чва
нив
ся ним,
во
див ко
ни
ка по дворі, не
на
че
грав
ся яко
юсь гар
ною цяцькою.
Яків Ки
ри
ко
вич ми
лу
вав
ся тим
ко
ни
ком, але не ду
же-то звер
тав
ва йо
го вва
гу, бо не ко
хав
ся в ко
-
нях. Сли
ве цілий вечір за чаєм
він сидів по
руч з Лідою, не
на
че
не міг на
ди
виться на неї й на
ба
-
ла
ка
тись.
-
Коли ж ви, Лідіє Андріянівно,
од'їжджаєте од нас? - спи
тав
Яків Ки
ри
ко
вич.
-
Як тільки Ма
ту
шевські обіж
-
нуться, то після об
жи
нок во
ни
за
раз і поїдуть; поїду й я з ни
ми.
Стар
ша Ма
ту
шевська са
ма за
ря
-
д
жує ха
зяй
ст
вом, бо не ду
же
то
йме віри своєму злодійку
ва
то
му
еко
но
мові. Збе
руть ужи
нок з по
-
лів, скла
дуть в клуні та в то
ку,
та тоді й ру
ши
мо гур
том.
Молодому хлоп
цеві ста
ло жаль,
що во
на од'їжджає на дов
гий
час, що він дов
го не ба
чи
ти
ме її.
Він зітхнув і по
хи
лив го
ло
ву.
І якось не
ве
се
ло про
щав
ся він з
Лідою. З якимсь не
ви
раз
ним
сму
т
ком він вер
тав
ся до
до
му
вже в пізню до
бу. Йо
му бу
ло
шко
да, що од'їжджає в да
ле
кий
край лю
ди
на, на
че вже не чу
жа
йо
му, а ніби рідна й ду
же до
ро
га,
рідніша за рідно
го бра
та.
-
Якове Кирн
ко
ви
чу! - ска
за
ла
Ліда на про
щанні. - Ви та
ки за
-
верніть до Ма
ту
шевських в Мо
-
ти
жин
ку. Во
ни обидві вже чу
ли
за вас і бу
дуть ду
же раді по
ба
-
читься й поз
най
оми
тись з ва
ми.
Не жал
ку
ва
ти
ме
те.
-
Добре! заїду в час моїх об'їздів
по се
лах хоч на ча
си
ну, ко
ли ви
го
во
ри
те з та
ким по
ва
жан
ням
до їх, - ска
зав Яків Ки
ри
ко
вич на
про
щанні.
І він справ
див свою обіцян
ку:
заїхав, по до
розі до
до
му, в ту Мо
-
ти
жин
ку, не
ве
лич
ке сельце, що
бу
ло не
да
леч
ко збо
ку од ве
ли
-
ко
го шля
ху.
Дім Ма
ту
шевських був ста
рий і
ста
ро
давній, увійшов в зем
лю й
тро
хи пе
рех
ня
бивсь, але був
знад
во
ру чис
то оббіло
ва
ний, че
-
пур
ненький, з мальова
ни
ми ві
-
кон
ни
ця
ми й з ве
ли
ким та гар
-
ним квітни
ком. Навк
ру
ги йо
го
ріс ста
рий здо
ро
вецький овощ
-
ний са
док, кот
рий пан
ни зап
ро
-
ду
ва
ли од
но
му київсько
му міща
-
ни
нові. До гос
тя в світли
цю за
-
раз увійшла стар
ша Ма
ту
шев
сь
-
ка, літня пан
на, ви
со
ка й пос
тав
-
на, з підтя
ти
ми кісми, що спа
да
-
ли гус
ти
ми ку
че
ря
ми на плечі.
За нею слідком вибігла її мен
ша
сест
ра, ниж
ча од неї, жва
ва й ве
-
се
ла, ще мо
ло
да пан
на. Обидві
сест
ри чу
ли про йо
го й до
га
да
-
лись, який то гість нес
подіва
но
за
вер
нув до їх оселі.
-
Ми чу
ли за вас од Ліди й та
ки,
ска
зать по правді, сподіва
лись
ба
чить вас у се
бе в гос
поді, - ска
-
за
ла Ма
ру
ся Ма
ту
шевська, стар
-
ша пан
на, привітно привітав
ши
-
сь, і поп
ро
си
ла док
то
ра сіда
ти.
-
Ви жи
ве
те тільки самі вдвох? -
спи
тав Ула
се
вич.
-
Ні! З на
ми жи
ве на
ша ста
ре
нь
-
ка ма
ти, - про
мо
ви
ла сест
ра Га
ля.
-
Але ж і гар
на ва
ша глу
ши
на!
Ваш дім не
на
че заріс сад
ком і
вріс в са
док та в квітки. Ви тут
не
на
че в раї, - ска
зав Яків Ки
ри
-
ко
вич.
-
Нам не
ма ча
су й нудьгу
вать,
бо ми самі ха
зяй
нуємо в цьому
раї, - про
мо
ви
ла Ма
ру
ся. - Ми та
-
ки зро
ду вда
лись ха
зяй
но
виті,
то й дог
ля
даємо самі всього і
всім му
си
мо пик
лю
ваться. Ха
зя
-
й
ст
веч
ко в нас ма
ле. Засіб наш
не
ве
ли
кий, гро
шей в нас об
ма
-
ль. Але, як ка
жуть в при
казці,
«хто дбає, той має».
-
Я чув, ви вчи
лись на жіноць
-
ких кур
сах? - спи
тав Яків Ки
ри
-
ко
вич.
-
Була два ро
ки, - ска
за
ла Ма
ру
-
ся, - але я вчи
лась не зад
ля то
го,
щоб вий
ти на лікар
ку, а більше
для своєї просвіти й сво
го роз
-
ви
т
ку. Я, бач
те, ду
же люб
лю
при
род
ничі на
уки. Ча
сом і лічу
лю
дей по селі, скільки тям
лю це
діло. А більш то
го, що док
ла
даю
праці, щоб роз
во
дить в се
бе в
сад
ку усякі лікарські зілля та зе
-
ла, помічні в хво
ро
бах, і навіть
на цьому тро
хи за
роб
ляю, ще й
між се
ля
на
ми роз
вод
жу культу
-
ру уся
ко
го зілля. Тут, у нашім
кра
ї
з давніх-да
вен ще скарб по
-
за
во
див усякі лікарські помічні
зілля.
-
То в вас, ба
чу, ро
бо
ти не
ма
ло! -
ска
зав док
тор.
-
О, ми не си
ди
мо, згор
нув
ши
ру
ки! Не
ма ча
су по
си
деньки сп
-
рав
лять, - обізва
лась Га
ля.
-
Оце во
се
ни або й після жнив
маємо на думці чкур
нуть аж в
Фінляндію на на
уку, - ска
за
ла
Ма
ру
ся, кру
тя
чи папірос
ку. - За
-
бе
ре
мо й Ліду з со
бою, щоб не
сиділа дур
но на селі та не ну
ди
-
ла світом дурнісінько.
-
Ліда має хіть вчи
тись, то ми
че
рез те її підмов
ляємо їхать з
на
ми, - при
ки
ну
ла Га
ля.
-
От і доб
ре! Ма
ти
ме собі діло й
зай
ня
ток, - ска
зав док
тор.
Маруся по
да
ла Ула
се
ви
чеві па
-
пірос
ку й са
ма за
ку
ри
ла, роз
мо
-
в
ля
ючи якось по-па
ничівській,
усе на низьких но
тах.
-
Ми взим
ку навідуємось і до
Києва. І до
ки в Києві бу
ли жіно
-
цькі вищі кур
си, ми вря
ди-го
ди
бу
ло хо
ди
мо на лекції, щоб не
за
пус
кать своєї просвітності,
щоб, бач
те, наші го
ло
ви не по
за
-
рос
та
ли бур'яном та цвіллю, -
ска
за
ла Ма
ру
ся й за
ре
го
та
лась
дзвінким гуч
ним альто
вим ре
го
-
том.
Посидівши та по
ба
ла
кав
ши з
го
ди
ну, док
тор розп
ро
щав
ся з
пан
на
ми. Про
во
дя
чи гос
тя, пан
-
ни за
ве
ли йо
го в са
док та в квіт
-
ник і по
ка
за
ли дов
ге
лецькі гря
-
д
ки, де рос
ли уся
кові лікарські
помічні зілля: шельвія, аг
лицька
м'ята, ро
маш
ки й інші. Пан
ни,
оче
ви
дяч
ки, ми
лу
ва
лись ци
ми
гряд
ка
ми, чис
тенько ви
по
ло
ти
-
ми й по
ли
ти
ми.
-
Це, бач
те, в нас в Пол
тав
щині
в Луб
нах є бо
танічний са
док, на
-
ле
жа
чий до скар
бу. Звідтіль пі
ш
-
ли скрізь по діди
чах усякі поміч
-
ні в хво
ро
бах лікарські зілля. От
і ми за
ве
ли ці зілля на свою
обихідку та й на про
даж, - маємо
з цього чи
ма
лу ко
ристь, - ска
за
-
ла Ма
ру
ся.
-
Завертайте ж до нас, сусіде,
хоч вря
ди-го
ди! По
си
ди
мо та
хоч пе
ре
ки
не
мось жи
вим слів
-
цем! - про
си
ла Ма
ру
ся мо
ло
до
го
па
ни
ча на про
щанні.
-
Добре! Заїду ко
лись, чи ви
пад
-
ком, чи й зу
мис
не! - ска
зав Ула
-
се
вич, сіда
ючи хап
ком і вгнізд
-
жу
ючись в кублі, в нап
ханій в
зад
ку со
ломі на пош
товій чор
-
топ
хай
ці.
Минули жни
ва… Хліб уро
див
нав
ди
во
ви
жу. Ужи
нок був надз
-
ви
чай
ний. Ста
рий Гу
ко
вич спро
-
мі
г
ся вис
та
чить для Ліди гро
-
шей на до
ро
гу й на на
уку. Обидві
Ма
ту
шевські да
ли Ліді звістку,
щоб во
на лаш
ту
ва
лась в до
ро
гу,
й сповісти
ли їй про день виїзду.
Во
ни обіця
ли заїхать за нею по
до
розі, їду
чи на вок
зал. Ме
ла
ся
да
ла знать лис
том Яко
вові Ки
-
ри
ко
ви
чу, щоб він при
був до їх
поп
ро
щаться з сусіда
ми. Во
на й
са
ма бу
ла тро
хи за
ко
ха
на в сво
-
го гар
но
го діве
ра.
Яків Ки
ри
ко
вич при
був до Гу
-
ко
вичів над
вечір в приз
на
че
ний
день. Він зас
тав Ма
ту
шевських.
Вже пи
ли чай на ве
ранді, що ви
-
хо
ди
ла в са
док. Старі привіта
ли
гос
тя радісно. Ма
ру
ся Ма
ту
шев
-
сь
ка схо
пи
лась з стільця й вип
-
рос
та
лась на ввесь свій ви
со
кий
зріст. В очах блис
ну
ла радість.
Во
на по
да
ла док
то
рові свою чи
-
ма
лу ру
ку й по-па
ничівсько
му
трус
ну
ла її, привітно осміха
ючи
-
сь. Блис
ну
ли чу
дові міцні зуб
ки,
і над верхньою гу
бою за
ми
го
ті
-
ла чор
на смуж
ка лед
ве приміт
-
них ву
сиків.
Пішла роз
мо
ва, жва
ва й ціка
ва.
Ма
ту
шевська роз
ка
зу
ва
ла про
уро
жай. Во
на бу
ла ра
да, що цьо
-
го ро
ку не зми
ли
ла ні са
до
ви
на,
ні ози
ми
на, ні яри
на, не
на
че зе
-
м
ля зна
ла, що для неї й сест
ри
на цей час до
кон
че тре
ба бу
де
чи
ма
ло гро
шей. І ста
рий Гу
ко
-
вич був ра
дий, що хліб уро
див
ду
же доб
ре. Добрі жни
ва да
ли
ве
се
лу нап
ра
ву усім цим се
лю
-
кам.
-
Ну, те
пе
реньки, про ме
не, їдь
-
те та й вчіться усього, чо
го ду
ша
за
ба
жає! Навчіться плес
ти ко
-
ши
ки, - то й це діло не по
га
не й
не зай
ве. Не бу
де
мо ку
пу
вать на
-
шим політни
цям та ко
па
чам ко
-
шиків. Бу
де чим і кар
топ
лю зно
-
сить, як ко
па
ти
ме
мо во
се
ни.
Все-та
ки мен
ше бу
де тра
ти, -
жар
ту
вав ста
рий.
-
Там, в Фінляндії, вміють доб
ре
ма
ри
ну
вать осе
ледці, - ска
за
ла
Ме
ла
ся, - вивчіться ли
шень і
цьо
го та й нас нав
чи
те. Я страх
як люб
лю ма
ри
но
вані осе
ледці!
Не за
бу
де
те? Га? Так, між іншим
ділом, при
хап
ком, та та
ки вик
-
радьте цей сек
рет в чухнів.
-
Добре! ко
ли при на
годі тра
пи
-
ться десь, - обізва
лась Ліда.
-
Але ж ти, сер
це, за
бу
ла, що в
нас у Дніпрі не лов
ляться осе
-
ледці, а тільки якась по
га
ненька
плітка та су
да
ки, та ча
сом тра
-
пи
ться ко
лись-не-ко
лись че
чу
га,
- ска
зав Ми
шук.
-
То ви в чухнів пос
те
режіть та
-
ку на
уку, щоб з на
ших пліток та
су
даків на
ро
бить ма
ри
но
ва
них
осе
ледців, - про
мо
ви
ла Ме
ла
ся й
дрібно засміялась.
-
Цього ми, пев
но, не мог
ти
ме
-
мо зро
бить. На
ука ще не дійшла
до та
ко
го ди
ва, щоб пе
рет
во
ри
-
ть ри
бу в осе
ледці, - ска
за
ла Ма
-
ру
ся.
-
Та ніко
ли до цього й не дійде,
- обізвавсь Яків Ки
ри
ко
вич, - бу
-
дьте певні, що та
ко
го чу
да ніко
-
ли не бу
де. - Як то не бу
де? Ад
же
ж в пісні співа
ють: «Не
хай так,
не
хай так! Не
хай бу
де з ри
би
рак!» - го
во
ри
ла Ме
ла
ся.
-
Та то, бач, сер
це, тільки тоді з
ри
би бу
де рак, як цього за
ман
-
дю
риться жінкам, - обізвавсь
Ми
шук.
Михайло Ки
ри
ко
вич вже тро
хи
пос
те
ре
гав Ме
ла
сині ве
ред
ливі
но
ро
ви. Він вже пе
ресвідчив
ся,
що Ме
ла
ся не
за
ба
ром зве
лить
йо
му пе
рет
во
рять ри
бу в ра
ка.
Усібалакали, усім бу
ло ве
се
ло,
тільки Ліда сиділа мовч
ки й сло
-
ва не про
мо
ви
ла. В її очах ви
яв
-
ляв
ся сму
ток.
Гості пи
ли чай хап
ки, щоб ча
-
сом не опізниться на вок
зал. Той
вок
зал дра
ту
вав усім нер
ви. Ви
-
пи
ли чай і за
раз по
ча
ли про
ща
-
ться. Ліда про
ща
лась з усіма й
не
с
подіва
но зап
ла
ка
ла, зир
нув
-
ши вос
таннє на мо
ло
до
го док
то
-
ра.
-
От тобі на! То бу
ла б і летіла в
да
ле
кий край, а це звідкільсь і
сльози? - спи
тав батько.
Посідали на по
воз
ки й ру
ши
ли
з дво
ру. Мо
ло
до
му док
то
рові
зда
ва
лось, що од'їжджає хтось
най
любіший, най
миліший йо
му
на усьому світі. В йо
го зда
ви
ло
ко
ло сер
ця. Він на
си
лу за
дер
жав
зітхан
ня. Яків Ки
ри
ко
вич, на
пи
-
в
шись чаю, шви
денько поп
ро
-
щавсь і по
ка
тав сте
пом, щоб хоч
тро
хи розігнать за
ду
му та ро
-
звіять сму
ток.
Він приїхав до
до
му, увійшов в
свої по
кої, засвітив світло. В по
-
ко
ях бу
ло ти
хо, якось по
рожньо,
аж мерт
во. Пе
редніше ко
лись
по
кої не зда
ва
лись йо
му та
ки
ми
по
рожніми та сум
ни
ми. До
ки Л
і
-
да бу
ла в батька, не
да
леч
ко од
йо
го, йо
му зда
ва
лось, що її дух
вітає в йо
го кімна
тах, що її вид,
її очі ніби ви
зи
ра
ють на йо
го
звідкільсь, ли
нуть ластівка
ми
по по
ко
ях, зве
се
ля
ють йо
го сер
-
це. Те
пе
реч
ки йо
му зда
лось, що
й дух її зник і сліду не по
ки
нув.
І мо
ло
дий хло
пець, щоб розіг
-
нать сум та нудьгу, ще з більшим
зав
зят
тям при
ля
гав до своєї ро
-
бо
ти, по
на
пи
су
вав кільки лікар
-
ських кни
же
чок для на
ро
ду. Бу
-
ли доз
во
лені дві йо
го нові книж
-
ки для се
лян. Він над
ру
ку
вав їх і
сів за но
ву лікарську ро
бо
ту. Це
йо
го тро
хи роз
ва
жа
ло й зве
се
ля
-
ло. Се
ля
ни йня
ли йо
му віри й
пр
и
вер
ну
лись до йо
го: щод
ня з
сіл при
хо
ди
ли за ліка
ми та за
по
ра
дою в хво
ро
бах по два де
-
сят
ки чо
ловіка або й більше.
По де
яких га
зе
тах з'яви
лись
звістки за це, як за щось досі не
-
чу
ва
не на се
лах. До Ни
ко
на на
свят
ках та в неділі юр
ба
ми зби
-
ра
лись па
руб
ки, дівча
та й навіть
чо
ловіки, щоб пос
лу
хать чи
тан
-
ня ук
раїнських на
род
них кни
-
жок. Про
даж ук
раїнських кни
-
жок пішов по око
лиці ду
же доб
-
ре. Се
ля
ни ціка
ви
лись книж
ка
-
ми й за
люб
ки ку
пу
ва
ли й чи
та
-
ли їх. Цим ділом пра
ву
вав мо
ло
-
дий док
тор і тим роз
ва
жав се
бе.
Минула осінь, ми
ну
ла й зи
ма.
Про
був
ши в цей час в Фінляндії,
Ма
ту
шевські й Ліда аж нап
ро
-
весні вер
ну
лись до
до
му й по
на
-
во
зи
ли і но
вих верс
та
тиків, і чи
-
ма
ло уся
ких ви
робів. Яків Ки
ри
-
ко
вич про
чув од лю
дей, що во
ни
вже вер
ну
лись, і за
раз поїхав до
Гу
ко
вичів. Він стрівся з Лідою,
не
на
че з рідною лю
ди
ною, і не
міг на
ба
ла
ка
тись з нею.
Од то
го ча
су Яків Ки
ри
ко
вич
по
чав над
то вже час
то навіду
в
а
-
т
ься до Гу
ко
вичів. І батько й ма
-
ти вже дав
ненько приміти
ли, що
він їзде до їх несп
рос
та. Ко
хан
ня
не мож
на втаїть од людських
кмітли
вих та ціка
вих очей. Бать
-
ко пе
рес
тав ви
хо
дить до гос
тя в
світли
цю й навіть зу
мис
не ви
хо
-
див на тік або виїздив вер
хи на
по
ле. Ма
ти прий
ма
ла й віта
ла
йо
го бай
дуж
но. Ліда швид
ко до
-
га
да
лась, що ті одвіди
ни неп
ри
-
є
мні ста
рим, змо
ви
лась з Яко
-
вом Ки
ри
ко
ви
чем з'їжджаться в
Ма
ту
шевських і на
пе
ре
додні
сво
їх одвідин завж
ди по
да
ва
ла
йо
му звістку лис
том.
Знов за
пиш
нив
ся май квітка
ми
та співа
ми со
ло
вей
ків. За
ся
ло
яс
не май
ське сон
це. Мо
ло
до
му
хлоп
цеві при
га
дав
ся май ми
нув
-
шо
го ро
ку, пре
пиш
ний та пре
хо
-
ро
ший, ко
ли зай
ня
лось йо
го се
-
р
це ко
хан
ням на бра
то
во
му ве
-
сіллі. Обоє мо
лоді час
то зострі
-
ча
лись в домі Ма
ту
шевських.
Але нес
подіва
но тра
пивсь ду
же
неп
риємний ви
па
док.
X
Одного дня влітку до от
ця Яко
-
ва Лад
ковсько
го при
нес
ли з по
-
ш
ти лис
та. От
ця Яко
ва не бу
ло
вдо
ма. На
деж
да Мокіївна взя
ла
лис
та і, не гля
нув
ши на кон
верт,
роз
дер
ла йо
го й з цікавістю ки
-
ну
лась чи
тать. Во
на ма
ла зви
чай
роз
ди
ра
ти кон
вер
ти та заг
ля
да
-
ть навіть в усякі офіціальні бо
-
ма
ги, прис
лані на ймен
ня сво
го
чо
ловіка, бо бу
ла ду
же ціка
ва.
Цей лист пи
сав пе
редніший
дри
жипільський фер
шал, кот
-
рий пе
рей
шов на служ
бу з Дри
-
жи
по
ля в дру
ге місце. Він пи
сав
до сво
го то
ва
ри
ша, фер
ша
ла
Яко
ва Вер
бицько
го, кот
рий пе
-
рей
шов в Дри
жипіль на йо
го мі
-
сце. А на пошті сли
ве усі лис
ти,
на кот
рих ма
ня
чи
ли на
пи
си
«Яко
вові», спох
ва
ту пер
ли до от
-
ця Яко
ва.
Надежда Мокіївна чи
та
ла, чи
-
та
ла той лист і дов
го не мог
ла
втя
мить, про що то пи
шеться в
то
му листі. Але зго
дом, опам'я
-
тав
шись, зир
ну
ла на кон
верт і
про
чи
та
ла, що лист був пи
са
ний
не до її чо
ловіка, от
ця Яко
ва, а
до фер
ша
ла Яко
ва Вер
бицько
го
та
ки в Дри
жипіль. Під лис
том на
кінці був підпи
са
ний пе
ред
ні
-
ший дри
жипільський фер
шал. В
На
деж
ди Мокіівни аж пуч
ки з
лис
том зат
ру
си
лись од ціка
во
-
сті. Чужі дум
ки так заціка
ви
ли її,
що в неї аж го
ло
ва за
мо
ро
чи
-
лась.
В першій по
ло
вині лис
та дав
-
ніший фер
шал пи
сав за се
бе, за
своє но
ве місце, пи
сав за дріб'яз
-
кові та
мошні ви
пад
ки, за сво
го
док
то
ра й по
да
вав усякі но
вин
-
ки. Але нап
рикінці лис
та він по
-
на
пи
су
вав ба
га
то де
чо
го за мо
-
ло
ду ма
туш
ку На
деж
ду Мокіїв
-
ну. Во
на вту
пи
ла очі в лист і од
ціка
вості не
на
че їла йо
го своїми
зінька
ми.
«Там у вас в Дри
жи
полі є чу
дер
-
нацька ма
туш
ка, На
деж
да Мо
кі
ї
-
в
на Лад
ковська. Це якась не то
про
ява, не то ви
ро
док між най
-
новіши
ми єпархіалка
ми. Во
на
че
п
ляється при
че
пою до всіх па
-
ничів, і, пев
но, ця на
хаб
на лю
ди
-
на при
че
питься й до те
бе, як
чеп
ля
лась і до ме
не, і до кож
но
-
го вчи
те
ля, а най
більше, як я пе
-
ре
чув че
рез лю
дей, до Ула
се
ви
-
ча, те
перішнього мо
ло
до
го док
-
то
ра. А ми знаємо доб
ре, що Ула
-
се
вич за
ко
хав
ся в Ліду, Гу
ко
ви
-
че
ву доч
ку, і їздить до Ма
ту
-
шевських, де по
таєнці ба
читься
з Лідою. Лад
ковська як за
ли
цяє
-
ться до гар
них па
рубків півчих,
то з цієї при
чи
ни хо
де на співки,
щоб ди
виться та за
ли
ця
тись до
їх. Ця про
ява пи
ше до вчи
телів
ро
ман
тичні, навіжені, буцімто
лі
бе
ральні лис
ти, ча
сом ве
чо
ра
-
ми ни
кає попід вікна
ми й заг
ля
-
дає в їх вікна або ча
сом і при
сур
-
га
ниться в ха
ту на чай, як роб
-
лять лібе
ральні пан
ни в Києві.
Ла
са до па
ничів нав
ди
во
ви
жу!
Ма
буть, в неї сер
це та
ке завбі
ль
-
шки, як во
ро
та, ще й завсігди од
-
чи
нені настіж: заїжджай
те, мов
-
ляв, хто схо
че!»
-
Ну, не ка
посні ж тобі лю
де! Я
ду
ма
ла, що в цій глу
шині лю
де
дурні, не досвідні або якісь ни
-
зь
ко
окі й не да
ле
ко
сяглі ро
зу
-
мом, а я од
на най
ро
зумніша й
най
хитріша од усіх і що я всіх ту
-
тешніх дурнів пе
ре
хит
ру
ва
ла. А
во
ни, подлі, все до
чис
та втя
ми
-
ли й пос
те
рег
ли мої но
ро
ви й
мої хит
рощі. От тобі й на! - бу
-
боніла спе
ре
сер
дя На
деж
да Мо
-
кі
ївна й по
ча
ла чи
та
ти далі.
«Отець Яків знає за все, але му
-
сить змов
чу
вать, - пи
сав далі фе
-
р
шал, - бо ко
ли ча
сом у йо
го тер
-
пець увірветься і він не змов
че,
то во
на кри
чить, ве
ре
щить, сту
-
кає ку
ла
ком об стіл, мов навісна.
В своє ха
зяй
ст
во не ми
кається, а
за
те ж вми
кується в чо
ловікові
спра
ви, в школьні й навіть цер
-
ковні. В неї тільки й дум
ки за га
-
р
них па
ничів. Не
дур
но ж док
тор
Ула
се
вич ка
зав мені, що во
на
якась ніби пси
хо
пат
ка в ко
ханні
й за
ли
цянні, бо во
на чеп
ля
лась
до цього кра
су
ня, як реп'ях до
вівці».
-
Проклятий! Ще й лається! -
про
мо
ви
ла во
на го
лос
но.
«Вона лю
бе са
ма їзди
ти й по
га
-
нять коні, не
на
че будлі-який мо
-
с
каль гу
са
рин. Якось раз тра
пи
-
лась їй та
ка при
го
да. Про
чу
ла
во
на од лю
дей, що до однієї ту
-
тешньої сусіди удо
ви ху
то
рян
ки
час
то навіду
ються на хутір офі
-
це
ри з ла
ге
ря, бо в тієї панїї дві
гарні доч
ки. Во
на дізна
лась за
це, знай
шла при
чи
ну, щоб по
ї
-
хать до тієї нез
най
омої панії бу
-
цімто ку
пу
ва
ти по
ро
ся
та. Во
на
вки
ну
ла в по
воз
ку мішка й по
ка
-
та
ла на хутір без по
го
ни
ча. Ку
-
пи
ла во
на двоє по
ро
сят, по
ба
ла
-
ка
ла з офіце
ра
ми, на
ми
лу
ва
лась
ни
ми й вер
та
лась до
до
му. Але на
шля
ху, ко
ло са
мо
го ро
ву, по
воз
-
ка нас
ко
чи
ла ко
ле
сом на гор
бок,
підско
чи
ла та й пе
ре
ки
ну
лась.
Мішок з по
ро
ся
та
ми по
ко
тивсь
у рів. По
летів ту
ди й її ка
пе
люш.
Підве
лась во
на з землі, за
ки
ну
ла
за ву
ха роз
пат
ла
не во
лос
ся й му
-
си
ла лізти в рів дос
та
вать по
ро
-
ся
та й ка
пе
люш. Після не
дав
ньо
-
го туч
но
го до
щу в рові сто
яло
аж зе
ле
не баг
но. Во
на влізла ту
-
ди, ви
тяг
ла мішка, дос
та
ла ка
пе
-
люш, зад
ри
па
лась по коліна, об
-
ля
па
лась тро
хи не по шию. По
-
ро
ся
та з ля
ку кувіка
ють. Тоді во
-
на да
вай підіймать по
воз
ку, але
нап
ру
жу
ва
лась дов
го, аж крек
-
та
ла, і нічо
го не вдіяла. На щас
-
тя, на
го
див
ся який
сь чо
ловік і
підвів візка. Приїха
ла во
на до
до
-
му, уся об
ля
па
на. Отець Яків як
уг
лядів, то тільки ру
ки зняв до
бо
га!»
«Ото ка
торж
ний! І за це досвід
-
чив
ся звідкільсь! - по
ду
ма
ла На
-
деж
да Мокіївна. - Не такі-то дур
-
ні провінціали, як мені зда
ва
-
лось!»
«Цій ду
ринді здається, що во
на
кра
су
ня нав
ди
во
ви
жу! Але яка ж
во
на кра
су
ня? Очі витрішку
ваті,
як у со
ви, рот, як курінь на баш
-
тані, зу
би, як ло
патні, ще й до
то
го во
на низько
ока та кис
ло
-
ока, не
на
че пе
репічай
ка; го
ло
ва
в неї завж
ди не
на
че куд
ла
тий
кужіль, а на по
ти
лиці все те
лі
па
-
ється якесь куб
ло з одіржин або
з па
чосів. В цієї ле
да
чої хвой
ди
ро
зум не в го
лові, а на язиці та в
гу
би
щах. А їй здається, що во
на
най
ро
зумніша од усіх».
«А ти, пас
куд
ний гу
бань! Чи то
-
бі ж пак ціну
вать мою кра
су? То
-
бі, по
га
но
му бе
зу
сові? В моїх
очах є такі ча
ри, що як на ко
го
пильно по
див
люсь, то од
ра
зу й
при
ча
рую й при
люб
лю до се
бе».
Вона аж скипіла, аж нес
тя
ми
-
лась і зо
па
лу вхо
пи
ла чис
тий ко
-
н
верт, що ле
жав на
пох
ваті, згор
-
ну
ла лист і всу
ну
ла йо
го в кон
-
верт. Помс
та й рев
нивість за
би
-
ли їй па
мо
ро
ки. Во
на бу
ла зла на
док
то
ра, що він за
ли
цяється не
до неї, а до Ліди, спох
ва
ту навіть
за
бу
ла, що бу
ло пи
са
но за Ліду й
док
то
ра, але й за неї, вхо
пи
ла
пе
ро й по
ча
ла чер
кать ад
рес: «В
се
ло Дер
качівку, ви
со
ко
по
важ
-
но
му доб
родієві Андріянові Ки
-
ри
ло
ви
чу Гу
ко
ви
чеві…»
Аж до
пи
су
ючи ад
рес, во
на нес
-
подіва
но сха
ме
ну
лась й опам'я
-
та
лась.
«Ой, ненько моя! Що ж це я роб
-
лю? Це ж я по
си
лаю ви
каз на
док
то
ра й Ліду, і на са
му се
бе…
Оце бу
ла б вструг
ну
ла шту
ку!
Отой за
те
ле
пу
ва
тий пас
куд
ний
ву
хань зовсім за
бив мені тя
му в
го
лові».
Надежда Мокіївна дос
та
ла з
сто
ла чис
тий лис
ток па
пе
ру й
на
пи
са
ла до ста
ро
го Гу
ко
ви
ча
ли
ст, змінив
ши ру
ку й підби
ра
-
ючись під тон ста
рої досвідної
та по
важ
ної лю
ди
ни, кот
ра на
-
пе
в
но знає, де йо
го Ліда ба
чи
ть
-
ся по
таєнці з своїм ко
хан
цем, і
зас
терігає батька.
«Будьте обе
режні! Оце по
си
лаю
вам клап
тик лис
та, пи
са
но
го до
ме
не за ва
шу Ліду й док
то
ра
Ула
се
ви
ча. Наг
ля
дай
те за Лідою
доб
ре, до
ки ще нічо
го по
га
но
го
не тра
пи
лось. Пал
ка лю
бов зав
-
сігди бу
ває ска
же
на й безг
луз
да,
не тя
ме, що ро
бе, і мо
же доп
ро
-
ва
дить і до ли
ходійства, і навіть
ду
шо
губст
ва. Спиніть за
го
дя
Ула
се
ви
ча й мо
ло
деньку Ліду на
тій стежці, кот
ра зго
дом мо
же
за
вес
ти цих немірко
ва
них та не
-
роз
суд
ли
вих лю
дей і до ли
ході
й
-
ства, а мо
же, й до про
с
тупст
ва», -
так скінчи
ла свій лист На
деж
да
Мокіївна.
Потім во
на од
тя
ла но
жи
ця
ми
клап
тик од фер
ша
ло
во
го лис
та,
де мо
ва мо
ви
лась за Ула
се
ви
ча й
Ліду, прик
ла
ла цей клап
тик до
сво
го лис
та, над
ря
па
но
го чуд
ни
-
ми бук
ва
ми, ніби яки
мись ієро
г
-
л
і
фа
ми, приліпи
ла мар
ку й оді
-
сла
ла че
рез най
мит
чу
ка на пош
-
ту.
Приїхав отець Яків і вглядів на
столі свіжий не пом'яшку
ре
ний
кон
верт.
-
А це до ме
не лист з пош
ти? -
спи
тав отець Яків, вглядівши на
столі кон
верт з на
пи
сом.
-
Ні, не до ме
не! Це Яко
вові Вер
-
бицько
му, - ска
зав ба
тюш
ка при
-
ди
вив
шись. - Як цей лист сю
ди
пот
ра
пив? Ма
буть, по
мил
ка по
-
ш
та
ря? Але ж це тільки кон
верт.
А де ж лист? Це вже ти по
по
ра
-
лась і вий
ня
ла чу
жий лист та й…
надісь, і про
чи
та
ла, - по сільсь
-
ко
му зви
чаю.
-
Атож! Я са
ма по
ми
ли
лась та й
роз
дер
ла кон
верт. А те
пер ніяко
-
во вже вер
тать на
зад. Я той лист
вки
ну
ла в груб
ку й спа
ли
ла. Де
на пошті не запірвуть «Яко
ва»,
то й пруть то
го «Яко
ва» до те
бе.
Через день до Андріяна Ки
ри
-
ло
ви
ча смер
ком при
нес
ли з по
-
ш
ти лист та га
зе
ти. Він роз
гор
-
нув лист, хап
ком пе
ре
чи
тав йо
го
й одріза
ну до
пис
ку. Під лис
том
підпи
су не бу
ло. На до
писці, на
клап
ти
ку був підпи
са
ний фер
-
шал Яків Вер
бицький.
-
Анонімнийлист од ко
гось на
Ліду… Ов
ва! По
га
на спра
ва! Тек
-
лю! а хо
ди ли
шень сю
ди та про
-
чи
тай оці шпар
га
ли, - гук
нув він
на жінку з кабіне
ту.
Прийшла важ
кою хо
дою й Тек
-
ля Опа
насівна. Во
на бу
ла низь
-
ко
ока й на
че
пи
ла на пе
ренісся
сині оку
ля
ри, тро
хи не при
ту
ли
-
ла лис
та до лам
пи й пе
ре
чи
та
ла
йо
го вваж
ли
во, не ха
па
ючись,
не
на
че цідя
чи сло
ва й ряд
ки.
-
Я цього й сподіва
лась вже дав
-
ненько, - ска
за
ла во
на спокійно,
- але хто б оце на
пи
сав оцей
лист? І звідкіль він пос
ла
ний?
-
Мабуть, пи
ше якась ду
хов
на
осо
ба, бо пи
са
но в по
важ
но
му
мо
рально
му тоні: усе в йо
го мо
-
ва мо
виться про мо
раль, про до
-
б
ро
чи
нок, зло
чи
нок, ли
ходій
ст
-
во, навіть за прос
тупст
во.
-
Мабуть, дри
жипільський про
-
то
поп, бо лист ски
нувсь тро
хи
на про
повідь. Пев
но, пішла вже
по се
лах по
го
лос
ка за Ліду, піш
-
ла чут
ка за її одвідинн до Ма
ту
-
шевських і вже зас
ко
чи
ла й до
йо
го. Спа
сибі, що зас
терігає нас
за
ча
су. Це зас
те
ре
жен
ня тре
ба
ма
ти на увазі. Он ку
ди во
но вже
зай
шло! Яків Ки
ри
ко
вич лю
ди
-
на чес
на, стат
ко
ви
та, помірко
ва
-
на. Мені здається, що він не по
-
ви
нен би за
на
пас
тить і за
па
гу
-
би
ти на
шу ди
ти
ну, - го
во
ри
ла
Те
к
ля Опа
насівна.
-
Говори! Не за
па
гу
бить! Він
лю
ди
на чес
на й роз
суд
ли
ва, пад
-
кує ко
ло лікарсько
го діла. Це
пра
в
да. Але пал
ке ко
хан
ня бу
ває
сліпе, а ча
сом і безг
луз
де. Во
но
мо
же на
коїть ба
гацько ли
ха.
Тре
ба б Ліду якось од
лу
чить од
йо
го; тре
ба роз'єднать їх, та ще
й та
ки за
раз, не га
ячи ча
су! - вже
не ка
зав, а ніби гу
кав Гу
ко
вич на
всі по
кої.
-
Адже ж і я ко
лись хо
ди
ла на
одвідинн до те
бе по
тай од ма
ми,
бо га
ря
че й щи
ро ко
ха
ла те
бе, і
вий
шла за те
бе про
ти її ба
жан
ня
й волі.
-
Але ж Ліда не мо
же вінчаться
з Яко
вом Ки
ри
ко
ви
чем, бо во
на
ж йо
му рідня! Ти за це, ма
буть, і
за
бу
лась! - гук
нув Андріян Ки
-
рилович.
-
Ох мені ли
хо! Я на це чо
мусь
не за
ува
жи
ла! Що ж оце вий
де з
їх ко
хан
ня?
-
Може вий
ти те, на що на
тя
кає
оцей ста
рий бо
ро
дань в своєму
листі.
-
Не ка
жи-бо так! По
га
на в те
бе
ма
норія! Як тільки зай
де мо
ва
про будлі-яко
го ба
тюш
ку, в те
бе
інших слів ніби й не
ма, тільки -
пат
лач, куд
лань, бо
ро
дань, не
на
-
че ти по
шив
ся в штун
ди, або
що.
Гля
ди ли
шень! Ще скрізь піде
по
го
лос
ка, що з на
шої оселі пі
-
шла штун
да по селі.
-
Але ж що нам діяти? що чи
ни
-
ть? - гу
кав Гу
ко
вич на всі по
кої.
-
А що ж діяти? Не пус
кать Ліди
до Ма
русі та й годі.
-
Але, як на мій пог
ляд, тим ча
-
сом за це не тре
ба нічо
го ка
зать
ні Ліді, ні навіть Ме
ласі, щоб во
-
ни до яко
гось ча
су нічо
го за це
не зна
ли. Мо
же, во
но пе
рет
ре
ть
-
ся, пе
рем
неться та й так ми
не
ть
-
ся й за
бу
деться, - про
мо
вив ба
-
ть
ко.
-
Чому ж то не ка
зать Ме
ласі?
Не кло
почіться за Ме
ла
сю, бо
Ме
ла
ся вже все до
чис
та чу
ла й
знає, - за
ле
пе
та
ла Ме
ла
ся, вско
-
чив
ши про
жо
гом в кабінет.
-
А ти вже й чу
ла? - спи
тав бать
-
ко.
-
Ще б пак не чу
ла, ко
ли ви роз
-
мов
ляєте за сек
ре
ти ни
щеч
ком
так, що все чуть по всіх по
ко
ях.
Я й не підслу
ха
ла, бо як я од
чи
-
ни
ла двері в при
хо
жу, то все до
-
чис
та бу
ло чуть аж ту
ди, за що
ви ба
ла
ка
ли.
Мелася ска
за
ла не всю прав
ду:
во
на та
ки спи
ни
лась в при
хожій
на який
сь час та й до
ти підслу
-
ха
ла, до
ки старі зга
да
ли за неї.
Аж тоді в неї тер
пець увірвав
ся, і
во
на вис
ко
чи
ла, як ко
зак з ма
ку,
та з нес
тям
ки шусть прос
то в
кабінет на ціка
ву роз
мо
ву!
-
Ви Ліду при
бор
кай
те та
ки од
-
ра
зу, бо оті сього
часні вчені лі
-
бе
рал
ки не ду
же-то це
ре
мо
нять
-
ся: не вва
жа
ють ні на що в світі
й ладні ви
за
ко
ни
ти й зни
щить
усякі за
ко
ни й зви
чаї, скрізь за
-
ве
дені з давніх-да
вен, ніби якусь
не
потріб, трух
ля
ти
ну та гни
ля
-
ти
ну, як во
ни ка
жуть, - аж ре
пе
-
ту
ва
ла з злістю Ме
ла
ся, ма
буть,
че
рез те, що са
ма по
таєнці лю
-
би
ла Яко
ва Ки
ри
ко
ви
ча й бу
ла
лад
на зра
дить сво
го Ми
шу
ка
хоч і за
раз для йо
го бра
та.
-
Як же ти її при
бор
каєш? Як
би
во
на бу
ла кур
ка, то я взяв би но
-
жа, пок
лав би кри
ла до по
ро
га
та ле
зом і по
об
ти
нав би їх, щоб
не ду
же ви
со
ко літа
ла. А з пан
-
на
ми та ще й вче
ни
ми інша сп
-
ра
ва: в їх хвос
та й крил не
ма, -
ска
зав батько.
-
Забороніть їй їздить до Ма
ру
-
сі, за
бо
роніть ба
читься з своїм
люб
чи
ком, то во
на не
за
ба
ром за
йо
го й за
бу
де, - про
мо
ви
ла Ме
-
ла
ся.
-
Ой не за
бу
де, ко
ли щи
ро лю
-
бе! - ска
за
ла ма
ти, при
га
ду
ючи,
як во
на ко
лись лю
би
ла Андрія
-
на Ки
ри
ло
ви
ча й ви
хо
ди
ла до
йо
го в Києві в Царський са
док
сли
ве що
ве
чо
ра на роз
мо
ву.
-
Ба за
бу
де! Ми
не який
сь час, і
та пал
ка лю
бов про
хо
ло
не, зс
ли
-
з
не й зсяк
не, як дощ на піску, що
за
раз вни
кає в грунт, бо все ж на
світі хо
ло
не, навіть роз
пе
че
не
залізо, - ля
ща
ла Ме
ла
ся.
-
Але людське сер
це не залізо,
не спло
ха во
но й про
хо
ло
не. А
му
ки, а сум, а ту
га! - ска
за
ла ма
-
ти й сти
ха зітхну
ла. - Ой бо
жe
мій ми
лий! Що ж це в нас ско
ї
ло
-
сь так нес
подіва
но й не
га
да
но!
-
Є чо
го бідкаться! Мені аж чуд
-
но. Але чи так, чи інак, а з лібе
-
рал
ка
ми спра
ва по
га
на: во
ни не
-
х
ту
ють людськи
ми зви
ча
ями й
звуть їх за
бо
бо
на
ми, ще й під
-
німа
ють їх на глум та смішки, -
ле
пе
та
ла Ме
ла
ся,
В кабінет нес
подіва
но всту
пив
Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич. Усі за
мовк
-
ли й ущух
ли.
-
Я поїду до бра
та й ска
жу йо
му,
щоб він не зби
вав з пан
те
ли
ку
Ліди, - ска
зав він в тон пе
ре
д
ні
-
шо
ї роз
мо
ви Ме
ласі.
-
А ти це звідкіль дізнав
ся про
наші сек
ре
ти? - спи
та
ла Ме
ла
ся.
-
Гарні сек
ре
ти, ко
ли ти за ці се
-
к
ре
ти так по
таємно ре
пе
туєш,
що аж за во
ро
та чуть че
рез од
-
чи
нені вікна. Не чув їх хіба той,
хто не хотів чу
ти або ко
му ву
ха
по
зак
ла
да
ло. Я сто
яв на ґанку в
флігелі й не
доб
рохіть вис
лу
хав
ваші сек
ре
ти, бо твоє га
ла
су
ван
-
ня, ма
буть, бу
ло чуть аж на всю
осе
лю, а мо
же, аж до Па
на
сен
ко
-
вої са
ди
би. Спи
тай в Па
на
сен
ка,
то й він, надісь, знає за це. На ме
-
не аж страх най
шов.
-
Чого це на те
бе стра
хи на
па
-
ли? - спи
та
ла Ме
ла
ся, ви
ря
чив
-
ши з ди
ва очі.
-
Того, що вчо
ра в каші я ба
чив
зар
нят
ка от
рут
ної со
ба
чої бле
-
ко
ти. Не
дур
но ж ти сьогодні до
-
в
го спа
ла, сли
ве до півдня, і
вста
ла з чер
во
ни
ми очи
ма.
-
Перехрести ло
ба! Що це ти ве
-
р
зеш? Яка там со
ба
ча бле
ко
та в
каші, та ще й от
рут
на? Чи не сам
ти наївся со
ба
чої бле
ко
ти? Ме
ле
та
ке, не
на
че справді наївся со
ба
-
чої бле
ко
ти. Вид
но, що і в те
бе
го
ло
ва по
ло
вою нап
ха
на, як ка
-
же На
деж
да Мокіївна про своїх
ба
тю
шок.
-
Що це за знак? Те
пер усі мо
-
лоді жінки ре
пе
ту
ють, що в їх
чо
ловіків го
ло
ви нап
хані по
ло
-
вою. Чим же то нап
хані ваші ве
-
ли
ко
ро
зумні го
ло
ви? - ог
ри
зав
ся
Ми
хай
ло Ки
ри
ко
вич, кот
ро
му
вже дав
но ос
то
гид
ла оп
риш
ку
-
ва
та й крик
ли
ва Ме
ла
ся.
-
Та годі вам зма
гаться! Он тре
-
ба мірку
вать за щось по
важніше,
а не за те, чим в ко
го го
ло
ва нап
-
ха
на, - обізва
лась ма
ти. - Міркуй
-
те ли
шень, що нам ро
бить з Лі
-
дою, до
ки во
на десь ни
кає по па
-
р
ку та не чує? Киньте своє спе
-
ре
чан
ня на дру
гий час!
Ліда в той час гу
ля
ла в сад
ку, а
потім сіла на ґанку й зда
ле
ки чу
-
ла, що в по
ко
ях тра
пи
лась якась
спо
тич
ка між ни
ми, бо по
ча
лась
го
лос
на роз
мо
ва, навіть зма
ган
-
ня й га
ла
су
ван
ня. Ці ра
зу
разні
кри
ки так їй ос
то
чортіли, що во
-
на зу
мис
не од
ми
ку
ва
ла од їх і
тіка
ла в са
док. В той час гор
нич
-
на вско
чи
ла на ґанок. Ліда спи
-
та
ла в неї, що там скоїлось в по
-
ко
ях? Чи не тра
пи
лась якась
шко
да в по
ко
ях або в оселі?
-
Та там, пан
ноч
ко, хтось прис
-
лав па
нові лис
та за вас та за
док
то
ра, який
сь бо
ро
дань, чи
па
т
лач, чи піп, чи що. Я де
що чу
-
ла, та не все вто
ро
па
ла. Хтось
пи
ше до па
на, що буцімби
то ви
змо
ви
лись з док
то
ром десь сти
-
каться та ба
читься, чи в Ма
русі
Ма
ту
шевської, чи що; та пан ка
-
жуть, що ви й док
тор вже прис
-
та
ли до штун
ди, то во
ни че
рез
це й бо
яться, щоб за вас по селі
по
го
во
ру не бу
ло.
В Ліди швид
ко за
ки
да
лось сер
-
це. Во
на пос
те
рег
ла все й до
га
-
ду
ва
лась, який то лист при
нес
ли
батькові. Увійшов
ши в по
кої, во
-
на на ча
сок спи
ни
лась у світлиці
й звідтіль чу
ла ос
тан
ню роз
мо
-
ву: її взя
ла цікавість, і во
на не
втерпіла й нес
подіва
но ввійшла
в кабінет.
-
Це в вас роз
мо
ва за ме
не й
Яко
ва Ки
ри
ко
ви
ча? - спи
та
ла во
-
на й од
ра
зу зблідла на ви
ду.
-
Та еге ж! - обізва
лась Ме
ла
ся. -
За вов
ка про
мов
ка, а вовк у ха
ту!
Ось хтось пи
ше по
таємно
го лис
-
та за те
бе, ви
ка
зує на те
бе, що
ти ніби
то по
таєнці ба
чиш
ся з
Яко
вом Ки
ри
ко
ви
чем в Ма
русі.
Ліда зблідла, аж по
по
лотніла.
Взяв
ши в ру
ки лис
та й од
тяті
но
жи
ця
ми два клап
ти
ки, во
на
шви
денько пе
ребігла їх очи
ма й
пок
ла
ла на стіл.
-
Цей лист пи
сав не бо
ро
дань і
не пат
лач, а безп
ремінно пи
са
ла
ду
хов
на осо
ба, тільки не бо
ро
да
-
та, хоч і куд
ла
та: пи
са
ла йо
го На
-
деж
да Мокіївна Лад
ковська, бо
во
на має який
сь свій інте
рес, чи
-
мсь са
ма приш
пи
ля
на й при
ту
-
ле
на до цієї спра
ви… - обізва
-
лась Ліда якимсь приг
ноб
ле
ним
го
ло
сом, не
на
че во
на ше
потіла
ниш
ком, а не го
во
ри
ла.
-
Але ж чи во
на пи
са
ла, чи хтось
інший, а то, ма
буть, та
ки прав
да,
що ти змо
ви
лась з Яко
вом Ки
ри
-
ко
ви
чем ба
читься в Ма
русі й їз
-
дить ту
ди на одвіди
ни не до Ма
-
русі, а до Яко
ва Ки
ри
ко
ви
ча? -
спи
тав батько. - Це тобі, як мо
-
лодій панні, не ли
чить! Неч
ля!
-
Та хоч би бу
ла й прав
да. А що
ж ро
бить, ко
ли ви сли
ве ви
пи
ха
-
єте йо
го а сво
го до
му? А мені
тільки й ра
дощів, що по
ба
чи
ть
-
ся з ним та по
ба
ла
кать про щось
пу
тя
ще, за наші гро
ма
дянські
сп
ра
ви, - ска
за
ла Ліда, вже опа
-
м'я
тав
шись.
-
Я не про
ти то
го, щоб ти ба
ла
-
ка
ла з ним за ваші усякі просвіт
-
ні та гро
ма
дянські спра
ви. Про
ме
не! Але навіщо тобі бу
ло змо
-
в
ляться та зу
мис
не їздить на од
-
віди
ни буцімби
то до Ма
русі, але
й справді зад
ля то
го, щоб ба
чи
-
ться з Яко
вом Ки
ри
ко
ви
чем? -
ска
за
ла ма
ти.
-
Якби ж пак ви вдвох ба
ла
ка
ли
там в Ма
русі тільки про гро
ма
д
-
с
ькі спра
ви, то за це бу
ло б бай
-
ду
же нам усім, - вста
ви
ла своє
слі
вце Ме
ла
ся.
-
А ко
му яке діло до то
го, за що
ми вдвох ба
ла
ка
ли? Ви на
тяк
ну
-
ли йо
му ду
же ви
раз
но, щоб він
не їздив до нас. От він і їзде до
Ма
русі, щоб пе
ре
ки
нуться в цій
глу
шині жи
ви
ми сло
ва
ми з про
-
свіче
ни
ми людьми. А мені завж
-
ди ціка
во пос
лу
хать їх ро
зум
ну
роз
мо
ву, - ска
за
ла Ліда, сівши на
стільці. - От Ма
ру
ся за
ду
мує на
жни
ва за
вес
ти денні прис
та
но
-
ви
ща для ма
лих дітей і в се
бе в
ху
торі, і в нас на селі, щоб мо
ло
-
диці не но
си
лись з дітьми в по
-
ле. Ми й ра
ди
лись за це.
-
І охо
та ж тобі мо
ро
читься з
чу
жи
ми дітьми! Он в ме
не од
но
пи
щить в флігелі, та я й то
му не
дам ра
ди. На
си
лу те писк
ля оце
уко
лош
ка
ла! - ска
за
ла Ме
ла
ся.
-
Та він за
ли
цяється до те
бе!
Але що вий
де з то
го за
ли
цян
ня,
ко
ли він те
пер тобі не чу
жий.
По
б
ра
тись вам не мож
на! - обі
з
-
ва
в
ся батько.
-
Хіба ж я знаю, що вий
де? Пев
-
но, нічо
го не вий
де, - ска
за
ла Лі
-
да смут
ним, ніби роз
би
тим з од
-
чаю го
ло
сом.
-
А як нічо
го не вий
де, то ти йо
-
го за
ли
ши. Не бач
ся з ним, не ст
-
річай
ся з ним, не єднай
ся, то те
єднан
ня й роз'єднається са
мо; а
далі й за
бу
деш за йо
го, як усе на
світі за
бу
вається, - ска
за
ла ма
ти.
-
Я мо
жу не стрічаться й не ба
-
читься з ним, але до
ки й мо
го
жи
вот
тя, я йо
го не за
бу
ду. Ми
поєдна
лись дум
ка
ми. Не моя во
-
ля, не моя си
ла йо
го навік за
бу
-
ти. І не кажіть, і не радьте мені
ні
чо
го, бо ва
ша ра
да нічо
го не
вдіє і не нап
ра
ве ме
не ку
дись по
ва
шо
му ба
жан
ню.
Сльози зда
ви
ли її в гру
дях. Во
-
на тро
хи не за
ри
да
ла, схо
пи
лась
з місця, хап
ком вибігла з кабіне
-
ту й схо
ва
лась в своєму по
коїку.
Очі од
ра
зу зай
шли слізьми, і во
-
на зап
ла
ка
ла й зах
ли
па
ла, як ма
-
ла ди
ти
на, за
ту
лив
ши до
ло
нею
свій вид.
В кабінеті всі за
мовк
ли, не
на
че
дух за
таїли. Щи
ре ко
хан
ня й
сльо
зи щи
рої лю
бові взру
ши
ли
сер
це в усіх. Ма
ти зга
да
ла свої
лі
та мо
лоді, свою дав
ню мо
ло
ду
щи
ру лю
бов, як во
на ко
лись ко
-
ха
ла, як во
на си
ломіць зла
ма
ла
во
лю своєї ма
тері, щоб вво
лить
свою во
лю й пос
та
но
ви
ти на
своєму. Ме
ла
ся уяв
ки по
ба
чи
ла,
яка бу
ває в лю
дей щи
ра лю
бов,
та
ка пал
ка та щи
ра, якої во
на й
досі не заз
на
ла. Усіпо
чу
ва
ли, що
в по
ко
ях не
на
че пішов по
дих чо
-
гось пиш
но
го, на
че по по
ко
ях
повіяло па
хо
ща
ми за
паш
них кві
-
тів. Усіза
ду
ма
лись. На всіх най
-
шов сму
ток.
Мати зітхну
ла й вий
шла з кім
-
на
ти, щоб втіши
ти Ліду і вга
му
-
вать її го
ре. Батько сидів за
жу
-
ре
ний та зас
му
че
ний. Навіть на
очах лег
ко
дум
но
го Ми
хай
ла Ки
-
ри
ко
ви
ча з'явив
ся який
сь ле
ге
-
нь
кий сутінок жа
лю та за
ду
ми.
Мати впійшла в тем
ний Лідин
по
коїк. Ліди
на пос
тать лед
ве
мрі
ла од сіро
го одл
и
с
ку з вікна.
Мо
ло
да дівчи
на пла
ка
ла, аж
хли
па
ла, аж по
би
ва
лась.
-
Не жу
рись, до
ню! не вда
вай
ся
в ту
гу. Я знаю твоє сер
це й спо
-
чу
ваю твоєму без
та
лан
ню, бо
ко
лись і зо мною бу
ло сли
винь
те са
ме, що з то
бою. Заз
на
ла й я
та
ко
го го
ря. Чи так, чи інак во
но
вий
де, а я тобі не во
рог, а ма
ти, і
всто
юва
ти
му за те
бе й за Яко
ва
Ки
ри
ко
ви
ча. Про це так і по
дай
йо
му лис
том звістку, ко
ли не ма
-
ти
меш си
ли пе
ре
мог
ти своє сер
-
це й роз'єднаться з ним, - ска
за
-
ла ма
ти, засвічу
ючи світло на
столі. - Не плач, не жу
ри
ся. Мо
-
же, во
но й вий
де на доб
ре.
Од то
го ча
су Ліда пе
рес
та
ла їз
-
дить до Ма
русі на по
ра
ду й для
роз
мо
ви з ми
лим. Ма
ру
ся жда
ла
її який
сь час, а далі са
ма одвіда
-
ла Гу
ко
вичів. Ліда, по
сидівши з
нею в залі, пішла з нею в парк і
на са
моті роз
ка
за
ла Ма
русі про
свою при
го
ду, про чийсь по
тає
м
-
ний лист до батька.
Вернулись во
ни з пар
ку й сіли
пи
ти чай на ве
ранді. Ве
се
ла й го
-
во
рю
ча Ма
ру
ся сиділа, не
на
че
при
шиб
ле
на, і тільки прис
тав
-
ля
лась не
ве
се
ло. Во
на роз
ка
зу
-
ва
ла, що на час жнив має на дум
-
ці вкупі з сест
рою та вчи
тель
-
кою за
вес
ти в се
бе на ху
торі ди
-
тя
че ден
не прис
та
но
ви
ще.
-
От і ви, Лідо, за
ведіть вкупі з
Ме
ла
сею та вчи
телькою в се
бе в
селі при
най
мні на жни
ва та
ке
прис
та
но
ви
ще для дітей. Мен
ше
бу
ло б каліцтва й по
жежі на селі,
а для вас бу
де якесь діло, - про
-
мо
ви
ла Ма
ру
ся.
-
Он в ме
не пи
щить од
но ди
-
тин
ча, та й те мені ос
то
гид
ло.
Цур тим писк
ля
там! - обізва
лась
щи
ро ле
пет
ли
ва Ме
ла
ся. - Це ви
-
хо
де, що «не ма
ла ба
ба кло
по
ту,
та ку
пи
ла по
ро
ся!» Діло це доб
-
ре; не
ма що й ка
зать. Хоч я й лю
-
б
лю дітво
ру, але я не здат
на пи
-
льну
вать та дог
ля
да
ти цих пис
-
к
лят та опеньків. Ко
ли вже хо
-
ди
ться про доб
родіяння та фі
ла
-
нт
ропію, то я виб
ра
ла б собі
щось інше, а не це.
-
Ти бо все ви
би
раєш щось інше
і ніяк не спро
мо
жеш
ся виб
рать і
спи
ниться на чо
мусь!
А я бу
ла б
здат
на дог
ля
дать дітей, як
би
ма
ла засіб для цього діла, - ска
-
за
ла Ліда.
-
Про ме
не, й за
ход
жуй
ся. Але
на які гроші? Я не маю нічогі
-
сінько зай
во
го з сво
го над
бан
ня,
то й нічо
го не пос
та
чу. Не
хай
гро
ма
да розс
та
рається гро
шей.
Тре
ба ж бу
де най
нять ха
ту та дві
бабі за няньок та дог
ля
да
чок;
тре
ба нас
та
чать гро
шей і на
харч, - го
во
рив Андріян Кирило
-
вич.
-
Як не спро
мо
же
тесь, Лідо, за
-
вес
ти в се
бе це прис
та
но
ви
ще,
то при
бу
вай
те до ме
не на жни
ва
й станьте на який
сь час за дог
-
ля
дач
ку нам на зміну, бо для вас
не
ма тут ніякісінької ро
бо
ти. А
після жнив ми при
че
пи
мось до
земців: поїде
мо в Пол
та
ву, по
ве
-
зе
мо свої верс
та
ти
ки й зап
ро
си
-
мо на на
уку охо
чих мо
ло
диць,
щоб вив
чи
ти їх ви
роб
лю
вать по
-
лот
на, ще й за
охо
тить їх, щоб во
-
ни роз
пов
сюд
жу
ва
ли це ре
мест
-
во по всій око
лиці й по всіх усю
-
дах на Ук
раїні.
-
Про ме
не, Лідо, за
водь і тут
вкупі з вчи
телькою та
ке прис
та
-
но
ви
ще, - ска
за
ла ма
ти. - В нас
мо
ло
ка до
волі. Я не шко
дую й не
бо
ро
ни
ти
му тобі: бра
ти
меш, скі
-
льки схо
чеш. На який
сь там мі
-
ся
ць най
му за свої гроші дві ба
-
бі.
-
А ви, Лідо Андріянівно, та
ки
заїдьте до ме
не зго
дом, по
ба
чи
-
те, заціка
ви
тесь і нам ста
не
те на
підмо
гу, - го
во
ри
ла Ма
ру
ся на
розс
та
ванні. - Сподіва
юсь вас до
се
бе до
ко
неч
но!
Ліда мов
ча
ла, пох
ню
пив
шись, і
ле
генько зітхну
ла: во
на на
пев
но
зна
ла, що упер
тий батько не пу
-
с
те її до Ма
русі ніза
що в світі,
ко
ли він раз ска
зав це.
Минуло чи
ма
ло ча
су. Ліда пе
ре
-
ну
ди
лась, пе
ре
пе
ча
ли
лась, по
ма
-
рніла й зблідла на ви
ду. І за
су
му
-
ва
ла. Ма
ру
ся аж влітку якось не
-
на
ро
ком за
вер
ну
ла до Гу
ко
вичів
і знов зап
ро
шу
ва
ла Ліду до се
бе
на який
сь час або хоч на ча
сок,
щоб во
на по
ди
ви
лась на прис
та
-
но
ви
ще й при
ди
ви
лась до по
ря
-
дків. Ліда поп
ро
си
лась в батька,
але батько грим
нув на неї сер
-
ди
то й не доз
во
лив їхать.
-
Та пус
ти-бо! Не
хай поїде та
хоч роз
ва
жить се
бе тро
хи, - ос
-
ту
пи
лась ма
ти за Ліду. - Ти ж ба
-
чиш, як во
на нудьгує та нидіє
без діла! Ти ж ба
чиш, що їй все
гіршає, що во
на худ
не й та
не, як
вос
ко
ва свічка! Не
хай тро
хи про
-
ві
триться.
-
Одчепись! і не го
во
ри, і не мо
-
роч моєї го
ло
ви. Не
хай си
дить
вдо
ма та не ри
пається. Так бу
де
кра
ще й для неї. Час усе пе
ре
мо
-
же, все зне
се й звіє, як по
рох на
до
розі, і всі ті ду
рості щез
нуть і
зслиз
нуть.
-
Ба не
хай та
ки поїде! Не дер
-
жа
ть же її, не
на
че на при
поні
вза
перті! Во
на ж не ди
ти
на! От
візьму та й не пос
лу
хаю те
бе, та
й пу
щу її в гості, - про
мо
ви
ла ма
-
ти.
-
Не ви
га
дуй! Я га
разд знаю лю
-
дське сер
це. Не да
вай йо
му волі
та при
над
ки, не по
ту
рай йо
му,
то во
но і вга
мується, - ска
зав ба
-
тько вже з кри
ком нев
до
во
лен
-
ня в го
лосі.
-
Та й я знаю досвідом і своє й
людське сер
це, але я доб
ре пе
-
ресвідчи
лась, що не завж
ди й не
кож
не сер
це мож
на вга
му
вать.
Не до ли
ходіїв же та ду
шо
губів
во
на поїде, - зма
га
лась ма
ти.
Почалось, як і пов
сяк
час, спе
ре
-
чан
ня та зма
ган
ня. Батько вий
-
шов з до
му й за
раз по
ка
тав вер
-
хи на по
ле. Ма
ти звеліла най
ми
-
тові зап
ряг
ти ко
ни
ка й да
ла до
-
ч
ці дозвіл поїхать до Ма
русі на
ча
сок.
Ліда поїха
ла. Ма
ру
ся, й її сест
-
ра, і ста
ра ма
ти бу
ли такі раді
Лі
ди
но
му приїздові, що сли
ве
зне
с
ли її з по
воз
ки на ру
ках. Ма
-
ру
ся одісла
ла по
го
ни
ча з кіньми
на
зад до
до
му й на
ка
за
ла че
рез
йо
го, щоб не при
си
ла
ли ко
ней,
бо во
на са
ма при
ве
зе пан
ну до
-
до
му че
рез який
сь час.
Ліда про
бу
ла вже чо
ти
ри дні в
гос
тях і тро
хи по
бадьорніша
ла,
посвіжіша
ла, не
на
че од
хо
ди
ла,
як квітка на дощі після дов
гої
спе
ко
ти. Во
на хо
ди
ла в ди
тя
че
прис
та
но
ви
ще, кміти
ла за всім,
до всього при
див
ля
лась. Дітей
наз
но
си
ли й по
на
во
ди
ли ма
ло,
бо се
ля
ни все не йня
ли віри па
-
нам і ніби щось заздріва
ли. Од
-
лу
че
них од груді не
мов
лят щод
-
ня при
но
си
ли тільки три мо
ло
-
диці. Більшеньких дітей бу
ло
де
ся
те
ро.
Одного ран
ку Ліда вий
шла в са
-
док, а звідтіля пішла на про
гу
-
лян
ку по квітни
ку та зільни
ку.
Ра
нок був яс
ний, ти
хий. Сон
це
підби
лось ви
со
ченько вго
ру. Пі
-
сля туч
но
го наг
ло
го до
щу вночі
зем
ля од
во
лог
ла. Од
во
лог
ло й
по
вітря. Усякі лікарські зілля й
квітки в квітни
ку посвіжіша
ли,
не
на
че наб
ра
лись жи
ву
щої та
цілю
щої си
ли. Квітки цвіли, зіл
-
ля зе
леніло. Вог
ка зем
ля па
ру
ва
-
ла. Повітря про
па
ха
лось ду
хом
ре
зе
ди, лев
коїв, важ
ким ду
хом
зі
льни
ка, ро
ма
шок, ка
ну
пе
ру,
м'я
ти та ру
ти. Десь з-за ти
ну
лег
кий по
дих вітер
ця за
но
сив
гост
рий, нар
ко
тич
ний дух цвіту
кро
пи
ви та бу
зи
ни. Повітря пах
-
ло, аж ду
ши
ло. Бур'яни не
на
че
ди
ха
ли ча
дом. Го
ло
ва в за
жу
ре
-
ної дівчи
ни аж мо
ро
чи
лась од
важ
ких па
хощів в вог
ко
му пові
-
трі.
Вона підве
ла го
ло
ву, зир
ну
ла
на подвір'я й по
ба
чи
ла, що в
двір в од
чи
не
ну бра
му в'їжджає
пош
то
вий візок, а в візку си
дить
Яків Ки
ри
ко
вич Ула
се
вич. Ліда
тро
хи не зомліла. Од важ
ко
го
ду
ху, од ча
ду па
хощів та од нес
-
подіван
ки в неї зак
ру
ти
лась го
-
ло
ва.
Яків Ки
ри
ковнч вглядів її, мер
-
щій зско
чив з візка й поп
рос
ту
-
вав до неї. Ліда зблідла і, ко
ли
-
ва
ючись на ході, неміцною хо
-
дою пішла до йо
го на
зустріч,
спи
ни
лась на кільки сту
пенів од
йо
го, а потім рап
том ки
ну
лась, з
нес
тям
ки при
па
ла го
ло
вою до
йо
го пле
ча й сти
ха зап
ла
ка
ла.
Ула
се
вич підвів її го
ло
ву й шви
-
д
ко й га
ря
че цмок
нув її в що
ку.
-
Я за все знаю. Нічо
го мені й не
го
во
ри, - про
мо
вив він сти
ха,
ози
р
нув
шись на візок, кот
ро
го
од
на
че бу
ло не вид
но за ку
ща
ми
буз
ку. - Ти бу
деш моя! Ніхто й
ніщо в світі нас не роз
лу
чить, хі
-
ба од
на смерть. Ми жи
ти
ме
мо в
парі, хоч би твої батьки й не да
-
ли своєї зго
ди на на
ше од
ру
жен
-
ня. Жи
ти
ме
мо й невінчані, бо ти
приз
на
че
на мені яки
мись по
тає
-
м
ни
ми си
ла
ми не
ба й землі. Я
на
пи
таю собі служ
бу десь інде,
не в цих кра
ях, а да
ле
ко од бать
-
ків, од знай
омих і візьму те
бе з
со
бою. І ми од
ру
жи
мось і жи
ти
-
ме
мо вкупі.
-
Ти хо
чеш за
вез
ти ме
не крадь
-
ко
ма, по
тай од батьків? тоб
то
ви
к
рас
ти ме
не? - спи
та
ла Ліда,
тро
хи опам'ятав
шись.
-
Ні, сер
це! Я прос
то-та
ки поїду
до тво
го батька й ма
тері, поп
ро
-
шу, щоб во
ни те
бе пус
ти
ли зо
мною й поб
ла
гос
ло
ви
ли нас, -
ска
зав Яків Ки
ри
ко
вич.
-
Мій па
но
тець зро
ду-звіку на
це не прис
та
не! Він упер
тий, де
-
р
з
кий та міцний на вда
чу. Що
він раз пос
та
но
вив, що за
ду
мав,
то
го він не зміне ніко
ли, до
ки й
йо
го жи
вот
тя. Тре
ба нам пе
ред
-
ніше по
ба
ла
кать з матір'ю. Ма
ти
ба
га
то здат
ливіша од батька,
щи
ро ме
не лю
бе й спо
чу
ває до
на
шо
го ко
хан
ня. Мо
же, во
на й
спри
яти
ме мені в цій при
годі й
пус
те ме
не з то
бою. При
най
мні я
пев
на в то
му, що во
на не зва
жи
-
ться му
чи
ти мо
го сер
ця й за
ва
-
жать нам в на
ших замірах.
-
Наприкінці літа або з по
чат
ку
осені я при
бу
ду в Дер
качівку до
твоїх батьків сам, без сватів, як
на
пи
таю собі служ
бу десь да
ле
-
ко, пев
но, на Кав
казі. Південні
краї на
дять ме
не, по
ри
ва
ють до
се
бе мою ду
шу, бо я їх люб
лю по
своїй при
род
женій вдачі: я, бач,
трош
ки по
етич
ний на вда
чу, -
ска
зав Ула
се
вич.
Серце в Ліди взру
ши
лось од па
-
л
ко
го й щи
ро
го ко
хан
ня мо
ло
-
до
го хлоп
ця. Во
на об
ня
ла йо
го
ру
су го
ло
ву й вп'ялась ус
та
ми в
йо
го ви
со
ке гла
деньке чо
ло.
-
Я заз
да
легідь даю тобі своє
пе
в
не сло
во й обіцян
ку їхать з
то
бою хоч би й на край світу, аби
нам вдвох жи
ти вкупі й не роз
-
лу
чаться ніко
ли до кінця на
шо
-
го жи
вот
тя. Я отут в Дер
качівці
не
за
ба
ром за
нидію, за
чуч
верію,
як тра
ва в спе
ку. Я ту
теч
ки до
реш
ти знікчемнію. Цвіллю та
бу
р'яном за
рос
те моя го
ло
ва.
Ма
р
но про
па
де та моя просвіта,
кот
ру я прид
ба
ла не без труд
-
нації й нап
ру
ги. Жит
тя моє бу
де
тут неп
риємне й важ
ке. Ма
ма й
та
то раз у раз тільки те й роб
-
лять, що зма
га
ються або сва
-
ряться. Ме
ла
ся з чо
ловіком не
ми
рить і так са
мо все лається. Я
заздріваю, що Ми
шук її не лю
бе.
Ми
шук і Ме
ла
ся по
пе
ре
ди
ли нас
і ви
хо
пи
ли в нас на
ше щас
тя, на
-
шу до
лю, та й дурнісінько, бо й
самі не жи
вуть в згоді та в щасті.
Без пу
тя
що
го діла я тут, ма
буть,
не
за
ба
ром за
нидію або й збо
же
-
волію. Ход
жу та світом нуд
жу ча
-
сом без ніякої дум
ки в го
лові,
мов неп
ри
ка
яна. Я ту
теч
ки бу
ду
не вар
та навіть оцього помічно
-
го зілля, бо й во
но стає ко
мусь
на поміч, на ліки. Оці гарні квіт
-
ки при
най
мні тішать та зве
се
ля
-
ють чиїсь очі… а я…
-
А ти ж, моє сер
це, хіба не зве
-
се
ляєш людських очей своєю
кра
сою, своїми яс
ни
ми очи
ма?
Хіба ж ти не зве
се
ляєш мо
го сер
-
ця? Я то
бою тільки й жи
ву, тіль
-
ки й ди
шу. Ти для ме
не усей світ
зак
ра
си
ла, не
на
че роз
си
па
ла по
йо
му квітки для моїх очей. Ти ж
най
кра
ща квітка! Ти ж ок
ра
са
цього пиш
но
го квітни
ка! - пе
ре
-
бив її мо
ло
дий хло
пець.
-
Я те
пе
реньки не вар
та ото
го
ба
дил
ля на го
роді, бо й з йо
го є
якась ко
ристь для лю
дей. Оті
хма
р
ки, що пли
вуть в синьому
небі, і ті вартніші за ме
не, бо во
-
ни десь розіллються туч
ним до
-
щем, пол
лють су
ху зем
лю, при
-
не
суть вогкість на ни
ви та ле
ва
-
ди, да
дуть ро
дючість та пло
дю
-
чість. А я на всьому світі не
на
че
зай
ва, бо не
ма з ме
не ко
ристі ні
собі, ні лю
дям. Дар
мує моя про
-
світність, до кот
рої я стільки до
-
к
ла
ла праці. Ма
ма оце при
си
лу
-
ва
ла ме
не ви
ши
вать вже тре
тю
по
душ
ку на нові ка
на
пи, а мені
ця ро
бо
та не ду
же приємна, бо я
маю по
тяг до кни
жок, до на
уки. І
по
лег
кості для се
бе не жду ні од
чо
го в цій глу
шині, а уся
ке си
лу
-
ван
ня мені не по
до
бається.
Рипнули на ґанку двері, не
на
че
заск
рипів не
ма
за
ний віз. З две
-
рей ви
гулькну
ла й за
лисніла на
сонці си
ва го
ло
ва Ма
ру
си
ної ма
-
тері, Ган
ни Про
хорівни. Ліда од
-
с
ко
чи
ла од Ула
се
ви
ча й по
хап
-
цем поп
ря
му
ва
ла до ґанку. Поп
-
ліч з нею пішов ти
хою хо
дою й
Яків Ки
ри
ко
вич. Ста
ра ма
ти
при
к
ри
ла очі до
ло
нею звер
ху,
при
ди
ви
лась до гос
тя стемніли
-
ми очи
ма, впізна
ла йо
го й радіс
-
но привіта
лась. Не
за
ба
ром вер
-
ну
ла
ся з ди
тя
чо
го прис
та
но
ви
-
ща Ма
ру
ся з сест
рою. Яків Ки
ри
-
ко
вич ха
павсь у до
ро
гу. Усіпо
сі
-
да
ли на ґанку на лав
ках, по
ба
ла
-
ка
ли з півго
ди
ни, і гість рап
том
підвівся з лав
ки й поп
ро
щав
ся.
-
Я оце зран
ня виїхав з до
му, бо
ха
па
юсь в Бе
ре
зань. Там про
ки
-
ну
в
ся диф
те
рит на дітях і ще
яка
сь по
шес
на слабість на до
-
рос
лих лю
дях, їду, щоб док
лад
но
дізнаться за це все й ста
ти до
ря
тун
ку, - го
во
рив док
тор на
про
щанні й побіг до хвіртки так
швид
ко, не
на
че хтось гнав
ся за
ним.
Ліда сто
яла на східцях ґанку ні
-
би в ча
ду. І ко
хан
ня, і за
паш
ний
та душ
ний опар з землі за
па
мо
-
ро
чи
ли їй го
ло
ву. В неї ду
ми не
-
на
че по
ви
лись ту
ма
ном та мря
-
кою, че
рез кот
ру не
ви
раз
но виз
-
на
чу
ва
лась не
яс
на надія на яке
-
сь та
ке ве
ли
ке щас
тя, яко
му й
мі
ри й ціни не мог
ла во
на склас
-
ти.
Через тиж
день Ма
ру
ся од
вез
ла
Ліду до
до
му. Ліда посвіжіша
ла
на ви
ду, ста
ла жвавіша й ве
селі
-
ша. На її чолі не
на
че ви
яс
ни
лось,
як на небі після дов
гої не
го
ди та
сльоти. Сму
ток та жур
ба зник
ли
з очей. Блідо
та щез
ла з ли
ця. Ус
-
та знов ста
ли чер
воні, як ка
ли
-
на. Очі заб
ли
ща
ли, заг
ра
ли, як
бу
ло ко
лись давніше. Во
на не
на
-
че пе
ре
бу
ла якусь важ
ку слабі
-
сть і оду
жа
ла од
ра
зу. Ма
ти бу
ла
ра
да такій зміні.
-
А ба! - ка
за
ла во
на Андріянові
Ки
ри
ло
ви
чеві. - Я ж тобі ка
за
ла,
пус
ти її до Ма
русі, не
хай тро
хи
по
веш
тається між людьми, роз
-
ва
же се
бе в то
ва
ристві, то во
на й
одійде, як од
хо
де в дощ прив'я
-
ле
на в спе
ку та су
шу квітка. От
во
на й одійшла! А ти, бач, все по-
своєму гнеш і ме
не ніко
ли не
слу
хаєш.
По обіді Ліда по
чим
чи
ку
ва
ла з
Ма
ру
сею до вчи
тельки на по
ра
-
ду, щоб за
вес
ти в Дер
качівці де
-
н
не ди
тя
че прис
та
но
ви
ще.
-
Про ме
не, не
хай Ліда тим ча
-
сом ба
виться і цим, до
ки йдуть
жни
ва, - ска
за
ла ма
ти. - Во
на ду
-
же лю
бе дітей, а діти, навіть му
-
жицькі, гор
нуться до неї. Ча
сом
обс
та
нуть та оба
ра
нять її з усіх
боків за гос
тин
ця
ми, й во
на й са
-
ма на
че зма
литься та грається з
ни
ми, мов ма
ленька.
-
Та це, ма
мо, в їх, пев
но, те
пер
та
ка по
ве
денція пішла на ці уся
-
кі гу
манітарні вит
ре
беньки, як
бу
ває мо
да на наші сукні та ка
-
пе
люші, - ска
за
ла Ме
ла
ся.
Маруся, дав
ши по
ра
ду й на
пу
ті
-
н
ня Ліді та вчи
тельці, поїха
ла
вже смер
ком до
до
му. Ліда і вчи
-
телька обидві за
раз за
хо
ди
лись
ко
ло діла й не
за
ба
ром за
ве
ли
де
н
не прис
та
но
ви
ще. Ста
ра Гу
-
ко
вич
ка нас
та
ча
ла для дітей мо
-
ло
ка, пшо
на та крупів на каш
ку
та на куліш, ще й най
ня
ла дві ба
-
бі за наг
ля
да
чок та няньок. Од
-
на
че й то
го по
жив
ку діти не
ба
-
га
то спо
жи
ва
ли, бо дітей при
во
-
ди
ли не ба
гацько.
Тим ча
сом в Дри
жи
полі тра
пи
-
лась подія, ду
же неп
риємна й
навіть не
без
печ
на і для Ни
ко
на
Куч
ми, і для са
мо
го мо
ло
до
го
до
к
то
ра.
В Ни
ко
на Куч
ми на свят
ках та в
неділі, як і пе
редніше, завж
ди
зби
ра
лась юр
ба ціка
вих до кни
-
жок лю
дей то в батьковій хаті,
то в клуні або в сад
ку, як над
ворі
бу
ла го
ди
на. Ни
кон чи
тав їм ук
-
раїнські книж
ки. Ци
ми книж
ка
-
ми ціка
ви
лось усе се
ло. Лю
де хо
-
ди
ли до Ни
ко
на й на
зах
ват по
-
зи
ча
ли книж
ки. Чут
ка про це чи
-
тан
ня пішла по дру
гих се
лах в
око
лиці. А до мо
ло
до
го вваж
ли
-
во
го та доб
ро
го док
то
ра на
су
ну
-
ло ба
га
то сла
бих, навіть з ближ
-
чих око
лишніх сіл. Лю
де то си
-
діли на східцях ґанку, то стов
би
-
чи
ли ко
ло ґанку над
ворі ча
сом
цілим на
тов
пом, зас
то
ю
ючи чер
-
ги. Це все бу
ло та
ке не
бу
ва
ле на
се
лах, та
ке не
чу
ва
не в глу
шині,
що вже дав
ненько ки
ну
лось в
очі всім по всій око
лиці. Щоб по
-
більшить і підси
лить свою півчу
гар
ни
ми го
ло
са
ми, Ни
кон по
чав
од
би
вать півчих од цер
ков
но
го
хо
ру та підмов
лять, щоб во
ни
прис
та
ва
ли до йо
го хо
ру. Про
то
-
поп по
чав ремст
ву
вать та при
-
люд
но наріка
ти на Ни
ко
на. Ни
-
ко
на по
ча
ли су
дить та гу
ди
ти і
навіть об
го
во
рю
вать. Йо
го за
-
здріва
ли, що він не
дур
но зби
рає
в се
бе якусь збірню, що він зна
-
ється з док
то
ром та фер
ша
лом,
час
то гос
тює в їх, мов їм рівня,
по
во
диться з ни
ми за панібра
та,
що він в чо
мусь поєднав
ся з ни
-
ми. На своє ли
хо, Ни
кон пос
ва
-
рив
ся ще й з уряд
ни
ком… Пішла
чут
ка по око
лиці, що до док
то
ра
й Ни
ко
на от-от не
за
ба
ром прий
-
дуть тру
си
ти та об
шу
ку
вать.
Одного дня уряд
ни
ки й справді
прий
шли тру
сить та об
шу
ку
ва
-
ти Ни
ко
на. Пе
рет
ру
си
ли все в
хаті й у клуні, звеліли, щоб бать
-
ко од
чи
нив скри
ню, ниш
по
ри
ли
по всіх усю
дах і, на
решті, заб
ра
-
ли усі за
га
лом книж
ки, котрі по
-
з
на
хо
ди
ли. Кни
жок бу
ло ба
га
ць
-
ко, бо Ни
кон пи
сав до ав
торів у
сто
ли
цю й у Київ, щоб во
ни поп
-
ри
си
ла
ли свої ви
дан
ня для чи
-
тан
ня на
ро
дові. Книж
ки скла
ли
в ряд
но, але че
рез тижнів зо два
Ни
ко
нові вер
ну
ли йо
го ря
ден
це
з книж
ка
ми, тільки за
бо
ро
ни
ли
йо
му зби
рать в се
бе в хаті й в
осе
лі збірню й чи
та
ти їй книж
-
ки. Він, по
ра
див
шись з док
то
-
ром, од то
го ча
су хо
див чи
та
ти
лю
дям то в одній, то в другій
опрічній прос
торнішій хаті на
-
пе
ремінку.
Після цієї події, що скоїлась не
-
с
подіва
но й не
га
да
но, знов пі
ш
-
ла по селі по
го
лос
ка, що та
ка са
-
ма тру
са
ни
на бу
де ще й у док
то
-
ра і вчи
те
ля, а по око
лиці пішли
сли
хи, що вже в їх і тру
си
ли, на
-
віть і в тих, в ко
го во
ни бу
ва
ли в
гос
тях.
Така чут
ка дійшла й до Дер
ка
-
чівки. Гу
ко
вичі стур
бу
ва
лись.
Лі
да, по
чув
ши за це, од
ра
зу ніби
охо
ло
ла. Ми
шук запріг ко
ня й
за
раз побіг до бра
та. Він опо
ві
с
-
тив бра
тові за та
ку чут
ку, але ді
-
знав
ся на
пев
но, що нічо
го то
го
не бу
ло, що то тільки пішла ск
р
і
-
з
ь поб
ре
хенька. Ми
шук вер
нув
-
сь до
до
му зас
по
коєний.
Вже нап
рикінці літа Яків Ки
ри
-
ко
вич на
пи
тав собі місце на Кав
-
казі, десь на Ку
бані. Тоді він на
-
ва
жив
ся взя
ти в батьків Ліду й
виїхать з нею в ті да
лекі краї, ку
-
ди не дос
тяг
ли б людські довгі
язи
ки з око
лиці Дри
жи
по
ля.
Найнявши пош
тові коні, він од
-
но
го дня зран
ня побіг в Дер
ка
-
чівку, на
ва
жив
шись щи
ро й пря
-
мо по
го
во
ри
ти з ста
рим бать
-
ком, щоб він ви
дав за йо
го Ліду.
Гуковичі тільки що ви
пи
ли
вра
нішній чай і ще сиділи за
сто
лом та ба
ла
ка
ли, як у бра
му
вско
чи
ли коні й підко
ти
ли ду
же
швид
ко під ґанок. Усі зир
ну
ли у
вікно і впізна
ли Яко
ва Ки
ри
ко
-
ви
ча. По
го
нич спи
нив баскі коні.
Во
ни на
че спи
ни
лись на льоту й
рап
том ста
ли ко
ло ґанку, як уко
-
пані. Док
тор, ніби ха
па
ючись, ст
-
ри
б
нув з візка. Усів гор
ниці од
-
ра
зу ущух
ли й не
на
че дух при
-
таїли.
-
Яків Ки
ри
ко
вич! Чо
го це він
так спо
за
ран
ку? - про
мо
вив ба
-
ть
ко.
-
Щось тра
пи
лось! Щось є! - ви
-
хо
пив
ся Ми
шук. - Увігнав
ся в
двір швид
ко, не
на
че за ним хто
-
сь го
ниться. Мо
же, тікає?
-
Цей нес
подіва
ний приїзд яки
-
й
сь ли
ховісний. Щось скоїлось! -
ска
зав батько.
-
А мо
же, втікає та має на думці
пе
ре
хо
ваться в нас на який
сь
час, - обізва
лась з пе
ре
ля
ку Ме
-
ла
ся, при
га
дав
ши уся
кові сли
хи
за Яко
ва Ки
ри
ко
ви
ча.
-
Може, й навсп
раж
ки так! Бо
чо
го б пак він оце приг
нав
ся не
-
с
подіва
но до нас, ко
ли він, са
мо
по собі, втя
мив же моє ви
раз
не
на
тя
кан
ня, бо вже дав
ненько по
-
ки
нув свої часті одвіди
ни. Я не
ва
га
юсь в то
му, що він до
га
дав
-
ся, що такі, як він, одвідачі мені
не
упо
добні, - бу
бонів сли
ве ни
-
ш
ком ста
рий, щох
ви
ли
ни спо
ді
-
ва
ючись, як неп
ро
ха
ний одвідач
от-от наг
ло всту
пить в по
кої.
В две
рях з'явив
ся нес
подіва
ний
і неп
ро
ха
ний гість, тро
хи зблід
-
лий і по
марнілий, і поз
до
ров
кав
-
ся з усіма.
Його наг
лий приїзд зди
ву
вав
усіх. Усіне
на
че ос
товпіли й з ди
-
ва витріщи
ли і вти
ри
ли в йо
го
очі. Усім бу
ло ніяко
во; всі чо
гось
ніби зля
ка
лись. В Ліди сер
це
охо
ло
ло й спи
ни
лось на од
ну
ми
ть. Во
на зблідла на ви
ду, аж
по
по
лотніла. Але не
за
ба
ром сер
-
це не
на
че ожи
ло й за
ки
да
лось
швид
ко та хут
ко. В неї що
ки ра
-
п
том по
чер
воніли. Во
на до
га
да
-
лась, чо
го так нес
подіва
но при
-
ка
тав док
тор.
-
Вибачайте, що неп
ро
ха
ний і,
пев
но, не
ба
жа
ний гість при
був
до вас з одвіди
на
ми. Але мої од
-
віди
ни бу
дуть ос
танні. Я при
був
до вас по ве
ли
ко
му зад
ля ме
не
ділу й му
шу по
го
во
рить з ва
ми,
Андріяне Ки
ри
ло
ви
чу, та з ва
ми,
ма
мо! - го
во
рив мо
ло
дий хло
пе
-
ць якимсь ніби по
таємним, при
-
ду
ше
ним го
ло
сом.
«Мабуть, оце тікає, а за ним го
-
няться слідком», - по
ду
ма
ли Ме
-
ла
ся й ма
ти й обидві по
ля
ка
лись
на смерть.
-
Що тра
пи
лось? Кажіть хутчій!
Не муч
те нас, - про
мо
ви
ла ма
ти,
не
на
че аж крик
ну
ла.
-
Нічого та
ко
го не тра
пи
лось. Я
приїхав по
го
во
ри
ти за свою до
-
лю та за до
лю Ліди Андріянівни,
- ска
зав док
тор вже спокійніше
й го
лосніше.
-
Дбайте пе
редніше од усього
про свою до
лю та про свій та
-
лан. До
лею доч
ки пик
лю
ва
ти
му
-
ться батько та ма
ти, - ска
зав ба
-
ть
ко й на
су
пив свої довгі й густі
бро
ви так, що в йо
го вид став ні
-
би сер
ди
тий.
Мати важ
ко зітхну
ла: во
на за
-
раз до
га
да
лась, за яку то Ліди
ну
до
лю Ула
се
вич роз
по
чав роз
мо
-
ву з батьком.
-
Ми з Лідою Андріянівною вже
дав
ненько поєдна
лись дум
ка
ми
та пог
ля
да
ми, бо ми дер
жа
лись
од
на
ко
во
го пря
му
ван
ня, ко
ха
ли
-
ся в од
на
ко
вих прин
ци
пах. Єд
-
нан
ня ідей, єднан
ня душ - це ве
-
ли
ка по
таємна си
ла між людьми,
що єднає їх між со
бою. Де бу
де
єднан
ня лю
дей, єднан
ня душ, де
бу
де од
на
ковість пог
лядів, там
до
ко
неч
но бу
де зго
да й мир
но
та
і в житті, там тільки бу
де щас
тя,
те щас
тя, кот
ро
го так ба
жа
ють і
так шу
ка
ють усі лю
де.
-
Говоріть! Усякі ваші ідеї та те
-
орії ніко
ли не бу
ли та й, надісь,
ніко
ли й не бу
дуть завсідні й ві
-
ковічні, бо во
ни змінливі, навіть
швид
ко
ми
на
ючі: в один час па
-
ну
ють одні, а че
рез який
сь час
з'явля
ються інші на їх місце. Це
все не
дов
говічне, над
то вже змі
-
н
не та те
ку
че. Та
кий грунт під
но
га
ми за
над
то не
без
печ
ний.
Зго
дом ви мо
же
те не зійтись з
Лідою в якихсь там прин
ци
пах,
навіть мо
же
те че
рез це пос
ва
-
риться, по
ла
ятись і роз'єднать
-
ся, а мо
же, й розійтись, бо ви ж
жи
ти
ме
те невінчані. А сер
це лю
-
д
ське змінли
ве. Ко
хан
ня хо
ло
не.
Дум
ки та уся
кові гад
ки зміня
-
ються. Це грунт не
без
печ
ний,
хи
ст
кий. З нез
нав
ки та з не
тя
му
-
чості ви на
коїте самі собі ба
га
то
ли
ха. За
не
хай
те ви усю цю спра
-
ву! Ви
киньте геть усе це з го
ло
-
ви, вер
тай
тесь до
до
му й знов за
-
ход
жуй
тесь ко
ло пе
реднішої, сп
-
равді ко
рис
ної праці гро
ма
дян
-
сь
ко
го діяча, - ска
зав своє на
пу
-
ті
ння Гу
ко
вич.
-
Воно то й так! Але, окрім цьо
-
го, я, бач
те, вже дав
но щи
ро по
-
ко
хав Ліду Андріянівну, а во
на
по
ко
ха
ла ме
не. Ми далі не мо
же
-
мо жи
ти нарізно од
но без од
но
-
го. Ми поєдна
лись і че
рез сим
па
-
тію душ, і че
рез лю
бов. Бла
гос
-
ловіть нас на чес
не жит
тя до са
-
мо
го кінця на
шо
го жи
вот
тя! -
про
мо
вив міцним і спокійним
го
ло
сом Яків Ки
ри
ко
вич і сміли
-
во по
ди
вив
ся ста
ро
му в вічі,
жду
чи од
повіді.
-
Схаменіться! опам'ятай
тесь!
Що ви то
ро
чи
те! Ваш брат дер
-
жить стар
шу мою доч
ку, а ви
сва
таєте мен
шу. Це ж бо
же
ві
ль
-
ство! Це ж на
хаб
но й…
-
Для сер
ця не
ма тут нічо
го бо
-
жевільно
го й на
хаб
но
го. По
чу
-
ван
ня лю
бові вольне й не си
лу
-
ва
не, як са
ма вольна во
ля, не си
-
лу
ва
на дум
ка. Бо вольної дум
ки
не мож
на замк
ну
ти в тюр
му, не
мож
на зни
щи
ти або вби
ти з гар
-
ма
ти чи з руш
ниці, не мож
на
спи
сом за
ко
лоть. Та лю
бов і не
єсть який
сь вчи
нок, якась подія,
кот
ру мож
на спи
ни
ти і вга
му
-
вать або приг
но
бить. Я доб
ре
по
чу
ваю в серці, що я вво
ляю не
свою во
лю, а во
лю якихсь неві
-
до
мих по
таємних сил, котрі нев
-
га
мо
ва
но пра
ву
ють моїм сер
цем,
пра
ву
ють мною і па
ну
ють на
до
мною не
по
бор
но й не
пе
ре
мож
-
но. Не ми па
нуємо над ни
ми, а
во
ни опа
ну
ва
ли ме
не й Ліду. Я
не маю на думці поб
раться з Лі
-
дою по
таємно, по
тай од вас. Бо
-
ро
ни бо
же! Але, як доб
рий до
сво
єї ди
ти
ни батько, ви не за
бо
-
ро
няй
те нам поб
раться й жи
ти
вкупі. Дай
те нам щас
тя.
-
Нізащо! Ніко
ли в світі не дам я
та
ко
го доз
во
лу! - крик
нув бать
-
ко й рап
том зблід на ви
ду. - Це в
вас якісь док
торські пог
ля
ди! Ця
ва
ша на
мо
га неп
рав
ди
ва, на
хаб
-
на й навіть кривд
на для нас! Це
ж безг
луз
дя! А що ска
за
ли б за
ме
не лю
де? Ви ж лю
ди
на мірко
-
ва
на. По
судіть самі й поміркуй
те
про ваш вчи
нок. Піде по
говір, пі
-
де опо
ро
ка на ме
не й на матір.
Що ви оце за
ду
ма
ли? Ви при
ве
-
ли якесь не
щас
тя в мою гос
по
ду.
Ніко
ли цього не бу
де! Не дам
зго
ди!
Мати сиділа смут
на та за
ду
ма
-
на, аж го
ло
ву по
хи
ли
ла. В її сер
-
ці нес
подіва
но не
на
че на
но
во
ви
ник
ли усі му
ки, які во
на ко
-
лись дав
но пе
ре
терпіла в той
час, як її батьки дов
го не да
ва
ли
зго
ди на вінчан
ня з Гу
ко
ви
чем.
Во
на зга
да
ла, як в той час пе
ре
-
му
чи
лась та пе
ре
пе
ча
ли
лась; а
те
пер во
на не
на
че вдру
ге страж
-
да
ла од тих давніших мук, спо
-
чу
ва
ючи своїй ко
ханій Ліді.
-
Коли, Андріяне Ки
ри
ловн
чу,
не бу
де ва
шої волі й зго
ди, то ми
все од
но зійде
мось і до смерті не
роз
лу
чи
мось з Лідою, - ска
зав з
при
тис
ком і зав
зят
тям Ула
се
вич.
Батько гля
нув на йо
го зблідле
об
лич
чя, на йо
го ніби при
гаслі й
бо
жевільні очі й стри
во
живсь.
Він сподівав
ся якоїсь вих
ват
ки,
нес
подіва
ної й не
без
печ
ної.
-
Коли, та
ту, ви не поб
ла
гос
ло
-
ви
те нас, то я далі не стерп
лю
сво
єї му
ки. Не
ма в ме
не си
ли до
-
в
ше терпіти! - крик
ну
ла Ліда,
не
на
че нес
подіва
но підстре
ле
на
ку
лею пташ
ка, і за ти
ми сло
ва
-
ми, схо
пив
шись з місця, ки
ну
-
лась ма
тері на шию.
-
Схаменись ти, то
роп
ле
на! -
крик
нув батько.
-
Рятуйте ме
не хоч ви, ма
мо, бо
я ж без
щас
на, бо я ж без
та
лан
на,
- про
мо
ви
ла Ліда, ри
да
ючи на
плечі в ма
тері.
-
Не плач, до
ню! Ко
ли та
то не
згод
жується поб
ла
гос
ло
вить вас,
то на
томість я поб
ла
гос
лов
лю
вам жи
ти вкупі, - ска
за
ла ма
ти, і
в неї са
мої очі од
ра
зу зай
шли
сльозою. - Їдьте й живіть щас
ли
-
во вкупі. А ко
ли тобі, доч
ко, тра
-
питься яка при
го
да, ко
ли, бо
ро
-
ни бо
же, тра
питься так, що ти в
своєму житті бу
деш безп
ри
хи
-
ль
на й безп
ри
тульна, то пам'я
-
тай, що в те
бе є ма
ти, кот
ра тобі
сприяє, те
бе щи
ро лю
бе й не за
-
бу
де те
бе, і не од
ки
неться од те
-
бе, до
ки й тво
го жи
вот
тя.
-
Тату! та згляньтесь на їх! злас
-
кав
тесь над їх щи
рим ко
хан
ням,
- аж бла
га
ла Ме
ла
ся.
-
Про ме
не! Але жи
ти вкупі ту
-
теч
ки, та ще за моїм доз
во
лом
вам не ли
чить! Мо
го доз
во
лу
вам ніко
ли не бу
де. Це безг
луз
-
дя! Це якась на
пасть… І не чеп
-
ляй
тесь, і не сподівай
тесь! По
зи
-
ваться з ва
ми я не бу
ду, але своєї
зго
ди не дам ніко
ли! - ска
зав на
-
важ
ли
во батько й вий
шов з гор
-
ниці, ще й две
ри
ма гурк
нув спе
-
ре
сер
дя й до
са
ди.
Мелася сиділа з слізьми в очах.
Во
на впер
ше на віку уяв
ки пос
-
те
рег
ла і впер
ше втя
ми
ла си
лу
щи
ро
го обоспільно
го ко
хан
ня,
яко
го во
на ще й досі не заз
на
ла
й навіть не заздріва
ла. Во
на не
-
са
мохіть вда
лась в сму
ток, що їй
не бу
ло щас
тя й долі в ко
ханні
та в за
ли
цянні, не по
та
ла
ни
ло і
в шлюбі з дру
жи
ною, кот
рої во
-
на не ко
ха
ла щи
ро й га
ря
че.
-
Коли вже так скла
ло
ся ва
ше
діло, то ви, Яко
ве Ки
ри
ко
ви
чу,
дай
те нам звістку, як виїжджа
-
ти
ме
те на но
ве місце, а я ви
ве
зу
Ліду на вок
зал. До
ве
деться нам
пе
ре
терпіти й нарікан
ня, і люд
-
ський осуд та по
говір. Вже без
то
го не обійдеться. Але мені ба
-
й
ду
же. Не
хай су
дять по
за очі,
аби при
най
мні не цвіка
ли мені,
старій, в вічі.
Мати бу
ла доб
ро
сер
да й здат
-
ли
ва, хоч і лю
би
ла зма
гаться та
су
пе
ре
чить чо
ловікові.
-
Нехай же вас бог бла
гос
ло
ви
-
ть! - ска
за
ла ма
ти на
решті.
Вона пішла до кімна
ти, ви
нес
ла
об
раз, поб
ла
гос
ло
ви
ла Ула
се
ви
-
ча, об
ня
ла й тричі поцілу
ва
ла.
-
Нехай бог пош
ле вам щас
тя,
пош
ле та
лан та до
лю на но
во
му
місці, в но
во
му житті: де лю
бов -
там і бог. Хто ж за
па
лив ва
ше се
-
р
це ко
хан
ням, як не бог?
-
Я, ма
мо, вже маю звістку з Ка
-
в
ка
зу, вже на
пи
тав собі служ
бу.
Я дам вам зна
ти, ко
ли Ліді тре
ба
виїжджать в да
ле
ку до
ро
гу. Не
знаю, як вам і дя
ку
вать, що ви
знех
ту
ва
ли тим за
ко
ном, що рід
-
ним бра
там не мож
на вінчаться
з дво
ма рідни
ми сест
ра
ми. Цей
за
кон дав
но ви
жив свій час, і
вже час би йо
го ви
за
ко
нить і ви
-
вес
ти, - ка
зав Ула
се
вич, цілу
юч
и
-
сь на розс
та
ванні з усіма: і ма
ті
-
р'ю, і з Лідою, і з Ме
ла
сею та з
бра
том.
-
Господи споспішай вам! Щас
-
ти бо
же, на все доб
pe! - гук
ну
ли
Ме
ла
ся й Ми
шук до бра
та.
-
Спасибі! Я не знаю, як вам, ма
-
мо, й дя
ку
вать за лас
кавість та
при
хильність до ме
не, бідо
лаш
-
но
го! Не
дов
го я й зад
ля
юсь: сп
-
ро
даю де
які за
вальні речі, а кни
-
ж
ки та лікарський дріб'язок за
-
па
кую, за
бе
ру з со
бою та й виїду
в да
ле
кий край, де ми з Лідою
бу
де
мо лю
де нові, невідомі, де
нас ніхто не зна
ти
ме й ніхто не
до
ку
ча
ти
ме по
го
во
ром, - ска
зав
Яків Ки
ри
ковнч, хап
ком сіда
ючи
на труський пош
то
вий візок.
Яків Ки
ри
ко
вич не дов
го й га
-
яв
ся. Че
рез два тижні він по
дав
лис
том до Теклі Опа
насівни зві
с
-
т
ку й приз
на
чив день, в кот
рий
має виїздить в до
ро
гу. Тек
ля
Опа
насівна, як доб
ра й дбай
ли
ва
гос
по
ди
ня, ще заз
да
легідь над
-
ба
ла чи
ма
ло де
чо
го для при
да
-
но
го Ліді. Не тре
ба бу
ло й ве
ли
-
ко
го за
хо
ду. Нас
тав день од'їзду.
Яків Ки
ри
ко
вич, на
пу
тив
ши Ни
-
ко
на та вчи
те
ля, як далі про
ва
-
дить просвітню спра
ву, й поп
ро
-
сив
ши по
да
вать йо
му звістки за
все, розп
ро
щав
ся з ни
ми. І се
ля
-
ни й усі знай
омі ду
же шко
ду
ва
-
ли та жал
ку
ва
ли за ним.
Текля Опа
насівна за
хо
ди
лась
ще за
рані, щоб ви
ря
дить доч
ку в
да
ле
ку до
ро
гу. І ма
ти, і Ме
ла
ся, і
Ми
шук - усі хо
ди
ли зас
му
чені. В
ма
тері очі бу
ли зап
ла
кані. Пла
-
ка
ла й Ме
ла
ся.
-
Не з друж
ка
ми та бо
яра
ми до
-
ве
ло
ся те
бе, моя ди
ти
но, ви
ряд
-
жать до вінця: не з весільною
пи
ш
но
тою, не з му
зи
ка
ми та піс
-
ня
ми ви
хо
диш ти з до
му, а з
слізьми та смут
ком в душі. Несп
-
ло
ха, пев
но, по
ба
чи
мось. Пи
ши,
по
да
вай за се
бе звістку пов
сяк
-
час! - го
во
ри
ла ма
ти, ви
ряд
жа
ю
-
чи Ліду в до
ро
гу, на
ла
год
жу
ючи
все, що бу
ло потрібно на но
во
му
ха
зяй
стві в гос
поді.
-
Не плач
те й не журіться, ма
-
мо! Ви ба
чи
те, що я не пла
чу, що
я ве
се
ла й навіть лад
на співа
ти,
бо з ми
лим бу
де скрізь рай для
ме
не, хоч би в убогій сільській
ха
тині. Ко
ли б ви, ма
мо, зна
ли,
яка я те
пер щас
ли
ва! яка я ра
да!
- го
во
ри
ла Ліда на розс
та
ванні,
сіда
ючи в екіпаж і виїжджа
ючи з
дво
ру.
Батька не бу
ло вдо
ма: він зу
-
мис
не десь зник, виїхав з до
му й
навіть не поп
ро
щав
ся з Лідою,
не по
ба
жав їй щас
тя-долі в но
во
-
му житті. Ліда поїха
ла на вок
зал
са
ма, де її стрів Яків Ки
ри
ко
вич.
-
Тепер до
ро
га нам ска
тер
тею! -
ска
зав він, взяв
ши під ру
ку Ліду
й од
во
дя
чи в ва
гон. - Не
ма ко
му
й по
ба
жать нам щас
ли
вої до
ро
-
ги. По
ба
жаємо ж ми хоч самі со
-
бі, ко
ли ніхто з рідні не зва
жив
-
ся виїха
ти з то
бою в до
му й по
-
ба
жать нам обом щас
тя й долі в
житті та щас
ли
вої до
ро
ги.
-
За всі го
ло
ви! Бай
ду
же мені за
все, аби тільки я бу
ла з то
бою
вкупі до мо
го ско
нан
ня, до ос
-
таннього по
ди
ху мо
го жи
вот
тя, -
сти
ха обізва
лась Ліда.
XI
Минуло кільки років. Таїса Ан
-
дріївна Сват
ковська жи
ла, як у
раї, ти
хо та мир
но, в розкішній
обс
таві й тіши
лась щас
тям своєї
ко
ха
ної Лю
би. Елпіди
фор і Лю
ба
ко
ха
ли
ся, як го
лубів па
ра. Ста
ра
ма
ти бу
ла ніби за
ко
ли
ха
на щас
-
тям своїх дітей, сли
винь кож
но
-
го бо
жо
го дня хо
ди
ла до церк
ви,
а в сльоту та негідь сиділа вдо
-
ма, з нудьги чи
та
ла по п'ять ака
-
фистів на день та про
си
ла й бла
-
га
ла бо
га, щоб та
ке ти
хе жит
тя,
та
ка мир
но
та та зго
да в домі
про
дов
жи
лась до са
мо
го кінця її
жи
вот
тя. Елпіди
фо
ро
ва пер
ша
жі
нка жи
ла в сто
лиці й усе не
згод
жу
ва
лась бра
ти з ним ро
-
звід, бо ма
ла на думці й собі вий
-
ти заміж. Але це не ду
же тур
бу
-
ва
ло ста
ру матір.
«Аби моя Лю
ба жи
ла щас
ли
во,
не
хай жи
ве й невінча
на!» - го
во
-
ри
ла во
на своїм сест
рам в од
по
-
відь на їх час
те на
тя
кан
ня, а по
-
тім і до
ко
ри.
Тим ча
сом Елпіди
фор жив па
-
ном на всю гу
бу, не по своєму за
-
собі, і мар
ну
вав си
лу гро
шей на
кар
ти, на своє й Лю
би
не розкіш
-
не уб
ран
ня та на вітан
ня знач
-
них ба
га
теньких уря
довців - гос
-
тей. Він брав за служ
бу чи
малі
гроші, брав ха
барі, але не нас
та
-
чав гро
шей на сім'ю. З йо
го ки
-
шені гроші вит
ру
шу
ва
лись, як
по
ло
ва з дра
но
го лан
ту
ха. Таїса
Андріївна час
тенько му
си
ла до
-
к
ла
дать чи
ма
ло своїх гро
шей на
усякі потрібки та доч
чині вит
ре
-
беньки і - вже розст
ринька
ла по
-
т
ро
ху сли
ве усі гроші за про
да
ну
свою «ха
ту», як во
на ка
за
ла.
Тим ча
сом з Елпіди
фо
ром нес
-
подіва
но ста
лась ве
ли
ка зміна:
він дос
тав ор
ден Станісла
ва че
-
рез пле
че й чин дійсно
го статсь
-
ко
го совітни
ка, цеб
то штатсько
-
го ге
не
ра
ла. Ця подія не
на
че йо
-
му світ за
макітри
ла й го
ло
ву за
-
па
мо
ро
чи
ла. Він став гор
дий, пі
-
дняв го
ло
ву ще ви
ще, пе
рес
тав
на ву
лиці кла
няться усім тим
знай
омим, котрі бу
ли нижчі од
йо
го чи
ном, навіть пе
рес
тав з
ни
ми вес
ти знай
омість і не пус
-
кав до їх в гості ні Лю
би, ні Таїси
Андріївни до тих знай
омих, з ко
-
т
ри
ми во
ни при
яте
лю
ва
ли з да
-
в
ніх-да
вен, сли
ве зма
леч
ку. Лю
-
ба йо
го та
ки не ду
же слу
ха
ла й
ча
сом по
таєнці та крадько
ма за
-
біга
ла з візи
та
ми до давніших
зна
й
омих. Елпіди
фор сер
дивсь
на неї, по
чав гри
мать, навіть ла
-
яти її, що во
на знається з яки
-
мись міщан
ка
ми.
Люба бу
ла ма
за
на й пе
ще
на з
ди
тя
чих літ, ще й до то
го стра
-
ше
н
но са
мо
люб
на. Ма
ти пес
ти
-
ла її без міри, без тя
ми. Ро
дичі й
усі знай
омі так са
мо ще змал
ку
хва
ли
ли її, як ду
же гар
ну на вро
-
ду дівчин
ку, вих
ва
ля
ли її в вічі,
го
во
ри
ли їй завсіди лес
тощі, на
-
че підле
щу
ва
лись до гар
ної ди
-
ти
ни. Пе
ще
на, са
мо
люб
на Лю
ба
приміти
ла зміну в сво
го ко
хан
ця
й ду
же стур
бу
ва
лась. Во
на аж
те
пер пос
те
рег
ла йо
го дійсну
па
л
ку, оп
риш
ку
ва
ту та дес
по
-
тич
ну вда
чу, че
рез кот
ру по
ки
-
ну
ла йо
го й пер
ша жінка. І після
кож
ної свар
ки та зма
ган
ня з
ним тіка
ла в кімна
ту до ма
ми,
па
да
ла ниць у по
душ
ки й пхи
ка
-
ла та рум
са
ла, до
ки Елпіди
фор
не ви
хо
див з до
му на служ
бу. І
Елпіди
фор аж те
пе
реч
ки пос
-
теріг, що Лю
ба й доб
ра, але ду
же
на
ту
рис
та, са
мо
люб
на без міри
й ве
ред
ли
ва, не
на
че ма
за
на ма
-
ленька ди
ти
на. А Лю
ба жалілась
знай
омим, що як Елпідифор дос
-
тав Станісла
ва че
рез пле
че, то
не
на
че не той став, ніби збо
же
-
волів од гор
дості.
Але Елпіди
фор і не збо
же
волів.
«Пошк
ро
мадь русько
го, і ви
яв
и
-
ть
ся в йо
му та
та
рин», ка
же фра
-
н
цузька при
каз
ка. Те
пе
реч
ки сп
-
ра
вді з цього пе
тер
бурзько
го
уря
дов
ця ви
гулькнув та
та
рин,
цеб
то справжній знач
ний, гор
-
дий і за
по
пад
ний бю
рок
рат.
Саме то
го ро
ку, якось взим
ку
на різдво, приїха
ла до Києва Ме
-
ла
ся. Ме
ла
ся, по своєму зви
чаю,
заїха
ла до своєї под
ру
ги й по
ро
-
вес
ниці, доч
ки близько
го сусіда
діди
ча, що вий
шла заміж за ду
-
же за
мож
но
го діди
ча Кан
ди
бу.
Сво
їм зви
чаєм Ме
ла
ся побігла
ро
бить візи
ти усім своїм київсь
-
ким давнім знай
омим. Во
на зна
-
ла, в котрій го
дині обіда
ють в
кожній сім'ї, й запсігди пот
рап
-
ля
ла на обід.
Вже в пізні обіди зли
ну
ло на
неї сма
ко
ве натх
нен
ня. Ме
ла
ся
біга
ла все з візи
та
ми, щоб діз
на
-
ть
ся за усякі но
вин
ки. Ви
го
ло
-
дав
шись, во
на спи
ни
лась на ву
-
лиці й по
ча
ла мірку
вать, ку
ди б
то забігти, щоб по
обіда
ти всмак.
Во
на давнім досвідом доб
ре ді
з
-
на
лась, в ко
го го
тується доб
рий
борщ, а в ко
го най
смачніша пе
-
че
ня, в ко
го - чу
до
ва юш
ка і в ко
-
го прес
мач
на тре
тя пот
ра
ва. Ду
-
м
ки її спи
ни
лись на Таїси
но
му
пізньому обіді.
-
Піду до Сват
ковської. Там зав
-
ж
ди слу
же чу
до
ва ку
хо
вар
ка, го
-
тує борщ нап
ро
ди
во смач
ний, і
тре
тя пот
ра
ва в неї завж
ди та
ка,
що я й гу
би, і пальчи
ки лад
на
об
ли
зать після їжі. Та й ви
на в їх
дос
хо
чу, і ва
рен
ня вміють ва
ри
-
ти ду
же доб
ре. Ой їсти ж нап
ро
-
па
ли хо
четься!
Мелася поп
рос
ту
ва
ла до Сват
-
ковської, бо натх
нен
ня да
ва
ло
за се
бе зна
ти в шлун
ку ду
же й
ду
же ви
раз
но. Ме
ласі вже при
-
вид
жу
вав
ся ти
хий, гар
но приб
-
ра
ний за
ку
то
чок в Таїсиній сто
-
ловій, вви
жав
ся стіл, вже зас
те
-
ле
ний і зас
тав
ле
ний наїдка
ми й
на
пит
ка
ми, з ва
за
ми чу
до
вих
ово
щів та добірних ки
тяхів ви
-
ног
ра
ду. А натх
нен
ня все ли
ну
ло
на неї та збільшу
ва
лось од су
хо
-
го хо
лод
но
го повітря й та
ки до
-
б
ре тур
бу
ва
ло й мор
ду
ва
ло її ну
-
т
ро.
Мелася пішла швид
кою хо
дою,
сли
ве бігцем добігла до до
му й з
усієї си
ли од не
терп
ляч
ки смик
-
ну
ла за дер
жал
но дзво
ни
ка. Че
-
рез щіли
ни в две
рях во
на ніби
по
чу
ти
ла па
хощі свіжо
го мас
ла в
пе
чені на плиті. Це її ще гірше
розд
ра
ту
ва
ло. Во
на сми
ка
ла за
дріт, аж пальці пог
раб
ли на мо
-
розі, але ніхто не од
чи
няв. Нігде
не бу
ло чу
ти ні жи
вої душі. Ме
-
ла
ся збігла з сходів, пішла попід
до
мом, заг
ля
ну
ла в вікна, - нігде
ніко
го не бу
ло вид
но. Ще раз
вибігла во
на на східці, подз
во
ни
-
ла, пос
то
яла хви
лин з де
сять,
вже й змерз
ла в но
ги. Вже й па
-
льці в неї одуб
ли. Ніхто не од
чи
-
няв і не ви
хо
див.
-
Що це за знак? Ніхто не ха
па
є
-
ть
ся од
чи
нять? Ой ненько моя!
пев
но, зак
ли
кані ку
дись на обід.
Ку
ди ж я те
пер побіжу, щоб сма
-
ч
но по
поїсти, ко
ли вже пізно?
На
дісь, в знай
омих по
обіда
ли
вже скрізь.
Таїса вгляділа Ме
ла
сю з вікна й
ве
се
ленько гук
ну
ла до Лю
би:
«Ме
ла
ся йде до нас»!
-
Мелася? Ой, яка я ра
да! - обіз
-
ва
лась Лю
ба, ог
ля
да
ючи навк
ру
-
ги зас
те
ле
ний стіл. - Зап
ро
си
мо
на обід та хоч на
ба
ла
каємось
всмак. Обід сьогодні бу
де ве
се
-
лий. Ма
буть, Ме
ла
ся на
вез
ла з
се
ла но
ви
нок та звісток пов
ний
припіл, - ска
за
ла Лю
ба.
Таїса бу
ла ду
же ра
да. Во
на лю
-
би
ла Ме
ла
сю, як люб
лять ще
бе
-
т
ли
вих пта
шок. Ле
пет
ли
ва Ме
-
ла
ся вліта
ла в її ти
хий та мерт
-
вий за
ти
шок, не
на
че ластівка, і
бу
ди
ла той сон
ний за
ти
шок, ро
-
з
во
ру
шу
ва
ла ти
шу й мерт
во
ту.
Слу
ха
ючи Ме
ла
си
ну роз
мо
ву, Та
-
ї
са не
на
че чи
та
ла якусь ціка
ву
книж
ку оповіданнів або га
зе
ту,
та ще й не ма
леньку, а здо
ро
ву,
та
ку завбільшки, як прос
ти
ряд
-
ло. Ве
ред
ли
вий гор
до
ви
тий зять
те
пер не
на
че вис
мик
нув в неї з
рук та
ку га
зе
ту.
-
Любо! я ж тобі звелів не пус
-
кать в по
кої ні отієї со
ро
ки, ні
Ми
шу
ка! Ми
шук нам те
пер не
рівня, та й Ме
ла
ся так са
мо не
потрібна мені. Я не люб
лю стре
-
ко
тан
ня цієї со
ро
ки й од цього
ча
су зро
ду-звіку не пу
шу її в
свою гос
по
ду, - ска
зав Елпіди
-
фор, вий
шов
ши на се
ре
ди
ну сто
-
ло
вої.
-
Чом же не пус
кать? - спи
та
ла
Лю
ба, ви
ря
чив
ши очі з ди
ва. - Це
ж доч
ка на
шої давньої при
яте
-
ль
ки, і я з нею при
яте
люю.
-
Дідько б заб
рав отих твоїх да
-
вніх при
ятелів ми
шуків та отакі
-
в
ських то
ва
ри
шок! Я те
пер в чи
-
ні ге
не
ра
ла, а ти ге
не
ральша. Те
-
пе
реч
ки тон наш бу
де інший. Те
-
пе
реньки нам тре
ба ша
ну
ва
ти й
чтить се
бе, а не яки
хось го
лод
-
ра
нців. Я ви
же
ну оту со
ро
ку з
по
коїв, - вже не го
во
рив, а не
на
-
че шипів од злості Елпіди
фор
Ва
на
то
вич.
-
Бог зна що ти оце вер
зеш! Як
то мож
на не пус
тить на обід Ме
-
ласі? Я побіжу й са
ма од
чи
ню.
-
А я те
бе не пу
щу! - ска
зав він і
пе
ре
пи
нив Лю
бу, став
ши на две
-
рях, а потім швид
ко чкур
нув до
пе
карні й на
ка
зав гор
ничній не
од
чи
нять две
рей ніко
му.
Добра й ти
ха Таїса тільки скри
-
ви
лась од жа
лю. Ця безг
луз
да
зя
те
ва вих
ват
ка вра
зи
ла її, зо
би
-
ди
ла й на
ля
ка
ла, хоч во
на ще пе
-
редніше постс
ре
га
ла в йо
го пал
-
кі но
ро
ви. Не
мо
ва та не
до
те
па
зро
ду, во
на навіть не спро
мог
-
лась доб
ра
ти слів для ог
ри
зан
ня
з зя
тем. Спе
ре
чаться та сва
ри
-
тись во
на бу
ла зовсім не здат
на і
тільки жалібно скри
ви
лась і ва
-
ж
ко зітхну
ла.
-
Щоб ти, Лю
бо, не сміла мені
пус
кать отієї скре
го
ту
хи, ле
пе
-
ту
хи, отієї со
ро
ки в мо
го гос
по
-
ду! Не пус
кай і то
го ше
лих
вос
та,
ото
го підчих
вос
та Ми
шу
ка. А ко
-
ли гор
нич
на на
смілиться без
мо
го за
га
ду впус
тить їх в по
кої,
то я їх ви
тур
лю з до
му, ще й в'я
-
зи скру
чу на до
ро
гу. Чуєш? Та й
тим ста
рим Гу
ко
ви
чам те
пер ми
не рівня. Од їх тре
ба од
кас
ну
ть
-
ся.
-
О! Як то не рівня? - обізва
лась
несміли
во Таїса Андріївна. - Ад
-
же ж во
ни давнього дво
рянсько
-
го коліна, ще й дідичі. Во
ни нам
рівня.
-
Говоріть! Яка то мені рівня? -
ска
зав Елпідифор і зир
нув сер
-
ди
ти
ми блис
ку
чи
ми очи
ма на
те
щу,
-
Вони ж арис
ток
ра
ти, дідичі! -
до
да
ла Лю
ба. - Хоч Гу
ко
вич не
має ніяко
го чи
на, але за
те ж він
має ба
гацько по
ля, об
ла
дує ціле
се
ло; маєтність йо
го чи
ма
ла. Він
жи
ве не
за
леж
ним ні од ко
го па
-
ном, ніко
му не кла
няється, бо
має свою дер
жа
ву; сам собі пан,
бо ні од ко
го не за
ле
житься.
-
Овва! Які ж Гу
ко
вичі арис
ток
-
ра
ти? Оці пол
тавські, чи якісь
там там
бовські, чи тверські ді
-
ди
чі се
лю
ки - це греч
косії, а не
арис
ток
ра
ти. Ми, уря
довці, так
справ
дешні арис
ток
ра
ти, бо ми
не
се
мо на своїх пле
чах усю ва
гу
дер
жав
ної спра
ви. На
ми стоїть
дер
жа
ва, а не діди
ча
ми греч
ко
сі
-
ями, котрі не ма
ють ніякісінької
дер
жав
ної служ
би, а тільки дба
-
ють за свої ки
шені. Хіба ма
ло їх
та
ких, що лед
ве доп
лу
га
ни
лись
до третього кла
су гімназії та й
ки
ну
ли на
уку, сівши на го
то
ве
-
ньке батьківське гнізди
ще? Хіба
ма
ло з-поміж їх лед
ве письмен
-
них? А ще й пин
дю
чаться пе
ред
на
ми! Ми, мов
ляв, з давніх-да
-
вен нес
ли на своїх пле
чах усю
де
р
жав
ну ва
го
ту, ми ви
нес
ли ви
-
со
ко вго
ру дер
жа
ву! Які ж то ми?
Мо
же, котрісь там з їх прадідів
та прап
радідів і справді нес
ли ту
ва
гу, але, пев
но, більше для сво
-
го са
мо
любст
ва ми
ка
лись в уря
-
до
ву служ
бу, щоб дос
лу
житься
ти
ту
ла чи гра
фа, чи ге
не
ра
ла,
чи, мо
же, й кня
зя та честі й по
-
ша
ни в суспільстві. А от я і такі,
як я, вищі уря
довці, так це спра
-
в
д
ешні арис
ток
ра
ти, бо ми пра
-
цею своєю, кри
ва
ви
цею до
ся
гає
-
мдо ви
со
ких чинів і маємо пра
во
на честь, на по
ша
ну в дер
жаві.
Геть мені з ти
ми ми
шу
ка
ми та
ко
ляд
ни
ця
ми ме
ла
ся
ми! Бігає
по до
мах, не
на
че ко
ля
ду
вать або
щед
ру
вать. Щоб мені й дух їх ту
-
теч
ки не смердів!
Елпідифор далі та далі все на
-
би
рав
ся пи
хи й злості. Він бігав
од кут
ка до кут
ка, мов навісний,
та тільки зир
кав то на Лю
бу, то
на те
щу. В ма
тері очі зай
шли
сльо
зою. Лю
ба втек
ла в ма
те
ри
-
ну кімна
ту й, своїм зви
чаєм, впі
-
р
ну
ла го
ло
вою в по
душ
ки та
хли
па
ла.
-
О! вже пішла об
ли
ва
ти слізь
-
ми ма
мині по
шев
ки! Знаємо цей
твій зви
чай! - ре
пе
ту
вав навіже
-
ний Елпіди
фор і ніяк не міг вга
-
му
вать свої арис
ток
ра
тич
но-бю
-
рок
ра
тичні нер
ви.
Люба бу
ла з тих жінок, про кот
-
рих співа
ють в пісні: «Як прий
-
шла до
до
му, ляг
ла се
ред до
лу:
дри
га, дри
га, дри
га, дри
га - дри
-
ґає но
гою». І справді Лю
ба, че
-
рез нез
нач
ний ви
па
док, що бен
-
те
жив її й зачіпав її са
мо
любст
-
во, завж
ди пля
му
ва
ла слізьми
по
душ
ки і… не дриґала но
гою ті
-
льки тим, що це був би вчи
нок
по
га
но
го то
ну.
Горнична по
да
ла обід. Елпіди
-
фор сів за стіл і уплітав стра
ву
на всі зас
та
ви, аж за ву
ха
ми ля
-
ща
ло. Але борщ не вдав
ся ку
хо
-
варці: був нес
мач
ний, не
си
тий,
не
на
че пісний. Елпіди
фор звелів
гор
ничній пок
ли
кать ку
хо
вар
ку,
і як тільки мо
ло
ди
ця з'яви
лась
на по
розі, він пож
бу
рив на неї
по
рож
ню тарілку. Тарілка вис
ли
-
з
ну
ла з йо
го пу
чок, крут
ну
лась,
не
на
че по
котьоло, тро
хи не за
-
че
пи
ла тещі по лобі й бряз
ну
ла
об стіл. Ма
ти, си
дя
чи за сто
лом,
тільки прис
тав
ля
лась, що ніби
-
то обідає, їжа не йшла їй на дум
-
ку. Во
на сиділа зас
му
че
на, з важ
-
ки
ми ду
ма
ми в душі, що то далі
бу
де з нею, з її ко
ха
ною Лю
бою,
ко
ли й цей зять який
сь ніби ска
-
же
ний і безг
луз
дий. Лю
ба все
пхи
ка
ла, ли
ла сльози в ма
мині
на
волічки та напірни
ки й не ви
-
хо
ди
ла до сто
лу.
Мелася, змор
до
ва
на біга
ни
ною
та го
ло
дом, ще дов
го сто
яла на
східцях, а далі побігла у двір,
щоб та
ки промк
нуться в по
кої
хоч че
рез чорні схо
ди. Але й тут
двері в пе
кар
ню бу
ли замк
нуті, а
че
рез щіли
ни про
ми
кав
ся чу
до
-
вий смач
ний дух пе
чені, ли
бонь
ще й ку
ря
чої на свіжо
му за
паш
-
но
му маслі. Ме
ла
ся пос
то
яла, по
-
ню
ха
ла, заг
ля
ну
ла оч
ком в діро
-
ч
ку зам
ка, але нічо
го не по
ба
чи
-
ла. Во
на з злос
ту
ван
ням му
си
ла
вер
нуться до Кан
ди
би. Але во
на
зга
да
ла, що в Кан
ди
би, пев
но,
вже по
обіда
ли і во
на зас
та
не на
столі хіба тільки не
добірки та
не
доїдки. Бідна Ме
ла
ся му
си
ла
бігти на обід в рес
то
ран, її бра
ла
цікавість, му
чив здо
гад, де то
подіва
лись Лю
ба й Таїса і навіть
ку
хо
вар
ка й гор
нич
на в Ва
на
то
-
ви
ча. Не
на
че усі десь зслиз
ли
без сліду, що й приз
на
ки не зос
-
та
лось од лю
дей в домі, і тільки
чо
мусь ла
со пах
ло свіжою пе
че
-
нею з две
рей пе
карні по всіх
при
сінеч
ках.
Люба, пе
ре
ле
жав
ши в по
душ
-
ках свої плак
сивці та ве
ре
ди, вс
-
та
ла, але не схотіла обіда
ти. В
неї й справді в час та
ких нер
во
-
вих ви
падків про
па
дав по
тяг до
їжі. Ма
ти про
си
ла й бла
га
ла її
з'їсти хоч тарілку юш
ки, щоб її
лич
ко не змарніло, але Лю
ба по
-
п
ро
си
ла матір зос
та
вить пе
че
ню
на вечір до чаю, а са
ма при
че
пу
-
ри
лась пе
ред дзер
ка
лом і побіг
-
ла на Хре
ща
тик на про
гу
лян
ня,
щоб роз
ва
жить се
бе та розвіяти
сму
ток і до
са
ду. В неї бу
ла дум
ка
стрінуть там Ме
ла
сю й розвіять
свою нудьгу на свіжо
му повітрі.
Саме в той час Ме
ла
ся, по
обі
да
-
в
ши всмак в рес
то
рані, вий
шла
як
раз на
зустріч Любі. Лю
ба ки
-
ну
лась обнімать її та цілу
ва
ти.
Ну
дьга й сму
ток в неї од
ра
зу
зник, не
на
че Ме
ла
ся своїм по
ди
-
хом здмух
ну
ла їх з Лю
би
ної ду
-
ші. При
ятельки ста
ли й по
ча
ли
ба
ла
кать та оповіда
ти од
на од
-
ній усякі но
ви
ни та звістки. І в
однієї і в дру
гої цього кра
му на
-
б
ра
лось стільки, що їм до
ве
лось
та
ки дов
генько сто
яти се
ред
тро
ту
ару. На
товп лю
дей лив
ся,
ніби річкою, їх раз у раз пха
ли й
штов
ха
ли то в бо
ки, то в спи
ну, а
во
ни все сто
яли й не мог
ли на
-
ба
ла
каться.
-
Станьмо, сер
це, ко
ло стіни, бо
ми тут усім за
ва
жаємо і нас раз
проз раз штов
ха
ють, - ска
за
ла
Ме
ла
ся до Лю
би,
Вони ніби щільно при
ту
ли
лись
до стіни ма
га
зи
ну. Са
ме ко
ло
две
рей ма
га
зи
ну бу
ло вправ
ле
-
не здо
ро
ве дзер
ка
ло. Лю
ба мо
-
ло
ла язи
ком і все ніби не
зу
мис
-
не зир
ка
ла в дзер
ка
ло та че
пу
-
ри
лась, поп
рав
ля
ючи ле
генький
ка
пе
люш, що стир
чав на чо
ло
-
поч
ку на її тім'ї. Мо
роз брав все
дуж
че та дуж
че. Обрій на за
ході
не
на
че па
лав жов
то
га
ря
чим ог
-
нем, але не грів, а ніби пік мо
ро
-
зом і в що
ки, і в ніс, і в пуч
ки, і в
но
ги.
-
А я бу
ла в вас, сіпа
ла, сми
ка
ла
за дзво
ник, аж пальці в ме
не по
-
г
раб
ли, та й дур
но. Чи в вас пак
ніко
го не бу
ло вдо
ма, чи що? -
спи
та
ла Ме
ла
ся.
-
Нікогісінько! Нас зап
ро
си
ли
зна
й
омі на обід, - од
повіла Лю
ба.
«А чо
му ж то з пе
карні тхну
ло
сма
ля
ти
ною, чи пе
че
нею, та ще
й ли
бонь ку
ря
ти
ною, - по
ду
ма
ла
Ме
ла
ся з не
до
мис
лом в очах. -
Нев
же во
ни го
ду
ють та
ким до
-
ро
гим по
жив
ком своїх най
ми
-
чок? Гм…»
Обидві при
ятельки тут на про
-
с
торі роз
гор
ну
ли ввесь свій
крам, за
ле
жа
ний за дов
гий час,
не
на
че два ко
ро
бей
ни
ки, що по
-
од
чи
ня
ли спої ко
роб
ки й вис
та
-
ви
ли крам на по
каз сільським
мо
ло
ди
цям.
-
Чи ти пак, Ме
ла
сю, знаєш, що
ми дос
та
ли вчо
ра зап
ро
си
ни аж
на двоє весіллів? Ніна й Га
ля ви
-
хо
дять заміж. Од
но весілля бу
де
в се
ре
ду, а дру
ге в чет
вер, - зад
-
зи
го
ри
ла Лю
ба.
-
Обидві ви
хо
дять сли
ве за
ра
-
зом? Ото ди
во! А діву
ва
ли во
ни
обидві та
ки дов
генько; нігде
пра
в
ди діти, - ска
за
ла Ме
ла
ся,
на
чеб
то во
на са
ма й не діву
ва
ла
дов
генько. - А наш сусід Нек
ра
-
ше
вич, - тяг
ла далі Ме
ла
ся.- та
ки
на
ба
чив собі мо
ло
ду
ху; дов
го
ве
ре
ду
вав та пе
ре
би
рав, а та
ки
му
сить не
за
ба
ром надіти зо
лоті
кай
да
ни. Йо
му впа
ла в очі Ма
ру
-
си
на сест
ра.
-
Ота смуг
нас
та! Ну, вар
то бу
ло
так дов
го пе
ре
бен
дю
вать! - обі
з
-
ва
лась Лю
ба. - А чи знаєш, що в
нас у Києві по
зав
чо
ра тра
пи
ло
-
сь? Ак
тор дра
ма
тич
но
го те
ат
ру
Со
ло
гу
бов заст
ре
лив сво
го то
ва
-
ри
ша, ак
то
ра Го
луб
ко
ва.
-
Застрелив на смерть чи тіль
-
ки підстре
лив та по
ра
нив? Ох
ме
ні ли
хо! Та
ко
го ар
тис
та! та
ко
-
го кра
су
ня!
-
Застрелив од од
но
го ра
зу. Со
-
ло
гу
бов довідавсь, що йо
го жін
-
ка втек
ла од йо
го й про
бу
ває в
Го
луб
ко
ва. Ото ж вранці він і вві
-
р
вав
ся в йо
го жит
ло. Той са
ме
то
ді вми
вавсь над уми
вальни
-
ком. А Со
ло
гу
бов і пи
тається в
йо
го: «А де моя жінка?»
-
А де ж во
на справді тоді бу
ла?
- спи
та
ла Ме
ла
ся.
-
Кажуть, сто
яла за шир
мою,
при
ту
лив
шись у ку
точ
ку до гру
-
би. А Го
луб
ков і ка
же: «Одче
пись
од ме
не! Йди собі геть, ко
ли од
те
бе й жінка пішла геть». А той
як то
рох
нув з ре
вольве
ра, так
Го
луб
ков і по
ко
тивсь на підло
гу
з ми
лом в ру
ках. Не встиг і руш
-
ни
ком втер
тись, - ле
пе
та
ла Лю
-
ба.
Тим ча
сом над
ворі по
ночіло.
Мо
роз цу
пив, аж блискітки по
-
ча
ли літать про
ти одлис
ку з не
-
ба, аж опар знімав
ся в повітрі.
Пальці на но
гах мерз
ли і в Ме
-
ласі, і в Лю
би. Во
ни дріботіли ні
-
ж
ка
ми, туп
ця
ли на од
но
му місці
й усе роз
ка
зу
ва
ли про но
вин
ки.
А цікаві но
вин
ки все десь бра
-
лись і си
па
лись, як з мішків. Во
-
ни обидві вже не слу
ха
ли та пе
-
ре
би
ва
ли од
на од
ну й го
во
ри
ли
обидві ра
зом.
А мо
роз все міцнішав, вже по
-
чав шпи
гать Любі в ніс, в що
ки,
аж в неї сльози вис
ту
пи
ли з
очей. Ме
ла
ся вже тру
си
лась, як у
про
пас
ниці, але не мог
ла вдер
-
жать язи
ка. Обидві по
чу
ва
ли, що
вже не
пе
ре
лив
ки. Але Любі знов
спа
ла на язик од
на но
вин
ка.
-
Чи ти пак, Ме
ла
сю, знаєш, яка
те
пер зміна ста
ла з Елпіди
фо
-
ром, як на
че
пив ор
ден че
рез
пле
че й звізду на гру
дях? Він те
-
пе
реч
ки не
на
че збо
же
волів, ко
-
ли ще й пе
редніше не був тро
хи
бо
жевільний. Та
ке вит
во
ряє, та
-
ке ви
роб
ляє, хоч зби
рай
ся, впа
-
ко
вуй
ся та й з до
му ку
дись ма
н
-
д
руй!
-
Певно, вит
во
ряє те, що й мій
без
тям
кий Ула
се
вич? - про
мо
ви
-
ла Ме
ла
ся.
-
Де там! Твій Ула
се
вич і не змо
-
же то
го вит
во
рять, бо йо
му, бач,
не по
че
пи
ли ор
де
на че
рез пле
че.
Та й доб
ре, що не по
че
пи
ли.
При
най
мні він на
завж
ди зос
та
-
неться лю
ди
ною, як і всі лю
де. А
мій Елпіди
фор не
на
че ска
зивсь:
десь узя
лась пи
ха та якась не
са
-
мо
ви
та гор
до
витість. За
ди
рає
пи
ку вго
ру пе
ред усіма, навіть
пе
ре
до мною, не
сеться аж до
хмар. Зовсім на
че здурів чо
ло
-
вік! Йде
мо ми раз якось по ву
ли
-
ці, а на пе
ре
ул
ку спи
няє нас зво
-
щик; підбіг ко
нем, та й спи
нив
ся
тро
хи не під но
сом в нас, та й ка
-
же ве
се
ленько: «Сідай
те, ба
ри
не,
я вас од
ве
зу». Елпіди
фор як спа
-
х
не, як кри
ко
не на всю ву
ли
цю:
«Який я тобі ба
рин! Я пре
вос
хо
-
ди
тельство! Як ти смієш так ме
-
не звать? Чо
го ти спи
нив
ся тут,
тро
хи не наїхав нам на чо
бо
ти?»
Кри
чав він, ве
ре
щав, а далі лусь
йо
го ку
ла
ком у спи
ну! Зво
шик,
ма
буть, був на
хаб
ний. Як на
ро
бе
ґвал
ту! «Чо
го ви штов
хаєте ме
не
ку
ла
ком? Я вас по
зи
ва
ти
му в
суд! Хто дав вам пра
во штов
хать
ме
не в спи
ну?» На
ро
бив ґвал
ту
на всю ву
ли
цю. Лю
де по
ча
ли
збі
гаться звідусіль. Та я вже яко
-
сь вти
хо
ми
ри
ла зво
щи
ка, поп
ро
-
сив
ши ви
ба
чить за цей Елпіди
-
форів дур
ний вчи
нок.
-
Мій Ула
се
вич ле
да
що, зовсім-
та
ки ле
да
що. Нічо
го не ро
бе й
та
тові не стає до по
мочі в ха
зяй
-
стві. Все десь ти
няється і взим
ку
і влітку, завсіди швен
дяє по гос
-
тях, їзде на кар
ти, а більш за все,
сли
ве щод
ня, кис
не в то
го навіс
-
но
го сусіда, спортс
ме
на Нек
ра
-
ше
ви
ча: грається кіньми вкупі з
ним та ба
виться в Києві спор
-
том. А в ро
бо
чий час то вже до
-
мує та з нудьги ни
кає по пар
ку,
як го
лод
на жидівська ко
за по мі
-
сті.
-
Мене вже не тішить і те, що
він ме
не ко
хає. Ос
то
гид він мені,
- ска
за
ла Лю
ба.
-
Твій Елпіди
фор хоч щи
ро лю
-
бе те
бе й жа
лує, аж пад
кує ко
ло
те
бе. А мій же то ле
да
що й не
пад
кує ні ко
ло чо
го, і ки
дає ме
не
са
му сли
ве що
бо
жо
го дня: все
си
дить у то
го Нек
ра
ше
ви
ча та
грається кіньми або грає в кар
-
ти, - про
мо
ви
ла Ме
ла
ся.
-
А в тюрмі, ко
ли йо
му чим не
до
го
дить який
сь служ
ник мос
-
ка
ль, то він йо
го за
раз лясь по
морді! Дає по
мор
да
си всім, в ко
-
го влу
чить. Про це вже скрізь по
місті го
во
рять, а мені со
ром з
ним вкупі по
ка
заться між лю
де
й хо
дить по ву
лиці. Зовсім ска
-
зив
ся чо
ловік! А за
вис
ний та ре
-
в
ни
вий, то не до
ве
ди бо
же! Мені
не мож
на з па
ни
ча
ми ні тан
цю
-
ва
ти, ні навіть роз
мов
лять. За
-
раз так і вче
питься, не
на
че кліщ
у вівцю. А оце раз якось йду я з
ним по ву
лиці, а гімна
зис
ти са
ме
ви
хо
ди
ли з гімназії нам на
зу
ст
-
річ. Троє з їх спи
ни
лись та й див
-
ляться на ме
не, бо й як я гу
ляю
на Хре
ща
ти
ку, то ба
га
то па
ничів
спи
ня
ються та див
ляться на ме
-
не. А він як зак
ри
чить на їх, мов
ска
зив
ся: «Чо
го ви спи
ни
лись?
На
що ви ди
ви
тесь на да
му? Я
вас за
раз од
ве
ду до інспек
то
ра».
Я тобі ка
жу, хоч ви
би
рай
ся од
йо
го на дру
гу квар
ти
ру, бо вже
со
ром хо
дить з ним по ву
лиці.
-
То й ви
бе
рись! Кинь йо
го ік
дідьку! Ти ж не вінча
на з ним, -
ска
за
ла Ме
ла
ся.
-
Коли ж, сер
це, в нас не
ма вже
й ша
га в ки
шені. Елпідифор сип
-
ле грішми, як по
ло
вою. І ха
барці
нічо
го не по
ма
га
ють.
-
Це по
га
но. Я цього не сподіва
-
лась, - ска
за
ла Ме
ла
ся.
-
А це сьогодні роз
лю
ту
вавсь та
пож
бу
рив тарілкою на ку
хо
вар
-
ку. Здурів чо
ловік зовсім! Ма
бу
-
ть, і на ме
не швид
ко швир
га
ти
-
ме тарілка
ми, - ска
за
ла Лю
ба,
тру
ся
чись од мо
ро
зу.
-
Ну, цього ти йо
му не доз
во
-
ляй. Для те
бе луч
че, щоб ти
шви
р
га
ла на йо
го тарілка
ми, а
не він на те
бе. От я так, ма
буть,
швид
ко шпур
ля
ти
му тарілка
ми
на сво
го Ула
се
ви
ча, як він би
ти
-
ме бай
ди
ки й ме
не не лю
би
ти
-
ме.
-
Та ти, сер
це Ме
ла
сю, та
ки наг
-
ля
дай за ним доб
ре, бо - якось
влітку пішли ми в Царський са
-
док гу
лять, ко
ли ди
ви
мось, а на
ве
ранді в Ша
то за дов
гим сто
-
лом бен
ке
тує відо
ма в нас ком
-
панія гультяїв. Див
люсь я, а між
ни
ми стри
мить і твій Ми
шук…
-
О, бач! Я це і вга
ду
ва
ла, - аж
пи
с
ну
ла Ме
ла
ся. - Бу
ли з ни
ми й
ті співач
ки з ка
фе-шан
та
на?
-
Атож! Без їх в цих гультіпак
ніко
ли й «во
да не ос
вя
титься»,
як ка
жуть в при
казці.
-
Постривай же ти, нікчем
не
му
р
ло! Он де він мар
нує мої гро
-
ша
ки! А діла не ро
бе, все скла
дає
на батькові плечі, - ска
за
ла Ме
-
ла
ся.
Ще во
ни, пев
но, дов
го ба
ла
ка
ли
б та тру
си
лись на мо
розі. Але
Лю
ба ки
ну
ла оком вздовж улиці
вго
ру і вгляділа, що з го
ри йде її
знай
омий уря
до
вець. Во
на бо
я
-
ла
сь йо
го очей, бо в йо
го очі бу
-
цімто бу
ли нав
роч
ливі.
-
Ой ли
шеч
ко! Он
деч
ки йде Ко
-
рот
ке
вич! Я оце поп
ра
ви
лась і
по
з
до
ров
ша
ла. А як тільки він
ска
же, що я поз
до
ров
ша
ла, то
так, ка
торж
ний, од
ра
зу й нав
ро
-
чить своїми банька
ми.
-
Ну, бог зна що ти вер
зеш. Я не
вірю в ті уро
ки. Це нісенітни
ця, -
ска
за
ла Ме
ла
ся.
-
Еге, доб
ра нісенітни
ця! Ко
ли
тільки ска
же, що я поз
до
ров
ша
-
ла та гля
не на ме
не своїми очин
-
ка
ми, то я дру
го
го дня й зас
лаб
-
ну. І ма
ма так са
мо. А оце ко
лись
як нав
ро
чив од
но
го німця Шмід
-
та, то він зас
лаб та й умер, - ска
-
за
ла Лю
ба.
-
Таки за
раз вмер? - спи
та
ла з
ди
ва Ме
ла
ся.
-
Він нав
ро
чив йо
го вес
ною, чи
що, а во
се
ни вже німець і ду
ба
дав.
Люба не
на
ро
ком зир
ну
ла в дзе
-
р
ка
ло, що бу
ло вправ
ле
не в стіні
ко
ло ма
га
зи
ну, і вгляділа, що в
неї ніс по
синів і во
на по
по
ган
-
ша
ла. Лю
ба за
ту
ли
ла синього
но
са муф
тою. А тут вже наб
ли
-
жав
ся Ко
рот
ке
вич з страш
ни
ми
нав
роч
ли
ви
ми очи
ма…
-
Ой ненько моя! Як же я змерз
-
ла. Вже й но
ги одуб
ли. Ме
ла
сю,
при
ходь до нас на чай! та не ба
-
рись! А як прий
деш, то й не шар
-
пай за дзво
ник: за
сув бу
де од
су
-
ну
тий, бо ми те
бе з не
терп
ляч
-
кою жда
ти
ме
мо, - ска
за
ла Лю
ба
на про
щанні і без со
ро
му побігла
на го
ру пруд
ко та швид
ко, щоб
хоч тро
хи розім'ять та нагріти
за
коцілілі но
ги, та все за
ту
ля
ла
синього но
са.
Люба прибігла до
до
му, вбігла в
ма
те
ри
ну кімна
ту з слізьми в
очах і по
ча
ла біга
ти од кут
ка до
кут
ка.
-
Ой ма
моч
ко! Ма
буть, про
па
ли
мої пальці й пуч
ки. Ма
буть, я й
ніс і ву
ха по
од
мо
ро
жу
ва
ла, - не
го
во
ри
ла Лю
ба, але аж ви
ща
ла
од болісті в пальцях.
-
Ой як мені бо
ля
че! не
на
че пе
-
че ме
не в пальці.
-
А чо
го ж ти так зад
ля
лась на
ву
лиці, що аж тру
сиш
ся, не
на
че
те
бе тру
сить тряс
ця?
-
Та то, ма
мо, не я вин
на, а Ме
-
ла
ся. Стріла ме
не на Хре
ща
ти
ку
та як по
ча
ла мо
лоть язи
ком, як
по
ча
ла та
ра
ба
нить, то я сто
яла,
сто
яла, дріботіла та туп
ця
ла но
-
га
ми, на
си
лу ви
дер
жу
ва
ла. А во
-
на все ме
ле та й ме
ле, що й кінця
не бу
ло. Ну вже й прав
да, що со
-
ро
ка! Ме
ла
ся з тих ле
пе
тух, кот
-
рим тре
ба тільки вваж
ли
во
го
слу
ха
ча, щоб во
на мо
ло
ла язи
-
ком, а він тільки слу
хав та мов
-
чав. Так ле
пе
че, що мені не да
ла
й сло
веч
ка про
мо
ви
ти й навіть
ро
та роз
дя
вить. А мені до
кон
че
ба
жа
лось де
що їй роз
ка
зать. Од
-
же ж не да
ла! За
би
ла мені ба
ки,
за
мо
ро
чи
ла го
ло
ву й тро
хи не
за
па
гу
би
ла ме
не на мо
розі на
сме
рть. А бо
дай її не
чис
тий
узяв! Доб
ре їй, що глад
ка, як піч,
то й не змерз
ла. Ой про
па
ли ж
мої ніженьки й ру
ченьки! Не дай
гос
по
ди, як я оце од
мо
ро
зи
ла
собі но
са. Я тоді заст
ре
люсь.
Люба аж зля
ка
лась, уявив
ши
со
бі, яка то во
на бу
де кра
су
ня з
од
мо
ро
же
ним синім но
сом. Од
теп
ло
го повітря в по
ко
ях в Лю
-
би зай
шли заш
парі в пальці. Лю
-
ба од болісті в пальцях аж кля
ла
Ме
ла
сю.
Саме в той час Ме
ла
ся з оду
бі
-
ли
ми но
га
ми й ру
ка
ми прибігла
до Кан
ди
би, вско
чи
ла в по
кої й
по
ча
ла бігать по кімнаті, мов на
-
вісна.
-
Ну та й ле
пет
ли
ва ж ота ка
-
торж
на Лю
ба! Крий бо
же! Оце
зо
стріла ме
не на Хре
ща
ти
ку,
спи
ни
ла та як ста
ла дріботіть
язи
ком, то я слу
ха
ла, слу
ха
ла та
й не пе
рес
лу
ха
ла, бо її ніякий
чорт ніко
ли не пе
рес
лу
хає. Зов
-
сім за
мо
ро
зи
ла ме
не. Та я вже
так змерз
ла, що втек
ла од неї,
по
ки
нув
ши її се
ред улиці. Ну та
й дер
ка
ло ж! Ну та й со
ро
ка!
Скре
го
че та й скре
го
че так, що
не да
ла мені й сло
веч
ка про
мо
-
ви
ти й навіть ро
та роз
дя
вить.
Що поч
ну го
во
рить, то во
на спи
-
нить ме
не, та й сип
ле, та й сип
-
ле, мов го
ро
хом, та все ле
пе
че
про ото
го сво
го навісно
го Елпі
-
ди
фо
ра. А бо
дай її дідько взяв!
Ой про
па
ли мої но
ги! Ма
буть,
пальці од
мо
ро
зи
ла, - аж си
ча
ла
Ме
ла
ся од болісті в пальцях та
пуч
ках.
Але це тільки зо
па
лу так го
во
-
ри
лось. Як тільки в Ме
ласі одій
-
шли заш
по
ри, во
на на
тяг
ла на
се
бе удя
ган
ку й дмух
ну
ла нав
за
-
во
ди до Лю
би на чай, нев
ва
жа
-
го
чи на не
давні заш
по
ри.
Люба вже га
разд обігрілась і
вже й за
бу
лась за свою при
го
ду
на мо
розі. На стіл по
да
ли са
мо
-
вар. Лю
ба пе
ре
да
ва
ла мамі до
сло
веч
ка свою роз
мо
ву з Ме
ла
-
сею, - не
на
че чи
та
ла ма
тері яку
-
сь ціка
ву га
зе
ту, їй знов за
ба
жа
-
лось по
ба
чить Ме
ла
сю, до
вес
ти
до кінця де
яку по
ча
ту на ву
лиці
роз
мо
ву й док
ладніше роз
пи
та
-
ть за Ми
шу
ка. Ко
ли це в од
ну
мить в две
рях сто
ло
вої з'яви
ла
-
сь Ме
ла
ся, не рип
нув
ши навіть
две
ри
ма, не
на
че ма
ра ви
ник
ла
десь з-під підло
ги. Ме
ла
ся ве
се
-
ле
нько крик
ну
ла, вглядівши са
-
мо
вар. Лю
ба й Таїса й собі аж
крик
ну
ли на ра
до
щах. Лю
ба по
-
бігла на
зустріч Ме
ласі, вхо
пи
ла
в обнімок і щільно й міцно тричі
цмок
ну
ла її в що
ку. За мо
роз, за
-
ш
по
ри, за свій ніс, що вже був
став схо
жий на си
ню сли
ву угор
-
ку, лег
ко
дум
на Лю
ба вже й за
бу
-
лась. Во
на те
пер по
чу
ва
ла, що
приємно про
ве
де вечір і в теп
ло
-
му за
хис
но
му за
кут
ку, на
ба
ла
ка
-
ється з при
ятелькою всмак, до
-
нес
хо
чу, і не нудьгу
ва
ти
ме в дов
-
гий вечір.
Елпідифор з кабіне
ту по
чув Ме
-
ла
си
не дер
котіння, впізнав її го
-
ло
сок, спах
нув, схо
пив
ся з стіль
-
ця й про
жо
гом увійшов в сто
ло
-
ву: в йо
го ще бу
ло на думці, що,
мо
же, й по
ми
ливсь. А за сто
лом
сиділа Ме
ла
ся й ко
ло
ти
ла ло
же
-
ч
кою чай.
«І ку
дою во
на оце промк
ну
лась
в гор
ниці, що не бу
ло чуть ні
дзво
ни
ка, ні чов
ган
ня, ні навіть
ше
лес
ту? Ма
буть, че
рез пе
кар
-
ню прос
ко
чи
ла. Ця Ме
ла
ся прос
-
лиз
не че
рез щіли
ну й роз
ко
ли
ну
і вис
лиз
не звідсіль, як слизький
в'юн», - ду
мав Елпіди
фор, мовч
-
ки зир
ка
ючи ско
са на Ме
ла
син
зак
руг
ле
ний, як по
котьоло,
язик, що й на хви
ли
ну не хо
вав
-
ся в рот. Сю
ди круть - ту
ди вер
-
ть! і Елпіди
фор му
сив-та
ки сісти
за стіл до чаю. Але він сидів
мовч
ки й на
су
пив
ся та все ди
ви
-
в
ся вго
ру на сте
лю, витріщав очі
на стіну, не
на
че зро
ду й не ба
-
чив її. До Ме
ласі він і сло
ва не
про
мо
вив, хап
ки ви
пив один
ста
кан чаю, поп
ро
щав
ся й хутчій
вий
шов з сто
ло
вої, ска
зав
ши, що
йде в гості.
Набалакались тоді во
ни на са
-
моті за весь вечір! Таїса не
на
че в
той дов
гий вечір пе
ре
чи
та
ла ці
-
ка
ве оповідан
ня та аж об
ли
зу
ва
-
лась, по
пи
ва
ючи по
ва
гом ста
кан
за ста
ка
ном до
ро
гий за
паш
ний
чай з ва
рен
ням та крих
ки
ми
кре
н
де
ля
ми, до чо
го ця ви
пе
ще
-
на ласійка бу
ла ду
же ла
са.
«Елпідифор на
пин
дю
чивсь чо
-
гось і втік. Ну та й бун
дюч
ний
же він! Як
би на ме
не так гри
мав
мій Ула
се
вич, я йо
му не по
ту
ра
-
ла б, не по
ди
ви
лась би йо
му в
зу
би, а так ви
ва
ри
ла б во
ду, що
він не пот
ра
пив би, ку
дою і вті
-
ка
ти. Лю
ба й Таїса, як ба
чу, пло
-
хенькі обидві, як плохі кур
ки», -
ду
ма
ла Ме
ла
ся, чу
ючи, як Ел
пі
-
ди
фор туп
цяв по кабінеті та, ма
-
буть, че
пу
рив
ся пе
ред дзер
ка
-
лом, ви
ряд
жа
ючись ку
дись на
кар
ти.
Люба зга
да
ла за дамсько
го лю
-
б
чи
ка, усім да
мам спо
доб
но
го
ак
то
ра Го
луб
ко
ва й по
ча
ла те
-
пер роз
ка
зу
вать док
лад
но за йо
-
го ро
ман, чо
го во
на не мог
ла
зро
бить пе
редніше на мо
розі.
Ме
ла
ся му
си
ла схо
вать сво
го ле
-
пет
ли
во
го млин
ця в макітру й
сту
ли
ла гу
би, бо ро
ман і справді
був ціка
вий. Сло
во зос
та
лось на
черзі за Лю
бою. Лю
ба те
пер да
-
ла во
лю своєму язи
кові й на
ба
-
ла
ка
лась до
нес
хо
чу. Ме
ла
ся не
пе
ре
ба
ран
ча
ла їй, бо са
ма слу
ха
-
ла. Ціка
ва Таїса все по
пи
ва
ла ча
-
й
ок та все лизька
ла смач
не ва
-
рен
няч
ко, мов ла
са кішка мас
ло
язич
ком, і бу
ла лад
на слу
хать те
оповідан
ня, до
ки й над
ворі зо
-
ря
ти
ме або й світа
ти
ме.
-
Ти, Ме
ла
сю, не од'їжджай з
Ки
єва швид
ко, то по
ба
чиш пиш
-
ний по
хо
рон. Вже є чут
ка, що Го
-
луб
ко
ва хо
ва
ти
муть свя
ще
ни
ки
й за
не
суть в со
бор, - ска
за
ла Таї
-
са Андріївна.
-
Сидітиму в Києві хоч три дні,
хоч тиж
день, а та
ки піду на про
-
во
ди
ни за до
мо
ви
ною без
щас
но
-
го та
лан
ту, - ска
за
ла Ме
ла
ся.
Наговорились во
ни всмак, і Ме
-
ла
ся розп
ро
ща
лась з при
яте
ль
-
ка
ми сли
ве пе
ред світом.
Через три дні Лю
ба забігла за
-
рані до Ме
ласі й да
ла звістку, що
то
го дня хо
ва
ти
муть Го
луб
ко
ва.
Ме
ла
ся й Лю
ба, і ма
ти ви
ря
ди
-
ли
сь з до
му заз
да
легідь, ще на
по
ча
ток служ
би. Го
луб
ко
ва за
не
-
с
ли в со
бор. І со
бор, і ввесь здо
-
ро
вий цвин
тар, і ву
ли
ця - усе бу
-
ло поспіль ніби за
ли
те на
тов
-
пом, але скрізь ма
нячіли сли
ве
самі да
ми. Панів та па
ничів бу
ло
ду
же ма
ло. Пан
ни й панії збіг
ли
-
сь сли
ве з усього міста, щоб по
-
ша
ну
вать ніби
то ве
ли
кий за
ги
-
нув
ший та
лант, бо той та
лант
був… кра
сунь з ли
ця.
Того ж та
ки ве
чо
ра після по
хо
-
ро
ну Лю
ба не мог
ла всидіть до
-
ма. Їй ду
же за
ма
ну
лось з кимсь
по
ба
ла
кать ще й за цей по
хо
рон,
і за ве
ли
ку про
цесію.
Люба й ма
ти шви
денько уб
ра
-
лись, по
ки
ну
ли на столі за
пис
ку
до Елпіди
фо
ра, щоб він до тре
-
тьої го
ди
ни не ля
гав спа
ти й од
-
чи
нив їм двері, та обидві бігцем
побігли до Ме
ласі. Ста
ра Таїса аж
спо
ти
ка
лась, на
си
лу поспіша
ю
-
чи за Лю
бою.
Кандиби бу
ли раді гос
тям. Сіли
пи
ти чай. Пішла роз
мо
ва за Го
-
луб
ко
ва, за по
хо
рон. Роз
мов
ля
-
ли за уся
ких паній, яких ба
чи
ли
на про
цесії.
Вони ба
ла
ка
ли, не див
ля
чись
на го
дин
ник, і до
ба
ла
ка
лись аж
за тре
тю го
ди
ну; тоді сха
ме
ну
-
лись і хап
ком пішли до
до
му. Вже
бу
ла чет
вер
та го
ди
га, як во
ни
задз
во
ни
ли в дзво
ник ко
ло две
-
рей. Елпіди
фор ждав, ждав та й
годі ска
зав, йо
го зміг сон, і він
впав на постіль і за
раз зас
нув мі
-
цним сном. Лю
ба шар
па
ла за дз
-
во
ник, тор
га
ла две
ри
ма обо
ма
ру
ка
ми, аж в неї ру
ки помліли.
Мо
роз цу
пив доб
рий. Дзво
ник
дзе
ленькав, не
на
че ска
зив
ся. А в
глу
пу ніч усі в домі спа
ли так
міцно, як вбиті.
Врешті в Лю
би тер
пець увір
-
вав
ся. Во
на побігла до хвіртки й
по
ча
ла дзво
нить та гу
ка
ти на
двор
ни
ка. Двор
ник, позіха
ючи,
ви
й
шов і впус
тив їх на подвір'я.
Во
ни вже з дво
ра по
ча
ли сту
ко
-
тіть у вікно в Елпіди
форів ка
бі
-
нет. Елпіди
фор обізвавсь і крик
-
нув до їх в квар
тир
ку, що за
раз
од
чи
не двері.
Тільки що во
ни ввійшли в при
-
хо
жу, як Лю
ба підня
ла ґвалт. Во
-
на по
ча
ла кри
ча
ти на всі по
кої.
-
Що це та
ке з то
бою? Ми дзво
-
ни
мо вже а го
ди
ну, мерз
не
мо, а
ти не міг підож
дать, щоб нас пу
-
с
тить, - ре
пе
ту
ва
ла Лю
ба.
-
Ой бо
же мій! Ой, ко
ли б чаю! Я
одуб
ла зовсім, ру
ки й но
ги пог
-
раб
ли. Ой-ой-ой! Як я змерз
ла! -
бідка
лась ста
ра й зу
ба
ми цо
ко
-
тіла.
-
Я ждав до третьої го
ди
ни та
знемігся й нез
чув
ся, як зас
нув.
Ти, Лю
бо, по
вин
на б та
ки вер
-
таться в приз
на
че
ний час. Чом
би пак не вер
нуться в третій го
-
дині? - обізвав
ся Елпіди
фор.
-
Не міг підож
да
ти зай
вої го
ди
-
ни! А ми тро
хи не одуб
ли в се
бе
під две
ри
ма. Що це за на
пасть?
Тро
хи не за
па
гу
бив нас. Мій пер
-
ший чо
ловік бу
ло жде ме
не до
біло
го дня, а ти заліз в по
душ
ки
та й хро
пеш. Я до цього не звик
-
ла. Ме
не всі завж
ди жда
ли до
ти,
до
ки я вер
нусь з гос
тей; ме
не зо
-
стріча
ли з світлом, - ре
пе
ту
ва
ла
Лю
ба.
-
То вер
тай
сь у свій час! Ти ве
-
ред
ли
ва й без міри са
мо
люб
на.
Тобі нічо
го не ка
жи, слу
хай те
бе
в усьому, тоді ти бу
деш доб
ра.
Ти лад
на ко
ман
ду
вать в домі, ні
-
би який
сь фельдмар
шал. Мені
вже ос
то
гид
ли твої ве
ре
ди, ос
то
-
гид
ло те
бе за все тільки хва
-
лить. Та й швен
дя
ти тобі без ме
-
не не ли
чи
ло б.
-
Але ж з нею ма
ти хо
ди
ла. Не
са
ма ж во
на швен
дя
ла, - обізва
-
лась ста
ра, - та й ми бу
ли в гос
-
тях в по
ряд
них лю
дей, в Кан
диб.
-
Цебто в тієї навіже
ної Ме
ласі?
Я так і вга
ду
вав. Я її в по
ти
ли
цю
ви
тур
лю, як во
на лізти
ме сю
ди,
- кри
чав Елпіди
фор.
-
А я її зап
ро
шу і впу
щу! не вва
-
жа
ти
му на твій за
гад! Ти маєш
своїх гос
тей, а я маю пра
во при
-
й
мать своїх! - гу
ка
ла Лю
ба.
В глу
пу ніч в домі всі троє за
ра
-
зом підня
ли та
кий га
лас та кле
-
кіт, зби
ли та
ку бу
чу, що по
бу
ди
-
ли своїх слуг, по
бу
ди
ли й сусідів
по
жильців на другій по
ло
вині
до
му. Лю
ба ле
пе
та
ла й справ
до
-
ву
ва
лась, по
ка
зав
ши в повнім
блис
ку свою оп
риш
ку
ватість та
нев
га
мо
ва
ну й ве
ред
ли
ву вда
чу.
На
решті во
на по
ча
ла рум
са
ти й,
пла
чу
чи, побігла в ма
ми
ну спо
-
чи
вальню, впа
ла на ліжко не ро
-
з
дяг
ну
та, при
па
ла ли
цем до по
-
душ
ки й не
на
че за
мер
ла. Ма
ти
тор
ка
ла її, сми
ка
ла, тор
са
ла за
плечі, про
ся
чи роз
дя
га
тись та
ля
га
ти спать. Але Лю
ба на неї не
вва
жа
ла: во
на все ле
жа
ла ниць і
не ру
ши
лась з місця. Ма
ти роз
-
ляг
лась і ляг
ла в постіль, не за
-
га
сив
ши світла на столі. Дов
го
во
на не мог
ла зас
ну
ти од сум
них
дум.
«Яка без
щас
на моя Лю
ба! Де
сту
пить її но
га, там для неї й
рай, а потім чо
гось той рай стає
пек
лом. От і тут був рай, а те
пер
ста
ло пек
ло, - ду
ма
ла ма
ти дрі
-
ма
ючи. - Та
ка вже, ма
буть, на
ша
до
ля без
щас
на!»
Елпідпфор пішов до сво
го ка
бі
-
не
ту й за
ку
тавсь в ук
ри
ва
ло, ще
й ву
ха щільно за
ту
лив, щоб нічо
-
го не бу
ло чу
ти. Лю
ба так і ле
жа
-
ла в по
душ
ках і вже тільки пе
-
ред світом роз
дяг
ла
ся й спа
ла
сли
ве до півдня.
Ще й на дру
гий день за чаєм
був про
тяг нічної лай
ки та тро
-
хи не бійки, бу
ло ще й «оддан
-
ня» вчо
рашнього праз
ни
ка пі
-
сля гос
тей в Кан
ди
би
хи та в Ме
-
ласі, Лю
ба чеп
ля
лась і до
ко
ря
ла.
Елпідифор швир
го
нув ста
ка
ном
об пар
кет і вий
шов з по
коїв.
«Як я по
ми
лив
ся в Любі! Як я
по
ми
лив
ся в цій при
ше
ле
пу
ва
-
тій кра
суні! Дур
на, з по
рожньою
го
ло
вою, ще й оп
риш
ку
ва
та та
ве
ред
ли
ва. Ще моє щас
тя, що я
не сім'янис
тий чо
ловік. Зли
гав
-
ся з нею, то й роз
ли
га
юсь, ко
ли
во
на мені ос
то
чортіє своїми ве
-
ре
да
ми, - ду
мав Елпіди
фор, ле
-
жа
чи в кабінеті.
XII
Мелася, на
ван
та
жив
ши се
бе но
-
вин
ка
ми, поїха
ла до
до
му, роз
ва
-
же
на та ве
се
ленька. Но
ви
нок во
-
на вез
ла цілу чу
мацьку па
ро
ви
-
цю. Ці но
вин
ки так об
важ
ню
ва
-
ли її своєю ва
гою, що в неї бу
ла
дум
ка зас
ко
чить по до
розі до
Ма
русі, або в Бур
ти до дядька,
або деінде, щоб зро
бить собі по
-
легкість і поділиться цим доб
-
ром, бо во
на в цьому бу
ла ду
же
поділшли
ва. Але як приїха
ла во
-
на на вок
зал, як по
ча
ла па
ку
вать
на по
воз
ку усякі за
куп
ки та ск
-
риньки з уся
ким на
куп
ле
ним
кра
мом, то ця дум
ка про діля
ни
-
цю но
вин
ка
ми якось не
са
мохіть
вис
лиз
ну
ла в неї з го
ло
ви. Ко
-
роб
ки со
ва
лись в по
возці, підс
-
ка
ку
ва
ли, лізли од
на на од
ну, не
-
на
че все хотіли по
вис
ка
ку
вать
на шлях, ніби позв'язу
вані за ні
-
ж
ки ку
ри та кач
ки. Ме
ла
ся ло
ви
-
ла їх ру
ка
ми, знов вмо
щу
ва
ла й
якось за
бу
лась за ту діля
ни
цю з
сусіда
ми. На
томість в неї май
ну
-
ла дум
ка, чом це не виїхав на
вок
зал їй на
зустріч Ми
шук, бо
він пе
редніше час
тенько з нудь
-
ги виїжджав за нею на вок
зал і
по
ма
гав їй вклас
ти усякі ко
роб
-
ки та за
куп
ки, їду
чи по гла
де
нь
-
ко
му степ
ку, во
на при
га
ду
ва
ла
усі свої одвіди
ни та роз
мо
ви в
Ки
єві і аж те
пер на са
моті се
ред
ти
хо
го сте
пу при
га
да
ла, як Лю
ба
ба
чи
ла Ми
шу
ка на гу
лянці в Ша
-
то на ве
ранді за ве
че
рею з знай
-
оми
ми па
на
ми та з дво
ма співач
-
ка
ми з ка
фе-шан
та
на, Ми
шук не
виїхав до неї на
зустріч… і че
рез
це на
га
дав їй за се
бе. Во
на по
ча
-
ла сер
диться на сво
го чо
ловіка.
«Не виїхав ле
да
що! Не поміг
мені вкла
даться та па
ку
ва
ти
ся
на по
возці. А сам ти
няється в
Ки
єві та п'є чай з співач
ка
ми. І
Лю
ба жаліється на сво
го Елпіди
-
фо
ра, що він не
на
че здичів або
ска
зив
ся і шпур
ляє на неї таріл
-
ка
ми, мов той ди
кун… Ма
буть,
усі во
ни такі. А я ду
ма
ла, що Ми
-
шук ме
не брав че
рез те, що ме
не
лю
бе».
Приїхала во
на до
до
му й пот
ра
-
пи
ла са
ме на чай. Най
мич
ки по
-
вибіга
ли з по
коїв і поз
но
си
ли
ко
роб
ки й па
кун
ки. Ме
ла
ся увій
-
шла в сто
ло
ву, поз
до
ров
ка
лась і
пок
ла
ла на стіл тор
бин
ки з кре
-
н
де
ля
ми та су
ха
ри
ка
ми до чаю.
Во
на, оче
ви
дяч
ки, бу
ла втом
ле
-
на й біга
ни
ною по Києві, і те
ат
-
ра
ми, і візи
та
ми; та й язи
ком во
-
на нап
ра
цю
ва
лась та
ки доб
ре,
аж до вто
ми.
-
Ну та й за
сиділась же ти в
Києві! - ска
зав батько. - Ми те
бе
жда
ли, жда
ли та й жда
ти пе
рес
-
та
ли.
-
Ой та
ту! там бу
ло так ба
га
ць
-
ко де
чо
го ціка
во
го, що я му
си
ла
зос
таться в Києві сли
ве на тиж
-
день. Го
луб
ко
ва заст
ре
ли
ли… а
по
тім хо
ва
ли йо
го. Лю
ба й Таїса
Андріївна за
дер
жа
ли ме
не, щоб
вкупі піти та по
ди
виться, як йо
-
го хо
ва
ти
муть. Ой який же то
був по
хо
рон! Яка бу
ла про
цесія!
Яка пиш
но
та! Скільки на
ки
да
ли
в ка
та
фалк вінків! - на віз не заб
-
рать. Та все в про
цесії сли
ве са
-
мі
сінькі да
ми ви
щої верст
ви. Усе
бу
ли арис
ток
рат
ки. Був увесь
бо
монд! Не мож
на ж бу
ло не зос
-
таться на та
кий по
хо
рон. Це ж
за
ги
нув ве
ли
кий ар
тист, ве
ли
-
кий чо
ловік. Увесь бо
монд збігся
для по
ша
ни ви
со
кої штуч
ності,
бо ак
торське гран
ня це ж і ве
ли
-
ка, і най
цікавіша штучність. Хо
-
ва
ли йо
го, ніби яко
гось по
ета, -
го
во
ри
ла Ме
ла
ся й по
ча
ла опові
-
дать і за по
хо
рон, і про усі обс
та
-
ви
ни убий
ницт
ва ве
ли
ко
го, не
-
зрівня
но
го Го
луб
ко
ва.
-
Але ж ось у га
зеті вже про
май
-
ну
ла звістка, що в небіжчи
ка на
-
віть не бу
ло й справ
дешнього
та
лан
ту, окрім гар
ної вро
ди та
чу
до
вих очей, - обізвавсь Ми
-
шук. - В цьому бу
ла йо
го й си
ла
й ома
на.
-
Авжеж! Го
во
ри! Не бу
ло ніякі
-
сінько
го та
лан
ту… Тя
миш ти в
тих та
лан
тах, як од
на жи
во
ти
на
в апельси
нах, - ска
за
ла сер
ди
то
Ме
ла
ся. - Он і в те
бе гарні та
лан
-
ти: не виїхав про
ти ме
не на вок
-
зал. А я наб
ра
лась мо
ро
ки з ти
-
ми ко
роб
ка
ми за цілу до
ро
гу:
все ска
чуть, як ска
жені со
ба
ки,
та підска
ку
ють, не
на
че живі;
тро
хи не по
вис
ка
ку
ва
ли з по
воз
-
ки. Си
диш вло
ма та нічо
го не ро
-
биш, б'єш бай
ди
ки, а не по
тур
-
бу
вав
ся прот
ряс
тись хоч до вок
-
за
лу мені на
зустріч.
-
Та не виїхав я так собі: якось
не бу
ло охо
ти, - ска
зав Ми
шук. -
Я й не ду
мав і не га
дав, що ти на
-
ван
та
жиш на по
воз
ку та
ко
го ба
-
га
то уся
ких ко
ро
бок та па
кунків.
-
Навантажила ко
ро
бок, бо бу
-
ло тре
ба. Не по
рожні ж ко
роб
ки
я вез
ла з Києва в Дер
качівку собі
на втіху, - гри
ма
ла Ме
ла
ся.
-
Та вже ж! Яка ж «втіха з по
-
рожнього міха»? - по
жар
ту
вав
Ми
шук.
-
Добре, що ти вже пос
по
рож
-
няв ба
га
то міхів в Києві, а по
за
-
по
рож
ню
вать міхи ти не ду
же-
то
ква
пиш
ся, - на
тяк
ну
ла Ме
ла
ся.
«Це во
на на щось на
тя
кає, та не
вга
даю на що. Але щось там та
бу
ло в Києві. Чи не по
набріху
ва
-
ли ча
сом на ме
не Лю
ба або Кан
-
ди
би
ха?» - по
ду
мав Ми
шук.
Мелася по
пе
ре
да
ва
ла пок
ло
ни
од київських знай
омих, роз
ка
за
-
ла про жит
тя Лю
би, її нарікан
ня
на ви
со
ко
дум
но
го й оп
риш
ку
ва
-
то
го Елпіди
фо
ра і все зир
ка
ла
зли
ми очи
ма на сво
го Ми
шу
ка.
Ми
шук за
мовк, бо по
чу
вав якусь
не
лас
кавість до се
бе в Ме
ласі
сли
ве в кож
но
му слові й у зло
му
зир
канні ско
са на йо
го.
Мелася по
вий
ма
ла з па
пе
ро
вих
тор
би
нок та ко
ро
бок і по
нак
ла
-
да
ла в ко
ши
ки уся
ких кон
ди
те
-
рських буб
личків та крен
де
лів.
Во
на пи
ла чай і з сма
ком їх тро
-
щи
ла, аж її міцні зу
би скре
го
та
-
ли.
-
А при
сунь ли
шень, Ме
ла
сю,
отой ко
шик, не
хай і я по
ла
су
юсь
тро
хи, - про
сив Ми
шук.
Але Ме
ла
ся ніби й не чу
ла, що
він ка
зав, і все тро
щи
ла сухі буб
-
лич
ки, навіть не гля
ну
ла на йо
-
го.
-
Меласю ко
ха
на! по
сунь-бо до
ме
не ко
шик з ти
ми ла
со
ща
ми, -
вже го
лосніше ска
зав Ми
шук.
Мелася зир
ну
ла на йо
го й не
по
су
ну
ла, а ніби пхну
ла ко
шик
так зав
зя
то, що аж буб
ли
ки по
-
вис
ка
ку
ва
ли й по
си
па
лись на
стіл.
«Що це з нею? Ні сіло ні впа
ло,
як приїха
ла з Києва, а вже чо
-
гось прин
диться. Ба
чу, що зла на
ме
не. Щось там та тра
пи
лось в
Києві. І з якої це при
чи
ни во
на
при
вез
ла з Києва свою лютість
ніби в цих па
пе
ро
вих тор
бин
ках
з буб
лич
ка
ми та крен
де
ли
ка
-
ми?» - ду
мав Ми
шук, ско
са зир
-
ка
ючи на Ме
ла
сю, але Ме
ла
ся в
роз
мові навіть не обер
та
лась до
йо
го й, оче
ви
дяч
ки, од
ми
ку
ва
ла
од роз
мо
ви з ним.
-
А мені ж звідтіль ніхто не пе
-
ре
дав пок
ло
ну? - спи
тав Ми
шук
в Ме
ласі, зачіпа
ючи її зу
мис
не.
-
Елпідифор Ва
на
то
вич і не ду
-
мав пе
ре
да
вать, бо Лю
ба ка
за
ла,
що він те
пер так бун
дю
читься
че
рез ту звізду на гру
дях, що не
хо
че й ди
виться на тих, хто ниж
-
чий за йо
го в чи
нах. Він ду
має,
що не
за
ба
ром бу
де десь гу
бер
-
на
то
ром, бо має лас
ку в міні
ст
-
ра. А Лю
ба та
ка стур
бо
ва
на пов
-
сяк
час
ною свар
кою з ним, що,
ма
буть, за те
бе й за
бу
ла, - зне
хо
-
тя ска
за
ла Ме
ла
ся.
-
Ну, ска
за
ти по правді, гар
на й
Лю
ба, не тільки Елпіди
фор! -
про
мо
вив Ми
шук, оче
ви
дяч
ки,
тро
хи скривд
же
ний нех
ту
ван
-
ням давньої знай
омої. - Во
на на
-
чеб
то й доб
ра сер
цем, але…
але… їй не кла
ди пальця в рот,
бо вку
се. Та
ки доб
ре на
ту
рис
та.
Мо
же, й во
на в де
чо
му вин
на.
-
А ма
буть, так, - ска
зав Андріян
Кирилович. - Їй при
па
да
ють до
впо
до
би тільки комплімен
ти й
підлес
ливість. Во
на лю
бить,
щоб пе
ред нею все ка
ди
ли. Хто
ка
дить цим ка
ди
лом, до то
го во
-
на бу
де й доб
ра. Це та
ка, про яку
співа
ють в пісні: «Ко
ли б мені
бог поміг, щоб я оже
нив
ся,- у
скло в рям
ця її б впра
вив, сів би
та й ди
вив
ся». Її вправ у рам
ця,
засвіти пе
ред нею свічку, як пе
-
ред об
ра
зом, ка
ди пе
ред нею ле
-
с
то
ща
ми та прав ака
фис
ти з хва
-
ла
ми, - тоді во
на бу
де й доб
ра, і
лас
ка
ва, й при
хильна до своїх
хва
ле
ників. А тільки трош
ки по
-
г
ладь її про
ти шерсті, то во
на
од
ра
зу так і прис
не, як кішка, бо
над
то вже оп
риш
ку
ва
та та й са
-
мо
люб
на на вда
чу.
-
Ну, та
ту! ви вже над
то гу
ди
те
її. Це ви глу
зуєте з моєї при
-
ятельки, побільшуєте хи
би її
вдачі, - ска
за
ла Ме
ла
ся, обо
ро
ня
-
ючи Лю
бу.
-
Це прав
да. Що во
на ска
же, те
по
вин
но буть і гар
не й не
хиб
не,
навіть свя
те. Ніякої су
пе
реч
ки
во
на не стер
пить і за
раз рум
сає
або й пла
че. Я її знаю доб
ре! -
обізвавсь Ми
шук.
-
О, бач! В те
бе все винні жінки,
а не чо
ловіки, а чо
ловіки, бач, усі
святі та божі. Ти ще ска
жеш, що
й я та
ка дос
то
ту, як Лю
ба? - од
-
повіла Ме
ла
ся.
«Щось та є! Пев
но, й за ме
не бу
-
ла в неї роз
мо
ва з Лю
бою, ко
ли
Лю
ба жалілась на сво
го Ва
на
то
-
ви
ча, - ду
мав Ми
шук, гри
зу
чи су
-
хі буб
лич
ки. - Пев
но, су
ди
ли й
йо
го й ме
не обидві в щирій роз
-
мові між со
бою. Знать, роз
мо
ва
бу
ла й за ме
не».
-
Ну, я ж не ка
жу, що ти та
ка до
-
с
то
ту, як Лю
ба. Бо
ро
ни бо
же, як
-
би й ти бу
ла та
ка на вда
чу! Лю
-
бою мож
на тіши
тись та ба
ви
ть
-
ся зда
ле
ки, як цяцькою або як
гар
ною ар
тист
кою на сцені. Але
зблизька, в що
ден
но
му житті
во
на неп
риємна й навіть пре
по
-
га
на лю
ди
на. А не
хай Елпіди
фор
тільки за
че
пить Лю
бу хоч сло
-
вом, то во
на од
ра
зу так і прис
не,
на
че прис
ком, та й ста
не диб
ки.
А ти доб
ра ха
зяй
ка: знаєш, де й
яка кур
ка не
сеться, - го
во
рив
Ми
шук.
-
Ну, спа
сибі за та
ку дум
ку про
твою жінку. Як розк
ри
ти
ку
ва
в
-
сь! Чи ви ба
чи
те? А по
ди
вись ли
-
шень на се
бе та обк
ри
ти
куй се
-
бе. Цього в чо
ловіків то й не
ма.
Се
бе во
ни навіщось ми
на
ють, а
своїх жінок то й кри
ти
ку
ють та
й гу
дять. Знаємо ми вас га
разд! -
ле
пе
та
ла Ме
ла
ся.
Довго ще оповіда
ла Ме
ла
ся на
-
віть за ве
че
рею про Київ, за усіх
київських знай
омих, за Лю
бу й
Ва
на
то
ви
ча, за опе
ру, а най
бі
ль
-
ше роз
ка
зу
ва
ла за ро
ман Го
луб
-
ко
ва та за йо
го пиш
ний по
хо
рон,
на кот
ро
му де
які да
ми пла
ка
ли.
Вже пізньої до
би во
на пішла до
се
бе в надвірню ха
ту на од
по
чи
-
нок. Але й там нянька, ста
ра ба
-
бу
ся, ще роз
пи
ту
ва
ла в панії, що
во
на ба
чи
ла ціка
во
го в Києві. А
Ме
ла
ся, аби тільки хто торк
нув
її язик, бу
ла лад
на то
рохтіть, на
-
че ка
те
рин
ка.
Другого дня Ме
ла
ся по
чу
ва
ла,
що во
на все-та
ки ще не на
ба
ла
-
ка
лась дос
хо
чу, не ви
ки
да
ла з
сво
єї душі усіх київсь
ких вра
же
-
н
нів та но
ви
нок. Ті бра
ла не
те
-
рп
ляч
ка ви
ки
дать усе до реш
ти,
як кра
тер Ве
зувія до
ти не вга
-
мується й не сти
шиться, до
ки не
ви
ки
дає до ос
тан
ку усього по
пе
-
лу та роз
топ
ле
ної ла
ви з сво
го
розд
ра
то
ва
но
го нут
ра. Ме
ласі
ще й дру
го
го дня вранці за
ма
ну
-
лось з кимсь поділиться дум
ка
-
ми та но
ви
на
ми. Нер
ви її ще не
вга
му
ва
лись; ви
хор в душі ще не
сти
шивсь. Во
на звеліла зап
ряг
-
ти коні й по
ка
та
ла до Ма
русі. І з
Ма
ру
сею во
на ще ба
ла
ка
ла, а на
-
й
більше за кра
су
ня Го
луб
ко
ва та
йо
го по
хо
рон, бо й во
на ко
лись
бу
ла за
ко
ха
на в то
го ар
тис
та.
Ста
ра Ма
ру
си
на ма
ти й собі ви
-
ди
ба
ла з по
коїка в світли
цю, сіла
попліч з Ме
ла
сею, аж при
ту
ли
ла
ста
ре ву
хо до Ме
ласі й слу
ха
ла
цікаві Ме
ла
сині оповідан
ня. Ста
-
ра й са
ма ож
ва
ви
лась і по
ве
се
лі
-
ша
ла. Ме
ла
ся не
на
че чи
та
ла їм
чу
до
во й жар
тов
ли
во скла
де
ний
га
зет
ний фельетон. Аж після
цих одвідин Ме
ла
ся по
чу
ти
ла,
що її вже не кру
те й не тур
бує
який
сь черв'як в се
ре
дині, що
во
на вже зігна
ла ос
ко
му і в неї
нер
ви зас
по
коїлись.
Цілі м'ясниці Ме
ла
ся пог
ля
да
ла
не
лас
ка
ви
ми очи
ма на Ми
шу
ка,
все чо
гось чеп
ля
лась до йо
го ча
-
сом без при
чи
ни, все ніби на
ла
-
зи
ла, на
ма
га
лась на свар
ку та
зма
ган
ня, все до
ко
ря
ла, що він
над
то вже час
то їзде до сусіда
Нек
ра
ше
ви
ча, щоб ба
виться кі
-
нь
ми та грать у кар
ти, а на тік
ніко
ли навіть не заг
ля
дає.
На мас
ниці Ми
шу
кові за
ма
ну
-
ло
сь поїхать до Києва та роз
ва
-
жить се
бе тро
хи. Гро
шей в йо
го
в ки
шені бу
ло об
маль.
-
Меласю! Я оце хо
чу побігти до
Києва та посп
рав
лять собі уб
ра
-
н
ня або за
мо
вить в крав
ця де
-
що, бо я вже об
но
сив
ся. Поп
ро
-
си, будь лас
ка, в та
та тро
хи гро
-
шей, - ска
зав Ми
шук лас
ка
ве
нь
-
ким го
ло
сом.
-
Яке уб
ран
ня? Ще що ви
га
дай!
В те
бе до
волі уся
ко
го, сли
ве но
-
ві
сінько
го уб
ран
ня. Си
ди ли
ше
-
нь вдо
ма та не ри
пай
ся, бо ви
хо
-
ло
диш ха
ту… Чкур
ну
ла б у Київ
оце й я, та, бач, го
ренько, що в
тат
ка по
рожньо в ки
ше
нях. Чом
би пак не поїхать, не по
ба
виться
і в опері, і в Ша
то в ка
фе
шан
та
-
ні… як
би бу
ло за що. Є що ку
пи
-
ть у Києві, - та ку
пи
ла бігма, як
ка
жуть в при
казці. Як розс
та
ра
-
ємось гро
шей, то тоді й поїде
мо
швен
дять у Києві, - бу
боніла Ме
-
ла
ся з лег
ким розд
ра
ту
ван
ням.
-
Та в ме
не то є гроші, але, бач,
не вис
та
че на все, - обізвавсь
Ми
шук, за
пи
ку
ючись.
-
А ко
ли не вис
та
че на все, то
знай, що та
то не мо
же нас
та
чить
до
волі гро
шей і на се
бе, і на нас,
- ска
за
ла Ме
ла
ся й по
ча
ла гри
-
мать на Ми
шу
ка та наріка
ти на
ма
лий засіб в батька, чо
го пе
-
редніше Ми
шу
кові ніко
ли не до
-
во
ди
лось чу
ти од неї.
Мишук ле
генько зітхнув і з до
-
са
ди сів вер
хи на ко
ня та й по
ка
-
тав на кар
ти до Нек
ра
ше
ви
ча.
На
лаз
ли
ва та нас
тир
ли
ва Ме
ла
-
ся вже зовсім об
рид
ла йо
му й
на
до
ку
чи
ла своєю завсідньою
при
чеп
ливістю та бур
чан
ням.
Він по
чав пе
ресвідчу
ваться, що
Ме
ла
ся не тільки не доб
ра, але й
лай
ли
ва, нез
дат
ли
ва, упер
та й
не
поділшли
ва; са
ма лад
на гу
ля
-
ти й мар
ну
вать гроші, а йо
му ве
-
лить сидіти вдо
ма та пісню
кать
са
ме в ве
се
лий час мас
ниці, ко
ли
ввесь мир хре
ще
ний п'є та гу
-
ляє.
Тільки аж вес
ною в маї Мишу
-
кові якось вда
лось ви
ка
ню
чить
гро
шей в Ме
ласі. І він чкур
нув з
Нек
ра
ше
ви
чем до Києва.
В Царсько
му сад
ку Ша
то в той
час вже по
ча
лись гу
лян
ки; вже
по
од
чи
ня
ли літні те
ат
ри та ка
-
фе-шан
та
ни. За
ну
див
шись на се
-
лі, Мишук з Нек
ра
ше
ви
чем ки
-
ну
лись з жа
до
бою на усякі за
ба
-
в
ки й що
ве
чо
ра гу
ля
ли в Ша
то
тро
хи не до біло
го дня. Після
спек
так
лю ця дав
ня гу
ля
ча ком
-
панія зви
чай
но пи
ла чай, а потім
усі ве
че
ря
ли на ве
ранді кур
за
лу.
Нек
ра
ше
вич та Ми
шук за
гу
ля
-
лись так, що їм і до
до
му не хо
ті
-
лось вер
таться. Вже ми
нув тиж
-
день, а во
ни все гу
ля
ли з своїми
давніми при
яте
ля
ми цілим гур
-
том, в кот
ро
му ску
пи
лись відомі
в Києві гультяї, тро
хи не ши
бе
-
ни
ки, що аж упа
да
ли ко
ло вся
-
ких співа
чок та ар
тис
ток.
Мелася жда
ла, жда
ла і не мог
ла
діждаться Ми
шу
ка. В неї май
ну
-
ло заздріння, чи не чкур
нув ча
-
сом Ми
шук десь на теплі во
ди,
або
що.
«Щось там та скоїлось! Не
дур
но
ж Лю
ба на
тя
ка
ла мені зовсім не
двоз
нач
ни
ми сло
ва
ми… А во
на
все знає, що тільки діється, не
-
на
че со
ро
ка на хвості при
но
се їй
усякі звістки. Нев
же він ме
не не
лю
бив, а тільки прис
тав
ляв
ся і
од
ру
живсь зо мною так собі, аби
на
посістись на мою Дер
качівку
та за
гар
бать її в свої ру
ки?» - ду
-
ма
ла Ме
ла
ся, ля
га
ючи і вста
ва
-
ючи.
І в неї май
ну
ла дум
ка поїха
ти
до Лю
би на вивідки, щоб за все
док
лад
но дізнаться од неї. Во
на
зібра
лась наш
вид
ку, спох
ва
ту
де
що за
був
ши взять з со
бою, та
й поїха
ла в Київ, щоб ви
пи
тать
за все в Лю
би, а ко
ли тра
питься,
то при на
годі і впійма
ти сво
го
чо
ловіка на га
ря
чо
му вчин
ку.
Мелася своїм зви
чаєм заїха
ла
до Кан
ди
би
хи і, трош
ки при
че
-
пу
рив
шись, за
раз побігла до Лю
-
би та й по
ча
ла свої роз
пит
ки та
вивідки. Лю
ба приз
на
лась, що
бу
ла вчо
ра й по
зав
чо
ра в Шаті
на гу
лянці й обид
ва ра
зи ба
чи
ла
на ве
ранді в пізні об
ля
ги ком
-
панію, ба
чи
ла там і Нек
ра
ше
ви
-
ча й Ми
шу
ка, що ве
че
ря
ли за до
-
в
гим сто
лом, а з па
ни
ча
ми ве
че
-
ря
ло зо три чи чо
ти
ри співач
ки
з ка
фе-шан
та
на.
Увечері Ме
ла
ся пе
ре
ди
ви
лась в
Шаті усіх панів і па
ничів: Ми
шу
-
ка й Нек
ра
ше
ви
ча не бу
ло. В неї
тро
хи одійшло од сер
ця. Во
на
по
ча
ла в думці до
ко
рять собі за
заздріван
ня й навіть глу
зу
вать з
се
бе за те, що пос
лу
ха
ла лег
ко
-
важ
ної при
ятельки.
Після спек
так
лю Ме
ла
ся з Лю
-
бою пішли гу
лять по пла
цу і вмі
-
ша
лись в гус
тий на
товп. Му
зи
ки
гра
ли, аж од
ляс
ки йшли з не
ши
-
ро
кої до
ли
ни по го
рах та при
го
-
р
ках, за
ку
та
них в густі старі ли
-
пи та клен
ки. Кур
зал сто
яв на
ви
со
ченько
му при
гор
ку; і в бу
-
дин
ку дві прос
торні ве
ран
ди з
ко
лон
ка
ми в верхньому й ниж
-
чо
му по
версі бу
ло вид
но на
низ
на плац, як на до
лоні. В яс
но
му
освітленні бу
ло вид
но всі сто
ли.
Ме
ла
ся зо
ри
ла бист
ро очи
ма по
сто
лах. За од
ним дов
гим сто
лом
на нижчій ве
ранді в са
мо
му кут
-
ку во
на не
за
ба
ром уг
ляділа Нек
-
ра
ше
ви
ча, а по
руч з ним сво
го
Ми
шу
ка в ряд
ку інших па
ничів.
Про
ти їх сиділо чо
ти
ри панні.
Од
на з їх бу
ла ду
же пос
тав
на та
по
каз
на, біля
ва та гар
на, з ку
де
-
лею ру
со
го во
лос
ся на го
лові,
прит
ру
ше
но
го срібни
ми блискі
-
т
ка
ми. В Ме
ласі аж но
ги зат
ру
-
си
лись.
-
Он де він ти
няється! Он де він
бай
ди
кує й мар
нує гро
ша
ки! -
про
мо
ви
ла Ме
ла
ся. - А я йо
го до
-
ма жду й сподіва
юсь, в вікна ви
-
г
ля
даю щод
ня, що
го
ди
ни. Ну, те
-
пер же на
чу
вай
ся! Пот
ри
вай же!
А ска
жи мені, сер
це Люб
ко, хто
то з ним бен
ке
тує, щоб я мог
ла
об
ви
ну
ва
чу
вать йо
го в вічі пев
-
ним фак
том, а не наз
до
гад!
-
Ото попліч з ним си
дить ту
-
тешній по
ет Та
ра
новський, що
дру
кує свої по
га
ненькі вірши
ки
в ту
тешніх га
зе
тах, але він гу
ляє
завж
ди з ак
то
ра
ми цілі ночі. А
он далі отой біля
вий пос
тав
ний
німець - то ре
жи
сер опе
рет
ки, а
за ним он
деч
ки бов
ваніє су
хор
-
ля
вий па
нок - то який
сь за
во
ло
-
ка, хер
сонський дідич. А ота бі
-
ля
ва панія з ку
де
лею на го
лові -
то співач
ка з ка
фе-шан
та
на, на
ймен
ня Ди
во-Камілла. А хто оті
три панії, що до їх за
ли
ця
ються
ка
ва
ле
ри, на
пев
но не ска
жу, хто
во
ни такі. Здається, ота гар
нень
-
ка, он ди
вись, що з ви
со
ки
ми
чор
ни
ми бро
ва
ми, що все ре
го
че
та ніби ти
ми бро
ва
ми мор
гає на
Нек
ра
ше
ви
ча, - то, здається, акт
-
ри
са з дра
ма
тич
ної спілки, - ска
-
за
ла Лю
ба.
Вечеря, оче
ви
дяч
ки, бу
ла ду
же
приємна. Ми
шук ре
го
тавсь, аж
ку
че
ря
ву го
ло
ву за
ки
дав на спи
-
н
ку стільця, та все роз
мов
ляв з
гар
ною біля
вою співач
кою. Усі
за сто
лом бу
ли ве
селі. В за
кут
ку
бу
ло яс
но, як удень, люд
но, ве
се
-
ло й гар
но. Лю
бу й Ме
ла
сю аж
за
вид
ки бра
ли. Обидві во
ни так
і шуг
ну
ли б ту
ди, щоб по
ба
ви
ть
-
ся хоч і до біло
го дня в то
му по
-
етич
но
му й ве
се
ло
му кут
ку, що
се
ред тем
ної ночі був схо
жий на
гар
ну сце
ну в те
атрі.
-
Ой як там гар
но та ве
се
ло! -
про
хо
пи
лась не
обе
реж
на Лю
ба. -
Тільки нам тре
ба б схо
ваться в
оте стов
пи
ще, щоб во
ни ча
сом
не приміти
ли нас. Ще ска
жуть,
що я зу
мис
не тут пи
ка
ла та під
-
гля
да
ла, - ска
за
ла обе
реж
на Лю
-
ба.
-
Сховаймось. Та мені й неп
риє
-
м
но й до
сад
но ди
виться на те
гу
ля
ще Ми
шу
ко
ве то
ва
рист
во,
на ту збірню.
-
Та ти, Ме
ла
сю, не ду
же-то тім
тур
буй
ся! Усі чо
ловіки од
ним
ми
ром ма
зані: усі во
ни ма
ють
на
хильність до бен
ке
ту
ван
ня,
ма
ють по
тяг до за
ли
цян
ня, як де
по
ба
чать гар
ну мор
доч
ку.
-
Усі, та й не всі, бо твій Елпіди
-
фор те
бе лю
бе й ні до ко
го не за
-
ли
цяється. Мій та
ки ле
да
що в
усьому. Он
деч
ки за сто
лом він і
очей не зво
де з тієї ку
делі! Хоч в
гар
ма
ту, та й вист
рель ним! та
ке
ле
да
що! Ну, пот
ри
вай же! По
ка
-
жу я тобі оту ру
ду ку
де
лю!
Обидві ве
ран
ди, і на
ни
зу, і на
верхньому по
версі, бу
ли суспіль
зас
тав
лені ду
же стис
не
ни
ми
сто
ла
ми та щільно об
сад
жені па
-
на
ми. Слу
ги ни
ка
ли та сно
ви
га
-
ли, як навіжені. Елект
рич
не сві
т
-
ло за
ли
ва
ло ве
ран
ди. Бу
ло вид
-
но усіх і усе, не
на
че вдень. На
ни
-
зу на пла
ну во
ру
ши
лась си
ла
лю
дей, ніби ко
маш
ня в розг
ре
-
бе
но
му ко
ма
шин
ку. Му
зи
ки трі
-
ща
ли та гу
ли. Ме
ла
сю бра
ла за
-
висність, бо во
на бу
ла ду
же за
-
вид
ли
ва лю
ди
на. Во
на й са
ма
лю
би
ла гульню незгірше Ми
шу
-
ка й че
рез це її бра
ла злість, бра
-
ли й за
вид
ки.
-
Або сядьмо, або ходім до
до
му,
бо я не
на
че вже вто
ми
лась оті
-
єю ход
нею та веш
тан
ням і в ме
-
не все тіло об
важніло, - ска
за
ла
Ме
ла
ся.
-
Про ме
не, й сядьмо, бо й в ме
-
не но
ги тро
хи вто
ми
лись, - обі
з
-
ва
лась Лю
ба,
Вони сіли од
далік од на
тов
пу
на ла
ву й за
мовк
ли. Ме
ла
ся по
-
чу
ва
ла, що її не
на
че то
чить в се
-
р
ні який
сь ша
шель, во
ру
шиться
щось неп
риємне й на
до
куч
ли
ве.
В неї май
ну
ла дум
ка піти на ве
-
ран
ду, з'явиться нес
подіва
но ко
-
ло сто
лу, ста
ти пе
ред очи
ма в
Ми
шу
ка, ви
ла
ять йо
го при
люд
-
но, од
лу
чить од ве
се
ло
го гур
ту й
за
раз-та
ки заг
на
ти йо
го в Дер
-
качівку. Во
на ска
за
ла за свою
дум
ку Любі.
-
Ой не ро
би цього! Вий
де щось
ду
же по
га
не! - втіша
ла Лю
ба.
Мелася бу
ла пал
ка в ко
ханні й
ду
же рев
ни
ва. Але во
на ніко
ли
не ко
ха
ла га
ря
че й щи
ро сво
го
чо
ловіка. Як
би во
на йо
го ко
ха
ла,
то дос
та
лось би на буб
ли
ки і Ка
-
міллі-Ди
ву та
ки там на ве
ранді, і
са
мо
му Ми
шу
кові. Спе
ре
сер
дя
та од злості во
на рап
том підве
-
лась і пішла до ви
хо
ду. Лю
ба не
-
охо
че й якось ніби ліни
во підве
-
лась і собі пішла за нею навз
до
-
гінці.
Люба про
ве
ла Ме
ла
сю до Кан
-
ди
би
но
го жит
ла.
-
Ти, сер
це Ме
ла
сю, не ду
же су
-
муй че
рез цей Ми
шуків вчи
нок.
Не вда
вай
ся в сму
ток на
да
рем
-
но. Усі чо
ловіки од
на
ковісінькі,
усі во
ни ладні за
ли
ця
тись, як уг
-
ля
дять гар
не лич
ко та чу
дові
очі. Я в цьому вже звіри
лась. Ма
-
буть, їм так бог дав; пев
но, та
ка
вже на
ша жіно
ча до
ля, як моя
ма
ма час
то лю
бе при
ка
зу
вать. Я
вже зневіри
лась в ко
ханні, хоч і
ко
хаю Елпіди
фо
ра, - ска
за
ла Лю
-
ба, на
пу
тю
ючи Ме
ла
сю.
Другого дня вранці Ме
ла
ся виї
-
ха
ла з Києва до
до
му. А Ми
шук,
нічо
го не заздріва
ючи, ще гу
ляв
з Нек
ра
ше
ви
чем три дні й на
гу
-
лю
вавсь до
нес
хо
чу. Че
рез три
дні він виїхав з Києва вкупі з
при
яте
лем. По
чу
ва
ючи за со
бою
про
ви
ну, він поп
ро
сив Нек
ра
ше
-
ви
ча за
вез
ти йо
го по до
розі в
Де
р
качівку, щоб при йо
му й ста
-
ра ма
ти, і жінка тро
хи огов
та
-
лись і не нак
ри
ли йо
го од
ра
зу
мок
рим ряд
ном. І на уб
ран
ня, і
на бай
ди
ку
ван
ня Ми
шук розт
-
ри
нькав та
ки чи
ма
ло гро
шей,
ще й по
зи
чив тро
хи в Нек
ра
ше
-
ви
ча.
Вони при
ка
та
ли в Дер
качівку
са
ме на вечірній чай. Старі при
-
віта
ли Нек
ра
ше
ви
ча радісно і
вві
чли
во.
-
Ну та й за
гу
ля
лись же ви вд
-
вох! Ми вже ду
ма
ли, що ви дре
-
ме
ну
ли ку
дись за гра
ни
цю на
те
плі во
ди, - ска
зав ста
рий в жа
-
р
ти.
-
Гуляли та на
гу
лю
ва
лись, аж
ос
то
гид
ло, - про
мо
вив Нек
ра
ше
-
вич.
-
Це ме
не кра
вець за
дер
жав так
дов
го, - обізвавсь Ми
шук.
-
Аж де
сять день шив би один
сіртук та ще інше там? - спи
та
ла
Ме
ла
ся.
-
Атож! - обізвав
ся Ми
шук і за
-
мовк. І Ме
ла
ся не роз
мов
ля
ла бі
-
льше ні з ким, на
ду
лась, а на Ми
-
шу
ка навіть і не ди
ви
лась. Во
на
на
су
пи
ла бро
ви й мовч
ки пи
ла
чай. З тем
них очей не
на
че ви
зи
-
рав су
во
рий батьківський пог
-
ляд, який бу
вав у батька в той
час, ко
ли він був чимсь стур
бо
-
ва
ний або збу
ре
ний. Ми
шук ба
-
ла
кав ве
се
ленько, оповідав за
зна
й
омих ки
ян і все ско
са пог
ля
-
дав на Ме
ла
сю: він ба
чив, що на
її чолі хма
риться, не
на
че на
со
ву
-
ються все чорніші та сумніші
хма
ри, і пе
ред
по
чу
вав, що не
за
-
ба
ром бу
де або туч
ний дощ, або
й страш
на за
ли
ва, кот
ра ро
бить
прірви в греб
лях.
Некрашевич, на
пив
шись всмак
чаю, за
раз од'їхав. Старі пішли
по
раться. Ме
ла
ся зос
та
лась з
Ми
шу
ком і все сиділа мовч
ки,
на
пин
дю
чив
шись та на
дув
шись.
-
Ти був у Києві, і я бу
ла, та
тільки оце по
зав
чо
ра вер
ну
лась
до
до
му, - ска
за
ла Ме
ла
ся з лу
ка
-
вим осміхом.
-
Невже ти бу
ла в Києві! Не пой
-
му віри. Це ти, ма
буть, підніма
-
єш ме
не на смішки, що я так до
-
в
го зад
ляв
ся в Києві.
-
Ба бу
ла й те
бе ба
чи
ла. Ти де
-
сять день справ
ляв якусь там
сірту
чи
ну й жи
лет
ку, а я гу
ля
ла
в Ша
то нап
ро
па
ли та бен
ке
ту
ва
-
ла на ве
ранді в кур
залі сли
ве
що
ве
чо
ра аж до біло
го дня, - го
-
во
ри
ла Ме
ла
ся.
-
Це ти жар
туєш. Еге, ти сер
ди
-
ш
ся, що я так дов
го за
га
яв
ся в
Києві? Прав
да, ти тро
хи сер
диш
-
ся на ме
не? Але не я ви
нен, а
кра
вець та й… Нек
ра
ше
вич. То
він чеп
ляв
ся до ме
не та дов
го не
пус
кав. Та й нас
тир
ли
ва ж це лю
-
ди
на, отой гультяй!
-
Кравець та Нек
ра
ше
вич, та
ре
жи
сер з опе
рет
ки, та ще хтось,
- го
во
ри
ла Ме
ла
ся ніби наз
до
-
гад.
-
Який це ре
жи
сер з опе
рет
ки?
Чо
го б це він був при
чи
ною моєї
за
гай
ки в Києві? - спи
тав з ди
ва
Ми
шук.
-
А то
го, що не пус
кав те
бе та
все ба
вив бен
ке
та
ми на ве
ранді
в Шаті в то
ва
ристві гар
них гу
ль
-
тяй
ок-співа
чок. А ба, я бу
ла в
Ки
єві!
Мишук закліпав очи
ма, якось
за
мор
гав бро
ва
ми й віями од
здо
гадів.
-
Це, ма
буть, тобі пи
са
ла Лю
ба
за ці усякі майські гу
лян
ки в Ша
-
ті, а ти й ме
не ту
да при
лу
чи
ла, -
ска
зав Ми
шук, тро
хи зам'явши
-
сь та за
ме
ту
шив
шись на стільці.
-
Яка там Лю
ба пи
са
ла. На свої
очі ба
чи
ла! - ска
за
ла Ме
ла
ся і
вту
пи
ла в йо
го ли
це свої ясні до
-
пит
ливі очі.
-
І охо
та ж тобі піднімать ме
не
на сміх та жар
ти. Я вто
мив
ся од
біга
ни
ни, здо
ро
жив
ся, ізнемігся,
а во
на з жар
та
ми.
-
Добре здо
ро
жив
ся. Ще б пак
не зне
мог
тись, бен
ке
ту
ючи в
Ша
ті сли
ве що
ве
чо
ра, по
ки й по
-
ча
ло дніти над
ворі. Та ще в та
ко
-
му приємно
му то
ва
ристві, як
Камілла-Ди
во, та якась чор
ня
ва
пан
на з ви
со
ки
ми бро
ва
ми, та
німець ре
жи
сер, що сиділи ок
ро
-
ми од публіки в кут
ку за опріч
-
ним сто
лом…
«Одже, ма
буть, лу
ка
ва Лю
ба ба
-
чи
ла ме
не на ве
ранді та й за все
чис
то нашк
ря
ба
ла оцій ду
ринді
в листі», - ду
мав Ми
шук і по
чав
од здо
гадів ло
ви
ти гу
ба
ми сво
го
ву
са та смок
тать йо
го.
-
Це тобі хтось на
дер дерті пе
-
ром з Києва, на
мо
лов бре
хеньок.
Ве
че
ря
ли ми раз з Нек
ра
ше
ви
-
чем на ве
ранді - це прав
да. Але
за яких це Камілл-Див та акт
рис
з ви
со
ки
ми бро
ва
ми нап
лес
ка
ли
тобі? Мо
же, десь побіч нас і си
-
діли якісь співач
ки чи акт
ри
си.
Чи то ж пак їх ма
ло там веш
тає
-
ться на ве
ранді. Там де не сту
пи,
то й нас
ту
пиш на хвіст якій-не
-
будь Каміллі-Ди
ву. Лю
ба ме
ле!
ме
ле й ше
ре
тує тобі нісенітни
-
цю, а ти й віри пой
ня
ла, бо ду
же
ймовірна зро
ду.
І він при
су
нувсь до Ме
ласі бли
-
ж
че, об
няв її за шию й хотів
цмок
нуть у чо
ло. Ме
ла
ся рап
том
од
хи
ли
ла го
ло
ву й од
су
ну
ла далі
од йо
го сво
го стільця.
-
Я, мо
же, і ймовірна, але те
пер
ти в ме
не обез
довіре
на лю
ди
на!
- крик
ну
ла Ме
ла
ся.
-
Та чо
го це ти дур
но кри
чиш
на ме
не! Це тобі хтось по
на
бр
і
-
ху
вав на ме
не. Хто б це був та
-
кий? - пи
тав Ми
шук, по
то
па
ючи
дум
ка
ми в здо
га
дах та заздрі
ва
-
н
нях.
-
Сама усе до
чис
та ба
чи
ла. Про
-
ти те
бе сиділа Камілла-Ди
во з
ку
де
лею ру
до
го во
лос
ся на го
ло
-
ві, прит
ру
ше
но
го срібни
ми бли
-
с
кітка
ми та срібною пуд
рою. Во
-
на бу
ла в бла
китній сукні. А ко
-
ло неї сиділа чор
ня
ва акт
ри
са з
ви
со
ки
ми бро
ва
ми. А ко
ло те
бе
по один бік сидів ре
жи
сер ні
ме
-
ць, пос
тав
ний ру
ся
вий кра
сунь,
а по дру
гий бік стир
чав Нек
ра
-
ше
вич, не
на
че чорт на ку
пині, та
ще якісь дві чор
няві пан
ни. Та й
ве
се
ло ж вам бу
ло! Пан
ни ре
го
-
та
лись та хи
хо
та
ли! Ма
буть, бу
-
ло ве
се
ле за
ли
цян
ня…
«Була в Києві, хо
ди
ла за мною
на
зирці слідком і на свої очі все
ба
чи
ла… Ото ка
торж
на! Та
ки ви
-
слідку
ва
ла… Ну та й уб
рав
ся ж
оце я по самісінькі ха
ля
ви! А!
ууу…» - ду
мав Ми
шук і по
хи
лив
го
ло
ву.
-
Ми раз ве
че
ря
ли в Шаті на ве
-
ранді. Це прав
да. Що ж тут та
ко
-
го по
га
но
го. Ком
панія сиділа і
ве
че
ря
ла, а я прис
тав ви
пад
ком
до гур
ту, бо по
ба
чив за сто
лом
Де
ми
да Ива
но
ви
ча Нек
ра
ше
ви
-
ча. Ні, справді: чи ти бу
ла в Ки
-
єві, чи це тіль
ки ти пус
каєш ма
-
ну? - спи
тав Ми
шук, вип
ру
чу
ю
-
чись ніби з сільця.
-
Авжеж бу
ла й гу
ля
ла, і дов
го
гу
ля
ла, бо й я лю
ди
на немірна в
усьому й не
помірко
ва
на; «Що то
мені за гу
лян
ня - за во
ро
та та й
вер
тан
ня? Ото мені по
гу
лять -
три дні в хаті не бу
вать!» - од
-
повіла наз
до
гад Ме
ла
ся сло
ва
ми
на
род
ної пісні. - Гу
ляв ти, гу
ля
ла
й я. Тільки ти гу
ляв на не
за
роб
-
лені гроші.
-
Як то не
за
роб
лені? Хіба ж я
вдо
ма нічо
го та
ки не роб
лю? Ад
-
же ж я тов
чусь на полі, або на
луці, або на ле
ваді сли
ве щод
ня!
Як то мої грощі не
за
роб
лені? -
го
во
рив вже з при
тис
ком Ми
-
шук.
-
Наробив ти ба
га
то діла! Ку
ди
ж пак! По Києві то швен
дяв де
-
сять день вщерть! За це я доб
ре
дізна
лась, - вже ре
пе
ту
ва
ла Ме
-
ла
ся. - Пев
но, хо
див на за
робітки
на «дар
мо
лежівку» та про
хо
див
де
сять день і вер
нув
ся з по
ро
ж
-
німи ру
ка
ми. В Києві в те
бе од
на
«дар
мо
лежівка», а в Нек
ра
ше
ви
-
ча дру
га. От що!
-
Дарма! Не
хай бу
де й по-тво
-
єму. Але ти ж не по
вин
на та
ки
ка
зать, що я до
мую та бай
ди
ки
б'ю. Лю
дині тре
ба ро
бить, тре
ба
й од
по
чи
ти; тре
ба й по
гу
ля
ти й
на
гу
ляться всмак хоч вря
ди-го
-
ди.
-
Роби, та й міру знай, і гу
ляй,
та й міру знай! А в те
бе на це ос
-
таннє, ма
буть, не
ма міри. Твої
гу
лян
ки неміряні, а в ха
зяй
стві
ти не стат
куєш. Ти тільки пад
-
куєш ко
ло ко
ней, не
на
че для те
-
бе, окрім ко
ників, більше ніщо
не жи
вотіє на світі. Ти та
ки, на
-
дісь, зро
ду ду
же пад
ко
ви
тий до
гу
лян
ки, як я за
ува
жи
ла.
-
Зате ж ти не пічкур
ка й не ле
-
ге
за, і над
то здат
на до ха
зяй
ст
-
ва. От во
но й доб
ре! Ми урівно
-
ва
жуємо од
но од
но
го, - ска
зав
Ми
шук в жар
ти.
Мелася аж прис
ну
ла й схо
пи
ла
-
сь з стільця. Її взя
ла злість. Спо
-
кі
йний, бай
дуж
ний Ми
шуків тон
роз
мо
ви після дов
гої гу
лян
ки
дра
ту
вав її.
-
Он ку
ри куд
ку
да
ка
ють по бу
-
р'я
нах ко
ло за
го
ро
ди! Хоч би
пішов та при
най
мні по
наз
на
вав,
де во
ни не
суться, то й з те
бе бу
-
ла б якась ко
ристь. А в те
бе в го
-
лові не ку
ри, а Камілли-Ди
ва, та
бро
ваті акт
ри
си, та!.. Ет! Знаємо
те
бе доб
ре!
-
Ще що ви
га
дай! Нев
же ти хо
-
чеш, щоб я по
жа
лив собі кро
пи
-
вою ру
ки й що
ки та по
на
би
рав
-
ся реп'яхів по са
му шию? Оце га
-
разд! Це ти жар
туєш? Це гарні
твої жар
ти!
-
А тобі щік шко
да? Пев
но, щоб
вис
тав
лять їх для Камілли-Ди
-
ва? Те
пер ще й кро
пи
ва не жал
-
ка, й реп'яхи зе
лені й не чепкі.
Слідку
вав би ти хоч за кур
ми та
свиньми. Усе б та
ки якесь діло
ро
бив. А тобі тільки б навіже
но
стри
бать кіньми на ска
ко
вищі
та гой
даться в човні на хви
лях.
В те
бе, як я ба
чу, го
ло
ва послі
-
дом та по
ло
вою нап
ха
на, а не ро
-
зум
ни
ми дум
ка
ми та гад
ка
ми, -
ре
пе
ту
ва
ла Ме
ла
ся.
-
О, бач! В жінок чо
мусь так ви
-
хо
де, що в нас в го
ло
вах послід
та висівки, а тільки в їх го
ло
вах
зер
нис
та пше
ни
ця або питльо
-
ва
не бо
рош
но. Хіба ж я діла не
роб
лю? Слу
жу ж я й за еко
но
ма, і
за при
го
ни
ча ко
ло робітників на
полі. Не
дур
но ж хліб їм.
-
Служиш ти доб
ре! дбаєш не до
до
му, а з до
му. Підеш на по
ле, по
-
ни
каєш на ча
сок на полі або на
лу
ках та й гай
да мерщій до ха
ти,
щоб люльки пос
мок
та
ти! Ще й
до то
го не ша
нуєшся… От у Ки
-
єві…
-
Дай мені покій з тим Києвом!
Од
че
пись од моєї душі! Оце при
-
че
пи
лась при
че
па! Лю
ба щось
там по
набріху
ва
ла, а ти ймеш їй
віри, - про
мо
вив Ми
шук вже по
-
важ
но й навіть сер
ди
то.
-
Ба не дам тобі спо
кою, бо ти
роз
ле
дащів, зам'яки
нив
ся до ре
-
ш
ти на селі. Служ
би собі не на
-
пи
туєш, а тільки до
муєш та час
дурнісінько гаєш, ще й гроші ма
-
р
нуєш десь по Києві. Ось не
за
ба
-
ром бу
дуть Таїсині іме
ни
ни. Нам
з ма
мою до
ко
неч
но тре
ба ж по
ї
-
хать до їх. А на це тре
ба гро
шей.
Я то
го Нек
ра
ше
ви
ча в по
ти
ли
цю
з ха
ти ви
тур
лю, як він будлі-ко
-
ли ще заїде за то
бою! - ре
пе
ту
ва
-
ла Ме
ла
ся і вже сіка
лась до йо
го,
мов оса.
-
Цуртобі, пек тобі, оси
на тобі!
При
че
пи
лась та й нас
ти
рається
з тією Каміллою-Ди
вом. Не
хай
во
на здох
не там в Шаті, то я й не
жал
ку
ва
ти
му! - крик
нув Ми
шук
і по
хап
цем вибіг з кімна
ти в па
-
рк.
«Ой ос
то
гид
ла во
на мені! Ой ос
-
то
чортіла ж! От тобі й доб
ра! От
тобі й поділшли
ва! Як же я по
-
ми
лив
ся! А язич
на та
ка, що її й
Ціце
рон не пе
ре
го
во
рив би або й
два Ціце
ро
ни, не тільки я. Стр
і
-
ляє з ро
та раз у раз, не
на
че ку
-
ля
ми. Так і сип
ле! Ну та й забісо
-
ва
на ж! Ко
ли б ще бу
ла гар
на, то
вже му
сив би терпіть! А то вид
розп
ли
вається, не
на
че пе
репі
ч
-
ка, і вже ста
ла ми
за
та. По
по
ган
-
ша
ла так, що й гля
ну
ти не хо
че
-
ться».
І бідно
му Ми
шу
кові чо
гось став
неп
риємний і парк, і дім, і са
ма
не
вт
рат
ли
ва Ме
ла
ся. Він так ро
-
з'я
рив
ся, що був ла
ден ско
чить
на ко
ня й за
раз тіка
ти як
най
далі
од Ме
ласі, тікать хоч до Нек
ра
-
ше
ви
ча, щоб хоч кіньми се
бе ро
-
з
ва
жить.
Мелася бу
ла з та
ких лю
дей, що
як тільки чо
гось роз
сер
дяться
та розд
ра
ту
ються вранці, то бу
-
р
чать та гри
ма
ють на всіх аж до
ве
чо
ра. І тільки вве
чері, як сон
-
це ся
де і над
ворі ста
не по
ночіти,
їх нер
ви зас
по
ко
яться, як
раз
так, як той вітер, що тиж
ня
ми
дме цілий день од схо
ду до за
хо
-
ду сон
ця і над
ворі сти
шується
вже смер
ком.
За ве
че
рею Ме
ла
ся вга
му
ва
ла
-
сь. Во
на все за
во
ди
ла роз
мо
ву
про те, що не
за
ба
ром бу
дуть Таї
-
сині іме
ни
ни, а тро
хи зго
дом
при
па
да
ють в чет
вер Кан
ди
бині
іме
ни
ни, що їй з ма
мою кон
че
тре
ба поїхать до Києва на ті іме
-
ни
ни, по
ва
жа
ючи й знай
омих, і
са
лонні зви
чаї.
-
Авжеж тре
ба поїхать, бо бу
де
якось ніяко
во. На цю поїздку
тре
ба до
волі гро
шей. Та й я вже
за
сиділась на од
но
му місці, мов
квоч
ка в оби
чай
ці. І мені ж тре
-
ба тро
хи пот
ру
си
тись та роз
ва
-
житься, - не все ж тільки гу
лять
вам мо
ло
дим! - на
тя
ка
ла ма
ти
Ми
шу
кові, щоб він не ду
же мар
-
ну
вав гроші.
-
От і ко
со
ви
ця за
то
го нас
та
не.
Тре
ба чи
ма
ло гро
шей на розп
-
лат
ку з ко
са
ря
ми й греб
ця
ми. А
гро
шей я, ма
буть, не нас
та
чу. Си
-
діть ви обидві до
ма та не ри
пай
-
тесь, бо в ме
не в цей час завсігди
об
маль гро
шей. Ко
ли ж то ми ще
ту но
ву паш
ню спро
даємо. Ой,
здається, не вис
та
че нам гро
шей
на робітників! - бідкав
ся ста
рий
батько.
-
От і не вис
та
че! Як не вис
та
че,
то по
зи
чи
мо десь. Не ну
диться
же нам, ко
ли інші лю
де се
бе роз
-
ва
жа
ють, - ки
ну
ла наз
до
гад слів
-
це Ме
ла
ся.
-
Гуляйте лиш, гу
ляй
те! гай
-
нуй
те гроші, та й міру знай
те,
щоб ча
сом не до
ве
лось нам зго
-
дом ци
ганської ха
лянд
ри ска
к
а
-
ть, як банк спро
дає на
шу Дер
-
качівку, бо, ма
буть, не бу
де чим
пла
тить і про
центів, не тільки
ви
п
ла
чу
вать по
зич
ку в банк, -
ска
зав батько.
Мишук аж зас
му
тивсь, як по
чув
од тес
тя за якусь ци
ганську ха
-
лянд
ру в не
да
ле
ко
му часі.
XIII
Незабаром нас
та
ли Таїси
ни та
Кан
ди
бині іме
ни
ни. Ме
ла
ся з
ма
мою та
ки не всиділи вдо
ма й
по
бу
ва
ли на тих двох свя
тах в
Києві, про
гай
ну
вав
ши гро
шей
сті
льки, що ни
ми мож
на бу
ло б
зро
бить оп
лать сли
ве на всю ко
-
со
ви
цю й гре
бо
ви
цю. В ко
со
ви
-
цю в батька ще бу
ло до
волі гро
-
шей для оп
латі всіх ко
сарів та
гро
мадільників. Жни
ва обійш
-
ли
с
ь доб
ре, бо Гу
ко
вич од
дав
ози
ми
ну жен
цям за сніп. Але за
па
син
ку
ван
ня тю
тю
ну та за по
-
лот
тя він був чи
ма
ло ви
нен по
-
літни
цям і політни
кам. По
ча
ли
мо
ло
тить хліб. В ста
ро
го не ста
-
ло вже гро
шей на розп
лат
ку. В
кож
ну неділю бу
ла зви
чай
но
розп
лат
ка на еко
номії з робітни
-
ка
ми, але вже два ра
зи в неділю
лю
де при
хо
ди
ли дурнісінько, бо
еко
ном не пла
тив їм і все ка
зав:
«Прийдіть завт
ра, або після
завт
-
ра, або че
рез тиж
день в неділю».
Бу
ло чи
ма
ло сім'їв, в ко
то
рих
вже не вис
та
ча
ло гро
шей на
харч. Лю
де по
на
по
зи
ча
лись, по
-
на
би
ра
лись на
бор в крам
ни
цях.
А еко
ном не пла
тив гро
шей лю
-
дям і все, як ка
жуть на селі, - го
-
ду
вав їх обіцян
ка
ми, бо в па
на
гро
шей вже не бу
ло.
Терпець в робітників врешті
уві
рвавсь. Вже нап
рикінці літа
раз якось в неділю зібра
лось ко
-
ло еко
номії чи
ма
ло не
оп
ла
че
них
робітників. Лю
де обс
ту
пи
ли ґа
-
нок. Еко
ном, літній чо
ловік,
ждав Ми
шу
ка, що він от-от при
-
й
де й при
не
се гроші на розп
лат
-
ку. Не
за
ба
ром Ми
шук прий
шов і
приніс кап
шук гро
шей. Лю
де
стов
пи
лись ко
ло ґанку, не
на
че
на ор
дані ко
ло свя
че
ної во
ди, і
спи
ха
ли одні од
них з східців. Але
в при
не
се
но
му кап
шуці гро
шей
бу
ло не
ба
гацько, а дер
качів
сь
-
ких і за
хо
жих робітників з око
-
лишніх сіл бу
ло чи
ма
ло. Кап
шук
швид
ко спо
рож
нивсь. Еко
ном
ви
й
шов на ґанок і оповістив,
щоб реш
та лю
дей при
хо
ди
ла
знов че
рез тиж
день в неділю, як
пан при
ве
зе гроші в Києва.
Між людьми підняв
ся гомін.
На
товп за
во
ру
шивсь, не
на
че гай
за
ко
ли
вав
ся на вітрі.
-
Та що це далі бу
де! Ми при
би
-
лись з да
ле
ких сіл, хо
ди
мо за
два
над
цять і більше верс
тов, си
-
ди
мо тут го
лодні без хліба, ста
-
ємо на за
робітки в ту
тешніх ба
-
га
тирів, щоб хоч про
хар
чу
ва
ть
-
ся, ти
няємось по ха
тах, як стар
-
ці, і жеб
раємо, а ви нас все во
ди
-
те та ду
ри
те. Да
вай гроші, хоч з
коліна ви
лу
пи! - підня
ли крик
лю
де.
-
Підождіть ще з тиж
день, або
хоч до се
ре
ди, або до чет
вер
га! -
гук
нув еко
ном з ґанку. - Пан оце
за
раз та
ки й розс
та
рається гро
-
шей, при
ве
зе з бан
ку.
-
А до
ки ми вже жда
ти
ме
мо! -
крик
нув один роз
лю
то
ва
ний за
-
хо
жий чо
ловік. - До
ки ми хо
ди
-
ти
ме
мо за п'ятнад
цять верс
тов
що
тиж
ня. Ми гаємо час, і навіть
в неділю не
ма нам спо
чин
ку. А в
вас усе гро
шей не
ма! Ти
че
те нам
по кра
пельці, а ми вже по шию
по
на
по
зи
ча
лись в кра
марів, по
-
од
да
ва
ли в зас
та
ву свит
ки та ко
-
жу
хи, щоб за
ря
ту
вать се
бе.
Піднявся знов га
лас та крик.
Ми
шук по
ди
вивсь, заг
ля
нув у
вікно і тро
хи стри
во
жив
ся. На
-
то
вп ко
ли
вав
ся, хи
тав
ся. Де
ко
т
-
рі чо
ловіки ма
ха
ли ру
ка
ми й
при
сіку
ва
лись до еко
но
ма з ку
-
ла
ка
ми.
-
Нехай пан хоч поп
ро
дає оті
свої баскі коні та ху
до
бу, а нам
не
хай зап
ла
те. Да
вай гроші! Ми
не піде
мо до
до
му з по
рожніми
ру
ка
ми, - вже кри
ча
ли роз
лю
то
-
вані чо
ловіки і все сіка
лись до
еко
но
ма та нас
ту
па
ли по схід
-
цях,
Економ ос
ту
пив
ся, вско
чив у
две
рі й хотів за
чи
ниться в кон
-
торі. Роз
лю
то
вані лю
де вско
чи
-
ли слідком за ним і по
ча
ли з од
-
чаю та злості сіпать бідно
го ста
-
ро
го за ру
ка
ва й сми
кать за по
-
ли. Люті очі бли
ща
ли страш
но.
Ми
шук од
хи
лив двері з кімна
ти
і вглядів ті визвірені й по
са
-
танілі ви
ди. В йо
го в душі по
хо
-
ло
ло. Лю
де ки
ну
лись до кон
тор
-
ки, зва
ли
ли її до
до
лу й пот
ро
-
щи
ли на цур
пал
ки, шу
ка
ючи
гро
шей. Але кон
тор
ка бу
ла по
-
рож
ня. Тільки дрібні квит
ки по
-
роз
си
па
лись та по
розліта
лись,
не
на
че по
обс
ку
бу
ва
не пір'я з
гус
ки. Еко
ном зо
па
лу вско
чив у
свої по
кої. Він хап
ком нас
ко
ку
защіпнув двері защіпкою. На ру
-
ці в йо
го теліпав
ся одірва
ний по
пле
че ру
кав. Ми
шук вхо
пив
ся за
клям
ку й дер
жав з усієї си
ли.
Лю
де ки
ну
лись до стільців і по
-
ча
ли роз
би
вать та тро
щи
ти їх об
підло
гу. Десь дзенькну
ла, не
на
-
че крик
ну
ла, тах
ля в шибці. Ква
-
тир
ка вис
ко
чи
ла надвір. Ло
ма
ки
й кілки зас
ту
ка
ли по вікнах. Вік
-
на ніби зак
ри
ча
ли й зас
тог
на
ли.
По
чув
ся стукіт, гуркіт, тріщан
ня
ла
ма
ної мебілі, дзенькан
ня би
-
тих вікон. Лю
де тор
га
ли й сіпа
-
ли двері, а далі з нес
тям
ки ки
ну
-
лись вис
тав
лять їх, щоб увійти в
кімна
ту й знай
ти гроші.
Мишук зблід, аж по
по
лотнів.
Він ви
пус
тив клям
ку з рук, з пе
-
ре
ля
ку вис
ко
чив в од
чи
не
не в
третьому по
кої вікно, що ви
хо
-
ди
ло в ого
род, і ки
нув
ся навтіка
-
ча по гряд
ках не бо
роз
на
ми, а
прос
то по кар
топлі та бу
ря
ках.
Со
няш
ни
ки не
на
че би
лись з ним
на льоту, мов перське гілля в лісі
од пруд
кої втікач
ки, ки
да
ючись
то в ли
це, то в плечі. Ми
шук ми
-
т
тю пе
ребіг че
рез ого
род і добіг
до за
го
ро
ди. З од
чаю та з ля
ку
він по
дер
ся на за
га
ту, не
на
че кіт,
по
ко
лов
ся об кілки й острішки,
обш
мульгав об хво
рост пальці,
при
щик
нув до
ло
ню. Він зо
па
лу
стриб
нув до
до
лу на мер
ву та пе
-
реїди, пе
ребіг за
го
ро
ду, пе
реліз
че
рез за
чи
нені во
ро
та в за
го
роді
і вбіг у флігель.
Мелася гля
ну
ла на йо
го й з ля
-
ку ос
товпіла. Він був блідий, аж
білий. Блис
кучі очі згас
ли і ди
-
ви
лись ку
дись в простір. Бідний
Ми
шук втра
тив свідомість і лед
-
ве ди
хав.
-
Що з то
бою? Що тра
пи
лось? -
крик
ну
ла Ме
ла
ся з пе
ре
ля
ку.
-
Бунт на еко
номії! Тро
щать усе,
б'ють ки
ями вікна, присіка
лись
за гроші до еко
но
ма. Мо
же, йо
го
вже і вби
ли. Присіка
лись і до ме
-
не. Я оце лед
ве втік че
рез за
го
-
ро
ду, че
рез за
га
ту, - ска
зав Ми
-
шук, лед
ве од
са
пу
ючи.
Мелася втя
ми
ла усе й за
раз по
-
бігла в дім до батька, щоб да
ти
звістку про не
без
печ
ний ви
па
-
док на еко
номії. Ми
шук тро
хи
од
са
пав
ся, вис
ко
чив з фліге
ля,
побіг в ста
ню, на
ки
нув хап
ком
на ко
ня сідло, ско
чив на йо
го й
вип
лиг
нув з стані. Пе
ре
ляк не
-
на
че гнав йо
го ку
дись далі та
далі. Він несвідо
мо по
чу
вав, що
ні за
га
та з ост
риш
ка
ми, ні за
су
-
ви в две
рях в домі не
пев
ний за
-
хист в оселі. На
зустріч йо
му вий
-
шла Ме
ла
ся.
-
Куди це ти на
ла
го
див
ся їхать?
Ку
ди ж ти ідеш? в гості, чи що,
чи до
бу
вать гро
шей? - ре
пе
ту
ва
-
ла Ме
ла
ся.
Хоч Ми
шук і не ля
кав
ся навіть
морських хвиль, як він чва
нивсь,
але на вда
чу він був та
ки доб
-
рий стра
хо
по
лох.
-
До Нек
ра
ше
ви
ча тікаю… чи то
пак їду, щоб по
зи
чить в йо
го хоч
тро
хи гро
шей на розп
лат
ку або
щоб при
най
мні по
ка
зать лю
дям
гроші: ось дивіться, мов
ляв! вже
маємо гроші! - гук
нув з ко
ня Ми
-
шук і по
ка
тав в од
чи
не
ну бра
му
так швид
ко, що тро
хи не нас
ко
-
чив на ворітни
цю. Йо
му все при
-
вид
жу
ва
лось, що за ним го
ня
ть
-
ся роз
лю
то
вані лю
де з визвіре
-
ни
ми об
лич
чя
ми.
-
Та зас
коч же на еко
номію та
при
най
мні вга
муй лю
дей обіця
-
н
кою, що ти, мов, їдеш за по
зич
-
кою до сусіда! - крик
ну
ла йо
му
навз
догінці Ме
ла
ся.
«А не
хай їх ле
да
що візьме! - по
-
ду
мав Ми
шук, озир
нув
шись в
од
ну мить на Ме
ла
сю. - Я ла
ден
тікать од їх як
мо
га далі. А во
на…
зас
коч, та впи
ни, та вга
муй! А
не
хай йо
му дідько з та
ким жит
-
тям. Я ду
мав, що тут рожі та лі
-
лії, роз
коші й збит
ки, а те
пер ба
-
чу, що тут здебільшо
го «терція
та бу
дя
ки»! От тобі й моє дідиц
-
т
во! Ні гро
шей, ні роз
ва
ги! Ще й
на тобі в до
да
чу роз
лю
то
ва
них
роз
би
шак. Оце так по
пав
ся!»
Сам Гу
ко
вич од
на
че не пішов
на еко
номію, щоб вга
му
вать ви
-
з
ві
ре
них од нуж
ди робітників.
Ста
рий му
сив пос
лать на еко
но
-
мію Тек
лю Опа
насівну. Гу
ко
ви
-
че
ва по
ди
ба
ла й обіця
ла, що гро
-
ші бу
дуть сьогодні вве
чері і що
зять поїхав до Нек
ра
ше
ви
ча за
грішми. Лю
де зас
по
коїлись і зго
-
ди
лись ждать до ве
чо
ра.
Тим ча
сом зять прис
ка
кав до
Нек
ра
шеви
ча й роз
ка
зав йо
му за
нес
подіва
ну при
го
ду на еко
но
-
мії. В Нек
ра
ше
ви
ча май
ну
ла ду
-
м
ка по
ко
рис
ту
ваться нес
подіва
-
ним ви
пад
ком в са
дибі ста
ро
го
Гу
ко
ви
ча й спла
тить йо
му за па
-
ру чу
до
вих бас
ких ко
ней з йо
го
четвірці. Не га
ячи ча
су, він за
раз
запріг ко
ни
ка в бігун
ки й по
ка
-
тав з Ми
шу
ком в Дер
качівку, за
-
хо
пив
ши в ки
ше
ню по
ло
ви
ну
тих гро
шей, що бу
ло вар
то зап
-
ла
тить за па
ру ко
ней. Під йо
го
за
хис
том Ми
шук сміливіше вер
-
тавсь до
до
му. І… над
вечір… Нек
-
ра
ше
вич виїхав з дво
ру од Гу
ко
-
ви
ча з па
рою ко
ней, прип
ну
тих
по
зад бігу
нок. В оселі нас
та
ла
ти
ша, але усі сиділи зас
му
чені та
з за
ду
мою на чолі, не
на
че в гос
-
поді жда
ли чиєїсь смерті, не
на
че
й Дер
качівка ма
ла побігти слід
-
ком за про
да
ни
ми кіньми.
Настав час оп
ла
чу
вать в банк
про
цен
ти за по
зи
чені гроші. Гу
-
ко
вич спро
дав усю паш
ню, але
гро
шей не вис
та
чи
ло. Тек
ля
Опа
насівна обер
та
лась до сусід,
до бур
тянсько
го дядька, але на
той час ні в ко
го не тра
пи
лось
пок
лад
них гро
шей. Во
на поїха
ла
до Києва, при
че
пи
лась до доб
рої
Таїси Андріївни і про
си
ла, і бла
-
га
ла, обіця
ла не
за
ба
ром од
дать,
і навіть пе
рех
рес
ти
лась і за
бо
-
жи
лась пе
ред об
ра
за
ми, і та
ки
ви
ка
ню
чи
ла в неї пе
ре
дос
тан
ню
ти
ся
чу кар
бо
ванців та й одісла
-
ла за
раз в банк на оп
лать про
-
центів.
Але на про
жит
тя вже не зос
та
-
ва
лось нічо
го в кап
шу
ках в Гу
ко
-
ви
ча. По
ча
лось ли
холіття. Не
ща
-
димі злидні заг
ля
да
ли в дім, ти
-
с
лись в осе
лю з усіх-усюдів, нас
-
ту
па
ли не
ща
ди
мо, мов та
тарсь
-
ка ор
да. Гу
ко
вич му
сив да
ти в
зас
та
ву ба
га
тенько
му євреєві
кра
ма
реві до
ро
гу мо
лотілку, по
-
сп
ро
ду
вав де
які те
лич
ки та бич
-
ки, навіть на
по
зи
чав
ся в ба
га
тих
се
лян.
Гукович за
жу
ривсь, бо ду
же бо
-
яв
ся най
більшо
го з своїх по
зи
-
чальників - бан
ку. Він пра
цю
вав
увесь свій вік, і йо
го пра
ця десь
зник
ла, ніби її до
бут
ки роз
но
сив
вітер по по
лю та по сте
пу. За
жу
-
ри
лась і Гу
ко
вич
ка й Ме
ла
ся. Аж
те
пер во
ни пос
те
рег
ли, що бі
ль
-
ше дба
ли з до
му, ніж до до
му.
Ми
шук ну
див
ся й ни
кав з нудь
-
ги по пар
ку. Не бу
ло йо
му за що
навіть їзди
ти до Києва. Йо
го
ска
ку
на, що раз навіть дос
тав
пер
ший приз на ска
ко
вищі, Гу
-
ко
вич му
сив про
дать.
Одному Ми
шу
кові тільки тро
хи
й по
та
ла
ни
ло. Нек
ра
ше
вичів ста
-
рий батько по
мер наг
лою сме
р
-
тю. Син за
раз про
дав сельце,
спро
дав
ся зовсім і пе
реб
рав
ся в
Київ. Він най
няв собі дім, най
няв
през
до
ро
ву ста
ню для ко
ней,
на
ку
пив чу
до
вих ска
ку
нів ко
-
ників уся
кої по
ро
ди й уся
кої
масті й ніби пірнув з го
ло
вою в
спорт. Ми
шук їздив до йо
го в
Київ, про
бу
вав там цілі тижні.
Во
ни вдвох бра
ли в на
уку мо
-
лоді ко
ни
ки і тільки те й ро
би
-
ли, що га
ня
ли вер
хи або в бігун
-
ках та мушт
ру
ва
ли ко
ни
ки в
здо
ровій стані, го
ту
ючи їх на
біго
ви
ще. Це не
на
че бу
ло їх спа
-
сен
не діло.
-
Одже ти тільки те й знаєш, що
сидіти дур
нич
ки в Нек
ра
ше
ви
ча
та бай
ди
ки бить, - чеп
ля
лась
Ме
ла
ся. - Йшов би луч
че на
якусь
служ
бу, то все б та
ки мав
ся
кий-та
кий за
робіток. На
пи
туй
ли
шень собі служ
бу та кинь оті
за
бав
ки та іграш
ки в ко
ни
ки та
в біго
ви
ще. До цих за
ба
вок в те
-
бе є хист, є сна
га, а в ха
зяй
стві з
те
бе ко
ристі, як з ца
па мо
ло
ка.
Ти, ма
буть, і ро
дивсь і вдав
ся
трут
нем.
-
Добре, що ти вже ро
ди
лась і
вда
лась нев
си
пу
щою бджо
лою
-
трудівни
цею… Хіба ж пак і ти не
швен
дя
ла по Києві та не ти
ня
-
лась по сад
ках, по Шаті й те
ат
-
рах! Культур
ним лю
дям і справ
-
ді тре
ба ж вря
ди-го
ди десь пош
-
вен
дять по культур
них місцях, а
не все ж кис
ну
ти до за
ги
ну в
глу
шині, го
ду
вать ка
ба
ни та на
-
з
на
ва
ти, де по бур'янах не
суться
ку
ри.
-
То пи
ши вірші, ко
ли те
бе бе
ре
нудьга. Ти ж по
ет: ко
лись же ск
-
ла
дав вірші, чи що, - го
моніла
Ме
ла
ся.
-
«Колись бу
ло, та за
гу
ло!» Ци
-
ми ду
рос
тя
ми я ба
вивсь, як буй
мо
ло
дий, ко
ли в ме
не в го
лові
вітер свистів. А те
пер мені вірші
не прис
та
ють до ли
ця й до сер
-
ця. Пи
ши вже їх хіба ти.
-
От брехні то
чить, так тобі те
-
пе
реч
ки й справді неп
ри
яли
чає.
Але на
пи
туй ли
шень мерщій
яко
їсь служ
би, бо в нас не
за
ба
-
ром і на харч не ста
не гро
шей, -
бу
боніла Ме
ла
ся.
-
Одже Ме
ла
ся чи не прав
ду ка
-
же, - обізва
лась ма
ти з дру
гої
кімна
ти. - Вам, Ми
хай
ле Ки
ри
ко
-
ви
чу, і справді тре
ба б заз
да
-
легідь десь на
пи
ту
вать собі яко
-
гось місця, щоб ли
ха го
ди
на не
за
хо
пи
ла вас рап
том і нес
подіва
-
но, як нес
подіва
но банк спро
дає
на
шу маєтність. Нас, ста
рих, бу
-
р
тянський дядько, мо
же, й при
-
хис
тить в своєму домі ще й за
сво
го жи
вот
тя, бо я ж нас
то
я
те
-
льна на йо
го спад
щи
ну. А вас,
мо
ло
дих, нав
ряд чи зап
ро
сить
до се
бе на жит
тя.
Мишук впер
ше на віку за
ду
ма
-
всь, аж по
ти
ли
цю чу
хав. Пе
ред
ним в думці про
май
ну
ли вже за
-
буті усякі кан
це
лярії, вста
ван
ня
сли
ве вдосвіта в зимні місяці, ха
-
пан
ня на служ
бу. До йо
го чут
тя
не
на
че до
летіло з повітря чиєсь
гри
ман
ня, якісь до
ко
ри нас
тир
-
ли
во
го на
чальни
ка.
«Тоді ж я був сам один… а те
пер
в ме
не на шиї, як важ
кий камінь,
ота пи
ка
та та ми
за
та жінка, ще й
двоє дітей. Чи нас
та
чу ж я на їх
гро
шей на про
жит
тя? Оце так
вше
ле
пав
ся ніби в якусь дря
го
-
ви
ну!» - ду
мав Ми
шук, хо
дя
чи по
гор
ни
цях та пох
ню
пив
ши го
ло
-
ву.
А до йо
го все до
хо
ди
ла чут
ка
од знай
омих то звідсіль, то звід
-
тіль, що ста
рий Гу
ко
вич за
мо
-
тав
ся до реш
ти і що банк от-от
не
за
ба
ром спро
дає Гу
ко
ви
че
ву
маєтність за дов
ги. Ми
шук по
-
чав пи
сать до Ва
на
то
ви
ча й до
інших знай
омих, щоб во
ни поп
-
ро
си
ли за йо
го в своїх ви
со
ких
знай
омих дать йо
му будлі-яку
служ
бу з доб
рою пла
тою, ще й,
ко
ли тра
питься, то й з скар
бо
-
вим жит
лом та опа
лом.
А Ме
ла
ся все на
до
ку
ча
ла Ми
-
шу
кові. Ця при
чеп
ли
ва лю
ди
на
раз у раз чеп
ля
лась до йо
го ре
-
п'яхом, ди
ха
ла на йо
го важ
ким
ду
хом, гриз
ла йо
му го
ло
ву так,
що й просвітку йо
му не бу
ло. Од
то
го ча
су, як Ме
ла
ся по
ба
чи
ла
йо
го в Шаті за сто
лом по
руч з
Каміллою-Ди
вом, во
на зне
на
ви
-
ді
ла йо
го, зне
на
виділа навіть
ме
н
шу свою ди
ти
ну, хлоп
чи
ка,
що ду
же ски
нув
ся з ли
ця на Ми
-
шу
ка. Ми
шу
кові так ос
то
гид
ла
Ме
ла
си
на ра
зу
раз
ня лай
ка та за
-
всідня свар
ка, що він був ла
ден
тікать од цеї при
че
пи хоч за три
-
дев'ять зе
мель, бо йо
му вже бу
-
ла не
ви
держ
ка дов
ше слу
хать її
до
ко
ри, на
ма
ган
ня й лай
ку. Він
на
ду
мавсь по
ки
нуть її, заїхав
ши
ку
дись да
ле
ко на служ
бу.
Некрашевич, пе
рей
шов
ши в
Ки
їв на жит
тя, за
жив па
ном на
всю гу
бу: най
няв здо
ро
ве до
ро
ге
жит
ло, зап
ро
шу
вав до се
бе уся
-
ких спортс
менів, не шко
ду
вав
гро
шей на за
куп
ку до
ро
гих ко
-
ней та на усякі спортс
менські
прим
хи. В цьому ко
ханні в ко
-
нях, в по
тязі до цього спор
ту бу
-
ло все йо
го жи
вот
тя, не
на
че він
ро
див
ся чо
ловіком, а вдав
ся ко
-
ня
кою. Ми
шук підлес
тив
ся до
йо
го, як лю
ди
на ніби
то ду
же тя
-
му
ща в спорті, і час
то про
жи
вав
в йо
го поспіль цілі тижні та му
-
шт
ру
вав ко
ни
ки. В Києві йо
го
час
то бу
ло вид
ко на ву
ли
цях,
вкупі з Нек
ра
ше
ви
чем, то вер
хи
на чу
до
вих бас
ких ко
ни
ках, то
на жовтій ле
генькій дачній по
-
во
зочці, зап
ря
женій в дві парі
ко
ней впрос
тяж. Раз во
ни зап
ря
-
га
ли чорні ко
ни
ки, вдру
ге зап
-
ря
га
ли гніді ска
ку
ни, а інко
ли
му
ци
ки з ку
ци
ми, по
об
ти
на
ти
-
ми сли
ве до са
мої ри
пиці хвос
та
-
ми.
Нарешті Ми
шук че
рез Ва
на
то
-
ви
ча та іншу про
текцію дос
тав
-
та
ки собі служ
бу в ак
цизі в од
-
но
му повіто
во
му місті в Київщи
-
ні на півто
ри ти
сячі кар
бо
ванців
щорічної пла
ти, бо на йо
го вва
-
жа
ли, як на по
важ
но
го діди
ча і
як на досвідче
ну лю
ди
ну. Ме
ла
-
ся не поїха
ла з ним на но
ве міс
-
це, але він, са
мо по собі, був цьо
-
му й ра
дий.
-
Їдь сам та пе
редніше га
разд
об
сидь но
ве гніздо, а я зго
дом,
мо
же, й пе
ре
бе
русь до те
бе з
дітьми, - ка
за
ла Ме
ла
ся на про
-
щанні.
Але в неї бу
ла інша дум
ка в го
-
лові. Їй за
ма
ну
лось по
жи
ти яки
-
й
сь час са
мостійним жит
тям в
Києві, ок
ро
ми од батьків, і на все
жи
вот
тя жи
ти нарізно од сво
го
чо
ловіка, да
ти собі пов
ну во
лю у
всьому. На
ха
пав
шись по га
зе
тах
та по лю
дях в са
ло
нах сього
час
-
них но
вих прин
ципів, нас
лу
хав
-
шись в роз
мо
вах з Ма
ру
сею та з
її то
ва
риш
ка
ми уся
ких тен
ден
-
цій та ба
жаннів мо
ло
до
го жіно
-
ць
ко
го по
коління, во
на пе
ре
ли
-
цю
ва
ла ті за
ба
ги та ба
жан
ня по-
своєму, пе
ре
вер
ну
ла їх на
ви
во
-
ріт, з усього но
во
го в іде
ях мо
ло
-
дих пан
нів во
на тільки впо
до
ба
-
ла собі од
ну ідею - не
за
лежність
та вольний по
тяг сер
ця й по
чу
-
ван
ня та - вольно
го ко
хан
ня.
Мелася за
таїла ці дум
ки в душі
й тільки сподіва
лась спри
я
ючо
-
го ча
су, щоб спов
нить палкі свої
ба
жан
ня. Усісвої надії во
на пок
-
ла
да
ла на спад
ки після бур
тян
-
сько
го ма
те
ри
но
го дядька: на
ба
гаті Бур
ти та на гроші, що ко
-
лись та
ки бу
дуть на
ле
жаться до
неї. Во
на га
ря
че ба
жа
ла, щоб той
ста
рий трух
ля
вий дід як
мо
га
швид
ше дав ду
ба. Але те по
рох
-
но лед
ве во
ло
да
ло но
га
ми і все-
та
ки жи
вотіло, на Ме
ла
си
не ли
-
хо.
Меласі не
за
ба
ром та
ки по
та
ла
-
ни
ло. Нес
подіва
но са
ма до
ля
спри
яла їй. По
рох
ня нес
подіва
но
роз
си
па
лась: дядько, ста
рий Лу
-
кашівський, наг
ло вмер. Йо
го рі
-
дня з'їха
лась і спра
ви
ла пиш
ний
по
хо
рон. Суд зат
вер
див за Гу
ко
-
вич
кою Бур
ти. Але сподіван
ка
та надія на капіта
ли не справ
ди
-
лась: в небіжчи
ка ніяких ка
пі
-
талів не знай
шлось, ще й Гу
ко
-
вич
ка му
си
ла да
ти обіцян
ку ви
-
п
ла
чу
вать кільки де
сятків ти
сяч
кар
бо
ванців іншим ро
ди
чам не
-
біжчи
ка. Ста
рий па
нич ні за що
не дбав, нічим не пик
лю
вав
ся,
нічо
го не дог
ля
дав. Маєтність
бу
ла сли
ве зруй
но
ва
на й спус
то
-
ше
на злодійку
ва
ти
ми уп
ра
ви
те
-
ля
ми та еко
но
ма
ми, котрі пе
ре
-
по
ло
ви
ни
ли усе па
ни
че
ве доб
ро.
Усі сли
ве віковічні ду
би, гра
би
та бе
рес
ти в пар
ку на де
сять де
-
ся
тин бу
ли кимсь по
ви
ру
бу
вані.
А ста
рий не ди
вив
ся і все човп,
си
дя
чи за книж
ка
ми. Парк був
спус
то
ше
ний од краю до краю,
не
на
че по йо
му прой
шла бу
ря.
Полів не виг
но
юва
ли, хоч виг
но
-
й
ки ва
ля
лась си
ла в за
го
ро
дах.
Хліб не ро
див, а ко
ли й був ви
па
-
д
ком уро
жай, то паш
ню розк
ра
-
да
ли.
Але старі батьки й Ме
ла
ся все-
та
ки по
ве
селіша
ли й по
бадьо
р
-
ні
ша
ли, їм став не та
кий страш
-
ний про
даж рідно
го се
ла. Ме
ла
-
ся по
ча
ла роз
ки
да
ти дум
ка
ми та
мріями ши
ро
ко й ви
со
ко. До
своїх дітей во
на прис
та
ви
ла гу
-
вер
нан
ток, німке
ню й англічан
-
ку, бо діти вже доб
ре вив
чи
лись
роз
мов
лять фран
цузькою мо
-
вою. В неї бу
ла дум
ка, щоб діти
вміли ба
ла
кать на трьох мо
вах,
як при
цу
цу
ва
тий ста
рий бур
тя
-
н
ський дядько; та й во
на са
ма
навіщось вив
чи
ла всі ті три мо
-
ви. Ме
ла
ся за
раз пе
реб
ра
лась з
дітьми в ве
ли
кий бур
тянський
дім, а на
томість батько ду
мав
при
мос
титься для сво
го спо
кою
в опрічно
му надвірно
му флігелі,
що сто
яв на од
шибі за бібліоте
-
кою й од
ним дом
ком у пар
ку.
Минув ще один рік. Ще й бур
-
тянська маєтність не бу
ла га
-
разд впо
ряд
ко
ва
на, як банк опо
-
вістив за про
даж Дер
качівки.
Дав
ня маєтність ро
ду Теклі Опа
-
насівни пішла в чужі ру
ки. Гу
ко
-
вич не
за
ба
ром му
сив пе
реїха
ти
в Бур
ти. Він пад
ко
ви
то й зав
зя
-
то за
хо
див
ся ко
ло ро
бо
ти, ко
ло
ха
зяй
ст
ва. Ста
ро
му знов до
ве
-
лось кло
по
таться та нес
ти ве
-
ликі тур
бо
ти, щоб да
ти лад в но
-
во
му за
пу
ще
но
му маєтку, опо
ря
-
ди
ти й по
ла
го
дить за
бу
ду
ван
ня,
за
вес
ти доб
ре ха
зяй
ст
во.
Аж те
пер Ме
ла
ся на
ва
жи
лась
здійснить свої по
таємні мрії. З
тієї при
чи
ни, що вже нас
тав час
вчи
ти в шко
лах дітей, во
на вип
-
ро
си
ла в батька гро
шей, най
ня
-
ла в Києві чи
ма
лу квар
ти
ру та й
пе
реб
ра
лась в Київ з дітьми й
гу
вер
нант
ка
ми. Ми
шук не пи
сав
до неї й навіть не про
сив її пе
-
реб
раться до йо
го. Та Ме
ла
ся й
не поїха
ла б до чо
ловіка, хоч в
то
му повіто
во
му місті й бу
ла гі
-
м
назія й хлоп
ча
ча й діво
ча. Хит
-
ро
ща
ми та муд
ро
ща
ми во
на до
-
ка
за
ла батькові, не
на
че на до
ло
-
ні вик
ла
ла, що їй до
кон
че тре
ба
пе
реб
раться в Київ, бо це кош
ту
-
ва
ти
ме ба
га
то де
шев
ше, ніж на
й
-
нять для кож
ної ди
ти
ни ква
р
ти
-
ру. Батько му
сив пос
та
чить гро
-
шей ще й на цю Ме
ла
си
ну ви
мо
гу.
XIV
Забравши з до
му де
яку мобіль і
де
що ку
пив
ши в Києві, Ме
ла
ся
пе
реб
ра
лась в Київ і хо
ро
ше обс
-
та
ви
ла своє жит
ло. Од
на
че дітей
во
на не по
си
ла
ла в шко
лу для
на
уки. Їх вчи
ли вдо
ма ті та
ки гу
-
вер
нант
ки, що й у Дер
качівці. В
Ме
ласі бу
ли зовсім інші гад
ки та
дум
ки, її сер
це жа
да
ло ко
хан
ня, і
во
на ма
ла на думці за
ко
ха
тись в
яко
гось кра
су
ня.
Раз якось че
рез тиж
день після
пе
реїзду на но
ве жит
ло Ме
ла
ся
вер
та
лась до
до
му й у ко
ри
дорі
зострілась з не
мо
ло
дим вже ге
-
не
ра
лом. Во
на вже зна
ла всіх,
хто жив в домі, роз
пи
та
ла й за
ге
не
ра
ла. Ге
не
рал, Де
нис Яки
мо
-
вич Ло
зинський, хоч був вже од
-
с
тав
ний і підтоп
та
ний удівець,
але був ще бадьорис
тий, кре
мез
-
ний, пос
тав
ний та свіжий на ви
-
ду. Ме
ла
ся заціка
ви
лась ним і за
-
че
пи
ла йо
го на ході, йду
чи по
схо
дах, їй за
ма
ну
лось для роз
ва
-
ги поз
най
омиться з ним, а че
рез
йо
го й з мо
ло
ди
ми офіце
ра
ми,
котрі та
ки час
то одвіду
ва
ли йо
-
го в са
мо
тині.
«От, мо
же, й нат
рап
лю на яко
-
гось пру
ди
ву
са, що при
па
де мені
до впо
до
би. А як мені ба
жається
нат
ра
пи
ти на якусь пи
са
ну ця
-
цю й по
ко
хать!» - по
ду
ма
ла Ме
-
ла
ся й пильно та вваж
ли
во по
-
ди
ви
лась на ге
не
ра
ла, ще й тро
-
ш
ки осміхну
лась.
«Якась ду
же про
вор
на й са
ма
зачіпає. Тре
ба б довіда
тись, що
во
но за лю
ди
на», - май
ну
ла в ге
-
не
ра
ла дум
ка.
-
Ви, ма
буть, оце не
дав
неч
ко
пе
реб
ра
лись на квар
ти
ру, бо що
-
сь мені нев
тям
ки, щоб я вас тут
пе
редніше ко
ли ба
чив, - по
чав
ге
не
рал роз
мо
ву на ході, важ
ко
сту
па
ючи по східцях, не
на
че він
ліз по дра
бині на го
ри
ще й тро
-
хи не крек
тав.
-
Не див
но, що ви ме
не не ба
чи
-
ли, бо труд
но бу
ло б ме
не ба
чи
-
ть за сто верс
тов звідсіля. Я оце
тільки тиж
день, як приїха
ла до
Києва з сво
го се
ла та най
ня
ла
собі тут квар
ти
ру, - за
ле
пе
та
ла
Ме
ла
ся.
«Щось во
на над
то жва
ва та
пру
д
ка. Але ж во
на знать ве
се
ла
й ціка
ва, навіть приємна. Вар
то
б дізна
тись, що во
но за пта
ха», -
по
ду
мав ге
не
рал, вид
ря
пав
шись
на схо
ди й ле
генько од
са
пу
ючи,
-
За сто верс
тов! А я ду
мав, що
ви з дальших країв, - бовк
нув ге
-
не
рал нав
ман
ня.
-
Ні, з не
да
ле
ких країв. Я при
бу
-
ла з-за Дніпра, при
вез
ла вчи
ти
дітей, бо вже час да
вать їх до
шко
ли. А на якійсь квар
тирі, де
-
сь за очи
ма, я їх са
мих не згод
на
по
ки
ну
ти в Києві.
«Певно, якась удо
ви
ця… але ще
мо
ло
денька, жва
ва, си
тенька й
ве
се
ленька. Ціка
ва лю
ди
на. Вар
-
то поз
най
омиться з сусідою,
щоб з нудьги роз
ва
жить се
бе
вря
ди-го
ди ве
чо
ра
ми», - по
ду
-
мав ге
не
рал.
-
Це ви, пев
но, пе
реб
ра
лись до
Києва тільки на зимній час чи
на
завж
ди?
-
Надісь, на
завж
ди або при
най
-
мні до
ки діти йти
муть по ниж
-
чих кла
сах в шко
лах. До
ве
деться
та
ки зад
ляться в Києві. Я, бач
те,
те
пер со
лом'яна удо
ва, - ле
пе
та
-
ла Ме
ла
ся й роз
ка
за
ла ко
ро
те
-
нь
ко на ході про своє жит
тя й за
сво
го чо
ловіка.
«Апетитна удо
ви
ця. Тре
ба б пі
-
ти до неї з одвіди
на
ми», - по
ду
-
мав ге
не
рал.
-
От ми й сусіда
ми бу
де
мо! -
ска
зав го
лос
но ге
не
рал, цок
нув
-
ши за
каб
лу
ка
ми на по
во
ро
ту на
третій по
верх, ку
ди поп
рос
ту
ва
-
ла Ме
ла
ся.
-
Бувайте здо
рові! За
ходьте до
ме
не в гості. Я бу
ду ду
же ра
да, -
гук
ну
ла Ме
ла
ся на про
щанні,
шви
денько ска
ка
ючи вго
ру з схі
-
дця на східець, не
на
че со
ро
ка з
гілки на гілку.
І ге
не
рал не
за
ба
ром пішов до
Ме
ласі з одвіди
нами, а во
на дру
-
го
го-та
ки дня од
да
ла йо
му візит.
Поз
най
омив
шись з нею, ге
не
рал
по
чав одвіду
вать Ме
ла
сю й за
-
ли
цяв
ся та
ки доб
ре до си
тень
-
кої та ве
се
лої удо
виці. Ме
ла
ся
зго
ди
лась прий
нять йо
го за сто
-
лов
ни
ка. І од то
го ча
су він сли
ве
щод
ня з нудьги за
хо
див до неї,
хо
див з нею на про
гу
лян
ня та по
ма
га
зи
нах. І по
жильці в квар
та
-
лі, і навіть по ма
га
зи
нах усі зва
-
ли Ме
ла
сю ге
не
ральшею, бо ду
-
ма
ли, що він її чо
ловік.
Генерал при
пав їй до впо
до
би,
бо був ве
се
лий та жар
тов
ли
вий.
Але во
на не за
ко
ха
лась в йо
го,
як то
го сподіва
лась. А тим ча
сом
Ме
ла
ся зад
ля то
го й осе
ли
лась в
Києві, щоб да
ти во
лю своєму се
-
р
цю, про
жи
ва
ючи в Києві на во
-
льній волі. Ме
ла
ся тільки й ма
-
ри
ла про те, щоб зострінуться з
якимсь кра
су
нем, за
ко
хаться до
за
ги
ну і впи
тись щас
тям до
нес
-
хо
чу хоч раз на віку.
Раз Ме
ла
ся пішла в те
атр вкупі
з Ло
зинським. Во
ни сиділи в ба
-
л
коні. З бал
ко
на Ме
ла
ся своїм
зви
чаєм кміти
ла за усіма, ози
ра
-
ла пар
тер і ложі, що всі бу
ло з
бал
ко
на вид
но, як на до
лоні. Во
-
на вгляділа од
но
го чор
ня
во
го
па
ни
ча, гар
но
го, як на
мальова
-
но
го. Він сто
яв у пар
тері, обер
-
нув
шись до лож, і в бінокль оки
-
дав оком ложі й бал
ко
ни. Ве
ликі
ву
са, роз
сип
часті й про
ме
нисті,
чорні ку
чері, ма
то
во-білий вид з
лед
ве примітним рум'янцем на
що
ках, чу
до
вий зріст, рівний
стан - усе це од
ра
зу при
тяг
ло
кмітли
ве Ме
ла
си
не оч
ко.
Мелася на
ве
ла на ту чу
до
ву по
-
с
тать бінокль і вже не мог
ла од
-
вес
ти очей од то
го кра
су
ня. В яс
-
но
му елект
рич
но
му зе
ле
ну
ва
то
-
му світлі та пос
тать зда
ва
лась
зда
ле
ки іде
ально гар
ною, про
які роз
ка
зу
ють в каз
ках. Ма
то
ве
ви
со
ке чо
ло біліло, аж лисніло,
не
на
че ви
то
че
не з ма
то
вої сло
-
но
вої кості. Ву
са мет
ля
лись, дов
-
гі й роз
кид
часті, ніби два пуч
ки
шов
ку. В Ме
ласі од
ра
зу аж дух
за
би
ло, не
на
че од міцних па
хо
-
щів, приємних, со
лод
ких, але го
-
ст
рих, здат
них за
ду
шить своєю
со
лод
не
чею та гост
рим ду
хом.
А той кра
сунь, опус
тив
ши ру
ку
з бінок
лем, зо
рив очи
ма по ло
-
жах, сто
яв не
по
руш
но і вваж
ли
-
во кмітив за ло
жа
ми. Очі, чи
малі
й темні, блис
ка
ли при світлі. В
бінокль Ме
ласі зда
ва
лось, що
во
на ба
че ту пос
тать десь в жи
-
вих кар
ти
нах на сцені, не
по
руш
-
ну, в зас
тиглій позі. Зе
ле
ну
ва
те,
сли
ве фан
тас
тич
не світло об
ли
-
ва
ло чу
до
вий вид, яро лисніло
на чолі, на ву
сах. Че
рез скло бі
-
но
к
ля чу
до
ва пос
тать ніби ся
ла
в рівно
му фан
тас
тич
но
му сяєві.
Ме
ла
ся ба
чи
ла йо
го не
на
че в сні
се
ред фан
тас
тич
ної обс
та
ви, ба
-
чи
ла, як він сто
яв не
по
во
руш
но,
потім во
рух
нувсь, по
ма
леньку
по
вер
нув го
ло
ву набік й осміх
-
нув
ся до ко
гось. Чер
воні, як ка
-
ли
на, ус
та за
во
ру
ши
лись. Ву
са
за
мет
ля
лись, мов живі. Він го
во
-
рив ніби без слів, без згу
ку, як
го
во
рять у сні ті лю
де, що снять
-
ся. Ме
ла
ся аж зчамріла од вра
-
жен
ня кра
си.
«Постать дос
то
ту та
ка пос
тав
-
на та по
каз
на, як і в Ліди
но
го
Яко
ва Ула
се
ви
ча. Але цей нез
на
-
й
о
мий кра
сунь ще кра
щий, бо
чо
р
ня
вий: ма
буть, пал
кий на вда
-
чу й на ко
хан
ня…» - ду
ма
ла Ме
ла
-
ся й знов по
ча
ла при
див
ляться
до то
го пос
тав
но
го кра
су
ня.
Красунь знов став не
по
руш
не і
вти
рив очі в якусь ло
жу. Ме
ла
ся
дов
го при
див
ля
лась до йо
го об
-
лич
чя. І їй зда
лось, що во
на ди
-
виться на якусь ху
дож
ню кар
ти
-
ну, заск
ле
ну склом в чу
до
вих ра
-
мах. Кра
сунь ніби ди
вив
ся на неї
крізь скло, і че
рез те йо
го кра
са
бу
ла ще мрійніша й делікатніша.
Він за
ба
ла
кав до ко
гось, не по
-
ру
шив
ши го
ло
вою. І Ме
ласі уя
-
ви
лось, ніби та пиш
на пос
тать
на кар
тині ожи
ла, за
го
во
ри
ла
без слів, без згу
ку. Ву
са за
хи
ли
-
та
лись, за
во
ру
ши
лись. В Ме
ласі
аж дух за
би
ло й за
хо
пи
ло ніби
од ча
ду нар
ко
тич
них па
хощів.
«Треба бу
де до
кон
че, безп
ремі
-
н
но до
пи
таться, хто він, що так
од
ра
зу при
пав мені до впо
до
би.
Я та
ки вибіжу в ант
ракті та, без
со
ро
му каз
ка, піду на
зирці за
ним, бу
ду вивіду
ва
ти та пи
тать
в кож
но
го, з ким зострінусь», -
ду
ма
ла Ме
ла
ся.
Мелася че
рез си
лу вже ди
ви
ла
-
сь на сце
ну, лед
ве ви
сиділа до кі
-
нця дії. Усе пе
ред нею ніби зб
-
ляк
ло й при
па
ло пи
лом або мря
-
кою: і квітчасті ярі уб
ран
ня на
ар
тис
тах, і яс
не сяй
во ніби дня
на сцені, і са
ма роз
мо
ва ар
тис
-
тів, і са
ме їх гран
ня й співи.
Завіса впа
ла. Зап
лес
ка
ли в до
-
лоні. Пар
тер за
ко
ли
вав
ся. Ме
ла
-
ся схо
пи
ла
ся з місця, про
жо
гом
побігла на
низ і про
тов
пом вбіг
-
ла в пар
тер. Але там во
на вже не
знай
шла кра
су
ня. Тоді во
на вер
-
ну
лась і побігла блу
кать по дов
-
ге
лецьких ко
ри
до
рах та при
див
-
ляться до на
тов
пу панів та па
-
ничів.
Коли це нес
подіва
но при одній
по
во
ротці в ко
ри
дорі во
на стик
-
ну
лась з своєю давньою знай
-
омою, Марією Павлівною Мар
ко
-
вицькою. Ця Мар
ко
вицька не ду
-
же дав
но вий
шла заміж у Києві
за док
то
ра, про
жи
ла з ним років
зо два, а потім, як до її чо
ловіка
приїхав в гості йо
го то
ва
риш де
-
сь зда
ле
ка, аж з Ура
лу, чи що, й
про
був в йо
го в гос
тях тиж
день,
во
на по
таєнці втек
ла вкупі з
тим гос
тем, кот
рий навіть не по
-
п
ро
щав
ся з то
ва
ри
шем. Док
тор
знай
шов тільки по
ки
ну
ту на
сто
лі за
пис
ку од неї, щоб він її
не сподівавсь і не ждав, і не шу
-
кав, бо він для неї став нес
по
до
-
б
ний, і що во
на бу
де щас
ливіша
з йо
го дру
гом, ніж з ним.
-
Це ви, Маріє Павлівно? Де це
ви взя
лись? Ви ж бу
ли виїха
ли
десь на Урал, чи що, бу
ли зник
ли
нес
подіва
но для всіх і для ме
не,
- за
ле
пе
та
ла Ме
ла
ся.
-
Була зник
ла з Києва, та й знов,
як ба
чи
те, ви
ник
ла. Я по
ки
ну
ла
й сво
го дру
го
го чо
ловіка, як і пе
-
р
шо
го, бо він був та
ке ж ле
да
що,
та
ка ж нікчемність, як і пер
ший.
Цур їм, пек їм обом! Не
ма в світі
кра
ще, як вольна во
ля од та
кої
дру
жи
ни; кра
ще од усього, як
своя во
ленька во
лить в усьому.
«Він ме
не цмок та лап, а я йо
го
штовх та пхиць», як ка
жуть се
-
ля
ни.
-
Он як! Ко
ли так, то я му
шу
приз
наться вам, що й я оце не
-
дав
неч
ко да
ла пхиць своєму Ми
-
шу
кові, по
ки
ну
ла й своє ле
да
що
та й по
чу
ваю, що мені без йо
го і
вольніше, і якось догідніше. Не
-
упо
доб
ний він мені та й годі!
Цур йо
му! - ска
за
ла ве
се
ленько
Ме
ла
ся. - Ходім же в фойє та ви
-
п'є
мо по чарці ви
на за свою во
-
ль
ну во
лю та за виз
во
лен
ня од
на
ших неп
риємних чо
ловіків, -
ска
за
ла Ме
ла
ся.
-
То й ходім! - про
мо
ви
ла Мар
-
ко
вицька і, крут
нув
шись ніби на
самій одній п'яті, по
вер
ну
ла на
-
зад до фойє.
Марковицька бу
ла ви
со
ченька
на зріст, су
хор
ля
ва й тон
ка, не
-
на
че горст
ка матірки. Але її ма
-
ленька бліденька го
лов
ка бу
ла
кла
сич
ної кра
си, а сли
ве чорні
оч
ки горіли та
ки
ми їскра
ми, що
ча
ру
ва
ли сли
ве всіх па
ничів.
Що
сь надз
ви
чай
но при
над
не бу
-
ло роз
ли
те в її очах, чор
них тон
-
ких дов
гих брівках, в су
хор
ля
во
-
му з тон
ки
ми делікат
ни
ми пру
-
ж
ка
ми об
личчі.
-
Де ж ви, Ма
ру
сю, знай
шли собі
при
шиб в Києві? - спи
та
ла Ме
ла
-
ся на ході.
-
Та в своєї ж ста
ро
давньої ба
-
бусі. Жи
ве-жи
ве ота по
рох
ня й
ніяк не спро
мо
жеться пе
реб
ра
-
ти
ся на той світ. Та я маю, окрім
неї й її за
собів, свій влас
ний за
-
сіб. Я цим не жу
рю
ся й не кло
по
-
чусь, жи
ву й жур
би не знаю, -
ска
за
ла Ма
ру
ся.
Вони ввійшли в фойє, де стісне
-
но сто
яли й скрізь веш
та
лись
ку
па
ми па
ни й панії. Ме
ла
ся й
Ма
р
ко
вицька про
тов
пом ки
ну
-
ли
сь в гу
ща
ви
ну, про
тис
лись че
-
рез стов
пи
ще, з ве
ли
кою труд
-
нацією промк
ну
лись до столів,
взя
ли з при
лав
ка по чарці ви
на
в ру
ки, зу
мис
не й по
каз
но підня
-
ли чар
ки вго
ру, цок
ну
лись і ви
-
пи
ли якось по-па
ничівсько
му,
яко
сь роб
ле
но, уда
ва
но. Усі звер
-
ну
ли на їх ува
гу. Панії здвиг
ну
ли
пле
чи
ма: не
доб
ра сла
ва про Ма
-
р
ко
вицьку вже встиг
ла розійти
-
сь по Києву, мов лу
на, пішла по
всіх-усю
дах.
Людей не
за
ба
ром ста
ло обрід
-
но. Нес
подіва
но з две
рей, не
на
че
Мефісто
фель на сцені, ви
ник
той чор
ня
вий кра
сунь, кот
ро
го
Ме
ла
ся наг
ляділа з бал
ко
на в
пар
тері.
-
Хто це та
кий, отой пиш
ний та
чор
ня
вий? - спи
та
ла ниш
ком
Ме
ла
ся.
-
Та це ж Пет
руш
ка. Пет
ро Ми
-
хай
ло
вич Ма
линкін, мій ду
же да
-
ле
кий ро
дич, який
сь брат в тре
-
тіх чи в чет
вер
тих; але я ро
да
-
юсь з ним і досі та й він ро
да
є
ть
-
ся зо мною й не за
бу
ває ме
не;
сло
вом ска
за
ти - ку
зен.
-
Aгa! це той, що ви все бу
ло з
ба
бу
сею потріпуєте яко
гось Пет
-
руш
ку, а мені чо
мусь все бу
ло
уя
в
ляється пет
руш
ка в юшці? -
спи
та
ла в неї Ме
ла
ся.
-
Оце ж він і єсть той Пет
руш
ка,
тільки не в юшці, як ба
чи
те! Він
слу
жив в Пе
тер
бурзі, а це вже
да
ли йо
му більший чин і пос
ла
-
ли на провінцію на кра
ще місце.
Про
текція попх
ну
ла йо
го доб
ре
вго
ру, бо в нас без про
текції не
підеш вго
ру, - про
мо
ви
ла по
шеп
-
ки Ма
ру
ся й поп
рос
ту
ва
ла до то
-
го Пет
руш
ки, поз
до
ров
ка
лась з
ним і за
повісти
ла йо
го Ме
ласі.
-
Я вже ба
чи
ла вас з бал
ко
на, як
ви зо
ри
ли по ло
жах в бінокль, -
ска
за
ла Ме
ла
ся і вти
ри
ла в йо
го
вид свої ви
ряч
ку
ваті очі, див
ля
-
чись на йо
го ду
же вваж
ли
во.
-
От я й ра
дий, що ме
не да
ми
приміча
ють і кмітять за мною.
Бо я в Києві ніби но
вик, хоч я
сам та
ки київський з діда з пра
-
діда, - ска
зав Ма
линкін ни
зо
вим
ба
сом, кот
рий дзвенів та гув ти
-
хо, але гуч
но, як ба
со
ва стру
на
дзве
нить на чу
до
во
му ро
ялі.
Мелася те
пер ма
ла змо
гу збли
-
зь
ка роз
ди
виться на мо
ло
до
го
па
ни
ча.
«Такий дос
то
ту пиш
ний, як Лі
-
дин Ула
се
вич, тільки чор
ня
вий.
А які чу
дові блис
кучі очі! Які
гарні ма
ли
нові вип
нуті ус
та та
ще й з ямоч
ка
ми по
се
ре
дині!
Який низький гуч
ний приємний
і ти
хий го
лос! Ввесь хист, уся
вро
да Ліди
но
го Ула
се
ви
ча. І вид
не та
кий гост
рий, ли
си
чий, як у
мо
го пас
куд
но
го Ми
шу
ка. Че
рез
об
лич
чя то
го Ми
шу
ка усі гост
-
ро
виді па
ничі зда
ються мені во
-
в
ка
ми або ли
си
ця
ми з вузьки
ми
гост
ри
ми па
ще
ка
ми та ще
ле
па
-
ми. А в цього кра
су
ня ли
це ши
-
ро
ченьке. Як він підхо
де під мій
мрійний іде
ал кра
си, за який я
ма
ри
ла ще сли
ве змал
ку, який
мені навіть ча
сом при
вид
жу
вав
-
ся у сні!»
-
Марусю! зайдіть оце після спе
-
к
так
лю до ме
не ча
ювать. Та й
вас про
сю вкупі з ва
шою ку
зин
-
кою, ко
ли не пи
ли ще й досі ве
-
чірнього чаю, - про
си
ла Ме
ла
ся
по
хап
цем на про
щанні з па
ни
-
чем.
-
Добре! зай
ду з охо
тою та по
-
ба
ла
каємо, бо ми ж те
пер обидві
со
лом'яні удо
ви, то наші інте
ре
-
си спільні, - ска
за
ла Мар
ко
виць
ка.
-
І я зай
ду з охо
тою з своєю ку
-
зи
ною, ко
ли це не об
важ
нить
вас, - про
мо
вив Пет
руш
ка.
-
Мені це бу
де приємно. Ця ва
-
го
та мені навіть ду
же приємна в
моїй са
мо
тині, - за
ле
пе
та
ла Ме
-
ла
ся. - Трош
ки по
ба
ла
каємо та
ро
з
ва
жи
мо се
бе, бо, знаєте, пі
-
сля те
ат
ру ще дов
генько чо
гось
зос
тається в душі те
ат
ральна
на
п
ра
ва і все чо
мусь бе
ре хіть
ба
ла
ка
ти за ар
тистів й ви
явить
свої дум
ки, гад
ки та пог
ля
ди і на
п'єсу, і на гран
ня ар
тистів: од
-
ним сло
вом, ще хо
четься про
-
дов
жи
ти на хви
ли
ну ніби спек
-
такль, - ска
за
ла Ме
ла
ся.
Малинкін поп
ро
щав
ся й по
хап
-
цем ніби пос
кобз
нувсь по лис
-
ню
чо
му пар
кеті своєю чи
ма
лою,
але не за
вальною пос
тат
тю й
зник. Ме
ла
ся ди
ви
лась слідком, і
їй зда
лось, що во
на не
на
че в маї
на
ми
лу
ва
лась ви
со
ким яво
ром в
зе
ле
но
му лузі над Дніпром, на
-
ди
ви
лась на той гілляс
тий явір,
гус
то та ряс
но об
ли
тий брос
тю
та пуп'янка
ми та мо
ло
деньки
ми
лис
точ
ка
ми. Во
на ніби по
чу
ти
ла
па
хощі мо
ло
дої май
ської заб
ро
-
сті то
го мо
гу
че
го ве
лет
ня ніби
десь в бе
ре
го
вині над дніпро
-
вою са
гою. І в неї не
са
мохіть чо
-
гось на
вер
ну
лась на дум
ку піс
-
ня: «Лу
гом іду, ко
ня ве
ду. Роз
ви
-
вай
ся, лу
же! Сва
тай ме
не, ко
за
-
ченьку: люб
лю те
бе ду
же».
Мелася з ге
не
ра
лом вий
шли
на
п
рикінці спек
так
лю з бал
ко
на
й прос
ту
ва
ли по ко
ри
до
рах зу
-
ми
с
не навп
рош
ки че
рез на
товп
та нав
пе
рей
ми Мар
ко
вицькій й
Ма
линкінові. Не
за
ба
ром Ме
ла
ся
наг
ляділа їх обох в гус
то
му на
-
товпі й якось та
ки про
тов
пи
лась
до їх, штов
ха
ючи лю
дей ліктя
ми
під бо
ки. Во
на при
ве
ла гос
тей в
свою світли
цю. Са
мо
вар вже па
-
ру
вав на столі. Зай
шов на чай і
ге
не
рал.
Мелася шви
денько зго
ту
ва
ла
чай і зап
ро
си
ла гос
тей сідать за
стіл. Усі од ве
ли
кої сма
ги після
ду
хо
ти в те
атрі ки
ну
лись до чаю
і сьорба
ли йо
го з жа
до
бою.
-
Чи вас пак, Ме
ла
сю, не бе
ре
нудьга оту
теч
ки в цій са
мо
тині
після гар
ми
де
ру ве
ли
ко
го ха
зяй
-
с
т
ва в батька? - спи
та
ла Мар
ко
-
вицька.
-
Поки що я не нудьгую, бо ме
-
не роз
ва
жає пот
ро
ху ве
се
лий су
-
сід. Та от і ви, спа
сибі вам, по
ру
-
ши
ли мерт
во
ту в моїй хаті та по
-
рож
не
чу в моєму серці, - бовк
ну
-
ла Ме
ла
ся, бо в неї дум
ки ча
сом
не
доб
рохіть вис
ка
ку
ва
ли на
ве
-
рх, не
на
че бульки з дна на мул
-
ко
му став
ку.
-
А до ме
не оце реп'яхом вче
пи
-
лась моя ба
бу
ся, щоб я за
пи
су
ва
-
лась в усякі доб
родійні ту
тешні
то
ва
рист
ва, в кот
рих во
на за
пи
-
са
на спілцем. Хо
че й ме
не за
тяг
-
ти в ті то
ва
рист
ва буцімто для
моєї роз
ва
ги. Ко
ли тобі, Ме
ла
сю,
не бу
де ніякісінької ро
бо
ти, то,
будь лас
ка, вдо
воль мою ба
бу
сю
та за
пи
шись або в то
ва
рист
во
«Ясла», або в «Доб
родійне то
ва
-
рист
во по
мочі сліпим та убо
гим
ста
рим», що нігде не зна
хо
дять
собі прис
та
но
ви
ща. Ба
бу
ся бу
де
ду
же вдо
во
ле
на, що за
вер
бує те
-
бе, та й тобі бу
де ро
бо
та, а більш
то
го все-та
ки ся
ка-та
ка роз
ва
га.
-
Я хоч і доб
ро
сер
да лю
ди
на,
але не здат
на по своїй вдачі
брать спіл в та
ких то
ва
рист
вах.
Ця доб
родійність мені не до впо
-
до
би. Як
би щось інше, то я б не
цу
ра
лась. От, прик
ла
дом, я ду
же
люб
лю дітей. І як жи
ла в Дер
ка
-
чівці моя сест
ра Ліда, то ми вд
-
вох за
ве
ли в се
бе в селі ден
не
прис
та
но
ви
ще для дітей на жни
-
ва. От там мені так бу
ло упо
доб
-
но вов
ту
зиться з дрібненьки
ми
пу
зан
чи
ка
ми. Я з сест
рою їзди
ла
в Фінляндію й вив
чи
лась ви
роб
-
лять по
лот
на та руш
ни
ки на ма
-
леньких верс
та
ти
ках, і ми з Лі
-
дою вдвох вже й пус
ти
ли це про
-
мислівство в Дер
качівці по
між
мо
ло
ди
ця
ми та дівча
та
ми. Я на
-
віть їзди
ла в око
лиці по се
лах і
бра
ла в цю на
уку охо
чих мо
ло
-
диць, щоб роз
пов
сю
дить як
мо
га
далі це про
мислівство. А до ба
-
бу
си
ної праці ме
не чо
гось не по
-
тя
гує, - мо
ло
ла язи
ком Ме
ла
ся,
обер
нув
шись до Ма
линкіна, не
-
на
че чва
ни
лась пе
ред ним своєю
при
хильністю до се
лян та бідно
-
ти.
Мелася бре
ха
ла незгірше Ми
-
шу
ка, бо бу
ла здо
ро
ва бре
ху
ха.
Во
на ма
ла на думці на та
кий
спосіб за
побігти лас
ки в кра
су
-
ня, підхо
дя
чи під сього
часні пог
-
ля
ди та пря
му
ван
ня в мо
ло
дих
па
ничів. Але кра
сунь сьорбав
чай, тро
щив буб
лич
ки й бай
дуж
-
не слу
хав за те Ме
ла
си
не доб
-
родіяння на ко
ристь се
ля
нам.
-
І вам не
важ
ко бу
ло? Нев
же
вам не про
тив
но бу
ло ди
виться,
як поч
нуть вой
ду
ваться й ва
ла
-
саться оті пус
ту
ни в прис
та
но
-
ви
щі? - спи
тав Ма
линкін.
-
Ні кри
шеч
ки! Мені навіть бу
-
ло приємно го
ду
ва
ти та на
пу
-
вать ті во
ро
ни
нят
ка, бо я люб
лю
дітво
ру.
-
Моя прес
та
рез
на ба
бу
ся все
си
дить та пле
те вов
няні ку
фає
-
чки для підки
ну
тих знайд в «Яс
-
лах». Та оце й до ме
не при
че
пи
-
лась, щоб і я ста
ла до тієї ро
бо
-
ти, не
на
че й мені вже йде вось
-
мий де
ся
ток років, - про
мо
ви
ла
Мар
ко
вицька й за
ре
го
та
лась на
всю світли
цю.
-
Ну, я не порп
ля
лась би в тих
ба
вов
ня
них чи вов
ня
них ку
фає
-
ч
ках. Я не маю ніякісінько
го по
-
тя
гу до та
кої праці. Як
би до чо
го
іншо
го, то я б ста
ла з ве
ли
кою
охо
тою. Це бабська, ста
ре
ча ро
-
бо
та, а я ще не по
чу
ваю се
бе ба
-
бою, - жар
ту
ва
ла Ме
ла
ся.
Мова зай
шла про ар
тистів, про
їх ви
хо
ди на сцені й гран
ня. Ця
ба
лач
ка за
тяг
лась дов
генько. Ма
-
линкінові не спо
до
ба
лись про
ві
-
нціальні ар
тис
ти, і він гу
див, на
-
віть га
нив без це
ре
монії суспіль
усіх. Ме
ла
ся слу
ха
ла й ми
лу
ва
-
лась ним і йо
го гуч
ним го
ло
сом.
-
Ну та й ве
ред
ливі ж ви! - бурк
-
ну
ла Ме
ла
ся.
-
Такий він дос
то
ту, які бу
ли
обид
ва мої чо
ловіки, що я му
си
-
ла ки
нуться навтіка
ча од їх обох,
- ска
за
ла Мар
ко
вицька, до
пи
ва
-
ючи хап
ком чай, бо ха
па
лась до
-
до
му, щоб не по
тур
бу
вать своєї
ба
бусі.
Гості ви
пи
ли чай і ста
ли про
-
щаться.
-
Не за
бу
вай
те ж ме
не й одві
ду
-
й
те як мож
на частіше! - зап
ро
-
шу
ва
ла Ме
ла
ся Ма
ру
сю, а ще бі
-
льше кра
су
ня Ма
линкіна, вхо
пи
-
в
ши йо
го міцну ру
ку в свої
обидві пухкі до
лоні.
-
Спасибі вам! Одвідаємо, ко
ли
бу
де
мо живі, - од
повів Ма
линкін,
не пус
ка
ючи Ме
ла
си
них ру
чок з
своїх міцних жи
ла
вих рук.
І Ме
ла
ся по
чу
ти
ла, що од йо
го
рук щось ніби побігло по її нер
-
вах, приємне, пе
ку
че, дійшло до
сер
ця, не
на
че за
лос
ко
та
ло й в
од
ну мить опа
ну
ва
ло її ду
шу,
опа
ну
ва
ло її усю, чо
го ще ніко
ли
за її жи
вот
тя не трап
ля
лось з
нею. Гості вий
шли з по
коїв, і в
по
ко
ях од
ра
зу ста
ло ти
хо.
Німкеня гу
вер
нант
ка пішла до
своєї кімна
ти й не
за
ба
ром зах
-
роп
ла. Ме
ла
ся пос
та
ви
ла лам
пу
на сто
ли
ку ко
ло ліжка, при
ляг
-
ла, спер
шись ліктем на по
душ
ку,
й не
на
че пірну
ла в згад
ки уся
-
ких ви
падків то
го ве
чо
ра. Дум
ки
її не
са
мохіть блу
ка
ли десь в те
-
атрі по ло
жах, за
зи
ра
ли на сце
-
ну, прос
ту
ва
ли до фойє, то пе
-
реліта
ли в її жит
ло, не
на
че сіда
-
ли ластівка
ми за стіл по
руч з
мо
ло
дим кра
су
нем. І всі ви
пад
ки
то
го приємно
го ве
чо
ра, мов згу
-
ки го
лосні й дзвінкі десь ніби
ли
лись з сце
ни, чи з на
тов
пу, чи
од чу
до
во
го Ма
лин
чи
но
го го
ло
-
су - і злу
чи
лись до
ку
пи в один
чу
до
вий акорд, в кот
ро
му все дз
-
веніла од
на най
го
лосніша стру
-
на, один який
сь со
лод
кий гук.
Ме
ла
ся впізна
ва
ла той гук: то
був низький, але дзвінкий го
лос
гар
но
го Ма
линкіна.
«Якого б щас
тя я заз
на
ла, як
би
цей кра
сунь був моїм чо
ловіком!
З ним і ота сільська глу
ши
на бу
-
ла б для ме
не справ
дешнім раєм.
Яка Ліда щас
ли
ва, що спа
ру
ва
-
лась з ми
лим! І я бу
ла б лад
на
йти з цим кра
су
нем хоч би й на
край світу, знех
ту
ва
ла б і людсь
-
ким по
го
во
ром, і батьківською
за
бо
ро
ною, і уся
ки
ми дур
ни
ми
зви
ча
ями, аби тільки жи
ти з
ним укупі, ми
лу
ва
тись та ко
-
хаться», - ду
ма
ла Ме
ла
ся, пох
ню
-
пив
ши го
ло
ву з важ
ким вінком
кіс на об
важнілій од ду
мок го
-
лові.
І її дум
ки знов за
во
ру
ши
лись,
по
тяг
лись не
са
мохіть од
на за
од
нією, як ка
чеч
ки ря
доч
ком на
ле
геньких хви
лях на ста
воч
ку.
Знов ви
ник
ли пе
ред нею сце
ни
та кар
ти
ни ми
нув
ше
го ве
чо
ра:
то ви
ни
ка
ло яс
не фойє з ве
се
-
лим на
тов
пом, то яр
кий світ на
сцені ніби блис
нув і згас, то яс
но
ви
ри
на
ла з на
тов
пу Мар
ко
ви
ць
-
ка, мов жи
ва. То знов ніби ся
ла
пе
ред нею сце
на, не
на
че яс
на
пля
ма на гальовині се
ред лісу,
освітле
на влітку га
ря
чим промі
-
н
ням сон
ця. А на сцені на од
ну
мить ви
ник
ла, ніби з-під землі,
пиш
на кра
су
не
ва пос
тать, не
на
-
че Мефісто
фе
ле
ва пос
тать ви
со
-
ву
ва
лась з-під спо
ду по
мос
та.
Кра
сунь ви
ни
кав, уб
ра
ний в ста
-
ро
давнє лис
ню
че ли
царське уб
-
ран
ня, ніби Фа
уст, але кра
щий і
пишніший од зо
ло
та й срібла на
йо
го уб
ранні.
Думки йшли на
зах
ват од
на за
однією, лізли нас
тир
ли
во, знов
пе
реліта
ли в її світли
цю. І во
на
ніби вже ба
чи
ла ми
ло
го край
сто
лу, як жи
во
го. Bo
на ми
лу
ва
-
лась йо
го ма
ли
но
ви
ми ус
та
ми,
ніби чу
ла йо
го приємний му
зич
-
ний го
лос, м'який, мов шовк.
Сон не брав Ме
ласі. Во
на по
чу
-
ва
ла, що ко
хан
ня роз
го
рюється
в її серці, роз
гор
тається швид
ко,
не
на
че май
ська півонія роз
пу
-
кується од
ра
зу за од
ну нічну до
-
бу. Ме
ла
ся навіть по
чу
ва
ла, як
роз
жев
рюється та іскра в серці
та все дуж
чає та більшає.
«А мо
же, цей кра
сунь приз
на
че
-
ний мені спо
конвіку не
пос
те
ре
-
ж
ни
ми си
ла
ми на
ту
ри, як ка
зав
Яків Ула
се
вич. Мо
же, аж оце те
-
пер нас
тав мій час, ко
ли я стик
-
ну
лась з при
суд
же
ним мені до
-
лею ми
лим ніби ви
пад
ком… -
май
ну
ла дум
ка в Ме
ласі. - Я ж лі
-
бе
рал
ка, і, на мій пог
ляд, сер
це
по
вин
но бу
ти вольне, по
вин
но
ко
хать, ко
го схо
че і як схо
че.
Тре
ба бу
ти на
по
го
тові…»
І Ме
ла
ся схо
пи
ла
ся, ки
ну
лась
до сто
ли
ка шу
кать па
пе
ру. Во
на
бу
ла лад
на за
раз на
пи
са
ти до
сво
го чо
ловіка лист, що во
на
зли
га
лась з ним, пев
но, од якоїсь
по
мил
ки і далі не стер
пить тієї
суп
ря
ги, в котрій во
на спряг
ла
ся
з ним сли
ве не
доб
рохіть на своє
без
та
лан
ня та без
го
лов'я, і хо
че
роз'єднаться з ним за
раз, та
ки
за
раз…
«Але ж чи схо
че цей кра
сунь по
-
б
раться зо мною? Чи од ме
не ж
за
ле
житься по
чи
нан
ня цієї спра
-
ви, цієї дов
гої тя
га
ни
ни?»
В Ме
ласі ви
па
ло пе
ро з пуч
ки.
Во
на важ
ко зітхну
ла, роз
дяг
ла
-
сь, по
хап
цем ски
да
ючи оде
жу,
не
на
че сми
ка
ла її з се
бе од зло
-
сті. Дмух
нув
ши на світло, во
на
впа
ла на ліжко й за
ку
та
лась в
ук
ри
ва
ло з го
ло
вою. Якісь ясні
пишні сце
ни знов за
ми
готіли
пе
ред її очи
ма, знов за
гув ніби
який
сь акорд, знов по
чув
ся ни
-
зький гомін ти
хо
го ни
зо
во
го ба
-
су. І во
на нез
чу
лась, як зас
ну
ла.
Другого дня Ме
ла
ся про
ки
ну
-
ла
сь з та
ким радісним по
чу
ван
-
ням на серці, яко
го во
на ще
ніко
ли не заз
на
ва
ла в житті.
Мрії радісні, ніби зо
лоті, ви
ли
ся
роєм. Їй бу
ло ве
се
ло, навіть за
-
ма
ну
лось співа
ти. Во
на по
ход
жа
-
ла після чаю по гор
ни
цях і му
ги
-
ка
ла мод
ний ро
манс, ніби мо
ло
-
деньке дівча. Приб
рав
шись зго
-
дом, во
на ще за
рані побігла до
Мар
ко
вицької. Їй спа
ло на дум
ку
піти до неї на вивідки, роз
пи
-
тать за Ма
линкіна, в котрій го
-
дині він ви
хо
де з кан
це
лярії, на
якій ву
лиці йо
го жит
ло. Та в неї
ще й досі свербів язик од ми
нув
-
шо
го приємно
го ве
чо
ра, а в сер
-
ці по
чу
вав
ся який
сь лос
кот. Їй
за
ма
ну
лось ще хоч тро
хи по
ба
-
ла
кать про вчо
рашній вечір і за
-
ба
жа
лось стріну
тись з кра
су
нем,
та хоч по
чу
ти йо
го го
лос, хоч
зир
нуть на
зир
ком двічі-тричі на
йо
го і вдо
во
ли
ти не
на
че пе
ку
чу
жа
гу влітку кри
ниш
ною по
го
-
жою во
дою.
Опівдні Ме
ла
ся та
ки не вте
р
пі
-
ла, їй бу
ла не
ви
держ
ка всидіти
до
ма. Як звер
ну
ло з півдня, во
на
уб
ра
лась і бігцем побігла до кан
-
це
лярії, де слу
жив Ма
линкін. Во
-
на сподіва
лась, що зостріне йо
го
при ви
ході з кан
це
лярії і хоч по
-
ба
ла
кає трош
ки. І, чи
га
ючи на
йо
го, ніби на засідках, во
на ста
-
ла поб
ли
зу за вуг
лом здо
ро
ве
ць
-
ко
го бу
дин
ку й жда
ла.
В третій го
лині Ма
линкін вий
-
шов з две
рей і прос
ту
вав на
низ
по ви
со
ких схо
дах. Ме
ла
ся рап
-
том ки
ну
лась йо
му на
зустріч,
бу
цімто ви
пад
ком зострілась з
ним. Ма
линкін впізнав її, поз
до
-
ров
кавсь, провів її да
ле
ченько,
сли
ве до са
мо
го її жит
ла й поп
-
ро
щавсь.
-
Глядіть же! не за
бу
вай
те ме
не
й при
бу
вай
те в Мар
ко
вицькою
до ме
не. Мій ге
не
рал за
ли
цяє
ть
-
ся до Мар
ко
вицької. І він бу
де
ра
дий ва
шим одвіди
нам вкупі з
Мар
ко
вицькою, - ле
пе
та
ла Ме
-
ла
ся.
В нас
ту
па
ючу неділю Ма
линкін
справ
див свою обіцян
ку й зай
-
шов до Ме
ласі з па
ра
до
ви
ми од
-
віди
на
ми, уб
ра
ний в фрак, з ци
-
лі
ндром у ру
ках. Ме
ла
ся й справ
-
ді спо
до
ба
лась йо
му своєю ве
се
-
лістю та ціка
вою роз
мо
вою, на
-
віть ча
сом ро
зум
ною, пе
реп
ле
-
те
ною й пе
ре
ни
за
ною, мов бісе
-
ром, пол
тавськи
ми жар
та
ми та
смішка
ми з ре
го
том по
по
ло
вині.
Ма
линкінові бу
ло ве
се
ло й при
-
ємно про
вес
ти який
сь час з Ме
-
ла
сею. Ме
ла
ся бу
ла ра
да. Для
неї, не
на
че во
се
ни в негідь та
сльоту, не
га
да
но й нес
подіва
но
зацвіла вес
на, зацвіли вишні та
че
решні, за
пиш
ни
лась уся зем
ля
кра
сою сон
ця й квіток.
Од то
го ча
су Ме
ла
ся сли
ве що
-
бо
жо
го дня біга
ла до кан
це
лярії
на
зустріч ко
ха
но
му Ма
линкі
но
-
ві, слідку
ва
ла за ним, біга
ла за
ним навз
догінці, так що ці одві
-
ди
ни приміти
ли вже й уря
довці,
і ті, що час
то веш
та
лись ко
ло за
-
бу
ду
ван
ня.
«І як би йо
му да
ти знак, що я
йо
го ко
хаю без краю, без міри,
що я без йо
го не мо
жу жи
вотіти
й ди
хать. В наші ча
си лібе
ральні
та просвічені пан
ни, навіть да
ми
хо
дять же з візи
та
ми до па
ничів,
ні в ко
го не пи
та
ючись доз
во
лу,
бо вва
жа
ють на се
бе, як на рів
-
ню чо
ловікам в пра
вах. Чи не пі
-
ти б пак до Ма
линкіна й мені,
щоб од
дать візит? Я цим ви
раз
-
но на
тяк
ну
ла б йо
му, що люб
лю
йо
го ду
же й га
ря
че. Мо
же б, і він
до
га
давсь…»
І Ме
ла
ся дов
го че
пу
ри
лась тієї
неділі ко
ло дзер
ка
ла, по
за
ма
зу
-
ва
ла пуд
рою найдрібніші пля
-
моч
ки на ви
ду й побігла до Ма
-
лин
чи
ної квар
ти
ри. Во
на смик
-
ну
ла за дер
жал
но дзво
ни
ка так
нерв
но, що дзво
ник не
на
че за
-
ґва
л
ту
вав. Ма
линкін сидів до
ма
сам над кан
це
лярськи
ми бу
ма
-
га
ми. Йо
го батько й ма
ти ще не
прий
шли з церк
ви. Ме
ла
ся не
роз
пи
та
ла га
разд в Мар
ко
ви
ць
-
кої за йо
го й бу
ла пев
на, що він
жи
ве сам в опрічній квар
тирі.
Малинкіна стри
во
жив та
кий
наг
лий ґвалт дзво
ни
ка, та ще й
зран
ня.
«Чого це ма
ма й та
то так швид
-
ко вер
та
ються з церк
ви, на
че не
дос
то
яв
ши до кінця служ
би? Мо
-
же, ма
ма наг
ло за
не
ду
жа
ла в це
-
ркві, бо во
на вже дав
ненько ко
-
ро
диться на гру
ди…» - по
ду
мав
Ма
линкін, од
со
ву
ючи за
сув.
Він од
чи
нив двері й ос
товпів з
ди
ва. Пе
ред ним сто
яла Ме
ла
ся,
уб
ра
на, як па
ва. Во
на швид
ко,
мов со
ро
ка, вско
чи
ла в при
хо
жу
й за
ле
пе
та
ла.
-
А от і я спо
до
би
ла вас од
дан
-
ням ва
шо
го візи
ту до ме
не! День
доб
рий вам! - ле
пе
та
ла во
на,
зду
шив
ши йо
му ру
ку своїми
обо
ма ру
че
ня
та
ми по-па
нич
ів
-
сько
му.
-
Доброго здо
ров'я. Про
шу до
світлиці, - зап
ро
шу
вав па
нич Ме
-
ла
сю з яко
юсь ніби сон
но
тою та
длявістю в го
лосі і в ру
шен
нях.
Йому, оче
ви
дяч
ки, бу
ло ніяко
во
од та
ко
го нес
подіва
но
го візи
ту
да
ми, кот
рої не зна
ли ні йо
го та
-
то, ні ма
ма. Він мірку
вав ниш
-
ком, чи знає пак Ме
ла
ся, що він
жи
ве не ок
ро
ми од батька, не в
опрічній квар
тирі, а вкупі з ста
-
ри
ми?
Малинкін зап
ро
сив Ме
ла
сю до
за
ли й по
су
нув до неї крісло. Ме
-
ла
ся сіла, на
че пти
ця впа
ла, і ро
-
з
по
ча
ла роз
мо
ву на сього
часні
те
ми, на
ха
пані навіть не з кни
-
жок, а на льоту та на ско
ку од
дру
гих в роз
мо
вах по са
ло
нах. В
неї бу
ла дум
ка, що й Ма
линкін
прог
ре
сист і на
ро
до
вець, і во
на
ма
ла на думці підійти під йо
го
пог
ля
ди. Але во
на по
ми
ли
лась.
Па
нич тя
мив ці дум
ки стільки,
скільки тя
мить чу
до
ва кар
ти
на,
чу
до
вий порт
рет яко
гось кра
су
-
ня. І спо
чу
вав він цим дум
кам
так са
мо, як спо
чу
вав би на
ма
-
льова
ний порт
рет. Окрім служ
-
би, в йо
го не бу
ло в го
лові нічо
-
гісінько. Ма
линкін, не
на
че з-за
уг
ла мішком при
шиб
ле
ний, як
ка
жуть на селі, не
охо
чо й мля
во
вів роз
мо
ву. В йо
го все вертілась
в го
лові дум
ка, що от-от не
за
ба
-
ром од
чи
няться двері і в по
ко
ях
з'являться батьки, за
хоп
лять йо
-
го на га
ря
чо
му вчин
ку з яко
юсь
розтріпа
ною, над
то вже сього
ча
-
с
ною панією, кот
ра на
хаб
но
вше
ле
па
лась до йо
го се
ред біло
-
го дня.
Мелася за якусь хви
ли
ну на
го
-
во
ри
ла, на
ка
за
ла пов
ну ха
ту, ще
й кімна
ту, по
ру
ши
ла язи
ком ме
-
рт
ве зас
то
яне повітря, не
на
че
млин
ком пе
рег
на
ла й пе
рем
лин
-
ку
ва
ла паш
ню. Ма
линкін все
ози
рав
ся на двері, зир
кав на дз
-
во
ник, що теліпав
ся над две
ри
-
ма в при
хожій, й го
во
рив ма
ло.
Набалакавшись всмак, Ме
ла
ся
огов
та
лась, озир
ну
ла
ся на кім
-
на
ти й по
ча
ла вваж
ли
во кмі
ти
-
ть. Во
на прикміти
ла, що жит
ло
чи
ма
ле, над
то прос
тор
не, що в
по
ко
ях не па
ничівська обс
та
ва, а
сім'єва. Не
за
ба
ром че
рез двері
во
на вгляділа в дру
го
му по
кої
ста
ре
чу за
яло
зе
ну ка
ца
вей
ку,
що теліпа
лась на стіні, й жіноць
-
ку хуст
ку, за
бу
ту на столі. Ме
ла
-
ся аж тоді сха
ме
ну
лась і до
га
да
-
ла
ся, що во
на зо
па
лу, не роз
пи
-
тав
шись га
разд, по
ми
ли
лась і
по
т
ра
пи
ла не в ка
ва
лерську ква
-
р
ти
ру, а в жит
ло Ма
лин
чи
но
го
па
нот
ця. Во
на жва
во схо
пи
ла
ся з
крісла й по
ча
ла про
щаться, а по
-
тім мерщій вибігла на ву
ли
цю,
не
на
че вис
ко
чи
ла опе
че
на з по
-
жежі.
«Оце ж я вше
ле
па
лась! Ну, та й
вше
ле
па
лась»! - ду
ма
ла Ме
ла
ся.
-
Не за
бу
вай
те ж за нас! Не ми
-
най
те моєї ха
ти! - ляс
ну
ла Ме
ла
-
ся на од
ході й шви
денько побі
-
гла до Мар
ко
вицької, щоб на
пев
-
но досвідчи
тись і пе
ресвід
чить
-
ся, в чиє-то жит
ло во
на зо
па
лу
вти
ри
лась з своїми одвіди
на
ми,
хоч во
на й справді та
ки нех
ту
ва
-
ла людським по
го
во
ром. Во
на
злов
жи
ва
ла лібе
ральні ідеї, не
ма
ючи в го
лові й сліду їх, і тіль
-
ки здійма
ла смачні вер
шеч
ки з
чу
жих гле
чиків з чу
жим мо
ло
-
ком. Але тих гле
чиків во
на і не
на
ли
ва
ла мо
лоч
ком, і не пек
лю
-
ва
лась тим дійвом, не
на
че во
на
відьми
ла по чу
жих за
го
ро
дах і
ко
рис
ту
ва
лась но
ви
ми прин
ци
-
па
ми, пос
та
вив
ши усе сього
час
-
не пря
му
ван
ня на
пе
ре
верт, на
-
віть сторч, до
го
ри но
га
ми.
-
Одже ж ти, Ме
ла
сю, не ду
же
оба
ч
на лю
ди
на: не роз
пи
тав
ши
-
сь бро
ду, полізла в во
ду. Тре
ба
бу
ти тро
хи обе
режнішою, - на
-
пу
тю
ва
ла її Мар
ко
вицька, бо бу
-
ла хоч і не обачніша за Ме
ла
сю,
але бу
ла ба
га
то досвідніша в сп
-
ра
вах за
ли
цян
ня та ро
манів з
па
ни
ча
ми.
-
Але ж, Ма
ру
сю, поміркуй ти
га
разді чи не ма
ла ж я пра
ва од
-
да
ти візит, як са
мостійна лю
ди
-
на й гро
ма
дян
ка, хо
ча б Ма
-
линкін жив десь при якій сім'ї,
чи хоч би і в батька? Він мені
зро
бив візит, а я йо
му по
вин
на ж
та
ки од
дать йо
го з зви
чай
ності,
хоч я й да
ма. Так во
но при
па
дає,
як на мій пог
ляд. Час би нам од
-
ки
ну
ти ті давні са
лонні за
бо
бо
-
ни, ту ста
росвітську нісенітни
-
цю, - вип
рав
ду
ва
ла се
бе ця псев
-
долібе
рал
ка.
-
Воно то так з тво
го пог
ля
ду, і
по сього
часній логіці так ви
па
-
дає. І я дер
жусь та
кої ж дум
ки.
Але я не вше
ле
па
лась би з візи
-
том до па
ни
ча в сім'ю, ко
ли па
-
нич жи
ве не ок
ро
ми, а при бать
-
кові, і ще й досі не од
се
лив
ся на
своє влас
не жит
ло: якось бу
ло б
мені ніяко
во. Це ти, Ме
ла
сю, зо
-
па
лу втну
ла шту
ку!
-
Може, то ти, Ма
ру
сю, над
то
вже мірко
ва
на лю
ди
на, - ска
за
ла
Ме
ла
ся.
Але це так тільки го
во
ри
лось:
їй все-та
ки бу
ло тро
хи ніяко
во,
що во
на, муж
ня жінка, при
сур
га
-
ни
лась до па
ни
ча, кот
рий жив
при батькові.
-
Коли ти вже од
да
ла Ма
лин
кі
-
нові візит, то це ви
па
ло не
по
га
-
но, бо тобі неш
вид
ко б до
ве
лось
од
дать йо
му візит: Ма
линкіна
по
си
ла
ють в ко
ман
ди
ров
ку ку
-
дись да
ле
ченько, на Вол
гу, чи
що, з кілько
ма то
ва
ри
ша
ми по
яко
мусь ділу.
Мелася трош
ки стур
бу
ва
лась. Її
не
на
че щось зду
ши
ло ко
ло сер
-
ця. Ця нес
подіва
на звістка збен
-
те
жи
ла її так, що во
на аж го
ло
ву
по
хи
ли
ла. Про
ща
ючись з Мар
ко
-
вицькою, во
на спи
та
ла в неї, ко
-
т
ро
го дня має виїжджать в Ки
є
-
ва Ма
линкін. В неї май
ну
ла ду
м
-
ка виїхать на вок
зал на провід
ми
ло
го і на
ди
ви
тись на йо
го
при од'їзді, і поп
ро
щаться.
«Як би то йо
му на
тяк
нуть і по
-
ка
за
ти, що я йо
го ко
хаю? Чим би
прис
лу
житься, щоб за
побігти в
йо
го лас
ки, при
хильності, а по
-
тім, мо
же, й ко
хан
ня?» - ду
ма
ла
Ме
ла
ся, вер
та
ючись до гос
по
ди.
Думала во
на, го
ло
ву ла
ма
ла, і
на
ду
ма
ла спра
вить йо
му чу
до
-
вий до
рожній ру
ча
ний сак
во
я
-
жик, ту
ди уб
гать гар
ненький
ви
ши
ва
ний руш
ник для вти
ран
-
ня ви
ду в до
розі з до
да
чею па
-
ничівсько
го при
ряд
дя: гар
но
го
гребінця та щіточ
ки для вусів.
«Треба ще до цього усього до
-
да
ти й бу
кет з яких-не-будь осі
-
нніх квіток, щоб цим ви
разніше
на
тяк
нуть, яки
ми квітка
ми за
-
цвіло моє сер
денько од йо
го й
для йо
го, і, мо
же, я цим при
вер
-
ну йо
го до се
бе».
Мелася діжда
ла
ся дня од'їзду,
ку
пи
ла сак
во
яжик, зго
ту
ва
ла чу
-
до
вий руш
ник, по
ви
ши
ва
ний та
ви
гап
ту
ва
ний пре
хо
ро
ши
ми взі
-
р
ця
ми.
-
Це, ма
мо, ти для та
та ду
маєш
по
си
ла
ти цю чу
до
ву ця
цю? - пи
-
та
ла в Ме
ласі до
ня.
-
Атож! А для ко
го ж більше я
ма
ла б по
си
лать та
ку гар
ну й до
-
ро
гу ця
цю, - од
повіда
ла Ме
ла
ся.
-
І квітки пош
леш та
тові? - пи
-
та
ла далі дівчин
ка.
-
Ну, та
то цим не здобріє й не
по
ко
рис
тується. Йо
му бай
ду
же
за квітки. Це був би глум для йо
-
го. Квітки я на
го
ту
ва
ла для Ма
-
русі Мар
ко
вицької, - ду
ри
ла ма
-
ма до
ню.
В день Ма
лин
чи
но
го од'їзду
Ме
ла
ся заз
да
легідь виїха
ла на
вок
зал і ста
ла, ніби вар
то
вий на
варті, на схо
дах на при
ході, ко
ло
две
рей. Ме
ла
ся зир
ну
ла на май
-
дан ко
ло вок
за
лу і вгляділа там
Ма
линкіна. Як він ви
хо
див по
східцях, во
на, поз
до
ров
кав
шись
з ним, про
мо
ви
ла ма
леньку про
-
мо
ву, крас
но
мов
но ска
за
ла про
свою при
язнь до йо
го і, врешті,
ду
же жал
ку
ва
ла, що він виїж
-
джає аж за Вол
гу на та
кий дов
-
гий час з Києва. Лю
бов в неї рап
-
том спах
ну
ла, мов по
лум'я. Во
на,
несвідо
мо, од то
го спа
ху вже
прос
тяг
ла ру
ки, щоб об
ня
ти йо
-
го за шию й при
гор
нуть до се
бе.
Але во
на вгляділа жан
дар
ма й
по
бо
ялась, що він за
раз на
пи
ше
за
повістку в поліцію, і спи
ни
-
лась.
-
Прийміть же наші пре
зен
ти од
щи
ро
го сер
ця! Ця річ од однієї
ва
шої знай
омої й навіть тро
хи
ро
дич
ки, - ска
за
ла Ме
ла
ся, ніби
наз
до
гад, по
да
ючи йо
му сак
во
-
яжик, - а ця нікчем
на річ - в до
-
да
ток вже од ме
не, як знак щи
-
рої при
хильності до вас.
Малинкін взяв по
да
рун
ки й
зви
чай
ненько по
дя
ку
вав за при
-
язнь ро
дичці й Ме
ласі. Са
мо по
собі всі на схо
дах звер
ну
ли вва
гу
на ті пре
зен
ти, а най
більше на
бу
кет. Дех
то го
во
рив, що це, пев
-
но, од'їжджає який
сь ар
тист; ін
-
ш
і ба
ла
ка
ли, що який
сь по
ет з
Пе
тер
бур
га, ко
ли да
ма спо
до
би
-
ла йо
го та
ких при
но
син при
-
люд
но на вок
залі. Але знай
ш
-
лись ще й такі, що зна
ли й Ме
ла
-
сю, і Ма
линкіна. Ці тільки здви
-
га
ли пле
чи
ма од не
до
мис
лу та
од Ме
ла
си
ної на
хаб
ної вих
ват
ки,
та ще й на вок
залі при лю
дях.
Провівши па
ни
ча до ва
го
на,
Ме
ла
ся ви
пи
та
ла в йо
го, ко
ли
він вер
та
ти
меться до Києва і
яко
го дня. Во
на ма
ла на думці
виїхать йо
му на
зустріч на вок
-
зал.
Поїзд рушіїв з місця. Ма
линкін
з'явив
ся в од
чи
не
но
му вікні,
ски
нув бри
лик і за
ма
хав ним на
розс
та
ванні. Сак
во
яжик теліпа
-
всь, по
чеп
ле
ний дуж
кою на руці,
а квітки па
нич шпур
нув десь на
по
лич
ку й навіть за
був
ся за їх.
Мелася вер
та
лась до
до
му, і де
-
н
ний світ не
на
че при
гас для неї,
не
на
че чад за
па
мо
ро
чив її дум
-
ки, засліпив очі, за
тем
ря
вив яс
-
не не
бо. Ме
ла
ся вер
ну
лась в свої
по
кої збен
те
же
на, стур
бо
ва
на, з
чер
во
ни
ми од сліз очи
ма.
«Яке чуд
не людське сер
це! - ве
-
р
тілась в Ме
ласі дум
ка сли
ве ці
-
л
ий той день; поїхав один ми
-
лий, я бу
ла лад
на співа
ти ве
се
-
лої пісні: «Ой поїхав мій ми
-
ленький, - бо
дай не вер
нув
ся»! А
от поїхав дру
гий ми
лий, і в ме
не
все вер
титься на умі смут
на піс
-
ня: «Поїхав ми
лий, - і зос
та
ла
ся
ту
га!»
І та ту
га тяг
ла
ся дов
го, без
пе
-
рес
тан
ку. Ме
ла
ся хо
ди
ла, як неп
-
ри
ка
яна, світом ну
ди
ла, ста
ла
бай
дуж
на до усього, навіть до
своєї ко
ха
ної доні, не
на
че во
на
бу
ла чужісінька для неї. Во
на не
ла
яла ку
хо
вар
ки, навіть не вми
-
ку
ва
лась в ку
хо
вар
чині спра
ви,
не присіку
ва
лась до неї за кож
-
ний дріб'язок без уся
кої при
чи
-
ни, як бу
ло пе
редніше. Гу
вер
-
нант
ка пос
те
рег
ла цю бай
дуж
ні
-
сть і за
мо
ро
ченість в Ме
ласі й
са
ма пок
лю
ва
лась усім: і пе
кар
-
нею, і дітьми.
«Одже ж, бо
ро
ни бо
же, ще збо
-
же
воліє без
та
лан
на од за
ли
цян
-
ня до то
го кра
су
ня, - ду
ма
ла по
-
мірко
ва
на німке
ня, по
ра
ючись
ко
ло усього. - Шко
да й її, шко
да
й дітей».
Мелася на
си
лу діжда
лась дня,
приз
на
че
но
го Ма
линкіним для
вер
тан
ня. Во
на не
на
че ожи
ла,
по
ве
селіша
ла, пож
вавіша
ла, по
-
бігла до Лю
би, роз
ка
за
ла їй за
усе, не
на
че на ду
ху, бо не мог
ла
ніякісіньким спо
со
бом вдер
жать
в го
лові сек
ретів. Од Лю
би Ме
-
ла
ся по
ка
та
ла зво
щи
ком в оран
-
же
рею, вит
ра
ти
ла на чу
до
вий
до
ро
гий бу
кет сли
ве ос
танні
гро
ші й звідтіля по
ка
та
ла прос
-
то на вок
зал.
Серце в неї не
на
че за
мер
ло, як
поїзд при
ко
тивсь до вок
за
лу. В
Ме
ласі заг
ра
ли очі. Во
на сто
яла
ко
ло две
рей і слідку
ва
ла очи
ма
за кож
ною лю
ди
ною. На
товп сп
-
лив, як і нап
лив, а Ма
линкіна не
бу
ло.
Мелася дов
го сто
яла ко
ло две
-
рей, до
ки не спо
рож
нив
ся вок
-
зал. На неї най
шов сму
ток. Її
бра
ла до
са
да, бра
ла й злість. По
-
х
ню
пив
шись, во
на вер
та
лась по
схо
дах на
зад. З злістю штовх
ну
-
ла ру
кою якусь ба
бу й про
тов
-
пом поміж людьми побігла по
східцях на
низ.
Мелася приїха
ла до
до
му зла,
не
рв
на, розд
ра
то
ва
на і вже лад
-
на ви
ла
ять Ма
линкіна незгірше,
як ко
лись ла
яла сво
го Ми
шу
ка.
Малинкінові про
дов
жи
ли ко
-
ман
ди
ров
ку на
далі нес
подіва
но,
бо ро
бо
ти бу
ло ба
гацько і уря
-
довці не мог
ли уви
нуться за та
-
кий не
дов
гий час. Вже аж пе
ред
різдвом вер
нувсь Ма
линкін. Ме
-
ла
ся на
че ожи
ла, ста
ла бадьори
-
с
та й жва
ва, по
добріша
ла й пож
-
вавіша
ла. На різдвяні свят
ки во
-
на спра
ви
ла ве
ли
кий бен
кет, ще
й з ялин
кою для дітей; зап
ро
си
-
ла Мар
ко
вицьку й Лю
бу, і Ма
ли
-
нкіна, і ге
не
ра
ла. Ве
че
ря бу
ла
ба
га
та. Ме
ла
ся втра
ча
лась, не
пи
та
ючись, чи в батька є зайві
гроші, і мар
ну
ва
ла їх свят
ка
ми й
на бен
ке
ти, і на те
ат
ри.
За два дні пе
ред во
дох
ри
щем
Ме
ла
ся зап
ро
си
ла гос
тей на ве
-
че
рок. Во
на кло
по
та
лась та біга
-
ла, як не
са
мо
ви
та, го
ту
ючи усе
на ве
че
рок. Ко
ли це над
вечір не
-
с
подіва
но в при
хо
жу ввійшла
ста
ра Гу
ко
ви
че
ва, Тек
ля Опа
на
-
сівна. За нею зво
щик з двор
ни
-
ком пер
ли здо
ро
ву пле
те
ну ск
-
ри
ню та па
ку
нок з за
ви
ну
ти
ми в
ки
лим по
душ
ка
ми, прив'яза
ни
-
ми по
верх скрині. Гу
ко
ви
че
ва
не
с
ла в обох ру
ках дрібніші речі:
якісь ко
ши
ки та за
виніння, щось
зав'яза
не в здо
ровій хустці. При
-
хо
жа, за ти
ми па
кун
ка
ми та оде
-
жею, ки
ну
тою жуж
мом, на
га
ду
-
ва
ла ба
гаж
ний склад на вок
залі.
-
Нащо це ви, ма
мо, та
ко
го ба
га
-
то по
на
би
ра
ли з до
му? - спи
та
ла
з ди
ва Ме
ла
ся. - Чи на про
щу
зібра
лись аж у Єру
са
лим, чи що?
-
Це я по
ки
ну
ла тво
го батька
дос
то
ту так, як ти по
ки
ну
ла сво
-
го чо
ловіка, - обізва
лась зне
хо
тя
Гу
ко
ви
че
ва.
-
Нащо ж ви по
ки
ну
ли батька?
Що там у вас скоїлось у домі? Де
ж ви при
ту
ли
тесь в ме
не з та
ки
-
ми за
вальни
ми ре
ча
ми? - аж
кри
к
ну
ла Ме
ла
ся.
-
Я не ду
маю в те
бе шу
кать
при
тул
ку! Дай мені мерщій обі
-
да
ть, а вве
чері я пе
ре
бе
русь в
мебльовані кімна
ти поб
ли
зу од
Ми
хай
лівсько
го мо
нас
ти
ря та й
жи
ти
му там, бо вдо
ма мені далі
не
ви
держ
ка.
-
Чом же не
ви
держ
ка? - спи
та
ла
Ме
ла
ся з ди
ва.
-
Тим мені не
ви
держ
ка, що твій
та
то знавіснів, - од
ру
ба
ла ста
ра.
-
Що ви ка
же
те? Це, надісь, ви
так го
во
ри
те з до
са
ди? Там в вас,
ма
буть, щось та
ке скоїлось: тра
-
пи
лось щось неп
риємне в сім'ї.
-
Мабуть, та
ких сім'їв. як моя й
твоя, і на світі не знай
деш. Чи
твій батько знавіснів, чи, мо
же,
збо
же
волів, я цього га
разд не
стя
м
ку
ва
ла. Я з ним ла
ялась,
зма
га
ла
ся та й годі ска
за
ла, їдь
вже ти до
до
му та ха
зяй
нуй там,
та зма
гай
ся з ним. Мені вже ос
-
то
чортіло те зма
ган
ня. Мо
же,
він те
бе пос
лу
хає, бо ме
не ні в
чо
му
не слу
хає й має ме
не за ні
-
що, - го
во
ри
ла ма
ти, роз
дя
га
ю
-
чись.
-
Але ж на ваш про
жи
ток тут в
гос
ти
ниці тре
ба чи
ма
ло гро
-
шей? - якось за
пи
ку
ючись, обіз
-
ва
лась Ме
ла
ся.
-
Отак, доч
ко, як і на твій про
-
жи
ток ту
теч
ки. Про ме
не, їдь
вже ти з дітьми до
до
му та й ха
-
зяй
нуй, бо я ту
ди, ма
буть, вже
ніко
ли не поїду, - бур
ча
ла ста
ра,
сіда
ючи на ка
напі.
Така ма
те
ри
на гад
ка бу
ла ду
же
нес
по
доб
на Ме
ласі, та ще са
ме
тоді, як у неї «зацвіло сер
де
нь
-
ко», як співа
ють в пісні, і роз
по
-
чи
нав
ся приємний ро
ман, з кот
-
ро
го пе
ре
дос
танній або й ос
тан
-
ній одділ во
на ма
ла надію скін
-
чить от-от не
за
ба
ром.
-
Батько твій геть-то вже щи
ро
й прав
ди
во до
дер
жує умо
ви з
моїми ро
ди
ча
ми, котрі бу
ли так
са
мо, як і я, нас
то
яте
ля
ми на
маєтність після небіжчи
ка дядь
-
ка і котрі ма
ють пра
во взя
ти од
-
чіпно
го по небіжчи
кові. Пла
тить
та й пла
тить їм гроші з до
ходів,
з мли
на та з лісу, та з пашні, а з
ха
зяй
ст
ва і в нас бу
ває ча
сом не
-
дох
ват
ка. Я всто
юю за те, щоб
нічо
го не пла
тить отим не
на
же
-
р
ли
вим ро
ди
чам. А він та
ки
своєї! Не
на
че за
тяв
ся та все ме
-
не дра
тує, все спе
ре
чається та
сва
риться зо мною, не
на
че на
ку
-
пив
ся. Не
ви
держ
ка мені далі та
й годі.
-
А хто ж оце дер
жа
ти
ме ха
зяй
-
ст
во в домі? - спи
та
ла Ме
ла
ся.
-
А хто ж? Кра
су
ня Ки
ли
на ж,
що бу
ла еко
ном
кою в дядька в
дворі в ос
танні ча
си і всім пра
ву
-
ва
ла в оселі, як він вже з глуз
ду
з'їхав чи збо
же
волів і жив од
лю
-
д
ком на селі. Ота кра
су
ня, ма
бу
-
ть, не
за
ба
ром за
бе
ре усе в гос
по
-
ді в свої па
зурі. А батько їй по
ту
-
рає, в усьому сприяє та слу
хає
тільки її, ще й пок
ри
ває: ка
же,
що во
на знає бур
тянське ха
зяй
-
ст
во кра
ще од ме
не. Пе
ре
по
ло
-
ви
нить во
на не
за
ба
ром усе на
ше
над
бан
ня, - го
во
ри
ла ста
ра.
Ця Ки
ли
на й бу
ла при
чи
ною,
що Гу
ко
ви
че
ва по
ки
ну
ла ста
ро
-
го, бо не стерпіла йо
го за
ли
цян
-
ня. Ста
ра й досі лю
би
ла сво
го
чо
ловіка й ні ра
зу не зрад
жу
ва
ла
йо
го й не скрив
ди
ла в своїх по
-
чу
ван
нях. Ме
ла
ся до
га
ду
ва
лась
за ту най
пер
шу при
чи
ну нес
по
-
ді
ва
но
го од'їзду ма
тері до Києва.
-
Гм… гм… Цю Ки
ли
ну тре
ба б
бу
ло дав
но ви
тур
лить з са
ди
би.
Шко
да, що вже ми
ну
ла пан
щи
на.
А я зна
ла б, ку
ди її зап
рав
то
ри
-
ть. Та ба! Те
пер інші ча
си, - мурк
-
ну
ла Ме
ла
ся.
-
Отут у Києві сидіти
му ко
ло
мо
нас
ти
ря та щод
ня хо
ди
ти
му
до бо
жо
го до
му, то при
най
мні
хоч спа
са
ти
мусь на старість.
-
Що ж ви тут ро
би
ти
ме
те? Хіба
щод
ня по п'ять ака
фистів чи
та
-
ти
ме
те, як чи
тає Таїса Андріїв
-
на? - пи
та
ла, аж зу
би зціпив
ши
од злості, Ме
ла
ся.
-
Нехай чи
та
ти
му при
най
мні по
три на день, то й з то
го бу
де яка
-
сь ко
ристь: і те піде за спасіння
моєї душі та душі тво
го батька
за йо
го про
ви
ну та йо
го по
га
ний
вчи
нок, - го
во
ри
ла ста
ра з бід
-
кан
ням. - А для ме
не, на мій
вжи
ток не
ба
га
то гро
шей піде.
Мелася за
ду
ма
лась. Во
на бу
ла
ха
зяй
но
ви
та й ду
же шко
ду
ва
ла,
що її доб
ро про
па
дає мар
но.
Од'їжджа
ючи з до
му, во
на пок
-
ла
да
ла надію на ма
му, як на
кам'яну го
ру. А те
пер та кам'яна
го
ра ру
ши
ла з се
ла й по
су
ну
лась
прос
то до неї в Київ і всур
ган
-
нлась в її по
кої. Ме
ла
ся й ву
ха
опус
ти
ла, і го
ло
ву по
хи
ли
ла.
По обіді ста
ра вже смер
ком по
-
їха
ла до мо
нас
ти
ря, поб
ли
зу на
-
пи
та
ла собі дві мебльовані кім
-
на
ти й за
раз ту
ди пе
ре
вез
лась,
щоб жи
ти на спо
кої ко
ло самі
сі
-
нь
кої свя
тої бра
ми та спа
сать
свою ду
шу, ще й од
мо
лю
вать
про
ви
ну сво
го ста
ро
го, кот
ру во
-
на більше ви
га
ду
ва
ла й збільшу
-
ва
ла че
рез свої ста
речі прим
хи
та рев
ни
ве заздріння.
Мелася, вип
ро
ва
див
ши матір,
го
ту
ва
лась стріча
ти гос
тей. Не
-
за
ба
ром прибігла Мар
ко
вицька
вкупі з Ма
линкіним. При
ди
бав і
ве
се
лий та жартівли
вий ге
не
рал
Ло
зинський. Прий
шла й Лю
ба і
при
ве
ла з со
бою якусь дав
ню
свою при
ятельку. І ве
се
ла роз
-
мо
ва, сміх та жар
ти не пе
рес
та
-
ва
ли ні на ча
сок і тяг
ли
ся сли
ве
до глу
пої ночі. Ма
линкін лю
бив
це ве
се
ле Ме
ла
си
не то
ва
рист
во,
в кот
ро
му він роз
ва
жав се
бе пі
-
сля кан
це
лярської ну
до
ти, а ще
більше при
па
да
ли йо
му до впо
-
до
би Ме
ла
сині смачні та тривні
ве
чері та добрі ви
на.
Од то
го ча
су Ме
ла
ся пе
рес
та
ла
хо
дить по місті на гу
лян
ку з ге
-
не
ра
лом. Її вже ба
чи
ли скрізь на
гу
лян
ках та по те
ат
рах з Ма
ли
н
-
кіним або з Мар
ко
вицькою. Мар
-
ко
вицька за
во
ди
ла ро
ма
ни та
за
ли
цян
ня без
пе
рес
тан
ку, не
на
-
че во
на зад
ля то
го й на
ро
ди
лась
на світ бо
жий. За її над
то сміливі
по
ходінки за
го
во
ри
ли по са
ло
-
нах. Не
за
ба
ром так са
мо за
го
во
-
ри
ли й за Ме
ла
сю. За неї й за
Мар
ко
вицьку пішов по місті по
-
говір, пішла не
доб
ра сла
ва.
Настала вес
на. По
ча
лись гу
лян
-
ки в Царсько
му сад
ку, в Шаті. Ве
-
се
ла Ме
ла
си
на ком
панія час
то
сиділа сли
ве до світу на ве
ранді
за тим са
мим сто
лом в то
му ж
та
ки ку
точ
ку, де ще так не
дав
-
неч
ко справ
ляв ве
селі бен
ке
ти
та ви
пи
вач
ки Ми
шук з своєю Ка
-
міллою-Ди
вом. Ме
ла
ся з Мар
ко
-
вицькою та
ки зовсім не ша
ну
ва
-
лись: гу
ля
ли нап
ро
па
ли, ти
ня
-
лись по ка
фе-шан
та
нах та по та
-
ких за
кут
ках, ку
ди по
рядні панії
й очей не по
ка
зу
ва
ли.
Перед Ме
ла
сею по
ча
ли за
чи
ня
-
ть двері в до
мах знай
омих їй сі
-
м'їв, де бу
ли до
рослі доч
ки. По
-
говір дійшов і до спа
се
ниці Теклі
Опа
насівни, якось промк
нув
ся в
її келію й ду
же збен
те
жив ста
ру.
Неп
ри
язні до Ме
ласі лю
де та на
-
віть і при
язні зас
теріга
ли й Тек
-
лю Опа
насівну. Хтось навіть на
-
пи
сав за все батькові в Бур
ти.
Батько обу
рив
ся, за
раз на
пи
сав
Ме
ласі лист, що він довідав
ся за
усі її вчин
ки та гу
лян
ки, і звелів,
щоб во
на за
раз ви
би
ра
лась з
Києва та їха
ла до
до
му. Ра
зом з
тим він дав зна
ти лис
том і жінці,
що не нас
та
че гро
шей на їх обох,
ко
ли во
ни в Києві не хо
тять жи
-
ти в су
купній квар
тирі, а жи
вуть
нарізко; що во
ни обидві й зять
не
на
че знавісніли й тільки б'ю
-
ть бай
ди
ки, нічо
го не роб
лять та
тільки гроші гай
ну
ють.
«Ми жи
ли усі в су
купнім домі, а
те
пер жи
ве
мо нарізно в чо
ти
-
рьох місцях. Жи
ти нам так, як
ми те
пе
реньки жи
ве
мо, роз
бив
-
шись на чо
ти
ри до
ми, це ж не
чу
-
ва
на дурість при на
ших не бог
зна яких за
со
бах. Ми не мільйо
-
не
ри. Ви ж зни
щи
те й спус
то
ши
-
те до реш
ти й бур
тянську маєт
-
ність, як зни
щи
ли Дер
качівку. Я
ваш прий
мак, але не най
мит; і я
ж не бай
ди
ку
вав, як Ми
шук.
Один я пад
кую ко
ло всього, пра
-
цюю до за
ги
ну, щоб нас
та
чить
гро
шей і на про
жи
ток, і на ваші
вит
ре
беньки. Ко
ли за
раз не вер
-
не
тесь до
до
му, то й я візьму та й
сам згор
ну ру
ки, пе
рес
та
ну пра
-
цю
вать і не бу
ду більше сла
ти
вам гро
шей на ва
ше про
жит
тя,
бо не
за
ба
ром вже й гро
шей на
вас усіх не ста
не. Не гай
тесь і не
дляй
тесь, і за
раз їдьте до
до
му!
Ви обидві вже над
то за
го
нисті в
своїх панських за
ба
гах і не
за
ба
-
ром за
же
не
те Бур
ти в дов
ги, як
заг
на
ли Дер
качівку, і за
па
гу
би
те
й ме
не й се
бе, а Ме
ла
ся за
на
пас
-
тить і своїх дітей», - так скінчив
свій лист ста
рий прий
мак Теклі
Опа
насівни.
Мелася, не довівши сво
го за
ли
-
цян
ня з Ма
линкіним до кінця,
му
си
ла вез
ти свій ро
ман на се
ло
не
закінче
ним і пе
ре
тя
тим в най
-
цікавішо
му місці. Ма
ти заб
ра
ла
Ме
ла
сю й дітей, і во
ни вкупі за
-
раз вер
ну
лись в Бур
ти, бо в їх
вже не бу
ло гро
шей на оп
лать за
квар
ти
ри.
На Таїсу Андріївну й Лю
бу не
за
-
ба
ром спа
ло ве
ли
ке ли
хо. Елпі
-
ди
фор Ва
на
то
вич, дос
тав
ши ви
-
со
кий чин, че
рез свій бю
рок
ра
-
тич
ний світог
ляд уявив собі, що
він те
пер має та
ку си
лу й пра
во,
яке має ту
рецький сул
тан в сво
-
їй дер
жаві, кот
рий пра
вує усім й
усіма по своїй без
межній волі. З
то
го ча
су він по
чав пра
ву
вать
тю
р
мою по-сул
танській: об
хо
-
див
ся не тільки з тю
ряж
ни
ка
ми
й слу
га
ми, але й з уря
дов
ця
ми в
кан
це
лярії як з най
ми
та
ми, гри
-
мав на їх, час
то кри
чав, ве
ре
щав,
ла
яв їх на всі зас
та
ви, як ча
сом
еко
но
ми в дідичів кля
нуть та
ла
ють сільських робітників. Сто
-
рожів та ареш
тантів Елпіди
фор
Ва
на
то
вич лу
пив по морді або
ку
ди влу
чав за най
мен
шу про
-
ви
ну, а ча
сом і без про
ви
ни, щоб
наг
нать стра
ху. З повіто
ви
ми на
-
г
ля
да
ча
ми та уп
ра
ви
те
ля
ми
тюрм при одвіди
нах роз
мов
ляв
якось ніби че
рез пле
че, од
вер
-
нув
ши ли
це набік, аж до
ки во
ни
до
га
ду
ва
лись та да
ва
ли йо
му ха
-
ба
ра. Взяв
ши ха
бар, він за
раз по
-
вер
тав ли
це й очі на їх при
род
не
місце, ди
вив
ся пря
мо в вічі уря
-
дов
цям і роз
мов
ляв лас
кавіше й
при
хильніше. Не
за
ба
ром Ва
на
-
то
вич так ос
то
чортів та ос
то
гид
усім, що один дрібний пи
сар з
йо
го ж та
ки кан
це
лярії по
таєнці
на
пи
сав в Пе
тер
бург ви
каз, що
Ва
на
то
вич має ох
ват на ру
ку, що
він злодійку
ва
тий, за
би
рає в
свою ки
ше
ню що
ро
ку ос
та
чу не
-
вит
ра
че
них за рік скар
бо
вих
гро
шей; шо він за
пи
сує в кни
гах
праз
ни
ко
во
го вар
то
вим та слу
-
гам по трид
цять три кар
бо
ванці,
а як во
ни по
роз
пи
су
ються в
кни
зі, то ви
дає їм тільки по три
кар
бо
ванці, а реш
ту кла
де в
свою ки
ше
ню. Той уря
до
вець
ви
ка
зав за все, за всі вчин
ки: як
Ва
на
то
вич по
во
див
ся з повіто
-
ви
ми наг
ля
да
ча
ми тюрм, як мо
-
р
ду
вав служ
ників, як брав з кож
-
но
го ха
барі, пе
ре
по
ло
ви
нив ска
-
р
бо
ву вов
ня
ну й ба
вов
ня
ну пря
-
жу, кот
ру ціли
ми ва
го
на
ми прис
-
тав
ля
ли з Моск
ви та Лодзі в тю
-
р
му, де ареш
тан
ти ви
роб
лю
ва
ли
на про
даж по
лот
на, ки
лим
ки й
пос
то
ли та че
ре
ви
ки; ви
ка
зав і
за те, що каз
на да
ла йо
му до рук
п'ять ти
сяч кар
бо
ванців на ре
-
монт тю
рем
них за
бу
ду
ваннів і
вже ми
ну
ло чо
ти
ри го
ди, а він
ніяко
го ре
мон
ту не зро
бив, бо ті
ти
сячі прог
рав у кар
ти. До конт
-
рольної па
ла
ти такі чут
ки про
Елпіди
фо
ра ще й пе
редніше до
-
хо
ди
ли. Ва
на
то
ви
ча од
да
ли під
суд. На суді пос
та
но
ви
ли та
кий
при
суд, щоб за мар
ну
ван
ня скар
-
бо
вих гро
шей та за про
даж скар
-
бо
вої пряжі вис
лать йо
го на зас
-
лан
ня на Сибір, ку
ди він од
на
че
схо
че, і од
ня
ти од йо
го всі чи
ни
й ор
де
ни. Він заст
ряг на Уралі в
пе
ре
се
ленській кан
це
лярії, де
йо
му да
ли місце пи
са
ря, і не
за
-
ба
ром од го
ря та со
ро
му за
су
му
-
вав, дос
тав ча
хот
ку і вмер.
Бідна Таїса Андріївна та Лю
ба,
про
гай
ну
вав
ши до реш
ти свої
гро
ша
ки й ха
луп
чи
ну, зос
та
лись
без ша
га в ки
шені. Їм да
ла прис
-
та
но
ви
ще в се
бе Таїси
на ба
га
те
-
нька сест
ра, згля
нув
шись на їх
го
ре. Лю
ба, не ма
ючи ніяких за
-
собів для про
жит
тя, му
си
ла на
-
пи
ту
вать собі по ба
га
ти
рях лек
-
цій му
зи
ки й біга
ла по до
мах з
ран
ку до ве
чо
ра та вчи
ла дітей
гра
ти на фор
теп'яні, щоб розс
та
-
раться гро
шей хоч на прос
-
теньку оде
жу.
-
Така вже, ма
буть, на
ша до
ля! -
не раз бідка
лась доб
ра Таїса Ан
-
дріївна пе
ред своїми при
яте
ль
-
ка
ми. - Ніхто з нас не ви
нен, бо
та
ку до
лю бог нам дав. А од сво
-
єї долі і не вип
ру
чаєшся. І не ви
-
ку
пиш
ся, і ніку
ди не вте
чеш, ні
-
яким му
ром не од
му
руєшся, бо
знай
де лю
ди
ну, хоч би во
на в
мур за
му
ру
ва
лась. На все бо
жа
во
ля.
Мишуків при
ятель Нек
ра
ше
-
вич по
за
во
див такі коні, по
най
-
мав такі до
рогі стані в Києві, так
пнув
ся з ос
таннього ра
ди спор
-
ту, що за не
дов
гий час прот
ри
-
нькав усі батьківські ти
сячі й
свою чи
ма
лу спад
щи
ну, ще й на
-
по
зи
чав
ся в бан
ках. Бан
ки за
дов
ги спро
да
ли йо
го се
ло й усі
йо
го до
рогі коні. Батьківщи
на й
дідиз
на бу
ла про
гай
но
ва
на не
о
-
бач
но й лег
ко
дум
но на арис
ток
-
ра
тич
ну мод
ну за
бав
ку.
Мелася, вер
нув
шись до своєї
осе
лі й до гос
по
ди, дов
го ну
ди
ла
світом та хо
ди
ла, мов неп
ри
ка
-
яна. Але потім зго
дом її пал
ке
ко
хан
ня по
ча
ло стиг
ну
ти, зга
-
сать, як зга
сає га
ря
че проміння
сон
ця на за
ході; і са
мий вид кра
-
су
ня не
на
че все то
нув у яко
мусь
ту
мані, як то
не див
на фа
та мор
-
га
на в сте
пах. В неї на
че про
ки
-
ну
лась вда
ча за
по
пад
ної й пад
-
ко
ви
тої до ха
зяй
ст
ва лю
ди
ни, й
з пли
ном ча
су збляк і зник на
-
віть са
мий пиш
ний вид кра
су
ня,
як бляк
не й зни
кає все на світі.
Минуло ще років з п'ять. Тек
ля
Опа
насівна по
ча
ла вже сивіть,
все ка
хи
ка
ла та хо
ро
би
лась на
гру
ди. Ліда вря
ди-го
ди по
да
ва
ла
за се
бе звістку з Кав
ка
зу, пи
са
ла,
що їй жи
ти не
по
га
но, тільки все
шко
ду
ва
ла, що її бог не бла
гос
-
ло
вив дітьми. Але од
но
го дня
ста
ра ма
ти дос
та
ла з пош
ти
лист од Ліди з чор
ною пе
чат
кою.
В неї ру
ки чо
гось зат
ру
си
лись
так, то во
на не змог
ла навіть
роз
дер
ти кон
вер
та. Ме
ла
ся вхо
-
пи
ла лист, роз
гор
ну
ла лис
то
чок
і про
чи
та
ла сум
ну звістку. Ліда
пи
са
ла, що її чо
ловік за
ме
тив
ся
ви
пад
ком в ла
за
реті од сла
бо
го
на тиф і по
мер. Нап
рикінці лис
-
та Ліда про
си
ла батька й матір,
щоб во
ни доз
во
ли
ли їй вер
-
нуться до
до
му й да
ли їй в се
бе
прис
та
но
ви
ще.
-
Шкода! ду
же мені шко
да лю
-
бо
го, ко
лись спо
доб
но
го мені
чо
ловіка. Ко
ли Ліді не спо
су
ди
-
лось в житті, то, будь лас
ка, на
-
пи
ши їй, не
хай їде й пе
ре
би
ра
-
ється до нас на завсідне жит
тя.
Ліда вер
ну
лась в батьків дім.
Во
на бу
ла зовсім мо
ло
да на ви
-
ду, але го
ло
ва по
ча
ла вже сивіть:
її го
ре бу
ло над
то ве
ли
ке.
Текля Опа
насівна не дов
го й
жи
ла після то
го. Во
на нес
подіва
-
но за
не
ду
жа
ла й наг
ло вмер
ла.
Ліда не доз
во
ли
ла Ме
ласі шма
-
ту
вать її по
ло
ви
ни маєтності та
про
да
ва
ти зем
лю част
ка
ми, як
до то
го ча
су Ме
ла
ся про
да
ва
ла,
ко
ли їй тре
ба бу
ло гро
шей на
які
сь потрібки, а то й вит
ре
бе
-
нь
ки та ви
гад
ки. Ліда, щоб не
да
р
му
вать вдо
ма та щоб вга
му
-
ва
ти яко
юсь ро
бо
тою своє ве
ли
-
ке го
ре, за
раз-та
ки вкупі з учи
-
телькою за
ве
ла ден
не прис
та
но
-
ви
ще для дітей на літній час. В
неї бу
ла дум
ка тро
хи зго
дом за
-
вес
ти ще й шко
лу для дівчат, як
тільки во
на зро
бить діля
ни
цю
по
ля і за
бе
ре собі свою част
ку
спад
щи
ни.
Мелася му
си
ла жи
ти на селі й
ну
ди
ла світом, бо в неї й ро
бо
ти
бу
ло ма
ло. Батько усім пра
ву
вав
в ха
зяй
стві. Ме
ла
ся ви
да
ла доч
-
ку заміж за сусіднього не
ба
га
то
-
го ху
то
ря
ни
на ду
же ра
но, як до
-
чці ми
ну
ло шістнад
цять год, а
син
ка од
да
ла в при
ват
ну гімна
-
зію в Києві й помісти
ла йо
го в
пансіоні при гімназії. Але не
за
-
ба
ром після то
го по
мер і ста
рий
Гу
ко
вич. Ме
ла
ся не дов
го й мо
-
ро
чи
лась з своєю част
кою по
ля,
про
да
ла її за добрі гроші й пе
-
реїха
ла на завсідне про
жи
ван
ня
в Київ. Сво
го си
на во
на не взя
ла
до се
бе, а од
да
ва
ла в най
ми по
-
кої з обідом і чаєм для ба
га
те
-
ньких уря
довців й офіцерів. Син
підбільшав, і батько по
ра
див йо
-
му зап
ро
тес
ту
вать про
ти про
да
-
жу йо
го спадків матір'ю. Але Ме
-
ла
ся на це не вва
жа
ла. Во
на дов
-
генько про
бу
ва
ла то в Берліні,
то в Па
рижі й гай
ну
ва
ла си
но
ве
доб
ро, нев
ва
жа
ючи на йо
го про
-
тес
ти, що во
на зос
та
вить йо
го
навіть без уся
ко
го за
со
бу.
1902 ро
ку. Київ.
Автор
gori4
gori428   документов Отправить письмо
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
179
Размер файла
1 835 Кб
Теги
левицький, нечуй, неоднаковими, стежками
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа