close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Нечуй-Левицький - Над Чорним морем - 3.5

код для вставкиСкачать
I
Був май 1880 ро
ку; бу
ли перші
дні мая, але над Ки
ши
не
вом вже
повіва
ло літнім теп
лом. Ки
ши
-
не
вський міський са
док, сли
ве
суспіль увесь за
сад
же
ний акаці
-
ями, тільки що роз
вив
ся й сто
яв
у всій майській красі. Са
док сві
-
тив
ся звер
ху до
ни
зу. Че
рез дріб
-
час
тий мо
ло
дий лист акацій со
-
няч
не проміння си
па
лось, як че
-
рез намітку, й про
ни
зу
ва
ло кож
-
ну гілку, кож
ний лис
ток. Са
док
бли
щав і лиснів, об
си
па
ний ран
-
ньою ро
сою, освіче
ний сон
цем,
не
на
че сміявся й радів, що нас
-
та
ла вес
на.
Ранком од
но
го дня, на Пушкін
-
ській алеї з ста
рих акацій, на ла
-
вці сиділи дві пан
ни, при
яте
ль
-
ки й то
ва
риш
ки по гімназії: Са
-
ня Нав
роцька та На
деж
да Му
ра
-
ш
ко
ва. Йду
чи на служ
бу че
рез
са
док, во
ни раз у раз схо
ди
лись
за
рані в сад
ку й гу
ля
ли по але
ях.
На
деж
да Му
раш
ко
ва слу
жи
ла в
бан
ку, а Са
ня Нав
роцька да
ва
ла
ле
кції в женській єврейській
шко
лі - не для за
робітку, а ра
ди
прин
ци
пу кос
мо
політиз
му, щоб
до
по
мог
ти най
більше приг
ноб
-
леній нації, най
більше пригніче
-
ній жен
щині. Обидві пан
ни бу
ли
в од
на
ко
вих тем
но-сірих сук
нях,
в од
на
ко
вих білих вик
лад
час
тих
комірцях і лег
ких літніх со
ло
м'я
-
них ка
пе
лю
шах. Во
ни уб
ра
лись
в той прос
тий убір, не
на
че змо
-
ви
лись: то був убір їх па
нянсько
-
го круж
ка. В їх на ру
ках не бу
ло
ру
ка
ви
чок.
Саня Нав
роцька бу
ла ру
ся
ва,
ви
со
ченька на зріст, тон
ка ста
-
ном, з яс
но-синіми ве
се
ли
ми
очи
ма. Ру
сяві ко
роткі ко
си ви
-
лись ку
че
ря
ми й роз
си
па
лись,
не
на
че яс
не проміння, кру
гом її
свіжо
го ли
ця, кру
гом білої шиї.
Іде
альність та ве
селість світи
-
ли
ся в її лиці, в очах, як радісно
світить ран
ня зо
ря на май
сько
-
му чис
то
му небі між ро
же
ви
ми
лег
ки
ми хмар
ка
ми. Са
ня бу
ла
жва
ва, про
вор
на, во
руш
ли
ва, го
-
с
т
ра в сло
вах, лю
би
ла го
во
ри
ти
плав
ко, швид
ко, по
лемізу
ва
ла
ча
сом різко й за
го
нис
то. Ро
зум
-
на роз
мо
ва по
ка
зу
ва
ла, що во
на
ба
га
то чи
та
ла, ба
га
то зна
ла й
усім ціка
ви
лась. Нер
во
ва зро
ду,
Са
ня об
зи
ва
лась на всі су
часні
пи
тан
ня жит
тя й на
уки. Жіно
че
пи
тан
ня во
на най
більше прий
-
ма
ла до сер
ця й го
во
ри
ла за пра
-
во жіно
че з сльоза
ми в очах. Са
-
ня бу
ла доч
ка од
но
го «совітни
-
ка» кан
це
лярії в Ки
ши
неві. По
ба
тькові й по ма
тері во
на бу
ла
ки
ши
невська ук
раїнка. Му
раш
-
ко
ва бу
ла з міша
ної сім'ї, її бать
-
ко був одеський ук
раїнець, а ма
-
ти гре
ки
ня, ро
дом з Смир
ни. Му
-
раш
ко
ва бу
ла кра
су
ня щи
ро
го
кла
сич
но
го ти
пу. Ма
то
ве біле
ли
це бу
ло ніби ви
то
че
не з сло
-
но
вої кості; пишні ве
ликі темні
очі бу
ли блис
кучі, не
на
че ли
ли з
се
бе світ. Густі, чорні бро
ви бу
ли
на
че на
мальовані пенз
лем на
чис
то
му чолі. Чер
воні ус
та, ви
-
ра
зні, з звив
ка
ми, з ямоч
ка
ми
по
се
ре
дині, як у грецьких ста
-
туй, по
ка
зу
ва
ли ве
ли
ку зав
зя
ті
-
сть. Му
раш
ко
ва ма
ла вда
чу нері
-
вну: ча
сом бу
ла ти
ха, мов
чаз
на,
а ча
сом нер
во
ва, го
во
рю
ча. Як
усі ті, що ма
ють кла
сич
не ли
це,
во
на бу
ла ніби спокійна, ти
ха,
навіть хо
лод
на й бай
дуж
на на
взір, але в її душі, в її серці при
-
таїлись і теплі іскри, ладні спах
-
ну
ти по
лум'ям…
Саня й На
дя Му
раш
ко
ва бу
ли
ве
ликі при
ятельки й, як ка
жуть,
по
ма
зані од
ним ми
ром; во
ни чи
-
та
ли ті самі на
укові книж
ки, вс
-
то
юва
ли за пра
во жен
щин, ма
ли
сли
ве од
на
кові пе
ресвідчен
ня. В
прин
ци
пах во
ни бу
ли кос
мо
по
-
лі
тки, як лю
де без націона
льно
-
сті. На цю стеж
ку по
тяг
ла їх мі
-
ша
ни
на в національнос
тях в мі
-
сті, нез
нан
ня на
ро
ду, ве
ли
ко
ру
-
сь
ка шко
ла з нек
раєвою, ве
ли
ко
-
руською мо
вою й те
оре
тичність
їх пе
ресвідченнів, ще неп
ри
ло
-
же
них до будлі-яко
го доб
ро
го,
путнього діла на прак
тиці.
Надворі бу
ло ти
хо. В сад
ку пах
-
ло свіжою мо
ло
дою тра
вою. Ву
-
зька алея, обс
тав
ле
на ста
ри
ми
акаціями, бу
ла схо
жа на ту
нель,
про
би
тий в зе
леній гу
ща
вині де
-
ре
ва й за
ли
тий фан
тас
тич
ним
зе
лен
ку
ва
тим світом. Проміння
про
ни
зу
ва
ло те зе
ле
ну
ва
те сяй
-
во й си
па
лось на зем
лю зо
ло
ти
-
ми зер
на
ми. Ро
са кра
па
ла з лис
-
тя й бли
ща
ла на льоту іскра
ми
брильянтів.
-
Господи, як не хо
четься мені
йти в той банк, - ска
за
ла Му
раш
-
ко
ва, - та
ка нуд
на й не
ко
рис
на
там ро
бо
та. Лічи та вилічуй про
-
цен
ти…
-
А ти б хотіла отут сидіти під
«ку
ща
ми де
рев», згор
нув
ши ру
-
ки, та літа
ти мріями в емпіре
ях!
- ска
за
ла Са
ня. - Жи
вот
тя нам
да
но для праці.
-
Знаю, доб
ре знаю! - ска
за
ла
Му
раш
ко
ва. - Я гре
ки
ня по ма
те
-
рі, лю
ди
на прак
тич
на; до
ма роб
-
лю, як най
мич
ка. Але я, ба
чиш,
всто
юю за пра
цю, з кот
рої бу
ла
б якась ко
ристь лю
дям. А то… ті
-
льки за
роб
ляю на хліб. Маємо
дім, маємо кла
поть по
ля й ма
ле
-
нь
кий ви
ног
рад
ник, а на про
ха
-
р
чу
ван
ня все-та
ки це все не по
с
-
та
чає; та, ска
за
ти прав
ду, я про
-
ти са
мо
го прин
ци
пу банків: ми
слу
жи
мо ба
га
тим, си
тим лю
дям,
а не людськості. Ви пе
да
го
ги - ви
якесь го
дя
ще діло ро
би
те. Але,
ска
за
ти прав
ду, як то ти, Са
ню,
ви
дер
жуєш в тій єврейській
шко
лі з твоїм здо
ров'ям? Там же,
ма
буть, та
ке повітря, що й ди
ха
-
ти важ
ко, - ска
за
ла Му
раш
ко
ва.
-
Мушу ви
дер
жу
ва
ти, - ска
за
ла
Са
ня, - ча
сом в кла
сах та
ка смер
-
до
та, що в ме
не аж го
ло
ва мо
ро
-
читься. Але що ж маю ро
би
ти?
Скінчи
ла я вісім класів в гім
на
-
зії. Сид
жу в батька без ро
бо
ти. А
я хо
чу яко
гось діла, і діла доб
ро
-
го. Я са
ма просвіти
лась на
укою
й по
вин
на нес
ти просвіту в ма
-
си, й пе
редніше за все підніма
ти
на
шу сест
ру, роз
ви
ва
ти жен
щи
-
ну. Між усіма жен
щи
на
ми єврей
-
ська жен
щи
на най
більше по
дав
-
ле
на. Я маю на думці єврей
ську
жен
щи
ну, цю невільни
цю Мой
-
се
єво
го за
ко
ну. Ти знаєш, що по
-
ки єврей
ська дівчи
на не вий
де
заміж, по
ти во
на не має пра
ва
навіть хо
ди
ти в си
на
го
гу… Здає
-
ться, на неї не вва
жа
ють як на
лю
ди
ну… А во
на ж та
ка лю
ди
на,
як і ми… Де вже тут шу
ка
ти по
-
етич
ної обс
та
ви, пар
фюмів, сми
-
р
ни та фіміаму. Пішли ж де
які з
на
ших в на
род, а там не до смир
-
ни та пар
фюмів…
-
Чи не час нам на служ
бу? -
спи
та
ла Му
раш
ко
ва й гля
ну
ла
на го
дин
ник.
-
Ні, ще не час. Чо
го це ти та
ка
спішна сьогодні? - обізва
лась Са
-
ня. - По
диш
мо ще чис
тим пові
-
трям. Я люб
лю цей за
ку
ток сад
-
ка; старі, голі стов
бу
ри акацій
не
на
че на
мальовані на зе
ле
но
му
фоні гус
тих кущів. Он дві довгі
гілки звіси
лись униз, на
че зе
ле
-
ні кри
ла з дрібчас
ти
ми пе
ра
ми.
А хрущі? як ліни
во та для
во, не
-
на
че спро
сон
ня, пе
реліта
ють з
гі
лки на гілку. Он пташ
ка ки
ну
-
лась на хру
ща, вхо
пи
ла й по
нес
-
ла собі на снідан
ня.
-
Споконвічна бор
ня за жи
вот
-
тя, за їжу, - обізва
лась Му
раш
ко
-
ва.
Саня за
мовк
ла й за
ду
ма
лась.
Вчо
ра вве
чері в їх був мо
ло
дий
вчи
тель Ко
маш
ко й заціка
вив її
роз
мо
вою. Во
на чо
гось при
га
да
-
ла йо
го роз
мо
ву, ки
ну
ла очи
ма
по довгій алеї й не
на
че сподіва
-
лась йо
го стріну
ти.
«Може, він вий
де в са
док по
гу
-
ля
ти; мо
же, я по
ба
чусь з ним, по
-
го
во
рю, докінчи
мо по
ча
те вчо
ра
зма
ган
ня, що так заціка
ви
ло ме
-
не», - ду
ма
ла Са
ня. І в неї очі по
-
тяг
ло в гли
бо
кий, да
ле
кий кіне
-
ць алеї, за
ли
тої ти
хим зе
ле
ним
світом. В кінці алеї замріла ви
со
-
ка рівна пос
тать мо
ло
до
го па
ни
-
ча.
«Він, не
на
че він… але ні. Він ни
-
ж
чий на зріст, хоч і та
кий рівний
ста
ном та чор
ня
вий, - по
ду
ма
ла
Са
ня. - Ні, не він. Тип східний;
на
дісь, який
сь грек або ар
мя
-
нин».
По алеї гу
ляв не Ко
маш
ко, а
грек Арис
тид Се
лаб
рос. Він уг
-
лядів, що на лавці сиділи мо
лоді
пан
ни, й по
вер
нув на Пушкін
сь
-
ку алею, щоб на їх по
ди
ви
тись.
Ти
хою хо
дою наб
ли
жав
ся він до
паннів, ви
со
кий, рівний ста
ном,
дов
гоб
ра
зий, з гар
ним кла
сич
-
ним ли
цем та з ко
рот
кою ку
че
-
ря
вою борідкою. Зда
ва
лось, ніби
ста
туя давнього бо
га Ел
ла
ди не
-
с
подіва
но ожи
ла, зня
лась з під
-
став
ки й пішла ти
хо по алеї. Дов
-
го
вас
те ма
то
ве, тро
хи смуг
ля
ве
ли
це, ве
ликі блис
кучі чорні очі,
довгі ку
че
ряві вії, густі рівні
бро
ви, тон
кий ніс, чорні, на
че
во
ро
но
ве кри
ло, ку
чері - усе в
йо
му на
га
ду
ва
ло про да
лекі га
-
рячі східні краї, тропічне сон
це,
га
ря
че не
бо: там ро
дяться й
фор
му
ються такі палкі очі, повні
вог
ню. То був тип мужньої схід
-
ної кра
си, гар
ний і ду
жий, граці
-
озний і ве
лич
ний, на
че мо
ло
дий
бен
гальський лев. Повні звив
ча
-
сті ви
разні ус
та в Се
лаб
ро
са чер
-
воніли зда
ле
ку се
ред зе
ле
но
го
лис
ту, не
на
че польова маківка
че
р
воніє в зе
леній пше
ниці. Се
-
лаб
рос порівняв
ся а пан
на
ми й
по
ма
леньку обвів їх гост
рим
про
ни
зу
ючим пог
ля
дом; зда
ва
-
лось, він ви
би
рав, кот
ра з їх кра
-
ща й вар
та ува
ги.
-
Ну, та й пиш
на ж пос
тать! -
обі
зва
лась ти
хенько Са
ня. - А як
гор
до
ви
то пог
ля
дає на нас! Не
-
на
че зго
ри вниз ди
виться на
нас!
-
І справді пиш
на: очі гострі;
гля
не - не
на
че но
жем різне, -
обі
зва
лась Му
раш
ко
ва.
-
Не люб
лю я та
ких грізних го
-
ст
рих очей: такі очі мені не упо
-
добні, - ска
за
ла Са
ня.
-
Знаю за це. Тобі по
до
ба
ються
очі го
лу
бині, смирні, а мені по
-
до
ба
ються от такі гострі й на
-
віть жорс
токі очі: в їх є якась си
-
ла, мужність; в їх світиться зав
-
зят
тя, во
ля, за
пал сер
ця, - ска
за
-
ла Му
раш
ко
ва.
-
Любиш вул
ка
ни! Гля
ди ли
ше
-
нь, На
дю, щоб не опек
тись од
тих вул
канів, - ска
за
ла Са
ня, - а
ваші східні грецькі та ар
мянські
вул
ка
ни та
ки справді не
без
пе
ч
-
ні; вже над
то ба
га
то в їх ог
ню. Я
бо
юся тих страш
них, грізних
очей; гля
не на те
бе чо
ловік і,
зда
ється, ка
же: сте
ре
жи
ся, бо
з'їм те
бе без солі й без хліба.
-
Ну, в нас на Бес
са
рабії вул
ка
-
нів не
ма, - ска
за
ла Му
раш
ко
ва, -
це я ска
за
ла так собі нав
ман
ня.
-
А вид, на
че в ста
туї Гер
ме
са!
Цур йо
му! ще прис
ниться, - жар
-
ту
ва
ла ве
се
ла Са
ня, - не дур
но я
сьогодні про
ки
ну
лась на
че не
са
-
мо
ви
та в п'ять го
дин й вже не
мо
г
ла потім зас
нуть: ма
буть, ду
-
ша чу
ла, що сьогодні до нас наб
-
ли
житься вул
кан, хоч і без по
-
лум'я.
-
Я люб
лю кла
сич
ну па
ничі
в
сь
-
ку кра
су. Страх не люб
лю тих
кри
вих лиць! Це, мо
же, тим, що в
ме
не пли
не по
ло
ви
на грецької
крові, - ска
за
ла Му
раш
ко
ва.
-
А мені не до впо
до
би ва
ша
кла
сич
на кра
са: в неї вже ду
же
все приг
лад
же
но та при
ли
за
но.
Че
рез ду
же ре
гу
лярні, але хо
ло
-
дні пруж
ки ли
ця ані криш
ки не
просвічується людська ду
ша. Ти
-
м
ча
сом як ма
ленька хи
ба ліній в
лиці, зви
вок в бро
вах, в ус
тах ви
-
яв
ляє ча
сом ду
шу чо
ловіка, йо
го
сер
це, йо
го вда
чу, - ска
за
ла Са
ня.
- І вже чо
го не люб
лю й не зно
-
шу, то тих пов
них, чер
во
них, гла
-
д
ких па
ничівських морд. Од їх
так і тхне ма
теріальністю, зем
-
лею, а не ду
хом, навіть, ви
ба
чай,
різни
ця
ми та си
рим м'ясом.
-
Чи не підво
диш ти ча
сом сво
-
го Ко
маш
ка під цей фре
но
логі
ч
-
ний прин
цип? В йо
го ли
це не
кла
сич
не, хоч і не по
га
не! - ска
-
за
ла Му
раш
ко
ва.
-
Не ду
май, що мені по
до
баєть
-
ся Ко
маш
ко! Він лю
ди
на ро
зум
-
на, роз
ви
та, і в йо
го очах світи
-
ть
ся дум
ка. Я люб
лю ро
зумні
очі, не ваші во
лоські та грецькі,
тро
хи во
лячі очі, - ска
за
ла Са
ня.
Тим ча
сом Се
лаб
рос вер
нув
ся
на
зад в алею й знов прой
шов ти
-
хою хо
дою проз паннів, бист
ро
ки
нув на їх своїми ор
ли
ни
ми
очи
ма. Але йо
го очі од
ра
зу ста
ли
тихі, навіть якісь со
ло
денькі, ла
-
с
каві; він обвів ни
ми Му
раш
ко
-
ву, не
на
че пог
ла
див м'якеньким
ок
са
ми
том.
-
Тікаймо! Цей грек ро
бить нам
оч
ки, - ска
за
ла Са
ня й схо
пи
лась
з ла
ви.
Панни вста
ли, пішли на ве
ли
ку
алею й ста
ли гу
ля
ти. Са
ня спо
-
ча
т
ку йшла по
ма
леньку, але як
роз
ба
ла
ка
лась, то все йшла шви
-
д
ше, а далі тро
хи вже не бігла.
-
Чого ти, Са
ню, так біжиш? Я
аж вто
ми
лась, лед
ве поспіша
ю
-
чи за то
бою, - ска
за
ла На
дя.
-
Хіба ж я біжу? Я йду, - обізва
-
лась Са
ня.
-
Ти не хо
диш, а, здається, пур
-
хаєш. Ко
лись пурх
неш з сад
ка та
й по
ле
тиш на не
бо за іде
ала
ми, -
ска
за
ла Му
раш
ко
ва.
-
Як ча
сом по
ле
чу в не
бо, то ти,
На
дю, ле
ти за мною навз
догінці,
вхо
пи ме
не та й по
тяг
ни до
до
лу,
- ска
за
ла Са
ня й за
ре
го
та
лась на
ввесь са
док.
-
Одначе час нам йти на служ
бу,
- ска
за
ла На
дя.
-
Ой час, час! Про
щай, зе
ле
ний
са
доч
ку! про
щай, свіже повітря.
Піду ню
ха
ти ци
бу
лю в жидівсь
-
кій школі ра
ди прин
ципів; але
для прин
ци
пу й йо
го поспіху в
жи
тті усе мож
на ви
терпіти, -
ска
за
ла Са
ня й бігцем побігла в
од
чи
не
ну бра
му сад
ка.
Мурашкова пішла в банк. Се
-
лаб
рос пішов слідком та на
зирці
за нею. Він примітив, що пан
на
увійшла в банк.
«Служить в бан
ку, - ска
зав сам
до се
бе Се
лаб
рос. - Але ж і кра
са!
І як оце я її й досі не вглядів? А
вже я те
бе, кра
су
не, висліджу й
поз
най
ом
люсь з то
бою, бо по
-
лю
бив те
бе. Які оче
ня
та! Які ус
-
та! Ще й май над
ворі! Ой кра
су
-
ня ж! Ли
це не
на
че ви
то
че
не, очі
ніби вправ
лені в срібло. Кра
ща,
ніж ма
дам Кре
чу
лес
ко; ба
га
то
кра
ща, ніж пан
на Са
вицька. Тре
-
ба цих ки
дать. Цур їм! Ос
то
гид
-
ли! Час по
чи
на
ти но
вий ро
ман,
ро
ман май
ський. Но
вий, ціка
вий
ро
ман!» - Цю ос
тан
ню фра
зу Се
-
лаб
рос не по
ду
мав, а ска
зав го
-
ло
с
но, тро
хи не крик
нув. Якась
пані йшла проз йо
го, по
чу
ла ті
сло
ва й по
ду
ма
ла: «Який же це
вий
шов но
вий та
кий ціка
вий
ро
ман, що цей грек аж кри
чить
за йо
го на ву
лиці? Аж тре
ба спи
-
та
ти в чи
тальні Гри
щен
ка».
Вже не один ро
ман був в житті
гар
но
го Се
лаб
ро
са. До йо
го кра
-
си, до йо
го пов
них чер
во
них уст
лип
ну
ли мо
лоді й пан
ни, й панії,
як ме
те
ли
ки па
да
ють на світло,
й не од
на з їх пос
ма
ли
ла свої ле
-
генькі крильця…
Селаброс на
си
лу ви
сидів в ска
-
р
бо
во
му бан
ку, де він слу
жив.
Чорні бро
ви, чорні очі в Му
раш
-
ко
вої не ви
хо
ди
ли в йо
го з дум
-
ки й ма
ни
ли й драж
ни
ли йо
го.
Він лед
ве діждав
ся кінця, вхо
-
пив бриль і побіг на ту ву
ли
цю,
де сто
яв той при
ват
ний банк, в
яко
му слу
жи
ла Му
раш
ко
ва. При
-
таївшись за од
ним пор
ти
ком,
він не зво
див очей з две
рей в ба
-
н
ку. Не
за
ба
ром двері од
чи
ни
ли
-
сь. Се
лаб
рос уг
лядів, як з две
рей
виг
ля
ну
ло ли
це Му
раш
ко
вої з
чи
с
тим, на
че на
мальова
ним про
-
філем. Му
раш
ко
ва пішла сад
ком.
Се
лаб
рос пішов слідком за нею.
Ку
дою йшла во
на, ту
дою йшов і
він: во
на од
чи
ни
ла хвіртку й уві
-
йшла в свій двір. Се
лаб
рос спи
-
нив
ся пе
ред хвірткою й про
чи
-
тав на таб
личці: «Дом же
ни над
-
вор
но
го совітни
ка Зої Полікар
-
пов
ни Му
раш
ко».
«Що це за про
ява! - по
ду
мав Се
-
лаб
рос. - В неї вид грецький, а
прізви
ще ук
раїнське».
З хвіртки вис
ко
чи
ла гор
нич
на,
сільська ук
раїнська дівчи
на, ті
-
льки що при
ве
зе
на з се
ла.
-
Хто жи
ве в цьому домі? - спи
-
тав у неї Се
лаб
рос.
-
Наша панія, - ска
за
ла ве
се
ла
дівчи
на по-українській.
-
Та вже ж твоя панія, ко
ли ти в
неї слу
жиш. Але ж хто во
на та
-
ка? Чи руська, чи гре
ки
ня?
-
А бог її знає, хто во
на та
ка;
знаю тільки, що во
на удо
ва, го
-
во
рить якось чуд
но, не по-на
шо
-
му, - ска
за
ла гор
нич
на.
-
А як же во
на го
во
рить? - за
го
-
во
рив до неї Се
лаб
рос чис
тою
ук
раїнською мо
вою. - Вже ж та
-
ки ти тя
миш: чи по-руській, чи
по-мол
давській, чи по-армянсь
-
кій.
-
А хто йо
го втя
мить! Як зі
й
ду
-
ться гості, то швар
го
чуть, мов ті
жи
ди. Здається, панія з греків,
бо до неї при
хо
дять в гості зде
-
бі
льшо
го гре
ки, - ска
за
ла гор
ни
-
ч
на.
«З греків? гм… Сміли
во піду
сьо
годні до неї на чай. Я грек.
Ме
не ста
ра ра
до привітає як зе
-
м
ля
ка. Гре
ки міцно дер
жаться
ку
пи й в Одесі, й в Ки
ши
неві…
Ту
теч
ки я бу
ду як свій, се
ред
сво
єї сім'ї», - ду
мав Се
лаб
рос і
по
вер
нув до
до
му.
II
Того ж та
ки дня в домі ма
тері
Наді Му
раш
ко
вої, ста
рої гре
кині
Зої Полікарпівни, зібрав
ся по
обі
ді кру
жок мо
ло
дих паннів,
Са
ни
них та На
ди
них то
ва
ри
шок.
Не
ве
лич
кий дім ста
рої удо
ви Зої
сто
яв се
ред дво
ра, по східно
му
зви
чаю. В прос
торній, але ни
-
зькій гор
ниці сто
яли ко
ло двох
стін ши
рокі ту
рецькі со
фи, обк
-
ла
дені ко
ло стін круг
ли
ми по
-
дов
жас
ти
ми по
душ
ка
ми, не
на
че
товс
ти
ми ка
чал
ка
ми. Попід со
-
фа
ми бу
ли розс
те
лені мол
давс
ь
-
кі ки
ли
ми з яс
ни
ми, чер
во
ни
ми
та зе
ле
ни
ми смуж
ка
ми. Такі самі
ки
ли
ми бу
ли прос
те
лені че
рез
усю кімна
ту трьома ряд
ка
ми.
Один ку
ток до са
мої стелі був за
-
с
тав
ле
ний об
ра
за
ми в по
зо
ло
че
-
них ра
мах, а під об
ра
за
ми сто
яв
суд
ни
чок, на кот
ро
му так са
мо
сто
яло три об
ра
зи. По обид
ва
бо
ки об
разів, од стелі, спус
ка
-
лись до са
мо
го до
лу білі про
зорі
муш
ли
нові завіси. Се
ред кімна
-
ти сто
яв круг
лий стіл, а в од
но
-
му кут
ку за шир
мою сто
яла по
-
стіль мо
ло
дої Наді Му
раш
ко
вої.
Вікна бу
ли, по ста
росвітсько
му
зви
чаю, за
биті рідкою залізною
решіткою од злодіїв.
Молоді пан
ни обсіли со
фи в во
-
льних по
зах. Як ко
му бу
ло упо
-
доб
но. Са
ня сиділа на софі, підо
-
б
гав
ши під се
бе но
ги. Махнів
сь
-
ка при
ляг
ла, об
пер
шись ліктем
об круглі по
душ
ки на одній софі,
а На
дя Му
раш
ко
ва на другій. Ве
-
чірнє май
ське сон
це заг
ля
ну
ло в
вікна й за
ли
ло усю кімна
ту яс
-
ним світом. Ку
ток з об
ра
за
ми в
ши
ро
ких по
зо
ло
че
них ра
мах аж
світив
ся й ки
дав жов
то
га
ря
чий
од
лиск на сте
лю. Чер
воні здо
-
рові рожі на шир
мах на
че жеврі
-
ли. Кімна
та бли
ща
ла уся
ки
ми
ко
льора
ми, різки
ми, пістря
ви
-
ми, не
на
че ту
рецька ма
терія або
перський ки
лим. Сон
це роз
си
па
-
ло зо
лоті проміння по со
фах, по
ки
ли
мах: ясні кольори в обс
таві
кімна
ти ста
ли ще ясніші й різкі
-
ші. І та обс
та
ва, блис
ку
ча й різ
-
ка, чу
до
во прис
та
ва
ла до тем
них
півден
них блис
ку
чих очей, до
чор
них брів в мо
ло
дих паннів.
Од
на біля
ва Са
ня між пан
на
ми
бу
ла не
на
че біла лелія між чер
-
во
ни
ми тро
ян
да
ми. Мо
лоді то
-
ва
риш
ки Му
раш
ко
вої схо
ди
лись
час
тенько в домі ста
рої Зої, щоб
чи
тать в гурті нові на
укові кни
-
ж
ки. Тут во
ни на волі пе
ре
чи
ту
-
ва
ли усякі нові книж
ки, й на
-
укові, й конт
ра
бандні, обмірко
-
ву
ва
ли пе
ре
чи
та
не, зма
га
лись за
прин
ци
пи, скла
да
ли й ви
роб
лю
-
ва
ли собі вольні пе
ресвідчен
ня,
за очи
ма своїх кон
сер
ва
тив
них
батьків, за очи
ма ще кон
сер
ва
-
тивніших і су
во
рих ма
терів. Во
-
ль
на роз
мо
ва, вольні дум
ки, жа
-
р
ти на волі, а то й ве
селі співи
ча
с
то ли
ли
ся тут, як вольний
вес
ня
ний шум
ли
вий потік ллє
-
ться в зе
ле
них бе
ре
гах. Усі мо
-
лоді пан
ни бу
ли або ук
раїнки,
або бу
ли з міша
них по націона
-
ль
ності сімей. Між ни
ми не бу
ло
ні од
ної мол
да
ван
ки. Мол
да
ван
-
ки одійшли в свій арис
ток
ра
тич
-
но-національний гурт: гур
ток
Са
ні та Му
раш
ко
вої був не на
-
ціональний, а кос
мо
політич
ний.
-
Чи ви знаєте, яку неп
риємну
звістку я вам ска
жу: батько мій
не згод
жується пус
ка
ти ме
не в
універ
си
тет, - ска
за
ла Са
ня.
-
Не мо
же бу
ти! - про
мо
ви
ла
На
деж
да Му
раш
ко
ва. - Чуд
но ме
-
ні. Твій батько лю
ди
на роз
суд
-
ли
ва, просвіче
на, лю
бить те
бе.
-
От че
рез те він і не хо
че пус
ка
-
ти ме
не, що ме
не лю
бить, - ска
-
за
ла Са
ня, - але я та
ки пос
тав
лю
на своєму. Я ба
жаю ви
щої прос
-
ві
ти й її та
ки до
бу
ду! Ми мо
же
-
мо до
бу
ти своїх прав, прав жен
-
щи
ни, тільки че
рез ви
щу просві
-
ту.
-
Просись у батька й їдь з на
ми
в універ
си
тет, - обізва
лись дві
се
ст
ри Махнівські, - ми без те
бе
не поїде
мо.
-
Поїду, хоч му
шу пос
ва
ри
тись з
батьком. Що я раз за
ду
ма
ла, те
по
вин
но ста
тись, - ска
за
ла Са
ня
й вда
ри
ла ле
генько ру
кою по
сто
лі. - Я прис
вя
ти
ла се
бе пе
да
-
гогії, й пе
да
гогії, пе
редніше за
все, для жен
щин, щоб вив
ча
ти й
до
вес
ти до ви
що
го роз
вит
ку на
-
ших при
ни
же
них сес
тер.
-
Тільки з ви
щою просвітою ми
ста
не
мо вольні, ма
ти
ме
мо пра
во
жи
ти са
мостійно, знай
ти будлі
-
-яку служ
бу і… потім ви
хо
ди
ти
заміж по лю
бові або й зовсім не
ви
хо
ди
ти, як ко
му бу
де упо
доб
-
ні
ше. А то знаєте, як бу
ває на
сві
ті: пан
ни ча
сом йдуть заміж
не по лю
бові… - обізва
лась На
дя
Му
раш
ко
ва.
-
Куди там по лю
бові! - ска
за
ла
Са
ня. - Хто ви
хо
дить заміж по се
-
р
цю? Йдуть заміж так, як па
ничі
зай
ма
ють уря
дові місця. Яка ж
там лю
бов! Вий
ди отак заміж та
й ра
юй: літай в ефірі не
бес
но
му,
по
зи
рай на якусь чор
ну бо
ро
ду
та ню
хай не
бес
ний фіміам ци
га
-
р
но
го ди
му. Ото рай! ото щас
тя!
-
Або ми
луй та цілуй якусь гла
-
д
ку товс
ту мор
ду, що й гля
ну
ти
гид
ко, - ска
за
ла Му
раш
ко
ва. - Це
теж світлий рай!
-
Жарти жар
та
ми, а вчо
ра ма
чу
-
ха ду
же ме
не роз
сер
ди
ла. Ви
рек
-
ла та
ку гад
ку: ко
ли пан
на йде в
універ
си
тет, то це все од
но, що
во
на йде в сол
да
ти. Аж до сліз
ме
не до
ве
ла.
-
Твоя ма
чу
ха й де
які панії див
-
ляться на жіно
чу ви
щу просвіту
як на якісь нові модні сукні та
ка
пе
люші нез
ви
чай
но
го фа
со
ну,
- ска
за
ла Му
раш
ко
ва.
-
Ти, На
дю, ба
чи
ла, який ка
пе
-
люш ви
пи
са
ла собі а Па
ри
жа,
ма
дам…
Саня ог
ля
ну
лась і спи
ни
лась. В
кімна
ту ввійшла най
мич
ка.
-
Мадам «Лю
лю»… - ска
за
ла Са
-
ня наз
до
гад…
-
Бачила, ба
чи
ла, - ска
за
ла Му
-
раш
ко
ва. - В неї гро
шей си
ла, то
й дуріє.
-
А ма
дам «Су
су» оце пус
ти
лась
в лібе
ралізм: по
пи
ває не вин
це,
а та
ки горілоч
ку… з мо
ло
ди
ми
гу
са
ра
ми… Це во
на так чуд
но ро
-
зуміє лібе
ралізм, - ска
за
ла Са
ня.
-
А ма
дам «Му
му»! - ска
за
ла Му
-
раш
ко
ва, вко
ро
чу
ючи прізви
ща
й пог
ля
да
ючи на двері, ку
ди ви
-
й
шла най
мич
ка, - ви
пи
са
ла оце
не
дав
но для гос
тин
ної ту мебі
-
ль, що бу
ла в Па
рижі на вис
таві;
за од
ну ка
мо
ду вте
лю
щи
ла ти
-
ся
чу кар
бо
ванців! А по
лю
бов
ни
-
ків у неї! По два ра
зом кру
тяться
ко
ло неї, бо, ма
буть, од
но
го ма
-
ло. Дуріє з нудьги та од роз
коші.
Ні, як
би в їх бу
ло мен
ше гро
шей,
то й не дуріли б. Еко
номічне, со
-
ціальне пи
тан
ня - це для ме
не
пе
р
ше од усього. Я прак
тич
на
лю
ди
на пе
редніше за все.
-
А оце не
дав
но мосьє «Ку
ку»
ка
зав знай
омим: «В ме
не вже за
-
ве
де
но прог
ра
ти що
ро
ку в кар
-
ти двад
цять ти
сяч кар
бо
ванців!
Та
кий в ме
не зви
чай». Нівро
ку!
Двад
цять ти
сяч кар
бо
ванців! Це
не жар
ти. А скільки мож
на за ті
гроші по
за
во
ди
ти шкіл? Навісні
-
ють од роз
коші, - ска
за
ла Са
ня.
-
Якби їх усіх пос
та
ви
ти до ро
-
бо
ти, щоб самі собі за
роб
ля
ли на
хліб, то й не дуріли б, - ска
за
ла
Му
раш
ко
ва. - Оце по
зав
чо
ра мо
-
ло
дий гу
са
рик «Зу
зу» ка
тав на
коні й хотів пе
рес
ко
чить че
рез
екіпаж, в кот
ро
му їха
ли йо
го
зна
й
омі пан
ни. Це теж ро
зумні
жар
ти.
-
Мосьє «Го
го»! Теж гар
ний! -
ска
за
ла Махнівська. - Оце не
дав
-
но по
зи
вав
ся з му
жи
ка
ми й од
-
тяг у їх по
ле, що во
ни ора
ли ще,
ма
буть, спо
конвіку… але… не ма
-
ли до
ку
ментів чи їх десь вте
ря
-
ли. Хоч і в са
мо
го мосьє «Го
го»
теж не бу
ло до
ку
ментів на ту
зем
лю.
-
Знаєте, яке пи
тан
ня ки
нув ме
-
ні вчо
ра Ко
маш
ко, та ще з до
ко
-
ром? - ска
за
ла Са
ня. - Він до
ко
-
ряв мені, що я кос
мо
політка, не
знаю й не люб
лю на
ро
ду, що я
не національна лю
ди
на, що я не
ду
же-то де
мок
рат
ка. Він вва
жає
кос
мо
політизм на Ук
раїні і в усій
Слов'янщині без національно
го
грун
ту за не
потрібне, не сього
-
час
не й навіть шкідли
ве діло. Я
за
ду
ма
лась над цим но
вим для
ме
не пи
тан
ням.
-
Гм… гм… Я не знаю на
ро
ду… Я
зрос
ла в місті.. Гм… труд
но… це
для ме
не но
ва ідея…
-
А мені не труд
но, бо я зрос
ла в
Хер
сон
щині в містеч
ку, бо я
знаю, що я ук
раїнка. Хіба ж ви
ве
ли
ко
росіянки? - го
во
ри
ла Ма
-
х
нівська до паннів.
-
І то прав
да… по національ
но
-
сті - ми ні се ні те. Але ж я ніяк
не по
год
жусь в цьому прин
ципі
з Ко
маш
ко
вим, - го
во
ри
ла Са
ня.
- І то прав
да, скільки тих прин
-
ципів на світі? скільки ідей? Го
-
ло
ва хо
до
ром хо
дить, як поч
неш
мірку
ва
ти та ме
ти
ку
ва
ти…
-
То не ме
ти
куй. Ад
же ж ма
дам
«Му
му» та «Су
су» не до
шу
ку
-
ються та й сплять спокійненько,
- ска
за
ла Му
раш
ко
ва.
-
Гм… Цеб
то - жи
ви, аби тільки
жи
вотіти… жи
ви жит
тям ку
ря
-
чим. Спа
сибі за ра
ду, - ска
за
ла
Са
ня. - Ко
маш
ко
ва дум
ка зби
ває
ме
не прос
то з пан
те
ли
ку. Я
знаю, що націоналізм прусський
- діло кон
сер
ва
тив
не й не
гу
ман
-
не, бо ро
бить діло не
потрібне
для культу
ри, пригнічує інші на
-
ро
ди. А Ко
маш
ко ка
же, що ук
-
раїнський націоналізм - то зо
в
-
сім інше й но
ве діло, бо він злу
-
чується з гу
ман
ни
ми, просвітні
-
ми прин
ци
па
ми, з прог
ре
сом, вс
-
то
ює за ма
си, за на
род. Ук
ра
їнс
ь
-
кий націоналізм, навіть істо
рич
-
ний, ко
зацький, а най
більше в
своїй давнішній формі був теж -
сво
бо
да й прог
рес. Пе
ре
даю йо
-
го роз
мо
ву до сло
ва. Мій па
па
згод
жується з Ко
маш
ком і ду
має
так са
мо, як і Ко
маш
ко. Тим ча
-
сом ці усі прин
ци
пи для ме
не
ма
ло зро
зумілі. Ніяк не пе
рет
-
рав
лю їх в дум
ках.
-
А я їх до
чис
та ро
зумію, - ска
-
за
ла Махнівська.
-
Гм… гм… труд
ну ро
бо
ту зав
-
дав для моєї го
ло
ви Ко
маш
ко, -
ска
за
ла Са
ня.
-
Цебто як прик
лас
ти ці прин
-
ци
пи до діла, то тре
ба або йти в
на
род, або сил
ку
ва
тись, щоб на
-
ціоналізу
ва
тись й з на
ро
дом
зли
ва
тись? - обізва
лась Му
раш
-
ко
ва.
-
Воно б то так… Логіка при
во
-
де до та
ко
го кінця; але… але…
гм… - ска
за
ла Са
ня й знов за
ду
-
ма
лась. Пішло зма
ган
ня, тро
хи
не свар
ка за прин
ци
пи.
Одні пан
ни всто
юва
ли за те,
щоб до
бу
ва
ти пе
редніше за все
ви
щої просвіти; На
дя сто
яла на
то
му, що еко
номічне пи
тан
ня
на
й
потрібніше; другі го
во
ри
ли
про
ти дес
по
тиз
му. Підняв
ся га
-
лас, га
ря
че зма
ган
ня. Май
ське
со
н
це не
на
че вли
ва
ло зав
зят
тя в
душі, три
во
жи
ло ду
ми, да
ва
ло
свіжість дум
кам. А мо
лодість, а
роз
буд
жені дум
ки не да
ва
ли
спо
кою, не
пе
ре
мож
но на
ма
га
ли
-
сь на скла
дан
ня пе
ресвідченнів і
ро
зум
них пог
лядів на все, на все,
що пан
ни ба
чи
ли в житті навк
-
ру
ги, чо
го во
ни сподіва
лись в
житті.
Несподівано двері в кімна
ту од
-
чи
ни
лись. Увійшла На
деж
ди
на
ма
ти, ста
ра Зоя Полікарпівна
Му
раш
ко
ва, чор
ня
ва та смуг
ля
-
ва на ви
ду. Во
на бу
ла нап
ну
та
чор
ною вов
ня
ною хуст
кою, уб
-
ра
на в чор
ну сук
ню й дер
жа
ла
чот
ки в ру
ках. Зда
ва
лось, ніби
чер
ни
ця увійшла в кімна
ту.
-
Що це в вас за га
лас! Доб
ри
-
вечір вам! - ска
за
ла во
на до пан
-
нів.
-
Доброго здо
ров'я, Зоє Полі
-
карпівно! - гук
ну
ли усі пан
ни.
Стара Зоя вміла го
во
рить по-
грецькій і го
во
ри
ла доб
ренько
по-мол
давській. По-ве
ли
ко
русь
-
кій во
на ніяк не мог
ла вив
чи
-
тись доб
ре го
во
ри
ти, міша
ла ве
-
ли
ко
руські сло
ва з ук
раїнськи
-
ми, ще й до то
го ше
пе
ля
ла в ви
-
мові, як ше
пе
ля
ють усі гре
ки, що
не зрос
ли в Росії, їй ве
ли
ко
ру
сь
-
ку мо
ву бу
ло навіть труд
но ро
-
зуміти.
-
Де це ви бу
ли, Зоє Полікарпі
в
-
но, - спи
та
ла в неї Са
ня.
-
Була в церкві на ве
черні та
мо
ли
лась за вас бо
гу, бо знаю,
що ви бо
гу не мо
ли
тесь. Мо
ли
-
лась за те
бе, Са
ню, щоб тобі бог
пос
лав гар
но
го же
ни
ха, яко
гось
ца
ре
ви
ча або кня
зя, - ска
за
ла
Зоя.
-
Ого! ду
же ви
со
ко для нас! Я
заміж не піду. Я бу
ду жи
ти для
на
уки, для просвіти, - ска
за
ла
Са
ня.
-
Ой ти, ти, моя біла ро
жа сми
-
рнська. Ще спить твоє сер
це.
Прий
де час, то й по
ки
неш свою
на
уку. Як
би мені ска
за
ла та біла
лелія, що рос
те в сад
ку: «Не лю
-
би
ти
му», - я б пой
ня
ла їй віри. А
ти жи
ва квітка: в те
бе є сер
це,
ще й до то
го твої що
ки, як білі
лелії; в те
бе ус
та, як пов
на тро
-
ян
да, в те
бе очі сині, як не
бо. Не
йму віри тобі.
Зоя об
ня
ла Са
ню й поцілу
ва
ла
її в чо
ло; во
на лю
би
ла Са
ню бі
-
льше за всіх паннів.
-
Яка я біла лелія та ро
жа? От
ва
ша На
дя - так прав
да, що тро
я
-
н
да, - ска
за
ла Са
ня, - во
на кра
су
-
ня, а я…
-
Надя чор
на тро
ян
да, а ти біла,
- ска
за
ла Зоя.
-
Хіба ж де рос
туть чорні рожі?
Мо
же, в Смирні? - ска
за
ла Са
ня.
-
Може, чер
во
на? - поп
ра
ви
ла
На
дя й засміялась.
Надя ска
за
ла ма
тері по-гре
ць
-
кій про її по
мил
ку. Ста
ра ве
се
ла
Зоя й собі за
ре
го
та
лась.
-
А я ж по-ва
шо
му яка ро
жа? -
спи
та
ла в Зої Maхнівська.
-
Ти… ти… жов… жов… зе
ле
на
ро
жа, - обізва
лась Зоя й са
ма до
-
га
да
лась, що не пот
ра
пи
ла на
ко
лір: ті кольори по-ве
ли
ко
ру
-
сь
ко
му во
на все пе
ремішу
ва
ла з
ук
раїнськи
ми та мол
давськи
ми.
Піднявся регіт. Доч
ка знов ска
-
за
ла ма
тері пo-грецькій про її
по
мил
ку. Ста
ра Зоя тільки ру
-
кою мах
ну
ла.
-
Надю! чи го
то
вий са
мо
вар?
На
пою я свій жи
вий квітник ча
-
єм, - ска
за
ла Зоя Полікарпівна: в
ме
не і в сад
ку квітник, і в хаті
квітник. Дивіться, пан
ни, як зац
-
віли в моєму сад
ку квітки!
Зоя про
су
ну
ла ру
ку че
рез залі
-
зні ґрат
ки й од
чи
ни
ла вікно.
Кві
тник цвів уся
ки
ми квітка
ми
й був і справді схо
жий на Зоїну
кімна
ту. Попід стіна
ми кру
гом
са
доч
ка не
на
че ви
ла
ся гірлян
да
з буз
ко
во
го цвіту. Над доріжка
-
ми цвіли густі ряд
ки синіх та
жо
в
тих півників, не
на
че зе
ле
не
ба
дил
ля обсіли роєм квітчасті
ме
те
ли
ки. На гряд
ках чер
воніли
повні півонії. Ог
нем горіли бу
ке
-
ти жов
то
га
ря
чих лелій. Розцві
-
та
лись делікатні тро
ян
ди цен
-
ти
фолії. В вікно повіяло аро
ма
-
том рож, впе
ремішку з гірки
ми
па
хо
ща
ми во
лосько
го горіха та
буз
ку.
-
Моя ма
ма тро
хи не цілується з
квітка
ми, - обізва
лась насмішку
-
ва
то На
дя.
-
Як у Смирні, як у Смирні мій
квітник, - ска
за
ла Зоя.
-
О, в вас по
етич
на вда
ча, - ска
-
за
ла Са
ня до Зої.
-
Люблю квітки, люб
лю вас, мо
-
ло
дих, люб
лю й пісні. Після чаю
заспіваєте мені. Я й са
ма ко
лись
співа
ла: як я співа
ла! та ми
ну
ло
моє, - ска
за
ла Зоя й здих
ну
ла. -
Оце, як дов
го не не
суть са
мо
ва
-
ра, а я пи
ти хо
чу, - ска
за
ла Зоя
зго
дом.
Одчинились двері з пе
карні.
На
дя Му
раш
ко
ва внес
ла са
мо
-
вар, пос
та
ви
ла ко
ло по
ро
га, а са
-
ма мет
ну
лась до ка
мо
ди шу
ка
ти
ска
тер
ки. Во
на вий
ня
ла по
пе
ля
-
с
ту ска
терть і хотіла зас
те
ли
ти
стіл.
-
Надю, зас
те
ли-бо стіл білою
ска
тер
тею! Я люб
лю білий ко
-
лір, - ска
за
ла Са
ня, - в йо
му є що
-
сь іде
альне, іде
ально чис
те.
-
Вже й в те
бе смак! Чор
ний ко
-
лір кра
щий. Я люб
лю чор
ний
цвіт, - ска
за
ла На
дя.
-
Вулкани, вул
ка
ни, прик
риті
чо
р
ним по
пе
лом та ла
вою, - ска
-
за
ла насмішку
ва
то Са
ня. - А під
тим чор
ним по
пе
лом огонь! Скі
-
льки вог
ню. «Чор
ний цвіт, мрач
-
ний цвіт ти мне мил нав
сег
да», -
заспіва
ла Са
ня.
Надя Му
раш
ко
ва на
су
пи
ла тро
-
шеч
ки бро
ви. Са
ня ви
яв
ля
ла її
по
тай
ну вда
чу, не для всіх пан
-
нів відо
му.
Стара Зоя знай
шла білу чис
ту
ска
тер
ку й зас
те
ли
ла стіл. Од
ска
тер
ки по
лив
ся білий світ і за
-
лив і без то
го світлу од сон
ця кі
-
мна
ту.
Надя пос
та
ви
ла на столі са
мо
-
вар і по
са
ди
ла по
руч з со
бою Са
-
ню. Де
котрі пан
ни посіда
ли ко
-
ло сто
ла, де
котрі сиділи на со
-
фах. На
дя на
ли
ва
ла чай і по
да
ва
-
ла пан
нам.
-
А чи пе
ре
го
во
ри
ли вже своє?
Я більше люб
лю, як ви жар
туєте,
бігаєте, співаєте. Ану, Са
ню, за
-
співай мені тієї гар
ної пісні, що в
той раз співа
ла, - ска
за
ла Зоя. -
Як-бо во
на по
чи
нається: «Ой не
світи, ко
ни
ченьку, не світи ніко
-
му».
Усі за
ре
го
та
лись. Зоя до
га
да
-
лась, що по
ми
ли
лась.
-
Ні, не так: якось іна
че… - ска
-
за
ла Зоя. Всі аж ляг
ли од сміху.
Од
на На
дя ані осміхну
лась. Ли
це
в неї бу
ло по
важ
не. Во
на рідко
ко
ли сміялась. На
дя ска
за
ла ма
-
тері по-грецькій за її по
мил
ку.
Ве
се
ла Зоя й собі за
ре
го
та
лась.
Са
ня по
ча
ла пісню. Ста
ра Зоя за
-
бу
лась, що не
дав
но прий
шла з
церк
ви, і, на
мо
тав
ши чот
ки на
ру
ку, підтя
га
ла Сані: «Ой не сві
-
ти, міся
ченьку, не світи ніко
му;
тільки світи ми
ленько
му, як іде
до
до
му». До їх прис
та
ли де
які
свіжі го
ло
си паннів. Од
на На
дя
не співа
ла: во
на не ма
ла го
ло
су.
І свіжий, як здо
ров'я, май
ський
вітрець, що повівав в вікна, і
аро
ма
ти буз
ку та рож, і май
ське
сон
це, і вес
ня
не теп
ло, й пісня -
все во
ру
ши
ло, ве
се
ли
ло мо
лоді
душі, роз
во
ру
шу
ва
ло сер
це наві
-
ть в ве
се
лої ста
рої Зої Поліка
р
-
півни, роз
ве
се
ли
ло її й на
га
да
ло
за давні літа мо
лоді на бе
ре
гах
синього півден
но
го мо
ря.
Задзеленькав дзво
ник. Двері в
го
с
тинній рип
ну
ли. Усі за
мовк
-
ли.
-
Хтось прий
шов. Це, ма
буть,
ваші гре
ко
си вже зби
ра
ються до
вас, - ска
за
ла до ма
тері На
дя.
Увійшла гор
нич
на й ска
за
ла
Зої, що прий
шов який
сь па
нич.
-
Який же це па
нич? - спи
та
ла
На
дя в гор
нич
ної.
-
Не знаю. Та
кий гар
ний, що й
ска
за
ти не мож
на, - ка
за
ла гор
-
ни
ч
на.
Надя стри
во
жи
лась і опус
ти
ла
очі. В гос
тин
ну увійшов Арис
тид
Се
лаб
рос.
-
А не в доб
рий час прий
шов
гість! - ска
за
ла Зоя Полікарпів
-
на. - Так мені ве
се
ло з ва
ми; я са
-
ме розспіва
лась, а тут на тобі го
-
с
тя!
-
Одначе тре
ба йти до то
го гре
-
ка та по
го
во
ри
ти за ку
ку
руд
зу
та пше
ни
цю, - ска
за
ла На
дя.
-
Вийди ж і ти, На
дю, - ска
за
ла
ма
ти.
-
Ізроду не вий
ду! Од ва
ших
греків тільки й чуєш, по
чо
му пуд
пше
ниці та тю
тю
ну, по
чо
му кіло
ку
ку
руд
зи. Неціка
ва зад
ля ме
не
роз
мо
ва, - ска
за
ла На
дя.
-
Зоє Полікарпівно! Як бу
дуть
сьогодні го
во
ри
ти за овес та
гре
ч
ку, то й я вий
ду до гос
тей.
Це вже бу
де но
ва, цікавіша те
ма,
- обізва
лась Са
ня.
-
О, ти вже на
го
во
риш! По
ба
чи
-
мо, хто прий
шов… Мо
же, та
кий
грек, що й са
ма ви
ле
тиш до йо
-
го. Ой ти, моя ан
горська кізоч
ко,
моє біле яг
ня! ти кіпрський ви
-
ног
рад, - го
во
ри
ла Зоя до Сані.
-
А мо
же, я який
сь там муд
рий
тра
пе
зунтський по
линь? - ска
за
-
ла Са
ня.
-
Ой ні! ти кіпрське ви
но, - го
во
-
ри
ла Зоя свої смирнські порі
-
внян
ня і пішла в світли
цю.
Панни в кімнаті тро
хи при
тих
-
ли. На
дя сиділа мовч
ки й прис
-
лу
ху
ва
ла
ся, що го
во
ри
лось в сві
-
тлиці.
«Чи той прий
шов, що я ра
но ба
-
чи
ла в сад
ку, чи хтось інший? -
ду
ма
ла во
на… - Гор
нич
на ска
за
-
ла, що ду
же гар
ний… пев
но, він.
Ко
ли б він», - май
ну
ла в неї дум
-
ка, і їй за
ба
жа
лось по
ба
чи
ти ті
горді, пишні очі, що во
на ба
чи
ла
то
го дня в сад
ку. Во
на по
чу
ти
ла,
що сер
це в неї по
ча
ло три
во
жи
-
тись. В гос
тинній крізь двері бу
-
ло чуть дзвінкий го
лос, низький
ба
ри
тон. Го
во
ри
ли по-грецькій.
Сло
ва не доліта
ли ви
раз
но, але
ба
ри
тон лив
ся в роз
мові то го
-
ло
сніше, то тихіше, не
на
че піс
-
ню співав. Зда
ва
лось, ніби ора
-
тор чу
до
вим го
ло
сом го
во
ре
про
мо
ву з ка
фед
ри.
«Який чу
до
вий го
лос! - йшла
ду
м
ка в Наді. - М'який, як ок
са
-
мит, лас
ка
вий і ве
се
лий. Ні, це не
йо
го го
лос. До йо
го гор
до
ви
тої
пос
таті, до йо
го су
во
рих очей не
прис
тає лас
ка
вий м'який го
лос.
Ні, це не він…»
І Наді чо
мусь ста
ло шко
да, що
не той прий
шов, ко
го їй нес
по
-
діва
но за
ба
жа
лось по
ба
чи
ти. Во
-
на не чу
ла, за що роз
мов
ля
ли
при
ятельки, й сиділа, за
ду
мав
-
шись.
-
Надю! чом ти не го
во
риш? Чо
-
го за
ду
ма
лась? Чи не літа
ють
твої дум
ки в тих кра
ях, де «цит
-
ро
ни стиг
нуть, де гор
дий лавр
та мирт рос
туть?» - сміялась з
неї Са
ня.
Надя лед
ве вдер
жа
ла лег
ке зіт
-
хан
ня: її ду
ма не
на
че за
ли
ну
ла в
який
сь інший чу
до
вий край, де
й квітки кращі, і не
бо синіше, і
зорі ясніші, і пісні го
лосніші…
В гос
тинній по
чу
ли
ся ще й
другі го
ло
си. На
дя впізна
ла по
го
ло
су двох агентів з Смир
ни,
що приїха
ли на Бес
са
рабію ску
-
по
ву
ва
ти пше
ни
цю та ку
ку
руд
-
зу. Роз
мо
ва йшла грецька. Го
ло
-
си товсті, низькі не
на
че булько
-
та
ли та кле
ко
та
ли, як во
да ки
-
пи
ть та вби
вається в ключі в
здо
ро
во
му ка
зані. А той ба
ри
то
-
но
вий го
лос, м'який, лас
ка
вий,
не заг
лу
шав
ся. На
дя ло
ви
ла йо
-
го ар
тис
тичні су
то
ни й то
ни.
Довгенько сиділа й роз
мов
ля
ла
Зоя з своїми гістьми. Ко
ли це
двері з гос
тин
ної од
чи
ни
лись.
Уві
йшла Зоя. В неї очі світи
лись
ще ве
селіше.
-
Надю! при
че
пу
рись та вий
ди
до но
во
го гос
тя. З Смир
ни! З
Смир
ни! - тро
хи не кри
ча
ла Зоя.
-
Хто? Гість з Смир
ни? - спи
та
ла
На
дя в ма
тері; і ця звістка ста
ла
для неї неп
риємна. «Не той, ко
го
я жда
ла!» - по
ду
ма
ла во
на.
-
Ні! Гість з Оде
са. Йо
го ма
ти з
Смир
ни, - ска
за
ла Зоя.
-
Велике ди
во, що йо
го ма
ти з
Смир
ни! Нев
же зад
ля цього я
по
вин
на ви
хо
дить до йо
го в сві
-
т
ли
цю, - ска
за
ла На
дя. - Я ж в
Смирні не бу
ла.
-
То за
те я бу
ла. Йо
го ма
ти че
-
рез дві ву
лиці, че
рез дві ву
лиці! -
го
во
ри
ла Зоя з за
па
лом.
Панни засміялись. На
дя й собі
осміхну
лась.
-
Що че
рез дві ву
лиці? - спи
та
ла
На
дя в ма
тері.
-
Єлена Кипрі! че
рез дві ву
лиці!
- го
во
ри
ла Зоя й ки
ну
лась шу
ка
-
ти слоїків з ва
рен
ням.
-
Ви в такім за
палі, що ми нічо
-
го не втя
ми
мо з ва
ших слів, -
ска
за
ла Са
ня.
-
Жила Єле
на Кипрі, йо
го ма
ти,
Арис
ти
да Се
лаб
ро
са, че
рез дві
ву
лиці од нас в Смирні! Моя дав
-
ня под
ру
га. Ви
ходь-бо, На
дю, ме
-
рщій, хутчій! - го
во
ри
ла Зоя і ра
-
зом нак
ла
да
ла ва
рен
ня з мо
ло
-
деньких во
лоських горіхів, ва
ре
-
них на ме
ду.
-
Чого це ви такі раді, Зоє Полі
-
карпівно? Чи не за
ко
ха
лись ви
ча
сом в ва
шо
го знай
омо
го гос
тя
че
рез дві ву
лиці… - го
во
ри
ла Са
-
ня.
-
Ой ти! - І Зоя вжар
ти вда
ри
ла
ле
генько по плечі Са
ню. - Ож ви
-
й
ди та по
ди
вись, який гар
ний
гість: як сон
це! - ска
за
ла Зоя.
-
Ого! Ще по
пе
чусь, ко
ли він та
-
кий, як сон
це, - обізва
лась Са
ня.
-
Як місяць пов
ний! - ска
за
ла
Зоя.
-
Коли та
кий, як місяць, то вий
-
ду до йо
го: не так страш
но, - ска
-
за
ла Са
ня.
-
Ож глянь, то й по
ба
чиш. Ой
моя біла овеч
ко! Як по
ба
чиш йо
-
го, про
ки
неться й твоє сер
це.
По
ки
неш свої книж
ки та й по
за
-
ки
даєш їх на го
ри
ще. Не бійсь,
не ви
дер
жиш! - ска
за
ла Зоя, і її
гострі чорні очі заб
ли
ща
ли. Вид
-
ко бу
ло, що в неї в серці ще й
досі тлів огонь і не по
гас.
-
Ну, ні! - ска
за
ла Са
ня. - Луч
че
по
за
ки
даю бо
ро
ди на го
ри
ще:
мо
же, ми
шам на куб
ла зна
доб
-
ляться.
-
Ой-ой, моя біла леліє! не зна
-
єш ти ще світу й жит
тя, - ска
за
ла
Зоя.
Зоя пос
та
ви
ла на піднос ми
соч
-
ки з ва
рен
ням і три ста
ка
ни хо
-
лод
ної во
ди.
-
Щось там прий
шло ду
же ціка
-
ве, що ви на
го
ту
ва
ли йо
му «ду
-
ль
че
ца ку апа ре
чи» (ва
рен
ня з
во
дою), - ска
за
ла На
дя по-мол
-
да
вській.
-
А хто пе
редніше піде? чи «ду
-
льче
ца», чи На
дя? - сміялась Са
-
ня.
-
Надя по
пе
ре
ду, - ска
за
ла Зоя. -
На
дю, йди.
Надя при
че
са
ла го
ло
ву й виш
-
ла в світли
цю. Ко
ло вікна на сті
-
льцях сиділи два смирнські ста
-
рі гре
ки, аген
ти од
ної фірми.
Один був ста
рий, си
вий, з ко
рот
-
кою си
вою бо
ро
дою й з си
ви
ми
бур
ця
ми. Йо
го дов
го
вас
те смуг
-
ля
ве ли
це бу
ло ніби встав
ле
не в
білі рам
ки. На йо
му бу
ла оде
жа
бал
канська: каф
тан і ря
са, зов
-
сім як в ду
хов
них; каф
тан був пі
-
д
пе
ре
за
ний ши
ро
ким на п'ядь
пар
че
вим по
ясом. Він ку
рив лю
-
льку з дов
го
го ци
бу
ка.
Другий агент був нес
та
рий чо
-
ловік в євро
пей
сько
му уб
ранні.
Се
лаб
рос сидів спи
ною до две
-
рей і ба
ла
кав з ни
ми по-грець
-
кій.
Надя Му
раш
ко
ва од
чи
ни
ла две
-
рі в гос
тин
ну. Се
лаб
рос ог
ля
нув
-
ся, схо
пив
ся з місця й пішов до
неї на
зустріч.
-
Аристид Се
лаб
рос, син при
я
-
те
льки ва
шої ма
тері, - про
мо
вив
він до Наді по-грецькій.
-
Я ду
же ра
да поз
най
оми
тись з
ва
ми. Моя ма
ма вже ка
за
ла мені
за вас, - ска
за
ла На
дя й по
да
ла
йо
му ру
ку. Се
лаб
рос зда
вав
ся
для неї те
пер ще кра
щим, ніж
вранці в пар
ку: рівний ста
ном,
як стру
на; розкішні чорні ку
чері,
м'які, як ок
са
мит, лисніли про
ти
сон
ця, на
че во
ро
но
ве кри
ло; очі
не су
ворі, а лас
каві, ніби со
ло
де
-
нькі; їх гост
рий блиск на
че при
-
гас. І лас
ка та лю
бов світи
лись в
очах, як він пильно-пильно гля
-
нув Наді в очі.
Надя зро
зуміла ту німу роз
мо
-
ву очей, що го
во
рить ча
сом го
-
лосніше й ви
разніше од слів. Во
-
на по
чу
ти
ла, що на її вид ніби
пах
ну
ло теп
лом.
-
Сідайте, будьте лас
каві, - ска
-
за
ла во
на до Се
лаб
ро
са й са
ма сі
-
ла на ста
ро
модній софі. Со
фа бу
-
ла з ви
со
кою спин
кою й об
би
та
яс
ною ря
бою ма
терією зе
ле
но
го
кольору, пе
реміша
но
го з жов
то
-
га
ря
чи
ми квітка
ми. На то
му яс
-
но
му пістря
во
му фоні На
ди
на
кла
сич
на го
лов
ка ви
да
ва
лась ні
-
би на
мальова
на на кар
тині.
Селаброс сів про
ти неї, вп'явся
очи
ма в її вид й вваж
ли
во кмі
-
тив за нею.
Надя приміти
ла йо
го пильний
пог
ляд, і її ви
разні, як в ма
тері,
очі заг
ра
ли: не
на
че іскри заб
ли
-
ща
ли в їх, на
че за
ми
готіло ма
ре
-
во сон
ця. Світ в очах ми
готів,
дри
жав, як промінь сон
ця дри
-
жить в крап
лях ро
си. На
дя зна
-
ла, що очі ви
да
ють її по
чу
ван
ня,
й прик
ри
ла їх віка
ми. Се
лаб
ро
-
сові зда
лось, що сон
це схо
ва
лось
за хма
ру, і в хаті ста
ло темніше.
-
Чи ви дав
но в Ки
ши
неві? -
спи
та
ла в йо
го На
дя по-гре
ць
-
кій.
-
Ні, не
дав
но. Я сам оде
сець і
оце пе
рей
шов сю
ди на служ
бу в
банк, - ска
зав Се
лаб
рос.
-
І я слу
жу в бан
ку, - обізва
лась
На
дя.
-
От ми й то
ва
риші по службі, -
ска
зав Се
лаб
рос.
-
Де ж ви пе
редніше слу
жи
ли? -
спи
та
ла На
дя.
-
Я слу
жив в Одесі, в одній гре
-
цькій фірмі, що тор
гує паш
нею.
Але, знаєте, та
ка служ
ба мені не
до впо
до
би; і служ
ба й ком
панія
не при
па
да
ли мені до впо
до
би, -
ска
зав Се
лаб
рос.
«От-от за
го
во
рить за пше
ни
цю
та ку
ку
руд
зу», - по
ду
ма
ла На
дя, і
самі чу
дові очі в Се
лаб
ро
са чо
-
гось втра
ти
ли для неї свою кра
-
су, а йо
го особість ста
ла неціка
-
ва, зви
чай
на.
-
Чому ж так? - спи
та
ла На
дя.
-
Знаєте, той грецький кру
жок
тор
го
вельний, ма
теріальний… -
за
го
во
рив Се
лаб
рос вже по-ве
-
ли
ко
руській, пог
ля
да
ючи набік
на двох греків-агентів, котрі по-
ве
ли
ко
руській нічо
го не тя
ми
ли,
- тільки в їх і інте
ре
су, тільки й
роз
мо
ви, що за тор
го
вельні сп
-
ра
ви, за ціни на пше
ни
цю, ку
ку
-
руд
зу, тю
тюн…
-
А вам це не по
до
бається? -
спи
та
ла На
дя й по
чу
ва
ла, що
зра
діла: Се
лаб
рос став для неї
знов ціка
вий.
-
Ой, ще й як не по
до
бається! Я
лю
ди
на з просвітою, з ви
щим
по
тя
гом: люб
лю чи
та
ти й ме
ти
-
ку
ва
ти. Люб
лю лю
дей ме
ти
ку
ю
-
чих, роз
ви
тих. А там, знаєте, яка
просвіта, який роз
ви
ток, яка фі
-
ло
софія?
І Се
лаб
рос знов підморг
нув
ско
са на двох агентів. На
дя осмі
-
хну
лась: во
на зна
ла філо
софію
тих смирнських Арісто
телів та
Пла
тонів.
-
Я ду
же ра
да, що поз
най
оми
ла
-
сь з ва
ми, - ска
за
ла На
дя. - Наш
па
нянський кру
жок так са
мо не
цу
рається просвіти, дбає за неї,
ви
роб
ляє собі прин
ци
пи. Ска
за
-
ти прав
ду, й мені об
рид
ла ту
теч
-
ки в нас роз
мо
ва раз у раз про
тор
го
вельні спра
ви, не
на
че біл
ь
-
ше не
ма за що й роз
мов
ля
ти.
-
Я маю за ве
ли
ке щас
тя, що по
-
з
най
омив
ся з ва
ми. Ба
жаю од
щи
ро
го сер
ця поз
най
оми
тись і з
ва
шим то
ва
рист
вом. Я лю
ди
на з
ви
щи
ми пог
ля
да
ми. Мені хо
че
-
ть
ся
десь вря
ди-го
ди од
вес
ти
ду
шу, по
ба
ла
ка
ти за вищі пог
ля
-
ди, за на
укові пи
тан
ня. Інте
рес
на
уки - для ме
не най
ви
щий ін
-
те
рес в житті. Абст
ракція ре
аль
-
но
го жит
тя, світо
во
го, так би
ска
за
ти, прак
тич
но
го - то най
-
ви
щий по
тяг роз
ви
то
го, ви
що
го
ро
зу
му. Абст
ракція жи
вих об'
-
єктів до
во
дить до чис
тої, іде
-
альної, най
ви
щої абст
ракції; і ми
кон
фе
денціально скла
даємо со
-
бі іде
али, прин
ци
пи, пе
ресвід
че
-
н
ня. А ті іде
али знов по
вер
таємо
в дійсне жи
вот
тя, обер
таємо в
ко
с
мо
політичні тен
денції на
шо
-
го ро
зу
му, як би ска
за
ти, в най
-
прин
ципіальніші прин
ци
пи.
«Розумний, тя
му
щий чо
ловік!
хоч я йо
го й не га
разд втя
ми
ла.
Мо
же, тим не втя
ми
ла, що я ще
не зовсім роз
ви
та ро
зу
мом… не
знаю ви
щої на
уки», - по
ду
ма
ла
На
дя.
Селаброс скінчив тільки шість
класів в гімназії, але чи
тав до
во
-
лі й був хло
пець та
ла
но
ви
тий.
Тільки ча
сом він лю
бив пус
ка
-
тись в абст
ракції і, як то ка
жуть,
«заїжджав в хма
ри». Пе
ред да
ма
-
ми й пан
на
ми він лю
бив підні
-
ма
тись в ті хма
ри, го
во
рив ви
со
-
ким то
ном, щоб на
пус
ти
ти їм ту
-
ма
ну в очі і поч
ва
ни
тись своїм
ро
зу
мом, і го
во
рив та
ки доб
ру
аб
ст
ракт
ну нісенітни
цю, хоч
гра
ма
тич
но не
на
че й доб
ре ск
-
ла
де
ну. Пе
ред просвіче
ни
ми лю
-
дьми він не ду
же-то вис
ту
пав з
ти
ми абст
ракціями.
-
Я ба
га
то чи
тав сього
час
них
прог
ре
сив
них ав
торів, ав
торів
за
г
ра
нич
них, не тільки чи
тав,
але й ви
учу
вав їх сли
ве на
па
-
м'ять. Я сам, бач
те, ча
са
ми люб
-
лю пи
са
ти, а для цього діла тре
-
ба на
уч
но
го грун
ту й роз
вит
ку.
Без підва
лин ніхто не бу
дує до
-
му. Я сам склав собі той міцний
фун
да
мент. На
уковість - то інте
-
р
національна суб'єкція все
люд
-
сь
ких, кос
мо
політич
них сто
сун
-
ків, - пин
дю
чивсь далі Се
лаб
рос
нісенітни
цею, і На
дя приміти
ла,
що йо
го очі гор
до по
зи
ра
ють на
неї, не
на
че ка
жуть: слу
хай і
знай, що то ми та
ке!
«Або він ду
же ро
зум
ний, або я
дур
на, бо щось нічо
го не вто
ро
-
паю. Мо
же, я ще не до
рос
ла до
йо
го ро
зу
мом…» - ду
ма
ла На
дя.
Стара Зоя нес
подіва
но пе
ре
би
-
ла Се
лаб
ро
сові усякі абст
ракції:
во
на ви
нес
ла на підносі ва
рен
ня
й ста
кан во
ди.
-
«Дульчеца ку апа ре
чи! Поф
-
тим» (про
си
мо), Се
лаб
рос! - ска
-
за
ла во
на по-мол
давській та й
сха
ме
ну
лась.
-
Оце я в Кишиневі пе
реміша
ла
до
ку
пи усякі мо
ви. За
бу
лась, що
ви грек, - ска
за
ла Зоя й са
ма з се
-
бе засміялась. - Про
си
мо до ва
-
ре
н
ня!
-
Спасибі, спа
сибі вам, Зоє Полі
-
карпівно! - ска
зав Се
лаб
рос, лег
-
ко пок
ло
нив
шись і осміхнув
ши
-
сь до Зої.
Очі в нього ста
ли знов лас
каві,
роз
мо
ва ввічли
ва, підлес
ли
ва,
ма
не
ри делікатні, м'які, мов у сі
-
рійсько
го ара
ба. Се
лаб
рос ки
ну
-
в
ся до ва
рен
ня й їв йо
го з ве
ли
-
ким сма
ком, як їдять со
лод
ке ді
-
ти. Він за
пив ста
ка
ном кри
нич
-
ної во
ди.
-
Добре ва
ше ва
рен
ня, Зоє Полі
-
карпівно, - ска
зав Се
лаб
рос.
-
А які «дульчеці» ва
ри
ла ва
ша
ма
ма в Смирні! Ми ча
сом ва
ри
ли
ра
зом уд
вох, бо че
рез дві ву
лиці
жи
ла во
на од нас, - ска
за
ла Зоя.
-
Ви й досі не за
бу
ли рідно
го
краю? - спи
тав Се
лаб
рос.
-
Ой Арис
ти
де, Арис
ти
де! чи
мо
ж
на ж йо
го за
бу
ти? - ска
за
ла
Зоя, міша
ючи дійсність з мрій
-
ни
ми згад
ка
ми. - Які там кітри!
яка ай
ва! А квітки! які там рожі!
такі завбільшки, як блю
деч
ка.
Ви
ног
рад та
кий завбільшки, як
сли
ви.
-
А лелії, ма
буть, такі завбіль
-
шки, як цідил
ки, - сміялась На
дя.
Селаброс осміхнув
ся.
-
Яка гар
на бу
ла ва
ша ма
ма па
-
н
ною! як на
мальова
на! - ска
за
ла
Зоя, підняв
ши го
ло
ву.
Вона при
див
ля
лась до Арис
ти
-
до
во
го ли
ця й не
на
че че
ка
ла
очи
ма в йо
го лиці слідів кра
си
йо
го ма
тері.
«Гарний, як і йо
го ма
ти бу
ла га
-
р
на! От бу
ла б па
ра для моєї На
-
ді», - по
ду
ма
ла Зоя. Во
на й за
бу
-
ла за двох смирнських агентів,
що ба
ла
ка
ли собі сти
ха ко
ло вік
-
на.
-
А! про
си
мо до ва
рен
ня! - зга
-
да
ла Зоя, обер
та
ючись до греків.
Греки вста
ли й несміли
во прис
-
ту
пи
ли до сто
ла, не
на
че шко
ля
-
рі; оче
ви
дяч
ки, їм бу
ло якось ні
-
я
ко
во пе
ред євро
пей
ця
ми. Се
ла
-
б
рос ви
чис
тив ми
соч
ки з ва
рен
-
ням так, що ста
рим гре
кам зос
-
та
лось тільки по од
но
му во
ло
сь
-
ко
му горішку.
-
Як же те
пер жи
ве ва
ша ма
ма?
- спи
та
ла Зоя в Арис
ти
да.
-
Держить ма
леньку крам
нич
ку
з тю
тю
ном та й жи
ве сяк-так. Я
по
си
лаю їй пот
ро
ху з сво
го за
ро
-
бітку, - ска
зав Се
лаб
рос.
-
І доб
ре ро
би
те! Ви доб
рий син
моєї Єле
ни Кипрі, - ска
за
ла Зоя.
«І ро
зум
ний, і крас
но й по
етич
-
но го
во
рить, ще й, знать, доб
-
рий», - по
ду
ма
ла На
дя.
-
Ото й мій батько ко
лись мав
крам
нич
ку з тю
тю
ном в Ки
ши
-
не
ві, як усі наші гре
ки, - обізва
-
лась Зоя, - але я вий
шла заміж.
Ба
тько вмер. Мій чо
ловік слу
-
жив за уря
дов
ця й не звелів мені
тор
гу
ва
ти. Ку
пи
ли ми не
ве
лич
-
кий ви
ног
рад
ни
чок та кла
поть
по
ля під ого
род та й про
жи
ва
ли
сяк-так.
-
Продали крам
ни
цю, то й доб
-
ре зро
би
ли, - ска
за
ла На
дя. - Не
знаю, як ви ду
маєте, а я ду
маю,
що ма
га
зи
ни, крам
ниці, залізні
до
ро
ги по
винні бу
ти гро
мадсь
-
ким, а не осо
бо
вим доб
ром, інак
-
ше це бу
де злов
жи
ток, експ
лу
-
атація однією осо
бою цілої гро
-
ма
ди.
-
І я так ду
маю. Я ба
га
то чи
тав
про це пи
тан
ня, ба
га
то ду
мав,
гм… ба
га
то ду
мав і в цьому пе
-
ре
свідчив
ся, - ска
зав Се
лаб
рос.
Селаброс го
во
рив це усе, як ка
-
жуть, на вітер: йо
му бу
ло бай
-
дужісінько за ті пи
тан
ня. Він ті
-
льки хотів по
ка
за
ти пе
ред Му
-
раш
ко
вою, що знає ба
га
то сього
-
час
них пи
таннів і ціка
виться ни
-
ми. На
дя щи
ро йня
ла йо
му віри.
«Він з на
ших…» - по
ду
ма
ла На
-
дя Му
раш
ко
ва.
-
Ви ду
маєте зовсім так, як і я.
Еко
номічні пи
тан
ня по
винні б
ма
ти в житті пер
ше місце, - ска
-
за
ла На
дя.
-
Я цього не тям
лю, - ска
за
ла
Зоя. - По-моєму, хто тор
гує, той
по
ви
нен і гроші собі в ки
ше
ню
клас
ти.
Селаброс і На
дя осміхну
лись.
Во
ни сміялись з ста
рої Зої, як з
ма
лої, нічо
го не тя
му
щої ди
ти
-
ни.
Ця роз
мо
ва, ма
буть, бу
ла для
Зої не ду
же ціка
ва; во
на вста
ла й
вий
шла, щоб по
да
ти гос
тям чай.
-
В нас скрізь здирст
во, - по
чав
Се
лаб
рос. - Я дав
но за
ду
му
вав
ся
над цим прин
ци
пом, ба
га
то пе
-
ре
чи
тав за це кни
жок.
-
Я з ва
ми згод
жу
юсь зовсім: от
хоч би й наші ба
са
рабські па
ни…
бо
дай не ка
за
ти, - ска
за
ла На
дя.
- Жи
вуть тільки для се
бе, не
дба
ють ні про шко
ли, ні за про
-
світу мас, ні філант
ропії в їх… Я
вже їх доб
ре знаю.
-
Але, знаєте, є між ни
ми й гар
-
ні лю
де, і я з та
ки
ми ла
ден ми
-
ри
тись. Оце я не
дав
но зійшов
ся
з од
ним. Він гу
маніст, де
мок
рат.
За
во
дить ве
ли
ку шко
лу в своєму
селі. Я оце не
дав
но їздив у те се
-
ло, щоб впо
ряд
ку
ва
ти ту шко
лу,
- ска
зав Се
лаб
рос.
Він і справді їздив в се
ло для
цього діла, але уся йо
го діяль
ні
-
сть бу
ла в тім, що він до
ла
ду ро
-
зс
та
вив в школі пар
ти та сто
ли.
-
Якою ж мо
вою вчи
ти
муть в
тій мол
давській школі? - наг
ло
спи
та
ла в Се
лаб
ро
са На
дя, при
-
га
дав
ши роз
мо
ву з Ко
маш
ком за
на
родні шко
ли на Бес
са
рабії.
-
Все од
но, якою мо
вою вчи
ти
-
муть… аби вчи
ли доб
ре, - ска
зав
Се
лаб
рос. - Я й в цьому ділі кос
-
мо
політ. Аби шко
ли бу
ли, аби
шко
ли! аби вчи
ли доб
ре, а мо
-
ва… це… бо
дай не ка
зать.
-
Одначе ви грек, і не втра
ти
ли,
як я ба
чу, своєї національності? -
спи
та
ла На
дя.
-
Я й грек і не грек: я оде
сець,
гро
ма
дя
нин усього світу. Я кос
-
мо
політ і ста
нов
лю прин
цип ко
-
с
мо
політиз
му ви
ще од усього.
-
Я з ва
ми зовсім згод
жу
юсь і
навіть не ро
зумію національних
мол
давських, ук
раїнських тен
-
де
нцій. Цих пи
тань я ще не вто
-
ро
па
ла доб
ре, - ска
за
ла На
дя.
-
І доб
ре зро
би
ли! - аж крик
нув
Се
лаб
рос. - Я був зійшов
ся з ук
-
ра
їнця
ми… та… й…
Селаброс мах
нув ру
кою й на
су
-
пив бро
ви. Він тер
ся ко
ло ук
раї
-
н
сько
го круж
ка, бо доб
ре вмів
го
во
ри
ти по-українській. Але ук
-
раїнці пос
те
рег
ли, що він лю
ди
-
на лег
ко
дум
на, що в йо
го си
ла
тільки в сло
вах, а не в вчин
ках і
ро
боті, що він грається на сло
-
вах прин
ци
па
ми, мов ди
ти
на ця
-
цька
ми, ще й до то
го він на язик
ле
пет
ли
вий. Гор
дий своїм ро
зу
-
мом та крас
но
мовністю, він хо
-
тів бу
ти скрізь при
вод
цем. Од
йо
го од
кас
ну
лись, і він ду
же зо
-
би
див
ся. Тер
ся він і ко
ло «край
-
ніх», але й ті не йня
ли йо
му віри
й од
кас
ну
лись од йо
го.
-
Національне пи
тан
ня, націо
-
на
льні спра
ви - нісенітни
ця, -
ска
зав Се
лаб
рос. - Чесність, пра
-
в
да, вільне сло
во, вільні дум
ки, -
які ви
сокі всесвітні, все
людські
прин
ци
пи! Що мо
же бу
ти ви
ще
за їх? Хто не мо
же при
вер
ну
тись
до їх ду
шею, сер
цем, по
лю
би
ти
їх, жи
ти й радіти ни
ми?
І го
лос в Се
лаб
ро
са став м'який,
співу
чий. Він го
во
рив, не
на
че
по
чут
ли
ву для сер
ця пісню спів
-
ав. На
дя не зво
ди
ла з йо
го очей,
ми
лу
ва
лась йо
го чер
во
ни
ми ус
-
та
ми з ямоч
ка
ми по
се
ре
дині,
бли
с
ком йо
го чор
них очей. Во
на
зітхну
ла.
«Тягне він до се
бе мою ду
шу і
дум
ка
ми, і очи
ма, й ус
та
ми. Він
на
шо
го та
бо
ру лю
ди
на, - ду
ма
ла
На
дя, при
ча
ро
ва
на йо
го кра
сою.
- Сер
це моє чо
гось стри
во
жи
ло
-
сь, за
ки
да
лось в гру
дях…»
Легкий, делікат
ний рум'янець
роз
лив
ся по її ма
то
вих що
ках,
не
на
че од
лиск од бу
ке
та чер
во
-
них рож впав на білу лелію. Ра
-
дість блис
ну
ла в її очах. Очі заг
-
ра
ли. Світ на
че зай
мав
ся в їх по
-
ма
леньку, за
ми
готів і блис
нув
промінням.
Селаброс примітив вплив і си
лу
сво
го сло
ва, своїх прин
ципів і
го
во
рив, не
на
че за
ча
ро
ву
вав
зна
хурст
вом мо
ло
ду пал
ку ду
шу
дівчи
ни.
Зоя внес
ла чай і пос
та
ви
ла на
столі. Во
на поп
ро
си
ла двох гре
-
ків до сто
лу. Роз
мо
ва ста
ла за
-
гальною. На
дя вий
шла до своїх
под
руг.
-
Ну, що там за сон
це з Смир
ни?
- спи
та
ла в Наді Са
ня.
-
Наша лю
ди
на - кос
мо
політ.
Але ж і ро
зум
ний-ро
зум
ний! А
як він вміє го
во
ри
ти! Який він
ора
тор! Прав
да, ча
сом го
во
ре
так зви
со
ка, що я ма
ло йо
го ро
-
зумію. Він тро
хи чванько
ви
тий,
як усі гре
ки. Вар
то, Са
ню, з ним
поз
най
оми
тись, - ска
за
ла На
дя.
-
Нехай іншим ча
сом, бо те
пер
мені час до
до
му. Ма
чу
ха, ма
буть,
розішле за мною гор
нич
них по
всьому місту. Вже ве
чоріє, - ска
-
за
ла Са
ня й поп
ро
ща
лась з На
-
дею. Усі пан
ни поп
ро
ща
лись і
по
роз
хо
ди
лись.
Од то
го ча
су Се
лаб
рос при
хо
-
див до Му
раш
ко
вої сли
ве щод
ня
на вечірній чай. Зоя Поліка
р
пі
в
-
на по
лю
би
ла йо
го, як си
на, го
ду
-
ва
ла «дульче
ца
ми», не зна
ла, де
й по
са
ди
ти. Во
на сподіва
лась,
що Арис
тид бу
де сва
та
ти На
дю.
Настав вечір. Ма
ти й доч
ка вже
звик
ли жда
ти Се
лаб
ро
са сли
ве
щод
ня. Са
ня й усі її то
ва
риш
ки
зійшли
ся з Се
лаб
ро
сом, зго
див
-
шись з ним в усьому як з кос
мо
-
політом. Він зовсім при
ча
ру
вав
мо
ло
дих паннів своєю крас
но
-
мо
в
ністю, своїми пог
ля
да
ми…
на
пус
тив ту
ма
ну своїми буцімто
ви
со
ки
ми абст
ракціями, йо
му
по
до
ба
лась роль про
во
ди
ря в
кру
ж
ку мо
ло
дих, роз
ви
тих ро
зу
-
мом паннів. Ти
ха, по
тай
на, але
пал
ка на вда
чу На
дя за
ко
ха
лась
в йо
му га
ря
че й щи
ро.
Минув тиж
день, ми
нув і дру
-
гий. Арис
тид Се
лаб
рос щод
ня
за
хо
див до Зої на вечірній чай, а
після чаю На
дя, Са
ня й Махні
-
вська хо
ди
ли з ним на про
гу
лян
-
ня в міський парк. Од
но
го ве
чо
-
ра прий
шла до Наді Са
ня, прий
-
шла й Махнівська. Се
лаб
ро
са не
бу
ло. Зоя по
да
ла чай. Са
ня й Ма
-
х
нівська пи
ли чай і жар
ту
ва
ли з
ве
се
лою Зоєю. Од
на На
дя сиділа
мовч
ки ко
ло сто
лу й за
ду
ма
лась.
Чай дов
го сто
яв не
по
ча
тий, вже
й про
хо
лов.
«Не прий
шов сьогодні, - ду
ма
ла
На
дя. - Що це з ним ста
лось? Мо
-
же, в йо
го якесь діло тра
пи
лось
в бан
ку? Але в цей час діла не
бу
ває в бан
ку: я доб
ре цьому ві
-
до
ма».
-
Чом ти, На
дю, не п'єш чаю? -
пи
та
ла в неї Са
ня.
Надя не
на
че про
ки
ну
лась і ме
-
ханічно по
ко
ло
ти
ла чай ло
жеч
-
кою. Сьорбну
ла во
на зо дві ло
-
жеч
ки, а її дум
ки знов по
ли
ну
ли
десь да
ле
ко.
«Не дур
но де
які мої то
ва
риш
ки
на
тя
ка
ли йо
му при мені за мол
-
да
ван
ку, кра
су
ню панію Лу
по
-
рес
ко… Сміялись йо
му нею…
Щось є. Мо
же, він те
пер си
дить в
неї за сто
лом, п'є чай, роз
мов
ляє
з нею. Во
на гар
на, не
на
че ма
дон
-
на: очі карі, ясні, бро
ви, ус
та ко
-
кетні… А він мо
ло
дий, пал
кий.
Він ме
не упо
до
бав: це я доб
ре
знаю. Лю
бить го
во
ри
ти зо мною
за вищі прин
ци
пи. Ми зійшлись
в прин
ци
пах, не так, як Са
ня з
Ко
маш
ком… все зма
га
ються. Ні!
йо
го ду
ша якось од
ра
зу прис
та
-
ла до моєї душі… А сьогодні він
не прий
шов. Нев
же кра
су
ня Лу
-
по
рес
ко одіб'є йо
го в ме
не? Нев
-
же я вте
ряю йо
го?» - ду
ма
ла На
-
дя.
Вона по
чу
ти
ла, що іздриг
ну
-
лась од тієї дум
ки, не
на
че на неї
повіяв хо
лод
ний мок
рий осінній
вітер. І не
доб
рохіть во
на чо
гось
од
ра
зу зне
на
виділа ту панію Лу
-
по
рес
ко.
-
Надю, пий-бо чай, бо вже усі
ви
пи
ли! Тре
ба по
суд ми
ти, - ска
-
за
ла Зоя.
Надя ви
пи
ла на
хильці ста
кан
чаю й дру
го
го не схотіла.
-
Не прий
шов Се
лаб
рос, - ска
за
-
ла Са
ня. - Піде
мо сьогодні не в
мі
ський парк, а в са
док Ро
ман
-
ди
на.
Саня, Махнівська й На
дя пішли
в са
док Ро
ман
ди
на. Той са
док
був роз
ки
ну
тий в кінці міста, на
горі і по Бо
юканській до
лині. На
бо
ках го
ри й на
ни
зу до
ли
ни зе
-
ленів ви
ног
рад
ник. Кар
ти
на з
са
д
ка на Бо
юканську до
ли
ну бу
-
ла од
на з най
кра
щих в око
ли
цях
Ки
ши
не
ва. Пан
ни увійшли в са
-
док і сіли на лавці над самісінь
-
кою го
рою. Во
ни мовч
ки од
по
-
чи
ва
ли, за
ди
вив
шись на до
ли
ну.
Кру
гом не ду
же ши
ро
кої до
ли
ни
сто
яли го
ри, пе
ре
тяті узеньки
-
ми щіли
на
ми. На дні до
ли
ни зе
-
леніли ого
ро
ди й бли
ща
ли два
ма
ленькі ста
воч
ки, не
на
че дві
ск
лян
ки, ки
нуті між вер
ба
ми.
По
ло
ви
на до
ли
ни вже по
то
ну
ла
в тіні попід го
ра
ми і не
на
че за
-
си
па
ла; дру
га по
ло
ви
на бу
ла ос
-
ві
че
на сон
цем і жевріла чер
во
-
ним світом. Під го
ра
ми в тіні
біліло се
ло Бо
юка
ни, біліла цер
-
ков
ця. На го
рах і попід го
ра
ми
зе
леніли ви
ног
рад
ни
ки, сад
ки з
во
лоських горіхів, аб
ри
косів, че
-
ре
шень, біліли не
ве
личкі мол
да
-
в
ські ха
ти, роз
ки
дані в ви
ног
-
рад
ни
ках. Над до
ли
ною повіва
-
ло спо
коєм та свіжістю май
сько
-
го ве
чо
ра. Тільки со
ло
вей
ки без
-
пе
рес
та
ну ще
бе
та
ли в вер
бах,
ні
би бу
ди
ли тре
ля
ми за
си
па
ючу
пиш
ну до
ли
ну.
Не встиг
ли пан
ни сісти на ла
-
вці й на
ди
ви
тись на кар
ти
ну, як
по
зад їх по
чув
ся го
лос.
-
А ви он де? Доб
ри
вечір! - ска
-
зав го
лос
но Се
лаб
рос. - По
езія!
кар
ти
на при
ро
ди! май!
Панни озир
ну
лись. На
дя аж жа
-
х
ну
лась, аж ки
ну
лась.
-
А я вглядів, як ви йшли ву
ли
-
цею, й мерщій по
вер
нув сю
ди в
са
док. Швид
ко ж ви йде
те! Гнав
-
ся, гнав
ся, та й не наз
дог
нав вас.
Прудкі ніжки маєте, - ска
зав Се
-
лаб
рос.
Опізнившись на чай до Му
раш
-
ко
вої, Се
лаб
рос став за вуг
лом
од
ної улиці й кмітив, ку
ди піде
гу
лять На
дя. Він завж
ди слідку
-
вав за нею, де сту
па
ли її но
ги: це
в йо
го бу
ла звич
ка - слідку
ва
ти
або засіда
ти на засідки на пан
-
нів.
Надя по
чер
воніла. Во
на не
ви
-
мов
но зраділа, і в неї очі заб
ли
-
ща
ли й заг
ра
ли. Се
лаб
рос за
ди
-
вив
ся на її очі. Він сів на лавці й
мов
чав.
Саня по
ча
ла роз
мо
ву. Во
на пе
-
ре
го
во
ри
ла своє й за
мовк
ла. Ні
-
хто не обізвав
ся й сло
вом. Се
ла
-
б
рос мов
чав, На
дя мов
ча
ла. Ма
х
-
нівська по
ча
ла роз
мо
ву, але їй
роз
мо
ва ніби рва
лась і до кінця
не до
хо
ди
ла.
Саня пос
те
рег
ла, що во
на й Ма
-
хнівська тут зайві.
-
Ходім, Махнівська: маю ро
бо
-
ту, а ти мені по
мо
жеш в то
му ді
-
лі, ро
бо
та ма
ла - за од
ним присі
-
дом і зро
би
мо, - ска
за
ла до
гад
-
ли
ва Са
ня й вста
ла з лав
ки.
Махнівська й собі вста
ла, і во
ни
пішли з сад
ка. Се
лаб
рос дов
ге
-
нь
ко мов
чав і ди
вив
ся на до
ли
-
ну. Мов
ча
ла й На
дя. І во
на ди
ви
-
лась на до
ли
ну, але нічо
го не ба
-
чи
ла. В неї сер
це ду
же три
вож
но
тріпа
лось: во
на по
чу
ва
ла кож
-
ний рух йо
го, чу
ла кож
не тріпан
-
ня.
Селаброс пог
ля
дав на Му
раш
-
ко
ву ско
са, крадько
ма, не по
вер
-
та
ючи до неї го
ло
ви. Він примі
-
тив, що в неї що
ки на
че зай
ма
-
ли
ся й зго
дом ніби за
па
ла
ли.
Селаброс по
мов
чав і знов ско
са
гля
нув на На
дю.
Він був ду
же досвідний і знав
усі зміни діво
чо
го сер
ця; вмів
чи
тать по ви
ду, по рум'янцях, по
очах, як по книжці, і знав усі зви
-
в
ки сер
ця, усі зміни по
чу
ван
ня.
Очі в йо
го ста
ли хитрі, по-азій
сь
-
ко
му хитрі, не
на
че в кра
ма
ря,
кот
рий пос
теріг, що вже нас
тав
час ос
танній раз за
бо
жи
тись - і
по
ку
пець пой
ме йо
му віри, і він
підду
рить по
куп
ця…
«Час нас
тав; тре
ба прис
ту
па
ти.
Во
на моя. Який ціка
вий ро
ман! І
як швид
ко дійшов він до щас
ли
-
во
го кінця!» - по
ду
мав Се
лаб
рос.
-
Ви так за
ди
ви
лись на до
ли
ну?
Яка пиш
на до
ли
на! Є на що за
-
ди
ви
тись, - ска
зав Се
лаб
рос. -
Як
би ще тут по один бік до
ли
ни
бу
ло мо
ре… Я люб
лю мо
ре, мо
же
тим, що я зріс над мо
рем.
-
І я люб
лю мо
ре, - обізва
лась
Му
раш
ко
ва, лед
ве вга
му
вав
ши
своє сер
це. - Я не люб
лю тих дрі
-
б'язків кра
си при
ро
ди, тих лис
-
то
чків та квіто
чок. Люб
лю ве
ли
-
ке мо
ре, як люб
лю ви
сокі по
еми
генія.
-
Ви лю
би
те ве
ликі ду
ми, ви
со
-
кі по
ри
ван
ня людсько
го ро
зу
-
му? палкі по
ри
ван
ня сер
ця? Чи
так? - спи
тав у Наді Се
лаб
рос.
Надя по
мов
ча
ла й по
ду
ма
ла.
-
Люблю і ви
сокі по
ри
ван
ня
лю
дсько
го ро
зу
му, і ви
сокі по
ри
-
ван
ня людсько
го сер
ця, - ска
за
-
ла На
дя, - але більше за все люб
-
лю ро
зум
не й ко
рис
не діло.
-
Одначе ви слу
жи
те в бан
ку й
порп
ляєтесь в нуд
них циф
рах? -
спи
тав у неї Се
лаб
рос.
-
Ця служ
ба зовсім не
го
дя
ща,
су
шить ме
не, не
на
че літня спе
ка
зем
лю. Але му
шу слу
жи
ти, хліб
за
роб
лять, - ска
за
ла На
дя.
-
Душить во
на й ме
не. Я по
чу
-
ваю, що я пок
ли
ка
ний до якоїсь
шир
шої й ви
щої діяльності, -
ска
зав Се
лаб
рос.
-
До якої? чи ро
зу
мо
вої, чи по
-
етич
ної, чи прак
тич
ної? - різко
пос
та
ви
ла пи
тан
ня Му
раш
ко
ва.
Селаброс тро
хи-тро
хи не про
-
хо
пив
ся: «До прак
тич
ної, ма
тері
-
а
льної», - до чо
го він і справді
мав при
род
же
ний хист, але сха
-
ме
нув
ся й тільки ру
кою мах
нув:
ро
зумій, мов, як
най
кра
ще.
-
Ходім та тро
хи по
хо
ди
мо, -
ска
зав Се
лаб
рос і встав з лав
ки.
На
дя вста
ла й собі. Во
на тро
хи
зас
по
коїлась. Рум'янець тро
хи
при
гас на що
ках.
-
Як пиш
но роз
ви
лась оця алея!
Ходім по алеї, - ска
зав Се
лаб
рос.
Вони пішли по алеї з ста
рих во
-
лоських горіхів, що сто
яли дов
-
ги
ми ряд
ка
ми по
над самісінь
-
кою го
рою. Горіхи зовсім роз
ви
-
ли
ся. Уся алея бу
ла про
ни
за
на
ве
чірнім чер
во
ним сон
цем і сві
-
ти
лась наскрізь. Мо
ло
де лис
тя
пах
ло нар
ко
тич
ни
ми па
хо
ща
ми.
-
Величність! Ой, ве
личність! -
по
чав Се
лаб
рос. - І я її люб
лю в
усьому: і в житті, і в по
езії, і
більш за все - в по
езії людсько
го
сер
ця. В красі людській, в красі
дівочій, в діво
чо
му серці є ба
га
-
то ви
со
ко
го, по
етич
но
го.
Надя по
чу
ла, що в неї сер
це ні
-
би за
ми
рає.
-
Краса діво
ча - це най
ви
ща
кра
са в світі, най
ви
ща по
езія. Усі
ве
ликі ут
во
ри геніїв тим ве
ликі,
що генії най
кра
ще пос
те
рег
ли
ту кра
су: і кра
су ли
ця діво
чо
го, і
кра
су душі, делікат
ної, по
чут
ли
-
вої, - го
во
рив Се
лаб
рос, сту
па
ю
-
чи ти
хою хо
дою попід ши
ро
ки
-
ми на
вис
ли
ми гілка
ми ста
рих
го
ріхів.
-
Ви лю
ди
на да
ле
ко
го Схо
ду,
син кла
сич
ної Греції, - несміли
во
обізва
лась На
дя, і її го
лос на
си
лу
бу
ло чу
ти.
-
Бачив я на своєму віку дівочі
ус
та: кла
сичні, ви
разні, звив
ча
с
-
ті, з ямоч
ка
ми по
се
ре
дині, чер
-
воні, як польова маківка, пов
не
-
нь
кі, со
ко
виті, як стиг
ла че
реш
-
ня. Осміхнуться во
ни, з-під їх
блис
нуть білі дрібні зуб
ки, не
на
-
че два ра
зоч
ки перлів. Щось па
-
ху
че єсть в тих ус
тах; якимсь
аро
ма
том пах
нуть во
ни, не
на
че
пу
чок май
ської рожі в біло
му бу
-
кеті кон
валій. А як роз
го
ряться
во
ни па
лом, ко
хан
ням, як розк
-
ри
ються од жа
до
би ко
хан
ня, чу
-
єш од їх ніби дух тропічних кві
-
ток, со
лод
кий і п'яний, як па
хо
-
щі цвіту по
ме
ранців, ту
бе
ро
зи,
да
ту
ри…
Надя прис
лу
ха
лась, її заціка
ви
-
ла по
етичність і крас
но
мовність
Се
лаб
ро
са. «Але за чиї це ус
та
він го
во
ре? - по
ду
ма
ла во
на. -
Десь-то він їх ба
чив… пев
но, в
Одесі. На
що ж він го
во
ре мені за
чужі ус
та, а не за мої…»
В Му
раш
ко
вої зда
ви
ло в гру
-
дях. Сер
це на
че за
мер
ло.
-
Бачив я дівочі очі, і не мо
жу їх
ніко
ли за
бу
ти, - по
чав знов Се
-
ла
б
рос, - в їх є ніби од
лиск кра
си
й пиш
ності на
ту
ри, і ра
зом з тим
в їх ви
яви
лась уся кра
са лю
-
дської душі: в тих очах то світе
ве
се
лий світ ранньої зорі, то
сму
т
ний блиск вечірньої зірки,
то го
рить га
ря
чий промінь сон
-
ця… Зли
не радість на сер
це, - і з
очей ллється ве
се
лий світ, сип
-
леться іскра
ми, дри
жить ма
ре
-
вом; впа
де сму
ток на сер
це, і ви
-
с
ту
пить в очах сльоза, - світ ми
-
го
тить, на
че промінь сон
ця в
кра
п
лях ро
си; ко
ли за
па
лає сер
-
це ко
хан
ням, - тоді очі зай
ма
ю
-
ть
ся, го
рять ог
нем. Ті очі ма
ня
-
ть, як мрія, і ча
ру
ють, як по
езія, і
ве
се
лять ду
шу, не
на
че май
ський
день, і пе
чуть по
лум'ям літа. Ві
-
ка блис
кучі, ро
жеві; вії довгі…
Ой очі, очі! хто вас ба
чив раз, той
повік вас не за
бу
де.
Селаброс за
мовк і ско
са пог
ля
-
нув на На
дю.
«Про чиї оце очі він то
ро
чить?
Чи він сміється з ме
не, чи він ме
-
не драж
нить? - по
ду
ма
ла На
дя,
слу
ха
ючи по
езію Се
лаб
ро
са. -
Він ме
не не лю
бить, го
во
рить за
чиїсь очі, не за мої. Нев
же я по
-
ми
ли
лась?»
Мурашкова по
чу
ва
ла, що гнів
при
ли
ває до її сер
ця, ду
шить в
гру
дях. Во
на гля
ну
ла в вічі Се
-
лаб
ро
сові, і її очі блис
ну
ли блис
-
кав
кою. Се
лаб
рос оче
ви
дяч
ки
ми
лу
вав
ся тим гост
рим блис
ком
її очей, як ар
тист ми
лується тон
-
ки
ми сутіня
ми на кар
тині.
-
Ви знаєте, за чиї очі я оце го
-
во
рю? - спи
тав Се
лаб
рос пе
ре
го
-
дя.
-
Ні, не знаю! - обізва
лась На
дя,
не
на
че про
ше
потіла.
Селаброс за
мовк. Во
ни йшли
да
лі по алеї. Од ста
рих гілляс
тих
горіхів по
на
ви
са
ло дов
ге не
об
-
ру
ба
не гілля. По
дов
жас
тий сві
-
жий лист, не
на
че краплі, по
на
-
ви
сав ма
са
ми й зачіпав їх по що
-
ках, по пле
чах, їх го
ло
ви по плечі
бу
ли ніби опо
виті зе
ле
ним па
ху
-
чим лис
том. Алея пірна
ла в тінь
од го
ри.
-
Ви хіба не знаєте, за чиї очі я
оце го
во
рю? - знов спи
тав Се
ла
-
б
рос.
Він зу
мис
не роз
па
лю
вав її сер
-
це, щоб вра
зи
ти нес
подіван
кою.
-
Почім я мо
жу зна
ти? Хто знає
чу
жу ду
шу? - ска
за
ла На
дя вже
сер
ди
то.
-
За ваші очі! - ска
зав Се
лаб
рос,
і з ти
ми сло
ва
ми він об
няв її за
стан і по
чав га
ря
че цілу
ва
ти в
очі, в ус
та, в що
ки.
Надя ніби зде
ре
веніла, сто
яла
на од
но
му місці.
-
Ходім далі, моя лю
ба, моя до
-
ро
га! - ска
зав Се
лаб
рос, взяв
ши
На
дю за ру
ку, й хотів вес
ти її да
-
лі по алеї. На
дя сто
яла на од
но
-
му місці; во
на ще не опам'ята
-
лась га
разд.
-
Ходім далі! - ска
зав Се
лаб
рос.
-
Не піду! пустіть ме
не! - за
ше
-
по
тіла во
на, й, озир
нув
шись на
-
зад, во
на аж тоді зовсім опам'я
-
та
лась. В алеї не бу
ло вид
ко й
душі.
-
Ходім мерщій! там нас ніхто
не вгля
дить! - ска
зав Се
лаб
рос і
си
ломіць по
тяг На
дю за ру
ку. Во
-
на по
да
лась за ним, мов не
жи
ва.
Алея густіша
ла. Не
об
ру
бані гі
л
-
ки позвішу
ва
лись низько й зачі
-
па
ли їх обох за го
ло
ву, за ру
ки.
Тре
ба бу
ло на
хи
ля
тись, щоб
про
й
ти далі. Стеж
ки не бу
ло
далі: там ніхто ніко
ли не гу
ляв.
За алеєю бу
ло вид
но гу
ща
ви
ну з
кущів, оп
ле
те
ну здичілим ви
но
-
г
ра
дом. В алеї бу
ла гус
та тінь.
Гус
те ру
но зе
ле
но
го лис
ту та гі
-
лок зас
ло
ня
ло алею звер
ху до
-
ни
зу, як гус
та зе
ле
на завіса. В кі
-
нці алеї, в гу
ща
вині, бу
ла не
на
че
тем
на ніч.
-
Не піду далі! - ска
за
ла На
дя.
-
Ти ме
не не лю
биш? - спи
тав
Се
лаб
рос.
-
Люблю, але далі не піду, - ска
-
за
ла На
дя й по
ча
ла пру
ча
тись.
-
Йди або не ча
руй ме
не очи
ма!
Твої очі - гост
рий ніж для мо
го
сер
ця! Я од
дам за їх усе жи
вот
тя.
Не пе
чи ме
не очи
ма!
Селаброс знов наг
ло об
няв її й
об
си
пав га
ря
чи
ми поцілун
ка
ми
її очі, що
ки, ус
та. На
дя вип
ру
ча
-
лась з йо
го обнімоч
ку. Гілка за
-
че
пи
ла бри
ля на го
лові в Се
лаб
-
ро
са й зби
ла йо
го. Він на
хи
ли
-
всь, щоб підня
ти бри
ля. На
дя
зне
с
тям
ки крут
ну
лась і швид
-
кою хо
дою мерщій пішла на
зад
без тя
ми в го
лові, ніби засліпле
-
на. Се
лаб
рос роз
лю
ту
вав
ся, пог
-
нав
ся за нею слідком і лед
ве вс
-
тиг її наз
дог
на
ти.
«Ні, це не мол
да
ван
ка! До кінця
ро
ма
ну з нею не швид
ко дійдеш.
До
ве
деться або мудріше хит
ру
-
вать, або при
ки
ну
тись, що бу
ду
сва
тать її. Без неї не мо
жу жи
во
-
тіти, не мо
жу ди
ха
ти», - ду
мав
Се
лаб
рос, поспіша
ючи навз
догі
-
н
ці за Му
раш
ко
вою.
Надя по
вер
ну
ла з алеї до ви
хо
-
ду. З од
но
го бо
ку ріс цілий гай
гілляс
тих оц
то
вих акацій з го
ли
-
ми стов
бу
ра
ми, з ши
ро
ки
ми пу
-
ч
ка
ми лис
та
то
го верхів'я. Між
ака
ціями бу
ло вид
ко лав
ки; на
ла
воч
ках сиділи якісь панії. На
-
дя вгляділа їх і пішла по
руч з Се
-
лаб
ро
сом зви
чай
ною хо
дою. Во
-
на вже зовсім опам'ята
лась, і їй
по
чу
ва
лось, що ніби десь бу
ла
по
же
жа й во
на бігцем вибігла з
по
жежі, ніби опе
че
на ог
нем. Се
-
лаб
рос довів її до
до
му. Обоє й
сло
ва не про
мо
ви
ли між со
бою.
Про
ща
ючись з На
дею, він по
ди
-
вив
ся на неї пильним, дов
гим
пог
ля
дом, не
на
че хотів наб
ра
-
тись то
го вог
ню, що па
лав в її
очах.
Надя прий
шла до
до
му й зас
та
-
ла там Са
ню й Махнівську.
-
А що пак ка
зав тобі Се
лаб
рос?
- спи
та
ла в неї Са
ня.
-
Ат! все за прин
ци
пи! - зне
хо
тя
ска
за
ла На
дя.
-
Ви ж, здається, зовсім по
го
ди
-
ли
ся в нап
рям
ку та в прин
ци
пах,
- ска
за
ла з не
до
мис
лом Са
ня.
-
Де там по
го
ди
ли
ся? - ска
за
ла
На
дя.
Од то
го ча
су На
дя бо
ялась са
ма
ви
хо
дить на гу
лян
ку. Се
лаб
рос
слідку
вав за нею, не
на
че її тінь.
Швид
ко після то
го Са
ня з ма
чу
-
хою та з сест
рою зби
ра
лись ви
-
їха
ти до Оде
са ку
па
тись в морі.
На
дя на
ду
ма
лась і собі поїха
ти з
ни
ми, щоб утікти й схо
ва
тись од
нас
тир
ли
во
го й на
хаб
но
го Се
ла
-
б
ро
са. Во
на од то
го ча
су бо
ялась,
як ог
ню, йо
го пал
ко
го сер
ця, бо
-
ялась стріну
тись з ним на
са
моті.
«Нехай ми
не тро
хи ча
су; мо
же
й моє сер
це вти
хо
ми
риться, ко
-
ли я йо
го не ба
чи
ти
му, - ду
ма
ла
На
дя, од'їжджа
ючи до Оде
са. -
Або при
гас
не моє сер
це, або зго
-
рить од сво
го вог
ню».
III
В по
ло
вині черв
ця до Оде
са
приїха
ли ку
па
тись в морі два ки
-
ши
невські мо
лоді вчи
телі гімна
-
зії: Віктор Ти
то
вич Ко
маш
ко та
Ми
хай
ло Фе
до
ро
вич Мав
родін.
Був ти
хий душ
ний вечір. Ко
маш
-
ко та Мав
родін ску
па
лись в морі
і йшли по
бе
реж
ною ву
ли
цею,
що ви
ла
ся по
над мо
рем кру
гом
за
ли
ву. Од складів вугілля під
-
німа
лась чор
на лег
ка ку
ря
ва й
об
си
па
ла по
ли
ту, мок
ру ву
ли
цю.
Мос
то
ва з те
са
но
го каміння чор
-
ніла од чор
но
го по
ро
ху, не
на
че
рілля. Повітря бу
ло га
ря
че, на
че
в на
топ
леній хаті. Тхну
ло ду
хом
пор
ту: важ
ким ду
хом теп
лої мо
-
р
ської во
ди, смо
ли, зем
ля
но
го
ву
гілля, ди
му од па
ро
виків залі
-
зної по
бе
реж
ної до
ро
ги. З по
ли
-
тої мок
рої мос
то
вої піднімавсь
опар. Па
ничі дійшли до ши
ро
ких
кам'яних сходів, що спус
ка
ються
з спа
дис
тої не
ви
со
кої го
ри, не
-
на
че ши
ро
ке розс
те
ле
не по
лот
-
ни
ще. Всю
ди по схо
дах веш
та
-
лись па
ни з прос
ти
рад
ла
ми в ру
-
ках, об
ви
тих ремінця
ми, панії з
гар
неньки
ми пле
те
ни
ми ко
ши
-
ка
ми в ру
ках, з кот
рих ви
ти
ка
-
лись ви
ши
вані руш
ни
ки та тон
-
кі прос
ти
рад
ла. На верхніх схід
-
цях вгорі сиділи гус
ти
ми ряд
ка
-
ми няньки з дітьми, мам
ки та
уся
кі міща
ни, не
на
че ку
ри на сі
-
далі. Па
ничі вий
шли на верх схо
-
д
ів, не
на
че вилізли на якусь ба
-
ш
ту: во
ни аж об
ли
ва
лись га
ря
-
чим по
том.
-
Сідаймо тут ко
ло ко
фей
ні та
нап'ємось чаю, - ска
зав Мав
ро
-
дін, - не
ма спро
мож
ності йти до
-
до
му.
-
То й сідай
мо, - обізвав
ся йо
го
то
ва
риш Ко
маш
ко, од
са
пу
ючи, -
в ме
не усе тіло розімліло.
Вони сіли ко
ло сто
ли
ка, що сто
-
яв з са
мо
го краю не
да
леч
ко од
сходів, ко
ло самісінько
го кам'я
-
но
го низько
го па
ра
пе
ту. Па
ра
-
пет сто
яв над му
ро
ва
ною сті
-
ною, а під стіною на те
расі го
ри
ко
ло самісіньких сходів розс
те
-
ляв
ся парк з мир
ша
вих акацій; в
сад
ку жовтіли доріжки й стеж
ки,
що ви
ли
ся до літнього де
рев'я
-
но
го те
ат
ру. Ко
маш
ко впав на
стілець, спер
ся на ши
ро
кий му
-
ро
ва
ний па
ра
пет і ди
вив
ся вниз
на те
ра
су, за
сад
же
ну акаціями,
на лю
дей, що веш
та
лись вни
зу
по стеж
ках. Мав
родін пок
ли
кав
служ
ни
ка, кот
рий вибіг з ко
фей
-
ні, гар
ної, як мав
ри
танська кап
-
лич
ка. Слу
га приніс чай. З-під
на
п
ну
тої над сто
ли
ка
ми та сті
-
ль
ця
ми па
ру
си
ни бу
ло вид
но
усей бульвар по
над го
рою, на
кот
ро
му веш
та
лась по
де
ку
ди
пу
бліка. Че
рез па
ра
пет бу
ло ви
-
д
но усей за
лив, ши
ро
ку да
леч
синього мо
ря, обид
ва пор
ти; з
од
но
го бо
ку за
ли
ву бу
ло вид
но
плис
ко
ва
ту Пе
ре
сип над мо
рем,
з дру
го
го бо
ку за
ли
ву підніма
-
лась ви
со
ка го
ра Лан
же
рон, кот
-
ра вга
ня
лась в мо
ре.
Комашко та Мав
родін мовч
ки
ди
ви
лись на ши
ро
ку кар
ти
ну за
-
ли
ву та мо
ря. Сон
це впа
ло в степ
за плис
ко
ва
тою Пе
ре
сип
пю. Не
-
бо горіло. Во
да в за
ливі чер
во
ні
-
ла. Між чер
во
ним не
бом та во
-
дою чорніла дов
га смуж
ка не
ви
-
со
ко
го бе
ре
га, що десь да
ле
ко
-
да
ле
ко то
ну
ла в імлі й бу
ла не
-
на
че на
мальова
на пенз
лем на
че
р
во
но
му про
зо
ро
му склі. Бу
ла
го
ди
на й су
ша. Над
ворі бу
ло ти
-
хо. На морі сто
яв ве
ли
кий ко
ра
-
бель, спус
тив
ши білі вітри
ла, не
-
на
че кри
ла, й ніби дрімав, мов
лебідь на воді, а за ним на обрії
вид
но бу
ло сму
гу си
зо
го ту
ма
ну,
в кот
ро
му во
ру
шив
ся па
ро
ход, а
над па
ро
хо
дом пас
мо чор
но
го
ди
му ніби плу
та
лось в то
му ту
-
мані, не
на
че чор
на нит
ка в білій
тканці… За
лив, пор
ти, ряд
ки ко
-
раблів в пор
тах ніби дріма
ли й
за
си
па
ли, вкриті синім шат
ром
не
ба, об
литі чер
во
ним га
ря
чим
од
лис
ком од не
ба та во
ди.
Трохи од
по
чив
ши, Ко
маш
ко по
-
чав пи
ти чай. Публіка все густі
-
ша
ла на бульварі. Ко
маш
ко при
-
див
ляв
ся й вваж
ли
во слідку
вав
очи
ма по бульварі, бо на
пев
но
знав, що Са
ня Нав
роцька дійсно
поїха
ла до Оде
са ку
па
тись в мо
-
рі. Нес
подіва
но він вхо
пив сті
ль
-
ця за спин
ку й при
хи
лив до сто
-
ла.
-
Для ко
го це ви го
туєте місце? -
спи
тав Мав
родін. - Пев
но, для
Са
ні Нав
роцької?
-
Та вжеж! - ска
зав Ко
маш
ко. -
Во
на те
пер в Одесі.
-
Мабуть, вий
де на бульвар на
про
гу
лян
ня, - обізвав
ся Мав
ро
-
дін.
Комашко був один з най
луч
чих
пе
да
гогів в гімназії. Він був ви
-
со
ченький на зріст, тон
кий ста
-
ном, з смуг
ля
вим ма
то
вим ли
-
цем і не ки
дав
ся в очі кра
сою. Ті
-
льки йо
го ве
ликі гострі карі очі
ви
яв
ля
ли й гли
бо
ку ду
му, і ве
ли
-
ке зав
зят
тя. По батькові й ма
-
тері він був ук
раїнець, але од
на
йо
го ба
ба бу
ла гре
ки
ня: йо
го ве
-
ликі гострі очі бли
ща
ли, як у
гре
ка. Ко
маш
ко ро
див
ся й зріс
на бе
ре
гах Дністро
во
го ли
ма
ну.
Чес
ний, прав
ди
вий, ду
же нер
во
-
вий на вда
чу, він прос
то й сміли
-
во ви
яв
ляв свої дум
ки, свої гад
-
ки, не здер
жу
вав
ся в сло
вах ні
пе
ред ким. Тоді, ко
ли він го
во
-
рив за будлі-який неп
рав
ди
вий,
не
чес
ний вчи
нок, в йо
го ру
ки
тру
си
лись, го
лос тремтів, на
очах вис
ту
па
ли сльози. Пе
ред
не
чес
ни
ми людьми він більше
од усього не міг вдер
жа
ти течії
крас
но
мов
но
го сло
ва, й го
во
рив
сміли
во, й прос
то нех
ту
вав ни
-
ми, й не
на
видів їх.
Комашко, син не
ба
га
то
го бать
-
ка, зріс в сте
пах, лю
бив свої сте
-
пи, лю
бив на
род, був на
ро
дов
-
цем, лю
бив ук
раїнську мо
ву, ба
-
жав щас
тя й доб
ра своєму на
ро
-
дові. Для йо
го як для де
мок
ра
та
бу
ли до
рогі інте
ре
си як сво
го
на
ро
ду, так і інших слов'янських
і навіть нес
лов'янських на
родів.
Мавродін був ро
дом з-під Марі
-
упо
ля, з од
но
го міста ко
ло Азов
-
сь
ко
го мо
ря. Йо
го батько був
грек, а ма
ти ук
раїнка. Він вмів
го
во
рить по-українській, зріс се
-
ред ук
раїнсько
го на
ро
ду й звик
до йо
го. Як на
ро
до
вець він прис
-
вя
тив се
бе на служ
бу ук
раїнсь
-
ко
му на
ро
дові. «Не за
во
дить же
мені Греції над Азовським мо
-
рем! Бу
ду пра
цю
вать для то
го
на
ро
ду, се
ред яко
го жи
ву», - го
-
во
рив він Ко
маш
кові. І він прис
-
тав до ук
раїнців. Мав
родін дер
-
жав
ся та
ко
го са
мо
го пог
ля
ду та
пе
ресвідченнів, як і Ко
маш
ко,
але був ти
хий, смир
ний чо
ловік,
обач
ний та обе
реж
ний в сло
вах,
навіть тро
хи хит
рий. З йо
го уст
не зліта
ло ні од
но
го зай
во
го
сло
ва пе
ред людьми нез
най
оми
-
ми, чу
жи
ми й не
без
печ
ни
ми. Він
тільки піднімав го
лос тоді, ко
ли
йо
го прой
ма
ла до сер
ця яка-не
-
будь ви
ко
ха
на ідея, а най
більше
ідея за національну са
мостій
ні
-
сть, за ук
раїнське письменст
во
та доб
ро
бут ук
раїнсько
го на
ро
-
ду…
Випивши чай, Ко
маш
ко знов
по
вер
нувсь до мо
ря й за
ди
вив
ся
на ши
ро
кий морський простір.
За
ду
ма й жаль засвіти
лись в йо
-
го ве
ли
ких ви
раз
них очах.
-
Що ви та
ке вгляділи на морі,
що так за
ди
ви
лись на йо
го? -
спи
тав
ся в Ко
маш
ка з осміхом
Мав
родін.
-
Задивився на мо
ре, - ска
зав
Ко
маш
ко, - бо люб
лю ве
личність
в на
турі: люб
лю мо
ре, ви
сокі го
-
ри, стрімкі скелі. Хотілось би ме
-
ні по
ба
чи
ти ви
сокі го
ри, що вер
-
ха
ми до
ся
га
ють до хмар, здо
рові
ріки, ши
рокі, без кінця прерії.
Ве
личність бу
дить в моєму ро
-
зумі вищі ду
ми, ви
со
ко піднімає
ду
шу. Як мені хо
четься по
ба
чить
ве
ликі євро
пей
ські го
ро
ди, пос
-
те
рег
ти їх жит
тя, не ма
теріа
ль
-
не тільки, а й жит
тя ви
ще: прог
-
ре
сив
ний рух ду
мок, соціальний
рух, що прок
ла
дає стеж
ки до но
-
во
го прог
ре
сив
но
го жит
тя в нас
-
ту
па
ючих ча
сах.
-
А ме
не зовсім не кор
тить по
-
ди
ви
тись на те ди
во, - обізвав
ся
Мав
родін, - до
волі з ме
не й на
-
ших хер
сонських прерій та над
-
морських на
ших го
родів.
-
Люблю усе ве
лич
не, гран
ді
оз
-
не в усьому; люб
лю чи
та
ти за
сла
вні ве
ликі істо
ричні події, за
ве
ли
кий рух на
родів, за ве
ликі
ре
фор
ми, за ви
сокі ро
зу
мові пи
-
тан
ня, що за
па
лю
ва
ли, мов іск
-
ри, жит
тя на
родів і підніма
ли
йо
го хви
ля
ми, як бу
ря піднімає
ча
сом страшні хвилі на морі. Ко
-
ли чи
таю за ве
ликі події, моє се
-
р
це швид
ше ки
дається в гру
дях,
дух піднімається ви
со
ко. Здає
-
ться мені, не
на
че я сам жи
ву в ті
ча
си, пе
ре
бу
ваю усю тур
бо
ту то
-
го ча
су. Ко
ли чи
таю про заг
ра
ни
-
ч
не сього
час
не жит
тя, про заг
ра
-
нич
ний будь-який рух, то ніби
чую пульс то
го ру
ху, чую од
го
-
мін йо
го в своєму серці. Сер
це
ожи
ває, ду
ша чо
гось радіє. Надія
світить мені. Люб
лю жит
тя, лю
-
б
лю во
руш
ню, люб
лю заг
ля
да
ти
упе
ред, сподіва
тись чо
гось кра
-
що
го, жду з не
терп
ляч
кою. Ле
-
тів би ту
ди, злив
ся з тим жит
-
тям, та… люб
лю ду
же рідний
край… А на
ше жит
тя? мерт
во
та,
од
на
ковість, од
но
тонність… Ні
ру
ху, ні свіжої дум
ки: бу
день, усе
бу
день, - і не знаю, ко
ли те свя
то
бу
де? Усе мерт
ве, не
на
че ріки,
ско
вані льодом.
«Знаю те
бе доб
ре; знаю твої си
-
ли і пал твоєї душі; знаю, що ти
приз
на
че
ний на щось ви
ще, але
знаю, що грім б'є у ви
со
ке де
ре
-
во в лісі», - по
ду
мав Мав
родін і
здих
нув.
Йому ста
ло жаль сво
го при
яте
-
ля.
-
Правда ва
ша; сум бе
ре, як по
-
ду
маєш, - ска
зав Мав
родін, - але
чи ми ж то
му винні?
-
Знаю, хто ви
нен, хто за
ку
вав в
кай
да
ни на
шу мисль, але од то
го
мені не лег
ше - ска
зав Ко
маш
ко,
- а як би хотілось пе
ре
жи
ти но
ву
фа
зу людсько
го жит
тя, пе
ре
жи
-
ти мис
ля
ми, взя
ти га
ря
чу участь
в ділі!.. Я хо
чу діла і діла доб
ро
-
го, на ко
ристь людськості і… му
-
шу зос
та
тись тільки з мис
ля
ми,
з за
дав
ле
ною енергією. Важ
ко,
не
ви
мов
не важ
ко! на
че камінь
ле
жить на душі. Чую, що якась
тем
на, гру
ба, не
культур
на си
ла
насіла на нас і ду
шить, як кам'я
-
на го
ра! Але чую, що ме
не і сам
чорт не за
ду
шить; іншим ду
хом
віє те
пер на світі… Ко
ли б хоч
вер
ну
лось на
ше істо
рич
не ми
ну
-
в
ше; який-то був би те
пер про
г
-
рес! Я не го
во
рю про фор
ми на
-
шо
го істо
рич
но
го ми
нув
шо
го
жи
т
тя… Фор
ма йо
го не су
час
на…
Але йо
го дух гро
мадський, вибі
-
рчий, вольний, як во
ля…
Комашко за
мовк і дов
го ди
вив
-
ся на мо
ре, потім важ
ко зітхнув.
-
Чого це ви так важ
ко зітхаєте?
- спи
тав у йо
го Мав
родін.
-
Хіба ви й не знаєте, чо
го я зіт
-
хнув? - обізвав
ся Ко
маш
ко. - Зга
-
дав Са
ню Нав
роцьку. Ку
ди не пі
-
ду, на що не гля
ну, дум
ка моя за
неї, не
на
че тінь моя за нею слід
-
ком хо
де. Од то
го ча
су, як по
ба
-
чив її, як впо
до
бав її, я не
на
че на
світ на
ро
див
ся. Не
на
че для ме
не
сон
це вий
шло з-за хмар після
до
в
гої не
го
ди та сльоти; на
че
сон
це, освіти
ла во
на мою ду
шу,
зве
се
ли
ла сер
це, зак
ра
си
ла жит
-
тя, збу
ди
ла по
тяг до чо
гось ви
-
що
го, кра
що
го. Лю
бов - ве
ли
ка
психічна си
ла! Прав
ду співа
ють
в пісні: «Ти в ме
не од
на, як яс
на
зо
ря вечірняя світиш». Не знаю,
чи бу
деш ти, зо
ре, світить для
ме
не ввесь мій вік, чи не
за
ба
ром
зай
деш для ме
не навіки?
-
Чого це на вас най
шла та
ка
сум
на по
езія? - спи
тав Мав
родін.
-
Вільний час, од
по
чи
нок, мо
ре,
по
езія… а пер
ше за все лю
бов,
лю
бов - най
ви
ща по
езія, світ для
сер
ця, сон
це в на
шо
му хмар
но
му
бу
ден
но
му жи
вотті, - ска
зав Ко
-
маш
ко.
-
Чи в вас з Нав
роцькою хоч
тро
хи пішло діло на лад? - спи
-
тав Мав
родін.
-
Хто йо
го зна, - ска
зав Ко
маш
-
ко. - Не мо
жу на
пев
но ска
зать,
бо не мо
жу вга
да
ти. Я час
то бу
-
ваю в її батька, цілі ве
чо
ри ба
ла
-
каємо з нею. Ча
сом во
на бу
ває
до ме
не привітна, лас
ка
ва. Ча
-
сом моя роз
мо
ва її заціка
вить; в
неї очі засвітяться привітом, ла
-
с
кою, да
ють надію. Але ча
сом ми
в чо
мусь не зійде
мось дум
ка
ми
й пог
ля
да
ми, дов
го зма
гаємось.
Во
на не ду
же-то здат
ли
ва, сто
-
їть упер
то на своєму, а я не хо
чу
пос
ту
пи
тись своїми пе
ресвід
че
-
н
ня
ми. І я ба
чу тоді в її очах бай
-
дужність до ме
не, навіть хо
лод
-
не
чу. Тоді я й сам збай
дужнію до
неї, навіть роз
сер
дюсь, і - вер
та
-
ю
сь до
до
му з ту
гою на серці. Чи
ко
хає во
на ме
не, чи ба
виться
мо
єю вче
ною роз
мо
вою, - ніяк
не вга
даю. Здається, я її заціка
-
вив більше роз
мо
вою, ніж своєю
особістю. Чи мож
на пак мо
ло
дих
дівчат при
ча
ру
ва
ти ро
зу
мом та
сього
час
ни
ми пи
тан
ня
ми?
-
Трудно. Я їх ба
гацько знаю,
але ма
ло між ни
ми роз
ви
тих ро
-
зу
мом, зацікав
ле
них на
укою, сьо
-
го
час
ни
ми пи
тан
ня
ми, їх при
ча
-
руєш більш очи
ма, ніж ре
ча
ми, -
ска
зав Мав
родін. - Але Са
ня не з
таківських: во
на серй
оз
но ціка
-
виться на
укою й уся
ки
ми іде
-
ями, мо
же, тим, що не вітро
гон
-
ка якась, хоч і ве
се
ла й лю
бе жа
-
р
ти. Але, ска
за
ти прав
ду, во
на
на
ту
рис
та, ще й до то
го тро
хи
оп
риш
ку
ва
та.
-
І я це пос
те
ре
гаю. Але знаєте
що? Ми з Са
нею ніяк не по
го
ди
-
мось в де
яких прин
ци
пах, - ска
-
зав Ко
маш
ко. - Во
на лю
ди
на
пра
в
ди
ва, щи
ра, не
по
тай
на; ду
-
ма й го
во
ре сміли
во, ча
сом над
-
то різко й гост
ро, її пе
ресвідчен
-
ня прав
диві, щирі й гу
манні. Але
во
на врешті - кос
мо
політка. На
-
шо
го ук
раїнсько
го, національ
-
но
го, на
род
но
го пи
тан
ня во
на
або не тя
ме, або не має до йо
го
спо
чу
ван
ня й по
тя
гу. Я ба
жаю,
щоб моя жінка бу
ла зо мною од
-
на
ко
вих пе
ресвідченнів в од
на
-
ко
вих прин
ци
пах. З во
ро
гом мо
-
їх пе
ресвідченнів, та
ким, як Са
-
ни
на ма
чу
ха, я зро
ду-звіку не
оже
нюсь.
-
Не по
бе
ру
ся я й з та
кою пан
-
ною, що бу
де ви
га
ня
ти з сім'ї, з
до
му національний ук
раїнський
дух, на
род
ну ук
раїнську мо
ву, -
ска
зав Мав
родін.
-
Космополітизм знай
шов в Са
-
ні доб
рий грунт, - ска
зав Ко
маш
-
ко, - хоч во
на по батькові та ма
-
тері ук
раїнка, але зрос
ла в Ки
-
шиневі се
ред міша
ни
ни сли
ве
де
ся
ти національнос
тей, не знає
доб
ре ні ук
раїнсько
го, ні мол
-
давсько
го на
ро
ду, не знає га
разд
мо
ви ні ук
раїнської, ні мол
да
в
-
ської. Та й ма
чу
ха її йде про
ти
ук
раїнщи
ни й про
ти ме
не; во
на,
надісь, ля
кається ме
не й боїться
за свою мен
шу доч
ку Ма
ню, щоб
я ча
сом не мав на неї впли
ву.
-
Як же старі ста
ють до вас? -
спи
тав Мав
родін.
-
Старий Нав
роцький лю
ди
на
прос
та, чес
на, він од
ра
зу по
лю
-
бив ме
не, а ма
чу
ха й досі ско
са
пог
ля
дає на ме
не, - ска
зав Ко
ма
-
ш
ко і вти
рив очі в чер
во
не яс
не
не
бо, не
на
че в йо
му шу
кав собі
по
ра
ди.
В той час з'яви
лась на бульварі
Са
ня Нав
роцька. З нею ря
дом
йш
ла На
деж
да Му
раш
ко
ва. Ко
-
маш
ко вглядів паннів, схо
пив
ся
й побіг до їх на
зустріч; слідком
за ним пішов Мав
родін. Привіта
-
в
шись до паннів, во
ни поп
ро
си
-
ли їх сісти за стіл. Са
ня сту
пи
ла
на доріжку між дво
ма ряд
ка
ми
стільців та столів, потім ніби пу
-
рх
ну
ла по доріжці жва
во й про
-
вор
но і ніби впа
ла на стілець. За
нею, не
на
че навз
догінці, по
ва
-
гом йшла Му
раш
ко
ва; во
на сіла
ко
ло сто
ла по
руч з Са
нею.
Комашко по
ве
селішав. Очі в йо
-
го засвіти
лись. По йо
го нер
вах,
ос
лаб
ле
них од морсько
го ку
пан
-
ня, ніби вда
ри
ла жи
ва елект
рич
-
на течія. Мав
родін мит
тю побіг
до ко
фей
ні і звелів по
да
ти пан
-
нам чаю.
-
Ой Вікто
ре Ти
то
ви
чу, чи не
ма
в вас ча
сом оку
лярів? - спи
та
ла
ве
се
ло Са
ня.
-
Нащо це вам оку
ля
ри - спи
тав
Ко
маш
ко. - В Ки
ши
неві ви їх ні
-
ко
ли не чіпля
ли на ніс; хіба оце
за тиж
день старі ста
ли?
-
Оце пе
рей
шла бульвар, та як
гля
ну
ла на убо
ри одеських дам,
то тро
хи не осліпла! - ска
за
ла
Са
ня. - Ря
бо, чер
во
но, зе
ле
но,
жо
в
то, синьо й уся
ко
во. Йде про
-
ти нас здо
ро
ва, ог
ряд
на куп
чи
ха
єврей
ка. По
пи
са
на й по
мальова
-
на, не
на
че індійський ідол. Я на
її пос
таті налічи
ла вісім кольо
-
рів! По
ду
май
те собі: сук
ня яс
но-
чер
во
на, на
кид
ка тем
но-зе
ле
на,
на шиї ра
зок товс
тих круг
лих
ко
ралів і зо
ло
тий здо
ро
вий ме
-
дальйон на товс
то
му зо
ло
то
му
лан
цюж
ку, ще й звер
ху ро
же
ва
стрічка з дов
ги
ми кінця
ми до
по
яса; на гру
дях си
ня стьожка:
че
рез усі гру
ди до по
яса теліпає
-
ться зо
ло
тий лан
цю
жок, а се
ред
гру
дей звер
ху на ґудзи
ку во
на
при
че
пи
ла зо
ло
тий го
дин
ник,
не
на
че ор
ден яко
гось індусько
-
го ле
ва або тиг
ра. На го
лові чор
-
ний па
рик з на
чо
са
ми, а на па
ри
-
ку ко
пи
ця жов
тих та чер
во
них
рож, а звер
ху стри
мить чор
не
пе
ро. При
киньте до то
го білі че
-
ре
ви
ки з срібни
ми застібка
ми - і
вий
де аме
ри
канський па
ра
до
-
вий індієць! Ну і впо
до
ба в уб
-
ранні в ту
тешніх дам! не
на
че в
Конс
тан
ти
но
полі, або
що.
-
Мішанина східних та й євро
-
пе
й
ських рас - міша
ни
на й євро
-
пей
сько
го з ту
рецьким, - ска
зав
Ко
маш
ко.
-
Та які ба
гаті, не
еко
номічні
убо
ри! - обізва
лась Му
раш
ко
ва. -
Ку
пецький Одес не знає еко
но
-
мії.
-
Отам-то ма
буть прин
ципів під
тим па
ри
ком та стра
усо
ви
ми пе
-
ра
ми! - ска
зав Ко
маш
ко.
-
О, пев
но, ба
га
то: прин
цип ку
-
ку
руд
зи, прин
цип пшо
на, прин
-
цип греч
ки, прин
цип по
ло
ви - і
па
ну
ючий прин
цип уб
ран
ня бі
б
-
лі
йної Савської ца
риці, - ска
за
ла
Са
ня. - Це один прин
цип, що од
часів Со
ло
мо
на та Савської ца
-
риці, надісь, тільки й дійшов до
на
ших часів незмінно.
-
Ви та
ка пал
ка обо
рон
ни
ця жі
-
но
чо
го пи
тан
ня й на
па
даєтесь
на дам, - ска
зав Ко
маш
ко.
-
В чо
му, в чо
му я обо
рон
ни
ця
жіно
чо
го пи
тан
ня, тільки не в
цьому; це зос
тав
ляю будлі-ко
му
іншо
му. Я в своєму сіро
му добрі
вибігла на гу
лян
ку між їх, не
на
-
че сірий вовк з лісу, бо ка
жуть
же: «Що сіро, то й вовк», - ска
за
-
ла Са
ня й ве
се
ло за
ре
го
та
лась.
-
Добре ви об
пи
суєте, їй-бо
гу,
доб
ре! - ска
зав Мав
родін.
-
Пишуть же па
ризькі га
зе
ти за
дамські убо
ри на ве
ли
ких арис
-
ток
ра
тич
них ба
лах, - ска
за
ла Са
-
ня. - Як
би в нас був та
кий зви
-
чай, то одеські га
зе
ти ма
ли б ба
-
га
тю
щий ма
теріал. Чи не скопі
-
ю
вав ча
сом Фло
бер в своїй «Спо
-
кусі св. Ан
тонія» з одеських дам
Савської ца
риці, що з'яви
лась в
мріях свя
то
му Ан
тонієві в Фі
-
вандських пу
щах?
-
А в нас в Одесі є та
ки чи
ма
ло
Савських ца
риць, - обізвав
ся Ма
-
в
родін. - Он, гляньте, йде їх ціла
мет
ка, а он
деч
ки за сто
лом си
-
дять аж чо
ти
ри!
Саня за
мовк
ла й тро
хи змор
-
щи
ла бро
ви; во
на не мог
ла знес
-
ти, ко
ли який-не
будь па
нич го
-
во
рив щось не
до
лад
не за жен
-
щин, або сміявся, або навіть кри
-
ти
ку
вав їх.
-
Треба б на
мо
ви
ти Се
лаб
ро
са;
от на
ма
лю
вав би їх в будлі-які
га
зе
ти! - ска
зав Ко
маш
ко, - Ця
ро
бо
та як
раз ли
чи
ла б йо
му.
Мурашкова ки
ну
ла на йо
го
очи
ма й по
чу
ти
ла, ніби він пус
-
тив на неї гост
ру стрілку і та ст
-
рілка влу
чи
ла її десь в са
ме сер
-
це; во
на по
чу
ва
ла, що в неї в гру
-
дях десь за
щеміло гост
ро й бо
-
ля
че. В неї очі ста
ли сер
диті,
бро
ви на
су
пи
лись.
-
Ти, Са
ню, й са
ма об
пи
са
ла б
незгірше Се
лаб
ро
са, - обізва
лась
Му
раш
ко
ва.
-
Якби я по
ча
ла пи
са
ти, то пи
-
са
ла б не в од
ної чор
нильниці, -
ска
за
ла Са
ня.
-
Одної чор
нильниці бу
ло б вам
ма
ло? -спи
тав Kо
маш
ко.
-
Щоб об
пи
са
ти цей убір з ма
-
ленькою, бач
те, ілюст
рацією, я
по
с
та
ви
ла б на столі з вісім чор
-
нильниць, я уся
ки
ми фар
ба
ми, -
ска
за
ла Са
ня, - по
ча
ла б пи
са
ти
звер
ху, цеб
то з го
ло
ви, чор
ним,
потім жов
тим, потім чер
во
ним,
далі зо
ло
тим, далі синім, ще далі
зе
ле
ним, а на споді на
ма
лю
ва
ла
б чер
воні пан
чо
хи в срібних че
-
ре
ви
ках і підпи
са
ла б: «Це індій
-
сь
ко-одеська бла
го
род
но рож
де
-
на мар
ки
за од ку
ку
руд
зи, вівса
та ріпа
ку!» І пос
ла
ла б в «Но
во
-
рос
сий
ский те
лег
раф».
Саня за
ре
го
та
лась, за нею за
ре
-
го
та
лись усі. Од
на Му
раш
ко
ва
ані осміхну
лась.
-
Саню! Бо
га ра
ди! Чо
го це ти
так роз
хо
ди
лась? - обізва
лась
Му
раш
ко
ва з до
ко
ром.
-
Це на ме
не, бач, зли
нув по
е
ти
-
ч
ний дух з одесько
го бульва
ру, -
ска
за
ла жар
тов
ли
ва Са
ня. - Най
-
шла на ме
не по
етич
на тво
р
чість,
якої я в ки
ши
невській ку
ряві не
чу
ла в собі.
-
Може, ви приїха
ли лічи
тись
ку
пан
ням од якоїсь сла
бості? -
спи
тав в Сані Ко
маш
ко.
-
Борони бо
же! я здо
ровісінька.
Але не ду
май
те, що я приїха
ла
на ку
пан
ня, як їздять наші сте
-
пові дідич
ки, щоб вто
пи
ти нудь
-
гу в морі, - ска
за
ла Са
ня. - Ця за
-
бав
ка кош
ту
ва
ла б не
де
ше
во і
бу
ла б схо
жа на панські прим
хи.
-
Я й не ду
маю так, - ска
зав Ко
-
маш
ко. - А хоч би й так! Чом же
не поїха
ти й не по
ба
ви
тись то
му,
хто мав вільний час, хто має за
що за
бав
ля
тись.
-
Моя ма
чу
ха сла
бує на нер
ви, й
лікарі пос
ла
ли її на мо
ре лічи
-
тись ку
пан
ням, а во
на взя
ла ме
-
не й сест
ру з со
бою, - ска
за
ла Са
-
ня. - Па
па приїде до нас че
рез
ти
жнів два, потім бу
де навіду
ва
-
тись до нас, бо йо
му не мож
на
ки
дать служ
би в кан
це
лярії.
-
Тобі, Са
ню, тре
ба б та
ких ліків,
щоб ти ста
ла не та
ка ве
се
ла, -
обізва
лась Му
раш
ко
ва.
-
Ось пот
ри
вай! Як поч
ну ку
па
-
тись, то, ма
буть, за
губ
лю в морі
по
ло
ви
ну ве
се
лості, бо од мо
р
сь
-
кої во
ди спо
чат
ку лю
ди
на стає
ма
ло
си
ла, - ска
за
ла Са
ня, - тоді
по
сідаємо, по
на
ди
маємось та й
бу
де
мо мовч
ки ди
ви
тись од
на
на од
ну, - ска
за
ла Са
ня.
-
Лучче не на
ди
май
тесь, бо ве
-
се
лість вам більше прис
тає до
ли
ця, - ска
зав Ко
маш
ко. - Чи дов
-
го бу
де
те ку
па
тись в по
езії, чи
то пак в морі?
-
В по
езії - лад
на ку
па
тись ці
-
лий вік, а в морі, ма
буть, до са
-
мої осінньої по
езії, - ска
за
ла Са
-
ня.
«Ти са
ма вся по
езія, й по
езія ро
-
зум
на, ви
со
ка, як по
езія ве
ли
ких
геніїв, - по
ду
мав Ко
маш
ко і на
-
си
лу здер
жав зітхан
ня в гру
дях.
- Чи для ме
не ти світи
ти
меш, чи
моє жит
тя зве
се
лиш своєю по
-
езією, чи, мо
же, на іншо
го спа
де
твій світ?..»
Комашко за
ду
мав
ся й мовч
ки
ми
лу
вав
ся ве
се
ли
ми Са
ни
ни
ми
очи
ма, ло
вив кож
ний її рух, ло
-
вив кож
не її ве
се
ле сло
во. Усе,
що во
на го
во
ри
ла, зда
ва
лось йо
-
му сто раз цікавішим, і ве
селі
-
шим, і ро
зумнішим. Він слу
хав її
роз
мо
ву й не міг нас
лу
ха
тись,
не
на
че слу
хав якісь ме
лодії, гуч
-
ні, ве
селі, ча
ру
ючі, що ніби си
па
-
лись пер
ла
ми, як радісні ме
лодії
Мо
цар
та.
-
В яко
му ж місці ви ду
маєте ку
-
па
тись? - спи
тав у Сані Ко
маш
ко.
-
На Ве
ли
ко
му Фон
тані. Ми вже
най
ня
ли кімна
ти в мо
нас
тирсь
-
кій гос
ти
ниці, не
да
леч
ке од мо
-
ря, ко
ло са
мо
го мо
нас
ти
ря, - ска
-
за
ла Са
ня.
-
А ви самі приїха
ли? - спи
тав
Мав
родін в Му
раш
ко
вої.
-
Сама. Моя ма
ти нез
ду
жає. Я з
Са
нею бу
ду жи
ти на Ве
ли
ко
му
Фон
тані, в тій самій гос
ти
ниці, -
обізва
лась Му
раш
ко
ва.
-
А ми ку
паємось ту
теч
ки, в са
-
мо
му Одесі, - обізвав
ся Ко
маш
ко
до Сані.
Ще ніко
ли Са
ня не зда
ва
лась
йо
му та
кою гар
ною, як цього ве
-
чо
ра. В ле
генько
му сіренько
му
уб
ранні, в со
лом'яно
му ка
пе
люсі
з яс
но-синіми не
за
буд
ка
ми, з
бла
кит
ною стьожеч
кою на од
но
-
му плечі, во
на уся ніби ся
ла й
зве
се
ля
ла Ко
маш
ка, на
че теп
лий
промінь вес
ня
но
го сон
ця. Яс
но
-
синій колір ду
же прис
та
вав їй до
ли
ця.
Комашко примітив, що Са
ня
зраділа, по
ба
чив
ши йо
го. Во
на
го
во
ри
ла до йо
го привітно, смія
-
лась, жар
ту
ва
ла. Са
ня справді не
ну
ди
лась за ним. Їй по
до
ба
лась
йо
го ши
ро
ка просвіта, нові пог
-
ля
ди та пе
ресвідчен
ня. Во
на лю
-
би
ла роз
мов
ля
ти з ним, слу
хать
йо
го ціка
ву роз
мо
ву, але до то
го
ча
су… щи
ро лю
би
ла тільки йо
го
ду
шу й ро
зум. По
до
ба
лись їй ті
-
льки жваві, ве
ликі, ро
зумні карі
очі та йо
го струн
ка рівна пос
-
тать.
Пішла далі зви
чай
на роз
мо
ва
про одеських та ки
ши
невських
знай
омих. Усі бу
ли вільні од ро
-
бо
ти, всі виїха
ли од
по
чи
вать та
гу
ля
ти, усі бу
ли мо
лоді, че
рез те
бу
ли ве
селі й щас
ливі.
На бульвар на
ли
ну
ла публіка,
не
на
че по
ли
лись хвилі з мо
ря.
На
ро
ду на
тов
пи
лось та
ко
го ба
-
га
то, що лед
ве мож
на бу
ло про
-
тов
пи
тись. Прис
лу
га в ко
фей
ні
біга
ла, веш
та
лась, мов не
са
мо
-
ви
та; в її ру
ках ніби літа
ли ста
-
ка
ни з чаєм та кофієм, з кух
ля
ми
пи
ва, з тарілка
ми мо
ро
же
но
го.
Вечір до
го
рав. За
лив став тем
-
но-ро
же
вий. Ду
хо
та спа
да
ла. З
мо
ря по
тяг свіжий, ти
хий вітре
-
ць, не
на
че мах
нув ти
хо кри
лом і
приніс з со
бою свіжість, морську
вогкість і влив в по
том
ле
них, ні
-
би пов'ялих од спе
ки, лю
дей
жва
вість. Ста
ло лег
ше ди
ха
ти;
усі якось по
ве
селіша
ли й по
ба
-
дьорніша
ли.
Між сто
ла
ми нес
подіва
но з'яви
-
в
ся Арис
тид Се
лаб
рос: він уг
ля
-
дів зда
ле
ку Му
раш
ко
ву й своїх
ки
ши
невських знай
омих.
Селаброс прис
ту
пив до сто
ла й
привітав
ся з пан
на
ми та з па
ни
-
ча
ми. Му
раш
ко
ва по
да
ла йо
му
ру
ку і вся ніби іздриг
ну
лась. Че
-
р
во
на стьожка на її гру
дях зат
-
ру
си
лась. Во
на спах
ну
ла. На що
-
ках і на вис
ках вис
ту
пив гус
тий
рум'янець. Се
лаб
рос сів про
ти
неї, гля
нув їй в очі й осміхнув
ся.
З-під йо
го ма
ко
вих уст блис
ну
ли
два ряд
ки білих рівних міцних
зубів. Очі ста
ли лас
каві, со
ло
де
-
нь
кі, і йо
го ли
це ста
ло ніби со
ло
-
деньке.
Мурашкова гля
ну
ла на йо
го, на
повні гу
би, і в неї очі заг
ра
ли,
си
п
ну
ли іскор
ка
ми. Во
на за
раз
зас
ло
ни
ла їх ро
же
ви
ми віка
ми,
щоб не ви
явить три
во
ги сво
го
сер
ця пе
ред при
ятелька
ми.
«Яким спо
со
бом Се
лаб
рос ді
-
знав
ся, що я поїха
ла до Оде
са? Я
йо
му за свій замір нічо
го не ка
-
за
ла, зу
мис
не не ка
за
ла: виїха
ла
нічним поїздом по
таєнці, крадь
-
ко
ма, щоб він за те не знав. Я бо
-
ялась сво
го пал
ко
го сер
ця; бо
-
ялась га
ря
чо
го ко
хан
ня Се
лаб
-
ро
са, як бурі, бо
ялась зійти
ся з
ним на
са
моті, в чу
жо
му місті,
між чу
жи
ми людьми…»
Вона ду
ма
ла й тур
бу
ва
лась і за
се
бе, й за йо
го, а най
більше за
свою ре
пу
тацію. Рум'янець сп
-
лив з її ли
ця. Се
лаб
рос та
ки ви
-
слідку
вав, як во
на виїха
ла до
Оде
са, в собі ру
шив наслідці за
нею.
-
Ваша ма
ма звеліла пе
ре
да
ти
вам поклін, - про
мо
вив Се
лаб
-
рос, див
ля
чись ла
си
ми очи
ма в
очі Му
раш
ко
вої, як див
ляться
ду
же ласі діти на кон
фек
ти.
-
Спасибі вам. Чи ма
ма здо
ро
ва?
- спи
та
ла во
на.
-
Здорова - ска
зав Арис
тид. - Чи
дов
го пак бу
де
те жи
ти в Одесі?
Де ви знай
шли собі прис
та
но
ви
-
ще?
-
Як дов
го бу
де
мо жи
ти в Одесі,
я й са
ма ще не знаю. Бу
де теп
ла
во
да в морі, бу
де
мо ку
па
тись, а
як по
хо
лоднішає во
да на дов
гий
час, то й вер
нусь до
до
му, - ска
за
-
ла Му
раш
ко
ва, але про своє жит
-
ло во
на зу
мис
не не ска
за
ла.
Розмова між ни
ми увірва
лась,
як нит
ка, нес
подіва
но пе
ре
тя
та
но
жем. Усі за
мовк
ли. Се
лаб
рос
не зво
див очей з Му
раш
ко
вої.
Йо
му бу
ло приємно мов
ча
ти й
ди
ви
тись на її очі, ди
ви
тись на її
ус
та. Му
раш
ко
ва спус
ти
ла очі;
во
на ніби бо
ялась гля
ну
ти на
йо
го. Якесь важ
ке пе
ред
чу
ван
ня
збен
те
жи
ло її ду
шу.
Тим ча
сом знай
омі па
ничів та
паннів, вглядівши їх за сто
лом,
по
ча
ли схо
ди
тись до сто
лу. При
-
й
шов Фе
сен
ко, мо
ло
дий вчи
тель
од
ної одеської гімназії, ви
со
кий,
пле
чис
тий, гар
ний з ли
ця. Уб
ра
-
ний в літнє уб
ран
ня з шов
ко
вої
біло-жов
ту
ва
тої че
сучі, з до
ро
-
гою еле
гант
ною па
лич
кою в ру
-
ках, в пенс
не в зо
ло
тих обідках,
Фе
сен
ко вис
ту
пав ка
ва
ле
ром,
дже
нтльме
ном. Він ски
нув цилі
-
ндер, зруч
но зняв пенс
не і зро
-
бив са
ло
но
вий поклін да
мам.
При пок
лоні він схи
ляв свою
чор
но
во
ло
су го
ло
ву тро
хи набік
і по
да
вав усім ру
ку якось по-па
-
нянській. Цих ма
нер він наб
рав
-
ся в са
ло
нах одеських купців, де
бу
вав в гос
тях. Син прос
то
го
оде
сько
го міща
ни
на, він ліз в па
-
ни з усієї си
ли, тис
ся між ба
га
-
тирів, шу
кав з ба
га
ти
ря
ми знай
-
омості і зна
хо
див її… че
рез своїх
уче
ників. Щоб за
побігти лас
ки в
одеських арис
ток
ратів, він пи
-
сав час
тенько до батьків, як вча
-
ться їх діти, хо
див сам в ба
гаті
до
ми буцімто зад
ля то
го, щоб
по
да
ти звістку за дітей. Знай
о
-
мі
сть по
ма
леньку за
во
ди
лась і
міцніла. Де
котрі купці про
си
ли
йо
го за
хо
ди
ти до їх в гості. І Фе
-
сен
ко вте
ре
бив
ся в їх са
ло
ни.
Фе
сен
ко
ва го
ло
ва бу
ла вільна од
уся
ких ідей, окрім тих, які па
ну
-
ва
ли в ви
щих круж
ках… Він під
-
лад
жу
вав
ся під пог
ля
ди тих кру
-
жків, бо був кар'єрист. На
уко
вих
кни
жок він ніко
ли в ру
ки не
брав. Ко
ли трап
ля
лось йо
му ска
-
за
ти яку-не
будь ук
раїнську при
-
каз
ку, то він ви
мов
ляв її на ве
-
ли
ко
руський лад, як де
які наші
тро
шеч
ки просвічені па
ни, котрі
хо
тять по
ка
зать, що во
ни вже
зо
всім спаніли і не мо
жуть на
ві
-
ть ви
мо
вить по-українській до
-
ла
ду й од
но
го слівця.
На га
ря
чо
му півдні ніхто не но
-
сить ру
ка
ви
чок, бо во
ни од по
ту
на ру
ках за
раз ста
ють мокрі. Фе
-
сен
ко но
сив ру
ка
вич
ки яс
но-бу
-
з
ко
во
го кольору. На до
ло
нях, на
пуч
ках пальців у йо
го вис
ту
пи
-
ли мокрі пля
ми.
Фесенкові не бу
ло де сісти. Він
став за стільцем в Сані Нав
роць
-
кої й по
чав го
во
ри
ти їй со
ло
де
-
нь
кі комплімен
ти. Нав
роцька об
-
зи
ва
лась до йо
го зне
хо
тя, не
на
-
че од
бу
ва
ла пан
щи
ну. Ко
маш
ко
іронічно осміхав
ся й тільки пе
-
рег
ля
дав
ся своїми ка
ри
ми яс
ни
-
ми очи
ма з Нав
роцькою.
Небо над мо
рем не
на
че жеврі
-
ло. По
ча
ло су
теніти. На бульварі
засвіти
ли га
зо
ве світло. Світ за
-
лив бульвар, ко
фей
ню, схо
ди.
Пу
бліки наб
ра
лось си
ла. Ко
ло
са
мих сходів в де
рев'яно
му кі
-
оскові заг
ра
ли військові му
зи
ки.
Ку
пи лю
дей ніби стре
пе
ну
лись.
Роз
мо
ва ста
ла го
лосніша й чут
-
ніша, ніби десь за
гув рій в ули
ку,
стри
во
же
ний людською ру
кою.
Усе суспільство по
ве
селіша
ло.
На не
ве
лич
ко
му пла
цу ко
ло му
-
зик стов
пив
ся на
род, не
на
че на
яр
мар
ку. По алеї су
ну
лась та
ка
гус
та, ніби суцільна ма
са на
ро
ду,
що й про
тов
пи
тись бу
ло труд
но.
Бульвар для гу
лян
ня ду
же ма
-
лий на Одес.
Довгими ряд
ка
ми тов
пи
лись
без сма
ку уб
рані смуг
ляві да
ми,
гост
ро
носі, з східніми гру
бу
ва
-
ти
ми пруж
ка
ми ли
ця. По
де
ку
ди
рябіли ясні кос
тю
ми ук
раїнські,
мішані з смуг
нас
ти
ми мол
дав
сь
-
ки
ми та бол
гарськи
ми. На за
ли
-
ві, в за
кут
ку ко
ло бе
ре
га, ще ли
-
сніло ро
же
вим світом ши
ро
ке
пле
со. Мо
ре ста
ло вже чор
не. Во
-
но ніби дріма
ло, за
си
па
ло. В
обох пор
тах заб
ли
ща
ло на ко
-
раб
лях світло. За
лив зго
дом став
ніби вкри
тий здо
ро
ви
ми зо
ря
-
ми. Да
ле
ко-да
ле
ко на ріжку в ка
-
ран
тинній прис
тані ти
хо по
вер
-
тав
ся ліхтар на ма
яку, ки
да
ючи
на мо
ре, на пор
ти то яс
но-чер
во
-
ний, то зе
ле
ний, то синій, то жо
-
в
тий світ.
Внизу за па
ра
пе
том бульва
ру, з
сад
ка, що розрісся по те
расі, заб
-
ли
ща
ли га
зові ріжки. Вгорі на
бу
льварі, вни
зу в сад
ку, в пор
тах
і да
ле
ко на морі - скрізь ли
ло
ся
ба
га
то світу, пе
ре
ма
га
ючи до
го
-
ря
юче чер
во
не не
бо. Над
ворі
ста
ло свіжіше. З мо
ря по
тяг
ло
то
н
ки
ми па
хо
ща
ми морської во
-
ди. Скрізь світ, блиск, шум, гам,
гомін, ве
селість! Гук ор
кест
ру
звер
ху на бульварі пе
ре
би
вав
гук му
зик вни
зу, ко
ло літнього
те
ат
ру. Все це зачіпа
ло й во
ру
-
ши
ло нер
ви. Лю
де за
бу
ва
ли тур
-
бо
ти дня, кло
по
ти жит
тя. Наші
знай
омі пан
ни та па
ничі дов
го
сиділи й ба
ла
ка
ли. Усім бу
ло га
-
р
но, приємно й ве
се
ло. В очах у
всіх світи
лась радість; то був час
спо
кою, спо
чин
ку.
Між сто
ла
ми з'яви
лась здо
ро
ва,
ве
ле
тенська пос
тать і поп
рос
ту
-
ва
ла до то
го сто
ла, де сиділи па
-
н
ни та па
ничі: то був знай
омий і
сусіда Ко
маш
ка та Мав
родіна,
Се
ргій Сте
па
но
вич Бо
ро
давкін.
Бо
ро
давкін був син ба
га
то
го хе
-
р
сонсько
го діди
ча, по
том
ка од
-
но
го з тих мос
ковських панів,
ко
трі за
гар
ба
ли собі давні за
по
-
розькі сте
пи. Йо
го батько був
стра
хо
ви
щем, ка
том для кріпа
-
ків, для жінки, для си
на, для до
-
ч
ки. Се
ло й діди
че
ва сім'я тільки
тоді ожи
ва
ли, як пан виїздив на
кілька тижнів в Ніко
поль або в
Хер
сон.
Погонич, вер
та
ючись з по
рож
-
нім екіпа
жем, приїхав
ши на го
ру,
під кот
рою сто
яло се
ло, ста
вав
на коз
лах, ма
хав шап
кою, ма
хав
ба
то
гом і кри
чав на все се
ло:
«Не
ма па
на! не
ма па
на!» Ці сло
-
ва доліта
ли до панської са
ди
би
й до
му, що сто
яв за
раз під го
-
рою, роз
но
си
лись блис
кав
кою
по селі. Сім'я Бо
ро
давкіно
ва ви
-
біга
ла з по
коїв, раділа; все се
ло
хрес
ти
лось на ра
до
щах… во
но
тільки жи
ло й ди
ха
ло тоді, ко
ли
па
на не бу
ло вдо
ма. Ста
рий Бо
-
ро
давкін дер
жав в ру
ках се
ло і
сім'ю, не
на
че в залізних кігтях з
гост
ри
ми па
зу
ра
ми. Жінка йо
го
з київських дідичів, що бу
ли уні
-
ата
ми, не
за
ба
ром вмер
ла з го
ря.
Доч
ка Хрис
ти
на втек
ла вночі че
-
рез вікно й по
таєнці повінча
лась
з сусіднім діди
чем Ми
лаш
ке
ви
-
чем. Си
нові не да
вав батько й за
-
й
вої копійки в ру
ки. Мо
ло
дий
Сергій Бо
ро
давкін був вже рік в
універ
си
теті, як наг
лою смер
тю
по
мер йо
го батько. Сергієва ши
-
ро
ка на
ту
ра, ви
ко
ха
на в ши
ро
-
ких сте
пах, ви
пес
тив
шись за жи
-
вот
тя батька, да
ла собі во
лю пі
-
сля йо
го смерті, тільки на інший
спосіб. Сергій, до
пав
шись до ба
-
ть
ко
во
го доб
ра, прог
рав, про
ма
-
й
ну
вав свою зем
лю, усе своє до
-
б
ро, прог
рав ос
тан
ню четвірню
ко
ней з ка
ре
тою, ки
нув універ
-
си
тет, оже
нив
ся з прос
тенькою
міщанською дівчи
ною в Одесі й,
на
гу
ляв
шись до
нес
хо
чу, врешті
му
сив йти на служ
бу в залізно
-
до
рож
ну кон
то
ру.
-
Чого це ви так пізно вий
шли
гу
ля
ти? - спи
тав в Бо
ро
давкіна
Ко
маш
ко.
-
Скуповував харч для сім'ї. Ми
вже знай
шли дач
ку на Ве
ли
ко
му
Фон
тані, над самісіньким мо
рем:
бу
де
мо ку
па
тись. А це ме
не жін
-
ка пос
ла
ла на
ку
пить харчі, - ска
-
зав Бо
ро
давкін.
Бородавкін вже три дні ску
по
-
ву
вав провізію, а жінка й діти
си
діли над мо
рем без чаю, са
ха
-
ру та без гро
шей. Бо
ро
давкін гу
-
ляв собі в Одесі й навіть за
був за
сім'ю.
-
А чи чу
ли, які скан
да
ли тра
пи
-
лись у нас в Кишиневі? - ска
зав
нес
подіва
но Бо
ро
давкін.
-
А що? - гук
ну
ли усі в один го
-
лос.
-
Офіцери в клубі по
би
ли діди
-
ча Лу
пу
рел
ло.
-
Яким спо
со
бом? - спи
та
ли усі.
-
Грали во
ни в кар
ти та пи
ли до
півночі в місько
му сад
ку, а потім
по
ла
ялись. Лу
пу
рел
ло вхо
пив
пляш
ку, ки
нув на офіце
ра. Пля
-
ш
ка по
летіла на сусідній стіл і
впа
ла пе
ред Ка
ра
ладжі, пе
ред
са
місіньким йо
го но
сом. Офіцер
ки
нув на Лу
пу
рел
ло па
ля
ни
цею;
па
ля
ни
ця пот
ра
пи
ла в го
ло
ву
якійсь дамі; Лу
пу
рел
ло вда
рив
офіце
ра па
ли
цею. Тоді всі офіце
-
ри су
ну
лись до Лу
пу
рел
ла, доб
-
ре по
по
би
ли йо
го, а далі пе
ре
ки
-
ну
ли че
рез стіну на ву
ли
цю.
-
Хіба ви бу
ли оце в Кишиневі? -
спи
тав Ко
маш
ко.
-
Ні, - ка
же Бо
ро
давкін.
-
Може, це в га
зе
тах на
пи
са
но? -
спи
тав Ко
маш
ко.
-
Ні. Я чув оце тільки що на вок
-
залі, - ска
зав Бо
ро
давкін.
-
Хіба ви оце ду
ма
ли їха
ти в Ки
-
шинів? - спи
та
ла в йо
го Са
ня.
-
Та ні! Я про
во
див на вок
зал
од
но
го на
шо
го ки
ши
нев
ця. Та
там в Ки
ши
неві вий
шла ще й
дру
га шту
ка. По
ру
новський хо
-
тів стріля
тись за свою жінку з
ло
ве
ла
сом Ко
чу. А знаєте, яка
ви
й
шла між ни
ми ду
ель? Во
ни
ки
ну
ли же
реб
ки, ко
му зос
та
тись
в Кишиневі, а ко
му виїхать на
п'ять років з Ки
ши
не
ва. Ло
ве
ла
-
сові Ко
чу ви
па
ло виїха
ти, і він
ви
їхав, а чо
ловік зос
тавсь із жін
-
кою.
-
А що ж на те жінка? - пи
та
ли в
Бо
ро
давкіна.
-
Жінці бай
ду
же: во
на лю
би
ла
їх обох од
на
ко
во, - мо
лов Бо
ро
-
давкін.
Усі кру
гом сто
ла за
ре
го
та
лись.
Засміялись і ко
ло столів, близь
-
ких од їх, бо й там чу
ли оповіда
-
н
ня Бо
ро
давкіно
ве. В Кишиневі
на сто ти
сяч жильців тоді не бу
-
ло ні од
ної га
зе
ти. Бо
ро
давкін
був тою місце
вою га
зе
тою. Він
скрізь бу
вав, скрізь ниш
по
рив;
знав, де хто бу
ває в гос
тях, що
ро
бить, хто з ким зма
гається,
хто з ким по
ла
яв
ся, хто з ким ко
-
хається. Йо
го усе це стра
шен
но
ціка
ви
ло. Ко
ли він по
да
вав ці
но
вин
ки, йо
го вип
нуті сірі здо
-
рові очі аж кру
ти
лись.
-
А знаєте що, па
но
ве? Поїдьмо
завт
ра на Ма
лий Фон
тан усі гур
-
том. Я вже дав
но там був. По
хо
-
ди
мо, по
гу
ляємо, поснідаємо та
й до
до
му на обід вер
не
мось, - гу
-
к
нув Бо
ро
давкін, мах
нув
ши сво
-
єю за
те
ле
пу
ва
тою ру
кою.
-
Може й в кар
ти там пог
раємо?
- ска
зав іронічно Ко
маш
ко.
-
То й пог
раємо. Во
но, бач
те,
над мо
рем… мо
же, бу
де смачні
-
ше. Знаєте, при
ро
да… мо
ре… сві
-
же повітря, по
езія, взяв би йо
го
дідько! - ска
зав Бо
ро
давкін.
Його гад
ка усім бу
ла спо
доб
на.
Усі приїха
ли до Оде
са, щоб по
ба
-
ви
тись.
-
То й поїдьмо! - гук
ну
ли всі,
навіть пан
ни.
-
Збірне місце бу
де ко
ло со
бо
ру,
на сквері. Завт
ра в де
сятій го
ди
-
ні ся
де
мо на трам
вай та й мах
не
-
мо, - ска
зав Бо
ро
давкін.
-
То й махнім!.. А ви поїде
те? -
спи
тав Ко
маш
ко в Сані Нав
роць
-
кої.
-
Поїду, чом же не поїха
ти, - ска
-
за
ла во
на. - Як ви поїде
те тільки
з своїм круж
ком; я не люб
лю, як
наїде ба
га
то лю
дей, та ще нез
-
най
омих.
-
Усі, усі, скільки нас тут є, а чу
-
жих ніко
го не тре
ба! - крик
нув
Бо
ро
давкін. - Усі свої, і ніко
го чу
-
жо
го - ані однісінької лю
ди
ни.
-
Та не кричіть так здо
ро
во, та
не ма
хай
те ру
ка
ми, бо ва
шу пос
-
тать вид
но на ввесь бульвар! -
ска
зав до йо
го Ко
маш
ко.
-
Так завт
ра в де
сятій го
дині? -
знов гук
нув Бо
ро
давкін, про
ща
-
ючись і по
хап
ком ти
ка
ючи всім
ру
ку; я дам не си
лую, бо при
си
-
лу
вать ко
гось до за
бав
ки труд
-
но… Але сподіва
юсь по
ба
чи
ти
там і вас, да
ми!
-
Добре, доб
ре, - ска
за
ли пан
ни.
Бородавкін по
тяг
ся поміж сті
-
ль
ця
ми, лед
ве не
су
чи свої важкі
ши
рокі плечі та здо
ро
ву го
ло
ву
в со
лом'яно
му ши
ро
ко
му брилі.
Несподівано схо
пив
ся з мо
ря
вітер. За
си
па
юче мо
ре не
на
че зі
-
тхну
ло й дих
ну
ло міцни
ми гру
-
дьми на бе
рег. Вітер дмух
нув на
бульвар. Ши
рокі по
лот
ни
ща па
-
ру
си
ни за
мет
ля
лись над сто
ла
-
ми та го
ло
ва
ми публіки. Па
ру
си
-
на бах
ка
ла, на
ду
ва
лась, ко
ли
ва
-
лась, не
на
че хотіла зірва
тись з
шнурів. Акації й чи
на
ри за
ше
ле
-
стіли, га
зові ріжки за
ми
го
ті
ли.
Стрічки на да
мах за
мет
ля
лись.
По
де
ку
ди зліта
ли брилі з голів і
па
да
ли на публіку. Публіка за
во
-
ру
ши
лась і по
ча
ла роз
хо
ди
тись.
І знов вітер нес
подіва
но впав
так швид
ко, як і схо
пив
ся, не
на
-
че мо
ре позіхну
ло раз, дру
гий
спро
сон
ня та й знов зас
ну
ло.
Саня Нав
роцька та На
деж
да
Му
раш
ко
ва підве
лись з стільців.
Па
ничі повс
та
ва
ли, пішли слід
-
ком за ни
ми й про
ве
ли їх до гос
-
ти
ниці.
IV
Другого дня бу
ла неділя. Ра
нок
був по
го
жий, яс
ний та душ
ний.
Чи
ма
лий сквер біля одесько
го
со
бо
ру аж лиснів, зе
ле
ний та сві
-
жий, по
ли
тий во
дою, за
ли
тий
га
ря
чим світом сон
ця. Алеї з
ака
цій кру
гом скве
ру, ку
пи ку
-
щів на зе
леній свіжій траві, клу
-
м
би ши
ро
ко
лис
тих квіток - все
ніби мліло в яс
но
му га
ря
чо
му
світі. Фон
тан ко
ло са
мо
го со
бо
ру
бриз
кав ніби раз
ка
ми дрібних
кра
пель. Краплі бли
ща
ли й ми
-
готіли на сонці, не
на
че роз
си
-
пані діаман
ти. Лю
де веш
та
лись
на сквері. Усе бу
ло за
ли
те сві
-
том. Скрізь був рух, скрізь ки
-
піло жи
вот
тя ве
ли
ко
го міста. Бу
-
ла вже де
ся
та го
ди
на.
Віктор Ко
маш
ко пер
ший прий
-
шов на сквер і сів на лавці в тіні
гус
то
го чи
на
ра. Він зу
мис
не по
-
спішав прий
ти по
пе
ред усіх: в
йо
го бу
ло на думці стріну
ти Са
-
ню й по
го
во
рить з нею на
са
моті.
Ко
маш
ко обвів очи
ма всі дорі
-
жки на сквері, де скрізь во
ру
ши
-
лись, не
на
че в хре
щи
ка гра
ли,
лю
де. Сані ніде не бу
ло вид
но.
Пе
ред очи
ма в Ко
маш
ка сте
ли
-
лась ши
ро
ка, пер
ша в Одесі, Де
-
ри
басівська ву
ли
ця, об
сад
же
на
дво
ма ряд
ка
ми акацій. Во
на йш
-
ла до мо
ря, трош
ки за
па
да
ючи в
пе
ре
яр
ку, і че
рез ту ву
ли
цю, як
че
рез во
ро
та, бу
ло вид
но в да
ле
-
чині ши
ро
кий простір: го
ру Лан
-
же
рон над мо
рем, а ко
ло го
ри
синє ши
ро
ке мо
ре, за
ку
та
не в бі
-
лий, ле
генький, про
зо
рий ту
-
ман.
Комашко за
ду
мав
ся, вту
пив очі
в си
зу імлу на морі, де бли
ща
ли
зо
лоті скал
ки на воді, де біліли
вітри
ла ко
раблів. Він не
на
че ба
-
чив в тій срібній імлі, в то
му во
-
руш
ли
во
му жва
во
му морі жва
ву
Са
ню, ба
чив її сині очі, ясні ку
че
-
рі, об
виті бла
кит
ни
ми не
за
буд
-
ка
ми. Во
на ніби мріла пе
ред ним
в тій по
етичній да
лечі, не
на
че
ле
генький хе
ру
вим.
Легенька м'яка ру
ка ти
хо впа
ла
на Ко
маш
ко
ве пле
че. Він увесь
ки
нув
ся, як ки
да
ються ду
же не
-
р
вові лю
де. Пе
ред ним сто
яв Ма
-
в
родін. Він зняв со
лом'яно
го
бри
ля й об
ти
рав піт з ло
ба та
пр
и
г
лад
жу
вав гла
денько при
че
-
сані вис
ки, ще мокрі після ку
па
-
н
ня.
-
Чого це ви за
ду
ма
лись? - ти
хо
спи
тав Мав
родін.
-
Хіба ви не знаєте, за що я ду
-
мав? - обізвав
ся Ко
маш
ко. - Хо
чу
не ду
ма
ти за неї і все-та
ки ду
-
маю: во
на ніко
ли не схо
дить з
мо
єї дум
ки: не
на
че якісь ча
ри
на
с
ла
но на ме
не.
-
Нема? - спи
тав Мав
родін.
-
Нема! - Жду, жду, не діждусь.
Мо
же, во
на пе
ре
ду
ма
ла й не по
-
їде з на
ми на Ма
лий Фон
тан, -
про
мо
вив Ко
маш
ко.
-
Шкода бу
де, - ска
зав Мав
родін
і сів на лавці попліч з Ко
маш
ком.
- А вже б час їха
ти, по
ки не вда
-
ри
ла спе
ка, - ска
зав Мав
родін тро
-
хи зго
дом.
Тим ча
сом в сквері між акація
-
ми за
ми
готів білий круг
лий бри
-
ль Арис
ти
да Се
лаб
ро
са. Бриль
то зни
кав за ку
па
ми кущів, то
знов ви
ни
кав між акаціями. Дов
-
га біла стьожка, об
ви
та кру
гом
бри
ля, спус
ка
лась кінця
ми на
плечі і мет
ля
лась од швид
кої хо
-
ди. Се
лаб
рос хо
див по але
ях і ки
-
дав гост
ри
ми очи
ма по доріжках
в сквері, швид
ко по
вер
та
ючи
свою ку
че
ря
ву го
ло
ву на всі бо
-
ки. Він виг
ля
дав Му
раш
ко
ву. Му
-
раш
ко
ва з'яви
лась на кінці алеї.
Се
лаб
рос побіг до неї на
зустріч.
Він взяв її за ру
ку й так міцно
зда
вив, що во
на на
си
лу здер
жа
-
ла крик. Му
раш
ко
ва по
чу
ти
ла,
що йо
го ру
ка бу
ла га
ря
ча й тру
-
си
лась. Се
лаб
рос був пал
кий, як
при
сок, ще й до то
го ду
же оп
-
риш
ку
ва
тий на вда
чу.
-
Чого ви приїха
ли в Одес? -
спи
та
ла во
на в Се
лаб
ро
са тро
хи
сер
ди
то.
-
Щоб по
ди
ви
тись на вас. Я де
-
нь не ба
чив вас в Ки
ши
неві й
тро
хи не вмер, - про
мо
вив Се
ла
-
б
рос, див
ля
чись на На
деж
ду Му
-
раш
ко
ву пал
ки
ми очи
ма.
-
Вертайтесь за
раз до
до
му! -
ска
за
ла Му
раш
ко
ва спокійно,
але твер
до.
-
Не вер
нусь; бу
ду до
ти ти
ня
ти
-
сь по Одесі, до
ки ви ту
теч
ки бу
-
де
те, - ска
зав Се
лаб
рос, див
ля
-
чи
сь на Му
раш
ко
ву пал
ки
ми
очи
ма. - Я вмру, як вас дов
го не
ба
чи
ти
му.
Мурашкова тро
хи стур
бу
ва
лась
од тих пал
ких слів, в яких ви
яв
-
ля
лось нев
дер
жа
не пал
ке сер
це.
-
Не ходіть за мною слідком.
Лю
де кмітливі: поч
нуть кмітить
та прикмічать; ме
не ос
лав
лять, -
ти
хо обізва
лась Му
раш
ко
ва і не
пішла, а побігла на доріжку скве
-
ру на про
га
ли
ни, звідкіль бу
ло
вид
но лю
дей.
Аристид пішов мерщій за нею
слідком, наз
дог
нав і вхо
пив за
ру
ку; в йо
го ру
ка тру
си
лась, не
-
на
че в про
пас
ниці.
-
Буду хо
дить за ва
ми, бу
ду ло
-
вить ваші сліди, бо зго
рю од жа
-
дан
ня, як не ба
чи
ти
му ва
ших чо
-
р
них очей, - ти
хо про
мо
вив Се
-
ла
б
рос. -Де бу
де
те ви, там бу
ду й
я!..
-
Пустіть ме
не! Не мор
дуй
те ме
-
не на
да
рем
но! Я в Одесі не са
ма,
а з знай
оми
ми, без ма
тері, - ска
-
за
ла Му
раш
ко
ва.
-
Нащо вам ма
ти? Ви лю
ди
на
са
мостійна. Ви вже не ди
ти
на, -
ска
зав Арис
тид, і в йо
го сло
вах
по
чув
ся го
лос дес
по
та. - Киньте
ці ди
тячі пог
ля
ди. Ви маєте пра
-
во жи
ти по своїй волі, вво
ля
ти
свою во
лю. Ви са
мостійна лю
ди
-
на, хоч ви й дівчи
на, - ска
зав
Арис
тид.
-
Але я все-та
ки жен
щи
на. Моя
ре
пу
тація…
-
Не вва
жай
те на ту ре
пу
тацію.
Ви лю
ди
на сього
час
на, лібе
ра
ль
-
на. Киньте старі за
бо
бо
ни, хоч
го
ди
ну по
го
воріть зо мною, хоч
од
ну хви
лин
ку! - бла
гав Се
лаб
-
рос, і в йо
го очі од
ра
зу ста
ли ти
-
хі, м'які, лас
каві, бла
га
ючі.
-
Не мо
жу, не мо
жу, - ти
хо ше
-
потіла Му
раш
ко
ва.
-
Киньмо оцю гу
лян
ку, ходім
над мо
ре, бу
де
мо гу
ля
ти вдвох
над мо
рем; ти на
ди
виш
ся на мо
-
ре, нап'єшся щас
тя, ко
хан
ня. Ми
най
ме
мо чо
вен, ся
де
мо й поп
ли
-
ве
мо да
ле
ко-да
ле
ко од лю
дей на
мо
ре! Уп'ємось по
езією мо
ря, по
-
е
зією сер
ця на
са
моті, в тиші, по
-
е
зією без слів, як піснею без
слів, - бла
гав Се
лаб
рос.
-
Цитьте!.. Он
деч
ки наші знай
-
омі, - за
ше
потіла сли
ве ниш
ком
Му
раш
ко
ва й хутчій пішла до ті
-
єї лав
ки, де сидів Ко
маш
ко з
Мав
родіним. Се
лаб
рос зос
тав
ся
сам.
Незабаром на сквері з-за ку
пи
зе
ле
них кущів ви
ник
ла ви
со
ка
пос
тать Сергія Бо
ро
давкіна. По
-
руч з ним йшла йо
го сест
ра, Хри
-
с
ти
на Сте
панівна Ми
лаш
ке
ви
че
-
ва, та
ка зав
виш
ки, як і її брат, ті
-
лис
та, аж ог
ряд
на, з дов
гу
вас
-
тим рум'яним ли
цем. Зда
ва
лось,
ніби два мо
ну
мен
ти зійшли з
підста
вок і гу
ля
ли по сквері. За
ни
ми слідком йшли чо
ти
ри не
-
мо
лоді брю
не
ти. Бо
ро
давкін та
-
ки не втерпів: нак
ли
кав на гу
-
лян
ку цілу мет
ку своєї ком
панії
залізно
до
рож
них уря
довців. На
уря
дов
цях бу
ли ба
гаті уб
ран
ня;
на пальцях лисніли зо
лоті пе
рс
-
т
ні з діаман
та
ми. І Бо
ро
давкін і
йо
го то
ва
риші бу
ли бліді, зас
-
пані. По їх сон
них очах бу
ло зна
-
ть, що во
ни цілу ніченьку пи
ли,
гу
ля
ли та в кар
ти гра
ли. Бо
ро
-
давкін і йо
го сест
ра прий
шли на
збірне місце й поз
до
ров
ка
лись з
усіма. Брат ніс в руці ко
шик, нак
-
ри
тий хуст
кою; сест
ра дер
жа
ла
в руці чи
ма
лий ву
зел, за
ви
ну
тий
в папір.
-
А от і ми! та ще й не з по
ро
ж
-
німи ру
ка
ми! - ве
се
ло про
мо
вив
Бо
ро
давкін.
-
Що це та
ке в ру
ках в вас? -
спи
тав Мав
родін в Бо
ро
давкіна,
ла
па
ючи ру
кою ко
шик.
-
Пляшечки з пи
вом та з ви
ном,
- од
ка
зав Бо
ро
давкін. - А ви ду
-
ма
ли, що я, надісь, прий
ду з по
-
рожніми ру
ка
ми, як оце ви?
-
Бач, які зви
чай
ні ка
ва
ле
ри!
Са
мі йдуть гу
ля
ти, а ме
не й не
зап
ро
си
ли. Хіба ж я не да
ма, та
ще й не мо
ло
да? Не за
бу
вай
те,
що я удо
ви
ця, та ще й не
по
га
на,
- ве
се
ло за
ще
бе
та
ла Хрис
ти
на
Сте
панівна.
-
Знаємо, знаємо й не за
бу
ває
-
мо, - обізвав
ся Ко
маш
ко.
Христина Сте
панівна вже дав
-
не
нько ста
ла удо
вою. Во
на втек
-
ла од сво
го навісно
го батька че
-
рез вікно вночі й по
таєнці повін
-
ча
лась з сусідом, діди
чем Ми
ла
-
ш
ке
ви
чем. Че
рез годів де
сять
во
на зос
та
лась удо
вою, са
ма ха
-
зяй
ну
ва
ла, до
ки їй не ос
то
гид
ло.
Не ма
ючи дітей, во
на зго
дом по
-
тім про
да
ла зем
лю, пок
ла
ла гро
-
ші в банк і жи
ла собі, як вільна
пташ
ка, взим
ку - в Одесі, або в
Києві, або в бра
та, кот
ро
го во
на
ду
же лю
би
ла, а влітку во
на, як
сте
по
ва пташ
ка, пе
реїжджа
ла з
се
ла в се
ло до своїх ро
ди
чок. Її
усі лю
би
ли за ве
се
лу вда
чу, за
жа
р
ти. Во
на вміла ду
же доб
ре
гра
ти на фор
теп'яні, співа
ла не
-
по
га
но, лю
би
ла те
атр, ма
ла по
е
-
тич
ну ду
шу, але бу
ла без
робітна
лю
ди
на й не ма
ла ніякісінької
по
важ
ної ідеї в го
лові, ніякісі
-
нько
го нап
рям
ку, навіть не ма
ла
й по
тя
гу до чо
гось ви
що
го, ідей
-
но
го. Усякі ідеї та прин
ци
пи бу
-
ли зад
ля неї нудні та мо
роч
ливі
для го
ло
ви. За
те ж во
на лю
би
ла
ве
се
ле жит
тя й ве
се
лих лю
дей. З
знай
оми
ми па
ни
ча
ми во
на жар
-
ту
ва
ла, зачіпа
ла їх, сми
ка
ла, тор
-
са
ла й навіть тро
хи не бо
ро
лась
з ни
ми. Пан
ни ско
са пог
ля
да
ли
на неї че
рез те, що во
на лю
би
ла
пус
ту
вать, але лю
би
ли її й прий
-
ма
ли в своє то
ва
рист
во. Хрис
ти
-
на са
ма се
бе зва
ла здичілою ін
-
сти
тут
кою. Ве
се
ла та завж
ди ба
-
дьорис
та, во
на й ко
шик з пляш
-
ка
ми й за
кус
ки ку
пи
ла за свої
гроші.
-
Чого ж це вас так ма
ло? - спи
-
та
ла Хрис
ти
на в Ко
маш
ка. - Я на
то
му Фон
тані вмру з нудьги з са
-
ми
ми ва
ми. Де ж ваші пан
ни?
-
Ще не прий
шли, а мо
же й не
прий
дуть, - обізвав
ся Ко
маш
ко і
з ти
ми сло
ва
ми по
хи
лив го
ло
ву.
Він вже не чув, як ще
бе
та
ла
Хри
с
ти
на, і все не
на
че ба
чив
свою до
ро
гу Са
ню в ки
ши
невсь
-
ко
му сад
ку вес
ною, в густій алеї
з акацій са
ме в цвіту, де він по
-
ба
чив її впер
ше. От Са
ня ніби си
-
дить в сад
ку по
руч з Му
раш
ко
-
вою в біло
му уб
ранні, гар
на й
яс
на, як вес
на. Че
рез зе
ле
ний
лист акацій, че
рез білий па
ху
-
чий цвіт ллється сон
це й па
дає
зо
ло
ти
ми пля
ма
ми на її ру
ся
ву
го
ло
ву, об
си
пає її всю зе
ле
ну
ва
-
тим сяй
вом. Во
на си
дить, мов
Дні
про
ва ру
сал
ка, по
руч з чор
-
ня
вою грецькою на
ядою, не
на
че
то
не в зе
ле
но
му світі й ма
нить
йо
го до се
бе ти
хи
ми бла
кит
ни
-
ми очи
ма та яс
ни
ми ку
че
ря
ми.
Комашко в за
думі нес
подіва
но
по
чув Са
нин го
лос. Він підвів
очі. Са
ня сто
яла в зе
ле
ну
ва
то
му
світі в тіні акацій та чи
нар і
привітно кив
ну
ла до йо
го го
ло
-
вою. Він схо
пив
ся, кив
нув ру
кою
на своє місце й поп
ро
сив її сісти.
Са
ня пурх
ну
ла, мов пташ
ка, й сі
-
ла на лавці.
-
Спасибі вам, Вікто
ре Ти
то
ви
-
чу! - ска
за
ла во
на, осміхнув
шись.
-
Я бо
яв
ся, що ви не поїде
те з
на
ми на гу
лян
ку, - ска
зав Ко
ма
-
ш
ко. І йо
го ве
селі карі очі не
на
-
че засміялись до Сані. Са
нині очі
не
на
че вли
ли в йо
го ду
шу ве
-
селість: усе ста
ло для йо
го гар
не
од
ра
зу, не
на
че од якихсь чарів. І
да
ле
ке си
зе мо
ре, і синє не
бо, і
зе
ле
ний са
док, і бриз
ки фон
та
ну
- все ніби ожи
ло й засміялось до
йо
го. Хрис
ти
на сто
яла за ним і
морг
ну
ла до Сані. Са
ня осміхну
-
лась.
Всі посіда
ли на дов
гих лав
ках і
ба
ла
ка
ли. Всі жда
ли, по
ки при
-
бу
де трам
вай. Ко
ли це на алеї
не
на
че на
ма
лю
ва
лась ви
со
ка Се
-
лаб
ро
со
ва пос
тать. Се
лаб
рос
вже тро
хи одійшов: пал
ке сер
це
ущух
ло. Він ішов по
ма
леньку,
не
мов з ве
ли
кою по
ва
гою до се
-
бе ніс на собі свою чор
ну підст
-
ри
же
ну бо
ро
ду, свою ку
че
ря
ву
го
ло
ву та ши
ро
ку білу стьожку
на брилі. Підпи
ра
ючись з по
ва
-
гом зон
ти
ком, не
на
че жрець ко
-
с
ту
ром, він йшов по
важ
ною хо
-
дою жре
ця або давнього філо
со
-
фа, лед
ве со
ва
ючи но
га
ми. Пок
-
ло
нив
шись, він по
дав ру
ку пан
-
нам, лед
ве гля
нув
ши на Му
раш
-
ко
ву, не
на
че впер
ше її ба
чив. Од
-
на
че йо
го уда
ва
на по
важність
не
за
ба
ром зник
ла з йо
го ли
ця.
Він дрібно та швид
ко за
го
во
рив
з пан
на
ми.
-
Добридень вам, си
ня стьожко!
- гук
нув він до Сані. -Ого! тут є й
чер
во
на стьожка! - ска
зав він до
Му
раш
ко
вої.
-
Єй си
ня, є й чер
во
на стьожка,
є навіть да
ма без стьожки, - ве
-
се
ло ска
за
ла Хрис
ти
на. - А які
стьожки ви най
більше лю
би
те:
чи сині, чи чер
воні?
-
Не вга
даєте, яка стьожка мені
най
упо
добніша, - ска
зав Се
лаб
-
рос, ско
са зир
нув
ши на чер
во
ну
стьожку на плечі в Му
раш
ко
вої.
-
Ого-го! та ви та
ки ве
ред
ливі! -
ска
за
ла Хрис
ти
на.
-
Що це ви зве
те нас стьожка
-
ми? Хіба в нас не
ма ймен
ня? -
ска
за
ла до Се
лаб
ро
са Са
ня.
-
Є ймен
ня, є! Хто ж за це не
знає? Вас та
ки ж який
сь піп хре
-
с
тив, - ска
зав Се
лаб
рос.
Саня не лю
би
ла Се
лаб
ро
са за
те, що він був тро
хи не
делікат
-
ний в сло
вах і го
во
рив ча
сом не
-
п
риємне пан
нам. Різкий на язик,
гру
бу
ва
тий, як усі си
ни півдня,
Се
лаб
рос ча
сом гру
бо різав пра
-
в
ду в вічі не од
ним пан
нам.
-
А що, чи поїде
те пак на Ма
лий
Фон
тан на гу
лян
ку? Сьогодні
на
д
ворі го
ди
на, гар
но, яс
но. Як
ви поїде
те, то поїду й я з ва
ми,
ко
ли ме
не не про
же
не
те, - про
-
мо
вив Се
лаб
рос. - Ви ме
не не
про
же
не
те? - спи
тав він, обер
та
-
ючись до паннів.
-
Ні, не про
же
не
мо: ми не вда
-
ли
ся в вас і лю
дей не роз
го
ни
мо
комплімен
та
ми, - так са
мо різко
да
ла здачі Са
ня.
Чорні бро
ви в Се
лаб
ро
са на од
-
ну мить зійшли
ся й знов розі
-
йшлись. Він втяг верх
ню гу
бу й
при
щик
нув її зу
ба
ми.
-
Не ду
мав я, що маю вда
чу роз
-
га
ня
ти паннів… - ска
зав він ни
-
зьким го
ло
сом.
-
А от удо
виць, то ви й не роз
-
же
не
те! Удо
виці не
ве
ликі стра
-
хо
по
ло
хи й вас не ду
же-то зля
-
ка
лись, - ве
се
ло обізва
лась Хрис
-
ти
на.
-
Що це в вас за штуч
ка в ру
ках?
- спи
тав Се
лаб
рос в Хрис
ти
ни й
не
це
ре
мон
но ляп
нув пальця
ми
по тій штучці.
-
Ет! не ска
жу: не
хай кор
тить.
До
відаєтесь на Фон
тані, - ска
за
-
ла Хрис
ти
на.
-
Та й ви не з по
рожніми ру
ка
-
ми! - ска
зав Се
лаб
рос, обер
та
ю
-
чи
сь до Бо
ро
давкіна.
-
Авжеж не з по
рожніми. За
пас
біди не чи
нить. Я, бач
те, люб
лю
по
езію, але не за
бу
ваю й за про
-
зу, - ска
зав Бо
ро
давкін.
-
І доб
ре ро
би
те, бо тут зібра
-
лись все по
ети та по
ет
ки, що за
ту про
зу не ду
же дба
ють, - про
-
мо
вив Се
лаб
рос.
-
Поети - цеб
то ви, це я знаю; а
по
еток між на
ми не
ма; ми лю
де
по
зи
тивні, - за
ще
бе
та
ла Са
ня.
Селаброс за
гар
бав собі той ко
-
м
плімент і знов уда
вав по
важ
ну
міну. Окрім ко
рес
пон
денцій в га
-
зе
ти, він пи
сав ще й вірші і, ска
-
зав
ши щи
ру прав
ду, вірші по
г
а
-
ні; їх не хотів дру
ку
ва
ти ні один
ре
дак
тор га
зет.
Тим ча
сом в перс
пек
тиві ву
лиці
вже су
нув
ся ва
гон трам
ваю. Всі
схо
пи
лись з ла
вок і хап
ком ру
-
ши
ли з місця. Ва
гон став ко
ло
алеї. Усе то
ва
рист
во ки
ну
лось в
ва
гон. Пан
ни сіли вкупі на одній
лавці, па
ничі за
раз за ни
ми.
-
Фесенко не прий
шов і доб
ре
зро
бив, - ска
зав ти
хенько Ко
ма
-
ш
ко до Мав
родіна.
-
І доб
ре зро
бив, - ниш
ком обі
з
-
вав
ся Мав
родін.
Вагон по
волі по
со
ву
вав
ся між
гус
ти
ми акаціями, кот
ри
ми об
-
са
д
жені одеські ву
лиці, і не
за
ба
-
ром доїхав до станції за містом,
де пе
реп
ря
га
ють коні. Уся ком
-
панія по
роз
хо
ди
лась попід ака
-
ціями, хо
ва
ючись в хо
ло
док од
пе
ку
чо
го сон
ця. Тільки що пе
ре
-
п
ряг
ли коні і всі по
ча
ли сіда
ти,
як до са
мо
го ва
го
на при
ка
тав
гар
ненький фа
етон, зап
ря
же
ний
па
рою бас
ких ко
ней. З фа
ето
на
про
вор
но вис
ко
чив Фе
сен
ко, уб
-
ра
ний, як до вінця. Свіжий кос
-
тюм з шов
ко
вої жов
ту
ва
тої че
-
сучі аж лиснів на сонці. Ви
со
кий
циліндер на го
лові бли
щав; на
пальці бли
щав зо
ло
тий перс
те
-
нь з ал
ма
зом; че
рез пле
че бу
ло
пе
ре
ки
ну
те пальто з шов
ко
вою
квітчас
тою підбійкою на іспан
-
сь
кий лад, з ши
ро
ки
ми біли
ми
сму
га
ми. Фе
сен
ко аж сяв, ви
чи
-
ще
ний, ви
ми
тий, рум'яний, з за
-
к
ру
че
ни
ми ку
че
ря
ми на вис
ках,
з на
фар
бо
ва
ни
ми ву
си
ка
ми та
гра
ціозною шпан
кою на підбор
і
-
д
ді.
Він при
че
пу
рив
ся так для Сані.
Са
ня йо
му ду
же спо
до
ба
лась…
По
руч з ним сидів Мокрієвський.
Цього флег
ма
тич
но
го Мокрієв
-
сь
ко
го Фе
сен
ко скрізь тя
гав за
со
бою, як ду
рень сту
пу, для ком
-
панії. Фе
сен
ко ско
чив з фа
ето
на,
зро
бив граціозний не поклін, а
який
сь ре
ве
ранс до усеї ком
панії
за
га
лом, зняв
ши циліндер і кла
-
ня
ючись го
ло
вою тро
хи набік.
Поклін вий
шов не до паннів, а
до ко
ней. Чор
ний шну
ро
чок од
пе
нс
не за
теліпав
ся на шов
ковій
жи
летці. Фе
сен
ко вско
чив в ва
-
гон і на льоту по
хап
цем су
нув
ру
ку па
ни
чам. Ко
маш
ко та Мав
-
родін якось з не
охо
тою по
да
ли
йо
му ру
ку: во
ни не лю
би
ли йо
-
го.
-
А бо
дай йо
му тряс
ця та бо
ляч
-
ка! приїхав-та
ки! - ска
зав Мав
-
родін ниш
ком до Ко
маш
ка.
Вагон ти
хо по
ко
тив
ся по до
ро
-
зі, не
дав
неч
ко по
литій во
дою.
По обид
ва бо
ки до
ро
ги ми
готіли
дачі, що то
ну
ли в сад
ках з акацій
та аб
ри
косів. Поїзд їхав не
на
че
лісом, ніби між дво
ма зе
ле
ни
ми
стіна
ми. Між акаціями по
де
ку
ди
виг
ля
да
ли білі стіни дач одесь
-
ких банкірів та арис
ток
ратів, га
-
р
них, як цяцьки, з ле
геньки
ми
пор
ти
ка
ми, з ко
ло
на
ми, обп
ле
-
те
ни
ми ди
ким ви
ног
ра
дом. Пе
-
ред да
ча
ми, в дво
ри
ках, зе
ле
ні
-
ли прос
торні квітни
ки.
На зе
ле
но
му свіжо
му га
зоні ск
-
рі
з
ь темніли роз
ки
дані, не
на
че
ялин
ки, тем
но-зе
лені кущі туй,
ясніли пля
ма
ми клум
би квіток,
кущі рож-цен
ти
фолій. На мар
му
-
ро
вих стовп
чи
ках сто
яли се
ред
га
зо
ну ва
зо
ни з ста
ри
ми ку
че
ря
-
ви
ми столітни
ка
ми. З тих ва
зо
-
нів та клумб, з тих розкішних зе
-
ле
них за
ку
точків повіва
ло про
-
хо
ло
дою. Далі до
ро
га ста
ла ще
ве
селіша: сад
ки ста
ли густіші;
по
зад садків зе
леніли ви
ног
рад
-
ни
ки. З-за акацій виг
ля
да
ли ле
-
генькі баш
ти, сіренькі гар
ненькі
бані тих дач, що сто
яли на го
рах
над са
мим мо
рем. Скрізь ми
го
ті
-
ли чисті квітни
ки, ве
селі вікон
-
ця, гарні пор
ти
ки. Три верст
ви
ве
се
лої до
ро
ги про
май
ну
ли так
швид
ко, що мо
ло
да ком
панія й
нез
чу
лась.
Трамвай спи
нив
ся ко
ло са
мо
го
воз
во
зу до мо
ря. Ко
ло мо
ря в то
-
му місці розс
ту
пи
лись го
ри, і
між дво
ма го
ра
ми, на спус
ку, як
че
рез во
ро
та, нес
подіва
но за
си
-
ні
ло ши
ро
ке тем
не мо
ре, зас
ло
-
ня
ючи по
ло
ви
ну обрію. Вкри
те
ма
леньки
ми хвилька
ми, во
но ні
-
би дри
жа
ло, во
ру
ши
лось, пуль
-
су
ва
ло, не
на
че здо
ро
ве жи
ве лю
-
дське тіло, на
ли
те кров'ю.
З мо
ря по
тяг
ло ти
хим, вог
ким,
свіжим вітре
цем. Пах
ну
ло та
ким
чис
тим, лег
ким повітрям, не
на
-
че во
но спа
да
ло десь з ви
со
ких
гір, з ви
со
чи
ни чис
то
го не
ба. Уся
ком
панія, втом
ле
на ду
хо
тою, по
-
ж
вавіша
ла, за
во
ру
ши
лась, по
ве
-
селіша
ла. І ши
ро
ке мо
ре, і про
-
стір без кінця, і морське повітря
роз
во
ру
шує ду
шу, ве
се
лить сер
-
це. По
езією повіває з то
го ши
ро
-
ко
го морсько
го прос
то
ру; сер
це
жвавішає, пісня йде на ду
шу,
мрії підніма
ються роєм, ли
нуть
да
ле
ко-да
ле
ко, в інший іде
аль
-
ний світ; ду
ми ясніша
ють, сло
ва
ллються плав
ко, як морські лег
-
кі хвилі. Скільки ви
со
ких по
ем
навіяло ти, синє мо
ре, на геніїв
людськості!
Доріжка до мо
ря ви
ла
ся кру
то
на
низ по кам'яних не
ши
ро
ких
схо
дах. Са
ня, мов ле
генька ласті
-
вка, по
пе
ред усіх пурх
ну
ла на
-
низ по схо
дах. За нею пішла по
-
важ
но Му
раш
ко
ва. Ще вся ком
-
панія по
ма
леньку та по
ти
хе
се
-
нь
ку су
ну
лась по схо
дах, а Са
ня
вже збігла на
низ, побігла до ста
-
рих ши
ро
ких бе
рестів і сіла на
лавці.
Поруч з нею ря
дом сіла Му
раш
-
ко
ва. Усі слідком за пан
на
ми по
-
сіда
ли ряд
ка
ми на дов
гих лав
-
ках. Усіх ма
нив до се
бе хо
ло
док
під гус
ти
ми гілляс
ти
ми бе
рес
та
-
ми після ду
хо
ти та спе
ки в до
-
розі. Місце бу
ло чу
до
ве. За
ку
то
-
чок був по
етич
ний. Про
ти бе
ре
-
стів сто
яли скелі, що ви
су
ну
лись
з го
ри, як стіни, а з се
ре
ди
ни
скелі, з тем
ної пе
че
ри дзюр
ча
ла
цівкою хо
лод
на во
да й па
да
ла в
кам'яний ба
сей
н. Це був той
єди
ний фон
тан, од кот
ро
го
проз
ва
ли усю ту місци
ну «Ма
-
лим Фон
та
ном». Пе
ред ске
лею
лисніло чис
те прос
тор
не місце,
об
си
па
не жорст
вою жов
тої фар
-
би. Кру
гом рос
ли старі бе
рес
ти,
ки
да
ючи од се
бе гус
ту тінь. Далі
за бе
рес
та
ми на те
расі, що йшла
над са
мий ске
ляс
тий бе
рег мо
-
ря, сто
яла ста
ра низька гос
ти
ни
-
ця, зак
ри
та ку
ща
ми. Че
рез гілки
бе
рестів синіло мо
ре, бли
ща
ла
ши
ро
ка те
ра
са над мо
рем, зас
-
тав
ле
на сто
ла
ми та стільця
ми в
хо
лод
ку од по
де
ку
ди роз
ки
да
-
них ста
рих акацій та бе
рестів.
Весела ком
панія, сівши по лав
-
ках, спо
чи
ва
ла після спе
ки в до
-
розі. Ми
лаш
ке
ви
че
ва роз
чер
во
-
ні
лась і об
ма
ху
ва
ла ли
це хус
точ
-
кою. Па
ничі поздійма
ли брилі.
Фе
сен
ко об
тер хус
точ
кою ло
ба
та повні чер
воні що
ки. По
тяг
ло
з мо
ря свіжим вог
ким вітре
цем.
По
чу
лась морська вогкість; бу
ло
чу
ти морське со
ло
ну
ва
те пові
-
тря з тон
ким ду
хом йо
ду од мор
-
ських рос
лин. На ши
рокій те
расі
ніби віяло вес
ною, пах
ло маєм.
Повітря вли
ва
ло в гру
ди свіжі
-
сть, бадьори
ло нер
ви, ду
шу.
Усі бу
ли ве
селі; всім хотілось
роз
мов
ля
ти. Пан
ни за
ще
бе
та
ли
поміж со
бою, як ластівки вес
-
ною, вер
нув
шись з да
ле
ко
го га
-
ря
чо
го вирію в па
ху
чий вес
ною
край.
Бородавкін нес
подіва
но встав з
місця, ви
тяг з ки
шені ко
ло
ду ка
-
рт і підніс своїм при
яте
лям, уря
-
дов
цям, про
мов
ля
ючи до їх:
-
А що, доб
родії! не бу
де
мо га
-
яти до
ро
го
го ча
су. Ходім далі на
те
ра
су та ся
де
мо десь да
ле
ко в
хо
лод
ку, в тіні гус
тих де
рев, пі
-
доб
гав
ши по-ту
рецькій но
ги, та
од
да
мось своїй по
езії…
-
Невже ви оце приїха
ли над
мо
ре, щоб підоб
гать но
ги на зе
-
млі та гра
ти в кар
ти? - крик
нув
Фе
сен
ко. - А по
езія, а мо
ре?!
-
Нехай вам по
езія та мо
ре! а
оце на
ше, - ска
зав Бо
ро
давкін і
ро
з
дав по карті своїм то
ва
ри
-
шам. Во
ни заб
ра
ли по карті й
по
тяг
ли
ся в кущі за Бо
ро
дав
кі
-
ним, кот
рий по
волік здо
ро
во
го
ко
ши
ка з пляш
ка
ми та хар
ча
ми.
-
Як схо
че
те їсти та пи
ти, то
про
си
мо до нас в тінь де
рев, -
про
мо
вив Бо
ро
давкін, ог
ля
да
-
ючись до ком
панії.
Усі засміялись. Фе
сен
ко за
ре
го
-
тав
ся, обер
та
ючись до Сані Нав
-
роцької, і про
мо
вив:
-
Ой про
за, про
за! Що ви на це
ска
же
те, Олек
санд
ро Ха
ри
тонів
-
но?
-
Нічого не ска
жу, - обізва
лась
Са
ня. - Що од
но
му в житті про
за,
то дру
го
му здається ви
со
кою
по
езією…
-
А ви пох
ва
ли
те та
ку по
езію? -
спи
тав
ся він в Сані.
-
Бог йо
го зна, що ска
за
ти вам
на це, бо я не тям
лю цеї по
езії: я
в кар
ти не граю.
-
Ви лю
би
те квітки та му
зи
ку?
Я вга
дую ваш по
тяг, - ска
зав він
з осміхом.
-
Чом же не лю
бить квіток або
му
зи
ки? Це не див
на річ. Мені
здається, що й ви лю
би
те квітки
та му
зи
ку, - ска
за
ла Са
ня, осміха
-
ючись.
Фесенко вже дав
ненько за
див
-
ляв
ся на Са
нині бла
китні, як не
-
бо, очі. На паннів він ди
вив
ся, як
на квітки, яки
ми мож
на пог
ра
-
тись та й по
ки
ну
ти. Ро
зум
на Са
-
ня своїм діво
чим інстинк
том од
-
ра
зу пос
те
рег
ла той звіря
чий
огонь в хи
жих Фе
сен
ко
вих очах.
Во
на ду
хом по
чу
ва
ла йо
го жи
во
-
тин
ний по
тяг, як уміють пос
те
-
ре
га
ти це пан
ни з доб
рим роз
-
вит
ком ро
зу
му та з нап
ра
вою до
чо
гось ви
що
го, ідей
но
го. Але бу
-
ли й такі пан
ни, що не ро
зуміли
й не пос
те
ре
га
ли цього в Фе
сен
-
кові і лип
ли до йо
го, як бджо
ли
до ме
ду.
Саня од
вер
ну
лась од Фе
сен
ка й
за
го
во
ри
ла з Му
раш
ко
вою.
Розмова ста
ла за
гальною. Біл
ь
-
ше за всіх кри
чав Се
лаб
рос, обе
-
р
та
ючись з роз
мо
вою до Ко
маш
-
ка. В той час Фе
сен
ко нес
подіва
-
но зник десь за ку
ща
ми й пе
ре
-
го
дя вий
шов на те
ра
су, не
су
чи в
ру
ках два не
ве
личкі бу
ке
ти
ки з
рож цен
ти
фолій та білих лелій.
Зда
ва
лось, ніби Фе
сен
ко ви
тяг їх
десь з мо
ря або ви
ко
пав з-під ка
-
міння. Він підсту
пив по-те
ат
ра
-
ль
но
му до Нав
роцької й по
дав їй
більший бу
кет; дру
гий бу
ке
тик
він по
дав Му
раш
ковій, пев
но,
для то
го тільки, щоб за
мас
ку
ва
-
ти свою хіть піддоб
ри
тись до
На
в
роцької. Він ос
ту
пив
ся на
ступінь од паннів і став про
ти
Нав
роцької в те
ат
ральній позі.
Ко
маш
ко на
су
пив бро
ви. В очах
в Се
лаб
ро
са засвітив
ся во
гонь:
йо
му зда
лось, що Фе
сен
ко за
по
-
бігає лас
ки в Му
раш
ко
вої.
-
А мені не
ма бу
ке
та? - обізва
-
лась ве
се
ла Хрис
ти
на Ми
лаш
ке
-
ви
че
ва. - Бач
те які! за ме
не, удо
-
ву, й за
бу
ваєте! Це гарні ка
ва
ле
-
ри нас
та
ли те
пер на світі.
Всі за
ре
го
та
лись. Фе
сен
ко по
-
хи
лив го
ло
ву, спус
тив очі, осмі
-
хнув
ся, ніби за
со
ро
мив
ся, як па
-
н
на: чуєте; мов
ляв, яка гру
ба та
прос
та ця сте
по
ва ди
ка да
ма.
Саня Нав
роцька че
рез си
лу,
зне
х
о
тя прос
тяг
ла ру
ку й узя
ла
бу
кет.
-
Яку п'єсу ви те
пер вчи
те на
фор
теп'яні? - спи
тав Фе
сен
ко в
Нав
роцької.
-
Сказала б вам, та, їй-бо
гу, за
-
бу
ла. Я чи
ма
ло п'єс граю, - зне
-
хо
тя обізва
лась во
на.
-
Але ж є між ни
ми од
на, яку ви
най
більше впо
до
ба
ли собі, - ска
-
зав Фе
сен
ко, нак
ру
чу
ючи на па
-
лець шну
ро
чок од пенс
не.
-
Гм… Не знаю, що й ска
за
ти
вам. Я най
більше люб
лю ве
се
лу
му
зи
ку, але ча
сом не граю ін
-
ших, окрім смут
них п'єс, - од
по
-
віла Нав
роцька.
Фесенко ста
вав в мальовничій
позі, пе
рес
ту
пав з но
ги на но
гу,
пин
дю
чивсь, сил
ку
вав
ся бу
ти
гра
ціозним в ма
не
рах, але ча
сом
нез
руч
ний мах ру
кою або вип
ну
-
те не в міру коліно ви
да
ва
ли йо
-
го міщанський рід і міщанські
за
ба
ги.
-
Що ж ви те
пер ви
ши
ваєте? Які
взорці? - наг
ло спи
тав Фе
сен
ко.
Навроцька зо
би
ди
лась, що він
зав
да
вав їй такі нікчемні пи
тан
-
ня, не
на
че го
во
рив з мо
ло
день
-
кою вітро
гон
кою, гімна
зист
кою.
Во
на роз
сер
ди
лась.
-
Я нічо
го не ви
ши
ваю. Я не лю
-
б
лю ши
ти: це для ме
не нуд
на
ро
бо
та. Я люб
лю більше книж
-
ки, ніж гол
ки та нит
ки. Бу
де вже
з нас тих го
лок та ни
ток, тих
шва
чок, - ска
за
ла Нав
роцька, і в
її го
лосі задз
веніла лег
ка розд
-
ра
то
ваність.
-
Ви встоюєте за пра
во жен
-
щин? - спи
тав в Нав
роцької Фе
-
сен
ко, щоб про
тяг
ти роз
мо
ву й
заціка
ви
ти Са
ню.
Навроцька роз
сер
ди
лась. Во
на
бу
ла нер
во
ва й оп
риш
ку
ва
та, ча
-
с
то да
ва
ла во
лю сло
вам, не мог
-
ла їх здер
жа
ти й ча
сом го
во
ри
ла
ду
же різким язи
ком, як люб
лять
го
во
ри
ти сього
часні роз
виті па
-
н
ни, але во
на швид
ко прос
ти
га
-
ла й ніко
ли дов
го не сер
ди
лась,
бо ма
ла доб
ре сер
це. На
хабність
і при
чеп
ливість Фе
сен
ко
ва, лег
-
ке зне
ва
жан
ня паннів вра
зи
ло її
й розд
ра
ту
ва
ло.
-
Я всто
юю за наші пра
ва, бо ви
од
ня
ли од нас уся
ке пра
во в жи
-
тті. Ви за
гар
ба
ли собі все, що дає
пра
во на ви
щу на
уку та просвіт
-
ність, на шма
ток хліба, що дає
щас
тя й са
мостійність лю
дям, а
нам ви по
ки
ну
ли гол
ки та нит
-
ки, - го
во
ри
ла Нав
роцька, і в неї
в очах од
ра
зу вис
ту
пи
ли сльози.
Во
на підве
лась, щоб вста
ти й
уте
к
ти: це бу
ла її звич
ка. Му
-
раш
ко
ва при
дер
жа
ла її за ру
ку.
-
Олександро Ха
ри
тонівно! дай
-
те собі покій! чо
ловіки й па
ничі
більше люб
лять тю
тюн, кар
ти
та гар
них паннів, - ска
за
ла Хрис
-
ти
на, по
вер
нув
ши роз
мо
ву на
смішки.
Всі засміялись. Са
ня Нав
роцька
за
ре
го
та
лась крізь сльози. А Ко
-
маш
ко гля
нув на неї пильно, і
йо
му зда
ва
лось, що блис
ну
ли
дві зорі і проміння їх заб
ли
ща
ло
в двох крап
лях ро
си. Він знав,
що Нав
роцької не мож
на при
ча
-
ру
ва
ти пус
ти
ми сло
ва
ми та од
-
ни
ми ка
ри
ми очи
ма хоч би й та
-
ко
го кра
се
ня, який був Фе
сен
ко.
-
Одначе ви все-та
ки зго
ди
тесь
зо мною, що й ми го
ди
мось для
чо
гось: хоч для то
го, щоб обо
ро
-
нять от
чиз
ну од во
рогів та пра
-
цю
ва
ти для на
уки, - несміли
во
ска
зав Фе
сен
ко до Сані.
-
Війна - діло ніко
му не потрі
-
бне, а пра
цю
ва
ти для на
уки й ми
здатні й змог
ли б, як
би пак нас з
давніх-да
вен пус
ка
ли в універ
-
си
те
ти, - ска
за
ла Са
ня. - Ми ціка
-
віші од вас і не всі лю
би
мо тіль
-
ки справ
ля
ти ба
лач
ку про квіт
-
ки та ви
ши
ван
ня.
Од та
ко
го різко
го сло
ва всі за
-
мовк
ли, не
на
че во
ди в рот наб
-
ра
ли. Фе
сен
ко спус
тив очі й ко
-
кет
но схи
лив го
ло
ву, не
на
че со
-
ром
ли
ва пан
на.
-
Коли так, то нам зос
та
ло
ся ті
-
льки зійти з сце
ни, - ска
зав Фе
-
сен
ко і з ти
ми сло
ва
ми те
ат
ра
-
ль
но ос
ту
пив
ся й сів на лавці
тро
хи од
далік од паннів.
-
Час би вже й поснідать, - обі
з
-
вав
ся Фе
сен
ко, - бу
фет тут не
по
-
га
ний. Ко
ли ва
ша лас
ка, я про
шу
вас на снідан
ня, - про
мо
вив він,
обер
та
ючись до паннів.
Панни по
дя
ку
ва
ли й не схотіли
йти снідать. Фе
сен
ко му
сив йти
снідать сам. Після йо
го од
хо
ду
пан
ни ста
ли ве
селіші й за
го
во
-
ри
ли між со
бою. Па
ни
чам ста
ло
якось вольніше; во
ни не ду
же
йня
ли віри Фе
сен
кові й з не
охо
-
тою прий
ма
ли йо
го до сво
го то
-
ва
рист
ва.
-
А ви, Вікто
ре Ти
то
ви
чу, як ду
-
маєте за на
ше жіно
че пи
тан
ня?
Чи прав
ду я ка
за
ла, чи ні? - наг
-
ло спи
та
ла Са
ня в Ко
маш
ка.
-
Ваш пог
ляд зовсім прав
ди
вий.
Не кож
на дівчи
на ви
хо
дить за
-
між, не кож
на й ба
жає вий
ти за
-
між, як
би ма
ла свій засіб або ма
-
ла пра
во на служ
бу будлі-де: чи
в шко
лах, чи в кан
це
ляріях, - обі
-
звав
ся Ко
маш
ко.
-
Правду ви ка
же
те! Я ду
маю,
що навіть заміжня жен
щи
на по
-
вин
на ма
ти та
ке пра
во на сво
бо
-
ду, як і чо
ловіки. Та во
ля ско
ва
на
яки
мись ста
ро
давніми зви
ча
я
-
ми. Я ве
ду жіно
че пи
тан
ня ще
далі й ви
ма
гаю і в дер
жа
ви та
ко
-
го пра
ва для жен
щин, яке ма
ють
чо
ловіки.
-
Ваша прав
да, - ска
зав Ко
маш
-
ко. - І я стою по
пе
ред усього на
то
му, щоб жен
щи
на бу
ла воль
-
ною гро
ма
дян
кою.
-
Я й без то
го гро
ма
дян
ка, бо
ле
чу, ку
ди схо
чу, - обізва
лась
Хри
с
ти
на Ми
лаш
ке
ви
че
ва.
-
Бо добрі кри
ла маєте: од
но ле
-
жить в дер
жав
но
му бан
ку, а дру
-
ге в зе
мельно
му, - ска
зав Се
лаб
-
рос. - Ви з та
ки
ми кри
ла
ми спра
-
в
ді вольні, як пти
ця; тим-то ви й
кос
мо
політка. За це я вас хва
лю.
Для вас не
ма ні рідно
го краю, ні
на
ро
ду, ні національності: ви на
-
шо
го по
ля яго
да.
-
А мені здається, що вільні
кри
ла - кри
ла
ми, а все-та
ки бу
ло
б кра
ще, як
би кри
ла дер
жа
лись
грун
ту: хоч на
род
ності й націо
-
на
льності й не за
но
си
ли вас ду
-
же да
ле
ко од рідно
го краю, - обі
-
звав
ся Ко
маш
ко й ско
са гля
нув
на Са
ню. Са
ня пе
рег
ля
ну
лась з
Му
раш
ко
вою.
-
Це в наш ого
род, - ска
за
ла удо
-
ва й осміхну
лась.
-
Так, бач
те, прий
шло
ся до сло
-
ва, - ска
зав Ко
маш
ко. - Лю
ди
на
без національності, як де
ре
во
без коріння: во
но за
чуч
веріє й
всох
не.
-
Я по
ва
жаю ваш пог
ляд, але
знаю, що націоналізм ча
сом до
-
во
дить до тем
них про
явків, до
воєнщи
ни, до бісмар
ков
щи
ни, -
ска
за
ла Са
ня.
-
Як у ко
го. Не ду
май
те, Олек
-
санд
ре Ха
ри
тонівно, що я всто
-
юю за та
кий націоналізм. Наш
на
ціоналізм - то сво
бо
да, прог
-
рес, гу
манність: це націоналізм
но
вий, а не націоналізм давньо
-
го ста
рот
тя; він вис
ту
пає з ве
ли
-
кою то
ле
рантністю до інших на
-
родів та до уся
кої віри, стає за
ма
си, за на
род. А щоб слу
жи
ти
чимсь на
ро
дові, тре
ба до
ко
неч
-
не про
мов
ля
ти до йо
го йо
го ж
мо
вою, бо як же він нас зро
зу
-
міє? Ви стоїте за на
род? - спи
тав
Ко
маш
ко в Сані.
-
За на
род по
вин
на ста
ти… хоч
я за це якось ма
ло ду
ма
ла, бо ма
-
ло свідо
ма в цій справі: але я вс
-
то
юю й за вічні ідеї доб
ра, пра
в
-
ди, просвіти. Ці прин
ци
пи все
-
людські й всесвітні! - аж крик
ну
-
ла Са
ня. - Тим-то я й кос
мо
по
лі
-
тка.
-
Авжеж всесвітні, їх зро
зуміє
ко
ж
ний на
род, де б і ко
ли б він
не жи
вотів, - обізва
лась Му
раш
-
ко
ва.
-
Невже ви ду
маєте, що я дер
-
жусь інших прин
ципів, що я йду
про
ти сво
бо
ди, доб
ра, честі, про
-
світи? - ска
зав Ко
маш
ко. - В цих
прин
ци
пах і я кос
мо
політ.
-
Я вже до
волі знаю вас і цього
не ду
маю, але мені здається, що
націоналізм - діло давнє, ста
ре,
що че
рез йо
го повс
тає тільки
ко
лот
не
ча між на
ро
да
ми й дер
-
жа
ва
ми, - го
во
ри
ла з до
са
дою
Са
ня.
-
Ні! Не че
рез те. Націоналізм -
то вічна фор
ма, в якій з'явля
ти
-
меться й рос
ти
ме людське жи
-
вот
тя на землі; це гряд
ка, де схо
-
дять і рос
туть уся
кові ви
сокі ко
-
с
мо
політичні ідеї, але на
ро
ди
вже й те
пе
реньки не зма
га
ються
і не бу
дуть зма
га
тись че
рез те,
що во
ни на
ле
жаться до іншої
на
ціональності. Б'ються те
пер
не на
ро
ди, а ко
ролі, дип
ло
ма
ти
та ге
не
ра
ли.
-
Ми, бач
те, зрос
ли в го
роді, не
знаємо на
ро
ду. І труд
но лю
бить
те, чо
го га
разд не знаєш, - ска
за
-
ла Са
ня.
-
Любіть прин
цип, по
любіть
ідею. Май
те віру в ту ідею, і ви її
по
лю
би
те. Пішов же за неї в
огонь Галілей. А чи він же ба
чив,
що зем
ля кру
титься, а сон
це не
-
по
руш
но стоїть? - ска
зав Ко
маш
-
ко.
-
Гм… - ска
за
ла Са
ня й за
ду
ма
-
лась.
-
Я стою за кос
мо
політичні ідеї,
- ска
зав бун
дюч
не Се
лаб
рос. - Ті
-
льки во
ни варті просвіче
ної лю
-
ди
ни, а все інше то нікчем
на річ,
нісенітни
ця.
-
Не за
бу
вай
те, що кос
мо
полі
-
ти
з
мом та
ки час
то в нас прик
ри
-
вається лінивст
во та апатія, щоб
вик
ру
титься од діла, од праці
для сво
го краю. Знаємо ми та
-
кий кос
мо
політизм, що згор
не
ру
ки та и си
дить, на
дув
шись, як
жа
ба в бо
лоті, - ска
зав Ко
маш
ко.
- Обов'язки кос
мо
політів що
до
праці все
людської час
то бу
ва
-
ють ду
же не
ясні, га
разд не
оме
-
жо
вані.
Селаброс на
дув
ся. Він і справді
лю
бив більше од усього язи
ком
кле
пать за лібе
ральні кос
мо
по
-
лі
тичні
ідеї, а до діла не ква
пи
-
всь…
-
Що ж ро
би
ти, щоб зро
бить бу
-
длі-яку ко
ристь краєві й на
ро
-
дові? - спи
та
ла Са
ня.
-
Робіть так, як я зро
бив, - обі
-
звав
ся Мав
родін. - Я по батькові
грек, по ма
тері ук
раїнець. От я й
прис
тав до місце
во
го ук
раїн
сь
-
ко
го на
ро
ду, бо знаю йо
го мо
ву,
по
лю
бив йо
го за по
етич
ну вда
чу
й ла
ден стать до служ
би йо
му.
На
ша інтелігенція в над
морсь
-
ких на
ших го
ро
дах - то якісь оа
-
зи між ук
раїнським на
ро
дом,
але не ті ве
селі оази Са
ха
ри, а
луч
че ска
за
ти - оази піску та ка
-
міння се
ред пло
дю
чої та ро
дю
-
чої ни
ви. Інтелігенція з чу
жим
для краю книж
ним мерт
вим
язи
ком, по
хо
жим на ла
ти
ну се
-
редніх віків, не
потрібна ніко
му в
краю; окрім пра
ви
тельства, для
об
русіння та уся
кої цент
ралі
за
-
ції.
Саня й Му
раш
ко
ва за
мовк
ли й
за
ду
ма
лись. Тим ча
сом з-за ку
-
щів вий
шов Фе
сен
ко, об
ти
ра
ю
-
чи хус
точ
кою свої ма
ли
нові лис
-
нючі гу
би. Фе
сен
ко роз
чер
во
ні
в
-
ся. Він од
че
пив пенс
не. Круглі
карі здо
рові очі бли
ща
ли од доб
-
рої порції пи
ва. Він був схо
жий
на гар
но
го тиг
ра, що тільки що
з'їв між ку
ща
ми си
теньку ко
зу,
встав і об
ли
зу
вав та обс
мок
ту
-
вав чер
во
ним язи
ком га
рячі гу
-
би, об
ма
зані га
ря
чою кров'ю.
Усі знов роз
ба
ла
ка
лись і не мо
-
г
ли вдер
жа
тись навіть пе
ред
Фе
сен
ком. Знов по
ча
лась га
ря
ча
роз
мо
ва за те
орії та прин
ци
пи,
яка ду
же ціка
вить мо
ло
дих про
-
свіче
них лю
дей і до якої такі ба
-
й
дужні старі лю
де. Мо
лоді роз
-
го
рілись, роз
ба
ла
ка
лись. Чис
те
мо
рське свіже повітря роз
во
ру
-
шу
ва
ло нер
ви, роз
буд
жу
ва
ло й
бадьори
ло дум
ки. Сло
ва: на
род
-
ність, кос
мо
політизм, націона
ль
-
ність, доб
ро
бут, ук
раїнське пи
-
сьменст
во, честь, прав
да - си
па
-
лись, не
на
че бриз
ки з фон
та
ну.
Більше за всіх го
во
рив Ко
маш
-
ко. Са
ня слу
ха
ла й за
див
ля
лась
на Ко
маш
ка. Він заціка
вив Са
ню,
й во
на нез
чу
лась, як її дум
ка
прис
та
ва
ла до йо
го ду
мок, рі
-
дни
лась з ни
ми яки
мись по
тай
-
ни
ми стеж
ка
ми, як морська піна
змішується до
ку
пи з бриз
ка
ми
морської хвилі.
-
Не тре
ба за
бу
вать і за ук
ра
-
їнську літе
ра
ту
ру, бо літе
ра
ту
ра
- це теж си
ла, що піднімає на
род,
- ска
зав Ко
маш
ко.
-
Це ви за
ки
даєте за му
жицьку
літе
ра
ту
ру та за му
жицьку мо
-
ву? - обізвав
ся іронічно Фе
сен
ко,
пог
ля
да
ючи на Ко
маш
ка зли
ми
ви
ряч
ку
ва
ти
ми очи
ма. В очах
за
світи
лась злість. Мстивість та
за
висність нак
лю
ну
лись в серці.
Він ди
вив
ся спідло
ба, якось по-
вов
чо
му на Ко
маш
ка.
-
Еге, за літе
ра
ту
ру ук
раїнську
й для на
ро
ду і для панів, бо ми
стоїмо за культу
ру, бо тільки
своя літе
ра
ту
ра мо
же роз
пов
сю
-
д
нить культу
ру! - ска
зав Ко
маш
-
ко.
-
Не ду
маю так! - ска
зав Фе
сен
-
ко.
Фесенко на
су
пив бро
ви й гриз
спідню гу
бу. Він вже примітив,
що Ко
маш
ко за
ли
цяється до Са
-
н
і, за
див
ляється на неї, хо
че од
-
бить од йо
го ті бла
китні очі, че
-
рез котрі він не міг зас
ну
ти тієї
ночі до са
мо
го світу; примітив,
що й Са
ня лас
кавіше го
во
рить з
Ко
маш
ком, ніж з ним.
-
Пане Фе
сен
ку? ви чи
та
ли Да
р
-
віна? - нес
подіва
но й своїм зви
-
чаєм різко спи
та
ла Са
ня, не
на
че
од
ру
ба
ла.
Фесенко лип
нув на неї зди
во
-
ва
ни
ми й зли
ми очи
ма й хотів
ска
за
ти, що чи
тав. Але по
ду
мав
-
ши, що гост
ра й сміли
ва Са
ня
поч
не без це
ре
монії ек
за
ме
ну
ва
-
ти йо
го, зне
хо
тя од
ка
зав: «Чи
тав
дав
но, та вже й по
за
бу
вав усе;
книж
ка не вар
та ува
ги, бо ма
ло
на
уко
ва».
-
А Спен
се
ра чи
та
ли? - знов
спи
та
ла в йо
го Са
ня. Му
раш
ко
ва
по
таєнці смик
ну
ла Са
ню за ру
-
кав, але Са
ня бу
ла нев
га
мо
ва
на,
бо… не лю
би
ла Фе
сен
ка й хотіла
йо
го до
ко
нать.
-
Чи ви пак чи
та
ли Спен
се
ра? -
спи
та
ла во
на вдру
ге.
«Оце при
че
пи
лась при
че
па, як
реп'ях! Ска
за
ти, що не чи
тав,
якось со
ром. Тре
ба якось вик
ру
-
чу
ва
тись», - по
ду
мав Фе
сен
ко.
-
Зоставляю ці шту
ки чи
та
ти
гімна
зист
кам в ро
же
вих сук
нях.
Ці книж
ки не сто
су
ються до моєї
спеціальності, - ска
зав він бун
-
дюч
но й підняв го
ло
ву вго
ру.
Фесенко за
мовк і на
су
пивсь.
Він тільки об
во
див сер
ди
ти
ми
очи
ма ве
се
лу ком
панію й далі не
вми
кавсь в за
гальну роз
мо
ву.
По
сидівши й по
мов
чав
ши, він
рап
том схо
пивсь з місця, ви
тяг з
ки
шені зо
ло
тий до
ро
гий го
дин
-
ник і гля
нув на йо
го.
-
Ой, як я опізнив
ся! В банкіра
Ка
таржі ждуть ме
не на обід. Час
би їха
ти, - про
мо
вив Фе
сен
ко й
по
дав усім хап
ком свою білу ру
-
ку.
Знявши циліндер, він зро
бив
за
гальний ре
ве
ранс, схи
лив
ши
набік го
ло
ву, й побіг на
го
ру по
східцях.
-
Я доб
ре знаю, що він не чи
тав
навіть і Кос
то
ма
ро
ва, - ска
зав
Ко
маш
ко.
Саня од
хи
ли
ла ру
ку за лав
ку і
ти
хенько ки
ну
ла Фе
сенків бу
кет
в зілля. Мо
лоді лю
де знов по
ча
-
ли зма
ган
ня, пе
ре
би
ра
ючи ба
га
-
то су
час
них пи
таннів. Се
лаб
рос
пе
релітав од од
но
го прин
ци
пу
до дру
го
го й роз
по
чав дов
гу ро
-
з
мо
ву, на
пи
ха
ючи її уся
ки
ми а
-
бст
ракт
ни
ми терміна
ми. Але йо
-
го ніхто не слу
хав. Він примітив,
що йо
го не слу
ха
ють, роз
сер
див
-
ся, на
пин
дю
чив
ся, вий
няв з ки
-
шені га
зе
ту й по
чав ниш
ком чи
-
та
ти.
-
Чи ви ба
чи
те! Ціна на пше
ни
-
цю та ку
ку
руд
зу пішла вго
ру! їй-
бо
гу, пішла вго
ру і в нас, і за гра
-
ни
цею, та ще й доб
ре! - гук
нув
Се
лаб
рос з па
лом з усього гор
ла.
Він і сам нез
чув
ся, як про
хо
пив
-
ся й не пот
ра
пив у ви
со
кий тон,
в яко
му йшла роз
мо
ва та всякі
зма
ган
ня. Всі засміялись. Му
ра
-
ш
ко
ва по
чер
воніла, як півонія. В
неї навіть ста
ло чер
во
не чо
ло,
ву
ха й шия. Їй бу
ло со
ром за
Арис
ти
да, що йо
го, се
ред зма
га
-
н
ня за усякі ідеї, заціка
ви
ла та
ка
нікчем
на звістка в га
зеті за ку
-
пецькі спра
ви. Він на
га
дав їй
роз
мо
ву смирнських та уся
ко
-
вих грецьких тор
го
вельних аге
-
нтів у домі в ма
тері, роз
мо
ву, що
вже дав
но об
рид
ла їй.
Мавродін не втерпів і обізвав
-
ся: «Ко
му що, а курці про
со!..»
Ко
маш
ко за
ре
го
тав
ся прос
то в
очі Се
лаб
ро
сові.
-
Ов… ва… ва! Цц… - цма
кав Се
-
лаб
рос, чи
та
ючи далі га
зе
ту, мо
-
в
ч
ки.
-
Що там ви на
чи
та
ли та
ке ла
се
зад
ля вас, що аж цма
каєте? -
спи
тав в Се
лаб
ро
са Ко
маш
ко. В
Му
раш
ко
вої в очах вис
ту
пи
ли
сльози…
-
Цур вам, з ва
шою вче
ною роз
-
мо
вою! - крик
ну
ла Хрис
ти
на Ми
-
лаш
ке
ви
че
ва. - Яка нуд
на ва
ша
роз
мо
ва! Мені зда
лось, що я пот
-
ра
пи
ла на якусь нуд
ну про
фе
-
сорську лекцію. Ходім луч
че над
мо
ре гу
ля
ти!
-
А що, зас
то
ялись ваші вільні
крильця? Час пром'яти! Га? - на
-
смішку
ва
то спи
тав на
хаб
ний Се
-
лаб
рос. - Як ходім, то й ходім! Я
вчо
ра пи
сав та й пи
сав аж до пі
-
вночі, а дум
ки якось важ
ко й цу
-
п
ко ни
за
лись. Ходім, по
дуріємо
біля мо
ря, щоб наб
ра
тись свіжо
-
сті, щоб в ме
не вве
чері лег
ко
сну
ва
лись дум
ки.
Усі вста
ли з ла
вок. Пан
ни побі
-
гли по
пе
ред усіх, пе
ребігли чис
-
ту те
ра
су, зас
тав
ле
ну стільця
ми
та сто
ла
ми, й пішли ву
зенькою
доріжкою між ку
па
ми здо
ро
во
го
каміння, схо
жи
ми на руїни яко
-
гось ста
ро
го зам
ку. За ни
ми пі
-
шли па
ничі. Доріжка стла
лась,
як шма
ток розс
те
ле
но
го по
лот
-
на, до кам'яних ву
зеньких схо
-
дів. Са
ня побігла по схо
дах до кі
-
оска, що сто
яв на вер
шеч
ку не
-
ши
ро
кої скелі. Кіоск при
ту
ливсь
звер
ху на скелі на що
ло
поч
ку,
не
на
че гриб на пеньку. Пан
ни й
па
ничі посіда
ли на лав
ках і ди
-
ви
лись звер
ху, як важ
ка Хрис
ти
-
на Ми
лаш
ке
ви
че
ва ніби пла
зу
-
ва
ла по східцях, об
пи
ра
ючись
ру
к
а
ми об сірі стіни ка
ме
нюк.
З цього ви
со
ко
го місця бу
ло ви
-
д
ко всю те
ра
су Ма
ло
го Фон
та
ну
як на до
лоні. Те
ра
са стла
лась по
-
над мо
рем на півверст
ви, по
де
-
ку
ди ніби пог
ну
та су
гор
ба
ми та
пе
ре
яр
ка
ми. По
де
ку
ди зе
леніли
густі кущі та бе
рес
ти, стриміло
нарізно роз
ки
да
не каміння. Бе
-
ре
ги те
ра
си над мо
рем об
ри
ва
-
лись стрімки
ми ске
ля
ми, котрі
то ос
ту
па
лись од мо
ря, то вга
ня
-
лись да
ле
ко в мо
ре. Ку
пи камін
-
ня ви
ни
ка
ли з во
ди й стриміли
да
ле
ко од бе
ре
га, не
на
че зруй
-
но
вані зам
ки. Ске
ля Ка
пу
цин да
-
ле
ченько ви
со
ву
ва
лась з во
ди,
не
на
че в морі сто
яв і справді
ска
м'янілий ка
пу
цин-чер
нець,
на
п
ну
тий гост
рою відло
гою.
Кру
гом те
ра
су обс
ту
пи
ли, на
че
стіни, ви
сокі чорні та сірі скелі,
за
ги
на
лись обо
дом і потім да
ле
-
ченько до
хо
ди
ли до са
мо
го мо
-
ря, зас
тав
ля
ючи те
ра
су на півде
-
нь. Над ске
ля
ми вгорі зе
леніли
старі акації, не
на
че звер
ху рос
ли
старі ліси. Над зе
ле
ною сму
гою з
акацій синіло чис
те синє про
зо
-
ре, як криш
таль, не
бо.
Малий Фон
тан най
кра
ще місце
в Одесі; там за
бу
ваєш за сухі сте
-
пи, за га
ря
чу спе
ку ве
ли
ко
го шу
-
м
ли
во
го півден
но
го го
ро
да. Сві
-
же морське повітря повіває з мо
-
ря й завж
ди зго
нить зай
ву жа
ру.
Гар
но, свіжо, вог
ко й не душ
но!
Не
на
че нес
подіва
но заїхав у
край, де цвіте вес
на й повіває
ти
хий май
ський вітрець. Тут бу
-
ва
ють ве
ликі гу
лян
ня, тут Одес
од
по
чи
ває в вільний час од кло
-
по
ту та праці.
Паннам та па
ни
чам не сиділось
на од
но
му місці: їм за
ба
жа
лось
біга
ти, гра
тись. Са
ня схо
пи
лась з
місця й ніби по
ко
ти
лась по схід
-
цях з гар
ненько
го кіоска, не
на
че
опу
ка. Слідком за нею пішла Му
-
раш
ко
ва. Па
ничі не
доб
рохіть по
-
тяг
лись за пан
на
ми. Стеж
ка по
-
ви
лась по
над ске
лис
тим бе
ре
-
гом, ніби десь по сте
пу між ку
-
ща
ми де
ревію, ма
те
рин
ки та по
-
льових ва
сильків. Важ
кий дух
по
льових ва
сильків, чеб
чи
ку ро
-
з
ля
гав
ся в со
ло
ну
ва
то
му повіт
-
рі. Вся ком
панія посіда
ла ря
дом
на камінні, над самісіньки
ми
ске
лис
ти
ми кру
ча
ми. Да
ле
ко-да
-
ле
ко в мо
ре вга
ня
лись ряд
ки на
-
ки
да
но
го в без
ладді каміння:
там да
ле
ченько ку
па
лись в морі
лю
де. Білі лю
де ряд
ка
ми сто
яли
по камінні й лисніли на сонці. В
щіли
нах скель сиділи й уди
ли
ри
бу ри
бал
ки. Білі чай
ки ви
лись
над ни
ми й ки
ги
ка
ли, ніби про
-
си
ли собі в ри
ба
лок по
жив
ку.
Мо
ре сто
яло ти
хо, але між камі
-
нням підска
ку
ва
ли білі гре
бені
хвиль, шуміли, ше
лестіли, не
на
-
че кле
но
вий лист на вітрі.
Дихнуло по
езією з мо
ря на мо
-
ло
дих лю
дей. По
чу
лись тихі мо
-
ти
ви пісень та все за мо
ре, за да
-
лекі теплі краї. При
га
да
ли й
про
щан
ня Бай
ро
на з рідним
кра
єм на ко
раблі, що летів, ніби
кри
ла
ми - шум
ли
ви
ми вітри
ла
-
ми: «Бу
вай здо
ров, краю, мій
краю ко
ха
ний! Твій бе
рег в імлі
сизій зни
кає! За хви
ля
ми хвилі
ре
вуть, на
че п'яні, і чай
ка над
ни
ми літає!» Да
ле
ко в морі за
бі
-
ліло вітри
ло, на
че кри
ла чай
ки.
Хрис
ти
на Ми
лаш
ке
ви
че
ва сто
-
яла на ка
мені й крик
ну
ла: «Ой,
сіла б я на той ко
ра
бель та й
чкур
ну
ла оце аж в Конс
тан
ти
но
-
поль!»
-
А що ви там ро
би
ли б? - спи
-
тав Се
лаб
рос.
-
Взяла б дрюч
ка та луп
цю
ва
ла
турків, - ска
за
ла Хрис
ти
на.
-
А то навіщо? - спи
тав Ко
маш
-
ко.
-
Дивилась би, як тру
ки да
ють
стор
ча
ка, - ска
за
ла Хрис
ти
на, і
всі засміялись.
-
Смілива ж ви да
ма, ко
ли ту
-
рків ду
маєте гам
се
лить - ска
зав
Ко
маш
ко.
-
А ви ж ду
ма
ли як?! Ой ви, муж
-
чи
ни! Оба
би
лись ви зовсім за ти
-
ми книж
ка
ми, - ска
за
ла Хрис
ти
-
на.
Вона крут
ну
лась, вхо
пи
ла од
ні
-
єю ру
кою за пле
че Мав
родіна,
обк
ру
ти
ла йо
го кру
гом се
бе, як
ди
ти
ну, й знов пос
та
ви
ла на мі
-
сце ще й штовх
ну
ла йо
го ле
ге
-
нь
ко в плечі.
-
Ого-го! Доб
ру сил
ку ма
ють оці
сте
пові да
ми! Хоч і на За
по
рож
-
жя в Січ! А ну
те обк
рутіть і ме
не,
- ска
зав Се
лаб
рос.
-
Мабуть, підве
ред
жусь, - ска
за
-
ла Хрис
ти
на.
-
А ходім по
ди
ви
мось, що то на
-
ші по
роб
ля
ють в ку
щах, - ска
за
-
ла Хрис
ти
на й побігла стеж
кою.
Всі пішли за нею. В густій тіні
бе
рестів, кру
гом ни
зенько
го пли
-
с
ку
ва
то
го ка
ме
ня, сиділи Бо
ро
-
давкін та йо
го то
ва
риші, підоб
-
гав
ши но
ги по-ту
рецькій. Всі бу
-
ли без сіртуків і без жи
ле
ток. З-
під кущів тільки бу
ло чу
ти: «Два
вин, пас! три чир
ви! дві буб
ни!»
Кру
гом ва
ля
лись по
рожні пляш
-
ки та не
доїдки па
ля
ниць, си
ру,
ков
бас, шин
ки.
-
Це вже ви, ба
чу, й посніда
ли
без нас? - ска
за
ла Хрис
ти
на.
Вглядівши та
ку мальовни
чу
гру
пу, пан
ни крут
ну
лись, по
вер
-
ну
лись та навтіка
ча! Хрис
ти
на
спокійненько сіла собі на ка
мені
й ди
ви
лась, як гра
ють в кар
ти,
їй самій за
ма
ну
лось пог
ра
ти
тро
хи, й во
на жда
ла для се
бе
чер
ги. Бо
ро
давкін і йо
го то
ва
-
риші шви
денько по
надіва
ли сі
-
рту
ки та жи
лет
ки.
Саня од
би
лась од усіх і побігла
стеж
кою впе
ред. Во
на ог
ля
ну
-
лась, ста
ла й ки
ну
ла очи
ма на
Ко
маш
ка.
Тихі сині очі не
на
че ма
ни
ли йо
-
го до се
бе, не
на
че ка
за
ли без
слів: йди до ме
не та по
ба
ла
-
каємо вдвох на
са
моті.
Комашко вга
дав ту роз
мо
ву
очей, наб
ли
зив
ся до неї, і во
ни
пішли по
руч ти
хою хо
дою по
над
бе
ре
гом. Пісні, по
етичні мрії за
-
во
ру
ши
лись в душі мо
ло
до
го
хлоп
ця. Він ішов мовч
ки й сти
ха
приспіву
вав: «Ой на морі, на
морі, гу
ляв ко
зак до
волі!» Са
ня
й собі сти
ха співа
ла той ме
ло
-
дич
ний мо
тив. Ти
ха радість за
-
во
ру
ши
лась в душі в Ко
маш
ка.
Він по
чу
вав, що Са
нин го
лос
злив
ся до
ку
пи з йо
го го
ло
сом,
що в її душі задз
веніла та са
ма
нот
ка, яка дзвеніла й у йо
го по
-
етич
но нап
рав
леній душі. Потім
Ко
маш
ко й Са
ня дов
генько йш
-
ли й мов
ча
ли, див
ля
чись на синє
мо
ре.
-
Який щас
ли
вий день сьогодні
ви
пав зад
ля ме
не, - по
чав Ко
ма
-
ш
ко, - і по
езія, і го
ри, і мо
ре, і
вільний час, і спо
чи
нок, і покій в
серці, і гар
не то
ва
рист
во.
Комашко зир
нув ско
са на Са
ню,
на чис
тий профіль її ли
ця й вд
-
ру
ге ска
зав, роз
тя
гу
ючи сло
ва:
-
Покій в серці… Я щас
ли
вий
сьогодні, не
на
че в ча
си своїх ди
-
тя
чих літ. Не
давні то ча
си, а мені
вже жаль за ни
ми! Цей день при
-
га
дує мені давні пишні дні, а ще
пишніші ночі над Дністро
вим
ли
ма
ном.
-
Невже ви бу
ли щас
ливіші в
ди
тячі літа? - спи
та
ла Са
ня. - Ди
-
тячі літа - це ча
си несвідо
мої на
-
ту
ри, на
ту
ри не
ро
зум
ної, без са
-
мосвідо
мості, без ро
зуміння мо
-
ральності та й усього вза
галі.
-
Воно так, - ска
зав Ко
маш
ко, -
але й не так. Тоді я не заз
нав бо
-
ротьби в душі, важ
ко
го ви
бо
ру
прин
ципів, до
бу
ван
ня іде
алів,
не заз
нав я ще важ
чо
го зма
ган
-
ня ро
зу
му з сер
цем. Ті ча
си бу
ли
для ме
не щас
ливі. І те
пе
реньки,
ко
ли оце моя ду
ша нап
рав
ле
на
по
етич
но, во
ни вста
ють в моїй
уяві, не
на
че пишні мрії фан
тазії,
що бу
ли, та навіки ми
ну
ли і ні
-
ко
ли не вер
нуться.
V
«Батько мій був за
мож
на, але
прос
та лю
ди
на. Років з вісім він
дер
жав ри
бальську ва
та
гу на
Дні
стро
во
му ли
мані. Ми жи
ли в
од
но
му акер
мансько
му селі чи
містеч
ку. Пам'ятаю, я був тоді в
ниж
чих кла
сах в гімназії. Бу
ва
-
ло, влітку на ва
каціях на
ша ри
-
бальська ва
та
га ви
хо
дить на
днів три або чо
ти
ри ло
ви
ти ри
-
бу на ли
ман або в гир
ла Дністра.
Я бу
ло й собі йду з ри
бал
ка
ми,
сплю в ку
рені, а цілий день веш
-
та
юсь, кмічу, як ри
бал
ки тяг
-
нуть то
ню; гу
ляю на волі, ку
па
-
юсь до
нес
хо
чу, га
няю та знов ку
-
па
юсь. Я най
більше лю
бив ве
чо
-
ри. Які то бу
ли пишні ве
чо
ри
над ли
ма
ном! Скільки в їх по
езії!
Пам'ятаю один вечір. Ри
бал
ки
одійшли да
ле
ченько од ку
ренів,
за
ки
да
ли вечірню то
ню. Я ліг
ко
ло ку
ре
ня й не зог
лядівся, як
смер
ка
ло й по
ночіло, як зорі ви
-
си
па
лись на небі. Ле
жу до
го
ри
ли
цем і див
люсь на ши
ро
ке не
-
бо. Над
ворі ти
хо, як в хаті: усе ні
-
би при
таїлось, за
мер
ло; нігде не
чуть ні згу
ку, ні людсько
го го
мо
-
ну. Гар
но, як в раю! Жа
ра спа
ла.
Ли
ман ди
ше про
хо
ло
дою на га
-
ря
чу зем
лю. Я не звод
жу очей з
не
ба. Во
но синє-синє й про
зо
ре,
а вни
зу кру
гом над зем
лею га
ря
-
чо-фіоле
то
ве, не
на
че опе
ре
за
не
фіоле
то
вим та чер
во
ну
ва
тим по
-
ясом. Не
бо стає все синіше й
темніше. От зорі ви
си
па
лись гус
-
то-пре
гус
то, не
на
че зер
на пше
-
ниці на засіяній ріллі. Усе не
бо
об
си
па
не зо
ря
ми, на
че перська
тем
но-си
ня ма
терія, зат
ка
на зо
-
ло
ти
ми цят
ка
ми. Я шу
каю ла
ду
між ни
ми, слідкую за взірцем, а
во
ни спліта
ються, як без
ко
неч
-
ник на пи
санці. А ли
ман лис
-
нить, на
че плуг, ви
тер
тий ріл
-
лею; і в йо
му та
ке са
ме не
бо,
засіяне та
ки
ми са
ми
ми зірка
ми.
Он од
на упа
ла з не
ба на степ і
черк
ну
ла ог
не
вою смуж
кою по
небі. Хтось по
мер, ду
маю я, при
-
га
ду
ючи сло
ва моєї ма
тері… Що
ж то за зорі? То душі свя
тих і по
-
мер
ших лю
дей. А котрі ж то між
ни
ми душі моїх ма
леньких бра
-
тів та сес
тер, що по
мер
ли ма
ли
-
ми? Ото, ма
буть, во
ни найбі
ль
-
ші, що світять, аж ми
го
тять. І за
-
ма
ну
лось мені, щоб і моя ду
ша
ко
лись ста
ла яс
ною зо
рею, й сві
-
ти
ла на зем
лю, й ве
се
ли
ла люд
-
ські очі… І я нез
чу
юсь бу
ло, як
мої мрії по
ле
тять в інший край.
Моя ма
ти бу
ла ду
же бо
гомільна
й лю
би
ла слу
хать, як я бу
ло взи
-
м
ку ве
чо
ра
ми чи
таю жит
тя свя
-
тих пус
тельників. І я ма
лим був
ду
же бо
гомільний, бо вдав
ся в
матір. Я чо
гось при
га
дую собі ті
жит
тя пус
тельників десь в пу
-
щах, в нет
рях, - і мені вже зда
ва
-
лось, що й я сам не ко
ло ли
ма
ну,
а десь в Єгипті, в пу
щах, що я
сам жи
ву в пе
чері в ске
лях…
Мені хо
четься яко
гось нез
ви
чай
-
но
го, доб
ро
го й ве
ли
ко
го діла. Я
по
чу
ваю по
тяг до чо
гось не
оме
-
жо
ва
но
го, не
яс
но
го, але ви
со
ко
-
го й доб
ро
го. От мені здається,
що я ста
ну пус
тельни
ком, прис
-
вя
чу
ся, дійду до ви
со
ко
го іде
алу.
Бу
ду мо
ли
тись в пе
чері, ду
мав я,
надіну чор
ну оде
жу й їсти
му
черст
вий хліб… І мені бу
ло здає
-
ться, що на
до мною вже інше не
-
бо, більші зорі; ба
чу пе
че
ру, па
-
льми нак
ру
ги. Ле
ви й тиг
ри слу
-
жать мені, гра
ються ко
ло моїх
ніг, не
на
че цу
це
ня
та. Ви
со
ка па
-
льма на
хи
ляється пе
ре
до мною
й по
дає мені фініки. Я рву свіжі
фініки. От мені здається, що моє
тіло стає лег
ке, я сил
ку
юсь йти
по повітрі, йду на край ви
со
кої
скелі. Див
лю
ся вниз. Вни
зу гли
-
бо
ка бе
зод
ня, аж гля
ну
ти страш
-
но; пу
ща без кінця, білі піски,
довгі ряд
ки гост
рих скель в яко
-
мусь чуд
но
му світі. Мені страш
-
но й гля
ну
ти з та
кої ви
со
чи
ни. В
ме
не го
ло
ва мо
ро
читься. Я жа
ха
-
юсь. І од
ра
зу мені стає страш
-
но… мо
роз іде по тілі. Страш
но й
левів, і тигрів, і чор
ної пе
че
ри… І
в той час мені бу
ло стає страш
-
но, що я сам ле
жу ко
ло ку
ре
ня,
що кру
гом ме
не не
ма лю
дей.
Чую, щось в ку
щах ше
лес
тить. Я
стри
во
жив
ся. Мрії щез
ли. Щось
ше
лес
тить ще ближ
че, йде. Я
схо
п
лю
юсь. Мені чо
гось здаєть
-
ся, що то лев або тигр. З-за ку
-
щів вис
ка
кує щось дов
ге, ци
ба
-
те; ніжки, як паліччя. Чорт? Ні!..
Довгі ву
ха май
ну
ли… заєць.
Я тоді аж крик
нув: «Заєць, за
-
єць! ло
ви йо
го!» І мій ляк не
знаю, де й дівся. Я пог
нав
ся за
зай
цем, а заєць май
нув проз ме
-
не й схо
вав
ся в осоці».
Саня осміхну
лась.
Молодий хло
пець одк
ри
вав
свою ду
шу. Над ши
ро
ким мо
рем,
на вільній волі, да
ле
ко од сво
го
до
машнього й служ
бо
во
го кло
-
по
ту в йо
го ду
ша ста
ла одк
ри
-
тою, як бу
ває ча
сом в до
розі, да
-
ле
ко од до
му, се
ред ши
ро
ко
го
сте
пу, в гус
тих лісах, в го
рах: і
по
езія до
ро
ги, й но
ва обс
та
ва, - і
лю
ди
на стає ве
селіша, одк
ри
та,
не
на
че по
чу
ває се
бе на волі, да
-
ле
ко-да
ле
ко од сво
го гнізда. І се
-
р
це тоді лю
бе дуж
че, й при
я
те
-
льство стає міцніше, й сло
во -
щи
ріше.
«Потривожені мої нер
ви знов
втих
ли. Я знов ліг на траві й
прис
лу
ха
юсь. Нігде ні ше
лес
ту,
ні згу
ку. Ри
бал
ки знов зай
шли
десь да
ле
ко. Над
ворі зовсім по
-
ночіло. По
ночі, аж чор
но, тільки
ба
чу, як Дністро
ве гир
ло попід
го
ра
ми лис
нить між оче
ре
та
ми.
Десь крик
ну
ла со
ва смут
но та
жалібно, не
на
че жалілась або
пла
ка
ла, мов ди
ти
на. Ко
ли див
-
люсь, на ли
мані щось чорніє, не
-
на
че су
неться чор
на тінь по во
-
ді: то дід Хто
дось пли
ве чов
ном;
не
за
ба
ром ста
не ве
че
рю ва
ри
ти
заб
род
чи
кам. Мені стає ве
селіше
на душі. Я чую, як за
ше
лестів чо
-
вен в осоці, як за
шипів пісок під
чов
ном.
Дід ви
хо
де на кру
чу й по
рає
ть
-
ся ко
ло ка
биці. Блис
нув огонь.
Дід за
па
лив су
хий оче
рет і вки
-
нув в піч. Огонь блис
нув ши
ро
-
кою яс
ною сму
гою. Дід вис
ту
пив
у тій плямі в білій со
рочці, ввесь
яс
ний, на
че про
зо
рий, ніби він
ви
хо
пивсь прос
то з яс
но
го дня,
та пот
ра
пив в чор
ну ніч і приніс
на собі світ сон
ця, і не
на
че од
йо
го стла
лось навк
ру
ги со
няч
не
проміння. Мені ціка
во ди
ви
тись
на йо
го. По
лум'я язи
ка
ми вис
ка
-
кує з печі й ли
же чорні че
люсті,
не
на
че ко
ро
ва об
ли
зує свій чор
-
ний ніс.
Я за
ди
вив
ся на той виг
ляд, і
мої хлоп'ячі ду
ми по
летіли в ін
-
ший да
ле
кий край, за да
ле
ке мо
-
ре. Я тоді са
ме на
чи
тав
ся Май
н-
Ріда… та так на
чи
тав
ся, що мені
за
ма
ну
лось тіка
ти з дво
ма то
ва
-
ри
ша
ми в Аме
ри
ку, та тільки я
не знав, ку
дою їха
ти: чи су
хо
до
-
лом, чи мо
рем. При
га
да
лись ме
-
ні виг
ля
ди з Май
н-Ріда, при
га
да
-
лась якась річка ши
ро
ка. Над рі
-
чкою ліс тро
хи не до не
ба. На па
-
льмах, на фіку
сах по
ви
лись ви
-
со
ко ліани. На їх чер
воні та жо
-
вті здо
рові квітки, такі зав
бі
-
льшки, як тарілка. На де
ре
вах
ска
чуть мав
пи, гой
да
ються на
гілках, за
че
пив
шись хвос
та
ми.
Лі
та
ють якісь, як жар, чер
воні
птиці. Я йду в ліс, гус
тий та ста
-
рий. В лісі темнішає. Якісь чудні
звірі та га
дю
ки пла
зу
ють попід
де
ре
вом. А тінь густішає. Стає
по
ночі, як уночі. От у лісі про
га
-
ли
на. Го
рить ба
гат
тя, кру
гом йо
-
го сто
ять чер
воні індійці. Ко
ло
ба
гат
тя стоїть дівчи
на, прив'я
-
за
на до де
ре
ва. Оде
жа на їй біла,
як сніг. Чорні ко
си роз
пу
щені й
в'ються по білій одежі. Мені зда
-
ється, що її бу
дуть мор
ду
ва
ти,
ка
ту
вать, різать. От-от по
те
че
че
р
во
на кров по білій одежі. Ме
-
ні шко
да її.
Сич крик
нув десь в го
рах. Пе
ре
-
чи
тані кар
ти
ни в Май
н-Ріда не
-
на
че сто
ять пе
ред моїми очи
ма.
Мені стає сум
но й страш
но. Я
кри
чу до діда Хто
до
ся. Мій го
-
лос, мій крик не
на
че про
га
няє ті
стра
хо
ви
ща й до
дає сміли
вості.
«Діду, гов!» - кри
чу я на ввесь го
-
лос. І мій дзвінкий го
лос пішов
лу
ною по
над Дністром, по
над
оче
ре
та
ми, десь да
ле
ко вда
рив
-
ся об кру
чу, задз
венів і пор
вав
ся,
не
на
че склян
ка впа
ла десь, задз
-
веніла й пош
ма
ту
ва
лась. Дід Хто
-
дось, ви
со
кий, пле
чис
тий, си
вий,
з дов
ги
ми ву
са
ми, але жва
вий та
про
вор
ний, як хло
пець, ве
се
лий,
як па
ру
бок. Бу
ло, як вип'є, то й
ко
зач
ка тан
цює.
-
Паничу, гов! - об
зи
вається до
ме
не дід з кручі на ввесь свій
здо
ро
вий го
лос, йо
го здо
ро
вий
ни
зо
вий бас по
ко
тив
ся лу
ною
по
над Дністром, не
на
че вес
ня
-
ний грім, десь ввірвав
ся об ви
со
-
ку кру
чу й не
на
че впав залізною
довб
нею на ске
лю, гуп
нув і за
-
мер. Ме
не це ба
вить, і я знов
кри
чу:
-
Діду Хто
до
сю, гов-в-в! гов!
гов!
-
Паничу, гов-в! - аж ре
ве дід
Хто
дось, бо знає, що я жар
тую.
Він і собі жар
тує.
Його го
лос в тем
ряві й тиші
знов за
гув, мов тру
ба, й увірвав
-
ся да
ле
ко під кру
чею. Мені стає
смішно.
-
Діду, гов! - кри
чу я втретє.
-
На цей вечір до
волі! Не
хай ще
на завт
ра! Завт
ра а мішком, сьо
-
годні з тор
бин
кою! - гук
нув до
ме
не дід.
-
Діду! Ви звідсіль ко
ло вог
ню
схожі на ди
ко
го індійця, - кри
чу
я.
-
Брешеш-бо, па
ни
чу! Дикі лю
-
де пе
си
го
ловці, з од
ним оком на
лобі, а в ме
не, хва
лить бо
га, оби
-
дві баньки цілі, по
ки який
сь ста
-
но
вий не виб'є, - кри
чить дід, а я
ре
го
чусь, бо мені смішно, що дід
пле
те якусь нісенітни
цю, неві
-
до
му в ге
ог
рафії.
-
Песиголовців з од
ним оком ні
-
где в світі не
має, - кри
чу я до ді
-
да. - Хіба ви, діду, ба
чи
ли пе
си
го
-
ловців?
-
Бачити на свої очі - не ба
чив, а
чув. Ка
жуть, десь во
ни жи
вуть
за мо
рем та лю
дей їдять, - обі
з
-
ва
в
ся дід. - А в книж
ках як же
пи
шуть?
-
Пишуть, що не
має! - кри
чу я. -
Є лю
де чер
воні, чорні, жовті, жо
-
в
то
га
рячі…
-
А мо
же й зе
лені є? - кри
чить
дід і ре
го
четься. - Ма
буть, і кни
-
ж
ки ча
сом бре
шуть, - гу
кає до
ме
не дід. - От чорні лю
де так ді
-
й
сно є. Я сам на свої очі ба
чив в
Одесі: ара
па
ми звуться; при
че
пи
хвос
та та ро
ги, то б го
то
вий чор
-
тя
ка.
-
В Аме
риці жи
вуть чер
воні ди
-
кі лю
де; їх звуть індійця
ми, -
кри
чу я до діда.
-
Коли ж во
ни чер
воні? Чи тоді,
як ва
рені, як-от, приміром, ра
ки,
чи й сирі чер
воні! - обізвав
ся дід
з жар
том.
-
І живі чер
воні, - ка
жу я.
Знов за
ку
ку
вав сич: ку
ку
вав,
ку
ку
вав! Дід пе
ред
раж
нює си
ча
то
неньким го
ло
сом: «Ку
ку
вав»,
«ку
ку
вав!» - дійсно, на
че кри
чав
сич. Я ре
го
чусь з усієї си
ли.
-
Діду, кажіть каз
ки! - кри
чу я
до діда.
-
Цебто звідсіля? Ну та й не
по
-
мірко
ва
ний ти хло
пець! - обізва
-
в
ся дід. - Цеб
то: ка
жи каз
ки в
Бен
де
рах, а я бу
ду слу
ха
ти в
Аке
р
мані! На
гав
кав
ся б дід та
ки
доб
ре! Не
хай же прибіжить з
заб
род
чи
ка
ми Бров
ко, то я йо
му
за
га
даю ка
за
ти тобі каз
ки; той
тобі мо
же й гав
ка
ти
ме звідсіль.
Курені сто
яли од печі та
ки да
-
ле
ченько. Дідові й мені тре
ба бу
-
ло та
ки доб
ре на
пи
на
тись, щоб
пе
ре
гу
ку
ва
тись. І мені не хо
че
-
ть
ся вста
вать та йти до діда. Ме
-
ні гар
но ле
жать на спині в теплі
й ди
ви
тись на не
бо, ди
ви
тись
зда
ле
ки на ба
гат
тя, на освіче
но
-
го, ніби про
зо
ро
го діда. І на ко
го
це схо
жий дід Хто
дось? Десь я
ба
чив та
ко
го чи, здається, чи
тав
про та
ко
го здо
ро
ва
ня, ста
ро
го
ко
зар
лю
гу, що й кінь під ним
вги
нається. Ага! Гон
та. Ні, ніби
Залізняк… Я вже тоді про
чи
тав
Шев
чен
ко
во
го «Коб
за
ря». Ні…
Та
рас Бульба! - май
ну
ло в ме
не в
думці. І я зга
дав, як вчи
тель чи
-
тав нам в класі урив
ки з «Та
ра
са
Бульби», ті розкішні кар
ти
ни,
що раз про
чи
таєш і повік не за
-
бу
деш.
Знов плу
та
ються в го
лові мої
дум
ки, як ри
ба в ме
режі. Та
ра
са
Бульбу по
ля
ки розп'яли на ста
-
рій вербі, десь там вго
ру далі
над Дністром і підпа
ли
ли вер
бу.
Я див
люсь на во
гонь в печі, на
ос
віче
но
го діда ко
ло печі, див
-
люсь дов
го-дов
го і ніби ба
чу
про
чи
тані страшні події на Ук
-
раїні. Ба
чу во
гонь під вер
бою.
Вер
ба па
лає вни
зу; по
лум'я чер
-
во
ни
ми язи
ка
ми ли
же Та
ра
сові
но
ги. А йо
го ли
це, ви
со
ке чо
ло
гор
до й зне
важ
ли
во підня
те вго
-
ру. Очі го
рять, як огонь. Він ди
-
виться на ши
ро
кий степ за Дні
-
стром, де б'ються ко
за
ки з ля
ха
-
ми, по
дає го
лос, пра
вує ко
за
ка
-
ми, не по
чу
ває му
ки. І мені вви
-
жається ще страшніша подія. Ніч
тем
на, зо
ря
на. Го
рить ціле місто,
не то Сміла, не то Умань, го
рить
Дуб
но. Місто на горі. Огонь, дим,
пек
ло! Кру
гом по
жежі чорніють
ви
сокі зуб
часті му
ри, баш
ти. А
за му
ра
ми па
лає, аж кле
ко
тить
огонь. Дим ле
тить під хма
ри, за
-
к
ри
ває зорі. Вид
но, як удень, по
-
логі лу
ки, річку, да
лекі се
ла, це
-
рк
ви. Білі го
лу
би в'ються над ог
-
нем. Од
чи
ня
ються бра
ми. Ви
хо
-
де польське військо. Військо ве
-
де Андрій, зрад
ник, син Ук
раїни,
син Та
расів.
Я по
чу
ваю в душі, що не
на
вид
-
жу Андрія й ла
ден вби
ти йо
го.
Ко
за
ки нас
ту
па
ють на во
ро
га,
б'ю
ться. Лю
де па
да
ють. Кров
ллє
ться й те
че течіями, сли
зить
по траві. Я ла
ден ста
ти з ко
за
ка
-
ми й би
тись з во
ро
га
ми. По
чу
-
ваю, що не
на
вид
жу во
рогів. Але
ба
чу ріки чер
во
ної, за
пе
че
ної
крові, ба
чу по
ле, вкри
те тру
пом.
Мені стає страш
но, ме
не бе
ре
жа
ль. Як був я ма
леньким, я не
міг ди
ви
тись на ра
ни, на кров,
не міг ди
ви
тись, як ріжуть пти
-
цю, як во
на заріза
на тріпається
на траві.
Я од
вер
таю очі на дру
гий бік,
не
на
че зад
ля то
го, щоб не ба
чи
-
ти тих страш
них подій, по
жежі й
крові. І ба
чу, за ли
ма
ном не
на
че
десь да
ле
ко-да
ле
ко щось зай
ма
-
є
ться. Та яс
на пля
ма на небі зда
-
ється мені од
лис
ком пе
ре
ду
ма
-
них страш
них кар
тин. Прис
лу
ха
-
юсь, - дід Хто
дось, по
ра
ючись,
за
тя
гує ти
хо якоїсь пісні, не
на
че
ниш
ком про
мов
ляє го
ло
сом. Пі
с
-
ня смут
на-смут
на, як го
ре. Ма
-
буть, во
на при
га
ду
ва
ла дідові за
якісь-то при
го
ди в йо
го сум
но
му
житті. Мені тро
хи чуд
но, що ве
-
се
лий дід співає та
кої смут
ної
пі
сні.
-
Діду, а ну
те втніть ве
селішої,
бо ця щось ду
же смут
на! - гу
каю
я.
-
А ти й чуєш? А якої ж тобі?
Мо
же, про Са
ву Ча
ло
го? - гу
кає
дід.
-
А хто ж то був Са
ва Ча
лий? -
пи
таю я в діда.
-
Був ве
ли
ке ле
да
що. Був ко
зак
за
по
ро
жець, та зра
див ко
заків,
прис
тав до ля
ха! - гу
кає дід.
-
О тряс
ця йо
го ма
тері! - кри
чу
я до діда. І я по
чу
ваю, що зне
на
-
видів то
го зрад
ни
ка, як і Андрія.
-
Ото з та
ких-то Ча
лих і ви
хо
-
дять ті, що най
гірше б'ють. Ад
же
ж і той пол
ков
ник, що мені ко
-
лись ви
бив зу
би ло
ма
кою, був з
Ча
лих! - гу
кає дід, бо дід ча
сом
різав прав
ду прос
то в вічі.
-
Діду Хто
до
сю! он щось го
рить
в сте
пу. Чи не скир
ту хліба хто
підпа
лив в сте
пу? - кри
чу я до
ді
да.
-
Вчишся ти в школі, та, як ба
чу,
не
ба
га
то тя
миш, - гу
кає до ме
не
дід. - То місяць схо
де.
З чор
но
го сте
пу ви
со
вується
здо
ро
вий чер
во
ний місяць, не
-
на
че зак
ра
дається, щоб заг
ля
ну
-
ти в ли
ман. От він ви
ко
тив
ся
над сте
пом, здо
ро
вий, як діжа,
чер
во
ний, як жар. А з ли
ма
ну, з-
під чор
ної низької сму
ги бе
ре
га,
ви
ко
тив
ся дру
гий, та
кий са
мий.
Я за
бав
ля
юсь ни
ми. Сто
ять два
мі
сяці, не
на
че па
ра зо
ло
то-чер
-
во
них коліс. Пос
то
яли вкупі, не
-
на
че на
го
во
ри
лись, мов які при
-
ятелі, та й розійшлись, як во
ро
-
ги: один вго
ру, дру
гий на
низ.
Швид
ко поп
лив місяць по небі. Я
слідкую за ним очи
ма. Я ба
чу, як
він плав
ко, ве
лич
но, на
че лебідь
по воді, пли
ве вго
ру та вго
ру.
Світ па
лає на вер
хи круч, на вер
-
хи гір. Го
ри ніби виг
ля
да
ють з
те
м
ря
ви. Вер
би ста
ло вид
но од
вер
ху до ни
зу. Світ освітив всю
Дністро
ву до
ли
ну. Тільки чор
на
сму
га попід кру
ча
ми в'ється по
-
над оче
ре
том, як чор
на га
ди
на.
От місяць заг
ля
нув в се
ре
ди
ну
ли
ма
ну, і од міся
ця до бе
ре
га
про
с
тяг
лась не
на
че дов
га-дов
га
стеж
ка, по
си
ла
на зо
ло
тим піс
-
ком.
-
Діду Хто
до
сю! - кри
чу я до діда.
-
А чо
го там звеш? Щоб не за
бу
-
тись, як ме
не звуть?
-
Чи ви ба
чи
те, яка он
деч
ки
сте
ж
ка прос
тяг
лась од міся
ця до
бе
ре
га? - гу
каю я до діда.
-
По тій стежці ру
сал
ки хо
дять
в ліс по горіхи, - гу
кає дід. - Не
ду
же ли
шень за
див
ляй
ся на ту
стеж
ку.
-
Чому так? - пи
таю в діда.
-
Бо ру
сал
ки за
ма
нять те
бе в
ли
ман на дно до се
бе на ве
че
рю.
-
А я їм по морді дам! - жар
тую
я.
-
Ого! Як ста
но
вий нам да
вав?!
Над ру
сал
ка
ми ста
но
вих не
ма:
їм доб
ре отам в ли
мані, - гу
кає
дід.
-
Чи швид
ко вер
нуться заб
род
-
чи
ки? Я вже їсти хо
чу, - гу
каю я
до діда.
-
Підожди! бо ри
ба сьогодні ло
-
виться, не
на
че її ру
сал
ки го
нять
в ме
режі, - гу
кає дід.
На ли
мані десь да
ле
ко-да
ле
ко
за
ми
готіли зо
лоті хвильки. Ген-
ген чорніють якісь темні цят
ки
й наб
ли
жа
ються: то ли
бонь пли
-
вуть на чов
нах заб
род
чи
ки. І сп
-
ра
вді: од човнів по обид
ва бо
ки
роз
хо
дяться все шир
ше та шир
-
ше смуж
ки, не
на
че зо
лоті шнур
-
ки. От чов
ни нас
ко
чи
ли на зо
ло
-
ту стеж
ку. Стеж
ка ніби по
ла
ма
-
лась колінця
ми, за
ко
ли
ва
лась,
за
гой
да
лась, Зо
лоті шнур
ки обп
-
лу
та
ли її, по
пе
ре
ти
на
ли.
Човни прис
та
ли до бе
ре
га. Я
схо
п
лю
юсь з місця й біжу до пе
-
чі, над кру
чу. Ду
хо
та зовсім спа
-
ла. Свіжість по
тяг
ла з ли
ма
ну.
За
пах
ло бе
ре
гом, вогкістю, за
па
-
х
ло мок
рою ро
го
зою, мок
рим
оче
ре
том, ло
за
ми, во
дя
ним ба
-
го
вин
ням.
Рибалки обсіли кру
гом печі, по
-
том
лені, мокрі. Ро
бо
та бу
ла важ
-
ка. Ри
ба ло
ви
лась доб
ре. І не
про
сять ме
не чи
та
ти «Ка
те
ри
-
ну» або «Най
мич
ку». За
те ж дід
Хто
дось роз
го
во
рив
ся… Роз
ка
зу
-
вав, як він ще па
руб
ком втік од
ли
хо
го па
на, як став на ро
бо
ту в
Акер
мані, як один лю
тий пол
ко
-
в
ник впіймав йо
го і по
са
див в
тюр
му, як вда
рив йо
го по зу
бах
па
ли
цею, розмізчив гу
би і ви
ще
-
р
бив два зу
би. Я ба
чу ши
ро
кий
шрам на дідовій губі, ба
чу йо
го
щер
баті зу
би. Роз
ка
зує дід, як
він утік з тюр
ми, пе
ревізся за
Ду
най в Доб
руд
жу, як жив, біду
-
вав, ри
бал
чив…
Я слу
хаю йо
го повість, як ціка
-
ву каз
ку… І скільки тих ка
зок бу
-
ло не роз
ка
зу
ють заб
род
чи
ки,
си
дя
чи ко
ло ка
биці. І з то
го ча
су
моя ду
ша ста
ла за діда Хто
до
ся,
за на
род. Ме
не не тяг
не вго
ру, не
ма
ня
чить пе
ре
до мною сла
ва,
ба
гатст
во, панст
во. Мої сим
патії
пішли вниз, до діда Хто
до
ся, бо…
хто ле
жить на споді, то
му най
-
гірше дос
тається, то
го усі ду
ша
-
ть. І як ча
сом бу
ло батько оби
-
жає заб
род
чиків чи на хар
чах, чи
на гро
шах, я не лю
бив в той час
рідно
го батька, бо знав, що він
ро
бить не по правді.
Рибалки по
ве
че
ря
ли й розійш
-
лись спа
ти по ку
ре
нях. Я ля
гаю
спать в здо
ро
во
му ку
хо
варсько
-
му ку
рені на розс
те
леній ци
но
-
вці й за
си
паю в од
ну мить. Вра
-
нці ри
бал
ки вста
ють до ро
бо
ти
вдосвіта. Я про
ки
да
юсь, і по
тя
-
га
юсь, і не мо
жу вже зас
нуть. Че
-
рез двері з ку
ре
ня вид
но чер
во
-
не, яс
не не
бо. Я схоп
лю
юсь з по
-
с
телі й ви
хо
дю з ку
ре
ня. Іюль
сь
-
кий ра
нок са
ме роз
горівся. Зо
ря
сяє на синьо-фіоле
то
во
му небі,
на
че здо
ро
вий ал
маз. Не
бо на
че
зай
ня
ло
ся, го
рить яс
ни
ми чис
-
ти
ми кольора
ми. Ши
рокі сму
ги
чис
то
го жов
то
го, жов
то
га
ря
чо
-
го, ро
же
во
го, а вни
зу чер
во
но
го
кольору аж лис
нять, зли
ва
ю
чи
-
сь до
ку
пи делікат
ни
ми сутіня
-
ми. Не
бо на сході не
на
че зас
ло
-
ни
лось пиш
ною квітчас
тою заві
-
сою, блис
ку
чою, як до
ро
гий шо
-
вк. І та завіса ніби впа
ла на ли
-
ман і вкри
ла йо
го блис
ку
чи
ми
по
лот
ни
ща
ми од бе
ре
га до бе
ре
-
га. Ли
ман сяє, як і не
бо. А десь
да
ле
ко з оче
ре
тах, в осоці, на по
-
ло
гих лу
ча
них ни
зи
нах по
над
Дністром лис
нять пле
са, довгі
течії, озер
ця. Од
но вхо
пи
ло з не
-
ба яс
но-жов
тий колір, дру
ге - че
-
р
во
ний, третє - ро
же
вий, і бли
-
щать во
ни в зе
леній траві, не
на
-
че діаман
ти уся
ко
го кольору, ро
-
з
ки
дані по зе
ле
но
му ок
са
миті. В
лу
гах, на лу
ках, в го
рах кри
чать
пташ
ки. В да
ле
ко
му містеч
ку чи
в «по
саді» співа
ють півні. З оче
-
ре
ту підня
лись з ках
кан
ням кач
-
ки й клю
чем по
летіли на ли
ман.
Підняв
ся важ
кий ле
ле
ка й плав
-
ко й по
ва
гом, не ха
па
ючись, пе
-
релітає Дністро. От він по
летів
низько й тро
хи не черк
нувсь
чер
во
ни
ми но
га
ми об го
ло
ву ді
-
да Хто
до
ся. А не
бо роз
го
рюється
ще більше. Зо
ря підня
лась ви
со
-
ко й ніби то
не в бла
кит
но
му не
-
бі. Фар
би ста
ли ще ясніші: кві
-
тчасті сму
ги аж лис
нять, не
на
че
чис
тий криш
таль. Крик, га
лас
пта
ши
ний більшає, стає го
лос
ні
-
ший. І не
бо, й зем
ля, і во
да не
на
-
че вбра
лись в най
до
рожчі прик
-
ра
си й ждуть, щоб стрічать ца
ря
не
ба й землі - яс
не сон
це.
Дивлюся - дід Хто
дось стоїть
над кру
чею, на
че кам'яний, об
-
ли
тий чер
во
ним світом, мо
лить
-
ся бо
гу, хрес
титься й кла
няється
до зорі. Я хо
чу й собі мо
ли
тись,
ше
по
чу сло
ва мо
лит
ви, але я їх
не ро
зумію. Мо
лит
ва не йде мені
на ду
шу. Тем
на ніч го
во
ри
ла ме
-
ні за фе
ваїдські пе
че
ри, за мо
ли
-
т
ви, за чор
ну оде
жу, го
во
ри
ла за
рай. Пиш
ний, ве
се
лий ра
нок го
-
во
рить мені не те, а щось інше.
За що він мені го
во
рив, я й сам
га
разд не ро
зумів. Щось не
яс
не,
не
оме
жо
ва
не во
ру
ши
лось в сер
-
ці; але во
но бу
ло радісне, як те
ве
се
ле не
бо. Радість, ве
селість
во
ру
ши
лась в серці; сер
це гра
ло,
як ри
ба в воді. Не мо
лит
ва, а
пісня йшла на ду
шу. Я не
на
че
чув му
зи
ку в своїй мо
лодій душі.
Якісь пишні очі з дов
ги
ми чор
-
ни
ми віями ма
ни
ли ме
не. Я по
-
чу
вав сер
цем, що хо
чу лю
би
ти;
але що й ко
го лю
би
ти?.. Якісь
му
зичні ме
лодії лу
на
ли в моїй
ду
ші, не
на
че во
ни ли
ли
ся з не
ба,
розкішно
го, роз
мальова
но
го ро
-
же
ви
ми, жов
ти
ми та чер
во
ни
ми
сму
га
ми, не
на
че во
ни підніма
-
ли
сь з блис
ку
чо
го по
фар
бо
ва
но
-
го ли
ма
ну.
«Буду вчи
тись співа
ти або гра
-
ти; я люб
лю му
зи
ку, - во
ру
ши
-
лось в моїй думці. - Або вив
чусь
луч
че ма
лярст
ва, бу
ду ма
лю
ва
-
ти; зма
люю ту кра
су, що в небі,
що на ли
мані, - ду
мав я, - або…
бу
ду пи
са
ти вірші, скла
ду вірша
-
ми книж
ку, та
ку, як «Ка
те
ри
-
на»… На
пи
шу про діда Хто
до
ся…
про без
щас
них, при
би
тих бі
-
дою… Про їх, про їх!» -во
ру
ши
ть
-
ся в ме
не далі дум
ка. Я по
чу
вав,
що ко
гось люб
лю… Люб
лю чиїсь
пишні карі очі; десь я ли
бонь ба
-
чив ті очі, - при
га
дую я собі. Лю
-
б
лю діда Хто
до
ся, люб
лю ри
ба
-
лок й усіх лю
дей, люб
лю оте ро
-
з
мальова
не не
бо, отой блис
ку
-
чий, квітчас
тий ли
ман… Чую
рай в своїй душі, хо
чу, щоб і для
всіх був рай… Дід по
мо
лив
ся бо
-
гу й обер
нувсь до ме
не.
-
А що, па
ни
чу! зай
шов сю
ди
ви
пад
ком з бур
ла
ка
ми! А чаю в
нас не
ма. Біжи, на
пий
ся чаю з
ли
ма
ну та за
ку
си житнім хлібом,
по
ки я снідан
ня зва
рю, - ка
же
дід Хто
дось.
Я ку
па
юсь в ли
мані. Мені гар
но,
здо
ро
во, ве
се
ло. Я не ви
ход
жу, а
вибігаю на кру
чу, бе
ру ок
раєць
хліба з сіллю. І мені той житній
хліб здається смачнішим і три
-
внішим од усіх пот
рав.
Минуло чи
ма
ло ча
су… І я за
був
і за пущі фе
ваїдські, за
був за
Аме
ри
ку. Я знай
шов свою Фе
ва
ї
-
ду, свою Аме
ри
ку - то мій рідний
край. Ук
раїна й на
род. Нам од
ме
-
жо
ва
но кла
поть рідної ни
ви. І
бу
де
мо пра
цю
ва
ти на їй і для
неї. Що ми доб
ро
го зро
би
мо для
неї, то зро
би
мо й для людсь
ко
-
сті, бо ми част
ка людськості. В
цьо
му й ми кос
мо
політи», - ска
-
зав Ко
маш
ко, обер
нув
шись до
Сані.
-
Правда ва
ша, прав
да! - обізва
-
лась Са
ня. - Я ба
чу, що мої пе
рес
-
відчен
ня ще не зовсім стиглі, не
-
повні й не
ясні, - і во
на по
чу
ти
ла,
що під нею грунт кос
мо
політиз
-
му за
хи
тав
ся, як хист
ка клад
ка.
І во
ни обоє нес
подіва
но спи
ни
-
лись і ста
ли. Пе
ред ни
ми сто
яли
ви
сокі скелі, на
че стіни. Скелі
тут зак
ру
чу
ва
лись, дійшли до
бе
ре
га й зас
та
ви
ли стеж
ку.
-
От і пе
рей
шли увесь Фон
тан, а
я й нез
чув
ся й не зог
лядівся: так
я оце за
го
во
рив
ся, - ска
зав Ко
-
ма
ш
ко.
Вони по
вер
ну
ли на
зад. Стеж
ка
спус
ка
лась в гли
бо
ку ву
зеньку
до
лин
ку чи ба
лоч
ку.
-
І цеї ба
лоч
ки я не примітив. В
доб
ро
му то
ва
ристві мені зда
ва
-
лось, що я все йду по рівно
му, -
ска
зав Ко
маш
ко.
-
І я не приміти
ла цеї до
лин
ки.
Чи ти ба! все вас слу
ха
ла, - ска
за
-
ла Са
ня й за
ре
го
та
лась.
«Ішов би я з то
бою в житті й
че
рез го
ри, че
рез до
ли
ни і не
при
мітив би їх», - по
ду
мав Ко
-
маш
ко.
-
Будемо засіва
ти свої рідні ла
-
ни зо
ло
тим насінням просвіти,
ши
ро
кої культу
ри, бу
де
мо дба
ти
яко
мо
га за доб
ро
бут краю й на
-
ро
ду. Бу
де
мо пе
ре
сад
жу
ва
ти на
свою ни
ву кос
мо
політичні вищі
ідеї. І ви
рос
туть в нас лю
де… І
десь знай
дуться інші діячі; і бу
-
дуть мир
но і щи
ро пра
цю
ва
ти
для своєї нації, для сво
го на
ро
ду,
- ска
зав Ко
маш
ко. - Я га
ря
че ба
-
жаю, щоб нас
тав той час, ко
ли
дві во
рожі армії зійдуться та й
розійдуться, не схо
тять би
тись;
ко
ли во
ни випх
нуть впе
ред сво
-
їх ге
не
ралів та дип
ло
матів та й
ска
жуть їм: «Стріляй
тесь, бий
те
-
сь самі, ко
ли маєте смак до вій
-
ни, а ми піде
мо до
до
му, до бать
-
ків та жінок, до дітей, до плу
га,
до книж
ки», - ска
зав Ко
маш
ко.
-
О, цього дов
го до
ве
деться
жда
ти, - обізва
лась Са
ня. - Жит
-
тя й людська історія - та
ка шту
-
ко
ва
на, та
ка склад
на річ.
-
В кожній лю
дині, од
ко
ли світ
жи
вотіє, си
дить тро
хи чор
та,
тро
хи й бо
га або в де
ко
го й ба
га
-
то бо
га; і той бог ви
же
не ко
лись
чор
та та й про
же
не йо
го на оче
-
ре
та та бо
ло
та, - ска
зав Ко
маш
-
ко.
-
Це прав
да, але є й такі лю
де, в
яких си
дить тільки сам чорт з
ро
га
ми, з хвос
том та з па
зу
ря
ми,
- ска
за
ла Са
ня.
-
Це я знаю: є й такі, в яких доб
-
ре вгніздив
ся чорт у фра
ку, або в
одежі з шов
ко
вої че
сучі, в пенс
-
не, в ру
ка
вич
ках, при
ли
за
ний та
при
че
са
ний, - ска
зав Ко
маш
ко й
за
ре
го
тав
ся, бо він на
тя
кав на
Фссен
ка.
Саня до
га
да
лась і собі за
ре
го
-
та
лась.
-
Таких лю
дей, в яких си
дить
цей че
пур
ний, при
ли
за
ний чор
-
ток, є та
ки чи
ма
ло. Це тиг
ри та
пан
те
ри людсько
го плем'я. Ці
ти
г
ри бу
ва
ють і просвічені, й по-
євро
пей
сько
му делікатні, й на
ві
-
ть бу
ва
ють вчені… пи
шуть вчені
книж
ки… Оці най
ст
рашніші для
культу
ри, прог
ре
су та просвіти!
По
ду
май
те собі, що бен
гальські
тиг
ри по
ко
рис
ту
ва
лись би оруд
-
ни
ка
ми євро
пей
ської культу
ри…
Яко
го-то ли
ха во
ни б на
коїли…
Ой-ой!
-
Знаю, знаю! - ска
за
ла Са
ня. -
Ці тиг
ри сте
ре
жуть ту цілю
щу
во
ду просвіти і доб
ро
бу
ту; самі
п'ють, а дру
гим не да
ють…
-
То вкрас
ти б од їх цілю
щу во
-
ду! Не
хай сте
ре
жуть по
рож
ню
кри
ни
цю, - ска
зав Ко
маш
ко. - Це
од
но доб
ре злодійство, яке я
знаю в світі: це злодійство Про
-
ме
тея, що вкрав огонь з не
ба і
дав йо
го лю
дям.
-
А як вкрас
ти, ко
ли в їх си
ла? А
замків, а сто
рожів скільки? - ска
-
за
ла Са
ня.
-
То обер
ну
ти тигрів в ове
чок.
Це дов
ге, за
гай
не діло, бо мо
ра
-
льна хо
ро
ба в їх за
дав
не
на, але…
але… гу
манізм пот
ре
бує та
кої
сис
те
ми. Тре
ба так про
ва
ди
ти
ді
ло, щоб їх зос
та
лась ве
ли
ка
ме
ншість, щоб зос
та
лось їх ті
-
льки чор
там на насіння. Тоді си
-
ла бу
де не в них.
-
Поки сон
це зійде - ро
са очі ви
-
їсть, ска
жу я з пог
ля
ду сво
го кос
-
мо
політиз
му. Діло гу
манітар
но
-
за
г
ай
не, а дес
по
тизм тим ча
сом і
нас пок
ра
де… по
ки ми вик
ра
де
-
мо в нього культу
ру, - ска
за
ла
Са
ня. - Я сусід на
ших знаю: між
ни
ми хма
ри, густі хма
ри яст
ру
-
бів, а го
лу
би щось не по
ка
зу
ю
ть
-
ся. А що бу
де, як ми ста
не
мо ове
-
ч
ка
ми, а во
ни зіста
нуть вов
ка
-
ми?
-
Не ду
маю, щоб так бу
ло. І сусі
-
ди - лю
де, і во
ни зо
лись по
винні
ста
ти прав
ди
ви
ми людьми і по
-
ки
ну
ти вовчі но
ро
ви, - ска
зав
Ко
маш
ко. - Бу
де
мо пра
цю
ва
ти і
жда
ти. Прос
тяг
не
мо до них ру
ку.
А не по
да
дуть нам ру
ки, тоді…
Во
ни бу
дуть винні, як і те
пер ви
-
нні пе
ред на
ми. Тоді Ук
раїна за
-
співає іншої пісні.
Саня мов
ча
ла.
-
Щасливий день ви
пав оце ме
-
ні. Тим-то я так і роз
го
во
рив
ся
за щас
ливі ди
тячі літа. Те
пер і
ві
льний час, і по
езія од мо
ря, і
доб
ре то
ва
рист
во. Доб
ре то
ва
-
ри
ст
во - ве
ли
ка річ в житті: є з
ким поділи
тись ду
ма
ми, щи
ро
по
ба
ла
кать. Доб
рий то
ва
риш ча
-
сом луч
че за рідно
го бра
та, - ска
-
зав Ко
маш
ко.
-
Ви ска
за
ли за доб
ре то
ва
рист
-
во… - ти
хо обізва
лась Са
ня. - Ви
ска
за
ли прав
ду. Як
би в ме
не не
бу
ло доб
ро
го то
ва
рист
ва, то я б
дав
но за
чевріла, а мо
же б і ду
-
шею за
ги
ну
ла, - ска
за
ла Са
ня, і в
сло
вах її по
чу
лась жалість.
-
Хіба ж вам так важ
ко жи
ти на
світі? Ви такі мо
лоді, лю
би
те на
-
уку, просвіту, дбаєте за те, щоб
до
бу
ти собі яс
них пе
ресвід
че
н
-
нів, пра
цюєте в школі ко
ло роз
-
вит
ку дітей. Нев
же цього всього
вам ма
ло? - спи
тав Ко
маш
ко.
-
Моє жит
тя в сім'ї ду
же важ
ке.
Хіба ви не примічаєте, що ма
чу
-
ха ме
не не лю
бить? - ска
за
ла Са
-
ня.
-
Я ду
мав, що во
на до вас тільки
не ду
же при
хильна, та й годі, -
ска
зав Ко
маш
ко.
-
Мачуха ме
не зне
на
виділа, щи
-
ро лю
бить тільки свою доч
ку.
Ро
ди
лась во
на й зрос
ла ко
ло Ка
-
м'янця між польськи
ми діди
ча
-
ми: її батько був не
ба
га
тий ді
-
дич, ро
дом ук
раїнець. Од дідичів
панів во
на наб
ра
лась арис
ток
ра
-
тич
но
го пансько
го ду
ху, та ще й
сво
го де
чо
го док
ла
ла. Во
на ме
не
й свою доч
ку дер
жить в не
волі,
не
на
че в тюрмі, слідкує за кож
-
ним моїм сту
пе
нем, мов справ
-
дешній шпи
гун. Нас
та
не вечір,
во
на за
ми
кає ме
не й сест
ру в го
-
р
ни
цях. Ні однісінька книж
ка не
до
хо
де до моїх та сест
ри
них рук
без її цен
зу
ри. Я вдень утікаю до
Му
раш
ко
вої, і тільки там ми собі
на
чи
таємось і на
го
во
ри
мось до
-
с
хо
чу. Ма
чу
ха пе
ре
вер
тає, пе
рег
-
ля
дає мої й сест
рині сто
ли
ки, лі
-
жка, скриньки, ниш
по
рить по
ки
ше
нях. Во
на кон
сер
ва
тист
ка,
навіть обс
ку
рант
ка, не
на
ви
дить
нові ідеї, мо
ло
дих но
вих лю
дей,
лю
бить польську мо
ву, лед
ве
сте
рп
лює ве
ли
ко
руську, не лю
бе
ук
раїнської, за
бо
ро
няє й нам і
навіть слу
гам сло
во ска
за
ти по-
українській. А як во
на мені допі
-
кає сло
ва
ми! Яку оби
ду терп
лю
я од неї щод
ня, що
го
ди
ни! Як
би
не батько та не то
ва
риш
ки, мені
хоч на світі не жи
ти.
Санин го
лос лег
ко зат
ремтів.
Зда
ва
лось, ніби во
на от-от зап
-
ла
че. Не
дав
ня вільна роз
мо
ва
про усякі прин
ци
пи, і ши
ро
кий
простір мо
ря, і свіже повітря -
все це роз
гор
та
ло її дум
ки, нап
-
рав
ля
ло її на щирість. Жалість і
спо
чу
ван
ня зда
ви
ло сер
це в Ко
-
маш
ка.
-
А я ду
мав, що ва
ше жит
тя
пли
не в ро
жах та леліях, як вес
-
на крас
на! - ска
зав Ко
маш
ко.
-
Не ду
май
те так. Жит
тя моє ва
-
ж
ке. Я дня не заз
на
ла щас
ли
во
-
го. Я йду до
до
му, а мені ба
жа
є
-
ться на
зад по
вер
нуть од до
му, -
ска
за
ла Са
ня. - Ма
чу
ха нер
во
ва,
сер
ди
та, оп
риш
ку
ва
та, гри
зе раз
у раз ме
не й батька, чеп
ляється
без при
чи
ни, а своїй дочці го
-
дить, як малій ди
тині, їй вдо
ма
уся
ка до
го
да, а я скільки раз по
-
п
ла
ка
ла од ма
чу
хи ні за що, ні
про що! Які во
на прикрі, по
гані
сло
ва мені ча
сом го
во
ре!…
Комашкові ста
ло жаль Сані, але
він зрадів од надії:
Саня ще й ра
зу не одк
ри
ва
ла
пе
ред ним своєї душі. Він гля
нув
в її очі. Ве
селі очі ста
ли смутні та
жалібні.
-
Ваша до
ля - це до
ля мо
ло
дих
чес
них лю
дей те
перішнього ча
-
су, - ска
зав Ко
маш
ко. - Скрізь те
-
пе
реч
ки в житті по
тай
на бо
ро
-
тьба за щось, скрізь який
сь сму
-
ток в сім'ї, в суспільстві. Скрізь я
чую стогін пригніче
них, не
на
че
стогін тих хвиль на морі, що ві
-
тер б'є ни
ми об скелі. Людське
жит
тя, як оте мо
ре, - і шу
мить і
хви
лює; хви
ля го
нить хви
лю, до
-
ки й са
ма розіб'ється об скелі
або про
па
де без сліду десь в гли
-
бокій бе
зодні мо
ря… А нам тре
-
ба дер
жа
тись про
ти тієї хвилі,
тре
ба бо
ри
ка
тись, - ска
зав Ко
-
маш
ко і гля
нув прос
то в очі Сані.
Вона гля
ну
ла на йо
го карі те
м
-
ні очі. В них світи
лась дум
ка, не
-
по
бор
на зав
зятість, щирість. Во
-
на ніби чи
та
ла в тих очах йо
го
ду
ми й пи
та
ла в їх по
ра
ди. І во
на
са
ма нез
чу
лась, як їй чо
гось за
-
ба
жа
лось ди
ви
тись і ди
ви
тись
на ті очі. Во
ни обоє за
мовк
ли,
ста
в
ши над кру
чею, й ди
ви
лись
на бе
рег, сли
ве суспіль за
ки
да
-
ний ске
ля
ми, на мо
ре, на си
ню
да
леч. Ко
маш
ко вглядів білі ві
-
три
ла ко
раб
ля, що сизіли в ту
-
мані, й за
ди
вив
ся на їх. Са
ня й
собі за
ди
ви
лась на той ко
ра
-
бель, що ти
хо плив по морі, не
-
на
че лебідь.
«Зійшлися наші очі в по
етичній
да
лечі. Чи зійдуться-то наші ду
-
ші?» - за
во
ру
ши
лась дум
ка в Ко
-
маш
ка, і він обер
нув
ся до Сані й
уло
вив в її очах по
етич
ний ви
-
раз, по
етич
ний пог
ляд.
-
Я ду
маю, що най
більше щас
тя
в світі мож
на знай
ти в душі, кот
-
ра спо
чу
ває й сим
па
ти
зує нам,
на
шим ду
мам, на
шим іде
ям; си
-
м
патія змінюється ко
хан
ням. Чи
лю
би
те ви ме
не? Ви, надісь, зна
-
єте, що я вас дав
но люб
лю, - ска
-
зав Ко
маш
ко.
Саня бист
ро ки
ну
ла на йо
го
очи
ма, по
чер
воніла, як ро
жа, і
так са
мо швид
ко спус
ти
ла очі
до
до
лу. Во
на мов
ча
ла й ду
ма
ла.
-
Скажіть мені хоч од
но лас
ка
ве
сло
во, дай
те мені надію, - ска
зав
Ко
маш
ко. - Доз
вольте мені про
-
си
ти в вас і ва
шо
го батька ва
шої
ру
ки.
-
Сьогодні я впер
ше по
чу
ти
ла
до вас сим
патію; я не вмію таї
-
тись і го
во
рю щи
ро: ваші дум
ки
ста
ли мені до впо
до
би, - ска
за
ла
во
на ти
хо. - Але сер
це не в нашій
волі; я ще са
ма га
разд не знаю,
ку
ди во
но по
ве
де ме
не. Дай
те
мені підож
да
ти, обмірку
вать все
на волі. З сер
цем, з жит
тям не
мож
на по
во
ди
тись лег
ко
важ
но,
не помірку
вав
ши га
разд.
-
Правду ви ка
же
те, - ска
зав Ко
-
маш
ко.
-
Приходьте частіше до нас, по
-
го
во
ри
мо, а там по
ба
чи
мо, - ска
-
за
ла Са
ня.
«Боже мій! а що бу
де, як я йо
го
оце по
люб
лю щи
ро, га
ря
че? Як
тоді мені за
не
ха
ять мої давні
мрії за ви
щу просвіту? Нев
же я
му
си
ти
му тоді за
ду
шить ко
хан
-
ня, пе
ре
мог
ти своє сер
це?»
Вона зля
ка
лась тієї бо
ротьби,
яка нас
ту
па
ла пе
ред нею в не
да
-
ле
ко
му часі, не
на
че чор
на хма
ра
нас
ту
пає з-за синього мо
ря на
по
го
жо
му синьому небі.
Саня мов
ча
ла. Мов
чав і Ко
маш
-
ко, і во
ни обоє за
ду
мані, з очи
ма,
спу
ще
ни
ми до
до
лу, пішли ти
хою
хо
дою й прис
та
ли до ком
панії,
кот
ра йшла про
ти їх.
-
Що, на
ба
ла
ка
лись вже? - спи
-
та
ла в Ко
маш
ка Хрис
ти
на, осмі
-
ха
ючись. - Ко
ли на
ба
ла
ка
лись,
то ходім обідать, бо я вже їсти
хо
чу, аж-аж як!
-
Вам би усе обідать, - ска
зав
всмішки Се
лаб
рос.
-
А вам що? Вам би, ма
буть, все
про
мо
ви го
во
рить та вірші скла
-
да
ти? - ог
ри
за
лась Хрис
ти
на. -
Ви, здається, й до мо
ря і до тієї
скелі Ка
пу
ци
на го
во
ри
ли б про
-
мо
ви, -драж
ни
лась Хрис
ти
на.
-
А справді, скажіть оце про
мо
-
ву, а ми пос
лу
хаємо, - обізвав
ся
Мав
родін. - Ви справді ми
тець
го
во
рить про
мо
ви.
-
То й ска
жу! - про
мо
вив гор
до
-
ви
то Се
лаб
рос. - Стоїш ти, ске
ле,
се
ред мо
ря й гор
до
ви
то по
зи
-
раєш на зе
лені хвилі кру
гом се
-
бе. Ми
нуть ро
ки, ми
нуть віки, а
ти все од
на
ковісінько сто
яти
-
меш, гор
да й пиш
на, незмінна,
ви
ща од то
го кле
ко
ту дур
них
хвиль. Ні не
го
да, ні бурі не по
ру
-
шать те
бе. І не один ко
ра
бель, з
роз
го
ном вда
рив
шись об твої
міцні гру
ди, хрус
не, як су
ха трі
-
ска. А лю
ди
на гнеться, хи
литься,
ла
має свою ду
шу, міняє пе
рес
ві
-
дчен
ня, гне своє сер
це… Ох, роз
-
д
ра
ту
ва
ло ме
не оце мо
ре, оці
скелі! Ви
ба
чай
те, Хрис
ти
но Сте
-
панівно, що я не скінчу про
мо
ви,
бо по
чу
ваю хіть пи
сать, пи
сать!
Мо
ре натх
ну
ло ме
не по
етич
ним
ду
хом! Чую цей дух в собії чую
йо
го ше
потіння! Про
ща
вай
те!
Селаброс ефект
но ви
хо
пив з
ки
шені сірту
ка кни
жеч
ку й ка
-
ран
даш і бігцем побіг до фон
та
-
ну під бе
рес
ти.
-
Чи в лібе
рально
му, чи в кон
се
-
р
ва
тив
но
му тоні бу
де
те сього
-
дні пи
са
ти? - кри
ко
нув йо
му на
-
с
лідці Ко
маш
ко всмішки.
-
Авжеж в лібе
рально
му, - гук
-
нув Се
лаб
рос, не ог
ля
да
ючись, й
по
чим
чи
ку
вав так, що в йо
го бі
-
ла стьожка на брилі за
дер
лась
вго
ру і мет
ля
лась кінця
ми.
-
Промова тро
хи тхне хрес
то
ма
-
тією Га
ла
хо
ва. Мені здається, як
-
би ми оце гу
ля
ли десь на го
роді,
то Се
лаб
рос був би здат
ний ска
-
за
ти про
мо
ву й до ка
пус
ти, і до
ци
булі, - обізвав
ся Ко
маш
ко.
Селаброс пи
сав ко
рес
пон
денції
в усякі га
зе
ти: і в лібе
ральні, і в
нелібе
ральні, як трап
ля
лось. Ко
-
ли ча
сом не прий
ма
ли йо
го пи
-
са
н
ня в лібе
ральну га
зе
ту, він
пе
ре
роб
лю
вав йо
го на інший
спосіб і по
си
лав в нелібе
ральну
га
зе
ту, ла
яв те, що пе
редніше
ви
х
ва
ляв. За добрі гроші він пи
-
сав «і на
шим і ва
шим» і та
ки до
-
б
ре гнув свою гнуч
ку ду
шу на
всі ла
ди. Сівши під бе
рес
том ко
-
ло фон
та
ну, що ми
готів сріблом
на сонці, він на
пин
дю
чивсь, мов
сер
ди
тий індик, і по
чав пи
са
ти.
Скінчив
ши свою ма
за
ни
ну, він
ви
с
мик
нув шма
то
чок чис
то
го
па
пе
ру й на
пи
сав до Му
раш
ко
-
вої:
«Серце моє, моя овеч
ко! Я побі
-
жу в ре
дакцію на ча
со
чок, але
за
раз вер
ну
ся. Одрізнись од ком
-
панії та йди зо мною од
ним на
про
гу
лян
ня за скелі. Не
хай я хоч
гля
ну тобі в очі на
са
моті, десь на
од
шибі, ос
то
ронь од лю
дей, і на
-
п'юся з твоїх очей, з твоїх чер
во
-
них уст».
Написавши за
пис
ку, Се
лаб
рос
ви
й
няв хус
точ
ку, об
тер га
ря
чий
піт з ло
ба й пішов над бе
рег мо
-
ря.
-
Прощавайте! В ме
не ро
бо
ти
не по шию, а прос
то з го
ло
вою!
Завт
ра до
кон
че тре
ба на
пи
са
ти
ре
цензію на три книж
ки, після
-
завт
ра - на чо
ти
ри. А ті книж
ки
для ре
цензій мені шлють та
шлють, не
на
че з тор
би сип
лють.
Тре
ба мені ха
па
тись в ре
дакцію,
- ска
зав Се
лаб
рос, ха
па
ючи усіх
за ру
ки. - Не
за
ба
ром за
чи
нять
кон
то
ру. Про
ща
вай
те!
-
Чого це вам так приспіло? -
спи
та
ла в йо
го Са
ня.
-
А то
го, біля
ва пан
ноч
ко, при
-
спіло, що я лю
ди
на діла, а не
слів, - ска
зав по
важ
ним то
ном
Се
лаб
рос.
-
Що в вас за комплімен
ти да
-
мам? па
роські, чи кіпрські, чи
що? - спи
та
ла Са
ня.
-
Може й кіпрські, - ска
зав Се
-
лаб
рос. - Гей, пан
но, про
щай
те! -
гук
нув він до Му
раш
ко
вої, що
сто
яла ос
то
ронь од усіх.
Селаброс мерщій побіг до неї,
по
дав ру
ку на про
щан
ня і всу
нув
в її ру
ку за
пи
соч
ку. Му
раш
ко
ва
обер
ну
лась до мо
ря й крадько
ма
пе
ребігла Се
лаб
ро
сові «кіпрські
комплімен
ти».
-
Прощавайте! Про
ща
вай
те, ка
-
ва
ле
ри й да
ми! Не
ма ча
су бай
ди
-
ки бить. Ме
не жде діло, але я че
-
рез якусь го
ди
ну вер
ну
ся: з ва
ми
так приємно га
яти час, - ска
зав
Се
лаб
рос, пог
ля
да
ючи на Му
ра
-
ш
ко
ву, й побіг бігцем стеж
кою
по
між камінням.
Тільки що він тро
хи одійшов,
на
зустріч йо
му вибігла з-за скелі
жінка Бо
ро
давкіно
ва, не
ви
со
ка,
ог
ряд
на да
ма, пов
но
ви
да й гар
-
ненька. Во
на впізна
ла Се
лаб
ро
са
й ки
ну
лась до йо
го.
-
Куди це ви? - спи
та
ла во
на в
Се
лаб
ро
са.
-
За ділом в місто! - крик
нув він
і хотів по
ми
ну
ти її.
-
Не пу
щу! вер
тай
тесь! і не ду
-
ма
й
те їхать! - цо
котіла Бо
ро
дав
-
кі
на, не пус
ка
ючи йо
го ру
ки.
-
Та вже для вас хоч і вер
ну
ся на
ча
сок, - ска
зав Се
лаб
рос: він ні
-
би
то ха
пав
ся в ре
дакцію, але це
ро
би
лось тільки для ефек
ту, на
-
по
каз.
-
А бач
те! от та
ки й вер
ну
ла
вас! - ска
за
ла ко
кет
ли
ва Бо
ро
да
-
в
кіна. Се
лаб
рос вер
нув
ся і про
-
вів її до гур
ту. В Бо
ро
давкіної бу
-
ла гар
на й пов
на біла шия. Се
-
лаб
рос лю
бив її шию, за
ди
вив
ся
на ту ле
бе
ди
ну шию й… не
доб
-
рохіть мусів вер
ну
тись слідком
за Бо
ро
давкіною, за
був
ши й за
діло.
-
Чи не ба
чи
ли ви ча
сом мо
го
Се
ргія Сте
па
но
ви
ча? - спи
та
ла
во
на всіх за
ра
зом, шви
денько й
хватько
ма по
да
ючи свою ма
ле
-
нь
ку біленьку ру
ку в зо
ло
тих
перст
нях на пальцях.
-
Он там десь під бе
рес
та
ми
грає в кар
ти з своїми при
яте
ля
-
ми, - обізва
лась Хрис
ти
на.
Бородавкіна ки
ну
лась до бе
рес
-
тів. Сергій Сте
па
но
вич лип
нув
на неї очи
ма, зди
ву
вав
ся й тро
хи
стур
бу
вавсь. Йо
му зда
ло
ся, що
во
на або з не
ба впа
ла, або десь
з-під землі ви
ник
ла.
-
Сергію Сте
па
но
ви
чу! Хо
ди ли
-
шень сю
ди на хви
ли
ноч
ку, щось
маю тобі ска
зать, - про
мо
ви
ла
Бо
ро
давкіна, лед
ве вдер
жу
ючи
злість.
Бородавкін зне
хо
тя підвівся,
ха
п
нув сіртук і по
ди
бав слідком
за жінкою. Жінка одійшла да
ле
-
ченько од бе
рестів і ма
ха
ла до
йо
го ру
кою. Бідний Бо
ро
давкін
на
си
лу волік но
ги: він ішов, не
-
на
че віл на заріз.
-
Попався бідний брат! - ска
за
-
ла Хрис
ти
на Сте
панівна. - Дос
та
-
неться оце йо
му на буб
ли
ки.
Мотрона Титівна Бо
ро
давкіна
бу
ла доч
ка одесько
го міща
ни
на,
підофіце
ра. Бо
ро
давкін, ще був
-
ши сту
ден
том, впо
до
бав її й
оже
нив
ся з нею за її кра
су, за її
чу
до
вий го
лос. Трош
ки іде
аліст
в мо
лоді літа, він за
ду
мав не до
-
пус
тить, щоб ча
сом та
ка пер
ли
-
на, як Мот
ро
на Титівна, не впа
ла
в баг
но й не за
па
гу
би
ла се
бе на
-
віки. Він ви
тяг з баг
на ту пер
ли
-
ну й оже
нив
ся з нею. За вда
чу її
він тогді й не ду
мав, і гад
ки не
мав.
-
Де ти бро
диш, де ти во
ло
чиш
-
ся, во
ло
цю
го, п'яни
це? Ти знаєш,
що ми на дачі вже тиж
день їмо
хліб за по
зи
чені гроші! Діти хо
-
дять бо
соніж. Ти швен
дяєш, гу
-
ляєш, а я сид
жу над мо
рем в мі
-
щанській хаті й про
па
даю з ну
-
дьги.
Бородавкін сто
яв і тільки очи
-
ма кліпав, не
на
че вин
ний шко
-
ляр, що нес
подіва
но по
пав
ся в
ру
ки вчи
те
леві на га
ря
чо
му вчи
-
н
ку.
-
Я за то
бою га
ня
лась скрізь:
бу
ла і в Бен
де
рах, і в Ти
рас
полі;
бу
ла і в Ки
ши
неві, - лай
ли
во го
-
во
ри
ла Бо
ро
давкіна.
-
Чого ж ти га
ня
лась? Чи ти
вду
ріла, чи знавісніла? - обізвав
-
ся Бо
ро
давкін.
-
Я не здуріла, а от ти, то дав
но
знавіснів. Хіба я оце впер
ше га
-
ня
юсь за то
бою по містах? Хіба
ж я не раз вже ло
ви
ла те
бе з бе
-
н
дерськи
ми офіце
ра
ми в трак
-
тирі? А жа
лу
ван
ня де? Да
вай сю
-
ди гроші! - крик
ну
ла Бо
ро
давкі
-
на.
-
Мотрунцю, сер
це! не кри
чи, бо
он
де лю
де си
дять і по
чу
ють!
Жа
лу
ван
ня вже не
ма. Ось зос
та
-
лось де
сять кар
бо
ванців. На, ві
-
зь
ми, - ска
зав Бо
ро
давкін і по
дав
гроші жінці.
-
А реш
та де? Чим же ми бу
де
мо
вип
ла
чу
ва
ти за жит
ло? чим же
бу
де
мо хар
чу
ва
тись? - ре
пе
ту
ва
-
ла Бо
ро
давкіна і со
ва
лась до чо
-
ловіка з ку
ла
ка
ми. - Де ти поді
-
вав гроші?
-
Пропив та в кар
ти прог
рав, -
спокійно од
ка
зав Бо
ро
давкін.
-
Пропив… Чом ти до
ма не си
-
диш та все десь во
ло
чиш
ся з п'я
-
ни
ця
ми, граєш в кар
ти? - присі
-
ка
лась до йо
го Бо
ро
давкіна.
-
Ото ве
селість з то
бою сидіти
та слу
хать, як ти гри
зеш мені го
-
ло
ву! їдь до
до
му, бо те
бе отут
вб'ю! - крик
нув Бо
ро
давкін не
са
-
мо
ви
то, і в йо
го сірі очі блис
ну
-
ли, як у вов
ка.
-
Не вб'єш! Я зак
ри
чу на всю пе
-
льку! Я на
роб
лю скан
да
лу! - ре
-
пе
ту
ва
ла Бо
ро
давкіна.
Бородавкін знав, що во
на мо
же
це вчи
ни
ти, і за
мовк.
Христина до
га
да
лась, що во
ни
за
ве
лись і за що вий
шла між ни
-
ми ко
лот
не
ча, прибігла до їх і
на
си
лу роз
ве
ла їх і зас
по
коїла
Бо
ро
давкіна. Во
на зна
ла, що Бо
-
ро
давкіна лю
бить пог
ра
ти в ка
-
р
ти й по
ба
ви
тись незгірше сво
-
го чо
ловіка, лю
бить ко
ке
ту
вать
з муж
чи
на
ми, за
раз взя
ла її за
ру
ку, по
ве
ла під бе
рес
ти й по
са
-
ди
ла за кар
ти ніби
то на місце
Бо
ро
давкіна.
Бородавкіна сіла за кар
ти на
зе
леній траві, вга
му
ва
лась і за
-
бу
ла і за дітей, і за свар
ку з чо
-
ловіком, за
бу
ла навіть, за чим
прий
шла на Ма
лий Фон
тан. Во
-
на са
ма прог
ра
ва
ла чи
ма
ло гро
-
шей в кар
ти. Бо
ро
давкін з го
ря
пішов тим ча
сом гу
ля
ти по
над
мо
рем і ду
мав, як би то втек
ти з
Ма
ло
го Фон
та
ну так, щоб жінка
йо
го не вгляділа. Він бо
яв
ся, як
смерті, нудьги з жінкою на дачі
на Ве
ли
ко
му Фон
тані й був ла
-
ден утек
ти од неї хоч за Чор
не
мо
ре. Од
на
че жінка йо
го, гра
ючи
в кар
ти, не зво
ди
ла з йо
го очей,
кміти
ла за ним і бу
ла на
по
го
тові
кож
ної хви
ли
ни пог
на
тись слід
-
ком за ним навз
догінці.
Бородавкіна пе
рег
ра
ла од
ну
-
дру
гу партію, нічо
го не виг
ра
ла,
а прог
ра
ла чи
ма
ло: її взя
ла за
сер
це нудьга й злість, і по
тяг
ло
до гур
ту, до ве
се
лої мо
ло
дої ко
-
м
панії, що гу
ля
ла по
над мо
рем.
Тяг
ло її й до гар
но
го Се
лаб
ро
са…
Во
на страх як лю
би
ла гар
них па
-
ничів. Бо
ро
давкіна ки
ну
ла прог
-
рані гроші й шви
денько побігла
до ком
панії вже ве
се
ленька та
доб
ренька.
-
Чого це ви си
ди
те мовч
ки, не
-
на
че шко
лярі в школі? Па
ничі
по
на
суп
лю
ва
лись, на
пин
дю
чи
-
ли
сь, не роз
ва
жа
ють дам, - за
ще
-
бе
та
ла во
на дрібно. - Да
вай
те
ли
шень заспіваємо хо
ром. Ой
мо
ре, мо
ре! як гля
ну на те
бе, то
за
раз співа
ти хо
четься. Я, бач
те,
зрос
ла над са
мим мо
рем. Бу
ло
вночі чую, як під на
ши
ми вікна
-
ми сту
го
нить і шу
мить мо
ре, то
й не втерп
лю та й співаю, ле
жа
-
чи в пос
телі, аж ма
ма моя бу
ло
гри
має на ме
не. От і те
пе
реньки
під на
ми шу
мить мо
ре, над на
ми
чай
ки ки
ги
чуть. Ой, яка по
езія!
Бородавкіна по
ча
ла співа
ти.
Во
на співа
ла ду
же доб
ре. Її ви
со
-
кий ду
жий соп
ра
но роз
ли
вав
ся
тре
ля
ми поміж ске
ля
ми і йшов
да
ле
ко по
над мо
рем. Ри
бал
ки
попідніма
ли го
ло
ви й виг
ля
да
ли
з-за скель, ма
ха
ючи раз у раз уд
-
ли
ща
ми.
Бородавкіна співа
ла й ско
са по
-
г
ля
да
ла на гар
но
го Се
лаб
ро
са,
приж
му
рю
ючи свої темні гарні
оч
ки. Наспівав
шись дос
хо
чу, во
-
на ска
за
ла:
-
Одначе вже час би й обіда
ти. Я
га
даю, ка
ва
ле
ри бу
дуть такі зви
-
чай
ненькі, що на
го
ду
ють дам
сма
ч
ним обідом.
-
Добре, доб
ре! Та
ко
го со
ло
вей
-
ка вар
то на
го
ду
ва
ти хоч і па
ри
-
зьким обідом, - ска
зав Ко
маш
ко.
-
Ще й на
поїти шам
панським, -
до
дав Се
лаб
рос.
-
Я шам
пансько
го не ду
же люб
-
лю. Я люб
лю ста
ре то
кай
ське, -
ска
за
ла Бо
ро
давкіна з уда
ва
ною
ве
ли
ко
панською міною.
-
Але тут, пев
но, не дос
та
не
мо
ста
ро
го то
кай
сько
го, - обізвав
ся
по
зад їх Бо
ро
давкін. - Тут тільки
пи
во ду
же доб
ре.
-
А ти вже й знаєш, де пи
во доб
-
ре? - сер
ди
то ска
за
ла Бо
ро
дав
кі
-
на.
-
Ого-го! Я знаю, де ра
ки зи
му
-
ють. Ходім обідать, бо я стра
ше
-
н
но їсти хо
чу, - ска
зав Бо
ро
да
в
-
кін. - Що наб
ра
ли своїх наїдків,
то все до
чис
та поїли, і все по
ви
-
пи
ва
ли, і все потріска
ли.
-
Повипивали усе до
чис
та, а ме
-
ні нічо
го не зос
та
ви
ли? - аж за
-
ви
ща
ла Бо
ро
давкіна.
-
Бо не сподіва
лись, що ти нес
-
подіва
но при
бу
деш до нас в гос
-
ті, - ска
зав іронічно Бо
ро
давкін.
Надійшла й Хрис
ти
на з залізно
-
до
рож
ни
ми уря
дов
ця
ми. Всі пі
-
шли па
ра
ми до бу
фе
ту. Му
раш
-
ко
ва якось зос
та
лась по
зад усіх.
Се
лаб
рос нес
подіва
но вхо
пив її
за ру
ку і, як п'явка, вп'явся в її
ру
ку га
ря
чи
ми гу
ба
ми. Му
раш
-
ко
ва по
чу
ти
ла ніби жар в руці, у
всьому тілі й тро
хи не зомліла.
-
Їдьте сьогодні вве
чері до
до
му,
а як ні, то я поїду, а ви зос
та
вай
-
тесь в Одесі, - по
шеп
ки ска
за
ла
во
на йо
му над ву
хо.
-
Не мо
жу, не мо
жу! Ви ме
не не
-
на
че прив'яза
ли до се
бе, - ще ти
-
хіше обізвав
ся він.
-
Їдьте, бо я за
раз вте
чу звідсі
-
ля, поїду трам
ваєм в Одес, а зві
д
-
тіль в Ки
шинів, - ска
за
ла во
на.
-
Поїду, ко
ли ви то
го хо
че
те,
вво
лю ва
шу во
лю - ска
зав Се
лаб
-
рос.
-
Забожіться й зап
ри
сягніться,
що поїде
те! Арис
ти
де, не муч
те
ме
не! - ска
за
ла Му
раш
ко
ва.
Вогонь па
лив її. Морське вог
ке
повітря не га
си
ло то
го вог
ню, а
не
на
че роз
па
лю
ва
ло йо
го.
-
Присягаюсь, бо
жусь, що поїду,
тільки любіть ме
не і ніко
го біль
-
ше; ме
не, ме
не од
но
го! - ска
зав
Арис
тид.
Мурашкова побігла од йо
го й
прис
та
ла до Сані. Са
ня зир
ну
ла
на неї й вга
да
ла, що не
дав
но бу
-
ла спо
тич
ка між нею й Арис
ти
-
дом.
-
Ходім обідать в павільйон, -
гук
ну
ла Бо
ро
давкіна і жва
ве
нь
-
ко поп
рос
ту
ва
ла до павільйо
ну.
Павільйон був пос
тав
ле
ний на
стов
пах в морі. Під ним би
лась
об каміння й шуміла дрібна хви
-
ля. До павільйо
ну з те
ра
си був
пе
ре
ки
ну
тий місток.
Огрядна Бо
ро
давкіна побігла
че
рез місток, на
че мо
ло
денька
па
н
на, але за
че
пи
лась че
ре
ви
-
ком за заш
ка
ли
би
ну в дошці й
тро
хи не впа
ла. Хрис
ти
на побі
-
гла слідком за нею, по
вер
ну
лась
до усіх і зро
би
ла на містку кі
-
льки ле
геньких ме
ну
етів. Дош
ки
під її но
га
ми зад
вигтіли й за
-
рипіли.
-
Ой, будь лас
ка, не тан
цюй
те,
бо ще за
ва
ли
те павільйон, і ми
шу
бовс
не
мо гур
том в мо
ре, -
кри
ко
нув Се
лаб
рос.
-
Нічого-те! ску
паємось в одежі
усі за
ра
зом. Вий
де ду
же оригі
на
-
льна чу
дасія! а я люб
лю усе ори
-
гінальне, уся
ку чу
дасію, - ска
за
-
ла Хрис
ти
на.
-
Ой, як тут гар
но! Під на
ми шу
-
мить мо
ре. Над на
ми шу
га
ють
ча
й
ки. От де моя стихія! - ле
пе
-
та
ла Бо
ро
давкіна, не
на
че й за
бу
-
лась, що діти си
дять на дачі го
-
лодні й босі.
-
Чом же ви не співаєте, ко
ли
чу
єте, що під ва
ми шу
мить мо
-
ре? - спи
тав Ко
маш
ко.
-
То й заспіваю! - гук
ну
ла Бо
ро
-
давкіна й по
ча
ла співа
ти пісню.
Компанія сип
ну
ла на поміст. В
павільйоні сто
яв один дов
гий
стіл. Усі ки
ну
лись до сто
ла. Бо
-
ро
давкіна побігла до то
го місця,
де сиділи ка
ва
ле
ри, й сіла по
руч
з Се
лаб
ро
сом та залізно
до
рож
-
ни
ми уря
дов
ця
ми.
Саня сіла попліч з Му
раш
ко
вою
аж на дру
го
му кінці сто
ла, їм,
оче
ви
дяч
ки, не спо
до
ба
лась ко
-
м
панія Бо
ро
давкіної та залізно
-
до
рож
них панків. Во
ни обидві
роз
мов
ля
ли сти
ха проміж се
бе.
Обід, од
на
че, був ве
се
лий. Роз
-
мо
ва бу
ла та
ка го
лос
на, що че
-
рез неї не бу
ло навіть чу
ти, як
шу
міло мо
ре під мос
том, і, ма
бу
-
ть, че
рез те Бо
ро
давкіна пе
рес
-
та
ла співа
ти.
-
А що ж, па
ничі! Ви обіця
ли да
-
мам ви
на, а я йо
го чо
мусь не
примічаю на столі, - ска
за
ла Бо
-
ро
давкіна. Один жва
вий уря
до
-
вець пок
ли
кав служ
ни
ка.
-
Є в вас то
кай
ське? - спи
тав
він.
-
Нема, - ска
зав слу
га.
-
Шкода, - обізва
лась Бо
ро
дав
-
кі
на. - То да
вай
те, яке маєте, та
хутчій, за
раз-та
ки, бо я пить хо
-
чу.
Принесли пляш
ки ви
на. Бо
ро
-
давкіна й Хрис
ти
на по
на
ли
ва
ли
собі повні ста
ка
ни й пи
ли тро
хи
не на
хильці. Од ви
на усі за
раз
по
ве
селіша
ли. На по
мості підня
-
в
ся га
лас, ніби ґвалт. Бо
ро
дав
-
кіна за
тяг
ла пісні.
-
Їй же бо
гу, не
на
че ци
ган
ка! -
ше
потіла Са
ня до Му
раш
ко
вої. -
Тільки да
ти б їй в ру
ку ар
фу, то
ма
ли б обід з мос
ковськи
ми ци
-
ган
ка
ми.
-
Мосьє Се
лаб
рос! Я хо
чу мо
ро
-
же
но
го! - ска
за
ла ко
кет
но Бо
ро
-
давкіна.
-
Зараз бу
де! - про
мо
вив Се
лаб
-
рос і звелів слузі при
нес
ти мо
ро
-
же
но
го.
Бородавкіна наб
ра
ла мо
ро
же
-
но
го тро
хи не пов
ну тарілку й
нап
ха
ла йо
го за обидві що
ки, за
-
пи
ва
ючи ви
ном: во
на те
ре
би
ла з
жа
до
бою, на
че жи
во
ти
на.
-
А що, па
не Арис
ти
де! чи ва
ше
пак сер
це спокійне? Прав
да, нес
-
покійне! - те
ре
ве
ни
ла Бо
ро
дав
-
кі
на, чеп
ля
ючись до Се
лаб
ро
са. -
Он гляньте, які кра
суні си
дять
про
ти нас на то
му кінці сто
лу.
-
Бачу, ба
чу! знаю, що й ко
ло ме
-
не си
дять кра
суні, - ска
зав Ари
с
-
тид комплімент Бо
ро
давкі
ній.
-
Ви знаєте, що да
ми люб
лять
га
рячіше й щиріше, ніж мо
ло
-
денькі пан
ни, - про
хо
пи
лась Бо
-
ро
давкіна, див
ля
чись вак
ха
на
-
ль
ни
ми очи
ма прос
то в очі Ари
-
с
ти
дові. - Сте
режіть ли
шень
своє сер
це.
-
Знаю, знаю, й доб
ре знаю! -
ска
зав Се
лаб
рос насмішку
ва
то.
Саня й На
дя сміялись без це
ре
-
монії, їх смішив прос
тацький
гру
бий тон в роз
мові Бо
ро
да
-
вкіної.
-
Як бу
ла «доч
кою фельдфе
бе
-
льською», так і зос
та
лась «фель
-
д
фе
белькою», це прав
ди
ва оде
-
сь
ка «фру-фру!» - ти
хо ше
потіла
Са
ня до Наді.
-
Стережу своє сер
це та, ма
буть,
не всте
ре
жу сьогодні, - ска
зав
Арис
тид тро
хи не на ву
хо Бо
ро
-
давкіній жар
тов
ли
вим іроніч
-
ним то
ном.
-
А що! збен
те
жи
ла я вас? Aгa! -
го
во
ри
ла Бо
ро
давкіна сли
ве по
-
шеп
том. - Ко
лись од моїх очей
ги
ну
ли па
ничі, як му
хи, бо я пан
-
ною бу
ла гар
на-гар
на, що й ска
-
за
ти й вис
ло
ви
ти не мож
на.
Скільки я мо
ло
дих хлопців під
-
ду
ри
ла! Сте
режіться ж, мосьє
Се
лаб
рос! Бу
ло вве
чері як збе
-
реться ком
панія, ся
де
мо в чо
вен
та поп
ли
ве
мо по морі, а я як за
-
співаю, то хлопці бу
ло тро
хи в
мо
ре не ска
ка
ють! А мій го
лос
ллється, ллється по морі!
-
Я й те
пер ла
ден стриб
ну
ти в
мо
ре, бо ви, надісь, си
ре
ною вда
-
лись, так ви гар
но співаєте! -
ска
зав Се
лаб
рос го
лос
но.
Саня й Му
раш
ко
ва хап
ком вста
-
ли з-за сто
лу й повтіка
ли на са
-
місінький край павільйо
ну, де
сто
яла дов
га лав
ка.
-
Одеська «фру-фру» розп
рав
ля
крильця, - ше
потіла Са
ня до Му
-
раш
ко
вої.
-
Бо доб
ре ви
пи
ла! - обізва
лась
ти
хенько На
дя. При
нес
ли ще
пля
ш
ки ви
на. Бо
ро
давкін вже
доб
ре на
дуд
лив
ся й лед
ве сидів
на стільці. Ко
маш
ко й Мав
родін і
собі вста
ли з-за сто
лу й сіли ко
-
ло паннів. Во
ни обер
ну
лись ли
-
цем до мо
ря й ти
хо роз
мов
ля
ли,
не слу
ха
ючи га
му й га
лас
ли
вої
роз
мо
ви.
-
От ве
селі лю
де! - ска
зав Ко
-
маш
ко до Сані.
-
Вже аж над
то ве
селі. Доб
ре бу
-
ло б, як
би во
ни бу
ли не такі ве
-
селі, - ска
за
ла Са
ня.
-
Та тро
хи тихіші, - до
да
ла Му
-
раш
ко
ва. - Навів Бо
ро
давкін на
гу
лян
ку не знать ко
го.
-
Та й зба
вив нам тро
хи ве
се
лу
гу
лян
ку, - обізва
лась Са
ня.
-
Невже зба
вив та
ки зовсім? -
спи
тав Ко
маш
ко в Сані.
Саня гля
ну
ла йо
му в очі й по
-
чер
воніла.
-
Ні, не зовсім. А все-та
ки я ра
-
да, що поїха
ла на гу
лян
ку. На гу
-
лянці по
ба
чиш уся
ких лю
дей,
по
веш
таєшся між ни
ми, нас
лу
-
хаєшся уся
кої роз
мо
ви - і все-та
-
ки на
бе
реш
ся досвіду в житті.
При
най
мні ма
ти
меш більше дос
-
віду, більше зна
ти
меш людське
жит
тя, яке во
но є: праз
ни
ко
ве й
бу
ден
не, - ска
за
ла Са
ня. - Я ма
ло
знаю лю
дей ма
ло знаю людське
жит
тя. Ска
за
ти по правді, ма
ло
ще знаю й са
му се
бе.
-
Часом за се
бе дізна
тись бу
ває
трудніше, ніж за інших, - ска
зав
Мав
родін. - Не раз в де
яких ви
-
пад
ках своя ду
ша, своє сер
це бу
-
ває ча
сом яко
юсь за
гад
кою та
ки
для са
мо
го се
бе.
«І моє сер
це те
пе
реньки для
ме
не - за
гад
ка!» - по
ду
ма
ла Са
-
ня.
Вона ди
ви
лась на мо
ре і вту
пи
-
ла очі в си
зу да
леч, за
ду
мав
ши
-
сь. «За
гад
ка, за
гад
ка труд
на для
ме
не са
мої. І як її од
га
да
ти? І як
пос
те
рег
ти, який-то бу
де кіне
-
ць?» - ду
ма
ла во
на мовч
ки.
Саня дов
го ди
ви
лась на мо
ре і
потім ти
хе
сенько зітхну
ла: гля
-
ну
ла на Ко
маш
ка, на йо
го ви
со
ке
чо
ло, на темні блис
кучі очі і впе
-
р
ше по
чу
ва
ла, що приміти
ла
кра
су в тих ніби гли
бо
ких од ду
-
мок та гост
рих ка
рих очах.
«Невже моя за
гад
ка швид
ко од
-
га
дається? - по
ду
ма
ла во
на. - А
мої вищі по
тя
ги й ба
жан
ня? А
моя лю
бов до ви
що
го роз
вит
ку,
до просвіти? Що ста
неться з ни
-
ми?.. Нев
же я навіки му
шу поп
-
ро
ща
тись з своїми мріями, з сво
-
їми надіями на ви
ще ідей
не жи
-
т
тя, за
нед
бать надію на ви
щу ді
-
яльність?»
Саня ди
ви
лась на да
ле
ке мо
ре,
на си
зий ту
ман, не
на
че шу
ка
ла
там од
гад
ки своїм по
тай
ним ду
-
мам. А мо
ре й си
зий ту
ман мов
-
ча
ли й да
ле
ко мріли, як мрії ді
-
во
чої фан
тазії, і не да
ва
ли од
по
-
віді.
-
Селаброс! да
вай
те про
мо
ву!
Ми вас жде
мо! - гук
ну
ла на йо
го
Бо
ро
давкіна.
-
Селаброс! про
мо
ва за вам! -
гук
нув і собі Бо
ро
давкін хрип
-
ким го
ло
сом.
-
Дайте ж пе
редніше хоч гор
ло
про
по
лос
ка
ти, - ска
зав Се
лаб
рос,
- бу
де й про
мо
ва.
Селаброс, як вовк в спе
ку, ки
-
нув
ся на ста
кан з ви
ном, дуд
лив
з ста
ка
на, ста
вив йо
го на стіл, то
знов ха
пав йо
го в ру
ки. На
пив
-
шись до
нес
хо
чу, він за
ку
рив ци
-
гар
ку й за
ду
мав
ся, витріщив
ши
на Хрис
ти
ну здо
рові чорні бань
-
ки.
Розмова за
гу
ла. Се
лаб
рос зби
-
рав дум
ки й сло
ва в го
лові, пах
-
ка
ючи ди
мом. Бо
ро
давкіна, ви
-
пив
ши кілька ста
канів ви
на, ро
-
з
ве
се
ли
лась і по
чер
воніла, як пі
-
вонія. По
ки Се
лаб
рос ду
мав та
га
дав, Бо
ро
давкіній за
ма
ну
лось
співать. Ви
но вда
ри
ло їй не
на
че
не в го
ло
ву, а в пельку. Во
на за
-
тяг
ла ви
со
ким дзвінким го
ло
-
сом ро
манс:
Далеко рівни
на морська бли
ща
ла
Останнім промінням пиш
ної ворі,
А ми в ри
бальській ха
тинці сиділи,
Мовчали й сиділи уд
вох, уд
вох!
Серед гу
ку й га
му Се
лаб
рос нес
-
подіва
но схо
пив
ся з місця як
опе
че
ний і зад
зенькав но
жем по
чарці. Ніхто й не ду
мав за
мов
ча
-
ти. Він пос
ту
кав вдру
ге. Гам
ущух, тільки Бо
ро
давкіна ви
тя
-
гу
ва
ла ви
сокі но
ти ро
ман
су. Се
-
лаб
рос на
дув
ся й по
чав чван
ли
-
во го
во
ри
ти про
мо
ву:
-
Тепер ве
се
ла хви
ли
на, щас
ли
-
ва хви
ли
на на
шо
го не
ко
рис
но
те
ку
чо
го жи
вот
тя. Геть клопіт,
геть зма
ган
ня! Не за якісь там
ідеї та прин
ци
пи бу
де те
пер моя
про
мо
ва…
Бородавкіна не вва
жа
ла на кра
-
с
но
мов
ну Се
лаб
ро
со
ву про
мо
ву і
тяг
ла далі ро
манс на все гор
ло.
Се
лаб
рос гля
нув на неї сер
ди
то,
аж білки йо
го очей заб
ли
ща
ли.
-
Мадам Бо
ро
давкіна! Я го
во
рю!
Про
шу вва
жа
ти на мою про
мо
-
ву! - крик
нув Се
лаб
рос. Він знов
по
чав про
мо
ву:
-
Доволі ми на
ба
ла
ка
лись про
усякі абст
рактні пог
ля
ди. Ми
вже ви
ро
би
ли собі чесні пе
ре
с
ві
-
дчен
ня, ми вже міцно пос
та
ви
ли
се
бе на стежці євро
пей
сько
го
до
с
тиг
ло
го роз
вит
ку, на до
розі
євро
пей
сько
го гро
ма
дянст
ва, на
грунті євро
пей
сько
го кос
мо
по
-
лі
тиз
му…
А ма
дам Бо
ро
давкіна все тяг
ла
далі ро
манс і зовсім не вва
жа
ла
на ви
со
ку Се
лаб
ро
со
ву про
мо
ву.
Во
на бу
ла з тих півден
них співу
-
чих на
тур, що як поч
не співать
та як розспівається, то вже несп
-
ло
ха вга
мується, і лад
на до
ти
спі
вать, до
ки не ох
рип
не. Чорні
Арис
ти
дові очі на
да
ва
ли їй охо
-
ти й зав
зят
тя.
-
Мадам Бо
ро
давкіна! Чуєте? Я
го
во
рю! - крик
нув Се
лаб
рос. - Ви
прав
ди
ва ка
те
рин
ка, кот
ру ко
ли
раз за
ве
дуть, то во
на грає, до
ки
са
ма не спи
ниться…
Бородавкіна най
більше лю
би
ла
співа
ти пе
ред обідом і після обі
-
ду. Для неї, ма
буть, са
ме тоді
при
й
шов звич
ний час співан
ня,
як при
хо
дить півням час ку
ку
рі
-
к
ать. Не дур
но за неї го
во
ри
ли в
місті, що во
на до півдня спить,
після півдня співає, а цілий вечір
чо
ловіка лає.
Бородавкіна не вва
жа
ла на той
крик, навіть не чу
ла йо
го. Во
на
все тяг
ла далі: «А ми в ри
баль
сь
-
кій ха
тинці сиділи, сиділи ря
-
доч
ком уд
вох, уд
вох». Се
лаб
рос
знов по
чав про
мов
ля
ти:
-
Будемо те
пер го
во
рить на те
-
ми Анак
ре
она. Бу
вав час і для
ве
ли
ких геніїв, ко
ли во
ни по
ети
-
зу
ва
ли на те
ми Анак
ре
онові, сп
-
рав
ля
ли радісні вак
ха
налії сер
-
ця. Сьогодні й ми піде
мо за ни
ми
цим слідом, об
си
па
ним ро
жа
ми
та уся
ки
ми квітка
ми. Роз
сип
ле
-
мо пер
ла
ми сло
ва про ко
хан
ня й
за
ли
цян
ня. Під на
ми мо
ре, над
на
ми літа
ють і ки
ги
чуть морські
чай
ки…
-
О! не крадьте-бо, лю
бий Се
-
лаб
ро
се, моїх-та
ки слів! - нес
по
-
ді
ва
но за
ви
ща
ла Бо
ро
давкіна. -
Прав
да, там на ске
лях сто
ячи, я
ка
за
ла: під на
ми шу
мить мо
ре,
над на
ми ки
ги
чуть морські чай
-
ки. Еге?
-
Не мені в вас крас
ти сло
ва, -
ска
зав Се
лаб
рос. - Слу
хай
те вва
-
ж
ли
ве й вчіться в ме
не: не вам
ме
не вчить!
Бородавкіній, ма
буть, не ду
же
ба
жа
лось тоді вчи
тись в Се
лаб
-
ро
са; во
на знов за
тяг
ла ро
манс
далі: «Ту
ман розлітав
ся, зби
ра
-
ли
ся хма
ри, і чай
ки шу
га
ли то
взад, то впе
ред…»
Селаброс без це
ре
монії крик
-
нув: «Мовчіть! Ми вам рот за
ту
-
ли
мо! По
чув
ши, що під ва
ши
ми
че
ре
ви
ка
ми шу
мить мо
ре, ви пу
-
с
ти
ли пельку на всі зас
та
ви», -
гри
мав оп
риш
ку
ва
тий Се
лаб
рос.
Він був вже тро
хи під чар
кою.
Але Бо
ро
давкіна ні криш
ки не
вва
жа
ла на йо
го гнів і не ду
ма
ла
за
мовк
ну
ти. Се
лаб
рос підняв го
-
лос до ґвал
ту, щоб пе
ре
мог
ти го
-
лос Бо
ро
давкіної, і знов по
чав
го
во
рить далі:
-
В цім павільйоні я чую фіміам
бо
гині ко
хан
ня Аф
родіти, - про
-
мо
вив Се
лаб
рос і ско
са зирк
нув
зінька
ми на Му
раш
ко
ву. - Я ба
чу
піну морську, от-та
ки уяв
ки ба
-
чу, ніби з піни ви
ни
кає бо
ги
ня
кра
си, стоїть на хви
лях нев
ми
-
ру
ща, на віки вічні пиш
на кра
-
сою бо
ги
ня. Це бо
ги
ня всього
світу, це бо
ги
ня за
хо
ду й схо
ду,
це бо
ги
ня кос
мо
політка!
-
Неправда-бо! Бо
ги
ня Аф
роді
-
та не кос
мо
політка, а гре
ки
ня,
бо на
ро
ди
лась в Греції, а прав
-
дивіше - в уяві греків. А bas! До
-
до
лу, Се
лаб
рос. По
га
но! A bas! -
крик
нув Ко
маш
ко, і йо
го сло
во
пішло в жарт.
-
A bas Се
лаб
ро
са! По
га
но! -
кри
ко
нув Бо
ро
давкін. Се
лаб
рос
са
ме наб
рав
ся па
лу й ду
мав роз
-
пус
тить кри
ла своєї східної кра
-
с
но
мов
ності. Він підняв го
лос
ще ви
ще.
-
Додолу, Се
лаб
рос! По
га
но, по
-
га
но! - крик
ну
ла в жарт Бо
ро
да
-
в
кіна і знов заспіва
ла з усієї си
-
ли.
Піднявся шум та сміх. Се
лаб
рос
гримів про
мо
ву не своїм го
ло
-
сом. Бо
ро
давкіна співа
ла не сво
-
їм го
ло
сом. Од
но од
но
го сил
ку
-
ва
лись пе
ре
мог
ти, Бо
ро
давкіна
теж бу
ла тро
хи під чар
кою. Дех
-
то вже ре
го
тав
ся. Ко
ли це з-за
скелі на морі по
чув
ся ор
кестр.
Ме
лодії ли
ну
ли не
на
че з морсь
-
кої хвилі. Му
зи
ка доліта
ла до
павільйо
ну й пе
ре
мог
ла регіт та
шум. З-за скелі нес
подіва
но вип
-
лив па
ро
ход. На йо
му бу
ло вид
-
но си
лу на
ро
ду. Ор
кестр заг
ри
-
мів і заг
лу
шив шум, гам та регіт.
З Оде
са їха
ло суспільство на гу
-
лян
ку на Ма
лий Фон
тан. Усі за
-
мовк
ли й гля
ну
ли на па
ро
ход.
Па
ро
ход знай
шов при
шиб не
да
-
леч
ке од те
ра
си й при
ча
лив. Лю
-
де ли
ну
ли зго
дом на те
ра
су річ
-
кою. Ор
кестр вий
шов, став на се
-
ре
дині те
ра
си й заг
рав ве
се
лий
вальс Штра
уса. Публіка роз
си
па
-
лась по стеж
ках, за
во
ру
ши
лась.
За
ма
ня
чи
ли дамські ка
пе
люші з
квітка
ми, за
ма
ня
чи
ли білі та чо
-
р
ні брилі на па
нах, об
виті біли
-
ми стьожка
ми. Місто на
ли
ну
ло в
ти
хий сте
по
вий ку
то
чок, на
нес
-
ло сво
го шу
му, га
му, при
вез
ло й
міську біга
ни
ну, міське веш
тан
-
ня, сміх, жар
ти, за
ли
цян
ня і збу
-
ди
ло пиш
ний польовий за
ку
ток.
Самі сірі та рябі скелі ніби по
ве
-
селіша
ли, про
ки
ну
лись од мерт
-
вої дрімо
ти.
Селаброс за
мовк і сів на стіле
-
ць. За
мовк
ла й Бо
ро
давкіна. Усі
вга
му
ва
лись, розг
ля
да
ючи пуб
-
лі
ку, кот
ра за
веш
та
лась по те
ра
-
сі. Па
ро
ход за
раз одп
лив до Оде
-
са, але ні Бо
ро
давкін, ні Ко
маш
-
ко, та й ніхто з ком
панії не ду
-
мав вер
та
тись на йо
му в Одес.
Усі жда
ли дру
го
го па
ро
хо
да. Усім
ба
жа
лось по
гу
ля
ти вве
чері над
мо
рем, на
ди
ха
тись чис
тим пові
-
трям. Бо
ро
давкіна навіть за
бу
-
ла
сь, що приїха
ла ло
вить сво
го
чо
ловіка, за
бу
ла навіть і за ді
-
тей.
Вже сон
це ско
ти
лось ни
зенько
над сте
пи й ки
ну
ло ко
сим промі
-
нням на мо
ре. Імла на морі щез
-
ла. Сон
це об
зо
ло
ти
ло легкі вер
-
шеч
ки хвильки. Повітря на морі
ста
ло чис
те, про
зо
ре. Легкі, дрі
-
бні хвильки гну
лись на морі й
од
би
ва
ли світ сон
ця лис
ню
чи
ми
зо
ло
ти
ми обідка
ми. Скелі сто
я
-
ли в тіні й чорніли, не
на
че ста
рі
руїни па
лаців. Над ни
ми ви
ла
ся
гірлян
да з акації, не
на
че зе
ле
-
ний кар
низ над руїна
ми, про
ни
-
за
ний зо
ло
тим промінням. Вечі
-
рня ти
ша за
па
ну
ва
ла на ске
лях,
на морі, на про
зо
ро
му небі. Усі
сиділи в павільйоні й спо
чи
ва
ли,
див
ля
чись на чу
до
вий виг
ляд на
мо
ре, на ви
сокі щог
ли на ко
раб
-
лях, на да
ле
ку дов
гу смуж
ку бе
-
ре
га за Пе
ре
сип
пю, що десь ніби
то
ну
ла в морі й зни
ка
ла в імлі,
як низ
ка фан
тас
тич
них мрій в
душі.
-
Ой, гар
но ж тут сидіть! - гук
-
ну
ла Хрис
ти
на. - Я на цьому па
-
вільйоні так і поп
ли
ла б мо
рем і
пли
ла б хоч на край світу.
-
І нічо
го не ро
би
ла, та все б
пли
ла та пли
ла б; - ска
зав насмі
-
шку
ва
то Се
лаб
рос.
-
А що ж я ро
би
ла б, ко
ли ро
бо
-
ти не маю? - ска
за
ла Хрис
ти
на.
Саня ти
хенько роз
мов
ля
ла з
Ко
маш
ком за ви
чи
тані не
дав
но
пог
ля
ди, а Му
раш
ко
ва су
му
ва
ла,
див
ля
чись на сво
го Арис
ти
да,
кот
ро
му Бо
ро
давкіна щось товк
-
ма
чи
ла. Во
на вга
ду
ва
ла, що Са
ня
по
го
ди
лась з Ко
маш
ком, що во
-
на знай
шла собі рівню по ро
зу
-
му й по душі.
«А чи рівня ж мені Се
лаб
рос?
Го
во
ре він якось зви
со
ка. Усе ви
-
сокі ідеї в йо
го го
лові, але… в йо
-
го роз
мові ви
хо
пи
лась та
ка річ…
що усі засміялись. Але не мо
же
бу
ти, щоб він го
во
рив на вітер
за ви
сокі прин
ци
пи з та
ким за
-
па
лом, з та
кою зав
зятістю, на
ві
-
ть за
пеклістю, - ду
ма
ла Му
раш
-
ко
ва. - А йо
го сер
це! а йо
го ко
-
хан
ня! Яке пал
ке ко
хан
ня! Які
сло
ва палкі, ска
жені! сло
ва по
-
етичні, чарівні, як за
ма
ню
ючий
го
лос си
ре
ни! Нев
же в йо
го ті
ви
сокі ідеї ті пог
ля
ди - тільки ві
-
тер, що не
на
ро
ком і рап
том вве
-
чері схо
питься з мо
ря та й зни
-
кає в сте
пах? Ні! він чванько,
тро
хи гор
до
ви
тий, як наші гре
-
ки, це прав
да… Але нев
же він ле
-
г
ко
дум
ний? Не хо
чу, не мо
жу
цьо
му йня
ти віри. Ой ні! ні! Сер
-
це моє го
во
ре: ні! сто раз ні!»
А ме
лодія ор
кест
ру ли
ла
ся за
ме
лодією. Гук ор
кест
ру роз
ля
га
-
в
ся по те
расі, роз
ля
гав
ся по мо
-
рі, і ве
селі Штра
усові ме
лодії ні
-
би зли
ва
лись з світом вечірньо
-
го сон
ця, з ти
хим ше
лес
том мо
р
-
ської хвилі. Зли
ва
лись з ти
ми
ме
лодіями й тихі ра
дощі сер
ця,
ко
хан
ня в мо
ло
дих ду
шах. Ме
-
лодії во
ру
ши
ли в ду
шах со
лодкі
мрії, зво
ру
шу
ва
ли сер
це. Вже
прип
лив дру
гий па
ро
ход, і пуб
-
ліка вдру
ге ніби хви
лею по
ли
-
лась на те
ра
су. А в павільйоні
вся ком
панія все сиділа, не
на
че
при
таїлась з своїми ду
ма
ми. Со
-
н
це впа
ло десь в сте
пу. Впа
ла
про
зо
ра імла на мо
ре.
-
Час до
до
му! - ска
зав Се
лаб
рос.
-
Час до
до
му, ма
дам Бо
ро
давкі
-
на! там діти, надісь, пла
чуть! -
обізва
лась Хрис
ти
на.
Бородавкіна аж те
пер зга
да
ла
за дітей і крик
ну
ла:
-
Ой бо
же мій, як же я за
гу
ля
-
лась!
Вона об
ве
ла очи
ма ком
панію: її
чо
ловіка не бу
ло.
-
Де ж це дівся мій Сергій Сте
-
па
но
вич? - про
мо
ви
ла зди
во
ва
-
на Бо
ро
давкіна й плес
ну
ла в до
-
лоні.
-
Мабуть, в мо
ре стриб
нув, хо
-
ва
ючись од своєї Пе
не
ло
пи, -
ска
зав Се
лаб
рос.
-
А мо
же, крізь зем
лю пішов, -
обізвав
ся Ко
маш
ко.
-
Ой ли
шеч
ко мені! Що ж це я
бу
ду чи
нить? - забідка
лась Бо
-
ро
давкіна.
-
Що ж ро
бить? ло
вить чо
ло
-
віка, мо
же, десь в Акер
мані, а мо
-
же, і в Ізмаїлі, - ска
зав Се
лаб
рос.
Настав вечір, нас
тав час вечі
-
рнього чаю. В цей час Бо
ро
дав
кі
-
на сли
вень щод
ня по
чи
на
ла гри
-
з
ти го
ло
ву своєму чо
ловікові. І,
ма
буть, тим во
на й те
пер зга
да
-
ла за сво
го Сергія Сте
па
но
ви
ча.
Во
на вис
ко
чи
ла з павільйо
ну й
мерщій побігла по те
расі шу
кать
Бо
ро
давкіна. Хрис
ти
на й собі по
-
ди
ба
ла за нею й шу
ка
ла бра
та
поміж публікою. Ки
ну
лись навз
-
догінці й усі па
ничі, шу
ка
ли йо
-
го по всій те
расі, але йо
го нігде
не бу
ло вид
но. Па
ро
ход був на
-
по
го
тові од
ча
лю
ва
ти. Усім за
ба
-
жа
лось хутчій плис
ти на
зад до
Оде
са па
ро
хо
дом.
-
Та не шу
кай
те сво
го чо
ловіка,
бо вже йо
го не знай
де
те, - ска
зав
Се
лаб
рос до Бо
ро
давкіної.
-
Поїду й я з ва
ми на да
чу, на
-
куп
лю харчі та по
ве
зу дітям, -
про
мо
ви
ла Хрис
ти
на до Бо
ро
да
-
вкіної.
Бородавкіна оха
ла, бідка
лась,
од
на
че пішла на па
ро
ход і не
за
-
ба
ром за
бу
ла за сво
го Сергія, а
пе
ре
го
дя заспіва
ла но
вий ро
-
манс Се
лаб
ро
сові: «Гля
жу я без
-
молв
но на чер
ную шаль…».
Бородавкіна спер
лась на па
ра
-
пет па
ро
хо
да біля са
мо
го Се
лаб
-
ро
са й співа
ла, ско
са пог
ля
да
-
ючи на йо
го очі. Кар
ти
на ніби
по
ма
леньку од
хо
дя
чо
го од па
ро
-
хо
да тем
но
го ске
лис
то
го бе
ре
га,
виг
ляд на мо
ре - усе вик
ли
ка
ло
в душі по
езію, пісню. Не
бо над
сте
пом чер
воніло, як жар. Ти
ха
во
да ко
ло бе
регів Ма
ло
го Фон
-
та
ну лисніла ши
ро
ким ро
же
вим
пле
сом, не
на
че горіла, а в то
му
ро
же
во
му вогні не
на
че то
ну
ли
чорні скелі, роз
ки
дані в воді ко
-
ло бе
регів. На да
ле
ко
му морі
поліг си
зий про
зо
рий ту
ман. Ти
-
хі ме
лодії ор
кест
ру роз
ля
га
лись
над мо
рем, лу
на
ли десь в ске
лях.
Не од
на Бо
ро
давкіна ви
ли
ва
ла
свою ду
шу піснею. Пісня без слів
та по
езія лу
на
ла в душі в Ко
-
маш
ка, лу
на
ла ко
хан
ням в душі
в Се
лаб
ро
са; горіло сер
це і в Му
-
раш
ко
вої…
-
Ніколи не за
бу
ду я цього Ма
-
ло
го Фон
та
ну в вечірній ро
же
-
вій імлі, при згу
ках ме
лодій Шт
-
ра
уса та Мо
цар
та, - ше
потів Ко
-
ма
ш
ко, на
хи
ля
ючи го
ло
ву до Са
-
ні.
А Са
ня пог
ля
да
ла на мальовни
-
чий бе
рег, пог
ля
да
ла на Ко
маш
-
ка, прис
лу
ха
лась до ме
лодій, і
ва
жкі ду
ми ви
ли
ся в її мо
лодій
ру
сявій го
ловці. «Чи бу
ду я дові
-
ку зга
ду
ва
ти ці місця, цей ве
се
-
лий день? Чи щас
ли
ву до
лю, чи,
мо
же, не
до
лю стріла я в цьому
по
етич
но
му місці, на бе
резі Чор
-
но
го мо
ря?» - не
на
че пи
та
ла во
-
на в мо
ря та в скель. А скелі мов
-
ча
ли й вкри
ва
лись імлою, а мо
ре
чер
воніло й то
ну
ло в да
лечі.
Саня схи
ли
ла го
лов
ку на па
ра
-
пет па
ро
хо
да.
-
За що ви ду
маєте? Чо
го ви за
-
ду
ма
лись? - спи
тав в неї Ко
маш
-
ко.
-
За свою до
лю. Є мені за що ду
-
ма
ти. Ви зав
да
ли мені сьогодні
за
гад
ку, і я не знаю, як її од
га
-
дать, - ска
за
ла Са
ня.
-
Чи в спри
я
ючо
му мені нап
ря
-
м
ку, чи, мо
же, в несп
ри
я
ючо
му
од
га
даєте ви ту за
гад
ку? - спи
-
тав в неї Ко
маш
ко.
Саня за
мовк
ла, за
ди
ви
лась на
мо
ре. Во
на прикміти
ла, що ве
се
-
лість в неї десь ще
зає, роз
тає, як
віск на вогні, і що якісь важкі ду
-
ми на
по
ля
га
ють на неї, як хма
ри
ча
сом нес
подіва
но на
со
ву
ються
на чис
те про
зо
ре не
бо в яс
ний
по
го
жий день.
VI
За Ма
лим та Се
реднім Фон
та
-
ном по
над Чор
ним мо
рем на пів
-
день тяг
неться пе
редмістя Оде
-
са, Ве
ли
кий Фон
тан.
В цьому місці бе
рег мо
ря йде
кру
ти
ми, ви
со
ки
ми кру
ча
ми.
Ске
лі, роз
ки
дані ку
па
ми по
над
бе
ре
гом під кру
ча
ми, да
ле
ко ро
-
з
си
па
ються в морі. Над ви
со
кою
стрімкою кру
чею стоїть ви
со
ка
баш
та морської ліхтарні. Не
да
-
ле
ко од неї біліє мо
нас
тир; ко
ло
мо
нас
ти
ря зе
леніє вигін, суспіль
за
сад
же
ний обрідно акаціями,
не
н
а
че здо
ро
вий парк. Про
ти
мо
нас
ти
ря стоїть мо
нас
тирська
гос
ти
ни
ця, а од неї в вузьку до
-
лин
ку йде ву
лич
ка, обс
тав
ле
на
не
ве
лич
ки
ми дом
ка
ми, не
ве
лич
-
ки
ми крам
ни
ця
ми, котрі не
на
че
виг
ля
да
ють з зе
ле
них аб
ри
ко
со
-
вих садків.
На Ве
ли
кий Фон
тан хо
дять од
Оде
са поїзди ву
зенької залізної
до
ро
ги, що в'ється поміж вілла
-
ми, ху
то
ра
ми та сад
ка
ми до са
-
мо
го мо
нас
ти
ря.
На Ве
ли
ко
му Фон
тані най
луч
че
ку
пан
ня в морі. Сю
ди, дру
го
го
дня після гу
лян
ки на Ма
ло
му
Фо
н
тані, пе
реїха
ла з Оде
са й ста
-
ла в мо
нас
тирській гос
ти
ниці
Раїса Ми
хай
лівна Нав
роцька, Са
-
ни
на ма
чу
ха, з своєю доч
кою
Ма
нею та з па
сер
би
цею Са
нею.
Вкупі з ни
ми приїха
ла й Му
раш
-
ко
ва.
Сонце ста
ло на вечірньому пру
-
зі. Ши
ро
ка тінь од гос
ти
ниці
впа
ла на зе
ле
ну тра
ву. Під сті
-
ною гос
ти
ниці сто
яв на столі са
-
мо
вар. Ко
ло сто
лу сидів ста
рий
Ха
ри
тон Ки
ри
ло
вич Нав
роць
-
кий. Він приїхав з Ки
ши
не
ва
одвіда
ти свою сім'ю. Про
ти йо
го
сиділа йо
го жінка Раїса Ми
хай
-
лівна. В гос
ти
ниці бу
ло душ
но,
Нав
роцькі вий
шли пи
ти чай в
парк, на свіже повітря. Нав
роць
-
кий ски
нув кар
ту
за й об
тер піт
на лобі хус
точ
кою. На низько об
-
ст
ри
женій йо
го го
лові вже по
де
-
ку
ди бли
ща
ла си
ви
на. Пов
не
кру
г
ле ли
це бу
ло бліду
ва
те. Карі
ве
ликі очі бу
ли якось бай
дужні,
флег
ма
тичні. Раїса Ми
хай
лівна,
дру
га жінка Нав
роцько
го, бу
ла
ба
га
то мо
лод
ша за чо
ловіка. Те
-
м
ні блис
кучі очі, чорні рівні бро
-
ви, ви
разні бліді вип
нуті ус
та ще
й те
пер на
тя
ка
ли, що во
на ко
-
лись зза
мо
ло
ду бу
ла ду
же гар
на
з ли
ця. Ще як во
на бу
ла ма
лою,
ма
ти не да
ва
ла їй їсти м'яса, го
-
ду
ва
ла мо
лоч
ком, па
ля
нич
ка
ми
та кон
ди
терськи
ми су
хар
ця
ми,
щоб з неї вий
шла ду
же делікат
-
на то
ненька пан
на, з тон
кою та
-
лією. Ви
пе
ще
на ма
мою, Раїса ви
-
рос
ла делікат
на, то
ненька, як
оче
ре
ти
на, але за
те ма
ла ма
ло
крові, завж
ди сла
бу
ва
ла на нер
-
ви, ста
ла ве
ред
ли
ва, нер
воз
на,
оп
риш
ку
ва
та, навіть зла. Тиж
ня
-
ми во
на ле
жа
ла в своїй спо
чи
-
вальні, сла
бу
ючи на нер
ви. Тоді
ніко
му в домі не мож
на бу
ло гу
-
рк
ну
ти две
ри
ма, го
лос
но го
во
-
ри
ть, навіть чов
гать чобітьми.
Док
то
ри по
си
ла
ли її сли
ве що
-
ро
ку ку
па
тись в морі.
Переїзд з Оде
са на Ве
ли
кий Фо
-
н
тан вто
мив Раїсу Ми
хай
лівну.
Во
на ста
ла розт
ри
во
же
на, ве
ре
-
д
ли
ва й раз у раз чо
гось чеп
ля
-
лась до чо
ловіка.
-
Вчора Са
ня, не пи
та
ючись в
ме
не, по
летіла на гу
лян
ку, про
-
гу
ля
ла цілісінький день і вер
ну
-
лась тро
хи не опівночі, - по
ча
ла
Нав
роцька.
-
Гм! - мурк
нув флег
ма
тич
но
мля
вий Нав
роцький, сьорба
ючи
чай.
-
А Сані ніко
ли й сло
ва не ска
-
жеш! Во
на ме
не не слу
хає.
-
Гм, угу! - мук
нув знов Нав
ро
-
цький. Це був знак, що йо
му не
хо
четься базікать.
-
Чого ти му
каєш? Хіба в те
бе
язи
ка не
ма? Впи
ни ли
шень свою
доч
ку, бо во
на за
то
го зба
вить і
мою Ма
ню, - ска
за
ла вже сер
ди
-
то Нав
роцька.
-
Хіба Са
ня ма
ленька, щоб я її
впи
няв, - на
си
лу од
ка
зав Нав
ро
-
цький.
-
Хоч і не ма
ленька, але во
на ще
дівчи
на. Хіба ти не знаєш, яка
во
на на вда
чу?
-
Гм… Яка ж в неї вда
ча? - спи
-
тав зне
хо
тя Нав
роцький.
-
Забісована вда
ча! Во
на ро
бе,
що схо
че, хо
де, ку
ди хо
че; ме
не
не слу
хає.
-
Тебе ча
сом то й не варт слу
ха
-
ти, - одрізав Нав
роцький. - Ти
час
то ве
ре
дуєш.
-
О, бач! я так і ка
жу! В те
бе я
все вин
на. А хто ж бу
де її до
во
-
ди
ти до пут
тя, ко
ли в неї батько,
як з клоч
чя батіг? Ти її роз
пес
-
тив, роз
пус
тив. Бігає, десь завж
-
ди гу
ляє, до церк
ви зо мною не
хо
де, - ска
за
ла з злістю Раїса Ми
-
хай
лівна. - От ви
ко
хав доч
ку! Но
-
ситься з яки
мись вче
ни
ми кни
-
ж
ка
ми, бігає ку
дись. На
що це
зда
ло
ся панні? - тяг
ла далі Раїса
Ми
хай
лівна.
-
Доволі вже з нас то
го ли
це
мі
р
-
ства, - мук
нув Нав
роцький.
-
Якого ли
цемірства? Чо
го ти
сво
їй Сані все по
ту
раєш? Га? Що
з неї вий
де? Ти хо
чеш, щоб во
на
на ши
бе
ниці по
вис
ла? Ме
не не
слу
хає, стар
ших не по
ва
жає, -
вже сер
ди
то го
во
ри
ла Нав
ро
ць
-
ка.
-
Часом і стар
ших не вар
то по
-
ва
жа
ти, - обізвав
ся Нав
роцький.
- І старші бу
ва
ють усякі.
-
Добрі ідеї про
повідуєш. Доб
ре,
що моя Ма
ня не чує. І сам го
во
-
риш не
потрібні сло
ва, і доч
ку
свою з пан
те
ли
ку зби
ваєш, - ска
-
за
ла докірли
во Раїса Ми
хай
лів
-
на.
-
Та ми ж до
ма: мо
же
мо, здаєть
-
ся, зня
ти маш
ка
ру з ли
ця, кот
ру
надіваємо при лю
дях та пе
ред
на
чальством, - про
мо
вив Нав
ро
-
цький.
-
Знімай вже ти, ко
ли вбрав
ся в
маш
ка
ру. Я завсіди ход
жу без ма
-
ш
ка
ри. Про на
чальство го
во
ри,
та й міру знай. Он си
диш та й си
-
диш то
ва
ри
шем предсіда
те
ля. І
бог зна, ко
ли бу
деш предсіда
те
-
лем. Частіше надівай маш
ка
ру
на ли
це, ко
ли вже тобі при
па
ла
охо
та ча
са
ми ски
да
ти її.
-
Не бу
ду ніко
ли предсіда
те
лем;
з Пе
тер
бур
га приш
лють ко
гось
іншо
го, яко
гось дур
но
го арис
то
-
к
ра
та, бо місце ла
се. От і цей їз
-
дить ціле літо за гра
ни
цею, а я
тяг
ну сам яр
мо, як той віл, - ска
-
зав Нав
роцький.
-
То тяг
ни мовч
ки при
най
мні та
не го
во
ри цього при лю
дях та
при дітях. Он ви
ко
хав доч
ку! Но
-
ситься з яки
мись вче
ни
ми кни
-
ж
ка
ми, бігає ку
дись. На
що це
зда
ло
ся панні?
-
Гм… гм… - за
му
кав знов Нав
-
роцький.
-
Я бо
юся за свою Ма
ню. Ти та
-
ки при
пи
ни свою доч
ку, - ска
за
-
ла Нав
роцька.
-
Гм… По
чи
наєш спо
чат
ку.
З ґанку вий
шла Ма
ня, доч
ка
На
в
роцько
го та Раїси Ми
хай
лів
-
ни, й пе
ре
би
ла їм роз
мо
ву.
Навроцька за
мовк
ла. Ма
ня бу
-
ла здо
ро
ва, пов
на, рум'яна, але
неп
ро
вор
на і та
ке не
по
вер
тай
-
ло, як і її батько. Си
дя
чи завсіди
в хаті ко
ло ма
тері, не
на
че кур
ча
під кри
ла
ми в квоч
ки, во
на за
-
рані фізич
но роз
ви
ла
ся й ста
ла
си
та, навіть глад
ка.
Маня сіла ко
ло ма
тері ду
же
бли
зенько. Пов
не тіло аж вилі
-
за
ло та ви
пи
ха
лось з-під сукні
на шиї, з-під тісних ру
кавів на
ру
ках.
-
Чом оце Са
ня не йде пи
ти
чаю? - спи
та
ла в доч
ки Нав
ро
-
цька.
-
Не знаю; во
на побігла в но
мер
до Му
раш
ко
вої, - обізва
лась Ма
-
ня.
-
О ба! Побігла, ні в ко
го не спи
-
тав
ши, - ска
за
ла з злістю Нав
-
роцька.
-
Угу, гм, ге! - мим
рив ста
рий,
за
пи
ха
ючи па
ля
ни
цю в рот.
-
Ти, Ма
ню, не вва
жай на Са
ню,
ніко
ли не слу
хай її, бо во
на те
бе
не до
ве
де до доб
ра, - бу
боніла
Нав
роцька.
-
Я, ма
мо, тільки вас і та
та слу
-
хаю і більше ніко
го, - ска
за
ла
Ма
ня.
-
І доб
ре, доч
ко, ро
биш, - обізва
-
лась Нав
роцька.
-
Ого! - про
мо
вив Нав
роцький,
вки
нув
ши в рот пів-су
ха
ря.
В той час по до
розі до мо
нас
ти
-
ря йшов Дмит
ро Ва
сильович Фе
-
сен
ко. Тінь од шов
ко
во
го сіро
го
зон
ти
ка вкри
ва
ла йо
го ши
рокі
плечі й пе
ре
ли
ва
лась делікат
ни
-
ми сутінка
ми на йо
го рум'яних
що
ках, на біло-жовтій одежі з
шов
ко
вої че
сучі.
Маня вгляділа йо
го й про
мо
ви
-
ла не
са
мохіть:
-
Яка гар
на пос
тать!
-
Маню! так не ли
чить го
во
ри
-
ти панні, - ти
хо ска
за
ла Раїса
Ми
хай
лівна, - вдер
жуй язи
ка, а
най
більше при лю
дях.
Маня за
мовк
ла. Во
на так зу
чи
-
лась вдер
жу
ва
ти язи
ка, що він в
неї не
на
че по
чав при
рос
тать до
піднебіння й був на
по
го
тові хоч
би й оніміть. Во
на не вміла на
-
віть га
разд роз
го
во
ри
тись.
Фесенко зняв циліндер і пок
ло
-
нив
ся Нав
роцьким. Він не раз
ст
річав
ся з ни
ми, був дав
но зна
-
й
омий, але ще й досі ні ра
зу не
був в їх домі.
-
Запроси йо
го на чай, - ска
за
ла
ниш
ком Раїса Ми
хай
лівна до чо
-
ловіка, - та тільки надінь на цей
час на се
бе маш
ка
ру… бо це сто
-
рон
ня лю
ди
на, ма
ло нам відо
ма.
Маня витріщи
ла на матір зди
-
во
вані очі, не ро
зуміючи, за яку
то маш
ка
ру ка
за
ла ма
ма. Раїса
Ми
хай
лівна втя
ми
ла, що по
хо
-
пи
лась, і при
ку
си
ла язи
ка. Нав
-
роцький встав з місця, привітав
-
ся до Фе
сен
ка й зап
ро
сив йо
го
до сто
лу на чай. Фе
сен
ко тільки
то
го й ждав. Він зад
ля то
го й
приїхав на Ве
ли
кий Фон
тан, щоб
там будлі-де стріну
тись з Са
нею
й по
ба
ла
кать з нею.
-
Сідайте, будьте лас
каві! Ви
ба
-
чай
те, що ми п'ємо чай по-сі
-
льській, по-прос
тацькій, - ска
за
-
ла Раїса Ми
хай
лівна.
-
Звичайне діло на да
чах, - ска
-
зав Фе
сен
ко, вис
тав
ля
ючи ши
-
рокі гру
ди з ши
ро
ко вик
роєною
жи
лет
кою, з блис
ку
чою чис
тою
до
ро
гою со
роч
кою, де бли
ща
ли
зо
лоті ґудзи
ки якоїсь надз
ви
-
чай
ної фор
ми.
Фесенко гля
нув на Нав
роцьку,
на її сіру шов
ко
ву до
ро
гу сук
ню,
й по
ду
мав: «Ну не усе-та
ки в вас
по-сільсько
му, по-прос
тацько
му».
-
Чи приїха
ли на Ве
ли
кий Фон
-
тан ку
ва
тись в морі? - спи
тав
ся
Нав
роцький в Фе
сен
ка.
-
Ні, я ку
па
юсь в са
мо
му Одесі, а
сю
ди приїхав поб
лу
кать та по
гу
-
ля
ти, - ска
зав Фе
сен
ко й при тих
сло
вах обе
реж
но пос
та
вив на
тра
ву свій блис
ку
чий циліндер,
не
на
че він був скля
ний та щоб
ча
сом не роз
бив
ся. Він оки
нув
очи
ма зе
ле
ний парк, гля
нув на
од
чи
нені вікна; Сані нігде не бу
-
ло вид
но.
-
А ми заїха
ли сю
ди ку
па
тись та
про
па
дать з нудьги, - ска
зав На
-
в
роцький.
-
Трохи-таки ну
ди
мось. Не
ма
зна
й
омих. До
ве
деться-та
ки доб
-
ре ну
ди
тись. Прав
да, Ма
ню? - про
-
мо
ви
ла Нав
роцька, обер
та
ючись
до доч
ки, щоб на
вес
ти її на бу
-
длі-яку роз
мо
ву з Фе
сен
ком.
-
Еге, ма
мо! - про
мо
ви
ла ти
хо
Ма
ня та й за
мовк
ла.
-
Ви, ма
буть, наб
ра
ли з со
бою
ціка
вих кни
жок? Бу
де
те в са
мо
-
тині се
бе роз
ва
жать чи
тан
ням? -
спи
тав Фе
сен
ко в Мані.
-
Еге, наб
ра
ли, - на
си
лу про
мо
-
ви
ла Ма
ня та й по
чер
воніла.
-
Вона взя
ла з со
бою мольберт
та фар
би. Тро
хи се
бе за
бав
ля
ти
-
ме ма
лю
ван
ням, - обізва
лась На
-
в
роцька.
-
Ви ма
люєте? Це доб
ра річ для
мо
ло
дої пан
ни; як ба
чу, в вас по
-
етич
на ду
ша, ко
ли маєте по
тяг
до ма
лю
ван
ня, - про
мо
вив Фе
се
-
н
ко.
-
Я люб
лю ма
лю
ва
ти, - обізва
-
лась Ма
ня та й знов за
мовк
ла.
Щоб да
ти якусь ро
бо
ту для до
-
ч
ки, Нав
роцька за
ду
ма
ла вчи
ти
її ма
лю
ван
ня. В півден
них мі
с
-
тах пан
ни люб
лять ма
лю
вать й
вчаться ма
лю
ван
ня з охо
тою.
Ма
ня з нудьги в своїй тюрмі на
-
ма
лю
ва
ла вже кар
тин сли
ве
повнісінькі по
кої, об
чеп
ля
ла ни
-
ми усі стіни, зас
та
ви
ла ни
ми на
-
віть ко
син
чи
ки в кут
ках. Насмі
-
шку
ваті па
ничі ка
за
ли, що Ма
ня
вже об
чеп
ля
ла своїми кар
ти
на
-
ми не тільки усі стіни, але й усі
крок
ви й ла
ти на го
рищі.
-
Вона вже ма
лює двад
цять шо
-
с
ту кар
ти
ну! так пад
кує! - чва
ни
-
лась ста
ра Нав
роцька. - Чи не
по
ми
ля
юсь я, Ма
ню?
-
Так, ма
мо, двад
цять шос
ту! -
обізва
лась зне
хо
тя Ма
ня й спус
-
ти
ла свої вії на темні очі.
Вона тро
хи за
со
ро
ми
лась, бо ті
кар
ти
ни та
ки доб
ре по
ма
гав їй
ма
лю
вать вчи
тель ма
лю
ван
ня.
-
Що ж ви те
пер ма
люєте? - спи
-
тав в неї Фе
сен
ко. Ма
ня по
чер
-
воніла, як півонія. В неї навіть
по
чер
воніла шия й ву
ха; во
на
ма
лю
ва
ла тоді Ро
мео та Юлію в
тій позі, як Юлія прос
тя
гає гу
би
цілу
ва
ти Ро
мео. Ма
ня не нас
мі
-
ли
лась ска
зать, що во
на ма
лює,
мов
ча
ла й тільки чер
воніла. Той
наївний, сли
ве ди
тя
чий со
ром в
мо
ло
денької пан
ни не ду
же-то
прис
та
вав до її пов
ної, ог
ряд
ної
пос
таті та ви
со
ко
го зрос
ту.
-
Вона в цей час ма
лює чов
на на
морі для сто
ло
вої кімна
ти, - ска
-
за
ла за доч
ку ма
ти.
-
Милий, граціозний сю
жет, -
ска
зав Фе
сен
ко комплімент Ма
-
ні.
-
Ви пев
но й граєте? - спи
тав
ся
Фе
сен
ко в Мані.
-
Еге, - ска
за
ла Ма
ня. - Граю по
-
т
ро
ху вря
ди-го
ди.
-
В вас в домі, як ба
чу, знай
шли
прис
та
но
ви
ще усі дев'ять муз
на
уки й штуч
ності, - ска
зав Фе
-
се
н
ко до Раїси Ми
хай
лівни і
знов гля
нув на од
чи
нені вікна,
бо сподівав
ся надз
ви
чай
ної де
-
ся
тої му
зи, а тієї му
зи… нігде не
бу
ло вид
но, не
на
че во
на зу
мис
-
не десь схо
ва
лась.
Несподівано з-за гос
ти
ниці з
ку
щів акацій вибігла Са
ня. Во
на
вгляділа Фе
сен
ка й спи
ни
лась
на зе
леній траві під розкішною
акацією, що рос
ла нарізно, бо й
са
ма не зна
ла й ва
га
лась, чи йти
до сто
лу, чи вер
ну
тись. Самі но
-
ги в неї спи
ни
лись, не
на
че зап
-
лу
та
лись в густій траві. Од
на
че
вер
та
тись бу
ло якось ніяко
во.
Тре
ба бу
ло йти до сто
лу до
ко
-
неч
но.
Фесенко схо
пив
ся з стільця, со
-
лідно пішов їй на
зустріч, зро
бив
роб
ле
ний, штуч
ний свій поклін і
привітав
ся до неї. Са
ня на
си
лу
ру
ши
ла з місця: їй хотілось утек
-
ти, десь схо
ва
тись, од
на
че тре
ба
бу
ло до
ко
неч
но сісти за стіл.
-
Як же ви по
чу
ваєте се
бе після
вчо
рашньої гу
лян
ки? -спи
тав
Фе
сен
ко в Сані.
-
Спасибі вам, я по
чу
ваю се
бе
ду
же доб
ре, - ска
за
ла, Са
ня, див
-
ля
чись на стіл.
Фесенко по
ба
чив, що з своїми
му
за
ми тре
ба те
пер розс
та
тись,
і не знав, з чо
го по
чать роз
мо
ву.
Він мов
чав, й усі мов
ча
ли. Ста
ло
ти
хо. Навіть лис
тя на акаціях не
ше
лестіло. Нав
роцька по
да
ла
Фе
сен
кові ста
кан чаю.
Навроцький при
су
нув до йо
го
срібний ко
шик з су
хар
ця
ми. І
знов кру
гом сто
лу усе за
тих
ло.
Фесенко ко
ло
тив ло
жеч
кою
чай і пог
ля
дав со
ло
деньки
ми
очи
ма на Са
ню. Гус
та, м'яка тінь
од акацій па
да
ла на неї, на її
делікат
не ли
це, на ря
беньку сук
-
ню. Зо
лоті кра
пельки вечірньо
-
го проміння не
на
че бриз
ка
ли
че
рез лист акацій і біга
ли по її
що
ках, по зо
ло
тих ко
сах. Фе
сен
-
ко ми
лу
вав
ся Са
нею, ло
вив очи
-
ма ті зо
лоті кра
пельки, як во
ни
на
че скоб
за
лись по що
ках і ніби
зо
ло
тим до
щем спа
да
ли на білу
ший
ку, вря
ди-го
ди бриз
ка
ли на
ма
ленькі ру
ки.
-
Чи звик
ли вже до Оде
са? Не
бе
ре вас ча
сом нудьга за Ки
ши
-
не
вом? - спи
тав в Фе
сен
ка Нав
-
роцький. - Здається, вже ми
нув
рік, як ви пе
рей
шли на служ
бу з
Ки
ши
не
ва в Одес.
-
Мені спо
до
бавсь Одес дав
но,
бо я вчив
ся в Одесі, але я ла
ден
хоч би й за
раз по
ки
ну
ти Одес і
пе
рей
ти знов на служ
бу в Ки
ши
-
нев. Для ме
не Ки
ши
нев най
кра
-
щий го
род на на
шо
му півдні, -
про
мо
вив Фе
сен
ко й пильно по
-
ди
вив
ся на Са
ню.
Саня лип
ну
ла на йо
го очи
ма.
Ма
ленький гнів, мов ле
генька
си
за хмар
ка в літній по
го
жий
день, миг
нув в яс
них очах. Лед
ве
примітний рум'янець вис
ту
пив
на її що
ках.
-
Мабуть, ви, Олек
санд
ро Ха
ри
-
тонівно, нудьгуєте тут без кни
-
жок, - ска
зав Фе
сен
ко. - Заїха
ли в
та
кий глу
хий за
ку
ток, в та
ку
глу
ши
ну! не
ма ні жур
налів, ні
га
зет.
-
Я ще не заз
на
ла нудьги. Мені
скрізь ве
се
ло, де є добрі, чесні
лю
де, де є з ким по
ба
ла
кать, пе
-
ре
ки
ну
тись ро
зум
ним сло
вом. Я
своїх упо
доб
них ав
торів взя
ла з
со
бою, - обізва
лась Са
ня. - Вчи
-
тись нігде не гріх, навіть над мо
-
рем.
-
Ви з книж
ка
ми, як ри
ба з во
-
дою, - ска
зав Фе
сен
ко.
Навроцькій не спо
до
ба
лось, що
Фе
сен
ко усе обер
тається до Сані
і не вва
жає й не ди
виться на її
до
ню. Во
на пе
ре
би
ла роз
мо
ву.
-
Ми наб
ра
ли з со
бою і кни
жок,
заб
ра
ли й фар
би, й мольберт, -
ска
за
ла Нав
роцька. - Мої доч
ки
ма
ють собі ле
геньку, нев
том
ля
-
ючу ро
бо
ту.
-
Може, бу
де
те ма
лю
ва
ти мо
ре?
- спи
тав Фе
сен
ко в Мані. - Глянь
-
те, які чу
дові виг
ля
ди з ви
со
кої
кручі на мо
ре, на ма
як, на скелі!
Див
лю
ся й не мо
жу на
ди
ви
тись.
-
Еге! Гарні! - обізва
лась Ма
ня. -
А ви лю
би
те мальовницт
во? -
спи
та
ла в Фе
сен
ка Ма
ня.
Це пи
тан
ня зда
лось для неї та
-
ким сміли
вим і нез
ви
чай
ним, що
во
на знов од
ра
зу по
чер
воніла.
Во
на гля
ну
ла на матір і не
на
че
пи
та
лась в неї очи
ма: чи не про
-
ви
ни
лась ча
сом я, ма
мо?
-
Ой бо
же мій, як я люб
лю ма
-
льови
ицт
во! Як зай
ду в будлі-я
-
ку га
ле
рею кар
тин, то си
дю там
з ран
ку до ве
чо
ра й не маю си
ли
вий
ти звідтіль. Ніщо в світі не
упо
доб
не мені так, як кар
ти
ни, -
го
во
рив з та
ким за
па
лом Фе
сен
-
ко, що аж очі в йо
го кру
ти
лись і
ніби ви
пи
на
лись на
верх. Але той
за
пал був роб
ле
ний, фальши
-
вий. Фе
сен
ко нічо
го не тя
мив в
мальовництві і навіть не лю
бив
йо
го.
-
Вона вчо
ра по
ча
ла ма
лю
вать
овочі для сто
ло
вої кімна
ти. Те
-
пер са
ме нас
тиг
ли мо
релі та ка
-
ву
ни. Моя Май
я на
ма
лю
ва
ла
вчо
ра розріза
ний по
по
ло
вині
ка
вун, та так штуч
но, хоч бе
ри
но
жа та й ріж скиб
ки, - хва
ли
ла
свою доч
ку Нав
роцька.
Саня ле
генько осміхну
лась. На
-
в
роцька це приміти
ла. В неї за
-
кипіла злість: во
на завж
ди злос
-
ту
ва
ла на Са
ню.
-
А ви лю
би
те мальовницт
во?
Ви ма
люєте? - чеп
ляв
ся Фе
сен
ко
до Сані.
«Знов до Сані, а не до Мані!
При
ніс дідько оцю Са
ню», - по
-
ду
ма
ла Нав
роцька.
-
Я са
ма не ма
люю, але, ска
за
ти
по щирій правді, я ду
же люб
лю
кар
ти
ни. Тільки приз
на
юсь, що
ма
лярст
во за
би
рає ба
га
то ча
су й
од
би
ває од ро
зу
мо
вої ро
бо
ти, -
ска
за
ла Са
ня.
-
Ви не виз
наєте штуч
ності? Я й
сам дер
жусь тієї гад
ки, що шту
ч
-
ність тільки ниж
чий східець лю
-
дсько
го роз
вит
ку, - ска
зав Фе
се
-
н
ко, прис
по
соб
ля
ючись до Сані.
-
О, не ду
май
те так! - обізва
лась
Са
ня. - Я зовсім не про
ти штуч
-
ності. Кож
ний ар
тизм є по
важ
не
діло, ко
ли хто має до йо
го хист і
та
лант. Але до ма
лю
ван
ня я не
маю здат
ності; я впев
ни
лась, що
ніко
ли не бу
ду ар
тист
кою.
-
Не ду
май
те так, па
не Фе
сен
ку!
Во
на ду
шею ар
тист
ка, бо ду
же
лю
бить му
зи
ку й грає на фор
те
-
п'яні, - обізвав
ся Нав
роцький.
-
Кожна пан
на ду
шею по
ет, -
підле
щу
вав
ся Фе
сен
ко.
-
Не кож
на-бо, - ска
за
ла Са
ня. -
Чи бу
ла б пак то
му прав
да, як
би
я ска
за
ла, що кож
ний па
нич - по
-
ет. От мою сест
ру так справді
мо
ж
на наз
ва
ти по
етом, бо во
на
цілісінькі дні ма
лює кар
ти
ни.
Фесенка тяг
ло не до то
го по
ета,
що ма
лює кар
ти
ни навіть для
при
к
ра
си лат та крокв: він на
-
віть не гля
нув на то
го по
ета.
-
Коли бу
де
те в Ки
ши
неві, то
про
шу до на
шої гос
по
ди. В нас
іста вис
та
ва кар
тин, тільки не
пе
ре
воз
на, а завсідня й ра
зу
раз
-
ня, бо все більшає, - ска
за
ла Нав
-
роцька.
Недалеко од сто
лу щось за
ше
-
лестіло по траві. Усі обер
ну
лись.
Ко
ло сто
лу, на
че з землі ви
ник,
сто
яв Ко
маш
ко, а по
руч з ним
Ма
в
родін.
-
Добривечір! - ляс
нув го
лос
но
Ко
маш
ко. Са
ня ки
ну
лась, як спо
-
ло
ха
на пташ
ка. Ма
ня й собі ки
-
ну
лась, бо справді тро
хи зля
ка
-
лась.
Нервова Раїса Ми
хай
лівна аж
іздриг
ну
лась. Во
на чо
мусь не
лю
би
ла Ко
маш
ка і з ве
ли
кою не
-
охо
тою прий
ма
ла йо
го в своєму
домі в Ки
ши
неві. Але Нав
роць
-
кий жва
во схо
пив
ся з стільця на
-
зустріч Ко
маш
кові.
-
Доброго здо
ров'я! От нес
по
ді
-
ва
но
го гос
тя бог пос
лав! Сідай
-
те, будьте лас
каві. Я ду
же ра
дий,
що ви спо
до
би
ли нас одвіди
на
-
ми в цій глу
шині, - го
во
рив Нав
-
роцький, по
да
ючи стільці па
ни
-
чам.
Комашко сів на стільці. Мав
ро
-
дін сто
яв ко
ло сто
лу. Він тро
хи
по
го
во
рив, зго
дом розп
ро
щав
ся
й пішов в гос
ти
ни
цю. Всі на хви
-
лин
ку за
мовк
ли. Фе
сен
ко за
мо
-
вк і пин
дю
чивсь. Нес
подіва
на
спо
тич
ка з Ко
маш
ком ду
же-ду
-
же не спо
до
ба
лась йо
му. Очі в
йо
го по
ча
ли кру
ти
тись, як у тих
ляльок, що во
дять очи
ма то вго
-
ру, то на пра
вий, то на лівий бік.
«Приніс не
чис
тий Ко
маш
ка!
Знов стає він мені на стежці! Де
він тут узяв
ся? Чо
го він при
ше
-
ле
павсь сю
ди! Не
на
че зу
мис
не
слі
дку
вав за мною?» - ду
мав Фе
-
сен
ко, і злість та помс
та за
во
ру
-
ши
ли йо
го не
доб
ре сер
це.
Старий Нав
роцький за
во
ру
ши
-
в
с
я, по
ве
селішав. Нав
роцька на
-
су
пи
ла бро
ви, чо
гось зай
ор
за
ла
на стільці, не
на
че во
на сиділа на
шпильках, і при
су
ну
лась ближ
че
до своєї Мані. Фал
ди ши
ро
кої су
-
кні впа
ли на коліна Мані; ма
ти,
ніби квоч
ка, хотіла прик
ри
ти
сво
їм кри
лом Ма
ню, щоб її ча
сом
не вхо
пив шу
ляк.
Комашко гля
нув на Са
ню дов
-
гим, до
пит
ли
вим, гост
рим пог
-
ля
дом, її що
ки тро
шеч
ки по
чер
-
воніли. Во
на спус
ти
ла очі на стіл
і за
ду
ма
лась. Довгі ру
сяві вії, ро
-
жеві віка зат
ремтіли на очах: то
був знак три
во
ги в її душі.
-
Вибачайте, будьте лас
каві, що
я пе
ре
бив ва
шу ціка
ву роз
мо
ву
за мальовницт
во та ар
тизм, -
обізвав
ся Ко
маш
ко.
-
Наша роз
мо
ва бу
ла не ду
же ці
-
ка
ва, - зне
хо
тя обізва
лась Нав
ро
-
цька й сер
ди
то зир
ну
ла на сво
го
чо
ловіка. Во
на бо
ялась, що він
не
за
ба
ром зніме свою маш
ка
ру з
ли
ця: при Ко
маш
кові ста
рий На
-
в
роцький го
во
рив, зняв
ши з ли
-
ця маш
ка
ру.
-
Де зібра
лись просвічені лю
де,
там роз
мо
ва завж
ди бу
де ціка
ва
й нав
ча
юча, - ска
зав Ко
маш
ко,
пог
ля
да
ючи на Са
ню.
-
Не завж
ди-бо. Ве
ли
ко
ро
зумні
лю
де ча
сом на
во
дять стра
шен
ну
нудьгу своєю про
фе
сорською
ро
з
мо
вою за на
род, за на
род
ні
-
сть, національність, за на
род
ну
мо
ву, на
род
ний доб
ро
бут і за
що
сь схо
же на це, на
во
дять ну
-
дьгу най
більше на паннів, - ска
-
зав не без іронії Фе
сен
ко.
Комашко пе
ревів очі з Сані на
Фе
сен
ка. Фе
сен
кові очі не
на
че
на
ва
жи
лись йо
го з'їсти.
-
Як на яких паннів. І пан
ни бу
-
ва
ють уся
кові, так са
мо, як і ка
-
ва
ле
ри, - про
мо
вив Ко
маш
ко. В
Фе
сен
кові що
ки вда
рив жар.
-
Одже ж, по
га
но ви ду
маєте
про паннів, - обізва
лась Са
ня до
Фе
сен
ка. - Є між на
ми й такі, що
зовсім не цу
ра
ються по
важ
ної
роз
мо
ви, з якої мож
на чо
гось на
-
в
чи
тись.
-
Чесна, прав
ди
ва, без фальші,
без по
ми
лок роз
мо
ва ніко
му ні
-
ко
ли не за
ва
жає й не ва
дить, а
де не пах
не прав
дою та чес
тю,
там і ме
не нудьга бе
ре, - до
дав
Ко
маш
ко.
-
Загальні місця за чесність та
прав
ду не ду
же-то ве
селі, - од
ру
-
бав Фе
сен
ко.
-
То їх мож
на док
ладніше роз
-
ви
ти та розібрать, то й бу
де ве
-
се
ло, са
мо по собі роз
ви
ти, не
вби
ра
ючи їх в смішки та ар
лекі
-
н
ські шап
ки, а го
во
ря
чи од щи
-
ро
го сер
ця, са
мо по собі, в ко
го
во
но є, - ска
зав Ко
маш
ко.
«Ой ли
шенько! По
чи
нається в
їх якась роз
мо
ва, не
без
печ
на
для моєї Мані. Де б діти Ма
ню?
Хоч у ки
ше
ню хо
вай!» - ду
ма
ла
Нав
роцька, нес
покійно со
ва
ю
ч
и
-
сь по стільці.
Фесенкові чорні очі засвіти
ли
-
сь і якось зак
ру
ти
лись в обідках.
Він доб
ре втя
мив, що камінь ки
-
ну
то в йо
го ого
род, од
на
че сте
-
рпів і вдер
жав гнів, при
ку
сив
ши
язи
ка, й за
мовк.
-
Ви, мо
же, ро
зумієте модні іде
-
й
ки та утопійки? О, це, надісь,
бу
де те
ма для роз
мо
ви, - обі
з
ва
-
в
ся зго
дом
Фесенко, - але, ска
зать по пра
в
-
ді, не ду
же… не ду
же серй
оз
на.
-
Чом же не серй
оз
на? Мож
на
усе бра
ти серй
оз
но, мож
на й над
усім глу
зу
ва
ти, - як хто собі схо
-
че. Мож
на усякі серй
озні ідеї
навіть по
вер
ну
ти в смішки, але
це не бу
де ве
ли
ка ша
но
ба для
та
ких лю
дей, - обізвав
ся Ко
маш
-
ко.
Саня підве
ла на Ко
маш
ка свої
очі й пе
рег
ля
ну
лась і з ним. В їх
світи
лось спо
чу
ван
ня й лас
каві
-
с
ть до Ко
маш
ка.
-
Я навіть вас га
разд не втям
лю,
- такі чу
дер
нацькі ваші дум
ки й
пог
ля
ди, - ска
зав Фе
сен
ко й за
-
ко
пи
лив гу
би, мов пан
на.
Комашко по
чав сер
ди
тись. Ба
-
га
то де
чо
го стерпів він на своє
-
му віку; не раз до
во
ди
лось йо
му
змов
чу
ва
ти, але не
чес
ності, на
-
хаб
ної неп
рав
ди, зу
мис
ної не
-
щи
рості й фальші він не міг сте
-
рпіти. Ко
маш
ко тоді по
чу
вав, що
в йо
го душі ніби щось ки
пить,
кле
ко
че, пе
ре
вер
тає усе до дна. І
йо
го пал
ка півден
на вда
ча не
ви
дер
жу
ва
ла: гост
ре, прик
ре
сло
во, як замк
ну
та й при
дав
ле
-
на па
ра, ви
ри
ва
лось з уст і пек
ло
во
ро
га, на
че кип'ятком.
-
Хіба ж пак мож
на наз
ва
ти іде
-
й
ка
ми та утопійка
ми такі ве
ликі
культурні прин
ци
пи, як вільна,
не
за
леж
на ні од ко
го пре
са або
як просвіта на
ро
ду. Ко
ли це уто
-
пійки, то ми не знаємо аз
бу
ки
євро
пей
ської просвіти, - ска
зав
Ко
маш
ко, й йо
го го
лос од
ра
зу
став го
лосніший і якось різко,
нер
во
во задз
венів.
-
Овва! Ку
ди ж пак! - крик
нув
Фе
сен
ко. - Це не євро
пей
ські
при
н
ци
пи, а ваші й тих, що схожі
на вас. На
що та вільна, не
за
леж
-
на пре
са? Хіба зад
ля то
го, щоб
ла
ять і га
нить в га
зе
тах адмі
ні
-
стра
тив
них осіб? Чи прав
ду я ка
-
жу, Ха
ри
то
не Ки
ри
ло
ви
чу? - обе
-
р
нув
ся Фе
сен
ко до Нав
роцько
го.
-
Угум… гм… ммм… - за
му
кав з
про
тя
гом якось по-во
ля
чо
му
ста
рий Нав
роцький і нічо
го не
ска
зав, тільки здвиг
нув пле
чи
-
ма. Один бік йо
го ро
та на
че ск
-
ри
вив
ся: ро
зумій, мов, як хо
чеш:
чи - еге, чи ні.
-
А як адміністра
тивні осо
би
бу
ва
ють не без гріха або ча
сом і
ду
же грішні? Чом пак їх не об
пи
-
са
ти й не ви
вес
ти на людський
осуд? Чи прав
ду я ка
жу, Ха
ри
то
-
не Ки
ри
ло
ви
чу?
Харитон Ки
ри
ло
вич пок
лав
свою пов
ну до
ло
ню на стіл і по
-
чав мо
ло
тить од
ним пальцем по
столі: то був знак, що він щось
ду
має та га
дає. Він мов
чав і ті
-
льки го
ло
вою кив
нув, ще й на
-
щось на
су
пив густі бро
ви, а по
-
тім підвів їх тро
хи не на се
ре
ди
-
ну ло
ба: ро
зумій, мов, як знаєш.
-
Нащо та ве
ли
ка просвіта на
-
ро
дові? Во
на тільки одіб'є йо
го
од плу
га та од ра
ла, от що! - кри
-
ко
нув з па
лом Фе
сен
ко. - Чи пра
-
в
ду я ка
жу, Ха
ри
то
не Ки
ри
ло
ви
-
чу?
«Оце ма
тері йо
го ковінька!
При
че
пи
лись до ме
не, не
на
че я
тут най
ви
ща су
до
ва інстанція!
Ко
ли б обер
та
лись до жінки за
при
су
дом, во
на б, пев
но, одб
ре
-
ха
лась», - по
ду
мав Нав
роцький.
Він тро
хи по
мо
ло
тив пальцем
по столі, потім дос
тав папіро
су й
за
ку
рив: од
че
пись, мов! не маю
ча
су базіка
ти.
-
Просвіта й шма
ток хліба по
-
трібні на
ро
дові так са
мо, як і
нам. Хіба ж ма
ло се
лян і міщан
по
ви
хо
ди
ло в лю
де че
рез про
с
-
ві
ту? - ска
зав Ко
маш
ко.
Фесенко сам був з міщан. Він
до
га
ду
вав
ся, що Ко
маш
ко ки
нув
груд
кою в йо
го го
род, і ніби за
-
кипів.
-
Може, ви й політи
ку маєте за
утопію? - крик
нув Фе
сен
ко й хи
-
т
ро, ско
са гля
нув на Ко
маш
ка.
Йому за
ма
ну
лось, щоб Ко
маш
-
ко про
го
во
рив
ся пе
ред Нав
роць
-
ким знес
тям
ки та зо
па
лу, щоб
йо
го пійма
ти на цю пе
тельку,
жив
цем з'їсти, по
са
ди
ти в тюр
-
му.
-
Політика не утопія? Га? Як по-
ва
шо
му? Чи прав
ду я ка
жу, Ха
ри
-
то
не Ки
ри
ло
ви
чу?
«І знов Ха
ри
то
не Ки
ри
ло
ви
чу!
Ма
буть, щоб не за
бу
тись, як ме
-
не звуть. Бий вас си
ла бо
жа! Оце
зас
ту
ка
ли…» - по
ду
мав Нав
роць
-
кий і нічо
го не ска
зав, тільки со
-
вав
ся по стільці.
«Оце ста
ре му
ка
ло не піддер
жа
-
ло ме
не. Тре
ба обер
та
тись до
ста
рої», - по
ду
мав Фе
сен
ко.
-
Я не політик і не люб
лю по
лі
-
ти
ки, - обізвав
ся Ко
маш
ко. - Те
-
перішня політи
ка ще скрізь по
-
літи
ка лю
доїдства, про
ли
ван
ня
людської крові не для інте
ресів
на
ро
ду, а на ко
ристь дип
ло
матів.
Я всто
юю за просвіту й культу
-
ру, а письменст
ву, культурі й
просвіті бай
ду
же за усякі дер
-
жавні гра
ниці та межі; во
ни ши
-
рші од тих гра
ниць. Чи прав
ду я
ка
жу, Ха
ри
то
не Ки
ри
ло
ви
чу?
«Хоч бе
ри шап
ку та тікай! Та ще
й пи
тан
ня гострі!» - по
ду
мав На
-
в
роцький. Од
на
че роз
мо
ва Ко
-
ма
ш
ко
ва йо
го зачіпа
ла; він в
думці згод
жу
вав
ся з ним.
-
Гм… гм… Ав
жеж прав
да… - ви
-
хо
пи
лось якось не
доб
рохіть в
ста
ро
го Нав
роцько
го.
Жінка ки
ну
ла на йо
го очи
ма,
не
на
че п'ята
ком. Нав
роцький
сха
ме
нувсь, при
ку
сив язи
ка й
до
га
давсь, що прош
пе
тив
ся.
«Ой бо
же мій! Що це я ска
зав!
Біда мені з ци
ми мо
ло
ди
ми хло
-
п
ця
ми! Ви
тяг
нуть з те
бе щи
ре
сло
во, на
че об
ценька
ми. Ко
ли б
ще не до
нес
лось… Ов
ва! Ццц…»
-
Чи прав
ду я ка
зав? - обер
нув
-
ся Фе
сен
ко вже до Нав
роцької.
«За
гар
баю собі ста
ру, бо на ста
-
ро
му маш
ка
ра», - по
ду
мав Фе
се
-
н
ко.
-
Авжеж прав
да! Дай во
лю язи
-
кам в пресі, то так і поч
нуть кри
-
чать про
ти нас, - обізва
лась Раї
-
са Ми
хай
лівна. - Бу
дуть кри
ча
ти
і про
ти шов
ко
вих та ок
са
ми
то
-
вих су
конь, і про
ти брильянтів, і
про
ти тур
нюрів. До
ве
деться нам
одяг
тись в си
тець, мов гор
нич
-
ним.
Саня осміхну
лась, але так го
ло
-
с
но, що Нав
роцька по
чу
ла.
«Сміється з ме
не! Во
на з тих…
Под
ла!..»
Навроцька ти
хе
сенько ви
ла
яла
Са
ню ду
же не
делікат
не, прос
то-
та
ки по-му
жицькій.
-
А я ду
маю, що оті модні ідей
-
ки та утопійки та
ки смішні й ні
-
кчемні. І смішний той чо
ловік,
хто но
ситься з ти
ми ідей
ка
ми і
на
ки
дає їх дру
гим, - ска
зав Фе
се
-
ико, і в йо
го го
лосі по
чу
лось роз
-
д
ра
ту
ван
ня.
-
А мені здається смішним той,
хто зовсім в го
лові не має ні
-
якісіньких ідей або має такі ідеї,
що вже заіржавіли й про
сяться в
архів, - спокійно про
мо
вив Ко
-
маш
ко.
-
Це ви го
во
ри
те про
ти ме
не? -
не стерпів і крик
нув Фе
сен
ко, і
йо
го ли
це зблідло, а очі ста
ли
страшні, злі: він по
са
танів.
-
І не ду
мав про
ти вас го
во
рить.
А ко
ли ви це на се
бе прий
маєте,
то не
хай во
но бу
де ва
ше, - про
-
мо
вив Ко
маш
ко.
«Чи маш
ка
ра на цьому Фе
сен
-
кові, чи це дійсно він та
кий на
вро
ду?» - од
га
ду
вав ста
рий Нав
-
роцький, ско
са пог
ля
да
ючи на
Фе
сен
ка.
Навроцька пос
те
рег
ла, що роз
-
мо
ва стає гост
рою, і, як зруч
на
гос
по
ди
ня, рап
том пе
ре
би
ла її.
-
Чи ви пак приїха
ли на Ве
ли
-
кий Фон
тан ку
па
тись? - спи
та
ла
во
на в Ко
маш
ка.
-
Ні, я приїхав тільки по
гу
ля
ти.
Я ку
па
юся в са
мо
му Одесі, - од
-
ка
зав Ко
маш
ко.
-
А ви? - спи
та
ла во
на в Фе
сен
-
ка.
-
Я… я… приїхав… щоб проїзди
-
тись, - ска
зав Фе
сен
ко і нер
во
во
ки
нув
ся до чаю. Він ха
пав ло
-
жеч
кою чай і швид
ко вли
вав йо
-
го в рот, не
на
че поспішав як мо
-
ж
на швид
ше йо
го ви
пить. Чай
був га
ря
чий, як окріп. Фе
сен
ко
не по
чу
вав, що га
ря
чий чай пік
йо
му язи
ка та гу
би.
Комашко не
за
ба
ром зас
по
кої
в
-
ся і по
волі ко
ло
тив чай ло
жеч
-
кою; він не зво
див гост
рих очей
з Фе
сен
ка. Са
ня ки
ну
ла на Ко
ма
-
ш
ка лас
ка
вий пог
ляд, і той пог
-
ляд очей од
ра
зу зас
по
коїв йо
го,
про
хо
ло
див сер
це, не
на
че сві
-
жий вес
ня
ний вітер. Він доб
ре
знав, що чес
на Са
ни
на ду
ша вс
-
то
ює за йо
го.
Скінчили пи
ти чай мовч
ки. Де
-
х
то пе
ре
ки
дав
ся дво
ма-трьома
сло
ва
ми. Сло
ва ури
ва
лись, як
ста
рий шнур.
-
Чи не піде
те про
хо
ди
тись тро
-
хи по сад
ку? - ска
за
ла Нав
роць
-
ка. - Вечір та
кий чу
до
вий, а мої
пан
ни за
сиділись.
Паничі вста
ли з-за сто
лу; вста
-
ли й пан
ни.
-
Піду й я з ва
ми, - обізвав
ся На
-
в
роцький, на
си
лу підво
дя
чись з
стільця. Нав
роцька очи
ма на
тяк
-
ну
ла, щоб він ішов на гу
лян
ку з
доч
ка
ми.
Між акаціями з'яви
лась да
ле
-
ченько Му
раш
ко
ва. Са
ня вгля
ді
-
ла її й за
ду
ма
ла втек
ти до неї од
Фе
сен
ка. Во
на шви
денько пішла
впе
ред. Фе
сен
ко не втерпів: Са
-
ня ма
ни
ла йо
го не
на
че яки
мись
ча
ра
ми; він наз
дог
нав її й пішов
з нею по
руч. Са
ня йшла й мов
ча
-
ла, навіть не ди
ви
лась на Фе
сен
-
ка.
Її ма
ленька пос
тать, об
ли
та
м'я
кою зе
ле
ну
ва
тою тінню ака
-
цій, бу
ла нез
ви
чай
но граціозна.
Га
рячі краплі сон
ця не
на
че об
-
си
па
ли її зо
ло
тим до
щем і ніби
спа
да
ли по їй звер
ху вниз і си
па
-
лись до
до
лу.
Фесенко розімлів, роз
тав, як
віск на вогні.
-
Не маю си
ли дов
ше за
та
юва
ти
в собі то
го га
ря
чо
го ко
хан
ня,
яке ви збу
ди
ли в моєму серці. Я
вас люб
лю без міри; по
лю
бив од
то
го ча
су, як впер
ше по
ба
чив
вас, - ска
зав Фе
сен
ко, те
ат
раль
-
но пок
лав
ши ру
ку на сер
це. На
пальцях в йо
го за
лисніли зо
лоті
перстні.
-
Котрий раз цього ро
ку ви при
-
з
наєтесь пан
нам в ко
ханні? - смі
-
ли
во спи
та
ла в йо
го Са
ня, навіть
не по
чер
вонівши.
-
Перший раз на віку. Я ніко
го
ще не ко
хав так щи
ро, як те
пер
ко
хаю вас, - ска
зав Фе
сен
ко, гра
-
ціозно пок
лав
ши дру
гу ру
ку на
сер
це.
-
А я чу
ла, що ви цього ро
ку вже
два ра
зи приз
на
ва
лись пан
нам,
що стра
шен
но, без міри їх лю
би
-
те, - ска
за
ла Са
ня. - Що ж вий
де з
ва
шо
го ко
хан
ня для ме
не? Ви
хо
че
те ме
не сва
тать? Так чи ні?
Фесенко витріщив очі. На йо
го
не
на
че хто ли
нув хо
лод
ною во
-
дою. Він не сподівавсь та
ких смі
-
ли
вих слів од Сані й мов
чав.
-
Ви хо
че
те ме
не сва
тать? - знов
спи
та
ла в йо
го Са
ня.
Фесенко з ди
ва прос
то ос
тов
-
пів, мов
чав і тільки ди
вив
ся на
Са
ню. Йо
го гу
би роз
ту
ли
лись,
очі ста
ли більші. Він був ду
же
зди
во
ва
ний. Сва
тать Са
ню він і в
го
лові собі не пок
ла
дав, бо мав
на думці тільки тро
хи по
жар
ту
-
ва
ти, на
ми
лу
ва
тись нею та вже
потім за сва
тан
ня помірку
ва
ти.
-
Чого ж ви мов
чи
те? Що це за
знак? Як мені вас ро
зуміти? Мо
-
же, ви зля
ка
лись моєї сміли
во
-
сті? Дай
те спокій своїм нер
вам.
Я підож
ду, - ска
за
ла Са
ня, і її ро
-
жеві ус
та скла
лись в ле
генький
осміх.
В Фе
сен
ка тоді миг
ну
ла дум
ка:
«Бо
ро
ни ме
не бо
же од та
кої жі
-
нки! З та
кою лібе
ральною жін
-
кою про
па
де моя кар'єра: во
на
ме
не не по
ве
зе вго
ру, а по
тяг
не
вниз ку
дись «в преіспод
ню». Ця
дум
ка тро
хи стур
бу
ва
ла йо
го й
не
на
че одібра
ла в йо
го язик.
-
Мене вра
зи
ла ва
ша сміливіс
-
ть, - лед
ве спромігся він про
мо
-
ви
ти й за
со
ро
мив
ся, по
ба
чив
ши,
що став смішний.
-
А ме
не вра
зи
ла ва
ша на
хаб
ні
-
сть і наглість, - ска
за
ла Са
ня. І
во
на крут
ну
лась на
зад і хап
ком
побігла на
зустріч до Му
раш
ко
-
вої. Фе
сен
ко зос
тав
ся ні в сих ні
в тих. Ганьба, гнів і злість кипіла
в йо
го гру
дях не так на Са
ню, як
на Ко
маш
ка за свою нев
да
чу з
ро
ма
ном. Він вер
нув
ся до Нав
-
роцько
го та Мані, не
на
че мок
ра
кур
ка, що по
опус
ка
ла кри
ла.
Саня та Му
раш
ко
ва пішли по
-
пе
ре
ду, узяв
шись попід ру
ки. Са
-
ні хотілось пе
ре
вес
ти дух і вга
-
му
ва
ти тро
хи свої збен
те
жені
не
р
ви. Нав
роцький з Ма
нею ле
-
д
ве всти
гав йти за ни
ми й та
ки
доб
ре за
са
пав
ся. Ма
ня роз
чер
-
вонілась од ду
хо
ти, од швид
кої
хо
ди. Од сидні в хаті за ма
лю
-
ван
ням во
на тро
хи не за
бу
ла хо
-
дить. Фе
сен
ко йшов мовч
ки, по
-
хи
лив
ши го
ло
ву й на
су
пив
ши
бро
ви. Обійшли кру
гом мо
нас
-
ти
ря, пе
рей
шли ста
ре кла
до
ви
-
ще, пос
то
яли тро
хи над мо
рем
на ви
сокій кручі. Вни
зу між ске
-
ля
ми в морі ку
па
лись без со
ро
му
лю
де. Пан
ни за
со
ро
ми
лись і по
-
вер
ну
ли на
зад до
до
му.
Тим ча
сом Нав
роцька жда
ла го
-
с
тей ко
ло сто
лу. На столі сто
яв
ве
ли
кий піднос з аб
ри
ко
со
вим
ва
рен
ням і тарілка не
до
ро
го
го
тор
ту. На підносі сто
яли три ма
-
ленькі ча
роч
ки з ви
ном для па
-
ничів та Нав
роцько
го. Нав
роць
-
ка бу
ла ску
па й в се
бе вдо
ма за
-
всіди по
да
ва
ла та
ку ве
че
рю гос
-
тям-па
ни
чам, її ва
рен
ня з аб
ри
-
косів та ма
ленькі ча
роч
ки ви
на
вже дав
но зна
ли па
ничі й смія
-
лись ти
хенько. Цей по
жи
вок, ці
аб
ри
ко
си во
на не за
бу
ла взя
ти з
со
бою навіть на морське ку
пан
-
ня зад
ля па
ничів.
-
Прошу спро
бу
вать мо
го ва
ре
-
н
ня! - ска
за
ла Нав
роцька до гос
-
тей.
Паничі сіли за стіл, наб
ра
ли ва
-
рен
ня й тро
хи лиз
ну
ли йо
го.
Нав
роцька пос
та
ви
ла пе
ред ни
-
ми по чарці ви
на й по
да
ла кож
-
но
му по шма
точ
ку тор
та, не
на
че
во
ни бу
ли делікатні пан
ни. А їм
після гу
лян
ки та
ки доб
ре схоті
-
лось їсти. Схотів їсти й ста
рий
Нав
роцький. Роз
мо
ва ста
ла за
-
гальною. Са
ня го
во
ри
ла більше
од усіх, але якось нер
во
во, швид
-
ко, ха
па
ючись. Во
на не
на
че хоті
-
ла за
го
во
ри
ти не
дав
ню неп
риє
-
мну спо
тич
ку з Фе
сен
ком, щоб
мерщій за
бу
ти її в роз
мові.
Фесенко сидів, на
су
пив
ши бро
-
ви. Він тільки ско
са пог
ля
дав на
Са
ню, на її ли
це, на її уда
ва
но
жваві очі. Нав
роцький нес
поді
-
ва
но встав з-за сто
лу й пішов в
гос
ти
ни
цю. Йо
го мор
ду
вав го
-
лод, і він не втерпів, щоб не по
-
поїсти всмак. Нав
роцька стур
бу
-
ва
лась.
«Одже ж зро
бить якусь шту
ку
оце м'яло, оце одо
ро
ба
ло, оцей
ста
рий прос
так», - по
ду
ма
ла во
-
на.
А прос
так і справді зро
бив шту
-
ку: він не
за
ба
ром з'явив
ся на ґа
-
нку з тарілкою в ру
ках. На таріл
-
ці ле
жав цілий стіжок ма
ри
но
ва
-
ної ри
би. Нав
роцький пос
та
вив
тарілку на стіл, сів собі спокі
й
-
не
нько й про
мо
вив:
-
Еге, ма
буть, ви, па
ничі, хо
че
те
їсти! Про
шу за
ку
сить! Та й я по
-
поїм, бо зовсім ви
го
ло
дав
ся!
Навроцька на
су
пи
ла бро
ви.
«Старий ду
рень! ми
кається не
в своє діло. Вчу, вчу і ніяк не ви
-
в
чу оцю му
жицьку прос
то
ту. Як
роз
щед
рив
ся! Приніс пов
ну та
-
рілку ма
ри
на
ду, якої нам ста
ло б
на три дні. Па
ничі, як ті го
лодні
вов
ки, потріска
ють усе до
чис
-
та», - миг
ну
ла дум
ка в Нав
роць
-
кої. Во
на лед
ве вдер
жа
ла язи
ка,
щоб не на
ла
яти прос
та
ка.
-
Маню! піди, сер
це, та ска
жи
гор
ничній, щоб мерщій при
нес
-
ла тарілки, ножі, та ви
дельця, та
па
ля
ниці, а са
ма - візьми з ко
мо
-
ди сал
фет
ки, - про
мо
ви
ла ти
хе
-
нь
ким го
ло
сом Нав
роцька до
Ма
ні, - та не за
будь замк
ну
ти
ша
фу.
Маня пішла й вис
ла
ла че
рез
гор
нич
ну тарілки. Па
ничі й пан
-
ни ки
ну
лись на ма
ри
над, як го
-
лодні вов
ки на вівцю, хоч їх Нав
-
роцька й не прип
ро
шу
ва
ла.
Фесенко за
був за не
дав
ню оби
-
ду й заїв го
ре своєї душі дво
ма
доб
ри
ми шма
точ
ка
ми ма
ри
на
ду,
ки
да
ючи спідло
ба злю
щи
ми
очи
ма на Ко
маш
ка. Виліз потім
бо
ком той ма
ри
над доб
ро
сер
до
-
му прос
та
кові: жінка два дні
гри
з
ла йо
го за той ма
ри
над.
Вже смер
ком поп
ро
щав
ся Фе
-
сен
ко з Нав
роцьким. Ра
зом з
ним поп
ро
щав
ся Ко
маш
ко.
-
Приходьте до нас частіше, - за
-
п
ро
шу
ва
ла Фе
сен
ка Нав
роцька.
-
Не за
бу
вай
те нас! Ми вас бу
-
де
мо ждать до се
бе, - про
сив На
-
в
роцький Ко
маш
ка.
Фесенко пішов ву
ли
цею на
один бік, Ко
маш
ко поп
ря
му
вав
на дру
гий бік до мо
ря.
-
Розійшлись, як доріжки в лісі,
- обізвав
ся Нав
роцький, осміха
-
ючись. - Один на пра
ву ру
ку, дру
-
гий на ліву.
«Розійшлися й ніко
ли не зійду
-
ться», - по
ду
ма
ла Са
ня, во
дя
чи
очи
ма за Ко
маш
ком, кот
ро
го бі
-
ла пос
тать ма
нячіла і все ніби
по
то
па
ла в тем
ряві під ви
со
ки
-
ми акаціями і зго
дом зовсім по
-
то
ну
ла.
«Потонули в імлі ти
хо
го ве
чо
-
ра, - ду
ма
ла Са
ня. - Вже не вид
ко
обох. Кот
рий-то з їх по
то
не в мо
-
рі світо
во
му? кот
рий не вто
не?
Кот
рий з їх вип
ли
ве на бе
рег, ко
-
т
рий за
ги
не?» -ду
ма
ла дівчи
на,
си
дя
чи за сто
лом і не
на
че прис
-
лу
ха
ючись до своїх по
таємних
пи
таннів. А ду
ма за ду
мою во
ру
-
ши
лась в її душі, як ти
хий ше
-
лест аб
ри
ко
со
во
го лис
ту од вечі
-
рнього морсько
го по
ди
ху на су
-
хий бе
рег. «А що як Ко
маш
ко по
-
то
не? - не
на
че го
во
рив їй той
ти
хий го
лос в душі. - А він до
ко
-
неч
но по
то
не з своєю пал
кою
вда
чею, з щи
рим сло
вом…» І для
неї ста
ло шко
да мо
ло
до
го хлоп
-
ця, ста
ло жаль йо
го мо
ло
до
го
жи
т
тя. Во
на важ
ко здих
ну
ла і
знов за
ду
ма
лась.
Їй за
ба
жа
лось з кимсь по
го
во
-
ри
ти щи
ро, од сер
ця, поділи
тись
мис
ля
ми, приз
на
тись, що го
во
-
рив їй не
дав
но Фе
сен
ко. І щось
гли
бо
ко-гли
бо
ко в серці підка
зу
-
ва
ло їй, що не з батьком і не з
щи
ри
ми при
ятелька
ми во
на по
-
го
во
ри
ла б те
пер, а з Ко
маш
ком,
з од
ним Ко
маш
ком.
-
Яка гар
на лю
ди
на Фе
сен
ко, -
про
мо
ви
ла го
лос
но Нав
роцька.
«От бу
ло б доб
ре за
лу
чи
ти йо
го
для моєї Мані», - по
ду
ма
ла во
на,
але цього при доч
ках не ска
за
ла.
-
Еге, агар
ний. Плечі ши
рокі, і
апе
тит має доб
рий: знать має
до
б
рий шлу
нок, - зне
хо
тя обіз
-
ва
в
ся Нав
роцький.
-
Яку ги
до
ту ти вер
зеш! - ска
за
-
ла ста
ра. Са
ня вста
ла й пішла гу
-
ля
ти попід акаціями; їй неп
ри
є
-
мна бу
ла са
ма роз
мо
ва про Фе
-
сен
ка.
-
А мені здається, що Ко
маш
ко
ба
га
то кра
щий і ро
зумніший, ніж
Фе
сен
ко, - ска
зав Нав
роць
кий.
-
Я бу
ла б ра
да, як
би Ко
маш
ко
навіть зовсім не хо
див до нас, -
ска
за
ла Раїса Ми
хай
лівна з сер
-
ди
тою міною, - все го
во
рить му
-
жи
цьким язи
ком, не
на
че най
ня
-
в
ся так го
во
ри
ти. Та й дум
ки в
йо
го якісь… Ат!..
VII
Другого дня вранці Нав
роцькі
вста
ли пізненько й пи
ли чай в
но
мері з доч
ка
ми. З пош
ти при
-
нес
ли два лис
ти: один був ад
ре
-
со
ва
ний до Нав
роцько
го, дру
гий
до Нав
роцької.
Навроцька роз
дер
ла кон
верт. В
ко
ро
тенько
му листі бу
ло на
пи
-
са
но: «Глядіть ли
шень доб
ре
свою стар
шу доч
ку; во
на блу
кає
по Одесі з не
доб
ри
ми людьми,
во
диться з по
га
ною ком
панією.
До біди не
да
ле
ко з її мод
ни
ми
ідей
ка
ми та утопійка
ми. Час не
-
без
печ
ний; сте
режіться».
Тим ча
сом Нав
роцький чи
тав
го
лос
но свій лист. В листі бу
ло
на
пи
са
но: «Про
чу
ли ми че
рез
лю
дей, що в ва
шо
му домі бу
ває
Ко
маш
ко й буцімто прис
ва
тує
-
ть
ся до ва
шої стар
шої доч
ки.
Сте
режіться йо
го. Ста
ви
мо собі
за свя
ту по
винність зас
те
рег
ти
вас, що не сьогодні-завт
ра Ко
м
а
-
ш
ка зап
ро
то
рять ту
ди, де ко
зам
ро
ги прав
лять. На
чальство са
мо
по собі зна
ти
ме або й знає за йо
-
го утопії».
-
Брехня на
пи
са
на! - ска
зав На
-
в
роцький.
-
Яка там брех
ня? На ли
шень
про
чи
тай, що на
пи
са
но в моєму
листі, - про
мо
ви
ла зоз
ла Нав
ро
-
ць
ка. Нав
роцький взяв од неї
лист і про
чи
тав го
лос
но.
-
А що? Хіба ж я тобі не ка
за
ла?
-
Гм, гм… ка
за
ла, але я не слу
-
хав… Це пи
ше до нас Фе
сен
ко.
-
Фесенко? Ніко
ли в світі я цьо
-
го не по
ду
маю! Не та
ка він лю
-
ди
на. Це пи
ше, ма
буть, твій Ко
-
маш
ко, - про
хо
пи
лась Нав
роць
-
ка.
-
Цебто пи
ше сам на се
бе, чи
що? - спи
тав Нав
роцький.
Саня за
ре
го
та
лась. Той сміх, як
ле
зо но
жа, урізав Нав
роцьку.
-
Смійся, смійся, Са
ню. Швид
ко
з те
бе бу
де сміятись увесь Ки
-
ши
нев, увесь Одес, - ска
за
ла сер
-
ди
то Нав
роцька.
-
На, Са
ню, ці до
ку
мен
ти, піди в
пе
кар
ню та вкинь в піч, - ска
зав
Нав
роцький до Сані.
Саия вхо
пи
ла лис
ти й ху
тенько
побігла тільки не в пе
кар
ню, а в
но
мер до Му
раш
ко
вої на по
ра
ду.
В Му
раш
ко
вої во
на зас
та
ла
свою при
ятельку Ольгу Махнів
-
сь
ку.
-
От ціка
ва но
ви
на, об
мальову
-
юча наш час! На
те ли
шень, чи
-
тай
те ці де
пеші, - ска
за
ла Са
ня
ве
се
лим насмішку
ва
тим го
ло
-
сом, але її го
лос на кінці фра
зи
нес
подіва
но зат
ру
сивсь. Ос
тан
-
ня нот
ка бу
ла мінор
на.
Махнівська й Му
раш
ко
ва про
-
чи
та
ли лис
ти.
-
Та й под
ла ж лю
ди
на пи
са
ла
оці де
пеші! - крик
ну
ла Му
раш
-
ко
ва.
-
Як ви ду
маєте, хто пи
сав ці де
-
пеші? Га? - спи
та
ла Са
ня.
-
Я ска
жу, не ва
га
ючись, що пи
-
сав Фе
сен
ко, - обізва
лась Му
ра
-
ш
ко
ва. - Я на Ма
ло
му Фон
тані
по
с
те
рег
ла, що ти, Са
ню, йо
му
спо
до
ба
лась, що Ко
маш
ко стає
йо
му при
ти
чи
ною…
-
І па
па, надісь, до
га
дується, що
пи
сав Фе
сен
ко, - ска
за
ла Са
ня й
за
ду
ма
лась.
Туга впа
ла на її ве
селі ясні очі.
Во
на схи
ли
ла го
ло
ву ще ниж
че й
од
ра
зу зап
ла
ка
ла. Для неї ста
ло
не
ви
мов
не жаль Ко
маш
ка. Во
на
бу
ла лад
на летіти до йо
го, за
-
раз-та
ки зас
те
рег
ти йо
го. Пе
ред
нею на столі ле
жа
ли ря
доч
ком
роз
гор
нуті два лис
ти, і ці не
че
-
сні лис
ти не
на
че наб
ли
жа
ли її
сер
це до Ко
маш
ка. Він став для
неї не
на
че рідний, до
ро
гий.
-
Що ж мені те
пе
реньки ро
би
-
ти? - Спи
та
ла ніби са
ма в се
бе
Са
ня.
-
Треба да
ти звістку Ко
маш
кові,
- обізва
лась Му
раш
ко
ва.
-
Дам зна
ти, дам зна
ти як
най
-
швид
ше! - крик
ну
ла Са
ня. - Я йо
-
го вик
ли
чу сю
ди, я на
пи
шу до
йо
го, не
хай він за
раз при
бу
де до
ме
не.
-
Але, Са
ню, це ти зай
деш над
то
вже да
ле
ко. По
ду
май пе
редніше
й спи
тай своє сер
це? Ти знаєш,
до чо
го во
но йдеться, ко
ли ти
на
пи
шеш до йо
го лист і пок
ли
-
чеш сю
ди? - ска
за
ла обе
реж
на
Махнівська.
Саня за
ду
ма
лась. Во
на в той час
за
бу
ла й про кур
си, і про ви
щу
на
уку, і за свої заміри, і за діяль
-
ність на ко
ристь людськості, бо
тільки по
чу
ва
ла, що її щось ду
-
шить ко
ло сер
ця.
-
Що бу
де, те й бу
де, а лист тре
-
ба на
пи
сать. Шко
да мені йо
го, -
ска
за
ла зго
дом Са
ня і взя
ла па
-
пе
ру та й на
пи
са
ла до Ко
маш
ка:
«Приїжджай
те до нас сьогодні в
сьомій го
дині вве
чері; я жда
ти
-
му вас в но
мері в Му
раш
ко
вої. В
жит
ло па
пи
не не за
ходьте. Якась
по
га
на лю
ди
на ро
бе ка
пость ме
-
ні й вам. В нас довідаєтесь за усе.
За
ходьте прос
то в но
мер до Наді
Му
раш
ко
вої. Сподіва
юсь вас;
при
хильна до вас Олек
санд
ра
Нав
роцька».
Саня за
пе
ча
та
ла лист. Її ру
ка аж
тру
си
лась. Во
на ха
па
лась, вста
ла
з ка
на
пи, ки
ну
лась шу
ка
ти зон
-
ти
ка й тільки тоді опам'ята
лась
і зга
да
ла, що во
на не вдо
ма, а в
но
мері в Му
раш
ко
вої.
-
Дай мені, На
дю, сво
го зон
ти
ка
або… бог з ним! Побіжу й так та
са
ма вки
ну лист в пош
то
ву ск
-
ри
ньку, - ска
за
ла Са
ня й про
жо
-
гом вибігла з кімна
ти. За нею
на
зирці побігла й Махнівська,
примітив
ши, що во
на ду
же стур
-
бо
ва
на.
Пославши лист в Одес, Са
ня ве
-
р
ну
лась в но
мер до Му
раш
ко
вої.
Цілий дов
гий день во
на про
бу
ла
в три
возі, жда
ла й не мог
ла ді
-
жда
тись. Сіла за обід з батьком
та з ма
чу
хою і тільки по
сиділа,
не вмо
чив
ши навіть лож
ки. Піс
-
ля обіду во
на пішла до Му
раш
-
ко
вої й сиділа там до ве
чо
ра, ро
-
з
мов
ля
ючи з своєю при
яте
ль
-
кою, і все пог
ля
да
ла в вікно на
сон
це. А сон
це ко
ти
лось на захід
по
волі, нев
ва
жа
ючи на її нес
по
-
кій, на її розт
ри
во
жені нер
ви.
В той день над
вечір в Одесі в
но
мері гос
ти
ниці сидів Ко
маш
ко
з Мав
родіним за сто
ли
ком і
ждав са
мо
ва
ра. Во
ни тільки що
ску
па
лись в морі й на
ла
го
ди
-
лись пи
ти чай.
В но
мері бу
ло душ
но, не
на
че
ду
хо
та ли
ла
ся од ду
же на
топ
ле
-
ної гру
би. Зда
ва
лось, ніби самі
стіни бу
ли га
рячі й пашіли жа
-
ром. В од
чи
не
не вікно по
тя
гав
га
ря
чий вітрець, не
на
че він теж
по
ди
хав з на
топ
ле
ної печі. Обид
-
ва мо
лоді хлопці бу
ли по
том
ле
-
ні, об
важнілі і зби
ра
лись ніби
од
бу
ва
ти якусь по
ку
ту - в ду
хоті
пи
ти чай.
В той час з пош
ти Ко
маш
кові
при
нес
ли лист. Він роз
гор
нув
йо
го, про
чи
тав і впус
тив з рук
до
до
лу.
-
Од ко
го це лист? - спи
тав йо
го
Мав
родін.
-
Од Сані, - ска
зав три
вож
но Ко
-
маш
ко й схо
пив
ся з стільця.
-
Од Сані? Що ж во
на пи
ше до
вас?
-
Щось тра
пи
лось! Щось є! - аж
крик
нув Ко
маш
ко й за
веш
тав
ся
по но
мері дрібни
ми швид
ки
ми
ступіня
ми. - Ож на
те про
чи
тай
-
те! Тре
ба мерщій їхать.
-
Яка ги
до
та розп
ло
ди
лась на
світі! - ска
зав Мав
родін, на
су
пи
-
в
ши свої густі бро
ви.
-
Бідна, без
та
лан
на Са
ня! Якесь
ли
хо жде її! Я вга
дую, звідкіль
ви
хо
де усе ли
хо про
ти неї й про
-
ти ме
не: це діло Фе
сен
ко
ве, -
ска
зав Ко
маш
ко.
Він од
чи
нив ша
фу й, ха
па
ю
-
чись, по
чав ви
тя
гать уб
ран
ня та
вби
ра
тись.
-
Бідна Са
ня! Це че
рез ме
не за
-
чіпа
ють її по
гані лю
де. Щось не
-
доб
ре тра
пи
лось! - го
во
рив він,
хватько
ма надіва
ючи на се
бе
оде
жу.
Він ухо
пив шап
ку й про
жо
гом
вибіг з но
ме
ра. З ним слідком
вибіг і Мав
родін.
-
Поїду й я з ва
ми, - го
во
рив Ма
-
в
родін, примітив
ши, що Ко
маш
-
ко над
то стур
бо
ва
ний.
Вони сіли на трам
вай і в од
ну
мить пе
ресіли на поїзд залізної
до
ро
ги. Ко
маш
кові зда
ва
лось,
що не бу
де кінця тій до
розі.
Він нічо
го не примічав і тільки
не
на
че ба
чив пе
ред со
бою Са
ню,
зас
му
че
ну, стри
во
же
ну. Га
ря
чий
день зга
сав. З садків, які рос
ли
по обид
ва бо
ки залізної до
ро
ги,
по
тя
га
ло хо
лод
ком. До
ро
га тро
-
хи зас
по
коїла нер
ви Ко
маш
кові.
Дум
ки в го
лові пішли вільніше.
«Саня на
пи
са
ла до ме
не лист,
пер
ший лист», - нес
подіва
но
бли
с
ну
ла в Ко
маш
ка дум
ка, і він
за
був од
ра
зу усі три
во
ги. Якась
нез
ви
чай
на радість зли
ну
ла на
йо
го сер
це, не
на
че пер
ша ласті
-
вка вес
ною зли
ну
ла на зе
ле
ну
ка
ли
ну й за
ще
бе
та
ла пісню про
вес
ну, про теп
ло, про ко
хан
ня. В
йо
го в серці нак
лю
ну
лась надія і
не
на
че освіти
ла йо
го й пригріла.
«Боже мій! Чо
го мені жда
ти, чо
-
го сподіва
тись в цей вечір? - ду
-
мав мо
ло
дий хло
пець, ско
чив
ши
на зем
лю з ма
ленько
го ле
гень
-
ко
го ва
гон
чи
ка. - Он і мо
нас
тир
вид
но! Он
деч
ки й гос
ти
ни
ця, і
вікно но
ме
ра, де жи
ве Му
раш
ко
-
ва… Швид
ше, швид
ше! дух за
би
-
ває!»
Комашко добіг до ґанку. Мав
-
родін гук
нув до йо
го:
-
Йдіть, а я тим ча
сом забіжу до
Бо
ро
давкіна, а потім, мо
же, зай
-
ду в но
мер до Му
раш
ко
вої.
Комашко од
чи
нив двері в но
-
мер. За сто
лом на ка
напці сиділа
Са
ня попліч з Му
раш
ко
вою. Ве
-
чірнє сон
це ки
да
ло проміння на
стіл, зас
те
ле
ний білою ска
тер
-
кою, ка са
мо
вар, гра
ло на ста
ка
-
нах та блю
деч
ках.
Золотий од
лиск си
пав
ся на Са
-
ню, і делікат
на біля
ва Са
ня по
-
руч з чор
ня
вою На
дею зда
ва
ла
-
сь йо
му не
бес
ним хе
ру
ви
мом.
Щось іде
альне, чис
те світи
лось в
її яс
но-синіх очах, в ма
то
во-біло
-
му ви
ду. Са
ня схо
пи
лась з місця,
побігла до Ко
маш
ка на
зустріч і
по
да
ла йо
му обидві ру
ки. В сму
-
т
них очах вис
ту
пи
ли ро
син
ка
ми
дві сльози.
-
Добривечір вам! Що тут тра
-
пи
лось? Чо
го ви такі стри
во
же
-
ні? - спи
тав Ко
маш
ко, і в йо
го се
-
р
це ніби за
боліло; йо
му хотілось
об
ня
ти й при
гор
нуть до се
бе
зас
му
че
ну Са
ню, як ди
ти
ну.
-
Сідайте та про
чи
тай
те оці де
-
пеші, - ска
за
ла во
на до Ко
маш
ка.
Комашко сів і про
чи
тав лис
ти.
-
А що, гарні де
пеші? - спи
та
ла
Са
ня, і го
лос в неї тру
сивсь яко
-
сь жалібно.
Комашко про
чи
тав лис
ти й од
-
ра
зу зблід. Ніщо в світі не розд
-
раж
ню
ва
ло й не сер
ди
ло йо
го
так, як людська не
чесність та
не
п
рав
дивість, в чо
му б во
на не
ви
яв
ля
лась.
Його по
чут
ливі тонкі нер
ви
вга
ду
ва
ли неп
рав
ду, як би во
на
не бу
ла за
мас
ко
ва
на, як би во
на
не кри
лась. Блідо
та роз
ли
ла
ся
навіть по йо
го ви
со
ко
му чолі.
Очі втра
ти
ли блиск і ніби вкри
-
лись імлою. Са
ня гля
ну
ла на йо
-
го - і пош
ко
ду
ва
ла, що по
ка
за
ла
йо
му ті по
гані лис
ти.
-
Вікторе Ти
то
ви
чу! Бо
га ра
ди,
не тур
буй
тесь! - про
мо
ви
ла Са
-
ня. - За ме
не ви не бійтесь. І я за
се
бе не бо
юсь. Мені шко
да бу
ло
вас.
Як ска
за
ла Са
ня ці сло
ва, він
од
ра
зу ніби про
ки
нув
ся: по
чув,
як швид
ко за
би
лось в йо
го сер
-
це. Темні очі знов заб
ли
ща
ли го
-
ст
рим блис
ком. Ус
та ста
ли ру
-
м'я
ні. Він схо
пив
ся з місця й гор
-
до
ви
то підвів го
ло
ву.
-
Коли вам, Олек
санд
ре Ха
ри
-
тонівно, за це бай
ду
же, то й мені
нічо
го не страш
но. Я тільки ду
-
мав про вас. За вас я ла
ден всто
-
юва
ти до ос
танньої краплі моєї
крові. Я нех
тую, я сміюсь з тих
гид
ких лю
дей, що по
таємним
підсту
пом інтри
гу
ють про
ти че
-
с
них лю
дей, - ска
зав Ко
маш
ко.
Він пе
рей
шов двічі не
ве
лич
ку
кімнат
ку і в од
ну мить пе
реміг
стра
шен
ну тур
бо
ту. Сівши на
сті
льці про
ти Сані, пог
ля
нув
ши
на неї лас
ка
ви
ми очи
ма, він од
-
ра
зу по
ве
селішав. Мо
ло
дий хло
-
пець ніби наб
равсь си
ли й зав
-
зят
тя, гля
нув
ши в Са
нині оче
ня
-
та.
«В твоїх, дівчи
но, яс
них очах я
не
на
че вглядів свою до
лю, не
на
-
че на
пив
ся з тво
го біло
го лич
ка
свіжої по
го
жої во
ди. І людська
злість та неп
рав
да не вдіє мені
ніякої щко
ди», - ду
мав Ко
маш
ко,
див
ля
чись на Са
ню; і йо
му ста
ло
не
ви
мов
не ве
се
ло.
«Вона моя, во
на моя!» Тільки ці
дві слові во
ру
ши
лись в йо
го в
думці. Пор
ва
лась нит
ка йо
го ду
-
мок, і він тільки ніби чув, як в
йо
го душі во
ру
шаться десь гли
-
бо
ко-гли
бо
ко двоє слів: «Во
на
моя». І Са
ня лю
би
ла йо
го в той
час і лю
би
ла щи
ро. Кра
са йо
го
душі гля
ну
ла в той час че
рез йо
-
го темні очі, засвіти
лась в їх
іскра
ми. Йо
го бліде ма
то
ве ли
це
ста
ло свіжіше, ус
та чер
воні.
«Тепер я ста
ла тобі рідною ду
-
хом і ніко
ли од те
бе не ос
туп
-
люсь: ти мені до мислі, ти мені й
до сер
ця», - по
ду
ма
ла Са
ня й за
-
бу
ла за усе на світі.
Усі сиділи мовч
ки. На
дя діво
-
чим по
чу
ван
ням і здо
га
дом втя
-
ми
ла той по
таємний про
цес,
який по
чав
ся в мо
ло
дих ду
шах, і
не посміла йо
го пе
ре
би
ва
ти сво
-
єю роз
мо
вою.
Вона ти
хе
сенько на
ли
ла чай і
мовч
ки пос
та
ви
ла пе
ред Са
нею
та Ко
маш
ком ста
ка
ни, не
на
че
бо
ялась спо
ло
хать зо
лоті мрії,
що ніби роєм ви
ли
ся в са
мо
му
повітрі, як зо
ло
те ма
ре
во сон
ця.
Ко
маш
ко зітхнув гли
бо
ко, не
на
-
че пе
ре
був дов
гий важ
кий час
сво
го жит
тя, і по
чав ме
ханічно
ко
ло
тить ло
жеч
кою чай.
-
І хто б оце на
пи
сав оці по
гані
лис
ти до ва
шо
го батька? - спи
-
тав він, гля
нув
ши на Са
ню.
-
Якась не
доб
ра лю
ди
на, що ми
-
с
лить зло мені й вам. Я та На
дя
вже тро
хи до
га
дуємось, хто на
-
пи
сав за нас ці лис
ти, - ска
за
ла
Са
ня.
-
І здається мені, не по
ми
ляє
-
мось, - обізва
лась Му
раш
ко
ва. -
Мож
на на
пев
но ска
за
ти, що на
-
пи
сав лис
ти Фе
сен
ко.
-
І я так ду
маю, - ска
зав Ко
маш
-
ко. - Фе
сен
ко лю
ди
на з черст
вим
сер
цем, лю
ди
на з ма
теріальним
пог
ля
дом на все. Це прав
ди
вий
син мер
кан
тильно
го міста, а не
по
етич
но
го ук
раїнсько
го се
ла;
більше ніко
му не
ма ніяко
го ін
-
те
ре
су шко
ди
ти нам. Що ви за
-
по
діяли йо
му ли
хо
го? - ска
зав
він, обер
та
ючи очі до Сані.
Саня оповіла йо
му за вчо
раш
-
ню спо
тич
ку з Фе
сен
ком, як на
гу
лянці Фе
сен
ко приз
нав
ся, що
її лю
бить, але про сва
тан
ня не
про
мо
вив і сло
веч
ка.
Комашко за
ре
го
тав
ся: він знав
Фе
сен
кові но
ро
ви.
-
Ото, ма
буть, зля
ка
лась ця про
-
но
за, як ви на
тяк
ну
ли за сва
тан
-
ня! Він сва
та
тись не ду
же-то
ква
питься, а ко
ха
тись ла
ден з
усі
ма гар
ни
ми пан
на
ми. Та
кий
він на вда
чу зро
ду. Еге, ма
буть,
аж ро
та роз
зя
вив, як ви на
тяк
-
ну
ли йо
му за це? - спи
тав Ко
ма
-
ш
ко в Сані.
-
Трохи не зомлів. Я ду
ма
ла, що
він так і дре
ме
не в кущі та й схо
-
вається там, - ска
за
ла Са
ня.
-
Ти, Са
ню, на
ля
ка
ла йо
го так,
що він, ма
буть, вже більше не
при
й
де до вас, - ска
за
ла Му
раш
-
ко
ва.
-
Прийде! Як тільки не пе
рес
тав
вас лю
би
ти, то до
ко
неч
но прий
-
де до вас. Йо
го честь пи
са
на на
воді: вітер дмух
нув - і честь зни
-
к
ла! - ска
зав Ко
маш
ко. - Чи ви
пак знаєте, що він оце не
дав
но
сва
тав доч
ку од
но
го ба
га
то
го
оде
сько
го куп
ця? Вліз у йо
го
дім, по
хо
див дві неділі, а третьо
-
го тиж
ня бах! та й да
вай сва
та
-
тись. Батько тільки очі витрі
-
щив, що він за дві неділі встиг
так га
ря
че по
ко
ха
ти йо
го до
ню.
Од Фе
сен
ка мож
на усього споді
-
ва
тись. В йо
го го
ло
ва на
би
та ві
-
тром, а сер
це са
мо
надією на
свою кра
су. Прий
шов, мов
ляв, та
й побідив…
-
Та не скрізь-бо побідив, а об
-
лиз
ня та
ки доб
ро
го впіймав, -
ска
за
ла Му
раш
ко
ва.
-
Знаєте що? Візьму я та пош
лю
оці лис
ти по ад
ре
сові Фе
сен
ка, -
ска
зав Ко
маш
ко. - Не
хай пок
ла
-
де їх на пам'ятку в свій до
ро
гий
об
лицьова
ний зо
ло
том порт
фе
-
ль.
-
А справді пошліть! - ска
за
ла
Са
ня. - Ото зди
вується, як діста
-
не з пош
ти свої мудрі ут
во
ри.
-
Правда, цим ми йо
му не зав
го
-
ри
мо й йо
го не нав
чи
мо, але не
-
хай знає, що вовк ло
вить, але й
вов
ка лов
лять, - ска
зав Ко
маш
-
ко.
Панни знай
шли кон
верт, уб
га
-
ли ту
ди обид
ва лис
ти, підпи
са
-
ли, що чи
та
ли, але в ре
дакцію не
прий
ня
ли як не
потріб і вер
ну
ли
ав
то
рові йо
го не
по
етичні й на
-
віть безг
лузді ут
во
ри.
-
Скажіть, будьте лас
каві, од чо
-
го в нас те
пер так ба
га
то роз
ве
-
лось та
ких нікчем
них лю
дей, як
Фе
сен
ко? Яка то
му при
чи
на? Я
не ди
ву
юсь, як бу
ва
ють та
ки
ми
лю
де не
мо
лоді, по
тор
гані важ
-
ким жит
тям. Але ж Фе
сен
ко чо
-
ловік мо
ло
дий, а мо
лодість, та
ще роз
ви
та й просвіче
на, бу
ває
вже са
ма по своїй на
турі чес
ною,
- ска
за
ла Са
ня до Ко
маш
ка.
-
Багато при
чин то
му ли
ху, -
ска
зав Ко
маш
ко. - Те
пер пішла
де
мо
ралізація: скрізь па
нує нев
-
га
мо
ва
ний, навіже
ний по
тяг до
по
жи
ви, до гро
шей, до со
лод
нечі
жит
тя, до осо
ло
ди втіха
ми. І та
де
мо
ралізація йде по
пе
ред усьо
-
го звер
ху… Людська осо
бистість
за
дав
ле
на і зу
мис
не при
би
та.
Че
с
них, ро
зум
них, роз
ви
тих лю
-
дей і не люб
лять і бо
яться, бо на
злодієві шап
ка го
рить… По
га
них
лю
дей не тільки не заг
нуз
ду
-
ють, а ще їм по
та
ку
ють, бо на
ту
-
ральна річ, що зло прик
ри
ває
зло і ви
би
рає собі оруд
ни
ком
зло. Скрізь па
нує в нас про
-
текція, а не ро
зум і прав
да. Вищі
ро
зу
мові інте
ре
си за
нед
ба
но.
Че
с
но
го, прав
ди
во
го чо
ловіка
не
на
ви
дять, зат
руть, замк
нуть,
за
топ
чуть в грязь, бо скрізь те
-
пер пішли вго
ру темні си
ли. Чес
-
ний чо
ловік в наші ча
си по
ви
-
нен або мов
ча
ти і таїтись, або
бу
ти го
то
вий на усе ли
хо.
-
Я доб
ре знаю, - ска
за
ла Са
ня,
гор
до підняв
ши свою ру
ся
ву го
-
ло
ву, - що Фе
сен
ки в наш час па
-
ну
ють, але й честь ще не вмер
-
ла…
-
Не вмер
ла й ніко
ли, надісь, не
вмре. Прав
да, як оли
ва, вип
ли
ве
на
верх, - ска
зав Ко
маш
ко, вда
ри
-
в
ши ру
кою навідлі об стіл.
Сані спо
до
ба
лось йо
го зав
зят
-
тя, йо
го прав
ди
ва, щи
ра вда
ча.
Во
на за
ди
ви
лась на йо
го блис
-
кучі очі, в кот
рих світив
ся ро
-
зум, світи
лась зав
зятість, і нез
-
чу
лась, як по
лю
би
ла йо
го очі.
Мурашкова тим ча
сом за
пе
ча
-
та
ла кон
верт і пос
ла
ла гор
нич
-
ну, щоб во
на вки
ну
ла лист в по
-
ш
то
ву скриньку.
-
Це бу
дуть смачні бісквіти Фе
-
сен
кові до чаю, - ска
за
ла Са
ня
вс
мішки.
-
Нехай по
поїсть на здо
ров'я, -
обізва
лась Му
раш
ко
ва.
Між мо
ло
ди
ми людьми пішла
ве
се
ла роз
мо
ва. Сон
це низько
спу
с
ти
лось і заг
ля
ну
ло в вікна
че
рез ріденькі верхні гілки ака
-
цій та аб
ри
косів. По білій стіні
роз
си
па
лись ніби зо
лоті краплі.
Ро
же
вий од
лиск світу роз
лив
ся
по всіх за
кут
ках ма
ленької ха
ти
-
ни. Мо
лоді лю
де роз
мов
ля
ли й
не мог
ли на
го
во
ри
тись і тоді ро
-
зійшлись, як над
ворі вже по
но
-
чі
ло.
Впав си
зий ту
ман на мо
ре. Впа
-
ла чор
на ніч на зем
лю. Ви
си
па
-
лись зорі на небі. За мо
нас
ти
рем
за
па
лав огонь на ма
яку й об
лив
фан
тас
тич
ним м'яким од
лис
ком
білу церк
ву, білі мо
нас
тирські
стіни. Сон не брав Са
ню. Во
на
од
чи
ни
ла вікно й сіла, спер
шись
ліктем на одвірок, та ди
ви
лась
на фан
тас
тич
ну кар
ти
ну півден
-
ної ночі. В од
чи
не
не вікно бу
ло
вид
но ши
ро
ку яс
ну сму
гу на чо
-
р
но
му небі над да
ле
ким Оде
сом.
А над тією яс
ною сму
гою ви
со
ко
піднімав свою го
ло
ву ма
як над
кру
чею й роз
ли
вав різкий світ в
чор
но
му небі. Білий мо
нас
тир
ли
снів на чор
но
му фоні, ніби
пля
ма, і в своїх не
яс
них тінях і
сутінках був схо
жий на який
сь
фан
тас
тич
ний ста
ро
давній за
-
мок, по
де
ку
ди роз
ва
ле
ний. А ви
-
со
ко в небі бли
ща
ли ясні зорі, як
діаман
ти, роз
си
пані по чор
но
му
ок
са
миті. Вог
ке повітря повіва
-
ло з мо
ря і об
ли
ва
ло Са
ни
не га
-
ря
че ли
це. Яке щас
тя на
ли
ва
ло її
сер
це! Яка со
лод
не
ча, яка раді
-
сть ли
лась в її ду
шу, спа
да
ла на
сер
це! В фан
тас
тич
но
му світі да
-
ле
ко
го сяй
ва во
на тільки не
на
че
ба
чи
ла ве
ликі ясні очі, гострі,
освічені ду
мою. Са
ня по
чу
ва
ла,
що в той час од
на лю
бов, од
но
щас
тя світить в її серці: то гріє її
теп
лом га
ря
чо
го півдня, то ніби
про
хо
лод
жує ро
сою розкішної
півден
ної ночі. Усі ду
ми, усі замі
-
ри, усей сму
ток - усе те не
на
че
пе
рес
та
ло жи
вотіти, не
на
че за
-
летіло десь за синє мо
ре.
«Ноче моя теп
ла! Які ти для ме
-
не роз
ли
ваєш роз
коші, які ча
-
ри!» - ду
ма
ла Са
ня, див
ля
чись на
фан
тас
тич
ну кар
ти
ну ночі.
І ве
се
ло ди
ви
лись на неї зорі з
не
ба, не
на
че сміялись своїм ми
-
га
ючим світом. Ве
се
ло засмія
-
лось рум'яне не
бо на сході, ве
се
-
ло заг
ра
ло схо
дя
че сон
це в сизій
імлі над мо
рем. Жи
вот
тя її сер
ця
не
на
че зли
лось до
ку
пи з розкі
-
шною півден
ною ніччю і з по
е
зі
-
єю півден
но
го ран
ку над Чор
-
ним мо
рем.
Вже сон
це підби
ло
ся вго
ру над
мо
рем. Вже си
зий ту
ман зняв
ся
з мо
ря, звив
ся, як біле пок
ри
ва
-
ло, й підняв
ся в синє не
бо, і тоді
сон зміг Са
ню, сон міцний, яким
сплять мо
лоді щас
ливі лю
де.
Другого дня, вже як сон
це сто
-
яло на за
ході, Фе
сен
кові при
нес
-
ли лист, пе
рес
ла
ний че
рез місь
-
ку пош
ту. Він розірвав кон
верт.
Лист був ко
ро
тенький і на
пи
са
-
ний яки
мись чуд
ни
ми ку
че
ря
ви
-
ми бук
ва
ми. Оче
ви
дяч
ки, лист
був анонімний. В то
му листі бу
-
ло на
пи
са
но: «Ми
лий до
ро
гий
Фе
сен
ку! Люб
лю те
бе, як ду
шу, і
вми
раю за то
бою. Ти ме
не доб
ре
знаєш. І я знаю доб
ре, що й я
тобі тро
хи спо
до
ба
лась. Бу
ду те
-
бе жда
ти сьогодні вве
чері в де
-
в'ятій го
дині на Ма
ло
му Фон
та
-
ні. Про
ти скелі Ка
пу
ци
на на бе
-
резі ле
жить плис
ко
ва
тий камі
-
нь. Там ти ме
не знай
деш, і ми
на
п'ємо
ся в цей вечір щас
тя. Як
не при
бу
деш до ме
не, то я втоп
-
лю
ся в морі й за
па
губ
лю свою
ду
шу. Твоя навіки Н.Н. Не зву се
-
бе на ймен
ня, бо
юся. Ча
сом на
пошті роз
пе
ча
та
ють мій лист і
дізна
ються, хто я».
«Це ж Са
ня пи
ше. Вми
рає за
мною. А що? зо мною не
ма жа
-
ртів. Терпіла, терпіла та й не
вте
рпіла, як і другі пан
ни, що ко
-
ха
лись зо мною. А що? Ага! Зад
-
ра
ла кир
пу пе
ре
до мною, та ду
р
-
нісінько!» - ду
мав Фе
сен
ко і, вхо
-
пив
ши циліндер та зон
тик, про
-
жо
гом по
летів на трам
вай.
«Сяду на трам
вай. Вже по
ночі, і
ніхто з знай
омих арис
ток
ратів
не вгля
дить ме
не, що я їздю тра
-
м
ваєм, а не екіпа
жем», - по
ду
мав
Фе
сен
ко.
Вже над
ворі зовсім смерк
лось,
як Фе
сен
ко приїхав на Ма
лий
Фон
тан. Над мо
рем по
де
ку
ди по
стеж
ках ни
ка
ли та блу
ка
ли лю
-
де, ніби темні си
лу
ети. Фе
сен
ко
бігцем біг до скелі Ка
пу
ци
на, аж
чуб в йо
го став мок
рий. На бе
-
резі не бу
ло й жи
вої душі.
«От і доб
ре! Не
ма ніко
го. Публі
-
ка розб
ре
лась. Ой, ко
ли б швид
-
ше знай
ти той плис
ко
ва
тий ка
-
мінь! А от і камінь, а на ка
мені
мріє якась тем
на пос
тать. Са
ня!
во
на!» - аж крик
нув Фе
сен
ко.
Йо
го сер
це роз
горілось, він про
-
с
тяг ру
ки до Сані.
Під йо
го ру
ка
ми за
ше
лестіло
лис
тя.
-
Що це за ди
во! - крик
нув Фе
-
сен
ко.
Він при
ди
вив
ся, по
ла
пав ру
ка
-
ми: на ка
мені ле
жа
ла куп
ка су
-
хо
го зілля. Пев
но, няньки на
ло
-
жи
ли, гра
ючись з дітьми.
Фесенко по
ла
пав ру
ка
ми й ті
-
ль
ки ро
та роз
зя
вив. Він не йняв
віри своїм очам.
«А де ж Са
ня? Мо
же, во
на опі
-
зни
лась?» - по
ду
мав Фе
сен
ко.
Він тер
нув сірни
чок, гля
нув на
го
дин
ник: вже бу
ла по
ло
ви
на
де
ся
тої го
ди
ни.
«Чи не вто
пи
лась ча
сом в морі?
Мо
же, жда
ла ме
не, жда
ла та й
шу
бовс
ну
ла з скелі в мо
ре», - по
-
ду
мав Фе
сен
ко.
Він надійшов над самісіньку
кру
чу, гля
нув униз: нічо
го не бу
-
ло вид
но, тільки хвильки ли
-
сніли про
ти за
хо
ду під ске
ля
ми.
«От бу
де сла
ва, як Са
ня вто
пи
-
ться че
рез ме
не! За
го
во
рять усі
в Одесі. Мож
на бу
де над
ру
ку
ва
-
ть в га
зе
тах. Са
мо
му ніяко
во
сла
ти в ре
дакцію… Дам три кар
-
бо
ванці Се
лаб
ро
сові, то це ле
да
-
що за усе на
пи
ше, - ма
рив Фе
се
-
н
ко, пог
ля
да
ючи на мо
ре. - А мо
-
же, во
на пок
ла
ла цю тра
ву, щоб
схо
ва
ти в йо
му до ме
не лист?
Гм… гм…» Фе
сен
ко об
ла
пав су
хе
зілля. Все
ре
дині нічо
го не бу
ло.
«Якась містифікація! Хтось ме
не
ду
рить!» - по
ду
мав Фе
сен
ко.
«Догадуюсь, чиє це діло! Це ро
-
бо
та Ко
маш
ко
ва. Пот
ри
вай же,
бу
деш ти пам'ятать і за Са
ню, і
за цю шту
ку», - ду
мав Фе
сен
ко.
Він шпур
нув зілля в мо
ре і ти
-
хою хо
дою пішов на
зад до стан
-
ції.
«А мо
же, це чиїсь жар
ти? Жар
-
ту
вав же не раз і я з дівча
та
ми
на усякі спо
со
би, - ду
мав Фе
сен
-
ко, - пи
сав же до од
ної, що пові
-
шусь в місько
му сад
ку, як не ви
-
й
де до ме
не…»
Послала анонімний лист в мі
с
-
то пош
тою до Фе
сен
ка не Са
ня, а
шту
кар
ка Хрис
ти
на, що зна
ла за
все.
Таку містифікацію во
на з нудь
-
ги ро
би
ла не од
но
му Фе
сен
ко
-
ві…
Вернувшись до
до
му, Фе
сен
ко
вг
лядів на столі дру
гий лист,
прис
ла
ний по го
ро
дянській по
-
шті. Він роз
гор
нув лис
та й по
ба
-
чив свої власні анонімні ут
во
ри
з не
ве
лич
кою при
пис
кою.
«Штука не вда
лась! Вга
да
ли ка
-
посні, хто по
си
лав їм ці лис
ти. І
хто ж би то оце вер
нув мені лис
-
ти? Ста
ра Нав
роцька пой
ме віри
цим лис
там і не схотіла б їх вер
-
тать по моєму ад
ре
сові. Ста
рий
Нав
роцький не
зу
гар
ний до та
-
ких жартів. Та во
ни й мо
го ад
ре
-
са не зна
ють. Це ро
бо
та Ко
маш
-
ко
ва та Са
ни
на. Ко
маш
ко знає
мій ад
рес… Пот
ри
вай же! Я ж то
-
бі од
дя
чу! Я те
бе з'їм без со
лі!»
-
Вб'ю те
бе! Підко
паю під то
-
бою яму, і не я, а ти впа
деш у цю
яму, - го
во
рив вже го
лос
но Фе
-
сен
ко. - Са
ню моя! зо
ло
то моє!
як я те
бе люб
лю! Я ла
ден од
да
ти
усе на світі за твій обнімо
чок, за
один твій поцілу
нок. З інши
ми я
жар
ту
вав без ко
хан
ня, а те
бе ко
-
хаю щи
ро, га
ря
че, ко
хаю без мі
-
ри!
Од то
го ча
су Фе
сен
ко по
чав об
-
го
ва
рю
ва
ти та су
дить Ко
маш
ка,
де тільки бу
ло мож
на… Од
но
го
ве
чо
ра на бульварі за сто
ли
ком
в ко
фей
ні він уг
лядів ки
ши
не
-
всько
го ди
рек
то
ра й кру
жок ін
-
ших ди
рек
торів, що поз'їжджа
-
лись в Одес на про
гу
лян
ня. Він
присів до їх і на
ки
нув на ре
пу
-
тацію Ко
маш
ко
ву пок
ри
ва
ло чо
-
рніше од чор
ної ночі… Анонімні
лис
ти на Ко
маш
ка по
летіли і по
вищій інстанції…
VIII
Через кілька день Му
раш
ко
ва
зап
ро
си
ла Са
ню до сво
го но
ме
-
ра. Во
на діста
ла з Оде
са лист на
свій ад
рес, але для пе
ре
дан
ня
Сані. Са
ня роз
гор
ну
ла лист. Лист
був од Ко
маш
ка.
«Олександро Ха
ри
тонівно! - пи
-
сав до неї Ко
маш
ко. - Пи
шу до
Вас лист, бо не маю надії стріну
-
ти вас на
са
моті й по
го
во
рить з
ва
ми. Я вам щи
ро одк
рив своє
сер
це, свою ду
шу… Без вас я не
мо
жу жи
ти. Я тільки жи
ву й жи
-
вотію ва
ми. Ви приз
на
лись мені,
що маєте до ме
не сим
патію. Ва
-
ша лас
кавість до ме
не в ос
тан
-
ній час дає мені надію, що я не
втра
тив ва
шо
го при
ятельства,
ва
шої сим
патії. Скажіть мені ос
-
таннє сло
во! Ко
ли я не маю мі
-
сця в ва
шо
му серці, то не
хай я
луч
че ніко
ли не ба
чи
ти
му вас…
щоб за
гоїти моє сер
це».
Саня про
чи
та
ла лист і за
ду
ма
-
лась.
-
Що він пи
ше до те
бе? - спи
та
-
ла Му
раш
ко
ва.
-
На, чи
тай! - ска
за
ла Са
ня. - Пи
-
тан
ня стає ду
же яс
но й ка
те
го
-
рич
но.
-
Правда, що ка
те
го
рич
но, - ска
-
за
ла На
дя. - Що ж ти ду
маєш те
-
пер вчи
ни
ти?
-
Писала б до йо
го, та ба
га
то до
-
ве
деться пи
са
ти: це він ста
но
-
вить для ме
не пи
тан
ня мо
го жи
-
вот
тя й моєї ду
хов
ної смерті… -
ска
за
ла Са
ня й тро
хи не зап
ла
-
ка
ла, схи
лив
ши го
ло
ву. - Тре
ба б
мені док
ладніше по
го
во
ри
ти з
ним. Але де йо
го по
го
во
рить?
Ма
чу
ха йде про
ти йо
го. До
ма
мені ніяк не мож
на по
го
во
ри
ти
з ним.
-
То вик
лич йо
го сю
ди лис
том
та й по
го
во
ри з ним отут в моє
-
му но
мері або в пар
ку, - ска
за
ла
Му
раш
ко
ва.
-
Одже ж ти доб
ре ра
диш мені, -
ска
за
ла Са
ня і, взяв
ши лист па
-
пе
ру, за
раз на
пи
са
ла до Ко
маш
-
ка.
«Спасибі вам, Вікто
ре Ти
то
ви
-
чу, за ва
шу щирість. До
ве
лось би
мені ба
га
то пи
са
ти до вас, як
би
я ду
ма
ла спи
сать усі мої бідні
дум
ки. При
бу
вай
те до ме
не сьо
-
годні над
вечір. До нас не за
хо
дь
-
те; йдіть в но
мер до Му
раш
ко
-
вої. Там я вас жда
ти
му. І ваші
прин
ци
пи, і ваші пе
ресвідчен
ня
мені до мислі, до сер
ця. Я вже
по
ки
ну
ла кос
мо
політич
ну плу
-
та
ни
ну і сим
па
ти
зую ва
шим по
-
г
ля
дам. Мені, як і всім чес
ним і
щи
рим лю
дям, тре
ба прис
вя
ти
-
ть свою діяльність на ко
ристь
рідно
му краєві, Ук
раїні. Я щи
ро
при
хильна до вас; сер
це моє за
ва
ми, але… є при
ти
чи
на, яка
стає нам на до
розі. Я са
ма га
разд
не знаю, що мені по
ча
ти, що ме
-
ні діяти. І по
ра
ди не
ма в ко
го
пи
тать».
Саня одісла
ла лист на пош
ту, сі
-
ла на ка
нап
ку, згор
ну
ла ру
ки на
гру
дях і по
то
ну
ла в важ
ких-важ
-
ких ду
мах. Му
раш
ко
ва сиділа ко
-
ло вікна й чи
та
ла. В но
мері бу
ло
ти
хо; тільки дві му
хи би
лись об
шиб
ки, дзиж
ча
ли й во
ру
ши
ли
од
но
тон
ним дзиж
чан
ням мерт
-
ву ти
шу. Са
ня пе
ре
ду
му
ва
ла, що
ма
ла ка
за
ти Ко
маш
кові.
День був тро
хи хмар
ний. Сон
це
схо
ва
лось за білі хмар
ки й не ве
-
се
ли
ло кімнат
ки. Гус
та акація та
аб
ри
ко
си зак
ри
ва
ли не
бо про
ти
вікна. Тінь в кімнаті ста
ла ще гу
-
стіша, аж сум
на; і та тінь хмар
-
но
го дня не во
ру
ши
ла фан
тазії,
не бу
ди
ла мрій; яс
ний ро
зум, хо
-
лод
на роз
суд
ливість та помірко
-
ваність бра
ли пе
ре
ва
гу над ни
-
ми.
Думи в Са
ниній го
лові спо
чат
-
ку пли
ли логічно, ви
раз
но, але
не до
хо
ди
ли ні до яко
го яс
но
оме
жо
ва
но
го кінця, по
ча
ли плу
-
та
тись, пе
ремішу
ва
тись.
Прибігла дівчи
на й пок
ли
ка
ла
Са
ню обідать. Са
ня не
на
че про
-
ки
ну
лась і ти
хою хо
дою вий
шла,
її зви
чай
на жвавість вже не
на
че
при
тих
ла.
«Прощай, мій спо
кою! Час тур
-
бот вже нас
тає, йде й ме
не не
ми
не», - ду
ма
ла Са
ня, сіда
ючи
обі
дать. Во
на обіда
ла, як не обі
-
да
ла. Смак про
пав. По обіді во
на
пішла до Му
раш
ко
вої. Му
раш
ко
-
ва вий
шла в парк гу
ля
ти. Са
ня
сіла ко
ло вікна, роз
гор
ну
ла кни
-
ж
ку, по
ча
ла чи
та
ти, її очі біга
ли
по лист
ках і не мог
ли впійма
ти
ні од
но
го сло
ва. Мислі не йшли в
го
ло
ву. Во
на згор
ну
ла книж
ку,
згор
ну
ла, ру
ки й жда
ла, схи
лив
-
ши го
ло
ву.
Через од
чи
не
не вікно бу
ло вид
-
ко не
бо й мо
ре, але і во
на не ди
-
ви
лась ні на не
бо, ні на да
ле
ке
синє мо
ре, і нічо
го не приміча
ла.
Рипнули двері. В но
мер увій
-
шов Ко
маш
ко. Рівна йо
го пос
та
-
ть ще не
на
че ста
ла рівніша. Очі
бу
ли ве
селі: в їх ви
яв
ля
лась на
-
дія, сміливість, не
на
че він виг
-
рав пер
ший який
сь по
зов в сво
-
му житті. Ве
се
ло привітав
шись
до Сані, він сів про
ти неї. Йо
му
зда
ва
лось, ніби він до то
го ча
су
плив дов
го-дов
го по ве
ли
ко
му
морі і от те
пер тільки доп
ли
ває
вже до зе
ле
но
го бе
ре
га, вкри
то
-
го ліса
ми та па
ху
чи
ми сад
ка
ми;
от він ба
чить ви
раз
но, як сон
це
грає на го
рах, на сад
ках. І сад
ки
й ліси ма
нять йо
го од
по
чи
ти в
за
тиш
ку та хо
ло
доч
ку десь над
про
зо
рою річкою.
Обоє мов
ча
ли. Са
ня спо
чат
ку
зраділа, й ту радість бу
ло знать
по рум'янцях на що
ках. Очі блис
-
ну
ли привітом, але не
за
ба
ром
світ очей згас; очі ста
ли сумні,
за
ду
мані.
-
Я вас оце жда
ла… Мені тре
ба з
ва
ми по
го
во
ри
ти за од
ну спра
-
ву… Для ме
не це діло ве
ли
ке, -
ти
хо й несміли
во про
мо
ви
ла Са
-
ня й за
мовк
ла.
Саня й са
ма зди
ву
ва
лась, що
де
сь ділась її зви
чай
на сміливі
-
сть, кот
ра її ніко
ли не по
ки
да
ла.
-
Ви в своєму листі на
пи
са
ли кі
-
лька слів, і мені тих слів до
волі
для мо
го щас
тя на мій увесь вік.
Я те
пер щас
ли
вий, двічі щас
ли
-
вий, - про
мо
вив Ко
маш
ко.
Він узяв її ру
ку й поцілу
вав. Са
-
ня по
чер
воніла й не підніма
ла
вік, не гля
ну
ла на йо
го. Во
на бу
-
ла гар
на, як пер
ша квітка в квіт
-
ни
ку, в свіжо
му зе
ле
но
му листі.
Обоє знов за
мовк
ли. В но
мері
ста
ло ти
хо-ти
хо. Не
бо ста
ло хма
-
рніше. В но
мері ста
ла тінь густі
-
ша. Нігде не бу
ло чу
ти ні най
ме
-
н
шо
го згу
ку, ні ше
лес
ту. Зда
ва
-
лось, ніби хмар
не не
бо й зе
лені
акації та аб
ри
ко
си по
на
хи
ля
ли
-
сь зу
мис
не над вікном, щоб при
-
с
лу
ху
ва
тись до їх ти
хої роз
мо
ви.
-
Знаєте, Вікто
ре Ти
то
ви
чу? Я
ви
со
ко став
лю пот
ре
бу просвіти
й роз
вит
ку для жен
щи
ни, дав
но
пра
цюю над своїм роз
вит
ком і
не ду
маю й не га
даю, що я вже
лю
ди
на дійшла, що я дійшла до
сво
го кінця. Мені ще тре
ба ба
га
-
то пра
цю
ва
ти; я дав
но маю дум
-
ку поїхать на універ
си
тетські
кур
си й просвіти
тись ви
щою на
-
укою.
Комашко прис
лу
ху
вав
ся до її
ти
хої роз
мо
ви. Гост
рий блиск
йо
го очей тро
хи при
гас, очі ста
-
ли за
ду
мані.
-
Олександро Ха
ри
тонівно! Я
да
в
но вас знаю, ба
га
то роз
мов
-
ляв з ва
ми. Мені здається, що ви
роз
ви
лись стільки, скільки тре
-
ба кожній лю
дині. Тим-то ви ме
-
ні й спо
до
ба
лись, що ви стоїте
ви
ще од інших паннів та паній
на
шо
го ча
су, - ска
зав Ко
маш
ко.
Саня осміхну
лась. Дві ямоч
ки
на що
ках на
че засміялись і знов
в од
ну мить зслиз
ли. Ли
це в Сані
знов ста
ло по
важ
не.
-
Спасибі вам за комплімент,
але я се
бе луч
че знаю. От ви йде
-
те в жит
тя чо
ловіком го
то
вим,
зовсім роз
ви
тим. Ви го
тові до
ро
зу
мо
вої праці. Ви здатні прис
-
вя
тить се
бе чи на
уці, чи рідно
му
краєві, чи на
ро
дові. Ви здатні на
це. А я от те
пер не по
чу
ваю се
бе
та
кою; я не рівня вам, а цього я
не хо
чу. Я хо
чу бу
ти рівною вам,
а не ниж
чою за вас і роз
вит
ком
ро
зу
му, й просвітою. Я люб
лю
на
уку, - ска
за
ла Са
ня вже твер
до
і сміли
во, бо во
на вже опам'ята
-
лась і бу
ла лад
на по
лемізу
ва
ти й
зма
га
тись, що во
на ду
же лю
би
-
ла.
-
Ви мені не рівня? Не сми
ряй
-
тесь-бо! не при
ни
жуй
те се
бе на
-
да
рем
но! Ви ба
га
то чи
та
ли, -
ска
зав Ко
маш
ко.
-
Ох, не так во
но є, Вікто
ре Ти
-
то
ви
чу. Я ба
га
то ду
ма
ла, ба
гаць
-
ко чи
та
ла, але му
шу приз
на
тись,
що й те
пе
реньки ще не ви
ро
би
-
ла собі світог
ля
ду, пе
ресвід
че
-
ннів і будлі-яко
го пог
ля
ду на
лю
дське жит
тя. Мені й досі все
здається, що я ход
жу в тем
ряві,
без світла, блу
каю, плу
та
юся й
все ви
хо
ду не знай
ду, - ска
за
ла
Са
ня.
-
Чи мо
же ж хто ска
за
ти, що він
має ясні пог
ля
ди на усе людське
жит
тя? Пи
тан
ня нас
ту
па
ють на
лю
ди
ну, як осінні чорні хма
ри. І
не
бо ста
вить пи
тан
ня, і зем
ля, і
лю
де, і на
род, і на
ука, і політи
ка,
і еко
номія. Пи
тан
ня, мов ті тіні в
Дан
то
во
му пеклі, кру
гом обс
ту
-
па
ють кмітли
ву та ціка
ву лю
ди
-
ну, їх де
сят
ки, сотні. Хто мо
же
на
пев
но ска
за
ти, що він од
га
дав
такі пи
тан
ня, які нам зав
дає на
-
ука, зав
дає людське жит
тя? -
ска
зав Ко
маш
ко.
-
І все-та
ки мені ба
жа
лось би
жи
ти ро
зум
ним людським жит
-
тям, вит
во
рить собі іде
али й чо
-
мусь слу
жи
ти.
-
Я тільки знаю, що чую го
лос
ва
шої не егоїстич
ної душі. Я дав
-
но вже од
га
дав ва
шу ду
шу й че
-
рез це її по
лю
бив. З дру
гою моє
жит
тя бу
ло б нудьгою, - ска
зав
Ко
маш
ко.
-
Як ви знаєте, я взя
ла місце в
го
родській жидівській школі
для дівчат, щоб ма
ти хоч яку ро
-
бо
ту, щоб як-не
будь слу
жи
ти на
ко
ристь людськості.
-
Це з пог
ля
ду кос
мо
політич
но
-
го? - ска
зав Ко
маш
ко.
-
Було й так, бо жидівська жен
-
щи
на най
більше заг
на
на в не
во
-
лю, не має навіть пра
ва мо
ли
ти
-
сь вкупі з муж
чи
на
ми, сісти за
стіл з ни
ми… А по
ки жидівська
дівчи
на не вий
де заміж, не має
пра
ва но
гою сту
пи
ти в си
на
го
гу;
її вва
жа
ють не за лю
ди
ну…
-
А на
род наш ще більше, - пе
-
ре
бив її Ко
маш
ко…
-
Я лад
на слу
жи
ти хоч би й в
на
родній школі. Тоді б я зна
ла
при
най
мні, що я щось роб
лю, а
не чеврію, як чевріють без діла й
нудьгу
ють сотні й ти
сячі мо
ло
-
дих паннів. Те
пер по
ду
май
те: пі
-
ду я заміж, - піде сім'я, гос
по
да
р
-
ст
во. Про
щай тоді ви
ща на
ука й
усякі іде
али! - ска
за
ла Са
ня й по
-
хи
ли
ла го
ло
ву.
Комашко втя
мив, що Са
ня не
наб
ли
жається, а ніби од
хо
де од
йо
го усе далі, і на йо
го гострі очі
не
на
че впа
ла імла.
Він за
ду
мав
ся. Го
лос в йо
го
став тихіший. Сму
ток по
чув
ся в
йо
го го
лос
но
му, завсіди ве
се
ло
-
му го
лосі.
-
Ще в од
но
му му
шу приз
на
ти
-
сь… Я звик
ла до сво
бо
ди. Батько
мені да
вав во
лю у всьому. Ма
чу
-
хи, ска
зать по правді, я ніко
ли
не слу
ха
ла, хоч во
на завж
ди ми
-
кається в мої вчин
ки й діла. Я
бо
юсь втра
тить во
лю. Ви знаєте,
які наші сім'ї? Жінка в сім'ї гос
-
по
ди
ня й невільни
ця. А я те
пер
вільна, як пти
ця, - ска
за
ла Са
ня.
Комашко ще ниж
че по
хи
лив го
-
ло
ву. Ще смутніші ста
ли в йо
го
очі. Са
ня за
мовк
ла й ду
ма
ла.
Знов в кімнаті ста
ло ти
хо, аж ме
-
рт
во. Не
бо су
пи
лось. Хма
ри на
небі ста
ли густіші, і на білих сті
-
нах по
ля
га
ли ще густіші тіні, не
-
на
че вже по
ночіло в вечірню до
-
бу.
-
Я не так див
люсь на жит
тя в
сім'ї, - про
мо
вив пе
ре
го
дя Ко
ма
-
ш
ко. - По-моєму, жінка в сім'ї по
-
вин
на бу
ти вільною й жи
ти по
своїй волі й по своїй впо
добі.
Щи
ре ко
хан
ня вже са
мо по собі є
во
ля. Мо
же й прав
ду ка
жуть, що
сім'я та лю
бов нак
ла
дає зо
лоті
кай
да
ни. Але мені здається, що
чо
ловік та жінка не по
чу
ва
ють
тих кай
данів, ко
ли між ни
ми є
щи
ра лю
бов.
-
Але все-та
ки кай
да
ни кай
да
-
на
ми, хоч би во
ни бу
ли й зо
лоті,
- до
да
ла вольно
люб
на Са
ня. - Я
більш од усього на світі люб
лю
во
лю.
Знов за
тих
ли во
ни обоє й дов
-
генько мов
ча
ли. Ко
маш
кові зда
-
ва
лось, що він не знай
шов при
-
ши
бу до пиш
но
го бе
ре
га, а знов
по
вер
тає на
зад в бур
ли
ве та
хви
ляс
те мо
ре. От-от лед
ве вже
мріє пе
ред ним розкішний бе
рег
в сад
ках та лісах, і все криється
ту
ма
ном. Йо
го взяв жаль.
-
Що ж те
пер нам ро
би
ти? що
по
ча
ти? - нес
подіва
но спи
тав в
Сані Ко
маш
ко.
-
Я й са
ма доб
ре то
му невідо
ма.
Ви зав
да
ли мені важ
ке пи
тан
ня,
яко
го я не зумію розв'яза
ти. Во
-
но ме
не мор
дує, не дає мені спо
-
кою. Я до
ко
неш
но хо
чу їха
ти на
універ
си
тетські кур
си, бо дав
но
звик
ла до тієї дум
ки. Во
на уві
-
йшла в мої нер
ви, як до
що
ва во
-
да вси
сається в су
ху зем
лю. Я
жи
ву й жи
вотію тією дум
кою. Як
моє ба
жан
ня не справ
диться, я
збай
дужнію до всього… Ба
га
то з
моїх то
ва
ри
шок поїха
ло на кур
-
си. Я опізни
лась… як ба
чи
те.
Дві сльози вис
ту
пи
ли з її очей і
по
ко
ти
лись по що
ках. Ко
маш
-
кові ста
ло жаль і її, жаль і се
бе…
-
Чи ваш батько згод
жується
по
с
ла
ти вас на кур
си? -спи
тав
Ко
маш
ко, і в йо
го го
лос за
гув
ти
хо, не
на
че ви
пи
ту
вав сек
рет.
-
Ні! А ма
чу
ха не хо
че й слу
ха
ти
за це нічо
го, - ка
за
ла Са
ня. - Во
на
во
рог прав
ди
вої просвіти. Дай
те
мені час на
ду
ма
тись, по
ра
ди
ти
-
сь, - ска
за
ла Са
ня.
Комашко по
чу
тив, що не в доб
-
рий час за
па
лив сер
це мо
ло
дої
дівчи
ни. Він нес
подіва
но встав з
місця, якось ха
па
ючись, не
на
че
хотів утіка
ти.
-
Прощайте! - ска
зав він до Сані
й по
дав їй ру
ку. - Нес
подіва
на й
сум
на для ме
не при
ти
чи
на…
Про
щай
те!
Він по
хап
цем ухо
пив шап
ку й
вибіг з кімна
ти. Двері гурк
ну
ли.
Са
ня опам'ята
лась, схо
пи
лась з
місця, їй зда
ло
ся, що во
на те
ряє
ми
ло
го навіки… во
на прос
тяг
ла
ру
ки й побігла слідком за ним,
щоб гук
ну
ти на йо
го й вер
нуть
йо
го. Але двері за
чи
ни
лись. Кру
-
гом ста
ло ти
хо, мерт
во. Са
ня сі
-
ла на ка
на
пу, пок
ла
ла ру
ки на
стіл, впа
ла го
ло
вою на ру
ки й за
-
ри
да
ла.
Блиснула блис
кав
ка. За
гур
ко
-
тів грім. Не
бо ста
ло ще чорніше.
Грім заг
римів вдру
ге так, що
ши
б
ки в вікнах задз
веніли. В кі
-
мнаті ста
ло сли
ве по
ночі… Здо
-
рові краплі вда
ри
ли в шиб
ки, як
го
ро
хом. Скло за
лу
ща
ло. А Са
ня
сиділа, пок
лав
ши го
ло
ву на ру
-
ки, не
на
че при
би
та. В но
мер уві
-
йшла Му
раш
ко
ва. Са
ня не підве
-
ла го
ло
ви й хли
па
ла.
-
Саню! що з то
бою? Чо
го ти
пла
чеш? - спи
та
ла в неї Му
раш
-
ко
ва.
Вона мерщій на
ли
ла ста
кан во
-
ди й по
да
ла Сані. Са
ня од
ве
ла
ста
кан ру
кою й не підве
ла на
ві
-
ть го
ло
ви.
-
Саню! Бо
га ра
ди! Чо
го ти пла
-
чеш? За що ви тут роз
мов
ля
ли?
Що до
ве
ло те
бе до сліз? - пи
та
ла
збен
те
же
на Му
раш
ко
ва.
Саня мов
ча
ла. Зго
дом во
на під
-
ве
ла го
ло
ву, тро
хи зас
по
коїлась і
роз
ка
за
ла Му
раш
ковій за всю
свою роз
мо
ву з Ко
маш
ком.
-
Що ж те
пер вий
де? На чім усе
це скінчиться? - пи
та
ла Му
раш
-
ко
ва.
-
Сказала б тобі, та й са
ма га
ра
-
зд не знаю. Був у ме
не свій рай,
бу
ли в ме
не свої іде
али… Я з до
-
ро
гою ду
шею пря
му
ва
ла до то
го
раю. Той рай зда
вав
ся мені Дан
-
то
вим раєм, де людські душі чи
-
сті, ви
сокі, з ви
со
ки
ми дум
ка
ми,
яс
ни
ми, як криш
таль. А те
пер я
нес
подіва
но по
ба
чи
ла дру
гий
рай, заз
на
ла пиш
ний рай сер
ця.
Ме
не ма
нить рай ро
зуміння, ме
-
не ма
нить і рай сер
ця, рай ко
ха
-
н
ня. Що мені діяти? що вчи
ни
-
ть? - спи
та
ла Са
ня в Му
раш
ко
-
вої.
-
Тут ду
же прос
та річ: бе
ри собі
за
ра
зом той і дру
гий рай, - ска
-
за
ла Му
раш
ко
ва то
ном прак
тич
-
ності, щи
ро грецької.
Саня осміхну
лась.
-
Добре тобі так го
во
ри
ти за
діло, в яко
му ти са
ма не зацікав
-
ле
на і яке до те
бе не сто
сується,
- ска
за
ла Са
ня. - Але стань ти на
моєму місці, то й по
ба
чиш, як
труд
но ви
би
рать та вип
ру
чу
ва
-
тись.
-
А мо
же, Ко
маш
ко прис
та
не на
те, щоб по
ки
ну
ти служ
бу та по
-
їхать з то
бою в Пе
тер
бург або в
Київ. Там ти бу
деш хо
дить на ку
-
р
си, а він собі на
пи
тає будлі-яке
місце, - ска
за
ла Му
раш
ко
ва.
-
Чи схо
че ж він так зро
би
ти? -
ска
за
ла Са
ня. - Він лю
ди
на не
ба
-
га
та, жи
ве служ
бою. Чи я маю
пра
во ви
ма
га
ти од йо
го та
кої
жерт
ви?
-
То по
кинь дум
ку за кур
си, -
ска
за
ла бай
дуж
но Му
раш
ко
ва.
-
Не по
ки
ну, ніза
що не по
ки
ну, -
ска
за
ла Са
ня. - Це бу
ла моя мрія
тро
хи не од ди
тя
чих літ, тро
хи
не змал
ку.
-
Але ж ти втра
тиш та
ко
го же
-
ни
ха, який мо
же потім не тра
-
питься! - крик
ну
ла Му
раш
ко
ва. -
Вас не
на
че бог приз
на
чив од
но
для од
но
го. Са
ню! ти по
ду
май за
це й обміркуй доб
ре.
Саня за
ду
ма
лась.
-
Жила собі спокійно, бу
ла щас
-
ли
ва по-своєму, і десь узявсь той
клопіт. Прав
ду ка
же пісня: «Як
-
би те
бе не лю
би
ла, гу
ла б, як го
-
луб
ка», - про
мо
ви
ла Са
ня.
-
Десь узяв
ся сокіл, вхо
пив го
-
луб
ку й поніс в синє мо
ре, - до
-
да
ла Му
раш
ко
ва в по
етич
но
му
тоні пісні.
-
Який-то бу
де кінець то
му
всьо
му? - ска
за
ла Са
ня.
-
Але знаєш що, Са
ню? Рай ра
-
єм, а діло ділом. Як я йшла до
сво
го но
ме
ра, то вгляділа ва
шу
ма
леньку гор
нич
ну. Во
на тут ве
-
ртілась по ко
ри
до
рах і ба
чи
ла,
як Ко
маш
ко вий
шов звідсіль.
Во
на ба
чи
ла Ко
маш
ка і за
раз
ска
же за це або Мані, або й ма
-
чусі. На
чу
вай
ся, Са
ню! Бу
де тобі
ли
хо.
Саня підве
ла го
ло
ву. Звістка бу
-
ла неп
риємна для неї. Во
на ті
-
льки мах
ну
ла ру
кою.
-
Про ме
не! Те
пер мені за все
бай
ду
же! - ска
за
ла Са
ня.
Вона поп
ро
ща
лась з Му
раш
ко
-
вою і вже не побігла шви
денько
та дрібно, як ко
лись біга
ла, а пі
-
шла ти
хою хо
дою, по
ма
леньку,
по
волі, по
хи
лив
ши го
ло
ву. Жит
-
тя впер
ше вда
ри
ло її важ
ким
кри
лом, як б'є кри
лом шу
ляк го
-
луб
ку.
Тим ча
сом Раїса Ми
хай
лівна
Нав
роцька вже довіда
лась од
сво
єї гор
нич
ної, що Са
ня сиділа
з Ко
маш
ком в но
мері в Му
раш
-
ко
вої. Та
ка са
мовільність мо
ло
-
дої дівчи
ни зда
ва
лась для неї
тро
хи не прос
тупст
вом.
Навроцька сиділа в не
ве
ликій
світличці ко
ло са
мо
ва
ра, са
ме
за
си
па
ла чай і жда
ла Нав
роцько
-
го, щоб про
чи
та
ти йо
му доб
ру
мо
лит
ву.
Навроцький увійшов і сів ко
ло
сто
ла. Нав
роцька вста
ла й при
-
чи
ни
ла двері в кімнат
ку, де си
-
діла Ма
ня.
-
Харитоне Ки
ри
ло
ви
чу! - по
ча
-
ла по
важ
ним то
ном Нав
роцька. -
Чи ти пак знаєш, де те
пер Са
ня і
з ким во
на ба
ла
ка
ла?
-
А хіба ж я знаю? Пев
но, з Му
-
ра
ш
ко
вою га
ня
ють по до
щеві в
пар
ку або в цвин
тарі знай
шли
за
хист од до
щу, щоб пе
рес
то
ять
до
що
ву го
ди
ну, - обізвав
ся Нав
-
роцький.
Як лю
ди
на ста
ра й прос
та, він
лю
бив до
ма го
во
ри
ти по-украї
-
нській і ча
сом пус
кав жар
ти щи
-
ро на
родні. Нав
роцька не ду
же
сер
ди
лась за йо
го «му
жицьку»
мо
ву, але жартів не лю
би
ла.
-
Еге, га
няє! Отам си
дить з Ко
-
маш
ком в но
мері в Му
раш
ко
вої.
Я не знаю, що далі бу
де з ци
ми
но
во
модніми пан
на
ми, - ска
за
ла
Нав
роцька.
-
А ко
ли си
дить з Ко
маш
ком, то
не
хай си
дить та го
во
рить собі
на здо
ров'я, - од
ру
бав Нав
роць
-
кий.
-
Як-то не
хай си
дить? Де ж ви
-
да
но, щоб мо
ло
да пан
на тя
га
ла
-
сь з па
ни
ча
ми, десь за
пи
ра
ла
ся в
но
ме
рах? Чом ти її не впи
ниш?
Літає десь по Фон
та
нах, пла
ває
на па
ро
хо
дах, га
няє по Одесі, не
-
на
че той сту
дент або який
сь ві
-
тро
гон гу
са
рин.
-
То й не
хай га
няє, бо ще мо
ло
-
да. А як підтоп
четься так, як оце
ми з то
бою, то бу
де сидіть на од
-
но
му місці та пан
чо
хи плес
ти
або сва
ри
тись, - обізвав
ся Нав
-
ро
цький.
-
Добре, їй-бо
гу, доб
ре! Та во
на
тобі ко
лись ся
де на па
ро
ход та й
дре
ме
не в Конс
тан
ти
но
поль до
турків у гості. А що тоді бу
де? -
підня
ла го
лос Нав
роцька.
-
Нічого не бу
де, бо во
на до ту
-
рків не дре
ме
не, - про
мо
вив На
-
в
роцький.
-
Ходить в якусь жидівську
шко
лу, просвічує жидівок, про
-
па
ха
лась наскрізь ци
бу
лею так,
що то
го жидівсько
го смо
ро
ду
вже повні кімна
ти. В неї навіть
че
ре
ви
ки тхнуть жи
да
ми. Усі на
-
ші кімна
ти смер
дять жи
да
ми,
не
на
че тут жи
ди за
ве
ли шинк, -
ска
за
ла Нав
роцька вже сер
ди
то.
-
Гм, я чо
мусь не чув но
сом, щоб
в на
ших по
ко
ях тхну
ло жи
да
ми,
хіба тільки тоді, як кра
вець Ге
-
рш
ко при
не
се оде
жу. Мо
же, це
тим, що в ме
не завж
ди не
жить в
носі. Не всім пак ма
ти такі то
-
ненькі ніздрі, як у те
бе, - ска
зав
спокійно Нав
роцький.
-
В те
бе, ма
буть, зро
ду не
жить в
носі, бо ти сте
по
вий чу
мак, - ска
-
за
ла Нав
роцька.
-
Добре, що в вас кам'янецькі
но
си ду
же вже то
ненькі. Я й дьо
-
готь ню
хав, та й то не ва
ди
ло, а
тобі то й за
ва
ди
ло б, - ска
зав На
-
в
роцький.
-
Цить! Он Ма
ня си
дить за две
-
ри
ма! Чуєш! Це не
доб
рий тон!
Чи
с
те му
жицт
во! Во
на оце все
по
чує. Ов
ва! Ти зовсім зба
виш
до
чок, - сер
ди
то обізва
лась сти
-
ха Нав
роцька.
-
Не знаю, хто зба
вить - чи я, чи
ти, - обізвав
ся Нав
роцький і вту
-
пив очі у вікно, не
на
че пильно
роз
див
ляв
ся на ма
як.
-
Бач! в те
бе все я вин
на. Мо
же,
я вин
на, що твоя на
хаб
на Са
ня
бро
дить по но
ме
рах з та
ким са
-
мим на
хаб
ним Ко
маш
ком?
-
Як з Ко
маш
ком, то я не маю до
то
го ніякої при
чеп
ки: він чо
ло
-
вік чес
ний. Не
хай з ним тро
хи
по
ба
ла
кає. От як
би з Фе
сен
ком…
то інша річ, - ска
зав Нав
роцький.
-
З Ко
маш
ком, то нічо
го? - аж
пис
ну
ла Нав
роцька і сту
ли
ла до
-
лоні вго
ру пальця
ми по-ка
то
-
лицькій, як на мо
литві.
-
Авжеж нічо
го. Ко
маш
ко лю
ди
-
на ро
зум
на, по
важ
на, просвіче
-
на, не ше
лихвіст, не вітро
гон, -
ска
зав Нав
роцький.
-
Комашко за
ве
де твою Са
ню
ту
ди, де ко
зам ро
ги прав
лять.
Хіба ж ти не чув, як він го
во
-
рить? В йо
го тільки й мо
ви, що
му
жи
ки, та му
жи
ки, та му
жи
ць
-
ка мо
ва. Я не знаю, чи він навіть
в бо
га вірує.
-
За це й я не знаю, та й не бу
ду
йо
го пи
та
ти, - ска
зав Нав
роць
-
кий.
-
В йо
го усі лю
де то не
чесні, то
шкод
ливі, то ле
дарі й дес
по
ти,
то жмик
ру
ти. І те по
га
не, і там
не
доб
ре. Усе га
нить, усіма нех
-
тує. Я не знаю, що він за лю
ди
-
на? - ска
за
ла Нав
роцька.
-
Що він за лю
ди
на? Чес
на лю
-
ди
на, варт
на лю
ди
на, та тільки
не вміє або не хо
че зак
ри
ва
ти
ли
ця маш
ка
рою; це в йо
му ма
ле
-
нька хи
ба, ма
ленька ган
жа, мо
-
же й по
мил
ка… от і усе! - ска
зав
Нав
роцький. - За Фе
сен
ка цього
не ска
жу; не вга
даю, чи маш
ка
ра
на йо
му, чи на
ту
ральна пи
ка.
-
Авжеж на
ту
ра, і на
ту
ра делі
-
кат
на, з гар
ни
ми ма
не
ра
ми. Фе
-
сен
ко да
ле
ко піде, вго
ру ви
со
ко
по
ле
тить, - ска
за
ла Нав
роцька. -
Він гар
ної нап
ра
ви й… політи
ку
жит
тя тя
мить.
-
Може й по
ле
тить вго
ру, як бу
-
де віяти той са
мий вітер, що те
-
пе
реч
ки віє, а як вітер по
вер
не…
-
То й він по
вер
неться, - ска
за
ла
Нав
роцька.
-
Як той вітряк на сте
пу… - бо
-
вк
нув Нав
роцький.
-
Але ж і сло
ва в те
бе! Ко
ли ти
їх по
ки
неш? - крик
ну
ла Нав
ро
-
ць
ка.
В той час надійшла Са
ня й сіла
біля вікна. Во
на гля
ну
ла на ма
-
чу
ху й по злих очах од
ра
зу дізна
-
лась, що між нею та батьком бу
-
ла якась гост
ра роз
мо
ва, якась
спо
тич
ка.
-
Де це ти, Са
ню, бу
ла? - спи
та
ла
в неї Нав
роцька.
-
В Му
раш
ко
вої, - обізва
лась Са
-
ня.
-
З ким же ти там ба
чи
лась? - сі
-
ка
лась до неї Нав
роцька.
-
З Ко
маш
ком, - обізва
лась Са
-
ня.
-
Добре, їй-бо
гу, доб
ре! Це гар
на
но
ва по
ве
денція пішла! Чи ли
-
чить же мо
лодій панні веш
та
ти
-
сь крадько
ма по но
ме
рах з па
ни
-
ча
ми? Чи слід тобі так ро
би
ти!
Де ти наб
ра
лась та
ких но
во
мод
-
них ідей? - присіка
лась Нав
роць
-
ка до Сані.
-
Комашка я дав
но знаю. Знаю,
що він доб
ра, стат
ко
ви
та лю
ди
-
на. Стріла
ся з ним і по
ба
ла
ка
ла, -
обізва
лась Са
ня.
-
Якби він був твій же
них, то ти
й тоді не по
вин
на хо
ва
тись з
ним по за
кут
ках, - на
пу
чу
ва
ла
да
лі Нав
роцька.
Саня мов
ча
ла й ди
ви
лась в вік
-
но; во
на дав
но звик
ла слу
ха
ти
такі на
путіння од своєї ма
чу
хи і
вже не ог
ри
за
лась.
-
Бач, Ха
ри
то
не Ки
ри
ло
ви
чу! Я
тобі ка
за
ла, не да
вай Сані в гім
-
назію. А ти ме
не не пос
лу
хав, а
те
пер маєш доч
ку, що по
таєнці
по за
кут
ках з па
ни
ча
ми хо
ває
ть
-
ся. Де ж пак! сиділа там в гім
на
-
зії по
руч з жидівка
ми, з міщан
-
ка
ми, а мо
же й з доч
ка
ми ку
хо
-
ва
рок, бра
та
лась з ни
ми, при
я
-
те
лю
ва
ла й єдна
лась, - от і наб
-
ра
лась од їх та
ко
го ду
ху, що й з
ха
ти не ви
ку
риш ніяки
ми пар
-
фу
меріями.
Саня сиділа й змов
чу
ва
ла, хоч
во
на й бу
ла оп
риш
ку
ва
та в ін
-
ший час і лю
би
ла справ
до
ву
ва
-
тись.
-
Добре, що я свою Ма
ню од
да
-
ла на на
уку в при
ват
ний «бла
го
-
род
ний» пансіон, - го
во
ри
ла На
-
в
роцька, обер
та
ючись до сво
го
му
жа.
-
Гм! Мо
же. Не знаю, чия крив
-
да, чия прав
да: чи твоя, чи моя?
Хто лю
бить по
па, а хто по
па
дю,
а хто по
по
ву доч
ку, а хто й по
по
-
ву най
мич
ку, а відьма й по
по
ву
ко
ро
ву? - обізвав
ся зне
хо
тя Нав
-
роцький ніби в жар
ти.
-
Од жидівок та міща
нок не ду
-
же-то мож
на наб
ра
тись просвіт
-
нього ду
ху. Я роз
ви
ла свій ро
зум
книж
ка
ми, та й годі! - обізва
лась
Са
ня. - Світ іде не од міща
нок, а
од заг
ра
нич
них ро
зум
них кни
-
жок.
-
Гарний світ! Не дай бо
же та
ко
-
го світу! А це які книж
ки ти вти
-
ри
ла в ру
ки Мані, ме
не не спи
та
-
в
ши? На, по
ди
вись! - ска
за
ла На
-
в
роцька, по
да
ючи книж
ки Нав
-
роцько
му.
-
Гм. «Во
на та він» Жорж-Зан
да,
«Че
ре
во Па
ри
жа» Зо
ля, «Па
ризь
-
кі письма» Бер
не, Спен
сер, Дар
-
він, «Вістник Євро
пи». Гм. Не
ма
тут нічо
го не
без
печ
но
го, - ска
-
зав Нав
роцький, пе
ре
гор
ту
ючи
ли
ст
ки кни
жок.
-
Як-то не
ма нічо
го не
без
печ
-
но
го? - крик
ну
ла Нав
роцька. -
Там усе пи
шуть про по
га
ну лю
-
бов. Який
сь «Він» якась «Во
на»…
Це все, надісь, якесь пас
кудст
во,
яко
го пан
нам зовсім не го
диться
і не вар
то зна
ти.
-
Не чи
та
ти ж аках
тистів мо
ло
-
дим пан
нам. Та на
ша цен
зу
ра як
пе
ре
ше
ре
тує книж
ки, то й нічо
-
го тобі ля
ка
тись; їх без
печ
но мо
-
ж
на чи
тать не тільки пе
чорсь
-
ким чен
цям, але навіть чер
ни
-
цям, - ска
зав Нав
роцький.
Навроцька ки
ну
ла очи
ма на чо
-
ловіка, не
на
че п'ята
ка да
ла, й
ма
х
ну
ла бро
вою до вікна, де си
-
діла Са
ня.
Навроцький опам'ятав
ся.
«Ой лиш
ко! це ж я тро
хи зсу
нув
маш
ка
ру з ли
ця, за
був, що доч
ка
в хаті», - по
ду
мав Нав
роцький і
трош
ки каш
ля
нув в до
ло
ню, за
-
ту
лив
ши нею ро
та.
Навроцька за
ареш
ту
ва
ла книж
-
ки й замк
ну
ла їх в ка
мо
ду.
До чаю вий
шла з кімна
ти Ма
ня,
зас
па
на, апа
тич
на, не
ве
се
ла. Во
-
на пе
рей
шла світли
цю ка
чи
ною,
не
на
че ста
ре
чою хо
дою й сіла
біля ма
тері. Роз
мо
ва за чаєм по
-
ча
ла
ся ду
же бла
го
чес
ти
ва, але
не
ви
мов
не нуд
на для Сані. Ста
ра
роз
ли
ла кру
гом се
бе на
путіння
більше, ніж на
ли
ла чаю на всю
сім'ю. Са
ня пе
ре
ду
му
ва
ла свої
важкі ду
ми й не об
зи
ва
лась і
сло
вом.
Скінчився неп
риємний нуд
ний
вечір, на
че нуд
на лекція по гра
-
ма
тиці. Всі ра
но по
ля
га
ли спа
ти,
по
том
лені од морсько
го ку
пан
-
ня. Са
ня по
га
си
ла світло. Сон не
брав її. В кімнаті бу
ла важ
ка ду
-
хо
та, не
на
че пашіли жа
ром сті
-
ни, не
на
че ди
ха
ли га
ря
чим ду
-
хом гру
ба, стіл, ка
мо
да, ша
фа.
Ду
хо
та ду
ши
ла Са
нині гру
ди. Га
-
ря
ча кров швид
ко во
ру
ши
лась в
жи
лах.
Саня од
чи
ни
ла вікно, сіла й
спе
р
лась на одвірок. По
тяг
ло з
мо
ря свіжим по
ди
хом, на
че дих
-
ну
ли вог
ке свіже повітря на Са
-
ни
не га
ря
че ли
це. Бу
ла пиш
на
ти
ха ніч. Над Оде
сом вже сто
яв
світо
вий білу
ва
тий ту
ма
нець.
Бі
лий мо
нас
тир по
етич
но мрів в
лег
ко
му світі од ма
яка. Ясні зорі
ви
си
па
лись на чор
но
му небі. Ма
-
як бли
щав, яс
но-ясно і роз
ли
вав
од
лиск на акації, на мо
нас
тир, на
парк; ку
пи акацій, тро
хи освіче
-
ні, прий
ма
ли фан
тас
тичні фор
-
ми й не
на
че ви
ри
на
ли вер
ха
ми з
чор
ної бе
зодні. І по
летіли Са
ни
-
ні ду
ми од
на за дру
гою, на
че зе
-
р
на до
ро
го
го на
мис
та ни
за
лись
на шов
ко
ву нит
ку.
«Що мені ро
бить? Що мені по
-
ча
ти? Як мені вий
ти з цього зап
-
лу
та
но
го ла
бирінту? - ду
ма
ла
Са
ня, див
ля
чись на срібний ту
-
ман над да
ле
ким містом. - Нев
же
мені дійсно до
ве
деться по
ки
ну
-
ти ос
тан
ню надію на ви
щий роз
-
ви
ток сво
го ро
зу
му? Нев
же не
справ
дяться мої зо
лоті мрії? Не
-
в
же я їх му
шу за
бу
ти, по
вин
на їх
по
ки
ну
ти на
завсіди?» І її ро
зум
підка
зу
вав, що не тре
ба їх за
не
-
ха
ювать, що не мож
на їх по
ки
ну
-
ти.
Але десь гли
бо
ко-гли
бо
ко в се
-
рці об
зи
вав
ся інший го
лос, при
-
над
ний, ти
хий, лас
ка
вий, як по
-
дих морсько
го свіжо
го вітре
ця:
то був го
лос сер
ця. І не ду
ми ро
-
з
суд
ли
вості по
ча
ли сно
ви
га
ти в
неї в го
лові, а якісь інші мислі,
якісь палкі мрії роєм по
ви
ли
ся
про
ти її волі. І ті мрії наліта
ли
звідкільсь, ви
ли
ся ніби з яс
но
го
срібно
го ту
ма
ну, з тем
но
го не
ба,
з свіжо
го мо
ря, наліта
ли з тієї
по
етич
ної да
лечі, де про
бу
вав
Ко
маш
ко, сно
ви
га
ли кру
гом неї,
не
на
че бджо
ли в май
ський день,
і во
ру
ши
ли сер
це.
Саня нез
чу
лась, як за
бу
лась
про до
пи
ту
ван
ня сво
го ро
зу
му.
Во
на вже не
на
че ба
чи
ла се
ред
тем
ної нічної кар
ти
ни очі Ко
ма
-
ш
кові… ба
чи
ла, як во
ни тем
ніли,
вкри
ва
лись смут
ком в час її роз
-
мо
ви з ним, при
га
да
ла, як він
вий
шов з но
ме
ра смут
ний, не
на
-
че гро
мом при
шиб
ле
ний. І їй
ста
ло не
ви
мов
но жаль Ко
маш
ка.
І дві га
рячі сльози по
ко
ти
лись
по га
ря
чих що
ках і впа
ли на ру
-
ку.
І че
рез го
ди
ну знов ро
зум брав
пе
ре
ва
гу над сер
цем.
«Пишуть, що є який
сь ніби за
-
кон ро
зум
ності в світо
во
му жи
-
вотті; ка
жуть, ніби
то який
сь ви
-
щий ро
зум пра
вує жит
тям кож
-
ної лю
ди
ни, - ду
ма
ла Са
ня. - Чи
вже ж то
му прав
да? Який же за
-
кон ро
зум
ності в сього
час
но
му
житті? Темні си
ли па
ну
ють, сп
-
рав
ля
ють ска
жені оргії сво
го па
-
ну
ван
ня, а світлі си
ли вільно
го
ро
зу
му по
топ
тані їх по
га
ни
ми
но
га
ми. А в при
роді? Вда
рить су
-
ша, спе
ка, ко
ли тре
ба до
щу; хліб
сох
не, чевріє, усе в'яне, сох
не,
не
на
че смерть вхо
пить зем
лю в
свій обнімо
чок… Чи не та
ка ж
не
ро
зум
на су
ша впа
ла те
пер на
моє жит
тя? Я на
ла
го
ди
лась до
-
вес
ти до дійшлості свій роз
ви
-
ток, а та світо
ва ро
зумність на
че
зу
мис
не спи
няє ме
не на до
розі,
на
че глу
зує з ме
не. Десь отут
над Чор
ним мо
рем впа
ла іскра
на моє сер
це чи од мо
ря, чи од
синього не
ба, чи з тем
ної ночі,
чи з зірок; впа
ла іскра й за
па
ли
-
ла мою ду
шу, за
мо
ро
чи
ла ро
-
зум… Десь узя
лась якась нікчем
-
на ма
теріальна лю
бов… Чи нік
-
чем
на ж? Чи ма
теріальна?»
Але який
сь го
лос тієї не
ро
зум
-
ної при
ро
ди не
на
че по
таєнці
ше
потів до неї: «Ні, не нікчем
на,
а ве
ли
ка, не
пе
ре
мож
на си
ла! Їй
на
ро
ди ста
ви
ли вівтарі, при
но
-
си
ли жерт
ви, ку
ри
ли фіміам, її
лю
де воз
нес
ли на не
бо, як бо
ги
-
ню кра
си та ко
хан
ня. Во
на да
ва
-
ла си
лу геніям, ви
со
ко підніма
ла
си
лу їх по
езії… То радість жит
тя,
най
більше щас
тя в жи
вотті, і за
йо
го ча
сом лю
де ги
ну
ли, про
ли
-
ва
ли кров і свою й чу
жу…»
І Са
ня без надії схи
ли
ла го
ло
ву
на ру
ку. А во
гонь в серці роз
го
-
рю
вав
ся. Пиш
на ніч ви
во
ди
ла
роєм мрії. Згад
ка за згад
кою пі
-
шли в її го
лові. Во
на не
на
че ба
-
чи
ла пе
ред со
бою кімна
ту в домі
Му
раш
ко
вої. Во
на, Махнівська,
На
дя й їх мо
лоді то
ва
риш
ки об
-
сіли кру
гом на со
фах. Йде ве
се
ла
роз
мо
ва, йдуть зма
ган
ня…
Саня зга
да
ла той не
давній час
спо
кою сво
го сер
ця, і їй ста
ло
не
ви
мов
но жаль ми
нув
ше
го, хоч
так не
давнього… А ніч ішла,
пли
л
а. Над мо
рем да
ле
ко-да
ле
ко
блис
ну
ла блис
кав
ка раз, дру
гий.
Саня пе
ре
ве
ла очі на ту кар
ти
-
ну над мо
рем. Блис
ка
ва ми
го
ті
-
ла частіше й ясніше; над мо
рем
виз
на
чу
ва
лись краєчки хмар, зу
-
б
часті, білі, не
на
че вер
хи гір,
вкриті снігом. Блис
кав
ка ми
готі
-
ла раз у раз. Бу
ло вид
но, як во
-
ру
ши
лись на да
ле
ко
му небі хма
-
ри, сині, чорні, білі. Під ни
ми ми
-
готіло мо
ре, і блис
кав
ка па
да
ла
ніби в самісінькі хвилі. Са
ня за
-
ди
ви
лась на кар
ти
ну да
ле
кої бу
-
рі, що десь лю
ту
ва
ла на морі. А
на землі й на небі бу
ло ти
хо, ме
-
рт
во…
«Було ко
лись ти
хо в моєму се
р
-
ці. І десь узя
ла
ся, не
на
че з мо
ря
ви
летіла, завірю
ха, і страш
на, і
по
етич
на, і му
чить ме
не, й три
-
во
жить ду
шу й сер
це, і… дає ме
-
ні щас
тя. Он хма
ри з блис
кав
кою
не
на
че зли
ли
ся до
ку
пи з хви
ля
-
ми. Нев
же й моє жит
тя так зіл
-
лється з йо
го жит
тям?»
Зайнялося, не
бо на сході. І Са
ня
бу
ла лад
на в той час летіти до
ми
ло
го, ска
зать йо
му: «Лю
би
ме
не повік! за
будь усе, що я тобі
ка
за
ла, і дай мені тільки твоє
чис
те сер
це».
«Завтра я на
пи
шу до йо
го, зас
-
по
кою йо
го му
ки. А яку му
ку він,
бідний, ма
буть, те
пер тер
пить!
Як він ме
не лю
бить!»
Саня ляг
ла в постіль світом і
зас
ну
ла три
вож
ним лег
ким
сном. Сон
це зійшло. День нас
-
тав. Са
ня вста
ла пізно. Мрії вти
-
х
ли, роз
летілись, мов фан
тас
ти
-
чні ілюзії, ніби ру
сал
ки по
хо
ва
-
лись в воді пе
ред сон
цем.
«Перша дум
ка моя про те
бе,
мій ми
лий!» - ду
ма
ла Са
ня, про
-
ки
нув
шись.
Цілий день во
на жда
ла та виг
-
ля
да
ла Ко
маш
ка, а він не при
хо
-
див. Гу
ля
ючи під акаціями, Са
ня
зга
ду
ва
ла, що пе
ре
терпіла її ду
-
ша за цілу ніч, пе
ре
ду
ма
ла усі
три
во
ги сво
го сер
ця! Але яс
ний
день вів за со
бою яс
ну помірко
-
ваність. Зо
лоті мрії не
на
че роз
-
літа
лись од світу сон
ця. Зав
зят
-
тя хо
лод
но
го ро
зу
му знов вер
та
-
лось до Сані. «Ні, не по
ки
ну я
сво
го заміру! Поїду на кур
си, од
-
кас
нусь од Ко
маш
ка, за
бу
ду йо
-
го. Ста
не в ме
не на це си
ли, ста
-
не зав
зят
тя… - де
ся
тий раз про
-
мо
в
ля
ла са
ма до се
бе Са
ня. - Не
бу
ду до йо
го пи
сать, не бу
ду ма
-
ни
ти йо
го, не бу
ду навіть ду
ма
-
ти за йо
го».
Настав вечір; ніч вкри
ва
ла зем
-
лю.
І знов наліта
ли роєм мрії, і знов
взру
шу
ва
ли сер
це.
«Зорі мої ясні! Не сходьте на не
-
бі! Не взру
шуй
те мо
го сер
ця, не
несіть мені мук!» - ду
ма
ла Са
ня,
сіда
ючи вночі ко
ло од
чи
не
но
го
вікна.
А зорі схо
ди
ли, як і пер
ше. Ніч
навіва
ла по
езію, лю
бов. Му
ки се
-
р
ця знов ожи
ва
ли…
Навроцький поїхав на служ
бу
до Ки
ши
не
ва і обіцяв знов вер
-
ну
тись че
рез тиж
день: він споді
-
вав
ся, що Ко
маш
ко не
за
ба
ром
поп
ро
сить Са
ни
ної ру
ки. Цілий
тиж
день не при
хо
див Ко
маш
ко.
Са
ня мор
ду
ва
лась, ну
ди
ла сві
-
том. Що
ки зблідли, ли
це по
ма
р
-
ніло. Ве
селість, жвавість щез
ла.
Рум'янці на що
ках зів'яли, як
в'я
нуть квітки на пе
ку
чо
му со
-
нці.
IX
Минув тиж
день. Ко
маш
ко дові
-
дав
ся, що Нав
роцький вер
нув
ся
на Ве
ли
кий Фон
тан.
-
Піду та оповіщу ста
ро
му за
все, - го
во
рив Ко
маш
ко Мав
роді
-
нові, си
дя
чи на бульварі над мо
-
рем вечірньою до
бою. - Ста
рий
ме
не лю
бить. Мо
же, він вго
во
-
ри
ть Са
ню, дасть їй по
ра
ду, всто
-
юва
ти
ме за ме
не і та
ки вго
во
-
рить її. Ду
ша моя пе
ре
пе
ча
ли
ла
-
сь. І сон ме
не не бе
ре. Ніщо ме
не
не ве
се
лить. Он лю
де гу
ля
ють,
бав
ляться, а я один хо
дю, як не
-
п
ри
ка
яний, не
на
че нічо
го не ба
-
чу, нічо
го не чую.
-
Вікторе Ти
то
ви
чу! Ко
ли роз
-
по
ча
ли діло, то до
водьте до кін
-
ця. Ва
ша до
ля для ме
не - не
на
че
моя до
ля. Щас
ти вам бо
же до
ве
-
с
ти діло до кінця, - ска
зав Мав
-
родін.
І обид
ва то
ва
риші за
мовк
ли.
Ор
кестр на бульварі гримів. Пу
-
бліка го
моніла, гу
ла, як вітер в
лісі. Бульвар не
на
че кле
котів, як
окріп в ка
зані. А два мо
лоді хло
-
пці не
на
че нічо
го не чу
ли. Во
ни
смут
но ди
ви
лись на ши
ро
ку чо
-
р
ну пло
щи
ну мо
ря, не
на
че засія
-
ну світли
ми цят
ка
ми, що ми
го
ті
-
ли на роз
ки
да
них в морі ко
раб
-
лях.
Комашко дру
го
го дня над
вечір
за
ду
мав поїха
ти на Ве
ли
кий Фо
-
н
тан.
-
Поїду і я з ва
ми, - ска
зав Мав
-
родін, - тро
хи роз
ва
жу се
бе. Поб
-
лу
каю над мо
рем та побіжу до
Бо
ро
давкіна, мо
же, збре
ше щось
ве
се
ле та ціка
ве.
Вони уб
ра
лись й поїха
ли на Ве
-
ли
кий Фон
тан, їду
чи ву
лич
кою
до мо
нас
ти
ря, во
ни стріли Бо
ро
-
давкіна. Бо
ро
давкін ку
пу
вав в
крам
ниці тю
тюн і, вглядівши їх
че
рез од
чи
нені двері, вибіг до їх.
-
Добривечір, Вікто
ре Ти
то
ви
-
чу! Ку
ди це ви?
-
Та блу
каю й гу
ляю з нудьги, -
обізвав
ся Ко
маш
ко.
-
Чого це ви обид
ва так по
ма
р
-
ні
ли? Чом це вас нігде не вид
ко?
Чи, мо
же, як співа
ють: На ву
ли
-
цю не піду і до
ма не всид
жу. Хіба
піду підко
паю у дівчи
ни хи
жу…
-
А що, чи швид
ко пак підко
па
-
єте у дівчи
ни хи
жу? - про
мо
вив
Бо
ро
давкін наз
до
гад.
-
Хто йо
го зна… - зне
хо
тя обіз
-
ва
в
ся Ко
маш
ко, бо знав слаб
кий
язик Бо
ро
давкіна.
-
Знаєте що, па
ничі? Ходім до
ме
не та пог
раємо тро
хи в кар
ти.
По
тяг
ла ме
не жінка на оце ку
па
-
н
ня, бо во
на, бач
те, ту
теч
ки зро
-
с
ла, і як нас
та
не літо, то її, мов
ту морську чай
ку, так і тяг
не сю
-
ди… її тяг
не до мо
ря, а ме
не до
су
хо
до
лу. Здох
ну не
за
ба
ром з ну
-
дьги. Ходім, го
луб
чи
ки!
-
Спасибі вам: я в кар
ти не той,
- ска
зав Мав
родін.
-
І я не граю, - обізвав
ся Ко
маш
-
ко.
-
Але чо
го це ви обид
ва скри
ви
-
лись, як се
ре
да на п'ятни
цю? Жі
-
нок у вас не
ма, діти до
ма не пла
-
чуть. Щас
ливі лю
де, та й годі! -
ска
зав Бо
ро
давкін. - А мо
же, це
ви так по
да
лись од морсько
го
ку
пан
ня?
-
В кож
ної лю
ди
ни є свій клопіт
і свій сму
ток, без цього не мож
-
на, - ска
зав Ко
маш
ко.
Комашко обер
нув
ся і тро
хи не
по
чо
лом
кав
ся но
сом об фізіоно
-
мію Фе
сен
ко
ву. Фе
сен
ко пря
му
-
вав до Нав
роцько
го, але вглядів
Бо
ро
давкіна і прис
ту
пив до йо
-
го, не примітив
ши Ко
маш
ка, що
сто
яв до йо
го по
ти
ли
цею.
Комашко одс
ко
чив на ступінь,
не
на
че вко
лов
ся об бу
дяк. Фе
-
сен
ко лас
ка
во привітав
ся до Бо
-
ро
давкіна, зняв циліндер і якось
штуч
но, роб
ле
но, ду
же ни
зенько
й хи
мер
но пок
ло
нив
ся Ко
маш
-
ко
ві. Ли
це в йо
го ста
ло со
ло
де
-
нь
ке, але осміх був хит
рий, з су
-
ті
нком злос
ту
ван
ня. Ко
маш
ко
знав, що як Фе
сен
ко ду
же ввіч
-
ли
вий, ду
же ни
зенько кла
ня
є
ть
-
ся й со
лод
ко го
во
рить, то, на
пе
-
в
но, був знак, що він зро
бив або
зро
бе чо
ловікові якусь ка
пость.
І Фе
сен
ко зро
бив вже та
ку ка
-
пость: ос
ла
вив Ко
маш
ка.
-
Куди це ви йде
те? - спи
тав в
Фе
сен
ка Бо
ро
давкін.
-
Приїхав на Ве
ли
кий Фон
тан
пош
вен
дя
ти з нудьги. В Одесі
ме
не бе
ре та
ка нудьга, що не
знаю, де й дітись, - ска
зав Фе
сен
-
ко, ско
са зир
нув
ши на Ко
маш
ка.
-
Ходім, го
луб
чи
ку, до ме
не!
Нам нес
тає од
но
го парт
не
ра до
карт! - про
сив йо
го Бо
ро
давкін.
Фесенко ду
мав зай
ти до Сані
або хоч уг
лядіти її де-не
будь. Во
-
на не ви
хо
ди
ла в йо
го з дум
ки,
ма
ни
ла йо
го своїми бла
кит
ни
ми
очи
ма. Він та
ки не по
ки
дав надії
роз
по
ча
ти з нею ро
ман. Але, ст
-
рі
вшись з Ко
маш
ком, він до
га
-
дав
ся, що й той ту
ди ж пря
мує.
Фе
сен
ка по
ча
ла роз
би
ра
ти злі
-
сть, і він зга
дав свої анонімні ли
-
с
ти, вер
нуті йо
му на
зад.
-
Та й мод
на ж ви лю
ди
на! Які
чу
дер
нацькі ру
ка
ви ва
шо
го па
-
ль
та! - крик
нув Бо
ро
давкін, тря
-
су
чи Фе
сен
ко
ву ру
ку.
Рукави сіро
го делікат
но
го ко
-
льору пальта бу
ли скраю об
шиті
чор
ним ок
са
ми
том з чу
дер
наць
-
ки
ми ку
че
ря
ви
ми рідки
ми ви
зу
-
б
ня
ми. Зда
ле
ки зда
ва
лось, що на
ши
ро
ких за
кар
ва
шах ру
кавів по
-
начіплю
ва
лись не то ра
ки, не то
чорні па
ву
ки. Фе
сен
ко для ори
-
гінальності сам ви
га
ду
вав собі
та
ке, хоч на це й не бу
ло по
ве
-
денції в панів.
-
Подумайте собі! Два тижні, як
я по
шив собі та
ке пальто з чор
-
ни
ми ок
са
ми
то
ви
ми за
кар
ва
ша
-
ми на ру
ка
вах, а це див
люсь на
бульварі, де
сять душ як
раз в та
-
ких са
мих сіреньких пальтах, з
та
ки
ми ж дос
то
ту за
кар
ва
ша
ми.
Так і пішло, так і пішло! -чва
нив
-
ся Фе
сен
ко.
-
Честь вам і сла
ва! Впо
до
бу ма
-
єте ду
же ес
те
тич
ну! - обізвав
ся
Ко
маш
ко.
Фесенко зрадів, бо не пос
теріг
іронії, йо
го очі ста
ли лас
кавіші.
-
Яке по
га
не місто Одес! - ска
-
зав Фе
сен
ко. - Тиж
день оце шу
-
каю ґудзиків до ру
кав
чиків та до
жи
лет
ки; пе
ре
ди
вивсь усі ма
га
-
зи
ни і… не знай
шов.
-
То ви
пишіть з Па
ри
жа, ко
ли в
Одесі вам у цьому не
дос
та
ча, -
ска
зав Ко
маш
ко і засміявсь про
-
с
то в вічі Фе
сен
кові.
Фесенка не
на
че шпич
кою коль
-
ну
ло в бік; він втя
мив, що Ко
-
маш
ко сміється з йо
го й глу
зує.
-
Нехай вже філо
зо
фи ви
пи
су
ю
-
ть мо
ди з Па
ри
жа. Я обійдусь
яко
сь і без Па
ри
жа, - ска
зав сер
-
ди
то Фе
сен
ко, і чо
ловічки йо
го
очей зак
ру
ти
лись, за
вертілись. -
Мені здається, що не так гань
би
-
ть чо
ловіка ви
пи
су
ван
ня ґудзи
-
ків з Па
ри
жа, як дурні хлоп'ячі
жар
ти, схожі на жар
ти сільських
па
рубків…
-
На які це, па
ни
чу, жар
ти ви на
-
тя
каєте! - крик
нув Ко
маш
ко.
-
Ви самі доб
ре знаєте, на які, -
ска
зав Фе
сен
ко. - Їха
ти вночі на
Ма
лий Фон
тан… пи
сать нікче
-
мні лис
ти - це та
ка шту
ка, на яку
хіба здат
ний дур
ненький гімна
-
зист, а не…
-
Що ви то
ро
чи
те? Який Фон
-
тан? Які лис
ти? - про
мо
вив Ко
-
ма
ш
ко.
Фесенко по
чу
тив, що шпич
ка
кольну
ла йо
го і в дру
гий бік.
-
Це підступ, а не жар
ти! Цього
не зро
бить му
жик! - ре
пе
ту
вав
Фе
сен
ко на всю ву
ли
цю.
Очі в Бо
ро
давкіна за
ми
готіли
од ціка
вості: Фон
тан, анонімні
лис
ти стра
шен
но йо
го заціка
ви
-
ли. Він нас
то
ро
чив ву
ха, як той
кінь, що прис
лу
хається до нес
-
подіва
но
го ше
лес
ту в лісі, в гу
-
ща
вині.
-
Я под
лим ніко
ли не був і не
бу
ду. Чо
го ви на
па
лись на ме
не
се
ред ву
лиці й ре
пе
туєте на вве
-
сь Ве
ли
кий Фон
тан? За які лис
-
ти ви то
ро
чи
те? Оце так брех
ня!
- обізвавсь Ко
маш
ко.
-
Та скажіть-бо, що то за аноні
-
м
ні лис
ти, що то за Фон
тан? Ска
-
жіть, будьте лас
каві! - бла
гав Бо
-
ро
давкін, і в йо
го од ціка
вості
не
на
че зас
вербіло ко
ло сер
ця.
Але Фе
сен
ко йо
го навіть не
слу
хав. Він роз
лю
ту
вав
ся, роз
че
-
р
вонівся, ве
ре
щав, ма
хав ру
ка
-
ми, на
че прос
тий сільський па
-
ру
бок. В той час зовсім він за
був
за уда
ва
ну делікатність ма
нер.
-
Таку шту
ку мо
жуть вструг
ну
-
ти тільки лібе
ра
ли, ра
ди
ка
ли,
та
кі, як ви! - кри
чав Фе
сен
ко.
-
Так чеп
ля
тись ніза
що мо
жуть
тільки такі шовіністи, як ви, що
ладні по тричі на тиж
день змі
-
ня
ти свої пе
ресвідчен
ня з віт
-
ром! Жаль ме
не бе
ре, що ви та
-
кий мо
ло
дий, а вже ла
маєте
свою ду
шу, - ска
зав Ко
маш
ко.
Мавродін кліпав своїми ве
ли
-
ки
ми ти
хи
ми очи
ма на Ко
маш
ка,
не
на
че ка
зав: «Не зачіпай-бо ли
-
ха!» Ко
маш
ко навіть не примі
-
тив то
го.
-
Бога ра
ди, не кричіть, бо вже
лю
де збіга
ються, - вти
хо
ми
рю
-
вав Бо
ро
давкін. - Зійдім з ву
лиці
в те про
вал
ля.
-
Знаємо, ку
ди ви ди
ви
тесь! Ви
ди
ви
тесь на Же
не
ву та Лон
дон, -
ре
пе
ту
вав Фе
сен
ко.
-
Ба неп
рав
да! - крик
нув Ко
ма
-
ш
ко. - Я див
люсь на Ук
раїну, та й
годі. А ви ди
ви
тесь в Па
риж та
на свою ки
ше
ню, - ска
зав Ко
ма
-
ш
ко, й йо
го тонкі ніздрі зат
ру
си
-
лись, а ли
це зблідло.
-
Одначе про
щай
те! Час мені
йти до Нав
роцьких, - ска
зав Ко
-
маш
ко.
-
І я там за
раз бу
ду! - гук
нув
Фе
сен
ко.
-
Опізнились! Ви скор
чи
тесь в
три по
ги
белі, і пла
зуєте, і скрізь
про
ла
зи
те, але там не пролізе
те,
- різко го
во
рив Ко
маш
ко, по
ка
-
зу
ючи ру
кою на го
ру, де бу
ла го
-
с
ти
ни
ця.
-
Проліземо й там! - гу
кав Фе
-
сен
ко вже з бал
ки, ку
дою повів
йо
го за ру
ку Бо
ро
давкін до се
бе.
-
Та ходім-бо, пог
раємо в кар
ти,
бо все од
но - вам не го
диться до
Нав
роцько
го йти: ту
ди ж пішов
Ко
маш
ко, - ска
зав Бо
ро
давкін.
Злість ду
ши
ла Фе
сен
ка. Він по
-
чер
вонів, тру
сивсь, як в про
пас
-
ниці, і все ла
яв Ко
маш
ка, йду
чи
бал
кою попліч з Бо
ро
давкіним.
Він не
на
видів Ко
маш
ка і за Са
-
ню і че
рез те, що Ко
маш
ко був
та
ла
но
ви
та лю
ди
на і міг ста
ти
йо
му впо
пе
рек до
ро
ги на службі
та ви
пе
ре
дить в кар'єрі.
Стежка ви
ла
ся по дні бал
ки, по
-
де
ку
ди за
ки
да
ної сміттям та
гноєм. На пра
ву ру
ку по
вер
та
ла
стеж
ка на
го
ру, до од
ної гар
не
нь
-
кої дачі з блис
ку
чи
ми шиб
ка
ми,
з ґанком, опо
ви
тим ди
ким ви
но
-
г
ра
дом. Фе
сен
ко по
вер
нув на ту
стеж
ку. Він га
дав, що на то
му ґа
-
нку во
ни бу
дуть гра
ти в кар
ти.
-
Не ту
дою-бо! Ми жи
ве
мо не в
та
ких ба
га
тих да
чах. Моя жінка
на
хильна до сільської ідилії. Он
-
деч
ки на гор
би
ку на
ша дач
ка,
на
ша ідилія! - ска
зав Бо
ро
дав
-
кін. Він по
ка
зав ру
кою на прос
ту
міщанську ма
зан
ку.
Фесенко гля
нув на ту да
чу й на
-
су
пив густі бро
ви.
-
Повертайте на ліву ру
ку, на
ген оту сте
жеч
ку, - гук
нув Бо
ро
-
давкін. Стеж
ка з бал
ки по
ве
ла
на горб че
рез густі ко
люч
ки.
Фесенко був взу
тий в то
ненькі
три
кові сірі че
ре
ви
ки. Ко
люч
ки
ко
ло
ли йо
го в лит
ки че
рез шов
-
ко
ву че
су
чу і в но
ги че
рез три
ко.
-
Ой, як колько тут! ой, бур'ян
б'є по но
гах! ой, як ко
лють ко
-
лю
ч
ки! - аж си
чав Фе
сен
ко, під
-
ки
да
ючи но
ги вго
ру… - Кат зна
ку
ди ви оце зап
ро
ва
ди
ли ме
не, -
сер
див
ся Фе
сен
ко.
-
Це ми пішли навп
рос
тець, на
-
в
ман
ня, щоб мерщій дійти. Жі
-
нка, бач
те, з нудьги вми
рає, - го
-
во
рив Бо
ро
давкін.
Стежка до
ве
ла до гор
би
ка, де
стир
ча
ла на шо
ло
поч
ку ри
ба
ль
-
ська ха
тин
ка. Гор
бик той був
прос
то ста
ро
давній осілий і ст
-
ве
рділий смітник. Вни
зу ко
ло
го
р
би
ка в ко
люч
ках ле
жа
ли ку
-
пи по
пе
лу. По спа
дис
то
му боці
гор
би
ка лисніли мокрі по
миї.
Міщан
ка ви
ли
ва
ла їх на смітник
прос
то зго
ри. Тре
ба бу
ло йти
або че
рез ку
пи по
пе
лу, або че
рез
горб, за
пас
куд
же
ний по
ми
ями,
або прос
то че
рез ко
люч
ки. Фе
-
сен
ко сту
пив че
ре
ви
ком в попіл.
Но
га вгруз
ла, як у бо
рош
но; сі
-
рий че
ре
вик став по
пе
ляс
тий та
зо
зу
ляс
тий, мов зо
зу
ляс
та кур
-
ка.
-
Ну, та й за
ве
ли ж ви ме
не в пу
-
щі та нетрі. Тут тільки со
ба
кам
хо
дить, а не ка
ва
ле
рам, - обіз
ва
-
в
ся сер
ди
то Фе
сен
ко. - Гар
на
іди
лія, нічо
го ка
за
ти.
-
Держіть го
рою! Беріть ца
бе! -
гук
нув Бо
ро
давкін по
зад йо
го.
Фесенко взяв ца
бе на спа
дис
-
тий бік гор
би
ка і вліз в якусь
ква
шу. Він вис
ко
чив на су
хе міс
-
це й по
чав обт
ру
шу
ва
ти хус
точ
-
кою пан
та
ло
ни та бо
тин
ки та
об
ти
ра
ти об тра
ву підош
ви. Об
-
чис
тив
шись, об
ли
зав
шись, як
той кіт, він пішов за Бо
ро
дав
-
кіним.
-
Знаєте, що, Фе
сен
ку? Ви дур
-
ні
сінько топ
че
те стеж
ку до Сані.
Са
ня хоч гар
на, але во
на, пе
ре
д
-
ніше за все, оп
риш
ку
ва
та на вда
-
чу, лю
бить вво
ля
ти свою во
лю, і
в неї при
да
но
го ані ша
га, - ска
-
зав Бо
ро
давкін.
-
Невже? - аж гук
нув Фе
сен
ко. -
Я чув, що Нав
роцька ба
га
тенька.
-
Багата од
на Ма
ня, мен
ша доч
-
ка Нав
роцьких. Ви знаєте, що на
неї ма
ти за
пи
са
ла двад
цять п'я
-
ть ти
сяч кар
бо
ванців. І дім в Ки
-
ши
неві на
ле
житься не Нав
ро
ць
-
ко
му, а йо
го жінці; а дім ко
лись
дос
та
неться Мані, - ска
зав Бо
ро
-
давкін.
-
Двадцять п'ять ти
сяч і дім! -
аж пис
нув Фе
сен
ко. - Ото шту
ка!
-
Не знаєте ви, де ра
ки зи
му
ю
-
ть, - обізвав
ся Бо
ро
давкін.
-
Невже цьому прав
да? - спи
тав
Фе
сен
ко.
Він не ду
же йняв віри Бо
ро
дав
-
кі
нові, вва
жав на йо
го як на бре
-
ху
на й шту
ка
ря і вза
галі як на
лег
ко
важ
ну лю
ди
ну.
-
Сам ба
чив, оци
ми сіри
ми ба
-
нь
ка
ми ба
чив лис
ти в бан
ку;
ста
ра кла
ла в банк при моїх
очах, їй-бо
гу, прав
ду ка
жу! Не
хай
ме
не свя
тий хрест поб'є, ко
ли
бре
шу! Роз
пи
тай
те лю
дей, ко
ли
мені не йме
те віри, - го
во
рив Бо
-
ро
давкін.
-
Гм… Це шту
ка… Ццц… - цмак
-
нув Фе
сен
ко по-бес
са
рабській і
за
ду
мав
ся.
-
От ви й при
чепіться до Мані.
Але що то за анонімні лис
ти? Що
то за якесь су
хе зілля, че
рез кот
-
ре ви по
ла
ялись з Ко
маш
ком? -
спи
тав Бо
ро
давкін.
-
Ат! то нісенітни
ця, - бовк
нув
Фе
сен
ко.
-
Та скажіть-бо, го
луб
чи
ку! Бач
-
те, який ла
сий сек
рет я вам ска
-
зав, - бла
гав Бо
ро
давкін.
Його сірі ве
ликі очі аж бла
га
ли,
не
на
че в ди
ти
ни, що пес
титься
та ла
щиться до ма
ми й про
се со
-
лод
ко
го гос
тин
ця.
-
Ет! не
хай потім, - обізвав
ся
Фе
сен
ко.
-
Та скажіть-бо мерщій, бо кор
-
тить. Нев
же вам труд
но ска
за
ти
кілька фраз? Ій-бо
гу, я ніко
му не
ска
жу! Бо
жусь і при
ся
га
юсь! Жі
-
нці навіть не ска
жу, - про
сив Бо
-
ро
давкін.
-
Нехай потім. Сек
рет не вте
че,
а ми не пом
ре
мо так швид
ко, -
одрізав Фе
сен
ко.
-
А як пом
ре
мо? Ми усі під бо
-
гом хо
ди
мо, - аж бла
гав Бо
ро
да
-
в
кін.
Стежка кру
ти
лась по гор
би
кові
й до
ве
ла до дачі Бо
ро
давкіна; то
бу
ла прос
та міщанська ха
ти
на
-
ма
зан
ка.
-
От і на
ша дач
ка! - про
мо
вив
Бо
ро
давкін.
-
Де? - спи
тав Фе
сен
ко, бо вже
більше й хат не бу
ло.
-
Та оця ж ха
ти
на. Ми жи
ве
мо в
де
мок
ра
тичній дачі; бач
те, моя
жінка лю
бить ідилію, - ска
зав
насмішку
ва
то Бо
ро
давкін.
Фесенко зак
ру
тив но
сом і змор
-
щив гу
би, не
на
че по
куш
ту
вав
кис
лиці. Од
на
че він му
сив йти за
своїм по
во
да
то
рем в ту ідилію.
Хатина сто
яла край спус
ку до
мо
ря на гор
би
ку. Горб був обс
ма
-
ле
ний сон
цем, як ци
ган. По гор
-
би
ку стир
ча
ли бу
дя
ки та ко
люч
-
ки. Тільки ко
ло ґанку рос
ли дві
старі акації та в горідчи
ку за ха
-
тою зе
ленів ста
рий во
лоський
горіх, єди
на ок
ра
са то
го гор
ба.
Бородавкін привів Фе
сен
ка до
ґанку. Ґанок був нап
ну
тий з двох
боків і звер
ху па
ру
си
ною. Пе
ре
-
дній бік був зовсім не зас
ло
не
-
ний. В ґанку сто
яв стіл. Ко
ло
сто
ла сиділи Бо
ро
давкіна та
Хри
с
ти
на. Фе
сен
ко став пе
ред
ґа
нком, зняв циліндер і привіта
-
в
ся до дам.
-
О! сли
хом сли
ха
ти, ввічі ви
да
-
ти! - гук
ну
ла Хрис
ти
на з-за сто
-
ла. - Чо
го це ви не
на
че зблідли й
по
марніли на лиці? Чи не сни
ло
-
сь вам ча
сом цеї ночі щось стра
-
ш
не, чуд
не, знаєте, - та
ке кост
ру
-
ба
те? - Хрис
ти
на не до
го
во
ри
ла.
Во
на на
тя
ка
ла йо
му на лис
ти.
-
Ні, нічо
го не сни
лось. Я сплю
так міцно, що й сни ме
не не бе
-
руть, - обізвав
ся Фе
сен
ко.
-
А мо
же, з ва
ми тра
пи
лась бу
-
длі-яка неп
риємна подія або
при
го
да? - спи
та
ла Хрис
ти
на й
хи
т
ро осміхну
лась.
«Невже во
на знає? Брат чеп
-
ляється, щоб ска
за
ти… Пев
но,
знає… І хто б пак оце ска
зав їй?»
- ду
мав Фе
сен
ко.
Христина на
си
лу вдер
жу
ва
лась
од сміху, аж по
чер
воніла, на ви
-
ду.
-
Є парт
нер! - гук
нув Бо
ро
дав
-
кін.
-
Просимо до на
шо
го са
ло
ну! Це
наш са
лон, - обізва
лась ко
кет
но
Бо
ро
давкіна. Фе
сен
ко увійшов у
той са
лон і скри
вив гу
би.
-
Та й труд
но ж до вас дос
ту
пи
-
тись! - по
чав Фе
сен
ко. - До вас
сте
ж
ка за
рос
ла тер
ном та бу
дя
-
ка
ми.
-
А ви ду
ма
ли, що так-то лег
ко
дос
ту
пи
тись до дам? По
коліть
лиш пе
редніше свої но
ги тер
ном
та ко
люч
ка
ми, - за
ще
бе
та
ла Хри
с
-
ти
на.
Фесенко зга
дав тер
ни та ко
лю
-
ч
ки по до
розі до Сані й ле
ге
се
-
нько зітхнув.
-
Ну! для Фе
сен
ка стеж
ки до
паннів не за
рос
ли тер
ном, - обі
з
-
ва
лась Бо
ро
давкіна, приж
му
рив
-
ши свої карі блис
кучі оч
ки. Во
на
за
ли
ши
ла рум'яні гу
би й пильно
ди
ви
лась на рівні, на
че на
мальо
-
вані Фе
сен
кові бро
ви.
Фесенко гор
до
ви
то підвів го
ло
-
ву, не
на
че хотів ска
за
ти: «Не бо
-
юсь ко
лю
чок! Побіждаємо! Не
мо
ж
на всто
ять про
ти ме
не!»
-
Ви не ди
вуй
тесь, що я виб
ра
ла
собі та
ку прос
теньку дач
ку не
літо, - ска
за
ла Бо
ро
давкіна. - Да
-
ч
ка прос
та, але який звідсіль ви
-
г
ляд на мо
ре! От при
дивіться
ли
шень! - з зав
зят
тям ска
за
ла
Бо
ро
давкіна й по
ка
за
ла білою
ма
ленькою руч
кою на мо
ре. На
ру
ках блис
ну
ли зо
лоті перстні,
бо… во
на й їх зу
мис
не по
ка
за
ла.
Вигляд з ґанку був й справді га
-
р
ний. По обид
ва бо
ки розс
ту
пи
-
лись дві круті го
ри, і між ни
ми,
че
рез бал
ку, синіло мо
ре, не
на
че
вправ
ле
не в ра
ми. По бе
резі й в
морі стриміло в ха
отичнім без
-
ладді каміння. Горб, на кот
ро
му
сто
яла да
ча, був кру
гом вни
зу
ніби обп
лу
та
ний ме
ре
жа
ми та
не
во
да
ми, як па
ву
тин
ням. Мокрі
ме
режі та поп
лав
ки сох
ли на
сонці й лисніли, не
на
че об
си
пані
іскра
ми. В бе
резі сто
яли чов
ни.
В чов
нах дріма
ли смуг
ляві гре
ки
в ря
бих, синіх та чер
во
них курт
-
ках, об
ши
тих шнур
ка
ми уся
ко
го
кольору. Ри
бал
ки уди
ли ри
бу
скрізь між камінням. Виг
ляд був
ве
се
лий, жи
вий, освіче
ний га
ря
-
чим світом півдня.
-
А що, гар
на кар
ти
на? - знов
ска
за
ла Бо
ро
давкіна.
-
Гарна, гар
на, див
но гар
на. Які
здо
рові поп
лав
ки ко
ло ме
реж та
не
водів! Зовсім не
на
че ба
риль
-
ця, - ска
зав Фе
сен
ко флег
ма
тич
-
но.
-
Вже й ви наг
ляділи кра
су! Гля
-
ньте на бе
рег, на мо
ре! - ска
за
ла
з па
лом Бо
ро
давкіна й знов мах
-
ну
ла ма
ленькою ру
кою на мо
ре.
-
Гарне й мо
ре, чорніє, як чор
-
ни
ло, - обізвав
ся Фе
сен
ко.
-
А чи ви дов
го б ви
дер
жа
ли,
як
би вам до
ве
лось дов
гий час
по
сидіти отут, в цих ко
люч
ках,
та ди
ви
тись на цей виг
ляд на
мо
ре? - ска
за
ла Хрис
ти
на.
-
Не знаю. День або два, - ска
зав
Фе
сен
ко, кот
ро
му бу
ло бай
ду
же
за ті кар
ти
ни мо
ря.
Христина пус
ти
ла шпильку Бо
-
ро
давкіній. Бо
ро
давкіна втя
ми
-
ла це. Ті бро
ви на
су
пи
лись, і між
ни
ми миг
ну
ли ле
генькі зморш
-
ки.
-
Мені не со
рок літ, а тільки
два
д
цять п'ять. Я ще не втра
ти
-
ла по
чу
ван
ня кра
си при
ро
ди, -
да
ла здачі Бо
ро
давкіна Хрис
ти
-
ні; во
на на
тяк
ну
ла Фе
сен
кові,
що Хрис
ти
на, хоч гар
на й на ви
-
ду не ос
тар
ку
ва
та, але вже до
-
волі-та
ки ста
ра підтоп
та
на со
-
ро
калітня панія.
-
Та й мені ще не
ма со
ро
ка, але
ко
люч
ки все-та
ки ко
люч
ки, -
обізва
лась Хрис
ти
на.
-
То чо
го ж ви си
ди
те в ко
люч
-
ках? - спи
тав Фе
сен
ко в Хрис
ти
-
ни.
-
З нудьги, щоб, бач
те, з нудьги
хоч тро
хи по
ко
ло
тись… Після
цих ко
лю
чок Одес мені стає тро
-
хи кра
щий. Я не люб
лю од
но
то
-
н
ності, - ска
за
ла Хрис
ти
на. - Де
-
нь в ко
люч
ках, а два в ро
жах, то
й рожі зда
ва
ти
муться кра
щи
ми
й па
хучіши
ми. Еге так?
-
Ой, який виг
ляд з мо
го са
ло
ну,
- ко
кет
ко кри
ча
ла Бо
ро
давкіна. -
Як тільки зир
ну на мо
ре, то за
-
раз пісня йде мені на дум
ку.
Бородавкіна й справді ду
же лю
-
би
ла мо
ре, лю
би
ла й співи. В неї
бу
ла по
етич
на вда
ча, хоч во
на
бу
ла пус
тенька собі й ко
кет
ка.
Але во
на лю
би
ла ще й до то
го
поч
ва
ни
тись пе
ред людьми сво
-
їм по
етич
ним нап
рям
ком, побі
-
ль
шу
ва
ла йо
го, вис
тав
ля
ла на
-
по
каз, як пан
ни ча
сом вис
тав
ля
-
ють на
по
каз ма
леньку руч
ку або
ніжку в ма
ленько
му че
ре
вич
ку.
Бородавкіна ки
ну
ла очи
ма на
чорні Фе
сен
кові бро
ви й заспіва
-
ла: «Місяць пли
ве уночі в не
бе
-
сах». Не мо
ре, а ті бро
ви те
пе
-
реч
ки ки
ну
ли їй на дум
ку пісню.
Фесенка не лю
би
ли чесні мо
ло
-
ді роз
виті ро
зу
мом пан
ни, але
за
те лег
ко
важні і лег
ко
думні па
-
н
ни й да
ми так і лип
ли й гор
ну
-
лись до йо
го.
-
Кузино! ви не до
но
си
те в то
-
нах на пів-арши
на, - сар
кас
тич
-
но ска
за
ла Хрис
ти
на.
Христина хоч і бу
ла тро
хи різка
на сло
вах і навіть бу
ла здат
на
вструг
ну
ти ди
ку штуч
ку, але чу
-
до
во гра
ла на ро
ялі й тя
ми
ла
му
зи
ку. Бо
ро
давкіна навіть не
зна
ла нот і співа
ла, як співа
ють
сільські дівча
та, хоч ма
ла го
лос
ду
же гар
ний.
Бородавкіна не
на
че не чу
ла, що
ска
за
ла Хрис
ти
на, не вва
жа
ла на
це й співа
ла далі, пог
ля
да
ючи
Фе
сен
кові в очі. Бо
ро
давкін теж
лю
бив співа
ти, але мав ду
же рі
-
зкий го
лос. Він по
чав приспіву
-
вать й вто
ру
ва
ти і за
дер
чав, як
та стру
на, якою кушнірі б'ють
вов
ну.
Жінці хотілось, щоб Фе
сен
ко
слу
хав тільки її го
ло
сок.
-
Сергію Сте
па
но
ви
чу! пе
рес
та
-
нь-бо! - крик
ну
ла сер
ди
то Бо
ро
-
давкіна.
Бородавкін за
мовк.
-
Страх не люб
лю, як мені хто
пе
ре
ба
ран
чає та за
ва
жає! - го
во
-
ри
ла сер
ди
то Бо
ро
давкіна й
знов по
ча
ла то
неньким м'яким
го
ло
соч
ком: «А ми під ри
баль
сь
-
кою ха
тою сиділи, сиділи й мов
-
ча
ли уд
вох, уд
вох!» - тяг
ла Бо
ро
-
давкіна й ди
ви
лась своїми со
ло
-
деньки
ми очи
ма прос
тo в очі
Фе
сен
кові.
Одначе Фе
сен
кові очі не вда
ва
-
лись на той м'який го
ло
сок; він
пильно розг
ля
дав пиш
ну шов
-
ко
ву блу
зу на Хрис
тині. Блу
за
бу
ла до
ро
га, сіро
го делікат
но
го
кольору.
По блузі бу
ли роз
ки
дані по
льо
-
ві маківки, не
на
че тільки що ви
-
р
вані на полі в житі. Блу
за вкри
-
ва
ла пишні гру
ди та бюст, пов
-
ний, як в Діани. Бо
ро
давкіна та
-
ки вислідку
ва
ла стеж
ку, по ко
-
трій побігли Фе
сен
кові очі.
-
Вибачайте, Фе
сен
ку, що я де
-
мо
к
рат
ка: не вби
ра
юсь в шов
ко
-
ві блу
зи на дачі та ще й в бу
день,
я взя
ла на ку
пан
ня тільки дві
прос
тенькі блуз
ки.
Фесенко нічо
го не про
мо
вив і
тільки пос
та
вив рот, як бук
ву о:
не знаю, мов, чи то доб
ре, чи по
-
га
но.
-
Мама при
вез
ла в скрині аж сім
блуз, - за
ле
пе
та
ла ма
ленька до
-
неч
ка Бо
ро
давкіних, Зю
зя, - бо в
тижні сім день: по
неділок, вівто
-
рок, се
ре
да…
Ніхто не звер
нув ува
ги на ди
-
тячі сло
ва; усі не
на
чеб
то їх не
чу
ли. Од
на
че Зю
зя вда
ла
ся в
сво
го та
ту
ня й по
ча
ла ви
ка
зу
ва
-
ти й інші до
мові сек
ре
ти.
-
Тьотя Хрис
тя да
ла нам на че
-
ре
ви
ки сто кар
бо
ванців, а ма
ма
спра
ви
ла собі ок
са
ми
то
вий бур
-
нус та на
ку
пи
ла ка
пе
люшів з пе
-
ра
ми. А пе
ра такі здо
рові! здо
-
рові та зак
ру
чені, як у на
шо
го
півня хвіст, - ле
пе
та
ла Зю
зя.
-
Одарко! Йди та візьми ди
ти
-
ну! Час її на
поїти чаєм, - гук
нув
на ба
бу Бо
ро
давкін. Він бо
яв
ся,
щоб ма
ленька Юд
ка не ви
ка
за
ла
яких ще цікавіших сек
ретів.
Коло две
рей сто
яла Одар
ка. Во
-
на прибігла й по
тяг
ла за ру
ку
Зю
зю, сти
да
ючи дівчин
ку: «А,
бе! По
га
но! о, бе! що то ти го
во
-
риш? о, бе! ов
ва! не го
во
ри так!»
- сти
да
ла ба
ба ма
леньку дівчин
-
ку. Щоб за
тер
ти ди
тя
чу неп
ри
є
-
м
ну роз
мо
ву й на
тя
кан
ня, Бо
ро
-
давкін по
чав роз
мо
ву за Ма
ню
Нав
роцьку.
-
Жінко! - обер
нув
ся Бо
ро
дав
-
кін до жінки. - Скільки ти
сяч по
-
к
ла
ла в банк Нав
роцька для сво
-
єї доч
ки Мані?
-
Двадцять п'ять ти
сяч, - ска
за
-
ла Бо
ро
давкіна. - Я са
ма ба
чи
ла
на свої очі, як во
на за
пи
су
ва
ла.
Біле
ти її дані на схо
ван
ку в банк.
Фесенко підвів бро
ви ви
со
ко й
нас
то
ро
чив ву
ха.
«Правда, пев
но, прав
да, ко
ли й
Бо
ро
давкіна ба
чи
ла; ця, надісь,
не збре
ше», - по
ду
мав Фе
сен
ко.
-
Гей, ви, ка
ва
ле
ри! не знаєте,
де ра
ки зи
му
ють, - обізва
лась
Хри
с
ти
на, обер
та
ючись до Фе
се
-
н
ка. - Фе
сен
ку! в вас очі ясні, як
брильянти, але, ма
буть, у вас по
-
лу
да на очах, що ви нічо
го не ба
-
чи
те й не примічаєте.
Фесенкові не спо
до
бав
ся та
кий
кру
тий комплімент; він змор
-
щив бро
ви, підняв но
са й скри
-
вив гу
би набік.
Різкі Хрис
ти
нині комплімен
ти
йо
го зас
ти
ла
ли тро
хи й збен
те
-
жи
ли.
-
Вибачайте! в ме
не очі без по
-
лу
ди, - ска
зав Фе
сен
ко й зняв пе
-
нс
не.
-
Ви га
няєтесь за Са
нею. Що ви
знай
шли в неї путнього? - по
ча
-
ла Бо
ро
давкіна. - Ні до
лад
ної й
по
каз
ної пос
таті, ні бюс
та. Чва
-
ниться раз у раз своїм ро
зу
мом
та но
ситься з тою на
укою, як
ста
рець з пи
са
ною тор
бою.
Бородавкіна підня
ла го
ло
ву й
вип
ну
ла свій бюст. Ди
вись, мов
-
ляв, чи та
кий же бюст в твоєї
Сані, як у ме
не?
-
Сватайте Ма
ню Нав
роцьку. Ви
знаєте, що я повіто
ва сва
ха, -
ска
за
ла Хрис
ти
на. - До Сані ви не
дос
та
не
те, як не дос
та
не
те зу
ба
-
ми сво
го ліктя.
«Ой, го
во
рить, на
че сільська
мо
ло
ди
ця! Зовсім зди
чавіла в
сте
пах оця ко
лиш
нясь інсти
тут
-
ка», - по
ду
мав Фе
сен
ко й го
лос
-
но засміявся.
-
До Сані тре
ба дов
ших зубів, -
тяг
ла далі Хрис
ти
на. - В Ко
маш
-
ка довші зу
би, ніж у вас. А ви бе
-
ріть Ма
ню: двад
цять п'ять ти
сяч
і дім! Ццц!..
«Двадцять п'ять ти
сяч і дім, -
по
ду
мав Фе
сен
ко. - Прав
ду ка
же
оця по
то
ро
ча; тре
ба сва
тать ді
-
вчи
ну, бо хтось не
за
ба
ром вхо
-
пить, як шу
ляк кур
ча».
І він був ла
ден бігти до Нав
ро
-
цьких і та
ки за
раз про
си
ти Ма
-
ни
ної ру
ки.
Бородавкін дос
тав кар
ти й ки
-
нув на стіл.
-
А по
ки що пе
ре
киньмо ли
ше
-
нь кар
та
ми разів зо два, зо три, -
ска
зав Бо
ро
давкін. - А ви, Фе
сен
-
ку, та
ки ска
же
те мені про ті…
ли
с
ти.
-
Добре, доб
ре, доб
ре! не
хай ко
-
лись потім… - ска
зав Фе
сен
ко.
-
За які це лис
ти? - спи
та
ла Хри
-
с
ти
на і знов якось хит
ро осмі
-
хну
лась.
-
Та то нісенітни
ця. - обізвав
ся
Фе
сен
ко.
В Бо
ро
давкіна аж очі біга
ли, аж
горіли. Хрис
ти
на зир
ну
ла на йо
-
го й за
ре
го
та
лась.
«Пограю в кар
ти тим ча
сом, бо
в Нав
роцьких са
ме си
дить Ко
ма
-
ш
ко. Не хотілось би мені з ним
сти
ка
тись, - ду
мав Фе
сен
ко. - Со
-
н
це ста
не на вечірньому прузі,
тоді піде
мо до Нав
роцьких й ви
-
п
ре
мо звідтіль Ко
маш
ка».
Фесенкові ви
па
ла парт
не
ром
Хрис
ти
на, але те
пер йо
му бу
ли
не в думці кар
ти. Він ки
дав ни
-
ми зне
хо
тя, грав нев
важ
ли
ве і
ро
бив стра
шенні по
мил
ки.
«Двадцять п'ять ти
сяч, ще й
дім, та ще й гар
ненький дім!» -
ми
готіло в йо
го го
лові, і за
ва
жа
-
ло йо
му, й не да
ва
ло звер
та
ти
ува
гу на кар
ти.
Карти летіли на стіл, а пе
ред
Фе
сен
ко
ви
ми очи
ма на зе
ле
но
-
му сукні, ніби цят
ки, ми
готіли
асиг
нації кольору ве
сел
ча
но
го,
цілі ку
пи асиг
націй, срібла, че
-
рвінців. Червінці тілки дра
ту
ва
-
ли йо
го гру
бу фан
тазію.
«Наберу гро
шей, піду вго
ру по
службі, вхоп
лю в ру
ки ви
со
кий
адміністра
тив
ний пост. Мені да
-
дуть за служ
бу конфіско
вані од
по
ляків, будлі-де на Во
лині або
на По
долі, се
ла, ліси…»
Фесенко усе ма
рив, не
на
че ні
-
чо
го не чув, ки
дав кар
та
ми, як
спр
о
сон
ня. Мрії сно
ви
га
ли при
-
чеп
ли
во в йо
го го
лові без
пе
рес
-
тан
ку.
«Куплю дім в Одесі з мар
му
ро
-
ви
ми схо
да
ми; схо
ди вис
те
лю
до
ро
ги
ми ки
ли
ма
ми, обс
тав
лю
усі східці пальма
ми. На две
рях
пос
тав
лю швей
ца
ра з бо
ро
дою
до по
яса в зо
ло
тистій лівреї…
Де
р
жа
ти
му гар
ну ка
ре
ту, куп
лю
баскі коні, щоб чор
та
ми гну
ли
шиї, щоб зміями летіли по Одесі!
Зля
жусь в ка
реті з га
ванською
си
га
рою в зу
бах, роз
тяг
ну но
-
ги…»
Фесенко вип
нув гру
ди, прос
тяг
під стіл но
ги й торк
нув Бо
ро
-
давкіну в че
ре
ви
ки. Бо
ро
давкіна
приж
му
ри
ла до йо
го очі й со
ло
-
денько осміхну
лась. Він навіть
то
го не примітив.
«Найму до
ро
го
го ку
ха
ря; ма
де
-
ру ви
пи
шу прос
то з ост
ро
ва Ма
-
де
ри, хе
рес з Іспанії. Куп
лю цей
горб і пос
тав
лю да
чу, як ця
ць
-
ку… Або на дідька мені да
ча!
Поїду в Рим, в Не
аполь, в Па
риж.
Поїду в Англію їсти прав
диві бі
-
фштек
си. Звідтіля заїду в Не
а
по
-
ль на ви
ног
рад та апельси
ни. За
-
вер
ну в Іспанію до ан
да
лу
зя
нок.
Ка
жуть, в Ан
да
лузії во
гонь-дів
-
ча
та! Ух!
Жінка не
хай си
дить до
ма та
ма
лює кар
ти
ни… Під'їду ка
ре
-
тою до гу
бер
на
то
ра. Швей
цар
ска
же: «Ва
ше пре
вос
хо
ди
тельс
т
-
во! йо
го пре
вос
хо
ди
тельство вас
ждуть!» Гу
бер
на
тор вибігає до
ме
не, дрібненько сту
па
ючи, ха
-
пає ме
не за ру
ку обо
ма ру
ка
ми.
Ви
хо
дить гу
бер
на
тор
ша, ро
бить
мені оч
ки… Бу
ду во
ди
тись з ге
-
не
ра
ла
ми, сам ста
ну ге
не
ра
лом!
Фу, фу! По
ка
жу ж я шик! І за нас
світ не
за
ба
ром за
го
во
рить! При
-
гніти
мо тоді Ко
машків до самісі
-
нької землі; кла
няй
тесь, мов,
нам! пла
зуй
те ко
ло на
ших ні
-
жок!»
-
Чи ви осліпли? чи ви спи
те? А
мо
же й здуріли? Оце ди
во, та й
годі! Чи ти ба! Як ви граєте? В
яку масть ви хо
ди
те? На
що жир,
ко
ли тре
ба дзвінки або ви
на? -
ре
пе
ту
ва
ла сер
ди
то Хрис
ти
на. -
Це, ма
буть, двад
цять п'ять ти
сяч
вас за
па
мо
ро
чи
ли.
«Добре вга
дує оця ле
да
щи
ця», -
по
ду
мав Фе
сен
ко не
на
че про
ки
-
нув
шись. Фе
сен
ко стра
шен
но
про
г
рав
ся в той раз. Бо
ро
давкін
з ве
се
ленькою міною на ви
ду
загріб виг
рані гроші; він мав за
-
га
лом по
ло
ви
ну своїх за
робітків
з карт і хар
чу
вав сім'ю ти
ми до
-
дат
ка
ми до служ
бо
вих за
робі
т
-
ків.
X
Покинувши Фе
сен
ка та Бо
ро
да
-
вкіна, Ко
маш
ко з Мав
родіним
шви
денько пішли ву
ли
цею на
го
ру до мо
нас
тирської гос
ти
ни
-
ці. Ко
маш
ко, розд
ра
то
ва
ний на
-
хаб
ним Фе
сен
ком, дов
го не міг
зас
по
коїтись. Він не йшов, а сли
-
вень біг на го
ру. Мав
родін лед
ве
всти
гав поспіша
ти за ним.
-
Вікторе Ти
то
ви
чу! Чо
го це ви
так біжи
те? - спи
тав в йо
го Мав
-
родін і при
дер
жав за ру
ку. Я лед
-
ве поспішаю за ва
ми.
-
Втікаю од ли
хо
го чо
ловіка, -
обі
звав
ся Ко
маш
ко. - Та
кий мо
-
ло
дий хло
пець, тільки що вий
-
шов з універ
си
те
ту, а вже та
кий
на
хаб
ний, та
кий збав
ле
ний!
Один вид та
ко
го нікчем
но
го чо
-
ловіка збу
рює усю ду
шу.
-
Вікторе Ти
то
ви
чу! Не зачіпай
-
те ви ото
го Фе
сен
ка, - ска
зав Ма
-
в
родін. - Ви знаєте, який те
пер
не
без
печ
ний час. Оці Фе
сен
ки
по
ко
па
ють кру
гом вас ями, а ви
нез
чуєтесь, як впа
де
те в ті ями.
-
Як не зачіпа
ти! Тре
ба би
ти йо
-
го, по чо
му влу
чиш, тре
ба ка
ту
-
ва
ти ли
хих лю
дей; пи
са
ти за їх,
кри
чать на ввесь світ, щоб лю
де
зна
ли їх, сте
рег
ли
ся їх, ка
ра
ли
гро
мадським осу
дом, - го
во
рив
Ко
маш
ко го
лос
но на усю ули
цю.
-
Голубчику! не кричіть, бо те
-
пер і стіни й оці мир
шаві акації
слу
ха
ють. Ви лю
ди
на пал
ка, щи
-
ра, одк
ри
та, а ці лю
де хитрі, по
-
тай
ні. Те
пе
реч
ки навіть такі нік
-
чемні не
ве
личкі людці, як, при
-
міром, Фе
сен
ко, з'їдять вас без
солі… Ми втра
ти
мо луч
чих лю
-
дей, лю
дей інтелігент
них, і нічо
-
го не вдіємо, - обізвав
ся Мав
ро
-
дін сти
ха.
-
Невже нам тільки мов
ча
ти та
ди
ви
ти
ся! - обізвав
ся Ко
маш
ко
вже тихіше. - Ку
ди не глянь, ск
-
рі
зь ба
чиш здирст
во, не
чесність,
гру
бу ма
теріальність, егоїстич
-
ні
сть або ба
чиш при
шиб
ле
них
лю
дей, лю
дей нуж
ден
них, убо
-
гих. І тільки де-не-де бли
щать
вогні…
-
І ті вогні згас
нуть, бо їх по
га
-
сять, як не бу
де
те сте
рег
тись. Я
син грецько
го куп
ця й ро
зумію,
як тре
ба в житті бра
тись на хит
-
рощі, щоб не заг
руз
ну
ти в багні,
- обізвав
ся Мав
родін.
-
Я й за
був, що ви хит
ро
ум
ний
Уліс. Але я бо
юся, щоб ви ча
сом з
своїми хит
ро
ща
ми не при
таїли
-
ся та й не зас
ну
ли з своїми іде
-
ала
ми десь у за
кут
ку. Тре
ба вой
-
ду
ва
тись, бо
ро
тись та вик
ру
чу
-
ва
тись. Те
пер час бо
ротьби, -
ска
зав Ко
маш
ко.
-
Не час одк
ри
тої борні те
пер.
Про
лазьте то ско
ком, то бо
ком
поміж Фе
сен
ко
ви
ми та інши
ми
яма
ми, то, мо
же, щось і зро
би
мо
для письменст
ва, для на
ро
ду,
для йо
го просвіти та ма
теріа
ль
-
но
го доб
ро
бут
тя.
-
Хитрий ви з біса! - ска
зав Ко
-
маш
ко.
Він вже тро
хи про
хо
лов і зас
по
-
коївся. Спи
нив
шись під акація
-
ми, він ски
нув ка
пе
люш і об
тер
хус
точ
кою га
ря
чий піт з ло
ба.
Приятелі розійшли
ся. Ко
маш
ко
пішов до Нав
роцьких. Мав
родін
по
вер
нув гу
ля
ти над мо
ре. До
Бо
ро
давкіна він не пішов, щоб
ча
сом не стик
ну
тись з Фе
сен
-
ком.
Комашко зай
шов в но
мер і не
зас
тав Нав
роцьких до
ма. Гор
ни
-
ч
на ска
за
ла, що па
ни пішли гу
-
ля
ти на го
ри над мо
ре, а пан
ни
побігли ку
па
тись.
Комашко пішов че
рез мо
нас
ти
-
р
ський го
род і і вглядів над го
-
рою ста
ро
го Нав
роцько
го та йо
-
го жінку. Во
ни сиділи на ка
мені
й ди
ви
лись на мо
ре. Він побіг до
їх. «Якраз ви
пав доб
рий час по
-
го
во
ри
ти з ста
ри
ми на
са
моті за
свою спра
ву», - по
ду
мав Ко
маш
-
ко.
-
Добривечір вам! - про
мо
вив
Ко
маш
ко, кла
ня
ючись Нав
роць
-
кій та Нав
роцько
му.
-
Доброго здо
ров'ячка! От нес
-
подіва
ний і завж
ди і сподіва
ний
для ме
не гість! - ска
зав Нав
роць
-
кий, схо
пив
шись з місця й по
да
-
ючи йо
му обидві ру
ки.
Комашко привітав
ся до Нав
ро
-
ць
кої. Во
на по
ка
за
ла хо
лод
ним
пог
ля
дом, хо
лод
ною міною, що
Ко
маш
ко був для неї не тільки
нес
подіва
ний, але й не
ба
жа
ний
гість.
-
Сідайте, будьте лас
каві, ко
ло
нас, про
ти не
ба на землі, як ка
-
жуть на селі: отут на ка
мені, -
ска
зав Нав
роцький.
Комашко сів по
руч з Нав
роць
-
ким.
Навроцька пин
дю
чи
лась і ди
-
ви
лась пильно на мо
ре, не
на
че
во
на вгляділа там якесь ди
во.
-
Чи дав
но вер
ну
лись з Ки
ши
-
не
ва? - спи
тав Ко
маш
ко в Нав
-
роцько
го.
-
Вчора. По
за
ла
ту
вав де
які дір
-
ки в кан
це
лярії та й ма
хо
нув на
Ве
ли
кий Фон
тан до своїх, - ска
-
зав Нав
роцький. - На ли
хо, ще й
предсіда
тель наш мах
нув на ці
-
ле літо за гра
ни
цю; ро
бо
ти в ме
-
не по самісіньку шию.
-
А де ж Олек
санд
ра Ха
ри
тоні
в
-
на та Марія Ха
ри
тонівна? - спи
-
тав
ся Ко
маш
ко.
«Нащо йо
му моя Ма
ня зда
ла
ся?
Чи не ду
має він ча
сом прис
ва
та
-
тись до моєї Мані? Ма
буть, про
-
чув та роз
ню
хав, що в неї двад
-
цять п'ять ти
сяч при
да
но
го… Я
йо
му по
ка
жу Ма
ню!» - ду
ма
ла
На
в
роцька, на
су
пив
ши бро
ви.
-
Харитоне Ки
ри
ло
ви
чу! Я при
-
й
шов до вас з ве
ли
ким зад
ля ме
-
не інте
ре
сом. Я люб
лю Олек
сан
-
д
ру Ха
ри
тонівну і про
шу в вас її
ру
ки. Про
шу за це й вас, Раїсо
Ми
хай
лівно, - обер
нув
ся Ко
маш
-
ко до Нав
роцької з делікат
ності.
-
Голубчику! Вікто
ре Ти
то
ви
чу!
- крик
нув Нав
роцький і схо
пив
-
ся з місця. - Кра
що
го зя
тя для
своєї Сані я й не ба
жаю.
Комашко встав і собі з місця.
На
в
роцький об
няв йо
го й тричі
поцілу
вав.
«Ще й цілується… Ото ве
ли
ка
радість! Чи то вар
то?» - по
ду
ма
-
ла Нав
роцька.
-
А ви, Раїсо Ми
хай
лівно, не бу
-
де
те про
ти ме
не? - спи
тав
ся Ко
-
маш
ко в Нав
роцької.
-
Я?.. Я нічо
го не маю про
ти вас.
Та я й не ма
ти для Сані. Во
на ме
-
не ні в чо
му не слу
хає і в цьому
ділі, на
пев
но, не пос
лу
хає, - ска
-
за
ла Нав
роцька, цідя
чи сло
ва
не
на
че че
рез гус
тий ціди
лок.
-
Хоч бу
де з ким по
го
во
ри
ти по
щи
рості, - ска
зав Нав
роцький. -
А то знаєте, як у нас бу
ває: гм…
гм… з па
на
ми го
во
ри, та й бійся;
з то
ва
ри
ша
ми го
во
ри по
ло
вин
-
кою язи
ка; з на
чальством го
во
-
ри тільки кінчи
ком язи
ка; з чу
-
жи
ми го
во
ри обач
но й сте
ре
-
жись; тільки з жін… - ска
зав Нав
-
роцький та й за
мовк і при
ку
сив
язи
ка, зир
нув
ши на жінку ско
са.
«О! вже за
ля
пав не кінчи
ком
язи
ка, а цілим ло
пат
нем до са
-
мої пельки», - по
ду
ма
ла Нав
ро
-
ць
ка.
-
Ота маш
ка
ра на мені при лю
-
дях на
му
ля
ла вже доб
ре що
ки, -
знов обізвав
ся Нав
роцький. - А
пе
ред ва
ми, Вікто
ре Ти
то
ви
чу,
ме
ні якось вольніше го
во
рить.
Са
ня вас лю
бить, - я це знаю,
але, бач
те, в те
перішніх де
яких
ді
вчат увійшов який
сь но
вий
дух, хоч дух не злий; во
на мо
ро
-
чить ме
не з ти
ми ви
щи
ми кур
са
-
ми. При
па
ла їй охо
та вчи
тись в
універ
си
теті.
-
Я за це знаю. І цей універ
си
тет
став мені на до
розі до щас
тя.
Але я не про
ти універ
си
те
ту, -
ска
зав Ко
маш
ко.
-
А я б хотів, щоб моя Са
ня не
втра
ти
ла вас; бу
де мені шко
да
вас, - ска
зав Нав
роцький і чо
гось
зас
му
тив
ся. - Ска
за
ти прав
ду, Са
-
ня та
ки лю
бить пос
та
ви
ти на
своєму, бо во
на та
ки нез
дат
ли
ва,
а я їй ні в чо
му доб
ро
му не спи
-
няю й не за
ва
жаю їй.
В той час по вузькій стежці, що
ви
ла
ся по крутій горі, йшли з ку
-
пан
ня Са
ня та Ма
ня з гор
нич
-
ною.
Навроцький вглядів їх і мах
нув
до їх ру
кою: йдіть, мов, швид
ше,
гос
тин
ця дам. Пан
ни вий
шли на
го
ру. Ко
маш
ко побіг їм на
зустріч
і привітав
ся до їх. Він гля
нув на
Са
ню, і йо
го зда
ви
ло ко
ло сер
ця.
Са
ня зблідла, схуд
ла. Що
ки по
за
-
па
да
ли, очі при
гас
ли, і тільки на
се
ре
дині блідих уст при
таївся
ру
м'янець, не
на
че на лис
точ
ках
рожі в осе
ред
ку, що в'яне й по
си
-
хає на сонці в стра
шен
ну спе
ку.
«Ще місяць пе
ред цим бу
ла сві
-
жа, як квітка цвіла, а те
пер та
ка
ста
ла, як квітка в'яла», - по
ду
мав
Ко
маш
ко й зітхнув. Він про
чи
-
тав на її блідо
му ви
ду, як у прозі
-
рній книжці, усі му
ки, які во
на
пе
ре
терпіла за той місяць, до
га
-
давсь, що во
на ду
же пе
ре
пе
ча
-
ли
лась.
Тілиста Ма
ня сіла, при
ту
ли
лась
до ма
ми
но
го пле
ча й од
са
пу
ва
-
ла. Са
ня ніби впа
ла на камінь ко
-
ло батька.
-
Саню, моя ди
ти
но! Віктор Ти
-
то
вич про
сить твоєї ру
ки. Я кра
-
що
го зя
тя для се
бе не ба
жаю.
Що ти ска
жеш нам на ці сло
ва? -
спи
тав батько в Сані.
Саня те
пер при
ди
ви
лась до Ко
-
маш
ка при світі сон
ця. Він сто
яв
пе
ред нею з блідим ли
цем, з за
-
па
ли
ми очи
ма. Гост
рий блиск
йо
го очей згас. Во
на вга
да
ла по
йо
го очах усі му
ки йо
го сер
ця й
тро
хи не зап
ла
ка
ла.
-
Вікторе Ти
то
ви
чу! Ви знаєте
мої дум
ки, мої мрії, мої ба
жан
ня.
Я не пос
туп
люсь ни
ми ні за яке
щас
тя в світі, бо я на
ва
жи
лась
до
бу
тись сво
го, - ска
за
ла Са
ня.
-
Бачте, моя Са
ня тро
хи упер
та
й не ду
же-то здат
ли
ва, але во
на
прав
ди
ва лю
ди
на, - обізвав
ся
На
в
роцький. - Са
ню, ти тікаєш
од сво
го щас
тя, - ска
зав ста
рий і
за
ду
мав
ся, по
хи
лив
ши го
ло
ву.
Усі за
мовк
ли. Са
ня ди
ви
лась
вниз на об
горілу од сон
ця зем
-
лю. Усі не
на
че звідкільсь жда
ли
од
повіді, а од
повідь не над
хо
ди
-
ла.
-
Я ла
ден для вас на уся
ку жерт
-
ву, - обізвав
ся Ко
маш
ко. - По
ка
-
жіть мені на ту жерт
ву, і я її для
вас при
не
су.
-
Ви мій во
рог. До
ки вас не зна
-
ла, я бу
ла щас
ли
ва. Ви вкра
ли
спокій моєї душі, мо
го сер
ця, вк
-
ра
ли мої мрії, мої до
рогі, зо
лоті
мрії. В нас був кру
жок з моїх то
-
ва
ри
шок по гімназії. Я зрос
ла
вкупі з ни
ми, вчи
лась з ни
ми. Я
лю
би
ла їх, як своїх сес
тер, бі
л
ь
-
ше од своїх сес
тер… Ми зби
ра
-
лись в Му
раш
ко
вої, чи
та
ли кни
-
ж
ки, на
би
ра
лись просвіти; там
склав
ся наш світог
ляд, наш пог
-
ляд на світ, на жит
тя. Ми пос
та
-
но
ви
ли собі, якою стеж
кою по
-
вин
но йти жит
тя кож
ної з нас.
Де
які з нас прис
вя
ти
ли се
бе ви
-
щій просвіті; де
котрі пос
та
но
ви
-
ли собі йти в на
род; дех
то ха
пав
-
ся за пе
да
гогію. То був наш рай!
Які зо
лоті мрії роєм ви
ли
ся в на
-
ших го
ло
вах! Я бу
ла по-своєму
щас
ли
ва. А ви во
ро
гом увійшли
в мій рай і вкра
ли мій спокій,
вкра
ли моє щас
тя, - го
во
ри
ла Са
-
ня, і її го
лос зат
ру
сивсь якось
жа
лібно.
Вона схо
пи
лась з місця й бу
ла
лад
на утіка
ти. Ко
маш
кові зда
ло
-
сь, що во
на хо
че бігти над кру
чу.
Він знав її нер
во
ву, по
рив
час
ту
вда
чу, стри
во
жив
ся й не
доб
рохі
-
ть вхо
пив її за ру
ку.
-
Олександро Ха
ри
тонівно! Я
по
ки
ну місце. Ми по
ка
таємо в
Пе
тер
бург. Я на
пи
таю там скар
-
бо
ву чи будлі-яку іншу служ
бу.
Бу
де
те хо
дить на кур
си, тільки
не ки
дай
те ме
не, - про
мо
вив Ко
-
маш
ко з та
ким па
лом, що Са
ня
од
ра
зу зблідла.
Вона в од
ну мить зро
зуміла, що
Ко
маш
ко при
но
сить для неї ве
-
ли
ку жерт
ву й більшої не мо
же
при
нес
ти. Очі в неї блис
ну
ли ра
-
дісно, не
на
че сон
це виг
ля
ну
ло з-
за хмар в негідь та сльоту.
-
Коли так, то я ва
ша навіки, -
ска
за
ла Са
ня й по
да
ла Ко
маш
ко
-
ві обидві ру
ки. Нав
роцький вс
-
тав і поцілу
вав доч
ку, а потім по
-
цілу
вав Ко
маш
ка.
-
От і доб
ре! - про
мо
вив Нав
ро
-
ць
кий. - Гм… гм… Я та
кий ра
-
дий… хоч стань над оцею кру
-
чею та й співай. - Нав
роцька гля
-
ну
ла на йо
го ско
са.
«Здурів ста
рий! ще справді ут
-
не пісні», - по
ду
ма
ла во
на.
-
Неначе ду
ша моя по
чу
ва
ла,
що ви бу
де
те на
шим. Я по
лю
бив
вас од то
го ча
су, як впер
ше по
ба
-
чив вас в своєму домі, Вікто
ре
Ти
то
ви
чу, - обізвав
ся Нав
роць
-
кий. - Та ти б, Са
ню, по
ки
ну
ла
дум
ку про той універ
си
тет; те
-
пер бу
де в те
бе до
ма свій універ
-
си
тет.
-
Ні, та
ту, не по
ки
ну. Я вже зо
-
всім го
то
ва до ек
за
ме
ну. Мені
вже не ви
па
дає за те й го
во
рить,
що ви
ща просвіта потрібна убо
-
гим дівча
там для шмат
ка хліба.
Потрібна во
на усім нам. Ми не
вміти
ме
мо ви
хо
ва
ти дітей, не
вмі
ти
ме
мо роз
ви
ва
ти їх ро
зум,
да
ти доб
рий мо
ральний роз
ви
-
ток, нап
ра
ву…
Саня ско
са пог
ля
ну
ла на Раїсу
Ми
хай
лівну. Нав
роцька вло
ви
ла
той ко
сий пог
ляд і втя
ми
ла на
-
тя
кан
ня…
«Це во
на шпур
ляє в мій ого
род
камінням», - по
ду
ма
ла ста
ра На
-
в
роцька.
-
Зберуться, нап
рик
лад, гості, -
го
во
ри
ла далі Са
ня. - Муж
чи
ни
ба
ла
ка
ють про серй
озні пи
тан
-
ня; мо
лоді па
ничі ви
роб
ля
ють
собі прин
ци
пи, ви
яс
ню
ють собі
уся
кові пог
ля
ди, а жен
щи
ни си
-
дять, раз у раз тільки кліпа
ють
очи
ма й про
па
да
ють з нудьги, бо
нічо
го не ро
зуміють і нічим не
цікав
ляться. Не
дур
но ж во
ни за
-
раз за
ве
дуть роз
мо
ву про те
а
-
тер, за актьорів, за ар
тистів, а
по
тім звер
нуть роз
мо
ву за своїх
гор
нич
них, ку
хо
ва
рок і до
би
ра
-
ю
ться ча
сом і до двірників.
«Їй-богу, стріляє та
ки прос
то в
ме
не! - по
ду
ма
ла Нав
роцька. -
Вчо
ра в нас з Бо
ро
давкіною за
чаєм тільки й мо
ви бу
ло, що за
ку
хо
ва
рок».
-
Ваша прав
да, Олек
санд
ро Ха
-
ри
тонівно, - обізвав
ся Ко
маш
ко.
- Наші пан
ни, як тільки вип
лиг
-
нуть з гімназії..
Старій Нав
роцькій чо
мусь зда
-
ло
ся, що її влу
чи
ла ку
ля в самісі
-
нький лоб. Во
на не стерпіла.
-
Який тон! Хіба пан
ни ко
зи чи
зайці, що во
ни пли
га
ють? - обі
з
-
ва
лась Нав
роцька.
-
Гм… Тро
хи, тро
хи схо
жо, - ска
-
зав Нав
роцький.
-
Як вис
ко
чать з гімназії, то за
-
раз тяг
нуться за арис
ток
ра
тиз
-
мом, - го
во
рив далі Ко
маш
ко. -
Во
ни мріями га
ня
ють по ба
га
-
тих са
ло
нах, ма
рять за убо
ри, їм
тре
ба або мод
ної фран
цузької
мо
ви, або панської офіціальної
ве
ли
ко
руської. Ук
раїнський язик
во
ни ви
ку
рю
ють з до
му, бо ним
го
во
рить прос
тий на
род. Просві
-
че
на ук
раїнка пер
вий во
рог Ук
-
раїни й ук
раїнсько
го на
ро
ду, бо
во
на відрізняє ще в ко
лисці сво
-
їх дітей від на
ро
ду.
Саня гля
ну
ла прос
то в очі ма
чу
-
сі. Нав
роцька по
чу
ти
ла, ніби ку
-
ля вда
ри
ла її в самісіньке сер
це.
-
В ме
не так не бу
де. О, я не ви
-
же
ну на
род
ної мо
ви з своєї сім'ї,
- обізва
лась Са
ня.
«Ще й не вінча
лась, а вже го
во
-
рить за своїх дітей. Про
па
де моя
Ма
ня! Уся
кої не
без
печ
ної нісені
-
тниці отут нас
лу
хається».
Навроцька по
чу
ти
ла, що во
на
уся ніби наскрізь прост
ре
ле
на,
схо
пи
ла свою Ма
ню за ру
ку і
вста
ла з місця.
-
Ходім, Ма
ню, та зго
туємо чай,
ніж маємо га
ятись оту
теч
ки, -
ска
за
ла во
на до своєї доч
ки.
Стара пішла з доч
кою че
рез ви
-
гон, і не
за
ба
ром її й Ма
ни
на пос
-
тать за
ма
нячіли між хрес
та
ми
та мо
ги
ла
ми мо
нас
тирсько
го
кла
до
ви
ща, ку
дою ви
ла
ся стеж
-
ка. Ко
маш
ко ди
вив
ся їм услід і
ду
мав: «Там тобі місце! са
ма вте
-
к
ла од жи
вих лю
дей на мо
ра
ль
-
не кла
до
ви
ще і доч
ку по
тяг
ла;
за
мо
ро
зи
ла жив
цем мо
ло
ду чес
-
ну доб
ру дівчи
ну і з жи
вої, гар
-
ної на вро
ду дівчи
ни зро
би
ла
єги
петську мумію».
Батько з доч
кою та Ко
маш
ком
сиділи й мов
ча
ли.
Червоний світ сон
ця об
лив ви
-
со
кий бе
рег, ви
сокі кручі. Не
бо
бу
ло чис
те, синє, як шов
ко
вий
синій на
мет. Мо
ре лисніло. Си
за
лег
ка імла впа
ла на да
ле
ке мо
ре.
Ти
ша, теп
ло. Якась бла
го
дать
ро
з
ли
лась в небі, на морі й на
землі. Радість, спокій зли
нув на
сер
це мо
ло
до
го Ко
маш
ка. Щас
тя
роз
во
ру
ши
ло йо
го сер
це, за
че
-
пи
ло йо
го гу
манні мрії.
-
Усей вік свій до са
мої смерті
не за
бу
ти мені цього пиш
но
го
ве
чо
ра, - ти
хо й не
на
че сам до
се
бе обізвав
ся Ко
маш
ко. Ці сло
-
ва бу
ли ніби лу
ною йо
го пе
ре
д
-
ніших по
таємних ду
мок, йо
го
щас
ли
вої душі.
«Думи мої не
на
че ле
тять на
кри
лах. Мислі мої шир
ша
ють, се
-
р
це ста
ло га
рячіше, - ду
мав Ко
-
маш
ко. - Я ла
ден вхо
пи
ти в об
ні
-
мо
чок ввесь світ, бо не
на
че вд
-
ру
ге на світ на
ро
див
ся».
-
Добре жи
ти для се
бе, але сто
раз ви
ще й кра
ще жи
ти ще й для
дру
гих лю
дей, нес
ти між лю
де
доб
ро, роз
си
па
ти гу
манні ідеї,
дба
ти за людське щас
тя, жи
ти
для ви
со
ких ідей і вмер
ти за їх, -
знов обізвав
ся Ко
маш
ко, не
на
че
роз
мов
ля
ючи сам з со
бою.
-
Гм… Мо
же, ва
ша й прав
да, -
обі
звав
ся Нав
роцький, - але…
але…
-
Моє сер
це ка
же, що ва
ша пра
-
в
да, - обізва
лась Са
ня.
-
Але, доч
ко, гм… гм… ти та
ки
доб
ре за
го
нис
та, та й, ви, Вікто
-
ре Ти
то
ви
чу, за
го
нисті в ду
мах.
В житті, гм… ко
ли б ви ча
сом не
заг
на
лись… бо в житті - бу
ває
уся
ко
во…
-
Тепер жит
тя людське в нас по
-
ла
ма
не, по
каліче
не, пок
ру
че
не, -
ска
зав Ко
маш
ко.
-
Але, бач
те, гм… тре
ба й для се
-
бе жи
ти, й дба
ти, і се
бе не за
бу
-
ва
ти, - знов обізвав
ся ста
рий.
-
Без за
го
нис
тих лю
дей, без іде
-
алістів не бу
ло б во
рушіння на
-
віть в житті істо
ричнім. Сто
яло
б бо
ло
то й зас
то
ялось би, і в йо
-
му розп
ло
ди
лись би жа
би, та пу
-
го
лов
ки, та усякі га
ди, а чаплі та
бус
ли ди
ба
ли б собі спокій
не
нь
-
ко та ха
па
ли б їх для своєї по
жи
-
ви. Історія й людське жит
тя ча
-
сом ви
ма
га
ють людських жертв,
- ска
зав з па
фо
сом Ко
маш
ко, і
йо
го очі блис
ну
ли; го
лос став го
-
лосніший і твердіший.
-
Воно, бач
те, теє-то, так, але…
гм… луч
чих лю
дей ча
сом па
ли
ли
в ба
гатті, - обізвав
ся Нав
роць
-
кий.
-
Нехай і па
ли
ли, але з то
го по
-
пе
лу повс
та
ла жи
ва си
ла, - ска
-
зав Ко
маш
ко, - а її ніко
ли не спа
-
лять лихі лю
де.
Саня гля
ну
ла йо
му в очі.
«Я з то
бою лад
на й в во
гонь ки
-
ну
тись, - по
ду
ма
ла во
на. - Зго
-
риш ти - зго
рю й я».
Старий батько по
хи
лив го
ло
ву
й за
ду
мав
ся… Тур
бо
та за
во
ру
-
ши
лась в йо
го серці…
Сиза імла розс
те
ля
лась по морі.
Скелі ніби жевріли жа
ром на со
-
нці. Мо
ре, гла
деньке й лис
ню
че,
ле
жа
ло в ске
лис
тих бе
ре
гах, як
до
ро
ге дзер
ка
ло в тем
них ра
мах.
Був той вечірній пиш
ний час
над мо
рем, ко
ли жи
ва ду
ша не
-
са
мохіть розімліває; по
чут
ли
ве
сер
це зне
хо
тя стає живіше, доб
-
ріше й по
чут
ливіше.
-
Ніяка си
ла не спро
мо
жеться
по
га
сить в мені свя
то
го вог
ню, -
ти
хо обізвав
ся Ко
маш
ко.
XI
Тим ча
сом Фе
сен
ко, розп
ро
ща
-
в
шись з Бо
ро
давкіним, ішов до
Нав
роцько
го. Ти
хою хо
дою йшов
він ву
лич
кою, що ніби уг
ну
лась
в бал
ку й знов ви
ги
на
лась на
го
-
ру. Тінь по
ля
га
ла на балці. На
-
горі че
рез лист акацій блис
ка
ло
проміння над
вечірнього сон
ця й
че
рез бал
ку си
па
лось на дру
го
-
му боці на білі не
ве
личкі ха
ти,
на. гар
ненькі покрівлі й об
си
па
-
ло їх теп
лим світом.
Тихий вечір роз
во
ру
шив ду
ми
в серці в Фе
сен
ка. Пе
ред ним ні
-
би май
ну
ло гар
не Са
ни
не лич
ко.
Йо
му ніби в самі очі заг
ля
ну
ли її
тихі, бла
китні, як вечірнє не
бо,
очі. І не
са
мохіть вир
ва
лось з йо
-
го гру
дей лег
ке зітхан
ня.
«Шкода Сані… Але двад
цять
п'я
ть ти
сяч і дім! Це не жар
ти.
Ко
ли б пак мені ті гроші з до
да
-
чею Сані! Та нічо
го ро
би
ти: тре
-
ба бра
ти в до
да
чу Ма
ню. На її
гроші я зак
ла
ду собі грунт для
кар'єри… гм… Прав
да, во
но яко
-
сь не
мо
рально. Але те
пер світ не
та
кий, щоб ду
же це
ре
мо
ни
тись з
мо
ральністю. Мо
ральність жи
-
во
тіє тільки в книж
ках. Іде
али -
нісенітни
ця й клопіт в прак
тич
-
но
му житті. В світі па
нує один
за
кон біологічний: де
ре
во за
пус
-
кає коріння в грунт і ви
си
сає сік
з землі, глу
шить кру
гом се
бе ку
-
щі та слабкіше де
ре
во… Пус
ти
мо
й ми коріння в дур
ний людсь
-
кий на
товп і бу
де
мо п'явкою ви
-
си
са
ти сік кру
гом се
бе, звідкіль
тільки мож
на. В світі скрізь спів
-
ається ста
ра, як світ, пісня: «Той,
хто не ма
же, той ду
же скри
пить;
хто не лу
ка
вить, той зза
ду си
-
дить». Зза
ду я ніко
ли не ся
ду;
лу
ч
че сидіти спе
ре
ду… І ми ся
де
-
мо спе
ре
ду, і за нас ко
лись за
го
-
во
рять в світі. Бу
де
мо ма
за
ти,
щоб не скрипіло, бу
де
мо лу
ка
ви
-
ти; де тре
ба, приг
не
мось, уда
мо
з се
бе підли
зу та про
но
зу, а по
-
тім підніме
мось ви
со
ко вго
ру.
Але що бу
де, як зго
ри повіє ін
-
ший вітер? як ча
сом зве
лять за
-
п
ро
ва
ди
ти ті іде
али, ті ідей
ки, ті
прин
ци
пи в жит
тя? - спи
тав сам
в се
бе Фе
сен
ко. - Тоді ски
не
мо
од
ну маш
ка
ру та надіне
мо іншу,
хоч би й маш
ка
ру честі й прав
ди.
Це не
ве
ли
ка шту
ка. Чи то я один
в маш
карі? Шко
да, що моє прі
-
зви
ще не арис
ток
ра
тич
не. Фе
-
сен
ко… гм!.. Фе
сен
ко… так і зна
-
ть, що моя як не ба
ба, то якась
дур
на пра
ба
ба бу
ла Феська, взяв
би її не
чис
тий…»
Фесенко роз
сер
див
ся й був на
-
по
го
тові да
ти по по
ти
лиці своїй
бабі або пра
бабі, як
би во
ни яки
-
мсь чу
дом опи
ни
лись те
пер пе
-
ред ним.
Фесенко й нез
чув
ся, як дійшов
до мо
нас
тирської гос
ти
ниці. Він
підвів го
ло
ву й зир
нув набік. Під
акаціями, прос
то вікна гос
ти
ни
-
ці, він уг
лядів не ба
бу й не пра
-
ба
бу Феську, а Нав
роцьку й її до
-
ч
ку Ма
ню. Во
ни сиділи за сто
-
лом. Стіл був зас
те
ле
ний білою,
як сніг, ска
тер
кою. Са
мо
ва
ра на
столі ще не бу
ло. Фе
сен
ко зняв
циліндер і ввічли
во пок
ло
нив
ся
да
мам. Нав
роцька поп
ро
си
ла йо
-
го сісти й на
пи
тись з ни
ми чаю.
Фе
сен
ко пос
та
вив на траві свій
циліндер, ки
нув до
ро
гий шов
ко
-
вий зон
тик з руч
кою з сло
но
вої
кості й граціозно сів на кінчи
ку
стільця.
«Гарний, гар
ний, як місяць пов
-
ний! Варт та
ко
го же
ни
ха за
лу
ча
-
ти до своєї Мані», - по
ду
ма
ла На
-
в
роцька.
-
Як же ва
ше здо
ров'я? - спи
тав
Фе
сен
ко в Нав
роцької й осміхну
-
в
ся. З-під чор
них тон
ких вусів
бли
с
ну
ли рівні, як підрізані, білі,
доб
ре ви
чи
щені зу
би.
-
Спасибі вам! Мені ста
ло луч
че,
- ска
за
ла Нав
роцька і вту
пи
ла
свої очі в йо
го.
«Гарний, як кар
ти
на! Чо
ло ви
-
со
ке, бро
ви ви
сокі, - по
ду
ма
ла
На
в
роцька. - Тре
ба йо
го до
кон
че
за
лу
чи
ти до Мані».
Гарна Фе
сен
ко
ва пос
тать на
фо
ні мо
ло
дих акацій вис
ту
па
ла
в усій красі, різко, яс
но, як на
-
мальова
на: плечі ши
рокі, гру
ди
дужі, бу
до
ва тіла міцна, кре
мез
-
на. Чер
воні гу
би зви
ва
лись ямо
-
ч
ка
ми по
се
ре
дині. Це був тип
оде
ський, гар
ний, рос
лий, ду
-
жий тип півден
но
го над
морсь
-
ко
го краю.
-
Де ж Ха
ритін Ки
ри
ло
вич? -
спі
вав Фе
сен
ко.
-
Десь гу
ляв з Са
нею над мо
рем,
отам над кру
чею, - ска
за
ла Нав
-
роцька.
Фесенко пильно гля
нув Мані в
очі й по
чав її ча
ру
ва
ти своїми
гост
ри
ми ка
ри
ми очи
ма: він ки
-
нув на неї гост
рий ор
ли
ний пог
-
ляд, а потім приж
му
рив їх. Ма
ня
спус
ти
ла свої очі на од
ну мить.
Фе
сен
ко лип
нув на неї вдру
ге,
не
на
че вда
рив очи
ма. Ма
ня ди
-
ви
лась на йо
го спокійно, не
на
че
та яг
ни
ця.
«Очі спокійні, не
на
че в скля
ної
ляльки: ні доб
ро, ні зло, ні при
-
хильність, ні лю
бов не світиться
в їх», - по
ду
мав Фе
сен
ко.
Маня й справді ди
ви
лась на йо
-
го своїми без
вин
ни
ми й ди
тя
чи
-
ми очи
ма. В неї бу
ли очі гар
ної
си
тої те
лич
ки.
Фесенко приж
му
рив очі й ки
-
нув со
лод
ки
ми очи
ма на Нав
-
роцьку. Гострі Раїсині очі на од
-
ну мить ста
ли м'які, аж со
лодкі.
«Стара дер
жа
ти
ме ру
ку за
мною. Це доб
ре. Двад
цять п'ять
ти
сяч не
на
че вже в ме
не в ки
ше
-
ні», - по
ду
мав Фе
сен
ко й зне
хо
тя
лап
нув до
ло
нею за ки
ше
ню.
-
Що ж ви те
пер ма
люєте, Маріє
Ха
ри
тонівно? - спи
тав в Мані
Фе
сен
ко. - Пев
но, рожі та лелії!
-
Тепер я ма
люю простіші сю
-
же
ти, - обізва
лась Ма
ня й не до
-
го
во
ри
ла.
-
І простіші й про
заїчніші, - до
-
го
во
ри
ла за доч
ку ма
ти. - Во
на
ма
лює чов
на на бе
резі мо
ря під
ске
лею.
-
О, та й це сю
жет не про
заї
ч
-
ний: чов
ник ма
ленький, синє
мо
ре, сірі скелі, вес
ло на човні,
кру
гом білі хвилі. Чую по
езію! -
ска
зав Фе
сен
ко, при
ки
нув
шись
по
етом.
-
Шкода, що тут не
ма фор
те
п'я
-
на. Моя Ма
ня за
бу
де зовсім му
-
зи
ку. Во
на вже грає Шо
пе
на, -
обі
зва
лась ма
ти.
-
Невже ви граєте гм… гм… Шо
-
пе
на? - аж крик
нув Фе
сен
ко. -
Вже дійшли до та
ких труд
них
п'єс в ваші літа! Честь вам і сла
-
ва! - ска
зав со
ло
деньким го
ло
-
сом Фе
сен
ко.
Чи труд
ний, чи ле
генький той
Шо
пен - він не тільки не знав то
-
го, але й навіть ніко
ли не чув за
Шо
пе
на, бо зовсім не ціка
вив
ся
му
зи
кою.
-
Чи не ду
маєте, Раїсо Ми
хай
-
лівно, пос
ла
ти Марію Ха
ри
то
ні
в
-
ну на кур
си в універ
си
тет? - спи
-
тав Фе
сен
ко.
-
Борони бо
же! - аж крик
ну
ла
На
в
роцька. - Моя Ма
ня вчи
лась
в при
ват
но
му пансіоні ма
дам
Ро
же і вчи
лась не для курсів, а
для се
бе. Я навіть бо
ялась да
ти
її в па
нянську гімназію. Знаєте,
ті гімна
зист
ки та кур
сист
ки бу
-
ва
ють такі…
Навроцька не до
го
во
ри
ла, їй
зда
ва
лось, що за тих кур
сис
ток
неч
ля навіть го
во
ри
ти з по
ряд
-
ни
ми людьми.
-
Правда, бу
ва
ють такі, такі со
-
бі… гм… - і собі не до
го
во
рив Фе
-
сен
ко й спус
тив очі на стіл, не
на
-
че за
со
ро
мив
ся.
-
Одначе час би нам і чаю на
пи
-
тись, а гор
нич
на са
мо
ва
ра не по
-
дає. Йди, Ма
ню, про
хо
дись з па
-
ном Фе
сен
ком по сад
ку, по
ки я
зве
лю по
дать са
мо
вар.
Це ста
ра Нав
роцька доз
во
ли
ла
дочці та
ку вже вільність, що до
-
ч
ка на неї аж очі витріщи
ла:
«Не
в
же, мов, я оце піду гу
лять
са
ма без ма
ми з па
ни
чем?» - не
-
на
че пи
та
ли її очі в ма
ми.
Навроцька вста
ла й поч
ва
ла
ла
по
ма
леньку в гос
ти
ни
цю. Фе
се
-
н
ко схо
пив
ся з стільця, надів ци
-
ліндер, ки
нув зруч
ним ма
хом на
плечі пальто з смуг
нас
тою під
-
бійкою й поп
ро
сив Ма
ню на гу
-
лян
ку. Нав
роцька пішла в свій
но
мер, звеліла гор
ничній по
да
-
ти са
мо
вар, а са
ма ста
ла за заві
-
сою ко
ло од
чи
не
но
го вікна й
кміти
ла звідтіль за Фе
сен
ком та
Ма
нею. Во
на чо
гось бо
ялась,
щоб Ма
ня ча
сом не дре
ме
ну
ла
ку
дись, не сіла з Фе
сен
ком на па
-
ро
ход та не чкур
ну
ла в Одес.
Фесенко й Ма
ня пішли стеж
-
кою, що йшла між акаціями до
мо
нас
тирських стін.
«Може, ця Ма
ня тільки так собі
звер
ху свя
та та бо
жа, а в душі
та
ка ро
зум
на, гост
ра та на
чи
та
-
на, як і її сест
ра Са
ня, - по
ду
мав
Фе
сен
ко. - Во
ни ж з од
но
го код
-
ла, і не мо
же бу
ти, щоб Са
ня не
на
па
ха
ла її своїм душ
ком… Ко
ли
б ча
сом не опек
тись, як я опікся
од Сані».
I Фе
сен
ко за
ду
мав
ся. Він не
знав, з чо
го по
ча
ти роз
мо
ву. «А
що як поч
ну роз
мо
ву за рожі та
лелії, а во
на мені дасть од
ко
ша,
як ота гост
ра Са
ня? - по
ду
мав
Фе
сен
ко. - На кож
ний раз поч
ну
з по
важ
них, ви
со
ких ма
терій».
-
Ваша сест
ра ду
же роз
ви
та
осо
ба, на
чи
та
на, ду
же здат
на до
на
ук. Во
на кос
мо
політка, лю
би
-
ть усякі абст
ракції, те
орії, та
сьо
го
часні ідеї, та ви
сокі прин
-
ци
пи, - по
чав Фе
сен
ко.
«За що це він мені то
ро
чить?
Щось мені нев
тям
ки, - по
ду
ма
ла
Ма
ня. - Що то за сло
ва - кос
мо
по
-
літка, аб… аб… стракції, те
орії?»
- на
си
лу ви
мо
ви
ла ці сло
ва Ма
ня
в умі.
-
Гм… еге, - од
ка
за
ла Ма
ня, зро
-
ду не охо
ча го
во
ри
ти. Що
до мо
-
ви во
на вда
ла
ся тро
хи в сво
го
батька.
-
А ви кос
мо
політка чи націо
на
-
л
ка? Яких те
орій та прин
ципів
ви дер
жи
тесь? - чеп
ляв
ся Фе
сен
-
ко.
Маню вра
зи
ли ті терміни.
«Це не
на
чеб
то фран
цузькі сло
-
ва, - по
ду
ма
ла Ма
ня. - Тре
ба пок
-
ли
ка
ти на поміч фран
цузьку
гра
ма
ти
ку…» Во
на ки
ну
лась в
ду
мці до фран
цузької гра
ма
ти
-
ки, в фран
цузьку ети
мо
логію, і
не знай
шла там тих слів. «Ой ли
-
ш
ко! За що це він ме
не пи
тає?» -
по
ду
ма
ла во
на, а потім ска
за
ла:
-
Ми… ми цього не вчи
ли в ма
-
дам Ро
же.
Фесенко за
ре
го
тав
ся в душі й
при
ку
сив чер
воні гу
би.
-
А ва
ша сест
ра та
ки лю
бить ці
терміни, - ска
зав Фе
сен
ко.
«Що ж то Са
ня лю
бить та
ке чу
-
д
не? - по
ду
ма
ла Ма
ня. - Якісь те
-
рміни… гм… чи не ту
рецькі якісь
міна
ре
ти?»
-
Еге… лю
бить, лю
бить, - обіз
-
ва
лась Ма
ня.
-
Чи ва
ша сест
ра ча
сом не со
-
ціалістка? - спи
тав Фе
сен
ко.
-
Егеж, спеціалістка. Па
па ча
сом
ка
же, що Са
ня спеціалістка, бо
лю
бить вчи
ти в школі, ка
же, що
й я спеціалістка, бо люб
лю ма
-
лю
ва
ти, - обізва
лась Ма
ня.
-
Ви ме
не не так зро
зуміли, Ма
-
ріє Ха
ри
тонівно. Я не ка
жу за
спе
ціальність ва
шої сест
ри. Що
во
на доб
ра спеціалістка в пе
да
-
гогії, я то
му доб
ре відо
мий. Я ка
-
жу, що ва
ша сест
ра, хоч мо
ло
да,
а вже знає доб
ре усякі соціальні
ідеї, ціка
виться те
оріями. Ма
-
буть, ба
га
то чи
та
ла й знає усякі
те
орії, - ска
зав Фе
сен
ко.
-
Авжеж знає, бо во
на доб
ре
вчи
лась в гімназії. Во
на має зо
-
ло
ту ме
даль. І в нас в пансіоні
вчи
ли те
орію по
езії і про
зи, - бо
-
в
к
ну
ла Ма
ня.
Фесенко на
си
лу вдер
жав
ся й
тро
хи не за
ре
го
тав
ся го
лос
но.
Щоб не засміятись, він го
лос
но
каш
ля
нув.
«Це чис
та провінціальна ду
ре
-
па! В пансіоні ма
дам Ро
же в Ки
-
ши
неві нічо
го не ро
би
ли, по
га
но
вчи
лись і тільки бай
ди
ки би
ли
та фран
цузьку мо
ву вчи
ли», -
по
ду
мав Фе
сен
ко.
-
Чи ва
ша сест
ра лю
бить ті те
-
орії ра
ди са
мих те
орій, чи прик
-
ла
дає їх до прак
ти
ки? - знов спи
-
тав у Мані Фе
сен
ко.
Маня вже зовсім не ро
зуміла, за
що він го
во
рить.
«Ой бо
же мій, як він го
во
рить
по-вче
но
му! Нічо
го не втям
лю!»
- по
ду
ма
ла Ма
ня і нічо
го не од
-
по
віла. Бідна дівчи
на ог
ля
да
ла
-
сь на всі бо
ки, не
на
че шу
ка
ла
ма
тері для по
мочі.
«Ну, це не Са
ня! - по
ду
мав Фе
-
сен
ко. - По
вер
тай ца
бе, бо соб ні
-
ку
ди. Ду
же ви
со
кий тон я взяв
для цієї ду
рин
ди. Те
пер сміли
во
мож
на по
чи
на
ти роз
мо
ву про
лелії та рожі».
-
Ви, ма
буть, те
пер ба
га
то чи
-
таєте? - по
чав Фе
сен
ко тро
хи пе
-
ре
го
дя. - Місци
на та
ка гар
на: мо
-
ре, скелі, акації, ко
раблі, білі ві
-
три
ла. По
езія кру
гом! Са
мо
ти
на,
ти
ша!
-
Еге! - обізва
лась несміли
во
Ма
ня. - Тільки ма
ма не доз
во
ля
-
ють мені ба
га
то чи
та
ти. Ка
жуть,
що книж
ка
ми мож
на очі зба
ви
-
ть. Са
ня не слу
хає ма
ми, чи
тає
ба
га
то, та ще й ве
чо
ра
ми, і че
рез
те в неї очі вже бо
лять; во
на ча
-
сом надіває оку
ля
ри.
-
Оце не
гар
но, як мо
ло
денька й
гар
на пан
на, як ви, та надіне
оку
ля
ри. Ця шту
ка на
ле
житься
до ста
рих. Бе
режіть свої очі. В
вас такі пишні, ясні очі, яких я
ще й не ба
чив ні в ко
го, - ска
зав
комплімент Фе
сен
ко.
Маня по
чер
воніла. В неї по
чер
-
воніло навіть чо
ло, а що
ки не
на
-
че зай
ня
лись.
-
Я те
пер чи
таю Го
го
ля… але…
але ма
ма ка
же: пан
нам ще не го
-
диться чи
та
ти усього Го
го
ля, -
несміли
во обізва
лась Ма
ня.
-
А Шев
чен
ка ви чи
та
ли? - спи
-
тав для шту
ки Фе
сен
ко, щоб ви
-
пи
тать в неї пог
ляд на ук
раїн
-
щи
ну.
-
Ні, не чи
та
ла. В па
пи є Шев
че
-
нків «Коб
зар», але ма
ма ка
за
ла
мені, щоб я йо
го не чи
та
ла: ка
-
же, що він на
пи
са
ний му
жиц
ь
-
кою мо
вою. Ма
ма все дає мені
фран
цузькі книж
ки, - ска
за
ла
Ма
ня.
«Буде са
ме та
ка жінка, якої ме
-
ні тре
ба: не знає ніяких тих те
-
орій та ідей, нігде ме
не не ском
-
п
ромітує, не опо
га
нить. Але щоб
до
ла
ду роз
го
во
ри
тись з нею,
тре
ба бра
тись або до му
зи
ки,
або до рож та лелій», - по
ду
мав
Фе
сен
ко.
-
Як же оце ви по
ки
ну
ли до
ма в
Кишиневі свої квітки? Хто ж їх
там дог
ля
да
ти
ме? - спи
тав Фе
-
сен
ко.
-
Ми по
ви
но
си
ли ва
зо
ни в са
-
док і ска
за
ли, щоб на
ша гор
нич
-
на по
ли
ва
ла. Квітки не про
па
ду
-
ть. Ма
ма про
си
ла од
ну да
му, що
жи
ве на нашій ву
лиці, наг
ля
да
-
ти, - ска
за
ла Ма
ня.
-
Гарні в вас ва
зо
ни? - спи
тав
Фе
сен
ко.
-
О, ду
же гарні! Два фіку
си вже
до
рос
ли до стелі. Ма
ма не знає,
що з ни
ми ро
би
ти, бо зрізу
вать
шко
да. А па
па жар
тує, ка
же ма
-
мі: «Візьміть та й підніміте на
два ар
ши
ни сте
лю».
Фесенко за
ре
го
тав
ся. Ма
ня й
со
бі засміялась.
-
Ті фіку
си ще
пи
ла са
ма ма
ма.
Тим-то во
на так ко
ло їх пильнує.
І я са
ма своїми ру
ка
ми при
ще
пи
-
ла аж два.
-
Аж два! - гук
нув ніби зди
во
ва
-
ний Фе
сен
ко. - І своїми руч
ка
ми?
-
Своїми ру
ка
ми, - ска
за
ла Ма
-
ня. - Я са
ма й ре
зе
ду сіяла, а ма
-
ма сіяла айст
ри та лев
кої, - ска
-
за
ла Ма
ня.
-
І зійшла ва
ша ре
зе
да? Ох, як я
люб
лю ре
зе
ду! Це для ме
не най
-
кращі в світі квітки! Як мені хо
-
тілось би по
ди
ви
тись на ва
шу
ре
зе
ду! - про
мо
вив з па
лом Фе
-
сен
ко.
-
Приїдьте та й по
ба
чи
те! - ска
-
за
ла Ма
ня й са
ма зди
ву
ва
лась
своїй сміли
вості.
-
А ви мені доз
во
ли
те нар
ва
ти
пу
че
чок на пам'ятку та на згад
-
ку? - спи
тав Фе
сен
ко.
-
Добре! - ска
за
ла Ма
ня, і знов в
неї що
ки по
чер
воніли.
-
Я той бу
кет схо
ваю в срібну та
пер
ло
ву скриньку й дер
жа
ти
му
на пам'ятку до са
мої смерті! -
знов гук
нув з уда
ва
ним па
лом
Фе
сен
ко.
-
Нащо ви йо
го бу
де
те хо
ва
ти в
скриньку? хіба він та
кий гар
-
ний? Є квітки ба
га
то кращі, ніж
ре
зе
да, - ска
за
ла наївно Ма
ня.
-
Ні, для ме
не не
ма кра
щих кві
-
ток, як ре
зе
да, бо, бо… бо ви її
лю
би
те. А що лю
би
те ви, те люб
-
лю й я, - ска
зав Фе
сен
ко й заг
ля
-
нув Мані в самі очі.
Маня за
со
ро
ми
лась. Ще ніхто
не го
во
рив їй та
ких чуд
них ком
-
п
ліментів. Во
на тро
хи стур
бу
ва
-
лась і хутчій по
вер
ну
ла стеж
кою
на
зад.
«Треба до
хо
ди
ти до са
мо
го ді
-
ла, бо вже до гос
ти
ниці й до ма
-
ми не
да
леч
ке», - по
ду
мав Фе
сен
-
ко.
-
А ре
зе
ду ви вже ма
лю
ва
ли на
кар
тин
ках? - спи
тав Фе
сен
ко.
-
Ні, ще не ма
лю
ва
ла. Я най
бі
ль
-
ше люб
лю ма
лю
ва
ти нар
ци
си, -
ска
за
ла Ма
ня.
-
Чому так! - спи
тав Фе
сен
ко.
-
Я най
більше од усіх квіток лю
-
б
лю нар
ци
си, - ска
за
ла Ма
ня.
-
І я най
більше люб
лю нар
ци
си.
Ох, які то гарні квітки! білі, чи
-
сті, як без
винні пан
ни, ще й ру
-
м'янці в осе
ред
ку! Нар
цис - то
кві
тка вес
ни, то по
езія, то вес
на,
то сон
це, то май, то лю
бов! лю
-
бов біла, чис
та! - і Фе
сен
ко під
-
німав го
лос, мов ора
тор в пар
ла
-
менті, і в кінці аж крик
нув так,
що Ма
ня тро
хи зля
ка
лась то
го
па
лу, ущух
ла, якось зщу
ли
лась і
поп
ря
му
ва
ла хутчій по доріжці
до сто
ла, де гор
нич
на вже ви
но
-
си
ла нас
тав
ле
ний са
мо
вар.
-
Я дос
та
ну вам бу
кет з нар
ци
-
сів, - знов по
чав базіка
ти Фе
сен
-
ко.
-
Тепер літо: нар
ци
си вже одц
-
вілись, - ска
за
ла Ма
ня.
-
Я піду в оран
же
рею й дос
та
ну
там нар
цисів. Я зве
лю са
дов
ни
-
кам по
са
ди
ти нар
ци
си в ва
зоні.
Не
хай во
ни при
си
лу
ють їх вдру
-
ге, втретє зацвісти для вас! Я ви
-
пи
шу вам нар
цисів з-за гра
ниці,
з тих країв, де в час на
шо
го літа
бу
ває вес
на! - про
мо
вив Фе
сен
-
ко.
-
Оце! для ме
не так бу
де
те кло
-
по
та
тись? - ска
за
ла Ма
ня.
-
Буду! я ла
ден усе зро
би
ти для
вас, бо не мо
жу жи
ти без вас! -
ска
зав Фе
сен
ко ти
хо, тро
хи не
на са
ме вуш
ко Мані. Ма
ня пе
ре
-
ля
ка
лась і вже тро
хи не бігла до
сто
ла, де сиділа ма
ма й на
ли
ва
-
ла чай.
-
Я люб
лю вас, люб
лю стра
шен
-
но! Я вас по
лю
бив од то
го ча
су,
як по
ба
чив ваші карі очі, - го
во
-
рив Мані на ву
хо Фе
сен
ко, ха
па
-
ючись поспіша
ти за Ма
нею, бо
во
на вже не йшла, а сли
ве під
-
тю
п
цем бігла до сто
лу. Во
на не
зна
ла, ку
ди йти, де схо
ва
тись од
тієї роз
мо
ви, зби
лась з стеж
ки і
йшла по траві. Добігла во
на до
сто
лу і впа
ла на стілець, не
на
че
під кри
ло своєї неньки-обо
рон
-
ниці, як те кур
ча, що хо
вається
од шуліки під квоч
ку. Тут тільки
Ма
ня лед
ве опам'ята
лась. Нав
-
роцька гля
ну
ла на Ма
ню, на її
стри
во
же
не та чер
во
не, як жар,
ли
це і зраділа.
«Щось бу
ло між ни
ми, щось бу
-
ло! Не
дур
но ж Ма
ня так по
чер
-
воніла й за
са
па
лась. Бідна дівчи
-
на! Аж ву
ха по
чер
воніли».
Навроцька зраділа. Во
на гля
ну
-
ла на Фе
сен
ка спри
я
ючи
ми со
-
ло
деньки
ми очи
ма. Усе її бліде
ма
то
ве ли
це од
ра
зу, ста
ло не
на
-
че со
лод
ке, не
на
че во
на лиз
ну
ла
аб
ри
ко
со
во
го ва
рен
ня.
-
Що це ви? вже й на
гу
ля
лись?
так швид
ко? - спи
та
ла Нав
ро
ць
-
ка в Мані.
-
Вже, ма
мо, - обізва
лась Ма
ня. -
Я тро
хи вто
ми
лась, і в ме
не ніби
чо
гось но
ги об
важніли.
-
Мабуть, ма
ло хо
ди
те, ма
ло гу
-
ляєте? Еге так? - спи
тав Фе
сен
-
ко.
-
Мало. Ми більше си
ди
мо вдо
-
ма вдвох з ма
мою, - ска
за
ла Ма
-
ня.
-
Вранці хо
ди
мо в мо
нас
тир до
церк
ви, а вве
чері хо
ди
мо ку
па
-
ти
сь, та й до
волі з нас цього, -
обі
зва
лась лас
ка
венько Нав
ро
-
ць
ка. - В ме
не, бач
те, та
ка дум
ка,
що мо
ло
дим пан
нам не го
диться
швен
дя
ти по всіх усю
дах та да
-
ле
ко од
би
ва
тись од до
му.
-
Правда, Раїсо Ми
хай
лівно, свя
-
та прав
да. Для жен
щи
ни най
кра
-
ще місце дім, а для на
шо
го не
-
гар
но
го по
лу - служ
ба, - ска
зав
Фе
сен
ко.
«От са
ме доб
рий час поп
ро
си
ти
Ма
ни
ної ру
ки в ста
рої! - по
ду
мав
Фе
сен
ко. - Са
ме доб
рий час! Ста
-
ра те
пер пом'якіша
ла, як віск ко
-
ло вог
ню… Тільки Ма
ня, ли
бонь,
зля
кається… та ще й дре
ме
не з
пе
ре
ля
ку в ха
ту… Але поп
ро
шу
ру
ки, поп
ро
шу… Що бог дасть!»
Нетерплячка бра
ла Фе
сен
ка.
Він лед
ве вдер
жав зу
ба
ми язи
ка.
Двад
цять п'ять ти
сяч ма
ни
ли
йо
го, аж не
на
че драж
ни
лись.
«Це я третій раз в їх в гос
тях, -
сну
ва
лась дум
ка в Фе
сен
ка. - Ма
-
буть, бу
де геть-то швид
ко. Я й
там, в куп
ця, впіймав об
лиз
ня,
бо тричі був в йо
го в гос
тях і за
-
раз поп
ро
сив ру
ки йо
го доч
ки…
Ста
ра ду
же ети
кет
на да
ма. Ще
не час, ще не час… Але не ви
дер
-
жу, ой, не ви
дер
жу!»
Сам язик ви
ла
зив у йо
го з ро
та.
Він вже роз
зя
вив ро
та й хотів
сва
та
тись.
-
Добривечір вам! - про
мо
вив
по
зад йо
го ста
рий Нав
роцький.
Фесенко схо
пив
ся з місця, як
опе
че
ний. За Нав
роцьким сто
яв
Ко
маш
ко, а ко
ло йо
го Са
ня.
-
Доброго здо
ров'я! доб
ро
го
здо
ров'я! - ска
зав Фе
сен
ко й ла
-
п
нув ру
кою го
ло
ву. Ру
ка не зна
-
й
шла на го
лові циліндра й лап
-
ну
ла на
да
рем
но лоб. Фе
сен
ко
вхо
пив стілець і по
дав йо
го Нав
-
роцько
му; потім вхо
пив дру
гий і
по
дав Сані.
-
Не кло
почіться; я й са
ма візь
-
му собі стільця, - ска
за
ла Са
ня.
-
Щоб зро
би
ти вам приєм
ні
с
-
ть… делікатність, - го
во
рив Фе
-
сен
ко й ухо
пив третього стільця
й су
нув йо
го… Ко
маш
кові.
-
Не тур
буй
тесь на
да
рем
но. Я й
сам знай
ду собі місце, - ска
зав
Ко
маш
ко, осміха
ючись.
-
Щоб зро
би
ти вам приємність,
приємність, - мим
рив Фе
сен
ко
пі
дсо
лод
же
ним го
ло
сом, зви
ва
-
ючись граціозною гнуч
кою га
-
дю
ч
кою на усі бо
ки. Він по
дав
ру
ку Ко
маш
кові. Той тільки зд
-
виг
нув пле
чи
ма й тик
нув йо
му
свою ру
ку: на, мов, ко
ли хоч!
«Мабуть, вчи
нив мені знов яку
-
сь по
тай
ну ка
пость, - по
ду
мав
Ко
маш
ко, - бо ко
ли Фе
сен
ко до
ко
го ду
же ввічли
вий, ко
му ни
-
зенько кла
няється, по
да
ючи ру
-
ку, то на
пев
но він вже вчи
нив
будлі-яку по
тай
ну ко
вер
зу».
Навроцький гля
нув на Ма
ню,
Ма
ня горіла, як не
опа
ли
ма ку
пи
-
на. Гля
нув він на жінку - в жінки
на лиці й в очах бу
ла якась бла
-
го
дать.
«Щось ста
лось! Накльовується,
ма
буть, дру
гий зять, а мо
же, вже
й нак
лю
нув
ся, - по
ду
мав ста
рий.
- Оце лиш
ко! Як же мені те
пер
го
во
ри
ти з дво
ма зя
тя
ми? Це бу
-
де та
ка дип
ло
матія, що й сам
Бісмарк не пот
ра
пив би, на яку
сту
пи
ти. З од
ним го
во
ри - ски
-
дай маш
ка
ру, з дру
гим го
во
ри -
на
су
вай маш
ка
ру на ввесь вид.
Тре
ба бу
ло пос
лу
ха
ти жінки. Ка
-
за
ла ж во
на: ніко
ли не ски
дай
те
пер маш
ка
ри й спи в маш
карі.
А бо
дай не
чис
тий взяв цього
Фе
сен
ка! Зав
дав мені на старість
ро
бо
ту».
Усі посіда
ли й дов
генько мов
-
ча
ли. По один бік сиділо три ду
-
ші, і по дру
гий три душі й тільки
пог
ля
да
ли че
рез стіл одні на од
-
них. Усі по
чу
ва
ли ду
же ви
раз
но,
що за сто
лом си
дить «пра
ва й лі
-
ва». Ста
ра Нав
роцька зна
ла це
доб
ре й по
чу
ва
ла, що їй до
ве
-
деться за
во
ди
ти ма
ши
ну, бо ма
-
ши
на бу
ла лад
на сто
яти хоч би й
до страш
но
го су
ду.
«Треба по
чи
нать самій. Нічо
го
не по
мо
же, - по
ду
ма
ла Нав
роць
-
ка. - Але з чо
го по
ча
ти? Па
ничі
вчені лю
де… Тре
ба по
ча
ти за
що
сь вче
не або при
най
мні щось
схо
же на це».
І в її го
лові швид
ко по
тяг
ли
ся,
як ра
зок на
мис
та, те
ми для роз
-
мо
ви: го
ди
на, не
го
да, гор
нич
на,
ку
хо
вар
ка, аб
ри
ко
со
ве ва
рен
ня,
сині бак
ла
жа
ни, вчо
рашній нес
-
мач
ний борщ…
«Ні, не ви
па
дає! Ну ніяк собі не
знай
ду доб
ро
го сю
же
ту. Оце мо
-
ро
ка мені!» - по
ду
ма
ла Нав
ро
-
цька.
Надворі бу
ло ти
хо, як в вусі. Ко
-
ли нес
подіва
но схо
пив
ся з мо
ря
вітрець і ніби гост
рою стрілою
пе
ре
летів че
рез акації. Лист за
-
шумів, за
ше
лестів, не
на
че тро
хи
по
го
монів, і знов сти
ши
лось на
-
д
ворі. Один лис
то
чок впав на
стіл. Фе
сен
ко схо
пив
ся, вхо
пив
лис
то
чок і делікат
но пус
тив на
тра
ву, не
на
че бо
яв
ся, щоб він не
роз
бив
ся. Усі мов
ча
ли й не
на
че
чо
гось сер
ди
лись.
-
Вітер… - про
мо
ви
ла Нав
роць
-
ка. - Яка чу
до
ва цього ве
чо
ра по
-
го
да! - в кінці всього про
мо
ви
ла
ста
ра Нав
роцька.
-
Еге! - обізвав
ся Фе
сен
ко. - Ди
-
в
ний, пиш
ний вечір!
Саня осміхну
лась. Нав
роцька
зир
ну
ла на Са
ню сер
ди
то.
-
Що ж ви те
пер чи
таєте? - спи
-
та
ла Нав
роцька в Ко
маш
ка й аж
зраділа, що та
ки знай
шла ви
со
-
ку ма
терію для роз
мо
ви.
-
Тепер я чи
таю кни
гу людсько
-
го сер
ця, - обізвав
ся зне
хо
тя Ко
-
маш
ко. Ма
ня ки
ну
ла на йо
го
очи
ма. «Яку чуд
ну книж
ку він
чи
тає, - по
ду
ма
ла во
на. - Це, ма
-
буть, не фран
цузька, а англі
й
сь
-
ка, бо так чуд
но зветься».
-
Погода та
ка гар
на, що й моя
Ма
ня оце гу
ля
ла з па
ном Фе
сен
-
ком, - не втерпіла Нав
роцька,
щоб не пох
ва
ли
тись.
-
Мав ве
ли
ке щас
тя гу
ля
ти з
Марією Ха
ри
тонівною, - од
ка
зав
Фе
сен
ко з ле
геньким пок
ло
ном
до Нав
роцько
го.
-
І да
ле
ко хо
ди
ли гу
ля
ти? - спи
-
та
ла Са
ня в Мані.
-
Аж до мо
нас
ти
ря! - несміли
во
обізва
лась Ма
ня.
-
Мав приємність і щас
тя обій
-
ти з Марією Ха
ри
тонівною увесь
парк, - обізвав
ся Фе
сен
ко.
-
Як да
ле
ко! - ска
зав Нав
роць
-
кий.
Саня засміялась: до мо
нас
ти
ря
бу
ло, мо
же, са
женів з со
рок.
-
Мав приємність по
го
во
ри
ти з
Марією Ха
ри
тонівною, - обізвав
-
ся Фе
сен
ко. - Доб
ре ви, Раїсо Ми
-
хай
лівно, вчи
ни
ли, що да
ли ва
-
шу доч
ку на на
уку в пансіон, а
не в гімназію. Які пер
ли ви
хо
-
дять з пансіонів та з інсти
тутів!
які пер
ли! їм ціни не
ма!
-
А з універ
си
тетів та гімназій
що ви
хо
дить? - одріза
ла Са
ня. -
Чи пер
ли, чи діаман
ти?
-
Не те, не те, Олек
санд
ре Ха
ри
-
тонівно! - несміли
во ска
зав Фе
-
сен
ко.
-
А що ж? бу
дя
ки, чи що? - ска
-
за
ла з осміхом Са
ня. - А я оце ду
-
маю всу
ну
тись до
кон
че в ті бу
-
дя
ки, бо їду на кур
си! - од
ру
ба
ла
во
на.
-
Хе-хе-хе, - ніби зне
хо
тя осмі
-
хнув
ся Фе
сен
ко. - Як
би в гімназії
та в кур
си за
ве
ли грецьку та ла
-
тинську мо
ву, то, мо
же, звідтіль
ви
хо
ди
ли б пер
ли. Чи прав
ду я
ка
жу, Ха
ри
то
не Ки
ри
ло
ви
чу? Це
бу
ло б по-арис
ток
ра
тич
но
му.
Старий Нав
роцький пок
лав ру
-
ку на стіл і зас
ту
котів од
ним па
-
льцем по столі: то був знак, що
він щось ду
має.
-
Гм… гм… це по
ло
ва. Не варт
на
би
ва
ти по
ло
вою голів навіть
гімна
зис
там. Гм… це фальши
ва й
шкідли
ва для мо
ло
дих уря
до
ва
пе
да
гогічна сис
те
ма. Ша
га не ва
-
р
та, - про
хо
пив
ся Нав
роцький.
Фесенко при
ку
сив язи
ка. Нав
-
ро
цька на
хаб
но й сер
ди
то витрі
-
щи
ла очі на сво
го чо
ловіка, не
-
на
че вда
ри
ла йо
го пог
ля
дом.
«Ой, що ж я оце ска
зав? Щось
не
до
лад
не… Гм… не
до
ла
ду… -
по
ду
мав Нав
роцький. - Оце ли
-
хо! оце ли
хо! хто йо
го зна, як я
оце ви
хо
пив
ся сло
вом пе
ред
цим не
без
печ
ним Фе
сен
ком: це,
ма
буть, че
рез те, що я тро
хи сер
-
ди
тий на йо
го. Ов
ва! Гм… ця ж
чор
то
ва су
пос
тать розб
ре
ше ск
-
різь».
Розмова не йшла. Ко
маш
ко вс
-
тав і по
чав про
ща
тись. Са
ня й
со
бі вста
ла з стільця. Ко
маш
ко
пішов до
до
му. Са
ня побігла в но
-
мер до Му
раш
ко
вої, щоб роз
ка
-
за
ти їй за своє щас
тя. В неї ду
ша
бу
ла пов
на щас
тя, як кри
ни
ця
во
ди. Їй за
ма
ну
лось по
ба
ла
кать
з под
ру
гою, по
жи
ти ще мріями,
які й досі не зас
по
коїлись в її мо
-
лодій душі. Нав
роцький сидів
на
ду
тий, мов ко
пи
ця в до
що
ву
го
ди
ну. Фе
сен
ко примітив, що
скоїлось щось не
до
лад
не в сім'ї,
й собі не
за
ба
ром розп
ро
щавсь.
Ста
рий Нав
роцький, на
пив
шись
чаю, пішов в гос
ти
ни
цю од
по
чи
-
ва
ти. Він ліг на софі, а в йо
го з
го
ло
ви не ви
хо
ди
ла дум
ка.
«І що я ска
зав? На
да
ло ж мені
ска
за
ти та
ку страш
ну річ. Цей
Фе
сен
ко, ця про
но
за вер
титься
ж між арис
ток
ра
та
ми, ча
сом ще
ска
же моєму на
чальни
кові, а той
на
пи
ше будлі-ку
ди ви
ще, мо
же і
в Пе
тер
бург. Що, як звідтіль на
-
пи
шуть: прог
нать з служ
би ра
ба
бо
жо
го як «неб
ла
го
на
деж
но
го»?
А тут ще до пенсії слу
жи
ти цілих
ява ро
ки. Ов
ва! ов
ва! І на
дав ме
-
ні не
чис
тий ски
ну
ти маш
ка
ру.
Жі
нка лю
бить ок
са
мит; Ма
ня
має ве
ли
ку сим
патію до шов
ку.
Усе те во
ни чеп
ля
ють на се
бе за
-
люб
ки… а справ
ля
ють не за свої
гроші, а за мої. Тре
ба ще й Са
ню
дер
жа
ти на кур
сах. Ой ли
шеч
ко!
приїду до
до
му, за
раз піду до ар
-
хі
єрея з візи
том… Тре
ба частіше
за
хо
ди
ти за бла
гос
ло
вен
ням до
архієрея. Ов
ва! ов
ва! Або хоч за
-
пи
шусь в «Сла
вянський бла
гот
-
во
ри
тельний комітет»…
Навроцька зос
та
лась за са
мо
ва
-
ром з Ма
нею.
-
За що ви там ба
ла
ка
ли з Фе
се
-
н
ком? - пи
та
ла во
на в доч
ки.
-
Та… він по
чав ду
же по-вче
но
-
му, а я нічо
го не мог
ла втя
мить.
А потім…
-
Дуже ма
ло чи
таєш ти вче
них
кни
жок, - ска
за
ла ма
ти.
Маня бо
ялась вче
них кни
жок,
не
на
че чу
ми, й не мог
ла їх чи
та
-
ти, бо не тя
ми
ла їх.
-
Що ж потім? - спи
та
ла ма
ти.
-
А потім за
го
во
рив якось про
-
стіше, за квітки… - зне
хо
тя го
во
-
ри
ла Ма
ня,
-
Що ж він го
во
рив тобі за квіт
-
ки? - чеп
ля
лась ма
ти.
-
Та… ка
зав, що він най
більше
лю
бить бу
зи
ну, чи щось та
ке… -
бовк
ну
ла Ма
ня й по
чер
воніла.
-
Що це ти вер
зеш? Яку бу
зи
ну?
- спи
та
ла ма
ти.
-
Чи то пак… ре
зе
ду! - ска
за
ла
Ма
ня. - Бо я про
хо
пи
лась та йо
-
му ска
за
ла, що я са
ма сіяла вес
-
ною ре
зе
ду. Ма
ти засміялась.
-
Мабуть, ти не
дур
но оце плу
-
таєш та мішаєш бу
зи
ну з ре
зе
-
дою… Гм… Як по
чер
воніла. Ка
-
жи-бо, що він ка
зав тобі? - чеп
-
ля
лась ма
ти.
-
Та… ка
зав, що він лю
бить бак
-
ла
жа
ни чи щось та
ке… та… Це я
ка
жу за се
бе, що я люб
лю бак
ла
-
жа
ни… а, а… він ка
зав, що лю
-
бить нар
ци
си! - ска
за
ла Ма
ня. -
Я йо
му ска
за
ла, що я більше од
усіх квіток люб
лю нар
ци
си, а він
ка
же, що й він лю
бить більше за
все нар
ци
си, і обіцяв при
нес
ти
мені бу
кет з нар
цисів.
-
Тепер? влітку? Де він їх дос
та
-
не? Це чу
дасія з ва
ми, та й годі!
-
Казав, що дос
та
не, хоч з-за
гра
ниці ви
пи
ше! - ска
за
ла Ма
ня.
-
Що за ди
во? Він щось інше го
-
во
рив тобі. Та приз
на
вай
ся-бо!
Чо
го ти од йо
го втек
ла?
-
Бо ста
ло ніяко
во й навіть тро
-
хи страш
но! - ска
за
ла Ма
ня.
-
Оце ди
во! Хіба ж він страш
-
ний? Він же та
кий гар
ний.
-
Я, ма
мо, йо
го ніби бо
юсь, хоч
він і гар
ний: він дув же вже по-
вче
но
му та ро
зум
но го
во
ре.
-
Оце гар
но! То ти боїшся па
ни
-
чів? - спи
та
ла ма
ти.
-
Боюсь, ма
мо, тро
хи…
-
Адже ж ма
люєш па
ничів: ма
-
лю
ва
ла Ро
мео та Юлію, Яре
му й
Ок
са
ну.
-
Мальованих па
ничів не бо
юсь,
а жи
вих на
че бо
юся, чи то пак…
ду
же вче
них та ро
зум
них бо
юсь.
-
І Ко
маш
ка боїшся? - спи
та
ла
ма
ти.
-
Ні, Ко
маш
ка не бо
юсь, бо він
дав
но бу
ває в нас: я до йо
го зви
-
к
ла й огов
та
лась.
Мати за
ду
ма
лась.
«Чи не пе
рей
шла я ча
сом міри?
Ще візьме та й по
шиється в чер
-
ниці, в мо
нас
тир…» - по
ду
ма
ла
ма
ти.
Мати дізна
лась, що нас
тає час,
ко
ли, ли
бонь, їй самій до
ве
деть
-
ся поп
су
ва
ти тро
хи свою пе
ще
ну
ди
ти
ну.
«Треба по
вез
ти її в те
атр, щоб
по
ба
чи
ла опе
рет
ки Оф
фен
ба
хо
-
ві. Дос
та
ну ро
ма
ни Зо
ля та всу
-
ну їй в ру
ки. Не
хай чи
та. Мо
же,
ста
не сміливіша. Ов
ва! Шко
да!
Це я трош
ки аж пе
ре
бор
щи
ла», -
ду
ма
ла ста
ра Нав
роцька.
-
Не ка
зав ча
сом тобі Фе
сен
ко,
що він те
бе лю
бить? - спи
та
ла
Нав
роцька, тро
хи на
ду
мав
шись.
Маня сиділа край сто
ла, спер
-
шись ліктем і підпер
ши го
ло
ву
до
ло
нею. При ос
танніх ма
те
ри
-
них сло
вах во
на по
чер
воніла,
але нічо
го не од
повіда
ла.
-
Чого ж ти мов
чиш? Од ма
тері
в те
бе не по
вин
но бу
ти нічо
го
по
тай
но
го. То тільки Са
ня по
тай
од ме
не ро
бить, що схо
че. Але
Сані я не ма
ти, а ма
чу
ха. Еге, він
ка
зав, що те
бе лю
бить?
Маня сиділа чер
во
на й мов
ча
-
ла, їй бу
ло со
ром приз
на
тись.
Цього сло
ва во
на не ви
мо
ви
ла б
ніза
що в світі. Ма
ти мов
ча
ла, й
доч
ка мов
ча
ла. Ма
ня не
на
че ба
-
чи
ла пе
ред со
бою ясні очі та чо
-
рні ви
сокі Фе
сен
кові бро
ви, ба
-
чи
ла йо
го повні чер
воні ус
та. їй
стра
шен
но за
ма
ну
лось поцілу
-
ва
ти ті ус
та та ще й за
раз.
-
Мамо, я хо
чу ва
рен
ня! - обізва
-
лась Ма
ня.
-
Якого ж ва
рен
ня тобі за
ма
ну
-
лось? - спи
та
ла ма
ти.
-
Варення з кітри, - ска
за
ла Ма
-
ня.
«Вередує, - по
ду
ма
ла ма
ти. - Во
-
на завж
ди про
сить кис
ло-гірко
-
го ва
рен
ня з кітри тоді, як ве
ре
-
дує».
Мати пішла в гос
ти
ни
цю й ви
-
нес
ла слоїк з ва
рен
ням.
Накидавши ва
рен
ня в блю
деч
-
ко, во
на по
да
ла йо
го Мані. Ма
ня
з'їла з ло
жеч
ку й ки
ну
ла ло
жеч
-
ку на стіл.
-
Гірке. Мені хо
четься со
лод
шо
-
го ва
рен
ня. Як
би з аб
ри
косів,
або
що.
-
Оце яка ти сьогодні ве
ред
ли
-
ва! По
гу
ля
ла тро
хи з Фе
сен
ком,
та й за
ма
ну
лось аб
ри
косів! - ска
-
за
ла ма
ти.
Одначе во
на знов по
ди
ба
ла в
гос
ти
ни
цю й ви
нес
ла слоїк з аб
-
ри
ко
со
вим ва
рен
ням.
-
Еге, ти лю
биш Фе
сен
ка? - спи
-
та
ла ма
ти нес
подіва
но.
Маня од
ра
зу зап
ла
ка
ла: во
на
зга
да
ла Фе
сен
кові очі й ус
та. Дві
сльози ско
ти
ли
ся по шо
ках і
впа
ли на стіл. Ма
ти при
гор
ну
ла
го
ло
ву своєї ко
ха
ної доч
ки до се
-
бе й поцілу
ва
ла її в го
ло
ву.
-
Маню моя до
ро
га! Ти йо
го лю
-
биш? - до
пи
ту
ва
лась ма
ти, але
Ма
ня мов
ча
ла.
-
Мені здається, - ска
за
ла ма
ти
зго
дом, - що він те
бе бу
де сва
та
-
ти. До
ве
деться справ
ля
ти ра
зом
двоє весіллів. А ти б пішла за йо
-
го заміж?
Маня аж ки
ну
лась.
-
Я, ма
мо, ні за ко
го в світі не пі
-
ду заміж, - ти
хо обізва
лась Ма
ня.
-
Чом не підеш? Тре
ба ж тобі
ко
лись вий
ти заміж, - ска
за
ла
ма
ти.
-
Я вас ніко
ли не по
ки
ну, - обі
з
-
ва
лась сти
ха Ма
ня. - Без вас я ні
-
за
що в світі жи
ти не бу
ду. Він
ме
не візьме од вас, ку
дись за
ве
-
зе.
В Мані зат
ру
сив
ся го
лос од жа
-
лю. Во
на бу
ла на
по
го
тові за
ри
-
дать.
-
Звикнеш, як огов
таєшся та об
-
бу
деш
ся. Дівчи
на як вер
ба: де
по
са
ди, там і прий
меться, - ска
-
за
ла ма
ти ук
раїнську му
жицьку
при
каз
ку.
-
Я не вер
ба, я вас не по
ки
ну ні
-
ко
ли. Хтось чу
жий візьме ме
не,
роз
лу
чить з ва
ми, - ска
за
ла Ма
-
ня.
«Вона ще ду
же мо
ло
да… Ма
ло я
ви
во
ди
ла її між лю
де. Жи
ве
мо в
кінці міста в глу
шині, в ви
ног
-
рад
ни
ках. Без ме
не во
на навіть в
місто са
ма ніко
ли не хо
ди
ла, ні
-
ко
ли! Ов
ва! По
га
но! Ма
ня ви
рос
-
ла над
то вже провінціалкою й
тро
хи навіть чер
нич
кою. Тре
ба б
їй всу
ну
ти в ру
ки фран
цузькі ро
-
ма
ни… та ще такі, де бу
ло б до
-
волі аб
ри
ко
со
во
го ва
рен
ня…»
Прийшла гор
нич
на при
би
ра
ти
з сто
ла. Ма
ти з доч
кою пішли в
гос
ти
ни
цю. Ма
ня ляг
ла спа
ти,
але во
на дов
го не мог
ла зас
нуть.
Пе
ред її очи
ма усе ма
нячіли по
-
вні чер
воні, ус
та під чор
ни
ми
блис
ку
чи
ми ву
са
ми, бли
ща
ли
па
лкі Фе
сен
кові очі. Ті ус
та, ті
чу
дові очі й ма
ни
ли її, й драж
ни
-
ли сер
це, і чо
гось ля
ка
ли, і вре
-
шті… дов
го-дов
го спа
ти не да
ва
-
ли.
А тим ча
сом Фе
сен
ко вер
тав
ся
до Оде
са по залізній до
розі. Він
сидів в ва
гон
чи
ку без вікон, і
сві
жий вітрець про
хо
ло
див йо
го
га
ря
чий вид. Він пе
ре
ду
му
вав
усі ви
пад
ки то
го дня.
«Я обіцяв Мані дос
та
ти бу
кет з
нар
цисів. Ще й кляв
ся й бо
жив
-
ся, що дос
та
ну. Роз
пус
тив сво
го
язи
ка, й сам нез
чув
ся, як дав
обіцян
ку. І на
дав мені кат ска
за
-
ти їй за оце! І за
був
ся, що те
пер
не вес
на, а літо! Де я в іро
до
во
го
батька дос
та
ну їй тих нар
цисів.
А без тих нар
цисів хоч і очей не
по
ка
зуй до неї. Оце ли
шеч
ко!»
І ті нар
ци
си цілу до
ро
гу не да
-
ва
ли Фе
сен
кові спо
кою. Він при
-
їхав до
до
му і все ду
мав про нар
-
ци
си.
«Оце лізе в го
ло
ву отой по
га
-
ний бур'ян! Тфу на те
бе, са
та
но!»
- ду
мав Фе
сен
ко, роз
дя
га
ючись.
Він ліг спа
ти, і йо
му все сни
-
лось, що він іде стеж
кою по яко
-
мусь полі, за
сад
же
но
му нар
ци
са
-
ми та засіяно
му ре
зе
дою. Нар
ци
-
си чудні, на
че чор
ти
ки з ріжка
-
ми, ко
лють йо
го в но
ги, як ко
-
люч
ки, а між біли
ми го
лов
ка
ми
на ба
ди
ли
нах бли
щать магічні
чис
ла 25 000 то зо
лоті, то бри
-
льянтові, та все ко
ли
ва
ються од
вітру й не
на
че драж
нять йо
го.
Фесенко про
ки
нув
ся. В вікно
ли
лось зо
ло
те проміння га
ря
чо
-
го літнього сон
ця й си
па
лось
пля
ма
ми на білу стіну. Пер
ша
дум
ка, яка май
ну
ла в йо
го го
-
лові, бу
ла за ре
зе
ду та нар
ци
си.
«Пху, на те
бе, са
та
но! Не ви
ла
-
зить отой бур'ян з го
ло
ви, - аж
крик
нув сер
ди
то Фе
сен
ко, вста
-
ючи з пос
телі. - А цей бур'ян тре
-
ба до
ко
неш
но дос
та
ти, хоч з ка
-
міння ви
лу
пать. Де я йо
го дос
та
-
ну? Ага! піду в фран
цузький ма
-
га
зин та дос
та
ну роб
ле
них нар
-
цисів! Це бу
де ще ефектніше! Ой,
гар
но я при
ду
мав!»
Поки в ма
га
зині сту
ли
ли бу
ке
-
та з нар
цисів, Фе
сен
ко що
ве
чо
ра
їздив на Ве
ли
кий Фон
тан до
Нав
роцьких. Він ждав і не міг ді
-
жда
тись, по
ки той бу
кет бу
де
го
то
вий.
XII
Другого дня Са
ня забігла зран
-
ня на чай в но
мер до Му
раш
ко
-
вої. Во
на довіда
лась, що з Ки
ши
-
не
ва при
бу
ла са
ме в той час до
Оде
са Махнівська, її то
ва
риш
ка
й ве
ли
ка при
ятелька, і зай
шла
до Му
раш
ко
вої на розвіди
ни.
Там во
на зас
та
ла й свою под
ру
гу,
Махнівську. Ве
селі пан
ни сіли за
стіл, пи
ли чай, ба
ла
ка
ли й не мо
-
г
ли на
го
во
ри
тись. В од
чи
нені ві
-
кна повіва
ло вранішньою про
хо
-
ло
дою. В но
мері ще не бу
ло душ
-
но. Са
ня поз
до
ров
ша
ла, по
ве
се
-
лі
ша
ла. Ми
ну
лась три
во
га, впав
спокій на сер
це: і по
ве
селіша
ли
ясні очі, по
чер
воніша
ли зблідлі
ус
та. Му
раш
ко
ва сиділа край
сто
лу й ши
ла со
роч
ку.
-
Надю, до
ки ти бу
деш плу
та
ти
оте шит
во? - ска
за
ла Са
ня. - Ки
-
нь геть оту ро
бо
ту! Не мо
жу на
-
віть ди
ви
тись, як хто си
дить та
порп
ляється гол
кою в по
лотні.
-
Оце ди
во! Шию й ви
ши
ваю, бо
со
ро
чок тре
ба, - обізва
лась На
дя.
-
То дай швачці. Хіба в твоєї ма
-
тері та
ки не знай
деться зай
вих
гро
шей, щоб най
ня
ти швач
ку?
Геть по
кинь оту нісенітни
цю!
Оце шит
тя тільки за
мо
ро
чує па
-
мо
ро
ки. Од йо
го го
ло
ва мо
ро
-
читься, стає твер
да, - ска
за
ла Са
-
ня.
Вона схо
пи
лась з стільця, ви
хо
-
пи
ла в Наді з рук ру
ка
ви ви
ши
-
ва
ної со
роч
ки й, жар
ту
ючи, нас
-
то
ро
чи
лась ви
ки
ну
ти у вікно.
На
дя лед
ве встиг
ла вхо
пить її за
ру
ку. Во
на од
ня
ла од Сані ру
ка
-
ви.
-
Та й пус
туєш же ти, Са
ню! Ма
-
буть, ра
да, що заміж йдеш, - обі
з
-
ва
лась Му
раш
ко
ва. - А я тобі ра
-
д
жу: нав
чись не тільки ши
ти,
але й кроїти.
-
Навіщо? - крик
ну
ла Са
ня.
-
Пригодиться. Я са
ма шию собі
не тільки со
роч
ки, але й навіть
оці бу
денні сукні, щоб не пла
-
тить в ма
га
зи
ни ска
же
них гро
-
шей. Не знаєш ти, Са
ню, ли
ха, як
я ба
чу, - ска
за
ла Му
раш
ко
ва.
-
А на
ука? а книж
ки? Я луч
че б
щось ціка
ве про
чи
та
ла, ніж ма
ла
б ну
ди
тись та сліпа
ти очи
ма над
тим шит
тям, - ска
за
ла Са
ня.
-
Наука на
укою, а ро
бо
та ро
бо
-
тою, - ска
за
ла Му
раш
ко
ва. -Са
-
ню, а чи зу
гар
на пак ти зва
ри
ти
борщ або будлі-яку стра
ву?
Саня ши
ро
ко розп
лю
щи
ла очі.
-
Сказати по правді, не вмію й
нез
дат
на до то
го, - ка
за
ла Са
ня. -
Знаю, що в борщі є кар
топ
ля, ка
-
пус
та, ци
бу
ля, помідо
ри, огірки,
трош
ки са
ха
ру, чи що…
Махнівська й Му
раш
ко
ва за
ре
-
го
та
лись.
-
Ну, я ще ніко
ли зро
ду не їла
бор
щу з огірка
ми та з са
ха
ром, -
ска
за
ла Му
раш
ко
ва. - А я борщ
зва
рю тобі та
кий, що й ку
хар не
пот
ра
пить зва
ри
ти.
-
А хто ж тобі ва
ри
ти
ме борщ,
як ти вий
деш заміж? - спи
та
ла
Махнівська.
-
Куховарка, - ска
за
ла Са
ня.
-
А як во
на бу
де не
до
теп
на та
не вміти
ме? - спи
та
ла Му
раш
ко
-
ва. - Не Ко
маш
ко ж за
хо
диться
ва
ри
ти тобі борщ.
Саня за
мовк
ла й за
ду
ма
лась.
Вид в неї од
ра
зу став по
важ
ний.
Ма
чу
ха та
ки ду
же ски
ну
лась на
арис
ток
рат
ку й не вчи
ла ні її, ні
своєї Мані ні кроїти, ні пек
ти, ні
ва
рить. Пе
редніше Са
ня за це й
не ду
ма
ла й не га
да
ла, але, те
пер
чо
гось ці пи
тан
ня ста
ли для неї
не жар
та
ми, а чимсь серй
оз
ним.
-
Бач, які в те
бе, Са
ню, біленькі
руч
ки! - ска
за
ла Му
раш
ко
ва. - Ти
все ко
ло кни
жок. А глянь ли
-
шень на мої ру
ки. Прав
да, чорні,
заш
ка
рублі та шерсткі?
Мурашкова при
ту
ли
ла свою
сму
г
ля
ву ру
ку з дов
ги
ми тон
ки
-
ми пальця
ми до Са
ни
них білих
пух
кеньких ру
чок. Од
лич
ка бу
ла
та
ка, як між сільською па
ля
ни
-
цею та фран
цузькою бул
кою.
-
Бач, які твої білі руч
ки! Я свої
-
ми ру
ка
ми ча
сом і лож
ки й тарі
-
лки пе
ре
мию, бо в нас од
ним од
-
на най
мич
ка, - ска
за
ла Му
раш
-
ко
ва.
-
Знаю, знаю, що ти пе
редніше
од усього прак
тич
на лю
ди
на; бо
ти гре
ки
ня ро
дом, - обізва
лась
Са
ня.
-
Ти та
ки вда
га
ла: я й справді
прак
тич
на. Я лю
ди
на діла і хо
чу
й свої пе
ресвідчен
ня прик
лас
ти
до діла. Ко
ли я на чо
му ста
ла в
пог
ля
дах, то ме
не тяг
не якось до
діла. Ки
дай, Са
ню, ви
щу на
уку та
ста
вай до якоїсь ро
бо
ти, до діла
або до спра
ви на
род
ної, - ска
за
-
ла Му
раш
ко
ва.
-
Ні, не ки
ну. І я ко
ли на чо
му
пос
тав
лю, то вже не ос
туп
люсь
од сво
го, - ска
за
ла Са
ня.
-
Поки сон
це зійде, ро
са очі ви
-
їсть! Час не жде, час пли
ве, і на
-
ше жи
вот
тя пли
ве, як пли
вуть
хвилі на морі, - обізва
лась Му
ра
-
ш
ко
ва. - Я нуд
жу
ся без діла. Чую
який
сь во
гонь в собі. Якась три
-
во
га в душі ча
сом вночі спа
ти
мені не дає. Я хо
чу діла і діла пу
-
тнього. Моє жи
вот
тя йде мар
но.
Ми тільки сло
ва
ми та іде
ями
гра
ємось, як діти м'ячем, а діло…
-
Бо ти, На
дю, нер
воз
на, хоч і
прак
тич
на, та ще й до то
го, на
-
чи
тав
шись до
волі кни
жок, ду
же
до сер
ця прий
маєш прин
ци
пи та
пог
ля
ди, - обізва
лась Махнівсь
-
ка.
-
А ти над
то вже спокійна та рі
-
вна на вда
чу. Ти вий
деш заміж і,
надісь, за
раз ста
неш бур
жу
аз
-
кою, - обізва
лась Му
раш
ко
ва.
-
Ба не ста
ну. Я й в сім'ї зроб
лю
ба
га
то де
чо
го до
ладнього, зроб
-
лю ба
га
то доб
ра, бо сім'я, як сві
-
тло - мо
же да
ле
ко пус
тить од се
-
бе теп
ле й яс
не проміння. Не се
-
ред сте
пу ж та пущів жи
ти
ме сі
-
м'я, - обізва
лась Махнівська.,
-
Боже по
мо
жи! А я та
ки й сп
ра
-
вді нер
воз
на: пус
те, од
но
тон
не,
тра
диційне жит
тя ме
не ду
шить,
як чад. Я хо
чу діла! - ска
за
ла Му
-
раш
ко
ва й стук
ну
ла навідлі ру
-
кою по столі, взру
шив
ши свою
ду
шу. По її ма
то
во
му лиці роз
-
лив
ся лег
кий рум'янець. Темні
ве
ликі очі блис
ну
ли вог
нем.
В двері хтось ніби бо
яз
ко й обе
-
реж
но пос
ту
кав. Усі до
га
да
лись,
хто прий
шов; в но
мер увійшов
Ко
маш
ко, а за ним Мав
родін.
Привітав
шись з пан
на
ми, во
ни
посіда
ли кру
гом сто
ла й по
ча
ли
роз
мов
ля
ти.
-
А знаєте, ко
го я сьогодні стрів
в Одесі? - ска
зав Ко
маш
ко. - Ари
-
с
ти
да Се
лаб
ро
са.
Мурашкова спо
чат
ку ніби зля
-
ка
лась. В неї що
ки зблідли, очі
при
тух
ли. Потім во
на рап
том
по
чер
воніла. Кров вда
ри
ла в її
що
ки; скла
доч
ки під очи
ма ста
-
ли ро
жеві. Ве
ликі тем
но-карі очі
ста
ли ве
селі й заб
ли
ща
ли. Сер
це
в гру
дях заг
ра
ло. На неї усю не
-
на
че пах
ну
ло вог
нем. І той во
-
гонь в од
ну мить пішов скрізь по
нер
вах. Нер
ви ніби нап
ру
жи
ли
-
сь, як доб
ре нап
рав
лені стру
ни,
й бу
ли на
по
го
тові задз
веніти ве
-
се
лою ме
лодією. Му
раш
ко
ва по
-
чу
ва
ла, що радість при
бу
ває в її
серці, на
ли
ва йо
го вщерть: їй за
-
ба
жа
лось співа
ти, сміятись, жар
-
ту
ва
ти.
Мурашкова схо
пи
лась, побігла
до вікна й пхну
ла ру
кою обидві
по
ло
вин
ки вікна. Вікно одс
ко
чи
-
ло й гурк
ну
ло об одвірки так, що
шиб
ки задз
веніли: во
на по
чу
ва
-
ла, що в неї вид па
шить.
-
Ніхто не хо
че чаю? - спи
та
ла
Му
раш
ко
ва, вер
нув
шись до сто
-
лу.
-
Ні! спа
сибі вам! - ска
за
ли Ко
-
маш
ко й Мав
родін.
-
То я пе
ре
мию по
суд, - ска
за
ла
Му
раш
ко
ва й ки
ну
лась до по
су
-
ду. Во
на вхо
пи
ла чай
ник, пок
ри
-
шеч
ка пос
ковз
ну
лась по чай
ни
-
кові й впа
ла на ста
ка
ни. Скло
дзе
нькну
ло. Са
ня аж ки
ну
лась,
аж жах
ну
лась. Му
раш
ко
ва за
ре
-
го
та
лась, вхо
пи
ла ло
жеч
ки - ло
-
жеч
ки ви
па
ли з рук і бряз
ну
ли
об блю
деч
ко. Нерв
ний Ко
маш
ко
скри
вив
ся. В Му
раш
ко
вої тру
си
-
лись ру
ки. Во
на чу
ла, що в неї
кров хо
де по жи
лах хо
до
ром.
-
Ти, На
дю, тро
хи розт
ри
во
же
-
на сьогодні, - обізва
лась Махнів
-
сь
ка. - Дай ли
шень я пе
ре
мию
по
суд.
Махнівська вста
ла й спокійно,
по
ма
леньку пе
ре
ми
ла й пе
ре
те
-
р
ла по
суд. Му
раш
ко
ва сіла на ка
-
напі й не
на
че вгляділа пе
ред со
-
бою ве
ликі очі та рум'яні ус
та в
Се
лаб
ро
са. Не ба
чив
ши йо
го да
-
в
ненько, во
на бу
ла по
ча
ла пот
-
ро
ху йо
го за
бу
ва
ти. Але як тіль
-
ки Ко
маш
ко на
га
дав за йо
го
при
їзд - ко
хан
ня знов спах
ну
ло в
її серці.
-
Як ти по
важ
но миєш блю
деч
-
ка, не
на
че жерт
ву бо
гам при
но
-
сиш, - обізва
лась до Махнівської
Му
раш
ко
ва й знов за
ре
го
та
лась
нер
во
во й го
лос
но на всю ха
ту.
Саня пе
рег
ля
ну
лась з Махнівсь
-
кою, а потім з Ко
маш
ком.
-
А знаєте, Вікто
ре Ти
то
ви
чу,
що На
дя оце на
па
лась на ме
не за
те, що я бе
русь до ви
щої на
уки? -
ска
за
ла Са
ня, щоб за
че
пи
ти Му
-
раш
ко
ву й будлі-чим вга
му
ва
ти
її нер
ви.
-
Чого ж це так? - ска
зав Ко
маш
-
ко. - Ви
ща на
ука ніко
ли ніко
му
не пош
ко
дить.
-
Ет, ви іде
алісти! - ска
за
ла Му
-
раш
ко
ва. - Час іде, і жи
вот
тя йде.
Я по
ва
жаю тільки на
уку прик
ла
-
д
ну, соціальну, політич
ну еко
но
-
мію. Тре
ба бра
тись до діла, а не
бай
ди
ки би
ти та літа
ти в хма
рах
абст
ракцій. Ти, Са
ню, ма
буть, хо
-
чеш за
летіти в Дантів рай і повік
кру
ти
тись в крузі нев
ми
ру
щих
духів.
-
Надю! ти та
ки доб
ра га
ряч
ка!
Те
бе, як я ба
чу, бе
ре якась не
те
-
рп
ляч
ка, - ска
за
ла Са
ня.
Мурашкова знов за
ре
го
та
лась,
не
на
че збо
же
воліла на ра
до
щах.
-
А не пот
ра
пиш в той рай, бу
-
деш ва
ри
ти борщ з огірка
ми та з
са
ха
ром, - обізва
лась Му
раш
ко
ва
й знов за
ре
го
та
лась буцімто з
то
го бор
щу з огірка
ми.
-
Ну! не ве
ли
ка муд
рація вив
чи
-
тись ва
ри
ти борщ, - ска
за
ла Са
-
ня. - І борщ го
ту
ва
ти вчи
ти
мусь,
і ви
щу на
уку пе
рей
му; прис
вя
чу
се
бе на служ
бу жіноцт
ву або на
-
ро
дові: я люб
лю пе
да
гогію, а це
річ не ма
ла й не пус
та.
-
Вища на
ука по
мо
же й до уся
-
ко
го діла ста
ти, бо во
на ж нав
-
чить, як за діло бра
тись, - ска
зав
Ко
маш
ко. - От хоч би й Се
лаб
рос.
З ви
щою на
укою мо
же б він вий
-
шов і путньою лю
ди
ною… Мо
же
б ви
ща на
ука за
да
ви
ла в йо
му
грецькі, над
то ма
теріальні по
тя
-
ги й підня
ла в йо
му іншу, якусь
ви
щу нап
ра
ву.
Мурашкова пе
рес
та
ла сміятись.
Вид в неї став по
важ
ний: це її
не
на
че скрив
ди
ло.
-
А хіба ж він не пут
ня лю
ди
на?
- тро
хи сер
ди
то спи
та
ла Му
раш
-
ко
ва.
-
Не те що зовсім не пут
ня; на
-
віть пус
тим йо
го не мож
на наз
-
ва
ти. Він тільки лю
бить гра
тись
в ідеї, як хлопці гра
ють в м'яча.
Го
во
рить зад
ля то
го тільки, щоб
на
го
во
ри
тись всмак, бо лю
бить і
вміє го
во
ри
ти. Хо
вається завсі
-
ди в кос
мо
політизм, як заєць в
но
ру, і… ніяко
го путнього діла
не ро
бить та ніко
ли й… не зро
-
бить.
Мурашкова роз
сер
ди
лась. Густі
рівні бро
ви трош
ки зійшли
ся, і
між ни
ми з'яви
лись ма
ле
сенькі
зморш
ки: то бу
ла прик
ме
та її
гніву.
-
Ви неп
рав
диві до йо
го, - ска
за
-
ла вже зовсім спокійно Му
раш
-
ко
ва.
-
На не
щас
тя, Ко
маш
ко прав
ду
ка
же, - обізвав
ся Мав
родін. - Уся
Се
лаб
ро
со
ва си
ла в гар
них сло
-
вах, бо та
ких пус
тих кос
мо
по
лі
-
тів, ма
буть, чи не пов
но в на
ших
го
ро
дах. Аж ки
шить.
Мурашкова по
чу
ти
ла, що по її
нап
ру
же
них нер
вах не
на
че хто
-
сь вда
рив з усієї си
ли, і в неї нер
-
ви на
че за
боліли. Во
на чо
мусь
по
чу
ва
ла, що цей за
мах був сме
-
р
тельний для її сер
ця. Мо
ло
да
дівчи
на не мог
ла не йня
ти віри
Ко
маш
кові й Мав
родінові, бо
зна
ла, що во
ни луч
че од неї зна
-
ють Се
лаб
ро
са. Але їй хотілось
не йня
ти їм обом віри, ба
жа
лось,
щоб то бу
ла неп
рав
да.
-
Хотіла б я вам не йня
ти віри…
- ска
за
ла Му
раш
ко
ва, і в неї го
-
лос зат
ру
сивсь. Во
на од
вер
ну
ла
очі й ди
ви
лась у вікно.
-
Хотів би й я, щоб на світі бу
ло
ба
га
то лю
дей чес
них і прав
ди
-
вих, щоб усі бу
ли чесні, та… пра
-
в
ди не схо
ваєш: прав
да, як оли
-
ва, вип
ли
ве на
верх, - обізвав
ся
Ко
маш
ко. - Се
лаб
рос не з тих че
-
с
них та прав
ди
вих кос
мо
політів,
які з зав
зятістю ста
ли до діла.
Це та
кий кос
мо
політ, яки
ми аж
ки
шать наші чор
но
морські го
ро
-
ди. З йо
го вий
де як не дру
гий
Фе
сен
ко, то ду
же схо
жий на йо
-
го. Ож по
ба
чи
те, ож по
наз
ди
ви
-
тесь, ко
ли з йо
го не вий
де ко
ли
-
сь бес
са
рабський або хер
сонс
ь
-
кий дідич, а мо
же й одеський ба
-
нкір. Але що він пря
мує до однієї
ма
теріальності, я за це ла
ден хоч
би й го
ло
ву під со
ки
ру пок
лас
ти.
Я вчив
ся з ним в гімназії й знаю
йо
го доб
ре. Ко
лись він був на
-
віть ра
ди
ка
лом. Але те
пе
реч
ки
він про
хо
лов, і той ра
ди
калізм
ви
па
ру
вав з йо
го, хіба зістав
ся
тільки на кінчи
ку йо
го крас
но
-
мов
но
го язи
ка.
Мурашкова по
чу
ти
ла, що по її
нер
вах знов не
на
че щось вда
ри
-
ло, її хви
лясті ви
разні ус
та якось
жалібно скла
лись; на ясні очі не
-
на
че впа
ла ро
са.
Саня по
ди
ви
лась на Ко
маш
ка
бла
га
ючи
ми очи
ма, бо зна
ла, що
Му
раш
ко
ва га
ря
че лю
бить Се
ла
-
б
ро
са; во
на не
на
че ка
за
ла очи
-
ма: не го
во
ри-бо нічо
го по
га
но
-
го за Се
лаб
ро
са! А Ко
маш
ко не
втя
мив тієї роз
мо
ви очи
ма й без
жа
лю по
ка
зу
вав пля
ми в душі в
Се
лаб
ро
са.
Мурашкова не стерпіла, схо
пи
-
ла
ся з місця, їй зда
лось, що од
неї вже одніма
ють ми
ло
го. Во
на
пос
те
рег
ла, що є якась част
ка
пра
в
ди в Ко
маш
ко
вих сло
вах,
але її сер
це ба
жа
ло, щоб не бу
ло
тієї прав
ди й сліду.
-
Знаєте що? Ходім та по
гу
ляє
-
мо. Час ранній, сон
це ще не при
-
пікає. Са
ме доб
ре бу
де гу
ля
ти, -
ска
за
ла помірко
ва
на Са
ня, вста
-
в
ши з місця.
-
Ходім, ходім, як маємо пек
тись
отут ко
ло са
мо
ва
ра, - ска
за
ли
усі.
Мурашкова подз
во
ни
ла. Увійш
-
ла гор
нич
на і прий
ня
ла са
мо
вар.
Усі пішли гу
ля
ти по
над ви
со
кою
кру
чею ко
ло мо
ря.
Надворі бу
ло не душ
но. Усе не
-
бо над сте
пом бу
ло ніби вкри
те
білою ріде
сенькою ткан
кою. На
зем
лю впа
ла не
гус
та лег
ка тінь.
Біле пок
ри
ва
ло з про
зо
рих хмар,
ніби шат
ро, ви
со
ко тяг
ло
ся над
мо
рем, потім далі ніби за
ку
че
-
рявіло, впа
ло по небі біли
ми ма
-
леньки
ми по
ко
са
ми, а там ще
да
лі розс
те
ля
лось не
на
че біли
-
ми хус
точ
ка
ми, при
чеп
ле
ни
ми
од
на до однієї, або білим ку
че
ря
-
вим смуш
ком.
Десь да
ле
ко-да
ле
ко на морі
про
мінь сон
ця про
бив
ся че
рез ті
хмар
ки, не
на
че че
рез білу намі
-
тку, і впав на мо
ре. На воді не
на
-
че зай
няв
ся зо
ло
тий вінок, ки
-
нув од се
бе зо
лоті стрілки, бриз
-
нув ог
няс
ти
ми крап
ля
ми, дри
-
жав, ми
готів і нес
подіва
но по
гас.
І знов у дру
го
му місці десь впав
промінь на мо
ре, зай
няв
ся, го
-
рів, горів і по
гас. Потім од
ра
зу
не
на
че впа
ло з не
ба три зо
лоті
вінки, за
па
ла
ли й по
гас
ли. Десь
в дру
го
му місці не
на
че по
си
пав
-
ся з не
ба на мо
ре де
ся
ток вінків:
вінки горіли дов
го, зли
лись до
-
ку
пи, і вже за
па
ли
лось ціле ог
-
ня
не пле
со, за
ми
готіло й зат
ру
-
си
лось. Зда
ва
лось, ніби цілий ог
-
ня
ний ста
вок ви
ник з мо
ря, зай
-
няв
ся й па
лах
котів, як роз
топ
ле
-
на піч. І не
на
че яки
мись ча
ра
ми
од
ра
зу згас
ло те ог
ня
не пле
со,
ніби на йо
го дмух
ну
ла якась си
-
ла й нес
подіва
но по
га
си
ла. Мо
ре
знов по
чорніло, а пе
ре
го
дя з не
-
ба на чор
не мо
ре знов не
на
че
чи
ясь ру
ка ки
да
ла зо
лоті вінки,
зо
лоті бу
ке
ти. Ог
няні вінки си
-
па
лись, зни
ка
ли і знов ви
ни
ка
-
ли, не
на
че з во
ди, і зга
са
ли то в
од
но
му, то в дру
го
му місці, не
на
-
че по
ри
на
ли й ви
ри
на
ли, пе
рес
-
ка
ку
ва
ли один че
рез дру
гий, ні
-
би гра
ли в хре
щи
ка.
-
Здається, си
ре
ни вип
лив
ли з
во
ди, і пла
ва
ють, і гра
ються в
мо
рі в зо
ло
тих вінках, - ска
зав
Мав
родін.
Усі за
ди
ви
лись на ту пре
хо
ро
-
шу ніби іграш
ку на морі, усі ми
-
лу
ва
лись нею, од
на Му
раш
ко
ва
ди
ви
лась на кар
ти
ну мо
ря бай
-
дуж
ни
ми очи
ма: во
на не ду
же-
то
лю
би
ла при
ро
ду, як не люб
лять
її ду
же прак
тичні лю
де.
-
А да
вай
те во
ро
жить по тих ві
-
н
ках! - ска
зав Ко
маш
ко. - Пан
ни
люб
лять во
ро
жить. Не
хай ваш
вінок бу
де пер
ший, - ска
зав Ко
-
ма
ш
ко до Махнівської. - Як дов
-
го горіти
ме вінок, то й жи
вот
тя
ва
ше бу
де дов
ге й щас
ли
ве.
-
Добре, не
хай бу
де так, - обіз
-
ва
лась Махнівська.
На тем
но-синє мо
ре впав про
-
мі
нь вінком. Промінь дов
го-дов
-
го горів і по
га
сав по
ма
леньку,
по
ки зовсім по
гас. Усі з ціка
ві
с
-
тю кміти
ли й во
ди
ли очи
ма за
ним.
-
Твій вік бу
де дов
гий, - ска
за
ла
Са
ня до Махнівської. - А ну те
пер
не
хай бу
де мій вінок.
Промінь, чи
ма
лий і яс
ний, яс
-
ний, як сон
це, впав на мо
ре й за
-
па
лав, але горів не так дов
го й
рап
том по
гас.
-
А те
пер за
га
дай
мо на На
ди
не
щас
тя, - обізва
лась Са
ня.
Білі смуж
ки з хма
рок не
на
че
роз
дер
лись в од
но
му місці. Бли
-
с
ну
ло синє не
бо. На морі од
ра
зу
зай
ня
ло
ся ши
ро
ке ог
ня
не пле
со,
ду
же за
па
лах
котіло, блис
ну
ло й
згас
ло в од
ну мить.
-
Цебто й вік мій згас
не так
шви
д
ко? - обізва
лась Му
раш
ко
-
ва й засміялась, але сміх її зник
так швид
ко, як швид
ко згас
ло
на морі те зо
ло
те ма
ре
во. Му
ра
-
ш
ко
ва за
ду
ма
лась. В неї бро
ви
на
су
пи
лись. Вид став по
важ
ний,
як тем
но-синє мо
ре.
-
Баби скрізь ба
би, чи в селі, чи
в місті: скрізь од
на
ко
во во
ро
жа
-
ть. Ой ви, во
рож
ки, зна
хур
ки! -
про
мо
вив хтось по
зад мо
ло
дої
ком
панії.
Усі ра
зом озир
ну
лись. Са
ня аж
ки
ну
лась. По
зад їх сто
яв Се
лаб
-
рос і насмішку
ва
то ди
вив
ся на
паннів. Він зак
рав
ся на то
нень
-
ких ніжках вже дав
ненько, як за
-
к
ра
дається десь з-за ку
ща ок
са
-
ми
то
ви
ми лап
ка
ми кіт.
Мурашкова ог
ля
ну
лась, по
чув
-
ши Се
лаб
росів го
лос, і в неї в
гру
дях зай
ня
ло дух. Се
лаб
рос
сто
яв гар
ний, не
на
че Вакх, об
ли
-
тий ма
то
вим мо
лоч
ним світом з
хмар
но
го біло
го не
ба, як бу
ва
-
ють освічені звер
ху, з скля
ної
сте
лі ста
туї в ве
ли
ких му
зе
ях,
йо
го кла
сич
но
го ли
ця не псу
ва
-
ла ні од
на пля
ма тіні. Біле пок
-
ри
ва
ло з бри
ля па
да
ло склад
ка
-
ми на плечі й прик
ри
ва
ло чорні
блис
кучі ку
чері. Очі світи
лись
вог
нем ко
хан
ня. Повні гу
би ли
-
сніли.
Селаброс зир
нув на Му
раш
ко
ву
своїми гост
ри
ми й со
лод
ки
ми
очи
ма. Во
на не ви
дер
жа
ла йо
го
пог
ля
ду й спус
ти
ла довгі вії на
що
ки.
-
А що, на
ля
кав бабів зна
ху
рок?
- обізвав
ся Се
лаб
рос.
-
Коли ви, Арис
ти
де Та
ра
со
ви
чу,
од
вик
не
те од ва
ших критських
компліментів? - спи
та
ла Са
ня.
-
Чи од критських, чи од одесь
-
ких, - пе
ре
бив її Мав
родін.
-
Які ж ми ба
би? Як
би усі літа
нас трьох склас
ти до
ку
пи, то мо
-
же б аж тоді й вий
шла од
на ба
ба,
- ска
за
ла Са
ня, на
ла
му
ючи язик
на ук
раїнський лад і міша
ючи в
свою роз
мо
ву ук
раїнські сло
ва.
-
Коли так, то ви
ба
чай
те, - ска
-
зав Се
лаб
рос. - Як я чую, і ви по
-
чи
наєте ук
раїнству
вать! Ко
ли
так, то мо
же
те в ме
не нав
чи
тись
по-українській.
І Се
лаб
рос за
го
во
рив чис
тою
на
род
ною ук
раїнською мо
вою.
Селаброс привітав
ся до усіх,
зняв
ши бри
ля.
-
І ет
ног
ра
фи, і на
родні ху
дож
-
ни
ки тут з пан
на
ми, - ска
зав Се
-
лаб
рос, по
да
ючи ру
ку Ко
маш
-
кові та Мав
родінові.
-
І ет
ног
рафія річ на
уко
ва, але
ви маєте діло з культур
ни
ка
ми, -
ска
зав жар
тов
ли
во Ко
маш
ко. -
На
ше діло культу
ра, просвіта й
доб
ро на
шо
го краю, культу
ра
ук
раїнської мо
ви й літе
ра
ту
ри.
Не піднімай
те ли
шень нас на
сміх.
-
А ме
не оце прис
ла
ли до Оде
са
в банк по ділу на кільки день. Я
за
хо
див в Ки
ши
неві на ча
сок до
ва
шої ма
тері.
Вона пе
ре
да
ла вам лист че
рез
ме
не, - ска
зав Се
лаб
рос до Му
ра
-
ш
ко
вої й по
дав їй лист. Му
раш
-
ко
ва роз
гор
ну
ла лис
ток, об
пи
са
-
ний грецьки
ми крюч
ка
ми.
Мати пи
са
ла, щоб во
на ку
пи
ла
для неї де
що в Одесі, вер
та
ю
чи
-
сь до
до
му, і в кінці при
ки
ну
ла:
«Арис
ти
да привітай лас
ка
во, бо
він те
бе лю
бить, як бо
га, та й я
йо
го люб
лю більше за усіх на
-
ших греків».
Мурашкова до
чи
та
ла лис
та й
по
чер
воніла. Се
лаб
рос осміхнув
-
ся.
-
Час нам до
до
му, - ска
за
ла до
-
гад
ли
ва Са
ня до Махнівської. -
Ме
не до
ма ждуть. - І Са
ня морг
-
ну
ла оч
ком до Махнівської. Во
на
зна
ла, що тре
ба по
ки
ну
ти Му
-
раш
ко
ву вдвох з Се
лаб
ро
сом.
-
Прощайте, Арис
ти
де Та
ра
со
-
ви
чу! Час мені до
до
му. Про
щай,
На
дю! - ска
за
ла во
на й по
вер
ну
-
ла до мо
нас
ти
ря.
За нею слідком пішли Махні
-
вська, Ко
маш
ко й Мав
родін. Во
-
ни пішли, по
па
ру
вав
шись. Ко
ма
-
ш
ко узяв під ру
ку Са
ню, Мав
ро
-
дін пішов по
руч з Махнівською.
-
Як по
па
ру
ва
лись! - ска
зав Се
-
лаб
рос до Му
раш
ко
вої по-гре
ц
ь
-
к
ій і своєю роз
мо
вою на гре
ць
-
кій мові дав зна
ти їй, що за
хо
-
дить ду
же щи
ра роз
мо
ва.
-
Попарувались Са
ня й Ко
маш
-
ко, ще й навіки, - ска
за
ла Му
ра
-
ш
ко
ва так са
мо пo-грецькій. - В
їх швид
ко бу
де весілля.
-
Невже! - аж крик
нув Се
лаб
рос.
- Що ж? чи па
ничі по
вер
ну
ли па
-
ннів на свою віру, чи пан
ни па
-
ничів? - спи
тав Се
лаб
рос.
-
Паничі паннів: щоб ро
би
ти
яке діло, і діло путнє, дов
гові
ч
-
не, тре
ба ста
ва
ти на національ
-
ний грунт, прис
та
ва
ти до на
ро
-
ду, зли
ва
тись або хоч наб
ли
жа
-
тись до йо
го, - ска
за
ла Му
раш
ко
-
ва.
-
Може й ви до їх прис
таєте? -
аж крик
нув Се
лаб
рос.
-
Мабуть, прис
та
ну. Ме
не ду
ши
-
ть моя кан
це
лярська ро
бо
та. Ме
-
ні на
че ди
ха
ти не
ма чим в кан
-
це
лярії. Я ніби
то щось і роб
лю
там, але знаю доб
ре, що нічо
го
го
дя
що
го й путнього не роб
лю.
Я по
ки
ну свою нуд
ну служ
бу, бо
я лю
ди
на жи
ва. Не мо
жу жи
ти
без жи
во
го діла.
-
Надю моя до
ро
га! Ви ен
тузіас
-
т
ка з пал
кою вда
чею. Що ви го
-
во
ри
те? Ви за
куєте се
бе в вузьку
рам
ку. Ви втра
ти
те ши
ро
кий
про
стір ду
мок… Яка при
над
ні
с
-
ть, яка пишність бу
ти кос
мо
по
-
літом, гро
ма
дя
ни
ном усього сві
-
ту!
-
І нічо
го не ро
би
ти! І ні за яке
путнє діло не бра
тись, - ска
за
ла
Му
раш
ко
ва.
-
А ду
ма
ти?! а мис
лить? Мисль
кос
мо
політа вільна, як пти
ця,
шу
гає над мо
ря
ми, над го
ра
ми,
над хма
ра
ми, над усім світом.
Для неї скрізь от
чиз
на, де є во
-
ль
но
думні лю
де. Це та
ка абст
-
ракція, абер
рація, яка пе
ре
ви
-
щує усякі ідеї й іде
али, глиб
ше
од уся
кої філо
софії, глиб
ше за
Пла
то
на й Арісто
те
ля. Во
на в
сво
єму роз
вит
ку ча
сом і кон
-
цент
рується в однім пункті, але
ж во
на, як і повітря, має си
лу
роз
тяг
ну
тись без кінця. Во
на ні
-
би скрізь і ніде, бо то си
ла ви
со
-
ка, жи
ва, все
людська: не об
сяг
ти
її, не замк
ну
ти її в якісь вузькі
національні за
кут
ки. Во
на скрі
-
зь жи
вотіє. Я за це дізнав
ся сво
-
їм досвідом.
«Пускає ту
ман абст
ракт
ний ме
-
ні. Але йо
го хит
рощі я вже
знаю», - по
ду
ма
ла Му
раш
ко
ва.
-
Я люб
лю наші чор
но
морські
го
ро
ди з міша
ни
ною лю
дей уся
-
ких націй. Я там по
чу
ваю се
бе
вдо
ма, не
на
че я вже став гро
ма
-
дя
ни
ном усього світу. Рідний
край - Одес для ме
не до
ро
гий,
але світ мені ба
га
то до
рож
чий, -
тяг далі свою одеську філо
софію
Се
лаб
рос. - Світ для ме
не усе, рі
-
дний край нісенітни
ця, ша
га не
вар
та.
-
Чим же гарні наші чор
но
мо
р
-
сь
кі го
ро
ди з їх уся
ки
ми при
хо
-
дька
ми? Хіба тим, що тор
гу
ють і
ба
гатіють з Ук
раїни й не дба
ють
за ук
раїнський на
род, за Ук
раї
-
ну? - пе
ре
би
ла йо
го філо
софію
Му
раш
ко
ва.
-
Вже знать на
уку Ко
маш
ко
ву, -
ска
зав Се
лаб
рос з лег
ким осмі
-
хом. - Але знаєте що: по
киньмо
цю філо
софію. Я оце сам нап
ра
-
вив діло в кан
це
лярії так, щоб
буцімто по ділу по
бу
ва
ти кілька
день в Одесі та по
ба
чи
ти вас. Я
вми
раю за ва
ми. Жи
ти не мо
жу
без вас. Ви й не заздріваєте, що
ви для ме
не те
пер кра
ще й ви
ще
од уся
кої філо
софії.
Селаброс вхо
пив ру
ку Му
раш
-
ко
вої й нес
подіва
но й по
рив
час
-
то поцілу
вав її га
ря
чи
ми ус
та
ми.
Му
раш
ко
ва по
чу
ти
ла, що він не
-
на
че впік її ру
ку, що на руці, на
то
му місці, де він до
торк
нув
ся
своїми ус
та
ми, не
на
че зай
няв
ся
во
гонь, горів і не по
га
сав. Кров
по
ча
ла шу
му
ва
ти в її жи
лах, як
шу
мує мо
ло
де ви
но.
-
От Са
ня швид
ко повінчається,
На
дю! не
ма нам чо
го га
ятись.
Повінчай
мось і ми, і бу
де
мо щас
-
ливі, бу
де
мо жи
ти, як у раю, -
ска
зав Се
лаб
рос.
Мурашкова ду
ма
ла й мов
ча
ла.
-
Ви з матір'ю по
га
но ха
зяй
нує
-
те: маєте тро
хи землі й даєте в
по
сесію. Це зовсім неп
рак
тич
но.
Вам тре
ба чо
ловіка, тре
ба ха
зяї
-
на, - за
го
во
рив нес
подіва
но Се
-
лаб
рос то
ном прак
тич
ної лю
ди
-
ни. - Тре
ба б вам са
мим до
ко
не
-
ш
но сіяти пше
ни
цю на своєму
по
лі. І пше
ни
ця дає доб
рий за
-
робіток; це прав
да: на де
ся
тині
в доб
ре не
су
хе літо ста
не двад
-
цять або й більше кіп. Ко
па да
-
сть де
сять, п'ятнад
цять пудів зе
-
р
на. Пуд пше
ниці те
пер кош
тує
кар
бо
ван
ця. Ціна доб
ра… На
дю,
моя до
ро
га! Як я вас люб
лю! Як
я вас люб
лю! - крик
нув Се
лаб
-
рос, і вхо
пив її ру
ку, і на
че впік
га
ря
чи
ми ус
та
ми.
-
Ми, На
дю, бу
де
мо сіяти не
пше
ни
цю, а са
дить тю
тюн, та ще
кримсько
го насіння, - го
во
рив
далі Се
лаб
рос. - Це вигідніше.
Пуд тю
тю
ну бу
де
мо про
да
ва
ти
по двад
цять або й більше кар
бо
-
ванців. А ви знаєте, скільки пу
-
дів тю
тю
ну дає де
ся
ти
на землі?
На
дю, моє сер
це! Ти за
па
ли
ла
усю мою ду
шу І Твої очі пе
чуть
ме
не в сер
це. Повінчай
мось за
-
раз-та
ки, по
тай од ма
ми, та й бу
-
де
мо щас
ли
во в парі жи
ти.
Селаброс на
хаб
но ду
рив На
дю;
він і в думці не мав її сва
та
ти. Ті
сло
ва за гос
по
дарст
во бу
ли ті
-
льки од
гу
ком йо
го ма
теріальних
мрій, як би то він за
ха
зяй
ну
вав,
ко
ли б взяв На
ди
не доб
ро в свої
ру
ки. Він вхо
пив Му
раш
ко
ву за
обидві ру
ки й по
чав цілу
ва
ти в
до
лоні швид
ко, хут
ко, цмо
ка
ючи
то в од
ну, то в дру
гу до
ло
ню.
Гаряча Се
лаб
ро
сові ус
та дра
ту
-
ва
ли її. Од
на
че во
на мов
ча
ла й
ду
ма
ла.
-
Чого ви, На
дю, мов
чи
те? - спи
-
тав в неї Се
лаб
рос, і го
лос в йо
го
зат
ру
сивсь сер
ди
то, ніби го
лос в
будлі-яко
го га
рем
но
го дес
по
та.
Мурашкова гля
ну
ла йо
му в очі.
Очі в йо
го по
чер
воніли, не
на
че
бу
ли на
литі кров'ю, їй ста
ла тро
-
хи страш
но.
-
Аристиде! - обізва
лась На
дя. -
Я не ду
ма
ла й не га
да
ла, що ви
та
ка ма
теріальна лю
ди
на. Па
-
м'я
таєте, як ви прий
шли до нас
пер
ший раз, всту
пи
ли в наш
грецький кру
жок?
-
Чому ж пак не пам'ятать! Це
бу
ло вес
ною, як у ва
шо
му сад
ку
цвіли тро
ян
ди та акація, як ва
ша
ма
ма ви
нес
ла мені ва
рен
ня та
ска
за
ла по-мол
давській: «Дуль
-
че
ца ку апа ре
ши; поф
тим»! Ту
вес
ну й той день я ніко
ли не за
-
бу
ду, бо я в той день по
ба
чив ва
-
ші дивні очі, - ска
зав Се
лаб
рос.
-
Так бу
ло, так, - ска
за
ла На
дя, -
спус
тив
ши віка на очі й зга
ду
-
ючи той яс
ний май
ський день. -
В на
шо
му грецько
му круж
ку я
ті
льки й чу
ла роз
мо
ву за ку
ку
ру
-
д
зу, пше
ни
цю й тю
тюн. Ви пер
-
ший з греків за
го
во
ри
ли за інше,
за вищі ідеї, за до
рогі для ме
не
прин
ци
пи: я ду
ма
ла, що ви при
-
й
маєте їх до сер
ця, що ви пе
ре
с
-
ві
дчи
лись в їх, га
ря
че бу
де
те вс
-
то
юва
ти за їх, ста
не
те за
раз до
діла.
-
Надю моя до
ро
га! Ми вже лю
-
де до
рослі! Час нам ди
ви
тись на
жит
тя та на світ очи
ма до
рос
-
лих, досвідче
них лю
дей. Час нам
пе
рес
тать гра
тись в прин
ци
пи.
Бу
де
мо ди
ви
тись на лю
дей, на
світ очи
ма муд
рої прак
тич
ної
лю
ди
ни. По
кинь, На
дю, оті ігра
-
ш
ки!
-
Які б то іграш
ки! - крик
ну
ла
На
дя спе
ре
сер
дя. Во
на при
га
да
-
ла Ко
маш
кові сло
ва…
-
Так, во
но, так!.. Ду
ма
ти й га
да
-
ти мож
на уся
ко
во, але жи
ти тре
-
ба од
на
ко
во усім лю
дям; усім
тре
ба хліба. Я по
чу
ваю, що я ге
-
ній і в то
му ділі, щоб до
бу
ти дос
-
тат
ки й за
можність ма
теріальну.
Я знаю, що спро
мо
жусь з ма
лих
дос
татків роз
вес
ти мільйо
ни. А
гроші - то са
ма сут
но
та людсь
-
ко
го жит
тя й жи
вот
тя. Кож
на
ідея суб'єктив
ності бу
де не
нор
-
мальним од
хи
лян
ням од за
ко
ну
бо
ротьби за жит
тя.
Селаброс, ма
буть, сил
ку
вав
ся
ти
ми абст
ракціями за
ма
за
ти
свій кос
мо
політизм в сло
вах і
свою ма
теріальність в дум
ках.
Надя пос
те
рег
ла в тій плу
та
ни
-
ні якусь фальшивість та не
щи
-
рість.
-
Це, здається, ніби філо
софія
Фе
сен
ко
ва. Ко
ли це ви встиг
ли
ста
ти та
ким пал
ким йо
го наслі
-
ду
ва
чем? - ска
за
ла На
дя.
-
Годі жар
ту
ва
ти. На
дю, сер
це!
Я за
ко
хав
ся в вас, знаю, що й ви
ме
не впо
до
ба
ли, мо
же, хоч тро
-
ш
ки… На
що нам мор
ду
вать се
бе
на
да
рем
но. По
бе
ре
мось і бу
де
мо
щас
ливі, заз
наємо та
ко
го щас
тя,
яке не су
ди
лось і тур
кам в Ма
го
-
ме
товім раю! - ска
зав Се
лаб
рас.
Він вхо
пив Му
раш
ко
ву за ру
ку
й не
на
че при
лип до ру
ки га
ря
-
чи
ми ус
та
ми. Му
раш
ко
ва по
чу
-
ти
ла, що ко
хан
ня знов роз
ли
ва
-
ється ніби хви
ля
ми по її нер
вах.
Во
на схо
пи
лась з ка
ме
ня, де си
-
діла. Се
лаб
рос одійшов і прос
тяг
до неї обидві ру
ки, не
на
че хотів
вхо
пи
ти її в обнімо
чок. Во
на по
-
да
лась на
зад і вгляділа, що од
мо
нас
ти
ря стеж
кою йдуть дві
да
ми і який
сь си
во
бо
ро
дий пан.
Му
раш
ко
ва мерщій поп
ря
му
ва
-
ла стеж
кою прос
то до їх. Се
лаб
-
рос і собі пішов навз
догінці за
нею.
Вони дійшли до гос
ти
ниці. Му
-
раш
ко
ва хап
ки побігла до две
-
рей, не по
дав
ши Се
лаб
ро
сові ру
-
ки на про
щан
ня.
-
Прощайте, На
дю! Вве
чері сме
-
р
ком прий
ду до вас, - ска
зав Се
-
лаб
рос.
Мурашкова за
чи
ни
ла двері, вбі
-
гла в свій но
мер, впа
ла на ка
нап
-
ку й за
ду
ма
лась. Цілий день во
-
на не змог
ла ні чи
та
ти, ні діла
ро
бить: бра
ла в ру
ки книж
ку,
чи
та
ла й не мог
ла втя
ми
ти ні
-
якісінької фра
зи, бра
лась за ро
-
бо
ту, хотіла ши
ти - ро
бо
та не
йш
ла. День зда
вав
ся для неї
дов
гим, як вік, важ
ким, як хво
-
ро
ба. На
дя не пішла на по
ра
ду ні
до Сані, ні до Махнівської. Во
на
за все їм роз
ка
зу
ва
ла, але бу
ла
по
тай
на в то
му, що сто
су
ва
ло
ся
до її сер
ця.
Настав вечір, га
ря
чий, душ
ний.
Сон
це по
гас
ло. Над
ворі смер
ка
-
ло по
ма
леньку. На
дя зна
ла, що
Се
лаб
рос прий
де, до
кон
че прий
-
де. Час наб
ли
жав
ся.
«Що мені ро
би
ти? Чи вий
ти до
йо
го в парк, чи не вий
ти? Не ви
-
й
ду, хоч би бу
ла прав
да в йо
го
сло
вах. Чи він же справді ду
має
ме
не сва
тать? чи мо
же так тіль
-
ки ка
же? Замк
ну двері, по
за
чи
-
няю вікна. Пе
ре
му
чусь ніч, пе
ре
-
пе
ча
люсь, а до йо
го та
ки не вий
-
ду».
Вечір по
гас. Вже по
ночіло. В ха
-
ті бу
ло душ
но. Му
раш
ко
ва по
чу
-
ва
ла, що ніби га
ряч
ка об
ня
ла її
тіло; що
ки па
ла
ли, ус
та сох
ли, їй
ста
ло душ
но, важ
ко, не
ви
держ
ко
важ
ко, не
на
че камінь ліг на її
гру
ди. В горлі по
сох
ло, їй не
на
че
не бу
ло чим ди
ха
ти. Го
ло
ва по
-
ча
ла мо
ро
чи
тись. Во
на гля
ну
ла
на вікно. В вікно бу
ло вид
но зо
-
рі. Зорі не
на
че зат
ру
си
лись пе
-
ред її очи
ма й за
во
ру
ши
лись. В
неї нер
ви роз
тор
са
лись… Во
на
схо
пи
лась за ка
на
пу, прибігла до
вікна й од
чи
ни
ла йо
го. Знад
во
ру
в вікно по
тяг
ло не вог
ким пові
-
трям, а та
кою ду
хо
тою, яка сто
-
яла і в кімнаті. Му
раш
ко
ва од
чи
-
ни
ла навстіж двері.
«Прийде, знаю, що прий
де, але
я не вий
ду в парк до йо
го, - ду
-
ма
ла Му
раш
ко
ва, хо
дя
чи по кім
-
наті. - Усі йо
го ви
сокі ідеї - то ті
-
льки сло
ва й сло
ва. Він не
на
че
при
ча
ру
вав ме
не ти
ми сло
ва
ми.
А під ти
ми гар
ни
ми сло
ва
ми та
ви
со
ки
ми пог
ля
да
ми десь в йо
го
при
таїлась гру
ба ма
теріаль
ніс
-
ть, кра
марський по
тяг до на
жи
-
ван
ня гро
шей, ба
гатст
ва. Він
лю
ди
на пе
редніше за все пок
ла
-
д
на, прак
тич
на. І усе те в йо
го
прик
ри
те філо
софією, ту
ма
ном
абст
ракції та буцімто ро
зум
ни
-
ми сло
ва
ми. Не то
го я сподіва
-
лась од йо
го, не то
го ба
жа
ло моє
сер
це… Не вий
ду до йо
го, не ви
-
й
ду! Замк
ну двері, не пу
щу йо
го
на поріг. Мій іде
ал впав і роз
бив
-
ся, ніби чу
до
ва ста
туя Вак
ха, ро
-
з
би
та ру
ка
ми вар
варів. Я по
ми
-
ли
лась… А сер
це моє чи по
ми
ли
-
лось?..»
Мурашкова тро
хи не пла
ка
ла,
хо
дя
чи че
рез си
лу по темній кі
-
м
наті, їй бу
ло жаль втра
тить на
-
віки лю
бов… Але сер
це не слу
ха
-
ло ро
зу
му, ба
жа
ло щас
тя, про
си
-
ло ко
хан
ня. Її дум
ки без її волі
по
летіли ку
дись, по
ли
ну
ли на
-
зустріч ми
ло
му. Во
на не
на
че по
-
ба
чи
ла йо
го пе
ред со
бою в тем
-
ній кімнаті, об
ли
то
го срібним
сві
том хмар
но
го дня. Він не
на
че
сто
яв пе
ред нею й ди
вив
ся їй в
очі.
Мурашкова засвіти
ла світло в
но
мері. Во
на бо
ялась своїх га
ря
-
чих мрій, хотіла світлом прог
на
-
ти од се
бе ту мрію про ми
ло
го. А
мрія не ще
за
ла, й ма
ни
ла її, й за
-
па
лю
ва
ла кров, і без пе
рес
тан
ку
взру
шу
ва
ла сер
це.
«І не йму йо
му віри, і… люб
лю,
люб
лю йо
го. Яке в ме
не пал
ке
бе
зг
луз
де сер
це! Я са
ма не зна
ла
сво
го сер
ця. Не маю си
ли над
ним».
І во
на хо
ди
ла по кімнаті, ла
ма
-
ла ру
ки, дов
го ду
ма
ла, а потім
са
ма не зог
ляділась, як вибігла в
парк, і нез
чу
лась, як пішла стеж
-
кою поміж акаціями.
«Втечу хіба од йо
го! Схо
ва
юсь в
Сані й сидіти
му в неї до півночі»,
- ду
ма
ла Му
раш
ко
ва, по
вер
нув
-
ши до гос
ти
ниці.
Селаброс з'явив
ся під акаціями,
на
че по
то
ро
ча або тінь. Му
раш
-
ко
ва обер
ну
лась, щоб утек
ти од
йо
го, і по
чу
ти
ла, що не має си
ли
утіка
ти.
-
Надю, це ти? - спи
тав він ти
хо,
на
хи
лив
шись над її ву
хо.
-
Чого ви прий
шли? Я вам ска
-
за
ла, щоб ви до ме
не не при
хо
-
ди
ли. Не ходіть до ме
не, не муч
-
те ме
не! Не взру
шуй
те на
да
рем
-
но мо
го сер
ця, - ще тихіше ска
за
-
ла Му
раш
ко
ва.
Селаброс узяв її під ру
ку. Му
-
раш
ко
ва по
чу
ва
ла, що в неї нер
-
ви од
ра
зу зас
по
коїлись. Важ
ке
сподіван
ня ми
ну
ло. А тем
на ніч
зас
ло
ни
ла од її очей ті пишні очі,
що ча
ру
ва
ли її яко
юсь по
тай
ною
не
пе
ре
мож
ною си
лою й за
па
лю
-
ва
ли в їй во
гонь.
-
Я прий
шов, щоб по
ди
ха
ти хоч
хви
ли
ну тим повітрям, що ти
ди
шеш, щоб по
ба
чи
ти хоч твої
вікна, пос
то
яти там хоч ча
сок,
по
чу
ти ше
лест твоєї ти
хої хо
ди,
- ска
зав Се
лаб
рос. - Я вмру без
те
бе, сам собі смерть за
подію!
Вони пішли ти
хою хо
дою в
парк. Му
раш
ко
ва мов
ча
ла. Во
на
чу
ла, що в неї сер
це по
ча
ло ки
-
да
тись тихіше. Мислі ста
ли ясні
-
ші, не
на
че вип
ли
ва
ли з яко
гось
ту
ма
ну.
-
Аристиде! - обізва
лась во
на
ти
хо. - Мені шко
да вас, але нам
тре
ба розійтись: нам не бу
ти в
парі.
-
Чому так? - аж крик
нув Се
лаб
-
рос.
-
Я по
ми
ли
лась здо
ро
во: я не
так ду
ма
ла про вас, - ска
за
ла во
-
на. - Те
пер я зро
зуміла, що наші
дум
ки розійшлись. Ви прак
тик;
ви лю
ди
на пок
лад
на, за
по
пад
на,
хо
че
те жи
ти тільки для се
бе,
для ма
теріальних інте
ресів. А
я…
-
Ти ж са
ма ка
за
ла мені, що ти
прак
тич
на пе
редніше за усе і не
ду
же по
ва
жаєш те
орії, - ска
зав
Се
лаб
рос. - І ти ж та
ко
го са
мо
го
грецько
го ро
ду й хо
ву, як і я.
-
Правда, я прак
тич
на, але я
свою прак
тичність лад
на прик
-
лас
ти до яко
гось ви
що
го діла; я
лю
ди
на діла, а не пус
тих слів. Я
по
лю
би
ла прин
цип; але люб
лю
прик
ла
дать прин
цип до прак
ти
-
ч
но
го діла: та
ка вже я на вда
чу.
Я хо
чу жи
ти і ділом слу
жить для
чо
гось, для дру
гих. Час пли
ве, а
соціальна неп
рав
да па
нує на сві
-
ті. Нарід в нужді, в тем
ноті, і йо
-
го зу
мис
не дер
жать в тем
ноті…
Хіба ти знаєш, що чес
но
му чо
ло
-
вікові в нас не
має місця ніде? А
скільки моїх то
ва
ри
шок злетіло
з місця за свої прин
ци
пи, за пе
-
ре
свідчен
ня! Мені жаль їх, бо їх
до
ля - моя до
ля. Ки
ну оце служ
-
бу й піду в на
родні вчи
тельки,
або що… Надіну ук
раїнську сви
-
ту або мол
давську ман
те
ле й пі
-
ду в на
род. Я без ро
бо
ти не бу
ду
сидіти й не мо
жу.
-
Що ти го
во
риш? Сха
ме
нись! В
те
бе нер
ви розт
ри
во
жені. На
дю!
без ба
гатст
ва не мож
на й ва
шо
-
го діла ро
би
ти. Ти те
пе
реньки
са
ме в стра
шенній ек
зальтації.
Ти за
го
нис
та в цій справі, - ска
-
зав Се
лаб
рос.
-
Можна й без ба
гатст
ва й тре
-
ба! - крик
ну
ла На
дя.
-
Це ти по
бу
ва
ла в Одесі в то
му
за
го
нис
то
му круж
ку, який я доб
-
ре знаю: на
го
во
ри
лась там, наб
-
ра
лась зав
зят
тя! - ска
зав Се
лаб
-
рос.
-
А хоч би й по
бу
ва
ла! - ска
за
ла
Му
раш
ко
ва.
-
Кинь ік не
чис
то
му оті сви
ти
та ман
те
ле! - сер
ди
то крик
нув
Се
лаб
рос. -Ти вже не ди
ти
на. Час
тобі жи
ти, а не ба
ви
тись в прин
-
ци
пи.
Селабросів го
лос зат
ру
сивсь. В
йо
му бу
ло чуть за
гад.
-
Не кри
чи, бо я вільна лю
ди
на і
те
бе не пос
лу
хаю! - ска
за
ла Му
-
раш
ко
ва.
-
Надю, сер
це! Я не мо
жу при
то
бі ні ду
ма
ти, ні мис
ли
ти! Моє
сер
це го
рить! По
кинь оті дум
ки!
Дай во
лю сер
цю! Да
вай бу
де
мо
ко
ха
тись! За
будьмо за усякі ду
-
ми, за
будьмо ро
зум. Лю
би ме
не
або вбий ме
не! - крик
нув Се
лаб
-
рос і хотів об
ня
ти На
дю за стан.
Во
на одс
ко
чи
ла од йо
го й пішла
до гос
ти
ниці. Він пог
нав
ся слід
-
ком за нею.
-
Надю, пот
ри
вай! Дай пос
то
я
-
ти з то
бою, хоч на
го
во
ри
тись.
Мурашкова побігла по східцях і
вско
чи
ла в свій но
мер в од
чи
не
-
ні двері. Се
лаб
рос пог
нав
ся за
нею й хотів і собі вско
чи
ти в
две
рі. Му
раш
ко
ва ки
ну
лась до
две
рей й вхо
пи
ла їх обо
ма ру
ка
-
ми, щоб при
чи
нить. Се
лаб
рас
вхо
пив за клям
ку две
рей і не пу
-
с
кав: йо
го довгі тонкі пальці, не
-
на
че па
зу
ри, вп'яли
ся в двері.
Світло од лам
пи впа
ло на Се
ла
-
б
ро
со
ве ли
це. Му
раш
ко
ва гля
ну
-
ла на йо
го ли
це. Во
но бу
ло гар
не
й страш
не, не
на
че ли
це яко
гось
пре
хо
ро
шо
го де
мо
на. Очі світи
-
лись, зіньки на білках во
ру
ши
-
ли
сь, кру
ти
лись і горіли. На
дя
по
чу
ти
ла їх магічну си
лу: во
на
лю
би
ла такі очі…
-
Надю, вбий ме
не, заст
рель ме
-
не або дай мені свою лю
бов, не
про
га
няй ме
не! - бла
гав її Се
лаб
-
рос.
Мурашкова гля
ну
ла на йо
го й
не впізна
ла йо
го: очі ста
ли лас
-
каві, тихі, не
на
че бла
га
ли її, ру
-
м'яні ус
та скла
лись жалібно, з
очей вис
ту
па
ли сльози, як у ди
-
ти
ни. Пе
ред нею сто
яв вже не
де
мон страш
ний, а ан
гел ти
хий,
лас
ка
вий, пиш
ний кра
сою не
-
бес
ною.
Вона по
чу
ва
ла, що який
сь ту
-
ман на
ля
гає на її тя
му. Світло за
-
т
ру
си
лось в її очах. Для неї зда
-
лось, що ту
ман вкрив вікно, сті
-
ни, двері. Се
лаб
рос в од
ну мить
не
на
че зник в то
му ту
мані і че
-
рез хви
ли
ну знов ви
ник та
кий
са
мий пиш
ний, бла
га
ючий, ніби
в сяєві проміння. Во
на не
доб
ро
-
хіть прос
тяг
ла до йо
го ру
ки.
-
Моя, навіки моя! - про
мо
вив
він якимсь чуд
ним го
ло
сом.
Селаброс од
ним ско
ком ки
нув
-
ся до Наді, як лев на засідках ки
-
дається на сер
ну, і вхо
пив її за
ру
ки. Му
раш
ко
ва тільки й при
-
міти
ла в вікнах, що не
на
че усі
зорі за
ра
зом по
си
па
лись з не
ба.
Во
на хотіла вир
ва
ти з йо
го га
ря
-
чих рук свої ру
ки й по
чу
ва
ла, що
си
ла пос
лаб
ша
ла й… зник
ла. Й
зда
ло
ся, ніби під нею за
ва
лив
ся
ко
ра
бель, і її ніхто, не ря
тує, і во
-
на то
не, і не має си
ли вдер
жа
-
тись на хист
ко
му дні ко
раб
ля.
XIII
Тиждень хо
див до неї Се
лаб
рос
що
ве
чо
ра.
Тиждень жи
ла Му
раш
ко
ва, не
-
на
че в раю. Во
на тільки й жда
ла
ве
чо
ра. Нас
та
вав вечір, во
на ви
-
хо
ди
ла в парк на
зустріч ми
ло
му.
До неї прибіга
ла Са
ня, роз
пи
ту
-
ва
ла в неї, чо
го во
на ста
ла та
ка
жур
ли
ва та смут
на. Му
раш
ко
ва
го
во
ри
ла зне
хо
тя, од
ка
зу
ва
ла,
що во
на чо
гось нез
ду
жає. Для
неї ста
ли неп
риємні її при
яте
-
льки, її под
ру
ги. По
тай
на зро
ду,
во
на ста
ла ще по
тай
ніша й за
свою лю
бов не приз
на
лась наві
-
ть своїм щи
рим под
ру
гам.
Минув тиж
день. Восьмо
го дня
вве
чері Му
раш
ко
ва сподіва
лась
Арис
ти
да в гості. Він не при
хо
-
див. Вже ви
си
па
ли на небі зорі,
вже й північ нас
та
ла, а йо
го не
бу
ло. Му
раш
ко
ва хо
ди
ла по кі
-
мнаті й ла
ма
ла ру
ки так, що кі
-
сточ
ки в пальцях лу
ща
ли. Во
на
вибігла на ґанок, дов
го ди
ви
ла
-
сь на ву
ли
цю, знов вер
ну
лась в
кімна
ту, то сіда
ла на ка
напі, то
хо
ди
ла по кімнаті - а він не при
-
хо
див. Вже б гос
ти
ниці усі пос
-
ну
ли: ста
ло ти
хо, як в мо
гилі.
Му
раш
ко
ва нудьгу
ва
ла, все спо
-
діва
лась і знов вибігла на ґанок.
Місяць зійшов і освітив парк. В
пар
ку не бу
ло ні жи
во
го ду
ху.
Во
на побігла ву
ли
цею. По ву
лиці
веш
та
лись по
де
ку
ди лю
де. Се
-
лаб
ро
са не бу
ло.
«Чи не стрів ча
сом та чи не зап
-
ро
сив йо
го Бо
ро
давкін на кар
-
ти», - по
ду
ма
ла Му
раш
ко
ва. Во
-
на вгляділа в вікнах Бо
ро
давк
і
-
но
вої дачі світло й по
вер
ну
ла до
дачі. Прий
шла во
на, заг
ля
ну
ла в
вікна - в хаті не бу
ло ніко
го, ті
-
льки горіла лам
па на столі. Ко
ли
це чує во
на в бе
резі мо
ря пісню.
Во
на впізна
ла той го
лос: то спів
-
а
ла Бо
ро
давкіна. Му
раш
ко
ва
прий
шла на бе
рег і ста
ла за ви
-
со
ким ка
ме
нем. По воді до бе
ре
-
га плив чов
ник. На чов
ни
ку горі
-
ли два ліхтарі, не
на
че світи
ло
ся
двоє очей. Вид
но бу
ло греб
ця
гре
ка в чер
воній куртці, в чер
во
-
но
му фесі з ки
ти
цею. Го
лос лив
-
ся з чов
на. На човні чорніло дві
пос
таті. В Му
раш
ко
вої сер
це не
-
на
че спи
ни
лось в гру
дях.
Човник за
шипів по піску, прис
-
тав
ши до бе
ре
га; під чов
ном зас
-
ту
котіли круглі, як кар
топ
ля, ка
-
мінці. З чов
на ско
чив Се
лаб
рос,
по
дав ру
ку Бо
ро
давкіній, вхо
пив
її за стан і пос
та
вив на бе
рег.
Круглі камінці зас
ту
котіли під
важ
ки
ми че
ре
ви
ка
ми в Бо
ро
-
давкіної.
Вони одійшли да
ле
ченько од
чов
на й сіли на плис
ко
ва
то
му
ка
мені над самісіньким мо
рем.
Ти
хий місяч
ний світ злив
ся до
-
ку
пи з чер
во
ну
ва
тим блис
ком
од ліхтарів і освітив Бо
ро
дав
-
кіну та Се
лаб
ро
са. В Бо
ро
дав
кі
-
ної вид забілів про
ти міся
ця, як
вид в вак
хан
ки. В роз
ко
шах ко
-
хан
ня во
на од
хи
ли
ла го
ло
ву і ні
-
би вп'ялась очи
ма в Се
лаб
ро
са.
Він об
няв її за стан і при
гор
нув
до се
бе. Бо
ро
давкіна не обо
ро
-
ня
лась; во
на при
хи
ли
ла свою го
-
ло
ву до йо
го пле
ча й заспіва
ла
ро
манс «Тиг
ре
ня»: «Місяць пли
-
ве по нічних не
бе
сах». Го
лос її,
м'який, як ок
са
мит, спо
чат
ку по
-
лив
ся ти
хо-ти
хо. Так співає лю
-
ди
на в той час, ко
ли в неї ду
ша
пов
на щас
тя вщерть, ко
ли сер
це
мліє, умліває… Бо
ро
давкіна не
-
на
че співа
ла Се
лаб
ро
сові на са
-
ме ву
хо. Хвилі ти
хо ше
лестіли,
ко
тя
чись на бе
рег по дрібних ка
-
мінцях. Пісня бу
ла ти
ха, як той
ше
лест хвилі, що був ніби аком
-
па
не
мен
том до її пісні. Але зго
-
дом го
лос її наб
рав
ся си
ли й по
-
чу
ван
ня. В тиші по
ли
ла
ся пісня
го
лос
на; пішла лу
на поміж ске
-
ля
ми, по
ли
лась по морі, заг
лу
-
ши
ла ше
лест хвиль. Лу
на од піс
-
ні об
зи
ва
лась за стрімки
ми ске
-
ля
ми на ви
со
ких бе
ре
гах в акаці
-
ях та во
лоських горіхах, як ти
хе
зітхан
ня щас
ли
вої душі. Пісня
не
на
че роз
бу
ди
ла мерт
ве мо
ре,
вли
ла жи
вот
тя в мертві бе
ре
ги. І
мо
ре, і скелі, і місяць над мо
рем -
усе зда
ва
лось пре
хо
ро
шою ве
-
лич
ною де
ко
рацією сце
ни, де
спі
ва
ла ар
тист
ка про ко
хан
ня.
Бородавкіна скінчи
ла пісню,
гля
ну
ла в очі Се
лаб
ро
сові. В роз
-
ко
шах ко
хан
ня, в роз
ко
шах ти
хої
місяч
ної ночі во
на од
хи
ли
ла го
-
ло
ву на
зад, вип
ну
ла білу пов
ну
шию і не
на
че ма
ни
ла своїми ус
-
та
ми Се
лаб
ро
са. Він вп'явся в
по
в
ну шию ус
та
ми і не
на
че за
-
мер.
-
А що? Чи гар
но я співаю? -
спи
та
ла в йо
го Бо
ро
давкіна. -
Пра
в
да, з ме
не бу
ла б пер
во
ряд
-
на ар
тист
ка?
-
Гарно, гар
но, як той со
ло
вей
-
ко, - ти
хо обізвав
ся Се
лаб
рос.
-
А прав
да, я гар
на й те
пер! А
ко
лись я бу
ла ще кра
ща: хлопці
дуріли, ка
зи
лись од моїх очей, -
про
мо
ви
ла Бо
ро
давкіна.
-
В вас шия гар
на, біла, як у ле
-
бе
дя, - обізвав
ся Се
лаб
рос.
-
Хіба ж в ме
не тільки шия гар
-
на? А мої очі? а мої бро
ви? Пог
-
ладьте ли
шень до
ло
нею по моїй
щоці, по моїй шиї: істин
но ок
са
-
мит, - ска
за
ла Бо
ро
давкіна.
Селаброс пог
ла
див ру
кою по її
щоці.
-
Правда! істин
но ок
са
мит, -
ска
зав він і поцілу
вав шию.
-
Правда, я кра
ща за ту ци
ган
ку
Му
раш
ко
ву. Пе
рес
таньте до неї
хо
ди
ти. Ходіть до ме
не. Яка в неї
кра
са? Шия тон
ка, су
хор
ля
ва, як
у чаплі. Любіть ме
не й за
будьте
її, - ска
за
ла зго
дом Бо
ро
давкіна,
й знов при
па
ла до йо
го пле
ча го
-
ло
вою, й знов заспіва
ла при
над
-
ним го
ло
сом, не
на
че за
вур
ко
та
-
ла.
Мурашкова не
на
че отерп
ла, сто
-
ячи за ка
ме
нем. Вглядівши, як
Се
лаб
рос поцілу
вав Бо
ро
давкіну
в шию, во
на зат
ру
си
лась, бу
ла
лад
на ки
ну
тись на їх, за
ду
ши
ти
Бо
ро
давкіну й Се
лаб
ро
са й сту
-
пи
ла на один ступінь до їх. Дрі
-
бні камінці за
во
ру
ши
лись, зас
-
ту
котіли: На
дя заг
руз
ла в їх по
кісточ
ки.
-
Ой щось хо
де та ще й близько!
- ти
хо ска
за
ла Бо
ро
давкіна. - Я
чу
ла, як зас
ту
котіли камінці.
-
Може, вам так вчу
лось, - обіз
-
вав
ся Се
лаб
рос. Му
раш
ко
ва сто
-
яла, як мерт
ва, і при
хи
ли
лась до
скелі.
-
Давайте лікер! Я вам да
ла йо
-
го. Мо
же, ви пос
та
ви
ли в човні
та й за
бу
ли взя
ти? Я тро
хи зме
-
рз
ла. Погрійте ме
не на своїх гру
-
дях, по
печіть ме
не поцілун
ка
ми,
- обізва
лась Бо
ро
давкіна.
Мурашкова ба
чи
ла, як Се
лаб
-
рос десь узяв пля
шеч
ку ліке
ру,
як з'яви
лась чар
ка, не
на
че він
ви
тяг її з ка
ме
ня. Він на
лив чар
-
ку й по
дав Бо
ро
давкіній. Во
на
пи
ла по
ма
леньку, крап
ля за кра
-
п
лею, кілько
ма на
па
да
ми. Се
-
лаб
рос на
лив і собі й ви
пив на
-
хильці. Він по
дав їй кон
фек
ти.
Бо
ро
давкіна знов при
па
ла го
ло
-
вою на йо
го гру
ди й про
мо
ви
ла:
-
Яка по
езія! Он мо
ре ше
лес
ти
-
ть ко
ло моїх ніг! Он
деч
ки місяць
сяє над мо
рем. Мо
ре лис
нить.
Усе спить, тільки моя лю
бов не
спить. Я їм кон
фек
ти! Я співаю!
-
Яка пиш
но
та! На
лий
те ще ча
-
роч
ку! - ска
за
ла Бо
ро
давкіна, од
-
ки
нув
ши го
ло
ву на
зад.
Селаброс за
лос
ко
тав її пальця
-
ми по шиї; во
на за
ре
го
та
лась го
-
лос
но на все гор
ло. Од
ляс
ки ні
-
би го
ро
хом по
си
па
лись десь між
ске
ля
ми. В Му
раш
ко
вої за
мо
ро
-
чи
лась го
ло
ва. Во
на по
чу
ла, що
в неї тя
ма не
на
че ту
ма
ном по
ви
-
лась.
«Чи то Арис
тид? Нев
же то він?
той, що вми
рав за мною ще не
-
да
в
но вве
чері. Нев
же це Бо
ро
-
давкіна? Це мені, ма
буть, сни
-
ться. Я ле
жу в пос
телі, в гос
ти
-
ниці. Я от-от про
ки
нусь, і це усе
зник
не…» - ви
ли
ся мислі в її га
-
рячій го
лові. І їй зда
ло
ся, що во
-
на й справді в се
бе в но
мері ле
-
жить в пос
телі, що їй сниться
сон, ніби ру
сал
ка вип
лив
ла з во
-
ди, ла
щиться до Арис
ти
да, ма
-
нить йо
го кра
сою місяці, ма
нить
піснею, й ре
го
четься, й ла
щи
ть
-
ся, і от по
тяг
не йо
го на дно мо
-
ря.
-
Час мені йти до
до
му, - ска
зав
Арис
тид, встав
ши з ка
ме
ня.
-
Не пу
щу! не пу
щу! Ти підеш до
тієї ци
ган
ки. Ти восьмий день до
неї топ
чеш стеж
ку. Я висліджу
-
ва
ла за то
бою, - ска
за
ла Бо
ро
да
-
в
кіна, ха
па
ючи йо
го за ру
ку. - Я
наслідці хо
ди
ла за то
бою, оце
впійма
ла те
бе, по
са
ди
ла з со
бою
в чо
вен. Не пу
щу! - аж крик
ну
ла
Бо
ро
давкіна.
-
Час спа
ти. Мені вже спа
ти хо
-
че
т
ься. Дивіться, я позіхаю, -
ска
зав Се
лаб
рос і позіхнув на
ввесь рот.
-
Позіхаєте при мені! Позіхаєте
в та
ку пиш
ну ніч! Дивіться, он
місяць пли
ве в небі. Мо
ре дрі
-
має. Хви
ля лед
ве б'є в бе
рег. Теп
-
ло, розкіш! По
сидьте-бо зо мною,
до
ки свіне. Не пу
щу! - ска
за
ла
Бо
ро
давкіна.
Селаброс без це
ре
монії встав з
ка
ме
ня й на
ла
го
див
ся йти. Му
-
раш
ко
ва не
на
че про
ки
ну
лась од
важ
ко
го сну й ки
ну
лась бігти по
піску по
за ске
ля
ми. Нап
ру
жені
нер
ви од
ра
зу опа
ли, як пор
вані
стру
ни. На неї на
пав страх, їй
зда
ло
ся, що слідком за нею хто
-
сь го
ниться, от-от впіймає. Тро
-
хи бо
яз
ка дівчи
на тільки те
пер
зог
ляділась, що во
на од
ним од
-
на в глу
пу ніч блу
кає між ске
ля
-
ми над мо
рем. Во
на побігла по
дрібних камінцях, по жорстві.
Но
ги груз
ли по кісточ
ки в кам'я
-
ну по
терть, в пісок.
Надя нес
тя
ми
лась, як вибігла
воз
во
зом на
го
ру, їй зда
ва
лось,
що во
на вик
ра
ла чу
жу тай
ну, що
її приміти
ли, пог
на
лись за нею.
На гор
бу мріла Бо
ро
давкіно
ва
дач
ка в густій тіні во
лосько
го
горіха. Двоє вікон, освіче
них сві
-
том, яс
но виз
на
чу
ва
лись в гус
-
тій тіні. Му
раш
ко
ва ки
ну
ла очи
-
ма на дач
ку, і їй не
на
че крізь сон
зда
ло
ся, що то якесь стра
хо
ви
-
ще. Але не
за
ба
ром пе
ред нею за
-
ма
ячіли старі акації та аб
ри
ко
си
з рідки
ми су
ку
ва
ти
ми гілка
ми.
Надя вибігла на ву
ли
цю й опа
-
м'ята
лась. На ву
лиці бу
ло ти
хо,
мерт
во, тільки по
де
ку
ди бли
ма
-
ли не
ясні ліхтарі на стовп
чи
ках.
Сер
це в неї швид
ко ки
да
лось.
Во
на вхо
пи
лась ру
ка
ми за сер
це,
спи
ни
лась і тро
хи не зомліла,
ле
д
ве всто
яла на но
гах. Го
ло
ва
мо
ро
чи
лась. Хо
лод прой
мав її
на
скрізь, не
на
че в про
пас
ниці.
Пос
то
яв
ши хви
ли
ну, Му
раш
ко
ва
на
си
лу дійшла до гос
ти
ниці, уві
-
йшла в кімна
ту, впа
ла на ка
на
пу
і схи
ли
ла на спин
ку го
ло
ву. Ру
ки
впа
ли на коліна, мов де
рев'яні.
Во
на не
на
че за
мер
ла.
Двері в но
мер сти
ха од
чи
ни
-
лись. Увійшов Се
лаб
рос.
Очі в йо
го бли
ща
ли. Що
ки чер
-
воніли, аж пашіли. Му
раш
ко
ва
гля
ну
ла на йо
го й не по
во
рух
ну
-
лась.
-
Добривечір, На
дю! - ска
зав Се
-
лаб
рос по-грецькій лас
ка
вим,
со
лод
ким го
ло
сом, що став ще
лас
кавіший од ме
ло
дич
ної гре
-
ць
кої мо
ви. - Як я сьогодні опі
-
знив
ся, - ска
зав він ти
хо.
Мурашкова не підве
ла навіть
го
ло
ви. В очах, в лиці ви
яв
ля
-
лась страш
на му
ка. Блис
кучі очі
згас
ли. Ли
це бу
ло бліде. Во
на
бу
ла схо
жа на підстре
ле
ну пти
-
цю, що зійшла кров'ю.
-
Що з то
бою, На
дю? Чо
го ти та
-
ка бліда? - ска
зав Се
лаб
рос і при
-
ту
лив її ру
ку до своєї га
ря
чої
що
ки.
Мурашкова не
на
че стре
пе
ну
ла
-
сь: вир
ва
ла од йо
го ру
ку й схо
-
пи
лась з ка
на
пи. Ос
ту
пив
шись
од йо
го на ступінь, во
на крик
ну
-
ла:
-
Не зачіпай ме
не! Вий
ди з кім
-
на
ти! Геть з кімна
ти!
Селаброс і собі з ди
ва по
дав
ся
на
зад. Пе
ред ним сто
яла не
на
че
тінь Му
раш
ко
вої: бліда, як віск,
та змізерніла. В неї ус
та ста
ли
білі, що
ки за
па
ли, ве
ликі очі
при
гас
ли. Але че
рез хви
ли
ну в
очах заб
ли
щав во
гонь. Злість,
по
мс
та, не
на
висність так ви
раз
-
но ви
яви
лись в тих блис
ку
чих
очах, що Се
лаб
рос ос
ту
пив
ся ще
на ступінь од неї, вга
дав
ши яку
-
сь ве
ли
ку тур
бо
ту в душі в дів
-
чи
ни.
-
Надю! що ста
ло
ся з то
бою? Я
не впізнаю те
бе: ти ста
ла страш
-
на, як смерть, а твої очі го
рять, -
ска
зав Се
лаб
рос і на ступінь
при
с
ту
пив до неї.
Блискучі очі в Му
раш
ко
вої знов
не
на
че по
гас
ли, як зорі, що нес
-
подіва
но зак
ри
лись лег
кою про
-
зо
рою хмар
кою.
-
Я ста
ла страш
на, як смерть?
це… прав
да. Ти вбив ме
не на
смерть! - ска
за
ла Му
раш
ко
ва
яки
мсь глу
хим го
ло
сом. Во
на не
про
мо
ви
ла, а не
на
че про
ше
по
ті
-
ла ті сло
ва: Се
лаб
рос стур
бу
вав
-
ся: він до
га
дав
ся, що тра
пи
лась
якась подія.
-
Надю! тобі щось на
го
во
ри
ли
на ме
не, наб
ре
ха
ли лихі лю
де, -
обізвав
ся Се
лаб
рос.
-
Я са
ма усе доб
ре знаю, усе ба
-
чи
ла! - нес
подіва
но крик
ну
ла
Му
раш
ко
ва різким го
ло
сом.
-
Що ж ти знаєш? Що ж ти ба
чи
-
ла? - спи
тав Се
лаб
рос вже тихі
-
шим го
ло
сом, що ски
нув
ся на
го
лос вин
но
го шко
ля
ра.
-
Я знаю, що ти гу
ляв чов
ном на
морі з Бо
ро
давкіною, сидів з
нею над мо
рем на ка
мені, об
ні
-
мав її, при
гор
тав, цілу
вав в шию,
пив з нею…
І її різкий го
лос з кож
ним сло
-
вом ста
вав тихіший і на ос
танніх
сло
вах якось чуд
но за
шипів.
-
Я да
ла тобі свою лю
бов, своє
сер
це, пой
ня
ла тобі віри, як че
с
-
ній лю
дині. Але за те я хо
чу, щоб
і ти од
дав мені всю свою лю
бов,
своє сер
це, свої ду
ми, усе твоє
жи
вот
тя, усього се
бе - мені й ті
-
льки мені. Я ба
жа
ла, щоб я ма
ла
пра
во на твоє жи
вот
тя, тільки я
од
на до смерті, до мо
ги
ли, а ти…
Мурашкова по
вер
ну
ла до йо
го
ли
це й очі бо
ком і ки
ну
ла на йо
-
го ско
са пог
ляд зне
ва
ги та
кий
ви
раз
ний, яко
го не мож
на замі
-
ни
ти ніяки
ми сло
ва
ми.
-
Хто тобі ска
зав за це? Усе це
неп
рав
да! - крик
нув Се
лаб
рос.
-
Прилетіла чай
ка з мо
ря, за
ки
-
ги
ка
ла над моїм вікном, і я вга
-
да
ла той крик: він мені за все
ска
зав. Я чу
ла го
лос з мо
ря… Спі
-
ва
ла ру
сал
ка. Я спа
ла… ні, не
спа
ла… Я сто
яла за ске
лею. Мо
ре
ти
хе, місяць над мо
рем… ніч яс
-
на… Он
де чов
ник прип
ли
ває до
бе
ре
га. Ой, страш
но! Я бо
юсь! -
крик
ну
ла нес
подіва
но Му
раш
ко
-
ва. - Ру
сал
ка об
ня
ла йо
го, хотіла
за
ма
ни
ти в мо
ре, вто
пить…
Мурашкова го
во
ри
ла не
на
че
крі
зь сон, сто
ячи бо
ком до Се
ла
-
б
ро
са, і не
на
че при
га
ду
ва
ла які
-
сь страшні сце
ни. Дум
ки в неї
плу
та
лись, не
на
че десь да
ле
ко
блу
ка
ли. Се
лаб
рос прис
ту
пив до
неї, взяв її за ру
ку й ти
хо по
вер
-
нув ли
цем до се
бе. Йо
му зда
ва
-
лось, що Му
раш
ко
ва збо
же
во
лі
-
ла.
-
Надю, сер
це! Що з то
бою! Сха
-
ме
нись! Що ти вер
зеш? Чи ти
спиш… і го
во
риш крізь сон, чи з
то
бою що ста
ло
ся, - за
го
во
рив
Се
лаб
рос ти
хим, лас
ка
вим го
ло
-
сом.
Мурашкова сха
ме
ну
лась. Ту
ма
-
ном по
виті очі блис
ну
ли. Во
на
крик
ну
ла не своїм го
ло
сом:
-
Ідіть од ме
не! Ідіть до Бо
ро
-
давкіної, цілуй
те її ок
са
ми
то
ву
шию, її що
ки, слу
хай
те її пісні.
Ви двічі підду
ри
ли ме
не, двічі
вби
ли ме
не! Ви вмер
ли для ме
-
не, я мерт
ва для вас.
-
Надю! ну, прос
ти мені на цей
раз! Ніко
ли, ніко
ли зо мною цьо
-
го не бу
де. Ви
бач!
-
Я з тих, що ніко
ли не про
ща
-
ють і не ви
ба
ча
ють за зра
ду в
ко
ханні: ніко
ли, до смерті!
-
Надю, ти ж для ме
не вже рі
-
дна! - крик
нув Се
лаб
рос.
-
Я для вас те
пер чужісінька! І
бу
ду чу
жа! Про
щай навіки! нія
-
кою жерт
вою вже не до
бу
де
те
мо
го сер
ця.
Я оце тільки що бу
ла над мо
-
рем, слідку
ва
ла за ва
ми, усе-усе
ба
чи
ла й тільки що оце прибігла
в кімна
ту. Моя лю
бов слідком
хо
ди
ла за ва
ми, де сту
па
ла ва
ша
но
га. Йдіть, не муч
те ме
не. Я
чую, що в моїх гру
дях кле
ко
ти
-
ть, ду
шить ко
ло сер
ця…
Мурашкова зас
тог
на
ла, вхо
пи
-
лась обо
ма ру
ка
ми за сер
це, не
-
на
че ма
ла вми
ра
ти. Се
лаб
рос
вхо
пив ста
кан, на
лив во
ди й по
-
дав їй.
-
Ха-ха-ха! - за
ре
го
та
лась нес
по
-
діва
но Му
раш
ко
ва. - В неї шия
пов
на, біла, як у ле
бе
дя. В неї го
-
лос, як у си
ре
ни. А моя шия тон
-
ка, як у чаплі, смуг
ля
ва. Ха-ха-ха!
- за
ре
го
та
лась істе
рич
но Му
ра
-
ш
ко
ва, й той страш
ний регіт ро
-
з
си
пав
ся по тихій кімнаті, по ти
-
хо
му домі.
-
На, ли
шень, ви
пий во
ди! - ска
-
зав Се
лаб
рос. Му
раш
ко
ва вхо
пи
-
ла ста
кан і ки
ну
ла йо
го на під
-
ло
гу. Ста
кан роз
летівся на шма
-
точ
ки.
-
Через вас я заз
на
ла рай сер
ця,
че
рез вас я заз
на
ла й пек
ло й пе
-
кельні му
ки. Ви ме
не ду
ри
ли
іде
ала
ми. Ви фра
зер, граєтесь
гар
ни
ми сло
ва
ми, ви
со
ки
ми іде
-
ями, а я вам пой
ня
ла віри… Ви
нікчем
на лю
ди
на, - крик
ну
ла
Му
раш
ко
ва. - Я ду
ма
ла, що ма
ти
-
му в вас підмо
гу, знай
ду поміч, а
ви…
Вона зап
ла
ка
ла й зго
дом знов
засміялась. В неї дум
ки плу
та
-
лись, як в ту
мані. Во
на го
во
ри
ла,
пе
ремішу
ва
ла лас
каві сло
ва з
ла
й
кою та прок
лят
тям, то бла
га
-
ла, то прок
ли
на
ла. Се
лаб
рос од
-
чи
нив вікно, взяв Му
раш
ко
ву
під ру
ки, по
са
див на ка
напі й по
-
ти
хеньку вий
шов з кімна
ти.
Лампа до
горіла й по
гас
ла, Му
-
раш
ко
ва сиділа в темній кімнаті
на ка
напі й ди
ви
лась в од
чи
не
не
вікно. Вже над
ворі по
ча
ло роз
-
вид
ню
ва
тись. Вже не
бо по
чер
-
во
ніло. В вікно по
лив
ся ти
хий
світ. А Му
раш
ко
ва не спа
ла й не
дріма
ла і все сиділа не
по
во
руш
-
но на од
но
му місці.
Сонце зійшло й заг
ля
ну
ло в ві
-
кно. По столі, по ка
напі роз
си
па
-
лось чер
во
не проміння. Га
ря
чий
промінь впав на ру
ки Му
раш
ко
-
вої; во
на не
на
че про
ки
ну
лась од
сну. Дум
ки за
во
ру
ши
лись в го
-
лові. Во
на по
ча
ла при
га
ду
ва
ти
вечір, ніч, при
га
да
ла, як Се
лаб
-
рос при
хо
див до неї, як го
во
рив
з нею…
Світ сон
ця по
лив
ся в вікна ши
-
ро
ки
ми хви
ля
ми, за
лив усю кі
-
мна
ту і, не
на
че хвилі свіжої во
-
ди, прот
ве
ре
зив нер
ви бідної ді
-
вчи
ни. Во
на вста
ла з ка
на
пи, пе
-
рей
шла кімна
ту й гля
ну
ла на се
-
бе в дзер
ка
ло, що висіло між вік
-
на
ми над сто
ли
ком. Гля
ну
ла во
-
на на се
бе - і не впізна
ла се
бе:
ли
це ніби мерт
ве, що
ки за
па
ли,
ус
та білі, під очи
ма синіли поп
-
ру
ги, очі згас
ли й за
па
ли.
За од
ну ніч Му
раш
ко
ва зв'яла,
спа
ла з ли
ця й пос
тарілась.
«Що мені те
пер ро
би
ти? Що по
-
ча
ти? Сер
це роз
би
те, жит
тя за
-
губ
ле
не… Я втра
ти
ла лю
бов. Не
жи
ти бу
ду я, а тільки жи
вотіти й
чевріть», - по
ду
ма
ла Му
раш
ко
ва,
і в неї блис
ну
ла дум
ка піти до
мо
ря й ско
чить з скелі в мо
ре.
«Навіщо жи
ти? Навіщо мор
ду
-
ва
тись? Од
на мить - і нас
та
не кі
-
нець моїм му
кам», - по
ду
ма
ла
Му
раш
ко
ва і вже од
хи
ли
ла двері
в ко
ри
дор.
Назустріч її увійшла гор
нич
на,
сільська дівчи
на, і про
мо
ви
ла:
«Доб
ри
день!» Го
лос жи
вої лю
ди
-
ни впи
нив і вти
хо
ми
рив важкі
ду
ми. Му
раш
ко
ва вер
ну
лась в
кімна
ту. Гор
нич
на вже нас
та
ви
-
ла са
мо
вар і ста
ви
ла на стіл; во
-
на гля
ну
ла на Му
раш
ко
ву, зля
ка
-
лась і про
мо
ви
ла.
-
З ва
ми щось ста
лось! Ви нез
-
ду
жаєте.
-
Справді, я тро
хи сла
ба, - обіз
-
ва
лась Му
раш
ко
ва ти
хим, не
на
-
че за
дав
ле
ним го
ло
сом.
Горнична побігла до Сані й да
ла
їй звістку, що Му
раш
ко
ва нес
по
-
діва
но зас
лаб
ла. Прибігла Са
ня,
гля
ну
ла на Му
раш
ко
ву і сер
цем
вга
да
ла, що на неї впа
ло тієї но
-
чі якесь ве
ли
ке го
ре.
-
Надю, ти розійшла
ся з Се
лаб
-
ро
сом? Еге? - спи
та
ла Са
ня.
-
Розійшлася й ніко
ли вже не
зійдусь, - обізва
лась На
дя.
-
Чого так? З якої при
чи
ни? -
спи
та
ла в неї Са
ня.
-
Селаброс нікчем
на лю
ди
на, -
обізва
лась Му
раш
ко
ва і тільки
ру
кою мах
ну
ла в простір, але за
усі події тієї ночі нічо
го не ска
за
-
ла.
Од то
го ча
су Са
ня не од
хо
ди
ла
од Му
раш
ко
вої і час
то но
чу
ва
ла
в неї в но
мері.
Через тиж
день Му
раш
ко
ва поп
-
ро
си
ла собі місця вчи
тельки в
на
родній школі в од
но
му ук
раї
н
-
сько
му селі на Бес
са
рабії, але
швид
ко од неї одібра
ли те місце.
Му
раш
ко
ва пішла в на
род… За
неї дов
го не бу
ло ні чут
ки, ні віс
-
тки.
XIV
Минув тиж
день, тиж
день щас
-
тя й спо
кою для Сані. Ко
маш
ко
поп
ро
сив ста
рих Нав
роцьких по
-
ко
рис
ту
ва
тись вільним ча
сом
ва
кацій: їха
ти в Ки
ши
нев і спра
-
вить весілля. І Нав
роцькі по
ча
ли
лаш
ту
ва
тись в до
ро
гу. А тим ча
-
сом в квар
тирі Нав
роцьких тра
-
пи
лась ве
ли
ка подія: Ма
ня збун
-
ту
ва
лась про
ти своєї ма
тері. Од
-
но
го ран
ку Нав
роцька ви
пи
ла
чай. Після чаю Раїса Ми
хай
лівна
по
ча
ла скла
да
тись в до
ро
гу. Ог
-
ля
ну
лась во
на сю
ди-ту
ди - Мані
не
ма в кімнаті. Во
на побігла в
світли
цю. Мані й там не бу
ло.
Од
чи
ни
ла во
на двері в ко
ри
дор,
- її й там не бу
ло вид
но.
-
Де це Ма
ня? - спи
та
ла Раїса
Ми
хай
лівна в Нав
роцько
го.
-
Не знаю, - зне
хо
тя обізвав
ся
Нав
роцький, ку
ря
чи си
га
ру. -
Тут бу
ла, вертіла
ся, та не знаю,
де діла
ся, - ска
зав він сло
ва
ми
пісні.
Навроцька од
чи
ни
ла вікно, гля
-
ну
ла в парк: Мані нігде не бу
ло
вид
но.
-
Де це Ма
ня? Що це за знак? -
гук
ну
ла вже сер
ди
то Нав
роцька.
- Ти тут си
диш і нічо
го не ба
-
чиш.
-
Може, вовк з'їв, - обізвав
ся ба
-
й
дуж
не Нав
роцький.
-
Господи! Ще й дра
тується! По
-
біжи ли
шень в парк та по
шу
кай!
Щось та
ке тра
пи
лось. Во
на без
ме
не ніко
ли й з кімна
ти не ви
хо
-
дить. Набігли сю
ди оті Ко
маш
ки
та Му
раш
ки, на
го
во
ри
ли-на
ка
-
за
ли уся
кої вся
чи
ни, а во
на нас
-
лу
ха
лась. Ще дре
ме
не ча
сом в
Одес або й за Одес, - го
во
ри
ла
вже сер
ди
то Нав
роцька.
-
Далеко не забіжить, бо тро
хи
важ
ка на ході… Та не бійся! Во
на
не побіжить за Ко
маш
ка
ми та
Му
раш
ка
ми! Не з її ро
зу
мом та
хис
том бігти за ни
ми. Во
на шви
-
д
ше дре
ме
не за Фе
сен
ком, - ска
-
зав Нав
роцький.
-
Ой ли
шеч
ко! Ще справді побі
-
жить до Фе
сен
ка. Це твоя Са
ня
їй чимсь нап
ха
ла го
ло
ву. Во
на не
спить і не їсть - так по
би
вається
за Фе
сен
ком.
Навроцька підож
да
ла з го
ди
ну.
Ма
ня не вер
та
лась. Нав
роцька
пос
ла
ла гор
нич
ну над мо
ре, а са
-
ма побігла в парк. Ма
ня й спра
в
-
ді, за
ко
хав
шись, не
на
че за
чу
ла
во
лю. Ко
хан
ня ча
сом на
во
дить
на стеж
ку до волі, до са
мості
й
-
ності, роз
буд
жує дріма
ючу ене
р
-
гію. В Мані в душі впер
ше за
во
-
ру
шив
ся який
сь несвідо
мий по
-
тяг до волі й са
мостійності.
Горнична вер
ну
лась і ска
за
ла,
що нігде не вид
ко Мані, а в ку
па
-
ль
ні ку
пається са
ма Са
ня. Ма
ні
не бу
ло і в ку
пальні.
-
Боже мій! Щось тра
пи
лось! Це
несп
рос
та! - крик
ну
ла Нав
роць
-
ка. - В церкві її не
ма, бо з церк
ви
вже дав
но вий
шли. Щось тра
пи
-
лось! Не дур
но ж Ма
ня дов
го не
спить, си
дить ко
ло од
чи
не
но
го
вікна до півночі, го
во
рить крізь
сон, а ча
сом і кри
чить.
Навроцька пос
ла
ла гор
нич
ну в
су
купні, не
од
го
род
жені сусідні
сад
ки, а са
ма ще раз пішла в
парк. Во
на заг
ля
да
ла за кож
не
де
ре
во, за кож
ний куш. І за гус
-
ти
ми ку
ща
ми жов
тої акації во
на
нес
подіва
но вгляділа шма
ток
Ма
ни
ної сірої сукні. Нав
роцька
роз
гор
ну
ла кущі. Ма
ня ле
жа
ла
ниць на траві в хо
лод
ку, прос
-
тяг
лась на усей зріст і чи
та
ла
книж
ку, пок
лав
ши її на траві, ще
й но
га
ми па
ца
ла, як роб
лять ма
-
лі діти й пас
туш
ки.
-
Чи це ти? - крик
ну
ла Нав
ро
-
цька.
Маня жах
ну
лась, схо
пи
лась і сі
-
ла на траві.
-
А ми те
бе шу
ка
ли і над мо
рем,
і в мо
нас
тирі. На
ро
би
ла ти нам
кло
по
ту… Чо
го це ти вий
шла з
кімна
ти, в ме
не не спи
тав
шись?
Ви
вер
ну
лась на траві, на
че дівка
гор
нич
на, ще й но
га
ми па
цаєш!
Це гарні ма
не
ри!
-
Оце! хіба ж я так да
ле
ко зай
-
шла? Са
ня як іде з до
му, то ніко
-
го не пи
тає, - обізва
лась Ма
ня.
-
Я ж так і ка
за
ла: Са
ня, Са
ня… і
скрізь та не
го
дя
ща Са
ня. І ти не
-
за
ба
ром че
рез неї ста
неш не
го
-
дя
щою! - ска
за
ла сер
ди
то Нав
ро
-
цька. - А це яку книж
ку ти чи
-
таєш?
Маня мов
ча
ла. Ма
ти взя
ла кни
-
ж
ку, гля
ну
ла на за
го
ло
вок і спе
-
ре
сер
дя шпур
ну
ла книж
ку че
рез
кущі. Во
на од злості не дог
ля
ді
-
лась, що то бу
ла її книж
ка, з її
підпи
сом.
-
«Нана» Зо
ля. «На
на»! Пхе! яка
ги
до
та! Де це ти й узя
ла? - спи
-
та
ла Нав
роцька.
-
В вашій шух
ляді в сто
ли
ку, -
ска
за
ла бай
дуж
но Ма
ня.
-
Але сто
лик був замк
ну
тий! Я
замк
ну
ла оце пас
кудст
во в сто
-
ли
ку.
-
Ви за
бу
ли на сто
ли
ку ключі, а
я одімкну
ла сто
лик і взя
ла кни
-
ж
ку, - ска
за
ла Ма
ня.
-
Ти одімкну
ла без ме
не сто
лик!
Ти, в ме
не не спи
тав
шись, узя
ла
книж
ку! І за це тобі бай
ду
же! А,
ти по
га
на за
те
ле
по, - го
во
ри
ла
вже сер
ди
то Нав
роцька.
-
А чо
му пак не взя
ти й мені
самій? Хіба я ма
ленька? - го
во
-
ри
ла сти
ха Ма
ня. - Са
ня чи
тає ж
усе, чи
тає такі гарні, такі цікаві
книж
ки, а мені чо
мусь не мож
на.
Он і Ко
маш
ко сміється з ме
не:
ка
зав Сані, що я й досі на прив'я
-
зі в ма
ми.
-
Я ж ка
за
ла, що ті Ко
маш
ки та
Му
раш
ки - то моє го
ренько, -
ска
за
ла Нав
роцька. - За
раз іди
до
до
му! Не смій са
ма без ме
не
ви
хо
ди
ти з гор
ниць.
-
Чого я піду в ха
ту, ко
ли мені й
тут доб
ре, - ска
за
ла Ма
ня, вже
підняв
ши го
лос.
-
Іди за
раз, ка
жу тобі! - крик
ну
-
ла Нав
роцька.
-
Ба не піду. Не хо
чу! - по
ча
ла
вже ве
ре
ду
ва
ти Ма
ня.
-
Йди, бо я батька пок
ли
чу! -
крик
ну
ла Нав
роцька. Ма
ня тро
-
хи бо
ялась батька: во
на з ля
ку
вс
та
ла й по
ди
ба
ла слідком за
ма
тір'ю. Во
ни увійшли в кімна
-
ту.
-
Неначе не
ма тобі ро
бо
ти в по
-
ко
ях. Он на
го
ту
ва
ла мольберт,
пензлі та фар
би; і фар
би вже по
-
за
си
ха
ли, а ти й не ду
маєш кі
-
нча
ти розріза
но
го ка
ву
на, - ска
-
за
ла Нав
роцька. - На тобі пен
-
зель та ма
люй.
Мати по
да
ла пен
зель Мані. Ма
-
ня ки
ну
ла пен
зель об зем
лю.
-
Не хо
чу ма
лю
вать! Ос
тобісіли
мені оці ка
ву
ни, огірки та чов
-
ни
ки, - ска
за
ла Ма
ня.
-
Здуріла, чи що? Це все оті Ко
-
маш
ки! - ска
за
ла ма
ти.
-
Не Ко
маш
ки, ма
мо! - ска
за
ла
го
лос
но Ма
ня. «Це все Фе
сен
ки»,
- по
ду
ма
ла во
на й тро
хи не зап
-
ла
ка
ла, бо Фе
сен
ко вже три дні
не при
хо
див. Він десь за
гу
ляв
ся
в ком
панії, а Ма
ня що
ве
чо
ра
пла
ка
ла в пос
телі.
-
На-бо й ма
люй! - ска
за
ла ма
ти,
по
вер
та
ючи до неї мольберт.
-
Не хо
чу! - вже крик
ну
ла Ма
ня
й мах
ну
ла ру
кою. Ру
ка за
че
пи
ла
кар
ти
ну: розріза
ний ка
вун дав
стор
ча
ка до
до
лу.
-
Саня їздить гу
ля
ти, ку
ди схо
-
че, ку
ди їй за
ма
неться, а я му
шу
сидіти до
ма та ма
лю
ва
ти який
сь
бур'ян, якісь ка
ву
ни та са
ла
ту, -
ска
за
ла Ма
ня.
Стара Нав
роцька з ди
ва тільки
очі витріщи
ла на свою до
ро
гу
Ма
ню.
«І ця піде про
ти ме
не, як заміж
вий
де» - ду
ма
ла Нав
роцька. -
Вже й те
пер збун
ту
ва
лась, за
чу
-
ла во
лю…»
-
Чого це ти ста
ла та
ка ве
ред
-
ли
ва! Що це з то
бою та
ке ста
ло
-
сь? - го
во
ри
ла й бідка
лась Нав
-
роцька.
Маня мов
ча
ла й дер
жа
ла в ру
-
ках «На
ну». Ви
ла
зя
чи з кущів,
во
на не втерпіла і та
ки за
гар
ба
-
ла книж
ку, що ва
ля
лась на траві.
-
Дай сю
ди книж
ку! - ска
за
ла
ма
ти.
-
Нехай я пе
редніше до
чи
таю.
Та
ка гар
на та ціка
ва книж
ка, -
ска
за
ла Ма
ня. - Ви мені даєте та
-
кі книж
ки, що я тільки позіхаю з
ни
ми, а ча
сом та
ки й дрімаю, бо
во
ни на
во
дять сон
но
ту. А Са
ня
чи
тає такі гарні та цікаві книж
-
ки! Сані то й мож
на. А чом же
ме
ні не мож
на? І На
дя чи
тає
кни
ж
ки, які схо
че. А я хіба ма
-
ленька?
Навроцька ви
дер
ла книж
ку з
рук в Мані, замк
ну
ла в сто
лик і
по
ча
ла на
пу
чу
ва
ти та го
во
ри
ти
Мані мо
раль, сер
ди
лась, ве
ре
ща
-
ла. Ма
ня й собі не спус
ка
ла. Ко
-
ли це за пе
ре
го
род
кою хтось за
-
го
во
рив. Нав
роцька за
мовк
ла:
бу
ло чу
ти го
лос Фе
сенків. Ма
ня
засміялась.
-
Зачеши го
ло
ву! Ходім в гор
ни
-
цю! Фе
сен
ко прий
шов, - го
во
ри
-
ла Нав
роцька ни
щеч
ком і ки
ну
-
лась до Мані, щоб де
що поп
ра
-
ви
ти на їй.
Вони увійшли в світлич
ку. Фе
-
сен
ко, свіжий, при
че
пу
ре
ний,
при
с
ко
чив до Мані і по
дав їй бу
-
кет з ре
зе
ди: в се
ре
дині бу
ке
та
стриміли нар
ци
си.
-
А бач
те, я та
ки дос
тав нар
ци
-
сів для вас. Обіцяв і дос
тав, - ска
-
зав Фе
сен
ко до Мані, по
да
ючи їй
бу
кет. Нав
роцька й Ма
ня з ди
ва
витріщи
ли очі на нар
ци
си. Ма
ня
на
си
лу вдер
жа
лась, щоб не поці
-
лу
ва
ти тих нар
цисів.
-
Спасибі вам! - ска
за
ла во
на й
по
ню
ха
ла бу
кет. Сухі нар
ци
си за
-
ше
лестіли, тор
ка
ючись об її ніс.
Во
на по
ла
па
ла їх пуч
ка
ми.
-
Де ви дос
та
ли нар
цисів літом?
- спи
та
ла в Фе
сен
ка Нав
роцька.
-
Вже де дос
тав, то дос
тав, а
сво
го сло
ва до
дер
жав, - ска
зав
Фе
сен
ко.
-
Це нар
ци
си не на
ту
ральні, а
роб
лені, - несміли
во обізва
лась
Ма
ня.
«Як і моя лю
бов до те
бе не
на
-
ту
ральна», - по
ду
мав Фе
сен
ко й
за
раз поп
ро
сив в батька й ма
-
тері Ма
ни
ної ру
ки.
В Мані аж го
ло
ва за
па
мо
ро
чи
-
лась. Во
на тро
хи не впа
ла на ка
-
на
пу. Фе
сен
ко пе
редніше за все
обер
нув
ся до Нав
роцької, бо
знав, що во
на дер
жить за ним
ру
ку.
«Щось тро
хи швид
ко він оце
сва
тається; якось не ду
же при
-
па
дає во
но до ети
ке
ту. Але ж же
-
них - як цяцька… Тро
хи ха
па
не
йо
го сва
тан
ня. Але ж Ма
ня йо
го
лю
бить. Тре
ба да
вать зго
ду», -
по
ду
ма
ла Нав
роцька.
-
Я з до
ро
гою ду
шею згод
жусь,
як Ма
ня зго
диться, - ска
за
ла На
-
в
роцька і тро
хи не об
ли
за
лась.
-
А ви, Ха
ри
то
не Ки
ри
ло
ви
чу? -
спи
тав Фе
сен
ко в Нав
роцько
го і
ди
вивсь на йо
го очи
ма, як кіт на
ми
шу.
-
Я, гм… угу… еге, - жу
вав Нав
-
роцький, а потім про
мо
вив: - як
Ма
ня схо
че. Про ме
не; не
хай бу
-
де так, як Ма
ня ба
жає.
Маня слу
ха
ла усе, ніби крізь
сон.
-
А ви, Маріє Ха
ри
тонівно, чи
на
да
ри
те ме
не щас
тям? - спи
тав
у Мані Фе
сен
ко.
-
Коли ма
ма й та
то хо
тять, то й
я згод
жу
юсь, - на
си
лу про
мо
ви
-
ла Ма
ня крізь сльози.
«Слава бо
гу! Те
пе
реч
ки двад
-
цять п'ять ти
сяч мої! А вже я по
-
ти не піду до вінця, по
ки ста
ра
не дасть век
селів в мої ру
ки…
Пе
ред вінцем так-та
ки й ска
жу,
що не піду вінча
тись, по
ки ста
ра
не дасть век
селів. Ста
ра ску
па. З
нею не
без
печ
но це
ре
мо
ни
тись»,
- ду
мав Фе
сен
ко.
«Ну, Ха
ри
то
не Ки
ри
ло
ви
чу! те
-
пер на
чу
вай
ся! Маєш два зяті, як
два ду
хи ко
ло се
бе: один «одес
-
ную», дру
гий «ошую»; один сві
-
тлий, дру
гий тем
ний! Як я но
си
-
ти
му тоді свою маш
ка
ру? Оце!
Ов
ва! Гм. Хіба вже жінка нав
чи
-
ть…» - ду
мав Нав
роцький і пок
-
лав ру
ку на стіл, а йо
го товс
тий
па
лець по
чав здо
ро
во мо
ло
тить
по столі. Жінка гля
ну
ла на той
па
лець: во
на до
га
да
лась, що те
Фе
сен
ко
ве сва
тан
ня не при
па
ло
до впо
до
би ста
ро
му, і на
су
пи
ла
бро
ви.
«Молоти, мо
ло
ти, а бу
де та
ки
по-моєму, бо сва
та
ють мою Ма
-
ню
сю, а не твою Саньку», - по
ду
-
ма
ла Раїса Ми
хай
лівна.
-
Який я те
пер щас
ли
вий! який
щас
ли
вий! - крик
нув па
те
тич
но
Фе
сен
ко, і, вда
рив
ши се
бе до
ло
-
нею в гру
ди са
ме про
ти сер
ця,
він підвів здо
рові очі вго
ру, зир
-
нув на сте
лю, за
ко
тив очі під
лоб, а потім чо
гось витріщив ла
-
сі очі на Нав
роцько
го, не
на
че го
-
во
рив: знай, мов
ляв, який я те
-
пер щас
ли
вий.
Навроцький тільки ди
вив
ся на
Фе
сен
ка своїми ти
хи
ми, спокі
й
-
ни
ми очи
ма й не
на
че го
во
рив:
іди ти к дідьку з своїм щас
тям;
мені бай
ду
же за твоє щас
тя.
-
Маю надію, що й моя Ма
ня бу
-
де щас
ли
ва за ва
ми, - ска
за
ла
На
в
роцька.
-
Я для щас
тя Марії Ха
ри
то
ні
-
вни і не
доїда
ти
му, і не
до
си
па
ти
-
му; бу
ду пра
цю
ва
ти до кри
ва
во
-
го по
ту, аби ви, Маріє Ха
ри
тоні
в
-
но, бу
ли щас
ливі! - ре
пе
ту
вав
Фе
сен
ко, пок
лав
ши обидві до
-
лоні на ши
рокі гру
ди.
-
Який же день приз
на
чи
те ви
для на
шо
го весілля?- спи
тав Фе
-
сен
ко, лас
ка
во пог
ля
да
ючи на
Нав
роцьку, бо йо
му ду
же хотіло
-
ся хоч би й за
раз ста
ти під ві
не
-
ць, щоб хутчій заб
ра
ти Ма
нині
гроші. Нав
роцька тро
хи зди
ву
-
ва
лась. Їй бу
ло чуд
но, що Фе
сен
-
ко так швид
ко за
го
во
рив за весі
-
лля. Во
на за
ду
ма
лась.
«Ні сіло ні впа
ло, а він вже й
про весілля… Тро
хи нез
ви
чай
но,
не по-арис
ток
ра
тич
но
му…» - по
-
ду
ма
ла во
на й обер
ну
лась до
Нав
роцько
го.
-
Я… я… не знаю. Як ти ра
диш,
Ха
ри
то
не Ки
ри
ло
ви
чу? - спи
та
-
ла во
на в чо
ловіка.
Харитон Ки
ри
ло
вич пе
ревів з
Фе
сен
ка на неї свої тихі очі. На
йо
го ви
ду був та
кий ви
раз, як на
біло
му лист
ку па
пе
ру.
-
Гм… Угу… Гм… - за
му
кав Нав
-
роцький. - Про ме
не… Як ти хо
-
чеш, так і ро
би: вво
ляй свою во
-
лю. Про ме
не, справ
ляй хоч і
двоє весіллів ра
зом.
Навроцьку взя
ла злість.
«Комашко сва
тав Са
ню, то він,
як опе
че
ний, схо
пив
ся в місця й
тро
хи не заспівав над мо
рем, а
те
пер тільки баньки витріщив,
не
на
че не йо
го доч
ку сва
та
ють.
Ет! - по
ду
ма
ла Нав
роцька. - Не
ра
дий та
ко
му чу
до
во
му же
ни
-
хові».
-
Мені здається, що к весіллю
до
ве
деться дов
генько го
ту
ва
ти
-
сь: знаєте… я не ду
маю вінча
ти
своєї доч
ки на га
лай - на ба
лай,
ха
па
ючись, як те
пер вінча
ються
оті стри
жені пан
ни: бач
те… ети
-
кет… - ска
за
ла Нав
роцька з по
-
важ
ною міною.
«Дідько б те
бе взяв з твоїм ети
-
ке
том! Ко
ли б ча
сом че
рез твій
ети
кет не втек
ли од ме
не двад
-
ця
ть п'ять ти
сяч… Тре
ба доб
ре
кру
тить крутія пе
ред цією ба
-
бою!» - по
ду
мав Фе
сен
ко.
-
Так во
но, так, Раїсо Ми
хай
лі
в
-
но! Ва
ша свя
та прав
да! ети
кет
пе
редніше за все… ети
кет - по
ва
-
ж
не діло, - ска
зав го
лос
но Фе
се
-
н
ко.
-
Та й я так ду
маю, - обізвавсь
батько.
-
Я й сам так ду
маю… Ті… ті
стри
жені усе вінча
ються ха
па
-
ним вінчан
ням: в чо
му сто
ять, в
то
му й вінча
ються, - обізвав
ся
Фе
сен
ко й спус
тив очі до
до
лу,
не
на
че, гос
по
ди, як за
со
ро
мив
ся.
Маня, по
чув
ши, що вже го
во
ря
-
ть за її весілля, по
ча
ла пла
кать,
пев
но, на ра
до
щах. Сльози ли
ли
-
ся по її що
ках, як ллються сльо
-
зи в нер
во
вих пе
ще
них дітей, їй
за
ман
дю
ри
лось, щоб весілля бу
-
ло за
раз, та
ки за
раз, то
го-та
ки
дня, а ма
ма вер
зе за який
сь там
не
потрібний ети
кет. Ма
ня вий
-
ня
ла хус
точ
ку й при
ту
ли
ла до
очей. Ма
ти вгляділа, схо
пи
ла
ся з
місця, побігла до неї, об
ня
ла її
го
ло
ву й при
ту
ли
ла до своїх гру
-
дей. Фе
сен
ко й собі схо
пив
ся,
прибіг до Мані й по
чав її зас
по
-
ко
ювать.
А батько сидів, навіть не лу
пав
очи
ма й бай
дуж
но ди
вив
ся на ту
не
на
че те
ат
ральну сце
ну. Усі во
-
ни чо
гось зда
ва
лись йо
му ляль
-
ка
ми, згру
по
ва
ни
ми, як на сцені,
зовсім по-те
ат
рально
му.
-
Маню! моя до
ро
га Ма
ню! чо
го
ж ти пла
чеш? - роз
ве
се
ля
ла ма
-
ти свою ма
за
ну доч
ку. - Не плач,
сер
це!
«Я тобі дам ва
рен
ня», - хотіла
ска
за
ти Нав
роцька, але сха
ме
ну
-
лась.
-
Маню! піди з же
ни
хом над мо
-
ре та про
гу
ляй
ся. Ха
ри
то
не Ки
-
ри
ло
ви
чу! одяг
нись ли
шень та
побіжи з ни
ми на про
гу
лян
ня.
Харитон Ки
ри
ло
вич сидів, ди
-
вив
ся й навіть не кліпнув очи
ма,
не
на
че це не до йо
го сто
су
ва
-
лось і не од йо
го за
ле
жа
лось, а
од ко
гось іншо
го. Жінка ско
са
гля
ну
ла на йо
го і вга
да
ла, що він
і з місця не ру
шить. Во
на пішла в
кімна
ту, одяг
лась, ви
нес
ла й Ма
-
ні ка
пе
люш та зон
тик і по
ве
ла
Ма
ню та Фе
сен
ка на про
гу
лян
ня
на свіже повітря, як ма
леньких
дітей: во
на та
ки тро
хи бо
ялась
пус
ка
ти са
му Ма
ню з Фе
сен
ком
над вільне мо
ре.
XV
Навроцькі з Ве
ли
ко
го Фон
та
ну
вер
ну
лись до Ки
ши
не
ва. Раїса
Ми
хай
лівна, на
пив
шись ран
ком
чаю, сиділа в своїй прос
торній,
але низькій світлиці й ду
му ду
-
ма
ла, схи
лив
ши го
ло
ву й згор
-
ну
в
ши ру
ки. Зда
ва
лось, ніби во
-
на за
ду
ма
лась над якимсь світо
-
вим пи
тан
ням. Ску
па Нав
роцька
усе по
зак
ри
ва
ла й по
за
ту
лю
ва
ла
в своїй світлиці од сон
ця, од мух,
па
вуків та… од гос
тей. Мебіль
бу
ла по
нак
ри
ва
на біли
ми покрі
-
вця
ми. Щоб гості не зба
ви
ли
сто
ла пе
ред ка
на
пою га
ря
чи
ми
ста
ка
на
ми, Нав
роцька зас
те
ли
ла
йо
го жи
рардівською жов
тою
ска
тер
тю; по
верх неї зас
те
ли
ла
стіл до
ро
гим ки
ли
мом з розкі
-
шни
ми квітка
ми; щоб не за
ма
-
завсь і той ки
лим, во
на на
ки
ну
-
ла на йо
го тон
ку до
ро
гу про
зо
ру
пле
те
ну ска
тер
ку, а щоб і та ска
-
тер
ка не за
ма
за
лась, попідкла
-
да
ла під лам
пу, під попільнич
ку,
під скриньочку з сірнич
ка
ми ма
-
ле
сенькі білі сал
фе
точ
ки. Такі
сал
фе
точ
ки ле
жа
ли на
по
го
тові,
роз
ки
дані на столі, для ми
со
чок
з ва
рен
ням для гос
тей. Той за
-
мо
та
ний в пок
ри
ва
ла стіл гості
зва
ли до
ро
гим жер
тов
ни
ком
для убо
гих жертв… Усі стіни в кі
-
мна
тах бу
ли обвішані кар
ти
на
-
ми Ма
ни
ної ро
бо
ти. Кар
ти
ни
сто
яли навіть по всіх кут
ках на
сто
ли
ках. Зо
ло
чені ра
ми, кан
де
-
ляб
ри по стінах, здо
рові дзер
ка
-
ла бу
ли за
ку
тані од мух в тон
-
кий муш
лин. В світлиці сиділа
не за
ку
та
на в покрівці тільки са
-
ма Нав
роцька. Вікна бу
ли по
за
-
ві
шу
вані од сон
ця біли
ми, як
сніг, што
ра
ми. Че
рез што
ри лив
-
ся в світли
цю світ білий, істи
но
не
на
че од снігу взим
ку. В світли
-
ці бу
ло біло, чис
то, але мерт
во,
не
на
че на тих пла
не
тах, де вже
по
гас
ло теп
ло, де вже тільки чи
-
с
тий, білий сніг вкрив усе, наві
-
ки по
мер
ше жи
вот
тя. В світли
-
цю вий
шов ста
рий Нав
роцький
з ци
га
рою в ру
ках в ста
ро
му зас
-
мальцьова
но
му ха
латі, в туф
лях.
Туфлі ля
па
ли по підлозі й за
ко
-
чу
ва
ли чисті ки
лим
ки-доріжки.
-
Харитоне Ки
ри
ло
ви
чу! пе
ред
-
ніше за все - не за
ко
чуй ки
лимів
туф
ля
ми… Он ог
лянься ли
шень!
- ска
за
ла Нав
роцька.
-
Еге! А потім… що? - спи
тав
ста
рий.
-
Харитоне Ки
ри
ло
ви
чу! сядь
та по
го
во
ри
мо. Час го
ту
ва
тись
до Са
ни
но
го вінчан
ня, - ска
за
ла
Раїса Ми
хай
лівна.
Навроцький на
ла
го
див
ся вгні
з
-
ди
тись в кріслі. Нав
роцька крик
-
ну
ла на йо
го.
-
Не сідай! за
ма
жеш чис
те нак
-
рит
тя. Ди
вись! он твій ха
лат
про
тер
ся зза
ду й за
яло
зив
ся.
Візьми з спин
ки крісла пле
те
ну
сал
фе
точ
ку та кинь під се
бе.
Навроцький мовч
ки зняв сал
-
фе
точ
ку, прос
те
лив на кріслі і як
по
чав вгніжджу
ва
тись в крісло,
то зібгав і зсу
нув її в са
мий ку
-
ток.
-
Як-бо ти сідаєш? Ти ж зсу
нув
сал
фет
ку! Прос
те
ли-бо га
разд!
ти ро
биш шко
ду по
хо
дя, - го
во
-
ри
ла Нав
роцька.
Навроцький ог
ля
нув
ся по
зад
се
бе й тро
хи підсу
нув під се
бе зі
-
бга
ну сал
фет
ку.
-
Гм… ця мебіль, ма
буть, пос
та
-
в
ле
на зад
ля то
го, щоб на неї не
сіда
ти, а тільки ди
ви
тись, - му
-
рк
нув він собі під ніс.
-
Як бу
де
мо справ
лять Са
ни
не
весілля? - спи
та
ла в йо
го Нав
ро
-
цька.
-
Та будлі-як. Гм… Як же йо
го
сп
рав
лять? - обізвав
ся Нав
роць
-
кий. - Як на ме
не, то аби повін
-
ча
ти мо
ло
дих.
-
Як то як-не
будь спра
вить весі
-
лля? Тре
ба пе
редніше по
ра
ди
ти
-
сь, тре
ба ж склас
ти прог
ра
му, чи
що. Цього діла не мож
на ро
би
ти
наз
ря, не обмірку
вав
ши, - ска
за
-
ла Нав
роцька. - Я не ду
маю сп
ра
-
в
ля
ти
та
ко
го нігілістич
но
го ве
-
сі
лля, яке справ
ля
ють для стри
-
же
них паннів.
-
Гм… Гм… м… м… Нігілістич
не
весілля не
по
га
на річ, бо… гм…
де
ше
во кош
тує. Навіщо й спра
-
вді ті до
рогі вит
ре
беньки? - обі
-
звав
ся Нав
роцький.
-
Давай ли
шень гроші, не те
ре
-
вень! Тре
ба ку
пу
ва
ти фа
ту, гір
-
лян
ду, бу
ке
ти, стрічки, ко
кар
ди,
на
би
ра
ти на вінчальну сук
ню, -
за
го
во
ри
ла Нав
роцька.
-
Я не ду
маю вінча
тись в білій
сукні, в фаті та уся
ких там тра
-
диційних вит
ре
беньках, - обізва
-
лась в од
чи
нені двері з своєї кі
-
мна
ти Са
ня.
Та кімна
та, де спа
ли Са
ня та
Ма
ня, бу
ла схо
жа на мо
нас
тир
-
ську келію. Вікна ви
хо
ди
ли в
ста
рий са
док. В вікнах бу
ли
вправ
лені густі залізні решітки,
пе
реп
ле
тені до
волі гус
то, як і в
усіх кімна
тах, що бу
ли од сад
ка.
Дім Нав
роцьких сто
яв на краю
міста; за ним йшли з го
ри в гли
-
бо
ку до
ли
ну сад
ки та ви
ног
рад
-
ни
ки. Од злодіїв та роз
би
шак ще
в не
давні ча
си в Ки
ши
неві й сп
-
равді бу
ло зовсім не
без
печ
но.
В кімнаті в паннів бу
ло сли
ве
по
ночі. Здо
рові во
лоські горіхи
зак
ри
ва
ли не
бо, не пус
ка
ли сві
-
ту в не
ве
личкі вікна.
-
А як же ти ду
маєш вінча
тись?
- спи
та
ла в Сані Нав
роцька.
-
Як мож
на простіше, без уся
ко
-
го па
ра
ду, - обізва
лась Са
ня.
-
Та йди ж сю
ди та по
го
во
ри
мо!
Не гу
ка
ти ж мені до те
бе в дру
гу
кі
мна
ту, - ска
за
ла Нав
роцька,
але Са
ня чо
мусь не ви
хо
ди
ла.
-
Йди-бо сю
ди, моя ди
ти
но! - за
-
го
монів Нав
роцький. Са
ня вий
-
шла й сіла в ку
точ
ку.
-
Невже ти й справді не ду
маєш
надіва
ти фа
ти та гірлян
ди? -
спи
та
ла в Сані Нав
роцька.
-
Ні, не ду
маю дер
жа
тись цього
до
по
топ
но
го зви
чаю: надіну чи
-
с
тенький убір та й повінча
юсь в
йо
му, - ска
за
ла Са
ня.
-
Добре! Чу
до
во! Я не хо
чу, щоб
з мо
го до
му вис
тав
ля
ли се
бе на
-
по
каз лю
дям якісь нігілістки, -
обі
зва
лась вже сер
ди
то Нав
ро
-
ць
ка
.
-
І мені не хо
четься вис
тав
ля
ти
се
бе на
по
каз в фаті та гірлян
дах,
не
на
че на всесвітній вис
таві фа
-
б
рицьких ви
робів, - ска
за
ла Са
-
ня.
-
В мої ча
си до
чок не пи
та
ли, в
чо
му й як во
ни бу
дуть вінча
ти
-
сь, - ска
за
ла Нав
роцька.
-
А в наші ча
си вар
то б спи
та
-
тись і в до
чок, - ска
за
ла Са
ня.
-
Саню! не драж
ни ме
не. Я ша
-
ну
ва
ла й чти
ла свою ма
му. В Ка
-
м'янці без своєї ма
тері або без
гу
вер
нант
ки, пан
ни Ма
рисі, я не
сміла ніку
ди хо
дить, - ска
за
ла
Нав
роцька.
-
Сказати прав
ду, тоді бу
ли сму
-
тні, вар
варські ча
си. Хва
лить бо
-
га, що во
ни ми
ну
ли, - сміли
во
ска
за
ла Са
ня. - Жен
щи
ни по
ви
-
нні ма
ти стільки пра
ва на вільну
во
лю, як і чо
ловіки. Жен
щи
на до
цього ча
су бу
ла невільни
цею,
за
пер
тою, тро
хи не за
ку
та
ною в
покрівці так, як оця мебіль в сві
-
тлиці.
-
Може, ти ду
маєш вінча
тись на
пе
редмісті, за містом, в тій цер
к
-
ві
, де вінча
ються стри
жені пан
-
ни? - крик
ну
ла Нав
роцька.
-
Атож! Та
ки й ду
маю там вінча
-
тись: Ви вга
да
ли мою дум
ку, -
ска
за
ла Са
ня.
-
Говори ж з нею! - кри
ча
ла Нав
-
роцька до Нав
роцько
го і тільки
ру
ки роз
ве
ла.
В Кишиневі й досі є давній зви
-
чай: як свя
ще
ник об
во
дить мо
-
ло
дих в вінцях кру
гом ана
лоя,
то пе
ред ве
де по
пе
ред свя
ще
ни
-
ка ма
ти мо
ло
дої з уб
ра
ною в кві
-
тки свічкою в ру
ках. Нав
роцькій
ду
же хотілось вис
ту
пи
ти при
-
люд
но в тій ролі, в ба
га
то
му убо
-
рі, в брильянтах, і до
кон
че в со
-
борі. Са
ня оче
ви
дяч
ки ста
ви
ла
діло так, що старій Нав
роцькій
не до
ве
лось би вис
та
ви
ти свої
ді
аман
ти пе
ред людьми.
-
Чого ж ти мов
чиш, не
на
че не
до те
бе п'ється? - го
во
ри
ла Нав
-
роцька до му
жа.
-
Бо та
ки не до ме
не. Мені бай
-
дужісінько, хоч вінчай
тесь буд
-
лі-
де, хоч і в Бен
де
рах, аби пов
і
-
нча
лись, - обізвав
ся Нав
роцький
і пус
тив дим з ци
га
ри че
рез уве
-
сь стіл.
-
Саню! вінчай
ся в со
борі, бо ми
на смерть по
лаємось, - обізва
ла
-
сь Нав
роцька, і в неї гу
би зат
ру
-
си
лись, а що
ки зблідли.
-
Незащо в світі не бу
ду вінча
-
тись в со
борі! Я не люб
лю вис
-
тав
ля
ти се
бе на
по
каз, - ска
за
ла
спокійно Са
ня.
-
Я виїду в Одес, вте
чу од тво
го
весілля. Не до
водь діла до скан
-
да
лу! - го
во
ри
ла Нав
роцька, зго
-
р
н
ув
ши ру
ки, і в неї гру
ди під
-
німа
лись ви
со
ко; во
на важ
ко ди
-
ха
ла. Нав
роцький ба
чив, що не
-
пе
ре
лив
ки.
«Треба пус
ка
тись на дип
ло
ма
-
тичні хит
рощі; нічо
го не по
мо
-
же», - по
ду
мав ста
рий.
-
Вінчайся, Са
ню, в якій-не
будь
міській церкві, ко
ли не хо
чеш ві
-
нча
тись в со
борі, - обізвав
ся він.
- Не
хай бу
де ні по-твоєму, ні по-
ма
те
ри
но
му.
Саня осіла, бо за
го
во
рив бать
-
ко.
-
Добре, та
ту. Я повінча
юсь в
міській церкві, не на пе
редмісті.
Але не хо
чу, щоб був бал з му
зи
-
ка
ми, - ска
за
ла во
на. - Фа
ти, гір
-
лян
ди, білої сукні з шлей
фом я
зро
ду не надіну.
-
І я цього не люб
лю, - ска
зав
Нав
роцький. - Гро
шей ба
га
то на
це тре
ба.
-
Етикет і не пот
ре
бує му
зик та
ба
лу. Бал з му
зи
ка
ми те
пер в
ари
с
ток
ратів да
ють зго
дом по
-
тім, - ска
за
ла зас
по
коєна Раїса
Ми
хай
лівна.
Через тиж
день Са
ня й Ко
маш
ко
повінча
лись в місті в церкві, що
сто
яла в самій се
ре
дині го
ро
да,
але не в со
борі. Са
ня вінча
лась
без фа
ти та гірлян
ди, але ста
ра
Нав
роцька та
ки но
си
ла свічку
кру
гом ана
лоя по
пе
ред мо
ло
дих
в ба
га
то
му шов
ко
во
му уб
ранні,
в зо
лоті та в діаман
тах. Ве
че
ря
бу
ла ба
га
та. За сто
лом прис
лу
го
-
ву
ва
ли най
няті ла
кеї в фра
ках
та білих ру
ка
вич
ках. Ску
па в бу
-
дні, Нав
роцька роз
щед
рю
ва
лась,
ко
ли тре
ба бу
ло по
ка
за
ти се
бе
пе
ред людьми.
Після ве
чері Ко
маш
ко й Са
ня
виїха
ли на який
сь час на Ве
ли
-
кий Фон
тан.
Вернувшись зго
дом в Ки
ши
нев,
Ко
маш
ко й Са
ня най
ня
ли собі
ма
леньку квар
тир
ку й обс
та
ви
-
ли її сяк-так на не
дов
гий час. По
обс
таві бу
ло знать, що во
ни не
ду
ма
ли дов
го за
сид
жу
ва
тись, а
бу
ли на
по
го
тові не
за
ба
ром зня
-
тись з місця. Тільки й кра
си
ла їх
жит
ло бібліоте
ка Ко
маш
ко
ва. В
неї бу
ло зібра
но усе, що бу
ло на
-
д
ру
ко
ва
но по-українській, що ті
-
льки сто
су
ва
лось до Ук
раїни.
Саня му
си
ла та
ки вив
чи
ти курс
ку
хо
варської спра
ви, щоб ча
сом
не на
ва
ри
ти бор
щу з огірка
ми.
Во
на му
си
ла най
ти до
ро
гу ку
хо
-
вар
ку й вив
чи
лась од неї ва
ри
ти
борщ, сма
жить пе
че
ню й го
ту
ва
-
ти уся
ку стра
ву.
Тим ча
сом Ко
маш
кові во
ро
ги
не дріма
ли. Бу
ла по
ло
ви
на ве
ре
-
с
ня. Раз якось Ко
маш
ко й Са
ня
пе
ред вечірнім чаєм пішли в ви
-
ног
рад
ник їсти ви
ног
рад. Літо
до
го
рю
ва
ло. Сто
яла ос
тан
ня су
-
ша. Жа
ра не спа
да
ла. Сон
це сто
-
яло низько на за
ході. Не
бо бу
ло
чис
те, гли
бо
ке, тем
но-синє, а
кру
гом не
ба вни
зу над го
ра
ми
йшла ши
ро
ка сму
га, не
на
че ши
-
ро
кий по
яс, зни
зу чер
во
ну
ва
та,
ніби роз
пе
че
на в жа
ру; ви
ще ко
-
лір фіоле
то
вий пе
ре
ли
вав
ся з
жов
тим і зли
вав
ся з тем
но-синім
не
бом. Не
бо бу
ло схо
же на си
ню
ве
ле
тенську пе
ре
ки
ну
ту ча
шу з
роз
пе
че
ни
ми в вогні кра
ями. Га
-
ря
чий ко
ло
рит не
ба гар
монізу
-
вав з га
ря
чим ко
хан
ням в мо
ло
-
дих мрійних ду
шах іде
алістів.
Над
ворі бу
ло ти
хо. Мир
но
тою й
спо
коєм повіва
ло од ши
ро
ких
до
лин, од садків. Спокій та мир
-
но
та бу
ла і в серці мо
ло
дих лю
-
дей. І той спокій був для їх ще
приємніший після пе
ре
жи
тих
ту
р
бот. Ко
маш
ко й Са
ня сиділи
під ста
ри
ми во
лоськи
ми горіха
-
ми, ди
ви
лись на ши
ро
ку до
ли
ну,
на круті го
ри, за
сад
жені ви
ног
-
ра
дом, ми
лу
ва
лись га
ря
чи
ми ко
-
льора
ми півден
но
го не
ба. Ко
-
маш
ко роз
ка
зу
вав Сані план сво
-
єї літе
ра
тур
ної ро
бо
ти на ук
ра
ї
-
нській мові, кот
ру він ви
го
тов
-
лю
вав для га
лицько
го жур
на
лу.
До їх підсту
пив гімназіальний
над
зи
ра
тель і привітав
ся з ни
-
ми.
-
Вікторе Ти
то
ви
чу! вас про
си
-
ть до се
бе ди
рек
тор, та ще й за
-
раз. Я був у вас в квар
тирі, та не
зас
тав вас, - ска
зав над
зи
ра
тель.
-
Зараз іду, - ска
зав Ко
маш
ко.
Саня стри
во
жи
лась. Її ду
ша не
-
на
че чу
ла щось не
доб
ре. Мовч
ки
дійшли во
ни до
до
му. Са
ня зос
та
-
лась до
ма, сівши кінець сто
лу й
за
ду
мав
шись. Ко
маш
ко побіг до
ди
рек
то
ра. Ди
рек
тор гімназії
був ро
дом слов'янин з хор
ватів,
син давнього сербсько
го емігра
-
н
та, хит
ра лю
ди
на, а душі, в пе
-
ресвідчен
нях лібе
ральна, але він
вмів но
си
ти кон
сер
ва
тив
ну ма
-
ш
ка
ру, як ніхто в світі. Він не
лю
бив Ко
маш
ка за са
мості
й
ні
-
сть йо
го вдачі, за йо
го завсідні
спе
ре
чан
ня й опо
зицію і… за йо
-
го чесність. Чес
них вчи
телів ди
-
рек
тор прос
то-та
ки про
га
няв, бо
во
ни йо
му за
ва
жа
ли у всьому.
Ди
рек
тор сам був не
чес
ний ка
-
р'єрист і спри
яв дітям ба
га
тих
па
нів, а бідно
тою нех
ту
вав і за
ма
лу про
ви
ну ви
га
няв з гімназії
або да
вив; скар
бові гроші клав у
свою ки
ше
ню без це
ре
монії. Це
був з тих ди
рек
торів, кот
рих на
-
с
ла
ли, щоб в ок
рузі ви
ку
ри
ти лі
-
бе
ральний дух звісно
го слав
но
-
го Пи
ро
го
ва.
-
Вікторе Ти
то
ви
чу! я дос
тав
бо
ма
гу з Оде
са од по
пе
чи
те
ля,
ду
же неп
риємну для вас. Ви по
-
винні шу
ка
ти собі місця деінде, -
ска
зав ди
рек
тор.
-
Можна мені про
чи
тать ту бо
-
ма
гу? - спи
тав Ко
маш
ко.
-
Не мож
на, та й не
ма в то
му
ніякої пот
ре
би. Ви вчи
те ду
же
доб
ре, нігде прав
ди діти, але не
мо
же
те бу
ти пе
да
го
гом. Ви в гі
-
м
назії сил
куєтесь підня
ти й роз
-
ви
ти осо
бистість, го
во
ри
те скрі
-
зь про пра
во людської осо
бис
-
тості, хо
че
те роз
ви
ти са
мості
й
-
ність ха
рак
те
ру, енергію, во
лю й
ро
зум в мо
ло
дих лю
дях. Годі вже
нам їх роз
ви
ва
ти! Маємо цього
че
рез верх. Те
пер час не роз
ви
-
ва
ти, а за
ви
ва
ти, й при
ду
шу
ва
-
ти, й при
дер
жу
ва
ти са
мо
во
лю
мо
лодіжі. Ви ту
теч
ки зовсім не
на своєму місці: те
пер інші в нас
заміри, а ви тільки за
во
ди
те в
нас плу
та
ни
ну. Ви іде
аліст, мрій
-
ник. В вас по
тяг і нап
ра
ва не
без
-
печні, шкідливі, бо мрійні…
Директор го
во
рив по
важ
но й
док
то
ральне, але йо
го здо
рові
ту
рецькі очі осміха
лись, гу
би ле
-
д
ве вдер
жу
ва
лись од сміху. Він
умів доб
ре но
си
ти маш
ка
ру, бо
був з го
ло
вою доб
ре за
ку
та
ний
в маш
ка
рад
не уб
ран
ня.
-
Невже пе
да
гог по
ви
нен не ро
-
з
ви
ва
ти, а за
би
вать па
мо
ро
ки?
Це мені див
но… Звідкіль це та
ка
на
пасть на ме
не? Це, пев
но, ма
хі
-
нація Фе
сен
ко
ва? І той не
чес
ний
чо
ловік, хто йо
му йме віри, - ска
-
зав Ко
маш
ко сер
ди
то.
Директор по
чер
вонів і на
дув
ся,
як індик.
-
Фесенко тут ні в чо
му не ви
-
нен. Ви про
чи
та
ли в однім класі
ури
вок з ук
раїнської ду
ми про
Хмельницько
го, ви пи
ше
те в на
-
ші і в га
лицькі жур
на
ли. Ви не
на місці в нашій гімназії. Пе
ре
хо
-
дьте на північ, а як ні, то вас си
-
лою пе
ре
ве
дуть над Біле мо
ре…
Ви йшли усе про
ти ме
не, спе
ре
-
ча
лись зо мною, в усьому мені
спро
тив
лю
ва
лись; завж
ди ста
-
ва
ли мені в опо
зицію. В кінці
усього ви винні, бо… вас люб
-
лять уче
ни
ки. Цей гу
манізм…
гм… не
доб
ра річ… Ви про
по
ві
ду
-
єте гу
ман
ну пе
да
гогію, а нам
тре
ба пе
да
гогів су
во
рих, жорст
-
ких. Як
би вас не
на
виділи, це був
би доб
рий знак для вас: ми б вас
ще дер
жа
ли. Ви чо
ловік та
ла
но
-
ви
тий, ва
ше сло
во має вплив, і
цим ви не
без
печні. Як
би ви бу
ли
ту
пий чо
ловік, ми б вас ще дер
-
жа
ли; ту
пиці не страшні; але
ваш ро
зум, ва
ша енергія… - Ди
-
рек
тор розвів ру
ка
ми і не до
го
-
во
рив.
-
Коли такі ваші прин
ци
пи, то я
маю за без
чес
тя слу
жить вкупі з
ва
ми. Ви ос
ла
ви
ли ме
не пе
ред
ви
щою влас
тю, ви за
су
ди
ли на
смерть усю мою прак
тич
ну дія
-
ль
ність в житті, - ска
зав Ко
маш
-
ко й вий
шов.
Директор по
чер
вонів. Він за
раз
на
пи
сав за усю роз
мо
ву в Одес.
Невеселі ду
ми ду
мав Ко
маш
ко,
вер
та
ючись од ди
рек
то
ра до
до
-
му; він знав, що ди
рек
тор ду
має
од
но, го
во
рить дру
ге, а ро
бить
тре
те. «Та чи один же ди
рек
тор?
- ду
мав Ко
маш
ко. - Де
сят
ки, сот
-
ні інтелігент
них лю
дей ду
ма
ють
і роб
лять так са
мо. Кру
гом се
бе
ба
чу я тільки фальш і маш
ка
ри,
маш
ка
ри й фальш, не лінивст
во
навіть, а стид
ку бай
дужність або
гніт звер
ху і за
дав
леність вни
зу.
Усе вис
тав
ляє або маш
ка
ру на
-
по
каз, або при
таїлось, дрімав
по
в
олі і по не
волі дрімо
тою ми
-
слі, або га
няється за по
жи
вою,
за чес
тю. Який
сь чор
ний ха
ос
скрізь ба
чу я в су
час
но
му житті;
тем
ря
ва вкри
ває наш пиш
ний
край і не пус
кає світу. Скрізь по
-
віває чимсь мерз
лим, вог
ким, як
з гли
бо
кої мок
рої ями. Але ба
чу,
що вже бли
щить світ вольної єв
-
ро
пей
ської мислі… і він освітить
той ха
ос і ви
явить усі темні йо
го
за
кут
ки. Засвіти ж, світе мислі, в
тій імлі і роз
же
ни чорні хма
ри!
За
сяй га
ря
чим сон
цем і по
ве
ди
за со
бою пиш
ний, літній день. А
з то
бою, сон
це, і жит
тя, і світ, і
теп
ло, і радість, і ни
ви, важкі ко
-
ло
сом, і лу
ги квітчасті, і ро
са сві
-
жа, і пишні по
гожі дні… Не вми
-
рає моя надія…
А тим ча
сом Ко
маш
ко по
чув,
що в йо
го серці щось ніби за
ки
-
піло, ки
пить і не пе
рес
тає… Він
по
чу
тив, що в йо
го ду
шу, доб
ру
зро
ду, за
па
ла злість, не
на
вис
ні
-
сть до по
рядків, як па
дає грязь,
ки
ну
та навісною ру
кою на чис
-
тий криш
таль, і псує до
ро
гий
кри
ш
таль…
Через два дні вночі жан
дар
ми
прий
шли в квар
ти
ру Ко
маш
ка
тру
си
ти; пе
рет
ру
си
ли усе, пе
ре
-
вер
ну
ли усе до
го
ри, заб
ра
ли усі
ук
раїнські книж
ки, навіть ук
раї
-
н
ські но
ти…
Комашка ви
вез
ли на да
ле
ку пі
-
в
ніч, над Біле мо
ре. Са
ня не пла
-
ка
ла й не по
би
ва
лась: поїха
ла на
вищі кур
си в універ
си
тет.
Минуло чо
ти
ри ро
ки. Ко
маш
ка
вер
ну
ли з Ар
хан
гельської гу
бер
-
нії, бо на йо
му не знай
шли нія
-
кої про
ви
ни. Са
ня тим ча
сом скі
-
н
чи
ла пе
да
гогічні вищі кур
си й
ста
ла вчи
телькою в од
но
му мі
-
сті над Чор
ним мо
рем в жіночій
школі, а потім за
ве
ла свою при
-
ват
ну гімназію для паннів. Во
на
ма
ла на думці роз
ви
ва
ти паннів,
підня
ти в їх роз
ви
ток ро
зу
му,
просвітить тем
ний світог
ляд і
прок
лас
ти для жен
щин стеж
ку
до жіно
чо
го пи
тан
ня і до свідо
-
мості за пра
ва жен
щи
ни…
Комашко, вер
нув
шись в рідний
край, му
сив жи
ти при
ват
ни
ми
лекціями й при
ват
ною служ
-
бою…
В Га
ли
чині скла
лось жіно
че то
-
ва
рист
во. Га
ли
чан
ки ви
да
ли в
світ свою пер
шу спільну літе
ра
-
тур
ну пра
цю «Пер
ший вінок».
Здається, ні од
на книж
ка не вті
-
ши
ла так Сані, як той «Пер
ший
вінок», ви
да
ний жіно
чим то
ва
-
рист
вом. Во
на ба
чи
ла, що жіно
-
че пи
тан
ня і на Ук
раїні і в Га
ли
-
чині стає ділом не пус
тим.
В літні, вільні од праці місяці
Ко
маш
ко й Са
ня час
то їзди
ли на
Ма
лий та Ве
ли
кий Фон
тан, лю
-
би
ли ог
ля
да
ти ті мальовничі мі
-
сця, ті ске
лясті бе
ре
ги над мо
-
рем, де во
ни заз
на
ли стільки ст
-
ра
ж
дан
ня й ра
дощів сер
ця. Кож
-
не місце на
во
ди
ло їх на якусь
приємну згад
ку. Після пе
ре
жи
-
тих тур
бот та три
вог ті не
давні
ча
си ста
ли вже ніби та
ки
ми да
-
вніми.
-
Люблю вас, милі, рідні бе
ре
ги
Чор
но
го мо
ря! Ку
ди гля
ну, ск
-
різь не
на
че ба
чу ніби роз
си
пані
по бе
ре
гах сліди мо
го сміху й
моїх мук сер
ця. Тут на
ро
ди
ла
ся
й зрос
ла моя лю
бов: тут я знай
-
шла своє щас
тя. Ніко
ли не за
бу
-
ду те
бе, синє мо
ре! - го
во
ри
ла
Са
ня, гу
ля
ючи з Ко
маш
ком по
-
над мо
рем на Ве
ли
ко
му Фон
та
-
ні.
Восени че
рез два місяці після
Са
ни
но
го весілля приїхав до На
-
в
роцьких Фе
сен
ко. Нав
роцька
хотіла одк
лас
ти Ма
ни
не весілля
на м'ясниці, після різдва, але Фе
-
сен
ко й Ма
ня до
ко
неш
но хотіли
вінча
тись во
се
ни. Нав
роцька му
-
сіла вво
ли
ти їх во
лю. Що
до ві
н
-
чан
ня та весілля, те
пер бу
ла її
во
ля. Во
на за
ко
ман
ду
ва
ла, щоб
мо
лоді вінча
лись в со
борі, щоб їх
вінча
ли три свя
ще
ни
ки, щоб спі
-
вав архієрей
ський хор та щоб
бу
ла ілюмінація ко
ло со
бо
ру.
Коло со
бо
ру зро
би
ли ілюміна
-
цію. Пор
тик со
бо
ру, по
дов
жасті
схо
ди бу
ли зас
тав
лені світлом.
Нав
роцька уб
ра
ла Ма
ню в білу
ат
ла
со
ву сук
ню, в фа
ту, в гірлян
-
ду; са
ма уб
ра
лась в до
ро
гу шов
-
ко
ву бла
кит
ну сук
ню, на
че
пи
ла
усі свої діаман
ти. Во
на ку
пи
ла
здо
ро
вий до
ро
гий став
ник, щоб
но
си
ти кру
гом ана
лоя по
пе
ред
мо
ло
дих, опо
ви
ла став
ник гір
-
ля
н
дою з рож, прив'яза
ла на йо
-
го ко
кар
ду з до
ро
гих чер
во
них
та білих стьожок. Стьожки до
ся
-
га
ли тро
хи не до землі.
«Тепер же ми по
ка
же
мо се
бе й
доч
ку пе
ред усією мол
давською
арис
ток
ратією!» - ду
ма
ла Нав
ро
-
ць
ка, ог
ля
да
ючи розкішний убір
на Мані.
Вже Ма
ня уб
ра
лась до вінця. Ті
-
льки що Нав
роцька хотіла ви
-
вес
ти Ма
ню в світли
цю, Нав
ро
-
ць
кий пок
ли
кав її в свій кабінет.
В кабінеті сто
яв Фе
сен
ко.
-
А що, Раїсо Ми
хай
лівно! Як бу
-
де з при
да
ним Мані? Я хо
чу, і Ма
-
ня хо
че, щоб ви за
раз ви
да
ли
мені до рук усі век
селі на двад
-
цять п'ять ти
сяч.
-
Задля чо
го це? та ще в та
кий
час?.. Мені те
пер не до то
го…
Гм… це якось чуд
но: ніби ви не
йме
те мені віри… - го
во
ри
ла, за
-
пи
ку
ючись, Нав
роцька.
-
Це, бач
те, бу
де без
печніше, -
обі
звав
ся Фе
сен
ко твер
дим, хоч і
де
лікат
ним то
ном, ще й пок
ло
-
нив
ся Нав
роцькій ду
же ввічли
во
й зви
чай
ненько.
-
Гм… гм… Од
на
че та
ка не
дові
р
-
ність од вас ме
не шокірує. Я ні
-
ко
ли не ла
ма
ла сво
го сло
ва; це
над
то вже нез
ви
чай
но… Я цього
од вас не сподіва
лась, - ска
за
ла
Нав
роцька, ду
же скривд
же
на.
-
Як хо
че
те. Дай
те век
селі, бо
іна
к
ше я не піду з Ма
нею вінча
-
ти
сь. Цього й Ма
ня ба
жає. Дім
не
хай бу
де і ваш, а гроші Ма
ни
-
ні, і я пе
ре
дам за
раз Мані усі век
-
селі, - ска
зав Фе
сен
ко і знов пок
-
ло
нив
ся ду
же-ду
же зви
чай
но й
делікат
но. Тон йо
го мо
ви був со
-
лод
кий, але зав
зя
тий.
«Нещира, не
чес
на лю
ди
на! Я
по
ми
ли
лась. Він підду
рив ме
не»,
- по
ду
ма
ла Нав
роцька.
Усі в кабінеті сто
яли, й мов
ча
-
ли, і мовч
ки ди
ви
лись од
но на
од
но
го.
-
Чого ж ти мов
чиш? - грим
ну
ла
Нав
роцька на Нав
роцько
го.
-
Гм… Угу… - мурк
нув Нав
роць
-
кий і здвиг
нув пле
чи
ма. - Не
ма
чо
го мені й го
во
ри
ти: гроші не
мої, а ваші.
Тим ча
сом в світлиці гості жда
-
ли. Мо
ло
да сто
яла уб
ра
на й пла
-
ка
ла. Нав
роцька ду
ма
ла-ду
ма
ла,
а потім ви
тяг
ла з ка
мо
да век
селі
й да
ла їх, од
на
че, не Фе
сен
кові, а
Мані. Ма
ня мовч
ки пе
ре
да
ла їх
Фе
сен
кові. Нав
роцька впа
ла на
крісло й тро
хи не зап
ла
ка
ла.
Опа
м'ятав
шись, во
на вий
шла до
гос
тей. В неї лед
ве ста
ло си
ли
поб
ла
гос
ло
ви
ти мо
ло
дих. В со
-
бор во
на вже не поїха
ла. Не до
-
ве
лось їй но
си
ти свічки кру
гом
ана
лоя. Уквітча
на, об
ви
та стріч
-
ка
ми свічка, сто
яла в кут
ку на
сто
ли
ку, мов по
ки
ну
та си
ро
та;
стрічки висіли аж до по
мос
ту й
не
на
че сміялись з Нав
роцької
ве
се
ли
ми га
ря
чи
ми кольора
ми.
Фесенко зго
дом швид
ко пішов
вго
ру. Він був не
го
дя
щим пе
да
-
го
гом. Про те зна
ло на
чальство,
зна
ли то
ва
риші йо
го, зна
ли й
шко
лярі. Але він сто
яв за фор
му
в гімназії, за су
во
ру дис
ципліну,
а шпіонство на то
ва
ришів за
вер
-
ша
ло діло…
Мурашкова взя
ла собі місце в
на
родній школі в од
но
му ук
ра
ї
н
-
сько
му селі над са
мим Дністром,
вив
чи
ла доб
ре ук
раїнську мо
ву,
ста
ла націонал
кою, ро
би
ла про
-
с
вітнє діло зав
зя
ту
ще й ма
ла до
-
б
рий вплив на шко
лу за поміч
-
чю на
род
ної мо
ви. Але че
рез ро
-
ків два прий
шла нес
подіва
но до
ди
рек
то
ра шкіл бо
ма
га: Му
раш
-
ко
ва втра
ти
ла місце в школі
«без объясне
ния при
чин».
Після то
го во
на десь ніби щез
-
ла. Ніхто не знав, де во
на ділась;
не зна
ла навіть її ма
ти. Ми
нув
рік, ми
нув дру
гий - Му
раш
ко
ва
навіть ні ра
зу не да
ла за се
бе
звістки ма
тері. Ста
ра Зоя пи
та
ла
й пе
ре
пи
ту
ва
ла в лю
дей, пе
ре
-
чи
ту
ва
ла га
зе
ти - ніхто нічо
го
не чув за її доч
ку.
Четвертого ро
ку во
се
ни На
дя
Му
раш
ко
ва нес
подіва
но приїха
-
ла вечірнім поїздом до ма
тері.
Во
на увійшла в по
кої. Ма
ти гля
-
ну
ла на неї й на
си
лу впізна
ла. В
неї ру
ки бу
ли чорні, як у се
лян
-
ки, ли
це бу
ло ху
де, змарніле, очі
гли
бо
ке по
за
па
да
ли і не
на
че
зга
с
ли. На їй бу
ла ста
ренька оде
-
жа. Му
раш
ко
ва каш
ля
ла су
хим
каш
лем.
-
Мамо! які ви ста
ли старі! - ска
-
за
ла Му
раш
ко
ва якимсь по
дав
-
ле
ним і сла
бим го
ло
сом.
Стара Зоя на сло
ва доч
ки тіль
-
ки го
ло
вою кив
ну
ла. Во
на пла
-
ка
ла. Доч
ка ди
ви
лась на неї бай
-
дуж
ни
ми очи
ма.
Зоя по
ве
ла доч
ку в її кімна
ту. В
кімнатці усе бу
ло по-давньому:
ті самі ши
рокі ка
на
пи, обк
ла
дені
м'яки
ми ка
чал
ка
ми та по
душ
ка
-
ми, ті самі пістряві квітчасті ки
-
ли
ми… В ку
точ
ку пе
ред об
ра
зом
світи
лась лам
па. Зоя внес
ла са
-
мо
вар. Во
на по
са
ди
ла доч
ку на
софі, на
ли
ла чаю, пос
та
ви
ла пе
-
ред нею ва
рен
ня. На На
дю Му
-
раш
ко
ву повіяло спо
коєм та ми
-
р
но
тою ди
тя
чих літ. Їй зда
лось,
що во
на жи
ла якимсь іншим, не
ту
тешнім жит
тям, бу
ла десь в
ін
шо
му, не ту
тешньому світі, а
те
пер не
на
че знов уд
ру
ге вер
ну
-
лись її ди
тячі літа. Ду
ми її пе
ре
-
летіли в ті щас
ливі ча
си, ко
ли
во
на не заз
на
ла жит
тя з йо
го ра
-
до
ща
ми і… йо
го го
рем. На
дя си
-
діла, схи
лив
ши го
ло
ву, за
ду
ма
-
лась, і сльози по
ко
ти
лись по її
блідих опа
лих що
ках.
-
Де ти бу
ла? Чом ти не по
да
ла
за се
бе звістки? - спи
та
ла в неї
ма
ти, і го
ре чу
лось в її ста
ре
чо
-
му го
лосі.
-
Була вчи
телькою в селі, а по
-
тім пішла в на
род. Де я бу
ла, за
те ме
не, ма
мо, не пи
тай
те. Я слу
-
жи
ла на
ро
дові, - ска
за
ла Му
раш
-
ко
ва й за
мовк
ла.
І знов по
ли
ну
ли її ду
ми в не
да
-
ле
ке ми
нув
ше. В кімнаті в ма
те
-
рі бу
ло так са
мо, як бу
ло ко
лись
пе
редніше. «Все по-давньому…
Ті
льки я те
пер не та ста
ла… Бу
-
ла си
ла, бу
ло здо
ров'я. І скільки
си
ли й я по
чу
ва
ла тоді в собі! Бу
-
ла си
ла, надія, зав
зят
тя, бу
ли
мрії, іде
али, ма
нячі до праці, ко
-
рисні для людськості. А те
пер…
Моя до
ля про
па
ла, сер
це навіки
роз
би
те, лю
бов зник
ла, сер
це
вме
р
ло, а здо
ров'я впа
ло…» -
сну
ва
лась дум
ка в Му
раш
ко
вої.
Зоя че
рез си
лу пи
ла чай, не
на
-
че то був гіркий по
лин, і вдер
жу
-
ва
ла сльози, що бу
ли гіркіші за
по
лин. Во
на вже нічо
го не пи
та
-
ла в доч
ки, бо зна
ла, що нічо
го
не до
пи
тається.
Прийшла стар
ша На
ди
на сест
-
ра, що вже дав
но вий
шла заміж.
Щоб роз
ве
се
ли
ти На
дю, ма
ти й
сест
ра по
ча
ли роз
ка
зу
ва
ти за її
то
ва
ри
шок, за знай
омих. На
дя
ди
ви
лась на їх бай
дуж
ни
ми очи
-
ма і тільки каш
ля
ла.
-
А Се
лаб
рос вже два ро
ки як
оже
нив
ся; взяв ба
га
ту мол
да
ва
-
н
ку, а за нею взяв се
ло над Дніс
-
т
ром; те
пер він ба
га
тенький,
вже не слу
жить в бан
ку, - ска
за
-
ла На
ди
на сест
ра.
-
І, пев
но, ста
не швид
ко банкі
-
ром в Одесі, - з гірким осміхом
обізва
лась Му
раш
ко
ва. - Пус
та
лю
ди
на, але за се
бе доб
ре дбає!
Я за це довіда
лась, та, на моє го
-
ре, вже пізно…
І знов по
хи
ли
ла во
на го
ло
ву
ни
зько й не слу
ха
ла, за що їй го
-
во
ри
ли сест
ра та ма
ти. «За все,
про все мені бай
ду
же! - ду
ма
ла
во
на. - І хо
чу ду
ма
ти, і не мо
жу:
дум
ки мої рвуться, як стліла ни
-
т
ка…»
Настала ран
ня вес
на. На Ве
лик
-
день при
бу
ли в гості до Му
раш
-
ко
вої, Са
ня й Ко
маш
ко, про
чув
-
ши, що во
на вер
ну
лась сла
ба до
-
до
му. На
дя вже че
рез си
лу хо
ди
-
ла.
Абрикосовий са
док ста
рої Зої
за
цвів. Са
ня й Ко
маш
ко ви
ве
ли
На
дю в са
док і по
са
ди
ли під аб
-
ри
ко
са
ми. Го
ди
на бу
ла ти
ха та
теп
ла. Старі аб
ри
ко
си бу
ли об
-
литі біло-ро
же
вим цвітом од ве
-
р
ху і до ни
зу. Че
рез рідкі гілки
синіло чис
те яс
не вес
ня
не не
бо.
Світ сон
ця лив
ся че
рез білий
цвіт аб
ри
косів, і по синьому не
-
бі, як по шов
ковій синій тканці,
ніби бу
ли роз
ки
дані білі, об
си
-
пані цвітом гілки, білі бу
ке
ти,
білі віноч
ки. В повітрі пах
ло вес
-
ною. Теп
лий вітрець бу
див нер
-
ви, бу
див жи
вот
тя. Бруньки на
во
лоських горіхах вже на
буб
ня
-
віли й роз
ли
ва
ли нар
ко
тич
ний
аро
мат. Брость на ку
щах вже зе
-
леніла.
Надя гля
ну
ла вго
ру на си
не не
-
бо, ніби зат
ка
не біли
ми взірця
-
ми. І си
не не
бо, і заквітча
ний бі
-
лим цвітом са
док - усе ди
ха
ло
ду
хом вес
ни, во
ру
ши
ло нер
ви,
три
во
жи
ло сер
це. На
дя й са
ма
нез
чу
лась, як зга
да
ла Се
лаб
ро
са,
йо
го пишні очі, чер
воні ус
та, зга
-
да
ла лю
бов до йо
го, що на
ро
ди
-
ла
ся в та
кий са
мий вес
ня
ний
час, при та
ко
му са
мо
му нар
ко
-
тич
но
му повіванні вес
ни.
«Нащо я три
во
жу свою ду
шу?
На
що три
во
жу за
мер
ше сер
це?
Ми
ну
ло, ми
ну
ло моє щас
тя! А
що ми
ну
ло, те ніко
ли не вер
не
-
ть
ся», - по
ду
ма
ла На
дя. І дві
сльо
зи, як дві краплі ро
си, по
ко
-
ти
лись по її блідих що
ках.
Зацвіли сад
ки. Нас
тав май. Ста
-
ра Зоя по
хо
ва
ла свою доч
ку.
1888 ро
ку. Київ.
Автор
gori4
gori428   документов Отправить письмо
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
238
Размер файла
1 745 Кб
Теги
море, чорний, над, левицький, нечуй
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа