close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Шляхи розвитку розвитку українського театру в кінці XX на початку початку XXI ст

код для вставкиСкачать
Шляхи розвитку розвитку українського театру в кінці XX на початку початку XXI ст
 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУВИ,
МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНА
Вінницький державний педагогічний університет
імені Михайла Коцюбинського
Кафедра історії України
Шляхи розвитку розвитку українського театру в кінці XX на початку початку XXI ст.
ІНДЗ виконала студентка
Інституту педагогіки,
психології і мистецтв
групи 2-В
Олексій Ольга Михайлівна
Перевірила: кандидат філологічних наук, доцент
Хоцянівська Ірина володимирівна
Оцінка:
Вінниця - 2011
План
Вступ
1. Зародження і становлення українського театру
2. Театр ХХ століття в Україні
3. Театр у незалежній Україні.
Висновок Втуп
Неоднорідні й широкомасштабні процеси соціокультурної трансформації, що їх переживає українське суспільство, справили значний вплив і на національне мистецтво.
Досвід розвинених демократичних країн свідчить, що завдяки виваженій, послідовній державній політиці у мистецько-культурній сфері відбуваються зміни в соціально-економічному, політичному розвиткові суспільства. Особливо важлива роль належить культурі та мистецтву в державотворчих процесах, у формуванні єдиного духовного простору, утвердженні гуманістичних цінностей, національної самосвідомості і патріотизму. Національна культура та мистецтво - в широкому розумінні як спосіб життя суспільства в усій його повноті - є важливим чинником національного відродження, саме тим надчасовим явищем, на якому ґрунтуються як духовна спадщина, так і творіння майбутніх поколінь (1, 2, 3).
А важливою складовою українського мистецтва є театр, кращі досягнення та здобутки якого широко відомі у світі. Театральне мистецтво сучасної України - явище різноманітне і багатокультурне.
Театр (від грец. θέατρον - місце видовища) - заклад культури (підприємство, установа чи організація) або колектив, діяльність якого спрямована на створення, публічне виконання та публічний показ творів театрального мистецтва.
Театральна справа - комплекс заходів, спрямованих на створення, публічне виконання та публічний показ театрального мистецтва, їх поширення і збереження умов для розвитку театральної творчості, професійної освіти, науки, театральної журналістики, видавничої діяльності з історії, теорії та практики театрального мистецтва, відповідної музейної та архівної діяльності. Театральне мистецтво - вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами (4, 5).
1. Зародження і становлення українського театру Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).
Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.
У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи - мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.
У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806році, в Одесі - в 1809, в Полтаві - в 1810.
Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки- Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурклеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні.
У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру - драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька. (6)
2. Театр ХХ століття в Україні
У повоєнні роки театральне мистецтво переживало не кращі часи, тому що увагу глядача притягав більш доступний і видовищний кінематограф, а потім і телебачення. За цих умов для повернення глядачів у театральні зали величезну роботу було здійснено драматургами і театральними режисерами, У США, наприклад, виникла суто американська традиція організації театральної справи.
Найвідоміший американський драматург Юджин О'Нгл визначив шляхи розвитку театру на десятиріччя. В його п'єсах "Продавець льоду прийде", "Довга подорож у ніч", "Місяць для пасинків долі" створено картину абсурдності й глибокої ганебності людських відносин. Ці твори проклали дорогу для сприйняття публікою таких складних драматургів, як Тенессі Вільямс і Артур Міллер. У п'єсах Вільямса "Скляний звіринець", "Трамвай бажання", "Орфей спускається в пекло" та інших світ людських відносин постає в усій своїй трагічності й проблемності. П'єси Вільямса було перекладено багатьма мовами, вони з успіхом ставилися на сценах найбільш престижних театрів світу. У роботах А. Міллера "Смерть комівояжера", "Вид з мосту", "Після гріхопадіння" підносяться проблеми цінності внутрішнього світу людини, його неповторності, відповідальності кожного за те добро і зло, яке він учинив.
Співзвучні мотиви спостерігаються і в творчості європейських драматургів, які створили "драму абсурду". Найвідоміші представники цієї течії - французькі драматурги Ежен Йонеско (румун із походження) І Семюель Беккет (походженням ірландець).
У п'єсах Йонеско "Лиса співачка", "Урок", "Носоріг", "Небесний пішохід" домінують відчуття кошмару і нісенітності існування. Широкої популярності набули п'єси С. Беккета "В чеканні Годо", "Кінець гри", "Остання стрічка". У 1969 р. творчість драматурга було відзначено Нобелівською премією.
На відміну від кіномистецтва, розрахованого на мільйонні аудиторії та значною мірою пересічного споживача, театр усе ж таки залишається елітарним мистецтвом.
Німецький письменник Бертольд Брехт (1898 - 1956) був сміливим новатором у галузі драматургії. Свої погляди на театральне мистецтво він виклав у численних статтях і трактатах: "Про оперу" (1930), "Короткий опис нової техніки акторського мистецтва" (1940), "Маленький Органон." (1948) та ін. Брехт створив теорію "епічного театру", яка стала результатом його естетичних пошуків і художньої практики.
Драматург розрізняв два види театру: драматичний (арістотелівський) та епічний. Він підкреслював свою приналежність до другого. Письменника не задовольняли традиційні принципи античної трагедії, висунуті Аристотелем. Він називав арістотелівський театр фаталістичним, оскільки драматурги висвітлювали нездоланну владу обставин над людиною. Брехт прагнув до іншого театру - дієвого, активно-Письменник вважав, що людина завжди зберігає здатність до вільного вибору і відповідального рішення за найскладніших ситуацій. Він писав: "Завдання "епічного театру" - змусити глядачів відмовитися . від ілюзії, начебто кожний на місці героя діяв би так само" І Брехт виступав проти того, щоб герої були "рупорами ідей" автора: "На сцені реалістичного театру місце лише живим людям, з усіма їх суперечностями, пристрастями і вчинками".
В "епічному театрі" Брехта змінюється художня організація п'єс Фабула, історія дійових осіб перериваються авторськими коментарями, ліричними відступами, зонгами (піснями) тощо. Драматург намагається позбавити п'єси неперервного розвитку подій. На його думку, театр - завжди творчість, яка відрізняється від правдоподібності сьогодні недостатньо лише природної поведінки героїв за певний обставин. Брехт зазначав, що правдиве відтворення дійсності не пояснити обмежуватися зображенням суспільних обставин, якими не можна пояснити загальнолюдські категорії. Тому невипадково автор вдається до міфу, символу, до жанру притчі або п'єси-параболи. Ці форми давали змогу "подолати зовнішнє, зазирнути в глибинну сутність речей".
Новаторство письменника виявляється і в тому, що він зумів поєднати традиційні прийоми розкриття естетичного змісту (характери, конфлікти, фабула) з відокремленим рефлексуючим началом. Прийом "відчуження" у Брехта - принцип філософського пізнання світу, мета якого - викликати у глядачів аналітичне, критичне ставлення до зображених подій". Він вважав, що драматургія і театр покликані впливати передусім не на почуття, а на інтелект людини ("глядач повинен не співпереживати, а сперечатися"), що найважливішим у п'єсі є не змальовані події, а висновки та узагальнення, які випливають з них.
Курбасівський знаменитий театр "Березіль" став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шлях Курбаса - це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - футуро-тексти Культури, які ніби "передбачили" пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації.
Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один з концтаборів радянського ГУЛАГу - на Соловки. 1937 року його, разом з 1100 інших українських інтелігентів і інтелектуалів, "на честь ювілею Великої Жовтневої революції" було розстріляно.
Лесь Курбас - фігура світового контексту, він - один з лідерів українського Розстріляного Відродження.
У Радянському Союзі театральне мистецтво було на досить високому рівні. В кожному обласному центрі існували театри: музичні, драматичні, Дитячі, а в столиці, Ленінграді та ще в декількох великих містах склалися цікаві творчі колективи, очолювані видатними режисерами, в яких працювали талановиті актори, відомі й популярні в усій країні. Зокрема, слід відзначити Великий драматичний театр у Ленінграді на чолі з Г. Товстоноговим, Московський театр на Таганці, головним режисером якого був Ю. Любимов, а в трупі театру працював В. Висоцький, МХАТ, театр "Сучасник" та деякі інші. На весь світ були відомі балетні трупи Великого театру в Москві, ленінградського Марийського театру, Київського театру опери та балету. Відомі балерини Г. Уланова, М. Плісецька, танцювальні колективи - ансамблі "Берізка", під керівництвом І. Мойсеева, ім. П. Вірського, хор ім. Г. Вірьовки під час закордонних гастролей демонстрували найвищий мистецький рівень.
3. Театр у незалежній Україні.
Становлення, чи правдивіше відновлення незалежності Української держави відбулося вибухово. Ейфорія та розгубленість ішли поруч. Хвиля піднесення національної культури вимагала не лише нових нетрадиційних виразів, але і адекватної реакції публіки.
За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер - Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.
Професійні театри України щороку дають близько 30 тис. вистав. Переважну більшість гастрольних вистав (бл. 4 тис. на рік) українські колективи показують в Україні, а поза її межами - близько 200. Щороку в нашій країні відбувається 10-12 театральних фестивалів, що фінансуються, принаймні більшою частиною, з державного та місцевих бюджетів (8).
Державна політика в галузі театру і театральної справи базується на принципах гуманізму, демократизму, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей, свободи творчості та загальнодоступності театрального мистецтва.
Основними напрямами державної політики в галузі театру і театральної справи є:
- підтримка новаторських підходів, підвищення вимог до змістовності з метою зростання національно-культурного значення мистецької діяльності та стимулювання театральної галузі до творчого розмаїття;
- заохочення розвитку театрального мистецтва й активна підтримка кращих зразків професійної творчої діяльності;
- підтримка та розвиток мережі театрів;
- сприяння творчому становленню талановитої молоді;
- інтеграція українських театрів у міжнародний театральний процес;
- удосконалення організаційно-фінансових та нормативно-правових аспектів діяльності мистецьких закладів;
- зміцнення матеріально-технічної бази театрів (7).
Відсутня державна стратегія щодо кадрових змін у театрах державного та міського підпорядкування. Такі відносно молоді (сорокарічні і трохи далі) режисери як Дмитро Богомазов, Юрій Одинокий, Мирослав Гринишин, Андрій Приходько, Дмитро Лазорко та інші, активно працюють як чергові режисери в якомусь із київських театрів та роблять окремі постановки в інших містах. Як правило, режисери цього покоління не є самі собі панами, над кожним висить старший головний режисер якогось з театрів. Маючи гарний творчий досвід, вони ще не мають досвіду керівництва театром як організацією, приміщенням з усіма належними обслуговуючими цехами. І хоча, скажімо, такий театр як Національний український театр імені І. Франка давно функціонує без головного режисера (тут художнім керівником працює ведучий актор Б. Ступка), адміністрація не допустить в театр режисера "збоку". Потрібен конкурс і головрежів, і директорів. Їх постійно потрібно зганяти із "засиджених" місць. А цього не відбувається. Адміністратори перетворюють театри у якийсь свій приватний підпільний бізнес, куди бояться впускати чужих, непідвладних їхньому впливу молодих творчих людей (9).
Нині в Україні,за підтримки Міністерства культури і туризму України, щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: "Київ травневий" у Києві,"Золотий Лев" та "Драбина" у Львові, "Тернопільські театральні вечори. Дебют" у Тернополі, "Херсонеські ігри" у Севастополі, " Мельпомена Таврії"у Херсоні, "Різдвяна містерія" в Луцьку, "Інтерлялька" в Ужгороді.
Також слід зазначити, що Міністерство культури і туризму України проводить роботу по вдосконаленню нормативно-правової бази театрального мистецтва (що, зокрема, передбачає розробку та затвердження нормативно-правових актів до Закону України "Про театри і театральну справу" та опрацювання пропозицій театрів та регіональних осередків Національної спілки театральних діячів України щодо внесення змін до деяких статей Закону України "Про театри і театральну справу"; збереженню театральних традицій та підтримки новаторських підходів, стимулюванню галузі до творчого розмаїття, підвищенню вимог до мистецького рівня театрів України, сприянню створення нових театрів різних форм власності тощо (1, 2, 3).
У 2010 р. створено всеукраїнську театральну портал-мережу "atheatre.com.ua - український театральний простір", яка налічувала понад 105 театрів і 71 драматурга станом на жовтень 2011 р. Портал містить інформацію про театральні фестивалі, репертуар театрів, відомості про вистави й історичні довідки. Всю інформацію театри розміщують самостійно.
Вистави останнього десятиліття підняли творчий і мистецький рівень українського театру : "Гайдамаки" за Т. Шевченком, "Безталанна" І.Карпенка-Карого, "Маруся Чурай" Л.Костенко, "Павло Полуботок" К.Буревія, "Ой, радуйся, земле..." (вертеп), "Народний Малахій" М.Куліша, "Ісус, Син Бога Живого" В.Босовича, "Ромео і Джульєтта" та "Гамлет" В.Шекспіра, "Шаріка" і "Гуцулка Ксеня" Я.Барнича, "Наталка-Полтавка" І.Котляревського, "Дядя Ваня" А.Чехова, "Ідіот" Ф.Достоєвського, трилогія "Мазепа" Б.Лепкого (інсценізація Б.Антківа), "Андрей" В.Герасимчука, "Пролітаючи над гніздом зозулі" Д.Васермана, "У неділю рано зілля копала" О.Кобилянської, "Коханий нелюб" Я.Стельмаха, "Неаполь - місто попелюшок" Н.Ковалик, "Мадам Боварі" Г.Флобера, "Криваве весілля" Г.Лорки, "УБН" Г.Тельнюк.
Неоднозначна реакція критики і публіки на ці речі є яскравим виявом демократії і свободи, що панує в творчих майстернях української Мельпомена.
Найвидатнішими акторами цього періоду такі, як Я.Мука, С.Глова, Р.Біль, Н.Лань, І.Швайківська, Т.Жирко, О.Гарда, І.Гаврилів, Р.Мервінський, О.Кузьменко, М.Максименко, В.Щербань, Л.Остринська, О.Самолюк, Н.Лісова, О.Огородник, О.Сікиринський, Я.Кіргач, Н.Шепетюк.
Важливим професійно-творчим показником театральної культури є визначеність творчої позиції театру у його репертуарній лінії, цілісності художньої програми. Тут слід зазначити, що аналіз діяльності українських театрів (як у 90-ті роки, так і на початку ХХІ ст.) свідчить про відсутність єдиної концепції щодо формування репертуару. При формуванні репертуарної політики у більшості українських театрів переважає традиціоналізм ціннісних орієнтацій, спостерігається майже повна відсутність сучасної української драматургії (8).
Висновок
Звісно, стан театрального життя у театрах нашої держави доволі різний. Але певні успіхи столичних театрів свідчать про поліпшення стану розвитку театральної справу у всій державі.
Тож, слід зазначити, що, попри всі негаразди, український театр продовжує плідно працювати і розвиватися, залишаючись незгасним вогнищем національної культури.
Також можна підкреслити, що соціальний статус театру, як і інтерес громадськості та публіки до нього, не тільки зберігається, але й порівняно з іншими видами мистецтв, зростає (особливо на думку провідних критиків), що свідчить про перспективність театральної діяльності.
Список використаної літератури
1. Українська культура та реалізація державної політики в культурній сфері: Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму за 2005 рік. - К.: Міністерство культури і туризму України,2006. - 134с.
2. Реалізація державної політики у сфері культури і туризму: пріоритети, здобутку, перспективи: Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України за 2006 рік. - К: Міністерство культури і туризму України,2007. - 104 с
3. Реалізація державної політики у галузі культури: Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України за 2007 рік. - К.: Міністерство культури і туризму України, 2008. - 152 с.
4. uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%82%D1%8F
5. Про театри і театральну справу. - Закон України від 31 травня 2005 р. № 2605-ІV // Офіційний вісник України. - 2005. - №25. - С. 31-40.
6. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%82%D0%B5%D0%B0%D1%82%D1%80
7. Реалізація державної політики у галузі культури: Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України за 2007 рік. - К.: Міністерство культури і туризму України, 2008. - 152 с.
8. Національний звіт про культурну політику в Україні // mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/index
9. Грицук В.М. А віз і нині в розважальності або Однорідно-одноманітний український театр // Український журнал. - 2008. - № 6 // ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/230/
Автор
olechkaolekssi
Документ
Категория
Образование
Просмотров
3 162
Размер файла
46 Кб
Теги
розвиток театру
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа