close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

ЕкополітикаУкр

код для вставкиСкачать
Міністерство охорони навколишнього природного середовища України
Київ 2007 р.
Глобальний Екологічний Фонд
Програма Розвитку ООН
Національна екологічна політика України:
загальні оцінки і ключові рекомендації
Авторський колектив
Дорадча Рада з підготовки документу
Френсіс О’Доннелл Резидент Координатор Системи ООН в Україні, Постійний Представник ПРООН в Україні, співголова
Василь Джарти Міністр охорони навколишнього природного середовища України, співголова
Василь Шевчук Міністр охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (1998-2000), Міністр екології та природних ресурсів України (2002-2003), Заступник директора Інституту законодавства Верховної Ради України, Голова Українського товариства охорони природи, співголова, Голова редакційної групи
Георгій Білявський Завідувач кафедри екологічного аудиту Національного Авіаційного Університету
Сергій Волков Старший Програмний Менеджер ПРООН
Богдан Данилишин Член-кореспондент НАН України,
Голова Ради по вивченню продуктивних сил України НАНУ Станіслав Довгий Член-кореспондент НАН України, Народний депутат України,
Член Комітету Верховної Ради України з питань бюджету
Михайло Згуровський Академік НАН України,
Ректор Національного Технічного Університету України “Київський Політехнічний Інститут”
Валерій Кальченко Народний депутат України, Голова Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи
Сергій Курикін Міністр екології та природних ресурсів України (2001-2002),
Голова Зеленої партії України
Валерій Кухар Академік НАН України, Директор Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАНУ, член редакційної групи
Юрій Саталкін Віце-президент Міжнародного Фонду Дніпра
Василь Срібний Голова Комісії УСПП з проблем охорони навколишнього природного середовища,
Генеральний директор Державного підприємства “Аргентум”
Ігор Старчевський Директор Інженерно-технологічного інституту Біотехніка УААН
Тетяна Тимочко Перший заступник Голови “Всеукраїнської екологічної ліги”
Василь Толкачов Менеджер проекту ПРООН,
секретар редакційної групи
Юрій Шеляг-Сосонко Академік НАН України, Завідувач відділу геоботаніки Інституту ботаніки НАНУ
Юрій Щербак Міністр охорони навколишнього природного середовища України (1991-1992),
Надзвичайний та Повноважний Посол України, член редакційної групи
Анатолій Яцик Член-кореспондент УААН,
Директор Українського науково-дослідного інституту водогосподарсько-екологічних проблем
Автори окремих глав та розділів
Ігор Базілевич Провідний науковий співробітник відділу інвестиційної політики Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України
Анатолій Борусевич Директор Міжрегіонального центру екологічного аудиту
Оксана Веклич Головний науковий співробітник відділу просторового розвитку та земельних відносин Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України
Ганна Голубовська-Онісімова Голова Громадської Ради Міністерства охорони навколишнього природного середовища України,
Голова ВГО “МАМА-86”
Андрій Демиденко Старший консультант Українського центру екологічних та водних проектів
Микола Клєстов Директор Наукового центру заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України
Семен Кубланов Заступник Директора компанії “Інтерсервіс”
Михайло Красножон Заступник директора Українського державного геологорозвідувального інституту
Наталія Люта Начальник Управління Українського державного геологорозвідувального інституту
Олександр Мазуркевич Заступник Голови Правління Всеукраїнської Ради Українського товариства охорони природи
Юрій Масікевич Декан факультету екології та права Чернівецького Державного Університету
Оксана Нєженцева Заступник генерального директора Центру досліджень сталого розвитку
Наталія Малишева Член-кореспондент правових наук України,
Завідувач відділу екологічного права Інституту держави і права НАНУ
Володимир Патика Академік УААН,
Директор Інституту агроекології та біотехнології УААН
Олена Пащенко Координатор Всеукраїнської дитячої спілки “Екологічна варта”
Андрій Сердюк Член-кореспондент Академії медичних наук України,
Директор Інституту медичної гігієни та екології АМН України
Микола Стеценко Перший заступник Начальника Державної служби заповідної справи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України
Юрій Туниця Член-кореспондент НАН України,
Ректор Національного лісотехнічного університету
Юлія Шевчук Аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України
Міжнародні експерти
Жан-Джосеф Беламі Міжнародний експерт з питань гармонізації законодавства
Співробітники ПРООН
Йоанна Казана-Вішньовецька Заступник Постійного Представника ПРООН в Україні
Сергій Гриценко Координатор із зв’язків з громадськістю ПРООН в Україні
Олена Педашенко Співробітник проекту
Видавнича група:
Людмила Мялківська Україномовний редактор
Компанія “ВАІТЕ”
Виктор Копилець Координатор робіт
Вадим Петрунін Верстка та дизайн Друк: ТОВ “Компанія “ВАІТЕ”, зам. № 7104, наклад 500 прим.
Аналіз та рекомендації, представлені в цьому звіті, не обов’язково співпадають з точкою зору Програми Розвитку Організації Об’єднаних Націй. Цей звіт є продуктом колективної роботи групи провідних експертів. Жодна частина цієї публікації не може бути використана у будь-якій формі без посилання або попереднього дозволу ПРООН України.
Copyright ©2007 ПРООН Україна
ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .1
Глава 1 КОМПЛЕКСНА СТРАТЕГІЧНА ОЦІНКА НАЦІОНАЛЬНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3
1.1. Екосистемний потенціал: інтегровані оцінки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3
1.2. Комплексна оцінка ідентичності національної та європейської систем екологічного управління і політики . . . . . . . . . . . . . .3
1.3. Актуалізація національної екологічної політики на принципах сталого розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3
1.4. Інституційна та функціональна модернізація державної системи екологічного управління на принципах сталого розвитку. .3
1.5. Потенціал міжнародних, національних і державних програм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .4
1.6. Потенціал регіональної екологічної політики та екологічного управління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .4
1.7. Екологія і здоров’я . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .4
1.8. Чорнобильська катастрофа та екологічні проблеми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .5
1.9. Гармонізація енергетичної політики та екологічної безпеки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .6
1.10. Потенціал екологічної культури. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .7
1.11. Розвиток екологічного партнерства в ухваленні та реалізації стратегічних рішень . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .7
1.12. Інформаційна база стратегічних екологічних оцінок і екологічного управління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .7
Глава 2 ГАРМОНІЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ІЗ ЗАКОНОДАВСТВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. . . . . . . . . . . . . . . . . . .9
2.1. Конституційно-правові гарантії екологічних прав громадян . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .9
2.2. Огляд основних документів Європейського Співтовариства у сфері охорони навколишнього природного середовища . . . .9
2.3. Структура і система екологічного законодавства України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .10
Глава 3 ЕКОНОМІЧНІ МЕХАНІЗМИ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ПРИРОДОВІДТВОРЕННЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .13
3.1. Реформування економічної системи природокористування та природовідтворення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .13
3.2. Реформування ліцензійно-дозвільної та податкової системи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .13
3.3. Екологічний аудит та екологізація виробництва . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .13
3.4. Страхування екологічної відповідальності та екологічних ризиків. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .13
3.5. Екологічне підприємництво: розвиток, підтримка, заохочення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .14
Глава 4. НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДОРЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .17
4.1. Земельні ресурси . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .17
4.2. Водні ресурси . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .17
4.3. Мінеральні ресурси . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .18
4.4. Біорізноманіття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .18
4.5. Заповідний фонд. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .18
4.6. Лісовий фонд . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .18
4.7. Атмосферне повітря . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .19
4.8. Поводження з відходами . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .19
4.9. Вдосконалення системи екологічного моніторингу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .19
Глава 5. РОЗВИТОК НАУКИ ТА ОСВІТИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .21
5.1. Екологічна наука для збалансованого розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .21
5.2. Сучасний еколого-інноваційний потенціал . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .21
5.3. Освіта в інтересах сталого розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .21
Глава 6. НЕУРЯДОВІ ТА ГРОМАДСЬКІ ЕКОЛОГІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .23
6.1. Здійснення положень Оргуської конвенції в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .23
6.2. Роль неурядових і громадських організацій у плануванні та реалізації державної політики . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .23
Глава 7. ЕКОЛОГІЧНІ ІНІЦІАТИВИ МІСЦЕВИХ ГРОМАД. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .25
7.1. Можливі напрями екологічної діяльності місцевих громад . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .25
7.2. Механізми і шляхи реалізації ініціатив місцевих громад . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .25
7.3. Державна підтримка та заохочення громадських організацій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .25
Глава 8. МІЖНАРОДНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .27
8.1. Двостороннє співробітництво . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .27
8.2. Багатостороннє співробітництво . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .27
8.3. Впровадження рішень Київської конференції міністрів навколишнього середовища «Довкілля для Європи» . . . . . . . . . . . . . .28
8.4. Використання міжнародної технічної допомоги та залучення інвестицій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .29
КЛЮЧОВІ РЕКОМЕНДАЦІЇ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .30
ЗМІСТ
В рамках проекту ПРООН/ГЕФ “Оцінка націо-
нального потенціалу в сфері глобального еко-
логічного управління в Україні” підготовлено комплексні стратегічні документи “Екологічна політика України: оцінка і стратегія розвитку” та “Національна екологічна політика України: стра-
тегічні оцінки і рекомендації”.
Мета цього документу – у загальному ви-
гляді продемонструвати сильні й, водночас, слабкі сторони національного екологічного по-
тенціалу, дати ключові рекомендації щодо його подальшого розвитку, сприяти зміцненню ком-
петентності всіх тих, хто ухвалює відповідальні рішення щодо політики державотворення і ста-
лого розвитку країни. У підготовці циклу стратегічних документів з екологічної політики України взяли участь уря-
довці, політики, вчені, практики, представники громадськості, що професійно володіють необ-
хідним досвідом і знаннями для відповідальних оцінок і вибору кращого шляху. Координаторами окремих глав були: Василь Шевчук (Глави 1, 3, ключові рекомендації), Наталія Малишева (Глава 2), Валерій Кухар (Глава 4), Георгій Білявський (Глава 5), Олександр Мазур-
кевич і Тетяна Тимочко (Глава 6), Анатолій Яцик (Глава 7), Юрій Щербак (Глава 8). Окремі розділи до-
кументу підготували: Юрій Саталкін (1.1-1.6, 3.3-3.5), Валерій Кухар (1.8, 1.9, 4.7, 4.8), Андрій Сердюк (1.7), Оксана Нєженцева (1.10, 1.11), Ігор Базилевич (1.12), Наталія Малишева (2.2, 2.3), Юлія Шевчук (2.1), Окса-
на Веклич (3.1, 3.2), Володимир Патика (4.1), Анато-
лій Яцик (4.2, 7.1-7.5), В.Красножон і Н.Люта (4.3), Юрій Шеляг-Сосонко (4.4), Микола Стеценко і Микола Клєстов (4.5), Юрій Туниця (4.6), Семен Кубланов (4.9, 8.3), Георгій Білявський (5.1-5.3, 8.2), Тетяна Тимочко і Олена Пащенко (5.3), Олек-
сандр Мазуркевич і Тетяна Тимочко (6.1,6.2), Василь Толкачов (8.1-8.3), Сергій Курикін, Ган-
на Голубовська-Онісімова, Андрій Демиденко, Юрій Масікевич (8.4). Загальну редакцію стратегічних документів здійснювали члени Координаційного бюро – Василь Шевчук (голова), Валерій Кухар, Юрій Щербак, Василь Толкачов (відповідальний се-
кретар).
Кожен з документів даного циклу розрахо-
ваний на відповідних користувачів. Найбільш широкий із них – “Екологічна політика України: оцінка і стратегія розвитку” – буде корисним урядовцям і парламентарям, керівникам під-
приємств, організацій і установ, студентам та усім тим, хто глибоко цікавиться проблемами цивілізаційного поступу людства. Більш стислий документ – “Національна екологічна політика України: стратегічні оцінки і рекомендації” – орі-
єнтований на політиків, урядовців і керівників, відповідальних за формування національної політики сталого розвитку України. І, нарешті, зовсім короткий, презентаційний документ – “Національна екологічна політика України: за-
гальні оцінки і ключові рекомендації” – має на меті висвітлення загальних оцінок національно-
го екологічного потенціалу, надання ключових рекомендацій і пробудження відповідальності за майбутнє.
В С Т У П
2
1.1. Е
косистЕмний
потЕнціал
: інтЕгровані
оцінки
Україна за роки незалежності практично сформувала основні засади національної еко-
логічної політики і приєдналася до важливих міжнародних конвенцій. На законодавчому рів-
ні затверджено національні і загальнодержавні програми, серед яких Національна програма екологічного оздоровлення басейну р. Дніпро та поліпшення якості питної води, Загально-
державна програма формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 рр., Загальнодержавна програма охорони і відтво-
рення довкілля Азовського та Чорного морів, Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами та ін. Особливістю України, що вирізняє її з поміж багатьох інших країн, є наявність потужної вод-
ної екосистеми Дніпра – однієї з найбільших у світі. Проте «унікальним» також є й масштабне техногенне порушення природних ландшафтів та екосистем у минулому, особливо радіаційне забруднення унаслідок Чорнобильської ката-
строфи планетарного масштабу. Антропоген-
не навантаження на національну екологічну систему слід оцінювати як несприятливе для її самостійного відтворення і посилення асиміля-
ційних функцій.
Усе це потребує від державних інституцій, по-
садових осіб, усього суспільства глибокого ро-
зуміння і професійних дій щодо застосування екосистемного підходу в практиці державного управління, планування національного розви-
тку та гармонізації життєдіяльності.
1.2. к
омплЕксна
оцінка
ідЕнтичності
національ
-
ної
та
європЕйської
систЕм
Екологічного
управління
і
політики
В Україні домінує державна система управ-
ління у галузі охорони навколишнього при-
родного середовища. У більшості країн ЄС це прерогатива місцевих органів влади, а па-
нівною концепцією екологічного управління центральних органів влади є запобігання за-
брудненню екосистем, гармонізація взаємодії суспільства і природи, відтворення екологічної рівноваги, екологічне оздоровлення та еколо-
гічна безпека. Тобто не природоохоронна, а за-
побіжна – природовідтворювальна.
Екологічне управління слід спрямувати на гармонізацію взаємодії суспільства і природи з визначенням спільної відповідальності дер-
жави й суспільства. Охорона навколишнього природного середовища має бути пріоритетом національної політики.
1.3. а
ктуалізація
національної
Екологічної
полі
-
тики
на
принципах
сталого
розвитку
У Політичній декларації і в Плані виконання рішень Всесвітнього саміту зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002) визначено необхідність довгострокової перспективи і широкої участі громадськості у розробці політики, ухваленні та виконанні рішень на всіх рівнях, зміни нестійких моделей виробництва і споживання за допомо-
гою екологізації повного життєвого циклу про-
дукції, збереження природно-ресурсної бази економічного і соціального розвитку.
На п’ятій Пан-Європейській конференції міні-
стрів навколишнього середовища «Довкілля для Європи» (Київ, 2003) конкретизовано політичні ас-
пекти для України. Це, зокрема, Конвенція про охо-
рону і сталий розвиток Карпат, Декларація міністрів України, Росії і Білорусі про екологічне оздоровлен-
ня басейну Дніпра, Заява про освіту з метою стало-
го розвитку, Стратегія екологічного партнерства і співробітництва країн регіону ЄЕК ООН, Міністер-
ська декларація щодо екологічної політики на пер-
ші 10 років XXI ст.
1.4. і
нституційна
та
функціональна
модЕрнізація
дЕржавної
систЕми
Екологічного
управління
на
принципах
сталого
розвитку
Нинішня адміністративно-інституційна струк-
тура державного екологічного управління є переважно централізованою з дублюванням функцій на регіональному та місцевому рівнях. Це часто призводить до конфліктів і безвідпо-
відальності. Функції і відповідальність держав-
ного управління мають бути перерозподілені на національному рівні.
Глава 1 КОМПЛЕКСНА СТРАТЕГІЧНА ОЦІНКА НАЦІОНАЛЬНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ
3
1.1. Е
косистЕмний
потЕнціал
: інтЕгровані
оцінки
Україна за роки незалежності практично сформувала основні засади національної еко-
логічної політики і приєдналася до важливих міжнародних конвенцій. На законодавчому рів-
ні затверджено національні і загальнодержавні програми, серед яких Національна програма екологічного оздоровлення басейну р. Дніпро та поліпшення якості питної води, Загально-
державна програма формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 рр., Загальнодержавна програма охорони і відтво-
рення довкілля Азовського та Чорного морів, Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами та ін. Особливістю України, що вирізняє її з поміж багатьох інших країн, є наявність потужної вод-
ної екосистеми Дніпра – однієї з найбільших у світі. Проте «унікальним» також є й масштабне техногенне порушення природних ландшафтів та екосистем у минулому, особливо радіаційне забруднення унаслідок Чорнобильської ката-
строфи планетарного масштабу. Антропоген-
не навантаження на національну екологічну систему слід оцінювати як несприятливе для її самостійного відтворення і посилення асиміля-
ційних функцій.
Усе це потребує від державних інституцій, по-
садових осіб, усього суспільства глибокого ро-
зуміння і професійних дій щодо застосування екосистемного підходу в практиці державного управління, планування національного розви-
тку та гармонізації життєдіяльності.
1.2. к
омплЕксна
оцінка
ідЕнтичності
національ
-
ної
та
європЕйської
систЕм
Екологічного
управління
і
політики
В Україні домінує державна система управ-
ління у галузі охорони навколишнього при-
родного середовища. У більшості країн ЄС це прерогатива місцевих органів влади, а па-
нівною концепцією екологічного управління центральних органів влади є запобігання за-
брудненню екосистем, гармонізація взаємодії суспільства і природи, відтворення екологічної рівноваги, екологічне оздоровлення та еколо-
гічна безпека. Тобто не природоохоронна, а за-
побіжна – природовідтворювальна.
Екологічне управління слід спрямувати на гармонізацію взаємодії суспільства і природи з визначенням спільної відповідальності дер-
жави й суспільства. Охорона навколишнього природного середовища має бути пріоритетом національної політики.
1.3. а
ктуалізація
національної
Екологічної
полі
-
тики
на
принципах
сталого
розвитку
У Політичній декларації і в Плані виконання рішень Всесвітнього саміту зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002) визначено необхідність довгострокової перспективи і широкої участі громадськості у розробці політики, ухваленні та виконанні рішень на всіх рівнях, зміни нестійких моделей виробництва і споживання за допомо-
гою екологізації повного життєвого циклу про-
дукції, збереження природно-ресурсної бази економічного і соціального розвитку.
На п’ятій Пан-Європейській конференції міні-
стрів навколишнього середовища «Довкілля для Європи» (Київ, 2003) конкретизовано політичні ас-
пекти для України. Це, зокрема, Конвенція про охо-
рону і сталий розвиток Карпат, Декларація міністрів України, Росії і Білорусі про екологічне оздоровлен-
ня басейну Дніпра, Заява про освіту з метою стало-
го розвитку, Стратегія екологічного партнерства і співробітництва країн регіону ЄЕК ООН, Міністер-
ська декларація щодо екологічної політики на пер-
ші 10 років XXI ст.
1.4. і
нституційна
та
функціональна
модЕрнізація
дЕржавної
систЕми
Екологічного
управління
на
принципах
сталого
розвитку
Нинішня адміністративно-інституційна струк-
тура державного екологічного управління є переважно централізованою з дублюванням функцій на регіональному та місцевому рівнях. Це часто призводить до конфліктів і безвідпо-
відальності. Функції і відповідальність держав-
ного управління мають бути перерозподілені на національному рівні.
Глава 1 КОМПЛЕКСНА СТРАТЕГІЧНА ОЦІНКА НАЦІОНАЛЬНОГО ЕКОЛОГІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ
4
Нинішні економічні стимули не спромож-
ні примусити забруднювачів змінити мо-
делі виробництва. Функції економічного стимулювання дотримання екологічних вимог ще недостатньо розвинені й не примушують підприємства-забруднювачі змінювати техно-
логії виробництва на природозахисні.
Інституційна і функціональна модернізація потребують значної професійної підготовки й переорієнтації управлінського персоналу і ке-
рівників, які відповідають за ухвалення рішень. 1.5. п
отЕнціал
міжнародних
, національних
і
дЕр
-
жавних
програм
Екологічні програми є засобом реалізації на-
ціональної екологічної політики. На жаль, ухва-
лена у 2003 р. «Комплексна програма реалізації на національному рівні рішень, затверджених на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку (Йоган-
несбург, 2002) на 2003–2015 роки» не виконуєть-
ся. Обмежено мінімальним є виконання цільових екологічних програм: Національної програми екологічного оздоровлення басейну р. Дніпро та поліпшення якості питної води, Загально-
державної програми охорони і відтворення до-
вкілля Азовського та Чорного морів, Програми розвитку водопровідно-каналізаційного госпо-
дарства, Державної програми «Ліси України», Загальнодержавної програми формування на-
ціональної екологічної мережі України на 2000–
2015 рр. та інших.
Найболючішою проблемою реалізації потенці-
алу усіх зазначених програм є брак фінансування. Вони передбачають більше заходів, ніж можуть бути профінансовані з бюджетного природоохо-
ронного фонду, а інших механізмів фінансування не задіяно. Практично відсутня інформація щодо процесу реалізації і результативності усіх затвер-
джених національних і загальнодержавних про-
грам. Це унеможливлює мобілізацію потенціалу міжнародних, національних і державних еколо-
гічних програм. Отже, потрібно переглянути пріоритети виконання екологічних програм і за-
діяти нові механізми їхнього фінансування.
1.6. п
отЕнціал
рЕгіональної
Екологічної
політики
та
Екологічного
управління
За відсутності законодавчо визначеної наці-
ональної політики сталого розвитку залишаєть-
ся неврегульованою регіональна екологічна політика, що призводить до конфліктів між ор-
ганами управління центрального і місцевого підпорядкування та до безвідповідальності. Система екологічного управління занадто централізована, недемократична і, по суті – ві-
домча. Потенціал регіональних екологічних по-
літик не підтримується.
Особливістю України є наявність значної кількості депресивних регіональних терито-
рій із значною екологічною деградацією. Така особливість не враховується як пріоритетна в регіональній екологічній політиці. Екологічне оздоровлення і відтворення депресивних те-
риторій має стати головним пріоритетом регіо-
нальної екологічної політики та управління.
1.7. Е
кологія
і
здоров
’
я
Поряд із соціально-економічними і спадко-
вими чинниками та способом життя одним із найвпливовіших на здоров’я населення є дена-
туроване навколишнє середовище.
Головним проблемним чинником навколиш-
нього середовища, яке спонукало міжнародну спільноту об’єднатися для спільних приро-
доохоронних дій, було забруднення атмос-
ферного повітря. Величезний промисловий потенціал, створений на відносно невеликій території України, став основним джерелом ви-
кидів шкідливих речовин у повітря. Серед населення України зростає кількість хронічних хвороб, порушень з боку захисних систем організму. Науковці свідчать, що через низьку якість атмосферного повітря в містах з металургійною промисловістю значно підви-
щилась загальна захворюваність і смертність населення, стала менша за очікувану трива-
лість життя серед новонароджених.
Біологічне забруднення атмосфери зумовлює додаткове навантаження. Назріло питання про вилучення з оточення людини рослин, потенцій-
но небезпечних для хворих на алергію. Проблема якості питної води була і лиша-
ється вкрай актуальною і надзвичайно го-
строю. Ця проблема турбує з двох причин. По-перше, вода є незамінним продуктом для життя людини, а по-друге, вживання недо-
броякісної води призводить до виникнення інфекційних та неінфекційних захворювань, нерідко з тяжкими наслідками.
5
Важке становище склалося із забезпечен-
ням питною водою сільського населення, яке для питних потреб використовує здебільшого ґрунтові води. У 14 областях України через при-
родні й техногенні причини 1228 населених пунктів не мають гарантованих джерел водо-
постачання і їхні жителі змушені повністю або частково користуватися привізною водою. Уряд повинен зробити все необхідне для ре-
алізації Загальнодержавної програми «Питна вода України» на 2006–2020 рр.», налагодити взаємодію та координацію роботи міністерств, інших центральних і місцевих органів влади у цьому життєво важливому питанні.
Здоров’я громадян на 50 % залежить від соціально-економічних умов і способу життя, найважливішою складовою якого є харчування. Нині гостро постає проблема якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини. Споживання неякісних харчових продуктів при-
зводить до порушень здоров’я, зростання час-
тоти народження дітей з уродженими вадами. Залишається невирішеним питання про біоло-
гічну безпеку, пов’язану з використанням гене-
тично модифікованих організмів у виробництві продуктів харчування. Співвідношення генетичних і екологічних чинників, способу життя і системи охорони здоров’я (20, 20, 50 і 10 % відповідно) щодо впливу на здоров’я не «спрацьовує» у регіонах зі значним антропогенним навантаженням та тих, які вважаються зонами екологічного лиха. На цих територіях відсоток впливу несприят-
ливих чинників середовища на здоров’я може бути значно більшим і його слід визначати окремо.
Оцінка ризику впливу антропогенних чин-
ників та можливих збитків для здоров’я насе-
лення набуває першочергового значення. Так вирішують проблему більшість розвинених країн, де широко застосовують найновіші між-
дисциплінарні знання, соціальну інформацію та ймовірнісну кореляцію здоров’я населення від забруднення довкілля. 1.8. ч
орнобильська
катастрофа
та
Екологічні
проблЕми
Унаслідок викиду радіоактивних матеріалів із зруйнованого 26 квітня 1986 р. четвертого блоку Чорнобильської АЕС забруднено понад 53,5 тис. км
2
території України.
Основними радіонуклідами, які визнача-
ють забруднення, є цезій-137, стронцій-90 та альфа-випромінювальні трансуранові елемен-
ти. Цезій-137 на цей час зумовлює понад 90 % зовнішнього опромінення персоналу в зоні від-
чуження, а також населення, яке проживає на території, що зазнала радіоактивного забруд-
нення. Переважна кількість радіоактивних речовин зосереджена на об’єкті «Укриття». Це близько 200 т опроміненого і свіжого ядерного палива, змішаного з іншими матеріалами в різнома-
нітних формах. Об’єкт «Укриття» виконує свої захисні функції протягом п’ятнадцяти років, проте його стабільність у подальшому не може бути гарантована. Є гостра необхідність у пе-
ретворенні з міжнародною допомогою цього об’єкта на екологічно безпечну систему. За роки, що минули після аварії на Чорно-
бильській АЕС, радіаційний стан територій, які зазнали радіоактивного забруднення, по-
ліпшився. Цьому сприяли природні процеси та здійснення заходів щодо запобігання вине-
6
сенню радіонуклідів за межі зони відчуження, мінімізації наслідків аварії у сільськогосподар-
ському виробництві, виконання дезактива-
ційних робіт, а також заходів, спрямованих на зниження рівнів опромінення людей, які про-
живають на територіях, що зазнали радіоактив-
ного забруднення. Головним напрямом радіаційного захисту населення, яке проживає на радіаційно за-
брудненій території, є припинення вироб-
ництва та споживання продукції з рівнями забруднення, що перевищують державні санітарно-гігієнічні нормативи. У зв’язку з цим необхідно розробити та внести до земельного законодавства зміни щодо заборони виділен-
ня громадянам сінокосів і пасовищ з високи-
ми коефіцієнтами переходу цезію-137 у траву, де через заболоченість території не можна ви-
конати меліоративні роботи.
Одним із найважливіших питань мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи є повер-
нення територій, що зазнали радіоактивного забруднення, до нормального життя, забез-
печення людей роботою, надання можливос-
ті містам, районам, іншим населеним пунктам і громадянам реалізовувати свій економіч-
ний потенціал. Але це слід робити зважено, на підставі повної оцінки радіаційного стану, особливостей місцевих екосистем, характеру економічної активності населення та виваже-
ного прогнозу можливих наслідків.
Чорнобильська АЕС виводиться з експлу-
атації. Розроблені раніше та затверджені до-
кументи щодо цього потребують постійного перегляду й уточнення. У реакторах першо-
го – третього блоків усе ще зберігається ядер-
не паливо внаслідок затримання будівництва нового сховища відпрацьованого ядерного палива (СВЯП-2). Насамперед потребує розван-
таження палива енергоблок № 3, оскільки його варто звільнити від палива до початку реаліза-
ції проекту спорудження нового «Укриття» над четвертим блоком. Це змушує підтримувати у працездатному стані системи безпеки та май-
же все обладнання реакторних відділень, що не дає змоги вивільнити частину персоналу та переорієнтувати його на виконання завдань зняття з експлуатації, скоротити відповідні бю-
джетні витрати. На даний час відсутні рішення щодо май-
бутнього ставка-охолоджувача ЧАЕС, який «зберігає» у донних відкладеннях значну кількість радіонуклідів, викинутих під час аварії 1986 р. Ця проблема потребує уваги й науково-технічного обґрунтування.
Загалом, на прикладі ЧАЕС Україна вперше набуває досвіду виведення атомних енерго-
блоків з експлуатації. Виникає низка як тех-
нічних, так і суто організаційних проблем, які вирішуються досить повільно та непо-
слідовно. Це у свою чергу непокоїть країни – учасниці Чорнобильського фонду і може призвести до зриву запланованих дій. З боку України слід значно посилити контроль за якістю підготовки документації, координації дій тощо. 1.9. г
армонізація
ЕнЕргЕтичної
політики
та
Еко
-
логічної
бЕзпЕки
Енергетика України разом з гірничодобув-
ною та металургійною промисловістю є голо-
вним чинником забруднення атмосферного повітря. Останнім часом в Україні приблизно половину електроенергії виробляють АЕС і близько 40–45 % теплові електростанції, що використовують органічне паливо. Теплова енергетика, як відомо, є головним «виробни-
ком» парникових газів. У структурі палива для ТЕС України вугілля стано-
вить близько 70 %. Добування вугілля з тонких плас-
тів призводить до значного вмісту в ньому породи і необхідності його збагачення. Неефективне та во-
чевидь недостатнє збагачення вугілля дає значну зольність, яка для багатьох марок енергетичного вугілля сягає 40 % (за бажаної зольності 20–25 %). За експертними оцінками, шкода навколишньому при-
родному середовищу від вугільної ТЕС становить 4 центи/кВт-год і сягає 35 % вартості вугілля. Повніше використання енергії органічно-
го палива на ТЕС України може бути найпро-
стішим шляхом деякого зменшення обсягів 7
споживання палива і відповідного об’єму ви-
кидів. Зменшення питомих витрат палива на виробництво 1 кВт енергії, підвищення ККД котлоагрегатів ТЕС до рівня кращих сучасних показників з одночасним впровадженням тех-
нологій зменшення утворення оксидів азоту та викидів пилу є першочерговим завданням. Ще одним напрямом зменшення обсягів використання викопного органічного па-
лива є застосування відновлюваних джерел енергії – зокрема води («малої» гідроенер-
гетики), вітру, шахтного метану та біогазу з рослинних решток і звалищ побутових від-
ходів. Зрозуміло, що ці заходи не вирішать завдань базових потреб енергії для промис-
ловості країни, але можуть бути оптималь-
ними для забезпечення енергією невеликих підприємств та міст і селищ. 1.10. п
отЕнціал
Екологічної
культури
Повага до природи визнана однією з фун-
даментальних цінностей у Декларації тися-
чоліття ООН. Її формує екологічна культура, духовність, свідомість. Відсутність духовнос-
ті, екологічної культури – чи не найважливі-
ший чинник, який стримує перехід до сталого розвитку і вирішення найгостріших екологіч-
них проблем цивілізації.
Більшість політиків, освітян, науковців ді-
йшли згоди, що четвертою складовою сталого розвитку має стати культура, духовність за-
галом і зокрема екологічна культура. Зміни у ставленні до природи, у поведінці в довкіллі людини, суспільства – це передумова зміни моделей виробництва, споживання і життєді-
яльності.
1.11. р
озвиток
Екологічного
партнЕрства
в
ухва
-
лЕнні
та
рЕалізації
стратЕгічних
рішЕнь
Екологічне партнерство розглядається в європейській екологічній політиці як ефек-
тивний механізм інтеграції між державними і місцевими органами управління, промис-
ловими, підприємницькими, громадськими науковими й освітніми колами суспільства в процесі розробки ефективних підходів для ухвалення та реалізації стратегічних рішень.
Для підвищення потенціалу екологічного партнерства має бути перебудовано процес ухвалення рішень таким чином, щоб забез-
печити в його рамках ширшу участь зацікав-
лених кіл суспільства, готових добровільно взяти на себе відповідальність за реалізацію стратегічних рішень. Це має бути національне екологічне партнерство.
1.12. і
нформаційна
база
стратЕгічних
Екологічних
оцінок
і
Екологічного
управління
Виконання міжнародних екологічних зобов’язань потребує зміцнення національ-
ного еколого-інформаційного потенціалу з урахуванням нормативно-правової бази ЄС. Національна система екологічного управлін-
ня має базуватися на структурі інформаційних систем третього покоління, зорієнтованих на комплексний аналіз даних та алгоритмічні мо-
делі вироблення рішень. Проблема полягає в гальмуванні процесу нарощення потенціалу через відсутність законодавчих, організацій-
них, кадрових та операційних змін.
8
9
Глава 2 ГАРМОНІЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ІЗ ЗАКОНОДАВСТВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
2.1. к
онституційно
-
правові
гарантії
Екологічних
прав
громадян
25 червня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», який став правовою основою для реалізації прав громадян у сфері охорони довкілля, визначив напрями розвитку усієї системи законодавства в галузі забезпе-
чення екологічної безпеки та захисту екологіч-
них прав громадян України.
Визначною подією для екологічної політики держави стало прийняття України у 1995 р. до складу Ради Європи. Символічно, що саме цей рік Рада Європи оголосила «Європейським ро-
ком охорони природи». Історичним гарантом встановлення статусу особи у процесі вирішення проблем захисту довкілля стало прийняття у червні 1996 р. Кон-
ституції України, яка містила принципово нові положення. Так, було проголошено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторкан-
ність і безпека визнані в Україні найвищою со-
ціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й за-
безпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що є в межах території України, природні ресурси її континентально-
го шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника виконують органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, ви-
значених Конституцією. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Стаття 16 Конституції проголосила, що за-
безпечення екологічної безпеки і підтриман-
ня екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської ката-
строфи – катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави. Кожен має право на без-
печне для життя і здоров’я довкілля та на від-
шкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. Конституція визначила обов’язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшко-
довувати завдані ним збитки. Таким чином, з прийняттям Основного За-
кону на найвищому рівні було закріплено еко-
логічні права громадян. Крім статей, які прямо регулюють питання екологічного статусу лю-
дини в Україні, Конституція містить переваж-
ну більшість норм, пов’язаних з реалізацією громадянами своїх екологічних прав. На кон-
ституційному рівні було закріплено термін «екологічна безпека», який має вирішальне значення для забезпечення екологічних прав громадян як основний складовий елемент даної правової категорії, оскільки саме через призму безпечного для життя і здоров’я лю-
дей природного середовища реалізуються всі екологічні права громадян. 2.2. о
гляд
основних
докумЕнтів
є
вропЕйського
с
півтовариства
у
сфЕрі
охорони
навколиш
-
нього
природного
сЕрЕдовища
У липні 1994 р. між Україною та ЄС було укла-
дено Угоду про партнерство та співробітництво, яка набула чинності 1 березня 1998 р. Вона стала правовим підґрунтям стосунків між ЄС та Укра-
їною й була укладена на початковий термін 10 років. Цією угодою визначено цілі співпраці у 28 10
сферах і, зокрема, у галузі охорони природного середовища.
Нині діють сім пріоритетних сфер співпра-
ці між ЄС та Україною: 1) енергетика, торгівля та інвестиції; 2) питання юстиції та внутрішніх справ; 3) узгодження законодавства України із законодавством ЄС; 4) охорона довкілля; 5) транспорт; 6) транскордонне співробітництво та 7) співпраця у галузі науки, технології та кос-
мічних досліджень.
Співпраця у сфері довкілля здійснюється у рам-
ках Підкомітету з питань транспорту, енергетики, співпраці у сфері громадянського суспільства та ядерної енергетики, захисту довкілля, науки, освіти та технологій, а також Робочої групи з пи-
тань змін клімату. Основними сферами співпраці нині є зміни клімату та очищення води басейну р. Дунай і Чорного моря. Також триває співпраця у сфері узгодження екологічного законодавства України із законодавством ЄС. Основою правової системи ЄС є так званий спільний правовий на-
буток (законодавча база) – acquis communautaire. Це сукупність норм і судових рішень, які виникли за час існування ЄС і мають сприйматися країна-
ми – претендентами на вступ до ЄС.
У лютому 2005 р. Рада з питань співпраці між ЄС та Україною ухвалила План дій «Україна – ЄС». Він охоплює трирічний період й допоможе вико-
нати умови, визначені в Угоді про партнерство та співробітництво. Цей План дій стимулюватиме та підтримуватиме зусилля України щодо подальшої інтеграції у європейські економічні та соціальні структури, зокрема в подальшу економічну інте-
грацію через Зону вільної торгівлі «ЄС – Україна» після набуття Україною членства у СОТ. Впрова-
дження Плану дій дасть змогу значно прискори-
ти наближення законодавства, норм і стандартів України до законодавства, норм і стандартів ЄС.
Розділ «Довкілля» цього Плану дій містить кро-
ки встановлення та впровадження умов розумно-
го управління в сфері довкілля, перелік активних заходів, спрямованих на запобігання погіршен-
ню стану навколишнього середовища, захист здоров’я людини, забезпечення раціонально-
го використання природних ресурсів згідно з зобов’язаннями, взятими на себе під час Всесвіт-
нього саміту зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002), а також заходи, спрямовані на зміцнення співпраці з екологічних питань.
Е
кологічнЕ
законодавство
є
вропЕйського
с
оюзу
Екологічне законодавство ЄС розвивало-
ся протягом останніх 30 років і наразі налічує близько 300 законодавчих актів, серед яких ди-
рективи, регламенти, рішення та рекомендації, а також чимало повідомлень та інших політич-
них документів. Важливим кроком у процесі гармонізації українського законодавства є аналіз і порів-
няння актів екологічного правового набутку ЄС та чинного українського екологічного за-
конодавства для визначення нинішнього стану узгодженості й належної відповідності наці-
онального законодавства законодавству ЄС. Також важливо виявити прогалини в україн-
ському законодавстві, де слід досягати відпо-
відності із зобов’язаннями ЄС.
Україна вже набула певного досвіду плану-
вання гармонізації законодавства. Водночас виникає потреба у розробці та розповсюджен-
ні програми активізації української судової системи, включно із судами, суддями нижніх ін-
станцій і судовими секретарями. Така програма уможливила б для членів судової системи ви-
вчення екологічного правового набутку ЄС та запровадження їх в українське законодавство, а також посилила б поінформованість серед су-
дової гілки влади про напрями та проблеми в управлінні довкіллям, відкрила б діалог серед їхніх колег і відобразила б роль судової влади в екологічних проблемах на місцях. 2.3. с
труктура
і
систЕма
Екологічного
законодав
-
ства
у
країни
За п’ятнадцять років розвитку екологічно-
го законодавства України створено велику за обсягом розгалужену ієрархічну структуру за-
конодавчих актів різного регулювального рів-
ня, юридичної сили та сфер застосування. За періодом змістового наповнення екологічного законодавства має початися етап його систе-
матизації, зведення нормативних актів у єдину, впорядковану сукупність, систему. Систематизація екологічного законодавства відповідає основній тенденції сучасного права ЄС, зафіксованій у Шостій програмі дій в галузі охорони довкілля, а саме – курсу на поступову заміну численних розрізнених законодавчих актів рамковими правовими нормами та гнуч-
кими стратегіями. У процесі реформування системи держав-
ного управління відповідною сферою слід ви-
ходити як з внутрішніх чинників, так і з вимог інституційної компетентності, що їх ставлять більшість екологічних директив ЄС. Екологіч-
на політика ЄС потребує надзвичайно компе-
тентного уряду, здатного до перенесення й впровадження складних спеціально-технічних і процедурних правил. 11
Інтеграція до ЄС традиційно пов’язується з просуванням суспільства до більшої відкритос-
ті й прозорості, а це потребує залучення ши-
роких верств населення до ухвалення рішень, підвищення активності громадян. Охорона до-
вкілля – саме та сфера, де громадська актив-
ність є найвищою. У цьому контексті потребує вдосконален-
ня діяльність громадської інспектури в галузі охорони довкілля. Цей правовий інститут тра-
диційно був достатньо розвинений в Україні. Ще за радянських часів громадських інспекто-
рів готували народні університети «Природа», що діяли під егідою Українського товариства охорони природи. На рахунку громадських ін-
спекторів з охорони довкілля тисячі корисних справ, як-то виявлення значної кількості еколо-
гічних правопорушень і передача протоколів по них органам адміністративної юрисдикції. Це була істотна підтримка природоохоронної справи в країні. Варто поновити Інститут громадської інспек-
тури при найпотужніших природоохоронних організаціях. Це в сучасних умовах – істотний резерв кваліфікованої громадської підтримки природоохоронної діяльності. о
рганізаційно
-
інституційний
мЕханізм
адаптації
законодавства
у
країни
до
Екологічного
законодав
-
ства
є
вропЕйського
с
оюзу
21 листопада 2002 р. було схвалено Кон-
цепцію Загальнодержавної програми адапта-
ції законодавства України до законодавства ЄС, а 18 березня 2004 р. затверджено й саму Загальнодержавну програму. Метою адапта-
ції законодавства України до законодавства ЄС є досягнення відповідності правової сис-
теми України правовому набутку ЄС, з ураху-
ванням критеріїв, які висуває ЄС до держав, що мають намір вступити до нього.
Процес адаптації законодавства України до правового набутку ЄС є планомірним і склада-
ється з кількох послідовних етапів, на кожному з яких повинен досягатися певний ступінь від-
повідності. Перший етап виконання Програми адаптації розрахований на 2004–2007 рр. Пері-
оди наступних етапів визначатимуться залеж-
но від результатів, досягнутих на попередніх етапах, економічної, політичної та соціальної ситуації, яка складеться в Україні, а також роз-
витку взаємовідносин України і ЄС. На кожному етапі визначаються пріоритет-
ні сфери адаптації. Пріоритети першого ета-
пу визначені, виходячи зі статті 51 Угоди про партнерство та співробітництво між Украї-
ною і Європейським Співтовариством та його державами-членами від 14 червня 1994 р. Се-
ред 16 пріоритетів два (охорона здоров’я та життя людей, тварин і рослин; довкілля) безпо-
середньо пов’язані з екологічними чинниками, ще два (захист прав споживачів; енергетика, включно з ядерною) також мають опосередко-
ваний зв’язок з екологічними аспектами. 12
13
3.1. р
Еформування
Економічної
систЕми
приро
-
докористування
та
природовідтворЕння
Базовими елементами системи економіч-
ного регулювання природокористування та природоохоронної діяльності є збори/пла-
тежі за спеціальне використання природних ресурсів (мінеральних, водних, земельних, лісових, біологічних), збори за забруднення навколишнього природного середовища, по-
даткові важелі, штрафні санкції за порушен-
ня екологічного законодавства. Важливими функціональними складовими залишаються системи державного бюджетного та позабю-
джетного фінансування природоохоронних заходів.
Чинним екологічним законодавством встановлено безпосередній зв’язок між ви-
конанням природоохоронних заходів і джерелами їх фінансування. Платежі за вико-
ристання природних ресурсів мають спрямо-
вуватися на фінансування робіт із відновлення та збереження природних ресурсів. Механізм використання цих платежів за цільовим при-
значенням затверджено ще у 1997 р., але він майже не діє. Інший вид платежів – за забруд-
нення навколишнього природного серед-
овища – має спрямовуватися на скорочення утворення та запобігання викидам/скидам у довкілля. Механізм спрямування цих платежів визна-
чено у 1992 р. Він є базовим у побудові еколо-
гічних фондів України. Нині це найнадійніше джерело фінансування різноманітних приро-
доохоронних заходів. Проте часто ці кошти використовують не для фінансування заходів щодо зменшення забруднення, а на інші цілі – утримання комунальної інфраструктури і навіть на розв’язання загальних соціальних питань, або ж взагалі не використовуються.
3.2. р
Еформування
ліцЕнзійно
-
дозвільної
та
по
-
даткової
систЕми
Природні ресурси в Україні використовують у загальному і спеціальному порядку. Відповід-
но до порядку спеціального використання при-
родних ресурсів громадянам, підприємствам, установам, організаціям надаються у володін-
ня, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів у формі заре-
єстрованих ліцензій за плату для здійснення виробничої діяльності, а у випадках, передба-
чених законодавством, – на пільгових умовах. У ліцензіях, як правило, зазначають дозволені обсяги використання або видобутку певного ресурсу. Сукупним використанням управляють через загальну політику ліцензування. За своєю цільовою спрямованістю ліцензійно-дозвільна система України охоплює всі сфери природокористування та природо-
відтворення. Причому найбільшу кількість до-
зволів видають підприємствам, установам і організаціям у сфері поводження з відходами та на операції поводження з небезпечними ре-
човинами.
3.3. Е
кологічний
аудит
та
Екологізація
виробництва
В системі економічних механізмів природоко-
ристування та природовідтворення екологічний аудит відіграє роль, згідно із Законом України «Про екологічний аудит», засобу підвищення екологічної обґрунтованості та ефективності ді-
яльності суб’єктів господарювання. Нинішня законодавча і нормативна база еко-
логічного аудиту в Україні складається із За-
кону «Про екологічний аудит», національного стандарту ДСТУ ISO 19011:2003, «Настанови щодо здійснення аудитів систем управління якістю і/або екологічного управління», дер-
жавних стандартів України ДСТУ ISO 14001-97, ДСТУ ISO 14004-97 «Системи управління навко-
лишнім середовищем». Якщо національний і державний стандарти ідентичні відповідним міжнародним стандар-
там у частині системної цілісності екологічного управління й аудиту, то Законом України «Про екологічний аудит» така цілісність не передба-
чена. Крім того, трапляються невідповідності й суперечності, що порушують принцип неза-
лежності здійснення екологічного аудиту та підготовки і сертифікації екологічних аудито-
рів. 3.4. с
трахування
Екологічної
відповідальності
та
Екологічних
ризиків
У міжнародній та європейській практиці еко-
логічне страхування є ефективним ринковим механізмом, що гарантує захист майнових інте-
ресів громадян, підприємств і держави. До сфери екологічного страхування належить страхуван-
ня ризику понаднормових викидів і скидів шкід-
ливих речовин, екологічних збитків унаслідок екологічних катастроф, екологічне страхування нових технологій, серед яких біотехнології тощо.
Глава 3 ЕКОНОМІЧНІ МЕХАНІЗМИ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ ТА ПРИРОДОВІДТВОРЕННЯ
14
В умовах зміни форм власності держава не може брати на себе відповідальність перед населенням за ризикові дії приватних при-
родокористувачів і забруднювачів. Водночас страхування права відповідальності як за про-
вину, так і небезпечну діяльність приватно-
го сектору не набуло в нашій країні розвитку, адекватного масштабам зміни форм власності. Задеклароване в Законі України «Про охоро-
ну навколишнього природного середовища» положення про добровільне та обов’язкове екологічне страхування не реалізоване у від-
повідному страховому законодавстві.
Переважна частина об’єктів у сферах про-
мисловості й господарювання була привати-
зована без урахування екологічних ризиків і розподілу права відповідальності за екологічні наслідки між державою та приватним сектором. Це створило юридичний прецедент правової екологічної безвідповідальності приватного сектору, виправити який можна, лише впрова-
дивши обов’язкове і добровільне екологічне страхування.
3.5. Е
кологічнЕ
підприємництво
: розвиток
, під
-
тримка
, заохочЕння
Розвиток екологічного підприємництва за-
лежить від формування суспільного попиту на екологічні роботи, послуги, товари, облад-
нання, технології, здорове якісне навколишнє природне середовище. Це спільне завдання державної, громадської і підприємницької сис-
тем екологічного управління. В Україні створені правові підстави для роз-
витку екологічного підприємництва. Це За-
кон України «Про підприємницьку діяльність», Указ Президента України «Про державну під-
тримку розвитку підприємницької діяльності». Створені громадські об’єднання підприємців малого і середнього бізнесу з розгалуженою інфраструктурою в регіонах, які мають поси-
лити спрямованість на екологічне підприєм-
ництво. Функціонує багато малих і середніх підприємств у сфері екологічного бізнесу, які потребують підтримки і зміцнення.
15
16
17
4.1. з
ЕмЕльні
рЕсурси
Загальна територія земельного фонду стано-
вить 60,4 млн. га. Структура земельного фонду держави має такі показники: сільськогосподар-
ськими землями охоплено – 71,3 % території України, з них сільськогосподарських угідь 69,3 %. Структура сільськогосподарських угідь, як і структура земельного фонду України, характе-
ризується надмірно високим індексом сільсько-
господарської освоєності території (0,72 од.), має дуже високий ступінь розораності земель, що значно перевищує екологічно обґрунтовану межу. Значна кількість земельних ресурсів України має неперевершені економіко-екологічні пара-
метри. До них можна віднести унікальні масиви чорноземів, частка яких у складі орних земель сягає 60 %. Однак вони найбільше вражаються ерозією, тому й потребують пильного контролю за станом родючості.
Інтегральним показником рівня родючос-
ті ґрунту традиційно вважають вміст у ньому гумусу. За даними останнього циклу ґрунтово-
агрохімічного моніторингу (1996–2000) середній вміст гумусу в ґрунтах України становив 3,2 % і зменшився порівняно з попереднім циклом об-
стеження на 0,07 %. Головною причиною погіршення гумусно-
го стану оброблюваних ґрунтів України є різке зменшення застосування органічних добрив. При цьому значно знизилась урожайність сіль-
ськогосподарських культур, а разом з нею і над-
ходження у ґрунт післяжнивних і кореневих решток. Унаслідок цього в землеробстві усіх при-
родних зон України склався гостродефіцитний баланс органічної речовини, коли втрати переви-
щують утворення гумусу на 800 кг/га. 4.2. в
одні
рЕсурси
Середні багаторічні водні ресурси України сягають 87,1 км
3
(без стоку Дунаю по Килійсько-
му рукаву обсягом 123 км
3
/рік). Місцеві водні ресурси, тобто ті, що формуються у межах Укра-
їни, становлять 52,4 км
3
у середній за водністю рік. Розподіл водних ресурсів по території кра-
їни дуже нерівномірний – їх більше на півночі і менше на півдні країни, де зосереджені потужні споживачі води.
У зв’язку з обмеженістю і нерівномірним розподілом водних ресурсів застосовується регулювання річкового стоку. Водосховища та ставки сумарно містять близько 58 млрд. м
3
води, що перевищує місцевий річний стік усіх річок країни. Регулювання стоку більшості рі-
чок досягло або навіть перевищило верхню обґрунтовану економічно й екологічно допус-
тиму межу, що різко зменшило, а часто повніс-
тю зруйнувало їхню самоочисну спроможність. Крім того, велика кількість водосховищ (понад 1100) і ставків (близько 28 тис.) зумовили підви-
щення рівня підземних вод на значних терито-
ріях і зміну їхнього режиму.
Структура водокористування не відповідає особливостям формування і територіально-
часового розподілу водних ресурсів країни й зумовлює створення катастрофічних ситуацій із забезпеченням водою населення та галузей економіки як за кількісними, так і за якісними показниками. Стан водокористування надзви-
чайно напружений і подальший його розвиток неможливий залученням «свіжих» ресурсів.
Зміни екологічного стану переважної більшості річок та їхніх басейнів під впливом антропогенного навантаження призвели до деградації природних водних екосистем (і не лише водних, а й екосис-
тем на водозборах), утворення нових природно-
господарських «екосистем», значно простіших і тому нестійких. У зв’язку з цим оздоровлення річок України неможливе без поліпшення екологічного стану їхніх басейнів, усієї території країни.
Глава 4 НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДОРЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ
Структура земельного фонду України
18
4.3. м
інЕральні
рЕсурси
Україна належить до провідних мінерально-
сировинних держав світу. В її надрах відкрито близько 8 тис. родовищ понад 90 видів корисних ко-
палин, виявлено близько 20 тис. рудопроявів з 200 видами мінеральних ресурсів. За запасами й видо-
бутком залізних, марганцевих, титан-цирконієвих руд і багатьох видів неметалевої сировини Україна донедавна посідала провідне місце серед країн світу. Це забезпечувало близько 5 % світового ви-
добутку корисних копалин і продуктів їхньої пере-
робки на суму понад $20 млрд. Більш як третину надходжень від експорту Україна отримувала від реалізації мінерально-сировинної продукції.
У країнах Європи нині спостерігається ско-
рочення використання власних мінеральних ресурсів, зумовлене як економічними, так і еко-
логічними чинниками. Кількість гірничих підпри-
ємств у Європі невпинно скорочується, а частка гірничодобувного комплексу у ВВП Франції, Ні-
меччині, Австрії становить лише 1–5 %. 4.4. б
іорізноманіття
Стан біосфери безпосередньо або опосе-
редковано визначає всі головні сфери життя суспільства – як духовні і матеріальні, так і політичні. Донині знищено або дуже змінено близько 65 % угруповань та екосистем світу, що є наслідком панівної в світовій економіці системи, згідно з якою ресурси мають лише споживчу вартість, а їхня соціальна та еколо-
гічна цінність не враховується (тоді як вона на два порядки вища за споживчу). В Україні також головними були економіч-
ні і техногенні причини, які під час колекти-
візації, індустріалізації, урбанізації, хімізації і перетворення природи через її осушення, зрошення, підтоплення, засолення, а також безпосереднє знищення лісів, лук, боліт і сте-
пів призвели до погіршення екологічного стану природи й соціального становища на-
селення. 4.5. з
аповідний
фонд
За роки незалежності площа природно-
заповідного фонду України зросла більш ніж удвічі, або на 1303,1 тис. га. Нині до його скла-
ду входить понад 7 тис. територій та об’єктів загальною площею 2 757 427 га, що становить 4,6 % території держави. Незважаючи на це, площа природно-
заповідного фонду в Україні є недостатньою і залишається значно меншою, ніж у більшості країн Європи, де середній відсоток заповіднос-
ті становить 15,3. Відсоток заповідності, який до 2006 р. планувалось довести до 7 від площі держави, не досягнутий.
Тому на сучасному етапі розвитку України є нагальна потреба затвердити комплекс за-
ходів щодо забезпечення належних умов для реалізації єдиної державної політики у сфері розвитку заповідної справи в Україні, створен-
ня науково обґрунтованої мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду як орга-
нічної складової сталого розвитку держави, до-
ведення її площі до 10 % території України.
4.6. л
ісовий
фонд
Ліси України виконують переважно екологіч-
ні функції – водоохоронні, захисні, рекреаційні та мають обмежене експлуатаційне значення. Загальна площа земель лісового фонду – 10,8 млн. га, із них вкриті лісовою рослинністю – 9,4 млн. га. Запаси деревини перевищують 1,7 млрд. м
3
. Лісистість України становить 15,6%. Державною програмою «Ліси України на 2002–2015 роки» оптимальною для України за-
значено лісистість у межах 19–20 %, для чого слід збільшити площу лісів щонайменше на 2–2,5 млн. га. Деякі дослідники вважають опти-
мальною лісистість у межах 25 %. Майже всі лісові масиви України потерпають від інтенсивного техногенного та антропоген-
ного впливу. Унаслідок дії промислових вики-
Країна
Ссавці
Птахи, які гніздяться
Рептилії
Амфібії
Прісноводні риби
Безхребетні
Судинні рослини
Україна 117 270 21 17 184 44371 5101
Білорусь 70 208 7 - 58 10000 1720
Болгарія 94 383 36 16 207 25761 3583
Угорщина 72 203 15 17 81 41460 2214
Польща 85 224 9 18 66 28384 2300
Румунія 84 249 25 19 - - 3350
Туреччина 116 284 102 18 175 - 8579
Схема проектних елементів загальнодержавного значення національної екомережі України
Показники біорізноманіття (кількисть видів)
Лісистість України (у %)
Природна зона Лісистість минулого Сучасна лісистість Оптимальна лісистість
Україна 44.4 15.6 20-22
в тому числі
Полісся 72.8 26.8 32
Лісостеп 52.0 13.0 18
Степ 20.0 5.3 9
Карпати 76.0 42.0 45
Крим 14.2 10.4 19
19
дів знижуються санітарно-гігієнічні та захисні функції лісів. Величезної шкоди лісам України завдала аварія на Чорнобильській АЕС. При-
чиною ослаблення лісових фітоценозів є також надмірні рубки в середньовікових і достигаю-
чих деревостоях.
4.7. а
тмосфЕрнЕ
повітря
Ще не так давно Україна була серед країн з високими абсолютними та питомими рівнями забруднення атмосферного повітря. Скорочен-
ня обсягів викидів забруднювальних речовин у повітря протягом 1992–2000 рр. призупини-
лось. Нині тенденція до зростання забруднен-
ня відновилася.
Найгірша ситуація щодо забруднення пові-
тря спостерігається в Києві, Харкові, Дніпро-
петровську, Донецьку, Кривому Розі, Львові, Маріуполі, Одесі та Запоріжжі. В районах розмі-
щення промисловості підвищеної екологічної небезпеки щільність викидів у розрахунку на квадратний кілометр перевищує середні зна-
чення по країні. У цілому обсяги викидів на душу населення перевищують такі самі показ-
ники для розвинутих держав у декілька разів. Міста України майже повсюдно мають про-
мисловість. Для зменшення забруднення повітря міст необхідно здійснити повну інвен-
таризацію стаціонарних джерел викидів, їхніх обсягів та якості обладнання, яке використову-
ють для їхнього знешкодження. Дієві кроки із контролю та поліпшення якості атмосферного повітря істотно стримуються відсутністю на-
лежного моніторингу та необхідних автоматич-
них приладів для реєстрації. 4.8. п
оводжЕння
з
відходами
На 1991 р. в Україні було накопичено 17 млрд. тонн відходів на площі в 53 тис. га, у 2000 р. їх об-
сяг перевищив 25 млрд. тонн, а навантаження на 1 км
2
площі становило близько 40 тис. тонн, а у 2005 р. ми «зберігали» вже 30 млрд. тонн на площі понад 160 тис. га. Можна стверджувати, що за останні п’ять років відновилася стара практика господарювання – кількість відходів за рік зростала на 1 млрд. тонн. Головним «виробником» відходів є гірничо-
добувні та переробні підприємства, які дають до 88 % всіх відходів. Така маса вторинних продуктів у перерахунку на 1 км
2
території України переви-
щує аналогічний показник для США у шість разів і втричі для держав ЄС. У містах і селищах міського типу України що-
року утворюється близько 40 млн. м
3
сміття (твердих комунальних відходів), які вивозять на 770 міських звалищ. Більшість з них заповнена на 90 % і не відповідає вимогам екологічної без-
пеки та запобігання забрудненню підземних вод і повітря. Тільки 2 % побутових відходів знешкод-
жують на двох сміттєспалювальних заводах. Вони збудовані багато років тому і технологічне обладнання на них не відповідає сучасним вимо-
гам. Україна має законодавчу базу щодо поводжен-
ня з відходами та приєдналась до низки міжна-
родних конвенцій з даної проблеми, що в цілому відповідає світовим підходам. Проте немає на-
лежної координації діяльності у сфері поводжен-
ня з відходами, а обов’язки щодо такої діяльності розпорошені між різними органами влади, для яких вона не є пріоритетом. Не сформований ринковий механізм поводження з відходами як вторинними ресурсами, відсутня підтримка ви-
користання власних і світових наукових розро-
бок і технологій переробки відходів.
4.9. в
досконалЕння
систЕми
Екологічного
моні
-
торингу
Основними недоліками сучасної системи екологічного моніторингу є відомчий поділ і відповідальність за збір інформації та її об-
робку; відсутність експертно-аналітичних і прогнозно-моделюючих центрів, де б збира-
лася вся інформація та розроблювались комп-
лексні екологічні прогнози й експертні оцінки екологічного ризику; відсутність оператив-
ності у надходженні даних до користувачів ін-
формації (за винятком гідрометеорологічної інформації); розпорошеність даних по різних суб’єктах моніторингу; труднощі у зборі та ана-
лізі первинних даних моніторингу для практич-
ного застосування під час розв’язання задач оцінки екологічних ризиків; фактично повна відсутність підсистеми кризового моніторин-
гу; відсутність єдиної параметричної системи складових навколишнього природного серед-
овища території України для моделювання про-
цесів і прогнозних розрахунків. Модернізація і розвиток системи моніторин-
гу навколишнього природного середовища в Україні обумовлюється необхідністю підвищен-
ня рівня екологічної безпеки як держави, так і Європейського регіону в цілому.
Зміна загальної площі лісового фонду
20
21
5.1. Е
кологічна
наука
для
збалансованого
розвитку
Однією з головних причин невиконання за-
вдань «Порядку денного на ХХІ століття» є низь-
кий рівень екологічної культури і свідомості, а також недостатня увага урядів країн до розви-
тку фундаментальної екологічної науки. Тому серед екологічних пріоритетів на ХХІ ст. осо-
бливу увагу приділено науці й освіті в інтересах еколого-збалансованого розвитку, всебічному розвитку екологічної культури як основного компонента поступу людства.
Наука України в цілому, та й екологічна на-
ука зокрема, переживають важкі кризові часи. Їх спричинили труднощі перехідного періоду держави: мізерне фінансування академічної й галузевої науки (воно у десятки разів менше, ніж у розвинених країнах), різке збіднення на-
укових кадрів як в НАНУ, так і ВНЗ України за останні 10–12 років у зв’язку з потужним від-
пливом за рубіж (де кращі умови життя і праці) високопрофесійних наукових кадрів, старіння і деградація лабораторної науково-технічної та науково-експериментальної бази. Величезни-
ми зусиллями збіднілих наукових колективів НДІ та їх дирекцій українську науку вдається зберігати від повного занепаду. 5.2. с
учасний
Еколого
-
інноваційний
потЕнціал
Незважаючи на відсутність інтересу і фінан-
сової підтримки держави, зацікавленості, до-
помоги, координації і контролю з боку НАН України та інших наукових установ, відсутність зацікавленості і підтримки з боку галузевого керівництва, за останні 10 років українські вче-
ні, винахідники розробили чимало важливих і перспективних нових технологій, виготовили унікальне устаткування, прилади, зробили ра-
ціональні вдосконалення в сфері енергетики, водокористування та ін.
Необхідність інтеграції України у світовий високотехнологічний конкурентний простір зумовлює потребу у формуванні інноваційної моделі розвитку, в якій головне місце посіда-
ють наукові надбання та їх технологічне засто-
сування, що є джерелом сталого економічного зростання і базою для формування суспільства знань. Реалізація інноваційної моделі потребує прискореного розвитку високотехнологічних виробництв, спроможних виробляти наукоєм-
ну продукцію, конкурентоспроможну на сві-
товому ринку, та принципового підвищення технологічного рівня всіх галузей економіки.
5.3. о
світа
в
інтЕрЕсах
сталого
розвитку
У 2001 р. в Україні була затверджена Концеп-
ція екологічної освіти. Вона враховує сучасний стан і перспективу розвитку суспільного зна-
ння, спрямованого на перебудову змісту освіти відповідно до вимог часу, на формування еко-
логічної культури як складової системи націо-
нального і громадського виховання усіх верств населення.
Система екологічної освіти продовжує бути фрагментарною і некоординованою. Фахівців у галузі екології та охорони навколишнього середовища готують 103 вищі заклади освіти. Вони забезпечують здебільшого прикладні на-
прями екології, з урахуванням специфіки га-
лузей виробництва. Учителів-екологів готують лише два вищі заклади освіти, що ніяк не задо-
вольняє потреби в цих спеціалістах. Упродовж багатьох десятиліть здійсненню екологічної просвіти населення сприяла мере-
жа громадських університетів “Природа” Укра-
їнського товариства охорони природи, в яких щорічно навчається більш як 60 тис. слухачів. Спільно з юнацькими секціями Товариства ве-
личезну просвітницьку роботу проводить На-
ціональний еколого-натуралістичний центр учнівської молоді Міносвіти України. Активно діє Всеукраїнська екологічна ліга, яка створює власні освітні та видавничі програми. Заслуговує поширення досвід Всеукраїнської дитячої спілки “Екологічна варта” зі створення і впровадження нових програм з екологічної освіти для дітей і юнацтва.
Глава 5 РОЗВИТОК НАУКИ ТА ОСВІТИ
23
6.1. з
дійснЕння
положЕнь
о
ргуської
конвЕнції
в
у
країні
Четвертою Конференцією міністрів охорони довкілля «Довкілля для Європи», що відбулась у м. Оргус (Данія, 1998), одностайно було ухва-
лено «Конвенцію про доступ до інформації, участь громадськості у процесі ухвалення рі-
шень та доступ до правосуддя з питань, що сто-
суються навколишнього середовища», до якої Україна приєдналась у липні 1999 р. Конвенція сприяє переходу на демократичні принципи побудови громадянського суспіль-
ства, формуванню екологічної свідомості на-
селення; вихованню небайдужих до проблем навколишнього середовища членів суспіль-
ства, які усвідомлюють свої права і починають розуміти взаємозалежність власного здоров’я і стану навколишнього середовища, піклуються про збереження довкілля для себе і наступних поколінь.
Удосконалення доступу до екологічної ін-
формації та участь громадськості в процесі ухвалення рішень, у рамках чинної Конвенції, підвищує якість самих рішень і процесу їх ви-
конання, сприяє поліпшенню інформування громадськості про екологічні проблеми, надає громадськості можливості висловлювати свою занепокоєність і дає змогу органам виконавчої влади забезпечувати належним чином враху-
вання таких інтересів. 6.2. р
оль
нЕурядових
і
громадських
організацій
у
плануванні
та
рЕалізації
дЕржавної
політики
В Україні налічується близько 440 громад-
ських екологічних організацій, з них 28 всеу-
країнського рівня, зареєстровані Мін’юстом України. Найбільші організації: Українське то-
вариство охорони природи, Всеукраїнська екологічна ліга, Українська екологічна асоціа-
ція «Зелений світ», Всеукраїнська дитяча спілка «Екологічна варта», Національний екологічний центр України, Всеукраїнська громадська еко-
логічна організація «Мама-86», Українське географічне товариство, Українське ботанічне товариство.
Громадські організації представляють інтере-
си широких верств населення країни. Вони ма-
ють інформацію про реальний стан довкілля і доводять цю інформацію до урядовців, можуть істотно впливати на свідомість людей, створю-
ючи умови для кращої і більш відповідальної реалізації державної політики.
Глава 6 НЕУРЯДОВІ ТА ГРОМАДСЬКІ ЕКОЛОГІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ
24
25
7.1. м
ожливі
напрями
Екологічної
діяльності
місцЕвих
громад
Екологічні ініціативи місцевих громад над-
звичайно важливі, бо вони є свідченням того, що питання екологізації життєдіяльності стають зрозумілими більшості людей, а це дає надії на успішне вирішення проблем. Місцеві громади в екологічному напрямі своєї діяльності можуть ініціювати питання щодо забезпечення жителів якісною питною водою; вивезення, складуван-
ня, використання (як сировини) відходів; від-
ведення, знезараження, очищення стічних вод; контролю за поширенням небезпечних речо-
вин; влаштування, підтримання в належному стані та охорони зелених зон і паркових насад-
жень; планування та контролю за використан-
ням земельних ресурсів; освіти громадян з екологічних питань; контролю за забрудненням повітря, викидами із стаціонарних і пересувних джерел забруднення та інші.
7.2. м
Еханізми
і
шляхи
рЕалізації
ініціатив
місцЕ
-
вих
громад
Розвитку екологічних ініціатив місцевих гро-
мад може сприяти: екологічна освіта і щоденна пропаганда екологічних знань. Це, зокрема, інформація про якість питної води, умови формування водних ресурсів, які використо-
вують для питних потреб, якість навколишньо-
го середовища і причини захворювань; стан водопровідно-каналізаційних мереж або від-
сутність каналізаційних мереж за наявності во-
допроводів, причини забруднення ґрунтових і підземних вод, підтоплення територій; роль і значення водних екосистем у забезпеченні життєдіяльності людини, напрями відновлен-
ня природно-екологічної рівноваги в басейнах річок, раціональне використання, охорону і відтворення природних ресурсів у їх басей-
нах; рекомендації новим сільським товарови-
робникам про екологічно безпечні технології сільськогосподарського виробництва під час переходу до ринкових відносин в аграрному секторі економіки, зміни власників землі; про регламентоване використання методів, спо-
собів, засобів захисту сільськогосподарських рослин; методи, способи, технології захисту громадян від шкідливої дії викидів транспорт-
них засобів; про вплив на навколишнє при-
родне середовище промислових і побутових відходів, методи, способи, сучасні технології їхньої утилізації.
7.3. д
Ержавна
підтримка
та
заохочЕння
громад
-
ських
організацій
Державна підтримка ініціативних проек-
тів місцевих громад та громадських організа-
цій полягає в участі у фінансуванні ухвалених до виконання проектів, наданні консультацій тощо. Держава має заохочувати місцеві грома-
ди до ініціатив у природоохоронній сфері на-
данням пільг інвесторам, які вкладають кошти у виконання ініціативних проектів місцевих громад.
Глава 7 ЕКОЛОГІЧНІ ІНІЦІАТИВИ МІСЦЕВИХ ГРОМАД
26
27
8.1. д
востороннє
співробітництво
З огляду на своє геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, бага-
ті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потен-
ціал, Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною відігравати зна-
чну роль у забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі. Україна є стороною близько 50 двосторон-
ніх угод, зокрема, із такими країнами, як США, Канада, Німеччина, Королівство Нідерланди, Королівство Данія, Російська Федерація, Рес-
публіка Білорусь, Грузія, Республіка Молдова, Польща, Турецька Республіка, Угорська Респу-
бліка, Південно-Африканська Республіка тощо. Хоча більшість з цих угод має рамковий харак-
тер, їх слід вважати належним підґрунтям для подальшого поглиблення співпраці, оскільки вони дають можливість визначити шляхи взає-
модії.
8.2. б
агатостороннє
співробітництво
з
міна
клімату
У червні 1992 р. на Конференції ООН з нав-
колишнього середовища в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) 155 держав, серед яких і Україна, підписали Рамкову Конвенцію ООН про зміну клімату. Верховна Рада України ратифікувала Рамкову Конвенцію ООН про зміну клімату 29 жовтня 1996 р. і згідно з процедурами ООН Україна є її Стороною з 11 серпня 1997 р.
Кількісні зобов’язання з обмеження та ско-
рочення викидів парникових газів були ви-
значені у Кіотському протоколі, який було узгоджено та затверджено на третій сесії Кон-
ференції Сторін Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату (грудень 1997 р., м. Кіото, Япо-
нія). Кіотський протокол містить положення щодо добровільної участі Сторін у реалізації «гнучких механізмів» виконання зобов’язань: у спільному впровадженні, торгівлі квотами на викиди парникових газів, механізмі чистого розвитку.
Україна підписала Кіотський протокол до Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату 15 березня 1999 р. і ратифікувала його 4 лютого 2004 р., що позитивно вплинуло на її міжна-
родний імідж у контексті глобальної екологіч-
ної політики.
Кіотський протокол пропонує країнам, які по-
годились взяти на себе зобов’язання щодо рівня викидів парникових газів у 2008–2012 рр., еконо-
мічні інструменти для зниження викидів парни-
кових газів. Як відомо, Кіотський протокол набув юридичної чинності на початку 2005 р. і припи-
нить свою дію 31 грудня 2012 р. з
бЕрЕжЕння
озонового
шару
Українська РСР у 1985 p. підписала, а в 1986 p. ратифікувала Віденську конвенцію про охорону озонового шару. 18 лютого 1988 p. Українська РСР підписала Монреальський протокол про речовини, що руйнують озоновий шар, і рати-
фікувала його (приєдналася до нього) 13 верес-
ня 1988 p. Таким чином, історія участі України в цьому процесі налічує близько 20 років, з яких 10 останніх років можна характеризувати як найпродуктивніші.
Монреальський протокол нині є найроз-
винутішою і найконкретизованішою гло-
бальною екологічною Угодою. Для будь-якої держави не просто виконувати численні вимо-
ги і зобов’язання, встановлені цим документом, які, до речі, з кожним роком стають дедалі жор-
сткішими. Тому політичне значення цього доку-
менту значно вище і далеко виходить за рамки екологічної політики. На сьогодні успішність виконання Монреальського протоколу є тим індикатором, який сигналізує світовій спільноті про здатність країни виконувати свої міжнарод-
ні зобов’язання, бути надійним і гідним членом світового співтовариства.
с
тійкі
органічні
забруднювачі
З метою охорони здоров’я людини та за-
хисту навколишнього середовища від стійких органічних забруднювачів, скорочення викорис-
тання, подальшої ліквідації та запобігання утво-
ренню дванадцяти особливо токсичних СОЗ було створено міжнародний документ прямої дії – Стокгольмську конвенцію про стійкі органічні забруднювачі, яку було відкрито для підписан-
ня у травні 2001 р. Вона вступила в дію у травні 2004 р. Україна підписала Конвенцію у травні 2001 р. на Дипломатичній конференції повно-
важних представників у Стокгольмі.
Проблема стійких органічних забруднювачів досить актуальна для України і, насамперед, це пов’язано з сільськогосподарським виробни-
цтвом та використанням пестицидів. За даними інвентаризації непридатних або заборонених до Глава 8 ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ
28
застосування пестицидів і промислових відходів із стійких органічних забруднювачів в Україні ста-
ном на 31.01.2006 р. налічується 20 тис. т непри-
датних і заборонених пестицидів, з них – 17 тис. т віднесено до невизначених пестицидів, 2 тис. т – до пестицидів з переліку стійких органічних забруднювачів. Крім того, в Україні налічують 11 тис. т промислових відходів із переліку стійких органічних забруднювачів (гексахлорбензол).
Ратифікація Стокгольмської конвенції дасть змогу Україні долучитися до механізму технічної допомоги, який було узгоджено на першій зу-
стрічі Сторін Стокгольмської конвенції про стійкі органічні забруднювачі у травні 2005 р.
Е
кологічний
стан
та
проблЕми
у
країнських
к
арпат
Карпати є важливою екосистемою для всі-
єї Центральної та Східної Європи. З метою по-
долання негативних проблем та створення еколого-економічних передумов для відтво-
рення і сталого розвитку унікальної екосистеми Карпат в рамках 5-ї Пан-Європейської конфе-
ренції міністрів навколишнього середовища “Довкілля для Європи” (Київ, 2003 р.) була під-
писана Конвенція про охорону і сталий розви-
ток Карпат (Карпатська конвенція), яка потребує більшої уваги і підтримки з боку держави, місце-
вих органів влади і громадськості. г
ЕнЕтично
модифіковані
організми
Україна в процесі розвитку новітньої біотехно-
логії повинна чітко визначити своє місце, виходя-
чи з власних економічних інтересів як потужного сільськогосподарського виробника. В останні роки Україна приваблює увагу деяких біотехнологічних компаній, зацікавлених у просу-
ванні своєї продукції на нові ринки збуту. З іншого боку, країна має різноманітний генофонд рослин і тварин з унікальними природними ознаками. Саме це і є тим природним багатством держави, що визначає співробітництво з Європейською спільнотою та її високо розвиненою біотехноло-
гічною і технологічною базою. Однак розвиток такого співробітництва мож-
ливий тільки після затвердження пакету законів про біологічну безпеку.
ч
орнЕ
й
а
зовськЕ
моря
Азово-Чорноморський регіон (прибережна смуга і шельфова зона) у перспективі відіграва-
тиме в економіці й політиці України дуже важ-
ливу роль. У 2001 р. Верховною Радою України ухвале-
ний Закон України «Про затвердження загаль-
нодержавної програми охорони і відродження навколишнього середовища Азовського і Чор-
ного морів (2001–2010). Однак реалізація цієї програми здійснюється лише частково через відсутність чіткої координації, жорсткого кон-
тролю і недостатнє фінансування. Загрозливий розвиток процесів деградації у регіоні триває, катастрофічно зменшуються біологічні запаси моря, збільшується обсяг забруднень, зростає рівень екологічної небезпеки. Азовське море має абсолютно специфічні фізико-географічні та соціально-екологічні осо-
бливості, потерпає від величезних техногенних навантажень і перебуває фактично у стадії ак-
тивного розвитку екологічної катастрофи, а тому його проблеми необхідно вирішувати на між-
народному рівні. Слід визнати Азовське море в спеціальних національних і міжнародних доку-
ментах самостійним морським басейном, який повинен мати свій стратегічний план захисту і відродження, свій міжнародний екологічний центр і відповідний екологічний фонд.
8.3. в
проваджЕння
рішЕнь
к
иївської
конфЕрЕнції
міністрів
навколишнього
сЕрЕдовища
«д
овкілля
для
є
вропи
»
У 2003 р. Україна успішно провела п’яту Пан-
Європейську конференцію міністрів навколиш-
нього середовища «Довкілля для Європи». До Києва з’їхалися делегації з 51 країни регіону ЄЕК ООН та 29 міжнародних організацій, пред-
ставники неурядових громадських екологічних 29
організацій і світових засобів масової інформа-
ції, загалом – понад 4000 учасників.
Конференція дала новий імпульс процесу європейської інтеграції, переходу до сталого розвитку. Основними документами, що були прийняті під час конференції, стали:
1. Протокол про стратегічну екологічну оцінку. 2. Протокол про цивільну відповідальність і компенсацію за шкоду, завдану транскордон-
ним впливом промислових аварій на тран-
скордонні води. 3. Протокол про реєстри викидів і перенесення забруднювачів.
4. Конвенція про охорону і сталий розвиток Карпат (Карпатська конвенція).
5. Екологічні партнерства в регіоні ЄЕК ООН: Екологічна стратегія для країн Східної Євро-
пи, Кавказу та Центральної Азії;
6. Пан-Європейська стратегія біологічного та ландшафтного різноманіття;
7. Екологічна освіта для сталого розвитку.
Підсумковим документом Київської кон-
ференції стала Міністерська декларація, що містить всі ухвалені рішення. Цей документ ви-
значає екологічну політику в регіоні ЄЕК ООН на наступні 10 років. Україна довела свою спроможність успішно проводити заходи такого рівня, що є важливим елементом зовнішньої політики нашої держави на шляху до вступу в ЄС та інтеграції в євроат-
лантичні структури. Конференція була не тіль-
ки «екологічним», а передусім «політичним» іспитом для України на прикладі зрозумілої всім сфери співіснування людей, країн і наро-
дів. Усі учасники конференції визнали, що Укра-
їна успішно склала цей іспит.
8.4. в
икористання
міжнародної
тЕхнічної
допомоги
та
залучЕння
інвЕстицій
З точки зору національних фінансових зу-
силь, Україна витрачає на екологічні потре-
би досить незначну (до 0,3 % бюджету країни) частку національного доходу порівняно з ре-
штою європейських країн. Є значний розрив між потребами і фінансуванням. Особливо ха-
рактерною для України є значно менша частка інвестиційного фінансування серед загальних витрат. Природоохоронні проблеми перебувають здебільшого на других ролях, коли йдеться про бюджетний процес і державні інвестицій-
ні програми. Низький пріоритет екологічної складової у національних програмах розвитку є бар’єром залучення більших коштів з міжна-
родних джерел. Це є наслідком недостатнього усвідомлення гостроти і значимості екологіч-
них проблем та потребує високої суспільної від-
повідальності перед нинішнім і майбутніми поколіннями. 30
КЛЮЧОВІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
і
нституційні
зміни
•Доопрацювати й ухвалити Національну стратегію сталого розвитку України як базову основу її конкурентоспроможності.
•Активізувати виконання Комплексної програми реалізації на національному рів-
ні рішень, ухвалених на Всесвітньому саммі-
ті зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002) на 2000–2015 рр.
•Реорганізувати Міністерство охорони нав-
колишнього природного середовища України у Міністерство екологічної політики України з посиленням його повноважень у сфері страте-
гічного планування переходу до сталого розви-
тку.
ч
орнобильські
проблЕми
•Домогтися запровадження у повному обся-
зі Національної програми мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи на 2006–2010 рр.
•Забезпечити виконання комплексної про-
грами зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення об’єкту “Укриття” на еко-
логічно безпечну систему. •Розробити Національну стратегію пово-
дження з радіоактивними відходами. Створити Фонд поводження з радіоактивними відхода-
ми.
Е
нЕргЕтична
політика
•Переглянути або затвердити новий варіант Енергетичної стратегії України, в якому перед-
бачити розробку й реалізацію загальнонаціо-
нального проекту “Енергія природи”. Е
кологічна
культура
і
партнЕрство
•Підготувати й укласти угоди про Націо-
нальне партнерство між Урядом України, біз-
несовими та громадськими об’єднаннями з метою екологічного оздоровлення й відтво-
рення найуразливіших екосистем, передусім депресивних. і
нформаційна
база
стратЕгічних
Екологічних
оцінок
і
Екологічного
управління
•Розробити і затвердити Концепцію національної екологічної інформацій-
ної мережі, інтегрованої із європейською нормативно-методологічною базою та механіз-
мами взаємодії з Європейським агентством з навколишнього середовища.
г
армонізація
законодавства
•Розробити національну програму для прийнят-
тя екологічних документів правового набутку ЄС. •Підпорядкувати національну екологіч-
ну політику забезпеченню конституційно-
правових гарантій екологічних прав громадян
•Побудувати спроможну національну судо-
ву владу відповідно до екологічного законо-
давства ЄС.
Е
кономічний
мЕханізм
•Реформувати систему акумулювання й ви-
користання коштів на природоохоронні захо-
ди. Прискорити ухвалення Закону України «Про національний екологічний фонд».
•Законодавчо закріпити цільове викорис-
тання статей природоохоронних витрат у дер-
жавному й місцевому бюджетах.
Е
кологічний
аудит
і
страхування
•Законодавчо визначити національний ме-
ханізм реалізації фундаментального принципу незалежності екологічного аудиту шляхом вне-
сення відповідних системних змін до Закону України “Про екологічний аудит”, зокрема за-
конодавче закріплення створення незалежної Еколого-аудиторської палати України. •Розробити на базі Закону України «Про екологічний аудит» з урахуванням узгоджен-
ня з європейськими вимогами, національного і державних стандартів серії ISO 19011 і 14000, національний регламент – системи екологічно-
го управління й аудиту, адекватний Європей-
ському регламенту EMAS. •Розробити й затвердити Концепцію роз-
витку екологічного страхування в Україні, яка має визначити структуру, пріоритети і поря-
док уведення в дію відповідних законодавчих, нормативно-правових і методичних докумен-
тів; порядок регламентування створення ринку страхування з урахуванням європейських ви-
мог та орієнтирів.
Е
кологічнЕ
підприємництво
•Створити при державних і місцевих ор-
ганах влади координаційні ради чи комітети з розвитку екологічного підприємництва, які ма-
ють підготувати законодавчі й адміністративні пропозиції щодо підтримки та заохочення еко-
логічного підприємництва.
•Розробити і ввести навчальні курси у вищих навчальних закладах з екологічного підприєм-
ництва та екологічно чистого виробництва.
31
•Створити потужні стимули для впрова-
дження розроблених вітчизняними вченими технологічних інновацій, перспективних з точ-
ки зору екології й економіки (насамперед, спря-
мованих на розв’язання енергетичних і водних проблем).
з
ЕмЕльні
рЕсурси
•Оптимізувати співвідношення ріллі й еко-
лого стабілізуючих угідь, вилучивши з інтенсив-
ного обробітку деградовані і малопродуктивні землі з наступною консервацією (реабілітаці-
єю) та трансформацією їх у лісові та природні кормові угіддя. •Здійснити комплекс заходів з підвищен-
ня родючості земель (особливо чорноземних), усунення несприятливих факторів впливу на них: переущільнення, підкислення, погіршен-
ня структури, засолення, ерозії, осушення, зрошення, підтоплення тощо, оптимізації ви-
користання, охорони і відтворення природно-
ресурсного потенціалу земель України.
в
одні
рЕсурси
•Розробити концепцію раціонального ви-
користання, охорони й відтворення водних ресурсів і розвитку водного господарства на період до 2015 р. із визначенням пріоритетних напрямів і першочергових кроків вирішення проблем.
•Виконати водогосподарсько-екологічне районування території України і на його базі визначити черговість інвестицій та поліпшення тих чи інших показників використання водних ресурсів (чинників їх забруднення, об’ємів за-
бору та скиду, використання земельних ресур-
сів) за допомогою цих інвестицій.
м
інЕральні
рЕсурси
•Здійснити прогнозну оцінку підземних вод питної якості для забезпечення населення ста-
більною щодо якості, екологічно чистою водою, як основи для подальшого сталого розвитку суспільства. •Провести еколого-геологічну оцінку те-
риторії України та створити відповідні карто-
графічні матеріали (у масштабі 1 : 500 000) для забезпечення інформацією про негативний вплив розробки родовищ корисних копалин і переробних підприємств на довкілля, насампе-
ред щодо техногенного забруднення ґрунтів та природних вод. •Створити карту гідромінеральних ресурсів України (у масштабі 1 : 500 000) для забезпечен-
ня обґрунтованої оцінки негативного впливу розробки родовищ корисних копалин на гідро-
мінеральні ресурси, які є стратегічним джере-
лом оздоровлення народу України.
б
іологічнЕ
різноманіття
•Скласти еколого-функціональний баланс земельного фонду держави різного цільового призначення й використання, передбачивши вилучення з сільськогосподарського викорис-
тання дуже еродованих земель і малопродук-
тивних площ ріллі, збільшення площі природної рослинності та лісистості території.
•Вжити заходів щодо формування національної-екологічної мережі Украї-
ни, передбачених відповідним Законом на 2000–2015 рр., більшість з яких залишилися не-
виконаними.
з
аповідний
фонд
•Розробити й ухвалити Закон України «Про Загальнодержавну програму розвитку заповід-
ної справи до 2020 року», передбачивши в ньо-
му визначення основних напрямів державної політики, оптимізації та перспективного розви-
тку заповідної справи; завершення створення науково обґрунтованої національної екомере-
жі і доведення в ній частки територій та об’єктів природно-заповідного фонду до 10 %.
•Забезпечити найближчим часом установ-
лення меж територій та об’єктів природно-
заповідного фонду України, оформлення їх відповідними знаками, нанести межі на відпо-
відні планово-картографічні матеріали, видати установам природно-заповідного фонду доку-
менти, що засвідчують право на надані їм зе-
мельні ділянки.
л
ісовий
фонд
•Ухвалити довгострокову національну про-
граму «Ліс» на період до 2050 р. і забезпечити її реалізацію, передбачивши поетапне вилучення з сільськогосподарського користування низь-
копродуктивних та еродованих земель для подальшого їх залісення з метою збільшення лісистості України до 25–30 % (середньоєвро-
пейський показник).
а
тмосфЕрнЕ
повітря
•Запровадити систему показників забруд-
нення атмосферного повітря аналогічно краї-
нам ЄС.
•Розгорнути систему моніторингу якості атмосферного повітря в містах і місцях розта-
шування шкідливих та аварійно-небезпечних підприємств, відновити систему моніторингу повітря у великих містах.
32
•Запровадити для шкідливих і небезпечних підприємств практику видачі ліцензій на про-
довження діяльності за «доповідями з безпеки», подібними для об’єктів ядерної енергетики, роз-
робити вимоги до таких доповідей.
п
оводжЕння
з
відходами
•Об’єднати чинні закони та нормативні акти в загальний Кодекс законів про відходи. •Запровадити державний кадастр відходів. Добитися повної паспортизації відходів, заверши-
ти створення єдиної інформаційно-аналітичної мережі «Відходи» та облік місць розміщення від-
ходів.
•Впровадити систему роздільного збирання твердих побутових відходів та обов’язковість утилізації відходів упаковки, використаних ав-
тотранспортних засобів, шин, хімічних джерел струму, великогабаритної побутової техніки тощо. •Переглянути чинні стандарти та правила щодо застосування в них норм ЄС, спрямовані на раціональне використання сировини, пово-
дження з відходами та запровадження екологіч-
но чистих технологій і продукції. Е
кологічний
моніторинг
•Створити та забезпечити функціонування нової інфраструктури Державної системи мо-
ніторингових досліджень на засадах інтеграції відомчих і регіональних систем у єдину систему, удосконалити усі складові елементи створеної системи та її інфраструктури, поліпшити якість функціональної діяльності системи.
о
світа
в
цілях
сталого
розвитку
•Забезпечити реалізацію Концепції екологіч-
ної освіти України, розробити Національну стра-
тегію освіти в інтересах сталого розвитку.
•Увести до вступних екзаменів ВНЗ України іспит «Основи екологічних знань».
•Підготувати і задіяти на базі провідних дер-
жавних інститутів систему професійної підго-
товки посадових осіб (державних службовців і керівників) держави, відповідальних за ухвален-
ня рішень, з основ екологічної політики й управ-
ління.
г
ромадянськЕ
суспільство
•Удосконалити процедури й механізми, що забезпечують реальну участь громадських еко-
логічних організацій у розробці стратегій і про-
грам національного розвитку.
•Домагатися від керівників усіх рівнів без-
умовного виконання вимог статті 7 Закону України «Про охорону навколишнього при-
родного середовища»: «Екологічні знання є обов’язковою кваліфікаційною вимогою для всіх посадових осіб, діяльність яких пов’язана з використанням природних ресурсів та впливає на стан навколишнього природного середови-
ща».
м
іжнароднЕ
співробітництво
•Створити постійно поновлювану базу да-
них щодо міжнародних угод у сфері охорони навколишнього природного середовища, сто-
роною яких є Україна.
•Розробити й затвердити план заходів із виконання рішень 5-ї Пан-Європейської кон-
ференції міністрів навколишнього середови-
ща “Довкілля для Європи” (Київ, 21-23 травня 2003 р.), забезпечити належну участь України у 6-й конференції міністрів навколишнього середовища країн регіону ЄЕК ООН (Бєлград, жовтень 2007 р.).
Міністерство охорони навколишнього природного середовища України
Київ 2007 р.
Глобальний Екологічний Фонд
Програма Розвитку ООН
Національна екологічна політика України:
загальні оцінки і ключові рекомендації
Автор
duna
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
232
Размер файла
1 809 Кб
Теги
екополітикаукр
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа