close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Світла пам'ять

код для вставкиСкачать
Світла пам'ять …
( Година спілкування )
М е т а : поглибити знання учнів з історії Другої світової війни; формувати у дітей
почуття гідності, доброти, милосердя; продовжити виховувати любов і повагу до
історії країни , почуття гордості за подвиг українського народу у воєнні роки ;
прищеплювати шану і повагу до ветеранів Великої Вітчизняної війни, солдатських
вдів, учасників бойових дій, насильно вивезених до Німеччини , що стали
остерарбайтерами.
Тип години спілкування : час - осмислення , роздуму, пошанування.
Форма проведення: заочна мандрівка.
Обладнання: Книга Пам'яті, т. V. з іменами загиблих у Другій світовій війні,
найдорожчі сімейні реліквії — фото загиблих прадідусів, свічки .
Епіграф:
Війна це не об’єктивна реальність чи
необхідність, війна – це людське горе,
позбавлення життя, яке дано людині
природою. Війна – це морок …
О.А.Захаренко
(На середину класу, біля дошки, виходять ведучі).
Ведучий. Україно, якби ти знала, яких страждань довелося
пережити твоїм дітям. Було й приниження, й знущання, й
недовіра, але найстрашнішими були війни. Війна — це жах,
який, відбирає життя, розбиває сім'ї, нівечить красу.
Ведуча.
Українською землею двічі прокотився її
руйнівний воєнний вал, не обминувши жодного, навіть
найменшого населеного пункту. Оборонні та наступальні
бої, які точилися на її території, стали важливою складовою небаченої битви на
просторах від Баренцового до Чорного морів.
Ведучий. Будь-яка війна несе смерть, каліцтво, вдягає в жалобу тисячі
материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна
арифметика.
Ведуча. Найбільш глибоко в народну пам'ять врізалася саме Велика Вітчизняна
війна , відгомін якої ми відчуваємо й досі. Вона чорним смерчем пронеслася над
просторами України.
Ведуча. Війна! Коли чуєш це слово, відразу уявляєш щось велике і дуже страшне.
Це не тільки бої, героїзм і подвиг. Це важкі людські страждання, нелюдські випробування. Це — смерть багатьох людей. Війна — горе не однієї людини, а цілого
народу.
Ведучий. До цієї війни можна ставитися по-різному, по-різному її називати.
Але хіба можна забути тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя за рідну
землю?
(На фоні мелодії розповідає вчитель )
Вчитель. 67 років відділяє нас від буремних воєнних років. Для історії це небагато,
а для людини — це майже все життя. Та люди самі творять історію.
1
років…. Швидко,
мов
весняні
струмки,
збігають
роки,
квітнуть
дерева, половіють жита, приходять у світ нові люди. Але
не старіє, не зникає пам'ять
тих літ. Вона живе у спогадах
бійця
і
в
суворому
монументі, як свідок грізних
років і переможних боїв,
пильно дивиться на нас в залах музеїв, із сторінок книг; її, мужню і величну,
надійно оберігає народ, передаючи, як святиню, у спадщину поколінням.
Відірвімось від своїх буденних клопотів і суєти, згадаймо тих, хто
виборював перемогу у війни , кого немає з нами, хто навічно залишився молодим,
визволяючи наш рідний край від ворога.
Тим, хто поліг у горнилі боїв, хто кров'ю своєю скропив землю, тим, хто
пройшов крізь бої, лихо, голод і холод, хто вижив у цій смертельній війні — всім
мертвим і живим присвячується ця година спілкування — «Світла пам’ять».
Ведуча. Чи треба взагалі згадувати про війну!
Ведучий. Деякі кажуть, що не треба.
Ведуча. Я думаю, що треба.
Треба до тих пір, поки людство неспроможне буде сказати: «Ми не тільки не
хочемо війни, ми зробили все, щоб її не було, і її не буде!».
Друга світова війна була найкривавішою у світовій історії. Україна - одна із
тих країн, які зазнали найвідчутніших втрат.
Вчитель. Згадувати про війну треба ще й тому , щоб не повторити тих помилок ,
про які говорить нам Олександр Довженко в
кіноповісті « Україна в
огні » . В ній
письменник розкриває сутність зрадництва, але
звинувачення висуває не окремим людям за їхню
слабкодухість, а державі, яка не виховала у
населення патріотичних почуттів. Ми з вами
познайомилися з цим твором , і , гадаю, кожному
з вас неприємними видалися слова одного з
окупантів, німецького офіцера Ернста фон
Краузе, який говорить своєму синові: «Ці люди
абсолютно позбавлені вміння прощати один
одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних,
високих. У них немає державного інстинкту... Ти
знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно.
Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними
лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї,
дружби! У них від слова «нація» остався тільки
прикметник. У них немає вічних істин. Тому
серед них так багато зрадників...».
67
2
Про причини зрадництва автор говорить у зверненнях до читача. Ці слова
звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: «У
грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні
великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм
великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми
подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої
заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу
історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у
пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не
помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед
перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло
в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й
короткозорі».
Тому залишається лише радіти, що не всіх зламала війна, що були серед
українців справжні герої, які гідно пронесли славу української зброї у майбутнє, як
це робили їхні прадіди і батьки й як, сподіваюся, зробить колись ваше покоління.
Ми з вами не маємо права не знати нашої історії, хоча б тому, щоб ніхто
більше не міг кинути в наше лице таке гірке звинувачення .
М.Рильський говорив: « Хто не знає минулого , той не вартий майбутнього».
Ось уже 30 років я пропрацювала в школі і роблю для себе висновок, що
чим дальше ми віддаляємося від тієї тяжкої години , коли ворог плюндрував
нашу землю, тим слабшає наша пам’ять. Можливо, це ще й тому, що все менше й
менше залишається живих свідків тих буремних років. Та все ж таки ми не маємо
права забувати про цю сторінку нашої історії.
На сьогодні на території нашої сільської ради проживають ( лишилися
живими) чотири інваліди Великої Вітчизняної війни : Громовик Любов Петрівна,
Коляда Григорій Якович, Симоненко Андрій Іванович та Вольвач Олександр
Миколайович; два учасники бойових дій: Ткаченко Микола Васильович, Слинько
Лідія Єфремівна; 61 учасник війни; три солдатські вдови : Батир Марія Тимофіївна,
Лобода Марія Петрівна та Сириця Катерина Петрівна.
Перемога була одна на всіх, хто вступив у двобій з нацистською навалою. І
ніхто не стояв за ціною.
Для нашої Батьківщини ця ціна становила, за різними даними, від 8 до 10
мільйонів людських життів, колосальні суми економічних втрат. Республіка дала
армії і флоту понад 7 мільйонів воїнів. Кожен другий з них поліг на фронтах, а
кожен другий з тих, хто залишився у живих, повернувся додому інвалідом.
За питомою вагою у Збройних Силах СРСР, за кількістю удостоєних звання
Героя Радянського Союзу та інших бойових нагород українцям та вихідцям з
України належить друге місце. Вони ж очолювали більшість з 15 фронтів.
Дорогі мої діти, сьогодні я вас поведу в заочну мандрівку до музею бойової та
трудової слави Сахнівської школи Корсунь – Шевченківського району, в якій 40
років пропрацював відомий вже вам мудрий наставник, педагог, Олександр
Антонович Захаренко.
- Чому саме туди ? – запитаєте ви мене .
- Та тому, щоб розповісти про те , як учні цієї школи свято бережуть пам'ять
про тих , хто відстоював свободу і незалежність нашої Батьківщини, у смертель3
ному бою з німецькими фашистами. Ще будучи студенткою мені випала честь
відвідати цю школу і побувати в тому музеї. Ще й досі пам’ятою, як гостинно
зустрічали нас учні-екскурсоводи, і з якою гордістю розповідали нам, студентам ,
про своїх односельчан, про їхній внесок у Велику Перемогу; про тьотю Теклю,
яку спалили німці живцем разом з дворічною донькою, про бабусю Мотрю, яка
вишила рушничок, але так і не дочекалась жодного свого сина…
До речі, учні самі приймали участь у будівництві цього музею. Про це
свідчать слайди презентації , що появилася нещодавно в інтернеті.
( Перегляд презентації )
Наші екскурсоводи , Наташа та Альона , запрошують нас до третього залу
музею, де експонуються два рушники, передані у дар матерями, дружинами , у яких
війна відібрала синів, дочок, чоловіків.
І екскурсовод. У бабусі Мотрі було три сини, міцних, як дубки на узліссі. І
працьовитих — будь-яка робота в руках горіла. Все життя радіти б матері, милуватися
ними, онуків бавити. Та не довелося...
Найстарший — Василь — загинув у 1941-му під Москвою, встигши зробити
лише перший переможний крок, визволяючи рідну землю.
Сергійко, білоголовий та блакитноокий, як і батько його в молоді роки,
загинув неподалік від рідної оселі в селі Іржавцях Канівського району.
А найменший Іванко, гожий, як весняний ранок, все йшов та йшов уперед. І
приносив листоноша солдатські трикутники, а в них теплі й щирі слова, що так
гріли материнське серце. Писав, що в тяжких боях згадує її ніжні руки і ласкаві очі,
що б'є ворога нещадно.
Та ось останній лист з-під Берліна: «Чекайте на мене, мамо». Тоді й надумала
мати вишити рушник, яким би синочок її Івасик, окраса її життя, витер з обличчя
порох війни.
Радісно забігала голка, вишиваючи сонячні візерунки. Та раптом чорна, мов
осіння ніч, звістка: не долетів сокіл, упав, ужалений ворожою кулею.
Подалі заховала мати рушник, омитий гіркими сльозами, щоб не ятрив душу.
Та не могла заспокоїтися вона. Довгого зимового вечора знову взялася за рушничок.
Густо впліталися у візерунок чорні нитки, лягаючи материнською журбою на
полотно. А в день відкриття у Сахнівці обеліску Слави принесла до нього старенька
рушничок і, тричі низенько вклонившись, поклала його біля бронзовочолих солдат,
які навічно застигли у центрі села.
А поряд лягло ще багато материнських рушників, вишитих горем, зітканих
сльозами.
У народному музеї рушник бабусі Мотрі — біля портретів її синів.
І І екскурсовод. Кожний експонат музею дорогий сахнівчанам, школярам, які активно
створювали його. Разом з учителями вони розподілилися на групи, пішли в кожну
хату. Шукали додаткові відомості про односельчан — воїнів Великої Вітчизняної війни.
І несподівано знайшли листа Томенка Володимира Івановича.
Сахнівчани пам'ятали Томенка як доброго працівника, активіста, одного з
перших комсомольців села. Але далі сліди його загубилися. Знали лише те, що з
перших днів війни він пішов на фронт. Його рідних німці розстріляли, хату спалили.
З архіву повідомили: «Загинув під час Корсунь-Шевченківської битви і похований у
Лисянському районі».
4
Відшукали червоні слідопити могилу Володимира Івановича. А потім на
загальну радість несподівано розшукали і самого Володимира Івановича, інваліда
першої групи. Розповів герой, як у лютневі дні, в завірюху змикалося сталеве кільце
навколо фашистів. У ту страшну ніч його, тяжкопораненого, з перебитими ногами,
замерзлого, підібрала якась жінка, вилікувала...
Зараз одна з вулиць села носить ім’я В. І. Томенка.
215 вдів і близько 500 сиріт залишила війна в селі. Їх чоловіки, батьки полягли в
боях, віддавши своє життя за свободу і незалежність нашої Вітчизни. Це добре
розуміли учні. Вони з великою наполегливістю встановили біографії, відшукали
військові документи, фотографії воїнів, могили, де поховані загиблі сахнівчани. А
могили їх не тільки в Україні, а й в далекій Латвії, під Москвою, Ленінградом,
Волгоградом... У музеї збирається багато людей послухати розповіді про своїх рідних,
близьких, знайомих, про буремні дні революції і Великої Вітчизняної війни.
Тут несуть почесну варту юнаки і дівчата. Це право надається тим, хто добре
вчиться, любить працювати, гідно поводиться.
А ще сахнівські учні пишаються Алеєю пам’яті , яка засаджена трояндами
на честь 216-ти сахнівчан, що загинули в роки Великої Вітчизняної. Щоб її
посадити, школярі підготували для кожної троянди лунку, принесли землю і воду з
того подвір’я, звідки воїн пішов захищати рідну Батьківщину. На табличках
написані прізвища героїв-сахнівчан.
Вчитель. Не превеликий жаль, сьогодні ми не можемо сказати , що маємо такий
самий музей, як і в сахнівчан, чи Алею пам’яті, але в нашому невеличкому музеї
відведене місце , де зберігаються матеріали, що висвітлюють життя нашої
територіальної громади в період Великої Вітчизняної війни . Як розповідають мої
старші колеги, до того, як я прийшла працювати в нашу школу, на другому повер сі , у фойє, був музей, але , коли помінялося керівництво школи, вітрини , музейні
експонати перенесли в інше місце .Частина їх розгубилася, а те , що залишилося ,
знаходиться у нашому невеличкому шкільному музеї. Як не соромно про це
говорити , але сталося те, від чого застерігав Олександр Антонович Захаренко :
« Не ламайте того, що побудувало для вас попереднє покоління».
Тож запрошую вас до нашого шкільного музею.
І екскурсовод. 22 червня 1941р. фашистські війська розпочали війну проти
Радянського Союзу. Багато жителів села добровольцями пішли на фронт з перших
днів війни.
За роки війни 680 жителів нашої територіальної громади воювали на різних
фронтах. 270 з них не повернулося з війни. 155 односельчан нагороджено орденами
і медалями СРСР.
Наше село було окуповане у вересні 1941р. Фашистські загони заходили в
Лукашівку з Павлинок. Люди боялися і не могли повірити, що фашисти перейшли
Дніпро. Регулярні частини в селі не затримувались, йшли далі за фронтом,
залишаючи невеликі загони для організації управи. Чорнобаївською військовою
управою командував Хоппе. Першими кроками фашистського режиму було
проведення реорганізації сіл. Колгоспи перейменовувались на «громадські
двори», а сільські ради ставали сільськими управами. Протягом двох років окупації
на території Лукашівської сільської ради діяли «колгоспні двори» у Вишнівці
головою був Безуглий К.К., у Лукашівці – Бараненко А.Я., у Григорівці–Бреус Г.
5
Головою управи був призначений Токовий.
Перед приходом фашистів колгоспну худобу намагалися евакуювати, але
німці її перехопили і повернули назад. Та все ж таки вдалося евакуювати МТС на
Волгу, в Оренбурзьку область.
Щоб зібраний урожай не дістався
фашистам, в колгоспах роздавали
населенню зерно, олію, але всього
розібрати люди не встигли .
Велика кількість зерна була у
монастирі, куди його зсипали під
час жнив, бо не вистачало
приміщень.
Новий порядок , який запро вадили
фашисти,
вимагав
здійснення трудової повинності.
Начальники управи ретельно
слідкували
за
відвідуванням
«громадського двору». Протягом двох років жителі села виконували трудову
повинність у рільничій бригаді або на різних роботах. Працювали за «трудодні» ,
робочий день тривав з рання і до пізнього вечора. Школа була закрита, але
невдовзі німці дозволили відкрити чотирикласну школу, де вивчали
природознавство, «Кобзар», німецьку мову і арифметику . Інші предмети були
заборонені. Але не всі діти могли відвідувати школу через брак одягу і взуття та
необхідність працювати.
Вступивши в село, фашисти почали виясняти списки місцевих комуністів, а
потім вивезли їх у Золотоношу, де вони були розстріляні. Так під час війни були
забрані і не повернулись Соломка Іван Андрійович, Дрижак Дем’ян Васильович.
І І екскурсовод. Жителі села
надавали допомогу полоненим, які втікали з
німецького табору в Хрестителево, або виходили з оточення. Частину полонених
німці вивезли на роботу до Німеччини, а тих , кого переховували місцеві жителі ,
вдалось переправити в партизанський загін до Чубарового лісу.
Ось що згадує Жицька Антоніна Якимівна, 1919 р.н. ,
яка в час окупації жила з сім’єю в селі: ( Це мама нашої
завідуючої дитсадка , Онищенко Надії Петрівни. До речі, це
моя вчителька української мови і літератури, нині покійна)
«В хуторі Вишнівка головою громадського двору був
Безуглий Костянтин Костович , якого призначив Хоппе.
Через кілька місяців до нього прийшли партизани з
Чубарового лісу з проханням допомогти партизанам. Він
пообіцяв, що знайде довірених людей для цієї справи.
Одним з них став Жицький Петро Михайлович ( батько Надії Петрівни ) 1920 р.н.
Вони таємно відвозили до партизанів борошно, гречку, м’ясо, хліб. Вночі брали
шаньки ( для годівлі коней) насипали попелу, пробирались на ферму. Надівали
шаньки на голову свині, щоб не кричала, різали і відвозили партизанам.
Щоб не потрапити до Німеччини , хлопці ішли служити поліцаями. Вони мали
доступ до зброї. По черзі несли варту в Чорнобаях над тими, кого вивозили до
6
Німеччини. Не раз викрадали затвори, зброю і передавали партизанам. Одного
разу, коли в управі зібрали багато людей, на варті був Жицький Петро. Він сказав
їм: «Я впаду у яму і буду стріляти, а ви розбігайтесь». Так було врятовано багато
людей від вивозу до Німеччини. Хоппе викликав Петра на допит , а він сказав, що
вивів декількох до вітру, а вони зіпхнули його в яму. Хоппе бив його по голові,
погрожував розстрілом, а потім посадив під арешт. Разом з партією невільників
його відправили до Німеччини. Тиждень невільників не годували і перегонили до
станції пішки. Він захворів на дизентерію і зовсім вибився із сил . В одному із сіл
втік з колони, коли почалась нерозбериха. Петро забіг у першу хату і заховався під
піч. Конвоїри прочесали автоматною чергою через
усю хату, але кулі нікого не зачепили. Його
вилікувала травами бабуся, хоч і ризикувала
власним життям, потім вивела за село і вказала
дорогу. Повертатись додому було небезпечно,
тому пішов до партизанів у Чубарів ліс. Коли
повернулися радянські війська, він пішов
у
Червону Армію, брав участь у Корсунь –
Шевченківській битві, визволяв Черкаси, закінчив
війну у Болгарії, був нагороджений медалями «За
відвагу»,
«За
Відень»,
«За
визволення
Будапешта». Військову службу проходив у 1401
зенітному
артилерійському
полку
38
Червонопрапорної
Ордена Кутузова зенітній
артилерійській дивізії».
( Подружжя Жицьких)
Визволення в Лукашівку прийшло у вересні 1943 року. Під натиском
Червоної Армії фашисти спішно відступали і намагались знищити те, що не
вдалось вивезти. В григорівському монастирі було багато хліба, то його підпалили,
щоб людям нічого не дісталось. Згоріло від рук фашистів і село Григорівка,
залишились цілими лише дві хати, що були під залізом. У Лукашівці спалили
школу, бо в ній теж було зерно, та ще декілька будинків. Німці відступали швидко,
не зупиняючись, хапали на ходу, що могли, знищили колгоспний двір. Через два
дні прийшли радянські розвідники, а слідом за ними і військові загони. В селі довго
не затримувались, пішли далі. Разом з армією пішли односельці , які по віку
підходили до військової служби і продовжували воювати, визволяти Україну від
фашистів.
ІІІ екскурсовод. Перед нами - «Книги Пам'яті» ,зачитаймо імена односельців, що
поклали голови на фронтах Другої світової війни.
( Учень і учениця по черзі на фоні мелодії зачитують їхні імена)
(Звучить ораторія Євгена Станюковича «Панахида за померлими з голоду».
Тема – 10).
Вчитель. Солдатські душі. Вони очима-зорями дивляться на нас з небес,
журавлями пролітають над нами, сумно курличучи в небесній далині.
Учень.
Горить мій гнів на супостатів злих, —
Майстрів наруги, кривди і огиди,
7
І зараз я звертаюсь до живих, —
Ви чуєте ? Прошу вас, добрі люди:
Хто в Бога вірує, хто духом не загас, —
За тих, що впали на крутих дорогах,
Будь ласка, помоліться у церквах,
В костьолах, у мечетях, в синагогах.
Страшний погром усіх нас перетряс.
Ми знаєм горе і чиєсь, і власне,
Отож, в душі у кожного із нас
Хай свічка пам'яті горить, не згасне.
Вчитель. А зараз, діти, запалімо свічки пам'яті біля цієї книги та фотографій
ваших прадідусів , родичів. Нехай спокійно і тепло буде їхнім душам від цього
маленького світла.
( Звучить пісня « Мне кажется порою, что солдаты…» )
Хай горить запалена нами свічка, як болючий щем і по тих воїнах односельчанах , що навічно стали журавлями.
Знайте, вони любили життя, любили своїх батьків, своє село... Були вірними
друзями, жили щасливо і мріяли про майбутнє… Та не судилося їм повернутися
живими до рідних домівок.
Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.
Геройство. Біль. Дочасна сивина.
Прокляття чаша випита до дна.
Жорстока тиша. Вибухоподібна.
Вчитель. Зверніть увагу на ось цю газету, що зберігається в музеї. Від часу вона
вже пожовкла і трішечки вигоріла. Це – « Нова доба» за 2004 рік. В ній поміщена
стаття моєї доньки , Вікторії, випускниці нашої школи. Всі ви її прекрасно знаєте.
А потрапила ця газета сюди тому, що в ній Вікторія розповідає про свою бабусю,
мою маму, яка була насильно вивезена до Німеччини в роки Великої Вітчизняної
війни.
Сьогодні і Вікторія, як автор цієї статті, і моя мама, як свідок тих подій, про
які описує моя донька, знаходяться в «Світлиці українського слова» , куди ми
зараз перейдемо. Моїй мамі 86 років. Вона – одна з небагатьох остарбайтерів , що
залишилися живими .
Хочу навести вам такі статистичні дані: з 1 квітня по 24 липня 1942 року
служба Заукеля набрала з України на роботу в Німеччину майже 1,5 мільйона
робітників. Серед них – і жителі нашого села :
 Батир Оксана Сергіївна,
 Кравченко Антоніна Андріївна,
 Батир Любов Афанасіївна,
 Гараш Григорій Павлович,
 Гараш Марія Іванівна,
 Дмитренко Надія Іванівна,
 Лобода Іван Митрофанович,
 Слюсар Ольга Семенівна,
 Німчин Тетяна Миколаївна,
8
 Урсатій Настя Кузьмівна,
 Розуваєв Івана Никифорович.
Зустріч трьох поколінь
Вчитель(Я).
Вікторія ( Донька, 25 років) Здавалося б, ну що незвичайного в житті моєї бабусі?
Так мільйони жінок старшого віку в селах живуть: з ранку до вечора пораються по
господарству: саджають, полють та збирають городину, доглядають за худобою,
готують сніданки й вечері... Та річ у тім, що моя бабуся Саня пережила на своєму
віку стільки випробувань долі... Щоб описати їх, вистачило б на цілу книжку або на
кінофільм….
Дивлюсь на неї, вісімдесяти шестирічну, згорблену, прихилену майже до
землі-годувальниці, й гадаю: скільки сліз було пролито за ці 86 , скільки поневірянь
зазнано... А візьму її порепані руки у свої долоні й лише здогадуюсь, скільки
роботи вони переробили, скільки хліба виростили, буряків випололи...
Доля змалку не була прихильною до моєї бабусі. Коли бабуся розповідає про свої
дитячі роки, пригадую малого Тараса Шевченка. Рано залишилася без матері, а батько,
щоб якось прогодувати та виховати двох доньок, одружився вдруге. І почали діти жити
з мачухою, як у казці «Бабина і дідова дочка» . Та ще гірше чекало попереду, коли з
життя пішов і батько. І до того нестерпне життя стало ще гіршим. Свіжий кусок хліба
ховали від очей моєї бабусі, щоб віддати своїм дітям. Ще підлітком змушена була йти
працювати на ферму. «Я була малою на зріст,— пригадує бабуся. - Було, коли несу
повне відро молока, то воно по землі тягнеться. Побачать старші жінки, допоможуть,
пожаліють, перемінять інколи. А прийду додому, хочеться відпочити - так треба мачусі
допомагати, багато хатньої роботи переробити.
Та якби ж хоч їсти було вдосталь! А старша Галька, мачушина дочка, жила, як вареник
у маслі. Рідна мати і голубила, і годувала, і жаліла. Інколи навіть не хотілося жити, не
те що повертатися додому з ферми ».
Війна внесла свої корективи в життя моєї бабусі. Коли прийшли фашисти в село, то
почали забирати молодь для відправлення у Німеччину. Брали не молодших 18 років. І тут
мачуха схитрила, домовившись зі своїм братом, що був поліцаєм у селі, відправити
мою бабусю замість своєї дочки. Приховавши документи своєї доньки, добавивши 2
роки моїй бабусі, вирішили відправити в Німеччину. 5 травня 1942 року, залишивши
рідне село Григорівку, пішки пішла разом з іншими дівчатами до Чорнобая. З Чорнобая
забрали в Золотоношу, а далі переправили її в Київ, де формувалися ешелони. Було моїй
бабусі тоді лише 16.
Бабуся. ( Моя мама) Залишаючи рідне село Григорівку, я не сподівалася вже
повернутися назад. Та й не хотіла, мабуть, бо стільки кривд було знесено і сліз пролито...
Мачуха просила, щоб я хоч попрощалась, хоч оглянулась на хату, та я цього не зробила,
бо не могла моя зранена, скривджена молода душа вибачити такої несправедливості.
Галина ж, мачушина дочка, на той час десь зникла, переховувалась від фашистів у своїх
родичів. Так з Галининими документами, зі сльозами на очах та з розпачем у серці залишила я рідний край. Нахилилась лише за селом, біля крайньої хати, щоб узяти з собою
в хустинку грудочку землі, яка пізніше часто нагадувала мені рідне село. Так і не
розлучалася ніколи з вузликом. І додому повернулася з цим оберегом. Пройшла з часом
образа, хотілося побачити рідне село. Тепер ,часто передумуючи довгими зимовими
9
вечорами пережите мною, переконуюся, що саме та земелька манила мене до рідного
краю.
Коли ми ночували в Києві, вночі нас бомбили фашисти, і тоді ми вперше побачили,
що таке справжня війна. Я дуже перелякалася від побаченого, коли людські тіла
змішувалися з уламками будинків, поранені благали про порятунок, а дехто й про
смерть, щоб не терпіти мук.
Вікторія. Бабуся часто мені переповідала історію про те, як під обід було сформовано
ешелони, і поїзд мчав щодуху в чужі краї. Конвой був посилений, при спробі втекти розстрілювали на місці. Від плачу стояв гул, так молодь прощалась з Україною. В
поїзді кожному видали пайок: хлібину з проса, двоє яєць, кусок ковбаси. Цього
повинно було вистачити до Польщі, куди направлявся поїзд.
Дорогою поїзд часто зупинявся, розминаючись з іншими поїздами, що везли полонених чоловіків, тому майже весь пайок віддавали їм, кидаючи у вікна через грати.
Чоловіки плакали від радості й були дуже вдячні. Кидались на кусок хліба, ніби голодні
собаки. Не завжди й долітав той кусок до вікна, падаючи вниз на землю. І тоді з розпачем дивились вони на нього вже як не на шматочок хліба, а як на кусочок золота. Такою
була його вартість.
Ночували в Перемишлі, а вранці вирушили до Німеччини у Франкфурт-наМайні. Бабуся пригадує: «В місті нас розмістили в таборі - розподільнику. Страшно
пригадати, як загнали нас за колючий дріт, під'єднаний до струму, щоб не втекли».
Бабуся. У таборі нас цілий день оглядали лікарі. Перевіряли, чи не привезли
українські бранки з собою якихось хвороб. Всіх було поділено на три групи по 30 осіб.
Перша група - на шахти, друга - на фабрики, а третя - до хазяїв. А оскільки я була
невеличкою на зріст, худорлявою, то потрапила до третьої групи. Наступного дня вся
група була переправлена до Касселя. Вночі знову бомбили, але це вже були наші
літаки, тому бомбардування сприймалося зовсім по-іншому, ніж у Києві. Це була
надія на звільнення.
Вікторія. Супровідник групи за допомогою перекладача сповістив, що потрібно
всім причепуритися, бо хазяї вранці будуть вибирати собі робочих.
Вибори були як на невільничому ринку, про який розповідає Загребельний у
«Роксолані». Заглядали навіть у рота, дивлячись на зуби, бо німці були переконаними, що зуби - дзеркало стану організму. Здорові цілі зуби - здорова людина. А
кому потрібний хворий працівник?
«Потім повели нас до їдальні, - пригадує бабуся Саня. - Ми були дуже раді з'їсти
щось тепле і рідке. Були безмежно раді новим господарям». Виявляється, що той обід був
теж продовженням відбору хазяями собі робочих. Вони спостерігали за тим, хто як їсть.
Знову ж таки були переконаними в тому, що людина, яка швидко їсть, вправно й
працюватиме. Забрав бабусю до себе Шефер Юстус разом з шістьома дівчатамиодносельцями в с. Індісен.
Бабуся . Дізнавшись про мою долю, хазяйка почала прихильніше ставитись до мене й
забрала до свого будинку. В мої обов'язки входило прибирання кімнат, приготування їжі,
прання білизни, догляд за двома їхніми синами. Жили ми однією сім'єю, їли за одним
столом, навіть одягом і взуттям своїм поділилась фрау зі мною.
Одного разу вона побачила листа, написаного додому німецькою мовою, і була дуже
здивована тим, звідки я знаю їхню мову й навіть пишу нею. Тоді я пояснила, що цю
мову вивчала вдома, в Україні, навчаючись у школі. Після того всі події обговорювалися з
10
чоловіком так , щоб я не чула . Вони знали, що я розуміла все, про що вони розмовляли.
Найбільше приховували від мене вісті про хід подій на фронті, ховали радіоприймачі,
щоб її робітники не чули, що з України витісняють ворогів. Та про це не треба було й
говорити: про все можна було здогадатися з поведінки хазяїв, які після прослухування
зведення інформбюро були сердитими й знервованими.
Тяжко перенесла фрау втрату старшого сина на фронті. Ми ходили перелякані,
принишклі, ні про що не розпитували, намагалися не потрапляти на очі господарів, бо
боялися їхньої ненависті. Адже він загинув на фронті від рук наших солдатів. Але
фрау була настільки прибита горем, що покарання не застосовувала. А ми їй, як
майбутні матері, співчували, намагались розділити її горе.
Крім українців працювали в хазяїна ще й поляки. З одним із них бабуся поєднала
своє життя, повінчалася й народила в шлюбі сина Яшка. Це зробило її життя щасливішим.
Та недовгим було їхнє щастя! Коли американські війська визволили всіх вивезених у
Німеччину, воно обірвалося, тому що Сталін видав вказівку - всім роз'їхатись по
своїх краях. Ніякі зусилля залишитися разом їм не допомагали. Так змушені були
розлучитися двоє закоханих сердець. Бабуся й досі зі сльозами на очах пригадує цей
епізод зі свого життя. Вона до подробиць пам'ятає той день, коли їх силоміць посадили в
різні поїзди. Коханий їй весь час кричав услід, що вони неодмінно ще зустрінуться й
прохав берегти їхнього сина. Та ніякі спроби відшукати одне одного не увінчалися
успіхом. Листи не знаходили адресата, а син у дорозі захворів на запалення легенів, і,
проживши кілька тижнів в Україні, помер. Тепер лише малесенький хрест на могилі є
свідком тих подій.
Повернулася бабуся в Україну знову до мачухи, бо ніде було дітись. І знову почалося
скроплене слізьми життя. Шукаючи кращої долі, виїхала на Донбас, на відбудову заводів. Та так і не знайшла. Вийшла заміж удруге, народила дочку Галю, яка теж прожила недовго й померла, ії фотографію бабуся береже й досі, оплакує, особливо на
Спаса, коли несе по яблуку своїм покійним дітям на могилки.
Невдовзі розпався другий шлюб, і бабуся повернулася знову до села і знову - до
мачухи. Ні на що хороше вже не сподівалася, і тому, коли мій дідусь Коля прийшов її
сватати, вона, не вагаючись, погодилася вийти за нього заміж, незважаючи на те, що він
уже тоді був тяжко хворим. Надіялась, вірила, переконувала себе, що вони якось цей недуг
переживуть.
Дідусь уже покійний. А юнаком служив у Китаї, на військовому заводі.
Служба була небезпечною, як наслідок-випадання волосся, туберкульоз легенів. З 25
дідусевих призовників залишилося тільки 5. Бабуся пригадує, що коли вони побрались,
то поїхали до лікарні у Великі Канівці. Там дідусеві зробили знімок легенів, який
показав, що на них є чорна пляма, завбільшки , як залізний карбованець. Це був поганий
діагноз, надій на одужання було мало.
Та бабуся не могла змиритися з долею, не могла припустити, що втретє втратить кохану
людину, і шукала шляхів, щоб вилікувати дідуся. Цього разу щастя їй посміхнулося, й
бабуся вирвала мого дідуся з пазурів смерті, вилікувавши його легені жиром борсука.
Дивлячись на повторний знімок, лікар не міг повірити своїм очам - плями на легенях
як не було!
11
Пізніше з'явилася на світ моя мама, ось вона зараз перед вами, ваша вчителька,
Наталія Миколаївна, а згодом з'явилася і тьотя Маруся - мамина сестра. Сімейний
затишок, щаслива праця на своєму дворищі зробили нашу сім'ю щасливою.
Ось уже 25 років, як немає мого дідуся. Я його так і не бачила, знаю лише з розповідей
бабусі, мами та зі світлин. Знаю, що в мого дідуся були золоті руки, не було такої справи,
якої б вони не вміли робити. Зведені ним будинки, що стоять у селі, - німі свідки витвору
його рук. А бабуся помаленьку вештається біля своєї хати, збудованої дідусем від
цеглинки до цеглинки, й пригадує свою нелегку долю.
Вчитель. Тільки що ви почули історію, яка кожному з вас нагадала долю Христі
Хутірної та Олесі Запорожець з кіноповісті О.Довженка « Зачарована Десна». Я дуже
люблю вивчати разом зі своїми учнями, а цього року з вами, цей твір, бо кожного разу
пригадую долю своєї мами. Події , описані письменником, змушують задуматися
кожного разу над тим, якою нелегкою життєвою стежиною довелося йти моїй мамі.
Гадаю, що за ті всі поневіряння, які довелося пережити , Бог добавляє щороку їй віку.
Дорогі діти, поцікавтеся долею ваших прадідусів і прабабусь, і ви дізнаєтеся ,
що вони прожили нелегше життя , чим моя мама, адже про кожного з них можна
сказати: « Опалені війною».
Вчитель. Минуло чимало років...Та не заростають народні стежки до обелісків і
пам'ятних знаків, що вкарбувалися брилами в дорогу по кільцю битви, не в'януть там
квіти.
Кожного року в травневі дні, їдуть і йдуть до священного місця , що знаходиться
в центрі села , постарілі, з посрібленими скронями фронтовики. Люди, які нічого не
забули. Вони одягають свої ордени й медалі і йдуть до обеліску Слави, щоб зустрітися із
побратимами, пригадати пережиті страховіття війни, пройдені курні дороги , де
точилися бої, де падали, скошені ворожими кулями.
З кожним роком рідшає їхнє коло, доводиться поминати не тільки тих, хто
залишився на полі бою, а й тих, котрі вже тепер покидають нас, наздогнані старими
кулями, осколками, незагоєними ранами. І все ж вони йдуть ...
Ці люди, як і ті, чиї імена викарбувані на граніті, залишили по собі світлу
пам'ять. Надіюсь, що почуте сьогодні на годині спілкування, змусить кожного із
вас замислитися над цінністю людського життя, його миттєвістю, і пам’яттю, яку
кожен із вас залишить по собі.
Дорогі діти, я закликаю вас , як це робив, Олександр Антонович Захаренко,
берегти мир на Землі. « Ви свідки терористичних актів, військового розв’язання
проблем між народами. - говорить О.А.Захаренко в « Заповідях діда і баби».- А чи
можна зробити нашу планету мирною? Так, можна. Війна це не об’активна реаль ність чи необхідність, війна – це людське горе, позбавлення життя, яке дано людині
природою. Війна – це морок …».
Пливуть літа, як дим у безвість хмуру,
І двічі жить на світі не дано.
Дивіться ж, діти, не споганьте здуру
Обпалене війною знамено.
Живіть собі без кривди, без тривоги
Свободою втішайтесь, як орли.
Та честь дідів не затопчіть під ноги…
12
Не лінуйтеся прийти 9 Травня на священне для нашого села місце і віддати
шану тим, хто завоював світле, безхмарне наше сьогодення.
Діти, ми, звичайно, не можемо самі зробити того, що зробили свого часу
учні Сахнівської школи - побудувати музей, але нам під силу посадити таку алею
Слави, як і сахнівчани, тож давайте дочекаємося весни і зробимо це, цим самим
залишимо по собі світлий слід на землі. І тоді кожен з нас своїм вчинком
підтвердить слова «Ніхто не забутий, ніщо не забуто!»
Ведуча.
Життя торжествує в новім поколінні,
Та болі минулі — довіку нетлінні.
З граніту волає грізно і люто:
«Ніхто не забутий, ніщо не забуто!»
Ведучий.
Вічний вогонь палає,
Дзвонить у далі століть.
Вічний вогонь закликає:
«Щастя живих бережіть!»
Ведуча.
Вічний вогонь клекоче.
«Люди! Не треба війни,
Щоб не вмирали дочки,
Сестри, брати і сини».
Ведучий.
Вічний вогонь палає,
Тужать берізки над ним,
Вічний вогонь вимагає:
«Миру і щастя живим».
( Звучить пісня « Хай буде мир!»)
Вчитель. Наступного разу наша екскурсія відбудеться до Криниці совісті.
Література
1. Захаренко О.А. Слово до нащадків.-К.: СПД Богданова А.М.,2006.- 216 с.
2. Іванов І.Б., Клімова С.В.Українська література. Навчальний посібник для
школярів, абітурієнтів та студентів. – Харків.: Парус. 2006.-280 с.
3. Пам'ять не згасне.( Велика Вітчизняна війна 1941-1945. ) Під редакц. Олексія
Кононенка. Благодійний фонд « Артанія», М.Тисмениця.2001 р.-100с.
4. Матеріали музею.
5. Подвиг твой бессмертен. Фотоальбом. К.: Мистецтво, 1985 р.
6. Українська література ХХ сторіччя: Навчальний посібник для вчителів та учнів
10-11 класів середн. Шкіл. Під ред. Моринець В.П. та ін.. –К.: Укр. письменник,
1993.- 224 с.
13
Автор
natascha1962
Документ
Категория
Поэзия
Просмотров
464
Размер файла
1 535 Кб
Теги
пам, світлі, ять
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа