close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Згадаймо жертв голодомору

код для вставкиСкачать
Година спілкування
Т е м а . Згадаймо жертв голодомору.
М е т а : сприяти поверненню історичної пам’яті про голодомор 1932-1933р.р.,
вчити учнів цінувати право кожної людини на власне життя; сприяти
формуванню національної свідомості школярів,
виховувати пошану до
історичного минулого українського народу, до людей, яким прийшлось пережити
трагічні події тих років, розвивати гідність і патріотизм.
Обладнання: вишитий рушник на столі, на ньому – чорна хлібина зі склянкою
води, колоски, перев’язані чорною стрічкою, підсвічник із свічкою, куточок
фотоматеріалів, виставка матеріалів із газет і журналів про голодомор, фонограма
Реквієму по загиблих у голодоморі, музична заставка « Голодомор», ораторія
Євгена Станюковича «Панахида за померлими з голоду» , заставка - Метроном.
Епіграф:
Хто не знає минулого –
Не матиме майбутнього.
Хто не шанує своїх предків –
Того забудуть діти та онуки.
А. Кіндратенко
Вчитель. Які мудрі слова. Вдумайтесь, у їх глибоке підґрунтя! Ними
А.Кіндратенко ще і ще раз нагадує нам про те, що ми повинні йти до поодиноких
свідків і очевидців страшної трагедії нашого народу, щоб знати правду про скоєне
керівниками радянської держави і комуністичної партії, адже правда
розкривається тільки сьогодні. Старше покоління зобов’язане закарбувати не лише
у власній пам’яті пережиті роки, а й в пам’яті наступних поколінь.
Осягти ті страшні сторінки чорної хроніки голодоморів в Україні — це не
просто для нервів. Нелегко читати про це , але треба. Без повної правди про
минуле, якою б страшною вона б не була, не мислиться процес оновлення та
очищення, що відбувається в країні.
Народна пам'ять — найдостовірніше історичне джерело минулого.
Страшні тридцяті роки XX ст.! Людям довелося пройти через зраду країни і
близьких, злидні й постійний страх.
Сьогодні - наша розповідь про голодомор 30-х років. Жахливо, що за гаслом
«Наздоженемо і переженемо» стояла смерть мільйонів. Села стали
експериментальною зоною. Це був експеримент за право на життя українського
народу. Жили за законом джунглів: виживає найсильніший. У світі немає іншої
такої країни, де кожний метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над
ними не ставили — не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили — в живих
не було сил.
( Звучить музична заставка « Голодомор»)
Читець.
Ти кажеш не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерна вимели до тла?
Як навіть вариво виймали з печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
1
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору, Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людям поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять в очах…
А кажеш не було голодомору!
Дмитро Білоус
1-й учень. З уроків історії, численних радіо і телепередач ми довідуємося про
розміри катастрофи, що впродовж десятиріч так уперто замовчувалися. Робилося
все, щоб приховати правду, щоб світова громадськість не дізналася про справжні
масштаби трагедії, і намуштрована пропаганда діяла небезуспішно: багато людей
на Заході так і не могли збагнути, що воно там сталося, на тій екзотичній
Україні?
Нині ми знаємо, що то було. Це був не голод, а штучно зорганізований,
свідомо спрямований на вигублення українського народу — голодомор. Це була
людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного і цілком
безневинного.
(Звучить ораторія Євгена Станюковича «Панахида за померлими з голоду».
Тема – 02).
2-й учень . Вимирали ж цілі села не будь-як, а за стратегічним диявольським
розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації, зруйнувати основи
уставленої віками народної моралі, витруїти в душах людяність, натомість
насаджуючи всюди режим терору, сіючи страх, підозри, розпалюючи ненависть і
жорстокість таку, що й досі суспільству дається взнаки.
1-й учень. Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських
розмірів.. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні
скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Сільським жителям хліб не
продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж
пробиралися туди, та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях.
Батьки, щоб врятувати від голодної смерті дітей, везли їх до міст і
залишали в установах, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, мишей,
щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев, трупи коней, вбивали і
їли один одного, викопували мертвих і також їли.
Так на Україні було зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.
Вчитель. Про страшні картини голодомору довідуємося із розповіді « Канібалізм
у селі» Олександра Антоновича Захаренка. В ній автор розповідає про долю
однієї родини, яку голод позбавив здорового глузду – вони вбили власне
п’ятирічне дитя, адже їхні думки оберталися тільки навколо їжі, тому й перейшли
межу народної моралі.
2
( Один з учнів зачитує епізоди розповіді на фоні ораторії Євгена
Станюковича «Панахида за померлими з голоду». Тема – 08).
Читець.
Балада про чорну птицю
Трупи клав на вози
тридцять третій рочок.
Хоч бери та й гризи
комсомольський значок.
Жінка кинула чоловіка
і торби на горба.
Подаруй їй, владико,
колосочка з герба.
Чоловік збожеволів
і пожежу вчинив.
До собачої будки
він дітей зачинив.
А за числами числа.
Аж це полудня 'дного
чорна птиця повисла
над обійстям у нього.
Людським голосом запитала:
- Чи ви тута живі ще? –
Куля в відповідь засвистала –
Впала птиця, на попелище.
А на тім попелищі рушницю
опустив чоловік.
Він застрелену птицю до дітей приволік.
Наказав їм її зварити.
На вечерю запросив півсела.
А на ранок почули діти,
що то мати їхня була.
Микола Холодний
(Звучить ораторія Євгена Станюковича «Панахида за померлими з голоду».
Тема – 10).
2-й учень . Важко в це повірити і уявити, але коли людина довго голодує,
вона ніби втрачає розум, стає звіром...
1-й учень . Цей жахливий голодомор був. Це страшно. Але ще страшніше, що
ми ніби боїмося говорити голосно про трагедію свого народу, про трагедію, що не
прийшла сама, як стихійне лихо. То було не при нас, не з нами, і, можливо, не з
нашими рідними. І все ж таки людомор був і є спогади, свідчення очевидців.
2-й учень. Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але в його
пам'яті живе й нині прокляття тих, хто збиткувався над його долею і життям.
Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать
роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
Вчитель. Під час нашої останньої заочної мандрівки да Сахнівської школи я
вам пообіцяла , що наступного разу ми зупинимося біля Криниці совісті. Ось і
настав цей момент дізнатися , що це за криниця , і чому вона так називається.
3
На сахнівській Криниці совісті понад 1100 прізвищ односельчан, майже 400 —
дітей, що потрапили в жорна історії.
Навколо Криниці пам’яті п'ять скульптур реальних сахнівчан, що не пережили
голодомору 1932—33 рр. Ось мати, яка похоронила восьмеро дітей. Сама померла
останньою. Ось батько, який не може сказати дитині, чому в хаті немає чого їсти вже
три дні. Ось мати, яка витягла з рота вже мертвої дитини їжу, аби син трішки попоїв.
А ось дідусь Михайло, що звозив мертвих на кладовище. У центрі головна
скульптура — жінка з мертвим дитям на руках...
Учень. Олександр Антонович у своєму нарисі «Криниця совісті» розповідає про
один випадок, пов’язаний із цією криницею, про який пам’ятають односельчани ще
й досі. Якось корнилівський священик (він був один на район) приїхав у Сахнівку
освятити криницю в центрі села і порекомендував людям святою водою напувати
дітей. Довірливі люди вишикувались до криниці, аби принести додому святої води.
Одного вечора прибігла жінка з-за Пастушки до криниці набрати води, а там лише
мул. Удень люди вибрали всю воду. Не дочекалося маминої святої води дитя,
померло.
Вирішили криницю пізніше назвати Криницею совісті, а цементний хрест
пофарбували в чорний колір.
Вчитель. Криниця совісті викопана вчителями, всього 12 кілець. До першого
кільця, яке стоїть у воді, прикріпили срібні ложки, срібні дукачі й інші срібні речі
для того, щоб срібло, поступово розчиняючись у воді, обеззаражувало її постійно, а
вода щоб мала приємний смак. На криниці (на момент відкриття) встановили
чотири дзвони, які було чути на всю округу, які скликали пом'янути страшні 1932—
1933 роки.
Так у Сахнівці з ініціативи та за сприяння О.А.Захаренка з’явився перший
пам'ятник голодомору . А інакше і не могло бути, адже у Велику Вітчизняну війну
загинуло односельців у п'ять разів менше, ніж у ті страшні роки. « Не пробачили б
нам сельчани, - говорив колишній директор Сахнівської школи ,- якби ми їх не
вшанували, споруджуючи обеліски, хрести, скульптури, якби не сказали слова
вдячності людям, що віддали життя у мирний час».
Побудувавши в себе, він закликав з високих трибун побудувати пам'ятники
жертвам голодомору по всій Черкащині. І до його голосу прислухались…
Такі ж хрести і пам'ятники нещодавно з’явилися і на території нашої сільської
ради. На відкритті та освяченні одного з пам'ятників були присутніми й ви. Та чи
знає кожен із вас , про ті страшні події, які довелося пережити нашим
односельчанам, і кому поставлені ті пам’ятники ?
Нам з вами потрібно цікавитися подіями тих неспокійних років, особливо
поки ще живі свідки і очевидці цих подій. Ідімо до них, розпитаймо, занотуймо
кожне їхнє кожне слово, поки не вмерла правда і пам'ять .
4
Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя
країни.
( Заставка - Метроном ).
3-й учень. Тяжким випробуванням для селян у 30-ті роки став голодомор 1932
– 1933 рр., який залишив свій слід на Лукашівських землях. В Лукашівці під час
голодомору померло 85 осіб. Серед них були цілі сім’ї, які не змогли вижити в
жорстоких умовах , створених сталінським режимом:
Погрібця Івана Романовича - 6 осіб;
Богуна Андрія – 4 особи;
Божка Федота – 4 особи;
Трюхана Олексія – 4 особи;
Ведмідя Петра – 4 особи;
Баланчука Івана – 3 особи.
У Григорівці від голоду померло 8 осіб ;
у Вишнівці – 10 осіб.
Читець.
У той рік заніміли зозулі
У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кирзаки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік.
Без труни, загорнувши в ряднину...
А на ранок — помер чоловік.
І невтому, трудягу старого,
Без хреста повели у той бік...
І кістьми забіліли дороги
За сто земель сибірських, сто рік.
У той рік і гілля, і коріння —
Все трощив буревій навкруги...
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорбота німа край могил .
Д.Головко
5
4-й учень.
У колгоспі «Червона нива», головою якого був Рябошлик С.М., було
врятовано від страждань і голодної смерті всіх людей. Як свідчать очевидці,
людей
в колгоспі
намагалися щоденно годувати, підтримували дітей,
організували дитячі ясла. Так Григорівський колгосп вберіг від голодної смерті
жительку села Жицьку Антоніну Якимівну, яка вижила завдяки тому, що її батька
запросили працювати пасічником, і він з Великої Бурімки перевіз до Григорівки
сім’ю.
(Звучить ораторія Євгена Станюковича «Панахида за померлими з голоду».
Тема – 4.)
3-й учень.
Спогади
Жицької Антоніни Якимівни
1919 року народження.
Працювала вчителькою.
В 1932 році мої батьки Підгора Яків Микитович і
Марія Василівна жили в селі Велика Бурімка
Чорнобаївського району Полтавської області. Нас було 7
дітей. Старші брати і сестри служили в Червоній Армії і
вчилися . Ми з братом Іваном - найменші , я ходила в 5 клас,
а Іван навчався в педагогічному технікум в місті Ржищеві. Батько робив в
сільській раді секретарем . Йому було 55 років.
Все , що було у них до колективізації: землі 8 гектарів, молотарка, кузня,
сівалка, віялка, кінь , плуг, борони, віз, сани – віддав у колгосп «Боротьба», який
був організований в 1926 році . Мати хворіла, на роботу в колгосп ходила мало,
тому з колгоспу не одержувала нічого, жили з городу. Ні зерна, ні муки не було.
Купувати не було за що. Батько був хорошим майстром, трохи підробляв. Урожай
в той рік був непоганий, але все вивезли в державну заготівлю. Почали ходити по
дворах і забирати те, що люди берегли на посів. Довгими залізними шомполами
протикали землю, шукали сховане. Наїжджали комісії, організовували молодь і
посилали знов і знов відбирати продукти харчування. Навіть з горщиків висипали,
з глечиків. Шукали скрізь, по погребах, по горищах. Картоплі і овочів хватило
лише до грудня 1932 року . Двері не закривались , ходили голодні люди, просили
хоч що – небудь .
Мене забрав до себе брат Василь в село Піщане Золотоніського району, де
працював директором школи. Він одержував пайок, хоч і дуже малий, але
вижили, бо у брата була гвинтівка , він стріляв граків, ворон, горобців. По весні ,
як зійшов лід з річки Супій, ми ловили рибу вудками.
Часто бачила трупи чоловіків, це мене дуже лякало. Ледве діждалась, коли
закінчився навчальний рік. Батько прийшов пішки і приніс з собою їжу, щоб
показати, що вони їдять: оладки чорні – пречорні з товченої гречаної полови та
кукурудзяних качанів і з молодого листя акації. Він просив мене ще побути у
брата, але я дуже хотіла до матері. Додому добиралися пішки.
Дома побачила зовсім хвору матір. Через тиждень прийшов брат Іван із
Ржищева. Ноги у нього були пухлі, як валянки, на них шкіра лопалась, а з ран
текла сукровиця. Лежав, не міг ходити. А я кричала: «Не вмирай, я тебе буду
годувати». У бурімських болотах ріс рогіз, його корені і стебло, що в воді, ми їли.
6
Я не вміла плавати, бродила, рвала рогіз, в’язала у снопи і носила додому. Рвали
абрикоси, що тільки відцвілися, варили «косипаш» і збирали на полі минулорічну
картоплю. Було велике щастя знайти хоч кілька перемерзлих картоплин, що
розсипались, на оладки. Багато людей мерли, лежали на дорозі, під ворітьми.
Підбирали ті, що були міцніші, відвозили їх на кладовище , копали неглибокі рови
і скидали туди померлих. У 1933 році батька запросили в Григорівську комуну
пасічником. Він приносив нам у Бурімку шматочки хліба, якого не їв, а зберігав
для нас. А потім забрав у комуну і сім’ю. Так ми стали жити в келії монастиря, а
їли всі за одним столом. У 1934 році я закінчила 7 класів і потім навчалась в
Золотоніській педагогічній школі.
Вчитель. У 2010 році у всіх населених пунктах нашої територіальної громади
було встановлено пам’ятні хрести та пам’ятники.
( Учні розглядають слайди із зображенням пам’ятників та хрестів)
Вчитель . Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану. В
цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, говорячи словами
Олександра Міщенка: «Мертвим нікому довіритися, крім живих, — і нам треба
так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною
долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!»
Запалимо свічки і хвилиною мовчання вшануємо пам'ять жертв сталінського
голодомору. Хай для всіх людей доброї волі ця хвилина скорботи стане актом
поминання і перестороги. Хай подібне не повториться ніколи.
(Хвилина мовчання). Музична вставка .
Читець.
Не народу, Боже, в тім провина,
Що мерцям світила лиш зоря.
Не із воску, не із парафіну,
Із жалю лелечого горять
В Україні поминальні свічі.
Всі б знайти могили на землі.
Їй би хлібом дивувать одвічно...
Колосіться, грудочки малі.
Де упала кров голодоморів,
Не загорнуть пам'ять грабарі.
З блискавиці і тяжкого грому,
Свічі, для прийдешнього горіть.
Микола Палієнко
( Жалобою звучить пісня у виконанні Оксани Білозір. Свіча. В кінці години
спілкування відбувається покладання квітів до пам’ятника).
Література
1. Дивослово. Поезії Миколи Холодного, Миколи Палієнка.2010.-№ 10, с.47
2. Захаренко О.А. Слово до нащадків.- К.: СПД Богданова А.М.,2006.-216 с.
3. Філіп’єва В.І. Прости наc, пам’яте, прости. Позакласний час.2006.-№19-20,
с.9.
4. Матеріали шкільного музею.
7
8
Автор
natascha1962
Документ
Категория
Поэзия
Просмотров
298
Размер файла
770 Кб
Теги
згадаймо, жертва, голодомору
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа