close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Година спілкування

код для вставкиСкачать
Година спілкування
Т е м а : Роздуми про життя.
М е т а : ознайомити учнів з педагогічною спадщиною нашого видатного
земляка Олександра Антоновича з тим, щоб відкрити і знайти «рецепти життя»,
що допоможуть учням у прокладанні життєвої стежини; використовуючи
духовну спадщину Великого педагога, формувати в учнів взаємоповагу та
самоповагу, допомогти усвідомити глибоку повагу до загальнолюдських
цінностей; виховувати у дітей моральні благородства, любов до рідних,
емоційну чутливість, діяльнісну любов до природи, бажання допомогти людям,
готовність у будь-яку хвилину прийти на допомогу їм .
Ф о р м а п р о в е д е н н я : святкове засідання в « Світлиці української мови».
О б л а д н а н н я : виставка творів О.А.Захаренка, статті про нього, куточок
пам'яті педагога: стіл, портрет О.А.Захаренка, український рушник, поминальна
свічка, квіти.
Епіграф:
Вибір своєї дороги в житті справа важка, але не здійснивши його,
ризикуєш усе життя простояти на
роздоріжжі.
Л.В. Сохань
Вступне слово вчителя.
Дорогі мої одинадцятикласники!
Незабаром ви отримаєте атестати зрілості , і доля поведе вас своїми дорогами.
Хочеться , щоб попри всі негаразди у вашому серці завжди знаходилося місце
для любові до рідних людей, хороші згадки про школу, в якій розпочалася ваша
життєва стежина. У кожного з вас вона буде своя , неповторна, особиста , та, яку
ви оберете . Як засвідчує історія, в усі часи люди думали не лише про те, як
вижити, а й про те, для чого вони живуть. Ідучи особистою стежиною, ви
повинні самі розпорядитися своєю долею, не схибити.
У розумінні життєвої стежини і ставленні до життя існує чимало хибних
уявлень. Хтось вважає, що життя має бути суцільним святом, яке слід
заповнювати розкішшю, насолодами, що йому слід надати колориту красивої
романтичної казки, в якій немає і не повинно бути місця трагічним сюжетам,
стражданням. А комусь воно уявляється мукою, важким випробуванням. Анна
Сталь писала: «Життя часто здається чимось схожим на довготривалу корабельну
аварію, уламками якої - дружбою, славою, любов'ю - засіяно береги нашого
існування».
Життя - це серйозна справа, яку покладено на нас і яку потрібно завершити з
честю. Мені б хотілося, щоб кожен з вас зробив із маленької стежинки свій
великий життєвий шлях, сповнений щастя, радості, любові та надії, бо це головне.
Учень.
1
У драмі людській небагато дій:
Дитинство, юність, молодість і старість.
Роби, що хоч, ридай або радій Неси свій хрест. Все інше - позасталість.
Настане час, і піде все в архів,
Уламки долі винесе на сушу.
Життя - спокута не своїх гріхів,
Життя - це оббирання реп'яхів,
Що пазурами уп'ялися в душу.
Л.Костенко
Вчитель. XXI століття з усією разючою очевидністю виявило хитливість,
ламкість людського існування. А тому поняття «життя» посіло центральне місце
у всіх світоглядних міркуваннях і оцінках - філософських, психологічних,
моральних, художніх.
Вічні питання людини - де я, що я є, навіщо я - постали з новою силою.
Людському життю властива потреба в орієнтації в часі, так і людина свідомо чи
несвідомо спирається на певні орієнтири, реалізуючи властиву їй свободу вибору.
Як мореплавець не може орієнтуватися по зорях, які падають, так і людина не
може спиратися на певні орієнтири, якщо вони не мають відповідного підґрунтя,
що визначає межу дозволеного чи недозволеного, можливого чи неможливого,
бажаного чи небажаного.
То ж нехай розглянута сьогодні на годині спілкування педагогічна спадщина
Олександра Захаренка стане орієнтиром у виборі вашої життєвої стежини. Але
спочатку нашого діалогу скажемо декілька слів про Олександра Антоновича.
I учень.
Народився Олександр Антонович у лютому 1937-го в місті Кам'янка
Черкаської області в сім'ї вчителів. Дитинство його проходило на лоні красивої
природи в невеличкому містечку, що розкинулося на гранітних берегах річки
Тясмин. Батьківський заповіт: «Люби і знай свій рід і край» став кредом усього
життя Олександра Антоновича.
У Черкаський педагогічний інститут Олександр Захаренко вступив після
«краху» юнацької мрії стати льотчиком-винищувачем. Та пристрасть до неба,
літаків Олександр Антонович зберіг на все життя. І, мабуть, це захоплення
окрилювало всі його мрії і дії, думки і вчинки як під час навчання в педінституті,
так і в учительській педагогічній практиці.
II учень. Після закінчення вузу, у 1959 році, доля закинула Захаренка в Сахнівку, в
закамарки Корсунщини, де голос півня на три райони чути. Ось що пригадує
випускник Сахнівської середньої школи 1960 року кандидат історичних наук
Володимир Яковенко.
« Як сьогодні пам'ятаю той день 1 вересня 1959 року... На шкільній лінійці в
урочистих умовах директор школи Смоловий С.С. представив молодих учителів.
Перший урок - фізика. Ми з нетерпінням чекали нового вчителя. Першим у клас
увійшов наш класний керівник і представив:
- Знайомтесь, діти, - Олександр Антонович Захаренко. Він буде викладати у
нашому класі фізику і алгебру.
2
Олександр Антонович з приємною усмішкою на обличчі впевнено увійшов у
свою роль, незважаючи на молодість, адже він був лише на п'ять-шість років
старший за нас, Захаренко зразу ж оволодів нашою увагою. Спочатку він
розповів про себе.
Він зачарував нас любов'ю до своїх батьків і до рідного краю. І ми полюбили
його з першого погляду, першого слова».
III учень.
Безкорисливістю і правотою своєю
Дружний зумів згуртувать колектив,
І заохотити, і покарати,
Допомагати, розрадити вмів.
І танула крига у душах дитячих,
Любов 'ю до правди вона розцвіла.
Любов до Захаренка - щира, відверта,
У всіх вихованців довічно була.
Говорив він коротко і ясно. Голос його спокійний. Тембр приємний, лагідний.
Він не милувався й не пишався собою, а розмовляв з нами, як зі своїми друзями.
Він поєднав фізику й математику з небом, що й перетворило для учнів ці
предмети на найцікавіші уроки. Першою педагогічною розвагою молодого
вчителя був дельтаплан. Виготовив його за кресленнями й розрахунками
Олександра Захаренка з підручних матеріалів учитель фізкультури Яків
Олексійович Проходенко.
Перший політ був вдалим. Здійснив його сам Захаренко. З вершини гори він
полетів спочатку над виноградниками колгоспного саду, а потім над лукою і
приводнився на ставку. Другий політ був не таким вдалим. Але це не зупинило
юних мрійників.
У Сахнівці, віддаленій від райцентру 25-кілометровим бездоріжжям, в яку не
ходили автобуси, почали злітати зі шкільного «ракетодрому» справжні ракети.
Спочатку без пасажирів, а потім з «пасажирами» - мишами, морськими
свинками. Ракети були різних типів і різної величини. У школі відбувалися
справжні змагання на кращу ракету, дальність і висоту польоту.
І як було боляче учням сахнівської школи, коли вся ця захоплююча робота,
творчість і практичні польоти почали затухати і майже припинилися. Вчителя
О.А Захаренка, головного організатора і конструктора літальних апаратів,
призвали в армію.
ІV учень.
У 1964 році Олександр Антонович повернувся зі служби в Сахнівку. Школа
зустріла його як рідного сина. Навіть мешканці села раділи за своїх дітей. Вони
вірили, що справи не тільки в школі, а й у колгоспній бригаді села підуть на
краще.
Розпочав свою роботу з дітьми Олександр Антонович з перебудови:
повітроплавання перевів у нове русло - ракетобудування, а польоти ракет
замінив на авіамоделювання.
У грудні 1966 року Олександра Антоновича Захаренка було призначено
директором Сахнівської середньої школи.
3
V учень.
« Отака першооснова. Звідси воно закрутилося і почало вгору рости. Сильно
погналося вгору! Дерево, що зросло у Сахнівці, ой як далеко видно.
Поважні, авторитетні люди, які добре знають Захаренка, твердять, що в
ньому «пропав» учений з іменем. Не взагалі учений, а організатор науки. Дуже
може буть! Зате в особі Захаренка - на широкодольній ниві народної освіти з'явився педагог з іменем. Талант, самородок, учитель, яких не так уже й густо.
Ніхто не знає свого талану. Нікому не вгадати доріг, що їх стелить доля.
Дороги ті самому треба пройти» -, пише Колесник С. у статті «Школа над
Россю».
Вчитель. Останні роки свого життя Олександр Антонович часто хворів, але
боровся, працював з останніх сил - робота залишалася для нього найкращими
ліками.
Крім цього, хвороба начебто дала можливість, як колись Миколі
Островському, зайнятися літературною працею. Працював він одночасно над
трьома книгами: «Енциклопедія шкільного роду» в чотирьох томах (вийшла у
2001 році), «Поради колезі, народжені у школі над Россю» (2002 рік), «210
шкільних лінійок» (написана у співавторстві із сином Сергієм, вийшла відразу
після кончини О.А.Захаренка).
Стає очевидним: в останні передсмертні свої роки Олександр Антонович
Захаренко здійснив великий, неповторний подвиг - педагогічний, літературний,
громадянський, людський! Здійснив на благо своєї Вітчизни, для прикладу нам і
нашим нащадкам...
Захаренко був не тільки вчителем, директором школи від Бога, як кажуть.
Одночасно він був «директором села», як його часто називали. І це звання
найкращим чином відображає сутність його людської, педагогічної натури, всієї
діяльності.
Він зумів реалізувати свої задуми і десятки років демонстрував їх результати
відвідувачам зі всього світу. Сила духовно-інтелектуального впливу його школи,
системи виховання дітей і дорослих була надзвичайно результативною. Не
маючи якоїсь адміністративної влади чи капіталу, він мав безумовну духовну
владу над душами, свідомістю своїх односельчан. У своєму селі він був воістину
пророком Ісуса Христа! І не тільки у своєму селі, але й далеко за його межами.
Але смерть невблаганна. 30 квітня цього року виповниться 10 років, як немає з
нами Олександра Антоновича. Однак важливим був уже сам факт його
присутності у цьому світі.
Крім усіх перелічених вище заслуг Олександр Антонович був ще й хорошим
мудрим батьком. Вони разом з дружиною Вірою Петрівною, з якою одружилися
ще в студентські роки, виховали, таких же як і самі батьки, хороших синів.
Дороговказом синам є десять заповідей, залишені батьком. Я б дуже хотіла,
щоб кожен з вас прожив життя, дотримуючись цих мудрих порад досвідченого
педагога, тоді б я була спокійною за вас, була б переконаною, що ви не схибите
на своїй життєвій стежині.
4
(Далі учитель з учнями у формі діалогу веде мову про кожну із заповідей. У
кожного на парті - листочки із заповідями. У кінці години спілкування кожен
учень залишає їх у себе).
Сини мої!
1 заповідь.
Любіть Україну - вашу власну державу. Не на словах, а на ділі, роблячи все,
аби вона була процвітаючою, міцною, багатою, незалежною, розумною і щасли вою.
Вчитель.
- До чого закликає Олександр Антонович у цій заповіді?
- Як ви вважаєте, чому саме цю заповідь він ставить першою?
(Звучить уривок пісні « Україно моя» - сл. і муз. О.Бердика).
Учень. Вдумуючись в слова першої заповіді, хочеться звернутись до всіх
однокласників поетичними рядками :
Пам 'ятаймо, чиї ми сини,
Коли будні на серці чи свято.
Знову бачиться з давнини
Україна, зажурена мати.
І зруйнована бачиться Січ,
Де мій пращур лежить серед поля,
А йому нахилилась до віч
Україна, немов тополя.
Україна - це багатостраждальна земля, опалена пожежами війн
середньовіччя, жахливими пожарищами Другої світової війни, пекельним
полум'ям Чорнобиля. Чи не тому вона нам така рідна, дорога?
Рідну, добру, у крові умиту
Я тебе нікому не віддам.
Ці поетові рядки звучать в унісон із моїми думками. Задумуюсь над долею
України , сягаю думкою у глибину віків і щиро співчуваю їй. Наділена багатою
землею, прекрасним народом, омита живлющими водами могутнього Дніпра,
вона так багато бачила лиха.
Нашу рідну землю, що здобула нарешті свою незалежність і будує державу,
ми - молоде покоління - маємо берегти й любити, як писав В. Сосюра:
Любіть Україну усні й наяву,
Вишневу свою Україну,
5
Красу її вічно живу і нову
І мову її солов'їну.
Ця любов не повинна бути бездіяльною. Слід зробити все, щоб
примножувати багатство й красу рідної землі, трудитися для зростання
добробуту своєї Вітчизни.
За рідну Україну завжди вболівали її справжні патріоти. Прикладом такого
патріотизму для мене є Т.Г.Шевченко, який для визволення України зробив
«більше, ніж десять переможник армій». А як пристрасно він молився за неї:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу...
Ті, хто хоч раз бачив нашу країну, кажуть, що хотіли б жити й померти на
її чудових полях. Що ж казати нам, її дітям, - нам потрібно любити її й
гордитися своєю найпрекраснішою матір'ю.
2 заповідь.
Україна має залишитись нащадкам такою ж прекрасною, якою вона є зараз.
Намагайтеся кожне узлісся, кожне водоймище, луки чи поле зробити красивими.
Не допускайте до влади невігласів, яким байдуже, що буде після них.
Допоможіть суспільству зберегти генофонд нації. Не розтринькайте його по
світу, не загубіть у пустелях Оману, Саудівської Аравії, Африки, Америки чи в
Еміратах.
Вчитель.
- До чого закликає мудрий батько своїх синів у другій заповіді?
(Відповіді учнів). (Пропоную варіанти відповідей).
І учень.
Як і кожного батька, Олександра Антоновича хвилювало майбутнє своїх
дітей, а також його вихованців і всіх людей , що його оточували , та й майбутніх
поколінь, тому він застерігає від екологічної катастрофи, уникнути якої можна,
дотримуючись цієї заповіді.
Людина - це частина природи. І саме природі ми зобов'язані своїм
існуванням, своєю досконалістю, могутністю.
Хоч скільки б ти не жив на світі літ,
Та завжди викликає хвилювання
Оцей вишневий буйнопінний цвіт,
Рожеве яблуневе квітування.
Рясним дощем злітають пелюстки
І падають на трави гостролист.
Біля дороги гілку нахилю,
Пахучу гілку вишні, ще з росою...
Он клен схиляє голову свою
Перед її чарівною красою.
Стоять сади в вінчальному вбранні,
І соловей весільну їм співає,
На росяних стежках веселка грає, Серця радіють сонцю і весні.
Напевно, ми всі любимо природу, милуємось її чарівною красою. Але,
6
мабуть, не всі задумуємося над тим, що природа - це наша домівка. І не все в ній
гаразд.
3 1992 року територія України оголошена зоною екологічної кризи. Повітря
забруднене.
Щодня люди дихають смогом, двоокисом сірки, випарами кислотних дощів
та іншими токсичними газами. В Україні великий рівень забруднення повітря.
Особливо це спостерігається в містах.
Вдумаймось в ці факти: кожна десята річка світу - забруднена, а в океанах
збирається щорічно близько 6,5 млн. тон сміття.
Ми втрачаємо дерева.
Винищення лісів спричиняє ерозію ґрунту, утворення пустель і глобальне
потепління.
Внаслідок аварії на ЧАЕС в Україні забруднено 4 млн. га лісів, в тому числі
157 тис. га виведено із господарського обігу.
Викидається багато відходів.
По викидах свинцю перше місце займає Київ - 4,6 гранично допустимих
концентрацій.
Спалахнула зірка Полин... Ті, кого 26 квітня 1986 року не розбудили вночі
неусвідомлена тривога і душевний біль, вранці прокинулись в новій епосі післямирноатомній.
Альтернативи немає: ми мусимо подолати екологічну кризу, інакше буде
повна і остання катастрофа.
2 учень. Двадцяте століття людина «відзначила» створенням атомних
електростанцій. «Захворіла» наша планета, бо людина оголосила себе «царем»,
як відзначив І.Драч, вилучила з серця духовність. «Захворіла» через
недалекоглядність і безвідповідальність. Створені людиною загрозливі явища
обертаються бідою для неї самої. Задихаємося від нестачі повітря та води, від
нестачі краси, людяності, гинемо від зарозумілості. Вона, природа, стала перед
людиною на коліна і благає струмком, озерцем, річками, полями, лісами
щоденної уваги, добра, любові, невтомної праці та душевних сил.
Тож повернімося обличчям до краси, згадаймо поради наших предків, учених
нашого часу: «Природа творила людину мільйони років. Давайте ж поважати цю
роботу. Проживемо життя достойно, підтримуючи все створене і протистоячи
всьому руйнівному в житті».
(Коментування розповідей з книги О.А.Захаренка «Слово до нащадків». Далі
посилання на це ж видання).
3 заповідь.
Менталітет - слово, яке міцно ввійшло в українську мову. Це щось схоже на
характер і темперамент нації. Своє життя я присвятив удосконаленню цього
менталітету. Якщо продовжите це й ви, то буду дуже радий.
Вчитель.
- Що таке менталітет? Розкрийте його суть.
( При необхідності раджу скористатися тлумачним словником).
- Як ви гадаєте, які риси свого характеру мав на увазі батько, прохаючи синів
7
продовжити їх в своєму житті ?
4 заповідь .
Любіть своїх дітей. Зробіть так, аби вони почувалися людьми. Хай завжди
буде в них достаток, радість і щастя. Любіть своїх дружин, яких ви вибрали на
все життя, не ображайте їх, не принижуйте, не зраджуйте, бо вони
виконували і виконують головний обов'язок матері - народити і виховати дитину.
У сім'ї ви маєте бути старшими, розсудливішими, спокійнішими,
передбачливішими, справжніми помічниками. Дружина завжди прикрасить вас
в оточенні людей, з якими ви спілкуєтесь. Хай не змінюють її роки і життєві
негаразди.
Вчитель.
- Як ви розумієте зміст цієї заповіді?
(Пропоную прочитати і обговорити розповідь «А що скажуть родичі? » с. 195 - наслідки зради).
- Звучать слова відомої пісні, яку виконувала Р.Кириченко «Мамо, тобі
низесенько вклонюсь...».
(На фоні цієї пісні триває діалог - сповідь перед матір'ю).
- Які б слова ви сказали матусі в знак вдячності за турботи про вас?
Можливі відповіді. Гра «Мікрофон».
Для матері ми - її діти - найкращі у світі, бо ми - її і часточка, її майбутнє, її
безсмертя. Тому кожна мати сподівається від своїх дітей найвищих духовних
злетів, проявів людяності й чесності. Мати хоче, щоб її діти гідно жили серед
людей і творили добро на цій землі.
- Матінко моя, я щиро вдячна тобі за те, що ти навчила мене любити людей,
розуміти їх болі, тривоги, турбуватися про людину, намагатися допомогти їй.
Саме ти своїм прикладом довела мені необхідність ставити іноді інтереси
інших людей вище за свої власні. Переконавшись у тому, що я твою науку
збагнула, ти можеш бути спокійною за мене.
- Любов матері всеохоплююча, безкорислива, вона любить усім серцем, усім
своїм єством, не задумуючись над тим, як ми за це віддячимо їй. Але про матір
ніколи не забувають добрі, чуйні діти.
- Образ матері живе у серці кожної порядної людини, бо цей образ - один з
найсвятіших.
- Я хочу звернутися до всіх учасників круглого столу такими поетичними
рядками:
Пам 'ятай ночами, як ти був маленький,
Мати називала сином дорогеньким.
Підростеш ти, сину, вивчиш рідну мову,
Не забудь, дитино, пісню колискову.
Підростеш, як колос, підеш поміж люди, Мамин рідний голос все з тобою буде.
Батьківські турботи... Сад, і ліс, і поле
Не цурайсь роботи у житті ніколи.
Не забудь стежинку, в рідний край, до хати,
В будь-яку годину мама буде ждати.
8
Можна у світі чимало зробити:
Перетворити зиму на літо,
Можна моря й океани здолати,
Гору найвищу штурмом узяти,
Можна пройти крізь пустелі і хащі,
Тільки без мами не можна нізащо,
Бо найдорожче стоїть за словами:
«В світі усе починається з мами!»
5 заповідь .
Поважайте батьків. Вони для вас мають бути еталоном життя. Живіть за
принципом ластівочки: вона сама не поїсть, а дітям принесе. У неї немає
любимчиків, всі діти-ластовенята, всіх обігріває. А розлетяться пташенята гадки не матимуть, що колись були в них мама, тато. І так буде вічно в
пташиному світі. У людей трохи інакше: у нас є розум, свідомість, а не просто
інстинкт.
(Учні висловлюють думки з приводу цієї заповіді. Один з учнів читає вірш.)
Крізь дощі, крізь сніги і тумани
Чи дороги туман обснує.
Приїжджайте частіше до мами,
Повертайте в дитинство своє,
Забувайте обов 'язок, втому,
Не марнуйте дрібницями дні.
Приїжджайте до рідного дому,
Розвесняйте в нім душі свої..
Там ростуть чорнобривці та м 'ята,
Де пройшли ваші дні золоті.
Лиш не можуть вам вічними стати
Руки матері - крила святі.
Щоб не мучила совість потому,
Не приносьте батькам все печаль,
Бо для них ви, мов сонечка промінь.
То ж не гасніть у рідних очах.
Вчитель.
Пам'ять родоводу, пам'ять роду тісно пов'язані між собою. Адже від
шанування батьків йде шанування рідної землі - Батьківщини. Шанування
батьків - один з найсвятіших обов'язків людини, а також її неоплатний борг.
Батьки нас зростили, виховали, навчили добра. І як же не відплатити їм
пошаною, любов'ю, ласкою. А власне, вони тільки цього на схилі літ і хочуть від
нас. Скупимося ми на ласкаві слова для своїх рідних і тільки тоді, як їх
втрачаємо, відчуваємо свою провину. Тож дорожіть, діти, кожним днем,
прожитим разом із батьками, допомагайте їм у всьому. Заповідь Божа говорить:
«Шануй, сину, батька і матір твою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь
Бог дає тобі».
(Лине пісня «Батько і мати» О.Злотника).
6 заповідь.
9
Не забувайте, що треба допомогти вашим стареньким батькові й матері,
Вони вам будуть безмежно вдячні. Не вважайте себе надлюдиною, яка все
може, все їй під силу, все знає. Вони прохають дуже рідко, скромність заважає.
Будьте й ви природно скромними. Пам'ятайте, що і 1000 років тому, і 100 років
тому були обдаровані люди. Можливо, ви й знаєте більше, але духовності не
вистачає. Ваші старенькі батьки немічні й хворі люди. Продовжіть їх свідоме
життя хоч на хвилинку. Немає таких, хто б не радий був цьому світу.
Пам'ятайте, що ви теж батьки, що діти переносять у своє життя сумнівні
стосунки зі старшими поколіннями. Батько й мати залишаються для вас
святими на все життя.
(Учні висловлюють думки з приводу цієї заповіді. Один з учнів читає
вірш.)
Допоки нас чекають наші мами
І доки виглядають нас батьки Провідуймо, та не лише метали,
Хоч дорогі їм і скупі рядки.
Коли нежданно вдарять в дзвони далі,
Тоді на все, на все знайдеться час,
Але ні сльози, ні вінок печалі Уже ніщо не виправдає нас.
Заниє жаль у щедрім слові- вись.
Провідуймо і завжди пам 'ятаймо,
Що можем запізнитися колись.
7 заповідь .
Родинне виховання - це не мода, це нова педагогічна технологія, яка в
майбутньому висвітлюватиметься у підручниках шкіл і вузів. Ми розпочали цю
справу, випустивши недосконалу «Енциклопедію шкільного роду»
чотиритомник, зміст якого мав викликати патріотичні почуття. Для нас це, в
першу чергу, любов до країни, її народу, гордість за наші досягнення в науці,
спорті, медицині і т.д.
Для нас важливий дієвий патріотизм. Він розпочинається від батьківської
садиби, хати, села, міста, України. Сини мої, знайте своїх близьких і далеких
родичів, спілкуйтесь з ними, а якщо в когось горе - допоможіть. Можливо, доля
вас розкидає далеко один від одного. Летіть на крилах до того, хто потребує
підтримки. Ваша родина велика, її не треба забувати, не можна цуратись,
сваритись. Пам'ятайте, що то рідна кров, що то вінок, сплетений з лаврових
гілочок найстаршим поколінням.
Вчитель.
- Як ви розумієте слова цієї заповіді?
Учень.
Річка вимирає без джерел,
Джерела сохнуть без коріння,
У ріднім краї ти - орел,
Твій родовід тут – покоління.
10
8 заповідь.
Здоровий спосіб життя - це панацея від усіх бід. Нехай не від усіх, але від
більшості. Я не вірю, що п'янство загрожуватиме вам, але з чим чорт не
жартує. Людська доля може так постраждати, так перекрутитися, що і не
пізнаєш. Стримує людину від алкоголізму або наркотиків становище у
суспільстві, професія, а також автомашина, яка виключає питання
зловживань. Як правило, серед високоосвічених людей майже не буває
алкоголіків, бо вони завжди можуть контролювати себе і свої дії, мають розум,
можуть проаналізувати все, що відбувається.
(Коментоване читання «Листа», вміщеного на с.181, з подальшим
обговоренням).
9 заповідь .
Не гудь своєї роботи або професії, бо це передається дітям, знайди у своїй
праці хоч якісь переваги, змовчи про недоліки і правдиво розкажи про неї дітям.
Твоя праця має гідно оцінюватися, і ти сам маєш знати собі ціну. Часто наші
земляки їдуть за кордон, щоб заробити якусь копійку, долар, їх можна зрозуміти,
але ніколи не втрачайте гордості, не перетворюйтеся на людей другого сорту,
не будьте рабами ваших вельмож. Працюйте не на якусь Португалію, а на
Україну, її процвітання, добробут і щастя. Непоодинокі випадки, коли жінки за
кордоном попадають у сексуальне рабство. Наче й пильнує дії сучасних
роботодавців закон, але він лише надрукований на папері, а на ділі - суть інша.
Розповіді сексуальних в'язнів вражаючі. Вони вже прозвучали в пресі, по радіо і
телебаченню, але ніщо не змінилося. Страшна недуга СНІД, поки що
невиліковна, розповзлася по світу, заповнила й Україну, в якій лідером по СНІДу
вважається, за оцінкою ЗМІ, Черкащина.
Вчитель.
- Чи є актуальними проблеми , підняті в цих рядках, на сьогодні?
-Який висновок ви зробили для себе , прочитавши ці рядки?
10 заповідь.
Моє ставлення до французької приказки «Лучше полезная ложь, чем
бесполезная правда» неоднозначне. Можливо, з цим погодяться лікарі, їхні
слова, як наркотики, можуть заспокоїти безнадійно хвору людину. Вона легше
переходить у небуття, легко помирає. А якщо говорити про наше життя, то
воно так обплутане брехнею, що вийти людині з цього просто неможливо.
Сини мої, соколи мої! Не будьте брехунами в сім'ї, на роботі. Честь слова
вище за все. Сказав - зробив, а інакше жити складно, якщо довкола неправда і
безпросвітний морок. Життя має бути яскравим, правдивим, щоб кожна
людина завжди бачила отвір у тунелі, через який треба пройти впродовж
відведених природою років.
Вчитель.
- Чого навчає кожного з нас ця заповідь?
(Висловлювання учнів)
Вчитель. Далі педагог додає, що «З цими заповідями погоджується й мама, бо в
неї шлях був не з квіточок і лаврових листочків, а колючий, мов терен, їй
довелось багато чого перетерпіти і пережити в дитинстві, юності і зрілому віці.
11
Доземний уклін рідній неньці!
Вона мама і дружина. Про неї не можна говорити у минулому часі. Ви завжди
пам'ятатимете її лагідні руки, спокійний голос, добру посмішку.
Любіть життя, бо воно єдине і ніколи не повториться, навіть на тому світі.
Насолоджуйтесь життям, живіть так, щоб ніхто вам не дорікнув, що ви просто
животіли, залиште після себе добрий слід. А ще прошу вас, діти мої, ніколи
нікому не кланяйтесь, не ставайте на коліна перед ворогом і начальством.
Запам'ятайте, сини мої! Людство впродовж багатьох років виробило єдині для
всіх права. Права - це критерії на визначення зрілості особистості. Не порушуйте
їх ніколи! Ніколи!
Хай доля посміхається вам і вашим сім'ям весняним сонечком завжди і
всюди!»
«Мікрофон-2».
- Які я зробив висновки, познайомившись із заповідями Захаренка?
Вчитель підбиває підсумки уроку.
Швидко пролетять останні миті шкільних років, ви вирушите в незвідані
простори життя і одного разу подивитеся на дорогу, що пролягла коло вашого
двору, неначе іншими очима. І вона звична, посмугована вологими тінями від
дерев, сіра сільська дорога, здається вам гарною і рідною. І саме у цей ранок, у
цій світанковій тиші народиться у вас святе почуття до рідного краю.
Живучи у глибині ваших сердець, воно керуватиме вашими вчинками,
відвертатиме від негараздів, спрямовуватиме ваше життя на гідний шлях.
Бути світлим променем для інших, самому випромінювати світло - ось
найвище щастя для людини. Тож гідно несіть високе звання громадянина
незалежної України.
Література
1. Богословець Г.І. Педагогічний спадок О.А.Захаренка – невичерпний скарб
для нащадків. Педагогічний вісник. 2004.- №2.
2. Захаренко О.А. Слово до нащадків.- К.: СПД Богданова А.М.,2006.-216 с.
Година
12
спілкування
Т е м а . Не помилися у виборі стежини життя. (Моральний вибір).
М е т а: формувати усвідомлене розуміння поняття «життя», його унікальності ,
цінності, значущості для кожної особистості; спонукати учнів до роздумів над
важливими життєвими проблемами; розвивати усне мовлення школярів,
пізнавальний інтерес, творчу уяву, комунікативну активність; удосконалювати
вміння висловлювати свої думки, ставлення до власного життя та життя інших
людей, як до найвищої цінності; прищеплювати високі моральні цінності;
спонукати замислитися над сенсом життя і відповідальності людини за свої
вчинки.
Ф о р м а п р о в е д е н н я : круглий стіл.
О б л а д н а н н я : парти розставлені літерою «П», в центрі – стіл, все накрите
білими скатертинами ( білий колір – емблема щастя), клас заставлений квітами,
на столі - свіча, снопик пшеничних колосків; портрет О.А.Захаренка,
мультимедійний проектор, слайди , вислови про життя.
Епіграфи:
Любіть життя, бо воно єдине і ніколи не
повториться, навіть на тому світі. Насолоджуйтесь
життям, живіть так, щоб ніхто вам не дорікнув, що
ви просто животіли, залиште після себе добрий слід.
Олександр Захаренко
Можна жить, а можна існувати,
Можна думать – можна повторяти,
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!
Василь Симоненко
Життя є дар, великий дар,
І той, хто його не цінує,
Цього дарунка не заслуговує.
Леонардо да Вінчі
Вчитель. Дорогі мої одинадцятикласники !
Сьогодні ми продовжимо розпочату на попередній годині спілкування розмову
про вибір стежини життя. Ось - ось пролунає останній дзвінок в стінах рідної
школи, і кожен із вас вирушить своєю життєвою стежиною.
Життєва стежина…
У кожного вона своя, різна: добра чи зла, милосердна чи жорстока. В одних
вона - звивиста і вузька, в інших – довга і широка . Йдучи цією стежиною, ви
постійно, кожної хвилини , будете зустрічатися з людьми: добрими і злими,
чемними і лагідними, ледарями і працьовитими. Але головне те, що потрібно на
своїй стежині бути добрим прикладом для інших, щоб, пройшовши певну
відстань і озирнувшись, не було соромно за прожитий час… Адже життя звіряє за
своїми особливими законами кожен наш крок. Як важливо не помилитися у
виборі життєвого шляху, найбільше принагідного саме для себе, а не для когось
іншого.
13
Вдумаймося у слова славетного Леонардо да Вінчі, який повчав, що життя є
великий дар, і хто його не цінує, цього дарунка не заслуговує. А щоб цінувати
життя, треба знати і розуміти своє місце в ньому. Звичайно, нікому не дано з
цілковитою точністю визначити своє майбутнє, та кожен із нас рано чи пізно
запитає себе: « В чому сенс мого життя? Як маю його прожити? Навіщо я живу
на світі? Яке моє призначення? Яка я людина – добра чи зла? Перед ким
відповідатиму за свої вчинки ?»
Запитання нелегкі. І не кожна людина знаходить на них відповіді.
Оточуючі ж оцінюють її за вчинками: це - добродій, а це - нікчема чи
злочинець…
« Незакінчене речення ». « Життя – це…».
Вчитель. Я повністю погоджуюся з вашими думками про те, що найцінніше у
людини – це її життя. Воно дається їй тільки раз і кожній своє. Довге чи коротке,
неповторне і звичайне, радісне і сумне, солодке, як мед, і гірке, як полин, воно
триває лише від народження до смерті, і його не можна прожити двічі.
Життя, як мить, єдина мить,
Махне крилом – і пролетить…
Таємниця життя… Вона хвилювала людей завжди з того часу , як вони
усвідомили себе живими істотами. Для чого людина приходить у цей світ? Щоб
помучитись, постраждати і безслідно піти у забуття ? Чи має життя якусь мету і
сенс, і в чому вони ? Хто керує людським життям ? Чи можна зробити його
кращим і щасливішим ? Чи має людина право піти з життя або позбавити його
іншу людину?
Бесіда:
- Можливо, ще рано нам задумуватися над цими запитаннями?
( Замислитися про цінність життя, коли воно майже все попереду, все – таки
треба , щоб оцінити по-справжньому те, що ми маємо, й більш дбайливо
ставитися до цього безцінного скарбу).
Учень. ( Читає напам’ять вірш «А що життя?» — І. Багрійчук).
А що життя? Поволі зупиняюсь,
Дивлюсь на неба зоряні мости
І без надії вкотре сподіваюсь
Сама собі на це відповісти,
А що ж життя — дарунок загадковий
Від забуття закоханих сердець
Чи просто так, малюнок випадковий,
Що залишив сполоханий митець?
То що життя — листочок поміж вітру,
То десь впаде, то лине в небеса,
Чи тільки тон великої палітри,
Що помирає й знову воскреса?
...І ось тепер народжений світанок
Мені шепнув: «Бувай, моє дитя!»
І залишив на гіллі наостанок
Одне питання: «Що воно, життя?»
14
- Чому так важливо знайти відповідь на запитання « В чому сенс життя?»
( Тому, що кожному під силу намітити власний шлях самотворення, кожному
слід знати, що він спроможний підсилити в собі, а що відкинути, чи хоча б,
пом'якшити).
Учень.
Так! Треба жити кожним днем,
Не відкладаючи на потім…
Що має буть — не обминем
В своїх стараннях і турботі.
Нам треба жити кожним днем,
Не ждать омріяної дати.
Горіть сьогоднішнім вогнем,
Бо «потім» може й не настати...
В. Крищенко
Вчитель. Час рікою спливає, а наше життя, приносячи нам радощі перемог та
успіхів, ставить перед нами нові проблеми. Все рухається, змінюється,
удосконалюється. Так є і так буде завжди. От тільки яку роль зіграє кожен із нас
у тому русі, має турбувати людину. Про це завжди думав Олександр Антонович.
Тож знову звернімося до невичерпної спадщини великого Вчителя і мудрого
Наставника, справжнього Творця, Скульптора дитячих душ Олександра
Антоновича Захаренко.
Чиста криниця спадщини великого педагога – гуманіста невичерпна
багатством і глибиною досвіду, тому що О.А.Захаренко не міг горіти наполовину,
він віддавав освіті всього себе, розуміючи, що ніколи не загниває вода в
колодязях, звідки її черпають; чим більше із серця виймеш, чим більше віддаси
іншому, тим більше в ньому залишається…». Тож давайте зачерпнемо для себе
чистої водиці, святості почуттів , благородство душі, чистоту думок із
Захаренкової криниці, щоб живила наші душі загальнолюдськими цінностями.
Загальнолюдські цінності облагороджують наші душі, а облагороджені ду ші – це пробудження совісті. У кожної людини є совість, барометр, який підказує
добро вона робить чи зло.
Духовні закони, як і фізичні, поширюються на всіх людей, незалежно від
того, знають вони їх чи ні.
Навіть не знаючи фізичних законів, людина все одно їм підкоряється. Так і
в духовному житті: порушуючи духовні закони, людина мучиться, в ній говорить
голос совісті, який неодмінно є у всіх.
Потрібно старатись так жити, щоб совість нас менше турбувала. Добре
жити – це жити в ладу із своєю совістю. Це найважливіше за все, тому що дає
мир і спокій душі, з’являється радість і гармонія, установлюється внутрішня
цілісність.
І, навпаки, якщо людині вдається зібрати всі скарби землі, а совість при
цьому буде мучити, чи можеш ти сказати, що живеш добре?
« Все своє життя, - говорив О.А.Захаренко,- людина стоїть перед моральним
вибором. І від того, чим він диктується — особистою вигодою чи прагненням
стверджувати добре, світле, справедливе, залежить моральне значення кожного
людського вчинку».
15
Маля ще тільки починає тупцяти ніжками, а світ уже ставить перед ним
вибір: дружити з тим, хто може захистити тебе, чи з тим, хто потребує твого
захисту. Пристати до гурту, який знущається над беззахисною тваринкою, чи
виступити проти цього гурту. Сказати, хто «автор» того негарного вчинку і, ніби
стати зрадником, чи змовчати, і в своїх же очах стати боягузом, який побоявся
сказати правду... Підглянути в «шпаргалку» і скласти відмінно екзамен чи
одержати чесно трійку і залишитися без стипендії... Взяти на себе додаткову ношу в
роботі й не мати вільної години для себе особисто чи знехтувати інтересами
колективу, справою, якій міг би прислужитися, зате жити спокійно...
Ні, не завжди проблеми морального вибору в людини такі прості, як на
перший погляд може здатися. І не завжди, коли потрібно прийняти рішення, у
людини є час для роздумів чи можливість порадитися зі старшими, з людьми,
думці яких повністю довіряєш. Та й не у кожного з нас такі люди є поруч...
А життя вперто, щодня, щогодини ставить перед нами проблеми вибору, і
вирішувати, відповідати, розплачуватись за вчинене доводиться кожному за себе
особисто. І часом досить гірко...
Перш , ніж зробити вибір, людина повинна запитати у своєї совісті: що вона їй
підкаже?
Одне безперечно: рішення залежить від сформованості життєвої позиції
людини, розуміння нею свого обов'язку перед людьми, сім'єю, сповідування
моральних і політичних ідеалів, світогляду, загартованості в боротьбі з нерідко
прихованими формами аморальності: душевною черствістю, безцеремонністю,
споживацькою психологією, безвідповідальністю, цинізмом. Залежить від уміння
відстоювати свої переконання.
Правильність вибору виховується у сім'ї. Всім її укладом, позицією старших,
що визначається не тільки вчинками, які на видноті, а й безліччю, здається,
дрібних буденних справ і турбот. Точніше, ставленням до них дорослих.
Захворіла старенька мати, і її, ще недавно таку потрібну в сім'ї, невтомну
господиню і люблячу бабусю, відвозять у будинок престарілих, всіляко прагнуть
«збути» до інших родичів, безсоромно торгуються між собою, хто зобов'язаний
доглядати безпомічних матір чи батька. Які душевні якості може виховати у дітях
така корисливість і черствість дорослих? Коли настане час постаріти самим
батькам, який вибір зроблять вони, їх вихованці? Дико? Але такі факти все ж
трапляються.
Моральний вибір... Кожним днем, годиною і хвилиною власного життя,
кожним своїм вчинком ми робимо його. І як було б добре, коли б усі про це
пам'ятали. Кожного дня, кожної години і хвилини. Бо часом і хвилина вирішує
назавжди: бути особистості — чи не бути.
Ось як про це написав лауреат Міжнародної премії імені Г. Сковороди
Григорій Білоус:
Життя — не часом стиснута пружина,
а розвитку одвічного спіраль.
Знай: жити — се не грати пастораль,
не гратися у боротьбу, а жити.
(Поема «Вогонь у камені » , монолог Сковороди)
16
Бесіда :
Кожен із вас отримав випереджаюче завдання : прочитати творчий доробок
народного вчителя «Слово до нащадків» і відшукати роздуми Олександра
Антоновича про життя та мудрі поради директора Сахнівської школи щодо
вибору життєвої стежити. Тож надаю вам слово.
Учениця ( Ніколенко Альона). Знайомство із книгою О.А.Захаренка « Слово
до нащадків» - то велика знахідка і насолода для мене і , мабуть , не помилюсь ,
якщо скажу, для моїх однокласників. Важко сказати, який із нарисів найкращий,
бо всі вони повчальні, виховуючі , розвиваючі…Та найбільше мені запам’ятався
нарис «Жити за законами добра і краси». В ньому О.А. Захаренко закликає нас
подивитися, який красивий світ. Він вмів помічати красу природи навіть в
буденному , як просто і разом з тим поетично мудрий педагог говорить про це :
« Краса у водиці в озері , яка хвилями йде до берега. Краса в камінчиках, у
травинках, що перешіптуються про свої таємниці. Краса в усьому. Прислухайтеся
до лементу птаства, співу пташиного польоту».
А й дійсно, часто ми цього зовсім не помічаємо!
« Краса – це божественний розчерк,- говорить Олександр Антонович,- це
знак зверху. Вітай її в кожному прекрасному обличчі, прекрасному небі, кожній
прекрасній квітці і дякуй за неї Бога, як за чашу благословіння. Подивіться на
себе як на невід’ємну частину цієї чаші благословіння , і дозвольте любові
ввійти у ваше серце».
Очевидно, кожному із нас потрібно прислухатися до чистого голосу цієї
людини, бо, як говорить ця неординарна особистість, « …прощаючись із життям,
людина отямлюється і жалкує, що проходили роки, а вона не помічала
дивовижних змін у природі, її істинної краси, не зживалася з нею і не робила для
себе відкриття, не дивувалася всьому , що росте, цвіте, і помирає…»
« Краса творить радість, облагороджує людину. Краса душі дорожча за золото і
скарби », - говорив О.А.Захаренко.
« Життя за законами добра і краси – це і є щастя », - ці Захаренкові слова
стануть моїм дороговказом в житті.
Учениця. ( Доденко Вікторя). Я прочитала всі нариси Олександра Антоновича,
проте мою увагу привернули його « Роздуми про життя» , в яких мудрий
педагог О.А Захаренко говорить, що «…вічність жива, бо в ній час від часу
спалахує життя. Інколи напрочуд яскраве. А бува й сіре, буденне. Тільки завжди
надзвичайно коротке. Все не встигаєш до чогось дожити, щось зробити. Адже
Людина живе мить у часі, а тим більше у вічності».
До прочитання цього твору мені здавалось, що в мене велике , навіть
нескінченне життя, що все ще попереду, і я встигну зробити щось таке, що
залишить світлий слід на землі. Надіюсь, що так воно і буде! Але зараз я
задумалась над тим, що я вже прожила певний відрізок часу , і тому запитую в
себе: « Що я встигла зробити за цей час?»
Незабаром я вирушу у самостійне життя , тож напутніми словами для мене
стануть духовні « заповіти» Олександра Антоновича :
 « Залишайте після себе хороший слід, щоб пам’ятали вас і ваші добрі
справи хоч кілька поколінь. Не залишайте плутаний слід, бо по ньому не
17
пройдеш. Проклянуть нащадки: діти, внуки, правнуки забудуть, зітруть із
пам’яті».
 «Збережіть природну красу незайманого світу і непотолочені квіти.
Здається , вони хаотично розкидані по планеті, але то продумано
природою, все в злагоді і гармонії».
 « Люди інколи не розуміють, що природа відвела їм дуже малу кількість
років, які треба прожити достойно, радісно, а не стражданням…»
 « …жити потрібно так, щоб не попасти в жорна життя або не опинитись на
його узбіччі. Встигати треба за ним(життям), яке з шаленою швидкістю
пролітає повз нас».
Учень.(Глоба Юра) На жаль, в нашому житті
ще багато
соціальної
несправедливості, яка існує в усіх сферах життя: політиці, економіці, медицині,
освіті. Здається, що й саме життя знецінюється. Прочитавши «Слово до
нащадків», я зробив для себе висновок, що О.А.Захаренко вірив у краще
майбутнє: зміняться люди, житимуть по справедливості.
Він не впадав у відчай від тої невлаштованості, яка жила в оточуючому
його світі, він творив свій острівець гармонії і краси в бурхливому морі
соціальних негараздів – свою казку, свій храм знань.
А ще я зрозумів, що життя кожної людини – це божий дар, і які б життєві
проблеми не турбували людину, вона повинна вірити в краще майбутнє.
« Віра і тільки віра робить світлим наше життя і життя всіх в цьому світі» ,цьому вчить нас великий учитель Захаренко.- Віра – це упевненість в тому, що на
зміну темряві незабаром прийде світло. Якщо ви не готові в це повірити , то ніякі
зусилля не допоможуть вам розгледіти світло серед темряви.
Віра – це птах, який співає в передранковій темряві. Хай ця пісня
поселиться у ваших душах».
Я постараюся завжди жити не розчаровуючись в житті, жити з вірою в
краще майбутнє, і вона зробить моє життя світлим, бо , як говорив Флобер,
«…Розчарування – властивість слабких. Не вірте розчарованим – це майже
завжди базсилі » .
Учениця. ( Стеблівська Наташа) Нарис, який я прочитала ( «Заповіді діда і
баби»), мені дуже близький. Читаючи його , я пригадувала своїх дідуся і бабусю ,
вони теж, як і Олександр Антонович , ніколи не жалкують за часом , в якому
жили і продовжують жити, хоч він був нелегким. Та все , що вони робили, було в
ім’я того, щоб ми жили краще них.
Коли мій дідусь дивиться на те , як «неспіймані злодії» ламаюсь зупинку в
центрі села, б’ють вікна, крадуть батареї центрального отоплення з Будинку
культури, то теж звертається до хлопців, що часто сидять в парку, Захаренковими
словами : « не ламайте того, що побудувало для вас попереднє покоління».
Заповіді, складені мудрим наставником для своїх внучат – Саші і Оксани, я
сприймаю заповідями і для мене.
Учениця. ( Дембіцька Наташа ). Я теж прочитала, як і більшість моїх
однокласників, мудру книгу заслуженого вчителя України, колишнього
директора Сахнівської школи О.А.Захаренка «Слово до нащадків», і знайшла в
ній для себе розсипи дорогоцінних думок. В цій книзі я відшукала відповідь на
18
питання , яке мене давно вже цікавило – «Ти» чи «Ви» казати на батьків.
Виявляється, що воно спірне, одні думають так, інші – інакше. Я навіть
поцікавилася у своїх однокласників, як вони звертаються до своїх рідних.
Особисто я говорю до своїх батьків – «Ти», мабуть тому, що так моя мама
говорить на свою маму, мою бабусю Валю. А , можливо, ще й тому , що
дивлячись на свою бабусю (Гонтар Валентину Олексіївну) , я не відчуваю її віку ,
така вона завжди енергійна, вічно молода, перейнята сільськими турботами про
людей , з якими працює в ПСП « Нива». Ми часто з бабусею разом подорожуємо
по Україні і за кордоном . Під час таких мандрівок ми почуваємося близькими
подругами.
До прочитання цього нарису звертання на «Ти» я вважала нормою
людських стосунків. А зараз я теж засумнівалася в тому, чи правильно це, чи ні ,
тому вважаю, якби батьки змалечку мене привчили говорити на « Ви», то я б
привикла до цього.
Зараз це зробити якось нелегко, хоч розумію і погоджуюся з думкою
Олександра Антоновича, що « …дітей треба привчити говорити «Ви». У наш
бурхливий час необхідна особлива повага до людей похилого віку…
Слово «Ви» …- це складова частина нашого національного менталітету. В
Україні звичним було називати своїх рідних, батьків, бабусь, дідусів та прародичів
красивим словом «Ви», а не тикати, немовби однолітку - ти, ти, ти!
Звичайно, «Ви» - це не лише прояв уваги, турботи, любові до старших, до
своїх мами і тата, це — вимушена міра привчання дітей бути слухняними в сім'ї.
Слово «Ви» спонукає дитину подумати: « Хто я в цьому світі? Хто мої батьки? Чи
заслуговую я, щоб мене одягали, годували? Чи пробачать мені мої недоречності?»
Я , звичайно, врахую мудрі думки О.А.Захаренка і своїх дітей привчатиму
говорити на бабусю «Ви».
Учень. (Батир Віталій) Перечитуючи сторінки книги О.А.Захаренка «Слово до
нащадків», я звернув увагу на нарис «Педагогічні аксіоми», в якому Олександр
Антонович розповідає про вчительських дітей. Я теж відношуся до такої
категорії і погоджуюся з думкою Олександра Антоновича, що « діти вчителів
завжди на виду у всіх, особливо села, що в кожній сім’ї з насолодою « обсмоктують» їхні кісточки». Про це майже кожного дня нагадує моя мама –
вчителька. Тому я стараюся жити так, щоб їй не було соромно за мене, бо я не
такий , як інші, в класі. До того ж моя мама не просто вчителька , а ще й класний
керівник.
Також після прочитання книги я зробив для себе дуже важливі висновки , які
пригодяться мені в подальшому житті , а саме : « Жити багато - це зовсім не
означає купатись у золоті, та й золото, бува, брудне. Купіль нечиста. Слід
намагатись жити красиво. Але краса не буває без чистоти. Отже, чисто жити —
це наша ціль. Придивіться — і Ви пізнаєте своїх друзів, тих, хто чистить взуття
лише спереду — «для людей». Придивіться уважніше і побачите тих, для кого
чистота — це взірець, це символ. Такі прагнуть, аби ніхто не посмів порушити
внутрішню красу. Киньте погляд на стічні канави, лісосмуги, місточки — всюди
сліди недбайливих ледацюг, хто псує життя нам і нашим нащадкам, хто врешті-решт
нівечить нашу матінку-землю, яка годує нас, зігріває, дає притулок і життя».
19
Ці слова змусили перш за все мене самого придивитися до себе і запитати :
« Який я ? »
Вчитель. Дорогі діти! Зараз ви стоїте на порозі юності. Це пік вашого життя.
Зараз ви робите найвеличніше своє відкриття – відкриваєте самих себе. А
відкриття самих себе – найпрекрасніше , що може відчути людина. У цих
пошуках – глибокий зміст. Гадаю, мудрі думки і настанови О.А.Захаренка
допоможуть вам в цьому. А зараз давайте поговоримо про людські потреби в
житті.
Відомий психолог Маслоу розробив схему – піраміду людських потреб. На
найнижчому щаблі, тобто в її основі, стоять фізіологічні потреби: у їжі, теплі,
захищеності від небезпек, житлі тощо. Вище – соціальні потреби: у спілкуванні,
визнанні, піклуванні інших людей , освіті. І найвище – духовні потреби: віра,
творчість, мистецтво, високі звання…
Вибудуйте піраміду ваших потреб.
Духовні потреби
Соціальні
потреби
Фізіологічні потреби
Окремо складіть піраміду ваших духовних потреб , використавши перелік
запропонованих вам моральних цінностей.
Духовна сила,
наполегливість, доброта, відповідальність,
чесність, сила, щирість, внутрішня краса,
побожність, чуйність, витривалість,
сила волі, співчутливість,працьовитість,
життєрадісність,старанність, милосердя,
скромність, самоповага, довіра, терпіння,
ніжність, вірність, гідність, совість…
20
Виберіть спочатку 10, прономеруйте їх за ступенем значущості для вас,
потім з-поміж них виділіть 5, яких вам бракує. Найвагомішу для себе цінність
обведіть червоним кольором. Нехай вона стане вашим життєвим кредо.
Можливо, ви добавите якусь іншу цінність, якої немає в цьому переліку.
Тлумачення змісту цінності.
Цінності - щось важливе для людини, за допомогою чого вона оцінює і
звіряє будь-що у своєму житті, визначає власні пріоритети.
Вчитель . Ось і завершується ще одна година спілкування , тож хочеться
сказати : перед вами від шкільного порогу простеляється життєва стежина,
впевнено йдіть по ній , усвідомлюючи цінність кожної хвилини життя, не
розтрачуйте його на дрібниці. Знайте: « Усе в ваших руках».
До речі, чи знаєте ви звідки з’явилось це висловлювання? Якщо – ні, то
послухайте цю розповідь.
« Ця історія трапилася у давні часи в стародавньому місті, в якому жив
великий мудрець. Слава про його мудрість поширилася далеко за межі рідного
міста. Але був у місті один чоловік, який заздрив його славі. І от вирішив він
придумати таке запитання, щоб мудрець не зміг на нього відповісти. Чоловік цей
пішов на луки, піймав метелика, посадив його між долонь і подумав: « Запитаю я
в мудреця ось про що: який метелик у мене в руках – живий чи мертвий? Якщо
він скаже – живий, я стисну долоні, і метелик помре, а якщо він скаже – мертвий,
я розтулю долоні, й метелик полетить. От тоді всі зрозуміють, хто з нас
найрозумніший».
Так все й вийшло. Завидько впіймав метелика, посадив його між долонями,
пішов до мудреця та запитав у того: « О наймудріший! Який метелик у мене в
руках: живий чи мертвий?» І тоді мудрець, який справді був дуже розумною
людиною, сказав: « Усе в твоїх руках»
Отак і життя ваше у ваших руках.
Не забувайте Захаренкових цінних настанов. Як мудро висловилася ця
Велика людина і мудрий вчитель: « Для одних життя – це добрий слід, а для
інших, що слід на воді від човна ( « Ідеальна пара »)
Живіть так , як заповідав О.А.Захаренко: « ..щоб не попасти в жорнове
життя, або не виявитись на його обочині…». Нехай ваша участь у цьому житті
стане окрасою.
… нехай стане небо хоч трохи світліше,
І нехай стануть люди хоч трохи добріші,
І нехай закінчиться все горе на світі,
Запанує любов щоденно, щомиті.
Р.Никонова.
Колись Олександр Антонович говорив своїй учениці ,Олі Лисенко, яка , як і
ви, закінчувала навчання і не могла визначитись з подальшим життям: « Не
можна, Олю, блукати по життю, як теля без мотузка, треба впевнено завжди
знати, куди йдеш, а якщо впевнена – то не звертай з дороги». Його слова Оля
запам’ятала на все життя. Тепер О.П.Сисенко працює в рідній школі заступником
директор з навчально – виховної роботи, продовжує втілювати в життя
нереалізовані мрії свого колишнього директора. Прислухайтесь і ви до цієї
21
поради і впевнено йдіть в майбуття.
В нарисі « Десять заповідей синам » Олександр Антонович, як батько ,
склав духовний заповіт своїм дітям. Про них ми говорили на попередній годині
спілкування, та одну з них , я б хотіла пригадати вам і сьогодні : « Любіть життя,
бо воно єдине і ніколи не повториться, навіть на тому світі. Насолоджуйтесь
життям, живіть так, щоб ніхто вам не дорікнув, що ви просто животіли, залиште
після себе добрий слід». Підтвердженням цієї думки є слова Василь Симоненко :
Можна жить, а можна існувати,
Можна думать – можна повторяти,
Та не можуть душу зігрівати
Ті, що не палають, не горять!
Дай , Боже, кожному із вас пройти такою життєвою стежиною , щоб
потім , оцінюючи прожите, впевнено сказати : « Я не помилився ( помилилась),
і тому щиро вдячна долі за те, що повела мене такою стежиною в житті. Інша
була б не моя!»
Звучить пісня « Злагода» П. Дворського
1.
2.
3.
4.
5.
Література
Алексеєва В.І. Облагороджуємо собори дитячих душ. Педагогічний
вісник. 2007.-№ 1,с.39.
Захаренко О.А. Слово до нащадків.- К.: СПД Богданова А.М.,2006.-216 с.
Лисенко О.П. Дякуємо тобі, вчителю. Шкільні будні вчителя.
Педагогічний вісник. 2007.-№ 1,с.77.
Старко В., Вахнюк Г. Життя людини – найвища цінність. Позакласний
час.
2007, - № 2, с.54-57.
Шатова Л.Наш моральний вибір. Публіцистичні роздуми. Черкаси.2011.180 с.
22
Вернісаж думок біля дерева Мови
« Рідне словечко тендітне, неначе пелюстка.
Стопчеш його - і схолоне душа твоя, пустка »
Тема.
Ніна Горик
М е т а : формувати розуміння того, що рідна мова – наш
скарб, без якого не може існувати ні народ, ні Україна як
держава ; розширити знання про красу і багатство української
мови; будити почуття національної гідності; виховувати любов до рідної мови,
рідного краю, почуття поваги до всього свого, українського, бажання розмовляти
українською мовою.
О б л а д н а н н я : святково прибраний клас (зал). На стінах – портрети
українських письменників, вислови про мову, слово; вишиті рушники, « дерево
Мови», мультимедійний проктор, слайди.
( Звучить у виконанні Альони Ніколенко пісня « Розкажу про Україну»)
Ми живемо під небом ясним,
А навкруги шляхи й поля
І села , і міста прекрасні Це рідний край, моя земля.
Високі крила журавлині,
Співучі вірші Кобзаря,
Ми живемо на Україні, Це рідний край моя земля.
Приспів: Розкажу про Україну,
Де в Дніпрових хвилях синіх лаври й куполи,
Де Хрещатик і Софія,
Де чудове місто Київ краще на землі.
Розкажу про Україну,
Де калина - горобина квітне край вікна.
Запрошу на Україну,
Тільки тут моя єдина,
Тільки тут моя єдина рідна сторона.
2. А в небі райдуга барвиста,
Краплини сонця золоті,
А діти - це маленькі іскри
В долонях рідної землі.
Ми щирих друзів у гостину
Завжди чекаєм в добрий час.
Нові часи на Україні,
На Україні все гаразд.
Учитель. Стало вже доброю традицією кожного року 21 лютого збиратися біля
дерева Мови великою шкільною родиною, аби ще і ще раз відкрити для себе
глибини рідного слова, припасти до цілющого джерела неньчиного слова, зробити
23
свій внесок у скарбницю нашої духовності та пізнати таємниці й силу української
мови. Корені цього дерева проросли з найдавніших діалектів праслов’янських
племен, рясними пагонами розвинулися в часи Давньоруської держави. Його
древнє слово квітами – перлами розцвітало у найдавніших пам’ятках культури
Київської Русі, у полемічних творах, у красному письменстві різних часів.
Було спочатку небо, і була земля,
Й пітьма в німу безодню впала,
А потім слово пролунало:
— Хай буде світло! Й просіяло
Те світло слова, й зазвучала
Твоя блаженна, Боже, мова,
0 слово рідне, слово Боже!
Марія Пузан
Сила слова безмежна. Особливо, коли воно живе, іскристе, емоційно
виважене, коли воно сліпуче , « як проміння ясне», а могутнє , « як хвилі буйні », коли
слова - палкі блискавиці, тоді воно здатне робити чудо і хвилювати найтонші струни
людської душі.
Тож нехай сьогодні , в Міжнародний день рідної мови , відбудеться
вернісаж думок , прозвучать найтепліші слова про рідну мову, рідне слово, бо
вони цього варті.
І ведучий.
0 мово рідна! Дай торкнутись
Священних диво-струн твоїх
І так ударити у них,
Щоб слово, ніби грім, гриміло,
Байдужі щоб серця будило,
Нікому б не дало заснуть,
Вказало правди й щастя путь!
Марія Пузан
ІІ ведучий. Я приклоняюсь до твоїх ніг , мово, « мережана сходом і заходом сон ця, гаптована сяйвом місяця і зірок, переткана барвінком і вишневим цвітом» .
(К.Мотрич)
Мово, твоя унікальність в багатовимірності : ти одночасно сьогочасна і
вічна, конкретно - чуттєва й загальна, матеріальна й ідеальна, фізична й духовна,
індивідуальна для кожного мовця і спільна для всіх. Твої суспільні функції
спрямовані на життєві потреби мовців та духовне вдосконалення колективу й
особистості.
І ведучий. Про такі суспільні функції сучасної української мови і поле їх
духовного впливу важливо пам'ятати саме нині, коли Українська держава
переходить від авторитарного життя до демократичного, в якому особливого
значення набувають такі якості особистості, як справедливість, чесність,
правдивість та близькі до тих, що складають ширший концепт духовності:
толерантність, порядність, скромність, повага.
Відомий сучасний український філософ Сергій Кримський вважає, що
сьогодні Україні потрібна не нова ідеологія, а духовність, бо на межі тисячоліть
24
проявився закон спасіння людства, який свідчить, що «людина істота
вертикальна, бо її життя визначається не так вздовж — кількістю прожитих років,
як у височінь ціннісного сходження». Саме «височінь ціннісного сходження»
досягається мовою.
Як образно про це сказав поет Дмитро Павличко:«Життя людини ...обчислю ється й вимірюється тим, скільки перебуває вона в небесах духу, в небесах
любові, в небесах творчого діяння, а не тим, скільки хліба й солі вона
споживатиме і скільки позношує одежі».
Читець.
Мова
Ти – печаль відлетілої вдаль лелеки,
Хвиль дніпрових, мов дум весняних, потік.
Серцем гніву і ніжності спивши клекіт,
Присягаюся, мово, тобі навік!
Присягаюся словом своїм найпершим,
Що дароване матір'ю на уста,
І любов моя, крила до зір простерши,
Чую, в слові отім ожива й зроста.
Ти пропахла сонцями і рунню, мово,
І устами, і добрим досвітнім сном,
Ти вітрами пропахла, що віть кленову
Балакучою роблять за тихим вікном.
Пахнеш солодко хлібом, і добротою,
І думками, яким в юних веснах цвісти,
Материнською усмішкою сумною,
Материнськими болями пахнеш ти. ...
А тобі, недоріко, що слова і роду
І обійстя свого одцуравсь, лихий,
Хай впаде оте слово - презирством народу
І ганьбою в душі проросте твоїй!
Бо отак чорна зрада кладе початок,
Так початок свій зрада в житті кладе...
О, явись мені, слово - душі освята!
Серце кличе! Ти чуєш, як серце жде?
Жде і в тиші нічній промовля до тебе:
- Озовися, ословся мені в піснях!
Присягаюся, мово, тобі, як небу
Присягає на вірність одвічну птах.
Бо в безсмерті твоїм і твоїм натхненні,
Чую - думка зринає у вись нову,
Бо живе в тобі ніжне Вітчизни ймення,
Значить, я у тобі живу.
Ганна Світлична
( У виконанні учнів звучить пісня « Любіть рідну мову» сл. Ф.Пантова, муз.
М. Ведмедері)
25
ІІ ведучий. Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова.
Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки й пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як
честю рідної матері, як колискою, як добрим ім'ям своєї родини (В. Сухомлин –
ський)
І ведучий. Людині визначено Богом місце народження, країна, небо ; вона не може
нічого того поміняти, як не може поміняти саму себе. А якщо щось із того
призначеного їй, поміняє, то не на краще, бо чуже ніколи не буває кращим. І куди б ти
не пішов - твоя Батьківщина, земля твоя, твоя мова, твій народ завжди будуть з тобою.
Читець.
Спитай себе, дитино, хто ти є,
І в серці обізветься рідна мова;
І в голосі яснім ім'я твоє
Просяє, наче зірка світанкова.
З родинного гнізда, немов пташа,
Ти полетиш, де світу далечизна,
Та в рідній мові буде вся душа
І вся твоя дорога, вся Вітчизна.
У просторах, яким немає меж,
Не згубишся, як на вітрах полова.
Моря перелетиш і не впадеш,
Допоки буде в серці рідна мова.
Дмитро Павличко
Учитель . Про українську мову, її красу, милозвучність, багатство та величезне
значення для нашого народу сказано чимало. Проте історична ситуація складається
навколо України так, що переважна більшість українців так чи інакше стикається з
актуальним питанням для нашої держави, а саме - із двомовністю, яка глибоко
травмує нашу рідну мову.
Ми не можемо обирати час, у якому живемо, бо кожна мить - це величезний
скарб, яким мусимо дорожити. Тому, аби пізнати і, ймовірно, змінити світ довкола себе, придивімося, як травмує сучасна мовна ситуація наш духовий світ.
Тож слово - травмованим мовою. ( Вчитель зачитує два уривки з висловлювань
людей, травмованих двомовністю).
« Весняний день у моєму древньому Львові. Їду трамваєм № 5. Навколо все
звичне й буденне, аж раптом на вулиці Підвальній до трамвая ввійшло кілька людей,
які одразу привернули мою увагу. Вишукано зодягнуті, просвітлені й красиві, вони
ще й співали: «Ой у лузі при долині». Разом з цією піснею вмить зникла вся
звичність і буденність - настало свято, мене наче порухом чарівної палички
перенесло до театру. Аж ось на зупинці Сахарова до трамвая зайшла літня жінка.
Просидівши кілька хвилин, вона на повен голос промовила: «Что это они
разорались?»
Це було громом серед ясного неба. Трамвай увесь збурило. Люди кинулись
захищати свою пісню від зайшлої потвори. У трамваї таки захистили, а в межах
26
країни? Вони будуть хамами, якщо ми їм це дозволимо».
Олександра Полоцька, Львівська обл.
« Улітку я відпочивала неподалік Одеси, хоч і зодягнутої в українські вивіски, але
наскрізь пропахлої російським духом.
На щастя, затоваришувала з дівчиною з Франківщини. Якось ми сиділи на лавці й
спілкувалися. На другий кінець лавки підсів чоловік і, звичайно, почув нашу розмову.
Витріщившись на нас чи то з подиву, чи то здуру, він промовив: «Такие милые
девушки, а хохолки».
«Хоч і непоганий чоловік, але москаль», - на жаль, через обурливі емоції, що залили
нас, ми не встигли згадати цієї мудрості...
І хоча б тому, що з огляду на українську ментальність, ми не здатні на такі
відворотні й мерзенні прояви хамства, як у чужинців на нашій землі».
Орися Яремко, м. Львів
Вчитуєшся у ці рядки і задумуєшся… , що може стати « євшан –зіллям» для тих,
хто цурається рідної мови, перетворюється на манкурта, покруча ?
Тлумачник.
Манкурт - Людина, що забула минуле, відмовилася від
національних традицій, утратила моральні орієнтири, цінності.
Покруч - це не прізвисько. Це діагноза, яка стосується
хворого, хоч і зовні респектабельного хохла. (Євген Сверстюк)
Вчитель . Манкуртизм - це ганебна хвороба — втрата історичної пам'яті,
генетичного родового коду — властива багатьом нашим співвітчизникам. Це
наслідок довгої, впертої і жорстокої (аж до винищення мільйонів) русифікації
протягом трьох з половиною століть. Свідома частина українців хоче повернути з
небуття, відродити свою рідну мову. Ці світлі люди пропагують національну ідею
так само завзято, як пропагує її француз, який любить Францію та рідну мову, як
пропагує її італієць, який любить Італію та італійську мову. Для китайця
найкраща китайська мова його батьків. Лише ознаками манкуртизму можна
пояснити байдужість до національної мови багатьох українців. А це ж одна з
найдавніших мов, і саме на її основі, як доводить наука, проросли мови західних і
східних слов'ян.
Зверніть увагу на те, як розмовляють між собою багато ваших ровесників.
Не назвеш цю мову ні українською, ні російською, а суржиковою. Що це за
мода така — спотворювати свою мову?! Причому, багато роблять це свідомо.
Адже з учителями, з батьками, з дорослими вони розмовляють по-іншому!
Чому ж у колі ровесників юнак чи дівчина опускаються до рівня дикуна? На
жаль, ми чуємо «суржико-матюкальний» лексикон і від багатьох дорослих.
Немає нічого дивного: процес манкуртизації тривав століттями і захопив не
одне покоління. Але ви — покоління незалежної України, яка відроджується.
Ви хочете, щоб вас поважали у світі, як поважають представників європейських
27
націй. Тож оголосіть війну манкуртизму, займіться самовихованням і почніть з
очищення своєї мови.
ІІ ведучий.
Щиро вболівав за долю рідної мови директор Сахнівської школи Олександр
Антонович Захаренко. «Красу своєї мови діти мають відчути душею і серцем, і не
йти ні на які суржики, бо то сміття, бруд, що знекровлює рідну мову», - говорив
він.
Нині україномовна дитина, молода людина відчуває навколо себе вакуум
рідної культури. Недбале мовлення, брутальні лайки, примітивний і бідний
словник, незграбні, обірвані синтаксичні конструкції, невиразна дикция , суржик
засвідчують душевну ущербність мовця, понижують не тільки естетичне
враження, а й духовний вплив від такого спілкування.
Читець.
Мова
З ґнота розгорається свічка,
Межа розділяє город,
З струмка починається річка,
Із мови почався народ.
Не сіємо жито в пшениці,
Із льоном не змішуєм мак,
Не солимо воду в криниці,
А солимо їжу на смак.
Негоже плювати у воду,
З добром не вживається зло.
Не суржик, а мова народу –
Міцнюще душі джерело.
Вона, мов криниця глибока,
Безмежні її відкриття,
Чужу мову вчать кілька років,
А рідну вчимо все життя!
Володимир Косовський
І ведучий. Правильно й чисто говорити своєю мовою може кожний, аби тільки
було бажання. Це аж ніяк не є прерогативою вчених лінгвістів, письменників або
вчителів-мовників, це - не тільки ознака, а й обов'язок кожної культурної
людини. Культурними в нас повинні бути всі, незалежно від того, працює
людина розумово чи фізично.( Б.Антоненко-Давидович)
Мовним покручам
Рідне словечко тендітне, неначе пелюстка.
Стопчеш його - і схолоне душа твоя, пустка.
Слово беззахисне, нібито тихе й слабе...
Вразиш його, а навіки скалічиш
себе.
28
Мова - криниця, з якої щоденно ти п'єш.
Нащо ж у неї ти гаддям словесним плюєш?!
Гасне, тьмяніє замулена мовна криниця.
Слово-словечко не має снаги борониться.
- Любиш-не-любиш? - нашіптує час-ворожбит.
- Зрадиш? не зрадиш? - свій край, свою мову, свій рід?!
Дід же і прадід в словах благородство беріг.
В роті онука кишить: що не слово - то гріх!
Рідне словечко тендітне, неначе пелюстка.
Стопчеш його - і схолоне душа твоя, пустка.
Слово беззахисне, нібито тихе й слабе...
Вразиш його,
а навіки скалічиш себе.
Ніна Горик
ІІ ведучий. Ми, звичайно, не уявляємо собі, наскільки кожен із нас відповідальний за
те, якою буде мова майбутнього, хай у безконечно малій дозі.( Ю.Шевельов)
Читець.
Біда, як любов міліє...
Без матері слова - в яку майбуть?
Від серця земля даліє —
от смуток, що вже його не перебуть.
Тут прадіди сіяли та орали,
і спів - з глибини віків.
Чи знаєш ти, хлопче, як АМОРАЛЬНО
зневажити мову батьків?
Володимир Коломієць
І ведучий. Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам
викликати повагу до себе. ( Олесь Гончар)
Бути носієм органіки української мови, мовним експертом і порадником в Україні завжди означало бути причетним до справи нелегкої, а то й небезпечної
і вимагало не лише особливого мовного таланту, а й громадської
мужності.(І.Дзюба)
Читець.
Хто любить, той легко вчить
Якщо з українською мовою
в тебе, друже, не все гаразд,
не вживай її примусовою ,
полюби, як весною ряст.
Примусова тим, хто цурається,
а хто любить, той легко вчить:
все, як пишеться, в ній вимовляється, все, як пісня, у ній звучить.
29
І журлива вона, й піднесена,
тільки фальш для неї чужа.
В ній душа Шевченкова й Лесина,
і Франкова у ній душа.
Дорожи українською мовою,
рідна мова - основа життя.
Хіба мати бува примусовою?
Непутящим бува дитя!
Дмитро Білоус
ІІ ведучий. Хочемо боротися за українську мову - борімось цією мовою за вищі
моральні ідеали й цінності, історично пов'язані з цією мовою. Тільки вага, глибина і
шляхетність надають привабливого шляхетного звучання українській мові.(Євген
Сверстюк)
( Звучить мелодія.Із глибини сцени виходять дві дівчини із запаленими свічками ,читають «Молитву» Ольги Яворської та Олени Галети).
Читець.
Молитва
Гріховний світ вирує неспроста,
Підступний демон, що керує нами,
Та піднімається нетлінно над віками
Велична постать вічного Христа.
0 Господи ! Знайди нас всіх, знайди,
Бо ми блукаєм хащами ще й нині,
Прости гріхи й провини безневинні,
І до спасіння всіх нас поведи.
0 Господи ! Зціли нас всіх, зціли,
Всели в серця неопалиму мрію,
Щоб ми, пізнавши віру і надію,
Жорстокий світ добром перемогли.
Моя прекрасна українська мово,
Найкраща пісня в стоголоссі трав.
Кохане слово, наше рідне слово,
Яке колись Шевченко покохав.
Ти все знесла насмішки і зневаги,
Бездушну гру ворожих лжеідей,
Та сповнена любові і відваги
З-за ґрат летіла птахом до людей.
Ти наш вогонь на темнім полі битви,
Невинна кров пролита в боротьбі.
Тебе вкладаєм тихо до молитви
І за спасіння дякуєм тобі.
Ольга Яворська
30
Читець.
Пречиста Діво Мово
Із пуп'янка долонь викохується слово,
Беззвучне і гучне, з роси, з води й сльози.
Молись за нас, молись, Пречиста Діво Мово,
Народжена з пшениць і щедрої лози.
Чи вже воскрес твій син, велика наша Мати,
Із трьох віків воскрес, із трьох тисячоліть?
За нього помолись - за той народ розп'ятий,
Що перед вівтарем навколішки стоїть.
Не геній, не пророк, не світоч чи Месія –
Прийшов твій блудний син спокутувати гріх.
Твій голос у душі священну віру сіє,
Твій погляд очища від пороху доріг.
Єдина і свята, Пречиста Діво Мово,
У полум'ї свічок прийди в пусті серця,
Навчи молитись нас блакитно й калиново,
Навчи чудовних слів, яким нема кінця.
Минув Великий піст, і срібний дзвін голосить:
Душа твоя жива, хоч знята із хреста.
Народ до тебе йде, любові дар приносить,
Молись за нас, молись, велична і проста.
Олена Галета
Учитель. Щоб не стати манкуртами та покручами, щоб не відчувати себе
аморальними по відношенню до рідного слова, звернімося до мудрої спадщини
О.А.Захаренка.
Основи мовної культури майбутній учитель О.А.Захаренко отримав у родині.
Рідні привчали зважено ставитися до кожного слова: колись батько казав мені:
( пригадував Олександр Антонович) «Слова, що ліки, — допомагають людині
лишень, коли вони сказані від душі, незабруднені карбованцевим брудом ».
Педагог володів мовою землі. Недивлячись на те, що за фохом
О.А.Захаренко був учителем фізики і математики, на сторінках його статей, книг
«розсипані» емоційно забарвлені, благородні, величаві слова, стійкі звороти,
образні порівняння. Кожне його слово промови й виступу — це соковитий і
акварельний мазок:
31
«Живіть за принципом ластівочки: вона сама не поїсть, а дітям принесе»;
«Ваші старенькі батьки немічні й хворі люди. Продовжіть їх свідоме життя хоч
на хвилинку»;
«Яка холодна і добра вода з криниці, мов весняний березовий сік. Набереш у
долоні і відчуваєш — ти теж природа»;
«Хай доля посміхається вам і вашим сім'ям весняним сонечком завжди і
всюди!»;
«Любіть життя, бо воно єдине і ніколи не повториться... Насолоджуйтесь
життям...Живіть так, щоб вам ніхто не дорікнув, що ви просто животіли,
залиште після себе добрий слід. А ще прошу, діти мої, ніколи нікому не
кланяйтесь, не ставайте на коліна перед ворогом і начальством» .
Сам яскравий приклад «сильної мовленнєвої особистості», Олександр
Антонович в своїх нотатках виокреслює риси мовної особистості . Неодмінною
умовою успішної діяльності вчителя і учня , вважав духовний батько сахнівчан,
насамперед є добре знання «рідної колискової мови», «Шевченкової мови», «її
величавої краси, голубиної ніжності, коханої щедрості, солов'їної
музикальності». Талановитий педагог переконливо доводив, що кожна дитина це творча особистість, яка розвиває себе засобами мови.
Тож у душі кожного має бути «закладено: стежити за чистотою власної
мови, культурою висловлювань, «вимітати» частки бруду, що інколи,
мимовільно, залітають у наш город, адже мова — це національна святиня, її треба
берегти, щоб не було ніяких касетних скандалів, а через них втрати авторитету
нації» .
Олександр Антонович Захаренко — справжній «носій елітарної мовної
культури», вроджений оратор, котрий володів багатством українського
лексикону, вмів дружньощирим, животворним, витонченим словом зацікавити,
переконати, спонукати, заохотити, зріднити. Манера, стиль спілкування мудрої,
доброзичливої, порядної людини були демократичними. Це вмотивовувалося
високим рівнем загальної культури, мовнокомунікативної компетенції,
здібностями до розвитку власного творчого потенціалу.
У наукових колах чи особистій дружній бесіді слухачів особливо
зачаровувала вимовна манера Захаренка. Влучно ці якості охарактеризував
випускник Сахнівської школи, головний редактор журналу «Педагогіка
толерантності» Я. Береговий: «Його ораторській майстерності міг би позаздрити
сам Цицерон» .
Сахнівський чарівник досконало володів культурно - історичним досвідом
свого народу. Свідченням цьому трансформовані ним народні фразеологізми,
ідіоми, прислів'я, приказки, крилаті вислови, вибудовані на їх основі власні
афоризми, які є свідченням високої культури мовомислення. Ось деякі
захаренкізми:
32
«Якщо не можеш нічого дати — дай волю. Якщо не можеш нічим
допомогти — не заважай»;
«Діти..., я без вас — як човник без вітрил»;
«Майбутня школа — це щоденна приємна втома від творчої праці»;
«Школа без мрії — що птах без крил»;
«Досвід з чужих думок не приходить, він приходить через гулі і синці, що
їх людина дістає, відстоюючи свої переконання»;
«Зупинитися — значить не існувати»;
«Якщо хочеш змінити світ на краще, зберегти його чисту красу, незайману
святість, починай це робити з себе! І не завтра, а сьогодні, з цієї хвилини!»
Отже, високий рівень мовнокомунікативної компетенції О. А. Захаренка дає
підстави надати йому статус т.з. сильної мовної особистості, що, безумовно,
заслуговує наслідування. Його праці — це своєрідна екологія душі, благодатний
матеріал для сучасної молоді.
Читець.
Рідне слово
Ліричне воно і величне,
Осуда в нім і хвала,
Вогненне, нестримно-закличне
І влучне, як гостра стріла.
Його пронесім гордовито,
В нім силу і втіху знайдім...
Мов безліч на білому світі,
А рідну - у серце візьмім!
Плекаймо відроджену мову,
Відвіймо полову-сміття...
Вона - непохитна основа
Народу, що дав їй життя.
Не змовкне вона, не загине –
Перлина в намисті всіх мов.
За нею - моя Україна,
Моя незрадлива любов.
Костянтин Лесьєв-Лесь
(Звучить пісня на слова Степана Галябарди , муз. Олени Слободянки «Мови
чарівної голос»)
Учитель. Дорогі мої діти, ви повинні завжди пам’ятати, що українську мову,
чудову, глибинну, немов гостру зброю, дав нам народ. Наше завдання - пильно берегти
й збагачувати її склад, вивчати з ранніх літ. Куди б не закинула вас доля, пам'ятайте ту
мову, якою навчила розмовляти вас ваша мама. Кожному українцеві, кожній людині,
33
яка живе в нашій державі, працює чи навчається, потрібно вивчати її.
Я була б дуже рада, якби від сьогоднішнього вернісажу думок ви залишили в
своєму серці краплину любові до рідного краю, до рідної мови.
Не дайте замулитись і пересохнути нашим національним джерелам. Доля нашої
мови залежатиме від того, як відгукнеться на рідне слово наша душа, як рідне слово
бринітиме в цій душі.
А щоб мова повністю відкрилася, треба бути залюбленим у неї, отоді в усій красі
вона заграє.
Читець .
Слово про мову
Хто це сказав, що українську мову
Ми, українці, - неймовірна суть! –
З причин якихось надто загадкових,
Мов діти матір, зволили забуть?
Це все брехня! Цього не може бути!
Вона - правічна, як її земля!
Вона лиш вийшла й стала на розпутті
І з пращурами нишком розмовля ...
Совітуються, як їм бути-жити,
Як людські душі словом розбудить,
Аби не тільки пахли потом-житом,
А вознесли над світом, як - блакить,
Отим святим, без чого неможливо
Щасливим бути ні в одній сім'ї...
А зрештою, хіба таке то диво –
Навчитись мови матері-землі?
Петро Сафроненко
Учитель. Ось і завершується наш вернісаж думок. Ми живемо на чудовій, багатій,
мальовничій землі - на нашій славній Україні. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть
наші батьки, тут корінь роду українського, що сягає сивої давнини. І негоже, просто
соромно бути поганими нащадками у таких великих і славних батьків.
Читець.
О мово!
О мово! Ти - перлина із перлин.
Ти - спраглому жадана прохолода,
Ти гордо поставала із руїн,
Об'єднуючи племена в народи.
Лиш ти священним словом з уст п'янких
Змогла б залікувати душу.
Ти окриляєш піснею німих,
Ти з океанів твориш сушу,
Ти квіткою в пустелі розцвітеш,
Ти променем проникнеш в ліс дрімучий,
Лиш ти в біді до кожного прийдеш,
Вгамуєш серця полум'я жагуче.
О мово! Ти - прикраса із прикрас!
34
Ти - гордість нашої країни.
Тебе ми не забудем в тяжкий час,
Бо ти у нас - одна-єдина.
Леся Мазур
( Звучить пісня про Україну)
Література
1 Бондарчук Г.М. Тимочків М.М. Виховні години .8 клас. На допомогу класному
керівнику.- Тернопіль: Навчальна книга –Богдан , 2007, - с. 61.
2.Захаренко О.А. Гордієві вузли сучасної школи. Як їх розв'язати // Педагогічні
толерантності, -1999. - № 3-4.
3. Захаренко О.А. Поради колезі, народжені в школі над Россю.// Освіта
України,- 2005. - № 59-64,68,69,71р 83,84,87,96.
4. Захаренко О.А. Поспішаймо робити добро: Роздуми педагога - академіка про
долю освіти і дитини, вчителя і родини, краю і Батьківщини. - Черкаси, 1997.
5. Захаренко О.А. Слово до нащадків.-К., 2006.
( Також для створення сценарію були використані матеріали статті «Слово,
що ліки...» ( Мовна особистість Олександра Захаренка) доктора філологічних
наук, професора,
дійсного члена АПН України Л. Мацька, ; доктора
педагогічних наук, доцента О.Семеноги, а також матеріали статті «
Травмовані мовою» Форіон І., Микитюк О.- « Дивослово», 4/2007; поезії Дмитра
Білоуса, Володимира Коломійця, Ніни Горик, Ганни Світличної, Лесі Мазур,
Костянтина Лесьєва-Лесь,Олени Галети, Ольги Яворської, Володимира
Косовського, Марії Пузан, Петра Сафроненка)
35
Т е м а . Світлий слід на землі.
М е т а : ознайомити учнів з життям і творчістю видатного педагога , мудрою
людиною , досвідченим керівником, вмілим наставником, тонким психологом
О.А.Захаренком; розвивати в учнів пізнавальний інтерес, творчу уяву,
комунікативну активність, виховувати любов до рідного краю , бажання
виховати кращі моральні риси людини : людяність, доброту, чуйність, щедрість,
чесність, творчість і благородство, гідність, порядність, скромність,
доброзичливість, патріотичні почуття.
О б л а д н а н н я: портрет О.А.Захаренка, світлини про його життя і діяльність,
книги О.А.Захаренка «Слово до нащадків» , «Школа над Россю», «Починаймо
робити добро» , «Енциклопедія шкільного роду» - 4 томи , «Поради колезі,
народжені в школі над Россю», «210 шкільних лінійок»; вислови колег про нього ,
карта Черкаської області.
Т и п у р о к у : урок – відкриття .
Ф о р м а п р о в е д е н н я : екскурсія.
Епіграф:
Живе лиш той, хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя .
Василь Симоненко
І. Вступне слово учителя.
Дорогі діти! Сьогодні у нас незвичайний урок – урок-відкриття, на якому ми
відкриємо для себе непересічну особистість – Добротворця , гуманіста і просто
людину - Олександра Антоновича Захаренка. Саме сьогодні, 2 лютого, йому
виповнилося б – 75.
Він жив і радів , посміхався і любив цей багатогранний світ, безмежний у
пізнанні світу істини, іноді затишний, іноді жорстокий і холодний. Цей
подвижник педагогічної праці був Великим і Добрим. На превеликий жаль, був...
Але такі люди, як О.А.Захаренко не вмирають, вони вічно живуть в пам'яті
вдячних нащадків .
На сьогодні чиста криниця спадщини великого педагога - гуманіста
невичерпна багатством і глибиною досвіду, тому що О.А.Захаренко не міг горіти
наполовину, він віддавав освіті всього себе, розуміючи, що ніколи не загниває
вода в колодязях, звідки її черпають; чим більше із серця виймеш, чим більше
віддаси іншому, тим більше в ньому залишається...
Диву даєшся, скільки встигла зробити за своє життя ця людина з тихим,
лагідним голосом, з добрими, розумними очима. Звідки черпав великий учитель оту
безмежну любов, справжню доброту, що переливав із свого великого серця в
маленькі довірливі дитячі сердечка?
За досвідом в Сахнівку Корсунь-Шевченківського району, де директором
школи працював Народний учитель, Заслужений учитель України Олександр
Антонович Захаренко їздили зі всього світу, з Канади і Німеччини, з Китаю і
Японії. Знали про Сахнівську школу і в Сполучених Штатах Америки. Чому б і
нам, землякам, не завітати до Сахнівки?
36
Гадаю, кожному цікаво буде дізнатися про цю людину. Тож запрошую вас у
заочну мандрівку, щоб пройтися тими стежками, якими ходив він, приторкнутися
серцем до всього, що було пов'язане з Олександром Антоновичем .
ІІ. Заочна мандрівка до Сахнівки.
Сьогодні можуть багато хорошого розповісти про Прометея учительського
роду, сахнівчани , випускники школи - його вихованці , але найбільше, звичай но, це зможуть зробити його колеги, що працювали свого часу з ним , і ті , що
й нині працюють в школі , продовжуючи розпочату справу їхнім мудрим
керівником.
За роки директорства Захаренка Сахнівська сільська школа ( слайд із
зображенням школи) перетворилася в унікальний навчальний заклад. З перших
своїх кроків на освітянській ниві педагог вважав, що школа - це не просто
споруда, не приміщення і навіть не клас з модернованим обладнанням і
комп'ютерами. Це, передусім, - храм знань, високої моралі і необмеженої
творчості вчителів і їх вихованців.
Нашу увагу привертають квіти, що буяють різнобарв’ям навколо школи , їх
так полюбляв мудрий педагог. Як гарно про це сказала в своїй поезії
Л.М.Білозерська:
Он квіти як буяють біля школи,
Така врочисто-неповторна ця краса…
Колего мій, згорілий передчасно цвіте,
Це ж вам безсмертная яса!
Переступимо поріг цього храму наук, зайдемо до вестибюлю школи. Нас
зустрічає ( слайд із зображенням портрета) вдумливим поглядом з портрета
мудра людина , досвідчений керівник, вмілий наставник, тонкий психолог
Олександр Антонович Захаренко.
Вдивляємося у цей портрет, і хочеться звернутися до нього
перефразованими поетичними рядками Ю.І.Мальованого :
0чі блакитні, як небо,
Думка, як постріл, вціля,
Кілька вже років без тебе
Журиться школа твоя.
Та, що твоїми руками,
Гуртом усього села
Зведена… й стала …
Символом честі й добра.
Скільки отут пережито,
Вкладено праці й тепла,
Долей людських обігріто
Стільки, що ліку нема.
Стала вона, мов цар-птиця,
Центром духовним села.
Йдуть до твоєї криниці,
П'ють із твого джерела.
Кожен куточок в школі і біля школи, кожен кущик, дерево, квіточка - це
37
спомин про великого Вчителя.
Спогади…Їх так багато…
ІІІ. Спогади про О.А.Захаренка.
( Заздалегідь підготовлені учні розповідають від імені колег про
О.А.Захаренка)
І учениця від імені О.В.Кособродової , вчителя початкових класів.
« Безкінечно можна говорити про його доброту, щедрість, щирість, мудрість. Всі
хороші риси вклались в характері однієї людини, яка жила не лише своїм життям, а
життям усього колективу. Мабуть, такі серця не довговічні і до цих пір не віриться,
що ми втратили таку дорогу і неоціниму людину. Як хочеться, щоб всі зернинки його
доброти залишилися не лише в душах наших дітей, а й внуків і правнуків. Він привчав
учнів до самостійності в житті, вміння вижити в скрутну хвилину. Він жив
життям кожної дорослої людини і дитини. Розумів, як дорослих, так і дітей, і в
кожному бачив особистість, навчаючи цього нас, вчителів».
ІІ учениця від імені М.В.Проценко, педагога – організатора.
« Він з нами завжди. З усім своїм талантом, мудрим розумом, роботящими
руками, гарячим серцем, відданим дітям. Хоча він і пішов із життя, але
залишився жити у наших серцях, серцях своїх вихованців, яким він намагався
дати не тільки хороші знання, а й виростити їх справжніми, людьми: чесними,
працелюбними, відданими синами і дочками своєї Батьківщини».
ІІІ учениця від імені Л.І.Рибалки, вчителя початкових класів :
« В житті не все буває легко. Зі своїми проблемами часто до Олександра
Антоновича приходили односельці, та й не тільки. Він допомагав, чим міг:
словом, телефонним дзвінком до виновника, як депутат. Приходили люди не
тільки за порадою, а і як на сповідь.
Із болем згадую. Як за два роки з мого життя пішли найдорожчі - батьки.
Він підтримав добрим словом, простим людським ставленням до людини, в якої
горе.
Ми його любили, поважали, переживали за здоров'я, бо хворіє. Одного разу,
коли Олександр Антонович перебував на лікуванні в Кончі Заспі, ми всім
колективом поїхали до нього. Скільки радості було в його очах. Він весь час
говорив, говорив, все розпитував про шкільні справи, село. Все його цікавило.
Думками він був дома, і хоча був хворий, та між серйозними розмовами
жартував.
Олександр Антонович любив своїх вихованців. Він жив ними і для них. Такі
люди не йдуть у небуття. Він серед нас, він з нами».
ІV учениця від імені Л.В.Кириленко, вчителя хімії.
« Спогади про Олександра Антоновича завжди живуть в моїй душі. На мою
думку, в нашому селі і на хвилину ніхто не забуває Великого Вчителя. Скільки
добрих справ ним зроблено не тільки для села, району, навіть для області. Такі
люди народжуються раз на століття, але ніколи не помирають... Думаючи
зробити ту чи іншу справу, я завжди обмірковую, як би зробив це він…»
V учениця від імені Н.В.Тищенко, вчителя біології.
« Я дуже вдячна долі, що звела мене з цією людиною, до якої кожен із нас ішов
ніби на сповідь, йому можна було довірити всі таємниці, проблеми, він завжди,
38
вислухавши, давав слушну пораду. За своє життя Олександр Антонович робив
людям тільки добро. Особисто для мене він був геніальною людиною, яких на
землі не так і багато. Любив директор квіти, хоча і чоловік. Він хотів, щоб
кожен клаптик землі не гуляв, щоб був засіяний. Тож щорічно, коли із дітками
висаджуємо на клумби квіти, намагаюся у кожну рослинку вкласти душу, щоб
прижилася, зацвіла, милуючи людське око. І мені здається, що Олександр
Антонович весь час спостерігає за цим. Тому подвір'я нашої школи потопає у
розмаїтті квітів, які цвітуть до перших заморозків.
Людське життя відходить у вічність, але пам'ять про людину лишається
серед живих. Спасибі Олександру Антоновичу за те, що зумів часточку свого
завзяття передати і нам, вчителям. Ми пишаємося і гордимося великим
учителем, з яким нам довелося працювати, його справи вічно житимуть у нас, а
ми будемо їх передавати майбутнім поколінням.
Олександр Антонович став взірцем не тільки для нас, сахнівчан, а й для всієї
України. Пам'ять про нього житиме вічно у наших серцях».
VІ учениця від імені В.О.Мелешко, вчителя української мови і літератури.
« Любили ми свого директора, завжди дослухалися до його порад, з
точністю виконували його доручення. Шанував і цінив він роботу своїх колег. Не
забував подякувати за виконану справу, підхвалити. На недоліки вказував
обережно, щоб не образити. Нам всім було зрозуміло і так, що він хотів і вимагав.
Директор скрізь був першим: і в праці, і на відпочинку. Любив Олександр
Антонович українську пісню, гарний танець, відверту розмову. Горнувся до нього
колектив, відчував надійне плече друга і наставника. Цінували учні його уроки
людяності і доброти. До нього йшли за знаннями, порадою, допомогою. А він
наділяв усіх дорослих і малих своєї добротою, теплим мудрим словом і
усміхненим примруженим поглядом.
Мрійником і добротворцем залишився він у нашій пам'яті. Кожен
сільський куточок, стежечка, деревце нагадує нам про великого Вчителя і
мудрого Наставника, невідмовного Помічника і справжнього Творця, Скульптора
дитячих душ. Він вічно житиме в нашій пам'яті».
VІІ учениця від імені Р.В.Перенесенко, вчителя початкових класів.
«Кожен раз, коли згадую Олександра Антоновича, цю Велику людину і
мудрого вчителя, серце стискається від болю, що більше немає його серед нас, а
на очі набігають непрохані сльози. Але світить сонечко. Чути веселі дитячі
голоси в коридорах школи. Через кожні 45 хвилин лунає шкільний дзвінок...
Життя продовжується.
Майже ЗО років я працювала поряд з Олександром Антоновичем. Будучи
понад 10 років старшою піонервожатою, з ранку й до вечора була поряд з нашим
директором. Ніде правди діти, важко було. У ті роки майже кожного дня ми
зустрічали в школі по 2-3 делегації гостей. Але, працюючи з такою людиною, я
ніби заряджалась його енергією і не відчувала ні втоми, ні перевантаження.
Свята. зустрічі, екскурсії, вечори, КВК, змагання, гуртки... І так кожний день до
пізнього вечора.
І от зараз, згадуючи ті роки роботи, я так вдячна Олександру Антоновичу
за розумні, виважені професійні поради, після яких хотілося ще більше і краще
39
працювати.
На все життя запам'ятаю і буду вдячна Олександру Антоновичу за
підтримку мене як вчителя. Мудрою був людиною наш директор.
Спасибі за науку, говорила йому я, працюючи пліч-о-пліч.
Спасибі, говорю й зараз, бо не раз доводиться користуватися порадами,
даними Великим учителем ніби й давно, але яких ніколи не можна забути. І
ніколи не можна забути шановану всім педагогічним колективом мудру людину,
нашого Олександра Антоновича».
VІІІ учениця від імені С.В.Святенко, вчителя початкових класів.
« Я часто спостерігала за тим, як директор завзято працював: проводив уроки,
сам сідав за кермо трактора, трудився біля землі на шкільних ділянках,
спілкувався з односельчанами, виступав перед авторитетною аудиторією,
тощо. Приходив до школи раніше від усіх, а йшов додому останнім. Сам
працював до «сьомого поту» і вчив колег: отримуючи солодку втому, отримуєш
радість.
Не звертаючи уваги на невдячність, умів любити дітей, село, людей і землю,
на якій жив.
Скільки б не минуло років, я завдячую долі за те, що на моєму життєвому
шляху був мудрий педагог і наставник, Людина з великої літери, який завжди
робив добро людям і вчив цьому всіх нас».
ІХ учениця від імені К.І.Косенко, вчителя історії.
« Лише зараз розумію, яким він був мудрим, передбачливим, жив і мислив
категоріями 21 століття. У той час, коли кожне слово перевірялось в
управлінських кабінетах, коли радили що і як казати, він, виходячи на трибуну,
говорив те, що думав, і те, чого чекали люди.
Все, що було зроблено, коштувало йому здоров’я , нервів, інфарктів ».
Х учениця від імені А.М.Сергеєвої, вчителя української мови і літератури.
« Олександр Антонович Захаренко - найбільше знана і шанована людина
Корсунщини. Здавалось, для нього ніколи не існувало власних проблем, а були
шкільні, сільські, депутатські і т.д. Його двері відчинялися навстіж навіть і
серед ночі, коли комусь потрібна була негайна допомога. Я знаю дівчинку, яка
постійно носить квіти на могилу Олександра Антоновича, бо тільки завдяки
йому вона залишилась живою. А скільком людям він допоміг вилікувати
моральні «недуги», скількох випускників виховав справжніми людьми, віддаючи
кожному частинку свого серця!
Трикутник - Олександр Антонович - школа - діти здавався настільки
міцним, надійним, таким звичним, адже Олександр Антонович пропрацював у
школі більше 40 років, та, на превеликий жаль, виявився не вічним.
Мабуть, в наш «бізнесовий» вік вже важко знайти людину, яка б так щиро,
так безкорисливо переймалась долею односельчан, підтримувала у біді
знедолених, проявляла милосердя до стареньких і беззахисних, так гаряче і
беззавітно любила дітей.
Для Олександра Антоновича віддавати тепло серця людям стало сенсом
життя. Тому і топтав близько піввіку стежку до школи, більше 20 разів на
день, хоча міг би облюбувати затишне міністерське чи професорське крісло в
40
столиці. Та це не в його стилі, за кар'єрою він ніколи не ганявся.
А от бути людяним, доброзичливим, порядним, чуйним, толерантним
намагався сам і вчив цього інших. Не міг терпіти фальші, грубощів,
несправедливості. І коли вже Олександр Антонович осудить чи покритикує
чийсь необдуманий вчинок, то й десятому тоді винуватець закаже, щоб так не
робив, настільки переконливо вмів вести розмову вчитель, що сором пік вуха
нерадивцю.
Не передати словами тієї вдячності вчителю, талановитому педагогу,
дорогій людині від усіх-усіх, хто відчув на собі його турботу й підтримку.
Пам'ять про таких людей зігріває душу, спонукає бути добрим і щирим».
ХІ учениця від імені Л.І.Мельникової, вчителя зарубіжної літери.
« Запам'яталося, як Олександр Антонович повертався із 24, 25 з'їздів.
Кожен член колективу отримав подарунок. Старші колеги - цілющі ліки із-за
кордону, молодші - різні креми, помади, лосьйони, а всі разом екзотичні фрукти банани, ананаси, фініки. І ми дивувалися, що він не забув нікого: ні
техпрацівника, ні завгоспа, ні працівників їдальні. Такої вже щедрої душі була ця
людина. Він був лицарем честі, людиною глибоко відповідальною, тому що
відчував себе хазяїном на своїй землі. Адже Олександр Антонович був не тільки
директором школи, він був одночасно і «директором села». І це звання
найкращим чином відображало сутність його людської натури. Яка б біда не
трапилась у когось із односельчан, чи то вдень, чи вночі бігли зразу ж до домівки
О.А.Захаренка. І він завжди допомагав, чим міг і як міг.
Він мав безумовну духовну владу над душами, свідомістю своїх односельчан.
І саме за його доброту, чуйність, щедрість, чесність, творчість і благородство
його щиро поважали і любили в селі.
Він був глибоко переконаний у тому, що бездуховна людина нічого не може
створити. Вона може тільки руйнувати. І таких людей він найбільше боявся».
Вчитель. З усіх прослуханих спогадів про Олександра Антоновича ми можемо
зробити для себе висновок, що всі, хто близько знав О.А.Захаренка, до цих пір не
можуть змиритися з тим, що його немає . Але пам'ять про нього жива, вона живе
в серцях колег, живе в їхніх справах, у його вихованцях – учнях, бо справа його
невмируща.
Бризки любові
Очі чарують льонові.
Золота злитки
Сяють з душі і щедроти,
Ллється потоком горіння святе до
роботи...
Задумів творчих, ідей повелитель Істинно мудрий й безсмертний
Народний учитель.
Л.М.Білозерська
І хоч його літературна спадщина невелика - це його книги : « Школа над
Россю», «Починаймо робити добро» , «Енциклопедія шкільного роду» - 4 томи,
41
«Поради колезі, народжені в школі над Россю», «210 шкільних лінійок», «Слово
до нащадків», та і вони можуть стати дороговказом у житті кожного із нас. У ній
кожен може почерпнути відповіді на всі запитання, знайти поради для всіх
категорій людей.
Він був директором, академіком, письменником, проте він був і люблячим,
мудрим батьком двох чудових синів - Сергія і Владислава , був і вірним
чоловіком, другом для дружини Віри Петрівни, вчительки математики, вірного
товариша, соратника.
Із спогадів дружини В.П. Захаренко:
«Авторитет серед учнів у Олександра Антоновича був величезний. Весь вільний
час він проводив у школі, а діти не відходили від свого вчителя. Не пам'ятаю,
щоб коли-небудь він був у відпустці. Часто запитують: чому він відмовився від
посади міністра освіти? Гадаю, що Олександр Антонович занадто любив школу,
дітей».
Із спогадів сина.
«Часто згадую батька, і кожного разу перед очима постають картини мого
дитинства. Може, тому, що саме в той час я свідомо почав розуміти напутнє
батьківське слово, яке пізніше стало кредом мого життя: не роби, боляче
іншому, не нашкодь іншій людині. Батько був відданий школі, у якій завжди все
кипіло: і не тільки на уроках, перервах, а й до самісінького вечора. Запуски
повітряних куль, ракет, авіамоделей...
Він був чуйний до людського горя, ніколи нікому не відмовив, готовий був
прийти на допомогу у будь - який час».
( Екскурсія продовжується до шкільного історико – краєзнавчого
музею «Моя маленька Батьківщина», музею Миру, ігрового і танцювального
залів, музикального салону, профілакторію, зимового і літнього басейнів,
спортивного і борцівського залів, кімнати для гурткової роботи, фонтану
«Колосок», Криниці совісті, планетарію , обсерваторії, стадіону, дендропарку,
навчально-господорського поля, невеличкого машинно-тракторного парку,
відеосалону у списаному літаку ЯК-40).
До останніх років життя Олександр Антонович був, без сумніву, щасливим і
в особистому житті, і в професійному.
Помер О.А. Захаренко ЗО квітня 2002 року. Похований на цвинтарі в
Сахнівці.
( слайд із зображення могили )
Вчитель. Повернемося до класу і продовжимо нашу розмову про духовне
багатство , людські чесноти, притаманні О.А.Захаренку.
Духовне багатство... Воно справді єдине, гідне людини. Бо морально-етичні
норми, вироблені народом протягом віків, становлять його суть.
Ось чому дедалі більше уваги ми надаємо не тільки нагромадженню
матеріальних благ, а й насамперед формуванню таких рис характеру особистості, які б
сприяли її активній участі у будівництві життя. Тобто, ми говоримо про світогляд
людини, її знання, переконання, ідейну стійкість, політичну і емоційну культуру.
Вони по суті й становлять духовне багатство людини, а отже, і духовне багатство
42
всього суспільства.
- Яку ж людину ми сьогодні називаємо духовно багатою?
- По - перше, ту, у якої широко розвинені духовні потреби у перетворюючій
діяльності, у праці на благо Батьківщини, прагненні до етичного і
естетичного самоудосконалення , у спілкуванні з духовно багатими людьми.
Саме такою людиною і був О.А.Захаренко.
- Які людські чесноти , притаманні Олександру Антоновичу, ви хотіли б
мати в собі ?
- Гідність. В Олександра Антоновича вона невіддільна від гідності громадянської, від потреби постійно відчувати себе часткою Батьківщини, носієм усіх її
найвищих моральних цінностей. Це визначало його ставлення до всього, що
оточувало, це стало основою його вчинків, його, так би мовити, лінією життя.
Вчитель. Людська гідність — поняття широке, всеосяжне. Вона й у тому,
щоб, не зважаючи на власне службове становище, з глибокою повагою ставитися
до гідності інших, щоб навіть ненароком не образити, не принизити їх. Вона — й
у нашому ставленні до жінки: чоловіча гідність диктує представнику сильної
статі потребу користуватися цією силою в стосунках з прекрасною половиною
людства тільки для того, щоб узяти на себе найважчі турботи, захистити, оточити
її увагою й піклуванням. Вона й у тому, щоб юні дівчатка завжди пам'ятали про
свою дівочу гідність — одну з найпрекрасніших їхніх рис. Вона, наша людська
гідність, повинна незримо бути присутньою, коли мова йде про міжособистісні
стосунки, про наші вчинки й діла наших рук, нашого серця і розуму.
Будьмо ж завжди й в усьому гідними високого звання Людини!
- Чи можна назвати О.А.Захаренка порядною людиною?
- Чи хотіли б ви наслідувати цю рису ? ( відповіді учнів)
- Що ви вкладаєте в зміст слів «порядна людина»? Яка вона , порядна
людина?
Вчитель. Порядна людина ніколи не дозволить собі пліткувати і заохочувати
пліткарів тим, що вислуховує їх, вона ніколи не скористається недостовірними
відомостями, не донесе на товариша, знаючи, що донощики в усі часи зневажалися
чесними людьми.
Людська порядність найчастіше випробовується в екстремальних обставинах,
коли на ваги часом кладеться налагоджене життя, благополуччя, здоров'я. Але що б
їй не загрожувало, порядна людина не поступиться почуттями честі, обов'язку,
гідності, які й є основою порядності.
Всі ми не можемо не помітити, що саме порядні люди відзначаються
доброзичливістю, терпимістю до дрібних вад інших, не категоричні у висловлюваннях,
їм не властиві такі риси, як славолюбність, впертість, підлабузництво, переоцінка
власних заслуг. Зате властиві скромність, ввічливість, принциповість, вміння
спілкуватися з людьми, готовність визнати власні помилки, взяти на себе тягар
відповідальності.
- Чи може кожен із нас гордо сказати : « Я порядна людина»?
- Яких рис характеру мені не вистачає, щоб бути порядною людиною?
( Відповіді учнів)
Вчитель. Майже всі колеги О.А.Захаренка вказали на таку його моральну
43
якість, як скромність. Прочитаємо в словнику з етики, що таке скромність.
Скромність - це моральна якість, яка характеризує особистість із точки зору її
ставлення до довкілля й самої себе, і проявляється в тому, що людина не визнає за
собою ніяких виняткових достоїнств чи особливих прав, добровільно підпорядковує
себе вимогам громадської дисципліни, обмежує свої власні потреби відповідно до
матеріальних умов життя народу, ставиться до всіх людей із повагою, проявляє
необхідну терпимість до дрібних недоліків людей, якщо ці недоліки зачіпають
лише її власні інтереси, і одночасно критично ставиться до своїх власних заслуг.
Скромність — це форма усвідомлення своїх обов'язків перед суспільством,
колегами, товаришами, сім'єю.
Скромна людина, яку б посаду вона не займала, завжди є невибагливою в своїх
потребах, не терпить славолюбства, вихвалянь, зарозумілості, жорстоко карає спроби
відірватися від народу, поставити себе вище за інших, вважаючи скромність в
особистому і громадському житті однією з найважливіших вимог людської
моралі.
В « Заповіді діда і баби» Олександр Антонович , звертаючись до онуків Саші і Оксани , писав : « Є риса , яка притаманна і політикам , і керівникам, і
бізнесменам, і простим людям. Це – скромність. Як на мене, вона найкраще
характеризує людину.
Крім скромності, на перший план я висуваю чесність і правдивість. Я
зневажаю тих керівників, які кажуть неправду, причому вони так звикають до
брехні, що вона стає стилем їхнього життя і керівництва.
А ще хвилюють мене люди, в яких чесне слово – пустий звук. Не зробив
того, що сказав, і зразу ж втратив віру до себе. Це стосується і керівників, і
кандидатів, і депутатів, і простих смертних».
- Чи задумувалися ви, чому скромна людина не надає особливого значення
своїм позитивним якостям? (Тому, що вона вважає їх для себе обов'язковими,
само собою зрозумілими. Для неї це просто норма, природна властивість)
Вчитель. Є така гарна риса людського характеру, притаманна О.А.Захаренку, —
доброзичливість.
- Чи є у нашому колективі доброзичливі однокласники ?
Доброзичливим треба бути не тільки в колективі, де тебе знають, не тільки в
установі, коли до тебе звертаються як до службової особи, доброзичливим треба
бути до всіх, навіть зовсім сторонніх, незнайомих людей. В автобусі, коли він
переповнений, а ми спішимо, бо запізнюємось на роботу. Від злих поглядів і
недобрих слів автобус швидше не поїде і людей у ньому не поменшає. На зупинці,
коли треба допомогти чи поступитись хворій або старій людині. Зробіть це
приязно, і сонячніше стане на душі. У вас, і в тих, кому допомогли.
На вулиці, в їдальні, на вокзалі, в гуртожитку, театрі, вдома, — всюди і всі
чекають нашої доброзичливості. Бо й що, як не зичення добра означає це, таке
миле, таке, здається, старомодне слово.
А ще в давнину наші предки говорили — Добротолюбіє. Воно, добротолюбіє,
потрібно всім нам і нині. За всякої життєвої погоди.
Я не випрошую у долі
лише пресвітлих фарб.
44
За всякої пори з добром іду до люду —
У цьому для душі спасіння.
Ці слова належать нашому сучасникові — поетові Григорію Діхтяренку.
Що ж, виходить і від нас із вами залежить, щоб слово те з моди не виходило
ніколи, а було одним із найпопулярніших і найпрестижніших у людському
вжитку.
- Про яку людину ми можемо сказати : « Вона доброзичлива»?
Доброзичливі люди завжди скромні, уважні до довкілля, розмовляють з вами
тактовно, з притаманною їм делікатністю. Вони уміють вислухати людину, почути її
(до речі, уміння вислухати, а головне — почути людину — це також мистецтво,
яким ми володіємо далеко не всі).
Ви, певне, відчували, як після зустрічі з доброзичливою людиною стає легко і
радісно на серці, хоч не завжди нашу біду можна руками розвести. Але їхнє
усміхнене обличчя, оті уважні співчутливі очі! Вони, як мамина долоня, притулена в
дитинстві до твоєї голови, знімають біль, розвіюють смуток. І дотик їх чуєш досі.
Я б хотіла, щоб кожен із вас був доброзичливим.
«Поспішайте робити добро», - закликав Олександр Антонович, а Василь
Симоненко добавив своє:
Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.
Повернемося до епіграфу уроку.
«Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя»,поетичними рядками промовляє до нас Василь Симоненко. Відкривши для себе
великого Вчителя і мудрого Наставника, невідмовного Помічника і справжнього
Творця, Скульптора дитячих душ, ми розуміємо, що він жив не для себе, а
виборював його для інших - наступних поколінь, тому то й залишив після себе
світлий слід на землі.
Людське життя відходить у вічність, але пам'ять про людину лишається
серед живих. Такі люди не йдуть у небуття . Мрійником і добротворцем
залишився він у пам'яті колег, односельчан , вихованців. Пам'ять про нього
зігріває душу, спонукає бути добрим і щирим.
Підсумок: Сьогодні ми доторкнулись до
духовних скарбниць
О.А.Захаренка і, гадаю, що його життєва дорога осяє далекими зорями вашу
стежину, наповнить новим змістом ваше життя прагненням до творчої праці,
невгасимою енергією, бажання іти до перемоги, якими б крутими не виявилися
життєві дороги. Бо хто ж може краще переконати , в чому сенс і щастя буття, як
не людина своїм життєвим , особистим прикладом, своїм людським щастям ?
« Вічність жива, бо в ній час від часу спалахує життя. Інколи напрочуд
яскраве. А бува й сіре, буденне. Тільки завжди надзвичайно коротке. Все не
встигаєш до чогось дожити, щось зробити. Адже Людина живе мить у часі, а
тим більше у вічності. Отож, друзі! Залишайте після себе хороший слід, щоб
пам'ятали вас і ваші добрі справи хоч кілька поколінь...», - так звертався з
напутнім словом до односельчан О.А.Захаренко.
45
Перечитуємо ці слова , і мимоволі спливають думки, що слід Олександра
Анатолійовича помітний. Хочеться вірити , що його добрі справи пам’ятатимуть
багато поколінь і запевнити, що
Очі блакитні, як небо,
Справа не вмерла твоя
Пам'яттю серця про тебе
Повниться рідна земля.
Ю.І.Мальований
Література
1.Алексеєва В.І.Облагороджуємо собори дитячих душ. Педагогічний вісник.2007.-№1, с.39-40.
2. Захаренко О.А. Поспішайте робити добро.-Черкаси,1997.-28с.
3.ЗахаренкоО.А.Слово до нащадків .- К.: Богданова А.М., 2006.-216 с.
4.Спогади вчителів Сахнівської школи про О.А.Захаренка. Педагогічний вісник.2007.-№1, с.77-85.
5. Шитова Л.П.Наш моральний вибір .- Черкаси, 2011.-180 с.
46
Т е м а. Усний твір – розповідь з елементами роздуму « Яка вона, квітка
щастя ?» Підготовка до написання контрольного твору.
М е т а: навчати семикласників висловлювати власні судження з приводу
прочитаного; вчити помічати деталі , викладати в усній формі свої думки;
розвивати фантазію, уяву, творче мислення; спонукати до активного сприймання
та осмислення почутого на уроці ; формувати творчу особистість, сприйнятливу
до прекрасного, здатну образно й логічно мислити; виховувати бажання творити
добро, боротися за своє щастя і щастя оточуючих .
Т и п у р о к у : урок мовленнєвого розвитку.
М е т о д и , п р и й о м и і ф о р м и у р о к у : обмін побажаннями,
прослуховування пісень, словесне малювання , асоціювання, складання та
заслуховування усного твору , « Незакінчене речення», «Мікрофон», «Гронування – вирощування квітки» , «Займи позицію», « Деталізація», інсценізація
епізоду новели Богдана Лепкого « Цвіт щастя».
О б л а д н а н н я : портрети Богдана Лепкого та О.А.Захаренка,
мультимедійний проектор, слайди, символічне зображення квітки щастя, ваза з
квітами («Квітка щастя»), паперові квіточки, записи пісень, роздрук матеріалів
для учнів, папки «Крок до успіху».
Епіграфи:
Життя за законами добра і краси – це і є щастя.
О.А.Захаренко
Світ все багатшав
Роки минали…
Люди для себе щастя шукали…
Та й по сьогодні просять і просять…
Ганна Чубач
Перебіг уроку
( Урок починається ліричним вступом. Звучить пісня на сл. і муз. Наталії Май
« Де ти, щастя»).
А на світі так чудес багато, тільки вір у них сповна,
Буде на душі казкове свято, буде просто дивина,
А на світі так багато дива і людської добротим,
Знаю – будеш ти щасливим, просто вір у щастя ти.
А на світі так чудово жити і радіти кожну мить,
І пісні співати і любити і добро для всіх творить,
Буде у житті і сонце, й злива, літо й осінь чарівна,
Тільки будеш ти щасливий, бо за обрієм весна.
П-в: Де ти, де ти, щастя, я не знаю,
Де ти, де ти, щастячко моє,
Де ти, де ти, щастя – я чекаю,
Ти мені признайся, де ти.
Вчитель. Дорогі діти, ви прослухали пісню, в якій йдеться про бажання
відшукати щастя та про те, що воно насправді є, тільки треба повірити в це.
47
- А чи задумувалися ви , що включає в себе поняття « щастя» ?
Над тим, що таке щастя, міркували багато поколінь. Але до єдиного
розуміння цього питання так і не прийшли. Адже скільки людей, скільки й думок,
і всі вони різні. Це залежить від виховання, від рівня знань, від поставленої мети
в житті, навіть від особистих якостей людини. Для одних людей щастя полягає,
перш за все, в матеріальному благополуччі, інші вбачають його в улюбленій
роботі і , плідно працюючи, отримують насолоду від шанувальників їхнього
таланту. Є й такі, що знаходять своє щастя і душевний спокій у вічних цінностях.
Але немає жодної людини, яка б не хотіла його мати, тому й ми з вами сьогодні
на уроці відправимося у мандрівку в пошуках квітки щастя.
І. Мотиваційний етап.
Забезпечення емоційної готовності до уроку.
Рефлексія – образне відтворення настрою за допомогою малюнків. Обмін
побажаннями, в яких було б слово щастя.
Формування позитивної психологічної настанови та опора на суб’єктивний
досвід.
ІІ. Цілевизначення і планування.
1. Оголошення теми й мети уроку.
2. Визначення загальних цілей.
3. Ознайомлення з епіграфами уроку.
4. П р о б л е м н е з а п и т а н н я: « Яка вона, квітка щастя ?»
Мудрі думки та настанови Олександра Антоновича Захаренка , прочитана
нами на уроці позакласного читання новела Богдана Лепкого « Цвіт щастя»
допоможуть зрозуміти ідею прагнення кожної людини бути щасливою і
відшукати свою квітку щастя.
Мудрі думки та настанови Олександра Антоновича Захаренка
Щастя – стан душі, якого прагне людина.
Життя за законами добра і краси – це і є щастя.
Щасливою відчуває себе та людина, в душі якої – милосердя і щедрість.
Якщо людина живе в брехні , гонитві за наживою, черствості і
байдужості, то вона врешті - решт відчує порожнечу в душі і
невпорядкованість в особистому житті.
5. Подивіться на красу оточуючого життя і шукайте щастя всередині себе!
6. Доброта, людяність, гуманізм – основа щастя людини.
7. Щастя в праці і тільки в праці.
1.
2.
3.
4.
Як ви розумієте зміст цих думок та настанов? Висловіть свої думки з
приводу цього.
Життя за законами добра і краси – це і є щастя. (« Краса творить радість,
облагороджує людину. Краса душі дорожча за золото і скарби. Добро відкриває
шлях до щастя. Поспішайте робити добро! Будьте добрими і щедрими, і це
повернеться вам сторицею», - говорив О.А.Захаренко.
48
Подивіться на красу оточуючого життя і шукайте щастя всередині себе!
( Людина – « коваль свого щастя і тільки від неї залежить, яким буде її життя і
майбутнє. Самопізнання і самовдосконалення зробить вас по - справжньому
щасливими»).
Доброта, людяність, гуманізм – основа щастя людини.( Доброзичливі , людяні
і гуманні люди завжди скромні, уважні до довкілля, розмовляють з вами
тактовно, з притаманною їм делікатністю . Вони вміють вислухати людину,
почути її. Після зустрічі з такою людиною стає легко і радісно на серці, хоч не
завжди нашу біду можна руками розвести. Але їхнє усміхнене обличчя, оті
уважні співчутливі очі! Вони, як мамина долоня, притулена в дитинстві до твоєї
голови, знімають біль, розвіюють смумок. Хіба це не щастя мати поруч таку
людину і бути самому таким? Як говорить наш сучасник – поет Григорій
Діхтяренко:
За всякої пори з добром іду до люду У цьому для душі спасіння.
Тож будьте людяними , гуманними, доброзичливими, і ви зробити оточуючих
вас щасливими - в цьому спасіння вашої душі).
« Щастя в праці і тільки в праці»,- говорив мудрий перагог. Людина сягає
вершин досконалості завдяки невтомній , всеперемагаючій праці.Обдарування і
талант, людська краса і сила, великий розум і міцна воля, духовні багатства і
трудова честь – наслідок творчого дерзання, невтомної праці.Тож не втрачай
жодного дня марно, працюй, піднімайся на крок вище; справжня людина прагне
залишити всюди своїми ділами і вчинками слід на землі, хоче бути потрібною
іншим. Якщо пшеничне поле з налитим колосом, квітучий сад, людська
радість…- наслідки роботи твого розуму, серця, рук, ти станеш прекрасною
людиною.Не заспокоюйся на досягнутому, прагни завжди більшого в праці.
Вислови про щастя
1. Щастя – в передчутті щастя.
А. Вампілов
2. Жодна людина нещаслива, поки вона не вважає себе щасливою.
Марк Аврелій
3. У споруді людського щастя дружба зводить стіни, а любов утворює купол.
4.
5.
Козьма Прутков
Наше щастя чи наше нещастя залежить тільки від нас самих.
Монтель
Щастя – вінець відважних.
Французьке прислів’я.
Українські прислів’я :
- Щире слово - половина щастя.
- Де правда, там і щастя.
- Старання – мати щастя.
- Вчення в щасті украшає , а в нещасті утішає.
ІІІ. Опрацювання навчального матеріалу.
49
На попередньому уроці ми з вами познайомилися з новелою Богдана Лепкого
« Цвіт щастя». Як ви гадаєте, чому автор дав саме таку назву своїй новелі?
Інсценізація. Пригадаємо розмову матері з сином .
Вчитель. Як бачимо з цього уривку - поведінка дитини зумовлена бажанням
здійснити високу мрію – роздобути « того гарного квіту» не тільки для себе.
« Піду й принесу його; для вас і для себе», - міркує хлопчик.
«Мікрофон».
- Як хлопчик ставиться до своєї мами?
- Які загальнолюдські цінності притаманні юному героєві твору?
- Чи може людина почувати себе щасливою, коли поруч її оточують люди, що не
мають його?
«Щастя бутя полягає в служінні іншим людям, у готовності у будь – яку
хвилину прийти на допомогу їм ». ( О.А.Захаренко)
Висновок : в цьому – наша християнська мораль, на якій так часто наголошував
мудрий педагог ,- дбати про інших. Може, це і є найбільшим щастям !
Розкрийте образ маленького хлопчика, його внутрішній світ.
- Як ви гадаєте , чому мати говорить: « Тепер тобі і без нього добре, а як
виростеш і набереш сил, тоді…».
(Мами завжди турбуються про нас, оточують своєю теплотою і ласкою.
Очевидно , мама вважає , що на даний час її дитині вистачає материнського
затишку і всього того, що потрібно для щастя. В дитинстві ми завжди
відчуваємо, що всі нас люблять, не треба ні за що думати і переживати. Ми
знаходимося під надійним захистом своєї рідної домівки, нас супроводжують
радість, безтурботність, ми й самі переповнені добротою до оточуючих).
- Чому хлопчик не послухав мами й , зважившись на небезпечну подорож, пішов
шукати цвіт щастя?
( Мрія найти «цвіт щастя» була такою великою, що він не зміг відказатися
від неї).
- Чи могли б ви зважитися шукати його, як маленький герой оповідання?
Вчитель. Так, щастя манить усіх. Тож давайте спробуємо перевтілитися в
головного героя і вирушимо на пошуки квітки щастя. Для цього уявімо, де вона
росте і як дійти до неї. Можливо, нам підкаже велика хлопчикова уява .
( « Їх там ціла левада. А які гарні, дуже гарні!»).
« Деталізація».Уявіть собі, що ви йдете дорогою. Яка вона? Що це за
дорога?
Зупиніться, роздивіться все навколо – що бачите, які звуки чуєте, що
відчуваєте. А потім запишете про все, що сприймаєте.
Вчитель. Виявляється, квітку щастя люди намагалися відшукати дуже давно.
Про цю квітку існує навіть легенда . Про неї розповідає Микола Гоголь у
оповіданні «Вечір проти Івана Купала».
В творі йдеться про те , як Петрусь в пошуках щастя іде шукати цвіт папороті.
В цьому допомагає йому нечиста сила – Басаврюк. Від нього Петрусь дізнається,
що ця квітка цвіте тільки раз у рік, у Вермежому яру , в ніч на Івана Купала.
( Вчитель на фоні музики зачитує уривок з оповідання)
« Петрусь обережно спустився густим лісом у глибокий яр, що його називали
50
Ведмежим. Басаврюк уже ждав там. Темно, хоч в око стрель. Далі уже вдвох
пробиралися вони по грузьких болотах, чіплялися за густі тернинки і
спотикалися майже на кожному кроці. От і рівне місце. Оглядівся Петро:
ніколи ще не доводилося заходити сюди. Тут зупинився і Басаврюк.
«Бачиш ти, он перед тобою три пагорки? Багато буде на них квітів різних;
та борони боже тебе потойбічна сила зірвати хоч одну. Але тільки зацвіте
папороть, хапай квітку і не озирайся, що б тобі позаду не причулося».
Петро…підійшов до трьох пагорків; де ж квіти? Нічого не видно. Дикий
бур’ян чорнів навколо і глушив усе своєю гущиною. Та от спалахнула на небі
блискавиця, і перед ним з’явилася ціла грядка квітів, все чудних, все небачених;
тут-таки й просте листя папороті. Завагався Петро і в роздумі став перед
ним, узявшися обома руками в боки.
« Що ж тут незвичайного ? Десять разів на день, буває, бачиш це зілля: яке
ж тут диво? Чи не надумав чортяка глузувати?»
Зирк – червоніє маленька квіткова брунька і, неначе жива, рухається.
Справді, диво! Рухається і дедалі більшає, більшає і червоніє, як жарина.
Спалахнула зірочкою, щось тихо затріщало, і квітка розкрилася перед його
очима, як вогонь, осяявши й інші навколо себе. Зажмуривши очі, смикнув він за
стебло, і квітка зосталась у нього в руках».
Як бачимо, Петрусь відшукав квітку , та чи принесла вона йому омріяне
щастя? Про це ви дізнаєтеся , самостійно прочитавши оповідання до кінця.
У О.Донченка є теж чудовий твір - «Казка про чарівне зілля». Послухайте,
як автор описує закуток, в якому цвіте полум’яна квітка. «Є у лісі найглухіший
закуток. Захований він од звірів і людей. Залетить туди часом зозуля, і, налякана
завороженою тишею, відразу поспішає геть. Тільки їжаки, як смеркне,
перекочуються там таємничими клубками. А ще під чорним каменем живе
старий вуж. Він такий старий, що жовтогарячі цятки на його голові вицвіли і
стали білими.
У тому закутку цвіте полум’яна квітка. Це чарівне чарнамай – зілля. Ніхто
її ще не бачив ніколи».
І ось ви перші побачили цілий кущ квітів щастя. ( Вчитель знімає із вазону
штучних квітів покриття ). Підійдіть до нього , роздивіться. Що відчуваєте?
Кожен візьме для себе квіточку, зроблену з кольорового паперу, і на її
пелюсточках запише ті слова, які б розкрили зміст вашого щастя.
А тепер повернімося за парти і, використавши весь матеріал уроку, складіть
твір. Врахуйте всі деталі!
« Гронування – вирощування квітки»:
ключове слово – щастя.
51
Здоров’я
Життя за законами
добра і краси
..це коли ти
маєш справжніх
друзів
Турбота про
оточуючих
Щастя
Присутність
любові і ласки
Оточення вірних
друзів
Тепло
домашнього
вогнища
Вчитель. Якщо я вас запитаю зараз, що ви розумієте під словом « щастя», і що ,
на вашу думку, необхідно, щоб це щастя настало, то в кожного із вас будуть свої
судження .
« Займи позицію». Чи можна засуджувати прагнення людини до матеріального
благополуччя? Чи являється матеріальне благополуччя складовою щастя? Якщо
ні, то чому?
Озвучення результатів. Словесне малювання.
Визначення найкращих робіт. «Найщасливішими себе вважають мрійники, які
зі школи навчились наполегливості, щоб крок за кроком, день за днем досягати
поставлених перед собою близьких чи позахмарних мрій. Мрійте, фантазуйте,
перетворюючи бруд сучасної кризи, реалії сьогодення в красу вашого буття. Хай
серед пустелі «похмільного марення» заквітнуть оазиси щасливих людей, що
цінують гармонію, красу, задоволення і мрії»,- говорив О.А.Захаренко.
« Щасливий , хто мав змогу знайти щасливе життя, але щасливіший той,
хто вміє ним користуватися»,- говорив філософ Г.Сковорода.
- Уявіть собі, що ось цей кущ цвіту щастя дійсно справжній і може виконати ваші
три найзаповітніші бажання , які допоможуть вам бути повною мірою
щасливими. Скористайтеся нагодою, уважно подумайте, все зважте і напишіть їх
на пелюсточці квітки, що знаходиться у вас на партах. Пам'ятайте, що їх лише
три, тож вони мають бути найважливішими для вас. Потім в кінці уроку , ми
52
покладемо їх під кущ і будемо вірити, що все це збудеться. А віра - це велика
сила!
VІ.Рефлексивно – оцінювальний етап.
Сьогодні кожен із вас знайшов свою квітку щастя, і кожен із вас зараз
вважає, що цього досить для того, щоб бути щасливим, але така життєва позиція
абсурдна: людина завжди, доки живе, має якісь нездійсненні бажання. З роками
вони міняються. Свідченням цього є ось ці листи, в яких думки та судження
ваших батьків , дідусів, бабусь. Можливо, ви візьмете з них для себе якийсь
рецепт щастя.
( Вчитель зачитує декілька думок про щастя, висловлених батьками
учнів).
« Я щаслива людина. Я щаслива в своїх дітях,завжди добрих, порядних,
розумних. Я радію їхнім успіхам. Я щаслива від того, що поряд зі мною завжди
люблячий чоловік, який завжди підтримає і допоможе , а ще відчуваю себе
щасливою, бо живі наші з чоловіком батьки, і ми їх можемо бачити щодня та
турбуватися про них.
Щастя моє в тому, що я не бачила і не пережила жахіть війни, холоду і
голоду»
( Ірина Миколаївна Вертипорох, обліковець, 37 років )
« Для мене, як для матері, « щастя» - бачити свою сім’ю в достатку,
здоровою, веселою, життєрадісною. Тоді і я почуваю себе найщасливішою на
світі.
А ще «щастя» – це відчуття, що ти комусь потрібен. Мене тривожать
думки, що зараз на Україні щастя дуже важко знайти. Для наших дітей немає
ніякої перспективи. По закінченню навчального закладу нашим дітям важко
трудовлаштуватися, а якщо хто і знайде місце для трудовлаштування, то
отримає за свою працю копійки. Смертність в декілька разів перевищує
народжуваність. Матері не хочуть народжувати дітей або якщо вже й
народили, то віддають своїх їх у дитячі будинки. Думаю, що щасливих людей –
одиниці.
Де ж ти ходиш, щастя, зайди до нас на Україну».
( Наталія Василівна Марченко , продавець, 36 років )
«Моє щастя – це мої діти, моя сім’я, мої рідні. Хіба це не щастя , коли бачиш
їх здоровими, усміхненими! Та ще коли в сім’ї панують мир, любов і злагода – це
неабияке щастя!
Як для вчителя – щастя - поділитися часточкою душі з своїми
вихованцями, передати їм знання, влити в душу свою любов , привити
загальнолюдські цінно сті » .
( Надія Петрівна Завірюха, вчитель, 38 років)
«На мою думку, щастя у кожного особисте. Хтось вважає , що достатньо
бути багатим і успішним . Безумовно, це важливий фактор, але найголовніше –
це здоров’я, мирне небо над головою.
Моє щастя – в моїй багатодітній родині. Коли щасливі мої діти, в них все
добре , то і душа радіє.
53
Я щасливий з того, коли на моєму полі колосяться хліба, наливається
картопля, плетуться гарбузи і проростає багато інших культур. Якщо є на полі
, то є і в коморі.
Щастя – це коли все зароблене своїми мозолями, а не нагарбане. Як приємно
радіти плодам своєї праці!
Мені є для кого жити, працювати, мене не гризе чорна заздрість, я вмію
радіти успіхам, щастю інших людей. Я люблю людей, люблю життя, бо це великий дар. Я Щасливий!»
( Іван Васильови Рубаняк , одноосібник , батько 11 дітей, 49 років )
« Щасливу людину можна вважати ту, яку люблять, шанують рідні, діти й
онуки .
Я вважаю себе щасливою, дякуючи Богу, своїм дітям і онукам. Щастя, в
наші пенсійні роки, - це забезпечена старість, любов ближніх, які тебе
оточують , і хоч трішки здоров’я».
( Євдокія Михайлівна Вертипорох, пенсіонерка , 63 роки)
« Справжнє щастя – це, передовсім, - уміння любити життя і людей. Мені
хочеться жити відкрито, не ховаючись, не тікаючи від труднощів. Я впевнений,
що зумію саме так прожити своє життя, бо щастя - це Вище Благо у твоєму
житті, до якого треба довго добиратися і яке в той же час поспішає тобі
назустріч у відповідь на твої власні зусилля.
Я щаслива людина, тому що я народився на цій землі, тут мої батьки. Я
маю сім’ ю, хороших дітей, які ростуть добрими, ввічливими».
( Сімонов Ігор Іванович, 44 роки )
« Для мене щастя - це коли здорова і щаслива вся моя родина, багата держава,
мирне небо над головою, благополучна сім’я »
( Бендюкевач Олена Миколаївна, 75 років)
« Про яке щастя мрію я сьогодні?
Я мрію виховати своїх дітей так, щоб вони стали хорошими дітьми,
займатися улюбленою справою, хочу матеріального достатку, а ще мати вірних
друзів. Для мене радість моєї сім’ ї- це і є щастя»
( Бублик Сергій Михайлович , 36 років)
Олександр Антонович Захаренко дав свій рецепт щастя , якими може
скористатися кожна людина : « Якщо хочеш стати щасливим, то дотримуйся
золотого правила: розум – у голові, чесність – у серці, здоров’я – у тілі».
Складники щастя
( за О.А Захаренком)
 життя за законами добра і краси;
 самопізнання і самовдосконалення;
 любов і доброта до кожного;
 упевненість у собі;
 доброта, людяність, гуманізм – основа щастя
людини;
 щастя в праці і тільки в праці;
 розум – у голові, чесність – у серці, здоров’я – у тілі.
54
Відомий драматург і людина непересічної гостроти думки Бернард Шоу
колись казав: « Якщо коли – небудь , женучись за щастям, ви знайдете його, ви,
немов старенька, яка шукала свої окуляри, зрозумієте, що щастя увесь час було у
вас на носі». Як ви розумієте цей вислів?
Ми маємо зрозуміти, що є щасливими, тільки ми не помічаємо цього,
заклопотані своїми проблемами, буденними справами. Отже, якщо ви
прокинулися вранці, погдянули у віконечко і побачили , що народився новий
день, вас оточують ваші рідні - посміхніться їм, привітайтеся, побажайте усіх
гараздів і знайте, що це вже велике щастя.
Звучить пісня ( сл. і муз. Н.Май « Будь щасливий » )
Ти прокинься рано - рано, подивися у вікно,
Там зійшло усім на радість ясне сонечко давно,
Розігнало всі печалі, розвело для зла мости,
Щоб для щастя прокидались кожен ранок я і ти.
П-в : Будь щасливим, просто будь,
Нас чекає добра путь,
Не тримай образ у серці,
І про все лихе забудь.
Подаруй свою усмішку, руку дружби простягни,
Не питай, чому й навіщо просто вір у гарні сни,
І засвітиться надія срібним сяйвом серед зір,
І твоя таємна мрія завтра збудеться, повір!
Вчитель.
Тож будьте щасливими! І нехай мудрі настанови О.А.Захаренка
стануть дороговказом у вашому житті. Бо хто ж краще може переконати, в чому
сенс і щастя буття, як не людина своїм життєвим, особистим прикладом, своїм
людським щастям. Відповідь на те, якими бути, що цінувати, як любити Вітчизну , народ, своїх близьких, рідних, оточуючих людей, чому присвятити життя, що
складає твою сутність, що піднімає і звеличує тебе як людину, громадянина
України дає у найпереконливішій формі ось ця книга О.А.Захаренка « Слово до
нащадків», тому раджу вам звернутися до неї, і ви обов’язково знайдете там
відповідь на багато незрозумілих для вас запитань.
« Мікрофон ».
- Чи сподобалося вам працювати на уроці?
- Наскільки ви задоволені результатом власної ( спільної ) діяльності? Чому?
- Як вам працювалося? Що допомогло?
2. «Незакінчене речення»: « Після сьогоднішнього уроку я думаю, що…»
«Сьогоднішній урок змусив мене задуматися над тим, що…»
3 « Рефлексія».
Домашнє завдання. Підготуватися до написання контрольного твору на одну з
тем:
« Істинні та фальшиві цінності в житті людини», « Яку людину можна
назвати щасливою?»
55
Література
1. « Бібліотечка « Дивослова».: 12/2007.
2. Гоголь М.В. Вечори на хуторі біля Диканьки.-К.: Молодь, 1982.-190 с.
3.Захаренко О.А., Мазурик С.М. Школа над Россю.К.: Радянська школа, 1979.150с.
4.Захаренко О.А. Слово до нащадків.-К.: СПД Богданова А.М.,2006.- 216 с.
5.Мегазбірка найновіших учнівських творів.5-11(12) класи / Укл. В.В.Федієнко,Харків: ВД «ШКОЛА», 2008.-800с.
6.Українська література. Підруч. для 7 кл. загальноосвіт.навч. закл. –К.: Генеза,
2007, -288 с.
7.Шитова Лілія. Наш моральний вибір.-Черкаси,2011,- 180 с.
8.Щербина В.І., Волкова О.В., Романенко О.В.Інтерактивні технології на уроках
української мови та літератури.- Харків .: Основа, 2005, -85 с.
56
Виступ на батьківських зборах
Роль сім’ї в становленні особистості дитини
( за педагогічною спадщиною О.А.Захаренка)
Із сім’ї починається суспільне виховання.
О.А.Захаренко
…Тільки разом з батьками, спільними зусиллями
вчителі можуть дати дітям велике людське щастя.
В. О. Сухомлинський
Якими діти народжуються,
Це ні від кого не залежить,
Але, щоб вони шляхом правильного
виховання стали хорошими –
це в нашій владі…
Плутарх
Безперечно, сім’я – головна ланка у вихованні дитини, забезпеченні
матеріальних та психологічних умов для її гармонійного – фізичного,
інтелектуального, морального і духовного розвитку. В Законі України « Про
освіту» підкреслюється відповідальність батьків за розвиток і виховання власної
дитини. Відповідно до Закону України « Про позашкільну освіту» батьки є
одними з учасників навчально – виховного процесу, спрямованого на розкриття
можливостей і здібностей дитини й формування її як творчої особистості.
Родинне виховання – один із найважливіших і найцінніших чинників
виховного процесу, найкращий колективний вихователь, носій найвищих
національних ідеалів. На Україні завжди панував культ родини, культ рідної
домівки, культ глибокої пошани до батьків та свого роду. Але зараз все
помітнішими стають прояви родинної кризи. Згідно статистичних даних, в
Україні щороку розпадається понад 210 тис. сімей . А це , як ви розумієте, –
неповні сім’ї . Тільки в нашому районі на сьогодні налічується 531 неповна сім’я,
в них проживають 724 дітей. Неблагополучних сімей – 92 , в них виховуються
237 діток. Під опікою перебувають 60 дітей . Це діти – сироти при живих
батьках.
Через дитячу бездоглядність у нашій країні діти тікають від батьків у
неблагополучні компанії, вживають наркотичні засоби, проводять вільний час в
ігротеках, хворіють на СНІД, скоюють крадіжки, вбивають людей, не вміють
створювати сім’ю, б’ють і ображають жінок, дітей, своїх батьків, програють
квартири, закінчують життя самогубством.
Тож в умовах зростаючої родинної кризи, поширення злочинності та
правопорушень серед дітей виникає потреба звернутися до здобуття народної
педагогіки з метою ліквідації сімейних проблем сьогодення, наукового
прогнозування перспектив сім’ї й піднесенні її ролі у вихованні дітей та молоді.
Олександр Антонович Захаренко вважав, що найважливіші риси і якості
дитини зароджуються в сім’ї, адже традиційно виховання було першочерговою
справою саме сім’ї, а не школи чи оточуючого середовища.
В. О. Сухомлинський стверджував : «Тільки разом з батьками, спільними
зусиллям вчителі можуть дати дітям велике людське щастя».
57
Головна цінність та специфіка сімейного виховання в тому, що воно не
належить до якихось виокремлених педагогічних явищ, а відбувається в
контексті життя самої родини, на основі прикладу батьків і передусім на основі
традиційної родинно-побутової культури.
Коріння української родини сягає в сиву давнину. Адже сім’я з її побутом,
тобто загальним укладом життя, сукупністю виховних звичаїв і традицій,
складалася упродовж багатьох століть і зміцнювалася в ході історичного
розвитку людства. Найбільш характерною та звичною для українського етносу є
велика сім’я, що як і будь – яка інша звалася родом. Це була суспільна група –
невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв’язками й спільними
інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд.
Згодом рід утратив давню сутність і розпався на малі, самостійні родини.
Народ здавна визнавав очевидну істину: батьки – головні природні
вихователі. Найбільший виховний вплив на дітей мав створений батьками уклад,
спосіб життя родини, всіх її членів. Вважалося, що народжуючи дитину, мати
народжує не лише її тіло, а й душу. Тому у родинах існував своєрідний культ
матері. Без її благословення не орали землю, не засівали поле, не входили в
нову оселю, не вирушали в дорогу. Діти, які виростали без материнського тепла і
ласки, як правило, були зляканими, злостивими, впертими. Матері своєю працею,
турботою, вмінням, старанням розвивали естетичні смаки дитини. Майже кожна
жінка знала десятки колискових пісень. Ще не знаючи слів, дитина вже відчувала
ніжність й ласку своєї матері, вчилася розуміти та сприймати цей світ.
Бабуся – це ніби друга мама, але ще більш ласкава, всепрощаюча і
завжди готова стати на захист своїх онучат, приголубити їх і віддати їм усе
тепло свого серця. Коли потрібна була допомога у господарстві – на городі, в
оселі чи спеленати і скупати дитятко, отримати мудру пораду, вишити красивий
рушник, доглянути дітлахів, розповісти їм цікаву казочку – то бабуся зажди
була готова прийти на допомогу. «Як матір на дитя кричить, то в бабусі серце
болить», - говорить народна мудрість. Дідусь навчав хлопчаків чоловічій роботі.
Давав цінну пораду: як дах укріпити, віз відремонтувати, столярству навчав,
рибалити з онуками ходив. Дідусь був найкращим помічником у всіх чоловічих
справах.
«Дідусь говорить - слухай важно, бери до серця, виконуй вчасно», - повчає
народна мудрість.
Олександр Антонович Захаренко був хорошим дідусем . Разом зі своєю
дружиною, Вірою Петрівною, виховували своїх внучат – Сашу й Оксану
хорошими дітьми. Віра Петрівна має щастя і зараз любуватися ними, помічати ,
як вони дотримуються складених дідусем заповідей. Пропоную вашій увазі
« Заповіді дідуся і бабусі» (Захаренків Олександра Антоновича та Віри
Петрівни). Можливо, хтось із вас скористається ними у вихованні ваших дітей чи
внуків.
« Заповіді дідуся і бабусі »
1. Світ (природа) красивий і крихкий, як кришталева ваза. Збережіть його для наступних
поколінь.
58
2. Ви свідки терористичних актів, військового розв'язання проблем між народами. А чи
можна зробити нашу планету мирною? Так, можна. Війна це не об'єктивна реальність чи
необхідність, війна — це людське горе, позбавлення життя, яке дано людині природою.
Війна — це морок, це нетолерантне ставлення до чужої думки.
3. В Україні всі люди — велика рідня. Ви члени однієї родини, ви братик і сестричка. Живіть
у мирі і злагоді, допомагайте одне одному, бо ви однієї крові. Якщо треба підставити плече,
зробіть це, не чекаючи, що вас попросять. Родина — то і дружба, і любов навіки.
4. Мати й батько — найперші ваші порадники. Їх треба поважати, бо вони ніколи вам не
робили зле. Вони народили, виростили вас, дали вам путівку в життя.
5. Саша, ти надумав їхати за океан. Я вітаю твоє рішення, аби воно тільки здійснилось,
побачиш, як живуть люди за кордоном, матимеш ширший світогляд і нові знання, які
обов'язково знадобляться. Адже сенс життя — у пізнанні себе й навколишнього світу.
Дорогі онуки! Є риса, яка має бути притаманна і політикам, і керівникам, і бізнесменам, і
простим людям. Це — скромність. Як на мене, вона найкраще характеризує людину.
Крім скромності, на перший план я висуваю чесність і правдивість. Я зневажаю тих
керівників, які кажуть неправду, причому вони так звикають до брехні, що вона стає стилем
їхнього життя і керівництва.
Головна мета сімейного виховання – сформувати справжню особистість,
наділену найкращими людськими якостями: високоморальну, здорову тілом і
душею, сильну розумом.
Олександр Антонович в своїх працях неодноразово звертався до батьків з
таким прохання : « Вчіть своїх дітей! Вчитись треба, щоб не попасти в жорна
життя або не опинитись на його узбіччі. Встигати треба за ним (життям), яке з
шаленою швидкістю пролітає повз вас.
Нині освіта дуже дорога, - наголошував мудрий педагог.- Людина добру
третину життя вчиться. А надалі ця частка буде ще більше зростати. Вже й зараз
гувернанти з вищою освітою в моді. Тож людство прийде до такого часу, коли без
вищої освіти не обійтись. Причому якість її буде незрівнянно кращою. Цьому
слугуватимуть нові педагогічні технології, інтернет, відеомагнітофони тощо».
Величезний вплив на дитину справляють домашня обстановка, побут у
сім’ї, тому існують естетичні традиції, які привчають дитину любити, берегти
красу.
А чи задумуємося ми, батьки, як часто наша дитина спілкується з природою?
Чи не байдужа вона до неї, чи бачить красу в подихові вітерця і квітах? Чи бачить,
як росте трава, як цвіте квітка? Чи глуха до природи, чи чує, як вона восени
влягається спати на зиму?
Якщо ж дитина не помічає цього, то ми повинні якнайшвидше допомогти їй
це зробити. Адже , як говорив О.А.Захаренко : «Краса творить радість,
облагороджує людину. Краса душі дорожча за золото і скарби. Життя за
законами добра і краси – це і є щастя».
Є визначена специфіка сімейного виховання, що відрізняє його від
виховання суспільного (зокрема і шкільного). Насамперед вона полягає в тому,
що за своєю природою сімейне виховання засноване на почутті. Споконвічно
родина, як правило, тримається на почутті любові, що визначає моральну
атмосферу цієї соціальної групи, стиль і тон взаємин її членів: прояв ніжності,
59
ласки, турботи, терпимості, великодушності, уміння прощати, почуття обов’язку.
Почуття любові постійно супроводжує дитину в родині. Ця гама почуттів
позитивно впливає на розвиток і виховання дитини: надає їй відчуття щастя,
надійності, почуття захищеності від зовнішніх негараздів, а в особі батьків —
справжніх порадників, помічників, захисників, старших друзів.
Однак парадокс полягає в тому, що це може стати як позитивним, так і
негативним фактором виховання. Важливо дотриматися міри у прояві почуттів.
Олександр Антонович неодноразово наголошував на тому, що дитина, яка
недоотримала батьківської любові, часто виростає недоброзичливою,
озлобленою, черствою до переживань інших людей, зухвалою, не вживається в
колективі однолітків, а також замкнутою, часто агресивною або ж навпаки надмірно сором’язливою.
Зростаючи в атмосфері надмірної любові, ласки, благоговіння і шанування,
маленька людина рано розвиває в собі риси егоїзму й егоцентризму,
розніженості, розбещеності, зазнайства, лицемірства.
Мудрий педагог зазначав, що великої шкоди приносять дітям любов
замилування, любов деспотична, любов підкупу. Його твердження співзвучні з
переконаннями іншого великого педагога Василя Олександровича Сухомлин –
ського : «Люди з кам’яним серцем частіше виростають в таких сім’ях, де батьки
віддають дітям усе й не вимагають від них нічого».
Коли в родині немає належної гармонії почуттів і дитина піддається впливу
аморальної атмосфери, то процес її розвитку значно ускладнюється.
Олександр Антонович у своєму нарисі « Педагогічні аксіоми» звертається
до батьків із таким проханням : « Ніколи не захоплюйте дітей ілюзорними мріями.
Ні за яких обставин не обманюйте дітей. Вони цього просто не пробачають.
Враховуй, що в дитинстві гостра пам'ять, і дитина запам’ятовує на все життя. Може,
спочатку й повірять, але мине час — і ця віра може обернутися проти вас. Якщо
діти мрійники — це добре, але виховуйте в них реальне бачення дійсності. Кожна
думка, ідея, мрія мають бути наповнені змістом, їх можна досягти, втілити у життя,
побачити наяву. Здійснивши одну мрію, намагайся мріяти про інше. Цей процес
буде безперервний, бо здійснена мрія породжує нову, а в головах дітей їх безліч.
Інколи смішні. Але ви цього не показуйте, не робіть з нічого проблем, треба, щоб
особистість росла, як на дріжджах. Її ніколи не треба принижувати, а завжди бути
уважним, жити думками дитини, і тоді настає «диво» — виростають у дітей крила.
Розправляйте їх для польоту і для віри в свої здібності, щоб діти відчули свою
причетність до великої справи народів усієї України, а то й усього світу».
Нинішній час вніс корективи в дитячі мрії. Вони стали іншими, бо змінилися й
самі діти. Але педагогічне поняття «нездійсненна мрія» залишиться ще надовго;
поки існуватимуть сім’я і школа. То наша з вами спільна справа — виховувати в дитині особистість, яка здатна не лише мріяти, але й втілити мрію у життя.
Обманювати себе і всіх навколо — тяжкий гріх, рівноцінний зраді.
У батьківському домашньому вихованні часто бракує серйозності, а тому і в
дітей поваги і пошани до батьків. Няньчаться й граються з дітьми, пестять їх
уранці та ввечері, бавлять їх і хочуть ними бавитися. Діти поводяться з батьками,
як з рівними собі, не соромляться їх ні в чому анітрохи, і добре, що коли справа
60
не доходить до того, що діти оголошують своїх батьків за людей нудних. Проте
без пошани до батьків нема пошани до людей.
«Можливо, - міркує Олександр Антонович, - пошана до батьків втратилася
ще тоді, коли вони перейшли називати їх на «Ти » ? »
А як гадаєте ви – «Ти» чи « Ви» казати на батьків ?
О.А.Захаренко вважає це питання спірним. Одні думають так, інші —
інакше. А правильніше — як батьки вирішать. Як захочуть, як змалку дітей
привчать.
На думку педагога, дітей треба привчати говорити «Ви». « У наш бурхливий час необхідна особлива повага до людей похилого віку. Називати їх не просто дід і
баба, а дідусь і бабуся. Звичка переросте в норму людських стосунків, де повага
посяде домінуюче місце. Колись Олександр Сергійович Пушкін написав: « Пустое
Вы , сердечно Ты ». Прислухайтесь до нього і зробіть навпаки. Це складова частина
нашого національного менталітету. В Україні звичним було називати своїх рідних,
батьків, бабусь, дідусів та прародичів красивим словом «Ви», а не тикати, немовби
однолітку - ти, ти, ти! Звичайно, «Ви» — це не лише прояв уваги, турботи, любові
до старших, до своїх мами і тата, це — вимушена міра привчання дітей бути
слухняними в сім'ї. Слово «Ви» спонукає дитину подумати: « Хто я в цьому світі?
Хто мої батьки? Чи заслуговую я, щоб мене одягали, годували? Чи пробачать мені
мої недоречності?»
Ще однією особливістю сімейного виховання є те, що воно органічно
зливається з усією життєдіяльністю дитини: у родині вона має всі життєво
важливі види діяльності – інтелектуально-пізнавальну, трудову, суспільну,
ціннісно-орієнтовану, художньо-творчу, ігрову, вільного спілкування. Причому,
проходить всі її етапи: від елементарних спроб (взяти в руки ложку, забити цвях,
намалювати чоловічка, допомогти мамі) до найскладніших соціально і
особистісно значущих форм поводження.
О.А.Захаренко наголошував, що батьки повинні привчити дитину
пройматися
душевним станом
іншої людини, ставити себе на місце
скривдженого і відчувати те, що він повинен відчувати, отже, дати дитині всю
розумову можливість бути справедливою і совісною.
Олександр Антонович переконаний, що про совість важко говорити, бо це
поняття філософське та ще й суб'єктивне. Кожна людина вважає себе совісною,
вкладаючи в це слово свій, нею визначений зміст. Але ж совість у людини або є,
або її немає. Середини не буває. Совість — це психічний стан людини, в якому
вона перебуває, коли не змогла дотримати свого слова, виконати обов'язок, змушена обманути. Ми звикли характеризувати дитину, оцінюючи, совісна вона чи ні.
Називаємо її совісною, якщо вона добропорядна, ретельно виконує обов'язки, які
покладають на неї батьки або старші. Вважається, що дитина може й втратити
совість, якщо сумлінно не виконує обов'язків чи не дотримує слова. Тоді про неї
кажуть: не має совісті або втратила її.
О.А. Захаренко закликав як педагогів так і батьків зробити все можливе і
неможливе, щоб дитині не дорікали старші: «Ти безсовісна , байдужа дитина, ти
втратила авторитет серед друзів, ти не знаєш, що таке совість!»
Олександр Антонович вважав байдужість ще більшим злом, ніж злочин. « Ви
61
заперечите, - говорив Сахнівський директор. - Можливо, ви маєте рацію, але
байдужість породжує зло. Бійтеся байдужих людей, бо вони можуть спонукати до
лиха, невідворотної біди. Вони дотримуються правила: «Моя хата з краю...»
Байдужа дитина це не просто флегматик, це нерухома річ у процесі виховання.
Дитина не може бути байдужою до чужого болю. Справжня людина не може
бути байдужою до чужих успіхів. Вона або ревнує, або заздрить, або радіє.
Для байдужої ж людини все одно, що діється навколо. Навіть міждержавні
конфлікти, а то й війни беруть початок з байдужості.
Чи можна виховати небайдужу особистість? Так, можна і треба, бо це та риса,
яка підносить дитину над суспільством, робить її особистістю, що не здатна на
погані вчинки, що співпереживає своєму товаришеві, який потрапив у біду.
Зароджується байдужість з небажання дитини бути першою, зі списування
домашніх завдань».
Духовний наставник закликає зупинити «…цю біду, бо з роками буде пізно.
Ця недуга виснажить дитячу душу, затримає розвиток, може й перерости у злочин.
Будемо сподіватись, що цього не трапиться, бо нинішньому суспільству ой як
потрібні небайдужі особистості».
Олександр Антонович вважав, що на даний час у сім’ях стоїть питання: як
виховати дитину слухняною? Слухняність буває різною. Є слухняність, яку ми
повинні довести малюкові заради його безпеки: «Не торкай – гаряче!», «Не лізь
- упадеш!». Але для 8-9 літньої дитини вже важлива інша слухняність – не
зробити що – небудь, коли тебе ніхто не бачить. А ще більша зрілість починає
проявлятися, коли дитина сама відчуває, що добре, а що погано
свідомо
утримується. Мета дисципліни – навчити людину володіти собою, бути
слухняним тому, що він вважає кращим, вчинити так , як він вважає вірним, а не
так, як йому хочеться. Отже, дитина повинна слухатись не тому, що «я так
хочу!», а тому, що «так потрібно» і обов’язковість таких правил визнається
батьками і для самих себе.
Є в Біблії дуже цікаве застереження: « Відійти від гріха і сотвори благо» .
Дуже вдалими є слова Василя Сухомлинського : «Дитину треба не
заставляти, а навчати бути доброю - в цьому головне спрямування виховних дій
батьків». Його думку продовжує Б.Спок: «У житті дуже мало моральних аксіом,
але одна з них така: доброта ніколи не веде до зла».
Рефреном життя і творчості О.А.Захаренка є відоме : « Поспішайте
робити добро!» Він сам поспішав і на кожному кроці творив його. Мудрий
педагог наголошував на тому, що кожен повинен усвідомити, що людина
починається з добра. Вона ж – творець добра. Свідченням цього є його
розсудливі думки :
 «Людина з дитячих літ має бути доброзичливою, добропорядною,
толерантною, а простіше - доброю . Це наука наук, яка з генами батька й
матері передається. Якщо ця наука не опанована, то решта наук може
лише завдавати шкоди людині, суспільству».
 «Людина живе мить у часі. Залишайте після себе
хороший слід, щоб пам’ятали Вас і Ваші добрі справи хоч
кілька поколінь…» .
62
 «Які то прекрасні люди, що засвоїли ази загальнолюдських цінностей,
зробивши їх своїми переконаннями і совістю».
Олександр Антонович часто любив повторювати : « Будьте добрими і
щедрими, і це повернеться вам сторицею» . Його вислів перегукується з
Біблійними заповідями. А Біблія – це джерело народної мудрості, духовності.
Християнський ідеал – краса душі, добро.
Стосунки, які не засновані на заповідях Божих, пізно чи рано
спотворюються , несучи в собі хворобливий початок. І якщо самі від цього
хворіють по – справжньому (неврози, серцево-судинні розлади), то що ж казати
про дітей? Серед батьківських помилок, що можуть коштувати дитині здоров’я,
не допоможуть їй адаптуватися в суспільстві, називають:
- недостатній прояв любові до дитини;
- застосування погроз і фізичних покарань;
- надмірну опіку;
- турботу, істерику з будь-якого приводу;
- емоційне неприйняття яких-небудь рис характеру дитини, його почуттів;
- неприйняття статі дитини, його зовнішності;
- нерозуміння своєрідного особового розвитку дитини;
- попускання усіх вимог і капризів дитини;
- надзвичайна вимогливість до дитини;
- перевага однієї дитини іншій;
- диктат;
- емоційна глухота;
- непогоджуваність дій між батьками;
- сварки між батьками;
- відсутність послідовності і розумності вимог;
- чергування гніву, жорстоких покарань із затаскуванням.
Олександр Антонович радив батькам керуватися таким принципом : 70
відсотків успіху – то похвала, а 30 відсотків – критика, мораль, розгнівані
настанови.
Запам’ятайте !
1 Якщо дитину постійно критикувати
- вона вчиться
ненавидіти.
2. Якщо дитина зростає у докорах – вона починає жити у
почуття провини.
3. Якщо дитина живе у
ворожнечі – вона вчиться
агресивності.
4. Якщо
дитина зростає у терпимості – вона вчиться сприймати інших.
5. Якщо дитину підбадьорювати – вона починає вірити в себе.
6. Якщо дитину хвалити – вона вчиться бути вдячною.
7. Якщо дитина зростає в чесності – вона вчиться бути справедливою.
8. Якщо дитина живе у безпеці – вона вчиться вірити людям.
9. Якщо дитину підтримують - вона вчиться цінувати себе.
10. Якщо дитина живе у розумінні і доброзичливості – вона вчиться знаходити
любов у цьому світі.
63
Хоч як не хотілося говорити Олександру Антоновичу про ганебні прояви
виховання в сім’ї , та все - таки доводилося, бо мовчати не міг, хотів застерегти
від цього інші сім’ї.
« Не секрет, говорив О.А.Захаренко, - що є такі сім’ї , що звикли жити в
бруді. Настільки звикли, що вже й не помічають його, не додержуються правил
гігієни у повсякденному житті».
Олександр Антонович
в книзі «Слово до нащадків» пише, що,
повертаючись
із-за кордону до рідної домівки, відразу ж помічає різницю: як у них ( на Заході)
і як у нас. Тоді йому трохи соромно за себе і за своїх співвітчизників. На шляхах
Європи не побачиш не те, що смітника, папірця. Все у них у ладу. Кожен
камінчик – це історія, прикраса, йому належить тільки вдало вибрати місце.
Педагога дуже обурює звичка деяких людей лузати насіння , їсти цукерки
й залишати після себе лушпиння , сміття. Прикладів дитячої безкультурності
десятки й сотні, та річ у тім, що діти наслідують дорослих . І так із покоління у
покоління передається безкультурність.
« Я за те,- говорить О.А.Захаренко,- щоб дітей змалку привчали до чистоти й
порядку. І не лише для того, щоб хтось побачив, відмітив. А для себе, свого
існування, нормального життя. Це першочергове завдання кожної сім’ї, матері –
берегині». І далі мудрий педагог пропонує всім батькам, щоб вони , прибираючи
вулиці, садиби, сараї, комори, двори – все викинути , що зайве, що займає місце і
не прикрашає життя людини.
Тож запам’ятайте , шановні батьки, чим заповнено батьківський резервуар,
те переллється і в душу дитини.
1. Не вважайте дитину своєю власністю – вона Божа.
2. Любіть її такою, якою вона є, навіть якщо вона не надто талановита, не в
усьому досягає успіху...
3. Не очікуйте, що вона виросте саме такою, якою хочете Ви, – допоможіть
їй стати собою.
4. Запам’ятайте: найголовніший Ваш обов’язок – розуміти і втішати.
5. Ви – не суддя, не приклад для наслідування, а людина, на грудях якої
можна виплакатись і у п’ять, і в п’ятдесят років.
6. Не переймайтесь, якщо не можете чогось зробити для сина чи дочки.
Найгірше, якщо можете, але не робите.
7. Усвідомте: для дитини зроблено замало, якщо зроблено не все.
8. Не очікуйте на вічну вдячність: ви дали життя своїй дитині, вона
віддячить вашим онукам.
64
Видатний педагог А.С. Макаренко вважав, що «Виховання дітей –
найголовніша галузь нашого життя. Наші діти – це майбутні громадяни світу.
Наші діти – це майбутнє батька й матері, вони теж будуть вихователями своїх
дітей. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це
наше майбутнє горе, наші сльози, наша провина серед іншими людьми, перед
усією країною». Додамо – перед власною совістю і Богом.
Підсумовуючи сказане, я хотіла б підкреслити, що поради мудрого педагога
О.А.Захаренка без перебільшення можна вважати коштовними скарбами:
народжені гарячим серцем з любов’ю до дитини, осмислені холодним розумом і
вірою в щасливе майбутнє вихованців, повинні стати Азбукою педагогічної
майстерності кожного вчителя , кожного батька й матері – Азбукою не тільки в
значенні азів, основи, фундаменту, на якому має вибудуватись власна струнка
система стосунків , принципів, напрямків роботи, а й комплекс обов’язкових
компонентів, без яких взагалі неможлива будь-яка виховна система.
Література
1. Азаров Ю.П. Сімейна педагогіка. М.: Політика література 1985, 231 с.
2. Доброєва І.В., Танигіна Г.Б. Вплив сім’ї та колективу на розвиток дитини. К.:
«Здоров’я», 1980, 21с.
3. Захаренко О.А. Поспішайте робити добро.-Черкаси,1997.-28с.
4. Захаренко О.А. Слово до нащадків .- К.: Богданова А.М., 2006.-216 с.
5. Єрохіна І. Традиційне родинне виховання в українській родинній сім’ї // Рідна
школа, 1998. - № 7-8, с.31
6. Каюков В. Духовні ідеали сім’ї – першооснова життя дитини // Рідна школа,
1998. - № 7-8, с.34-37
7. Макаренко А.С. Книга для батьків. К.: «Радянська школа», 1972. 335 с.
8. Нікітін І., Нікітіна Л. Ми та наші діти. К. «Молодь», 1989, 230 с.
9. Оржеховська В.М. Духовність – це здоров’я молодого покоління. Тернопіль ,
2005, 216 с.
10. Тютюнник Г. Батьківські пороги. – К.: «Молодь», 1972, 176с.
11.Шерстюк Н.М. «Родинний дім» - центр батьківської просвіти. // Педагогічний
вісник, 2005.- № 3, с.15.
12.Ященко Т.О.
Історичне коріння українського народного виховання //
Українська література в загальноосвітній школі, 2001, - № 3, с.148-155.
12. Ященко Т.О. Родинне виховання на засадах народної педагогіки //
Педагогіка і психологія, 1997. - № 2, с.88-94
65
Т е м а . Нехай панують на землі добро і справедливість!
М е т а : розширити кругозір учнів, коло читацьких інтересів; допомогти
усвідомити зміст та ідейно-художнє багатство самостійно прочитаного твору;
розвивати інтерес до читання художньої літератури, уміння обирати книжку,
визначати її ідейно-художню вартість, формувати самоосвітню компетентність оволодіння прийомами і формами самоосвітньої діяльності (навичками
спостереження над текстом, добору корисної інформації); розвивати вміння
відрізняти добре від поганого; формувати в учнів ціннісну орієнтацію, уміння
формулювати моральні судження; сприяти вихованню у дітей найкращих
людських якостей : доброти, чуйності, милосердя, а також виховувати потяг до
знань, відкриття нового, самопізнання і самовдосконалення.
О б л а д н а н н я : портрет О.А Захаренка , комп’ютер, мультимедійний
проектор, слайди,самостійно намальовані ілюстрації до оповідань, виставка творів
О.А.Захаренка , висловлювання про добро , картка оцінювання роботи на уроці,
роздруковані тексти оповідань.
Т и п у р о к у : урок позакласного читання.
Ф о р м и й м е т о д и р о б о т и : «Мозковий штурм», «Мікрофон»,
«Асоціативний кущ», «Незакінчене речення», «Конструювання», « В картинній
галереї », заповнення таблиці, самооцінювання і взаємооцінювання.
Випереджувальні завдання: прочитати оповідання , намалювати ілюстрації до
них.
Епі графи:
Люби, наслідуй не зло, а добро.
Хто добро чинить, той від Бога.
Хто чинить зло, той не бачив Бога.
Йоан Богослов
У вчинках виявляється моральна суть людини.
В.Сухомлинський
Поспішайте творити добро !
О.Захаренко
Перебіг уроку
І. Мотиваційний етап.
Забезпечення емоційної готовності до уроку.
Рефлексія – образне відтворення настрою за допомогою малюнків. Обмін
побажаннями, в яких було б слово добро.
Формування позитивної психологічної настанови та опора на суб’єктивний
досвід.
ІІ. Цілевизначення і планування.
1.Вступне слово вчителя. Сьогодні ми відзначаємо 75 – літній ювілей
народного вчителя , академіка АПН України, колишнього директора Сахнівської
середньої школи Корсунь-Шевченківського району Олександра Антоновича
Захаренка, людини непересічної , мудрої і всесторонньо ошатної. Його ім’я
назавжди закарбувалось серед славних імен видатних педагогів сучасності.
Він був щедрою , до душевної глибини, до повної самовіддачі людиною.
30 квітня виповниться 10 років, як пішов із життя мудрий педагог, але
66
мрійником і добротворцем залишився жити у серцях односельчан, колег по
роботі, серцях своїх вихованців, яким він намагався дати не тільки хороші
знання, а й виростити їх справжніми, людьми : чесними, добрими,
працелюбними, відданими синами і дочками своєї Батьківщини. І саме за його
доброту, чуйність, щедрість, чесність, скромність, гуманність , творчість і
благородство його щиро поважали і любили в селі. Як мудро і влучно сказала про
гуманіста, Прометея учительського роду, поетичними рядками Л.М.Білозерська :
Задумів творчих, ідей повелительІстинно мудрий й безсмертний
Народний учитель.
2.Оголошення теми й мети уроку.
3.Визначення загальних цілей.
4.Ознайомлення з епіграфами уроку.
IІІ. Сприймання й засвоєння учнями навчального матеріалу.
«Мозковий штурм».
- Яку користь має людина від читання книжок?
- Яку користь маєте ви від читання позапрограмових творів?
- Чи згодні ви, що книжка навчає жити?
« Мікрофон»: обмін враженнями про самостійно прочитані
оповідання : «Соня», «Трофеї», «Лісовий гість».
- Що поєднує ці оповідання?
( Твори поєднує основна думка, ідея та проблематика).
« Конструювання» .Заповнення таблиці .
Уславлення любові до природи, її мешканців,
оточуючого нас життя; прагнення боротися з ворогами
навколишнього середовища; возвеличення доброти,
чуйності, небайдужості до природи ( зелених насаджень,
лісових
мешканців),
осудження
жорстокості,
підступності.
Людина перевіряється у життєвих випробуваннях;
Основна думка
тільки добра, чуйна, небайдужа людина може прийти на
допомогу .
Добро і зло, життя і смерть, любов і ненависть,
Проблематика
щирість і підступність, безкорисливість, милосердя.
Ідея
Обговорення оповідання « Соня ».
- Чому Олександр Антонович говорить , що Соню знали всі ?
- Про який трагічний випадок йдеться в оповіданні?
- Як він вплинув на дівчинку?
- Як ви розумієте вислів: « Школа для неї наче почорніла»?
- Як склалася подальша доля Соні?
- Чи стала Соня хорошою мамою? Які рядки є свідченням цього?
- Які епізоди оповідання говорять про любов і доброту головної героїні до
косулі?
67
- Як ставиться автор до своєї героїні?
- Які рядки твору ви взяли б для себе за мудру настанову, заповіт?
(Якби таке ставлення людини до тварин було у всіх, то й світ би
покращав. Для мене той ідеал людини, яка живе в гармонії з природою).
Обговорення оповідання « Трофеї ».
- Про які трофеї йдеться мова в оповіданні?
- Чому діти принесли їх до школи? Що керувало їхніми вчинками?
- Про який добрий вчинок розповідається у оповіданні?
- Про що міркував один з семикласників?
- Олександр Антонович говорить в оповіданні, що реальні захисники фауни і
флори – це діти, які найбільш чутливі до чужого горя, та й у людську
справедливість вірять. Чи доводилося вам коли – небудь стати на захист фауни і
флори ?
- До чого закликає нас автор оповідання?
( Бережіть ліс, дбайте про його мешканців. Вони теж хочуть їсти і пити.
Цьому можна зарадити, заготовляючи сухий корм. Хай у кожному населеному
пункті, у кожній школі, у лісництві буде група ініціаторів - любителів, а не
губителів лісу, захисників такої красивої неповторної природи.)
В оповіданні « Світлий слід на землі» Олександр Антонович звертається до
кожного з нас: « Збережіть природну красу незайманого світу і непотолочені
квіти. Здається, вони хаотично розкидані по планеті, але то продумано природою,
все в злагоді і гармонії».
Ми живемо в степовій зоні, тому лісу на території нашого населеного
пункту немає, та це не значить, що нам немає про кого потурбуватись. Почнемо
творити добрі справи з малого: зробимо годівничку птахам, посадимо деревце,
підів’яжемо зламану гілочку, приберемо зону відпочинку і багато чого ще
можна зробити для матінки – природи. Вона так потребує нашої допомоги.
Обговорення оповідання «Лісовий гість».
- Про який ганебний вчинок йдеться в оповіданні ?
- Яка основна мораль твору?
- В чому полягає повчальний зміст оповідання? Чого воно навчає ? ( Не роби зла,
будь добрим).
- З ким порівнюють людину, сторожа, його помічника і працівників саду? ( Не
інакше, як із хижаками, що гарчать, роздираючи на шматки невинну,
незахищену жертву).
- Хто з героїв викликає у вас співчуття, симпатію, а хто, навпаки, антипатію ?
Чому?
- Як ви гадаєте , чому так поступили оті недобрі люди? Що керувало їхніми
вчинками?(Їхніми вчинками керувало зло. Першоосновою зла є невміння поєднати
матеріальне й духовне).
 Чому зло існує в сучасному житті?
 У житті ми часто стаємо свідками тріумфу зла. Нині воно не лише не зникло,
а стало ще сильнішим і чинить свої чорні справи. То хто ж у цьому винен? В
чому причина такого становища? Можливо, причина в самій людині?
68
 Що , на вашу думку, може перемогти зло? Що треба робити, щоб його у світі
стало менше? ( Шлях подолання ненависті і знешкодження зла підказує
давньокитайський філософ Лаоцзи: « Тим, хто вас ненавидить, відплатіть
добром». Отже, треба знайти в собі сили не відповісти кривдою на кривду і
тим самим перервати ланцюжок зла. )
 Як позбутися зла, коли воно поселилося в душі?
 Ким стає людина, яка обирає шлях Добра? Ким стає людина, яка йде дорогою
Зла?
« В картинній галереї ».
( Вчитель запрошує дітей до «картинної галереї»
оглянути «картини» (намальовані учнями ілюстрації
до прочитаних оповідань О.А.Захаренка.Озвучення
ілюстрацій).
Вчитель. Своїми оповіданнями Олександр Антонович хоче вберегти
нас від бездуховності. Він був глибоко переконаний у тому, що бездуховна
людина нічого не може створити. Вона може тільки руйнувати. І таких людей він
найбільше боявся.
- У чому ж причина бездуховності? Як її подолати? ( Учні дають відповіді на
поставлене запитання) Мабуть, кожен із нас не раз і не два ставив собі ці
запитання і намагався дати на них відповіді. Та чи не найкраще сказав про це
поет Василь Симоненко:
Ми винуваті, що міліють ріки
І лисинами світять береги,
Що десь духовні лупляться каліки
І виростають наші вороги.
Олександр Антонович намагається по-своєму відповісти, чому на світі панує
бездуховність, зло і як із ним боротися. Він вважав, що тільки людська доброта
може подолати зло.
Поговоримо про те, що таке доброта.
« Незакінчене речення». Доброта – це…
- уміння співчувати іншій людині, відгукуватися на її горе, яке може
спіткати кожного з нас;
- милосердя по відношенню до того, хто потребує допомоги;
- це добре ставлення до всіх людей .
Вчитель. Дорогі діти, запам’ятайте, доброта завжди дає радість оточуючим.
Вона, як чарівні ліки, виліковує від багатьох хвороб. Люди прагнуть добра й
ненавидять зло. Потрібно вчитися бути добрими до всього оточуючого. На все
хороше, що для нас роблять люди, слід відповідати добром.
- Якою має бути людина, щоб творити добро?
« Асоціативний кущ». Назвіть риси, притаманні , на вашу думку, справжній
людині. Запишіть їх.
69
Милосердя
Доброта
Делікатність
Точність
Якості
справжньої
людини
Вдячність
Ввічливість
Щирість
Скромність
Співчутливість
Почуття обов’язку
Безкорисливість
ть
Доброзичливість
Олександр Антонович болісно переживав, що розмиваються береги
моралі, знецінюються якості справжньої людини. « Навіть у селі з орієнтацією
людей на громадянську думку з’являються безчесні непорядні люди»,- писав він.
Він засуджував тих людей, які робили добрі справи для сенсацій, особливо це
стосувалося кандидатів в депутати в передвиборний період. З його розповідей
ми дізналися , що на нього нерідко накочувались хвилі розчарувань. Але вчитель
незважаючи ні на що утверджував педагогіку Добра. Про доброту для сенсацій
говорить у своєму вірші й О. Підсуха:
Є доброта лиш для сенсацій.
Відома нам її мета.
Існує й інша доброта,
Що вимагає компенсацій.
А є така, що від людини
Вона сама назустріч лине
Із слова,
Вчинку,
Із очей.
Все більше й більш таких людей.
Ось кануть злигодні у вічність,
Серця перейме яснота.
І прийде в світ її Величність Одна вселюдська Доброта.
Виявлення добра в житті пов’язується з такими цінностями : здоров’я, миру,
добровільного вчинку, обов’язку, ставлення до людини як мети всього доброго.
70
Олександр Антонович Захаренко розширив діапазон таких педагогічних засобів,
що проектують добро, привчають протистояти його антиподу – злу.
Рефреном його життя і творчості є відоме : « Поспішайте робити добро!»
Він сам поспішав і на кожному кроці творив його. Рефреном звучить Захаренкові
слова в поезії Миколи Сингаївського.
Поспішайте творити добро на землі.
Щиру шану знаходить людська доброта.
Поселились літа на лелечім крилі,
Повернулись лелеки та забули літа.
Поспішайте любити всю землю свою —
І не треба за це ні хули, ні хвали.
Бо вода найсмачніша у ріднім краю —
Із криниці, що батько і мати пили.
До зернини зернятко — засіяний лан,
І земля відчуває довіру людську.
Відженіть, як полуду, безсмертя туман,
Бо життя нам дається лиш раз на віку.
Огляніться назад,— швидкоплинний цей світ,
Поспішайте творити добро на землі!
Прокидається сонце — спішить до Дніпра,
І світає над світом у місті, в селі.
Це для творчості, кажуть, найкраща пора:
Поспішайте творити добро на землі!
Прочитайте вислови Олександра Антоновича про добро. Як ви
розумієте їх зміст?
« Людина з дитячих літ має бути доброзичливою,
добропорядною, толерантною, а простіше - доброю . Це наука
наук, яка з генами батька й матері передається. Якщо ця
наука не опанована, то решта наук може лише завдавати
шкоди людині, суспільству».
« Людина живе мить у часі. Залишайте після себе
хороший слід, щоб пам’ятали Вас і Ваші добрі справи хоч кілька поколінь…» .
« Які то прекрасні люди, що засвоїли ази загальнолюдських цінностей,
зробивши їх своїми переконаннями і совістю».
Вчитель: Отже, кожен із нас повинен усвідомити, що людина починається з
добра. Вона ж – творець добра. Як лірично говорить про це Л.Забашта:
Людина починається з добра,
Із ласки і великої любові,
Із батьківської хати і двора,
З поваги, що звучить у кожнім слові.
Людина починається з добра,
З уміння співчувати, захистити.
Це зрозуміти всім давно пора,
Бо ми прийшли у світ добро творити;
Людина починається з добра,
71
Із світла, що серця переповняє.
Ця істина, як світ, така стара,
А й досі на добро нас надихає.
Вчитель. Олександр Антонович часто любив повторювати : « Будьте добрими
і щедрими, і це повернеться вам сторицею» . Його вислів перегукується з
Біблійними заповідями. А Біблія – це джерело народної мудрості, духовності.
Християнський ідеал – краса душі, добро.
І мовив Бог з любов'ю до людини : —
Як чиниш ти, так і воздам тобі.
Чиніть добро повсюди і щоднини,
Щоб не згасало серце у журбі.
Він любить нас щомиті і щоднини,
Не спопеляймо душу у гріхах.
І нас до Бога приведе стежина,
Чинім добро — воздасться по ділах.
Ісуса вчення дороге і нині,
За нього вбитий Богосин воскрес.
Творім добро звірятку і людині.
Через добро — стежина до Небес.
Леся Любарська
« Займи позицію»
 Чи потрібно бути добрим у ставлення до будь - якої людини?
 Чи легко бути добрим?
 Чи можна змусити людину бути доброю?
 Чи можна стати добрим на певний час?
 Чи є у вас бажання робити добрі справи?
 Якщо у вас вийшло більше відповідей « так», то
ви прагнете робити добро.
Висновок. Як добре усвідомлювати те, що ви здатні на це.
Г.Сковорода вважав серце « джерелом думок і бажань»:
«Глибоке серце або думка – воно то є самою дійсною людиною
та
головою».А де в людини епіцентр добра: у голові, в серці, в душі? Що ви на це
скажете?
Так, наші добрі думки й почуття народжуються у наших душах. Добро
починається з любові. Людина, яка любить світ, ніколи не скоїть злочину, нікого
не образить, не скривдить…Творити добро можна тільки з душею, наповненою
любов’ю. Доброта і чуйність, щирість та уміння розділити чужий біль, вчасно
підтримати - це завжди було правилом українського народу. Це ж підтверджує
народна мудрість:
 Хто людям добра бажає, той і собі має.
 Роби добро – не кайся, робиш зло – зла й сподівайся.
 Все добре пам’ятай, а зла уникай.
 Добре серце, як сонечко в небі.
72
ІV. Підсумок уроку.
Перегорнувши сторінки книги « Слово до нащадків», прочитавши оповідання
«Соня», «Трофеї», «Лісовий гість», ми визначили для себе моральні настанови і
ціннісні орієнтири . У ній автор закликає до милосердя і доброти, сіє духовність,
моральні чесноти.
Тож нехай мудрі думки Олександра Антоновича освітлюють дорогу у
вашому самостійному житті. Як хочеться, щоб всі зернинки його доброти
залишилися у ваших душах і проросли добрими справами. Найбільша моя мрія – бачити
вас добротворцями, людьми без фальші і зла. Упевнена , такими хочете бути і ви. Тож хай
у вашому серці живе Любов, хай компасом буде чиста совість, нехай завжди поруч буде з
вами Найвищий суддя і посланий ним Ангел – охоронець, який застерігає від зла,
жорстокості, моральної деградації.
ЗАКЛИК
О, будьте добрими, о, будьте добрі люди!
Нарозтіш світу двері відчиніть.
На всі віки, назавше і повсюди
На цій землі святе добро творіть!
Квітує вишня,— не ламайте гілку,
її красу весняну пощадіть,
Заплаче жінка, пожалійте жінку
І добрим словом біль її згасіть.
Ви будьте добрі, люди, щохвилинно,
Забувши гнів і кривду всіх образ —
Нехай цвіте погожа ясна днина
І набирає сили від добра.
Нехай молитва щира в небо рветься,
А зло безплідно щезне назавжди.
Нехай добром людське зігріте серце
Убереже цю землю від біди.
Леся Рузеич
( Звучить пісня « А я бажаю вам добра», сл. муз. Наталії Май)
Одна земля, одна надія,
І сонечко на всіх одне.
Воно усіх теплом зігріє,
Воно нікого не мине.
Приспів: І буде знов весна на світі
Надію людям дарувать.
І будем ми на світі жити,
І про добро пісні співать.
А я бажаю вам добра,
А я бажаю вам тепла,
Любові завтра і сьогодні.
А я бажаю вам добра,
73
Щоб наче сад душа цвіла,
Щоб зорі падали в долоні.
2. Коли біда простягне руки,
Прийдуть печалі і жалі,
Згадай крізь терени розлуки,
Що є кохання на землі.
V. Рефлексивно – оцінювальний етап.
« Мікрофон ».
- Чи сподобалося вам працювати на уроці?
- Наскільки ви задоволені результатом власної ( спільної ) діяльності? Чому?
- Як вам працювалося? Що допомогло ?
«Незакінчене речення»: « Після сьогоднішнього уроку я думаю, що…»
«Сьогоднішній урок змусив мене задуматися над тим, що..»
Самооцінювання і взаємооцінювання.
VІ. Домашнє завдання.
Заповніть таблицю « Добро і зло в оповіданнях О.А.Захаренка ».
Назва оповідання
Добро
Зло
«Соня»
«Трофеї»
«Лісовий гість»
Відшукайте прислів’я та приказки про добро, милосердя, чуйність і інші
моральні чесноти.
Література
1. Бібік Н.М. Добротворення як педагогічна категорія. Педагогічний вісник.2007. № 1.с.21.
2.Захаренко О.А. Поспешайте робити добро.-Черкаси,1997.-28с.
3.Захаренко О.А. Слово до нащадків .- К.: Богданова А.М., 2006.-216 с.
4.Моральне та громадянське виховання .-Х.: Вид. група « Основа»: « Тріада
+», 2007.- с.150 .
74
Світла пам'ять …
( Година спілкування )
М е т а : поглибити знання учнів з історії Другої світової війни; формувати у
дітей почуття гідності, доброти, милосердя; продовжити виховувати любов і
повагу до історії країни , почуття гордості за подвиг українського народу у воєнні
роки ; прищеплювати шану і повагу до ветеранів Великої Вітчизняної війни,
солдатських вдів, учасників бойових дій, насильно вивезених до Німеччини , що
стали остерарбайтерами.
Тип години спілкування : час - осмислення , роздуму, пошанування.
Форма проведення: заочна мандрівка.
Обладнання: Книга Пам'яті, т. V. з іменами загиблих у Другій світовій війні,
найдорожчі сімейні реліквії — фото загиблих прадідусів, свічки .
Епіграф:
Війна це не об’єктивна реальність чи
необхідність, війна – це людське горе,
позбавлення життя, яке дано людині
природою. Війна – це морок …
О.А.Захаренко
(На середину класу, біля дошки, виходять ведучі).
Ведучий. Україно, якби ти знала, яких страждань довелося пережити твоїм дітям. Було й приниження, й
знущання, й недовіра, але найстрашнішими були війни.
Війна — це жах, який, відбирає життя, розбиває сім'ї,
нівечить красу.
Ведуча.
Українською землею двічі прокотився її
руйнівний воєнний вал, не обминувши жодного, навіть
найменшого населеного пункту. Оборонні та наступальні
бої, які точилися на її території, стали важливою складовою небаченої битви на
просторах від Баренцового до Чорного морів.
Ведучий. Будь-яка війна несе смерть, каліцтво, вдягає в жалобу тисячі
материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна
арифметика.
Ведуча. Найбільш глибоко в народну пам'ять врізалася саме Велика Вітчизняна
війна , відгомін якої ми відчуваємо й досі. Вона чорним смерчем пронеслася над
просторами України.
Ведуча. Війна! Коли чуєш це слово, відразу уявляєш щось велике і дуже
страшне. Це не тільки бої, героїзм і подвиг. Це важкі людські страждання,
нелюдські випробування. Це — смерть багатьох людей. Війна — горе не однієї
людини, а цілого народу.
Ведучий. До цієї війни можна ставитися по-різному, по-різному її називати.
Але хіба можна забути тих, хто поліг у боях, хто віддав своє життя за рідну
землю?
(На фоні мелодії розповідає вчитель )
75
Вчитель. 67 років відділяє
нас від буремних воєнних
років. Для історії це
небагато, а для людини —
це майже все життя. Та
люди самі творять історію.
67 років…. Швидко,
мов
весняні
струмки,
збігають роки, квітнуть
дерева, половіють жита,
приходять у світ нові люди. Але не старіє, не зникає пам'ять тих літ. Вона живе у
спогадах бійця і в суворому монументі, як свідок грізних років і переможних боїв, пильно дивиться на нас в залах музеїв, із сторінок книг; її, мужню і величну,
надійно оберігає народ, передаючи, як святиню, у спадщину поколінням.
Відірвімось від своїх буденних клопотів і суєти, згадаймо тих, хто виборював
перемогу у війни , кого немає з нами, хто навічно залишився молодим,
визволяючи наш рідний край від ворога.
Тим, хто поліг у горнилі боїв, хто кров'ю своєю скропив землю, тим, хто
пройшов крізь бої, лихо, голод і холод, хто вижив у цій смертельній війні — всім
мертвим і живим присвячується ця година спілкування — «Світла пам’ять».
Ведуча. Чи треба взагалі згадувати про війну!
Ведучий. Деякі кажуть, що не треба.
Ведуча. Я думаю, що треба.
Треба до тих пір, поки людство неспроможне буде сказати: «Ми не тільки
не хочемо війни, ми зробили все, щоб її не було, і її не буде!».
Друга світова війна була найкривавішою у світовій історії. Україна - одна із
тих країн, які зазнали найвідчутніших втрат.
Вчитель. Згадувати про війну треба ще й тому , щоб не повторити тих помилок ,
про які говорить нам Олександр Довженко в кіноповісті « Україна в огні » . В
ній письменник розкриває сутність зрадництва, але звинувачення висуває не
окремим людям за їхню слабкодухість, а державі, яка не виховала у населення
патріотичних почуттів. Ми з вами познайомилися з цим твором , і , гадаю,
кожному з вас неприємними видалися слова одного з окупантів, німецького
офіцера Ернста фон Краузе, який говорить своєму синові: «Ці люди абсолютно
позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають
історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами
одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки
прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників...».
Про причини зрадництва автор говорить у зверненнях до читача. Ці слова
звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: «У
грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні
великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм
великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми
подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої
76
заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння
ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не
став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії.
Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі.
Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не
дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й
короткозорі».
Тому залишається лише радіти, що не всіх зламала війна, що були серед
українців справжні герої, які гідно пронесли славу української зброї у майбутнє,
як це робили їхні прадіди і батьки й як, сподіваюся, зробить колись ваше
покоління.
Ми з вами не маємо права не знати нашої
історії, хоча б тому, щоб ніхто більше не міг
кинути в наше лице таке гірке звинувачення .
М.Рильський говорив: « Хто не знає
минулого , той не вартий майбутнього».
Ось уже 30 років я пропрацювала в школі і
роблю для себе висновок, що чим дальше ми
віддаляємося від тієї тяжкої години , коли ворог
плюндрував нашу землю, тим слабшає наша
пам’ять. Можливо, це ще й тому, що все менше й
менше залишається живих свідків тих буремних
років. Та все ж таки ми не маємо права забувати
про цю сторінку нашої історії.
На сьогодні на території нашої сільської ради
проживають ( лишилися живими) чотири інваліди
Великої Вітчизняної війни : Громовик Любов
Петрівна,Коляда Григорій Якович, Симоненко Ан дрій Іванович та Вольвач Олександр Миколайович;
два учасники бойових дій: Ткаченко Микола
Васильович, Слинько Лідія Єфремівна; 61 учасник
війни; три солдатські вдови : Батир Марія Тимофіївна, Лобода Марія Петрівна та
Сириця Катерина Петрівна.
Перемога була одна на всіх, хто вступив у двобій з нацистською навалою. І
ніхто не стояв за ціною.
Для нашої Батьківщини ця ціна становила, за різними даними, від 8 до 10
мільйонів людських життів, колосальні суми економічних втрат. Республіка дала
армії і флоту понад 7 мільйонів воїнів. Кожен другий з них поліг на фронтах, а
кожен другий з тих, хто залишився у живих, повернувся додому інвалідом.
За питомою вагою у Збройних Силах СРСР, за кількістю удостоєних звання
Героя Радянського Союзу та інших бойових нагород українцям та вихідцям з
України належить друге місце. Вони ж очолювали більшість з 15 фронтів.
Дорогі мої діти, сьогодні я вас поведу в заочну мандрівку до музею бойової
та трудової слави Сахнівської школи Корсунь – Шевченківського району, в якій
40 років пропрацював відомий вже вам мудрий наставник, педагог, Олександр
77
Антонович Захаренко.
- Чому саме туди ? – запитаєте ви мене .
- Та тому, щоб розповісти про те , як учні цієї школи свято бережуть пам'ять
про тих , хто відстоював свободу і незалежність нашої Батьківщини, у смертельному бою з німецькими фашистами. Ще будучи студенткою мені випала честь
відвідати цю школу і побувати в тому музеї. Ще й досі пам’ятою, як гостинно
зустрічали нас учні-екскурсоводи, і з якою гордістю розповідали нам, студен там , про своїх односельчан, про їхній внесок у Велику Перемогу; про тьотю
Теклю, яку спалили німці живцем разом з дворічною донькою, про бабусю
Мотрю, яка вишила рушничок, але так і не дочекалась жодного свого сина…
До речі, учні самі приймали участь у будівництві цього музею. Про це
свідчать слайди презентації , що появилася нещодавно в інтернеті.
( Перегляд презентації )
Наші екскурсоводи , Наташа та Альона , запрошують нас до третього залу
музею, де експонуються два рушники, передані у дар матерями, дружинами , у
яких війна відібрала синів, дочок, чоловіків.
І екскурсовод. У бабусі Мотрі було три сини, міцних, як дубки на узліссі. І
працьовитих — будь-яка робота в руках горіла. Все життя радіти б матері,
милуватися ними, онуків бавити. Та не довелося...
Найстарший — Василь — загинув у 1941-му під Москвою, встигши зробити
лише перший переможний крок, визволяючи рідну землю.
Сергійко, білоголовий та блакитноокий, як і батько його в молоді роки,
загинув неподалік від рідної оселі в селі Іржавцях Канівського району.
А найменший Іванко, гожий, як весняний ранок, все йшов та йшов уперед. І
приносив листоноша солдатські трикутники, а в них теплі й щирі слова, що так
гріли материнське серце. Писав, що в тяжких боях згадує її ніжні руки і ласкаві
очі, що б'є ворога нещадно.
Та ось останній лист з-під Берліна: «Чекайте на мене, мамо». Тоді й надумала
мати вишити рушник, яким би синочок її Івасик, окраса її життя, витер з обличчя
порох війни.
Радісно забігала голка, вишиваючи сонячні візерунки. Та раптом чорна, мов
осіння ніч, звістка: не долетів сокіл, упав, ужалений ворожою кулею.
Подалі заховала мати рушник, омитий гіркими сльозами, щоб не ятрив
душу. Та не могла заспокоїтися вона. Довгого зимового вечора знову взялася за
рушничок. Густо впліталися у візерунок чорні нитки, лягаючи материнською
журбою на полотно. А в день відкриття у Сахнівці обеліску Слави принесла до нього
старенька рушничок і, тричі низенько вклонившись, поклала його біля
бронзовочолих солдат, які навічно застигли у центрі села.
А поряд лягло ще багато материнських рушників, вишитих горем, зітканих
сльозами.
У народному музеї рушник бабусі Мотрі — біля портретів її синів.
І І екскурсовод. Кожний експонат музею дорогий сахнівчанам, школярам, які
активно створювали його. Разом з учителями вони розподілилися на групи, пішли в
кожну хату. Шукали додаткові відомості про односельчан — воїнів Великої Вітчизня ної війни. І несподівано знайшли листа Томенка Володимира Івановича.
78
Сахнівчани пам'ятали Томенка як доброго працівника, активіста, одного з
перших комсомольців села. Але далі сліди його загубилися. Знали лише те, що з
перших днів війни він пішов на фронт. Його рідних німці розстріляли, хату
спалили. З архіву повідомили: «Загинув під час Корсунь-Шевченківської битви і
похований у Лисянському районі».
Відшукали червоні слідопити могилу Володимира Івановича. А потім на
загальну радість несподівано розшукали і самого Володимира Івановича, інваліда
першої групи. Розповів герой, як у лютневі дні, в завірюху змикалося сталеве кільце
навколо фашистів. У ту страшну ніч його, тяжкопораненого, з перебитими ногами,
замерзлого, підібрала якась жінка, вилікувала...
Зараз одна з вулиць села носить ім’я В. І. Томенка.
215 вдів і близько 500 сиріт залишила війна в селі. Їх чоловіки, батьки полягли в боях, віддавши своє життя за свободу і незалежність нашої Вітчизни. Це
добре розуміли учні. Вони з великою наполегливістю встановили біографії,
відшукали військові документи, фотографії воїнів, могили, де поховані загиблі
сахнівчани. А могили їх не тільки в Україні, а й в далекій Латвії, під Москвою,
Ленінградом, Волгоградом... У музеї збирається багато людей послухати розповіді
про своїх рідних, близьких, знайомих, про буремні дні революції і Великої
Вітчизняної війни.
Тут несуть почесну варту юнаки і дівчата. Це право надається тим, хто добре
вчиться, любить працювати, гідно поводиться.
А ще сахнівські учні пишаються Алеєю пам’яті , яка засаджена трояндами
на честь 216-ти сахнівчан, що загинули в роки Великої Вітчизняної. Щоб її
посадити, школярі підготували для кожної троянди лунку, принесли землю і воду
з того подвір’я, звідки воїн пішов захищати рідну Батьківщину. На табличках
написані прізвища героїв-сахнівчан.
Вчитель. Не превеликий жаль, сьогодні ми не можемо сказати , що маємо такий
самий музей, як і в сахнівчан, чи Алею пам’яті, але в нашому невеличкому музеї
відведене місце , де зберігаються матеріали, що висвітлюють життя нашої
територіальної громади в період Великої Вітчизняної війни . Як розповідають
мої старші колеги, до того, як я прийшла працювати в нашу школу, на другому
повер -сі , у фойє, був музей, але , коли помінялося керівництво школи, вітрини ,
музейні експонати перенесли в інше місце .Частина їх розгубилася, а те , що
залишилося , знаходиться у нашому невеличкому шкільному музеї. Як не
соромно про це говорити , але сталося те, від чого застерігав Олександр
Антонович Захаренко :
« Не ламайте того, що побудувало для вас попереднє покоління».
Тож запрошую вас до нашого шкільного музею.
І екскурсовод. 22 червня 1941р. фашистські війська розпочали війну проти
Радянського Союзу. Багато жителів села добровольцями пішли на фронт з
перших днів війни. За роки війни 680 жителів нашої територіальної громади
воювали на різних фронтах. 270 з них не повернулося з війни. 155 односельчан
нагороджено орденами і медалями СРСР.
Наше село було окуповане у вересні 1941р. Фашистські загони заходили в
Лукашівку з Павлинок. Люди боялися і не могли повірити, що фашисти
79
перейшли Дніпро. Регулярні частини в селі не затримувались, йшли далі за
фронтом, залишаючи невеликі загони для організації управи. Чорнобаївською
військовою управою командував Хоппе. Першими кроками фашистського
режиму було проведення реорганізації сіл. Колгоспи перейменовувались на
«громадські двори», а сільські ради ставали сільськими управами. Протягом двох
років окупації на території Лукашівської сільської ради діяли «колгоспні двори»
у Вишнівці головою був Безуглий К.К., у Лукашівці – Бараненко А.Я., у
Григорівці–Бреус Г.
Головою управи був призначений Токовий.
Перед приходом фашистів колгоспну худобу намагалися евакуювати, але
німці її перехопили і повернули назад. Вдалося евакуювати МТС на Волгу, в
Оренбурзьку область.
Щоб зібраний урожай не
дістався фашистам, в колгоспах
роздавали населенню зерно, олію,
але всього розібрати люди не
встигли . Велика кількість зерна
була
у монастирі, куди його
зсипали під
час жнив, бо не
вистачало приміщень.
Новий порядок , який запро вадили фашисти, вимагав здійснення трудової повинності. Начальники управи ретельно слідкували
за відвідуванням «громадського
двору». Протягом двох років жителі села виконували трудову повинність у
рільничій бригаді або на різних роботах. Працювали за «трудодні» , робочий день
тривав з рання і до пізнього вечора. Школа була закрита, але невдовзі німці
дозволили відкрити чотирикласну школу, де вивчали природознавство,
«Кобзар», німецьку мову і арифметику . Інші предмети були заборонені. Але не
всі діти могли відвідувати школу через брак одягу і взуття та необхідність
працювати.
Вступивши в село, фашисти почали виясняти списки місцевих комуністів, а
потім вивезли їх у Золотоношу, де вони були розстріляні. Так під час війни
були забрані і не повернулись Соломка Іван Андрійович,
Дрижак Дем’ян Васильович.
І І екскурсовод. Жителі села
надавали допомогу
полоненим, які втікали з німецького табору в Хрестителево,
або виходили з оточення. Частину полонених німці вивезли
на роботу до Німеччини, а тих , кого переховували місцеві
жителі , вдалось переправити в партизанський загін до
Чубарового лісу.
Ось що згадує Жицька Антоніна Якимівна, 1919 р.н. ,
яка в час окупації жила з сім’єю в селі: ( Це мама нашої завідуючої дитсадка ,
Онищенко Надії Петрівни. До речі, це моя вчителька української мови і
80
літератури, нині покійна) «В хуторі Вишнівка головою громадського двору був
Безуглий Костянтин Костович , якого призначив Хоппе. Через кілька місяців до
нього прийшли партизани з Чубарового лісу з проханням допомогти партизанам.
Він пообіцяв, що знайде довірених людей для цієї справи. Одним з них став
Жицький Петро Михайлович ( батько Надії Петрівни ) 1920 р.н. Вони таємно
відвозили до партизанів борошно, гречку, м’ясо, хліб. Вночі брали шаньки ( для
годівлі коней) насипали попелу, пробирались на ферму. Надівали шаньки на
голову свині, щоб не кричала, різали і відвозили партизанам.
Щоб не потрапити до Німеччини , хлопці ішли служити поліцаями. Вони
мали доступ до зброї. По черзі несли варту в Чорнобаях над тими, кого вивозили
до Німеччини. Не раз викрадали затвори, зброю і передавали партизанам. Одного
разу, коли в управі зібрали багато людей, на варті був Жицький Петро. Він сказав
їм: «Я впаду у яму і буду стріляти, а ви розбігайтесь». Так було врятовано багато
людей від вивезення до Німеччини. Хоппе викликав Петра на допит , а він сказав,
що вивів декількох до вітру, а вони зіпхнули його в яму. Хоппе бив його по
голові, погрожував розстрілом, а потім посадив під арешт. Разом з партією
невільників його відправили до Німеччини. Тиждень їх не годували і перегонили
пішки до станції. Він захворів на дизентерію і зовсім вибився із сил . В одному із
сіл втік з колони, коли почалась нерозбериха. Петро забіг у першу хату і
заховався під піч. Конвоїри прочесали автоматною чергою через усю хату, але
кулі нікого не зачепили. Його вилікувала травами бабуся, хоч і ризикувала
власним життям, потім вивела за село і вказала дорогу. Повертатись додому було
небезпечно, тому пішов до партизанів у Чубарів ліс. Коли повернулися
радянські війська, він пішов у Червону Армію, брав участь у Корсунь –
Шевченківській битві, визволяв Черкаси, закінчив війну у Болгарії, був
нагороджений медалями «За відвагу», «За Відень», «За визволення Будапешта».
Військову службу проходив у 1401 зенітному артилерійському полку 38
Червонопрапорної
Ордена Кутузова
зенітній артилерійській дивізії».
Визволення в Лукашівку прийшло у
вересні 1943 року. Під натиском Червоної
Армії фашисти спішно відступали
і
намагались знищити те, що не вдалось
вивезти. В Григорівському монастирі було
багато хліба, то його підпалили, щоб людям
нічого не дісталось. Згоріло від рук
фашистів і село Григорівка, залишились
цілими лише дві хати, що були під залізом.
У Лукашівці спалили школу, бо в ній теж
було зерно, та ще декілька будинків. Німці
відступали швидко,
не зупиняючись,
хапали на ходу, що могли, знищили
колгоспний двір. Через два дні прийшли
радянські розвідники, а слідом за ними і
( Подружжя Жицьких)
81
військові загони. В селі довго не затримувались, йшли далі. Разом з армією пішли
односельці , які по віку підходили до військової служби і продовжували
воювати, визволяти Україну від фашистів.
ІІІ екскурсовод. Перед нами - «Книги Пам'яті» , зачитаймо імена односельців,
що поклали голови на фронтах Другої світової війни.
( Учень і учениця по черзі на фоні мелодії зачитують їхні імена)
(Звучить ораторія Євгена Станюковича .Тема – 10).
Вчитель. Солдатські душі. Вони очима-зорями дивляться на нас з небес,
журавлями пролітають над нами, сумно курличучи в небесній далині .
Учень.
Горить мій гнів на супостатів злих, —
Майстрів наруги, кривди і огиди,
І зараз я звертаюсь до живих, —
Ви чуєте ? Прошу вас, добрі люди:
Хто в Бога вірує, хто духом не загас, —
За тих, що впали на крутих дорогах,
Будь ласка, помоліться у церквах,
В костьолах, у мечетях, в синагогах.
Страшний погром усіх нас перетряс.
Ми знаєм горе і чиєсь, і власне,
Отож, в душі у кожного із нас
Хай свічка пам'яті горить, не згасне.
Вчитель. А зараз, діти, запалімо свічки пам'яті біля цієї книги та фотографій
ваших прадідусів , родичів. Нехай спокійно і тепло буде їхнім душам від цього
маленького світла.
( Звучить пісня « Мне кажется порою, что солдаты…» )
Хай горить запалена нами свічка, як болючий щем і по тих воїнах односельчанах , що навічно стали журавлями.
Знайте, вони любили життя, любили своїх батьків, своє село... Були
вірними друзями, жили щасливо і мріяли про майбутнє… Та не судилося їм
повернутися живими до рідних домівок.
Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.
Геройство. Біль. Дочасна сивина.
Прокляття чаша випита до дна.
Жорстока тиша. Вибухоподібна.
Вчитель. Зверніть увагу на ось цю газету, що зберігається в музеї. Від часу вона
вже пожовкла і трішечки вигоріла. Це – « Нова доба» за 2004 рік. В ній поміщена
стаття моєї доньки , Вікторії, випускниці нашої школи. Всі ви її прекрасно знаєте.
А потрапила ця газета сюди тому, що в ній Вікторія розповідає про свою
бабусю, мою маму, яка була насильно вивезена до Німеччини в роки Великої
Вітчизняної війни.
Сьогодні і Вікторія, як автор цієї статті, і моя мама, як свідок тих
подій, про які описує моя донька, знаходяться в «Світлиці українського слова» ,
куди ми зараз перейдемо. Моїй мамі 86 років. Вона – одна з небагатьох
82
остарарбайтерів , що залишилися живими .
Хочу навести вам такі статистичні дані: з 1 квітня по 24 липня 1942 року
служба Заукеля набрала з України на роботу в Німеччину майже 1,5 мільйона
робітників. Серед них – і жителі нашого села :
 Батир Оксана Сергіївна,
 Кравченко Антоніна Андріївна,
 Батир Любов Афанасіївна,
 Гараш Григорій Павлович,
 Гараш Марія Іванівна,
 Дмитренко Надія Іванівна,
 Лобода Іван Митрофанович,
 Слюсар Ольга Семенівна,
 Німчин Тетяна Миколаївна,
 Урсатій Настя Кузьмівна,
 Розуваєв Івана Никифорович.
Зустріч трьох поколінь
Вчитель(Я).
Вікторія ( Донька, 25 років) Здавалося б, ну що незвичайного в житті моєї
бабусі? Так мільйони жінок старшого віку в селах живуть: з ранку до вечора
пораються по господарству: саджають, полють та збирають городину,
доглядають за худобою, готують сніданки й вечері... Та річ у тім, що моя бабуся
Саня пережила на своєму віку стільки випробувань долі... Щоб описати їх,
вистачило б на цілу книжку або на кінофільм….
Дивлюсь на неї, вісімдесяти шестирічну, згорблену, прихилену майже до
землі-годувальниці, й гадаю: скільки сліз було пролито за ці 86 , скільки
поневірянь зазнано... А візьму її порепані руки у свої долоні й лише здогадуюсь,
скільки роботи вони переробили, скільки хліба виростили, буряків випололи...
Доля змалку не була прихильною до моєї бабусі. Коли бабуся розповідає про
свої дитячі роки, пригадую малого Тараса Шевченка. Рано залишилася без матері, а
батько, щоб якось прогодувати та виховати двох доньок, одружився вдруге. І почали
діти жити з мачухою, як у казці «Бабина і дідова дочка» . Та ще гірше чекало
попереду, коли з життя пішов і батько. І до того нестерпне життя стало ще гіршим.
Свіжий кусок хліба ховали від очей моєї бабусі, щоб віддати своїм дітям. Ще підлітком
змушена була йти працювати на ферму. «Я була малою на зріст,- пригадує бабуся. Було, коли несу повне відро молока, то воно по землі тягнеться. Побачать старші
жінки, допоможуть, пожаліють, перемінять інколи. А прийду додому, хочеться
відпочити - так треба мачусі допомагати, багато хатньої роботи переробити.
Та якби ж хоч їсти було вдосталь! А старша Галька, мачушина дочка, жила, як вареник у маслі. Рідна мати і голубила, і годувала, і жаліла. Інколи навіть не хотілося
жити, не те що повертатися додому з ферми».
Війна внесла свої корективи в життя моєї бабусі. Коли прийшли фашисти в село,
то почали забирати молодь для відправлення у Німеччину. Брали не молодших 18 років.
І тут мачуха схитрила, домовившись зі своїм братом, що був поліцаєм у селі,
відправити мою бабусю замість своєї дочки. Приховавши документи своєї доньки,
83
добавивши 2 роки моїй бабусі, вирішили відправити її в Німеччину. 5 травня 1942
року, залишивши рідне село Григорівку, пішки пішла разом з іншими дівчатами до
Чорнобая. З Чорнобая забрали в Золотоношу, а далі переправили її в Київ, де
формувалися ешелони. Було моїй бабусі тоді лише 16.
Бабуся. ( Моя мама) Залишаючи рідне село Григорівку, я не сподівалася вже
повернутися назад. Та й не хотіла, бо стільки кривд було знесено і сліз пролито...
Мачуха просила, щоб хоч попрощалась, хоч оглянулась на хату, та я цього не зробила,
бо не могла моя зранена, скривджена молода душа вибачити такої несправедливості.
Галина ж, мачушина дочка, на той час десь зникла, переховувалась від фашистів у своїх
родичів. Так з Галининими документами, зі сльозами на очах та з розпачем у серці залишила я рідний край. Нахилилась лише за селом, біля крайньої хати, щоб узяти з
собою в хустинку грудочку землі, яка пізніше часто нагадувала мені рідне село. Так і не
розлучалася ніколи з вузликом. І додому повернулася з цим оберегом. Пройшла з
часом образа, хотілося побачити рідне село. Тепер ,часто передумуючи довгими
зимовими вечорами пережите мною, переконуюся, що саме та земелька манила мене
до рідного краю.
Коли ми ночували в Києві, вночі нас бомбили фашисти, і тоді ми вперше
побачили, що таке справжня війна. Я дуже перелякалася від побаченого, коли
людські тіла змішувалися з уламками будинків, поранені благали про порятунок, а
дехто й про смерть, щоб не терпіти мук.
Вікторія. Бабуся часто мені переповідала історію про те, як під обід було сформовано
ешелони, і поїзд мчав щодуху в чужі краї. Конвой був посилений, при спробі втекти розстрілювали на місці. Від плачу стояв гул, так молодь прощалась з Україною. В
поїзді кожному видали пайок: хлібину з проса, двоє яєць, кусок ковбаси. Цього
повинно було вистачити до Польщі, куди направлявся поїзд.
Дорогою поїзд часто зупинявся, розминаючись з іншими поїздами, що везли полонених чоловіків, тому майже весь пайок віддавали їм, кидаючи у вікна через грати.
Чоловіки плакали від радості й були дуже вдячні. Кидались на кусок хліба, ніби
голодні собаки. Не завжди й долітав той кусок до вікна, падаючи вниз на землю. І тоді
з розпачем дивились вони на нього вже як не на шматочок хліба, а як на кусочок
золота. Такою була його вартість.
Ночували в Перемишлі, а вранці вирушили до Німеччини у Франкфурт-наМайні. Бабуся пригадує: «В місті нас розмістили в таборі - розподільнику. Страшно
пригадати, як загнали нас за колючий дріт, під'єднаний до струму, щоб не втекли».
Бабуся. У таборі нас цілий день оглядали лікарі. Перевіряли, чи не привезли
українські бранки з собою якихось хвороб. Всіх було поділено на три групи по 30 осіб.
Перша група - на шахти, друга - на фабрики, а третя - до хазяїв. А оскільки я була
невеличкою на зріст, худорлявою, то потрапила до третьої групи. Наступного дня вся
група була переправлена до Касселя. Вночі знову бомбили, але це вже були наші
літаки, тому бомбардування сприймалося зовсім по-іншому, ніж у Києві. Це була
надія на звільнення.
Вікторія. Супровідник групи за допомогою перекладача сповістив, що потрібно
всім причепуритися, бо хазяї вранці будуть вибирати собі робочих.
Вибори були як на невільничому ринку, про який розповідає Загребельний у
«Роксолані». Заглядали навіть у рота, дивлячись на зуби, бо німці були переко84
наними, що зуби - дзеркало стану організму. Здорові цілі зуби - здорова людина. А
кому потрібний хворий працівник?
«Потім повели нас до їдальні, - пригадує бабуся Саня. - Ми були дуже раді
з'їсти щось тепле і рідке. Були безмежно раді новим господарям». Виявляється, що той
обід був теж продовженням відбору хазяями собі робочих. Вони спостерігали за тим,
хто як їсть. Знову ж таки були переконаними в тому, що людина, яка швидко їсть,
вправно й працюватиме. Забрав бабусю до себе Шефер Юстус разом з шістьома
дівчатами-односельцями в с. Індісен.
Бабуся . Дізнавшись про мою долю, хазяйка почала прихильніше ставитись до мене
й забрала до свого будинку. В мої обов'язки входило прибирання кімнат, приготування
їжі, прання білизни, догляд за двома їхніми синами. Жили ми однією сім'єю, їли за
одним столом, навіть одягом і взуттям своїм поділилась фрау зі мною.
Одного разу вона побачила листа, написаного додому німецькою мовою, і була
дуже здивована тим, звідки я знаю їхню мову й навіть пишу нею. Тоді я пояснила, що
цю мову вивчала вдома, в Україні, навчаючись у школі. Після того всі події
обговорювалися з чоловіком так , щоб я не чула . Вони знали, що я розуміла все, про
що вони розмовляли. Найбільше приховували від мене вісті про хід подій на фронті,
ховали радіоприймачі, щоб робітники не чули, що з України витісняють ворогів. Та
про це не треба було й говорити : про все можна було здогадатися з поведінки хазяїв, які
після прослухування зведення інформбюро були сердитими й знервованими.
Тяжко перенесла фрау втрату старшого сина на фронті. Ми ходили перелякані,
принишклі, ні про що не розпитували, намагалися не потрапляти на очі господарів, бо
боялися їхньої ненависті. Адже він загинув на фронті від рук наших солдатів. Але
фрау була настільки прибита горем, що покарання не застосовувала. А ми їй, як
майбутні матері, співчували, намагались розділити її горе.
Крім українців працювали в хазяїна ще й поляки. З одним із них бабуся поєднала
своє життя, повінчалася й народила в шлюбі сина Яшка. Це зробило її життя щасливішим. Та недовгим було їхнє щастя!
Коли американські війська визволили всіх вивезених у Німеччину, воно
обірвалося, тому що Сталін видав вказівку - всім роз'їхатись по своїх краях. Ніякі
зусилля залишитися разом їм не допомагали. Так змушені були розлучитися двоє закоханих сердець. Бабуся й досі зі сльозами на очах пригадує цей епізод зі свого життя. Вона
до подробиць пам'ятає той день, коли їх силоміць посадили в різні поїзди. Коханий
їй весь час кричав услід, що вони неодмінно ще зустрінуться й прохав берегти
їхнього сина. Та ніякі спроби відшукати одне одного не увінчалися успіхом. Листи
не знаходили адресата, а син у дорозі захворів на запалення легенів, і, проживши
кілька тижнів в Україні, помер. Тепер лише малесенький хрест на могилі є свідком
тих подій.
Повернулася бабуся в Україну знову до мачухи, бо ніде було дітись. І знову
почалося скроплене слізьми життя. Шукаючи кращої долі, виїхала на Донбас, на
відбудову заводів. Та так і не знайшла. Вийшла заміж удруге, народила дочку Галю,
яка теж прожила недовго й померла, ії фотографію бабуся береже й досі, оплакує,
особливо на Спаса, коли несе по яблуку своїм покійним дітям на могилки.
Невдовзі розпався другий шлюб, і бабуся повернулася знову до села і знову - до
мачухи. Ні на що хороше вже не сподівалася, і тому, коли мій дідусь Коля прийшов її
85
сватати, вона, не вагаючись, погодилася вийти за нього заміж, незважаючи на те, що
він уже тоді був тяжко хворим. Надіялась, вірила, переконувала себе, що вони якось цей
недуг переживуть.
Дідусь уже покійний. А юнаком служив у Китаї, на військовому заводі.
Служба була небезпечною, як наслідок-випадання волосся, туберкульоз легенів. З 25
дідусевих призовників залишилося тільки 5. Бабуся пригадує, що коли вони
побрались, то поїхали до лікарні у Великі Канівці. Там дідусеві зробили знімок
легенів, який показав, що на них є чорна пляма, завбільшки , як залізний карбованець.
Це був поганий діагноз, надій на одужання було мало.
Та бабуся не могла змиритися з долею, не могла припустити, що втретє втратить
кохану людину, і шукала шляхів, щоб вилікувати дідуся. Цього разу щастя їй посміхнулося, й бабуся вирвала мого дідуся з пазурів смерті, вилікувавши його легені
жиром борсука. Дивлячись на повторний знімок, лікар не міг повірити своїм очам плями на легенях як не було!
Пізніше з'явилася на світ моя мама, ось вона зараз перед вами, ваша вчителька,
Наталія Миколаївна, а згодом з'явилася і тьотя Маруся - мамина сестра. Сімейний
затишок, щаслива праця на своєму дворищі зробили нашу сім'ю щасливою.
Ось уже 25 років, як немає мого дідуся. Я його так і не бачила, знаю лише з розповідей бабусі, мами та зі світлин. Знаю, що в мого дідуся були золоті руки, не було такої
справи, якої б вони не вміли робити. Зведені ним будинки, що стоять у селі, - німі
свідки витвору його рук. А бабуся помаленьку вештається біля своєї хати, збудованої
дідусем від цеглинки до цеглинки, й пригадує свою нелегку долю.
Вчитель. Тільки що ви почули історію, яка кожному з вас нагадала долю Христі
Хутірної та Олесі Запорожець з кіноповісті О.Довженка « Зачарована Десна». Я дуже
люблю вивчати разом зі своїми учнями, а цього року з вами, цей твір, бо кожного разу
пригадую долю своєї мами. Події , описані письменником, змушують задуматися
кожного разу над тим, якою нелегкою життєвою стежиною довелося йти моїй мамі.
Гадаю, що за ті всі поневіряння, які довелося пережити , Бог добавляє щороку їй віку.
Дорогі діти, поцікавтеся долею ваших прадідусів і прабабусь, і ви
дізнаєтеся , що вони прожили нелегше життя , чим моя мама, адже про кожного з
них можна сказати: « Опалені війною».
Вчитель. Минуло чимало років...Та не заростають народні стежки до обелісків і
пам'ятних знаків, що вкарбувалися брилами в дорогу по кільцю битви, не в'януть там
квіти.
Кожного року в травневі дні, їдуть і йдуть до священного місця , що
знаходиться в центрі села , постарілі, з посрібленими скронями фронтовики. Люди,
які нічого не забули. Вони одягають свої ордени й медалі і йдуть до обеліску Слави,
щоб зустрітися із побратимами, пригадати пережиті страховіття війни, пройдені
курні дороги , де точилися бої, де падали, скошені ворожими кулями.
З кожним роком рідшає їхнє коло, доводиться поминати не тільки тих, хто
залишився на полі бою, а й тих, котрі вже тепер покидають нас, наздогнані старими
кулями, осколками, незагоєними ранами. І все ж вони йдуть ...
Ці люди, як і ті, чиї імена викарбувані на граніті, залишили по собі світлу
пам'ять. Надіюсь, що почуте сьогодні на годині спілкування, змусить кожного із
вас замислитися над цінністю людського життя, його миттєвістю, і пам’яттю, яку
86
кожен із вас залишить по собі.
Дорогі діти, я закликаю вас , як це робив, Олександр Антонович Захаренко,
берегти мир на Землі. « Ви свідки терористичних актів, військового розв’язання
проблем між народами. - говорить О.А.Захаренко в « Заповідях діда і баби».- А
чи можна зробити нашу планету мирною? Так, можна. Війна це не об’активна
реальність чи необхідність, війна – це людське горе, позбавлення життя, яке дано
людині природою. Війна – це морок …».
Пливуть літа, як дим у безвість хмуру,
І двічі жить на світі не дано.
Дивіться ж, діти, не споганьте здуру
Обпалене війною знамено.
Живіть собі без кривди, без тривоги
Свободою втішайтесь, як орли.
Та честь дідів не затопчіть під ноги…
Не лінуйтеся прийти 9 Травня на священне для нашого села місце і віддати
шану тим, хто завоював світле, безхмарне наше сьогодення.
Діти, ми, звичайно, не можемо самі зробити того, що зробили свого
часу учні Сахнівської школи - побудувати музей, але нам під силу посадити таку
алею Слави, як і сахнівчани, тож давайте дочекаємося весни і зробимо це, цим
самим залишимо по собі світлий слід на землі. І тоді кожен з нас своїм вчинком
підтвердить слова «Ніхто не забутий, ніщо не забуто!»
Ведуча.
Життя торжествує в новім поколінні,
Та болі минулі — довіку нетлінні.
З граніту волає грізно і люто:
«Ніхто не забутий, ніщо не забуто!»
Ведучий.
Вічний вогонь палає,
Дзвонить у далі століть.
Вічний вогонь закликає:
«Щастя живих бережіть!»
Ведуча.
Вічний вогонь клекоче.
«Люди! Не треба війни,
Щоб не вмирали дочки,
Сестри, брати і сини».
Ведучий.
Вічний вогонь палає,
Тужать берізки над ним,
Вічний вогонь вимагає:
«Миру і щастя живим».
( Звучить пісня « Хай буде мир!»)
Вчитель. Наступного разу наша екскурсія відбудеться до криниці « Совісті».
87
Література
1. Захаренко О.А. Слово до нащадків.-К.: СПД Богданова А.М.,2006.- 216 с.
2. Іванов І.Б., Клімова С.В.Українська література. Навчальний посібник для
школярів, абітурієнтів та студентів. – Харків.: Парус. 2006.-280 с.
3. Пам'ять не згасне.( Велика Вітчизняна війна 1941-1945. ) Під редакц. Олексія
Кононенка. Благодійний фонд « Артанія», М.Тисмениця.2001 р.-100с.
4. Матеріали музею.
5. Подвиг твой бессмертен. Фотоальбом. К.: Мистецтво, 1985 р.
6. Українська література ХХ сторіччя: Навчальний посібник для вчителів та учнів
10-11 класів середн. Шкіл. Під ред. Моренець В.П. та ін.. –К.: Укр. письменник,
1993.- 224 с.
88
Година спілкування
Т е м а . Згадаймо жертв голодомору.
М е т а : сприяти поверненню історичної пам’яті про голодомор 1932-1933р.р.,
вчити учнів цінувати право кожної людини на власне життя; сприяти
формуванню національної свідомості школярів,
виховувати пошану до
історичного минулого українського народу, до людей, яким прийшлось пережити
трагічні події тих років, розвивати гідність і патріотизм.
Обладнання: вишитий рушник на столі, на ньому – чорна хлібина зі склянкою
води, колоски, перев’язані чорною стрічкою, підсвічник із свічкою, куточок
фотоматеріалів, виставка матеріалів із газет і журналів про голодомор,
фонограма Реквієму по загиблих у голодоморі, музична заставка « Голодомор»,
ораторія Євгена Станюковича «Панахида за померлими з голоду» , заставка Метроном.
Епіграф:
Хто не знає минулого –
Не матиме майбутнього.
Хто не шанує своїх предків –
Того забудуть діти та онуки.
А. Кіндратенко
Вчитель. Які мудрі слова. Вдумайтесь, у їх глибоке підґрунтя! Ними
А.Кіндратенко ще і ще раз нагадує нам про те, що ми повинні йти до поодиноких
свідків і очевидців страшної трагедії нашого народу, щоб знати правду про
скоєне керівниками радянської держави і комуністичної партії, адже правда
розкривається тільки сьогодні. Старше покоління зобов’язане закарбувати не
лише у власній пам’яті пережиті роки, а й в пам’яті наступних поколінь.
Осягти ті страшні сторінки чорної хроніки голодоморів в Україні — це не
просто для нервів. Нелегко читати про це , але треба. Без повної правди про
минуле, якою б страшною вона б не була, не мислиться процес оновлення та
очищення, що відбувається в країні.
Народна пам'ять — найдостовірніше історичне джерело минулого.
Страшні тридцяті роки XX ст.! Людям довелося пройти через зраду країни і
близьких, злидні й постійний страх.
Сьогодні - наша розповідь про голодомор 30-х років. Жахливо, що за гаслом
«Наздоженемо і переженемо» стояла смерть мільйонів. Села стали
експериментальною зоною. Це був експеримент за право на життя українського
народу. Жили за законом джунглів: виживає найсильніший. У світі немає іншої
такої країни, де кожний метр землі покритий безіменними могилами. Хрестів над
ними не ставили — не встигали. До цвинтарних книг імен не вносили — в живих
не було сил.
( Звучить музична заставка « Голодомор»)
Читець.
Ти кажеш не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерна вимели до тла?
Як навіть вариво виймали з печі
89
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш не було голодомору?
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору, Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людям поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять в очах…
А кажеш не було голодомору!
Дмитро Білоус
1-й учень. З уроків історії, численних радіо і телепередач ми довідуємося
про розміри катастрофи, що впродовж десятиріч так уперто замовчувалися.
Робилося все, щоб приховати правду, щоб світова громадськість не дізналася
про справжні масштаби трагедії, і намуштрована пропаганда діяла
небезуспішно: багато людей на Заході так і не могли збагнути, що воно там
сталося, на тій екзотичній Україні?
Нині ми знаємо, що то було. Це був не голод, а штучно зорганізований,
свідомо спрямований на вигублення українського народу — голодомор. Це була
людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного і цілком
безневинного.
(Звучить ораторія Євгена Станюковича «Панахида за померлими з
голоду». Тема – 02).
2-й учень . Вимирали ж цілі села не будь-як, а за стратегічним диявольським
розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації, зруйнувати основи
уставленої віками народної моралі, витруїти в душах людяність, натомість
насаджуючи всюди режим терору, сіючи страх, підозри, розпалюючи ненависть
і жорстокість таку, що й досі суспільству дається взнаки.
1-й учень. Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських
розмірів.. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні
скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Сільським жителям хліб
не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе
ж пробиралися туди, та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях.
Батьки, щоб врятувати від голодної смерті дітей, везли їх до міст і
залишали в установах, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, мишей,
щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев, трупи коней, вбивали і
їли один одного, викопували мертвих і також їли.
Так на Україні було зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами.
Вчитель.Про страшні картини голодомору довідуємося із розповіді « Канібалізм
у селі» Олександра Антоновича Захаренка. В ній автор розповідає про долю
90
однієї родини, яку голод позбавив здорового глузду – вони вбили власне
п’ятирічне дитя, адже їхні думки оберталися тільки навколо їжі, тому й перейшли
межу народної моралі.
( Один з учнів зачитує епізоди розповіді на фоні ораторії Євгена
Станюковича «Панахида за померлими з голоду». Тема – 08).
Читець.
Балада про чорну птицю
Трупи клав на вози
тридцять третій рочок.
Хоч бери та й гризи
комсомольський значок.
Жінка кинула чоловіка
і торби на горба.
Подаруй їй, владико,
колосочка з герба.
Чоловік збожеволів
і пожежу вчинив.
До собачої будки
він дітей зачинив.
А за числами числа.
Аж це полудня 'дного
чорна птиця повисла
над обійстям у нього.
Людським голосом запитала:
- Чи ви тута живі ще? –
Куля в відповідь засвистала –
Впала птиця, на попелище.
А на тім попелищі рушницю
опустив чоловік.
Він застрелену птицю до дітей приволік.
Наказав їм її зварити.
На вечерю запросив півсела.
А на ранок почули діти,
що то мати їхня була.
Микола Холодний
(Звучить ораторія Євгена Станюковича «Панахида за померлими з
голоду». Тема – 10).
2-й учень . Важко в це повірити і уявити, але коли людина довго голодує,
вона ніби втрачає розум, стає звіром...
1-й учень . Цей жахливий голодомор був. Це страшно. Але ще страшніше, що
ми ніби боїмося говорити голосно про трагедію свого народу, про трагедію, що
не прийшла сама, як стихійне лихо. То було не при нас, не з нами, і, можливо, не
з нашими рідними. І все ж таки людомор був, і є спогади, свідчення очевидців.
2-й учень. Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але в його
пам'яті живе й нині прокляття тих, хто збиткувався над його долею і життям.
Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать
91
роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
Вчитель. Під час нашої останньої заочної мандрівки да Сахнівської школи я
вам пообіцяла , що наступного разу ми зупинимося біля Криниці совісті. Ось і
настав цей момент дізнатися , що це за криниця , і чому вона так називається.
На сахнівській Криниці совісті понад 1100 прізвищ односельчан, майже 400 —
дітей, що потрапили в жорна історії.
Навколо Криниці пам’яті п'ять скульптур реальних сахнівчан, що не пережили
голодомору 1932—33 рр. Ось мати, яка похоронила восьмеро дітей. Сама померла
останньою. Ось батько, який не може сказати дитині, чому в хаті немає чого їсти
вже три дні. Ось мати, яка витягла з рота вже мертвої дитини їжу, аби син трішки
попоїв. А ось дідусь Михайло, що звозив мертвих на кладовище. У центрі головна
скульптура — жінка з мертвим дитям на руках...
Учень. Олександр Антонович у своєму нарисі «Криниця совісті» розповідає
про один випадок, пов’язвний із цією криницею, про який пам’ятають
односельчани ще й досі. Якось корнилівський священик (він був один на район)
приїхав у Сахнівку освятити криницю в центрі села і порекомендував людям
святою водою напувати дітей. Довірливі люди вишикувались до криниці, аби
принести додому святої води. Одного вечора прибігла жінка з-за Пастушки до
криниці набрати води, а там лише мул. Удень люди вибрали всю воду. Не
дочекалося маминої святої води дитя, померло.
Вирішили криницю пізніше назвати Криницею совісті, а цементний хрест
пофарбували в чорний колір.
Вчитель. Криниця совісті викопана вчителями, всього 12 кілець. До першого
кільця, яке стоїть у воді, прикріпили срібні ложки, срібні дукачі й інші срібні речі
для того, щоб срібло, поступово розчиняючись у воді, обеззаражувало її постійно,
а вода щоб мала приємний смак. На криниці (на момент відкриття) встановили
чотири дзвони, які було чути на всю округу, які скликали пом'янути страшні 1932—
1933 роки.
Так у Сахнівці з ініціативи та за сприяння О.А.Захаренка з’явився перший
пам'ятник голодомору . А інакше і не могло бути, адже у Велику Вітчизняну війну
загинуло односельців у п'ять разів менше, ніж у ті страшні роки. « Не пробачили б
нам сельчани, - говорив колишній директор Сахнівської школи,- якби ми їх не
вшанували, споруджуючи обеліски, хрести, скульптури, якби не сказали слова
вдячності людям, що віддали життя у мирний час».
Побудувавши в себе, він закликав з високих трибун побудувати
пам'ятники жертвам голодомору по всій Черкащині. І до його голосу
прислухались…
Такі ж хрести і пам'ятники нещодавно з’явилися і на території нашої
сільської ради. На відкритті та освяченні одного з пам'ятників були присутніми й
ви. Та чи знає кожен із вас , про ті страшні події, які довелося пережити нашим
односельчанам, і кому поставлені ті пам’ятники ?
Нам з вами потрібно цікавитися подіями тих неспокійних років, особливо
поки ще живі свідки і очевидці цих подій. Ідімо до них, розпитаймо, занотуймо
кожне їхнє слово, поки не вмерла правда і пам'ять .
92
Пам'ять — нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя
країни.
( Заставка - Метроном ).
3-й учень. Тяжким випробуванням для селян у 30-ті роки став голодомор
1932 – 1933 рр., який залишив свій слід на лукашівських землях. В Лукашівці під
час голодомору померло 85 осіб. Серед них були цілі сім’ї, які не змогли вижити
в жорстоких умовах , створених сталінським режимом:
Погрібця Івана Романовича - 6 осіб;
Богуна Андрія – 4 особи;
Божка Федота – 4 особи;
Трюхана Олексія – 4 особи;
Ведмідя Петра – 4 особи;
Баланчука Івана – 3 особи.
У Григорівці від голоду померло 8 осіб ;
у Вишнівці – 10 осіб.
Читець.
У той рік заніміли зозулі
У той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік,
Наші ноги розпухлі узули
В кирзаки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, копнувши під бік.
Без труни, загорнувши в ряднину...
А на ранок — помер чоловік.
І невтому, трудягу старого,
Без хреста повели у той бік...
І кістьми забіліли дороги
За сто земель сибірських, сто рік.
У той рік і гілля, і коріння —
Все трощив буревій навкруги...
І стоїть ще й тепер Україна,
Як скорбота німа край могил .
Д.Головко
93
4-й учень.
У колгоспі «Червона нива», головою якого був Рябошлик С.М., було
врятовано від страждань і голодної смерті всіх людей. Як свідчать очевидці,
людей
в колгоспі
намагалися щоденно годувати, підтримували дітей,
організували дитячі ясла. Так Григорівський колгосп вберіг від голодної смерті
жительку села Жицьку Антоніну Якимівну, яка вижила завдяки тому, що її
батька запросили працювати пасічником, і він з Великої Бурімки перевіз до
Григорівки сім’ю.
(Звучить ораторія Євгена Станюковича «Панахида за померлими з голоду».
Тема – 4.)
3-й учень.
Спогади
Жицької Антоніни Якимівни
1919 року народження.
Працювала вчителькою.
В 1932 році мої батьки Підгора Яків Микитович і
Марія Василівна жили в селі Велика Бурімка
Чорнобаївського району Полтавської області. Нас було 7
дітей. Старші брати і сестри служили в Червоній Армії і
вчилися . Ми з братом Іваном - найменші , я ходила в 5 клас,
а Іван навчався в педагогічному технікум в місті Ржищеві. Батько робив в
сільській раді секретарем . Йому було 55 років.
Все , що було у них до колективізації: землі 8 гектарів, молотарка, кузня,
сівалка, віялка, кінь , плуг, борони, віз, сани – віддав у колгосп «Боротьба», який
був організований в 1926 році . Мати хворіла, на роботу в колгосп ходила мало,
тому з колгоспу не одержувала нічого, жили з городу. Ні зерна, ні муки не було.
Купувати не було за що. Батько був хорошим майстром, трохи підробляв.
Урожай в той рік був непоганий, але все вивезли в державну заготівлю. Почали
ходити по дворах і забирати те, що люди берегли на посів. Довгими залізними
шомполами протикали землю, шукали сховане. Наїжджали комісії, організову вали молодь і посилали знов і знов відбирати продукти харчквання. Навіть з
горщиків висипали, з глечиків. Шукали скрізь, по погребах, по горищах.
Картоплі і овочів хватило лише до грудня 1932 року . Двері не закривались ,
ходили голодні люди, просили хоч що – небудь.
Мене забрав до себе брат Василь в село Піщане Золотоніського району, де
працював директором школи. Він одержував пайок, хоч і дуже малий, але
вижили, бо у брата була гвинтівка , він стріляв граків, ворон, горобців. По весні ,
як зійшов лід з річки Супій, ми ловили рибу вудками.
Часто бачила трупи чоловіків, це мене дуже лякало. Ледве діждалась, коли
закінчився навчальний рік. Батько прийшов пішки і приніс з собою їжу, щоб
показати, що вони їдять: оладки чорні – пречорні з товченої гречаної полови та
кукурудзяних качанів і з молодого листя акації. Він просив мене ще побути у
брата, але я дуже хотіла до матері. Додому добиралися пішки.
Дома побачила зовсім хвору матір. Через тиждень прийшов брат Іван із
Ржищева. Ноги у нього були пухлі, як валянки, на них шкіра лопалась, а з ран
текла сукровиця. Лежав, не міг ходити. А я кричала: «Не вмирай, я тебе буду
94
годувати». У бурімських болотах ріс рогіз, його корені і стебло, що в воді, ми
їли. Я не вміла плавати, бродила, рвала рогіз, в’язала у снопи і носила додому.
Рвали абрикоси, що тільки відцвілися, варили «косипаш» і збирали на полі
минулорічну картоплю. Було велике щастя знайти хоч кілька перемерзлих
картоплин, що розсипались, на оладки. Багато людей мерли, лежали на дорозі,
під ворітьми. Підбирали ті, що були міцніші, відвозили їх на кладовище , копали
неглибокі рови і скидали туди померлих. У 1933 році батька запросили в
Григорівську комуну пасічником. Він приносив нам у Бурімку шматочки хліба,
якого не їв, а зберігав для нас. А потім забрав у комуну і сім’ю. Так ми стали
жити в келії монастиря, а їли всі за одним столом. У 1934 році я закінчила 7
класів і потім навчалась в Золотоніській педагогічній школі.
Вчитель. У 2010 році у всіх населених пунктах нашої територіальної громади
було встановлено пам’ятні хрести та пам’ятники.
( Учні розглядають слайди із зображенням пам’ятників та хрестів)
Вчитель . Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану.
В цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, говорячи словами
Олександра Міщенка: «Мертвим нікому довіритися, крім живих, — і нам треба
так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною
долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!»
Запалимо свічки і хвилиною мовчання вшануємо пам'ять жертв
сталінського голодомору. Хай для всіх людей доброї волі ця хвилина скорботи
стане актом поминання і перестороги. Хай подібне не повториться ніколи.
(Хвилина мовчання). Музична вставка .
Читець.
Не народу, Боже, в тім провина,
Що мерцям світила лиш зоря.
Не із воску, не із парафіну,
Із жалю лелечого горять
В Україні поминальні свічі.
Всі б знайти могили на землі.
Їй би хлібом дивувать одвічно...
Колосіться, грудочки малі.
Де упала кров голодоморів,
Не загорнуть пам'ять грабарі.
З блискавиці і тяжкого грому,
Свічі, для прийдешнього горіть.
Микола Палієнко
( Жалобою звучить пісня у виконанні Оксани Білозір. Свіча. В кінці години
спілкування відбувається покладання квітів до пам’ятника).
Література
1. Дивослово. Поезії Миколи Холодного, Миколи Палієнка.2010.-№ 10, с.47
2. Захаренко О.А. Слово до нащадків.- К.: СПД Богданова А.М.,2006.-216 с.
3. Філіп’єва В.І. Прости наc, пам’яте, прости. Позакласний час.2006.-№19-20,
с.9.
4. Матеріали шкільного музею.
95
Т е м а . Формування життєвої позиції людини .
М е т а : розширити кругозір учнів, коло читацьких інтересів; допомогти
усвідомити зміст та ідейно-художнє багатство самостійно прочитаного твору;
розвивати інтерес до читання публіцистично – документальних творів; формувати
самоосвітню компетентність - оволодіння прийомами і формами самоосвітньої
діяльності (навичками спостереження над текстом, добору корисної інформації);
розвивати вміння відрізняти добре від поганого; формувати в учнів ціннісну
орієнтацію, уміння формулювати моральні судження; сприяти вихованню у дітей
найкращих людських якостей : доброти, чуйності, милосердя, а також
виховувати потяг до знань, відкриття нового, самопізнання і самовдосконалення.
О б л а д н а н н я : портрет О.А Захаренка , комп’ютер, мультимедійний
проектор, слайди, виставка творів О.А.Захаренка , висловлювання про добро.
Т и п у р о к у : урок літератури рідного краю за творами О.А.Захаренка.
Ф о р м и й м е т о д и р о б о т и «Мікрофон», «Незакінчене речення».
Випереджувальні завдання: прочитати публіцистично – документальні твори
О.А.Захаренка .
Епі графи:
Поспішайте творити добро!
О.Захаренко
У вчинках виявляється моральна суть людини.
В.Сухомлинський
Добро спішіть творити, люди,
Воно, як сонце, зігріва,
В добрі нам всім зручніше буде,
Без нього затишку нема.
Перебіг уроку
І. Мотиваційний етап.
Забезпечення емоційної готовності до уроку.
Формування позитивної психологічної настанови та опора на суб’єктивний
досвід.
Вступне слово вчителя.
Дорогі діти, сьогоднішній урок – один із останніх уроків літератури
рідного краю. Починаючи з 5-го класу ми знайомилися із творами наших
земляків – черкащан. Знаходили в них обриси і звичаї рідної землі – чарівний і
неповторний світ нашого краю.
І завжди, хоч би про що ми не говорили, у центрі розмови була батьківська
земля і людина. Земля з її багатством – калиновими гаями, барвінковими
галявинами і Чумацькими шляхами, і людина – проста, звичайна, з чорно-білими
смугами життєвої долі, якій так мало, здавалося б, треба для щастя, а насправді –
так багато. Кожен з уроків мав , безумовно, великий виховний потенціал, але я
хотіла б, щоб цей урок запам’ятався вам на все життя, бо сьогодні життєвими
настановами звучатимуть для вас мудрі думки Великого педагога – Олександра
Антоновича Захаренка.
96
Уважно прослухайте пісню , вдумайтеся в зміст її слів і спробуйте визначити
про що ж піде мова на уроці.
( Звучить пісня «Добро спішіть творити, люди»)
Хай твоя крапля щирості й тепла
Впаде у душу, бідну і страждальну.
Й розтопить холод, щоб душа могла
Ясніти в щасті злетом життєздатним.
Приспів:
Добро спішіть творити, люди,
Воно, як сонце, зігріва,
В добрі нам всім зручніше буде,
Без нього затишку нема.
Уважним будь, хай шлях твій на землі
Злама байдужості холодні грати.
Є цінності великі і малі,
Багатий той, хто вміє віддавати.
ІІ. Цілевизначення і планування.
1.Визначення загальних цілей.
« Незакінчене речення». « Гадаю, що на уроці йтиме мова про…».
2.Ознайомлення з епіграфами уроку.
IІІ. Сприймання й засвоєння учнями навчального матеріалу.
Бесіда за публіцистично – документальними творами О.А.Захаренка.
Вчитель. Кожен із вас готувався до цього уроку завчасно, перегорнув сторінки
Захаренкової книги « Слово до нащадків» , в якій автор сіє крізь рядки своїх творів
духовність, закликає нас творити добро, бути милосердними , морально чистими і в той
же час осуджує зло, моральну деградацію людини, бездуховність…
Робота в групах .
І – ша група .« Мікрофон»: обмін враженнями про самостійно прочитаний
нарис «Знайда».
Бесіда :
- Який авторський задум твору?
- Які почуття виникли у вас після прочитання цього нарису?
- Які проблеми порушив автор у творі?
Учень. Питання духовності – завжди було і залишається на часі. Відомий
педагог Олександр Антонович зачепив дуже болючу тему, показав нам
жорстоку правду. Читаючи його нарис , укотре вже замислюєшся над явищем
сирітства в нашому суспільстві. Мене обурює поведінка горе – матері, яка
знайшла найпростіший вихід, щоб позбутися сорому: поклала позашлюбну
дитину в старенький шапличок.
Мабуть , у того « живого згорточка» були добрі ангели – охоронці раз послали хлопців того дня порибалити і вберегти від смерті тільки-но народжену
дитину. « Не трапились би хлопчики,- розмірковує О.А.Захаренко,- закусали б
комарі дитину, намокли б пелюшки, набралася б вода у шаплик, і закінчилось би
життя дитини, яка ще й не жила, не розуміла і не могла зрозуміти долю, яку їй
приготувала мама».
97
Учень. Прочитаний нарис , заставив мене задуматися над поведінкою матері
немовляти і хлопчиків. Поведінку хлопців я розцінюю, як поведінку морально
чистих людей, духовно багатих, адже вони боролися за життя немовляти, не
пожалкували свого часу, не подумали навіть про загрозу своєму життю.
Гадаю, цей твір змусив кожного задуматися над тим, а як би поступив він на
місці хлопчиків ? Прочитання твору, на мою думку, одних убереже від
необдуманих, безвідповідальних учинків, а в інших, благополучних, викличе
тепле співчуття до покривджених дитячих душ, зродить бажання допомогти.
Учениця. Розповідь закінчується риторичним запитаннями : «От тільки про що
думає та мама..? Заглянути б в її душу. Може, там порожнеча?»
Мені , як жінці, важко зрозуміти поведінку тієї матері. Думаючи про неї, я ловлю
себе на думці , що, можливо, з роками вона зрозуміла свою помилку, усвідомила
гріховність своєї поведінки і часто ночами оплакувала у каятті свій поступок. Я
розумію, що народити дитину – це ще не означає стати матір’ю в повному
розумінні цього слова, дитину треба виростити, виховати і дати їй все для того,
щоб вона була щасливою. А щасливою вона буде тоді, коли запам’ятає дотик
материнської руки, її ніжний поцілунок, ласкаве слово і радісну посмішку, коли її
син чи донька зробить перший крок, а потім , ставши дорослим ( дорослою), піде в
самостійне життя з благословення матері.
Вчитель.
- Як ви гадаєте, чому так багато дітей сиріт у наш час?
( Відповіді учнів)
Природа цього сирітства, в порівнянні з часами давніми, за останній час
дуже змінилася, змінилася до абсурдності: в сиротинцях, тобто в дитбудинках,
давно вже виховуються сироти незвичні, сироти при живих батьках...
Аж не віриться, що в мирний час неймовірно розрослася така болячка,
спричинена способом життя, як майже поголівне пияцтво. Діти таких п'яниць і
лишаються сиротами при живих батьках і матерях, які або самі відмовляються
від дітей, або їх позбавляють батьківських прав.
Десь, очевидно, в психіці народу зруйновано отой поріг між благополуччям і
сирітством, якого ніяким здоровим глуздом не можна ні виправдати, ні навіть
збагнути. Якщо раніше дітей сиротило якесь лихо, зрозуміле суспільству, то
масове, навмисне, злочинне осиротіння дітей - відмови матерів і батьків од
своїх дітей — це вже не піддавалося ніякому здоровому глузду, ніякій логіці.
Такого наш народ раніше не знав. Якщо й траплялося, що якась покритка
підкидала дитя, то вона робила це з відчаю, часто вже гинучи, і таким чином
рятувала від загибелі дитину.
Добро, милосердя... Ми часто чуємо ці слова і навіть вживаємо їх у мовленні,
іноді не відчуваючи всю глибину їх змісту. Якщо вдуматись, то можна сказати,
що вони означають безцінні риси характеру, стан душі, певний комплекс реакцій,
психологічний підхід не тільки до людей, які потребують допомоги, а й до всіх
живих істот. Милосердна людина не залишається байдужою до чужого горя, вона
обов'язково допоможе чи то матеріально, чи підтримає словом. На безкорисні
вчинки, звичайно, здатні не всі, але саме такі вчинки збагачують нашу духовну
скарбницю і розцвічують сіру буденність страждальної душі.
98
Сирота! Яке болюче слово.
В нім серця біль дух перейма.
Сльоза бринить все знову й знову.
Нема тепла, батьків нема,
Цей безкінечний пошук долі,
Надії поклик кожну мить,
Шукають очі мимоволі,
Душа страждає і болить,
А діти за вікном багаті,
В них найдорожче в світі є.
І з ними поруч мама й тато,
Їм радість кожен день дає.
І так вже хочеться без тями,
Щоб тато в горі захистив,
Послухать казочку від мами,
Любові відчувать прилив.
Обділені, мов вирок грізний,
Ударив біллю, як за гріх.
О, люди! Поки ще не пізно,
Піклуйтесь про дітей своїх.
У нашій школі теж є сироти. Вся наша шкільна родина допомагає цим
дітям, постійно підтримує. Ми з вами брали участь в акціях «Збери портфель
товаришу», «Банк одягу». Але це допомога не тільки сиротам, а й дітям із
малозабезпечених сімей. Звичайно, їхній одяг не такий вишуканий, вони
сором'язливі, але відверта допомога та психологічна підтримка вселяє надію, і
вони почуваються захищеними в нашій родині.
Через декілька місяців , дорогі випускники, ви підете в самостійне життя,
будете кохати, і будете коханими, та ніколи не забувайте про святе призначення
жінки – матері, чоловіка – батька. В житті буває всяке : і красиве , і потворне, тож
будьте відповідальними, щоб ніколи не постраждали ваші діти.
ІІ – га група .
« Мікрофон»: обмін враженнями про самостійно прочитаний нарис « А що
скажуть родичі?»
Учениця. Перечитавши декілька разів нарис « А що скажуть родичі?», я пригадала
поетичні рядки Бориса Олійника :
Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і одвічне коло.
Ми засіваємо житейське поле,
І не на день минущий — на віки…
Ці рядки і прочитаний твір Захаренка змусили мене задуматись над
одвічною проблемою батьків і дітей. В моїй голові не вкладається думка : « Не вже Іван Іванович , батько двох дітей , міг отак просто через п’янство та
«платонічну любов»розлучитися із своєю сім’єю, невже так швидко міг піддати ся на спокуси іншої жінки? А в неї ж – своя сім’я - чоловік, двоє дітей!
Можливо, я ще зовсім молода, без життєвого досвіду, щоб засуджувати
99
поведінку цих людей, але ,як дитина, я осуджую поведінку батьків. Діти не винні
в тому, що батькова « платонічна любов» зробила їх сиротами.
Учень. Олександр Антонович говорить у кінці нарису : « Пройдуть роки,
перегорить платонічна любов, а діти залишаться сиротами, бо не знатимуть, що
таке батьківська ласка». Мені дуже жаль цих дітей. Я постараюся побудувати
своє життя так, щоб мої діти не стояли перед проблемою вибору : з ким вони бажають бути.
Майже всі мої однокласники , і я в тому числі, ведуть здоровий спосіб
життя, а це , як говорить О.А.Захаренко : « …панацея від усіх бід. Нехай не від
усіх, але від більшості». Я хочу зачитати восьму Захаренкову заповідь синам ,
нехай кожен із нас прислухається до мудрих думок колишнього Сахнівського
директора.
«Я не вірю, що п'янство загрожуватиме вам, але з чим чорт не жартує.
Людська доля може так постраждати, так перекрутитися, що і не пізнаєш.
Стримує людину від алкоголізму або наркотиків становище у суспільстві,
професія, а також автомашина, яка виключає питання зловживань. Як правило,
серед високоосвічених людей майже не буває алкоголіків, бо вони завжди можуть
контролювати себе і свої дії, мають розум, можуть проаналізувати все, що
відбувається».
Проаналізувавши прочитаний твір « А що скажуть родичі?», я зробив для
себе висновок : постараюся ніколи не опуститися до того , щоб моя майбутня
сім'я із-за мене пережила такий сором , біль і страждання. Гадаю, кожен із нас ,
чоловіків, повинен жити , дотримуючись четвертої Захаренкової заповіді синам
«Любіть своїх дітей. Зробіть так, аби вони почувалися людьми. Хай завжди буде
в них достаток, радість і щастя. Любіть своїх дружин, яких ви вибрали на все
життя, не ображайте їх, не принижуйте, не зраджуйте, бо вони виконували і
виконують головний обов'язок матері - народити і виховати дитину. У сім'ї ви
маєте бути старшими, розсудливішими, спокійнішими, передбачливішими,
справжніми помічниками. Дружина завжди прикрасить вас в оточенні людей, з
якими ви спілкуєтесь. Хай не змінюють її роки і життєві негаразди».
ІІІ - я група.
Учениця. Мабуть, проблема , порушена в нарисі «Лист» не залишила байдужим
жодного мого однокласника. Я хотіла б зачитати уривки з листа дівчинки – шестикласниці, в якому вона звертається до своєї мами з проханням кинути пити.
« Мамочко, рідненька! Ти ще не померла? Казав лікар, якщо ти не візьмешся
за розум, то тобі залишилось жити кілька днів. Для тебе і мене не буде Пастушки,
Ставків, соковитих луків, не буде в мене подружок, бо я не витримаю. Залишиться нас
троє: я, сестричка і братик. Ти вже кілька разів давала слово лікарю, що кинеш пити,
але твої обіцянки нічого не варті. Я вже бачила, як у тебе трусяться руки. Твої колеги
по роботі з тебе сміються. А вчора біля шкільного містка тебе якийсь дядьо
підібрав. Мене позвали зі школи, і ми відвезли тебе до діда. Перекинули з воза і ти рачки
доповзла до хати. Меншенькі сестричка і братик полякалися, коли побачили, яка в них
мама. Та хіба не злякаєшся, коли побачиш тебе п'яною. Кажуть, що чоловіків в
такому стані ще можна терпіти, а жінок — ні. Не пий, матусю, бо мені за тебе
соромно перед однокласниками і перед вчителями » .
100
З листа я дізналася , що через таку поведінку мами дівчинці немилий світ,
Вона кожного дня живе надією, що її мама ще не померла, а жива. Доведена до відчаю,
дівчинка іноді запитує себе : « А може, краще , якби …померла?»
Вона з братиком і сестричкою більше в діда і баби ночує . Діткам так
хочеться, щоб кожного з них по голівці погладила їхня мама , казочку розповіла.
Учениця. З листа дівчинки – шестикласниці я довідалася про страшні картини з
життя однієї сім’ї. Навіть страшно уявити хоч на мить себе на місці цих
бідолашних діток. Мамине пияцтво забрало найдорожче у дітей – дитинство.
« З усіх іграшок у хаті — це пляшки з-під горілки. По пляшках сестричка з
братиком букви вивчили — складаємо склади і слова».
Дівчинка не засуджує поведінку матері, не проклинає її, а навпаки, звертається до
неї ласкавим словом «мамочко» і благає не пити. Дитині соромно за материн спосіб
життя. Важко відчувати, як люди сміються. « Я вже три рази знаходили тебе під тином .- пише в листі дівчика.- Не ми притягли тебе до двору, а батько, ти можеш
замерзнути вночі. З роботи тебе вигнали, в магазинах тобі не позичають грошей. А нам
же ще вчитись треба. Сестричка в 1-й клас, напевне, піде від діда. Дід з бабою
приведуть її до школи. А як би я хотіла, щоб мама за ручку привела сестричку, щоб
принесла зі школи подарунок, щоб разом з вчителькою і випускниками я прийшла в
свій клас. Тільки не пий, мамо! Ми тебе дуже міцно любимо! Цілуємо! Живи, не
помирай!»
Я погоджуюся з думкою Олександра Антоновича : « Не лист, а крик душі
шестикласниці. Істеричний і разом з тим розсудливий, лагідний, що примирює матір
з дітьми».
На жаль, таких обездолених дітей багато і на сьогодні. Може, ще й більше, чим
тоді, коли писала цього листа шестикласниця. Це зло переросло в проблему
суспільну.
Згідно статистичних даних, в Україні щороку розпадається понад 210 тис.
сімей . А це , як ви розумієте, – неповні сім’ї . Тільки в нашому районі на
сьогодні налічується 531 неповна сім’я, в них проживають 724 дітей.
Неблагополучних сімей – 92 , в них виховуються 237 діток. Під опікою
перебувають 60 дітей . Як не прикро, але є такі сім’ї і в нашому селі , а їхні діти
навчаються у нашій школі.Це діти – сироти при живих батьках.
Через дитячу бездоглядність у нашій країні діти тікають від батьків у
неблагополучні компанії, вживають наркотичні засоби, проводять вільний час в
ігротеках, хворіють на СНІД, скоюють крадіжки, вбивають людей, не вміють
створювати сім’ю, б’ють і ображають жінок, дітей, своїх батьків, програють
квартири, закінчують життя самогубством.
VІ - та група.
Наша група , перечитавши публіцистично – документальні творами О.А.Заха ренка, виписала і хоче з вами поділитися мудрими висловами цієї ерудованої
особистості. В них надзвичайний учитель говорить про екологію душі, духовноморальні потреби людини.
 Не забувай, що кожний твій вчинок, кожне твоє бажання позначається на
людях, що тебе оточують;
 Роби все так, щоб людям, які тебе оточують, було добре;
101
 Поспішайте робити добро;
 Критерієм рівня моральної культури українського народу є його високий
моральний дух, гуманізм, миролюбність і стійкість. Із цією ж міркою
повинна підходити до себе і кожна людина;
 Азбука виховання людяності в тому, щоб дитина, віддаючи тепло своєї
душі іншим людям, знаходила в цьому особисту радість;
 Твоє ставлення до жінки - це джерело твоєї моральності;
 Добрі починання спонукають до добрих справ;
 Гуманність не можлива без чуйності до людини;
 Кожен, хто вступає в життя, повинен бути не тільки прекрасним умільцем,
майстром, творцем матеріальних цінностей, а й душевною, чуйною,
чутливою людиною;
 Виховання почуття чуйності - одна з найважливіших сторін становлення
моральної культури;
 Для виховання моральної культури дуже важливо, щоб людина і в
особистих і в колективних духовних взаєминах була пов'язана з іншими
людьми узами добрих побажань;
 Той, хто живе турботами про інших людей, стає сприйнятливим, чуйним
до слова, яке несе в собі заклик до ідеалу моральності, до утворення краси
в самому собі;
 Не сказати людині здрастуйте - значить виявити своє моральне
невігластво;
 Слово здрастуйте має чудодійну властивість, - воно пробуджує почуття
взаємного довір'я, зближує людей, відкриває їх душі;
ІV. Підсумок уроку.
Вчитель . Сьогодні на уроці ми з вами, обговоривши публіцистично –
документальні твори О.А.Захаренка, підняли дуже важливі питання - формування
життєвої позиції людини. Воно починається із засвоєння дитиною простих норм
моралі: почуття обов'язку, честі, гідності, з виховання емоційної розвиненості,
сумлінності, здатності радіти чужим радощам, співчувати чужій біді, нести
відповідальність за свої вчинки, поважати і любити людей, вміти спілкуватися, берегти
природу.
До речі, екологічна культура людини також входить в культуру моральну, і чим
далі, тим більше, стає її важливою частиною.
Я іще раз хочу наголосити на тому, що кожен із вас, залишаючи стіни школи,
повинен бути готовим до морального вибору. Того, від якого буде залежати все
ваше подальше життя, ставлення до людей, місце в суспільстві.
Ось чому такі важливі у вихованні моральної і політичної культури людини її
орієнтація на високі ідеали, моральні зразки, норми, цінності, формування
здорових духовно-моральних потреб і запитів.
Суспільству сьогодні потрібна не просто освічена, інтелектуально розвинена
людина, а людина, розвинена морально. Здатна на високоморальні вчинки і не
102
здатна на вчинки, які суперечать духові народної моралі. Людина порядна, чуйна
і скромна, доброзичлива і безкорислива, підготовлена до творення добра і
боротьби зі злом. Адже показником моральної культури особистості у нас завжди
була і є єдність високої моральної свідомості, переконань, громадянськості і
людяності, благородства, справедливості.
Дякую вам за співпрацю, за те, що відверто висловлювали свої думки, своє
розуміння творів О.А.Захаренка. З кимось можна повністю погодитися, з кимось
варто й посперечатися, але річ не в тім. Найголовніше те, що на сьогоднішньому
уроці не було байдужих. Ви всі прочитали запропоновані нариси Олександра
Антоновича і, як уміли, розставили в них акценти, дали свої оцінки героям, подіям.
Книга, безперечно, заслуговує на увагу, якщо вона зачепила вас за живе.
V. Рефлексивно – оцінювальний етап.
« Мікрофон ». « Прочитавши « Слово до нащадків» О.Захаренка, я визначив
( - ла) для себе такі моральні настанови і ціннісні орієнтації…»
«Незакінчене речення»:
«Сьогоднішній урок змусив мене задуматися над тим, що…»
Самооцінювання і взаємооцінювання.
VІ. Домашнє завдання.
Напишіть твір – мініатюру « Що я відкрив для себе в творах О.А.Захаренка?»
Література
1.Захаренко О.А. Слово до нащадків.- К.: СПД Богданова А.М.,2006.-216 с.
2.Потеляхіна В.І. Хороший слід на землі. Педагогічний вісник.2007.-№1,с.65-67.
3.Шевчук Ганна.Дзвони душі Анатолія Загрійчука. Бібліотечка « Дивослова».
2006.-№ 5.с.37.
4.Шитова Л. Наш моральний вибір. Черкаси.2011. – 180 с.
103
104
Автор
natascha1962
Документ
Категория
Образование
Просмотров
2 983
Размер файла
45 126 Кб
Теги
година, спілкування
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа