close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Моє село

код для вставкиСкачать
Районний конкурс педагогічної
майстерності вчителів присвячений
70-ій річниці утворення Запорізької
області.
Кінськороздорівська ЗОШ
Розробка позакласного виховного заходу з
історії рідного краю:
«Сторінками історії - села Кінські
Роздори…»
Автор: Рябченко Олена Анатоліївна
стаж 13 років, вища
кваліфікаційна категорія.
Запорізька область
Пологівський район
с. Кінські Роздори
2009 рік
Мета:
1. Привити учням любові повагу до історичних та культурних
надбань рідного краю.
2. Виховувати почуття національної гідності та гордості за свою
Батьківщину та народ.
Оформлення:
Святково прибраний зал (портрети).
Документи.
Епіграф:
Засивіла ковила на пагорбах диких.
Конка води все несе по долинах тихих,
Задрімало тут село одне на простори
І дали йому імення Кінськії Роздори.
I сторінка
Вчитель:
Овіяний легендами запорізький край, колиска вільно любивого
козацтва, здавна звертав увагу істориків та краєзнавців. Про
Олександрівськ-Запоріжжя написано десятки книг і брошур, фотоальбомів,
збірників
архівних
документів.
Вольтер захоплювався запорізьким краєм, дивувався героїзму славних
запорізьких козаків «святих лицарів, захисників Вітчизни». Гоголь з
пафосом писав: «Так, ось вона, Січ! Ось це гніздо, звідки вилітають всі ті
горді і міцні, як леви, ось звідки розливається воля і козацтво на всю
Україну!»
Кожну людину приваблює і вражає до глибини душі історія рідного краю,
де народився, де вперше промовив те завітне перше слово «мама», де
вперше закохався, де живуть найрідніші на світі люди. Про свій рідний
край, про свою маленьку Батьківщину-село Кінські-Роздори і піде мова
сьогодні.
Учень 1:
Про моє рідне село Кінські-Роздори, можна сказати, щоб зрозуміти
всю його велич і красу лиш рядками з вірша нашого місцевого поета
Черкуна Олексія Івановича.
На горах наших, на Шапках,
На скелях, вкритих сон-травою
І посивілих ковилою
Розкинулось моє село.
З давніх часів воно жило,
Крізь нього вічне джерело
Тече в нас Конкою-рікою.
Над тою чистою водою
Спраглі коні колись блукали,
Тому село моє й назвали –
Кінськії Роздори.
А за селом цвітуть просториЗберігся степ тут й досі дикий
Ось тому простір цей великий
Усіх нас вабить.
Тоді і особливо навесні.
Побачить вперше тії квіти:
Калюжницю і дощик квітку,
і сон-траву.
Усе своїм я пензлем обійму,
У душу глибоко сприймаю
Тому тепер ті квіти маю
На всіх малюнках
От так край!
Мій друже!Тож не забувай
Цю Конку-річку невеличку
Ставків всіх срібле джерело,
Щоб у душі повік жило.
Учень 2:
Багато існує легенд, переказів про те, чому назвали село Кінськими
Роздорами. Наше село дуже давнє. По-різному його називають: дехтоКінськими Роздорами, а більшість-Кінськими Роздьорами. Хто знав, яка
назва правильніша...
Кажуть, що слободи почати тут заводитися за цариці Катерини. В
одній із них за кілька верст звідси, понад Маріупольським шляхом, стояв
постоєм гусарський полк. Ще й досі та слобода називається Гусаркою. Так
ото, було, відпустять солдати своїх коней у степ на пашу, а вони візьмуть та
приб’ються аж у нашу балку, до Кінської. А тутечки, дивись, і дикі коні
саме прийшли на водопій. То як зведуться свійські й дикі жеребці, як
почнуть іржати та кусатися, так шерсть цілими клаптями вгору летить. У
диких кажуть вона була довга, як овеча вовна. Не мирилися, значить, на цій
землі коні між собою. Від того, й село назвали Кінськими Роздорами.
Ну, а Кінські Роздьори-так це начебто через те, що якраз отут
Кінська надвоє розійшлася-розділилася: на Мокру і Суху. Може воно й
правда, а тільки старики розповідають, що наша річка ніколи не
«роздиралася» Давно-давно колись вона мала одне русло і текла тим
річищем, яке тепер звемо Сухою. А Мокра Кінська побігла степовою
балкою. Ось як це сталося...
Учень 3:
Осіли у вільних таврійських степах полтавці, чернігівці, стародубці та
всякі інші переселенці. Почали господарювати, розживатися. А поряд із
ними, туди геть ближче до Азовського моря, кочували ординці. Не
сподобалося бусурманам таке сусідство, і вирішили вони християнам чимнебудь напакостити. Довго думали-метикували, що б його утворить і
придумали! Взяли сто тюків вовни і забили нею джерела Кінської. Як
забили, враз річка й обміліла ,а незабаром і зовсім висохла.
Стала рослина в городах в’янути; стали садки пропадати. Всякий
звір в інші краї змандрував, риба загинула. Піднялися суховії-і вся округа
перетворилася в пустелю…Голодна скотина реве несамовито, собаки
виють, як на погибелі, у небі гайвороння клубочиться. Люди ж бідкалисябідкалися, а тоді бачать, що лиха година, що видима смерть наступає, - і
почали кидати насиджені місця. Поскладали на вози сякі-такі пожитки й
подалися до Дніпровських плавнів.
Сунуть валки степом, а над ними курява хмарою! Діти плачуть,
води просять. Жінки тужать, а чоловіки спересердя по сухих будяках
батогами цьвохкають. Коли це гульк-назустріч, із боку Оріхова, якийсь
вершник скаче! Підбіг ближче, дивляться передні – запорожець. І не
простий козак, а богатир: плечі в аршин, руки як у доброго коваля, вуса по
півметра. Кінь під ним басує ясний, мов жар-птиця: грива, хвіст і копита
золоті, а з очей іскри так і сиплються.
- Куди це ви, люди добрі, валуєте? Яка вас біда жене і чому ви такі
заплакані? – питає козарлюга.
-Отак і отак, - відповідають переселенці. Та взяли все чисто й
розказали богатиреві.
-Це, - каже запорожець, - іще не велика рахуба! Це таке діло, що
й поправити можна...То вам татарва капості наробила.
-А як ти його поправиш? - обізвався дядько з гурту.
Козак нічого не відповів, тільки пильно-пильно обдивився
людей, побачив біля одного воза молодицю з маленькою дитиною на руках
і покликав:
-А йди-но сюди, чорноброва!
Молодиця підійшла. Дитятко плаче випинається.
- Хто це в тебе, козак чи дівка? - усміхнувся богатир.
- Хлопчик, - відказує жінка.
- Ага! Оце й добре, - каже запорожець - давай його сюди, він
мені й усім вам допоможе. Я з ним поїду ваше лихо побивать. А як поб’ю,
поверну твого козака живого -здорового…
- Ой боже ж мій! - заголосила молодиця-як же це так?! Куди ти з
ним поїдеш? Не дам, не дам!..
Тоді люди почали благати, упрошувати матір:
- Дай йому хлопця! У запорожців слово тверде...Поверне він тобі
сина, ось побачиш. Порятуй нас, порятуй!...Насилу ублагали. Подала жінка
богатиреві дитя, він узяв його обережненько та й каже:
- Звертайте отуди он, до сухого берега Кінської, і там ждіть мене
з дитиною. Я не забарюся.
Сказав це богатир і майнув у степ, як вітер. Біг, біг і добіг аж до
Чумацької могили. Тільки вскочив у видолинок-а дитинча враз і замовкло.
-Тпр-р-р-у! - спинив козак скакуна.-Бий отут, товаришу!
Вдарив кінь золотим копитом у землю один раз, потім другий,
третій - і забили могутні джерела чистої-пречистої та доброї-предоброї
води. І потекла вона степовою балкою на північ, а біля нашого села по ліву
руку в пересохлу Кінську впала. Ожила річка, забурунилася!.. Уже й до
переселенського табору добігає, а разом із нею по березі запорожець скаче.
Підлетів до молодиці, віддав дитину, скинув перед громадою шапку,
поклонивсь і подався на Січ-тільки його й бачили...Не встигли йому й
подякувати.
Отак народилася Кінська вдруге. Повернулися радісні люди на
свої подворища та й стали хазяїнувати. Новий рукав річки Мокрою
Кінською назвали, а старий так Сухою і залишився...
Вчитель:
Багато з історії нашого села могла нам розповісти річка Конко, якби
вона могла заговорити.
Конка, ліва притока Дніпра. Відстань від гирла до основної
Річки, до місця впадання – 302 км., довжина ріки – 140км., площа
басейну – 2600 км2. Це одна з найбільших річок, що протікають в середині
Запорізької області. Колись її називали Кінською. Так про це розповідає
легенда. У XVIII ст.. по річці Кінській проходив кордон із Туреччиною, де
вона називалась « Илкису, що означає «кінська вода»
Як зганяли козаки турків із нашої землі, то дійшли аж до того місця,
де репер оце Мала Катеринівка (Запорізький р-н
Запорізька обл.). І тут у широкій долині, над річкою, відбулася
страшна битва.
Запорожці перебили стільки ворогів, що потекла кров потоками в
річку і всю її зчервонила. Тільки невеликий загін турецький, втікаючи,
встиг перебратися на лівий берег і зник у степу.
Кинулися наші було за втікачами, а коні не хочуть заходить в річку:
бояться червоної води, як уже не намагалися козаки перепливти на той бік –
нічого в них не вийшло. Тоді їхній отаман сказав :
- Ну що ж, хлопці… Нехай уже буде ця річка границею з
бусурманами тільки не нашою, а кінською, бо, бачте, коні не хочуть далі
йти…А ми ще й у степу знайдемо ворогів і звідти їх колись виженемо.
Так з того часу й прозвали річку Кінською. І, справді, колись вона
була границею між Україною та Туреччиною.
Кінська була в старі часи повноводною річкою. По ній од Дніпра аж
до Кінських Роздорів кораблі плавали. Розказують старі люди, чому вона
Кінською названа.
Ще як жили тут козаки, а степи були татарськими, одного разу плив
по Кінській корабель. Плив він десь із степу в Дніпро. А на ньому був той
татарський хан, і віз він золота з собою чимало в Крим.
Татари гадали, що вибрали підходящий час: ханові донесли, що
запорожці саме пішли кудись у похід. Думають: «Якось проберемося
Великим Лугом і Січ проскочимо. Старі діди – запорожці, що залишилися
дома, нас і не побачать.» Та не так воно вийшло.
Козаки давно дізналися, що хан хоче рікою пливти, коли вони в похід
підуть. То вони взяли та й лишили кілька десятків своїх товаришів у засідці
на кучугурах.
Як тільки корабель доплив сюди, вночі запорожці з усіх боків на
каюках його й насіли. Перебили татар, забрали золото, а хана не вловили.
Бо коли козаки почали на корабель лізти, то він з палуби кинувся на коні
прямо в річку. І не на простому коні, а на золотому. Так той кінь і сяяв, усю
плавню освітив.
Козаки підпливли до того місця, де вершник шубовснув, але не він, ні
золотий кінь так і не випірнули.
З того часу й річку звуть Кінською.
Назва річки – Конка зустрічається в праці Д.І.Яворницького «Історія
запорізьких козаків», який описує події XVI ст.; в праці М. Грушевського
«Історія України – Руси».
Учень 4:
Легенди та перекази ось, що ще розповідають про нашу річку Конку.
«Тут ходылы табунамы дыки кони. Хоч я и старый чоловик, а на своєму
вику не бачив коней, а моєму батькови и дидови, так тым вдоволь случалось и ловить их!
Воны кажуть невелычки ,
, масти, зате швидки, дики»
А взагалі, то це так, здавна річка зв’язана кіньми ( її називали
Кінською і Кінськими Водами). В старих описах краю часто згадуються
табуни диких коней, що водилися в цих степах.
Учень 5:
Як свідчать знахідки археологів, територія була заселена вже у III – I
тис. до н. е. Безпосередній початок ряду населених пунктів Пологівського
району, утвореного як адміністративна одиниця в 1923р. відноситься також
до останньої чверті XVIII ст. коли споруджувалася відома в історії
Дніпровська лінія фортець для захисту від набігів татар. В Кургані
«Соколовський» знайдено 17 поховань переважно епохи міді та бронзи 1
сарматське I – II тис. н.е.
Сам райцентр – м. Пологи – виник спочатку як грабарське селище
через сторіччя у 1887р. коли будувалась залізнична колія Катеринославськ –
Бердянськ.
Селище
входило
до
Олександрійського
повіту
Катеринославської губернії. Воно розвивалося досить швидко. Вже, у
1894р. тут були відкриті ремонтні майстерні, споруджена залізнична
станція, а у 1898р. був відкритий рух поїздів. В 1904р. селище пересікла
друга залізнична колія, котра зв’язала Олександрівськ з Волновахою
(Донбас).
Та найбільш вірогідно, що Пологи засновано у 1795р. переселеннями
з сіл Пологи – Вергуни та Пологи – Яненки з Київщини слово «Пологи» в
багатьох місцях лівобережжя означає «степова западина», «поділ»,
«рівнинні луки і сінокоси». Перші поселенці осіли в долині річки Конки, що
очевидно, сприяло появі назви.
Станція Пологи деякий час називалась Чубарівкою – при житті В.
Я.Чубаря. Після того, як Чубар був розстріляний станцію було
перейменовано.
Район вважався одним з найбільш індустріальних . У райцентрі, діяв
потужний залізничний вузол, два депо – локомотивне та вагонне,
електростанція, елеватор, цегельний завод, два млина, завод «Коагулянт».
В Пологах і селах району було створено 36 піших і кінних взводів,
дев’ять санітарних дружин, 95 груп самозахисту .
В 60 рр. була проведена розвідка ранньопалеолітичного місце
знаходження на р. Конкі, поблизу с. К-Роздори..
Учень 6:
Село Кінські Роздори розташоване на берегах річки Конки. Засноване
у 1770 р. на Муравському торговому шляху, відставні солдати, які
працювали на будівництві Кирилівської фортеці Дніпровської укріпленої
лінії, що була розташована в 10 км. від слободи. Назву дістало від
найменування Кальміуської паланки, що тяглася до річки Конки, яка тут
наче розідралася на два окремих рукава, а нижче знову вливалася в одну
течію.
Особливий інтерес в нашому селі викликають «кам’яні баби». Раніше
вони зустрічалися в степу. Кам’яні баби згадують в своїх описах
мандрівники XVIII ст. Для темних селян, ці пам’ятники далекої давнини,
нерідко ставали предметом релігійних забобонів і поклоніння. Старі люди
говорять, що то люди колись були, їх звали велетнями. Нібито їх Господь
прокляв, тому вони зменшились і окам’яніли.
(У 1770р. почалося спорудження так, званої Дніпровської укріпленої
лінії, що пролягала через запорізькі степи між річками Дніпром і Бердою.
Система укріплень складалася з семи фортець : Петровської, Захарівської та
Олексіївської – на річці Берді, Кирилівської – на річці Токмачці,
Григорівської та Микитської – на річці Конці (Кінські Води),
Олександрівської – в гирлі річки Сухої Московки).
За рахунок переселенців із інших губерній України і Росії населення
швидко росло і до 1858р. становило 3298 чол. а в 1911р. перевищило 9тис.
чол. На початку XX ст. В Кінських- Роздорах проводилися ярмарки – 3 на
рік, які займали за грошовими оборотами 100тис.крб. друге місце в
Олександрійській губернії.
Учень 7:
Першу парторганізацію у кількості вісім чоловік очолив Микола
Панасович Косьмина. Був створений комнезам, - Миколою Заворотнім,
комсомольська організація у кількості 12 чоловік – комсорг – Іван
Кирилович Береза.
Перше колективне господарство – СОЗ ім. Войкова було створено в
1927р.; а в 1929р їх було 12. Із цих СОЗів почали створюватися перші
колгоспи у 1929р. На території нашого села на 1930 року було створено 9
колгоспів. Допомагав їх створювати двадцятипятитисячник - Тонкоглаз.
На території нашого колгоспу було 6 колгоспів :
«Калініна» - Пика Василь Леонтієвич.
«Колос» - Лось Василь Хомич.
Ім. XVII партз’їзду – Михайлов Михайло Григорович.
«Зелений луг» - Дергаль Василь Харлампійовч.
У 1939р. на всі 9 колгоспів було : 1 трактор марки «Фордзон», 4
механічних молотарки, а технічних кадрів не було взагалі.
II сторінка
Вчитель:
Особливо трагічним для нашого села став голодомор 1932 - 1933рр. та
голод 1946-1947 років.
Люди почали голодувати вже з весни 1932р. Але особливо важко
стало в 1933р, коли було забрано весь хліб, який продали за кордон або
сховали.
Учень 1:
Свідки цих трагічних подій згадують: Порохня Петро Андрійович: «
ходили всі пухлі від голоду, їли все, що тільки можна було їсти, ловили
ховрахів, варили траву, терли залишки кукурудзи і пекли невеликі
ліпьошки, це було за щастя, їли бруньки. Спасінням було, якщо ти
працював в колгоспі: іноді варили поганеньку юшку, пекли з висівок такий
– сякий хліб».
Додаток
№1
III сторінка
Вчитель:
З наближенням фронту почалася евакуація 31 липня 1941р. вивезли
1256 вагонів до станції Котельниково Сталінградської обл..
5 жовтня 1941р. гітлерівців захопили Пологи і встановили
окупаційний режим.
В жовтні всі населені пункти району були захоплені ворогом. У
грудні 1941р. були заарештовані сім’ї активістів.
На околиці райцентру було розстріляно все доросле єврейське
населення, а дітей живцем кидали в рови. Пізніше в них виявили 700 трупів,
в тому числі 165 дитячих. В селах Чубарівці, Шевченко, Кінські Роздори,
Чапаєвці, Семенівні діяли патріотичні антифашистські групи.
У вересні 1943р. радянські війська почали звільнення району від
окупантів. 17 вересня 1943р. війська 5-тої ударної армії визволили місто
Пологи. Бої за місто вели 50-та гвардійська стрілецька дивізія під
командуванням полковника А.С. Владичанського і 230 стрілецької дивізії
під командуванням А.А. Українського.
Понад 10500 вихідців Полог і району брали активну участь у бойових
діях в тому числі 600 офіцерів. Смертю хоробрих загинуло більше
половини тих, хто воював 6630 чоловік нагороджено бойовими орденами
та медалями.
Було завдано збитків на суму понад 713 мільйонів карбованців.
До Німеччини вивезено більше восьми тисяч юнаків та дівчат.
Герої Радянського Союзу – залізничник Яків Якович Швачко (м.
Пологи). Рядовий Іван Іванович Чеберко.
Уродженець села Кінські Роздори лейтенант Лука Степанович
Мерешко командував зенітно – артилерійською батареєю. Він брав участь у
форсуванні Дніпра, в Яссо – Кишинівській операції. Майор Іван Антонович
Тернавський (с. Чубарівка). Капітан Михайло Олексійович Навроцький (с.
Чапаєвка).
На фронтах Великої Вітчизняної війни воювали 763 місцевих жителі,
327 із них загинули, 609 нагороджені орденами і медалями. Звільняючи
село Кінські Роздори посмертно стали його жителями 306 воїнів, 852
юнаків і дівчат відправлено до Німеччини. 17 жителів села розстріляно,
серед них 4 жінок і 3 дітей.
Додаток №2
Вчитель:
Не викресленою сторінкою в історії нашого села стала війна в
Афганістані. Хлопці мужньо виконували інтернаціональний обов’язок:
Кайдаш Володимир Петрович
Макаров Микола Миколайович
Профатило Олександр Володимирович
Матвєєв Василь Васильович
Іванов Віталій Володимирович
Шапка Григорій Іванович
Калітенко Петро
Та не всі повернулися живими з тієї страшної війни. Назавжди в
пам’яті односельців залишиться Курлов Юрій Володимирович. Народився
він в селі Зелений Гай. Закінчив 8-річну Зразківську школу. Потім навчався
в нашій Кінсько - Роздорівській середній. Вчителі, які навчали Юрія,
згадують, що він нічим не відрізнявся від інших, але чомусь завжди був
душею класу, товаристський хлопець, користувався повагою серед
товаришів та вчителів. Пізніше мати згадуватиме, він у мене як дівчина,
прибирав, їсти готував, корову доїв. 6-7 січня 1983р – Юрій Курлов помер в
госпіталі Кабулу не прийшовши до свідомості.
IV сторінка
Великою гордістю нашого села є вчителі пенсіонери, які більшу
частину свого життя присвятили дітям, тож мова піде про них.
Додаток №3
Демченко
Галина
Степанівна
Анедченко
Валентина
Іванівна
Григоренко
Надія
Назарівна
V сторінка
Село на
сторінках
преси
Вчитель:
Автор
rabshenko1972
Документ
Категория
Геология и география
Просмотров
128
Размер файла
81 468 Кб
Теги
село, моє
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа