close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

30

код для вставкиСкачать
Права жінок в Україні:
під кутом зору міжнародно-правових стандартів
Основним
(базовим)
міжнародно-правовим
документом,
спеціально
призначеним захисту прав жінок, є Конвенція про ліквідацію всіх форм
дискримінації щодо жінок. Для спостереження за ходом її здійснення було
засновано Комітет по ліквідації дискримінації щодо жінок, що складався на
момент набрання чинності Конвенцією з вісімнадцяти експертів.
Конвенція була прийнята з метою недопущення дискримінації жінок,
оскільки держави-учасниці занепокоєні тим, що, незважаючи на вже
прийняті Організацією Об'єднаних Націй та її установами загальні резолюції,
декларації та рекомендації, як і раніше мала місце значна дискримінація
щодо жінок, що перешкоджало і перешкоджає участі їх нарівні з чоловіками
у політичному, соціальному, економічному й культурному житті своєї
країни, заважає зростанню добробуту суспільства і сім'ї тощо.
Конвенція визначає поняття «дискримінація щодо жінок» як будь-яке
розрізнення, виняток або обмеження за ознакою статі, спрямоване на
ослаблення, чи таке, що зводить нанівець визнання, користування або
здійснення жінками, незалежно від їх сімейного стану, на основі
рівноправності чоловіків і жінок, прав людини і основних свобод у
політичнії), економічній, соціальній, культурній або будь-якій іншій галузі1.
Дсржави-учасниці, засуджуючи дискримінацію шодо жінок в усіх її формах,
погодилися негайно всіма відповідними заходами здійснювати політику
ліквідації дискримінації шодо жінок і з цією метою взяли чимало зобов'язань,
які мають методично-рекомсндаційнс значення не тільки для державучасниць, а й для всіх інших країн демократичної орієнтації.
Зокрема, згідно зі ст. 2 Конвенції держави-учасниці мають включити
принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції або
інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, та
забезпечити за допомогою закону й інших відповідних заходів практичне
здійснення цього принципу: вжити відповідних законодавчих та інших
заходів, включаючи санкції, там, де це необхідно, що забороняють будь-яку
дискримінацію щодо жінок, тощо.
З 1919 р. МОП прийняло 180 конвенцій і 187 рекомендацій з широкого
спектра питань у сфері праці. Більшість документів стосуються як чоловіків,
так і жінок, за якими жінки користуються такими ж правами, як і чоловіки, в
різних сферах Це — основні права людини, зайнятість і навчання, умови
праці або техніка безпеки і гігієна праці. Крім загальних документів, МОП
прийняла ряд стандартів стосовно окремо працюючих жінок.
З початку свого існування МОП приділяло багато уваги здійсненню заходів,
спрямованих на встановлення рівних можливостей для працюючих чоловіків
і жінок. Завдяки пріоритетності завдання, було досягнуто значних успіхів.
Можна визначити дві домінуючі тенденції. З 1919р. до 50-х років
наголошувалося на захисті працюючих жінок від надто виснажливих умов
праці. Основною метою був захист здоров'я жінок з огляду на дітородіння:
мінімальні стандарти щодо відпустки по материнству і допомоги були,
відповідно, серед найперших, прийнятих Міжнародною конференцію праці.
Крім того, були прийняті інші конвенції і рекомендації щодо заходів захисту
жінок у сферах, безпосередньо не пов'язаних з роллю матері або майбутньої
матері. На початку 50-х років акценти змістились до ліквідації дискримінації
жінок в зайнятості і до сприяння рівним можливостям і рівного ставлення до
працюючих жінок, тобто перспективам їх зайнятості, а пізніше до
твердження, що рівноправність означає відповідно рійні можливості як для
жінок, так і для чоловіків у всіх відношеннях, в тому числі в законодавчому.
Наіївичерпніші стандарти містяться в Конвенції про дискримінацію в сфері
праці і зайнятості № 111 і Рекомендації № 111, прийнятих в 1958 р. Йдеться
про проблему дискримінації взагалі за такими ознаками, як колір шкіри,
стать, релігія, політичні переконання, походження, соціальний стан тощо. В
документах
дискримінація
визначається
як
будь-яка
відмінність,
недопущення або перевага (за однією з перерахованих ознак), що призводить
до знищення або порушення рівноправності можливостей або ставлення в
сфері праці і занять2. Однак відмінності, недопущення або переваги на
підставі вимог стосовно якоїсь конкретної роботи не повинні вважатись
дискримінацією.
Визнаючи, що зміни традиційних ролей чоловіків і жінок у суспільстві є
необхідними для досягнення повної рівноправності статей, Конференція в
1981 р. прийняла Конвенцію і Рекомендацію стосовно працівників з
сімейними обов'язками. Документами передбачено, що працюючі чоловіки і
жінки повинні мати можливість користуватись своїм правом одержувати або
брати участь в зайнятості, не підлягаючи дискримінації через свої сімейні
обов'язки і, наскільки це можливо, «без конфлікту між своєю працею і
сімейними обов'язками». Конвенція передбачає, що країни-члени, які її
ратифікують, мають враховувати особливі потреби працівників з сімейними
обов'язками щодо професійної орієнтації і навчання, періоду і умов
зайнятості й соціального забезпечення, розвивати або сприяти розвиткові
державних чи приватних закладів у сфері послуг, таких, як заклади по
догляду за дітьми тощо. Більше того, необхідно вживати відповідних заходів
щодо сприяння інформованості і навчання для більш широкого розуміння
принципу рівності можливостей і ставлення до працюючих чоловіків і жінок
та проблем працівників з сімейними обов'язками. Останні як такі не можуть
бути вагомою причиною звільнення з роботи.
В Рекомендації перераховані конкретні заходи, що пропонуються для
створення умов зайнятості і праці, відповідно до потреб працівників з
сімейними обов'язками (такі, як скорочений робочий час, гнучкі графіки
роботи, батьківська відпустка, догляд за дітьми і установи послуг для сімей,
соціальні допомоги і звільнення від податків тощо).
Ряд
інших
документів
МОП
містить
положення,
що
забороняють
дискримінацію за статтю в певних областях.
Конвенція щодо політики зайнятості № 122 і Рекомендація N° 122, прийняті
в 1964 р., визначають, що країни, які ратифікувати ці документи, повинні1
проголошувати і дотримуватись як основної мети активної політики,
спрямованої на підтримку повної, продуктивної і вільно вибраної зайнятості.
Чи відповідає Конституція та законодавство України базовим міжнародноправовим актам з цього питання?
Порівняння змісту розділу II Конституції України з міжнародними актами,
зокрема з тими, що складають Міжнародну хартію прав людини, а також з
Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, свідчить,
що в Конституції в основному містяться ті ж гарантії щодо забезпечення прав
і свобод жінок, шо й у міжнародно-правових актах. Це означає, що
Конституція відкриває перед державою і жінками України широку сферу
можливостей щодо захисту своїх прав і свобод. Вона має не більше, а навіть
дешо менше підстав обмеження прав жінок, ніж згадані вище міжнародні
нормативні акти.
Оскільки норми розділу II Конституції подекуди дослівно повторюють зміст
міжнародно-правових актів (зокрема — Загальної декларації прав людини),
то визнання конкретної норми чи закону неконституційним означає його
невідповідність і міжнародним стандартам.
На даний час норми роздіду І та II Конституції, у яких закріплені основні
права людини і громадянина, неможливо визнати навіть теоретично такими,
що
не
відповідають
базовим
міжнародно-правовим
актам,
оскільки
прийняттю її передувала довга і копітка робота по вивченню міжнародноправових актів та досвіду інших держав у галузі регулювання прав людини і
громадянина.
Принцип рівних прав чоловіків та жінок закріплено не лише в Конституції,
айв інших законодавчих актах: Кодексі про шлюб та сім'ю, Кодексі законів
про працю, Кримінальному кодексі, Кримінально-процесуальному кодексі,
Цивільному кодексі. Кодексі про адміністративні правопорушення. Законі
України про зайнятість населення.
Конституція України визначає ідеологію і політику держави щодо статусу
жінки, її можливостей впливати на економічні та політичні процеси, які
відбуваються у суспільстві. В ній, як в Основному Законі, на законодавчому
рівні закріплюється рівність конституційних прав та свобод жінок і чоловіків,
а також їх рівність перед законом. Зазначається також, що
«рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з
чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у
здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї;
спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням
пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати
працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і мораіьною
підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних
відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» '(ст. 24). Конституція
також проголошує, що всі люди «є вільні і рівні у своїй гідності та правах.
Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними» (ст. 21). Отже,
жінка і чоловік мають в Україні рівні права в усіх галузях економічного,
політичного, соціального і культурного життя.
Щодо ствердження рівності статей велике значення має ст. 23 Конституції, де
наголошується, що «кожна людина має право на вільний розвиток своєї
особистості, якшо при цьому не порушуються права і свободи інших людей».
Ліквідація дискримінації жінок, яка ще зустрічається у буденній практиці
українського суспільства, саме і передбачає створення рівних умов для
розвитку особистості, для самореалізації індивіда без огляду на його статеву
напеж-ність. Історично склалося так, шо жінки мають значно менше
можливостей виявити власні здібності. Це становище зумовлене двома
чинниками — подвійним навантаженням на роботі та вдома, і впевненістю,
яка панує в соціатьному довкіллі поміж роботодавців й навіть серед членів їх
власних сімей, шо для жінки найважливішою є самореалізація лише у сфері
материнства, сімейного життя, а все інше — професійне зростання, розвиток
здібностей
та
творчих
схильностей
підпорядкованим її соціальним ролям.
—
має
бути
вторинним
та
Правовідносини в галузі майнових і пов'язаних з ними особистих немайнових
прав і свобод жінок регулюються головним чином кодифікаційними актами:
Цивільним і Цивільним процесуальним кодексами.
Чинне цивільне та цивільно-правове законодавство, визначаючи матеріальні
та процесуальні засади охорони прав та законних інтересів фізичних,
юридичних осіб і держави не пов'язує цивільно-правові гарантії з суб'єктами
права за їх статевими ознаками. Лише у ст. 456 ЦК, якою врегульовані
підстави та умови відповідальності за ушкодження здоров'я і смерть
громадянина, пов'язані з виконанням ним трудових обов'язків, у п. 2 ч. З
вживається термін «жінкам, старшим п'ятдесяти п'яти років».
У переліку додатку № 1 до ст. 379 ЦПК «Способи звернення стягнення на
майно» забороняється звертати стягнення на «один зимовий костюм (для
жінок — два зимових плаття), один літній костюм (для жінок — два літніх
плаття). Для жінок, крім того, — дві літні хустки і одна тепла хустка (або
шаль)».
Специфіка цивільно-правових відносин (крім відносин у сфері сімейношлюбних) полягає у тому, шо їх учасниками виступають фізичні та юридичні
особи, тобто громадяни та організації (об'єднання) громадян. Жінки є і
фізичними особами, і повноправними суб'єктами цивільного права. Виділяти
їх в окрему категорію суб'єктів цивільно-правових відносин, перетворювати
їх у спеціальний суб’єкт цивільного права недоцільно. З цього випливає, що
рівень захищеності жінок нормами цивільного та цивільно-процесуального
законодавства, відповідність його норм стандартам міжнародного права
безпосередньо залежить від рівня досконалості цього законодавства у цілому.
На даний час чинне цивільне законодавство України принципово не
суперечить нормам міжнародно-правових актів. Воно надає жінкам однакову
з чоловіками громадянську правоздатність і однакові можливості її реалізації.
Воно, зокрема, забезпечує їм рівні права при укладанні договорів і управлінні
майном, а також рівне ставлення до них на всіх етапах розгляду в судах. В
ньому відсутні дискримінаційні норми щодо жінок. Сам по собі розподіл
суб'єктів цивільно-правових відносин на юридичних і фізичних осіб означає
автоматичне зрівняння жінок у правах і обов'язках з чоловіками.
Наприклад, за шкоду заподіяну неповнолітнім, який не досяг п'ятнадцяти
років, згідно з ст. 446 ЦК несуть відповідальність перед потерпілим його
батьки (усиновителі), опікуни, а у відповідних випадках — учбові, виховні
або лікувальні заклади за наявності загальних підстав, передбачених ст. 440
ЦК.
При цьому мається на увазі, шо батьки (усиновителі) або опікуни несуть
майнову відповідальність у випадках, коли шкода, заподіяна неповнолітнім, с
наслідком нездійснення за ним контролю, ненадежного виховання або
неправильного використання щодо нього сноїх прав. Учбові, виховні і
лікувальні заклади несуть майнову відповідальність за шкоду, якшо вона
виникла внаслідок нездійснення ними належного контролю за неповнолітнім
в час знаходження ііого під їх наглядом.
Зазначенні! її ст. 446 ЦК перелік фізичних і юридичних осіб, які несуть
відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітнім віком до п'ятнадцяти
років, є вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає. Шкода, заподіяна
неповнолітнім піком від 15 до 18 років, згідно з ст. 447 ЦК відшкодовується
самим заподіюначсм. Якщо м останнього немає майна або заробітку.
• достатнього для відшкодування заподіяної ним шкоди, відповідний
обов'язок покладається на його батькіи (усиновителів) або піклувальників за
умови їх винної поведінки, шо сприяла виникненню шкоди, їх обов'язок
припиняється при досягненні заподіювачем повноліття або появи в нього
майна чи заробітку, достатніх для відшкодування шкоди.
Це типовий приклад з галузі цивільно-правових відносин, коли жінка за
певних умов несе рівні обов'язки з чоловіком, а по досягненню її дитиною
повноліття вона позбавляється таких обов'язків.
За
порушення
цивільно-правових
норм
встановлюється
однакова
відповідальність як для жінок, так і для чоловіків. Хоча, розглядаючи
конкретну цивільну справу, суд може врахувати і специфічні обставини
(скажімо, матеріальний або сімейний стан жінки). В цілому цивільне
законодавство України встаноалює юридичний захист прав жінок на рівній
основі з чоловіками.
Це, однак, не означає, що цивільне законодавство відповідає новим умовам.
Навпаки, Цивільний і Цивільний процесуальний кодекси мають бути
принципово реформовані з врахуванням ринкових відносин, що складаються
в Україні. В нових Кодексах повинні знайти своє відображення насамперед
міжнародні стандарти в галузі прав і свобод людини (з урахуванням традицій
українського народу).
Конституція України юридичне проголошує рівність прав жінок та чоловіків
на працю, на вибір професії, професійну підготовку та заробітну плату. Але
криза в економіці, закриття великої кількості підприємств, невчасна виплата
заробітної плати, падіння рівня життя у більшої частини населення країни
загострює проблему становища жінки на ринку праці. Тому законотворча
діяльність держави у сфері праці має бути спрямована на формування анти
дискримінаційного правового механізму рівних можливостей під час найму
на роботу, анулювання трудового договору, скорочення штатів, просування
по службі, організації власної підприємницької справи тощо.
Ще однією проблемною сферою життєдіяльності жінки, яка вимагає
правового втручання з боку держави, є насильство над жінками. Зростання
насильства щодо них — серйозна перешкода для досягнення рівності жінок
та чоловіків. На попередження й ліквідацію даного негативного явища
спрямовані статті Кримінального кодексу, які передбачають кримінальну
відповідальність:
— за примушування жінки до вчинення аборту, якщо внаслідок цього аборт
був проведений (ст. 110);
— за образу, тобто умисне приниження честі і гідності особи, виражене в
непристойній формі (ст. 126):
—
за статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, та за
вчинення розпутних дій щодо особи, яка не досягла 16 років (статті 120, 121).
Узагальнюючи зазначене, можна зробити висновок, що законодавство
України побудоване на принципах рівноправності жінок та чоловіків у всіх
сферах людської життєдіяльності. Однак існуюча система неприпустимості
дискримінації жінок все ж залишається неефективною, поки ше відсутні
національні механізми правореалізації.
Верховна Рада України, керуючись Загальною декларацією прав людини.
Конвенцією
про
ліквідацію
всіх
форм
дискримінації
щодо
жінок,
ратифікованими Україною міжнародними договорами про права та свободи
особистості, підсумковими документами IV Всесвітньої конференції із
становища жінок: «Дії в інтересах рівності, розвитку та миру» (Пекін, 1995
р.) і постановою Верховної Ради України від 12 липня 1995 р. «Про
рекомендації учасників парламентських слухань щодо реалізації в Україні
Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок»,:
надаючи особливого значення ролі сім'ї та жінок у політичному,
економічному, соціальному, історичному і культурному розвитку України,
прагнучи поліпшення демографічної ситуації, забезпечення реалізації сім'єю
своїх функцій, а також створення правових, суспільно-економічних умов для
поліпшення становища сім'ї та жінок, рідвищення їх ролі у суспільстві,
найповнішого розкриття їх інтелектуальних, духовних і творчих можливостей, 5 березня 1999 р. постановою № 475-ХІУ прийняла Декларацію про
загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок. Вона
визначає принципи та головні напрями державної політики України щодо
сім'ї та жінок. Держава взяла на себе обов'язки перш за все забезпечити рівні
права і можливості жінкам і чоловікам відповідно до основних умов та
свобод людини, вирішити інші принципові проблеми, пов'язані з ліквідацією
всіх форм дискримінації щодо жінок4.
само вчинена особою, раніше судимою за об-
КК відповідатиме вимогам
Конституції Укразу,
Співдружності, а також
раїни. Європейської
- карається позбавленням волі на строк
міжнародним договорам,
підписаним Україдо одного року, або виправними роботами на
иою
той же строк, або штрафом від двохсот до
розділ та статті щодо ^
ц^ .
чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів
,
. .... ......
гідності КК \ країни будуть співзвучні з доходів громадян».
Доповнення чинного КК України запро-
відповідними статтями
законодавства розвипонованими статтями дасть можливість за.хи-
"УТИХ держав світу, а
також КК колишніх
стити честь і гідність людини та публічних
республік СРСР, що позитивно
сприйматидіячів у зв'язку з їх діяльністю. Крім того,
Використана література:
1.
меться громадськістю.
'
Коржа нський М.Й. Чи має переваги новий Кримінальний кодекс
України? // Юридичний вісник України. — 2001. — 1—7 верес.
2.
Нуркаева Т., Щербакове. Уголовно-правовая охрана чести, достоинства
личности // Рос. юстиция. — 2002. — № 2. — С. 50.
3. А н і ш у к Н. До проблеми работоргівлі жінками // Право України. —
2002. — № 9. — С. 99.
4. П л а т о н. Диалоги / АН СССР; И-т философии. - М., 1986. - С. 101.
5. Коржа нський М.Й. Уголовне право України. Загальна частина. — К.,
1996. — С. 37.
6.
М у л ь ч е н к о В. Проблеми охорони честі та гідності особи у
кримінальному законі // Право України. - 2002. - № 10. - С. 41-43.
7.
3 е й ц А. Возмещение морального вреда по советскому праву //
Еженедельник сов. юстиции. - 1927. - № 47. - С. 1465-1466.
8. Л е м е г а К. Клевета сквозь века // Ведомости, версии, события. — 2003.
— № 329. — С. 4.
Рекомендовано до друку кафедрою кримінального права ННІ підготовки
слідчих і кримі-ншіістів НАВСУ.
Правовий захист жінок при працевлаштуванні і прийнятті на роботу
В.ПУЗИРНИЙ
викладач Українська-російського інституту
(фша.іу) Московського державного
відкритого університету в м. Чернігові
Одним з важливих напрямів державної політики незалежної України є
забезпечення
підвищення
сприятливих
їх
ролі
умов
для
поліпшення
іншої
жінок,
у суспільстві, створення рівних прав з чоловіками
для участі у різних сферах суспільно-економічної,
та
становища
громадсько-політичної
діяльності. В основі цього аспекту державної політики щодо
жінок лежать такі міжнародні
документи (до них приєдналася й Україна):
Загальна декларація прав людини (1948 р.), Конвенція про дискримінацію у
сфері праці і
зайнятості (1958 р.), Конвенція про ліквідацію -
всіх форм
дискримінації щодо жінок (1979 р.), Конвенція про примусову чи обов'язкову
працю (1981 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні
права (1966 р.) тощо. У наведених та інших міжнародних документах
закріплені
загальні
принципи рівноправності жінки й чоловіка,
Розбудовуючи демократичну правову державу, Україна на конституційному
рівні проголосила названі принципи (див. ч. З ст. 24 Конституції України) і
розробляє на їх основі відповідне законодавство, яке гарантує і має
забезпечувати рівні права і можливості жінкам та чоловікам відповідно до
основних прав та свобод людини. Зокрема, і у таких питаннях як
працевлаштування, прийняття на роботу, оплата праці, режим робочого часу
і часу відпочинку, звільнення тощо.
Слід зазначити, що закріплюючи рівність чоловіка і жінки в названих вище
галузях трудових правовідносин, українське законодавство про працю разом
з тим певною мірою враховує особливості жіночого організму і встановлює
спеціальні норми, спрямовані на підвищення охорони праці жінок. Певною
мірою, але, на жаль, не належним чином (тоді як жіночий організм має
фізіологічні особливості). На думку В.Толкунової, про це не можна забувати
при працевлаштуванні жінок на підприємства зі шкідливими чинниками
виробництва. Вплив останніх може поставити під загрозу не лише здоров'я
жінки, а й материнство, здатність її відтворювати здорове покоління. Функція
материнства необхідна для відтворення населення, вона є життєвою передумовою для існування та розвитку суспільства. Для виконання даної
функції жінка має бути на певний строк повністю, а у подальшому частково
звільнена від виконання інших соціальних функцій[1].
Можна назвати низку факторів (суб'єктивного й об'єктивного характеру), які
так чи інакше обмежують права жінки у сфері праці й зайнятості, допускають
можливість дискримінації шодо останніх. Наприклад, живучим залишається
стереотип, шо склався здавна та приписує жінці, перш за все, піклування про
родину (дітей, чоловіка); оманливою є і поширена теорія гармонійного
поєднання виробничої праці з материнством, оскільки за нею, на думку
В.Прокопенка, приховується експлуатація жінок[2, 384]. Як це не дивно,
жінка і сьогодні зазнає експлуатації з боку люблячих її чоловіків, суспільства
(життя, здоров'я та існування яких великою мірою залежить від життя і
здоров'я жінки), а також з боку дітей, шо інколи не бажають утримувати себе
самостійно[2, 383]; криза економіки і особливості українського ринку праці
(він тільки формується) ставлять жінок у нерівне становише ще при
прийнятті на роботу; з цих же причин жінкам, котрі втратили роботу, важко
знову ЇЇ знайти. Особливо гострою ця проблема є для дівчат, що вперше
шукають роботу, та для жінок передпенсійного віку: жінки України мають
значно менший доступ до системи підвищення кваліфікації, ніж чоловіки, шо
знижує їх конкурентоспроможність на ринку праці. Отже, прихована трудова
дискримінація жінок виявляється ще на стадії їх прийняття на роботу.
Підприємці віддають перевагу чоловіку, навіть якщо жінка має таку ж освіту
та професійну підготовку. При цьому вони виходять з того, що участь жінок
у роботі не буде безперервною і такою активною, як чоловіків. Тому що
цьому, перш за все, заважають родинні обов'язки жінок.
Перелік фактів, шо свідчать про ті чи інші форми дискримінації жінки,
зокрема у сфері праці й зайнятості, звичайно, не вичерпується зазначеними
вище. Отже, перед державою постало нагальне питання, як, виходячи з вимог
відповідних міжнародних документів (частину їх названо више), Конституції
України і тих обов'язків, які містяться у Декларації про загальні засади
державної політики України стосовно сім'ї та жінок (прийнятій постановою
Верховної Ради від 5 березня 1999 р.[3]), вирішити принципові проблеми,
пов'язані з ліквідацією всіх форм дискримінації жінок. При цьому, щоб
практично забезпечити рівноправність з урахуванням особливостей жіночого
організму, держава повинна домогтися втілення у життя вже чинних законів
(природно, за необхідності вносячи потрібні зміни й доповнення), якими
передбачено спеціальні правила охорони праці жінок, пільги і додаткові
гарантії їх трудових прав. Останні мають діяти з самого початку трудової
діяльності жінок — при працевлаштуванні та прийнятті на роботу.
Як відомо, Закон від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення» у ст. 5
передбачає додаткові гарантії зайнятості для жінок, які мають дітей до 6
років, шо полягають у бронюванні робочих місць для цієї категорії жінок.
Існують й інші нормативно-правові акти (серед яких основним, звичайно, є
КЗпП України), шо регулюють особливості працевлаштування та прийняття
на роботу жінок.
Так. згідно зі ст. 174 КЗпП та ст. 10 Закону «Про охорону праці» (в ред. від 2!
листопада 2002 р.) забороняється застосування праці жінок на важких
роботах і роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також
на підземних роботах (крім деяких з них нефізичних або робіт із санітарного
та побутового обслуговування). Перелік важких робіт та робіт із шкідливими
і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці
жінок, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29
грудня 1993 р. № 256.
Автор даної публікації поділяє думку Н.Шептуліної про те, шо законодавство
про заборону застосування праці жінок на важких роботах та роботах із
шкідливими умовами праці спрямоване на запобігання вплину несприятливих виробничих факторів на здоров'я жінок та їх потомства[4|. Хоча,
досліджуючи це питання, В.Кокіна дійшла висновку: нині у більшості
галузей та виробництв відсутні обмеження і заборони для використання
праці жінок(5|.
Стаття 174 КЗпП України, крім заборони застосування праці жінок на важких
роботах і роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також
на підземних роботах, містить норму також про заборону залучення жінок до
підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них
граничні норми. Граничні норми підіймання і переміщення жінками важких
речей затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я від 10 грудня 1993
р. № 241.
Частина 1 ст. 184 КЗпП забороняє відмовляти жінкам у прийнятті на роботу з
мотивів, пов'язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а
одиноким матерям — за наявності дитини до чотирнадцятії років або дитиниінваліда. Відмова у прийнятті на роботу таких жінок може бути не лише
прямою, а й завуальованою — під «приводом» відсутності вакансій[5].
Згідно зі ст. 21 КЗпП держава забезпечує рівність трудових прав усіх
громадян незалежно від походження, від соціального і майнового стану,
расової і національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів,
релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших
обставин.
Власник або уповноважений ним орган при прийнятті на роботу повинні
керуватися виключно діловими підходами. У ч. 2 ст. 184 КЗпП закріплено:
при відмові у прийнятті на роботу категоріям жінок, зазначених у ч. 1 даної
статті, власник або уповноважений ним орган зобов'язані повідомляти їм
причини відмови у письмовій формі. Крім того, відмову в прийнятті на
роботу може бути оскаржено у судовому порядку. Причому згідно з п. З ч. 2
ст. 232 КЗпП право на оскарження у суді необгрунтованої відмови у
прийнятті на роботу надано ширшому колу жінок, ніж це передбачено у ст.
184 КЗпП. Стаття 232 КЗпП дає право на оскарження у суді необгрунтованої
відмови у прийнятті на роботу всім жінкам, які мають дитину-інваліда, а не
лише одиноким матерям, котрі мають таку ж дитину.
На думку О.Абрамової, забороняючи необгрунтовану відмову в прийнятті на
роботу, законодавство встановлює обов'язок власника або уповноваженого
ним органу, який відмовляє будь-кому в укладенні трудового договору,
пояснити причину відмови. Причина
відмови та її мотиви повинні відповідати вимогам законодавства і принципам
добору кадрів за діловими ознаками[6|.
Відповідно до ст. 9 Закону від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію» всі
громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на
інформацію, шо передбачає можливість вільного одержання, використання,
поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав,
свобод і законних інтересів, здійснення завдань та функцій.
Деякі науковці, зокрема О.Цепін, розглядають право на інформацію про
умови праці як одну з правомочностей права на здорові і безпечні умови
праиі[7]. Законодавець в імперативному порядку встановив для власника
обов'язок роз'яснити майбутній працівниці її права й обов'язки.
Як зазначає В.Толкунова, влаштовуючись на роботу, жінка не завжди знає,
наскільки шкідливі або важкі для її організму умови конкретної роботи.
Тому, підкреслює вчена, закон допомагає жінці уникнути важких і шкідливих
для неї умов праці[1, 103]. Забезпечуючи всім працівникам безпечні і здорові
умови праці, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний приділяти
особливу увагу жінкам: виконувати вимоги законодавства, враховуючи
специфіку їх праці[4, 10].
Жінки часто виконують роботу в умовах з підвищеним для свого здоров'я і
життя ризиком. Тому в законодавстві, вважаю, при укладенні трудового
договору з жінками, які поєднують роботу з материнством, слід закріпити:
власник зобов'язаний поінформувати їх при влаштуванні на роботу саме про
умови, пов'язані з ризиком для здоров'я і життя, під розписку.
Так, В.Прокопенко дотримувався думки, що при обранні трудової діяльності
робота жінки повинна бути гідною, добре оплачуваною, а не будь-якою, що
дає якусь оплату та пільговий стаж. Пільги та переваги, передбачені
законодавством про працю, підірвали конкурентну здатність жіночої робочої
сили на ринку праці. Утримувати працівників, які мають багато пільг,
власнику або уповноваженому ним органу невигідно, а змусити підприємців
брати жінок на роботу в сучасних умовах практично неможливо[8]. На думку
Л.Чубар, ми не повинні забувати, що є біологічні фактори (пов'язані з
вагітністю, годуванням грудної дитини тощо), що знову ж погіршує шанси
жінки на ринку праці. У такому разі, якщо держава зацікавлена у появі нових
поколінь, її завдання — створити стимули для роботодавців приймати на
роботу вагітних
жінок, жінок з малими дітьми. Формально законодавство проголосило
рівність, але практично приймається велика кількість актів, які залишають
можливості для дискримінації при прийнятті на роботу[9].
У деяких зарубіжних країнах законодавство передбачає вжиття заходів,
спрямованих на знищення фактів дискримінації жінок, зокрема при
працевлаштуванні. Цікавим з цього питання є положення законодавства
В'єтнаму про те, що підприємець зобов'язаний віддати перевагу жінкам, які
відповідають критеріям професійного добору на вакантне робоче місце, якщо
на останнє претендують як жінки, так і чоловіки. У цій державі встановлені податкові пільги для підприємств, які наймають велику кількість
жінок[10].
Сьогодні жінки складають більше половини населення України, і наша
держава повинна зробити все можливе для поліпшення їх становища у
суспільстві. З цією метою необхідно розробити більш гнучку і оптимальну
систему правового захисту жінок при працевлаштуванні та прийнятті на
роботу,
підвищити
конкурентоспроможність
жіночої
робочої
сили.
Першочерговим
завданням
українського
законодавця
повинно
стати
створення умов, за яких жіноча праця на підприємствах, в установах і
організаціях була б економічно вигідною і жінці, і роботодавцеві.
3. Дріжчана С.В. Удосконалення законодавства про працю неповнолітніх //
Удосконалення трудового законодавства в умовах ринку: Монографія / Відп.
ред. Н.М. Хуторян. — К.: Ін Юре, 1999. — С. 82—88.
5. Севастьянов Г.М., Штефанов Б.И. Охрана труда. Труд жен-Щин. Труд
молодежи. — М., 1990.
15.5.
Охорона
здоров'я
жінок,
неповнолітніх
і
осіб
зі
зниженою
працездатністю
Згідно зі ст. 24 Конституції України жінки мають рівні з чоловіками права і
свободи. Рівноправність жінок у сфері трудових відносин забезпечується
наданням їм рівних з чоловіками можливостей у професійній підготовці, у
праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці та
здоров'я жінок; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати
працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною
підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних
відпусток та інших пільг вагітним жінкам І матерям. З метою фактичного
забезпечення
рівноправності,
з
урахуванням
особливостей
жіночого
організму, трудовим законодавством передбачено спеціальні правила
охорони праці жінок, пільги і додаткові гарантії їх трудових прав,
забороняється застосування праці жінок на важких роботах і а роботах зі
шкідливими або небезпечними умовами праці. ерелік важких робіт та робіт зі
шкідливими
і
небезпечними
мовами
праці, на яких
забороняється
застосування праці жінок, ВеРДжено наказом Міністерства охорони здоров'я
України від гРУдня 1993 р. № 256 (Законодавство України про охорону Раці:
Збірник нормативних актів. — К., 1995. — Т. 3. — С. 32). абороняється також
застосування жіночої праці на підзем-Роб' *>°^отах' КРІМ деяких підземних
робіт (нефізичних робіт або л,
13 Сан^тарного та побутового
обслуговування).
-----^™в^^_^ и
Забороняється залучення жінок до підіймання і переміще ня важких речей,
маса яких перевищує встановлені для них гт> ничні норми. Граничні норми
підіймання і переміщення важ ких речей жінками затверджено наказом
Міністерства охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 р. № 241
(Законодавство
України про охорону праці: Збірник нормативних актів.__к
1995. — Т. 3. — С. 61). Граничними нормами підіймання і переміщення
вантажів вважаються при чергуванні з іншою роботою (до 2 разів на годину)
— 10 кг, а якщо робота пов'язана з постійним підійманням і переміщенням
вантажів протягом робочої зміни — 7 кг. Сумарна вага вантажу, який
переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна
перевищувати: з робочої поверхні — 350 кг, з підлоги — 175 кг.
Законодавство обмежує застосування праці жінок у нічний час. Така праця
допускається тільки в тих галузях народного господарства, де це
зумовлюється особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід.
Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів
застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів
України. До роботи у нічний час можуть залучатися такі жінки: медичні
працівники, робітниці підприємств харчової промисловості. Таке залучення
жінок до роботи у нічний час викликано особливою необхідністю, але має
постійний, а не тимчасовий характер. Правила про обмеження застосування
праці жінок у нічний час, як правило, порушуються на підприємствах
приватної форми власності.
Зазначені обмеження не поширюються на жінок, які працюють на
підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім'ї (ст. 1"& КЗпП).
Згідно зі ст. 178 КЗпП вагітним жінкам відповідно до медичного висновку
знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться
на іншу роботу, яка є легшою виключає вплив несприятливих виробничих
факторів, зі збере женням середнього заробітку за попередньою роботою.
До вирішення питання про надання вагітній жінці відпов но до медичного
висновку іншої роботи, яка є легшою і ви чає вплив несприятливих
виробничих факторів, вона підл звільненню від роботи зі збереженням
середнього заробіт У всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок
підпр ства, установи, організації.
...„.,; .
мг^_—
ЯСінки, які мають дітей віком до 3 років, у разі неможливості
конання попередньої роботи переводяться на іншу роботу зі Вбереженням
середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку 3
років.
Вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до 3 років, не можуть залучатися
до робіт у нічний час, до надурочних робіт і побіт у вихідні дні, а також не
допускається направлення їх у відрядження. Жінки, які мають дітей віком від
3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт
або направлятись у відрядження без їх згоди (статті 176, 177 КЗпП).
Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм
заробітну плату з мотивів, пов'язаних із вагітністю або наявністю дітей віком
до 3 років, а одиноким матерям за наявністю дитини віком до 14 років або
дитини-інваліда. У разі відмови у прийнятті на роботу зазначеним категоріям
жінок власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомляти їм
причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на роботу може
бути оскаржена у судовому порядку.
Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до З років (за
наявністю медичного висновку — до 6 років), одиноких матерів при
наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи власника
або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної
ліквідації підприємства. Але і в цьому випадку звільнення допускається з
обов'язковим працевлаштуванням.
Обов'язкове працевлаштування зазначених категорій жінок здійснюється
також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового
договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня
заробітна плата, але не більше 3 місяців від дня закінчення строкового
трудового договору (ст. 184 КЗпП),
Жінкам надаються оплачувані відпустки у зв'язку з вагітні10 * пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56
. ^азі ненормальних пологів або народження двох чи більше
теи — 70) календарних днів після пологів, які обчислюються
арно і надаються жінкам повністю незалежно від кількості
Да. В> ^актично використаних до пологів. Жінкам, які постражки И ВНаслЇД°к Чорнобильської катастрофи, надаються відпустРивалістю 90 календарних днів до пологів і 90 календарних
ДНІВ ПІСЛЯ ПОЛОГІВ, ЯКІ обчИСЛЮЮТЬСЯ Сумарно ДО ПОЛОГІВ 3
ОПп
тою в розмірі повного заробітку, незалежно від стажу та місц роботи (ст. ЗО
Закону України "Про статус і соціальний захи громадян, які постраждали
внаслідок Чорнобильської катастп фи"). Після відпустки у зв'язку з
вагітністю та пологами за ба жанням жінки їй надається частково оплачувана
відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею віку 3 років з виплатою
за ці періоди допомоги за державним соціальним страхуванням
У разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці надається відпустка
без збереження заробітної плати тривалістю визначеною у медичному
висновку, але не більш як до досягнення дитиною 6-річного віку.
За рахунок власних коштів підприємства, установи, організації можуть
надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження
заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості.
У разі надання жінкам відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами власник
або уповноважений ним орган зобов'язаний за заявою жінки приєднати до неї
щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на
даному підприємстві, в установі, організації в поточному робочому році (ст.
180 КЗпП).
Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку і
відпустка без збереження заробітної плати надаються за заявою жінки або
осіб, які фактично здійснюють догляд за дитиною, повністю або частково в
межах установленого періоду й оформляються наказом (розпорядженням)
власника або уповноваженого ним органу.
Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку та
відпустка без збереження заробітної плати зараховується до загального стажу
і до стажу роботи за спеціальністю. Однак до стажу роботи, що дає право на
щорічну відпустку, не зараховується.
Насамперед слід категорично заборонити працю жінок на підземних роботах
у шахтах, оскільки формулювання чинної ст. 174 КЗпП дозволяє обійти дану
заборону. / -Враховуючи стан шахт, перебування жінок під землею
небезпечно для їх здоров'я через біологічні і фізіологічні особливості
організму. І, крім того, не слід забувати, що здоров'я жінок — здоров'я нації.
Далі. Право вагітних жінок і жінок, які мають дитину у віці до 14 .років, на
неповний робочий час передбачено у ст. 56 КЗпП (глава «Робочий час»), що
не досить зручно для правозастосовчої практики. Вважаю за доцільне
закріпити дану норму в розділі «Праця жінок» глави «Охорона праці», а
також поширити її на жінок, котрі мають дітей у віці до 16 років, оскільки
перехідний вік є важливим у формуванні особи майбутнього громадянина.
Виходячи з наведених вище мотивів, вважаю за потрібне передбачити у
даному розділі нормативне положення, що зобов'язує власника надавати
можливість жінкам, котрі мають дитину у віці до 16 років, брати роботу
додому (за умов виробництва) з оплатою за кінцевим результатом або за
домовленістю сторін. Це дозволило б жінкам, не ущемлюючи інтересів
власника, приділити достатню увагу дітям.
Щодо проблеми використання жіночої праці у нічний час (наприклад, на
хлібозаводах, підприємствах громадського харчування, у текстильній
промисловості тощо). Я поділяю думку О.Степаненка і Т.Вегіної, які
вважають, що ратифікація Україною на сьогодні Конвенції МОП № 89 (1948
р.) про заборону праці жінок вночі недоцільна і пропонують упорядкувати її
застосування шляхом розроблення і прийняття Кабінетом Міністрів України
Положення з даного питання. У ньому обумовлювалися б підстави, порядок і
умови застосування праці жінок у нічних змінах, а також були б закріплені
соціальні гарантії для даної категорії осіб1. Названі автори вважають також,
що чинна ст. 175 КЗпП потребує нової редакції і пропонують змінити її назву
на таку «Про порядок застосування праці жінок у нічний час».
Я поділяю наведену точку зору і вважаю прийнятною запропоновану ними
редакцію названої статті, проте, на мій погляд, вона могла б бути подана
також у наступній редакції.
«Застосування за необхідності на будь-якому підприємстві праці жінок у
нічний час допускається при погодженні даного питання у кожному
конкретному випадку з місцевими органами влади і територіальним
управлінням Комітету по нагляду за охороною праці, які приймають рішення
з урахуванням мотивів власника та інтересів працівників.
Застосування
праці
жінок
у
нічний
час
регламентується
чинним
законодавством».
Наступний розділ «Праця молоді» може включати всі нормативні положення
чинного КЗпП з даного питання, але його слід доповнити положеннями, що
гарантують додатковий соціальний захист працівників у віці до 21 року від
безробіття, оскільки вони є зовсім неконкурентноздатними на ринку праці.
Аналізуючи зміст розділу «Праця інвалідів», зазначу, що він повинен
зосередити у собі всі норми чинного законодавства, які нині розміщені у
різних главах КЗпП, а також містяться у інших нормативних актах (ст. 16
Закону «Про охорону праці», ст. 10 Закону «Про відпустки» тощо), що
утруднює їх практичне застосування.
ЗАКОНОДАВЧЕ
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ТРУДОВОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ
УКРАЇНСКИХ ЖІНОК: ІСТОРІКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ
Участь українських жінок у трудових правовідносинах у другій половині
ХК—на початку XX ст. ще недостатньо досліджена. Були поодинокі спроби
провести аналіз даного питання з позицій економічного, соціального
змісту[1—9]. Але на сьогодні зовсім відсутні праці вчених, присвячені
дослідженню місця та ролі українських жінок у трудових правовідносинах, їх
боротьбі за трудові права, визначенню особливостей правового статусу жінок
різних соціальних верств. Відсутність таких даних унеможливлює не лише
з'ясування суспільно-правових процесів в Україні у вказаний період, а й
врахування їх у чинному трудовому законодавстві. Тому аналіз та вирішення
даної проблеми і буде безпосередньою метою цієї статті.
Становище українських жінок у трудових правовідносинах у другій половині
XIX ст. було безпосередньо пов'язано з рівнем економічного і політичного
розвитку країни, із змінами, які відбувалися в економічній, адміністративній,
правовій і культурній сферах життя Російської імперії.
Однією з основних причин, які гальмували успішну організацію і розвиток
жіночих видів праці у Російській імперії, і у тому числі в Україні, було
кріпацтво. Майже третина жіночого населення не мала особистої свободи і
права повного розпорядження власними грошима. З відміною кріпацтва
жінка все ширше почала залучатися до суспільно-трудової діяльності.
Розподіл жіночої праці відбувався пропорційно їх становості. Для жінок і
дівчат низьких верств соціальна адаптація до нових умов життя проходила
без особливих труднощів, оскільки і до цього вони знаходилися у становищі
найманих робітниць, і ці зміни давали їм свободу і самостійність у виборі
професії. Жінки із середніх верств мали труднощі у процесі соціалізації.
Маючи відповідне виховання і освіту, вони вважали за неможливе працювати
на фабриках або в гірничій промисловості. На їх погляд, ця трудова
діяльність не відповідала їх статусу в суспільстві. У даних галузях
працювали в основному дівчата із сільської місцевості або більш низькі за
походженням горожанки. Але з введенням повсюдної механізації виробництва і пожвавленням робітничого І руху використання жіночої
робочої сили почало І зростати. Жіноча праця почала поступово вводи- 1
тися, навіть, у традиційно "чоловічі" галузі: мета- ] лургійну, цегляну,
нафтову тощо.
і
Реформа 1861 р. створила умови для широпромислового вироб-
І кого залучення жінок до
| ництва. Г.Тишкин зазначав, що кількість жінок
]
серед населення міст до кінця 60-х рр. різко зрос- 1 ла, причому пов'язано це
з "потоком незамужних І девиц й вдов", що приїхали у пошуках роботи з ]
інших міст [6, 146]. Молоді жінки з малозабезпечених сімей шукали
заробітку, як правило, у ] приватних установах. У державні структури їх не
приймали. Одночасно у державних і громадських установах відчувалася
•потреба у жінках-вчителях, телеграфістках, акушерках тощо. Одне з перших
місць, куди було офіційно дозволено приймати жінок, було телеграфне
відомство. За ініціативою головноуправляючого шляхів сполучення П.Мельникова у 1864 р. у Кабінеті Міністрів вперше обговорювалося питання про
прийняття жінок на державну службу. Йшлося про можливість (у вигляді
експерименту) допустити жінок на три роки на посади телеграфістів на
території Фінляндії. До цього змушувала недостатня кількість телеграфістів
із знанням російської мови. Чималу роль у рішенні залучити жінок на цю
роботу відіграла "дешевизна женского труда, сравнительно с тре-бованиями
мужчин"[7, 6, 14]. Пропозиція П.Ме-льникова була прийнята і схвалена.
Експеримент виявився вдалим. Уже у лютому 1865 р. за рішенням Кабінету
Міністрів жінки були допущені на службу в телеграфне відомство всієї
імперії. Під час вступу на службу від жінок-телеграфісток вимагалася
присяга на вірність службі, їм була встановлена заробітна плата 300 крб. на
рік[7, 9]. Проте до 1883 р. щодо них проводилась дис-"кримінація, тобто вони
приймалися за вільним наймом — без права вислуги, присвоєння чину тощо.
Дотримувалось встановлене відсоткове співвідношення між кількістю жінок і
чоловіків, на роботу брали тільки незаміжніх[7, 10, 14].
У зв'язку з появою у країні вищої жіночої освіти і жінок-фахівців необхідно
було законодавно зафіксувати їх право працювати за одержуваними спеціальностями. У
зв'язку з цим 14 січня 1871 р. на засіданні Ради Міністрів ухвалено рішення,
яке пізніше трансформувалося у закон, — визначався "круг полезной для
государства й общества деятельности лиц женского пола":
1) сприяти розповсюдженню жіночих медичних курсів, збільшенню кількості
слухачок на них, сприяти випускницям "приискать себе акушерс-кие занятия
во всех частях государства";
2) "ввиду пользьі приносимся госпитальной деятельности сестер милосердия,
разрешить жен-щинам занятия фельдшерские й аптекарские";
3) заохочувати діяльність жінок як виховательок у початкових школах і
низьких класах жіночих гімназій;
4) допускати жінок у телеграфне відомство і "по счетной части"[10, 32].
Таким чином, згідно з Указом 1871 р. жінки могли працювати педагогами,
акушерками, фельдшерками, служити по телеграфному відомству. Цей Указ
надовго визначив межі трудової участі жінок у сфері інтелігентних професій.
Подібне становище зміниться тільки на початку XX ст., коли коло
допустимих для жінок професій знову почало розширятися.
Не зважаючи на проведену реформу 1861 р., становище жінок нижчих верств
у трудовій сфері було вкрай важким, ще обумовлювалось відсутністю
законодавчого врегулювання всіх питань, пов'язаних з використанням
жіночої праці[8, 451-^*55].
Аж до 80-х рр. XIX ст. у Російській імперії не існувало законів, які
регулювали працю жінок. Усюди вони працювали стільки ж, скільки чоловіки, але за меншу платню. Не існувало ніякої охорони праці. Відпустками,
навіть по вагітності, жінки не користувалися і працювали до самих пологів.
Це викликало масові протести.
У пошуках якнайменшої ціни, для того, щоб "відкупитися" від страйків, уряд
зважився на ухвалення Закону "Про заборону нічної роботи неповнолітнім і
жінкам на фабриках, заводах, мануфактурах"^ 1], "височайше" затвердженого
З червня 1885 р. і який набув чинності з 10 жовтня 1885р. Він вводився у
вигляді тимчасового заходу, дія якого обмежувалася трьома роками.
Закон складався всього з двох пунктів. По-перше, передбачалося "воспретить
в виде опьгга на три года, начиная с 1 октября 1885 г., для жен-, щин й
подростков, не достигших 17-летнего воз-[ раста, ночньїе работьі на
хлопчатобумажньїх, по-|- лотнянмх й шерстяних фабриках, представив ми* І
нистру финансов, по взаимному соглашению с І министром внутреиних дел,
распространить зту ? меру й на другие промьішленньїе заведення с ;
предварением о том фабриканте* до ерока обьіч-I ного найма рабочих". Подруге, "представить ми-| нистру финансов, по соглашению с министром
І внутренних дел, подвергнуть вопрос о ночной
і
работе подростков й женщин всесторонней раз-работке, в связи с вопросом о
работе малолетних й окончательньїе предложения по оному внести на
рассмотрение
установленням
порядком
не
позд-нее
указанного
в
предьідущей статье трехлетнего срока".
Згідно із Законом також встановлювалася тривалість нічного часу (від 9 год.
вечора до 5 год. ранку). Крім того, під тиском московських фабрикантів
Міністерство внутрішніх справ, за угодою з Міністерством фінансів,
дозволило губернським владам вважати нічним часом на фабриках, що
вводять двозмінну роботу по 9 год. у зміну, час від 10 год. вечора до 4 год.
ранку.
Міністерству фінансів надано право поширювати дію Закону і на інші галузі
промисловості, але воно цим правом майже не користувалося та обмежилося
поширенням Закону 1885 р. тільки на деякі шкідливі роботи у фарфоровому і
сірниковому виробництвах. Лише нова величезна хвиля страйків 90-х рр.
примусила Міністерство фінансів підпорядкувати у 1897 р. під дію вказаного
Закону всі виробництва з обробки волоконних речовин.
Закон від 3 червня 1885 р. не зустрів з боку фабрикантів особливих
заперечень, по-перше, тому, що це була найдешевша ціна, якою вони хотіли
відкупитися від страйків. По-друге, для фабрик з двома змінами він не тільки
не приніс ніяких збитків, а й за відгуками директорів був сприятливим і
притому настільки, що фабричні інспектори у своїх звітах про порушення
його фабрикантами майже нічого не говорили, а у подальших звітах за
1887—1888 рр. про нього навіть не згадується.
Капіталісти питання про нічну роботу жінок і підлітків надалі намагалися
вирішити за допомогою окремих поправок до Закону (розширення меж
нічного часу тощо). 'Тимчасовий" захід став постійно діючим правилом. Він
продовжувався без будь-якої протидії капіталістів. Так, після обгрунтування
необхідності збереження існуючого порядку до 1 січня 1890 р. міністр
фінансів
І.Виш-неградський
у
жовтні
1888
р.
підкреслював,
що
"действующие узаконення о работе малолетних, подростков й женщин в
настоящем виде не предс-тавляют существенньїх неудобств й немедленное
изменение их не вьізьівается настоятельной на-добностью"[12].
В результаті видання нового Закону запровадження жіночої праці у
виробництві не тільки не скоротилося, але мало тенденції до зростання,
оскільки капіталістична фабрика не могла обходитися без дешевої жіночої
праці. Під тиском ситуації, що склалася, 24 квітня 1890 р. Державна рада
"мнением положила"! 13, 14] змінити і доповнити відповідні статті законів
від 1 червня 1882 р. і від 3 червня 1885 р., відступити від деяких норм цих
узаконень.
Постанова Державної ради замінила собою обидва закони, об'єднала їх в
один законодавчий
акт, змінивши колишні норми • найістотніших пунктах. У новій постанові
Державної ради допускалися відступи від статей законів від 1 червня 1882 р. і
від 3 червня 1885 р., що стосуються нічної праці жінок. Оскільки нічний час
між 9 год. вечора і 5 год. ранку для виробництва бавовняних, полотняних,
вовняних, льонопрядильних і змішаних ткаяикбуло встановлено ще Законом
від І червня 1882 р., то постанова Державної ради ше раз звільнила
фабрикантів від "турбот''у цій частині. Нова постанова скоротила нічний час
на дві години і встановила його у межах між 10 год. вечора і 4 год. ранку.
Вказаний відступ від раніше встановлених норм торкався всіх зазначених
вище виробництв і підприємств з виробництва скла. А за угодою з
Міністерством внутрішніх справ міг бути поширений і на інші галузі
промисловості, що працюють безперервно у дві зміни по 18 год. на добу. На
підприємствах з виробництва скла нова постанова дозволила нічну працю
підлітків і жінок не більше 6 год. на добу з тим, щоб протягом наступного
робочого дня їх на допускали до роботи "ранее истечения 12 часов со
времени освобождения их от рабстві в ночное время". На решті підприємств
зайняті вночі не могли бути допущені у зміни раніше 12 год. дня, наступного
за нічною роботою дня. Підлітки і жінки могли бути допущені до нічної
праці тільки "в особо уважительньїх случаях", тобто після тривалого,
викликаного нещастям припинення роботи, при підвищеному надходженні
замовлень перед ярмарками і там, де зазначені роботи підлітками і жінками
виконуються "одновременно й совмесгно с главами их семейств".
Новий акт Державної ради зводив нанівець всю регламентацію нічної праці
підлітків і жінок, оскільки він торкався якраз тих галузей промисловості, де
жіноча і дитяча праця займала біля 45% праці всіх робітників.
Одночасно Державна рада дала право головному фабричному інспектору, за
поданням місцевих чинів фабричної інспекції, допускати підлітків і жінок до
робіт на фабриках, заводах і мануфактурах у недільні і високоурочисті дні
всюди, де вони проводилися підлітками і жінками спільно з дорослими
главами їх сімей.
У кінці XIX ст. жіноча праця на Україні відігравала вже значну роль. За
кількістю жінок нижчих верств, зайнятих трудовою діяльністю, можна
умовно виділити такі основні групи. До першої належали жінки, які
працювали у хліборобстві і тісно пов'язані з цією галуззю — 35%. До другої
групи належали жінки, які були зайняті у поденній роботі, домашня
прислуга, а також особи, що займалися приватною діяльністю — 33,9%. До
третьої — працюючі на фабриках і заводах — 9,1 % і до четвертої групи —
працівники транспорту і торгівлі — 7,1 %[ 1,7].
Серед розглянутих груп працюючих жінок було більше у тих галузях
виробництва, де оплата
Іраці була низькою, а також серед некваліфі^^Н Іаянх працівників. У
промисловому виробннщ^Н /країни жіноча праця застосовувалася не І^Н
пироко, як у Російській імперії в цілому, Д«^Н 1000 працівників доводилося
862 чоловіки і І^Н кінок[2,125]. Ця особливість пов'язана із стр]^Н гурою і
спеціалізацією господарського вирв^Н шцтва в Україні і особливо з роллю
текстильна^Н знробництва, металургійної і гіриичодобувя^Н промисловості;
л
також
машинобудування,
застосував!^! фізичної сили. • ...,•
я^И
шмагали
від
працівників
різного
'^Ш
У зв'язку із становленням у Російській імпер^! системи вищої освіти у
вигляді жіночих курсіі^И підготовки різних фахівців на початку XX с^И
розширюється також сфера трудової зайнятосі^і жінок. Допуск жінок до
різних спеціальностеІИ відбувався під впливом декількох причин: ооД
перше, внаслідок активної діяльності феміністсьлВ кого руху, представниці
якого справою доводшіН свою спроможність до тих або інших професійЦМ
по-друге, під тиском прогресивної громадськостей що підтримувала
прагнення жінок до незалежл ності; і, по-третє, у зв'язку з нагальними
потребі бами держави, особливо у зв'язку з необхідністюЛ розширення
системи народної освіти і медичногоЛ обслуговування населення. Основною
сферою Я діяльності інтелігентних жінок залишалася нав-Л чально-виховна.
У 1903 р. їм надано право вик-В ладати у старших класах жіночих гімназій.
Але лише Я у 1911 р. встановлено особливе звання вчительки Я середньої
школи, що давало право викладати у-я середніх чоловічих і жіночих
навчальних закла-Щ дах[9, 228].
Я
Безліч проблем було і у жінок інших про-; • фесій. Перші жінки-лікарі
починали працювати,! не маючи юридичних прав. У кінці XIX ст. ви- і
пускниці Жіночого медичного інституту одер- 1 жали право на вільну
медичну практику. Тільки у 1 першому десятиріччі XX ст. при активній
участі | жіночих організацій було вирішено питання про 1 отримання ними
вчених ступенів магістра і док- | тора, і вони були зрівняні по службі у
Академії | наук. Разом з цим П-а Державна дума ухвалила ] рішення
допустити жінок до роботи в канцелярії і для занять діловодством,
рахівництвом, стеног- І рафією і для роботи у бібліотеках. У зв'язку з під- !
готовкою у ІП-ій Державній думі законопроекту про допущення жінок у
адвокатуру члени відділу виборчих прав Російської ліги рівноправності жінок юридичного відділу московського відділення Ліги і об'єднання жінокюристів неодноразово ущімлювалися. Під час війни багато сфер чоловічої
праці обслуговувалися практично одними жінками. Так, наприклад, з'явилися
жінки-інже-нери[19,24].
Держава була змушена ліквідувати ті пільги, які введені для захисту жіночої
праці. У 1915 р. міністру торгівлі і промисловості надано право дозволити
для фабрично-заводських, гірничих і
гірничо-заводських підприємств, які виготовляли предмети, необхідні для
державної оборони, відступ від вказаних у статтях 64, 65,68, 74, 75 і 194—200
Статуту про промислову пралю (Свод. законов, т. XI, ч. 2, изд. 1913 г.) вимог
правил про роботу жінок і осіб, що не досягли 17-річного віку, і про тривалість та розподіл робочого часу на вказаних під-' приємствах з виданням
відповідних правил[20,2].
Таким чином, підсумовуючи, слід зазначити, що місце українських жінок у
трудових правовідносинах у другій половині XIX — на початку XX ст.
визначалось назрілою соціальною потребою, яку відчувало суспільство.
Жінки своїм прагненням до самореалізації та постійною боротьбою за
трудові права змусили владу піти на певні пільги, хоча й останні були
незначними. Незважаючи на спроби у вигляді прийняття окремих нормативних актів певним чином регламентувати правове становище жінок у
трудових відносинах, це питання не було повністю вирішено. Норми, які
чітко визначали тривалість нічної праці жінок, свідомо ігнорувались
працедавцями, а у державі не існувало жодного механізму їх реалізації. Жінки, особливо ті, хто працювали у промисловому виробництві, на заводах,
фабриках, фактично не мали трудових прав, але на початок XX ст. спостерігалась тенденція до покращення їх правового статусу в цій сфері. Більших
переваг досягли жінки вищих верств населення, які у сферах інтелігентних
професій здобули право працювати нарівні з чоловіками (медицина,
юриспруденція, телеграфні та банківські установи, архітектура тощо).
О.Нестерцова-Собакар Право України №9 2005
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
Використані матеріали:
1. Пор ш М. Из статистики Украины. — К., 1907.
2. П о р ш М. Робітництво України. Нариси по статистиці праці //
Записки
Українського
наукового
товариства
в
Києві
/
Під
рея.
М.Грушевського. — К., 1911. — Кн. LX.
3. Л о с ь Ф.Є. Робітничий клас України в 1907—1913 pp. — К., 1962. —
196 с.
4. Парасунько О. А. Положение и борьба рабочего класса Украины (60—
90-е годы XIX в.). — К., 1963. З.Лаверычсв В.Я. Царизм и рабочий вопрос в
России (1861—1917 гг.). — М., 1972.
6. Т и ш к и н Г.А. Женский вопрос в России: 50—60 годы XIX в. — Л.,
1984.
7. Щ е г о л е в В.Н. Женщина — телеграфист в России и за границей. —
СПб., 1894.
8. Хасбулатова О.А. Опыт и традиции женского движения в России
(1860—1917). — Иваново, 1994.
9. Хвостов В.М. Женщина и человеческое достоинство: Исторические
судьбы женщин // Женский опрос.— М., 1914.
10. Середонин С.М. Исторический обзор деятельности Комитета
министров. — Т. 3. — Ч. 2. — СПб., 1902.
11. Полное Собрание законов Российской империи. — Изд. 1887г. — Т.
V.
12. РГИА. — Ф.40. — Оп. 1. — Д. 40. — Л. 154.
13. Полное Собрание законов Российской империи. — 3 изд. — Т. X. —
1890.
14. Отчет Московского отдела Лиги равноправия женщин за 1911—1912
гг. — М., 1913.
15. Союз женщин.—1908, —№9. —С. 19; 1908 —№7—8.— С. 12; 1909.
—№ 10. —С. 19.
16. Нестерцов а-С о б а к а р О.В. Розвиток державно-правового стану
юридичної освіти жінок та юридичної рактнки в Україні // Право України. —
2003. — № 6.
17. Отчет Российской лиги равноправия женщин за 1914—1915 гг. —
Питер, 1917.
18. Труды Всероссийского женского съезда при Русском женском
обществе в Санкт-Петербурге. — 10—16 юкабря 1908 г. — СПб., 1909.
19. Хроника "Женского дела" // Женское дело. — 1915. — № 24.
20. Труд женщин и подростков//Женское дело.— 1915. — № 1.
Документ
Категория
Нероссийское законодательство
Просмотров
14
Размер файла
157 Кб
Теги
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа