close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

чорно-біле кіно

код для вставкиСкачать
Ірина Булакевич
Чорно-біле кіно
Вірші, прозові мініатюри, есе
Передмова і впорядкування Олени Григоренко
Автор висловлює щиру подяку Квочкіну Ігору Юрійовичу, директору ПП "Прайм-брук" за благодійну допомогу у виданні цієї збірки.
Біла Церква
"Дельфін"
2009
Ірина Булакевич. Чорно-біле кіно : [вірші, прозові мініатюри, есе] / Ірина Булакевич. - Біла Церква: Дельфін, 2009. - с.
Ірина Булакевич - учениця 11 класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №6 міста Білої Церкви. Перші кроки у віршуванні робила у шкільній літературній студії "Первоцвіт". Друкувалась у літературному віснику "Перлинка". Це перша книга юного обдарування, у якій вона намагається доторкнутися до справжніх життєвих цінностей і високого мистецтва.
На шляху до зростання
Збірка Ірини Булакевич "Чорно-біле кіно" - це перша спроба юного таланту заявити про себе.
До збірки увійшли вірші, прозові мініатюри, есе, які сподобаються читачам своєю оригінальністю, самобутністю, ліризмом, філософізмом. Збірка складається з п'яти циклів - "Життєві орієнтири", "Рідний край", "Доторк до високого мистецтва", "Бувальщини", "Думки про вічне", у яких юна авторка намагається розкрити філософські пошуки сенсу буття через власне "я", доторкнутися до невичерпної криниці духовності українців, віднайти естетичну насолоду у спілкуванні з мистецтвом і природою. Поетичні мініатюри І. Булакевич вирізняються образністю, емоційністю, тонким ліризмом, як от "Літо...", "Осінь".
Ідеї самобутності українців, їх волевиявлення, прагнення усвідомити своє місце в соціумі, намагання піднятися над сірістю й буденністю життя звучать у віршах "Живіть!", "До сучасників", "Іти", "Про мир" із циклу "Життєві орієнтири".
Переконана, що нікого не залишать байдужими і прозові мініатюри І. Булакевич "Світло...", "Мильна кулька", "Гіркуватий об'єктивізм" та інші, де в алегоричній, казково-притчевій формі авторка намагається відстояти право людини на гідне життя, віру у мрію, щастя і любов.
Олена Григоренко, вчитель-методист ЗОШ №6,
відмінник освіти України
ПРО АВТОРА
Дата народження - 13.07.1993
Знак зодіаку - рак, за східним гороскопом - півень
Очі - кольору блакиті
Улюблені прикраси - перлини, каблучки та сережки
Захоплення - танцювати, співати, вишивати
Улюблена поезія - "Коректна ода ворогам" Ліни Костенко
Життєве кредо - "Щоб досягти мети, треба, насамперед, йти"
Мрія - навчатися в Оксфорді
Чорно-біле кіно
Це лиш просто чорно-біле кіно...
Це вже не примха, не бажання,
І зовсім не вино...
Це давно не кохання,
І не просто буття,
Це - не страждання,
Не забуття...
Це кіно - Життя.
Цикл
"Життєві орієнтири"
Нема нічого вічного на світі.
Усе зникає разом з плином часу,
Та є людина, що лишається назавжди,
І ця людина - найдорожча - матір!
І. Булакевич
До сучасників
Усе забувається, усе зникає, окрім матері
В. Стус
Любов безмежна матері до сина.
Її кровинка, сила, її частка,
І це кохання в маминому серці,
Можливо, потім стане їй за пастку.
Ким би не було чадо її любе:
Чи злодієм, чи ворогом народу -
Матуся любить і пробачить завжди,
Навіть, якщо любов її погубить.
Та діти наші є і добрі, і лихії,
По-різному лиш ставляться до мами.
Одні і люблять, і шанують її завжди,
Інші ж - природжені, даруйте, хами.
Є деякі, що матері не знають -
Вона їх зрадила, чи, Боже збав, померла.
Вони живуть у дитбудинках змалку,
Та матір рідну все одно кохають.
Мої ровесники - зразкові серед люду,
Та зовсім не шанують матір дома.
За це вони поплатяться пізніше,
Їм це згадають на Суді Святому.
А є та категорія людей,
Що втратила довіру у суспільства:
Одні з них - люблять маму ще з дитинства,
А інші - зневажають й дотепер.
Та всі вони десь глибоко у серці,
Можливо, хтось і сам не розуміє,
Все ж люблять матір, і душа озветься,
Як слово мамине почує, і зрадіє.
 
Живіть! або Життя - театр
Живіть! Життя - театр,
А ми у нім - актори.
Живіть! Бо ми ж звернемо гори.
Живіть! Адже настав наш час!
Живіть! Бо час наш у театрі
Відведено, й хвилини вже біжать...
Живіть! І роль свою зіграйте.
Живіть! Бо цей театр є ваш!
Живіть! Бо в нашому театрі
Ніколи репетицій не бува...
Живіть! Радійте й сподівайтесь!
Живіть! Творіть свої дива!
Живіть! Живіть і пам'ятайте,
Що має бути завжди "хепі енд"...
Живіть! На інших не кивайте.
Живіть! І ваш Театр - живе!
 
Як не любити рідну мову...
Як не любити рідну мову,
Що в серці й на устах бринить,
Її - квітучу, калинову,
Що манить, живить і п'янить?
Вона ще тих часів сягає,
Коли ще прадіди жили,
І щемом душу огортає
Бо зберегли її, змогли!
Як не любити тої мови,
З якою мати повивала?
Як не любити колискову,
Що мати ніжно так співала?
Шануйте мову, рідну мову,
І сійте у людських серцях.
Нехай постане перед світом,
Як наречена, у квітках!
Бо мова наша калинова,
Що в серці й на устах бринить, -
Найкраща, світла, рідна мова,
Що манить, живить і п'янить!
 
Піснею вишию долю
Я піснею вишию долю,
Оздоблю тернистий шлях,
Я піснею виборю волю,
Щоб жити впевнено так.
Наказувала мені мати,
Щоб шану і честь берегла,
Навчила мене гаптувати,
Щоб вишила долю сама.
Піду до Дніпра, під вербою
Я пісню свою розпочну,
Недолю пущу за водою
В ній лихо й біду утоплю.
Я пісню свою співаю,
Мов долю свою пишу.
І вишиванку вдягаю,
Мов оберіг, ношу.
Співатиму я свою пісню
І шитиму цвітом рушник,
Немов барвінкове намисто,
Не матиме поглядів злих.
Я піснею вишию долю...
Червоні і чорні нитки
Лягають одна за одною,
Мов пісні безсмертні рядки.
 
Гіпотеза Світу
"Вертеп" Грицька Чубая справив враження
Тривимірності і об'єму певного.
Щось подібне хочеться написати
І вже тема назріває для поеми.
Ви уявіть, що ця цивілізація,
У постмодерні, з Паоло Коельо,
Лиш іншого життя реінкарнація -
Не перша й не остання, що напевно.
Ми поділили нашу еволюцію
На ери і епохи певним чином.
А що, коли була вже революція,
Може від неї динозаври й вимерли?..
Ми знаємо, що ми ще не останні
І не найперші, проте адаптовані,
А що, коли були до динозаврів
Люди ще більш цивілізовані?..
Може і справді тут були цивілізації,
Що теж себе ділили на епохи
І вводили індустріалізацію,
Відлежували перед ТВ всі боки...
Так само, як і ми, вони планету нищили
І дожились - глобальне потепління,
А після нього - снігові лавини
І вимерло усе до першого коліна.
І вимерло усе: і люди всі, і звірі,
Й рослини відморозили аж боки...
Крутилася Земля по тій орбіті
Доки не відновила свої соки.
А потім заново Природа відтворила
Рослин, тварин, людей-неандертальців...
І еволюція, як і раніше, закипіла,
Щоб винайти ПК і надцять пальців.
Мить... Вічність... Колесо історії,
Пройшовши оберт, знову повертає
І під мотив дев'ятої симфонії
На ті ж граблі щербаті наступає...
 
Про мир
Навіщо мир людям планети?
Нащо їм затишок навкруг?
Чому б селянам власний плуг
Не проміняти на ракети?
Бо люди зрозуміли вже,
Що принесуть їм кляті війни:
Від них лише одні руїни,
Не відбудуєш їх уже!
Та не лише руїни селищ,
І міст, і сіл людей страшать:
Не хочеться серць благодать
Перетворить на пустку згарищ.
Бо люта злоба, гнів і страх,
Як змії, душу обвивають,
І люд живцем в землю ховають
У кладовища на ланах.
А дружба у серцях у нас
Міняється на підозрілість,
Пізніше - наша власна гнилість
Вернеться збільшена в сто раз.
Рікою війн це зло тече,
Та стражі світу все пильнують -
Мир іншим людям пропагують -
Вигнання війнам це несе.
Тому й ми, діти, хоч малі
І права голосу не маєм,
Та мир шануєм й зберігаєм,
Живем у мирі на Землі.
 
Подяка вчителям
Я Вам, Учителю, вклоняюся до ніг
І дякую за все, чого навчили.
І за терпіння, жаль, і страх, і сміх -
За все, Учителю, я дякую щосили!
Ви залишились в серці назавжди,
Немов кохання перше - теж навічно.
І скільки б не стекло з тих пір води,
Я пам'ятатиму Вас з трепетом і ніжно.
Коли мене спитають дітлахи:
"Матусю, хто тебе так гарно научив?"
Скажу: "Мені щастило на прекрасних вчителів,
І пам'ятаю всіх, тих, хто мене зростив".
 
Люди гинуть за метал...
Люди гинуть за метал...
Гинуть всі, мов ті мурахи.
Золото - давнішня ціль,
Платина і діаманти.
Мов Гобсек, стали скупі
І страшні, мов в лихоманці,
Золото - давнішня ціль...
Й платина його не варта.
Ми тепер не лихварі,
Та сплітаєм з "павутиння"
Міцні і місткі мішки
Для блискучого каміння.
Продаємося усі
Ми у рабство пану Злоту
Всі сережки й ланцюжки
Перевищили вже квоту...
Той глитай не мав нічого,
Ми ж - втопаємо в розкошах.
Золото вже в печінках
І сіяє на підошвах...
Хто сказав: "Немає змія"?
Золото - завжди спокуса
І воно, мов чорна дірка,
Засмоктало й не відпустить.
Люди гинуть за метал...
Убивають і марнують.
"Схаменіться, люди!" Ба!
А вони мене не чують...
 
Іти...
Іти, іти, не зупинятись,
Іти, не знаючи куди.
Людей і смерті не боятись...
Іти, не схибити, іти!
Іти далеко, аж за обрій,
Іти туди, де неба схил.
Збирати сонячне проміння,
Іти... Нехай з останніх сил!
Іти до цілі... Ні! До мрії!!!
Скорити тьмяну тьму вершин,
Та щастя пізнається в ділі,
Вершини ж - лиш рушій для діл.
Іти вперед, іти угору,
Рости, цвісти, палать і... жить...
Іти, нести свою свободу,
Не зупинятись ні на мить!
 
Цикл
"Рідний край"
Свій край, як рай,
а чужа країна, як домовина.
Українське прислів'я
Святі краї
Біла Церква - святі краї -
Моє рідне місто!
Пташок зграї в ріднім краї
Й пейзажі барвисті.
Навесні цвітуть кульбаби
І каштанів свічки,
Похилились над водою
Верби біля річки...
Рось-ріка біжить чарівна
Поміж берегами,
Взимку ж вся, немов царівна,
Вкритая хутрами.
Як люблю тебе я, місто,
Не сказать словами!
Патріоткою росту я
В місті шани й слави!
 
Що таке Батьківщина?
Коли б мене запитали :
"Що то - Батьківщина?"
То сказала б без вагань я :
"Рідна Україна!"
Якби в мене запитали :
"Що це - рідне місто?"
"Біла Церква - місто долі,
Затишне й барвисте!"
Бо для мене Біла Церква -
Край, де народилась,
Звідкіль перший раз в житті я
На світ подивилась!
З того часу так люблю я
Ріднеє містечко,
Доки б'ється в грудях палко
Молоде сердечко!
 
Осінь
В калюжах осінніх відбиток залишило небо,
І, мов намистинки, візьму я калину в долоні,
А листя кружляє й шепоче зболіло: "Не треба..."
І падає, пада на землю в барвистім полоні.
Земля знов готується спати, недовго - до весни,
А потім знов літо і осінь, зима невесела.
Сьогодні запрошує осінь до себе у гості...
І падає листя, і знову здається, що з неба.
Пора - дивовижна. І більше такої не буде...
Зоставила сльози свої на холодних шибках.
Тебе, моя осінь, тебе нізащо не забуду,
Залишишся ти назавжди на оцих сторінках.
 
Літо...
Пахнуть достиглі яблука -
Ось і минає літо...
Мрій пурпурові кораблики
Повз нас проганяє вітер...
Жовтіє пісок на березі,
Чути морський прибій...
Від травня й до вересня -
Душе, гуляй, радій!
Літо - ген-ген на заході,
Прийде аж через рік...
Але це вже інша історія,
Інших, рожевих мрій...
 
Цикл
"Доторк до високого мистецтва"
Мистецтво довговічне, життя коротке.
Антична мудрість
До великого В. Шекспіра
Сонет 91
Хтось успіху сягає статусом своїм,
Другі - багатством, силою чи вмінням,
Хтось одягом хизується новим,
А дехто - соколами, хортами і кіньми.
І кожному своє у насолоду,
Але мені цього не зрозуміти.
Такі захоплення не надають свободи,
Я вище цього - я вмію любити.
Солодше титулів мені твоє кохання
Цінніше грошей й дорогих одеж,
За коней кращеі за полювання,
Якщо ти в мене є, я їм хвалюся теж.
Гнітить лише одне, якщо мене розлюбиш -
Назавжди ти мене тоді загубиш (погубиш).
 
До Т. Г. Шевченка
О, де ти? Де ти? Відгукнися,
Тарасе, мужній патріот!
Скажи ще слово, що, як криця,
І ще раз підійме народ!
Одного слова твого досить,
Щоб Україну оживити,
Щоб мужнім словом стоголосим
Всіх ненаситних заглушити.
Якби ти знав, що пам'ятаємо
Тебе, і вірші, і картини...
Якби лиш знав, що ми шануємо
Твій прах нетлінний і понині!
Ти б із могили встав, піднявся
І гордо голову тримав.
Та Україною пишався
І нас би більш не покидав!..
 
До Івана Франка
Великий Каменяр! Наснився ти мені
Струнким і статним, з поглядом відвертим...
Крокуючи вперед крізь всі сумні роки,
Ти був, напевно, дуже впертим.
"Лупав" ти "сю скалу", і люди всі "лупали"
І добували "хоч синам, як не собі"
Омріяну, ласкаву, вдалу
Бажану "кращу долю в боротьбі".
"Зів'яле листя" - то жмутки любові,
Рожкевич Ольгу оспівав у них,
Стосунки, почуття казкові...
Знаходжу я тебе на сторінках твоїх.
Украла доля щастя, як в Гурмана Михайла,
Але не здатний ти ходить по головах.
На Бога, ти не був за цапа-відбувайла,
Та став синицею в чужих руках.
Схрестилися стежки і знову розійшлися -
Життя скидається на довгий битий шлях...
Коханням з Ольгою тоді ви заручились,
Шкода, що доля діяла не так.
Тоді, як у душі настала дивна осінь,
Зів'ялим листям впала на папір
Поезія сумна і щемно-ніжна,
А в ній кохання молодий ефір.
Не дивлячись на всі складні випробування,
Що доля посилала їх тобі,
Ти витримав, перетерпів страждання
В науці, у мистецтві і в собі.
 
Карменсіта
Карменсіта справно танцює,
Кастаньєтами б'є раз у раз,
Дивиться просто у вічі...
Її погляд - твердий, мов алмаз.
Червоне латане плаття,
Чорне старе взуття...
Білі, мов сніг, ноги
Танцюють посеред сміття.
Підборами вибити танець
Тримає в напрузі усіх...
Хосе вона вже не кохає
І скоро підніме на сміх.
Вона - незвичайна циганка!
Той погляд, ті рухи, запал...
Звучала б ще довго шарманка,
Та звук кастаньєт затихав...
 
Незнайомка
Вона - ніхто в очах у нього
І жаль її не передати.
Вона цурається усього...
Хто ж так навчив її кохати?
Бліда листа до нього пише,
Їй хочеться все розказати,
Та він лиш знизує плечима:
Хто ж так навчив її кохати?
Як можна, я не розумію,
Бути байдужим так до неї?
Невже у нього в серці камінь,
Щоб не впізнати в ній своєї?
Вона для нього - найрідніша,
Вона для нього - мила, ясна,
Вона несе його дитину,
Скажіть, чи не вона прекрасна?
Та він цього не розуміє,
Нахабно грає почуттями.
Її любов до нього лине,
Його ж - приходить лиш ночами.
Померла щойно їх дитина,
Й вона вже смерті п'є отруту.
Чому ж нам автор не вказав,
Що відчував він в мить ту люту?
Мабуть, його не зачепила
Ця розповідь гірка й правдива,
Та в мене й досі болить серце,
Бо його вчинок - лихе діло.
Він не хотів, не міг, не бачив,
Не пригадав він знов її...
Вона вже більше не заплаче
В тому загробному житті.
Мене ляка її кохання,
Утім - це світле почуття.
Воно, немов випробування,
Брудного нашого життя.
Любов - немов букет із квітів,
Йому не личить кропива.
Якщо не хочеш пожалитись,
То не берись кохать дарма.
Вона - ніхто в очах у нього,
Та це його і не турбує...
Порожня ваза без троянд
Уперше й назавжди сумує....
 
Цикл
"Бувальщина"
Як народився без сорочки, так і вмреш без штанів!
Народна мудрість
Варині вареники
Варя варила вареники. Великі вишні в варениках виросли. Варя вийняла вареники. Великі вареники виборсувалися в вершках. Вбралася Варя вражаюче в вимережене вбрання.
Ввечері Варя викликала Вакулу. Вагався Вакула, втім вабили велетня вареники в вершках. Взувся Вакула в виблискуюче взуття - вирішив вразити Варю.
Визирнула Варя в вікно - взріла Вакулу. Вийшла в виметений виноградник, вгостила Вакулу варениками. Випростався він, взяв виделку, виїв всі вареники. Вдалі вийшли вареники Варі. Вклонився вдячно Вакула Варварі. Віддячив він вигаптуваною, визолоченою вишиванкою. Вирішив Вакула відвести Варю вінчатися - вельми вдалі вареники варила Варя. Відіграли весілля. Відтак вони вкупі вправно варили вареники.  
Неочікувана зустріч
Кума Ірина:
- Добрий день!
Кума Вікторія:
- Добридень й Вам!
Кума Ірина:
- Та не вірю я очам!
Невже, кумасю, в гості Ви,
З Миколаєва - сюди?
Кума Вікторія:
- Так, серденько, я до Вас
На гостини в добрий час...
Кума Ірина:
- То, заходьте, роздягайтесь,
Хутенько мийте руки і всідайтесь.
Я чаю швидко приготую,
Ще й пирогами почастую.
Кумонько! У Вас з дороги
Натомились, певно, ноги?
Кума Вікторія:
- Так, далеко-ба й втомилася,
Але й світу надивилася!
Кума Ірина:
- Розкажіть, як добиралися,
Чи надовго в нас зостались?
Кума Вікторія:
- Потягом дорогу цілу,
У вікно дивилась мило,
Там ліси розташувались,
Із полями чергувались...
Потім їхала по місту,
Воно - затишне й барвисте.
Гарно, мабуть, тут живеться?
Кума Ірина:
- Біла Церква й нам до серця...
Кума Вікторія:
- Буду тиждень гостювати,
Потім - вирушу до брата,
Ти ж як, Ірино, поживаєш?
Навчаєшся чи заробляєш?
Кума Ірина:
- Потихеньку я працюю -
Дітям книжечки друкую.
Ось, тримай оцей пакунок -
Там хрещенику дарунок.
Кума Вікторія:
- Дякую, кумасю Іро,
Хоч порадую я сина!
Кума Ірина:
- Та немає за що, люба,
Хай чита і здоровий буде!
Кума Вікторія:
- Я теж маю подарунок
Твоїй донечці Катюні.
Ось, тримай оцей пакунок -
Там хрещениці дарунок.
Кума Ірина:
- Дякую Вам, кумо!
Кума Вікторія:
- Поки з Вами розмовляли
Дні, як хвиленьки минали:
День за днем, година за годиною,
Треба їхати мені, люба господине!
Кума Ірина:
- Та посидьте, хоч ще трішки,
Хоч присядем "на доріжку".
Кума Вікторія:
- Та й вже час мені, бувайте,
В мирі й злагоді зростайте
І про мене пам'ятайте!
Кума Ірина:
- Так, бувайте, кумонько, бувайте,
Та вітання всім своїм передавайте!
 
Потяг до прекрасного
Кума Вікторія: - Ну, що, кумасю, добрий день!
Кума Ірина: - Тебе я також щиро рада бачить!
Що поробляєш завтра ти удень,
Чи хочеш подивитись на прекрасне?
Кума Вікторія: - І що це ти прекрасним називаєш?
Кума Ірина: - Я про театр! А ти хіба не знаєш,
Що у суботу там прем'єра буде?
Зберуться всі інтелігентні люди!
Кума Вікторія: - Яка ж вистава, кумо, буде?
Куди прийдуть інтелігентні люди?
Кума Ірина:
- У Саксаганського, в театрі,
"Номер тринадцять" будуть грати.
Кума Вікторія: - Гаразд, о котрій же початок?
Кума Ірина:
- О чотирнадцятій початок.
І без запізнень, надодаток!
Автор: - І ось куми дві на виставі
І час антракту наступив.
Куми ж не гають ні хвилини
І обговорюють новини.
Кума Ірина: - Актори так реально грали,
Немов в житті все відбувалось!
Кума Вікторія: - Я теж з захопленням дивилась
На їх старання і зусилля.
І так сподобалось мені,
Що хочу знову завітати
Я на прем'єру до театру.
Кума Ірина: - Так, до театру завітаєм,
Ходімо зараз у буфет,
Зігріймось кавою чи чаєм.
Кума Вікторія: - Я так, кумасю, схвилювалась!
Мабуть, в "міністра" закохалась...
Він там в "проблемах" бідний скаче,
А я на місці ледь не плачу...
Так жаль його...
Кума Ірина: - Та що ти,кумо!
Он як закручений сюжет!
Куди ж подінуть оте тіло,
Що стільки клопотів зробило?
Кума Вікторія: - Я думаю, десь закопають,
А, може, лиш десь покладуть,
Доки його там не знайдуть...
Кума Ірина: - Чи вдасться їм, ти, як гадаєш?
Всі заважають тут і там,
Офіціант, хоч помагає,
Та і платню за це він має...
Кума Вікторія: - Ну, що вже каву допиваєм?
Кума Ірина: - Так, так, кумасю, поскоріш -
Невдовзі дзвоник пролунає
І ми запізнимось до зали!
Кума Вікторія: - Ось і дзвінок уже лунає,
Хутчіш до зали - там вже грають.
Кума Ірина: - Сьогодні гарно відпочила
Чудово вечір провела
Я б і додому не ходила,
В театрі б вічність провела.
Кума Вікторія: - Ходімо, Іро, поспішай,
Афіш даремно не вивчай,
А до театру ми підемо,
Коли ще вільний час знайдемо.
 
Розмова по телефону
Дві куми по телефону
Десь години вже зо дві
Вели жвавую розмову
Що і як, і хто куди.
Кума Ірина:
- Ой, кумасю, не кажіть,
Нині все дорожче стало!
Кажуть криза вже й до нас
Стежечки попідбирала.
Кума Катерина:
- Що Ви! Що Ви, та типун
На язик Вам, навіть двічі!
Щоб то криза, та у нас,
В ХХІ сторіччі?
Кума Ірина:
- Так-то, Катю, воно є,
Та й на тому полишімо.
Розкажіть лиш про своє,
Де були, куди ходили?
Кума Катерина:
- Нещодавно я була в Львові -
Дуже гарне місто!
Тепле, затишне таке,
І культурне, і барвисте!
Кума Ірина:
- Та я теж колись була
На базарі в старім Львові...
І чого там лиш нема:
І харчі, і речі нові!
Кума Катерина:
- Що ж Ви, кумо, про базар!
Я ж Вам вторю про культуру.
Львів - це місто видатне
І багате на скульптуру.
Кума Ірина:
- То кажіть вже, не тягніть
І загадки облишіть!
Кума Катерина:
- Одного разу, в добрий час,
Я пішла, як скелелаз,
На верхівку той гори,
Про яку казали всі мені.
Звісно, не сама пішла
Щей невісточку взяла,
Сваху, зятя, бабу Зіну,
Сина, брата, тітку Інну,
І малу свою небогу
Та і рушили в дорогу.
Там краса, аж слів замало!
Видно парки і фонтани,
Магазини і депо...
Все це зрозуму звело!
Так що, любая кума,
В Львові жити буду я!
Кума Ірина:
- Кумо, кумо, як цікаво!
Що ж Ви бачили іще?
Кума Катерина:
- Ой, облиште! Все ж сказала
Й навіть трохи прибрехала...
Розкажіть, як в Вас на дачі,
Я давно її не бачила...
Кума Ірина:
- А на дачі стало гарно -
Зацвіли тюльпани.
Не пропали труди марно,
Коли їх саджали.
Виноград подався вгору,
Вишні відцвітають...
Річка знову свої води
Потроху збирає.
Ох, якби Ви знали, кумо,
Як воно чудово,
Коли сонечко за обрій
Ввечері заходить!
Кума Катерина:
- Ой, Іринко, уявляю...
Не дразніться про красу!
Мабуть, завтра разом з братом
Я за місто поїду...
Ну, а зараз полишімо
Балачки про те, про се,
Бо коханий чоловічок
Їсти хоче, аж гуде!
Та і діти знову плачуть,
І робота не стоїть...
Клопоти по господарству,
Ще й корівоньку доїть...
Кума Ірина:
- Так, Ви - справжня трудівниця,
Та й мені навіть вже час...
Приїжджайте до нас в гості,
Будем раді бачить Вас!
 
Цикл "Думки про Вічне"
...Я зрозумів одну нехитру істину.
Вона в тому, щоб творити
так звані дива своїми руками. А. Грін Гіркуватий об'єктивізм
Невеличка кав'ярня на паризькій вулиці Мон-Март. Лисуватий, з вусами вже немолодий чоловік, здається, на когось чекає. Це - Гюстав Флобер, відвертий об'єктивіст. На ньому - біла сорочка, жилет та яскрава краватка. Він чекає на двох приятелів: мосьє Оноре де Бальзака та мосьє Андрі Марі Бейля, більш відомого під псевдонімом Фредерік Стендаль. Сьогодні має вирішитися щось важливе: чия літературна творчість принесла Франції найбільше користі?..
Дискусія почалась із порції свіжої гарячої кави. Розпочав її мосьє Оноре...
- Панове, ми зібралися, щоб вирішити нагальне питання: чи не проти ви перейти відразу до справи? Ми з вами, шановні колеги, - майстри французької соціально-психологічної прози. Тонко відчуваємо усі прояви несправедливості і завжди помічаємо вади суспільства, в якому перебуваємо, ви згодні? На відміну від Вас, мосьє Гюстав, і Вас, мосьє Фредерік або, якщо Ви не проти, мосьє Андрі Марі, я "спеціалізуюся" на написанні малої соціально-психологічної прози. Провідним жанром моєї творчості можна вважати оповідання і повісті. Я маю на меті зобразити усі соціальні типи і прошарки нашого суспільства, тому застосовую різні стилі мовлення для представників різних верств населення.
- Проте дозвольте, мосьє Оноре, - зауважив Бейль, - я навмисне надав своєму стилю "необробленості" , і це допомагає мені відтворити атмосферу середовища, в якому відбуваються події. Хоч я і запозичив сюжет свого найвідомішого роману "Червоне і чорне" із кримінальної хроніки, однак мій герой - щиросердний юний бунтівник, який прагне зробити кар'єру всупереч Вашим, мосьє Гюстав, буржуа з їх бездуховним світом. - Перепрошую, але я дуже ретельно відшліфовував стиль мовлення: використав пластичність мови, та й синтаксис і порядок слів зіграли не останню скрипку у моєму романі, - із чашечкою кави у руці заперечував Флобер. - А ще хочу звернутися до Вас, пане Оноре, я зовсім не розумію, як Ви могли дозволити собі втручатися в життя Ваших персонажів? Я наголошую, що об'єктивність - найперше, чого повинен дотримуватися письменник-реаліст.
- Це не в моїх правилах. - відповів Оноре, спокійно, як завше. - Середовище в найбільшій мірі впливає на людину, тому я вдаюся до розлогих описів матеріального світу. Я гадаю, Ваша родзинка, мосьє Гюстав, полягає саме в об'єктивізмі? Вдалий хід. Однак я теж використовую певну тактику, а точніше - техніку перехідних персонажів. Дочки нещасного батька Горіо з однойменного твору, знаходять собі місце й у наступних повістях. До того ж малий обсяг творів дозволяє мені таку розкіш.
- Пане Бальзак, - промовив Стендаль, коли той закінчив, - пане Бальзак, я думаю, нам усім не варто сперечатися через дрібниці, оскільки кожен із нас має власний своєрідний "почерк", завдяки якому наші читачі пізнають життя персонажів у різних ракурсах...
- Мосьє правий, - не стримався Флобер, - усі ми - живописці соціальних і моральних проблем, які стосуються людини і суспільства: Ви, мосьє Андрі Марі, зобразили згубний кар'єризм, завуалювавши усе під "мотив пристрасного кохання". Ви, пане Оноре, підняли одвічне питання про те, хто ж таки керує: люди золотом чи воно нами? А я, в свою чергу, приділив більше уваги "втраті ілюзій" - моя героїня Емма прагне втілити свою мрію, але страшна дійсність суперечить цьому...
...Кава сьогодні була особлива. Солонуватий реалізм і гіркуватий об'єктивізм залишили приємний присмак. На невеличкому столику стояло три порожні чашечки...
 
Літературно-політичний коктейль
Урочисто прибраний, відреставрований після пожежі палац пана Рочестера. Тут очікується справжнє свято: королева Вікторія приїздить на зустріч із панянкою Джен Рочестер (дівоче прізвище Ейр) та статним парубком Олівером Твістом. Місіс Джен прибрана у розкішну блакитну сукню, а на її шиї виблискує золотий ланцюжок. Олівер - у чорному класичному фраці й добре налакованому взутті. Королева не затрималася в дорозі, а прибула щойно місіс Фейрфакс закінчила прибирати святковий стіл у смачні шати. Її величність, у своїй рожевій сукні, була ніби втіленням гармонії та ідеалу. Тиха, приємна розмова чується у залі...
- На мою думку, - повагом мовила королева Вікторія, - Ваші нарікання, місіс Рочестер, не зовсім доречні. Адже саме пані Бронте зробила вас щасливою! Хіба цього не досить для подяки?
- Звичайно, королево, проте вона прирекла мене на тяжку долю. Саме через її, так би мовити, примхи, я мусила поневірятися спочатку в сім'ї покійного містера Ріда, нехай земля йому буде пухом, а згодом у дитячому притулку. Я терпіла жорстокі знущання його дружини, дітей, зокрема кузена Джона. Потім тяжкі 8 років життя в пансіоні... - Джен зітхнула й продовжила, - Смерть моєї подруги... Шарлотта й Емілі Бронте запросто могли вигадати мені й іншу долю, значно легшу. Все це, як не дивно, було в їхніх руках...
- Так, так, дівчинко, проте ти забуваєш чудові слова К. Меліхана: "Якщо людині дати все, чого вона прагне, то вона захоче ще й те, чого не хотіла", - розмірено вимовила королева останні слова. - Тому живи так, як підказує серце, воно завжди знає, що робити. А як твої справи, маленький Олівере? В моїй пам'яті Ви, містере Твісте, завжди залишитеся маленьким хлопчиком...
- Дякую за турботу, Ваша високосте, - добродушно і спокійно мовив Олівер, - хочу сказати, що усі ті, люди, які життя витратили на те, щоб вигадувати пастки для нас із Джен, я в жодному разі не маю на увазі наших пречудових письменників-реалістів! Так ось, вони всі до одного не варті тієї гілляки, на котрій би слід їх повісити. Щодо місіс Рочестер, то повинен зізнатися, що мені більше імпонувала міс Джен Ейр - "сіра мишка", скромна і стримана. Здається, вона ніколи б не скаржилася на справжню майстриню соціально-психологічної прози нашого із Вами століття - Шарлотту Бронте...
- Зрозумійте мене правильно, - мало не перервала розповідь Олівера, Джен, - я турбуюся, перш за все, про свою родину - чоловіка й дітей. Навіщо йому така сумна доля - після тієї пожежі минуло чимало часу, а зір повернувся до нього лише нещодавно, та й то частково...
- Достойна людина не та, яка не має вад, а та, яка має почуття гідності. - королева Вікторія зробила паузу. - Дитинко, я - королева Англії, і життю всієї країни, як і твоєму, притаманні миті найгіршої муки і найсолодшої радості. А знаєте, чому? Тому, що для отримання щастя і благополуччя потрібно дорого заплатити, і не завжди грішми. Існує закономірність: чим жахливіші страждання, тим приємніше щастя.
- Так, так, - втрутився Олівер Твіст. - Після грози завжди буває сонечко, а після нього - хмари. Здається, що керуючись цим законом Чарлз Діккенс гусячим пером творив і мою історію. Вельмишановна королево, я хочу подякувати пану Діккенсу за те, що допоміг мені навчитися виживати. Я побачив життя у різних його проявах. Я "був жертвою віроломства і обманів", сиротою, помічником трунаря, жебраком... Та мене врятувала наївна віра в краще майбутнє.
- Звичайно, Олівере, життя йде чорно-білими смугами. - кивнула королева Вікторія. - Від початку мого правління у мистецтві загалом і в літературі зокрема, домінує певна система цінностей, для якої характерне зосередження на етичних і релігійних проблемах. Чи помітили Ви, що родина і школа є наскрізними об'єктами соціального критицизму нашого суспільства?
- Погоджуюся з Вами, шановна королево, - підтримала місіс Джен. - Я б навіть охрестила цю так звану "систему", якщо Ваша ласка, - вікторіанством. Прошу, зважте на наші з Олівером побажання - віддячте творцям наших історій якомога щедріше!
Розмова повільно змінювала своє русло: літературну тему змінила політична, створивши дивовижний літературно-політичний коктейль із громадсько-правовою кислинкою.
Досить пізно розійшлись по кімнатах. А на ранок, після сніданку, королева Вікторія знову вирушила у своїх державних справах...
 
Метелики
Французька Богема тримає міцно за комір усіх тих нещасних, які потрапляють під її крило. У пошуках істини митці приходять до неї з добром у серці і благими намірами, гадаючи, що вона дасть їм велич і свободу, а йдуть від неї обкрадені, спаплюжені і ниці. Богема не зважає на це, вона залишається із розчиненою чорною пащею, чигаючи на нову здобич. Непомітно в тому чорному роті навіть хижих зубів, якими зі смаком і хитренькою посмішкою перемелює на порох крихкі кісточки нещасних, випещених митців. А вони, не розумні, прагнуть її, немов нічні метелики вогню.
Рід Авеля, їж, пий, втішайся -
Господь всміхається тобі.
Рід Каїна, в ярмі згинайся
Чи гинь у злиднях і журбі...
Ось, ось летить ще один! Яскравий, самобутній, він несе людству єдиний свій скарб - "Квіти Зла". Це - Бодлер. Він поспішає у вир Богеми, як той метелик, що серед буйної зелені шукає запашну квітку. Здається, він знайшов її. Проте, щойно торкнувшись її тендітними барвистими крильцями, помічає, як вона спалахує, огортаючи все його єство згубним полум'ям. Інша квітка - теж саме. Здається, цей яскравий метелик не витримає: його крила вже неодноразово обпалені. Та Бодлер знаходить снагу злетіти ввись, щоб востаннє помилуватися красою тих згубних квітів. Але, що це? Квіти враз перетворюються на виразників зла. Тепер - це Квіти Зла. Дивись, там в високості за ними уважно спостерігає альбатрос французької поезії - білий, благородний! Це - той самий Шарль.
Поет, як альбатрос - володар гроз та грому,
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падалі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.
Усе його життя пронизане символами. В залюднених містах шукала порятунку краса його крил - краса його поезії, а натомість - конфлікт ідеалу з дійсністю: живі квіти перетворювалися на мармурові. Бодлер хотів оздобити світ унікальною музикою своїх віршів. Однак, як би не намагався Шарль прикрасити брудне, буденне життя, все одно "темні боки" нагадували про себе. Адже, допоки Господь був на небі, він був Богом, та, спустившись до землі, - став Сатаною.
Помічаю цілу зграю дрібних метеликів, які летять до відчиненої навстіж пащі Богеми на вірну смерть... Їм так і не судилося стати альбатросами. А, ген, за ними летять ще два, підсліпуваті, не досить впевнені, позбавлені життєвого досвіду: бачать світ без прикрощів і зла. Поль Верлен та Артюр Рембо - блакитні метелики поетичної французької Богеми. Вони ще не можуть бачити Квітів Зла. І ці підступні, химерні створіння здаються їм неповторними й дивовижними, що так і ваблять.
В блакитні вечори стежками йтиму я;
Колотиме стерня, траву почну топтати:
Відчує свіжість піль тоді нога моя,
Я вітру голову дозволю овівати.
Артюр і Поль сіли на одну із квіток і спалахнули. Полум'я нищить їхні життя. Вони, можливо, як й інші, не стануть альбатросами... Їхні кістки вже нещадно, всмак пережовує чорною пащею французька Богема. А в голосі Верлена чується тривога:
Все заперечую - знання, мораль, ідеї...
Любов? Не хочу знать тих вигадок старих.
Життям утомлена, пройнята жахом смерті,
Моя душа - мов бриг, що поміж хвиль і криг
Щомиті жде кінця в безжальній круговерті.
Нещасний Поль, тріпочучи крильцями, сипав символи із невичерпної фантазії поетичного таланту. Із висоти Богемного польоту він побачив, що людина, втім, як і метелик, - безсила істота, віддана на поталу фатуму. Тому тихою піснею звучить туга, сум, журба й відчай у його ліричних одкровеннях:
Так тихо серце плаче,
Як дощ шумить над містом.
Нема причин неначе,
А серце ревно плаче!
А ось його друг Артюр виявився ще більш вразливішим і розкутим. Герой його поетичних розвідок - бродяга, який сатирично викриває потворність усього буденного. Метелика найкраще помітно серед людей, тому Артюр надав перевагу оспівуванню брудних і темних вуличних заколотів та бунтів. На їхньому фоні блакитний метелик виглядає ще яскравіше.
Полум'я нещадно злизало своїм язиком обох метеликів... Вони більше не потішать світ красою крилець, та залишиться нетлінною пам'ять - пісні творчості й краси - невмируща поезія: "Найперше - музика у слові!"
 
Секрети популярності від письменників Англії ХІХ століття
2156 рік. У мистецтві панує Незбагненна художня система. Машина часу є в кожного пересічного свідомого і культурного громадянина.
Щоб підібрати матеріал про творчість англійських письменників ХІХ століття до електронної газети, літератор ХХІІ сторіччя вирушає безпосередньо у ХІХ століття, зокрема до Літературної спілки письменників. Найпершим він там зустрічає Чарлза Діккенса. Зав'язується розмова, що плавно переходить у дискурс.
- Я завжди прагнув пізнати світ, - відповідав Діккенс на прохання літератора розповісти про власну творчість, - у всьому його розмаїтті. Тему Добра і Зла письменникові неможливо оминути. Намагаючись якомога сатиричніше зобразити Зло, я додав до Добра трохи іронічних фарб. Переважна більшість моїх героїв - діти, чия довірливість і природність є моральною перевагою над представниками раціонально-прагматичного мислення. На чистих дитячих душах я намагався дослідити, як і за яких обставин у них зароджується Зло. В цьому мені допомогли символи - одухотворення світу речей, ретельні описи зовнішності персонажів, їхнього житла та манери мовлення. Але це вже авторські секрети...
Добувши необхідну інформацію, літератор вирушив на пошуки Вільяма Теккерея - ще одного з найвизначніших прозаїків Англії, котрий зумів побачити світ як величезний ярмарок, де кожен вибирає своє. - Вільяме Мейкпісе, схарактеризуйте, будь ласка, найважливіші моменти свого літературного життя, - попросив літератор після звичного привітання і відрекомендувався.
- Людське життя - це ярмарок марнославства. Тому головна ідея моїх творів - зображення убогості життєвого ідеалу. Переважна більшість людей не помічає, наскільки нікчемний той ідеал, який вони обирають. Проте я звернув увагу, що людина у значній мірі залежить від історичного процесу, тому не виключав можливості впливу таких процесів на життєві погляди кожної особи. На мою думку, життя - контрастне поєднання протилежностей. І щоб відобразити це у творах, я щедро використовував сатиру та іронію, яка виникає як протилежність видимого і сущого.
- Дуже дякую, пане Вільяме, - вислухавши письменника, мовив літератор, - чи не підкажете, де можна знайти Джейн Остін і сестер Бронте?
Теккерей гостинно вказав на шлях широкими коридорами приміщення Літературної спілки письменників. В одній із кімнат Джейн і сестри Бронте сиділи за столиком і вели жваву бесіду. Літератор трохи розгубився. Але все влаштувалося саме по собі - жінки якраз закінчили сперечатися.
- Перепрошую, прекрасні дами, - розпочав літератор, а потім, представившись і пояснивши мету візиту, на запрошення однієї з сестер сів до їхнього столу. - Окресліть, будьте ласкаві, головні риси своєї творчості.
- Ви якраз вчасно - ми тільки що про це розмовляли! - зраділа Емілі Бронте. - Починайте, пані Джейн, просимо.
- Дякую за таку честь - бути першою, - трохи боязко сказала пані Остін. - Я ніколи не прагла розважати читача своїми творами, я хотіла просто змалювати те життя і побут, якими живу сама. Ось чому у моїх творах зображені представники середнього і дрібного дворянства. Опосередковано я торкалася політичних і гостро-соціальних мотивів, проте вони не знайшли значного відображення в моїх творах. Протягом життя, герої, як і звичайні люди, прагнуть досконалості у всьому, тому їх характери еволюціонують.
- А от у наших з Емілі творах, - розпочала Шарлотта Бронте, - присутні риси романтизму. Він відчувається у деяких рисах персонажів, домінує у сюжетах деяких творів. Але, незважаючи на це, також чітко виражені ознаки готичних романів. Особливо полюбляла готичність Емілі - загадковість, таємничість, смерть, жага помсти, містичні епізоди... - Що мені подобається у романах Шарлотти, - продовжила Емілі, - так це багатовимірність її персонажів. Я успадкувала цю, так звану "техніку письма", саме від неї. Дуже вдало Шарлотта застосувала форму автобіографічної оповіді в романі "Джен Ейр" - завдяки цьому образ головної героїні набув глибокого психологізму та правдивості.
Наступного дня в літературній газеті у рубриці "З перших вуст" з'явилася стаття під назвою "Секрети популярності від письменників Англії ХІХ століття"...
 
Куди поділась "Вечірня казка"?
Здається, що у добі не 8, а 48 навчальних годин. Повертаюсь зі школи, викладаю із величезної мішкоподібної сумки 5 кг книжок... Збираю сумку знову - цього разу вже на курси... Якщо приходжу додому о 20.00 год - мама радіє, адже, зазвичай, я на курсах аж до 22.00 год. Після напруженого дня із безліччю нової інформації, хочеться спокою, релаксу, телебачення, врешті-решт...
Вмикаю: косинус знову росте, І. Франко зайняв спікерське крісло у Верховній Раді України, рибонуклеїнова кислота знову спричинила вибух у шахті... Вимикаю. Здається, щось не те, чи не так? Щоб прояснити ситуацію, відкриваю програму телепередач на сьогоднішній вечір. Он воно що: "Подробиці", "ТСН", "Факти. Вечір", "Вікна. Новини", "Репортер"... Що ж далі? Телесеріал "Монтекрісто", телесеріал "Виклик-3", телесеріал "Руда", телесеріал "Латинський коханець", телесеріал "Проклятий рай-2", телепередача "Табу", бойовик "Лев'яче лігво", трилер "Останній круїз", фантастичний бойовик "Оселя зла-3. Вимирання"... У голові майнуло: "Це, мабуть, щоб нам краще спалося трилери показують..."
Зрештою, згодилася переглянути "Вечірню казку". Саме вчасно до мене прийшов маленький 4-річний братик із мамою. Запитую в нього: "Колюню, а ти дивишся "Вечірню казку"?" А дитя мені відповідає: "А в нас немає "Вечірньої казки"". Я гадала, що такого не може бути, та схоже на те, що цієї вечірньої передачі немає на жодному із 25 наявних телеканалів з тих пір, як дід Панас відкрив правду маленьким глядачам. Замість "Вечірньої казки" нехай діточки "Оселю зла-3" подивляться! А перші дві її частини, мабуть, виховували тих п'ятикласників, які, он там за рогом, вже професійно затягаються "Мальборо" і не тільки. Зате я знайшла єдину дитячу передачу - "Уроки тітоньки Сови", байдуже, що транслюється о 01.25! А що? Подивилися "Оселю зла-3", а потім можна і у тітоньки Сови вчитися!
Далі - краще! Я розумію, у кого, не дай Боже, зникла дитина, то "Службу розшуку дітей" і о 02.20 не поліниться подивитися. Але, що ж тоді із соціальною свідомістю громадян? Поставлена у скрутне становище цим питанням, я помітила неопрацьований рядок моєї газети: телесеріали "Моя прекрасна няня" і "Татові дочки". Зітхаю з полегшенням - це хоч дивитися не важко...
Моя мама зауважила, якщо переглянути усе, що демонструють на блакитному екрані, то можна остаточно втратити здоровий глузд. І я з нею цілком згодна. Взагалі, сучасна програма телепередач, як на мене, дуже скидається на збірку анекдотів чорного гумору. Відкриваєш її, шукаючи мультик для братика, а там окрім трилерів і бойовиків нічого немає. "Вдалий" жарт. З нагоди запитала цього ж братика про його улюблений мультик. Так, як для 4-річного дитя чіткої межі між мультиками і чимось іншим з телевізора немає, то у відповідь я почула назву до сліз знайомого, можна навіть сказати "дорослого" серіалу - "Щасливі разом". Якість українського телебачення давно перейшла у кількість, хоча потрібно навпаки. Передачі потребують рейтингу, бо від нього залежить, скільки тисяч умовних одиниць покладуть до кишені спонсор і організатори проекту. Важко усвідомити суспільну проблему, яку несе буденне телебачення. Егоїстичне покоління заявляє: "Після нас - хоч потоп!" Але чи спало комусь на думку, як покоління, яке виросло на трилерах і бойовиках, буде опікуватися старістю тих, хто привчив їх до трилерів? Вроджений егоїзм знищить усе й зникне сам, разом із усім живим на Землі...
 
Світло...
Незабуду сонячний промінчик, який одного разу бігав за моєю ручкою. Я саме писала... щось писала, не пам'ятаю, що саме... це було щось казкове, але... промінчик... він стрибав за ручкою і виділяв найголовніші слова. А потім він зник... зник за сусідній будинок. Я пригадала! То була "Казка про Валері". Та я не бачила з того часу свого промінчика.
Я чекала його наступного дня, але він не повернувся. Тільки багатоповерхівка грізно наступала на мене. Багатоока...
Вона закриває собою сонце. І більше не видно людей, а тільки ту сім'ю у вікнах навпроти, де щовечора сваряться жінка і п'яний чоловік. І б'ють посуд.
Будинок душить мене кожного дня. Із дзеркала на мене дивиться налякана дівчинка. А в моїх очах - жах. Я не знаю, що робити.
Увімкнула світло. Лампа миготить, немов і зовсім не хоче працювати, та все ж дає трохи сяйва. Але воно байдуже дивитьсяна маківку моєї голови, на стіл, папір, рукописи, на пил на шафі... Зверхньо... Йому байдуже. Воно не читає мою казку: для лампи денного світла всі мої слова - однакові. Навіть, якщо вони - найкращі, найщиріші. Навіть, якщо вони - ідеальні...
 
Мильна кулька
Ви - заможні, впливові, владні. До Вас прислухаються і бояться. Ви - відомі. У Вас є все, але...
Є одна річ, якої Ви не маєте. Це - мильна кулька. Ви можете її створити в реальних умовах для себе, але не можете нею керувати.
Уявіть на мить, що Вам усе ж вдалося підкорити своєму владному впливові, приборкати маленьку, прозору і беззахисну мильну кульку. Ви отримуєте величезне задоволення, коли керуєте нею. Ось вона летить уверх, а не вниз і літає під стелею. Проте Вам щоразу доводиться вгамовувати її поривання спуститися на землю. Ви хочете, щоб вона літала біля Вас: то піднімалася до рівня Ваших очей, то опускалася до землі, але аж ніяк не летіла, куди їй заманеться!
Де це таке бачено?! Вона просто не може так зробити! Ви - її володар, і тому вона не має ніякого морального права полетіти від Вас. Вона залежна від Вас - Ви ж її створили. Та Ви повинні вкоськувати й уговтувати цю неслухняну, примхливу невігласку, щоб вона не наробила якої біди! Вона ж зовсім не розуміє, що робить! Доведеться Вам прикручувати її норов різкою. Проте вона із лунким радісним сміхом лопається перед самим Вашим носом!
Ти думаєш: от нахаба!
 
ЗМІСТ
На шляху до зростання
Про автора
1. Чорно-біле кіно3
4
5Цикл "Життєві орієнтири" 62. До сучасників 73. Живіть! або Життя - театр94. Як не любити рідну мову...105. Піснею вишию долю116. Гіпотеза Світу127. Про мир148. Подяка вчителям169. Люди гинуть за метал...1710. Іти...19Цикл "Рідний край" 2011. Святі краї 212. Що таке Батьківщина?2113. Осінь 2214. Літо...
15. 23Цикл "Доторк до високого мистецтва" 2616. До великого Шекспіра Сонет 91 2717. До Т. Г. Шевченка 2818. До Івана Франка 2919. Карменсіта 3120. Незнайомка 32Цикл "Бувальщина" 3421. Варині вареники3522. Неочікувана зустріч3623. Потяг до прекрасного3924. Розмова по телефону42Цикл "Думки про Вічне" 4625. Гіркуватий об'єктивізм4726. Літературно-політичний коктейль5027. Метелики5428. Секрети популярності від письменників Англії ХІХ століття
5729. Куди поділась "Вечірня казка"?6130. Світло...6431. Мильна кулька651. Літературно-художнє видання
Булакевич Ірина Русланівна
Чорно-біле кіно
Вірші, прозові мініатюри, есе
Біла Церква, "Дельфін", 2009 - 65 с.
Передмова і впорядкування Олени Григоренко
2
Автор
sm81
sm8110   документов Отправить письмо
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
160
Размер файла
7 005 Кб
Теги
чорне, біле, кіно
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа