close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

ювіляри

код для вставкиСкачать
155 років від дня народження Андріана Феофановича Кащенка
(1858-1921),
українського письменника
Адріан Феофанович Кащенко народився 19 вересня 1858 року в родині Феофана Гавриловича Кащенка, родовід якого сягає часів Запорозької Січі в пору її розквіту. Батько був небагатим поміщиком, власником хутора Веселого, який входив до складу Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Сім'я Кащенків була великою - п'ятеро хлопців і чотири дівчини. Всі діти здобули грунтовну освіту та добре виховання. Двом із них - найменшому Адріанові та старшому від нього на три роки Миколі - судилося відіграти помітну роль в історії культури свого народу. В багатодітних сім'ях діти рано стають самостійними, часто старші виховують молодших. Так було і в Кащенків. Спокійний і мрійливий Адріан мав собі за наставника енергійного та заповзятливого Миколу. В дорослому житті їхні інтереси розійшлися. Микола Кащенко став знаменитим ученим з двома докторськими дипломами, дійсним членом АН УРСР. Він був засновником і директором Київського ботанічного саду. Адріан обрав собі невдячну долю українського літератора. Провчившись всього три роки в гімназії, А. Кащенко вступив до юнкерського училища. Але, на відміну од найстаршого брата, який дослужився до генерала, Адріан не зробив військової кар'єри. Прослуживши кілька років офіцером, він, як свідчить брат Микола, вступив на дрібну службу в управління залізниці (був контролером у поїздах). Оселившись у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок на вулиці Польовій, з невеликої платні допомагав навіть старим батькам, а коли в 1888 році померла мати, він узяв на своє утримання батька і доглядав його до смерті. Свої ж глибокі душевні запити задовольняв посильною працею на ниві українського письменства. Одного разу Кащенко хотів поселитися в Києві, ближче до українського національно-культурного життя, до брата, та з цього нічого не вийшло. Він продав власну хату, щоб купити собі оселю на одній із київських круч. Гроші поклав у банк, який збанкрутував на другий же день, і всі його заощадження пропали. Довелось далі тягнути лямку контролера. Начальство його перекидало з місця на місце: спочатку - в Перм, згодом - у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе - головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава. Приїхавши в 1913 році до Києва, він прицінювався до однієї хатини, що височіла на Лук'янівському горбі, під яким стоїть Кирилівська церква, та з'ясувалось, що вона не по кишені. Не пощастило А. Кащенку і в сімейному житті. Дружина, свавільна, сварлива особа, часто кидала його і врешті покинула остаточно, але з умовою, що він утримуватиме її довіку. Востаннє А. Кащенко приїхав до Києва восени 1917 року. Після перенесеного інсульту письменник хотів одержати сяку-таку пенсію від нової влади, біля керма якої стояли його кумири М. Грушевський та В. Винниченко. Пенсії він не одержав, бо молода республіка потребувала таких сумлінних працівників, як А. Кащенко. Повернувшись до Катеринослава, працював далі з поновленим завзяттям. Протягом 1917 - 1919 років Кащенко опублікував найбільше своїх творів. Так сталось не тому, що тоді він їх найбільше написав. У попередні роки А. Кащенко теж писав, не покладаючи рук. Тільки не все з написаного потрапляло до друку. Ряд творів навіть після революції 1905 - 1907 років не могли бути видрукувані з цензурних міркувань. І лише в 1917 - 1918 роках, коли в Катеринославі з'явилось Українське видавництво, яке невдовзі стало видавництвом Кащенка, він зміг надрукувати свої давніші та щойно написані твори. А. Кащенко не щадив себе в роботі, і хвороба знову звалила його. Останні півтора року він був прикутий до ліжка. Помер А. Кащенко 16 березня 1921 року. Літературний доробок письменника не такий уже малий, як на його життєві умови, ще не зібраний і зовсім не вивчений. На Радянській Україні знайомство з А. Кащенком тривало до 1933 року, на Західній - років на дванадцять довше. В роки культу і застою на його книги було накладено категоричне табу. Після майже шести десятиліть мовчання А. Кащенко знов заговорив до нових своїх читачів, починаючи від наймолодших і кінчаючи тими, які щось пам'ятають про нього ще з літ своєї юності.
300 років від дня народження Дені Дідро (1713-1784), французького письменника,
філософа
ДІДРО, Дені (Diderot, Denis - 05.10.1713, Лангр - 31.07.1784, Паотж) - французький письменник, філософ-просвітник. Народився у провінції Шампань у сім'ї заможного ремісника. Як старший син у сім'ї повинен був успадкувати місце каноніка. Навчався у Лангрському єзуїтському колежі. У 12 років його тонзурували, хоча схильності до духовної кар'єри в юного Дідро не було. У Парижі, де він продовжив освіту, інтерес до теології згас. Майбутній філософ зосередився на природничих науках - хімії, фізиці, математиці, що привело до остаточної відмови від клерикального оточення. Порвавши із сім'єю, Дідро змушений був заробляти на прожиття своєю працею. Він вивчав праці Р. Декарта та Г. В. Лейбніца, Б. Спінози та Ф. Бекона, давав приватні уроки, перекладав, водночас розширюючи свою освіту. На замовлення фаворита короля Ф. Морепа Дідро написав галантний роман "Нескромні скарби" ("Les bijoux indiscrets", 1747) у стилі модного тоді рокайлю. Наприкінці 40-х pp. створив ряд філософських есе: "Есе про заслуги та чесноти" ("L'Essai sur la merite et la vertu", 1745), "Філософські думки" ("Les Pensees philosophiques", 1746), "Прогулянка скептика" ("La Promenade du sceptique", 1747), в яких засуджував фанатизм і тиранію, обстоював "природну" релігію.
У "Листі про сліпців для науки зрячим" ("La lettre sur les aveugles a l'usage de ceux qui voient", 1749) він уже відкрито пропагував атеїстичні погляди, що не заохочувалось у Франції. Свої твори філософ-початківець найчастіше видавав анонімно з фальшивими вихідними даними. "Філософські листи" були привселюдно засуджені до спалення на площі. За "Лист про сліпців" Дідро потрапив у Венсеннський замок, завдяки чому став популярним у рядах опозиції. В салоні барона П. Гольбаха Дідро познайомився з К. А. Гельвецієм, Д'Аламбером, бароном М. Гріммом, американцем Б. Франкліном, англійцем Л. Стерном.
Понад два десятиліття Дідро присвятив головній справі свого життя - виданню "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел" ("L'Encyclopedie ou le Dictionnaire raisonne des sciences, des arts et des metiers..."), що виходила друком з 1751 по 1780 pp. і складалася з 35 томів, в тому числі 11 довідкових книжок, де містилися малюнки, креслення, карти, схеми, і 8 томів покажчиків. Задля створення "Енциклопедії" Дідро вдалося об'єднати весь цвіт французького просвітництва - від Вольтера до Ж. Ж. Руссо. "Енциклопедія" відіграла гігантську роль у формуванні суспільної свідомості у Франції та в усій Європі.
Водночас продовжувалася тривала праця над творами з естетики, філософії, художніми творами. "Енциклопедія", проте, розорила видавця. Багато європейських монархів запрошували Дідро до себе, щоб завершити видання "Тлумачного словника", він відмовлявся від високої честі. Катерина II, бажаючи підтримати свого французького кореспондента, купила в нього бібліотеку з умовою, що вона залишиться пожиттєво в Дідро, а сам він стане бібліотекарем її імператорської величності. Кінець 1773 - поч. 1774 р. філософ провів за запрошенням російської імператорки в Петербурзі, де став дійсним членом Академії наук і почесним членом Академії мистецтв.
Дідро Росія зобов'язана одним із найдовершеніших витворів - "Мідному вершнику" Е.М. Фальконе, який справив значний вплив на російську культуру. Саме Дідро запропонував Катерині II запросити популярного скульптора в Росію, розпізнавши в ньому великого монументаліста.
Останні роки життя Дідро провів у Парижі, закінчуючи видання "Енциклопедії" та створюючи образи художніх "Салонів" для газети "Літературне, філософське і критичне листування", яку видавав його друг барон М. Грімм. Багато дослідників пов'язують із цими публікаціями формування сучасної художньої критики.
За своїми філософськими поглядами Дідро був механістичним матеріалістом. У певному сенсі він випередив дарвінізм, оскільки вважав, що у біологічного виду людини є своя передісторія. Пройшовши складний шлях у своєму духовному розвитку, Дідро став послідовним атеїстом. Саме з цих позицій він розглядав історичний процес і сучасний світ. Він загравав із монархами, вважаючи, що освічений абсолютизм - одна з найкращих форм державного укладу.
На думку філософа, вирішальну роль у вихованні нації повинні відігравати мистецтво, література і театр. У галузі художньої творчості для Дідро добре те, що правдиво відображає життя, а не лише відповідає вимогам витонченого смаку та освіченого розуму. Ось чому він нещадно боровся з мистецтвом рокайлю, оскільки воно уявлялося йому цілковито безідейним, а через те й непотрібним. Міркування про дидактизм й утилітаризм - центральні в естетичній програмі Дідро, через те, створюючи культ жанрових художників - Д. Тенірса, Ж. Б. Греза, Ж. Б. С Шардена, він виступив проти Ф. Буше та його школи, бо ж, на його думку, "кожен твір скульптури чи живопису повинен виражати якесь велике правило життя, повчати глядача, інакше воно буде німим".
Свої філософські, історичні та естетичні погляди Дідро втілив у художній формі, створивши три повісті, які не виходили друком за його життя, оскільки прозаїком він себе не вважав.
"Черниця" ("La Riligieuse", 1760) і "Жак-фаталіст і його Хазяїн" ("Jacques le Fataliste et son Maitre", 1773) вийшли друком лише в 1796 p., а "Небіж Рамо" ("La neveu de Rameau", 1762-1779) вперше був виданий у 1805 р. німецькою мовою в перекладі Й. В. Гете. Проте саме три ці твори принесли Д. безсмертя.
У галузі художньої прози його попередниками були А.Ф. Прево Д'Екзіль та П.К. де Ш. де Маріво, улюбленими письменниками А.Р. Лесаж, Вольтер, С. Річардсон і Л. Стерн. У "Черниці", написаній під враженням гучного судового процесу, письменник з усією пристрастю виступив проти тодішніх монастирських звичаїв. Повість написана у формі записок головної героїні Сюзанни Сімонен, адресованих її покровителю. Поміщена силоміць у монастир своєю родиною, Сюзанна не змирилася з чернецтвом і наругою над особистістю, віддавши перевагу втечі, блуканням і нестаткам. Усіма її вчинками керує любов до свободи та незалежності. На відміну від Маріво та Прево, у Дідро домінує соціальна критика. Його цікавить протистояння чесноти і гріховності та спокуси. Проте, незважаючи на домінуюче соціальне начало, гривуазні елементи наявні в багатьох еротичних сценах, що зближує автора "Черниці" з майстрами рокайлю.
"Жак-фаталіст і його Хазяїн" належить до поширеного у XVIII ст. роману "великої дороги". Написаний він у формі діалогу й уміщує афоризми, анекдоти, новели; наскрізна фабула тут практично відсутня. Перед слугою та його господарем, котрі мандрують, постає картина сучасного життя. У дорозі вони знайомляться з представниками всіх суспільних верств: селянами, буржуа, вельможними дамами, ченцями і т. д. Жак певною мірою схожий на Санчо Панса і Жіля Блаза, проте він не є авантюристом, а персонажем інтелектуальним, котрий у всьому перевершує свого Хазяїна, якому автор навіть не дав імені. Жак-борець, як Фігаро у П.О. Бомарше, але він уже заперечує покірність долі, часто активно втручаючись у життя, хоча й постійно говорить про свій фаталізм.
Героєм філософського діалогу "Небіж Рамо" став реально існуючий небіж славетного композитора XVIII ст. Жан-Франсуа Рамо - тип, якому, за словами Г.В.Ф. Гегеля, притаманна "розірваність свідомості". Рамо здобув чудову освіту, був розумним, дотепним, кмітливим, але віддав перевагу безладному паразитичному життю, а не корисній діяльності і в результаті помер на лікарняному ліжку в будинку для божевільних.
На відміну від "Жака-фаталіста ", де дія змінюється, "Небіж Рамо" значно статичніший. Головна увага Дідро зосереджена на інтелектуальній грі, де він виявляє дотепність і винахідливість.
Філософ і небіж Рамо розмовляють на різні теми. Перший обстоює просвітницькі ідеали, другий цинічно розмірковує про все на світі. Рамо абсолютно аморальний, жодних цінностей в житті він не визнає, оскільки "в природі зжирають одне одного всі види тварин і в суспільстві зжирають одне одного всі стани". Зневажаючи суспільство, Рамо пристосовується до нього, тому що "у світі значно більше поз, аніж може відтворити хореографія". Рамо - паразит і блазень, він усвідомлює це. На свій лад він захищає свої права паразита, дані йому епохою лихоліття. Він розвінчує і саморозвінчується. Не випадково Гегель побачив у Рамо глузування з особистого життя і з самого себе.
Три повісті Дідро увійшли в європейську літературу як характерні взірці просвітницької прози. Діяльність критика, що має гостру соціальну спрямованість, складає нерозривне ціле.
Перші переклади окремих статей із "Енциклопедії" здійснив у 1770 році український філософ Я. Козельський. Твори Дідро українською мовою виходили згодом у перекладах В. Мухіна, В. Підмогильного, Є. Старинкевича, І. Ковтунова, М. Іванова, Ю. Назаренка, М. Терещенка, І. Кошелівця.
Сікорський Михайло Іванович, український історик, краєзнавець
(13.10.1923 - 27.09.2011) ГЕРОЙ УКРАЇНИ
(Указ Президента України № 459/2005 від 11.03.2005) Народився 13 жовтня 1923 року у місті Чигирин Черкаської області. В ранньому дитинстві залишився круглим сиротою, виховувався в дитячому будинку. Після навчання у дитбудинку вступив до Запорізького авіаційного технікуму, який в 1941 році був евакуйований в Сибір, в місто Омськ, де Михайло працював на військовому заводі та отримав медаль "За доблестный труд в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.". Після війни повернувся на Україну. У 1946-1951 роках навчався на історичному факультеті Київського університету імені Т.Г. Шевченка. З 1951 року - директор Переяслав-Хмельницького історичного музею (з 1979 року - Державний історико-культурний заповідник; тепер - Національний історико-етнографічний заповідник "Переяслав"). За майже 60 років подвижницької праці Михайло Іванович підняв багатющий пласт історії і культури древньої переяславської землі, повернув колишню славу Переяславу, створив унікальний музейний комплекс - Переяслав-Хмельницький державний історико-культурний заповідник, який пізніше в 1999 році набув статус Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав". До його складу входить 24 тематичні музеї, у фондах яких зберігається 173 тисячі пам'яток історії та культури основного фонду збереження. Заповідник має унікальні колекції світового значення: українського народного одягу ХІХ століття, українських рушників, стародруків ХVІ-ХVІІІ століття, народних ікон, знарядь праці, українських вітряків. Унікальні колекції заповідника є національною гордістю України. Член правління Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, Всеукраїнської спілки краєзнавців, Всеукраїнського фонду культури. Член редколегії журналу "Українська культура". Указом Президента України Віктора Ющенко № 459/2005 від 11 березня 2005 року за самовіддане служіння Україні на ниві збереження і увічнення культурної і духовної спадщини українського народу, багаторічну подвижницьку науково-просвітницьку діяльність генеральному директору Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав" Київської області Михайлу Івановичу Сікорському присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави. Наказом Міністерства культури України від 29 січня 2008 року звільнений з посади генерального директора Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав" у зв'язку з виходом на заслужений відпочинок, призначений Почесним директором заповідника. Помер 27 вересня 2011 року. Похований у місті Переяслав-Хмельницький Київської області на Заальтицькому кладовищі. Доцент Переяслав-Хмельницького університету імені Г. Сковороди (1996). Заслужений працівник культури УРСР (1966). Почесний член Академії Архітектури України (1993). Лауреат республіканської премії імені Д.Яворницького (1983). Лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка (1989). Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (04.1976), орденом Жовтневої революції (10.1986), 15 медалями; орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (21.08.2001, за значний особистий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток України, вагомі трудові досягнення та з нагоди 10-ї річниці незалежності України), орденом Богдана Хмельницького III ступеня (23.09.1995, за активну участь у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр., значний особистий внесок у дослідження і популяризацію історико-військової і культурної спадщини українського народу); орденом Святого рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня (04.2003). Почесний громадянин міста Переяслав-Хмельницького (1984). Почесний громадянин Останкінського району Москви (1997). Автор близько 120 наукових праць, публікацій, зокрема книг: "Переяслав-Хмельницький" (1969), "На землі Переяславській" (1983), "На землі Київській" (1991), "Київщина" (1992), "Скарби нашої пам'яті" (1993), "Українська народна естетика" (1997), "Музеї землі Переяславської" (2004). У місті Переяслав-Хмельницькому відкрито дві меморіальні дошки на честь Героя: 17 травня 2012 року, напередодні Міжнародного дня музеїв, на фасаді будинку, де він жив у 1965-2011 роках (вулиця Ковальська, 8а); 24 вересня 2012 року, напередодні річниці від дня смерті, біля Музею Заповіту Т.Г. Шевченка, де він жив у 1951-1965 роках та працював у 1951-2011 роках (вулиця Шевченка № 8).
Автор
storhaj
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
46
Размер файла
280 Кб
Теги
ювіляри
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа