close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

розмова

код для вставкиСкачать
Слух, а давай я тобі все розкажу. Справді, чому б не тобі. Я так хотів з кимось поділитися, а тут ти. Ну,
не смійся, я справді радий, що я тебе зустрів. І навіть трішки шкодую, що через годину ми помремо.
Ну тобто я знаю, що всі ми колись... Але я вже старий, мені нічого втрачати. А ти. Тобі б ще жити і
жити. Діти там, молода дружина. Смієшся? От і я колись сміявся. А потім плакав. Але не про це зараз.
Хоча ні, не буду тобі нічого розповідати. Все одно тобі не зрозуміти, ти занадто молодий і забагато
смієшся. Узагалі, якого біса ти такий веселий і прийшов сюди. Як на мене тут повинно було бути
зборище депресивних типів узагалі без почуття гумору. Як я. А тут ти. Не розумію. Ну ок, раз на те
пішло і раз я вже почав цю розмову, давай продовжимо. Точніше я продовжу. А ти послухаєш. Уважно
послухаєш і не будеш сміятися. Хоча. Знаєш, смійся собі на здоровя, мені це заважати не буде. Якщо я
вже почну говорити, то зупинити мене важко. Отже почнемо напевне з Міста.
Місто було велике. Поганий насправді епітет для чогось такого, як Місто, але інші підібрати було дуже
важко. Хіба що продовжувати і сказати, що Місто було велетенське. Або гігантське. Але ці всі слова,
вони, як тобі сказати, оці... синоніми, о! Тобто від того, що я буду підбирати все більше і більше слів,
точніше все сильніший і сильніший відтінок нічого не зміниться. Тому я і зупинюсь на тому, що Місто
було велике. Всі інші ознаки, які ти б хотів приклеїти до нього сповзли б навіть не встигнувши
прилипнути. Ти б захотів сказати, що місто чисте, та забиті квартали робочих районів виставили б свої нечищені
роками тротуари. Ти б можливо хотів зауважити, що воно брудне, та центральні райони, з
цілодобовим прибиранням і роботами на постах перетворили б твої слова на нісенітницю. Так само з
іншими епітетами, ярликами і ознаками, які тільки можна вигадати. Тому що крім того, що воно було
велике, Місто було різне. І за це я його любив.
Любив. Ти можеш спитати, чому я говорю про це в минулому. Чому я встиг змінити свої уподобання і
чи було це наслідком якоїсь зміниу самому Місті. Я скажу ні. А ще скажу тобі по секрету, що Місто
мінятися не здатне. Точніше не так. Зміни відбуваються в ньому кожної миті, кожної секунди хтось
народжується, хтось вмирає, будують одні будинки, зносять інші. Міняються закони, правила руху,
міняються кольори, запахи і звуки. Міняється все, але загалом не міняється нічого. Єдиний спосіб
змінити Місто суттєво – це його знищити. Що і сталося. Саме тому я і кажу «любив». Розумієш?
Ти не розумієш. Ти киваєш головою і посміхаєшся. Ну можу хоча б подякувати, що не смієшся в
обличчя, як деякі. Мені багато разів сміялися в обличчя. Деколи навіть плювали в нього, уявляєш? Та
що ти там можеш уявляти. Не памятаєш ти тих часів. Це зараз у вас все просто і легко, на будь яке
бажання вже є реалізація. Навіть на бажання мати бажання. Всюди автомати, екрани, роботи,
привітливі обличчя, посмішки, посмішки, посмішки. Вам що всім, пластичні операції роблять, щоб ви
посміхалися постійно? А плакати ти не пробував? Не пробував, сам знаю. Вас такого не вчили. Цікаво,
якого біса вас взагалі сюди заносить, якщо все так добре. Але я відволікаюсь.
Отже місто було велике. Його широкі вулиці вміщали юрби людей, машин, роботів та механізмів,
назви яких не вміщалися в памяті навіть самих інженерів, що їх винайшли і випустили на ці вулиці.
Мені деколи здавалося, що цей увесь натовп – тільки декорації, при чому до біса невдалі, зроблені
нашвидкоруч, щоб якийсь з містобудівників, якому випала складна доля жити у Місті не почував себе
самотнім. Хоча справжня самотність без інших неможлива, це занадто легко, розумієш? Хоча що ти
можеш розуміти. Ти колись відчував себе самотнім? Отожбо, посміхаєшся. Ти взагалі психічно
здоровий, чи як? Хоча тхір вас всіх знає чи бувають зараз психи. Бувають? Не знаєш? Ех...
Ще у Місті були будинки. Ну це логічно, що були, скажеш ти, яке місто без будинків. Хоча я таке бачив.
Ну не те, щоб без будинків взагалі. З невеликим допуском криві нагромадження будматеріалів, які
стояли на головній вулиці Моллікса можна було назвати будівлями. Але не більше. Людям там жити
було нереально. Та й вони там і не жили. Узагалі весь Моллікс був всього лиш тестовим містом для
тренування зброї масового ураження. Його будували кожного року і кожного року розносили в друзки
з кулеметів, вогнеметів, артилерії і літаків. Це не рахуючи справді потужної зброї, яка летіла уже на
обломки, щоб до кінця зрівняти Моллікс з землею. Тому будинками там і не пахло. Зате пахло
смаленим. Добряче так пахло, я тобі скажу. У Місті будинки були. І деякі з них навіть були гарні. Архітектори старалися на славу, відпрацьовуючи
гігантські зарплати, будівельники успішно обрамлювали їх політ фантазії у камінь, цемент і
вуглепластик, не соромлячись вкладати туди частинку душі. Будинки були гарні і дуже гарні. Але це у
центрі. А я жив звісно ж не там. Звідки мені, простому прогеру, взяти квартиру в центрі? От і я не знав.
І досі не знаю. Та й не дізнаюся ніколи, хоч зараз це не має анінайменшого сенсу. А ти колись виходив
за межі свого району? А, так, ти ж подорожуєш. Ви всі зараз подорожуєте. Вам всім зараз нема чого
робити. Ти напевне через це тут? Знову смієшся. Ну добре, смійся, дозволяю.
Моя квартира була на сімдесят сьомому поверсі. Щасливий номер, сказав колись мій знайомий, що
залишався в мене переночувати після одного з моїх загулів. Власне познайомились ми уже після того,
як я згодився дати йому притулок на ніч. Бувало і таке. Блін, тупа голова, ти ж не знаєш, що таке «моя
квартира». У вас же відмінили оцю, як її, приватну власність. Блін, завжди забуваю. Ти взагалі
розумієш хоч щось з того, що я розповідаю? Ну і добре, посміхайся. Насправді достатньо лише того,
що ти мене слухаєш. Чи принаймні робиш вигляд. Чи не робиш. Цікаво, ви у сні теж постійно
посміхаєтесь. Хоча яка зараз різниця.
І от одного разу, у мою квартиру, зі щасливим поверхом і металевими дверима постукав
незнайомець. У Місті не було прийнято спілкуватися з незнайомцями. Лише такі панки як я могли собі
це дозволити – я не отримував від Міста допомогу, і тому міг займатися усім, чим заманеться. Поки
мої вибрики не досягали критичної точки мене ніхто не чіпав. Та й вони ніколи і не досягали – я боягуз
насправді, якщо тобі цікаво. А ще нігіліст і безумець. Та розповідь моя зовсім не про це. Навіть попри
те, що значення це має досить таки важливе.
Привіт, - сказав мені незнайомець, - можна до тебе? Взагалі то у Місті нечасто можна було таке
почути. Ті люди, які приходили без запрошення зазвичай дозволу не питали. Вони мали на це
виключне право і позолочену емблемку Міста на лацканах. А ті, кого запросив не питали через сам
факт запрошення. Коротше дивно це було, розумієш? А ви можете ходити одне до одного в гості? Ні?
А, туплю, ви ж всі гості, у вас хазяїв нема. На дачу поїхали. Ха-ха. Жарт. Ну от, коли треба сміятися, ти
чомусь хмуришся. Ну я радий, що у вас ще не повністю атрофована міміка. Це ти так виразив процес
обмірковування? Ех, добєшся чогось від тебе. Всі ви, молоді, однакові. Куди котиться цей світ...
Слухай, - сказав мені незнайомець, коли я його впустив, - ти випадково не хочеш знищити Місто? Я
відкрив рота. Знаєш, я завжди відкриваю рота, коли здивований. Одного разу, ще в дитинстві, мені
туди залетіла пташка. Знаєш, так смішно було, всі кажуть-кажуть, не відкривай рота, бо пташка
залетить, а тут бац, і залетіла. І що, думаєш я перестав відкривати рота? А дзуськи. Рефлекси, щоб їм
добре було. Так от, хочеш, чи ні, - питає він мене. А я стою посеред кімнати з відкритим ротом і не можу сказати ні
так, ні ні. Так би напевне ми і стояли цілу вічність, якби він не пройшов до кімнати і не всівся на мій
улюблений диван. Власне диван в мене був тільки один, тому статус улюбленого він отримав досить
таки заслужено. Я ангел, - сказав мені незнайомець після того, як у мене закрився рот і я зміг
принести йому чаю, - ангел смерті, який знищує міста. Колись давно, - сказав він мені, - я знищив
Содом і Гоморру, чуть пізніше Вавілон, а потім Новий Орлеан з Нью Йорком. Памятаєш такі міста? Я не памятав. Я взагалі мало тямлю в історії. А ти? У вас напевне взагалі її не вивчають. Ти хоч слово
таке знаєш? А, біс з тобою, почни тобі пояснювати кожне поняття, це до ранку затягнеться. А у нас до
ранку часу нема. Через півгодини нас перемелють у дрібний атомарний пил. І тепер це точно
назавжди. Знаєш, мене колись перемелювали уже. Точніше хотіли. А ти чого тут? Ха, все так просто?
Ну ти і довбень. Та пристріли його, і не парся. Йти на добровільне перемелювання через самку. Ха-ха-
ха. Але тобі не смішно. Ну ок, ти мене слухав, я тебе. Ми квити. Тільки от я ще не доказав.
Так от, цей ангел, як він сам себе назвав, був посланий знищити Місто. Знищити, стерти з лиця Землі,
розпилити, як довбаний Моллікс. Але була одна неувязочка. Знищити Місто було неможливо. Ага,
смійся смійся. Він мені за півдня назвав півсотні способів, якими можна знищити територіальну
одиницю, і від кожної з них Місто було надійно захищене. Вибухи, землетруси, метеорити,
затоплення, посухи, війни і пошесті успішно були закладені в оборонну систему Міста невідомими
архітекторами. Ангел припустив, що і у їх відомстві трапляються шпигуни, ну бо а як же інакше можна
так чітко знати чого чекати. Я йому тоді сказав, що їх відомство до біса консервативне, і що від цього у
них всі біди. Він мені відповів, що можливо і так, і саме тому він прийшов до мене.
Ми міркували три дні, не просихаючи від якогось дикого бальзаму, що цілу сумку мав з собою мій
таємничий гість. Йому, бачте там, у його відомстві сказали, що я алкоголік. Після замішування
бальзаму з чистим спиртом рішення було знайдене. Правда на тверезу голову воно здавалося не
таким уже і довершеним, як при формулюванні, але жереб був кинутий, всі довідки підписані і план
чекав своєї реалізації. І ти знаєш, яким він був, цей план? Та все просто...
***
Чоловік, який до того горлав на всю камеру, чомусь різко замовк. Я нахилився до екрану і побачив,
що той захоплено шепоче щось на вухо підлітку, який до того став його випадковим слухачем. Я
викрутив мікрофони на повну, щоб не пропустити найважливішого, проте було вже пізно. Єдина
фраза, що долинула шепотом була «Я і є Місто». Не намагаючись зрозуміти і не будуючи
ланцюжки я вимкнув мозок, як нас вчили у коледжі і натиснув кнопку. Зелене світло залило
кімнату. Ну що ж, йому і цього разу не пощастило. Тестова несправність.
- Шановні клієнти, - оголосив я у мікрофон, - просимо вибачення за незручність, у нас
непередбачувані технічні неполадки. Кожному з вас буде виплачена компенсація і надане право
повторити спробу самогубства іще раз. Дякую за увагу, до нових зустрічей.
Насправді таке оголошення відбувалося лише тоді, коли була хоч одна відмова, проте цього разу
екранчик з заленими ліхтариками був повний. Ну що ж, старий, успіхів тобі наступного разу, у
твоїй боротьбі. А я поки крила розімну, затерпли...
Автор
alchemist.ua
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
56
Размер файла
19 Кб
Теги
розмова
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа