close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Полтавська битва Шведсько-фінський семінарÐ Ð¾Ð»Ñ Ð°Ð²Ñ Ñ ÐºÐ° Ð±Ð¸Ñ Ð²Ð° Ñ Ð²ÐµÐ´-Ñ Ñ Ð½ Ñ ÐµÐ¼Ñ Ð½Ð°Ñ 001

код для вставкиСкачать
семинар расскрывает интересные моменты вокруг Северной войны
1
ПОЛТАВА 1709 –
2009
Полтавська битва –
осмислення в часовій перспективі
S
I
.
Swedish
Institure
Вступ
«Зворотний бік війни. Шведи вважають, що билися за... незалежність України». Ш
ве
д
ський прапор і наведена цитата представляють читачам статтю «Швед
ський
погляд на Полтавську битву» на першій сторінці київської газети «Сегодня» від 24 червня 2009 р. Під таким заголовком журналістка повідомляє про шведський семінар «Полтавська битва -
осмислення в часовій перспективі», про
ведений у Києві та Полтаві в червні.
Засідання в Києві відбулося ю червня в Національному університеті «Києво
-
Могилянська Академія». Заснована в 1632 році й відроджена в 1992 році, Академія представляє міжнародний напрямок в українській культурі. Семінар став зустріччю між двома сторонами -
так би мовити, уявно відродженим Шведським королівством з Фінляндією як складовою його частиною, і так само уявною Козацькою державою часів Петра Могили.
У Пол
таві шведсько
-
фінський семінар 11
червня був частино
ю дводенної зустрічі «Міжнародна наукова конференція «Полтавська битва 1709 року в історичній долі України, Росії, Швеції та інших держав».
Зустріч відбулася за сприяння Полтавської міської ради та Комітету з відзначення 300
-
річчя Полтавської битви.
Швед
сько
-
фінська частина зустрічі була такою самою, як і в Києві.
І стала ефективним доповненням пленарного засідання у Полтаві, яке зосереджувалося суто на Полтавській битві.
Крім двох українських, одного російського і одного польського науковців, у зустріч
і взяли участь ще два шведських науковці, представляючи сучасні історичні дослідження шведів, пов'язані з Полтавою.
Шведсько
-
фінський семінар був присвячений сприйняттю і тлумаченню Полтавської битви в широкій перспективі, просторовій і хронологічній. Жод
ного натяку про те, що шведи -
Карл XII, якийсь інший історичний персонаж чи сучасні науковці -
наснажувалися ідеєю, мовляв, шведи боролися за незалежність українців, не було зроблено. Але журналістське розуміння семінару цікаве і повчальне. Журналістка витлумачила «сигнал» семінару саме так -
як боротьбу Швеції за «Українську незалежність» у 1709 році. А проте, з погляду фінських і шведських істориків, Іван Мазепа і його послідовники були самодостатніми історичними дійовими особами. Фінські та шведські
історики продемонстрували, що вважають очевидним, 2
що сучасна Україна є законною європейською державою з давньою історією. Козацька держава і Полтавська битва складають невід'ємні частини цієї історичної спадщини.
Крістіан Ґернер, професор історії, коорди
натор шведсько
-
фінського семінару
Переднє
слово
300
-
а річниця
Полтавської битви припала на літо
2009
року.
На вшанування цієї річниці Шведський Інститут організував протягом року низку різних заходів. Відштовхуючись від спільної історичної події, програма заходів мала спрямованість у майбутнє. Її метою було розвинути відкритість і тривалі зв’язки в галузі
освіти, науки і культури, а також сприяти кращому розумінню Швеції та ш
ведських цінностей.
Д
о видання увійшли доповіді на науковому шведсько
-
фінському семінарі «Полтавська битва -
осмислення в часовій перспективі», що був проведений у Києві та Полтаві. В Києві семінар відбувся 10
червня в Національному університеті «Києво
-
Могилянська академія», а в Полтаві пройшов у ра
мках міжнародної наукової конференції, організованої Полтавською м
іськ
ою радою 11 червня. У семінарі взяли участь науковці з Лундського, Упсальського і Стокгольмського університетів Швеції, а також із Гельсінського
університету та Університету Обу Академія Фінляндії. На час проведення семінару побачило світ українське видання книжки про Полтавську битву шведського історика Петера Енґлунда. Ця книжка, що є сучасним
погодинним описом тієї баталії з точки зору шведів, була подарована
учасникам і слухачам семінару, а також багатьом іншим людям, які цікавляться тією
значущою битвою в нашій спільній історії.
Іншою важливою складовою програми Шведського Інституту, присвяченої Полтавській битві, став фотоконкурс під назвою «Полтава -
2009»
,
у межах якого
молодих людей з України, Росії та Швеції запросили зробити фото про їхнє
щоденне життя. Тема конкурсу звучала так: «Якими ми є через 300 років?
Один день у моєму житті».
У конкурсі взяли участь
362
автори, що надіслали 1593
фотографії.
Журі з професійних фотографів відібрало в цілому
35
фото і в означило по п'ять переможців з кожної країни.
З робіт, що перемогли, була складена мандрівна виставка, показана восени
2009
року. Вона відкрилася у Стокгольмі, а тоді помандрувала до Полтави, К
иєва та Москви. Переможці конкурсу з України та Росії виграли тижневу подорож до Стокгольма у серпні, де познайомилися зі шведськими призерами, які,
у свою чергу, здобули відповідну можливість відвідати Полтаву та Київ із нагоди відкриття виставки там.
Зг
адана вище програма заходів була здійснена у тісній співпраці між Посольством
Швеції у Києві та Шведським Інститутом у Стокгольмі.
Стокгольм, жовтень
2009
р
Посол Швеції в Україні
Стефан Ґуллґрен
Для мене велика честь відкрити цей семінар, присвячений 300
-
річчю Полтавської битви. Хочу висловити подяку Шведському Інституту за організацію заходу, на який справді вдалося зібрати багатьох відомих науковців, провідних фахівців у своїй галузі.
Особливо я втішений тим, що семінар планували та готували в тісній співпраці історики Швеції та Фінляндії, двох країн, які за часів Полтавської битви були однією державою. Це чудово ілюструє природу наших взаємин. У нас була тривала спільна історія. 200 років том
у ми роз'єдналися і сьогодні представляємо дві потужні, незалежні держави, що спокійно 3
сприймають минуле і впевнені у своїй здатності успішно забезпечити стійке, стабільне суспільство для наших громадян у центрі Європи.
Семінар має назву "Полтавська битва -
осмислення в часовій перспективі". Йдеться про роль, або точніше, тлумачення битви в сучасному шведському контексті. Багато написано про історичні факти.
Це була величезна людська трагедія з тисячами загиблих і поранених на полі битви. Мусимо вшанува
ти їхню пам'ять.
Але Полтавська битва має й інше значення. Вона посідає окреме місце в національній ідентичності тих країн, або їхніх спадкоємниць, що брали участь у битві. Частково -
це правда, частково -
міфи.
То яким був наслідок Полтави?
Чи стало ц
е поворотним пунктом в європейській історії, чи залишилося просто однією з багатьох битв?
Це одне з питань, які, сподіваюся, обговорюватимуться на цьому семінарі. Хоч я не професійний історик, однак наважусь передбачити один із висновків сьогоднішньої дискусії:
Полтавська битва є однією з тих історичних подій, що сприймалися й досі сприймаються по
-
різному в різних країнах.
Так, для Швеції Полтавська битва стала частиною процесу, що через століття призвів, зрештою, до появи узгодженого національного бач
ення. А воно полягало в тому, що найкраще інтересам Швеції мала відповідати політика зосередження на побудові стабільної, процвітаючої країни для шведських громадян у межах існуючих державних кордонів, визначених географічно та історично, у внутрішній сус
пільній гармонії, у злагоді з історією та в мирі зі своїми сусідами. Це був довгий та складний процес, що тривав не день і не два. Але внаслідок цього народилася сучасна Швеція.
На мою думку, в цьому контексті важливо відзначити одну річ. Ми можемо вста
новлювати історичні факти, що насправді відбувалося в певний період історії -
на полі битви, на війні, на мирних переговорах і в момент прийняття на них остаточної ухвали. Але було б помилковим, а то й марним намагатися витворити єдине, історично вірне тлумачення минулих подій. Це суперечить історії як науці і людській поведінці, наскільки ми її знаємо.
Природа людини суб'єктивна, а тому так само суб'єктивним є наше тлумач
ення минулого
і наша оцінка його значення для сучасного і прийдешнього.
Вірним щодо історії є те, що не існує об'єктивних істин. Усе, що ми маємо, це історичні факти, коли їх можна встановити, а от їхнє тлумачення вже різниться залежно від того, звідки на
них дивитися.
Важливо зрозуміти й визнати це як основу для ґрунтовної дискусії про те, чому може навчити нас історія.
Оволодівати історією -
добре; небезпечно, коли вона оволодіває нами. От чому потрібні такі семінари, на яких відкрито, щиро і водночас шанобливо можуть бути представлені різні погляди. Ось чого я чекаю від цього семінару. Я певен, що дізнаюся багато нового і познайомлюся з новими тлумаченнями Полтавської битви та її ролі в історії. Це допоможе мені краще зрозуміти сьогодення і шлях впер
ед, до майбутнього. Чого ще бажати?
Адже це і є історія в її кращому розумінні.
Дякую за увагу.
Посол Фінляндії в Україні Крістер Міккелссон
На цей
період припадає багато історичних дат.
Скажі
мо, д
нями ми відзначили 65
-
у річницю Дня "
D
", почат
ку ви
садки англо
-
американських військ у Нормандії. Фінл
яндія і Швеція відзначають цього року 200
-
літ
тя
розмежування під гаслом "1809 рік -
розбудова -
держ
ави".
У 1809 році дев'ять шведських провінцій, що пізніше
утворили Фінляндію, відійшли до Російської імпе
рії.
4
Для моєї батьківщини, Фінляндії, той рік означав початок
державної розбудови, що, зрештою, вилилася
у здобуття незалежності
в 1917 році. Для Швеції це був 200
-
літнього періоду миру і повороту на 90
граду
сів головної політичної вісі, зі сходу -
заходу на пів
ніч -
південь.
В обох країнах влаштували святкування, часом у безп
рецедентній формі. Так, скажімо, ніколи раніше політичне
керівництво однієї країни не опинялося одночасно в повному складі у сусідній країні. А цього року
т
аке трапилося двічі
: вперше у січні 2009 року,президент Фінляндії, спікер Фінського парламен
ту і прем'єр
-
міністр приїхали до Стокгольма, а потім у квіт
ні, коли весь шведський уряд відвідав Фінляндію і
уряди
двох країн провели спільне засідання.
Сьогодні, через 200 років після розмежування, с
л
ід
зазначити також, що політика Швеції та Фінлян
дії,
в тому числі й зовнішня політика, ніколи ще не бул
а такою мірою спорідненою. Як часто кажуть, дві
к
раїни -
один погляд.
Але варто згадати ще одну дату цього літа, а саме 300
-
річчя Полтавської битви 27 червня. Чому посоль
ство
Фінляндії взяло уч
асть у підготовці й проведенні ц
ього семінару?
На це є багато причин.
По
-
перше, на час Полтавської битви Фінляндія була
не колонією, а складовою частиною Швеції. Як я сказ
ав
вище, голо
вна вісь політики Швеції того часу п
роходила зі сходу на захід (Виборг -
Обу/Турку -
С
токгольм -
Ґетеборг), а не з півночі на південь. Бал
ті
йське море не розділяло, а об'єднувало дві частини країни.
По
-
друге, у цій битві брали участь війська і
військові п
ідрозділи з територій сучасної Швеції і сучасної Фінляндії.
Нарешті, з позицій сьогодення ми можемо провести чітку лінію від подій 1709 року до подій 1809
-
го і далі.
Як свого часу зазначив професор Матті Клінґе, а його послідовник професор Генрик Мейнанде
р написав у книжці про історію Фінляндії, що нещодавно побачила світ: "Якби вибирати лише один рік важливий для Фінляндії, то це був би 1703
-
й". Чому?
Бо саме тоді засновано Санкт
-
Петербург. Це радикально змінило стратегічне становище на Балтійському морі,
тому наслідок Полтавської битви мав вирішальне значення для існування і розвитку нової столиці. І заклав підґрунтя для подій 1809 року.
Підсумовуючи, я б хотів навести трохи заяложену, але, тим не менш, вірну думку: важливо знати минуле, щоб краще жити с
учасним і будувати майбутнє. Наголос тут, ясна річ, на слові "знати".
У Фінляндії ми тривалий час дотримувалися тези, що історію слід залишити історикам. Тут сьогодні зібрався вишуканий колектив істориків з Фінляндії та Швеції, які розглянуть різні аспекти Полтавської битви і введуть її в європейський контекст. Це також дуже важливо. Ключове слово тут -
взаємозалежність -
жодна країна, хоч яка розвинена, не живе ізольовано.
Я дуже радий можливості звернутися до такого вишуканого товариства науковців. Бажаю всім нам чудового семінару.
Доповідачі
Крістіан Ґернер
-
професор історії Лундського університету. Предметом його досліджень є історія та історична культ
ура Центрально
-
Східної Європи 20 століття. Закінчив Лундський університет у 1984 році, де здобув кандидатський ступінь (
PhD
) у галузі історії та захистив дисертацію про зв'язки Радянського Союзу і Центральної 5
Європи у повоєнний період. Серед публікацій -
«
Україна і Швеція в історичній перспективі» (у співпраці з Класом
-
Єраном Карлсоном), Шведський Інститут, 2006 р.
Крістіан Ґернер був організатором і координатором семінару, тексти доповідей з якого представлені в цій публікації.
Любомір Дюровіч
-
почесний професор слов'янських мов Лундського університету, колишній професор російської мови Братиславського університету, Кандидатський ступінь (
PhD
) здобув 1949 року, докторський -
1966 р. Автор книжок і досліджень про російську мову та мови східних сло
в'ян, словацьку і чеську, сербську/хорватську і слов'янські мови в цілому. До його книжок належить «
Paradigma
tikaspisov
nejrustiny
», з
-
поміж розвідок можна назвати «Возникновение грамматической мысли на Руси» і «Ренессанс на Руси и его пределы». Редактор різноманітних видань, зокрема, тематичного числа «Доломоносовский период русского литературного языка» міжнародного журналу Russian
Linguistics
.
Макс Енґман
-
кандидатський ступінь (
PhD
) здобув у Гельсинському університеті в 1983 році, професор загальної історії в Університеті Обу Академія від 1985 року, запрошений професор у Мінесотському університеті в 1997 р. і Седертернському університеті в 2008
-
2009 pp
. Редактор «
Historisk
Tidskriftfor
Finland
» («Історичного журналу Фінляндії»
) у 1982
-
2000 pp
. Дослідницькі інтереси: фінсько
-
російські взаємини, міграція, суспільна історія, імперії та їхній розпад.
Доктор Петер Еріксон,
викладач на кафедрі історії Упсальського університету У 2002 році захистив дисертацію «
Storanor
diskakrigetforklarat
. KarlXII
ochde
tideologis
katilltalet
» («Тлумачення Великої північної війни.
Карл XII та його ідеологічні промови»), У цій праці розглянуто питання про те, в який спосіб молода новітня європейська держава доносила до своїх підлеглих се
нс своїх політичних проектів.
Матті Клінґе
-
кандидатський ступінь (
PhD
) здобув у Гельсинському університеті 1967 року, ад'юнкт
-
професор історії ідей у 1967 році, запрошений професор в університеті Сорбони 1970
-
1972 pp
., професор історії в Гельсинському уні
верситеті 1975
-
2001 pp
. Колишній голова Фінського науково
-
літературного торвариства. Остання книжка: «
Napoleon
sskugga
» («Тінь Наполеона»), фінською і шведською мовами, Атлантіс, 2009 р. Видання російською мовою: «Имперская Финляндия» і «На чужбине и дома»
(обидві книжки 2005 р.), «Мир Балтики» (1994 p
.).
Доцент Елізабет Лефстранд
-
ад'юнкт
-
професор кафедри слов'янських мов і літератур Стокгольмського університету. Предметом її досліджень є насамперед слов'янська церква і російські рукописи 14 -
17 ст., що зберігаються в архівах і бібліотеках Швеції. Співавторка каталогу архівних матеріалів періоду окупації Новгорода 1611 -
1617 pp
., унікального зібрання документів з канцелярії правителя Новгорода.
Шведсько
-
російські зв'язки напередодні Великої Північної війни
Елізабет
Дефстранд
У другій половині XVII ст. Швеція панувала на Балтійському морі, контролюючи зв'язки західноєвропейських держав із російським ринком. Згідно з мирним договором, укладеним у Столбові 1617 року, Швеція перебрала контроль над усією торгівлею Росії на Балтиці. Завдяки різноманітним приписам Шведська корона отримувала значні прибутки як від російських, так і інших іноземних купців.
Однак ці успіхи водночас ховали в собі зернину занепаду шведс
ької 6
великодержавності. Зрештою, Швеція не змогла опиратися тиску з боку неосяжної Росії. Обсяг російської зовнішньої торгівлі неухильно зростав протягом століття, і доступ до власних портів ставав дедалі нагальнішою потребою для Російської імперії. Вел
ика Північна війна стала неминучою.
У цьому дослідженні розглянуто період напередодні Великої Північної війни і змальовано зв'язки, що перервалися. Як не дивно, наприкінці XVII століття ситуація була вигідною не тільки для Швеції, а й для кількох теренів н
а північному заході Росії, скажімо, міста Тихвіна, що переживав дні слави. Проте в цілому становище для Росії виглядало скрутним.
Щоліта багато російських купців приїздили до Стокгольма і вели жваву торгівлю. А от щодо шведів, то була тільки жменька тих,
хто здійснював торгові подорожі до Росії. Цією торгівлею опікувалися переважно піддані балтійських провінцій Швеції, головним чином -
німці.
Стокгольм у 1690
-
ті роки
У широкому розумінні тогочасний Стокгольм був міжнародним містом із великим морським пор
том, куди привозили й звідки вивозили товари. Шведська д
ержава прагнула перенести зовнішню торгівлю до столиці. Тут перебувало багато іноземних купців: німців, голландців, данців та ін. Вочевидь, найбарвис
ті
шу групу складали російські купці, які приїзди
ли на своїх вантажних суднах навесні й поверталися :одому восени. У Стокгольмі у них було власний торговий двір, Русґорден (
Ryssgarden
).
Ї
хні стосунки зі
шведськими купцями і шведською владою досить часто виливалися у конфлікти.
Але в останні двадцять ро
ків XVII століття було вжито численних заходів, що
б уникнути загальних причин незадоволення. Таким чином, у 1690
-
ті роки склалися чудові умови для м
ирного обміну товарів.
Та коли становище виглядало якнайсприятливіше, почалася Велика Північна війна. Русґорден закрили, купців, які не встигли відплисти на батьківщину, заарештували, а їхні товари конфіскували. Навіть князя Андрія Хілкова, новопризначеного Петром І посла, зат
римали разом з іншими дипломатами й примусили провести за ґратами більшу частину тривалої війни.
На зламі XVII і XVIII століть у Стокгольмі проживало близько 60
000
мешканців. Лише протягом століття кількість населення зросла майже вшестеро. Стокгольм кар
динально змінився, від сільського містечка, де кози стрибали на порослі травою дахи, до показного міста з прямими вулицями та великими палацами аристократів.
Численних змін зазнав і російський торговий двір. Русґорден було відкрито 1637 року, з 1641
-
го він
розміщувався на місці сучасного району Слусен, трохи південніше острова Стадсгольмен, у самому центрі міста. Розташування було чудове, із власною гаванню, хоч росіяни могли нарікати на вологість низинної ділянки. Протягом перших десятиліть торговий двір с
кладався з низки дерев'яних ангарів.
Ї
хня кількість досягала 74.
З цих ангарів російські купці здійснювали гуртову й роздрібну торгівлю, тут зберігали свої товари. Зрозуміло, що постійним лихом були пожежі. Найбільші з них сталися в 1680
-
му і 1694 роках
, коли практично весь торговий двір вигорів дотла. Після пожежі 1694 року міська влада вирішила, що знову відбудовувати ангари дуже невигідно. А тому побудували кращі будинки наполовину з цегли, наполовину з балок відразу за щойно зведеною Ратушею Південн
ого району за проектом відомого архітектора Нікодемуса Тесина Старшого. У Ратуші було розміщено російську церкву.
Відповідно до Столбовського договору, росіянам у Стокгольмі та шведам у Москві було дозволено відправляти релігійні служби за їхньою вірою.
Ратуша Південного району збереглася до нашого часу, сьогодні в ній розташований Міський музей Стокгольма. Ділянка перед будівлею має назву Русґорден на честь російського торгового двору, який існував тут з 1642
-
го по 1874 роки.
7
Столбовський мир
У Смутний час у Росії Швеція втяглася в російські заворушення. Протягом шести років шведи окупували Новгород і велику територію навколо нього. 1617 року в Столбові укладено мирну угоду на найкращих для Швеції умовах, які вона коли
-
небудь домагалася від Ро
сії.
Наразі шведи досягли однієї зі своїх найважливіших цілей на сході. Росію було цілковито відрізано від Балтійського моря. Водночас кілька російських внутрішніх річок впадали у Фінську затоку.
Завдяки Столбовському миру Швеція зуміла взяти під контрол
ь усю російську торгівлю в Балтійському морі, тож товарообмін Росії з країнами Західної Європи мав відбуватися через шведських посередників. Товари перевозили переважно через порти балтійських провінцій Швеції, зокрема Нарву і Ревель.
А ще важливим морсь
ким портом на сході стала Рига, що була приєднана до складу Шведського королівства в 1621 році. Митні
збори, які сплачували готівкою, відігравали важливу роль в економіці Швеції, приносячи великі прибутки. З метою отримати зиск від двосторонньої торгівлі
між Швецією та Росією було вирішено заснувати торгові двори в кількох містах в обох країнах.
А щоб уможливити таку торгівлю, росіянам дозволили мати власні судна на Балтійському морі.
Але Столбовський мир, по суті, розвіяв надії Швеції досягти іншої вели
кої мети на сході: перебрати ще й контроль над російською торгівлею через Архангельськ. Найбільш зацікавленою стороною в цій торгівлі була Англія.
Збройні напади Швеції на північному сході зазнали невдачі, тому шведи мусили обмежити свої завоювання терен
ами навколо Фінської затоки.
Решту століття Швеція безуспішно намагалася заохотити росіян, пропонуючи їм переваги та допомогу, перенести торгівлю з Архангельська до Балтійського моря. Тим не менш, у XVII столітті обсяг російських товарів, які перевозили Балтійським морем, зріс, хоч це й пояснювалося збільшенням загального товарообороту Росії із Західною Європою.
Під час Великої Північної війни шведи ще робили спроби взяти під контроль торгівлю в Архангельську.
В 1701 році Карл XII послав із Ґетеборга сім
лінкорів, щоб "спалити, сплюндрувати, пограбувати й знищити Архангельськ та російські судна і кораблі". Похід зазнав цілковитого краху. Норвезьку кампанію Карла XII також можна розглядати частково як утілення бажання запанувати на північному торговому ш
ляху, яким возили товари до Росії і з Росії.
Товари
Економічний і політичний розвиток у XVII столітті підштовхнув такі країни, як Англія, Нідерланди та Франція до значного розширення своїх військово
-
морських і торгових флотів. Значно зросла потреба в сировинних матеріалах: деревині, льону, коноплях, смолі й дьогтю. З конопель виготовляли оснащення суден, льон використовували для вітрил, а смолою обробляли дерево. Цих матеріалів особливо бракувало в Англії та Нідерландах, але б
уло достатньо в країнах Балтійського регіону, які, таким чином, набули великого стратегічного значення. Балтійське море XVII століття можна порівняти із сьогоднішньою Перською затокою за значенням регіону, виробника сировинних матеріалів для розвитку захі
дних економік.
Якщо Швеція вважалася провідним поставником смоли, то головними продуктами російського експорту були коноплі та льон. Найлегший шлях доставки проходив Балтійським морем, але тут уся торгівля велася через шведських посередників. Іноземні куп
ці мусили постійно сплачувати мито. Навіть за прохід Ересундською протокою доводилося платити збір. Відповідно до мирної угоди, укладеної в Роскільде 1658 року, данські провінції Сконе, Галланд, Блекінге і Богуслен відійшли до Швеції, а отже, Данія більш
е не могла одноосібно вимагати сплати митного збору. І все ж, незважаючи на ціну, багато купців вибирали саме шлях через Балтійське море, а не більш небезпечний маршрут до Архангельська.
8
Щодо двосторонньої торгівлі зі Стокгольмом, то росіяни торгували пер
еважно коноплями і льоном. Швеція прагнула зміцнити свої позиції панівної держави на Балтійському морі потужним флотом. Велика військово
-
морська база із суднобудівним заводом містилася у Стокгольмі до 1
68
0
року, коли її перенесли до Карлсруни.
Інші стат
ті російської торгівлі складали юхта, шкіра, хутро, поташ, віск, зерно, смалець, мило, рукавиці, батоги та личані циновки. Росіяни були визнаними майстрами з обробки хутра і шкіри. Різновид червоної чи чорної шкіри, м'якенької та гладенької, називався юх
тою.
Її вичиняли березовою корою і просочували березовою олією.
Крім смоли й дьогтю, найважливіші продукти експорту Швеції складали залізо і мідь. Шведська залізна руда була винятково чистою, а багаті ліси постачали достатньо деревного вугілля. У Швеції були значні поклади міді в мідній копальні біля містечка Фалун, і XVII століття стало добою розквіту копальні. Часом на копальню припадало дві третини світового видобутку міді.
Експорт міді забезпечував увесь бюджет Швеції на війну.
Інтерес росі
йських купців у Стокгольмі зосереджувався майже повністю на придбанні міді й заліза, в обробленому чи необробленому вигляді. У Росії не вистачало металів. Брак міді був особливо відчутний.
У Швеції, натомість, було обмаль срібла, тож шведи почали карбув
ати монети з міді, найбільша з яких була завбільшки 33 х 67 см і важила 20 кг.
Ці металеві пластини виконували функцію і монет, і товарів. Відтак, незграбні монети не завдавали клопоту росіянам, які продавали їх на вагу у себе на батьківщині. Водночас шведів турбувало, що частина їхнього монетного резерву витікає з країни в такий спосіб, і влада намагалася обмежити вивіз монет. Проте росіяни знаходили нові лазівки, щоб приїздити за найбажанішим для них товаром.
Родина Кошкіних
Можливість здійс
нювати подорожі до Стокгольма своїми суднами і вести там торгівлю означала, що підприємливі росіяни могли будувати успішні торгові доми. Такими підприємцями були новгородські купці Кошкіни.
До заснування Санкт
-
Петербурга у 1
703 році Новгород був найважли
вішим торговим і дипломатичним центром на північному заході Росії. Також до Стокгольма приїздили купці з Пскова, Тихвіна, Олонця і Ярославля.
Родина Кошкіних торгувала у Стокгольмі протягом трьох поколінь, від 1640
-
х до початку Великої Північної війни. Д
ві конторські книги родини були передані нащадкам і сьогодні зберігаються в Московському державному історичному музеї.
Більшість записів датуються періодом між 1684 і 1705 роками. Вони дають можливість простежити всі подробиці тих плавань, від власне под
орожі до торгових операцій у Швеції та Росії. Очевидно, що поїздки до Стокгольма приносили торговому дому дуже великі прибутки.
Основним товаром Кошкіних у Русґордені були коноплі.
У
1687 році вони мали 572 берковці, що дорівнює 93,7 тонни.
Прибутки отри
мали високі. У
1697 році відпускна ціна на 36% перевищила купівельну. Майже весь збут мав здійснюватися як гуртовий, роздрібний продаж забороняли, за винятком окремих товарів, скажімо, рукавичок і батогів. Кошкіни, так само, як і інші російські купці, пр
одавали також
шкіру, юхту, сукно, батоги, поташ, смалець і льон.
Зі Стокгольма Кошкіни вивозили переважно метали, зокрема, залізо, сталь і мідь. Охоче купували також олово у різному вигляді: казанки, тарілки, свічники, коробки тощо. Якщо йшлося про мідь, жадібно хапали все, що пливло до їхніх рук, навіть брухт.
У 1694 році Кошкіни вивезли зі Швеції близько 28 тонн міді.
Майже всі товари, придбані у Стокгольмі, Кошкіни везли на продаж до Москви. Серед їхніх постійних покупців було кілька монастирів.
Відо
мий Свято
-
Троїцький монастир на північний схід від Москви купував у Кошкіних мідь і залізо. Кошкіни продавали також метали купцям на ринку, а ті, в свою чергу, продавали їх ковалям та іншим ремісникам.
9
Прибуткова торгівля родини Кошкіних зі Стокгольмом рі
зко обірвалася з початком Великої Північної війни. Нікого з родини не було на той час у Стокгольмі, тож їм пощастило уникнути арешту і конфіскації майна. Головною статтею торгівлі Кошкіних були метали, і тепер родина мусила реорганізувати всю комерційну справу.
Лише через кілька важких років вони змогли знову звестися на ноги.
Як наслідок, коли знову відкрили Русґорден після мирного договору в Ніштаді 1721 року, родина Кошкіних більше туди не їздила.
Розмовник Кошкіних
Для успішної торгівлі росіяни мали встановлювати особисті контакти зі шведськими торговцями. Мовні складнощі вели до непорозумінь і розбіжностей, що, в свою чергу, породжувало скарги до влади. Ще 1636 року було прийнято рішення, що при укладанні кожної к
омерційної угоди має бути присутнім приведений ло присяги товкмач. Росіянам заборонялося, за окремими винятками, займатися роздрібною торгівлею, а тому комерційні операції включали значні обсяги товарів. Торговому перекладачеві виплачували певний відсото
к комісійних від кожного продажу.
Це були небажані надлишкові витрати, й росіяни намагалися в різний спосіб обійти це правило.
Деякі купці, вочевидь, достатньо вивчили шведську, щоб домовлятися зі своїми діловими партнерами. Яскравим прикладом бажання о
бходитися без товкмача є "Розмовник Кош
к
іних". Це десятисторінковий російсько
-
шведський ф
разеологічний словник, що складає частину конторських книг родину Кошкіних. Згідно із записами
у книзі, розмовник мав бути складений на початку 1690
-
х років. Більшу
частину каліграфічно виписано
к
расивим скорописом.
Схоже, що текст написано в
однораз, і це, вочевидь, одна з копій.
Щоб зробити розмовник доступним для росіян, навіть шведські
слова
і фрази подано кирилицею, що дає уявлення пр
о тогочасні граматику і фонетику шведської. Разом
з
тим уважніший розгляд показує, що укладач добре знав
ся на шведській мові і шведській орфографії.
Слова і фрази згруповані по тематичних розділах, в кожному використано асоціативний принцип. Окремі слова і вирази визначають пори року, години дня, погоду тощо. Далі йде перелік 51 дієслова: іду, стою, сиджу, прошу, помираю, кульгаю, нюхаю, кусаю і т. ін. Перелік завершує фраза: Цілую дівочі губи.
Можна знайти слова і вирази, корисні для купця:Хай Бог пома
гає Вам у торгівлі, Як далеко Ви живете? Передавайте йому мої вітання, Давайте прогуляємося. А також і моральні сентенції, як от: Облиш те, що не йде до тебе, Не спокушайся тим, що належить іншому. Останні три сторінки розмовника складають російські числ
а та їхні фінські відповідники.
При ретельнішому розгляді розмовника Кошкіних легко побачити, що він схожий на численні фразеологічні словники іноземних мов XVII століття.
В основі їх лежить підручник IanuaLinguarum
чеського педагога Яна Амоса Коменіуса, датований 1631 роком.
Російські розмовники, як правило, призначалися для західноєвропейських купців.
Розмовник Кошкіних відрізняється тим, що був складений для росіян, які не знали латини.
Якщо розмовник і можна розглядати як взірець базової лексики, він
віддзеркалює живу розмовну мову, яку можна було почути на вулицях шведської столиці наприкінці XVII століття. Порівняно з тогочасними літературними творами мова розмовника навдивовижу сучасна.
Це є зайвим свідченням того, що розмовна мова має власну іст
орію, що відрізняється від історії літературної мови.
Чудотворна Стокгольмська Божа Матір
Ще однією пам'яткою шведсько
-
російських взаємин XVII століття є ікона "Стокгольмської Божої Матері".
Ікона з такою назвою зберігалася у Спаській церкві у Тихвіні до 1928 року, коли була конфіскована радянською владою. Відтоді вона зникла. Немає фотознімків чи малюнків ікони, оскільки пастир місцевої парафії не дозволяв їх робити.
Під час конфіскації був складений перелік вилучених предметів, в якому стисло змальова
но ікону: 10
"Божа Матір із Тихвіна під назвою "Стокгольмська". Також з'ясовано, що ікона була щедро оздоблена сріблом, перлами й коштовним камінням і висіла у шафці, також декорованій сріблом і розписами. Після конфіскації ікону перевезли до Російського му
зею в Ленінграді, де, вочевидь, позбавили всього оздоблення. Саму ікону могли продати. Якщо вона десь зберігається досі, її практично неможливо впізнати.
Про історію ікони відомо багато, оскільки збереглася легенда про її походження. Відомі два списки ц
ієї легенди, давніший датується початком XVIII століття. Його можна знайти у книжці, яка зберігається в архівах Державного історичного музею в Москві. Другий список втрачено, але історію переповідано в одному періодичному виданні на початку 20 століття (
"Отдых христианина",
1906 p
.).
У
1671 році кілька росіян відвідали одного шведського купця на ім'я Фока. Це ім'я російського походження у Швеції майже не вживали.
Інші джерела натомість згадують такого собі Генрика Фока, який вів торгівлю з російськими купцями й сам бував у справах у Москві.
Серед купи речей росіяни з подивом знайшли маленьку ікону, "в долоню завбільшки". Коли придивились уважніше, то побачили, що це образ Божої Матері, намальований у стилі відомої Тихвінської Богоматері. Мальовано бул
о "дуже майстерно". Купців вельми здивувала така знахідка в будинку протестанта, єретика, для якого православна ікона була копійки ламаної не варта.
Далі яскраво змальовані неприємності росіян, перш ніж вони вирішили придбати ікону, і їхню радість, коли Ф
ока, зрештою, погодився її віддати. З великою шанобою вони віднесли ікону Божої Матері до православної церкви у російському торговому дворі.
Повертаючись до Росії восени 1671 року, вони взяли святий образ на один із кораблів, що плив до Тихвіна на річці Тихвінці.
Судно благополучно проминуло Фінську затоку, пропливло Невою і ввійшло до озера Ладоги.
Тут мореплавці почали сперечатися, як краще іти під вітрилами, забувши про присутність святої ікони. І були покарані -
налетів потужний шторм.
Шторм тривав
кілька днів.
Водночас стало пронизливо холодно, і корабель вкрився кригою. Мореплавці втратили будь
-
яку надію на порятунок і почали готуватися до смерті. Вони стали на коліна перед Святою Матір'ю Божою і почали благати: "Порятуй нас, грішних рабів Твої
х, заради спасіння Святої ікони, яку ми з Твоєю допомогою забрали з країни єретиків.
Допоможи нам виконати місію нашої подорожі!"
Поступово темрява почала розсіюватися, і стерновий раптом вигукнув: "Монастир!" Берег був близько, а на ньому біліли стіни мо
настиря Миколи Чудотворця у Сторожні. Судно успішно підійшло до причалу, і мореплавці склали хвалу Богу і Діві Марії за чарівний порятунок.
Коли вони продовжили подорож, вітер надимав вітрила, і дуже швидко судно досягло Тихвіна. Чутки про дивовижний порятунок вже поширились містом. Стокгольмську Божу Матір зустрічав великий натовп, очолюваний священиками і монахами, які несли ікони та хоругви.
Всі церкви та монастирі били у дзвони, вітаючи ікону. Співаючи гімни, міщани віднесли
ікону до Спаської церкви й помістили в іконостас.
Сталося це 13 листопада 1671 року й відтоді той день відзначався, як День ікони.
У легенді про ікону є багато конкретних подробиць про життя мандрівників до Стокгольма: їхню дружбу зі шведським Фокою, їхн
є сприйняття "єретичного" християнства та відважну подорож, яку вони здійснили, щоб повернутися на батьківщину.
Сьогодні у Стокгольмі є дві російські православні парафії: Спаська церква і Свято
-
Сергієвська церква. Обидві мають нові ікони із зображенням Стокгольмської Божої Матері, намальованої у цілковитій відповідності до легенди.
11
Конфлікти між шведами та росіянами
Як зазвичай буває, свідчень про нормальні торговельні зв'язки є небагато. Історичні джерела сповнені згадок про конфлікти. Згідно з митни
ми рапортами та звітами інспекцій у Русґордені, великі партії товарів привозили до Швеції й вивозили звідти. Почасти ця діяльність добре розвивалася, але водночас обмежень, які регулювали торгівлю, було стільки, що не уникнути порушень. Органи влади були
завалені скаргами як від росіян, так і від шведів.
Росіянам заборонялося здійснювати роздрібну торгівлю (за певними винятками), і саме це правило найчастіше порушували. До обов'язків товкмачів входило стежити за дотриманням правил.
Часто при укладанні у
год росіяни звинувачували перекладачів в упередженості й примхливості. Інші скарги були
пов'язані з митними процедурами. З наближенням осені росіяни квапилися якомога швидше забратися зі Швеції, остерігаючись осінніх штормів. А митники могли не тільки з
атримати судно на кілька днів, а й викинути товар на берег з метою перевірки.
Для того, щоб зменшити конфлікти, у 1
68о
-
х роках було призначено спеціального інспектора у Русґордені. Він, як передбачалося, був старшим над перекладачами, які мусили щоденно д
оповідати йому про завершені протягом дня оборудки. Інспектор, у свою чергу, щотижня подавав звіт до Торгової палати Швеції. Ще одним нововведенням стало те, що всі суперечки між шведами й росіянами могла віднині розглядати Королівська канцелярія, рішенн
я якої відразу набували сили. Загальною підставою для скарг росіян було те, що при суперечках зі шведами їх перенаправляли з однієї інстанції до іншої, а це забирало багато часу і коштів. Тепер процедуру спростили й пришвидшили, можна було швидко приймат
и рішення по кожному окремому випадку. Завдяки новим правилам зв'язки між російськими і стокгольмськими купцями покращилися й стали продуктивнішими, торгівля розквітла як ніколи. Проте початок війни брутально обірвав ці зв'язки.
Русґорден до і після війн
и
У вересні 1700 року посланець Петра Великого Андрій Хілков писав до Москви: "Великий розпач сьогодні охопив купців і робітників, що перебувають у Стокгольмі. Всім їм загрожує арешт і конфіскація майна, а це великі статки, й людей тут багато". Далі він п
ише, що ще близько 150 росіян залишалося у Стокгольмі, майже стільки вже зуміли відплисти на 16 суднах, 58 купців
із Русґордена і 49 інших росіян кинули за ґрати й протягом трьох діб їм не давали ні пити, ні їсти.
Під час війни Русґорден закрили.
Відкрили його знову вже після мирної угоди в Ніштадті 1721 року.
Протягом цієї двадцятирічної перерви багато купецьких родин, зокрема компанія Кошкіних, змушені були змінити свій бізнес, щоб вижити. Та й Росія стала вже зовсім іншою країною.
Багато тов
арів, що раніше доводилося імпортувати, тепер виробляли в Росії. Найголовніший продукт шведського експорту -
метали -
отримав серйозну конкуренцію у вигляді російської видобувної промисловості. Не менш важливим було те, що Росія стала помітною потугою на
Балтійському морі зі своїм власним флотом. Зникли всі перешкоди для безпосередньої торгівлі із Західною Європою.
А відтак, майже не лишилося стимулів подорожувати до Стокгольма. Русґорден проіснував до 1874 року, але торгівля тут більше ніколи не була такою жвавою та енергійною, як у XVII столітті.
ЛІТЕРАТУРА:
Шведські джерела
Ame
, Т. J
„ DetstoraSvitjod
.
Essayer
om
gangna
tiders
svensk
-
ryska
kultur
forbindelser
, Stockholm
1917.
Ericson, L. Stockholms historia under 750 ar, Lund 2003.
12
Ericson, L. "Nar Stockholm tick ny form." Stormaktstid. Enantologi от svenskt 1600
-
tal, pp. 87
-
97, Lund 2004,
Lang, S„ "Stadsgarden och Ryssgarden", Stockholmsstads
museums smaskrifter nr 2, Stockholm, 1966.
Loit, A.."Sverige och Ostersjohandeln under 1600
-
talet.
Oversikt over nyare litteratur",
Historisk tidskrift 1964:3, pp. 302
-
337.
Nerman, T. Svensk och ryss, Stockholm 1946.
Ohlmarks, A, Bcerentz, N
-
E, Svensk kulturhistoria, Svenskakronikan. Boras 1999.
"orkiainen, K. "Rysstolkarna som yrkeskar 1595
-
1661", Historisk tidskrift 1972:4, pp. 490
-
521.
Російські джерела
Бахрушин С. В., "Торги новгородцев Кошкиных". С.В. Бахрушин "Научные труды", Москва, 1954 р. Смірнов, "Нарвский узел" (друкована версія). Рукописи з архіву Московського державного історичного музею
Уваровское собрание 124 і 125 (конторські книги Кошкіних). Щукинское собрание 83
0 (легенда про чудотворну Стокгольмську Божу Матір).
Шведська військова кампанія 1708
-
1709 pp
. очима словацького лютеранського єпископа
Даніеля Крмана
Любомір
Дюровіч
1.
Один з описів російського походу Карла XII від Могильова до поразки під Полтавою і останнього етапу у Бендерах належить лютеранському єпископу з Верхньої Угорщини (тепер -
Словаччини) Даніелю Крману. Подорожні нотатки були написані латиною, во
чевидь, на основі скрупульозно веденого щоденника після повернення до рідної єпархії в
1709
році. Нотатки були опубліковані в Будапешті
1894
року як частина угорської серії "
Monumenta
Hungariae
historica
, Scriptores
XXXIII
" під назвою Historia ablegationis Dn
i Superinten. Danielis Krman et Dni Samuelis Pohorszky ad regem Sueciae Carolum XII. Видання було здійснене на основі дещо перекрученої копії з центральної бібліотеки Відня.
Оригінальний Крманів рукопис було знайдено півстоліття згодом у Пряш
е
ві в Словаччині в бібліотеці лютеранського ліцею. Цю повну версію спостережень і вражень Крмана відредаговано і видано 1969
року Ґуставом Віктори і Йозефом Мінаріком під назвою "
Daniel
Krmanml
.: Itinerarium
(
cestovny
dennik
z
rokov
1708
-
1709)"
у серії пам'
яток давньої словацької літератури, т. 8 (видавництво Словацької академії наук в Братиславі).
Видання обсягом
975
сторінок складається з оригінального тексту латиною
(234
с.), перекладу словацькою мовою
(231
с.), докладного коментарю з правильною орфографіє
ю всіх шведських і рутенських (тобто історичних і діалектичних білоруських і українських) назв
(145
с.), есе про Крмана та його місію (220
с.) і резюме російською та німецькою мовами.
Якщо перше з цих двох видань цитували й використовували в сучасній шведськ
ій історичній літературі (Е. Карлсон, С. Ольсон, К. Галендорф), то друге залишається цілковито невідомим у Швеції, на нього ніколи не посилалися. Пояснюється це, вочевидь, тим, що словацьку мало хто знає, а латина не є більше мовою спілкування (
linguafran
ca
) навіть серед гуманітаріїв. А проте, Itinerarium
є історичним документом, що заслуговує на порівняння з іншими джерелами.
Записи Крмана представили й зробили доступними українським і російським читачам спершу Стефан Томашівський (Львів,
1906
p
.), пізніше історик В. Е. Шутой, який написав коротку статтю і опублікував вибрані фрагменти Itinerarium
у перекладі російською (з латини) 13
у "Вопросах истории",
1976
p
.
,
№12,
сс. 93
-
111.
Але найголовніше -
це переклад зі словацької скороченого тексту Крмана під
назвою "Подорожній щоденник (
Itinerarium
,
1708
-
1709)",
виданий
1999
року київським видавництвом "Просвіта" з передмовою академіка Івана Дзюби. На це видання посилалися різні місцеві газети: у докладних Крманових описах краєвидів і населення вони часом зн
аходили згадки про своє село чи місто, можливо про події, які там відбулися (скажімо, перша зустріч Крмана з Мазепою), але не були відзначені іншими авторами.
На честь приїзду словацького посла у Полтаві встановили пам'ятник Крману.
2.
Навіщо ж було слова
цькому лютеранському єпископу мандрувати сотні миль до позицій шведського короля, що
1708
року були на кордоні між Польсько
-
Литовським королівством і Московською (Російською) імперією?
Швеція, як одна з лютеранських держав, що підписали Вестфальську мирну угоду, виступала гарантом дотримання умов миру. Це передбачало також надання чотирьох стипендій студентам
-
лютеранам із Верхньої Угорщини для навчання в університеті в Ґрейфсвальді.
На
початку XVIII століття, під час Великої Північної війни, шведське військо стояло у центральній Польщі.
Приблизно в той самий час повстання під проводом Франциска Ракоці в Угорщині проти Габсбургів дарувало Верхній Угорщині
короткий період свободи віроспо
відання і надію на розвиток угорської держави. В такій ситуації лютеранські
стани пристали на ідею єпископа Крмана відря
дити делегацію до шведського короля, що був саме поряд, з вимогою захистити їх від контрреформації та з проханням фінансової підтримки лютеранської школи
у Пряш
е
ві для здобуття нею статусу університету, щоб у такий спосіб нейтралізувати діяльність єзуїтського університету в Трнаві.
Відбір, а тоді скорочення складу делегації, підготовка подорожніх документів -
все це забрало непередбачено багато часу. Коли нарешті делегати -
сам єпископ
Крман у супроводі Самуеля Погорського, представника нижчого дворянства -
вирушили у подорож,шведське військо вже перетнуло центральну Польщу і рухалося до Московії. Отож, Крман і Погорський спустилися на п
лоту рікою Вісла до Ґданська,там повернули на схід, найняли перевізника і, перетнувши Литву, наздогнали військо шведів на річці Дніпро у
Магилоу (відомому за російською назвою Моґілев, а Крман передає її як Могіловія (
Mohilovia
).
3.
Крм
ана і супроводжуючого, як офіційних делегатів іноземної лютеранської церкви, добре прийняли і влаштували аудієнцію з Карлом XII. Промову Крм
ана латиною, з якою він звернувся до короля, наведено в Itinerarium
повністю. Втім, у шведських джер
елах про цю по
дію не збереглося жодного запису, оскільки після поразки під Полтавою перед переправою через Дніпро шведський реєстр було знищено (а як сві
дчить Шведський національний архів у Стокгольмі (
Riksarkivet
), іноземних архівів про події 1708 і 1709 років не існує
). Згідно з повідомленням Крмана, докла
дно представленому в Itinerarium
, король пообіцяв -
з відстрочкою до кінця війни -
захистити протестантів в Угорщині, продовжити надавати стипендії навчання в Ґрейфсвальді й підтримати ліцей у Пряш
е
ві. А в разі, якщ
о угорських протестантів змусять
емігрувати, король пообіцяв надати їм притулок у Швеції. Лист короля, підписаний графом Піпером, наведе
но у праці Крмана. Невідомо, чи єпископ зберіг ор
иг
інал цього документа, чи просто відтворив його у своєму подорожньом
у щоденнику і чи, зрештою –
якщ
о подивитись скептично -
ця копія відповідає істині.
Оригіналу не існує ні в Словаччині, ні у Швеції.
4.
Хо
ч делегація досягла своєї єдиної мети, аудієнція з королем не стала закінченням Крманової подорожі.
Як з'ясувалося, повернутися на батьківщину тим самим шляхом було неможливо, і двом чоловікам :о не лишалося, як рухатися далі зі шведами.
У війс
ьковому марші, докладно змальованому в "Подорожньому щоденнику", віз лютеранських делегатів розмістили в обозі, поряд із королі
вськими возами; військові інтенданти забезпечили їхнє проживання, як виявилось, харчуватися вони мусили за власний кошт, хоч Крмана часто запрошували на обід різні вельможі. В одному випадку він змальовує поведінку за сто
лом і 14
порядок тостів. Найближчою душею і, можливо, другом Крмана у військовому таборі був Улоф Гермелін, королівський "ідеолог" і колишній професор Тартуського університету. Слід зазначити, первинний рукопис Itinerarium
містить оригінал листа від Гермеліна до Крмана, в якому к
оролівський "ідеолог" співчуває, що Крман не може повернутися додому і має супроводжувати військо в поході.
Крман захоплюється організацією і порядком у величезному війську, а також відданістю, дисципліною і мужністю шведів. Але понад усе захоплюється сам
им королем. Карл безстрашний, не знає втоми, скромний в їжі та одязі, не вживає спиртного. Часто мчить верхи на ворога лише з двома
-
трьома своїми драгунами. А коли був поранений, і хірург діставав кулю з ноги, він навіть не виказав болю. Через поранення
король не зміг керувати з коня вирішальною битвою: якби не це, результат битви міг би бути іншим... Крманів щоденник певною мірою на це натякає.
5.
Невдовзі після згаданої аудієнції король вирішив не продовжувати похід у напрямку до Смоленська і Москви. Натомість він пристав на пропозицію козацького гетьмана Івана Мазепи повернути на південь. Метою такої зміни бу
ло об'єднання з величезним коза
цьким військом Мазепи, що нараховувало нібито 200
ооо вершників, і дати можливість шведській армії, голодній і вис
наженій після кількох років закордонної кампанії, відпочити у багатому гетьманаті (що його Крман називає "Козакією" на півдні сучасної України). Задум полягав у тому, щоб потім спільно виступити проти московського царя.
Не намагаючись хоч якось образити М
азепу, Крман змальовує його минуле, зокрема колишню службу польському королеві, а потім, після вигнання з Польщі, таку саму службу російському цареві. Крманові, схоже, не подобається альян
с вельможного шведського короля з цією людиною.
Але якщо його ставл
ення до гетьмана в цілому нейтральне, то козаків або "запорожців", як він їх називає, Крман просто не шанує, вбачаючи в них грабіжників і горлорізів.
Крман розділив долю війська Карла XII, занотовуючи свої спостереження і враження у щоденник, який, вочевид
ь, зберіг під час переправи через Дніпро (хоч він про це прямо не згадує).
На початку своєї подорожі Крман менше змальовує військові виправи, а більше пише про місцевості, міста і села, життя людей, їхні релігійні звичаї. Насамперед його турбують зустрічі
з православним духовенством, він розчарований браком у них теологічних знань і низьким соціальним становищем. Сам він здобув освіту у Віттенберзі, вивчав не тільки теологію, а й філологію, математику і астрономію.
Він також автор дуже важливої граматики
, а отже, його очікування і вимоги до інших були високими. Якось він придбав кілька православних релігійних книг, швидко вивчив, як філолог, мову, щоб їх зрозуміти, і вже пояснює у своєму щоденнику грецьке походження різних церковних термінів і російських
імен, як
-
от "Фьодор, тропар".
6. Від суворої зими
1708/1709
pp
. Крман зосереджується винятково на воєнних подіях.
З натуралістичними подробицями змальовує, як страждають люди, коли їм ампутують кінцівки, коли вони помирають на жахливому холодному вітрі, що дме зі степів, чи як пізніше, навесні, величезні рої великих чорних мух накидаються на харчі й питво. У червні 1709 року шведи оточили місто Полтаву, і Карл приймає рішення почати вирішальний бій військо проти війська.
Крман спостерігав за боєм верхи на коні безпосередньо на полі битви. На його думку, московіти перемогли тоді, коли змогли обстрілювати шведів з обо
х флангів, використовуючи важку артилерію і особливу шрапнель, винайдену французьким інженером, що дуже швидко вибила основу шведських елітних полків.
15
Після відступу до Дніпра почалася паніка, коли стало зрозуміло, що переправу на протилежний берег не орга
нізовано.
В Itinerarium
наведено зворушливий, емоційний опис, як усе, включаючи королівську канцелярію та майже всі записи й документи, загинуло, головним чином було спалено, і як рештки війська намагалися знайти хоч би яке суденце, щоб переплисти через ш
ироку і стрімку річку.
Крмана та його компаньйона врятували двоє місцевих жителів на маленькому човні. Він пише, що зумів прихопити лише кошик з хлібом, свої російські книжки й деякі особисті речі. При цьому півсловом не згадано про щоденник. Тим не менш
, у багатьох випадках це єдине можливе джерело сотень географічних назв, дат і біблійних цитат. Нічого не сказано також про переправу короля на протилежний берег, хоч Крман скрупульозно перераховує, хто з вищого офіцерства та аристократів загинув чи потра
пив до полону.
Крман переймається переважно долею Улофа Гермеліна.
7.
В останній частині "Подорожнього щоденника" серед опису подій у Бендерах два моменти видаються особливо важливими: переказ проповіді священика королівських драгунів і звіт про прощальну
аудієнцію Крмана з королем.
Однієї неділі, під час відправи у королівському наметі, в присутності всіх вищих аристократів, які вижили, пастор Енеман поділився своїм розумінням причин поразки з церковної точки зору. Він вважав, що до поразки спричинилися не військові, а радше моральні й релігійні чинники. На його погляд, все полягало в зарозумілості шведів, в аморальності війська, в переоцінці власних сил, у недостатній вірі в Бога і в недооцінці ворога. Однією з інших причин Енеман назвав підтримку швед
ами поляків, які прагнули повернути собі Україну.
Ці важкі звинувачення стосувалися всіх, і всі погодилися з ними, щойно це зробив король. Сам Крман не коментує Енеманові звинувачення, незважаючи на своє захоплення шведами.
Для того, щоб повернутися на б
атьківщину, Крман отримав місце у групі, очолюваній генералом Меєрфельтом, яка вирушала до Угорщини й мала підготувати повернення короля до Швеції.
Саме під час цієї тривалої подорожі теренами сучасних Молдови і Румунії Крман, безперечно, дізнався незвича
йну історію про місію Меєрфельта до російського царя відразу по завершенні битви під Полтавою, метою якої було домовитись про коротке перемир'я, щоб поховати забитих. Петро І замість цього запросив генерала на пишний бенкет і вихвалявся своєю перемогою на
д шведами, але відмовився від перемир'я, яке б насправді дало шведам час об'єднати своє військо, що відступало.
Перед від'їздом Крман мав особисту прощальну аудієнцію з королем і висловив йому свою подяку і благословення. Пізніше того вечора королівський кур'єр приніс Крманові гаман із золотими монетами.
8.
"Подорожній щоденник" Крмана -
це його звіт про місію, ініціатором якої він сам був і яку схвалив синод лютеранської церкви Верхньої Угорщини.
Автентичність нотаток доводить той факт, що вони написані відразу після виконання місії й містять сотні дат і цифр, які легко перевірити. Разом з тим їхню достовірність ніколи не порівнювали з іншими шведськими джерелами. Єдиний виняток складає коментар
Ґ.Віктори у братиславському виданні, а втім, Віктори не був фахівцем з історії Швеції.
Так чи так, "Подорожній щоденник" Крмана є розлогою, достовірною розповіддю прошведськи настроєного свідка Полтавської битви, події, що в багатьох відношеннях вирішила долю сучасної Європи.
ЛІТЕРАТУРА
Carlsson, Ernst, Sveriges historia under konungarne at pfalziskahuset. Part 8: Karl XII: 3. Stockholm 1910.
16
Carlsson, Einar, Karl XII och kapitulationen vid Perevolotjna.(Karolinska forbundets arsbok), Stockholm 1940.
Englund, P., Poltava. Berattelsen om en armes undergoing.Stockholm 1995.
From P., Katastrofen vid Poltava, (Historiska medier), Lund 2007.
Hallendorf, C„ Karl XII och Levenhauptar 1708. Uppsala 1902. Krman, D. ml. (1663
-
1740), Itinerarium (Cestovny dennlkzr
okov 1708
-
1709), eds. Jozef Minarik and Gustav Viktory, Bratislava 1969.
Minarik, J., Literarne dielo Daniela Krmana ml.. In: Krman, D„ Itinerarium, pp. 54
-
271. 1969.
Olsson, S., Olof Hermelin. En karolinsk kulturpersonlighet och statsman, Lund 1953,
Viktor
y, G., Poznamky о
Krmanovej ceste a cestovnom denniku. Kriticky komentar. In: Krman, D„ Itinerarium, pp. 775
-
913. 1969.
Крман, Д., Подорожній щоденник (
Itinerarium
, 1708
-
1709), "Просвіта", Київ 1999 p
.
Ш
утой, В. Е„ Малоизвестный источник по истории Северной
войны. "Вопросы истории", 1976, №. 12, с. 93
-
116. 1976.
Що говорить і що робить король -
комунікаційна система Карла XII
Петер Еріксон
Велика Північна війна лягла важким тягарем на шведський народ
1
. Ніколи раніше чи пізніше в історії Швеції війна не вимагала таких великих ресурсів: людей, послуг, товарів і грошей.
Влітку 1709 року Швеція зазнала військової катастрофи: бойову армію розтрощено під Полтавою, а король Карл XII утік до Туреччини. Окрім того, кілька років поспіль були у Швеції неврожайним
и, а протягом 1710
-
1712 pp
. спалахнула епідемія чуми. Зазвичай за таких обставин воєнні дії змушено припиняють. Але бажання деспотичного короля продовжити війну поряд із його міцною владою над військом спонукало до нових рішень, що вивільнили раніше недо
сяжні ресурси.
Важливою ознакою цього процесу була здатність короля спілкуватися зі своїми підданими, щоб пояснити їм воєнну політику, примусити їх до нових пожертв і підготувати до нових проблем. Найважливішим інструментом поширення інформації та пропага
нди були кафедри в парафіяльних церквах. Духовенство мусило зачитувати будь
-
яке послання чи відозву, які влада хотіла оприлюднити. Крім того, робити це вони мали між проповіддю та причастям, щоб парафіяни напевне слухали. В такий спосіб король звертався
до кожного, адже всі були зобов'язані ходити до церкви.
Така здатність звертатися до простих селян без якихось можновладних посередників була вирішальною для престолонаслідування шведських королів. Пояснювалося це особливостями соціально
-
економічних умов
шведського суспільства. Аристократія тут була нечисленною і, за європейськими мірками, відносно бідною. А в багатьох кутках Швеції, зокрема на півночі та північному сході, дворян не було взагалі. Крім того, фактично кожен дорослий аристократ чоловічої статі перебував на королівський службі, або як офіцер, або -
як цивільний службовець. Таким чином, якоїсь незалежної сили поза державою просто не існувало.
Слабкій аристократії протистояла відносно міцна добре організована держава. На початку війни Шведс
ька корона зробила приблизно третину селянства своїми орендарями, ще одна третина вважалися вільними землевласниками. В такий спосіб корона або, -
як це розуміли селяни, король здобув пряму феодальну владу над більшістю селян. Безпосереднє фінансове прав
ління королівства поширювалось на велику кількість селян, а тому розмір орендної плати за землю визначали королівські податки.
А проте, це зовсім не означало, що корона могла вільно, за своїм бажанням розпоряджатися ресурсами селян. Селяни представляли че
твертий стан в Асамблеї 17
суспільних станів (риксдагу), брали активну участь у місцевому управлінні та судових процесах, тобто, були політичною силою, з якою слід було рахуватися. Хай навіть не існувало реальної загрози відкритого повстання, проте корона не
могла дозволити собі такою мірою віддалитися від шведського суспільства. Успіх у війні залежав від ефективності державної машини, й навіть пасивний опір міг серйозно завадити, а то й скоротити набір до війська та переозброєння армії. Тобто, якщо король бажав мати ресурси селян, то мусив звертатися до селян.
Дещо про методику
Для того, щоб зрозуміти, як оперування інформацією і пропаганда могли вплинути на підданих і допомогти у війні, слід розглядати ці ідеологічні зусилля як комунікативну систему. Це о
значає, що історикові необхідно вивчити різні джерела і спробувати оцінити загальний наслідок численних методів, що були в розпорядженні короля, коли він звертався до своїх підданих. Це також означає, що не варто обмежуватися вивченням того, що було напис
ано або сказано.
Вчинки так само можна піддавати лінгвістичному тлумаченню. Зробити щось комусь -
те саме, що сказати. Дії сприймаються завжди як послання тими, на кого вони спрямовані, чи хто виступає свідком цих дій. Більше того, дії зазвичай мають р
ізне значення залежно від соціального контексту, в якому вчиняються.
Слухняні грішники і батько
-
оборонець
На початку новітньої історії в основі декларацій влади лежав релігійний підтекст. Проголошувалося, що всі люди грішники. А моральну відповідальність
розуміли, як колективну справу.
На таке переконання спиралося пояснення війни і воєнної політики Карла XII. Війну представляли як праведне Боже покарання грішників і нерозкаяних. Отже, причиною воєн був брак моралі та благочестя підданих, а порятунок в
ід лиха шукали не в політиці, а в моралі.
Також стверджували, ніби піддані шведського короля мають особливий зв'язок із Богом. Про що свідчить використання з цією метою Біблії.
Приповідки Старого Заповіту служили взірцями для розуміння та тлумачення пото
чних подій.
Швецію називали біблійним Ізраїлем, а її долю визначав зв'язок із Богом.
Та коли народ лишався сам по собі, могло запанувати лихо, спричиняючи громадянську війну, хаос і розвал суспільства.
От чому, як стверджувалось, потрібна була влада, яка
могла б покарати лихих людей і захистити добрих. Потрібен був король, батько своїх підданих, і його влада поширювалась на цивільних і військових службовців, які виконували свої обов'язки від імені короля. Щоб підтримати їх і профінансувати зусилля корол
я захистити своїх підданих, зокрема й шляхом війни, необхідно, щоб піддані сплачували податки. Влада короля мала релігійну природу. Часто наголошувалось, що підкорятися королеві є релігійним обов'язком і що Бог покарає будь
-
яку непокору.
А що така воля Божа, то посилалися на Біблію, зокрема на Четверту заповідь.
Для того, щоб король виглядав добрим батьком
-
оборонцем, його чиновникам не можна було погано поводитися з підданими короля. Необхідність дисциплінувати цивільних службовців і вій
ськових офіцерів пояснювалась тим, що вони діяли від імені короля. Таким чином, їхня поведінка віддзеркалювала поведінку самого короля. На початок Великої Північної війни вже існував досить вичерпний звіт правил для здійснення контролю над чиновниками.
Зазвичай кожен вищий чиновник мав контролювати своїх підлеглих, а цивільні службовці однакового рангу мали перевіряти один одного.
Тягар війни, що ліг на державні фінанси, піддав систему жорсткому тиску, оскільки цивільні службовці відчули спокусу відшкоду
вати свої утримані виплати за рахунок 18
селянства. Скарги підданих змусили короля призначити кілька комісій, щоб дослідити та розглянути такі випадки. Але ці пропагандистські заходи навряд чи могли виправити загальне становище.
Протягом 1710
-
1720 років ад
міністративний апарат було реорганізовано і одним із важливих елементів цієї реорганізації став постійний контроль над чиновниками.
Після битви під Полтавою стало неможливим утримувати велике військо за кордоном за рахунок іноземних держав та їхнього насел
ення.
Крім того, протягом 1710
-
1720 років виникла необхідність утримувати й переміщувати велику кількість війська в межах власне шведського королівства. Тому ще важливішим стало питання захисту підданих від нечесної поведінки цивільних і військових чинов
ників.
Прагнення короля зберегти й розширити права своїх підданих, зокрема права селян, досягли вищої точки в указі 1717 року про розгляд скарг щодо розквартированих солдатів. Відтепер передбачалося, що право на боці сторони, яка позивається, і їй мусили виплатити подвійне відшкодування на місці, за що командир ніс матеріальну відповідальність.
Докази на користь війни
Король та його канцелярія готували також укази, що роз'яснювали нецерковні причини війни. Головним доказом було те, що на Швецію напали. К
ороль та його уряд були невинні, це зрадливість та ворожість російського царя, данського і польського королів спричинили початок війни. Водночас війну пояснювали не політичними поняттями, а знов
-
таки через релігійний світогляд. Згадані монархи мали стати
інструментами в руках Бога для покарання грішників.
Король постійно наголошував, що для перемоги над ворогом потрібне нове військо.
Лише по досягненні безпечного і стабільного миру підданим відшкодують усі їхні пожертви. Безпечний мир, зрозуміло, означа
в повну перемогу і знищення ворогів.
Цілковиту відсутність короля у своєму королівстві -
спершу, коли він очолював бойову армію, а потім, коли перебував у вигнанні в Туреччині, також подавали, як покарання за гріхи підданих.
Це використовували, як доказ н
еобхідності збільшити воєнні затрати. Повернення короля, на батьківщину, як стверджували, залежало від воєнних успіхів, що, в свою чергу, вимагало нових військ.
При цьому наголошувалося навіть на турботі короля за своїх підданих. Король просив вибачення,
що вимушений знову завдавати страждань і так перевантаженому народові додатковими зборами, але доки триває війна, немає іншого вибору.
Це, можливо, і не особливо дивує.
Прикметніше те, що протягом
1710
-
1720 років король почав використовувати продумані промови про рівність. Він заявляв, що затрати на війну були сплачені несправедливо, внесок бідних був надто обтяжливим, а внесок заможних -
недостатнім.
Особистий приклад і верховенство закону
Карл розумів, що постійно перебуває в центрі уваги й що його вчинки та особисту поведінку повсякчас розглядають і обговорюють. Він зумів обернути це на політичний актив. Намагався власним прикладом вплинути в необхідному напрямку на своїх підданих.
От чому зробив себе в
идимим і доступним для підданих, особливо для солдатів будь
-
якого звання. Він не уникав небезпеки й труднощів і в битвах, і в малих сутичках. Одягався просто, так само як і харчувався, принаймні, за чутками.
Розмовляв з підданими поблажливо, зокрема з н
ижчими за походженням.
Слід наголосити, що це не було виявом особистого характеру чи певного настрою. Ні, це були дуже продумані дії, сповнені комунікативного політичного змісту, щоб підбадьорити солдат, підняти їхній бойовий дух, викликати бажання у підд
аних підкорятися, завербувати нових солдат і отримати нові матеріальні пожертви.
19
Зовнішній вигляд Карла дедалі більше відповідав тому образу, в якому король подавав себе на портретах. На приголомшення двору він поставав на картинах у простому, не оздоблен
ому блакитному однострої, без перуки, "носячи власне волосся", як він казав. На ньому були високі кавалерійські ботфорти, в руці важка шпага.
Для селян, які спостерігали, як їхні сини та робітники вирушають на війну у схожих одностроях, це було сигналом для впізнавання. Вони казали щось на кшталт "Дивись
-
но, ми такі самі". Король, очевидь, опускався до рівня своїх підданих і водночас уособлював у собі армію. Для дворян і високих чинів ті самі портрети могли нести повідомлення, що у воєнний час не було місця для надмірностей. Такі портрети виготовляли відносно великого розміру в майстернях придворних художників і передавали навіть молодшим чиновникам, а часом і до церков
2
.
Відповідно, виконання Карлом функції вищого заступника закону та порядку давало й
ому можливість передавати послання про себе, про війну і суспільний порядок. Варто розглянути три випадки.
Йоган Рейнгольд фон Паткуль був лівонським дворянином, якого заочно засудили на смерть за опозицію Шведській короні в 1690
-
ті роки. Пізніше він ста
в ключовою постаттю в організації антишведського союзу.
Під час війни спершу перебував на дипломатичній службі у курфюрста саксонського і короля Польщі Августа II, пізніше, крім іншого, командував російськими військовими загонами.
У
1705 році його заарештовано колишнім господарем Августом II і за умовами Альтранштадтського миру між Швецією і Саксонією видано шведському королю
. Карл XII затвердив попередній смертний вирок, але, враховуючи нові злочини Паткуля, покарання мало стати суворіши
м.
Його колесували живцем, а тоді четвертували й рештки виставили напоказ.
Жорстокість страти викликала вибух антишведських настроїв у багатьох європейських містах і широко використовувалась у пропагандистській війні
3
. Такі жорстокі екзекуції несли в со
бі відверте послання
4
. Насамперед вони показували, скажімо, лівонським дворянам, що їх не визнають незалежними політичними суб'єктами ні як окрему групу, ні як індивідів, і що король не терпітиме жодну невірність. Вочевидь, Карл прагнув заплатити високу п
олітичну ціну, щоб донести таке послання.
Інша вражаюча історія стосується окружного чиновника Югана Прюса.
Будучи амбіційною людиною, він, схоже, неправильно зрозумів наміри короля і намагався витягти всі можливі ресурси з сільських платників податків, погрожуючи їм і призначаючи навмання суми для сплати.
За це його заарештовано і засуджено до страти.
Під ча
с судового процесу він примудрився обтяжити свою провину і образити практично всіх своїх колег і начальників. Оскаржуючи покази свідків, апелюючи проти судових рішень і
–
принаймні у двох випадках –
вимагаючи особистої присутності короля, він зумів затягти с
уд.
Йому вдалося навіть утекти із в'язниці й потрапити знову під арешт, перш ніж він отримав охоронну грамоту для виїзду зі Швеції. Тут цікаво, до якої міри король і вищі цивільні службовці намагалися забезпечити законні права доволі дрібного і вочевидь,
винного чиновника.
Послання полягало в тому, що король за будь
-
яку ціну обстоює закон, хоч би яких клопотів це завдавало багатьом високим його службовцям.
З другого боку,
смертний вирок показував селянам, яких це стосувалося, що король насправді ставить
ся дуже серйозно до порушення прав його підданих
5
.
Останнім випадком є загибель королівського вдового пристава Варенберґа. Наприкінці зими 1710 року багатьох селян закликали до війська як останній резерв, щоб обороняти провінцію Сконе від вторгнення данці
в. Селяни були розлючені.
Їхніх молодих чоловіків рекрутували, а вони платили великі податки для того, щоб їх самих не закликали до війська. Розпалені спиртним, вони знайшли цапа відбувайла в особі судового пристава. Кілька годин вони лупцювали його й кололи до смерті ножами. Судового пристава не стало, а селяни розійшлись по домівках. Кілька тижнів усе було спокійно. А тоді держава завдала удару у відповідь.
Разом зі слідчою комісією прибув цілий кавалерійський полк.
Допити, які 20
почалися, зламали єдність селян,
і
вони стали свідчити один проти одного. Тридцяти вісьмом із них винесли смертний вирок, решті присудили тілесне покарання чи ув'язнення. Зрештою, не всі вироки були виконані, почасти тому що деякі засуджені померли від чуми. Прикметна реа
кція короля на цей випадок. Він заявив, що оскільки злочин скоє
но
, він має бути покараний.
Але було б краще, якби селян не закликали до війська. Він зазначив також, що ніколи раніше його піддані у Скараборзі не були йому невірні, їх мали спровокувати на
це окремі нечесні чиновники. Король наказав губернатору провінції надалі уважно стежити за своїми підлеглими
6
.
Розподіл тягаря війни у суспільстві
Найголовнішою змістовною дією короля протягом війни був, звичайно, розподіл видатків на війну у суспільстві
.
Найголовнішим для ведення війни був набір солдат до війська. Цей тягар ліг на селян. Саме їхні сини й сільськогосподарські робітники складали полки, що марширували по Східній Європі. Селяни мали постачати рекрутів не тільки для регулярних полків, як було зазначено в угоді з державою, а й формувати певну кількість особливих полків.
У вигляді компенсації дворяни й можновладці також мали забезпечувати рекрутів для особливих полків.
Що довше тривала війна, то важчий тягар лягав на селян, щоб продовжувати
й навіть нарощувати воєнні дії.
Уряд намагався відшкодувати втрати. Ні, додаткові збори не скорочували, але підвищення податків залишалося поміркованим.
На відміну від становища з дворянами й можновладцями. На початку війни було запроваджено податок н
а землю, від якого зазвичай звільняли у мирний час. Протягом воєнного періоду цей податок було подвоєно, а то й потроєно. Крім того, кілька додаткових податків у 1710 -
1720 роки було запроваджено на пропорційній основі, тому найбільше вони торкнулися най
заможніших, особливо, податки 1713, 1715 і 1716 років. Після 1710 року навіть найбагатші латифундії й феодальні маєтки аристократів мали приймати на постій солдатів. Те, що з державних службовців утримували половину чи три чверті платні, також було важки
м випробуванням для багатьох високих посадовців.
Таким чином, соціальний розподіл видатків на війну означав, що піддані короля мали вкладати у війну все, що могли. Привілеї більше не були достатньою підставою для винятків. Навпаки, вирішальною різницею с
тала власність. Коли всім підданим загрожує однакова небезпека, кожен має боронитися проти неї. Отож, послання було про загальне соціальне вирівнювання. В скрутних умовах війни Карл XII намагався перевизначити весь суспільний лад. Підданим було запропон
оване підпорядкування, що спиралося на спільноту, ширшу за стан, ранг чи корпорацію. Це було братство в боротьбі й злигоднях під очільництвом короля.
ЛІТЕРАТУРА
Ця стаття значною мірою спирається на мою дисертацію:
1
Ericsson
, Peter
, Stora
nordiska
kriget
forklarat
. KarlXII
och
det
ideologiska
tilltalet
.
Uppsala
2002. Всі емпіричні дані, якщо не вказано інших джерел, взято з цієї праці.
2
Ericsson, Peter, 'Bilden avsuveranen', in: Makt och vardag (eds. Dahlgren/Floren/Karlsson), Stockholm 1993.
3
Asker, Bjorn, 'Patkul, Johann Reinhold', Svenskt Biografiskt Lexikon. Stockholm 1992
-
1994.
4
Класичним дослідженням значення жорстоких екзекуцій є праця Мішеля Фуко
, Overvakning och straff. Pp. 42
-
83.
Lund 1987 (1974).
21
5
Linde, Martin, 'Envaldskungens makt
och dmbets
-
mdnnens. Ambetsmannakontroll och maktlegitimering і Karl Xll:s Sverige". Karolinska forbundets arsbok 1997.
6
Bolmskog, Henrik, Vi vill inte ga till Skanel Overhet och under
-
satar pa kollisionskurs і Vastergotland ar 1710. Неопубліковане. Історичний факультет Стокгольмського університету, 1995.
Деякі спостереження щодо Полтавської битви
Матті Клінґе
У середині XVII ст. Османська імперія залишалася відносно сильною державою, але в останні десятиліття турки зазнали кілька поразок. Першу перемогу християнський світ святкував під Сен
-
Готардом в Угорщині 1664 року. В 1683 році Ян III Собеський здобув пер
емогу над турками під Віднем, біля гори Каленберґ, а через чотири роки битва під Могачем стала вирішальною для боротьби за Угорщину.
Hac
тупного
1688 року, австрійське імперське військо взяло Белград. Наслідком цих баталій став Карловицький мирний договір 1699 року, що означав для Османської імперії першу велику втрату європейських теренів.
За Карловицьким миром, Туреччина втрачала Зібенбурґен, Банат і всю Угорщину, а також частину Хорватії та Славонії, що переходили під владу імператора Священно
-
Римської і
мперії, частина Поділля відійшла до Польщі, півострів Морея або Пелопоннес перейшов до Венеціанської республіки.
Двома роками раніше, 1697 p
., Росія вийшла до Чорного моря, здобувши Азов. Відтоді Османська імперія тільки оборонялася. Другим важливим теа
тром воєнних дій мав стати Північний фронт, де Польща і Росія були сусідами.
Шведському королівству також довелося вести оборонну війну в 1700 році, спершу проти вторгнення польсько
-
саксонських військ у Лівонію в лютому 1700 року, потім проти наступу данців, і нарешті після оголошення Росією війни Швеції й нападу на Інґерманляндію та Естонію. Ця так звана Північна війна тривала до 1721 року.
Вона співпала з Війною за іспанську спадщину 1701
-
1714 pp
. між Францією і англо
-
порт
угальською коаліцією, Габсбурзькою (Священно
-
Римською) імперією, Австрією та Іспанією. Головними полями битв у цьому тривалому періоді воєн стали, з одного боку, Нідерланди, а з другого, терени Саксонії, Польщі та України.
Це означало, що в той час, коли відбулася Полтавська битва, практично всі європейські країни вели війну.
XVII століття відоме як доба мінливих коаліцій. Особливо це стосується періоду після поразки шведів під Полтавою.
Карл XII, що втік до Османської імперії, намагався підбурити турків
виступити проти Росії, і в цьому його підтримувала Франція. Водночас англійські та данські купці й дипломати обстоювали проросійську політику. Обидві точки зору мали прихильників у вищих турецьких колах.
Перебування і діяльність Карла XII у Туреччині в 1709
-
1714 pp
. слід розглядати в цьому контексті
дипломатії й війни, а також у зв'язку з комерційними інтересами великих потуг,
не в останню чергу Англії та Голландії.
Вольтер наголошує на значенні Голландії для Константинополя, стверджуючи, що нове місто Санкт
-
Петербург запропонувало англійському та голландському купецтву такі переваги, що вони почали обстоювати проросійську політику у своїх зв'язках з Оттоманською Портою.
Турецькі політики не змогли повною мірою використати переваги складного становища, в
якому опинилася Австрія у війні з Францією.
Зазвичай Франція і Туреччина виступали союзниками: вони мали спільного супротивника в Австрії, який перебував на той час на теренах сучасної Бельгії. І все ж, це був час дій з метою реваншувати втрати у Карлов
іце. Не 22
відразу: після Полтавської битви й відступу до Переволочної лише 1710 року Карловицький мир було поновлено на наступні 30 років.
Але нові плани й нові союзи були темою постійних дебатів. Карл XII підштовхував Оттоманську Порту до антиросійського
альянсу, але султан Ахмет III говорив тільки про турецькі комерційні інтереси. Зрештою, нову війну проти царя оголосили в листопаді 1710 року, а розпочали навесні 1711 року.
Хоч шведи та їхні союзники зазнали тяжких втрат, проте і в Польщі, і в Швеції з
алишалося шведське військо. Турецька кампанія проти Росії була вдалою і призвела, після поразки росіян на Пруті, до повернення туркам Азова й будівництва нового флоту Османської імперії та її кримських союзників 1711 року, що підтвердив мирний договір в А
дріанополі (тепер -
Едирне) в 1713 р. Росія повернула собі Азов лише 1739 року, вже по смерті Петра І. Це була ще одна важлива перемога Росії після Полтави.
У
1711 році росіяни намагалися перейти через Прут і Дунай у напрямку до Константинополя, але вже на Пруті були оточені головними силами турків з півдня, великим військом кримського хана зі сходу, й навіть з північно
-
західного боку їм загрожували кілька тисяч поля
ків, очолюваних фельдмаршалом Потоцьким. Російському цареві довелося капітулювати й укласти мирний договір, згідно з яким Азов повертався туркам, а Петро І обіцяв не втручатися у справи поляків, козаків і кримських татар. Це засвідчило могутність Османсь
кої імперії, й наступна війна між Росією і Туреччиною почалася тільки 1735 року, а головною причиною знову стало польське питання.
Тим часом російські дії на півночі були успішними -
в 1710 році Росія захопила шведські провінції Карелію, Інґерманландію, Ес
тонію, Лівонію і князівство
Кексгольм. Таким чином, була забезпечена військова захисна зона навколо новозведеного міста Санкт
-
Петербурга, Росія контролювала більшу частину Фінської затоки, і Посейдон, викарбуваний на монеті, міг вигукнути: "Ессе Finniatr
identem
!" ("Фінляндіє, дивись на тризуб!"). Тож у
1712
році Санкт
-
Петербург був гідним стати російською столицею.
Інша велика європейська Війна за іспанську спадщину завершилася в
1713
-
1714
pp
. підписанням мирних угод в Утрехті між Францією, з одного боку
, та Англією і Голландією, з другого, і в Раштаті -
між Францією та Іспанією, з одного боку, і Австрією, з другого.
Карл XII, перебуваючи у вигнанні, активно підтримував війну Туреччини проти Росії, але укладений Прутський мирний договір йому не подобався. Оттоманська Порта відмовилася від експансіоністської політики на півночі. Так само вона не почувалася достатньо сильно
ю, щоб напасти на австрійців, особливо після Раштатської мирної угоди, а тому спрямувала свої сили -
і дуже успішно -
проти Венеціанської республіки, швидко оволодівши півостровом Пелопоннес.
Та на цьому війна не закінчилася, венеціанцям і Папі Клементу XI вдалося заручитися повноваженнями від Відня і Мадрида на габсбурзькі володіння на півострові, а отже, на підтримку в продовженні війни проти турків
-
османів. Австрійці здобули перемоги під Темешваром і Белградом, наслідком яких стала мирна угода, підписа
на 1718 року в Пожареваці.
Цей мир можна розглядати як другу велику поразку османів, певною мірою знову повторювалися умови Карловицького миру, Туреччина знову втрачала Банат, Сербію з Белградом, частину Валахії і Боснії, що переходили під владу австрійсь
кого імператора, прибережні регіони в Албанії та Греції відходили до Венеціанської республіки. Разом з тим війна між Іспанією і Англією проти Франції на Сицилії тривала аж до
1719
року.
Тим часом Росія зуміла загарбати всю Фінляндію протягом
1713
-
1714
рок
ів і здобула першу велику морську перемогу в
1714
році в Рилакс
-
фіорді біля півострова Ханко. Ця перемога відома як Ґангутська вікторія за російською назвою півострова -
Ґанґут (Ганґоуд). Цар Петро сам командував новим флотом 16 фрегатів і
220
галер. Ми
р між Росією та Швецією 23
було підписано тільки
1721
року у фінському місті Ніштадт (Уусікаупункі), цей договір став останнім серед численних мирних угод протягом тривалого періоду війни з
1700
року.
Зі шведської точки зору, ці війни справді були оборонними,
хоч багатьом сучасникам і пізнішим поколінням важко було зрозуміти, що доля королівства вирішувалася в Європі й, зокрема, в Польщі. Вирішальним питанням було те, кому мала належати Лівонія, суперечки між Польсько
-
Литовською державою, Росією і Швецією точ
илися з середини XVI століття. Російський виступ частково пояснювався бажанням перестріти шведського супротивника в Україні, Польщі та Померанії, а частково наміром напасти на історичний центр шведського королівства, Фінляндію, Остроботнію, а пізніше -
по
ширити свою присутність на Стокгольмський архіпелаг і Ботнійську затоку. Швеція намагалася боронити широку територію, яку завоювала з
1560
-
х років. Натомість Росія, Данія, Польща і Пруссія вважали це несправедливим,
спираючись на власне бачення проблеми. Росія, Данія та інші вирішили, що становище в
1700
році склалося якнайсприятливіше для контрудару, враховуючи те, що Швецією правив зовсім юний і недосвідчений король (Карл XII) і що значна частина королівства дуже п
остраждала від великого голоду
1690
-
х років.
Для Росії головними були три політичні й воєнні цілі: доступ до Балтійського моря, доступ до Чорного моря і відродження втраченої єдності Росії, Білорусі та України. А це означало війни зі Швецією, Туреччиною і
Польщею.
Після поразки під Полтавою і втечі через Переволочну до Туреччини Карл XII 1717
року прибув до Стральзунда (Штральзунда) в Померанії. Його новими ворогами стали Пруссія і Ганновер, що зрештою вилилося у втрату більшості німецьких територій Швеці
ї. Втім, для решти земель Швеція лишилася частиною Священної Римської імперії. Так тривало до Наполеонівської доби, що стала завершенням шведської великодержавності після втрати Фінляндії та Померанії.
Після цього король оселився в Сконе, колишній дансь
кій провінції Швеції, і став здійснювати наскоки на Норвегію, важливу частину данського королівства. Цар Петро І прибув з військом до Ганновера і Північної Німеччини. Війна тривала, але після
1717
року було укладено низку мирних угод між Швецією та її во
рогами, особливо після смерті короля Карла XII.
Російсько
-
шведські переговори виявились дуже довгими і тривали з травня 1718 року по серпень
1721
року.
Роль Полтавської битви можна розглядати саме під цим кутом зору.
Хоч Росія окупувала Лівонію, Карелію і
Фінляндію, Швеція погоджувалась втратити тільки міста Виборг і Нарву.
Обговорювалося багато різних рішень, зокрема, великі плани спільних операцій у Німеччині й Польщі зі
120
-
тисячним військом.
Швеція готова була поступитися Лівонією та Естонією, але не
Фінляндією, за умови, якщо Росія допоможе їй здобути Норвегію й не тільки зберегти всі шведські володіння в Німеччині, а й додати до них Мекленбург, тобто обміняти балтійські провінції на Норвегію та Мекленбург. З другого боку, англійське протистояння пл
анам Данії з відвоювання провінції Сконе залишали ці території за Швецією. Відтак, позиція Швеції не була такою складною, як часто вважають.
А отже, Полтавська битва не була таким вирішальним чинником, як це представлено в масовій літературі.
Росія, Туреч
чина і Швеція досі мали союзників у світі мінливих коаліцій.
Польща розкололася між прошведськи настроєним королем Станіславом Лещинським і виразником ворожих до Швеції поглядів королем Августом II. Важливе значення мали політичні позиції Австрії, Франці
ї та Англії. Варто розглянути це питання з історіографічної точки зору.
Відразу після битви під Нарвою почав творитися міф про Карла XII. Він поставав, як Наполеон у майбутньому, переможцем у всіх баталіях, який майже так само постійно рухався вперед, ви
користовуючи тактику кавалерійських ударів, запалюючи своїх вояків на нові 24
перемоги й викликаючи почуття нижчевартісності й поразництва у ворогів. З цієї точки зору, Полтавська битва мала вирішальне значення: Карла
розгромлено, його військо та його союзни
ків знищено або полонено.
Водночас цареві Петру, що подолав багато труднощів, нарешті посміхнулася доля й відкрився переможний шлях. Поразка на Пруті, втрата Азова тощо могли похитнути таке уявлення, але не титул героя Полтавської битви.
Нам невідомо, як
ою мірою досліджено міфотворення про Карла XII. Відома брошура
1707
року під назвою "
Derheldenmtithige
Monarchvon
Schweden
, Carolus
XII
" ("Героїчний монарх Швеції Карл XII
"), але, вочевидь, це не єдине видання. Перша відома героїзація вказує на знаменитий "калабалік" (сутичку) у Бендерах. У
1715
році було надруковано п'єсу в п'яти актах на
128
сторінках під назвою "
Leo
in
. Oriente Triumphans. Das ist: Die solenne Celebration Des Hohen Geburts
-
Tags Caroli XII. Jn
den unverwelklichen Erinnerung Dess Zu Warmitza, den 13 Februarij
1713 iiber die Ttirkisch
-
Tatarische Verraderey erhaltenen Sieges, Als welche nach alien Umstanden eroffnet wird Jn einer Action, betitult: Der Verfolgte und jedoch uniiberwundene Lowe von M
itternacht"
("
Перемоги
Лева
на Сході. А саме: Урочисте святкування високого дня народження Карла
XII. Незабутні спогади про пере
могу над турецько
-
татарськими зрадниками у Варниці 13 лютого
1713
року. Всі обставини в п'єсі під назвою "Переслідуваний, але непереможений Опівнічний Лев"). Наступного року з'явилася ще одна п'єса на
104
сторінках з такою самою ідеєю "
Beydertriumphirenden
Grossmuthund
Tapferkeit
Carolides
XII
Uberdie
Orienthalische
Verrather
ey
; -
zu
Warnitza
, ohnweit
Bender
" ("Перемога великодушного і мужнього Карла XII над східними зрадниками у Варниці під Бендерами").
Однак зрозуміло, що міф про Карла XII поширився переважно завдяки відомій біографії Вольтера, його "Історія Карла XII" побач
ила світ
1
1
732
року (першу частину надруковано і знищено в
1731
році), наступні, доповнені й виправлені видання з'явилися за життя Вольтера і після його смерті, біографію перекладено багатьма мовами. Паралельно інша біографія "Історія Російської імперії за часів Петра Великого" була написана тільки в
1763
році. (Обидва видання можна знайти в критичній серії видавництва "Плеяди": Вольтер. Історичні праці). Пізніше великим літературним героєм став і Мазепа. Важливими постатями в цьому історичному міфотвор
енні були лорд Байрон і Пушкін. Значний внесок у загальне розуміння Полтавської битви та її героїв зробили у Фінляндії та Швеції твори Сакаріаса Топеліуса "
Faltskarns
berattelser
" ("Розповіді фельдшера") і Вернера фон Гайденстама "
Karolinerna
" ("Вояки Кар
ла XII").
Відомо, що річницю Полтавської битви почали відзначати дуже давно. Ще
1711
року в Яссах це супроводжувалося роздачею грошей, залпом із мушкетів, вдячною молитвою і пишним святкуванням. Це може свідчити про те, що Полтавську битву вже тоді розуміли як поворотний пункт або мету (латиною) російської історії.
Ця ідея була головною для міфологічної історії та героїзації царя Петра І, пізніше -
імператора Петра Великого.
Але, як зазначалося, битва не стала поворотним пунктом у російсько
-
турецьк
их відносинах, позначених катастрофічним і ганебним оточенням на Пруті, втратою Азова і відмовою від чорноморських прагнень. Та й для російсько
-
шведських відносин назвати Полтавську битву поворотним пунктом важко, оскільки мирні переговори почалися лише ч
ерез дев'ять років, а завершилися через дванадцять років після Полтави. Польське питання залишалося так само відкритим після 1709 року, хоч прошведськи настроєному королеві Станіславу І (Лещинському) знову довелося поступитися престолом Августові II. Піс
ля цього Станіслав, подібно Карлу XII, кілька років прожив за кордоном.
Спершу повернувся до Шведської Померанії, потім на три роки переїхав до Сканії (Сконе), а тоді на шість років -
до рейнських володінь Швеції у Пфальц
-
Цвайбрюкен.
Поворотним пунктом П
олтава, мабуть, стала у відносинах Росії з українськими козаками.
25
Героїзація Петра почалася за його життя. Ще 1716 року знаменитий Растреллі розробив проект для кінної статуї імператора, яку мали спорудити в Санкт
-
Петербурзі. Проте для втілення цього про
екту знадобилося багато часу; статую встановив імператор Павло І тільки в
1809
році. Інша, більш відома кінна статуя Петра в Санкт
-
Петербурзі скульптора Етьєна Моріса Фальконе була зведена Катериною II в
1782
р.
Історія Петра Великого була важлива для Катерини II, яка попросила Вольтера змалювати його життя і значення для Російської імперії. Але вирішальна роль належала Пушкіну, незважаючи на те, що він так і не завершив свій задум написати великий історичний тві
р про Петра Великого і його добу.
Найвідомішим твором Пушкіна на цю тему є його
поема "Полтава",
де
змальовано трьох головних дійових осіб цієї битви -
Петра І, Карла XII і Мазепу.
Я не знайшов у Фінляндії російського тексту поеми, готуючи цю доповід
ь, однак і в німецькому перекладі чітко звучить ідея Denkmal
, пам'ятника. Полтавська битва була сама по собі пам'ятником, але за умови, якщо слава про неї досягне всіх, насамперед, росіян, а тоді весь світ. Поет звертається до імператора:
Nur du, des Ruh
m Poltawa laut Hinaustrug iiber alle Strande, Hast an dem eignen Vaterlande
Ein dauernd Denkmal dir erbaut!
(В гражданстве северной державы, В ее воинственной судьбе,
Лишь ты воздвиг, герой Полтавы, Огромный памятник себе.)
Ідея поворотного пункту стала важливою і для шведів, але в протилежному розумінні. В Росії Полтавська битва означала (або її так розуміли та подавали) вирішальний крок від принизливого становища після Столбовського миру 1617 року і поразки під Нарвою 1700 року. Тріумф під Полтавою і морська перемога біля півострова Ханко свідчили про те, що в Росії почався період зовнішніх перемог і внутрішніх реформ.
Натомість у Швеції (але пізніше) Полтава стає символом тенденції історичного опускання. Протягом XVIII с
толіття реваншистські погляди ще визначали політику Швеції, тобто шведи не сприймали Полтавську битву і Ніштадтський мир як ознаки близького занепаду. Тільки в 1809 році, після втрати Фінляндії та Померанії,
ідея
занепаду набуває сили. Це призводить до
того, що в історіографії період до Полтави, Ханко і Ніштадту розглядають як добу шведської "великодержавності". З точки зору вже маленької на той час Швеції, на престол якої було обрано Жана Батиста Бернадота, Швеція
XVII століття була дещо неприродно ро
зширеною. Полтавська битва означала поразку старої Швеції, але водночас народження нової шведської ідентичності, що проповідувала скромність і нейтралітет. Такий собі розумний заклик до мирного життя.
Втім, як зазначалося, це вже суто сучасне тлумачення
. Тривалий час у Карла XII було чимало прихильників у Швеції, не бракує їх і сьогодні.
Фінляндія входила до складу шведського королівства,фінські офіцери та солдати брали участь у війнах Карла
XII нарівні зі шведами. У багатьох із нас прадіди воювали під
Полтавою.
Але на відміну від решти Швеції, Фінляндія постраждала від російської окупації в 1710
-
му і з 1714 по 1721 роки.
Ця окупація тлумачиться по
-
різному. У великій -
провін
ції Остроботнія фіни опиралися і боролися проти окупантів, розгорнувся активн
ий партизанський рух, а росіяни вдавалися до жорстких репресій проти цивільного населення.
З другого боку, на більшості території Фінляндії російська окупаційна влада проводила гуманну політику.
Російський генерал
-
26
губернатор князь Голіцин викликав захопл
ення своїм милосердям, його прозвали "Фінським Богом".
У цьому контексті той факт, що король Карл XII воював у Польщі та в Україні, залишивши без ефективної оборони свою країну, викликав чимало критичних зауважень, особливо у Фінляндії.
Така точка зору, б
езперечно, неправильна: з ворогом треба битися там, де він є, хай і під Полтавою. Це зрозуміли ще в часи Ґустава II Адольфа: краще вести війни за кордоном, зважаючи на ту величезну шкоду, що завдає війна цивільному населенню і країні.
Так само Фінляндія пі
д час останньої війни 1941
-
1944 pp
. намагалася перенести театр воєнних дій частково до радянської Карелії. Воєнними діями керував фінський головнокомандувач Карл Ґустав Маннергейм. У
1909 році, як полковник Російського імператорського війська, він був нагороджений медаллю на честь перемоги під Полтавою.
..
Санкт
-
Петербург і Полтава.
Геополітичні зміни на західних кордонах Росії й Північної Європи
Макс Енґман
Ленінград 1941 р.
"Громадяни!
Нам повідомили, що могутня німецька армія взяла Петербург. Вперше в історії колишня чарівна російська столиця, розташована біля наших кордонів, впала. Це повідомлення, хай і
очікуване, наповнює радістю серце кожного фіна.
[...]
Для нас, фінів, Санкт
-
Петербург був справжнім передвісником лиха. Це місто наче пам'ят
ник головному принципу Російської імперії -
прагненню захоплювати нові землі. Загарбання, зовнішня експансія, боротьба за нові терени червоними нитками проходять крізь історію Росії".
Це фрагмент промови, яку Юго Кусті Паасіківі, пізніше (з 1946 р.) президент Фінляндії, мав виголосити по фінському радіо в день взяття німецькою армією Ленінграда в 1941 році. Як відомо, цю промову ніколи так і не було виголошено зі зрозумілих причин.
Важко впізнати в цій промові суворого наставника нової повоєнної зовнішньої політики Фінляндії, людину, яка проповідувала пізніше, що в Ленінграда було, за його словами, "законне заставне право", яке фіни мали поважати. Втім, Паасіківі і в 1941 році був обережний, нічого не сказав про виграш фінів від очікуваного падін
ня Ленінграда, зазначивши тільки, що вони його вітатимуть, адже для них це означатиме, що лихий сон розвіявся. Промову написано в час, коли здавалося, що історію буде переписано і реформовано.
Промова Паасіківі віддзеркалює два давні уявлення про природу
Петербурга. Їх можна виразити в двох словах: міф і загроза. Вони, власне, ровесники самого міста.
Міф указує, що Санкт
-
Петербург був чимось винятковим, навіть нереальним.
Дехто вважає, що Санкт
-
Петербург був забаганкою самодержця: чудове творіння, яке, однак, не повинно було існувати, принаймні на цьому місці. У своїй промові Паасіківі зазначав, що багато російських письменників виказували відверту ворожість до Петербурга, він цитував Достоєвського, який казав, що неможливо відвернутися від вікна, що йо
го Петро Великий прорубав на захід. Українець Гоголь скаржився на холодну зиму в землі фінів, де мряка, холод і туман. За словами Бєлінського, в місті не було ні клімату, ні пір року, лише волога осінь, що часом нагадувала пародію на зиму, часом на весну
.
Міф -
це щось неприродне.
Деякі міста -
Єрусалим, Рим, Москва -
є центрами свого світу, який
вони створили навколо себе. Але центром чого міг бути Петербург? Його створила 27
імперська Росія, але збудований він був на фінських мочарах, які, згідно з міжнародним правом, належали Швеції до 1721 року.
Вже сучасники Петра вважали, що Санкт
-
Петербургу загрожує стихія. Будь
-
якої миті місто могло зникнути у Фінській затоці чи в боло
тах, на яких Петро І наказав його збудувати.
На думку багатьох росіян, у міфі крилося також переконання, що місто несе загрозу російській душі. Карл Маркс, який невисоко оцінював Росію, зазначив, вдавшись до гри слів, що Петро подарував своїй імперії ексц
ентричний центр, заснував столицю, що була і дивною, і нецентральною, навіть доцентровою.
Генрик Габріель Портан, "батько фінської історіографії", написав наприкінці XVIII століття, мовляв, сподівається, що Росія спроможеться перенести свою столицю до Конс
тантинополя -
тоді б фіни могли спати спокійно.
Фінський політик Кай Донер, який підтримував похід проти Петербурга і окупацію міста в 1919 році, вважав, що місто могло б стати підхожою столицею для Великої Фінляндії, але не може залишатися столицею Росії.
Якби одного дня місто поринуло знову в болото, на якому було збудоване, це б потішило мільйони людей.
Відчуття небезпеки з обох боків кордону мало свої підстави -
захист Петербурга
-
Ленінграда відігравав важливу роль в усіх війнах, що точилися навколо Фін
ської затоки від дня заснування міста. Санкт
-
Петербург -
це наголос на питанні влади на суходолі й на морі.
Панування на суходолі й на морі
Люди досі читають Історію Фукідіда про Пелопоннеську війну. Якщо зважити на те, що минуло вже два з половиною тися
чоліття, то популярність твору справді вражає. Зрозуміло, чому його читають -
це дуже добре читання, захоплююче, сповнене дії й привабливих персонажів. Праця Фукідіда є кращим взірцем політичної історії.
Але я припускаю існування принаймні двох інших при
чин, чому досі читають цю старовинну працю про те, якою насправді була грецька громадянська війна. Перша причина полягає в тому, що це епічна розповідь про те, як маленька держава стала світовою потугою. Так само розповідь про те, як кілька туманних остр
овів біля узбережжя Атлантичного океану перетворилися у Британську імперію, де сонце
ніколи не сідає, не менш захоплює, ніж розповідь про перетворення доволі відсталого і бідного васального князівства Золотої Орди в найбільшу у світі Російську імперію.
Дру
га причина пояснюється інтересом до життєдіяльності імперії. Пелопоннеська війна є одним із перших описаних зіткнень між типовою морською імперією і переважно континентальною імперією. Комбінація конфлікту Спарти та Афін повторювалася в історії багато ра
зів: Британія проти Іспанії, Франція і
Німеччина поряд із Радянським Союзом проти Сполучених Штатів. До цього списку можна додати війну Швеції проти Росії. Шведська імперія була морським проектом, створеним навколо Балтійського моря.
Війни між двома конт
инентальними державами часто сприймають як щось звичне, це війни між двома схожими територіальними потугами.
Цікавим зіткнення між континен
тальними і морськими державами робить те, що це зіткнення між державами різними формами modus
operandi
(тут -
способу життя).
Часто вважають, що континентальна держава має перевагу -
острова важко обороняти, а у континентальної держави є перевага "внутрішніх ліній", тобто, мо
жна перекидати війська туди, де існує іноземна загроза.
Постачання та інші комунікації у континентальної держави коротші, й вона має просторову перевагу, тобто, може відступати доти, доки ворог виснажить свої ресурси та війська, щоб забезпечити фронт постачанням і комунікаціями. Правителі Росії від Михайла Ро
манова до Олександра І, а пізніше і Сталін, використовували простір як зброю.
У
1807 році російський генерал Барклай де Толлі пророкував, що на Наполеона очікує 28
його Полтавська битва, якщо він нападе на Росію. Тактика відступу і спаленої землі сприяли том
у, що лорд Монтгомері, переможець битви під Ель
-
Аламейном, у своїх лекціях зі стратегії одним із "золотих правил" стратегії зробив постулат: «ніколи не нападати на Росію».
Хоч як переконливо виглядає цей доказ, є багато прикладів, коли морська держава мал
а перевагу.
Морська держава здатна завдати удару там, куди можуть прокласти шлях її кораблі. Росія не мала великої переваги від внутрішніх ліній під час Кримської війни, навпаки, оскільки Британія і Франція буди здатні дати одночасних ударів і в Балтійськ
ому, і в Чорному морях, атакуючи Бомарсунд, Свеаборг і Севастополь, внутрішні лінії аж ніяк не полегшили становища Росії. Та і
яка від них користь, коли ви в пастці й не
можете їх використати? Можливість перекрити кілька виходів до моря та портів контине
нтальної держави при
дедалі більшому значенні торгівлі й стратегічних ресурсів
породила теорії, на зразок теорії адмірала А.Магана, про історичну вагу морських держав.
Подібно взаємозв'язку між агресивною і оборонною політикою, взаємозв'язок між континента
льною і морською державою, по суті, нестійкий. Хоч рівновага досягається тим, що континентальній і морській державі важко добратися одна до одної. Морська потуг
a
може блокувати й зупинити зовнішню торгівлю континентальної держави, але не будучи спроможною
створити експедиційний корпус, їй годі сподіватися на підкорення континентальної держави. З другого боку,континентальна держава завжди прагне знищити морський флот і гармати морської держави, але поки морська держава здатна відступити в море поза досягне
ння континентальної держави, остання мало що може зробити.
Під час війни між Швецією і Росією на Балтиці наприкінці XVII століття комбінація змінилася. Морська держава Швеція отримала переваги від внутрішніх ліній. Континентальній Росії довелося підкорюват
и узбережжя Фінської затоки. Після прориву до моря 1703 року Росія на 1809 рік контролювала вже більшу частину узбережжя Балтійського моря.
Північ чи південь -
схід чи захід
Росія з дивовижним успіхом розширювала свої володіння в усіх напрямках. Разом з тим вибір напрямку означає інший вибір. Вибір між сходом і заходом мав величезні наслідки. Розширюючи свої володіння на сході, Росія поставала державою, що несе сучасні технології і сучасні форми управління як агент сучасної цивілізації, хоч би що
думали про благі діяння чи форми, яких набувала ця цивілізація.
На заході Росія протистояла і підкорювала народи, суспільства і держави, які за більшістю показників (письменність, індустріалізація, урбанізація) стояли на вищому щаблі розвитку.
Як правило
, вони розглядали своє становище під російським правлінням як підпорядкування варварам.
Як
зазначалося, Росія була імперією, в той час як Британія мала (заморські) колонії. З точки зору цієї різниці в розвитку між сходом і заходом можна, вочевидь, ск
азати, що Росія була водночас імперією і мала колонії.
На зламі XVII і XVIII століть колишнє географічне поняття "північні держави" (Швеція, Данія, Пруссія, Польща і Росія) розвалилося і відбулася докорінна переорієнтація. Німецькі держави розглядалися те
пер як центральноєвропейські, Польща зникла з географічних мап, а Росія стала найбільшим членом і лідером Східної Європи, визначеної як слов'янська етнічна спільнота.
Вибір між північчю і півднем також означав схожі фундаментальні рішення.
В певному розум
інні це був вибір між Санкт
-
Петербургом і Стамбулом.
Рішення ховалися ще глибше -
в політиці північних держав, де Росія традиційно посідала належне місце, яке набувало дедалі більшого значення після заснування Петербурга.
29
Інший вибір означав втручання в п
олітику на Кавказі чи на Балканах. Головною метою кожного правителя, що мав інтереси в цьому регіоні, було взяти під контроль торговельні шляхи, і Росія не була винятком. Вибір Росією своєї столиці визначив інший вибір.
Імперський Амстердам?
Протягом май
же всього XVIII століття турки були надто могутніми, щоб Росія могла розширювати свої володіння на південь. На тривалий час Росія зосередилася на експансії на північ.
Її час настав: Швеція підірвалася в своїх імперських зусиллях, а Польща рухалась до сам
оруйнування.
Шведська великодержавність була дивним творінням, що спиралося однаковою мірою на слабкість
сусідів Швеції, контроль над окремими стратегічними сировинними матеріалами (залізо, мідь, смола) і здатність ефективно мобілізувати ресурси. Шведська
забюрокра
-
тизована і централізована держава була здатна зосередити ресурси, але в тривалій перспективі не могла змагатися з Росією, що підтверджено заснуванням Петербурга і Полтавською битвою.
Петербург -
це ніби одна з дверних завіс, на яких обертається історія: коли двері відчинені чи зачинені, все змінюється. Місто не було якоюсь примхою чи невідомо чим зведеним невідомо де. Гирло Неви -
чудове місце для гавані, військово
-
морської бази, регіонального центру. До Петра І це місце не було пусткою, хоч с
аме так змальовано в російських джерелах з метою звеличити діяння Петра.
Тут було шведське місто Ніен і стояла фортеця Ніенсканс. Порівняно з Петербургом це було насправді маленьке містечко, але важливе для Шведського королівства, хоч і не могло притягти
до себе російську торгівлю, яка знайшла нові виходи до моря південніше та через Архангельськ.
Незвичайним було те, що Санкт
-
Петербург, коли став столицею Росії, змінив не тільки російську історію, а й історію Швеції та Фінляндії.
Багато дослідників убачал
и й так само бачать у Санкт
-
Петербурзі, по суті, політичний витвір, російське "вікно на Захід", браму, крізь яку могли проникати західні впливи та технології й змінювати російське суспільство. Стверджували, ніби місто служило таким собі вікном, крізь яке решта Європи могла дивитися на російську великодержавність, що поставала на руїнах колишнього шведського панування на Балтиці. Це було своєрідним уособленням зусиль Петра здійснити модернізацію Росії згори. Місто створено як антипод Москві, як символ нов
ої світської офіційної культури проти московських традицій замкненості.
Певною мірою Петро намагався зробити неможливе: створити імперський Амстердам, місто під суворим наглядом, але з підприємливими торговцями, що примножують статки завдяки комерції, як в
ін це бачив у своїх подорожах на Заході. Центр міста з каналами було побудовано на зразок Амстердама, але з великими імперськими будівлями. Це фундаментальне протиріччя було наслідком модернізації згори: якщо Санкт
-
Петербург був імперським містом, він не міг бути Амстердамом, а якщо був Амстердамом, не міг бути імперським містом. У Росії він міг бути лише імперським містом, але ті зусилля подарували Петербургові особливу, подвійну роль у російській історії.
З точки зору внутрішньої чи зовнішньої політики Санкт
-
Петербург не міг стати зосередженням російських зв'язків із Західною Європою, а також благодатним ґрунтом для всмоктування західних впливів -
бароко, грецького відродження чи модернізму.
Санкт
-
Петербург, як найбільше місто в Північній Європі й росій
ська столиця, потребував, окрім того, дедалі ширшої охоронної зони. На думку більшості російських геополітичних стратегів, це означало безпечне узбережжя Фінської затоки й будівництво флоту. Нова російська морська потуга прославилася
1714
року в битві в Рилакс
-
фіорді біля півострова Ханко, відомої 30
в Росії, як Ґ
ангутська вікторія. Сама по собі морська битва не була важливою, маючи велику кількісну перевагу, росіяни насилу подолали шведів.
А проте, ця битва підготувала сцену для 18 століття.
Більше того, все було взаємопов'язано: перемога на полі битви на півдні, будівництво нової столиці й морська перемога на півночі. Не випадково, що перший лінійний корабель, збудований на верфі Адміралтейства у Санкт
-
Петербурзі, отримав назву "Полтава".
XVIII
століття
Період від Петра І до Олександра І був для Росії своєрідним "золотим віком" її зовнішньої політики й військової потужності.
Лише протягом одного століття російська армія і російська держава досягли Чорного і Балтійського морів, Росія знищила чи розгромила
своїх традиційних ворогів Польщу і Швецію. Коли російські козаки поїли своїх коней у Сені в Парижі, Олександр І міг, як панівний правитель у Європі, озирнутися назад, щоб побачити, що його попередники здобули від часу Петра І.
Минуло трохи більше столітт
я, і Росія вже мала доступ до Балтійського моря і кілька надійних портів. Тобто, відкрилися транспортні маршрути, хоч зі стратегічного погляду вони ще були підконтрольні іншим державам. Єдиний шлях із Балтійського моря вів через балтійські протоки (зунди
), які контролювала Данія. Чорне море було ще меншим, і всі протоки біля Стамбула контролювали турки
-
османи. Тож навіть наприкінці
18
століття Росія не була першорядною морською державою.
Амбіції Росії та зусилля, на які вона була готова, проявилися в ді
яльності Російсько
-
американської компанії та російського уряду з утримання й забезпечення російської Аляски. Аляска була невдалою спробою монокультурного господарства, зосередженого на арктичному хутрі, вона так і не розрахувалася з боргами, але уряд вдав
ся до енергійних заходів, щоб утримати колонію на плаву, і намагався знайти джерела прибутку, щоб фінансувати колонію. З'ясувалося, що фіни -
зокрема, капітани, моряки, ремісники, теслі та ін., а також кораблі, збудовані у Фінляндії, займають після 1830 р
оку дедалі більшу частку в транспортних перевезеннях між Аляскою і Санкт
-
Петербургом.
На півночі XVIII століття стало періодом боротьби за гегемонію між Швецією і Росією. Коли Росія вторглася у Фінляндію в
1808
році, це було вже третьою окупацією протягом
століття.
А тому не дивно, що фінська верхівка чи принаймні її частина вирішила ще на самому початку
(1808
року)
, що це має бути останньою окупацією і що фінам слід її прийняти й якомога краще використати, тобто домагатися від імператора Олександра якнайкращих умов.
В дійсності результати миру
1809
року нікого не задовольнили. Для Швеції (в тому числі, зрозуміло, і Фінляндії) це був найтяжчий мир за всю історію -
Швеція втратила третину своєї території й населення.
Фредриксгамнський мирний договір поклав край шести століттям спільної шведсько
-
фінської історії. Це нагадувало ампутацію без наркозу.
Для Фінляндії мирний договір означав перехід від складової частини Шведського королівства до автономного Великого князівства Російської імперії. Це було зовсім не те, чого вимагали фіни -
фінські селяни боролися проти такого рішення за допомогою небезпечної тактики партизанської війни.
Та навіть тріумфатор Олександр І не був задоволений, він скаржився, що мусив окупувати нікому не потрібну дику міс
цевість.
Його цікавив Константинополь чи принаймні дунайські князівства (Молдавія і Валахія).
З цього погляду Фінляндія нагадувала радше утішний приз: коли Олександр не міг узяти те, що бажав, брав те, що міг. Насправді, як зазначено, Олександр удав, а його генерали заявили, ніби були вагомі підстави загарбати й утримувати Фінляндію.
31
Справжнє значення Фінської війни 1808
-
1809 pp
. і мирного договору 1809 р. прояви
-
лося тільки через три роки під час зустрічі Олександра І з новим шведським кронпринцем, коли
шнім французьким маршалом Карлом Юганом Бернадотом в Обу/Турку в 1812 році. Бернадота обрано наступником шведського трону з надією, що він, як успішний генерал і один із наполеонівських вояків, зможе повернути Фінляндію. Однак, будучи досвідченим військо
вим, він дійшов протилежного висновку: в руках Швеції Фінляндія завжди буде причиною воєн.
Договір між Олександром І і Карлом Юганом, названий у Швеції "політикою 1812 року", з часом створив три завершені державні формування на півночі:
Для Швеції 1812 рік
став початком розвитку, що привів до майже двох століть непорушного миру.
Ш
веція брала участь у військовій кампанії 1813
-
1814 рр., об'єдналася з Норвегією у вільному союзі, який розпався 1905 року, і важко погодилася на роль маленької держави.
Але 1812 рік став відправним пунктом для успішної історії, яка створила поняття «шведська модель».
Для Фінляндії 1812 рік забезпечив "
Pax
Russica
" («
Російський мир»), найдовший мирний період для Фінляндії -
якщо не брати до уваги Кримську війну, то
цей мир тривав понад століття. Той рік означав також початок чи усталення певної автономії, що надала Фінляндії майже всі ознаки сучасної держави, окремо від Росії.
Йшлося про окремі органи державної влади, податкову систему, митницю, державні фінанси
(Фінляндія не вип
лачувала контрибуцій Санкт
-
Петербургу), національний банк, національну залізницю, навіть окремо набране військо.
Це заклало також основу для громадянського суспільства Фінляндії.
Росія досягла безпеки на півночі, принаймні до піднесення Німеччини. Події на півночі були взаємопов'язані: коли Швеція відмовлялася від ідеї реваншу чи відвоювання Фінляндії, Росія почувалася в безпеці.
Але коли Росія була певною, що шведи не становлять загрози, з'являлася можливість маневру і розширення фінської автономії.
Підсумовуючи, слід зазначити, що Полтавська і Ґ
ангутська баталії та наступні після цих перемог події посилили боротьбу за гегемонію на півдні Росії й на Балтиці як у короткостроковій перспективі, так і протягом наступного століття. Після перемог Росії в Н
аполеонівських війнах становище в Північній Європі стабілізувалося, аж до протистояння великих потуг наприкінці XIX століття, революції в Росії і двох світових воєн -
але це вже інші історія.
ЛІТЕРАТУРА
Max Engman, "Bilden av en annan framtid.Talet som stats
-
radet aldrig fick halla", Finsk tidskrift 8
-
9/2003,
pp, 624
-
631. Max Engman, "St. Petersburg und Finnland", Edgar Hosch (Hg.), Finnland
-
Studien, Veroffentlichungen des Osteuropa
-
lnstitutes Munchen, Ge
schichte 59 (Wiesbaden 1990), pp. 74
-
84.
Max Engman, "'An Imperial Amsterdam'? The St.Petersburg
Age in Northern Europe", Theo Barker &
Anthony Sutcliffe,
Megalopolis. The Giant City in History (London 1993),
pp. 73
-
85.
Max Engman, Ett langt farval. Finland mellan Sverige och
Ryssland efter 1809 (Stockholm 2009).
Andreas Kappeler, Russland als Vielvolkerreich, Entstehung,
Geschichte, Zerfall (MQnchen 1992).
Dominic Lieven, Empire. The Russian Empire and its Rivals
(London 2000).
Larry Wolff, Inventing Eastern Europe.The Map of Civilization on the Mind of the Enligthenment (Stanford, Cal. 1994).
32
Полтавська битва -
тріумф чи піррова перемога?
Крістіан
Ґернер
Ви не читали щоденники Денікіна? Обов'язково прочитайте!
Там у нього є міркування про велику і малу Росію,Україну. Він говорить, що нікому не має бути дозволено втручатися у відносини між нами, це завжди було справою самої Росії! (Володимир Путін, 24 травня
2009
р.)
Боротьба за гегемонію в Балтійському регіоні
Протягом XVI
-
XVII
століть Швеція і Московія постали як два головні політичні супротивники в Балтійському регіоні. Тевтонський орден занепав, Ганзейська ліга в XVI столітті втратила свій вплив, Данія та Польсько
-
Литовська держава в XVII столітті не могли більше відстоювати свою владу, а Бранденбург/Пруссія тільки
-
но з'явився на кону.
Республіка Сполучених провінцій (Голландія), Англія і Франція ставали дедалі важливішими гравцями в цьому регіоні, але не були власне балтійськими державами.
Головною ареною
шведсько
-
російського конфлікту було східне узбережжя Балтійського моря, зокрема, провінції Інґерманландія, Естонія і Лівонія з містами Виборгом, Нарвою, Ревелем, Тарту і Ригою. Швеція за правління династій Васи і Пфальц
-
Цвейбрюкенської і Московія за прав
ління Романових перетворилися в сучасні держави з погляду теорій меркантилізму і камералізму.
1703
року російський цар Петро І заснував Санкт
-
Петербург у найвіддаленішому внутрішньому закутку Фінської затоки. Петро І переміг шведського короля Карла XII в Полтавській битві
27
-
28
червня
1709
року. На думку сучасників, перемога Петра стала поворотним пунктом європейської історії,
і протягом наступних століть її відзначали в Росії як славетну подію й початок перетворення Росії у велику державу. Так само і ц
ього,
2009
року, річниця Полтавської битви відзначається із патріотичною гордістю в Москві. У сучасній мілітаризованій російській публічній культурі війни й перемоги на полі битви подаються як найвищі взірці російського достоїнства.
Першою в цьому ряду в
ідзначають перемогу під Полтавою, наступні дві -
це перемога над Наполеоном
1812
року і над Гітлером у
1941
-
1945
pp
.
Усі зусилля царя Петра І переслідували єдину мету -
зробити Московію під назвою Росія панівною потугою в Балтійському регіоні. Головним суперником і перешкодою була Швеція. Петро І почав напад зі вторгнення в балтійські провінції Швеції в
1700
році. І хоч Карлу XII вдалося перемогти Петра І під Нарвою 29/30
листопада
1700
року, російський цар не злякався.
Війна тривала, і в червн
і
1709
року настав час для вирішальної битви під Полтавою. Після славетної перемоги над своїм шведським опонентом Петро І негайно продовжив свою балтійську програму.
У
1710 році він приєднав шведські провінції Естонію і Лівонію до зростаючої імперії.
У
1
712
році столицею Росії став Санкт
-
Петербург. Згідно Ніштадтського мирного договору
1721
року, Інґрію/Кексгольм, Естонію і Латвію Швеція передавала Росії.
Якщо доба шведської великодержавності доходила кінця, то доба російської великодержавності щойно по
чиналася.
Метою Петра І було модернізувати країну шляхом наближення Західної Європи до Росії. Шведське управління, голландське містопланування, військово
-
морське мистецтво шведів, голландців і англійців стали взірцями розвитку нової держави Петра.
Амстер
дам було використано як модель для нової російської столиці. Місто назвали на честь Святого Петра.
Це було сигналом, що Росія перебрала імперську спадщину від Риму: Святий Петро привів християнські країни і народи до Риму. У звучанні назви нової столиці
вчувалася голландська вимова -
Сінкт
-
Пітербурх (та незабаром звучання було "онімечене": Санкт
-
Петербург). І хоч наступні покоління були переконані, що назва "Петерсбург" має німецьке походження, первинна вимова збереглася до сьогодні в короткій формі "П
ітер".
Цар Петро був не лише 33
Першим, а й після перемоги над шведами отримав титул імператора. Все це показувало, що Петрова Росія прагнула стати частиною магістральної європейської цивілізації. Послання полягало в тому, що нова російська держава походит
ь від давньої Римської імперії й тепер стала рівною не тільки Священній Римській імперії німецької нації та Франції (другій половині ранньосередньовічної Римської імперії Карла Великого), а й таким "вискочням", як Англія, Швеція та Республіка Сполучених пр
овінцій.
З точки зору історичної законності, військової доблесті та комерційної діяльності, Росія мала перетворитися на справді сучасну європейську державу. Радянські історики культури Юрій Лотман і Борис Успенський так підсумували цей бік Петрових досяг
нень: "Петербург, як "нова Голландія", справжнє втілення ідеалу "правильної держави", став складовою реального європейського історичного часу. Ця ідея випливає з промов Петра та його соратників.
..".
Таким чином, перемога під Полтавою в
1709
році була вирішальною для проекту Санкт
-
Петербурга і наступного розвитку нової російської держави. Видатний російський історик Сергій Соловйов вітав цю перемогу, як одну з найбільших подій у світовій історії і народження нового великого народу, росіян. Т
а чи був проект успішним? Напередодні святкування двохсотліття перемоги під Полтавою інший видатний дореволюційний російський історик Павло Мілюков заперечив вагомість здобутків. Він заявив, що перемога над Швецією коштувала Росії добробуту і зруйнованої
країни. Ще через століття, 2009 року, на трьохсоту річницю Полтавської битви історія підтвердила вердикт Мілюкова. Так само і великий проект модернізації Росії 1917 року, Жовтнева революція, коштував країні добробуту і руйнації. Третій видатний російсь
кий історик Євгеній Анісімов припустив на основі спостережень за наслідками розпаду Радянського Союзу, що Петрові методи організації державного механізму Росії, хоч це й було необхідною передумовою перемоги під Полтавою, створили політичну культуру абсолют
истського правління, яке відзначало відтоді Росію. Нині спосіб, в який Володимир Путін управляє країною, спершу як президент, а тоді як прем'єр
-
міністр, додає нові докази на підтримку висновків Мілюкова і Анісімова.
Порівняння шведської і російської практ
ик
Нещодавно німецький історик Ральф Тухтенгаґен запропонував пояснення, чому показний успіх Росії в 1709
році завершився крахом. На основі порівняльного аналізу шведського і російського правлінь у балтійських провінціях між серединою XVII і серединою XX століть він показав, що держава Швеція була здатна, а Росія не була здатною, отримувати зиск від здобутку нового людського капіталу і матеріальних ресурсів між Нарвою і Ригою.
Книжка Тухтенгаґена має назву "Централізована держава і провінція у ранній новіт
ній історії Пі
внічно
-
Східної Європи".
Відтинок часу охоплює приблизно 1550
-
1830 pp
. У центрі уваги -
балтійські провінції та їхній зв'язок зі шведською та російською державами. Аналіз сповнений поняттями "взаємозалежність", "взаємопроникнення", "територія" і "структура
".
На початку новітньої доби балтійські провінції відігравали ключову роль у боротьбі за панування в
Північно
-
Східній Європі і, загалом, на всьому європейському континенті. Вони були брамою європейської торгівлі з Росією та Польсько
-
Литовською державою, а отже, з Туреччиною, Персією і Китаєм.
Балтійські фортеці мали стратегічне значення для військового і
-
звідси -
політичного контролю над східним узбережжям Балтійського моря. Не менш важливим стало те, що розвинута кредитно
-
грошова економіка Ганзейських міст була вирішальним активом для зростаючих фінансових потреб Стокгольма і Санкт
-
Петербурга в їхній політиці озброєнь.
У структурному плані балтійські провінції слід розглядати, як організаційний чинник, а не як незалежного політичного гравця.
Хоч вони й мали розвинуті політичні, економічні та культурні системи, не могли протистояти в XVI столітті військовому тиску боку Швеції, Польсько
-
Литовської держави та Моско
вії.
Чи буде сприятливим включення цих провінцій 34
до
з
централі
зованих Швеції та Росії залежало від того, ч
и дозволять економічно і культурно більш розвитій балтійській "периферії" ввійти до центру, так само як центр ввійшов до неї. Якщо взаємопроникнення і взаємозалежність між центром і периферією було
можливим, так само уможливлювався активний економічний, політичний і культурний розвиток на спільну користь центру і периферії.
Аналіз спершу шведського, а тоді російського загарбання балтійських провінцій дозволяє Тухтенгаґену зробити висновок про те, що у шведському в
ипадку, а це півтора століття від середини XVI до початку XIX століття, це був справді процес взаємопроникнення і взаємозалежності.
Водночас Росія виявилась неспроможною "поєднати головну державу і балтійські провінції настільки, щоб можна було говорити п
ро успішну інтеграцію". Тільки наприкінці XIX століття завершено інтеграцію, за кілька десятиліть до падіння Російської імперії.
Шведські завоювання і проникнення на нові території відбувалися шляхом систематизації та уніфікації законодавчої, адміністрати
вної та військової структур, а також узаконення релігійних та ідеологічних систем. Військові сили Швеції були організовані за територіальним принципом.
Давні й нові шведські провінції мали робити свій внесок у військовий захист королівства у вигляді людс
ьких і матеріальних ресурсів. Людей у балтійських провінціях можна було розпізнати за державною військовою політикою. Подібною була і церковна політика Швеції. Балтійські провінції складали мету інтеграційних та законодавчих зусиль лютеранської церкви у ш
ведській політиці державотворення. Провінції включалися також в економічну та фінансову систему королівства.
Кінцевим результатом було поліпшене використання людських і матеріальних ресурсів як у власне Швеції, так і в балтійських провінціях, що вело до з
агальних суспільних змін і сприяло економічному розвитку. Після ста п'ятдесяти років військової великодержавності Швеція, зрештою, втратила свою імперію внаслідок поразки під Полтавою.
Але при цьому були створені економічні й соціальні передумови для три
валої модернізації головної, "первинної" шведської держави.
Оволодіння балтійськими провінціями Росією було більше військовим загарбанням, ніж шведським підприємництвом. Балтійські провінції мали більш диверсифіковану адміністративну структуру, ніж російсь
ка. В політичному і соціальному плані вони залишилися відокремленими від Росії, клас аристократів і буржуазії навіть посилився, включаючи й їхні здобутки за часів шведського правління. Відносна політична автономія аристократії і бюргерства в Естонії та Л
івонії стримувала економічне проникнення Росії в балтійські провінції. Більше того, на відміну від організації за шведських часів, військова політика Росії не була територіальною в розумінні набору до війська місцевого населення. Солдатів брали з Росії. У балтійських провінціях до них ставились як до чужинців, а тому й державні збори на воєнні цілі сприймали як тягар. На відміну від Швеції, де лютеранські священики служили державній владі як об'єднувальна протидія політичному впливу місцевої шляхти та бу
ржуазії в балтійських провінціях, російська влада не мала можливості покластися на якийсь подібний прошарок для проникнення. І хоч і лютеранська, і православна церкви погодилися на роль слухняних інструментів держави, проте лютеранська церква лишалася етн
ічною ознакою німців, шведів, естонців і латишів у балтійських провінціях, а отже, не могла відігравати роль місцевих представників (православної) російської держави.
Альтернативна "російська" історія: козацька держава
У XVII столітті на території сучасної
України розгорнувся козацький рух за політичну незалежність.
Давня Київська Русь зі столицею Києвом кілька століть входила до складу Польсько
-
Литовської держави, Rzezcpospolita
Oboga
Narodow
. Козацька держава постала в 35
межах польсько
-
литовського об'єдна
ння та центральноєвропейської культури, але як опір Польській короні. Політичний проект Богдана Хмельницького був націлений на заснування суверенної держави.
Це можна розглядати як певну альтернативу проекту Петра Першого. Але обидва проекти можна назват
и "руськими", оскільки їхнє коріння лежало в середньовічній Русі.
Історію сучасної України можна тлумачити як європейську історію Русі. Вона бере початок у Києві, чиї правителі ріднилися через шлюб з королівськими родинами Скандинавії, Франції та Угорщини.
Історія Русі продовжується в межах Польсько
-
Литовської держави.
Після
1654
року і розподілу Польщі в
1772
-
1795 pp
.
розмежовується й історія українських земель між різними політичними кордонами, відповідно, польським і російським. У період між
1918
-
1920
і
1939
-
1991 pp
. терени давньоруської держави складають Українську Радянську Соціалістичну Республіку, або Україну. Таким чином, цілком виправдано вживати назву Україна як сучасну назву Руської держави.
Сама назва не випадкова.
Етимологічно Україна означ
ає "кордон".
У
ході історії на терени Давньокиївської держави
почали дивитися як на периферію чи то з Москви, чи з Кракова та Варшави.
Сьогодні українській державі, щоб вибудувати свою історичну ідентичність, необхідно визнати, що її історія пов'язана з російською і польською історією. При відтворенні польського, а не московського виміру, Україна постає як суто центральноєвропейська дер
жава,
а не продовження Росії з її "євразійським" самовизначенням. Український історик літератури Тетяна Рязанцева навела вагомий доказ на користь тези, що українську історію слід розглядати як невід'ємну частину магістральної високої культури Європи.
Ди
сертація, яку Т.Рязанцева представила
1999
року в Київському університеті, має назву "Змалювати думку" та підзаголовок "Консептизм як напрям метафізичної поезії в літературі Європи доби бароко".
У XVII столітті простежувався прямий зв'язок між Києвом і Іспанією в окремих особливостях барокової поезії.
Іспанець Франсиско Ґомес де Кеведо
-
і
-
Вільєґас
(1580
-
1645
pp
.) створив літературний стиль "консептизм". Це була сатирична поезія, сповнена метафор, як противага латинізованій і помпезній поезії "культуралізму" Луїса Карильйо
-
і
-
Сотомайора і Луїса де Ґонґори
-
і
-
Арґоте. Кеведо є представником "золотого віку" іспанської літератури, що асоціюється з ім'ям Сервант
еса.
Слід зауважити, що з погляду сьогодення спадщина Кеведо неоднозначна.
З одного боку, він критикував корумпованість і ницість іспанської аристократії, а з другого, був справжнім представником іспанської ідеології "чистоти крові" ("
limpiezadesangre
"),
а отже, шаленим антисемітом.
Враховуючи загальне негативне ставлення до євреїв у XVII
столітті в Північній і Східній Європі, Швеції та на східних межах Польсько
-
Литовської держави, такий аспект творів Кеведо навряд чи викликав незадоволення у сучасників.
Так чи так, твори Кеведо сьогодні читають студенти в університетах Європи та Північної Америки. Чого не можна сказати про українського колегу Кеведо, якого Тетяна Рязанцева повертає з часткового забуття, єпископа і поета Лазаря Барановича (бл.
1593 або
1620
-
1693
або
1694
pp
.).
На думку Т. Рязанцевої, попередні дослідження не вказували на значення Барановича для закріплення української літературної традиції в Європі, хоч його й згадувано. Тільки 1996 року один науковець визнав його "засновником барокової
культури в козацькій державі". Рязанцева показує Барановича не лише як видатного супротивника католицизму та його місцевого різновиду -
уніатства,а й як головну постать "золотого віку" української культури.
Баранович був продуктом високорозвинутої культу
ри бароко в Польсько
-
Литовській державі.
Він навчався в колегіях у Вільно та Каліші, де познайомився з консептизмом.
У
1640
-
х роках став викладачем нової Могилянської академії в Києві. Академія була войовничою православною інституцією, що діяла за принц
ипом «знай свого ворога». 36
Студенти вивчали не тільки латину, мову адміністрації в Польському королівстві та католицької церкви, а й сучасні європейські мови:
"Завдяки щедрій підтримці гетьмана Самойловича
(1672
-
87)
Київська школа наприкінці його правління почала розквітати, а за часів правління гетьмана Мазепи
(1687
-
1709)
пережила свій "золотий вік". На той час в академії навчалося понад
2000
студентів. [
-
] У 1817
році академію закрито".
Протягом повстання під проводом Б. Хмельницького і війни з Польщею 16
48
-
54 pp
., що завершилося підпорядкуванням Козацької держави Москві, Баранович був ігуменом в різних монастирях.
Коли Б. Хмельницький і митрополит Київський померли в
1657 році, Баранович став відомим за активну підтримку політичної та церковної незалежно
сті від Москви.
Він заснував друкарню, яка випустила близько п'ятдесяти книжок слов'янськими та польською мовами.
Характерними рисами українського
барокко були гуманізм
і
секуляризація. У Західній Європі ці поняття пов'язували з Відродженням XV
-
XVI
століть.
Щоправда, тільки на початку XVII століття, по суті, завдяки Брестській унії
1
596
року, Україна прорвала ізоляцію в православному світі. Відповідно, П.Могила і Л.Баранович боролися проти католицизму за набуття всієї спадщини стародавньої культури
Європи й не в останню чергу -
романської культури. Рязанцева доводить, що українське барокко викликало активне відтворення і осучаснення загальних європейських
літературних жанрів і стилів.
Кеведо зайшов у суперечність з Іспанською короною, Баранович -
з Москвою. Разом з тим, завдяки своїй поезії вони передали новим поколінням атмосферу духовного опору. Іронічний характер барокової культури став зброєю в культурній боротьбі проти політичної влади.
Наприкінці
1990
-
х років, коли Т. Рязанцева представила свою дисертацію, нова українська держава наштовхнулася на певні складнощі з формуванням
свого образу у Західній Європі.
Західні європейці звикли бачити в Україні частину Росії, а Київ сприймати як дуже віддалене місто, не тільки географічно, а й культурно
, від європейських міст: Вальядоліда, Рима, Неаполя, Праги та Парижа.
Завдяки зусиллям Рязанцевої європейська країна стає видимою під рештками радянської оболонки, що збереглися.
Т. Рязанцева розглядає українську культуру XVII століття як з'єднувальну лан
ку між європейською і російською культурами.
Культура Козацької держави постає як самостійний європейський культурний універсум, а не якийсь додаток до культури Московії. Завдяки Петр
у
Могилі, Лазару Барановичу та їхнім споборникам Козацька держава стала
передовим загоном європейської культури у Східній Європі.
На початку XVIII століття вже існувала європей
ська
Росія: Козацька держава. Відомо, що історично епітет "великий" по відношенню до країни означав периферію". "Мега Еллас" називали грецькі колонії н
а італійському півострові й на Сицилії, "Велика Британія" була периферією Британії (Бретані), а Вєлкополь
ська -
периферією столиці Польського королівства
Кракова.
Відповідно, "Велика Русь" є периферією первинної Русі.
Епітет "мала" є вторинним неологіз
мом.
Власне "Малоросії" як такої ніколи не існувало. За
іронією історії сучасною назвою держави було об
рано
слово "Україна": воно означає "периферія".
Втім, сьогодні
значення терміну вже геть не важливе. Украї
на -
назва незалежної держави. Цитата напоч
атку цієї статті доводить правоту Путіна, але навпаки.
По
с
лідовна "російська" культура є цілісним різновидом сучасної європейської культури.
Але центром є Київ, а периферією Москва.
Відповідно, саме українцям, а не р
осіянам судити про право первородства
Русі.
Коли 1991 року Україна здобула незалежність, було в
ідроджено Києво
-
Могилянську академію.
І знову зона допомагає Україні служити маяком європейської
ку
льтури в ареалі східноєвропейських мов.
37
Шлях Росії після Полтави
Є
вропейський проект Петра І продовжив Олександр І. В
ін приєднав східну частину Шведського королівства д
о Російської імперії.
Метою було не тільки посилен
ня безпеки Росії, а й модернізація держави. Росія не
кол
олонізувала Велике князівство Фінляндії, а зробила зтономною частиною імперії. Фінляндія стала по
ста
чальницею управлінських і військових кадрів для ім
перського центру.
Протягом XIX століття Фінляндія бу
ла
в економічному відношенні однією з найрозвину
тіш
и
х частин Російської імперії в районі Балтики. Після 1809 року суперечка Росії зі Швецією за панування на півночі Балтики успішно завершился загарбанням Фінляндії.
Росія була однією з сою
зних держав
-
переможниць у наполеонівських
вій
нах.
На час Віденськог
о конгресу 1815 року Росія м
іцно утвердилася як велика європейська потуга.
Відкривалися чудові перспективи для економічного і технічного розвитку. Висока культура Росії стала складовою частиною європейської високої культури. Санкт
-
Петербург, як європейс
ька столиця, зрівнявся з Берліном, Віднем, Парижем і Лондоном. Водночас у
Росії
зберігалося самодержавство.
Видатний представник нової російської інтелігенції Петро Чаадаев змалював політичну атмосферу за правління Миколи І, перейменувавши столицю в Некрополіс ("Цвинтар").
Протягом останніх десятиліть XIX століття Росія відставала від Британії, Німеччини, Франції і Сполучених Штатів. Російські правителі, а також новий клас інтелігенції рівнялися на стандарти країн Центральної та Західної Європи.
На
цьому засновується судження про економічну "відсталість", яку історики приписували Росії XIX століття.
Тільки після революції 1905 року царський уряд спробував задовольнити вимоги у політичних реформах.
Така політика поряд з істотними іноземними інвестиц
іями означала, що в 1914 році Росія перетворювалася на сучасну європейську державу з найрозвинутішими у світі промисловістю та наукою.
Російською високою культурою став модернізм. Потім, 1917 року, політичну владу захопили в Петрограді більшовики.
Їхня нова російська держава, що нареклася Радянським Союзом у 1922 році, такою мірою відхилилася від європейського стандарту, що в порівнянні з нею блідне навіть відома німецька філософія Sonderweg
("особливого шляху"). Поет Осип Мандельштам, який став жертвою сталінського терору в 1938 році, у багатьох своїх віршах відтворив культурну атмосферу Радянського Союзу. Він назвав Ленінград "камінь
-
містом": "
Intransparent
Petropolis
wewi
llleaveonlybone
" ("В Петрополе прозрачном мы умрем" -
"Петербу
рг").
Піррова перемога
Перемога в битві під Полтавою в 1709 році сприяла посиленню авторитарної центральної влади в Росії.
Євгеній Анісімов яскраво змалював, як і чому відбувся такий історичний поворот.
Він
пише, що в 1718
році Сенат, заснований
Петром І, обговорював, чи варто запроваджувати шведську систему місцевого управління, в
якій важливу роль відігравали обрані представники селянства. Сенат ухвалив такий висновок: "У судах та інших органах виконавчої влади не може бути представників дух
овенства чи селянства, тому що /в Росії/ всі постанови та розпорядження передаються через "укази" від міст, а не від церкви. Більше того, в сільській місцевості немає розумних людей серед селян".
Анісімов відзначає, що в Росії не було контролю над владою ч
иновників. Самодержець лишався єдиним правителем. Петро І був переконаний, що необхідно вдаватися до насильства і погроз, щоб виховати в людях слухняність і любов до суспільства.
Завдяки великій і славетній перемозі під Полтавою Росія перетворилася у вел
ику військову потугу в Європі.
Але балтійські провінції та Фінляндія залишалися сторонніми частинами російської держави.
В той час, як суспільний устрій у скандинавській частині Швеції, з одного боку, та у Фінляндії й балтійських провінціях, з другого, п
редставляв послідовну систему, що характеризувалася зворотними зв'язками на горизонтальному і 38
вертикальному рівнях, нічого такого не відбувалося в Росії. Авторитарна політична культура, створена за правління Петра І, зберігалася протягом наступних двох століть. Вона посилилася за понад сімдесят років комуністичного режиму.
У
1991 році, коли розпався Радянський Союз,
проекти російської і радянської модернізації постали як низка перерваних спроб щось реконструювати. Останньою іронією історії був вихід у 1991 році з радянської батьківщини балтійських республік і повернення ними незалежності: Естонії, Латвії та Литви.
Б
алтійські народи залишилися у своєму самовизначенні західними й не змінили власне Росії. Так само, як зусилля Петра І сприяли модернізації Швеції, зусилля Олександра І -
модернізації Фінляндії, зусилля Горбачова підштовхнули до модернізації держави Балти
ки.
Можна зробити висновок, що від трьох століть російських проектів модернізації самій Росії лишилася тільки копія посмішки відомого Чеширського кота з Країни див Аліси.
Якби шведи з козаками перемогли під Полтавою в 1709 році, Київ міг би стати столицею
держави під назвою Росія. Росіяни, "великі" й "малі", могли б стати об'єднаним російським народом, інтегрованим до Європи. Російську історію можна було б розглядати як пряму лінію з центром у Києві. Проект Санкт
-
Петербурга видавався б зайвим відхилення
м.
Перемога під Полтавою засудила народ Росії, великої, малої чи білої, до майже двохсот вісімдесяти років страждань. Тому її слід назвати Великою пірровою перемогою.
ПОСИЛАННЯ
1
http
://
www
.
kyivpost
.
com
/
Станом на 24 травня, 2009 р,
2
Перший начерк цього розділу було представлено й обговорено на Aue
-
Stiftung
'
s
IV. Symposiumzu
rdeutschen
Geschichteund
Kultur
24
-
27 вересня 2003 p
. в Санкт
-
Петербурзі (
http
://
www
.
aue
.
pp
.
fi
/
). Я вдячний учасникам за конструктивну критику. Так само завдячую Гайну Ребасу і Матті Клінґе за не менш плідну критику моєї усної доповіді на семінарі 45. Deutsche
rHistorikertagvom
14.
-
17. вересня 2004 р. в Кілі (
http
:// hsozkuit
.
geschichte
.
huberiin
.
de
/
tagungsberichte
/)
3
Лотман Ю.М., Успенський БА "Відлуння концепції "Москва -
третій Рим" в ідеології Петра Першого", Lotman
, Ju
. М. andB
.
A
.
Uspenskij
.
The
Semiotics
of
Russian
Culture
, Shukman
, Ann
.
ed
, AnnArbor
. Mich
,: Michigan
Slavic
Contributions
, No
.11,1
98
4, p
, 64.
4
Oredsson, Sverker, "Peter і historieskrivning och tradition", Tsar Peter och Kung Karl.Tva harskare &
deras folk, Oredsson, Sverker, ed. Stockholm: Atlantis 1998. p. 256.
5
Bagger, Hans, "Peter den stores reformer". Tsar Peter och Kung Karl. Tva harskare &
deras folk. Oredsson, Sverker, ed. Stockholm: Atlantis 1998, p. 133.
6
Anisimov, Evgenii, "Peter den store", Tsar Peter och Kung Karl. Tva harskare 8c deras folk. Oredsson, S
verker, ed. Stockholm: Atlantis 1998; Oredsson, op.cit. p. 272.
7
Tuchtenhagen, Ralph, Zentralstaat und Provinz im fr
Qhneuzeit
-
lichen Nordosteuropa, Wiesbaden: Harrasowitz Verlag 2008.
8
Tuchtenhagen, p. 10,
9
Tuchtenhagen. p. 13.
10
Tuchtenhagen, p. 442.
11
Tuchten
hagen, pp. 19.54,
88
-
108,
186
-
220
,242
-
262,
296
-
348, 377
-
415.441.
12
Tuchtenhagen, pp. 109
-
131,
164
-
184,
220
-
238,
349
-
374,
405
-
436, 442
-
448.
13
Цей розділ поглиблює тему, розкриту в
праці Кристіана Ґернера "Україна і Швеція: будуючи спільну історію" у збірнику "Іван Мазепа та його доба. Матеріали міжнародної наукової конференції". Київ. Видавництво "Темпора", 2008 р.
39
14
Рязанцева, Тетяна, Змалювати думку. Консептизм як напрям метафізично
ї поезії в літературі Європи доби Барокко. Монографія на базі дисертаційного дослідження. АН України, Інститут літератури ім, Т. Г. Шевченка НАН України. Київ, 1999.
15
Cantera Carlomagno, Marcos, La herencia. Cultura у atraso. Montevideo 2009, pp. 211 -
228.
16
http://www.encycl0pedia0fukraine.c0m/pages/B/A/Bar
-
anovychl_azar.htm (Encyclopedia of Ukraine, vol. 1 (1984)). Станом на 28 травня, 2009 p.
17
Quote: http://www.encyclopediaotukraine.com/display
. asp?linkpath=pages
\
K
\
Y
\
KyivanMohylaAcademy.htm. Станом на 28 травня 2009 p.
18
Chaadaev. Petr lakovlevich,"Letters on the Philosophy of History. First Letter", In Russian Intellectual Histor
y. An Anthology. Raeff, Marc, ed. New Jersey: Humanities Press 1966, pp. 160
-
173.
19
Gerschenkron, Alexander, Economic Backwardness in Historical Perspective, Cambridge, Mass. and London: Belknap 1962.
20
Malia, Martin, Russia under Western Eyes. From the Bronze Horseman to the Lenin Mausoleum. Cambridge, Mass. and London: Belknap 1999, p. 163
-
231.
21
Цитується за Mandelstam, Twenty
-
four Poems. Translated by A. S. Kline http://worldlibrary.net/eBooks/TonyKline_Collection/
Html/Mandelstam.htm. Visited 16 June 2009.
22
Anisimov, op. cit., pp. 24,
27.
МЕНЕДЖЕР ПРОЕКТУ: ІНГЕР ЕНВАЛЬ
ПЕРЕКЛАД:
ОЛЕКСАНДР БУЦЕНКО
НАДРУКОВАНО У ШВЕ
Ц
ІЇ ДРУКАРНЕЮ АТТА (СОЛЬНА,
45) 2009
Р.
ISBN
978
-
91
-
520
-
0989
-
5
ШВЕДСЬКИЙ ІНСТИТУТ І ПОШРЕННЯ ЗНАНЬ ПРО ШВЕЦІЮ У СВІТІ
ШВЕДСЬКИЙ ІНСТИТУТ (
SI
) Є
ДЕРЖАВНОЮ УСТАНОВОЮ, ЩО ПОШИРЮЄ ІНФОРМАЦІЮ ПРО ШВЕЦІЮ ЗА КОРДОНОМ. ШВЕДСЬКИЙ ІНСТИТУТ
НАМАГАЄТЬСЯ РОЗВИВАТИ СПІВПРАЦЮ ТА ДОВГОТРИ
ВАЛІ КОНТАКТИ З ІНШИМИ КРАЇНАМИ ШЛЯХОМ АКТИВНОГО ПОШИРЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ ТА КУЛЬТУРНИХ, ОСВІТНІХ,
НАУКОВИХ І ДІЛОВИХ ОБМІНІВ. ШВЕДСЬКИЙ ІНСТИТУТ ТІСНО СПІВПРАЦЮЄ З ПОСОЛЬСТВАМИ ШВЕЦІЇ У СВІТІ.
WWW
.
SI
.
SWEDEN
.
SE
Автор
фонклейст
Документ
Категория
История
Просмотров
422
Размер файла
860 Кб
Теги
швеция, Полтава, Мазепа, Карл XII
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа