close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

СЛАВА БОГУ, СЬОГОДНI НЕ БОМБИЛИ

код для вставкиСкачать
 ПАВЛО СТОРОЖЕНКО
"СЛАВА БОГУ, СЬОГОДНI НЕ БОМБИЛИ!"
У Берліні вийшов друком щоденник, який вів відправлений на примусові роботи до Німеччини український хлопець
Господи, будь ласка, прийми нашу жалобну молитву.
Ми оплакуємо, що наша церква змушувала людей до рабської праці. Ми оплакуємо, що наша церква змушувала людей жити в таких нелюдських умовах.
Господи, ми благаємо тебе: Боже, що звільняє рабів, будь до нас милостивий!
Ми оплакуємо, що наша церква після 1945 року дії свої замовчувала або забула.
Господи, ми дякуємо тобі, що церква наша через тривалий час гріх свій врешті усвідомила і несе відповідальність за свої дії.
Господи, ми просимо тебе захистити тих, хто вижив, і винагородити їх за їхню повну мук примусову працю.
Господи, ми просимо тебе не лишити тих, хто вижив, наодинці з їхніми думками і почуттями.
Господи, ми просимо тебе скрізь напоумити людей, щоб вони перешкоджали застосуванню рабської праці й принизливих робіт.
Господи, ми благаємо тебе: "Боже, який звільняє рабів! Будь до нас милостивий!"
Виголошено 2005 року в Берліні на урочистості у пам'ять про остарбайтерів, які працювали на євангелістську церкву.
...Цей особистий документ відображає час з погляду однієї людини. Спостереження, переживання, думки передати непросто. Але вони показали специфічність ситуації і залишилися поза впливом обнародуваних пізніше спогадів. Саме це робить його цінним при вивченні буденного життя в умовах табору примусової праці. Василь Кудренко народився в селі Балаклія на Харківщині. Ріс із молодшим братом, який згодом став інженером. Сестра померла 1932 року однорічною дитиною від недоїдання. Боячись втратити і двох синів, які також голодували, мати прихопила з колгоспного поля три качани кукурудзи. Щоб настрахати інших, її покарали висилкою в Мурманськ, де вона пробула три місяці. Після повернення потрапила додому не зразу - її ще потримали у в'язниці.
Під час війни Василь розділив долю багатьох своїх однолітків: його було вивезено на примусові роботи до Німеччини. Після воєнних поразок на східному фронті взимку 1941 року Гітлер був змушений для поповнення своїх військ провести широку мобілізацію в Рейху. Внаслідок цього було відтягнуто робочу силу, що негативно відбилося на виробництві військової продукції і на всій економіці. Щоб задовольнити потребу в робочій силі, у націонал-соціалістичній Німеччині було запроваджено систему примусової праці. Поряд з жінками і військовополоненими мільйони вивезених цивільних з усієї Європи замінили призваних у вермахт чоловіків. Найбільше було рекрутовано з окупованих східних територій. Їх називали остарбайтерами, вони повинні були носити на одязі нашивку "OST", жили переважно в таборах. У расистській націонал-соціалістичній ідеології вони трактувалися як "слов'янські недолюдки". Разом з тим, на думку фашистів, вони уособлювали собою, як громадяни соціалістичного Радянського Союзу, смертельного політичного ворога - більшовизм.
...Влада і німецьке населення дуже по-різному ставилися до примусових робітників, залежно від їхнього походження. Остарбайтери перебували в особливо поганих побутових і виробничих умовах. При відступі у жовтні 1943 року німецькі війська знищили всі будівлі в Балаклії, за винятком хати родини Кудренків. Це сталося завдяки Василевій матері. Вона стала перед хатою і накинулася на солдатів: "Що вам іще треба?! Мало того, що мій син працює в Німеччині!..". Будинок залишися стояти, але двох корів солдати забрали.
Це розповіла мати синові після його повернення з Німеччини. Його родина вижила у Другій світовій війні попри важкі умови німецької окупації. Батько помер 1955 року у 60-річному віці: далися взнаки поранення, одержані на війні. Мати дожила до поважного віку разом з Василем у тій же хатині. Як усі небіжчики цієї родини, вона була похована в садку за будинком. До колективізації селяни Центральної і Східної України, які мали свою землю, ховали рідних у садибах. Тобто в межах одного землеволодіння був родинний цвинтар, де можна було простежити кілька поколінь предків. Колективізація, ліквідація хуторів, переселення у великі села, з одного боку, полегшували владі контроль над населенням, з другого - історично й духовно викорінювали народ із його землі...
Василь Кудренко почав вести щоденник у січні 1944 року, тобто через рік після його депортації в Німеччину. Причиною того, що почав не зразу, могло бути те, що він потрапив у чуже середовище і спочатку мав навчитися виживати. Але згодом Василь купив у крамниці письмового приладдя дебелий зшиток грубого паперу, прикрасив обкладинку епіграфом з вірша Сергія Єсеніна і 1 січня 1944 року почав нотатки, які задокументували його життя до жовтня 1945 року. Він писав, як сам зізнається, "інтуїтивно і зовсім без мети". У щоденнику описується буденне життя остарбайтера. Василь виливає свою тугу за батьківщиною, розповідає про голод, страх перед бомбами і про важку підневільну працю. Але в його нотатках також виразно проступають прикмети незламної гордості, його бунтівного, суперечливого духу. Разом з тим, він не приховує у своїх записах і своїх слабкостей, зокрема пристрасті до картярства. Записи молодої людини свідчать також про пошуки можливості жити гідно - серед важких обставин війни, чужини і насильства. Знову і знову він користується вольностями, які йому як остарбайтеру були заборонені. Одноманітність табірного життя не заглушує, а, навпаки, ще більше розпалює непоборну спрагу юнака до життя повного, справжнього.
...Щоденник закінчується жовтнем 1945 року - часом його повернення у рідне українське село Балаклію, на що він і не розраховував. Адже був майже впевнений, що помре у Німеччині.
ЗІ ЩОДЕННИКА ВАСИЛЯ КУДРЕНКА
Субота, 1 січня 1944 року Цього року у нас два вільних від роботи дні (мабуть, мається на увазі початок року. - П. С.) Ми можемо провести час, як захочемо. Здебільшого ми відвідуємо друзів. Випав сніг, але сонце його швидко розтопило. Сьогодні я відвідав мою сусідку з Балаклії Марію Миколенко, яка працює в Зюденде (район Берліна) на кухні для німецьких службовців. По дорозі я відвідав також мою двоюрідну сестру Парасю. У неї якраз була в гостях Надя Тихоненко. Ми разом позгадували наших батьків, наше минуле. Потім ми попрощалися і поїхали назад, кожен у свій табір.
Уже вечір. Ми чекаємо на повітряну тривогу. На щастя, сьогодні бомбардування немає. Ми спали спокійно.
Неділя, 2 січня 1944 року
Ніч. О 2-й годині завила сирена. Повітряна тривога. Ох, я не хочу вставати! Через 5 хвилин усі на ногах. Ми сидимо в траншеї, слухаємо вибухи і стрілянину зеніток. О пів на четверту - відбій тривоги. Ми з полегшенням повертаємося назад. Сплю до 6-ї години. Середа, 5 січня 1944 року
О пів на восьму. Ми їдемо на роботу, цього разу на 15 хвилин пізніше. Але шеф не лається. Ми готуємо ями. Сьогодні поховань немає. Вони відбуваються кожного другого дня.
Об 11-й я одержав суп. У нас півгодинна перерви. Після того, як помили посуд, працюємо далі.
Сьогодні морозно. Треба взяти з собою рукавички. Уже 16-та година. Сьогодні ми одержуємо наші гроші. Їдемо в табір. Я одержав 60 марок і вечеряю. Робити нічого. Хлопці грають в карти, блек-джек. Я охоче граю до 2-ї ночі і йду спати. О 4-й годині знову тривога. Після відбою (приблизно о пів на шосту) я засинаю знову. Субота, 8 січня 1944 року
6-та ранку. Ні, я не хочу вставати! Я згадую свою маму. Вона б зараз сказала: "Поспи ще трішки!" Тут про це немає й мови. Тут немає моєї мами.
Сьогодні ми були пунктуальні. На кладовищі одержали додаткову їжу: наш майстер щодня приносить нам невеличкий бутерброд, яким я ділюсь із Віктором. За це я дуже вдячний. Об 11-й я одержую обідній суп. Ми поспішаємо. Уже о пів на третю, кінець роботи. Все зроблено. Ми йдемо додому. Четвер, 13 січня 1944 року
Ранок, 7-ма година. Сніданок був сьогодні трохи пізніше. Я їм похапцем і їду на роботу. Приходжу о 8-й годині. Шеф лається, робітники також. Я головний винуватець. Шеф сказав, що з моєї платні вираховуватиме 60 пфенінгів за кожну годину (запізнення - П. С.). Ми обідаємо. Поївши, ми опускаємо голови на груди і дрімаємо. Потім усі прокидаються і йдуть працювати далі. Мене ніхто не розбудив. Я сплю далі. Нарешті я пробуджуюсь і йду працювати. Гайнріх, робітник, помітив, що я пізно приступив до роботи, і сказав, що піде до шефа. Хтось заперечив: "Не роби цього!". Та він усе ж пішов. Шеф мене покликав і почав зразу лаяти. Він не такий поганий, у принципі добра людина - наш шеф. Я йду працювати далі. Становище погане. П'ятниця, 14 січня 1944 року
Ми знову прийшли на роботу запізно. Я повинен знову відповідати на запитання шефа: "Чому ти так пізно прийшов?" Віддаль задовга. Ми їдемо 20 станцій на метро і 3 - трамваєм. Трамваї сьогодні не ходили. Ми йшли пішки. Ми пояснюємо це шефу і йдемо працювати. Обід. Ми їмо й валимо дерева. Неподалік сідають німці, робітники. Вони починають лаятися і погрожувати: "Гей, росіяни!"* Але ми не винні! Ми самі нещасні. Вони сказали, що росіяни відрізають німецьким військовополоненим частини тіла: язики, вуха і т. п. Але ми не винні! До того ж, цього не може бути. Це вочевидь брехня.
Субота, 16 січня 1944 року
Ранок, 7-ма година. Всі повинні вставати. Скоро прийде шеф і поведе на нове місце роботи. Я хочу спати ще, але встаю. Так, шеф уже тут. Перекличка. Ми йдемо на Александерплац і транспортуємо меблі з однієї розбомбленої фабричної будівлі. На обід кожен одержує 1 літр супу і працює далі. О пів на третю - кінець. Кожен одержує дві сигарети і повертається. Увечері я хочу трішки погуляти. Йду в ресторан. Там грає музика і завжди дуже переповнено. Там представники різних національностей, які пригнані в Берлін на роботу. Тут міняють, купують і продають. Але все надзвичайно дорого. Та все ж тут можна хоч щось дістати без карток. Вівторок, 18 січня 1944 року
Ранок, 6.45. Ми знову запізнилися, ідемо до шефа. Ми відповідаємо, що віддаль велика, і ми один відрізок були змушені йти пішки. Він не лається.
Тут багато кроликів. Я намагаюся поставити пастку. Але вони дуже розумні й не попадаються. Тут іще тепло. Я часто думаю про мою батьківщину. В Україні зараз сніг по коліна. Так, це був той час, коли я з батьком ходив рибалити. Ми пробивали в кризі ополонку, ловили рибу, яка потім тріпотіла в снігу. Четвер, 20 січня 1944 року
Ранок. О пів на восьму. Ми йдемо працювати і знову приходимо запізно. На щастя, ніхто не лається. Спочатку ми носимо книжки. Сьогодні - поховання. Але померлих немає, і ми далі займаємося риттям могил на завтра. Віктор приніс наш суп. Ми їмо і працюємо далі. Погода сьогодні прекрасна. 16.00. Ми тягаємо книжки в підвал, щоб у разі бомбардування архів не був знищений вогнем. Кінець. Ми йдемо в барак. Я голодний, купую на ринку три хлібця за 36 марок. Скоро 18-та година. По радіо передають повітряну тривогу. 19-та година. Вночі був сильний повітряний наліт. Бомби падали зовсім недалеко. Неділя, 23 січня 1944 року
7-ма година. Я поспав, скільки хотів, і добре виспався. Я встаю і одержую 1 фунт хліба, 10 грамів маргарину, 50 грамів ковбаси і чашку чаю. Сьогодні неділя, вільний від роботи день. Я снідаю і йду гуляти. Микола Щербань і С. Срібний їдуть до колишніх поліцаїв, які допомагали німцям у наших селах. Багато з Красногорівки, Багачки... Я їду з ними. Але ми не змогли до них зайти, бо там був старший. Я їду назад. Хлопці говорять, що поліцаї розповідали багато про Україну. Багато сіл спалені. Багато добра знищено. Про мою сім'ю немає жодної звістки. Я їду до моєї двоюрідної сестри. Вона жаліється. Її все гнітить. О 18-й годині я знову в бараку і йду спати.
Середа, 24 січня 1944 року
Ранок, 6-та година. Я встаю і йду снідати. Сьогодні чаю немає. Хліб сухий, важко жувати. Я беру його з собою. Я думаю хліб з'їсти просто на робочому місці чи під час перерви о 9-й годині й приготувати там каву. Приходжу вчасно і ношу книги. Шефа немає. Він хворий. Майстра також немає, він також хворий...
О 12-й годині лунає попереджувальна тривога, тоді справжня і невдовзі - відбій. Літаки залишають район міста. Ми працюємо далі. Середа, 26 січня 1944 року
...Ми прибираємо сміття. Січень майже закінчився. Але тут усе ще тепло, снігу немає. На могилах цвітуть квіти. Життя іде без змін. Моїм черевикам кінець. У мене немає часу на ремонт.
Четвер, 27 січня 1944 року
5-та година ранку. Уже будять. Сьогодні вранці я одержую суп і 250 грамів хліба. Ми їмо і повільно йдемо на кладовище. Прийдемо сьогодні раніше і зразу станемо до роботи. Ох, мені вже досить цієї праці. Щодня... Уже й неділя більше не вільна. Інколи мені більше не хочеться жити на цій землі, хоча я ще й молодий. Щодня згадую своїх матір і батька. Люди кажуть: якщо когось часто згадуєш, то більше ніколи не побачиш. Це правда? Може, їх уже немає? Півроку я не одержував жодної звістки з дому.
П'ятниця, 28 січня 1944 року
Учора ввечері, о 21-й годині, був наліт. Це був справді великий наліт. Ми сиділи в щілині (вузька траншея, вирита в землі - П. С.) і чули неподалік сильні вибухи. Спочатку було зовсім темно, а через 5 хвилин стало видно, як удень. Навколо було червоно. Наліт тривав одну годину. Після відбою всі хлопці пішли, важко зітхаючи, в барак. Цього разу ми залишилися живими! ...Ми риємо могили на суботу, завтра маємо поховати трьох небіжчиків. Уже 16-та година. Роботу ми виконали тільки частково, а решту зробимо завтра. Йдемо додому і чекаємо на тривогу. Ми можемо її передбачити вже підсвідомо. Субота, 29 січня 1944 року
3-тя година ранку. Вже вдруге оголошено тривогу. Спочатку було попередження, а потім справжня тривога. О, ні, я не хочу вставати! Я повільно встаю. Микола Беркало каже, щоб я прокидався. Він, мабуть, думає, що я ще сплю. Я одягаюся, беру свої скромні пожитки, валізу й ковдру і йду в щілину. Ми не повинні довго чекати. Уже чути ревіння літаків. Усе навколо освітлено ракетами і фосфорними бомбами. В небі безліч літаків. Вони летять уже над нашим районом. Страшний скрегіт - це вибухають бомби і повітряні міни. Одна легка запалювальна бомба поцілила в наш барак. Ядучий дим. Усі кидаються до виходу. Скрізь крик і паніка. Паніка - це завжди найгірший ворог. Довкола горять будинки. Вибухи поступово стихають. Цього разу, слава Богу, всі неушкоджені. Лунає відбій тривоги. Барак пошкоджений. Я не йду на роботу, ми ще живі! Неділя, 30 січня 1944 року
Ми відбудовуємо барак, інакше нам було б ніде спати. Сьогодні бомбардування немає. Я їду на метро, на Александерплац. Там не так небезпечно. Після сніданку Микола Беркало і я їдемо до колишніх поліцаїв. Один розповідає, що Лиса Гора (це неподалік від моєї батьківщини) спалена. При відступі німецької армії було спалено решту будинків. Коли вступила Червона армія, всіх чоловіків до 55 років мобілізували. За його словами, багато хто з них потрапив у полон.
Понеділок, 31 січня 1944 року
О 7-й годині я снідаю. О 8-й годині ми йдемо працювати. На кладовищі нікого немає. Скрізь сліди страшного бомбардування. Завтра ховати 4-х мерців. Ми готуємо кілька могил. Коли 3 вже були готові, ми зовсім змучилися. Немає більше сил, енергії, бажання жити.
Неділя, 6 лютого 1944 року
...Нарешті я знову відвідаю мою сестру Парасю. Я прийшов, але вона і сьогодні повинна працювати. Парася боїться, що я можу загинути під час бомбардування. Знову лунає повітряна тривога. І невдовзі відбій. Я обідаю у двоюрідної сестри і їду назад. Я прогулююся і вечеряю. Потім іду до знайомих дівчат, але залишаюся там недовго. Грає музика, хлопці танцюють. Там є також французькі дівчата. Ми їх почали зачіпати, вони хотіли покликати поліцію і прогнали нас. Вівторок, 8 лютого 1944 року
Я одержую свою скромну їжу і без апетиту снідаю. Ми жуємо сухий хліб без чаю. Під час бомбардування було пошкоджено газопровід. Я кличу Віктора. Він одержав поїсти ще. Добре, я почекаю на нього. Якщо я прийду на кладовище один, робітники знову лаятимуться і допитуватимуться. Мій напарник Віктор Попов - добрий хлопець, але трохи хитрий. Він росіянин, походить із Курської області. Жив у Донбасі, у Ворошиловградській* області.
П'ятниця, 11 лютого 1944 року
4-та година. Немає спокою! Реве сирена повітряної тривоги. Крізь глибокий сон я чую всі звуки. Не хочеться вставати, але тривога справжня. Встаю і одягаюся. Мені холодно. Я тремчу, як засуджений перед смертю. Всі хлопці оточили піч, як діти біля своєї матері. Невдовзі чути відбій тривоги і перші постріли... Субота, 12 лютого 1944 року
Учора ввечері знову була тривога. Я побіг, як і інші, до підземки. Через 20 хвилин пролунав відбій...
Я приходжу о 8-й годині.. Все добре. Нам треба поховати 4-х мерців. Робітник Гайнріх дає мені 500 грамів хліба. Одна жінка також дала мені півкіла хліба. Я дякую за це від щирого серця. Від одного знайомого я одержав ще один кілограм хліба. О 14-й годині їду додому. Неділя, 13 лютого 1944 року
...Я добре поснідав і цілком ситий. Одягаюся. У мене тепер свіжий чистий одяг. Білу сорочку я одержав як подарунок від однієї старої німецької жінки. Почуваюся як удома. Нікуди не йду і граю з хлопцями в карти до обіду. Неділя, 20 лютого 1944 року
Ранок. Я сплю довше. Лежу до 8-ї години, бо сьогодні нам працювати не треба. Я добре виспався і встаю, рухаюсь. Одягаюся святково. Після обіду іду в кіно. Кінофільм мені сподобався. Була повітряна тривога, але не бомбили. Після кіно ми провідали дівчат. Увечері прийшов Коля Беркало. Він заходив до поліцаїв і був зовсім п'яний. Він чув, що Лиса Гора повністю спалена. У мене болить серце, коли я думаю про моїх батьків. Ходять чутки, що і люди старшого віку примусово мобілізовані червоними й послані на передню лінію. Багато загинуло у перший же день, багато потрапило в полон. Субота, 26 лютого 1944 року
Я приходжу о пів на восьму. Цього разу цілком вчасно. Ми виконуємо транспортні роботи і снідаємо. Після сніданку прибираємо листя: ми стягуємо, Франц транспортує. На сьогодні планується тільки одне поховання о 12 годині. Обіду немає. Кожної суботи я приношу одній добрій жінці трохи дров. Вона справді дуже добра, завжди дає їсти. Я ще ніколи із цього дому не виходив без шматка хліба. Німецькі жінки вміють співчувати.
Субота, 27 лютого 1944 року
Погода суха і морозна, але не особливо холодно. Вже тиждень, як немає бомбардувань. Я відпочиваю до обіду. Обідаю. Потім іду в пивницю, щоб випити пива, і відвідую своїх друзів. Збирався також поїхати до двоюрідної сестри. Але вже пізно. Я повертаюся в барак. У бараці знову безпорядок. Хліб, гроші тощо - знову вкрали. Як може росіянин відбирати в іншого, такого ж? Четвер, 2 березня 1944 року
Сьогодні видача зарплати. Я одержую 59 марок. Увечері граю в блек-джек і програю 44 марки. Мені не щастить, коли я граю в блек-джек. Треба припиняти, але це складно. Коли я бачу, що хтось грає в карти, я теж пристаю і граю до 3-ї години ночі...
Неділя, 4 березня 1944 року
Сьогодні нам треба поховати 4-х чоловік. О 13-й годині була тривога. Незважаючи на це, ми поховали 4-х небіжчиків і пішли в барак. Становище негарне. Без грошей важко вижити.
Субота, 12 березня 1944 року
Я перу свою нижню білизну. Вона сохне. Я жду, оскільки у мене немає іншої білизни... Снідаю, вдягаюся, залишаюся в бараці до обіду... У мене немає доброго взуття, я одержую зовсім розбиту пару. П'ятниця, 17 березня 1944 року
...Погода погана. Туман. Майстер багато лається, але щодня дає нам шматок хліба. Об 11-й годині я приношу наш обід*. Ми їмо. По обіді майструємо невеличкі домовини. Кінець робочого дня. Я вечеряю і знову граю в прокляті карти. Втрачаю все. Я дубова голова, повний ідіот! Насамкінець я поставив пальто (нове) і знову програв...
Четвер, 30 березня 1944 року
Погода міняється. Морозно й сонячно. Уночі справді холодно. Це заважає спати. Я вже готовий і виходжу. Приходжу трохи пізніше, бо проїхав одну станцію і повинен був вертатися. Вже 8-а година. Ми риємо могилу разом із Гайнріхом. Сьогодні ховаємо двох небіжчиків.
Після обіду мене побив майстер. Просто так, без причини. Я повернувся в барак. Увечері Віктор передав записку від майстра. Він пише, що я "все ламаю". Шеф сказав, що мені загрожує арешт. Він каже, що я повинен завтра залишатися вдома. П'ятниця, 31 березня 1944 року
Ранок. Мій сон був дуже поганим. Я бачив малих дітей. Народне повір'я стверджує, що такі сни приносять нещастя. Я сплю до 7-ї години. Потім встаю і їм трохи хліба. Чекаю на подальші події. Я надзвичайно знервований, не знаю, що станеться наступної миті. Таке моє юне життя: муки, страх, біль! Така моя доля!
Вівторок, 4 квітня 1944 року
Сьогодні я йду на інше кладовище. Це недалеко. Подивимося, як тут буде. Ми працюємо разом - троє російських хлопців. До обіду ми риємо могили. Тут німці їсти не дають. Та в мене ще є трохи хліба. До обідньої перерви і вранці я можу підтримати свої сили.
Середа, 5 квітня 1944 року
Час іде швидко...
О 13-й годині повітряна тривога, але бомбардування не було. Лунає відбій. Увечері дощить. Гримить грім. Вперше цього року побачив блискавку. У мене майже немає грошей. Якось в одному розгромленому домі я знайшов гарні жіночі чобітки. Хлопці відремонтували. Сьогодні я продав відремонтовані і начищені чобітки в ресторані за 80 марок. 15 марок віддав хлопцям. О 23-й годині йду спати.
Субота, 16 квітня 1944 року
Цього дня всі народи, які сповідують православну віру, святкують велике свято. Сьогодні у нас не може бути жодних клопотів. Сьогодні наші матері, батьки, сестри сидять за накритим столом, п'ють чарочку, згадують про нас і плачуть.
Середа, 19 квітня 1944 року
Бомбардування немає. Подивимося, що буде завтра. Настрій збуджений. У всіх страх перед майбутнім. Мені важко на серці. Яке нудне і грубе це життя! Четвер, 20 квітня 1944 року
Сьогодні день народження Гітлера. Ранок. Погода гарна і сонячна. Берлінці зі страхом перемовляються, що сьогодні буде величезний наліт. Сьогодні можуть взяти у ньому участь британсько-американські смертоносні летючі фортеці. На щастя й на подив, нальоту не було. Середа, 26 квітня 1944 року
Ранок. Сьогодні погода гарна й сонячна. Я снідаю і йду працювати. Ми риємо з Штуком могили. Мені погано, я почуваюся, як побитий. До того ж, болить голова. Нерви напружені. Все усередині болить, коли думаю про Україну. Я не можу проти цього боротися. Яка там прекрасна природа, квіти... Як там моя мати? Чому моя доля така нещаслива?
Неділя, 30 квітня 1944 року
Я спав на кладовищі. Там скрізь видно сліди бомбардування, ще не зовсім зотлілі рештки людей. За розпорядженням шефа ми працюємо до 12-ї години. У всіх поганий настрій. Хлопці приходять з роботи, у них немає у що переодягтися. Ми пишемо перелік знищених особистих речей (під час бомбардування - П. С..) і передаємо їх в контору. Шеф думає, що все може бути відшкодовано. Четвер, 9 травня 1944 року
Цілий день було тепло.
Перед обідом я возив дрова, по обіді - засипав могили і прибирав сміття. Не бомбили. Кінець роботи. Я йду в барак, одержую суп, а також хліб. Одна полька пообіцяла як винагороду за догляд за могилою принести трохи одягу. 21-та година. Але ще не темно. Стало тепліше. Квітне бузок. О 22-й я йду спати. Тут я сплю на кам'яній підлозі. У мене тільки матрац.
П'ятниця, 12 травня 1944 року
...Рию разом з Даниловим дві могили. О 10-й годині готово. Спочатку ми працювали у високому темпі, потім дещо повільніше. Після обіду одна жінка, яку я знаю, приносить кожному з нас по 12 сигарет. У таборі я одержую 60 сигарет і 100 грамів махорки. Отримую 33 марки - зарплату за квітень. Живеться відносно непогано. Спокійно. Берлін не бомблять. Щодня по радіо повідомляють про нові нальоти у різних частинах Німеччини.
Субота, 20 травня 1944 року
Я рию могилу. О 14-й годині за розпорядженням шефа йдемо в барак. О 18-й годині я вечеряю. Суп хороший. Після цього йду на кладовище. Я завжди шукаю такі заняття, як догляд за могилою, ремонт пам'ятника чи щось подібне. Завдяки цьому можна щось заробити: шматок хліба або якусь одежину. Зараз у мене хороший одяг. У неділю я можу надіти нову сорочку. Середа, 22 травня 1944 року
Ох, як хочеться ще поспати. Але я не вдома, треба вставати. Кілька робітників уже тут. Сьогодні ми риємо всі разом спільну могилу для трьох небіжчиків. Старий майстер злий, тому що я відмовився принести йому пива. Іван одержує щоранку чашку гарячої кави, а я не одержую нічого. Іван приносить майстру пива. О 13-й годині попереджувальна тривога, не бомбардували. О 14.30 надійшов відбій.
Середа, 29 травня 1944 року
...Вулиці Берліна пожвавлені. Люди поспіхом снують туди-сюди, поки немає бомбардування. Але американці не сплять! Трохи пізніше, близько 12-ї години, знову тривога, справжня тривога. Після чого надходить нове попередження, а потім знову тривога. До 15-ї години у мене був обідній сон, просто на кладовищі, поміж могилами. Сьогодні я ні до кого не ходив і не гуляв з дівчатами. Готую всі свої тілесні сили, щоб досягти головної мети: пережити вирішальну фазу війни. Середа, 5 червня 1944 року
Тепло і сонячно. Я рив могилу із Германом. Потім ми зариваємо цю могилу. По закінченні роботи чищу два пам'ятники і поливаю квіти. Це приватне доручення. Я почистив кілька пам'ятників на прохання вдів, просто помив. ... (Ім'я написано нерозбірливо - П. С.), помітив це і почав лаятися. Він уже старий, 72 роки, дуже жадібний, він хоче сам одержувати всі гроші на цій планеті. Поза те, що в нього достатньо роботи і можливостей заробляти додатково. Він не розуміє, що у нас важке життя, і ми потребуємо хоча б невеликої підтримки. Ми ігноруємо його погрози і при нагоді виконуємо невеликі доручення німецьких жінок. Вівторок, 6 червня 1944 року
За наказом майстра засипаю воронки від бомб. Я роблю це до закінчення робочого дня. В одній чоботарні залишаю черевики, щоб відремонтували за сім марок. Ці черевики подарував мені один німецький робітник. Сьогодні завдяки повідомленню по радіо ми довідалися, що англійці й американці почали вторгнення на Заході, у Францію. Це сталося вночі. Обидві сторони ведуть там запеклу боротьбу. П'ятниця, 9 червня 1944 року
Погода залишається незмінною. Я цілий день працюю на земляних роботах. Увечері добре випиваю з одним поляком, який продав моєму співтабірникові годинник. Він часто приходить до нас міняти речі. П'ятниця, 16 червня 1944 року
Ранок. Погода похмура. Я рию могилу. Праця, як звичайно. Вечір приносить сумні думки. Берлінці повністю деморалізовані. Настрій через постійні нальоти пригнічений. Усі розмови тільки про бомби. Понеділок, 19 червня 1944 року
Сьогодні треба поховати 4-х небіжчиків. Вони будуть поховані у спільній могилі. Це жертви попереднього авіанальоту. О 9-й годині могили готові. Ми робимо перерву. По обіді до 14-ї години засипаємо могили. О 16-й - кінець роботи. Після вечері я їду до одного українця, уродженця Західної України. Він дає мені чотири яйця. Я дуже вдячний. Вівторок, 20 червня 1944 року
День спокійний. Роботу закінчили. Я йду їсти. Пішли чутки, що німці нас кудись переведуть. Я ще не знаю точно, чи це правда. Я відвідую одного приятеля, який працює у приватної особи. Він дає мені ще чотири яйця і 1 літр молока. Західні українці - добрі люди. Йду спати. Неділя, 9 липня 1944 року
Я добре відпочив. Обідаю і йду купатися. Цього року я ще не купався. Купаюся в каналі на Гренцалее. День гарячий, вода тепла. Вночі тривоги не було. 1 вересня 1944 року
Цього дня нам стало важче. Тепер я повинен працювати щодня 10 годин, з 6.45 до 18-ї. Раціон, передусім хлібну пайку, відчутно зменшено. Першого дня, коли я працював 10 годин, мало не знепритомнів. Це було задовго. Робітник Герман нас підганяв і доповів про нас шефу. З того часу шеф контролює нас персонально. Раніше шеф був цілком хороший.
Повітряні нальоти тепер регулярні, вдень і вночі. Я дуже знервований. Таке життя мене прикінчить. [Без дати]
...Моє життя тече повільно. Я, як кажуть, "пір'їнка на хвилі". Працюю знову 8 годин щодня. Це трохи краще. Наш майстер Гайнріх повернувся знову, з їжею стало важче. Гроші нині нічого не варті. Це велике щастя - купити шматок хліба.
1 жовтня 1944 року
Після тривалої перерви знову починаю писати щоденник. Тут похмурі дощові осінні дні. Я й далі працюю на Томас-Фрідгоф (назва цвинтаря - П. С.). Тим часом, відбулася подія, яка могла бути останньою внаслідок мого арешту гестапо. Я працював тоді разом з одним німецьким робітником, Фріцем. Ми жартували. Раптом Фріц розізлився і почав мене переслідувати (усе це відбувалося в підвалі). Я відбіг і став до стіни, бо більше не міг тікати. Виставив ногу, зовсім несвідомо, трохи вперед. Він наскочив на мою ногу. Таким чином, стався удар у живіт. Після цього він залишився вдома як непрацездатний (мабуть, за порадою Германа, оскільки удар був несильний). Герман сказав, що мені, безумовно, від поліції дістанеться. Шеф цвинтаря сказав, що я нібито вдарив Фріца навмисне і що він лежить важкохворий. Через днів два Фріц з'явився знову. Він, його мати і Герман Штук, як свідок, пішли до поліції. Мене охопив великий страх (усе могло статися), і я подумав, чи не втекти. Але залишився. Я подумав, що мене зразу заарештовують. Але я не був затриманий. Отже, вони пішли в поліцію. Я працював далі. Якось уранці ми працювали разом з Іваном Даниловим. Ми ще не закінчили роботу, як прийшов Герман і сказав, що я повинен іти з ним. Я запитав: "Куди?" Він відповів: "Не знаю". Спочатку ми пішли до шефа. Шеф суворим тоном сказав, що ми повинні іти в поліцію. Коли я це почув, то аж весь помертвів. Йшов через вулицю й думав, як мені краще поводитися. Я з усіх сил намагався побороти страх. Ми підійшли до будинку поліції і зайшли до приміщення під вивіскою "Кримінальний відділ". У кімнаті сиділо двоє чоловіків, один молодий, другий старший. Нам запропонували сісти. Герман сів. Я залишився стояти. Я був налаштований цілком рішуче. Ну добре, я розповім усе, як було справді. Ви можете робити все. У вас - сила. Я тільки раб у ваших руках. Я трішки зіграю героя і приготуюся до смерті. Поліцейський сказав удруге: "Сідай!" І попросив докладно розповісти, як я побив Фріца. Я розповів про випадок у подробицях. Поліцейський сказав: "Добре, а тепер розкажіть нам, будь ласка, як ви висловились, що скоро прийде Сталін". Я запитав, хто це чув особисто. Поліцейський показав на Германа. Я подумав, що Герман хоче знищити мене зовсім. Другий чоловік вів протокол. Коли протокол був готовий, я повинен був прочитати текст і підписатися*. Я повернувся з Германом на роботу. Слава Богу, все минулося. Я на це не сподівався! Я просто не міг у це повірити. 9 жовтня 1944 року
Несподівано прийшов шеф і сказав, щоб я зайшов у контору. Йду і думаю про нову неприємну несподіванку. Шеф сказав: "Йди знову до поліції". Цього разу не в наше відділення, у Нойкьольні (частина Берліна), а у відділення на Оранієнбургерштрасе, 31. Він запитав: "Ти знаєш дорогу? Підемо вдвох чи сам?" "Добре, краще я піду один". "Ти заплатиш там штраф. У тебе є гроші?" Я сказав: "Так". Йду і думаю: мабуть, він збрехав. Читаю папірець, який дав мені шеф, - це повістка: "Такий-то й такий повинен з'явитися в зазначений будинок. Гестапо". Я розумію не все і даю папірець майстрові. Він докладно, простою мовою пояснює, про що йдеться. 9 листопада 1944 року
І ось я йду туди. Двері відчиняють, і я чую: "Кудренко! Заходьте, будь ласка!". Бачу в приміщенні літнього пана з партійним значком. Я зразу помітив з його вимови, що він росіянин на німецькій службі. "Ну, Кудренко, розкажіть, що тоді відбулося?" Я коротко виклав свою історію. Він витяг із шухляди мій щоденник, який недавно зник із шафи. "Можете його забрати!". Я зволікаю, але зшиток беру. "Я нічого поганого не написав, нічого шкідливого для вас". "Так, я це прочитав". "Постав тут свій підпис!" Я підписав папір. "Ти знаєш, що ти підписав? Я тобі прочитаю. Ти зобов'язаний не робити і не поширювати антидержавних висловлювань. У разі найменшого порушення тебе буде заарештовано і відправлено в концентраційний табір. Зрозумів?". Ну, і як я повинен був діяти? Я відповів: "Робіть, що хочете!". "Тебе оштрафовано на 20 марок. Штраф можна заплатити зразу. У тебе є гроші?" Я сказав: "Так". "Тоді плати!". Я даю 20-маркову купюру і думаю, що заплатив би вдвічі більше, щоб ніколи в житті більше не бачити це обличчя. Роблю пару кроків у напрямку дверей і кажу: "Я пішов. До побачення!" Він підписує мою повістку і говорить: "Іди з Богом!".
---
Ці нотатки (не всі, а найбільш, на думку автора публікації, характерні) перекладено з німецького видання: Вольфганг Крогель і Герлінд Ляхеніхт, з вступу до книги "Ти - бандит? Табірний щоденник примусового робітника Василя Тимофійовича Кудренка", Віхерн-Ферлаг ГмбХ, Берлін, 2005.
Україномовний і частково російськомовний оригінал щоденника зберігається в архіві Німецької євангелістської церкви в Берліні.
Суперечка про остарбайтера Василя
Дорога, попри занепокоєння водія, була непогана. Напередодні сіяла мрячка, але льодок схопитися не встиг. Вранці його роз'юшили скати машин, а пізніше, ближче до полудня, потеплішало, і траса стала просто чорно-мокрою.
Пастор Клаус в нашому ранньому гнилозим'ї, мабуть, нажив нежить і періодично користувався хусточкою.
Бусик "мерседес" біг хутко, в салоні було не шумно, і пастор Клаус, високий літній чоловік із сивими кучерями, по дорозі до глибинного українського села намагався пояснити мотивації "німецької сторони".
- У берлінських лютеранських громадах якось не замислювалися, хто і як підтримував порядок на цвинтарях під час війни. Та пізніше, вже в наш час, з'ясувалося, що там використовувалася праця так званих остарбайтерів. Було навіть створено спеціальний табір праці. Молоді хлопці, пригнані здебільшого з України, копали могили, влаштовували надгробки, рівняли доріжки, розчищали завали після бомбардувань... Ми, лютерани пізніших поколінь, вжахнулися. Бо Ісус сказав: "Це Господь, який звільняє рабів!" А ми?..
Табір на Германнштрассе неподалік від аеродрому "Темпельгоф", розповів пастор Клаус, був готовий "до прийому" мешканців у жовтні 1942. У двох огороджених бараках було розміщено сто чоловік - малоліток або вже немолодих людей років шістдесяти. Їхніми "послугами" користувалися 39 лютеранських і 3 католицьких громади, чиї цвинтарі були розсіяні по всьому Берліну. Як зазначається в німецьку документі: "Вони виконували фізично важку примусову роботу як цвинтарні грабарі, одержуючи явно недостатнє харчування".
Праця табірників планувалася і фінансувалася євангелістським "Об'єднанням праці іноземних робітників на берлінських цвинтарях" і міською Синодальною спілкою євангелістських церков. Вона призначала і "лагерфюрера", який був зобов'язаний підтримувати контакти з гестапо. Що визначало "якість життя" церковного остарбайтера? Щоденне гостре відчуття голоду й страх перед бомбардуваннями, бо людям із позначкою "ОСТ" на грудях рятуватися в бомбосховищах було заборонено. Якщо ж Бог милував і остарбайтер не загинув від бомби, а був тільки поранений чи захворів, його переводили в концентраційний табір, що, власне, було рівнозначно смерті. Пастор Клаус, дивлячись поперед себе, вголос розмірковував: - Як це могло поєднуватися: проповідати любов до інших і водночас перетворювати їх на рабів? Використання примусової праці остарбайтерів зробило церкву співучасницею насильницької системи, запровадженої націонал-соціалістичним режимом.
Бусик звернув із траси на бічну дорогу і притишив біг. Тут було слизькіше. А коли в'їхали в село, то, як кажуть, пішли майже навпомацки. Місцина була горбиста, і перш ніж кудись спуститися, треба було подумати, як потім виїжджати. Вирішили заїхати спочатку до Гриші, приятеля колишнього остарбайтера Василя Кудренка. Щоб той допоміг швидше відшукати хату, а, може, щось би й розповів...
Берлінські лютерани, ретельно вивчивши уцілілі церковні архіви, заходилися розшукувати колишніх "примусовиків". І знайшли десятьох, ще живих. Один з них був Василь Кудренко. Його адреса залишилася незмінною: та ж, що й до війни. Та приїхавши цього разу до села, ми з пастором Клаусом, на жаль, уже не застали його серед живих: Василь Кудренко помер... року.
...Зайшовши всередину і дивлячись на дику захаращеність, яка, напевне, була звичною для мешканця цієї хатини, я відчув ніби ніяковість перед німцем. Я бував у Німеччині і не з розповідей знав, як вони чисто й акуратно живуть, обмірковують кожну дрібничку свого побуту. Щоб вона була необтяжливою, а приємною. Не гальмувала, а сприяла усталеному ритму повнокровного життя - і домашнього, і виробничого. Брак елементарного комфорту означає, що свої щоденні людські відправлення ти будеш залагоджувати з трудом і незадоволенням. Може, з цього й починається повага до себе? Пастор Клаус рився в стосах старих журналів і газет. Я зауважив, що паперові нашарування чимось нагадують геологічні зрізи. Кожне видання відповідає певній епосі. Односелець Гриша сказав:
- Він дуже багато передплачував, мабуть, найбільше у селі.
Господар, вочевидь, багато читав. У книгах і журналах було багато підкреслень, принагідних нотаток. Розважальну літературу так не читають. Так читають підручники, академічні видання, коли хочуть щось запам'ятати, утримати в голові надовго, або полемізують, нечутно розмовляють з автором.
Фізичне "проходження" видань, мабуть, було таке: після прочитання - на полицю, власне, на підвішену до сволока дошку. Коли полиця переповнювалася, і папери вже не було куди складати, прочитане перекладалося в куток, на долівку, а з кутка паперові поклади ширилися далі, покриваючи підлогу всуціль. Так утворювалися белетристичні горизонти.
Пастор Клаус російської чи української не знав, і що він шукав у купах відсирілого паперу, у нотатках господаря, було неясно. Мабуть, відповідь на якісь свої запитання. Може, яка надзвичайна ідея вела колишнього остарбайтера цим життям? Що мав на меті, читаючи й перечитуючи, конспектуючи, без видимої системності, книги досить високого інтелектуального наповнення, які так не пасували до цих сільських декорацій, простої місцевої людності?
Гриша, вже пенсіонер, який навідувався до старшого за віком Василя і допомагав у таких-сяких господарських справах, кивнув головою на ветху лавку на краю садиби:
- А он там він любив сидіти, дивитися на схил.
Хоча був початок зими - сіре, мляве гнилозим'я, яке останніми десятиліттями відтіснило у далекі закапелки народної пам'яті спогади про сніжну сліпучо-білу зиму з рипучим снігом, - неважко було уявити, як тут хороше весною чи влітку. Місцина м'якими левадами скочувалася на припсьольські луки, купи дерев юрмилися навколо сільських будиночків, а далі, за верболозами, сталево поблискував Псьол. Весною рослинність вибухала пронизливою зеленню, і за нею річку можна було тільки вгадати. А в повітрі, у небесах - птаство (кожен на свій лад) виспівувало шлюбні гімни і метушилося, влаштовуючи родинне життя. Пастор Клаус сказав:
- Уявляю, як він прагнув сюди, із сірого, закіптюженого пожежами, розбомбленого Берліна. Спогад про батьківщину живив його в таборі, додавав сили пережити й перетерпіти все, що випало на його долю.
Я подумав, що багатьох колишніх табірників із тих, хто вижив, непереборно тягне до природи. Мабуть, відчуття оздоровчого впливу природи є спільне для тварин і людей. Як коти чи собаки, занедужавши, тікають у хащі чи в поле і шукають серед рослинності тільки їм відоме, передане в інстинкті зілля, так і людина, духовно понівечена іншими людьми, тягнеться до природи, користаючись її цілющими властивостями у свій спосіб - дивлячись на воду, слухаючи шепіт лісу, насичуючись різноманітністю кольорів неба і степу, всім тим, що людині, мабуть, ніколи не вдасться відтворити чи створити штучно.
Він знав одного полтавця, вже на час знайомства немолоду людину. Цей чоловік побував і в німецькому, і в радянському концтаборах. У німецький він потрапив за крадіжку. Геройських легенд не вигадував, а розповів, як було. Взимку 1942-го разом з товаришем проліз на територію колишнього артучилища (пізніше - зенітно-ракетного, а нині вже неіснуючого зовсім) і поцупив з німецької вантажівки лантух армійських сухарів - галет, а товариш прихопив ще й карабін, необачно залишений якимось солдатом. Периметр училища всуціль не охоронявся, хлопчаки (їм було тоді по 15 років) вже майже вислизнули з дислокації військової частини, коли їх помітив патруль. Тікали чимдуж. Добре, що товариш зразу ж устиг скинути карабін. За зброю німці могли пристрелити на місці. А він попався. При сухарях.
Розповідаючи, колишній табірник дивився спокійним незворушним поглядом: "А що було робити? Їсти хотілося несамовито. Молодий був".
Запроторили в табір. Тяжко працював у каменоломні. Після звільнення повернувся в Полтаву. Місто потихеньку оживало, відбудовувалося. Пішов працювати на будівництво. І треба ж було - розповів анекдот про Сталіна. Мабуть, у поганій компанії. Донесли. Засудили. Дали 10 років виправних робіт. А далі - проторений мільйонами шлях у табір на Півночі.
- І де легше було, - якось поцікавився літератор, - у німців чи у наших?
- У німців, - не задумуючись, відповів колишній табірник. - У них порядок був. Як видадуть пайку - вона твоя. Ніхто не відбере. А в нашому - тільки візьмеш миску - налетить "шобла", виб'є з рук, все розхапають. Можна було зовсім ґиґнути з голоду.
Старий зек жив десь на вулиці Фрунзе, але, особливо під осінь, здебільшого пропадав у приміських лісах, збирав гриби і ягоди. Здавав їх на "реалізацію" бабцям, які підторговували просто із землі, біля автобусних зупинок. З того й жив.
Я його інколи зустрічав на вулиці, і, погомонівши трішки про життя, ми розходилися у своїх справах. Якось під час чи не останньої зустрічі колишній зек похвалився, що нарешті в Мурманській області знайшлися його документи ("дело"), він реабілітований, і йому навіть призначена якась компенсація - як жертві сталінських репресій, і пенсія.
Після цього наші шляхи не перетиналися. У гості один до одного ми не ходили. Це було випадкове знайомство, хоча й не позбавлене взаємної цікавості. Може, старого табірника вже немає в живих? Він уже й тоді, років десять тому, був немолодий. Хоча й стійкий: худорлявий, рухливий... Врешті, якщо й помер, то, мабуть, "с чувством полного удовлетворения", як писали радянські газети. Його ж реабілітували. Мене якось вразила думка про оце одержавлене лицемірство: мільйонам людей зіпсовано, пошматовано життя. У багатьох відібрали зовсім. І потому - "ви реабілітовані". І ніхто не винний, ніхто не поніс відповідальності. Навіть не вигадали бодай якоїсь форми перепрошення: "Вибачте, мовляв, так вийшло: погарячкували під час поспішного будівництва світлого майбутнього...".
Католицька церква ще й досі перепрошує у народів і в своїх мирян за дії, яких припустилася у далекому середньовіччі. Або ось лютерани... А в нас якась дика, варварська гординя... Власне, що таке реабілітація для мільйонів вигублених? І чи відчули вони на тому світі "чувство полного удовлетворения"? Я повернувся думкою до остарбайтера Василя. В його долі є якась незавершеність: не в смислі публічної кар'єри, а реалізації того, що він міг би зробити взагалі. Він повернувся з війни і ніби закляк, ніби сам себе прип'яв у цій хатинці, звідкіля його вирвали 1942-го. Поруч зі своєю любою мамою. Спостерігаючи ті ж видноколи, які він уперше побачив малою дитиною. Він ніби залишився неподалік, але не з суспільством. Входити в нього, занурюватися - остерігся. Ми, покоління 70-х - 80-х років, багато розмірковували (та й продовжуємо) про в'єтнамський синдром у американських солдатів, які воювали у В'єтнамі, про афганський синдром - у радянських вояків, які повернулися з Афганістану. Про ті невиліковні душевні травми, про викривлення психіки в людей, які тривалий час перебували на грані життя і смерті, брали участь у насильстві над іншими людьми або самі ставали об'єктом насильства. А скільки таких людей повернулося з Другої світової? Понівечених, переляканих або істерично радих, що уціліли. Мільйони. Люди повоєнного покоління ще пам'ятають, як довго ветерани виливали з себе цей переляк горілкою.
Мені здається, що малолітнього Василя Кудренка назавжди злякав жорстокий, нелюдський порядок людського життя. І не тільки у фашистській Німеччині. Він добре пам'ятав проголодь і тупу колгоспну примусівку в рідному селі і тому, мабуть, не поспішив вливатися в "дружний трудовий колектив". Тепер уже на батьківщині. Рибалив, збирав дари дикої природи...
Хоча йому двічі поталанило. І не тільки в тому, що уцілів у Німеччині, а й що, повернувшись, не поїхав далі, на схід, у радянські табори. Поталанило і в тому, що не притягли за неробство, "за тунеядство". У селах у цьому плані було вільніше, не так наглядали. Хоча й цікавилися. Ті, кому належало: "А чому це Кудренко ніде не працює?". Односельці чи то ствердно, чи то запитливо відповідали: "Та... вивчає марксизм- ленінізм..." - "Ну, це можна". На цьому інтерес до Василя вщухав до наступного пароксизму, а потім звівся до загальновідомого селянам факту: "Так, живе собі одинаком, багато читає, якісь вирізки робить, з ним можна поговорити на будь-яку тему, рибалить... Загалом, не вредний".
Тримаючись насторожено до світу людей, Василь Кудренко дедалі глибше занурювався у світ друкованого слова - книжок і журналів. І тільки Бог знає, які діалоги він вів у ветхій хатині з високовченими авторами, бо читання його було явно не бульварне, не розважальне.
- Він не хотів, щоб його вбили як особистість, - сказав пастор Клаус, - він говорив: "Я хочу вчитися, щоб розуміти Гегеля, Ніцше, Шопенгауера". Він був самоуком. Самоуком і романтиком.
- Може, начитаність, вищий теоретичний інтерес ще дужче віддалили його від сільської дійсності, простої колгоспної прагматики: поробив - поїв - поспав. Власне, ритміка життя, його змістовне наповнення майже такі, як у таборі. Тільки в колгоспі, безумовно, особливо останніми роками, ситості стало більше, а праці - менше... - висловив здогад я. - Він просто опинився в іншому вимірі, став для села "розумною зайвиною". Він жив майже поза соціальним контекстом. - Я це розумію. І жодною мірою не осуджую, - сказав священик Полтавської протестантської громади Святослав, присутній при цій розмові. - Але зрозумілішою і ближчою мені здається його двоюрідна сестра. Вона теж була вивезена в Німеччину, теж працювала там до звільнення, але й по війні залишилася діяльною, активною.... Країні потрібна нова, бадьора традиція, яка б утверджувала працелюбність і державний оптимізм.
Перед від'їздом із села пастор Клаус, довідавшись, що двоюрідна сестра Кудренка теж була депортована, теж була остарбайтером, запропонував провідати і її.
Спочатку, побачивши, що до двору прямує гурт чоловіків, стара Параска насторожилася: "Чи мало хто нині по селах вештається, обижає пенсіонерів", та потім, роззнайомившись, повеселішала, загомоніла: - Так, робила. У військовому шпиталі, санітаркою. Звичайно, важко було. Особливо боялися бомбардувань. Нас було двоє дівчат з України. Старша сестра була хороша - оберігала, підказувала, брала з собою у бомбосховище.
- Німкеня?
- Так.
Стара жінка вставляла у свою розповідь німецькі слова й бідкалася: "Все пам'ятаю, всі слова, тільки от у речення скласти не вмію".
- Ваш кузен Василь теж працював у Берліні. Ви, випадково, не бачились?
- Аякже! Він приходив до мене. Я його підгодовувала, бо в шпиталі як було: до поранених офіцерів приходили дружини, приносили їм домашні страви, а казенні пайки інколи залишалися неторканими. Я їм, приміром, масло, збирала в баночку, і як прийде Василь - то віддавала... - А це можна було: остарбайтеру відхилятися від маршруту, розгулювати Берліном? - здивувався я.
- Ні, - сказав пастор Клаус, - було суворо заборонено, але Василь знімав нашивку "ОСТ", перетворюючись таким чином у звичайного хлопця, без національної ознаки. Гуляв містом, заговорював до дівчат, відвідував кіно... Взагалі, він любив прояви вільного життя. Будь-які. Приміром, захопився грою в карти. Йому навіть товариші по табору дорікали: "Ти накличеш на нас біду! Через тебе і ми постраждаємо!". А він відповідав: "Ви хочете тільки вижити, а я - і жити!".
- Він що - добре розмовляв німецькою?
- Мабуть, непогано. Три роки тому ще міг підтримати зі мною розмову, -сказав пастор Клаус. - Розповідав, що до війни у селі була гарна вчителька німецької.
- Одного я в ньому не схвалюю, - сказала стара Парася. - Чому він, як повернувся, не став жити, як люди, - не збудувався, не завів сім'ю? Навіть компенсацію витратити як слід не зумів - купив ще одну хату, майже таку ж розвалюху, як батьківську. Та й не жив він у ній...
Жінка дихала поривчасто, у неї була астма. Але, для своїх уже за 80 вона була на диво рухлива, в її поведінці не прозирало ані крапельки життєвої втоми чи старечої забудькуватості.
Я згадав свою матір. Вона теж під час війни була депортована до Німеччини. Потрапила у жіночий табір при великому авіазаводі. Уривки з її розповідей запам'яталися на все життя... Як, маршируючи рано-вранці, ще затемно, на працю, вони з усіх сил гримали дерев'яними черевиками об бруківку, щоб і німцям не спалося; як задушили одну землячку, бо доносила адміністрації. А вже наприкінці війни, коли режим трішки пом'якшав і німці вирішили допустити в табір комісію з Міжнародного Червоного Хреста - щоб продемонструвати, що в'язням живеться нібито цілком терпимо, українки, засумнівавшись, теж згодилися взяти участь у концерті художньої самодіяльності. Спочатку, правда, відмовлялися: що, нам так солодко живеться, тільки й лишилося, що співати й танцювати?! А потім подумали: давайте їм покажемо! Що ми не зламалися, не впали духом! Як би нас тут не страхали і не принижували!.. Зібрали одяг, тканину, що в кого було. Вирядили кількох високих дівчат у хлопців, козаків, а дівчатам змайстрували віночки, пов'язали стрічки... І як вжарили гопака! Німці тільки ахнули! Звідкіля в цих слов'янок сили? Спогад про це, видно, тішив мамину душу. Бо вона, загалом не дуже балакуча, кілька разів згадувала цей епізод. Може, то був і не такий запальний козацький танець, як у виконанні ансамблю Вірського. Все-таки дівчата були виснажені важкою працею, постійним недоїданням, але враження вони таки справили: ми - живі душею, у нас є гідність, ми пам'ятаємо себе такими... Мати померла відносно молодою, не доживши до пенсії. Мабуть, далися взнаки "наша" голодівка і німецька "примусівка". Я подумав, що вже старший за неї. Коли почалася виплата компенсацій, я навіть не поцікавився, чи належить мені як спадкоємцеві щось чи ні. Відчув у цьому щось принизливе для себе особисто. Ніби зі мною мали б розплатитися за мамині страждання. Та й для народу взагалі - чи не принизливо? Роль у нього якась "стражденна"... Мабуть, краще бути нормальним, дружним, організованим народом, ніж одержувати потім компенсацію. Не дозволяти себе ні захоплювати, ні визволяти. Бо часто між загарбниками і визволителями практично немає різниці. До кінця свого життя мати не переставала радіти, що вона уціліла і повернулася додому. І тепер ця старша жінка, Парася, нагадала йому мені матір - життєлюбством, вільною, безпримусною працьовитістю, охайністю... Може, жінки краще зносять подібні кризи, витриваліші на зламах долі? Як стверджують учені, саме вони - базова, основна стать людської породи, не чоловіки...
- Є різні люди, - сказав пастор Клаус, - ось, приміром, посуд: чашка й келих. І те й друге - для пиття. Але з чашки ми п'ємо щодня, а з келиха - у свята. Так і в людей: є звичайні, розповсюджені характери, і є більш рідкісні. Але й ті, й інші потрібні. Священик Святослав сказав:
- Мені здається, Василь Кудренко став рабом своєї свободи. Відбулося діалектичне перетворення: спочатку неволі - у свою протилежність. Із цього стану - майже абсолютної зовнішньої свободи - він уже не вийшов. Спочатку, власне, й не бажаючи, а пізніше, навіть захотівши, вже не пристосувався б. Коли людина вже немолода і довго жила самотою, тулити себе до якогось порядку, допасовуватись до якихось структур - важко...
"Та й не треба, - подумав я. - Все одно з цього нічого б не вийшло. Вже сформувалася звичка. Найважче піддаються змінам саме звички. Слава Богу, нині ми стали терпиміші до людей, не схожих на "основну масу" зовнішністю, поглядами, смаками. Люди завжди були різними, хоча в певні періоди їх намагалися уніфікувати, вишикувати, вимуштрувати. Майже до повної втрати людської подобизни". Ще в Полтаві всі знали, що їдемо запізно. Але поїхали. Пастор Клаус - тому, що обіцяв Василеві ще зустрітися. Полтавський священик супроводжував пастора як перекладач. Я, начуваний про те, що щоденник Василя Кудренка видано у Берліні, цікавився технікою перекладу, тим, як живе автор рідкісного, з огляду на обставини написання, твору. Я з надзвичайною повагою ставлюся до простих людей, які бралися писати щоденники чи мемуари, вважаючи це ознакою того, що українці стають історичною нацією: вони самі пишуть свою історію, а не ждуть, коли її напишуть для них інші. Односелець Гриша розповів, що востаннє навідався до старого як завжди - може, чимось допомогти, просто погомоніти. Василь Кудренко лежав у хаті, ледве ворушився. Відчинити двері й вийти надвір, покликати на допомогу вже не зміг.
Через тиждень він помер у районній лікарні. Пухлина була неоперабельна. Поховали Василя Кудренка біля мами, в їхньому старому садку, неподалік від того місця, звідкіля Василь любив милуватися припсільськими видноколами, куди все життя прагнув і куди навіки повернувся... У хазяйстві Василя Кудренка було дві безпорідні собачки. По його смерті одна кудись забігла зразу, а друга - хіба ще й досі блукає навколо хати, сподіваючись на повернення хазяїна.
Полтава - с. Балаклія Великобагачанського району - Полтава
До змісту журналу "Вітчизна" №3-4, 2008 р. 
Автор
kozzin
kozzin97   документов Отправить письмо
Документ
Категория
Статьи
Просмотров
168
Размер файла
144 Кб
Теги
сьогоднi, бомбили, слава, богу
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа