close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Шевченко та його жінки

код для вставкиСкачать
Останнє кохання Тараса Шевченка
...Те, що улюбленого поета української нації поховали у невеличкому містечку Каневі Київської губернії, виглядає дуже символічним. Щоправда, сам Шевченко ніяких вказівок стосовно цього нащадкам не давав. А знаменитий "Заповіт" було написано за півтора десятка років до того, як він вперше побачив ці місця. Тарас Шевченко плив човном до села Прохорівки, де мешкав його друг, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Краєвид так сподобався поетові, що він вирішив купити тут землю, збудувати будинок і з сім'єю (!) назавжди переїхати у цей благословенний край із сльотавого Петербурга. До втілення мрії залишалось небагато. Був уже намальований план простої селянської хати, в якій поет мав відчути справжнє людське щастя, у Петербурзі чекала молоденька красуня-наречена. Але... Замість сімейного раю у Каневі постали дві могили. Висока і знана - самого поета, і забута до недавнього часу - його нареченої.
...Те, що улюбленого поета української нації поховали у невеличкому містечку Каневі Київської губернії, виглядає дуже символічним. Щоправда, сам Шевченко ніяких вказівок стосовно цього нащадкам не давав. А знаменитий "Заповіт" було написано за півтора десятка років до того, як він вперше побачив ці місця. Тарас Шевченко плив човном до села Прохорівки, де мешкав його друг, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Краєвид так сподобався поетові, що він вирішив купити тут землю, збудувати будинок і з сім'єю (!) назавжди переїхати у цей благословенний край із сльотавого Петербурга. До втілення мрії залишалось небагато. Був уже намальований план простої селянської хати, в якій поет мав відчути справжнє людське щастя, у Петербурзі чекала молоденька красуня-наречена. Але... Замість сімейного раю у Каневі постали дві могили. Висока і знана - самого поета, і забута до недавнього часу - його нареченої.
Жінки, яких кохав поет
Про Шевченка багато брехали. І за його життя, й опісля. І до "Великого Жовтня", і майже до наших днів. Особливо багато спекуляцій розвелося навколо особистого життя поета. Насправді ж усе виглядало досить прозаїчно. Він закохувався, ревнував, з гуркотом розривав стосунки. А ще - дуже хотів одружитися, мати сім'ю і дітей. Але чим більше він цього прагнув, тим гірше у нього виходило. У чому ж річ?
Сам сирота і кріпак, Тарас Шевченко і дружину хотів мати з цього оточення. Але трагедія поета полягала у тому, що він переріс своє колишнє середовище. Селянки уже не сприймали його, вважаючи дивакуватим панком. А панночок не сприймав він - коло тогочасної еліти він до кінця своїх днів вважав чужим.
...Першою була актриса Пеунова із Нижнього Новгорода. Тут Тарас Шевченко, повертаючись у 1857 році із заслання, змушений був півроку прожити під поліцейським наглядом. Актори тоді не належали до привілейованої касти, а він шукав саме таких - простих і небагатих. Тарас Шевченко стежив за духовним і професійним ростом актриси-початківки, підбирав їй необхідну літературу, заради неї навіть зумів запросити знаменитого російського театрального актора Щепкіна, аби той хоч раз зіграв із Пеуновою, дав оцінку її таланту і допоміг влаштуватися на велику сцену в Харкові. Із цього роману залишилася тільки дружба зі Щепкіним і портрет актора, який нині зберігається у Львівському національному музеї. Однак Пеунова виявилася надто вже легковажною молодою особою і, пирхнувши, в останній момент відмовилася від вигідного ангажементу в Харківському театрі, який їй все-таки влаштував Щепкін.
Потім доля звела його з Христиною Довгополенко - наймичкою троюрідного поетового брата Варфоломія Шевченка, він навіть просив Варфоломія вмовити дівчину вийти за нього заміж. Але та відмовила Тарасові Шевченку заради молодого писаря.
Не все, звичайно, було так сумно. Опорою в духовному житті Шевченка зуміла стати Варвара Репніна, внучка останнього українського гетьмана Розумовського. На час знайомства їй було майже 40 років, йому - 29. Але у той час Шевченко кохав іншу - 20-річну поміщицю Ганну Закревську. Навіть присвятив їй дві поезії, хоча на загал, у "Кобзарі" є дуже мало віршів, присвячених жінкам. І, можливо, цей вибір був би вдалим, але Закревська була заміжня.
Усе життя Тарас Шевченко пам'ятав своє перше, ще дитяче кохання до сусідської дівчинки Оксани Коваленко, з якою разом пасли вівці, і яка подарувала малому Тарасові перший поцілунок.
Таку "маленьку кучеряву Оксаночку" Шевченко шукав усе життя. І знайшов її в 44 роки у Петербурзі на вечорах у своїх друзів, поміщиків Карташевських. В українському національному костюмі, рум'яна, чорнобрива, щебетлива і чепурненька, а ще талановита і грамотна, що у ті часи було рідкістю, вона працювала прислугою. 19-річна "дівчинка до чаю", як називали її дами, була сиротою - і від цього ще більше защеміло серце поета. Він згадав власну долю і кохав її уже не просто як жінку, а з теплотою, з якою ставляться до найдорожчої і найочікуванішої дитини. А ще він, мов за соломинку, чіплявся за кожну, навіть гіпотетичну, можливість здобути сімейний затишок.
Щоденники і спогади сучасників діаметрально протилежно трактують поетові стосунки з Ликерою Полусмаківною. Але ж яка може бути об'єктивність щодо сердечних справ?... Можливо, вона й дійсно викидала на смітник оригінальні букетики польових квітів, які дарував їй поет, бо хотіла дорогих і фальшиво-пишних троянд. Він казав: "Збудую тобі хатину, сидітимеш у ній, як панночка, нічого не робитимеш. Хіба що борщу зварити чи сорочку випрати." А вона прагнула чогось звичнішого і зрозумілішого. Може, й справді чорну справу зробило оточення. Може, не зрозуміла, побоялась... Скоріше за все, Ликера таки була занадто молодою.
Тарас Шевченко виклопотав їй звільнення з кріпацтва, навіть винайняв квартиру, в якій наречена мала готуватися до весілля...
Заміж Ликера вийшла за перукаря Яковлєва, безпробудного пияка. Вона народила багато дітей, але після смерті чоловіка покинула столицю і приїхала до Канева. Саме Шевченко "привів" Ликеру до Канева, - вважає провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника у Каневі Зінаїда Тарахан-Береза. - Вона зрозуміла, ким насправді була ця людина, тільки пройшовши довгий і важкий життєвий шлях.
Таємниця кладовища "Сільце"
Те, що у Каневі за яких кілька кілометрів від могили великого Шевченка спочиває його наречена, його останнє і найбільше кохання, виявили зовсім недавно. Дослідила це невтомний шевченкознавець Зінаїда Тарахан-Береза, проштудіювавши гору метричних книг. Але як знайти безіменну могилку, яку викопав гробар із богодільні? Перепитано десятки старожилів - все марно. Допоміг випадок. Виявляється, не всім у Каневі старенька Ликера була чужою. А одному з мешканців - Івану Бондаренкові - вона навіть врятувала життя. Із вдячності він врятував від забуття її могилу.
Ликера Яковлєва (Полусмак) (на фото) була столичною мешканкою, зналася на ліках і травах, і буквально витягнула із могили сина Аврама Бондаренка, у якого винаймала житло. Від жару і болю у грудях хлопця лікували натиранням грудей керосином. "Якби не втручання цієї жінки, я помер би в п'ятирічному віці", - казав він. З нині покійним Іваном Аврамовичем ми розмовляли сім років тому, він показував обпечені керосином груди і водив нас на могилку своєї рятівниці. "Я не вірю в те, що така чудова жінка могла бути причиною смерті великого поета", - казав Бондаренко.
Тараса Шевченка у Каневі не пам'ятають, а от Ликера у спогадах залишилась. Пригадують як культурну, освічену жінку, дуже умілу майстриню. Вишивала лиштвом - білим по білому, що зуміє далеко не кожна рукодільниця. У музеї зберігається вишитий нею рушник з півнями, Ликера принесла його на могилу Тараса Шевченка. Кажуть, він хотів, аби на їх весіллі неодмінно був рушник з півнями.
"Подивись на мене, як я каюсь"
Цю жінку, закутану з ніг до голови у все чорне, у Каневі знали всі. Вона приїхала сюди у травні 1904 року, винайняла найдешевше у місті помешкання і цілі дні проводила на Чернечій горі - біля могили Тараса Шевченка. Очевидці розповідали, що вона аж до смеркання проходжувалася стежками поблизу могили, ні з ким не розмовляла. Із прочанами, що ватагами йшли на могилу Шевченка, вона не бажала ділитися своєю таємницею. І лише у книзі відгуків одного разу залишила запис: "13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь..."
Людмила Слюзко. За матеріалами статті Ю.Бургена, газета "Експрес", м. Львів, 1998 рік.
Примітка. Ликера - Полусмакова Ликера Іванівна (1840-1917), наречена Шевченка. Народилася в селі Липів Ріг Ніжинського повіту Чернігівської губернії (нині - Ніжинського району Чернігівської області), була кріпачкою поміщиків Макарових, залишилася сиротою. Привезена до Петербурга 1859 р. й відпущена на волю, слугувала в домі В.Я.Карташевської - сестри Шевченкового знайомого М.Я.Макарова, де Шевчено познайомився з нею на початку 1860 року. Влітку 1860 р., коли Ликера (після від'їзду своїх панів за кордон) жила в родині Н.М.Забіли на дачі в Стрєльні під Петербургом, Шевченко часто зустрічався з нею, привозив дарунки, справив весільний одяг і мав намір одружитися.
Шевченко і його жінки
Тарас Шевченко писав замітки до газет про 16-річну актрисочку, з якою хотів одружитися, а закоханій у нього княжні подарував свій автопортрет.
Сумний погляд зпід насуплених брів. Під густими, понуро опущеними вусами сховався найменший натяк на усмішку. Таким забронзовілий Шевченко дивиться на нас з більшості пам´ятників, яких незліченно стоїть скрізь по Україні. Біля цих монументів буває особливо людно в так звані Шевченківські дні, 9-10 березня: до постаменту кладуть квіти, звучать трибунні промови, грають урочисті марші.
А от обдаровувати букетами своїх коханих, шепотіти на вухо сердечні зізнання чи на весь голос співати палкі серенади тут, під пильним оком Кобзаря, якось не прийнято. В такому місці чомусь майже ніколи не призначають побачень закохані. Так, ніби Шевченко і кохання - речі несумісні.
Та хіба міг модний столичний художник, епатажний поет, завсідник припортових петербурзьких трактирів, любитель рому і сигар, поціновувач театральних вистав, бажаний гість на балах та в аристократичних салонах Тарас Григорович Шевченко не любити жінок? І хіба можна було такого його не любити?
Втрачене кохання
Перший поцілунок Шевченка вийшов трохи гірким через сльози. Малий кріпачок саме переживав свою чергову підліткову депресію, сховавшись від усіх на пасовиську за Кирилівкою. Рано осиротілий Тарас жалів себе, почуваючись особливо покинутим тут, на самоті, з самими тільки вівцями. І раптом прийшла вона - така сама, як він, мала пастушка... Спогад про той поцілунок, яким висушила його сльози Оксана, згодом з´явився в одній із рідкісних ліричних поезій Шевченка.
Оксанка Коваленко була на три роки молодшою від Тараса і мешкала по сусідству. Їхні матері, дивлячись на забави своїх дітей, гадали, що ті колись одружаться. Але дитяча симпатія та підліткова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. Забракло часу. 15-річний "козачок" Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусів поїхати до Вільна (тепер - Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Тож своє перше кохання Тарасові залишалося тільки згадувати і малювати.
Робити малюнки з пам´яті йому ще добре не виходило, і замість милого личка малої кріпачки на папері під його олівцем проступали обличчя прекрасних дам, які Тарас міг довго роздивлятися і перемальовувати з театральних афіш, мистецьких естампів чи паркових скульптур, яких досить було у великому місті. Так з´явився портрет "Погруддя жінки", в якому вгадуються риси обличчя французької актриси Адріани Лекуврер.
...Оксана Коваленко не стала дівувати, чекаючи повернення додому свого Тараса. Зрештою, до Кирилівки Шевченко приїхав знову аж через чотирнадцять років - уже як вільна людина, здібний столичний художник та поет. На той час Оксана уже три роки була одруженою і бавила двох доньок, народжених від кріпака з Педиківки К.Сороки.
Тарас не надто переймався втраченим коханням. Життя тільки починалося, а він був уже відомим автором скандальних поезій та вдатним портретистом. Його столичні знайомства відкривали йому двері на бали та прийоми, які влаштовували в Україні провінційні аристократи.
Нерозділене кохання
На одному з таких балів у 80-річної поміщиці Тетяни Густавівни Волховської в селі Мойсівці Шевченко познайомився з дружиною відставного полковника Ганною Закревською та племінницею декабриста Рєпніна - княжною Варварою. Виник химерний любовний трикутник, врівноважити який не зумів би найдотепніший "піфагор".
21-річна пані полковникова пробудила у Тарасові чуттєві порухи серця. І коли полковник Закревський запросив молодого художника до свого помістя в Березову Рудку, щоб той намалював портрети його сімейства, Шевченко з охотою погодився. Тарас малював родину Закревських неквапливо, щоб довше бути поруч із "Ганною вродливою", як згодом він назвав свою кохану в одному із віршів.
Ще один тимчасовий притулок у той час Шевченко знайшов у Варвари Рєпніної в містечку Яготині. Княжна ще на тому балу у старої Волховської загорілася несподіваним коханням до поета і запропонувала йому пожити у своєму помісті. Проте вона була на шість років старшою від Тараса, і той радше сприймав її як свою опікунку, а не коханку. А княжна натомість своїх почуттів не приховувала. Зізнавалася у коханні до Шевченка в листах. Подарувала йому власноруч сплетений шалик. Навзаєм він подарував їй свій автопортрет. У Яготині Тарас прожив десь із півроку, а потім знову повернувся до Петербурга.
...Уже на засланні побритий у солдати Шевченко згадував про Закревську, присвятивши їй вірша "Якби зострілися ми знову". Але зустрітися зі своєю пасією йому більше не довелося, вона померла у 35-річному віці саме того року, коли поет отримав звільнення від 10-річної солдатчини. А от з Варварою Рєпніною вдруге він таки побачився - через п´ятнадцять років після першої зустрічі, перебуваючи проїздом у Москві, коли повертався із заслання. Але 50-річна дама не змогла пробудити в ньому ніжних почуттів.
До речі, на заслання у Казахстан Шевченко потрапив власне через жіночу образу. У найскандальнішій на той час поемі "Сон" Тарас дозволив собі порівняти першу леді Росії, імператрицю Олександру із засушеним опеньком, мовляв, така ж вона "тонка, довгонога". На відміну від теперішнього захоплення зовнішністю подіумних модельок, краса такого ґатунку тоді була не в моді, і ображений таким порівнянням російський імператор суворо покарав поета.
Кохання без взаємності
Десять років солдатського побуту остаточно скалічили особисте життя поета. Замість вишуканого товариства він мав компанію п´яних офіцерів, замість вродливих панянок його оточували замурзані казашки. Шевченку минав 44-ий рік, коли новий імператор підписав указ про помилування, а він уже почувався страшенно старим чоловіком. Тарас ще й відпустив собі кошлату бороду, з якою справді скидався на старезного діда. Але, як то буває, мріяв про молоденьку дружину, поряд з якою хотів повернути свою минулу юнь.
Повертаючись до Петербурга, Шевченко на декілька місяців зависнув у Нижньому Новгороді. І тут сповна відчув свою популярність. Жіночки з місцевого бомонду навперебій замовляли йому свої портрети, а художник оцінював їх прискіпливим оком.
"Серед жінок, як на підбір, жодної не тільки красуні чи гарненької, навіть стерпної не зустрів. Потвори і, як видається, переважно старі діви. Бідні старі діви!", - такий запис у щоденнику зробив він під враженнями від жіночого товариства у Нижньому.
Але спраглий кохання поет таки знайшов у Нижньому Новгороді дівчину своїх мрій. Вперше він побачив її на театральній сцені 13 жовтня 1857 року. 16-річна актрисочка Катя Піунова здавалася йому ідеалом жіночої вроди.
Заради її театральної кар´єри він викликав до Нижнього знаменитого актора Михайла Щепкіна, і той впродовж трьох днів грав у спектаклях разом з нею. Про її акторську гру Шевченко написав захоплену замітку до місцевої газети, яку згодом передрукувала московська преса.
Він вблагав директора Харківського театру погодитися на умови актриси і зарахувати її до своєї трупи. Закоханий Шевченко зовсім втратив голову і готовий був полюбити усіх. "М.С. Щепкін, їдучи з Нижнього, просив мене полюбити його милу Тетясю, тобто Піунову, і я буквально виконав його дружнє прохання. А сьогодні, прощаючись зі мною, Кишкін зі сльозами на очах просив мене полюбити його смиренну улюбленицю Вареньку Остаф´єву. І після таких милих обов´язків я скучаю", - записав тоді Тарас у щоденник.
Але молода актриса виявилася надто невдячною, а може, просто не наважилася пов´язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, який майже на тридцять років був старшим від неї. Врешті з 25-річним актором Максиміліаном Шмідтгофом вона переїхала у Казань, де й одружилися з ним.
Переживши гіркоту нерозділеного кохання, Шевченко продовжував пошуки молодої дружини у Петербурзі. Він мріяв придбати ґрунт біля Канева, збудувати хату з комірчиною-робітнею і жити разом з вірною дружиною. "Без жінки і над самісіньким Дніпром, і в новій великій хаті, і з тобою, мій друже-брате, я буду на самоті, я буду одинокий", - писав 46-річний Тарас у листі до свого троюрідного брата Варфоломія Шевченка за рік до своєї смерті.
До речі, однією з претенденток на шлюб із поетом була наймичка Варфоломія, Харита Довгополенко. Але 19-річна селянка вважала Тараса занадто великим паном і через те не погодилася на шлюб.
Останнім коханням поета була ще одна молода, 19-річна дівчина - Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками. Шевченко накупив їй сукна, капелюшків, туфель, перснів, білизни, сережок з медальйонами, коралів і навіть Євангеліє в білій оправі із золотими краями. Тільки за один день (3 вересня 1860 року) він витратив на презенти понад 180 рублів! Але крутійка не захотіла залишати столичного життя і переїжджати в Україну, щоб жити у селі. Вона покинула поета і вийшла заміж за перукаря Яковлєва.
Лише в 1904 році, по смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.
Відвідуючи меморіал, у книзі відгуків одного разу вона залишила розпачливий запис: ൕ травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь...". Але було вже запізно. Прикро, але справжня народна слава і жіноча любов прийшли до Тараса Шевченка тільки після його смерті.
)
Володимир Сиротенко (Вербицький) Тарас Шевченко. Автопортрет.Своєму Передкоханню Тарас присвятив чарівні вірші, сповнені світом дитинства і смутком про те, що воно втрачене назавжди. Оксанку він згадував все своє життя. А от про своє перше кохання так і не написав нічого. Та й про Першу Кохану згадав тільки кілька рядками у "Дневнику". Чому ж так сталось? Ото ж хто був Першим Коханням Тараса і хто була його Перша?...
Так вже сталось, що у 80-х роках я майже півроку був у відрядженні в Литві, впроваджуючи там свої розробки. Більшу частину того часу був у Вільнюсі. Місті, де жив Тарас, де він з устрівся з першим недосяжним Коханням, з містом де він зустрів і свою Першу Кохану... Я ходив тими ж тінистими парками, якими блукав він з коханою, був у тому ж величному палаці - фортеці Міндовга, милувався спокійною Вілією та Закретом, кружляв по старовинних його вуличках. Був у тих двох будинках, де мешкав його пан Енгельгард, був у університеті, на одному з корпусів якого ще була прибита меморіальна дошка: "Тут у професора Іонаса Рустемаса навчався великий український поет-революціонер Тарас Шевченко". Не один вечір провів у Республіканській та Університетській бібліотеках, намагаючись розібратись в залах стародруків по часописах тих років, як жило Вільно за Тараса. Тяжко було, бо хоч і в моїх жилах тече кров Ольгердта, та вже предки моїх предків забули литовську. То ж без знання мови нічого нового про Шевченко так і не відкрив. Просто став по-іншому дивитись на речі. Просто для мене перестали бути зненависнілими кріпосниками Тарасові пани. Просто я зрозумів, хто був Першим Коханням Шевченко і чому він все життя не волів Її згадувати. Зрозумів, чому тільки кількома рядками і "Дневнику" згадав Тарас і свою Першу. Отож поділюсь тим розумінням і з вами. Знаєте, якась дивина виходить з тим Тарасовим паном Василем Енгельгардом. Що вони з Тарасом терпіти не могли один одного, то цілком зрозуміло. Тарас для пана був бидлом. Тарас теж пана вважав бидлом, яке не здатне оцінити те, що має. А от не зрозуміле інше. Якщо Павло Васильович Енгельгард був таким багатієм, як пишуть майже всі біографи Тараса Шевченко, то чому за кілька свічок, які спалив Тарас, змальовуючи лубковий портрет Платова, він влаштував таку сцену, навіть сам, що заборонено для для столбового дворянина, побив кріпака? Скажете, такий характер, он Гоголь же зобразив Плюшкіна...Та хіба ж виглядає Плюшкіним молодий штабс-ротмістр (див. портрет), який намагається на всіх світських раундах та балах пустити пил в очі і видати себе за багатія? От, наприклад, Гнат Хоткевич, який докладно вивчив життєпис Енгельгардів пише, що Павло Васильович успадкував від батька більше трьох мільйонів грошима та й ще тільки на Київщині 18 000 кріпаків. У офіційній біографії Шевченка, також сказано, що після Василя Енгельгарда залишилось 160 тис. десятин (десятина =1,025 га) землі в маєтках, розташованих в різних місцях Російської імперії та 50 000 кріпаків. Як бачите, за документами - Павло Енгельгард - чи не найбагатша людина України. То як же пояснити, що згідно документів, ця надбагата людина мешкає з сім'єю, в якій вже було 3 дитини в двокімнатній квартирці і сльозно благає начальство поліпшити житлові умови? Та навіть в наші часи тісняви йому б належала чотирикімнатна квартира. А тут багатія разом з двірнею поселено в двокімнатну. То, може він був багатієм лише на папері? Хіба ж будуть діти багатія після його смерті (помер Василь Енгельгард на 51 році життя) продавати сімейні цінності (статуетки, срібний та порцеляновий посуд), щоб розрахуватись з батьківськими боргами? Отож як і отримав великий спадок від батька Павло Енгельгардт, так і спустив його швидко. Бо був він запеклим картярем, який не міг своєчасно зупинитись. Розповім про Павла Енгельгарда трохи докладніше. Портрет П.В.ЕнгельгардаНародився Павло Васильович 5 березня 1798 р. А вже у 1805 році "Государь император высочайше повелеть соизволил действительного тайного советника Энгельгардта сына Павла определить ко двору его императорского величества пажем с отпуском в дом родителей до окончания наук". 23.03.1818 р. він закінчує пажеський корпус і зараховується прапорщиком в Казанський драгунський полк та, не прослуживши і року, переводиться до лейб-гвардійського Уланського полку з "перейменуванням у корнети". Ще через 2 роки, продовжуючи рахуватись в Уланському полку, призначається третім ад'ютантом до колишнього батькового однополчанина, а тепер Віленського генерал-губернатора Олександра Михайловича Римського-Корсакова. У 1822 році його роблять поручиком, а в 1823 році красень-поручик знайомиться на балу з юною 18 річною красунею - баронесою Софі Енгельгард, дочкою генерал-лейтенанта Герхардта Готгардта Енгельгардта, курляндського барона, далекого родича. Вони були найкращими на тому балі. Молодий поручик і прекрасна панянка. Він зразу ж закохався в неї. Навіть записав в свій особистий альбом латиникою: "Софія, або смерть!" Як бачите, не такою вже "свинею в пантофлях" був той Енгельгард. Був він в юності і романтиком. Був і завойовником. Бо на прекрасну Софі мав види один з синів князя Мещерського. Та, на щастя Павла, старий князь Іван Сергійович Мещерський посилає у 1824 році синів до Парижу. Божественна Софі залишилась без своїх титулованих шанувальників. Ви не забудьте, що в ті роки дівчина після 20 вже вважалась старою дівою. Недарма ж бальзаківський вік - 30 років. Отож, коли Павло Васильович освідчився Софі в коханні і попрохав руки, вона дозволила йому звернутись до батьків для вирішення їх долі. Батьки з задоволенням дали згоду - як не як, теж Енгельгардт, та ще й нащадок багатія, ще й красень! 25.10.1825 Павло пише рапорт Римському-Корсакову про свій намір пошлюбити Софі і 16 листопада отримує дозвіл. Весілля грали в Вільшанському маєтку Енгельгардтів. Певно малий Тарас бачив те весілля, адже згадує про нього у "Прогулке с удовольствием и не без морали"... Через належний час у Енгельгардів з'явилась на світ донечка Софія, в липні 1828 - син Василь, а у листопаді 1829, вже за час Тарасової служби - син Григорій. Всього ж за 10 років Софія народила 7 дітей - 4 сина та 3 дочки. Та тільки народила. Навіть грудьми не кормила. Молоком випоїли її дітей годувальниці, а наглядали за дітьми гувернантки. Як писав Тарас Шевченко: "Бо княгині тільки вміють Привести дитину. А годувати та доглядать Не вміють княгигні. А потім оха: "Забуває Мене мій Поль або Філат! За що ж воно тебе згадає? За те хіба, що привела?.." Прекрасна Софі своє призначення бачила не в дітях, а в балах. Павла Васильовича це теж влаштовувало, адже чарівна жінка - запорука успіху! Отож, пам'ятаєте той горезвісний бал з приводу тезоіменства імператора - 6 грудня 1829 року? Софі помчала на бал, хоч тільки в кінці листопада народила дитину! Не будемо її засуджувати за це. Як казав Кант "Життя визначає світогляд". А життя вимагало весь час бути на виду, не пропускати ніяких світських заходів і балів!.. Портрет Софі, намальований, можливо, Лампі Зате світогляд Тараса визначився саме під час перебування у Софії Енгельгард. Потрапив до неї він 15 річним підлітком, а звільнився від опіки вже 24 річним чоловіком. Найкращі роки. Роки змужання пройшли під Софіїним крилом. Софія була не звичайною поміщицею. Не назвеш її і звичайною світською дамою, яка крім балів нічого не знає. Її батько Готтгард Герхард Енгельгардт був славетним воїном, адже під час війни генералів так просто не давали. Та бути воїном зовсім не означає бути солдафоном. Генерал-лейтенант був широко освіченою людиною, любив філософствувати, читав і Вольтера, і Руссо, був членом масонської ложі. Вольтер'янкою виховав і свою наймолодшу доньку. В Тарасі вольтер'янка Софі побачила свого Простодушного. Отож, позбавлена світськими умовностями можливості виховувати власних дітей, взялась за виховання свого кріпака. Та спершу про те, як Тарас став належати власне Софії, а не Павлу Васильовичу. Справа в тому, що пан для свого двору в Вільно набирав не козачків, а штат прислуги. Були там і кухарі, і конюхи, і просто слуги. Нагадаю, що Тараса Шевченка панський управитель ротмістр Дмитренко по настійному клопотанню Яна Димовського рекомендував пану саме як кімнатного художника, адже козачком Дмитренко направив 8 - річного Іванка Нечипоренко. Та поки у пана була казенна квартира, в якій він не мав права щось переробляти, кімнатний художник йому власне не був потрібним. В цей час пані Софі була на останніх місяцях вагітності і якраз їй потрібна була поміч. От найкращим помічником і міг бути 15 річний Тарас! Софі була ровесницею його старшої сестри Катерини. А згадайте, що Тарас не дуже то дружив з хлопцями-ровесниками, надаючи перевагу своїм сестрам, яким він міг відкрити душу. Софі теж відносилась до Тараса так, як колись відносилась Берегиня-Катерина. Софі відносилась до нього, як до свого Простодушного. Бачила, що хлопець дуже цікавиться книжками. Отож дозволила користуватись книжками з бібліотеки Енгельгарда, щоправда, тільки у відсутності пана. Мало того, Софі пояснювала Тарасу незрозумілі слова і вирази в польських книжках з домашньої бібліотеки. Саме тут вперше прочитав Тарас дві книжечки Адама Міцкевича, видані в Вільно у 1822 році. Та не тільки читати книжки дозволяла пані Тарасу. У тогочасному вищому світі ще спілкувались французькою. Енгельгард навіть тримали гувернантку-француженку, яка вчила їх дітей манерам та французькій мові. Пані дозволила гувернантці давати Тарасу уроки французької мови. Недаремно ж згодом Елькан напише що Тарас вільно спілкувався французькою мовою. Та якою не була б пані, але врятувати Тараса від того шмагання 7 грудня 1829 вона не могла, навіть, якби й хотіла. Та може, перед тим, як осуджувати пана за те шмагання і за те, що сам, що нечувано для дворянина, власноручно відлупцював Тараса, подумаємо, чому так сталось. По-перше, це був не звичайний бал, а присвячений тезоіменству Миколи І. По-друге, цей бал повинен був тривати до ранку. Щоб пани повернулись ще до півночі, повинна була бути вагома причина. У Віленських часописах тієї пори я вичитав, що під час тих балів, не дивлячись на царську заборону, в окремому кабінеті збирались картярі і всю ніч напроліт змагались в карти, даючи можливість дружинам, сестрам, дочкам танцювати та веселитись з молодими шанувальниками. Кинути гру до ранку можна було лише за умови, що тебе звинувачують в шахрайстві. Мабуть, за це виперли гравці і штабс-ротмістра. Ясно, що він повернувся додому злий. Та й пані від нього, певно, дісталось. Адже вона зразу шмигнула до спальні і не була присутньою, коли пан розправлявся з Тарасом. Та згадайте ще одну обставину. Пан жив на казенній квартирі. Для освітлення повинен був користуватись казенними ж свічками. В ті часи були перебої з постачанням свічок для офіцерів. У листі до цивільного губернатора від 3.12.1829 р. пишеться: "...місцева дворянська дров'яна адміністрація на вимогу коменданта на цей грудень місяць свічок жодному з штаб-офіцерів, які квартирують у приватних будинках, не відпустила"... А тепер подумайте, чи міг Тарас для копіювання використовувати лише одну свічку? Мій меншенький теж любить малювати й перемальовувати. Ще й має дурну звичку, займатись цим саме в час, коли в нас відключають електроенергію. Йому бачите - нудно! Назбирає всі свічки, що в нас є, навіть до голови прив'яже, щоб бачити і що малює, і з чого малює. Скільки його не лупцював, по 5-6 таких дефіцитних свічок спалить за вечір. Та к то ж мій рідний син. А тут панові дефіцитні свічки палить його кріпак! Мало того, мій синулька, коли перемальовує, не звертає уваги, що там навкруги. Все заляпано воском, так і дивись, щось ще спалахне...Думаю, що і Тарас ні на що не звертав уваги, недаремно ж він навіть появи пана не помітив. А тоді ж у Вільно за порушення правил протипожежної безпеки карали не дивлячись на звання та чин. Зацитую з "Вулиці Вільна" М.Богдановича: "За наказом бурмістра, усі, як належить, зачинили всі вікна, загасили вогні". Тарас же копіював собі того отамана Платова, а на те, чи зачинено вікно, чи сяє на всю вулицю, уваги не звертав. Ото ж простимо Василя Енгельгарда за те, що і сам відлупцював Тараса, і за те, що наказав конюху ще його відшмагати. За цей гріх можна було і більше покарати... Та екзикуція дала змогу Софії зовсім відібрати Тараса від пана. Та, сказати по правді, це тоді потрібно було, здається, і самому пану. Справа в тому, що в Вільно приїхав уславлений Віденський художник-портретист Йоган Батист Лампі. Всі найславетніші й найбагатші панянки кинулись до нього робити свої портрети. Справа в тому, що Художник навіть сіру мишку міг зобразити прекрасною принцесою, при цьому вона залишалась схожою на саму себе. Та за 55 річним художником водився один невеличкий грішок. Зробивши з тієї мишки красуню, він не міг встояти проти того, щоб не затягнути її в ліжко. Дівчата ж зачаровані його здатністю бачити в них ту Красу, не дуже - то й пручалися. Не було жодної, з портретованих Лампі, яка б проти нього устояла...Павло Васильович добре знав про це. Та, з одного боку, не зроби Лампі портрет Софі, вийде, що вона не з Перших у Віленському Світі. Зроби він портрет, так будеш з рогами. Отож вірність своєї дружини Павло Васильович вирішив зберегти за допомогою Тараса. Той повинен був невідлучно знаходитись при пані під час її візитів до художника. Пан вимагав від нього детальних звітів про поведінку і пані і художника. Що ж, Тарасу це доручення дуже сподобалось. По-перше він отримав змогу дивитись, як працює справжній Художник, а по друге отримав можливість довести пані, що він її справжній, вірний Друг. Отож він завжди розповідав пану, як скромно веде себе пані. Як художник нічого собі не дозволяє. Про Лампі ходив анекдот, що він дівчат малював оголеними, а потім вже замальовував на зображення одяг. Тому вони на картинах були такими об'ємними, неначе живими. Та погляньте на портрет Софі і побачите те ж саме. Тарас старанно виконував наказ пана не відходити від пані під час малювання. З насолодою виконував. Який би хлопець відмовився спостерігати свою Богиню оголеною, а саме ж Богинею була для 15 річного хлопця красуня Софі. У спальню художника за ними він не ходив. Того вже пан не доручав. До того ж Тарас добре знав, що красень-ротмістр пишається своїми численними перемогами над світськими дамами, зраджуючи Софі направо і наліво. Отож на її зв'язок з Йоганном Батистом дивився як на справедливу помсту... Та нарешті Лампі намалював портрет Софі. Так і залишилась вона на ньому вічно юною, трохи примхливою, красунею. Як прекрасний спогад про щасливу юнь, яка вже ніколи не повернеться. Скінчились Софіїні побачення. Скінчилась можливість Тараса дивитись, як працює справжній Художник, переймати в нього манеру письма. А вчитись малюванню і далі так хотілось... Автопортрет Янаса РустемасаВ той час у Віленському університети викладав малювання не менш знаменитий ніж Лампі професор Янас Рустемас. Про нього Софія дізналась від учениці модистки Ядзі Гусиківської, яка приносила до неї на примірку сукні. Брат Ядзі - Франек був художником, вчився у Рустемаса і дуже його розхвалював. Та вчитись у університеті кріпаку не дозволялось, навіть білет на відвідання лекцій приватно було не дістати офіційним шляхом, та й скупуватий пан вряд чи згодився б оплатити той білет. Адже приватне навчання у професора Рустемаса коштувало дорого. Та пані вдалось вирішити і цю проблему. Серед залицяльників - шанувальників Софі були і брати Кукольники. Павло Васильович був викладачем університету, Платон був там екзекутором і займався саме господарськими питаннями, тобто і студентськими білетами. Крім того, вони були родичами Пелікана. Ким би вони не були, та простий кріпак ні в якому разі не отримав би білет на заняття. Молодший з братів Кукольників, знаменитий письменник Нестор Кукольник, записав у своєму записнику, що Софія казала, буцімто літом 1813 у маєтку її тестя гостював сам Великий Князь Костянтин, якого обслуговувала Катерина Бойко. То ж Павло повинен був зробити висновок, що Тарас позашлюбний син намісника Польщи. Хіба ж при таких умовах можна було не дати безкоштовно білета на навчання? Та Рустемас за той час, а це навіть менше року, що Тарас ходив на його уроки, встиг навчити Тараса тільки копіювати. Та погляньте на ту копію погруддя жінки. Хіба ж скажеш, що то копія. Та це ж дивиться на зорі жива Прекрасна жінка... Пам'ятаєте Ядвігу Гусиківську, яка розповіла пані про Яна Рустемаса? Її брат вчився в Віленському університеті у Рустемаса. Тарас, який став ходити на уроки малювання, швидко потоваришував з хлопцем. Він ще не знав дівчат, ще не вмів знайомитись. Прибігала до пані симпатяга Ядзя, вона подобалась йому (в пані він був закоханий, але не як в жінку, а як в Богиню, Нейздісненну мрію), та от як підступитись до неї, не знав. Та заприятелювавши з Франком, він став приятелем і Ядзі, яка сама захотіла познайомитись з ним. Тарасу вже було 16, їй залишалось ще років з десять бути 18-річною...В неї вже було кохання. Було й загуло. А тут юнак, такий не схожий на інших, такий чистий, такий самобутний, такий симпатичний, та ще й, за чутками, - бастард самого Намісника! Як не покохати такого! А навкруги сяє вишнево-яблучними заметіннями Віленська Весна. Чи були ви в тінистих Віленських парках? Гуляли берегами плавної Вілії чи такого романтичного Закрету? Дивились на Вільнюс з багатовікової башти замку Гедемінуса? Та там же все насичене коханням! Ну хіба ж міг залишатись байдужим Тарас, коли поряд така симпатяга - струнка, чорнобрива, з типово українськими грудьми. І зовсім не недоступна Богиня, як його хазяйка, а зовсім своя, до щему в грудях чимось схожа на його Оксанку з дитинства. Ті ж сірі очі. Та ж посмішка, той же товариській характер. Отож вона, а не Оксанка з Дитинства була тою, про яку писав: " ...чужа. Чорнобрива! І ти не згадаєш того сироту, Що в сірій свитині, бувало, щасливий, Як диво побачить -твою красоту. Кого ти без мови, без слова навчила Очима, душею, серцем розмовлять." Ядзя не знала української, і як більшість поляків мала мовну глухоту, тобто дуже тяжко засвоювала інші мови. Тарас вже добре вмів читати польською, а от розмовляти, будувати речення ще не вмів, хоч добре розумів і все те, що кажуть польською. От і довелось Ядзі на перших порах розмовляти з хлопцем очима, серцем, душею... Блукали вони тінистими парками Вільно, старовинними вузенькими вуличками, сиділи в численних віленських альтанках та бесідках. Відкривали один одному душу. Врешті-решт стали коханцями. Через те кохання Тарас навіть не запам'ятав часів навчання у Рустемаса. Про д'яка, у якого пробув менше дня, напише згодом, а от про Рустемаса згадає лише мимохідь у листі до Броніслава Залеського. Та і то, лише про те, що старий Рустемас казав: "6 років копіюй, півроку рисуй, а тоді вже малюй". Та все ж Тарас навчився у Рустемаса, он майже зразу ж став у Ширяєва першим рисувальником! А забув про все, бо крім Язі, своєї Першої, тоді нікого і нічого не бачив ... Та гірко скінчилось те перше кохання. Так гірко, що він ніколи так і не згадував подалі Ядзю. Чому? Ядзя не бачила свого життя без Великої Речі Посполитої. Вона була закохана в Апостола польської незалежності Адама Міцкевича. Вона й Тарасу віддалася ще й тому, що він, українець, напам'ять знав вірші її Бога, читав їй свої перші вірші, присвячені їй, написані під Міцкевича і на мові Міцкевича. Та тепер їй вже цього було мало. Закінчувався 1830 рік. В Польщі назрівала революція, яка й спалахнула 29 листопада. На жаль, у Вільно стояв великий російський гарнізон і місто залишалось в руках росіян. Ядзині друзі готувались до повстання. Ядзя була разом з ними. А от у Тараса головне було їх кохання, а до тієї революції, до тієї Речі Посполитої йому було байдуже. Адже в панському маєтку і так майже всі управителі, окрім головного - ротмістра Дмитренко, були поляками. Хоч від Яна Димовського він бачив лише добро, та, крім Димовського йому доводилось стрічатись з багатьма панами й підпанками з поляків і нічого доброго він від них не бачив. До того ж Тарас, який добре пам'ятав, що приніс його сім'ї гайдамак Копій, зовсім не був революціонером. Не жадав він воювати за свободу й панування чужих панів... Після Різдва 1831 року до Вільно з інспекційною поїздкою прибув Міністр шляхів сполучень, генерал-майор герцог Олександр Вертембергський із своїм порученцем для особливих справ, полковником Василем Васильовичем Енгельгардтом. В цей час престарілий генерал-губернатор Римський-Корсаков вже був відправлений у відставку. До прибуття бойового генерала Дібич-Забалканського, призначеного на його місце, обов'язки генерал-губернатора виконував генерал-ад'ютант Матвій Храповницький, у якого з Павлом Васильовичем були більш ніж прохолодні відносини. Отож Павло Васильович ублагав брата-полковника замовити за нього слово перед своїм патроном і таки отримав посаду ад'ютанта у герцога Вюртембергського. У лютому він сам, без сім'ї, виїжджає до Петербургу, щоб оформити призначення та зняти приміщення для сім'ї, яку й вивозить через два тижні. Та от Тараса з ними не було. Він відпросився у пані попрощатись з Ядзею, та й не повернувся. Валка Енгельгарда від'їхала без нього. Тарас думав переховатись у Ядвіги, а потім якось позбавитись і кріпацтва. Він вже знав досить збіглих, які покупляли нові документи і жили тепер вільними людьми. Та не так сталось, як гадалось. Ядзя забажала, щоб Тарас приєднався до студентів, які йшли до повстанців. Тараса ж зовсім не задовольняла перспектива воювати зі зброєю в руках невідомо за кого і невідомо для чого. Він відмовився. Тоді Ядзя видала його уповноваженому Віленського гарнізону. Той і відправив його етапом, як збіглого, до пана в Петербург. Тяжким був той шлях. Розповів Тарас про ті свої поневіряння побратиму Віктору Забілі. Як 800 верст до Петербурга долав пішки, навіть чобіт протер. Довелось час від часу перевзувати його з однієї ноги на іншу, щоб останні морози не відморозили ноги. Перевзувався, отримуючи за це солдатський штурхани. Напише згодом: "Далекий шлях ,пани-брати Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Понамірив я колись - Щоб його не мірять!.. Розказав би про те лихо Та чи то ж повірять!.." Отак віддячила Тарасу Перша...То ж і не хотів згадувати про неї ніколи. Лише в листі до Броніслава Залеського згадав собор Святої Анни і чорнобриву Гусиківську з Юні. Як давній, забутий сон. Портрет Тараса Шевченка, можливо роботи брата Ядзі Чекало його в Петербурзі суворе покарання. Помер від холери Великий Князь Костянтин Павлович, то ж Тарас став рядовим кріпаком. Як збіглому належала вже не шмагання у конюха, а погірш. Та пану не до нього було. Знайшов йому брат підходящий будинок, отож зайнявся його ремонтом, а потім запросив найкращого в Петербурзі кімнатного живописця Ширяєва, розписати його. Звичайно, майстер працював не сам, лише керував роботами. Та це так сподобалось Тарасу, що він буквально молив Софі поклопотатись за нього перед паном, щоб дозволив піти у навчання до Ширяєва. Жаль було пані відпускати від себе відданого Простодушного. Та Петербург - це вже не Вільно. Тут їй вже було не до хлопця. Отож упрохала вона пана укласти з Ширяєвим контракт. Адже пан з цього мав би не абияку вигоду: такі живописці дуже цінувались і після Тарасового навчання мав би з нього пан і прибуток, і славу... Так закінчилось Перше кохання Тараса. Прекрасна Софі так і залишилась для нього Богинею. Богинею з ранньої юні. Недосягненною та незабутньою. Лише Ганні Закревській повідав про своє Перше кохання. В честь того кохання вона і назвала їх донечку - сонечко Софією. Зустрічаємось ми з нею у багатьох його віршах та повістях. Та не пізнаємо. Так дбайливо він заховав своє Перше кохання. В самому серці, в глибині душі... Не були святими ні його Богиня, ні його Перша...А вони ж були алгоритмом його відношення до жінок. Тому, скільки б він не закохувався, не вірив він ні в жіночу вірність, ні в святість шлюбу. Це З-за Ядзі Гусаківської постраждав його кращій друг Іван Сошенко, у якого Тарас граючись відбив наречену. Та ще й писав згодом: "...Як тому дурному, Що полюбить, побереться, А вона другому За три шага продається Та з його й сміється"... Та Софі зробила з Тараса Людину, а Ядзя зробила з нього Мужчину. І вже цим вони увійшли в безсмертя. Разом з нашим апостолом. Жінки в житті Тараса Шевченка Історія зберегла імена жінок, які полонили серце Тараса. Незавжди почуття поета лишали слід у поезії. Але ж і сказати, що жінки і світлі почуття до них не відіграли значної ролі в житті і творчості Шевченка - це, значить, погрішити проти істини.
Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Вона стала Шевченковою Беатріче, а її особиста трагічна доля стала трагедією його серця.
У віршах, присвячених Оксані, ''Мені тринадцятий минало'', ''Ми вкупочці росли'', ''Не молилася за мене'', створених на засланні, доторкаємося до особисто пережитого Шевченком.
Кохання до вільної дівчини, чорнобрової Дуні Гусиківської, розбилося об пута кріпацтва. Будучи студентом Академії мистецтв у Петербурзі, Шевченко переживає захоплення Амалією Клоберг, дівчиною-натурницею, яку вивів під ім'ям Паші в повісті ''Художник''.
Закохане серце Варвари Рєпніної, дочки російського державного діяча, відчуло великий поетичний талант Шевченка. Княжна першою назвала його генієм нехтуючи людськими забобонами, сміливо простягла руку через соціальну безодню між нею і поетом. Чи соціальна нерівність, чи відсутність справжнього почуття з боку Шевченка стали на шляху до поєднання його долі з долею В. Рєпніної? Ця таємниця назавжди схована в їхніх серцях. Але вже той факт, що Шевченко подарував їй свій автопортрет, присвятив поему російською мовою ''Тризна'', є свідченням глибокої симпатії до цієї неординарної жінки. Згодом вона стала близьким другом, сестрою і сумлінням поета.
''Ганні вродливій'' (так називав Тарас дружину полковника Платона Закревського, власника села Березова Рудка, що на Полтавщині) поет присвятив поему ''Слепая'', а також поезії ''Г.З.'' та ''Якби зустрілися ми знову...'', своєму ''єдиному великому коханню''. В цих віршах і відвертість, і щедрість серця поета, і шляхетність почуття, і зрілість майстра слова. У рядках любові звучить біль самотності. Зболене тугою любові серце зберегло чарівне почуття до заміжньої жінки, ''свята чорнобривого''.
Під час перших відвідин України, у Кирилівцях Шевченку сподобалась донька попа Григорія Кошиці - Феодосія. Після того, як Тарас отримав посаду у Київському університеті, він вирішив одружитись і влаштувати своє особисте життя. Приїхав він на храмове свято свататися, але батькам Шевченко не сподобався і отримав гарбуза. Молода попівна не наважилася йти проти волі батьків, невдовзі збожеволіла і в 1884 році померла.
Зрозуміти і всім серцем підтримати Тараса Григоровича у далекому засланні змогла дружина коменданта Новопетровського укріплення Ускова Агата Омелянівна. В листі до Залеського (10 лютого 1855 р.) він писав: ''Я полюбил ее возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей душой. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей''. На жаль, місцеві плітки порушили безпосередність цих взаємин, а але й у наступні роки вони підтримували дружні стосунки.
Після всього пережитого на засланні почуття самотності ще більше заполонило душу Кобзаря, і він остаточно наважився одружитися. В дорозі до Петербурга і Москви обставини змусили Тараса Григоровича зупинитись у Нижньому Новгороді. Він дуже швидко знайомиться з оточенням, зокрема, з молодою і дуже вродливою 16-річною артисткою Катрусею Піуновою.
Закохавшись, Шевченко попросив батьків віддати за нього дочку. Мати намагалася довести, що Катруся ще дитина, а Шевченко значно старший, щоб пом'якшити відмову. Змучений самотністю, поет мріє про пару. Боляче і сумно перегортати сторінки останніх його романів.
Любов сліпа. І генії теж підвладні цій хворобі. Останнім почуттям, що спалахнуло в серці Шевченка, була любов до Ликери Полусмакової, колишньої наймички, кріпачки. Сучасники поета скептично ставилися до цього об'єкта його кохання. Ликера для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала врятувати його від самотності, останньою надією на створення свого маленького раю.
Він запропонував їй одружитися і виїхати в Україну. Вірив, що саме поруч з нею вдасться пережити всі негоди і знайти щастя у ''хатині тихій і веселій''. Адже неодмінною умовою ''благодаті'' він вважав сімейну ідилію у власній хатині. Але не судилося стати Ликері Шевченковою долею. Згодом вона виходить заміж за перукаря Яковлева.
А серце поета переповнюють біль, розпач, безнадія від усвідомлення страшної, всепоглинаючої самотності. У поетичних рядках відчуваємо радість кохання і крах надій, невимовний душевний біль. Любовні поезії сумні, а подекуди й трагічні, як і його доля. Та навіки залишився з нами той, ''хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертне слово во віки і віки...'' . I Моя ти любо! Усміхнись...
Автор
ksenan7
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
11 004
Размер файла
517 Кб
Теги
нки, його, шевченко
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа