close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

ФІЛОСОФІЯ Витяг

код для вставкиСкачать
выводы по философии на украинском языке
 1
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬН
ИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕ
РСИТЕТ
ФІЛОСОФІЯ
Навчально
-
методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни
(ВИТЯГ)
Видання друге, перероблене і доповнене
Рекомендовано Міністерством освіт
и і науки України
Київ 2001
2
К
К
О
О
Н
Н
С
С
П
П
Е
Е
К
К
Т
Т
Л
Л
Е
Е
К
К
Ц
Ц
І
І
Й
Й
З
З
К
К
У
У
Р
Р
С
С
У
У
Ф
Ф
І
І
Л
Л
О
О
С
С
О
О
Ф
Ф
І
І
Я
Я
ТЕМА 1.
ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФІЇ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1.
Поняття філософії, її значення в системі вищої осв
і
ти.
2.
Поняття та типи світогляду.
3.
Предмет філос
офії та особливості філософського мислення.
4.
Основні питання, методи і функції філософії.
Конспективний виклад теми
1. Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти
Слово «філософія»
давно увійшло до нашого буденного мо
в
лення. Філософією нині назив
ають не тільки відповідну науку чи навчальну дисципліну, а й загальнотеоретичні засади та суку
п
ність принципів будь
-
якої діяльності —
наприклад: «філософія рекламної кампанії», «філософія управління підприємством»,
«моя життєва філософія» і т. п.
Таке вжив
ання слова «філософія» хоч і не відповідає тому зн
а
ченню, яке вкладають у нього сьогодні професійні філософи, має певні підстави. З виникненням у Європі системи освіти і встанов
ленням відповідної останній системи наук філософія набула статусу головної (і тривалий час єдиної) теоретичної дисц
и
пліни, без оволо
діння якою вважалось неможливим отримання вищої освіти взагалі. Тодішня філософія була всеохоплюючою наукою, вона включала в себе інші науки і поділялась на такі розділи:
1.
Раціональна філософія —
логіка
—
наука про правильне м
и
слення, яка вчила керувати діями розуму.
2.
Моральна філософія —
наука про правильні вчинки, яка п
о
ділялась на монастику, тобто етику —
науку про управління діями окремої людини, економіку —
науку про управління госп
о
дарством, політик
у —
науку про управління державою.
3.
Натуральна філософія —
наука про природу речей, що п
о
ділялась на фізику —
науку про якісну природу матеріальних р
е
чей, математику —
науку про кількісну природу матеріальних речей та метафізику —
науку про нематеріальні ре
чі.
До XVIII століття європейські університети мали тільки три ф
а
культети та спеціальності, і для того, щоб отримати диплом док
тора теології, права чи медицини, потрібно було спочатку отримати ди
п
лом доктора філософії. З того часу кількість спеціальностей
, які отримують випускники вищих навчальних закладів, значно зросла. Від філософії відокремився ряд наук, проте чільне місце в системі теоретичної підготовки у вищій, особливо університетській, освіті зберігається за 3
філософією. Сьогодні філософія, як навч
альна дисципліна, покликана прищепити студентові в
у
зу:
а)
здатність до проблематизації —
уміння ставити питання, розглядати парадокси, альтернативи, протиріччя;
б)
здатність давати визначення —
переходити від семантичн
о
го до концептуального аналізу понять;
в)
здатність формулювати, впорядковувати, послідовно анал
і
зувати свої думки.
Виконання філософією цих завдань випливає з методологі
ч
ної функції
філософії, яка полягає в тому, що вона не дає готових відповідей на питання, які постають перед людиною чи окре
мими науками, а дає зразки форм, способів, прийомів мислення, тобто змогу самостійно розв’язати ці питання.
Виходячи із значення, яке має філософія як наука в житті та діяльності людини, поряд з методологічною
можна виділити такі її найважливіші функції:
а
)
світоглядну —
філософія дає змогу людині осмислити пр
о
блеми сенсу людського життя: чому і для чого живе людина? Яке її місце та призначення в світі? і т. ін.;
б)
аксіологічну —
філософія дає змогу людині осмислити пр
и
роду та значення власних життєвих цін
ностей.
2. Поняття та типи світогляду
Для того щоб зрозуміти значення філософії та її функцій,
п
о
трібно розглянути структуру відношення людини до світу в ц
і
лому. Можна виділити такі форми освоєння світу людиною:
а)
практична діяльність —
полягає в безпосере
дньому пере
т
воренні предметів матеріального світу, внаслідок чого створюється навколишнє середовище, придатне для життя людини, пр
и
кладом чого може служити сучасна цивілізація;
б)
практично
-
духовна діяльність —
полягає в такому перетв
о
ренні дійсності в уяв
ленні людини, внаслідок якого створюється суб’єктивне бачення світу, світу для людини;
в)
теоретична діяльність —
полягає в такому перетворенні дійс
ності в уявленні людини, внаслідок якого створюється об’єктивне бачення світу, світу незалежно від людини.
Будь
-
яка діяльність людини, незалежно від форми, є цілес
п
рямованою. Вона передбачає уявлення про мету, сенс і засоби цієї діяльності. Людина в кінцевому рахунку завжди діє осмисл
е
но, тобто в основі її окремих дій, вчинків, думок лежать загальні, ц
і
лісні у
явлення, сукупність яких називається світоглядом.
Світогляд —
це система уявлень людини про світ, місце л
ю
дини у світі, відношення людини до світу та до самої себе. Світ
о
гляд містить знання, переконання, цінності, ідеали, організовані у єдину систему, у це
нтрі якої завжди перебувають уявлення л
ю
дини про себе. За способом розуміння людиною свого місця в світі можна виділити кілька основних типів світогляду:
4
1.
Міфологічний світогляд —
це результат практично
-
духовної діяльності людини. У міфологічному світогляді
людина не відокр
е
млює себе від речей природного світу, а окрема людина не відокр
е
млює себе від суспільства в цілому. В міфологічному світогляді не існує чіткої межі між мисленням та мовленням, свідомістю та ре
а
льністю, предметом та думкою про предмет. Міф
ологічні оповідання розповідають нам про людиноподібних істот —
богів та г
е
роїв, що уособлюють різні природні начала, оскільки у міфоло
гічному світогляді світ і людина були єдиним, нерозривним цілим. Розрив цієї єдності призвів до роздвоєння людини, втрат
и нею гармонії зі св
і
том, що зробило можливим теоретичне ставлення до світу і виникнення таких форм світогляду, як наука, р
е
лігія, філософія.
2.
Науковий світогляд
є теоретичною формою ставлення до світу. Світ у ньому об’єктивно розглядається таким яким він є
незалежно від людини, а людина вбачається в ньому тільки ча
с
тиною світу —
природи чи суспільства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людині поставити закони природи собі на слу
ж
бу і створити комфортний світ цивілізації.
Проте визначення людини тільк
и як частини світу дається не лише в світоглядному, а й у пра
ктичному аспекті діяльності на
уки, що тісно взаємопов’язані. Прикладом цього можуть бути с
у
часні недовіра та песимізм до науки та науково
-
технічного прогр
е
су, оскільки виявилось, що наукові відкр
иття не завжди є благом для людини. Сучасні екологічні проблеми, загроза ядерних аварій та вибухів, що ставлять під загрозу саме життя людства, є наслі
д
ком дегуманізації науки, усунення нею людини як центральної ланки системи світу. Ця особливість науки вл
астива їй з моменту зародження, про що свідчить відома фраза «батька» європейської науки Аристотеля: «Платон мені друг, та істина д
о
рожча».
Таким чином, наука неспроможна подолати світоглядну ди
с
гармонію —
досягнути єдності людини зі світом. Цю функцію вик
онують мистецтво, релігія та філософія.
3.
Мистецтво є практично
-
духовною діяльністю. Мистецький світогляд
дає суб’єктивний образ світу, в якому художник дос
я
гає гармонії зі світом, тому навіть сучасне художнє бачення світу близьке до міфологічного.
4.
Релігійни
й світогляд
чітко поділяє світ та людину, природне та надприродне, земне та потойбічне. Людина, створена за обр
а
зом та подобою Бога, займає головне, центральне місце у створеному Богом світі. У релігійному світогляді, через віру в потойб
і
чне, надприродне Б
ожественне начало, людина виробляє власне ставлення до світу, надає йому смислової завершеності і таким чином досягає гармонії з ним.
5.
Філософія є теоретичною формою ставлення людини до св
і
ту.
Порівняно з наукою її особливість полягає в тому, що вона дає зм
огу об’єктивно, в теоретичній формі осмислити світ як світ людини, розглянути місце і становище людини у світі, її смисложи
т
тєві
проблеми. Філософський світогляд дає змогу виробити таке бачення світу, яке водночас є і суб’єктивним і теоретичним, а отже, і досягти людині гармонії з собою, зі своїм баченням світу й самим світом. З цим пов’язані такі особливості філософії, як і те, що вона, будучи за формою діяльності наукою, не є наукою за своїми фун
к
ціями та значенням для людини. У філософії, на відміну 5
від інших наук, не існує єдиних, загальновизнаних теорій. Образно кажучи, філософій є стільки, скільки філософів, проте існує єдиний теорет
и
ч
ний апарат, уявлення про предмет, завдання, функції, які постійно перебувають у процесі становлення й осмислення.
3.
Пре
дмет філософії та особливості філософського м
и
слення
Авторство слова «філософія»
приписують давньогрецькому мислителю Піфагору (VI
—
V
cm.
до н.
е.).
Він був проти того, щоб його називали мудрецем, і вважав себе філософом (любителем мудрості, від грецького
phileo —
любов і sophia —
мудрість), бо мудрим, на його думку, є тільки Бог, оскільки під мудрістю давні греки розуміли не просто мислення, а єдність способу мислення і способу життя. Тим самим з часів Піфагора у понятті «філос
о
фія» фіксується прагнення л
юдини до самовдосконалення, до д
о
сягнення ідеалу.
Ідеал традиційно включає в себе три найвищі цінності —
Істину, Добро і Красу. Філософи Давньої Греції
вив
чали начала та закономірності світобудови, а під філософією р
о
зумілась наука взагалі.
Фундатором євр
опейської філософської традиції є давньо
г
рецький мислитель Сократ (470
—
399
pp. до н.
е.),
який визначив подальший напрям філософії своїми знаменитими запита
н
нями: чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що таке істина? Чи м
о
жемо ми вважати щось красивим, н
е знаючи, що таке краса? Чи можемо ми бути добрими, не знаючи, що таке добро? Цим Со
к
рат дав поштовх розвиткові
трьох основних дисциплін:
а)
гносеології —
теорії пізнання, вченню про те, що таке і
с
тинне знання і які шляхи його досягнення;
б)
етиці —
вченню
про те, що таке добро і зло, і як людина повинна оцінювати свої вчинки;
в)
естетиці —
вченню про прекрасне.
Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософії вимагає осмислення самого способу його пізнання. Т
о
му, в міру того, як окремі науки, що входили раніше до складу філософії (див. п. 1), виробляли свій, відмінний від філософськ
о
го, метод пізнання, вони відгалужувались від філософії. Наприк
і
нці XVIII
ст. німецький філософ І.
Кант окреслив предмет філ
о
софії такими запитаннями: що я мо
жу знати? Що я повинен робити? Чого я смію сподіватись?
Для того щоб відповісти на ці запитання, мало знати, що таке світ і що таке людина. Тому філософія вивчає не тільки сутність речей, світу, людини, а сам спосіб їхнього існування.
Філософська дисциплін
а, що вивчає буття у всіх його аспектах, називається онтологією
(від грецького ontos —
суще та logoc —
вчення). Предметом філософії є загальні, граничні засади людського ми
с
лення, пізнання, буття людини у світі.
Таке розуміння предмета мислення зумовлює ос
обливості ф
і
лософського мислення, які відмежовують філософію як від буденного, так і від природничо
-
наукового мислення. Першою ос
о
бливістю є те, що будь
-
яке філософське 6
питання охоплює проб
лематику філософії в цілому. Тому філософію не можна викладати, як
інші науки, —
від більш простого до більш скла
д
ного. Другою особливістю є те, що будь
-
яке філософське питання ох
о
плює не тільки філософію в цілому, а й підпорядковує цьому питанню й того, хто запитує, тобто філософське мислення вим
а
гає не тільки осмисленн
я своїх власних підвалин та можливостей пізнання, а й зміни того, хто мислить, —
зміни світоглядних, життєвих здібностей і самого способу мислення.
Науковим завданням філософії є виявлення найбільш загал
ь
них закономірностей розвитку світу, вираження його в
принц
и
пах, філософських законах та категоріях, вивчення наявного і минулого, можливого і майбутнього. Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то не важко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної баг
а
топлан
ової проблеми «людина —
світ», яка має багато проявів, модифікацій: «суб’єктивне —
об’єктивне», «матеріальне —
д
у
ховне», «природа —
суспільство» тощо. Проблема «людина —
світ» виступає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова спрям
ованість, зорієнтованість практично
кож
ної філософської системи. Тому вона і становить основне пита
н
ня філософії.
«Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття...» Філ
о
софи поділилися на два великі
табори залежно від того, як відп
о
відали вони на це питання
*
.
4.
Основне питання, методи і функції філософії
Основне питання філософії
має різне вирішення: матеріалі
с
тич
не, ідеалістичне, моністичне, дуалістичне, плюралістичне.
Потрібно зазначити, що в межа
х основного питання філософії по
-
різному вирішується і питання, що саме слід розуміти під матеріальним, а що під ідеальним. Саме цим пояснюється і те, що існують різні форми матеріалізму (наприклад, вульгарний, спогл
я
дальний, ме
-
тафізичний тощо) та ідеаліз
му (об’єктивний, суб’єктивний).
По
-
різному філософи відповідають на питання про можл
и
вість пізнання світу. Послідовний матеріалізм
доводить, що світ в принципі можна пізнати. Найвищим критерієм і гарантом цього є практика. Об’єктивні ідеалісти
зосереджують
увагу на пізна
н
ні людської свідомості через пізнання відчуттів, понять тощо. Течія, представники якої заперечують можливість пізнання су
т
ності речей і закономірностей розвитку дійсності, дістала назву агностицизму. Основне питання філософії дає можливість
оріє
н
туватись в історико
-
філософському процесі, визначати сутність будь
-
якої філософської системи. Основне питання філософії н
а
голошує, що всі явища світу умовно поділяються на дві основні сфери —
матеріальну і духовну.
Вони утворюють єдність, якою характ
еризується все, що існує в світі. Ці сфери нерозривні, але кожна має свою специфіку і посідає своє місце, відіграє свою роль. Матеріальній сфері належить вирішальна роль лише в кі
н
цевому розумінні, в гносеологічному плані.
Значення основного питання філосо
фії полягає і в тому, що, поширюючи *
Див.: Ф. Енгельс. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії // Маркс
К., Енгельс Ф. Твори. —
2
-
ге вид. —
Т. 21. —
С. 270
—
271 і далі.
7
його на розуміння суспільного життя, можна дати основу як матеріаліст
и
чного розуміння історії
,
та і для його ідеалістичного тлумачення
.
Якщо матеріалізм та ідеалізм виражають два протилежні пі
д
ходи до розуміння природи с
віту і людської сутності, то не менш важливим питанням філософського світогляду є питання про те, в якому стані перебуває світ, чи розвивається він і людська су
т
ність, чи вони незмінні. Це питання про рух і розвиток.
Залежно від розв’язання цього питання в
иникають також дві протилежні концепції —
діалектика, як вчення про розвиток, і метафізика,
яка заперечує або спотворює розвиток. Був час, коли деякі філософи (наприклад, Парменід) вважали буття абсолютно нерухомим. Але пізніше, з розвитком науки і практик
и, коли заперече
н
ня руху і розвитку стало неможливим, поширення набули метафі
зичні підходи, які тлумачили їх спрощено, однобічно. Тому звичайно говорять про дві концепції розвитку —
діалектичну та м
е
тафізичну.
Поділ філософських систем залежно від розв’яз
ання питання про розвиток не збігається з поділом на матеріалізм і ідеалізм. Відомо, що серед матеріалістів було багато метафізиків (Л.
Фейєрбах та ін.), а серед ідеалістів —
діалектиків (Гегель).
Але ці питання тісно вз
а
ємопов’язані, можна навіть у повном
у розумінні сказати, що питання розвитку, руху є також основними питанн
я
ми філософії.
Коли постає питання про пізнання світу, його сутність, то при цьому не менш важливим є питання про вибір правильного методу пізнання
як спосіб вивчення явищ світу, як наб
ір засобів, прийомів, що роблять пізнання успішним. Кожна наука має свої методи. Філ
о
софія озброює всі науки знанням найбільш загального методу пізнання: метафізичного та діалектичного.
Вище ми визначили ді
а
лектику як теорію розвитку, а тут говоримо про ді
алектику як про метод пізнання. Протиріччя тут немає. Теорія стає методом тоді, коли вона спрямовується на пояснення практики, на здобуття нового знання, необхідного для теоретичного осв
о
єння світу.
Тільки глибоко засвоївши весь цей матеріал, можна зрозум
і
ти суть кожної з функцій філософії,
через які проявляється ві
д
ношення філософії до конкретних наук. Основні функції філос
о
фії:
світоглядна, гносеологічна, методологічна, логічна, критич
на, практично
-
перетворювальна та ін.
Питання для самоконтролю
1.
Визнач
те сутність предмета філософії та її значення для людини і суспільства. Покажіть її особливість як науки. У чому полягає її г
у
маністичний характер.
2.
Дайте визначення світогляду та охарактеризуйте його історичні т
и
пи.
3.
Визначте і охарактеризуйте основне питан
ня філософії та його дві сторони. Яке значення має це питання для вирішення матеріалі
с
тичного розуміння історії?
4.
Назвіть основні методи в філософії і дайте їм відповідну хара
к
теристику.
5.
Назвіть і охарактеризуйте основні функції філософії і покажіть їх знач
ення для теоретичної та практичної діяльності фахі
в
ця
-
економіста.
8
Філософський словник до теми:
світогляд, філософія, о
с
новне питання філософії, матеріалізм, ідеалізм, монізм, дуалізм, плюралізм, агностицизм, метод, діалектика, метафізика, гносе
о
логія, мет
одологія, теорія.
ТЕМА 2.
ФІЛОСОФІЯ СТАРОДАВНЬ
ОГО СВІТУ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації.
2. Історичні типи філософії.
3. Давньоіндійська філософія.
4. Філософія Стародавнього Ки
таю.
5. Антична філософія.
Конспективний виклад теми
1. Історія філософії як наука та принципи її періодизації
Філософію можна краще зрозуміти,
якщо вивчити її історію. Розглядаючи питання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на принципи
її періодизації, основу яких стан
о
вить розуміння того, що єдиний історико
-
філософський процес водночас поєднує в собі різноманітні вчення, школи, напрями,
від
мінність між якими визначається такими основними чинник
а
ми:
1)
ступінь розвитку продуктивних сил, з
рілість суспільних в
і
дносин;
2)
ступінь розвитку загальної культури і науки;
3)
світоглядні умови та філософські джерела.
Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її пер
і
одизація в цілому збігається з періодизацією загальної історії, але кожний істо
ричний тип філософії не є прямим відображенням і
с
торії, історичного періоду, а виступає результатом її осмислення, у якому значну роль відіграють попередні філософські вчення. Кожний історичний етап у розвитку філософії має свої особлив
о
сті, і ці особливос
ті випливають із вирішення головних проблем, які постають перед філософами того чи іншого періоду, а саме: проблеми буття, пізнання, людини, її місця і ролі у суспільному житті, чому і як розвивається суспільство, природа, ставлення до природи тощо.
Такий проблемний аналіз якраз і допоможе визначити істор
и
чні типи та своєрідність філософської думки різних народів у р
і
зні періоди історії.
2. Історичні типи філософії
Історичні типи філософії такі:
1.
Філософія Стародавнього Сходу. Філософія античності.
2.
Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження.
3.
Філософія Нового часу та Просвітництва.
9
4.
Класична німецька філософія.
5.
Сучасна світова філософія (позитивізм, екзистенціалізм, психо
аналіз, марксизм та ін.).
6.
Філософська думка в Україні.
3. Давньоіндійська філософія
Перш
і філософські школи
і течії виникли у найдавніших рег
і
онах людської цивілізації на початку VI
ст. до. н.
е. в
Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.
Передумови вини
к
нення філософії були такі:
1)
стрибок у розвитку виробничих сил внаслідок переходу від бронзи до заліза;
2)
поява товарно
-
грошових відносин;
3)
виникнення держави;
4)
зростання опозиції традиційній релігії, критика нормати
в
но
-
моральних установок і уявлень;
5)
розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу, н
е
обхідність його логічного і абстракт
ного осмислення.
Спільність генези не виключає своєрідності шляхів форм
у
вання систематизованого філософського знання. Філософія Ст
а
родавньої Індії та Стародавнього Китаю має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих дер
жав, і насамперед чиновницько
-
бюрократична система в К
и
таї та кастовий устрій в Індії, які сприяли збереженню традиційних релігійно
-
міфологічних уявлень у формуванні перших філ
о
софських течій. Це, в свою чергу, зумовило перевагу у світогляді східних країн релігійно
-
етичної проблематики над науково
-
теоретичною, ідеалізму —
над матеріалізмом.
Староіндійська філософія
розвивалась у школах, так званих «даршанах».
Існували даршани астиків і
даршани нестиків.
Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групу
вались на в
и
знанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») —
це збірник текстів на честь богів. До складу даршан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх’я, йога, ньяя, вайшеш
и
ка, миманса. До складу даршан нестиків (неортодоксальні шко
ли) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму. Одним з найд
а
вніших ідеалістичних учень був брахманізм.
Його прихиль
ники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмі
ню
в
а
ного духу «брахмана»,
що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і т
і
ло.
Тіло —
це зовнішня оболонка душі (атман).
Душа вічна, бе
з
смертна, але оскільки людина занадто прив’язана до свого тіла, до земного іс
нування, то душа людини, хоч і є втіленням духу брахмана, все ж відрізняється від нього, а тому підкоряється з
а
кону необхідності (кармі).
Закон необхідності (карма) змушує душу щоразу після смерті тіла переселятися до іншого тіла, і д
у
ша людини завжди вход
ить в оболонку, котра залежить від діянь її у минулому житті. Потік цих перевтілень (самсара) триває нескінченно довго. Якщо ж 10
людина може звільнитися від повся
к
денних життєвих турбот, її душа перестає бути зв’язаною з цим тлінним світом, тоді і реалізуєть
ся її тотожність з Брахманом. Буддизм —
це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI
—
V
ст. до н.
е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та і
с
ламом. Згідно з легендою, засновником бу
ддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, він же Шак’я
-
Муні, майбутній Будда, народився у сім’ї вельможного князя Шуддходані. Він навч
а
вся у брахманських учителів і у віці 29 років покинув палац, щоб жити аскетом. Шляхом внутрішнього споглядання п
розрів і п
і
знав вічні істини:
1)
Життя —
це страждання.
2)
Страждання має свою причину.
3)
Корінь страждання —
жадоба до життя.
4)
Шлях виходу із страждання має 8 ступенів самовдоскон
а
лення, кінцевою метою якого є стан вічного блаженства —
«ні
р
вана».
З точки зору будд
изму, світ —
це єдиний потік матеріальних і духовних елементів —
«дхарм».
На основі староіндійських уявлень про переселення душ буддизм висунув догму про перер
о
дження живих істот, стверджуючи, що смерть живої істоти є не що інше, як вияв розпаду певної ком
бінації дхарм, після чого утворюється нова комбінація дхарм.
Нові комбінації дхарм визначаються кармою —
сумою всіх гріхів і добрих справ у попередньому переродженні. Ідеалом, за вченням буддизму, є досягнення нірвани
—
повного завершення процесу переродже
нь і позбавлення таким чином страждань, які становлять сенс життя. У цьому вченні вперше чітко виражено ідею про розвиток людини, її безперервне вдосконалення.
Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її
пізнання.
Вчення про буття.
В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми —
«носії своєї ознаки —
частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми —
це части
н
ки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникаю
ть в усі явища психічного і матеріального світів і пер
е
бувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний
рух означає породження нового спалаху і нового затухання. В буд
дійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись.
Було розроблено кілька класифікацій дхарм
-
елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене —
сансара
і буття невияв
лене —
нірвану. Перебуваючи у вічній круговерті, виявл
е
не бут
тя пов’язане з страж
данням. До звільнення з цього стану веде шлях пізнання —
восьмичленний шлях морального поділу. Буд
дизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.
Вчення про пізнання.
В теорії пізнання у буддистів не існує р
і
зниці між чуттєвою та розумовою фор
мами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу. Проблема людини.
Буддизм зап
е
речував існування душі, тобто окремої духовної істоти всередині людини. Буддисти заперечували існування і окрем
ого атмана 11
поза п’ятьма групами елементів, які становлять людську особи
с
тість, її психічні і матеріальні якості. Ці п’ять елементів такі: св
і
домість, уява; почуття; кармічні сили; матеріальна оболонка людської особистості.
У цій схемі немає місця жодному н
изькому началу. Людська особистість, як і все у світі, підкоряється закону причини і наслідку, вираженому в 12
-
членній формулі причинного зародження. Окремішнє людське життя —
це результат попередніх існ
у
вань. Свідомість, протікаючи через індивідуальний по
тік —
зем
-
не життя, через проміжний етап і наступний за цим стан нового переродження, кожної секунди змінює свій зміст.
Це вічне становлення в староіндійській філософії прирівн
ю
ється до полум’я свічки, коли перебіг спалахування і згасання є безперервним і створює враження сталості. Наближення до буття не виявленого, до нірвани порівнюються із затуханням вогню, але цей вогонь ніколи не зникає, він переходить у інший стан. Буддистам, як і стародавнім грекам, властиве стихійно
-
діалек
тичне мислення.
Поряд з ід
еалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розви
валось і стихійно
-
матеріалістичне вчення —
чарвака,
однією з форм цього вчення є локаята,
яку іноді ототожнюють з чарвакою.
Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, мат
е
рію. За основу світ
у вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Звідси походить назва школи («чар»
—
чотири, «вак» —
слово). В теорії пізнання істинним чарвака вв
а
жає тільки те, що дається людині у відчутті. Особливістю учення чарваків є розробка
етичної концепції,
згідно з якою поняття д
о
бра і зла —
ілюзорні, створені людською уявою. За вченням ча
р
ваків, реальними є тільки страждання і насолода чуттєвого буття. Спростовуючи необхідність аскетичного способу життя, яке запроваджували інші індійські
релігійні системи, чарваки утверджують єдину мету людського буття —
одержання насолоди. Ч
а
рваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.
4.
Філософія стародавнього Китаю
Аналогічним шляхом відбувався розвиток філософських ідей у Стародавньому Китаї.
Так, сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб’єктивної реальності, розвиток наукових знань, н
а
самперед в галузі астрономії, математики, медицини, створили умови для розвитку філософії.
Найвплив
овішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI
—
V
ст. до н.
е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551
—
479
pp.
до н.
е.), яке дістало назву конфуціанства.
Першим етапом у ст
а
новленні конфуціанств
а була діяльність самого Конфуція.
У його особі конфуціанство становило етико
-
політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Проблеми космог
о
нії, онтології, гносеології, ло
гіки були в стадії започаткування. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають 12
проблеми людини. Він р
о
зро
бляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за п
о
ход
женням, а завдяки вихованню в особі висо
ких моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є п
о
няття «жень» —
гуманність.
«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним ст
а
новищем. Згідно з принципом «жен
ь» правителі держав повинні бути мудрими, подавати підлеглим приклад особистої високом
о
ральної поведінки, по
-
батьківськи піклуватися про них. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» —
синівської поваги до батьків. Велику увагу він приділяв «юе» —
музиці, найкращому засобу вдосконалення людини, а найголовнішу роль відводив «лі» —
етикету —
правилам благопристойності, які покликані регулювати поведінку людини в різних життєвих ситу
а
ціях. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція «чжен мін
» —
«виправлення» імен, тобто приведення речей у відпові
д
ність до їх назв.
З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» —
це прабат
ь
ко світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи т
а людини.
Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Лао
-
цзи
(VI
—
V
ст. до н.
е.). Але, бажаючи звеличити престиж даосизму в боротьбі з конфуціанством, послідовники даосизму оголосили своїм засн
о
вником л
егендарного героя Хуанді (697
—
598
pp. до н.
е.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінл
и
вості світу. Дао —
це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, невичерпне і безкінечне у русі; воно —
основа всьо
го сущого.
Життя природи і людини підпорядковане не волі неба, як було прийнято вважати в конфуціанстві, а всезагальному закону
«дао». Згідно з цим законом будь
-
яка річ, досягши певного ступеня ро
з
витку, перетворюється на свою протилежність.
Даоси вчили бе
ззастережної підпорядкованості всієї життєді
я
льності людини закону «дао», неможливості (моральної і фізи
ч
ної) діяти всупереч «дао». Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія (як і ін
дійська) сповідувала захи
ст природи, висувала принцип «ву вей»
—
невтручання у її розвиток, наслідування її законів.
Огляд розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій дає змогу зробити висновок про тривалість цього процесу. Філ
о
софська думка поволі звільнялась від міфоло
гічних уявлень. З самого початку процесу виникнення філософії матеріалізм та ід
е
алізм з’являються одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці звільнення душі від потоку перевтілень в Індії та завданню вдосконалення людсько
ї поведі
н
ки в Китаї.
13
5.
Антична філософія
Історія античної філософії
охоплює понад тисячу років. У її розвитку виділяють три основні періоди.
Перший —
період
ранньогрецької філософії —
охоплює епоху від виникнення філософського мислення на початку VI ст.
до н.е. до часів Сократа (кінець V ст. до н.е.). Філософів цього періоду
на
зивають досократиками.
До них належать такі філософи, як Фа
лес, Анаксимен, Анаксимандр, Геракліт, Піфагор, Парменід, Зенон
Елейський та ін.
Другий період
має назву класичного.
З філософів цього періоду першим слід назвати Сократа. До них належать також софісти Протагор, Горгій. Суть другого періоду полягає в переорієнтації філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. Крім названих мислителів, представниками
цього періоду є Платон, Аристотель, Демокріт, а також послідовники Сокр
а
та —
кіренаїки, мегарики і кіники.
Третій період
історії античної філософії пов’язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається приблизно з кінця IV
ст. до н.
е. і закін
чується V
—
VI
ст. н.
е. Філософія елліністично
-
римської епохи існує у вигляді кількох основних філософс
ь
ких напрямів. Це епікурейці (засновник Епікур), скептики (Пі
р
рон), стоїки (Цицерон, Сенека, Марк Аврелій, Епіктет).
Рання грецька філософія.
Досократики.
Родоначальником ра
н
ньогрецької філософії був Фалес
(близько 625
—
545
pp. до н.
е.) —
представник мілетської школи, якого небезпідставно вважають першим астрономом. Він обчислив дні сонцестояння та рівн
о
дення, визначив довжину року тривалістю 365 діб, прог
нозував погоду за зірками, передбачив сонячне затемнення 28 вересня 565
p. до н.е. Фалес відомий також як математик, що довів ряд важливих геометричних теорем. З точки зору Фалеса, вода —
о
с
нова і першоначало всього сущого. Вода —
джерело життя, але було б
помилкою ототожнювати воду як основу і першоначало всього сущого з сукупністю тієї фізичної реальності, природою води, яка тече у річках, наповнює моря та озера. Вода, з погляду Фалеса, —
це не фізична речовина, а початок буття. Вода —
це символ життя, йо
го філософська метафора.
Згідно з поглядами Анаксимандра
(бл.
610
—
547
pp. до н.
е.) в основі всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея «апейрона» (в перекладі з грецької мови —
«невизначене», «безмежне») не є відходом від конкретно
-
речових уявлень про першоречовину світу. Ця ідея є конкретно
-
чуттєвим уявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене неоформлене «дещо» утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксима
н
дра, процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи:
на пер
шому із «безмежного» виділяється «світове перш
о
начало», своєрідний ембріон Космосу;
на другому відбувається розподіл протилежності начал —
вологого і сухого, холодного і гарячого;
на третьому етапі в процесі боротьби цих начал буття утво
рюються чотири осн
овні стихії.
Це —
вогонь (як поєднання гаряч
о
го і сухого начал), повітря (як 14
поєднання вологого і теплого), вода (вологого і холодного), земля (холодного і сухого). В свою чергу, із цих основних стихій виникає усе розмаїття кон
к
ретних речей.
Ще одним предс
тавником мілетської школи був учень Ана
к
симандра Анаксимен
(бл.
585
—
525
pp. до н.
е.). Першоначалом усього сущого, з його точки зору, вважається повітря.
Завдяки
по
вітрю виникає й існує світ. Через те, що повітря має здатність «зг
у
щуватись» і «розріджуват
ись», утворюються вітер, хмари, земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива
теза про єдність мікро
-
і макрокосмосу. «Згідно з тим, як душа наша є п
о
вітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря». Тим самим люд
ина уподібнюється малому Вс
е
світу (мікрокосмосу), такому ж цілісному і різнобічному, як і в
е
ликий космос (макрокосмос) —
світ у цілому. Людина —
це уп
о
дібнення світу, й існує вона нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття, яке рівно
цінне Всесвіту в ц
і
лому. В тезі Анаксимена повітря, частиною якого є людська д
у
ша, виявляється як світова душа (або дух), завдяки якому космос існує як цілісність. Речовотілесний характер універсального св
і
топорядку, буття, наочно представлений водою, пові
трям, «апе
й
роном», особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта (бл.
535
—
475
pp. до н.
е.), який убачав першооснову світу у вогні.
«Світ єдиний з усього, що існує, —
твердив Гера
к
літ, —
не створений ніким із богів і ніким із людей. Він був
, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономі
р
но згасає». У цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, але й діалектика
розвитку космосу через єдність протилежн
о
стей спалахування і закономірного згасання.
Геракліт народився
у місті Ефесі, що розташоване у центрі Іонії. Він походить з царського роду, але зрікся престолу на к
о
ристь свого брата. За Гераклітом затвердились два імені: «Темний» та «Плакучий». Перше він одержав за те, що його твори б
у
ли написані таким способом, що
слова утворювали різний зміст при різному читанні. У його творах зміст передавався натяками, був переплетений метафорами та висловами, які потребували особливого тлумачення. Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу таким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму він в
и
словлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному не важко зрозуміти і вознестися душею. Ім’я «Плакучий» затвердилось за Гераклітом внаслідок того, що він оплакував людей, в
важаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведуть нерозумний спосіб життя.
Іонійська філософія
(Фалес, Геракліт та ін.) шукає основу буття в матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому т
я
жіє до матеріалістичної відповіді на основне питання філос
офії. Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філ
о
софські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.
Так, близько 532
p. до н.
е. у Критоні виникає впливова рел
і
гійно
-
філософська група
—
Піфагорійський союз
,
засновником якого був в
иходець з о. Самоса Піфагор
(580
—
500
pp. до н.
е.). Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських школах. 15
Першоосн
о
вою для Піфагора є кількісне відношення —
число, але слід зауважити, що число для н
ас —
це величина арифметична і мат
е
матична, а для еллінів —
величина геометрична, що існує у в
и
гляді геометричних пропорцій.
Так, одиниця —
це точка, двійка —
пряма (як можливість, що виникає із двох точок). Трійка —
площина. Четвірка —
тіло, або об’єм. Та
ким чином, перші чотири числа є достатні, щоб визн
а
чити усе розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1 + 2 + 3 + 4 = 10), яка для піфагорійців служила вт
і
ленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвід
ношенні елементів включав такі основні муз
и
кальні інтервали: 2:1 —
октава; 3:2 —
квінта, 4:3 —
кварта. Отже, десятка в
и
ражає собор і повноту звучання.
Піфагором був відкритий взаємозв’язок числа і звуку.
Він встановив, що збільшення або зменшення струни до
зволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, в усіх проявах буття і людського існування —
скрізь він
ві
д
шукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гар
монія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно
-
кількісна упорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як спр
а
ведливі
сть, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинн
о
го буття —
буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина або елемент. Міра будь
-
якої речі, якою б малою вона не була, підп
орядкована Всесвіту, є основою цілісності і порядку космосу.
Основною характеристикою Всесвіту для античної думки б
у
ло те, що космос —
це упорядковане буття, яке протистоїть н
е
буттю. Космос виникає із хаосу.
Одним з принципових моментів Піфагорового вчення
була віра у «переселення» душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згі
д
но з ученням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продовжує свій шлях до очищення і порятун
ку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола нових н
а
роджень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.
Елейська школа.
Представників цієї школи називали елеат
а
ми.
До них, зокрема, належали Ксенофан (565
—
473 pp. до н.
е.), Парменід (кін. VI
—
V ст. до н.
е.), Зенон Елейський (490
—
430
pp. до н.
е.).
Ксенофан порушив питання про начало буття як про «єдине», яке він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як
рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетн
і
шого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером у тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б
два або більше, то один з них повинен був би підк
о
ритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогу
т
ніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.
16
Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні міркування Парменіда про суще.
Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відм
і
ну від нього Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов’язує його ні з чим конкретним.
У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне,
має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії кулеподібність вк
а
зує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулепо
дібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, притаманне буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім бу
т
тя. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає п
о
ложення про те, що «буття є, а небуття немає».
Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітк
о виявлено тенденцію до ототожне
н
ня буття з мисленням: «думка —
і те, про що думка —
тотожні», також тотожні «мислиме і суще». Розглядаючи проблему пізна
н
ня, Парменід не заперечує існування «чуттєвого світу», який б
а
зується на сприйнятті світу за допомогою
чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття
на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає «неістинність» руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватись спр
авжнім буттям.
У цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу розвитку метафізичн
о
го світогляду.
Послідовник і учень Парменіда —
Зенон Елейський
(бл. 490
—
430
pp. до н.е.) намагається довести справедливі
сть поглядів св
о
го вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймові
р
ність руху, множинності та інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії
(нерозв
’язна суп
е
речність).
Апорії Зенона Елейського такі:
1.
«Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де його немає».
2.
«Дихотомія»
(поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пу
н
кту, необх
ідно пройти половину шляху, але перш, ніж досяг
ти цієї половини, необхідно пройти «половину половини», і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.
3.
«Ахілл і черепаха»
формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наз
дожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику в
і
дстань. Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж таки невеликий, час, протягом якого черепаха пр
о
повзе ще якусь відстань
, і так без кінця.
4.
«Стріла, що летить»,
формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь
-
який момент руху займає рівне собі місце. Йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень 17
стріли в різних місцях пр
о
с
тору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?
5.
Апорія «стадіон».
Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз по
ловину того, що не рухається. Тоді половина д
о
рівнюватиме цілому.
6.
Апорія «проти простору».
Елейська філософія не допускала небуття, стверджуючи, що буття є, а небуття не існує. Зенон в
и
сував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що ко
ли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір п
о
винні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це, в свою чергу, повинно знаходитись в ще іншому «просторі», і так до нескінче
н
ності.
Але уявити нескінченну множину просторів, «вкладених»
оди
н в один, абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує «аб
сурдної» уяви, нереальний.
7.
Апорія проти чуттєвого сприйняття світу («Зерно, що п
а
дає»).
Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висн
о
вок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них не можна покладатися.
Зенон розробив систему доказів «від супротивного». Схема цих доказів така: спочатку приймаєть
ся припущення, що тве
р
дження, яке необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, які суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував формальну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудов
а
ний на використанні сили заперечення, має назву негативної логіки.
Переходячи до
вивчення
другого,
класичного, періоду
історії філософії Греції,
звертаємо увагу на вчення софістів.
Софісти —
це старогрецькі філософи середини V
—
першої половини IV
ст
. до н.
е. Протагор
(480
—
410
pp. до. н.
е.), Го
р
гій
—
483
—
375 pp. до н.
е.) та ін. Слово «софіст» означає мудрий, а з середини V ст. так називають учителів красномовства. Хара
к
терною рисою вчення софістів є релятивізм,
який заперечує на
я
вність будь
-
якого о
б’єктивного, а значить, й істинного змісту в людських знаннях.
Основна проблема
, що її вирішують софісти, —
це реальність сущого. Вирішення цієї проблеми, за Протагором, зводиться до такого твердження: «Є тільки світ думки, світу сущого не існує». Світ гад
ки відносний і суперечливий. Будь
-
яка істина відносна.
Характер діяльності софістів полягав у тому, що вони повинні були навчити людину захищати будь
-
яку точку зору, якою б а
б
сурдною вона не була. Основою такого навчання було уявлення про відсутність абсол
ютної істини і об’єктивних цінностей. Ві
д
носність понять добра і зла, суто формальне вміння 18
маніпулюв
а
ти словами приводило до таких тверджень: «Хвороба —
зло для хворого і благо —
для лікаря»; «Смерть —
зло для померлого, а для могильників —
благо».
Софіст
ами була започаткована тенденція «повороту до люд
и
ни», яку Протагор висловив у своїй знаменитій тезі: «Людина є міра всіх речей: сущих у тому, що вони існують, і не сущих у тому, що вони не існують». Протагор був звинувачений в нечест
и
вості, оскільки його твір починався словами: «Про богів я не м
о
жу знати ні того, що вони є, ні того, що їх немає, ні того, який вони мають вигляд». Філософ Трасимах вважав, що боги не зве
р
тають уваги на людей. Феодор Кірейський заперечував існування богів. Крітій стверджував, що релігія призначена для того, щоб примушувати простих людей виконувати закони.
У період розквіту грецької демократії важливу соціальну фу
н
кцію виконували риторика та софістика;
зміст та призначення останньої розкривається Протагором у міфі про створення людини. Людина була створена безпорадною і вела дикий спосіб жи
т
тя подібно до тварин. Потім, завдяки Прометею, вона придбала вогонь та ряд корисних умінь. Однак ці надбання хоча і поле
г
шили життя людини, але не дали змоги для її порятунку. Люди вороже став
илися один до одного, що не давало їм змоги об’єднатись. І тоді бог Зевс відкрив людям Сором і Правду, котрі започаткували основи порядку серед людей, але щоб підтримув
а
ти цей порядок, потрібно оволодіти політичним мистецтвом, якому може навчити софістика.
Сократ
(349
—
399
pp. до н.
е.). Його внесок у розвиток філ
о
софської думки визначають як
«сократівський поворот»
у філ
о
софії. Суть його полягає у зверненні філософських міркувань з космогонічної проблематики до теми людини. «Пізнай самого себе» —
такою є те
за сократівського вчення. Такого знання мо
ж
на набути лише у безпосередньому контакті з іншими людьми, в діалозі. Тому Сократ більшу частину свого часу проводив на пло
щах, в палестрах, вступав у розмови з кожним, хто бажав г
о
во
рити з ним. Стиль і характер
цих розмов відображені в діалогах Платона. Він неодноразово вступав у суперечки з приводу визн
а
чення змісту таких понять, як благо, мудрість, справедливість та ін. У ході розмови Сократ ставив запитання, отримував відповідь, як правило, неповну, знову ста
вив запитання і, коли спантелич
е
ний співрозмовник остаточно заплутувався і питав, а що думає Сократ з приводу цього, він відповідав: «Я знаю лише те, що н
і
чого не знаю».
Політичні погляди Сократа ґрунтувались на таких засадах: влада повинна належати кращим
, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Вих
о
дячи з цього, він суворо критикував афінську демократію.
Заслуга Сократа в історії філософії полягала в тому, що він на практиці довів значення діалогу як основного м
етоду пошуку істини. Загибель Сократа трактують як розправу влади над незалежним мислителем, але існує й інша версія: Сократ був засудж
е
ний до страти за злодіяння свого учня Крітія. Перебуваючи у в’язниці, він прийняв отруту. Цікаво, що Сократ відмовився в
ід 19
втечі з в’язниці, посилаючись на необхідність виконувати вирок суду, який виніс йому народ.
Після смерті Сократа в Греції утворилося кілька філософських шкіл його послідовників —
кініків, кіренаїків та мегариків.
Кініки
(від грец. «kinos» —
собака). Зас
новник школи —
А
н
тисфен
(бл.
435
—
370
pp. до н.
е.). Назву ця школа дістала за про
паганду способу життя, який, з точки зору її представників, п
о
винна вести людина. Учень Антисфена Діоген звів свої потреби до мінімуму і жив у діжці. Ці філософи вважали, що жити потр
і
бно на природі, звільнившись від культурних традицій, розкоші та пересиченості. Легенда зберегла розповідь про те, як Діоген із засвіченим ліхтарем ходив вулицями Коринфу. На запитання здивованих людей, чим він займається, відповідав: «Шукаю л
ю
ди
ну».
Кіренаїки.
Засновник школи Аристіпп
із Кірени (бл.
435
—
360
pp. до н.е.). Сутність учення: «Людина схожа на місто в об
лозі, вона перебуває завжди у полоні афектів та почуттів». На о
с
нові цього кіренаїки обстоювали принципи одержання насо
лоди від житт
я (
гедонізм
). Ідеї гедонізму знайшли свій розвиток у Еп
і
кура та його послідовників.
Мегарики.
Засновник школи Евклід із Мегари
(жив між 450
—
380
pp. до н.
е.). Він стверджував, що існує тільки одне благо, яке називають різними іменами. Позиція мегариків осн
овується на тому, що суще одне, але потрібно зважати на те, що існує багато імен сущого. Мегариків в античності називали ще й діалектиками за ряд сформульованих ними логічних парадоксів: «Купа», «Л
и
сий», «Рогатий» і т. ін. Суть парадоксу «Купа» полягає в т
ому, що якщо додавати по одній зернині, то з якогось моменту з’явиться
купа, та чи може купа виникнути в результаті додавання однієї зернини. «Лисий»: якщо волосся випадає з голови по одній вол
о
сині, то з якого моменту людина стає лисою? «Рогатий»: ти маєш
те, чого ти не загубив. Роги ти не губив, значить, ти рогатий. М
е
гарська школа відіграла значну роль у розвитку логіки.
Представником класичного періоду є філософ Демокріт. Д
е
мокріт
(460
—
370
pp. до н.
е.) —
один з найвідоміших старогрецьких філософів
-
мате
ріалістів, учений
-
енциклопедист. Він є о
с
новоположником матеріалістичної лінії у філософії. У вирішенні проблеми буття Демокріт проголошує наявність двох начал: атомів і пустоти. Атоми різняться за величиною, формою. Іншою р
е
альністю усього сущого є пустот
а.
Вона існує, вміщуючи в собі різні предмети, а може існувати й без них, самостійно. Кількість атомів нескінченна, нескінченна і пустота. Звідси вічність сущого у просторі і часі. Демокріт перший з мислителів вводить поня
т
тя причини.
Якщо у досократиків г
оловним було питання —
«із чого» виникають усі речі, то у Демокріта —
«з огляду на що». Він стверджує, що ніщо не виникає без причини. Причинність у Демокріта обумовлюється коливальним рухом атомів і зіткне
н
ням їх.
У теорії пізнання
Демокріт розрізняє чутт
єве та розумове знання. Чуттєвий досвід нам дає «темне», неповне знання, і лише мислення здатне дати точне і повне знання про навколишній світ. Переконаність у тому, що людські відчуття неспроможні дати і
с
тинні знання, знайшла своє відображення в історично
му переказі про самоосліплення філософа. Згідно з цим переказом Демокріт 20
наприкінці життя осліпив себе, щоб уникнути полону від чутт
є
вого (споглядального) досвіду.
За Демокрітом, усе живе відрізняється від неживого, і ця рі
з
ниця полягає в наявності душі, я
ка утворюється із специфічних атомів, подібних до вогню.
Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомів душі. Душу
Демокріт вважав смертною
, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі. Боги, за Демокрітом, —
це ос
обливі з’єднання вогненних атомів, які нелегко руйнуються, але все ж вони не вічні. Вони здатні позит
и
вно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки.
Етичні та соціальні проблеми.
Найкращою формою держави Демокріт вважав демократични
й поліс. Основною умовою збереження демократії він вважав наявність у громадян таких мор
а
льних якостей, які утворюються вихованням та освітою.
Платон
(427
—
347
pp. до н.
е.). Якщо Демокріт відомий як творець першої послідовної системи матеріалізму (
лінія Де
мокрі
та
), то Платон виступив у ролі творця першої послідовної сист
е
ми ідеалізму, яка дістала назву лінії Платана.
Він перший визн
а
чив філософію як науку, що будується на абстрактних поняттях (ідеях), заснував свою школу в Афінах —
Академію. Збереглася зна
чна частина творчої спадщини Платона, яка складається з 334 діалогів, «Апології Сократа» і 13 листів.
Вчення про буття.
Основа платонівського розуміння буття ґрунтується на ідеалістичному розв’язанні основного питання ф
і
лософії. Первинним у бутті виступают
ь ідеї, абстрактні поняття, які мають назву універсали. З погляду Платона, ідеї вічні, н
е
змінні, досконалі, а тому становлять буття у найбільш можливій повноті свого вияву. Що ж до матерії, то вона являє собою «н
у
льове буття», або небуття, ніщо. Ідея та ма
терія активно співі
с
нують і взаємодіють. Результатом цієї взаємодії є і речі навкол
и
шнього чуттєвого змінного світу. Але речі навколишнього світу не є чимось «чисто» матеріальним, бо «чиста» матерія —
це н
і
що. Ідеї, за Платоном, є не що інше, як речі, тіль
ки позбавлені просторово
-
часової обмеженості, очищені від матерії, увічнені і д
о
сконалі.
Речі повсякденного світу є чимось менш досконалим і стано
в
лять копію якогось оригіналу, його «тінь». Цим оригіналом є ідея.
Теорія пізнання.
Згідно з ученням Платона п
роцес пізнання являє собою процес пригадування (
грец. «анамнез»
)
душі.
Це вла
стиве тільки людській душі, яка до переселення в тіло існує в ца
р
стві ідей. Вселяючись у тіло, душа забуває про те, що споглядала, але за певних умов вона здатна пригадати забуте.
Розглядаючи шлях пізнання, Платон використовує притчу про печеру: «Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя л
и
ше тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вва
жати ці тіні справжніми предметами». Тіні —
це результат сприйняття св
і
ту почуттями. Пізнання ж істинної дійсності
—
світу ідей —
можливе лише за допомогою розуму.
Методами піз
нання, з точки з
о
ру Платона, є діалектика та математика. Діалек
тика —
здатніст
ь ставити питання і давати відповіді на них. Мате
матика (геометрія) здатна вивести людину із світу почуттів та невизначеності у світ ідеального сущого.
21
Людина та суспільство.
Людина та суспільство у вченні Пл
а
тона існують як єдине ціле. Індивідуальна добр
одійність і сусп
і
льна справедливість —
це два основні полюси людського життя, які мають бути узгоджені між собою. Звідси необхідність відповідного суспільного укладу буття, за ідеал якого править узг
о
дженість окремої людської добродійності з державним ладо
м у цілому.
Розглядаючи форми державності, Платон визначає дві «пр
а
вильні» з них —
монархію та аристократію. Сюди він відносить і демократію, якщо остання дотримується законів, чотири «неправильні» —
беззаконну демократію, теократію, олігархію і тир
а
нію. П
ершу модель ідеальної держави Платон розробляє у діалозі «Держава». За своїми основними рисами ідеальна держава у Платона —
це поліс. Його поліс —
це «правління кращих» (аристо
к
ратія).
Цінними для сьогодення є ідеї Платона про те, що держава не повинна бут
и узурпатором, а має діяти на благо суспільства, і к
е
рувати нею повинні чесні і кваліфіковані люди (філософи). Саме в цьому напрямі йдуть зараз дискусії про роль держави у суспіл
ь
стві та її морально
-
професійний уклад.
Аристотель (384
—
322 pp. до н.е.) —
про
відний філософ кл
а
сичного періоду, який у своїх поглядах поєднував матеріалізм з ідеалізмом. Навчався у Плато
на в Академії, був вихователем 13
-
річного Олександра Македонського, створив свою філософсь
ку школу —
Лікей. Згодом її назвали школою перипатетиків
(від грец. «прогулянка»).
Вчення про буття.
Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: «Пл
а
тон мені друг, але істина дорожча». З точки зору Аристотеля, суще не може існувати окремо від речей. Буття у ньог
о існує як єдність матерії та форми.
Матерію Аристотель розглядає як можливість. Для того щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне с
у
ще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї бу
де мідь, а формою —
кулеподібність; відносно живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою —
душа, котра забезпечує єдність і цілісність усіх її тілесних частин. Форма,
за Аристотелем, —
активне начало
, тоді як матерія —
пасивна.
Матерія п
о
дільна до нескінченності, форма неподільна і тотожна самій речі. Найвищою сутністю Аристотель вважає чисту (очищену, звільнену від матерії) форму. Врешті
-
решт Аристотель доводить ві
д
рив матерії від форми. Звільнена від матерії форма —
це вічний двигун
, який є джерел
ом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм у філософії Аристотеля. Саме ч
е
рез те, що Аристотель вважав першоосновою форму, а не матерію, теологи середньовіччя залучали його до фундаторів богослов’я (п
о
ряд з Платоном), оскільки
безтілесна форма Аристотеля успішно збігалася з образом безтілесного, але всемогу
т
нього бога.
Узагальнюючи сутність старогрецького вчення про буття, м
о
жна дійти таких висновків. Для більшості філософів характерне дуалістичне протиставлення двох начал: бут
тя і небуття —
у Парменіда, атомів і пустоти —
у Демокріта, ідеї і матерії —
у Пл
а
тона, форми і матерії —
у Аристотеля. За допомогою цих двох начал філософи намагалися пояснити буття світу та людини. І другий важливий момент. Старогрецькі мислителі як мате
ріалі
с
ти, так і ідеалісти, були 22
космістами, їхні погляди були спрямовані на розкриття таємниць природи, космосу.
Вчення про пізнання.
Знати, за Аристотелем, —
значить знати загальне, бо воно є першоначалом за своїм буттям. Універсалії (категорії) структуру
ють хаос уявлень (чуттєву цілісність) і роблять останню пізнаваною. Арістотель визначає 10 основних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, в
о
лодіння, дія, страждання.
Аристотель —
фундатор (засновник) формальної логіки. Він в
изначив три основні закони логіки:
1.
Закон тотожності.
2.
Закон усунення протиріччя.
3.
Закон виключеного третього.
Учення про людину та суспільство.
За Аристотелем, проблеми людини вивчає практична філософія,
яка складається з двох ча
с
тин —
етики та політики. Ари
стотель —
фундатор етики евдем
о
нізму,
згідно з якою найвище благо людини —
щастя (на відміну від етики гедонізму —
філософії насолоди). Щасливою людину робить добродійність (
арете
).
Чим вище арете, тим повніше щ
а
стя. Аристотель визначає два види чеснот: ет
ичні
(як середина між людськими вадами; наприклад, мужність як середина між відч
а
єм і боягузтвом) та інтелектуальні.
Людина —
це суспільна тварина, яка наділена душею та пол
і
тичною свідомістю. Найкраще державне об’єднання —
це поліс. Остаточна мета полісу —
щасливе життя. Найкращий лад —
це правління найкращих аристократів. Аристотель вважав приро
д
ним відношення «раб —
господар», але рабами повинні бути не елл
і
ни, а варвари.
Епоха еллінізму і Римської імперії.
Згадаємо, що перший п
е
ріод ранньої грецької філ
ософії охоплює понад 150 років. Другий
—
класичної філософської думки —
близько 100 років. Останній, третій період історії античної філософії, пов’язаний з епохою е
л
лінізму і Римської імперії. Він починається з кінця IV
ст. до н.е. і закінчується у V
—
VI
ст
. н.
е. Цей період охоплює близько вос
ь
ми віків. Філософія цього періоду має кілька основних напрямів, мало пов’язаних один з одним. Це такі: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон з Кітіону). Для мислителів елліністичної та римськ
ої епохи доля окремої людської і
н
дивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Завершився цей період розвитку філ
о
софії у 529
p. н.
е., коли за указом візантійського імператора Ю
с
тініана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософам було заборонено їхню діяльність.
Епікур (341
—
270
pp., до н.
е.) —
філософ
-
матеріаліст, афін
я
нин, заснував свою школу «Сад».
Вчення Епікура поділяється на три ч
астини —
«каноніку» —
вчення про пізнання, «фізику» —
вчення про природу та «етику».
Вчення про буття.
За Епікуром, у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються з неподільних часток —
атомів (згадаємо вчення Демокріта). Ці атоми різняться за величиною т
а формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від 23
поглядів Демо
к
ріта, у якого атоми рухались прямолінійно, на думку Епікура, вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасним розумінням руху елемента
р
них
частинок.
Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у бе
з
межному
просторі. Душа
також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь
-
які тіла, що к
о
лись виникли, з часом розпадаються, а разом з ними розпадаєть
ся і людська душа. «Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть настане, —
нас уже немає». Поділяючи загальновизнану думку, Епікур визнавав існ
у
вання богів, яких не треба боятися, але слід поклонятися їм і не чекат
и від них допомоги.
Етичні погляди
Епікура перебували під впливом засновника школи кіренаїків Аристіппа: насолода —
єдине благо для людини. Насолоду Епікур розумів як відсутність страждань. Щоб ун
и
кнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у громадських та державних справах. Багато уваги епік
у
рейці приділяють боротьбі із забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх смерті.
Вчення про пізнання.
Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальн
енні уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають внаслідок пом
и
лок нашого мислення. Епікуреїзм мав досить широкий вплив на свідомість мислителів наступних етапів елліністичної епохи, зо
к
рема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Ри
мі був Tim Лукрецій Кар
(96
—
55
pp. до н.
е.). До нас дійшла його поема «Про природу речей», у якій він послідовно виклав свою матер
і
алістичну, атомістичну позицію.
Наприкінці IV ст. до н.е. виникає школа стоїцизму.
Засновник цієї школи —
Зенон з Кітіону
(б
л. 336
—
264
pp. до н.
е.). Ця школа була логічним продовженням школи софістів,
але мала свої осо
б
ливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії висунули перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально
-
етично
го виховання громадян у суспільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення п
о
всякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розроб
и
ти основи раціональної етики
, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теор
ія має велику ці
н
ність у сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповід
а
льності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людс
ь
ку долю, трагічне стає героїчним. Замість альтр
уїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм.
У світі панує невблаганна нео
б
хідність (фаталізм), вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, прир
о
ді. І мудрець, і невіглас підко
ряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж —
волочить». Мудрість
д
о
зволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти:
розсудл
и
вість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином мо
ж
на виробити ідеальний спосіб ставлення до світу —
апатію
(відсутність п
е
реживань, безпристрасність, загальне блаженство). В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого н
а
пряму в 24
філософії, як скепти
цизм. Засновником скептицизму був Піррон (бл.
360
—
270 pp. до н.
е.). За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує немож
ливим будь
-
яке істинне знання про речі навколишнього світу.
Питання для самоконтролю
1.
Назвіть історичні типи філософії та їх основну спрямов
а
ність.
2.
За якими ознаками поділяються школи староіндійської філософії на ортодоксальні та неортодоксальні.
3.
Назвіть
школи староіндійської філософії.
4.
Які чотири благородні істини лежать в основі вчення будд
и
зму?
5.
Назвіть школи староіндійської філософії, що належать до ідеалі
с
тич
ного напряму. Які чотири першоелементи лежать в основі вчення ча
р
ваків?
6.
Які філософські течії
притаманні старокитайській філос
о
фії?
7.
Що означають категорії «жень», «лі», «дао»?
8.
Назвіть представників матеріалістичного світогляду у старо
г
рецькій філософії та охарактеризуйте їхні філософські погл
я
ди.
9.
Назвіть представників ідеалістичного світогляду ста
родавньої Греції та дайте характеристику їх філософських учень.
10.
Назвіть школи матеріалістичного напряму Стародавньої Греції, їх представників і покажіть їхні заслуги в історії філос
о
фії.
11.
Назвіть школи ідеалістичного спрямування в старогрецькій філ
о
софії, н
азвіть їх фундаторів і основні ідеї.
12.
________________________________
_____
Яким чином вирішують проблему буття філософи Фалес, Ана
к
симен, Анаксимандр, Геракліт, Демокріт?
13.
________________________________
_____
Яким чином вирішують проблему буття Парменід, Зенон з Елеї, Платон, Піфагор, Аристотель?
14.
________________________________
_____
Яким чином вирішує проблему пізнан
ня Платон?
15.
________________________________
______
Розробка питань діалектики Гераклітом, Зеноном, Сократом та ін.
16.
________________________________
_____
Яким чином вирішує проблему пізнання Демокріт?
17.
________________________________
_____
У чому полягає суть вчення школи софістів? Назвіть основні ідеї філософії Сократа та його послідовників і покажіть їхнє значення для с
учасності.
18.
________________________________
_____
Що Ви можете сказати про філософію еллінізму та Римської імперії? Хто такі стоїки, кініки, кіренаїки, мегарики?
25
19.
________________________________
_____
Охарактеризуйте етичні погляди філософії Епікура (епікуреї
з
му), розкрийте сутність раціональної етики, її вимоги до людини та її суча
с
не значення.
Філософський словник:
історія філософії, давньоіндійська філо
софія, давньокитайська філософія, антична філософія, брахманізм, нірвана, чарвака, конфуціанство, буддизм, антична філософія, досо
кратики, класичний період, стоїцизм, кініки, кіре
наїки, мегар
и
ки.
ТЕМА 3.
ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким пл
а
ном:
1.
Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку.
2.
Основні напрями середньовічної філософії (номін
а
лізм та реалізм).
3.
Загальна хар
актеристика та світоглядні основи епохи Відр
о
дження.
4.
Діалектика епохи Відродження.
5.
Натурфілософія епохи Відродження.
6.
Реформація, її ідеї.
7.
Конспективний виклад теми
1. Загальна характеристика філософії Середньовіччя, о
с
новні етапи її розвитку
Якщо грецька філософія ви
никла на ґрунті античного рабо
власницького суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V
—
XV ст.).
Особливості філософії Середньовіччя.
На відміну від грец
ь
кої філософії, яка була пов’язана з язичницьким багатобожжям (
п
олітеїзмом
), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (
монотеїзм
). Основу християнського моноте
ї
зму становлять два важливі принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно вз
а
ємопов’яза
ні і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середнь
овічних інститутів —
від церкви. Середньовічне мисле
н
ня за своєю суттю є теоцентричне:
реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.
Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму
від латинського слова «creatio», що означає творити.
Вчення про буття.
Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, 26
незмінний, ні від чого не залежить і є джерело
м усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.
Проблема пізнання.
Християнський бог недоступний для пізна
н
ня, але він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом п
і
знання. Вивчення Святого Письма привело до створення спеціаль
ного методу інтерпретації історичних текстів, який дістав назву екзегетика. О
тже, знання про створений світ можна одержати тіл
ь
ки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є в
і
ра.
У середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та су
т
ність пізнання тієї чи іншої речі, яка починається з відповіді на такі запитання:
1.
Чи є
річ?
2.
Що вона собою являє? Яка вона?
3.
Для чого вона існує?
Відповідь на перше запитання дає змогу з’ясувати існування речі. Відповівши на решту запитань, можна з’ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій.
Згідно з його п
оглядами, буття і сутність сходяться тільки в Б
о
гові. Що ж стосується створених речей, то вони складні, і буття та сутність у них не ототожнюються. Щоб та чи інша сутність діст
а
ла своє існування, вона має бути створена Богом.
Проблема людини.
На питання, щ
о таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них —
це біблійне визн
а
чення сутності людини як «образу і подоби» Божої. Існували й інші визначення: людина —
це розумна тварина. Виходячи з ць
о
го, філософи Середньовіччя ставили таке зап
итання: яке начало переважає в людині —
розумне чи тваринне?
Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за «образом і под
о
бою» Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по
-
перше, своб
ода та незалежність від зовнішнього впливу; по
-
друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом, нез
а
лежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй т
і
ло і душу, як ознаку зв’язку з природою, над якою він царює.
Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органі
ч
ною часточкою космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини —
найважливіша риса середньовічної антропологі
ї
. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовне начало. Вона усвідомлює себе не просто «греком», «громадянином», «рабом», а насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою.
Феодальна епоха —
це не тільки «темні віки»
у поступальн
о
му русі людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини з
а
безпечують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі 27
духовного моменту порівняно з античними. Зв’язки, що включають індивіда у сакраль
ні зв’язки, а таким є насамперед церква, мають винятково д
у
ховний характер.
Філософія у Візантії.
Візантійська культура являє собою н
е
повторний сплав античних традицій зі стародавньою культурою народів, що її населяли, —
єгиптян, сирійців, вірмен та інших н
а
родів Малої Азії і Закавказзя, племен Криму та арабів. Візантійці з великою повагою ставилися до науки та освіти. Візантійські ф
і
лософи зберегли античне розуміння науки, об’єднавши всі на
-
у
кові знання під іменем філософії.
Найвпливовішим філософським на
прямом був неоплатонізм
.
Його головні представники Плотін (205
—
270 pp.), Ямвліх (245
—
330
pp.) і Прокл (412
—
485
pp.).
Вчення про буття.
Для неоплатоніків світ являє собою ієра
р
хічну систему, в якій кожний нижчий щабель зобов’язаний своїм існуванням вищому. На найвищій сходинці цієї «драбини» пер
е
буває єдине —
це бог, це благо, або те, що існує по той бік всього сущого, тобто в трансцендентальному світі. Єдине є причиною всякого буття. Все суще існує остільки, оскільки воно наближ
а
ється до єдиного. Другий щаб
ель
—
це розум, це чисте буття, це ідеї, породжені єдиним. Третій —
душа. Вона вже не єдина, вона виступає як душа демонів, людей, тварин, рослин. Крім того, вона рухається, душа —
джерело всякого руху. Ще нижче розташ
о
ваний четвертий щабель, на ньому знах
одяться тіла. Згідно з п
о
глядами неоплатоніків, душа виявляє найкращі свої якості; здатність мислити, гармонію вона одержує від розуму, а тіло з
а
вдяки душі одержує форму.
Візантійці з великою по
шаною ставилися до освіти і науки. Зн
а
менитий візантійський бо
гослов і філософ Іоанн Дамаскін написав відому працю «Джерело знань», у якій є такі слова: «Вче
н
ня
—
світло, неуцтво —
тьма». Дамаскін дав наукове визначення філософії, наголосивши на важливості таких її рис:
1)
філософія є знання про природу сущого;
2)
філософі
я є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого;
3)
філософія є справа смерті;
4)
філософія —
уподібнення Богові, а уподобитися Богові м
о
жна трьома способами:
а)
мудрістю, або знанням істинного блага;
б)
справедливістю, яка передбача
є рівний розподіл і неупер
е
дженість в судженнях;
в)
благочестям, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає в
і
дповідати добром на зло;
5)
філософія —
початок усіх мистецтв і наук, бо філософія —
любов до мудрості. Оскільки істинна мудрість —
це Бог, то л
ю
б
ов до Бога і є справжня філософія.
Вчення про людину.
Людина в системі неоплатоніків є поє
д
нання божественного і самототожного розуму з мертвим, інер
т
ним тілом. Мета і сенс 28
життя полягає у тому, щоб звільнити р
о
зум, дух від пут матерії і з’єднатися з єдини
м розумом. З точки зору неоплатоніків, джерело усякого зла —
матеріальне і тілесне; джерело блага —
найвище знання, філософія.
Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ, аскези.
Філософія неоплатоніків —
Плотіна, Ямвліха, Прокла —
мала великий вплив на християнських мислит
е
лів Візантії. Найбільш значною фігурою серед них був Псевдо Діонісій Ареопагіт
(V ст.), який виклав християнське віровчення в термінах та поняттях неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в о
с
нову подальшого розвитку містичного напряму в богослов’ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія та аргументація неоплатоніків використовується й іншими мислителями —
Василієм К
е
сарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорієм Ніським.
Починаючи з Х
—
XI
ст., в розвитку бог
ословсько
-
філо
софської думки Візантії слід зазначити дві тенденції —
раціона
лістично
-
догматичну
і містично
-
етичну. Для першої
характе
р
ним є інтерес до зовнішнього світу, його будови, а отже, до астрономії, яка у середньовічній свідомості тяжіла до астрол
огії й пробуджувала інтерес до окультних наук і демонології, а також інтерес до людського розуму, до логіки. Для раціоналістичної т
е
нденції характерним є також інтерес до історії філософії та політики. Друга тенденція —
ісихазм —
знаходить свій вияв у тв
о
р
ах монахів
-
аскетів —
Іоанна Лествічника і Григорія Палами.
Вона зосереджувала свою увагу на внутрішньому світі людини
і на практичних заходах щодо його удосконалення в дусі християнської етики. Ісихія —
вміння досягати спокою, безмовності, відч
у
женості від
конкретної реальності.
Боротьба між містичним і раціоналістичним напрямами осо
б
ливо загострилась в останній період існування Візантійської імперії. Великої популярності в країні набуло вчення Палами, ос
о
бливо у середнього та нижчого духовенства. Проти ньо
го вис
тупав калабрійський філософ
-
гуманіст Варлаам
(1290
—
1348
pp.), який обстоював тезу про пріоритет розуму над вірою. В XIV
—
XV ст.
гуманістично
-
реалістичний напрям у філософії і науці набуває значного поширення у Візантії, виявляючи в багатьох аспектах спільність із західноєвропейським гуманізмом.
Візантійська богословська та аскетична література багато в чому визначила склад та спрямованість мислення в Київській Р
у
сі. Найбільше це виявилось у виборі православної релігії на Русі та введенні князем Володи
миром християнства (X ст.).
2. Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм)
Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами.
Слід зазначити, що реалізм у його середньовічному розумінні не має ні
чого спільного з суча
с
ним значенням цього терміна. Реалізм —
це вчення, згідно з яким об’єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій.
Згідно з ученням реалістів, універсалії і
с
нують раніше від речей і незалежно від реч
ей, являючи собою думки та ідеї 29
божественного розуму. І тільки завдяки цьому лю
д
ський розум має змогу пізнати сутність речей, бо ця сутність є не що інше, як загальне поняття. Зрозуміло, що для реалістів (А
н
сельм Кентерберійський (1033
—
1109
pp.) та ін.) пі
знання можливе лише за д
о
помогою розуму, який має божественну природу.
Номіналізм.
Термін «номіналізм» походить від латинського слова «nomen», що означає «ім’я». На противагу середньовічн
о
му реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинок
і індивідуальні речі, а загальні поняття (т. зв. універс
а
лії) —
лише назви, знаки або імена, породжені людським ми
с
ленням. Основними представниками цього напряму були:
Д.
Скот, І.
Росцелін, У.
Оккам.
Крайні номіналісти, до яких належав Росцелін (
XI
—
XII
cm.
), обґрунтовували думку про те, що загальні поняття —
це тільки звуки людського голосу; реально існує лише одиничне, а загал
ь
не —
це ілюзія, яка може існувати лише в людському розумі.
Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із сут
о теологічної проблеми про характер реальності «святої трійці».
Реалізм наполягав на істотності, реальності, єдності триєдин
о
го бога. Номіналізм же справді реальними вважав «лики» (іпос
т
а
сі) трійці. Проте «проблема трійці» була лише зовнішньою формою, так би мовити, «офіційним приводом», який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала пр
е
дметом гострої полеміки, була цілком філософською проблемою статусу реальності категорій загального і окремого.
Реалісти, говорячи пр
о єдність «божественної трійці», обґру
н
товували, по суті, об’єктивно
-
ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально
-
чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять, універсалій). Щодо номіналістів, то вони, обґрунтовуючи реальність трійці, відстоюв
али реальне існування одиничного, окремих речей і явищ. Зрештою це і приводило номіналізм до матеріалістичної тези про об’єктивну реальність матеріально
-
чуттєвого світу, що виступав у вигляді суми окремих речей.
Фома Аквінський (
1125/26
—
1274
pp.
) —
один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого те
о
лога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінський намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арист
о
теля.
При цьому вчення Аристотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.
Вчення про буття.
Під буттям Фома Аквінський розуміє христ
и
янського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точ
ки зору Ф.
Аквінського існує чотири рівні
буття.
Найнижчий рівень
буття визначає зовнішню визначеність р
е
чей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали.
На наступному рівні
перебуває форма, яка являє собою кінц
е
ву причину речей, тому їй притаманна до
цільність, яку ще Ари
с
тотель назвав «рослинною душею» —
це рослини.
Третій рівень —
тварини. На всіх трьох рівнях форма по
-
різ
ному входить у матерію. На четвертому рівні
форма вже не з
а
лежить від матерії. Це дух, або 30
розум, розумна душа, найвища із створе
ного сущого. Внаслідок того, що душа не пов’язана з т
і
лом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Вел
и
кого значення надава
в Фома Аквінський розуму.
Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділ
е
на людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум —
це воля, що спрямована не на пізнання, а на діял
ь
ність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.
Вчення про людину.
Це вчення Фоми Аквінського ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв’язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблаго
роднішою в усій розумній природі. За Фомою, розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізна
н
ня його.
Середньовічна філософія увійшла в історію філософської д
у
мки під назвою схоластики.
Головна ознака схоластики полягає у тому, що вона с
відомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології, як служницю теології. Проте, незважаючи на її абстрактну обмеженість та апологетизм, вона зробила крок вп
е
ред у розробці логіко
-
гносеологічної та етичної проблематики, яка є досить актуальною д
ля сьогодення (наприклад, вчення про духовний світ людини).
3. Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження
Починаючи з XІV ст. в соціально
-
економічному і духовному житті Західної Європи відбувається ряд змін, які ознаменували початок нов
ої епохи, що увійшла в історію під назвою епохи Відродження. Ці зміни були пов’язані насамперед з процесом сек
у
ляризації
(звільнення світського життя від релігії та церковних інститутів) і відбувалися спочатку досить повільно і по
-
різному протікали у різни
х країнах Європи.
Нова епоха утверджує відродження античної культури, анти
ч
ного способу життя, античного мислення, звідси і нова назва «Ренесанс», тобто «Відродження». В дійсності ренесансна люд
и
на і ренесансна культура та філософія суттєво відрізняються в
ід античної. Хоч Відродження протиставляє себе середньовічному християнству, але воно виникає як інтеграція розвитку середнь
о
вічної культури, а тому несе в собі ще й такі риси, які не були притаманні античності.
Найважливішою характерною рисою світогляду е
похи Відр
о
дження була його орієнтація на мистецтво,
на свободу індивідуальних здібностей. Якщо Середньовіччя було зорієнтоване на р
е
лігію, то Відродження —
це епоха художньо
-
естетична. Коли у центрі уваги античності було природно
-
космічне життя, а в сер
е
д
ні віки —
Бог і священна ідея спасіння, то в епоху Відродження
—
людина. Тому філософське мислення цього періоду називають антропоцентристським.
31
4.
Діалектика епохи Відродження
Процес формування нової буржуазної культури супроводжувався принциповою зміною с
вітоглядних орієнтирів. Але на ранніх своїх етапах цей процес набуває своєрідної перехідної, ком
п
ромісної фор
ми. Буржуазний спосіб життя орієнтував на природу, природне буття як справжню реальність, але феодальні відносини, які продовжували на цей час пан
увати в суспільстві, як і раніше, орієнтували на духовність, на Бога, як на єдине і
с
тинне розуміння суті реальності.
Протягом досить тривалого часу ці різні світоглядні установки не виявили своєї несумісності, тому конкретним об’єктом існ
у
вання для ідеолог
ів молодої буржуазії виступає не природа, як така, а природна людина.
Природна людина
претендує на роль найвищої реальності, не принижуючи божественно
-
духовної реальності. Бог продовжує відігравати почесну роль творця світу, але поряд з ним з’являється л
ю
д
ина. Формально вона залишається залежною від Бога, бо створена ним, але будучи наділеною, на відміну від решти природи, здатністю творити і мислити, людина поряд з Богом фактично починає в
і
дігравати роль істоти, співрівної Богові.
Вчення про людину.
Згідно
з роздумами одного з гуманістів XV
ст. Джованні Піко Мірандоли, Бог, створивши людину, пос
тавив її в центрі Всесвіту і звернувся до неї зі словами про те, що не дасть людині ні визначеного місця на Землі, ні особистого о
б
разу, ні особливих зобов’язань, щ
об місце, обличчя і обов’язки свої людина мала б за власним бажанням, згідно з своєю волею і своїм рішенням. У Піко ми чуємо відлуння вчень про людину, якій Бог дав свободу і волю, а людина повинна насамперед сама вирішити свою долю, знайти своє місце у ць
ому світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізн
я
ється від інших природних істот. В міру того, як людина усвідомлює себе творцем свого життя і долі, вона стає безмежним го
с
подарем над природою. Такої сили і такої влади сво
єї над усім сущим людина не відчувала ні в античності, ні в середні віки. Людині тепер не потрібна милість божа, вона сама творець, а т
о
му фігура художника —
творця, архітектора, скульптора, митця стає символом Ренесансу.
Проблема діяльності.
В епоху Відро
дження будь
-
яка діяльність, чи то діяльність художника, скульптора, архітектора, чи інженера сприймається інакше, ніж в античності або в середні в
і
ки.
У стародавніх греків споглядання
вважалось вищим за діял
ь
ність. У середні віки ставлення до діяльності зм
інюється. Християнство розглядає працю як спокуту за гріхи, але вищою фо
р
мою діяльності вважається те, що веде до спасіння душі. Душа де в чому схильна на споглядання: це молитва, богослужіння, читання священних книг. І тільки в епоху Відродження творча ді
я
льність набуває сакрального, тобто священного, характеру. За допомогою цієї діяльності людина не просто задовольняє свої потреби. Вона творить новий світ, створює красу і творить на
й
вище, що є у світі —
саму себе.
В епоху Відродження зростає цінність окре
мої людини.
Т
о
му нерідко зустрічається судження про те, що в цей час фо
р
мується поняття особистості та індивідуальності. Поняття «особистість» та «індивідуальність» слід 32
розрізняти. Індивід
у
альність —
це категорія естетична, особистість —
категорія моральн
о
-
етична.
Якщо ми розглядаємо людину з точки зору її відмінностей від інших людей, то в цьому разі єдиним критерієм цінності може бути критерій оригінальності.
Що ж стосується особистості, то головне в ній —
це здатність розпізнавати добро і зло, й повод
и
т
ись згідно з цим. Особистість передбачає також здатність нести відповідальність за свої вчинки.
5.
Натурфілософія епохи Відродження
Вчення про природу. Пантеїзм.
В епоху Відродження філос
о
фія знову звертається до вивчення природи. Але в розумінні пр
и
роди, я
к і в тлумаченні людини у цей період, філософія має свою особливість. Ця особливість полягає у тому, що природа тлум
а
читься пантеїстично. В перекладі з грецької мови «пантеїзм» оз
начає «всебожжя». Християнський бог втрачає свій трансценде
н
тальний, надприр
одний характер, він неначебто зливається з природою, а остання тим самим обожнюється і набуває рис, які не були притаманні їй в античності.
Зростання промисловості, торгівлі, мореплавства, військової справи, тобто розвиток матеріального виробництва, обумов
ило розвиток техніки, природознавства, математики, механіки. Все це в
и
магало звільнення розуму від схоластики і повороту від суто логі
ч
ної проблематики до природничо
-
наукового пізнання світу і людини. Виразниками цієї тенденції були найвизначніші мислителі
епохи Відродження, спільним пафосом якої стала ідея гум
а
нізму.
Одним із характерних представників ренесансної філософії цього спрямування був Микола Кузанський (
1401
—
1464
pp.
). Аналіз його вчення дає змогу особливо яскраво побачити різн
и
цю між старогрецьк
им трактуванням буття і трактуванням буття в епоху Відродження.
Микола Кузанський, як і більшість філософів його часу, орі
є
нтувався на традицію неоплатонізму.
Однак при цьому він пер
е
осмислював вчення неоплатоніків, починаючи з центрального для них поняття
«єдиного». У Платона і неоплатоніків, як ми зн
а
ємо, єдине характеризується че
рез протилежність «іншому», не
єдиному. Цю точку зору поділяли піфагорійці та елеати, які протиставляли єдине множинності, границю —
безмежності. Куз
а
нець, який поділяв принципи х
ристиянського монізму,
заперечує античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо не протилежне». А звідси він робить характерний висновок: «єдине є все» —
формула, яка звучить пантеїстично і безпосередньо передує пантеї
з
му Джордано Бруно (
1548
—
1600 рр
.).
Ця ф
ормула неприйнятна для християнського теїзму, який принципово відрізняє творіння («все» від творця («єдиного»), але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції н
е
о
платоніків, які ніколи не ототожнювали «єдине» з «усім». Ось тут і проявляється новий підхід до проблем онтології.
З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанець р
о
бить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність —
це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єди
не ж 33
—
це «мінімум». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу прот
и
лежностей максимуму і мінімуму. Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанець звертається до математики, наголошу
ю
чи, що при збільшенні радіуса кола до нескінченності, коло пер
е
творю
ється на нескінченну пряму. У такого максимального кола діаметр стає тотожним колу. Більш того, з колом сходиться не тільки діаметр, але й центр, а тим самим крапка (мінімум) і нескінченна пряма (максимум) становлять одне й те саме. Аналог
і
чно відбувається
з трикутником: якщо одна з його сторін нескі
н
ченна, то й інші дві також будуть нескінченні. Таким чином доводиться, що нескінченна лінія є і трикутник, і крапка, і коло.
Отже, єдність протилежностей є найважливішим методол
о
гічним принципом філософії Микол
и Кузанського,
що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики. У Платона, одного з найвидатніших діалектиків античності, ми не знах
о
димо вчення про збіг протилежностей, оскільки для старогрец
ь
кої філософії характерний дуалізм, протистав
лення ідеї (форми) і матерії, єдиного і нескінченного. Навпаки, у Кузанця місце єд
и
ного займає поняття актуальної нескінченності, яка є, власне, п
о
єднанням протилежностей —
єдиного і безмежного.
Проведене, хоч і не завжди послідовно, ототожнення єдиного з безмежним, зрештою, потягло за собою перебудову принципів не лише античної філософії і середньовічної теології, а й анти
ч
ної і середньовічної науки —
математики і астрономії.
Ту роль, яку у греків відігравало неподільне (одиниця), яке вносило міру як в сущ
е в цілому, так і в кожний рід сутнього, у Кузанця виконує нескінченне. Тепер на нього покладена функція бути мірою всього сущого. Якщо нескінченність стає мірою, то парадокс виявляється синонімом точного знання. І справді, ось що випливало з прийнятих Куз
анським передумов: «... Якщо о
д
на нескінченна лінія складалася б з безкінечного числа відрізків в одну п’ядь, а інша —
з безкінечного числа відрізків в дві п’яді, вони все
-
таки з необхідністю були б рівні, оскільки нескінченність не може бути більшою від н
ескінченності». Як бачимо, перед нескінченністю всі кінцеві різниці зникають, і двійка стає р
і
вною одиниці, трійці чи будь
-
якому іншому числу.
У геометрії, як показує Микола Кузанський, все складається, як і в арифметиці. Різницю раціональних та ірраціонал
ьних відношень, на якій трималась геометрія у греків, Кузанець прогол
о
шував як таку, що має значення лише для найнижчої розумової здібності розсудку, а не для розуму. Вся математика, включаючи арифметику, геометрію та астрономію, є, за переконанням Куз
а
нця
, продуктом діяльності розсудку; розсудок якраз і виражає свій основний принцип у вигляді заборони протиріччя, тобто з
а
борони поєднувати протилежності. Микола Кузанський повертає нас до Зенона з його парадоксами нескінченності, з тією, однак, різницею, що Зенон вбачав у парадоксах знаряддя руйнування неправильного знання, а Кузанець —
засіб створення знання і
с
тинного. Правда, саме це знання має особливий характер —
воно є «навченим незнанням».
34
Теза про нескінченне вносить перетворення і в астрономію. Якщо в
галузі арифметики і геометрії нескінченне як міра перетворює знання про кінцеві співвідношення на наближені, то в астрономію ця нова міра вносить, крім того, ще й принцип відносн
о
сті.
І справді, оскільки точно визначити розміри та форму Всесвіту можна лиш
е через відношення його до нескінченності, то в ньому не можуть бути різні центр і коло.
Роздуми Кузанця допомагають зрозуміти зв’язок між філ
о
софською категорією єдиного і космологічним висновком дре
в
ніх про наявність центру світу, а тим самим —
про його кінець. Здійснене ним ототожнення єдиного з нескінченним руйнує ту картину космосу, з якої виходили не тільки Платон і Аристотель, а й Птолемей та Архімед. Для античної науки і більшості представників античної філософії космос був дуже великим, але кі
н
цеви
м тілом. А ознака кінцевості тіла —
це можливість розрізн
и
ти в ньому центр і периферію, «початок» і «кінець». Згідно з Кузанцем, центр і коло космосу —
це Бог, а тому, хоч світ і не нескінченний, його неможливо уявити кінцевим, оскільки у нього немає меж, в яких він був би замкнений. Філософські погляди кардинала католицької церкви Миколи Кузанського іноді порі
в
нюють з дволиким Янусом, один бік якого звернений до схола
с
тики, а другий —
до майбутньої філософської класики XVII
ст. Під це порівняння певною мір
ою підпадає вся філософія XV
—
XVI
ст.
Сутність епохи Відродження характеризується не тільки пі
д
несенням людини, а й докорінною зміною світогляду.
На зміну арістотельсько
-
біблійному світогляду про те, що центром Всесв
і
ту є Земля (геоцентрична система) приход
ить геліоцентрична с
и
стема
(в центрі —
Сонце, а Земля —
зовнішня планета). Авт
о
ром цієї концепції був видатний польський учений М.
Коперник (XVI
ст.), який фактично здійснив революційний переворот
у св
і
торозумінні. Його вчення розглядається як початок звіл
ьнення природознавства від теології (Енгельс). На захист учення М.
Коперника виступив італійський учений
-
філософ Г.
Галілей (1564
—
1642
pp.), який переслідувався інквізицією як єретик. Д
а
лі від Коперника в світорозумінні пішов італійський вчений ф
і
лософ Дж.
Бруно (1548
—
1600
pp.), який проголосив гіпотезу про існування можливості світів, за що був жорстоко покараний і
н
квізицією —
прилюдно спалений. В Україні вчення М.
Коперника, Г.
Галілея та Дж.
Бруно широко пропагувалося в Києво
-
Могилянсь
-
кій академії та мо
рських школах (Ф.
Прокопович та ін.).
Із викладеного раніше можна зробити висновок про те, що ф
і
лософська думка епохи Відродження створила надійні основи в подальшому поступі наукової революції та розвитку філософії Нового часу (XVII
—
XVIII
ст.).
6.
Реформаці
я, її ідеї
Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. С
и
туація різко змінюється після того, як у XVI
ст. Відродження обертається феноменом Реформації.
М
.
Лютер (
1483
—
1548
pp.
) під
дав критиці офіційну католиц
ь
ку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта, 35
августиніансько
-
платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М.
Лютер з
а
кликав повернутися до первісної «чистоти» хрис
тиянського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індив
і
дуальний шлях кожного віруючого до Бога. М.
Лютер наполягає на і
рраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь
-
яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси віруючих німців. Реф
орма М. Лютера позбавила церкву політичн
о
го панування, підпорядкувала її світській владі.
Ж.
Кальвін (
1509
—
1564
pp
.) був автором іншого, більш рад
и
кального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відрі
з
нявся більш категоричним містицизмом та ірраці
оналізмом. Як вчив Ж.
Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до сп
а
сіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ір
раці
о
нального характеру божественного вибору обранцем може вв
а
жати себе кожний.
Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесан
с
ним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрр
е
ф
ормації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, її свободи збігається з натуралістичним моні
з
мом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утве
рджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст.,
а натуралістичний монізм —
у матеріалістичному механіцизмі св
і
тогляду Нового часу.
Питання для самоконтролю
1.
Які дві ідеї лежать в основі християн
ського монотеїзму?
2.
Що таке креаціонізм?
3.
Яким чином вирішується проблема людини у християнському в
і
руванні?
4.
У чому полягає «боротьба» між номіналізмом та реалізмом?
5.
Яким чином вирішується проблема пізнання в середньовічній ф
і
лософії?
6.
У чому полягає вчення Ф
. Аквінського та яке його історичне зн
а
чення?
7.
Що таке схоластика?
8.
Яким було ставлення до природи у період Середньовіччя?
9.
Що таке патристика?
10.
У чому полягає сутність томізму?
11.
Що таке секуляризація і яка її сутність?
12.
У чому полягає сутність антропоцентризму?
13.
У чому полягає сакральний характер діяльності людини в епоху Відродження?
14.
Що таке пантеїзм? Як він поєднується з матеріалізмом та ате
ї
змом?
36
15.
Яке значення Ренесансу в історії людства?
16.
Яке значення для науки і світогляду мало вчення геліоцентри
з
му?
17.
Що таке Реформація?
18.
Що таке Контрреформація?
19.
У чому полягає сутність матеріалістичного монізму?
20.
У чому полягає сутність натуралістичного монізму?
21.
Дайте визначення філософії у томізмі.
22.
У чому полягає вчення про діалектику М. Кузанського?
Філософський словник:
секул
яризація, антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм, геліоцентризм, креаціонізм, монотеїзм, сх
о
ластика, томізм, номіналізм, реалізм, Реформація, Ренесанс, Контрреформація.
ТЕМА 4.
ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ (XVII
—
XVIII ст.)
Вивчення цієї теми здійснюється за таким пл
а
ном:
1.
Історичні передумови появи філософії Нового часу та її з
а
гальна спрямованість.
2.
Характеристика вчення відомих філософів цієї епохи.
3.
Філософія Просвітництва та метафізичний матеріа
лізм.
4.
Французький матеріалізм XVIII ст.
Конспективний виклад теми
1. Історичні передумови появи філософії Нового часу та її загальна спрямованість
Характеризуючи філософію XVII
—
XVIII
ст., необхідно в першу
чергу через характеристику епохи глибоко усвідомити, чому саме у цей час в історії боротьби матеріалізму та ідеалізму
стався п
е
реворот —
історична ініціатива переходить до матеріалізму; чому саме матеріалізм стає основною формою філософських поглядів нового класу, що йшов до влади, —
буржуазії; чому саме матер
і
алізм XVII і особливо XVІІІ
ст. підготував Велику французьку буржуазну революцію.
У Новий час матеріалізм виникає спочатку в Англії. Його представниками були Ф.
Бекон, Т.
Гоббс, Д.
Локк та ін.
Матеріалізм цього часу —
це не стихійний матеріалізм стар
о
давнього світу, а матеріалізм, який спирався на великі відкриття п
риродничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил обумовив значний прогрес механіки, математики, х
і
мії, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єк
тивно підвів до ви
вчення світу з його конкретності, в деталях. Цей спосіб мислення приніс багато користі, він сприяв розквіту конкретних наук, вів до нагромадження емпіричного матеріалу. Але абсолютизована, перетворена в звичку, перенесена з прир
о
дознавства у філософію потр
еба «зупиняти» 37
історичний процес, розглядати його по частинах призвела до історичної обмеженості метафізичного способу мислення. Тому весь матеріалізм XVІІ
—
XVIII
ст. мав переважно метафізичний характер. Це була перша ознака філософії того часу. Якщо й існу
вали якісь діалектичні м
і
ркування, то вони все ж перебували в рамках діалектики руху, а не розвитку.
Але оскільки потреби практики вимагали нових знань, то це об’єктивно вело до необхідності узагальнення їх, до розвитку т
е
орії, у тому числі й філософії, і перш за все таких її розділів, як теорія пізнання, методи пізнання тощо. Тому другою характе
р
ною ознакою розвитку філософії Нового часу було те, що саме в цей час складаються два неначе протилежні, але взаємообумовлені н
а
прями в теорії пізнання —
емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм
(грец. empeiria —
досвід) —
це такий філософський напрям, який визнає чуттєвий досвід основним і єдиним джер
е
лом і змістом знання. Емпіризм XVII
—
XVIII
ст. сформувався як матеріалістичний емпіризм, тобто такий, який стверджує, що чут
тєвий досвід об’єктивно відображає навколишній світ. Пізн
і
ше з’являється суб’єктивно
-
ідеалістичний емпіризм, тобто такий, що визнає єдиною реальністю суб’єктивний досвід (Берклі, Юм).
Раціоналізм
(лат. rationalis —
розум) —
філософський напрям, який визнає
розум основою пізнання і поведінки людей. Раціон
а
лізм протистоїть як ірраціоналізму (наприклад, інтуїтивізму), так і емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють (чи підтримують) як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основопол
о
жником раціонал
ізму є дуаліст Декарт.
2. Характеристика діяльності основних філософів цієї еп
о
хи
Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філ
о
софів цього часу.
Ф.
Бекон (
1561
—
1626
рр.
)
—
родоначальник нової форми ан
г
лійського матеріалізму і всієї т
огочасної е
кспериментальної на
уки. Саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей. Матерія, за Беконом, перебуває у русі, під яким він розумів активну внутрішню силу, «напругу» матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівно
п
равними властивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важко вирішуваною проблемою: як, яким чином а
б
солютний спокій перетворюється на рух, і навпаки?
Ф.
Бекон обґрунтував у теорії пізнання принцип емпіризму. З ць
о
го принципу він виводить пріоритетність індуктивного методу і фа
к
тично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індукт
и
в
ного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних ре
чей та їх властивостей. Бекон визначив також систему «ід
о
лів», тобто видимих і невидимих перешкод у процесі пізнання істини (ідоли роду, печери, театру та ринкової площі).
У його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знамени
тий афоризм «Знання —
сила» виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка дає люд
и
ні практичну користь.
38
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але згодом перестав втручатися у його справи. О
т
же, він визнавав існува
ння двох істин: божественної і земної.
У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і в
и
ступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово
-
промислових прошарків суспільства того часу. Г
о
ловною працею Ф.
Бекона є «Новий Органо
н» (1620
p.) (написа
ної ніби на противагу основної праці Аристотеля «Орг
а
нон»).
Р.
Декарт (
1596
—
1650
pp.
)
—
видатний французький філ
о
соф,
фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні праці Декарта —
«Роздуми про метод», «Метафізичні роздуми», «Начала
філ
о
софії» та ін.
В історії Нової філософії Декарт посідає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного сам
о
стійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ,
—
стверджував Декарт, —
складається з двох незалежних субста
н
цій —
духовної і матеріальної». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної —
протяжність. Людина, за Д
е
картом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.
Цей дуалізм субстанц
ій не давав змоги вирішити проблему п
і
знання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві суб
с
танції незалежні одна від одної. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію —
Бога, який обумовлював їхню єдність.
Єдино пра
вильним методом пізнання Декарт вважав раціон
а
лізм і дедукцію,
тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань
-
принципів, які вічно і апріорно існують у розумі.
Концепція раціоналізму включає в себе два елементи. Пе
р
ший
—
це уявлення про розум як на
йвищий спосіб досягнення істини (розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт). Др
у
гий —
правильно розуміючи якісну відмінність раціонального п
і
знання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціон
а
льного пізнання, відривав його від емпіричного с
тупеня як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціон
а
льного джерела знань.
Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в фо
р
муванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути «вроджені ідеї». Вони, на думку Декарта, приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки
інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв’язання питання про п
і
знання світу, що постійно розвивається.
Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б.
Спіноза (
1632
—
1667
pp.
)
.
З точк
и зору Спінози, світ —
це н
е
скінченна природа, матеріальна субстанція (від лат. —
сутність, основа), яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям м
а
теріалізму. Субстанція, тобто матерія, є п
ричиною самої себе і має безліч 39
властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція —
це те, що не потребує для свого існування чогось іншого —
Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Сп
і
нози є дуже цінним у його філософії, воно віді
гравало велику роль у подальшому розви
т
ку наукової філософії.
Велике значення для подальшого розвитку філософії мало вчення пантеїзму
Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеї
с
тична думка пр
о те, що пізнання світу йде не через пізнання Бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існува
н
ня єдиної субстанції, Спіноза стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчен
ня, яке допускає наявність мислення в усієї матерії, в тому числі й неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотрим
у
ються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шарден.
Д.
Локк (
1632
—
1704 pp.
)
.
Вклад Лок
ка в розвиток матеріалі
з
му пов’язаний перш за все з подальшою розробкою і обґрунт
у
ванням принципу сенсуалізму, згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про «вроджені ідеї» і доводив, що людський розум від на
родження є «tabula rasa»
,
тобто чиста дошка. Все, що ми знаємо, це резул
ь
тат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.
Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній: внутрішній —
це джерело знань про в
нутрішній світ людини; зовнішній —
це джерело постачання і
н
формації про об’єктивний світ.
Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну поступку ідеалізмові.
Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві лише кількісні особливості. Він заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, а й якісно.
За Локком, тіла відрізняються одне від одного лише за розм
і
ром, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав перви
н
ними. Такі якості, як колір, смак, запах, звуки, —
вторинні, вони є суб’єктивними і непритаманними матеріальним тілам. Це теж була поступка ідеалізму, що свідчить про непослідовність філ
о
софських поглядів Локка.
До когорти англійських філософів Новог
о часу належить т
а
кож Т.
Гоббс (
1588
—
1679
pp.
), представник матеріалізму і ном
і
налізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття —
це лише назви речей. Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів: один —
це резул
ь
тат сприйняття, другий —
це знання про назви речей. Джерелом другого досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вроджених ідей, Гоббс у той же час заперечував існ
у
вання субстанції, бо був номіналістом і не визнавав реальност
і загальних понять. У нього на перший план висувається механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ —
це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина —
це машина з природними власт
и
востями
. Держава —
це «Левіафан» —
чудовисько, яке керує людськими 4
0
долями. Свобода —
це передусім відсутність опору, а не «сутнісна сила» людини.
Змістовною і діалектичне спрямованою є філософія німецьк
о
го філософа
-
ідеаліста Г.
Лейбніца (
1646
—
1716
pp.
), великого м
а
тематика і логіка.
Якщо Ф.
Бекон розробляв вчення про «одномірність» субст
а
нції, Декарт —
про «двомірність» (матеріальну і духовну), то Лейбніц відстоював множинність субстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів
-
монад. Всі монади рухомі і вза
є
мопов’язані, підлягають Богом встановленій гармонії. Як і багато інших філософів, він обстоював раціональне пояснення світу, в
і
рив в існування вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну людську логіку, яка могла б зв
і
л
ьнити світ від конфліктів та небажаних протиріч.
Слід зазначити, що матеріалістичні ідеї XVIII
ст. зустрічали великий опір з боку ідеалізму та релігії. У цей період починає розвиватись і посилюватись суб’єктивний ідеалізм.
Найбільш від
о
мими виразниками суб
’єктивного ідеалізму цього часу були два англійські мислителі —
Берклі та Юм.
Дж.
Берклі (
1684
—
1753
pp.
) виступив з обґрунтуванням су
б’єктивного ідеалізму. Він категорично відкидав існування мат
е
рії і стверджував, що речі існують остільки, оскільки вони с
приймаються відчуттями. Весь світ, згідно з Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас Богом.
Цю ж суб’єктивно
-
ідеалістичну концепцію розвивав і Д.
Юм (
1711
—
1776
pp.
), але іншим шляхом. Він стверджував, що люд
и
на не може вийти за межі своїх відчутті
в і не може встановити, що лежить в основі речей —
дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує причинно
-
наслідковий зв’язок. Пізнання у Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, ф
і
лософія Юма є не тільки суб’єктивно
-
ідеалістичною, а й агност
и
чною.
3. Філософія Просвітництва та метафізичний матеріалізм
Просвітництво —
культурно
-
історичний термін (вперше вик
о
ристаний Вольтером і Гердером), що відбиває певну епоху розвит
ку людства, сутність якої полягає в широкому використанні розуму для суспільного прогресу. Просвітництво є продовженням гумані
с
тичних тенденцій XIV
—
XV ст., але відрізняється більшим раціон
а
лізмом і критичністю. Головним прагненням просвітників було знайти завдяки діяльності людського розуму природні принципи суспільного життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відносини людей у сфері права, моралі, економ
і
ки, політики тощо. Під впливом Просвітництва розпочались рефо
р
ми в деяк
их країнах Західної Європи, які сприяли створенню і розбудові громадянського суспільс
т
ва.
Вважається, що Просвітництво було започатковано в Англії під впливом філософських ідей Д. Локка,
який створив вчення про державу, владу і право. Локк власне і розроби
в концепцію так званого громадянського суспільства, згідно з якою люди створюють державу тому, що природний стан людини ненадійний. 41
Мета створення держави —
збереження свободи і власності. Локк уперше в
и
сунув ідею про необхідність розподілу державної влади
.
Французьке Просвітництво порушує проблему вдосконалення суспільства шляхом реформ. Велике значення мали твори Ш.
Монтеск’є (
1689
—
1755
рр.
), зокрема його «Перські листи» та «Дух законів», де він методом порівняльного аналізу описує типи державного устрою.
Загалом Монтеск’є висував ідею величезн
о
го значення географічного фактора (територія, клімат, родючість землі і т. п.) у розвитку суспільства. Але він не заперечував ролі способу життя, способу виробництва. Монтеск’є проголосив ідею загального миру.
Ф.
Во
льтер (
1694
—
1778
рр.
) у своїх творах «Кандід», «Філ
о
софський словник» та ін. висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, релігійної нетерп
и
мості, фанатизму, деспотії. Вольтер —
рішучий прибічник рівності громадян перед
законом, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Пе
в
ний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монарха», тобто вченого, р
о
зумного і справедливого царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращим державним устроєм є республіка. Він залишився переконаним в неминучості суспіл
ь
ного прогресу.
Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.
-
Ж.
Руссо (
1712
—
1778
рр.
) написав праці «Про су
спільний договір», «Еміль, або про виховання» та інші, де торкається питань розви
т
ку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соціальної нерівності та виховання. Критика ним існуючих поря
д
ків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою сл
ова. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні як
о
сті саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не тільки бл
а
гом, а й злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щир
о
го серця. В цьому він вбачав можливість збереження і розвитку справді людських відносин у суспільстві. Він рішуче виступає проти соціальної нерівності, вимагає свободи і забезпечення по
в
ноти юридичних прав.
4. Французький матеріалізм XVIII ст.
Французький матеріалізм XVIII
ст.
має багато спільного з філ
о
софією Просвітництва, але йому властиві й відмінні риси. Насамперед його відрізня
є одностайна матеріалістична спрямованість в по
г
лядах на природу. Матерія існує об’єктивно, пов’язана з рухом, вказував Ж.
Ламетрі (
1709
—
1751
pp.
)
.
Природа являє собою сук
у
пність різних форм руху матеріальних часточок. Згідно з Гольбахом (
1723
—
1789
pp.
) іс
нує рух матеріальних мас (атомів), а також ене
р
гетичний рух; матерія існує в просторі і часі. Треба звернути увагу на те, що матерія тлумачиться в суто механічному плані, тобто як сукупність часточок речовини (атомів). Разом з тим філософи заперечують будь
-
яку роль Бога в існува
н
ні і русі матерії.
42
Французькі матеріалісти робили спробу розв’язати питання про походження свідомості, спираючись на принцип загальної чуттєв
о
сті матерії (гілозоїзму). Ж.
Ламетрі
намагався показати процес поступового переходу від тв
арин до людини, показати їх схожість і в
і
дмінність. У трактаті «Людина
-
машина» Ламетрі розкриває погляд на людину як своєрідний механізм, машину, що подібна до годи
н
никового механізму. Людину відрізняє від тварин, вважав він, лише більша кількість потреб і
, зрештою, більша кількість розуму.
П.
Гольбах
у своїй праці «Система природи» послідовно розв
и
нув основні ідеї матеріалізму того часу. Він рішуче заперечує ідеї богослов’я, виступає проти ідеалізму. В природі, яка зводиться до роду атомів, діють механічні
закони, що мають характер необхідн
о
сті, отже, немає нічого випадкового. Така позиція дістала назву механічного детермінізму, оскільки закони руху і сам рух ототожн
ю
ються тільки з однією його формою —
рухом м
е
ханічним.
Отже, механіцизм неминуче призводить до метафізичних п
о
зи
цій, оскільки все багатство руху зводиться до переміщення часточок речовини. Це —
спрощена, вузька картина світу. Але с
е
ред фран
цузьких матеріалістів Д.
Дідро (
1713
—
1784
рр.
) дещо виходить за межі метафізичних позицій і стверджує елем
енти д
і
алектики. У його поглядах помітна схильність розглядати все як таке, що розви
вається. Світ безперервно зароджується і вмирає, він ніколи не ст
о
їть на місці.
Французькі матеріалісти висунули ряд цінних положень щодо суспільства, зокрема підкреслили роль людських потреб як могу
т
нього джерела розвитку. Загальні інтереси обумовлюють зв’язки між людьми. К.
Гельвецій (
1715
—
1771
pp.
) вказував на єдність ос
о
бистих і громадських інтересів. Людина —
продукт, але разом з тим і суб’єкт суспільних відносин, який
несе за них відпов
і
дальність.
Вони також наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Мислителі стверджували, що не існує такого способу правління, який можна було б визнати ідеальним: концентрація влади веде до деспотії, безмежна св
обода —
до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства, і особливо моралі, —
просвітництво, вих
о
вання. Питання для самоконтролю
1.
Який історичний етап охоплює філософія Нового часу, в чому п
о
лягає її специфіка?
2.
Охара
ктеризуйте філософські погляди вчених англійської шко
ли —
Ф.
Бекона, Д.
Локка та Т.
Гоббса, їхні наукові здобу
т
ки.
3.
У чому полягає суть емпіризму та проблеми методу філософії Ф.
Бекона?
4.
Дуалізм філософії Р. Декарта і його вчення про вроджені ідеї та дедукти
вний метод.
5.
У чому полягає суть і обмеженість сенсуалістичної теорії п
і
знання Д.
Локка?
6.
Пантеїстично
-
матеріалістичне вчення Б. Спінози про субста
н
цію, атрибути і модуси. Ідея гілозоїзму.
43
7.
Сутність філософії Г.
Лейбніца, його вчення про монади. Елем
е
нти діал
ектики у вченні про природу та теорію пізнання.
8.
Що таке Просвітництво і які ідеї воно висувало?
9.
У чому полягає зв’язок Просвітництва з епохою Відродже
н
ня?
10.
Як розглядається людина і суспільство в філософії Просвітниц
т
ва і в теоріях французьких матеріалістів
?
11.
Що таке механістичний, метафізичний матеріалізм?
Філософський словник:
раціоналізм, емпіризм, сенсуа
лізм, г
і
лозоїзм, Просвітництво, метафізичний матеріалізм, ме
ханіцизм.
ТЕМА 5.
НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ
Вивчення цього розділу здійснюється за таким
пл
а
ном:
1.
Загальна характеристика епохи і необхідність розр
о
бки класичної німецької філософії.
2.
Теорія пізнання та етичні погляди І. Канта.
3.
Об’єктивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принци
пи історизму. Суперечність між методом та сист
е
мою.
4.
Антропологіч
ний матеріалізм та психологічний аналіз су
т
ності релігії Л. Фейєрбаха.
5.
Суб’єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й.
Фіхте.
6.
«Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф.
Шеллінга.
Конспективний виклад теми
1. Загальна характеристика епохи і необ
хідність розробки класичної німецької філософії
Наприкінці XVIII
—
першій половині XIX
ст. бурхливий ро
з
ви
ток філософії відбувався в Німеччині.
Специфіка і суперечливість соціально
-
економічного та іст
о
ричного розвитку Німеччини цього часу знайшли свій вия
в у н
і
мецькій суспільній думці взагалі і в філософії зокрема. Філософія розвивалась в умовах країни, де буржуазні перетворення запізн
и
лися. Німецька буржуазія, налякана першими європейськими буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компр
о
міс з
і своїм феодальним дворянством, а з іншого —
об’єктивно була зацікавлена в швидкому розвитку капіталізму, продукти
в
них сил, виробництва. Якщо, наприклад, у Франції революції передував розвиток матеріалізму, то в Німеччині переважала іде
а
лістична філософія.
Німецька класична філософія
представлена такими філософ
а
ми: І.
Кант, Й.
Фіхте, Г.
Гегель, Ф.
Шеллінг, Л.
Фейєрбах.
2. Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта
44
Фундатором німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (
1724
—
1804
pp.
)
.
Його теоретична діял
ьність поділяється на два періоди. Перший період
закінчується 60
-
ми роками XVIII
ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про вини
к
нення Сонячної системи з величезної газової туманно
сті. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що пр
и
рода має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали матеріалі
с
тичні позиції.
З 70
-
х років починається другий, так званий «крити
чний» п
е
ріод,
коли у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агност
и
цизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: «Критика чистого розуму» (1781 p.), «Пролегомени» (1783 p.), «Критика практи
ч
ного розуму» (1788 p.).
У центрі філософії
Канта стоять проблем
и теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філосо
ф
ських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від мет
а
фізики субстанції до теорії суб’єкта.
Головне, за Кантом
, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потр
і
бно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.
Кант вважає, що людс
ький розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам спогл
я
дання (простір
—
час) та апріорним формам мислення
(якість, к
і
лькість, причинність, реальність та і
н.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізна
н
ня
—
це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не ств
о
рюючи нічого нового, він заплутується у невирішених прот
и
річчях —
так званих «антиноміях» чистого розу
му. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичн
ої логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розв
и
тку знання.
У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивно
го існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення
пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між м
а
теріалізмом та ідеалізмом.
Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь
-
яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив
учення про так зв
а
ний категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імпер
а
тиву надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспіль
с
тва.
45
3. Об’єк
тивний ідеалізм Г. Гегеля. Діалектика та принципи історизму. Суперечність між мет
о
дом та системою
Георг
-
Вільгельм
-
Фрідріх Гегель (
1770
—
1831
pp.
)
.
Якщо в ц
і
лому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об’єктивног
о ідеалізму, який у рамках своєї об’єктивно
-
ідеалістичної системи глибоко і всебічно розр
о
бив теорію діалектики.
Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему т
о
тожності мислення і буття. Основні праці: «Наук
а логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Ф
і
лософія права», «Філософія історії» та ін. У коло його інтересів входили всі сфери життя —
природа, людина, її свобода, закон
о
мірності суспільного життя, логіка, право тощо.
Заслуга Геге
ля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ уперше подав у вигляді процесу, то
б
то у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно —
ідеалістично. Гегель вважав, що об’
єктивно, незалежно від нас існує абсолю
т
ний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух, абсолютна ідея чи розум, постійно розв
и
ваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» —
природу, яка, в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб’єктивний» Дух —
людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу —
філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процес
ом. Розробля
ю
чи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення ді
а
лектики суб’єктивності
побажань кожної окремої людини і об’єктивності, закономірності
створюваної людьми системи су
спільних в
ідносин. Гегель критикував розуміння свободи як ві
д
сутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної необхідності».
Основне протиріччя філософії Гегеля —
протиріччя між д
і
а
лектичним методом і метафізичною системою.
Непослідовність його діалектики полягає в тому, що вся вона була звернена в м
и
нуле і не поширювалась на пояснення сучасного і майбутнього. Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі —
людський дух; у філос
о
фії права —
конституційна монархія; в історії філософії
—
його власна філософська система.
Гегель вважав, що розвиток історії завершується, досягши р
і
вня Прусської імперії, після чого історія вже не розвив
ається в просторі і часі. Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових форм
а
цій, і через це класики марксизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії».
46
4. Антропологічний матеріалізм та психол
огічний аналіз су
т
ності релігії Л. Фейєрбаха
Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л.
Фе
йєрбах (
1804
—
1872
pp.
), його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.
З Л.
Фейєрбаха починається період нового злету, піднесен
ня матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою п
о
ходження людини, а релігія —
це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі ду
м
ки Фейєрбаха —
це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах —
матеріаліст, а в розумінні історії людс
т
ва
—
ідеалі
ст.
Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, поясн
ю
ються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову р
е
лігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любов
і. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні т
а
кі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У центрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому й
о
го філософія була антропологічною
і глибоко гуманістичною.
Але людину він роз
умів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.
5. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика у філософії Й. Фі
х
те
Й.
Фіхте (
1762
—
1814
pp.
)
.
Спираючись на суб’єктивно
-
ідеа
лістичний принцип тотожності буття і мислення, приписуючи здатність до руху тільки духу, Фіхте характеризує процес його саморозвитку у вигляді боротьби протилежностей, що перебув
а
ють в єдності суб’єкта (Я) і об’єкта (не
-
Я). Взаємодія цих прот
и
лежностей, вважає Фіхте, є джерелом розвитку, завдяки якому розгортається все багатство, різноманітність світу.
Із системи Фіхте повністю випадає матеріальна дійсність. Але серед суб’єктивно
-
і
деалістичних міркувань Фіхте дуже цінною була ідея про те, що розвиток відбувається через взаємодію пр
о
тилежностей. Це був важливий крок у розробці діалектичної ідеї про джерело розвитку.
6.
«Філософія тотожності» законів природи і мислення Ф. Шеллінга
Суб
’єктивний ідеалізм Фіхте був нездатним пояснити явища природи та суспільного життя, практичної діяльності людини. Спробою його критичного осмислення стала так звана об’єк
тивно
-
ідеалістична філософія тотожності, 47
основоположником якої був Ф.
Шеллінг (
1775
—
1
854
pp.
)
.
Цінним у філософії Шел
лінга було те, що, виходячи з теорії тотожності, він наполягав на пріоритеті природи щодо вічно існуючого протиріччя «Я і сер
е
довище», показав діалектичний розвиток єдиної природи й існування єдності живої і неживої природи
. Намагаючись узагальн
и
ти досягнення наукових знань свого часу, Шеллінг вирішував проблему знаходження вихідного начала
, яке, на його думку, повинно бути вищим від суб’єкта, природи і духу, з якого вивод
и
лось би як перше, так і друге. За таке першоначало Ш
еллінг приймає субстанцію
, деякий абсолют, що виступає у вигляді абсолютного розуму
, існує одночасно як суб’єкт
-
об’єкт, як абсол
ю
тна єдність духовного і природного. Але він не знаходить відп
о
віді на питання про те, який саме механізм виникнення із абсолюту
конкретних кінцевих речей. Звичайно, Шеллінг вис
у
нув плідну ідею про першооснову як принцип вирішення всіх т
е
оретичних ускладнень, але він не зміг дати відповіді на багато питань, за розв’язання яких узявся Гегель.
Питання для самоконтролю
1.
З’ясуйте роль
і місце німецької класичної філософії в історії ф
і
лософії.
2.
Розкрийте основні принципи теорії пізнання І. Канта, її позити
в
ні сторони і недоліки.
3.
Проаналізуйте гуманізм та етичні погляди І. Канта та їх іст
о
ричне значення. У чому полягає суть категоричного імперат
и
ву?
4.
Дайте характеристику філософії Гегеля. Розкрийте діалектику та принцип історизму в філософії Гегеля.
5.
Покажіть суперечність між методом і системою філософії Г
е
геля, як її слід подолати.
6.
У чому полягає суть і обмеженість антропологічного матеріал
і
зму Л.
Фейєрбаха?
7.
Які були погляди Л. Фейєрбаха на релігію? У чому полягає суть і значення її психологічного аналізу?
8.
Дайте характеристику і розкрийте суть філософії Й.
Фіхте. Р
о
зкрийте діалектику співвідношення «Я і не
-
Я».
9.
Розкрийте суть філософії Ф. Шел
лінга. Покажіть, чим вона ві
д
різняється від філософії Й. Фіхте.
10.
У чому полягає суть «теорії тотожності» законів природи і м
и
слення у філософії Ф. Шеллінга? Покажіть пріоритетний характер природи в системі «Я —
середовище». Яка діалектика її ро
з
витку?
11.
Вплив
класичної німецької філософії на розвиток вітчизняної ф
і
лософської думки, українського романтизму.
Філософський словник:
агностицизм, апріоризм, «річ у с
о
бі», абсолют, антропологія, категоричний імператив, «річ для нас», «Я» —
«не
-
Я», «інобуття», «абсолют
на ідея», «теза —
антит
е
за
—
синтеза», «теорія тотожності», «німецький романтизм».
48
ТЕМА 6. ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ УК
РАЇНИ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
I.
Особливості формування філософської думки в к
у
льтурі Київської Русі. Філософські, етич
ні та соціал
ь
но
-
політичні ідеї в поглядах Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Туровського та ін.
II.
Києво
-
Могилянська академія, її просвітницький вплив на філософську думку українського, російського та інших народів.
III.
«Філософія серця» Григорія Сковороди.
IV.
Пр
облема людини та нації в творчості Кирило
-
Мефо
діївсь
кого товариства. Філософські погляди Т. Ш
е
вченка.
V.
«Філософія серця» П. Юркевича та його ставлення до мат
е
ріалізму Л. Фейєрбаха і М. Чернишевського.
VI.
«Філософія серця» та її вплив на формування філ
о
софськи
х концепцій В.
Соловйова, М.
Бердяєва,
С.
Фран
ка, П. Флоренськ
о
го.
VII.
Філософські погляди І.
Франка, Лесі Українки,
М.
Дра
гоманова, С.
Подолинського, М.
Грушевського та їх вплив на формування національної самосвідомості українського народу.
Конспективний в
иклад теми
1. Особливості формування філософської думки в культурі Київської Русі. Філософські, етичні та соціально
-
політичні ідеї в поглядах Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Т
у
ровського та ін.
У сучасній літературі найбільш поширеною є точка зору, згі
д
но з якою початок історії вітчизняної думки ведеться з Х
—
XII
ст.,
тобто періоду формування могутньої держави —
Київської Русі. Дві важливі обставини радикальним чином вплинули на своєрі
д
ність цього процесу —
проникнення християнства в культуру К
и
ївсько
ї Русі, яке прийшло на зміну давньослов’янському міфол
о
гічному пантеону на чолі з Перуном та засвоєння греко
-
римської і візантійської філософської думки. Загальна спрямованість філ
о
софської думки в культурі Київської Русі визначалась суворими ідеологічними
та політичними завданнями побудови міцної централізованої держави. Поширення християнства, яке пов’язують з розвитком письменності й освіченості на Русі, позитивно вплинуло на підвищення загального культурного рівня н
а
роду, залучення його культурних верст
в до надбань європейської, насамперед античної, філософської та соціально
-
політичної думки. Разом з тим слід підкреслити своєрідність, оригінальність ві
т
чизняної філософської думки того періоду, яка спирається на особливості світоглядних позицій, культури і традицій народу. Останню характеризує певна «дуальність», паралельне існування «книжної» і народної культур, що ведуть між собою інтенсивний діалог.
49
Завдяки створенню перекладної літератури, зокрема окремих біблійних книг, текстів отців церкви, уривків т
екстів античних та елліністичних авторів, відбувався творчий процес засвоєння важливих світоглядних ідей, формувалися підходи до розуміння св
і
ту, його пізнання. Слід звернути увагу на значення творів сирійця Іоана Дамаскіна
для розвитку вітчизняної філософ
ії, його визн
а
чення філософії, яке обґрунтовує думку: філософія є любов’ю до мудрості, істина ж мудрості є Бог. Отже, любов до Бога є істи
н
ною філософією.
Провідне місце за своїм світоглядним і філософським значе
н
ням належить твору київського митрополита І
ларіона
«Слово про Закон і Благодать», написаного в період князівства Ярослава Мудрого, відомого своїми культурними і просвітницькими поч
и
наннями. Цей твір водночас є пам’яткою красномовної культури, публіцистики, моральної проповіді. Він складається з трь
ох частин, у яких зіставляються Закон і Благодать, описується пош
и
рення християнства на Русі і висловлюється подяка князю та й
о
го сину Ярославу. Перша частина є своєрідним «Філософсько
-
історичним вступом», що витлумачує смисл світової історії.
Аналіз першо
го питання цієї теми неможливий без звернення до літописних джерел, зокрема знаменитої «Повісті минулих літ» ченця Києво
-
Печерського монастиря Нестора
, через яку прох
о
дить ідея єдності руських земель, засуджується князівська між
усобна боротьба, обґрунтову
ється необхідність згуртування всіх сил перед зовнішніми ворогами. Цікаво відзначити, що монах не тільки ретельно, з хронологічною послідовністю описує події, які відбувалися рік у рік, але й моралізує з приводу злощасних подій, вбачаючи в них кару божу за
людські гріхи.
Для філософської традиції Київської Русі характерною є ети
ч
на спрямованість, яка виразно звучить у «Повчанні» видатного державного діяча і мислителя князя Володимира Мономаха.
Мономах дає своєрідну настанову володарю держави, суть якої п
о
ля
гає в тому, що разом з отриманням влади зростає міра відпов
і
дальності, що моральний обов’язок князя —
завжди залишатись справедливим. Мірою справедливості є знання. Отже, володар повинен вміти все, бо інакше він стане залежним від інших. У творі Мономаха в
иразно звучить принципово нова думка про світську роль держави, роль загальногромадської справи, незал
е
жної від церкви. У настанові Мономаха досить чітко вимальовується думка про індивідуальну відповідальність особистості п
е
ред суспільством і Богом, стверд
жується перевага добра над злом. Настанови Мономаха значною мірою звернені до душі, м
о
ралі особи, яка повинна мати страх божий у серці, пам’ятати про тя
ж
кість гріха, творити добро і справедливість.
Златоустом, що прославив себе красномовністю, називали в К
иївській Русі Кирила Туровського (близько 1130
—
1182
pp.
), єпископа з Турова. Його проповіді, звернені до людини, характеризуються яскравістю стилю і мови, символічністю й оригінальні
с
тю думки. Його знаменита притча про сліпого і кульгавого розкриває ідею є
дності морально чистої душі і здорового людського тіла. Сліпець і кульгавий —
це алегоричне тлумачення лю
д
ських вад душі і тіла, які, об’єднуючись, творять зло. Але ця пр
и
тча виходить далеко за межі моралі і 50
поведінки особистості, оскільки єпископ князівст
ва Туровського ганьбить політику, що базується на обмані і злочині. Звідси випливає постійна, як р
е
френ у пізній вітчизняній філософській думці, ідея боротьби добра і зла
, що визначають смисл людської історії. Кирило Туровський виступає не тільки як моралі
ст, а й як хороший психолог, що вміє зачепити людей за живе, закликаючи приборкати людську гординю, звіл
ь
нитись від вад, знайти душевний спокій.
2. Києво
-
Могилянська академія, її просвітницький вплив на філософську думку українського, російського та інших н
ародів
Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Києво
-
Могилянська академія, що була заснована в 1632
p. Тривалий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона зад
о
вольнял
а освітні потреби Росії, Білорусії. У процесі вивчення м
а
теріалів про діяльність Академії зверніть увагу на терміни нав
чання, структуру гуманітарної підготовки, джерела, які вивчали студенти. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до оз
найомлення мовою оригіналу праць грецьких, ри
м
ських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2
—
3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях ідеї най
видатніших мислителів як анти
ч
ності, Середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII
—
XVIII
ст. провідне місце в розвитку філософської думки п
о
сі
дали Й.
Кононович
-
Горбацький, І.
Гізель, І.
Галятовський, С.
Яворсь
кий
, Г.
Бужинський, Ф.
Прокопо
вич, Л.
Барановський та ін.
Феофан Прокопович (
1677
—
1736
pp.
)
—
це один з найбільш яскравих діячів Академії, професор і ректор, який перебував у т
і
сних стосунках з Петром І. Він мав значний вплив на формування філософських і суспільно
-
політичних поглядів А
.
Кантемира, М.
Ломоносова. Діяльність Прокоповича в Академії позначилась на рівні організації й викладання більшості предметів. І хоч за своїми поглядами він був ідеалістом релігійного гатунку, проте велику увагу приділяв природознавству, математиці, викл
адав ідеї, які не збігались з християнським віровченням.
Прокопович зближує і ототожнює бога з природою. «Під пр
и
родою, —
пише він у філософському курсі «Натурфілософія», —
розумію Бога». Повне визначення природи збігається з Богом відносно природних речей
, у яких він неодмінно існує і які він р
у
хає. З цього випливає, що це визначення не тільки природи, але воно, зрозуміло, стосується матерії і форми. Прокопович стверджує, що ні матерія, ні форма, взяті окремо, не є тілом або суб
с
танцією. Тільки поєднуючись
, вони утворюють тіло, яке є їх є
д
ністю, завершеністю. Реально матерія і форма існують лише в цій єдності, а її поділ можливий тільки в абстракції. Ці погляди, які поділяли інші професори, протистояли поглядам томістів і були близькими до позицій філософів
епохи Відродження. Критика поглядів томістів проводиться у двох напрямах: по
-
перше, Пр
о
копович не погоджується з роз’єднанням сутності (essentia) і і
с
нування (existentia), 51
вважаючи їх єдиними і неподільними; по
-
друге, заперечує те, що матерія бере свій по
чаток від форми. Він виходить з думки, що сутність не може існувати без того, суттю ч
о
го вона є. Сутність і існування становлять визначеність природного тіла і невіддільні від нього та одне від одного. Критика томізму, спрямована проти применшення значення
матерії, проти схоласт
и
ки, віддзеркалювала потреби боротьби проти унії та к
а
толицизму.
Прогресивні погляди Прокоповича пов’язані з розвитком пр
и
родознавства і, хоч вони набули пантеїстичної форми, проте м
а
ють велике світоглядне значення. Формулювання М.
В
.
Ломоно
совим законів збереження матерії і руху виникло саме завдяки ідеям Прокоповича.
Своєрідні погляди розвивав Феофан Прокопович на живе. Він писав, що все живе має принаймні три властивості: вегетати
в
ність, яка включає живлення, ріст, розмноження (пр
итаманна р
о
слинам, тваринам і людині), чуттєвість, яка є у тварин і людини, та розумність, яка властива тільки людині. Звідси він розвиває погляди на процес пізнання, які зближують його з Локком, оскільки стверджує, що «кольори, смак, запахи не можна відне
с
ти до першочергових властивостей». Разом з тим він відхиляє принцип «вроджених» знань.
Цікаві суспільно
-
політичні та етичні погляди мислителя, зо
к
рема його ідеї про людське щастя, яке досягається лише із зад
о
воленням духовних і тілесних потреб людини. В о
снові етичної концепції лежить розуміння людини як вершини макрокосму. Р
о
звиваючи гуманістичні ідеї, Прокопович звеличував і реабілітував у людині те, що принижувалось середньовічним теологі
ч
ним світоглядом: свободу людського розуму, красу тіла і почуттів.
Він заперечував, що тіло людини є лише джерелом гріха і зла, оскільки від природи воно добре і прекрасне.
Ф.
Прокопович —
видатна фігура в Україні і Росії за часів П
е
тра І, мислитель, релігійний і освітній діяч. Він підтримував всі починання Петра І, спря
мовуючи свої сили на зміцнення Росі
й
ської імперії. Але однозначно розцінювати його діяльність щодо політики репресій Петра І не можна.
3.
«Філософія серця» Григорія Сковороди
Григорій Савич Сковорода (
1722
—
1794
pp.
)
—
видатний філ
о
соф, поет, просвітитель
-
гу
маніст, який здобув освіту в Києво
-
Могилянській академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця «Наркіс. Розглагол о том: Узнай себе» та інші, де мислитель стверджує, що людина невіддільна від природи, спільна з н
ею за своєю натурою, а тому п
і
знання людини є водночас і пізнанням природи. Другий цикл, до якого входить декілька праць, зокрема «Дружня розмова про душ
е
в
ний світ», подає вчення про людину, щастя і мораль. У центрі циклу стоїть принцип так званої «спорід
неної» («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людини. В третьому циклі («Ікона А
л
ківіадська» та ін.») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світ символів), загальний ідеал життя. Четвертий цикл («Сварка а
р
хістратига Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим») в
и
значає те, з чим повинна боротися справжня людина. Останній твір Сковороди —
«Діалог. Ім’я йому —
Потоп 52
зміїний» формулює о
с
новну доктрину про три світи: «макрокосм» —
Всесвіт, «мікр
о
косм» —
людину та світ символів
—
Біблію
, а також вчення про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: «видимої» і «невидимої». «Видимая натура назыв
а
ется тварь, а невидимая —
Бог».
За Сковородою, Бог і природа —
єдине ціле. Це дві натури одн
о
го Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сп
риймає його орг
а
нами відчуттів. Сама по собі фізична натура —
«мертва стихія», в
о
на піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший. Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи
на суттєві м
а
теріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, його філософію не можна тлумачити однозначно як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється своєрідним поглядом на реальність навк
о
лишнього світу, його предмети і явища. Явища
—
це видима тлінь, «одяг», який постійно змінюється і оновлюється, за ним ніби ховається сутність, яку він називає вічністю. Визнаючи мінливість зо
в
нішньої природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої натури, яку ототожнював з Богом як початком і причиною,
що в
и
значає закономірність розвитку всього сущого. Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідноше
н
ня духовного і матеріального.
Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато на
ук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного —
як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духо
в
ність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона —
ві
д Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзву
ч
ний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про «сродну» працю, його інтерес до вчення тих Філ
о
софів, у яких етика має велике значення.
«Філософія серця»
, вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещо утопічний характер у період поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у по
в
ній залежності від пана. Годі й думат
и про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, які приносили б їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця нес
у
місні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують гноблення л
ю
дини, несправедливість, що керівною, рушійною
силою людсь
ких вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, з
а
ймається шахрайством, як кажуть, «вміє жити».
Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непер
есічний характер, їх життєву силу і значення для сьогоде
н
ня.
Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщ
и
ни великого українського мислителя додає нових елементів в оцінку його житт
євого шляху і поглядів.
53
4. Проблема людини та нації у творчості Кирило
-
Мефодіївського товариства. Філософські погляди Т. Ше
в
ченка
Визначну роль
у суспільно
-
політичному житті України зіграло Кирило
-
Мефодіївське товариство —
таємна антикріпосницька організац
ія, що була створена в Києві в січні 1846
p. Його засновниками були М.
Костомаров, В.
Білозерський, П.
Куліш. У кві
т
ні до нього вступив Т.
Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва,
національного визволення українського н
а
роду. В програмних документах «Статут і правила товариства», а також у «Книзі буття українського народу» розвивались ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справе
д
ливого суспільного ладу, де всі
люди будуть рівними, а земля б
у
де власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти цари
з
му, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до с
е
лян, пропагувати ідеї народного правлінн
я. Царський уряд жор
с
токо розправився з товариством у 1847
p.
Т.
Г.
Шевченко (
1814
—
1861
pp.
) —
видатний український поет, художник, мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності украї
н
ського народу. У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою прапор класової і національно
-
визвольної боротьби. Кріпацтво і сам
о
державство в
ін вважав основною причиною соціальних і економі
ч
них проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соці
а
льного гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідно
с
ті, боровся за нац
іональну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи —
централ
ь
на в його творчості.
Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соц
і
ального прогресу, пов’язаного з прогресом
техніки, промислов
о
сті. Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її своб
о
да, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеал
і
змом, звернення до бога —
з критикою релігії.
Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенні революційно
-
демократичної ідеології в Україні.
5.
«Філософія серця» П.
Юркевича та його ставлення до м
а
теріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського
Відомим філосо
фом другої половини XIX
ст. був П
.
Юркевич (
1827
—
1874
pp.
), професор Київської духовної академії. У 1860
p. він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму 54
Л.
Фейєрбаха та М.
Чернишевського. Юрк
е
вича не задовольняла не тіл
ьки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божес
т
венна мета, яку здійснюють люд
и, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доц
і
льний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає н
е
можливим, щоб свідомість походила з матерії
. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтв
о
рити правильну картину світу.
Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризув
а
ти як теологічний ідеалізм. Б
іблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.
6.
«Філософія серця» та її вплив на формування філософс
ь
ких концепцій В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Франка, П. Фл
оренського, В. І. Вернадського
Філософські погляди Юркевича, який пізніше викладав у М
о
сковському університеті, мали значний вплив на формування п
о
глядів російських філософів. Так, В.
С.
Соловйов (
1853
—
1900
pp.
)
—
представник об’єктивного ідеалізму, засн
овник так званої «ф
і
лософії всеєдності». Головна його праця —
«Виправдання до
б
ра». Надзвичайно складна філософська система Соловйова
скла
дається з трьох частин —
вчення про моральність, про знання, про красу.
Прагнучи поєднати в одне ціле філософію, науку
і теологію, Соловйов наслідує ідеї платонізму —
«царство вічних ідей», яке є інше буття Бога. Природа є породженням «світової душі», р
е
зультатом гріхопадіння, відходу від Бога. Людина пов’язана з двома світами —
природним і божественним, з першого вона в
и
йшла, до другого прагне. Ідеальним втіленням Бога у людині є Христос. Завдання християнської релігії полягає в об’єднанні св
і
ту в боголюбстві.
Творений, гріховний світ, що «відпав» від Бога, еволюційним шляхом знову збирається в єдине ціле, він проходить к
ілька ст
у
пенів: мінеральне царство, рослинне царство, тваринне царство, людське царство, божественне царство. Існує, таким чином, св
і
товий прогрес, єдність Всесвіту, його прагнення до Бога —
ві
д
родження всеєдності.
Привертають увагу моральні погляди цього християнського ф
і
лософа, зокрема його твердження, що стимулом до морального способу життя є впевненість людини у розумній підставі свого існ
у
вання. Моральна людина живе заради того, щоб творити до
б
ро.
М.
О.
Бердяєв (
1874
—
1948
pp.
)
—
представник київської ф
іл
о
софської школи, в подальшому видатний російський мислитель, що справив великий вплив на 55
розвиток філософії сучасного екзистенціалізму та персоналізму. Основні праці —
«Зміст творчо
с
ті», «Філософія вільного духу» та ін.
Філософська концепція Бердяєва баз
ується на визнанні своб
о
ди головною цінністю, поряд з цінністю людини, її творчості. Власне, у творчості Бердяєв і бачить смисл свободи, так би мов
и
ти, «прорив за межі повсякденного буття», у невідоме. Генеза свободи складає три ступені. Перший —
коли сама
можливість свободи закладена Бердяєвим в існуванні «добуттєвої основи буття», ірраціонального хаосу, що передує Богу і природі. Цей первісний хаос абсолютно вільний, не має ніяких перешкод для своєї діяльності. З нього виходить Бог, який творить природу і
людину. Таким чином, Бердяєв малює космічну систему творі
н
ня, систему, в якій людина ніби приречена за своїм походженням на роль творця. Другий ступінь
свободи Бердяєв пов’язує з існ
у
ванням людини, її діяльністю. Основний зміст діяльності людини Бердяєв в
бачає у творчості. Людина фактично творить з нічого. Творчість нічим не зумовлена, вона вільна за своєю суттю. Ми
с
литель розмірковує над проблемами цивілізації XX століття, б
а
чить у ній великий розрив між цілями і наслідками людської ді
я
льності, бачить кри
зу гуманізму. Технічна цивілізація поневолює людину, розриває її цілісність. Третій ступінь свободи Бердяєв пов’язує з майбутнім людства, яке не піде ні капіталістичним, ні соціалістичним шляхом. Його ідеал —
вільне суспільство, збуд
о
ване на християнській ідеології і моралі, об’єднання вільних тр
у
дарів. Це буде суспільство, роль держави в якому зведеться до мінімуму, де не буде експлуатації людини людиною.
С.
Франк (
1877
—
1950
pp.
)
—
російський релігійний філософ і психолог, професор Московського і Саратовсь
кого університетів, що, як і Бердяєв, був висланий з Росії у 1922
p. Основний мотив його поглядів —
прагнення примирити раціональну думку і рел
і
гійну віру. Він сприйняв деякі ідеї В. Соловйова, зокрема конц
е
пцію «всеєдності», йому також притаманні елементи
інтуїтиві
з
му. Пізнання здійснюється в процесі самозаглиблення особис
тості, через її духовний світ.
Цікаві погляди іншого послідовника Соловйова П.
Флоренсь
кого (
1882
—
1943
pp.
)
—
російського релігійного філософа, який намагався створити систему первісних
духовно
-
матеріальних структур, відповідно до яких формуються різні сфери дійсності, сфери культури. Філософ займався проблемами лінгвістики, м
а
тематики, логіки, мистецтва.
Вернадський В.
І
. (1863
—
1945)
. В історії світової і вітчизняної науки йому належить
особливе місце тому, що він поєднав у собі талант мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність природничо
-
наукового аналізу з філософською ре
ф
лексією Всесвіту, організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з навчально
-
виховною
, любов до України з глобальні
с
тю думок «людини планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук (1918
—
1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі біогеохімічної лабораторії, гол
о
вою Комісії з вивчення продуктивних сил
Росії.
Разом з Е.
Леруа і П.
Тейяр де Шарденом проголосив необхі
д
ність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з’ясу
вання ролі розуму на Землі, 56
надав поняттю «ноосфера» приро
д
ничо
-
наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлум
ачив по
-
різному: в одному випадку, під ноосферою він мав на увазі біосферу, в другому —
сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому —
геологічну діяльність люд
и
ни. За В.
І.
Вернадським, існують кілька етапів виникнення і ро
з
витку ноосфери
: перший з
них —
це передноосфера (він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий етап х
а
рактеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує н
а
ступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, від
с
тоював принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, спі
в
працю вчених усіх країн. Традицією наукової школи В.
І.
Вер
надського є новаторств
о, її головною метою —
пошук істини на благо людини і людства. В останньому запису у своєму щоденнику він пов’язує невдачі радянської влади зі зниженням її культурності, з насильством над людською особистістю, з обмеженістю точки з
о
ру марксистів на проблем
и розвитку суспільства.
7.
Філософські погляди І. Франка, Лесі Українки, М. Др
а
гоманова, С. Подолинського, М. Грушевського та їх вплив на формування національної самосвідомості українського народу
І.
Франко (
1856
—
1913
рр.
) —
класик української літератури
, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно
-
визволь
ному русі на Галичині, був у складі керівництва української р
а
дикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на к
о
лектив
них засадах власності, наданні землі селянству.
Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, св
і
домий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економі
чному фактору в суспільному розви
т
ку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем
-
гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К.
Маркса і Ф.
Енгельса, проп
а
гував вчення Ч.
Дарвіна та його послідо
вника —
матеріаліста Е.
Геккеля. У цілому погляди І.
Франка можна розцінити як м
а
теріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.
Велике значення для розвитку філософської думки має ориг
і
нальне світорозуміння ви
датної української поетеси Лесі Украї
н
ки (
1871
—
1913
рр.
)
.
У творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історії і природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на суспільство, природні процеси. Велике світогл
ядне значення має поезія Лесі Українки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до боротьби за соціальне і національне визволення. Вона обстоювала гідність людської ос
о
бистості, вважала необхідним розвивати духов
ні сили народу, вивчати духовні скарби людства.
57
М.
Драгоманов (
1841
—
1895
pp.
) —
мислитель і громадський діяч, історик і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після еміграції за кордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали впли
в твори російських революційних демократів, соціалістів
-
утопістів. Свої погляди Драгом
а
нов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнава
ти світ, відкривати його закономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч учений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення економічного фактора.
Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні г
о
ловною одинице
ю суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покращення життя людини. Р
а
зом з тим вчений творить оригінальну соціалістичну концепцію, згідно з якою наголошує на понятті «громада». Основною формою організації суспільства прог
олошується вільна спілка громадян, об’єднаних спільною мовою. Народи з окремою мовою ст
а
новлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції сусп
і
льства.
Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманісти
чний хара
к
тер, відповідав ідеалам і прагненню українського народу до с
а
мостійної державності.
С.
Подолинський (
1850
—
1891
рр.
). Багатогранна діяльність
С.
А.
Подолинського знайшла відображення у працях Л.
Я.
Кор
нійчук, І.
М.
Мешко, A.
I.
Пашука та інших до
слідників його життя і творчості. Проте в цих працях в основному розглядаються економ
і
чні та соціально
-
політичні погляди українського мислителя. Що стосується його філософських поглядів, то вони, як правило, трактуються у межах методології діалектичного і історичного матеріалізму, марксистського філософського світогляду, утопічного соціал
і
зму. Такі дослідження цілком виправдані, але не вичерпують усіх особливостей і наслідків ідейної спадщини цього м
и
слителя.
С.
А.
Подолинський розробив самостійну і оригіна
льну теорію про роль праці в збереженні, перетворенні і нагромадженні сон
я
чної енергії на поверхні Землі. Він вважав, що людина, пізнаючи і розкриваючи таємниці природи, може й повинна використати свої знання для свідомого перетворення природи відповідно д
о своїх потреб. Розуміючи енергію будь
-
якої системи тіл як «суму здатностей тіл цієї системи до будь
-
яких дій», С.
А.
Подолинсь
кий доводить, що повна енергія системи тіл «є величиною н
е
змінною для всіх станів, до яких система може бути послідовно приведен
а, що вона є величиною скінченною». Сутність розвитку думок С.
А.
Подолинського про так звану досконалу машину, тобто таку термічну машину, в якій тепло переходить у роботу, а робота —
знов у тепло, передбачає ідеї сучасної філософської думки геліотараксії
О.
Л.
Чижевського, синергізму І.
Пригожина, коеволюції М.
М.
Мойсеєва.
Ф.
Енгельс, з одного боку, називав ідею С.
А.
Подолинського про енергію систем «дуже цінним відкриттям», а з іншого —
критично ставився до його бажання «знайти новий природничо
-
наукови
й доказ на користь правильності соціалізму», до його прагнення «перемішати фізичне з економічним». Але ідеї 58
зв’язку «фізичного, природного» з «економічним, соціальним» були пізніше розвинуті в теорії циклів М.
Д.
Кондратьєва і теорії етног
е
незу Л.
М.
Гуміл
ьова.
М.
Грушевський (
1866
—
1933
pp
.) —
український історик і громадський діяч. Основні твори —
«Історія України
-
Руси», «Нарис історії київської землі» та ін. Це був учений, що мислив широкими історично
-
філософськими категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного визволення українського н
а
роду, яке він пов’язував із загальнодемократичними перетвореннями. Вчений підняв багато цікавого фактичного матеріалу, зм
а
льовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неа
бияке значення для розбудови української держави і відродження самосвідомості народу в сучасний п
е
ріод.
Питання для самоконтролю
1.
Як формувалась філософська і соціально
-
політична думка Київс
ь
кої Русі та яка її спрямованість?
2.
Які моральні проблеми ставили і вирішували мислителі Київської Русі?
3.
Як виникла Києво
-
Могилянська академія і в чому полягає її зн
а
чення для відродження духовності українського народу?
4.
У чому полягають філософські і соціально
-
етичні погляди Фе
о
фана Прокоповича?
5.
Охарактеризуйте основну с
прямованість діяльності Кирило
-
Мефодіївського товариства?
6.
У чому полягає значення поглядів Т. Шевченка для формування са
-
мосвідомості українського народу?
7.
У чому полягає «філософія серця» Юркевича, його трактування поняття свідомості?
8.
Що таке «філософія вс
еєдності» В. Соловйова?
9.
Що таке «філософія свободи» М.
Бердяєва? Як розуміє свободу М. Бердяєв?
10.
Висвітліть основні філософські погляди І. Франка.
11.
У чому полягає соціологічна концепція М. Драгоманова?
12.
У чому полягає історична концепція М. Грушевсьюго? Філо
софський словник:
«книжна культура», «народна культу
ра»,
Українське передвідродження, Українське Відродження, Українське Просвітництво, «філософія серця», український романтизм, українська академічна філософія XIX ст., Кирило
-
Мефодіївське товариство, Києв
о
-
Могилянська академія, російс
ь
комовна школа київського гуманізму, Львівсько
-
варшавська школа, школа «че
р
воного позитивізму».
59
ТЕМА 7.
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ
Вивчення цієї теми здійснюється за окремими
філо
софс
ь
кими напрямами:
1.
Загаль
на оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення.
2.
Діалектичний і історичний матеріалізм.
3.
Позитивізм і неопозитивізм.
4.
Філософія життя.
5.
Філософська антропологія.
6.
Герменевтика.
7.
Структуралізм.
8.
Екзистенціалізм.
9.
Неотомізм.
10.
Ірраціоналізм.
11.
Фрейди
зм та неофрейдизм.
Конспективний виклад теми
1
. Загальна оцінка і відмінні риси сучасної філософії, етапи її становлення
Філософія виникла, як відомо, в трьох культурах одночасно —
індійській, китайській і античній, пройшовши тривалий і скла
д
ний шлях свог
о розвитку. Певним результатом її розвитку можна вважати класичну німецьку філософію, у якій майже всі філосо
ф
ські проблеми минулого досягли досконалості —
найвищого рівня розвитку. Після її занепаду в Західній філософії з’явилось б
а
гато шкіл і напрямів, я
кі ставили і вирішували ті чи інші проблеми. В еволюції Західної філософії (після класичної німецької) в
и
діляють такі періоди її становлення:
І період:
з 40
-
х по 60
-
ті роки XIX
ст. У цей період відбуваєт
ь
ся розпад класичних форм ідеалізму. Значного поширен
ня наб
у
вають ірраціоналізм, неокантіанство, позитивізм, діалектичний та і
с
торичний матеріалізм.
II період:
з 70
-
х років XIX
ст. по 1914
p. До зазначених напр
я
мів приєднуються інтуїтивізм, другий позитивізм —
емпіріокр
и
тицизм, конвенціоналізм, іманентна шко
ла, філософія життя.
III період:
з 1917
p. У 20
-
ті роки виникають неопозитивізм, неореалізм, герменевтика, а згодом —
структуралізм, філософська антропологія. Не слід думати, що нові напрями виникли із н
і
чого, на порожньому місці. Нові школи і напрями розв
ивали пе
в
ні сторони попередніх напрямів.
Розглянемо деякі з них.
2. Діалектичний та історичний матеріалізм
60
Марксистська філософія, безумовно, важливий етап у розвитку світової філософії. Карл Маркс (
1818
—
1883
pp.
) і Фрідріх Енгельс (
1820
—
1895
pp.
) дають уявлення про основні напрями творчої та суспільно
-
політичної діяльності засновників якісно нової філософії, нового способу мислення. Маркс і Енгельс неодноразово зазначали, що їх світогляд формувався під величезним впливом Гегеля, згодом Фейєрбаха.
Цей фактор особливо важливий для розуміння процесу становлення проблематики ідей, що розробляли Маркс і Енгельс. Найкраще уявлення про зміст марксистської філософії дає ознайомлення безпосередньо з перш
о
джерелами.
У 1932
p., майже через півстоліття після смерті Маркса, були вперше надруковані «Економічно
-
філософські рукописи 1844
p.». Ця праця має величезне значення для розуміння гуманістичних ідей і взагалі комплексу ідей Маркса, що продукують принцип
о
во нові підходи до розуміння людини та суспільства. Ба
зуючись на ідеях Фіхте та Гегеля щодо активної діяльності суб’єкта, Маркс уперше висуває ідею діяльності як матеріально
-
перетво
-
рювальної суспільної практики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і суспільства, в основі якого лежить людська праця. Рукописи пройняті ан
а
лізом глибинних причин дегуманізації буржуазного суспільства. Ідея відчуження
людини в суспільстві, де панує приватна вла
с
ність, —
головна в цій праці Маркса. Він доводить, що в основі будь
-
якого відч
уження лежить відчуження в матеріальній, ек
о
номічній сфері. Це вже протилежна гегелівській точка зору, оскільки вона має матеріалістичний характер. Маркс звинувачує пр
и
ватну власність у тому, що вона, зрештою, породжує всі форми відчуження, і займає позиці
ю заперечення приватної власності, але не такого заперечення, коли замість багатьох власників вин
и
кає один власник —
держава, яка експлуатує і поневолює люд
и
ну. Маркс стверджує ідею про необхідність перетворення приватної власності на реальну власність кож
ного індивіда, р
е
ального «присвоєння людиною відчуженого від неї багатства» (йдеться про все багатство —
матеріальне і духовне), тому людина вільного суспільства, де зліквідовано відчуженість, —
це людина баг
а
та, багата на різноманітні потреби, інтелектуал
ьно, морально і ф
і
зично розвинена. Тобто це універсальна людина, яка живе в гармонії з суспільством і природою. Маркс гостро критикує так званий «казармений комунізм», який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, не дає умов для всебічног
о розв
и
тку особистості.
Нова концепція суспільно
-
історичної практики,
запропонов
а
на Марксом, розкрита в його «Тезах про Фейєрбаха». Суть мат
е
ріалістичного розуміння історії викладено в першому розділі «Німецької ідеології» Маркса і Енгельса. Завдяки цьому був сф
о
рмульований принцип, що дає змогу матеріалістичного вирішення питань розвитку суспільства. Принцип матеріалістичного р
о
зуміння історії спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кожній людині передумов її життя. Ними є м
атеріальні передумови, які створені попередніми пок
о
ліннями людей. Таким чином, ск
ладається цілісна концепція су
спільства, основою якого є безпосередній процес виробництва 61
суспільного життя, пов’язаних з ним форм людського спілкування, породжених базисом п
олітичної надбудови та різних форм сусп
і
льної свідомості.
Концепція практики
як основи і головного змісту людського життя дає підставу Марксу для гострої критики всього попереднього матеріалізму як метафізичного, споглядального, тобто т
а
кого, що розглядає людину поза соціальними умовами її життя. Принцип революційно
-
перетворювальної практики потребував адекватного методу пізнання —
діалектики. Підкреслюючи вел
и
чезне значення гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що цю діалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити матеріалістичним змістом. Основні положення діалектичного методу розкриті Енгельсом у його працях «Діале
к
тика природи» та «Анти
-
Дюрінг».
Марксизм як певна філософія і суспільно
-
політична доктрина швидко набув посл
ідовників і популяризаторів у Європі, Амер
и
ці. В Німеччині —
це Й.
Діцген (1828
—
1888
pp.) та Ф.
Меринг (1845
—
1919
pp.), у Франції —
П.
Лафарг (1842
—
1911
pp.), в Іт
а
лії —
А.
Лабріола (1843
—
1904
pp.), у Росії —
Г.
В.
Плеханов (1856
—
1918
pp.), в Україні —
М.
І.
Зібер (1844
—
1888
pp.).
Г.
В.
Плеханов
—
автор багатьох творів з історії філософії, і
с
торії релігії та атеїзму, економічної думки, робітничого руху, з теорії мистецтва і літератури, в яких розробляв і обґрунтовував ідеї марксизму. Людина рідкісної ерудиц
ії, Плеханов цікаво і д
о
ступно роз’яснював найскладніші філософські питання, наводив яскраві приклади з різних галузей життя. Говорячи про відмі
н
ність між діалектикою Маркса і Гегеля, Плеханов наголошував, що «Карл Маркс заявив про себе з повним правом, що
його метод являє собою цілковиту протилежність методові Гегеля», що гегелівська діалектика мала непослідовний характер, оскільки визнавала розвиток лише у минулому. Він глибоко роз’яснював пол
о
ження про вічність матерії, основні форми її існування, про ру
х, простір і час, пізнаваність світу. Особливо велику увагу приділяв викладенню матеріалістичного розуміння історії, матеріалістичному тлумаченню процесу виникнення суспільних ідей та їх значенню. На багатому історичному матеріалі досліджував роль видатних
осіб в історичному процесі, критикував культ видатної особи.
М.
І.
Зібер,
викладач Київського університету, був особисто знайомий з Марксом і Енгельсом. Високо цінував економічне вчення Маркса і доклав багато зусиль для його популяризації, палко захищав д
іалектичний метод. У 1879 p. опублікував у жу
р
налі «Слово» статтю «Діалектика та її застосування до науки», де виклав філософську частину праці Енгельса «Анти
-
Дюрінг». Під впливом марксизму вчений обстоював положення про вирішал
ь
ну роль матеріального вироб
ництва в суспільстві, про закономі
р
ний характер його розвитку.
Велику роль у розвитку марксизму відіграв В.
І.
Ленін (1870
—
1924
pp.),
видатний російський політичний діяч, революціонер, філософ. Основні філософські твори —
«Матеріалізм і емпіріо
к
ритицизм», «Філософські зошити», «Про значення войовничого матеріалізму», «Держава і революція», «Три джерела і три скл
а
дові частини марксизму» та ін. Розглядав питання про матерію, рух, простір і час, обґрунтував відмінність між філософським і природничим розумінням
матерії. Значну увагу приділив проблемі істини, її 62
об’єктивності, абсолютності і відносності, конкретності. Велике значення надавав правильному розумінню ді
а
лек
тичного методу, закону єдності і боротьби протилежностей. У праці «До питання про діалектику» р
озглянув сутність діалектики як всебічної теорії розвитку, протилежність діалектики і метафізики. Ді
а
лектика, наголошував Ленін, це і є теорія пізнання, оскільки пізнання —
суперечливий, складний процес, а тому свідоме викор
и
стання діалектики надзвичайно в
ажливе в пізнанні істини.
Значний інтерес становлять праці Леніна, присвячені державі, революції, класовій боротьбі, в яких з позицій того часу аналізуються і тлумачаться складні суспільні проблеми. Не можна не з
а
значити, що більшість його праць написані в
гострій полемічній манері, в дусі нетерпимості до будь
-
яких відхилень від марксис
т
ських положень. Виступаючи проти ревізії марксизму, Ленін вважав за можливе відхилитись від ортодоксальних положень класичного марксизму, мотивуючи це зміною історичних обст
а
вин. Так виникла теза про можливість перемоги соціалістичної революції в одній окремо взятій країні —
Росії —
фактично с
е
лянській за своїм соціальним складом, політика непу тощо.
З виникненням СРСР і перетворенням марксизму на панівну ідеологію поглибився
і процес перетворення теорії марксизму на догматичну схему. Після смерті Леніна цей процес завершився канонізацією всіх складових частин марксизму, в тому числі його філософської частини —
діалектичного та історичного матеріал
і
зму. Цьому сприяв вихід у св
іт так званого «Краткого курса и
с
тории ВКП(б)», який особисто редагував Й.
Сталін. Розділ про діалектичний і історичний матеріалізм був оголошений «непер
е
вершеним зразком творчого марксизму» і покладений в основу викладання суспільних наук. Утвердилася над
звичайно спрощена схема марксистської філософії, відхилення від якої було дуже н
е
безпечним і суворо контролювалось ідеологічним відділом партії. Філософія перетворилась на ідеологічну прислужницю партійної політики, апологетичне знаряддя рішень КПРС. Ситуа
ція щодо цього змінилася в часи так званої «хрущовської відлиги», але загальна схема, основні філософські положення залишались непорушними. Безумовно, творчий процес неможливо зупинити з
о
всім, тому і в галузі марксистської філософії працювало багато справд
і талановитих, плідних вчених, таких як, наприклад, П.
В.
Копнін, Е.
В.
Ільєнков, В.
Ф.
Асмус, В.
О.
Лекторський, О.
Ф.
Л
о
сєв, С.
С.
Аверінцев та ін.
Радикальні зміни економічного і політичного характеру в кра
ї
нах колишнього СРСР не могли не призвести до п
ереоцінки марксистської філософії. Критично розцінюючи її догматизм, самозв
е
личення як «єдино наукової» філософії, небезпечну претензію на монополію істини, не можна, однак, не погодитися, що в марксистській філософії є позитивні, раціональні моменти, які не слід ігн
о
рувати. Попри труднощі, що випали на долю багатьох філософів, деякі з них зробили значний внесок у філософські питання природ
о
знавства, логіки, історії філософії і культури, антропології та екології, який знайшов гідне визнання світової ф
і
лософ
ської думки.
63
3. Позитивізм і неопозитивізм
Історія позитивізму має три періоди розвитку.
Перший
, початковий позитивізм, представниками якого були О.
Конт, Г.
Спенсер, О.
Михайловський. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
—
пізнання не
обхідно звільнити від усякої філософської інт
е
рпретації;
—
вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
—
у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між мат
еріалізмом та ідеалізмом. Ці та інші п
о
ложення були викладені О.
Контом в роботі «Курс позитивної філософії»; Г.
Спенсером в 10
-
томнику «Синтетична філос
о
фія».
Другий
позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були: авс
трійський фізик Е.
Max, німецький філософ Р.
Авенаріус, французький математик
Ж.
А.
Пуанкаре.
Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише
символи, знаки практ
и
ки. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третя форма
позитивізму —
неопозитивізм, який має два рі
з
новиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філос
о
фії
, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики.
Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціаль
ні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б.
Рассел, А.
Тарський, К.
Поппер, Л.
Вітгенштейн та ін.
Сучасний позитивізм —
це постпозитивізм І.
Лакатоша, Т.
Кука, П.
Фейєрабенда. Він висуває так звану методологію дослі
дницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюр
а
лізму і історичного контексту науки.
4. Філософія життя
Філософія життя,
представниками якої є Ф.
Ніцше, В.
Діл
ь
тей, А.
Бергсон, О.
Шпенглер та ін., —
це філософський напрям, який розглядає все су
ще як форму прояву життя, як деяку реал
ь
ність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя головним є поняття життя.
Залежно від того, як розуміти життя, розрізняють варі
а
нти філософії життя:
а)
життя бер
еться у його біологічно
-
натуралістичному значе
н
ні; як буття живого організму на відміну від штучного. Цьому напряму властива чітко визначе
на опозиція «розуму», який роз
гл
я
дається як хвороба;
б)
другий варіант
філософії життя пов’язаний з космологічно
-
метаф
ізичним тлумаченням життя. Життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну 64
силу, яка безперервно відтворює себе. Біологічна форма є однією із життєвих форм. Пізнати її мо
ж
на тільки інтуїтивно, а не розумом
.
5. Філософська антропологія
Філософська антр
опологія —
напрям у філософії, який прет
е
ндує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про людину. Проблема людини була поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв’язання її далеке від завершення. Відпр
а
вним ідейним пунктом для філо
софської антропології є філософія життя. Існує дві гілки
в сучасній антропології.
1.
Біологічна (Гелен, Лоренц).
2.
Функціональна (Зіммель, Кассірер).
Біологічний напрям
розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина —
це біологічно недосконала твар
ина, непр
и
стосована до існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження.
Функціональний підхід
вважає, що визначити людину через її вроджену здібність —
інстинкт, психіку тощо неможливо. Це мо
ж
на зробити через працю
як істинно людську діяльність
. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від одного. Адже н
е
має діяльності, незалежної від певної біологічної організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми ді
я
льності.
6. Герменевтика
Герменевтикою
(фундатор —
В.
Дільтей)
називають мистец
т
во і теорію тлумачення текстів. Тому головна операція у герм
е
невтиці —
розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків:
семантичного;
логічного;
психологічного;
г
носеологічного;
соціологічного;
математичної теорії прийняття рішень тощо.
На цьому герменевтична інтерпретація не зупиняється, врах
о
вується ще намір автора, що передбачає звернення до інтуїтивно
-
емпіричних і суб’єктивно
-
психологічних факторів. Герменевтик
а, можна сказати, вперше виявила співвідношення частини і ц
і
лого) в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевтичн
о
го аналіізу слід оцінювати позитивно, бо суб’єктивно
-
психоло
-
гічних факторів дуже часто недостатньо для адекватного розу
міння змісту того чи іншого тексту, адже один суб’єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.
Мова оголошується «творчою і виробничою силою», оскільки текст є «об’єктивною само
стійністю» стосовно будь
-
якого суб’єкта, включаючи автора та інтерпретатора. Він (текст) підні
мається до рангу герменевтичної автономії.
65
7. Структуралізм
Структуралізм
як напрям виник у зв’язку з переходом гум
а
нітарних наук від описово
-
емпіричного до абстр
актно
-
теоретич
ного методу дослідження: моделювання, формалізації і матем
а
тизації досягнутих результатів. Суть методу пізнання структуралістів зводиться до такого:
1)
Виділення певної множини об’єктів (масиву), «корпусу» текстів, у яких можна передбачити н
аявність єдиної структури,
інваріанта.
2)
Розкладання текстів на елементарні частинки, в яких типові відношення зв’язують однорідні пари елементів.
3)
Систематизація відносин і побудова абстрактної структури шляхом моделювання.
4)
Виділення із структури вс
іх теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.
8. Екзистенціалізм
Екзистенціалізм
виник на початку XX
ст. в Німеччині, Фра
н
ції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо с
е
ред інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С.
К’єр
кегор (1813
—
1855
pp.), а серед російських філософів —
М.
О.
Бердяєв (1884
—
1948
pp.). Основною категорією екзистенціалізму є кат
е
горія існування, або екзистенція,
що ототожнюється з суб’єктив
ними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а б
уття суспільства вторинним. Дійсність —
це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неп
о
вторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині су
с
пільство як щось чуже
, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.
Жити як усі —
значить втрачати свою індивідуальність, св
о
боду. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призв
одить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вваж
а
ють, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
9. Неотомізм
Головними представниками цього напряму є Марітен, Жіл
ь
сон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософськими сист
е
мами Канта, Шеллінга, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера, Ясперса.
66
Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської св
і
домості існування
природи і суспільства, водночас проголошу
ю
чи останні продуктом творчої діяльності Бога та об’єктом його управління.
Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, на
д
природне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття —
Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, н
е
спроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум перебувають у гармонійних відносинах, в
о
ни не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два
джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвл
а
дне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розш
и
рює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання —
це форма віри, і в цьому плані ф
і
лософія мусить бути прислужницею релігії.
1
0. Ірраціоналізм
Ірраціоналізм —
філософське вчення, яке відстоює обмеж
е
ність раціонального пізнання, п
ротиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, волю як основні види пізнання. Це вчення спрям
о
ване проти раціоналізму. Борючись з раціоналізмом, Якобі протиставляє йому віру, Шеллінг —
одкровення, Шопенгауер —
в
о
лю, К’єркегор —
екзистенцію тощо.
Особливої шк
оди ірраціоналізім завдає суспільствознавству, твердячи, що суспільство через свою складність, неорганізованість непізнаване. Замість принципу детермінізму в пізнанні суспільства вони вводять принцип індетермінізму, тобто безпр
и
чинності.
11. Фрейдизм та неофр
ейдизм
Картина розвитку сучасної філософії буде неповною, якщо ми не назвемо і такий напрям, як фрейдизм та неофрейдизм
,
що
розглядають людину з точки зору психоаналізу, розробленого в о
с
новному на біологізаторській основі. Основоположниками цього напряму
є З. Фрейд та Е. Фромм (неофрейдизм).
Фрейд визнав існування специфічної психічної енергії, і пер
е
дусім енергію сексуальних потягів (лібідо), яка виливається в н
е
врози, сни, комплекси, соціальні конфлікти, коли відсутня реал
і
зація цих потягів. Е.
Фромм ан
алізує факт соціальної напруже
ності через інші, більш широкі причини, ніж сексуальні.
Структура психіки особи, за Фрейдом, складається з 3
-
х елеме
н
тів. «Воно» (Id)
—
архаїчна безособова частина психіки, «Над
-
Я» —
(Super Ego) —
установка суспільства і «Я» (Ego).
Свідоме «Я» виступає як поле боротьби між «Воно»» і «Над
-
Я», яке витісняє егої
с
тичні імпульси зі сфери свідомого, обмежує їх вільний прояв, заг
а
няє їх у сферу підсвідомого. Існують кілька похідних від фрейдизму вчень, об’єднаних назвою неофрейдизму,
зокрема це біологізато
р
ські теорії, пов’язані з урахуванням зовнішніх факторів, та культу
р
но
-
соціологічні. Наприклад, 67
у Е.
Фромма замість «лібідо» критерієм поведінки людини виступає всезагальна любов, соціально
-
культурні фактори замість сексуальних, як у
З.
Фрейда.
Питання для самоконтролю
1.
Визначте основні сторони філософії Гегеля і Фейєрбаха, на які спирались Маркс і Енгельс у розробці нового світогляду.
2.
Що таке відчуження, які шляхи його подолання запропонував Маркс в «Економічно
-
філософських рукопис
ах 1844
p.»?
3.
Що таке «казармений комунізм»?
4.
Сформулюйте основні положення матеріалістичного розуміння історії, концепцію практики Маркса і Енгельса.
5.
У чому полягає суть переробки діалектичного методу в творах К.
Маркса і Ф. Енгельса.
6.
Внесок В.
І.
Леніна у марксистську філософію.
7.
Що, на Вашу думку, залишається цінним у марксистській філ
о
софії з позицій сьогодення?
8.
Назвіть етапи становлення Західної філософії.
9.
Визначте основні напрями сучасної Західної філософії.
10.
Визначте періоди становлення неопозитивізму.
11.
Н
азвіть основні філософські засади позитивізму.
12.
Визначте суть першого та другого позитивізму.
13.
Охарактеризуйте основні напрями і особливості неопозитивізму, зокрема постпозитивізму.
14.
Розкрийте суть філософії життя, основних її варіантів.
15.
У чому полягає суть ф
ілософської антропології та її двох осно
в
них гілок?
16.
Фрейдизм і неофрейдизм у сучасній антропології.
17.
Що таке герменевтика, її ціль і методи?
18.
У зв’язку з чим виник структуралізм, суть його методу?
19.
Розкрийте суть сучасного екзистенціалізму, його фундамент і р
і
зновиди. Поняття філософії людини в розумінні екзист
е
нціалізму.
20.
У чому полягає розуміння буття в неотомізмі.
21.
Покажіть співвідношення між розумом і вірою в неотомі
з
мі.
22.
Що протиставляє раціональному пізнанню ірраціоналізм, у чому його хиби і обмеженість?
Фі
лософський словник:
неопозитивізм, філософія життя, ф
і
лософська антропологія, герменевтика, структуралізм, екзисте
н
ціалізм, неотомізм, ірраціоналізм, фрейдизм, неофрейдизм, діал
е
ктичний матеріалізм, матеріалістична діалектика, історичний матеріалізм, відчу
ження, практика, свобода, абсурдність буття.
68
С
С
И
И
С
С
Т
Т
Е
Е
М
М
А
А
Т
Т
И
И
Ч
Ч
Н
Н
А
А
Ф
Ф
І
І
Л
Л
О
О
С
С
О
О
Ф
Ф
І
І
Я
Я
ТЕМА 8.
ПРОБЛЕМА СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНА
Н
НЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким пл
а
ном:
1.
Проблема систематизації основних галузей філос
о
фії.
2.
Проблема структурування
філософії.
3.
Принципи і основи побудови філософської теорії.
4.
Проблема систематизації законів і категорій філ
о
софії.
Конспективний виклад теми
1. Проблема систематизації основних галузей філософії
Як зазначалося у темі 1, філософія —
це наука, предметом якої
є загальне в системі «людина
—
світ». До цієї системи вх
о
дять такі відношення: онтологічні, гносеологічні, аксіологічні, предметно
-
перетворювальні та ін. Тому все розмаїття проблем філософського світогляду можна звести до п’яти великих груп:
1)
онтологічні;
2)
ан
тропологічні;
3)
аксіологічні;
4)
гносеологічні;
5)
праксеологічні.
Більш детально галузі філософського знання та їх функції п
о
дано на схемі 2.
Схема 2
СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ОСНОВНИХ ГАЛУЗЕЙ ФІЛОС
О
ФІЇ
*
№ п/п
Галузь філ
о
софії
Предмет осми
с
лення
Фун
к
ція
Аспект рефлексії світогл
я
ду
1
Онтол
о
гія
Світ
Онт
о
логічна
Чи можлива людина з її свідомістю у цьому св
і
ті? Яким має бути світ?
2
Гносеол
о
гія
Пізнання
Гносеологі
ч
на
Чи можливе адекватне пізнання?
Закінчення
№ п/п
Галузь філ
о
софії
Предмет осми
с
лення
Фун
к
ція
Аспект рефлек
сії світогл
я
ду
3
Аксіол
о
гія
Ціннісно
-
орієнтаційна діяльність
Аксіологі
ч
на
Чи можлива реалізація життєвого сенсу, ключ
о
вих цінностей?
4
Праксеол
о
гі
я
Перетвор
ю
ван
ня
Праксеол
о
гі
чна
Чи можливе ефективне перетворення?
5
Соціальна Сукупна Соц
і
ально
-
Яке співвідношення суб’єк
-
*
Див.: Філософія: Підруч. / Г. А. Заїченко, В. М. Сагатовський, І
. І. Кальний та ін. / За ред. Г. А. Заїченка та ін. —
К.: Вища шк., 1995. —
Розділ 1.
69
філософія (філософія історі
ї)
л
ю
дина (суспіл
ь
ство)
історична
тивного
та об’єктивного, скінченного та нескінчен
-
ного в суспіл
ь
стві?
6
Філосо
ф
сь
ка а
н
тро
-
пологія
Людина як ц
і
лісність
Антропол
о
гі
чна
Яке співвідношення суб’єк
-
тивного
та об’єкт
ивного, скінченного та нескінчен
-
ного в люд
и
ні?
7
Методол
о
гія
Загальні пі
д
хо
-
ди до роз
у
мін
-
ня світу (сукуп
-
ність методів)
Методолог
і
ч
на
Які типи філософств
у
ван
-
ня адекватно відповідають
предмету філос
о
фії?
8
Історія філос
о
фії
Типи філос
о
фії і філосо
ф
сько
ї діяльн
о
сті
Мет
а
філо
-
софська
Чи є загальні закони, прин
-
ципи формування і розвит
-
ку різних історичних ти
пів філософського знання?
9
Філософія релігії
Релігійне ст
а
в
-
лення до св
і
ту
Рел
і
гійно
-
філосо
ф
ська
Чи можливе існування в світі божес
т
венного?
10
Філ
осо
ф
сь
ка логіка
Форми і закони ми
с
лення
Логі
ч
на
Чи є універсальні спос
о
би мислення?
11
Етика
Спілк
у
вання
Ети
ч
на
Що таке добро і зло?
12
Естетика
Естетичне
опа
-
нування світу
Ест
е
тична
Як можлива діяльність за законами кр
а
си?
Онтологія
описує категоріаль
ний «кістяк» світу і будь
-
якого явища в ньому. Гносеологія
осмислює чуттєві, логічні, інтуїтивні та емоційні шляхи адекватного істині пізнання. Аксіологія
обґр
у
нтовує набуту систему цінностей і життєвих сенсів. Соціальна філософія аналізує картину суспільс
тва (сукупної людини), а філософська антропологія —
людину як цілісну особистість. Філ
о
софія релігії осмислює певну релігійну (або атеїстичну) картину світу і відповідні їй принципи поведінки людини. Історія філ
о
софії
потребує самоосмислення власного шляху
, мети, перспе
к
тив розвитку філософського знання.
1.
Проблема структурування філософії
Сучасна філософія —
це не тільки різновид світогляду, а й си
с
тема знання, яка претендує на науковість. Як наука вона має свій специфічний предмет
,
методи пізнання
,
систем
у категорій і зако
ни
, а також задовольняє певну практичну потребу.
Філософія є знання загального, що зближує її з наукою, оскільки наука, як і фі
лософія, відображає світ у загальних поняттях. Зближує філософію з наукою також і те, що філософія прагне тео
ретично обґрунтувати свої положення, довести їх, виразити в теоретичній формі. Наведена схема (див. схему 3) дає уявлення про структуру сучасної філософії.
2.
Принципи і основи побудови філософської теорії
Існують два основні способи систематизації філософс
ького знання: класичний і некласичний. Класичні системи філософії (наприклад, античні філософські системи або системи німецької класичної філософії) є цілісні
,
замкнені
,
довершені
, а некласичні системи не претендують на цілісність, завершеність, замкн
е
ніст
ь.
70
Світоглядний характер філософського знання становить гол
о
вну його специфіку, визначає його фундаментально гуманістичний зміст.
Міра «гуманістичної насиченості» тієї чи іншої філ
о
софської позиції залежить головним чином від способу філо
софствування: діа
лектичного або догматичного. Перший підхід постає в прагненні до мудрості, націленості на постійний пошук, на різноманітні варіанти відповіді, на «вічні проблеми». Другий підхід тлумачить філософію як науку про суще і тому вбачає г
о
ловне її завдання в дося
гненні істини. Першому «софістичному» підходу відповідають слова Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю», а другому епістемному підходу відповідають слова Ари
с
тотеля: «Платон мені друг, але істина —
дорожча».
Для побудови системи філософії користуються таки
ми при
н
ципами: монізму, дуалізму і плюралізму.
Принцип монізму
(єдиного начала) в побудові філософських с
и
стем може спиратися на ідею первинності матерії і вторинності св
і
домості. В цьому випадку ми маємо справу з матеріалістичним монізмом.
Принцип монізму
в побудові філософських систем може спиратися на первинність ідеального і розглядати матеріальний світ як вторинний, похідний. Це —
ідеалістичний монізм
(наприклад, філософська система Г.
Гегеля). Філософські системи, які запер
е
чують єдине начало у світі і будують концепцію світу на базі двох або багатьох начал, в історії філософської думки дістали відповідно назву дуалізму
(Р.
Декарт) і плюралізму
(Г.
Лейбніц).
71
4. Проблема систематизації законів і категорій філософії
Філософія як наука постійно потребує розв’язання проблеми систематизації своїх категорій і законів. В епоху античності пе
р
ший системний перелік категорій склав Арістотель. Він виділив десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Прот
е це був лише перелік (каталог) категорій, механічна сукупність, у якій категорії не пі
д
порядковувались ніякому висхідному переконанню або закону. Вони не були пов’язані ні одна з одною, ні із загальнофілософс
ь
кими настановами. Ключові для Арістотеля катег
орії —
«мат
е
рія», «форма», «причина», «ціль» не увійшли до цього списку. Таке ставлення до категорій було зумовлене історично першою логікою, яку він саме і створив. Це була формальна логіка. Вона сприймає схожість і відмінність предметів за їхньою зовнішн
ьою, формально
-
кількісною ознакою і байдужа до якісно
-
зовнішніх їхніх особливостей.
У філософії Нового часу ґрунтовну систему категорій розр
о
бив І.
Кант. Їхній склад такий: кількість (єдність, множина, цілі
с
ність), якість (реальність, заперечення, обмеженн
я), відношення (субстанція, причина, взаємодія), модальність (можливість, дій
с
ність, необхідність). Вона повніша від арістотелівської і структ
у
рно організована за тріадичним законом: кожна третя категорія є результатом взаємодії (синтезу) перших двох. Але вона має се
р
йозні недоліки: по
-
перше, вона є статичною, по
-
друге, виключає джерело виникнення і розвитку знання, зокрема джерело розви
т
ку самих категорій, і по
-
третє, категорії Канта —
це апріорні п
о
няття людського розсудку, тобто дослідні здатності свідом
ості, які існують до початку будь
-
якого пізнання. Категорії кантівської філософії лише підібрані і формально упорядковані, але не вив
е
дені з якоїсь спільної основи. Таке розуміння категорій диктувалося новим розумінням мислення, новою логікою, яку Кант н
а
з
вав трансцендентальною.
Іншу, динамічну систему категорій навів Гегель. Він уперше ввів у розуміння категорій ідею становлення. Категорії в такому розумінні вже не каталог, не таблиця, яка спочиває, а живе ціле, яке розвивається. Вони пов’язані єдністю пох
одження і розвитку: кожна з категорій випливає з усього попереднього руху як його необхідний результат. Гегель виявив логічну основу, рушійну причину у розвитку категорій. Цей розвиток здійснюється силою внутрішніх суперечностей, які приховані у природі са
мого п
о
няття, так що мислення в цілому постає як постійне виникнення і вирішення суперечностей. Розуміння категорій у Гегеля є міст
и
фікованим: категорії являють собою не засіб і знаряддя людського пізнання, а насамперед сходини абсолютного духу. Таке тл
у
ма
чення категорій диктувалося новим способом розуміння, а також створеною Гегелем діалектико
-
ідеалістичною логікою, л
о
гікою мислення, яка розвивається із самого себе.
Діалектико
-
матеріалістична філософія розуміє мислення як одну з людських здібностей. Відпов
ідно у ній змінюється зміст і призн
а
чення філософських категорій; вони визначаються як загальні но
р
мативи пізнавально
-
світоглядного ставлення людини до дійсності, в тому числі свого власного буття. За своїм джерелом категорії —
це відображення суспільно ро
звиненого людиною реального 72
предме
т
ного світу. Оскільки категорії є відображенням об’єктивного в суб’єктивному, то вони мають відношення і до об’єкта, і до суб’єкта, тобто є об’єктивними за змістом і суб’єктивними за формою. Їхня суб’єктивність означає, що
вони є ідеальними формоу
т
вореннями свідомості, притаманні тільки людині і мають смисл й практичну виправданість лише у колі людського існування. Проте суб’єктивність категорій не означає їхню довільність, випадковість. Як форми свідомості категорії універ
сальні і необхідні, отже, обов’язкові і примусові для мислення кожного окремого індивіда. Загальність і необхідність їх коріняться у соціокультурній генезі, а об’єктивність їх ґрунтуєт
ь
ся на колективному людському досвіді.
Але завершеної і загальновизнаної
системи категорій не існує, хоча висхідні точки побудови такої системи є. Це, насамперед, принцип відображення,
який утверджує досвідне походження ф
і
лософських понять; принцип єдності діалектики, логіки і теорії пізнання,
згідно з яким категорії діалектик
и є водночас і уніве
р
сальними формами буття, і універсальними формами пізнання; принцип відповідності історичного і логічного
,
який вимагає ро
з
глядати логічну послідовність категорій відповідно до їх істор
и
чного виникнення і розвитку. Немає досі загальнопр
ийнятої кл
а
сифікації категорій, хоча основа для такої класифікації є —
це фундаментальні принципи діалектики, зокрема принцип універсального зв’язку
і розвитку.
Категорії, що відображають устал
е
ний план буття і свідомості, умовно можна назвати зв’язками ст
руктури,
і, навпаки, категорії, що відображають мінливий план буття і свідомості, —
зв’язками детермінації.
Що стосується законів, то вони відображають сутність розв
и
тку і послідовно відповідають на такі суттєві питання:
Який механізм розвитку?
Яка причина
розвитку?
У якому напрямі відбувається розвиток?
Загальновизнаними є такі закони:
закон єдності і боротьби протилежностей;
закон взаємного переходу кількісних і якісних змін;
закон заперечення заперечення.
Питання для самоконтролю
1.
Визначте предмет філософ
ії.
2.
Назвіть основні типи філософствування.
3.
Які принципи систематизації філософського знання?
4.
У чому полягає різниця між класичними і некласичними систем
а
ми філософії»?
5.
Назвіть принципи класифікації категоріального апарату ф
і
лософії.
6.
Назвіть принципи класиф
ікації законів діалектики.
7.
Назвіть компоненти системи діалектики.
73
Філософський словник:
систематизація, класична філософія, некласична філософія, монізм, дуалізм, плюралізм, тип філософ
ствування, галузь філософії, система філософії, структура, фун
к
ція.
ТЕМ
А 9.
ОНТОЛОГІЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1.
Сутність, проблеми і основні форми буття.
2.
Буття матеріального. Сутність матерії.
3.
Основні форми існування матерії.
4.
Проблема єдності світу.
5.
Свідомість як відображення буття.
6.
Закони розвитку бут
тя.
Конспективний виклад теми
1. Сутність, проблеми і основні форми буття
Система філософського знання поряд з предметом, принцип
а
ми, методами включає в себе закони і категорійний апарат. Усі елементи системи тісно взаємопов’язані і становлять цілісну є
д
ні
сть, яка створюється навколо ядра, вихідної, системотворчої категорії. Відомо, що існує багато різних систем філософії, осн
о
ву яких становлять відмінні одна від одної категорії: буття або дух, свідомість або матерія, людина чи надлюдина тощо.
Буття
належит
ь до числа тих системотворчих понять, які п
о
кладені в основи філософії багатьма мислителями як минулого, так і сучасного. Відома телевізійна гра «Що? Де? Коли?» повторює сутність питань у тій формі, як вони були поставлені філ
о
софами давнини. Наведений вищ
е ланцюжок питань давав змогу розкрити перший аспект проблеми буття:
а) Що
існує? —
Світ. Всесвіт; б) Де —
існує? —
Тут і скрізь, всюди; в) Як
довго він і
с
нує (Коли)? —
Тепер і завжди. Суть проблеми полягає в існува
н
ні суперечливої єдності неминучого, вічн
ого і минулого, змінн
о
го буття окремих речей, станів, людських та інших істот.
Внутрішня логіка проблеми буття веде філософів від питання про існування світу «тут» і «тепер» до питання про його існування «скрізь» і «завжди». Звідси випливав другий аспект п
роблеми бу
т
тя —
питання про єдність світу. Загальна відповідь на це питання сутності буття в даному аспекті має бути така: існування всього, що є, було і буде, є об’єктивною передумовою єдності світу.
Нарешті, третій аспект проблеми бymmя
пов’язаний з тим,
що світ у цілому і все, що в ньому існує, є сукупною реальністю, дійсністю, яка має внутрішню логіку свого існування, розвитку і реально представлена нашій свідомості діями окремих індивідів і поколінь людей.
Філософський смисл поняття буття тісно пов’яза
ний з поня
т
тями небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри 74
та іншими категоріями. Повся
к
денна мовна практика також робить свій внесок в осмислення проблеми буття. Слова «буття», «є, існує» в минулому, сучасн
о
му і майбутньому існуванні належить до найбільш уживаних слів української, німецької, французької, англійської мов. Слово «є», за Гегелем та Кантом, додає характеристики, які дуже важливі для суб’єкта речення, його зв’язку з іменною частиною предик
а
та, а значить, з його допомогою даються нові знання про речі, процеси, стани, ідеї тощо. Наприклад, ми говоримо: «Філософія є форма світогляду». У цьому реченні філософії як одному з іст
о
ричних типів світогляду з допомогою дієслова «є» надаються більш широкі рис
и предиката «світогляд».
Існує два заперечення доцільності введення в філософію катег
о
рії буття: а) оскільки категорія буття нічого не говорить про конкр
е
тні ознаки речей, то її слід вилучити з розгляду; б) оскільки буття визначається через поняття існуван
ня,
то і в цьому випадку вона т
а
кож непотрібна, бо повторює поняття існування. Необґрунтованість таких точок зору очевидна, бо, по
-
перше, категорія якраз признач
е
на для того, щоб фіксувати всезагальні зв’язки світу, а не конкретні ознаки речей і, по
-
друге,
філософська категорія буття не тільки включає в себе вказівку на існування, тобто наявність будь
-
чого, але й фіксує більш складний комплексний зміст цього існування. Отже, в категорії буття об’єднуються такі основні ідеї:
світ є, існує як безмежна і немин
уща цілісність;
природне і духовне, індивіди і суспільство рівноправно і
с
нують, хоч і в різних формах, їх розрізненість фіксується тільки за формою, існування є передумовою єдності світу;
за об’єктивної логіки існування і розвитку світ у наявності різних ф
орм свого існування утворює сукупну об’єктивну реал
ь
ність, дійсність, яка представляється свідомості і виражається у дії конкретних індивідів та поколінь людей.
Для розуміння сутності буття
доцільно виділити такі якісно відмінні і в той же час взаємопов’яз
ані його форми:
буття речей, тіл, процесів, яке, в свою чергу, поділяється на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як ціл
о
го
і буття речей і процесів, створених людиною;
буття людини, яке поділяється на буття людини в світі р
е
чей та на спец
ифічно людське буття;
буття духовного (ідеального), яке поділяється на індивід
у
алізоване духовне і об’єктивоване (позаіндивідуальне) духовне;
буття соціального, яке поділяється на індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії)
і буття суспільства.
Майбутнім бакалаврам економічного профілю особливу увагу слід звернути на сутність соціального буття.
2. Буття матеріального. Сутність матерії
Усе розмаїття форм буття звично зводять до двох його аспе
к
тів: буття матеріального
і буття ідеального.
Виходячи з цього, сутність матеріального буття розкривається через поняття мат
е
рії та форм її існування.
75
Категорія матерії
є фундаментальним філософським поня
т
тям, яке розвивалось, уточнювалось упродовж всієї історії філ
о
софії. Матеріалісти ант
ичності ототожнювали її з першоосновою буття всіх речей, останнім неподільним елементом —
«дном», за межами якого нічого не існує. Зрештою в межах діалектичного матеріалізму сформувалось таке поняття матерії
, яке не отот
о
жнювалось із жодною з фізичних форм
і видів, а включало лише дві вимоги —
бути об’єктивною реальністю і відображуватись у людській свідомості та відчуттях, існуючи незалежно від них.
Зберігаючись у будь
-
яких змінах і перетвореннях речей, вла
с
тивість бути об’єктивною реальністю
свідчить про нестворюв
а
ність і незнищуваність матерії, про її вічне і нескінченне існува
н
ня. Матерія наділена і рядом інших властивостей: вона скінченна і нескінченна, перервна і неперервна, структурна, перебуває у стані руху, існує в просторі і часі. У неї є і така фу
ндаментальна властивість, як можливість відображення,
з якої в ході тривалої еволюції на базі суспільної практики виникла свідомість.
Нині відомі кілька видів матерії —
речовина, антиречовина, поле, фізичний вакуум. Розрізняють також ряд структурних рі
в
нів
її організації: мікросвіт, макросвіт і мегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані згідно з масштабами людини, її світосприйняттям та світовідчуженням. Існують концепції структур
у
вання матерії на засадах її складності: системи неживої природи
(елементар
ні частки, молекули, мікроскопічні тіла, космічні си
с
теми різних рівнів тощо) і біологічні системи
(вся біосфера від мікроорганізмів до людини), соціально організовані системи
(людина, сім’я, різні форми колективності, об’єднання і організації, класи, парт
ії, н
а
ції, держава, суспільство, людство в цілому).
3. Основні форми існування матерії
Невід’ємним атрибутом
матерії є рух.
З точки зору філософії, рух —
це не просто пересування, переміна місць, а будь
-
яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівн
ю матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми р
у
ху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії: 1) ті форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії (механічний рух атомів, моле
кул, мікроскопічних і космічних тіл; поширення електромагнітних і гравіт
а
ційних хвиль; рух елементарних часток); 2) форми, які прояв
ляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві (галактики, мегагалактики, біо
сфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо).
Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока за своєю організацією форма р
у
ху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм.
Рух є внутрішньою необхідніс
тю існування матерії. В цьому аспекті говорять про існування двох типів
руху матерії. Перший з них пов’язаний з процесом збереження якостей предмета, другий
—
зі зміною якісного його стану. Ці два типи руху відображають дві внутрішні тенденції в матеріальн
их процесах —
76
те
н
денцію до сталості і тенденцію до мінливості.
Завдяки наявно
сті цих протилежних тенденцій відбувається рух, саморозвиток об’єктів реальності. Якісні зміни матеріальних об’єктів поділяються також на два різновиди. Перший з них —
це процеси
які
с
них перетворень, що не виходять за межі даного виду матерії, певн
о
го рівня її організації. Другий —
процеси переходу від одного виду матерії, від одного її структурного рівня до іншого. Важл
и
вою і невід’ємною формою
існування матерії є простір і час. К
а
тегорія простору
виражає властивості об’єктів бути протяжн
и
ми, займати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об’єк
тами в структурній організації матеріального світу. Поняття
прос
тору має смисл тоді, коли воно пов’язане з існуючою матер
і
єю, яка
є диференційована, структуризована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предм
е
ти, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов’я
зані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсу.
Як зазначало
сь, об’єкти матеріального світу постійно перебув
а
ють у русі і розвитку. Вони являють собою процеси, які розгорт
а
ються по певних етапах. У них можна виявити деякі якісні етапи, певні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характе
ризуватися пе
вною повторюваністю. Такі особливості процесів х
а
рактеризуються поняттям тривалості.
Порівняння різних трива
лостей є основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії, як час.
Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час —
є одно
вимірним, бо він характеризується тривалістю. У фізиці ці виміри в певних випадках поєднуються, створюючи характеристику чотири
вимірного просто
ру —
часу. В математиці є поняття помірного пр
о
стору, в якому багатовимірність має умовний характер і вико
ристовується для структурного виразу властивостей об’єктів, що розглядаються.
Поняття багатовимірності використовується і в суспільних науках, коли й
деться про оцінку сутності людини, струк
туру су
с
пільства, рівень його розвитку тощо.
4. Проблема єдності світу
Практикою, наукою, в тому числі і філософією, доведено, що простір, час, рух і матерія нерозривно поєднані і взаємопов’язані. Але існує й метафіз
ична точка зору на простір, час і матерію. Ньютон, наприклад, вважав, що коли з світу послідовно вилучати всі матеріальні тіла, то все, що залишиться, й буде простір і час. Тобто він виступав за існування абсолютно «чистого» простору і часу, розглядаючи їх
як звичайний склад, де розміщуються мат
е
ріальні тіла. Насправді ж, якщо вдалося б вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то не залишилось би нічого, а для цього не по
т
рібно ні простору, ні часу. На це звернув увагу А. Ейнштейн, який створив загальну і ча
сткову теорію відносності, де довів о
р
ганічний зв’язок геометрії простору і часу з характером поля т
я
жіння (взаємним розташуванням мас, що тяжіють одна до одної), а також внутрішній зв’язок самого простору і часу, зміни їхньої метрики залежно від 77
швидкості
руху системи. У цьому полягає один з аспектів
доказу єдності матеріального світу.
Інший
аспект єдності світу перевіряється через призму вир
і
шення основного питання філософії. Мова йде про те, на якому принципі ми будуємо філософсько
-
світоглядну систему —
на о
с
нові принципу монізму чи дуалізму і плюралізму.
5. Свідомість як відображення буття
Свідомість
—
це найвища, притаманна тільки людям і пов’язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній
уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, у розумному регул
ю
ванні і самоконтролі поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ
на о
с
нові практичної діяльності.
Свідомість вивчають багато наук: філософія, соціологія, пс
и
хологія, мо
вознавство, педагогіка, фізіологія вищої нервової діяльності, семіотика, кібернетика, інформатика. Протягом віків т
о
чаться суперечки щодо її сутності. Богослови розглядають свідо
мість як іскру божественного розуму. Ідеалісти вважають свідомість первинною щодо матерії, вона, на їхню думку, нез
а
лежна від матерії, навпаки, остання є продуктом першої. Матеріаліст
и
чна філософія і психологія вважають свідомість функцією мозку і відбиттям зовнішнього світу. Незважаючи на розбіжність думок, усі філософи згодні, що
свідомість —
це реальність, і вона від
і
грає величезну роль у житті людини та суспільства в цілому.
Головними ознаками свідомості
є відображення світу, відн
о
шення, цілепокладання, управління. Свідомість як відображення відтворює насамперед форми людської д
іяльності і через них форми природного буття. Специфіка свідомості як відношення п
о
лягає в її націленості на буття, на пізнання, освоєння того, що лежить поза свідомістю, на розкриття його сутності. Водночас об’єктом розгляду свідомості може бути вона сама
та її носії, тобто свідомість пов’язана з самосвідомістю.
Вихідним пунктом людського ставлення до світу є перетворення його відповідно до людських потреб, що набирає форми цілепокладання —
створе
н
ня ідеальної моделі бажаного майбутнього, визначення мети і
з
а
собів, розробки програми діяльності. Свідомість не зводиться п
о
вністю до мислення, поняття, пізнання і знання, вона охоплює як раціональне, так і чуттєве відображення дійсності, як пізнавал
ь
не, так і емоційно
-
оціночне ставлення людини до світу. Усі ці к
омпоненти слід розглядати як елементи цілісного процесу пр
е
дметно
-
матеріального, теоретичного та духовно
-
практичного способів освоєння світу.
Отже, основними елементами свідомості,
які перебувають у діалектичному взаємозв’язку, є: усвідомлення явищ, знання
, с
а
мосвідомість, емоції, воля. Розвиток свідомості —
це насамперед збагачення її новими знаннями про навколишній світ і про саму людину. Пізнання речей має різний рівень, глибину проникнення в об’єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси повсякденне, науков
е, 78
філософське, естетичне і релігійне усвідомлення світу, а т
а
кож чуттєвий і раціональний рівні свідомості.
Генетичною передумовою виникнення свідомості
є загальна властивість усіх наявних предметів і явищ як природних, так і соціальних, властивість відобр
аження.
Відображення є здатність матеріальних об’єктів, процесів, явищ відтворювати пов’язані з ними об’єкти зовнішнього світу. Будь
-
яка дія залишає в предметі «слід», відповідний відбиток, простий чи складний. Кожній формі руху матерії відповідає форма ві
дображення. Умовно можна виділити відображення в неж
и
вій природі, живій природі, на соціальному рівні, які становлять якісно різні його форми.
На неорганічному рівні основою відображення є збереження матерії. На біологічному рівні сутність відображення пол
ягає в обміні речовин, без якого не можуть існувати й розвиватися живі істоти. На цьому рівні відображення має випереджувальний, в
и
бірковий характер. Одна й та сама тварина по
-
різному реагує на зовнішні подразники залежно від того, сита вона чи голодна. Лю
дина, на ві
д
міну від тварини, не змінює свою анатомо
-
фізіологічну організацію відповідно до змін зовнішнього серед
о
вища, а змінює це середовище відповідно до своїх потреб. Так, наприклад, з похолоданням на Землі багато тварин змінили свою біологічну структ
уру. Людина ж, пристосовуючись до більш прохолодного клімату, почала одягати шкури тварин, робити ж
и
тло тощо. А це можливе лише на основі матеріально
-
практичної діяльності, наявності мислення, свідомості. Отже, специфіка с
о
ціальної форми відображення у сві
домості полягає в активному перетворенні світу
на основі праці, творчості.
У переході на вищі рівні відображення значну роль відіграв
а
ла поява інформаційного відображення.
Останнє пов’язане з в
и
користанням наслідків зовнішньої дії для орієнтирів у навколи
ш
ньому середовищі. Інформаційне відображення з’являється завдяки виникненню таких матеріальних структур, які не пасивно відображають зовнішні дії, а активно будують свої відносини з дійсністю, використовуючи ті фактори, що сприяють самозбер
е
женню і розвитку
. Значення інформаційного відображення осо
б
ливо зростає в суспільстві (наприклад, економічної інформації). Яскравим проявом цього є поява нової науки —
інформатики.
Необхідно розрізняти поняття «психіка» і «свідомість». Пс
и
хіка в розвинутій формі виникає з
появою нервової системи. Вона притаманна як тваринам, так і людині. Психіка людини скл
а
дається з двох компонентів: усвідомлене (мислення, відчуття, увага, пам’ять, воля) та неусвідомлене (емоції, навички, автом
а
тичні дії, інстинкти, інтуїція). Вони перебу
вають у діалектичній взаємодії, причому провідну інтелектуальну роль відіграє свід
о
мість. Слід розрізняти два види неусвідомлених дій. До першого виду належать дії, які ніколи не усвідомлювалися, а до друг
о
го
—
дії, які раніше усвідомлювалися, потім автома
тизувалися і стали здійснюватися вже стихійно. Отже, вчинки людини не за
в
жди усвідомлені. Неусвідомлене може проявитися у людині в формі різноманітної ілюзорної сфери сновидінь, владних інсти
н
ктів та ін. Проте 79
людина —
це насамперед свідома істота. Світом свідомості в неї пронизані не тільки мислення, а й відчуття.
У розумінні свідомості можливі дві крайності: повний відрив її від матерії і ототожнення з останньою. Матеріалістична філ
о
софія розглядає свідомість як результат розвитку матерії.
Вона є властиві
стю високорозвиненої матерії —
людського мозку. Процес мислення супроводжується певними біохімічними, пе
в
ними фізіологічними та іншими змінами в мозку, але не вони становлять його суть. Ця проблема знаходить свою конкретиз
а
цію в поняттях матеріального та і
деального. Матеріальне
є філ
о
софське поняття про буття, яке вказує на його об’єктивно
-
реальне, тобто незалежне від свідомості, існування. Ідеальне —
філософська категорія для позначення нематеріальної, суб’єктив
но
-
духовної природи, образного відображення дійсності в людс
ь
кій свідомості. Ідеальне характеризує принципову відмінність між відображенням і відображуваним, образом і об’єктом. Ця в
і
дмінність полягає в тому, що суб’єктивні образи, відтворюючи властивості реальних об’єктів, самі цих властивостей не мають, оскільки позбавлені всілякої тілесності, матеріальності. Ідеальне являє собою суб’єктивно
-
психічну реальність й існує лише в а
к
тах свідомості. Воно є вторинне, похідне від матеріального, як суб’єктивний образ об’єктивного світу.
Свідомість відобража
є безпосередньо не саму дійсність, а ді
й
сність, перетворену людьми, тобто їхнє буття, матеріально
-
практичну діяльність. Цей процес характеризується як розпре
д
метненням (розкриттям сутності предметів та їх можливостей з допомогою свідомості), так і опредмет
ненням (перетворенням ідей, цілей в реальні предмети, явища). У процесі своєї реалізації потреби людини, перш ніж привести до матеріального результ
а
ту, повинні усвідомитися, перетворитися на ідеальне і лише зг
о
дом, у процесі практичної реалізації, знову пе
рейти з ідеальної форми існування в матеріальну. Незважаючи на те, що свідомість є суб’єктивна реальність, позбавлена всілякої тілесності, можл
и
вості сприйняття з допомогою органів відчуттів, її можна вивчати завдяки її органічному зв’язку з матеріальними процесами. Свідомість виявляється через мову, як
її матеріального носія, вт
і
лення норм свідомості, вона проявляється через практичні дії та їх наслідки.
Біологічні передумови
виникнення свідомості з можливості перетворилися на дійсність завдяки включенню в
антропогенез соціальних факторів, головні з яких —
праця, колективний спосіб життя та членороздільна мова.
Вище було показано вирішал
ь
ну роль у цьому практичної діяльності. Але не менше значення мала й поява мови.
Мова така ж давня, як і свідомість. Сутні
сть мови виявляється в її двоєдиній функції: бути засобом спілкува
н
ня і знаряддям мислення. Мова —
це сам процес спілкування, обміну думками, відчуттями, побажаннями, цілепокладаннями і т.п. За допомогою мови думки, емоції окремих людей перетв
о
рюються з їх
особистого надбання в суспільне, в духовне багат
с
тво всього суспільства. Завдяки мові продукти свідомості і форми свідомості є загальнозначущими явищами, їх можна засвоювати від попередніх поколінь і передавати наступним. Таким чином, свідомість об’єктиву
ється у формах матеріальної і духовної культури людства. Будучи суспільною за своїм 80
походженням і сутні
с
тю, свідомість реалізується через свідомість окремих індивідів.
Набуваючи завдяки мові відносної незалежності від практики, свідомість випереджає практи
чну дію, формує ту саму ідеальну мету, яка визначає спосіб і характер самої практичної дії.
Людина одержує інформацію не тільки за допомогою звича
й
ної мови, а й штучних мов різних знакових систем
(мова матем
а
тики, кібернетики, система символів, азбука Морз
е і т.
п.). Знак
—
це матеріальний предмет, який виконує в спілкуванні роль представника чогось і використовується для одержання, збереження, перетворення та передання інформації. Знакові системи виникли і розвиваються як матеріальна форма, в якій реал
і
зує
ться свідомість, мислення, інформаційні процеси в суспільс
т
ві, а в наш час і в техніці (особливо в комп’ютерній). Вихідною знаковою си
с
темою є звичайна, природна мова.
Будучи відбиттям суспільного буття людей, свідомість має а
к
тивний, творчий характер. Тво
рчість —
це продуктивна людська діяльність, здатна породжувати якісно нові матеріальні і духовні цінності суспільного значення. Головна цінність відображуваної діяльності людської свідомості полягає у творчому її функціон
у
ванні, коли розпредметнення резуль
татів попередньої діяльності супроводжується внесенням у них нового змісту, що істотно зм
і
нює попередній зміст. Зв’язок з реальним світом здійснює не с
а
ма по собі свідомість, а реальні люди, які практично перетвор
ю
ють світ. Свідомість через практику здійсн
ює зворотний вплив на дійсність, що її породила. Активність характерна не тільки інд
и
відуальній, а й суспільній свідомості, насамперед прогресивним ідеям, які, оволодівши масами, стають «матеріальною с
и
лою».
6. Закони розвитку буття
Поняття діалектики в іс
торії філософії використовувалось у різних значеннях. Сократ розглядав діалектику як мистецтво в
и
явлення істини шляхом зіткнення протилежних думок, спосіб в
е
дення бесіди (звідси і назва —
від грец
. діалего —
веду бесіду, полеміку). За Гегелем, діалектика
—
це своєрідний і єдино прав
и
льний метод пізнання.
Виникла діалектика в Давньогрецькій культурі і з самого п
о
чатку набула високого інтелектуального статусу, бо мистецтво полеміки, доказу, переконання вимагає від співрозмовників вел
и
кої майстерності, підготов
ки.
Античні діалектики (Зенон, Геракліт) вважали, що світ безп
е
рервно рухається, змінюється, але вони не розуміли розвиток як виникнення нового.
У філософів різних часів і епох —
від античних до класиків ні
мецької філософії —
було дуже багато тлумачень ді
алектики. Але діалектика в її концептуальній формі виникла в культурі пі
з
ніше. У вигляді стрункої теоретичної системи
вона вперше була представлена у вченні Гегеля, хоча і в об’єктивно
-
ідеалістичній формі.
Саме як система діалектика являє собою єдність при
нципів, законів і категорій. Крім цього, слід розрізняти два види діале
к
тики —
об’єктивну,
яка існує і діє в самих речах, і суб’єктивну,
яка існує в людському мисленні, як 81
відображення об’єктивної д
і
алектики. Тому діалектика як теорія виконує дві основні ф
унк
ції
—
світоглядну
та методологічну
, тобто вчить, як ми повинні підходити до пізнання світу: розглядати все з погляду руху, зм
і
ни, стрибків —
на відміну від метафізики, яка розглядає все ст
а
лим, незмінним.
Принципи діалектики —
вихідні, об’єктивні за зм
істом ідеї, які відображають найзагальніші закономірності предмета теорії і водночас виконують методологічну функцію в її побудові.
До основних принципів діалектики належать:
розвитку;
об’єктивності;
детермінації;
тотожності об’єктивної і суб’єктивної діал
ектики;
взаємозв’язку.
Філософія вивчає універсальні зв’язки.
Вони становлять пре
д
мет діалектики, а формою їх пізнання, фіксації виступають категорії діалектики.
В категоріях фіксуються знання, риси, відн
о
шення, які властиві всьому буттю. Категорії діалект
ики форму
ються на відповідних етапах історичного розвитку суспільства. В категоріях діалектики тісно пов’язане об’єктивне знання про відповідну форму зв’язку явищ з формою думки, завдяки якій осяг
а
ється і обмірковується цей зв’язок.
Серед різноманітних зв
’язків реального світу філософське п
і
знання виділило різні типи їх існування.
І.
Універсальні зв’язки буття
, які фіксують категорії діале
к
тики:
1.
Одиничне, загальне та особливе.
2.
Явище і сутність.
3.
Діалектичні закономірності як форма зв’язку.
Одиничне
—
це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими меж
а
ми, певною визначеністю. Одиничне —
це ім’я предмета. Воно за своїм змістом, проявом багатше від загального.
Загальне
—
це об’єктивно існуюча тото
жність між предмет
а
ми, речами, явищами. Його не можна побачити, відчути, торкнутися руками. Воно існує лише через одичне як його момент. З
а
гальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково
, в тому, що є тотожним у предметах. Загальне за своїм змістом бідніше, ніж одиничне. Водночас воно глибше розкриває зміст, су
т
ність речей. Особливе
є проміжною категорією між одиничним і загал
ь
ним. Воно відображає момент суперечливої єдності одиничного і
загального. Особливе є загальним відносно одиничного і одиничним відносно загального. Наприклад, якщо взяти ланцюжок п
о
нять «Іван —
студент —
людина», то в ньому «Іван» є одиничним, «студент» —
особливим, «людина» —
з
а
гальним.
Відносно «Івана» загальним є
«студент», а відносно «людини» «студент» є одиничним.
82
Явище —
це все те, що чуттєво сприймається. З точки зору гносеології, явище свідчить про щось інше (наприклад, таке яв
и
ще, як інфляція, є ознакою кризи всього економічного життя су
с
пільства). Через яви
ще пізнається сутність речей.
Сутність
—
це те, що є сукупністю суттєвих характеристик речі, субстанціональною, закономірною основою сущого. Сутність пізнається у явищах, а всяке явище є сутнісним. Шлях пізнання істини —
це рух від явища до сутності, від с
утності пе
р
шого порядку до сутності другого порядку і т.д.
Співвідносні категорії пов’язані одна з одною. Зв’язки між ними об’єктивні, суттєві, внутрішні, загальні і повторювані. То
б
то, якщо мова йде про форму, то вона неминуче передбачає і зміст, якщо ми маємо наслідок, то повинна бути і його причина, якщо ми з’ясували суть, то лише через аналіз явищ і т.д. Таким чином, співвідносні категорії діалектики дають уявлення про з
а
кономірні необхідні зв’язки між ними як результат відображення дійсності.
II.
Струк
турні зв’язки буття:
1.
Частина і ціле, принцип цілісності.
2.
Форма і зміст.
3.
Система, елемент, структура. Принцип системності.
Частина —
це те, що в сукупності з іншими складовими ств
о
рює ціле.
Ціле
є те, що з’єднує окремі частини. Але ціле є щось інше
, ніж проста сума складових частин. Воно пов’язане з принципом цілісності, що об’єднує різні типи зв’язків: будови, структури, функціонування, розвитку. Поняття «частина —
ціле» займають важливе місце в так званому системному підході дослідження р
і
зних об’
єктів.
Систему визначають як упорядковану множину вза
є
мозв’яза
них елементів з певною структурою і організацією.
Елемент
—
це компонента (одиниця аналізу складних пре
д
метів, явищ і процесів), яку не можна поділити на більш елеме
н
тарні частини.
Структура
—
це відносно сталий засіб зв’язку елементів того чи іншого складного цілого. Вона відображає упорядкованість внутрішніх і зовнішніх зв’язків об’єктів пізнання. Структурні зв’язки пронизують усі процеси, які відбуваються у системних об’єктах. Системно
-
структ
урний підхід дослідження об’єктів рі
з
ної природи включає певні вимоги: реактивності, адаптивності, самоорганізації, ієрархічності та інші.
Зміст
—
це сукупність різних елементів та системи взаємодій між ними, що визначають тип, характер явища, предмета, пр
оц
е
су.
Форма
—
це засіб існування того або іншого змісту. Форма організує зміст, фіксує ту чи іншу ступінь його розвитку, норм
а
лізує його стан. Форма більш консервативна і стала, ніж зміст, вона невід’ємна від змісту предмета і відносно самостійна від ньог
о. Існує багато наук, що вивчають форму: це геоморфологія, морфологія рослин і тварин, структурна лінгвістика та інші. К
о
жна наука успішно використовує метод формалізації.
III.
Зв’язки детермінації:
1.
Причинні зв’язки.
2.
Необхідність і випадковість.
3.
М
ожливість і дійсність.
83
4.
Концепція детермінізму та її протилежність —
індетерм
і
нізм.
Причина
—
це те, що викликає наслідок. Вона ніколи не в
и
ступає в чистому вигляді: її завжди породжують умови і привід.
Умови
не рівнозначні причині, оскільки безпосереднь
о не в
и
кликають наслідок. Але поза певними умовами причина не діє, а якщо і діє, то безрезультатно або не повною мірою. Умови —
це сукупність факторів, які супроводжують або сприяють причині.
Не слід також ототожнювати причину і привід. Він пов’язаний як з
причиною, так і з умовами, але не зводиться до них. Привід
можна визначити як поверховий вираз причини, він не породжує наслідок, а тільки служить для нього зовнішнім поштовхом.
Причинна залежність має досить відносний характер. Хоча причина і наслідок —
необоротні поняття, і наслідок ніколи не запобігатиме причині, все ж взаємовідношення їх досить гнучкі і багатозначні. Причина і наслідок не існують безвідносно одне від одного і щодо оточуючих їх явищ, і кожне з них в універсальному
світовому зв’язку може
бути водночас і причиною, і наслі
д
ком.
Причинний зв’язок буття і пізнання доповнюється категорі
я
ми необхідності і випадковості. Необхідність
—
поняття для в
и
значення внутрішнього стійкого зв’язку об’єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і в
сією сукупністю наявних умов їхнього існування. Необхідним є те, що за певних обставин обов’язково є або повинно бути.
Випадковість
—
поняття, яке визначає проблематичність або необов’язковість виникнення або існування подій. Випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Діалектика необхідності і випадковості передбачає два суттєвих моменти: по
-
перше, випадковість виступає формою виявлення необхідно
с
ті, по
-
друге, випадковість виступає як її доповнення.
Можливість відображає об’єктивно існу
ючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Реальна можливість та, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Формальна (абстрактна) можливість має малу ймовірність здійснення, а ймовірність здійснення нем
ожливості дорівнює нулю.
Дійсність
характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета. Вона є здійсненою можливістю.
До основних діалектичних законів належать:
1.
закон взаємного переходу кількісних і якісних змін;
2.
закон єдності і боротьби прот
илежностей;
3.
закон заперечення заперечення.
Розглянемо кожний закон окремо. Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін
необхідно починати з визн
а
чення таких понять, як якість, кількість, міра.
Якість —
це внутрішня визначеність предметів і
явищ. Якість взагалі є тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є (Гегель). Якість виявляє себе через власт
и
вість.
84
Кількість —
це зовнішня визначеність предмета
, яка вже не є тотожною з буттям. Чистим кількісним виразом є число
, яке практично не пов’язане з якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємопов’язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри.
Міра пок
азує м
е
жу, в якій предмети залишаються якісно визначеними.
Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається з
а
вдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Кількісні міри припин
я
ються, коли мір
а вичерпує себе і виникає нова якість.
Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається з
а
вдяки стрибкам. Стрибки
розрізняють за:
характером;
змістом;
формою їхнього прояву та ін.
Характер стрибка
зумовлюється специфікою розвитку пре
д
мета. За масш
табом стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і незначні історичні періоди. За змі
с
том
—
це перехід одного якісного стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими
(типу вибуху) та повільними. Основний зміст
ц
ього закону полягає в тому, що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихі
й
но, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зре
а
гувати на нього.
Закон єдності і боро
тьби протилежностей
є одним з осно
в
них законів діалектики, який визначає внутрішнє джерело руху і розвитку
в природі, суспільстві та пізнанні.
Причини руху і розвитку криються у внутрішніх суперечностях, притаманних процесам і явищам об’єктивної дійсності —
боротьбі протилежностей. Кожний предмет, явище, процес є суперечливою єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, пер
е
бувають у стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежностей означає, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють од
на о
д
ну, одна без одної не існують. Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовикл
ю
чають одна одну, і, взаємодіючи, стикуються між собою, вступають у взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба прот
и
л
ежностей веде зрештою до розв’язання суперечності, яка є перех
о
дом до нового якісного стану. Нові явища, що виникають, набув
а
ють нових притаманних їм суперечностей, які і є рушійною силою їхнього розвитку. Боротьба протилежностей приводить до розвитку, під
яким ми розуміємо зміни, пов’язані з оновленням системи, її внутрішніми структурними і функціональними змінами, перетворення їх в д
е
що інше, нове, в напрямі ускладнення.
Для розвитку характерна інтегративність (нагромадження н
о
вих ознак на основі синтезу старих). Саме розвиток є нескінченним і парадоксальним. Вище присутнє в нижчому у вигляді мо
ж
ливості (в хімізмі є можливість виникнення живого, в живому —
людини). Можливість не є небуття, це потенційне буття. У світі н
і
що не виникає тільки через можливіст
ь, усе виникає через об’єктив
ну 85
необхідність. У суспільстві перехід від нижчих форм існування до вищих називається прогресом.
Прогрес має місце там, де підв
и
щується рівень організації системи, її цілісності, пристосованості до середовища, функціональна і структурна ефективність, генетична пластичність з високим рівнем насту
п
ного розвитку.
Закон заперечення заперечення
є також одним з основних з
а
конів діалектики, який відображає поступальність, спадкоє
м
ність, а також специфічну діалектичну форму розвитку пр
едметів і явищ об’єктивної дійсності. Схематично діалектичні заперече
н
ня можна зобразити так:
Теза —
така форма думки (судження), в якій щось ствердж
у
ється. Антитеза —
заперечення тези і перетворення її на свою протилежність.
С
интез
, у свою чергу, заперечує антитезу, стає вихідним м
о
ментом наступного руху і об’єднує в собі риси двох попередніх ступенів, повторюючи їх на вищому рівні.
Діалектичне заперечення передбачає не тільки зв’язок, але й перехід від одного стану до іншого, що розвивається, на вищій основі.
Діалектичне заперечення виступає насамперед як заперечення, зумовлене суперечливістю самого предмета, як внутрішня неминучість його якісного перетворення. Все реальне має свої вну
т
рішні суперечності, які наростають, загост
рюються і, зрештою, досягають такого стану, коли розвиток предмета стає неможливим без їхнього розв’язання. Процес розвитку відносин протил
е
жностей у рамках певної суперечності має свої етапи:
1)
вихідний стан об’єкта;
2)
роздвоєння єдиного —
розгортання п
ротилежностей, пере
т
ворення об’єкта на свою протилежність (тобто перше заперече
н
ня вихідного стану);
3)
розв’язання суперечності, перетворення цієї протилежності на свою протилежність (друге заперечення роздвоєного стану), що являє собою нібито повернення до вихідного.
У цьому процесі кожний з етапів виступає запереченням п
о
переднього, а весь процес —
запереченням заперечення.
Діалектичне заперечення означає не просто знищення чи механ
і
чне відкидання старої якості, а тільки її подолання, зняття, яке включає
момент внутрішнього зв’язку зі старим, утримання та зб
е
реження позитивного змісту старої якості і тим самим становить умову подальшого розвитку, можливості нового заперечення. Су
т
ністю закону заперечення заперечення
є відображення напряму і форми процесу розвитку в цілому, а також напряму і форми розви
т
ку внутрішніх етапів окремого циклу розвитку явища. Він відбиває спадкоємність як характерну рису процесу розвитку, бо в кожному новому ступені розвитку зберігається те 86
позитивне, що було на п
о
передніх стаді
ях розвитку у вихідному пункті та в його запереченні. Водночас кожний новий ступінь розвитку являє собою не просте, механічне поєднання позитивного змісту попередніх стадій розви
т
ку, а виступає як діалектична єдність, в якій переборюються одноб
і
чності попе
редніх стадій розвитку і утверджується більш багатий і всебічний зміст, відбувається перехід у вищу фазу розвитку. Закон заперечення заперечення відображає вихідний характер розвитку, поступовість руху; розвиток, який ніби повторює пройдені вже ст
у
пені, ал
е повторює їх інакше, на вищій фазі. Ця форма зумовлена особливостями зв’язку між етапами в розвитку явища, що виступ
а
ють як стадії руху внутрішніх суперечностей від їхнього зародження до розв’язання. Остання стадія, стадія розв’язання суперечно
с
тей, переб
уває в такому зв’язку з вихідною, що вона є ніби поверненням до неї, поверненням старого, але повторенням на новій в
и
щій основі.
В об’єктивній дійсності закон заперечення заперечення діє не в чистому вигляді, а прокладає собі шлях через безліч випадков
о
сте
й. Багатосистемність предметів і явищ вимагає конкретного підходу до аналізу різних умов, суперечностей, тенденцій.
Питання для самоконтролю
1.
Порівняйте поняття «світ», «Всесвіт», «існування», «сутність», «буття», «реальність», «об’єктивна реальність», «дій
сність». У чому полягає їхня схожість і відмінність?
2.
Назвіть основні форми буття і дайте їм відповідну характерист
и
ку.
3.
Що таке матерія? Назвіть її основні види і властивості.
4.
Чи є коректним твердження про те, що матерія виникла раніше від свідомості?
5.
Назві
ть основні типи, види і форми руху матерії.
6.
Що таке простір і час? Що їх об’єднує і чим вони різняться?
7.
Про що говорить використання в науці «чотиривимірного або n
-
вимірного простору»?
8.
У чому полягає суть принципу монізму, які є його різнов
и
ди?
9.
Розкрийте с
утність дуалізму та філософського плюралізму.
10.
У чому полягає гуманістична сутність вихідних категорій філ
о
софії?
11.
Поняття свідомості та характеристика її основних функцій.
12.
Діалектико
-
матеріалістичне та ідеалістичне розуміння природи і сутності свідомості.
13.
Г
енетична передумова виникнення свідомості.
14.
Поняття відображення, його рівні і типи.
15.
Розрізнення понять «свідомість» і «психіка», сутність людської психіки.
16.
Процес мислення як результат співвідношення матеріального й ідеального.
17.
Соціальні фактори виникнення
свідомості. Роль праці і мови у її формуванні.
18.
Активний, творчий характер свідомості, шляхи його викори
с
тання.
19.
Принципи діалектики.
87
20.
Закони діалектики.
21.
Категорії діалектики.
Філософський словник:
буття, сутність, існування, матерія,
рух, простір і час, мон
ізм, дуалізм, плюралізм, свідомість, самосвід
о
мість, психіка, відображення, творчість, мова, знання, інформація, цілепокладання, матеріальне та ідеальне, діалектика, метафізика, категорії діалектики (причина і наслідок, необхідність і випадковість, сутніст
ь і явище, форма і зміст та ін.), якість і кількість, пер
е
хід кількісних змін у якісні, єдність і боротьба протилежностей, з
а
перечення, заперечення заперечення, супер
е
чність.
ТЕМА 10.
ГНОСЕОЛОГІЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким пл
а
ном:
1.
Природа і призначення процесу пізнання.
2.
Практика як основа і рушійна сила пізнання.
3.
Пізнання як процес відображення реальної дійсно
с
ті, його основні види.
4.
Поняття істини, її види, шляхи досягнення.
5.
Практика як критерій істини, її абсолютний і відносний х
а
рактер.
6.
Спе
цифіка наукового пізнання.
7.
Поняття науки, її види і функції.
8.
Емпіричний та теоретичний рівні наукового п
і
знання.
9.
Форми і методи наукового пізнання. Особливості методів соціального дослідження.
Конспективний виклад теми
1. Природа і призначення процесу пізн
ання
Однією з важливих функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього світу і самої себе. Люди не можуть жити, перетворювати природу без знань. Пізнання —
це таке функціонува
н
ня свідомості, в результаті якого виникають нові знання. Воно є невід’ємним компонентом матеріально
-
практичної діяльності, хоч і не позбавлене певної відносної самостійності. На відміну від практики, яка є матеріальною діяльністю, пізнання є ідеальна, духовна форма освоєння світу
. Практика, як спосіб задоволення потреб людини, мож
е бути успішною тоді, коли вона супроводжується творчим пізнанням об’єктів, їх моделюванням, планом їх п
е
ретворення. Пізнання, як і свідомість в цілому, реально існує за д
о
помогою мови. Пізнавальний процес відображає не тільки наявні у дійсності (або ті, щ
о дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, але й усі їх можливі мод
и
фікації.
Основними засадами наукової теорії пізнання
є визнання об’єктивної реальності світу, відображення його в свідомості л
ю
дини, практики як
основи 88
пізнанн
я й критерію істини, розуміння пізнання як діалектичного процесу наближення суб’єкта до об’єкта, руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання все повнішого і точнішого.
2. Практика як основа і рушійна сила пізнання
Пізнання має су
спільний характер, який зумовлюється працею і мовою. Пізнання відображає реальну дійсність не прямо, а опосередковано —
через матеріально
-
практичну діяльність. Практ
и
ка породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т. п., і це стимулює розвиток п
ізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання.
Та частина філософії, яка займається пізнанням, називається гносеологією.
Як відомо, питання про можливість пізнання світу є зворотною стороною о
с
новного питання філософії —
про відноше
ння мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Наукова філософія вважає, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності н
е
має нічого такого, чого не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує а
бо піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається агностицизмом
(грец. а —
не, gnosis —
знання). Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином посиланням на наявну р
і
зницю між тим, яким наш світ здається і яким він є нас
п
р
авді.
Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб’єк
тивного і об’єктивного. Суб’єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а матеріальна істота, яка має свідомість —
суспільна л
ю
дина.
Об’єктом пізнання
є фрагменти об’єктивної реальності, які потрапили в коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства об’єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання має суспільно
-
історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і насамперед мисле
н
ня, не д
ані людині від природи, вони сформувалися на основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається ми
с
лити разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.
3. Пізнання як процес відображення реальної дійсності, його основні види
Пізнання відоб
ражає дійсність у формі образів. Образ —
є ф
о
рма і продукт суб’єктивного, ідеального відображення об’єк
тивної реальності у свідомості людини. Образи за своїм змістом відповідають предметам, явищам, які вони відображають. Осно
в
ними формами відображення є ж
иве споглядання
та його фо
р
ми
—
відчуття, сприйняття, уявлення, які дають конкретно
-
наочне знання про зовнішній бік речей, і мислення
(поняття, с
у
дження, умовивід тощо), що полягає в абстрагуванні, узагальненні чутт
є
во даного матеріалу і оперуванні абстрак
ціями.
Чуттєве відображення
базується на безпосередній взаємодії суб’єкта і об’єкта, має конкретно
-
образну чуттєву форму виразу, дає знання явищ. На відміну від чуттєвого відображення, яке дає знання одиничного, абстрактне 89
мислення
дає знання загального, в
ідображає дійсність у формі абстракції. Виділяючи загальне в предметах і явищах, мислення переходить від знання явища до знання сутності речей. Тим самим воно дає змогу піднятися до пізнання всезагального, а тому відображає дійсність глибше, п
о
вніше. В іст
орії філософії були філософи, які надавали перевагу живому спогляданню (сенсуалісти, емпірики), і такі, що визнав
а
ли провідну роль за абстрактним мисленням (
раціоналісти
). Насправді ж ці дві форми пізнання становлять єдине ціле, вони ді
а
лектично взаємопов’
язані, доповнюють одна одну.
У результаті активності суб’єкта, його творчої уяви, фантазії, інтуїції відбуваються якісні переходи від чуттєвих форм від
о
браження до логічних, від емпіричного рівня до теоретичного,
від знання явища до знання сутності. Інтуїц
ія
(лат. intuitio —
уважно дивлюсь) —
спосіб пізнання через безпосереднє чуттєве споглядання чи умовивід на відміну від опосередкованого послідовного логічного мислення. Відмінність між логічним та інту
ї
тивним відкриттям полягає в тому, що перше відкриває елементи вже відомого людині буття, друге —
нові сфери буття, створю
ю
чи фундамент для логічних відкриттів. Кінцевою метою
пізнання є досягнення істини.
4. Поняття істини, її види, шляхи досягнення
Істина є правильне відображення суб’єктом об’єктивної ді
й
сн
ості, підтверджене практикою.
Протилежним їй поняттям є хибна думка.
Хибна думка —
це зміст свідомості, який не відп
о
відає реальності, але сприймається як істинне (цю думку треба спростовувати). Основна проблема теорії істини —
як можна
вста
новити відпові
дність одержаних знань реальним об’єктам, які постійно розвиваються. Для вирішення цієї проблеми необхідно р
о
зглянути основні характеристики істини:
об’єктивність, абсо
лютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Кож
на істина, оскільки вона
досягається суб’єктом, є суб’єктивною за формою і об’єктивною за своїм змістом.
Абс
о
лютизація мо
менту суб’єктивного в наших знаннях веде до суб’єктивізму, агностицизму. На противагу цим хибним поглядам наукова філ
о
софія виробила поняття об’єктивної істин
и.
Об’єктивна істина —
це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об’єктивність істини ніяк не означає її незалежність від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найва
ж
ливіши
х гуманістичних цінностей людини.
Визнання об’єктивної істини зумовлює необхідність визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. Абсолютна істина
означає повне, вичерпне знання про щось. У принципі таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тіль
ки пізнання, а й його об’єкт —
н
а
вколишній світ, то людство може тільки наближатися до нього. До абсолютних істин можна віднести достовірно встановлені факти, д
а
ти подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять п
і
знавальної цінності, їх про
сто називають вічними істинами.
Абсол
ю
тна істина —
в широкому розумінні —
це всеосяжна істина про реальність у цілому, або реальність окремих її фрагментів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує як момент пізнання. 90
Абсолютна істина складається із суми
відносних істин. Відносна істина
вказує на обмеженість правильного знання про щось. Наприклад, тіла склад
а
ються із атомів, вода кипить при температурі 100° тощо. У кожній в
і
дносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в на
ших знаннях веде до догматизму,
«омертвіння» знань, а абсолютизація відносного —
до релятивізму
(лат. —
відно
с
ний), тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання.
З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться і наступна її фундамент
альна характеристика —
конкретність.
Конкретність істини —
це така її ознака, за якою істинність того чи іншого твердження залежить від умов, місця та часу, а також тільки в певній визначеній теоретичній системі, системі відліку тощо. Абстрактна постановка
питання про істинність того чи іншого твердження призводить до невизначеного рішення. Так, на запитання взагалі: «Корисний чи шкідливий дощ?» —
отримаємо відповідь —
«і корисний, і шкідливий». Отже, абстрактної істини немає, істина за
в
жди конкретна.
5. Пр
актика, як критерій істини, її абсолютний і відносний характер
Яким же чином ми можемо переконатися, чи правильні наші знання, чи помилкові? У кінцевому підсумку це досягається за допомогою практики. Практика
різноманітна —
від повсякде
н
ного життєвого дос
віду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об’єктивним критерієм істини.
Якщо предмет під час його використання проявляє себе так, як передбачалося, то це означає, що наші уявле
н
ня про нього правильні. Практика і
сторично розвивається. Тому практика виступає і як абсолютний і як відносний критерій.
Про цю та інші проблеми пізнання студенти більш докладно можуть дізнатися з рекомендованих підручників.
Крім указаного критерію, є багато інших критеріїв істини: л
о
гічни
й, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конв
е
нціальний, екзистенціальний, інтуїтивний та ін.
6. Специфіка наукового пізнання
Наукове пізнання.
При вивченні цієї теми особливу увагу слід звернути на особливості наукового пізнання
, як його вищої ф
о
р
ми.
Наукове пізнання —
це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є результатом професійної діяльності вчених. Наукові знання розвивають
ся з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну пра
к
тику.
7. Поняття науки, її види і функції
Наука
є системою понять про дійсність і має на меті дослідже
н
ня на основі певних методів пізнанн
я об’єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення, для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, 91
людини. На
ука
—
це одночасно і система знань, і їх духовне виробництво, і практична діяльність на їх основі. Наука є складов
ою частиною культури людства,
її питома вага постійно зростає. Наука виконує такі основні функції:
пізн
а
вальну, культурно
-
світоглядну, функцію безпосередньої продукт
и
вної сили, прогностичну, функцію духовного перетворення світу. Наука має справу з особливи
м набором об’єктів реальності, які не можна звести до об’єктів повсякденного досвіду. Для опису цих об’єктів, незвичайних з точки зору здорового глузду, наука вироб
и
ла спеціальну мову, понятійний апарат, а для безпосереднього впливу на них наука створила с
истему спеціальних знарядь (інстр
у
менти виміру, різні прилади тощо), які дають змогу виявити можливий їх стан в умовах, що піддаються контролю суб’єкта. Наука ф
о
рмує специфічні способи обґрунтування істинності знань: експериментальний контроль за одержаним
знанням, виведення одних знань з інших, правильність яких уже доведена. За предметом дослідження науки поділяються
на природні —
технічні
(вивчають з
а
кони природи і способи їхнього освоєння), суспільні
(об’єктом тут виступають різні суспільні явища та їх закони), гуманітарні
(в
и
вчають саму людину як особистість). Предмет науки впливає на її методи, способи дослідження об’єкта. Так, у природничих науках одним із головних способів дослідження є експеримент,
а в сусп
і
льних науках —
статистика.
8. Емпіричний т
а теоретичний рівні наукового пізнання
Розрізняють емпіричний
та теоретичний рівні
наукового пізнання.
Емпіричний (грец. empeiria
—
досвід) —
це такий рівень знання, зміст
якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та екс
периментів), підданого д
еякій раціональній обробці, тобто сформ
у
льо
ва
ного певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізна
вального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт
дос
лідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх доповнюют
ь; дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між яви
щами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, з
а
писані в прото
кол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо.
Теоретичне пізнання
(грец. —
розгляд, дослідження) —
це поя
с
нення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і нео
б
хідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних яв
ищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мисле
н
ня.
Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстр
а
кцій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити майбутнє. Метафізичний підхід до розуміння емпіричного і теоретичного рівнів пізнання виявляється в запер
е
ченні єдності між ними або абсолютизації одного з них. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а тео
ретичне —
емпір
и
чне. Суперечності 92
між емпіричним і теоретичним знанням вирі
шуються практикою, яка є основою пізнання і критерієм і
с
тини.
Студентам необхідно звернути увагу на засвоєння таких п
о
нять, як «факт», «спостереження», «експеримент», «абстракція»,
«ідеалізація» та ін.
9. Форми і методи наукового пізнання. Особливості мет
о
дів соціального дослідження
Свідома цілеспрямована діяльність щодо формування і розв
и
тку знань регулюється певними методами й прийомами.
Вия
в
лення і розробка таких норм, правил, м
етодів і прийомів складає предмет логіки і методології наукового пізнання.
При цьому л
о
гіка дає правила виведення одних знань з інших, правила визначення понять. Методи наукового пізнання —
способи, що заст
о
совуються свідомо на основі знання загальних зако
нів природи суспільства і мислення, особливих законів пізнання і окремих, специфічних законів наукового пізнання. За ступенем загальності методи поділяються на філософські, загальнонаукові та методи окремих наук, а за сферою застосування —
на емпіричні й т
еор
е
тичні. Кожний з них відображає дійсність у певних формах.
Схема 4
НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ
Методи
Рівні
Форми
Сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний, аксі
о
матичний, системно
-
структурний, м
а
тематичний та ін.
Теорети
ч
ний
Наукова картин
а св
і
ту, теорія, система законів, теоретичні п
о
няття, ідея
Моделювання, аналогія, порівня
н
ня, індукція, дедукція, аналіз
-
синтез, абстраг
у
вання
Факт, гіпотеза, пр
о
блема, концепція
Опис, вимір, експеримент, спост
е
реження
Емпіри
ч
ний
Емпіричні закони, емпі
-
ричні
поняття, факти
Слід зазначити, що існують прийоми і методи, притаманні людському пізнанню в цілому, на базі яких будується як наукове, так і повсякденне знання. Вони називаються загальнологічними
і подані всередині схеми 4. Наукове пізнання виробило
також і свої спеціальні методи
, головні з яких представлені вище. За браком місця ми позбавлені можливості дати пояснення до ко
ж
ного з методів пізнання. Тому студентам слід буде прочитати про це у відповідних розділах рекомендованих підручників.
Кожна фор
ма пізнання має свою специфіку. Особливо скла
д
ний характер має соціальне пізнання.
Головні його особливості полягають у тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через інтереси л
ю
дей, які можуть сприят
и об’єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному ймовірний статистичний характер.
93
Наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе
пос
тановку проблеми, висування гіпотез, збір фактів
, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає вир
і
шення поставленої проблеми.
Усі наукові методи взаємопов’язані. Об’єктивною основою всього є діалектика зв’язку між поодиноким, особливим і загальним. Філософським методом
сучасн
ого наукового пізнання є матеріалістична діалектика, методологічна функція якої реалізуєт
ь
ся через систему категорій, принципів і законів. Діалектика осмислює реальний процес пізнання, розглядає науку в єдиному контексті суспільно
-
практичної діяльності і д
ає змогу оцінювати перспективи пізнавального процесу.
Питання для самоконтролю
1.
Назвіть основні принципи пізнання.
2.
У чому полягає специфіка та роль чуттєвого і раціонального п
і
знання і які їх форми?
3.
Яку роль відіграють творчість та інтуїція в пізнанні?
4.
Розк
рийте діалектику стосунків між об’єктивною, абсолютною, відносною та конкретною істинами.
5.
Дайте визначення і обґрунтуйте значення практики в п
і
знанні.
6.
В чому відмінність наукового пізнання від практичного?
7.
Дайте визначення методу пізнання, назвіть основні методи емп
і
ричного та теоретичного пізнання. 8.
Які ви знаєте загал
ь
нологічні прийоми і методи пізнання?
9.
Що являють собою методи сходження мислення від абстрактного до конкретного, історичний та логічний, аксіоматичний, систе
м
ний?
10.
Що таке наука, яка її струк
тура та функції? Назвіть основні критерії істини.
Філософський словник:
пізнання, пізнання теорії, суб’єкт і об’єкт пізнання, практика, істина, абсолютна і відносна істина, конкретність істини, критерії істини, метод, теорія, наука.
ТЕМА 11.
СОЦІАЛЬНА ФІЛО
СОФІЯ:
ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1.
Поняття суспільства.
2.
Матеріалістичний та ідеалістичний підходи до р
о
зуміння суспільства.
3.
Філософська антропологія про людину.
4.
Закони суспільства, їхній характер і особливості.
5.
Соціально
-
філософський зміст категорії «суспільне виро
б
ництво».
6.
Поняття суспільно
-
економічної формації та її
струк
т
у
ра.
7.
Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу.
8.
Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розви
т
ку.
94
Конспективний виклад теми
1
. Поняття суспільства
Передусім слід звернути увагу на багатозначність поняття
«сус
пільство». Існує концепція,
що суспільство —
це частина природи, яка відокремилась і тому продовжує жити і розвиватись за з
а
конами природи (натуралістична трактовка, теорія
соціального дарвінізму, де головне в суспільстві —
боротьба видів або класів, виживання сильних).
Друга концепція —
феноменологічна —
суспільство розгляд
а
ється як середовище людини з її суперечливими зв’язками і ві
д
носинами.
Третя концепція —
діалектико
-
м
атеріалістична —
суспільство розглядається як соціальна форма руху матерії, яка має спеціал
ь
ний статус і свої особливості. Основною категорією цього статусу є наявність суспільного буття, що розвивається під егідою л
ю
дини.
Четверта концепція —
соціологічна
—
суспільство розгляд
а
ється як людство в цілому, як історично визначений спосіб існ
у
вання і спілкування людей в їх сукупності.
Найбільш доцільно поняття суспільства
розглядати не як конгломерат сукупності людей та творених ними суспільних д
і
янь, а як цілі
сну систему історично визначених форм суспільних відносин, що складаються в процесі діяльності людей, пов’язаної з приведенням природи і власного життя у відповідність до своїх потреб.
Але мало сказати, що суспільство —
це система. До цього слід додати, що
наявність розумних людей у ньому перетворює си
с
тему на живий, вічно рухомий і відновлюваний механізм, який має свій початок, розвиток, занепад і перехід до нового ступеня. Інакше кажучи, розглядати феномен суспільства ми повинні завжди діалектично. 2. М
атеріалістичний та ідеалістичний підходи до розуміння суспільства
Існують два підходи до розуміння суспільства та його іст
о
рії
—
матеріалістичний та ідеалістичний. Ідеалістичний підхід
, який першопричиною розвитку суспільства вважає дух, ідею, свідомість (наприклад, вчення про соціальний поступ як резул
ь
тат розвитку абсолютної ідеї).
Матеріалістичний підхід
, який визнає, що суспільство розв
и
вається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К. Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів —
матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності виро
б
ничих відносин, які у своїй сукупності становлять економічний базис суспільства.
Ідеальні фактори є відбитком матеріальних і становл
ять у своїй сукупності надбудову.
Отже, К. Маркс, на відміну від ідеалістичного, ввів в історіографію принцип матеріал
і
стичного розуміння історії,
суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття,
а, навпаки
,
сусп
і
льне бутт
я визначає суспільну свідомість.
Цей принцип є виразом 95
розв’язання основного питання філософії
в його першій ча
с
тині (відносно аналізу суспільної реальності в матеріалістичному підході), і цим принципом ми можемо керуватись у своїй наук
о
вій та практичній р
оботі.
З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно «по
г
линати» всю свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми п
о
винні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер
,
може і повинна активно впливати на ро
з
виток суспільного буття.
Визначимося щодо суті основних категорій у соціальній філ
о
софії. Суспільне буття —
це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини (матеріальне виробництво, побут, сім’я, відпочинок тощо).
Суспільна свідомість —
-
ц
е духовне життя людини, це від
о
браження суспільного буття в свідомості людини. Між цими к
а
тегоріями існує нерозривний зв’язок, у якому домінуючим має бути буття (тобто економічна сторона). Який характер має буття (тобто виробничі відносини), такий характер
має і суспільство, його побут, державна система тощо. Отже, щоб вийти з кризи, нашому суспільству слід передовсім вдосконалювати економічну систему, здійснювати роздержавлення власності, налагоджувати фінансово
-
кредитну, банківську систему тощо.
3. Філос
офська антропологія про людину
Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сук
у
пність усіх властивостей та атрибутів людини. Будучи абстрак
-
цією, це поняття має два реальні втілення —
окрема людина та людство в цілому. Кожен з нас, будучи окремою
, вільною від і
н
ших людиною із своїм власним життям, поглядами, цінностями і т. п., є людиною настільки, наскільки в ньому (кожному з нас) є спіл
ь
ного всім людям. Людство в цілому складається з окремих людей, і кожна окрема людина є членом людської спільно
ти. Людина та суспільство є предметом вивчення багатьох наук —
анатомії, психол
о
гії, медицини і т. п., проте вони вивчають людину абстрактно: їх ц
і
кавить тільки якийсь окремий аспект життя людини. Людина в усій повноті її проявів піддається осмисленню тіль
ки засобами та мет
о
дами філософії. Людина в цілому .безвідносно до світу та суспільства, є предметом вивчення такої дисципліни, як філософська антропологія; соціальне буття люд
и
ни вивчає соціальна філософія.
Питання: «Що таке людина?» —
одне з найдавніших питань, які ставило собі людство. Найчастішою відповіддю на це питання була спроба дати родо
-
видове визначення, як наприклад: людина
—
це політична тварина, людина —
це розумна тварина, л
ю
дина —
це тварина, яка виробляє знаряддя праці. Наукові теорії, які таким чином намагались розв’язати проблему сутності людини, можна умовно розподілити на два напрями: перший —
це б
і
ологічні теорії
, другий —
теорії соціологічні.
Перші теорії вих
о
дять з розуміння людини як частини природи і намагаються дати визначення люди
ні як біологічному видові. Теоретична неспр
о
можність таких теорій виявляється в тому, що практично неможливо виділити якусь біологічну ознаку, яка б чітко відділяла л
ю
дину від інших живих істот, оскільки й у багатьох тварин існують елементи розумної 96
поведі
нки, елементи соціальної орг
а
нізації і навіть виробництво знарядь праці. Подібні теорії в кінц
е
вому рахунку мають антигуманістичну спрямованість, оскільки вони, так чи інакше, намагаються підмінити моральні принципи біологічними —
природного добору, розвит
ку популяції і т. ін. Другий вид теорій —
теорії соціологічні. Вони намагаються зве
с
ти сутність людини до її належності до соціальної структури су
спільства, виходячи з уявлення про те, що людина є частиною су
спільства, тобто частиною певної виробничо
-
циві
лізаційної стр
у
к
тури. Яскравим прикладом такої теорії є теорія Маркса, який писав, що сутність людини —
це сукупність усіх суспільних ві
д
носин. Теоретична недостатність подібних теорій полягає в тому, що людина тут зводиться тільки до якихось соціальних, виробн
и
чих функцій, з яких практично неможливо вивести різноманітність проявів людського життя. Моральні принципи в таких те
о
ріях підміняються принципом соціальної доцільності, що принижує цінність окремої людської особистості.
Обидва види теорій мають спі
льну рису —
вони намагаються зрозуміти людину як частину чогось —
природи чи суспільства, тим самим позбавляючи людину не тільки якихось окремих параметрів, а й випускаючи з поля зору фундаментальну власт
и
вість людини —
бути цілісною єдністю всіх своїх про
явів. Люд
и
на не є частиною чогось, вона завжди є цілим. Уперше такий підхід до людини був сформований ще в античності. Він виявл
я
ється вже у відомій тезі Протагора про те, що людина є мірою всіх речей. Філософи античності вперше назвали людину мікр
о
космом
,
тобто малим світом, протиставивши її та прирівнявши до макрокосму —
великого світу. Між мікрокосмом та макрокосмом існує аналогія —
все, що є в світі великому, є і у світі малому, тобто людина є рівновеликою всьому світові за багатством своїх проявів. Під
ходячи до людини як до цілісності, ми повинні в
и
знати, що вона є цілісністю гетерогенних суперечливих начал, що не можуть бути зведені одне до одного. В історії філософії вид
і
ляли різні людські начала. Найзагальнішими із них є: тіло та душа, матеріальне та
духовне, розум і воля. Найочевиднішими н
а
чалами людини є тіло та душа. Тіло —
це чуттєве видиме в людині, її фізична основа. Душа —
це те, що робить тіло живим, спонукає його рухатись, відчувати задоволення та страждати. Душа —
це життя; бездушними в прям
ому розумінні цього слова ми називаємо мертве тіло, в переносному —
людину, яка не може або не хоче відчувати біль та радість. Життя людини відбувається в двох площинах —
матеріальній та духовній. Людина, будучи фізичною істотою, живе згідно із законами ма
теріального світу, але, будучи істотою духовною, не може бути зведеною тільки до цих законів. Людина живе в єдності своїх матеріальних та духовних проявів: її дух обтяжений тілом, а тіло —
одухотворене. С
а
ме до такої єдності матеріального та духовного в лю
дині зверт
а
ються нетрадиційна медицина та східні філософські традиції. Поєднуючи матеріальне та духовне, людина, проте, є єдиною. Коли ми говоримо, що людина живе, дихає, мислить, діє, то ми маємо на увазі, що існує єдиний діяльний центр людини, єдине людс
ьке Я, яке традиційно називається людським духом. Дух є осередком мислення та дії людини, і ми можемо виділити дві д
у
ховні потенції людини —
розум
та волю.
Вони є невід’ємними атрибутами поняття людини. Будь
-
яка дія 97
людини є осмисленою, інакше кажучи, люди
на спочатку думає, а потім робить, або, для того, щоб щось зробити, людині потрібно спочатку це обдумати. Думка є необхідною, але недостатньою для людської дії, бо, о
б
думавши щось, людина повинна ще захотіти це зробити. Н
е
від’ємним атрибутом людини є свобо
да волі,
тобто людина в будь
-
якій ситуації, в кінцевому рахунку може діяти або не діяти. Навіть для того, щоб щось осмислити, людині потрібне вольове зусилля. Акт мислення є таким же вольовим актом, як і будь
-
який людський вч
и
нок.
Аналіз цих начал показує,
що, розглядаючи людину, як цілі
с
ність, ми можемо продуктивно осмислити як буття окремої л
ю
дини у всіх його проявах, так і історію людства в цілому. Проте чи достатньо розуміння сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщо ми знаємо, як функці
онує людський організм, чи достатньо цього, щоб примусити функціонувати вла
с
ний організм так чи інакше? Якщо ми розуміємо смисл життя та походження людства взагалі, чи достатньо цього для того, щоб зрозуміти сенс власного життя? Замислившись над цими запит
аннями, ми можемо дійти того висновку, з якого постає філософія європейського екзистенціалізму, що із сутності людини
з
о
всім не випливає існування
окремої людини. Швидше —
навпаки, існування окремої людини є первинним відносно людської су
т
ності, тобто коже
н із нас, навіть будучи ознайомленим з усім д
о
свідом людства, змушений щоразу самостійно, на свій страх і р
и
зик, відповідати на питання, які висуває перед ним його життя. Інакше кажучи, людина, народившись, уже існуючи, є ніщо, їй належить «з нуля» створюв
ати себе як людину. Такий висновок філософії підтверджується і біологічною наукою —
на відміну від інших істот, поведінка людини не задається на біологічному, генетичному рівні: виростаючи поза межами людського суспільства, дитина не може стати людиною, в той самий час, як домашні тварини, що виростають в умовах людської сім’ї, цілком ві
д
повідають природі свого біологічного виду. Відтак, людська природа не задається людській істоті від народження. Від нар
о
дження людській істоті дана лише свобода стати чи не
стати людиною. Свобода волі людини має два виміри —
негативний та п
о
зитивний. Негативний вимір свободи
полягає в тому, що людина завжди може сказати «ні» будь
-
кому з будь
-
якої причини і навіть невмотивовано. Дитина може сказати «ні» будь
-
якій спробі її ци
вілізувати і вирости істотою асоціальною в тому чи іншому ві
д
ношенні. Які б не були причини такого заперечення, ці причини є вторинні щодо свободи волі людини. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути розумною, і може сказати «ні» тільки тому, що
має на це право. Позитивний вимір свободи
волі люд
и
ни передбачає осмисленість її дій. Осмислюючи себе, своє стан
о
вище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може спрямовувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної як
о
сті, на створення чогось.
Атрибутом свободи людини є відповідальність.
Людина за
в
жди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось є вчин
ком. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах пер
е
д
бачають дві різні характеристики людини —
її зда
тність бути особою та особистістю. Особа —
це термін, запозичений з юриспруденції, особистість —
з етики. Вона акцентує увагу на соці
а
льно значущих рисах людського індивіду. І особа, і особистість людини 98
передбачають свободу волі. Відмінність між ними існу
є через ту відповідальність, яку вони передбачають. Особа —
це людина, наділена негативною свободою; для неї характерним є принцип юридичної відповідальності, згідно з яким людина ві
д
повідає за свої вчинки незалежно від знання чи незнання закону, якого вон
и стосуються. Особистість наділена позитивною своб
о
дою, оскільки на неї поширюється принцип моральної відповід
а
льності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло, люд
и
на здатна на доб
рі та погані вчинки.
Поняття особи та особистості не слід сплутувати з поняттям і
н
дивіду та індивідуальності. Особа —
це член суспільства, особистість є рівновеликою суспільству, в той час як індивід —
частина с
у
купності індивідів, окремо взятий представни
к людського роду, а індивідуальність —
це те, що відрізняє окремого індивіда від інших. Індивідуальність не робить людину унікальною, оскільки ґрунт
у
ється на загальних властивостях людей. Наприклад, зовнішність людини є індивідуальною, але особливості будо
ви її тіла, кольору очей, волосся лише підкреслюють те, що вона має ці атрибути, н
е
обхідні для людини. Унікальність людини не в тих деталях, якими вона відрізняється від інших, а в самому її існуванні. Існування і особистість окремої людини —
явище унікаль
не і є найвищою ці
н
ністю для неї самої і для суспільства. Унікальність
полягає в тому, щоб бути такою, як усі, але своїм, неповторним чином.
Існування окремої людини є первісним щодо людської сутн
о
сті. Людина може міняти себе, свою сутність, проте їй не пі
двл
а
дне власне існування. Людина приречена бути, вона суща у світі незалежно від власної волі. Людина приречена на свободу і на в
і
дповідальність, приречена на свій страх і ризик зважувати і в
и
рішувати правильність чи неправильність своїх вчинків. Людина об
межена в своєму існуванні, вона народжується незалежно від власної волі і не може вирішувати питання власного життя чи смерті. Їй підвладна тільки тривалість життя та термін смерті. Проте фундаментальною характеристикою людини є її здатність до самотрансце
нденції —
виходу за власні межі як в мисленні, так і в дії. Людина здатна жити й віддавати своє життя заради т
о
го, що не зводиться до її власного існування. Людина здатна до пізнання різних істин, вона здатна для створення матеріальних цінностей, які безпо
середньо не випливають з її існування; людина зд
а
тна долати межі свого існування через віру, надію, л
ю
бов.
4. Закони суспільства, їх характер і особливості
Важливим є питання про характер і зміст законів суспільного р
о
звитку. Виходячи з того, що суспільне життя має дуже складний, динамічний і необоротний характер, деякі філософи (особливо ідеалістичного напряму) взагалі заперечують існування об’єктивних з
а
конів історичного розвитку і тим самим відмовляються від раціон
а
льного керування суспільними процесами і передбачення їхніх перспектив. Більшість філософів все
-
таки вважає, що закони існ
у
ють, що історичні процеси пізнавані, але трактує їх пізнаваність через 99
ідеалістичну аргументацію (наприклад, як у Гегеля, —
пізнав
а
ність історії через пізнання абсолю
т
ної і
деї).
Діалектико
-
матеріалістичне розуміння законів суспільства пол
я
гає у тому, що ці закони існують, вони мають об’єктивний характер, але разом з тим суттєво відрізняються від законів природи. Закони природи, як правило, діють вічно і є незмінними. Закони суспільс
т
ва, суб’єктом розвитку якого є людина, мають історичний характер (тобто змінюються) і мають суб’єктивний відтінок, бо здійснюються не тільки через об’єктивні умови, а й суб’єктивні фактори, створювані суб’єктом. Тобто, дія людини через закон не ві
дповідає ад
е
кватному результату дії (в цьому великий парадокс, який треба кожного разу вирішувати). Тому суспільні закони діють у двох н
а
прямах: вони є і фіксаторами наявних відносин, і разом з тим рег
у
ляторами історичного процесу (наприклад, закон вартост
і). 5. Соціально
-
філософський зміст категорії «суспільне виробництво»
Як показав К. Маркс, основним фактором існування і розви
т
ку суспільства є суспільне виробництво. Воно являє собою тр
у
дову діяльність людей, спрямовану на створення споживчих ва
р
тостей,
необхідних для існування та розвитку людства. Людина виступає в цьому процесі як суб’єкт, мета та засіб (фактор) виробництва. Суспільне виробництво як таке поділяється на матеріальне та духовне. Матеріальне виробництво має на меті перетв
о
рити предмети при
роди на предмети задоволення людських потреб. Духовне виробництво покликане створювати духовні цінності, які покращують матеріальне виробництво, збагачують людей знаннями та досвідом, змінюють потенціал робочої сили.
Спосіб виробництва —
це спосіб створенн
я матеріальних благ (засобів виробництва і засобів існування), необхідних для життя та розвитку суспільства.
Спосіб виробництва включає продуктивні сили та виробничі відносини. Продуктивні сили виражають відношення виробниц
т
ва до природи і складаються із з
нарядь і засобів виробництва та людей, які його обслуговують, а також знань, досвіду та науки, які вони використовують.
Виробничі відносини —
це відносини, що виникають у проц
е
сі виробництва. Вони мають об’єктивний характер, залежать від характеру відношен
ня до знарядь праці, виробленої продукції, до власності. Якщо ж власність відчужена, то відношення набув
а
ють антагоністичного характеру. Якщо ж власність, засоби вир
о
бництва перебувають у руках виробника, то виробничі відносини набувають неантагоністичного
характеру.
Для гармонійного функціонування виробництва існує і пов
и
нен спрацьовувати основний соціологічний закон: закон відповідності виробничих відносин характеру та рівню розвитку прод
у
ктивних сил. Якщо таке співвідношення порушується, то в суспільстві
виникають аномалії, які вирішуються соціальними рев
о
люціями або соціально
-
економічними реформами.
100
6. Поняття суспільно
-
економічної формації та її структура
Для історико
-
філософського вивчення процесу розвитку су
-
спільства К. Марксом була введена така ва
жлива категорія, як с
у
спільно
-
економічна формація (СЕФ). Вона виражає тип суспільства, що характеризується своїм способом виробництва і відпові
д
ними йому виробничими відносинами. Суспільству відомі такі типи формацій: первісний і рабовласницький лад, феода
лізм, к
а
піталізм, комунізм (перша стадія —
соціалізм), постіндустріальні країни і посткомуністичний лад (головним чином для країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та над
-
будова, а також надбазові та надбудовні елементи —
нація, мова, кул
ьтура, побут, сім’я та ін.
Базисом називається сукупність усіх виробничих відносин, що складаються в суспільстві. Можна дотримуватися й іншого в
и
значення: базис є сукупність наявних у суспільстві економічних укладів. Надбудова —
це відображення базисних ві
дносин в іде
а
лізованій формі. Вона існує для захисту базису і складається з трьох ел
е
ментів:
1.
сукупності ідей, теорій;
2.
наявності відповідних інститутів та організацій, які культ
и
вують ці ідеї, теорії (центральною серед них є держава);
3.
наявності ідеологічної
спрямованості —
забезпечення фун
к
ціонування панівного ладу. Між базисом та надбудовою існує д
і
алектичний зв’язок, в якому провідне місце посідає базис.
Для правильного розуміння життєдіяльності суспільства вел
и
ке значення має його соціальна структура. Це сукупність соціальних спільностей, класів, націй, соціальних груп, прошарків т
о
що. Кожна з цих спільностей має свої об’єктивні й суб’єктивні чинники утворення та функціонування. Головним елементом с
о
ціальної структури є класи. Це найбільш масові і безпосер
едньо пов’язані з процесом виробництва групи людей, що різняться між собою:
1)
за своїм місцем в історично означеній системі виробництва;
2)
за відношенням до засобів виробництва (основний крит
е
рій);
3)
за роллю в суспільній організації, а також методами і фо
р
ма
ми
розподілу національного продукту (визначення за В. І. Лен
і
ним).
Класи виникли на тому етапі розвитку суспільства, коли у в
и
робництва з’явився додатковий продукт і можливість його відчуження. Поява антагоністичних класів породила класову бор
о
тьбу, яка прив
одила до соціальних революцій. У філософії поряд з теорією класів і класової боротьби розробляється теорія стр
а
тифікації, тобто поділу суспільства на окремі соціальні групи (страти), і теорія формування середнього класу на основі демо
-
кратичної приватизац
ії власності, яка повинна забезпечувати є
д
ність та гармонію суспільних сил.
Важливим елементом соціальної структури є також нація. На
ція
—
це сукупність людей, яка історично склалася на основі певного етносу (етносів), має свою територію, мову, побут, тра
диції і зв
и
чаї, психічний склад і пов’язана сталими 101
економічними зв’язками. Нація є основою державності. Боротьба за суверенітет, за встановлення своєї державності приводить до національно
-
визвольної б
о
ротьби. Існують дві тенденції у вирішенні національног
о питання —
тенденція консолідації (об’єднання) націй і тенденція національного визначення. На даному етапі перемагає друга тенденція.
7. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу
Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб’єктів історичного процесу.
1.
Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивід
у
альними і суспільними, матеріальними і духовними.
2.
Суб’єктами творення і розвитку суспільства виступають т
а
кож маси і осо
би. Справжнім творцем історії є народ, народні м
а
си. Вони породжують історичних осіб, які мають вирішальний вплив (як позитивний, так і негативний) на хід історії. Існують два хибні підходи до природи історичного процесу —
фаталізм та волюнтаризм.
Фаталізм
—
це філософські погляди, які стверджують, що і
с
торичний процес є фатальним, неминучим, а народні маси та і
с
торичні особи не мають впливу на його розвиток.
Волюнтаризм —
це філософське вчення, яке заперечує або і
г
норує об’єктивні закони розвитку і вважає,
що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії істори
ч
них осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи.
3.
Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспіл
ьних відносин і ств
о
ренні нової суспільно
-
економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалісти
ч
на, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні ма
си, пр
о
гресивні класи та виразники їхніх інтересів —
партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об’єктивні та суб’єктивні передум
о
ви, рево
люційна ситуація, від якої залежить форма революції —
мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання (зміну влади, економічних відносин) політичними та економічними м
е
тодами за допомогою реформ.
4.
Важливим і постійним джерелом та рушійною силою сусп
і
льного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими в
і
дносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загального со
ціологічного закону —
закону відповідності виро
б
ничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними.
102
5.
Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави.
Політичн
а система —
це система політичних партій, організ
а
цій, інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує ек
о
номічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управлін
ня суспільством політичними засоб
а
ми. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави: мар
к
систський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдсь
кий, за яким держава —
це орган управління і досягнення злагоди в суспільстві.
Тип держави завжди відповідає типові суспільства —
рабо
-
власницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоці
а
лістична.
Держава, спираючись на владу, органи управління
, армію, к
а
рні органи, розвідку, бюрократичний апарат тощо, виконує дві функції —
внутрішню і зовнішню.
Основними формами правління є монархія, конституційна м
о
нархія, республіка (парламентсько
-
президентська, або президен
т
сько
-
парламентська, парламентська,
президентська). У країнах СНД та Україні йде боротьба за створення незалежних демокр
а
тичних правових держав.
8. Суспільний прогрес, його критерії, типи та напрями розвитку
З’ясувавши суть основних джерел та рушійних сил суспільн
о
го прогресу, слід перейти
до поняття спрямованості історичного прогресу, його критеріїв і характеру протиріч.
Посилаючись на складність ситуації, деякі філософи
-
песиміс
ти взагалі заперечують існування суспільного прогресу. З точки зору діалектико
-
матеріалістичного розуміння, прог
рес існує об’єктивно, незважаючи на наявність у ньому серйозних прот
и
річ (економічні негаразди, міжнаціональна напруженість, екон
о
мічна криза тощо). Об’єктивною причиною соціального прогресу є саме характер суспільства як життєдіяльного організму. Регрес, якщо і є, має тимчасовий характер і повинен переходити в стаб
і
лізацію, а потім у прогрес.
Основним критерієм соціального прогресу є розвиток проду
к
тивних сил, виробничих відносин, НТП. Є і допоміжні крит
е
рії
—
освіта, рівень демократії та свободи, рівень с
пілкування людей тощо. Основними щаблями суспільного прогресу є зміна суспільно
-
економічних формацій, культур, епох, поворотних моментів історії тощо. Прогрес буває двох типів —
прогрес антагоністичного суспільства, який є тимчасовим і досягається в р
е
зуль
таті боротьби класів, і прогрес неантагоністичного суспільст
ва, який є постійним і досягається співпрацею всіх класів та груп суспіль
с
тва.
Аналізуючи політичне становище у світовій історії, треба бачити активний процес перетворення класів і націй, народни
х мас, особи з об’єкта пригноблення, експлуатації в суб’єкт історичної дії для д
о
сягнення нових щаблів суспільного 103
прогресу (наприклад, боротьба за розвиток ринкових відносин в Україні та країнах СНД).
Питання для самоконтролю
1.
Визначення поняття суспільст
ва.
2.
Сутність матеріалістичного та ідеалістичного підходів до роз
у
міння суспільства.
3.
Закони суспільства, їх тотожність і відмінність від законів прир
о
ди.
4.
Що таке суспільне виробництво, поняття матеріального та духо
в
ного виробництва.
5.
Сутність способу матеріа
льного виробництва, його структ
у
ра.
6.
Поняття суспільно
-
економічної формації, її структура.
7.
Охарактеризуйте сутність базису та надбудови, їх діалектичного взаємозв’язку.
8.
Визначте поняття соціальної структури суспільства, класу та н
а
ції.
9.
Дайте характеристику
основних джерел та рушійних сил істори
ч
ного процесу:
а)
потреби, інтереси, цінності;
б)
народ, народні маси і особистості;
в)
соціальна революція, її призначення, типи та роль у розвитку су
с
пільства;
г)
протиріччя між продуктивними силами і виробничими ві
днос
и
нами.
10.
Дайте характеристику політичної системи суспільства.
11.
Поняття держави, її типи, призначення і форми правління.
12.
Соціальний прогрес, його природа, критерії та типи. Філософський словник:
суспільство, закони суспільства, су
-
спільне буття, суспільн
а свідомість, суспільне виробництво, сп
о
сіб матеріального виробництва, продуктивні сили, виробничі відносини, суспільно
-
економічна формація, базис, надбудова, соціальна структура суспільства, класи, політична система, держава, пр
о
грес, регрес, фаталізм, во
люнтаризм.
ТЕМА 12.
ФІЛОСОФІЯ І МЕТОДОЛОГІЯ СОЦІАЛЬНОГО ТА ЕК
О
НОМІЧНОГО ПІЗНАННЯ
Вивчення цієї теми здійснюється за таким планом:
1.
Методології та стилі мислення.
2.
Рівні методологій.
3.
Основні методи наукового пізнання.
4.
Економічна діяльність і мораль.
5.
Проблем
а гуманізації економічної освіти.
104
Конспективний виклад теми
1. Методології та стилі мислення
На кожному етапі розвитку наукових досліджень діє система усталених принципів мислення (парадигма) та певний стиль мислення, який треба враховувати. Для класично
го періоду в мисленні були характерні наочність, механістичний підхід, метаф
і
зичне поняття істини (істина як вічна категорія виступає у двох формах
—
«Так» або «Ні»), раціоналізм —
віра в пізнання істини за допомогою розуму, голий детермінізм, ігнорування в
ипадк
о
востей і т. ін. У сучасний період в стилі мислення превалює діалектичний підхід, сумісність перервного й неперервного, визн
а
ється принцип доповнюваності, багатозначність логічних термінів, альтернативний вибір тощо.
Для сучасного стилю мислення харак
терна подальша матем
а
тизація наукового пізнання, зростання евристичної ролі принципів симетрії, принципів інваріантності (незмінності в групі пер
е
творень), комп’ютеризації простоти (що найбільш просте, те й найбільш економне), посилення аналізу дискретних станів об’єктів, ієрархії рівнів їхньої будови, застосування методів м
о
делювання, конструктивно
-
технологічних та системно
-
структур
них підходів, перехід від вивчення наявної форми речей до від
к
риття можливих станів їх, від механістичного однолінійного розу
міння причинно
-
наслідкових відношень до ймовірні
с
но
-
гіпоте
тичного опису дійсності (за законами нелінійної механіки), від однофакторних до багатофа
к
торних функціональних зв’язків.
Стиль мислення певної епохи виражається не тільки через з
а
значені вище метод
и, формули, алгоритми, а й через таке поняття, як парадигма (
грец
. paradeigma —
приклад, зразок для слово
з
мінювання, за допомогою якого можна отримувати новий вислів). Цей термін активно використав американський історик і філософ Томас Кун, який написав кн
ижку «Структура наукових революцій» (М., 1975). У ній він розглядає науку на певному ет
а
пі як вираз наперед усталеної парадигми, а революція в науці р
о
зглядається як розпад діючої парадигми і перехід до іншої.
Першими парадигмами в історії філософії були: «Світ —
це єдине» (Парменід), «Людина —
є міра усіх речей» (Протагор).
У новий час —
«Знання —
сила» (Ф.
Бекон), «Мислити —
значить існувати» (Р.
Декарт), «Існувати —
значить бунтувати» (А.
Камю) та ін. Деякі з них перейшли в діючі гасла, стали дев
і
зом для
сучасників, афоризмами. Наприклад, такий афоризм приписується Ф.
Достоєвському: «Красота врятує світ». Тому ми можемо стверджувати, що парадигми мають велике моральне й мобілізуюче значення в творчій діяльності і їх можна порівняти з поняттям національног
о менталітету, зокрема з менталітетом української нації.
105
У радянський період діяли свої види парадигм типу: «Па
р
тія
—
наш керманич», «Комунізм —
наше найближче світле майбу
т
нє», «Економіка мусить бути економною» тощо.
Зараз ми будуємо самостійну, незалежну
, демократично
-
правову державу Україну на базі ринкових відносин. Тому осн
о
вною парадигмою в діяльності держави та її громадян має стати створення надійних і постійно діючих ринково
-
економічних ві
д
носин на базі різноманітності й рівноправності усіх форм вл
асності, свободи виробника, його творчої ініціативи, на базі взаємн
о
го партнерства, справедливості і взаємовигоди, на соціальній базі «середнього класу». 2. Рівні методологій
Методологія не є суцільною наукою і має прошарковий хара
к
тер. Найбільш загальний
характер має філософська методологія. Її альтернативні підходи —
метафізика й діалектика. Там, де мова йде про сталість, повторність процесів, де є факти переліку мех
а
нічного утворення, там використовується метафізика, а в ній —
формальна логіка, яка чітк
о дає відповідь на питання —
«Так» чи «Ні». Такими методами користуються обчислювальна математ
и
ка, бухгалтерський облік, статистика тощо. Де є рух, динаміка, стрибки й переходи, наприклад у явищах кризового стану, інфл
я
ції, гіперінфляції, маргіналізації, р
изику, там використовуються методи діалектичної логіки.
Другий ешелон методології —
це загальнонаукова методол
о
гія, яка включає у себе й елементи діалектики, й елементи мет
а
фізики, тобто формальної логіки. Ця методологія об’єднує такі методи, як індукція т
а дедукція, аналіз і синтез, зв’язок логічного з історичним тощо. Розробка проблем методології як науки обумовлена необхідністю вдосконалення наукою своєї власної природи, розробки принципів і методів, що лежать в основі пізнання дій
с
ності та відтворення ї
ї у мисленні в абстрактних формах.
У зв’язку з розширенням теорії виникає потреба створювати спеціальну «надбудову» —
метатеорію. Для конкретних економі
ч
них наук такою метатеорією є політекономія або, як її зараз називають, «теорія макроекономіки». В теорі
ї інформатики поряд з існ
у
ванням різних спеціальних мов існує теорія метамови. Для різних видів бухобліку існує загальна теорія бухобліку, яка своєю методологічною основою має розробку балансової системи обл
і
ку, і т. д.
У третьому ешелоні методології знахо
диться методологія ко
н
кретного предмета, наприклад, у бухобліку, в статистиці, матем
а
тиці і т. д. Так, у математиці досить широко використовується метод індукції, аксіоматичний метод, метод формалізації тощо. У соціальній статистиці —
метод групування, мет
од індексації.
Усі ці види методологій тісно взаємопов’язані, і немає рації їх роз’єднувати, а тим більше протиставляти. Метатеоретичною п
о
винна бути загальнофілософська методологія, яка тісно пов’язана із світоглядними принципами.
106
3. Основні методи науков
ого пізнання
Усі існуючі методи наукового пізнання умовно можна поділ
и
ти на три групи:
1.
філософські (діалектика й метафізика);
2.
загальнонаукові (індукція, дедукція, аналіз і синтез, абстр
а
гування, єдність логічного з історичним, аналогії (біоніка), фо
р
маліза
ція, логіко
-
математичне моделювання та ін.);
3.
специфічні методи кожної науки.
Серед філософських методів розглянемо метод поділу єдиного і пізнання в синтезованому виді його суперечливих сторін, який випливає з діалектичного закону єдності й боротьби протил
ежн
о
стей. Протилежності існують об’єктивно в кожній речі, процесі, в єдності й боротьбі. Складність цього методу, його розуміння полягає в тому, що кожного разу треба уміло виявити ці протиле
ж
ності, причому вони повинні бути рівнозначні й діалектично пов’я
зані, тобто такі, що передбачають одна одну і в той самий час виключають одна одну. Тоді ці протилежності можуть не тільки співіснувати, мінятися місцями, а й переходити одна в о
д
ну. Візьмемо приклад з політекономії. Сама економіка (метод г
о
сподарювання), особливо в умовах ринку, має двоїстий характер. З одного боку —
це обмін товару на товар (продукт праці на пр
о
дукт праці), а з другого —
це зміна власника товару, тобто пер
е
хід права власності від одного власника (продавця) до іншого (покупця). Результати господарювання за день, місяць, рік і т. д. виражаються в системі бухобліку, який виробив балансний метод урахування різних форм господарювання через двоїстість розрахунків, а саме —
статика економіки виражається термінами «А
к
тив» і «Пасив», а рух змін (ди
наміка) господарських актів терм
і
нами
—
«Дебет» і «Кредит».
Обмеженими формами філософських методів є еклектика й с
о
фістика, які є антидіалектичними і мають метафізичний відт
і
нок.
Еклектика —
метод нерозбірливого поєднання різних фактів, положень без виділе
ння головного, пріоритетного значення. Такі методи часто поширюються в періоди неозначеності, історичного зламу, кризового стану, коли складається багато економічних програм відродження економіки, а не визначається, як це зроб
и
ти, у чому полягає механізм в
ідновлення.
Софістика —
метод, який часто
-
густо використовується пол
і
тиками, соціологами, економістами для досягнення своїх егоїст
и
чних цілей за допомогою перекручення змісту, підміни понять.
Методи другої групи поділяються на експериментально
-
до
-
сліджува
льні та загальнотеоретичні.
Експериментально
-
досліджувальні —
це спостереження, ек
с
перимент, вимірювання, класифікація. Метод спостереження д
о
цільний там, де вивчаються реальні предмети та явища і потрібна об’єктивна оцінка. Експеримент є вищою формою емпі
ричного дослідження, де об’єкт дослідження може бути створений шту
ч
но, він є більш динамічним, може багаторазово повторюватись і вдосконалюватись. Проведення експерименту на простих мод
е
лях, або у вигляді розумового експерименту заощаджує кошти і може пров
одитись у досить простих умовах. Вимірювання —
це збір і облік інформації, її переробка, 107
систематизація, статистичні виміри. Вимоги методів —
точність, оперативність, зручність у використанні. Всі емпіричні методи потребують відповідної ек
с
периментальної б
ази, зокрема наявності комп’ютерної техніки.
Загальнотеоретичні методи наведено вище. Вони мають ш
и
року можливість для використання творчих прийомів, оскільки пов’язані з абстрактним мисленням і продуктивним уявленням.
Індукція —
метод переходу від окремих
фактів до загальних положень. Треба тільки пам’ятати, що індукція може бути повною лише в абстракції (наприклад, у математиці). А взагалі інд
у
кція обмежена і вона може призвести до неправильних висновків. Методом протилежного напрямку є дедукція, коли апр
іорно сприймається загальна істина (принцип, закон, аксіоми), яку в подальшому слід конкретизувати, застосувати до окремого фа
к
ту.
Велике значення в економічних науках мають аналіз і синтез. Прикладом цього є метод аудиції підприємницької діяльності, визна
чення її рентабельності або нерентабельності (банкрутства).
Метод абстрагування —
коли ми абстрагуємося від другоря
д
них ознак предмета або явища, а беремо до розгляду першорядні ознаки (наприклад, ураховуємо виключно цифрові дані).
Метод поєднання логічног
о з історичним є одним з наріжних каменів. Під час посилення раціоналізму було зроблено неправил
ь
ний висновок про те, що все можна пізнати за допомогою чистої логіки. На цій основі в сучасній науці був розвинутий навіть особл
и
вий напрям —
сцієнтизм, який в
важає, що науку можна будувати чисто логічно, чисто формально (логічний позитивізм) і що історія науки не тільки не допомагає її розвиткові, але й гальмує її. Проти такої тенденції виступали ще К.
Маркс і Ф.
Енгельс, які вбачали н
е
обхідність поєднання логі
чного з історичним, що виступає у формі практики і є критерієм істини. Логічне, формально
-
наукове є фактично історичне, але очищене від повся
к
денних нашарувань.
Історія, особливо історія філософії, навіть методологія, від
к
риває нам шлях до незвіданого, є п
ропедевтикою до сучасних в
і
дкриттів. Економічні дослідження також мають бути пов’язані з вивченням історії економічної теорії, розвитку народного госп
о
дарства. Там ми зможемо знайти багато аналогій з проблемами сьогодення, побачити дію закону «оберненої хв
илі».
Метод аналогії —
за схожістю ознак невідомого предмета з уже відомим, вивченим робиться висновок про рівноцінність цих пре
д
метів. На основі аналогії розробляється метод моделювання нових предметів, структурних форм. Як метод аналогії, так особливо м
е
тод моделювання, конструювання соціально
-
економічних структур широко використовується в економічних дослідженнях, зокрема в такій формі, як робоча гіпотеза, яка може багатократно випробов
у
ватись на комп’ютерних машинах і визначати найбільш оптимал
ь
ний варі
ант. На цій основі розвивається спеціальна дисципліна в математиці —
математичний експеримент, що замінює більш пр
и
мітивний спосіб вивірення робочих гіпотез через мислений експ
е
римент.
Процес моделювання може здійснюватись у фізичній формі, формі аналога ч
ерез опосередковані моделі інших явищ (елек
т
рична напруга в мережі заміняє 108
динамічне навантаження) й у чисто логічній (символічній формі), наприклад, відомій моделі т
о
варно
-
грошового обміну: Т
-
Гр
-
Т, або Гр
-
Т
-
Гр.
Методи формалізації —
ціла низка методів, як
а дає змогу рі
з
номанітну інформацію певним чином класифікувати, типізувати, сортувати з тим, щоб можна було її довести до сталої форми, з
а
кодувати і пустити на машинну обробку. Метод формалізації є необхідним елементом методу програмування, уміння подати п
о
тік інформації у формі певного процесу, взаємозв’язку. Тут також є багато можливостей для творчого мислення. Треба лише засво
ї
ти, що формалізація не є повною (це строго доведено математ
и
ком К.
Гьоделем), вона відображає реальність тільки приблизно, тому д
о результатів формалізації слід ставитись критично, перевіряти їх на практ
и
ці.
Методи формалізації тісно пов’язані з багатьма методами а
п
роксимації, тобто знаходження таких формул, які наближають результат розрахунку до справжнього (наприклад, ми можемо за
мінити складну функцію відповідним рядом, звести його до в
і
дповідної арифметичної або геометричної прогресії, заміняти криві лінії ламаними, ірраціональні числа —
раціонально
-
дробо
вими тощо). Цьому служать математичні асимптотичні методи та методи іт
е
раці
ї (поступового, граничного наближення).
Специфічні методи —
це методи, які найбільш характерні для кожної окремої науки. Наприклад, для математики —
це метод математичної індукції, метод аксіоматизації, для статистики —
метод групування, для політекономії —
перехід від абстрактного до конкретного тощо.
Чільне місце в соціально
-
економічних дослідженнях займають конкретні соціологічні дослідження. Достоїнством цих методів є те, що вони прості за способом використання і можуть бути з
а
стосовані в широкому діапа
зоні з використанням комп’ютерної техніки. Це способи одержання, впорядкування та аналізу первинної соціальної інформації, перетворення її на надійний емп
і
ричний базис соціологічної теорії.
Методи конкретних соціологічних досліджень є певною кон
к
ретизацією
, модифікацією загальнонаукових прийомів емпіри
ч
них досліджень стосовно соціально
-
економічних явищ. Вони р
о
зробляються на основі методологічних принципів загальносоціологічної теорії і положень спеціальних соціологічних теорій. Вибір та застосування того ч
и іншого методу визн
а
чається специфічністю предмета і об’єкта дослідження, конкре
т
ними цілями і можливостями дослідника, його замовника.
За своїм призначенням методи конкретних соціологічних до
с
ліджень поділяються на дві групи:
1)
методи відбору, фіксації та перевірки соціальних фактів;
2)
методи систематизації та аналізу вихідних даних.
До першої групи відносяться різні види соціологічного сп
о
стереження, масові опитування, референдуми, плебісцити, аналіз документів, анкетування, інтерв’ювання, тестування тощо. П
ризначення цих методів —
забезпечити одержання об’єктивної й н
а
дійної інформації про одиничні соціальні події (наприклад, про результати виборів тощо). Ці результати узагальнюються в 109
табличній або рейтинговій системі (підрахунки в балах) або у формі дайдже
с
тів (підсумкових результатів).
До другої групи належать методи узагальнення одержаних емп
і
ричних даних і пошук сталих зв’язків (емпіричних залежностей) у досліджуваних явищах: систематизований опис, класифікації; експериментальний і статистичний аналіз, г
енетичний (розгляд у ро
з
витку) аналіз, ретроспективний, факторний аналіз, аналіз аудито
р
ного типу (у вигляді ревізії підприємницької діяльності), історич
ний, системний аналіз, балансовий метод в економіці, який виражає статику в господарюванні у формі спі
ввідношення «Активу» й «П
а
сиву», а рух змін (тобто динаміку) через «Дебет» (заборгованість) і «Кредит» (відмітка про видані й наявні цінно
с
ті).
Особливий інтерес викликають методи соціального модел
ю
вання, соціального передбачення та прогнозування (наука, ф
ут
у
рологія, астрологічне прогнозування тощо).
На сучасному етапі відомо понад 200 методів соціального прогнозування, але найбільш важливими і сталими є:
1)
екстраполяція;
2)
історична аналогія (ринкова реформа у повоєнній Німечч
и
ні й у нас);
3)
комп’ютерне моделюва
ння;
4)
сценарії майбутнього (сценарії виходу з кризи Явлінського і Ланового);
5)
експертні оцінки.
Особливість цих методів полягає в тому, що критерій істинн
о
сті через обмаль практичних результатів і часу здійснюється за допомогою логічної та історичної аналогі
ї.
Методи конкретних соціальних досліджень поділяють також на якісні й кількісні.
Якісними вважаються методи, які не передбачають чіткої ст
а
ндартизації, відзначаються довільною процедурою, переважно невимірювального характеру. Такими є непрограмовані опиту
вання (нестандартизоване інтерв’ю, вільна співбесіда, твір на д
о
вільну тему), включене спостереження (коли соціолог включ
а
ється, стає учасником досліджуваного процесу), окремі соціально
-
психологічні тести, метод групових дискусій, якісний аналіз документів
. Одержана за допомогою цих методів інформація, як правило, потребує подальшої обробки (статистичної репрезентації, рейтингової порівняльної оцінки в балах, систематизації, уз
а
гальнення тощо).
До кількісних (точних) відносять чітко стандартизовані методи з
бирання первісної соціальної інформації: спостереження зі спеці
а
льною технікою з використанням відповідного інструментарію, програмовані опитування (анкетування, стандартизоване інтерв’ю), що протоколюється, контент
-
аналіз (при аналізі змісту різних тек
с
ті
в тут використовуються також методи герменевтики), соціометричні методи, а також методи квантифікації (кількісне вираження як
і
сних ознак) та вимірювання соціальних змінних методом шкалю
вання, конструктивне моделювання соціаль
них процесів т
о
що.
У соціолог
ії та економетричних дослідженнях доцільно вик
о
ристовувати так званий генетичний метод. Це спосіб дослідже
н
ня явищ, що ґрунтується на 110
аналізі їх розвитку. Він вимагає фі
к
сації початку, умов розвитку, головних його етапів, тенденцій розвитку і т. п. Головни
м принципом генетичного методу є в
и
знання й визначення якісно но
вого, пов’язаного з диференціа
цією, структуризацією розглядуваного об’єкта (його системоу
т
воренням) та іншими змінами.
У зарубіжній філософії активно використовується також іде
о
графічний метод
, введений німецькими філософами В. Вінде
-
льбандом та Г. Ріккертом. На відміну від номотетичного методу, який використовується в природничих науках, де його основна мета віднайти загальний, абстрактний закон, ідеографічний метод застосовується до аналізу с
оціокультурних явищ, які мають особливий ціннісний, а іноді й унікальний характер. Такий метод, зокр
е
ма, використовував і наш вітчизняний учений М.
В.
Туган
-
Барановський, який вимагав при вивченні взаємодії ринкових відносин враховувати ціннісні, соціально
-
психологічні характери
с
тики вироблених товарів.
До цієї групи слід також віднести і метод ідеальних типів, що його використовував у своїй теорії «соціальних дій» (розуміючій соціології) німецький соціолог М. Вебер. Ідеальні типи соціал
ь
них явищ допомагают
ь досліднику краще оріє
нтуватись у розма
їтті історичного матеріалу, у виявленні об’єктивних зв’язків, що існують у суспільстві. В ідеальних типах має фіксуватись наса
м
перед не сам факт, а його соціокультурне значення.
Методи, які використовує дослідник, по
винні мати чітку а
р
гументацію. Тому існують методи аргументації або доведення. Найбільш яскравою аргументацією є звернення до практики, до конкретних фактів. Факти —
це продукти дослідження, і разом з тим вони є основою для вироблення теорії, концепції, по
дальшої програми дій.
Факти —
не тільки уперта, а й доказова річ. Але лише тоді, коли факти беруться не поодинці, не вроздріб, а у своїй повноті, в системі. Неповнота фактів, несистемність може призвести до суб’єктивізму, до зради істини, до авантюризму (з
гадаємо методи софістики, еклектики тощо).
Доведення істини може здійснюватись на основі наглядних ілюстрацій словесного умовляння, статистичних даних, логіки здорового глузду і т. п. Нам відомий метод Сократа —
домагання за допомогою діалогу (метод іронії
), або методи Дейла Карнегі «Як робити своїх конкурентів надійними партнерами...».
Найбільш раціональним способом доведення є логічні або мат
е
матичні доведення. Це логічна форма встановлення істинності тієї чи іншої думки, істинність якої безсумнівна. У до
веденні розрізняють тезу, тобто судження, істинність якого треба довести, аргуме
н
ти —
судження, за допомогою яких доводять істинність тези, і д
е
монстрацію —
спосіб логічного виведення тези з аргументів. Вибір
спо
собу доведення, щоб він був найбільш прости
й, зрозумілий, н
е
суперечливий, потребує кмітливості і творчої наснаги. Доведення поділяють на прямі і непрямі. У прямих доведеннях аргументи бе
з
посередньо підтверджують істинність тези. В непрямих доказах (від супротивного) істинність тези встановлюють пом
илковістю супр
о
тивного твердження —
антитези. Доведення може виступати у формі захисту, коли йдеться про імовірнісну концепцію, й у формі спросту
вання, коли заздалегідь існує підозра в нереальності висунутої т
е
зи.
111
Для того, щоб доведення було коректним, н
еобхідно викон
у
вати певні правила, які повинні відповідати логічним законам. Зокрема, теза мусить бути визначеною і точно сформульованою; вона не повинна містити логічних суперечностей; повинна бути сама собою протягом усього часу доведення. Аргументи тако
ж повинні бути достатньо простими, зрозумілими, несуперечлив
и
ми і спиратися на принцип достатнього обґрунтування, на відомі факти, на авторитети вчених, на рукописні оригінали тощо.
При недотриманні цих правил можуть виникати серйозні поми
л
ки як логічного,
так і юридичного характеру, за які треба розплач
у
ватись. Це повинні мати на увазі економісти при роботі з клієнтами, укладенні договорів, фінансово
-
кредитних документів тощо. При аксіоматичній формі доведення вимагається повнота аксіом, їхня несуперечливі
сть і не допускається латентна (прихована) повто
р
ність.
У зарубіжній філософії (зокрема, в неопозитивізмі) були спроби доводити істинність за допомогою методу верифікації (розроблений у працях Віденського гуртка М. Шликом та Л. Вітгенштейном). Згідно з ним
істинність чи хибність висловлювань вимірюється дан
и
ми відчуттів, готовністю мати або не мати їх змістовний образ.
Проте цей метод через свою абстрактність і невизнаність був розкритикований і відкинутий, і замість нього було введено новий модифікований м
етод —
метод фальсифікації. За цим мет
о
дом універсальне твердження є істинним, якщо жодне одиничне твердження, що логічно випливає з нього, не хибне. Цей метод виявився також неефективним, адже, щоб переконатися в істи
н
ності суджень, потрібно перевірити не
зліченну кількість одиничних тверджень, що практично неможливо. Тому сучасні позит
и
вісти (Лакатош, Фейєрабенд та ін.) схильні перевіряти істинність суджень або за допомогою історичної аналогії, або конструкти
в
ного їх моделювання й використання на практиці.
Отже, методичну схему розвитку наукового дослідження м
о
жна зобразити так:
і т. д. Коло не замикається.
4. Економічна діяльність і мораль
Християнська мораль і господарська діяльність.
Релігія як світогляд та ідеологія є істотн
ою складовою частиною світової культури, а отже, вона не може стояти осторонь від певного трактування 112
господарської і підприємницької діяльності людини, яку за своєю традицією опікає, оберігаючи її духовну чистоту.
До недавнього часу про позитивний вплив р
елігії на підпри
є
мницьку діяльність не могло бути й мови. Зараз же, коли відбувається розгортання ринкових відносин, активізація підприємниц
т
ва, слід враховувати всі фактори впливу на людину —
не тільки соціально
-
політичні, економічні, соціально
-
психологіч
ні, національно
-
етнічні (ментальні), а й релігійні. Для цього треба зверн
у
тися до історії релігії та до її моральних спрямувань.
Серед християнських конфесій існують православний, кат
о
лицький і протестантський типи «економічної» людини. Причому останній, т
обто протестантський тип, мав ряд різновидів: пур
и
танський, лютеранський, кальвіністський, квакерський та ін.
Згідно з відомим російським філософом С.
М.
Булгаковим, економічний тип людини, господарник, підприємець у христия
н
стві визначаються зовнішнім тяг
арем господарської необхідності, бо самі апостоли Христові повинні були рибалити (як і сам апо
с
тол Петро), займатися виробництвом наметів, але цей тягар сприймався як послуга Богові, як християнський послух. І ця релігійна установка (аскеза) визначає духов
но
-
моральний тип го
с
подарника, який повинен проводити своє господарське служіння з почуттям релігійної відповідальності. І цю етику праці не м
о
жуть замінити ніякі інші —
гуманістичні чи комуністичні ідеали й лозунги. «Комунізм, —
писав С.
М.
Булгаков, —
ст
ворює нове рабство для народу, з примусовою працею, у якому свобода н
а
лежить тільки правлячому класові або партії». Але ми знаємо з економічної науки, наскільки рабська праця стоїть нижче вільної праці у її суто господарському економічному відношенні. Віль
на й господарська праця разом з дисципліною праці дається тільки християнством
*
. Відомо, що релігійна мотивація праці притама
н
на й іншим релігіям (іудаїзму, ісламу, буддизму і навіть язични
ц
тву), однак вільна в моральному відношенні людина, як і вважав С.
М.
Булгаков, народжується тільки в християнстві, рівним ч
и
ном, як вільний громадянин з’являється в історії лише завдяки християнській свободі. Однак, історично серед народів Сходу протягом тисячоліть православ’я мало перевагу аграрного типу господарювання з слабо вираженим промисловим і фінансовим капіталізмом. Ось чому відносно капіталізму воно поділяло разом із Західною церквою негативне ставлення до стягнення процентів з капіталу, яке з презирством розглядалось як ли
х
варство.
Щоправда, Візантія (близький
сусід і партнер підприємництва та торгівлі Київської Русі) не знала прямих канонічних заборон стягування процентів, як це було в Римсько
-
католицькій церкві, ось чому і не було потреби робити спеціальні канонічні відступи для того, щоб визнати накладання п
роцента на капітал, як само собою зрозумілі відносини. Землеробський побут, відповідно до особливостей національного характеру, природи та клімату, знайшов відбиток християнського культу в святах, приурочених до господарських акцій. Цим самим вносилося баг
ато світла, те
п
ла, релігійної поезії в господарський побут, звільняючи його від химерної прози, яка характерна для промислового виробництва.
*
Булгаков С. М. Православие. Очерки учения православной церкв
и. —
К.: Лыбидь, 1991. —
С. 204.
113
Однак треба пам’ятати, що розвиток господарських форм є не стихійний, а закономірний процес, природна необхідність його примусово зумовлює волю господарського суб’єкта. Таким є ві
д
ношення православ’я до індустріалізації й урбанізації сучасного життя, науково
-
технічного прогресу. Якщо його неможливо змінити через господарську доцільність, то не лишається нічого іншого, як переосмислити цей процес по
-
християнському й обл
а
городити його, зробити його з організації експлуатації нивою загальнолюдської праці; замість служіння похоті і грошолюбству направити на служіння вищим цілям людства і християнської любові. Тут доречним є
запитання загального характеру: чи має православна філософія господарства загальний есхатологічний смисл (віра в релігійний кінець світу і покарання грішних), чи вона спрямована лише на добування хліба насущного на кожен день?
На це питання намагався дати
відповідь відомий російський філософ М.
Ф.
Федоров. На його думку, господарює не індивід, а людство, причому окремі зусилля і досягнення людей підсум
о
вуються в загальний результат людського оволодіння природою. Людина здійснює своє історичне призначення —
стати волод
а
рем Всесвіту, розкриваючи його таємниці і підкоряючи їх своїй волі. У господарській праці, в підприємництві твориться загальна справа
усього людства. В господарстві взагалі розкривається к
о
смізм людини, його покликання і міць; у ньому людина ж
иве одним життям зі світом, як у потребах, так і в виробництві. Овол
о
діння силами природи, «регуляція природи» має для себе виправдання тільки через участь синів людських, які виконують справу Божу у всезагальному воскресінні своїх батьків. Якщо ця справа не буде завершена синами людськими, вважав М.
Федо
ров, то вона буде завершена волею Божою в ім’я осудження тих, хто не справився зі своїм завданням.
На завершення цього розділу нагадаємо ще слова російського письменника
-
психолога Ф.
М.
Достоєвського. Він казав, що пр
а
вослав’я —
це російський соціалізм. У ньому поєднується натхнення любові і соціальної рівності, які, на жаль, відсутні у сві
т
ському соціалізмі.
Християнство, незважаючи на свої вади, стоїть вище класов
о
го поділу з його обмеженістю й егоїзмом. Воно не пов’язане з якою
-
небудь визначеною системою господарської організації. Православ’я не стоїть на захисті приватної власності як такої. Православ’я не захищає також капіталістичної системи господ
а
рювання (як і соціалістичної). Є найвища цінність у лю
дині, при висвітленні якої православ’я спроможне дати порівняльну оцінку різним формам господарювання —
це свобода особи, правова і господарська. Найкращою з господарських форм, як би її не н
а
зивали, є та, яка найбільш ефективно її забезпечує.
Ісламська ко
нцепція відношення до закону вартості. Вибір го
с
подарювання демонструє фундаментальну рису ісламського шарі
а
ту. Він є умовою формування обов’язку та відповідальності. Об’єктом вибору є приватна власність. Вона служить основою, на якій ґрунтується вільний в
ибір у сфері економічної акт
и
вності.
Індивід, як вважають ісламські модерністи, повинен володіти трьома правами підприємницької діяльності:
114
1)
правом споживання;
2)
правом розпоряджатися власністю на свій розсуд;
3)
правом вкладання її з метою збільшення її обсягів
. За і
с
ламською традицією виділяють два види прибутку:
1)
від праці;
2)
від капіталу.
Людина примножує своє багатство особистою працею або шляхом участі свого капіталу в праці іншого. На думку мусул
ь
манських теологів, мудрий божественний законодавець дозволяє о
тримувати прибуток з капіталу. Виробничі відносини, вважають вони, повинні будуватися на такій основі: по
-
перше, оцінка живої праці й оцінка капіталу, як накопиченої праці; по
-
друге, допускається спільна участь цих елементів виробництва в сільському г
о
спод
арстві. В цьому плані є законним (за шаріатом) як прибуток від праці, так і прибуток від капіталу.
Однак ще й до сьогодні серед мусульманських богословів т
о
читься полеміка з приводу допустимості чи гріховності створення в мусульманських країнах банківської
системи. Ця полеміка пов’язана з тим, що, з одного боку, існує заборона стягувати поз
и
чковий процент («рибу»), а з іншого боку —
заборона на змер
т
віння капіталу. Пояснення щодо цього конфлікту дав у 1899 p. Муфтій Мухамед Абло з Єгипту: банківські внески і стягува
н
ня з них процентів не належать до акції лихварства, яке є богохул
ь
ним.
Нерідко нові за змістом явища сприймаються як продовження і розвиток мусульманської традиції середньовіччя. Такими є, н
а
приклад, комерційні об’єднання, що діють на релігійно
-
о
бщинній основі (торговельні будинки, фінансові підприємства тощо).
Буддизм і його зв’язки з господарською діяльністю.
Буддизм дуже поширений у країнах далекого Сходу, південної і південно
-
східної Азії, серед бурятів і калмиків. Бурятська ек
о
номіка базуєтьс
я на простоті і відсутності всілякого примусу.
Для європейського бізнесмена буддійський спосіб життя зд
а
ється чудом через дивовижну раціональність своєї моделі: виключно малі витрати й задовільні результати. Головним для бу
д
дизму не є вибір між економічним
зростанням і традиційною стагна
цією бізнесу, а вибір своєрідного «середнього шляху», «проміж
ної економіки» між матеріальною забезпеченістю та тр
а
диційною духовністю.
Буддистам здається вкрай неекономічним і нераціональним складний покрій європейського о
дягу, добірний інтер’єр у суча
с
ній квартирі, витончений кухонний посуд, столове приладдя та багато інших атрибутів європейського способу життя. В основі буддійської економіки, як і в основі проміжної, спрощеної технології, лежить виробництво товарів з місц
евих матеріалів і для м
і
сцевого споживання.
Безрозсудна експлуатація природних багатств, вважають будд
и
сти, є актом насильства над природою, яке веде до насильства над людьми, тобто буддійська економіка максимально екологі
ч
на.
115
У ряді сект буддизму, як напр
иклад, в японській секті сінсю (що має назву «буддійський протестантизм»), догматична сторона релігії відійшла на другий план, настало «усуспільнення» р
е
форм цієї древньої релігії. Однак найвище соціальне становище в буддійському суспільстві має не бізнесм
ен, а людина, що заглиблюється в себе, займається самоспогляданням буддійської «самадхи»: перед ним падають ниць і власник фабрики, і університе
т
ський професор, і міністр. Буддизм фактично гальмує зростання національної буржуазії, майнове розшарування сіль
ських жит
е
лів, пролетаризацію їх низів, поповнення найманої армії праці. Опинившись у скрутному становищі, людина йде не в бізнес, а в монастир, де може одержати мінімально необхідне для підтримки свого життя.
Незважаючи на актуальність, перспективність пі
дприємства, в суспільній свідомості укорінились і діють ряд помилок відносно моральних основ підприємництва
, які часом призводять до нігіл
і
стичного ставлення до останнього. При цьому помиляються як прибічники ідеї «капіталізму» в підприємництві, так і ідеї
«соці
а
лізму». Одні «марновірства», як заявляв зарубіжний філософ Ю.
Бохенський, властиві обом сторонам, інші ж виявляються тільки у однієї з дискутуючих сторін.
До числа загальних помилок відноситься «економізм» —
вір
у
вання в те, що задоволення матеріальн
их потреб автоматично приводить до задоволення всіх інших потреб, дає людям щастя і моральне задоволення. Друга помилка полягає в ототожнюванні власника капіталізму і підприємця. В середині минулого століття підприємець дійсно здебільшого і був власником к
апіталу. Цей вид підприємництва є характерним і для колишніх країн СРСР, які зараз перебувають на перехідному етапі. Що ж до розвинених капіталістичних країн, то там відбувся розподіл праці між підприємцем і власником капіталу: підприємець об’єднує воєдино
р
і
зні фактори, які власне і створюють підприємство (капітал, вин
а
хідництво, науку, споживачів, ресурси, державу і т. п.), закл
а
дає підприємство, керує ним і т. д., тоді як капіталіст —
це той, хто надає підприємцю засоби виробництва.
Ще одна помилка поляг
ає в тому, що нібито все розмаїття п
і
дприємств зводиться лише до двох видів —
капіталістичних, якими управляють капіталісти, та соціалістичних, якими упра
в
ляють робітники, а в дійсності державні бюрократи. Насправді ж підприємства можуть керуватися:
1.
Ка
піталістами. 2. Робітниками. 3. Винахідниками. 4. Сп
о
жи
вачами. 5. Громадою. 6. Державою.
Більш того, бувають підприємства, якими одночасно можуть керувати представники двох, а то й кількох суспільних укладів. У загальному випадку, допускаючи лише 6 суб’єк
тів підприємни
ц
тва, які діють у парі, ми можемо мати не два, як вважалося, а 64 типи економічного устрою підприємства. До числа помилок належить і думка про те, що тільки капіт
а
лісти (акціонери і т.
п.) мають право керувати підприємствами. На цій помилці виникають і дві інші хибні точки зору: перша полягає в тому, що все можна купити, і друга —
що володар вла
с
ності може розпоряджатись нею без будь
-
яких обмежень. Цей 116
погляд та його передумови відносяться і до сфери етики, а тому не підлягають на
у
ковій оцінц
і.
Але тут існує певна проблема, яка полягає в тому, що капіт
а
лізм за своєю природою, самою логікою відносин купівлі
-
продажу, веде до визнання людини річчю, яку можна купити, розпоряджатися нею як завгодно, а це вже суперечить загально
п
рийнятим нормам мора
лі. Існує ряд помилок, які виникають на ґрунті вульга
р
ного розуміння марксизму, а саме:
—
капіталіст не бере безпосередньої участі у виробництві, а тому його прибуток (проценти і т. п.) є крадіжкою;
—
єдиними експлуататорами робітників є капіталісти. Там, де при владі не перебувають комуністи, там влада належить капіт
а
лістам.
У дійсності ж, коли навіть капіталіст і не брав участі у виро
б
ництві, то частину прибутку (проценти і т. п.) він отримує як компенсацію за вкладений капітал (адже ніхто не може бути пр
о
тивником того, щоб на вкладені в банк гроші нараховувались проценти).
Головними експлуататорами трудящих можуть бути не тільки капіталісти, а й держава, чиновники, командно
-
адміністративна система. Досить згадати, що ряд країн, де при владі знаходяться па
ртії ліберального типу (Швеція, Данія, Іспанія, Швейцарія та ін.), проводять соціальну політику стосовно своїх громадян, яка не вкладається в стереотипи капіталістичної експлу
а
тації.
Епоха генези капіталізму —
це не тільки час формування м
е
ханізму експлуат
ації найманої праці, персоніфікованого у великому мануфактуристі або фабриканті. Це був ще й час, коли н
а
роджувався новий, невідомий для традиційного суспільства тип працівника, масового виробника: вольового, наполегливого, зд
а
тного до самодисципліни і над
іленого високою чутливістю до суто економічного стимулювання. Уперше з’явився на світ розв
и
нутий, цивілізований реальний інтерес, без якого неможливе високоефективне виробництво. Утверджується нова господарська етика: працювати потрібно так, щоб витрати пр
аці і засобів ви
робництва неодмінно окупились. Прибутковість задуманої спр
а
ви
—
це і є категорична «надмета», яка підпорядковує собі будь
-
які життєві (споживчі) цілі. П
рацювати нерентабельно, безпри
бутково, заради простого забезпечення наявних потреб занят
тя можливе для працівників примусової праці, але вже ніяк не для вільного господаря. М. Вебер таким чином атестував цих перших на нашій планеті представників госпрозрахункового напряму д
у
мок: «Вони були людьми з яскраво вираженими якостями моралі, які прой
шли сувору життєву школу, обачливими і рішучими одночасно, людьми стриманими і сміливими, помірними і вперт
и
ми, людьми з принципами»
*
.
Поступово почала зміцнюватись нова цінність —
орієнтаційна система —
система правосвідомості, основними компонентами якої
стали:
а)
посилена увага до проблематики розподільчої і моральної справедливості (виконання принципу «кожному своє» у практиці владних третейських рішень);
б)
розвиток конкретної етики, тобто культури виконання д
о
говорів, угод, взаємних зобов’язань («векс
ельної чесності»);
*
Див.: М. Вебер.
Избранные произведения / Пер. с нем. —
М.: Прогресс, 1990. —
С.
99.
117
в)
дотримання ідеалу невідчужених прав —
свобод, які є д
а
рованими кожному людському індивідові.
У природно
-
правовій концепції Дж.
Локка право на власність займає перше місце і включає в себе право на життя і на свободу. Одну з основних м
аксим нової (тобто ранньої буржуазії) правосв
і
домості можна вбачати в традиціях армії Кромвеля: «Генерал, який може засудити солдата до страти за самостійне залишення поста або за непокору безрозсудним наказам, не може при всій своїй абсолютній владі розпо
рядитися хоч би одним фартингом з власності цього солдата або привласнити навіть найменшу частину з його майна». Власність стає більш священною, ніж саме існува
н
ня її емпіричного носія. Пояснення цієї парадоксальної максими Дж. Локк бачить у тому, що власн
ість включає в себе працю.
«Чисте підприємництво» знаходить підтримку в максимі «к
а
тегоричного імперативу» І. Канта: «Поступай з іншими так, як хотів би ти, щоб поступали з тобою!» На думку І. Канта, слідув
а
ти цьому принципові не тільки морально, а й вигід
но. Не дотримуючись цього принципу, людина не спроможна не тільки на к
у
льтурний прогрес, а неспроможна навіть вижити. Кант шукав таку етичну концепцію, яка приводила б до спільного знаменника і цинічний практицизм, і прогресивний фанатизм, які повинні б
у
ти
безумовно обов’язковими для особи і повинні в майбутньому бути особливою мірою сутності людини. Після Канта та німецької класичної філософії соціально
-
економічна думка пішла, з о
д
ного боку, у напрямі абсолютизації повинного, а з другого —
у напрямі абсолю
тизації майбутнього виміру сутності.
5. Проблема гуманізації економічної освіти
Суть проблеми гуманізації економічної освіти
з глобалістс
ь
ких позицій найбільш точно можна окреслити словами відомого філософа
-
софіста Стародавньої Греції Протагора: «Людина є
м
і
ра всім речам». У зв’язку з тим, що вища школа не встигає ада
п
тувати свої програми до бурхливих змін в економічному, пол
і
тичному та соціальному житті, вона повинна шукати такі джерела знань, які впливають на зміни в людській істоті.
Фундатор Римського к
лубу А.
Печчеї зазначав, що саме в л
ю
дині містяться джерела всіх наших проблем, у ній зосереджені всі наші прагнення і сподівання, всі початки і звершення, основа всіх наших надій. І якщо ми бажаємо відчувати глобальність усього існуючого на світі, то в це
нтрі цього повинна стати цільна лю
д
ська особистість і її потенції.
Трансформація людської істоти повинна базуватись на при
н
ципах «нового гуманізму»,
який складається з таких компонентів:
1)
почуття глобальності, яке пов’язує в єдине ціле людину, людство та вс
і інші елементи і фактори світової системи;
2)
любов до справедливості, яка повинна стати основою усіх со
ціальних перетворень і подальшого розвитку людського суспільс
т
ва;
3)
боротьба за свободу людини, відмова від будь
-
якого нас
и
льства, що сьогодні є основним з
лом, яке слід перемогти.
118
На основі принципів «нового гуманізму» А.
Печчеї визначає шість стартових цілей для людства. Ці цілі пов’язані з «зовні
ш
німи межами» планети, «внутрішніми межами» самої людини, її культурною спадщиною, навколишнім середовищем, яке вона повинна зберігати, комплексною «виробничою системою», рео
р
ганізація якої конче необхідна.
Перша ціль випливає з необхідності визнання «зовнішніх меж» розвитку людства; друга ціль пов’язана з фізичними і пс
и
хологічними можливостями людини; третя ціль с
прямована на захист і збереження культурної спадщини як ключового моменту людського прогресу; четверта ціль повинна сприяти формуванню світової єдності людства у рамках концепції «розумного розм
і
щення національного суверенітету» (мабуть, і наш шлях до цієї
мети пролягає через здобуття національного суверенітету України); п’ята ціль людства вимагатиме проведення значних будів
е
льних робіт, які хіба що можна порівняти з тими, що проводили останні п’ятдесят поколінь; шоста ціль визначається як необхі
д
ність реор
ганізації існуючої економічної системи відповідно до потреб світового суспільства.
Величезні можливості людства, його продуктивних сил, науки і техніки пов’язані з моральною пригніченістю людини у світі машин, втратою гуманності і почуттів до природи. Свог
о часу в
і
домий англійський вчений і письменник Ч. Сноу протиставив два типи культури
сучасного суспільства —
технічну і гуманітарну, показав безодню, яка розділяє їх. Підкреслюючи однобічність представників цих культур, він закликав до боротьби проти ди
к
та
ту національно
-
технічного начала над духовними аспектами людського життя, до об’єднання зусиль представників творчої і
н
телігенції в ім’я ідеалів гуманізму.
За роки, що пройшли з часу появи книги Ч. Сноу «Дві культ
у
ри», з’явилось немало всіляких моралістичн
их закликів і проектів «перебудови мислення людства», «гуманістичної переорієнтації технічного прогресу», «духовної революції», «духовного відр
о
дження нації» і т. п. Вони стали невід’ємною складовою част
и
ною сучасної футурології і соціології техніки, зокре
ма більшості останніх проектів Римського клубу.
Основною рушійною силою суспільства є людина. Техніка, раціональні сфери буття існують не самі по собі і не можуть бути «добрими» чи «злими». Такими їх робить людина, і саме вона н
е
се моральну відповідальніст
ь за наслідки науково
-
технічного прогресу, за негативні результати дії комерціалізації культури, духовного життя, переходу країни до ринкової економіки. Си
с
тема і структура «гуманізованої» техніки та економіки повинні виходити з потреб людини, заради якої цей прогрес і існує. Ще Кант говорив, що людину немає необхідності закликати до мор
а
льної поведінки в межах категоричного імперативу. Вона буде в нормальному суспільстві діяти морально через те, що це для неї найбільш корисно. Академік М. Мойсєєв вважає, щ
о кантівську «максиму» («поводься з іншими так, як би ти хотів, щоб поводились з тобою») слід доповнити екологічним імперативом (поводься з природою так, як би ти хотів, щоб вона поводилась з т
о
бою).
Почуття глобальності у студентів економічних вузів має ф
о
р
муватись з допомогою філософських, культурологічних та екол
о
гічних знань.
119
Питання для самоконтролю
1.
Методологія як пропедевтика для відшукування ефективних м
е
тодів творчості. Рівні методології та умови їх застосува
н
ня.
2.
Назвіть основні типи методів пізнанн
я та розкрийте можливо
с
ті їх використання в соціально
-
економічних дослідженнях.
3.
Назвіть специфічні методи для соціально
-
економічних досл
і
джень, дайте їм функціональну оцінку як методам творчості. 4.
Експериментально
-
досліджувані методи, можливості пошуку тво
р
чих результатів.
5.
Метод сходження від абстрактного до конкретного.
6.
Метод поєднання логічного з історичним.
7.
Метод аналогії (в тому числі історичних подій) у творчому до
с
лідженні.
8.
Робоча гіпотеза як вихідний пункт для соціально
-
економічного
дос
лідження.
9.
Ми
слений експеримент як метод пошуку і встановлення вірогі
д
ності творчого теоретичного результату.
10.
Методи формалізації (математизації) як необхідна умова на
й
більш ефективного розгляду експериментального матеріалу, надання йому необхідної теоретичної форми.
11.
К
онкретні соціологічні дослідження, їх специфіка і форми.
12.
Методи соціально
-
економічного прогнозування.
13.
У чому полягає принципова різниця ставлення до підприємництва православ’я, католицизму, протестантизму, ісламської та буддистс
ь
кої релігій?
14.
Яка релігійна аскеза сприяла формуванню підприємницьких відн
о
син?
Філософський словник:
методологія, методи пізнання, філ
о
софська методологія, мораль і економіка.
Автор
ratiobronhealis1
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
2 567
Размер файла
1 054 Кб
Теги
лософ, витяг
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа