close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Звукові образи у поезії М. Вінграновського

код для вставкиСкачать
Розділ І. Художня мова тексту
1.1. Звукова сфера художньої мови. Фоніка
Звукову організацію художньої мови в нашому літературознавстві традиційно до евфонії та кількох її засобів (асонанс, алітерація, звуконаслідування).
В.Домбровський, окрім того, відносить до "фонетичних фігур" парономазію,анномінацію (етимологізацію) і рим[y].
Ширше витлумачує фоніку І.Качуровський - як галузь літературознавства, що досліджує естетичну вартість звуків у художньому творі (переважно віршованому) та аналізує й класифікує їх відповідно до цієї вартості. Об'єктом аналізу автор вважає добір фонем, їх фреквентність (повторюваність) та послідовність,а поняття евфонії слушно доповнює опозиційним - какофонії.
В ідеалі художня мова має сприйматися не тільки візуально, а й на слух, у живому інтонаційному звучанні. Це значно посилює обсяг естетичної інформації, додаючи до неї емоційне ставлення мовця і навіюючи його слухачеві. Своєю чергою, ставлення виконавця більшою чи меншою мірою програмується інтонаційними імпульсами, закладеними автором і закріпленими за допомогою розділових знаків або й без них.
Загалом інтонація - урочиста, сумна, гнівна, іронічна - може поставати і поза лексичним складом тексту, як звукове тло, але в процесі лексичної та фразової актуалізації вона або відповідає змістові повідомлення, або суперечить йому (підтекст, іронія, пародія, гротекст, поетика абсурду тощо). Можливі випадки озвучення тексту в зовсім іншому, ніж авторський, інтонаційному ключі - аж до пересмішництва, іронічного переосмислення, заміни риторичної патетики та ін.
Інтонація - один із найменш фіксованих на письмі аспектів художньої мови, що не завжди надається до механічного чи навіть граматичного "обробітку".
Які ж об'єктивні чинники (окрім суб'єктивного авторського чи будь- чийого озвучення) визначають, бодай орієнтовно, "камертонно", інтонування художнього тексту? Систему інтонем як структурних одиниць мови поки що остаточно не з'ясовано, але вже описано основні типи інтонаційних контурів багатьох мов. Кожна з них має свої особливості акцентування, які називаються просодією( наголос). Інтонація має справу з видозмінами основного тону викладу (мелодика мови), а також фразового наголосу, тривалості, темпу, павзації, ритму та інших просодійних елементів.
Можна вирізнити три основні просодійні групи слів української мови.
1.Слова, на які завжди ставиться наголос. Це - іменники (крім тих випадків, коли вони ніби віддають свій наголос іншим частинам мови),прикметники (за подібними винятками ), числівники (крім кількісних односкладових -два, три, сім, сто...- коли вони поєднуються з іменниками), дієслова (за винятком односкладових допоміжних - є, був), займенники (крім односкладових: я, ти, мій, той...та двоскладових : вона, вони), прислівники (за винятком односкладових: десь,геть).
2.Не наголошувані, переважно допоміжні слова. Це односкладові та більшість двоскладових прийменників(від, до, за, об, при, коло, біля...) частки (не, же, хоч, аж, ні, чи, ба...).
3.Факультативно наголошувані слова. Сюди входять винятки з першої групи - односкладові числівники, а також ті прикметники та іменники, що під впливом загальної ритмомелодики тексту втрачають свою наголошеність і стають частково або й зовсім не наголошеними.
На відміну від музичної мелодії, мовна мелодика не має чітко регламентованих темпу і тональності.Та оскільки в ній певною висотою звучання вирізняються голосні звуки слів (особливо якщо на них припадає наголос), то співвідношення й послідовність цієї висоти звучання голосних, а також протяжність чи стильність їх вимовляння й утворюють мелодику мови загалом та художньої зокрема.
Перерви у мелодиці називаються павзами (припинення ). На письмі вони здебільшого позначаються розділовими знаками - крапкою, комою, середником (;) тощо. Але в живому мовленні часом виникають і такі павзи, які в писемному тексті розділовими знаками не виділяються .Їх називають логічними .Буває і навпаки : розділові знаки не обов'язково позначають павзу.
Ритм (розміреність, узгодженість) у найзагальнішому розумінні - вияв організованості, впорядкованості будь-якого руху в часопросторі . Ритмічно пульсують сонце і серце, змінюються пори року і доби. Підвладна загальній ритмічній організації Всесвіту, людина дістає насолоду і в ритмізованих виявах мистецтва - музиці, танці, співі, віршованій мові.
Ритм прози створюється відносною співмірністю в часі певних мовних тактів, що виділяються один від одного інтонаційними павзами. Ці такти утворюються простими або не дуже поширеними реченнями, групами підмета і присудка в поширених реченнях, різними відокремленими групами слів і додатковими реченнями у складних реченнях, вставними конструкціями тощо.
Темпоритм прози різних авторів, тієї чи іншої національної літератури має спільне коріння - просодію рідної мови ;однак він і відрізняється - довжиною тактів, частотою павз, розлогістю чи стислістю фрази, інтонаційною пристрастю чи безпристрасністю, плавністю чи уривчастю.
Немає різкої межі поміж прозою і поезією : існує цілий масив римованої та ритмізованої прози; як переходові форми можна розглядати тонічну говірну поезію, верлібр та інші помежові явища, про які мова піде делі.
Віршована мова має складнішу звукову організацію порівняно з прозовою. В ній є не тільки логічні та емфатичні наголоси і павзи, а й власне ритмічні. Оскільки джерелом віршованої мови були синкретичні масові дійства, ритуали, де слово існувало в неподільній єдності з мелодією і пантомімою , то й віршові ритмічні такти і павзи далеко не завжди збігалися і збігаються з суто логічними та емфатичними.
Незбіг логічних і ритмічних павз називається ритмічним перенесенням або анжамбманом (франц.- переступати, переходити). До нього охоче вдається і поезія XX ст., причому незрідка це знаходить і графічне оформлення - у розбивці віршорядків на коротші відтинки, завдаки чому візуально підкріплюється пошук л о г і ч н о ї, емфатичної та ритмічної гармонії.
Фоніка віршованої ( як і прозової) художньої мови базується на фонетичних ресурсах загальнонаціональної мови: виражальних можливостях звуків , звукосполук, ритмічній структурі, мелодиці рідного слова.В українській мові спостерігається незначне редукування голосних у ненаголошеній позиції , вона має близько сорока фонем (враховуючи палатальні приголосні та іллітерети - дз, дж, гм, угу, тсс, тпрр, тпру), приголосна в у певних позиціях звучить як у; спостерігається порівняно однаковий розподіл енергії видиху між складами та майже однакове кількісне співвідношення між голосними і приголосними звуками.
У XX ст. Наша мова на загал поглухішала, надто в офіційних текстах, у зворотах, калькованих із російських, без урахування фонічної самобутності.У поезії також не завжди витримується принцип милозвучності, зокрема у вживанні тих-таки, у-в, і-й-та , з-зі-із, цей-оцей тощо. Дається взнаки ненормальне функціонування нашої мови в містах та вже і в селах, брак системної філологічної освіти у поетів, їхня часом віддаленість од батьківщини.
Наша мова питомо евфонічна, "секрет" її милозвучності дуже простий : так само: як у словах немає важковимовного поєднання звуків, їх не повинно бути і в мовному потоці, тобто між словами .Навіть такі слова, як тпрр, звучать не глухо , як і передано на письмі внаслідок відсутності адекватних літерних відповідників тому поєднанню губних і сонорних звуків, що насправді видобувається з мовного апарату. Тпруті, тпрусьни, гм, умгу тощо - тільки приблизна літерна передача того, що звучить насправді.
У деяких текстах можна добачити й такі засоби звукопису, як алітерація й асонанс, що їх традиційно відносять лише до евфонії.
Алітерація - повторення однорідних приголосних звуків у поетичному чи прозовому тексті.
Асонанс (франц. - співзвуччя, від лат. - відгукуюсь) - повторення однорідних голосних , переважно наголошених. Асонанс традиційно теж відносять лише до евфонії.
Але , алітерація й асонанс можуть бути не тільки евфонічними , як традиційно вважається, а й какофонічними, - залежно від художніх функцій у тексті (поетичному чи й прозовому ).
Також застосовується інший фонічний засіб - звуконаслідування, або ж ономатоп[o]еї (словотворчість, звуконаслідування).
Можна вирізнити щонайменше три види звуконаслідування.
1.Фономімесис - умовне відтворення звуків довкілля: тьох- тьох, шарах, брязь, день, ГУР-гур, бух, бам...
2.Ономатофонія - наступний етап творення та прямого й переносного вживання слів, звуконаслідувальних за походженням: кукурікати, хрюкати, сюсюкати, стукіт, шепіт, нюня...
3.Фонопоея - досягнення певного звукового ефекту через добір та комбінування слів, що не є звуконаслідувальними за походженням, але створюють необхідний фон за до пологою відповідних фонем.
Евфонія і какофонія досягаються не тільки накопиченням, а й уникненням певних звуків та звукосполук. Фонічний засіб уникнення певних звуків називають ліпограмою. Відомий він ще з давньоіндійської літератури і культивований у європейській поезії.
Називатимемо цей засіб ліпофонією, оскільки у фоніці йдеться не про літери ,а про звуки.Відтак і звуконакопичення коректніше назвати не таврограмою, а тавтофонією.
Іноді ліпофонія, тобто уникнення певних звуків, може ніби "підігравати" усім видам тавтофонії (з в у к о н а к о п и ч е н н я), оскільки вилучення одних звуків звільняє певні "валентності" для інших.
Окрім того, фоніка тих чи інших поетичних творів досить часто буває нейтральною щодо посилення/послаблення звукових ефектів , наближеною до природної , живомовної.
Теж саме слід сказати і про так звану вербальну (словесну) магію, важливим чинником якої є фоніка: вона може як виладновувати, гармонізувати, так і розладнувати, руйнувати людську психіку, естетичне сприйняття і чуття. Щоправда, в різні часи і в різних народів уявлення про милозвучність/немилозвучність не є та й не може бути однаковим і непорушним , однак ця відносність більшн стосується деталей і не переростає в протилежність естетичних принципів звукової організації тексту.
Отже фоніка в широкому розумінні, як вже зазначалося , включає в себе й ритміку - і прози і поезії. У вужчому розумінні - як поетична фонетика - вона є складником: а) мистецтва версифікації; б) науки про мистецтво (віршознавства), що, своєю чергою, становить один із підрозділів поетики. 1.2. Розвиток поетичної образності шляхом звукової організації тексту
Образні центри поетичної мови звертають на себе увагу, деякою мірою сповільнюють читання, руйнують його звичну будову. Ось чому ми задумуємось над тим чи іншим поетичним образом, захоплюємося ним, намагаємося глибше його зрозуміти, іноді раптово для себе робимо зупинку з метою осмислення прочитаного, довго зберігаємо поетичний образ у своїй пам'яті . Саме тому образні слова - необхідний конструктивний елемент поетичної мови. Вона звертає на себе увагу ще й особливою звуковою будовою ( ритмом, римою, співзвучністю, повторами ), образністю, незвичним розміщенням слів. Так, наприклад, алітерація плавних звуків [р] і [л], за спостереженнями професора Л.Якубинського, зовсім не характерна для щоденного спілкування і, навпаки, притаманна словам у їх поетичному вживанні.
У кожної людини, яким би видом діяльності вона не займалася, є різні типи мислення. Раціональне (інтелектуальне) й емоційне, свідоме й підсвідоме мислення тісно взаємодіють між собою, з одного боку, при творенні художнього образу, його мовному втіленні у творчості письменника, а з іншого - при сприйнятті літературного твору читачем. Відомо, що письменники у своїй творчості часто пов'язували ті чи інші звуки з певними значеннями. На це вказує факт існування особливої звукової семантики. Порівнюючи споріднені за звуковими ознаками слова, ми відкриваємо для себе те, що звичайно свідомістю не сприймається, але існує як прихований потенціальний образ мови поетичних творів.
Звуки, пов'язані з різноманітними уявленнями, які не співпадають, а іноді зовсім протилежні у різних людей, взаємодіють один із одним у живому слові. Ця взаємодія породжує складніші думки, що супроводжують і доповнюють основне значення слова. Багато детальних спостережень на цю тему можна знайти у різних наукових розвідках.
Сугестивність як активна дія звукових, ритмічних і віддалених тематичних асоціацій на уяву, емоції, сферу підсвідомості читача все більше стає науково усвідомленою проблемою теорії поетичної творчості. І хоча у реципієнта можуть бути не лише однакові, але й цілком різні змістові сприйняття звуків, сам факт зв'язку звука і змісту не можна заперечувати.
1.3. Звукосмислова організація поетичного тексту
Тенденція до "розмивання" меж слова і звукового об'єднання групи слів спільними звуками, які "ллються" (переливаються один в один), і тенденція, в основі якої лежить орієнтація не на звуковий ряд, а на смисловий, реалізується шляхом об'єднання звуків, образів, слів навколо окремих смислових центрів.
Звукова подібність слів створює більш загальне тло для формальної і семантичної близькості, на якому можна будувати будь-які семантичні відношення відношення( наприклад, контекстуальної синонімії та антонімії ). Комплекс ситуативних чинників (семантичний вплив контекстного оточення; позиції зіставлення, переліку, протиставлення; звукова подібність) викликає взаємодію лексико-семантичних полів пари близько звучних слів. Наслідком такого процесу є віднайдення спільних потенціальних сем, наявних у семантичній структурі поєднуваних слів. Наприклад, слова грим і гримаса синонімізуються як лексеми, що можуть характеризувати автора, того, хто виступає публічно. Слова грим і гримаса виявляють спільне значення - природності виступу, без штучних прикрас і кривлянь, від щирого серця, співу як вияву переживань, глибокої і спокійної ностальгії.
Значення слів естрадник і страдник не передбачають виділення у них семи, на основі якої можна було б побудувати протиставлення. Слово естрадник не зафіксоване у СУМ, але спосіб словотвору прозоро вказує на значення "артист, що бере участь у виступах, естрадний артист", страдник - "той, хто зазнає фізичних і моральних страждань". Але їх контекстуальне значення й оточення передбачає можливість антонімічних відношень: той, хто живе безтурботно, весело, і той, хто зазнає мук, страждань.
Явище поетичної семантизації слів, зіставлених на основі глибокої звукової подібності, нині називають паронімічною атракцією (ПА). До поетичної семантики в ПА піднімається випадкова звукова подібність слів. Однак природа цього явища полягає не у випадковій подібності слів на тлі очевидної різниці, а на очевидній подібності, яка часто наближається до імітації відношень похідності. Наслідком такого процесу є виникнення семантичної атракції, яка більше відома під назвою народної, хибної або поетичної етимології.
Варто зазначити, що ПА та наближення у тексті однокореневих слів розмежовуються як принципово різні факти поетичної мови. Для ПА властиве зіставлення словоформ, кореневі морфеми яких, незалежно від конкретно-історичних умов їх виникнення позбавлені будь-якої об'єктивної семантичної та словотвірної спільності. Крім цього паронімічна атракція визначається як система парадигматичних відношень між подібними у плані висловлювання слів, що реалізуються у конкретних текстах шляхом зближення атрактантів у мовленнєвому ланцюжку, і які сприяють виникненню між ними складних семантичних зв'язків. Такий підхід до тлумачення звукових зближень слів розкриває та переосмислює власне віршову традицію звукових повторів.
Актуалізація цьго процесу стала ще одним виявом іншого, нового семантичного принципу, властивого сучасній поезії - не парадигмантичного (символічного), а синтагматичного, комбінаторного. Отже, за своєю природою процес ПА має відбивати релевантні властивості поетичної діяльності взагалі. Проте це можливість, а не неминучий наслідок. ПА постає, на нашу думку, сферою взаємодії, конкуренції фактів свідомого та позасвідомого. Звукосмислові асоціації відбивають різні підходи авторів до цілісної поетичної структури - або підхід інтуїтивний, пов'язаний із відчуттям "золотого перерізу", або цілком свідомий, що зокрема знаходить вираження у поетичному етимологізуванні. Отже простежується певна опозиція - орієнтація на фонетичний або на смисловий ряд. Так, для поезії М.Вінграновського властиве творення образів не на предметному значенні слів, а на їх звучанні. Їх можна інтерпретувати з тієї точки зору, як різноманітні компоненти, структури , прояви ПА репрезентують або позасвідомий вплив мовного відчуття, або навмисну інтенцію поета.
Нині актуальним є опис власне мовних ознак, умовно кажучи, факторів позасвідомого та свідомого. Це - домінування алітерації, асонансів або оказіональне вторинне мотивування, комплекс ситуативних чинників, різна залежність семантичного ефекту від формальної близькості, характер накладання звукових зв'язків на синтаксичні, частота використання стійких звукосмислових зближень тощо.
У сучасній поезії поширилося явище ПА як наслідок загальної тенденції до оновлення традиційної звукової організації поетичного тексту. Основою для виникнення звукових асоціативних образів є звукова подібність фонематичних та морфонологічних одиниць поетичного тексту, які в окремих випадках виступають як квазіморфеми. Слова, між якими встановлюються звукосмислові зв'язки, виявляють потенційні можливості до творення нових семантичних зв'язків.
Розділ ІІ. Поетична творчість М.Вінграновського
2.1. Духовна міра таланту (огляд поетичної творчості)
Небуденне мистецьке явище завжди є і великою таїною. Приступаючись до нього, звичайно беруть на поміч мудру пораду Гете: щоб пізнати поета, треба піти в його країну. Але що таке - поетова країна? Це і земля, де він народився, зростав, убирав у себе тремку й бентежну матерію буття; де невловна безліч і сталих, і про минущих вражень визначила й огранила природу його духу. Це і час, який дав настроєність і масштаб цьому духові,-час, яким поет дихав і надихався, який пив у всій його терпкій, нерафінованій гущі. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і час; це великі книги й великі імена, до яких тягнувся...
Пам'ятним і неповторним був для української поезії 1961 рік. "Літературна газета", попередниця теперішньої "Літературної України", здійснила низку щедрих і дерзновенних поетичних публікацій на всю сторінку, відкривши широкому читачеві ряд імен, які зразу ж привернули увагу шанувальників рідного слова і без яких ми не уявляємо сьогодні української радянської літератури. 7 квітня газета вийшла із заголовком на всю четверту сторінку: "Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої". Фото красивого інтелігентного юнака, який гордо ступає київською вулицею, - і п'ятнадцять віршів, що відтоді так і лишилися в українській поезії її непритьмянілими перлинами: "Прелюд Землі", "Зоряний прелюд", "Прелюд №1", "Прелюд кохання", "Індустріальний сонет", "Я повен мрій про велелюдну згоду" та ін. Суспільно-політична й літературна атмосфера, яка була на той час, дуже впливала на естетичні уявлення, смаки й запити. Вимоги до поезії зростали, образ і місія її бачилися як мало коли високими, до неї чекалося чудотворної дії. Не часто трапляється, щоб перші газетні публікації віршів ще не відомих авторів викликали численні відгуки й полеміку, як воно сталося з Миколою Вінграновським. Принципову увагу мав виступ Юрія Барабаша в редагованому ним тоді журналі "Прапор" з приводу добірки Вінграновського. Невелика стаття під красномовною назвою "Це поезія..." наголошувала не буденність цієї події в літературному житті: "Давно в нашій поезії не лунало такого свіжого, мужнього голосу, давно вже не з'являлося таких сміливих, самобутніх і сучасних рядків..."
Але не бракувало й таких, кого вірші молодого поета спантеличили або й шокували, хто бачив у них "штукарство", "туманності", "навмисну ускладненість", "деструкцію" тощо. Та ж "Літературна газета" опублікувала лист читачки з гострим засудженням і віршів Вінграновського, і відгуку Барабаша. Трохи вгамував пристрасті виступ Максима Рильського: одну з своїх "вечірніх розмов", що тоді регулярно друкувалися в газеті "Вечірній Київ", він цілком присвятив поетичним дебютам Вінграновського. Висловивши низку досить дошкульних зауважень, він водночас підкреслив їхню обдарованість і перспективність, як і право на пошуки; при цьому відзначив національну емоційну стихію і довженківське начало у Вінграновського. Проте і після цього суперечки та дискусії не вщухли.
Вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського стала його перша поетична збірка "Атомні прелюди", що вийшла 1962 року з коротенькою передмовою Бориса Буряка. Книжка вразила і багатьох скорила своєю незвичайністю - масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна - ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких взаємо проймаючих вимірах жив його ліричний герой.
Наступна збірка Вінграновського "Сто поезій" (1967) вийшла через п'ять років після першої, і ця пауза тоді здавалася надто тривалою, особливо на тлі активної еволюції інших молодих поетів. В поезії Вінграновського заходили відчутні зміни. Якщо в "Атомних прелюдах" розкошувала стихія юнацької піднесеності, екзальтованості, нетерпеливості, панував тон героїчно-драматичний і "гігантичний", то в "Ста поезіях" усе це хоч і залишалося ще, але вже подекуди швидше як інерція, ніж як "кінетика" духу. На місце емоційної загонистості починають приходити розважливість і роздумливість.
Виразним свідченням дальшого душевного і творчого "переукладання", само перетворення Вінграновського стала збірка "На срібнім березі" (1978). На перший погляд очевидним здається поетове стишення в голосі й самообмеження в поетичному діапазоні. Та все не так просто, бо це зовнішнє "смаління" є лише зворотнім боком внутрішнього ускладнення, розростання, збагачення: підвищується якість душевного життя, його прихована , в собі зосереджена інтенсивність.
Збірка "На срібнім березі" знайшла гідне поцінування в критиці, хоча в деяких змістовних виступах здається перебільшеним протиставлення "теперішнього" Вінграновського "колишньому". Поезія Вінграновського живе тепер буденністю. Але буденне, поетично пережите Вінграновським, має ті ж якості душевної напруги, емоційної безмірності, граничного драматизму і, сказати б, героїчного гротеску, що й картини світових борінь у "Атомних прелюдах". І крізь буденне гостро прочувається космічне:
Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Очима синіми вже золотіло літо,
І дихала земля з холонучих люцерн
Притихлим пізнім кавуновим цвітом.
Стояв, ходив, лежав осінній щем,
Щеміло серце по усіх усюдах,
І обнімались -при базарі й людях -
До шиї шия -соняшник з конем.
Дивовижна оця невеличка книжечка - остання збірка Миколи Вінграновського "Губами теплими і оком золотим" (1984), - в ній на кожній маленькій "діляночці" буття стільки й передметної реальності, і химерії, і казки, і доброї витівки, і гумору, і затамованої жури : найбуденніші будні людини і природи постають як світова містерія...
Отже не просто змінність, а змінність у сталості, у цільності самобуття. Але - змінність, розвиток. Чверть століття триває творчий шлях поета. За цей час інакшим став характер нашої життєвої та літературної ситуації, змінилися безпосередні читацькі потреби й смаки. Чимало з того, що тоді здавалося нечуваним і зухвалим, пізніше стало фактом масового поетичного вжитку, а часом і улюбленою поживою епігонів.
Вінграновський весь рідкісна, дивовижна душевна даність, самодостатність, гармонія навіть при всьому драматизмі - закінченість у собі, але без обмеження у собі.
Ось опосередковане свідчення цього: у збірках , що мають характер вибраного, вірші не датовані і подані "впереміш", а проте цілісність і внутрішня єдність зберігається, і невтаємничений читач не завжди відрізнить раніше від пізнішого. У всякому разі, поезії, які колись здавалися скипілими на самісінькій злобі дня, такими ж сприймаються і сьогодні, а то й сучаснішими: наче мовилося на виріст пекучих проблем доби й народу.
Відтоді багато води спливло великими й малими ріками. По-інакшому щоразу виявляється сенс самих проблем, по-інакшому оберталися поетичні можливості рушати на них. Може, й уникаючи профанації високих слів та патетичного тону, Вінграновський став стриманіший, буденні ший у голосі. Може, і якісь втрати стишили його, вщербили право на колишню "зухвалість", відчайдушність, безоглядність. Може, прийшла врівноваженість зрілості.
Поет не збайдужів до великого світу і не притерпівся. Проте став стриманішим та елегійнішим; не таким задирливим у самовпевненій гіперболічності; уважнішим до різних відтінків душевного життя. Переоцінюється, набирає значення те, чим колись нехтувалося, і повз що поспіхом проходив, тепер зринає з душевним щемом. Поет назавжди залишається у тому дорогоцінному віці, коли думається про сенс життя, а не про його тривалість.
Коли історики літератури намалюють цілісну картину літературного процесу 60-80-х років, ми, я впевнена, побачимо зокрема й те, що Вінграновський був одним із провісників отого вибуху "химері" в українській прозі, свідками якого ми стали. Бо ж проза і поезія - як сполучені посудини. Артистичними зразками поетичної химері можуть бути багато які твори Вінграновського. Хоча б, скажімо, "Лиманський Гайявата", де натуральність сучасного побуту й реалії переплетено у вічну дитячість казки.
Тут ми підходимо до головного, може, в природі неповторної індивідуальності Вінграновського. Його поезія - це стихія, що в ній цілковито відсутня якась непередвстановленість. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибини нуртів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому...
Народе мій, як добре те,
Що ти у мене є на світі.
Не замело? Не замете.
Була б колиска - будуть діти.
У таких "підсумкових" віршах наочніше виступає те, що є тремким ядром поезії Вінграновського, осереддям, навколо якого розгортається увесь вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову і знову повертається, все невтримно тяжіє. Це - народ, нація, Україна. Україна, в усій складності її історичної долі, - це для нього не тема, не мотив, не образ, до яких звертаються рідше або частіше, віддаючи данину злобі дня, традиції чи власному сентиментові. Це просто те, чим живе його душа. І зрештою все, що він пише, - про неї. Хоч би про що говорив - говорить про неї.
Микола Вінграновський, при всій своїй бурхливості й пристрасті, при всьому шаленстві фантазії, при всій "нервовості" поетичних інтонацій та гарячковості поетичної ходи, при гострому відтворенні антагонізмів доби, при всіх сум'яттях і роз прокляттях, - при всьому тому, поверх усього того часто буває якось світло і благородно врівноважений.
Мабуть, одне з джерел такої якості Вінграновського, одна з підстав такої його душевної структури - його глибока, органічна народність і національність. Звідти ж багато що і в душевному типі, і в поетиці Вінграновського.
У поезії Миколи Вінграновського, як і раніше, дуже своєрідно й багатоманітно живуть наша радянська доба, наша велика країна. Жоден важливий момент нашого суспільного розвитку, жоден акт нашої історії не оминув його душі.
У поезії Вінграновського не відчувається спеціальної установки на відтворення образу України. А проте образ цей є, він бентежний і широкий. Як і образ усієї нашої країни, братерства її народів. Образ неповторно суб'єктивний, а тому істинний і такий, що збагачує.
Писати прозу Микола Вінграновський почав давно, майже одночасно з поезією. Кращі з них, на мій погляд,- це ті, де відтворено світ дитинства або сферу співжиття людини й живої природи.
Ось, наприклад, невелике оповідання "Низенько пов'язана". Наче й ні про що - коли зміст прози шукати у фабулі, сюжеті лиш. Але ж він - у кожному слові й кожній барві, у невловній атмосфері оповіді, у кожному порухові душі оповідача. Невеличке оповідання, а відчуваєш і характери, і долі людей - в їхній повноті і водночас нескінченності.
У повістях і оповіданнях останнього часу Вінграновський якоюсь то веселою, то сумовитою поетичною правдою поєднує світ людей і світ звірів, птахів, рослин, життя всього живого й "неживого".
І вічна для літератури тема дружби дитини зі звіром або птахом у Вінграновського має свою особливість: у дітях немовби відновлюється вічна єдність живого світу, відчуття якої втрачене дорослими. Діти для Вінграновського - не просто тема. Це і особливе ставлення до життя, внутрішньо близьке йому, це компенсація втрат дорослої тверезості і практичної доцільності. І тут - ще один напрям творчих можливостей поета, яким, будемо вірити, і в майбутньому дивувати й дивувати нас...
Микола Вінграновський і в прозі - поет. Його слово не повідомляє, не описує і не змальовує, а творить неповторну мить переживання світу.
Для поезії Вінграновського взагалі немає поділу на велике й мале. Немає розмірів: речей, подій, емоцій. Є безмежність переживання, в якому все стає повнотою космічного буття. Поет веде велику розмову з епохою, з народом, з життям. Мовою не стільки понять, скільки душевних станів. У поезії Миколи Вінграновського розмовляє з вічністю, світом, долею - віч-на-віч -наш із вами сучасник.
2.2. Звукові образи в поезіях М.Вінграновського
Стилістичний аспект дослідження звукової організації поезії включає в себе метр, ритм, звукові повтори, звуконаслідування і звуковий символізм у зв'язку з проблемою змістовності звукової форми і експресивності звуків.
Досліджуючи мову поезії, важливо вибрати правильний погляд на предмет дослідження. Це, природно, стосується і мовної творчості у жанрі поезії. Висловлювання " поетична мова " передбачає велику кількість конотацій і переплетень різних значень, однак воно вважається найбільш методологічно доцільним терміном, але не в його широкому смислі, а в розумінні його як " мови поезії " в окремих її характеристиках.
За словами В.Виноградова, в мові поезії "все намагається стати мотивованим з боку свого значення. Тут все наповнене внутрішнім значенням. Поет шукає і відкриває в слові його "найближчі етимологічні значення" , які для нього складають цінність не своїм етимологічним змістом, а можливостями застосування, що містяться в ньому ". Тому кожен поет по-своєму може використовувати мовний матеріал для створення власних нових експресивно-смислових відтінків мовлення. Встановлення зв'язку між означуваним і означальним у поетичному тексті, де само заглибний характер поетичної функції досягає свого апогею, набуває особливого значення. За висловом Ш.Бодлера, тут можна побачити "складну і неподільну єдність, де все значуще, пов'язане, зворотнє, пронизане відповідностями і де постійна взаємодія звуків і смислу встановлює між ними співвідношення або парономастичне і анаграматичне, або фігуративне (а іноді звуконаслідувальне).
У поетичній мові існує прийом наближення двох одиниць. Ми говоримо про зближення подібних у зв'язковому відношенні (але не однокореневих) слів, які насамперед пов'язані, зіставлені за смислом. Поет прагне "зіштовхнути" у тексті два слова різного походження, але подібних за звучанням і встановити між ними семантичний зв'язок, який базується не на науковій етимології, а пов'язаний з живим чуттям мови. В такому випадку перед читачем постає проблема, яка вимагає у нього "віднайти семантичні обертони, тобто ті смислові елементи, які нами сприймаються, але немають своїх знаків у мовленні, а утворюються зі взаємодії сукупності слів". Ми маємо на увазі сукупність слів з групами звукових повторів аж до повної омонімії як межі патронімічної атракції.
Той факт, що поетична мова у звуковому відношенні наскрізь організована, хоча ця організація і не може бути зведеною до системи простої і одноманітної повторюваності, і далеко не у всіх випадках чітко сприймається свідомістю, може бути пояснений тим, що зображальна сторона звукової організації (повтор звуків, квазіморфем і їх композиційний розподіл) виявляємо досить легко, а виражальна сторона (емоційна, оцінна, образна), потенційно закладена у звукових повторах, передбачає уміння встановлювати різноманітні звукосмислові зв'язки і прийоми актуалізації цих зв'язків.
В українській поезії радянського часу було небагато таких поетичних збірок, якіб знаменували собою появу яскравих творчих індивідуальностей. У 60-ті роки в цьому плані увагу дослідників привернула збірка "Атомні прелюди" М.Вінграновського. вона приваблює багатством і оригінальністю поетичної мови, помітно насиченої новотворами. Іван Дзюба писав "...поет не раб мови, аїї творець, він максимально використовує всі очевидні і приховані можливості національної мови, може вдаватися до словотворення, а може й просто поставити слово в такий контекст, що воно звучить по-новому, або ж за допомогою якогось префікса чи суфікса повернути новою гранню відоме слово, надати йому несподівани барви тощо".
Поява авторських новотворів значною мірою зумовлена потребою у виразніших, експресивних словах порівняно із загальновживаною лексикою. Саме тому вони і створюються переважно в художньому та публіцистичному мовленні. Новотвори, у структурі яких простежується незвичне, несподіване поєднання словотворчих елементів, характеризуються особливо яскраво експресивністю, що властиво насамперед поетичній мові.
Це певною мірою стосується поетичного стилю М.Вінграновського. У текстах збірок "Атомні прелюди" та "З обійнятих тобою днів" простежується помітна кількість новотворів, які належать до різних частин мови, однак найширше представлене тут творення іменників. Переважна більшість авторських іменникових інновацій утворена морфологічним способом, зокрема суфіксальним.
Суфікси -ен-я (-чен-я // -енят-/-ченят-) утворюють в українській мові іменники зі значенням недорослості. Деривати цих словотвірних типів називають насамперед малят тварин. За цією продуктивною моделлю М.Вінграновський утворює оказіоналізми: променя, сосенята, сніженя, тополята, хмареня. Поет часто до суфіксів -ен-, -ат- приєднує ще й суфікси -к-, що надає цим словам особливої пестливості: зоренятко, сосеняточка, стеженятко, хмаренятко, хмаренятка, шовковенятка. Такі оказіоналізми автор ставить в один ряд зі словами загальновживаними, утвореними за цією ж моделлю.
Приспало просо просеня,
Й попростувало просо,
Де в ямці спало зайченя
І в сні дивилось косо.
Привертає увагу те, що поет, римуючи новотвір з установленою лексемою, що має подібну словотвірну структуру, прагне у такий спосіб своєрідно пояснити, розкрити його значення. Так, наприклад, у поезії "У ластівки - ластовенятко", написаної для дітей , автор, враховуючи саме дитяче сприйняття, спочатку подає загальновживане "ластовенятко" - дитина ластівки, а далі "шовковенятко" - дитина шовковиці і т.д.
У ластівки - ластовенятко.
В шовковиці - шовковенятко.
В гаю у стежки - стеженятко.
У хмари в небі - хмаренятко.
В зорі над садом - зоренятко.
Вже народилися.
Суфікси -оньк-, -еньк-, -ечк- вживаються на позначення здрібнілості й пестливості. У "Стансах" М.Вінграновський вибудовує цілий ряд спількореневих слів із названими суфіксами:
Я крикнув, повен сил і дій:
- Мій світе, світку, світотенько,
Мій світонько, світище мій!.
Суфікс -иш-е зі значенням "збільшеності" в останньому слові відіграє важливу роль як експресивно-виражальний засіб, в основі якої лежить контрастність сприйняття.
Новотвір "народонько" близький до фольклорного "воріженьки". Невипадково автор подає його у вірші "Ніч Івана Богуна", в якому чимало стилізацій під фольклор.
За аналогією до слів "страховище", "пожарище", поет творить свої: "ляковище", "кривавище", "світилище"
І тупотить з-під лошака
Невидиме туманне кіння,
Стримить ляковищем в траві,
Ірже квитком аерофлоту...
Активно реалізує продуктивну у сучасній українській мові модель із суфіксами -ання- (-яння), -ення-, -іння. Ці деривати становлять основну масу українських віддієслівних іменників із загальним значенням опредметної дії (процесу). У М.Вінграновського: блискотіння, пробудіння, сумовиння.
То - сон-Шевченко виснений століттям
Для пробудіння всіх синів й століть.
За словотвірним взірцем іменників середнього роду на -я (з подовженими приголосними) виникли новотвори: горішня, кіння, намистиння, розгілля.
Оглянувся - стоїть жоржина
На роз гіллі нічних доріг.
Вдало утворене слово "роз гілля" у поєднанні із словосполученням "нічні дороги" допомагає створити виразніший поетичний образ.
У ліриці М.Вінграновського натрапляємо на безсуфіксні віддієслівні іменники на зразок "буть", "дих". Вони є більш емоційно насиченими, сконцентрованими.
Придушила душу й далі душиш,
Дихать мені, диху не даєш.
Поширеними в поезії є також складні іменники різної словотвірної структури, співвідносні з двочленним атрибутивними словосполученнями: білий квіт - білоквіт, білий день - білодення, дзвінка луна - дзвінколунність, чорна сила - чорносила, калинові віти - калиновіть.
Зелені руки, повні білоквіту,
на теплу ніч розкинув сонний сад.
Складові частини таких авторських новотворень можуть бути рівноправними . При цьому семантика слова наближається до суми значень його компонентів: "духоозброєння", "снігодощ".
А снігодощ над вовком пролітає
І Ріг Кривий поволі обніма.
Художник - це світогляд і талан!
Його духоозброєння - сучасність!
М.Вінграновський творить свої неологізми-мікрообрази за традиційними, поширеними в українській мові словотвірними моделями. Такі оказіоналізми емоційно яскраві, стилістично виразні. Вони надають творам особливого колориту. Так, за аналогією до "снігопад" утворені "гробопад" , "небопадь" , "небопад" , "серцепад".
Любов болить! Любов болить!
Дощів водневих гроб опади...
Сердець розбитих серцепад...
Часто М.Вінграновський утворює слова, які є синонімами до уже існуючих у мові. На відміну від стилістично-нейтральних загальновживаних, такі утворення мають додатковий семантичний відтінок. Порівняйте: листопад - листолет.
І за вікном, у листолет відчиненим, -
Червоних зір червоний зорепад.
Поет творить ряд композитів із другою частиною -лет: листолет, сніголет, часолет.
Вам не минути в часолеті
Моїх неспинних слів-катів!
Лексема із другим компонентом -знавець (напр., мовознавець, що служить на позначення особи-спеціаліста певної галузі) стала моделлю для створення колоритного іменника "серцезнавець".
Ти, серцезнавцю, вовіки і нині
Знаєш ти все на дорозі людській...
Але особливо помітна кількість іменникових новотворів, виявлених у поетичних текстах М.Вінграновського, являє собою своєрідне поєднання кількох слів. Образну характеристику предметів і явищ природи створюють іменні сполучення-приклади: каченята-чапенята, кінь-птах, любов-лелека, листя-їжаки, очі-сльози та ін. Утворені за вже існуючими в мові моделями (продуктивними і непродуктивними), інновації свідчать про тонке мовно-поетичне чуття й міру і не є самоціллю для М.Вінграновського.
Одним із найважливіших способів оновлення і збагачення внутрішньої форми слова є фонетика поетичної мови, що "активніша ніж метрика і ритміка, хоча б тому, що може бути більш тісно пов'язана з художнім словом, із смислом конкретних структур твору". Шляхом подібних міркувань чимало сучасних мовознавців підходить до висунення і відстоювання думки, що постійне нарощення матеріальної глибини звукових повторів приводить до їх переростання у своєрідний принцип звуко-смислових асоціацій.
Для поезії початку XX ст. Характерним є гармонійний принцип звукової організації вірша, що базується на поєднанні і взаємодії контактних і дистанційних повторів та варіацій різної глибини й складності. Однак давно помічено, що звукові повтори як якісно, так і кількісно заявляють про себе, і заявляють не відсторонено (формально), а в асоціативному зв'язку із семантикою - семантичне поле утворюється навколо найсильніших звукових слів-образів. Завдяки спільним звукам (або групам звуків) у словах відбувається обмін або взаємо проникнення смислу. Це відзначало багато дослідників, по-різному трактуючи це поетичне явище і процес.
Теорія внутрішньої форми слова О.Потебні зумовила виникнення думки про те, що художня мова має дуже специфічний словник, у якому споріднені не ті слова, які виявляються спорідненими(етимологічно) у звичайному мовленні, а зовсім інші слова, які не мають між собою нічого спільного у звичайному мовленні.
У сучасному поетичному мовленні несподівано і своєрідно звукове співставлення розкриває широкі можливості для використання системи мовних одиниць з метою утворення нових мовних елементів, перетворення вже існуючих, створення нових способів сполучення елементів. Цей прийом певною мірою дає можливість компенсувати дійсну потребу в нових засобах для об'єднання "віддалених понять", необхідних художньому пізнанню епохи.
Індивідуальна сполучуваність близько звучних слів у поетичному тексті зумовлює відкриття і виникнення між ними нових смислових відтінків значень. Комплекс ситуативних чинників (семантичний вплив контекстного оточення, синтаксична позиція, звукова подібність) викликає взаємодію лексико-семантичних полів пари таких слів. Наслідком подібного процесу є виявлення спільних потенційних сем, наявних у семантичній структурі поєднуваних слів. Тільки на основі спільності таких елементарних семантичних одиницю можливе виникнення нового контекстуального образного значення.
2.3. Алітерація як засіб звукопису в поезіях М.Вінграновського
Експериментальний аналіз мовної свідомості і підсвідомості допомагає повніше розкрити процес сприйняття слова як носія не лише власне семантичної, а й естетично оцінюваної інформації.
Із досліджень відомо, що певні звуки поет у своїй творчій уяві пов'язує із якимись значеннями. Переконливі приклади цього ми можемо знайти, проаналізувавши збірку віршів М.Вінграновського. Вже кілька перших строф свідчать, що яскравим виражальним засобом творення образів є звукопис. Спираючись на природну якість певного звука, поет має змогу чіткіше й емоційніше змалювати задуманий образ, досягнути увиразнення вислову. До найчастіше використовуваних у цій функції звуків належать шиплячі і свистячі звуки, а також звук [р]. Саме алітерація цих звуків створює певний естетичний ефект, примушує читача задуматись над тим чи іншим образом, захопитись ним.
Звукові образи у поезії М.Вінграновського можна спробувати подати як систему, в основі якої виділяються дві великі групи образів, побудованих на основі 1) алітерації і 2) звуконаслідувальних слів та слів на позначення звучання.
Найбільший естетичний ефект у поезії М.Вінграновського, як уже назначалося, створює алітерація свистячих і шиплячих звуків та звука [р]. Їх накопичення часто спостерігається як у побудові образів на основі звуконаслідувальних слів, так і в побудові образів на основі алітерації. При цьому образи настільки цікаві й захоплюючі, що навіть нагромадження одного й того ж звука у різних віршах може створювати зовсім різні звукові образи. Наприклад, накопичення дрижачого [р] створює образ страху, смерті або ж веселої травневої грози. Порівняймо:
Грім грому, блискіток аркани,
І ядра хмар, корогви неба змерклі.
Тремтять з відбитими ногами і руками
Козацькі черепи під Берестечком в церкві.
У цих рядках відчуття чогось страшного, грізного, небезпечного підсилюється 12-разовим повторенням дрижачого сонорного звука [р], а його сполучення із проривними [д], [т], [к] і глотковим [г] робить це відчуття ще сильнішим. При цьому неважко помітити, що слова і словосполучення типу грім, грому, черепи, ядра хмар є більш експресивно насиченими. Проте їх уживання поряд із лексемами типу аркани, корогви, змерклі ще більше підсилює відчуття страху, неспокою.
Накопичення цього ж звука в іншій строфі створює зовсім інший, можна сказати, цілком протилежний до попереднього образ:
Була гроза і грім гримів,
Він так любив гриміти,
Що аж тремтів, що аж горів
На трави і на квіти.
Тут образ грізності й страху "нейтралізується" вживанням таких слів, як гроза, любив, тремтів, трави, квіти. Значну роль тут відіграє й семантика кожного слова, що формує образ веселої травневої грози.
Є такі строфи в поезії М.Вінграновського, де образ побудований на звуконаслідувальних словах:
Джмелі спросоння - буц! - лобами!
Попадали, ревуть в траві
І задзвонили над джмелями
Дзвінки-дзвіночки лісові.
У даній строфі накопичення африката [дж] передає тремтіння польоту джмеля, а [дз] імітує дзвін.
В іншому випадку автор використовує алітерацію губного приголосного [б]:
Може бути, що мене не буде, Перебутій час я перебув,
Але будуть цілувати губи
Світанкову землю молоду.
Не важко помітити, що алітерація з'являється внаслідок кореневого повтору ( дієслівний корінь бут-), і тому вона має семантичне наповнення, підсилення 5-рвзовим повторенням дієслівного кореня бут-, що створює враження часової абстракції.
Алітерації свистячих найчастіше актуалізуються в поезії М.Вінграновського (особливо алітерація звука [с]). При цьому вживання одних і тих самих звуків супроводжує творення зовсім різних образів: осінь, сутінь, сон.
Сива, стомлена сутінь снігів,
Слід сорочий і лисячий слід
І під крилами хмар-снігурів
Сонця зимнього жевріє глід.
Відомо, що перший звук слова несе на собі найбільше функціональне навантаження. Шляхом звукової внутрішньої анафори автор досягає більшого вираження змісту чи яскравішого малювання образів, наприклад, образу сонячної осені:
У лісі вже нічого не цвіте.
Цвіте лиш дятел на сосні сумливій
Та синій дзвоник уві млі у мливій,
Це те цвітіння, але вже не те.
Домінуюче словосполучення у цій строфі "нічого не цвіте". Саме воно несе в собі найбільше експресії. Інші слова, в яких наявна алітерація, підсилюють і доповнюють зображуваний образ осені:
Стоять сухі кукурудзи,
Й сухе волоття суше просо -
Лелека, мов старий грузин,
По жовтім полю ходить босо.
У даному випадку алітерація [с] поєднується і деякою мірою підсилюється алітерацією [х]. Домінуюче слово - сухий, яке тричі трапляється у строфі. Часте його повторення, а також вживання слів з алітерацією [с] і [х] сприяє кращому, яскравішому вималюванню шелесту вітру сухим листям.
У полі спить зоря під колосом
І сонно слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.
Використання слів типу сонний, сонно, сплять, колискова створює образ тиші, спокою, сну.
Отже з допомогою алітерації творяться різні за семантикою образи. Проте у віршах М.Вінграновського наявна не лише така залежність між поетичним образом і звуком. Вона може бути зовсім іншою: один поетичний образ твориться з допомогою накопичення різних звуків. Наприклад, той же образ сну автор створює з допомогою алітерації свистячого [с] у поєднанні із шиплячим [ш]:
Спить страждання якесь таємниче
На всесвітнім святковім чолі
Тиша тишу по імені кличе,
Пахне пилом і потом Землі.
Що сама тоненька, як бриндуша,
Бистроцвітна, як бриндуша теж...
Придушила душу й далі душиш.
Дихать мені диху не даєш.
Тут образ побудований на основі звуконаслідуваних слів: алітерація зумовлена подібністю на звук, який може вириватися при нестачі повітря. Домінуюче, найбільш експресивне слово - душити, семантика якого доповнюється і підсилюється коренем душ-, дих-.
Як бачимо, звукові поетичні образи у творчості М.Вінграновського надзвичайно цікаві, захоплюючі й різноманітні. Побудовані вони своєрідно, М.Вінграновського, переконуємось у тому, що можна встановлювати зв'язок між основними значеннями слова і його фонетичним виявом.
Висновки
Виходячи з наведених думок та міркувань, проведемо деякі підсумки. Вони полягають у тому, що звукову організацію художньої мови в літературознавстві зводять до евфонії та кількох її засобів ( асонансу, алітерації, звуконаслідування). Проаналізувавши основні дослідження звукової організації мови, ми дійшли висновку, що поетична фонетика - наука про мистецтво , що становить один із підрозділів поетики. Поетична мова визначається як мова з установкою на творчість. У даній роботі ми розглядали поетичну творчість М.Вінграновського, проводили аналіз віршів, у яких наявна алітерація. Алітерація - повторення подібних за звучанням приголосних у віршовому рядку, фразі, строфі для підсилення звукової чи інтонаційної виразності та музичності.
Для поезії М.Вінграновського немає поділу на велике й мале. Немає розмірів: речей, подій, емоцій. Є безмежність переживання, в якому все стає повнотою космічного буття. Поет веде велику розмову з епохою, з народом, з життям. Мовою не стільки понять, скільки душевних станів. У поезії М.Вінграновського розмовляє з вічністю, світом, долею - віч-на-віч - наш із вами сучасник.
Звукові поетичні образи у творчості М.Вінграновського надзвичайно цікаві , захоплюючі і різноманітні. Побудовані вони своєрідно , Що найбільше привертає увагу слухачів (читачів). Читаючи поезію М.Вінграновського, переконуємось у тому, що можна встановлювати зв'язок між основним значенням слова і його фонетичним виявом.
ПЛАН
Вступ
Розділ І. Художня мова тексту.
1.1. Звукова сфера художньої мови. Фоніка.
1.2. Розвиток поетичної образності шляхом звукової організації тексту.
1.3. Звукосмислова організація поетичного тексту.
Розділ ІІ. Поетична творчість М.Вінграновського.
2.1. Духовна міра таланту ( огляд поетичної творчості ).
2.2. Звукові образи в поезії М.Вінграновського.
2.3. Алітерації як засіб звукопису в поезіях М.Вінграновського.
Висновки.
Список використаної літератури.
Додаток.
Вступ
Щоденне спілкування нечасто привертає увагу читачів змістовим боком слів. Тим більше ми зосереджуємо увагу на звуковій організації мови, зокрема поетичної. Остання часто використовує певні мовні засоби (наприклад, фонетичні), які привертають увагу слухачів (читачів). Мова поетичних творів дуже відрізняються від мови щоденного спілкування. В чому ж полягає ця суттєва різниця? На думку Шкловського, мова поетичних творів побудована на відчуттях: відчуватися може як змістовий, так і звуковий бік слова. Іноді ми відчуваємо не лише будову, а й розміщення слів. Поетичний образ - це один із небагатьох засобів, з допомогою якого можна створити більш чуттєвий, хвилюючий стан.
Нині є чимало досліджень мови поетичних творів, її сприймання слухачами (читачами). Метою даного дослідження є аналіз поетичної творчості М.Вінграновського, а саме звукової організації його мови, особливостей побудови образів та їх сприймання читачами. Серед завдань можна виділити такі:
- проаналізувати основні дослідження звукової організації мови;
- подати звукові образи у поезії М.Вінграновського як систему;
- провести аналіз віршів, у яких наявна алітерація.
Об'єкт дослідження - звукова сфера художньої мови поезії М.Вінграновського.
Предмет дослідження - звукові образи в поезії М.Вінграновського; алітерація як засіб звукопису.
Актуальність теми - звукові поетичні образи у творчості М.Вінграновського надзвичайно цікаві, захоплюючі і різноманітні. Побудовані вони своєрідно, що найбільше привертає увагу слухачів (читачів). Читаючи поезію М.Вінграновського, переконуємось у тому, що можна встановлювати зв'язок між основним значенням слова і його фонетичним виявом.
Метод дослідження - пошуковий, дослідницький.
Практичне значення - дане дослідження можна використовувати на уроках української мови та літератури, літературних гуртках.
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку, списку використаної літератури, додатку.
Список використаної літератури.
1. Вінграновський М.С. Вибрані твори.(Передм. І.Дзюби. - Дніпро. 1986. - 463с.
2. Григор'єв В.П. Поетика слова. - М.: Наука, 1979 - 342 с.
3. Новиков Л.А. Искусство слова. М.: Педагогика 1982. - 350 с. 4. Дащенко Н.А. Патронімічна атракція та звукосмислова організація поетичного тексту.\ Теорія і практика лінгвістичного аналізу художнього тексту. - Тернопіль : Ліля, 1997. - С. 92-107.
5. Ткаченко А.О. Мистецтво слова. - К.: ВПУ "Київський університет", 2003. - С. 208-317.
6. Григор'єв В.П. Звуковая организация стиха. В кн.: Очерки языка русской поэзии ХXв.. - М.: Наука, 1990.
7. Довідник з теорії літератури. ( Авт.- упор. У.Д. Данильцова. - К.: А.С.К.,2001.- 160с. 
Автор
vera_korvegina
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
5 116
Размер файла
61 Кб
Теги
нграновського, звуков, образи, поез
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа