close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Творча робота Жіночі оздоби.

код для вставкиСкачать
Міністерство освіти і науки України
Веселівська районна різнопрофільна гімназія
Жіночі оздоби як важлива
частина національного
костюма
Виконала: учениця 9-в класу
Теодорова Вікторія Керівник : вчитель української мови та літератури
Філь Галина Богданівна смт. Веселе, 2007
План
Вступ.
Розділ І. Українське національне вбрання.
1.1. Загальні відомості про одяг.
1.2. Жіночій стрій від найдавніших часів до сьогодення.
Розділ ІІ. Жіночі оздоби як важлива частина національного костюма.
2.1. Прикраси - невід'ємна частина жіночого вбрання. Історія прикрас.
2.2. Намисто - найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас.
Висновок.
Список використаної літератури.
Додатки.
ВСТУП
Тема: Жіночі оздоби як важлива частина національного костюма.
Мета дослідження: вивчити історію виникнення національного вбрання, співставити жіночий стрій від найдавніших часів до сьогодення, познайомитися із зразками жіночих прикрас різних регіонів України.
Завдання дослідження: 1. Здійснити глибокий аналіз основних досліджень вчених з даної проблеми.
2. Дослідити історію походження національного одягу та прикрас.
3. Співставити жіночі оздоби різних регіонів України
Предмет дослідження: прикраси - невід'ємна частина жіночого вбрання.
Об'єкт дослідження: українське національне вбрання та жіночі оздоби як важлива його частина.
Методи дослідження: науковий, дослідницький, аналіз літератури.
Новизна: досліджена історія виникнення прикрас, співставлень оздоби різних регіонів України.
Актуальність: людський досвід ке6рувався не тимчасовою модою, а, насамперед, практичною та естетичною доцільністю. В роботі звернена увага на жіночій стрій та оздоби від найдавніших часів до сьогодення. Недарма в народі говорять: "Той, хто не знає минулого, не вартий майбутнього." А у нас є чим пишатися. Є в кого вчитися, є чим чтверджувати свою позицію у всьому - в тому числі і в одязі.
Практичне значення: дане дослідження можна використовувати на уроках української літератури, народознавства, в позакласній роботі.
Робота складається із вступу, двох розділів, висновку, списку використаної літератури, додатків.
Розділ І. Українське національне вбрання.
1.1. Загальні відомості про одяг.
Одяг народу тісно пов'язаний з його історією. Відродження народних строїв веде до воскресіння глибинних пластів пам'яті. Ми пізнаємо як жили і працювали наші предки, як вбиралися в будні і свята, якими були їхні звичаї та обряди.
Що ж таке одяг? На перший погляд, відповідь проста: це сукупність предметів, які захищають людину від впливу зовнішнього середовища - холоду, спеки, негоди. Одначе вона буде неповною, бо в побутуванні неважко помітити не тільки практичне призначення предметів ноші, але й їх зв'язок з широким колом духовних понять. Наприклад, одяг свідчив про становище людини в суспільстві; у різні часи існували чітко визначені вимоги до вбрання на свято, будень, обряд. Тому одяг становить важливу складову частину духовної і матеріальної культури народу.
Крім терміна "одяг", часто вживається термін "костюм". Він окреслює значно ширше за обсягом поняття, яке вказує на сукупність і співвідношення одягу, власне предметів ноші, прикрас, знаків розпізнавання, зачісок, косметики, головних уборів, взуття, які поєднуються в цілісний комплекс. Костюм є виразником соціальної та індивідуальної характеристики людини, її віку, статі, характеру, естетичного смаку. Слово "костюм" - французького походження. На означення цього ж убрання в українській мові існують відповідні терміни: "стрій", "убрання", "шати".
На формування українського одягу мали вплив різні фактори: природні умови, культурна спадщина попередніх поколінь, культурні взаємини з іншими народами, мистецькі здобутки, розвиток техніки, технологій виробництва, а також спосіб життя народу, його національні особливості, релігія, суспільна мораль.
У найдавніші часи одяг не розподілявся чітко на чоловічий та жіночій. З розвитком продуктивних сил і виробничих відносин відбувалася диференціація строїв: спочатку на чоловічий та жіночій, згодом - на святкові, обрядові, щоденні вбрання спеціального призначення, пов'язане з транспортом та кінною їздою.
Здавна одяг виконував різні функції: практичну, захисну, обрядову, оберегову, знакову, соціальну, національну. Дуже важливими з-поміж них були практична і захисна. Проте не менш значущими були й інші функції, наприклад, оберегова. За народними віруваннями за допомогою певних символів, нанесених на одяг способом вишивання, ткання, вибійки, тощо, людину оберігали від "поганого ока", злих духів. Велике значення мала функція обрядова, яка вимагала спеціально виготовленого одягу для певного ритуалу чи обряду( одяг весільний, поховальний). У різних обрядах одяг застосовували по-різному, однак суттєвими були ті чи інші атрибути - символи: квітка, вінок, колір квітів, стрічок, вишиті візерунки сорочок та добір їх кольорів.
В усі часи в одязі вирізнялася соціальна функція. Вона регламентувала носіння всього вбрання, впливала на вибір матеріалу, з якого виготовляли одяг. Привілеєм заможних, знаті, віддавна було носіння шовкових, парчевих тканин, мережив. Отже, костюм завжди мав|ві становий характер і відповідав певному соціальному рангові його власника. Це виявлялося в конструкції окремих складових частин, у символіці кольорів(золото, пурпур, прикрашали представників високої та найвищої суспільної ієрархії). Важливою була функція естетична. Стрій завжди залежав від ідеалу краси тієї чи іншої епохи.
Вбрання завжди чітко реагувало на певні естетичні ідеали, художні стилі. Так, у середні віки на костюмі позначився готичний стиль, а в козацьку добу - мистецький стиль бароко, який був панівним у Західній Європі та в Україні у ХVІІ ст. І, нарешті, важливою є функція національна, яка вказує на тривалий історичний процес формування вбрання і те, що є спільним у традиційних строях народу на всій території України.
1.2. Жіночий стрій від найдавніших часів до сьогодення
Про найдавніший жіночий одяг на теренах України розповідають археологічні знахідки. Вони відносяться до раннього палеоліту, неоліту, епохи бронзи. В добу пізнього палеоліту вбрання складалося з сорочки, штанів, взуття, короткої накидки - плаща. Головним убором служила шапка - каптур, яка щільно облягала голову. Вже у ті віддалені від нас часи одяг оздоблювали намистинами з бивня мамонта: розшивали низ шапки, довкола голови, нагрудну частину сорочки, штани(нижче колін), плащ. Відомо, що люди палеоліту вже носили прикраси, зокрема намисто, браслети, різні види застібок, так звані фібули і аграфи.
У виготовленні одягу і прикрас застосовували такі складні технологічні процеси, як шиття і свердління намистин зубів диких тварин.
Знахідки фрагментів одягу доби неоліту свідчать, що люди оздоблювали його блискучими пластинами із іклів вепра, різними за формою, покритими орнаментом у вигляді насічок, ліній, ямок.
Про одяг наступних історичних епох відомостей збереглося дуже мало. Знайдені веретено пряслиця свідчать, що люди доби неоліту( трипільська культура) вже вміли прясти і ткати, а виявлені залишки одягу, хутра, шкіри вказують на матеріал, з якого виготовляли вбрання. Більш чітке уявлення про одяг дають археологічні матеріали початку доби заліза, зокрема археологічні пам'ятки скіфів які заселяли українське Причорномор'я від VІІ ст. до н.е. і до ІІ ст.. н. е. Багатий поховальний інвентар, пов'язаний з вірою скіфів у потойбічне життя, дозволив археологам реконструювати поховальний скіфський стрій з усіма його складовими(головні убори, сорочка, штани, куртка, пояс, взуття, кожух) і оздобами на них.
Жінки одягали довгу сорочку з овальним вирізом для голови, з довгими рукавами, прикрашеними нашивками на плечах. Поверх сорочки вбирали теплу безрукавку з овечого хутра. Поясним одягом служила однопланова обгортка, якою сорочка прикривалася від пояса до середини ікр. Таке поясне вбрання було поширене в деяких етнографічних регіонах України ще в середині ХХ ст. Верхнім одягом було довгополе розстібне вбрання з довгими вузькими рукавами у вигляді халата. Його назва досі невідома. Горловина, поли, долішня частина цього одягу прикрашалися хутром або металевими накладками. Багатими були головні убори жінок. Дівчата з заможних родин носили начільні стрічки зі шкіри або тканини, до яких пришивали металеві бляшки. Начільна пов'язка, обручок простежуються по всій Україні в різні історичні періоди. Начільна стрічка чи обручок як складова частина весільного головного убору молодої побутують у гуцулок і в наші дні.
Жіночі головні убори скіф'янок були кількох видів. Крім каптура жінки носили високі або низькі конічні головні убори, а також циліндричні шапки з плоским верхом. Ззаду від головного убору спадала тонка тканина, прикрашена по краях. Найрозкішніше оздоблювали головний убір над чолом. У І тис. н. е. територію України заселяли слов'яни. Археологічні знахідки цього періоду допомагають відновити головні убори тієї доби. Один з головних уборів, знайдений у с. Мартинівка в басейні р. Рось, подібний до українського очіпка. Рештки іншого головного убору, знайдені у Броварці, на р. Сулі, мали вигляд обручка з прикріпленими до нього привісками - дзвіночками, що мали б звисати над чолом, і спіралеподібними скроневими кільцями. Одяг людей черняхівської культури( ІІ - VІ ст.. н. е.), які розселялися на півдні східної Європи, дуже схематично позначений на скульптурних зображеннях божеств, яким черняхівці поклонялись. Можна відзначити лише одяг типу пізнішої свити, який зображений на постатях Святовида, знайденого на Тернопільщині 1848 р, і головний убір конічної форми, який згодом зустрічається у князів та знаті княжих часів. Отже, відомостей про одяг найдавніших часів небагато і вони фрагментарні.
В Україні з давніх - давен люди вміли виробляти тканини з дикоростучої кропиви, льону, конопель. Крім конопляних та льняних виготовляли вовняні тканини, а також користувалися хутром. Льон і коноплі згадуються в церковних постановах Ярослава Мудрого, овеча вовна і вовняні тканини відомі з літературних пам'яток ХІ ст., зокрема, з "Ізборника Святослава". Серед привозних тканин найпоширенішими були шовк, який називали "паволкою", оксамит, парча-атлас, переткана срібною або золотою ниткою. Шовк, оксамит згадуються в "Слові о полку Ігоревім". У Ігнатіївському літописі зазначено, що у 1252 р носили кожух олівіра грецького, обшитий золотим мереживом. Верхній теплий одяг виготовляли з вичинених шкір свійських, а також диких( ведмедів, лисиць, вовків, куниць, соболів, горностаїв, білок, бобрів, тхорів) тварин. Цей спосіб зберігся до нашого часу.
Жіночий одяг городянок і селянок складався з полотняної сорочки; поясного вбрання з однієї чи двох вовняних або полотняних пілок; нагрудного короткополого вбрання - літника; верхнього одягу - свити, кожуха. Можливо, у теплі дні жінки носили тільки довгу полотняну сорочку, підв'язану поясом, крайкою або фартухом, як це було розповсюджено в будні в українських селах ще у ХІХ ст.. Овальну горловину сорочки декорували каймою та вишивкою. Поясним вбранням служили ткані запаска і попередниця. Верхній одяг городянок і селянок становили сукняні довгі сукні, сукмани, свити з дуже широкими рукавами, які опускалися значно нижче рук, виникли під впливом мистецького готичного стилю, що сформувався у середньовічних містах ХІІ ст.. і став панівним у Західній Європі ХІІ - V ст..
Завершували цілісний ансамбль убрання різноманітні головні убори. У городянок і сільських дівчат - це начільні стрічки з тканини, шкіри, металеві обручики. У жінок - чепець, убрус, намітка. Прямокутний головний убір - убрус, накидали на голову і скріплювали під підборіддям або його вільні кінці вільно опускали на плечі. Іноді убрус притримували на голові обручем.
Взуття, зокрема черевики, чобітки прикрашали рядом білих швів, крапок.
Отже, в одязі простих городян і селян переважали матеріали домашнього виробу - природного кольору вовни, полотна, шкіри.
Усі складові частини жіночого вбрання, за винятком прикрас, оздоблення одягу і головних уборів, були однаковими як у дівчат так і в жінок. У ХVІ - ХVІІІ ст. поширювались і вдосконалювалися в Україні у попередні історичні періоди, зокрема в Київській Русі.
Вбрання жінок включало білу довгу полотняну сорочку, плахту, спідницю з різних матеріалів, запаску, обгортку, горботку. У холодні дні як верхній одяг вбирали свитку, або кожух. Майже повсюди були поширені безрукавки з різних тканин. На голову зав'язували хустку, намітку, а на ноги взували чорні, зелені, червоні чоботи, черевики, а в Карпатах - розкішно декоровані шкарпетки і постоли. На відміну від дівчат, заміжні жінки всіх соціальних прошарків, за давньою традицією, закривали волосся. Жіночий головний убір складався з багатьох деталей. Зокрема, під намітку одягали очіпок, кибалку, хустку. Очіпок має форму циліндричної шапочки з плескатим дном, а на задній частині, що приходиться на потилицю, має розтин на шнурівці. Одягнувши на голову очіпок, жінка стягує його шнурком і зав'язує, а тому він щільно прилягає до голови і волосся з-під нього не випадає. В залежності від достатків господині, очіпки бувають з бавовняної тканини, з шовку, оксамиту і навіть з дорогої парчі. Що ж до кольору, то очіпки бувають різні: білі, сині, зелені; у стареньких бабусь чорні, а у вдовиць, що хочуть вдруге вийти заміж - червоні. У молодих господинь білі очіпки звичайно вишиваються і часом перетворюються на дуже гарне вкриття голови. Від форми і висоти очіпка залежить форма всього головного убору, який включає убрус, чи намітку. Убрус - це старовинне біле вкриття голови заміжньої жінки. Убрус( обрус) значно коротший, але й набагато ширший за намітку; його не зав'язують, а просто кладуть на голову і кінець спускають по плечу. Найбільш поширений обрус у лемків частково в Галичині та на Волині. На Поділлі ж обрусом називають скатерку, що нею накривають стіл. Дуже ймовірно, що й тут колись обрусом вкривали голову.
Починаючи від ХV - ХVІ ст. на мініатюрах все частіше зображуються жінки в намітках на голові ("перемітка", "перемєтка", "ручник", "серпанок"). Намітка - це довгий прямокутний шматок полотна, з обох боків вишитий нитками. У старих бабусь намітки були темно димчастої барви і зовсім без вишивки, або з чорними хрестиками по обох кінцях. В наш час у багатьох місцевостях України намітка зникла. На східних землях України молодиці жартуючи кажуть: "Намітки баби забрали з собою на той світ!". Цей жарт оснований на тому, що звичай велить заміжніх жінок ховати у білій наміткі.
Дуже популярним убором була і є хустка. Це широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови. Способи пов'язування хустки були різними: кінцями на підборідді, на тім`ї, чалмоподібно...
Сорочка. Основою жіночого строю була полотняна сорочка: тунікоподібна, з помками на кокетці. Жіночі сорочки не відрізнялися від чоловічих за кроєм. Вони були іншими за довжиною і багатшими на оздоби. Їх шили довгими і з підточкою. Підточка - це нижня частина сорочки з іншого, грубішого полотна. Біля коміра або обшивки робили рясне морщення. Розріз - пазуха в сорочках, знаходився спереду. Рукава на уставці й манжетах прикрашали вишивкою або тканням. Іноді декорували всю площину рукава - від плеча до манжета. Крім рукава, в жіночих сорочках прикрашали комір, пазуху, долішню частину одежі. Колорит, розміщення орнаменту залежали від традицій які склалися в тій чи іншій місцевості України.
Поясним одягом у жінок була спідниця, обгортка, плахта, запаска.
Обгортка( "горботка", "опинка") - прямокутний шматок тканої чорної або вишневої тканини. Її носили коротшою від сорочки щоб не закривати вишитий низ. Заміжні жінки одну полу обгортки піднімали до верху і затикали за пояс. Обгортка побутувала на Поділлі, Покутті, Буковині.
Плахта побутувала повсюдно, крім західних областей України. Це два полотнища, зшиті вздовж до половини. Перед тим як одягнути на себе плахту, жінка перегинала її вдвоє і обгортала нею свій стан. Зшите полотнище опинялося ззаду, а незшите - двома смугами спадало на боки і вільно сходилося спереду. Поверх одягали фартух. Плахта мала шаховий орнамент. У давнину виткану плахту вишивали барвистими шовковими нитками. Пізніше орнамент був тканим, з додаванням до вовняної пряжі шовку, срібних і золотих ниток. Залежно від орнаменту і переважаючої барви кожна плахта мала свою народну назву: "крижева", "хрещатка", "грушева"... В Україні відомі цілі села, що займались виготовленням плахт. Це дуже не подобалося російському урядові. Тому в ХVІІІ ст. такі села виселяли за межі України.
Попередниця - необхідний додаток до плахти. Шили її з барвистої вовняної тканини. Долішня частина оздоблювалася вишивкою, або застроченими складочками. За кольором попередниці були різні, їх підбирали до барви плахти.
Запаски побутували двох видів. Вужчі, які мають у верхній частині зав'язки, носять одразу дві: одну - спереду, другу - ззаду. Інший тип запаски - широка. Нею обгортають стан ззаду, а її кінці сходяться спереду. Спереду одягають попередницю. Тчуться запаски з вовни в суміші з шовковими нитками, часом із металевими( срібними, золотими) нитками.
Спідниця з'явилася на східних землях України наприкінці козацького періоду, у ХVІІІ ст. На західних теренах вона була відома значно раніше. Спідниці шили із різних тканин: полотна, оздобленого вибійкою, різних привозних матеріалів, тканин із тонких або грубих вовняних ниток, - однотонкі, у поздовжні пасочки, в клітинку.
Отже, одяг козацьких часів відзначається високими мистецькими якостями, багатством тканин, золототканих складових частин і оздоб. Вбрання довге, силует об'ємний, пишний. У вишивці рукавів застосовуються грона виноградної лози, гілки калини, розкішні квіти.
У 1775 р російська цариця Катерина ІІ ліквідувала Запорізьку Січ і спеціальними указами заборонила носити український одяг із привозних золототканих тканин. На такий одяг мала право тільки козацька старшина, яку прирівняли до російського дворянства. Золототкані очіпки, корсетки, запаски, дівочі стрічки зберігалися у селян в скринях аж до початку ХХ ст. У ХІХ ст. на всіх теренах України зберігається традиційне вбрання, сформоване в ансамблевий комплекс - стрій. Ансамбль вибудовується за єдиним принципом пошарового накладання вбрання( натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, доповнення, головний убір). Повсюдно використовуються одні й ті ж матеріали з натуральної сировини, виготовлені за єдиними технологіями ручного виробництва. Вироблено єдині художньо-естетичні правила оздоблення предметів ноші, в яких знайшли відображення найкращі досягнення українських майстрів візерункового ткання, вишивки, мережки. Повсюдно діють єдині морально-естетичні норми побутування строю за якими розрізняється убрання буденне, святкове, обрядове. По всій Україні горять разки намиста, мерехтять квітами, стрічками, намистинами, дзеркальцями дівочі вінки, вишневі, зелені, сині, червоні, тернові хустки, променіють чорнобривцями плахти й запаски, переливаються каштановими самоцвітами уставки й манишки. Народний стрій піднімав людей над буднями, єднав їх, надихав любов'ю до рідної землі. Український національний стрій характеризується великою кількістю локальних варіантів. Але засади створення українського вбрання були однаковими на всій території України: вимоги до матеріалу, крою, оздоблення, а також функціонування в будні, свята чи до обрядів. Народні майстри досконало володіли мистецтвом пошиття і матеріалом. Крій був раціональним, адже одяг мав бути зручним. Повсякдення вбрання було менш декороване. Святковий одяг відрізнявся матеріалами, збагачувався колоритом, способом його декорування. Зовсім особливе ставлення було до обрядового вбрання, яке найчастіше пов'язане з духовним світом людини. В обрядовому строї особливе місце надається символіці. Кожен символ протягом віків озвичаювався і поступово перетворювався на декоративний елемент. Тому на початку ХХ ст. національний стрій став історичною пам'яткою з нашарувань знаків-орнаментів, що відображали цілу систему духовних цінностей та вірувань.
Національний стрій можна одночасно розглядати як історичну категорію і як художню систему, що включає об'єм, конструкцію, колорит. Кожна із цих складових залежала від відповідних обставин і функцій. Народний стрій належить до просторових видів мистецтва. Його композиційна цілісність, об'єм, сприймаються як скульптура - з усіх точок зору.
Для українських національних строїв характерна багатошаровість, пишність форм, велика кількість складових частин, які одягались одночасно( сорочка-безрукавка-свита; сорочка-спідниця-фартух). Таке нашарування форм творило відповідний силует; дзвоноподібний, прямий, трапецієподібний. Основний критерій народного ідеалу - доцільність і краса - формує мистецькі засади творення строїв.
Техніка декорування, вид орнаменту, ритм на всіх складових частинах вбрання підпорядковані єдиному принципу, обраному і закріпленому традиціями в тому чи іншому регіоні. Орнаментальні мотиви підпорядковуються композиційній цілісності всього вбрання. Вид орнаменту - геометричний, квітковий, стрічковий - обов'язково повторювався на кількох складових частинах костюма. Таким чином, у національному вбранні українок панувала щедра декоративність через уміле зіставлення контрастних кольорів орнаменту із загальним - білим, сірим, коричневим - тлом вбрання, членування великих форм на менші і вдале акцентування домінуючого кольору, який об'єднує весь костюмний комплекс в єдиний художній образ. Оздоблення народних строїв відзначається багатством різновидів орнаментальних мотивів( рослинний, зооморфний, орнітоморфний, геометричний); різноманітність технік( вишивання, яке на Україні налічувало понад сто способів, ткання, аплікація, мереживо, вирізування); широким вибором оздоблювальних матеріалів( вовна, шовк, шкіра, метал, бісер).
Національній стрій українців постає величною пам'яткою, що пов'язана з історією народу, розкриває його характер і творчі можливості.
Сьогодні народний стрій вилучений з ужитку. Донедавна, як святковий і обрядовий, його носили лише в Карпатському регіоні. Інших місцевостях України на свято одягали окремі компоненти: вишиті сорочки, блузи, фартухи, прикраси. Після проголошення України незалежною державою народний стрій стали застосовувати всюди, проводячи політичні заходи, вшанування пам'яті загиблих від репресій, посвячення, концерти і т.д.
Як вид декоративно-прикладного мистецтва в наші дні народний стрій живе ще на сцені. Самодіяльні колективи виявляють велике зацікавлення фольклорною спадщиною - піснями, танцями, музикою. В Україні з'явилось багато фольклорних ансамблів, над створенням сценічного вбрання яких працює багато художників.
Кращі принципи створення народних строїв, їх крій, декорування( вишивка, аплікація) зберігаються в наші дні в проектування художниками-модельєрами і народними майстрами сучасного вбрання.
Отже, при вивченні українських національних строїв слід обов'язково простежувати спадкоємність явищ духовної і матеріальної культур від найдавніших часів до наших днів, що зберігається не лише в пам'ятках одягу, а й в літературних джерелах, археологічних матеріалах, іконографії, живописних полотнах.
Слід також пам'ятати, що Україна в усі часи не була відірваною від навколишнього світу. Її історія тісно пов'язана з історією Візантії, Арабського Сходу, Кавказу, країн Західної Європи. Тому національне вбрання потрібно вивчати на широкому історичному тлі, пов'язуючи з явищами культури, які паралельно відбувалися в інших державах.
Розділ ІІ. Жіночі оздоби як важлива частина національного костюма.
2.1. Прикраси - невід'ємна частина жіночого вбрання. Історія прикрас.
Історія прикрас з намистинами проходить через культури всіх народів і охоплює всі континенти. Людина з давніх давен мала потребу прикрашати себе і оточуючі речі. З давніх часів прикраси виготовлялись із матеріалів, які зустрічаються в природі, наприклад черепашки, роги, ікла тварин.
Намистини в звичній для нас формі з'явились лише з періоду золотого ливарництва, обробки і випалення глини, тобто з бронзової ери. Але неправильно було б розглядати прикраси з намистин лише з естетичної точки зору, тому що до ХVІ ст. прикрас як таких не існувало.
До цього часу прикраси використовували як амулети, талісмани, обереги. Прикраси символізували соціальний стан людини, відокремлювали послів, або наголошували на владу, якою володіє їх носій. Вони виконували релігійну функцію, були символом певного становища, заможності, засобом спілкування з духами. Прикраси, які можна було демонструвати, визначали особливість володаря. В той час як існували прикраси заховані від стороннього ока - різні амулети.
Але створювались намистини не лише для цих цілей. В багатьох країнах світу намистини використовувались як засоби обміну і оплати. Так продовжувалось до ХІХ ст. Саме цьому знахідки археологів часом стають нашими гідами в давні часи і далекі країни. І в цьому випадку можна судити про прикраси не лише як про декоративні предмети, але і як про засіб інформації. Адже вони розповідають нам про історію і розвиток людини та людства на протязі багатьох століть - від давнини до сьогодення.
Браслети, намиста, персні і т. д. дозволяють нам легко визначити, в якій країні і коли було виготовлено виріб, яке соціальне становище в суспільстві займав їх власник, був він заможний чи бідний, одружений чи холостий і ще багато іншого. Крім того, матеріали, з яких були виготовлені прикраси, його обробка вказує про рівень розвитку даної країни та суспільства і про те, яке каміння і метали цінувались понад усе. Прагнення прикрасити себе, житло, предмети побуту було одним з перших виявів почуття вишуканого, початком розвитку художнього смаку.
Носити прикраси люди почали раніше ніж одягатися. Зараз це може виглядати дивним, але частіше їх носили чоловіки. Намисто, коралі, амулети мали принести удачу на полюванні і в боях, відлякати злі сили. Намисто мало важливі функції в ритуалах, церемоніях, святах. Без них не могли обійтись відьмаки й чаклуни.
І лише в епоху Відродження прикраси з намистин почали носити з декоративними цілями і сприймати з естетичної точки зору. На полотнах відомих художників Ренесансу можна побачити чудові прикраси із дорогоцінних металів і одяг, прикрашений намистинами. Розвиток моди сприяв торгівлі намистом, яка стала прибутковою справою. Саме торгівля намистин була зв'язана з процесом колонізації. В Європі виникли центри по виготовленню намистин: найвідомішими з них були - скляні мануфактури Мурано і Венеції. В Богемії і Моравії поселились шліфувальники гранатів, а пізніше там виникли відомі склозаводи з центром в Габлонці.
Перелом в цій галузі стався в ХІХ ст., коли з'явились перші машинні способи виготовлення модних прикрас. Ці технології дозволили налаштувати масове виробництво. В наслідок чого прикраси стали доступними широким шарам населення і, звичайно, назавжди втратили свою символіку. Машинне виробництво дало змогу не лише виробляти велику кількість різноманітних намистин; стали застосовувати новий матеріал, з'явились нові технологічні методи виготовлення модних і оригінальних намистин.
Прагнення прикрасити себе, житло, предмети побуту завжди були одним з виявів художнього смаку, можливостей творчого підходу до звичайних речей.
Бісер - це прекрасний по своїм декоративним якостям матеріал, який приваблював увагу майстрів з давніх давен. Саме вони прикрашали одяг єгипетських фараонів. Сармати і скіфи ще за кілька століть до Різдва Христового носили прикрашений бісером одяг і взуття.
Як же з'явився бісер? Колись, в дуже давні часи, фінікійські купці везли по Середземному морю здобуту в Африці природну соду. На ночівлю вони зупинились на піщаному березі і стали готувати собі вечерю, обіклавши вогнище великими шматками соди. Вранці, розвіюючи попіл, вони знайшли дивний злиток, який був твердий наче камінь, чистий та прозорий і горів вогнем на сонці - це було скло. Саме так майже шість тисяч років тому виникло склодувство, одним з профілів якого згодом стало виготовлення бісеру і склярусу. Багато століть назад з непрозорого скла в стародавньому Єгипті виготовляли штучні перли. По-арабські фальшиві перлини називали "бусра", а в множині - "бусер". Спочатку бісер виготовляли з м'якої скломаси: металевим прутиком із скломаси витягували нитку і обвивали її навколо мідного стержня, діаметр якого відповідав діаметру отвору бісеринки. Далі стержень забирали і вручну обробляли здобуту намистинку. Таким же чином отримували довгу скляну трубочку, яку потім розрізали на шматочки, - так вироблявся склярус. Раніше бісер був мутний, але з часом люди навчилися отримувати напівпрозоре, а потім і прозоре скло.
Пізніше був винайдений спосіб видування, яки дозволив робити намистини все мілкіших розмірів. З часом бісер стали виробляти з металу, фарфору і пластмаси.
Зі Стародавнього Єгипту це виробництво розповсюдилося на Кавказ, в Римську імперію, Візантію, Центральну і Північну Європу. Європейською "столицею" виробництва бісеру надовго стала Венеція, яка отримувала з цього великий прибуток. В епоху розвитку знаменитих венеціанських майстерень досягається така висока тонкість роботи, що в кращих стародавніх вишивках ряд бісеринок, нашитих на полотно, дорівнював по товщині нитці самого полотна. Мешканці сусідніх держав намагались вивідати секрети такого виробництва. В 1275 р. був виданий указ, що забороняв експорт скла, або скалок. Цей указ був в силі до кінця ХVІІ ст. - до того часу, як майстри Богемії розробили технологію добування "лісового скла", замінивши соду дерев'яним вугіллям. Богемський бісер був яскравішим і різноманітнішим ніж венеціанський завдяки легкій обробці, яка давала неймовірну гру світла. Конкуренція Венеції і Богемії сприяла появі нових видів бісеру - різноманітніших по формі, кольору та розмірам.
З давніх давен склодувство було відомим на Русі, про що свідчать скляні вироби і буси, датовані ІХ - ХІІІ віками, знайдені при розкопках в Києві, Чернігові та інших центрах Київської Русі. Ці дрібні різнокольорові намистинки могли бути місцевого виготовлення. Ці докази підтверджують і дані розкопок скло майстерень з залишками сировини для виробництва скла і різних прикрас.
Перші дані про використання бісеру на Русі в декоруванні одягу відносяться до ІХ - ХІІ ст. Бісер використовували при створенні кисетів, гаманців, підстаканників, писанок і інших предметів побуту, елементів декору. Святковий і будній одяг прикрашали великим бісером. З нього плели кружевні серветки, ним оздоблювали національні костюми. Як правило, це був геометричний орнамент з малюнком, який багаторазово повторювався. Спліталася довга бісерна стрічка, яка носилася як з`ємна прикраса, або нашивалася на пояс, головний убір.
В наш час, з появою нових фарбників, які дозволяють отримати незвичайні яскраві кольори бісерин, цікавість до бісерних прикрас зросла. Сучасні майстри виготовляють прикраси з бісеру для костюмів, елементів декору. Використовується бісер і в тканні, де з допомогою нанизаних на нитки бісерин створюються декоративні картинки і панно. Також його застосовують у вишивці на шкірі, сукні, байці, тощо.
Таким чином, очевидно, що бісер посідає важливе місце у виготовленні прикрас.
Сережки - одні з найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує і дотепер. З ними було пов'язано чимало народних повір'їв: сережки могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям. За традицією, на піст або ж під час трауру вдягали найпростіші сережки у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мала їх зняти.
Майже з дворічного віку українським дівчатам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки - срібні, позолочені, зрідка золоті сережки. Їхня форма була дуже різноманітною. Найбільш поширеними були великі дуті каблучки або площинні у формі на півмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані п'явочки( у вигляді кільця), уточки(кільце з зображенням качки), метелики, ягідки( з тонкого обідка з великим червоним камінцем-вічком), маківки - у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До сережки часом кріпились привіски - бовти, теліпони. Стародавнє походження мали різноманітні металеві сережки гуцулів особливої грушоподібної форми.
Дукачі - це золоті монети, що звалися дукатами. Колись в Україні дівчата носили справжні золоті австрійські дукати, а пізніше були в ужитку російські золоті рублі або фальшиві дукати, що спеціально виготовлялися місцевими ювелірами. Розуміється, що золоті та срібні дукачі - це вже була дорога річ, що її могли собі дозволити тільки заможні дівчата. Серед майна полковника Перехреста є один "червоний", що зветься "одукат", і це була, очевидно, належність його дочки. Колись, за добрих часів в Україні, був звичай, за яким хрещений батько дарував золотий дукач своїй похресниці в першу річницю хрестин. Найкращий подарунок - дукач, вважався той, на якому був викарбуваний образ святої Великомучениці, ім'я якої носила похресниця: Катерини, Варвари, Марії Магдалини та інших. Цей звичай давно вже занедбаний, бо матеріальний стан населення України не дозволяє його підтримувати. Іноді під назвою дукача мали на увазі личман - прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Він займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Дукачами у ХІХ - на початку ХХ ст. називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси - від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього в одних місцевостях України на початку ХХ ст. дукач лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня не тільки дорослі, а й діти. Дукачі становлять інтерес як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас часом не властиві селянському побутові композиції та сюжети.
Рифи( пугвиці) - металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційно врівноважували великі металеві дукати. В Західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками, чи хрестиками.
Хрестики - культові елементи які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. Хрестики були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку, або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев'яні білі та кольорові хрестики. А ще їх нанизували по декілька маленьких штук і низкою носили на Черкащині. Згарда - Це архаїчна гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мала вигляд нанизаних ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді. Згарда і формою хрестиків, і своїм характером зовсім подібна до срібного намиста, що його знайшли археологи на території садиби Михайлівського монастиря в Києві. Ще "Михайлівське" намисто також складалося з хрестиків грецького типу. Крім того, археолог Ханенко знайшов у старослов'янському похованні, в с.Жукані Остерського повіту на Чернігівщині, зовсім таке ж саме бронзове намисто-хрестики. У наш час згарди збереглися тільки на Гуцульщині, та й то вже зустрічаються рідко. Дівчата й молодиці гуцулки все більше й більше захоплюються купованим намистом, а про згарду - таку цікаву й архаїчну оздобу, на жаль, забувають. Археологічні знахідки свідчать про те, що згарда була загальновідома жінкам і дівчатам на початку християнського періоду княжої України - Русі.
Дробинка має ще й інші назви, як ось: лучка, голочка, ланка, силянка від слова "силяти", нанизувати. Це оригінальна і зовсім несподівана шийна оздоба дівчат із західних земель України; в інших місцевостях України цієї оздоби немає. Дробинка - це намисто, виплетене у вигляді стрічки з дрібних кольорових намистинок - "паць орок", здебільшого на шовковій основі. Для цього вживаються чорні пацьорки для поля та білі, жовті, червоні або зелені для орнаменту. На обох кінцях дробинка має стрічки, що ними вона прив'язується до шиї або поверх волосся на голові. Орнамент "дробинкової" мережки завжди геометричний, як і всі візерунки на вишитті західноукраїнських земель. Добре зроблена дробинка буває дуже гарна і на білій дівочій шиї виглядає привабливо. Як матеріалом, так і способом виконання дробинки подібні до "шайтанів", що їх роблять деякі фінські народи далекої Півночі. Як очевидно, географічно країни поширення цих оздоб між собою не пов'язані. Цей факт наводить на думку, що дробинка прийшла до Галичини з Мадярщини, куди її занесли ще перші угри, які перейшли на цю територію в ІХ ст. Христі.
2.2. Намисто - найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас.
Паничі -
Дукачів,
А поповичі з міста
Навезли намиста...
Т. Шевченко
Звичай оздоблювати жіночу шию можна простежити ще з доісторичних часів. Вже в могилах зі спаленими трупами, що стосуються до т. зв. доримської епохи, в місцях, які були заселені слов'янами, археологи знаходять металеві та мінеральні шийні оздоби у вигляді окремих намистин або й цілих разків. Одна з таких знахідок трапилася Хвойкові поблизу Києва, а це свідчить про те, що жінки і дочки наших предків уже в той час носили намисто.
В староукраїнських літературних пам'ятках намисто під назвою "бисьръ" або "бисръ" зустрічається вже в Х-му столітті. На території нашої батьківщини в похованнях, що датовані ХІ-м століттям, археологи знаходять
срібні або й золоті намистини продовгастої форми; ті намистини виготовлялися з прозорого скла, на поверхню клали срібну або золоту платівку, а потім знову заливали скляною масою. Цей вид намиста був найбільше поширений у княжій Україні-Русі Бурштинові намистини також не були рідкістю в той час, бо бурштин добувався не тільки на побережжі Балтійського моря, а і в середній течії Дніпра. Із стародавніх намистин княжого періоду відомі ще металеві, характеристичні для Волині, Київщини та Галичини,- це т. зв. намистини минського типу, що мають вигляд малинових ягід.
В археологічних знахідках серед намиста часто трапляються нанизані на нитку маленькі раковинки типу "Сургеа mоnеtа" і "Сургеа раnthеrіnа", що були в той час предметом торгівлі Це ще, між іншим, свідчить про те, що княжа Україна-Русь мала торговельний зв'язок з людьми, які жили на побережжі Чорного моря та Індійського океану. Не тяжко догадатися, що всі ці намиста та привізні матеріали для намиста були в той час коштовною річчю і для широких мас населення були недоступні. Та навколишня природа, така багата і різноманітна в Україні, давала багато доброго матеріалу для намиста сільського населення; гарні овочеві коробочки, зерна, кісточки ягід або й самі ягоди - це намисто, яке ще й досі не вийшло з ужитку сільських дівчат, а особливо дітей в Україні. На Гуцульщині дівчата й молодиці ще й тепер носять намисто з овочевих коробочок рослини клокічки (Staphilea pinnata L.). Восени по всій Україні діти, бавлячись, роблять собі червоне намисто з ягід шипшини, чи свербиусу (Rosa canina L.).
За козацьких часів були поширені справжні коралі, а в дочок козацької старшини та шляхти не бракувало й перлів. В описі майна полковника Перехреста в році 1705-му записано біля двох фунтів "жемчугу" - перлів ). Це крім коралів та всіх інших видів намиста. Тож не дарма, що, згадуючи ті часи, збідніле тепер населення України каже: "Були коралі та пішли далі, були перли та ся стерли!"
Про коралі часто згадують гуцулки у своїх співаночках:
Ой, вийду я за ворота та ще трохи далі,
Питається богацький син, чи маю коралі
Або:
Було тобі, нихтолице, другій не хвалити,
Думав тобі на Рахмана коралі купити.
По всій Україні справжні коралі ще й тепер під назвою "доброго намиста" вважаються великою цінністю. В поезії Т. Шевченка ми часто зустрічаємо згадки про "добре намисто", як ось: У доброму намистечку
В садочку гуляє...
Або:
Ой, надіну я сережки
І добре намисто...
Було колись поширене з нас і гарне гранатове намисто, що пізніше замінилося скляним наподоблюванням природної гранатової барви.
Намисто, як й інші предмети національного одягу, найкраще збереглося на колишній Гетьманщині та в населення українських Карпат. На Гуцульщині ще й досі поширені великі круглі намистини з венеційського скла, що своєю формою дуже нагадують археологічні знахідки. В будні дні при роботі дівчата одягають не багато намиста, бо бояться, що нитка розірветься і не тільки пропаде намисто, від цього велика шкода, а й треба сподіватися якогось лиха, бо ж, за народнім віруванням, розсипане намисто накликає біду. Про це згадується і в народних піснях Попід гаєм зелененьким дівчина ходила,
Сумна вона, невесела - коралі згубила.
Коралики утонули, а хусточка плавле,
Ходить дівка попід воду, білі руки ломле.
Про це ж саме і в Т. Шевченка
Уночи,
Ходячи,
Намисто згубила...
Але зовсім без намиста бути дівчатам не можна і в будень, бо існує повір'я, що намисто оберігає дівчину від застуди, а тому завжди треба мати бодай один разок намиста на шиї.
Колись, бувало, в разок намиста засиляють ще один або два вовчі зуби, "щоб берегли від злої напасти". В неділю або в свято, йдучи до церкви, в сусіднє село чи до міста, дівчата колись рясно оздоблювали себе намистом. Про це співається і в пісні:
Якби мені, мамо, намисто,
То пішла б я завтра на місто.
Із стародавніх часів на Україні існує добрий звичай у наших хлопців дарувати своїм дівчатам намисто. Про це часто згадується в піснях і співанках, як ось:
Ой, поїде мій миленький до Турки, до Турки,
Купить мені коралики двадцять штири шнурки...
Серед народних приповідок про намисто є такі
"Тряси мене, парубче, щоб намисто бряжчало",
"Намисто - не тісто, в печі не спечеш" - мовляв, треба купити за гроші.
Намисто в Україні тепер, як і колись, служить оздобою не тільки дівчат, а й молодих заміжніх жінок; лише бабусі, якщо й носять намисто, то дуже небагато - один, два разочки, та й то темних кольорів. Дівчата ж і молодиці навпаки, захоплюються зеленим, блакитним, а найбільше червоним намистом. Якщо молодиця має, бувало, багато гарного намиста, то це одна з прикмет, що вона тішиться пошаною у свого чоловіка. Про це знаходимо у Т. Шевченка:
А жіночку свою любив -
І Господи єдиний!
Як те паня, як ту дитину,
У намистечках водив.
ВИСНОВКИ
У нас є чим пишатися, є в кого вчитися, є чим стверджувати свою позицію у всьому - в тому числі і в одязі. Тому при вивченні українських національних строїв слід обов'язково простежувати спадкоємність явищ духовної і матеріальної культур від найдавніших часів до наших днів, що зберігається не лише в пам'ятках одягу, а й в літературних джерелах, археологічних матеріалах, іконографії, живописних полотнах. Було чітко з'ясовано, що одяг народу пов'язаний з його історією. Тому відродження строїв веде до воскресіння глибинних пластів пам'яті. Ми пізнаємо як жили і працювали наші предки, як вбиралися в будні і свята, якими були їхні звичаї та обряди. Цього не можна забувати, бо незнання своєї історії, свого народу веде до втрати майбутнього занепаду і розладу національної культури. Отже, давайте будемо продовжувати традиції, виплекані народом, і вносити свої доповнення в історію національного костюма. Виходячи з вище сказаного, ми дійшли до висновку:
1. Одяг становить важливу складову частину духовної і матеріальної культури народу. Він виконує різні функції: практичну, захисну, обрядову, оберегову, знакову, соціальну, національну.
2. У роботі розглянуто питання про історію походження жіночого строю та розвиток його від найдавніших часів до сьогодення.
3. Прагнення прикрасити себе, житло, предмети побуту завжди було одним з виявів художнього смаку, можливостей творчого підходу до звичайних речей. Людина з давніх-давен мала потребу прикрашати себе і оточуючі речі. Прикраси використовували як амулети, талісмани, обереги. Жіноче населення України здавна полюбляло носити різноманітні вушні, шийні та нагрудні прикраси. І сьогодні, як ніколи цей інтерес пробуджується і розвивається.
4. Звичай оздоблювати жіночу шию можна простежити ще з доісторичних часів. Тому було поширене коралове, бурштинове, гранатове, скляне намисто. Багато про них ми дізналися із матеріалів знайдених у Запорізькому та краєзнавчому музеях (це підтверджено на фотознімках).
5. Увагу майстрів з давніх-давен приваблював бісер - прекрасний по своїм декоративним якостям матеріал. Він посідає важливе місце у виготовленні прикрас. У наш час, з появою нових фарбників, які дозволяють отримати незвичайні яскраві кольори бісерин, цікавість до бісерних прикрас зросла. В роботі представлені вироби з бісеру майстринь Веселівського району та інтер'ю з однією з них.
Список використаної літератури.
1. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. - К.: Оберіг, 1993. - 590 с.; іл..
2. Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. та ін. Культура і побут населення України: навч. Посібник - 2-е вид., доп. Та перероб. - К.: Либідь, 1993.- 288 с.; іл..
3. Павлюк С. П., Горинь Г. Й., Кирчів Р. Ф. Українське народознавство: Навч. Посібник. - Львів: Фенікс, 1994. - 608 с.
4. Пономарьов А. П., Артюх Л. Ф., Косміна Т. В. та ін. Українська минувшина: етнографічний довідник - 2-е вид. К.: Либідь, 1994. - 256 с.; іл..
5. Скляренко В.М., Шуклінова А.С., Сядро В. В. Українські традиції та звичаї: дит. Енциклопедія. - Харків: Фоліо, 2006. - 318 с.; іл..
6. Успенська М. Бісер: крок за кроком. - Харків: Книжний клуб, 2005. - 64 с.; іл.. Додатки.
Весільне кільце. Метал, карбування. Гуцульщина, Верховина. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Жіночі металеві прикраси - натільний хрестик, кругла чепрага, підковоподібна чепрага, згарда. Латунь, лиття, гравіювання. Івано-Франківська обл., Косовський р-н. ХІЇ ст. Згарда - жіноча нашийна прикраса, виготовлена з невеликих хрестиків. Дві низки. Карбування. Гуцульщина. Кін. ХІХ ст. Безрукавка( камізелька). Львівська обл. Яворівщина. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Камізелька( безрукавка) жіноча. Вишивання, гладь. Львівщина, Яворів. 30-ті роки ХХ ст. Фрагмент рукава жіночої сорочки. Буковина. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст.
Одяг. Західне Поділля. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст.
Жіночій комплект одягу. Львівська обл. Яворівщина. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Костюм жіночій. Поділля. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Одяг скіфів.
Жіноче вбрання (ХVІІ ст. - ХVІІІ ст.): 1-3 - селянок; 4-6 - заможних жінок.
Костюм жіночій. Полтавщина. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Жіночій сценічний костюм за полтавськими мотивами. 90-ті роки ХХ ст. Весільний головний убір дівочий. Городенка, Покуття. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Силянка. Бісер різнокольоровий, силяний на станочку, орнамент геометричний. Гуцульщина. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Юпка - верхній жіночий плечовий одяг. Чернігівщина. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст.
Одяг за народними мотивами Покуття. 1990-ті роки.
Безрукавка жіноча. Бойківщина, Сколе. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст.
Костюм жіночій. Бойківщина, Старий Самбір. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст.
Костюм жіночій. Чернігівщина. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Костюм жіночій. Буковина. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст.
Костюм жіночій. Полісся. Кін. ХХ ст. Сценічний костюм жіночій за поліськими мотивами. Художнє ткання.
Жіночій сценічний костюм за подільськими мотивами. 90-ті роки ХХ ст. Чіпець - головний убір заміжньої жінки. 30-ті роки ХХ ст. Очіпок жіночій. Закарпаття. 30-ті роки ХХ ст. Костюм жіночій. Київщина. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст.
Костюм жіночій. Сумщина. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст.
Костюм жіночій. Гуцульщина, с. Голови. Кін. ХІХ - поч. ХХ ст.
Автор
vera_korvegina
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
1 633
Размер файла
5 770 Кб
Теги
творча, робота, ноч, оздоби
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа