close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Ольховський Т. К. Згадуючи минуле : (Спогади)

код для вставкиСкачать
Ольховський, Т. К. Згадуючи минуле [Електронний ресурс ] : (спогади) / Т. К. Ольховський. - Електрон. текстові дані. - Харків : ХДНБ, 2014. - Назва з екрану. - Режим доступу: http://www.docme.ru/doc/1061369/ol._hovs._kij-t.-k.-zgaduyuchi-minule----s
Ольховський Трохим Карпович (27.04.1905 – 14.12.1991) – актор, режисер, педагог,
викладач Харківського театрального інституту та Харківського інституту культури.
У спогадах зберігається авторська орфографія та пунктуація.
Трохим Карпович Ольховський
Згадуючи минуле
(Спогади)
Життя людини складається із трьох СПО: сподівань, спогадів, сповіді
Сам додумався
Року 1988-го, 10 вересня я почав писати спогади про своє минуле життя.
Я не збирався ніколи цього робити, бо вважаю, що такі спогади цікаві, коли їх пишуть видатні
люди – спортсмени, винахідники, актори, вчені, громадські діячі тощо. Я ж собі дуже середня
людина і вважаю, що вони нікому не цікаві. Але писати їх примусила моя дорога, люба донечка
Олена, яка мене переконала, що хоч я і не видатний діяч, але в житті зустрічав багатьох видатних
людей, був за своє життя свідком багатьох історичних подій і тому мені є про що писати.
Що ж! Переконала! Спробую!
I
Я, Ольховський Трохим Карпович, народився у 1905 році 27 квітня в селі Сінному,
Богодухівського повіту, Харківської губернії.
Коли я підріс, я якось спитав у батька – чому мені дали таке нецікаве ім’я. На це він мені
відповів: раніше ім’я давав піп у церкві, коли хрестив дитину, по святцях – у яких на кожен день
календаря були певні імена, і тільки так їх і давали. Правда, багатшим людям, особливо у містах,
давали змогу імена вибирати. Так от, у день мого народження було три імені: Аристарха, Пуда і
Трохима. «Так що ж, – сказав батько, – тобі краще було б, якби ти був Пуд Карпович?» Нічого не
скажеш.
За тими переказами, які я чув, на краю Сінного, на горі, був чоловічий монастир, і ченці
викопали ставок, який зберігся і до наших часів і зараз зветься Чернецьким. Була така легенда, що
коли Петро Перший із загоном кавалерії їхав через наше село на Полтавську баталію зі шведами, він
попросив ц ченців сіна для своїх коней, а ті йому відмовили. Тоді він спересердя звелів гарматами
зруйнувати монастир. І в наші часи від нього і сліду не лишилось, крім ставка.
Село було волосним центром. У ньому до колективізації було 1500 дворів і 5000 населення.
Село було здебільшого середняцьке, куркулів у ньому було 2–3. Було дві церкви – кам’яна і
дерев’яна. Село було густе, в садках, на вигоні було багато вітряків. Вітряки були однією з окрас
сільського пейзажу. Скільки їх було у Сінному? Мабуть, штук із тридцять.
Це була техніка молоти зерно і товкти просо на пшоно з даровою енергією, яка і зараз би
згодилась, а енергія була й екологічно чиста.
Але з великого розуму вітряки знищили, як ознаку куркульства, і зараз їх не побачиш, і
молоти муку доводиться у млинах на дорогому пальному.
Пам’ятаю, що у селян було багато овець, і кожух – була звичайна одежина на зиму.
Мої діди і прадіди були так звані казенні селяни – тобто не кріпосні. Прізвище їх було
Ольховські, а от вуличне прізвисько було Берестови, а походить воно від того, що коли прапрадіди
оселилися в Сінному – то їм припала садиба з левадою, в якій густо росли берестки, тому й прозвали
їх Берестовими і вулиця, де вони жили, дістала назву Берестова. За моєї пам’яті це була невелика
вуличка, на якій було дворів із десять, а зараз немає жодного і самої вулиці немає, а замість неї
колгоспний огород.
Діда мого звали Радівон Семенович, отже прадіда звали Семеном, його батька – Василем, а
прапрадіда звали Яковом. Це я знаю із книг, які збереглися у волосному правлінні.
1
Прадід і його брат були чумаками, з ними разом чумакував і мій дід. У ті часи це був єдиний
транспорт для перевозу вантажів з одного кінця країни у другий. З роками чумаків замінив
залізничний транспорт, і мій дід його люто ненавидів і вважав, що можна було б обійтися і без нього.
Коли помер батько діда, він чумакував із дядьком, а коли вже й дядько помер, то діло пішло,
як у тій пісні, де він «пропив воли, пропив ярма, ще й занози – все чумацькеє добро». Не стало волів,
возів – лишилася тільки коняка, корова, вітряк, у якому він любив працювати, та праця на двох
наділах землі (5 гектарів).
Дід багато розповідав мені про чумачку, але я все позабував. Був би у мене письменницький
хист, можна було б багато чого записати. Запам’ятав я тільки одну історію.
Разом із дідом в одній валці був чумак Василь Наказний. Це був дужий чоловік з величезним
апетитом. Він скаржився, що ніколи не міг наїстися, і наївся тільки один раз за все життя – на весіллі.
Одного разу, коли вони їхали з Харкова в Ростов по рибу і проїжджали донськими степами, Василь
украв у донських козаків на баштані два величезні кавуни, і козаки його на цьому піймали. Піймали і
кажуть: вибирай, чоловіче, що тобі легше: або пику наб’ємо, або плати за кожен кавун по
полтиннику (а тоді полтинник коштувала вівця), або з’їж обидва кавуни зі шкарлупами. Василь
подумав: підставляти пику – дошкульно дуже, платити карбованця – дуже дорого, вирішив їсти
кавуни. Попросив ножа, з’їв обидва кавуни зі шкарлупками без остачі, ще й хліба попросив закусити.
Козаки посміялися: тебе, кажуть, сам чорт не нагодує, і поїхали.
Дід був типовим селянином того часу з навичками натурального господарювання. Він майже
все міг робити своїми руками – поставити хату, хлів, комору, пошити свиту, чоботи, зробити воза,
хомут, діжку, сам косив, молотив, молов у вітряку, пік хліб, варив обід, коли сам жив, і т. ін.
Він не знав, коли який місяць, який рік, який день тижня. Тільки знав – якщо увечері
задзвонив дзвін у церкві до вечірні – то це була субота, а на другий день уранці – до обідні – це була
неділя. Весною сонце пригріло – треба було сіяти, саджати огородину, літом – поспіли хліба – треба
косити, молотити і т. ін., а взимку більше відпочивати. До 1914 року дуже пив, а з 1914 року –
перестав, бо коли почалася перша світова війна, продаж горілки було припинено, а самогону ще не
вміли виробляти, та й коли він з’явився – дід його не вподобав.
Звичайно, був неписьменний і мене не любив за те, що я багато читав, і ненавидів книжки.
«Вони тебе хлібом не нагодують», – казав мені часто.
Трудолюбивий був у міру, але без діла не сидів, роботу знаходив. Коли постарів – любив
нюхати тютюн, і виготовляв його і для нюхання, і для куріння.
Бабки своєї я не пам’ятаю, вона померла, коли я ще зовсім був малий. Кажуть, що дід із п’яну
бив її часто і через те вкоротив їй віку.
У діда було четверо дітей: найстарша – тітка Катря, потім дядько Сашко, потім мій батько і
дядько Микита.
Мого батька дід чомусь любив більше за всіх і навіть віддав його в науку до дячка, і той його
навчив грамоти приблизно класів за два, що вплинуло на його подальше життя.
Матір мою звали Марія Федосіївна. Народилася в 1885 році. Батько її – мій дід – був селянин з
села Шубів, Сіннянської волості, за 5 кілометрів від Сінного. Його прізвище було – Шуба. Мав трьох
синів – Тихона, Андрія та Ілька, і трьох дочок – Ганну, Марію (мою матір) і Настю.
Коли моя матір була вже дорослою дівчиною, вона одного разу їздила з братами у ліс по
дубки. І там один дубок упав прямо їй на ногу, і через те вона на все життя лишилась кульгавою. Але
вона шкандибала дуже непомітно, так що я цього і не знав, так як не знав цього і мій батько, коли
одружувався з нею.
Серед материних братів найцікавішим був дядько Тихін, який довгий час заміняв мені батька
(чому – про це пізніше), впливав на моє виховання і взагалі був видатною людиною в багатьох
відношеннях і тому я відразу намалюю його портрет і розповім про його цікаве і трагічне життя.
ІІ
Я пам’ятаю його з 1910 року. Середній на зріст, широкоплечий, кремезний чоловік, лоб як у
Маркса, розумні карі очі.
Він, як і мій батько, мав тільки початкову освіту. Разом із братами займався бджільництвом.
Пасічники тих часів були дуже богомільними. Робили вулики і співали божественні псалми. Дядько
Тихін співав у церковному хорі, читав «Діяння апостольські», і піп його дуже за все це любив,
дарував йому дорогі книги релігійного змісту.
2
На початку ХХ сторіччя починався революційний рух і в містах, і в селах. Розповсюджувалась
відповідна література, яку дядько, звичайно, читав. Коли він почав у цьому розбиратись, то почав
попові дошкуляти різними питаннями: чому в Писанні написано отак, а в житті все інакше, на що піп
реагував негативно, мовляв, це грішні запитання, за які бог може покарати і т. ін. Але дядька такі
відповіді не задовольняли, і він починав їх шукати у спеціальній літературі і почав вести агітаційну
роботу серед селян.
Піп, який колись його так любив, тепер виказав його жандармам. Його судили за це, і
царський уряд його «жорстоко» покарав. Засудили його на висилку за межі Харківської губернії на
один рік. Вислали у Чернігівську губернію. Там у чернігівського генерал-губернатора він попросив
дозволу поміняти місце висилки з Чернігівської губернії на Курську, на що дістав дозвіл і оселився в
м. Грайвороні (тепер місто Білгородської області). А від Грайворона до села Шуби всього 35
кілометрів. І він часто ночами – ноги на плечі і дома. За це від жандармів йому перепадало. Потім
він, відбувши висилку, повернувся додому і став завзятим атеїстом.
Почалася світова війна, потім революції – Лютнева і Жовтнева, які він сприйняв захоплено.
Він мав великий авторитет серед селян. Різні міроприємства, які проводила влада, він
підтримував, ведучи за собою односельчан. Представники влади, які приїздили до Шуби, завжди
спинялися в нього. Тут годували смачно, з окремими тарілками і вилками, а також пригощали медом,
якого в нього вистачало – у нього тоді була пасіка до 70 вуликів. Він був міцним господарем. Хоч і
мав усього 5 десятин землі на 10 душ сім’ї, проте вів господарство передовими на той час методами,
заробляв ковальством, мав молотарку, двоє коней, дві корови і велику садибу.
Він багато читав. За своє життя він перечитав основні твори Дарвіна, Мічуріна, Тімірязєва,
Маркса, Леніна, Кропоткіна, майже всі твори Л. Толстого, якого дуже любив.
Десь у 20-х роках в газеті «Радянське село», що видавалася у Харкові, один агроном написав
статтю про культурну обробітку землі. Тихін Феодосійович, прочитавши її, не з усім погодився і
написав відповідного листа, а агроном відповів йому, і їх дискусія на сторінках газети тривала
довгий час. Приїздив кореспондент газети, сфотографував усю його сім’ю і написав про нього нарис,
як про одного з передових селян.
Почалася колективізація. Він виступив на сільських зборах, і сказав, що «нам немає іншого
шляху, крім колгоспу». Більша частина села пішла за ним у колгосп. Його обрали членом правління і
пасічником колгоспу.
У 1937 році в один день його не стало. А було вже йому 65 років. У чому ж справа? Його син,
член ВКП(б), був секретарем парторганізації одного військового училища. Він зумів дізнатися, чому
його батько був репресований. Виявляється – за зв'язок з есерами в 1905 році, коли він
розповсюджував есерівську літературу проти царату.
Царський уряд покарав його за боротьбу проти нього висилкою за межі Харківської губернії
на рік, а «гуманний» сталінський суд укоротив йому віку.
У 1956 році він був реабілітований. Було повідомлено, що він помер десь у таборах. Востаннє
я його бачив у 1935 році. Він тоді говорив: «Сталін – нерозумний чоловік. Я розумію, що
колективізація потрібна, але хіба ж можна її проводити таким способом, як оце робилося?». І він мені
навів один приклад.
Жив у їхньому селі такий собі Федір Солоха. Мав сім’ю з трьох душ, наділ землі (2,5
десятини) і велику садибу, яка спускалася до низу, де протікав невеликий струмок. Він націй садибі
виростив сад, де схрещував різні фруктові дерева, як Мічурін. У нього, жартували сусіди, і на вербі
росли груші. Крім цього, він завів розсадник, у якому вирощував сажанці фруктових дерев. Їх у
нього купувати приїздили люди навіть із сусідніх областей. І, звичайно, був він чоловік багатий…
Коли почалася колективізація, він був першим кандидатом на розкуркулювання.
Він, який все це зробив своїми власними руками і руками членів сім’ї, став буквально
навколішки перед комісією по розкуркуленню і благав: «Залиште мене наймитом у колгоспі, бо все
це моя улюблена праця, без мене воно загине!» Нічого не допомогло, його вислали невідомо куди, а
все, що він надбав, поступово, років за три, загинуло.
Після цієї розмови з дядьком авторитет Сталіна в моїх очах похитнувся (хоч були й інші
причини), і та переоцінка його діяльності, що відбувається зараз – для мене не новина, але в силу
обставин доводилося мовчати.
3
ІІІ
Бабусі своєї, материної матері, я теж не пам’ятаю, бо вона теж померла, коли я був ще дуже
малим.
Тепер про своїх батьків. Батько народився в 1882 році. Мав невелику освіту і коли по призову
у 1906 році став солдатом, він невдовзі почав навчатися в учбовій команді, щоб дістати чин
підпрапорщика і залишитися на надстроковій службі, щоб підзаробити грошей і стати добрим
хазяїном, та життя всі ці наміри перекреслило, про що я в подальшому розповім.
Мати моя, Марія Федосіївна Шуба, з села Шуби, прожила тяжке, сумне життя і передчасно
померла. Віддали її заміж за мого батька за тодішнім звичаєм: на Шубах, у Федосія, є дочка Марія.
Чи не посватати її за нашого Карпа? Так і зробили.
Пожили вони зовсім недовго – років зо три. Народився син Павло, який пожив усього 9
місяців і помер. Потім народився вже і я.
Батьки заложили в мене незавидні гени. Від малку і все життя я був людиною слабкої
фізичної вдачі і якщо «в здоровому тілі – здоровий дух», то в мене все було навпаки, хоч правда,
природа це компенсувала деякими і позитивними якостями: це в першу чергу ясна голова, уміння
тверезо і логічно мислити, мені легко давалося навчання в школі (вчився 5 класів і тільки на
п’ятірки), хоч це теж мало свій негативний бік, а саме: раз легко давалося, значить, я не зміг
навчитися напружено працювати. Мене часто взивали, особливо в дитинстві, ледарем, коли я через
свою слабкість не міг долати ті труднощі, які іншим, які іншим давалися легко, і я все це сприймав
дуже болісно.
Коли я виріс і сформувався – я б не назвав себе в своїй професії ледарем, але про це вже
судити не мені, а людям.
Отже батько служив собі в м. Єгор’євську, Рязанської губернії, а ми з матір’ю і дідом жили
собі сиротами. Особливо це я відчував на собі, бо мене прозивали «безбатченком».
Одного разу зі служби повертався один солдат і зупинився на перепочинок у дядька Микити
(це було поруч з нами). Його мені і представили, як батька. Який я був радий, як я линув до нього,
називав його «татом» і був дуже засмучений, коли він пішов далі додому.
Пройшло 4 роки, як мати лишилась сама, і вона почала вимагати від батька, щоб він приїхав і
з’ясував, як вони мають жити далі.
У 1910 році він приїхав і пообіцяв забрати на до себе у Єгор’євськ. Приїхав справжній батько,
а я його не визнав. Бо справжній в моїй уяві був той попередній, до якого я звик. Якось мати мене
послала до дядька Микити, щоб я покликав батька. Я ввійшов у хату, привітався і звернувся до тітки
Онисійки з проханням: «Скажіть їм, щоб вони йшли додому». Тітка перепитала мене: «Хто ж це
вони?». «Вони», – відповів я, але батьком так і не назвав. Коли батько поїхав до Єгор’євська, мати
мені дуже за це докоряла, алея до певного часу стояв на своєму.
Після його приїзду у мене з’явився на світ брат Іван.
Коли він трохи підріс, ми з матір’ю почали збиратися в Єгор’євськ.
В цей час мені було вже 6 років. Що я запам’ятав із дитинства?
Пам’ятаю нашу хату. Вона дуже була схожа на ту хату, в якій народився Шевченко. Біла хата
з призьбою і бовдуром. Бовдур – це сплетена з хворосту труба, обмазана глиною, через яку виходив
дим із печі. Топили в печі круглий рік соломою і суччям з берестків з левади. Хата була
однокімнатна, в якій була і піч з лежанкою. Спали на полу. Піл – це намощені дошки між стінами і
лежанкою, які заміняли ліжко. А дід здебільшого спав або на печі, або на лежанці.
Долівка була земляна, змазана глиною з кізяками. Хату іноді з середини і ззовні білили
крейдою. І щотижня білили піч. Хату вкривали околотом (вимолоченими снопами з жита). Це добре
робив дід і постійно стежив, щоб хата була добре вкрита. Тільки у небагатьох селян хата була вкрита
або залізом, або черепицею (дуже рідко). Це вже була ознака (зовнішня, звичайно), що тут живе
«куркуль».
У нас у дворі був колодязь – метрів із двадцять завглибшки. Під кінець дня до нас сходилось
багато людей, бо вода в колодязі була дуже гарна, а в сусідських колодязях, мілкіших, вода була
недобра, з якимись домішками і несмачна.
Пам’ятаю довгі зимові вечори, коли мати пряла, а потім ткала полотно.
Пам’ятаю, як восени готували буряки на заквашення. У нас був так званий кадіб, тобто дуже
велика діжка, метрів із півтора заввишки, з товстими клепками; в ньому квасили буряки на зиму,
4
квас із яких ішов на готування борщів, і так його пили, як звичайний напій, очевидно, був корисний.
А буряки теж ішли на їжу.
Пригадую, як їздив із сім’єю на жнива, а земля до столипінської реформи була за 12
кілометрів. Виїхали рано, до схід сонця. Запам’ятав сніданок: у цеберку налили свіжої, холодної води
із джерела, насипали цукру і вкинули житні сухарі. Нічого смачнішого не пригадую!
Пам’ятаю зимовий вечір, мати тче полотно, в грубці палає солома, я беру невеличкий шматок
сала і хліба. Сало настромлюю на шпичку, піджарюю на вогні і розтоплене сало капає на хліб – дуже
було смачно. Також дуже смачним був шматок хліба з олією, посипаний сіллю. Молока в домі не
було, бо не було корови. З худоби в нас була тільки коняка, все інше попропивав мій дід.
Із спогадів дитинства постають перші враження від в вторгнення в життя сучасної техніки.
Кожного дня приблизно об 11-й годині через наше село із Лютівки в Богодухів їздив поміщик граф
Клейнміхель на тодішньому автомобілі (зараз їх показують по телевізору, як зразок чогось давнього,
примітивного).
Граф Клейнміхель був членом земської управи в Богодухові і щодня їздив вулицею, яка була
недалеко від нашого огороду. Ми, хлопчики, знаючи, коли це буде, бігали зустрічати цю машину, яка
їхала, гуркочучи, здіймаючи куряву і лишаючи за собою чорний дим, а ми услід їй жбурляли грудки.
Поступово в село проникала «цивілізація». В домі урядника з’явився перший у селі грамофон.
Урядник відчиняв вікно, ставив на ньому грамофона і на всю вулицю лунали чудові,
незнайомі звуки. І, звичайно, ми, дітвора, бігли до того вікна, щоб наслухатися чогось нового,
незнайомого.
IV
Нарешті настав час переїзду до Єгор’євська. Це був, так би мовити, другий етап життя.
Єгор’євськ тоді був повітовим містом Рязанської губернії, тепер – районний центр
Московської області. Мануфактурний центр. Тут були і зараз є ткацькі фабрики, які колись належали
братам Хлудовим. Місто було бідне, дерев’яне, робітники жили в жахливих житлових і санітарних
умовах. Бідність, туберкульоз, безкультурність.
1905 рік відбився також на житті і цього міста. Тут також були революційні виступи. Були і
вбиті демонстранти. Коли я з матір’ю був на кладовищі, знайома жінка показувала могили загиблих,
причому вони були не в пошані.
Виїхали ми з Харкова приблизно 4 січня 1912 року. Дорогу до Харкова не пам’ятаю, а переїзд
у поїзді з Харкова до Москви трохи пам’ятаю. У Москві переїздили з Курського до Казанського
візником, їхали в санях. Назустріч ішли трамваї, і мені здавалося, що вони от-от наїдуть на нас, я
кричав з переляку, але візник і мати мене заспокоювали.
З Москви їхали до Воскресенська, там була пересадка на поїзд до Єгор’ївська. У Єгор’ївськ
приїхали вночі. Батько нас зустрів із візником і ось тут, я, вже розуміючи, що й до чого сказав йому:
«Драстуй, папочка!»
Приїхали ми на квартиру вночі. Квартиру батько зняв на околиці міста (щоб дешевше). Це був
рублений будинок, чорний від часу. Коли ми ввійшли в хату, перше, що промовила мати, було: «Ой,
боже мій, та що ж тут за люди живуть?» Справа в тому, що піч, яка стояла в хаті, була червона, бо з
часом цегла витерлась і ніхто її не білив. У нас на Україні, якщо жінка-господиня не підмаже раз на
тиждень піч, то її прозвуть нечупайдою.
На другий день мати попросила у хазяйки щітку, але такої в домі не було. Мати купила десь
рогожку, зробила з неї щітку, купила крейду і побілила піч. Хазяйка дивилась і промовляла: «Матрі,
всьо равно, как штукатур-та».
На другий чи на третій день мати наварила вареників і поставила їх на стіл, глянула вгору і
ахнула: над чавунчиком, на стелі збіглась хмара прусаків, які грілися під парою з чавунчика і падали
вниз.
Мати збунтувалась, і батько швидко знайшов нам кращу кімнату, хоч це було й дорожче.
Справа в тому, що бажання «розбагатіти» робило моїх батьків надто скупими. За все моє дитинство
мені було куплено тільки три іграшки – шаблю, пістолет і рушницю, озброївшись якими я
зображував з себе вояку.
Десь улітку сусідка по дому прийшла і сказала матері, що в кіно іде фільм про російськояпонську війну, вона збирається туди йти і запрошує нас із собою. Мати йти відмовилась, а мені на
кіно дала три копійки. Сусідка їй сказала, що квиток коштує п’ять копійок. Мати сказала, що більше
5
трьох копійок не дасть, скільки я її не просив. Сусідка сказала мені: «Пойдем, мальчик, что-нибудь
придумаем». Вона дала ці три копійки контролерові і він мене пропустив. Тоді місця в кіно не
нумерували, як зараз, а ділили на три категорії: так звані «перші місця» – ззаду – найдорожчі, другі
місця – посередині і треті – попереду. Ціни на них були відповідно 10 коп., 7 коп. і 5 копійок.
З цього фільму я пам’ятаю окремі кадри – як японські розвідники, замаскувавшись листям,
підповзають до наших позицій; були й художні кадри – загибель «Варяга» тощо.
Коли я заприятелював з місцевими хлопчиками, вони підняли мене на сміх: «Хохол,
мазниця!» Я відповідав: «Кацап-кислиця, давай дражниться!» Але швидко відбулася моя повна
акліматизація, і я розмовляв, як справжній рязанський «кацапчук». А от мати, проживши 4 роки, так і
не освоїла російську орфоепію і хоч говорила по-російські, але з помітним українським акцентом, що
мене дратувало, і я про це говорив, доки вона буде «хахлушкою», на що вона гірко посміхалась.
На початку 1912 року помер мій брат Ваня, коли йому сповнилось 9 місяців.
Батько служив у 139-му Моршанському піхотному полку – в чині підпрапорщика. Він багато
читав, добре розбирався в багатьох питаннях і інтелектуально переважав маму. І це, очевидно,
відбивалося на їх стосунках. Тоді я цього не розумів, розумію тільки тепер і можу їх оцінювати.
У полку існував драматичний гурток, на мою думку цілком пристойний, і батько кілька разів
водив нас із матір’ю на його вистави. Це була перша крапля, що влилася в мою душу і вплинула на
все моє подальше життя. Батько приводив нас у зал глядачів, саджав нас десь у 7–10 ряд, а сам біг
кудись до своїх друзів у перші ряди, що мамі, звичайно, не дуже подобалось, і вона йому це
зауважувала, а він, наскільки я пригадую, гостро на це відповідав. Я, звичайно, завжди був на
батьковому боці.
Влітку 1912 року я з хлопчиками бігав купатися на річку Гулянку, цілими днями блукав з
ними за містом, десь у ярах, звідки возили пісок, і повертався додому брудний і голодний в кінці дня,
за що від матері мені перепадало ремінця, про що через кілька днів я забував і знову брався за своє.
У 1913 році пам’ятаю парад полку на честь 300-річчя дому Романових. Увечері в міському
саду був грандіозний феєрверк.
Невдовзі в мене народилася сестра Сашенька.
13 серпня 1913 року за старим стилем я пішов до школи. Тоді в школу починали ходити
тільки з 8-річного віку. Пам’ятаю і зараз цей двоповерховий будинок, на розі якого, на 1-му поверсі
був кінотеатр, в який я ходив найчастіше. Дивився я тодішні одні з перших російські і зарубіжні
фільми: «Вот мчится тройка почтовая», «Разбойник Чуркин», «Сашка-семинарист», в якому
головний герой грабував багатіїв і завжди благополучно тікав від сищика Сазонова, і завжди
симпатії глядачів були на його боці.
Із зарубіжних фільмів пам’ятаю «Ультус-мститель» та фільми з участю Макса Ліндера.
Школа, в якій я вчився, була тільки чоловіча. З і мною навчалися мої тодішні товариши: Коля
Брьохов, Силуянов Василь, Сидоров Василь, Байков Павло, Горбатов Павло, Пахомов Євген, Хрєнов
Микола, Сьомін Олександр, Подвалов Микола, Князєв Сергій, Василь Шведов. Усіх інших уже не
пам’ятаю, хоч група була не дуже велика.
Першого вчителя звали Маркіан Олексійович. Всі вчителі тоді носили форменні сертуки з
петлицями, і коли я читаю п’єси або оповідання Чехова, то я бачу їх перед собою живими.
Дисципліна була в школі сувора.
Навчання мені давалося легко. Перед Різдвом у школі було влаштовано ялинку, яку я
запам’ятав назавжди. Було дуже цікаво, кожен учень дістав пакунок з подарунками.
Але більше вже таких ялинок не було, бо почалася перша світова війна і було вже не до них.
Настав 1914 рік. Влітку, як завжди, полк, у якому служив батько, виїхав у табори біля міста
Рязані. Але одна рота з полку щоразу не виїздила і залишилася в місті, як зазначалося у спеціальному
наказі, «на випадок пожежі».
Справа в тому, що Єгор’євськ в основному було забудовано дерев’яними будинками, до того
ж тісно один до одного, і я не пам’ятаю жодного літа, щоб не виникали великі пожежі. Як правило,
вигорали цілі квартали. Це було справжнє лихо. У момент пожежі вказана рота солдат бігла на місце
пригоди – охороняти майно потерпілих.
Я попросив дозволу у батька приїхати в табори побути в нього кілька днів. Батько дозволив, і
я поїхав туди разом з двома сослуживцями батьковими.
6
Пробув там коло трьох днів. Яка була для мене насолода спати поряд з батьком у наметі.
Вночі чути, як накрапає дощ, як краплі його торохтять по полотну і спиться міцно-міцно.
Потім, пізніше, коли я чув солдатську пісню: «Взвейтесь, соколы, орлами», де говориться –
«там бел город полотняный, морем улицы шумят, позолотою румяной медны маковки горят» – я
завжди згадував це перебування.
Та настав час повертатися додому. Провожатими моїми знову були ті самі сослуживці батька.
Ми їхали поїздом до ст. Воскресенськ години зо дві, а там пересадка на Єгор’євск, до якого
лишилося кілометрів із 26.
Приїхали у Воскресенськ. Мої супутники, не знайшовши на станції пива, побігли його шукати
в місті, бо до приходу нашого поїзду ще був час, а речі свої лишили мені доглядати. Поїзд прийшов,
а їх немає. Я б міг, якби не їх речі, поїхати й сам, бо в мене квиток був, але не міг же я залишити їх
речі напризволяще. Коли вони прибігли, то тільки побачили вдалині хвіст поїзда, почортихались і
вирішили йти пішки до Єгор’євська, бо наступний поїзд мав прийти тільки десь увечері. Мені ж
порадили чекати того поїзда. Я на це не погодився і, не дивлячись на свої 9 років, вирішив іти разом
з ними ці 26 кілометрів.
Пішли. Це був ранок чудового сонячного дня, ми йшли по шпалах. Дорога йшла через
сосновий бір, і перші кілометри йти було непогано. Але ось мені знадобився невеличкий тайм-аут, і я
попросив своїх супутників трохи почекати. Вони пообіцяли, але так швидко припустили, що я їх уже
догнати не зміг, скільки їх не гукав.
По дорозі на коліях побачив дівчат, які лагодили путь. Вони мені сказали, що супутники мої
веліли мені передати, щоб я дійшов до станції Хорлово і там чекав вечірнього поїзда.
Я був обурений їх поведінкою і порадами і вирішив іти пішки теж до самого Єгор’євська.
Прийшов на станцію Хорлово. Побачив, що на станції кілька колій, і подумавши, що я можу піти не
тією колією і заблудитися, вирішив чекати поїзда. Я, звичайно, не знав, що з Хорлова і далі до
Єгор’євська є тільки одна колія, але добре, що я помилився, бо йти ще 16 кілометрів мені б не
вистачило сили. Бо я вже пройшов 9 кілометрів від Воскресенська. Я пред’явив свій квиток
черговому на станції, він зробив на ньому позначку і сказав, що скоро йтиме якийсь поїзд, і чекати
вже недовго.
Я приїхав додому в момент, коли мати з сестрою Сашею готувалися йти до фотографії, і я
пішов разом з ними і сфотографувався. Це фото є в мене і зараз. Це було за кілька днів до початку
першої світової війни.
Т. К. Ольховський з матір’ю Марією
Федосіївною Ольховською и сестрою
Сашенькою. Серпень 1914 р., м. Єгор’євськ.
Карпо Родіонович Ольховський.
1915 р., м. Єгор’євськ.
7
Я розповів матері про своїх супутників. Вона звеліла мені, коли вони прийдуть, сховатися.
Так воно і було. Коли вони спитали у матері, чи я приїхав, вона сказала, що ні, а потім, коли
побачила, як вони зніяковіли, добре відчитала їх.
Швидко, в зв’язку з початком війни, полк повернувся з таборів і майже в повному складі його
відправили на фронт. Але батька залишили у 289 запасному полку готувати новобранців на фронт.
V
Пригадую газету «Русское слово», в якій всередині на дві сторінки було надруковано
великими літерами два слова:
ВОЙНА ОБЪЯВЛЕНА!
Всі школярі були настроєні патріотично і били Вільгельма ІІ-го на чому світ стоїть.
Пам’ятаю ура-патріотичні демонстрації в місті з прапорами, портретами царя і цариці і
транспарантами з написами: «Долой Германию! За веру, Царя и Отечество!»
Пам’ятаю приїзд із концертами якогось псевдонародного хору, … куплети на зразок «а немец все
ковыряет в носу, ах, лучше бы в Берлине мне есть колбасу!»
Але мій батько, який багато чого читав і знав, говорив мені, що нам при нашій економічній
відсталості німців не перемогти.
У нашій школі був відкритий госпіталь для поранених, а нас, учнів, перевели у приміщення
жіночої школи, хоч жіночі класи були окремо від чоловічих.
У школі відбувалися самодіяльні вистави школярів. Старшокласники, наприклад, здійснили
виставу «Сказка о мертвой царевне». Виставу оформляли кращі художники міста. Учні молодших
класів співали хором за кулісами, в тому числі і я. Все це впливало на мене.
У серпні 1914 року померла моя сестриця Саша, а 7 грудня 1915 народилася сестра Катя.
Батько продовжував готувати новобранців. Він уже був підпрапорщиком. Його заробіток
становив 35 карбованців 50 коп. на місяць. За кімнату ми платили 8 карбованців. Жили дуже скупо,
щомісяця відкладали грошів казначейство. Так, здається, тоді називали ощадні каси.
Мені давали на сніданок у школу 2 копійки на плюшку. Це була булочка, схожа на теперішню
молочну. Я іноді ці гроші ці гроші витрачав на купівлю казок, бо я не знав, що існує така установа,
як бібліотека, де можна брати книжки для читання. Або заощаджував ці гроші на кіно.
Над батьком нависла загроза, що його можуть послати на фронт. Матір це дуже хвилювало.
Одного разу у полк прибув наказ виділити двох найкращих службистів у роту для охорони
царя. Одне місце припало батькові. Мати дуже зраділа, бо це була запорука, що він не попаде на
фронт. У батька був сослуживець, земляк, теж із Богодухівського повіту, Клочко Оксентій
Мефодійович. Молодший від батька і недавно одружився. Він ублагав батька, щоб той поступився
йому цим містом і … батько погодився, бо був людиною м’якою і доброю. Мати, коли дізналась про
це, дуже рознервувалась і аж захворіла.
Пройшло кілька місяців, і від Клочка батько одержав листа, в якому він писав, що ніякого
царя вони не охороняють, а сидять в окопах. А через кілька він одержав від нього листівку з
німецького полону, в якій він повідомив, що йому одірвало снарядом обидві ноги, і він зараз
полонений. Більше про нього ми ніколи нічого не чули. От чим обернулася ця історія з ротою для
охорони царя.
А тим часом життя стало важче. Та до того ж мати тяжко захворіла на туберкульоз. Вона
місяців зо два писала листа своєму братові, дядькові Тихону, про якого я вже докладно писав. Вона
була малописьменною і писала за день усього кілька рядків і обливала їх гіркими сльозами. Але
довго писала не тому, що була малописьменною, а тому, що її особисте життя склалося дуже тяжко.
Це я зрозумів усе значно пізніше, тоді я цього не розумів і дивувався – чого, мовляв, треба так довго
сидіти і писати одного листа місяцями.
Згодом ми перейшли в невелику двокімнатну казенну квартиру, яку батькові дали в
солдатській казармі. Я був дуже задоволений, бо міг спілкуватися з солдатами. Їх готували всього
місяць і відправляли на фронт. Навчати їх не вистачало гвинтівок і їх навчали на штуцерах – це були
дерев’яні рушниці зі спусковим механізмом і проріззю прицілу та зі штиками.
Тільки для бойових стрільб було кілька рушниць.
Подружив я з одним солдатом – Петром Кириченком – і вперше в житті побачив у нього
«Кобзаря» Шевченка, якого ніколи ще не читав і ніколи й не чув про нього. Це був незабутній
8
момент у моєму житті. Мабуть, цього Петра давно вже немає на світі. Велике йому спасибі за
Шевченка!
В цей час солдати, покликані на місяць для підготовки до фронту, організували драматичний
гурток і почали готувати п’єсу, назву якої я не знав і її автора також. Стиль п’єси і події в ній
нагадують Островського, але переглянувши всі його п’єси, я такої і не знайшов.
Готували вони її в нашій квартирі – вечорами приходили до нас і в одній із кімнат проводили
репетиції і я,звичайно, був уже тут. Усі ролі виконавців я знав напам’ять раніше за всіх.
Доступ сторонніх у казарму був заборонений, і тому жіночі ролі грали чоловіки-солдати. І
дуже непогано, бо, очевидно, був досвідчений керівник цієї справи і підібрав виконавців по
типажному принципу. Молоду дівчину Парашу грав солдат Бєлкін, стрункий, худорлявий, з
рум’яними щічками і високим голосом, а виконавець ролі її матері – солдат Єгоров немов би
народився для ролі Матрьони Савішни, так, здається, її звали. У нього було старече обличчя, ще не
вкрите поросллю, з вицвілими очима, і після вистави, яка пройшла в стінах казарми, його солдати так
і прозвали – «Матрьона Савішна».
У казармі був широкий прохід, який був залом глядачів, а в кінці його зробили поміст,
повісили куліси. Грали ще, пригадую, водевіль під назвою «Торт».
І ще був вечір сміху. Організатором його і головним виконавцем був якийсь московський
клоун. Він взяв у помічники звичайного солдата і розігрував з ним смішні сценки. Пошив із простині
костюм, шапочку і розмалював їх. Цей вечір пройшов з величезним успіхом. Солдати реготали під
час усіх номерів до упаду. Це була єдина розрядка серед невеселих думок, які обсідали їх голови.
А тим часом хвороба матері посилювалась, і в травні 1916 року відкрився процес скоротечних
сухот.
Активних ліків тоді не було, єдине, що могло допомогти – це відповідний раціон харчування,
а його не було. На сімейній раді було вирішено, щоб мама, я і Катруся виїхали на Україну.
VI
З великими труднощами доїхали ми до рідних країв. Пожили з тиждень із дідом, але тут теж з
їжею було не дуже розкішно, і маму забрав до себе на Шуби дядько Тихін, у якого хоч і була велика
сім’я (10 душ), але було 2 корови, пасіка – 70 вуликів, та інше – отже були жири і мед. Доглядала
мою матір старша за мене на 6 років двоюрідна сестра Марія, якої давно вже немає в живих.
І я у дядька Тихона ціле літо пас корову – одну я, а другу – двоюрідний брат Іван. А сестру
Катю віддали у Богодухів у приют.
Восени я пішов у Сінне в школу. Мені зробили іспит, який я успішно склав і почав ходити в 4й клас. Разом зі мною і двоюрідний брат Василь Тихонов і ще один хлопець із Шубів – Савка Шуба.
Крім нас ще в класі були – Глаша Бурдюкова, Фрося Усата, Наташа Гунечук, Данило Пащенко і
Кирило Пащенко.
Їх дядько Іван Потапович Пащенко був відставний військовий фельдшер і мав авторитет у
хворих, особливо у жінок, більший, ніж лікар, бо мав великий досвід.
Я жив у Сінному не в діда, а в тітки Онисійки – дружини мого дядька Микити, який у цей час
був у солдатах, правда, не на фронті, а охороняв десь мости. Як жартувала тітка Онисійка: «містки
підмочував».
У тітки було двоє дітей – Мотря і Карпо. Мотря ходила у 3-й клас, а Карпо у перший. Мотря
вчилась задовільно, а Карпо був балуваний, моторний, непосидющий, вчитися не хотів. А згодом
виріс, був у колгоспі і потім у Вітчизняну війну загинув на фронті.
Тітка нас виховувала суворо, поблажки не давала. Примушувала все робити у хазяйстві і
вчити уроки. Після вечері заставляла всіх нас ставати на лежанку і молитися на ніч богу. Вчила нас,
як поводитися, зайшовши в хату – знімати обов’язково шапку. Набагато пізніше, коли моїй дочці
Олені було років з чотири, я пішов із нею на агітпункт перед виборами, перевірити себе у списках.
Це було взимку, в школі. Ми зайшли на агітпункт – сидять люди, читають газети, журнали і всі в
шапках. А я тільки зайшов – шапку зняв, а дочка й питає: «Папа, а зачем ты снял шапку?» А я їй
відповідаю, щоб усі чули: та бачиш, доню, у на Україні такий звичай – коли заходиш у хату, то треба
знімати шапку». Усі, хто тут був – поволі потяглися своїми руками за шапками, щоб познімати їх.
Вчили не сідати на стіл, не кидати шматки хліба на підлогу, бо хліб святий. Чудовий був
звичай вітатися на вулиці навіть з незнайомими людьми і багато іншого.
9
Батько передав нам казначейську книжку, на якій було щось біля 900 карбованців. З них я
багато витрачав на різні рекламовані ліки для матері, але це нічого не давало. Після революції лишок
грошей втратив усяку ціну.
По суботах – я, Василь і Савка Шуба ішли пішки на Шуби – вони додому, а я до матері.
Йдучи, обов’язково співали солдатську пісню «Поехал казак на чужбину далеко, далеко на борзом
коне вороном» і т. д.
А в неділю перед вечором знову поверталися в Сінне. Перед тим, як іти, я завжди прощався з
матір’ю: «Прощайте, мамо!» Вона відповідала: «Бог простить!». І вдруге: «Бог простить!». І втретє:
«Бог простить!» І так щоразу кожної суботи.
Десь на початку грудня – приїхав батько на два дні. Мати вже була в тяжкому стані та ще й
була вагітною. Батько поїхав, через кілька днів народився брат Гриша і через три дні помер – такий
був кволий. А через кілька днів – 15 грудня 1916 року – мама померла.
Був я тоді хлопчиком і не розумів, яка то втрата, а тільки коли мені сповнилось 18 років, я,
згадавши її, її тяжке життя, ридма ридав.
Я ходив у школу, живучи у тітки Онисійки. На це батько посилав їй якісь гроші – скільки
саме, я не знаю.
У школі я вчився добре. Мені все легко давалось, я був круглим відмінником, а брат Василь
теж не хотів відставати і також був відмінником, але йому все важче, і він усього досягав упертою
працею.
Після Різдва і до Водохрещі були шкільні канікули, під час яких я жив на Шубах у дядька
Тихона. Він давав мені і Василеві читати наукову літературу – про походження землі, зірок (в
основному Кант-Лапласівська теорія) і т. д.
Мене вразив один абзац, який я прочитав в одній із таких книжок (пам’ятаю ще й досі):
«Библейская легенда о так называемом всемирном потопе – не что иное, как предание о сильном
наводнении между реками Тигр и Евфрат».
Нас у школі вчили по Біблії про походження світу за 6 днів і сам вислів «библейская легенда»
– тобто казка, – дуже вплинув на мою свідомість і заклав основи мого подальшого атеїстичного
світогляду.
Пам’ятаю зиму 1916 року. Снігу навалило так багато, що ми ходили по ньому через тини.
Брали ріжнаті сані (тобто вантажні) сідали чоловік із 10 і мчали з крутої гори, перекидаючись
у сніг. Скільки було вереску, реготу. Приходили додому мокрі, як чорти! За що нам від тітки в першу
чергу добре перепадало! Щаслива пора! Кінчались канікули і знову до школи!
У школі була сувора дисципліна. Директор школи Деркач Василь Данилович викладав нам
арифметику, геометрію і російську граматику. Викладав вимогливо і суворо, але дуже логічно і
послідовно, і все добре запам’ятовувалось.
Згодом, після Жовтневої революції, ми дізналися, що він був ще до революції членом
більшовицької партії. І невдовзі був призначений зав. Богодухівським повітовим відділом народної
освіти.
Надзвичайно радісно зустрів повідомлення про Лютневу революцію дядько Тихін. У ті дні на
Шуби надходило багато газет і різної агітаційної літератури, які я читав у імпровізованій хатічитальні. Важко було розбиратися в газетах різних напрямків, але я добре запам’ятав, що коли з
фронту повернувся дядько Андрій – брат Тихона – він говорив, що єдина партія, за яку слід
голосувати в Установчі збори – це партія Леніна, яка дає землю селянам і припиняє війну.
Потім пізніше, коли почалася колективізація, він був гірко розчарований.
А сестра Катя в цей час жила в приюті у Богодухові. Якось двоюрідна сестра моєї матері
Килина Птушчина, яка жила в селі Мерло – 5 кілометрів від Сінного, поїхала в Богодухів, зайшла у
приют подивитись на Катю і ахнула. Часи вже були тяжкі, годували дітей погано, і Катя була
худюща і зелена. І вона вирішила забрати її до себе, в свою сім’ю. У неї був чоловік, два сина були
відділені, дочка замужем, два сина були на війні, а два сина були ще підлітки. Жили вони заможно,
їсти і пити було що, і вони, спасибі їм, виростили її і вивели в люди. Про її дальшу долю – я напишу.
Відразу ж після Лютневої революції у школі почався процес утвердження української
національної культури. Керував усім цим процесом наш директор школи. У березні місяці було
відзначено шевченківську дату. Був підготовлений під його керівництвом концерт силами учнів.
Мені було доручено вивчити напам’ять «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами» – Шевченка. Читали
10
також байки Глібова. Одну байку навіть удвох – я з Василем. З учнів нашого класу був створений
хор, який виконував українські народні пісні. До речі цим хором керував дяк з нашої церкви.
Моє читання пройшло з великим успіхом. Мене хвалили, і це був перший крок до зародження
«акторського честолюбства». Читав я ці думи і дядькові Тихонові – йому теж подобалось.
Для бажаючих було введено викладання української мови, бо до революції все в школі
викладалося тільки російською мовою. Я успішно закінчив 4-й клас. Настало літо, і я знов пішов до
дядька Тихона пасти корову. Ми з Іваном пасли – він Зорьку, а я Маню. Цілий день на повітрі. Пасли
або на шляху, або на прогонах – це доріжки на луках, що вели до невеличкої річки. А по весні вона
розливалася широко-широко.
Пасли годин до п’яти. Потім гнали їх додому і обідали. Я часто брав із собою якусь книжку і,
пасучи корову, діставав насолоду від читання.
Влітку ми, дітвора, спали у клуні. Я, Василь, Іван, Марія, Любка і Мотря. В ніч на весіннього
Миколу (під 22 травня) ми лягли спати, коли було тепло і сонце заходило ясно. А вночі ми
прокинулись від холоду. Ворота клуні ми підпирали полудрабком; сильний вітер його відкинув, і в
розчинені ворота дмухав холодний, різкий вітер зі снігом. Ми бралися зачинити ворота і підперти,
але вітер нас розкидав.
Тоді ми босі побігли до хати. Вранці страшна картина відкрилася перед нами. Повимерзали
садки і огороди з ранніми овочами. На землі лежав товстий шар снігу. Але вдень пригріло сонце, і
від снігу нічого не лишилося.
Восени ми знову пішли до школи.
Відбулася Жовтнева революція, і тільки після неї батько повернувся додому.
Я в цей час уже був у 5-му класі. Як тільки батько повернувся, я почав жити дома. Нас було
троє: дід, батько і я. Нас у селі жартома прозвали – «три самці».
Рано по весні 1918 року в село прийшли німці, покликані гетьманом Скоропадським.
Почалися звірства. Щодня біля волості можна було прочитати накази про повішення того чи іншого
комуніста.
Але окупація тривала недовго, бо в Німеччині теж почалася революція, і німці змушені були
повернутися на батьківщину.
На зміну гетьманщині прийшли петлюрівці, але під ударами Червоної Армії вони
розсипалися, і встановилася Радянська влада.
Нарешті батько почав вести своє господарство, тільки вже без будь-яких коштів. Не було в
хазяйстві ні коняки, ні корови. Тільки свиня та кури, та було 5 десятин землі, які обробляв дядько
Микита з половини.
Коли родив хліб, у нас його було небагато, і ми його молотили ціпами – гуп, гуп, гуп! гуп, гуп,
гуп! А от у дядька Сашка і дядька Микити при нормальному врожаї було кіп по 80, і молотити їм
доводилося наймати молотарку.
Я в цій молотьбі іноді брав участь як погонич, і мені на все життя запам’яталась ця
колективна праця, що була органічним виявом однієї із сторін колективізації в її нормальному
вигляді.
Коли врожай жита, пшениці, ячменя у селянина досягав кіп 70-ти або й більше, йому
доводилося наймати для молотьби кінну молотарку, але сам він зі своєю сім’єю не міг осягти всю цю
роботу і тому, як правило, об’єднувались здебільшого чотири господаря. Це давало і потрібну
кількість людей, і кількість коней, а їх треба було шестеро-восьмеро.
Робота починалась на світанку, коли встановлювали молотарку. Спочатку ставили кінний
привод з чотирма дишлами, потім молотарку, віялку. Запрягали коні в дишла, і по команді
барабанщика (а їх було двоє, щоб мінятися) погоничі коней починали нокати, починав обертатися
великий шків, і ремінь, натягнутий від шківа до барабана молотарки давав йому потрібні оберти, і
барабанщик починав подавати снопи в барабан, і молотьба починалась.
Барабанщик стежив, щоб коні тягли як слід, щоб барабан обертався з потрібною швидкістю, а
коли вона спадала, покрикував на погоничів: «паняй, паняй!»
Кілька разів і я брав участь у цій роботі як погонич. Цілий день треба було ходити навколо
привода і підганяти коней. Я добре не пригадую, чи міняли нас, бо виходити цілий день пішки
кілометрів із п’ятдесят – одному, мабуть, не під силу.
11
Зерно віяли на віялці і збирали в мішки, полову одгортали окремо, вона йшла на годівлю
худоби, а солому брали однорогами і складали в скирду. Робота була гаряча, і в той же час, мені
здавалося, була веселою.
О 12-й годині була перерва на обід. Тут кожна господиня дому старалась перевершити свою
сусідку і вибором блюд і їх якістю. Обід був приблизно такий: борщ, курятина з картоплею, млинці
або вареники зі сметаною з вишнями, каша з молоком, пиріжки з ягодами і з медом, пиріжки з
картоплею, квасолею, м’ясом, і обов’язково кисіль молочний і кисіль фруктовий, який називали
«годі». Тобто, коли подавали «годі», то це означало, що обід закінчено.
Відпочивали з годину і знову бралися за роботу, і так до вечора, поки було видно. Вечеряли.
Потім розбирали молотарку, перевозили її до сусідів, щоб назавтра все спочатку. Брав участь у цій
молотьбі і мій батько. А потім я з дідом і батьком продовжували свою молотьбу ціпами – гуп, гуп,
гуп! гуп, гуп, гуп!
У нас була велика садиба – колишнє подвір я для чумацьких возів і волів, а тепер воно було
порожнє, і батько задумав його зорати. Дід довго не хотів давати на це згоду, бо звик, що це колись
було потрібно для чумачки, але під тиском батькових аргументів – здався. Цей великий шмат землі
засадили картоплею і соняшником, які добре вродили.
Харчувалися ми, як і всі односільчани, не дуже розкішно. Як люди православні, ми
дотримувались постів, яких було разом із середами і п’ятницями (круглорічні пісні дні) біля 180 днів,
тобто півроку. У пісні дні не можна було їсти сала, м’яса, масла, яєць, ковбас і молока.
На сніданок варили галушки, або кандьор, лишок доїдали увечері. На обід пісний борщ і каша,
здебільшого пшоняна з олією. Купували оселедці або тараню.
А в скоромні дні їли все те саме, тільки засмажене салом, а борщ заправляли товченим салом
із пшоном. М’яса, як правило, не їли, бо його не було. У заможніших сім’ях у неділю різали курку.
Іноді їли шмат хліба з салом. Яйця не їли. Їли їх тільки на Великдень і після великодня тижнів зо два,
разом із домашньою ковбасою, яку робили самі, пригощали гостей яєчнею з салом. Перед
Великоднем і Різдвом кололи кабана і мали сала на цілий рік – хто багатший, а хто бідніший, ті
кололи тільки перед Різдвом. Робили ковбаси, яких вистачало, мабуть, на місяць. Кишки тв. Кендюх
начиняли кашею – це теж була смачна страва.
У кого була корова, а вона була майже в кожному дворі, – пили молоко або кисляк
(простоквашу), було і масло для заправки, робили сир (творог).
Одягалися ми літом у полотняні штани і сорочку, зимою в кожух, восени у світу. Овець у селі
було багато, їх стригли, самі робили грубе сукно і з нього шили свити, а на зиму шили кожухи, ними
ж взимку і вкривалися. Пір’я на подушки було зі своїх курей чи гусей, в кого вони були. Спали на
ряднах, які заміняли простині.
Кожна сім’я сіяла коноплі, які потім висмикували, мочили у ставках, сушили, терницями
тріпали їх, відділене прядиво виминали і взимку пряли. З відходів пряли веретенами товсті нитки –
вал. Потім із ниток ткали полотно. А з ниток і валу ткали рядна.
Цілу зиму жінки пряли і ткали. А влітку полотно мочили в річках чи ставках і розстилами
його на траві вибілюватись. Дівчина, яка збиралась йти заміж, мала наткати шматків із 15–20
полотна, нашити кілька вишиваних сорочок із полотна.
Купували ситець і з нього шили собі кофти і спідниці. Перед війною 1914 року де в кого з
чоловіків з’явилися куповані костюми з дешевого сукна.
У кожному дворі була коняка і корова. Коли їх забивали, або вони дохли, шкіру знімали і
віддавали чинбарям на обробку за відповідну платню. Отже шкіра була і на халявки, й на підошви. А
взуття віддавали шити шевцям. А дехто шив чоботи сам і черевики на просту колодку, цебто кожен
чобіт можна було взути і на праву, і на ліву ногу, як завгодно. Дід мій сам так і шив, до речі, шив
чоботи такі і мені. Але для шику, коли мені було років із 15, я носив материні черевики на високих
підборах, які лишилися після неї.
Білизну нам прала Пріська, дочка дядька Сашка. Дядько Сашко –старший брат мого батька.
Його двір був поряд з нашим, з південного боку. У нього було два наділи землі (5 десятин), двоє
коней, корова, невелика садиба. Жив він, як і більшість середняків.
У нього було троє дітей: старший син Карпо, ще нежонатим пішов на фронт у першу світову
війну і не повернувся – пропав без вісті.
12
Пріська – дочка дядька – була одноока, вийшла заміж за такого ж одноокого бідолаху Андрія
Безноса, який крім наділа землі нічого не мав. Жили вони все життя дуже бідно, і в 1933 році
померли з голоду, який так «уміло» організував наш «любий батько і вождь».
Молодший син під час першої світової війни влаштувався на роботу у Шостці, Чернігівської
губернії, на капсульний завод, звідки не брали в солдати. Робота ця була важкою, бо капсули
начиняли ртуттю, пари якої тяжко впливали на дихальні органи. Так сталося і з Іваном. Він захворів
на туберкульоз. Приїхав до дому, довгенько держався, але потім відкрився процес.
Десь у 1923 році йому дуже погіршало. Я якось зайшов до них зимою. Він лежав уже в
тяжкому стані, в хаті зимувало теля і ягня, повітря було тяжке. А лікувала його якась бабка
самогоном із перцем! Я ж знав по хворій матері, що це таке, і сказав йому, що слід би викликати
лікаря. Він накричав на мене, що я дуже розумний і нічого не розумію.
А коли вже йому стало зовсім погано – викликали нарешті лікаря. Той оглянув хворого і
сказав: де ж ви були раніше? Тепер уже нічим допомогти не можна.
У січні 1924 року він помер. А дядько Сашко з жінкою – тіткою Ганною – помінялися на
Шуби, прийняли в прийми одну молоду пару, яка і догодувала їх до смерті.
Так от повторюю – білизну нам прала Пріська. Прали тоді таким способом: закладали її в
жлукто – дерев’яний циліндр, видовбаний з товстого дерева, на дні якого клали кругле днище.
Білизну пересипали попелом із соломи (це був своєрідний пральний порошок) і заливали гарячою
водою. А через добу все це виймали і несли прати на ставок, де вже прали білизну з милом, б’ючи по
ній праником і потім начисто виполіскуючи.
У 1918 році я закінчив 5 класів, і на цьому скінчилась моя освіта. Правда, до тієї освіти я
додав ще й іншої – зовсім непотрібної.
Дід мій нюхав і курив тютюн. Сам його саджав, потім рвав його, листя перетирав на
нюхальний тютюн, а корінці різав на курево. І от призвичаївся до куріння і я, 14-річний дурень, і ні
батько, і ні дід ніскільки цьому не заперечили, тільки батько сказав: «кури, але як спалиш клуню, то
шкуру спущу». А чого мені палити клуню, коли я міг курити, ні від кого не ховаючись.
І палив я цигарки аж 28 років, чим, звичайно, підривав своє здоров’я, особливо в період
формування організму.
Пережили ми зиму, весну, почалося літо. І в цей час настало лихо. На Україну вторглися
білогвардійці. І мого батька, як колишнього підпрапорщика, мобілізували до білої армії. Одержав я
від нього одну листівку з-під Орла, де йшли запеклі бої. А потім уже, коли денікінців розгромили,
про долю мого батька розповів один солдат з нашого ж села, який служив разом з ним і повернувся з
фронту. Під Орлом вони потрапили в полон до Червоної Армії, пройшли ревтрибунал, як
мобілізованих їх виправдали, але батько вже був хворий на висипний тиф, від якого він і помер.
VII
На початку грудня 1919 року в наше село ввійшли відступаючі денікінці. Було холодно, йшов
сніг з дощем. А слідом за ними ввійшла Червона Армія. Кіннотникам ніде було притулитись, хоч у
селі було 1500 дворів, і в кожній хаті ночувало не менш як чоловік із двадцять, тобто за одну ніч в
селі ночувало біля 30 000 бійців.
У вересні 1920 року в нашій школі було створено 6-й клас, де я провчився 2 місяці, але мені
чомусь не припали до душі вчителі, і я вчитися кинув, а тільки почав брати участь у роботі
драматичного гуртка, в якому грали переважно місцеві інтелігенти-вчителі, агроном, поповичі,
службовці пошти, Райвиконкому тощо.
Грали переважно українську класику: «Наймичку», «Мартина Борулю», «Бурлаку», «Сто
тисяч» – Карпенка-Карого, «Наталку-Полтавку» – Котляревського, «Сватання на Гончарівці» –
Квітки-Основ’яненка та інші.
Я грав підлітків, а коли ролі не було – був суфлером.
У цей же час я багато читав книжок у місцевій бібліотеці. Живучи в Єгор’євську, я
заощаджував копійки, щоб купувати казки. Невеличка книжка – 32 сторінки – коштувала 2 копійки,
більша – 64 сторінки з кольоровою обкладинкою – 5 копійок. Я навіть не підозрював, що існує така
установа, як бібліотека, де можна брати читати книжки. А в Сінному довідався від свого сусіда
Павла Богаєнка про її існування. І я заходився читати.
13
Бібліотека була в одному приміщенні з телефонною станцією, яка нараховувала всього 7 чи 8
номерів. Отже, телефоністки по сумісництву були й бібліотекарями.
Я було візьму якусь казочку або невелике оповідання, за день прочитаю і на другий день
знову до бібліотеки. Бібліотекарі почали перевіряти мене, а чи справді я так швидко читаю. Пам'ять у
мене була хороша, і на пропозицію розповісти, що я читав, дуже хвацько відповідав. Тоді, щоб
позбутися такого набридливого читача, мені почали давати книжки товщі за розміром, не зважаючи
на те, чи підходящі вони для мого віку. Так, коли мені було 11 років, я перечитав роман МельніковаПечерського «В лісах» і «На горах» (аж 8 томів).
Коли один із учителів нашої школи побачив у мене один із цих томів, він зауважив: «Як ви
можете такому хлопчикові давати такі книжки?» На це бібліотекарша відповіла: «Та ну його! Він
нам набрид із своїм швидким читанням!»
Читав я, як бачите, неорганізовано, ніхто не керував моїм вибором, але перечитав багато чого
з російської класики, з іноземної літератури, здебільшого пригодницької.
Дід дуже ненавидів мою звичку читати, іноді шпурляв книжки на долівку, завдаючи їм шкоди.
Це було однією з причин нашого розходження, що згодом привело до остаточного нашого розриву.
Наприкінці 1920 року у школі був створений 7 клас із різних «недоуків», бо школу
перетворювали на семирічну. Нас було чоловік із 10. Уже парубки і дівчата. У самій школі місця не
було, і ми навчалися в сільському клубі, який був створений відразу ж після розгрому білогвардійців,
в одному з будинків, який колись належав справжньому куркулеві Жупінському, у якого було біля
200 десятин землі. Будинок нічим було опалювати, і ми сиділи на уроках у кожухах, свитах або
пальто. У перервах між уроками тут же разом з учителем Данилом Івановичем усатим крутили
цигарки, закурювали, а потім навчалися далі. Коли через два місяці після навчання настали люті
морози – навчання припинилося, але нам видали посвідки про закінчення Сіннянської семирічки.
Навесні 1921 року у Харкові було оголошено прийом на всеукраїнські сільськогосподарські
курси. Я дістав у Райвиконкомі направлення, і нас з усієї України прийняли 30 чоловік, в тому числі
з нашого села 18 чоловік (!).
Для мене ці курси були не стільки курсами по сільському господарству, скільки курсами
підвищення загального світогляду, культури і т. ін.
У цей час військового комунізму ми одержували все безкоштовно, по розподілу – газети,
квитки в театр, харчування. Харчування було дуже слабеньке, але мене це хвилювало найменше, хоч
і впливало.
Найбільше я ходив у театри. В першу чергу відвідував український театр під керівництвом
І. Я. Юхименка, згодом керівника Харківського театру революції. Репертуар театру складався з п’єс
української класичної драматургії. Тут я побачив такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм» ГулакаАртемовського, «Панна Мара» і «Панна штукарка» В. Вінниченка, п’єси драматурга, які були
вилучені потім з репертуару українських театрів майже на 60 років і тільки тепер в часи перебудови
знову повернулися нашим глядачам.
Головною героїнею театру була актриса Дикова Марія Денисівна, сестра відомого режисера і
актора Олексія Дикого. Відвідував оперний театр, театр малих форм.
Як і завжди в житті сумне стояло поряд із смішним. Не всі хлопці ходили в театр. Серед нас
був один хлопець на прізвище, як мені здається, Гуров. Він збирав квитки у тих, хто не йшов у театр,
ішов сам до театру і цими квитками торгував. Пам’ятаю, як зараз, як він продавав квитки в театр
малих форм, який був на Старо-Московській вулиці (нині – Московський проспект). Він приходив
туди одягнений тільки в білизну (очевидно, іншого одягти у нього не було нічого) і ніскільки це його
не бентежило.
В цей час у Харкові не було навіть трамвайного руху. Рухались тільки вантажні трамваї.
На курсах у нас був політрук – це був на той час визначний громадський діяч і письменник –
голова письменницької спілки «Плуг» Степан [Сергій – прим. ред.] Пилипенко. Зустрічі з ним були
надзвичайно цікаві.
Курси тривали 2 1/2 місяці. По закінченні їх нас послали на практику і видали для цього
обмундирування: по одній сорочці, по парі білизни і по парі… лаптів, іншого взуття не знайшлося. Я
віддав ці лапті дядькові Микиті на жнива, але він віддав перевагу своїм чоботям і так ні разу їх і не
взув.
Настав час їхати на практику. Мене направили у радгосп Голосіївські хутори під Києвом.
14
Я сів на поїзд у Богодухові, тільки не в вагон, а на тендер паровоза, на вугілля, але машиніст
прогнав нас (зі мною було ще двоє пасажирів) на кришу паровоза, поряд із свистком. Це страшна річ
– коли він свистів, то мене пронизувала трясця до кісток. Під вечір ми пересіли на кришу товарного
вагону. Пасажирського руху, як такого, не існувало.
Їхав поїзд до Києва 3 доби, і це, кажуть, ще й добре.
VIII
У конторі Голосіївських радгоспів – 15 км від Києва, мене прийняли і направили на практику
в один із радгоспів – Ново-Пасічне.
Голосіївські хутори (так їх називали до революції) були маєтком Києво-Печерської лаври.
Працювали там виключно монахи. Так вони лишилися там і після революції робітниками, бо добре
знали своє діло, робітниками були добросовісними і подітися їм було нікуди.
Програми моєї практики, як такої, не було. І я сам не розумів, в чому її смисл. Я тут був
просто підсобним робітником.
Радгосп Ново-Пасічне був величезним садом в 1 квадратний кілометр. В основному тут були
яблуні і груші. Я ніколи не бачив ніде такої кількості сортів із плодами різного смаку. Я встиг якраз
на їх збирання. Урожай був добрий, і це нас виручало, бо рік був голодний, годували нас слабенько,
хліба давали небагато, і нас виручали тільки фрукти, яких можна було їсти скільки забажаєш.
Найкращі фрукти відбирали і одвозили до Києва. Фрукти гіршої якості йшли на сушіння і на варку
повидла.
Крім монахів тут працювали ще й вільнонаймані. Таким був директор т. Зімін (імені його не
пам’ятаю), і ще одно подружжя – про яке слід розповісти докладніше.
Він – був старенький, років під 80. У нього були рожеві щічки, лисина і невеликий залишок
біленького, як лен, волоссячка. Був майже зовсім глухий. Імені його і прізвища не пам’ятаю. Він був
головний фахівець у радгоспі по сушці фруктів.
Його дружина, ім’я якої я запам’ятав – Гермінія Йосипівна – була молодша за нього років на
35, енергійна, спритна жінка. Вона була головним фахівцем по варці повидла.
Він був колишній князь. Вона – теж дворянського походження, і її, молоду дівчину, видали
заміж уже за літнього чоловіка, адже він був князь! Вона його за це проклинала все життя. А як там у
них складалися сімейні стосунки, нікому було невідомо. Дітей у них не було. Після революції
виїхати за кордон вони не змогли, не пам’ятаю чому, і ось доля їх примусила працювати в радгоспі,
щоб якось жити і не померти з голоду в такі тяжкі часи. Вона чудово вела своє сімейне господарство.
Готувала, прибирала кімнату, прала білизну і добре справлялась зі своєю основною роботою.
Рано-вранці він виходив на ганок будинку, яв якому вони жили, і жував беззубим ротом
м’якеньку грушку і безперервно потихеньку… пукав. Вона виходила теж на ганок і голосно його
проклинала: «Ах ты, старый …дун! Ты погубил мою жизнь» і т. д., і т. п. А він, нічого не чувши,
жував свою грушку, знов потихеньку пукав і на його обличчі сяяла дитяча посмішка. Отак вони і
жили.
Відбувши тут свою практику, я одержав довідку про її закінчення і поїхав до Києва за квитком
на поїзд, бо мусив сьогодні ж виїхати до Харкова.
Це була божевільно важка справа. Бухгалтерія радгоспу видала мені так зване «Предложение
на бесплатный проезд». Його треба було обміняти на посадочний талон, а той поміняти на квиток.
Коли я прийшов куди слід (не пам’ятаю, куди саме), я побачив величезний двір, у якому скупчилось
більше тисячі народу. Я простояв цілий день і так цього талона і не одержав. Мені люди обізнані
підказали: раз я маю «Предложение на бесплатный проезд», то я можу з ним сідати у поїзд і їхати.
Я послухав доброї поради і пішов на вокзал. Тут мене охопив ще більший розпач. Поїзд уже
давно був поданий, всі вагони були забиті людом і підійти до них не було ніякої можливості. Я
обійшов усі вагони, ніде мені сісти не пощастило. Що робити? У мене в Києві ні родичів, ні
знайомих, ні притулку, у радгоспі я вже розрахувався.
І мені майнула проста, щаслива думка. Я обійшов состав поїзда і зайшов до нього з тилу. Тут
була тиша, людей нікого не було. Я підійшов до одного з вагонів (вагони були приміського типу). У
тамбурі, біля дверей курили якісь військові, я поскаржився їм на своє безвихідне становище, і вони
мене впустили в вагон, де, звичайно, важко було знайти місце, щоб поставити ногу. Але коли поїзд
пішов, усі якось розмістились, десь і я знайшов притулок і заснув, як убитий.
15
Всі мої запаси яблук і груш, які віз із радгоспу, на другий день були знищені вояками і мною.
А їхати довелося знову три доби. Страшно було дивитись, як під час громадянської війни був
зруйнований транспорт. На великих станціях (вузлових особливо) стояли десятки потухлих
паровозів і сотні розбитих вагонів, особливо товарних.
Забігаючи вперед, скажу, що пройшло всього два роки, як був прийнятий Ленінський
геніальний план Нової Економічної Політики (НЕП), і побігли паровози, пішли за розкладом поїзди,
з’явилися продукти, був забутий голод, країна почала розквітати на очах. Але смерть Леніна все це в
великій мірі перекреслила. «Мудрий з наймудріших, геніальний серед геніальних» накрутив такого,
що ми й досі відчуваємо наслідки його «мудрого керівництва». Та ще й скільки знищів безневинних
людей. Хоч багато чого було й зроблено, але скільки було зашкоджено. Та про все це по порядку.
IX
Коли я повернувся до Сінного, мені запропонували прийняти завідування районною
бібліотекою. Я погодився. Спеціальної освіти в мене хоч і не було, але я був у селі один з небагатьох
письменних хлопців. Бібліотека для такого села була дуже непогана. Крім основного фонду, який був
до революції, в неї було включено реквізовані фонди книжок поміщика Альховського, земського
начальника. В основному це були підписні видання журналів «Нива» з додатками та журналу
«Природа и люди» з додатками в хорошій оправі, енциклопедія Брокгауза і Ефрона.
Багато з цих книжок було розібрано по руках, і мені довелося обійти всіх боржників і дещо
виручити, а дещо пропало. Багато чого я перечитав із неї – російську класику і західноєвропейську
літературу, особливо пригодницьку. Тут були повні збірки творів Жюля Верна, Майн-Ріда, Луї
Бусенара, Луї Жаколіо, Райдера Хаггарда, Конан Дойла, Крашевського і т. ін.
Читав я, на жаль, усе безсистемно, хоч дещо, все-таки, і це давало.
І от такому недосвідченому юнакові, такому нетямі, який мав слабеньку освіту, було дано
завдання від Наросвіти, здається, – обстежити Лютівську районну бібліотеку, в якій також були
фонди з поміщицьких бібліотек. Я не пригадую вже зовсім, яке було завдання цього обстеження,
адже минуло вже 67 років. Пам’ятаю, що вся звичайна література була розграбована, а лишилося
тільки дві шафи малоцінних книжок, до яких я поставився дуже індиферентно. Я пригадую, що то
була за література із зовні. Обидві шафи були наповнені до краю книгами одного формату, з
однаковими палітурками. Що в них було надруковано, не знаю, але одне приблизно запам’ятав: на
палітурці було надруковано (цитую по пам’яті): «По соизволении его императорского величества,
Петра Алексеевича Романова – отпечатана сия книга в Санкт-Петербургской типографии лета от
Рождества Христова одна тысяча семьсот двадцатого года» (дата приблизна).
Коли я зараз це згадую – у мене все холоне всередині, адже в моїх руках, очевидно, були
безцінні видання, але що я в цьому розумів? Нічого! І, мабуть, я дав якийсь не вартий висновок. У
мене таке відчуття зараз, ніби я все-таки в чомусь винен. Але в чому? В тому, що я не тямив нічого в
таких речах? А ті, хто мене посилали, хіба не знали, якого знавця вони уповноважували провести це
обстеження?
І все-таки і зараз мені боляче за те, що я не зміг розгадати, який був безцінний скарб у тих
шафах!!!
А може, я все ж таки винен у тому, що не виявив потрібної знаттєлюбності?
Крім роботи в бібліотеці, я продовжував працювати з дідом у нашому сільському
господарстві. Та на жаль 1921 рік був дуже неврожайний, і у нас із дідом на зиму лишилося дуже
небагато хліба.
А тут іще всім селянам, при великому неврожаї, треба було здавати продовольчу розверстку. І
до всього того, лишок хліба, що лишився у нас із дідом після здачі продрозверстки – зимою злодії
вкрали з комори до зернини.
Рятувала тільки картопля та залишки висівок, з яких пекли хліб. Так і дожили до нового
врожаю.
Тим часом я продовжував брати участь у драматичному гуртку. Один із його учасників був
Андрій Сердюк – надзвичайно талановитий хлопець, особливо на комедійні ролі. Правда, коли він
грав у тверезому стані, все було добре, коли ж випивав, то перегравав, за що з ним лаялись його
колеги – люди освічені і культурні. Так от, він познайомив глядачів нашого села з видатним
16
українським бандуристом Іваном Іововичем Кучугурою-Кучеренком. Він у нього був за
конферансьє.
Це був статурний чоловік, шатен, високий на зріст, з бородою, довгим волоссям. Ходив у
національному українському вбранні – у синій чумарці, вишиваній сорочці, в широких шароварах,
заправлених у чоботи, підперезаний кольоровим поясом. Перед своїми концертами він читав лекції
про походження бандури і розвиток цього мистецтва на Україні. А потім уже давав концерт.
Репертуар у нього був безмежний. Мав чудовий міцний баритон м’якого тембру, і якби не його
сліпота з малих років, то, на мою думку, міг би бути оперним співаком. В репертуарі у нього було
багато історичних дум, ліричних творів, побутових і жартівливих пісень. Бандурою він володів
віртуозно, як видатний піаніст фортепіано.
Я зустрічався з ним у Сердюка в домі – він був дуже освічений, інтелігентний чоловік. На
початку 30-х років йому було присвоєно почесне звання заслуженого артиста УРСР. У кінці 30-х
років він помер.
Крім драматичного гуртка, хору, оркестру народних інструментів, інтелігентна молодь села
брала участь і в церковному хорі, в тому числі і я.
Більшість хлопців і дівчат у хорі були по суті атеїстами, а я ще з 5-го класу школи почав путь
до атеїзму, але мушу сказати, що деякі церковні обряди своєю яскравістю, поетичністю залишилися
в пам’яті назавжди. Особливо запам’яталась всенощна літургія під Великдень.
За сім тижнів до Великодня починався великий піст. 49 днів люди не їли скоромної їжі і
постилися. А також говіли, тобто замолювали свої гріхи перед богом. Потім сповідались у суботу, в
неділю під час обідні причащалися. Це можна було робити у будь-який тиждень посту.
Отак було колись і зі мною десь у 1919 році. Я пішов у суботу перед обідом до церкви,
посповідався (це значить наодинці признався попові у всіх своїх гріхах) і прийшов додому само в той
час, коли дід і батько обідали.
Намірився сісти за стіл і я. «Е, ні, хлопче, тобі до завтра, до причастя нічого їсти не можна», –
сказав батько. «А чого ж ви мене не попередили про це?» – «Так уже вийшло! Тепер терпи до
завтра».
Дуже мені стало прикро. Їсти дуже хотілося, а вони не попередили мене, а зараз самі їдять та
ще й сміються з мене! Зло мене взяло. Ну, думаю, по-вашому не буде!
Пізно вночі, коли вони добре поснули, я прокинувся, одрізав добрий шмат хліба і сала, добре
попоїв (хай бог простить) і ліг спати.
Вранці, коли всі повставали, дід і батько питають: «Ну, як?» – і сміються. «Та нічого», – кажу
і теж сміюся. «А чого ж ти смієшся?» – «Ви смієтесь, і мені смішно».
Вранці я пішов до церкви запричастився, прийшов до дому і пообідав. Тільки десь через
місяць я признався батькові, чого я сміявся.
На останньому тижні посту – у чистий четвер були так звані «страсті». Тобто вечірнє
богослужіння, де миряни по черзі читали Євангеліє про розп’яття Христа. Після служби, десь біля
півночі, всі з запаленими свічками розходилися додому. І дуже було радісно донести свічку додому
непогашеною. Для цього її несли між обома долонями, затуляючи від вітру.
Була звичка у підлітків до когось підійти і свічку загасити, що було дуже прикро. Тут уже не
зівай!
А в суботу в ніч під Великдень люди сходились до церкви, щоб на урочистій Всенощній
відзначити воскресіння Христа і посвятити паски, яйця, ковбаси, поросят тощо.
З вечора ми, молодь, гуляли навколо церкви. А старі в церкві по черзі читали Діяння
апостольські.
Десь близько 12-ої години ночі ми, хористи, заходили у церкву, а піп з мирянами, під дзвін
дзвонів, з хоругвами обходили навколо церкви і за кілька хвилин до дванадцятої підходили до
церковних дверей, які були закриті, і рівно о 12-й годині піп стукав у двері і проголошував: «Христос
воскресе!» Ми – хор – відповідали співом: «Воістину воскресе!» Він знову повторював те саме, ми
теж відповідали тим самим, і після третього разу урочисто відчинялися двері, засвічувалось
панікадило, і піп разом з мирянами заходив у церкву, співаючи разом із хором «Христос воскресе із
мертвих, смертію смерть поправ, і сущим во гробєх живот дарував».
17
І починалась літургія, яка мала якийсь особливий піднесений характер. Після закінчення
літургії піп виходив у двір церкви, де миряни розташувалися з пасками та іншим, і все це святив. І
вже десь години о 3-й ночі, після посвяти, люди розходилися по домах і відразу ж розговлялися.
Дуже пам’ятне свято, і недарма і зараз його багато хто відзначає, хоч уже і формально.
На кожне свято піп нам, хористам, ставив чверть самогону, і ми добре випивали, в тому числі
і я, дурний!
Та от одного разу мій приятель Ваня Ілляшенко, побачивши, як я валяюся в саду п’яний,
сказав мені, коли я прийшов до пам’яті: «Троша, ти не пий так, бо в тебе слабке серце, і ти швидко
загинеш!» Ці слова на мене так вплинули, що я їх запам’ятав назавжди і якщо коли й випивав у
компанії – то хіба що одну чарку, не більше.
Влітку 1923 року я був раз за все життя шафером на вінчанні у двоюрідного брата Івана
Демченкового, сина тітки Катрі.
Вінчання у церкві було урочистим обрядом, який, звичайно, впливав на подружжя. І я не
пригадую в ті часи розлук, бо це був гріх од бога.
Батьки намагалися прищепити дітям високу моральність у відношеннях дівчині і хлопця.
Закоханим дозволялося зустрічатись, причому у досить вільних обставинах. Хлопець, закоханий у
дівчину міг ходити до неї ночувати в коморі або в клуні (звичайно, влітку). Дівчина дозволяла йому
тільки поцілувати і не більше. А якщо траплялося зрідка, що дівчина дозволяла йому більше, то
через день-два він же міг роздзвонити по селу, що вона нечесна, і ворота у її дворі вимазували
дьогтем. А на весіллі, коли таку дівчину віддавали заміж, на воротах виставляли деркач (старий,
обшарпаний віник) на ознаку її нечесності.
Тим часом, коли незаймана дівчина виходила заміж, на її воротах красувався пучечок
червоної калини, або пляшка з горілкою, пофарбованою у червоний колір. Звичаї були суворі, але
ж…
Восени 1923 року до Сінного повернувся з Харкова Іван Мирошниченко – наш земляк,
старший від нас років на 5, учасник громадянської війни, член РКП (б).
Він заходився створити в нашому селі комсомольську організацію. В нашому селі –
районному центрі – комсомольської організації не існувало. І от цікаво – більшість дівчат і юнаків,
що були членами «Просвіти», учасниками драматичного гуртка і хористами і церковному хорі –
подали заяву до комсомольської організації.
Через деякий час з Окружкому ЛКСМУ було одержано відповідь. Кілька чоловік прийняли, а
кільком відмовили, в тому числі і мені. Формуліровка була така: відмовити до виявлення
революційної відданості.
А от сина нашого попа Василя Гончарова прийняли. Справа в тому, що цей хлопець був
справді революції відданий. Він одержав дуже позитивну характеристику від міліції. Коли
скінчилась громадянська війна, він десь роздобув рушницю-карабін, наган, патрони до них, і так як
був час неспокійний – він зі своєю зброєю допомагав міліції і допомагав дуже активно, – боротися з
бандами.
Згодом кілька нас, неприйнятих, взялися за активну громадську роботу, і нас теж прийняли до
комсомолу. Звичайно, що після цього наша участь у церковному хорі припинилась. Вася Гончаров
пізніше пішов навчатися у Харківську школу червоних старшин (офіцерська школа), добре в ній
навчався, але пізніше, коли повіяло іншим – холодним вітром, якась комісія, перевіряючи особисті
справи курсантів, з’ясувала, що він син попа, і примусила відчислити його зі школи. Це для нього –
хлопця, відданого революції – було тяжким ударом. Після цього він виїхав на Далекий Схід і скоро
там помер.
Взагалі життя дуже складна річ – його не можна розкласти по поличках. Його старший брат
Женя був моїм приятелем. Він якраз керував отим самим церковним хором. Закінчив Сумську
семінарію, яка давала дуже гарну, особливо гуманітарну, освіту, і це разом з його високим
інтелектом мені дуже подобалось. Але він був настроєний дуже по-антирадянському. Був навіть
якийсь час попом. Коли ж почалася Вітчизняна війна, воював, дійшов до Берліна, був нагороджений
багатьма орденами і медалями, був тяжко поранений. Після війни до самої пенсії працював у
невеликому селі директором школи і був дуже авторитетним у керівних організаціях.
Влітку 1923 року у Сінне був переведений на одну з керівних посад Калюжний Микола
Іванович зі своєю дружиною Ольгою Іванівною )з деяких міркувань називаю їх вигаданими
18
іменами). Обоє вони були учасниками громадянської війни, членами РКП(б). Він був привабливий
русак, з українським прізвищем, людина з тонким гумором, теж учасник наших драматичних вистав.
Вона – теж росіянка, красива по-своєму жінка, з задьористим характером, музикальна. Курила
цигарки.
Любила, щоб у домі частенько бувало товариство з молоді, щоб поговорити, пожартувати,
весело провести вечір. Брала в руки гітару і співала, співала… Російські романси, циганські,
російські народні пісні, ті, що пізніше я почув у Русланової. Ще й зараз ніби чую, як вона співає:
«Пусть в шутках и цветах сон жизни пролетит, и песня на устах свободою звучит».
Життя у неї з чоловіком буле якесь незрозуміле, неначе вони були чужі. Він по своїй роботі
частенько затримувався увечері, а вона весело проводила час. Але іноді ці веселощі оберталися в
дуже страшне явище. Справа в тому, що під час громадянської війни вона потрапила в полон до
білогвардійців, які знущалися з неї, і в неї на очах померла її мала дитина. В один із цих моментів у
неї затьмарився розсудок і почалися нервові припадки, схожі на епілепсію. Вони повторювалися в
середньому двічі на місяць, проходили дуже важко, доводилося двом або трьом чоловікам її добре
тримати, поки вона не отямиться.
Серед цих хлопців, які найчастіше бували у неї, було двоє, яким вона найбільше
симпатизувала – Микола і Петро (імена з тих же міркувань теж вигадані). У неї почався роман з
обома, вона не знала, кому з них віддати перевагу, вони не знали, як їм бути між собою, бо були
великими друзями.
І це теж призводило до тих припадків, під час яких вона скажено кричала, щоб не чіпали її і її
дитину. Потім, коли припадок кінчався, вона затихала, виключалась, і весь гурт хлопців і дівчат
розходився. Чоловік її про все це знав і одного разу вирішив із Сінного виїхати.
Він одержав призначення в село Чупахівку, Охтирського району, Сумської області. І
запропонував мені переїхати разом із ним і влаштуватися там на якусь роботу. Я йому часто
скаржився на своє життя з дідом, який дуже хотів, щоб я одружився і міг вести своє господарство.
Але в мене в мої 18 років не було ніякого бажання одружуватись і займатися своїм господарством,
яке мені було не під силу. І я погодився на цей переїзд, і 15 квітня 1924 року назавжди залишив свого
діда і переїхав у вищеназвану Чупахівку.
В цей час, на початку січня 1924 року, наш народ зазнав тяжкої втрати. Помер Володимир
Ілліч Ленін. Ми тоді не знали, наскільки тяжкою була ця втрата. Тільки тепер, коли минуло 64 роки,
ми знаємо, чого це коштувало нашому народу.
ХІ
У Чупахівці я влаштувався на роботу конторника в майстерню цукроварні. Заробіток у мене
був поденний – по 75 коп. на день – це на місяць припадало до 18 карбованців. Харчувався я в
робітничій їдальні, яка була на самооплатності. В середньому харчування за день обходилося у 14
копійок, і то робітники казали, що це дорого.
Жив я в робітничому гуртожитку. Це була величезна кімната, в якій було до 30 мешканців.
З перших же днів я включився в роботу місцевого драматичного колективу, де відразу ж мене
визнали здібним і потрібним.
У майстерні моє місце було в інструментальному цеху, керівник якого Григорій Аполінарович
Кузьминський – майстер надзвичайно високої кваліфікації – був якраз керівником драматичного
колективу, який, до речі, працював майже безперервно.
Драм. колектив був дуже міцний. У ньому брали участь здебільшого високоінтелігентні люди.
В той час відбувався протилежний нинішньому процес – багато людей виїздили із міст в села, в
зв’язку з важким продовольчим станом. Про драматичний колектив і про його якість можна судити
хоч би по його репертуару:
«На дні» Горького (оформлення, костюми і грими робили по альбому МХАТ). «Ліс», «Гроза»
– Островського, «Савва» – Л. Андреєва, «Чужі» – Потапенка, «Сто тисяч», «Батькова казка» –
Карпенко-Карого, «Хмара» – Суходольського, «Казка старого млина» – Черкасенка, «97» –
М. Куліша, «Студенти» – А. Гака, «Розлом» – Лавреньова та інші п’єси і водевілі. Влаштовували
концерти, бо були і співаки, і піаністка, скрипаль, читці. У драм. колективі існувала гарна дисципліна
і його робота завжди мала схвальну оцінку громадськості. В одній з цих вистав, а саме в «Хмарі»
Суходольського, мені випало на долю тяжке випробування.
19
Зараз ця п’єса, типова мелодрама невисокої якості, не рекомендована в репертуар театрів. Я
дуже невиразно пригадую її сюжет. Там було якесь убивство, яке я, як слідчий, розслідував. Був я
зайнятий в одній сцені, і як «справжній драмгуртківець», мало цікавився тим, що було до цього і
після цього, і тільки акуратно відвідував репетиції своєї сцени.
Настав день вистави. Вистави були платні. Глядачі любили наш колектив і охоче відвідували
їх. В залі вже було повно глядачів, до початку вистави лишалося 15 хвилин, а виконавця ролі
головного героя ще не було. Тоді керівник колективу Г. А. Кузьминський сам побіг до нього додому
(а це було зовсім близько).
Прийшов він засмучений, бо тов.. Жоварський тяжко захворів – у нього була температура до
40 градусів. І дружина його сказала, що нізащо вона його в такому стані не відпустить на виставу.
Що робити? Відміняти виставу, але ж люди зібрались, чекають. Тоді Григорій Аполінарович
звернувся до мене: «Троша, виручай, у тебе пам’ять хороша!» Я молодий хлопець, років було 20 чи
21, нічого не розумів і тому нічого не боявся, і взявся зіграти цю роль експромтом! Перед початком
вистави пройшов мізансцени 1-ї дії і текст, далі те саме в кожному антракті, а текст мені подавав
суфлер.
Три дії я тримався нормально, четверта дія вже стала важкою, а п’яту дію я ледве витримав –
боліла голова і паморочилась, але виставу довів до кінця.
Після її завершення Г. А. подякував мені, а потім каже: а тов. Жоварський просто мерзотник!
Він був такий п’яний, що я нічого не міг с ним зробити! Я вилив йому на голову з відро води, але він
усе одно не отямився!
А мені це був урок не братися за таке діло!
На початку 1925 року в Чупахівці проводилась допризивна підготовка молоді району. Мене
було призначено політруком, і для підвищення моєї кваліфікації послали до міста Охтирки на
двотижневі курси, де викладали досвідчені військові педагоги. На цих курсах я багато чого навчився.
І логічно викладати матеріал, і уміти вести діалог зі слухачами, і знати матеріал політичної агітації.
Особливо я запам’ятав керівника цього семінару комбата Неплохова.
Всі мої приятелі, які бачили мене у виставах, радили мені їхати вчитись акторській
спеціальності, на що я відповідав, що мистецтво театру мені подобається помимо моєї основної
роботи, а коли воно стане професією, то буде мені тягарем.
У кінці 1925 року мене призначили зав. райсельбудом. Це по-теперішньому будинок
культури. Я в цій роботі не виявив себе ніяк, бо головну увагу приділяв роботі драматичного
колективу цукроварні, яким я вже в той час керував. І десь влітку 1926 року я від завідування
сільбудом чи сам звільнився, чи мене звільнити – добре не пам’ятаю. Потім у кінці літа був у
радгоспі Альончино контролером на молотьбі пшениці і після цього все ж таки поїхав до Києва
тримати іспити до драмкіностудії, але на жаль (а може, на щастя?) нічого з цього не вийшло, бо
іспити чомусь перенесли на 2 тижні пізніше. Мені жити було ніде, коштів на життя впродовж двох
тижнів і на період іспитів теж не було, і я поїхав у Чупахівку ні з чим.
Т. К. Ольховський. Село Чупахівка. 1927 р.
Т. К. Ольховський з сестрою Катериною.
Село Чупахівка, 1927 р.
20
Знову почав працювати в конторі цукроварні. Зимою за дорученням РК ЛКСМУ брав участь у
підготовці до виборів у місцеві Ради.
Навесні 1927 року мене призначили районним інструктором фізкультури. Сміх та й годі!
Біля цукроварні був спортивний майданчик, на якому молодь, можна сказати стихійно,
займалася спортом: бігали, стрибали, грали в футбол, причому футбольна команда була непогана для
районного масштабу, про що я розповім далі. Була і друга команда, набагато слабша, в якій грав і я,
грав дуже неважно, бігав не дуже, але ганяв м’яча годинами. Одним словом, спортсмен із мене був
незавидний і на тобі! Районний інструктор!
Мене послали до м. Суми на місячні курси. Кажуть, нема худа без добра! За цей час я
передивився кілька вистав пересувної опери і був до божевілля закоханий у цей жанр, вистав якого я
раніше не бачив, і був закоханий у деяких акторів. А про рівень їх майстерності свідчить такий факт:
у колективі був чудовий простак Ігнатій Гедройц, який через пару років перейшов до Харківської
оперети, а через рік уже був одним із кращих простаків Московської оперети!
Був гарний старий комік Медведєв і субретка – Валевська.
Після закінчення курсів я недовго пробув на посаді районного інструктора. Бо ні бажання в
мене, ні уміння в цій роботі не було. Єдине, чого я добився – це те, що футбольна команда
цукроварні, яка виступала в чемпіонаті Сумської області серед районних команд, завоювала перше
місце – тут я виявив і наполегливість, і організаторські здібності. Від голови Райвиконкому мені
перепадало за те, що я захоплювався тільки футболом і не приділяв уваги іншим видам спорту.
Фінальний матч на першість області відбувся в м. Сумах, на якому був присутній і наш голова РВК
т. Шувалов. Ми виграли цей матч у команди Низівської цукроварні з рахунком 7:2, і т. Шувалов
забув про недоліки в моїй роботі і захоплено дякував мені за таке досягнення. Та не був задоволений
цим я і невдовзі подав заяву про звільнення, яку було задоволено. Як тепер кажуть: у зв’язку з
переходом на іншу роботу.
Влітку цього ж 1927 року я був покликаний до Червоної Армії. Та мене забракували, бо в мене
одно око було на 0,1 гірше другого. Тоді до Армії брали процентів із 25, до територіальних частин
процентів із 50, а інших бракували зовсім.
Потім призначили мене секретарем районної профспілки радторгслужбовців, де я теж нічим
себе не виявив.
На Жовтневі свята цього ж року я поїхав до Харкова спеціально – подивитися на святкування
10-ї річниці Жовтня. Це була знаменна дата в історії нашої Радянської Вітчизни.
Був на демонстрації, яка тоді відбувалась на теперішньому майдані Радянської України. Там я
побачив присутніх на трибунах тт. Петровського, Чубаря і Тельмана.
На початку 1928 року звільнився і з цієї посади і став директором клубу цукроварні. Там я теж
особливих лаврів не здобув, відзначався тільки успішною роботою в «Синій блузі» та керівництвом
драматичного колективу, де я до Жовтневих свят здійснив таку виставу, як «Розлом» Б. Лавреньова.
Зараз, коли я все це згадую, мені ясно, що мене тримали на різних роботах, щоб якось
сплачувати мені за роботу в драматичному колективі, де я показував себе начебто непогано. А
взагалі на всіх цих посадах я працював, не відчуваючи за собою ніякої відповідальності.
В цей час я жив уже в кімнаті нового будинку зі своїм приятелем свою Бедюхом. Це був
талановитий хлопець у технічному відношенні, хлопець грамотний ініціативний, згодом став членом
ВКП (б).
У 1927 році він сам із різних деталей зібрав детекторний приймач, потім одноламповий, а
потім уже робив і багатолампові приймачі. Трохи від нього і я цього навчився, сам теж робив і
детекторні приймачі, і зробив однолампового, правда, якісно гіршого, ніж робив Сава.
Мені вже було 23 роки. Я був легковажним юнаком, не замислювався ні над своїм майбутнім,
ні над своєю роботою. А от щодо свого особистого життя і взаємовідносин з особами іншої статі – я
тут був може й надто серйозним. Закохувався я в дівчат, вони в мене, але я не переходив дозволених
меж, тому що мене стримувала думка про мою життєву невлаштованість, про відсутність
спеціальності, квартири, мінімального заробітку для сімейного життя, бо я мислив, що ці взаємини
мають обов’язково завершуватись шлюбом тому дівчата, з якими мені доводилось зустрічатись,
швидко мене розпізнавали і або виходили заміж за когось іншого, або просто поривали зі мною.
21
Одягалися ми тоді дуже скромно, або, просто кажучи, бідно. Дівчатам-комсомолкам
заборонялося фарбувати губи, очі і т. ін., носити каблучки, браслети тощо. Хлопцям не радили
носити галстуки, і все ж таки згодом ми галстуки наділи. У 1927 році на один рік з’явилася для
комсомольців форма – юнгштурмівка. У хлопців – брюки-галіфе, заправлені в чулки, гімнастерка з
відкритим коміром, червоними петлицями, портупея і фуражна військового зразка. Все це захисного
кольору.
У дівчат – гімнастерка, портупея, спідниця і пілотка – теж усе захисного кольору.
Але форма ця проіснувала недовго і швидко відпала.
Згодом я все-таки вирішив їхати кудись учитися. Виписав «Робітфак на дому». І почав
готуватися до вступу в Хіміко-технологічний інститут (!). Спитайте мене, чому саме в цей інститут, і
зараз не можу відповісти! Хімії я ніколи не вчив, ніякої прихильності до неї не мав, а от бачите!
Без викладача готуватися дуже важко, та ще коли немає ні наполегливості, ні терпіння.
Одначе алгебра мені потроху давалась, і я самотужки осилив її аж логарифмів, а от далі не подужав.
ХІІ
Навесні 1929 року я таки зібрався і переїхав у Харків. Жити попросився тимчасово на літо на
Холодній Горі у двоюрідної сестри Софії Тихонівни, дочки мого дядька Тихона, про якого я
згадував. Почав шукати роботу і готуватись до вступу у Хім.-технологічний інститут. Тоді було
велике безробіття в містах, і я з великими труднощами влаштувався на роботу в Наркомат юстиції
кореспондентом-контролером. Звучить дуже солідно, а насправді це щось схоже до колишнього
колезького реєстратора. Я реєстрував почту, яка надходила в Наркомат і виходила з нього.
Разом зі мною в одній комсомольській організації був на практиці студент Юридичного
інституту Олексій Рум’янцев, з яким я добре заприятелював. Потім у 40-х роках він був уже відомим
економістом (бо скінчив ще один інститут), був обраний членом ЦК КПРС, був редактором журналу
«Комуніст», «Проблеми миру і соціалізму», редактором газети «Правда», членом Академії наук
СРСР і її віце-президентом.
На цій роботі я показав себе непогано, та й важко собі уявити, як можна погано робити таку
роботу, і мене скоро переманили на посаду секретаря-референта (така гучна назва!) Планового
відділу ВРНГ України. Тут головну роль зіграла різниця в зарплатні. Там було 65 карб., а тут 150, а
оскільки обидві установи містилися в Держпромі, в одному під’їзді (дев’ятому) – НКЮ на першому
поверсі, а ВРНГ на п’ятому, то перейти було дуже легко. Тут робота була складніша, але я її долав
досить успішно.
Наближалися іспити в інститутах. Я ходив на консультації, сприймаючи їх без особливого
натхнення.
Одного разу, йдучи мимо театру «Березіль», який був у той час на капітальному ремонті, на
паркані, яким він був обнесений, я побачив оголошення про прийом бажаючих до драмкіностудії
театру.
Прочитав я це оголошення і відразу забув про хіміко-технологічний інститут і подав
документи до приймальної комісії. Секретар комісії Муся Солдатенко розповіла мені, у яких великих
майстрів я буду навчатися: Бучма, Мар’яненко, Крушельницький і т. ін.
І я цілком серйозно, не жартуючи, сказав їй: «Що мені ваш Крушельницький? Я через пару
років його за пояс заткну». Я вірив у це, бо самодіяльності мав успіх, всі мені говорили, що я талант.
Але через пару років, і через кілька років я його за пояс так і не заткнув. І зрозумів, що далеко
куцому до зайця!
Бо й справді, з якими даними я пішов у актори: зовнішність … середня, голос теж, не володів
жодним музичним інструментом, фізично розвинений слабо. А головне, що я всього цього не
розумів. І все ж таки із 120 чоловік, які тримали іспит, прийняли 48, в тому числі і мене! Що в мені
знайшли? Правда, я непогано володів українською мовою, був чоловіком грамотним і щось на іспиті
показав, а от що саме було на мою користь, – не знаю.
З майстерності приймали іспит: режисери – Дубовик, Скляренко, Балабан і актор Гірняк.
Комісія, як бачите, солідна!
Все це і вирішило мій подальший життєвий шлях!
Студія це не почала роботу, а нас уже зайняли в масовці у виставі «Пролог», за п’єсою
Курбаса і Бондарчука, що була поставлена Лесем Курбасом. Надзвичайно цікаво і талановито грали
22
провідні актори свої ролі: Бучма – Каляєв, Гірняк – Микола ІІ-й, Крушельницький – Побєдоносцев,
Ужвій – Аліса Федорівна, Мар’яненко – великий князь Сергій Олександрович.
Я вперше побачив виставу, поставлену по-новаторському, з цікавими режисерськими
знахідками, оформлену не ілюзорно, а умовно, з цікаво розробленою світловою партитурою.
Коли я через 40 років побачив вистави Товстоногова і Любимова, мене майже нічого в
рішенні їх вистав не вразило, бо це все я вже бачив у «Березолі», а потім у виставах театру
Мейєрхольда, про що я пізніше ще згадаю.
Вистави, в зв’язку з ремонтом театру, відбувалися в приміщенні теперішньої Музкомедії (вул.
Карла Маркса).
Але скоро закінчився ремонт, і театр продовжив грати вистави в своєму приміщенні. Тут я
побачив просто геніальні вистави Курбаса – «Народний Малахій» та «Мина Мазайло» М. Куліша,
«Змова Фієско в Генуї» Шіллера та інші.
Як тільки театр почав роботу в своєму приміщенні, почалась і робота студії театру. Це був
другий набір. Уже один був у минулому році.
Зі вступним словом до нас звернувся Олександр Степанович Курбас.
Геніальний режисер, у минулому чудовий актор, красень-чоловік, на якого не можна було не
звернути уваги. І так воно й було, коли він ішов по Сумській вулиці. Одягався вишукано, поєвропейському. Володів кількома мовами, мав вищу освіту, закінчивши два університети – у Львові і
Відні.
Його виступ перед нами звівся до тих етичних засад, на яких тримався театр. Згодом, коли я
познайомився з нормами, які існували у МХАТі, я зрозумів, що це було майже те саме, хоч творчі
принципи і засоби цих театрів багато в чому відрізнялися. Величезну, першорядну увагу він приділяв
мові. Всі заняття, крім невеликих винятків, проводились українською мовою.
Не тільки творчий склад театру, а й весь адміністративний персонал театру говорив тільки
українською мовою, навіть квіткарі, які зустрічали глядачів і розсаджували їх на місця, говорили
також українською мовою. Бо така була ленінська національна політика на той час. На жаль, зараз це
в театрі великою мірою втрачено. Актори говорять тільки на сцені українською мовою (і то не зовсім
досконалою), а вийшовши за куліси, забувають про неї. Ця мова стала не «престижною». Це теж
наслідки сталінізму і періоду «застою».
Потім почалися заняття. Спочатку було дві групи. Ту групу, в якій я навчався, вів режисер
Леонтій Дубовик – людина вимоглива. Він почав з імпровізованих етюдів, які я дуже любив, і деякі з
них у мене виходили. На жаль, він з нами займався недовго. Групи почали швидко танути. Їх
об’єднали в одну і почав їх вести режисер Скляренко Володимир Михайлович, згодом один із
відомих режисерів України. Чоловік гострий на язик, хоч він і заїкався, до того ж він був ще й
гаркавий, але в карман за словом не ліз. Він почав давати нам завдання робити горезвісні мімодрами
«лавина» і «пожежа». Мімодрама це щось подібне до теперішніх етюдів, але в першу чергу… але, що
в першу чергу – розповім по порядку.
Першою була «Лавина». Я щось нафантазував несусвітне і не готуючи нічого, а тільки
тримаючи в своїй уяві порядок подій, і показав свою мімодраму експромтом. Та майже всі так
робили! Нас добре похвалили, але ще дужче вилаяли. За те, що мімодрама не була продумано
пророблена і не зафіксована. Це була одна з головних умов – фіксація зовнішнього малюнку
зробленого.
Потім була «Пожежа» з тими ж помилками. А далі нам почали задавати мімодрами на
«стани». Це завдання полягало в тому, що на кілька заданих емоційних станів треба було створити
мімодраму, сюжет якої викликав би задані стани. Причому заперечувались події і форми вияву
побутові. Натомість потрібні були форми вияву близькі до умовних, форми не ординарні, а помистецькому перетворені, які так і звалися «перетворення». Це щось подібне до метафори, символу.
Назву один приклад з вистави театру «Диктатура» за п’єсою Микитенка. Вистава викликала
жорстоку дискусію, нападки на Курбаса за «формалізм» ц виставі. Справа в тому, що Курбас зробив
музичну виставу, в якій актори більше співали, ніж говорили, вживали речитатив, одне слово, це був
жанр, який ми зараз звемо «мюзикл», а тоді цього терміну ми ще й не чули, хоч вистава була
фактично цим мюзиклом. Так от у цій виставі була одна режисерська деталь-перетворення. По п’єсі
– в село на хлібозаготівлі приїздить з міста робітник Дудар, якого грав Бучма. Його зустрічати їдуть
на станцію куркуль Чирва – якого талановито грав актор Гірняк – щоб перетягти робітника на свій
23
бік, і незаможник Малоштан і жінка Небаба, теж у чудовому виконанні акторів Крушельницького та
Ужвій, які теж приїхали зустрічати Дударя. В кінці сцени Дудар сідає на возок Малоштана, а Чирва
їде ні з чим. Візки (без коней, звичайно) – Чирвин на задньому плані, а Малоштана на передньому. З
лівої куліси по авансцені візки їдуть у напрямі до правої куліси. Візки їдуть дуже повільно, але
технічно було зроблено так, що колеса їх крутяться шалкено, і це створювало ефект швидкої їзди. То
випереджав візок Чирви, то Малоштана. І нарешті, під кінець сцени, візок з Малоштаном і Дударем
обганяв візок Чирви і зникав за кулісами. Глядачі сприймали бурхливими оплесками цю сцену, і як
побутову, і як філософську, коли вирішувалась справа – «хто кого?»
Так от мімодрами на стани, з перетвореннями, я робив, за висловом викладача Скляренка В.
М., чудово. (До речі, викладач був на рік молодший від мене – студійця). Я перейшов на другий курс
з відмінною оцінкою за майстерність.
Студія працювала з 16 г. 30 хвилин, тобто з години, коли закінчувалась робота підприємств,
установ, де працювали студійці. Заняття відбувалися до 19 годин, а потім ми йшли на виставу, в якій
були зайняті, а коли не були зайняті, то працювали робітниками сцени, щоб заробляти на життя.
Я закінчував роботу в ВРНГ в Держпромі о 16 годині і стрімголов мчав по Сумській, щоб
встигнути на заняття в студії. Іноді мені не завжди в цьому щастило. Справа в тому, що я, як я вже
писав, був секретарем-референтом Планового відділу ВРНГ. А в цей час готувалися контрольні
цифри 1-го п’ятирічного плану народного господарства на 1929-32 рік. Робота була напружена. І
мене часто після 16 годин начальник Планового відділу Яків Соломонович Цуцульковський
затримував на відчіт, і в такий день я на заняття в студії спізнювався.
Одного разу я звернувся до нього з проханням відпускати мене рівно о 16 годині. Він спитав
мене, з якої саме причини. Я йому про все розповів. Він страшенно здивувався і сказав мені: «Ты с
ума сошел! Я понимаю, если бы ты поступил учиться в Плановый институт, чтобы стать
плановиком, но поступить в театральную студию?! Как это тебя угораздило? Ведь ты же
комсомолец!» А тоді комсомольців серед молоді було не дуже багато. Я йому не це відповів, що і в
театрі комсомольці потрібні, щоб мати комуністичний вплив на театральне мистецтво. На що він
відповів: «Ты, конечно, прав, но все же я этого не ожидал от тебя! Тогда договоримся так – ты в 16
часов удирай от меня, пока я тебя не поймал».
І все ж таки іноді він мене ловив, і я знову спізнювався на заняття. Жив я на Холодній Горі.
Вставав о 6-й годині ранку, добирався до Держпрому трамваєм, приходив у свою кімнату Планового
відділу, розсував столи і стільці і працював над мімодрамами до 8 г. 30 хвилин, полки не починали
приходити на роботу співробітники. І ніхто ніколи мене не застав за цим заняттям і не побачив мої
«творчі муки». А ввечері мчав на заняття в студії, а після занять йшов на виставу в масовку.
Тяжкувато доводилось.
Навчання на І-му курсі студії тривало місяців п’ять-шість (тепер точно не пам’ятаю), і
перевели на ІІ-й курс із 48 чоловік тільки чоловік із 25. частина відпала ще під час навчання, а
частина не витримала іспиту з майстерності. Мені теж ця наука давалася важко. Я сільський хлопець,
багато чого не знав і не розумів, і коли чув, як мої товариші по курсу говорять зі знанням справи про
театральне мистецтво, про його різні напрями, я заздрив їм і почував себе дурак-дураком, але в
практичній роботі я не відставав від них і навіть переганяв де в чому.
Влітку 1930 р. я одержав від МК ВРНГ путівку в будинок відпочинку Алупка-Сара в Криму.
Я вперше мав такий відпочинок і вперше був у Криму. До Сімферополя їхав поїздом, а далі
автобусом.
Запам’ятав чудовий краєвид Байдарських воріт.
Годували нас у будинку відпочинку посередньо. З м’ясом було важкувато, і тому першого
можна було їсти хоч і дві порції, а друге було завжди легеньке.
Купання було гарне – вода була чудова, але пляж кам’яний – це був мінус. Їздили на
екскурсію в Алупку, Лівадію і Нікітський ботанічний сад.
По закінченню відпочинку купив квиток на пароплав Ялта-Севастополь і вперше поплив по
морю. Це був, власне, не пароплав, а стара якась баржа. На верхній палубі було чоловік із двісті.
Була чудова погода, сонячно і невеликий вітерець. І трохи качало. Когось першого укачало, і він (чи
вона, не пам’ятаю) підбіг до борту і почалося! А я собі ходив по палубі і посміхався, бо мені хоч би
що! Може, велика качка взяла б і мене, а така ніскільки. В більшість пасажирів укачало.
24
Приїхали у Севастополь. Оглянули місто і головне – Севастопольську панораму. І потім уже я
поїздом поїхав у Харків додому.
Восени я підшукав собі кімнату в однієї хазяйки і поселився у неї разом із сестрою
Катериною. Їй уже було 14 років і вона пішла працювати у друкарню ім. Петровського ученицею
складача.
Птушки її виростили, вона закінчила семирічку і пішла в люди, на самостійний життєвий
шлях. Батька й матір вона так і не пам’ятала. Мати померла, коли їй був один рік, а батько один раз
провідував її в 1919 році у Птушок, і вона його теж не пам’ятає.
Довго жити на цій квартирі нам не довелося. Десь у вересні мене викликали на Комітет
Комсомолу і запропонували, в порядку комсомольської дисципліни, їхати в Донбас по мобілізації
ліквідувати прорив у добуванні вугілля. В цей час у Донбасі створилося тяжке становище з
видобутком вугілля. Робота фізично важка, механізація була ще дуже слабкою, погіршало
продовольче постачання і з Донбасу почався відплив робітників, особливо важких професій –
забійників, коногонів, крипільників. А притоку нових робітників не було.
Я було хотів відпроситись, бо я навчався в студії, у мене 14-річна сестра лишається без
догляду, на що в комітеті мені пообіцяли допомагати їй і підтримувати її, але я добре знав ціну таким
обіцянкам. А в осередку більше нікого не знайшли, крім мене – у того хвора мати, той сам хворий, і
довелося мені їхати у невідомість.
Катя, після мого від’їзду в Донбас, знайшла на Холодній Горі куток і пожила там з півроку,
поки працювала у друкарні. Але потім з’ясувалось, що ця робота їй шкідлива, і вона поїхала в
м. Ізюм у медичний технікум, який і закінчила в 1934 році.
ХІІІ
Я одержав призначення у Горлівку на шахту 5 ім. Ілліча і з’явився туди 1/Х 30 року. Пройшов
медичну комісію. Хто був фізично міцніший, того призначали забійником або коногоном, або
кріпильником, а мене, як фізично кволенького, призначили путьовим. Я потрапив у бригаду
путьових, яка була одна на всю шахту, бригадиром якої був Гончаренко Павло Іванович. Путьових
на шахті всі звали ледарями, тому що звичайне чергування путьового полягала в тому, що він мав
стежити, щоб колії на дільниці його чергування були в належному стані, коли ж колії іноді
розходились і вагонетка забурювалась, тобто падала між рейками, її треба було поставити разом з
коногоном на місце, прибивши рейку до шпали костилями, і коногон міг їхати далі. А путьовий десь
сидів до наступної аварії. Тому їх і звали ледарями. Але коли дільниця продовжувалась далі, і треба
було продовжувати і колію, то тут робота була гаряча. Бо щоб прокласти шпали, – треба було
довбати кайлами у міцній, кам’яній породі лунки і потім уже на шпали класти рейки. Дуже складна і
важка робота була продовжувати рейки на териконі. Терикони – це гори непридатної породи, що
височать по всьому Донбасі, як єгипетські піраміди.
Порода злежується і від власної ваги самозапалюється, бо в ній багато сірки, і всередині
терикона, у свіжих його шарах, височенна температура, мабуть, кілька сот градусів. А зверху на
ньому прокладають рейки, по яких у вагонетках породу подають до самої верхівки.
В міру зростання терикона – доводиться продовжувати рейки, і це робота наша – путьовиків.
Уявіть собі – під взуттям гаряче, майже розплавлене каміння, а на повітрі мороз та ще й вітер. А одяг
той самий – бо невідомо, куди доведеться йти працювати, чи в шахту, чи на терикон. Правда, таких
рейсів за час мого перебування (7 місяців) було, мабуть, 4 або 5, не більше, але пам'ять про них
залишилася надовго.
Особливо ж складна робота була перекладати зношені стрілки. Це була робота найважча і
вимагала ще й високої майстерності. Таким майстром у бригаді був сам Павло Іванович і путьовий
Гриша Буревій, який мені і зовнішністю, і характером, і навіть ім’ям нагадував Григорія Мелехова з
«Тихого Дону». Причому він як майстер переважав навіть самого бригадира.
Помічником бригадира був Данюша Повєткін. Він був звичайним путьовим, а характером
нагадував молодого Щукаря з «Піднятої цілини». А нас молодих покликаних було троє: Сало,
Прасол і я.
І все ж робота путьових була не така небезпечна, як, скажімо, у забійників, проходчиків,
кріпильників, лісогонів. Іноді траплялись завали, де обрушувалось величезне громаддя породи, і
25
іноді навіть бували і жертви. Правда, за час мого перебування їх не було, а от відразу після мого
від’їзду з шахти трапився завал, в якому загинуло троє шахтарів.
Шахтарі –путьові були своєю культурою вищі за інших шахтарів. Чому це було так, я до кінця
не зрозумів, але це було так.
Поселили нас у гуртожитку. О 4-й годині ранку гудів гудок, треба було вставати і одягатися.
Одяг був такий: білизна, теплі штани і тепла куртка (взимку) і поверх них брезентовий костюм і
звичайна шапка. Забійникам, коногонам і кріпильникам ще положений був шолом.
Потім ішли до їдальні, де нам на сніданок давали шматок сала або солонини, шматок білого
хліба і склянку чаю.
Потім ішли в нарядну, одержували лампочку і йшли до ствола, щоб спуститися в шахту. У
шахту новачків спускали з «вітерцем», тобто якомога швидше, щоб холод пробирав поза спиною. На
декого це впливало.
Коли новачок прибував уперше в свою бригаду, тут його чекало своєрідне «хрещення».
Бригадир посилав його на сусідню дільницю ( а це пройти під землею з кілометр), з проханням до
бригадира тієї дільниці дати «лимонадку». Той посилав новачка якомога далі під загальний регіт
присутніх, і він, нічого не розуміючи, повертався назад, де його зустрічали таким самим реготом і
такими ж матюками.
А «лимонадкою» на шахті звався спосіб, яким коногон підіймав вагонетку, коли вона сходила
з рейок. А вона важила 1,5 тонни. Для цього коногон ставав спиною до того боку вагонетки, який
зійшов із рейок, присідав навпочіпки і притиснувшись міцно до вагонетки спиною, взявшись руками
за дно вагонетки, крякнувши, ставив її на рейки. Оцей спосіб і звався «лимонадкою». Ось за чим
посилали новачка.
Це теж саме, як у армії, теж розігруючи новобранця, питають, скільки важить мульок.
Нас, молодих путьових, так не розігрували. Навпаки, прийняли дружньо, добре і так увесь час
і працювали. Мене дуже поважав бригадир – Павло Іванович. Я йому розповів, хто я і звідки, і він,
співчуваючи мені, не раз говорив: «Заканчивай свій срок и иди в театр, раз ты это дело любиш».І
коли я , не допрацювавши свій термін до кінця (1 рік), поросив мене відпустити на 5 місяців раніше,
Павло Іванович мене підтримав, і це зіграло вирішальну роль у рішенні спеціальної комісії, яка тоді
існувала на шахті і звалася «заслін». Складалась вона з представників дирекції шахти, партбюро, МК
і комітету комсомолу.
А деякі комсомольці, попрацювавши кілька днів, тікали додому без дозволу та ще й
прихоплювали з собою дещо з постелі.
Павло Іванович чогось найдужче був прихильний до мене серед молодого поповнення. Чим я
його прихилив до себе – не знаю, бо робітник із мене у всій бригаді був найслабший, або просто
кажучи, найгірший. Мої другі два товариша Сало і Прасол були робітниками кращими за мене, але з
ними він частенько лаявся, я ж був дисциплінованим і ніколи в сварки не встрявав.
Не дивлячись на суворий графік (підйом о 4-й годині!), я все ж таки і тут брав участь у «Синій
Блузі», чим надолужував свою нудьгу за театром.
Отже, попрацювавши з 1/ Х-30 року до 30/IV-1931 року, я звільнився з шахти і повернувся до
Харкова.
Дорогі мої колеги, з якими я здружився, влаштували мені теплі проводи на квартирі у Данюші
Повєткіна, чим я був дуже зворушений. Взагалі мушу сказати, що незважаючи на зовнішню грубість
шахтарів, на їх не завжди «вишуканий лексикон», ці люди дружні, відзначаються мужністю і за свого
брата шахтаря і голови складають у скрутному становищі.
Забігаючи вперед, скажу, що коли я став актором театру ім. Шевченка і театр у 1934 році був
на гастролях саме в Горлівці, я з великою радістю зустрівся з ними у тій самій нарядній хибарці, де
ми одержували черговий наряд на роботу.
Я привіз їм запрошення на виставу «Хазяїн» – Карпенка-Карого, і вони мені писали, що були
на виставі і вона їм сподобалась. А потім наші зв’язки припинилися, і хто зна, які пригоди трапилися
на їх життєвому шляху, а особливо в роки Вітчизняної війни.
XIV
Я повернувся до Харкова і, на жаль, відстав від свого курсу на один рік. Мої товариши вже
перейшли на ІІІ-й курс, а я лишився на ІІ-му.
26
За цей рік зі студією трапилися організаційні зміни. Її злили з муз. училищем і створили муз.театральний технікум у приміщенні на Сумській, 34, де колись існувала церковно-приходська школа
при Мироносицькому соборі. У 1929 році було вирішено на його місці збудувати новий оперний
театр, і однієї ночі пролунав вибух, і від чудової архітектурної споруди лишилася купа каміння, а
опери на цьому місці як не було, так не існує ще й досі. Але тоді почали її будувати. Поклали
фундамент під сцену. Але в цей час одному з начальників стрельнула в голову думка: «як це так, що
всі театри в центрі, а для робочого класу на околицях нічого немає». І вирішили будувати оперу в
районі заводів ХЕМЗу і турбінного. Збудували, але глядачі туди не пішли. А після війни в цьому
приміщенні створили палац культури ХЕМЗу. А на місті собору, на фундаменті для сцени, збудували
житловий будинок, а в сквері розташували тролейбусний парк, який після війни перенесли в інше
місце, а на його місці висадили дерева і створили сквер «Перемоги» зі «Скляним струмком». Але ж
проблема нового оперного театру знову виринула в 60-ті роки. І років з двадцять тому почали
будувати оперний театр уже на новому місці, теж на Сумській, тільки навпроти скверу Перемоги.
Розігнали величезну споруду, яка ніколи не буде заповнена глядачами, але, бачте, іноді (раз або двічі
на рік) потрібне велике приміщення для урочистих зборів, конференцій тощо. А що круглий рік воно
буде порожнє, нікого не хвилює, бо будують його на кошти не зі своєї кишені.
Ще й досі будинок хоч і готовий, але не устаткований, і в цьому сезоні, очевидно, його
відкриття не відбудеться.
На роботу в ВРНГ я не повернувся, а тимчасово пішов працювати диктором Всеукраїнського
радіо. Пройшов конкурс і працював 3 місяці, аж поки не почалися заняття в муз.-театральному
технікумі.
Восени 1931 року я – студент ІІ-го курсу МТТ і штатний співробітник театру «Березіль». Тут
я побачив вистави театру «Народний Малахій», «Мина Мазало», «Змова Фієско», «Пролог»,
«Гайдамаки», «Диктатура», «Чотири Чемберлени» і «Мікадо» (в останніх п’ятьох брав участь у
масовках).У деяких виставах працював робітником сцени. Треба було заробляти собі на життя, а
воно було скрутне, голодне, карткова система, і мені ніхто не допомагав.
Вистава-ревю «Чотири Чемберлени». Тут були окремі гумористичні сценки. Цирковий номер
на велосипедах, який актори виконували хоч і не так блискуче, як актори цирку, але цілком
професійно. Особливо в цьому номері відзначався режисер і актор театру Б. Балабан – дуже
обдарований і дуже нахабний чоловік.
І як тільки не цькували театр за цю виставу, за її «безідейність»!
Оперета Сюллівана «Мікадо». І в такому жанрі працювали актори. Добре співали, танцювали,
а вже про акторське виконання – то й говорити не доводиться. Тут були чудові виконавці –
Крушельницькій, Гірняк, Хвиля, Балабан і інші.
Більшість вистав, які ставив Курбас, гостро, а іноді й злісно критикували противники його
творчого методу. А його метод передбачав використання умовних, образних, іноді символічних
рішень, що тоді було новиною. Сперечання були гострі, іноді навіть образливі. Це нервувало
Курбаса, заважало йому по-справжньому творчо працювати. Чого тільки не наговорювали на нього.
Курбасові не подобались п’єси Микитенка за їх примітивність, а йому приписували, що він
противник радянської драматургії. Але його завжди обстоював М. О. Скрипник, соратник Леніна,
тодішній нарком освіти, який розумів, що Курбас – видатний митець, і не давав його кривдити.
Одного разу М. О. прийшов до театру побачитись із Курбасом, прийшов на службовий хід.
Його зустрів швейцар – дід Максим Топчій – учасник боїв ще на історичній Шипці, і питає: «Ви до
кого?» – «Скажіть Курбасу, що до нього прийшов Скрипник». Той подзвонив Курбасу: «Олександре
Степановичу! Тут до вас якийсь Скрипник добивається, пускати?» «Пустіть негайно», – відповів
Курбас.
1 жовтня 1931 року було заплановано пустити індустріальний велетень – Харківський
тракторний завод, який будували всі дорослі мешканці Харкова. В той час діяв так званий
«безперервний тиждень», тобто кожен з робітників підприємства чи установи мав свій вихідний
день, а підприємство і установа працювали безперервно – це мало свої плюси і свої мінуси.
Так от у вихідні дні тисячі харків’ян копали фундаменти під цехи, бо механізмів майже не
було. Це було грандіозно! Отже щодня у шостої частини трудящих були вихідні і щодня кипіла
робота на будівництві. У студентів був єдиний вихідний день, і в цей день працювали тисячі
студентів, у тому числі і ми, студенти муздрамтехнікуму.
27
Десь за місяць перед пуском заводу до Обкому КП(б)У запросили керівників театру
«Березіль» і запропонували відзначити цю подію творчим актом театру. «Яким же самим?» –
спитали керівники. «Напишіть п’єсу, присвячену цій події і поставте до 1 жовтня, тобто до дня пуску
заводу».
… І закипіла робота. Були мобілізовані письменники, дехто з акторів, у кого був
письменницький хист, і почали писати п’єсу. Про що? Про те, як селянин, який хотів заробити а
будівництві, поволі вливається в колектив заводу, в ритм його роботи і стає пролетарем – робітником
цього ж заводу. Роль було доручено видатному тоді актору театру – Амвросію Бучмі.
Було написано 84 епізоди. Багато дуже! Скоротили наполовину. П’єсу ще не закінчено, а вже
йдуть репетиції. Режисерами були – Дубовик, Скляренко, Балабан, Дробинський, Коваленко.
Очолював цю бригаду сам Курбас. Кожен із режисерів мав свої епізоди. Брали участь всі актори. Всі
були мобілізовані. Репетирували днями і ночами – теж були на «безперевці». Жили в театрі, тут
спали, тут і харчувалися. В цьому нам місцева влада допомагала, чим могла.
П’єсу писали і репетирували одночасно, а ім’я головному герою не могли придумати, а
репетирувати ж треба. Так і виписували в розкладі – «Бучма і Ужвій» – її героїні теж не змогли
вигадати ім’я. Так з цими іменами вони й лишилися у виставі.
Репетиційна робота тривала днів із 10. І вистава відбулася точно 1 жовтня, але не в точно
призначену годину. Тоді вистави починалися о 8-й. Коли о 8-й годині зібралися глядачі, режисери
почали вперше планувати останню сцену. Виставу почали о 10-й, а закінчили о 3-й годині ранку.
П’єса була, звичайно, довгою, але були в ній і чудові сцени, які поставив сам Курбас.
Найкращою сценою була – сцена «Бучма і Форд».
На кону з’являвся символічний персонаж – американський міліардер Форд, який
проголошував монолог про те, що він бачить «народження велетня» – що це загроза його існуванню і
т. ін.
В цей момент із центральних дверей залу виходив Бучма в робітничому одязі і озивався до
Форда: «Слухай, Форде, що ти тут кіно розводиш?»
Глядачі зустрічали його появу захоплено. Між Бучмою і Фордом відбувався такий собі
філософський двобій – на жаль, не пригадую тексту, і сцена йшла, як то кажуть, «на ура». Форда грав
теж дуже добре актор Роман Черкашин.
Оскільки п’єса, а з нею і вистава, були недосконалі – вона пройшла всього разів із сім і випала
з репертуару, але сцену «Бучма і Форд» виконавці грали, мабуть, із рік, у концертах як окремий
номер. І завжди мали успіх.
У цій виставі пощастило і мені. Я одержав невеликий, яскравий епізод. Курський селянин,
який теж приїхав сюди на заробітки, живе у гуртожитку. Гуртожиток не устаткований, брудний,
холодний. Одного разу я (тобто «курський селянин»)прокидаюсь вранці, зіскакую з ліжка,
примовляючи: «Ух ты, блохи-то как здорово кусючи, потеха!» Потім іще була репліка: «А вчерась и
воды ня було, потеха!» Цей епізод так і звався «Потіха».
Поряд зі мною лежав Бучма. Коли я говорив текст про бліх, він мені сказав: «Ти, згадуючи
про бліх, почухайся!» А нас якраз учили – подалі від побутовизму, і я Бучмі про це сказав. Він на це
відповів: «Та плюнь ти на це і чухайся!»
Я чухався і мав у цьому епізоді успіх. Мене одягли відповідно і зробили грим чоловіка уже в
літах, з бородою. Одне слово, я був приклеєний до бороди. Мене хвалили актори, похвалив і Курбас.
Знову мій ніс задрався догори і, як правило, на шкоду.
На ІІ-му курсі я пам’ятаю учбові роботи з так званого «просторового плану». Це були
завдання нафантазувати кілька положень свого тіла в просторі і об’єднати їх, рухаючись, в один
процес, при чому слід було стежити, щоб різні частини тіла були протилежними одне одному в
процесі всього руху. Згадайте, скажімо, як розволожене тіло у відомій скульптурі «Дискобол».
Через багато років я десь прочитав, що Станіславський мріяв ввести в систему такі вправи, але
чомусь цього не зробив. А Курбас ці вправи вже ввів у тренаж акторів.
Але я як пень був неповороткий і як пень нетямущий – до чого ці вправи, і вони в мене
виходили на трійку.
Потім були вправи на так звану «клоунаду». Це завдання дав сам Курбас і сам приймав його.
Нас розбили на пари, і кожна пара мала нафантазувати клоунське антре з текстом, сюжетом,
ігровими деталями і т. ін. Очевидно, ці справи були розраховані на розвиток у актора відчуття
28
комедійного. Я робив клоунаду з Іваном Костюченком, і вона в нас вийшла найкраща на всьому
курсі – подобалась Курбасу – і знову ніс догори на шкоду.
З цього показу у мене є невелике аматорське фото, де ми сфотографувалися разом із
Курбасом.
Я тоді або був неуважний, або забув, що мав на увазі Курбас, даючи це завдання, а тепер, коли
перечитував літературу про нього, у мене виникла думка, чи не мав він наміру цими вправами
підготувати нас до так званої «Психологічної клоунади»? Цілком можливо!
У зв’язку з Донбасом я відстав від свого курсу на рік, а на ньому регулярно вів заняття сам
Курбас. На нашому курсі вів заняття режисер К. Дігтяренко. Через те у мене не склалося цільного
враження про педагогічний метод Курбаса. Бо ті поодинокі стрічі, які у нас були з ним, мало про що
говорили.
Але те, що він створив такий театр, з добре вимуштрованими акторами, говорили про те, що в
нього був точний метод, який і дав свої наслідки.
Пройшов 3-й рік навчання. Влітку театр поїхав на гастролі у Грузію. Я в ці гастролі не попав і
дуже жалкую, бо кажуть, що гастролі були легендарні. Грузини дуже люблять український театр і
приймали колектив «Березоля» надзвичайно.
А я на літній місяць знайшов собі заробіток… у ресторані на стадіоні «Динамо», де мене
влаштував товариш по курсу Льоня Салієв. Я працював контролером. Фактично це не контролер, а
не знаю, як і назвати цю посаду – я виписував офіціантам чеки на блюда, які їм замовляли
відвідувачі.
Я мав заплату 150 крб. на місяць і дворазове харчування – обід і вечерю, за що з мене
вираховували 15 карбованців. Потім мене підвищили і перевели в бухгалтерію на розрахунок
калькуляції блюд, з якою я теж справлявся нормально. Як бачите, скільки професій я за своє життя
спробував, правда, не з усіма добре справлявся.
Харчування моє було стандартне: обід – борщ і котлета з макаронами. На вечерю те саме
друге блюдо, що й на обід. Для голодного студента це була розкіш, тим більше, що ще існувала
карткова система. Але оркестранти джазу мені говорили: «Як ви можете їсти ці макарони? Вони вам
не набридли?» Я відповідав на це, що якби вони побули в моїй шкурі, то знали б, набридли вони
мені, чи ні.
Літом 1932 року у Харкові відбулася знаменна вистава. У приміщенні Музкомедії було
показано, не знаю, з якої нагоди, виставу «Наталка Полтавка».
В ті часи українська класика була не в пошані, і тому інтерес до вказаної вистави був
величезний, тим більше, що й акторський склад був дуже видатний: Наталка – ЛитвиненкоВольгемут, Терпилиха – Копйова, Виборний – Паторжинський, Возний – Бучма, хто був Петро – не
пригадую.
Квитки дістати було неможливо. Нас троє студентів: я, Костюченко і Рудь підійшли до театру,
де вже був величезний натовп. Всі хотіли потрапити якимось чудом на цю виставу.
Хоч у нас не було жодних шансів, ми все ж таки вирішили пробитися, але як?
Зайшли за ріг будинку театру, де був службовий вхід, але він був закритий. Службовий хід
був на площадці, з якої залізні сходи вели на кришу якогось сарайчика. Ми злізли на той сарайчик і з
його криши спустилися по стовпу у внутрішній двір театру. А з двору через відчинені двері у бічне
фойє ми проникли і в театр.
А розрекламована вистава нас не дуже причарувала, бо вона була зліплена нашвидку,
ансамбль не дуже відчувався, хоча майстерність кожного з виконавців була висока.
Цього ж літа до мене звернувся мій однокурсник К. з дуже незвичайним проханням
допомогти йому. Справа в тому, що його земляк С., який працював уже актором теж у театрі
Шевченка, наштовхнув його на думку кинути театр і піти вчитися у медичний інститут. Він, до речі,
хотів і сам це зробити. А міркував він так: зараз ми працюємо хоч і в столичному театрі, але десь на
останніх місцях. А по закінченні медичного інституту, навіть коли нас пошлють і в село, то там ми
будемо першими людьми.
І от мій друг К. послухав його поради, подав заяву до медичного інституту і почав складати
вступні іспити, а оскільки тоді серед молоді мало було комсомольців, а він якраз ним був, а їм
віддавали перевагу, і хоч з трійками, можна було бути зарахованим до інституту. Справа в нього
29
просувалася вперед, але треба було здавати математику і от тут у нього стало питання, як її здавати,
майже зовсім її не знаючи.
А він знав, що перед приїздом у Харків я готувався по підручниках до вступу у хімікотехнологічний інститут і дещо, хоч і не дуже багато, з математики засвоїв. От він і попросив мене
здати за нього математику. Тоді це можна було зробити, як тепер кажуть, запросто. Екзаменаційних
листків не існувало.
Я взявся за цю авантюру. Настав день іспиту. Я затримався в театрі і прийшов на іспит за
півгодини до його закінчення. В аудиторії сиділи чоловік зі сто юнаків і дівчат. Я назвав своє
прізвище – вірніше, чуже прізвище – і сів розв’язувати задачі. На дошці їх було сім. Три я швидко
розв’язав. А дві задачі з логарифмами я розв’язати не зміг, бо в свій час я алгебру подолав тільки
логарифмів. Так я і написав: алгебру знаю тільки до логарифмів. Ще дві задачі були з тригонометрії,
яку я зовсім не вчив, про що написав те саме. На другий день ми прийшли дізнатися про наслідки. А
про наслідки вивішували протокол з оцінками. І проти мого, вірніше, не мого, а його прізвища було
написано – «переэкзаменовка», тоді це дозволялося. Приятель мене просить – піди, перездай! Я
погодився. Мене просто брав спортивний азарт. На другий день я пішов, знов спізнився, бо знову
затримався в театрі на репетиції.
Процедура ця відбувалась уже в невеликій кімнаті, де сиділо чоловік із десять, в основному
дівчатка.
Коли я зайшов, екзаменатор спитав моє прізвище, на що я за багаторічним рефлексом
роззявив рота і промовив: О-о-о… але вчасно спинився і назвав прізвище вже потрібне.
Біля дошки в цей час стояла бідолашна дівчина і ніяк не могла відповісти на питання – чому
дорівнює площа трапеції. Я їй підказав, але вона не розібрала. Екзаменатор погрозив мені пальцем.
Нарешті лишився я сам. «От ви пишете, що алгебру вчили тільки до логарифмів». Я це підтвердив.
«А задачу на біквадратове рівняння можете рішити?». Я сказав, що можу. Він мені продиктував, я
почав рішати, і він відразу побачив, що я це знаю і зупинив мене. «А як же бути з тригонометрією?»
Я сказав, що єдине, що я знаю, так це те, що таке синус і косинус, і на його запитання, що ж це таке –
відповів.
Потім уже він, посміхаючись, спитав мене, чому дорівнює площа трапеції – але це вже для
мене була дрібниця. «Ну все, – сказав він мені. – Ви вільні». «А оцінка?» – промимрив я. «Трійка».
Я вискочив, як ошпарений, до свого приятеля і розповів йому про все. І він був зарахований
до інституту. Цікаве те, що коли я складав незаконно цей іспит, я хвилювався так, немов би я складав
його за себе.
І от він почав вчитися. Вранці в інститут, вдень на репетиції в театр. Увечері на виставу, бо
треба було жити на якісь кошти. Схуд, але вчився відмінно. В театрі, коли дізналися про його намір,
почали його умовляти не робити цього, бо з тебе буде гарний актор. В інституті, де знали, що він
початкуючий актор, умовляли його вчитися далі, бо, говорили, з тебе може бути гарний лікар-хірург,
бо його стать якраз була підходящою для хірурга.
А що ж його натхненник, його земляк С.? Він був зарахований до інституту трохи раніше і на
заняття зовсім не ходив, і зрештою почав одговорювати К. далі вчитися, наводячи такі аргументи:
«Ти розумієш, – тут ти хоч і не на першому місці, але все ж таки актор столичного театру (тоді
столиця України була в Харкові), а скінчиш інститут, зашлють тебе кудись у глушину, і будеш там
старим бабусям лікувати геморой». Так і умовив. І К. кинув інститут і був гарним актором, мав
звання заслуженого артиста УРСР і оце недавно, років із вісім тому, помер.
Скінчилося літо, почалося навчання і робота в театрі.
Театр почав готувати виставу «Плацдарм» Ірчана. Ставив режисер Б. Балабан. Режисер
здібний, але іноді ставився до своєї роботи легковажно. Так одну сцену з цієї вистави розпланував
сяк-так і показав Курбасу. Той цю сцену зняв. А в цілому вистава була хороша, дякуючи прекрасним
виконавцям, таким як Бучма – Кришка, Крушельницький – сержант Бедня, Ужвій, Гірняк та інші.
П’єса відображувала боротьбу комуністів Західної України проти панської Польщі.
Бучма грав сільського комуніста, який прикидався дурником і через те був невловимий. І все
ж таки його впіймали і кинули у в’язницю. На цьому п’єса і кінчалася.
Коли виставу в театрі ставив черговий режисер, Курбас завжди втручався в її доробку десь
тижнів за два до випуску. Так було і на цей раз. Коли він подивився прогінну репетицію вистави, він
звернувся до автора п’єси М. Ірчана з проханням переробити фінал, а саме: на засіданні підпільної
30
комуністичної організації раптом з’являється Кришка-Бучма зі словами: «Втік. Дайте передягтися і
роботу давайте, давайте роботу, товариші!»
Глядачі, які полюбили цього героя, захоплено зустрічали Кришку і фінал вистави, суть якого
Курбас дофантазував і вгадав бажання глядачів.
Ще один епізод із цієї вистави говорить про режисерську майстерність Курбаса.
Була сцена, де польські офіцери, поклавши на стіл карту Радянської України, мріють про
завоювання правобережної України і створення польської держави «від можа до можа» – тобто від
Балтійського до Чорного моря. Сцена не мала образного рішення і була нецікавою і нудною.
Коли Курбас подивився її, він узяв карту, кинув її на підлогу, витяг у одного офіцера шаблю із
піхов і, читаючи його текст, почав цією шаблею водити по карті, ніби завойовуючи бажане, а під
кінець тексту енергійно встромив шаблю в карту і вона повільно захиталась.
Вистава довго трималась у репертуарі театру, але згодом М. Ірчана, вихідця з Канадської
компартії, заарештували як «іноземного шпигуна і націоналіста» і розстріляли, і після цього виставу
негайно виключено з репертуару.
А паралельно з роботою в театрі йшло навчання в муз технікумі. На ІІІ курсі основну увагу
приділяли сценічному гротеску.
В цей період курсом керував М. П. Верхацький – дуже розвинений викладач, але, як мені
здавалося, сухуватий. Скільки я не слухав його лекції, так до пуття і не добрав, що ж то воно таке
«гротеск», і в цьому розділі навчання виявив себе дуже посередньо.
А в другому півріччі навчального року Курбас зібрав наш ІІІ-й курс і IV-й і дав обом курсам
одне завдання. Всіх поділили на групи по 3 чоловіка, незалежно від курсу. У кожній групі було по 2
чоловіка і одна жінка.
Взяли у роботу уривок з трагедії Расіна «Федра». На кожну групу Курбас призначив окремого
режисера (в основному це були режисери-лаборанти, а їх у театрі було кілька чоловік). Завдання
полягало ось у чому: виконати уривок у плані реставрації – тобто зіграти його так, як колись його
грали в часи класицистичного театру. Як я зараз розумію – завдання було непосильне.
І от ми почали мучитись. В нашій групі Федра була Сусанна Коваль – нині вже покійна. До
речі, вона втілена в одній із фігур на пам’ятнику Т. Г. Шевченку в Харкові. Іполита довелося грати
дівчині – Галині Іванчук, бо нам хлопців не вистачило. Вона була висока, струнка, тоненька, і це
було задовільно. Ну а Тезея довелося зображувати мені. Драматургію античну і творчість Расіна я
знав дуже поверхово. Маючи посередні зовнішні дані, мені важко було щось сказати, але треба було.
Керівник нашої групи Борис Дробинський, в минулому актор польського театру, а в
майбутньому репресований у 1937 році як «польський шпигун», добивався від нас справжнього
трагедійного пафосу і темпераменту, на що ми говорили йому: як же так, нас навчають мистецтву
удавання, а ви вимагаєте переживання? На що він говорив одне – киньте це все, давайте! І ми давали!
Настав день показу. Як зараз пам’ятаю: зібралися всі на гальорці, почався показ. В одній групі
виконавець Іполита – Сеня Дітков – утік зі сцени з половини уривку – чи це від надмірного
хвилювання, чи може не знав тексту – невідомо.
У другій групі виконавець Тезея, пам’ятаючи, що треба грати в плані реставрації, та ще й
французьку класику, декламував текст, ґрасируючи, і був схожий на якогось пшюта.
Настала наша черга. Одягнені всі були в те, що хто вигадав. Спеціального завдання в цьому не
було. Я одягнув брюки гольф, літню сорочку з відкритим коміром і взяв у бутафорському цеху
бутафорський меч. Кричав я здорово, аж жили напружувались, розмахував мечем, очевидно, не
розуміючи, що треба робити і тим більше, як робити. Але уривок зіграли благополучно до кінця.
Закінчився показ усіх груп. Хвилюючись, ми чекали останнього слова від Курбаса. Він трохи
помовчав, походжаючи, і промовив: «На жаль, завдання до кінця ніхто не виконав; найближчими до
істини були виконавці групи під керуванням товариша Дробинського (тобто наша група), тому що в
їх виконанні відчувався трагедійний пафос».
І знову мій ніс задрався догори, і знову на шкоду!!!
Студенти нашого технікуму, і я в тому числі, жили до літа 1932 року в гуртожитку «Гігант».
Але вийшла постанова, що цей гуртожиток був тільки для студентів технічних вузів, і нас виселили.
А нам дали кімнату велику у торговому приміщенні в Суздальських рядах, яке під час війни згоріло,
і на цьому місці тепер сквер.
31
Коли ми прийшли туди, то нам показали од воріт поворот. У цій кімнаті вже жили п'ятнадцять
дівчат із педагогічного інституту. Ми їм пред’явили ультиматум негайно звільнити кімнату, яка
належала нам по праву. Але дівчата відмовились. На другий день ми навантажили наш немудрий
скарб і ліжка на підводи, під’їхали до вказаного будинку і почали вселятися. Дівчата зняли бучу,
верещали, називали нас бандитами і хуліганами та іншими належними епітетами, але ми спокійно
пересунули їх ліжка в один бік кімнати, а свої поставили в протилежний.
У перші два-три дні взаємовідносин не було ніяких, але згодом встановилися, і потім стали
навіть дружніми на основі мирного співіснування. Ми їм допомагали в якійсь чоловічій роботі, вони
– в жіночій нам. І коли через два тижні нарешті їм підшукали гуртожиток десь в іншому місці, вони
виїздили від нас зі сльозами на очах. Де вони тепер?
Харчувалися ми по талонах у студентській їдальні навпроти. Вранці найчастіше був
розсольник – зелені помідори з двома крихітними шматочками картоплі, засмаженій з цибулею на
олії і заправлений чистісінькою водою. На обід – цей самий розсольник і грудочка пшоняної каші, а
іноді замість каші трохи киселю. Увечері цей самий розсольник. Це були голодні роки, особливо
пам’ятаю голодний 1932/33 рік, коли на вулицях Харкова лежали і вмирали опухлі колгоспники,
який «мудрий» вождь пограбував і залишив на зиму без шматка хліба.
Студенти мали на день 600 грамів хліба і вказаний приварок. Більшість студентів мали якусь
допомогу від батьків, я ж такої допомоги не мав, бо не від кого було. Рятував буфет у театрі. Там
перед виставою можна було купити булочку і склянку чаю і трохи підкріпитися.
Влітку група провідних акторів театру виїхала до Одеси і відпочивати, і працювати. Почалися
репетиції відомої п’єси М. Куліша – «Маклена Граса». Інші актори, і я в тому числі, створили
концертну бригаду і поїхали обслуговувати червоноармійські табори. Поїздка була важкою, було
скрутно з харчуванням, але не скрізь. В деяких таборах нас годували разом з червоноармійцями, і ми
наїдались досхочу. Але це було не скрізь. Ми побували в таборах у Чугуєві, Охтирці, Пирятині,
Прилуках, Старокостянтинові, Волковиську, Гнівані, Могильові Подільському та НовоградВолинську.
Почався пам’ятний сезон 1933/34 року. Ми вже були на 4-му курсі.
Восени нас кілька чоловік з театру молодих акторів та режисера Дубовика запросили у цирк
зробити вступне антре перед початком програми. Не пригадую, хто писав текст, але суть його
полягала в тому, що влітку був гарний урожай, і люди трохи зітхнули проти тяжких випробувань.
На арену цирку виїздив трактор, запряжений у повозку, на якій лежали мішки з зерном,
великий гарбуз, сидів колгоспник з поросям на руках, і все це супроводжувалось урочистим
славослів’ям на честь партії і її вождя за щасливе і радісне життя. Я зображував якогось сибірського
партизана.
Взагалі ця робота була дуже цікавою з чисто професійного боку. Якщо в театрі ти виходиш на
сцену і маєш глядачів тільки перед собою, то тут глядачі були навколо тебе і поводитись доводилось
так, щоб тебе було видно і чути з усіх боків, а мікрофонів тоді (слава богу) ще не було, треба було
покладатися на свій голос і уміння ним володіти.
Ми готували це антре приблизно вечорів із п’ять, по закінченні циркових вистав, десь з
одинадцятої вечора до години ночі. А потім зіграли шість вистав, за що одержали по 250
карбованців. Для мене це було дуже доречно. Частину грошей я послав сестрі в Ізюм, яка вчилась
там у медтехнікумі.
Ми трохи познайомилися з побутом і творчім життям акторів цирку. От у кого слід учитися,
як жити у мистецтві, як любити його і як трудитися, щоб не позбутися своєї майстерності. Їх труд
натхненний і важкий до божевілля. Увечері бачиш, як вони блискуче виконують той чи інший
складний «смертельний» номер, а вдень вони його знову повторюють не раз, при чому жорстоко
ставлячись один до одного і до себе зокрема. Тут не схалтуриш. У театрі схалтурив – ну що ж, ти
гірший актор за інших, а тут схалтурити – це значить ризикувати своїм життям, або життям
товаришів. Честь і слава таким труженикам!!!
Восени 1933 року, здається, 1 жовтня, відбулася прем’єра вистави «Маклена Граса», яку
поставив сам Курбас. Взагалі його вистави завжди були програмними, завжди цікавими, завжди
спірними, і тому колектив їх чекав нетерпляче. Так було і на цей раз.
Був зайнятий у цій виставі і я в безсловесній епізодичній ролі шарманщика. Я з’являвся на
початку дії, ставив свою шарманку, крутив ручку і потім зникав. Це все, що від мене вимагалося. Я
32
не дуже замислювався, хто цей чоловік, яка його доля, біографія, і тому одягнений був, хоч і по
художнику, але без свого слова, такий був і грим.
Вистава, на мою думку, була невдала, хоч у ній були деякі чудово зроблені ролі актором
Гірняком, Мілютенком, а образ музики Падура у виконанні М. Крушельницького – був відтворений
на грані геніальності.
А от головний образ Маклени був невдалий, і це була, на мою думку, помилка Курбаса. Адже
Маклена – молода дівчинка, підліток, і роль слід було б грати актрисі з відповідними зовнішніми
даними, а її доручили грати Ужвій – актрисі безумовно талановитій, але її руки і ноги, і вся постать
ніяк не пасувала до цієї ролі, і як не прихитрялися з одягом, зачіскою – нічого не допомагало. Вона
удавала з себе підлітка, і це звучало фальшиво. Правда, була дублерша, 18-тирічна студентка
театрального технікуму Карпова Таня, яка добре могла б підійти до цієї ролі, але не встигла.
Сьогодні ця тодішня студентка – актриса Московського театру ім. Маяковського Карпова Тетяна
Михайлівна, народна артистка РРФСР, лауреат державної премії, яку одержала за виконання ролі
Любки Шевцової у виставі «Молода гвардія» у цьому ж театрі.
Так от невдале виконання центрального образу стало приводом для розгрому вистави, для
гострих, несправедливих обвинувачень Курбаса в формалізмі, націоналізмі і інших гріхах.
Одного вечора, здається 5/Х-33 року, після вистави провідних акторів театру запросили в
Наркомос на засідання колегії Наркомату. Тоді театри підкорялися Наркомосу. Наркомом освіти був
т. Затонський.
На засіданні колегії, рішення якої було підготовлено зарані, акторів познайомили з ним. В
ньому перечислювалися всі смертні гріхи Курбаса, і було вирішено зняти його з посади головного
режисера і призначити на цю посаду актора М. М. Крушельницького.
Потім дали слово присутнім акторам. Проти зняття Курбаса виступили категорично
І. О. Мар’яненко та Р. О. Черкашин. Всі члени колегії, присутні критики грудина і Щупак, драматург
Микитенко одностайно підтримували це рішення.
До речі, всі вони, без винятку, в 1937–38 році були репресовані і загинули, а Микитенко
покінчив із собою.
Поки Наркомом освіти був видатний діяч партії Скрипник М. О., він захищав Курбаса від
несправедливих нападів, хоч і сам гостро іноді його критикував. Але добре розумів, що Курбас
видатний митець, і таких діячів треба оберігати.
На другий день у театрі відбулися збори всього колективу, на які прийшов заступник Наркома
Хвиля А. А. Він ознайомив колектив з рішенням колегії, трохи так лагідно докорив І. О. Мар’яненку
і Черкашину Р. О. за їх «неправильну» поведінку на колегії. Колектив акторів був пригнічений цим
рішенням. Але всі ми звикли довіряти партії і звикли до тих чи інших її рішень, які б вони не були
сумні. Курбас виїхав до Москви, де йому керівник ГОСЕТу – Московського єврейського театру –
Міхоелс доручив поставити виставу «Король Лір». Але швидко Курбаса заарештували і заслали на
10 років на Біломорканал. Під час Вітчизняної війни він був знищений.
Через кілька днів після того, як його зняли, у нас у театральному технікумі відбулися збори
колективу, на яких було засуджено «формалістичну і націоналістичну» діяльність Курбаса.
І тільки один студент з нашого курсу – Слава Васильєв – мав мужність гостро виступити
проти цього рішення. Він говорив, що це буде удар по розвитку українського радянського театру.
І він один був правий. Ім’я Курбаса зараз в історії світового театрального мистецтва ХХ-го
сторіччя стоїть поряд з іменами таких видатних режисерів, як Станіславський, Немирович-Данченко,
Мейєрхольд, Вахтангов, Таїров, Сандро Ахметелі.
Доля Слави Васильєв дуже трагічна і типова для нашого часу. Це був хлопець надзвичайно
високого морального духу і інтелекту. Він був дуже ерудований, терпіти не міг пошлості,
сквернослів’я, дуже порядний і чесний.
Після закінчення театрального училища він поїхав до Москви і влаштувався на роботу у
Камерний театр режисером-лаборантом. Працював до війни. Як тільки почалася війна, він одразу
пішов на фронт як офіцер запасу. Пройшов усю війну до Берліна, був неодноразово нагороджений за
відвагу. На фронті вступив у КПРС.
Після війни повернувся у Камерний театр, став там секретарем парторганізації. Але творчо він
був обмежений у своїх можливостях, і це йому заважало в роботі. У 1947 році, коли у театрах
33
відбувалася реформа (в основному скорочення штатів і бездумне злиття театрів) – його було
скорочено з роботи за відсутністю вільної штатної одиниці. І він покінчив життя самогубством.
Вічна йому пам'ять за його чесне і мужнє життя!
XV
Після зняття Курбаса з театру, колектив приступив до термінової перебудови, щоб позбутися
«формалізму».
Ще коли театром керував Курбас, в репертуар було включено п’єсу О. Корнійчука «Загибель
ескадри», яка на всесоюзному конкурсі одержала другу премію разом із п’єсою І. Кочерги «Майстри
часу». (Першу премію не було присуджено нікому).
Працювали над виставою швидко і напружено. Здається, за місяць її було поставлено. Вистава
мала величезний успіх. Сама п’єса була талановита і виконавці також – Гайдай – Бучма, Оксана –
Ужвій, Стрижень – Мар’яненко, Адмірал – Мілютенко, Фрегат – Бондаренко, Паллада – Назарчук,
боцман Бухта – Гірняк.
Драмкіностудії театру «Березіль». Здача
клоунади. У центрі – Л. Курбас. 1932 р.
Харківський театр «Березіль».
«Загибель ескадри». 1933 р.
Режисером вистави був Б. Тягно. В сезоні ще йшли вистави – «Хазяїн» Карпенка-Карого, його
ж «Мартин Боруля», «Смерть леді Грей» Голованівського – п’єса слабка і схематична, і що тільки
колектив не робив, щоб її витягти, так нічого і не вийшло, і глядачі її не прийняли.
Йшла також «Бастілія Божої матері» – Микитенка. П’єса одна із слабших у автора, але театр
після зняття Курбаса ніби «замолював» свої гріхи і віддавав належну шану п’єсам Микитенка.
У цій виставі була сцена, де Мар’яненко І. О., граючи попа, звертався до прихожан у церкви,
волаючи: «Православні!»
У центрі сцени було невелике накладне коло, яке оберталося в міру потреби. На генеральній
репетиції це коло заїло, і коли треба було разом з його обертанням прибрати оформлення вівтаря
одночасно з попом, І. О. Мар’яненко вигукнув: «Православні! Не крутиться!»
В оформленні сцени був так званий «язик» – тобто площадка, яка закривала собою оркестрон і
мала форму язика.
Керівництво театру весь час мріяло, щоб уряд перевіз наш театр до Києва, бо зараз він був
театром столичним, але столиця переїздила до Києва, і театр міг перетворитися на провінційний.
Актори з приводу оформлення жартували, що цей «язик» нас до Києва не доведе.
Ставив виставу Л. Ф. Дубовик. У виставі була сцена, де білогвардійський поручик Бугров
(актор Радчук) іде по заметах і читає монолог. Виставу оформлював В. Г. Меллер. У цій сцені, щоб
34
найбільш ілюзорно показати, як Бугров грузне в заметах, на висоті ¾ метра від підлоги сцени
натягли сітку і на неї поклали купи вати, і коли актор Радчук ішов по цій сітці – було цілковите
враження, що він грузне в снігу.
Але в цей же час ще й виголошувати великий монолог у Радчука просто не вистачило сили, і
він благав Дубовика цю сцену з вистави вилучити. Той категорично відмовив Радчуку.
Настала генеральна репетиція. Радчук тяжко захворів і на генеральну не з’явився. Тоді
Дубовик одягнув його костюм, зробив грим і почав сам репетирувати його роль. Коли він дійшов до
сцени в заметах, то сам відчув, наскільки ця сцена важка фізично і емоційно. Як він не бився – нічого
в нього не вийшло, і сцену з вистави викинули назавжди.
У режисерів задуми бувають необмежені, але можливості акторів, які б вони широкі не були –
мають межі.
В цей час я закінчував театральне училище. Курсом керував К. Діхтяренко, а попередній
керівник Верхацький М. П., як тільки зняли Курбаса, негайно переїхав у Ташкент і зробив розумно.
Він був ученим секретарем режисерської лабораторії театру і права рука Курбаса у теоретичних
справах. І якби він не від’їхав з Харкова, його б не обминула караюча рука!
У Ташкенті він працював у театрах і був викладачем і директором театрального інституту, і
тільки після ХХ-го з’їзду КПРС повернувся на Україну в доброму здоров’ї.
Дипломною виставою на курсі була п’єса Мізюна – «Криголам», де я грав роль голови
колгоспу. Грав, на мою думку, не дуже, оцінку дістав відмінну.
Тепер уже влітку 1934 року на гастролі театру поїхав і я. Маршрут гастролей був такий:
Горлівка, Одеса і Київ. У Горлівці я з радістю зустрів своїх друзів по роботі в шахті – свого
бригадира Гончарова П. І. і Повєткіна Д. Запросив їх на виставу. Більше вже я з ними не зустрічався.
Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка. Дипломна
вистава. «Криголам» Г. Мізюна. 1934 р.
Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка.
«Банкір» О. Корнійчука. Тарас Капуста –
Т. К. Ольховський. 1937 р.
Після Горлівки поїхали в Одесу, з Одеси до Києва. В цей час у Києві паралельно з нами
гастролював театр Завадського (тепер театр Мосради). Актори цього театру бували у нас на виставах,
ми в них, подружили.
Закінчилися їхні і наші гастролі в один день, і після вистави обидва колективи зібралися на
дружню вечерю в ресторані «Динамо». Всі витрати взяли на себе директори обох театрів – тоді це
дозволялося.
Зустріч пройшла дуже весело, цікаво. Провідні актори, звичайно, спілкувалися між собою, а
ми, менша братія, спілкувалися з такими ж, як і самі.
По закінченні зустрічі, десь після 2-ої години ночі, почали розходитись. Мордвінов і
Марецька відокремились, і очевидно, хотіли провести десь час наодинці. Але мій друг по театру –
Абраша Рожинський, хлопець дуже моторний і дещо нахабний, причепився до них і мене приєднав
35
до гурту. Ми їм запропонували піти на Володимирську гірку зустрічати схід сонця. Вони цю
пропозицію прийняли, і ми схід сонця зустріли.
Коли років через 30 театр Мосради приїхав до Харкова, колектив театрального відділення
інституту мистецтв запросив Марецьку В. П. на зустріч зі студентами, я по закінченні зустрічі спитав
її, чи пам’ятає вона, як ми з нею і Мордвіновим зустрічали схід сонця на Володимирській гірці – вона
на мить зробила паузу, а потім відповіла: «Ну, коо-не-е-чно, помню!» І я так і не добрав, чи справді
вона пам’ятає, чи це вона розіграла процес згадування.
На другий день обидва колективи найняли катер чоловік на 60 і попливли по Дніпру до
Міжгір’я.
По дорозі жартували, співали. У Міжгір’ї купались і гуляли цілий день. І розсталися друзями
надовго. Сам Завадський згодом був захоплений Крушельницьким як актором, так і режисером. І він
говорив, що слід би йому повчитися режисурі в Крушельницького.
Восени 1934 року мене запросили працювати в театральному училищі (колишньому
муздрамтехнікумі) асистентом викладача майстерності актора, керівника ІІІ курсу режисера
Шнейдермана. Але асистентом я попрацював недовго, бо мене призначили тимчасово керувати ІІ
курсом, який кинув напризволяще його колишній керівник Верхацький М. П., виїхавши, як я вже
згадував, подалі від лиха в Узбекистан.
Який же з мене міг бути керівник курсу, хоч і тимчасово? Ну ще асистентом – і то в мене не
було на це достатнього досвіду, а тут керівником! Але я, очевидно, був нахабний!
Перше, що я зробив, як керівник курсу, це те, що відмінив ті завдання, які для студентів
залишив колишній керівник. А він був… людиною із «заскоками». На початку ІІ-го курсу дав уривки
з п’єси Софокла « Антігона». Хлопцям і дівчатам недосвідченим, які не оволоділи азами акторської
майстерності – таке надзвичайно важке завдання!
Тут у мене вистачило розуму замінити ці уривки на значно легші – уривки з сучасних та з
українських класичних п’єс.
Але скоро мене перевели на роботу ще відповідальнішу. Справа в тому, що в 1934 році влітку
столиця України переїхала із Харкова до Києва. І тому Харківський музично-драматичний інститут у
зв’язку з цим було ліквідований. На його місці було створено консерваторію. А студентів
драматичного відділу, які перейшли на ІІ-й і ІІІ-й курси, перевели до Київського театрального
інституту ім. Карпенка-Карого, але не всіх, а кращих, а слабших перевели студентами до
Харківського театрального училища, причому з І-го курсу на ІІІ-й і з ІІ-го теж на ІІІ-й. Ті, що
перейшли на IV-й курс, всі без винятку були переведені до Києва.
Керівництво ІІІ-м курсом, який так розрісся, взяв на себе директор театрального училища
М. Г. Новіков (шахрай і пройдисвіт!). А свій IV-й курс передав мені, щоб я на ньому зробив
дипломну виставу «Мірандоліна» – Гольдоні. Я не відмовився, бо тоді нічого не боявся, бо не
розумів, що це значить, і через свою легковажність брався за все, що мені не доручали.
До речі, М. Г. Новіков до цього був ученим секретарем режлабу «Березоля» і розповідали, що
коли зняли Курбаса, він привласнив багато матеріалів з режлабу, і коли Курбаса реабілітували у 1956
році, він ці матеріали перепродав АН УРСР.
Дедалі більше мене захоплював педагогічний процес у театральному училищі, але в мене не
було бази ні теоретичної, ні практичної.
Літератури в той час відповідної майже не було.
Та ось в училище з ГІТІСу надіслали програму викладання майстерності актора, складену
відомим режисером О. Д. Поповим.
В цей час мені директор училища повідомив, що в училищі керувати моєю групою дав згоду
сам Бучма, видатний уже на той час актор. Але я, добре знаючи його, як людину з його захопленнями
і його недоліками, сказав директору, що з цього нічого не вийде, він не працюватиме.
«Що ви! – запевнив мене директор, – він дав слово».
Я взяв програму ГІТІСу, домовився з «Бронеком» (так по-дружньому ми всі звали Бучму) і
пішов до нього на квартиру, щоб у цій програмі розібратися.
Я вже майже не пам’ятаю, як ішла наша розмова, одне пам’ятаю, що майже нічого не розібрав
з того, що він говорив і що він хотів, одне зрозумів, що він великий практик, геніальний актор, а
щодо теорії, можливо, душа його до неї не дуже лежала.
36
Та мені «пощастило» з другого боку. У Харків до своїх рідних приїхала студійка студії МХАТ
Л., яка колись училась зі мною на І-му курсі студії «Березіль», дуже мила, симпатична і розумна
дівчина. Я домовився зустрітися з нею. Прийшов до неї додому і приніс із собою злополучну
програму і попросив її допомогти мені розібратися в ній. Вона кілька разів поперегортала її, а потім
кілька разів промовила одне тільки слово: «Мрак, мрак, мрак!» (Дуже модне в ті часи слово).
Потім попросила залишити програму їй на кілька днів і потім знову прийти до неї. Я прийшов
до неї за кілька днів. Вона мені сказала, що це такий мрак, що нічого спільного з тим, що вони
вивчають, у цій програмі немає і нічим вона мені допомогти не може. З тим я і пішов від неї.
Потім до мене дійшло, що очевидно, вона сама нічого не розуміла і в тій програмі, яку
вивчала в студії МХАТ, бо це було те саме, що й у програмі ГІТІСу.
Ну, а як же Бучма? А так! Він прийшов на курс, провів вступну бесіду, на другий день
прийшов, познайомився зі студентами, передивився їх учбовий репертуар і … більше не з’явився.
Так що вийшло на моє!
А тим часом у театрі мої успіхи були дуже невиразні. Ходив у масовці, іноді грав невеликі
епізоди.
Влітку театр поїхав на гастролі у Дніпропетровськ і Ворошиловград. Почався сезон 1935/36
року. Театр запланував здійснити виставу «Король Лір» Шекспіра. Поставити її було запрошено
видатного радянського режисера О. Д. Попова з Москви, і хоч як він не був зайнятий, але дав згоду
на цю поставу.
Він приїхав з молодим мистецтвознавцем Кеменовим В. С. Почали з того, що Кеменов
прочитав кілька лекцій про епоху і творчість Шекспіра. Лектор він був блискучий, і слухали його
затамувавши подих. А потім О. Д. Попов доповів колективу свою експозицію вистави. Він
висловлювався не так блискуче, як Семенов, мова його була кострубата, але образи, які він наводив
нам, були настільки глибокі й могутні, що колектив театру був безмежно захоплений ним.
Розподілили ролі, серед них і я дістав невеличку, і оголосили першу читку п’єси по ролях.
І тут стався неприємний інцидент, який прямо таки заплямував добре ім’я театру.
На читку не з’явились: Бучма (Лір), Ужвій (Регана) і Мар’яненко (Глостер). З’явилися тільки
їх дублери і всі інші основні виконавці. Я не буду тут наводити ті причини, з яких це сталося, бо це
були пусті розмови, факт той, що Попов, почекавши трохи, пішов у гостиницю і замовив квитки для
себе і Кеменова на вечірній поїзд. До нього прибіг наш голова місцевого комітету Кононенко
попросити пробачення, але Попов відповів, що він виріс у МХАТі, де такі факти були неприпустимі,
і ввечері вони виїхали до Москви.
В цьому сезоні театр випустив вистави: «Васса Желєзнова» М. Горького – 1-й варіант (на мою
думку, кращий, ніж другий), де чудові були Бучма, Мар’яненко і молодий тоді Є. В. Бондаренко,
«Платон Кречет» – О. Корнійчука, вистава теж чудова, з такими виконавцями, як БучмаКречет, Чистякові-Ліда (кращої я не бачив навіть у МХАТі), Антонович-Берест, кращий, ніж
Топорков у МХАТі, Крушельницький-Бублик, і «Портрет» – О. Афіногенова.
А влітку 1936 року театр почав випуск вистави «Дай серцеві волю, заведе в неволю»
Кропивницького.
Ставив виставу М. Крушельницький. Це була його перша самостійна режисерська робота з
того часу, як він став художнім керівником театру.
Вистава вийшла епохальна. Це був зразок того, як сьогодні треба ставити українську класику.
Крушельницький перетрактував п’єсу. У фіналі Микита вбиває Івана, і той стає головним
героєм п’єси. Його просто геніально грав Крушельницький. Хоч це було і не зовсім по автору.
У виставі був показаний весільний обряд, запозичений із п’єси «Дві сім’ї» того ж автора.
Деякі режисерські знахідки були просто геніальні. Такою знахідкою був перехід із куліси в кулісу
перед інтермедійною завісою по першому плану Одарки з дружками, які йшли і співали: «Помалу
дружечки йдіте, пилом не пиліте, наша молода пава, щоб пилом не припала».
Посередині авансцени вони спинялись і Одарка (актриса Чистякова) низько вклонившись
глядачам, запрошувала: «Просили тато, просили мама і я прошу вас усіх на хліб, на сіль та на
весілля». Цю вставку народного звичаю, якої в п’єсі немає, глядачі сприймали бурхливими
оплесками. І таких знахідок було немало.
Після того, як вистава була готова, театр поїхав на гастролі до Білорусії. Спочатку у Вітебськ,
потім у Мінськ. У репертуарі були: «Дай серцеві волю», «Васса Желєзнова» і «Платон Кречет».
37
Гастролі пройшли з великим успіхом. Особливий успіх мала вистава «Дай серцеві волю».
На початку гастролей у Вітебську стався курйозний випадок. У перший же день гастролей
треба було вдень перед відкриттям прорепетирувати «Дай серцеві волю». Крушельницький вибігає
на сцену, щось показує і запалює цигарку. В цей момент з’являється пожежник і, прибравши
належного вигляду, суворо відчитує Крушельницького. Той виправдовується тим, що сьогодні така
відповідальна вистава і він хвилюється, але пожежник невблаганний і погрожує штрафом і іншими,
ще суворішими санкціями. Тоді до нього підходить актор С. Верхацький, чоловік дотепний і гострий
на язик і каже йому: «Слухай, це такий чоловік, що як він навіть підпалить театр, то ти не маєш
права тушити!» Пожежник засміявся, махнув рукою і перестав чіплятися.
Після гастролей у Білорусії була місячна перерва, а в кінці серпня театр виїхав у Ленінград на
міжнародний театральний фестиваль. На фестиваль повезли три вистави – «Загибель ескадри» і
«Платон Кречет» – Корнійчука і «Дай серцю волю» – Кропивницького. Їхали через Москву. У
Москві вагон з другорядними акторами причепили до одного ленінградського поїзда, а вагон з
дирекцією і провідними акторами – до другого. Той поїзд, що з нами, з другорядними, прибув у
Ленінград раніше – десь годині о 12-й ночі. Це було 1 вересня. Холодна, туманна ніч, мряка. На
пероні нас зустрічають представники ленінградської театральної громадськості. Їх багато, з квітами,
з кінокамерами. А ми не ті, кого вони зустрічають. Адміністратор театру бігає, шукає когось серед
нас, хто міг би від колективу привітати зустрічаючих. Звернувся до мене, я відмовився, бо мене не
любив директор театру і напевно сказав би: «Не могли нікому це доручити, крім Ольховського?»
Доручили акторові Кравченко, і він «бахнув» промову, приблизно, наскільки я пам’ятаю,
таку: «Дорогие товарищи! Разрешите приветствовать вас от имени коллектива Харьковского театра
имени Шевченко! Дело в том, что в Москве вагон с дирекцией прицепили к одному поезду, а нас к
другому, и вот мы здесь, оце й усе!»
Зустрічаючі потроху, непомітно розійшлися і урочистості не було. Так пройшов і наш виступ
на фестивалі. Більшість глядачів на фестивалі була з іноземних туристів, і їм цікаво було б
подивитися нашу національну драму, але директор театру уперся, що відкривати гастролі слід
«ідейною» виставою «Загибель ескадри» (Ніби п’єса Кропивницького «Дай серцю волю» –
безідейна!).
Звичайно, ця вистава погоди не зробила, хоч гастролі і пройшли з успіхом. А на них
покладали великі надії.
Зате ці гастролі дали мені особисто багато, бо я вперше був у Ленінграді і за 11 днів,
незважаючи на вистави і репетиції, встиг побувати у Петергофі, в Ермітажі, Російському музеї,
будинку О. С. Пушкіна, будинку Петра Великого, Ісааківськім соборі.
У ці дні в Ленінграді на гастролях був Московський малий театр, і я побачив виставу
«Отелло». Роль Отелло виконував Остужев. Це було незабутнє враження. Остужев у цій ролі був
незвичний. Уже давно існував МХАТ, більшість театрів уже наслідували МХАТ своєю творчою
манерою. А Остужев грав так, ніби ця вистава була з ХІХ-го сторіччя. Він декламував текст з
наспівними інтонаціями. І в той же час він своїм палким темпераментом потрясав глядачів, які
начебто могли і не сприйняти його манеру акторського виконання. А він вражав. У чому ж справа?
Очевидно, в першу чергу, в новому трактуванні ролі. Він грав не ревнивого мавра, а грав людину з
обманутим довір’ям. По-друге – сучасний стиль виконання, коли текст проголошується з
побутовими інтонаціями, не придатний для кожного жанру. Сучасним способом, на мою думку, не
можна грати Корнеля, Расіна, античну трагедію, і через те їх майже ніколи не грають, бо акторська
сучасна школа того жанру не подолає.
Відомий, дуже хороший актор Смоктуновський зіграв Гамлета в кіно. Це цікаво, хвалили
його, але це не вражало.
То ж я гадаю, що сучасний стиль виконання – це той, який найкраще відповідає жанру п’єси,
її ідейному змісту і індивідуальності актора.
Повертаючись із Ленінграда, з фестивалю, я з приятелем по театру – Немзером зробили в
Москві зупинку, побували в Великому театрі. У МХАТі подивилися «Піквікський клуб» і «Дні
Турбіних». Цю виставу було випущено недавно і вона мала великий успіх у глядачів.
Вистава, справді, була чудова, в якій з’явилась талановита зміна старикам МХАТу. Це в
першу чергу Хмельов, який згодом очолював театр, Тарасова, Яншин, Прудкін. Єдине, що нас
прикро вразило в цій виставі – це петлюрівська сцена, яку написано і зіграно було потворною
38
українською мовою, причому актори грали петлюрівців по методу «дражніння хохла», як колись
говорили корифеї українського театру. Дуже шкода, що театр, який завжди добивався високої
художньої правди, тут зрадив своїм принципам і актори перегравали, патякали і т. ін.
Потім ми подивилися виставу «Єгор Буличов» у театрі ім. Вахтангова. Це був шедевр. Щукін
у ролі Буличова був просто геніальним. У сцені з трубачем він був настільки емоційно наповненим,
що глядачі влаштували овацію, підвівшись іще до закриття завіси. Такого я не бачив у театрі ніколи.
Акторська манера гри майже у всіх театрах РСФРР у 30-х роках була близькою до
мхатівської, незважаючи на різні стильові ознаки театрів. Мене, наприклад, вражало, що в театрі
Мейєрхольда з його формально гострою режисурою актори виголошували текст дуже побутово
правдиво, що в театрі Шевченка бувало не завжди.
Коли театр Мейєрхольда в ті роки приїздив до Харкова на гастролі, в масові сцени брали в
першу чергу нас – студійців «Березоля». Я брав участь у виставах «Останній рішучій» і «Ревізор».
Вистава «Останній рішучій» В. Вишневського починалася з того, що на військовому кораблі бригада
столичних акторів давала концерт, який у автора і особливо в акторському виконанні мав пародійний
характер. Мені запам’ятався оперовий співак у робочому одязі, у шкіряному фартусі, з великим
бутафорським молотом у руках, який співав романс з таким текстом: «Пролетарии всех стран,
соединяйтесь!» Я в масовій сцені брав участь з середини вистави і тому початок вистави дивився в
залі. Коли концерт досягнув апогею, раптом у першому ряді партеру (вистава відбувалася в
приміщенні Музкомедії) підвівся якийсь моряк і, звертаючись до глядачів, промовив: «Що це за
концерт, кому він такий потрібний?» Він говорив це так, що глядачі, в тім числі і я, на хвилину
повірили, що це справжній моряк, але потім він ішов на сцену, на корабель і т. д. Цю роль моряка
Бушуєва грав молодий тоді актор Боголюбов, який згодом, після ліквідації театру Мейєрхольда,
працював у МХАТі і знявся в кіно у відомому фільмі «Великий громадянин», де чудово зіграв роль
Шахова – прообраз С. М. Кірова.
У фіналі вистави «Останній рішучій» було показано, як героїчно солдати прикордонної
застави на чолі з Бушуєвим захищали кордон радянської Батьківщини від нападу ворога (мався на
увазі напад фашистської Німеччини).
Режисер вистави Мейєрхольд вжив дуже діючий метод. Коли на гальорці звучала пропозиція
солдатам застави здаватися, вони відповідали на це кулеметною чергою з «Максима». Кулемет був
заряджений, звичайно, холостими патронами, і ефект був надзвичайний, глядачі сприймали його
бурхливо. Кінець кінцем застава загинула, але не здалася.
Коли вистава закінчувалась, за режисерським замислом в залі включалося повне світло,на
сцену виходив актор у військовій формі і виголошував (цитую по пам’яті) такий текст: «Товарищи
рабочие, товарищи колхозники, товарищи служащие, командиры и красноармейцы! В память о
погибших – прошу встать!» Весь зал глядачів одностайно підводився і знову лунала овація.
Запам’ятав одну мізансцену у виставі театру «Вступление» Ю. Олеші. Дія в п’єсі відбувається
в часи, коли в Німеччині до влади рвався Гітлер. Інтелігенція Німеччини була на роздоріжжі.
Головний герой п’єси – інженер Гуго Нонбах – виголошує монолог, зміст якого і полягає в тому,
куди і за ким йому йти.
Відомо, що монолог – це дуже умовна і важка драматургічна форма, і Мейєрхольд вирішив її,
на мою думку, блискуче.
Я вже нічого не пам’ятаю про саму виставу. В цій сцені дія відбувається в якомусь
громадському місці, де стоїть на підставці у зріст людини бюст Гете. І Нонбах звертається з цим
монологом до Гете, бо Гете для німця те саме, що для росіянина Пушкін – це совість народу. Ця
мізансцена нагадала мені метод рішення мізансцен у Курбаса.
Після не зовсім вдалого виступу на міжнародному театральному фестивалі, в кінці 1936 року з
театру ім. Шевченка перейшли в театр ім. І. Франка кілька провідних акторів: А. Бучма, Н. Ужвій,
Д. Мілютенко та О. Романенко. Про мотиви їх переходів кожного зокрема не знаю, але гадаю, що
когось поманила столична сцена, дехто не згоден був з режисерськими настановами
М. Крушельницького, у всякому разі це підірвало до деякої міри творчий потенціал театру, але …
тільки до деякої міри, бо я тут цілком згоден з М. Крушельницьким, який заявив на колективі, що
театр – це не збір акторських імен, а в першу чергу колектив однодумців, об’єднаних єдиним
творчим методом. І як показала подальша робота цих двох найсильніших колективів України,
39
творчий рівень театру ім. Шевченка був вищий, незважаючи на те, що театр ім. Франка очолював
такий, прямо скажемо, геніальний актор, як Бучма.
Рівень театру ім. Шевченка базувався на режисурі видатного режисера і актора
М. Крушельницького – талановитого учня Курбаса та творчому рівні таких видатних акторів, як
Мар’яненко І. О., Чистякова В. М., Антонович Д. І., Сердюк О. І. та інш.
Восени 1936 року я нарешті одержав кімнату в гуртожитку театру на Жаткінському провулку
і перестав микатися по кутках. Правда, кімната була своєрідна: справа в тому, що гуртожиток мав
форму літери Г і мав коридорну систему. Так от моя кімната була якраз на розі будинку, і її вікно
виходило в коридор. Мене ця проблема не дуже хвилювала, бо я тільки ночував у цій кімнаті, а день і
вечір проводив у театрі і театральному училищі. Я купив собі радіоприймач СИ238, повісив над
ліжком карту Європи. Вільними вечорами до мене приходили актори, ми слухали новини по радіо,
обговорювали міжнародне становище і побивали ворогів «вказівним перстом», як воєвода
Пальмерстон.
А тоді події були тривожні. Фашистський путч в Іспанії, війна прогресивних сил багатьох
країн проти Франко, якому допомагає Гітлер. Героїчну боротьбу іспанських республіканців проти
Франко підтримували і наші пілоти. Якими ми наївними були тоді. Ми закидали шапками майбутніх
ворогів, у нас і в думці не було того, що чекало нашу країну, наш народ, які тяжкі випробування їх
чекали.
І не дивно, бо нас так готували, що віну ми будемо вести на чужій території, малою кров’ю.
Скільки було хвальби у виступах наших вождів, у наших кінофільмах, піснях, подібних до таких, як:
«Если завтра война, если завтра поход» і т. ін.
Наш нарком оборони т. Ворошилов запевняв, що Червона Армія по насиченості бойовою
технікою в кінських силах на одного бійця мала найвищий рівень перед усіма арміями світу, а коли
почалась війна, у нас було мало танків, катастрофічно мало літаків, зовсім мало автоматів, але це вже
я вдався в історію, хоч без цього не можна згадувати минуле, бо в такому рожевому світлі нам
вимальовувалось майбутнє і таке було потім гірке розчарування, та про все це пізніше.
В сезоні 1936/37 року в театрі були поставлені вистави: «Очна ставка» братів Тур, «Глибока
провінція» М. Свєтлова, «Любов Ярова» – К. Треньова і «Банкір» – Корнійчука.
У виставі «Банкір» я в другу чергу був призначений на роль Тараса Капусти – роль молодого,
характерного хлопця. Роль мені дуже подобалась. З неї я почав відчувати, що я далеко не
Крушельницький, правда, тільки відчувати, а розуміти – я розумію тільки тепер, коли маю
величезний життєвий досвід.
Актор Назарчук, який дуже добре грав цю роль, раптом виїхав за викликом кінофабрики
ім. Довженка у Київ на кінозйомки, і мені, ще не до кінця готовому до цієї ролі, запропонували
завтра ж цю роль грати. Ну, що ж, назвався грибом – лізь у козуб!
Кілька вистав довелося грати у власному костюмі, бо Микола Назарчук був на зріст нижчий за
мене. Свій дебют у цій ролі я запам’ятав на все життя. Коли я грав у самодіяльності – я був сміливий
і досить упевнений. А тут довелося грати вперше таку відповідальну роль та ще в такому театрі.
Стою за кулісами, чекаю першого виходу і відчуваю, як у мене під коліном щось тіпається. Вийшов
на сцену – ще дужче. Але ж я педагог – вчу інших, як бути в такій ситуації. Опанував собою, і все
пішло добре. У третій дії – найвідповідальніша сцена в технічному відношенні. Знов опанував собою
і довів сцену до кінця, як тепер кажуть, нормально.
Зіграв виставу разів із вісім. Причому з двома різними партнершами.
А тимчасом на мене почали шити костюм. І от кравці мені розповіли, що потай від мене цей
самий костюм міряють і на Митю Пономаренка, який раніше на цю роль призначений не був. Чому
потай? Чому за моєю спиною, щоб я нічого не знав?
Коли костюм був готовий, Пономаренка випустили в виставі разів зо три підряд, щоб
закріпився в ролі.
Потім Назарчук повернувся з Києва, і почали грати виставу: раз Назарчук, раз Пономаренко, а
мене не випускають.
Я зібрався з духом і пішов до М. М. Крушельницького поговорити, чому мене не випускають.
Адже вісім вистав я не підірвав високого творчого рівня театру. Адже я не винен, що мене випустили
в виставу не зовсім готового. Коли я не зовсім готовий, дайте мені ще кілька репетицій, щоб
позбутися вад, які на мою думку, були в моєму виконанні.
40
«Ні, ні, – у вас все добре, – запевняв мене М. Крушельницький, – і ви гратимете, це зараз ви
зайняті у вечірніх репетиціях «Любові Ярової», і тому вас не випускали, а на гастролях гратимете». І
правда, перед гастролями я зіграв, здається, одну виставу, а інші грали мої колеги.
Приїхали на гастролі у Ворошиловград. Крушельницький не був зайнятий у гастрольному
репертуарі і через те поїхав у відпустку. Перед від’їздом він вивісив список виконавців на виставу
«Банкір». Мого прізвища в цьому списку не було.
Я знав, що Крушельницький, як людина, не завжди був одвертий.
У наступному сезоні виставу вже не грали, бо це була п’єса у Корнійчука не з кращих, і вона
швидко випала з репертуару.
Зараз тільки я добре розумію, що в мене не було особливих даних для провідних ролей, бо я в
них не звучав і голосово, і пластично. Я був в основному актор на епізодичні ролі, Тоді я цього не
розумів, але вже відчував, що того, чого я чекав, поки що немає.
На протязі цього року посипались на театр сталінські удари. Безневинно була знищена група
акторів. Після Курбаса в цьому році були заарештовані Гірняк, Савицький, Лазоришак, Дацків,
Цвілішин, Яйло, Жаланівський, Павловський, Дробинський, Макаренко, Гладков. Тільки останні
двоє були звільнені і Гірняк, який потім переїхав у Канаду. Найдужче всі були здивовані арештом
директора театру Лазоришака, який скрізь і навіть перед глядачами виступав, засуджуючи
«націоналіста», формаліста і «контрреволюціонера» Курбаса.
В училищі я в цей час працював над виставою «Суєта» – Карпенка-Карого на курсі, яким
керував І. О. Мар’яненко. Коли я вибрав цю п’єсу, то директор Новіков мені заявив: «Як ви можете
ставити цей твір? Адже це куркульська п’єса (!)» Тільки авторитет І. О. Мар’яненка довів, що це
п’єса, гідна для того, щоб на ній вчити молодь. Я вперше зустрівся в педагогічній роботі з цим
видатним майстром, племінником Кропивницького, корифеєм українського театру, який у минулому
був партнером по сцені геніальної Заньковецької.
Від нього я багато чого довідався про творчий шлях українського театру корифеїв, про їх
демократизм, народне коріння їх творчості. Коли він працював зі студентами, то ніби оживали чудові
образи українського театру в минулому.
На жаль я, працюючи з І. Олександровичем на педагогічній роботі біля 20 років, не зробив
однієї роботи, яку мусив би зробити, а саме – записати все, що він розповідав про метод роботи
велетнів українського театру Кропивницького, Карпенка-Карого, Садовського, Саксаганського,
Затиркевич, Ліницької і, звичайно, геніальної Марії Заньковецької. Можна було б видати цінну
книгу. Я був у цьому схожий на того безумця, який закопав свої таланти в землю і не одержав з них
жодного прибутку!
У 1937/38 році театр готував вистави «Гроза» – Островського, «Сашка» – К. Фінна, «Очна
ставка» – бр. Тур, «Честь» – Мдівані.
У «Грозі» я мав невеличку епізодичну роль Шапкіна, який у І-ій дії виходив разом з
Кудряшем. Крушельницький мені запропонував виходити з балалайкою, награючи якийсь
примітивний мотив. Я взявся готувати цей мотив, а оскільки у мене зроду пальці стояли не туди, я не
вмів грати на жодному музичному інструменті, то він мені давався з трудом, а грати треба було,
виголошуючи текст. Коли я вперше це почав робити, то під час тексту мої пальці залізли не туди, і я
сфальшивив. Почав окремо готувати мелодію, окремо текст, а потім зводити їх докупи. Поки окремо
– все правильно, як тільки разом – обов’язково з мелодії зіб’юся. І так увесь час, поки грав цю роль. І
тут я переконався ще раз, що мені далеко до Крушельницького, який чудово володів кількома
музичними інструментами (зокрема скрипкою).
У виставі «Сашка» К. Фінна я грав невелику епізодичну роль Козлова, яка дала мені урок, як
ставитись до ролі, особливо невеликої. Я вже мало пам’ятаю цю виставу, яку ставив Б. Тягно,
пам’ятаю тільки, що я грав роль якогось літнього чоловіка, котрий приходить під Новий рік до
сусідів і просить тимчасово позичити йому 25 карбованців. Йому позичають. А десь через півгодини
він уже віддає ці гроші з подякою. Оце й усе. Нічого складного, ні гострої ситуації, ні яскравого
характеру. Важко грати такі ролі… І не завжди щось знайдеш. І ходиш незадоволений собою,
автором режисером, коли нічого не виходить. Так було і тут. І я цю роль дуже не любив. Довго
нічого не міг знайти. Тільки на генеральній репетиції промайнула думка, що повертає він гроші уже
після того, як настав Новий рік, і він уже, мабуть, під парами, і тому, повертаючи гроші і
41
прощаючись, раптом заспівав якийсь веселенький мотивчик. Цей момент глядачі завжди сприймали,
нагороджуючи мене оплесками, і я цю роль, звичайно, полюбив і з великою охотою грав її.
В цей час у театральному училищі 4-й курс очолив режисер, засл. арт. УСРР І. Я. Юхименко,
керівник Харківського театру Революції. Сам він у минулому був актором – я його бачив у 1921 році
в Харкові в ролі Срібного у п’єсі «Панна Мара» В. Винниченка.
Людина великого темпераменту, розумна, з хорошою творчою фантазією, лагідної вдачі, але
інколи, коли бачив з боку студентів лінощі, розхлябаність – робився лютим, гнівним до
нестриманості. Педагог він був чудовий.
Мені довелося з ним працювати над виставою «Вишневий сад» – А. Чехова. П’єса складна і
дуже важка, але це був корисний матеріал для виховання акторів, і робота дала свої позитивні
наслідки.
Влітку театр поїхав на гастролі у Винницю і Київ. Гастролі були звичайні і пройшли, як тепер
кажуть, нормально.
Після гастролей я дістав через МК курортну путівку до м. Одеси лікувати ревматизм, яким я
хворів цілий березень місяць, купив квиток на пароплав Київ-Одеса і таким чином поєднав корисне з
приємним, бо від цієї подорожі дістав велику насолоду.
Я мав путівку на курорт «Аркадія». Перший, до кого я попав на прийом, був головний лікар
корпусу Йоффе Йона Маркович. Я запам’ятав цього чудового лікаря назавжди. Він був лікар і
Людина. Крім того, що він призначав лікування, він був ще й людиною. Дізнавшись, що я актор, він
до мене поставився якось особливо. Дав мені окрему кімнату в корпусі.
В цей час у Одесі на гастролях був московський ГОСЕТ на чолі з Міхоелсом. Він дозволив
мені ходити на вистави і пізно повертатися в корпус, посилаючись на його дозвіл. Я цим
користувався навіть тоді, коли в театр не ходив.
Сам він був високий, худорлявий, курив цигарку за цигаркою, а мені радив не курити, на що я
йому відповів словами Христа: «Врачу, исцелися сам!» Він засміявся… і почастував мене гарною
цигаркою, яку я в нього в кабінеті і розкурив. Лікування моє пройшло дуже добре. Але світ тісний!
У 1943 році, під час війни, коли наш театр був евакуйований до м. Фергани, я зустрів його
зовсім випадково на одній із вулиць цього міста десь у березні місяці. Він мені розповів, що останні
півроку був у Сталінграді, саме в розпалі битви. Говорив, що страшнішого в своєму житті нічого не
бачив. Ми поговорили з ним і розсталися. Більше я його не зустрічав.
У сезоні 1938/39 року театр взяв до постановки п’єсу Корнійчука «Богдан Хмельницький».
П’єса барвиста, гостросюжетна, з кількома яскравими ролями. Богдана грав І. О. Мар’яненко в
традиціях театру корифеїв і грав блискуче. Чудові були: в ролі дяка Гаврила – М. Крушельницький і
Покотило, Кривоніс – Д. Антонович, Богун – О. Серлюк, Довбня – Є. Бондаренко.
Вистава мала у глядачів великий успіх.
Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка.
«Гроза» О. Островського. Шапкін –
Т. К. Ольховський. 1938 р.
Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка.
«Честь» Мдівані. Алмах –
Т. К. Ольховський. 1938 р.
42
Потім узяли до постави п’єсу «Честь» Мдівані. П’єса посередня, але з братньої драматургії.
Ставив виставу В. Воронов. Оформляв виставу художник В. Авхледіані. Танці ставив Джано
Багратіоні. Це був балетмейстер з Тбіліської опери, високий стрункий, дотепний.
Він показував, як треба йти в лезгинці – це було неперевершено. Він поставив три танці:
хорумі, лекурі і лезгинку. Я був зайнятий тільки в хорумі. Але цей танець для мене був фізично
важкий, і я перейшов на роль музики в цьому танці. А справа в тому, що в початковому періоді
постановки танцю його ритм на барабані вибивав сам Джано, а потім, пізніше, він це передав
барабанщику з оркестру театру. Ритм був дуже нескладний, але незвичний, і наш оркестрант ніколи
не міг дотримати його до кінця танцю, не збившись, і танець в ту ж мить розвалювався. А я цей ритм
ухопив і тримав його до кінця «залізно», як тепер кажуть, і мені доручили це робити у всіх виставах.
Джано репетирував наполегливо і довго – до того, що хлопці падали з ніг.
Одного разу вони в нього запросили пощади – досить, більше не можемо. «Нет, дарагой, ещо
адин раз и всо». Протанцювали ще раз, ледве дихають. Він каже: «Вот што, дарагой. Вы собираетесь
на гастроли в Тбилиси. Кагда приедете, захадите все ко мне в гости. У мине атец имеет виноградник,
имеет овцы. Каким шашлыком вас будет угощать, каким вином, ай, ай, ай… Давайте ещо разик!»
І хлопці станцювали ще разок!
Вистава була середня – великого успіху не мала. Я грав колгоспника Алмасхана – невеличку
епізодичну роль. Це була перша роль, на яку я мав рецензію. А рецензія була така: «Бледны и
невыразительны в своих ролях были актеры Славский и Ольховский».
Додати до цього більше нічого не можу!
Влітку театр поїхав на гастролі до Москви. Це були перші гастролі театру до Москви за
останні 15 років. Готувалися до них, як до великого свята. Повезли такий репертуар: «Богдан
Хмельницький» і «Правда» – Корнійчука, і «Дай серцеві волю, заведе в неволю» – Кропивницького.
Грати нам було призначено в приміщенні філіалу МХАТ. Нас там зустріли не дуже привітно.
Якийсь там провінційний український театр. А персонал філіалу був вишколений, не можна було
кроку зробити, щоб не дістати зауваження.
Настав час відкриття гастролей. Відкривали «Богданом». Вистава мала приголомшуючий
успіх. І персонал театру відразу змінив до нас своє ставлення. Їх цікавило, скільки часу ми витратили
на підготовку вистави, і коли дізналися, що всього 3 ½ місяці, вони ахнули. «У нас у МХАТі іноді
готують виставу рік-півтора і потім кладуть на полицю».
З неменшим успіхом пройшла і вистава «Дай серцю волю». В останні два дні гастролей ми
мали показати виставу «Правда». Вона мала йти у неділю. Але в суботу подзвонили з Кремля, щоб у
неділю ішов «Богдан», бо Сталін з урядом хотів подивитися саме цю виставу.
Довелося на Сортировочній відшукувати вагон з оформленням «Богдана», привезти в театр,
змонтувати і ввечері показувати великому вождю. Немає де правди діти. Всі знали, що коли вистава
йому подобалась, то тут мали бути і звання, і нагороди.
Настав вечір. Провулок біля театру весь був заповнений міліцією. У дворі театру стояв загін
пожежних машин. За кулісами на сцені стояли дівчатка з сумочками, в яких напевно були пістолети.
В будці освітлювача поряд з головним електриком сидів молодий чоловік. Так охороняли вождя від
можливої небезпеки.
Хвилин за п'ятнадцять до вистави з Кремля подзвонили, щоб початок затримали хвилин на
двадцять. Через двадцять хвилин подзвонили, щоб виставу починали. Вистава почалася, а уряд так і
не з’явився на ній, бо, кажуть, у цей день прийшло повідомлення про напад японських мілітаристів
на Халхін-Гол. Звичайно, що уряду вже було не до вистави. Ми зіграли ще один раз «Богдана», і на
цьому гастролі в Москві завершилися. Вистава «Правда» так і не пішла.
Після гастролей в будинку актора (на вул. Горького) на п’ятому поверсі відбулася прощальна
зустріч театральної громадськості м. Москви з колективом нашого театру. Зібралися майже всі
найвидатніші митці Москви, відомі критики і театрознавці. Коли вже всі зібралися, в залі з’явився
Міхоелс, причому напідпитку, що всі добре помітили. Потім він пішов за куліси. Всі виступаючі
дуже схвально оцінювали роботу театру, хоч робили й окремі критичні зауваження. Міхоелс просив
головуючого зустрічі дати і йому слово. Той не знав, що робити. Не дати слова – значить, образити
одного з видатних митців і людину, і дати слово – теж ризиковано, бо дуже був помітний його стан.
Все ж таки рискнули і слово дали. Він вийшов твердо на авансцену і сказав: «Товарищи, я буду
43
говорить очень трезво!» Що тут зчинилося, важко передати. Оплески, сміх, тупіт ногами, таке
вражіння, ніби зал із п’ятого поверху провалився на перший. Потім він почав говорити і говорив
справді тверезо і блискуче. Він згадав, з якою прихильністю фундатор українського театру
М. Л. Кропивницький ставився до оркестрантів, здебільшого євреїв, яким до багатьох міст Росії в’їзд
був обмежений, і як М. Л. обстоював їх.
Під гучні оплески присутніх він розцілувався з Крушельницьким і покинув сцену під
бурхливу овацію присутніх.
Прямо з Москви ми, за планом гастролей, поїхали в Тбілісі. Тоді поїзди з Москви до Тбілісі
йшли через Баку, прямої лінії через Сочі ще не було, її збудували пізніше – після війни. Поїзд ішов
майже три доби. І от ми з’явилися на пероні Тбіліського вокзалу. Так зустрічати гостей, як грузини,
мабуть, ніхто не вміє. Зустрів оркестр, Державна капела, кінооператори і натовп людей перед
вокзалом. Гастролі пройшли дуже добре. Грузинські глядачі дуже тепло приймали нашу національну
драматургію: «Назар Стодоля», «Дай серцю волю», «Богдан Хмельницький».
Ми відвідали м. Горі (батьківщину Сталіна), м. Мцхету – кол. столицю Грузії. Коли чекали
електричку, щоб повернутися до Тбілісі, присіли за столики на пероні, щоб випити пива. Поряд
сиділи молоді грузини, як виявилось потім – булочники за професією. Звідкись вони дізналися, що
ми актори театру ім. Шевченко. І пішло! Вони замовили вина і відмовитись випити з ними було б не
можна, бо це тут вважають за образу. Вони проголошували тости за «ленінсько-сталінську дружбу
народів» і напували нас вином, а ввечері ж грати виставу. Ми пропустили дві електрички і ледве
вирвались на третю, виправдовуючись перед ними, що ввечері вистава.
В останній день гастролей ішла вистава «Богдан Хмельницький». Під кінець вистави до
під’їзду театру були подані машини і кілька автобусів і буквально весь колектив театру повезли до
ресторану на найвищій точці Тбілісі. Тут зібралися – уряд Грузії, письменники, актори,
громадськість і наш колектив. Більше я ніколи в своєму житті не бачив такого розкішного банкету.
Думаю, що і в самому Кремлі нічого подібного не бувало. Ми гуляли до ранку.
А вечері колектив виїхав на Харків. Поїзд ішов через Баку і на другий день ввечері прибував
на станцію Беслан.
Ми з Немзером Сашком вирішили виїхати на другий день вранці автобусом по ВійськовоГрузинській дорозі, щоб доїхавши до Орджонікідзе, дістатися приміським поїздом до ст. Беслан і
зустріти свій поїзд, в якому їхали наші чемодани і наші місця в вагоні. Останній приміський поїзд із
Орджонікідзе відбував о 20 годині. Отже, до цього часу нам треба було прибути в Орджонікідзе. Як
ми дізналися, переїзд автобусом із Тбілісі до Орджонікідзе за розкладом тривав десь біля 10 годин.
Ми виїхали з запізненням. По дорозі заїхали до дому водія. Там теж затрималися. Поїхали. Десь по
дорозі щось зламалося в автобусі. Спинилися. Виявилось, що в поплавці, який регулює пальне,
проіржавіла дірочка, і в поплавець почав просочуватись бензин. Довго водій копався, і все ж таки
згодом поїхали. Знову спинилися. Водій вистругав з якогось прутика щось схоже на пробку, якою
заткнув ту дірочку, і ми поїхали, але все ж це ненадійне, а нам треба встигнути на приміський поїзд.
По дорозі назустріч їхав такий самий автобус (автобуси відкриті). Наш воді й спитав у того
водія по-грузинські, чи нема в нього запасного поплавця. Той відповів, що немає. Поїхали,
розминаємось. Той спинився, питає, а що трапилось? Наш водій йому докладно розповідає, що. Той
відповідає, що в нього поплавця немає. Поїхали. Той знову спинився і знову питає, а що трапилось?
Наш йому знову розповідає. Тоді той каже: «Падажди, пасматрю». Подивився, знайшов поплавця і
дав нашому водієві. І ми, нарешті, легко зітхнувши, поїхали вже далі без пригод.
Ця дорога надзвичайно красива. Які краєвиди, Крестовський перевал, їдемо в хмарах, по
дорозі нарзанні джерела і нарешті, Дар’яльська ущелина. Наші супутники, грузини, дізнавшись, що
ми українці, не дають нам спокою: чому раніше не сказали їм, хто ми. На зупинці, на станції Казбегі,
частують нас якимось вином, схожим на шампанське, і знову відмовлятись не можна, бо це образа.
Тільки команда водія про від’їзд нас рятує.
Приїхали ми в Орджонікідзе десь о 19 годині, вчасно сіли на приміський поїзд, доїхали до ст.
Беслан, і вночі зустріли свій поїзд і поїхали на Харків.
44
Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка.
«Богдан Хмельницький» О. Корнійчука.
1939 р.
Харківський театр ім. Т. Г. Шевченка.
«Тев’є-молочник». Педоцур –
Т. К. Ольховський. 1940 р.
Потім, після повернення з Тбілісі, я поїхав відпочивати в село Геївку на Дінці, разом з
Немзером і Петром Фадєєвичем (перукарем театру). Їхали через станцію Шебелинка, де після війни
було відкрито відоме газородовище. Я найняв в одній сім’ї хату, разом із харчуванням. Щось не
пригадую, скільки це мені коштувало. Обіди були прості селянські, але поживні. А на ніч був кухоль
молока такий, що й собака не перескочить. Хата була поряд із річкою, і вранці я ходив туди
умиватися. Вставав рано – о 5-й годині, бо мене Петро Фадєєвич хотів привчити до рибальства, а сам
він був завзятий рибалка. Рано-вранці ми йшли на греблю, це було зовсім недалеко, закидали свої
вудки і чекали. Звичайно, у Петра Фадєєвича справа йшла, як по маслу (хоч і не завжди), а в мене
рибка іноді хоч і клювала, але здебільшого зривалась, я чортихався, нервував, і рибалка з мене не
вийшов, бо в мене від природи не було потрібного терпіння. І я згодом цю справу зовсім закинув. А
відпочинок так був чудовий – річка на той час була чиста, як сльоза, не забруднена, навколо ліс,
чудове повітря, лугові квіти тощо.
Саме в цей час ми дізналися про те, що наш уряд уклав пакт із Німеччиною про ненапад,
якому в народі ніхто не довіряв. Що було далі – всім відомо.
1 вересня 1939 року почалася світова війна. Гітлерівська Німеччина вчинила напад на
Польщу, і наші війська взяли під захист райони Західної України і Західної Білорусії.
Восени 1939 року наша країна почала війну з Фінляндією. В енциклопедії, виданій у 1984
році, говориться, що білофіни спровокували цю війну. Нічого подібного! Це все «геніальні витвори»
Сталіна. Наш уряд запропонував фінському урядові перенести кордон далі від Ленінграда в обмін на
іншу територію. Фінський уряд відмовився. І тоді (я цитую виступ по радіо Молотова): «Уряд дав
наказ перейти кордон». Тобто почалася війна, війна з нашого боку несправедлива, війна, в якій ми
показалися ганебно не тільки з боку морального, а й стратегічного. Командування, доручене
маршалові Тимошенку, не було підготовлене, війна не була популярною і в солдатів. Ми зазнали
великих втрат, і тільки величезна перевага в кількості всіх компонентів принесла нам перемогу.
На початку сезону 1939/40 року режисер Дубовик поставив виставу «Тев’є-молочник»
Шолом-Алейхема. Тев’є грав Крушельницький так натхненно, що глядачі євреї говорили, що вони
дивляться виставу українською мовою, а їм здається, що вона звучить мовою єврейською. Весь
ансамбль був чудовий. Тев’є, Пецодур, Перчик, Бейлка та інші. Дуже хороша була Бейлка у
виконанні актриси Петрової, дружини Крушельницького.
Вона мала посередні акторські дані. Але завжди наполегливо працюючи над роллю і з
допомогою Крушельницького, багато чого досягала, хоч і не скрізь, але в даній ролі була дуже
45
хорошою. Тут справдилися слова О. Д. Попова, який під час бесіди з колективом, готуючись до
вистави «Король Лір», говорив про значну роль режисера в підвищенні майстерності актора.
Зокрема він зазначав (цитую по пам’яті): «Навіть така мало здібна актриса, як Зинаїда Райх, у
руках такого майстра-режисера, як Мейєрхольд, часто мала вигляд хорошої актриси».
Коли виставу подивився Міхоелс, який теж грав цю роль у ГОСЕТі, він був настільки
вражений грою Крушельницького, що віддав йому перевагу над собою в цій ролі.
Я тут грав епізодичну роль лакея Педоцура. Хотів внести в роль щось нове, відійти від
штампу старого лакея.
Хотів зробити його навпаки молодим, хвацьким, моторним, пройдою, але мені цього зробити
не дали, ні художник Тишлер, ні постановник Дубовик, а оскільки я був у колективі творчою
особистістю невисокого рангу, то й відстояти своє бачення не зміг і зіграв його так, як того вимагала
«традиція».
Довгий час ця вистава прикрашала репертуар театру, але після війни, то в зв’язку зі справою
лікарів або справами з дисидентами, вистава стала не на часі і зійшла з репертуару.
Тільки в останні роки режисер О. Біляцький поставив цю п’єсу знову, роль Тев’є в якій
виконував Л. Тарабаринов.
Влітку 1940 року театр поїхав на гастролі у Сталіно і Ворошиловград. На гастролях почали
готувати виставу «Євгенія Гранде» Бальзака. Режисером вистави був призначений Роман Черкашин,
який проробив значну частину підготовчої роботи, теоретичну, мізансценування, пластичну і тільки
випускний період взяв на себе Крушельницький, як він робив з усіма виставами, які готували чергові
режисери.
Взагалі Роман Черкашин був однією з «половин» режисерської вдачі Крушельницького, який,
на мою думку, не дуже полюбляв теоретичний, підготовчій період вистав, і коли він брався за якусь
нову виставу, то оцю «нелюбиму частину» йому завжди створював Черкашин, режисер
високоінтелектуальний, усидливий, проробляв усе дуже докладно, і Крушельницькому було набагато
легше працювати над виставою.
Роль Євгенії Гранде грала Чистякова В. Це одна з її кращих ролей, а роль Фелікса Гранде грав
І. О. Мар’яненко. Це була теж одна з його кращих ролей. Забігаючи наперед, скажу, що коли цю
виставу ми показували в Москві, прийшов за куліси актор Малого театру Манжинський, який грав
цю роль у своєму театрі і, вітаючи Івана Олександровича, сказав йому, що той перевершив його в цій
ролі.
Після «Євгенії Гранде» театр почав працювати над виставою «Ліс» – Островського, яку
ставити запросили московського режисера Норда Б. Н. – режисера з вахтангівської школи. Як потім
виявилося, хоч він зірок з неба й не хапав, але був справжній професійний режисер, добре
підкований, і головне, дуже чіткий в організації творчої роботи, а нам цього в театрі часто бракувало.
В цьому пункті він перевершував Крушельницького, але в художньому – ні!
Згодом, коли Крушельницький перейшов до театру ім. Франка, він був головним режисером
театру ім. Шевченка.
Я в «Лісі» грав Мілонова в другу чергу з актором Гаремовим. Грав на своєму рівні.
На початку 1941 року театр почав працювати над виставою «В степах України» Корнійчука.
Ця комедія висміювала голову колгоспу «Тихе життя» Кіндрата Галушку за його «відсталу»
ідеологію і позитивно підносила голову колгоспу «Смерть капіталізму» Саливона Часника.
П’єса йшла в багатьох театрах країни і мала великий успіх, бо була написана соковитою,
народною мовою, з гострохарактерними персонажами, що дало змогу видатним акторам створити
яскраві образи, як наприклад, Шумському в театрі ім. Франка і Крушельницькому в театрі
ім. Шевченка – образи Кіндрата Галушки. Тільки от фінал п’єси не зовсім вийшов органічним, був
вигаданий, та інакше бути й не могло, бо фінал міг би бути правдивим тільки тоді, коли б п’єса
кінчалася ПРАВДОЮ. А цього не було, бо ідея п’єси йшла всупереч життю, характерам, їх
конфлікту. Автор висміяв Галушку за «відсталість». А цей образ мав великий успіх у глядачів, бо в
ньому відображалась не стільки відсталість Галушки, скільки його природний, критичний розум,
його народний гумор і об’єктивне розуміння життя.
Ось, наприклад, що він говорить про свого «ідейного» сусіда Часника: «Він трохи, той,
помішаний на рекордах. Наказав одному трактористові, щоб той дав світовий рекорд. Той покарябав
зверху великий лан і дав світовий рекорд. Про це в усіх газетах напечатали, а вродила на цьому лану
46
нужденна пшеничка. Тоді він свого сина комбайнера ставить на цей лан і каже йому: «Дай світовий
рекорд, бо з хати вижену». Син як рвонув, так у нього комбайн як автомобіль бігав по лану. От його
син теж дав світовий рекорд. Знову в газетах почали печатати».
Або ось ще приклад:
Степан. У вас у районі начальство добре?
Галушка. Не обижаємось – люди тихі, смирні, їм аби план був виконаний, цифра щоб була
справна, бо їх за цифру б’ють зверху… Всі наші начальники більше в бухгалтерії понімають. І як
приїдуть з району та як почнуть тебе по відсотках ганяти – аж упрієш. Але тепер ми це діло пойняли
і нащот відсотків у нас не підкопаєшся – цифра завжди справна… в курсі дєла.
А ось іще яскравий приклад:
Галушка. Як! Я проти комунізму?! Хто чув, що я проти? Хіба я несознательний? Але нехай
мене Часник не тягне до комунізму, мені й у соціалізмі добре, я тільки в ньому пристроївся і він мені
не надоїв…
Читаєш зараз ці слова, і вони мов перекликаються з сьогоденням. Це думка практичного,
розумного з діда-прадіда селянина. А те, що проголошує Часник – це тільки слова, слова, і образ
Часника схематичний, хоч він ніби мусив визначати ідею вистави.
Успіх вистави в першу чергу залежав від так званого «негативного» Галушки, який говорив і
рубав чистісіньку правду. І зараз ця комедія звучить навпаки – Галушка –позитивно, а Часникпрожектер – негативно.
У п’єсі є дві невеликі ролі: дідів-рибалок Остапа і Тараса. Коли читали п’єсу, мені
сподобалась роль діда Остапа. І мені пощастило. Я її одержав, а на роль Тараса був призначений
Гриша Сичук. Коли під час репетицій Крушельницький дійшов до нашої сцени (а він був
постановником вистави і виконавцем ролі Галушки), він сказав, що в нього ще не визрів план її
постановки, почекаємо. Я його попросив, щоб він нам дозволив самим зробити цю сцени. Він
позволив. У першому варіанті п’єси ця сцена була відокремлена від ІІ-ї дії і була наче
інтермедійною. Так вона у виставі і йшла.
Діди ідуть шукати місце, де б добре ловилася риба. Але Тарас боїться, що в тому місці, яке
радить Остап, чортів багато, але я (Остап) розраджую його, і ми йдемо туди ловити рибу. Я згадав, як
Крушельницький, граючи Малоштана в диктатурі, ловив рибу в оркестрі, і запропонував Гриші
Сичуку провести всю сцену, ловлячи рибу саме в оркестрі. Ми добре попрацювали з Грицьком, і в
призначений день показали сцену Крушельницькому і Корнійчуку, яким вона дуже сподобалась, так
само як і акторам, і Крушельницький лишив її у виставі без будь-яких змін.
Мені здавалося, що в рішенні цієї сцени було щось вахтангівське – саме: умовна гра, гумор,
чіткі умовні деталі, цікаві пластичні рішення, спів і т. ін. Але зараз, коли я це про це писав, я
подумав, в чому саме «щось вахтагінвське»? Чому не «березільське»? Адже ми були виховані з
перших кроків у березільському дусі!
Сцена мала у глядачів належний успіх, особливо був органічний в ролі Тараса Гриша Сичук.
Я, як завжди, був трохи скутий, але успіху перепадало і мені.
Коли Крушельницький дізнався, що план рішення сцени зробив я, він мені запропонував
перейти на режисерську роботу, але я відмовився. Я вважав, що бути режисером у такому колективі
акторів може тільки такий же актор, яким був сам Крушельницький, або такий фанатик, яким був
Дубовик, а в мене не було ні того, ні іншого.
Коли я пішов із театру – роль Остапа передали акторові Шутенку. І коли я подивився вперше
виставу без моєї участі, мені здалося, що він мою роль грає краще за мене. І мабуть, так воно й було,
бо це був актор з дуже своєрідною індивідуальністю і своєрідною акторською і життєвою долею.
Він у театрі був актором на яскраві епізодичні, характерні ролі. В деяких із них він був
неперевершений. Такий був, наприклад, «Тітка мені казала» у виставі «Кадри» Микитенка.
В колективі його дуже всі любили і поважали, і по-дружньому звали його «Джуді» – це ім’я
приросло до нього від однієї з його ролей. Чоловік він був скромний, тихий і матеріально дуже
бідний. Адже тоді актори його масштабу одержували мізерну зарплату (так як і зараз), а він не міг, як
інші, десь підробити, і жив дуже сутужно все своє життя. Це був чоловік один з тих «маленьких
людей», яких змалювали в своїх творах ще великі класики нашої літератури. Хоч і добре він грав
епізодичні ролі, але, мабуть, у нього десь у душі жила прихована надія зіграти щось вагоміше. Про
все це я пишу на підставі своїх спостережень і тільки. Коли вивішували обсаду ролей на якусь нову
47
виставу, його можна було побачити біля дошки для оголошень, де висів розподіл ролей на вказану
виставу і де його прізвище було написане тільки проти якоїсь невеликої ролі. Він довго міг стояти
непорушно і вдивлятися в розподіл, немовби чекаючи якогось чуда, а раптом… а чудо так і не
відбувалося впродовж всього його творчого життя.
Але те, що він робив, було зроблено надійно, професійно. Скільки таких тружеників є в
театрах нашої Вітчизни. І без них не може обійтися жоден театр. Честь їм і хвала, скромним
труженикам театру!
Десь років із вісім тому його не стало.
Влітку 1941 року театр поїхав на гастролі в Миколаїв і Львів. У Миколаєві, граючи вистави,
вели інтенсивні репетиції по випуску вистави «Олекса Довбуш» за п’єсою Л. Первомайського. П’єса
мені не подобалась, бо була дуже схематичною. Але цікава робота Крушельницького як
постановника, чудова музика Б. Крижанівського, композитора, який вписався в наш колектив, добре
відчував стильові ознаки театру (а ца були ознаки театру революційної романтики – так
характеризував Крушельницький стиль нашого театру), все це давало надію, що буде цікава вистава,
але…
XVII
22 червня, у неділю, йшла денна вистава «В степах України». В антракті, після першої дії, вбіг
із двору за куліси актор Ф. Радчук, блідий, схвильований, і розповів, що зараз по радіо виступив
Молотов і повідомив про віроломний напад Німеччини на Радянський Союз.
Перед глядачами виступив секретар обкому партії з тим же повідомленням, і на цьому виставу
припинили і припинили гастролі. Вночі вже була зенітна стрільба, але більше нічого не трапилось.
На другий день колектив покинув Миколаїв і виїхав у Харків. Оформлення всіх гастрольних
вистав лишилося в Миколаєві.
Почався корінний перелом у житті всього радянського народу. Приїхавши у Харків, ми ще
кілька днів грали вистави, але німці поступово, досить швидко, наближалися до Харкова.
Перші дні війни ми ще жили застарілими ілюзіями і вірили, що за кілька днів наші війська
отямляться, перейдуть у контрнаступ, і ми почнемо бити ворога малою кров’ю на його території. Але
все то було блеф. І тут Сталін виявив свою геніальність навпаки. Ну як же можна було в сучасній
війні, яка почалася з крайнього півдня і до крайньої півночі наших кордонів, такий довжелезний
фронт поділи тільки на три частини і призначити: командуючим південним фронтом маршала
Буденного, центрального фронту – маршала Тимошенка і північного – маршала Ворошилова,
воєначальників, які добре себе виявили в громадянській війні і які нічого не тямили в тому,як вести
сучасну війну з величезним технічним потенціалом, були зовсім не підготовлені і тільки тоді, коли
наші фронти почали розсипатися, – до Сталіна дійшло, що треба міняти командування.
Ну, а що було далі, про це краще розповість історія Великої Вітчизняної війни.
Укінці липня з Києва до Харкова було евакуйований театральний інститут ім.. КарпенкаКарого. І сталося те, що можливе було тільки під час такої війни. Наше театральне училище було
злите з інститутом. Його студенти стали студентами ВУЗу. В число студентів IV-го курсу були
зараховані актори театру ім. Шевченка: Є. Бондаренко і ще кілька чоловік, а також і я.
Інститут прозаймався тижнів зо два і в зв’язку з наближенням фронту до Харкова був
евакуйований до м. Саратова. Але я і Бондаренко евакуювалися пізніше з театром.
З вересня був перший наліт німецької авіації на Харків. Наліт був середній, головне, куди
цілили німці – це була електростанція, яку частково пошкодили.
Коли німці підійшли до Полтави, стало ясно, що з Харкова треба виїздити. Правда, були такі
розумаки, які радили нікуди не їхати: ви там, мовляв, помрете з голоду, німці – культурна нація і
т. д., і т. п., але мені було ясно, що «культурна нація» примусить служити на антирадянському
напрямку і посадить усіх на голодний пайок.
Числа 15 вересня ми знесли свої речі в театр і чекали команди до виїзду. 22 вересня я зайшов
у театр, і мене Дубовик спитав, чи можу я їхати. Я відповів ствердно. Тоді, сказав він, приходь о 4-й
годині, буде машина. Їхати на вокзал Левада, де о 7 год. буде поїзд. Усім, хто мав їхати в цей день,
видали посадочні талони. А їхали чомусь далеко не всі.
На цей состав одержали талони: Василько В. С. з дружиною і тещею, Меллєр В. Г. з
дружиною і дочкою, Гаккебуш Л. М. із сином, Криницька Л. А., Куманченко П. В. з чоловіком
48
Роснянським С. – директором будинку письменників, Сокирко В. К. з дружиною, Греченко з
дружиною Люсею, Савченко М. В., Назарчук М., Зібцов Борис, Матвєєв В. Ю., Пилипенко П. і я.
Разом 12 штатних театру зі своїми родинами.
За урядовим розпорядженням нашому театру база евакуації була призначена у
м. Семипалатинську. З’їхались ми на вокзал, але состав поїзда тільки о 2-й годині ночі, а до цього
німці бомбили Харків, здається, район заводів.
Коли подали состав, ми, молоді хлопці, організували посадку в наш вагон. Спочатку сіли
тільки шевченківці з родинами, а лише згодом ми впустили всіх інших. Багато людей їхали без
усяких талонів. Людей набилося у вагон стільки, що коли треба було пробитися до виходу, то це
була складна процедура. І нарешті годині о 4-й поїзд рушив. Їхали ми через Донбас на Балашов,
Казань і далі до Семипалатинська. Кажуть, світ тісний! Цим поїздом їхав в евакуацію і Олексій
Румянцев, про якого я вже згадував. Їхали ми 21 добу. Це було дивовижне явище. Ніколи жодна
залізниця не мала такого навантаження. На схід ішли ешелони один за одним, поза всяким графіком.
Везли устаткування з заводів, мільйони евакуйованих, санітарні поїзди.
Від поїзда нікому не можна було відходити й на мить, бо він міг рушити в будь-який момент, і
тоді доганяй його. Через те люди, які їхали в товарних вагонах, справляли свої потреби прямо на
зупинках, і станційні путі були геть чисто екскрементами. А назустріч йшли поїзди з бойовою
технікою, якою так не вистачало в перші дні війни, состави з поповненням, продовольством,
пальним. І близько біля лінії фронту на всі ці состави налітали фашистські літаки, нищили все, що
могли, гинули люди, матеріальні цінності. Тяжкі випробування лягли на плечі народу, і тим значніше
його подвиг.
Тільки коли ми переїхали Волгу, закінчилась зона затемнення. Приїхали у Семипалатинськ 13
жовтня. Справді кажуть, що число нещасливе, бо тільки ми приїхали, нам повідомили, що м.
Семипалатинськ – база перебування тут театру ім. Франка. Хтось десь наплутав, а як же нам бути?
Ми нічого не знали, де зараз наша дирекція і основне ядро колективу. З Москвою зв’язатися
пощастило тільки через два тижні по приїзді.
Поселили нас в евакопункті, де було багато таких же, як і ми. В кінці жовтня наші війська
залишили Харків.
Одного разу на вокзалі побачили состав вагонів Московського метро з вибитими вікнами,
порізаними сидіннями. Значить, німці вже недалеко від Москви? Приблизно за тиждень до
Жовтневих свят з Москви надійшло повідомлення, що театру призначена база для евакуації в
м. Кізил-Кія Киргизької РСР. Це невелике місто з вугільними шахтами.
Серед нас стихійно сформувалося керівництво групи. Це головний художник театру Вадим
Георгійович Меллер і відомий режисер і актор Василько Василь Степанович, у минулому теж
березілець. Вони були для всіх нас авторитетними і своїм віком і положенням у театрі. Від’їзд було
намічено на 8 листопада – другий день Жовтневих свят. Стояли вже досить дошкульні морози.
Залізниця нам виділили два вагони приміського типу і вугілля для їх опалювання, а от дров не дали,
бо не було. Довелося «позичити» трохи дров на евакопункті, що ми благополучно і здійснили. Треба
було побачити, як один із нас, типовий інтелігент, носив ці дрова, беручи в кожну руку по одній
поліняці, тримаючи їх великим і середнім пальцем!
6 листопада ми слухали по радіо промову Сталіна, чекаючи, що може трапитись якийсь
перелом у війні, але марно! Нічого втішного не було. Німці були на підході до Москви.
Але всіх вразило те, що Сталін не виїхав із Москви, що відбулося урочисте засідання на
станції метро «Маяковська». А на другий день, 7 листопада, теж вражаюча подія – військовий парад
на Красній площі, який приймав Сталін, звідки бойові підрозділи – учасники параду, ішли прямо на
передові позиції фронту.
Восьмого листопада наші два загони були причеплені до чергового ешелону і ми вирушили
знову у тривалу подорож. Їхати довелося по Турксибу до Алма-Ати, звідти до Ташкента, Фергани і
нарешті за 30 км від Фергани – м. Кізил-Кія. Це залізничний тупик. Тут уже проїжджали ешелони,
було тихо. Приїхали ми 1 грудня. Місто, можна сказати, було глухе. Населення небагато. Нам
відвели приміщення будинку культури шахтарів з невеликим залом для глядачів, з неустаткованою
сценою.
49
У цьому ж приміщенні нам відвели кімнати і для проживання. Скоро до нас приєднався і
актор Антонович Д. І. з дружиною, актрисою театру Герасимовою Н. В. і сином, які приїхали з УстьКаменогорська.
Звичайно, наша жменька творчих робітників не могла розпочати активну роботу. Але на честь
наших керівників, особливо В. С. Василька, треба сказати, що вони взяли твердий курс на
збереження робочого режиму колективу.
Було вирішено, що кожен день, як і колись у театрі, ми повинні з’являтися на роботу об 11
годині ранку, проводити відповідні репетиції, а вечорами виступати з концертами в госпіталях,
військових частинах міста, а також у містах Уч-Кургані і Фергані.
За невеликий час проживання і роботи ми створили концертний репертуар, з яким і виступали
у згаданих містах і в своєму будинку культури.
Матеріальне становище наше було просто тяжке, але нам спочатку допоміг МК профспілки
шахтарів. Ми одержували продукти по картках, як і всі трудящі – службовці.
Приблизно через місяць ми відшукали свою дирекцію, яка з більшою частиною колективу
опинилась у м. Марксштадті, біля Саратова, і чекала переїзду до нас.
Скоро ми почали одержувати зарплату в половинному розмірі – як робітники підприємства з
вимушеним простоєм.
8 грудня ми дізналися про контрнаступ наших військ під Москвою, про взяття Ростова н/Д і
невеликий наступ у напрямі на Харків.
Десь через 2 тижні до нас приїхав Крушельницький, який з невеликою групою ведучих
акторів був евакуйований в Ашхабад, оглянув БК, познайомився з містом і категорично вирішив, що
місто і будинок культури непридатні для театру і висловив надію, що уряд нам призначить більш
придатну базу. З цим він і повернувся в Ашхабад, а нам наказав чекати і поки що займатися тим
самим, що й раніше.
Керівництво нашої групи вирішило приготувати для концертної діяльності цілу виставу, а
саме: «Шельменко-денщик» – Квітки-Основ’яненка. Режисером вистави був Василько В. С. І
закипіла робота.
Ролі було розподілено так:
Шпак – Василько В. С.
Фенна Степанівна – Криницька Л. А.
Прісінька – Куманченко П. В.
Евжені – Герасимова Н. В.
Опецьковський – Сокирко В. К.
Лопуцьковський – Савченко М. В.
Скворцов – Матвєєв В. Ю.
Мотря – Розумовська Ю.
Аграфена Семенівна – Гаккебуш Л. М.
Шельменко – Антонович Д. І.
У нас не було ніякої матеріальної бази, не було матеріалів. Нам допомагала дирекція Будинку
культури. За свій кошт вони десь придбали фланель і марлю на костюми і декорації.
Декораціями були куліси і задник, розписаний художником Греченком. Чоловічі фраки,
брюки і мундири пошили в індпошиві з фланелі, зарані пофарбованої в потрібні кольори, а жіночі
сукні пошили самі виконавиці з марлі, яка була теж пофарбована в різні потрібні кольори.
Циліндри зробив С. Роснянський – чоловік Куманченко П. В. Діставши картону, він зробив їх
основу і обтягнув теж пофарбованою фланеллю. Він же з консервних коробок вирізав еполети і
нагрудні знаки.
Виставу глядачі прийняли добре, хоч Антоновичу – актору на героїчні ролі – було важкувато
грати легку, комедійну роль. Але майстер є майстер. Він і це переборов.
Я і Пилипенко П. були зайняті в масовці.
Виставу грали тут у Кізил-Кії і в Фергані.
Так ми прожили до початку березня, коли одержали повідомлення про те, що за ухвалою
уряду театр об’єднується у Воронежі для обслуговування фронту.
50
Справа в тому, що одночасно з розгромом німців під Москвою і на деяких інших ділянках
фронту наші війська перейшли в наступ і потіснили німців на харківському напрямі. Потім на всіх
фронтах настало затишшя.
У Воронежі в цей час перебував ЦК КП(б)У на чолі з секретарем М. С. Хрущовим, який
одночасно очолював і політвідділ фронту. Тут був і весь український уряд, багато письменників і
громадських діячів. Ми почали збиратися до нового переїзду.
XVIII
25 березня 1942 року ми вирушили до Воронежа. Нам дали один товарний вагон з полицями.
На верхніх полицях їхали чоловіки, яких поменшало, бо акторів Зібцева і Назарчука покликали до
Радянської Армії і вони служили в Фергані. А на полицях першого поверху їхали жінки. Під
полицями і в другій половині вагона ми везли свої речі, м’які декорації, костюми до «Шельменкаденщика» і деякий реквізит. Коли ми наближалися до м. Пензи, померла мати Криницької. По
приїзді в Пензу – її однесли в морг біля вокзалу; Криницька не могла лишитися на похорон, бо
невідомо, коли б і як вона доїхала б до Воронежа, і тому вона познайомилась на вокзалі з
диспетчером-жінкою, залишила їй гроші і упросила її поховати матір. Та погодилась. Але скільки
потім вона не писала в Пензу, навіть і після війни, так вона і не довідалась нічого про похорон своєї
матері.
Приїхали ми в Воронеж після 15 квітня. Була чудова весіння погода. Фронт від Воронежа був
кілометрів за 120. Але життя тут вірувало, начебто не було і війни. Працювало три театри – наш,
місцевий драматичний і оперета. На танцплощадках танцювала молодь, звичайно, військові і дівчата,
багато з яких теж були військові.
З Ростова до Москви регулярно ішли пасажирські поїзди, хоч і запізнювались, бо іноді
попадали під бомбардування. Поїзди в основному були заповнені військовими.
Ми грали вистави «Богдан Хмельницький», «Дай серцю волю» і «Дружина Клода» – Дюма.
Глядачів завжди було повно. До театру іноді заходив М. С. Хрущов. Я його бачив одного разу за
кулісами в кабінеті Крушельницького. Якось один госпіталь запросив нас до себе з концертом для
поранених. Потім дали нам обід, за яким звучали промови, що скоро зустрінемось у Харкові. Так
були всі настроєні, цього всі чекали. А на фронті було тихо. Іноді прилітав уночі один німецький
літак, кидав одну бомбу на міст через річку Воронеж і все.
Одного дня ми довідались, що наші війська під командуванням маршала Тимошенка
перейшли у наступ на Харків і почалися запеклі бої. І от уявіть собі, що кожного дня о 18 годині по
радіо почали передавати репортажі з передової лінії фронту, так наче з футбольного матчу. Ми з
цікавістю слухали ці репортажі, в яких ми чули назви пригородів м. Харкова.
Та ось одного дня репортаж посередині урвався. Диктор замовк, потім заграла музика і більше
цих репортажів ми вже не чули. Справа в тому, що «славний» маршал Тимошенко штурмував Харків
у лоб, а німці обійшли його армію, оточили її, розгромили і перед ними відкрилися беззахисні степи
від Харкова до Сталінграда.
Було офіційне повідомлення, що ми втратили біля 7000 без вісті пропалих. А їх, мабуть, було
значно більше.
Ми тим часом продовжували грати. До речі, кількох акторів серед нас, в тому числі і мене,
зобов’язали бути і робітниками сцени, бо робітникам сцени не давали відстрочки від призову. Таку
відстрочку мав тільки машиніст сцени. Нас було шестеро: Гавришко І. І., Немзер О. І.,
Матвєєв В. Ю., Петро Пилипенко, Сичук Г. С. і я.
З 22 червня німці почали регулярно бомбити Воронеж. І в першу ж ніч було зруйновано
приміщення російського місцевого театру. Припинив вистави і наш театр. Відбулися збори
колективу, де стояло питання про евакуацію театру, але молодь запротестувала, адже ми приїхали
сюди обслуговувати фронтовиків.
Проте через два дні М. С. Хрущов викликав директора театру і М. Крушельницького і наказав
негайно вивезти колектив театру в глибокий тил. Нам дали два класних вагони і один пульман для
декорацій і речей членів колективу, і 30 червня ми виїхали до Москви, і дуже вчасно, бо 1-го липня
актори Воронезького російського театру вийшли з міста вже пішки, бо в ніч на I/VII німці
розбомбили міст через річку Воронеж.
51
У Москві ми стояли 3 дні. Вирішувалось питання – де бути театру. В ці дні у Москві помер
чоловік Куманченко – С. Роснянський, якому під час бомбардування Воронежа поранило ногу.
Почалась гангрена, яка і привела його до смерті.
Москва мала в той час суворий вигляд. Людей на вулицях мало. Транспорт в основному з
військовим поповненням та бойова техніка.
Театру було призначено для евакуації місто Ніжній Тагіл на Уралі. І знов тривалий переїзд.
Здається, тижнів зо два. Приїхали в Свердловськ і тут наші вагони простояли на запасних путях теж
тижнів зо два. Наше керівництво докладало всіх зусиль, щоб залишитися в Свердловську, але нічого
з цього не вийшло, бо всі придатні приміщення були вже зайняті, і ми були змушені виїхати в Ніжній
Тагіл, куди ми й прибули 30 липня.
Керівних акторів поселили в готелі, всіх інших частково по бараках, частково по приватних
квартирах. Усім цим ділом керував актор В. Стеценко. Дав він і мені адресу на приватну квартиру.
Коли я прийшов туди, хазяйка зустріла мене лайкою на адресу Міськради, а мені сказала, що нікого в
свою квартиру не пустить. Я повернувся ні з чим до Стеценка. Тоді він мене спитав, які в мене
взаємини з актором Є. В. Бондаренком. Я відповів, що нормальні. Він мені дав адресу на вулицю
Червоноармійську, номер один. Бондаренко ще не приїхав, бо заїхав у м. Перм, де був в евакуації
його батько. І я поки що оселився з 1 серпня у квартирі гр. Шатунової Валентини Дмитрівни.
Ми добре подружили з хазяйкою і 15 серпня одружилися, поки що неофіційно, не оформивши
шлюб у ЗАГСі.
Коли про цей шлюб дізналась мати Валі Таїсія Яківна, вона негайно виїхала в Ніжній Тагіл.
Одного дня, коли Валя пішла на роботу (вона працювала бухгалтером в одному ОРСі), а в
мене не було репетиції, Таїсія Яківна готувала уральські пельмені з капустою (дуже смачно,
особливо в той голодний час) і вела зі мною бесіду про моє майбутнє життя з Валею. Приблизно
вона говорила так: «Обманешь ты мою Валю! Ведь вы, артисты, люди такие – сегодня вы здесь, а
завтра там, и лови тебя за хвост!»
Я нічого їй не обіцяв, а говорив, що поживемо – побачимо.
Коли скінчилась війна, пройшло 5 років після мого одруження з Валею, і Таїсія Яківна
приїхала в Харків нас провідати і переконалась, що я Валю не обманув!
Після її від’їзду в Ніжній Тагіл приїхав і Бондаренко Є. В.
Приміщення для показу вистав театру відвели в Палаці залізничників, а згодом ми грали
вистави в Палаці культури на Уралвагонзаводі, куди був евакуйований із Харкова завод номер сто
вісімдесят три, який тут будував танки.
Місто Нижній Тагіл на той час було поспіль містом дерев’яним. Навіть центральна вулиця
ім. Леніна була забудована невеличкими дерев’яними будинками. Тільки готель та ще кілька
кам’яних будинків прикрашали місто.
Вся промисловість міста – домни, мартени, коксохімкомбінат, завод по виробництву снарядів
і інші – все працювало на оборону!
Першу виставу ми показали 17 серпня. Це була п’єса «Богдан Хмельницький» Корнійчука.
Вона була співзвучна, бо відображувала героїчну боротьбу українського народу за звільнення від
гніту польської шляхти, що було дуже актуально, бо йшла боротьба за звільнення нашого народу і
наших міст і сіл від німецько-фашистських загарбників.
Зал був переповнений глядачами, здебільшого харків’янами. Всі ми дуже хвилювались. І от
вистава почалася. На початку дії Максим Кривоніс (актор Антонович) говорить, що де пройшов
Потоцький, там на палях конають люди. Вогнем чинить суд скажений виродок.
Замість цього тексту актор, чи від хвилювання, чи може, навмисне, почав: «І от, розумієте,
товаришочки, я йду по Україні, палають хати, села і т. д.» Голова від хвилювання в нього завжди
трохи тряслася, а тут затрусилася ще дужче. Насилу, нарешті, він натрапив на авторський текст і все
пішло нормально.
Успіх вистава мала надзвичайний. У залі були оплески, були й ридання. Так народ оплакував
свою Україну, захоплену цілком і пригноблену німецько-фашистськими катами.
Все йшло добре. Ми грали вистави в самому Тагілі і на Уралвагонзаводі. Але от настали
холоди. А зими на Уралі бувають люті. Члени колективу, які жили в бараках, почали
простужуватись, бо бараки дерев’яні почали промерзати наскрізь і вкриватися кригою. Стало
питання про неможливість нашого проживання на Уралі. Знову керівництво театру звернулося до
52
Москви про перебазування театру кудись на південь. Згодом Москва відповіла: нам було призначено
м. Фергану, Узбецької РСР.
Почали збиратися переїздити, а це знову в тих умовах довгий час. Мені довелося вже їхати
цілою сім’єю, адже в мене була дружина і її син від першого шлюбу – Геннадій – хлопець 9 років.
У нього в Свердловську була тьотя Фіса, сестра його батька. Вона прислала свого чоловіка
Олександра Івановича з пропозицією забрати племінника назавжди на виховання. Бо й справді, так
вони гадали, яке виховання він може одержати в сім’ї якогось акторика? Валя, звичайно, на це не
погодилась і сина не віддала. Забігаючи наперед, скажу, що ніхто із дітей його дядьків не одержав
вищої освіти, тим часом як Геннадій закінчив Харківський політехнічний інститут і зараз працює в
Москві старшим інженером. Пізніше його родичі по батьківській лінії належно це оцінили і дуже
добре ставились до мене. Але про це пізніше.
Знову вагони – класні і один пульман. Приїхали в Новосибірськ 6/ХІ, а 8/ХІ дістали квитки на
концерт Ленінградського симфонічного оркестру, де вперше ми почули відому сьому симфонію
Шостаковича. Пробули в Новосибірську 3 дні, бо діставали апаратуру для освітлення сцени. 20/ХІ
ми прибули в Алма-Ату, де почули по радіо повідомлення про те, що наші війська оточили німецьку
армію в Сталінграді.
А через тиждень ми прибули в Фергану. Театр дістав приміщення Узбецького місцевого
театру, в якому ми грали вистави пополам із місцевим театром. 3 дні на тиждень вони, і 3 дні на
тиждень наш театр.
Житло нам дали у місцевому готелі. Я зі своєю сім’єю одержав номер, в якому з нами
поселили і сім’ю Бондаренко Є. В., який одружився в Тагілі. Отже в одній кімнаті нас жило п’ятеро,
крім клопів, яких була сила силенна. Боролись ми з ними, як могли, хоч і не зовсім успішно.
Це був найскрутніший період життя театру. Актори голодували, продаючи на ринку останні
речі. Але ж таке важке життя було у всій країні. Ми прожили в Фергані рівно рік. За цей час
приготували виставу «Фронт» – Корнійчука. Я вважаю, що ця вистава у нас була не вищого рівня,
хоч театр і тут показав свій рівень. Роль Горлова не вдалася І. О. Мар’яненка. Його замінили
Сердюком О. І. і у нього ця роль теж не стала шедевром. Ставив виставу Крушельницький. Це теж не
краща з його вистав.
Потім почали готували «Навалу» Л. Леонова. П’єса найправдивіше з усіх п’єс про Вітчизняну
війну, але дуже складна. Її теж ставив Крушельницький, і теж щось у нього не пішло, і ми її
законсервували, і так вона і не пішла.
І вже потім поставили «Руські люди» К. Симонова. Ставив її В. С. Василько. Мені ця п’єса
ніколи не подобалась. Надто вже вона примітивна. Так її примітивно і поставив Василько, хоч сам
добре грав Глобу і мав у цій ролі успіх, але сама вистава великого успіху не мала.
Добре вжилася в репертуар театру вистава «Шельменко-денщик». Поставлена ще в 1942 році,
вона тримається в репертуарі театру і зараз. Актори жартома її називають – «Золотий Шельменко» –
по репліці Шпака з цієї п’єси! На роль Шельменка був призначений Михайло Покотило, актор
яскраво комедійний, і вистава від цього дуже виграла. Величезний успіх вона завжди мала, коли її
грали на передовій для бійців. Вони дуже любили цього героя, його кмітливість, винахідливість,
гумор, все те, в чому вони пізнавали самих себе, і дуже любили виконавця ролі – Покотила, який був
серед них дуже популярним. На роль Шпака в чергу з Васильком був призначений Є. В. Бондаренко.
І на моїй пам’яті це були приблизно однакові виконавці – обоє блискучі і переконливі.
23 серпня 1943 року був звільнений наш рідний Харків. От уже тепер стала реальною
можливість повернутися до нього.
ХІХ
4 грудня 1943 року ми виїхали з Фергани. Спасибі узбецькому народу і його уряду за його
гостинність, яку вони виявили до нас у ці тяжкі часи.
Пробувши в дорозі рівно місяць, 4 січня 1944 року ми прибули в Харків на станцію Лосєво
(біля тракторного заводу) і простояли там цілу добу, поки наші вагони не подали на Балашівський
вокзал. А звідти машинами розвезли по квартирах. І отут я відчув, хто я такий, і як до мене ставиться
керівництво театру. А ставилось воно так – кому двокімнатну квартиру та ще й окрему квартиру
родичам, або адміністратору кінотеатру, який не мав ніякого відношення до театру, а мені з сім’єю з
53
трьох чоловік дали одну кімнату з сусідом Кіріним М. В. Коли я про це поскаржився голові МК, він
мені цинічно заявив: «А вам не положено». От і все!
Пізніше, у 1947 році, Валя одержала листа з Білорусії від старшої сестри Лізи, яку ми потім
звали «баба Ліза». Вона писала, що її сімейне життя з чоловіком Олександром розладналося, що вона
з ним розходиться і просить Валю, щоб вона попросила у мене дозволу приїхати до нас у Харків,
прописатися у нас, а потім, знайшовши роботу, знайти десь собі кімнату.
Ми жили утрьох в одній кімнаті, та ще приписати четверту, було б не стільки тісно, скільки
незручно, бо обидві сестри були з характерами, і я сказав Валі, що не даю згоди, бо невідомо, коли
вона знайде собі житло, і ви, дві сестри, станете в одній кімнаті ворогами. Валя розгнівалась на мене,
розплакалась «Ти тільки своїх рідних любищ, а моїх ні!». І замовкла. Що вона написала сестрі, я не
знаю, але місяців через два вона одержала від Лізи листа, де вона повідомила, що з чоловіком у неї
все добре, розходитись вони не будуть.
«От бачиш, – сказав я дружині, – а ми могли б зруйнувати сім’ю!»
Потім вони переїхали на Урал, і Ліза прожила зі своїм чоловіком до самої його смерті. Сама
вона померла років із дев’ять тому.
Уже в листопаді 1943 року постановою Ради народних комісарів України в Харкові було
відновлено роботу Київського театрального інституту, а коли звільнено Київ – він переїхав до Києва,
а в Харкові лишився його філіал, який згодом був перетворений на Харківський театральний
інститут.
12 січня 1944 року інститут почав працювати у приміщенні ТЮГу на Чернишевській вулиці,
там, де потім був російський театр, який згорів і не відбудований ще й досі.
Почалися вступні іспити. Всього треба було прийняти 30 чоловік, що і було проведено. Тільки
з цих 30 чоловік хлопців було тільки четверо, бо всі чоловіки були в армії.
Очолив курс І. О. Мар’яненко, а Гавришко І. Г. і я стали його асистентами. Сценічну мову
викладав Черкашин Р. О., танець – Гай Л. І., історію українського театру – Ходкевич С. Ф., історію
зарубіжного театру – Розенберг О. Г., історію зарубіжної літератури – Каганов І. Я., історію
образотворчого мистецтва – Зубарєв М. І., спів – Малютіна З. Н.
Ректором інституту був Грим Ф. С., потім майор Мізінков О. О. – він же і зав. кафедрою
військової підготовки.
Театр попрацював у Харкові січень і лютий місяць і в кінці лютого виїхав на гастролі до
Києва.
У керівника театру М. М. Крушельницького жила думка, яку підтримував і колектив –
«причарувати» уряд республіки і стати столичним театром, але там були дуже міцні позиції театру
ім. Франка, і ця мрія так і не здійснилась.
А я за день до від’їзду на гастролі захворів на запалення і пролежав із ним рівно календарний
місяць – з І/ІІІ до 31/ІІІ вкл. І тільки I/IV приїхав до Києва і включився в роботу колективу. Гастролі
проходили з великим успіхом, зал був завжди переповнений. Фронт уже був досить далеко від Києва,
проте німецькі літаки іноді турбували киян своїми нальотами, але тепер вони були спрямовані тільки
на військові об’єкти, а здебільшого на міст через Дніпро, по якому йшло поповнення на фронт. Ми
були в Києві 3 місяці, і жодна бомба не попала в міст. Бо й справді вночі в такий вузький об’єкт
поцілити не так-то легко і просто. А от вузловій станції Дарниці перепадало добре. Вона зовні була
знищена цілком, і все управляння нею було закопане у землю. Іноді гинули ешелони з боєприпасами
і живою силою. Центр Києва був дуже зруйнований, особливо Хрещатик і вулиця Свердлова.
У травні місяці у Києві відбувся похорон видатного полководця Ватутіна.
Перебуваючи в Києві, театр посилав на фронт бригаду акторів з виставою «Шельменкоденщик», яка мала великий успіх у солдатів.
У цій виставі я був зайнятий у невеликому епізоді. Якось у суботу зіграли цю виставу, а
вранці в неділю знову «Шельменко».
Та раптом захворів виконавець ролі Лопуцьковського – Савченко Микола Васильович.
Мене викликав М. М. Крушельницький і попросив його замінити, бо замінити виставу не було
часу. У мене вистава була на слуху, і я погодився. Я пройшов усі сцени з Прісінькою, яку грала
П. В. Куманченко, і під час антрактів робили те саме.
Зіграв, але як?! Готуючись до вистави все робив для того, щоб показати його дурнем і грим
робив такий, щоб був дуже некрасивим.
54
Мені подякували за те, що виручив виставу, а на питання, що ж воно вийшло, –відповіли: все
добре, тільки він вийшов у вас дуже розумний і дуже красивий (!!!).
Як актор може помилятися в самому відчутті ролі!
Був кінець 1944 року. На фронтах вітчизняної війни ще тривали жорстокі бої, але вже
наближався розгром фашистської навали. День у день передавали зведення Інформбюро про
звільнення нашої Батьківщини від фашистських орд.
Німецька авіація вже не мала сили і можливостей, як у перші дні війни, безкарно бомбити
Харків. Уже до кінця війни не було жодної повітряної тривоги. Театр працював без перебоїв, і зал
був завжди заповнений глядачами. Йшли вистави: «Богдан Хмельницький», «У степах України»,
«Шельменко-денщик» та інші.
А проте життя було ще дуже важке.
І от згадуючи той далекий час з висоти сьогоднішнього дня, оглядаючи критичним зором
окремі випадки з життя театру, не надивуєшся, як могли окремі діячі культури і мистецтва займатися
справами, які нічого спільного не мали з тогоденними обставинами.
Одного разу мене і ще чоловік із 15 акторів викликали вранці до театру. Перед нами
виступили: керівник буд. Народної творчості і художньої самодіяльності [та ін.]. Прізвище одного з
них, здається, було Предславич, другого не пам’ятаю. Нас, присутніх, розбили на пари, призначили
кожній райони Харківській області, в яких за їх пропозицією треба провести таку «важливу роботу».
«В наш час переможного завершення Вітчизняної війни слід підвести народну творчість і
самодіяльність на вищий щабель». А саме; «не погано було б організувати в крупних населених
пунктах вуличні театральні видовища, подібні до середньовічних містерій, закликаючи до участі в
них найбільше учасників».
І друге: цікаво збирати сучасний фольклор, скарбницю народної мудрості – приказки,
гуморески, анекдоти, оповідання і т. ін.
Все це я переказую по пам’яті і іноді сам собі не вірю: невже в такі суворі часи у керівних
людей могли народжуватись такі химерні ідеї?
Але все це носило характер директивний, і через пару днів ми вже роз’їхались у призначені
райони.
Мені в напарники був призначений Михайло Кузьмич Волошин (нині вже покійний), чоловік
дуже приємний і товариський. Нас послали в Зачепилівський район. Ми з ним швидко знайшли
спільну мову і дійшли до висновку, що ніякими народними діями і збиранням фольклору займатися
не будемо, а допомагатимемо колективам художньої самодіяльності, близьким до нашого профілю,
тобто драматичним, що ми й робили. В окремих селах такі колективи існували, і ми допомагали,
наскільки це було можливо в тих умовах.
Звичайно, найцікавіший і найміцніший колектив був у самій Зачепилівці – районному центрі.
У складі колективу в основному були молоді хлопці й дівчата. Ми працювали з ними в останній
вечір перед від’їздом до Харкова. По закінченні роботи вони тепло подякували нам за допомогу. А
хлопці сказали, що завтра їх, майже всіх 17-річних, викликають у Райвіськомат, мобілізують до лав
Радянської Армії.
Потім вони провели нас на ночівлю до однієї старенької бабусі-колгоспниці, принесли нам пів
цеберки молока і паляницю хліба, чому ми були дуже раді, бо з харчуванням тоді було дуже
сутужно. Вранці господиня дому приготувала нам добрий сніданок, і коли ми спитали, скільки за все
це ми винні, вона майже образилась на нас. Ми щиро їй подякували і надвечір пішки пішли до
найближчої залізничної станції.
Повернувшись до Харкова, написали письмовий звіт, і ніхто до нас не пред’явив жодних
претензій за форму і зміст проведеної роботи. А може того звіту ніхто й не читав. Головне, щоб було
поставлено галочку. Всі інші наші товариші в основному провели таку саме роботу, як і ми.
Паралельно з роботою в театрі я працював і в інституті. Ще до війни було видано книжку
К. С. Станіславського «Робота актора над собою», яка стала учбовим посібником як акторам, так і
нам, педагогам, а також студентам. Проте це був посібник теоретичний, а жоден з нас не пройшов
курс майстерності актора практично, під керівництвом мхатівських педагогів.
І все ж таки вже було легше розібратися у всіх складних питаннях педагогіки майстерності
актора. А щодо практики – то тут нас виручав величезний досвід І. О. Мар’яненка з його
55
багаторічною роботою і в театрі корифеїв, і в відомих російських театрах, і в театрі Садовського, і в
театрі «Березіль».
Тим часом письменник О. Полторацький прочитав театру свою нову п’єсу «Офіцер».
Вона відображувала, наскільки могла, трагічні події тяжкої боротьби нашої Радянської Армії
у стінах Сталінграда.
Вистава не була видатним явищем, але події, відображені в ній, хвилювали глядачів і
знаходили гарячий відгук у серцях глядачів. Одного разу навіть стався такий факт, який мало не
трагічно міг завершитися.
Йшла сцена, де наші солдати героїчно відбивають атаку гітлерівців у руїнах тракторного
заводу.
Раптом у залі глядачів прозвучав вигук: «Браточки, наших б’ють! »
У першому ряді партеру підвівся якийсь моряк і з наганом у руці поліз на сцену виручати
своїх. Але він зосліпу пішов навпростець через оркестрову яму, упав у неї і розбився. Виставу
зупинили. Приїхала «швидка допомога», тяжких пошкоджень у потерпілого не виявили, і виставу
було продовжено!
Потім узяли до постави п’єсу Штока «Облога Лейдена» за романом Шарля де Костера «Тіль
Уленшпигель». Ставив виставу режисер Ліванський Ю. А., який знав систему Станіславського мало
не з перших рук, а коли справа дійшла до практичного втілення вистави, тут діло застопорилось. Він
сидів у залі і вигукував: «Общайтесь! Общайтесь!» Але від цих вигуків справа вперед не посувалася,
і довелося Крушельницькому засукати рукава і доводити виставу до кінця.
Відновили виставу «Гроза» Островського, де роль Катерини грала Чистякова. У московській
пресі критики писали, що це краща виконавиця цієї ролі в Союзі. Взагалі ця актриса не дістала
належного визнання в зв’язку з тим, що вона була дружиною репресованого Курбаса. Яка дурниця!
Актриса з чудовими зовнішніми даними, надзвичайно гнучким, піддатливим голосом, з невловимими
інтонаціями, актриса високої культури, вона чудово володіла фортепіано. У виставі «Портрет»
Афіногенова, наприклад, вона виконувала етюди Шопена і Скрябіна, як справжня піаністка. Людина
інтелігентна, вона і на сцені була такою. Не дивно, що у виставі «Платон Кречет» вона превершила в
ролі Ліди таку видатну актрису, як Ужвій, яка мала теж чудові дані, але не володіла акторською
технікою і часто зловживала своїми голосовими даними.
Чистякова була неперевершена в ролі Лужицької (прообраз Заньковецької) у виставі «Талан»
Старицького. Це була одна з кращих вистав Л. Дубовика, режисера своєрідного, про якого я ще
згадаю.
Вона чудово грала роль Євгенії Гранде по Бальзаку.
А роль Цезаріни у виставі «Дружина Клода» Дюма була просто шедевром і зразком тонкої
французької гри.
Потом почали готувати виставу «Ярослав Мудрий» І. Кочерги. Я не люблю творчість цього
драматурга – він дуже специфічний і штучний, але багатьом його драматургія подобалась.
Ставив цю виставу Крушельницький і працював над нею захоплено. Оформив виставу
художник Косарев. Його оформлення дуже виразно вводило глядача в атмосферу тодішнього часу
стародавньої Русі. Була чудова музика композитора Данькевича.
Роль Ярослава грав І. О. Мар’яненко. Оскільки я не любив цього драматурга, я не любив і цю
виставу, хоч вона дістала Сталінську премію і мала особливий успіх у містах Західної України.
Я мав там невеликий епізод і відмовився від нього і мене Крушельницький звільнив від нього.
9 травня 1945 року сталася історична подія в житті нашого народу та фактично і в житті всіх
народів світу.
Наш народ, переживши тяжкі випробування, одержав нарешті Перемогу над гітлерівською
Німеччиною.
8 травня увечері по радіо було сказано, що пізно вночі буде передано важливе повідомлення,
якого всі чекали і догадувались, що це має бути. І ось ця година настала. О 2-й годині ночі
прозвучало це повідомлення і що почалося в місті. Урочиста стрілянина, феєрверки, вигуки,
оркестри і т. ін. Я вибіг на майдан Дзержинського, який уже вщерть був заповнений людьми. Люди
незнайомі обнімались, цілувались, плакали.
Це була справжня, непідроблена демонстрація народного торжества.
56
Стояв грузовик, на якому виступали керівники обласної партійної організації, генерали,
письменники, громадські діячі. Грали оркестри, люди танцювали, співали, раділи, і це торжество
тривало до самісінького ранку.
Після цього свята наступила нова епоха життя – епоха мирної праці, відбудови зруйнованого
господарства.
В цей час уже намітився перелом у моєму особистому житті. Мені вже виповнилось 40 років.
Моя хвалькувата заява, що я колись заткну за пояс самого Крушельницького, не здійснилась, а
навпаки, я посідав у колективі дуже незначне місце, що відбивалося на моїй занятості в ролях і, що
дуже було важливим, на моєму матеріальному стані. А я був чоловіком уже сімейним. Дружина моя
не мала сталого заробітку, син був ще малий і навчався в школі.
Одного разу до мене прийшов директор Сумського театру і запропонував мені перейти в цей
театр актором, режисером і керівником студії при театрі, що давало мені певні матеріальні вигоди,
мені обіцяли відповідну квартиру.
Я подумав і дав згоду на такий крок, але попередив його, що зараз театр збирається на
гастролі до Москви, і щоб він не пізніше призначеного терміну дав мені знати в Москву на гастролі. І
ми з ним розсталися. Поки що я нікому ніде нічого не розповідав і продовжував працювати в театрі і
в інституті.
Нарешті театр рушив до Москви на післявоєнні гастролі. Гастролі відбулися в тому ж
приміщенні, що і в 1939 році. Тут нас пам’ятали і зустріли відразу ж добре.
Гастролі пройшли з успіхом. Особливо добре пройшла вистава «Євгенія Гранде». В ній
блискуче грав роль папаші Гранде І. О. Мар’яненко, який у ці дні відзначав 50 років своєї творчої
діяльності.
Зі мною на гастролі поїхав і Геннадій. У Москві жив його дядько, брат Валі – Павло
Дмитрович Гурський. Людина своєрідної долі і вдачі. Сам потомственний робітник з Уралу. Учасник
громадянської війни на Далекому Сході, потім учився, став інженером, працював на різних будовах у
30-ті роки, зараз працював проректором одного з індустріальних інститутів Москви. Але працював
недовго і пішов на пенсію, як інвалід. Ще під час громадянської війни був поранений в ногу. Він був
людиною твердої, непохитної вдачі, іноді був упертий над міру, але був прямий і чесний чоловік. На
все мав свої погляди. Не міг спокійно чути прізвище Шаляпіна, який, він вважав, зрадив
батьківщину, а тепер його возвеличують. Так само ставився до Шолохова за те, що той зробив
головним героєм роману «Тихий Дон» – білогвардійця, і сперечатися з ним з цього приводу було
неможливо.
Я познайомився з ним під час гастролей і поселив у нього Геннадія. Дядько його відразу
полюбив.
Гастролі тривали до кінця серпня. І тут у мене виникла ще одна життєва ситуація. Справа в
тому, що коли Київсько-Харківський інститут був евакуйований до Саратова, а там у цей час уже
працював ГІТІС, то всі студенти нашого інституту влилися в склад ГІТІСа одним українським
курсом, яким доручено було керувати акторові МХАТ – Тарханову М. М. Курс був невеликий –
чоловік із 20. Помічником Тарханова була викладач Якубовська Ольга Іванівна. Курс у цей час був
на випуску, і було вирішено, що він цілком переїздить у Київ Молодіжним театром, і на чолі його
буде О. І. Якубовська.
Їй потрібний був зав трупою. Це мав бути актор старший за віком і авторитетний для всіх. Всі
вони знали мене по театру і по театральному училищу і запропонували мені приєднатися до них на
цю посаду. Я подумав і вирішив, якщо т. Роздера вчасно не обізветься із Сум, я дам згоду. Тут мені
обіцяли відповідне становище, режисуру, квартиру і всі життєві вигоди, яких я не мав у Харкові в
театрі.
Я зустрівся з т. Якубовською у неї на квартирі в центрі Москви, і в нас відбулася розмова про
майбутнє театру, так як у Станіславського з Немировичем-Данченко перед заснуванням МХАТу.
Тільки я їй сказав, що дам остаточну відповідь через кілька днів, тобто після того, як мине термін
повідомлення із Сум. Так і сталося. Із Сум я відповіді вчасно не одержав і дав згоду на Київ. У театрі
я подав заяву М. М. Крушельницькому про звільнення «у зв’язку з переходом на педагогічну
роботу».
Він дав на це згоду і заявив мені, що коли я захочу, то зможу повернутися в театр, хоч я і не
дуже в це вірив. Т. Якубовська сказала мені, щоб я чекав від неї повідомлення про переїзд до Києва.
57
Гастролі театру скінчилися, і ми повернулися до Харкова. Я продовжував працювати в
інституті і чекав повідомлення з Москви. Але його щось не було. Тоді я почав сам дзвонити до
Москви. А це тоді було не так просто як зараз. Найближчий до мене переговорний пункт знаходився
на майдані Р. Люксембург.
Місяців зо два я дзвонив і нарешті одержав відповідь, що в театр призначений новий
директор, який відмовився брати мене у Київ у зв’язку з відсутністю житлового фонду.
В цей же час ректор інституту майор Мизніков О. О. запропонував мені посаду декана
акторського факультету інституту, на що я дав згоду.
В житті не буває двох варіантів. Щоб могло статися зі мною? Адже Молодіжний театр
проіснував у Києві дуже недовго. Він не виправдав тих надій, які на нього покладалися і розпався. Я
не знаю напевно з яких причин це сталося, але факт лишається фактом, і актори його розбрелися хто
куди. Кращі з них, як наприклад А. Гашинський і ще кілька чоловік перейшли в театр ім. Франка,
дехто влаштувався в інших театрах, у кіностудії тощо.
Отже у мене почалася нова сторінка мого життя.
ХХ
Я став штатним викладачем інституту і його деканом. Але в мене не було вищої освіти. І як
тоді це було можливо, я за три роки здав курс інституту екстерном. Але в мене не було вищої освіти.
І як тоді це було можливо, я за три роки здав курс інституту екстерном.
Інститут перейшов у своє приміщення на Сумській вул., 34. Коли німці були у Харкові, вони
влаштували там гуртожиток шоферів. Після звільнення Харкова йому зробили біжучий ремонт. Не
було жодних меблів. Студенти принесли свої столи і стільці.
Німці зруйнували сцену і довелося її зробити заново.
У 1945 році ректором інституту став Смоктій Захарій Маркович. Учасник Вітчизняної війни.
Викладач української літератури. Чоловік красивий і ініціативний. У 1937 році був репресований.
Його катували, били, щоб він зізнався, що був «націоналістом», але він усе витримав, нічого не
підписав і його звільнили. Мені він розповідав, що як би він зустрів того, хто катував його, він
розтерзав би його на штатки, а там поніс би будь-яку кару.
Він зумів за короткий час створити колектив видатних викладачів. Ними стали, крім
Мар’яненка, Сердюк, Антонович, Дубовик, Крушельницький, Крамов, Глаголін, Азімов.
Важко було з меблями. Він організував концертну бригаду з викладачів і студентів, які давали
концерти на меблевій фабриці ім. Щорса і поза всякими нормами добував меблі для інституту, і за
два роки зал із меблями був готовий до дипломних вистав і прийому глядачів.
Заняття починалися о 8 год. 30 хв. Він у цей час уже був в інституті. На цьому ґрунті у нього
були сутички зі своїм проректором Плетньовим Аркадієм Васильовичем. Той навпаки любив довго
поспати, і на цьому вони не мирились. Він теж був робітник корисний, знаючий, гарний організатор,
і добре знав свою спеціальність. Він викладав історію західноєвропейського театру і вів семінар із
театральної критики на театрознавчих курсах.
Я не знаю, що було причиною, по якій Смоктія зняли з посади ректора. Кажуть, що ніби то він
брав хабарі. Хто його знає! Одне знаю, що кращого ректора за нього вже не було.
Потім він працював у Львові нач. обл. відділу культури, а потім у Києві – директором
музкомедії. Десь у 70-х роках він у Києві і помер.
У 1944 році восени був набраний курс, яким спочатку керував Ю. Я. Лішанський, а потім, у
зв’язку з його від’їздом до Києва, керівництво перейшло Сердюку Олександру Івановичу.
Серед випускників цього курсу – засл. арт. УРСР Ставицький Б. – актор театру ім. І. Франка і
керівник одного із курсів Київського театрального інституту.
У 1946 році я розшукав через знайомих сестру Катерину. Вона в 1941 році закінчувала
медичний інститут по спеціальності «педіатр», але почалася війна і її послали в госпіталь до хірургів
у Полтаву. Німці захопили Полтаву, і вона не змогла виїхати. Вона кинула Полтаву і опинилась у
селі Остап’є, Велико-Богачанського району, і там прожила до приходу Радянської Армії. Це глухе
село, далеко від військових магістралей. Вона як могла лікувала людей і в основному займалася
терапією, і фактично лишилась терапевтом на все життя.
Їй довелося жити скрутно через те, що лишалася при німцях, як і багатьом іншим, але вона
швидко освоїла практичну терапію і тому без роботи не сиділа. З приходом Радянської Армії вона
58
перейшла у село Велику Багачку – районний центр Полтавської області на річці Псьол. Село красиве,
і я разів зо два у неї відпочивав.
А потім вона з чоловіком і дочкою переїхала в село Демидівку, Решетилівського району, теж
Полтавської області.
Проживши там кілька років, вони переїхали в місто Чутове тієї ж області. Тут Катерина
зістарилась і вийшла на пенсію.
Дочка її Ніна закінчила заочний відділ Харківського інституту культури по бібліотечному
фаху, працювала в Чутовому, а два роки тому вийшла заміж в Одесу. Чоловік її працює лікарем в
одному з санаторіїв.
Для батьків то був удар, бо вони старі, хворі, особливо Катерина, яка хворіє так тяжко, що вже
майже не встає.
Але що ж було робити Ніні? Їй уже було майже 36 років. Вона зустріла чоловіка, який їй дуже
сподобався.
А старі тепер самі доживають свого віку, як сироти.
У цьому ж році я побував на Шубах у тітки Онисійки. Ще до війни вона і дядько Микита
помінялися на Шуби і там жили собі. А помінялися тому, що у Сінному погано було завжди з водою,
бо Сінне розташоване на горі. А тут їх садиба була на низу біля невеличкої річечки, де виріс гарний
садок, росли добрі верби, невеликий клаптик садиби засівали житом, яке добре родило, бо на
колгоспні трудодні надії було мало.
Дядько Микита ще був живий, сторожував у колгоспній стайні, і іноді чи жартома чи може і
серйозно говорив: «От тепер мені життя настало! То було ночами не спав, усе думав, як розбагатіти.
А воно нічого не виходило. А тепер я біля коней, від сторожую і спокійно сплю собі. Нехай у голови
колгоспу голова болить!»
Карпо – мій двоюрідний брат, їх син – без вісті пропав на фронті, і тітка одержувала за нього
невелику пенсію.
Його дружина – Настя, жінка бойова, моторна, по-своєму красива, лишилась із двома дочками
Лідою і Катрею і почала випивати. Іноді добре напивалась, валялась на землі і кричала: «Дайте мені
мужика!» Жила вона в хаті поряд із хатою тітки Онисійки. Її дочки відвідували бабусю Онисійку, яка
їх безмежно любила, а їх матір – свою невістку – терпіти не могла, прямо таки ненавиділа.
Потім через кілька років, коли дочки повиростали, вона віддала їх заміж, і сама знайшла собі
якогось удівця і теж вийшла заміж.
А сестра Карпа Мотря – моя двоюрідна сестра – ще до війни вийшла заміж за Дмитра Солов’я
і жила на Сіннянці. Коли почалась війна, Дмитра відразу ж забрали на фронт. Зимою Мотря від
когось довідалась, що він потрапив у полон і зараз у Дніпропетровську в таборах для полонених. Їй
порадили дістати спирту, бо за спирт його можна було врятувати. Біля Сінного недалеко були два
спирто-водочні заводи у Братениці і в Кленовому, вона дістала там якимось побитом спирту і пішки
зимою пішла у Дніпропетровськ, а це ж 200 кілометрів.
Вона знайшла свого Дмитра і виручила. Він повернувся до додому і до приходу Радянської
Армії вони так добре пожили, як не жили до війни. Бо його батько був чоловік багатенький, а вона ж
з бідного роду, і її вважали не парою йому. Так мені розповідала тітка Онисійка. Потім, коли
прийшла Радянська Армія, його знову мобілізували, і швидко він загинув. Знову ж таки від когось
вона довідалась, що він похований у братській могилі недалеко від Богодухова – в Мурафі. Вона
взяла підводу, поїхала туди, відкопала його і по солдатському медальйону впізнала його, одвезла
додому і поховала його в своїй садибі. Так і зараз стоїть там хрест на могилі її чоловіка.
Недавно бачив її (у 86 році). Старенька, трохи горбата (нажила горба на цукрових буряках), а
ще бадьора і жартівлива. Подивився на неї і думаю: скільки вона буряків переполола, скільки снопів
перев’язала за своє життя, чоловіка втратила на війні, а що вона має? Горб! Правда, живе вона
непогано. Дочка бухгалтер у колгоспі, зять механізатор. Син усе життя в Караганді – знатний
шахтар. У неї є онуки, і все ж таки вона й десятої долі не мала ніколи того, що знали наші хоробрі на
язик естрадні королі – герої соціалістичної праці! Я б їх і десяток не поміняв би на мою сестрицютрудівницю!
Якось у 60 році я працював над дипломною виставою «Чмир» – Кропивницького. Є така менш
відома його п’єса, схожа на «Мартина Борулю» – Карпенка-Карого. Головний герой п’єси Демко
Пшінка – бондар – на початку вистави струже клепки для бочок. Мені забажалося, щоб він у цей
59
момент наспівував пісню. Які тільки пісні я не перебрав у збірках пісень, але всі вони, мені
здавалося, не були підходящими. І я згадав, я к моя сестриця Мотря, коли їй було років 12–13, разом
зі своєю подружкою сусідкою Санькою Свічкаревою такого ж віку, сиділи у дворі, щось робили і
наспівували таку пісню (я згадав її текст і мелодію по пам’яті):
Ой, ковалю, Ковалю Іванку,
Чом не куєш з вечора до ранку?
Чи у тебе заліза немає?
Чи у тебе сталі не хватає?
Єсть у мене заліза вдоволі,
Була в мене дівка до любові.
Була в мене дівка до любові,
Та не дав бог ні щастя, ні долі.
І от ця пісня припала до сцени якраз.
У 1945 році набрали курс – російський – О. Б. Глаголін, і український – Азимов Я. Г.
Олексій Борисович Глаголін – син відомого російського режисера і актора Александринки –
Бориса Сергійовича Глаголіна – людина надзвичайно цікава. В першу чергу вихованістю, культурою,
інтелігентністю. Він народився у дворянській родині, дістав відповідне виховання, його хрещеним
батьком був сам Суворін. У 1918 році був покликаний до Червоної Армії. У 1920 році брав участь у
легендарному поході корпуса Гая аж до Варшави, але корпус зазнав невдачі і, прорвавшись до
німецького кордону, всі вони були інтерновані. Йому довелося жити в Німеччині 2 роки як
військовополоненому. Довелося батрачити у бауера. Тому він не боявся і не цурався ніякої фізичної
роботи. Потім повернувся на Батьківщину, вчився у ВХУТЕМАСі і став актором театру
Мейєрхольда, потім працював на ролях героїв у Томському театрі, а перед війною перейшов у
Харківський російський театр і став викладачем театрального училища. Під час війни готував запасні
батальйони на фронт, демобілізувався і став режисером театру ім. Шевченка і викладачем інституту.
Згодом став доцентом, а пізніше і професором інституту.
Його метод викладання був схожий на мейєрхольдівський. Він усі ролі програвав сам і
вимагав точного повторення від студентів. Те саме він робив і в театрі. Здавалося б, що цей метод
«несучасний», але все одно – його школа, рівень акторської майстерності і режисерський талант
давали свої плоди. Його надзвичайно любили студенти за його людяність, інтелігентність.
Ми з ним здружилися, хоч і дотримувались різних педагогічних методів – протилежних, але
він мене любив за мій український патріотизм.
За метод викладання його гостро і часто критикували на кафедрі, і дехто хотів би, якби міг,
вижити його з інституту, але… за нього була участь у двох війнах – громадянській і Великій
Вітчизняній. А проти нього було те, що його батько в 1925 році емігрував до США, працював у
Голівуді і тамі помер.
У той час у нас на кафедрі панував «культ Станіславського» – тобто догматичне наслідування
його системі, а не творчій підхід, і найменше відхилення суворо засуджувалось. Але з
О. Б. Глаголіним справа кінчалась нічим. Він уперто дотримувався свого методу.
Про його характер говорить хоч би те, що коли пізніше було введено правило всім учасникам
громадянської і вітчизняної війни все діставати без черги – він цим не користувався і говорив мені:
«Батюшка (це було його любиме слово при звертанні), ведь я не за это воевал».
В інституті, так як і скрізь у марксистській науці, процвітав «талмудизм». Як відомо, після
війни в газеті «Правда» почалась дискусія з мовознавства. Почав її академік Чикобава, який написав
статтю, де твердив, що мова – явище позакласове. На другий день наш зав. кафедрою марксизмуленінізму прибіг в інститут і почав гаряче спростовувати це твердження, посилаючись на Маркса.
А коли в «Правді» з’явилась підсумовуюча стаття Сталіна з цього приводу, яка підтримала
точку зору Чикобави, був скликаний мітинг, як було заведено, з приводу такої «історичної події», і
цей же зав. кафедрою з піною біля рота розпинався: «В своїм гениальном произведении по вопросам
языкознания т. Сталин указывает, что язык – явление неклассовое!»
В інституті був створений семінар по вивченню марксистсько-ленінської філософії, який мали
відвідувати всі викладачі. Нам було дано завдання написати реферат з філософії на вільну тему.
60
Я написав реферат на тему «Діалектичний метод у створенні сценічного образу». Зав.
кафедрою, звичайно, ні шиша не розумів у створенні сценічного образу, і через те йому мій реферат
дуже сподобався. І коли партбюро обговорювало кандидатури на навчання у вечірньому університеті
марксизму-ленінізму – він завжди мою кандидатуру відводив, аргументуючи тим, що «Трохим
Карпович може самостійно працювати».
Кафедра марксизму-ленінізму іноді грубо втручалась навіть у деякі деталі навчального
процесу з майстерності актора.
Студенти IV-го курсу десь випадково дістали машинописний рукопис лекцій княгині
Волконської про манери і стиль поводження у вищому товаристві, які вона читала у Студії МХАТ.
Зав. кафедрою марксизму-ленінізму зняв бучу. Як це так? Наші радянські студенти мають освоювати
манеру і поведінку в буржуазних колах? Хіба це потрібно сучасному радянському акторові?
Забрав у студентів цей примірник і заборонив категорично це вивчати, тим часом як ці лекції
вивчали студенти Студії МХАТ ім. Немировича-Данченка.
Пізніше був ще один випадок «талмудизму» у підході завідуючого тією ж кафедрою до
складних політичних питань. Одного разу студент кагарлицький звернувся до нього з запитанням:
«Чому Кримська область, межуючи з Україною, входить у склад РРФСР, а не УРСР?»
Той накинувся на студента з лайкою: що ви тут пропагуєте ідеї українських буржуазних
націоналістів?
Але невдовзі у 1954 році, коли відзначали 300-річчя возз’єднання України з Росією, був
виданий указ Верховної Ради СРСР про перехід Кримської області у склад УРСР. Тоді студент
Кагарлицький зауважив: «Ось бачите, Марк Євсєєвич, Ви мене лаяли, а от відповідь на моє
запитання». М. Є. у відповідь промимрив щось невиразне і побіг.
Ставлення до людей у часи сталінізму було таке, як у шахіста до пішаків. Ставлення
зневажливе, чиновницьке, казенне.
У 1945 році до інституту прийняли дівчину В. Сєрікову, дівчину з чудовим співочим голосом,
який давав їй прямий шлях до українського театру.
Вона провчилась 4 роки, вчилась нормально, але коли дійшла справа до державного іспиту,
Державна екзаменаційна комісія, передивляючись її особисту справу, знайшла пунктик, щоб
принизити людину, не дати їй нормального ходу в життя.
У своїй автобіографії вона не зазначила, що «під час війни вона була на окупованій
території». А раз так, її до державного іспиту не допустили.
Правда, керівники Херсонського театру взяли її в театр без диплома, бо її чудовий голос усе
перекривав.
І вона попрацювала в театрі років із 20 без диплома. Але якось її запросили працювати по
сумісництву викладачем у культ просвітньому училищі, де був потрібний диплом.
Вона звернулась із проханням до Мін. Культури УРСР зважити, що в 1949 році її право
радянської громадянки було брутально порушено. Отже, вона просила дозволу здати тепер державні
іспити, на що такий дозвіл вона одержала.
Я тоді був деканом, оформив їй навчальну картку, вона склала державні іспити, і тільки тепер
одержала диплом. Зараз вона вже, здається, на пенсії.
Про формальне ставлення до творчого процесу можу навести ще один факт.
Це вже відбувалося в 1968 році!
На курсі, яким я керував, було заплановано здійснити такі дипломні вистави:
«Колеги» – Аксьонова.
«Учень диявола» – Б. Шоу.
«Адвокат Мартіан» – Л. Українки.
На засіданні кафедри майстерності актора, керованій професором Л. І. Сердюком, був
присутній секретар парторганізації Ф. Й. Александрін, режисер і викладач режисури в інституті.
Перші дві вистави кафедра затвердила без будь-яких заперечень. А от коли справа дійшла до п’єси
«Адвокат Мартіан», перший узяв слово Александрін і директивно поставив питання про
неможливість ставити цю виставу, бо вона, мовляв, схвально пропагує християнську релігію!
І більшість членів кафедри на чолі з її завідувачем або мовчки погодилися з цим, або
несміливо підтакували цій безглуздій думці. Всі мої аргументи про те, що в той час ця релігія була
прогресивною, що коли так підходити до творів мистецтва, то слід закрити відділ картин художників
61
Ренесансу в ермітажі з їх християнськими сюжетами поспіль, не можна показувати «Сікстинську
мадонну» і т. ін., всі ці аргументи натрапляли на уперту безглузду стіну боягузливого догматизму.
Тим часом як у репертуарі курсу, керованого Л. І. Сердюком, була антирелігійна (і водночас
антихудожня) п’єса М. Зарудного «Мертвий бог».
Цей факт свідчить не стільки про низький рівень професійної підготовки членів кафедри,
скільки про їх затурканість і боягузтво, що роками прищеплювали в нашу свідомість.
Влітку 1947 року відбувся 1-й випуск акторського факультету. Більшість випускників по
спеціальності так і не працювали. Найздібнішу серед них Глібову Олену взяли до театру ЦБНА,
потім вона стала естрадною актрисою-читцем. О. Шабельник працювала все життя в театрі
ім. Шевченка, зараз теж на пенсії. М. Захарченко і О. Сомов були акторами того ж театру, і обоє вже
померли. М. Куліненко працював режисером у Запорізькому театрі ім. Щорса. Зараз на пенсії. Кілька
чоловік працювали, або ще зараз працюють, на телебаченні.
Восени цього ж року було створено режисерський факультет, який очолював
М. М. Крушельницький. Випустив він цей курс у 1952 році. Серед його випускників були
В. Крайниченко – чоловік обдарований і як актор, і як режисер. Після того, як із театру ім. Шевченка
пішов його колишній керівник Норд Б. Н., Крайниченко його очолив і успішно продовжував ту
творчу лінію, яку сформував у свій час Крушельницький, лінію «революційної романтики». Він
поставив такі вистави: «Повія» за романом П. Мирного, яку сам і інсценізував разом з
М. А. Чеботарьовою, «Кров людська не водиця» М. Стельмаха, відновив «Гайдамаки» Шевченка в
інсценізації Курбаса.
Але прожив недовго, бо з фронту повернувся з підірваним здоров’ям, і давні хвороби
вкоротили його життя.
Другий режисер цього ж випуску – Рєзніков Я. Л. – був високопрофесійним режисером,
ставив вистави в театрах Харкова і інших міст,працював довгі роки доцентом інституту на кафедрі
режисури, потім очолював кафедру театру ляльок, зараз – на пенсії.
У 1948 році курс набрав Л. Ф. Дубовик. Режисер і педагог своєрідний. Дуже досконало знав
свою професію і цю досконалість передав своїм учням. Його випускниками були –
Прокопович Б. М., який довгий час працював керівником Полтавського театру ім. Гоголя, теж рано
помер. Випускник Барсегян О. С. зараз керує Харківським театром російської драми
ім. Пушкіна О. С.
ХХІ
У 1949 році було випущено два курси – український і російський. На російському курсі у
Глаголіна була чудова вистава – «Діти сонця» М. Горького.
А на українському – «В одному місті». В головній ролі показався студент Поклонський Г.,
надзвичайно талановитий юнак. Пам’ятаю, коли він був студентом ІІ-го курсу у нас в інституті якась
установа взяла в оренду одну аудиторію, щоб провести Жовтневий вечір і концерт силами наших
студентів. Я був відповідальним за цей концерт. До мене підійшов Поклонський і попросив у мене
дозволу виступити в цьому концерті – прочитати композицію з «Маскараду» Лермонтова. Я
спочатку не давав згоди, бо його в програмі концерту не було, а по-друге, кому в такий вечір, коли
всі сиділи, випивали, закусювали, потрібний був «Маскарад» у виконанні зеленого студента. Але він
мене так умовляв, що я все ж таки дав згоду. І він почав читати. І що значить сила таланту. Люди
перестали їсти й пити, розмовляти, дзвеніти посудом, настала така тиша, що важко собі уявити. Він
читав так натхненно і так емоційно, так чудово, що всі заслухались і забули про все. А він читав
довго, мабуть, хвилин із сорок, після чого йому влаштували овацію.
По закінченні інституту його взяли в театр ім. Шевченка, де він відразу ж посів ведуче місце. І
так попрацював кілька років. Але, як і в кожному театрі, знайшлися тут дружки, які збили його з
нормальної доріжки, і він почав на очах гинути. Він поміняв багато театрів, де його попервах радо
зустрічали, але потім усе починалося спочатку. Так він і занапастив себе і свою долю. Зараз, правда,
працює в Харкові, в театрі-студії під керівництвом Петра Бойка. Щасти йому доле!
Літом 1949 року я відвідав, як і завжди, Шуби і свою дорогу тітку Онисійку. Я приїхав
увечері, зайшов у хату, її нема, вона в сусідській хаті, у Насті, де виходить заміж її онука Катря –
дочка Карпа.
62
Мені зраділи, посадили на почесне місце, як посадженого батька. Катерина виходила заміж за
Семена Григоровича Буркуна, місцевого агронома, члена КПРС.
Сама вона працювала у Братениці на заводі лаборанткою. Набула певної культури,
інтелігентності і крім усього була просто красивою дівчиною. Семен теж красивий чоловік – пара
хоч куди! Коли весілля підійшло до кінця, і молодий почав забирати молоду, щоб одвести її до свого
дому (тут же на Шубах), тітка Онисійка майже заголосила: «Та що ж це за весілля? Невінчані і ніхто
їх не поблагословив! Давайте хоч я вас поблагословлю». Вона зняла ікону, щоб поблагословити
молодих, але Семен особливо був проти. Ну як же! Член КПРС і ставати під благословення іконою.
Тоді втрутився я і сказав тітці Онисійці, щоб вона взяла хлібину і хлібиною їх благословила. Вона
погодилась, узяла хліб, а вони все ще мнуться. Тоді я дав їм команду (по праву посадженого батька)
стати навколішки перед тіткою, вона навхрест поблагословила їх, я їм звелів поцілувати хліб, і
благословення відбулося. Тітонька моя задоволено схлипнула і сказала: «Слава богу, хоч трохи полюдському вийшло!»
Згодом чоловік Каті став головою колгоспу в Сінному. Зараз працює заступником голови того
ж колгоспу. Це людина, на яких ще тримається наше сільське господарство. Працює з раннього
ранку до пізньої ночі. Та й себе не забуває. Має добру садибу, огород, садок, корову, свиней, кролів,
гусей і качок, курей. Як та бідна Катря – його дружина – справляється з таким господарством, та ще
й працює директором будинку культури.
На місці старої хати Семен збудував 4-хкімнатний будинок, провів воду. В будинку ідеальний
порядок, який підтримує Катерина – підлога пофарбована, вкрита доріжками.
Настав час, коли тітка Онисійка дуже постаріла і не змогла вже жити сама, і попросилась до
онуки. Та з радістю прийняла її, але тут ніби з нічого стався конфлікт. У своїй хаті, де була земляна
підлога, тітка за цілий день не один десяток разів проходила з надвору в хату й назад у чоботях, а тут
онука заставляла її щоразу перед тим, як зайти в хату, знімати чоботи і взувати тапки. Це тітці
Онисійці не прийшлося по нутру, і на цьому вона посварилася з колись любимою онукою і перейшла
доживати віку до дочки Мотрі в Сінне. Там сім’я жила теж у новому будинку, а в старій хаті
поселили тітку, і вже нічім її не обмежували. Там вона й померла років із 12 тому. Вічна їй пам'ять!
Вона майже два роки була мені за матір!
Восени 1949 року на курсі І. О. Мар’яненка, набору 1946 року, почалась робота над
дипломною виставою «Щастя», за романом П. Павленка. Виставу робив актор театру ім. Шевченка
Мізиненко В. М. і я.
Ця інсценізація вихваляла Сталіна, що звучало навіть і в оформленні, де на заднику був
портрет Сталіна з дівчинкою на руках – а це означало, що ми всі діти Сталіна, а він наш батько і несе
нам щастя.
В інсценізації були деякі і живі образи. Дуже добре грав головного героя Воропаєва студент
М. Борисенко – колишній фронтовик, хлопець із життєвим досвідом і талановитий. Згодом він
працював провідним актором у Сумському театрі ім. Щепкіна і в Харківському театрі ім. Шевченка.
Зараз він працює в інституті і є одним із кращих викладачів кафедри майстерності.
Чудово виконувала роль Варвари студентка Косарик Олена, дочка відомого письменника і
літературознавця Дмитра Косарика. Дуже талановита дівчина, але працює все життя диктором
українського радіо в Києві, зараз вона старший диктор. Дуже добре володіє українською мовою.
Добре грала піонерку Софа Блюхер. І вся вистава мала великий успіх у глядачів, дякуючи в
першу чергу гарним виконавцям, добрій педагогічній роботі артиста т-ру ім. Шевченка – Мізиненка
В. М. і моїй ініціативі… по скороченню тексту. Там була сцена, висмоктана з пальця, в якій
Воропаєв ніби зустрівся зі Сталіним у Криму, коли він там був на Кримській конференції під час
війни. Повернувшись із цієї вигаданої зустрічі, Воропаєв докладно розповідає про все, що він
доповідав Сталіну і що той йому відповідав. Сцена була надзвичайно довга і нудна, бо була
фальшива від початку до кінця. В ній не було ніякої дії. Але слід було слухати розповідь Воропаєва
про його зустріч зі Сталіним і реагувати.
Дехто з нас і тоді відчував, що культ Сталіна перебільшений, але про це можна було тільки
самому собі думати, а не говорити з ким-небудь. І я насмілився цей текст добре підкоротити. На
випадок, якби хто причепився, я б відповів, що студенти мало досвідчені і не можуть подолати таку
кількість тексту.
63
Там було одне місце, коли Воропаєв розповідає: «А тобі, Лена, товариш Сталін велів передати
те та оте і т. інше», на що Лена відповідала: «Як я його люблю». Коли ми підходили до цієї фрази, то
її фальш перетинала горло, а говорити треба було. Я їй сказав, що такі слова можна говорити тільки
пошепки (!).
А в цей час вийшла постанова комітету в справах мистецтв, яка забороняла скорочувати
тексти сучасних радянських драматургів, і я добре потерпав, коли прочитав її. Адже досить було,
щоб хтось перевірив мою «діяльність», або хтось написав доносу, і мені було б так скрутно, що,
можливо, і цих спогадів би не було! Але все, слава богу, обійшлося!
У 1950 році на засіданні кафедри майстерності актора, керівником якої був І. О. Мар’яненко –
мій патрон, керівник і наставник у педагогічній роботі – стало питання про наукову роботу кожного з
членів кафедри. Це справа дуже складна. Бо не кожен викладач може писати наукову роботу на тему
своєї спеціальності. Отже, кожному слід вибирати, так би мовити, жанр цієї роботи. Дехто вів
щоденники. Іван Олександрович писав мемуари про свій шлях у театрі корифеїв і т. д. Викладач
Кошачевський С. С. порадив мені взятися і перекласти українською мовою книгу
К. С. Станіславського «Робота актора над собою». Я поміркував трохи і взявся за це діло. А
Ів. Олександрович домовився з видавництвом «Мистецтво» про видання цієї книги. Легко сказати,
тяжко зробити.
Мій робочий день починався о 8 г. 30 хв. ранковими заняттями з майстерності актора до 12
годин. З 12-ої до 15-ої – робота декана. З 16-ої до 19-ої – знову майстерність актора. Роботі над
перекладом я присвячував вечір. Я гадав, що тут я майже все знаю. Переклавши один зошит, я поніс
його подивитися Марії Андріївні Чеботарьовій – нашій зав. бібліотекою – знавцеві мови і перекладу.
Вона просиділа зі мною цілий вечір і пре подала мені урок перекладацької роботи. І от так я два роки
перекладав, а вона редагувала, і без її допомоги у мене б нічого не вийшло. І нарешті в 1953 році
книгу було видано тиражем 5000 примірників. Це був перший мій такий труд і останній.
Те, чого мене навчила Марія Андріївна, лишилося на все життя. Зараз, коли я працюю, як
пенсіонер, 2 місяці на рік, часто в рахунок мого учбового навантаження мені доручають перекладати
цілі п’єси, або уривки, іноді навіть водевілі з віршованими куплетами. Це найважче, особливо, коли
вірші з римою. Але все ж таки іноді дещо виходить. За все це я назавжди вдячний Марії Андріївні.
Паралельно з курсом І. О. Мар’яненка я почав працювати на курсі нар. арт. СРСР Антоновича
Д. І. У 1950 році на цьому курсі до Жовтневих свят було виготовлено дипломну виставу «Юність
батьків» Горбатова.
На ці свята до нас у Харків приїхав брат Валі – Павло Дмитрович. Він згадав, що в Харкові є
його приятель по громадянській війні – разом воювали на Далекому Сході – Іван Якович Мельохин.
Він усіх нас запросив до себе на свято. Там познайомились із його дружиною Таїсією
Костянтинівною, її сестрою Марою, з Журавльовим Семеном Інокентійовичем, членом бюро Обкому
КПРС, його дружиною Люсею та іншими.
Через кілька днів я їх запросив на дипломну виставу. Виставу починав робити викладач
Однопозов С. М., але потім Д. І. Антонович передав її мені. Тут я великих лаврів не здобув. Взагалі,
як викладач я був цінний тим (за словами інших), що добре знав мову, прищеплював студентам
любов до народності, але викладач має бути до певної міри і режисером, а от режисерського хисту в
мене не було.
Цей курс закінчив Леонід Биков, який згодом став видатним радянським актором театру і
особливо актором і режисером кіно.
Коли він прийшов у 1947 році на вступну консультацію в аудиторію номер 6 (на ІІ-му
поверсі), він потрапив до мене.
Худенький хлопчина, у вигорілій, лимонного кольору футболці, невисокий на зріст, з качиним
носом і рум’яними щічками. Я подивився на нього і подумав: «Що з нього може бути?»
Він мені читав монолог Сави Чалого з однойменної п’єси Карпенка-Карого. Сава Чалий з
нього, звичайно, був ніякий. Я йому порадив підготувати якийсь уривок із характерної ролі.
Перед вступними іспитами ми перевіряли ритмічність абітурієнтів. Давали їм акомпаніатора,
підбирали музику і пропонували щось затанцювали на свій смак. Дівчат одягали в трико і спіднички,
щоб добре оцінити постать.
І от коли Льоня затанцював щось схоже на чечітку, він усіх нас підкорив своєю пластичністю,
ритмічністю і рухливістю. Це потім відіграло роль в його формуванні як актора.
64
Перші два роки навчання не виявили в ньому чогось особливого, з майстерності він
розвивався рівномірно, бо був дуже працездатним і багато чого досягав упертою працею.
Керівник курсу Д. І. Антонович розгадав його обдарованість і завжди високо цінував його
роботу. З інших дисциплін він навчався теж відмінно і одержував Ленінську стипендію.
Блискуче він показував себе в капусниках. Він, Крайниченко – студент режисерського курсу,
Володя Борисенко, а також Лерман і Табаровський – учні Крамова – ця група капустнярів завжди
таке витворяла, що зал глядачів конав від сміху. Були і після них гарні капусники, але таких уже
більше не було.
На цих капусниках самі студенти створили гімн інституту – його текст і музику, і він довгий
час лунав на капусниках. А також створили ліричну пісню про старий будинок на Сумській.
Навожу їх текст:
Гімн інституту
По традиции встречая Новый год,
Собираемся сегодня в этом зале,
Наш веселый, жизнерадостный народ,
Ни в чем не знающий ни горя, ни печали.
Припев:
Идет за годом Новый год,
Но юность наша не стареет,
Нас всех большая жизнь зовет,
Нас всех большая дружба греет.
И эту дружбу пронесем
По сценам нашего Союза,
Так будем мы друзья во всем,
Верны делам родного вуза.
По традиции экзамены сдаем
И дипломные спектакли защищаем,
С нетерпением каникулы мы ждем,
И с неохотою к занятьям приступаем.
(Припев).
Лирическая песня об институте
Уже окончен институт,
И нам вручат дипломы скоро,
Потом в провинцию сошлют,
Уж такова судьба актера.
И вспомнишь ты струю зеркальную,
И ту площадку танцевальную,
В саду аллею полутемную
И старый домик на Сумской.
Ты можешь Гамлета сыграть,
Сыграть с успехом без провала,
А могут ничего не дать,
Простите, скажут, стажа мало.
И вспомнишь ты и т.д.
65
Коли Биков перейшов на IV-й курс, його взяли в театр ім. Шевченка на роль Паллади у п’єсі
«Загибель ескадри» Корнійчука. А в дипломній виставі «Не так пани» Карпенка-Карого він грав
управителя-німця, людину вже літню, і грав чудово. У нього на цій ролі був дублер – Саша
Тарасенко (згодом був відомий співробітник газети «Культура і життя», недавно помер), якому ця
роль не дуже давалась, і на державному іспиті в цій ролі мали показувати Бикова.
Перед державними іспитами Тарасенко попросив Бикова, щоб він поступився йому в цій ролі,
бо він уже мав роль і в театрі імені Шевченка.
Биков був хороший товариш і йому не відмовив. Дав на це згоду і керівник курсу.
По закінченні інституту Биков, уже раніше зарахований у театр, дуже швидко здобув собі
популярність у виставах «Не називаючи прізвищ» Минка та «З коханням не жартують» Кальдерона.
Глядачі, особливо молодь, ходили в театр «на Бикова». Але в театрі він довго не затримався. Маючи
характер прямий і твердий, він не помирився з керівництвом і перейшов працювати актором, а
згодом і режисером, на кінофабрику «Ленфільм». Там він теж затримався недовго і перейшов до
кіностудії ім. Довженка в Київ. Тут він зняв два свої найкращі фільми – «В бій ідуть самі старики» та
«Ати-бати, йшли солдати». Він знімався ще в кількох фільмах і скрізь був безмежно правдивим.
Він завжди воював з начальством, борючись за правду, нажив собі інфаркт, і одного часу,
їдучи в машині, під час сердечного приступу попав під самохвал і загинув.
Випускник цього ж курсу Борисенко Володимир, молодший брат Борисенка Миколи, працює
в Київській музкомедії, виховує молодих акторів оперет, засл. арт. УРСР.
Випускник цього ж курсу Єрик Володимир Іванович був недовгий час актором, а зараз
працює в інституті викладачем сценічної мови. Випускниця цього ж курсу Чибісова Світлана, нар.
арт. УРСР, працювала в театрі ім. Шевченка і в 1988 році вийшла на пенсію. Була однією з провідних
актрис театру.
Влітку 1951 року я, Валя і Геннадій поїхали відпочивати в село Остап’є В-Багачанського
району на річку Псьол. Там жила Катерина, вона недавно вийшла заміж і в неї народилась дочка
Ніна. Чоловік Катерини – Василь Михайлович Ведмедєв – учасник Вітчизняної війни, механізатор,
навчав у школах і на курсах молодих трактористів, комбайнерів і шоферів.
Ми зняли хату в однієї колгоспниці з харчуванням. Тоді це все було дуже дешево. Я
пригадую, що вона давала нам велику миску творогу за 2 карб. 50 коп. старими грішми.
Ми на цілий день ішли на річку, а хазяйка на роботу в колгосп і закривала хату клямою, в яку
встромлявся кілочок. Валя дуже дивувалася цьому і питала її, чого ви так закриваєте? На це вона
відповідала, що не страшно, у них нічого не трапляється. І справді, ми там прожили майже місяць, і
нічого не трапилось.
Восени 1951 року Геннадій благополучно здав іспити в Харківський політехнічний інститут
на факультет «сіті і системи». Навчався він по-різному. Були і зриви. Не завжди одержував
стипендію, але благополучно закінчив інститут у 1956 році і одержав призначення на
Ніжнєтагільський металургійний завод. Потім він перейшов у Свердловськ, де одружився і переїхав з
дружиною Римою в Бєлгород, де жила її матір. Там вони попрацювали недовго і перебралися ближче
до Москви у м. Ногінськ. Що було далі я розповім потім.
<…>
У березні 1953 року помер Сталін. Люди непомітно для себе полегшено зітхнули. Цей
страшний чоловік наробив багато шкоди для нашого народу і багато злочинів, і хоч відразу про це
нічого не говорилось, але через місяць, два в газетах почали писати про колективний розум партії,
про те, що партія виступає проти культу особи (хоч і не називалося ім’я Сталіна).
На курсі, який ми з І. О. Мар’яненко набрали у 1949 році, були такі випускні вистави: Сімонов
– «Чужа тінь», робив Глаголін О. Б., «Зикови» – робив Азімов Я. Г., «Лісову пісню» робив я.
На роль Мавки була призначена Сасіна Лідія.Вона зовні була підходяща для Мавки, але
внутрішній малюнок ролі їй довго не давався. Хоч тижнів зо три до випуску щось почало намічатись.
Але… як завжди це «але» і виринає тоді, коли не треба. Одного разу Ліда не прийшла на заняття з
невідомої причини. Сказали, що ніби захворіла. Не прийшла й на другий і на третій день. І коли я не
на жарт розхвилювався, одна студентка мені розкрила таємницю. Виявляється, що вона 5 місяців
була вагітною. Мене взяло зло не через те, що вона завагітніла, а через те, що вона не попередила
мене зарані, що не зможе брати участь у виставі.
66
Довелося терміново робити заміну. На її місце призначили Людмилу Попову. Кажуть, що не
було щастя, так нещастя помогло. Вона зіграла роль Мавки просто блискуче. По закінченні інституту
її взяли в театр ім. Шевченка, де вона швидко посіла одне з провідних місць у колективі, зіграла
немало провідних ролей. Але щось її скрутило, що саме, я так і не знаю. Вона стала хворобливою,
дуже здала зовні, і вже три роки в театрі не працює, живе на пенсії.
Дядька Лева грав студент Сашко Білодід – грав просто чудово. Самі природні дані його були
відповідні до ролі, і саме розуміння її – все це сприяло виконанню.
Була гарна мати Лукашева – студентка Прудкіна Люся (до речі, племінниця М. Прудкіна –
актора МХАТу).
Дуже добре грав Лукаша студент Черняк Валентин, який зараз працює в Київському інституті
театрального мистецтва викладачем і деканом факультету.
Весь ансамбль виконавців був гарний, в цьому велика заслуга І. О. Мар’яненка, який зміг
передати студентам дух цього твору.
Один із випускників цього курсу – Микола Мащенко, дякуючи своїй голові і працездатності
став кінорежисером на Ураїнфільмі, поставив уже немало кінофільмів, в тому числі такий відомий і
високо оцінений під назвою «Як гартувалася сталь». Зараз він секретар Спілки кінематографістів
України, нар. арт. УРСР…
У 1955 році був випуск студентів курсу Антоновича, з яким я також працював. Було три
дипломних вистави: «Не судилось» – Старицького, «В добрий час» Розова і «Міщани» Горького.
Серед випускників цього курсу слід відзначити Л. Тарабаринова, талановитого хлопця з
чудовими даними і зовнішніми, і голосовими. Зараз він нар. арт. СРСР – провідний актор театру
ім. Шевченка…
Восени 1955 року студентів молодших курсів послали на с/г. роботи в колгосп, в село
Портянкіно, Вовчанського району. Очолити цю бригаду було доручено мені – декану, і всі півтора
місяці я беззмінно провів із ними разом. Я чоловік не дуже настирливий, і не боровся проти, хоч у
цілому колективі викладачів – знайшлося б кому замінити мене, але ректорат і парторганізація
вважали, що краще за мене ніхто цього не зробить, а раз так, то й їм спокійніше. Хлопцям випала
важка робота – вантажити на машини цукрові буряки, бо тоді ще не було автонавантажувачів.
Коли закінчилась робота, ми повернулися в Харків і приступили до занять.
На початку 1956 року я по командировці інституту поїхав у Ленінград познайомитися з
роботою театрального інституту. Я побував на кількох курсах. Дещо мені сподобалось, а дещо ні.
Величезне враження на мене справило приміщення інституту – колишній особняк Керенського. Вся
архітектура і обстановка сприяли навчальному процесу. І який жалюгідний вигляд мало приміщення
нашого інститут у порівнянні з ленінградським.
Ми ставили неодноразово питання про його капітальний ремонт – не затверджували, бо його
мали швидко знести, а воно ще простояло майже 30 років. Обшарпані аудиторії, відсутність
елементарного обладнання для навчання, а туалети! А ми запрошували глядачів на дипломні
вистави! Яке у них лишалося враження від інституту!
В час мого перебування в Ленінграді у Москві відбувся ХХ з’їзд КПРС. До цієї події в
Ленінградському театрі ім. Пушкіна режисер Товстоногов здійснив виставу «Оптимістична трагедія»
Вс. Вишневського, яка стала творчою подією і попасти на неї не можна було ні за яку ціну.
Я все ж таки рискнув. Я пішов до адміністратора. Я переконував його тим, що я харків’янин,
театральний педагог і т. ін., але нічого не допомагало. Тоді я зробив останню спробу. «Дуже жаль, –
сказав я адміністратору, – а я хотів поділитися з вами цікавими репертуарними новинами з сучасної
радянської драматургії, які є в харківських театрах, зокрема в Харківському театрі ім. Шевченка. (А
тоді у всесоюзному масштабі було дуже скрутно з сучасною радянською п’єсою)». Адміністратор
спитав мене: «А яка п’єса?» – «Що ж я вам можу сказати, коли ви зі мною і розмовляти не хочете!»
Тоді він повів мене до директора. Той спитав мене, як живе директор театру ім. Шевченка і ніби
забув його ім’я. Я сказав: «Леонід Тимофійович?» – «А, так, так!» – сказав він. Я йому доповів про
стан його здоров’я. Назвав нову п’єсу драматурга А. Школьника – «Людина шукає щастя», яка тоді в
Харкові мала великий успіх.
Директор звелів адміністратору влаштувати мене з племінником у свою ложу. На другий день
у цьому ж театрі я подивився і виставу «Гамлет», яка на мене не справила особливого враження. Що
ж до вистави «Оптимістична трагедія», то це була справді подія, вистава могутня, цікава з боку
67
форми, з чудовими виконавцями, з багатьма забутими формами, які були колись у Мейєрхольда,
Курбаса – це і динамічні мізансцени, цікаві масовки, цікаве освітлення і т.д. і не дивно, що вистава
була показана у москві делегатам ХХ-го з’їзду КПРС.
ХХІІ
ХХ-й з’їзд КПРС своєю ухвалою засудив культ особи Сталіна. Ухвала з’їзду в цьому питанні
потрясла всіх, але особливо молодь, бо її з пелюшок виховували в дусі обожнювання особи Сталіна.
Не можу не згадати один із прикладів, як діяв культ особи.
Коли ми приїхали до Харкова і одержали кімнату в будинку «Хімік», ми в своєму під’їзді
познайомилися і подружили з сім’єю сестер Маліч. Їх було три сестри і матір. Всі вони були за своїм
походженням гречанки. Але зовсім русифіковані. Абсолютно! Ми часто бували в них.
Там, у них, ми познайомилися з однією жінкою, яку звали «Дока». Тобто Євдокія. Чоловіка в
неї не було. Її чоловік на прізвище Петров був колись начальником Ірбітського артилерійського
училища, а потім під час війни загинув.
Ми згадали, що під час нашого перебування в Н. Тагілі нам надіслав листа з Ірбіта Іван
Тихонович, який під час війни служив там в артилерійському училищі і викладав матеріальну
частину.
Коли він демобілізувався і переїхав постійно жити в Харкові, я його спитав, чи знав він
начальника Ірбітського арт. училища Петрова і що з ним сталося?
Він мені розповів: у 1942 році на урочистому засіданні училища, присвяченого 25-й річниці
Жовтневої революції, Петров виступав із доповіддю, в якій, роблячи огляд подій на фронтах
Вітчизняної війни, сказав, що союзники не дотримували свого слова і не відкрили в обіцяний термін
другий фронт і слова тов. Сталіна про те, що не пройде і півроку, як гітлерівська коаліція
розвалиться під ударами Радянської Армії і її союзників, не виправдались.
На другий день Петров зник. І тільки через 14 років, після ХХ з’їзду КПРС його звільнили з
таборів, де він відбував кару за необережно висловлення на адресу «геніального провидця»,
повернули йому квартиру в Києві, виплатили компенсацію в розмірі трьохмісячної зарплати, до
нього повернулась його дружина «Дока», і через рік він помер від інфаркту.
Влітку 1956 року у вузах країни пройшли державні іспити і захист дипломних проектів.
У червні місяці і наш Геннадій захистив диплом і дістав призначення за бажанням у Ніжній
Тагіл, звідки він був родом…
На початку січня 1957 року ми поміняли свою кімнату в будинку «Хімік» на 2 кімнати в
будинку письменників на вулиці Культури, причому без доплати. Як же це могло статись? А дуже
просто.
Ми жили в будинку «Хімік» у двокімнатній квартирі разом із сусідом Кіріним Михайлом. Він
розміняв свою кімнату з учителькою 5-ї школи. В цей час у будинку письменників у 27 квартирі в
чотирьохкімнатній квартирі жили – диригент Злобинський у 3-х кімнатах і Барський О. Н. в одній
кімнаті, якому до війни належала вся ця квартира. Він затіяв тяжбу із Злобинським за одну кімнату, в
який той ніби тримав собаку.
Злобинський дав оголошення на обмін свої трьох кімнат на двокімнатну ізольовану квартиру.
Ми й помінялися з ним. Він одержав ізольовану двокімнатну квартиру, а ми з сусідкою – 3 кімнати, і
поскільки моя кімната в старій квартирі була більшою – я одержав 2 кімнати, а сусідка – одну. Я
обміняв кімнату в 24 кв. метри на 2 кімнати в 38 метрів.
Але дружина моя Валя не зжилася з сусідами, і ми почали шукати обмін, і знайшли через 4
роки, але про це пізніше.
На початку 1947 року я, Валя і Альонка поїхали в Ніжній Тагіл до Геннадія, та ще була думка
познайомитися з родичами першого чоловіка Валі, які дуже боялися за долю Геннадія, коли я
одружився з Валею. А тепер ми «хвастали», що тільки у нас із усіх Бобилєвих-молодших тільки
Геннадій одержав вищу освіту, і родичі Бобилєви це оцінили, змінили до мене кардинально своє
ставлення.
До речі, коли Геннадій був у 1946 році в Свердловську і на мою адресу він чув скептичні
висловлювання – він гаряче заступався за мене перед своїми родичами.
68
В кінці 1947 року курс, який вів І. О. Мар’яненко зі мною, показав дипломні вистави: «Дві
сім’ї» Кропивницького, «Дванадцята ніч» Шекспіра, яку поставив покійний Александрін, і «Одна
ніч» Горбатова, яку ставив О. Б. Глаголін.
Голова ДЕК – директор студії МХАТ професор Радомисленський – найвищу оцінку дав
виставі «Дві сім’ї». Тут була чудова виконавиця ролі Зіньки і ролі Віоли у виставі «Дванадцята ніч» –
Глазунова Людмила, яка трагічно загинула цієї осені в автомобільній аварії. З випускників цього
року: Воробйов Єв. – нар. арт. УРСР, Кравцов І. С. – засл. арт. УРСР, Ніконенко Л. – засл. арт. УРСР,
Товкач Б. – засл. арт. УРСР, засл. арт. УРСР – Підлісний А.
У 1958 році влітку відбувся в Москві всесоюзний огляд дипломних вистав театральних
інститутів Союзу. Не всі інститути брали участь, але були ГІТІС, Студія МХАТ, Київський інститут і
наш інститут, і ще не пам’ятаю, звідки. Нас цікавило, як покаже свою роботу наш столичний
Київський інститут, з яким ми завжди змагалися, причому змагання було замасковане – вони
нащадки школи Г. П. Юри, наш інститут – нащадки школи Курбаса О. С.
Ми привезли виставу «Доки сонце зійде» М. Кропивницького. Кияни привезли «Майську ніч»
Старицького, дуже слабку п’єсу, за повістю Гоголя, але з чудовою музикою Лисенка М. В.
І. О. Мар’яненко говорив, що корифеї не любили цю п’єсу за її мало художність і ніколи її не грали.
Почався огляд. Кияни виступали перед нами. Почалася вистава. Прозвучала увертюра (чудова
музика) і зазвучав хор «Туман хвилями лягає» – музика надзвичайна. Та ось відзвучав хор, і почалася
дія. Закохана пара сентиментально слинила одне одного, а потім у виставі є троє п’яниць, які
з’являються окремо і починають грати п’яного – хто кого переп’янить. Це було таке пошле
видовище, що нам було соромно за наше українське мистецтво.
Студія МХАТ показала виставу «Ревізор» Гоголя – дуже хорошу виставу. Потім показали
виставу студенти Щепкінського училища – не пригадую, яку саме, і потім показав виставу і наш
інститут.
Наслідки цього огляду такі: найкращою виставою було визнано виставу Студії МХАТ –
«Ревізор», і після цієї вистави говорили тільки про нашу виставу. Нам приємно було, що ми в
змаганні з Київським інститутом перемогли, але ще більш неприємно було те, якої низької якості
була їх вистава.
Влітку після цього показу я поїхав у Кисловодськ – уперше в житті – полікувати серце і
нерви…
На початку 1959/60 навчального року до нас в інститут прийшли ректор інституту культури т.
Євсеєв і засл. арт. УРСР Терещенко М. С. з проханням до нашого ректора дати дозвіл на роботу в їх
інституті по сумісництву О. Б. Глаголіну на посаді зав. кафедрою режисури і мені на посаді старшого
викладача режисури.
Ректор дав згоду, але я зауважив, що викладати можу тільки українською мовою. «А це як раз
те, що нам потрібно», – сказав т. Євсеєв. І от довелося мені вколювати на два фронти.
У 1960 році ми всі троє поїхали на Урал. Спочатку поїхали до Свердловська. В цей час
Геннадій вже одружився з Рімою. У них народився син, якого назвали на честь Геннадієвого батька –
Валерієм. Зі Свердловська ми переїхали в Ніжній Тагіл до Валіної сестри Віри. А звідти заїхали до м.
Артемівського до Валіної сестри Єлізавети Дмитрівни, потім заїхали на ст. Лая теж до Валіної сестри
– Зінаїди Дмитрівни, всіх їх уже немає в живих. І нарешті приїхали в Перм до Олександра
Дмитровича, Валіного брата. Звідти купили квитки на пароплав до Ростова. Пароплав робив зупинки
з екскурсіями – в Ульяновську, Саратові, Сталінграді.
В Ульяновську відвідали будинок Ульянових, гімназію, де вчився Ленін. У Сталінграді
побували на Мамаєвому кургані. Потім пропливли через Волго-Донський канал і прибули в Ростов.
А з Ростова поїздом прямо на Харків.
У цей час я вже був фактичним керівником курсу набору 1957 року. Бо почав хворіти
І. О. Мар’яненко і рідко відвідувати курс.
На курс був запрошений викладач Педченко В. І., в майбутньому директор театру
ім. Шевченко. От ми з ним і готували дипломний репертуар, а саме: «Платон Кречет» Корнійчука,
«Чмир» Кропивницького, «Вірю в тебе» Коростильова і 2-гу дію п’єси «Слуга двом панам» Гольдоні.
Основну чорнову роботу вів Педченко В. І., а я, як керівник курсу, втручався в його роботу, і
тепер, тверезо оцінюючи минуле, не завжди на користь справі. Так було з «Платоном Кречетом», де
я тягнув виставу на копію вистави театру ім. Шевченка. А копіювання в цій справі – завжди йде
69
тільки на шкоду. І вистава вийшла невдалою, хоч були окремі ролі вдало виконані. Це в першу чергу
– Берест, у виконанні студента Ол. Петренка.
А втручання в виставу «Чмир», мені здається, пішло нам користь. Коли була розпланована І
дія вистави, ми запросили подивитися її І. О. Мар’яненка. Це був останній його прихід на курс.
Подивившись дію, він звернувся до студента Петренка: «Товаришу Петренко! Ви знаєте, що
ви зробили?» Той розгубився, не знаючи, що думати. Він був хлопець, від якого можна було чекати
чогось несподіваного, і він сам про це знав.
«Що саме, Іване Олександровичу?»
«Ви заграли цього хлопця так, як колись їх грали наші корифеї – Садовський, Саксаганський.
Збережіть назавжди цю щирість, і з вас будуть люди!»
Ці слова І. О. Мар’яненка стали пророчими. Забігаючи вперед, скажу, що по закінченні
інституту Петренко рік попрацював у Запорізькому театрі ім. Щорса, потім рік у Маріупольському
театрі, і переїхав у Ленінград, де став працювати в театрі Ленради. Попрацювавши в ньому 10 років,
здобув собі ім’я в Ленінграді, і знявшись у кінофільмі «Агонія» в ролі Распутіна, став відомим на
весь Радянський Союз і за кордоном.
У театрі Ленради він домагався якоїсь серйозної драматичної ролі, а його тримали
здебільшого на ролях комедійних, і він перейшов у Московський театр на Малій Бронній, потім
перейшов через рік у МХАТ на ведучі ролі, де його критики по обдарованості і школі порівнювали з
корифеями МХАТу Прудкіним, Степановою і іншими.
Потім він перейшов в експериментальний театр Васильєва, побував з ним за кордоном.
Особливий успіх він мав у виставі «Серсо». Знімався в багатьох фільмах і зараз працює на
Мосфільмі.
Взагалі цей курс був у чоловічій частині обдарований. Так, наприклад, Селезньов В., керівник
Винницького театру ім. Садовського, Робертов В. – ведучій актор Харківської музичної комедії,
Тараненко М. – режисер Одеського російського театру ім. Іванова, Новожилов С. – актор
Ленконцерту (читець).
Дипломна вистава «Чмир» серед інших вистав мала найбільший успіх.
Головою Державної комісії в той час була Куманченко П. В. Їй так сподобався студент
Петренко, що вона порадила Л. І. Сердюку, який тоді керував театром ім.. Шевченко, взяти його у
згаданий театр, на що він, на жаль, зневажливо зауважив: «Та він же безголосий», не зумівши
розгадати потенціальні можливості цього талановитого хлопця.
На початку вересня 1961 року я поміняв свої дві кімнати в будинку письменників на
двокімнатну ізольовану квартиру на Павловому Полі. Нарешті Валя позбулася сусідок по квартирі.
Квартиру ми виміняли у п’ятиповерховому будинку на першому поверсі. Сусід у під’їзді
Олексій Павлович – відставний підводник – чоловік невисокий на зріст, але дуже міцний, викопав у
кухні своєї квартири погріб, обіклав його цеглою, і добре вийшло. Закортіло і моїй Валі того ж
самого. Я почав копати і нишком, звичайно, виносив цеберки з землею на пустир. Потім мені копати
допоміг і Олексій Павлович. Поблизу будувалися нові будинки, і мені будівельники допомогли
обкласти цеглою погріб. Але сусіди є сусіди. Одна з сусідок чогось не помирилась з Олексієм
Павловичем і донесла на нас у Райвиконком, а ті передали справу в суд.
Одного раду я одержую виклик до суду. Я з’явився. «Ви викопали погріб у кухні?» –
«Викопав» – відповів я. «А чи знаєте, що це робити без дозволу – є карний злочин? Стаття –
самоуправство?» – «Мене сусід умовив, що багато хто так роблять, і ніхто претензій про це не
пред’являє». Суддя відповіла, що коли ніхто про це не заявляє, то ніхто і не помічає цього. А тут на
вас поступила скарга. А ми в суді не любимо, коли у нас набирається багато карних справ. Отже,
закопайте погріб, і справу буде закрито. Довелося так і зробити.
Але невдовзі знову мене закликали до суду і заявили, що автори скарг не помирилися з
припиненням справи і вимагають суду, причому показового.
Настав суд. Ніхто із сторонніх на цей показовий суд не прийшов. Громадський обвинувач
вимагав суворої кари. Але суд, узявши до уваги, що ми погреби закопали, присудив нам громадський
осуд, але 3 роки на мені була карна судимість.
У 1962 році я захворів на гострий радикуліт. Мені порадили поїхати у м. Хмельник,
Винницької області, на радонові ванни. Я поїхав і превеликими труднощами влаштувався на
70
лікування по курсівці. Лікування пройшло успішно, і ось уже 27 років я тримаюсь. Мені здається, що
цьому також допомагає і той комплекс гімнастики, який нам дав фізкультурник.
У Винниці я знайшов свого двоюрідного брата Василя Шубу, який уже давно кинув свою
сім’ю і порвав з нею всі зв’язки. Він працював у системі управління кіно інспектором. Дуже
розтовстів, бо попивав горілку. І весь час реготав, кажучи, що йому лікарі забороняють пити, а він
вип’є півлітра і тиск падає, і лікарі теж сміються, коли він їм про це розповідає. Але цей сміх був із
дурного дива. Років через п’ять він помер від інсульту.
Коли я повертався з Хмельника додому, у мене була пересадка в Києві, де я пробув цілий
день. Ідучи по вулиці Леніна біля універмагу, я побачив пригноблену постать
М. М. Крушельницького.
Я підійшов до нього, ми розговорилися. Він скаржився, що в Театрі ім. Франка його не
розуміють, навіть переслідують.
Він у 1952 році кинув театр ім. Шевченка, в якому стільки років працював. Під його
керівництвом театр уславився на весь Союз, як творчим складом, так і неповторним творчим
обличчям. Але знайшлися люди, які вижили його з театру. А в театрі ім. Франка він і зовсім не
прижився зі своїми творчими поглядами.
Скаржився, що очі втрачають зір, і ніхто з професури нічим не можуть йому допомогти. А
пізніше з’ясувалось, що в нього створився опух на мозку, який тиснув на зорові нерви. Коли це
з’ясувалося, довелося робити термінову операцію, після якої він у 1963 році і помер.
На початку 1962/63 навчального року студентів перших двох курсів послали в колгосп на
сільськогосподарчі роботи. Спочатку з ними був один з викладачів інституту. З колгоспу почали
надходити відомості, що студенти працюють неохоче, просто погано, хоч робота була і не дуже
важкою – чистити кукурудзяні початки. Потім послали мене з дорученням розібратися, в чому там
справа. Я приїхав, зібрав студентів, і коли спитав, чому погано працюють, вони відповіли, що як їх
годують, так вони і працюють. Що ж ім не сподобалося в їжі? На друге завжди давали тільки
солонину, причому студенти заявляли, що вона несвіжа, з «душком».
Я зустрівся з головою колгоспу, який, відповідаючи на мої претензії, клявся, що, крім цієї
солонини, більше м’ясного нічого немає, і що вона не вонюча, це неправда, а просто давня і
залежалась. На другий день після цього я пообідав зі студентами і виявив, що їжа, м’яко кажучи,
справді не дуже.
Я пішов на кухню, де всім заправляла стара колгоспниця і їй допомагали двоє наших
студенток. Вони мені показали цю солонину. Звичайно, вона була давня, але «без душка». Я спитав у
дівчат: «Помідори є?» – «Скільки завгодно» – відповіли вони. «А цибуля?» – «Також!» – відповіли
дівчата.
Я подумав і почав виявляти свій кулінарний дуже невеликий хист, якого, на жаль, не
вистачало нашим куховаркам.
«Наваріть картоплі, поріжте дрібними шматочками солонину, зажарте її з помідорами і
цибулею і всім цим полийте картоплю».
Так вони й зробили. Хлопці й дівчата їли і хвалили обід за те, що він був смачний і його їсти
приємно. На третє були кавуни. Після обіду я сказав студентам – раз обід добрий – то так треба й
працювати, і після обіду і сам приєднався до працюючих, взявшись разом з ними чистити кукурудзу.
Робота за розкладом мала тривати до 18-ої години, але вже за 15 хвилин усі, як по команді,
почали кидати роботу. Я спитав, чому кидають роботу раніше, ніж слід, на що студенти відповіли,
що їм треба помитися, переодягтися, привести себе в порядок і т.ін. Я сказав, що не заперечую, але
сам працюватиму як належить, до 18-ої години. Вони пом’ялись трохи і всі сіли продовжувати
роботу разом зі мною. Їм же незручно було залишити на роботі самого декана.
На другий день – схожий випадок. Завершується робочий день, і залишається невеличка купка
нечищеної кукурудзи. Я їм пропоную – давайте докінчимо, що тут лишати! Вони заперечують, що,
мовляв, уже 18 годин. Добре, кажу, ідіть, я сам закінчу, тут її небагато. Сіли разом зі мною і за 5
хвилин все скінчили.
Дуже велику силу має приклад, який подає колективу його керівник! Я цими фактами
ніскільки не хотів вихвалятися, я просто навів їх, щоб повчати молодих!
71
У 1962 році помер Іван Олександрович Мар’яненко, народний артист Радянського Союзу,
лауреат Державної премії. Театр втратив видатного актора, видатного громадського діяча, а інститут
– видатного педагога.
Він прожив цікаве, важке і славне життя в українському театрі, багато чого зробив для нього
як актор, почасти і як режисер, педагог і громадський діяч. Докладно про його життя і творчість
можна прочитати в його книжках – «Минуле українського театру» і «Сцена, актори, ролі», в багатьох
статтях, монографіях, особливо в такій, як монографія П. І. Тернюка – «Іван Мар’яненко».
А я тільки напишу про нього свої враження від зустрічі з ним на сцені і в педагогічній роботі.
З І. О. я попрацював у театрі ім. Шевченка 16 років. Він пройшов чудову школу театру
великих корифеїв України – Кропивницького, Заньковецької, Садовського, Саксаганського.
Сприйняв театральну етику, яка існувала в їх в колективах паралельно, з такою ж, по суті, етикою,
яка існувала тоді в Московському Художньому театрі, керованому К. С. Станіславським.
Іван Олександрович у театрі був неперевершеним зразком для молоді в професійному
ставленні до своєї творчої роботи. Не було такого випадку, щоб він спізнився на репетицію, виставу,
чи на вихід у виставі.
Маючи не дуже тверду пам'ять на вивчення ролі, він її завжди знав напам’ять раніше від
багатьох своїх партнерів, був завжди мобілізований і готовий до репетиції незалежно від обставин,
був завжди зразком чіткості і організованості.
За своє довге творче життя він, працюючи в кількох театрах, створив багато сценічних
образів.
Я хотів би згадати про свої враження від тих його ролей, на які історики звернули менше
уваги.
Вперше я побачив Івана Олександровича на сцені театру «Березіль» в ролі великого князя
Сергія Олександровича у виставі «Пролог». Це був тип кутили і циніка, який у тяжкі історичні часи
1905 року вів легковажне життя, розповідав дешевенькі анекдоти, побрехеньки та ін. Його
розкотистий сміх і інтонації чудового голосу в цій ролі ще й досі звучать у моїй пам’яті.
Про голос І. О. написано багато. Це справді був могутній орган, здатний відгукуватись на
найтонші нюанси ролі. Чудовим голосом наділила його природа, але і сам він добре потрудився і
трудився все життя, щоб удосконалити його.
Потім пригадую його в ролі професора у виставі «Кадри» – Микитенка, в ролі куркуля
Підпари у виставі «Містечко Ладеню» Первомайського і нарешті в ролі Феногена у виставі «Хазяїн»
– Карпенка-Карого, в якій він мені найбільше запам’ятався в той час (1933 р.).
У знаменитому діалозі Лихтаренка і Феногена – останній говорить про Феногена: що, мовляв,
бачив я шахраїв, сам шахрай, а такого ідола, як Ліхтаренко (його чудово грав Д. І. Антонович) ще
ніколи не доводилось бачити.
Для мене, як для глядача, ці слова звучали чомусь як оцінка самому Феногенові, ніби він це
говорив сам про себе. Одягнений він був у сертук і штани якогось зеленкуватого, витертого кольору,
зігнутий у три погибелі перед хазяїном, рухався, незважаючи на свою солідну постать, дуже легко і
створював образ якогось плазуна, що в любий момент, як удав, міг обкрутити і задушити будь кого.
У фіналі вистави, сидячи в хазяйському кріслі і сповіщаючи про смерть Пузиря, він поволі
випростовував свою постать, і відчувалося, що тепер уже він буде хазяїном, а не хтось інший!
За режисерським задумом йому треба було в цій ролі пританцьовувати, і треба було
подивитись, як він легко кружив у танці, незважаючи на свою постать і роки.
Пізніше пригадую його в одній менш помітній ролі, але і в ній справляв надзвичайне
враження. Це була роль фашистського розвідника-шпигуна Келлера у виставі «Очна ставка» братів
Тур і Шейніна. У п’єсі є така його характеристика: (цитую по пам’яті) «За його широкими плечима
вгадується велика фізична сила і життя, насичене багатьма пригодами». Спійманий нашою
радянською розвідкою, він довго маскується, не визнає, що він розвідник. Цікаво, як робив І. О. за
його інтонаціями відчувалося, що ця людина прожила тяжке, нещасливе життя, що вона була
втомлена і знесилена цим життям, і що до цієї ні в чому не повинної людини невідомо чому
чіпляються. Нефахівець міг би все це сприйняти за чисту монету, міг би співчувати нещасному, але
досвідчене око капітана радянської розвідки розгадало цю фальш і, припертий до стінки
незаперечними фактами, Келлер відкриває свою справжню ворожу натуру, і міняються зовсім
72
інтонації, міняється вираз обличчя – перед нами зацькований хижий звір – материй вовк фашистської
шпигунської зграї.
Надзвичайно виразний образ Земляники він створив у комедії «Ревізор», поставленій на сцені
театру ім. Шевченка Б. Н. Нордом. Норд твердив, що такого Земляники йому не довелося бачити в
жодному російському театрі.
Коли я почав працювати викладачем майстерності актора в театральному училищі, тут я
вперше познайомився з Іваном Олександровичем як з педагогом.
Свої етичні норми поведінки в театрі він цілком переносив і в педагогічну роботу. Та ж
підтягнутість, та сама вимогливість до себе і до своїх вихованців, непереборне бажання передати
свій багатющий досвід, найцінніші творчі традиції корифеїв українського театру – це все відзначало
його і як педагога. Його дуже хвилювало питання, як передати сучасній театральній молоді згадані
традиції. Він нещадно ставився до так званої «малоросійщини» в українському театрі, до так званого
способу «дражнити хахла», до патякання, до всього того, що принижувало культуру українського
театру і народу, якому він служив. Не любив комікування заради комікування і не прощав усіх
зазначених вад і найвидатнішим сучасним акторам. Він багато розповідав про те, як нещадно до
всього цього ставилися корифеї – Кропивницький, Садовський, Саксаганський, Заньковецька у
театрах, якими вони керували.
У своїй роботі вони йшли не тільки від натхнення – вони надавали величезної вага і
вдосконаленню зовнішньої техніки акторської гри, точності мізансцени, інтонації, жесту, досягнення
такого ансамблю, якому дивувалися в той час найвидатніші діячі російського театру.
Цю жагу до щоденного творчого вдосконалення перейняв від корифеїв і Іван Олександрович.
У післяреволюційні часи, вже будучи видатним актором, він вступає в молодий колектив
театру «Березіль», яким керує видатний режисер Л. Курбас, де його приваблюють нові ідейні
завдання, новий революційний репертуар, нова акторська техніка, нові творчі пошуки.
Він не цурається ніяких нововведень, разом з молодими акторами робить мімодрами,
займається акробатикою, жонглюванням, вивчає систему жестів і т. ін.
Усю набуту техніку, як внутрішню, так і зовнішню, він намагається передати молоді, працює
зі студентами над кожним жестом, кожною деталлю, інтонацією.
Постійно я почав працювати з І. О. на педагогічній роботі в Харківському театральному
інституті, який був створений відразу після звільнення м. Харкова від німецько-фашистських
загарбників.
Постановою РНК УРСР інститут був створений у 1943 році, але фактично почав свою роботу
12 січня 1944 року.
І. О. був призначений керівником 1-го курсу акторського факультету, я став його асистентом.
У подальшому він був призначений завідуючим кафедрою майстерності актора і на цій посаді він
працював усі роки аж до звільнення з роботи за станом здоров’я.
До своїх обов’язків завідуючого кафедрою він ставився з надзвичайною відповідальністю. Не
пропускав жодних засідань, нарад, іспитів, заліків, не тільки з майстерності актора, а й інших
дисциплін, був у курсі всього громадського життя інституту, беручи в ньому найактивнішу участь.
Він і в ті часи зберігав у собі ті людські якості, про які ми, сучасні люди, забували –
інтелігентність, вихованість, порядність, чесність, чуйне ставлення до своїх товаришів,
добросердечність, доброзичливість.
У молоді роки І. О. був красивим, як Аполлон. Коли вийшла з друку його книжка «Минуле
українського театру», одна з наших викладачів, побачивши в ній фото І. О., молодого красеня,
спитала якось його: «Іване Олександровичу! А ви в молодості, мабуть, були ходоком по жіночій
часті?» Він посміхнувся і відповів: «Та було всього… і я ходив, і по мені ходили…»
У 1962 році на перший курс акторського факультету було зараховано Ніну Русланову –
дівчину дуже обдаровану. Сама вона з дитячого будинку, батьків своїх не пам’ятає. Була
робітницею-будівельницею. Мала великий життєвий досвід і, очевидно, нелегку долю, і це збагатило
її, як творчу індивідуальність. Вона завжди була органічною, неповторною і дуже правдивою.
В цей час керував однією з двох груп цього курсу, і саме в мою групу потрапила Н. Русланова.
З такими студентами, як вона, працювати дуже легко і дуже важко. Дуже легко, бо вони від
природи володіють усіма елементами органічної поведінки на сцені, і дуже важко, бо вони іноді
дуже уперто обстоюють свої помилки.
73
По закінченні ІІ-го курсу перейшла в училище ім. Щукіна, бо їй не давалась українська мова.
Її там спочатку не хотіли брати, тому що вважали, що чужа школа спрямовує студентів не туди, куди
слід, але послухавши її, відразу ж зарахували в своє училище на курс М. К. Львової, який вона
закінчила настільки успішно, що з 15-ти випускників тільки двох залишили в театрі ім. Вахтангова –
її і ще одного хлопця.
Вона довгий час працювала в театрі і знімалась у кіно, а потім перейшла тільки на Мосфільм,
де працює дуже плідно. Вона здатна на характерні ролі, і попит режисерів на неї великий.
У своїх спогадах, статтях і інтерв’ю вона часто згадує мене, іноді навіть перебільшуючи мою
роль у формуванні її як актриси. Але я знаю: коли акторі актриса здібні – то здібний і педагог, і
навпаки.
Восени 1963 року інститут злили з консерваторією і нарекли інститутом мистецтв. Я з цього
приводу жартував: треба об’єднати медичний інститут з ветеринарним і назвати інститутом здоров’я.
Наш інститут став театральним відділенням, а я його деканом. Незадовго до цього я звільнився з
посади декана, а коли нас з’єднали, начальство вирішило, що деканом театрального відділення можу
бути тільки я. Очевидно, тут зіграло роль те, що я був деканом інституту найдовше, а справа була
нова, і тут був потрібний мій практичний досвід.
У 1965 році я випускав курс, який вів самостійно разом з помічницею Н. В. Богомоловою
(тепер Крапівіна). Вона була актрисою російського театру, потім звільнилась і перейшла в штат
інституту. Дуже розумна, симпатична жінка, організована, дуже працездатна і з характером, що
виявлялося в основному у відношенні до студентів. Якщо якийсь студент або студентка їй не
підходили, вона з ними категорично не хотіла працювати, і з ними доводилось працювати мені
самому. Але в цілому вона була прекрасним помічником.
Дипломні вистави були такі:
«Земля» О. Кобилянської – поставив режисер М. Борисенко.
«В пошуках радості» В. Розова, теж його постава.
«Кумедна пригода» К. Гольдоні – поставив І. С. Любіч.
Влітку був показ дипломних вистав у Києві. Мій курс показав «Землю» і «В пошуках
радості». Хоч вистави в цілому пройшли добре, але багато було зауважень, особливо щодо мови.
Зауваження були в основному слушні, але були й такі, з якими, наприклад, виступив головний
режисер театру ім. Садовського у Винниці т. Верещагін. Він зауважив, що студентів в інститутах
неправильно навчають елементам, і тому доводиться молодих акторів переучувати елементам наново
(!).
Вечірній курс акторський показав виставу «Антігона» Софокла. Режисером вистави був
випускник V-го курсу режисерського факультету Кононенко Г. Й. Вистава пройшла з великим
успіхом. По закінченні інституту Кононенко був призначений головним режисером
Дніпропетровського театру юного глядача. Добре там себе показав, а потім його призначили гол.
режисером Київського театру ім. Лесі Українки. Чому? Невідомо!!! Згодом він усе ж таки залишив
цей театр і зараз працює тільки викладачем Київського театрального інституту.
У Києві під час показу зі мною були Валя і Альонка. Жили ми разом зі студентами в
гуртожитку балетного училища. Після цього я поїхав з Альонкою у Охтирку, де Таня Куц (двоюрідна
сестра) працювала на молокозаводі. Там були чудові природні умови для відпочинку – недалеко
річка Ворскла, в якій ми купались. Одного разу я сів у автобус і поїхав з Охтирки у Чупахівку (це 30
км) – побачити її через 36 років. Село змінилося. Завод був на реконструкції. Побачив приятеля Івана
Косорукова і приятельку Раю Кузьминську. Як вони постаріли, а значить, і я. Згадали молодість.
Потім я поїхав у Охтирку. Поїхав і засумував.
Я ще один рік попрацював у інституті культури, випустив зі студентами дипломну виставу
«Звичайна людина» Леонова і роботу цю залишив, бо важко працювати було у себе в інституті
керівником курсу, деканом і ще й працювати на стороні.
У 1967 році в серпні місяці ми з Валею відзначили своє «срібне весілля».
Восени 1968 року через УТТ я дістав відрядження до Москви на 70-річний ювілей МХАТу.
Запрошення на ювілей мені влаштувала Світлана Коркошко – актриса МХАТ – випускниця нашого
інституту з курсу Л. І. Сердюка. Ювілей як ювілей, все було дуже цікаво, хоч і звичайно. Театр
переживав не кращі часи. Тріумвірат керівництва – Ліванов, Кедров і Станіцин – це не кращий
варіант для творчого життя такого колективу. Були цікаві виступи від різних громадських і творчих
74
організацій Москви і інших міст, і нарешті слово для привітання від Московської філармонії одержав
Святослав Ріхтер. Він заявив, що говорити він не майстер, а привітати зможе своїм мистецтвом. Він
виконав «Картинки з виставки» Мусоргського. Він грав приблизно з півгодини. Я вперше слухав
його в натурі. І нехай мені бог простить, люди забули, і я з ними разом, про МХАТ і його ювілей, бо
були зачаровані грою геніального (не перебільшую) піаніста. Я вперше його слухав, і це – враження
на все життя.
Весною 1969 року відбувся випуск студентів IV курсу під моїм керівництвом. Були такі
дипломні вистави: «Адвокат Мартіан» – Лесі Українки – ІІ-га дія, «Колеги» – Аксьонова і «Учень
диявола» – Б. Шоу.
Т. К. Ольховський и О. Б. Глаголін.
На паралельному курсі у О. Б. Глаголіна були дипломні вистави: «Молода гвардія» –
О. Фадєєва, «Сто тисяч» – Карпенка-Карого, «Одруження Бєлугіна» – О. Островського.
Сталося так, що на показі дипломних вистав у Ленінграді наш інститут мав показати «Молоду
гвардію». І показали ми невдало. Одна з причин – невдала обсада. В інсценізації «Молодої гвардії»
найяскравішою роллю була роль Любки Шевцової, а Олексій Борисович невідомо з яких міркувань
призначив на цю роль дуже слабку і непривабливу студентку, і це негативно позначилось на всій
виставі.
Влітку 1969 року я відпочивав у будинку відпочинку «Медик» у Люботині. Будинок дуже
посередній, але відпочинок був дуже гарний, там хороші природні умови – ліс, ставок, природа…
Навесні 1970 року, на відзнаку дня народження В. І. Леніна, на двох паралельних акторських
курсах у Ненашева В. І. і Азімова Я. Г. відбулися покази вистав, присвячених цій даті. На курсі
Азімова йшла вистава «Потомки» – Ю. Яновського. Вистава була оцінена кафедрою як невдала.
Вистава Ненашева – «Сім’я» – Попова була хорошою, і в цьому змаганні він переміг.
Доцент Азімов Я. Г. був хорошим викладачем, особливо по лінії виховавчій, і його роботи
завжди діставали високу оцінку кафедри, і тому цю невдачу він сприйняв дуже болісно, бо був
людиною дуже самолюбивою, і через те звільнився з інституту, перейшов на пенсію, влаштувався в
будинок престарілих і там швидко помер.
75
А тим часом дочка росла, вчилась, їй уже виповнилось 19 років. Доводилось думати про її
майбутнє, і перше питання було питання квартирне. На Павловому Полі квартира наша була на
першому поверсі, це півбіди, а от те, що кімнати були прохідні – це був великий мінус, і ми поміняли
квартиру знову (це вже втретє) на Нові Будинки, де квартира була краща, з окремими кімнатами, на
третьому поверсі. Правда, мені не хотілося міняти квартиру з Павлового Поля на Нові будинки, бо це
було далеко від інституту. Крім того, мені було жалко свого садочка. Квартира була на розі будинку,
був невисокий парканчик, і я посадив яблуню, сливу, черешню і 3 вишні, і в останні роки я мав
хороший урожай фруктів і ягід.
Але все ж таки довелося поступитися перед аргументами Валі, а її аргументи – аргументи
матері – були дуже вагомі.
Наближалась значна історична дата в житті нашого народу – п’ятдесятиріччя з дня заснування
СРСР. До цієї дати на IV-му курсі, яким я керував, були підготовлені дипломні вистави: «Потомки
запорожців» Довженка і «Дипломат» Альошина, які відповідно готували Я. Л. Рєзніков і
Н. В. Крапівіна (Богомолова). Приїздила оглядова комісія з Києва на чолі з В. М. Оглобліним, яка
дала високу оцінку виставі «Потомки запорожців». І тут ми виграли змагання з Київським
інститутом.
На жаль, в цей час життя інституту було засмучене трагічним випадком, винятковим за все
його існування. Покінчили життя самогубством наші колишні випускники – Ф. Й. Александрін –
режисер театру ім. Шевченка і його дружина – актриса того ж театру – А. Жабицька.
Він – член КПРС, колишній фронтовик, дуже пив, а коли одружився з Жабицькою, пообіцяв
їй «зав’язати», але нічого в нього не виходило. Знаходились дружки, які споювали його, і він
покотився. А був чоловік дуже здібний як режисер. У свій час він керував Харківським обласним
театром, потім ТЮГом, був один час головним режисером Дніпропетровського театру ім. Шевченка,
потім знову режисером Харківського театру ім. Шевченка, але довго не затримувався ніде, бо його
звільняли за порушення моральних норм.
Дружина його все це тяжко переживала. І одного разу після прем’єри вистави «Службовий
роман», яка пройшла дуже успішно, вона пішла додому, взявши з нього слово, що він не
затримається, а він все ж таки затримався і знову з «дружками». Вона чекала його, чекала,
рознервувалась і … повісилась. Коли він нарешті повернувся додому і знайшов її вже мертвою, це на
нього так вплинуло, що він подзвонив до міліції і заявив, щоб вони приїхали на вказану адресу за
двома трупами. До приїзду міліції він зробив те саме, що й дружина.
Ректорат інституту і парторганізація не радили викладачам і студентам іти на похорон, а тим
більше мені як декану. Але як же я міг не піти, коли Жабицька була моєю ученицею? Істинно, що
цим людям невідомо слово і поняття – «милосердя»!
За померлими з Винниці приїхала матір Жабицької грузовиком, щоб забрати їх обох у
Винницю і там поховати. Для супроводу їх я виділив двох студентів, які туди з’їздили. На церемонію
відправлення домовин зібралось багато студентів, акторів і викладачів інституту.
Церемонія тривала біля двох годин, після чого машина з померлими і супроводжуючими тихо
рушила з подвір’я моргу.
Весною 1973 року я випустив курс, на якому були дипломні вистави: «Потомки запорожців» –
О. Довженка, «Чти отця свого» – Лаврентьєва і «Дипломат» С. Альошина. Консультантом цього
дипломного курсу став народний артист СРСР – Є. В. Бондаренко.
Кілька років підряд один із наборів ділили пополам і керували двома паралельними курсами
два народних артисти СРСР – Сердюк і Бондаренко. Я домігся того, що в 1972 році курс набрав
тільки Л. І. Сердюк, а Бондаренко став консультантом на моєму випускному курсі в 1973 році.
А з осені 1973 року уже він набрав курс, а я став його помічником.
До цього з 1 березня 1973 року я звільнився з посади декана, бо в моєму віці тягти подвійне
навантаження було вже важко.
Влітку цього ж року я поїхав відпочивати у будинок відпочинку у Верхній Писарівці, на
Дінці.
Останнім часом я майже щороку відпочивав у місцевих будинках відпочинку в зоні Харкова.
Дивне враження лишилося в мене від них.
Це до того неприємні, обшарпані будинки, з мінімальними вигодами. Звертав увагу,
обурювався і тільки тепер роблю висновок, що все це наслідки нашої системи життя, життя
76
показного на словах, а на ділі – віковічна відсталість. Єдине, що в них було позитивного – це
природа, а тут особливо – чудове водоймище на Дінці, гарний пляж і ліс. Чудове враження лишилося
від природи в будинку відпочинку Кліментово, Сумської області, який розташований на березі річки
Псьол, де я був у 1974 році. Не знаю, як зараз, а тоді вода була в річці така чиста і прозора, що її
можна було пити. В той час її ще не встигли запаскудити. <…>
Восени 1974 року на курсі О. Б. Глаголіна кафедра переглядала ескізи оформлення до вистави
«Руські люди» – К. Сімонова. Рамка оформлення завершувалась угорі малюнком Георгія
Победоносця. І ось тут розпочалася суперечка, яка свідчила про нашу дешеву ортодоксальність.
Відразу ж накинувся на Олексія Борисовича професор О. І. Сердюк. Чому це такий релігійний
символ на оформленні радянської п’єси? На великий жаль, більшість із нас накинулась на О. Б., і при
всій його упертості збили його з цієї позиції, і оформлення втратило свою символічну завершеність.
На жаль і я, кращий друг О. Б., виступив проти. Як ми були обмежені нашим обмеженим розумінням
норм соціалістичної образності!
Літо 1975 року було дуже посушливе. Спека почалася 10 квітня, і до 31/VIII температура була
30–35 градусів!
Я цим літом відпочивав у будинку відпочинку заводу ім. Малишева у Салтові на Дінці. От
оцей будинок відпочинку був новий і порівняно зразковий! Кімнати були на двох або трьох чоловік.
У кожній кімнаті – душ і туалет. Тут же чудесний пляж на Дінці, навколо ліс, тут роздолля і для
рибалок і для грибників.
XXIII
У 1976 році я звільнився з роботи в інституті і пішов на пенсію. Ще коли я був деканом, був
якийсь матеріальний смисл, а тепер майже ніякого.
Т. К. Ольховський и актор Олексій Петренко. Ленінград. 1977 р.
Ще з 1973 року я став працювати на курсі Бондаренко Є. В. Після переходу на пенсію я почав
працювати, як пенсіонер, з навантаженням на 2 місяці. От на це навантаження я одержав доручення
на IV дипломному курсі ставити виставу «В пошуках радості» – В. Розова. Коли вистава вийшла,
кафедра її розкритикувала, хоч глядачі її приймали завжди дуже добре. Чи це заслуга автора, чи
може щось було і від мене, як від режисера? Мені судити було важко, але в усякому разі на кожному
її показі – прийом у глядачів був дуже схвальний. Головного героя Олега грав студент Юра Бруєв.
Хлопець здібний, але … не встиг стати актором, як уже почав заглядати в чарку.
77
Одного разу, коли виставу мала дивитись Рада інституту, він напився до такої міри, що не зміг
грати виставу. Її відмінили, а на другий день Бруєва виключили з інституту. Він трохи попрацював у
ТЮГу, а потім і там його не стало. І де він зараз – невідомо. А роль Олега грав Женя Самійленко, хоч
і не так ефектно, зате надійно.
Зараз, аналізуючи виставу, я переконався, що в мене було немало окремих цікавих знахідок,
окремих трактувань образів, але не було цільної концепції вистави. Ясно, що в цьому періоді
дипломну виставу має ставити режисер-педагог.
Керівник цього курсу Є. В. Бондаренко у грудні м-ці 1977 року помер.
У новому навчальному році кафедра дала мені завдання поставити на курсі доцента
В. І. Цвєткова дві дипломні одноактівки: «Будка 27» – І. Франка та «На перші гулі» – Васильченка.
Робота була важкою вже хоч тому, що курс для мене був незнайомий, і розібратися з
індивідуальностями студентів було важко. Але робота є робота, і нікуди з нею не подінешся.
Настав державний іспит. Іспит з майстерності. Головою Державної комісії був
В. М. Айзенштадт – колишній наш випускник – театрознавець, зараз професор інституту культури,
доктор мистецтвознавства.
Після перегляду всіх вистав Державна комісія почала визначати дипломну оцінку кожному з
випускників курсу. Оцінку, як правило, пропонує керівник курсу.
Коли підійшли до прізвища студентки Головченко, яка грала роль Зосі в «Будці 27», керівник
курсу запропонував їй оцінку – три, на що голова ДЕК зауважив: «Як же так? Адже це краща роль
серед усіх тих, що я бачив, так само, як і «Будка 27» – краща з дипломних вистав! Я пропоную їй –
п’ять!»
Керівник курсу на це ніяк не погодився, і Державна комісія зійшлася на оцінці – чотири.
Я згадую про це, щоб відзначити, як у нашому мистецтві багато чого залежить від
суб’єктивних оцінок. Я, наприклад, вважав, що В. І. ставився до цієї студентки не зовсім
справедливо. І воно, мабуть, так і було. А він, очевидно, вважав інакше.
З осені 1973 року я почав працювати з Є. В. Лисенком як консультант з української мови і
української театральної культури. Мені довелося робити переклади цілих п’єс, водевілів, уривків
тощо.
За останні роки я переклав такі п’єси: «Пригоди Буратіно», «Ніхто» – Едуардо де Філіппо,
«Рядові» – Дударєва, «Дівчина-гусар» – Коні, «Смерть Тарєлкіна» – Сухово-Кобиліна, «Зірки на
вранішньому небі» Галіна, «Еквус» і т. ін.
У 1983 році померла моя дружина Валя, з якою я прожив 40 років. У нашому житті, як,
мабуть, і в кожній родині, було всього – і радості, і горя, але в цілому прожили дружно, виховали
сина і дочку, головне, що виховали їх чесними і порядними.
У 1984 році я одружився вдруге, одружився з Галиною Олексіївною Романовською. Валя ще
колись давно подружилася з нею, вона бувала у нас, ми у неї. І наше одруження стало закономірним.
І живемо теж дружно.
Тепер, оглядаючись назад, оцінюєш своє життя і піддаєш критиці кожен свій крок, та назад
його не повернеш і, можливо, в цій неповторності і є його привабливість.
Все своє доросле життя я присвятив українському театру, підготовці українських театральних
кадрів, взагалі українській культурі.
Все життя для мене була дуже важлива культура української мови. І в часи застою я був
відданий мові до кінця. Часто на засіданнях Ради інституту, членом якої я був, тільки з моїх уст та з
уст Л. І. Сердюка звучало українське слово. І так усе життя. Я був упертим у цьому питанні, і зараз, в
часи перебудови, я відчуваю задоволення з того, що в цьому мені нема чого перебудовуватись.
Все своє свідоме життя, крім єгор’євського періоду, я говорив тільки цією мовою, я жив
тільки цією культурою.
Зараз в інституті моя основна робота – мова, знавцем якої там мене вважають. Може, в чомусь
іншому я був не на висоті, зате тут я почуваю себе впевнено і моду спокійно доживати свого віку.
Хоч як і в кожній справі меж досконалості немає.
Тепер, коли завершується життя, я потроху працюю в інституті, я ще потрібний на роботі, до
мене звертаються і викладачі, і студенти. Кафедра дає мені доручення, які я радо виконую. І оце
відчуття, що я ще потрібний на роботі, потрібний людям, робить мене ЩАСЛИВИМ.
Думаю, що на цьому я можу поставити крапку.
78
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа