close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Голодомор Трибушной Микита

код для вставкиСкачать
Скільки болю може витримати людське серце? Скільки страждань?
Мабуть, не знає ніхто.
Гортаю сторінки історії в своїй уяві, а серце стискається з кожною
сторінкою, гостро сприймає кожну нову згадку. І змахую пил зі спогадів про
одну чи не найжахливішу трагедію мого народу – голодомор…
Що відчуває кожна людина, згадуючи це? Чи розуміє до кінця, що
пережили дорослі й малі у той час? Я думаю, ні.
Смуток огортає моє серце…
Постають тіні загиблих, нагадуючи про помилки тогочасної влади, про
кола очищення, які довелося пройти українському народові, щоб заново
воскреснути, оновитися. Люди витримали, вистояли, не зламалися.
Адже відомо, що у 30-ті роки віруюче населення ( а наш народ завжди
був глибоко віруючим ) сприймало царювання радянської влади як прихід
Диявола на землю. І їздив Він на чорному вершнику по землі, знищуючи
села, родини, людські життя… Але чи можна знищити душу? Чи можна
забрати віру? Ні! Але Він хотів, мріяв про це, роздїзджаючи по селах,
заглядаючи у шибки.
Ви тільки уявіть!
…Щасливі родини зі своїми радощами, горем, але з дитячим сміхом у
дворі, зеленіючими полями, мріями і сподіваннями, повними радості
вечорницями, зізнаннями у коханні під місячним сяйвом… Минають роки.
…І ось уже чорний вершник заглядає у вікна хат, де панує страх, жах,
відчуття голоду, постійне очікування смерті. Зник сміх, радість, стерлися
посмішки з облич людей. Великі українські села обернулися на живий
цвинтар, по якому люди вешталися, як тіні. А пізніше зникли і вони.
Порожні вулиці, порожні будинки, але не порожні душі вцілілих людей.
Василь Барка у своєму романі «Жовтий князь» писав, що діти мали
посивілі очі. Вдумайтесь, який влучний епітет, який глибокий зміст в одному
тільки слові! «Посивілі очі»…
Діти рано дорослішали, передчували часто свою смерть. Малі висохлі
тіла з гіркою викривленою посмішкою, тонесенькі ніжечки, які навіть не
мали сил тримати майже прозоре тіло і стікали рідиною, залишаючи ніби
сльози на підлозі, бо очі плакати не могли. Але як не тримайся, а їсти
хочеться. Пазурі голоду глибоко впилися не тільки у шлунок кожного, а й у
мозок. Постійні думки про їжу : де її роздобути, знайти, щоб життя тривало.
Що тільки не вигадували люди. Знаходили на полях старі корінці,
викопували їх, варили або їли просто так. Обрізали м’ясо з мертвих коней,
корів, які лежали вздовж сільської дороги. Іноді лежали не один – два дні.
Обмінювали речі на їжу у місті. Їхали на заробітки. Не доїжджали. Не
поверталися. Родини не знали, де їхня могила. І чи була вона?
Бувало так, що голод позбавляв розуму. І тоді… Тоді матері вбивали
своїх дітей. Робили вариво, щоб нагодувати інших дітей, себе. Такі випадки
були, і не один раз. Потім вмирали самі, бо материнське серце, навіть і
позбавлене розуму, усвідомлювало жах скоєного і не витримувало.
Усе бачила влада, знала. Але продовжувала конфісковувати зерно,
жорстоко карати тих, хто намагався заховати його, відмовлявся ділитися ним.
Бувало, що зібране зерно ховали у церкву, воно гнило, але його не віддавали.
Якщо селяни наважувалися забрати те, що належало їм, то їх розстрілювали
ще на підході до церкви. А бувало і так, що дитину з родини, яка не віддала
хліб, вбивали, набивали зерном і вішали на майдані з метою навчити інших
ділитися. Від цього не страшно, а моторошно. Моторошно до фізичного
відчуття душевного болю.
У села приходили нові й нові накази щодо зборів зерна. Ці накази були
вісниками смерті, чорними птахами, що кружляли над селом у передчутті
здобичі. Віддаючи накази, керівники розуміли, яких наслідків можна
очікувати.
Але, крім смертей, уряд ще захотів отримати й людські душі, позбавити
віри. Ленін надсилав телеграми Кагановичу, в яких вимагав зборів церковних
коштовностей. І солдати забирали ікони, чаші, палили церкви, але не
спалювали віру, бо віра передавалася віками від діда-прадіда. Вона в нашому
генетичному коді. Люди захищали свої цінності, як могли. Але що можуть
слабкі висохлі тіні проти зброї? Можуть. Адже їхня сила була у вірі, надії,
сподіваннях на перемогу над темною силою.
Отже, віра і допомогла врятуватися. Інакше бути не може, я переконаний
у цьому.
Прийшла весна - час сіяти. Кому тільки? Села мертві. Живі тіні,
виповзаючи, виходили на поля, зчорнілі, як і люди, від страждань. Але життя
триває. Треба, щоб земля зеленіла, радуючи людей, вселяючи тим самим
надію на краще. І люди йшли. І де бралися сили?
Перед очима фотографії людей під час голодомору. Що можна сказати?
«Що я відчуваю?» - запитаєте ви. Здивування, бо люди витримали це лихо,
вистраждали його. Біль, справжній людський біль. Співчуття. Безмежний
смуток. А чи можна, взагалі, залишитися байдужим?
Людською кров’ю записані ці сторінки в історію нашого народу.
От і сторінка сьогодення. 21 листопада. День пам’яті.
Цього року відбудеться всеукраїнське запалювання свічок. Будуть
плакати свічки, і ми разом з ними, омиваючи свої душі, очищуючи їх.
Діти, дорослі, старі – усі, хто вистраждав, будуть поруч. Вони прийдуть
до нас з іншого світу. Ми їх не бачитимемо. Але відчуватимемо. Свічки
зігріватимуть наші руки, а ми своїм щирим співчуттям зігріватимемо наших
гостей.
Нехай ми ніколи не дізнаємося про межу людських страждань. Я хочу
цього і вірю у краще.
Автор
crisehacked
Документ
Категория
Поэзия
Просмотров
4
Размер файла
34 Кб
Теги
трибушной, голодомору, микита
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа