close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Яковець "Обійми повітря"

код для вставки
Міністерство освіти і науки України
Рівненська Мала академія наук учнівської молоді
Відділення літературознавства, фольклористики та мистецтвознавства
Секція «Літературна творчість»
обійми
повітря
Творча робота
учениці 10-А класу
Рівненської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів №23
Рівненської міської ради
Яковець Світлани Русланівни
Наукові керівники:
Мазур Олександр Олексійович,
заступник директора Обласного
комунального позашкільного
навчального закладу
«Рівненська Мала академія
наук учнівської молоді»
Рівненської обласної ради,
Саприкіна Наталія Олександрівна,
учитель української мови та
літератури Рівненської
загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів №23
Рівненської міської ради
Рівне - 2014
Зміст
Замість передмови
«Я помітила…»
«Ти, інфальтивний мрійнику…»
«Не переймайся…»
«Діагноз простий…»
«Знов перестала бути собою…»
«Знаєш, а колись я зникну…»
«Сорок три хвилини…»
«Порожні думки міських залізниць…»
«Кілометри дощу …»
«Ти п’єш занадто багато…»
«Сонце не стане більше…»
«Знову купую грейпфрути…»
«Діаграма гір…»
«Кінець плівки…»
«Нейтрони в океані…»
«Зошит списаний чимось дивним…»
«Я не хочу…»
«У твоїх віршах…»
«Кожного разу…»
«В дисководі…»
«Змінено пароль…»
«Капітан затонулого корабля…»
«Недарма дихати…»
«Четверта ранку…»
«Запитай в подорожнього…»
«Дві години…»
«Автор нудних детективів…»
«У кратері вулкану…»
«Ходити лініями на картах…»
Те, що надихає…
2
Замість передмови
або
фрагмент моєї анкети
1.Хто Ви?
Я – надзвичайно незвичайна дівчина, яка занадто багато довіряє
своєму коту.
2. Яка Ви?
Кілометри дощу
оперують
моєю свідомістю.
Кілометрами скла
огортаються мої
думки…
А ще
…в мені
росте занадто багато
дерев.
Таких самотніх
і
щасливих…
3.Що на серці?
Зошит списаний
чимось дивним,
що люди називають
віршами.
А це –
просто мій
атом надії
у реальності,
котрий так
швидко
стає метафорою.
3
… народжена мамою…
….15 років безпаспортна…
…люблю вовків, але довіряю лише
котам…
… ніколи не залишаю самотніми свої
мартенси…
… джаз – то воістину
моє!..
… завжди з книгою (а голову можу забути)…
… Любко Дереш, Макс Кідрук, Сергій Жадан, Ігор Римарук….
… я дерево, але не дерев’яна…
… мрію купити динозавра. Не знаєте де?..
… Я була, є і буду сюрреалістом (перефразовуючи Андре
Бретона)…
…океан…
… Сальвадор Далі…
…хронотопи…
… фрустрації…
…гори…
…час…
…простір…
4
***
Я помітила,
що в мені
росте занадто багато
дерев.
Таких самотніх
і
щасливих.
Ба,
навіть ті лінії
на долонях
не здатні змусити
мене любити.
Тоді вимірюй пульс
виключно спогадами,
бо серце може
не витримати
тієї тиші.
Бо…
5
***
Ти,
інфальтивний мрійнику,
навіть не помітиш,
як опинишся
на дні.
На дні океану.
На дні себе.
На дні реальності
і
своїх страхів.
Гіперболи,
циркулюючи капілярами,
сплетуть мереживо
з дефектів.
Тому просто
дихай.
Дихай
на дні.
6
***
Не переймайся,
що тебе ніхто
не любить
і
що вікна стали
стінами.
Просто
візьми себе в руки
(або ж руки у себе),
відчуй
декілька відбитків
свіжого неба
на цих стінах
і
зрозумій:
все ж
у тебе немає
динозавра.
7
***
Діагноз простий:
«хронічна непереносимість
світу».
Ти просто ховаєшся
поміж паралельних
думок у повітрі,
блукаєш порожніми
світами у просторі
нескінченності
і так буденно
та невимушено
губишся поміж субстанцій
апокаліпсису.
Глибока фрустрація?
Сон?
Ні. –
Твоя реальність.
8
***
Знов перестала
бути собою.
Вже не рахую
Тріщини в асфальті
і
не чую тиші.
Залишилася тільки я.
І…
тріщини збільшилися.
Існують лише
дерева.
Такі самотні,
тихі
дерева.
Телефоную у простір
спитати:
- Є ще
вільний шматок неба?
Але ні.
- Заброньовано.
9
***
Знаєш,
а колись я зникну.
Так просто,
безпідставно
зникну.
Вже не буду тебе
питати,
де знаходяться
ті перетинки між мною
і небом.
Забуду цю залежність
тобою
і
паралельні лінії
перетнуться.
Візьму рюкзак і
зникну.
Знай.
10
***
Сорок три хвилини
залишилося
до весни.
Небо так рідко
дистилює мою
свідомість.
Сорок три хвилини
залишилося
на потяг.
На потяг думок,
що заповнили кожну
клітину.
Сорок три хвилини…
…Залишилася.
- Ти?
11
***
Порожні думки
міських залізниць
приводять нас назад,
в «нікуди».
Малиновим цвітом
пройшлася
над містом
весна.
Обійми повітря
заносять
кудись в далечінь.
Фільтрованим морем
пливу
без зупину
до мрій.
12
***
Кілометри дощу
оперують
моєю свідомістю.
Кілометрами скла
огортаються мої
думки.
Підіймаюся в небо,
як дим з димаря.
Не питаючи…
Залишатися тут
трохи страшно
і дивно.
Рефлекс повітря дорівнює нулю.
13
***
Ти
п’єш занадто багато
чорного чаю,
що потім
стає віршами.
Ти
слухаєш важкий
рок,
що потім стає
повітрям.
Ти
настільки
старомодний ( ? хм …),
що не уявляєш
свого життя
без книг,
які потім стають
реальністю.
Твоєю.
Дивний…
14
***
Сонце
не стане більше
замінником
води
в мені.
Бо
Тихий океан
став горою
і
видобуток нафти
вже не
передбачується.
Тому
зніми маску
і викинь
в океан.
Поки не
Пізно.
15
***
Знову купую
грейпфрути
у супермаркеті.
Навіщо?
Я їх ненавиджу.
Знову шукаю
зім’яту сорочку
десь у шафі
стереотипів.
І знову
кардіограма
показує
середню кількість
перелітних птахів.
Знову.
Все знову.
16
***
Діаграма гір
співпадає з
моєю,
і
навіть шпалери
стають
картою.
Тому не
варто
шукати істини
десь у тропіках
або ж в пустелі.
Бо
її немає.
Ніде.
А гори є.
Іди до гір.
17
***
Кінець плівки.
Обірвався зв’язок
між
спогадами.
Бо їх не існує,
Бо це лише моя
вигадка.
І рентген
вже не висвітлює
долю правди у
крові.
Бо
так хочуть
люди,
які бояться
жити реальністю.
18
***
Нейтрони в океані
зашкалюють,
бо
рибам байдуже
до сонця
і
ти ніколи
не знайдеш
вихід з океану,
допоки квантова
фізика існує
за своїми законами,
які
не допоможуть
нам
ніде.
19
***
Зошит списаний
чимось дивним,
що люди називають
віршами.
А це –
просто мій
атом надії
у реальності,
котрий так
швидко
стає метафорою.
Ця писанина –
це просто самотнє
дерево
десь на дні
океану.
Тому мені не
довіряйте,
бо ці вірші –
це всього лиш
я.
20
***
Я не хочу
жити реальністю.
Хочу вірити
в сни,
з надією,
що все мине,
як реклама зубної пасти.
Хочу вирватись
з себе
і
злетіти у небо.
Птахою.
Адже все може зрадити.
Тільки небо.
Не зрадить.
Тебе.
21
***
У твоїх віршах
забагато котів,
і
ти так наївно
пишеш про зорі
та віриш,
що гори –
це просто суцвіття
нікому не потрібних
думок
і
забутих ілюзій.
Тому літай,
там, у снах.
Та
довіряй лише
деревам
і котам,
Як я.
22
***
Кожного разу, коли мені поштою надходить білий конверт із чистим
аркушем всередині і прочерком на місці «адресат» і «кому адресовано», я
рву його на дрібні шматочки (щоб потім не склеїти) і «висипаю» через
фіранку. Сусіди ж думають, що це сніг або ж я просто збожеволіла. Але ж
я знаю, що написано на тому порожньому аркуші, у тому білому конверті,
з прочерком на місці «адресат» і «кому адресовано».
23
***
В дисководі
не падає сніг.
Бо
На небі немає
снігу.
І
хмарокрилі дерева
не приймають
цифрових носіїв.
В дисководі
відбитки доріг,
хмарочосів і гір,
крізь які
не чекають уже на сніг.
Зневірились…
24
***
Змінено пароль.
Дорога назад
непрокладна.
Заснігована.
Як в первісних Карпатах.
Не позначена на картах.
Як сни кількох
Поетів-відчайдух,
що знають життя
на смак.
25
***
Капітан затонулого корабля,
Що так і не встиг зрозуміти, що сталось з його океаном,
Починає свої невдалі подорожі,
Як правило, з маленьких селищ,
Нав’язуючи жителям свої релігійні погляди.
Наразі він має лише обережність та трохи вогню,
Його злочини недосконалі, сліди стерті.
На Різдвяні свята він шукає притулку в великих містах,
Замість моря він носить в кишенях марки.
26
***
Розповідаючи про наполеонівські походи,
Слідуй за дороговказами,
Що починаються з місць,
Де морська вода поступово знесолюється.
І війни стають лише приводом
Випереджати майбутні бурі й ранкові будильники,
Вставати рано й лягати пізно.
Може, тоді ти відчуєш, що дихаєш недарма,
І нічні польоти не будуть такими безглуздими.
27
***
Четверта ранку фокусується на несправедливості.
Асиметричні колії вже не викликають довіри.
З’явилась лиш звичка змінювати поштові адреси
Та напрямки потягів.
А почерк усе дрібнішає з кожною спробою пошуку Атлантиди.
Розколюються айсберги з кожною загубленою блискавкою.
І навіть від’ємна температура не вплине на світогляд країни,
Бо холод звужує лише судини,
А люди не здатні вилікувати душу холодом.
28
***
Запитай в подорожнього, куди ведуть ці дороги,
Хоч загалом намагайся не пливти за течією,
Нікому не розголошуй свої перемоги,
Щодня роби безглузді речі.
Звідки в повітрі стільки цинізму?
Де взялись всі ці чорні діри?
В кожному з нас філософія мінімалізму,
Яку до кінця ми так і не зрозуміли.
29
***
За дві години перебування там
Я стрибнула з парашутом та двічі загубила кота,
Вислухала розмови трьох бабусь про переваги СССР
Та заспокоїла художника-невдаху
Під час його нового етапу спустошення.
У тому місті не вистачає довіри:
Кожен хоче довести, на що він здатен,
Чого він досяг в житті, що втратив.
Бо знаєш, беззмістовно лежати на життєвих шляхах,
На чужих дорогах, не знайшовши свого лабіринту.
30
***
Автор нудних детективів,
Що переховує в підвалі птахів,
Живе без усіляких моральних принципів.
І в житті надіється лише на випадок.
Його день починається з повсякденного ритму,
Записує в пам’яті ранкову динаміку вітру.
Щодня знаходить нових людей
Та безпідставно вигадує їхню історію,
Забувши про свою місію.
31
***
Вона живе у кратері вулкану,
Де ніколи не літають птахи.
Щодня вирізає зірки з каменю,
Переборюючи власні страхи.
Щовечора рахує залізничні колії,
Розшифровуючи назви станцій.
Не відшукує загублені метрополії,
Вигадуючи щастя вранці.
32
***
Коли група туристів почне сперечатися
Про теорію великого вибуху,
Коли підводні вулкани почнуть
Вибухати нафтою,
Ти почнеш ходити лише лініями на картах
І освічувати дорогу не внутрішнім світлом,
А ліхтариком , бо бажання втечі стане
першочерговим.
Курсивом підкреслиш дорожню карту,
Аби не мандрувати дорогами безцільно,
І не вимагатимеш марних втрат.
33
34
Автор
Наталія
Документ
Категория
Школьные материалы
Просмотров
388
Размер файла
4 431 Кб
Теги
яковец, обійми
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа