close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Забуті імена

код для вставки
Забуті імена
Це щастя: мати таку долю, як у мене…
Чуюся добре, бо нікому не зробив зла,
бо дбав не тільки про себе.
І від того мені світло на душі.
(Василь Стус)
Веселівському району вже майже 100 років. А в далекому 1925 році він був,
безумовно, далеко не сильно розвиненим суб’єктом держави. Процвітало в
основному сільське господарство. Через брак коштів та спеціалістів не було ні
лікарень, ні шкіл. Основне багатство району – це працьовиті люди, які
відбудовували наш край після громадянської війни. Гуртківцям центру туризму
цікаво дізнатись, хто ж вчителював у ті буремні роки, виховував молоде покоління,
яке потім зводило Дніпрогес, перемогло у світовій війні, зробило одну з могутніх
держав у світі. Видатних постатей у Веселівському районі було чимало, та їх імена
почали, на жаль, забувати. Однією такою особистістю був Воблий Олексій
Васильович. Народився він у 1881 році, в родині священника. Після закінчення
духовної семінаріі працював псаломщиком у Переяславському повіті. За свою
духовну і просвітницьку діяльність був нагороджений імператором Олександром І
срібною медаллю “За Усердие”, яку мав носити на олександрівській стрічці. У 1916
році був мобілізований на фронт капеланом. Тоді капелани були в кожному
військовому підрозділі. В українській армії вони з’явились з початком війни на
Донбасі. У 1919 році він повертається з війни, і як освічена людина (в царській Росіі
грамотні люди це ті, хто вчився в церковно-приходських школах, інших
можливостей отримати освіту не було) організовує дитячий будинок для дітей-сиріт
на батьківщині Михайла Васильовича Гоголя, в селі Яновщина. В 1924 році його
арештовують за політичні переконання. Але каральна машина НКВС ще не набрала
великого розмаху, і Олексія Васильовича, на диво, відпустили, зваживши на те,
мабуть, що він все-таки виховував сиріт, яких у той час було безліч. Він зрозумів,
що лещата чекістської системи його не залишать, і він тікає з дружиною у
Веселівський район, село Піскошино.
Символічно, що в ХVI столітті українці, не підкоряючись польським магнатам,
тікали на Січ, де ставали козаками і боронили нашу землю від татар, поляків,
московітів. Так і Олексій Васильович Воблий знайшов порятунок на деякий час на
нашій землі. Йому довелося опікуватися долею дітей-сиріт, яких сіяли по Україні і
громадянська війна, і голодомори. Як не дивно, в ті часи священикові радянська
влада доручила організовувати дитячі будинки, школи. Спершу він організував в
селі Піскошино початкову школу, а потім стає її директором.
“Він зразу ж завоював любов і повагу селян і дітей своїм безкорисним ставленням
до тієї справи, якій служив,“- писав про нього А.Володін в нарисі “Подвиг батька“.
Вихованець духовної школи і своєї духовної родини, в якій культивувалася святозавітні моральні норми, він перетворював святі принципи на щоденні правила
життя, і як результат-скількох дітей, сиріт і нужденних селян обігрів своєю
люблячою душею, скільком врятував життя під час голодоморів: в 1920-х роках, та
особливо, в 1932-33 роках. Жоден його вихованець не помер в ті страшні часи від
голоду. Наведу лише один приклад, який дуже вразив не тільки мене, а й усіх
гуртківців-краєзнавців, хто досліджував самовіддану працю добротворця Олексія
Васильовича Воблого.
Мовою оригіналу:
“Нерадостными были детские годы Александра. Отца
убили,когда мальчику не было и четырех лет, а в десять остался со старшим братом
без матери. Трудно жилось ребятам. Летом пасли скот, батрачили, нередко работали
лиш за то, чтобы накормили. Горек был тот кусок хлеба. Зимой совсем плохо: не
было ни хлеба, ни топлива. В хате замерзала вода. Чем могли, помогали соседиодносельчане, они–то и спасли ребят. Не любил вспоминать те тяжелые времена
Александр. На память чаще приходили светлые минуты жизни.
Всякий раз, когда мысли уносили его в детство, Яковенко вспоминал свого
первого учителя - Воблого Алексея Васильевича. Удивительной души был человек,
настоящий подвижник. Он появился в селе Пискошино в середине 20-х годов, и
сразу завоевал уважение и любовь крестьян своим бескорыстным отношением к
тому благородному делу, которому служил. С утра он учил в школе ребят, а по
вечерам их родителей. Алексей Васильевич был своим человеком в каждой хате.
Однажды зашел в семью Яковенко.
- А почему же вы в школу не ходите? - спросил он ребят.
- Не в чем вот, - смущаясь, ответил Саня.
А Воблый, оглядев ребят, уже и сам все понял.
Вскоре он принес ребятам кое-какую обувь, одежонку, хотя и у самого не было
ничего лишнего.
Саню он определил во второй класс.
Алексей Васильевич учил ребят не только грамоте. Вместе с женой, Марией
Николаевной, он организовал художественную самодеятельность, прививал
ученикам любовь к прекрасному. На колхозной сцене игрались большие, серьезные
спектакли. Саня Яковенко был в них постоянным участником. “
(Книга А.И.Чухрая “Навеки в строю“)
Так, це епізод із життя майбутнього Героя Радянського Союзу,нашого
земляка,командира танку Т-34, Олександра Свиридовича Яковенка. Про його подвиг
жителям польського Любліна нагадує пам’ятник на його честь. Олександр Яковенко
у фронтових листах до родини часто згадував з теплотою свого рятівника і
названого батька – вчителя Воблого, який тоді вже пішов із життя.
А пішов із життя Олексій Васильович в тому кривавому 1937 році, у самий розпал
сталінських репресій, коли загинули мільйони наших ні в чому не повинних
співвітчизників. Радянська влада не змогла пробачити культове минуле (не взяли в
рахунок навіть бездоганну роботу з дітьми-сиротами), і запроторила в застінки
НКВС міста Мелітополя, де він під час допиту і помер на 56 році свого яскравого
життя.
Уникала розмов про життя і смерть чоловіка, навіть у колі сім’ї, його мудра
дружина - Марія Миколаївна. З роками стала очевидна причина мовчання дружини,
що жила в постійній тривозі за сина. Боялася, щоб якимось необережно сказаним
словом не завдати йому шкоди.
Неприємні епізоди з сім’єю траплялись навіть у наші часи. В 70-х роках минулого
століття (нова хвиля брежнєвських репресій проти української інтелігенції), єдиного
сина Воблого, Василія, бездоганного спеціаліста Веселівського райфінвідділу,
учасника бойових дій, ветерана другої світової війни, яку він у 20-річному віці
закінчив у Берліні з багатьма нагородами, викликав секретар Веселівського райкому
партії з ідеологічної роботи, допитуючись, хто він, чому таке прізвище, даючи цим
зрозуміти, що політична неблагонадійність його батька і всього роду Воблихсвящеників не забута.
Та всупереч чуткам, наклепам, звинуваченням у політичній неблагонадійності
Воблого Олексія Васильовича, замовчування офіційної влади, недооцінці його
заслуг перед людьми нашого Веселівського району, жила інша правда - правда його
подвижницької діяльності на ниві освіти, правда про великої душі Людинігуманіста. Його самовідданість у праці, невсипуща енергія, любов до справи
виховання і освіти дітей, його жертовність і понині живуть у пам’яті людей, як
зразок, як приклад для наслідування. І свідчення цього спогади у книгах, у пресі.
Олексія Васильовича Воблого, якому в цьому році виповнилося б 135 років, можна
порівняти з Антоном Семеновичем Макаренком. Талановиті педагоги, які себе
віддавали вихованню підростаючого покоління. Тільки один був, як зараз би
сказали, “розкручений“, іншого - радили не згадувати.
P.S. Верховна рада прийняла закон про декомунізацію. Ймовірно буде
перейменування вулиць і в селищі Веселому. Адже існують вулиці Карла Маркса,
Рози Люксембург, Воровського. Цих діячів навіть не цінували в своїй батьківщині.
В мікрорайоні «Южний» пишаються вулицею Коношко Олександра Яковича,
багаторічного керівника господарства. Ви можете зустріти там такі назви, як
Кубинська та Жовтнева. Але немає вулиці Василенко Івана Марковича, кавалера
ордена Леніна, заслуженого агронома УРСР.
На вулиці Горького мешкав Калугін Петро Кондратьйович, хоробрий підпільник.
Схвачений під час війни гестапівцями, не витримавши катувань, заманив їх у
водоймище, де героїчно загинув. Дочка його Калугіна Віра Петрівна, понад 20-ти
років працювала директором Веселівської середньої школи № 2. Є вулиці
Свердлова, Дзержинського, але не має вулиць добро творця Воблого О.В. , Героїв
Радянського союзу Яковенко О.С. , Воротинцева М.П.
Багато зробив для розвитку району Брагінець Д.В. , який працював головою
виконкому. Його поважали не тільки керівники а й усі мешканці селища. Для
патріотичного виховання було б назвати одну з вулиць на честь героїв: розвідниківдесантників (командир Шепель А.В.), які загинули 21 травня 1942 р. на околиці
Веселого. Перед цим останнім боєм, крокуючи з плавнів в наші краї, знищили біля
сотні фашистів.
Зрозуміло, що скільки людей - стільки і думок. Основна вимога до перейменувань –
це згода жителів самих вулиць. Гадаю, новостворена громада, керуючись згаданим
законом, зробить все для вшанування поважних постатей нашого життя
Карнаухов В.М.
Керівник туристично-краєзнавчого
гуртка, вчитель районної гімназії
Воблий О. В. (фото 1936 р.)
Автор
igor5005
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
10
Размер файла
549 Кб
Теги
забути
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа