close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Заняття

код для вставки
«Життєвий та творчий
шлях Олександра Довженка»
Виконала:
викладач української мови
і
літератури
ДВНЗ
«МПЕК»
Кочура Юлія Вікторівна
Урок-презентація
«Життєвий і творчий шлях О. Довженка»
Тема:
Мета:
Життєвий
і
творчий
шлях
О.
Довженка
 стимулювати інтерес студентів до вивчення особистості письменника;
 розвивати пізнавальну активність у школярів під час дослідження певної
проблеми, бажання працювати творчо;
 формувати особистісну мотивацію навчання. Вироблення навичок учнів
працювати в команді: самостійно планувати діяльність, розподіляти
обов’язки між членами творчих груп, оцінювати результати досліджень;
 сприяти формуванню вміння в учнів працювати з різноманітними
джерелами інформації;
 сприяти розвитку вміння практично застосовувати отриманню знання
(оформлення кінцевих результатів у формі доповідей, фотоколажів);
 виховувати гідних громадян України, формувати громадянську позицію.
Хід урок
Епіграфи до уроку:
Я
України!
України
син.
О. Довженко
Він був щасливим, в нім свободи
Тривожний подих не защез.
Він мав за честь судьбу народу.
Його ім’я він мав за честь.
М. Вінграновський
Ознайомлення з темою і метою уроку
Представлення фотоколажу на плакатах, дошці (під час прослуховування
доповідей студенти мають змогу бачити перед собою людину, про яку
слухають; це сприятиме емоційному сприйняттю матеріалу, що подається).
Ознайомлення з темою проектів, що будуть представлятися:
1. «Щоденник»  страшний документ душевних страждань геніального
митця;
2. «Письменник і його лебедина пісня»;
3. «Кіномитець»;
4. «Художник Сашко»;
5. «Краплини Довженкової думки»;
6. «Жінки, яких любив О. Довженко. Жінки, які любили О. Довженка»;
7. «Як тричі рятувала О. Довженка»;
8. «Великі про Великого»;
9. «Цікаві бувальщини (це знати цікаво, але не обов’язково)».
Представлення проекту кожної групи у формі тез із звертанням до фотоколажу.
Підсумки уроку.
Домашнє завдання
Написати твір-роздум
«Багатогранність
особистості
О.
Довженка»
«Ким
для
мене
є
Довженко»
«Чим
вразив
мене
Довженко,
як
людина
і
як
митець»
(учні мають викласти свої роздуми про місце О. Довженка в історії української
та світової культури, внесок митця у розвиток вітчизняної та всесвітньої
кінематографії, значення літературної спадщини письменника, окреслити образ
О. Довженка, як особистості).
СТРАШНИЙ
ДОКУМЕНТ
ДУШЕВНИХ СТРАЖДАНЬ
ГЕНІАЛЬНОГО МИТЦЯ
Олександр
ДОВЖЕНКО
(1894 – 1956)
Я народився і жив для добра і любові.
О. Довженко
ДОВЖЕНКО:
ВЧОРА,
СЬОГОДНІ,
В КРАЇНІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
ЗАВТРА
Ми
переживаємо
колоніальне
минуле.
Щодня.
Природно, що мертве чи віджиле чіпляються за живе чи таке, що вічно буде жити.
Це  болісний процес становлення нових понять, моралі, оцінних поглядів, який
заперечує, скажімо, «мораль будівників комунізму». Звідси  конфліктність
ситуації: адже живуть і працюють люди, що сповідували (часом щиро!) ту «мораль»
і серйозно вивчали й ставилися до постулатів тої «історії». Тому, гадаю, потрібно,
конче потрібно спокійно, без сенсаційної тріскотні намагатися сприяти
утвердженню нового погляду на класичний спадок, нову ціннісну орієнтацію бодай
у
країні
національної
культури.
Українська культура напрочуд багата на таланти. Проте далеко не всі зони
відбулися: одні змушені були відмовитися від себе, деградували, інші емігрували,
ще
інших
репресували

факти
загальновідомі.
Олександр Довженко — єдиний, що й за таких умов насправді став мистцем
світової міри, ім'я якого входить у всі енциклопедії, антології світового
кіномистецтва  прожив у культурі нетипове життя. Так, він змушений був
відмовитися від себе — петлюрівського вояка, тобто від своїх політичних
переконань під тиском «аргументів» ЧК. Так, його примушували створювати,
антиісторичні твори. Однак правда його творчості вища за такі констатації. Причина
проста
і
складна,
надскладна
водночас.
Проста: Довженко створив власну поетику кіно, що йому дало змогу в майже
кожному фільмі через поетичні тропи, метафоричну кіномову прищеплювали
українському глядачеві національне світовідчування. Довженкові вдалося завдяки
новій кіномові: перед усім світом розгорнути панораму національної історії,
культури, духовності - це було відкриття України та її відчуття тривожного
самоусвідомлення в Країні національної культури. Довженкове кіно - прорив у
світовий
культурний
обшир.
А тепер - складна причина: комуністична пропаганда (поряд з фашистською) мала
два незаперечні дійові важелі впливу терор ("Якщо ворог капітулює  його
знищують") і колективне виховання («Один за всіх і всі за одного»), і горе було
тому, хто не здався на милість переможця, хто протиставне нечемне «я»
залізобетонній єдності колективу,  його розмазували як «медузу погану»
(Б. Лавреньов) Отак ціла країна опинилася в задзеркаллі. Відмінність між людиною«коліщатком» і титаном культури, ба навіть генієм, полягала лише в тому, що сотні
мільйонів "коліщаток" ховалися в системі єдиної державної трансмісії, а геній...
Довженко такий великий мистець,  що ВІН був нездатний, чавіть коли хотів,
сховатися. У природі немає такого «схрону». Його примушували не лише знімати
антиісторичні фільми, а й призвичаїли до існування в країні кривих дзеркал.
Потворні деформації екзистенційного животіння розчахнули Довженкову
свідомість, і він змушений був раз у раз засвідчувати свою лояльність до
тоталітарного режиму, до Сталіна особисто (над ним висів дамоклів меч), і водночас
усіма можливими й неможливими засобами захищав мову, культуру від соціально
заангажованих дикунів, донощиків, фарисеїв. Довженко писав цілком неправдиві:
«Автобіографії», кожного разу на догоду «біжучому моментові», змінюючи факти
свого становлення, замовчуючи факти власної трагедії  полон у ЧК, перші кроки
служби з совдепівських установах, особливості «дипломатичної» кар'єри в Польщі,
Німеччині. Тому посипатися на його «Автобіографії», цитувати їх як об'єктивні
свідчення некоректно. Політична графіка художника Довженка з того самого
джерела — цілковитого полону й примусу. Водночас він писав «Щоденник», який
тільки частково зберігся і якого ми повністю не знаємо (він у московському архіві й
закритий навіть для науковців до 2004 р., нібито за заповітом Ю. Солнцевої).
"Щоденник” - страшний документ душевних страждань геніального митця, він
сприймається як сповідь художника, що оплатив ціною життя той моторошний світ,
який оспівував усупереч історичній правді, прагнучи зберегти при цьому свою
художню неповторність і самобутність.
У роки війни Довженкові відкривається страхітлива реальність геополітичного
становища України. Доля митця і доля України туго зав'язуються в єдиний вузол. У
квітні 1942 р. письменник записує в «Щоденнику»: «Світе мій убогий! Покажи мені,
де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України.
Нема». Це вже світовідчування й ескіз трагедійної кіноповісті "Україна в огні".
Митець очищається в горнилі власних страждань, через страждання народу, криваві
битви, особисті втрати світовий герць, у якому  він бере безпосередню участь.
Довженко нарешті стає самим собою  біографія зливається з творчістю. Для нього
це  справжній катарсис у кривавому мороці Другої світової війни. «Я рішив якось
теж воювати… Я збиратиму народні сльози і народний гнів, щоб остався він в
літературі на довгі часи майбутнім поколінням»,  писав Олександр Петрович до
Ф. Редька. У цих словах  існує ідентифікація із сутнісною природою Довженка,
його творчістю, довічними прагненнями жити з Україною одним життям.
І на гребені свого найвищого творчого злету Довженко зазнає розгрому. 31 січня
1944 р. відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: «Про
антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті Довженка «Україна
в огні». На засідання було запрошено автора. Доповідав Сам. І наш митець почув
про себе: «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст». І про «мокре місце»,
яке залишилося 6 від Довженка, коли б кіноповість було надруковано… І, нарешті,
висновок: «Україна в огні» є платформою вузького, обмеженого українського
націоналізму, ворожого ленінізмові, ворожого політиці нашої партії та інтересам
українського й усього радянського народу».
Як
бачимо,
все
в
екстремально
найвищому
регістрі.
"Господи,
пошли
мені
сиди!"
Бог милостивий — Довженка не розстріляли, і він удар переніс, не втрачаючи
людської
гідності.
Майже до кінця життя художник був позбавлений права повернутися в Україну,
права вільно творити... Від цього партійного "нокауту" Довженко не зміг підвестися,
душевно врівноважитись аж до смерті. Більше того, він став у повному сенсі
полоненим — вороття не було. Залишалося страждати.
Коли Олександр Петрович записував у «Щоденнику»: «невдашна наша історія», 
він не міг і уявити, якої метаморфози зазнають його творчість, ім'я в «країні
навпаки». Та після "України в огні" він твердо знав, що потрібно бути обережним,
украй обережним. Найстрашніші нагінки можуть спіткати митця, який щире любить
край свого дитинства.
Від пережитих потрясінь війни Довженко, як і належить справжньому митцеві,
розряджається у творчому акті. Його душа й уява линуть до предковічної землі, до
джерел його роду, родинного гнізда й пам’яті дитинства. Ще 5 квітня 1942 р
письменник занотував у «Щоденнику»: «Боже мій, скільки ж прекрасного і дорогого
було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні,
на сінокосі і скрізь - усюди, куди тільки не гляне моє душевне око.. «Зрозуміло, що
йдеться пре майбутній шедевр Довженка «Зачарована Десна». Отже, «Щоденник»,
«Україна в огні» й «Зачарована Десна» творилися одночасно. Саме вони нарівні з
оповіданнями воєнної пори становлять найцінніший творчий доробок письменника
 поза міфами, поза внутрішньою в'язницею й усвідомленням власної несвободи. І
не випадково саме ці твори не були видані за життя Майстра.
Кіноповість «Зачарована Десна» писалась «у стіл», не для видавництва! Як сам
видав, для найближчого кола друзів. Після всіх провалів, драм, трагедій, після злету,
страху й обов'язкового для генія падіння, після страшних поневірянь від кордону на
заході до кордону на південному сході Туркменії  хресна дорога Довженка
неодмінно мала повернути, його до дитинства. Воно йому з'явилось 5 квітня 1942 р.
І відтоді впродовж чотирнадцяти років Олександр Петрович усе поринав у нехитрі
спогади
дитинства.
Письменник створив апологію рідного краю  Землі Обітованої. Він подав власну
версію Біблії, де в народних поняттях твердь, космос і хаос віднаходили хоч
складне,та все ж таки гармонійне вирішення через уяву хлопчика, який у зрілому
віці згадував дитинство, як рай. У тому раю (Сіверська земля) все було для щастя.
Окрім…самого щастя. Щастя в Україні  довічний недорід. Однак нова хвиля
спогадів силою власного припливу таки переконувала, що жити в такому краї,
бачити його заповітну красу  і є щасливою місією людини, що народилася на світ,
аби оту красу осягнути й передати нащадкам. Образи виникали дивом збереженого
алгоритму дитячих вражень. Від часів Гоголя про Україну так, гадаю, ніхто не
писав. Які тут гіперболи, візи сни! Це ж прямий перегук з багатьма записами в
«Щоденнику».
«Одвічна моя полонянка»  Україна, що так трагічно сприймалася Довженком під
час війни, в «Зачарованій  Десні» постає образом біблійної первинності.
ЩОДЕННИК
4/IV[19]42
...Сьогодні Пасха. Найпоетичніше свято людей, що обробляють землю, і
найстаріше, безумовно, дохристиянське. Свято весни, свято тепла, свято оживання
життя, роду - народження, продовження. Сонце грало, і все радувалося, і всі люде у
цей день були незвичайними. На Пасху ніхто нікого не вбивав і не було крадіжок.
Навіть найбрутальнішому хаму дано було не лаятись у цей великий старий добрий
день. Свято над святами. Празників празник. Люде цілували людей. Нема. Нема
нічого. Чисто. Продовжується будень. Довжелезний. І ллється кров. Земля
занедужала.
5/ІV [19] 42
Читав по радіо свою статтю. Бачив усю нещасну Україну, і матір свою, і батька,
прощався з ними і плакав читаючи.
А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі
у маленькій кімнатоньці сміявся і плакав. Боже мій. скільки ж прекрасного і
дорогого було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси
на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око...
14/ІV [19]42
...Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться вони з усіх нетрів,
далеких далекостей нашого Союзу і заповнять її замість померлих од ворога, од
мору, од кулі і петлі? Чи так і лишаться там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і
утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно.
14/IV l942
...Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому
плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знади, що таке історія,
що історія  це паспорт на загибель.
А що ж таке історія? Історій є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу.
В університеті розмовляли (по-українському) тільки початківці і поети. Решта вся
по-руськи, на радість Гітлеру. [...]
l4/IV [19]42
...Описати трибуну. Нашу трибуну робили якісь невідомі майстри з якогось
особливого дерева і, видно, закляли, заворожили її. Вона відрізнялася од всіх трибун
тим, що на ній ніхто не міг сказати правди. Які вже було смільчаки не сходили на
неї часом, але щось заводило язика і вони говорили таке щось. Сходили з трибуни. А
як тільки скінчиш говорити, зійдеш з неї. знову неначе все стає на своє місце. Що й
говорити, вона була заворожена, і говорили на ній, як уві сні. Всі говорили одним
тоном. Дехто, ставши на це зачароване місце, мінявся так, що його не можна було
взнати. Тому, мабуть, і стенограми треба потім правити, вони схожі на промови, як
дрова на дерево. О трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями. [...]
4/V [1942]
У Києві зірвано Печерську лавру. Уже ніколи над Києвом не підноситиметься у
блакитну височінь прекрасна золота голова. Перед смертю попрошу поховати мене
десь на лаврських старовинних горах, що їх любив я більш за все на світі, щоб з них
я милувався, давлячись на свою рідну чернігівську землю. Що ці гори, як одвіяне
свято нашої землі, як би не були засмічені і винними складами і ще всілякою
гидотою, яку навезли туди безбатченки, позбавлені прекрасного, перед війною. Ці
гори були живі  вічною урочистою красою, що розливалася навколо, куди тільки
гляне людське око. Немає Лаври. Довго будуть лежати великі руїни, до моєї вже
смерті.
З1/V [19]42
...Лавру Печерську зірвано мінами. «Зачем она?» Будуть мстить українському
народу слідчі з трибуналів, будуть мстить всьому народу. Уже мстять.
18/VI[19]42
Ніколи в історії не було випадку, щоб стиль проголошувався раніш, ніж були
створені самі твори.
Ніколи не повірю, щоб папа говорив, приміром. Боттічеллі: «Слухай, Сандро, ти
ж пам'ятай, що ми зараз вирішили утворити стиль ренесансу, отже, прошу без
збочень».
Стиль є наслідок певного творчого періоду, вільного і обумовленого, а не
спланованого. Не можна планувати стиль у мистецтві, як це безпорадно намагається
робити наша наївна громада у питаннях мистецтва.
28/VI[l942]
Перше, що треба зразу ж після війни категорично змінити,  це всю систему
шкільного і дошкільного виховання. Треба переглянути і перетрусити її зверху
донизу.
Треба категорично перебудувати становище і роль учителя у суспільстві і в школі.
У нас учитель у загоні. Жалюгідне становище учителя матеріальне і морально-
правове, і хибна система виховання  ось причина перша і найголовніша всіх
труднощів, що їх несемо ми зараз. Ось причина наших перебільшених утрат, хаосу,
слабкодухості та іншого,  словом, всякого того, що робить нашу перемогу багатобагато дорожчою, ніж це могло бути.
Прибитий, неінтелігентний учитель  це величезне зло нашого народу.
Безправний, нешанований, брудний, малоосвічений учитель і такий же
малорозумний Наркомос з усім його авгієвим апаратом не може забезпечити
державі гарну молодь, якими б високими і досконалими не були тези прагнень
компартії.
Народний учитель, учитель народу  серце і сумління села, зразок і предмет
наслідування для дитини, достойний, чистий, авторитетний, ушанований батьками,
 нема, нема у нас народного учителя. Ми зробили з нього безправного попихача
будь-якого голови колгоспу, будь-якого дядька, і потонула молодь у неуцтві, у
безхарактерності, слабкодухості, безвідповідальності і нехлюйстві. [...]
2/VII [1942]
...У тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому році возз'єдналася Україна, східна і
західна. Шість довгих століть колихали роз'єднані у катастрофі половини у бурях, у
крові, у поті.
Шість століть різні чужинці точили з половин соки і кров, учили по-різному
молитися, думати.
Шість споліть отруювано різними отрутами, нагрівано різними огнями,
освітлювано різними світлами і печено на різних сковородах і смажено по-різному.
Половинні сестри забували одна одну, не пізнавали часом, гнобили несвідомо чи
мимоволі.
Нарешті розідралося небо, попадали, зникли вороги, сестри знайшли одна одну,
збіглися близнята, крикнули од радості, заплакали, обнялися.
Вибух півтисячолітньої приспаної правди був такий сильний, що на мить одну
ніби освітив увесь світ. Щасливий був той, хто це бачив, хто плакав тут од радості, у
кого палало серце.
Обнялися. Зітхнули, притиснулись одна до одної й... не зійшлися. Розімкнулись
обійми, радість поступилася місцем ненависті, непевність  сумніву, сумнів
змінився здивуванням, здивування  розчаруванням, а потім гнівом і обуренням.
Хтось сказав  сказано було, що треба ув'язнювати, гнобити, стріляти у спину,
висилати, зневажати, плювати в душу, ганьбити, не прощати, нічого не простити!!!
[...]
21/VII [1942]
… Я не хочу жити краще свого народу, я не можу і не хочу жити і бачити
нищення, конання мого народу.
Я хочу розділити його долю цілком, ущерть і без оглядки.
2/VII [1942]
Ах, коли б вистачило мені сили й часу, написав би я роман про визволення
Західної України, про возз'єднання наших народів і про все, про все, що з цього вийшло, що говорили і говорять, кому влетіло. І як народ український фактично був
тут ні при чім.
...Про цю трагедію написати б роман, на тисячі три градусів температури і вилити
в нього увесь свій біль, усю тугу, усі свої скорботи і поради, якщо б подумати було
ще можна, що тут, моє таки щось не безпорадне.
Це могло би вийти величезне полотно, голос тисячоліття, всесвітній крик, новий
кобзар у прозі. Настольна книга мільйонів, що ще не втратили вміння плакати. Це
була б книга для всіх грядущих нащадків наших  реквієм народу, коли присуджено
йому вмерти в цім двадцятому сторіччі, чи кормча книга для борців, що вірять у
життя і роблять його... (нрзб). [...]
2/VIІ[1942]
В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ
другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ
безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і
взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури
абсолютно разючі і об'єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих
почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво наше,
зрадництво і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз'єднання Східної і
Західної України є по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось,
чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас
презирати, якщо б воно, людство, думало про нас.
У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і
історії.
У нас не державна, не національна і не народна психіка.
У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас,
як щось індивідуалістичне, анархічне, як поняття волі (звідси індивідуалізм і
атаманство). [...] Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова.
Ми удовині діти.
12/VII[1942]
Чи подивлюсь на пустелі, на кладовища, чи поплачу на руїнах і перелічу мільйони
втрат? А потім умру од горя, щоб не бачити, як заселятимуть тебе, мати моя
Україно, чужими людьми, як каратимуть твоїх недобитків синів і дочок за німецьке
ярмо, за німецьких байстрюків, за каторжну працю в Німеччині, за те, що не вмерли
вони з голоду і діждалися нашого приходу.
Прокурорів у нас вистачить на всіх, не вистачить учителів, бо загинуть в армії, не
вистачить техніків, трактористів, інженерів, агрономів. Вони теж поляжуть у війні, а
прокурорів і слідчих вистачить. Всі цілі й здорові, як ведмеді, і досвідчені в
холодному своєму фахові. Напрактиковані краще од німців ще з тридцять сьомого
року.
7 /VIII [1942]
Багата держава, яку утворюють бідні люди,  абсурд! Держава не може будувати
свій добробут на бідності і обдертості своїх громадян. [...]
28/VIII 1943
… Запропонував М.С. утворити орден Богдана Хмельницького. 29 серпня ранком
у Померках. Він прийняв цю мою пропозицію з задоволенням. [...]
26/XI 1943
Сьогодні я знову в Москві. Привіз з Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж
узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не сподобалася
Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки. [...]
Умираючи в Києві од голоду, од голодної водянки, нещасний мій батько не вірив
у нашу перемогу і в наше повернення. Він вважав, дивлячись на колосальну
німецьку силу, що Україна загинула навіки разом з українським народом. Він не май
надії зустрітися уже зі своїми дітьми, що мимоволі кинули їх на поталу. Він думав,
що ми житимемо усе своє життя по чужих країнах. Так у тяжкій безнадійності і
помер у великих муках. Він проклинав Сталіна за невміння правити і воювати, за те,
що мало готував народ до війни і віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши
перед тим Німеччину і помігши їй підкорити собі Європу.
Його прокльони на голову Сталіна були безупинні і повні страждань і розпачу.
Він бачив у ньому одному причину загибелі свого народу, бачив крах своїх старечих
надій на добро, крах сподівань на добробут народу після великих понесених жертв і
трудів і, безумовно, цілком вірно відчував, якщо не знав по-науковому, гниль
нашого виховання і всю мерзоту моральної непідготованості до війни. [...]
l/I [1944]
В цьому році повинна скінчитися світова війна на Європейському континенті.
Треба сподіватися великого множества подій, може, несподіваних, непередбачених,
але глибоких і надзвичайних за наслідками. До сього часу принаймні ніхто не може
сказати, будемо ми в Європі чи ні. Мені щось здається, що ні. Німеччину ждуть
страшні часи, яких вона заслужила усім своїм людожерським єством. Руський народ
за величезну ціну вийде на широку арену міжнародного життя. Відновиться
Польща, Чехія, Австрія, виросте югославська федерація. Одна тільки Удовиця
оплакуватиме дітей своїх на руїнах до самої своєї смерті, замовчена, підозріла,
зневажена падчериця Європи.
2/I [1944]
...Потім я розпитував ще багатьох людей і довідався, що не німці знищили центр
нашої знівеченої столиці, а ми самі. Наші дурники перевиконали програму завдань і
на сей раз, зоставшись вірними своєму стилю безбатченків дурноголових і
геростратів. Се ми налякали німців, висадивши в повітря кілька десятків
фашистських офіцерів разом з нашими обивателями, що не бралися, звичайно, в
розрахунок. Але я про се нікому в житті не скажу, бо належить говорити, що
поруйнували наш прекрасний милий Київ фашистські недолюдки. І що Лавру,
святиню всієї Русі, висадили в повітря теж вони. [...]
1/III [19]44
...Письменник, коли він щось пише, повинен почувати себе врівні, на висоті
найвищого політичного діяча, а не учня чи прикажчика.
30/ IV [19]44
Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої
істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне те, що прекрасне. [...]
21/IX [19]44
Над Десною музей-в'язниця.
У давньому-предавньому Чернігові над Десною музей. Убогий, хаотичний і
нудний, як і всі провінційні пограбовані «змивателями золота» музеї. Єдине, що
впадало в очі,  шабля Богдана з незабутнім написом, складеним, без сумніву, в
агітпропі  «Шабля відомого ката України, так званого Богдана Хмельницького, що
придушив народну революцію на Вкраїні в 1648 році».
Під музеєм у льоху під замком брудний «заарештований» музей. А в ньому під
замком з сургучними печатями в'язні  портрети 17 і 18 століть і речі. Тут гетьмани
й полковники, митрополити, жінки козацької старшини. Все темне од часу і темряви
в'язниці. Виконані прекрасними майстрами. Неначе я попав на той світ. І здасться
мені, що час від часу по ночах вони виходять із своїх рам на раду і розмовляють
проміж собою, бо чого ж такі сумні і тяжко замислені обличчя на геть усіх
портретах. Яка туга зв'ялила їх серце? Який сум і важка-преважка турбота в очах!
Часом до льоху заходять перевірити, чи всі в'язні є. Се визначало завжди зміну
директора музею-в'язниці. Приходили в супроводі молодця з револьвером. Тоді
портретам доводилося чувати різні сентенції про історію, політику, мистецтво.
Сентенції такі ж унікальні, як і музей. Потім двері замикалися знову, гримів замок
важкий мазепинських часів, і знову наступала тиша. І довго дивилися Богдан з
Іваном один на одного, дивилися щось років кільканадцять, аж поки одного разу не
вилетіли в повітря, розірвані в шмаття німецькою бомбою, і не щезли в полум'ї
великої
пожежі.
Нехай
горять
к
такій
матері,
сказав
я
своїм
хлопцям.

Не
гасіть.
І
згоріло
все?
Все,зареготав
секретар
Чернігівського
обкому…,
розповідаючи мені про загибель малярства українського народу 17 і 18 століть.
Я пригадав се в повісті «Україна в огні», і мені дорікали, і били мене нещадно, і
називали ворогом народу за те, що я образив пам'ять великого Богдана. І я зрозумів,
що таке діалектика. В руках безсердечних демагогів се страшна зброя, хоч вона і є
могутнім методом в пізнанні світу і могутньою зброєю пізнавальною в руках
мудреця.
31/І 1945
Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було
привезено в Кремль. Там мєне було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї
душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого,
недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене.
Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла.
Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у
момент їхньої малості.
30/VI [19]45
Сьогодні, в суботу, 30/VІ 1945, сталася велика подія в житті мого народу. Уперше
за тисячу літ, за всю свою нещасливу історію об'єднався він в єдину сім'ю. Нема на
світі другого народу з такою безмірно жахливою долею. Нема і не було в Європі
великого пасинка другого, що так був би зневажений в усіх своїх правах на догоду
підлих кон'юнктур. [...]
30/VІ [19]45
Об'єднались усі українські землі. Буде єднне стадо і єдин пастир. Усі тепер
будемо однакі. Не будемо вже польським бидлом, ні румунським, ні чеськоугорським. Не будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші од
нас. Галичани не будуть боятися нас за те. що ми великі і жорстокосердні
«несамостоятельні» люде, не європейські й не азіатські., «отдельнії», як казав той
дядько. Узнаємо Закарпатську Україну, про яку у нас не було написано ні однієї
книжечки, ні одного малюночка, ні однієї вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не
сказавши один одному слова, ми принаймні «великі» українці. Одягнемо прекрасну
Буковину, мальовничу слов'янку, в церобкопівський бушлат землянистий... [...]
17/VІІ 1945
Чим допоміг мені в творчості хоч один державний чи партійний діяч? Що порадив
розумне і змістовне? На що вказав? Чим натхнув? Яку подав ідею? Пораду? Нічим,
ніколи, ніяк. [...]
27/VII [19]45
...Тісно мені, важко. Пролетів думками по Вкраїні, од рідного дитинячого мого
Сейму, од Десни до Дунаю і до Буковини, і ні один голос звідти не гукнув до мене.
Волею злою недобрих людей став я окремий. Я мушу творити й боротися окремо в
духовному голоді, без землі, яку в мене одняли многосотлітні гайдуки. Творити й
боротися. Але хіба вистачить життя одного на сі дві роботи? Для сього треба жити
двічі. А я доживаю останній свій десяток літ. Мовчать Микитині лакеї,
набиндючившись чи п'ючи фатальну горілку, чекаючи, як ворони о стену, на мою
смерть. Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене
порожньо. Все вимерло, замовкло. Вся Україна. Невже я вмер уже? Невже мене
нема? Невже любов моя до людства, до України і вся моя робота умерла теж і всіма
забута... [...]
3/ VIII [19]45
... Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній я належу. Я
належу людству як художник і йому я служу, а не кон'юнктурним намісникам
України моєї і їх лизоблюдам і гайдукам п'яненьким. Мистецтво моє мистецтво
всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту. Буду, хочу жити
добром і любов'ю до людства. [...]
3/ІХ [19]45
...Я не можу радуватися, коли навколо мене людям погано. Мені соромно, так
соромно, ніби я винен, що люде бідні, погано одягнені, невлаштовані і
перевтомлені. Ніби я обдурив їх, чогось їм набрехав і витягую з них жили, ніби я
одняв у них свята, і спокій, і лагідну вдачу і зробив їх нещасливими, насадивши над
ними багато поганих дурних начальників з холодними кво-лими душами... [...]
6/ХI [19]45
...Казав мені Ю. Г, якого я стрів на вулиці біля Кінокомітету, що за даними, якими
вже відає уряд, «Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще,
так би мовити, з оптимістичною неточністю». Себто, коли ми додамо мільйонів дватри, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона
з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба
лише в 1950 році.
Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків дітей своїх убитими,
спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне
блукання. А до війни, з початку Великої Соціалістичної революції, вона втратила,
крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в
урожайний 1932 рік. За двадцять з чимось довоєнних років в ній не прибавилося
населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню. так
вельми жадали боги. Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена. Таких утрат,
замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі. І
жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з
сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між
іншим, щоб не подумав часом хто. що їм жалко. бо се було б «політично
шкідливим».
Мій час  край загибелі мого народу.
Як встати йому на своїх скривавлених ланах? Як обробити їх? Його сили підуть
на обробіток землі, яку він прокляне як недолю свою чи не прокляне, а плазуватиме
по ній, як раб, челядник, хлібозаготівельник Європи. Що робиться в його культурі?
Скільки знищено, розігнано, якими людьми обсаджені заклади, де творяться
культурні кадри? Скільки провінціалізму і тупої самозакоханості, асиміляторів і
русифікаторів! О другорядність, яка страшенна сила в тобі! Сонце, і небо, і земля, і
квіти  ніщо не затулить і не висвітлить творчі неприглядності.
О дике поле Європи!
1/1 [19]46
В усіх моїх творах є сцени прощання. Прощаються чоловіки з жінками, сини з
батьками. Прощаються й плачуть чи, махнувши рукою, подавляють ридання,
оглядаючись на рідну хату в останній наче раз. Є, треба думати, щось глибоко
національне в сьому мистецькому мотиві. Щось обумовлене історичною долею
народу. Прощальні пісні... Розлука  се наша мачуха. Оселилась вона давно-давно в
нашій хаті, і нікому й ніколи, видно, не витати її, не приспати, не впросити.
Основний мотив пісень народних наших  смуток. Се мотив розлуки.
Пишу, розлучений з народом моїм, з матір'ю, з усім, з батьковою могилою, з усімусім, що любив на світі над усе, чому служив, чому радувався.
Я ніби навіщував собі недолю в творах. Прощай, Україно. Прощай, рідна, дорога
моя земле-мати. Я скоро помру. Умираючи, попрошу вирізати з грудей моїх серце і
хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лоні під твоїм небом. Прийми його. Воно
тобі весь вік молилось, не проклинаючи ні однієї з чужих земель.
ПИСЬМЕННИК
«Хочеться кожне слово помити в українській криниці,
де дівчина воду брала, і поставити слова чистими рядами,
щоб незабутнє вигравало в них, як сонце на Великдень,
і радувало людські серця у великі і труді часи.»
Олександр Довженко. «Незабутнє». 1942 р.
Олександр Петрович
Довженко у роки війни.
Страшенно люблю писати
сценарії. Не люблю праццювати
над чужими сюжетами.
Адже це все одно, що писати
картину, коли хтось інший вже
зробив її ескіз».
Олександр Довженко
«Велике діло – писані слова».
Ліна Костенко
М. Рильський та
О. Довженко на фронті 1943р.
Усі, хто особисто знав О. Довженка, із
захопленням
згадують,
яким
незрівнянним
оповідачем – імпровізатором він був. Його
артистичними розповідями інколи до третіх півнів
заслуховувалися друзі у Харкові, Одесі, Києві. То
була своєрідна проба слова, яке згодом ляже на папір
і явить світові ще одну грань творчого генія
Олександра Довженка – публіциста, новеліста,
повістяра і драматурга.
Як літератор О. Довженко свій перший крок
зробив у кіно. Кіносценарій «Вася-реформатор» був
прийнятий до зйомок на одеській кінофабриці ще
тоді, коли працював у Харкові.
Літературною творчістю Олександр Довженко
почав займатися в роки війни, хоч ще раніше
друкував уривки зі своїх сценаріїв.
Справа не лише в тому, що у цей час було майже
неможливо знімати фільми (він все ж таки створив
два документально-публіцистичні фільми про воєнні
події на Україні, один із яких дубльовано 26-ма
мовами світу ). О. Довженко прийшов до твердого
переконання, що слово – найтривкіший матеріал.
Кінофільм, хоч і стає набутком інколи навіть
мільйонів глядачів, усе ж матеріально існує в
порівняно не багатьох копіях, які зношуються під час
прокату і, чого найбільше боявся кіномитець, можуть бути просто знищеними. Тоді від його
творчості не лишиться й сліду ( в той час ще не було
відеомагнітофонів і відеокасет чи компакт-дисків).
Отож замість пензля і кінокамери Довженко бере в
руки вічне перо. Перебуваючи на фронті в діючій
армії, він мережить сторінки своїх записників
життєвими спостереженнями, задумами, планами,
начерками.
Уже в перші місяці війни О. Довженко виступав
у пресі з публіцистичними статтями. Згодом друкує
свої оповідання і новели «Ніч перед боєм»,
«Відступник»,
«Стій,
смерть,
зупинись»,
«Незабутнє», «На колючому дроті», «Мати» та інші.
Деякі з них потім органічно вплете до своєї
кіноповісті «Україна в огні».
Ці оповідання і новели виходять в оригіналі і
перекладах окремими книжечками їх читають з
естради, передають по радіо. О. Довженко стає
популярним, визнаним белетристом.
У цей же самий час він наполегливо працює над
кіноповістю «Україна в огні».Уривки з неї читає не
лише своїм друзям, але й партійним бонзам, про що
неодноразово нотує у щоденнику. Довженкові,
здається, всі визнають рацію і рекомендують
опублікувати повість відразу двома виданнями (в
оригіналі – українською мовою і в перекладі –
російською).
Видання вже були готові до друку коли
поступив донос Сталіну, якому вкрай не сподобався
твір. Про це О. Довженко довідується привізши до
Москви зі звільненого Києва свою стареньку матір
(див. запис у «Щоденнику» від 16.11.1943р.)
Але то був лише початок грози, і Довженко
відчув це 31 січня 1944 р. Довженковій кіноповісті
було присвячено спеціальне засідання Політбюро
ЦК, на якому з доповіддю виступив Сталін. Уявіть
собі: йде світова війна, до закінчення ще більш року,
а державні мужі на рівні з військовою стратегією
обговорюють літературний твір. Ні, це не дурість!
Це був страх перед великою правдою, яку
відчайдушно насмілився сказати письменник.
Повість була настільки викривальною і
страшною для пануючої тоді тоталітарної системи,
що з трудом пробивалася на друковані шпальти і в
наступні десятиліття і вперше більш-менш повно
(правда, з купюрами) була опублікована лише в 1990
році. А найповніша публікація була здійснена лише
1995 році.
Незважаючи на заборону кіноповісті «Україна в
огні», на те, що навіть уже опубліковані новели і
оповідання також вилучено з літературного процесу,
а ім’я автора піддано анафемі, О. Довженко не
припиняв своєї письменницької творчості.
Восени 1945 р. він завершує «Повість
полум’яних літ», в якій, бажаючи хоч щось сказати
своєму народові, пішов на певний компроміс із
системою. Про це він з болем нотує 22 вересня 1945
році: «Боже мій… Скільки розбитих духовно й
фізично сердець. П’ятнадцять мільйонів трупів і
вигнанців. Я не знаю нічого страшнішого на світі.
Через рік О. Довженко за пише
у своє «Щоденнику»:
«Сьогодні роковини моєї смерті.
Тридцять першого січня 1944
року мене було привезено в
Кремль. Там мене було порубано
на шмаття і скривавлені частини
моєї душі було розкидано на
ганьбу й поталу на всіх зборищах.
Все, що було злого, недоброго,
мстивого, все топтало й поганило
мене.
Я тримався рік і впав. Моє серце
не витримало тягаря неправди й
зла.
Я народився і жив для добра і
любові. Мене вбила ненависть
великих якраз у момент їхньої
малості».
31.01.1945
Кадр з фільму «Повість
полум’яних літ». У ролі Івана
Орлюка Микола
Вінграновський.
Олександр Довженко в своєму
саду.
Кадр з фільму «Поема про
море»
«До Президії Спілки
письменників УРСР.
Вертатись хочу на Вкраїну.
Президіє! Допоможи мені
житлом: давно колись його
відібрано в мене. Великої
квартири мені не треба.
Тільки треба мені , аби з
одного бодай вікна було видно
далеко. Щоб міг я бачити
Дніпро і Десну десь під обрієм
і рідні чернігівські землі, що
так настирливо ночами
почали маритись мені.
З пошаною О. Довженко
10.10.1956. Москва».
О. Довженко в робочому
кабінеті. 1956 р.
Що «Повість полум’яних літ»? Хіба таку писати
повість про смертельну рану народу? Трагедію треба
писати, новий Апокаліпсис, нове «Дантове пекло». І
не чорнилом у Москві, а кров’ю й сльозами,
мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами
сиріт, у пустках і на пожарищах Матері-Вдовиці. Та
що ж поробиш, коли…потрібна правда піднесена».
Але навіть цієї ущемленої й ущербної правди
боялася злочинна кліка. Цей твір О. Довженкові не
дозволили ні екранізувати, ні опублікувати. Вперше
друком він з’явився у 1957 році, після смерті автора.
1960 році його дружина, кінорежисер Юлія Солнцева
зняла широкоформатний фільм, в якому роль
головного героя Івана Орлюка зіграв учень О.
Довженка тодішній студент всесоюзного інституту
кінематографії, а нині відомий поет і прозаїк Микола
Вінграновський. Фільм здобув світові славу і
Канському фестивалі 1961 році був відзначений
премією за кращу режисуру.
«КУТУЗКА»
НА
КУТУЗОВСЬКІМ
ПРОСПЕКТІ
Є в російській мові слово «кутузка», що понашому означає в’язниця, буцегарня, каталажка, цюпа,
тюрма.
І є майже в самому середмісті Москви
фешенебельний і престижний Кутузовський проспект,
на якому в поєні роки мав помешкання О. Довженко.
Ні, його не заслали в Сибір, але йому заборонили
виїжджати в Україну, що по суті означало
московський полон, перебування у «кутузці» під
недріманним оком режиму.
Всесвітньо відомому кінорежисерові після війни
дозволили зняти лише один фільм і то, звичайно, не
про видатного українського селекціонера – Помолога
Володимира Симиренка, якого замучили більшовицькі
кати, а про російського садовода Івана Мічуріна.
Не маючи змоги повною мірою реалізувати себе
як кіномитець, О. Довженко займається літературною
творчістю, пише кіноповісті, п’єси, веде свій
знаменитий «Щоденник» з таємною надією, що колись
усе те буде оприлюднено і «притчею стане».
ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ
У 1951 році після багаторічної перерви О. Довженко нарешті одержує
можливість відвідувати Україну. Саме тоді розпочалося будівництво Каховської
гідроелектростанції й Каховського моря. Задумавши створити фільм про це,
режисер щороку їздить до Каховки, живе там, зустрічається з будівельниками,
селянами, інженерами, вченими, збирає матеріал для майбутнього сценарію.
Із притаманною йому громадянською позицією О. Довженко втручається у
багато справ, які хвилювали його як українця-патріота: пише доповідну записку до
Ради Міністрів УРСР, в якій викладає свої пропозиції щодо художнього оформлення
гідротехнічних споруд на дільниці Запоріжжя-Каховка, на пленумі Академії
архітектури робить доповідь про архітектуру нового села, дає ділові, справді
професійні поради щодо поліпшення конкретних архітектурних проектів.
У численних щоденникових записах ми прочитуємо його незгоду з певними
проектами, обурення, критику. Задумається він і про доцільність та екологічні
наслідки майбутнього моря.
О. Довженка в Україні до глибини душі потряс нечуваний процес
винародовлення, денаціоналізації, поголовного зросійщення. Душа його кричить, а
уста німіють. І тільки перо на сторінка щоденника кигиче, як та чайка, «що вивела
чаєняток при битій дорозі».
«…На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорока мільйонної
УРСР (повністю) викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю),
провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна з
національного питання і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і
переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, - вся
абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка не чувана або
аморальність… Який жорстокий обман… І жаль і сором…».
Все, що О. Довженко пише і подає на розгляд як сценарій майбутнього фільму,
знову не до шмиги можновладцям. Вони далі намагаються духовно зламати
художника, примусити його творити таку ж сірятину, яка заполонила літературу і
кіно й відповідала всім канонам так званого соцреалізму.
Виконуючи їхні каверзи, О. Довженка 17 разів переробляє свій твір, який
остаточно називає «Поема про море», маючи на увазі житейське море й епізодично
та багатозначно вплітаючи в канву сучасності картини далекого (аж до скіфів) і
близького (проминула війна з її мільйонними жертвами) історичного минулого
України.
Фільм за цим своїм літературним сценарієм О. Довженко мріяв знімати
нарешті на рідній київській кіностудії, яку він заснував, розбудовував і біля якої
своїми руками ще в передвоєнні роки виплекав удовий яблуневий сад. Але йому
відмовляють і в цьому, і він змушений згодитися знімати «Поему» на студії
«Мосфільм».
А це вже йшов 1956 рік…
Довженкові, хоч повечорів уже його день, але ніби заглянуло сонце у віконце.
У березні київський журнал Дніпро опублікував його автобіографічну кіноповість
«Зачарована Десна», над якою він почав працювати ще 1942 році. У видавництві
«Радянський письменник» під цією ж назвою готується до видання цілий том його
кіноповістей. На «Мосфільмі» розпочинаються зйомки перших кадрів кінофільму
«Поема про море».
На жаль, цей фільм, який довершила Юлія Солнцева став лебединою піснею
Майстра.
25 листопада 1956 року не дочекавшись виходу своєї першої великої книги,
Олександр Петрович Довженко відійшов у засвіти. Поховали його на Новодівичому
кладовищі в Москві.
МИСТЕЦТВО ДЕСЯТОЇ МУЗИ
Олександр Довженко – майже
ровесник кіно, яке по праву
називають мистецтвом десятої музи
(відомо, що в грецькій міології муз
було дев’ять). У 1895р. з’явилися
перші фільми французьких
винахідників цього мистецтва –
братів Огюста і Луї Люм’єрів.
На Україні перші художні фільми
було створено на початку ХХ ст.
при найактивнішій участі корифеїв
українського театру. Ще в
19091910рр. кінооператор Д. Сахненко
разом із відомим майстром сцен
М. Садовським зняли популярні
спектаклі «Наталка Полтавка»
І. Котляревського, «Наймичка»
І. Карпенко-Карого, «Богдан
Хмельницький» М. Старицького, в
яких брали участь видатні
українські актори : Марія
Заньковецька, І. Мар’яненко,
Любов Ліницька та інші. Відомі
також непоодинокі спроби
екранізувати класичні літературні
твори, що відображали історію
України.
У 1919-1920 рр. в Одесі
організовано кінофабрику
Всеукраїнського Фото-Кіно
Управління (ВУФКУ) – нинішня
Одеська кіностудія художніх
фільмів. Саме тут розпочав свою
кіно діяльність О. Довженко,
знявши фільми «Вася –
реформатор», «Ягідка кохання»
(1926), «Сумка дипкур’єра» (1927),
«Звенигора» (1928), «Арсенал»
(1929).
У 1928р. засновано Київську
кінофабрику ВУФКУ, з 1030р. –
«Українфільм», з 1939р. –Київська
кіностудія художніх фільмів імені
О. П. Довженка. На Київській
кіностудії О. Довженко зняв фільми
«Земля» (1930), «Іван» (1932),
«Шорс» (1939).
Крім цих двох названих, в Україні
ще діють Ялтинська кіностудія
художніх фільмів (заснована
1922р.), кіностудія «Галичинафільм» (заснована 1989р. у Львові)
КІНОМИТЕЦЬ
Кіно – мистецтво синтетичне. Кіно – мистецтво
колективне. У створенні кінофільму беруть участь
сценарист,
режисер,
оператор,
художник,
композитор, акторі і каскадери, декоратори і
костюмери, освітлювачі і гримери, звукооператори і
монтажери і ще багато людей найрізноманітніших
професій.
Таких, як Довженко, у світовому кіно не багато.
Він прийшов у кіно вже будучи художником. А
художники споконвіку шукали все нових засобів
передати не лише статику, але й рух. Нове мистецтво
кіно відкривало для цього безмежні можливості.
Це дуже тонко підмітив Юрій Яновський, який,
до речі, в своєму першому романі «Майстер
корабля» (1930) в образі головного героя відтвори
багато реальних рис свого друга Олександра
Довженка.
Ще в 1927 році у нарисі «Історія майстра», який
потім увійшов до книги «Голівуд на березі Чорного
моря», Яновський писав: «Тепер мені ясно, що
Довженко знайшов те, ого він шукав і чого не дала
йому берлінська наука та перо журналіста. Він
знайшов полотно, на якому постаті й образи,
покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять і
кохають. Його прямування довело його до правдивих
шляхів і до живих обріїв».
У той час перехід художників від мольберта до
кінокамери спостерігався повсюди. Микола Бажан у
книзі «Олександр Довженко» (1930) відзначав: «У
Німеччині з малярства до кіно прийшов видатніший
їхній лівий режисер Рутман, у Франції – Ренуар, в
Росії – Ейзенштейн, на Україні – О. Довженко,
почасти
І. Кавелерідзе».
Прокладаючи собі шлях у кіно, О. Петрович
створив два сценарії, за якими при його участі, як
режисера було знято кінокомедії «Вася –
реформатор» і «Ягідка кохання». Потім йому
доручають зняти фільм «Сумка дипкур’єра» (1927):
кінорежисер Довженко переробляє сценарій і
виступає, як актор у ролі кочегара.
У 1928 році на екрани виходить фільм
«Звенигора», автори сценарію якого Майк Йогансен і
Юртик (Юрко Тютюнник) офіційно просять зняти
їхні прізвища, як сценаристів, бо режисер О.
Довженко залишив від поданого ними сценарію хіба
що титульну назву. Пізніше усі свої фільми
Довженко знімав лише
за
власними
сценаріями. Готуючись до зйомок, часто
олівцем на папері творив композицію окремих
сцен. Після зйомок особисто займався
монтажем. Міг годинами без перерви
просиджувати за монтажним столом, шукаючи
відповідного ритму кадрів.
Ось саме цю багатогранну роботу О.
Довженка у створенні кінофільмів ми
називаємо його кіномитцем або майстром кіно.
Першою кінострічкою, яка принесла
«Земля» . Кадр з фільму
признання О. Довженкові була «Звенигора»
(1928).
«Звенигора», - писав М. Бажан – потрясла всіх глибиною, широчезним
розмахом ідей і думок, вкладених у неї. Це була історична симфонія, що рівної їй
немає в світовому кіно. Це була зафільмована лірика, епос і філософія виявлена в
образі такої глибини і значимості, що багатьом не сила була до кінця їх розкопати й
зрозуміти…
Цей епохальний для української культури фільм прогримів, як несподіваний
вибух, як раптова блискуча перемога.
Наступний фільм – «Арсенал» (1929) був ще одним кроком до вершин майстра
майстерності, його окремі сцени ввійшли до фонду світової кінокласики. Але
справжнім шедевром світового кіномистецтва стала Довженкова «Земля» (1930).
«Земля» - це велична й глибока пісня, - писала Анн Філіп. - І мені справді
здавалося протягом усього фільму, ніби я чую пісню, спів, щось на зразок
симфонічної музики.
Нагадаю, що фільм «Земля», як і всі попередні фільми О. Довженка, був німим
(неозвучений). Яким же треба бути майстром, щоб картинами створити відчуття
музики!
Такої ж високої думки про цей фільм і співвітчизник Анн Філіп – Бартелемі
Амангаль:
«Треба бути поетом, а не критиком, щоб
зворушливо оповістити про найпрекрасніший у
світі фільм «Земля»…
Натхнення «Землі» виростає на перехресті
поезії та моральності духу: обидві ці сутності
так сильно пережиті, що краса там – як
всеосяжна моральність, а моральність – як
космічна гармонія».
А відомий російський кінорежисер і
сценарист Михайло Ромм із захватом говорив:
«Земля» - геніальна. Я знаю багатьох режисерів,
Афіша фільму «Земля»
операторів і кінодраматургів, яких саме ця
картина примусила піти у кінематографію… До таких режисерів належав, зокрема, і
я… «Земля» відкрила переді мною поетичний світ кінематографії».
ХУДОЖНИК САШКО
(1923-1926 рр.)
Ще навчаючись в Берлінському художньому
училищі в 1922-23 рр., Олександр Довженко
дебютував
як
художниккарикатурист
в
українському гумористичному журналі «Молот».
що видавався в Нью-Йорку.
Повернувшись
до
Харкова,
працює
художником-ілюстратором в газеті «Вісті ВУЦВК»,
редактором якої був його земляк і ровесник, поетлірик, сатирик і гуморист, організатор та керівник
письменницької організації «Гарт» Василь ЕлланБлакитний.
«Блакитноокий Василь Еллан, - згадував через
багато років Микола Бажан, - радо привітав
молодого художника, який щойно повернувся з-за
кордону, і на сторінках «Вістей» чи не щодня
почали з’являтися дотепні й гострі карикатури,
підписані ім'ям «Сашко». Сашко стає улюбленцем
читацької
маси,
проводирем
українських
карикатуристів» .
«Хто ж не знає його знаменитих шаржів, його
до корчів смішних карикатур?» - риторично
запитував ще в 20-і роки видатний знавець і творець
сміху Остап Вишня, якого в редакції тих же
«Вістей» доля звела і побратала з О. Довженком на
зорі їхньої творчості.
Велике місце у творчій спадщині художника
займають портрети тодішніх діячів культури і
дружні шаржі на них, пройняті щирою приязню.
Симпатією, наприклад, до Сергія Пилипенка. голови
Спілки селянських письменників Плуг , наснажений
шарж, де «папаша» (його так називали), як та
квочка, під полами своєї чумарки ховає групу своїх
вихованців –«плужан». «Це було, згадував
Олександр Грищенко, - так дотепно, що по самих
отих ногах можна було пізнати майже усіх плужан».
Позитивний сміховий заряд притаманний і шаржам
на Павла Тичину, Валера Пронозу (В. Еллана), В.
Сосюру.
У
графічних
малюнках
гумористично
окреслював цілий літературний чи мистецький
напрям. Так, скажімо, було з театром Леся Курбаса
«Березіль» або «Плугом», який став об’єктом
дотепного сміху у серії малюнків під назвою «Ось
так виростають письменники-«плужани»».
«Олексанлр Довженко був
обларованим і різноманітним
хуложником».
«Оце Остап Вишня, як ви про
нього думаєте»
Художник О. Довженко
«Оце такий, як він думає
писати фейлетон».
Художник О. Довженко
В. Сосюра
Художник О. Довженко
«Це не просто ілюстрації й не звичайні малюнки,
— писав Володимир Сосюра, якого не раз малював
художник Сашко. - Це протокольні записи, зроблені
засобами графіки. Із них віртуозними лініями і скупими
штрихами відбита сама наша історія».
Цю думку продовжує і розвиває Максим
Рильський:
«Справді, й тепер, переглядаючи старі газети та
журнали і натрапляючи в них на рисунки, підписані
псевдонімом (власне - іменем) Сашко, відчуваєш, який
гострий олівець мав отой Сашко, яку тонку кмітливість
і спостережливість, - і думаєш: а таки ж дійсно міг із
Довженка вирости справжній високої міри майстер
образотворчого мистецтва».
Безперечно, міг!
Але влітку 1926 р. він, як влучно висловився
Корнелій Зелінський, «відкинув олівець і пензель, як
скрипач перетворив би смичок на диригентську
паличку, щоб зазвучала не одна скрипка, а весь
симфонічний оркестр».
В. Еллан- Блакитний.
Художник О.Довженко
С. Пилипенко.
Художник О. Довженко
В. Проноза
Художник О. Довженко
***
Коли ти дивишся - це ще не значить,
що ти бачиш.
***
Історія - це святая святих народу,
недоторканна для злодійських рук.
** *
Непошана до старовини, до свого
минулого, до історії народу с ознакою
нікчемності правителів, шкідлива і
ворожа інтересам народу...
***
Українська пісня - це геніальна
поетична біографія українського народу,
народу-трудівника, народу-воїна, народу,
що цілі віки бився, як лев, за свою
свободу...
Українська пісня - це бездонна душа
українського народу, це його слава.
***
Прекрасна
людина
в
бою
за
Батьківщину.
Прекрасна
вона
в
стражданнях і в смерті за неї. Але
найсвітліша краса її в труді.
***
Життя таке коротке. Поспішайте
творити добро.
***
Велике діло - добре слово. Воно часом
дорожче від усього, від усяких ліків, від
багатств і потрібне людині, як хліб і мед,
як жива вода,
***
Поки на землі житиме хоч один
голодний старець, - всі старці.
Поки бодай одна душа буде в неволі, ніхто не вільний.
***
Сучасне завжди на дорозі з минулого в
майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все
минуле? Невже для того, щоб навчити
онуків ненавидіти колись дороге й святе
моє сучасне, що стане для них теж колись
минулим!..
** *
Так уже створено нашу людину. Всім
наділила її природа. І силою, й відвагою,
й добротою, і благородством душі, та є в
неї часом одна хвороба - не скрізь
вистачає їй вправності, наполегливості
завершити розпочату справу. Нема ще в
неї іноді культури розрахунку. Не любить
вона точності. Не любить секунди,
сантиметри. Від легкої звички до
неосяжних можливостей не завжди у неї
справний годинник, і колесо, казав той, не
завжди кругле.
***
Любіть землю! Любіть працю на землі,
бо без цього не буде щастя нам і дітям
нашим ні на якій планеті.
***
Людина родиться для щастя й для
радості, і бореться вона і діє во ім’я
щастя. І розцвітає людина в щасті, а не в
журбі, в світлі, а не в темряві й
незнайстві, в сім а не в розлуці, і ніколи
не в неволі.
***
Людська душа - це чаша для горя. Коли
чаша повна скільки не лий уже, більше не
вміститься.
***
Тільки велика мета народжує великі
характери...
***
Історія народів учить нас, що та держава
велична, в якій велична мала людина.
***
Щоб бути художником, треба мати
залізну мужність.
***
...Народ не прощає відсутності таланту
митцеві п само, як не прощає генералам
програних битв.
***
Письменник, коли він щось пише,
повинен почувати себе врівні, на висоті
найвищого політичного діяча, не учня чи
прикажчика.
***
Приберіть геть усі п’ятаки мідних
правд. Залиш' тільки чисте золото
правди.
***
***
Приберіть геть усі п’ятаки мідних Стаю таким добрим, що вже птиці можуть
правд. Залиш' тільки чисте золото
сідати і мою білу голову.
правди.
***
***
Мистецтво, в якому нема краси, Я завжди думав і думаю, що без погане мистецтв Коли краса зникає з
гарячої любові j природи людина не твору або зовсім не відвідала його і автор
може бути мигцем. Та й не тільки раптом відчуває, що ангели залишили
митцем...
його душ марні тоді всі його сподівання:
***
не допоможуть тут благополучні рецензії,
Птиці летять наді мною, хвилюють ні швидкоплинні нещирі похвал. Рано
мене. Мене завжди хвилюють птиці у зникає його твір, наче мертвонароджений
вечірньому небі.
плід.
Генії належать усім  і нікому. Вони живуть, не
зважаючи на чужі правила. А
як же бути їх
супутницям? Місія кохання  це хрест або нагорода?
З Варварою Криловою Олександр Петрович
познайомився у Житомирі 1917 р. Закінчивши
Глуховський учительський інститут, він прийшов
працювати в гімназію. Звичайно, не звернути увагу на
молодого розумного красуні учительки не могли. Одна
з них, Варвара, найсміливіша, запросила Олександра
на чаювання. І незабаром вони одружились.
Пройшло небагато часу... і Варя пішла від
чоловіка,
залишивши
на
столі
лист:
«Дорогой, родной, любимьш мой! Я прощаюсь с
тобой! Я уезжаю навсегда от тебя. Понимаю все 
все. Прежде всего - то, что жить вместе мы не
Юлія
Солнцева
можем. Ты идешь в большое искусство. Ты
отдаешь ему всего себя. Тебе нужен друг в жизни,
тебе нужна вдохновительница... Не тревожься за
меня, любимьш мой. Оставляю тебя сознательно. Я буду жить до последнего
вздоха с тобой в сердце своем, в воспоминаниях, мыслях, в снах... Верю и знаю, что
ты создашь много прекрасного, доброго и
вечного. Ты влюбился Саша... Поверь: от всего
сердца, отвергая во имя тебя ревность и боль,
хочу, чтоб она стала истинным твоим другом,
твоим вдохновением. А у меня одна 
единственная просьба к тебе: хочу жить под
твоей фамилией. Прощай. Пусть идет к тебе
добро и счастье... Твоя навеки Варвара
Довженко».
Це був мужній вчинок жінки, яка
продовжувала кохати. Пізніше вона вийшла заміж
за чиновника НКВД Чазова, народила сина.
Через деякий час чоловік виявився «ворогом
народу».
Його
розстріляли.
Олександр Довженко допомагав Варварі,
давав їй гроші на виховання дитини.
На Одеській студії знімали «Бурю». Юлія
Солнцева грала головну роль. І раптом побачила
Варвара
високого, елегантного. І підійшла першою. А
Крилова
ввечері постукали у двері. Це був Довженко, той
самий високий і елегантний. Він мовчки підійшов
до столу, дістав із кишені апельсини  багато маленьких сонць. «Вийдемо», - сказав
Юлії. Вони вийшли. І більше вона в ту квартиру не повернулась. Їй було 26, йому 
33
роки.
Заради
нього
Юлія
відмовилась
від
зйомок
у
Голлівуді.
Юлія Іпполітовна вважала Олександра Петровича генієм, тому створювала
йому виняткові умови для роботи і відпочинку. Накрохмалені скатертини, англійські
колекційні тарілки. Вона дуже добре знала й поважала його звички. Наприклад, він
любив тишу, і Юлія йому її забезпечувала. Він любив компанії, а вона  ні. Але
заради чоловіка влаштовувала світські раути. Вона, мабуть, перша, хто одразу
зрозумів, що Олександр Довженко  великий режисер. Для Солицевої головним у
Довженко було те, що він чоловік її життя. І цей імпульс дав упевненість: чоловік 
геній, а її місія  розповісти про нього світові. Заради нього вона була здатна на все.
Найголовніше, Юлія була мудрою жінкою. Адже її
чоловік належав до світу кіномистецтва, тому час від часу
у
нього
з'являлися
музи.
Олеся Чернова. Вродлива, талановита піаністка
знімалась у нього в якомусь епізоді і так його надихнула,
що він написав їй 18 листів — поем. Він був закоханий у
неї по-хлопчачи пристрастно. Відповіді на свої листи чекав
так, що поштовий вагон з Москви зусрічав на станції в
Одесі. Познайомила їх Іда Пензо, з якою у Довженко теж
був роман. Побачивши з якою пристрастю режисер
захопився її подругою, Іда мудро відійшла в бік. З
Олесею Олександр Петрович розстався, як тільки
з'явилась Юлія.
Тетяна
Пізніше
був
Деревянко
роман
з
монтажницею
Тетяною Чернявською, але розвивався він
під контролем Юлії. Пізніше Тетяна
вийшла заміж. З чоловіком виїхала у
Канаду, де купила телеканал і протягом
життя пропагувала на ньому фільми
Довженка. Пізніше «неземна краса» Асти
Нільсон буквально зачарувала. Пристрасть
незабаром згасла, але все життя він
Нонна
вклонявся її красі.У 60-ті роки Довженко
Мордюкова
захоплювався
Нонною
Мордюковою, любив Зинаїду Кириєнко, Ларису
Шепитько.
Але на їх пам'ятній фотографії з Юлією він написав:
«Я так люблю мою Юлію, як ніколи нікого не любив».
За 33 роки, що їм дарував Бог після смерті Олександра
Петровича, Солнцева зуміла «розкрутити» Довженка
більше, ніж він сам за стільки ж років свого життя в кіно.
Для слави свого Сашка Довженка, нехай і після смерті,
вона
зробила
все,
що
змогла.
А сьогодні всі жінки Олександра Довженка мирно
живуть у пам'яті Тетяни Деревянко, яка присвятила йому
Асти
все своє життя. Тетяна Тимофіївна не просто директор
Нільсон
музею  вона берегиня пам'яті про кохану людину.
ХРЕСНА ДОРОГА
ДО «ЗАЧАРОВАНОЇ ДЕСНИ»
...Отже, життя конкретної ЛЮДИНИ, силою історичних обставин перевернуте
догори дном, час перетворював на легенду, міф, казку, притчу. Ті легенди від
нескінченного повторювання оволодівали масовою свідомістю. Найнеймовірніші
містифікації поступово всмоктувалися в пори навіть мислячих людей — і виникали
скрижалі нової віри. Таким міфом, можливо, наймонументальнішим, стало життя й
творчість Олександра Петровича Довженка.
Назву лише конспективно основні грані міфу Довженка.
Перша: поет-романтик, який оспівав радянську владу й жовтневий переворот.
Друга: послідовний викривач українських буржуазних націоналістів.
Третя: атеїст.
Четверта делікатної властивості легенда: любов Олександра Петровича.
П’ята грань — геній (і паралель: Шевченко — Довженко)...
Звичайно, можна було б пункт за пунктом спростувати міф і вважати, що все стало
на свої місця й нарешті правда торжествуватиме. Однак, коли заходить мова про
напрочуд складні історичні процеси, у яких змушені були брати участь десятки
талантів першої величини, така видима логіка лише заплутує й без того непросту
сферу людського життя й потаємних стимулів самореалізації митця. Адже
довженківська апологія побудована на тому, що не піддається спростуванню, — на
його творчості: малюнках, фільмах сценаріях, прозі, публіцистиці, листуванні тощо.
Тому потрібно проникнути в саму лабораторію міфотворчості, збагнути бодай у
загальних рисах технологію міфа його межі й специфічні можливості впливу на
людей...
ДОВЖЕНКО: «ГОЛОС ТИСЯЧОЛІТТЯ, ВСЕСВІТНІЙ КРИК», або ХТО
НАПИШЕ
НОВИЙ
«КОБЗАР»?
(Відкритий лист панові Юрію Шевельову)
1.
Довженко
як
дзеркало
колоніального
минулого
України
...А геній з колоніальним рабством несумісний. Бо це особливий випадок — адже
геній належить людству. Він збагачує всесвіт, вносячи в його культурно-історичний
досвід неповторність, самобутність національного світовідчування, своєрідність
пракультури саме цієї землі-краю. І раптом з’ясовується: ти — запрограмована
істота під ковпаком і... «скачи, враже, як пан каже». Аж тоді адміністрації
метрополії й колоніальна визнають твій геній. І воздадуть за діла твої. Інша річ — чи
йтиметься
тоді
вже
про
генія?
Олександр Петрович Довженко на генетичному рівні успадкував увесь цей
комплекс національного болю, а відтак замислився над історико-психологічним
дискурсом, і як Художник з ласки Божої спробував відтворити своє бачення в
специфічному, лише йому притаманному стилі, у масній поетиці. Однак як отакий
природний скарб реалізувати, якщо над митцем нависає піраміда чужої імперії і
тисне на мозок? Отже,
не дивуймося, що саме
на Довженкові зійшовся
клином
увесь
світ
трагічних суперечностей
першої половини XX ст.
2.Береги
вічності
...Довженко
став
художником у країні, де
основною вимогою було
вірне
слугування
класовій ідеології —
властиво новій релігії. З
огляду
на
трагічні
обставини
(Довженка
було заарештовано ЧК зі зброєю в руках як петлюрівця) митець на все життя
потрапив у полон. Той самий — назвіть його єгипетський, вавилонський,
російський, комуністичний — для українців — без різниці. Довелося спокутувати
«гріхи», і художник Довженко змушений був боротися більшовицьке) зброєю
ілюстратора, плакатиста проти Української Народної Республіки, Петлюри та
всього-всього, що вчора ще він захищав як військовик-петлюрівець. Він був далеко
не першим — це також ціла невольнича традиція, ганебна, трагічна, що притаманна
різним
народам,
які
перебувають
у
колоніальному
ярмі.
«Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Іван» стали віхами історії світового кіно, і ми
маємо цим пишатися. Адже, окрім поодинокої постаті Олександра Архипенка,
нічого подібного за рівнем успіху й світового визнання в історії культури XX
століття в нас не було. Хіба що «Кобзар», і то за століття перед Довженком і
Архипенком.
Повість «Україна в огні» не сподобалася Сталіну, і він заборонив для друку і для
постановки... Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім
панегірика»
(26.11.1943,
с.
320).
Чи розумів Довженко, чого чекає диктатор від нього як митця? Мабуть, так, бо
запис 20.06.1942 року (с.271) виражає сумніви: «Сьогодні цілий день спокійно
писатиму «Тризну» або «Зачаровану Десну». Чи, може, писати «Пісню про
Сталіна»? Господи, знову заблудився між трьох сосен». Знав, що багато
письменників рятували своє життя саме дифірамбами на адресу Сталіна. Він на це
не пішов, і тому вислухав грізні дорікання «друга Берії», «холод- нодухої і злої
людини» режисера М. Чіаурелі: «Ти вождю пожалів десять метрів плівочки. Ти
жодного епізоду в картинах йому не зробив. Пожалів! Не хотів зобразити вождя!
Гордість
тебе
заїла,
от
і
загибай
тепер...»
Що ж, він не просто пожалів вождеві «десять метрів плівочки», а свідомо не
уславив «мудрість Сталіна», бо вже тоді сумнівався в правоті ідеологічних
сталінських постулатів, концепцій класової боротьби, яка породила репресії,
зневіру, страх, недовіру один до одного, моральну деградацію і бездуховність,
знищення національної гордості, принесла мільйонам людей концтабори,
голодомор, глибокі розчарування... 1 ці Довженкові зболені сумніви в художній
інтерпретації лягли пізніше в архітвір епохи — кіноповість «Україна в огні».
Отже, читаючи щоденникові записи О. Довженка, робимо висновок, що гостра
критика «суспільного болота», порушені актуальні проблеми, вболівання за долю
України, зривання масок із вождів дають підстави твердити: цей яскравий зразок
Довженкової публіцистики — трагічний документ доби. Здатність Довженка
обсяжно мислити, узагальнювати і страждати за долю України та її дітей можна
порівняти за силою больового рефлексу з Шевченком. Тому так часто зустрічаємо
серед
рядків
«Щоденника»
ремінісценції з багатьох
творів
Кобзаря.
Наступний етап урокусемінару — робота з
афоризмами (Немає вищої
краси, як людина в роботі;
Велике дію — добре
слово; Людина не має
права бути безбатченком;
Найбільший скарб усього
людства є сама людина та
ін.
Учні читають записані
на плакаті афоризми Довженка, пояснюють їх, доповнюючи виписаними
індивідуально. (Тло — музика Шопена.)
Заява О. Довженка до Спілки письменників України від 10 жовтня 1956 р. (див. с. 14
цього видання!, хоч і була відома, довго не публікувалася і в 60-х роках
поширювалася лише в списках. У літературного критика і поета Івана Світличного
познайомився із цим документом Василь Стус. Це стало поштовхом для написання
вірша, який і пропонуємо вам прочитати.
Василь
СТУС
ОСТАННІЙ ЛИСТ ДОВЖЕНКА
Прозаїки,
поети,
патріоти!
Давно
опазурились
солов’ї.ю
одзьобились
на
нашій
Україні
А
як
не
чути
їх?
Немає
сил.
Столичний
гамір
заважкий
мені.
І хоу вже на затишок, і. може, па спокій
хочеться на придеснянський. і хочеться па
мій
селянський
край
Пустіть мене до себе. Поможіть мені
востаннє розтроюдить рану, побачити
Дніпро, води востаннє v пригіриі із криниці
зачерпнуть
Нехай гризуть дніпрові гострі кручі моє
зболіле серце. Хай гудуть чернігівські
просмолені
ліси.
Пустіть мене в просмалене дитинство. Бо
кожну ніч порипують бори і ладаном мені
живиця пахне, і дерева, як тіні предковічні,
мене
до
себе
кличуть
і
зовуть
Пустіть мене у молодість мою. Пустіть
поглянути. Пустіть хоч краєм, хоч
крихіткою ока ухопить прогірклу землю
Звіхолили сни мій день і ніч мою й життя
прожите.
Пустіть
мене
до
мене
Поможіть
ввібрать в
голодні очі
край
полинний і
заховать на
смерть.
Пустіть
мене
прозаїки,
поети,
патріоти.
Андрій
МАЛИШКО
ПОРТРЕТ
Ви звикли всі Шекспірам хвилюватись:
Отелло, Дездемона, гнів і ніжність. Залізний
Річард, молодий Ромео І всіх облич таємна
глибина А ви загляньте у одне обличчя Де ніч і
день, пожари й самота.
Добро і зло. печаль і тиха смута,
І кривда й сміх тяжке поклали тло.
То лиш одне обличчя одиноке Довженка
Олександра. Він. як міг. Людей виносив па
плечах своїх.
Із болями, із смутком, із пожаром, із
тюрмами вночі, із свистом куль. Із голодом, з
розлуками важкими.
І дивиться зчудований Шекспір На диво те.
якого
й
він
не
бачив.
Андрій МАЛИШКО
РЯДОК ПРО ДОВЖЕНКА
Прогримів
золотим
салютом.
Молодим
повесняним
громом.
Наче
виклик
скупим
і
лютим.
Наче
промінь
над
отчим
домом.
Обійнявши
весь
цвіт
нагарний.
Охопивши
долини
світу,
Сивочолий
і
мудро-зорний.
Наче вийшов із заповіту
Що там листя із зелен
І
зітхання,
і
тихі
Не
вмирають
твої
І деснянські твої скрижалі.
-
А
вже
ті,
що
тебе
Сонцесяйними
І
сокирку
несли
за
Записались тепер дружечками!
поносили
доносами,
течкими.
Толочили
на
шпальтах
Серце
кидали
на
Даморощені
злі
Лізуть з спогадами на сцену:
преси,
арену,
Дантеси
Але
ти
І
для
Світлим
Повертає
у
життя
за
брата.
мене,
навік
єдина.
перстенем
Полікрата
твоя
судьбина.
І
розкущується
на
І
скликає
вітри
На
вселюдськім
широкім
Український іде да-Вінчі.
Ігор
волі,
обгінчі.
полі,
КАЛИНЕЦЬ
лавра.
жалі?
литаври
Підбирають,
як
слід,
цитаточки.
Ерудиція
в
них
і
туга.
Так
у
хату,
на
вогник-цяточку
Заповзає, бува. злодюга.
Завжди
днями,
як
світ,
зеленими
Дурноголов
росте
під
кленами.
Цвіль
лягає,
де
крута
кручиться.
До
таланту
злоба
гадючиться.
***
Йому
і
страшно,
і
блаженно.
Він
посивів,
як
сивий
світ.
Людинолюбцеві
Довженку
Запахло мудрістю століть.
Запахло
сонце
світлим
В
своїй
неторканій
Знов
сниться
нації
Про ностальгічний дар євшану.
Йому
і
страшно.
Він
посивів,
як
Повз
нього
мчать
В жадобі вічних перемог.
медом
державі.
легенда
і
блаженно.
сивий
Бог:
віки
шалено
Щоб
він
у
візії
пророчій
Знайшов
найлюдяніший
фільм:
Сіркові,
повні
помсти,
очі
І яничар, порубаних навпіл.
(це знати цікаво, але
не обов’язково)
ЦЕ ЗНАТИ ЦІКАВО, АЛЕ НЕ ОБОВ'ЯЗКОВО
Працівники
музею
Олександра
Довженка, заснованого 1964 р. при
Київській
кіностудії,
традиційно
влаштовують пересувні виставки, що
побували вже у багатьох країнах світу.
З кожної такої поїздки директор музею
Тетяна Дерев'янко привозить щось
нове
про
українського
митця.
Пропонуємо
вам
три
цікавих
бувальщини.
САШКО КРАУЦ ІЗ БЕРЛІНА
Постійним гостем виставки у Берліні
був молодий мистецтвознавець доктор
Альфред
Крауц,
сорб
за
національністю (сорби - самоназва
лужицьких сербів, що живуть на
території Німеччини з давніх часів).
Альфред Крауц очолює Сербську
комісію кіно й телебачення. Він —
викладач Вищої кіношколи у Берліні й
автор серйозних досліджень про
Довженка.
Зокрема, Крауц перший ретельно
дослідив і встановив, у майстерні якого
берлінського художника навчався
молодий Довженко на початку 20-х
років. Саме Крауц відшукав родичів
Єккеля. Вони й згадали, що серед учнів
професора було «двоє росіян». Один з
них  Довженко. Особу другого Крауц
встановлює й досі. Він вважає, що
колега Довженка теж був українцем.
Чому?...
Пошуки відомостей про другого
молодою
учня Єккеля привели
німецького дослідника в Італію. На
жаль, в живих Довженкового колегу
Крауц не застав, а от його загадкові
картини побачив — то були чарівні
українські пейзажі. А може, їх
намалював Довженко і подарував
колезі? Чи залишив тимчасово?
Пошук
триває.
І дослідження Довженкової творчості
- теж. Воно триватиме, очевидно,
завжди.
А
свідченням
палкої
закоханості талановитого німецького
мистецтвознавця
в
Олександра
Довженка та його творчість є те, що
свого сина Альфред Крауц назвав
Сашком. Так і записано у метриці 
Сашко Крауц. Це незвичайне для
німців ім'я завжди нагадуватиме про
великого українського митця.
ЯК ЗВЕТЬСЯ РІЧКА НА КОРДОНІ
З ІСПАНІЄЮ?
На це питання, певно, не відповість
жоден школяр, навіть у Франції чи
Іспанії, бо на картах ця річечка поки
що
безіменна.
Зовсім несподівано для себе її назву
встановив той самий Адьфред Крауц.
Повертаючись з Італії додому, він
відвідав Францію. Власне, завітав до
відомого французького актора й
режисера Марселя Омса  актора
книги й численних статей про
Довженка.
Живе Омс на самісінькому кордоні з
Іспанією. Серед розкішних гір і лісів
височить старовинний замок, на
вершечку якого сяє вікнами простора
кімната - робочий кабінет Омса.
Коли гість із Німеччини поглянув на
чарівний пейзаж за вікном, він помітив
річку, що змійкою звивалася поміж
крутими кам'янистими берегами, та
мимохіть
замилувався
нею.
 Це  природний кордон між
Францією та Іспанією,- пояснив
господар
кабінету.
 А як зветься річка? - запитав гість.

Власне,
раніше
вона
була
безіменною. А от нинішня її назва
припаде, очевидно, вам до серця
Зачарована
Десна.
 Зачарована Десна?!
- у захваті
вигукнув
Крауц.
 Це ви так назвали цю річку...
 Звичайно, і ця назва вже прижилася
серед місцевого населення. її визнають
навіть
муніципальні
органи.
 Як радів би з цього Олександр
Петрович,
зітхнув
Крауц.
 Ця річка не лише нагадує про
Довженка та його казковий край, сказав
замислено
Омс.
 Раніше вона роз'єднувала наші
держави, а нині, несучи в собі
Довженків дух, вона, здається мені,
єднає наші народи. Головне  нехай
оця Зачарована Десна тече тут вічно.
ПРО ЯПОНЦЯ ФУКУТО ТА ЙОГО
КНИГУ
зйомки
фільму
«Іван».
Фукуто прожив на Запоріжжі три
місяці, тож основний процес зйомок
відбувався на його очах. Дочекався він
і
перегляду
фільму.
Повернувшись до Японії, Фукуто
написав книгу про Довженка і його
фільми
«Земля»
та
«Іван».
Це було перше окреме дослідницьке
видання про Довженка за кордоном.
Японський
письменник,
мистецтвознавець,
фольклорист
і
мандрівник Фукуто вперше приїхав в
Україну
1929
року.
Що його привело сюди? Українські
пісні, вишивки і... фільм Олександра
Довженка «Звенигора», який він уже
встиг
десь
побачити.
Фукуто побував у Яреськах
на зйомках фільму «Земля».
Побачене настільки глибоко
вразило його, що він вирішив
писати
про
Довженка.
1932
року
японський
письменник знову приїхав в
Україну. Цього разу  вже на
триваліший час. У супроводі
редактора
ВУФКУ
Ілька
Жиги-Різницького він їде на
Запоріжжя, де відбувалися
Природний кордон Іспанії
та Франції
Вперше се сталося 1918 року. Його,
петлюрівського
офіцера,
мали
розстріляти в ніч на 19 березня за
вироком ревтрибуналу* Але був на
світі поет Василь Еллан-Блакитний, на
той час голова партії боротьбистів —
українських комуністів, котрі спів
діяли з більшовиками, але відстоювали
ідею самостійної Радянської України.
Тоді,
в
ніч
на
18
березня,
використовуючи
чинник
несподіваності,
бригада
червоної
кінноти на чолі з хоробрим комбригом
Віталієм Примаковим залетіла в
Житомир, вибила петлюрівську залогу,
примусила втікати самого Петлюру зі
штабом. А хто не встиг утекти, того
полонили — одних розстріляли одразу,
других
«пропустили»
через
ревтрибунал. Однак десь о десятій
ранку в Житомирі з’явився ідеологічний наставник червоного козацтва Василь
Блакитний, він же і перший рятівник генія.
У другому випадку йдеться про кінофільм «Іван». Його дослідники, зазвичай,
обходять. Мовляв, «нічого цікавого». «Фільмрепортаж про будівництво Дніпрогесу»... «Індустріальна тема...» Але саме в сьому фільмі Довженко сказав про
соціалізм таку правду, на яку не наважився жоден письменник чи митець
радянського
періоду...
...Вийшла ухвала ЦК КП(б)У про заборону «антибільшовицької фільми» «Іван».
Довженка звільнили з усіх посад. А дні страшні — голод в Україні, квітень 1933
року. І тут рятівну роль відіграла жіноча інтуїція Довженкової дружини — Юлії
Солнцевої. Вона відчула: сієї ночі ЙОГО заберуть і розстріляють. Тож хапає в
профкомі кіностудії дві «гарячі» путівки до санаторію у Феодосії й, попри бурхливі
протести Довженка (збирався їхати до Харкова доказувати «свою правоту»... Постишеву та Косіору — яка наївність!) вивозить його з Києва...Юлія Солнцева лише
листа до Москви своїй матері, що була в дружніх стосунках з наркомом кіно
Шумяцьким. Його дзвінок у санаторій, вимога обом негайно приїхати до нього в
Москву. І його монолог (за спогадами Солнцевої): «В ту ніч, коли ви виїхали до
Феодосії, вас, Олександре Петровичу, прийшли заарештовувати. На ордері підписи
Косіора і Постишева. Це — смертний вирок. Вас розшукують по всьому Союзу. Але
є вихід. Сьогодні на 16 годину мене викликає Сталін з приводу планування кіно.
Пишіть коротенького листа Сталіну. До того ж у мене є козирі: вам, Олександре
Петровичу, прийшли запрошення з-за кордону —- з Голлівуду, з кіностудій Франції,
Англії та Німеччини. Покажу вождю, він, ясна річ, вас працевлаштує..,».Так і
сталося.
Отже, сього разу рятівницею Довженка стала його дружина Солнцева.
А третім рятівником був...Сталін. Се сталося 1 лютого 1944 року... До кабінету
Сталіна зайшов Берія (за інформацією Поскрьобишева). Вчора, тобто 31 січня,
відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б), на якому Довженка розпинали, яко
ворога народу й націоналіста за кіноповість «Україна в огні». А сьогодні
кровожерний Берія приніс ордер на арешт Довженка. Важко зрозуміти психологію
оберката: можливо він хотів особисто розстріляти великого митця — для СВОГО
«престижу». Сталін поглянув на ордер і несподівано грюкнув кулаком по столу: «Я
же сказал — Довженка не трогать!». Берію ніби вітром здуло з кабінету вождя.
А днем раніше, після
засідання Політбюро, коли
біля Довженка утворився
вакуум, до нього підійшов
Бажан і «потішив»: «Тебе
повалено, Сашко. І вже ти
більше
не
підведешся».Помилився
«друг». Бо Сашка не було
повалено: після Політбюро
він пише свої класичні
кіноповісті
«Повість
полум'яних
літ»
та
«Мічурін», а також —
великий цикл оповідань,
безсмертну
«Зачаровану
Десну»...Тепер
його
порівнюють з горою: чим
далі від не? відходиш, тим
величнішою вона постає.
Але треба, нарешті, аби
ся
велична
«гора»
наблизилася до рідної землі
Олександр Довженко
Автор
crisehacked
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
32
Размер файла
5 904 Кб
Теги
заняття
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа