close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Урок світової літератури в 11 класі

код для вставки
Урок світової літератури в 11 класі
з елементами комплексного аналізу тексту
ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНА СИСТЕМА ПОЕМИ А. АХМАТОВОЇ
«РЕКВІЄМ»
Мета: осмислити образну побудову поеми, її художні особливості;
усвідомити тяжкість випробовувань, що випали на долю сучасників
поета; з’ясувати громадянську і поетичну місію поета у суспільстві.
Методи і прийоми: коментоване читання, аналітична бесіда, комплексний
аналіз тексту, лінгвістичний експеримент.
Тип уроку: урок-діалог.
Хід уроку
І. Перевірка домашнього завдання.
1. Тест за творчістю А. Ахматової (додаток 1).
2. Домашнє завдання до уроку: Виписати назви і роки видання тих збірників,
які вийшли за життя А. Ахматової. Зверніть увагу на 19-річну паузу між 5 і
6 книгами. Які події в цей час відбулися в житті А. Ахматової?
ІІ. Аналітична бесіда.
Оформлення дошки:
«Співати не міг! – Це оспівай!»
(М. Цвєтаєва)
«… Я не припиняла писати вірші. Для мене в них – зв'язок мій з часом,
з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, які
звучали у героїчній історії мого народу. Я щаслива, що бачила ці роки і
бачила події, яким не було рівних».
Вчитель. Який історичний і життєвий контекст в основі «Реквієму»?
Основою поеми стала особиста трагедія А. Ахматової: її син Лев
Гумільов був тричі заарештований у сталінські роки. Вперше його
заарештували у 1935 р., але його вдалося швидко визволити. Ахматова тоді
написала листа І.В. Сталіну. Вдруге він був заарештований у 1938 р. та
засуджений до 10 років таборів, пізніше строк зменшили до 5 років. Втретє
Гумільова заарештовують у 1949 р., засуджують до розстрілу, згодом
замінивши його на заслання. Його провина не була доведена, потім він був
реабілітований. Сама Ахматова перші два арешти вважала помстою влади за
те, що Лев був сином Миколи Гумільова.
Арешт 1949 р., на думку
Ахматової, став наслідком відомої постанови ЦК ВКП(б), і тепер син сидів
вже через неї.
Вірш «Забирали тебе на світанку», який відкриває основну частину
циклу, безпосередньо зображує арешт у 1935 р. чоловіка Ахматової
М.М. Пуніна, решта віршів пов’язані з арештом сина.
Але «Реквієм» – це не лише особиста трагедія, але й трагедія народна.
За сімнадцять місяців, проведених у тюремних чергах та різних інстанціях,
безрезультатних спроб допомогти сину, довести його невинність, вона,
«трьохсота з передачею», побачила сотні, тисячі нещасних жінок, яким
залишалося тільки одне – відчай безсилля перед безжалісною державною
машиною, що пожирала ні в чому не повинних людей. Тут вона зустріла
прототипи тих, хто стане узагальненим образом страждання, ту, «що
неживіша за мертвих», стару, «що вила, мов ранений звір», і ту, «що ледве до
вікна довели». Розстріл М.С. Гумільова, загибель у таборі М.М. Пуніна,
арешти та поневіряння по тюрмам і таборам сина, арешти і зникнення
багатьох друзів і знайомих – під такими ударами могло зламатися будь-яке
життя, але Ахматова встояла. Лише декілька близьких знали про існування
цього твору. Не наважуючись записати текст, вони запам’ятовували вірші.
Лідія Чуковська згадувала про те, що «Реквієм» знало напам’ять 11 чоловік і
ні один не зрадив Ахматову. При знайомстві з поемою та її структурними
частинами вражає низка дат, які є своєрідним свідченням того, що до цього
твору Ахматова зверталася постійно протягом тридцяти останніх років
життя.
Вчитель. Але чому, переживши подібне, у 1964 році Ахматова
стверджує, що щаслива тим, чим жила в ці роки?
«Що ж ти за монстр такий, якщо увесь цей жах і кошмар зі сторони
бачиш?» (І. Бродський). Що мав на увазі Бродський? Що давало сили і
мужність тендітній жінці, відвідувачці «Вежі» В. Іванова, витонченій
моделі Модільяні, частому гостю артистичного кабачка «Бродячий пес»?
Що давало їй сили? Певно віра у своє призначення – розповісти про
свій час те, що не може сказати ніхто інший, невідбутність надій і віри у
кінцеву перемогу справедливості. Відірвана від усіх, приречена на
самотність, оточена підозрілістю влади, вона усвідомлювала, що страждає не
одна, страждає більшість,
страждає народ, вітчизна. Цей внутрішній
органічний зв'язок зі світом, відчуття спорідненості був даний їй від природи,
що підтверджують твори 1917 р. «Мій голос був…», 1922 р. «Не з тими я, хто
покинув землю». Із творів А. Ахматової «Так не дарма ми поневірялися
удвох…» (1961), вперше опублікованого тільки у 1987 р., взятий епіграф до
«Реквієму»:
Ні, не під чужинним небозводом
Вирієм я тішила судьбу –
Я тоді, була з своїм народом.
Там, де мій народ, на лихо, був.
З самого початку автор підкреслює, що поема зачіпає не лише її
нещастя як матері, але й торкається всенародного горя. Це поєднання
особистого і суспільного виділено в афористичних рядках епіграфу –
смислового ключа твору.
Вчитель. Чи погоджуєтесь ви з тим, що «Реквієм» являє собою окремі
ліричні вірші, фрагменти, написані у 1935-1940 рр., і пов’язані з трагічними
подіями у житті автора, до яких він мав змогу повернутися в інший час – на
початку 60-х рр., адже і епіграф, і «Замість передмови» виникли набагато
пізніше?
«Реквієм» можна назвати і поемою, і ліричним циклом. Лірика
максимально збагачує і одухотворює події та людську індивідуальність. У
«Реквіємі» немає імен і прізвищ, окрім ім’я Магдалина, у «Розп’ятті» навіть
Христос не названий, Марія – Мати, Іоанн – улюблений учень. Про
безпосередньо загальнозначуще говориться відповідною мовою. Але події,
які відбуваються за участі великої кількості людей, з народом – предмет
епічного роду, навіть його первинного жанру – поеми-епопеї.
Ми знаємо, що «Реквієм» складається з окремих віршів, написаних у
різний час. Але, готуючи ці вірші до видання, а цей намір відносився до
1961-1962 рр., Ахматова називає цикл поемою, тому що усі вірші пов’язані
єдиною темою, єдиним ліричним переживанням і єдиною біографією – вона
мати засудженого сина і дружина розстріляного чоловіка. До того ж, це
переживання узагальнене – усе оточення героїні вражене тією ж бідою.
Кожен вірш сюжетно пов'язаний з конкретним епізодом ліричної
героїні та її стражданнями, але її дух ніби вбирає в себе горе інших,
відокремлюється
від
власного
переживання,
поєднується
з
муками
приречених. Це дає їй право говорити від їх імені. В поемі представлений
гіперболізований образ народного страждання, перед яким «згинаються
гори» та «припиняє течію велика ріка». І це всесвітнє людське горе
переживається героїнею настільки болісно, щиро і сильно тому, що це і її
особисте горе.
Вчитель. Зверніть увагу на композицію «Реквієму». Що зближує
«Реквієм» із традиційною класичною поемою? Що видає її приналежність
до ряду поем ХХ ст.? (збентеження поета і ліричної героїні, їх нероздільність,
символіка образів, поліметричність).
Ліричний сюжет розвивається у десяти віршах-главах, обрамлених
частинами «Замість передмови», «Посвята», «Вступ», «Епілог», приблизно
рівними за обсягом основної частини і не менш важливими за змістом. У них
сильний епічний, подієвий елемент, більше говориться про загальне, ніж про
особисте, ніби Ахматова ніяк не може перейти до власного горя, але не може
ними і обмежитися. Ліричний сюжет поряд з епічними елементами дозволяє
говорити про «Реквієм» як про поему. За родовим принципом вона, в
основному, лірична, за проблематикою і тоном – епічна.
Вчитель. Єдність циклу визначає також образ часу, відтворений
поетом. Після вступу йдуть глави, що розповідають про людські
страждання, які принесло «століття-вовкодав». Кожна деталь тексту
наповнена невичерпним змістом, викликаючи у сучасного читача асоціації,
підказані
численними
свідченнями,
тих
хто
залишився
в
живих.
Найзмістовнішими образами, що характеризують час, є велике місто
Ленінград, що стало тюремною чергою, «непотрібним додатком» та
«безвинна Русь», що стогне від болю – образи народної драми, народної біди.
Поема поліметрична: зміна інтонаційного забарвлення і смисловий
розвиток ведуть до перепаду ритму. Звук є і самостійним засобом виразності
– поема побудована як музикальний твір, у якому використані незвичайні,
обумовлені часом інструменти. Звучання «Реквієму» постає з тиші («там усі
говорили пошепки»). Першими звуками, що чутно «звідусіль», стає «скрегіт»
ключів, «кроки важкі» солдат, «коротка пісня розлуки», «паровозні гудки» і
плач, що вторить їм.
ІІІ. З’ясування перших вражень від прочитаного.
Вчитель. Як би ви відповіли на запитання: про що ця поема?
(обов’язок поета та історична пам'ять)
Прочитати «Замість передмови».
У чому Ахматова вбачає своє поетичну місію?
У цій частині поеми вперше заявлена позиція поета. «Описати» означає
не тільки пережити те, що відбувається, але й змусити себе абстрагуватися,
зайняти позачасову позицію. У цьому випадку посмішку жінки можна
прийняти не як сумнів у сміливості поета, але й як невпевненість у здатності
до виходу за коло жахів життя.
Тут автор продовжує тему «мого народу», переносить нас у тюремну
чергу Ленінграду 30-х років. «Реквієм» Ахматової, як і «Реквієм» Моцарта,
написаний «на замовлення», але у ролі замовника виступає «стомільйонний
народ». Ахматова говорить від імені «безіменних» «ми».
Вчитель. Поет отримує право на слово як обов’язок, і Ахматова
починає свідчити величаво і трагічно про той час. На якому фрагменті
«Посвяти» автор ставить логічний наголос? У чому особливе значення
фрагменту?
«Вирок… Одразу сльози ринули…»
У цьому фрагменті героїня відокремлена головним чином від тих, для
кого вирок ще не пролунав, хто ще має надію («Зблискує надією в імлі…»).
Надія тут прирівнюється до життя, а з вироком героїня помирає всередині.
Проте внутрішня смерть не веде до фізичної смерті. Про це говорить
останній рядок. Героїня продовжує жити, але вона внутрішньо спустошена.
Оскільки даний фрагмент відповідає практично усій основній частині поеми,
то можемо говорити про те, що у «Посвяті» визначається головна смислова
опозиція «Реквієму»: життя – смерть. Саме ці категорії формують ідейну
структуру поеми. Необхідно зазначити, що тут сконцентровано передається
увесь зміст поеми, зберігаючи при цьому її композиційну послідовність:
образ Ленінграду – арешт – очікування – вирок – звернення до «невільних
подруг» – тема пам’яті.
Вчитель. Що таке пам'ять? Спробуйте дати цьому визначення?
«Пам'ять – здатність душі пам’ятати… зберігати спогади про минуле»
(В. Даль)
Згадуючи
про
А. Ахматову,
І. Бродський
сказав:
«Для
мене
найголовніше у «Реквіємі» – це тема роздвоєння, нездатності автора до
адекватної реакції. Ахматова описує стан поета, який ніби зі сторони
дивиться на те, що з ним відбувається. Драматизм «Реквієму» не в тому, які
жахливі події він описує, а в тому, що ці події перетворюють твою
індивідуальну свідомість, твоє уявлення про самого себе. Трагізм «Реквієму»
не у загибелі людей, а у неможливості усвідомити цю загибель тими, хто
вижив». Бродський переносить акцент на індивідуальну трагедію ліричної
героїні. З його точки зору, у центрі уваги поета стоїть не історія «великого
терору», а скалічена цим терором свідомість людини. Епічний план багато в
чому виявляється зовнішнім по відношенню до трагедії індивідуальної
свідомості, до конкретизації внутрішньої історії людини.
Вчитель. Скільки рівнів оповідної структури ми можемо виділити у
творі?
1.
Реальний (автобіографічний, часовий). Його героїнею є жінка, яка
переживає особисту трагедію. На цьому рівні ведеться оповідь практично
усієї основної частини «Реквієму», окрім «Розп’яття».
2.
Узагальнено-історичний, де оповідання ведеться від імені поета. Сюди
відносяться такі частини поеми, як «Замість передмови», «Посвята»,
«Епілог».
3.
Євангельський, об’єктивний, що представляє картину світу незалежно
від «я» героїв.
Подальший аналіз проводиться із врахуванням цього розподілу.
ІV. Аналіз тексту у групах.
Виступ представників 2, 3 груп за главою «Посвята» (додаток 2).
1 група. Реальний (автобіографічний, часовий) рівень оповідної
структури. Його героїнею є жінка, що пережила особисту трагедію.
Вчитель. Що відбувається з героїнею у строфах, датованих 1938-1939
рр.? Як би ви описали її стан? Які засоби художньої виразності
допомагають у створенні картини?
 Виступ представників 3 групи за главами 4, 5
 Виступ підготовлених учнів за главами 7, 8, 9
 Виступ представників 3 групи за главою «Розп’яття»
2 група. Узагальнено-історичний рівень оповідної структури, де
оповідання ведеться від імені поета (додаток 2).
Вчитель. Чому слова «каторжанські нори» взяті автором у лапки? Із
якого твору цитата?
 Виступ представників 3 групи за главою «Посвята»
 1 група за главами 1, 2, 3
 Підготовлені виступи за главами 7, 8, 9
 Представники 3 групи за главою «Розп’яття»
V. Слово вчителя. Аналітична бесіда.
Вчитель. Особистість Христа хвилювала Ахматову і людською
сутністю, і долею. Вона поєднує історію Божого сина з долею власного, і від
того особисте і загальне знову, відповідно до теми епіграфу та «Посвяти» –
поєднуються в «Епілозі».
3 група. Євангельський, об’єктивний рівень оповідної структури, що
представляє картину світу незалежно від «я» героїв (додаток 2).
 Виступи підготовлених учнів за главами 7, 8, 9.
VІ. Слово вчителя.
У 6-9 главах повторюється чергування тиші і вибуху, удару, грому, як
нагадування про «час», що наближується. Контрастними до цих звуків смерті
є «шелест літа», «слова останніх утішань», «легкі» звуки життя і любові. Їх
чутно на фоні незвичайної тиші, всесвітньої порожнечі. Дзвони стають все
сильніше, підкреслюючи збільшення напруги у розвитку сюжету.
Читання 10 глави. Виступи учнів (додаток 2).
VІІ. Аналіз проблемної ситуації на уроці.
Вчитель. Чому у нас виходить діалог між групами, а не окремі
виступи, адже ми розглядаємо окремі змістові пласти?
«Реквієм» – єдине ціле, в якому усі змістові пласти пов’язані спільною
ідеєю, а тому їх неможливо розглядати окремо одне від одного.
Вчитель. Як би ви визначили ідею твору?
Художня ідея твору може бути виражена у формі обов’язку і протиріч.
Поет має виразити своє особисте горе, інакше – параліч та безумство. Поет
має виразити народне горе, інакше – розрив історичної пам’яті і втрата
історичного змісту. Поет має стати подругою та заступницею багатьох
осиротілих жінок, інакше – руйнування традиційної картини світу, втрата
загальнолюдських цінностей.
VІІ. Комплексний аналіз тексту, підготовлений учнями.
У поемі усього лише три глави мають окремі назви. Із чим це
пов’язано?
«Вирок» – п’ятистопний хорей (додаток 2).
«До смерті» – різностопний ямб (додаток 2).
Як передана важкість страждань, завданих вироком?
Глава 9.
Підготовлений аналіз глави «Вже чорне безуму крило…»
Яке місце в ідейній структурі поеми займає глава «Розп’яття»?
Читання «Епілогу». Виступи учнів 2 і 3 груп.
Подібно до поліфонічної, узагальненої музикальної фуги «Реквієм»
А. Ахматової увібрав у себе багатство виразних засобів поезії, у яких
втілилася
основна
тема,
що
завершується
гармонійним
акордом,
розкриваючи ідею продовження «плину часу» (лат. фуга – біг, швидка течія).
Трагічна застиглість образів, зображальність на основі приголомшливих
дисгармонійних звуків змінюється умиротворенням. За ним відчувається
тривога, але вона нагадує про гармонію, втілює надію на оновлення,
пов’язану з незмінним колообігом життя.
ІХ. Домашнє завдання.
Розкрийте зміст тези: «Пам'ять – найближчий синонім моралі та совісті»
(Д.С. Ліхачов).
Додаток 1.
ТЕСТ ПО ТВОРЧОСТІ А. АХМАТОВОЇ
1. Чиї це вірші? Про кого?
Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
Я думал забавницу,
Гадал – своенравницу,
Веселую птицу-певунью.
……………………………………………………………………………………………
2. Відновіть строку.
Я на правую руку надела
………………………………………………………………………………..
3. Про кого ці вірші?
Это он в переполненном зале
Слал ту черную розу в бокале…
……………………………………………………………………………………………
4.
А тот, кого учителем считаю,
Как тень прошел и тени не оставил…
Кого А. Ахматова називає своїм вчителем у поезії?
……………………………………………………………………………………………
5. Завершіть незакінчений рядок
Сколько просьб у любимой всегда!
У разлюбленной ……………………………………………………………
6. У «біблійських віршах» є слова:
Лишь сердце мое никогда не забудет
Отдавшую жизнь за единственный взгляд.
Про кого ці слова?
……………………………………………………………………………………………
7. Кому присвячені вірші?
Я пришла к поэту в гости.
Ровно полдень. Воскресенье….
……………………………………………………………………………………………
8. Продовжить поетичний рядок:
Эта женщина больна,
Эта женщина одна…
……………………………………………………………………………………………
9. Вставте слова, пропущені у назвах збірників та віршів А. Ахматової.
« Белая………………….», « Anno………………..», « Царскосельская……………………..», «
Лотова………………………», « Сероглазый…………………….»
Додаток 2.
АНАЛІЗ ТЕКСТУ В ГРУПАХ.
1 група:
«Забирали тебе на світанку…»
Строфа будується як народний плач. Це голосіння матері, дружини, яке зненацька
поєднується із селянським плачем за небіжчиком ( лексика: «темна…світлиця», «плакали
діти», «божник», «свіча обпливла», «холод іконки»), з почутими із глибини століть
лементами й стогонами стрілецьких дружин, що створює відчуття вічності страждання.
Образ стрілецької дружини став легендарним завдяки російським історичним пісням. У
російських історичних піснях образ «ріки, що ллється», часто пов'язаний зі сльозами. Так,
у пісні «Страта стрілецького отамана» про близьких страченого стрільця говориться:
Вони плачуть – що ріка ллється,
Заголосять – як струмки шумлять.
Восьмивірш написаний тристопним анапестом, що зберігає фольклорне звучання
уривка.
Фраза «Не забути!» сприймається подвійно. По-перше, як позначення реакції на
жах, який відбувається. Страшна картина арешту назавжди залишиться в пам'яті героїні –
забути це неможливо. Але є й інший значеннєвий відтінок вигуку – наказ самій собі
пам'ятати. Арешт близької людини настільки трагічний, що жити із цим горем нестерпно
важко. Єдиний вихід – забуття. Але забути цього не можна, тому що перестати пам'ятати
означає перестати жити, почувати, внутрішньо вмерти.
У цій главі ліричне відділене від зовнішнього вигляду («Ця жінка хвора…»).
Перші два рядки передають точку зору стороннього спостерігача, в останній подано точка
зору самої героїні. Той самий персонаж зображується зі сторони та зсередини. При цьому
зовнішня точка зору навряд чи належить авторові, перед нами виникає ситуація
роздвоєння героїні. З одного боку, вона страждає, а з іншого – спостерігає за цим
стражданням. Одна почуває, живе, інша страшно спокійно дивиться на це зі сторони.
Героїня балансує на грані божевілля, що підкреслюється тривожним звуком, що нагадує
дзвін. Цьому сприяють алітерації на «д"» і сонорні, а слово «Дон» у першому рядку
сприймається і як стилізація фольклорного зачину, спогад про улюблену народом річку,
куди втікали в пошуках вільності, і як фонічне звуконаслідування. Асоціація із дзвоном
виникає завдяки згадуванню про молитву. Жовте світло місяця підсилює трагічність, що
відбувається.
«Ні, це не я, це хтось іншої страждає…»
Неможливість повірити в реальність горя для себе – причина поділу зовнішнього й
внутрішнього в образі героїні. Неримований, обірваний рядок верлібру підкреслює
надмірність, нестерпність страждань героїні, яких вона боїться. Її бажання – забути все,
що відбувається, не пам'ятати й не почувати його. Кінцева мета героїні – повне забуття.
Ясна логіка й класичний склад вірша перериваються, розмір порушується. «Чорне сукно»,
ніч без ліхтарів – інакомовлення, що означає зупинену, паралізовану мову. Про це
говорить і останній рядок, що полягає з одного слова «Ніч».
2 група:
«Посвята»
Триває тема прозаїчної передмови, але змінюється масштаб описуваних подій,
досягаючи грандіозного розмаху. Тут одержують характеристику час і простір, у якому
перебуває героїня і її випадкові подруги по тюремних чергах... Ступінь страждання
настільки велика, що навіть природа не витримує його. Але від цього жорстока реальність
не зникає, світ не змінюється, і людині треба жити із цим. Однак жити з таким
стражданням неможливо. Тому головне почуття – «смертельна туга», тому що горе, яке
спіткало, не освячено майбутньою зміною, воно ховає людину. Жорстко звучні рими
«гори» і «нори» підсилюють враження суворості, трагічності, що відбувається. Пейзаж
перегукується з картинами Дантова «Пекла», з його колами, уступами, злими кам'яними
щілинами… І тюремний Ленінград сприймається як одне з кіл знаменитого «Пекла».
Нескінченність глибини пекла Данте й нескінченність простору в Ахматової співвідносні.
Простір «Реквієму» розсовується завдяки координатам, які дає йому поет: це гори
(спрямованість нагору) і «каторжні нори» (як позначення низу).
Конкретність «Посвяти» дивовижно поєднана із високим узагальненням. Тому
закономірним стає введення в текст образів, що сходять до вітчизняних «первістків волі»
– декабристів і Пушкіна ( «У глибині сибірських руд…», літературна ремінісценція): «Але
міцні тюремні затвори, / А за ними «каторжні нори» і смертельна туга».
Пушкінські ремінісценції в поемі
є найважливішим засобом історичного
узагальнення. У поемі змальований нове «жорстоке століття» і місце поета в ньому інше.
«Епілог»
Вірші після тиші, що запанувала в поемі, починають тепер звучати як удари
набатного дзвону. Це звучання підтримується віршованим розміром ( п'ятистопний ямб
змінюється на чотиристопний амфібрахій), алітерацією на «р», словесними повторами
(анафора) на початку віршованого ряду, твердими двовіршами із чоловічими римами, що
свідчать про стійкість, визвольну силу жінки- поета, від ім’я якої знову ведеться
оповідання.
Вона змогла «це» описати, відродивши тим самим тих, хто ніс свій хрест у
«тюремних чергах». Вона почуває в собі силу Богородиці думати й молитися не про себе
одну, а про всіх, хто був з нею в цих випробуваннях, для кого вона виткала «широкий
покров».
Вона виступає заступницею «стомільйонного народу» і тому вона гідна монументу
– втілення пам'яті, непохитності, і ще одного символу скам'яніння. Тема пам'ятника
поетові перегукується з літературною традицією в російській класиці, зокрема, з віршем
«Я пам'ятник собі спорудив нерукотворний…» (1836). «Ліра» поета по колишньому
«пробуджує добрі почуття», славить волю й призиває «милість до занепалих», але шлях
поета зливається із загальною, народною дорогою.
Це близько і до некрасівского розуміння громадянськості, що виразилося у
ліричних віршах і в поемі «Кому на Русі жити добре». Завдяки ремінісценціям
вибудовується ряд історичних паралелей («жорстоке століття» – «Русь – як убита» (з
поеми Некрасова) – «перед цим горем гнуться гори…»), крізь які прослідковується
трагічний шлях країни і народу.
В образах заключних сімнадцяти двовіршів помітні ремінісценції з пушкінськими
«Спогадами». Так само, як і перед пушкінським ліричним героєм, у поемі «Спогад… //
Свій довгий розбудовує сувій». Ці «рядки сумні» неможливо «змити» навіть «смертю
блаженною». У фіналі поеми звуки змовкають, усе знову поринає в тишу ( «И тихо йдуть
Невою кораблі»), страшне минуле ховається за завісою струмливого «підталого снігу».
Чутно тільки один звук: «И голуб тюремний нехай гулить удалині…» Образ «вільного
птаха» за «тюремним» вікном так само викликає в пам'яті один з основних романтичних
образів лірики Пушкіна (« В'язень», 1822)
3 група:
Для опису подій у «Посвяті» поет обирає біблійний масштаб (Порівняйте: «І небо
зникло, звившись як сувій; і всяка гора й острів рушили з місць своїх…» – Одкровення
Іоанна Богослова, 6:14). Біблійні сюжети традиційно сприймаються як ті, що як увібрали в
себе всі можливі колізії людського життя. Біблійні, у тому числі апокалиптичні мотиви
пронизують усю поему, стаючи символом епохи, наприклад, «зірка смерті» – біблійний
образ, що виникає в Апокаліпсисі. «П'ятий Ангел просурмив, і я побачив Зірку, занепалу з
неба на Землю, і даний їй був ключ від кладязя безодні. Вона відчинила кладязь безодні, і
вийшов дим із кладязя, як дим з великої печі; і помрачилось сонце й повітря від диму із
кладязи. З диму вийшла сарана на землю» (Одкровення Іоанна Богослова, 9:1-3)
«Показати б тобі, насмішниці…» ( дольник).
Диференціація, роздвоєння головного образа триває. Крім поділу «я» і «вона»
з'являється «ти», особа з минулого – «насмішниця», «улюблениця всіх друзів», «весела
грішниця», що не підозрює, що трапиться з її життям. У главі вперше з'являється антитеза
«грішниця – Хрести», перетворюючи оповідання з соціально-політичного й
автобіографічного на релігійно-філософський
зміст конфлікту. Особливістю його
втілення є конкретно-історичне забарвлення. Хресний шлях героїня проходить
«трьохсотою».
«Сімнадцять місяців кричу…»
Розповідь різностопним ямбом про страсний тиждень, що перетворився на
«сімнадцять місяців». Мовчання героїні переходить у лемент, "дзенькіт кадильний".
Обличчя героїні, значеннєві плани перемішуються, як знак «швидкої загибелі» «в очі
дивиться…величезна зірка», яка викликає асоціації з Віфлеємською, що передвіщає
одночасно й початок нової ери (у четвертому розділі згадувався «новорічний лід»), і
наближення «великої години» розп'яття. У століттях переплуталися «сліди» людей і подій,
і передвіщений шлях веде «кудись у нікуди». У збентеженому стані героїні відбувається
катастрофа традиційної ієрархії життєвих цінностей, традиційної картини миру. Крик
переходить у заціпеніння.
«Розп'яття»
У главі вирішується біблійна тема, що охоплює в значеннєвому відношенні весь
простір поеми. Автор оперує високими загальнолюдськими символами Матері,
Магдалини й Розп'яття Христа. Це логічне завершення мотиву несення хреста на Голгофу.
Самотні голоси, що звучали раніше, тепер перетворюються на хор, який супроводжує
останні репліки сина. Основна увага звернена на розкриття психологічного стану героїв,
який залишається поза увагою євангелістів. Ніхто не посмів глянути на матір, її мовчання
приховує переживання, до якого готовили всі попередні глави поеми, – у цьому образі
злилося тимчасове й вічне, буденність і висока трагедія, що закінчилася плачем-реквіємом
не тільки по своєму сину, але й по всіх погублених. Розвиток сюжету поеми завершився
гармонійним акордом, твердженням сили духу, що дає надію на Воскресіння. Прозора
євангельська алюзія дозволяє вирватися з полону конкретики, глянути, що відбувається
ззовні, з погляду не учасника, а глядача трагедії, що не тільки співчуває, але, що й
переживає її очищуючий вплив.
Образом голуба («Епілог») завершується євангельська лінія в поемі. У Євангелії
голуб – уособлення Святого Духа, це поняття в біблійних текстах одне з найважливіших.
Цей образ затверджує вищий, релігійний зміст страждання як спокути, порятунку душі. У
поєднанні з конкретикою зображення сталінських репресій створюється достовірна,
реалістична картина, перейнята піднесено-трагічним пафосом, що характеризує авторське
відношення до того, що відбувається. Героїня Ахматової, удивляючись у майбутнє, бачить
дуже конкретну, відчутну картину, що є продовженням тієї реальності, яка відтворена в
поемі. Народ для Ахматової не тільки узагальнене поняття, але й сукупність неповторних
індивідуальних доль. «У заповітній лірі» не тільки душу поета, але й душі всіх, з ким
зріднило її «горі». «Реквієм» – пам'ятник їх силі духу, часу випробувань, що стали
головним і в її власному житті.
Комплексний аналіз тексту підготовленими учнями
«Вирок» (п'ятистопний хорей)
Сьома глава розкриває тему, заявлену в «Посвяті» – смерть душі безпосередньо
пов'язана з вироком.
Вирок убиває насамперед надію – те, що допомагало героїні жити. Тепер життя не
має змісту, більше того, вона стає непосильним вантажем. Перші ж рядка «Вироку»
метафорично описують цей процес:
I діждала слова кам'яного,
Придавило груди, ще живі.
Опозиція мертве – живе передається через визначення-епітети «кам'яне» слово і
«живі» груди. Ми вже говорили про ситуацію роздвоєння героїні на ту, що почуває, і ту,
що спостерігає. Цей другий стан і є станом духовного скам'яніння. До вироку боротьба
між страждаючою, а тому живою душею, і душею окам'янілою, тобто несприйнятливою
до горя, ще тільки розвертається. Зараз, після втрати надії, сил страждати, жити більш не
залишається.
Внутрішня смерть героїні подається як свідомий вибір. Про це говорить тричі
повторене слово «треба». Героїня прагне до забуття, несприйнятливості, убивства душі.
Це потрібно зробити, щоб не страждати. Жінка навіть боїться уявити, як продовжувати
жити, почуваючи горі. Тому й відбувається обрив думки: «А то …».
Про свідомість вибору говорить не тільки відмова від життя, але й підкреслено
спокійна манера осмислення свого стану. Страшний процес скам'яніння представляється
героїнею як щоденність: «Нині в мене днина клопітлива».
Мотив скам'яніння повертає читача в біблійний план оповіді («Лотова дружина»
Ахматова, 1922-1924), зберігаючи автобіографічну канву. Продовження мотивів ранньої
лірики ( «Я навчилася просто, мудро жити…»).
Мотив «скам'яніння» може бути багатозначним:
1. «Кам'яний» у значенні важкий, страшний, нестерпний.
2. Страждання, що позбавляє життя, піддає нечутливості.
3. Вихід людини за межі своїх фізичних і духовних можливостей. Подолання
особистого страждання піднімає людину над ситуацією, дає йому можливість і право
говорити про загальну долю. Саме в такому слові бачить призначення своєї поезії
Ахматова.
«До смерті» ( різностопний ямб)
Бажання героїні вмерти фізично зрозуміло – смерть припиняє всі страждання без
внутрішніх зусиль, здається бажаною мрією в ситуації, коли неможливо жити з горем і
немає можливості забути його. Героїні дуже важко пережити катастрофа її світу. Зовні все
залишилося на своїх місцях («Клубочить Єнісей, / Вгорі Північна зірка сяє…»), але
всередині відбувається непоправна трагедія («І синій виблиск люблених очей / Останнім
жахом застилає»). Смерть відводить героїню від реального страждання, але разом з тим
вона позбавляє й пам'яті про сина. Горе велике й нестерпне, однак це єдина нитка, що
зв'язує мати й сина. Припинення страждання усуває це почуття.
Ця неймовірно важка ситуація вибору між забуттям – смертю й стражданням –
життям розвертається в дев'ятому розділі поеми, але намічається в останніх рядках
восьмого. Тут важливо, що образ сина не рятує мати від жаху смерті, навпаки, смерть
представлена фактом, що вже здійснився, просто мати ніби через щільну завісу забуття
ще бачить сина й прощається з ним.
«Вже чорне безуму крило…»
Глава написана чотиристопним ямбом, як і пушкінський вірш, що розбудовує
мотив божевілля («Не дай мені бог збожеволіти …», 1833). Ряд образів у цих двох віршах
перегукуються («марення», «вогненне вино» божевілля, «в'язниця», «розхвильні липли
тіні» в Ахматової відповідають «полум'яному маренню», «дзенькоту оковів», «шуму
глухих дібров» у пушкінському вірші). Найважливішою ремінісценцією є ідея божевілля
як звільнення від життя, забуття прикростей. Для ліричного героя Пушкіна «лихо»
полягає в тому, що така «воля» уявна. Героїня Ахматової, прислухаючись «безуму, наче
вже й не мого», усвідомлює, що божевілля позбавляє пам'яті та життя – свого і чужого.
Це остання частина, де оповідання йде від імені героїні. Тут з'являється фінал
внутрішніх роздирань, болісного вибору. На початку глави забуття «володіє» душею
героїні, але поки ще наполовину, але чим далі, тем усе більш важким стає вантаж
страждання. Друга строфа підкреслює необоротність процесу внутрішньої смерті.
«Розп'яття»
Ідейний і композиційний центр поеми. Арешт сина як особиста трагедія і як
втілення світової катастрофи, подібної розп'яття Христа. «Недосяжна висота» і
невимовність страждань Богородиці. Страждання Магдалини та Іоанна як «пройдені
етапи» шляхи матері. Образ Богородиці є завершальним у галереї жіночих образів у поемі.
Автор
Елена Сердюк
Документ
Категория
Гуманитарная литература
Просмотров
21
Размер файла
104 Кб
Теги
урок
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа