close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Столярова А. Харків у долі Михайла і Людмили Старицьких

код для вставкиСкачать
Столярова А. Харків у долі Михайла і Людмили Старицьких [Електронний ресурс] : доповідь на краєзнав. читаннях у Харків. держ. наук. б-ці ім. В. Г. Короленка, 18 груд. 2015 р. / Столярова Анна. - Електрон. текстові дані. - Харків : ХДНБ, 2015. - Назв
1
Столярова Анна
Харків у долі Михайла і Людмили Старицьких
(До 175-ліття від дня народження М. Старицького
і 140-ліття від дня народження Л. Старицької )
Доповідь зроблено на краєзнавчих читаннях
у ХДНБ ім. В. Г. Короленка 18 грудня 2015 р.
Старицький Михайло Петрович народився 14 грудня 1840 р. в селі
Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Чорнобаївський район
Черкаської обл.). Батьки були дворянами, мати походила з родини Лисенків,
нащадків козацької старшини часів Богдана Хмельницького. Батько служив у
кавалерії. Взагалі, з кінця 18-го ст. Старицькі переважно були військові, були
вони і серед козацької старшини, і серед духівництва. Та Михайло перебрав
кобзу і бандуру з рук козацьких і став співцем героїчного періоду в
українській історії: трилогія «Богдан Хмельницький», роман «Руїна».
Діяльність його була напрочуд багатогранною – поет, драматург, прозаїк,
перекладач, організатор українського професійного театру, видавець, актор,
режисер.
У нашому дослідженні ми хочемо познайомити читача з творчістю
Старицького як поета інтимної лірики і поезією, яку він присвятив
своїм друзям. Перший вірш був складений, коли Старицькому було 26
років, а Ользі Драгомановій – 17. Закоханий у неї Старицький пише їй
вірш:
В садку
Сядьмо тут, рибчино, під кущами,
– В холодку так славно відпочити...
Подивись, яким шатром над нами
Явір цей розкинув пишні віти;
Цвітом геть укрита вся пахучим
Край його ген вишенька біліє;
Лист аж гра під променем блискучим
Та в якійсь дрімоті наче мліє;
Проти нас, мов батько між синами,
Дуб підняв своє погорде чоло,
Мов отаман, між тими дубками,
Що ростуть і шепотять навколо.
А в горі нема ж блакиті міри,
В тій безодні потопає око...
Тихо скрізь, на серці більше віри,
2
І думки здіймаються високо.
І дівчина Ольга Драгоманова йому відповідає:
Мій друже! Удвох ідем ми на гору,
Годинонька тихо мовчить;
У тую вечірнюю лагідну пору
Листочок малий не тремтить.
Вечірнєє сонце рожеве проміння
Над краєм землі розлило,
І здалека звідкісь те дзвона гудіння
В ласкавім повітрі пішло.
І тихо йдемо ми рука із рукою,
Я чую, як серце твоє
Приязнію чулою б'ється одною,
-Так само, як серце моє!..
Нехай би ж огонь той жерущий, пекучий
Кохання палкого і зник,
-Та приязні чулої промінь живучий
Зостався б нам в серці навік!
Молодече кохання Михайла Старицького і Ольги Драгоманової
переросло в дружбу. Пройде сім років і Старицький в альбом вже Ользі
Петрівні Косач напише такі слова:
Хай нагада себе в сім слові
Здавен прихильний вам піїт:
Не скривдив він святій любові
І пориванням давніх літ!
Колись байдужими перстами
Перекидаючи листки,
Ви спогадаєте і сами
Свої колишнії гадки,
Давно промучені хвилини
Рожевих образів та мрій...
Так часом пісні звук єдиний
Зрива нам згадок цілий рій!
Ольга Петрівна Косач відповідає своєму другові:
Забудь мене! Нехай гадання
Про долю спільную минуть;
Як жаль тобі твого дрімання,
То маєш краще знов заснуть!
Не будеш більше вагуватись,
3
Чи так, чи так тобі іти!
Пора сказать, пора дізнатись,
Що край мене не встоїш ти!
Нехай в очах блищить у тебе
Сльоза перед розстанням сим;
Розвагу знайдеш задля себе
Ти у житті своїм яснім!
Хай і моєму серцю тяжко
Сказать тобі: навік прощай!
Нехай і так, нехай і важко,
А серцеві не потурай!
Та й нащо серця додавати!
Воно той вирок не схибне!
Так, буде твердо він лунати,
Мій заповіт: забудь мене!
Родини Старицьких і Косачів дружили і разом працювали. Відомо, що
комедія в 5-ти діях Олени Пчілки (Ольги Петрівни Косач) «Світова річ» з
життя інтелігенції вперше була поставлена 1885 р. у Катеринославі трупою
М.Старицького.
Після закінчення Полтавської гімназії М. Старицький вступає до
Харківського університету на фізико-математичний факультет. Студентське
навчання у Харкові продовжувалось два роки з 1858 по 1860. Потім він
переїжджає до Києва і отримує юридичну освіту у Київському університеті.
Деякий час працює в Київському історичному архіві давніх актів. З 1871 року
повністю віддається літературній і громадсько-культурній роботі. Йому
судилося жити і працювати в часи імперської реакції, коли було заборонено
українське слово. Але діячі культури тоді згуртувалися, їх зібрала сама Доля,
українська земля, на якій вони народилися, і Час, ота мить в його
безкінечності, коли треба гуртувати народ і збирати Державу. Серед друзів і
соратників М.Старицького були родини Драгоманових, Косачів, Лисенків,
Карпенка-Карого, Садовського, Саксаганського, Тобілевичів та багато інших.
Це була пошевченківська доба, передова українська інтелігенція продовжила
тему національного відродження і просвітництва.
В царині культурної діяльності брав велику участь М.Старицький,
організував «Товариство українських сценічних акторів», яке підготувало й
поставило на сцені ряд п'єс, оперет і опер. В даній статті ми розповімо про
першу українську оперу «Різдвяна ніч».
У 1872 р. зародилась думка у М.Лисенка і М.Старицького написати оперу
на сюжет М.Гоголя «Ніч під Різдво». Лібрето створив Старицький, музику
написав Лисенко. Лібрето, подане до цензури, було підписано Олександром
4
Ліндфорсом. Офіційно він був шведом. Це справило на театральну цензуру в
Петербурзі враження, що рукопис не малоросійський, а шведський варіант. Ця
невеличка хитрість тоді спрацювала. І перша вистава «Різдвяної ночі» як
оперетка в 2-х діях йшла 1873 р. у приміщенні Ліндфорсів. Успіх першої
«домашньої» вистави «Різдвяної ночі» окрилив авторів і підштовхнув їх до
наступного кроку. Старицький переробив лібрето, Лисенко попрацював над
партитурою. В 1874 р. київська театральна публіка довідалася про те, що 25
січня в міському театрі відбудеться прем'єра "Різдвяної ночі» – опери в 4-х
діях. Успіх був величезний, перевершив всі сподівання. У захваті були не
лише обізнані шанувальники прекрасного сценічного мистецтва, київський
бомонд, а й пересічні театрали. Тому автори зробили остаточну редакцію і
вже 27 січня 1883 р. опера була поставлена у Харкові на сцені театру, який
тепер носить ім'я Т.Г.Шевченка. Режисером був А.Б.Пальчинський, диригував
оперою М.Б. Емануель.
Увертюра опери починалася з мелодії колядки і закінчувалася урочистою
мелодією другої колядки. Головною постаттю в «Різдвяній ночі» була особа
«характерника» - запорожця Пацюка. Його образ було змальовано й по змісту,
й по музиці зовсім інакше, ніж у Гоголя. В оповіданні була постать чисто
«гротескового» зразка: сидить якась потворна людина - обжера, що наставляє
роззявлену пащу, а в тую пельку самі летять з миски вареники. І в тім усі
бажання Пацюкові!
В опері Старицького і Лисенка цей запорожець - людина нещасної
політичної долі, не втратив колишньої гідності козацької, завзяття й мрій
запорозького лицарства, він вимовляє свою тугу, свій жаль на те, що
козацький стан його падає, що молоде козацтво здрібніло і не дбає про
подальші завдання й прагнення запорозькі. Саме такі риси надали нові автори
Гоголевому Пацюкові - і ця поважна постать, сповнена нового змісту, робила
велике значення для глядачів.
Тоді саме на прем'єру опери "Різдвяна ніч» приїжджала у Харків мати
Лесі Українки Олена Пчілка. З її спогадів дізнаємося: «... Мені теж заманулося
поїхати до Харкова, побачити ту премиленну «Різдвяну ніч». У великому
театрі було дуже людно, панував рух та урочисте дожидання. Громадянство у
театрі було простіше, ніж у Києві, в «раю» багато молоді, вдягненої в
українське вбрання, всюди маяли барвисті стрічки, віночки на чорнявих
гарних голівках. Останній дзвінок. По гарно зіграній увертюрі так пройшла і
перша дія. Коли спустилась заслона, залунало мов широка річка, нестямне
плескання щирих рук. Те саме по кожній дії. Викликали артистів, викликали
авторів. Стіни, здавалось, не витримають такого грому оплесків. Це ж уперше
харківська публіка чула оперу українською мовою...».
5
Збереглися численні рецензії на виставу, зокрема, харківська газета
«Южный край» 2 лютого 1883 року теж відгукнулась на цю виставу: «...Опері
«Різдвяна ніч» належить майбутнє, зважаючи на той захват, який охопив нашу
харківську публіку...». В подальшому часі М.Старицький часто приїздив до
Харкова разом з театральною трупою на гастролі, зокрема, у 1884 році трупа
гастролювала з 30 серпня аж до 11 листопада.
М.Старицький і М.Лисенко жили і працювали разом з юності.
Старицький рано осиротів і жив в родині Лисенків. Вони разом почали
вчитися в Харківському університеті, закінчували Київський університет.
Лисенко одночасно закінчив і курс консерваторії. Обидва ] були учасниками
Географічного товариства. Воно було організовано у і Києві і об'єднувало
передову наукову громадськість, серед них! Антонович, Житецький,
Чубинський, Грінченко. Вони займалися дослідженнями історії, фольклору,
статистики, кліматично-географічних умов України, виданням наукових
праць і книжок українською мовою, організовували експедиції, займалися
публікацією народних пісень, давніх актів і літописів, організовували недільні
школи, видавали газету «Київський телеграф», яка була спрямована в
демократичне русло. Вершиною діяльності товариства був 3-й археологічний
з'їзд у 1874 р. у Києві, у роботі якого брали участь і харківські вчені
І.Срезневський і М.Костомаров. Така діяльність сприяла повноправному
входженню України в загальноєвропейський культурний світ.
На якийсь час доля розвела друзів Старицького і Лисенка. Лисенко виїхав
до Лейпцига удосконалювати свою майстерність. Тут були видані 1-й том
народних пісень і перший том музики до «Кобзаря» Т.Шевченка коштом
Петра Косача. Лисенка запрошують до Праги як представника української
музики взяти участь у грандіозному слов'янському концерті, що відбувся в
«Конвісткем салю». Лисенко виконав концерну сюїту «Гей, не дивуйте», про
яку відомий професійний чеський музикант Рейєр сказав; « То духи од степу».
Сюїта була написана на слова пісні про Кривоноса та Богдана Хмельницького:
Гей, не дивуйте, добрії люди,
Що на Вкраїні повстало.
Там за Дашевим, під Сорокою
Множество ляхів пропало.
А Перебійніс водить чимало Сімсот козаків з собою,
Рубає мечем голову з плечей,
А решту топить водою:
« Ой пийте, ляхи, води калюжі,
Води болотянії.
А що пивали на тій Вкраїні
6
Вина та меди ситнії?»
Дивуються панки, вражії синки,
А що козаки вживають.
Вживають вони щуку-рибаху
Ще й соломаху з водою.
Ой чи бач, ляше, що наш Хмельницький
На Жовтім Піску підбився.
Од нас, козаків, од нас, юнаків,
Ні один панок не вкрився.
Ой чи бач, ляше, як козак пляше
На синім коні горою.
З мушкетом стане, аж серце в'яне,
А пан од жаху вмирає.
Ой чи бач, ляше, що по Случ наше,
По Костяную могилу.
Як не схотіли, забунтували
Та й утеряли Вкраїну.
Ой та зависли пани, зависли,
Як чорная хмара на Віслі.
Не допустімо ляхви із Польщі,
Поки нашої жизності.
Гей, ну, козаки! Гей, ну у скоки
Та заберімося в боки!
Загнали панів геть аж за Віслу,
Не вернуться і в три роки.
Сам М.Лисенко казав, що треба мати справжнє козацьке серце, щоб душа
по вінця наповнилася степовою музикою. А інші про музику М.Лисенка
казали, що вона пахне квітами і степом.
І ось яку посвяту Миколі Лисенку створив побратим Михайло
Старицький:
Не муза блискуча - розкошів забава,
Не дуків рабиня була твоя слава,
А дівчина проста з пониклим чолом
Співала тобі свій псалом.
Співала вона про тяжкую недолю,
Що брата скувала на панському полю,
Про тугу Украйни співала - й пісні
її були журні й сумні.
У рам'ї, у смугах, з безсилої муки
Паня вона брала на репані руки,
7
Дзвонила залізом на шиї, і страх
Палав в божевільних очах.
І поглядом диким у глупі години
Нудьгу наганяла на душу дитини,
І в серце ронила з очей щоразу
Криваву, пекучу сльозу.
Ні пишної долі, ні панської ласки
І ждать було годі від тої жебрачки...
"Проте не відсунув ти музу лиху
А з нею пішов по шляху.
Ти чуєш їх поклик і щирий, і юний?
Накручуй же сміло на кобзі ти струни,
І най стануть всім за проміння ясні
Твої невмирущі пісні!
Російський царизм насаджував в Україні чиновництво, солдатчину,
зневагу до національних традицій завойованого народу, розпусту міського
життя. Наплив в українські міста далеко не кращих представників з Росії,
часто декласованих елементів, призвів до проникнення в українське
середовище російських солдатських і фабричних пісень, які становили
нещастя для українського люду. З цим явищем боровся ще філософ Григорій
Сковорода, який писав свої ліричні вірші і пісні, сам складав до них мелодії і
сам виконував перед селянськими людьми.
Тож українська інтелігенція 19-го ст. згуртувала біля «Географічного
товариства», ідейним організатором якого був Михайло Петрович
Драгоманов, рідний брат Олени Пчілки і рідний дядько Лесі Українки. В їх
родині був відомий своїми науковими працями в медицині молодший брат
Олександр Петрович Драгоманов, лікар-психіатр, який багато років жив і
працював у Харкові, його наукові праці зберігаються в Харківській науковій
бібліотеці ім. В.Короленка.
Михайло Петрович Драгоманов - талановитий публіцист, вчений-історик,
літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, він в історії культури
19-го ст. посідає місце, яке дослідники зіставляють за значенням із Тарасом
Шевченком.
Драгоманов після навчання в Гадяцькому повітовому училищі та
Полтавській гімназії закінчує 1863 року історико-філологічний факультет
Київського університету. Працює вчителем у 2-й київській гімназії і вважає,
що на Україні в школах спочатку треба вчити дітей українською мовою, а
потім, як вони нею добре володітимуть, треба вивчати інші мови - російську,
французьку, німецьку... Драгоманов вважав, що треба працювати для
8
розвитку національної самосвідомості. Тоді ніхто не скаже: « Не знаємо вас,
може вас і нема».
Після захисту дисертації одержує право викладання в Київському
університеті, викладає всесвітню історію. Захищає магістерську дисертацію і
наполегливо працює над виробленням філософсько-історичної концепції, що
ґрунтувалась на осмисленні ідеї прогресу. Ці ж самі питання в центрі його
уваги під час стажування впродовж трьох років ( 1870-1873 ) у Львові, Празі,
Гейдельберзі, Цюріху, Відні, Флоренції. Драгоманов вважав, що динаміка
українського руху повинна мати черговість:
1. культурно-літературна праця по розбудженню і розвитку
самосвідомості та підвищення культурно-освітнього рівня народу;
2. боротьба за політичну свободу, введення конституції;
3. боротьба за розв'язання соціальних проблем шляхом реформ. Шлях
революційний був для Драгоманова неприйнятним, як «бунт»; визнавав шлях
до політичної свободи еволюційний. Завданням свідомої української
інтелігенції є довести шляхом культурницької діяльності й освіти до
свідомості народу, хто ми є, чого прагнемо. Драгоманова влада
схарактеризувала як «коновода» українофілів і зробила такий висновок заборонити Драгоманову викладацьку роботу в університетах Київському,
Харківському і Новоросійському. Цар особисто звелів Драгоманову подати у
відставку і дав вказівку чиновникам створити спеціальну комісію для
розслідування українофільського руху. Наслідком діяльності «високої комісії»
у травні 1876 року всьому українському рухові було виголошено суворий
вирок - ганебний Емський указ про заборону українського друкованого слова.
Перед Драгомановим стала загроза бути висланим до Сибіру. Щасливим
випадком йому вдалось дістати закордонний паспорт і емігрувати
спочатку в Швейцарію, потім в Болгарію. Таке було рішення «Старої
Громади». Планувалось, що Драгоманов буде продовжувати українську
справу за кордоном. Члени «Громади» професор загальної історії Київського
університету В.Я. Шульгін, П.А.Косач (батько Лесі Українки) дали великі
гроші на видавництво українських книг за кордоном.
Ранньої весни 1876р. Драгоманов виїздить до Відня, але перша спроба
видання збірки «Громада» викликала переполох у віденських жандармів, бо в
ній Драгоманов розповідає про Україну та утиски його народу в Російській
імперії. Драгоманов обирає Швейцарію, республіканські закони якої надали
притулок революційним діячам Франції, Німеччини, Італії, Румунії. У травні
Драгоманов виголосив на літературному конгресі в Парижі палку промову
«Література українська, поскрибована урядом російським»: «Членам конгресу
важко буде й повірити, щоб ціла література в Європі була заборонена й щоб
така нечувана подія могла статися в середині 19-го століття...», повністю навів
9
текст Емського указу, наголосивши, що християнський уряд Росії не дозволив
українські переклади навіть Євангелій Матвія, Марка, Луки, Іоанна. Свою
«Промову» Драгоманов надіслав Голові конгресу Віктору Гюго і за його
сприяння вона була розповсюджена по усьому світу. Тоді вся прогресивна
інтелігенція дізналась про ганебне ставлення російського уряду до
українського народу.
Женевський період життя і творчості Драгоманова розпочинається від
1876 року. П'ятнадцять років, проведених у Женеві, присвячується
розв'язанню проблеми - введенню справи українського визвольного руху до
загальноєвропейського контексту. Цій справі слугувало започатковане при
фінансовій підтримці «Старої Громади» у Києві видання Драгомановим
першого українського модерного часопису «Громада», що виходив у Женеві
десять років з 1870 по 1880 роки.
Після закінчення у 1878 році війни болгар з турками, в Болгарії почався
період відродження, болгарський уряд запросив Драгоманова на посаду
професора у Софійському університеті. І, навіть, коли російські сановники
вимагали, щоб болгарський уряд вигнав Драгоманова із Болгарії, болгарський
уряд не пішов на це - такий був високий авторитет Драгоманова у
болгарського уряду, не зважаючи на те, що Драгоманов не прийняв
громадянство Болгарії, бо весь час сподівався, що буде мати можливість
повернутись в Україну. Спочатку вчений читав в університеті лекції
російською мовою, але поступово перейшов на болгарську - це був добрий і
благородний приклад пошани до мови і культури іншого народу. Драгоманов
виховав плеяду вчених Болгарії, збудивши у багатьох з них інтерес вивчення
історії українсько-болгарських духовних взаємин.
Політичною подією в українсько-болгарських наукових контактах була
участь Драгоманова у створенні першого науково-філологічного журналу
«Збірник фольклору, науки та літератури». Цей «Збірник» виписували у
Харкові, зокрема, історик М. Сумцов. Професор Харківського університету
написав статтю, в якій з повагою відгукується про подвижницьку діяльність
українського вченого на терені піднесення академічної науки братньої
слов'янської країни.
Тут у Софії народжується одна з найкращих праць ученого «Чудацькі
думки про українську національну справу», яка пройнята гострою критикою
«московської» нетерпимості українських націоналістів.
В грудні 1894 року учні і друзі Драгоманова вирішили у Львові
відзначити 30-літній ювілей громадсько-політичної і літературно-наукової
діяльності, було створено товариство «Поступ», з'їхалося 600 осіб, виступали
Франко, Павлик, Наталя Кобринська, Василь Стефаник, було багато
подарунків, вітань. Леся Українка назвала ювілей «святом свідомої себе
10
України», французький історик Альфред Рембо назвав ювілей «великим
слов'янським концертом», на якому видатний фольклорист Анрі Карноа
проголосив «Многіє літа Михайлу Драгоманову». І ніхто тоді не думав, що М.
П. Драгоманову залишилося жити півроку.
До останніх днів Драгоманов не розлучався з мрією повернутися в
Україну: «Невже помру, не побачивши українського неба, журливих верб над
водою, не почую, як увечері озивається той чи інший куточок села. Мука! Яка
мука!» З цією мукою Драгоманов і помер 20 червня 1895року. Він похований
на католицькому кладовищі у Софії (він не любив православних московських
попів), ховали його скромно, за протестантським обрядом. Через три
десятиліття український скульптор - також вимушений емігрант - Михайло
Таращук спорудив надгробок над його могилою, на підмурку якого
викарбовано: «Великому громадянину від українських емігрантів». Так що не
довелося друзям в Україні зустрітися на батьківщині із своїм духовним
провідником нації, як назвав його Іван Франко.
Останні слова Драгоманова до українців були: «Лишень тоді, коли ми
покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа.
Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за
других лишень тому, що їх б'ють. Мало кого хіба б'ють на земній кулі?! Люди
інтересуються звичайно лишень тими хто одбивається, - і таким лишень
звичайно і помагають...» Ці слова звучать і зараз як заповіт.
В Україні пам'ятником Драгоманову стали його твори. Два томи
«Исторические песни малорусского народа», класичний збірник української
народної прози « Малорусские народние предания и рассказы», два випуска
«Політичні пісні українського народу 18-19ст.ст. з увагами», розвідка «Нові
українські пісні про громадські справи», розпорошені по різних виданнях
статті Драгоманова зібрав, переклав на українську мову і видав у Львові
Михайло Павлик під загальною назвою «Розвідки Михайла Драгоманова про
українську народну словесність і письменство». У 1991 році в Україні видані
твори М. Драгоманова у двох томах у видавництві «Либідь».
Колись далекою весною 1876 року друзі зібралися у Києві на проводи
Михайла Петровича Драгоманова перед від'їздом його за кордон. Він був
першим українським емігрантом. На прощальному вечорі Михайло
Старицький прочитав вірш « На проводи Драгоманова»:
Чи доведеться, милий друже,
З тобою стрінутись, чи ні?
Чи серце труднеє, недуже
Й поляже в іншій стороні?
В тяжку хвилину розставання,
Здавалось, - весело пили,
11
Ширококрилі сподівання
Тобі на проводи несли;
Але в речах тремтів наш голос,
Схилявся кожен над столом, Немов тяжкий, достиглий колос,
Підбитий в корені серпом...
Так горе нишком підкрадалось.
Хтось пісню весело завів;
Але ж і в пісні тій, здавалось,
Звучав, мов з похорону, спів...
І час настав, - ми обнялися:
« Прощай, апостоле. Прощай!»
Ти сполотнів, і полилися
У тебе сльози невзначай...
«Прощай, - ненадовго!» Надія
Нас ошукала, брате мій:
І досі тішиться й радіє
Наш лютий ворог навісний,
І досі ніч, нема просвіти,
Рука спускається слаба,
Мовчать одуренії діти
Здавен забитого раба...
Цілують руку того ката,
Що їх окручує гуртом,
І свого мученя - собрата
На чужину женуть. З сміхом!..
Коли ж ми стрінемось з тобою,
Скажи, мій друже, ти мені?
Коли втнемо ми не такої
На нашій рідній чужині?
Ми приділили велику увагу особі Драгоманова, щоб було ясно і
пересічному читачеві, якій великій людині присвятив вірш Старицький. Про
цей вірш І. Франко у своїй статті «Михайло Петрович Драгоманов» писав так:
«...Хвалити сей вірш значило б марно тратити слова. Кожний, читаючи його
сам, відчує і правдивість чуття, яким він надиханий, і ту концентрацію та
інтенсивність, що дає поетові в маленькому образочку виявити далеко більше,
ніж вимовляють слова».
Подружжя Старицьких - Михайло Петрович і Софія Віталіївна (сестра
М.Лисенка) мали п'ятеро дітей. Стежкою батька пішла трійця дівчат: Марія,
Людмила і Оксана.
12
Передова українська інтелігенція продовжила тему національного
відродження і просвітництва, хоча за стінами хати Старицьких вирувала
ворожа українству стихія. Старша дочка Марія вчилася в гімназії, де майже
більша частина гімназисток розмовляла російською мовою і хизувалися цим,
це її ображало і вона плакала вдома. Батько заспокоював доньку віршем:
Марусі (1876 р.)
Не плач, моя доле кохана,
Шануй оченята - зірки:
Тебе оганьбила догана,
Образили пані бридкі;
Із тебе сміялися знову
На гулянці майській в гаю, За одіж селянську, крайову,
За мову питиму твою...
Утри свої сльози срібляні,
Глузуй з непутящих сама:
Хіба ж хто не знає, що в пані
Сумління на серці нема?
Яке їй, скажи мені, діло
До нас, роботящих людей?
Вона убира своє тіло
Для спещених , заздрих очей;
Душі її скарб ради злота
Бруднився чималі рази.
Чи ж варт ота панська пустота
И одної твоєї сльози?!
Марія стала акторкою і керувала драматичним відділом у музичнодраматичній школі Миколи Лисенка. Оксана - педагог, мемуаристка. Але ми в
даній статті розповімо про найталановитішу із трьох сестер Людмилу
Старицьку.
Народилася вона 29 серпня 1868 року, навчалася в київській приватній
гімназії. Ще у восьмому класі їй прийшлося зароблять приватними уроками,
бо батько всю свою спадщину витратив на організацію професійного театру і
його діяльність. В цей час газета «Московский листок» уперше друкує її
оповідання. Перший значний твір Л. Старицької « Жива могила» був
надрукований 1889 року в журналі « Київська Старовина». Авторка визначила
жанр як українську легенду за старосвітськими переказами про
Хмельниччину. У щоденнику Людмила пише: «... Ми починаємо писати з
татом історичні романи...». Вона причетна до великої праці - трилогії « Богдан
Хмельницький». У революційний 1905 рік Людмила бере участь в
13
демонстраціях. Українські депутати в Думі добились відміни заборони на
українське слово. її театрознавча розвідка «25 років українського театру» була
надрукована в журналі «Україна» 1907 року, коли, нарешті, по тридцятилітній
анафемі українському слову Емським актом 1876 р. з'явилась можливість
друкувати рідною мовою. Л. Старицька виявила себе майстром драматургії,
відомі її п'єси про гетьманів Дорошенка та Мазепу. На п'єсу «Гетьман
Дорошенко» був надрукований позитивний відгук в харківському журналі
«Червоний шлях», (1926, ч. 11-12), як про одну з найкращих п'єс в
українському репертуарі. На заборону святкування в царській Росії 100-річчя
Т. Шевченка письменниця відповіла помітним у тодішньому світі поезії
віршем « Без свічок, без кадил і без співів сумних»:
Без свічок, без кадил і без співів сумних, Лиш в тяжкій, нерозважній
журбі Возгласимо самі ми в серцях мовчазних Вічну пам'ять, Кобзарю, тобі!
Вічну пам'ять любови безмірній твоїй, Вічну пам'ять пекучим сльозам, Вічну
пам'ять душі бездоганній, святій, Вічну пам'ять безсмертним словам.
І Заступнице всіх, всіх скорбящих, сумних,
Всіх знеможених гнітом важким
Хай окриє тебе у оселях ясних
Омофором пречистим своїм!
В храми ясні, святі нам не вільно війти,
Нам не вільно в палких молитвах
Скарги - жалі сплести й хоч на хвилю знайти
Відпочинок у ревних сльозах.
Ми з глибоким жалем в катакомби підем
І знайдем там братерські хрести.
Молитви в катакомбах палають вогнем
І руйнують поганські світи!
Л. Старицька писала багато критичних статей, займалася перекладами,
брала велику участь у громадській роботі. Та ось вибухнула Перша світова
війна. Знову закрито українські видання, залютувала цензура, припинено
діяльність культурних товариств. Письменниця береться до організації
шпиталів і влаштування дитячих притулків для потерпілих від війни. За
дорученням Товариства Українських Поступовців 1916 р. вона їде до Сибіру,
щоб організувати там комітети для допомоги військовополоненим галичанам.
Не гадала тоді мандрівниця, що цей шлях доведеться повторити через багато
років з іншого приводу - шукати свою репресовану єдину доньку Вероніку.
У березні 1917 р. була утворена Українська Центральна Рада.
Л. Старицьку призначено до театрального відділу. Попри бурхливу
громадську діяльність, Старицька залишається письменницею. її драматичний
етюд «Останній сніп» вводить нас до епохи Катерини Другої та руйнування
14
Запорозької Січі. В 1917 році вона вірить у національне відродження. На долю
Старицької випали дуже трагічні події: більшовицька агресія Муравйова,
війська Денікіна, поразка Української Народної Республіки. Людмила
Михайлівна вирішує для себе болючу проблему: вона не йде на еміграцію, а
залишається з родиною у Києві, на своїй землі, зі своїм народом. Вона працює
в кооперативному видавничому «Дніпросоюзі», де завідує драматичною
секцією. Це були 1920-ті роки так званого більшовиками «українського
відродження». Старицька готує для української опери переклади світової
класики, підготувавши оперові лібрето «Орфея», «Фауста», «Чіо-чіо-сан»,
«Аїди». В неї на квартирі збирається цвіт української інтелігенції і
обговорюють її нову п'єсу «Перемога». Останній її драматичний твір на 5 дій «Іван Мазепа» - написано 1928 р., надруковано 1929 р. у Харкові у
видавництві «Рух». Творчість Старицької цінували у Харкові, видавали її
твори. Та ось закінчується період «українізації». Пролетарський суд на
«показовому процесі СВУ» над сорока п'ятьма українськими інтелігентами
звинуватив Старицьку в тому, що вона була членом центру Союзу Визволення
України. Це була видумана більшовиками організація, щоб принизити і
знищити кращу частину української інтелігенції. Згадує відомий історик
Наталія Полонська-Василенко:
«... З 9 березня до 12 квітня в Харкові в міському оперному театрі
почався величезний за своїм завданням процес СВУ... Протягом шести тижнів
тривав процес, робилося все, щоб принизити цих людей, «поставити їх на
коліна», змусити визнати свої помилки і визнати вищість радянської влади...».
Проте, хто був на суді, той міг переконатися, яка колосальна прірва лежала
між обвинуваченими та прокурорами, які доказували свою «вищість». Два
світи зустрілися на сцені харківського оперного театру. Еліта українського
народу в лабетах некультурних більшовицьких сатрапів марно шукала
спільної мови. Прокурор обвинувачував Старицьку, що вона мазепинка, бо
писала про Мазепу. Письменниця йому відповідає, що Пушкін написав драму
«Моцарт і Сальєрі». З ким солідаризувався він? Прокурор кліпав очима, бо він
не чув ні про Моцарта, ні про Сальєрі. Але у більшовиків була влада. Вирок
був суворий - 5 років ув'язнення і 3 роки поразки в правах. Такий же вирок
був і чоловікові Старицької. І що найстрашніше було для Людмили
Михайлівни - заборона друкуватися.
Дивне співпадіння, що батькові Л. Старицької теж прийшлось побувати у
Харкові на суді з приводу того, що його образив один критик. Коротко про цю
справу. 13 травня 1897 року в петербурзькій газеті «Мировые отголоски» (№
130) була опублікована погромна стаття «Драматурги-хищники»
співробітника чорносотенної газети «Киевлянин» І.В. Александровського,
спрямована проти української прогресивної драматургії, найбільше проти М.
15
Старицького особисто. Обурений Старицький притяг Александровського до
кримінальної відповідальності і почалась судова тяганина на довгі роки.
Врешті після рішення сенату в 1903 році на розгляді в Харківській судовій
палаті Александровський примушений був визнати себе винним і взяти назад
свої слова наклепу. Видно, в царські часи суд відрізнявся від більшовицького.
У драмі Л. Старицької «Гетьман Дорошенко» є одна сцена, коли
Дорошенко, обложений військом Самойловича і московського воєначальника
Ромодановського, в безнадійному становищі наказує музикам грати і йде в
танок:
«Ну ж, шпарче грай! Танцює Дорошенко... Козак вмира але не йде на
ласку...». Ось той дух і настрій, що допомагав національним героям стояти на
своєму у безпросвітних ситуаціях і який допоміг Людмилі СтарицькійЧерняхівській вистояти перед слідчими і суддями 1930 року. 17 травня,
перебуваючи у харківській в'язничній камері, отримала від когось квіти і
написала вірш:
Хтось приніс мені нарцис
І пучок конвалії...
Десь шумить зелений ліс...
Десь розквітнули надії...
Хлопче, вір - без вороття
Промайнуть чудні ці роки,
Верне знов тобі життя
Почуття й думки глибокі.
Бо ж і ми у кельї цій
Бачим ще краєчок неба...
Бачим промінь золотий...
Ні! Журитись нам не треба.
Глянь - межа, того життя
Ой, ой, ой, уже близенько.
Та жалю не знаю й я, Бо танцює Дорошенко!
20 липня 1941 року, коли під стінами Києва стояли німці,
співробітниками НКВС проведено обшук на квартирі Л. Старицької,
арештували її і сестру Оксану, обвинуватили їх в «антирадянській діяльності»,
але засудити не встигають, бо німці наступають і на Харків. Їх везуть до
Валуйок, далі у «телячому вагоні» до Акмолінська. Як згадував очевидець,
«пасажир» цього ж потягу лікар Олексій Іванович Вилегжанин, письменниця
не витримала наруги і умов перевезення і дорогою померла. Конвоїри
викинули з вагона тіло. Де похована Л. Старицька-Черняхівська і чи похована
була вона не відомо. Так закінчилося життя цієї талановитої письменниці на
16
сімдесят третьому році. Попри всі трагічні колізії Старицька стверджувала:
Ніщо не гине в світі! Все ожива, минуле не вмира!
У 2000 р. видавництво «Наукова думка» видало збірник творів
Старицької «Драматичні твори, проза, поезія, мемуари». Пам'ять про неї
жива!
Література
1. Довгович В. Українська ідея в політичній теорії М. Драгоманова.-К.,
1991.
2. Донцов Д. Шевченко і Драгоманов. Дві літератури нашої доби., Львів,
1991.
3. Драгоманов М. Вибране. - К., 1991.
4. Іванова Р. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та
України. - К., 1971.
5. Коваленко Прохор. Незабутнє. - К., 1962.
6. Полонська - Василенко Н.Д. Спогади. - К., 2011.
7. Сокирко А.Г. М.П. Старицький Критико-біографічний нарис, - К., 1960
8. Старицька - Черняхівська Л.М., Вибрані твори. - К., 2000.
9. Столярова А.П. Харківська весна Лесі Українки. - X., 2004.
10. Тобілевич Софія. Корифеї театру. Портрети. Спогади. - К., 1947.
11. Федченко П. Михайло Драгоманов. Життя і творчість. - К., 1991.
12. Франко Іван. Літературно-критичні праці (1900-1902). Т. 33. - К.,
1982.
13. Хорунжий Юрій. Шляхетні українки. - К., 2003.
Про автора
Столярова Анна Петрівна - 1937р.н., м. Ровеньки на Луганщині, в якому,
подорожуючи у Таганрог, гостював Г. Сковорода. Має вищу технічну освіту,
почесний член Національної спілки краєзнавців України та Всеукраїнського
товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, лауреат творчої премії ім.
Дмитра Багалія, культуролог. Автор літературно-краєзнавчих досліджень про
зв'язок видатних людей з Харковом, зокрема, автор книг «Харківська весна
Лесі Українки», «Слобожанський уклін Тарасові Шевченку», «Соборне свято
Котляревського», «Пильнувати я буду дороги свої» (про життя Сковороди на
Харківщині), «Стежка Франка до Слобожанщини». Ініціатор і організатор
встановлення меморіальної дошки Л. Українки на фасаді школи № 3 у
Харкові. Як громадський діяч працює на ниві просвіти.
Автор
468   документов Отправить письмо
Документ
Категория
История
Просмотров
32
Размер файла
50 Кб
Теги
Старицька Л. М., Старицький М. П., Столярова Г. П.
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа