close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Їх покликав обов'язок

код для вставкиСкачать
В історії все тече, все минає, але є події, що навічно викарбовуються у пам’яті поколінь. До таких глобальних історичних віх належить Чорнобильська трагедія – невгамовний біль України, межа в історії людської цивілізації. 26 квітня 1986 року у життя
ДЕПАРТАМЕНТ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ ХАРКІВСЬКОЇ
ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
___________
ОКЗ «ХАРКІВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА
ДЛЯ ДІТЕЙ»
«Їх покликав обов’язок»
Методико-бібліографічні матеріали до
30-річчя Чорнобильської катастрофи
ХАРКІВ • 2016
ББК 31.47
И95
«Їх покликав обов’язок» : методико-бібліографічні матеріали до 30-річчя
Чорнобильської катастрофи / ОКЗ «Харківська обласна бібліотека для дітей» ; уклад.
Д.Бродяк. – Х., 2016. – 36 с.
Матеріал підготував:
Редактори:
Комп’ютерний набір, верстка:
Відповідальний за випуск:
Бродяк Д. А.
Мироненко І. Д., Загревська С. М.
Ніколаєнко О. М., Должек Н. Ф.
Трохименко Г. В.
© ОКЗ «ХАРКІВСЬКА ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ДІТЕЙ»
bibl.kharkiv.ua
bibliomiste4ko.kharkiv.ua
2
Зміст
I. Чорнобиль: на шляху до трагедії . . . . . . . . . . . . 6
II. «І впала зірка-полин…»:
бунт «мирного атома» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11
III. Борці з атомом: подвиг в
ім’я майбутнього . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14
IV. Катастрофа без строку давності . . . . . . . . . . . 21
Література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25
Додатки:
Чорнобиль у літературі та мистецтві . . . . . . . . . . . . 27
Графіті в Чорнобилі: загадкові тіні міста-примари . . 33
3
«Ти відомий сьогодні кожному –
Не ім’ям своїм, а бідою.
Понад прип’ятьською водою».
Іван Білий
В історії все тече, все минає, але є події, що навічно викарбовуються у
пам’яті поколінь. До таких глобальних історичних віх належить Чорнобильська
трагедія – невгамовний біль України, межа в історії людської цивілізації. 26 квітня
1986 року у життя квітучого українського Полісся увірвалася стихія «мирного
атома» й приголомшила людей страшним розмахом незвіданої раніше біди. Відтоді
почався відлік катастрофи, трагічні наслідки якої буде відчувати не одне наступне
покоління мешканців Землі.
На виконання Указу Президента України від 14.12.2015 № 702/2015 «Про
заходи у зв’язку з 30-ми роковинами Чорнобильської катастрофи» та відповідно до
постанови Верховної Ради України від 12.11.2015 № 793-VIII «Про вшанування
учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та про заходи,
пов’язані з 30-ми роковинами Чорнобильської катастрофи», в нашій країні на
різних рівнях пройде низка меморіальних та науково-практичних заходів.
Бібліотечні заклади України, в тому числі дитячі бібліотеки, також братимуть
участь у відзначенні вагомої річниці найстрашнішої в історії техногенної
катастрофи.
Пропоновані методико-бібліографічні матеріали:
▲сприятимуть вихованню патріотичних почуттів у підростаючого покоління
українців, яке має знати та пам’ятати про долі сотень тисяч відомих та безіменних
приборкувачів оскаженілого «мирного атома» та його жертв;
▲допоможуть довести дітям необхідність вкрай відповідального ставлення
людства до технічного та технологічного прогресів;
▲дадуть можливість бібліотекарям під час заходів, меморіальних бесід,
літературно-мистецьких виставок та вечорів, у тому числі за участю ліквідаторівчорнобильців, колишніх мешканців 30-кілометрової «зони відчуження» та їхніх
нащадків розкривати перед слухачами передумови виникнення аварії на
Чорнобильській АЕС.
Рекомендовані заходи до Чорнобильських роковин можуть включати:
•години пам’яті («Чорнобиль – біль усієї планети», «Чорнобиль – реквієм і набат»,
«Пам’ятати Чорнобиль», «Гірка зірка-полин»);
•інформаційні години («Чорнобиль: до і після», «Хроніка чорнобильської біди»,
«Чорнобиль: події, версії, уроки» «Чорнобиль: вчора, сьогодні, завтра»);
•години екології або екологічні вечори («Життя з радіацією», «Чорнобильське
відлуння», «Під чорнобильським попелом»);
•літературні вечори («Бідою обпалене серце», «Під знаком полин-зірки», «Дзвони
Чорнобиля»);
•дні або декади пам’яті («Мужність і біль Чорнобиля», «Набат Чорнобиля
попереджає»);
•мистецькі години, виставки дитячих малюнків («Світ після Чорнобиля: 30 років
поспіль», «Чорнобиль – погляд крізь роки», «Біль і смуток Чорнобиля»);
•тематичні кінопокази документальних та художніх фільмів.
4
При організації тематичних заходів бібліотечним працівникам варто звернути
увагу на твори художньої літератури, присвячені чорнобильській трагедії (зокрема,
Л.Костенко, Є.Гуцала, В.Яворівського, І.Драча, С.Алексієвич та інших авторів),
брати до уваги твори кіномистецтва та різні арт-об’єкти відповідної тематики.
Також радимо не уникати участі в національних та міжнародних проектах, які
сприятимуть емоційному долученню дітей до теми суперечливих наслідків
сучасного технічного прогресу. Так, ще наприкінці 2015 року Національна
бібліотека України для дітей запропонувала вітчизняним дитячим бібліотекам
приєднатися до українсько-японського проекту «Мир на крилах», який
покликаний нести надію на мир та обмін доброю волею між Україною та Японією.
Насамперед, у цьому проекті беруть участь прифронтові області України та
регіони, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС.
І. Чорнобиль: на шляху до трагедії
Страшні події 1986 року, однієї з найчорніших сторінок нашої історії,
зосередили увагу всього світу на маленькому містечку Чорнобиль, історичні корені
якого сягають епохи Київської Русі. Перша згадка про місто датується ще 1193
роком, коли за Іпатіївським літописом князь Вишгородський Ростислав, син
Великого князя Київського Рюрика, вирушив у похід з Чорнобиля до Тарциська.
Історики висувають різні версії назви поселення. Найочевиднішу пов’язують з
різновидом полину – чорнобилем. Це виглядає символічно, адже так само гіркою
стала доля цього краю.
Минали століття, змінювалися держави й володарі на
землі України, спалахували війни та смути. Згодом держава
вступила в техногенну епоху. І наприкінці ХХ століття наші
співвітчизники переконалися на страшних помилках, якою
великою технологічною міццю вони володіють, і, водночас,
як погано вміють розпорядитися своєю науковою та
промисловою могутністю.
Як відомо, у процесі бурхливого розвитку фізики у новітній період історії
людства, поряд зі створенням смертоносної ядерної зброї, вчені винайшли спосіб
мирного використання атома – у найрозвиненіших країнах світу розпочалося
будівництво атомних електростанцій. Історія світової ядерної енергетики бере свій
початок у середині 50-х років ХХ століття, коли 27 червня 1954 року у
підмосковному місті Обнінськ виробила струм перша в світі електростанція з
атомним реактором. Її потужність складала лише 5 000 кВт, але станція вже була
підключена до промислової електромережі та систематично постачала енергію
протягом майже 50 років. 28 липня 1956 року другий в історії людства ядерний
енергоблок з майже в 10 разів більшою потужністю – 46 000 кВт – запрацював на
АЕС «Колдер-Хілл» у Великій Британії. «Мирний» атом виявився настільки
перспективною галуззю енергетики, що тільки за перші тридцять років розвитку
атомних електростанцій потужність ядерних енергоблоків в усьому світі зросла з 5
тисяч до 23 мільйонів кіловат.
Загалом, атомна енергетика вже у другій половині ХХ століття стала для
людства надійним джерелом дешевої електричної енергії. За підрахунками
фахівців, один кілограм урану продукує стільки ж енергії, скільки й 3 000 тонн
кам’яного вугілля.
5
Водночас з новими технологіями, що свідчать про поступ цивілізації, в житті
людства, зазвичай, з’являються серйозні проблеми, які буває дуже складно
подолати. У розвитку світової ядерної енергетики подібним складним питанням
виявилася безпека. Безаварійне функціонування високотехнологічного комплексу
атомної електростанції великою мірою залежить від людського фактору, знань та
відповідальності обслуговуючого персоналу АЕС. На жаль, аварії на атомних
станціях, починаючи від раннього періоду розвитку цієї галузі енергетики,
відбувалися досить часто. Фахівці свідчать, що лише протягом 1971-1984 рр. у
різних країнах світу зафіксовано приблизно 150 інцидентів на АЕС з викидом
радіоактивних матеріалів.
16 березня 1979 року в американський прокат вийшов фільм «Китайський
синдром» про вигадану аварію на атомній електростанції.
Минуло 12 днів, і трапилася справжня аварія на АЕС «Трі-МайлАйленд», яка вважалася найбільшою в історії ядерної енергетики
до Чорнобильської катастрофи. Один з персонажів фільму
говорить, що подібна аварія може призвести до евакуації людей з
території розміром з Пенсільванію, а саме в цьому штаті
розташована АЕС «Трі-Майл-Айленд».
Численні помилки персоналу станції спричинили відмову
системи охолодження ядерного ректора та часткове розплавлення паливних
стрижнів у його активній зоні. Внаслідок паніки, яка охопила містечко поблизу від
станції, загинуло 10 людей. До річки потрапило 1,5 млн. літрів радіоактивної води.
Через 32 роки в Японії трапилася ще масштабніша ядерна аварія. У березні
2011 року, під час потужного землетрусу, вийшли з ладу
системи охолодження чотирьох реакторів найбільшої
японської
атомної
станції
«Фукусіма–1».
З
пошкоджених реакторів у морську воду та в повітря
потрапила велика кількість радіоактивних речовин, самі
приміщення енергоблоків станції були напівзруйновані
вибухами водню, який виділився з розгерметизованих
енергетичних установок. Слід зазначити, що хоча ця
аварія на японській електростанції за масштабом і тяжкістю наслідків поступається
катастрофі на Чорнобильській АЕС, надзвичайна ситуація в Японії
продемонструвала нездатність фахівців завчасно передбачати інциденти на
атомних станціях та ефективно їм протистояти. Тим більше, 30 років тому фахівці
у галузі ядерної енергетики навіть не прогнозували можливість такої жахливої
катастрофи, яка відбулася у Чорнобилі.
Атомні станції світу на початку ХХI століття виробляють близько 17%
електрики, але у технологічно розвинутих країнах ядерна енергетика посідає чільне
місце в національному енергетичному балансі. Так, у Франції 58 атомних
енергоблоків продукують 80% усієї електроенергії країни. В Україні 16 ядерних
реакторів виробляють близько 47% електрики. Найбільша українська атомна
станція – Запорізька – має потужність 6 млн кВт. Вона є третьою за цим
показником АЕС у світі (після японських атомних станцій «Фукусіма» та
«Касівадзакі–Каріва»).
Хроніка освоєння атомної енергії:
▪ Явище спонтанного випускання хімічними елементами випромінювання, що має
велику проникаючу здатність та іонізуючі властивості, називають природною
6
радіоактивністю. Уперше це явище відкрив 1896 року французький фізик Антуан
Анрі Беккерель при дослідженні урану, а через два роки дослідниця польського
походження Марія Склодовська-Кюрі виявила його у радію, полонію і торію. Її
чоловік – П’єр Кюрі – облишив власні дослідження, щоб підтримати
експериментальний пошук дружини. 1903 року А.А.Беккерель отримав спільно з
П'єром і Марією Кюрі Нобелівську премію з фізики за відкриття природної
радіоактивності. Подружжя Кюрі хворіли і не змогли бути присутнім на церемонії
вручення премій. У своїй Нобелівській лекції, прочитаній два роки потому, Кюрі
вказав на потенційну небезпеку, яку несуть радіоактивні речовини, якщо вони
потраплять до зловмисників, і додав, що він належить до тих, хто вважає, що нові
відкриття принесуть людству більше лиха, ніж добра.
▪ 1932 року англійський фізик Джеймс Чедвік відкрив нейтрон, що наблизило
початок ядерної ери в історії людства. 1935 року він теж став Нобелівським
лауреатом за це своє відкриття.
▪ У травні 1932 року британські фізики Джон Кокрофт і Ернест Уолтон (майбутні
лауреати спільної Нобелівської премії) та у жовтні того ж року наші співвітчизники
Кирило Синельников, Антон Вальтер, Олександр Лейпунський і Георгій Латишев у
Харкові в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ) на електростатичному
прискорювачі бомбардували протонами літій і розщепили його ядро на дві αчастинки. Розщеплення атомного ядра наблизило еру використання атомної енергії.
▪ 1935 року подружжя французьких дослідників – Ірен і Фредерік Жоліо-Кюрі
(дочка і зять П’єра і Марії Кюрі) були нагороджені Нобелівською премією з хімії «за
виконаний синтез нових радіоактивних елементів».
▪ 1942 року урядом США було розпочато роботу за Манхеттенським проектом щодо
створення атомної бомби. Група вчених на чолі з фізиком італійського походження
Енріко Фермі мали забезпечити дослідження ланцюгової реакції і отримання
плутонію. 2 грудня 1942 року в США на експериментальному реакторі СР–1 була
доведена можливість здійснення керованої ланцюгової реакції. Згодом Е.Фермі
очолив відділ у секретній лабораторії Роберта Оппенгеймера, де створювалася
атомна бомба. 16 липня 1945 року він став свідком першого вибуху атомної бомби в
штаті Нью-Мексіко, а в серпні того ж року американські атомні бомби вже були
скинуті на японські міста Хіросіму і Нагасакі.
▪ У Європі першим ядерним реактором стала установка Ф-1. Вона була запущена 25
грудня 1946 року в Москві під керівництвом Ігоря Курчатова, майбутнього творця
радянської атомної бомби.
▪ 12 лютого 1960 року в Київському інституті ядерних досліджень було здійснено
пуск першого на території України атомного реактора.
II. «І впала зірка-полин…»: бунт «мирного атома»
Інтенсивний
розвиток
промисловості
на
українських землях упродовж усього ХХ століття
вимагав максимального збільшення енергетичних
потужностей для
забезпечення
індустріального
комплексу України. Невпинне зростання промислових
регіонів, зокрема Київського, передбачало будівництво
нових електростанцій. У руслі цієї тенденції на межі
60-х та 70-х років у регіоні україно-білоруського Полісся біля старовинного
містечка Чорнобиль було обрано місце для будівництва
першої в Україні атомної електростанції з чотирма
реакторами потужністю 1 млн. кВт кожний. Після семи
років будівництва у вересні 1977 року до мережі був
підключений перший енергоблок атомної станції. У 1978
році відбувся запуск другого енергоблоку станції, у 1981 та
1983 роках почали виробляти струм третій та четвертий
7
енергоблоки.
Для сімей працівників атомної станції побудували сучасне місто Прип’ять,
гарно сплановане і затишне. Його називали найбільш упорядкованим малим містом
на теренах тодішнього СРСР.
Навесні 1986 року у Придніпров’ї вже квітували сади, люди готувалися до
травневих свят, ніщо не віщувало майбутньої трагедії. А тим часом співробітники
4-го енергоблоку ЧАЕС водночас з плановою роботою готували важливий
технічний експеримент, пов'язаний з енергетичною установкою. Як виявилося
згодом, цей експеримент проводили з порушенням правил поводження з ядерним
реактором. Напередодні експерименту, у ніч на 25 квітня 1986 року, співробітники
4-го енергоблоку ЧАЕС почали заплановане зменшення потужності реактора,
занурюючи керуючі стрижні у його активну зону. Але у роботі реактора виникли
несправності, і несподівано потужність енергетичної установки впала майже до
нуля. Виникла загроза зриву випробувань.
Уночі, о першій годині 23 хвилини, реакція всередині енергетичної установки
вийшла з-під контролю, температура в її активній зоні досягла декількох тисяч
градусів. Цирконієві труби, що пронизували реактор зсередини, не витримавши
шаленого тиску суміші води й пари, розірвалися. Сила парового вибуху була такою
великою, що кришка біологічного захисту реактора вагою понад 2500 тон
перевернулася у повітрі та впала сторчма у двадцятиметрову шахту реактора. Через
кілька секунд у зруйнованому реакторі утворилося до 5 000 кубометрів водню,
стався другий, ще потужніший, вибух. Він повністю зруйнував більшу частину
приміщень 4-го енергоблоку. Від його ударної хвилі
кришилися бетонні стіни двометрової товщини, а уламки
бетону, вагою кілька тонн, відкидало від реактора на
десятки метрів. Уже після цих трагічних подій фахівці
міжнародних організацій за характером руйнувань та
масштабом наслідків катастрофи на ЧАЕС присвоїли їй
сьомий ступінь – найважчий за міжнародною шкалою
ядерних подій INES.
Найбільшу небезпеку, пов’язану з вибухом реактора, спричинило руйнування
його активної зони з подальшим викидом в атмосферу та на територію АЕС
великої кількості радіоактивних уламків бетону, металу, графіту, уранового палива.
Тим часом вітер підхопив масу радіоактивних частинок, які вилетіли зі
зруйнованого реактора, та поніс їх у напрямку на північний захід від атомної
станції. Важчі з цих частинок випали на відстані двох-трьох десятків кілометрів від
ЧАЕС, інші з повітряними потоками перемістилися до Балтійського моря через
територію Білорусі. Так трапилося, що саме білоруська земля згодом прийняла
значну частину радіоактивного викиду, який утворився під час Чорнобильської
катастрофи.
Як до, так і після цих трагічних подій, людство не стикалося з таким
надзвичайним розмахом атомної стихії. І досі фахівці не можуть дійти спільної
думки щодо пояснення причин трагедії. Спочатку провину за катастрофу поклали
повністю або майже повністю на персонал станції. Таку позицію зайняла зокрема
Державна комісія, сформована в СРСР для розслідування причин того, що
трапилося. Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) у власному звіті
1986 року також у цілому підтримало цю точку зору.
8
Проте, у подальші роки причини трагедії були суттєво переглянуті, в тому
числі і з боку МАГАТЕ. Консультативний комітет з питань ядерної безпеки (INSA
G) 1993 року оприлюднив новий звіт про причини аварії, в якому приділив велику
увагу серйозним недоліками у конструкції реакторів так званого «чорнобильського
типу».
Із чорнобильської теки:
▪ Рибалка Петро Толстяков, який у ніч катастрофи ловив
рибу в охолоджувальному ставку неподалік від станції,
бачив момент вибуху реактора. Він розповідав, що це
нагадувало виверження вулкану.
▪ Сила вибуху на 4-му енергоблоці за потужністю
дорівнювала невеликому землетрусу, тому в машинногенераторній залі поряд з реактором більша частина даху
обвалилася просто від струсу ґрунту. Коливання земної поверхні були зафіксовані
навіть у Москві сейсмографами АН СРСР.
▪ Під час вибухів із шахти реактора були викинуті в атмосферу вісім зі ста сорока
тонн ядерного палива.
▪ Уранові стрижні розплавилися від надвисокої температури, змішалися з металом і
бетоном та утворили велику масу так званої «ядерної магми», яка розтеклася по
вцілілих приміщеннях поряд з реактором. Потім вона застигла, але навіть через 30
років температура цієї радіоактивної маси сягає 20–30°С з позначкою «плюс» за
будь-якої пори року.
▪ Те, що пережив персонал 4-го енергоблоку одразу після аварії, складно уявити:
вимкнулося світло, тремтіли стіни та підлога, від обладнання сипалися іскри
коротких замикань, надвисокий, як всі розуміли, радіоактивний фон було неможливо
виміряти за допомогою звичайних дозиметрів.
III. Борці з атомом: подвиг в ім’я майбутнього
Атомні станції в усіх країнах були й залишаються закритими організаціями із
суворою, майже військовою дисципліною. Тому сотні співробітників ЧАЕС ще
впродовж багатьох днів приходили на свої робочі місця й виконували свої
обов’язки не тільки на інших енергоблоках, але й на зруйнованому четвертому.
Спершу в боротьбу з вогнем вступили пожежники. Через п’ять хвилин після
вибуху реактора бійці штатної військово-пожежної частини ЧАЕС під
керівництвом майора Леоніда Телятникова вже були на даху турбінно-генераторної
зали, де вирувало полум’я. Чоботи героїв-пожежників загрузали у розплавленому
бітумі на дахах споруд, що були поруч з колишнім реактором. Навколо були
розкидані шматки розпеченого графіту, уламки бетону та уранових стрижнів, від
яких виходило шалене випромінювання, але люди не відступали. Вони гасили
головні осередки відкритого полум’я і не зійшли з даху, доки не під’їхали
додаткові пожежні бригади.
Тим часом, коли відбулося усвідомлення справжнього, небаченого досі,
масштабу аварії, керівники країни ухвалили рішення про
евакуацію населення з 30-кілометрової зони довкола
атомної станції. У першу чергу, евакуації підлягали 50
тисяч мешканців Прип’яті, розташованого поряд зі
станцією. З Києва вже вдень 26 квітня до міста вирушила
величезна колонна з 1 200 автобусів та 300 вантажівок. Для
запобігання паніки серед населення людям оголосили, що
9
їх евакуюють лише на кілька днів, тому вони повинні взяти документи, вкрай
необхідні речі, а також запас їжі на 2-3 дні.
Слід відзначити, що техногенне лихо таких небачених масштабів стало
несподіванкою не тільки для фахівців-атомників, але й для керівників різного
рангу. Вони не знали, як треба реагувати на таку трагедію, і тому спочатку обрали
звичну радянську тактику замовчування. 28 квітня у газеті «Правда» коротко
повідомили про надзвичайну ситуацію на ЧАЕС, хоча на той час майже в усіх
європейських країнах учені зафіксували суттєве підвищення радіаційного фону та
оголосили всьому світові про страшну аварію на радянській станції. У Києві та
Харкові в останні дні квітня 1986 року прилади фахівців теж зареєстрували
значний підйом радіаційного фону, але інформація приховувалася керівництвом
країни від власного народу. Було прийнято рішення не відміняти традиційну
першотравневу демонстрацію у Києві, що суперечило всім нормам радіаційної
безпеки та носило відверто злочинний характер. З іншого боку, чутки про аварію
швидко поширювалися серед киян, спричиняли паніку і втечу з міста десятків
тисяч його мешканців, особливо родин з дітьми.
Тим часом гелікоптери-розвідники, які облетіли 4-й енергоблок, встановили,
що реактор практично припинив існування. На його місці світилася розпечена
пляма яскраво-червоного кольору, над якою вгору підіймався стовп білого диму.
Від руїн енергоблоку йшло таке потужне випромінювання, що смертельну дозу
радіації людина могла отримати майже миттєво. Тож штаб з ліквідації аварії
взагалі вагався, чи треба щось робити на зруйнованому реакторі. За припущеннями
деяких учених, уже за місяць увесь графіт та уран мали б згоріти та потрапити до
атмосфери, і аварія вщухла б без стороннього втручання. Але тоді сильне
радіоактивне зараження могло б охопити великі території по всьому світу.
Перебуваючи у ситуації такого складного вибору, керівники штабу з ліквідації
аварії вирішили цілеспрямованими зусиллями блокувати розповсюдження радіації
зі зруйнованого реактора. На першому етапі робіт до 4-го енергоблоку перекинули
підрозділи військових гелікоптерів. Ризикуючи життям,
вертольотчики упродовж 14 днів скидали до шахти
реактора різноманітні речовини (сполуки бору, доломіту,
піску, свинцю, глини тощо), що сприяло суттєвому
зменшенню викидів радіоактивних сполук у оточуюче
середовище та зниженню температури у кратері
4-го
енергоблоку. Усього на знищений реактор було скинуто
понад 5 000 тонн різноманітних матеріалів.
Після цього почалося очищення найзабрудненіших радіоактивними
матеріалами ділянок території ЧАЕС. Більшість цієї надважкої роботи була
виконана тисячами військовослужбовців, якими керував генерал Микола
Дмитрович Тараканов.
Тараканов М. Д. закінчив Харківське військове технічне училище, служив у ньому,
потім у полку військ цивільної оборони поблизу міста Мерефи, заочно закінчив
Харківський автодорожній інститут за спеціальністю «інженер-механік».
У Чорнобилі генерал Тараканов перебував три місяці, займався не тільки
ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, а й створив унікальний центр Міністерства
оборони СРСР з дослідження радіаційної обстановки на уражених
випромінюванням територіях. «Спочатку ми практично не знали, – згадував
Микола Дмитрович, – як впливає радіація на техніку. Так, уряд закупив для
10
очищення станції від радіоактивного палива роботів у Німеччині та Італії, але їх
в умовах тисячорентгенного опромінення заклинило, вони не змогли навіть
пересуватися».
Ліквідатори-військовослужбовці працювали у спеціальному свинцевому
захисті, схожому на лицарські лати, вагою до 20–30 кг. Не зважаючи на те, що
зміна тривала від 20 секунд до кількох хвилин, багато з них отримали критичні
дози радіаційного опромінення.
Після очищення даху
3-го енергоблоку
почалися подібні роботи на території станції та у
прилеглих районах. Частина цих робіт виконувалась
спеціальними маніпуляторами з дистанційним
керуванням, але тут знову задіяли людей,
здебільшого, тих же військовослужбовців. Як
підрахували згодом, лише влітку-восени 1986 року на ЧАЕС працювало 90 тисяч
військових та цивільних ліквідаторів найстрашнішої в історії техногенної аварії.
Саме руками цих тисяч героїв-ліквідаторів блокувалося розповсюдження радіації зі
зруйнованого реактора. Ділянки ЧАЕС, забруднені радіоактивним пилом,
очищувалися за допомогою спеціальної абсорбуючої плівки. Після розпилення на
поверхні ґрунту, вона застигала, охоплювала радіоактивний бруд, а потім її
згортали та вивозили для захоронення. Також використовувався метод збирання
радіоактивного ґрунту. Його знімали бульдозерами та скреперами, вивозили у
спеціально відведені місця, які згодом вкривали шаром бетону чи асфальту. Аби
радіація не потрапила до ґрунтових вод, шахтарі з Донбасу та харківські
метробудівники спорудили під реактором 170-метровий кільцевий тунель та інші
гідротехнічні споруди.
Для остаточної локалізації наслідків трагедії урядова комісія вирішила
закрити знищений реактор спеціальним ковпаком (об’єкт «Укриття» або в
просторіччі «саркофаг»). Згідно із задумом проектувальників «саркофагу», до
зруйнованого енергоблоку ліквідатори згрібали радіоактивний бруд, небезпечні
уламки та конструкції, вже заздалегідь розраховуючи влаштувати на цьому місці
могильник радіоактивних відходів. Згодом пошкоджений енергоблок вкрили
шарами металевих конструкцій, заповнених бетоном. Створення подібної споруди
істотно ускладнювалося через радіаційну обстановку в зоні зруйнованого блоку.
Саме тому зведення «саркофагу» здійснювалося за унікальною будівельною
технологією – з допомогою самохідних кранів, оснащених телевізійними засобами
спостереження.
Будівництво
об’єкту
«Укриття»
офіційно
завершилося 30 листопада 1986 року. Найбільша висота
цієї унікальної споруди сягала 61 метра, товщина стін – від
12 до 18 метрів. У «саркофазі» передбачена система
витяжної вентиляції з очищенням повітря та система
примусового охолодження. Він забезпечив консервацію
зруйнованого енергоблоку, відвернув вихід радіації у
навколишнє середовище.
Оскільки конструкції «саркофагу» спиралися на
стіни та балки напівзруйнованого енергоблоку, міцність
та надійність об’єкту з кожним роком викликала все
більше запитань у фахівців. Тому в 2005 році в Україні
11
вирішили побудувати навколо «саркофагу» сучасну захисну
оболонку. Новий об’єкт «Укриття-2» у вигляді закритої
металевої арки висотою 108 та довжиною 150 метрів почали
будувати за допомогою європейських компаній 2012 року та
мають ввести до експлуатації 2018 року. Загалом, у тому чи
іншому вигляді ядерний могильник на місці 4-го
енергоблоку ЧАЕС буде існувати упродовж всієї майбутньої
історії людства.
Із чорнобильської теки:
▪ Після вибуху реактора 4-го енергоблоку ЧАЕС найпершими, затуляючи людство
від атомного вогню, став караул 2-ї воєнізованої пожежної частини Управління
внутрішніх справ Київського облвиконкому з охорони ЧАЕС на чолі з лейтенантом
Володимиром Правиком. Через кілька хвилин пліч-о-пліч з товаришами до бою з
вогнем вступив караул СВПЧ-6 з охорони міста Прип’яті,
який очолював лейтенант Віктор Кібенок. Обом їм було
по 23 роки.
▪ Усього 28 пожежників Чорнобиля першими вступили у
боротьбу зі стихією, взяли на себе жар атомного полум’я і
смертоносний подих реактора. Шестеро з них віддали своє
життя за порятунок інших: начальник караулу ВПЧ-2 Володимир Павлович
Правик, пожежники СВПЧ-6 Віктор Миколайович Кібенок, Василь Іванович
Ігнатенко, Микола Васильович Ващук, Микола
Іванович Тітенок, Володимир Іванович Тишура.
▪ Герої-пожежники
отримали
смертельні
дози
опромінення (1 000–2 000 Рентген і більше) і протягом
двох наступних тижнів померли у лікарнях Москви.
Оскільки їхні тіла сильно випромінювали радіацію,
поховали героїв на віддаленому московському кладовищі, у спеціальних
герметичних домо-винах під товстими бетонними плитами.
▪ Трьох пожежників, які брали безпосередню участь у гасінні
пожежі на реакторі 4-го енергоблоку, удостоєно звання Героя
Радянського Союзу: начальника пожежної частини Леоніда
Телятникова (помер у грудні 2004 року), Володимира
Правика і Віктора Кібінка (посмертно). Четверо із сержантського складу
отримали ордени Червоного Прапора, а вже за часів незалежності їм
присвоїли звання Героя України: Василь Ігнатенко, Микола Ващук,
Володимир Тишура, Микола Титенок. Мати останнього із них,
Любов Микитівна Титенок, з 28 квітня до 14 вересня 1986 року
виконувала службові обов’язки у зоні Чорнобильської АЕС, померла
2010 року.
▪ Внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС були
евакуйовані близько 116 тисяч людей з Прип’яті, Чорнобиля, а також
більш ніж 70 населених пунктів з 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС та
за її межами у Поліському районі Київської області.
▪ Під час будівництва «саркофагу» над зруйнованим енергоблоком було
покладено близько 400 000 м3 бетону, змонтовано понад 6 000 тонн
металоконструкцій, зокрема величезна балка «Мамонт» довжиною 40 метрів та
вагою 160 тонн.
▪ Комплексна експедиція з дослідження зруйнованого енергоблоку, яку організував
Інститут атомної енергії імені І.В.Курчатова 1988 року, просвердлила канал у
бетонній стінці реактора, але відеоспостереження не зафіксувало всередині споруди
щонайменших залишків активної зони – усі конструкції були викинуті з реакторної
шахти під час вибуху.
IV. Катастрофа без строку давності
12
Фахівці підкреслюють, що аварію на 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС
некоректно порівнювати з ядерним вибухом. Реактори не можуть вибухати так
само, як атомні бомби, тому що ланцюгова реакція в активній зоні ядерного
реактора відбувається в мільйони разів повільніше, ніж під час атомного вибуху. За
експертними оцінками, чорнобильський реактор спрацював як небачених розмірів
«брудна бомба», що викинула в навколишнє середовище величезну кількість
радіоактивних речовин. Значна кількість радіонуклідів – йоду, стронцію, цезію, та
інші – забруднили територію загальною площею до 200 тисяч км2, переважно в
Україні, Білорусі та на південному заході Росії.
Вплив аварії на людей та природу й досі є предметом
дискусій. Так, відома екологічна організація «Грінпіс»
стверджує, що в результаті аварії лише серед ліквідаторів
померли десятки тисяч осіб, в Європі було зафіксовано 10 000
випадків захворювання щитовидної залози та раку і
прогнозується ще 50 тисяч. За даними громадської організації
інвалідів «Союз Чорнобиль України» із 600 тисяч ліквідаторів
аварії 10% померло і 165 тисяч стало інвалідами. Але фахівці визнають, що
насправді точну кількість постраждалих від Чорнобильської аварії можна
визначити лише приблизно.
Дія радіації на біологічні процеси в організмі людини ще
не достатньо вивчена, тому можна говорити лише про деякі
загальні моменти впливу радіонуклідів зі зруйнованого
реактора на співробітників ЧАЕС, ліквідаторів та населення.
Найбільші дози опромінення отримали приблизно 1 000
осіб, які брали участь в аварійних роботах у перші дні. Серед
ліквідаторів та співробітників станції було зареєстровано 134 випадки гострої
променевої хвороби, яка в багатьох ускладнювалася променевими опіками шкіри.
Усього упродовж 1986 року від променевої хвороби померло 28 осіб, як було
згодом зафіксовано у звіті МАГАТЕ. Ще 19 співробітників ЧАЕС та ліквідаторів
аварії померли у 1987–2004 рр. від захворювань, пов’язаних безпосередньо з
гострою променевою хворобою.
У перші дні після аварії багато місцевих жителів споживали продукти і воду,
забруднені радіоактивним йодом-131, що згодом викликало хвилю онкологічних
захворювань. Один з органів, найбільш схильних до ризику виникнення раку в
результаті впливу радіації, – щитовидна залоза. На думку фахівців, статистика
захворювань на рак щитовидної залози серед мешканців районів навколо ЧАЕС за
кілька наступних років після аварії сягнула 4 000 випадків. Деякі дослідження
вказують на збільшення кількості випадків захворювань на лейкемію як у
ліквідаторів, так і у мешканців, які становлять групу підвищеного ризику також до
інших захворювань – катаракти, гіпертонії, інфаркту, інсульту.
Слід зазначити, що після катастрофи ЧАЕС працювала ще упродовж
наступних 14 років. Уже у жовтні 1986 року, після
масштабних робіт зі спорудження «саркофагу» та
дезактивації навколишніх споруд, перший і другий
енергоблоки станції знову ввели в дію, а у грудні 1987 року
відновили роботу третього. Але 1991 року на другому
енергоблоці ЧАЕС спалахнула пожежа. Поступово стало
зрозумілим, що залишати величезні працюючі енергоблоки поряд з об’єктом
13
«Укриття», на якому потрібно постійно проводити консерваційно-дослідницькі
роботи, небезпечно та коштує занадто дорого. Спільними зусиллями уряду України
і світової спільноти 15 грудня 2000 року було назавжди зупинено останній реактор
станції, і вона припинила своє існування як працюючий енергетичний об’єкт.
Ще за 8 років до того, 26 квітня 1992 року в Києві, за сто кілометрів від
епіцентру катастрофи, був відкритий Національний музей «Чорнобиль» –
багатофункціональний історико-культурний заклад, який займається справою
архівування, збереження та оприлюднення історії ядерної аварії на Чорнобильській
АЕС, допомагає людству усвідомити масштаби катастрофи через долі тисяч її
учасників, змушує людей осмислити уроки Чорнобильської трагедії у всіх сферах
суспільного життя.
Нині про власний музей активно ведуть мову і ліквідатори-харків’яни на чолі з
фотохудожником Юрієм Ворошиловим. Він працював у Чорнобилі і попри
смертельну небезпеку робив з гелікоптера знімки зруйнованого реактора. Серія
його виставок, до яких увійшли фотодокументи і спогади учасників цих подій, має
дуже просту назву «Я там був» і уже відбулася в різних куточках Харківщини.
Із чорнобильської теки:
▪ Чорнобильська катастрофа зупинила втілення масштабного проекту із
спорудження Харківської
АТЕЦ. Було скасовано проект атомної
теплоелектроцентралі, яка мала розташовуватися поруч із селищем Бірки
Нововодолазького району Харківської області. Два енергоблоки повинні були
виробляти електроенергію та забезпечувати теплом Харків.
▪ У радіусі 30 км від місця аварії постійних мешканців майже немає вже 30 років:
тут працюють лише співробітники об’єкту «Укриття», Інституту проблем безпеки
АЕС НАН України, екологи та обслуговуючий персонал (усього до 4 тисяч осіб).
▪ Деякі співробітники об’єкту «Укриття», які мали обмежені житлові умови, зайняли
порожні садиби у так званій 30-кілометровій зоні та мешкають там постійно без
офіційного дозволу. До таких «самоселів» належать також деякі місцеві мешканці
похилого віку, які категорично відмовилися залишати рідні оселі або повернулися до
рідних домівок з місць вимушеного переселення.
▪ На Харківщині зазнав соціальної поразки проект спорудження селища Вільча у
Вовчанському районі – для потерпілих від наслідків атомної катастрофи мешканців
поліської Вільчі. Гуманні наміри наштовхнулися не тільки на безробіття молодих, а
й на труднощі літніх уже людей, неспроможних адаптуватися до життя у степу після
десятиліть, проведених в оточенні густих лісів. Вільчани через кілька років після
переїзду почали повертатися до Вільчі своєї молодості. Таких «порушників», що з
різних причин не змогли жити поза рідними селами і селищами, у «чорнобильській
зоні» налічується понад 1 000 осіб.
▪ У перші дні після Чорнобильської аварії
тварини і птахи залишили ліси навколо
атомної електростанції. Але після завершення
будівництва «саркофагу» лісові мешканці
відновили свою чисельність, а з сусідніх
регіонів на спорожнілі безлюдні місця
мігрувало 40 нових видів тварин. Окрім білок, кабанів, вовків з 90-х років у зоні
ЧАЕС можливо зустріти коней Пржевальського, яких привезли з Киргизстану заради
екологічного експерименту. Однак чисельність птахів значно зменшилася, зокрема
лелек, які поза межами зони мешкають майже на всій території України.
На жаль, і через 30 років після найстрашнішої в історії техногенної
катастрофи людство продовжує створювати нові загрози своєму існуванню.
Розвиток ядерної фізики, оволодіння енергією атома посідає серед цих загроз не
останнє місце. На думку фахівців, тільки атомна енергетика, зокрема перспективні
14
реактори на швидких нейтронах, здатна забезпечити світову економіку великою
кількістю дешевої енергії. Але варто пам’ятати, що супертехнологічні творіння
людського генію стануть запорукою прогресу лише за умови вкрай відповідального
ставлення мешканців планети до розвитку нашої цивілізації.
Література
«Про заходи у зв’язку з 30-ми роковинами Чорнобильської катастрофи». : Указ
Президента України від 14.12.2015 № 702/2015.
Белоусова А. Праздник в Чернобыле : [Ильинский кафедральный собор] /
А.Белоусова // Сегодня. – 2015. – N 142. – С. 8-9.
Бисько Л. Дзвони Чорнобиля: [Сценарій] / Л.Бисько // Шкільна бібліотека. – 2007. –
№ 3. – С. 82-85.
Бондаренко Т. Чорнобиль – це набат і біль : [сценарій] / Т.Бондаренко //
Позакласний час. – 2007. – № 10. – С. 60-63.
Бровченко Н. Чорнобильська трагедія : [сценарій] / Н.Бровченко // Все для вчителя.
– 2005. – № 5-6. – С. 16-17.
Венгер А. Репортаж із Чорнобиля : [сценарій] / А.Венгер // Розкажіть онуку. –2007. –
№ 3. – С. 34-36.
Весна, отравленная страхом: [стихотворения о Чернобыле] // Шкільна бібліотека. –
2008. – № 3. – С. 86-89.
В’ятрович В. «Что это означает?», або Боротьба СРСР із радіацією : [Чорнобильська
катастрофа] / В.В’ятрович // Історія та правознавство. – 2015. – № 4. – С. 2-5.
Гусєв О. 25 Років Віч-на-віч з «Чорнобилем» : документально-публіцистичний твір
/ О.Гусєв ; гол. ред. Б.Олійник. – К. : Золоті ворота, 2011. – 624 с.
Доза радіації – доза совісті: [До 20-річчя Чорнобильської аварії] // Безпека
життєдіяльності. – 2006. – № 3. – С. 5-7.
Драч І. Вибрані твори у двох томах . Т. 1. Вірші, поеми / І.Драч ; вступ. ст.
А.Ткаченко. – К. : Українська енциклопедія ім.. М.П.Бажана, 2011. – 608 с.
Єрменчук О. Методичні рекомендації до відзначення роковин Чорнобильського
лиха / О.Єрменчук, Т.Павенська // Позакласний час. – 2009. – № 5.– С. 109-110.
Завгородній Ю. Задовгий день «Ч» (Зона поза часом) : роман / Ю.Завгородній. – Л.
: Кальварія, 2012. – 176 с.
І сум, і біль…[25 років від дня Чорнобильської трагедії, фотоілюстрації] //
Позакласний час. – 2011. – № 4.– С. 116-117.
Климчик А. Чорнобильські дзвони : [сценарій] / А.Климчук // Позакласний час. –
2013. – N 15. – С. 4-6.
Лучанінова О. Чорнобиль – рана незагойна : [сценарій] / О.Лучанінова //
Позакласний час. – 2013. – № 5. – С. 54-61.
Новицька Л. Щоб мудрість не стала безумством…: [сценарій про Чорнобильську
катастрофу] / Л.Новицька // Позакласний час. – 2010. – № 3. – С. 29-31.
Паснак М. Чорнобиля гіркий полин... / М.Паснак, О.Іваночко // Позакласний час. –
2015. – N 3. – С. 37-38.
Ребріна В. Сумні спогади: [до 21-х роковин аварії на ЧАЕС] / В.Ребріна // Безпека
життєдіяльності. – 2007. – № 4.– С.26-29.
Рубанова Л. Чернобыльский след : Пресс-конференция :
/ Л.Рубанова //
Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2003. – № 25 – 28. – С. 88-89.
Савицька Л. Чорнобиль не має минулого часу / Л.Савицька // Позакласний час. –
2016. – N 3. – С. 8-10.
Сулима М. Книжка з «Чорнобильської бібліотеки» : [«Любов під іншим місяцем»
С.Йовенко] / М.Сулима // Дивослово. – 2015. – N 9. – С. 61-63.
Сценарна мозаїка : виховні заходи // Позакласний час. – 2015. – N 3. – С. 29-42.
15
Сылкина Е. Уроки Чернобыля : [сценарий диалоговой игры] / Е.Сылкина // Все для
вчителя. – 2010. – N 21. – С. 80-89.
Світе, Чорнобиль – то крик мого краю, світе, Чорнобиль – то рана й твоя…:
[сценарій] // Позакласний час. – 2009. – № 5. – С. 113-114.
Ситник К. Атомна енергетика та екологічні імперативи: [до 20-річчя
Чорнобильської катастрофи] / К.Ситник // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2006. –
Лютий (№ 7). – С. 3-5.
Тишина В. Дзвони Чорнобиля: бінарний урок: [радіоактивність] / В.Тишина // Все
для вчителя. – 2010. – № 16. – С. 30-1.
Токаревський В. Чорнобильська зона: статус-кво, що влаштовує всіх
/
В.Токаревський, С.Прокопчук // Урядовий кур'єр. – 2013. – № 79 (26 квітня). – С. 8-9.
Черкаська К. Як ліс став Рудим: [малечі про Чорнобиль] / К.Черкаська // Дошкільне
виховання. – 2006. – № 4. – С. 24-25.
Чорнобиль: трагедія, подвиг, пам’ять : // Шкільна бібліотека. – 2009. – № 3. –
С.61-64.
Що таке Чорнобильська аварія? : // Позакласний час. – 2009. – № 5. – С. 43-45.
__________________________________________
Додаток 1
Чорнобиль у літературі та мистецтві
Варто зазначити, що у мистецтві, зокрема, літературі, тема смертоносного
«мирного атома» набула поширення одразу після Чорнобильської катастрофи.
«Золоте перо» України, Ліна Василівна Костенко, яка близько до душі
сприйняла Чорнобильське лихо, не лише написала проникливі вірші, присвячені
трагедії, але й з 1991 року сама неодноразово відвідала зону, перейнялась сумним
видовищем покинутих, спустошених сіл, знівеченими долями людей, відірваних
від рідної землі. Гіркотою та стражданням сповнені «чорнобильські» рядки
Л.Костенко:
«Атомний вій опустив бетонні повіки.
Коло окреслив навколо себе страшне.
Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!
Хто сіяв цю біду і хто її пожне?»
Письменник Євген Гуцало в циклі оповідань «Діти Чорнобиля» теж порушує
складні філософські питання, пов’язані зі смертельними небезпеками технічного
прогресу. Чому діти повинні відповідати за вчинки дорослих? Чому загинула в лоні
матері дитина пожежника, котрий не повернувся після чорного квітневого дня? Як
пояснити трагедію, що трапилася, дівчинці, яка мріяла об’їхати увесь світ з
майбутньою племінницею?
Тема Чорнобильської катастрофи знайшла місце i в поетичних творах Івана
Драча («Чорнобильська мадонна», «В мікрофон криниці»), Бориса Олійника
(«Сім»), у віршах Миколи Сингаївського («Обпалена мужність»), її торкалися
Шевченківські лауреати Леонід Горлач («Зона») та Дмитро Павличко
(«Чорнобильська зона»). Майже одночасно в 1987-1988 роках у вітчизняній
літературі з'явилися прозові твори: документальна повість Юрія Щербака
«Чорнобиль» і роман Володимира Яворівського «Марія з полином у кінці
століття». В основі сюжету останнього – історія селянської родини Мировичів,
доля якої пов’язана з ЧАЕС та Прип’яттю. Автор простежує вплив катастрофи не
тільки на одну сім'ю, але й загалом на життя селян.
У
публіцистичній
площині
філософсько-етична
проблематика
Чорнобильської трагедії постає зі сторінок «Чернобыльской молитвы» – книги
16
білоруської журналістки та письменниці Світлани Алексієвич, Нобелівського
лауреата з літератури 2015 року. Після трагедії на ЧАЕС письменниця спілкувалася
більш ніж з п’ятьма сотнями свідків катастрофи – пожежниками, ліквідаторами,
лікарями, фізиками, політиками, пересічними громадянами. У свої книзі
Алексієвич наводить ці свідчення, але не нав’язує власної оцінки подій, не висуває
жодних обвинувачень – вона змушує самих читачів долучатися до колективної
пам’яті про людські та суспільні наслідки аварії на найбільшій атомній
електростанції України.
Серед іноземних авторів теми трагедії, або «зони відчуження», як її локації,
так чи інакше торкалися американські письменники Фредерік Пол, Мартін Круз
Сміт, Джим Шепард, Джеймс Роллінз, а також болгарський літератор Георгій
Тенєв. Одним з найбільш цікавих драматургічних творів виявилася п'єса канадця
Філіпа Ландрі «Повернення в Прип'ять». 2011 року її демонстрували на Фестивалі
альтернативного театру в Оттаві і навіть номінували на відзнаку «Досягнення
року». Дія п’єси відбувається в 1991-му, через п'ять років після чорнобильської
катастрофи. За сюжетом, в одному з прип’ятських покинутих будинків живе
колишній ліквідатор-«чорнобилець», який ходить по спорожнілих домівках і
збирає старі світлини. У його уяві фотографії перетворюються на живих людей,
яких він сприймає як родичів. Так триває, доки не з’являється господар квартири
Василь, чиє життя розбила катастрофа: його дитина народилася мертвою, а молода
дружина загинула. Під час зустрічі двох людей, скалічених атомною бідою, серед
«родичів» колишнього ліквідатора Василь несподівано бачить фотографію своєї
дружини…
Окрім літератури і театру, така нечувана трагедія, як Чорнобиль, знайшла своє
відображення також і у кіномистецтві. Природно, що найбільш глибоко цієї теми
торкалися кінорежисери країн пострадянського простору. Слід відзначити, що
вітчизняні кінотвори, на відміну від багатьох іноземних фільмів, де Чорнобильська
АЕС або місто Прип'ять виступають лише місцем подій певних епізодів сюжету
(стрічки «Трансформери-3», «Міцний горішок-5», «Годзилла», легендарні
«Секретні матеріали», кілька серій серіалу «Сімпсони» та ін.), перед усім,
намагаються продемонструвати вплив аварії на різні аспекти людських стосунків.
У 1990 році з'явився один з перших художніх фільмів – «Розпад» режисера
Михайла Бєлікова, головну роль у якому зіграв відомий кіноактор Сергій Шакуров.
Назва фільму – символічна, адже говорить не тільки про техногенну катастрофу у
Чорнобилі, але й про розпад людських взаємин, який, власне і є основною темою
стрічки. Сімейна драма журналіста, стосунки молодят, що втекли з власного
весілля і випадково опинилися в зоні аварії, історія хлопчика, який залишився в
зараженому місті, бо йому не дозволили вивезти улюблене кошеня, розгортаються
на фоні подій на 4-му енергоблоці ЧАС.
Після тривалої перерви, наступною вітчизняною художньою стрічкою про
наслідки аварiї стала «Аврора» Оксани Байрак, знята 2006 року з Анастасією
Зюркаловою, Дмитром Харатьяном і Еріком Робертсом у головних ролях.
Цей фільм перегукується з трагедією народу Японії наприкінці Другої світової
війни, що вперше в історії став ціллю для атомних бомб – найстрашнішої зброї
людства. Зокрема, трагічна доля японських дітей воєнної доби, які постраждали від
атомних бомбардувань міст Хіросіми та Нагасакі, знаходить історичні та моральноетичні паралелі з трагедією дітей Полісся – регіону, де була розташована
Чорнобильська атомна електростанція. Усьому світові свого часу стала відома
17
хіросімська дівчинка Садако Сасакі, яка вірила, що позбавиться смертельної
променевої хвороби, якщо власноруч зробить 1 000 паперових журавликів.
Виготовлення паперових пташок додавало хворій дівчинці внутрішньої сили, її
бажання жити ставало ще міцнішим, адже вона бачила людей, що одужали. Увесь
підручний папір, і навіть обгортки від ліків, маленька японка використовувала для
створення журавликів, тому за розміром вони інколи були дуже маленькі.
Саме ця трагедія японської дівчинки й надихнула Оксану Байрак розповісти
про драму чорнобильського покоління через вигадану біографію прип’ятської
сироти, дівчинки на ім’я Аврора, яка мріє стати балериною, але вмирає від
променевої хвороби.
Продовжуючи розповідь про втілення чорнобильської теми у кінематографі,
зазначимо, що 2011 року з'явилися відразу два українських фільми. Так, стрічка «У
суботу» режисера Олександра Міндадзе відтворює події перших 24 годин з
моменту аварії. Головний герой стає мимовільним свідком катастрофи. Він
випадково дізнається правду про трагедію і опиняється перед моральним вибором:
врятувати людей або виконати наказ «зверху», аби запобігти розповсюдженню
панічних настроїв. Українсько-французька картина «Земля забуття» з Ольгою
Куриленко у головній ролі показує наслідки аварії у двадцятип'ятирічній
перспективі. Режисер Міхаль Боганім, яка до цього працювала тільки в
документалістиці, зняла зворушливу драму про людей, змушених жити з тягарем
того квітневого дня – від якого вони вже не зможуть звільнитися.
Втім, про Чорнобиль створюють не тільки драми. 2012 року американець
Орен Пелі, режисер скандальної серії фільмів «Паранормальне явище»,
продемонстрував світові стрічку «Заборонена зона» – історію про групу друзів, які,
подорожуючи по Європі, вирішили відвідати Прип'ять. Згодом туристи
усвідомлюють, що в покинутому місті вони не одні… Варто зазначити, що цей
фільм містить багато помилок, пов'язаних з ЧАЕС і викликаних тим, що його
знімали в Сербії та Угорщині без достатньої документальної підготовки. Проте,
стрічка також демонструє певний погляд на проблему «зони відчуження».
Відповідь американському майстру хоррора (англ. horror – жах) – жанру жахів
у кіно та літературі – спробували дати українські та російські молоді
кінематографісти, які створили псевдодокументальну стрічку «Прип'ять. Залишені
позаду». В основу фільму покладено відеоматеріали, буцімто зняті 2011 року
зниклою групою американських туристів, а потім знайдені українськими
правоохоронцями. Відомо, що фільм частково демонструвався на одному з
фестивалів 2012 року, але кінцевий його варіант ще не готовий.
Серед новітніх робіт кіномистецтва, у яких відобразилася трагічна доля
молодого покоління «чорнобильської доби», можна відзначити український мінісеріал «Метелики» (2013), присвячений пронизливій історії кохання, що
спалахнуло на фоні Чорнобильської трагедії.
Окремо слід виділити знятий для телебачення 1991 року американський фільм
«Чорнобиль: останнє попередження» з Джоном Войтом, батьком Анджеліни
Джолі, в головній ролі. Ця стрічка розповідає про реального американського
вченого Роберта Гейла, який очолював міжнародну медичну команду під час робіт
з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
Події 1986 року знайшли своє відображення також і в музиці. Уже 1988 року
відомий російський композитор вірменського походження Мікаел Таривердієв
пише симфонію для органа «Чорнобиль». Загалом, теми Чорнобильської трагедії
18
торкаються близько 30 сучасних пісень різних жанрів українських та зарубіжних
авторів і виконавців. Зокрема, це композиції «Чорнобильська зона» Тараса
Петриненка, «Чорнобиль форева» групи «Скрябін», а також пісня «Sognando
Chernobyl» («Мені сниться Чорнобиль») легендарного Адріано Челентано. Інший
відомий співак Девід Боуї свого часу зізнавався, що створив пісню «Time Will
Crawl» саме під впливом інформації про Чорнобильску катастрофу. В останні роки
британський репер Example і українська співачка Alyosha знімали в «зоні
відчуження» відеокліпи на пісні про вплив людини на навколишнє середовище.
Як не дивно, але смертельний подих «атомного вія ХХ століття» відбився
навіть у деяких видах декоративно-прикладного мистецтва. Так, згадана вище
драматична історія життя маленької японки С.Сасакі та мистецтво
орігамі втілилися в задум та реалізацію спільного українськояпонського проекту «Мир на крилах», який проводиться
зусиллями посольства Японії в Україні та Національної бібліотеки
України для дітей за участі дитячих бібліотек країни. Цей проект
присвячений річницям найбільших руйнівних ядерних катастроф
– 30-річчю на Чорнобильській АЕС та 5-річчю аварії на Японській АЕС «Фукусіма1» – і покликаний нести надію на мир та обмін доброю волею між Україною та
Японією.
Автором проекту є відома бандуристка і співачка Наталія Гудзій, яка
народилася в селі Янів Київської області, усі мешканці якого були евакуйовані
після аварії на ЧАЕС. Доросле життя та професійна діяльність її формувалися в
Японії. Одного з журавликів, подарованого родичами С.Сасакі, Наталія Гудзій
берегла довгі роки і нещодавно передала до України. Такі ж паперові журавлики,
зроблені маленькими українцями – читачами дитячих бібліотек, полетять до Японії
і понесуть надію на мир у світі, щасливе життя та сподівання на те, що такі трагедії
більше ніколи не повторяться.
Загалом, різнобічний та неослабний вплив подій 26 квітня 1986 року майже
на всі аспекти людського буття має наслідком безперервне осмислення їх у
суспільній свідомості та продовжує сприяти створенню різноманітних творів
літератури та мистецтва на тему Чорнобильської трагедії.
Додаток 2
Графіті в Чорнобилі: загадкові тіні міста-примари
Одного разу це місто спорожніло... Аварія на атомній електростанції забрала
багато життів і зробила величезні території, перед усім, місто атомників Прип’ять,
непридатними для життя людей. Відтоді покинуті багатоповерхівки мовчазно
стоять у цьому місті, населеному тільки здичавілими тваринами. Його відвідують
лише нечасті групи туристів.
Вуличне графіті у Прип’яті з'явилося порівняно недавно.
Фотографії, зроблені здивованими туристами, одразу ж
потрапили до Iнтернету i набули популярності. Kартини,
намальовані невідомими художниками, уособлюють дух
покинутого міста, якесь забуття і безвихідь. Обличчя людей,
спотворені криком, – один з поширених форматів графіті в
Чорнобилі. Вони виглядають так натурально і чуттєво, що здається, ніби зараз
дійсно почуєш пронизливий крик відчаю.
19
Варто зазначити, що в Прип’яті зустрічаються різні
стилі виконання графіті. Це свідчить про те, що над ними
працювали
різні
графітисти.
Найпершими графіті вважаються
чорно-білі
зображення
ігор
безтурботних дітей. Ці графіті,
безсумнівно, дуже символічні: вони
виглядають як тінь минулого життя міста, що залишилася
після його смерті. На думку мистецтвознавців, більшість графіті в Чорнобилі –
досить оригінальні роботи. Але бувають серед них і неординарні картини, як,
наприклад, водолаз у басейні з рибкою і підводною міною.
Чимало у Прип’яті й кольорових графіті, що контрастують із сірими стінами
мертвого міста. Багато робіт дійсно виконані дуже якісно, а деякі б'ють у саме
серце – дівчинка, яка тримає в руці червону надувну кульку-сердечко, або дитина,
що повзе з іграшковою машинкою.
Після того, як перші графіті в Чорнобилі стали відомі багатьом у світі, до
міста потягнулися нові графітисти, які також захотіли
залишити свої роботи на стінах містапримари. З кожним роком кількість
графіті в Прип’яті зростає, а деякі
художники під своїми роботами
залишають підписи.
Безсумнівно, місто, в якому ніхто не живе, –
незвичайний майданчик для вуличного художника.
20
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа