close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

2 Основи менеджменту

код для вставкиСкачать
Відповіді на питання по курсу "Основи менеджменту"
1. Менеджмент і підприємництво. Визначення менеджменту
Менеджмент - це складова процесу управління, яка забезпечує координацію дій персоналу підприємства (організації) на всіх його рівнях з раціонального використання ним наявних ресурсів із застосуванням наукового підходу, психологічних та етичних норм керівництва.
Менеджмент поділяється на загальний, операційний, фінансовий, міжнародний тощо. Крім загальних цілей, кожен вид менеджменту має свої специфічні цілі. Складовими менеджменту є теорія керівництва, мистецтво управління і практичний досвід. Об'єктом менеджменту є певні структурні об'єднання та окремі підприємці. Предметом менеджменту є структура організаційних, управлінських та міжособистих відносин. Загальною метою менеджменту є оптимізація функціонування господарюючих суб'єктів.
Завдання менеджменту: пояснення природи управлінської праці; встановлення зв'язків між причиною і наслідком; виявлення чинників і умов, при яких спільна праця виявляється кориснішою і ефективнішою; сучасне кваліфіковане управління поточними справами. Менеджмент управління орієнтований на успіх. Складові успіху: виживання організації, результативність і ефективність; продуктивність, практична реалізація.
Підприємницька діяльність - це процес створення комерційної організації, пошуку необхідних для її операції ресурсів і прийняття сучасного ризику і винагород. Основна маса малих компаній оперує в таких областях, як роздрібна торгівля, промисловість і сфера обслуговування. Підприємець - людина, яка займається у сфері малого і середнього бізнесу, власник своєї справи (підприємства, фірми, компанії), який фінансує, несе всі форми відповідальності (матеріальну, фінансово-економічну, соціальну, кримінальну), ризикує, внаслідок чого отримує дохід (прибуток) і особисте задоволення. Підприємництво - бізнес, здійснювана на свій ризик діяльність, направлена на систематичне здобуття прибутку від користування майном, продажу товарів, виконання робіт або надання послуг, зареєстрованими в цій якості за встановленим законом порядку. Це самостійна діяльність суб'єктів ринкової економіки, заснована на інноваціях і нововведеннях, професійна діяльність господарюючих суб'єктів, направлена на задоволення потреб ринку шляхом ефективного використання матеріальних, фінансових, трудових й інших ресурсів. Отже, підприємець (бізнесмен) і менеджер - це близькі поняття, але не те саме. Бізнесмен - це власник, застосовує свій чи позиковий капітал з одержання прибутку чи підприємницького доходу. Він може не обіймати у своєму підприємстві ніякої офіційної посади, а може і укладати його правління чи наглядову раду. Менеджер - це найманий працівник, котрий обіймає певну посаду у цієї організації. У той самий час менеджер може бути співвласником цього підприємства, мати її акції.
Але в діяльності менеджера і бізнесмена є і спільні риси: обидва переслідують загальну мету, поставлену перед підприємством; застосовують певні способи управління; планують, координують і контролюють діяльність співробітників; працюють на власний страх і ризик.
2. Функції, принципи і методи організації Місія організації - вираження філософії і сенсу існування організації. Організація - об'єднання людей для досягнення цілей; внутрішня впорядкованість, узгодженість, взаємодія цілого, обумовленого будовою; сукупність цілеспрямованих процесів або дій, ведучих до утворення необхідних зв'язків; надання про модель пристрою.
Принципи організації:
* Адекватності впливу - утримання дій, що здійснюються;
* Головної ланки - адекватність формування і функціонування організації;
* Древа цілей - постановка і досягнення мети будується в логічній послідовності: приватна - локальна - оперативна - тактична- стратегічна - глобальна;
* Єдність форми і вмісту - співвідношення форми і вмісту визначає якість організації;
* Ієрархічності - розвиток і керованість організації, забезпечення її ієрархічністю;
* Компенсації протидії - адекватна організація компенсує об'єктивно-виникаючу протидію;
* Конструктивності - внутрішня стійкість організації; лінійності і функціональності;
* Необхідної різноманітності; * Необхідності і достатності;
* Безперервності і ритмічності;
* Зворотному зв'язку;
* Оперативності і гнучкості;
* Оптимальною кількістю ланок;
* Системності;
* Стратегічного планування;
* Толерантності;
* Універсальності;
* Еластичності;
* Безперервного вдосконалення;
* Об'єму контролю;
* Відповідальності; * тощо.
Функції організації - це відносно відособлені види і напрями управлінської діяльності, які характеризуються повною однорідністю, складністю і стабільністю. Вони допомагають здійснити цілеспрямований вплив на об'єкт і суб'єкт управління з метою певного кінцевого результату в конкретних умовах соціально-економічних процесів.
Функції поділяються за такими стадіями:
1) науково-технічною підготовкою;
2) економічною;
3) соціальною;
4) організаційно-управлінською;
5) установленням зовнішніх господарських зв'язків;
6) основним виробництвом і його технічним обслуговуванням;
7) реалізацією продукції.
Відповідно до цього формуються групи спеціальних (конкретних) функцій управління: планування, організація, мотивація, координація, контроль, аналіз, облік.
Методи організації - способи дії суб'єкта управління на керований об'єкт.
Розрізняються: * Економічні методи менеджменту - це сукупність прийомів, способів, що забезпечують використання об'єктивних економічних законів і інтересів у діяльності організації на основі товарно-грошових відносин з метою досягнення її цілей;
* Організаційно-розпорядчі - це сукупність засобів і прийомів прямого керуючого впливу на організаційні відносини між працівниками в процесі функціонування системи з метою керування її стану у відповідності до умов, що змінюються (їх ще називають адміністративними);
* Соціально-психологічні - це способи впливу на колективи людей, які основані на використанні наукових досягнень соціальної і загальної психології в управлінні виробництвом. Вони поділяються на дві основні групи методів: соціальні і психологічні.
Соціальні методи спрямовані на формування поведінки людей шляхом впливу на детермінанти їх діяльності (детермінанта - це властивість соціальної системи, в неї включаються потреби, ідеали, інтереси, і т.п.).
3. Сучасні організаційні структури
Організаційна структура управління - це форма розподілу управлінської праці, що закріплює певні функції управління за структурними підрозділами апарату управління. Організаційна структура управління значною мірою визначає результативність взаємодії підрозділів і ефективність функціонування системи, що управляє, в цілому. Тому вона повинна забезпечувати досягнення цілей організації з найменшими витратами трудових, матеріальних, фінансових ресурсів. Формування організаційних структур управління повинно бути направлено на концентрацію однорідних видів управлінської діяльності, ліквідацію багатоступінчатості і усунення зайвих ланок управління.
Організаційна діяльність є центральним елементом в управлінні, вона охоплює широке коло питань, а саме: розподіл обов'язків між керівниками та керівними підрозділами, повноважень, відповідальності, побудову ефективної структури управління і т.п.
Можна виділити два основних типи організаційних структур: механічну і органічну.
Механічна структура існує за відносно стабільних зовнішніх умов, коли низький рівень конкуренції і незначні зміни в технологічних розробках.
Органічна структура швидше властива для нестійких обставин.
Існують дві основні структури управління: лінійна та функціональна, на базі цих двох структур формуються комбіновані.
Для лінійної структури управління характерна взаємопідпорядкованість органів (ієрархія), кожен керівник підпорядковується тільки одному менеджеру, і всі зв'язки з вищими рівнями управління йдуть через нього. Така структура чітка і проста для розуміння, але ефективна тільки за високої кваліфікації менеджерів усіх рівнів.
При функціональній структурі управління теж характерна ієрархія, але керівництво спеціалізується на окремих управлінських функціях, що виконуються відповідними спеціалістами. Вона часто застосовується у керівництві сільськогосподарськими підприємствами.
Різновидністю лінійної і функціональної структури управління є комбінована, яка поєднує організаційний функціоналізм і управління за проектом.
Ефективність роботи менеджерів різних рівнів залежить від багатьох факторів, у т.ч. від:
1) обґрунтованості і своєчасності передачі розпоряджень;
2) їх правомірності;
3) небажання підлеглих керівників брати на себе відповідальність;
4) страху ризику;
5) відсутності ініціативи;
6) невпевненості в собі;
7) відсутності стимулів.
Лінійно-функціональні та лінійно-штабні структури управління застосовуються у керівництві державними, державно-кооперативними, акціонерними та іншими організаціями, які базуються на різних формах власності. Побудова організаційної структури управління залежить від багатьох факторів, а саме: від територіального розміщення організації, її спеціалізації, особливостей постачання та реалізації продукту, міжнародних зв'язків, рівня кваліфікації керівників, засобів зв'язку та передачі інформації.
Структура управління повинна відповідати певним вимогам, а саме:
* оптимальності - це коли між ланками і ступенями управління встановлюється раціональний зв'язок за оптимальної їх кількості;
* оперативності - це швидка передача інформації, щоб за час від прийняття управлінського рішення до його виконання у керованій системі не встигли пройти негативні зміни, які зробили б непотрібним виконання рішення;
* надійності - організаційна структура повинна бути так побудована, щоб гарантувати надійність передачі інформації, не допускати утворення недостовірної інформації;
* економічності - означає отримання потрібного ефекту від управлінської діяльності з мінімальними витратами коштів на управлінський апарат.
4. Етапи ухвалення управлінського рішення
Прийняття рішень - творче, відповідальне завдання управління, зміст якого в тому, щоб відповідно до ситуації визначити подальші дії підлеглих у конкретній сфері діяльності, завдання структурних підрозділів у системі діяльності організації, порядок їх взаємодії. Вироблення і прийняття управлінського рішення - ключова процедура в діяльності менеджера, яка визначає весь подальший хід процесу управління.
Загальну схему розробки та прийняття управлінського рішення можна подати в такому вигляді (рис. 1).
1. Виявлення та аналіз проблеми. Процес розробки рішення починається з виявлення і формулювання проблеми, що в даний момент стоїть перед організацією. Це може бути підвищення прибутку, освоєння нових видів продукції, розширення ринків збуту тощо. Проблеми ці можуть бути давно відомими та враховуватися в планах організації, а можуть
Рис. 1. Загальна схема розробки та прийняття управлінського рішення
з'являтися раптово вже в ході їх реалізації, коли не вдається досягти запланованого результату чи виникають нові обставини й потрібно шукати нові шляхи досягнення визначених цілей. Багато проблем не видно на перший погляд, для їх виявлення й оцінки потрібен великий досвід і дослідницький підхід. Досвідчений менеджер відрізняється саме вмінням "відчути" проблеми, які ще тільки виникають, їх роль, значення та можливі наслідки.
За наявності надмірної кількості проблем має діяти принцип пріоритетності: проблеми "фільтруються", робиться їх ранжування і визначається послідовність їх розв'язання.
2. Формулювання цілей. Під час прийняття важливих рішень необхідно чітко уявляти цілі організації. Для цього використовуються методи простого переліку цілей, формування "дерева цілей", а це дозволяє визначити ієрархічну структуру системи цілей і "критеріїв", що дають можливість оцінити ступінь їх досягнення.
Тільки після визначення цілей можна визначати фактори, механізми, закономірності, ресурси, що впливають на розвиток ситуації.
3. Виявлення альтернатив. Генерування альтернативних варіантів рішень може здійснюватися або безпосередньо, або з допомогою спеціальних експертних процедур. Процедури генерування альтернативних варіантів можуть передбачати як спеціальну організацію і проведення експертиз із використанням методів типу "мозкової атаки" тощо, так і створення автоматизованих систем генерування альтернативних варіантів у складних випадках.
Можна вважати варіант рішення придатним для аналізу, якщо він наближає до досягнення однієї з цілей і не суперечить іншим.
4. Попередній вибір кращої альтернативи. Попередній аналіз запропонованих альтернатив відсіває "слабкі" варіанти. Технології визначення кращої альтернативи різноманітні, універсальних методів не існує. Можуть залучатися висококваліфіковані спеціалісти, які здатні дібрати кращі варіанти рішень для більш глибокого та ґрунтовного аналізу. Мають також ураховуватися специфічні особливості ситуації, встановлені в процесі її діагностики. Часто ситуації настільки складні, що описати їх можна лише приблизно за допомогою ряду моделей, і значну роль відіграють досвід та інтуїція управлінця.
Під час створення нових способів розв'язання проблеми особливо важлива здатність людини до творчості та вміння долати "психологічну інерцію" йти "типовим" шляхом.
5. Вивчення та оцінка альтернатив. Вивчення альтернативних рішень та їх наслідків проводиться у два етапи. На першому етапі оцінюється можливість реалізації кожної альтернативи. Оцінка базується на аналізі умов, у яких виконуватиметься ця альтернатива. На другому етапі оцінюється можливість наслідків реалізації кожної альтернативи. Така оцінка залежить не тільки від зовнішніх умов, але й від дій, обумовлених альтернативою. У тих випадках, коли це вдається, на першому і другому етапах визначається вірогідність реалізації їх наслідків.
6. Експериментальна перевірка альтернатив. Коли управлінець після проведення оцінки альтернатив дещо сумнівається в остаточному виборі найкращого варіанта і при цьому є додаткові ресурси (матеріальні, трудові, час тощо), по можливості здійснюється експериментальна перевірка двох-трьох кращих альтернатив. Зрозуміло, що далеко не завжди експериментальна перевірка можлива в принципі.
7. Вибір найкращого варіанта рішення. Після визначення кола можливих рішень настає етап кінцевого вибору найкращого варіанта рішення.
Поряд із результатами експертизи під час ухвалення рішення управлінець ураховує додаткову інформацію про об'єкт прийняття рішення, яка може бути доступна лише йому як керівнику.
Крім того, менеджер може бути схильний до різного ступеня ризику, віддавати перевагу тим або іншим способам досягнення результату, мати різний досвід реалізації тих або інших способів управлінського впливу на ситуацію тощо. Не виключена ситуація, коли керівник може не погодитися з жодним із запропонованих альтернативних варіантів.
Таким чином, до успіху в прийнятті найкращого управлінського рішення приводить поєднання досвіду, знань кваліфікованих спеціалістів-експертів і мистецтва менеджера зрозуміти, оцінити ситуацію та прийняти єдино правильне рішення.
5. Якості керівника Ефективність управління підприємством багато в чому залежить від його керівників і фахівців, які загалом є менеджерами. Вони повинні мати спеціальні знання і володіти здатністю використовувати їх в щоденній роботі з управління персоналом. Здібність до високоефективного керівництва обумовлено наявністю наступних особистих цінностей і якостей:
* Здатність управляти самим собою;
* Уміння вивчати і розвивати творчі здібності у підлеглих;
* Уміння формувати ефективні функціонуючі групи.
Всілякі вимоги до професійної компетенції менеджерів можна підрозділити на дві групи.
До першої групи відносяться наступні вимоги:
* розуміння і правильне сприйняття природи управлінської праці і процесів управління;
* здатність мислити ефективно, масштабно, перспективно;
* уміння оперативно вирішувати нестандартні управлінські проблеми;
* знання і чітке розуміння посадових і функціональних обов'язків менеджерів, способів і методів досягнення мети і підвищення ефективності діяльності підприємства;
* уміння ефективно і розумно використовувати сучасну інформаційну технологію і засоби комунікацій, які необхідні для здійснення управлінського процесу.
Ця група охоплює знання й уміння менеджерів, необхідні для виконання його професійної роботи і мистецтва управління, які включають:
- уміння обґрунтовувати і приймати швидке рішення в ситуаціях, характерних високою динамічністю і невизначеністю;
- висока і якісна інформованість з питань розвитку техніки, досліджень, технології, конкурентоспроможності, динаміки попиту на продукцію і послуги в галузі, в якій працює підприємство;
- уміння ефективно і раціонально управляти ресурсами, планувати і прогнозувати роботу підприємства, опанування способів і методів підвищення ефективності управління;
- уміння раціонально використовувати сучасні інформаційні технології, засоби комунікацій і зв'язку;
До другої групи вимог відносяться:
* опанування мистецтва ефективного управління людськими ресурсами підприємства;
* опанування мистецтва налагодження і організації зовнішніх зв'язків;
* здібність до самоменеджменту, самооцінки, уміння робити своєчасно правильні висновки і безперервно підвищувати знання, уміння і загалом, кваліфікацію.
В процесі виконання своїх функціональних обов'язків менеджери взаємодіють з широким колом фахівців як на підприємстві, так і поза ним. Ці фахівці істотно відрізняються за інтересами і статусом, тому менеджери повинні володіти специфічними якостями, які будуть сприяти підвищенню довіри і пошани з боку тих, з ким вони вступають у ділові відносини. До таких якостей слід віднести:
* високе відчуття обов'язку, відповідальності і відданості справі;
* духовність, чесність в стосунках з людьми і довіра до партнерів;
* уміння коротко і чітко виражати свої думки і переконання;
* пошана і турбота про працівників незалежно від їх положення в ієрархії підприємства і їх відношення до керівника;
* здатність оперативно і швидко поповнювати свої духовні і фізичні сили і критично оцінювати власну діяльність і підлеглих.
6. Стратегія подолання конфлікту
Конфлікт - це відсутність згоди між двома або більшими сторонами, які можуть бути конкретними особами або групами. Кожна сторона в ході конфлікту домагається щоб була прийнята її точка зору або ціль. Для ефективного управління конфліктом необхідно виявити причини виникнення конфліктності ситуації. В менеджменті діють чотири типи конфліктів:
1. Внутрішньоособовий конфлікт - виникає в результаті суперечливих вимог, які пред'являються одній і тій же особі, порушення принципу одноосібності, а також неузгодження виробничих вимог з особовими потребами, робочим перевантаженням або недовантаженням (приклади: керівник одне вимагає, а інше робить; непорозуміння між виробниками і реалізаторами продукції по її якості; між керівником і бухгалтером по ціні продукції).
2. Міжособовий конфлікт - цей конфлікт може проявлятися і як зіткнення особистостей, тому що люди з різними рисами характеру, поглядами і цінностями просто неспроможні контактувати друг з другом.
3. Конфлікт між особистістю і групою - виникає у випадках, коли особистість займає позицію, яка відрізняється від позицій групи. 4. Міжгруповий конфлікт - виникає на підставі наявності формальних і неформальних груп (приклади: сварки між денною і нічною змінами в лікарні за якість обслуговування хворих).
Кожний керівник зацікавлений в тому, щоб конфлікт, який виник в організації або підрозділі, був якомога швидше завершений, бо його наслідки можуть принести ще більшу моральну і матеріальну шкоду. В менеджменті діє декілька ефективних способів управління конфліктною ситуацією, які розподіляються на структурні та міжособові. Керівник повинен починати управління конфліктною ситуацією з аналізу фактичних причин, використовуючи структурні методи і міжособові стилі розв'язання конфліктів.
1. Структурні методи розв'язання конфліктів. Роз'яснення вимог до роботи, тобто яких результатів повинен досягти кожен співпрацівник організації. Це є одним з кращих методів управління, який запобігає дисфункціональному конфлікту. Координаційні та інтеграційні механізми, які представляють ланцюг команд, упорядкування рівнів повноважень і взаємодії працюючих, прийняття рішень і встановлення інформаційних потоків всередині організації. Одноособове рішення керівника полегшує управління конфліктною ситуацією, тому що підлеглий знає, чиє рішення він повинен виконувати.
Загальноорганізаційні комплексні цілі є важливим структурним методом управління конфліктною ситуацією, який вимагає сумісних зусиль більшості співпрацівників або груп для досягнення загальних цілей. Якщо конфліктують дві зміни в лікарні необхідно визначити загальні цілі для кожної зміни.
Структура системи винагород використовується як метод управління конфліктною ситуацією, яка впливає на поведінку людей для уникнення дисфункціональних наслідків. Винагороджуються подякою, премією, підвищенням по службі, але система винагород неповинна заохочувати неконструктивну поведінку окремих осіб і груп. Так, не прийнято винагороджувати працівників збуту за кількість реалізованої продукції, тому що є небезпека її реалізації за низькими цінами. Система винагород допомагає людям зрозуміти, як їм діяти в конфліктній ситуації.
2. Міжособисті стилі розв'язання конфліктів.
Ухилення - це стиль, який рекомендує людині уникати конфліктів (не потрапляти в ситуацію, які провокують конфлікти і розбіжності).
Примушення - це стиль, при якому одна особа примушує іншу прийняти свою точку зору. Ця особистість не цікавиться думкою інших, веде себе агресивно і використовує владу для досягнення своїх цілей. Недоліком цього стилю є придушення ініціативи підлеглих або обурення, особливо у молодого і більш освіченого персоналу.
Компроміс - це прийняття точки зору іншої сторони, однак лише до визначеної межі. Здатність до компромісу високо цінується в управлінських ситуаціях, яка дозволяє швидко вирішити конфлікт з обох сторін. Але вирішення конфлікту на ранній стадії за допомогою компромісу, може привести до невизначення проблеми і скорочення часу пошуку альтернатив.
Згладжування - це стиль, який характеризується поведінкою, яка доводить, що не треба сваритися і розпалювати конфліктну ситуацію. При цьому стилі не рекомендується назовні розголошувати ознаки конфлікту, а навпаки - гасити його прояви. Але проблема, яка знаходилася в основі конфлікту залишається і не зникає.
Вирішення проблеми - це стиль, який допускає наявність різних думок і готовність ознайомитися з іншими точками зору для того щоб виявити причини конфлікту і прийняти справедливе рішення для всіх сторін.
7. Правові основи підприємницької діяльності Процес становлення і розвитку підприємництва неможливий без відповідного організаційно-правового забезпечення. Центральним органом виконавчої влади України, який формує і реалізує у сфері підприємництва є Держком України з питань регуляторної політики і підприємництва.
Основні завдання комітету: участь у формуванні і реалізації державної політики розвитку і підтримки підприємництва; участь в ліцензуванні; координація діяльності органів виконавчої влади в розробці і реалізації заходів по розвитку підприємництва ; узагальнення практики застосування законодавства з підприємництва; сприяння розвитку підприємництва, системи його інформаційної підтримки; підготовка пропозицій по удосконаленню механізму фінансово-кредитної підтримки підприємництва; підготовка пропозицій по усуненню перешкод (правових, економічних, адміністративних) на шляху розвитку підприємництва .
Правова база підприємництва - це сукупність законів, нормативних документів, які визначають порядок створення підприємств, реєстрацію підприємців, фізичних осіб - їх правові і організаційні форми, порядок організації виробництва, забезпечення його необхідними ресурсами, збут, система оподаткування, відносини між державою і підприємцями, суб'єктів підприємництва між собою, а також визначення правові гарантії.
Нижче приведені основні закони, на яких базується підприємницька діяльність в Україні:
- "Про підприємництво" (1991);
- "Про власність" (1991);
- "Про підприємства в Україні" (1991);
- "Про обмеженні монополізму і недопущенні обмежень в підприємницькій діяльності" (1992);
- "Про господарські товариства" (1992);
- Конституція України (28/VI 96) п.1 ст. 42 "Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом".
- "Про оренду державного і комунального майна" (1995)
- "Про захист від недобросовісної конкуренції" (1996)
- "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності (1996);
- "Про фінансовий лізинг" (1998);
- "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (2000);
- "Про державну підтримку малого підприємництва" (2000);
- "Про захист економічної конкуренції" (2001);
- "Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців" (2003 р. вводиться з 1 липня 2004 р.);
- Господарський кодекс України (2003) вводиться з 1 січня 2004;
- Закон України "Про акціонерні товариства" (2008)
Також прийняті Укази Президента України:
- "Про спрощену систему оподаткування суб'єктів МП" (1999)
- "Про заходи забезпечення і подальшого розвитку підприємницької діяльності (15/VII 2000).
З метою створення сприятливих умов для започаткування та ведення бізнесу в Україні прийнятий Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо спрощення умов ведення бізнесу в Україні", яким знижений розмір статутного фонду для ТОВ до однієї мінімальної заробітної плати, встановлений мораторій до 1 січня 2011 р. на здійснення заходів державного нагляду, проведення перевірок суб'єктів підприємництва, на збільшення орендної плати тощо.
Аналіз законодавчого забезпечення підприємництва в Україні дозволяє зробити виводи:
* Законодавча база, яка забезпечує розвиток підприємництва перебуває на початковій стадії;
* Недостатні правові гарантії всіх форм власності і захисту приватної власності;
* Відсутня єдина державна політика підтримки підприємництва і відсутній дієвий механізм реалізації такої політики.
Документ
Категория
Разное
Просмотров
322
Размер файла
138 Кб
Теги
основы, менеджмент
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа