close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Українські князівни

код для вставкиСкачать
Автор: Левітас Фелікс, Левітас Світлана Жанр: Популярне видання для дітей Кількість сторінок: 64+4 Видавництво: "Казка" (Київ) Рік видання: 2009 Героїні цієї книжки — реальні історичні особи, що залишили по собі неповторний слід в історії.
ЛЕГЕНДИ т а ПЕРЕІїаЗИ
КИЇВ 2009
УДК 398.21 (=161.2)
ББК 82.3. (4УКР)
У 45
Серія «Легенди та перекази»
УКРАЇНСЬКІ КНЯЗІВНИ
2-е видання, удосконалене і доповнене
Автори-упорядники
Художник
У 45
Фєлікс Левітас, Світлана
Олександр
Кононученко
Левітас
Українські князівни. — 2-е вид., удоск. і доп. — К.: Казка, 2009. — 64 е.: і л. —
(Легенди та перекази).
ISBN 978-966-8055-56-0
Книжка містить адаптовані для юних читачів легенди та перекази про
видатних українських князівен, що стали відомі завдяки своїй мудрості,
красі та доброчинності й покинули неповторний слід у вітчизняній історії.
ISBN 978-966-8055-56-0
ISBN 978-966-8055-58-4 (серія)
ТО В «Казка», 2007
О. Кононученко, 2007
© Ф. Левітас, С. Левітас, 2007
Шановний друже!
Перед тобою книжка «Українські князівни». Коли ти прочитаєш її, то здійсниш оригінальну подорож історичними стежками нашої країни. Гортаючи сторінку за сторінкою, дізнаєшся
багато цікавого про розумних і вродливих, милосердних жінок
князівського роду, що істотно вплинули на міжнародний статус Русі-України чи сприяли культурному піднесенню нашої
Батьківщини або інших країв.
Героїні цієї книжки — реальні історичні особи, що покинули
по собі неповторний слід в історії. Доньки Ярослава Мудрого,
ставши дружинами європейських володарів, справедливо й
мудро правили разом зі своїми чоловіками у Франції, Норвегії,
Угорщині та прославилися як одні з найосвіченіших жінок
тієї доби. Легендарна київська красуня Марфа, що знана як
князівна-чаклунка, виховала сина з надприродними здібностями Всеслава Полоцького — хороброго оборонця рідної землі.
На долю онуки Ярослава Мудрого Євпраксії випало багато
випробувань, проте вона не зламалася, зуміла гідно вистояти у
складних життєвих обставинах, увійшовши до історії як мужня
й правдива особистість. Князівна Анна — Янка Всеволодівна,
сестра й помічниця Володимира Мономаха, заснувала в Києві
перший жіночий монастир, вихованки якого поширювали світло Слова Божого по всій Київській Русі. Образ Єфросинії
Ярославни, що відома найбільше зі «Слова про Ігорів похід»,
став символом самовідданої та вірної дружини, яка чекає на
свого коханого, не втрачаючи надії. Марія та Феодулія, доньки Михайла Чернігівського, багато зробили для піднесення
Ростовської та Суздальської земель. Усі заслуговують на
те, щоб ми їх не забували, бо вони були гідними доньками
Українського народу.
т
Ш
анна
ЯРОШШ
нна, улюблена дочка Ярослава Мудрого, королева Франції,
залишила по собі образ Прекрасної Дами та славу талановитого й мудрого політика.
Змалечку Анна була непосидюща, у ній поєднувалася дитяча пустотливість зі спрагою до знань. Ярослав Мудрий подбав про те, щоб не тільки його сини, а й дочки здобули добру освіту.
У майбутньому князівнам судилося стати дружинами європейських володарів. Анна ж виявилася дуже здібною до наук. Вона ретельно вивчала
чужі мови та історію, любила читати й переписувати рідкісні манускрипти в книгозбірні, яку заснував її батько при Софійському соборі. Князівну
однаково цікавили церковна служба, музика, лови, лікування хворих.
У душі юна Анна була радше язичницею, ніж відданою християнкою. Адже
не так уже й давно її дід Володимир Великий охрестив Русь, нова релігія ще
погано прижилася. Служницею Анни стала стара Ярославова нянька, яка
була дочкою жерця-волхва й розумілася на чарівництві та ворожбі.
Оця служниця й виховала Анну на оповідях про вродливих і сильних
богатирів, що рятували юних дів від моторошних страховиськ. Князівна
мріяла про свого шляхетного лицаря та з острахом, помноженим на
романтичні сподівання, чекала на сватів, яких дозволив би прийняти
її батько. А ж ось одного дня до Києва прибули посланці французького
короля Генріха, котрий просив у київського князя руки його улюбленої
дочки. Ярослав Мудрий радо зустрів сватів з далекого краю й хутко дав
згоду на шлюб Анни та Генріха.
Князівна Анна, що раніше ніколи не покидала рідного Києва, назавжди
попрощалася з рідними. У супроводі пишного почту вирушила в багатомісячну мандрівку через усю Європу. Десь там, у далекій Франції, вона має
поєднати свою долю з незнайомцем, старшим від неї на двадцять років.
На неї чекає королівська корона й шана... Відчуття нового, незвіданого,
незабутні враження від побаченого під час мандрівки не дозволили роз-
губленості цілковито запанувати над Анною. Чарівним маревом пропливали
шляхетний
Краків, золота Прага, поважний
Регенсбург...
Легенда твердить, ніби десь
посеред європейських шляхів
в Анну закохався молодий боярин Філіпп, і це почуття було
обопільним. Проте перше кохання київської князівни не мало
майбутнього, адже Філіпп був
тільки придворним, Анна ж
— майже королевою. їй довелося зробити нелегкий вибір між
обов'язком та особистим щастям, але князівна знайшла в собі
силу побороти смуток і з привітною усмішкою зустріти свого
справжнього судженого — французького короля.
Генріх Французький досі лише чув про красу Анни, і був
засліплений вродою своєї майбутньої дружини. Він був у захваті від рудої зеленоокої дівчини,
що ховала свій погляд за густими чорними віями. З радощів
Генріх не втримався й припав
до її вуст. Придворні збентежено перезирнулися, бо ця київська князівна могла ж образитися
на таке нешанобливе ставлення
до своєї особи та й повернутися
на Батьківщину. Проте Анна не
показала невдоволення, а лише
спитала французького мовою:
«Сподіваюся, це ви король? » Двір
з полегшенням зітхнув, а Генріх
радісно схопив її в обійми.
Весілля було гучним і пишним. Анну одягнули в розкішну вишневу сукню, гаптовану
золотими лілеями та оторочену
сніжно-білим руським горно-
стаєм. Здавна лілія була родовим
знаком французьких королів.
Наречену взули в блакитні шовкові черевички, розшиті перлами. Вінчав молодят у соборі сам
реймський архієпископ. Згідно
з переказами того дня юна королева Франції на знак пошани
подарувала оздоблене золотом і
коштовностями Євангеліє, яке
привезла із собою на згадку про
Батьківщину. Легенда розповідає, ніби багато століть потому
під час коронацій французькі володарі присягали на цій
реліквії, що ввійшла в історію
як Реймське Євангеліє...
Перші роки Анни у Франції
були доволі складними. На відміну від золотоверхого Києва,
осередку науки та мистецтва,
Париж був ще нерозбудований,
темний і незатишний, а придворні — непривітні та погано
виховані. Ночами Анна писала Ярославові Мудрому сумні
листи: «У яку варварську країну ти мене віддав! Будинки тут
лиховісні, церкви вбогі, а звичаї
страхітливі». Проте Анна вистояла в нелегких умовах. Молода
королева, вродлива й освічена, не
по літах мудра й пустотлива водночас, прихилила до себе й змінила двір, закляклий в обтяжливому етикеті. Закоханий Генріх
не міг їй ні в чому відмовити.
Анна була чудовою вершницею та вправною мисливицею.
У її добу у Франції утвердилася
мода на полювання, при дворі
стали влаштовувати бали та
вчені бесіди. Мислителі та митці
знаходили підтримку при дворі
французької королеви, котра
була родом з Києва. Генріх звик
покладатися на свою дружину, що прославилася як мудра
порадниця та володарка. Тим-то
державні грамоти король звелів
підписувати так: «У присутності моєї дружини Анни» та
«Зі згоди моєї дружини Анни».
Коли Генріх вирушав на війну,
Анна керувала країною одноособово. Вона також щедро жертвувала на доброчинність, сама
лікувала вбогих і цим заслужила прихильність і любов народу.
Королева листувалася латиною
із самим Папою Римським, який
високо поцінував її державний
розум і християнські чесноти.
У державних турботах і веселих забавах минав час. І тільки одне обтяжувало серця
Анни й Генріха — вони не мали
дітей. У тузі Анна звернулася з
молитвами до святого Вікентія
— небесного заступника французів. Вона просила, щоб святий
молив Бога подарувати їй сина.
Королева дала обітницю збудувати на честь святого Вікентія
великий монастир, коли Всевишній почує її благання. І сталося диво: того ж року Анна
народила здорового хлопчика.
На прохання щасливої матері
дитину назвали Філіппом. Так
Анна остаточно прощалася зі
своїм першим коханням, тепер
вона жила зовсім іншими турботами. За Філіппом народився
Роберт, який помер у дитинстві, і Гуго, майбутній герой
Хрестових походів. Анна дотримала свого слова й особисто стежила за будівництвом монастиря святого Вікентія. Цей монас-
тир існує й нині. Пізніше вдячні
ченці увіковічили фундаторку в
скульптурному образі шляхетної довгокосої жінки, що тримає
на долонях макет собору.
Минули роки. Генріх загинув
на війні, і новим королем став
Філіпп. Він, як і батько, покладався на поради своєї мудрої
матері. Коли добіг кінця термін
жалоби, Анна цілком присвятила себе синові та державним
справам, навіть не підозрюючи,
що найромантичніша в її житті
пригода ще попереду. У все ще
прекрасну королеву закохався
один із найбагатших феодалів
королівства, непереможний воїн
і джиґун граф Рауль де Валуа де
Крепі, що також припав Анні до
серця, але вона не могла нехтувати своїм високим статусом
королеви-матері та мусила ігнорувати знаки уваги цього красеня. Анна вирішила уникати
Рауля й заховалася в монастирі.
Проте закоханий граф знайшов
її. Анна повернулася до двору, і
все почалося спочатку. Зрештою
графові Валуа увірвався терпець, і він зухвало викрав свою
кохану — французьку королеву,
коли та полювала в Санліському
лісі. Рауль перекинув Анну впоперек коня й помчав до свого
палацу. Тримаючи Анну на
руках, граф Валуа ногою вибив
двері до каплиці й пообіцяв священикові люту смерть від меча,
якщо той негайно їх не повінчає.
Священик палко заперечував,
мовляв, це гріх перед Богом,
адже перед ними сама королева, а граф Валуа вже має законну вельможну дружину леді
Елеонору. Для того щоб дістати розлучення знадобилися б роки, а Рауль
не хотів чекати й одружився з Анною негайно.
У країні зчинився галас. Леді Елеонора написала листа зі скаргою Папі
Римському. Папа вимагав, щоб граф покинув Анну й повернувся до дружини, а то вони обоє будуть відлучені від церкви. У ті часи це було найстрашніше покарання. Натомість Рауль написав Папі, що поважає його
волю, але не відступиться від Анни, яку вважає своєю єдиною справжньою
дружиною. Папа розлютився, проте на захист закоханих став юний син
Анни Філіпп, король Франції, який любив матір і прихильно ставився до
графа Валуа, свого вихователя. А що ж сама Анна? Вона кохала Рауля, але
водночас не могла ставити під удар відносини Франції з Папою Римським.
І знову вибір: або кохання, або корона. Та цього разу Анна вибрала кохання. Вона відмовилася від королівської влади й більше офіційно не правила,
хоч, як і раніше, допомагала синові в державних справах.
Анна й Рауль прожили разом десять щасливих років. Нарешті дівочі
мрії дочки Ярослава Мудрого здійснилися, бо її знайшов правдивий
лицар. Анна пережила свого чоловіка лише на рік.
І донині ніхто не знає, де могила великої Анни Київської, її слід загубився у віках. Можливо, Анна знайшла спочинок у віддаленому французькому монастирі, де ніщо не порушить її вічного сну. Чи, може, розгадку
треба шукати в її особистому гербі, на якому зображено лілею та корону
над золотою фортечною брамою? Над Золотими воротами Києва...
£
ш
аишета
ЗРОШШ
сторію романтичного лицарського кохання короля Норвегії
Гаральда III до старшої дочки Ярослава Мудрого Єлизавети
донесли до нас саги — пам'ятки давньоскандінавського епосу
у формі прозових творів з віршованими вставками, — як-от
«Сага про Гаральда, Сігурдового сина» та «Пряди про Лемінга,
Аслакового сина».
Норвезький принц Гаральд був змушений покинути рідний край і
шукати прихистку при дворі Ярослава Мудрого. Золотоволоса князівна Єлизавета, що причаровувала своїми зеленими очима, здалася йому
схожою на саму Фрею — богиню кохання в скандинавській міфології.
Гаральд також припав їй до серця, адже був він знатного роду, молодий,
гарний на вроду, та ще й умів чудово віршувати й співати пісні, за що й
прославився серед русичів як солодкоголосий Соловейко Будимирович.
Таких постів-співців скандинави називали скальдами. Коли ж норвезький принц попросив у Ярослава Мудрого Єлизаветиної руки, то дістав
відмову.
— Ти молодий і сильний, Гаральде, і я був би радий бачити тебе чоловіком Єлизавети, — відповів мудрий князь, — але мої бояри казатимуть,
що я віддав її за чужинця, який не має ані багатств, ані держави у своєму
володінні.
Гаральд розумів, що простий найманець не пара дочці володаря славної
Руської Землі. І заприсягся зробити все на світі, щоб стати гідним прекрасної Єлизавети, або Еллісіф, як він величав київську князівну рідною
мовою. Тому принц і вирушив у пошуках багатства й слави в далекі краї.
З п'ятьма сотнями хоробрих товаришів Гаральд прибув до Константинополя, де їх прийняли на військову службу. Візантія на ту пору вела безперервні війни, і Гаральд зі своєю варязькою дружиною здійснював далекі
походи до Малої Азії, Північної Африки, Палестини, Греції, Сицилії, на
суходолі й на морі звитяжно воював з маврами — ворогами Візантії.
Ж
Скандинавська сага сповіщає,
що якось Гаральд, прагнучи підкорити неприступне місто, вирішив
скористатися хитрістю київської княгині Ольги. Принц неодноразово чув при дворі Ярослава
Мудрого про Ольжину помсту деревлянам. Гаральд звелів зловити
пташок, які мали гнізда в місті,
а потім вилітали в ліс по здобич,
прив'язати до пташиних спин
соснові стружки, змащені воском
і сіркою, і підпалити. Вояки так
і зробили. Пташки полетіли до
міста й спалили його. Коли вікінги — так у Західній Європі називали бойові дружини давньоскандинавських племен — стояли під
стінами іншого неприступного
міста, хитрий Гаральд придумав новий підступ: його воїни на
кілька днів припинили наступ і
покірно попросили в містян дозволу виконати останню волю свого
померлого ватажка — поховати його в якомусь тамтешньому
монастирі. Могила шляхетного нормана мала б стати місцем
прощі його земляків та джерелом
багатих дарів, тому містяни порадилися та й відчинили браму. Та
враз під час похоронної процесії
небіжчик жваво зіскочив з нош,
а його почет витяг з-під плащів
мечі. Отак місто заплатило за свою
необачність.
За численні ратні подвиги
Гаральда назвали Сміливим. Здобуті в походах скарби принц
відсилав Ярославові Мудрому,
доводячи цим, що він гідний
бути його зятем. Серед усіх небезпечних пригод Гаральд не забув
прекрасної Єлизавети, і в стилі
лицарської поезії написав на
честь своєї Прекрасної Дами 16
строф пісні, прославляючи красу
й гордість київської князівни сумними словами:
Від Батьківщини по диких
морях
Не дарма ми бились мечами
жорстоко,
І море, і берег скорилися нам,
А діва руська Гаральда
зневажає...
Проте Єлизавета аж ніяк не
нехтувала Гаральд ом, її серце
боліло через розлуку з коханим.
Десять років Гаральд здобував
собі багатство й славу, і десять
років Єлизавета вірно чекала на
нього, відмовляючи іншим залицяльникам. Добігав кінця термін
Гаральдової візантійської служби,
його нетерпляче виглядали в Києві,
щоб справити княже весілля. Та
примхлива доля готувала закоханим останнє випробування. У хороброго красеня Гаральда закохалася сама візантійська імператриця
Зоя. Гаральд виявився непоступливим, і в розпачі вона запропонувала йому імператорську корону
Візантії. Гаральд знову відмовив,
надто великим було його кохання
до Єлизавети. Розлючена Зоя наказала кинути непокірного вікінга
до в'язниці й стратити. Тільки
завдяки мужності товаришівдружинників Гаральдові вдалося
втекти з Константинополя й приплисти до Києва з усіма своїми
скарбами.
Україна-Русь гостинно прийняла прославленого воїна. Билина
так описує зустріч Єлизавети та
Соловейка-Гаральда: «Випускали
її з-за дубових столів, прийшла
вона до Соловейка, привіталася,
узяла його за руку білу, і сіли вони за страви солодкі, на почесне місце».
Сам князь Ярослав Мудрий радо вклав руку Єлизавети в Гаральдові долоні.
Подружжя жило в мирі та злагоді, аж ось Гаральд зібрався на батьківщину,
щоб повернути собі королівство. Це йому вдалося зробити мирним шляхом,
і згодом він привіз молоду дружину до північного краю. Невдовзі невідомий
віщун напророкував Гаральд ові, що королю принесе смерть кохана жінка,
яка зрадить його в бою. Єлизавета дуже злякалася за свого чоловіка, і
навіть узяла собі нове ім'я — Емма, сподіваючись, що таким чином убереже
Гаральда від біди.
Єлизавета й Гаральд і далі кохали одне одного та мудро правили Норвегією.
У подружжя народилося двоє дочок, яких назвали Марією та Інгігердою.
Збігло двадцять років. Якось Гаральдів родич Тостіг розпочав війну з англійцями й попросив військової підтримки. Гаральд не міг відмовити й разом з
родиною поплив до англійських берегів. У вікінгів існувала давня традиція
називати зброю та обладунок на честь прославлених вояків, близьких родичів або коханих. Свій меч Гаральд назвав Ярицлейв — на честь Ярослава
Мудрого, бойову сокиру — на честь брата-короля Олафа Святого, бойові
рукавиці — на честь Марії та Інгігерди. Кольчугу свою, сплетену настільки
щільно, що жодна стріла не змогла б проби™ ланки, Гаральд називав Еммою,
ім'ям коханої дружини. Проте ця кольчуга мала одну ваду — дуже глибокий
виріз коло горла, який і виявився фатальним. У розпалі битви англійський
лучник улучив у незахищену ділянку Гаральдової шиї. Так збулося давнє
пророцтво: у бою Емма зрадила свого господаря.
Прекрасна Єлизавета, королева Норвегії, довго носила жалобу по своєму коханому, але врешті згодилася на другий шлюб і стала дружиною
данського короля Свена II.
АШИТШІЯ
ЯРМААВНА
а північній стіні Софійського собору в Києві збереглися фрески із зображенням дочок Ярослава Мудрого —
Єлизавети, Анни й Анастасы. Анастасія — наймолодша дочка великого київського князя. Історичні джерела
розповідають, що змалку князівна була здібна до наук.
Дівчинку виховувала нянька самого князя Ярослава, дочка язичницького жерця-волхва. Стара знала чародійство, уміла віщувати, готувала ліки
з трав, які знімали зубний біль та гоїли рани. Молодша Ярославна уважно до всього приглядалася й також навчалася лікувати людей. Старші
сестри, особливо Анна, дуже любили Анастасію, одягали її в дорогі сукні,
надівали коштовні браслети й намисто.
Минули роки. Маленька князівна Анастасія перетворилася на вродливу
статну дівчину. У той час через різні життєві обставини при дворі князя
Ярослава Мудрого жило чимало нащадків великих царських родів. Серед
них був і молодий угорський князь Андрій. Його батько, герцог Ласло,
доводився двоюрідним братом угорському королеві Іштвану І Святому,
який був одружений з руською князівною. Андрій дуже рано втратив батьків і з братом Левенте змушений був переховуватися від своїх політичних
супротивників спочатку в Польщі, а потім на Волині. Після численних
пригод вони опинилися при дворі великого князя Ярослава. Князь Андрій
закохався в молодшу Ярославну, і князівна відповіла тим самим почуттям. Проте молодий герцог був без держави, війська й добре розумів, що
Ярослав Мудрий не віддасть за нього дочки. По якомусь часі угорська знать
запросила Андрія посісти трон. Історики припускають, що цьому активно
сприяли Ярослав Мудрий та його дружина княгиня Інгігерда, які прихильно ставилися до Андрія. Німецький імператор Генріх III був спробував відвоювати угорський престол, проте Андрій зумів оборонитися й став
королем Угорщини. Тільки тоді він і дістав згоду на шлюб з Анастасією. У
супроводі священиків і великої дружини Анастасія прибула до Угорського
тш
королівства. Так київська князівна стала угорською королевою.
І дали їй ім'я Агмунда.
Як і її сестри у Франції та Норвегії, Анастасія-Агмунда робила
багаті пожертви храмам і монастирям, будувала нові церкви. З її
ім'ям пов'язане заснування двох
монастирів на теренах тодішньої
Угорщини — у Вишеграді та в
Тормові. Сюди приходило багато
ченців з усієї Європи. З Анастасією
Ярославною до Угорщини прибули не тільки православні священики, а й численне київське військо.
Адже в країні було неспокійно: на
землі Угорщини жадібно поглядали войовничі сусіди, постійно
точилися запеклі усобиці між феодалами. Тому молодий угорський
король розраховував на підтримку
свого могутнього тестя Ярослава
Мудрого. Вихідців з України поселили в місцевостях Тихань і
Зебеген. Найбільше русичів оселилося навколо королівського
палацу у Вишеграді. Мешканці
цього містечка зобов'язалися
готувати воїнів для короля Андрія
й допомагати йому в боротьбі
проти впливових ворогів. Шлюб
короля Андрія та Анастасії Ярославни підтримав Царгород. Імператор Візантії був зацікавлений
у посиленні влади Андрія. Тут
добре пам'ятали про шлюб сина
Ярослава Мудрого Всеволода
з візантійською царівною, яка
пізніше стане матір'ю великого
київського князя Володимира
Мономаха. На весіллі Андрієві та
Анастасії подарували корону-діадему, наякій були зображені візантійський імператор Костянтин IX
Мономах і його дружина. Крім
цих зображень, на короні золотарі
створили символічні фігури правосуддя й справедливості, що так
потрібні справжнім правителям.
Анастасія-Агмунда допомагала
чоловікові справедливо правити
державою. Вихована в найліпших
освітніх традиціях Русі-України,
вона сприяла створенню шкіл і
бібліотек в Угорщині. Через рік у
подружжя народився син, якого
названо Шоломон — на честь біблійного мудреця Соломона.
Збігло чотирнадцять років щасливого спільного життя. У країні з
новою силою спалахнули міжусобні війни. 1061 року під час битви
короля Андрія тяжко поранили,
і він помер. Угорський престол
захопив войовничий угорський
князь Бела. Анастасія-Агмунда
була змушена разом із сином
покинути країну та переховуватися в Німеччині. Після її активних
дипломатичних зусиль 1063 року
Шоломон повернув собі угорський
престол. Упродовж одинадцяти
років Анастасія Ярославна жила
при дворі свого сина. Далі її сліди
губляться в мареві століть...
1861 року під час орання землі
один селянин несподівавно знайшов коштовну корону, що її був
подарував Андрієві й Агмунді
візантійський імператор. Сьогодні
цю історичну реліквію можна
побачити в одному з будапештських музеїв. До нашого часу на
озері Балатон, біля Тиханя, збереглася королівська усипальня.
Дослідники вважають, що саме
тут разом зі своїм коханим чоловіком королем Андрієм похована
Анастасія Ярославна, угорська
королева, народжена в Києві.
•і&мт
hltMiA
M№1
ЕНАЖНА-ЧШИЯ
правжнє ім'я князівни-чаклунки загубилося в мороці
століть, проте билини шанобливо величають її Марфою
Всеславівною. Київська красуня знатного роду поклонялася язичницьким богам і брала участь у волхвуванні. У неї
закохався князь Брячислав Полоцький, узяв за дружину й
привіз до свого рідного Полоцька.
Відтоді по всій хрещеній Русі, від селянських дворів до княжих хоромів,
ходили чутки, що полоцька княгиня радиться з волхвами, читає по зірках, тлумачить сни, уміє пророкувати долю. Уже півстоліття минуло, як
Володимир Великий охрестив Русь, церква й держава суворо переслідували язичництво. Більше того, стаття церковного указу Ярослава Мудрого
наполягала: «Якщо дружина буде чародійниця чи наузниця, чи волхвиця,
чи зіллєварка, мусить чоловік її стратити». Проте полоцька княгиня не
побоялася ані гніву свого величного чоловіка, ані церковної чи світської
кари, понад усе прагнула будь-що передати своєму майбутньому синові
магічну спадщину предків. І таки передала.
Літопис повідомляє, що 1044 року помер князь Брячислав, «і Всеслав,
син його, сів на престолі його, мати ж народила його від волхвування.
Коли мати народила його, на голові його була сорочка, і сказали волхви
матері його: «Цю сорочку нав'яжи на нього, хай носить її до смерті».
І носить її Всеслав і досі, від того й не проливає своєї крові».
Коли полоцька княгиня була при надії, — розповідають билини, —
небесні знаки сповіщали про народження великого полководця й відьмака: удень засяяв повний місяць, захвилювалося синє море, здригнулася
вся славна Руська Земля. Так з'явився на світ Всеслав Брячиславович
Полоцький, легендарний Волхв Всеславич, князь-чарівник. За іншою
версією, князь Всеслав народився від зв'язку красуні Марфи та змія.
В образі ж цього «змія лютого» перед полоцькою княгинею постав сам
великий громовержець Перун — верховний бог язичницької Русі.
Цікаво, що всі три джерела,
які розповідають про Всеслава
Полоцького та його матір-чаклунку — літопис, билини й
«Слово про Ігорів похід» — підкреслюють його магічні вміння,
надприродну міць і здатність до
перевтілень. Легенда твердить,
що хижі кочівники після завоювання Кавказу та багатьох інших
країв стали ласо задивлятися
на багатого північного сусіда —
Русь. Проте їм довелося боротися із самим чарівником Волгою
Всеславичем. Високе княже чоло,
мужність і широту поглядів він
успадкував від матері, а ві д божественного батька Перуна — чари
та хитрість звіра. Ночами Волга
перекидався на лева й полював на
лісових звірів. Коли він збирався
ловити осетра, то перетворювся
на щуку. Проте вдень Волга був
сильним звитяжцем і мудрим
керманичем. Йому ледве минуло
п'ятнадцять літ, а Волга вже мав
при собі семитисячне військо.
Якось до Києва прийшла звістка, начебто хижа Золота Орда,
утричі зміцнившись на Кавказі,
готує напад на Русь. Не гаючи
часу, князь-чарівник скликав
своїх сотників на таємну військову раду, але жодному з них
не вистачило сміливості, щоб
вирушити на розвідку через
голий степ до гірського табору
ворога. Кажуть, що побачивши
таке ганебне боягузтво, Волга
Всеславич, гідний син своєї
рішучої матері, лише всміхнувся, тричі обернувся навколо себе
й тієї ж миті зник з-перед очей.
У присутніх перехопило дух від
небаченого дива. На тому місці,
де тільки-но юний князь мовив слово, наче з-під землі з'явився величезний дикий тур і з карколомною швидкістю помчав до далеких гірських
рубежів.
Не встигли сотники й оком кліпнути, як осів пил під його копитами, і не
залишилося й сліду, тільки золоті роги раз по раз виблискували на обрії.
Світлими днями й чорними ночами, крізь громи, дощі й хуртовини князьтур усе ближче підкрадався до ханських земель. Нарешті він зупинився на
високому гірському хребті, тренованим оком розглядаючи відкриту всім вітрам рівнину, що причаїлася далеко внизу. То був ханський табір, який варта
стерегла пильно й ретельно, не знаючи спочинку ні вдень, ні вночі. Особливо
охороняли ханське шатро, і ніхто не міг туди прокрастися непоміченим. На
мить замислився князь-чарівник. А ж ось пташечка з рудим чубчиком умостилася біля входу до ханського шатра та схилила голівоньку вбік, щоб ліпше
почути голоси. Там хан хвалився дружині, як він розділить поневолені багаті
руські землі поміж синами. Проте дружина заперечувала: «Мені наснилося,
як б'ються два птахи — і маленька північна пташечка вбивас великого пів-
денного крука. Тією пташечкою був чарівник Волга, не підіймай свого меча
проти нього». Проте хан не повірив і заходився сварити дружину за такі сни.
Пташечка з рудим чубчиком розправила крила й полетіла.
Тієї ж ночі до табору прокрався тхір, який пообривав тятиву луків і поперекушував стріли. Поки охоронці зрозуміли, у чому річ, тхір уже зник, а
вони почули передсмертний стогін коней. Вояки кинулися шукати невидимого ворога, та все марно. Тільки хтось ненароком побачив вовчу тінь
на валу, хтось почув удари сильних крил сокола, який летів у бік Русі.
Утративши зброю й коней, кочівники позбулися й віри в перемогу.
Проте такої помсти київському князю-чаклунові було замало. Він
зібрав військо в Києві та повів його на південь до ворожого табору. Ніхто
не помітив цього просування, ніхто не почув кроків вояків.
Тільки пильне око могло б угледіти тисячі мурашок, що колоною лізли під
ворітьми, але такого уважного охоронця не знайшлося. Хан і його варта, що
були всередині укріплень, надто пізно побачили ратників, які виросли на тому
самому місці, де були крихітні мурашки. Так ординці й зазнали поразки.
ЕШКПАДЕИЬГЕЙДА
щ
V
нязівна Євпраксія — одна з найяскравіших жіночих постатей нашої історії. Онука великого Ярослава
Мудрого, дочка великого київського князя Всеволода
та половецької князівни, зведена сестра Володимира
Мономаха, німецька графиня та імператриця, дружина імператора священної Римської імперії Генріха IV. Доля звела її
з наймогутнішими володарями Європи — герцогами, графами, баронами, князями, королями й навіть із самим Папою Римським. Про
неї постійно згадують найголовніші європейські хроніки... Проте
чому ж мовчать руські літописи?
У повідомленні про 1106 рік літописець Нестор коротко сповіщає:
« Того ж року постриглася в черниці Євпраксія, Всеволодова дочка...»
Через три роки скупо додає: «Померла Євпраксія, дочка Всеволода,
10 липня, і поклали її в Печерському монастирі біля південних
дверей...» І більше жодної писемної згадки. Чому так сталося?
Спробуймо з'ясувати.
Великий київський князь Всеволод, як і його батько Ярослав
Мудрий, прагнув до розширення міжнародних зв'язків своєї держави. Руську князівну заручили з німецьким маркграфом Генріхом
на прізвисько Довгий. Дівчині виповнилося всього 12 років, коли
батько відіслав її до Німеччини, де донька мала виховуватися до
шлюбу.
Зі сльозами на очах виїздила з батьківського палацу Євпраксія.
Попереду довгий і небезпечний шлях: від Києва через усю Європу
до незнайомої Німеччини. «Донька руського царя приходить у цю
країну з величезною пишнотою, з верблюдами, навантаженими розкішним одягом, коштовним камінням та взагалі незліченим багатст в о м » , — у захваті пише німецький хроніст про появу русинки в
Саксонії.
•ЧсИЮГ
Г/ '
.
т
Мала київська дівчинка потрапила до чужої країни, коли
тут точилися криваві міжусобні війни між різними німецькими володарями. Тому в дорогу
князь спорядив з дочкою сильну київську дружину. Три роки
провела Євпраксія в монастирі абатиси Адельгейди. Тут її
вчили німецької мови та латини, виховували королівські
манери, ознайомлювали з країною, у якій дівчині доведеться жити. Князівна вийшла з
монастиря, прийнявши католицьку віру й діставши нове ім'я
— Адельгейда. Справили бучне
весілля 15-річної Євпраксії з
маркграфом Генріхом. Проте
шлюб виявився нетривалим.
Через рік маркграф помер.
І молода вдова, залишившись
сама, більшість часу змушена
була проводити в монастирі. Саме
тут її побачив один із наймогутніших володарів Європи німецький імператор Генріх IV, брат
а б а т и с и А д е л ь г е й д и . Серед
монархів Європи Генріх мав
славу як великий полководець
і реформатор, розпусник і кривавий убивця...
Можливо,
можновладець
щиро закохався в юну русинку. Та існує й припущення,
що Генріх IV мав зовсім інші
плани — шлюб з дочкою київського князя, онукою великого Ярослава, якого називали
«тестем Європи», відкривав
шлях до величних королівських родин Візантії, Франції,
Англії, Скандинавських держав. Військові союзи з ними
давали амбітному Генріхові
шанс подолати своїх політичних супротивників, стати
володарем у с і є ї Європи й
кинути виклик навіть Папі
Римському. Ставши дружиною германського імператора,
Євпраксія-Адельгейда опинилася в центрі великої європейської політики.
Проте Генріхові сподівання
на допомогу Русі не здійснилися. Князь Всеволод хоч і дав
формальний дозвіл на другий
шлюб своєї дочки, але не збирався втягуватися в європейські війни. Княжий двір, а
надто православне духівництво, не бажали мати справи
з холоднокровним у б и в ц е ю
та авантюристом. Генріхове
посольство, незважаючи на
всю свою дипломатичну майстерність і наполегливість, з
Києва повернулося ні з чим.
Напевно, ця політична поразка так сильно вплинула на
запального імператора, що
він змінив своє ставлення
до молодої дружини. Генріх
украй брутально обходився з
нею і навіть ув'язнив її у своєму італійського замку в місті
Верона. Вихованій у книжності й духовності молодій
жінці довелося пройти крізь
пекло фізичних і моральних
тортур свого лиходія-чоловіка
та його придворних. Невідомо,
скільки б часу тривало це страхіття. Проте загін європейських лицарів тосканської герцогині Матильди — політичного супротивника Генріха IV
— звільнив князівну з веронського замку й відвіз її до міста
Каносса, де Адельгейду зустрічали з королівськими почестями. Євпраксія пристала на пропозицію тосканської герцогині
покарати віроломного й жорс т о к о г о ч о л о в і к а . Спочатку
вона подала скаргу до церковного собору в Констанці. Після
розгляду свідчень собор визнав Генріха винним перед жінкою та засудив його. Тоді графиня Матильда познайомила
Євпраксію з Папою Римським
Урбаном II, і він запропонував
їй виступити на італійському
церковному соборі.
У березні 1095 року в П ' я ченці відкрився церковний
собор, на я к о м у були присутні 4 тисячі священиків з
Франції, Італії, Німеччини та
Бургундії, а також ЗО тисяч
простих слухачів. Людей було
так багато, що собор довелося проводити просто неба.
Є в п р а к с і я - А д е л ь г е й д а , не
ш к о д у ю ч и себе, перед у с і є ю
Європою розповіла про злочини свого чоловіка, його садистські схильності та брутальну
поведінку. Ефект від виступу
імператриці був небачений.
П'яченцький собор повністю
її виправдав. Генріхові IV проголошено анафему, його відлучено від церкви та позбавлено
трону. Євпраксія, яка занапастила себе тяжким зізнанням про чоловікові злочини,
більше не могла жити в Італії,
тому й переїхала до Угорщини,
де правила її тітка АнастасіяАгмунда Ярославна.
Генріх мріяв помститися дружині. До Угорщини засилав
численних шпигунів і найманих убивць. Євпраксія прожила на чужині
майже 17 років, після чого повернулася до Києва, на Батьківщині
її радо зустріла велика рідня. Проте жити мирським життям змучена жінка вже не могла й стала черницею Янчиного монастиря, де до
останнього свого дня допомагала у справах старшій сестрі. Через кіль-
ка років вона знайшла тут вічний мир і спокій. На місці її поховання
поставили храм.
Трагічне життя Євпраксії стало с ю ж е т о м для багатьох європейських романів, поем і хронік. Такою була доля киянки, яка носила
титул німецької імператриці.
ІР«
і?
}
КШІВНА АННА АНВА ЕСШАЕДІШ
ро князівну Анну (Янку Всеволодівну) відомо нам
небагато. Проте всіма справами вона засвідчила свою
любов до рідної землі — Русі-України.
Уявімо собі давньоруське місто, занурене в оксамитову ніч. В Іпатіївському монастирі панує тиша. У келії
горить свічка. Сивий літописець схилився над великою книгою. На
жовтий пергамент лягають рядки вічності: «У літо 6594 від створення світу великий князь київський Всеволод заклав церкву святого
Андрія при Івані преподобному митрополиті. При церкві заснував
монастир, у якому постриглася дочка його Янка, дівчина ця зібрала
багато черниць і стала з ними жити за монастирським звичаєм...»
Х т о ж така ця таємнича Янка? Як дивно згадує про неї літописець... Припускають, що князівна народилася від шлюбу третього
сина Ярослава Мудрого князя Всеволода з візантійською царівною
Марією. Згідно з батьковою волею Всеволод дістав від великого
князя у володіння прикордонне місто Переяслав, на яке постійно
нападали кочівники. Тому князь увесь час був у походах, а виховувала князівну мати. Дитячі роки Анни минули в Переяславі.
Дівчинку навчили слов'янської грамоти та грецької мови, математики, філософії, риторики, а також астрономії. Опанувала князівна й різноманітні жіночі ремесла. Юну Анну виховували разом зі
старшим братом Володимиром (майбутнім полководцем, що ввійде в
історію як Мономах). З великою цікавістю й навіть заздрістю дивилася вона, як брата навчають їздити верхи, кидати списа чи стріляти з лука, готуватися до далеких походів.
І ось нарешті омріяна подія — князь Всеволод переїжджає зі
своєю родиною до стольного града Києва, куди запросив його
сам великий князь. Анна відразу полюбила чудове місто над
Дніпром. Тут вона вперше познайомилася зі своїми численними
родичами — Ярославичами.
Годинами князівна оглядала
Золоті ворота, Софійський собор, Десятинну церкву, інші
величні храми давнього міста.
Може, тоді в неї й з'явилася
мрія побудувати жіночий монастир.
Доля князівни змінилася раптово. Померла її мати Марія.
Для тринадцятирічної
дівчини це було справжнім ударом. Батько, князь Всеволод,
постійно зазнавав військових
невдач. Щоб утримати владу
й забезпечити мир з кочівниками, він вирішив одружитися вдруге — з половецькою
князівною А н н о ю . Науковці
припускають, щоб її не плутали з мачухою, Всеволодова
дочка взяла собі інше і м ' я
— Янка. Анна Всеволодівна
знала, скільки лиха принесли половці Руській Землі й
не могла змиритися з другим
батьковим шлюбом.
Всеволод бачив доччині страждання й тому вирішив знайти
їй чоловіка у Візантії, на батьківщині її матері. У шістнадцять років Янка була заручена з візантійським царевичем
Костянтином.
Династичним
шлюбом князь Всеволод хотів
підтримати давні міждержавні
зв'язки Києва та Царгорода.
Крім того, батько сподівався, що Янка вестиме переговори з візантійським двором.
Князівна гідно впоралася з
цим завданням. Разом з нею до
Києва прибув новий митрополит Іван II, який мав сіяти серед
русичів Боже Слово. Проте Янка
так і не вийшла заміж за царевича. Напередодні весілля, не знати
чому, Костянтина постригли в ченці.
Повернувшись з Візантії, Янка попросила батька відкрити в Києві
жіночий монастир і школу для дівчат при ньому. У цих прагненнях її активно підтримав брат Володимир Мономах. Так у столиці
виник перший жіночий монастир, що був названий на честь апостола Андрія Первозваного. Ігуменею в ньому стала Янка. У народі
його шанобливо називали Янчиним монастирем. Тут навчали дівчат
письма, ремесел, співів, а найголовніше — розуміти Закон Божий і
любити працю. Янчин монастир не тільки давав важливі знання, а й
допомагав бідним, убогим, хворим, сиротам і вдовам. Перші триста
випускниць монастирської школи роз'їхалися по всій святій Руській
Землі й рознесли славу про свою мудру й високоосвічену наставни-
цю. Янчину справу підхопило багато знаних жінок і дівчат. Дбала
Янка й про злагоду в державі, бо в той час Русь-Україна страждала
від постійних половецьких набігів, а князі Ярославичі замість того,
щоб об'єднатися й дати гідну відсіч кочівникам, раз у раз починали
криваві міжусобиці.
1068 року, коли Анна була ще дитиною, вона стала свідком трагічної поразки батька Всеволода та великого київського князя Ізяслава
в битві з половцями. Інші князі воліли не втручатися в боротьбу, а
дехто навіть нацьковував кочівників на Київ. Київське віче вигнало
князя зі столиці, і влада перейшла до інших рук. Через рік Ізяслав
повернувся до міста й стратив своїх політичних супротивників, хоч
це й забороняв закон — «Руська правда». Князі збиралися на з'їзди,
цілували святий хрест, присягалися жити в мирі та злагоді. Однак
криваві усобиці тривали. Тому
Янці доводилося
покидати
монастир, їздити різними землями, виступати на велелюдних вічах, вести перемови з
багатьма князями, щоб припинити криваві чвари. Для всіх
вона завжди знаходила мудрі
слова, її слухали зі сльозами
на очах і вгамовували взаємну ненависть і злобу: «Князі!
Молимо вас не губити Руської
Землі. Я к щ о ви воюватимете
один з одним, погані зрадіють і
захоплять наші володіння, які
ваші діди й батьки створили
великою працею й хоробрістю.
Вони ж приєднували й інші
землі, ви ж бажаєте знищити
свої власні».
У справі єдності й зміцнення
Київської Русі Янка стала вірною
помічницею свого брата — славнозвісного князя Володимира
Мономаха, який доклав титанічних зусиль, щоб припинити міжусобні війни. На знак
загальноруського примирення в
його місті Переяславі за участі
Янки заклали храм на честь
Богородиці. Спочатку князі
лопатами копали ямку під фундамент будівлі, і сам Володимир
заклав туди перший камінь для
майбутньої церкви...
Давно з а к і н ч и в с я сповнений турбот І М О Л И Т О В ЗЄМНРІЙ
шлях Анни-Янки Всеволодівни,
онуки великого князя Ярослава
Мудрого, сестри Володимира
Мономаха. Проте й досі вдячні
нащадки з теплотою та шаною
згадують про видатну жінку,
князівну-дипломата, першу
вчительку Русі-України.
ФРОШІЗ
АШАВНА
5
і
Si
'М
1Я
далекому XII ст. в Галичині правив князь Ярослав, якого
назвали Осмомислом (тим, що має вісім думок), бо був він
напрочуд розумний і кмітливий, а ще знав багато чужих
мов. Народ любив свого володаря за справедливість і мужність. Над усіма іншими містами підніс князь Ярослав
стольний Галич. З величезною шаною літописець згадує його:
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти на своїм злотом кованім столі,
Підпер гори угорські своїми залізними полками,
Заступив королеві путь,
Зачинив Дунаєві ворота...
Осмомисл мав три дочки. І за звичаєм тих часів мудрий політик хотів,
щоб їхнє заміжжя принесло користь державі. Тим-то й вирішив Ярослав
породичатися з могутнімрг сусідами. Одну князівну засватали за польського князя, другу — за молодого угорського короля Стефана, а Єфросинію,
що найбільше відома як Ярославна, — за новгород-сіверського князя
Ігоря Святославича. І хоч цей шлюб був з розрахунку, молода князівна та
князь щиро покохали одне одного. Ігоря виховали як хороброго лицаря.
Змалку його вчили майстерно володіти луком, битися на мечах, кидати списа та закидати аркан. Юна галичанка була неймовірно вродлива
й мудра. Упродовж 10 років Ярославна княжила разом з чоловіком у
його місті Новгороді-Сіверському. У щасливого подружжя народилося
п'ятеро синів та одна дочка.
Якось до Новгорода-Сіверського прийшла звістка про вдалий похід
руських дружин на половців під проводом великого київського князя
Святослава Всеволодовича. Руські князі повернулися з половецького
степу з великою кількістю полонених, безліччю худоби та численними
возами з різноманітним добром. Ігор не брав участі в цьому поході, тому
вирішив виступити проти степовиків самостійно. У князя народився
сміливим план: з невеликою
дружиною блискавично пройти
половецькі степи та зі здобиччю
й славою повернутися додому. До
небезпечного походу Ігор запросив брата князя Всеволода, якого
за богатирську силу назвали БуйТуром. Сподіваючись на військовий успіх і прагнучи загартувати в походах синів, князь узяв
із собою чотирнадцятирічного
Володимира й тринадцятирічного Олега.
Як і багато визначних жінок,
що в ті часи жили в Київській
Русі, Ярославна вміла віщувати й тлумачити сни. Відчуваючи
лихо, вона стала відмовляти
Ігоря від ризикованої виправи.
Проте князь і слухати не хотів
своєї дружини, і наполегливо
готував військо до виступу. Щоб
підняти бойовий дух своїх вояків, Ігор мовив їм княже слово:
«Хочу з вами, русичі, списа зламати на кордоні поля половецького, з вами, русичі, хочу чи
голову свою скласти, чи шоломом випити з Дону». І рушили руські дружини в похід,
«у землю Половецьку», воювати
за «землю Руську». Усе населення Новгорода-Сіверського вийшло проводжати Ігореві полки.
Зі сльозами на очах, наче передбачаючи велику біду, попереду
людей з меншими дітьми йшла
Ярославна. По дорозі до Ігоревого
війська приєдналися дружини
ще кількох князів.
1 травня 1185 року руські дружини підійшли до річки Дон.
Ураз почалося сонячне затемнення. Ніч накрила степ чорним крилом, злякалися птахи,
звірина страхітливо закричала.
«Погане знамення», — захвилювалися дружинники. Та Ігор
наполягав на тому, щоб іти далі.
«О дружино моя й браття! Ліпше
вбитим бути, ніж полоненим
бути, сядьмо, браття, на коней
швидких та погляньмо на синій
Дон». І руські полки зайшли до
половецького степу.
П е р ш и й бій з к о ч і в н и к а м и
був успішним для русичів.
Передовий загін половців зазнав
поразки. Багатаздобич дісталася
русичам. Ігор наказав повертати коней, але один з князів не
погодився: «Військо втомилося,
йому треба відпочити». І залишилися дружинники ночувати
в степу... Уранці ж прокинулися від страшного свисту й крику
половецького. Велика кочова
орда майже з усіх боків оточила Ігореве військо. Ворогів було
так багато, що князі навіть не
знали, як їм вишикувати військо, і де кому стати. Князі могли
врятуватися втечею, покинувши на ворога свої дружини.
Проте для справжнього полководця це була страшна ганьба.
«Якщо поскачемо, урятуємося
самі, простих людей покинемо,
то буде нам перед Богом гріх...
Коли так сталося, то помремо
всі разом, чи всі разом живими
залишимося», — нарадилися
князі. І почалася кривава битва в
половецькому степу. Літописець
сповіщає нам: «З ранку до вечора, з вечора до світанку летять
стріли
гартовані,
гримлять
шаблі об шоломи, тріщать списи
булатні в полі незнаному, посеред землі Половецької. Чорна
земля під копитами коней кістьми була засіяна, а кров'ю полита; горем
зійшли вони по Руській землі». У лютій січі загинуло руське військо.
Князь Ігор, інші князі й бояри потрапили до половецького полону.
Тільки 15 новгород-сіверських ратників прорвалося крізь половецькі лави. Розбивши Ігореві дружини, ординці рушили на руські землі,
узяли в облогу Переяслав та інші міста. Чернігівським князям ледве
вдалося відбити їхню навалу.
Дізнавшись про трагічну долю чоловіка й синів, що також опинилися
в полоні, Ярославна стала шукати підтримки в могутніх руських князів.
Просила вона допомоги в князя Всеволода Велике Гніздо, у смоленського й володимиро-волинського князів. Усі співчували Ярославні, але
ніхто не хотів вирушати в похід. Тоді Єфросинія поїхала до батька, вели-
кого Ярослава Осмомисла. Проте й він, нарікаючи на старість, відмовив
дочці. Згорьована княгиня повернулася до Путивля, маленького міста
на півдні свого князівства. Кожного ранку вона виходила на фортечний
мур і дивилася в далекий степ, де були в полоні її рідні. Єфросинія молила Господа Бога й Матір Божу, вітер степовий, Дніпро-Славутич, ясне
сонечко, щоб вони зглянулися над Ігорем та синами. Небесні сили почули її молитви. Половець Лавр допоміг князеві втекти з полону. Нарешті
після довгої розлуки Ярославна побачилася з чоловіком... Згодом з
неволі повернулися сини та інші князі, що змогли викупитися в половців. Так завершилася ця історія. Ігор і далі захищав Руську Землю від
ворогів. Через шість років після трагічної битви він вирушив у новий
похід, розбив ординців і з великою славою повернувся на Русь.
ашіа та ФЕОДВЯІЯ
ЧЕРНІГІВСЬКІ
щасливому шлюбі чернігівського князя Михайла
Всеволодовича та княгині Феофанії народилося дві сестрикрасуні Феодулія й Марія. Змалечку дівчата здобули блискучу освіту. Навчав їх сам батько й найближчий до нього
боярин Федір, знаний на Русі як «філософ над усіма філософами». Дві сестри-князівни однаково старанно вивчали праці відомих
поетів, філософів і медиків. Проте долі дівчат склалися по-різному.
Молодшу Марію, статурну й вродливу, засватав ростовський князь
Василько, який одразу закохався в князівну, побачивши її, хоч до того
довго шукав собі наречену по всій Руській Землі. Князь, красень-лицар,
також припав до серця чернігівський князівні. 10 січня 1227 року в
Чернігові справили «велику кашу» (так у ті часи наші пращури називали
весілля). Понад місяць чернігівські, ростовські та володимирські бояри
піднімали келихи за щастя молодих. Потім Василько й Марія вирушили
до Володимиро-Суздальського князівства, у далекий Ростов, де їх радісно
вітали народ і місцевий єпископ Кирило. Так Марія Чернігівська ввійшла до славної родини князя Всеволода Велике Гніздо, онука Володимира
Мономаха. Подружжя жило у великій любові й злагоді. Три роки їздили
молоді по всій Північно-Східній Русі, де Василько знайомив свою дружину з усіма знатними родичами. Після далеких мандрівок подружжя
поверталося до Ростова. Марія намагалася бути Василькові не тільки
коханою, а й вірною помічницею в усіх державних справах. І часто молодий князь заставав свою дружину в бібліотеці за читанням старовинних
книг і літописів... Згодом у їхній родині народилися сини, яких назвали
Борисом і Глібом — на честь давніх святих. Здавалося, що лихо минає цю
родину й ніщо не затьмарить їхнього щастя...
Проте, починаючи з 1230 року, як свідчать літописи, на небі стали
постійно З ' Я В Л Я Т Р І С Я палахкотливі знамення, багато руських міст здригалися від підземних поштовхів, річки потекли в інший бік... Люди були
впевнені, що має статися щось страшне. І біда таки прийшла. 1237 року
на Русь сунули численні татарські орди хана Батия. Спалюючи все на
своєму шляху, татари знищили Рязань, Володимир, Коломну... Великий
князь Георгій Всеволодович закликав князів з дружинами зібратися для
вирішальної битви на річці Ситі. Прибув до великого князя із загоном
вояків і князь Василько Ростовський. Коли підійшло Батиєве військо,
почалася кривава січа. Героїчно билися руські дружини, але не встояли
й були подолані. Мужньо бився з ворогом князь Василько. Кожен чужинець, що до нього наближався, падав від смертоносного княжого меча.
Сам хан Батий оцінив доблесть князя й наказав узяти хороброго русича
живим. На Василька накинули аркан і притягли до хана. Батий, уражений ратними подвигами звитяжця, запропонував йому служити у своїй
охороні. На це Василько звів очі до неба, палко помолився за свою кохану дружину Марію й улюблених діток Бориса та Гліба, за митрополита
Кирила, і гордо відповів ханові: «Ніколи руські князі не служили й не
служитимуть поганцям». З Батиєвого наказу ростовського князя порубали на шматки.
Згідно з тогочасними звичаями княгиня Марія мусила піти в монастир.
Проте вона залишилася на чолі Ростовської землі, дбаючи про неї щиро,
як і її чоловік. Марія була самовідданою матір'ю й гідно виховувала мало-
літніх княжичів Бориса й Гліба. Разом з архієпископом Кирилом удова
запросила до Ростова найліпших книжників і літописців, з ними вона
й склала Ростовський літопис, описавши «житіє й ратні подвиги» свого
чоловіка.
1246 року Марії та її близьким довелося пережити ще одне горе. До
Золотої Орди татари викликали її батька Михайла — чернігівського
князя. Разом з ним поїхали до Батиєвого табору боярин Федір та Маріїн
син Борис. Хан вимагав від руських князів виконати вимоги татарського звичаю: вони мали пройти крізь вогонь для очищення, «поклонитися
кущу, вогнищу та ідолам ». Частину дарунків обов'язково мусили кинути в
полум'я. Тільки після всього цього можна було приводити гостей до хана,
у якого й просили дозволу па володіння власними князівствами. І якщо
хан погоджувався, то обдаровував їх спеціальною грамотою — ярликом,
що надавав право на управління окремими областями чи державами.
Михайло Чернігівський відмовився виконувати принизливий обряд:
«Тобі, хане, поклонюся, а кланятися ідолам не буду». Татари накинулися на старого русича, безжально били його кулаками й ногами. Один
з убивць ножем відрізав княжу голову... Потім татари уп'ялися хижим
поглядом і в боярина Федора: «Поклонися богам нашим і житимеш».
Боярин відмовився й загинув через це лютою смертю. Юний Борис якимось дивом лишився живий і повернувся до Ростова, де й розповів матері
про жорстоку розправу. Літопис княгині Марії детально описує «Убивання
князя Михайла Всеволодовича Чернігівського від окаянного царя Батия в
Орді». Князя Михайла та вірного Федора проголосили святими.
Одним з героїв Ростовського літопису став двоюрідний брат князя
Василька, «опора» Василькової сім'ї, новгородський князь Олександр
— «войовник за Землю Руську». Розділ літопису «Про Невське побоїще»
сповіщає, що влітку 1240 року шведський король Біргер рушив на
Новгород. Князя Олександра він повідомив: «Іду завойовувати землю
твою». І хвалькувато додав: «Якщо можеш — захищайся». Шведські
кораблі ввійшли в Неву, дехто із загарбників вийшов на берег... Олександр
з дружиною й ополченням, що прийшло з багатьох північних земель, раптово вдаррів по ворогу. «І була січа люта», — сповіщає літописець. У бою
князь Олександр списом поранив самого шведського короля. Бойовими
сокирами й палріцями новгородці та ладожани знищили багато шведських лицарів і простих вояків. Зганьбленим загарбникам довелося тікати з
Руської Землі. Відтоді 20-річний полководець Олександр дістав прізвисько
Невський. Мине ще два роки, і на льоду Чудського озера новгородський
князь розіб'є вщент величезну армію Ріімців-хрестоносців.
Зовсім по-іншому склалася доля Маріїної сестри, Феодулії Чернігівської. Ще в ранній юності вона пережила страшний удар долі: напередодні весілля помер наречений князівни. Тоді Феодулія стала черницею
в Суздалі, відтоді її стали називати Єфросинією — новим іменем, що
його дали князівні під час пострижения в монахині. Напрочуд мудра
й добре освічена, вона вчила сестер-чорноризок грамоти, співів, МЄДРІ-
цини й навіть чудотворних молитов. Згодом слава про божистий дар
зцілення та мудрість Єфросинії розійшлася по всій Русі. Коли людей
питали, хто старший над усіма черницями на Русі, відповідали: «Дочка
великого князя Михайла Чернігівського». «А хто на Русі філософ над
усіма філософами?» Відповідь була та сама: «Монахиня Єфросинія». До
монастиря часто приходили молоді дівчата й побожні вдовиці, які після
довгих щиросердних бесід з Феодулією-Єфросинією приймали рішення
залишитися в монастирі й служити Богові, молячись за Руську Землю,
благаючи Творця відвернути лихо від рідного краю й оборонити його,
адже в снах до Єфросинії приходила сама Богородиця, щоб попередити
про біду. Страшне лихо таки сталося — мопголо-татарська навала чорною хмарою накрила святу Русь. Хижі кочівники взяли в облогу славне
місто Суздаль. Після штурму населення перебито з особливою жорстокістю. Тільки жіночий монастир залишився недоторканим. Легенда
розповідає, що в цей моторошний для суздальців час Єфросинія та
інші черниці зачинилися в монастирі, безнастанно благаючи Господа
про захист і допомогу. І коли татари пішли на штурм монастиря, він
ураз розтанув у тумані, і вороги не змогли його знайти. Наступного дня
монастир знову виблискував на сонці золотими банями храму. Татари
пішли в наступ. Та цього разу чорна хмара затулила собою сонце, янголи
Божі зійшли з небес, озброєні луками й вогняними стрілами, і нищили
всіх, хто зазіхнув на дім Божий. «Лихе місце», — сказав хан Батий і
наказав відступати.
Дізнавшись про страшну смерть батька князя Михайла в Золотій Орді,
черниця Єфросинія занедужала та в журбі й скорботі заверпшла свій земний шлях у далекому Суздалі, залишивши по собі вічну пам'ять. Княгиня
Марія дожила в Ростові до глибокої старості. Вона виростила двох славних
синів, сприяла піднесенню Ростова й зробила багато добрих справ, про що
свідчать написані власноруч величні рядки літописів. І через століття в
них відчувається гордість за подвиги наших предків і споконвічна любов
до рідної землі.
ї
Серія «Легенди та перекази»
УКРАЇНСЬКІ КНЯЗІВНИ
Для дітей середнього шкільного віку
2-е видання, удосконалене і доповнене
Автори-упорядники Фелікс Левітас,
Художник Олександр
Світлана
Левітас
Кононученко
Під час створення текстів використано творчий доробок:
М. Сєрякова, М. Ганічевої\ В. Кошелєвої, М. Котляра, М. Слабошпицького,
С. Кайдаш-Лакшино)* О. Арсеньсвої, Л. Морозової, Н. Стронгіної, /. Шуригіної
Головний редактор С. Крупчан
Художній редактор О. Рыбакова
Літературне редагування О. Скопненка, О. Сень
Дизайнер О. При дат ко
Підписано до друку 16.01.09
Формат 60x90/8. Папір крейдяний.
Гарнітура ScoolBookC. Друк офсетний. Ум. др. арк. 8.
Наклад 10 000 прим. Зам. № 0170.
Видавнича фірма «КАЗКА»
Свідоцтво про внесення до держреєстру ДК №740 від 24.12.01
вул. Мала Житомирська, 16/3, оф. 12, м. Київ, 01001
E-mail: kazka@svitonline.com,
kazka@ voliacable. com
З питань гуртової закупівлі книжок
видавництва «Казка» звертайтеся
в Києві телефоном (044) 490-35-78 (багатоканальний)
E-mail: kazka@svitonJin.com
Адреси наших книгарень:
«Казка», тел.: (044) 206-53-16 (2-й поверх)
«Гурман», (044) 495-14-05 (1-й поверх)
ТЦ «Променада»
вул. Багговутівська, 17/21
м. Київ
«Казка», те/і.: (044) 569-41-78
ТЦ «Альта-Центр»
просп. Московський, 11а
м. Київ
«Казка», тел.: (04495) 6-65-75
вул. Київський шлях, 75
м. Бориспіль Київської обл.
Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у ТОВ «Фактор-Друк».
61030, м. Харків, вул. Саратовська, 51, тел.: 8(057) 7-175-185.
ШЭД
ШйзШаш
ттшш
Автор
super-ivasiki
Документ
Категория
Школьные материалы
Просмотров
269
Размер файла
81 887 Кб
Теги
князівни, укр
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа