close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Голодомор

код для вставкиСкачать
Люди вымирали. Хоронить мало у кого оставалось сил. А вот здесь власть уже "помогала". Многие вспоминают, что сельсоветы выделяли специальные подводы, к ним - приставляли мужчин, "которые еще могли ходить" и те каждый день обходили село, заходили в хаты, вытаскивали трупы, подбирали их и на улицах и везли в общую яму. Некоторые еще были живы, но на последнем издыхании . Титарчук Мария Олексиевна:" Собирали тех. кто умер, да брали и тех, кто живой еще. Один просил: "ты меня не бросай на дно ямы, а положи с краю, я может еще вылезу". Так его и положили, он и вылез, сосал молочко из колосков, выжил."
Тридцать третий -самый тяжелый. Цвели вишни, умирали люди. Да, шли уже в колхоз, там давали по черпачку съедобного пойла в день. "Когда созрели буряки, людей вывозили в поле собирать буряки. Люди были опухшие, ляжет, бывало, на бок и собирает, потому как давали кусок хлеба за это"(Антонина Залевская, с. Литвиновка).
В шестнадцать часов по киевскому времени минутой молчания украинцы почтят память жертв Голодомора и зажгут в окнах поминальные свечи. Начавшийся 78 лет назад на Украине голод унес жизни, по разным оценкам, от семи до десяти миллионов человек. Приуроченная трагической дате акция памяти проходит во многих городах страны.
Голодомор Голодомор, ой, як це страшно, Це помирали люди із села. Все це було на Східній Україні, Де влада будує нове їм життя. І люди вступали у їхні колгоспи, А хто не вступив - виганяли із сіл, В Сибір, до Уралу, геть на чужину, Назавжди покинувши рідну Вкраїну. Там люди гинули в нужді і злиднях Мільйони із них не вернулись назад. Ті люди страждали, ті люди вмирали: І мати, і батько, і донька, і брат. Вже 70 років минуло, відтоді Та біль той не вщухне, і рани болять Про це не забудьмо! Про це пам'ятаймо! Ми мусимо всі ті часи пам'ятать!
Хвилина мовчання. Звучить музика. Не звільняється пам'ять Відлунює знову роками Я зітхну. Запалю обгорілу свічу Помічаю. Не замки-твердині, а храми Скам'янілий чорнозем - потріскані стіни плачу. Піднялись. Озиваються в десятиліттях З далини, аж немов з кам'яної гори. Надійшли. Придивляюсь: "Вкраїна. ХХ століття". І не рік, а криваве клеймо "33". Рік 33-й. Клятий холодний, З голоду пухне село. Вже чиясь мати встати не годна: - Смерть опустила крило. Була весна, був 33-й рік. Оракули, і ті чомусь замовкли. Хоча б десь блимнула нічна сова, Судомних днів стражденна оркестровка. Зникала новороджена трава.
1. Причини голодомору: а) вивезення з України урожаю 1932 року до останнього кілограма внаслідок пограбування селян бригадами активістів з числа членів ВКП(б), комсомольців, комнезамівців і уповноважених з Росії; б) колективізація; в) розкуркулювання; г) денаціоналізація; д) геноцид. 2. Наслідки голодомору: а) внаслідок повного виснаження організму від глоду вмерло 12 мільйонів чоловік; б) вивезено з Україні до Сибіру, на Урал, райони Крайньої Півночі 3 млн осіб; в) щохвилини помирало 17 людей, а щодоби - 25 тисяч. 3. Відповідальність: а) головні ідеологи голодомору: Ленін, Сталін; б) керівники: Каганович, Молотов; в) виконавці: Баліцький, Чубар, Косіор, Петровський, Постишев. 4. Комісія вважає: а) Сталін та ВКП(б) намагались через голод нанести смертельний удар по Україні, по українській нації; б) злочини, здійснені під час голодомору в Україні беззаперечно були злочином проти людства
Голодомор 1932-1933р.р. Тема: До 75 - х роковин Голодомору в Україні. Мета: навчити сприймати різні життєві ситуації; розвивати цікавість до минулого свого народу; виховувати правильне ставлення до історії Українського народу. Хід виховної години Вчитель: Голодомор 1932 - 1933 р. - одна з найстрахітливіших сторінок у новітній історії українського народу. Роки державної незалежності України стали часом складного усвідомлення причин перебігу та наслідків національної катастрофи українців. 28 листопада 2006 року Верховна Рада України визнала голодомор 1932 - 1933 р. геноцидом українського народу. Сколихнулась Україна від скорботи і жалю. Припустилися від чорного болю жалобних стрічок Державні прапори. Запізнілими дзвонами шукаємо мільйони українських душ, щоби вписати їх в історію Пам'яті. Сталося це літа Божого 1932-го. Сталося це літа Божого, Яке запам'ятається кожному Навічно, важко, гірко. Сталося це літа Божого 1933-го. Пекельні цифри і слова У серце б'ють неначе молот. Немов прокляття ожива Рік тридцять другий... Голод... Голод. У люті сталінській страшній Тінь смерті шастала по стінах. Сім мільйонів (Боже мій!) Недолічилась Україна. (Про дослідження учених розповідають учні ) Учень 1 Безпосереднім свідченням голоду є статистичні відомості про природний рух населення, його смертність, книги метричних записів. Відомо, що органи ДПУ змушували секретарів сільських рад, ЗАГСів знищувати метричні книги, фальсифікувати відомості про смертність. За владними вказівками та негласними інструкціями лікарі теж старанно приховували істину картину смертності та її чисельність. Об'єктивна статистика про справжню кількість жертв голоду нині відсутня. До 1 грудня 1932р. облік жертв голодомору ніхто не вів. Крім того, статистика смертності велася до 15 квітня 1933р., а потім її за командою Постишева припинили. До того ж всі дані про смертність суворо засекречувалися. Саме тому не можуть історики по сьогоднішній день підрахувати справжню кількість жертв голодомору. А ще було знищено більш-менш об'єктивне джерело статистики - перепис населення за січень 1937р., яке показало зниження населення в країні на 15 млн. осіб. Учасників перепису було репресовано. Різні джерела називають різні цифри жертв голодомору в Україні - від 531тис. осіб до 7 млн. 200тис. жертв. Не так давно дослідник Василевський дійшов висновку, що від геноциду по відношенню до українського народу у роки голоду 1932-1933 рр. загинуло 7 млн. 125 тис. 850 осіб. А одна з міжнародних конференцій на тему голодомору в Україні 1932-1933рр. дійшла висновку, що жертв було близько 10 млн. Учень2 Однією з причин голоду була колективізація "по-сталінськи". До кінця 1932р. в Україні було колективізовано майже 70% господарств. Але як колективізовано? Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Колективізація передбачалася в артільній формі. Починаючи з лютого 1930р. у людей почали масово відбирати корів, коней, дрібну худобу й птицю. В результаті селяни почали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів'я майже на 15млн. голів. Крім того, план здавання продуктів колгоспами був такий високий, що людям майже нічого було видавати. Колгоспники жили за рахунок своїх присадибних ділянок. Але й тут надвисокі податки змушували селян розпродавати майно, худобу й залишати села. В 1928-1931рр. кількість селянських господарств в Україні зменшилось на 352 тисячі. Ця обставина теж далася взнаки в 1932-1933рр., під час голоду. Наступною передумовою майбутнього голоду було так зване "розкуркулення" коли було фактично знищено всі господарства заможних селян. Їх оголошували "куркулями" і виселяли на Північ або Сибіру. Учень 3 Важкою була доля тих селян,що залишилися у своїх домівках. Введення 1932р. в дію "внутрішнього паспорта" забороняло без дозволу влади залишати село і фактично людей закріпачувало. Великий голод - вічний гріх З лихої прихоті й сваволі... Рік 32-ий горем ліг, Мов згусток кров'янистий болю. В історії ж пером швидким Писались гімни і хорали. А ці пекучі сторінки Підступно так повикидали. В руках, що виростили хліб Не залишили і зернину... Ні, рід наш в горі не осліп. Ти все згадаєш Україно. Учень 4 Допомога не приходила. Дуже багато районів були занесені "на чорну дошку", тобто потрапляли в число боржників, оточувалися внутрішніми військами. Ніхто звідти не міг виїхати. Туди ж не завозилися ніякі види продовольства. Це було щось схоже на "гетто" для українців, на зразок влаштованих нацистами "гетто" для євреїв у роки Другої світової війни. З українських "гетто" вирватись було неможливо. Чекісти на кордонах нікого не випускали. І не було в них ні жалю, ні совісті. Взагалі не було нічого людського. Бо як може людина, якщо вона дійсно людина, а не людиноподібна істота, викидати з поїздів дітей, котрі якимось чином дісталися залізничних станцій і у "собачих будках" під вагонами або у тамбурах вагонів намагалися виїхати за межі вражених голодом районів. Або як можна було чекістам, багато з яких поті пишалися своїми досягненнями, мали відзнаку від уряду, викидати прямо на ходу з тих же поїздів людей, що купили на останні гроші продовольство і везли своїм голодним родичам. При цьому продовольство конфісковувалося. Результати "діяльності" чекістів могли бачити всі, хто в цей період проїздив залізницею неподалік від голодуючих районів України. Тисячі трупів лежали уздовж залізничної колії. Учень 5 Скільки жителів у селі, у районі забрав голодомор, і до сьогодні невідомо. Штучний голодомор в Україні визнано одним з найбільших актів геноциду, яке знало людство. Третина всіх померлих від голоду - це діти. А до якої статистики віднести тих, кого сталінські чекісти розстріляли за кілька колосків, чи які померли, засуджені за ці ж колоски до тривалого ув'язнення у в'язницях чи таборах? А - це знову таки в першу чергу діти! А куди віднести тих, хто зумів виїхати таки з голодних сіл, але прожити в місті так і не зміг, адже там була карткова система? І селяни, які не мали карток на продовольство, були приречені і в містах на голодну смерть, їх трупи регулярно збирали на вулицях українських міст і або ховали у братських могилах на цвинтарях, або складали у моргах лікарень для медичних експериментів. І до ніг кожного була прив'язана табличка з надписом "дистроф". Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. А, виявляється, такі "сліпі" були. І ці "сліпі" свідомо заявляли всім, що в Україні ніякого голоду не було й немає. Учень 6 Ніяких документів на сьогоднішній день не збереглося, лише по декілька сторінок у книгах місцевих істориків - краєзнавців, котрі по крупинках збирали матеріали. Скупі сторінки правди , за якими мільйони знівечених душ, украдених життів, зруйнованих сімей. Отож, не маючи документальних джерел, ми вирішили звернутися до Живої Пам'яті багатостраждального народу. Моторошні свідчень очевидців подій можуть затьмарити сюжет будь-якого сучасного фільму жахів. Учень7 Старожили розповідають: Страшні роки були. Люди перетворювалися на звірів. Так, їли люди людей. Одна жінка навіть рідну дитину з'їла, а потім з розуму зійшла. Їли траву листя, качани кукурудзи без зерна. Часто пухли з голоду і вмирали. А кому вдалося віднайти шмат хліба і з'їсти всмак, теж вмирали від завороту кишок. У той час, як українські селяни пухли і вмирали з голоду, за кордон вивозилися продовольство і, зокрема, таке потрібне для врятування голодуючих в Україні - зерно. В портах із - за відсутності спеціальних приміщень для зберігання зерна, воно лежало величезними горами просто неба, так-сяк накрите брезентом, і гнило, псувалося, бо не вистачало кораблів для його вивезення за кордон. Це ще один доказ геноциду влади проти свого народу. Учень 8 Ось що свідчить житель с. Ковалиха Смілянського району Н. Буткевич: ...Взимку 1932-1933 року на село довели план додаткового збору зерна та сільськогосподарських продуктів. Щодня до нас приїжджали уповноважені райвиконкому та райпарткому, під керівництвом яких на кожному кутку були створені спеціальні комісії в складі десяти осіб, які ходили по хатах. Вони робили старанний обшук на горищах, по коморах, клунях, повітках, де міг бути схований хліб, і забирали зерно, квасолю, картоплю, буряки. Деякі члени цих комісій брутально поводились при обшуках: перекидали горшки з їжею печі, перевертали діжки з квашеною капустою та огірками в погребах. З настанням весняної сівби 1933 року в Ковалисі почався масовий голод... Вимирали цілими сім'ями і в першу чергу - чоловіки та діти. Всього від жахливого голоду 1932 - 1933 років у Ковалисі загинуло понад 400 чоловік. Для порівняння, скажемо, що з фронтів Великої Вітчизняної війни не повернулося до рідних порогів 164 особи . Учень 9 Не дай Боже, нікому пізнати того страхіття, коли мучить голод. Тоді перестаєш думати, перестаєш вірити і сподіватися; перетворюєшся на голодного звіра з однією-єдиною мрією - поїсти. Мені знайоме це відчуття. В очах тьмариться, сили покидають тіло, а думка працює: "Знайти щось поїсти". Пам'ятаю, як ввели той клятий злополучний "Закон про п'ять колосків". Усі, хто "крастиме державне колгоспне майно", буде розстріляно або позбавлено волі від 8 до 10 років. А як же не красти, коли хочеться жити? Неподалік, за хатою, колоситься лан пшениці. Такий звабливий, такий теплий і лагідний. Солодкий, п'янкий запах вабить до себе, заворожує. Уже нема сили стриматися і ноги самі проступають до джерела життя - до хлібного поля. Зірвав три колосочки і схаменувся: чи ж ніхто не бачить? Озирнувся. Припав до землі; пригорнувся міцно-міцно, мов до матері, і поповз назад, додому, міцно стискаючи у руці три колоски. Страх сковував руки, серце калатало так гучно, що здавалось чують усі навколо. Ще трохи. Уже недалеко. Кілька метрів проповзти - і рідне подвір'я... Доповз. Не побачили. Приніс до хати аж три колоски. Три життя, три радості, три надії. Почуття невимовного великого щастя охопило мене; почуття радості за те, що зміг підтримати рідних, що приніс їм сподівання на порятунок. Дійсно, страхіття. І щоб таке ніколи більше не повторювалося, нам слід про все знати і все пам'ятати. Вчитель: Отже я гадаю що всі ті хто сьогодні почули доповіді учнів трішки задумаються над тим що пережив наш Український народ. Голодомор
Николай Климович
За окном завывал холодный зимний ветер. Было уже темно. Двери дома распахнулись и в него вошла молодая женщина. Она стряхнула с себя снег и сняла теплую одежду.
- Мама, ты принесла что-нибудь поесть? - девочка, лет трех, по видимому уже давно поджидала свою маму. Женщина присела на колени и обняла девочку, глаза ее стали влажными. Наконец она собралась с силами и спросила её:
- Мы обязательно что-нибудь придумаем. А где Миша?
- Он ушел занимать очередь.
- Как долго... - женщина вздохнула. На ее лице было заметно сильное беспокойство. Однако вскоре ее внимание переключилось на маленький комочек, закутанный в одеяльце. Женщина подошла к нему, ласково посмотрела, а потом взяла на руки.
- А Захар спит, он уснул совсем недавно. - сказала маленькая девочка.
По щеке женщины скользнула одинокая слеза, ее сердце сжалось. "Когда же закончится весь этот кошмар!? Господи, дай мне сил продержаться, дай мне сил прокормить моих детей! Прошу тебя, Господи!" - она молила о снисхождение, сердце ее стонало, от жалости к собственным детям. Не смотря на то, что силы ее были на исходе и сама она едва держалась на ногах все мысли были лишь о том как накормить своих детей. Она не знала, что для них приготовить, но в доме не было абсолютно ничего. Беспокойство овладевало ей все больше и больше. - Я пойду на встречу к Мише - она положила ребенка обратно и начала собираться, как вдруг дверь распахнулась и в дом вошел мальчик, лет шести. Женщина бросилась к своему сыну:
- Мишенька! Что же ты так долго? Он ответил не сразу, было видно, как сильно замерзли пальцы его рук. Он растер свои ладони и немного подышал на них.
- Большая очередь, но я ждал пока не дали пакет - объяснял он.
- Ты моя умница. - женщина обняла своего ребенка.
Миша протянул что-то, завернутое в бумагу.
- Слава Богу, что все хорошо! Сейчас будет ужин! - женщина с улыбкой развернула бумагу, в ней были конские кости. Дети были худенькими и они жадно смотрели на то как мама готовит ужин. Женщина не обманула и вскоре они ели. Ужин их был очень скромным, но никто не сказал ни слова против. Во время ужина Миша спросил:
- Мама, а когда вернется папа?
Женщина не ожидала такого вопроса, но ради детей старалась отвечать с улыбкой на лице.
- Скоро, Миша, скоро. Твой папа подался в другие места, искать лучшей жизни.
Больше мальчик ничего не спрашивал. Каждый пытался наесться и ел до последней крошки, потому-что все знали, что возможно следующий раз будет совсем не скоро. И только маленький ребенок отказывался есть, как бы его не заставляли, он не принимал скромный ужин. Женщина попыталась покормить маленькое дитя, но ничего не получалось. Она заплакала. Детям было больно смотреть на то, как плачет их мать и они тоже заплакали. Вскоре женщина взяла себя в руки и сказала детям:
- Все будет хорошо! Господь смилостивиться над нами! Скоро наступит весна и мы устроим большой пир! Детишки обрадовались и запрыгали. Так прошло несколько месяцев. Очередь за конскими костями всегда была очень большой, поэтому их получить можно было не всегда. Время шло, еды не было. Маленькие дети боролись с голодом, казалось их желудок сжимался до невероятных размеров, а стоило им поесть он разбухал. Из-за этого они постоянно чувствовали боли. Вся надежда была на молодую мать и она боролась за их жизни как могла. Маленький ребенок все время мучался и плакал, он не мог есть их еду и вскоре его не стало... На смену зиме пришла голодная весна. И мало, что изменилось, разве что все расцвело и позеленело, так что дети смогли есть лопушки, щавель, калачики, кукурузу и белую акацию. Им стало немного легче выносить тяжелый голод. Молодая мама просыпалась ранно утром и уходила на работу, в колхоз, приходила она вся обессиленная, поздно вечером. Если в очереди за костями все таки удавалось получить желаемое, то вываренные кости мать разбивала, толкла их в ступе и "тайно" перемалывала на соседских жерновах. К смеленному она добавляла веянной-перевеянной половы, сухих листьев, кусочки каких-то жмыхов; натирала воском сковородку и выпекала из этой "смеси" лепешки, которые были всегда пригоревшими и рассыпались. После такой "еды" в животах были резкие боли, они разбухали. Однажды когда еда закончилась совершенно, мать послала своих детей к соседями, возможно именно те сжалятся над детьми и дадут им поесть. Дети обходили деревню. Они еще никогда не видели такой тихой весны. Казалось, что смерть поглотила все вокруг. Окна домов были заколочены досками. Совсем недавно там жили знакомые им люди. Один из соседей все-таки сжалился над бедными детьми и смог найти что-то для них. Он завернул содержимое в бумагу и сказал, чтобы дети отдали это маме. Когда мать раскрыла бумагу, ее глаза замерли от ужаса, она вскрикнула, но вскоре взглянув на детей одумалась и сказала:
- Дети все хорошо. Это мне почудилось. Сегодня Господь смилостивился над нами и мы сможем поесть.
В бумагу были завернуты части человеческих тел, но женщина была готова на все, ради того, чтобы прокормить своих детей. Конечно же детям она ничего не сказала. Она боролась за их жизнь как могла.
Время шло дальше. Надежда в их сердцах не умирала, но к сожалению ничего не менялось. На смену весне пришло голодное лето.
В деревне умирало все больше и больше людей. А еды совсем не осталось. Те кто остался в живых не знал где им достать что-то съедобное, но они старались держаться вместе и помогать друг другу. Оставшись без крошки хлеба, крестьяне ели котов, собак, крыс, кору деревьев и листья. Многие пытались помочь молодой маме и маленьким детям, но у них самих ничего не было. - Мама, а когда приедет папа, он привезет нам еды? - спросила однажды маленькая девочка у своей мамы.
Слезы покатились по щекам матери. Она обняла свою дочь и еще долго не выпускал ее из своих обьятий...
Домов, с заколоченными окнами становилось все больше и больше. Ночами на дымовых трубах этих домов выли совы, словно горюя об ушедших. А старые люди крестились, тяжело вздыхали и шептали молитвы... 
Автор
natalshustovaV
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
89
Размер файла
32 Кб
Теги
голодомору
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа