close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Розд л 1 переробл

код для вставкиСкачать
 Розділ 1. Суть інвестицій та їх роль в економіці
1.1 Інвестиції та їх роль в розвитку економічної системи
Інвестиції - одна з найбільш часто використовуваних в економічній системі категорій як на макро-, так і на мікрорівні. Однак, незважаючи на виключну увагу дослідників до цієї ключової економічної категорії, наукова думка досі не виробила універсального визначення інвестицій, яке відповідало б потребам як теорії, так і практики, а також було б адекватним з позицій конкретного суб'єкта їх здійснення - держави, підприємства, домогосподарства тощо [1, c. 55].
Багатогранність поняття терміна "інвестиції" у сучасній вітчизняній та зарубіжній літературі в значній мірі визначена широтою суттєвих сторін цієї складної економічної категорії. Тому для уточнення змісту цієї категорії слід розглянути основні характеристики, що формують її сутність (рис. 1).
Рис. 1. Основні суттєві характеристики інвестицій підприємства як об'єкту управління
Інвестиції як об'єкт економічного управління. Предметна сутність інвестицій безпосередньо пов'язана з економічною сферою їх прояву. Незважаючи на значні термінологічні розбіжності, інвестиції трактуються усіма дослідниками як категорія економічна, хоча й пов'язана з технологічними, соціальними, природоохоронними та іншими аспектами. Інакше кажучи, категорія "інвестиції" входить у понятійно-категоріальний апарат, пов'язаний зі сферою економічних відносин, економічної діяльності. Відповідно, виступаючи носієм переважно економічних характеристик і економічних інтересів, інвестиції є суб'єктом економічного управління як на мікро-, так і на макрорівні будь-яких економічних систем [2, c. 23].
Інвестиції як найбільш активна форма залучення накопленого капіталу в економічний процес. В теорії інвестицій їх зв'язок із накопленим капіталом (збереженнями) займає центральне місце. Однак не весь накоплений підприємством запас капіталу використовується виключно в інвестиційних цілях. Частина грошового або іншого капіталу в силу потреб ліквідності представляє собою форму страхового резерву, що забезпечує ритмічність господарської діяльності, платоспроможність і т. ін., зберігаючи пасивну форму. Інвестиції ж у противагу цьому, варто розглядати як найбільш активну форму використання накопленого капіталу.
Інвестування залежно від обставин, організаційних умов, джерел коштів, форми інвестицій, характеру задіяних активів, учасників процесу має особливості, які є основою різних типів класифікації інвестиційного процесу.
Передусім слід виокремити інвестування реальне й фінансове. Це дві досить різні сфери інвестиційного процесу, які мають не лише різні об'єкти інвестування (саме за цією ознакою й визначається реальне або фінансове інвестування), а й суттєві відмінності в самій технології процесу інвестування.
1. Реальні інвестиції охоплюють діяльність, пов'язану зі створенням нових матеріальних об'єктів, що матимуть прибуток за рахунок виробництва й продажу товарів і послуг. Різновидами реального інвестування є "капітальні вкладення", "виробничі інвестиції".
2. Фінансові інвестиції є вкладанням коштів у фінансові операції та цінні папери. Наприклад, валютні операції (отримання прибутку за рахунок різниці курсів валют), операції з векселями, купівля та продаж акцій, облігацій, сертифікатів, доходи від володіння пакетами цінних паперів тощо.
Реальне і фінансове інвестування, не зважаючи на різні інструменти та форми активів, взаємопов'язані, обслуговують однакові фінансові потоки в економіці країни. Наприклад, інвестор реалізує проект створення виробничого підприємства. Це процес реального інвестування, в результаті якого капітал інвестора буде трансформовано в матеріальні активи: будови, обладнання, матеріальні запаси тощо. Якщо організаційною формою підприємства обрано акціонерне товариство, буде проведено емісію акцій і відбувається їх продаж на фондовому ринку. Покупці акцій здійснять фінансові інвестиції в цінні папери. Акціонування буде одним із способів фінансування виробничого (реального) проекту. Звичайно, з метою швидкої консолідації капіталу для реалізації проекту буде задіяно інфраструктуру фондового ринку, в тому числі фінансових посередників. В результаті створення виробничого підприємства (реальне інвестування) відбудеться за рахунок форм фінансового інвестування [3,c. 79].
Отже, різновиди інвестування тісно пов'язані між собою, мають крім відмінностей багато спільного, створюють розмаїття форм інвестування і водночас є різними проявами інвестиційного процесу використання капіталу з метою його нарощування.
Інвестиції, спрямовані на відтворення основних фондів і на приріст матеріально-технічних запасів з метою організації виробництва й продажу товарів і послуг, є капітальними вкладеннями. Це складова реального інвестування.
З урахуванням інших ознак інвестування можна виокремити інвестиції:
а) залежно від строку життя проекту:
• короткострокові (до одного року);
• середньострокові (2-3 роки);
• довгострокові (понад 3 років);
б) залежно від форми власності на інвестиційні ресурси:
• державні;
• приватні;
• іноземні;
• змішані;
в) інвестиції можуть бути прямими, тобто спрямованими на об'єкт інвестування (інвестор безпосередньо здійснює управління своїм капіталом і проектом інвестування, укладає договори щодо використання свого капіталу від свого імені), а можуть здійснюватися через посередників, які в той чи інший спосіб діють від імені інвестора з метою реалізації його інвестиційних намірів: накопичують фінансові ресурси для вкладання, оперативно керують проектом, ведуть фінансовий портфель за дорученням інвестора, за договірними, довірчими відносинами з ним. Так відбувається спільне інвестування взаємних інвестиційних фондів від імені дрібних інвесторів;
г) інвестиції поділяються за місцем реалізації на внутрішні (реалізуються на території країни) чи зовнішні (реалізуються за її межами).
Реальне інвестування, що здійснюється в матеріальні активи, може поділятися залежно від ознак і форми активів як об'єкта інвестування. Відповідно до форми діючих основних фондів виокремлюється інвестування в нове будівництво, розширення виробництва, модернізацію основних фондів, технічне переоснащення, у повну реконструкцію. Розподіл капітальних вкладень за наведеними напрямами визначає відтворювальну структуру основних фондів:
• нове будівництво - це процес інвестування в організацію нового виробництва (введення основних фондів). Воно створюється на новому місці і не має зв'язку з діючими підприємствами;
• розширення виробництва - інвестування з метою розширення виробничого апарату, введення в дію нових основних фондів, подібних до тих, що вже діють на підприємстві. Таким інвестуванням реалізується екстенсивний розвиток, повторюється технічний рівень виробництва без заміни діючого обладнання;
• реконструкція - комплексна заміна виробничого апарату більш продуктивним та економічним, із заміною діючого обладнання. Масштаб заміни потребує розробки нового технічного проекту для проведення реконструкції;
• технічне переоснащення, модернізація - удосконалення окремих елементів технологічного та технічного обладнання заміною більш сучасним продуктивним або вдосконалення вже діючого обладнання заміною окремих його вузлів.
Інвестування з боку виробничого підприємства може розрізнятися за ознакою кінцевої мети:
• інвестиції в удосконалення продукції з метою збереження позицій на ринку;
• інвестиції в оновлення основних фондів з метою вдосконалення технології;
• інвестиції в удосконалення технології з метою зменшення витрат на виробництво;
• вимушені інвестиції, які не підвищують конкурентоспроможності підприємства (для зменшення впливу на навколишнє середовище, для вимушеного перенесення виробництва в інше місце, для підвищення безпеки праці);
• ризиковані інвестиції в організацію нового виробництва із виходом на нові ринки [4,c. 11].
Щодо підприємства як організаційно-юридичної форми реалізації інвестування, проект може реалізовуватися на базі вже діючого підприємства (чи виробництва) і може бути підприємство формуючий (впроваджується на "рівному місці", тобто передбачає створення відповідного підприємства).
За масштабністю інвестування проект може мати ознаки стратегічних або тактичних інвестицій. Стратегічне (що до інвестора) інвестування пов'язане із великими (що до загального обсягу активів інвестора) обсягами інвестованого капіталу, із значною зміною форми активів інвестора чи сфери діяльності, форми його власності.
За формою тих реальних активів, у які вкладаються кошти інвестора, інвестування може здійснюватися в основні чи в оборотні фонди, у нематеріальні активи.
Технологічна структура інвестиційного процесу базується на розподілі інвестиційних витрат: проектні роботи; навчання персоналу;
будівельні роботи; ремонтно-будівельні роботи; вартість машин та обладнання; монтажні роботи.
Обґрунтування та планування інвестиційного процесу здійснюється за допомогою інвестиційного проекту. Цей термін також вживається для позначення практичних дій інвестора щодо нарощування капіталу [5,c. 75].
Слід виокремити кілька ознак інвестування залежно від його змістовної характеристики. Належна спрацьованість проекту значною мірою впливає на якість (тобто ефективність) інвестування. Наведемо кілька аспектів інвестування, які можна вважати важливими при визначенні доцільності його реалізації. Водночас ці аспекти можна вважати також змістовними ознаками інвестування, що відображують окремі якості цього процесу:
• узгодженість інвестування із зовнішніми умовами (стан економіки країни, окремих регіонів і фінансового ринку, альтернативні проекти, галузеві особливості проекту, сумісність продукції проекту зі станом ринку, місцеві умови і співробітництво з органами влади, наявність потрібних місцевих ресурсів і т. ін.). Відповідно, за цією ознакою проекти можуть відрізнятися рівнем узгодженості із зовнішніми умовами для інвестування: добре узгоджене, умовно узгоджене, недостатньо узгоджене, ризиковане інвестування через зовнішні несприятливі умови;
• внутрішня збалансованість процесу інвестування за комплексом взаємопов'язаних аспектів (маркетингові, організаційні, фінансові, виробничі, соціальні, часові параметри інвестиційного процесу). Інвестування за цією ознакою може бути системно збалансованим (повністю) планом інвестування, умовнозбалансованим (середній рівень), недостатньо збалансованим (відносно ризикованим за внутрішніми чинниками);
• достатність рівня дохідності та прийнятність рівня ризикованості інвестування (високодохідні, середньодохідні, низько-дохідні, високоризиковані, середньоризиковані, низькоризи-ковані проекти);
• збалансованість і синхронізованість фінансових потоків за їх обсягами і часом. За цими параметрами інвестування може бути фінансове збалансоване, фінансове напружене, фінансове ризиковане (за збалансованістю щодо фінансових потоків), частково напруженим, безперервно напруженим, спланованим
із резервами часу (за рівнем передбачених резервів часу при інвестуванні);
• наявні можливості для управління проектом, тобто спроможність інвестора і його менеджерів впливати на поточний стан проекту, вносити зміни в процес інвестування, поліпшувати результати використання кожного окремого ресурсу і кінцеві показники інвестування, можливості нейтралізації чинників ризику, зокрема можливість відносно беззбиткового виходу з проекту. За цими ознаками слід виокремити добре керовані проекти, умовно керовані проекти (із очікуваним недостатнім рівнем впливу менеджменту на потенційно можливі кризові події у ході реалізації інвестування), повністю ліквідні проекти (із потенційною можливістю для інвестора припинити інвестування із повним поверненням вкладених у проект коштів). Визначення проекту інвестування за ознакою керованості слід виконувати також із урахуванням оцінки запланованої системи управління інвестуванням і ділових якостей менеджерів, які мають реалізовувати проект [6, c. 38].
Для дослідження процесів фінансового інвестування важливо визначити термін "портфельне інвестування". Під цим терміном розумітимемо вкладання коштів у комплекс цінних різного виду паперів з метою отримання поточного доходу від володіння ними (або перепродажу), але без наміру управляти емітентами цих цінних паперів. Портфельний інвестор завжди має набір (портфель) пакетів цінних паперів, обсяги яких, як правило, недостатні для того, щоб безпосередньо впливати на емітентів цінних паперів.
На відміну від портфельного пряме стратегічне фінансове інвестування передбачає операції з цінними паперами з метою отримання можливості безпосередньо впливати на діяльність емітента придбаних цінних паперів, управляти ним.
1.2 Комерційні банки як суб'єкти інвестиційної діяльності
Комерційні банки виступають, перш за все, як специфічні кредитні інститути, які, з одного боку, привертають тимчасово вільні кошти господарства, з іншого - задовольняють за рахунок цих залучених коштів різноманітні фінансові потреби підприємств, організацій і населення. Діяльність комерційного банку визначається такими функціями: - Акумуляція (залучення) коштів; - Розміщення коштів (інвестиційна функція); - Розрахунково-касове обслуговування. Економічну основу операцій банку по акумуляції та розміщення кредитних ресурсів складає рух грошових коштів як об'єктивного процесу, виявляє вплив на формування і використання позичає вартість. Організовуючи цей процес, комерційний банк виступає комерційним підприємством, що забезпечує вигідне приміщення акумульованих кредитних ресурсів. Таким чином, функції комерційного банку тісно взаємопов'язані між собою, тобто здійснення банком акумуляції грошових коштів передбачає подальше виконання інвестиційної функції. Інструментом реалізації останньої є інвестиційна діяльність. Банківські інвестиції мають власне економічний зміст. Інвестиційну активність в мікроекономічному аспекті - з точки зору банку як економічного суб'єкта - можна розглядати як діяльність, у процесі якої він виступає як інвестор, вкладаючи свої ресурси на термін у створення або придбання реальних і купівлю фінансових активів для вилучення прямих і непрямих доходів. Разом з тим інвестиційна діяльність банків має й інший аспект, пов'язаний із здійсненням їх макроекономічної ролі як фінансових посередників. У цій якості банки допомагають задовольнити потребу суб'єктів господарювання в інвестиціях. Попит на них в умовах ринкової економіки виникає в грошово-кредитній формі. Крім того, банки дають можливість перетворити заощадження і накопичення в інвестиції. Реалізація інвестиційної діяльності банками виражається в інвестиційному процесі. Інвестиційний процес визначається як послідовність етапів, дій, процедур і операцій щодо здійснення інвестиційної діяльності. Конкретне протягом інвестиційного процесу визначається об'єктом інвестування та видами інвестування (реальні чи фінансові інвестиції) [7, с.211]. Оскільки інвестиційний процес пов'язаний з довгостроковими вкладеннями економічних ресурсів для створення та отримання вигоди в майбутньому, то сутність цих вкладень полягає в перетворенні власних і позикових коштів інвестора в активи, які при їх використанні створять нову вартість. Зазвичай прийнято виділяти в інвестиційному процесі три основних етапи [8, с.220]. Підготовчий етап - етап прийняття рішення про інвестування, визначається такою сукупністю фаз, що змінюють один одного: - Формування мети інвестування; - Визначаються напрями інвестування; - Вибір конкретних об'єктів, підготовка та укладення інвестиційного договору, в якому визначаються права та обов'язки учасників стосовно величини вкладених коштів, строків та порядку інвестицій, а також взаємодію сторін при здійсненні інвестиційного процесу, порядок користування об'єктом інвестицій, відносини власності на створений об'єкт інвестицій, розподіл майбутніх доходів від експлуатації об'єкта. Другий етап інвестиційного процесу - здійснення інвестицій, практичні дії з їх реалізації, перетворюватись в правову форму шляхом укладення різних договорів. Ними можуть бути документи, пов'язані з передачею майна; договори, спрямовані на виконання робіт чи надання послуг; ліцензійні або інші цивільно-правові угоди. Цей етап завершується створенням об'єкта інвестиційної діяльності. Третій (експлуатаційний) етап пов'язаний з використанням створеного об'єкта інвестиційної діяльності. На цій стадії організується виробництво товарів, виконання робіт, надання послуг, виникає система маркетингу і збуту нового товару. Крім того, відбувається компенсація інвестиційних витрат, генеруються доходи від реалізації інвестицій. Саме цей етап збігається з терміном окупності інвестицій. Таким чином, інвестиційна діяльність кредитних установ має двоїсту природу. Розглянута з точки зору економічного суб'єкта - банку, вона націлена на збільшення його доходів. Ефект інвестиційної діяльності в макроекономічному аспекті полягає в досягненні приросту суспільного капіталу. Основою фундаменталістікі інвестиційної діяльності комерційних банків є інтерпретація показників економічних індикаторів. Під індикатором розуміється доступна спостереженню і виміру характеристика досліджуваного об'єкта, що дозволяє судити про інших його характеристиках, недоступних безпосередньому дослідженню [7, с.188]. До індикаторів інвестиційної діяльності відносять: - Обсяг інвестиційних ресурсів комерційних банків; - Індекс реальної вартості інвестиційних ресурсів; - Обсяг банківських інвестицій; - Частка інвестиційних вкладень в сумарних активах банків; - Структурні показники банківських інвестицій по об'єктах їх застосування; - Показники ефективності інвестиційної діяльності банків, зокрема, приріст активів і приріст прибутку в розрахунку на обсяг інвестицій; - Показники альтернативної прибутковості інвестування у виробничий сектор в порівнянні з вкладенням капіталу в дохідні фінансові активи. Слід зазначити, що з позицій розвитку економіки інвестиційна діяльність банків включає в себе вкладення, що сприяють отриманню прибутку не тільки на рівні банку, але й суспільства в цілому (на відміну від тих форм інвестиційної діяльності, які, забезпечуючи збільшення доходу конкретного банку, пов'язані з перерозподілом суспільного доходу). Отже, з точки зору макроекономіки, критерієм віднесення до інвестиційної діяльності є продуктивна спрямованість вкладень банку. Необхідність активізації участі банків в інвестиційному процесі випливає з взаємозалежності успішного розвитку банківської системи та економіки в цілому. З одного боку, комерційні банки зацікавлені в стабільній економічній середовищі, яке є необхідною умовою їх діяльності, а з іншого - стійкість економічного розвитку багато в чому залежить від ступеня надійності банківської системи, її ефективного функціонування. Разом з тим, оскільки інтереси окремого банку як комерційної освіти орієнтовані на отримання максимального прибутку при допустимому рівні ризику, участь кредитних установ в інвестуванні економіки відбувається лише за наявності сприятливих умов. Основні напрями участі банків в інвестиційному процесі можна визначити як: - Мобілізація банками коштів на інвестиційні цілі; - Надання кредитів інвестиційного характеру; - Вкладення в цінні папери, паї, часткові участі (як за рахунок банку, так і за дорученням клієнта) [9, с.21-22]. Ці напрями тісно пов'язані один з одним. Мобілізуючи капітали, заощадження населення, інші вільні грошові кошти, банки формують свої ресурси з метою їх прибуткового використання. Обсяг і структура операцій щодо акумулювання коштів - основні фактори впливу на стан кредитних та інвестиційних портфелів банків, можливості їх інвестиційної діяльності. Класифікація форм інвестиційної діяльності комерційних банків в економічній літературі дещо відрізняється від загальноприйнятої, що визначається особливостями інвестиційної діяльності комерційних банків. Банківські вкладення можна розділити на наступні групи: - У відповідності з об'єктом вкладення коштів логічно виділити вкладення в реальні економічні активи (реальні інвестиції) і вкладення у фінансові активи (фінансові інвестиції). Банківські інвестиції можуть бути також диференційовані і за більш приватним об'єктах: вкладення в інвестиційні кредити, строкові депозити, паї і часткові участі, у цінні папери, нерухомість, дорогоцінні метали та камені, предмети колекціонування, майнові й інтелектуальні права та ін; - Залежно від мети вкладень банківські інвестиції можуть бути прямими, спрямованими на забезпечення безпосереднього управління об'єктом інвестування, і портфельні, не переслідують мети прямого управління інвестиційним об'єктом, а здійснюються в розрахунку на отримання доходу у вигляді потоку відсотків і дивідендів або внаслідок зростання ринкової вартості активів ; - За призначенням вкладень можна виділити інвестиції у створення і розвиток підприємств і організацій та інвестиції, не пов'язані з участю банків у господарській діяльності; - За джерелами коштів для інвестування розрізняють власні інвестиції банку, що здійснюються за його власний рахунок (дилерські операції), і клієнтські, здійснювані банком за рахунок та за дорученням своїх клієнтів (брокерські операції); - За строками вкладень інвестиції можуть бути короткостроковими (до одного року), середньостроковими (до трьох років) і довгостроковими (понад три роки) [7, с.189]. Інвестиції комерційних банків класифікують також за видами ризиків, регіонам, галузям та іншими ознаками. Найважливішою характеристикою форм та видів банківських інвестицій є їх оцінка з позицій об'єднаного критерію вкладень коштів, так званого трикутника "прибутковість-ризик-ліквідність", який відображає суперечливість цілей інвестування та вимог, що пред'являються до інвестиційних цінностей. Існує стійка залежність між прибутковістю, ліквідністю і ризиком як інвестиційними якостями об'єктів вкладень, що проявляються усереднено на значному масиві даних. Вони виражаються в тому, що, як правило, у міру збільшення прибутковості знижується ліквідність і зростає ризик вкладень. Це свідчить про те, що, в принципі, немає інвестиційних цінностей, що максимально відповідають одночасно всім критеріям. Разом з тим на практиці можуть виникати парадоксальні варіанти з'єднань в будь-якому об'єкті всіх інвестиційних якостей. Вибір оптимальних форм інвестування комерційними банками в цих умовах з урахуванням різних факторів, що впливають на їх діяльність, передбачає розробку та реалізацію інвестиційної політики. Щодо інвестиційної політики комерційних банків то варто зазначити, що економічні інтереси банків, які випливають із сутності цих інститутів як комерційних структур, полягають у забезпеченні прибутковості своїх операцій при дотриманні їх ліквідності і надійності. Банки працюють в основному не з власними, а з залученими і позиковими ресурсами, тому вони не можуть ризикувати коштами своїх клієнтів, вкладаючи їх у великі інвестиційні проекти, якщо це не забезпечено відповідними гарантіями. У зв'язку з цим при виробленні інвестиційної політики комерційні банки завжди повинні виходити з реальних оцінок ризику, економічної ефективності, фінансової привабливості інвестиційних проектів, оптимального співвідношення між коротко-, середньо-і довгострокових вкладень. Разом з тим існуюча система інвестування є не тільки внутрішньою справою самого банку. У відповідно до базисних принципами регулювання банківської діяльності невід'ємною частиною будь-якої системи нагляду є незалежна перевірка політики, оперативної діяльності банку і застосовуваних їм процедур, пов'язаних з видачею кредитів та інвестуванням капіталів, а також поточного управління кредитними та інвестиційними портфелями. У цілому, під інвестиційною політикою розуміється система заходів, спрямованих на встановлення структури і масштабів інвестицій, напрямків їх використання та джерел отримання в сферах і галузях економіки [10, с.331]. При формуванні інвестиційної політики банк повинен враховувати ряд об'єктивних і суб'єктивних факторів: - Макроекономічні: загальний стан економіки країни, грошово-кредитна політика НБУ, фінансова політика Уряду; - Галузеві та регіональні: стан економіки в регіонах та галузях, що обслуговуються банком; склад клієнтів, їх потреба у кредиті; наявність банків-конкурентів; - Внутрішньобанківські: величина власних коштів (капіталу) банку, структура пасивів, здібності і досвід персоналу. Для успішної розробки інвестиційної політики комерційним банком його співробітниками повинен постійно проводитися моніторинг макроекономічної ситуації в країні та прогнозування основних показників розвитку інвестиційного ринку. Це найбільш складний етап роботи, що вимагає залучення великої інформації. Оцінка показників інвестиційного ринку включає три стадії: - Формування переліку первинних спостережуваних показників, що відбивають інвестиційний клімат і стан поточної кон'юнктури інвестиційного ринку; - Аналіз поточної кон'юнктури інвестиційного ринку; - Дослідження майбутніх змін факторів та умов, що впливають на розвиток інвестиційного ринку, і розробка прогнозу цього розвитку. Розкриємо більш детально зміст кожної з цих стадій. Формування переліку первинних спостережуваних показників здійснюється в процесі створення системи моніторингу інвестиційного ринку. Вона може бути побудована за такими розділами: - Основні показники, що визначають макроекономічний розвиток інвестиційного ринку в цілому; - Основні показники розвитку ринку капітальних вкладень; - Основні показники розвитку ринку об'єктів приватизації; - Основні показники розвитку ринку нерухомості; - Основні показники розвитку фондового ринку; - Основні показники розвитку грошового ринку. Кожен з перерахованих розділів моніторингу включає ряд первинних інформативних показників, які дозволяють в залежності від цілей аналізу і планування інвестиційної діяльності розробляти будь-яку систему наступних аналітичних показників. Інформаційною базою для здійснення моніторингу сформованих первинних показників вивчення інвестиційного ринку є опубліковані статистичні дані та матеріали поточного спостереження окремих його сегментів. За повною системі спостережуваних показників моніторинг інвестиційного ринку передбачає фіксування окремих показників один раз на квартал (у зв'язку з квартальними термінами подання та публікації статистичної звітності). За найважливішими показниками моніторинг здійснюється щомісяця (за результатами поточного спостереження та узагальнює місячної статистичної звітності). Аналіз поточної кон'юнктури інвестиційного ринку базується на системі аналітичних показників, що характеризують цей ринок в цілому і окремі сегменти, що входять до його складу. Перелік таких аналітичних показників банк визначає з урахуванням цілей і напрямів своєї інвестиційної діяльності. На основі первинних показників, включених до моніторингу інвестиційного ринку, будуються показники динаміки, індекси, коефіцієнти співвідношення та еластичності (можливу кількість аналітичних показників вивчення ринку на порядок вище, ніж інформативних). При аналізі кон'юнктури інвестиційного ринку та окремих його сегментів важливо виявити загальну її динаміку, а також зв'язок з фазами економічного розвитку країни в цілому, оскільки найбільш істотні зміни кон'юнктури відбуваються при зміні окремих фаз циклічного розвитку економіки. Економіка з тією чи іншою періодичністю проходить чотири фази, разом складові один економічний цикл: криза, депресія, пожвавлення і підйом. Дослідження майбутніх змін факторів та умов, що впливають на розвиток інвестиційного ринку, і розробка прогнозу цього розвитку завершують процес макроекономічного вивчення ринку. Інформаційною базою для такого вивчення є різні державні програми розвитку окремих сфер економіки. Особливу роль у прогнозних дослідженнях, пов'язаних з розвитком інвестиційного ринку України, грає розгляд наступних умов та факторів у майбутньому періоді: - Запланована динаміка валового внутрішнього продукту, національного доходу та обсягу виробництва промислової продукції; - Зміна частки національного доходу, що витрачається на накопичення; - Розвиток приватизаційних процесів; - Зміна податкового регулювання інвестиційної та інших видів підприємницької діяльності; - Зміна дисконтної ставки НБУ та умов отримання короткострокових і довгострокових кредитів; - Розвиток фондового ринку. Макроекономічне дослідження розвитку інвестиційного ринку є основою для подальшої оцінки та прогнозування інвестиційної привабливості галузей економіки та окремих регіонів, що є необхідним чинником для визначення інвестиційної політики банку. 1.3 Державна підтримка банківського інвестування: зарубіжний досвід
У кожній країні світу органи державної влади суттєво втручаються у діяльність банківського сектору економіки. Можна виділити два основні компоненти впливу держави на функціонування банківських установ. З однієї сторони, держава намагається забезпечити стабільність банківської системи та безпеку діяльності банків, що проявляється у створення державної системи гарантування вкладів громадян, підтримці ліквідності, безперебійності роботи банківської системи через належне виконання функції "кредитора останньої інстанції" центральним банком держави. З іншої, держава здійснює вплив як на окремі банки, так і на банківську систему у цілому через механізм пруденційного регулювання діяльності банків, встановлюючи вимоги щодо підтримки необхідного рівня капіталу банків, показників ліквідності, максимальних розмірів ризиків у діяльності банку, а також надаючи органам банківського нагляду повноваження щодо застосування заходів впливу до банків, діяльність яких є надто ризиковою. До визначальних чинників, які негативно впливають на надійність і стабільність банківської системи, можна віднести невизначеність її головної дійової особи. В економіці, яка нормально функціонує, такою особою повинен бути клієнт, інтереси котрого повинна захищати держава. На жаль, у вітчизняній практиці стан платіжно-розрахункових відносин між економічними контрагентами узалежнюється від стану кореспондентського рахунку банку [11, c.107-108].
Тому, насамперед, доцільно забезпечити безперебійність розрахунків клієнтів незалежно від стану ресурсної бази банку і визначити достатньою умовою наявність коштів на рахунку самого платника. Поза полем відповідальності держави залишаються не лише клієнти банків, але й самі банки. Чинні правові норми цілком зорієнтовані на односторонню відповідальність кредитних організацій перед НБУ і Міністерством фінансів. Як наслідок, постає нагальна потреба у створенні такої правової бази, яка б забезпечувала виконаннязобов'язань органів державної центральної банківської і фінансової систем щодо банків. Насамперед потрібно звернути увагу на практику створення та використання резервних фондів. У 2010 р. середній розрахунковий норматив банківського резервування становив 2,2 %, тоді як у країнах ЄС він змінювався у межах від 1 до 2%. Завищені норми резервування в Україні знижують можливості банків щодо своєчасності розрахунків із клієнтами. Для виправлення ситуації необхідно змінити порядок формування і використання резервних фондів, що суперечить основному постулату діяльності банку - першорядності інтересів клієнта. За таких умов НБУ, використовуючи кошти банку, не розділяє з ним його відповідальності за зобов'язаннями. Внаслідок "вилучення" істотної частки банківських ресурсів за певних умов у банку виникає дефіцит платіжних засобів для забезпечення розрахунків конкретного клієнта за наявності грошей на його поточному рахунку, що обмежує кредитно-інвестиційні можливості банку. Для вирішення цієї проблеми доцільно розробити та запровадити диференційовані норми резервування під залучені вклади, що своєю чергою, стимулюватиме створення інвестиційних ресурсів [6, c.35-38].
Нагальним завданням на сучасному етапі розвитку банківської системи України є удосконалення податкового законодавства. Формування банками довготермінових фінансових ресурсів може бути реалізоване шляхом зменшення податкового тягаря на тривалий період. До вирішення цієї проблеми можна запропонувати різні підходи. До найкращих, на мою думку, належить зниження ставки оподаткування для тих банків, які беруть участь в інвестиційній діяльності Важливим напрямом удосконалення державного регулювання банківської інвестиційної діяльності є організація ефективного банківського нагляду. Національний банк України здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України, Закону України "Про банки і банківську діяльність", Закону України "Про Національний банк України", інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку України. Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках [7. c. 233-234].
Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог Закону України "Про банки і банківську діяльність" щодо здійснення банківської діяльності. Для здійснення своїх функцій Національний банк України має право безоплатно одержувати від банків, банківських об'єднань та юридичних осіб, які отримали ліцензію Національного банку України, а також від осіб, стосовно яких Національний банк України здійснює наглядову діяльність відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність", інформацію про їх діяльність та пояснення стосовно отриманої інформації і проведених операцій [4. с. 30-35]
Сутність державного регулювання банківської діяльності полягає в тому, що механізм регулювання здійснюється перш за все в межах банківської системи та виражається у впливі центрального банку на комерційні. Метою державного регулювання банківської сфери є підтримка стійкості національної банківської системи, запобігання банкрутства окремих банків, підтримка конкуренції в банківській сфері, задоволення потреб суспільства та клієнтів банків у отриманні якісних банківських послуг. Отже, основний вплив держави як регулятора макроекономічних процесів на банківську систему здійснюється через центральний банк, який виступає головним органом державного регулювання макроекономічних процесів за допомогою грошово-кредитних методів. Проте для забезпечення стабільності роботи банків та збереження довіри до банківської системи держави необхідно не лише своєчасні та ефективні дії основного регулятора фінансових ринків - центрального банку, але й виважена та скоординована діяльність різних гілок влади, в першу чергу виконавчої. Таким чином, реалізація функції банківського регулювання забезпечується кількома державними інститутами - парламентом (законодавчим органом, що визначає загальні правові основи регулювання банківської діяльності); урядом (видає додаткові нормативні акти з питань регулювання діяльності банків); безпосередньо органом банківського нагляду (регламентує банківську діяльність нормативними документами і перевіряє відповідність діяльності банків чинному законодавству). Органом реалізації функції банківського нагляду є, як правило, лише один державний орган [5, c.3-15]
Законодавчо визначено, що наглядові та регулятивні функції можуть здійснюватися Національним банком безпосередньо або через створений ним орган банківського нагляду. На сьогодні весь спектр регулятивно-наглядових функцій Національний банк реалізує виключно самостійно, шляхом реалізації таких повноважень:
- здійснює усі види перевірок на місцях банків, інших фінансово-кредитних установ в Україні, а також перевірку достовірності інформації, що надається юридичними та фізичними особами при реєстрації банків та ліцензуванні банківських операцій;
- може вимагати від банків та інших фінансово-кредитних установ проведення загальних зборів акціонерів і визначає питання, за якими мають бути прийняті рішення;
- може брати участь у роботі зборів акціонерів, засідань спостережної ради, правління
і ревізійної комісії банку та іншої фінансово-кредитної установи з правом дорадчого голосу;
- може пред'являти вимоги щодо здійснення обов'язкових аудиторських перевірок банків, отримує висновки незалежних аудиторських організацій про результати діяльності банків тощо. [6. c.9-18]
Державне регулювання банківської діяльності - це система, яка виконує функції формування тактичного банківського законодавства і провадить банківський нагляд. Інструменти державного регулювання банківської інвестиційної діяльності поділяються на дві групи - правові та економічні. До першої групи засобів державного регулювання банківської інвестиційної діяльності належать закони та інші нормативно-правові акти. Саме вони повинні визначити основні тенденції розвитку банківської інвестиційної діяльності. Другу групу методів становлять важелі грошово-кредитної політики. Об`єктом регулювання у цьому випадку виступає грошова маса. Головними інструментами грошово-кредитної політики в Україні є облікова ставка, операції на відкритому ринку, іноземні інвестиції. Облікова ставка має істотний вплив на інвестиційну активність комерційних банків: підвищення облікової ставки призводить до скорочення позик через зменшення доступності кредитних ресурсів для банків, а зниження, навпаки - спричинює зростання грошової пропозиції, що активізує інвестиційну діяльність. При цьому слід враховувати те, що внаслідок підвищення облікової ставки за умови лібералізації руху міжнародного короткострокового капіталу, ймовірно, матиме місце ревальвація гривні і стимулювання залучення іноземних інвестицій. Такий ефект від регулювання облікової ставки є бажаним для кожної країни, тому, щоб пожвавити інвестиційну активність, НБУ намагається провадити експансивну грошово-кредитну політику, зменшуючи облікову ставку, норми резервування, з метою розширення виробництва та зменшення безробіття. Але, враховуючи світову фінансову кризу, яка позначилася на банківському секторі України, така політика у нашій державі не є послідовною і потребує більш жорсткого регулювання [2, c.245-252].
В період фінансово-економічної кризи в Україні облікова ставка демонструвала тенденцію до зростання. Так, з 2008 р. вона зросла до 12%, проти 8,0% у 2007 р. На цьому ж рівні вона утримувалася й на початку 2009 р. Почали стрімко зростати і процентні ставки за кредитами овернайт - з 11,1% у 2007 році до 16,8% в 2009 р. За іншими короткостроковими кредитами ставки також помітно збільшилися - з 14,1% у 2008 р. до 17,1 в 2009 р. Середньозважена ставка за всіма інструментами починаючи з 2008 р. зростала з 15,3%, до 17,0%. Таке зростання облікової ставки є свідченням того, що НБУ, запроваджуючи високі ставки рефінансування, фактично обмежує підтримку ліквідності, якої банки так потребують на сучасному етапі. Але починаючи з 2010р. НБУ вдалося повернути попередні показники облікової ставки, а в 2011р. навіть зменшити до 7,75% і утримати протягом року до початку 2012р. Кредитні ставки банків у національній валюті з початку 2011р. зменшилися з 15,0% до 13,1% річних. За цей же період обсяг кредитів, наданих суб'єктам господарювання, зріс на 3,9%, а фізичним особам зменшився на 1,9%. [8, c. 2]
Ще одним важливим інструментом грошово-кредитної політики є залучення в економіку іноземних інвестицій. Визначальним чинником, який впливає на інвестиційну активність іноземних інвесторів є розвиток земельного законодавства. Проте, невирішеність земельного питання в Україні суттєво гальмує розвиток виробничої інфраструктури і весь інвестиційний процес. Важливим інструментом грошово-кредитного регулювання інвестиційних процесів є інвестиції в цінні папери, до яких НБУ застосовує два види регулювання: нормативи інвестування; формування обов'язкових резервів на відшкодування можливих збитків від операцій з цінними паперами. Необхідність у контролі за даним сегментом ринку виникла наприкінці 90-х років ХХ століття, коли комерційні банки почали провадити активну діяльність на ринку цінних паперів, інвестуючи кошти в акціонерний капітал підприємств. Для того, щоб обмежити негативний вплив на стабільність банківської системи, держава змушена була вдатися до регулювання діяльності банків. Однак на практиці таке регулювання має низку недоліків, одним з яких є відсутність ліквідного ринку цінних паперів і регулярних котирувань. Цей, на перший погляд, незначний недолік, призводить до того, що вартість цінних паперів оцінюють переважно за принципом обачності, що викликає завищення ризику за окремим цінним папером. Через це українські банки змушені формувати значні обсяги резервів, що суттєво гальмує їх активність на фондовому ринку. Для успішного вирішення даного питання вважаємо за доцільне створити єдину для всіх банків систему оцінки вартості цінних паперів, уможливити вільний доступ банків, інших фінансових установ до організованого фондового ринку, та забезпечити всі умови для його розвитку. [3, c. 287-299]
Що стосується регулювання діяльності банків Національним банком України (згідно функцій НБУ), то воно полягає у здійсненні впливу на банки та інші фінансово-кредитні установи з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці, сприяння дотриманню стабільності банківської системи та цінової стабільності. Форми регулювання банківської діяльності відображають характер впливу НБУ на банки та інші фінансово-кредитні установи, засоби і прийоми його здійснення. Згідно статті 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність" державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах:
1) адміністративне регулювання;
2) індикативне регулювання [5, с. 34-42]
В основу адміністративного регулювання покладено використання засобів впливу переважно організаційно-владного характеру. За допомогою адміністративного регулювання забезпечується нормальне функціонування банківської системи України. Форми адміністративного регулювання утворюють цілісну підсистему й охоплюють повний управлінський цикл. Індикативне регулювання передбачає використання комплексу змінних індикаторів фінансової сфери, що дають можливість НБУ за допомогою інструментів (засобів та методів) грошово-кредитної політики здійснювати регулювання грошового обігу і кредитування економіки з метою забезпечення цілей діяльності НБУ. Структура банківського нагляду в Україні змінювалася декілька разів, що свідчить про пошук Національним банком оптимальних форм організації системи банківського регулювання і нагляду в умовах постійних змін в банківській системі держави. Питання зміни організаційної структури банківського регулювання і нагляду в Україні є елементом наукових і практичних дискусій тривалий період часу. В основі дискусій лежить теза про доцільність виведення нагляду безпосередньо з компетенції Національного банку України і організаційної побудови органу банківського нагляду як окремої структури, підпорядкованої Кабінету міністрів. Прихильники виведення функції банківського нагляду з безпосередньої компетенції НБУ аргументують свою позицію міжнародним досвідом регулювання банківського сектору і наголошують, що у більшості країн Європи практика суміщення центральним банком функцій реалізації грошово-кредитної політики, валютного регулювання і нагляду за діяльністю банків була відмінена ще 20-30 років тому. Європейський досвід переконує нас у доцільності ґрунтовного вивчення можливості створення єдиного органу нагляду, до компетенції якого входив би нагляд за діяльністю фінансових установ різних секторів фінансової системи - банків, кредитних спілок, страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних компаній тощо. Державою не розроблено на сьогоднішній день надійного механізму захисту вкладників зазначених установ, не контролюється ретельно їх діяльність. На жаль, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, до компетенції якої входить нагляд за діяльність зазначених фінансових інститутів, на сьогодні не змогла ефективно налагодити нагляд за діяльністю небанківських фінансових установ, зокрема не організовано їх звітності на щомісячній основі, багато прогалин є законодавчо-нормативного характеру, що призводить до неплатоспроможності багатьох інститутів третього рівня кредитної системи. [6, c. 27-35] Нагадаємо, що структура банківських інвестицій характеризується такими особливостями: переважання інвестиційних вкладень в державні цінні папери, використання обмеженого кола фінансових інструментів як об'єктів інвестування, незадовільний стан інвестування реального сектора економіки. Разом з тим, банки у своїй більшості слабо інвестують у реальний сектор економіки України, що головно зумовлено як їх неготовністю надавати великі і довгострокові кредити, так і нестійкістю функціонування виробничих підприємств, відсутністю реальних структурних перетворень у вітчизняній економіці, а відтак - високими кредитними ризиками. Важливо відзначити, що на відміну від корпоративного інвестування, специфіка банківського інвестиційного бізнесу зумовлена значною мірою характером і обсягом сформованої ресурсної бази. Вітчизняним банкам ще не вдалося залучити значні обсяги довгострокових ресурсів, що, своєю чергою, гальмує їх інвестиційну активність. Більшість інвестицій банку сьогодні здійснюється у формі кредитів. [1. c. 102-109] Дослідження показують, що причинами низької ефективності діяльності банківської системи України та її інвестиційного бізнесу є: недостатність ресурсів для проведення інвестиційних операцій, бажання банків максимізувати віддачу збільшенням процентної ставки за кредитами, високі вимоги банків до забезпеченості інвестиційних кредитів, а також порівняно високий рівень інфляції у вітчизняній економіці, система внутрішніх взаємних неплатежів, непрозорість ринку капіталу, недовіра до банківської системи з боку клієнтів, недосконалість законодавства, низька ліквідність вторинного ринку цінних паперів, недостатня кількість платоспроможних позичальників. На сучасному етапі розвитку економіки України такі традиційні інструменти банківського інвестиційного бізнесу, як довгострокові кредити вже не можуть задовольнити потреби реального сектора економіки і виникає нагальна потреба використання альтернативних фінансових інструментів інвестування, а саме фондові інструменти інвестування, мета яких стабілізувати доходи банку через забезпечення грошових надходжень. Слід зазначити, що державні регулятори банківського інвестиційного бізнесу покликані сприяти розширенню сфери та зростання динаміки банківського інвестування, підвищенню ефективності операцій банків на фондовому ринку. Безумовно, інструментами державного регулювання банківської інвестиційної діяльності є: правові та економічні важелі. Очевидним є те, що слабкий наявний ресурсний потенціал банківської системи України і його нестабільність значно обмежує інвестиційні операції банків. Причинами невідповідності ресурсної бази потребам банків щодо здійснення інвестицій є незадовільне функціонування грошово-кредитної системи, низький рівень монетизації економіки, що призводить до переміщення грошей у позабанківський тіньовий обіг та відпливу капіталів за межі України. [2, c. 433-441]
Документ
Категория
Рефераты
Просмотров
160
Размер файла
150 Кб
Теги
розд, переробл
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа