close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Рябченко О. Терниста дорога великого життя

код для вставки
Рябченко О. Терниста дорога великого життя (харківський період) : [про І. П. Соколянського] / О. Рябченко // Реабілітовані історією. Харківська область / Ред.-видав. група Харк. тому сер. «Реабілітовані історією». – Київ ; Харків, 2008. – Кн. 1, ч.
Рябченко О. Терниста дорога великого життя : (харківський період Івана Соколянського) // Реабілітовані історією. Харківська область. - К.; Х.: Оригінал, 2008. - Кн. 1, ч. 2. - С. 145-152.
Ольга Рябченко
Терниста дорога великого життя
(харківський період Івана Соколянського) *
Драматизм нашої минувшини виразно і болісно позначився на долі не одного славетного сина України, відкинувши знання про їхню подвижницьку працю на периферію історичної пам'яті. Серед тих, хто своєю самовідданою працею, знаннями збагачував українську науку й культуру, слід відзначити і професора І.П. Соколянського - людину з надзвичайним талантом новатора, відомого педагога-експериментатора.
Фото 1. І.П. Соколянський. Cередина ХХ століття, м. МоскваСтановлення особистості є результатом досить складного переплетіння різноманітних факторів: як внутрішніх, так і зовнішніх. Перегортаючи сторінки життєпису майбутнього "батька всіх сліпоглухонімих", замислюєшся: а чи присвятив би Іван Панасович своє життя проблемам сурдопедагогіки, якби доля не звела його ще у ранньому дитинстві з глухонімими дітьми?
Народився Іван Соколянський у 1889 році в українській козацькій родині в станиці Дінська Кубанської області. Глуха дівчинка-підліток була його нянькою, завдяки їй за допомогою міміки й виразних жестів він навчився спілкуватися з іншими глухими дітьми, які мешкали в станиці і стали його близькими друзями. Пізніше, на лекціях П.Ф. Лесгафта на педагогічному відділі Санкт-Петербурзького психоневрологічного інституту, він уперше довідався про існування спеціальних шкіл для глухонімих в Америці і відкрив для себе "науку про людину". Почуте настільки зацікавило Соколянського, що визначило професійні пріоритети майбутнього вченого.
Практичну роботу Іван Панасович розпочав в Умані та Києві, з 1923 року - у Харкові. Це був час становлення української радянської системи освіти і багато уваги приділялося визначенню ключових завдань педагогіки в суспільстві. І.П. Соколянський невтомно працював над теоретичними і практичними проблемами організації соціального виховання дітей в Україні, зокрема його турбувала дитяча безпритульність, ліквідацією якої він займався. На замовлення Наркомосу УСРР, разом із О.І. Поповим та Г.С. Сальком, був розроблений "програмовий документ" - порадник із соціального виховання дітей, а, як відомо, організація та обґрунтування засад педагогічного виховання належали до ключових проблем теорії та історії педагогіки в УСРР 1920-х років.
Теоретичні розробки Соколянського відрізнялися певною політизацією та прагматичністю. Він, наприклад, вважав, що відмінності "поміж "пролетарською", "радянською", "марксистською", "науковою педагогікою" не існує, а "поміж радянською й буржуазними системами педагогічними нічого спільного немає". Визнавав педагогіку як науку про "організацію суспільно-скерованої поведінки (діяльності) людської особистості (колективу)", "організацію класово-скерованої поведінки особистості людської". Розглядаючи проблему, учений вказував на те, що поведінка визначається двома чинниками - біологічними (організм) та соціальними (оточення), тобто взаємодією середовища й організму. Такі висновки були наслідком захоплення вченнями І.П. Павлова, В.М. Бехтєрєва, Н.Є. Введенського про фізіологію нервової діяльності. Фахівці зазначають, що прагнення спиратися на дані фізіології нервової діяльності у педагогічних пошуках було характерною рисою науково-педагогічних пошуків І.П. Соколянського протягом усього життя. Ці погляди, на думку його сучасника та колеги В. Павловського, і зумовили виникнення "соціобіологічного напрямку" на чолі із Соколянським, що розкривав механізм поведінки особи та колективу. Згодом саме за тезу "соціальне обумовлює, а біологічне ускладнює" вчений буде піддаватиметься нещадній критиці.
І.П. Соколянський справедливо вважається засновником системи освіти дітей з фізичними вадами. Учений не обмежувався поодинокими питаннями тифлосурдопедагогіки - його праці були спрямовані на удосконалення всієї системи навчання і виховання аномальних дітей. У Харкові він узявся за організацію "Відділу сліпоглухонімих при педагогічній лабораторії дослідної станції Управління соцвиху". Відтоді розпочав послідовну науково-дослідну роботу. Відкриття закладу мало велике значення не тільки в наданні притулку окремим інвалідам, а й в тому, що тут уперше в світі почалася серйозна науково-дослідна робота в найскладнішій галузі дефектології. "Це єдиний свого роду заклад на всю Європу і досліджував він не що інше, як духовне формування людини", повідомила газета "Вісті". За ініціативою І.П. Соколянського при школі сліпих було організовано спеціальний навчальних заклад - школу-клініку для сліпоглухонімих дітей. Великою заслугою вченого є те, що він створив нову, цілком оригінальну методику, протилежну традиційній. Суть початкової роботи з такими дітьми І.П. Соколянський вбачав не в навчанні їх словесній мові, якою володіють здорові люди, а у "формуванні у сліпоглухонімих дітей так званих побутових навичок і умінь".
Спеціалізовані заклади неодноразово відвідували зарубіжні дослідники. У 1925 році в місті перебувала делегація вчителів з Франції, Англії та інших країн. Вони щиро захоплювалися досягненнями харківських сурдопедагогів. Пізніше Л. Вілсон у своєму дослідженні напише, що "ця школа щодо свого обладнання, педагогічного персоналу та тих результатів, що вона їх досягла, являє собою щось єдине, чого я не бачила в жодній країні... Наслідки, що їх досягла школа, дивовижні". У серпні 1935 року газети навели позитивні відгуки делегатів Міжнародного конгресу фізіологів, які відзначили, що "клініка є видатним науковим закладом не лише Радянського Союзу, але й світової науки" і "такий інститут, як інститут сліпоглухонімих у Харкові, навряд чи можна знайти де-небудь у світі..."
Аналізував І.П. Соколянський і реальний стан навчально-виховної роботи в школах та викрив деякі серйозні недоліки. Найістотнішою прогалиною традиційної системи навчання глухонімих було те, що вона не сприяла вихованню у дітей потреби користуватися звуковою словесною мовою при спілкуванні. Заучування глухими учнями хоч би й великої кількості мовного матеріалу не приводило до абсолютно надійних і позитивних наслідків. Саме тому І.П. Соколянський наголошував, що треба не тільки навчити говорити, а треба виховати в учня потребу реалізувати своє вміння, непереможну, жагучу потребу говорити звуками, артикуляторним апаратом, а не руками, не мімікою. Таку потребу можна виховати лише працюючи за ланцюговою методикою, коли робота починається з цілих фраз. Ця методика була запроваджена 1924 року в Харківському дитячому будинку глухонімих.
Центром педагогічної думки в Україні вважався Харків. На початку 1922 року серед групи викладачів і студентів Інституту народної освіти, що виник в результаті реорганізацій університету, виникла ідея створити науково-педагогічний центр, основною метою роботи якого буде "всебічне вивчення дитини як об'єкта виховання". Так з'явився науковий гурток при ХІНО, який згодом злився з науковим товариством при інституті, утворивши педагогічну секцію. Серед дійсних її членів, обраних на установчих зборах 26 лютого 1922 року, був І.П. Соколянський. З наступного року він остаточно пов'язує свою долю з ХІНО, спочатку як викладач дефектології для студентів факультету соціального виховання, а з квітня 1924 року і до ліквідації інституту в 1930 році - декан факультету.
Багато сил і часу І.П. Соколянський віддавав роботі на науково-дослідній кафедрі педології при ХІНО, яка була заснована навесні 1923 року. Спочатку Іван Панасович був дійсним членом цієї кафедри, а після перейменування цього закладу у науково-дослідну кафедру педагогіки і організації при ній секції педагогіки особистості (або фізичної дефективності), його було призначено керівником секції.
Робота проводилася у двох напрямках: практичному - розробка нових і удосконалення наявних методик роботи з фізично-дефективними дітьми та науково-теоретичному - збір і вивчення матеріалів для висвітлення проблеми поведінки людини. Соколянський писав: "Педагогічний процес треба розуміти як процес організації обумовлених форм класової поведінки (для періоду диктатури пролетаріату) людської особистості та колективу". Педагог-теоретик переймався ідеєю майбутнього позакласового суспільства. На думку сучасних вчених, використання марксистських словосполучень "радянське суспільство (суспільство трудящих)" наповнювало ідеологічним змістом його тлумачення, але збіднювало саму теорію.
Наукові дослідження І.П. Соколянського про навчання глухонімих дітей рідної мови, розроблені ним нові принципи методики читання з губ, про мовний режим глухих мали велике значення для розвитку сурдопедагогіки, ними користувався педагогічний колектив Харківського дитячого будинку глухонімих. Аспірантками І.П. Соколянського - лікарями Д.О. Тумалевич, Л.І. Улановою та педагогом О.І. Прохоровою було розроблено і експериментально перевірено одну з найскладніших проблем у галузі організації поведінки сліпоглухонімих - формування первісних реакцій у дітей дошкільного віку в звичайних умовах педагогічного процесу.
Наприкінці 1926 року на основі кафедри педагогіки у Харкові створили Український науково-дослідний інститут педагогіки (УНДІП). Професор був одним з активніших організаторів закладу - він став його першим директором та завідувачем відділу дефектології, а в 1929 році очолив Харківський науково-дослідний інститут дефектології. Ім'я професора Соколянського було широковідомим у колах харківської інтелігенції. Його з любов'ю називали "батьком усіх сліпоглухонімих", "геніальним педагогом". Як людина небайдужа, він переймався проблемами суспільного життя, культурного будівництва, що єднало творчу еліту Харкова двадцятих років. Дружні стосунки пов'язували його з Олександром Довженком, Остапом Вишнею, Антоном Макаренком.
Вченого, як і раніше, цікавили методологічні й практичні питання. Його статті, яких протягом 1920-х років було опубліковано понад п'ятдесят, зустрічаються у фахових і популярних виданнях того часу: "Шлях освіти", "Радянська освіта", "Український вісник рефлексології та експериментальної педагогіки", "Хрестоматия по детскому движению", "Дитячий рух" та інших. На відміну від теоретиків, які вважали, що Україна переживає "глибоку кризу сім'ї", І.П. Соколянський не заперечував інституту сім'ї як виховного фактора. Він вважав, що є дві педагогічні системи - науково-педагогічна, побудована на наукових засадах, і батьківська, родинна. Вчений звертав увагу на підвищення "вимог перед родиною за виховання", що було викликано рядом судових процесів того часу в Україні над "педагогами", які катували та знущалися над дітьми в різних установах соцвиху. Він вказував, що жахливе поводження з дітьми саме і є проявом "родинної педагогіки", яка панує в сім'ях. Тому черговою суспільно-науковою проблемою І.П. Соколянський вважав виховання у сім'ях "справжніх способів поводження з дітьми", а не "знищення родини, не її руйнація, як того хотіли б марнотяпи, не війна з родиною як такою, а з тими досередньовіковими забобонами, що міцно тримають в своїх лабетах здорову природу родини" (Соколянський І. Педагогіка школи та родини в системі соціального виховання // Радянська освіта. - 1928. - № 10. - С. 3, 4).
І.П. Соколянський намагався протистояти абсурдним доводам колег про шкідливість казки, яку наприкінці 1920-х років було оголошено найбільш небезпечною у справі виховання дітей. Ще кілька років тому казка "як педагогічний чинник" не заборонялася, але реконструкція суспільства по-сталінськи - справа зовсім не казкова. Дитячим письменникам у цей період рекомендувалося писати не те, "що йому дається від натхнення, ...а те, чого вимагає соціальна педагогіка даної доби". На думку О.І. Попова, казка здатна лише руйнувати той матеріалістичний світогляд, який потрібно виховувати у дитини. "Казка ніби удає з себе "невинного дурника". Але за спиною цього "дурника", під машкарою "забавки" часто ховається відверте обличчя клясового ворога пролетарської дитини". Так, відому казку "Івасик-Телесик", яку любило слухати і знало не одне покоління дітей, директор УНДІПу вважав "напоєною приватно-власницькою ідеологією буржуазної родини" і саме для виховання таких ізольовано-родинних настроїв у дітей вона використовувалася дожовтневою педагогікою. Крім того, вона подана в "аспекті грубо-елементарного, але цілком виразного куркульського "достатку": "а в батенька їсти-пити і хороше походити, злото-срібло, пироги, запас пшона ... взагалі в казці багато їдять - якась примітивно-глитайська вакханалія їжі... їдять-їдять. І чого тільки не їдять: і рибу, і м'ясо зміючки, і пироги...". Натомість жовтенятам пропонували художній матеріал про соціалістичне будівництво, про особливості його усвідомлення дітьми. А на рукописі статті учениці І.П. Соколянського по Харківському інституту народної освіти, на той час аспірантки УНДІПу, а згодом відомої дитячої письменниці Оксани Іваненко, про організацію дозвілля для молодших школярів і дошкільнят рецензент написав: "Чому авторка не пропонує запровадити такі ігри серед підростаючого покоління, як, приміром боротьба за промфінплан?"
І саме в цей момент наступу на казку, на так звану "чуковщину", коли у Харкові було навіть видано книгу "Ми проти казки", за редакцією Івана Панасовича у приватному видавництві "Космос" виходять казки Г.Х. Андерсена українською мовою. Як згадує О. Іваненко, саме в інституті педагогіки "підняли забрала в цих нападах", Соколянському "доводилося "каятися" на багатьох зборах і доводити, що не можна закреслювати таких здобутків світової культури". Наслідком видання книжечки було усунення від виконання обов'язків директора інституту О.І. Попова, незважаючи на його репутацію найбільш завзятого ідеолога "антиказкової" кампанії. Дуже шкода, що на той час в Україні не проводилося опитування стосовно читацьких інтересів дітей, бо в Уельсі, де були опитані діти двох шкіл, виявилося, що казки полюбляли читати нарівні з іншими жанрами навіть діти 11-15 років!
Напади на Соколянського стали системними. В УНДІПі часто влаштовували дискусійні засідання, темою яких були завдання соціального виховання. Наприклад, на одній із секцій інституту серйозно обговорювали питання, як бути з ляльками. Педагоги-теоретики, взявши за основу принцип соціальної зумовленості поведінки дітей, почали переглядати методичні засади традиційної педагогіки й критикувати її представників за "аполітичність" і "асоціальність". Погляди І.П. Соколянського явно не вписувалася в "підготовку активного учасника процесу соціалістичного будівництва, борця за диктатуру пролетаріату, за комунізм". 15-20 лютого 1931 року в УНДІПі відбулася дискусійна сесія, на якій в результаті "критики і самокритики з'ясовано, що треба повернутися від схоластичних формальних спорів про предмет педагогіки до обслуговування завдань комуністичного виховання та перевиховання і молодих, і дорослих поколінь, виходячи з завдань, що їх ставить партія". Саме на цій сесії характеризувалася робота "так званої" Харківської педагогічної школи, і чи не найбільше дісталося І.П. Соколянському як одному з її керівників. Основною вадою його теоретичних робіт вважалося намагання розв'язати всі педагогічні проблеми за допомогою вчення Павлова про умовні рефлекси. Теза Івана Панасовича про те, що поведінка визначається двома чинниками - біологічними (організм) і суспільними (оточення), викликала найбільше грубих нападок новоспечених педагогів, які вважали, що хоча в роботах і підкреслюється класовий характер виховання та поведінки, І.П. Соколянський ніколи не ставив педагогіку як науку соціальну, і за сліпо-глухо-німотою не почув, не побачив і не міг висловити дійсних чинників у процесі створення людини.
У відповіді вчений визнав свої "помилки" і його питання "Куди повертатись?" залишилося скоріш риторичним, на зразок Тичининого: "До кого говорить? Блок - у могилі, Горький - мовчить". Але визнання упущень виявилося замалим. На вимогу негайно запропонувати нові педагогічні ідеї Іван Панасович заявив: "Це трудно зробити зараз. Коли б я це зміг, то було б дивним. Виходило б так, що ми давно знали, як треба й що треба, й чомусь досі мовчали. ...Мовчали тому, що мабуть не так то легко перегадувати свої думки. Я навіть боюся, чи буду в силі хоч поставити проблему конкретності повороту". І вже навіть іронічно звучали його заключні слова, що "наукою "про поведінку" людини очевидно давно вже є історичний матеріалізм, а тому, чи варто перетворювати істмат на науку про поведінку людини (діяльність), коли він такою й був". Йому з "високої ласки" дали шанс на реабілітацію, а разом з тим і нове завдання, нову ідеологічну настанову - вивести педагогіку на марксо-ленінські позиції. А раз партія наказала, то І.П. Соколянський пообіцяв: "Ми візьмемось за виправлення помилок під проводом пролетаріату на чолі з його комуністичною партією, разом з комсомолом, разом з піонерами, разом з усіма трудящими будемо будувати соціалізм і збудуємо!".
Дискусія вийшла за межі наукового закладу, в періодиці почали з'являтися дописи про "право-опортуністичні теорії педагогіки", про "націоналістів-петлюрівців" І.П. Соколянського та О.С. Залужного, інші "буржуазно-націоналістичні елементи". Працювати в атмосфері недовіри, під пильним партійним оком було нелегко. І хоч Іван Панасович запевняв під час дискусії, що "зараз повний відчуття своєї повної боєздатності", теоретичними проблемами педагогіки він займатися припинив і за десять років (з 1930 по 1940) не опублікував жодного наукового дослідження.
Фінал подвижницької діяльності видатного педагога в Україні виявився трагічним. 1933 року розпочався новий ідейно-політичний наступ "на теоретичному педфронті". У липні на засіданні Наркомату освіти УСРР було заслухано доповідь І.Л. Павловського про стан і роботу УНДІПу. У наказі за № 62 від 16 липня зазначалося, що в цьому інституті "виявлено велику засміченість класово-ворожими буржуазно-націоналістичними контрреволюційними елементами..., що створилося внаслідок повної втрати політичного чуття з боку директора УНДІП тов. Пасіки, зокрема перетворення окремих секцій на притулок петлюрівських недобитків та пройдисвітів...". 8 жовтня 1933 року оргбюро ЦК КП(б)У ухвалило постанову "Про роботу Українського науково-дослідного інституту педагогіки та Всеукраїнського товариства "Педагог-марксист", якою фактично засудило представників "правоопортуністичної" Харківської педагогічної школи. Наслідком партійного рішення були арешти органами ДПУ майже всіх керівників УНДІПу, в грудні 1933 року був заарештований і професор Соколянський "за належність до антирадянської терористичної організації". Органи ДПУ застосували до нього "пролетарські методи перевиховання", засудивши на три роки позбавлення волі умовно і звільнили з-під варти в березні 1934 року. Мотиви цього рішення залишаються загадковими. Відомий український письменник Юрій Смолич у "Розповідях про неспокій" писав, що за нього спеціально клопотав Горький.
Жити й працювати вченому доводилося у виключно тяжких умовах. За ним встановилася репутація "буржуазного націоналіста". І хоча більшість колег розуміла абсурдність цих звинувачень, але через страх не наважувалося з ним спілкуватися, дехто навіть не вітався. Моральна обстановка, що склалася навколо Соколянського, була близькою до ізоляції, навіть аспірант відмовився від його наукового керівництва.
Соколянський з дружиною, колишньою аспіранткою Дітою Тумалевич, мешкав в окремому приміщенні школи для сліпих дітей по вулиці Карла Лібкнехта, 55. Іван Панасович завідував школою-клінікою сліпоглухонімих дітей при Українському державному інституті експериментальної медицини. Цькування професора тривало і вдома, коли на двері квартири голосно вказували як на "притулок фашиста". Коли Соколянський проходив двором, у його бік нерідко кидали каміння. Але якими б нестерпними не були умови життя, Іван Панасович не залишав роботу. Сліпоглухонімі діти, яких на той час у школі-клініці перебувало десятеро, залишалися з ним, вони не могли його зрадити, і саме для їхнього духовного розвитку вчений створює читальну машину, авторське свідоцтво на винахід якої було отримано Українським інститутом експериментальної медицини в 1936 році. За допомогою цієї машини сліпі діти отримали можливість розпізнавати звичайний шифр, хоча для вироблення навички читання потрібно було 900 годин занять.
Фото 2-3. КЗ "Харківський спеціальний загальноосвітній навчально-виховний комплекс для дітей з вадами зору ім. В.Г. Короленка Харківської обласної ради", вул. Сумська (тоді - К.Лібкнехта), 55У 1937 році в Україні розпочалася нова хвиля арештів. Репресованих педагогів звинуватили у "шкідництві на фронті народної освіти, у запровадженні антиреволюційної теорії у школах", яка полягала у використанні комплексної системи, тобто в застосуванні бригадно-лабораторних методів навчання. Отже, те, що у 1920-х роках вважалося "лінією партії" в педагогіці, що отримувало на засіданнях Колегії Головного управління соціального виховання високу оцінку, тепер слугувало головним мотивом того, щоб назвати Харківську педагогічну школу "фашистською"! Керівниками цієї "фашистської педагогічної школи" органи НКВС вважали професорів О.С. Залужного, О.І. Попова та О.П. Соколянського. Цього разу його навіть звинуватили в тому, що він, як член Надзвичайного Суду на процесі "Спілки визволення України", у 1930 році намагався пом'якшити вирок обвинуваченим. Розстріл колишніх колег, професорів Залужного і Коца, не передвіщав нічого доброго. Особлива трійка НКВС ухвалила рішення "Соколянського Івана Панасовича заключити в табір на десять років".
Разом з Іваном Панасовичем "як дружина учасника антирадянської української націоналістичної терористичної організації" була заарештована й Діта Олександрівна. 10 березня 1938 року вона була звільнена з Харківської в'язниці, можливо, тому, що за "справою Соколянського" керівництво НКВС прийняло остаточне рішення. Іван Панасович був достроково звільнений з-під варти 28 квітня 1939 року. Відомо, що до реабілітації в 1957 році І.П. Соколянський перебував на таємному обліку КДБ при Раді Міністрів УРСР.
Фото 4. І. П. Соколянський. Середина ХХ століття, м. МоскваПісля звільнення Іван Панасович Соколянський - "геніальний новатор, що вмів навчити сліпого розпізнавати кольори, глухого - розпізнавати гаму, німого - передавати свої думки іншим", назавжди залишив Харків. Розпочався новий етап життя - московський, в якому науковець продовжив дослідження і практичну роботу з аномальними дітьми.
Помер Іван Панасович Соколянський у Москві 27 листопада 1960 року. За розробку і втілення методики розподіленої дозованої діяльності у навчанні сліпоглухонімих дітей Соколянський у 1980 році був посмертно нагороджений Державною премією СРСР з науки і техніки.
*До друкованого видання з наведених тут фотографій увійшло фото 1. Фото 2-4 надані для публікації Редакційно-видавничою групою Харківського тому серії "Реабілітовані історією".
Автор
468   документов Отправить письмо
Документ
Категория
Педагогика
Просмотров
73
Размер файла
263 Кб
Теги
педагоги, «Реабілітовані історією», Рябченко О., Харків, Соколянський І. П., репресії
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа