close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Наумов С. О. Червонозаводський район Харкова

код для вставки
Наумов С. О. Червонозаводський район Харкова в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.)
Стаття підготовлена і надана для публікації професором кафедри історії України історичного факультету Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна С. О. Наумовим.
Від автора
Спершу - необхідне пояснення. Поданий нижче матеріал свого часу, в середині 90-х рр., був підготовлений автором як розділ для науково-популярного видання з історії Червонозаводського району. Книга, над якою працювала група істориків Харківського університету, мала з'явитися до "круглої" дати, яку замовники - представники райвиконкому - виводили від 1924 р. У процесі роботи над книгою було встановлено, що справжньою датою заснування району слід вважати 1932 р. Тому майже готовий рукопис був тоді покладений на полицю, а згодом, очевидно, забутий: принаймні, ні в 2002 р., ні в 2007 р. (відповідно 70 і 75 років від часу заснування району) його не видали. Автор цих рядків, щиро кажучи, теж забув про нього і лише нещодавно випадково натрапив на другий примірник "своєї" частини тексту, яка охоплює період з 1941 р. до середини 60-х рр. ХХ ст. Звичайно, вирвана з загального контексту цілої книги, вона багато в чому втрачає. Особливо це стосується назв підприємств, вулиць та ін. В чомусь вона, без сумніву, вже застаріла. Втім, автор сподівається, що й у такому вигляді, як краєзнавчий матеріал, вона може бути корисною для тих, хто цікавиться історією нашого міста. Фактичний матеріал залучений переважно з документів Харківського облдержархіву (Ф. П-45 та ін.), а також із краєзнавчої та наукової літератури різних років.
С. О. Наумов
Червонозаводський район Харкова в роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.)
22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. З того моменту зусилля народів нашої країни були спрямовані на відсіч агресору. Зробити все можливе для якнайшвидшої перемоги над ворогом прагнули й жителі Червонозаводськоґо району. Ще напруженіше запрацювали промислові підприємства, можливості яких максимально використовувались для випуску воєнної продукції. Потреби військово-морського флоту забезпечував завод № 158. На Основ'янському залізничному вузлі й авторемонтному заводі № 2 були організовані артилерійські майстерні. Навіть такі суто мирні підприємства, як металодеревкомбінат, тарний завод, навчально-модельна фабрика "Буддеталь", працювали на фронт - виготовляли ящики для боєприпасів. Величезний обсяг перевезень ліг на плечі залізничників. На станції Основа вагонообіг досягав 22 тис. вагонів за добу. Працівники локомотивного депо ім. Кірова постійно перевиконували план ремонту паровозів, застосовували передові методи їх обслуговування і проведення поїздів, завдяки чому значно зросла ефективність використання рухомого складу. У фронтових умовах, під обстрілом, машиністи В. А. Безусий, І. А. Видренко, П. В. Кузьмін врятували десятки поїздів, виявивши не лише високу професійну майстерність, а й особисту мужність, відвагу й винахідливість.
Але досягти потрібних результатів вдавалося не скрізь. Так, підприємства, що випускали ящики для мін ЯМ-5, виконували план на 45-80%, а на тарному заводі одного разу забракували всю готову партію цієї продукції (1500 штук). На ст. Основа траплялись випадки відправлення військових ешелонів не за призначенням. У зв'язку з цим питання про виконання підприємствами району спеціальних (тобто військових) замовлень 23 липня 1941 р. розглядало бюро обкому партії.
Жителі району брали активну участь у збиранні коштів для Червоної Армії. Тільки залізничники Основ'янського вузла зібрали близько 1 млн. карбованців на танкову колону. У фонд оборони надходили кошти від різних культурних заходів. З цією метою в саду Червонозаводського району виступали, зокрема, народні артисти України М. С. Гришко, В. М. Гужова, заслужені артисти України М. Д. Роменський, О. І. Сердюк, Д. Ф. Васильчиков та інші.
З перших днів війни тисячі жителів району по мобілізації і добровільно поповнили лави Червоної Армії. З військовослужбовців Харківського військового округу, зокрема, була сформована 18-а армія, штаб якої в 1941 р. розташовувався на пл. Руднєва. Особливу славу ця армія здобула в 70-і роки ХХ ст. завдяки тому, що начальником політвідділу в ній у роки війни служив Л. І. Брежнєв. Перед місцевими органами постало завдання забезпечити сім'ї червоноармійців усім необхідним. Впоратися з величезним обсягом роботи повною мірою не вдалось, тож діяльність районного відділу соцзабезпечення в цьому напрямку була визнана незадовільною.
Представники району були у складі двох партизанських загонів, відправлених у липні 1941 р. після спеціальної підготовки для дій у тилу ворога під Києвом: командир загону К. І. Шатихін, начальник штабу М. С. Бреннер, командир відділення К. П. Кустов, бійці С. О. Марченко, Ф. М. Макаренко, І. Г. Ієвлєв та інші. У перших же боях загони зазнали дуже тяжких втрат і відступили з частинами Червоної Армії, не виконавши поставлених перед ними завдань.
З чоловіків, які не підлягали призову до армії, формувалось народне ополчення. У Харкові планувалося створити корпус народного ополчення у складі 9 дивізій. Одна з них формувалась у Червонозаводському районі (командир - голова райвиконкому М. І. Хованський, комісар - секретар райкому партії В. П. Іванов). Після робочого дня ополченці оволодівали військовою наукою. Але на практиці їхнім головним завданням стало будівництво, разом з усім населенням, оборонних рубежів на території Харківської та сусідніх областей, а згодом і безпосередньо навколо Харкова, де працювали 12 тис. мешканців району. Щоправда, в останній період оборони реальна чисельність працюючих була значно меншою: заявки військового командування виконувались лише на 5-8%. Не вдалося виконати й завдання щодо створення ополченського корпусу як військової одиниці: до початку боїв за місто з ополченців був створений усього один полк 4-батальйонного складу (1300 чол.).
Для боротьби проти ворожих диверсантів і парашутистів, пожеж і т.п., в районі були створені 2 винищувальні загони загального чисельністю до 250 чол. Головним чином із студентів інституту іноземних мов був організований "комсомольський загін по винищенню танків". Про його будні 12 вересня 1941 р. розповіла республіканська газета "Комуніст". У складі загону на той час налічувалось близько 50 юнаків і дівчат віком 16-18 років. Командиром був І. А. Томилко, його заступником - іспанець Р. Е. Лопес. У жовтні загін був включений до складу полку народного ополчення і брав участь в обороні міста.
У вересні-жовтні 1941 р. здійснювалась евакуація харківських підприємств, установ і населення. На схід країни були переміщені завод № 158, трикотажна фабрика ім. Мікояна, рухомий склад Південної залізниці, електростанції, інститут іноземних мов і деякі інші підприємства, наукові й навчальні заклади. Та в цілому евакуація не була завершена: вдалося вивезти лише провідні підприємства, найцінніше обладнання, керівні й висококваліфіковані кадри з сім'ями. Виїхало все районне керівництво, покинувши місто за три дні до його падіння, абсолютна більшість комуністів (практично всі бажаючі), в той час як, наприклад, 3/4 вчителів району змушені були залишитись.
19 жовтня 1941 р. розпочалися бої безпосередньо за Харків, на той час перетворений в укріплений вузол оборони. На території Червонозаводського району були вириті декілька кілометрів протитанкових ровів та ескарпів, підготовлені кулеметні й гарматні позиції, вкопані танкетки. Головні вулиці були перекриті барикадами, надовбами, протитанковими "їжаками", на перехрестя були виведені трамваї й тролейбуси, заміновані всі діючі мости. На пл. Руднєва був обладнаний запасний командний пункт оборони міста.
Гітлерівці штурмували місто порівняно невеликими силами - за тогочасними даними радянського командування, до 3 дивізій, 30 танків, 7 літаків (дані, що зустрічаються в літературі, про сотні танків і літаків явно перебільшені). Але й радянське командування після катастрофи під Києвом не змогло виділити для оборони Харкова достатню кількість військ. Це завдання вирішували виключно частини гарнізону: 216-а стрілецька дивізія, щойно сформована, погано навчена й озброєна; 57-а бригада військ НКВС, добре підготовлена, але озброєна тільки легкою стрілецькою зброєю, переважно гвинтівками; протитанковий загін, головною ударною силою якого були 14 танків Т-16, Т-26, Т-27 (вони були відновлені харківськими робітниками практично з металолому, тож їхня боєздатність була низькою); полк народного ополчення, майже половина складу якого в ході боїв розбіглася. З півдня, в районі селища Жихор, місто прикривала 300-а стрілецька дивізія.
На території Червонозаводського району бої розпочалися 24 жовтня, після нічного відступу радянських військ за Лопань. Оборону тут тримали 68-й батальйон (лівий берег р. Харків), 647-й полк (від злиття річок Харків і Лопань до вул. Текстильної), 589-й полк (далі на південь до р. Уди) й окремі підрозділи 57-ї бригади (район Основи). В ході запеклих вуличних боїв вдалось утримувати позиції до 15-ї години, коли значна група німецьких мотоциклістів і автоматників при підтримці мінометів, артилерії та танків прорвалась через Основу по вул. Зміївській до пл. Руднєва, зайняла Балашовський залізничний і Харківський мости. Завдяки кинутим у бій резервам ворога тут вдалося зупинити й навіть потіснити. Проте більша частина міста на той час уже була захоплена гітлерівцями. Вранці 25 жовтня група з кількасот червоноармійців, сформована з залишків гарнізону, завдала контрудару зі східної околиці Харкова. Бої велись аж до Лопані. Та сил для перелому ситуації не вистачило, і до кінця дня радянські війська залишили місто. За оцінками радянського командування, в ході боїв за Харків гітлерівці втратили до 50% свого складу. Можливо, не менш тяжкими були і втрати серед червоноармійців, причому особливо багато бійців пропали без вісті.
З приходом окупантів настали найчорніші дні в історії міста. Влада зосередилася в руках військових органів, які спиралися на місцеве самоврядування. В адміністративному відношенні Харків був розбитий на райони, що очолювались бургомістрами. Спочатку їх було 19, відповідно до колишніх підрайонів міліції. Територія Червонозаводського району входила до складу 1-го (бургомістр М. Й. Карпенко), 8-го (П. Н. Олійник-Кирієнко), 9-го (М. Є. Студинський) і 18-го (Г. С. Журавльов) районів. Влітку 1942 р. вони були укрупнені. 1-й район ввійшов до складу Немишлянського (К. Т. Захаренко), а три інші утворили Петинський (П. М. Олійник-Кирієнко). Зміст роботи бургомістратів визначався спеціальним положенням. Основним завданням було "втілення в життя всіх постанов, наказів і розпоряджень міської управи й німецького командування з метою встановлення громадського порядку й налагодження господарського й культурного життя в районі, а також всебічно сприяти німецькому військовому командуванню в остаточному розгромі жидівсько-більшовицьких банд".
Безчинства окупантів, масові страти, голод, хвороби, життя в руїнах, без медикаментів, тепла, світла й води у квартирах, тяжка боротьба за виживання - ось що означав для харків'ян "новий порядок". Заради справедливості слід зазначити, що в такому становищі мешканці міста опинилися значною мірою завдяки радянським партійно-державним органам, які при відступі дали вказівку нищити все, що могло дістатися ворогу. Секретар обкому партії О.Єпішев доповідав ЦК КП(б)У: "У місті Харкові виведені з ладу трамвайне та тролейбусне господарство, каналізація, водогін і 4 водосховища... Місто Харків залишене ворогу без світла, води, каналізації, без запасів палива і будь-яких запасів хліба та інших продовольчих товарів". Те, що без цих конче необхідних благ цивілізації, фактично, без засобів існування залишаються й сотні тисяч співгромадян, вважалося неістотним.
Особливо дошкуляв голод. Правда, в місті можна було купити все необхідне, але за дуже великі гроші. На Озерянському, Основ'янському та інших ринках у лютому 1942 р. літр молока коштував 150 карбованців, десяток картоплин - 100, склянка пшениці - 85 (перед війною кваліфіковані робітники отримували по 400-500 карбованців за місяць). У пошуках продуктів практично всі, хто міг рухатись, ходили в села на "мінку" (міняти речі на продовольство) - з останніх сил, у будь-яку погоду, за десятки кілометрів. У дещо кращому становищі були ті, кому вдавалося влаштуватися на роботу. Але діючих підприємств було небагато, і працювали вони час від часу й далеко не на повну потужність. Серед них - Основ'янський залізничний вузол, тютюнова і пральна фабрики, посудо-цинкувальний завод, електростанція № 1 і деякі інші підприємства, а також різні майстерні. Працювали школи - в них викладали близько третини вчителів району, що залишилися в окупації, навчались 60% дітей.
За роки лихоліття чисельність жителів району скоротилась у 2-3 рази: померли від голоду й хвороб, загинули від рук нацистів, були вивезені в Німеччину чи просто втекли з міста, рятуючись від неминучої смерті. За неповними даними міської управи, вже до квітня 1942 р. в Харкові померли 6881 чол., у тому числі від виснаження - 2121, набряків - 90, паралічу серця - 1570. Ще через рік населення міста становило всього 191 тис. чол. проти 457 тис. у грудні 1941 р.
У цих важких умовах люди знаходили в собі сили для боротьби проти ворога. Її повинна була очолити розгалужена мережа партійно-комсомольського підпілля, створена ще до окупації. Але ця мережа розвалилась відразу ж: більшість потенційних підпільників залишила місто з Червоною Армією, багато хто з приходом німців відмовився від опору. Згодом, вже після звільнення, виявилося, що майже всі комуністи району, котрі залишились на окупованій території, ухилились від активної боротьби з ворогом. 370 із них залишились на окупованій території самовільно (що розцінювалось як дезертирство), а 740 взагалі опинились "невідомо де". Серед них були й такі, як член ВКП(б) з 1931 р. Чубабрія, котра перед війною 5 років не працювала "за станом здоров'я", а з приходом гітлерівців стала директором 1-ї пральної фабрики. Про роль комсомолу свідчить наступний факт: в окупації залишились близько 2 тис. комсомольців району, з яких у 1943-1944 рр. були відновлені в правах тільки 161 чол.
Антифашистського боротьбою на території Червонозаводського і Жовтневого районів повинен був керувати підпільний Основ'янський райком партії, створений ще до окупації у складі 5 членів комітету і 12 зв'язкових. Його секретар О. І. Мотилевський (перед війною - начальник відділу кадрів контори вантажних робіт ст. Основа) входив до складу підпільного обкому, очолюваного І. І. Бакуліним. Судячи з усього, райком не зміг розгорнути свою роботу. В багатьох виданнях він узагалі не згадується. Більшість його членів залишили місто і згодом, після війни, були виключені з партії - очевидно, як дезертири. Нічого не говориться і про діяльність О. І. Мотилевського, який у 1942 р. був схоплений гестапо і страчений. До лютого 1942 р. брав участь у підпільній роботі М. О. Пономаренко, котрий мав стати запасний секретарем Основ'янського райкому. Не виявила себе і жодна з семи заздалегідь сформованих у зоні діяльності райкому підпільних партійних організацій.
Лише частина Червонозаводського району була охоплена діями партійної групи Нагірного району, очолюваної А. К. Білоусовою. Конспіративні квартири групи знаходились на Кінному ринку, а також у Кузнечному провулку в І. С. Щербака, до війни начальника цеху електростанції № 1. У його квартирі приймалися зведення Радінформбюро, в розповсюдженні яких брали участь доньки Івана Семеновича - Алла й Сусанна. І. С. Щербак збирав і передавав дані про пересування німецьких частин у зоні Харківського мосту і ст. Левада, перешкоджав відновленню електростанції, на якій працював. З його допомогою багато людей отримали довідки як працівники електростанції, завдяки чому врятувались від вивезення в Німеччину. Родина патріотів допомагала червоноармійцям, що втекли з полону, переховувала у себе вдома єврейку О. Н. Брагиловську.
Крім партійних органів, організацією підпілля, теж без помітного успіху, займались органи НКВС. Є дані, що їх резидентом на Харківщині був М. Є. Студинський, котрому вдалося стати районним бургомістром на Основі. Після його провалу бургомістром тут став інший радянський агент - М. С. Писарєв. Проте про зміст і результативність їхньої підпільної роботи не повідомляється.
В цілому завчасна підготовка до боротьби в підпіллі виявилась неефективною. Виняток становили хіба що міни, закладені армійською групою І. Г. Старинова. Ними, зокрема, були висаджені в повітря штабні приміщення по вул. Мироносицькій і пл. Руднєва. Загинуло багато гітлерівських офіцерів, включаючи начальника гарнізону генерала Брауна. Та значно дорожче вибухи обійшлися харків'янам: на знак помсти нацисти схопили 1000 (2000) заручників, частину яких відразу ж стратили.
Учасниками Опору ставали прості харків'яни - не за завданням партійних органів, а за покликом совісті, з почуття патріотизму. На Основі діяла група робітника депо ім. Кірова В. Коновалова. Власним радіоприймачем він приймав і потім поширював серед харків'ян зведення Радінформбюро. Згодом йому вдалося зняти з підбитого літака передавач і з його допомогою інформувати частини Червоної Армії про ворожі війська. Створена Володимиром група з 25 молодих робітників Основи вивела з ладу 11 паровозів, пересувну електростанцію, знищувала лінії зв'язку. Влітку 1943 р. гітлерівці схопили Коновалова і після тортур розстріляли разом з його другом, працівником ст. Основа І. Пасинком - всього за кілька тижнів до визволення Харкова. На пам'ять про подвиг В.Коновалова на території депо ім. Кірова 21 серпня 1986 р. була відкрита меморіальна дошка, його ім'ям названа одна з харківських вулиць. Підпільну роботу на Основі вели також токар вагонного депо С. М. Біляш, працівники вантажного бюро В. Л. Алексеєнко, Г. І. Шершнєв.
Мешканці району рятували від окупантів бійців Червоної Армії, які втекли з полону, а також поранених, яких залишили при відступі в жовтні 1941 р. і березні 1943 р. Фельдшер 6-ї поліклініки Н.П.Протопопова у книзі "В боях за Харьковщину" розповіла про подвиг простих жінок - А. Кишишьян і М. П. Летучої (вул. Греківська), І. Н. Зурнаджан (вул. Рибасівська), О. Я. Піддубної (вул. Валер'янівська) та інших, які, ризикуючи власним життям, переховували в своїх домівках поранених. Т. М. Слободіна на власних руках перенесла зі шпиталю при фабриці ТЕЖЕ до себе додому 5 важкопоранених бійців і лікувала їх з допомогою Н. П. Протопопової, О. В. Піддубної та П. К. Давиденко, котрі працювали в лікарні. Працівниця фабрики "Авторучка" Фаніна (в деяких працях - А. М. Виноградова) більше року - до визволення Харкова переховувала в себе льотчика з підбитого літака. Завідувачка інфекційної лікарні Чернявська врятувала 25 червоноармійців: 7 чоловік вона оформила працівниками лікарні, частину помістила в тифозне відділення, а решту передала жителям району.
У Харкові, включаючи Червонозаводський район, функціонувало також українське націоналістичне підпілля: місцева організація на чолі з В. А. Доленком і осередки Організації українських націоналістів (обох течій - мельниківців і бандерівців), створені з харків'ян її представниками, що прибули з Західної України. Їхня діяльність, на відміну від радянського підпілля, була спрямована перш за все на формування місцевої адміністрації, надання практичної допомоги населенню, захист його інтересів перед окупаційною владою. Так, В. А. Доленко докладав зусиль до відновлення роботи харківських електростанцій, щоб дати в квартири світло й тепло. На Основі заступником райбургомістра працював емісар ОУН (б) на Харківщині Р. М. Процинський (у серпні 1942 р. він покинув місто, щоб уникнути арешту); тут же жив митрополит Української автокефальної православної церкви Феофіл (Булдовський). Осередком культурно-просвітницької діяльності були "Просвіти". Їх створення у 8-му і 9-му районах відбувалося з великими труднощами, головним чином через опір працівників райбургомістратів, які не сприймали українського спрямування "Просвіт" і віддавали перевагу клубам, школам танців тощо.
Боротьбою в тилу ворога харків'яни наближали перемогу - так само, як ті з них, хто знаходився в евакуації, наближали її своєю самовідданою працею, Залізничники Основи, в тому числі М. І. Ханін, М. П. Бублик, Ф. Г. Гунько, О. М. і В. О. Кулешови, В. С. Хараберюш, працювали у складі воєнізованих паровозних колон Особливого резерву НКПС, створених весною 1942 р. Вони підвозили на фронт поповнення, боєприпаси, вивозили поранених, зробили свій внесок у Перемогу під Сталінградом і на Курській дузі, у визволення України та європейських країн. Інститут іноземних мов знаходився в м. Маркс Саратовської області. Незважаючи на важкі умови евакуації, на всіх трьох факультетах вдалось успішно завершити перший навчальний рік і випустити велику групу викладачів іноземної мови й перекладачів, частина яких відразу була направлена на фронт. У 1942 р. було відкрите спеціальне відділення для підготовки перекладачів з дворічним терміном навчання. Про трудовий героїзм евакуйованих свідчать урядові нагороди. Ними вже тоді, в скупі на нагороди (особливо для тиловиків) 1942-1943 рр., були відзначені тільки з числа комуністів району 12 чол.
У середині лютого 1943 р. Харків був звільнений. У боях на території Харківщини здійснив свій подвиг К. М. Курячий, який до війни навчався у школі № 10. 14 лютого 1943 р. поблизу с. Мелихівки Нововодолазького району артилерійська батарея 33-го гвардійського кавалерійського полку, якою він командував, протягом 10 годин утримувала позиції, відбиваючи атаки значно більших сил ворога і знищивши 10 танків, 7 бронетранспортерів, більше 300 гітлерівців. Серед загиблих радянських воїнів був і капітан К. М. Курячий. У післявоєнні роки його ім'я було присвоєне школі № 53.
Та через місяць гітлерівцям знову вдалося захопити місто. Остаточне визволення настало лише 23 серпня 1943 р. після успішного наступу військ Степового фронту. На вулицях Червонозаводського району, зокрема, вели бої воїни 15-ї (командир Є. І. Василенко) та 81-ї (І.К.Морозов) стрілецьких дивізій, інших частин 7-ї гвардійської армії М.С.Шумилова. Опір гітлерівців, наляканих можливістю оточення, був нетривалим. За успішні бойові дії 15-й дивізії в числі інших було присвоєне почесне найменування "Харківської".
Великою була радість визволених і визволителів. 30 серпня біля пам'ятника Т. Г. Шевченку відбувся загальноміський мітинг, на якому були присутні 25 тис. чоловік. У листі-зверненні до воїнів Червоної Армії, прийнятому учасниками мітингу, говорилося: "Ваша кров освятила землю нашого рідного Харкова. Ваші самовіддані подвиги повернули нам свободу, життя і честь. Слава вам, орлам радянської землі. Слава вам, наші визволителі й захисники!".
Бойові дії, окупація й тактика "випаленої землі", яку застосовували при відступі як радянські, так і гітлерівські війська, завдали Харкову величезної шкоди. У Червонозаводському районі були зруйновані заводи "Червоний хімік" і "Червона зірка", взуттєва й тютюнова фабрики, м'ясокомбінат, електростанції та інші підприємства. Гітлерівці не встигли зруйнувати Основ'янський залізничний вузол, але все сучасне обладнання, встановлене перед війною, - електрична централізація стрілок, автоматичне блокування, механізована сортувальна гірка і т.д. - було демонтоване або знищене.
Стали непридатними для експлуатації житлові приміщення загальною площею 116609 кв. м. (чверть довоєнного фонду). Були зруйновані 696 житлових будинків та інші будівлі, серед яких гордість району - приміщення штабу військового округу, фінансово-економічного інституту, готелі "Спартак" і "Асторія". Така ж доля спіткала 7 шкіл, 2 кінотеатри, клуб ім. Горького, крамниці, лікарні, спортивні споруди, 20 мостів тощо. Тільки по житлово-комунальному господарству збитки становили 120,4 млн. карбованців.
Та найтяжчими, непоправними були людські втрати. За даними офіційних органів, наведеними в "Книзі пам'яті України. Харківська область" (т. 2), на фронтах Великої Вітчизняної війни загинули 5500 жителів Червонозаводського району. Там же опублікований поіменний список, котрий включає, за нашими підрахунками, 4564 прізвища загиблих фронтовиків і 39 - партизан і підпільників району. А поза цими цифрами ще залишаються тисячі мирних жителів, що загинули в роки окупації.
Відразу після визволення розпочалась титанічна праця по відбудові зруйнованого господарства. Трохи більше, ніж через тиждень, 31 серпня 1943 р. відбулося перше, організаційне засідання Червонозаводського райвиконкому. Тимчасово виконуючим обов'язки його голови був призначений Б. Ф. Воліков (у вересні його змінив М. І. Хованський). На наступному засіданні, 4 вересня, обговорювалось питання "Про відбудову господарства району".
В умовах прифронтової зони першочергове значення мало відновлення транспортних артерій. Залізничники Основи вже 25 серпня 1943 р. почали приймання і просування поїздів з боєприпасами, а наступного дня з депо ім. Кірова був випущений перший відремонтований паровоз. Військові будівельники з допомогою харків'ян відбудовували мости на автомобільних магістралях. За три дні був відремонтований Харківський міст, і люди змогли вже по ньому пройти на урочистий мітинг 30 серпня. До кінця року функціонували 5 найважливіших мостів району.
Військові будівельно-монтажні частини (ОБМЧ) брали активну участь і в відбудові фабрик і заводів. Але в основному це довелося робити самим харків'янам. У цілому по району населення протягом року відпрацювало не менше 100 тис. людиноднів, піднімаючи промисловість і транспорт з руїн. Відбудова електростанції № 1 була відзначена в 1943 р. перехідним Червоним прапором Державного Комітету Оборони СРСР й першою премією, мережі "Харенерго" - третьою премією, вагонного депо ім. Куйбишева - Червонимпрапором Наркомату шляхів сполучення і другою премією. До кінця року запрацювали 36 підприємств із 43 довоєнних, серед них "Червона зірка", електростанція № 1, гіпсовий завод, м'ясокомбінат, райпромкомбінат та інші.
Негайно після звільнення розпочалось відновлення соціальної сфери, упорядкування вулиць і площ. Ініціативна група з 35 комсомольців перевірила готовність шкіл до прийому учнів, визначила обсяг першочергових ремонтних робіт і з допомогою батьків учнів відремонтувала три шкільні приміщення. Вже 5 вересня 194З р. розпочалися заняття в початкових класах 5 шкіл, а з 1 жовтня всі 12 шкіл району функціонували в повному обсязі. За 4 місяці 1943 р. приступили до роботи 2 лікарні, 1 поліклініка, 10 медпунктів на підприємствах, 6 дитсадків, 11 магазинів і 4 кіоски, 40 їдалень, 3 базари, 2 бібліотеки. Були відремонтовані 20 колодязів і частина водогону, завдяки чому з'явилася можливість користуватися нормальною питною водою, а не річковою, як раніше. Почалась відбудова житла, викладалась бруківка, навіть дерева саджали - 5620 шт. у 1943 р.
Постійною турботою районної влади було забезпечення населення предметами першої необхідності. За короткий термін була організована карткова система, в першу чергу на хліб. З часом асортимент продуктів, що розподілялись, і кількість людей, які їх отримували, зростали. У вересні 1943 р. хлібні картки одержали 20835 чол., а в жовтні - 36684. Діти й інваліди отримували продовольчий пайок. Невдовзі з'явились талони на продукти, тютюн, промислові товари для працюючих.
У подальшому темпи відбудови народногосподарських об'єктів знизились. Завершити цю роботу передбачалося силами самих підприємств. Виняток становили тільки найважливіші заводи, повернуті з евакуації. Тут темпи залишались високими: наприклад, завод № 158 у 1944 р. виконав план відбудовних робіт на 200%. У цілому до кінця війни запрацювали всі довоєнні підприємства, з'явились і нові: заводи залізобетонних виробів, транспортного обладнання, електроремонтний № 13, фабрика "Спорттрикотаж", птахофабрика та ін. У листопаді 1945 р. в районі функціонували 40 фабрик і заводів (у тому числі 13 союзного, 17 республіканського і 10 місцевого значення), 26 артілей і Основ'янський залізничний вузол, на яких працювали не менше 30 тис. чол.
Більшість підприємств виконували й перевиконували завдання за обсягом виробництва. План 1945 р. промисловістю району був виконаний на 102%. В числі передових називались паровозне депо, заводи "Червоний хімік" і ремонтно-механічний, фабрики тютюнова, парфумерна, 1-а взуттєва, електростанції, ОБМЧ-301, 13-й хлібозавод, райпромкомбінат. Деякі підприємства виділялися й у всесоюзному масштабі. Так, фабрика ТЕЖЕ за підсумками роботи у липні 1944 р. одержала другу премію Наркомату легкої промисловості СРСР. Таку ж нагороду по своєму відомству отримав за жовтень 1945 р. "Червоний хімік". Особливо відзначались працівники залізниці, де була запроваджена військова дисципліна. У січні 1944 р. колектив ст. Основа вийшов переможцем у всесоюзному змаганні, а вагонна ділянка станції неодноразово посідала перші місця протягом року. 7-а дистанція дороги 10 місяців утримувала перехідний Червоний прапор НКШС і ВЦРПС.
Високі показники досягалися завдяки самовідданій, виснажливій праці робітників та інженерно-технічних працівників. На фабриці ТЕЖЕ бригади Маркова, Нечипуренко, Оробінської в 1944 р. виконували завдання на 200-250%, слюсар заводу № 158 Золотухіна - на 440%, бригада токарів паровозного депо, очолювана Жуковським, - на 650%. Активно застосовувалися більш ефективні методи праці. Машиніст паровозного депо Мороз став ініціатором спалювання пісного вугілля, заступник начальника ст. Основа Філатов - формування технічних маршрутів далекого слідування без переробки в дорозі. Вони були нагороджені відповідно значками "Відмінник-паровозник" і "Відмінник-рухівник". Одні лише дальні технічні маршрути, сформовані за методом Філатова на Південній залізниці в останній рік війни, дали можливість зекономити 3,5 млн. вагоногодин за рахунок скорочення часу переробки документації на проміжних станціях. У березні 1944 р. з Основи почали відправляти важковагові поїзди.
Паралельно з промисловістю в районі поступово відновлювались житлово-комунальне господарство, комунікації. Продовжувався, хоч і не досить швидко, ремонт дорожнього покриття й мостів. Зокрема, повністю були відновлені залізобетонний міст по вул. Вільної Академії, дерев'яні мости по вулицях Зміївській, Греківській, Леваневського, тимчасово - великі мости через річки Харків і Лопань. За півтора роки війни було відбудовано 25,6 тис. кв. м. житла. Тут відзначились такі підприємства, як "Стальконструкція", 1-а взуттєва й тютюнова фабрики. У той же час спеціалізовані служби (райжитлоуправління, рембудконтора) постійно не справлялися з завданнями, виконували роботу неякісно, приписували собі ремонт, здійснений самими мешканцями. За це начальник рембудконтори Пшеничний був засуджений на 6 років позбавлення волі.
До кінця війни в основному була відновлена мережа навчальних закладів. Крім загальноосвітніх шкіл, функціонували 1 інститут, 2 технікуми, 2 ремісничих училища, 5 шкіл фабрично-заводського навчання та 1 навчальний комбінат.
Важко вирішувались питання забезпечення населення всім необхідним. Карткова система забезпечувала лише мінімальні потреби. Система торгівлі і громадського харчування була відновлена не в повному обсязі й не справлялась зі своїми завданнями. У зв'язку з цим великого значення надавалось розвитку підсобних господарств підприємств і населення. У 1945 р. 42 організації Червонозаводського району самотужки засіяли сільськогосподарськими культурами 2445 гектарів. Понад 14 тис. сімей мали городи загальною площею 920 га. Крім того, 14 тис. мешканців району в порядку трудової мобілізації працювали на колгоспних полях строком від 3 днів до 3 місяців. Але продовольча проблема залишалася гострою. Про це свідчать і деякі курйозні факти: в самому центрі міста, по вул. Л. Берія (тепер - Кооперативній), у квартирі наукового співробітника декілька років утримувалась корова, на третьому поверсі будинку по вул. Нетеченській жили кури і навіть свині.
У цілому в роки війни була виконана величезна відбудовна робота. Була відновлена мережа промислових підприємств, навчальних закладів, функціонували найважливіші системи життєзабезпечення району - комунальне господарство, торгівля, лікувальні установи й т.д. Проте рівень життя залишався вкрай низьким, а виробництво помітно відставало від довоєнних показників.
Мешканці, працівники підприємств і установ Червонозаводського району зробили гідний внесок у Перемогу, самовіддано працювали в тилу й воювали на фронті. Сотні їх були відзначені урядовими нагородами. Тільки серед залізничників Основи Героями Радянського Союзу стали О. Ф. Толмачов, М. Д. Шаповалов, О. Р. Шемигон, Ф. О. Литвин, повним кавалером ордена Слави - М. Ф. Шатрюк. 
Автор
468   документов Отправить письмо
Документ
Категория
История
Просмотров
60
Размер файла
55 Кб
Теги
Червонозаводський район, Харків, Наумов С. О., Велика Вітчизняна війна
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа