close

Вход

Забыли?

вход по аккаунту

?

Дж.Апдайк Кентавр

код для вставкиСкачать
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
Запорізьке територіальне відділення Малої академії наук України
Профіль: філологія та мистецтвознавство
Секція: зарубіжна література
ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА РЕЦЕПЦІЯ МІФУ
У РОМАНІ ДЖ.АПДАЙКА «КЕНТАВР»
Наукова робота
учениці 11-класу
Запорізького Січового колеґіуму
Науковий керівник –
вчитель
Запоріжжя
2011
ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………….……….3-4
РОЗДІЛ 1
ТЛУМАЧЕННЯ ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ РЕЦЕПЦІЇ МІФУ
1.1. Інтертекстальність як головна ознака постмодерністської літератури…5-8
1.2. Рецептивна естетика - основоположний елемент інтерпретації сучасного
роману.…………………………………………………………………….……..9 -11
РОЗДІЛ 2
ПОСТМОДЕРНІСТСЬКА РЕЦЕПЦІЯ МІФУ У РОМАНІ ДЖ.АПДАЙКА
«КЕНТАВР»
2.1. Двоплановість роману ……………………………………………………12-17
2.2. Рецепція міфу як джерело нової міфотворчості ………………………..18-27
ВИСНОВКИ…….………………………………………………………...........28
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…….…………………….. ………29
http://www.ji.lviv.ua/ji-library/pleroma/gk-il.htm
http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=994
2
Література другої половини 20-го століття проходила під знаком
постмодернізму
та
інтертекстуальності.
Романи
цього
періоду
характеризуються так званою інтелектуальною грою – грою з цитатами, з
текстом, з художнім простором твору. Основою цієї гри найчастіше стають
міфи, які примушують читачів аналізувати поєднання реального та міфічного
в різні історичні періоди в різних культурах, проявляти свій інтерес до
встановлення логічної послідовності подій у художньому тексті. Предметом
такого аналізу виступає не реальний світ, а концептуалізація світу в романі.
Найбільш поширеною формою трансформації міфологічних сюжетів та
образів у постмодерністській творчості є традиційна інтерпретація, яка
реалізується у вигляді пародіювання, ремінісценцій, алюзій, що виявляються у
фомах інтертексту.
Пропоноване дослідження присвячене творчості Джона Апдайка в
контексті
постмодерної літератури. Апдайк належить до того повоєнного
покоління письменників США, яке прийшло в літературу з університетськими
дипломами
і
ґрунтовною
гуманітарно-філологічною
підготовкою,
чим
різнилося від знаменитих старших колег (Е. Хемінґвея, В. Фолкнера, Д.
Стейнбека, Р. Колдуелла, Р. Райта та ін.), можливо, не настільки ерудованих,
але з багатшим життєвим досвідом.
Джона Апдайка в Америці нерідко називають найбільш талановитим і
найбільш плідним письменником свого покоління. Він працює багато і
натхненно в усіх жанрах: пише романи, оповідання, п’єси і навіть вірші
(зазвичай іронічні). Апдайк – прозаїк, нагороджений багатьма престижними
літературними преміями, серед них Вища премія Національного об’єднання
літературних критиків, Пулітцерівська й Американська літературні премії.
Для Апдайка характерні висока літературна техніка, стильове багатство,
пильна увага до психології своїх героїв; об'єкт його зображення — життя
інтелігенції, добре знайомого йому «середнього класу». У своїх найкращих
книгах Апдайк виступає як своєрідний літописець звичаїв і психології
середнього класу, «споживацького суспільства», чудовий стиліст, котрий
3
володіє всіма фарбами мовної палітри, де можна натрапити і на легку іронію, і
на гумор, а інколи — на сатиричне згущення фарб.
«Кентавр» - кращий і найвідоміший роман письменника. У ньому багато
автобіографічного, хоча він і вражає своєю незвичністю, бо тут сплелись
давньогрецькі міфи і дійсність. Автор писав: «Ідея книги народилася з
декількох рядків, знайдених у збірці легенд і давніх міфів.
Тепер ними
починається роман. У цих рядках мене вразив образ Хірона, що жертвує собою,
подібно Христу, собою і своїм безсмерттям заради людства. Мені захотілось
переказати, заново прочитати цю легенду. У моїй уяві вона переплітається зі
спогадами власного дитинства, Пенсільванії 1947 року». ( )
Літературознавці
сміливо
і
концептуально
прояснили
“звивисту”
художню логіку Дж. Апдайка, пов’язуючи її з контекстом постмодерністської
культури другої половини 20-го століття. Серед них -
Р. Детвейлер,
Е. і К. Гамілътони, Дж. В. Хант, О. Єлістратов, М. Мендельсон, М. Тугушев.
У даній роботі ми спирались на роботи сучасних дослідників творчості
Апдайка:
- Н.О. Ліхоманова «Постмодерністська рецепція міфу (на матеріалі
європейського романного досвіду XX ст.)»;
- Т.Н. Денісова «Роман і романісти США XX ст.»;
- Т.Н.Денисова «Нонконформізм середини віку: людина в
постіндустріальному суспільстві»;
- Н.Є.Пудовочкіна «Неоміфологізм у художній культурі США».
Як наслідок, наскрізна ідея роботи проростає зі спроби окреслення
суттєвих ознак літературного стилю Дж. Апдайка, яким він бачиться з точки
зору сучасної постмодерністської естетики. Саме такий науковий ракурс
спонукає до дослідження характеру використання міфу в романі «Кентавр»,
зокрема, висуває проблему постмодерністської рецепції міфу.
Тож актуальність теми зумовлена необхідністю дослідження
міфу в
контексті інтертекстуальної природи постмодерністського роману Дж.Апдайка.
4
Мета: визначення особливостей інтерпретації міфу в роман Апдайка «Кентавр»
і окреслення на основі результатів художнього аналізу зв’язків творчості
письменника із постмодерністськими літературними тенденціями другої
половини 20-го століття.
Досягнення мети передбачає розв’язання кількох завдань:
1) визначення інтертекстуальності та її особливостей, що знайшли своє
втілення у романі Дж.Апдайка “Кентавр”;
2) осмислення постмодерністської рецепції міфу в романі
3) аналіз роману Дж. Апдайка “Кентавр” у контексті сучасних
інтерпретацій постмодернізму як “нової міфотворчості”.
Об’єктом дослідження є текст роману Дж.Апдайка «Кентавр»
Предметом дослідження є міф і реальність в романі
Методи дослідження: у процесі дослідження застосовано методи аналізу
та синтезу, порівняльний та описовий методи пізнання.
Практичне значення.
Виконана робота може бути використана під час вивчення постмодерністської
літератури в школах, ліцеях, гімназіях, колеґіумах. Апробація роботи здійснена
під час захисту науково – дослідницьких робіт в рамках МАН на шкільному
рівні.
5
РОЗДІЛ 1
1.1. Інтертекстальність як головна ознака постмодерністської літератури
Головною специфічною ознакою літератури постмодернізму є її
гіперрецептúвність - яскраво виражена схильність до рецепції будь-яких фактів
із культурно-історичного досвіду всього людства; передовсім і найактивніше із творів світової літератури різних елементів їхньої форми і/або змісту:
сюжетів, мотивів, образів, концепцій, жанрів, сцен, цитат тощо.(словник або
робота про постмодерн )
Найпродуктивнішою формою реалізації гіперрецептивності літератури
постмодернізму є інтертекстуальність. Її класичне визначення належить
видатному французькому філологові ХХ ст. Роланові Барту: “Кожен текст є
інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш
упізнаваних формах: тексти попередньої культури та тексти оточуючої
культури. Кожен текст становить собою нову тканину, зіткану зі старих цитат.
Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, - усі вони поглинені
текстом і змішані в ньому». (робота Барта )
Інтертекстуальність стала обов’язковою частиною та одним з основних
художніх прийомів, що розмиває традиційну межу між мистецтвом та
реальністю. Одним з найтиповіших виразів, що характеризує концепцію
інтертекстуальності, є “світ як текст”, де інтертекст розуміється як
інформаційна реальність, що пов’язує текст, людину та час і найбільшою мірою
відображає ідею постмодернистського світогляду.
Термін інтертекстуальність був уведений у 1967 році теоретиком
постструктуралізму, ученицею Р.Барта, Ю.Крістевою.
У
контексті
постмодерністського
світогляду
інтертекстуальність
розглядається як єдиний механізм породження текстів. Інтертекстуальність не
можна розглядати як суто механічне включення створених раніше текстів та їх
елементів у новий текст. Уся культура людства розглядається як єдиний текст,
включений до буття, тобто своєрідний єдиний інтертекст. Усі тексти, що
6
створюються, мають “єдиний претекст” (культурний контекст, літературну
традицію), а з іншого боку, вони, у свою чергу, є інтертекстами, тому що
стають явищами культури.
Теорія
інтертекстуальності
склалася,
головним
чином,
у
літературознавстві, але у дійсності сфера її буття набагато ширше.
Інтертекстуальність має місце не тільки в текстах у вузькому змісті, тобто у
вербальних формах, але й у текстах, що будуються засобами інших, ніж
природна мова, знакових систем. Інтертекстуальні зв’язки встановлюються між
творами живопису, архітектури, музики, театру, кінематографу.
Отже, інтертекстуальність – це запозичення автором попереднього тексту
та подальше проникнення його у зміст твору або звернення читача до одного
змісту через інший.
Інтертекстуальність як явище включає два компоненти:
1)
посилання на тексти – натяки на сюжети або систему героїв певних
творів, які активізують своє значення в межах змісту;
2)
діалогізм – співіснування аспектів різних культур та текстів у
межах одного змісту.
Посилання на тексти, які належать до одного проміжку часу або до однієї
епохи, зазвичай робляться автором усвідомлено і навмисне, що дозволяє легко
їх простежити при читанні твору. Але є ряд посилань, зроблених на рівні
підсвідомості й пов’язаних з філософією, законами епохи, країни, специфікою
жанру тощо.
Інтертекстуальність, що об’єднує тексти різних епох, заслуговує на
особливу увагу, у такий спосіб забезпечується діалог між епохами та
культурами.
О’єктом
даного дослідження є текст, в якому
використовується
посилання, що належить до однієї епохи, а саме давньогрецька міфологія, і
творить діалог між античність та сучасністю.
Таким чином, інтертекстуальність роману Апдайка полягає в тому, що
міф про кентавра Хірона виконує не тільки основоположну роль для створення
7
сюжетної лінії та системи персонажів, а й слугує матеріалом для «нової
міфотворчості», розкриває основи світобачення автора.
Однією із найважливіших проявів інтертекстуальності є використання
міфів та міфологічних мотивів у художній творчості. Звернення до міфу
знаходить різне художнє втілення у письменників першої половини XX
століття і у новітній прозі 1960—90-х років. У літературі XX століття можна
виокремити різноманітні прояви художнього пошуку:
-
створення універсального міфу, що дозволяє осягнути умови
людського існування у сучасному світі у творчості Т. Манна,
У. Холдінга;
-
осмислення реальності крізь призму міфологізованої свідомості у
творчості Г. Гарсіа Маркеса;
-
іронічне
використання
міфологічних
мотивів
у
творчості
М. Кундери тощо.
Але за різними тенденціями звертання до міфу у сучасній літературі можна
простежити те ж саме прагнення, що й у митців Давньої Греції: через
зображення боротьби людини досягти її духовного очищення, катарсису;
прагнення усвідомити закони людського життя з позицій вічності, відкрити
загальні закони буття і свідомості.
Міф можна вважати основоположним структурним і смислотворчим
елементом інтертекстуальності сучасного роману.
При цьому інтертексти виконують досить різноманітні функції:
1) експресивна функція інтертексту виявляється тією мірою, якою автор
тексту через інтертекстуальні посилання повідомляє про свої культурні
орієнтири, а у деяких випадках і про прагматичні настанови. Добір текстів і
авторів для посилань, цитат, алюзій є важливим елементом самовираження
автора;
2) апелятивна функція інтертексту виявляється у тому, що посилання на
будь-які тексти у складі даного тексту можуть бути орієнтовані на конкретного
8
адресата – того, хто здатний впізнати це інтертекстуальне посилання і
адекватно зрозуміти смисл, що стоїть за ним;
3) поетична функція у багатьох випадках постає як розважальна:
впізнання інтертекстуальних посилань розглядається як захоплююча гра,
складність якої може варіюватися від безпомилкового упізнання цитати з
культового твору до професійних розшуків, спрямованих на виявлення
можливого непередбаченого автором контексту;
4) референтивна функція передачі інформації про зовнішній світ;
5) метатекстова функція інтертексту полягає у тому, що для читача, який
впізнав деякий фрагмент тексту як посилання на інший текст, завжди існує
альтернатива: або продовжувати читання, або для глибшого розуміння цього
тексту звернутися до тексту-джерела (який і виконує у відношенні до
впізнаного фрагменту метатекстову функцію). ( будь – яка робота про
постмодерн)
У даному дослідженні саме експресивна функція інтертексту є
найважливішим елементом самовираження автора. Інтертекстуальне посилання
«античність – сучасність» найбільш виразно повідомляє про переконання,
погляди, культурні орієнтири Апдайка
Інтертекстуальні відношення є одночасно і конструкцією “текст у тексті”,
і конструкцією “текст про текст”, що у свою чергу надає можливість
породжувати безкінечну кількість зв’язків та змістів у постмодерністському
тексті.
Отже, на матеріалі даного розділу з’ясовано, що інтертекстуальність –
одна із важливих рис постмодерністської літератури і розуміється
як
інформаційна реальність, що пов’язує текст, людину та час і найбільшою мірою
відображає ідею постмодернистського світогляду.
З цієї позиції інтертекстуальність роману Апдайка «Кентавр» полягає у
використанні античного міфу про кентавра Хірона і слугує елементом
вираження світоглядних позицій автора.
9
1.2. Рецептивна естетика - основоположний елемент інтерпретації сучасного
роману
Міфи, традиційні образи та сюжети, літературні архетипи також є
вагомим матеріалом для постмодерністської рефлексії. Це спонукає до
дослідження характеру їх використання в постмодерністській літературі,
зокрема, висуває проблему постмодерністської рецепції міфу.
У літературознавстві напрям рецептивної естетики заснували німецькі вчені
Роберт Яусс і Вольфганг Ізep та американці Дж. Куллер, Е. Герш, С. Фіш.
Основні положення рецептивної естетики стали популярними ще в 70-ті роки.
Це не естетика творчості, а естетика сприйняття. Об'єктивна цінність культури
(і літератури) минулого не являє для неї інтересу. Рецептивна естетика
повністю зосереджена на сучасній людині. Все, що було раніше, має значення
лише остільки, оскільки на нього звернена свідомість нашого сучасника.
Рецептивна естетика надає читачеві всі можливості для творення власного
тексту з даного. Адже літературний твір — це лише подразнювач, що збуджує,
викликає до життя ціле море думок, емоцій, уявлень читача, пов'язаних з його
власним, а не письменницьким, досвідом. В уяві читача з'являються ідеї,
поняття, які первісно не були закладені автором, і, навпаки, чимало з того, що
хотів би вкласти автор у свідомість читача, лишається поза увагою. Двох
схожих думок про твір, згідно з теорією рецептивної естетики, бути не може,
адже саме читання вносить суб'єктивний момент.
Рецептивна естетика заперечує поширену думку про те, що в художньому творі
відображена певна конкретна реальність минулого. На думку Р. Яусса, текст
твору не може бути ні дзеркалом, ні копією навколишньої дійсності. Він,
швидше, має віртуальний сенс, тобто специфічне, притаманне тільки для
даного твору значення (цілком відмінне від наукового). Це значення містить у
собі щось раптове, часом провокаційне.(8) В. Ізер вважав, що високохудожній
твір має в собі стратегію заперечення, яка виявляє себе в різних формах,
наприклад у запереченні персонажем певних усталених норм людської моралі.
10
Це
дає
авторові
можливість
розкрити
принципову
недосконалість,
незавершеність і навіть непередбачуваність людської особистості.(9)
Епоха постмодерністської свідомості відзначається персоніфікованим
сприйняттям міфологічних образів та ритуалів, що відповідно переноситься у
простір художнього мислення. Утворюючи єдиний універсальний інтертекст,
постмодерністський роман подає безліч внутрішніх кодів міфологічної
побудови світу.
Універсальний вплив міфології на різні сфери діяльності людини
відзначався неодноразово. Численні дослідження свідчать, що інтерпретації
міфологічного досвіду є джерелом сучасної свідомості, яка в такий спосіб
генерує сюжетно-образний первень традиції, представляючи її в культурних
модифікаціях різних напрямів. Якщо погодитися з твердженням, що міф є
певною парадигмою, яка породжує варіації культурних уявлень, то в умовах
загального спрямування постмодернізму до рефлексивного сприйняття власних
джерел,
особливості міфу дають можливість знайти в міфології шлях до
розв’язання певних сучасних проблем. Відповідно література, використовуючи
давні міфологічні оповіді, формує власні ідеї, що пов’язані з архаїчними
уявленнями світобуття. Міфологія постає як своєрідна мова символів, що
упорядковує і визначає сьогодення.
Більше того, в сучасній літературі
спостерігається свідоме творче спрямування до первинного типу мислення.
Таке культуротворче звернення до міфології у ХХ ст. певною мірою було
спровоковано загальною кризою культури (передусім західноєвропейської), яка
специфічно виявилась у розчаруванні в позитивістських поглядах та ідеях
соціальної еволюції й культурного прогресу. Щоб зрозуміти історію, потрібно
осягнути
її
первісну
реальність “зсередини”,
відчувши
циклічну
пульсацію “вічного повернення”.
Об’єктом дослідження трансформації міфологічних сюжетів, мотивів та
образів обирається саме постмодерністський роман, оскільки “і міф, і роман
належать до сфери оповіді” (Є.Мелетинський) (10), і так зване “повернення до
міфу” сталося передусім на підставі роману як своєрідного “епосу нового
11
часу” (В.Кожинов) (11), який є “найбільш гнучким жанром” (М.Бахтін)(12) для
сучасної епохи літературного розвитку, якому більше, ніж будь-якому іншому
жанрові, притаманна здатність до змін.
Отже,
можливість
розуміння
з
одного
основних
боку
положень
осмислити
рецептивної
естетики
використання
міфу
дає
в
постмодерністському романі, з іншого боку проаналізувати роман Апдайка
«Кентавр» у контексті сучасних інтерпретацій постмодерну як «нової
міфотворчості».
12
РОЗДІЛ 2
2.1. Двоплановість роману – основний структурний елемент
Художня спадщина Дж.Апдайка
може слугувати яскравим втіленням
постмодерністського світобачення й світовідчуття.
Частіше за все мотиви творчості Апдайка пов’язані із зображенням долі
обивателів, що досягли матеріального блага, але переслідуваних відчуттям
безцільності свого зовнішнього життяі прагненням урізноманітнити порожнечу
сірої буденності. Поєднання яскравих сатиричних фарб з ностальгічною
тональністю, яку створює неприховане співчуття автора до своїх персонажів
(для нього вони насамперед жертви свого часу, хоча письменник не знімає з
них відповідальності за невизначеність морльних понять), допомогло Апдайку
створити багатогранну картину життя «середнього американця»
1950-70-х
років.
Жваве зацікавлення читачів і критиків викликав і найвідоміший роман
Апдайка «Кентавр», удостоєний Національної книжкової премії.
Як переказати найдорожчий спогад? Як відтворити для коханої дівчини свій
хлоп’ячий мир? Як це зробити, якщо минуле, як і сьогодення, хитке, обриси їх
розпливаються й ледь уловима грань між тим часом, що був, і тим, що здається,
між порядком і хаосом? Саме такий світ у романі “Кентавр”. Художник Пітер
Колдуел розмовляє зі своєю коханою, розповідає їй про себе, про дитинство,
про свого батька, думає про сьогодення, вертається в минуле. Не відразу
розумієш, коли відбувається дія: в 1947 році або п’ятнадцять років потому, або
взагалі в часи кентаврів. Можна, звичайно, спробувати переказати книгу в
хронологічній послідовності, прозаїчно “витягнути” її в тім порядку, у якому
відбувалися події, відібравши тільки епізоди реальні, відкинувши міфологію.
Але впорядковувати роман Апдайка таким способом не можна: у мистецтві від
зміни місць доданків сума завжди міняється. Світ у романі “Кентавр” - це світ,
у якому вигадливо змішані вчора й сьогодні. Але книга Апдайка не ребус,
розрахований лише на витончену кмітливість і спеціальні знання. Її можна
13
сприймати як казку, і тоді не здасться дивним, що герой роману усе ще живе й
діє після того, як ми прочитали присвячений йому некролог, що його ранять
стрілою. Багато в книзі вигадливого вимислу. А біль від поранення - щира.
Своєрідність книги в тому, що реально-побутовий план дивовижним чином
співіснує з міфологічним. Поклавши в основу тексту античний міф про
благородного кентавра, напівлюдину - напівконя Хірона, Апдайк продовжив
традиції Джойса («Улісс»), а також тенденції до «міфологізації» у сучасній
літературі Гарсіа Маркеса, Фріша.
Дія у ньому охоплює лише декілька днів січня 1947 p., події відбуваються у
містечку Олінджер, що у штаті Пенсильванія; розповідь ведеться від імені
Пітера Колдуелла, художника, який згадує свого батька Джорджа Колдуелла,
вчителя біології, людину добру, вразливу, невдаху у житті. Складна,
оригінальна композиція роману дає можливість робити екскурси як у минуле,
так і в майбутнє. При цьому герої та ситуації міфу прозоро співвідносяться з
персонажами, що діють у навмисне заземлених, реальних обставинах повоєнної
Америки. Учителі, учні, мешканці Олінджера постають мовби і в буденному, і в
легендарно-міфологічному вимірах.
Добав відомості про цих героїв
Роман «Кентавр»
Антична міфологія
Джордж Колдуелл
кентавр Хірон
Пітер Колдуелл
Прометей
директор школи Зіммерман
Зевс
міссіс Герцог
Гера
володар
авторемонтної
майстерні Гефест
Гамел
дружина Віра
Афродіта
пастор Марч
Марс
господар кав’ярні Майнор Кретц
Мінос
містечко Олінджер
Олімп
14
Колдуел, як легендарний Хірон, іноді крокує між рослинами, які насправді
відсутні в американському містечку
- тамарисками, тисами, лаврами,
кермесовими дубами. Містечко Олинджер викликає асоціації з Олімпом. Під
час заметілі він ввижається автору містом покинутих храмів.
«Яка вражаюча тиша панує у світі! Під величезним склепінням розбурханого
нічного неба Олінджер перевтілюється у новий Віфлеєм. За вікнами плаче
немовля-бог. З нічего народилось все. Скло, наче обліплене зсередини соломою з
його ясел, заглушає крик. Світ не чує і продовжує звичайно жити. Місто з
білими дахами здається нагромадженням покинутих храмів; вдалині вони
зливаються, сіріють, тануть.» ( 13, с )
Така двоплановість роману, його несподівана форма спричинили жваві
дискусії; висловлювалась думка, що структура роману недостатньо органічна,
дещо штучна. Апдайк так пояснював свій задум: «Я хотів, щоб реалістичне
відображення і міфи, взаємопроникаючи, доповнювали одне одного і дійсність
створювала б якусь оболонку міфу». Очевидно, що таким прийомом Апдайк
хотів підкреслити «споконвічність» морально-етичних проблем, порушених в
романі, незмінність властивостей людської природи, протиборство у ній
розумного і чуттєвого начал, добра та зла, «неба» та «пекла».
Отже, у постійному контрасті реального і міфологичного розгортається
основна тема «Кентавра» - занепад суспільного життя. Власне мова йде про
кризу ідей, цінностей, моральних понять, духовних прагнень, які до початку
60-х р. став беззаперечним фактом, породжуючи перші паростки протесту, що
пізніше охопив найрізноманітніші верстви американського суспільства.
Отже, герой роману Дж. Апдайка – провінцйний шкільный учитель –
дуже добрий, талановитий й самовідданий.
«Як окреслити його професійне обличчя? Досконале знання предмету,
безмежна любов до своїх не зовсім обдарованих колег, найдзвичайна здатність
знаходити яскраві порівняння і подавати навчальний матеріал свіжій,
неочікуваній формі, оживляючи його життєвими прикладами, невимушений
гумор, акторські здібності, про які не можна не згадати, невгамовний
15
характер, що змушує його постійно удосконалювати свою педагогічну
майстерність, — ось далеко не повний перелік його чеснот. А найбільше
залишається в пам’яті його учнів самозречення, безкорисливість, постійна
турбота про людство, що змушує Колдуела все життя зневажати власний
добробут і заслужений відпочинок. Учитися у містера Колдуела — значило
прагнути ввись». (13,с )
Однак сумнівно, що він може стати виразником великої ідеї у відповідності до
задуму автора. Щоб возвеличити цей образ, зробити його більш масштабним,
Апдайк ототожнив скромного учителя з безсмертним кентавром, що жертвує
собою заради учня, з’єднавши два образи воєдино. Масштаб конфлікту можна
відчути уже в прешому епізоді, що визначає тональність роману, його поетику,
побудовану на постійному зіткненні міфологічного й реального планів. Під час
уроку природознавство хтось запустив у викладача залізну стрілу, що пробило
гомілку, – можливо й отруйною, як та стріла, що вразила Хірона. Міф й
реальність не зійшлися, а саме зіткнулися, щоб виникла важлива антитеза
чистого світу легенди й тьмяної буденності Олінджера, самозреченості Хірона
й безпорадності Колдуелла, натхненного й земного.
Прийом антитези використовується і в ставленні обох героїв до своєї праці.
Наприклад, Колдуел не бажає цього навіть ворогу:
«Я — платний наглядач за слабкими, ненормальними й розумово відсталими,
можу дати тобі одну-єдину пораду: поки не пізно, отямся і вивчись чому небудь, інакше будеш таким же, як я, і прийдеться тобі йти учителем, щоб
заробити на життя. Не бажаю тобі цього, хлопчику. Хоча ти мій
найбільший ворог, я тобі цього не бажаю». (13, с )
А для Хірона – це смисл життя, відчуття завершеності:
«Кожний з дитячих голосів у хорі привітань мав для нього свій колір.
Багатоголосся скадалося в райдугу». (13, с )
«Хірон глибоко зітхнув; солодке, як мед, повітря наповнювало його груди; учні
давали кентавру відчуття завершеності. Вони нетерпляче всотуали його
16
мудрість. Холодный хаос знань, що зберігався в ньому і тепер з’явився на сонці,
фарбувався юними радісними кольорами». (13, с. )
Таким чином, підсилюючи цю антитезу всіма засобами оповіді, Апдайк
досягає максимально щільного поєднання міфу й дійсності, змушує нас
одночасно стежити за Колдуеллом, що відчуває біль у нозі, і супроводжувати
Хірона в його останні години перед тим, як кентавр вознесеться сяючим
Стрільцем серед сузір’їв.
Слід зазначити, що одним з смислоутворюючих протиріч роману
«Кентавр» є
протирічча між двома підходами до оцінки внутрішнього
духовного стану людини, прийнятих у Давній Греції та в сучасній Америці. У
відповідності до «американської мрії» американець вірить, що той, хто не
авдчуває себе постійно щасливим – ненормальний. Еллін же, навпаки,
переконаний, що ненормальний той, хто відчуває себе постійно щасливим.
Страждання є природнім станом людської душі. Жити для елліна значить
страждати. Страждання породжує трагедію, трагедія – мистецтво.
Страдник Хірон-Колдуелл та самовдоволено - щасливий Зевс-Зіммерман
– виразники двох діаметрально протилежних поглядів на стан людської душі.
Принцип двох світів, покладений Апдайком в основу романа «Кентавр», є
визначальним і в духовному житті Америки. Те, що для
одних являється
реальністю, іншим здається міфом, і навпаки. Для містера Зіммермана, міссіс
Герцог, пастора Марча, Майнора Кретца та інших других героїв роману, міф
далекий і недоступний. Їх практицизм відкидає будь – яку можливість погляду
на світ крізь чарівну призму дивного. Таким чином, «антиміфологічність» цих
персонажів роману дає можливість письменнику використовувати міф у якості
сатиричної зброї.
Роман Апдайка - не тільки роздуми над долею інтелігенції 60-х,
«Кентавр» - роман філософський. Крім роздумів над долею двох поколінь
американської інтелігенції, в ньому містяться загально філософські роздуми
про призначення, ролі, специфічних рисах інтелігенції взагалі. Міфологія
допомагає письменнику створити філософський пласт роману. Античність стає
17
своєрідним
ідеальним для розвитку культуры типом
суспільства, який
письменник протиставляє американському суспільству.
Таким чином, двоплановість є не тільки структурним елементом роману,
а й дозволяє втілити авторський задум: у розкритті головної ідеї поєднати
яскраві сатиричні фарби з ностальгічною тональністю.
18
2.2. Рецептивна естетика як джерело нової міфотворчості
У романі Дж. Апдайка глибоко проаналізовані причини кризи духовности
в Америці 60-х, загострення внутрішніх протиріч культури. Апдайк показав
дистанцію між інтелігенцією та
«середнім американцем», спираючись на
протиставлення «міфологічних» персонажів «реалістичним».
Час,
в
який
живе
головний
герой
роману,
юний
Пітер
Кондуел,однозначно визначалось «молодіжною хвилею». Ціле покоління молоді
відмовилось у 60-ті від соціальної моделі, запропонованої суспільством. Вони
обрали інший шлях: стали хіпі, дітьми-квітами і «революціонерами». Панівною
стала ідея про те, що молодь повинна відірватися від рідної домівки і
відправитися у мандри у пошуках невловимої мети. Пітер також тікає з дому.
Як і тисячі інших, він жадає духовного, чого немає у провінційному
Олинджері, але яке він сподівається знайти в столиці.
Апдайк протестує проти сліпого поклоніння перед тими, для кого
«американська мрія» стала реальністю, протестує проти цього феномена, і на
прикладі долі Пітера-Прометея показує, чим визначається в Америці ставлення
до творчої особистості. Пітер также як і Прометей мучиться від болю.
«Якби світ подивився на мене, він здивувався б, чому живіт у мене ніби
покльований великим птахом, весь у червоних колах величиною з дрібну
монету». (13, с )
Ця хвороба також символізує муки людського страждання, що постійно
роздирається протиріччями.
Апдайк покладає в основу створення образу підлітка Пітера Колдуелла
дві прометеєвих риси: боротьба з богами і покликання митця. Він інстинктивно
ненавидить директора Зіммермана, господаря кав’ярні
мешканців
Олінджера.
Ця
ненависть
викликана
Майнора Кретца,
кількома
причинами:
соціальною, моральною, політичною. Вони багаті, а Пітер бідний. Вони
прелюбодіють, а Пітер у стан чистої юнацької закоханості, протестує проти
хіті, проти приниження любові. Вони з усіх сил розхвалюють країну, в якій
живуть, а Пітеру добре відомий внутрішній бік благополуччя «обраних», він ще
19
багато не розуміє, але саме життя переконує його в тому, що Америка – не
благословенний рай для кожного американця. Тяжко хворі змушені працювати,
щоб утримувати родину, й помирають від непосильної праці, як Колуелл старший. Цікаво, що бунт Пітера не може мати позитивних результатів, а
тільки чинить неприємності самому підлітку.
Звернимо увагу, що на одному з уроків Джордж читає учням чудову
лекцію про походження життя на Землі, закінчуючи її на пафосній ноті,
моментом, коли, нарешті, з’явилась «трагічна тварина, імя, якій – людина». У
спогадах вразливого хлопчика, який з часом став художником, цей час
покривається ореолом казковості, реальність і міфи зливаються, стають
нероздільними, співіснують «на рівних» в одній фразі. Фактично це він
створює міф про свого батька, учителя Джорджа Колдуелла, кентавра Хірона.
«Він був у старому, потертому пальті з різнокольоровими ґудзиками, яке він
притяг з благодійного розпродажу, хоча воно було йому мале і ледве доходило
до колін. На голові у нього була безглузда синя в’язана шапка, яку він знайшов у
школі, в скрині «для відходів». Коли він натягував її по самі вуха, то ставав
схожим на простака з журнальної карикатури. Для мене він же ніколи не
мінявся. У моїй уяві його зріст був майже до неба. Коли я стояв біля його ніг,
на стежці, на дворі нашого олінджерівськогго будинку, біля зеленої альтанки,
мені здавалось, що голова його нарівні з верхівкою каштану, і я був
переконаний, що поки він поряд, мені нічого не старшно». (13, с )
Стріла, пущена кимось з учнів
елемент має і
Колдуелла – перший міфологічний
абсолютно реальне, підказане статистикою, значення.
Обмеженість, бідний духовний світ американського школяра (особливо
провінціала) призводить до безглуздого, варварського протесту проти
«зайвих», з погляду учня, знань.
«Ну, я розумію, в майстерні працювати чи на машинці вчитися друкувати і
всяке таке, містер Колдуел, а якщо людина, ось як я, і не зобирається
вступати в коледж, який йому смисл зубрити назви тварин, які вимерли
мільйон років назад?» (13, с )
20
Причина
поведінки
учнів
криється
в
поведінці
«вихователя», директора школи містера Зиммермана.
їх
головного
Духовно і фізично
деградований директор навіює учням не тільки страх, а й прагнення
наслідувати. Школу Колдуелл називає «фабрикою ненависті».
«Батько стояв нерухомо і декламував перед невидимою публікою:
— Поїхали на бойню. Прокляті діти, їх ненависть засіла у меня в кишках».(13,
с)
Спробуємо порівняти кентавра Хірона й учителя Колдуелла.
Хірона
Колдуелл
Учні кентавра Хірона, «тонкі, ніжні Колдуелл, навпаки, страждає на своїх
паростки,
що
прославляють
істинного буття».
бога уроках:
його
учні
відштовхують
знання, його мудрість здається учням
Асклепій, кращий його учень, був зайвою
тихий і стриманий; багато в чому він Бетті Джейн Шиллінг жувала гумку,
уже перевищів свого вчителя.
видуваючи бульки. І ось — чудо з чудес
Хірон звертався до нього не як до — велика булька, розміром з м’ячик
учня, а швидше як до колеги,і під час для пінг-понга, з’явився у неї на губах.
перерви, поки інші весело грали, вони Напружуючись, вона косила на нього
вдвох
заглиблювалися
в
пізнання. (13,с )
тайни очі, що вилізали з орбіт від старання.
Але чудова кулька лопнула, накривши її
підборіддя рожевою піною. (13,с )
Хірон відчуває близькість до природи, Колдуеэлл,
навпаки,
хворобливо
коли він «взнає» рослину, вона, «ніби відчуває свою віддаленість від світу
вітає героя, тягнеться назустріч й природи.
шелестить». Хірон відчуває
частиною природи.
Він
ненавидить
свій
себе заміський старий будинок, природа
нагадує йому про смерть.
Педагогіка може бути як всесильною так і безсилою (Америка 60-х, уроки
(еллінство, уроки Хітона)
Колдуелла)
21
Учні кентавра Хірона, «тонкі, ніжні паростки, що прославляють бога
істинного буття». Колдуелл, навпаки, страждає на своїх уроках: його учні
відштовхують знання, його мудрість здається учням зайвою. Хірон відчуває
близькість до природи, коли він «взнає» рослину, вона, «ніби вітає героя,
тягнеться назустріч й шелестить». Хірон відчуває
себе частиною природи.
Колдуеэлл, навпаки, хворобливо відчуває свою віддаленість від світу природи.
Він ненавидить свій заміський старий будинок, природа нагадує йому про
смерть.
Отже, Апдайк робить висновок: педагогіка може бути як всесильною
(еллінство, уроки Хірона), так і безсилою (Америка 60-х, уроки Колдуелла).
Оленджерівська школа - це школа, в якій педагогіка безсила. Позитивний вплив
учителя на формування особистості
учня
практично
сходить нанівець, а
негативний – надто великий.
«Середній американець» доволі легко піддається переконанню. Кафе
Майнора Кретца у романі «Кентавр» - своєрідний культурний центр провінційного Олінджера. Майнор Кретц такий же хитрий й обережний, як його
прототип, царь Мінос. Апдайк використовує міфологічний «підтекст», відомий
читачу. Мінос сподівався обдурити всезнаючих богів, підсунувши їм замість
чарівного бика звичайного. Майнор Кретц сподівається ввести в оману юних
відвідувачів, підсунувши їм до солодкого яства отруйне «блюдо», щедро
приправлене фашистськими ідеями. На перший погляд він щирий добряк, що з
ранку до вечора накладає порції морозива і готує лимонні коктейлі. Але міф,
який Апдайк використовує для створення образу Майнора Кретца, чи не
найжорстокіший в античній міфології. Кафе Майнора перетворено Апдайком в
страшний Лабіиринт, де господар морально знищує своїх юних відвідувачів,
отруюючи їх свідомість фашистською проповіддю. Письменник
«стикає»
Пітера-Прометея і Майнора-Миноса у різкій суперечці, що ледве не доходить
до бійки. В особі цих двох героїв письменник зіштовхує два покоління. А
зовнішня комічність зіткнення героїв Апдайка врівноважується внутрішньою
трагічністю протирічча.
22
«Що за лабіринт був у Майнора! Народу повно — не проштовхнутися; але
лише деякі з нашої школи заходили сюди. У більшості були інші улюблені
місця; до Майнора ходили тільки найбільші головорізи, і мені було приємно,
коли я, хоча б випадково, опинявся серед них. Я відчував, що десь у закутку
причаїлось чудовисько, і з ніздрів у нього валить дим, а від шкури тягне
теплом. Голоси, що тіснилися в стадному теплі, здавалось все говорили про
одне й теж, про щось таке, що трапилось перед самим моїм приходом; у тому
віці мені завжди здавалось, що зовсім інший світ, яскравий і піднесений,
невидимій для мене, створює свої міфи зовсім поряд». (13,с )
Завдяки міфологічному контексту зображення дійсності набуває під
пером автора широкого часового розмаху і метафоричну глибину. Таким
прийомом Апдайк, вочевидь, прагнув підкреслити «вічність» морально –
етичних проблем, піднятих у романі.
Визначимо два типи використання міфологичної структури свідомості,
на протиставленні яких
Дж. Апдайк будує свій роман. Перший тип дав
«високу» культуру елінів. Другий тип породив феномен «масової культури».
Образ, на який спиралась міфотворчість, був емоційно-чуттєвим. Образ, на
який спирається «масова культура» - зоровий. Міфологія дала поштовх
самостійній роботі уяви, кожен міг стати творцем міфу. «Масова культура»
прагне штучно
створити
різноманітних
уявлень,
виключається,
образ
у свідомості людини
неадекватних
нав’язується,
дейсності.
духовність
стереотипи, іміджі,
Самостійне
мислення
руйнується:
органічне
сприйняття зовнішнього сіту замінюється калейдоскопом строкатих картинок.
На зміну цілісному світосприйняттю еліна приходить роздріблене бачення
світу «середнім американцем», споживачем «масової культури».
Справжні духовні цінності, на відміну від «масової культури», вимагають
не пасивного сприйняття, а активної співтоврчості. Вони передбачають
особливий тип мислення, аналітичний підхід і здатність до самостійних роздумів
і висновків. Ці якості відсутні у «середнього американця». Достатньо навести
приклад з пастором Марчем, що не вміє відповісти на жодне питання своїх
23
парафіян, не розуміється ні на життєвих проблемах, на на релігійних. Він пішов
воювати не тому, що його, як античного Марса, підштовхувала природня
сміливість, а тільки тому, що відчув себе абсолютно нездатним до творчого
мислення. Пастор Марч нездатний як священнослужитель, але він - прекрасний
виконавець на війні. Будь – який наказ виконується Марчем, незважаючи на
надзвичайно складні обставини. Марч - це тип «середнього американця», у
якому пасивно – виконавче начало доведено до героїчної дії.
«Оглядаючись назад, він бачив, що якщо відкинути вплив матері, то вся його
релігійність, через яку він став священником, була лише хворобливим
відблиском його страху перед жінкою. Його металічний голос
раптом
зриавася у церкві на високих нотах, і від цього його туманні проповіді
здавались смішними. Він боявся своїх церковних старост і зневажав свою
місію. У сорок першому році війна допомогла йому знайти вихід. Він пішов в
армію добровольцем, але не капеланом, а простим солдатом. Так він прагнув
уникнути питань, на які не міг дати відповіді».(13, с)
Апдайк будує свій роман на глобальному протиріччі між прагненням
античної культури до «вищого порогу» цінностей й зворотньої тенденцією, що
найшла відображення у феномені «масової культури», що втілює в собі
«нижній поріг».
Античні боги, що є прототипами для створення образної системи
«Кентавра» - втілення вищих моральних та етичних
цінностей, створених
античною цивілізацією. Індивідуальність - ось опора античної культури, що не
терпить стереотипів та штампів.
Бунт проти стандартизації і «масової культури» піднімає Харикло,
дружина Хірона. Вона ненавидить місто з його знеособлюванням та стерео
типізацією життя. Людиною вона відчуває себе тільки за містом, у старому й
недоглянутому будинку з великим, занедбаними садом. Харикло розбиває новий годинник, подарований Хіроном, вона не цінує святкові тарілки і тарілки
б’ються. Її
бунт стихійний, він не має цілеспрямованого характеру. Але
24
внутрішній світ Харікло протестує проти «американської мрії», проти
одноманітного побуту.
«Мама вже не могла втриматися, пішла до стіни, зірвала годинник з гвіздка,
розмахнулась, ніби хотіла кинути на підлогу, і раптом притиснула його, як
немовля, до грудей, і очі її зволожили сльози. У молодості вона була красива, і
очі її анітрохи не постаріли. Здавалось, вона кожен день знову і знову
дивувалась своєму нелегкому життю. Мені захотилося якось втішити її або
розсмішити, та обличчя моє застигло від старху. Страху за неї і перед
нею».(13, с )
Але все-таки світ і людина в романі Апдайка не тонуть у хаосі. Опора Джорджа
Колдуела - доброта. Він почуває свою відповідальність за всіх людей. Доброта
Колдуела, однак, не винагороджується. Герой приречений, тому що він
безпомічний, добрий і жалюгідний.
Його доброта не дістається синові в спадщину. Пітер і не намагається
наслідувати батька. Він з іншого тіста. Він по-іншому протистоїть хаосу. З
дитинства він сприймає мир у зримих обрисах, у фарбах.
«Цю горішину я любив: у часи мого дитинства там на суку висіла гойдалка, а
на малюнку сук вийшов ледве помітним майже чорним. Дивлячись на тонку
чорну смужку, я знову пережив мазок пензля і ту мить свого життя, яку я
дивним чином зміг
зупинити. Ймовірно, саме ця можливість зупинити,
втримати мінливу мить й привела мене ще п’ятирічним хлопчиком до
живопису. Адже саме у цьому віці ми вперше усвідомлюємо, що все живе, поки
воно живе, неодмінно змінюється, рухається, віддаляється і, як сонячні
промінці на доріжці біля зеленої альтанки у вітряний червневий день,
тріпочучи, безперестанку змінюється». (13,с)
Пітер стає художником. Запам’ятати на полотні миті, що вислизають, удержати
цей свій мир…. Адже більше ніхто, жодна людина на землі так не побачить, не
зобразить маленьку ферму біля містечка Олінджер у штаті Пенсільванія. І тоді
малюсінький цей світ теж кане в Лету слідом за іншими незліченними світами.
25
Але письменник Апдайк зовсім не підкоряється природі. Він владно створює
свій світ.
Переходи з одного художнього світу в іншій в Апдайка не завжди плавні,
часом вони запаморочливі. Тоді збивається настрій на одну хвилю, і все
мертвіє, оголюється конструкція, за блискучою сценою видні курні задники
декорацій. Автор сам це почуває, адже Пітер недарма говорить: “Останню
грань мені не перебороти”.
Таким чином, міфи беруть участь у романі у різних функціях: іноді
підкреслюють відчуття контрасту, іноді їх призначення – сатирично загострити
думку, або пробитися крізь
матеріальний світ, відокремити його від світу
ідеального, щоб яскравіше виділити
відчуженість Колдуелла від цього
реального світу. Реальність і міфи, взаимопроникаючи, доповнюють один
одного, створюють нову оболонку міфу.
26
Висновки
Виконана робота дає підстави для таких висновків:
1. В результаті використаних науково-теоретичних засад тлумачення
інтертекстуальності та її особливостей, що знайшли своє втілення у романі
Дж.Апдайка “Кентавр”, здійснено спробу дослідження роману в контексті
інтертекстуальної природи постмодерністського роману.
2. Розуміння основних положень рецептивної естетики дає можливість
осмислити використання міфу в постмодерністському романі, проаналізувати
роль міфу у контексті сучасних інтерпретацій постмодерну як «нової
міфотворчості».
3. Аналіз використання
міфологічного сюжету та образів у
творі
дозволяє стверджувати: у романі «Кентавр» міф виконує функцію «нової
міфотворчості».
27
Список літератури:
1. Денісова Т.Н. Історія американської літератури XX ст. - К., 2002.
2. Денісова Т.Н. Роман і романісти США XX ст. - К., 1990.
3.Теорія постмодернізму: деканонізація та деконструкція духовності // Сучасна
гуманітарна освіта: стан і перспективи. Тези виступів учасників науковопрактичної конференції. - Чернівці, 1996. - С. 52 - 54.
4. Ремінісцентна естетика постмодернізму // Матеріали наукової конференції
викладачів, співробітників та студентів, присвяченої 120-річчю заснування
Чернівецького університету. - Чернівці, 1995. - С. 123.
5. История зарубежной литературы ХХ века /Под ред. Михайловской Л.Л.,
Засурского Я.Н. – М, 2003.
6. Кузнецова Н.С. Литература США и Великобритании ХХ века. – Велик.
Новгород, 2001. – 56 с.
7. Марчук С.Ю. Английская и американская литература ХIХ и ХХ веков - М.:
МАИ , 2004. - 168 с.
8. Пестерев В.А. История зарубежной литературы ХХ века: Методические
материалы к практическим занятиям. – М.: Флинта, 2003. – 132 с.
9. Хрестоматія з всесвітньої літератури. – К., 2002. 19. Шабловская И.В.
История зарубежной литературы ХХ века. – М: Экономпресс, 1998. – 382 с.
10. www.apdayk.net.ru
11.Творчество
писателя
Джона
Апдайка.
http://www.apdayk.net.ru/lib/ar/author/238
12.http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Literat/melet1/03.php
13.http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Fiction/index.php
14.http://www.ji.lviv.ua/ji-library/pleroma/gk-il.htm
15. Пудовочкина Н. Е. Неомифологизм в художественной культуре США: Дисс.
канд. культур. наук. Саранск, 2005. Стр. 106.
16.Денисова Т.Н. Проза Джона Апдайка // Всесвіт. — 1967. — № 7;
17.Денисова Т.Н. Плутані стежки Джона Апдайка // Всесвіт. — 1973. — № 10;
28
18.Міфологічна
парадигма
постмодерністського
роману
(до
проблеми
інтертекстуальності) // Питання літературознавства: Науковий збірник. Чернівці: Рута, 1997. - Випуск 4 (61). - С. 37 - 44. (0,5 др. арк.)
19. Постмодерністська рецепція міфу (на матеріалі європейського романного
досвіду XX ст.)
Источник: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.06 / Н.О. Ліхоманова;
НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка. — К., 2001. — 20 с. — укp.
20. http://www.ji.lviv.ua/ji-library/pleroma/gk-il.htm
http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=994
29
Автор
larasmit777
Документ
Категория
Без категории
Просмотров
657
Размер файла
204 Кб
Теги
кентавра, апдайк
1/--страниц
Пожаловаться на содержимое документа