Шизофренічність опалого листя мов блискавка Зевса шепотом пекла пронизує з низу все тіло останнього дерева Чорного Саду

, його гул заставляє усміхатись , хоча очі
плачуть, не сумуйте очі, на березі лишилась одіж,
а вона тлінна , вона життя, Космос-Ріка це Країна
Безсмертя.
***
І
загине Час і настане Безмір’я , а Безвихідь
замкнеться сама в собі і залишить престол Хаосу
і буде Торжество Хаосу і Безліч Очей. Ти бачиш
себе там
?
Тебе нема і ти е. Нема смерті нема
життя, бо нема ліку нічому, нема міри нічому і
ніщо не має форми, є суть, є зміст, безліч Очей і
Всеохоплюючий Хаос.
***
К
оли я писав картину роду людського я не
знайшов фарби для очей твоїх і тоді зайшов
ангел небесний , златовустий з дітьми вишні за
спиною і дав мені фарби і я намалював очі твої і
щезли люди з картини.
***
І було ведіння
:
Храм сповнений престолу небесної безлічі вікон з
білими хмарами у стінах і зорями у сходах, і
підійшов старець – пророк , знаючий закон мідних
дверей, з серцем у руці, з безліччю облич і однією
усмішкою, і сказав старець
: "
Розруш храм цей
прекрасний, бо кістки, що лежать під ним
благають тебе, і в них сила твоя, і в них смерть
твоя
”
. І спустився з неба звір подібний сонцю, очі
його зміїні, а думки-струмок між крижинами, і
сказав звір
:"
Розруш храм цей прекрасний, бо
кістки, лежать під ним благають тебе, і в них
сила твоя, і в них смерть твоя .”
;
і вийшли з храму
люди в шатах зелених, з дивною піснею і чашею
срібною, повною вина; і піднесли чашу до вуст
моїх, і промовили:" Розруш храм цей прекрасний,
бо кістки, що лежать під ним благають тебе, і в
них сила твоя, і в них смерть твоя .”;і випив я
чашу повну вина, і здригнулась земля, і вийшла
суть моя з мене і увійшла в храм, і розрушився
храм, і з’явилась гора черепів людських і
нелюдських, і в них була сила моя, і в них була
смерть моя.
***
С
ліди леопарда на піску мов видима частина
життя, але смак солоної води не пробуджує хвилі
устремління , бо я або далі пішов чи скоріш
відвернувся від прабатька сліпого , сповненого
тайн невідкритих, з переплетенням гармонічного
хаосу безодні зеленого дна. Відчуваючи віддаль
оцю я підіймаю очі на чорне, та там лише зорі та
зорі, вогонь та вогонь, і страшно і сумно й
безвихідь, невже той хто творив хворів нате , що
і я , і я перетворююсь в нього і знову творю
безмежні світи , світи , що утворять мене.
***
П
облукавши по своїй душі страшно , що вона
безсмертна , але є надія , це не душа , а моя
хвороблива уява і , якщо це так , то наступить
кінець .
***
Д
ракон з рожевою лускою положив голову мені на
коліна і жалібно глянув у вічі ,шукаючи спокою ,
який я йому дарував колись , серед снігів на березі
сумної ріки , та очі мої дивились на хмари , а хмари
дивились на мене й чекали слова мого , про злаки
всесильні , що пилять каміння в проваллі між
полем барвінку і полем струмків .
***
Х
олодний і лагідний білий вітер ніжними крилами
пізніх метеликів жовтих лісів проповзав по вустах
, лякаючись лише одного , що я вдихну і тоді
обернусь на холодний і лагідний білий вітер .
***
П
адає в низ попіл цигарки , химерним маревом
іскра вниз , бо це не багаття , це забуття і не
зачаття у лісі коли вітер , хитаючи віти акацій
стає прародителем нових квіток і лише лілії квіти
не у владі його , а в лапах думок , що димом
цигарки зливаються з хмарою , а насправді від
цього лиш стеля жовтіє і мозок біліє у своєму
бажанні розсипатись дрібними частками . щоб
вже ніхто не назвав це безумством чи примхою
плоті , а покривши червоним обличчя пірнув в
глибину відчуття.
***
Я
к я люблю проходити там , де проходила
черепаха направляючись за горизонт у вишневі
поля блукання бузку зіркових озер . Як я люблю
пролітати там , де літав північний орел
,споглядаючи блискавку річки в долонях моїх перед
дотиком вітру . Як я люблю дихати там , де
дихав вовк повітрям очей направлених в землю ,
покриту моїми слідами .
***
К
оли я дозволив всевишнім творити вони взяли ,
тай створили мене , по образу та подобі моїй ,
поклавши під ноги чорний смуток , поклавши на
голову чорну печаль .
***
Я
прийду листом сповненим біллю глибин насолод
; зійди , зійди і візьми завивання нічне паростків
рухомих свічок навпроти бездонних сітей лісних
павуків , межею відкривших безодню марев ,
туманів , ночей над лицем підвішеним силою знань
відтаємних , проміння яких бачу у дзеркалі я
зранку . Пішли - прийдем на гору Озвен повну
льоду зовні входу чистих чисел , пісень милих ;
вісь народить дивний місяць , що торкнеться на
щастя не вас ліси кароокі .
***
Т
и кажеш , що людина не може спати на хмарі , це
справедливо - людина не може , але я спочивав і
бачив тебе у низу таким , як ти є ; і усміхався й
радів , бо твоє єстецтво не може піднятись до
мене . Ніжність води я перетворюю в крила , що
здатні підняти й тебе , але ти не віриш , що
людина може спати на хмарі .
***
Т
и бачиш як туман покриває озера скляні ,
перепонів проміння й ліси вирушають у путь
сукупності - проганяти вологу на скелі і зірковий
хрест , містична плоть пливе , пливе , обіймаючи
білість , равлик , як завжди , сховався ,
кажани попрощались , химери розправили крила , в
бажанні війти , остання крапля впала - усі готові ,
я відправляюсь спати .
***
А
я думав ти риба , хоча досить дивна , з цим
світлом і хвилі від тебе так ніжні , як в нас на
Землі вітерець на полях при самому закінченні
лісу , де люди бували , та тільки жили , а Вона
заспівала й ялини змінились , набули здатність
ховати казки поляни при самому краю лісу . Ти
дивний та не треба мене цілувати , мій холод не
твій гарячий закон підземних печер , так я твій
гість , але ти занадто добрий хазяїн , я скоро
прокинусь , продовжуй саджати сади , після мене
прийдуть , не буде сумно русалкам , закликай ,
обертай мрії у воду , та я вже вживав піну
магічну , прощай .
***
Т
ак я сміюсь , коли бачу , що південні меридіани
підтягуються до верхніх , що , ну що вони
бачать , мене ? , ні ! , вони бачать волю ,яка їм
здається такою своєю , такою близькою , та
діти вони й не знають біль через яку проходить
орел , виходячи з яйця , а як взнають , то не
захочуть розтинати крилами болі хмари
свободи , тим більше , що знизу безодня , ніщо не
завадить упасти в вогонь , бо з хмар лишається
шлях лише у прірву .
***
П
ісками південними ластівка плоду зап’ястя
дорога латає серця вітрами корона із річки земля
слідами пішовших озвались небесні нечутні
рибалки контрольні зарубки в серцях
кровознавчих блукань покаянних знаків висот у
лівій ближній частині сходинок скрізь , коли дотик
проходить на іншу сторону , тіла зливаються не
тільки частково на п’ятій стороні монети з верху
в низ звичайно ріжуть світ позначений жовтим ,
щоб не поранити м’яз усміхання народжений після
сірого кола відтворення всіх плоскостей .
***
А
нтропологічна помилка комети поправила
бажання створити подібних , піднісши на вищу
ступінь низенні бажання , які до того трьохокі
вважали пустими , пустеля пішла в лабіринт
просто тому , що відкрився прохід і піщинки
покрили символ життя , породивши продовження
блуду , який є помилка пославших .
***
Т
ихо , тихо кроком миру лине слово вуст
духмяних , наче п’яних рідким соком над прозорих
змішань газів , що над боги розпилили над землею
й ті загусли , тільки сонце у пустелі ще дарує
недостачу для легень , тільки гори поміж хмар ще
дарують ту напругу для сміливих відчувати крила
в спинах й камінь в грудях , жар піску й сніги на
горах браття крові , діти Волі :”Вище , вище ”-
кличе серце – “ Вище , вище - там я стану й ти
пізнаєш повний спокій не наповнень спраглих
суден ” , мозок прийме чисту повінь й перестане
заважати вітру з мене вийти зовні й закрутити
всі сузір’я в дикій пісні та первісній ; позолота
трону бога вже готова , місце вільне , я прийду .
***
Н
е знаю помилка чи ні та я не відкрив закон , що
ним керувався всевишній коли він створив світ , у
якому і я зародився , та я обернув , чи знайшов
спосіб новий і збудував всесвіт власний та й
поселився у ньому на троні владики , хоч тяжко це
, тяжко , як тяжко бути власником миру , де
жителі боги і творять все , творять нові
розгалуження думки моєї даруючи в муках екстазу
народження нових богів , які все далі і далі ; і ноги
мої давно вже у бездні ; навіщо я вічність кохав ? ;
подивись праотець на діток моїх .
***
І
нші кажуть : “ Опустіть очі свої , щоб побачити
мене , схиліть голови свої , щоб зрозуміти мене ,
зігніть коліна свої , бо велич моя велика. ” Я ж
кажу : “Розкрийте очі свої і вдивіться в мої ,
підійміть голови свої і полиньте до мене ,
розпрямте ноги свої бо велич моя безмежна тож
злийтесь зі мною . ”
***
П
оштовх каміння над прірвою злив правих колін
над дугою корони дерев в які деградує насіння
загублене в часі мандруючим словом шляхом
зміщення душ в системі відліку бувших на фоні
яких особливо помітні великі чорні куби трохи
випуклі в сторону кроків мостів заклопотаних
долею річки , як ящірка долею снігу під крики
багаття , породившого дим з золотавим
відтінком очей того , хто прийшовши палив , а
пішовши заплакав в священну годину коли
відкриває свої пелюстки квітка освячена .
***
І
явився дух визиваючий озеро з братами своїми ,
стрілами й німфами , ставшими в коло
проганяюче лід і простяг свої руки прикрашені
крихтами хліба і торкнувся каменя ласки ,
сльозами тварин щонайперших покритого зовні й
почулось : “Візьми його суть й поклади у основу
життя свого і здригнеться всесвіт від величі
башт і осліпнуть світи від світла вікон , а
Прийшовший в час Очищення знайде у ньому місце
своє . ”
***
Л
оскотом моєї спини , ногами йшовшими довго
пісками оранжевих рук заспокійливих вік ледь
відкритих очей , трепетом принизливих бажань ,
знайшовших мене у той час , коли я творив
цікавих тварин для світу чужого , не знавшого
бездни плотських падінь , покритих усмішкою
вищих ; похіть покрила й проникла в нове ,
створивши закон по якому все створене вмре ,
якщо не встигне створити .
***
С
тікаючі склом сльози світу , як я вже писав , то
діти мої . Падаючі попелом пізні сніги , то внуки .
Я радий що плідна була дружина моя .
***
П
іщані , далекі , важкі й безкінечні дороги шукання
сяючих зір підводять до моря і там на омитому
бачу лиш слово МАРІЯ і знаю моя .
1